Поріг безсмертя

XII

Вже зовсім стемніло, коли ми залишали «Каса гранде». Да Сільва провів нас до машини. Настрій у нього був начебто чудовий, але я відчував: він хвилюється не менше, ніж ми. Про це свідчило хоча б те, що перед самим від'їздом він одкликав сеньйору де Ліма вбік і якусь хвилину щось говорив їй стишеним голосом, а це аж ніяк не відповідало манерам «справжнього джентльмена». Правда, потім він вибачився перед нами, заходився навіть виправдуватись, але саме цієї миті, сидячи вже в машині, Долорес помітила, що забула в залі губну помаду, і да Сільва скористався нагодою уникнути пояснень… Спершу я навіть подумав, що вона зробила це зумисне, але за кілька хвилин господар справді приніс їй помаду.

Нарешті да Сільва попрощався, і ми рушили в ніч. Місяць іще не зійшов, і вогні фар розтинали пітьму довгими снопами, що заломлювалися на кожному повороті об стовбури дерев і придорожні зарослі.

Після жвавої дискусії в «Каса гранде» ніхто з нас не квапився почати розмови. Тільки Альберді, що сидів поруч мене, зрідка кидав слово, вказуючи дорогу, зрештою, зовсім надаремне, бо я вже орієнтувався в тутешніх місцях.

В будинку інституту імені Бурта вікна не світилися. Лише на першому поверсі в заскленому холі горіли тьмяні нічні лампи.

Я зупинив машину біля під'їзду, і ми вийшли. Тільки тепер я помітив, що Долорес потерпає з хвилювання, а можливо, і страху.

Вона судомисто вчепилася в мою руку, і я відчув — її проймає дрож. Зрештою, я й сам мимоволі піддався атмосфері напруженості, особливо тому, що мав на це підстави, очікуючи гострої розмови з Катериною і Боннардом.

Зате Альберді тримався не тільки спокійно і врівноважено, але навіть, у порівнянні з пасивною поведінкою в «Каса гранде», немовби ожив. Випередивши нас, він перший піднявся сходами ґанку і, не чекаючи, поки ми підійдемо до дверей, подзвонив.

Ми ждали довгенько, поки загорілося світло. Це були, власне, два дужі прожектори, сховані в глибині холу, котрі так засліпили мене, що тільки через кілька секунд, затуливши очі долонями, я помітив біля сходів плечисту постать. Чоловік, не підходячи до дверей, пильно розглядав нас, а потім кудись зник.

Прожектори згасли, і мені здалося, що нас огорнула непроглядна темрява. Але це був обман. У холі й далі горіло тьмяне зеленаве світло.

Минуло ще кілька хвилин. Сеньйора де Ліма тремтіла дедалі дужче, і я думав був, чи не повернутися до машини і відвезти її в «Каса гранде». Зрештою, я натякнув їй на це, але вона категорично відмовилась.

Нарешті в холі загорілося нормальне світло, і з бічного коридора вийшла Катерина в супроводі молодого широкоплечого індіянина, вбраного у темну, розстебнуту під шиєю сорочку й сірі робочі штани. Чоловік щось говорив Катерині, недовірливо поглядаючи в наш бік. Мабуть, Катерина все-таки переконала його, що боятися нічого, бо за хвилю він пішов, і скляні двері перед нами розчинилися.

Ми зайшли в хол. Катерина привіталася кивком голови, але не промовила жодного слова. Альберді й сеньйора де Ліма теж мовчали, не знаючи, як триматися.

— Не дуже сердечно вітаєте ви гостей отими прожекторами… — почав я, порушуючи прикру мовчанку. — Наче в якійсь фортеці.

Катерина глянула мені в вічі.

— Справді, — саркастично засміялася вона. — Ти влучив у саму ціль. Ми почуваємо себе тут, як у обложеній фортеці. Годину тому камінням вибили вікна в кабінеті професора Боннарда…

— Вибили вікна?.. — жахнувся Альберді.

— Хто ж це міг зробити? — невпевнено промовила Долорес.

— І про це питаєте ви?! — скипіла Катерина. Я ще ніколи не бачив її в такому стані.

— Ви хоч маєте охорону? — діловито запитав я.

Катерина стенула плечима.

— Професор пробував додзвонитися в поліцейський пост, але телефони не працюють. Очевидно, лінію обірвано. Щоправда, тут є короткохвильова радіостанція, але ж не можна здіймати тривогу через єдиний інцидент.

— А персонал?

— В інституті мешкає кілька осіб. Решта працівників, на жаль, поїхали. Адже завтра свято… Ти мав приїхати сам… — несподівано змінила вона тему.

— Сеньйора де Ліма хоче забрати сина, — поквапився я з відповіддю.

— Не важко було здогадатися…

Агресивний тон Катерини дедалі дужче мене дратував.

— Немає сенсу лишатися тут хлопцеві. Особливо за таких обставин… Окрім того, варто вже, мабуть, до кінця з'ясувати справу Браго. Ми знаємо, що Хосе Браго…

Катерина зміряла мене поглядом.

— Не знаю, до чого ти хилиш. Я не маю права говорити від імені професора Боннарда… Я тут такий самий гість, як і ти. Але, — вона скоса глянула на Долорес, — гадаю, обставини справді такі, що… треба буде грати відкритими картами.

— Я приїхала сюди по свою дитину і не поїду, поки мені її не віддадуть, — піднесла голос сеньйора де Ліма. — Вони не мають права його тримати!

— Кого ви звинувачуєте? Ви розмовляли з сином? Можу вас запевнити — ніхто його тут не тримає, — вже спокійніше промовила Катерина.

— Маріо мусить повернутися додому! Сьогодні ж! Чому ви мовчите, сеньйоре адвокате? — Долорес у розпачі шукала в мене підтримки.

Моє становище ставало дедалі скрутнішим.

— Претензії сеньйори де Ліма цілком обгрунтовані, — сказав я, щоб переконати її в своїй лояльності. — Маріо неповнолітній, і в принципі його воля тут не має значення. Ми не сумніваємося також, що професор Боннард не стане входити в конфлікт із законом і перешкоджати побаченню матері з сином, а також поверненню Маріо додому, хай навіть, на його думку, стан хлопця вимагає, аби він залишився тут.

— Це ви довели його до такого стану! — знову вибухнула сеньйора де Ліма.

— У чому ви мене звинувачуєте? — Катерина ледве стримувала хвилювання.

Долорес збентежено глянула на мене, потім на Катерину.

— Не вас… До вас я не маю ніяких претензій, — примирливо мовила вона. — Я не так висловилась… Ви розумієте… мій син…

— Я проведу вас до нього, — сказала Катерина трохи лагідніше. — Або… коли хочете, скажу йому, щоб він опустився до вас. Однак, гадаю я, буде краще, якщо спершу ми спокійно поговоримо про вашого сина.

— Сталося щось погане? — перелякано прошепотіла Долорес.

— Ні, ні. Не бійтеся. Але мені б хотілося уникнути деяких непорозумінь. Може, — ми все-таки сядемо, — Катерина показала на крісла в глибині холу.

— Не знаю, які тут можуть бути непорозуміння, — зітхнула сеньйора де Ліма, сідаючи. Але з її тону неважко було збагнути, що вона тільки намагається зберегти спокій.

— Почну з того, що, на мою думку, найголовніше, — мовила Катерина. — Я кілька разів розмовляла з вашим сином, так само як і з професором Боннардом і доктором Монтезом, відомим психіатром. Отож можу вас запевнити: в Маріо немає ніякого психічного захворювання, навіть психоневрозу. Він цілком нормальний, здоровий хлопець.

— Це неможливо, — збентежено прошепотіла сеньйора де Ліма. — Доктор Штейнберт, директор санаторію в Плайя-де-Оро, виявив… Зрештою, бачили б ви, як він поводився вдома…

— Конфлікт між Маріо й вами та вашим чоловіком має дуже конкретний грунт… І мені здається, що поряд із певними об'єктивними причинами чимала провина лежить на вас…

— Що ви можете знати, — зітхнула Долорес. — Маріо — важка дитина.

— Не думаю. Я хотіла б вас попередити. Вірте мені, я кажу те, тільки турбуючись про майбутнє Маріо… Гра, в якій ви берете участь, може створити між вами й сином нездоланну прірву!

— Нічого не розумію!

Здивування Долорес видалося мені щирим.

— Невже ви не усвідомлюєте, що звинувачення інституту у вбивстві Хосе Браго — це лише привід для політичної інтриги? Невже ви хочете втратити сина задля кар'єри свого чоловіка? А втім, мушу вам сказати: люди, які втягли вас у цю гру, мабуть, зовсім не орієнтуються в справі й можуть тільки завдати непоправної шкоди…

Сеньйора де Ліма злякано дивилась на Катерину.

— Я хочу лише знайти свою дитину… — благально прошепотіла вона.

— Це залежить тільки від вас. Однак попереджаю: завтра може бути пізно.

— Що я маю робити?

Катерина не відповіла на це запитання. Вона довго мовчки дивилася на Долорес, і я гадав, вона роздумує, що відповісти. Проте я помилився.

— Чи можете ви мені чесно сказати, що сталося з щоденником Хосе Браго і рукописом роману «Вежа без вікон»? — несподівано спитала вона.

Долорес неспокійно засовалась.

— Звідкіля ви знаєте про щоденник? — ледь чутно запитала вона.

Аж тут почулися тихі кроки, і з бічного коридора з'явився молодий індіянин, який кілька хвилин. тому привів Катерину.

— Професор просить сеньйорів до кабінету! — промовив він, жестом показуючи на сходи, що вели нагору.

Альберді схопився з крісла. Тільки тепер я помітив, що він дуже схвильований.

— Даруйте… — підводячись, вклонився я Долорес і Катерині.

Сеньйора де Ліма кинула на мене сповнений тривоги погляд, а я всміхнувся їй, даючи очима знак, аби вона не хвилювалась.

Молодий індіянин провів нас аж до дверей Боннардового кабінету і повернувся.

Професор, одягнений у білий халат, стояв на порозі. Він привітав нас кивком голови, жестом руки запросивши всередину.

Яскраво освітлений кабінет видався мені значно просторішим, ніж тоді, коли я був тут уперше. На вікні, щільно затуленому шторою, лежали шматки розбитої шибки.

Боннард помітив мій погляд і глузливо всміхнувся.

— Ваші клієнти бавляться… А ось лист із поздоровленням.

Він потягся до відкритої шухляди в письмовому столі й подав мені зім'ятий аркуш паперу.

«Вбивців під суд», — прочитав я набазграні невправною рукою слова.

— Сідайте! — мовив Боннард. Проте сам не сів, а тільки рівною, розміреною ступою заходив по кабінету.

— Давно ж ти тут не був, Ест:.. — трохи помовчавши, мовив він до Альберді.

— Давно, — сказав священик, беручи в мене аркуш. — Це закинули через вікно? — запитав він перегодом.

— Принесли. на таці! — глузливо засміявся професор. — А ви на мене не гнівайтесь… — зупинився він переді міною. — Зрештою, ви самі винні. Я думав тоді, що до мене завітала ще одна із тих свиней, котрі риють під мене яму…

Початок розмови не віщував нічого доброго.

— Ти гадаєш, що це да Сільва? — запитав Альберді, кладучи аркуш на стіл.

— Ти догадливий… Але все це не має значення. Мені сказали, що ви людина чесна, — знову повернувся він до мене. — Найближчі дні покажуть, чи це правда. Однак я не можу ризикувати. Вам доведеться залишитися в інституті до ранку. Лише завтра об одинадцятій ви зможете покинути цей будинок. І ти, Ест, теж. Коли вам це не до вподоби, ви мусите поїхати звідсіля негайно. Але без хлопця.

Я був приголомшений.

— Навіщо ж ви мене кликали?

— В ситуації, яка зараз склалася, нам потрібна людина, котра, перебуваючи в таборі супротивника, не допустила б небезпечних наслідків людського безглуздя і засліплення.

Я підвівся.

— На жаль, я не бажаю бути в ролі шпика, — різко сказав я.

Боннард скривився так, неначе в нього заболіли зуби.

— Ви якийсь такий… немовби в гарячій воді купаний! — гнівно пирхнув він. — Ніхто не вимагає від вас ніяких інформації Навпаки. Я хочу дати вам вичерпну інформацію. По-перше, для того, щоб ви повністю зорієнтувалися в ситуації й діяли так, як наказують вам розум і порядність, а по-друге, — аби ви, повідомляючи кого слід про все, що тут почули й побачили, утримували дурнів од безглуздих учинків.

— Ви хочете, сеньйоре професоре, щоб у разі процесу…

— Ні, мій любий! Про це не турбуйтеся. До процесу не дійде, бо він нікому не вигідний. А коли б навіть і дійшло — ми маємо свідка, голос якого буде вирішальний… — промовив він з притиском, блиснувши очима. — Адже йдеться про незрівнянно важливіші справи, ніж оте безглузде звинувачення в убивстві.

— Я ще не зовсім розумію свою роль. Я маю бути посередником у налагодженні переговорів, чи як?

— У даному разі йдеться не про переговори. Власне, ваша роль полягатиме лише в стимулюванні ходу деяких процесів… Та навіщо вам пояснювати? Ви самі зорієнтуєтесь.

— Але в який спосіб можна примирити такі несумісні поняття, як необхідність зберігати таємницю і зобов'язання когось інформувати… Та й кого, власне, і в яких межах я маю право інформувати? Сеньйору де Ліма? її чоловіка? А може, слідчого Кастелло?

Боннард глянув на мене майже зневажливо.

— Я бачу — ви знаєте менше, ніж я думав. Вас переоцінили!.. Але тепер це вже байдуже… Отже, коротко: зберігати таємницю ви зобов'язані лише до одинадцятої завтрашнього ранку. Ніяких телефонів, ніяких контактів. По закінченні цього терміну я надаю вам повну свободу руху і використання одержаних інформація. Я розумію ваше становище і не хочу його ускладнювати.

— Що ми зробимо з сеньйорою де Ліма?

— Вона залишиться тут на ніч, або ви зараз же відвезете її до Альберді, в «Каса гранде» чи хоч до самого дідька… Але Маріо з нею не поїде.

— Ви знаєте, що вам загрожує? Хлопець неповнолітній!

— Знаю. Але, по-перше, вимога сеньйори де Ліма, хоч би як їй того хотілося, може бути не виконана, — він легенько всміхнувся. — Маріо тут з доброї волі і може покинути інститут, коли сам схоче… По-друге, найкраще буде, коли сеньйора де Ліма залишиться тут на ніч, навіть не знаючи про умови, які я вам поставив. Зрештою, на те у вас голова… По-третє, все це дрібниці у порівнянні з тим, любий мій, за що йде гра.

— Я постараюсь переконати сеньйору де Ліма, щоб вона лишилась… Зараз її цікавить тільки син. Побачивши його, вона заспокоїться.

— Вранці я візьму їх з собою в столицю. Я виїду о сьомій! Правда, дорогою мені треба владнати кілька справ, але до обіду вони обоє будуть дома. Однак ви мусите тут залишитися до одинадцятої.

— Розумію.

— Не знаю, чи ви добре це розумієте, але то байдуже. Ти, Ест, ясна річ, приймаєш мої умови? — мовив він до Альберді.

— О сьомій п'ятнадцять я повинен правити месу…

— Отже, ти повертаєшся в попівство.

— Я хочу знати, що сталося з Хосе!

Боннард безпорадно розвів руками.

— Даруй, Ест…

— Гаразд! — через силу промовив Альберді. — Я приймаю твої умови. Тільки мені треба з'їздити й попередити паламаря, що правитиметься сама літургія. Але ти скажеш мені, що з Хосе?

Суворе, неприступне обличчя Боннарда на мить проясніло.

— За хвилину ти зможеш з ним порозмовляти сам, — мовив він поволі, якимось урочистим тоном, що зовсім не пасував до його недавньої сухої діловитості.

— Як це можливо? — сказав, затинаючись, Альберді, а в мене перед очима тої ж миті постала приголомшлива картина відкритої труни.

— Ви втратили монополію на безсмертя! — гортанно засміявся Боннард. — Тобі доведеться з цим примиритися, Ест.

— Не розумію…

— І не знаю, чи схочеш зрозуміти… до кінця.

— Кажи! — священик невідривно дивився в обличчя вченого, ніби хотів прочитати на ньому правду.

Але Боннард те квапився з поясненнями. Він підійшов до столу і витяг із шухляди аркуш паперу.

— Напиши паламареві листа. Завтра я виїду на півгодини раніше, і Маріо віддасть того листа дорогою. Гадаю, що так буде безпечніше.

— Ти мені не віриш… — з гіркотою промовив Альберді.

— Не в тобі річ. Навіщо да Сільва знати передчасно…

— Роби, як вважаєш слушним. Альберді сів до столу й заходився писати.

— З того, що ви сказали, професоре, виходить, що Хосе Браго живий, — порушив я мовчанку.

— У певному розумінні…

— І з ним можна розмовляти?

— Авжеж, ось хоч би через оцей інтерком. Боннард підійшов до столу й поклав долоню на невелику скриньку з багатьма перемикачами.

Альберді підвів голову від недописаного листа.

— То Хосе не помер? — тихо спитав він. — А оті останки?.. Невже Гомез помилився?

— Гомез — чудовий фахівець, і він не помилився. То були останки Хосе Браго. І якщо ми умовимося називати смертю припинення фізіологічних функцій тіла, то Хосе справді помер шість років тому. Але ж ти, Ест, фахівець по душах і вперто доводиш, що вони можуть жити без тіла. То чого ж ти дивуєшся? — глузлива посмішка не сходила з Боннардових уст.

— То це… душа Хосе? — прошепотів Альберді, а я відчув, як мурашки пробігли в мене по спині.

— Деякою мірою так. Це душа Хосе Браго і, підходячи теоретично, душа безсмертна. Пам'ятаєш, Ест, як ми вчотирьох із Хосе й Томом Міллером давно колись дискутували про безсмертя? Ось тобі твоє безсмертя: душа Хосе відокремлена від тлінної тілесної оболонки… Тіло вже перетворилося на прах, а душа існує й далі і може існувати так безконечно.

Альберді стояв перед Боннардом, мінячись на обличчі. Напевне, в його розбентеженій голові боролися недовіра з бажанням, аби те, що він почув, виявилося правдою, а захоплення — зі страхом перед непередбаченими наслідками людської сміливості.

— Що ти зробив? — нарешті через силу запитав він.

— Те, що сказав. Визволив од тіла душу Хосе. Але геть жарти… Експеримент має суто науковий характер. Ми перенесли запис особистості Хосе Браго з природної нервової сіті на штучну. Якщо поставити знак рівності між поняттям «душа» і «особистість» — ми перенесли душу Хосе з однієї системи в іншу. Поняття «особистість», правда, не зовсім точне, але ви, мабуть, розумієте, в чому річ. «Душа» — ще більш туманне поняття, але, незважаючи на це, теологи дають собі з нею раду…

Запанувала мовчанка. Я напружено роздумував над тим, що сказав професор, але якось не дуже вловлював сенс його слів.

— То ви помістили мозок Хосе в якийсь апарат? — почав я, пригадуючи собі те, на що натякав да Сільва.

— Н-і! — заперечив професор. — Ми перенесли не мозок, а запис особистості, що була в його фізичній і хімічній структурі. Не знаю, чи розумієте ви, про що я кажу?

— Не зовсім…

— Спробую пояснити вам популярніше, хоч це й не так просто… Передусім, чи знаєте ви, які функції виконують мозкові півкулі та нервова система?

— Більш-менш…

— Гадаю, що скоріше менше, ніж більше. Зрештою, хай це вас не хвилює. Чимало питань у цій царині ще й досі — загадка навіть для фізіологів. Ми перебуваємо немовби в становищі того лікаря-практика, котрий жив сто чи більше років тому і вмів лікувати, часто навіть пристойно, зовсім не знаючи, що саме він лікує…

Він зупинився біля вікна й задумався.

— Я відхилився від теми, — промовив він трохи згодом, ніби виправдуючись. — То які ж функції головного мозку? Ясна річ, я маю на увазі не всі функції, — їх дуже багато, — а тільки ті, котрі становлять, як би це сказати, не ображаючи твого слуху, Ест, матеріальну основу психічного життя. Отож з цієї точки зору найважливішою властивістю мозку є здатність учитися, запам'ятовувати реакції на різні подразники або, як кажуть, формувати умовні рефлекси. Не вникаючи в подробиці механізму пам'яті, скажу тільки те, що він грунтується на таких змінах у структурі мозку, які закріплюють зв'язки між різними безперервними зовнішніми подразниками. Не буду читати вам лекції з фізіології діяльності вищої нервової системи, йдеться про суть явища. А його суть — саме поступове нагромадження і закріплення в структурі мозку досвіду, що є нічим іншим, як записом інформації про зовнішній світ. Цей запис — комплекс порівняно сталих реакцій на певні подразники: способів подразнення, схильності до пошуків одних подразників і уникнення інших. А комплекс психічних властивостей — це ж і є не що інше, як особистість.

— Ти вульгаризуєш! — невдоволено кинув Альберді.

— Я тебе розумію, але в цій примітивній моделі ще немає місця мисленню, а особливо свідомості. Можна навіть сказати, що думки біжать тут навзаводи по ланцюжках зв'язків без жодного контролю. Та на певній стадії розвитку цей контроль стає неминучим наслідком процесів пристосування. Проявом цього контролю є інформація про потоки інформації, що йдуть крізь мозок, про відтворювані зв'язки, еро самі процеси поєднань, одне слово — мислення про мислення. Чи тобі це ні про що не нагадує, Ест?.. «Cogito, ergo sum»![9]

— Знову вульгаризуєш… Скажи, нарешті, до чого ти хилиш?

— Стривай! Хай буде, що я вульгаризую. Важливий принцип, а він саме такий! Я хилю до того, аби ви зрозуміли, що особистість — це свого роду запис. Запис світу в динамічній структурі кори мозку і сітчастої системи. Звичайно, коли цього запису немає, немає й особистості. Немає душі! Не дивися на мене так погрозливо, Ест. І новонароджений, і людина, в якої знищена структура інформаційних зв'язків у мозкові, не матимуть того, що ми називаємо душею. Душа не народжується в момент зачаття і не чекає десь у потойбічному світі права зійти на землю, а створюється зовнішнім світом. Якщо ж говорити про людську душу, то це світ особливого роду: світ людський — суспільство.

Боннард замовк.

— Боюся, що я знову трохи відхилився од теми, — почав він за хвилю. — Вас же цікавить, що сталося з Браго. Але тут одне з другим тісно пов'язане. Річ у тім, що цей запис, ця особистість тільки на перший погляд здається нематеріальною. Адже інформація записана на цілком певній матеріальній структурі і без неї існувати не може.

— Розумію. Але якщо мозок Браго знищений, то в який же спосіб…

— Постривайте! Це лише початок! Я сказав, що запис було зроблено на нейроновій структурі мозку, проте це не означає, що його не можна перенести на іншу систему, здатну створити функціонально подібну структуру. Те, що це теоретично можливо, розуміли деякі філософи минулого. Однак донедавна здавалося, що практично це. завдання нерозв'язне. По-перше, як розшифрувати запис? Вже з локалізацією слідів пам'яті було чимало мороки. По-друге, неймовірно велика складність запису і динамічність структури унеможливлювали, так би мовити, послідовне створення копії. Проте виявилося: саме в цих двох труднощах і полягає розв'язання проблеми. Не знаю, правда, чи відомо вам, що від початку дев'ятнадцятого сторіччя серед психофізіологів точилася дискусія про коркові локалізації. Річ ось у чім. Деякі факти свідчили про те, що цілий ряд психічних дій можна пов'язати з певними частинами кори мозку. Наприклад, зорові враження мають своє проекційне поле, розташоване в потиличній ділянці, слухові ж— у скроневій. Більше того, в середині нашого століття було виявлено, що подразнення деяких ділянок сітчастої системи проміжного мозку викликає певні емоційні реакції, такі, як страх, задоволення тощо. Однак інші експерименти доводили, що ряд психічних явищ не можна локалізувати, що їхньою основою є кора мозку, котра діє, як єдине ціле. Суперечка на цю тему тривала досить довго і закінчилася, можна сказати, визнанням правоти обох сторін. Виявилося, що локалізація існує, але, в принципі, тільки для елементарних вражень. Якщо ж говорити про вищі психічні функції, то тут домінують властивості інтегральні, цілісні. Я гадаю, мабуть, не треба пояснювати, що запис особистості належить саме до другої категорії. Більше того, мозок має ще одну надзвичайно важливу властивість. Вже кілька десятиліть відомо, що в деяких випадках усунення навіть великих ділянок кори мозку не повністю знищує запис. Мозок — орган незмірно пластичний, створений ніби «на виріст», і при знищенні певних його ділянок їхні функції може взяти на себе залишена нервова структура. З цією властивістю останнім часом почали пов'язувати надії на трансплантацію нервової тканини мозку і заміну знищених ділянок мозкової речовини відповідними ділянками, взятими з іншого мозку.

— Так само, як пересаджують серце або кінцівки?

— Отож! На жаль, з'явилися принципово непереборні перешкоди як технічного, так і психофізіологічного характеру. По-перше, трансплантант, якщо він навіть починає приживлятися і виникають зв'язки, викликає таке серйозне порушення фізіологічної рівноваги, що організм невдовзі гине. По-друге, якщо використовувати мозок дорослих індивідів, то взята ділянка являє собою вже певного роду сформовану структуру, і, як наслідок, відбувається поєднання двох особистостей, що неминуче веде до небезпечних порушень і необоротних дегенеративних змін.

— І ви експериментували на людях? — жахнувся я.

— Ні, тільки на тваринах! Зрештою, я сам поставив усього два досліди. А втім, якби навіть вдалося подолати технічні й фізіологічні труднощі, то для трансплантації годилися б лише ділянки «незаписаного», але відповідним чином розвиненого мозку. Але ж одне виключає друге, тому здавалося, що проблема залишиться нерозв'язною. Та, як це вже не раз бувало в історії науки, на допомогу прийшло відкриття, на перший погляд зовсім не пов'язане з нейрофізіологічними, дослідженнями. Лабораторним шляхом було створено певну речовину з дивовижними властивостями…

— Нейродин?!

Боннард кивнув головою.

— Авжеж. Спершу Бурт сам не уявляв собі можливостей, які відкриває нейродин. Скажу більше — ще й сьогодні ми не можемо зрозуміти до кінця, на чому грунтуються його властивості. Нейродин — надзвичайно складна кремнійорганічна структура, яка має властивості, за молекулярною будовою схожі на нуклеїнові кислоти, але, звичайно, створена з інших хімічних елементів. Незвичайність його властивостей полягає в тому, що це в певному значенні жива речовина, до того ж наділена не тільки специфічним метаболізмом[10], а й не баченою досі здатністю до само організації. Ця здатність самоорганізовуватись у нейродину навіть вища, ніж у людського мозку. Відразу ж після синтезу, варто тільки йому забезпечити підтримання метаболічних процесів, у нейродині під дією середовища починається процес самоорганізації і самовдосконалення структури. Більше того, його здатність пристосовуватися до умов залежно від потреби спричиняє виникнення певних органів чуттів і дій.

— Гомункулус… — перелякано прошепотів Альберді.

— Ні. Боятися нема чого, — заперечив Боннард. — Принаймні поки що, — додав він трохи меланхолійно. — Можливо, коли б спробувати якимось відповідним чином спрямувати його еволюцію, в ньому можна було б певною мірою створити імітацію психіки. Та ми поки що надто мало знаємо… Не кажучи вже про те, що здатність нейродину самостійно підтримувати в собі життя, власне, дорівнює нулеві. Але його практична корисність надзвичайно велика. Вона виявляється в здатності до певного роду симбіозу, точніше, до взаємодії з нервовими клітинами живого організму. Ця взаємодія полягає переважно у прийомі й передачі електричних сигналів. Такий двосторонній зв'язок, ясна річ, забезпечує нейродину контакт із довколишнім середовищем і внаслідок процесів пристосування веде до відповідного формування, його внутрішньої структури. Не мучитиму вас тонкощами, а скажу тільки: саме нейродин є матеріальною основою, здатною сприйняти запис особистості. Одне слово, нейродин спроможний порівняно швидко, до того ж зовсім не порушуючи фізичної й хімічної структури живих клітин, злитися з мозком живої істоти. Спочатку він являє собою ніби нову, цілком позбавлену запису ділянку мозку. Однак поступово нейродин дедалі повніше вступає в динамічні процеси, що відбуваються в структурі мозку. Така взаємодія триває досить довго, і коли поволі, частинами виймати з черепа справжній мозок, нейродинна структура більше й більше перейматиме на себе запис особистості. І кінець кінцем, коли навіть мозок зовсім загине, запис, перейнятий нейродином, лишиться.

— Отже, щось на взірець протезу мозку?! — вигукнув я, не приховуючи захоплення.

Задоволена усмішка промайнула на Бон-нардовому обличчі.

— І так і ні… З психологічної точки зору — так! Особистість перенесена на нейродинну структуру. Щоправда, мушу застерегти: ця процедура надто складна і пов'язана з серйозними психічними порушеннями. Зрештою, переміщена особистість не є достеменна копія колишньої. Існують значні прогалини в пам'яті, з'являються нові властивості… Але свідомість власного існування і безперервність психічного життя залишається. А це найважливіше.

— І все-таки це протез! Можливо, ще не досконалий, але безперечно протез мозку. Напевно, невдовзі можна буде замінювати цілі ділянки мозку?..

— На жаль, ні, — зітхнувши, відповів професор. — Бо, по-перше, як уже я казав, метаболізм нейродину геть відрізняється од білкового. Підтримання його вимагає складної апаратури. По-друге ж, перешкодою, яка цілком унеможливлює протезування, є те, що нейродин у широкому обсязі перейняти на себе функції головного мозку може тільки тоді, коли його складність, а отже й маса, буде достатньо велика. Для протезування людського мозку найменшої, так би мовити, критичної складності ми досягаємо тоді, коли кількість речовини, взятої для експерименту, має об'єм близько півтора кубометра, тобто в чотирнадцять разів більша за об'єм людського тіла. На жаль, нейродинного мозку ми не можемо носити у власному черепі…

— Однак усе це так дивовижно, що важко взагалі звикнутися з думкою, ніби…

— Авжеж, любий мій адвокате, — ущипливо перебив мене Боннард. — Ви хотіли звинуватити мене у вбивстві Хосе Браго, порушити проти мене судову справу… Хосе був безнадійно хворий, приречений на смерть. Пухлина в мозкові… Ви розумієте? Я врятував його особистість, його душу, якщо послугуватися твоєю термінологією, Ест. Більше того, я дав йому шанс на безсмертя. Те, чого насправді не зумів досі дати ніхто ні на землі, ні на небі…

Я здивовано дивився на Боннарда, усвідомлюючи, що цієї миті побачив ще одне його обличчя…

Я перевів погляд на священика Альберді, але він був такий приголомшений, що не пробував навіть відбити нападу.

Боннард замовк. Тепер він стояв перед нами випроставшись, а обличчя його весніло. Він вочевидь утішався із враження, що його справив на нас.

Священик неспокійно ворухнувся і крадькома зиркнув на інтерком. Професор помітив цей погляд, і в його очах з'явився блиск, який я вже раз помітив під час розмови. Він підійшов до столу і клацнув одним із перемикачів, розташованих на стінці динаміка.

— Хосе! У нас гості! — промовив він у мікрофон чотири слова.

— Хто? — почулося з динаміка вкрай повільно вимовлене слово.

— Ест Альберді й адвокат, про якого тобі казала Далі. Твоя колишня дружина чекає в холі.

На мить залягла тиша.

— Ти хочеш, щоб я з нею поговорив?

Голос був низький, приємного тембру, тільки надміру виразно й правильно вимовляв окремі слова.

— Це залежить від тебе… — сказав Боннард в інтерком.

Знову запала тиша. Я подумав, що все це, можливо, жахливе шахрайство, розраховане на те, аби ввести в оману мене, отже й Боннардових супротивників. Може, в такий спосіб Боннард хоче викликати збентеження й послабити враження, яке справило на громадську думку відкриття професора Гомеза, або принаймні виграти час?.. Проте яка була в усьому цьому роль Катерини?

— Гаразд, — знову пролунав голос з інтеркома. — Я побалакаю з нею. Пізніше. А зараз лишіть мене самого з Естебано.

Священик як загіпнотизований дивився на скриньку інтеркома.

— Ходімо, — пошепки мовив до мене професор. — Я вам дещо покажу…