Пікнік на узбіччі

3. Річард Г. Нунан, 51 рік, представник постачальників електронного обладнання при Хармонтському філіалі МІПК

Річард Г. Нунан сидів за столом у себе в кабінеті і малював чортиків у величезному блокноті для ділових нотаток. При цьому він співчутливо усміхався, хитав лисою головою і не слухав відвідувача. Він просто чекав телефонного дзвінка, а відвідувач, доктор Пільман, лінькувато йому виговорював. Чи гадав собі, що йому виговорює. Чи хотів змусити себе повірити, ніби йому виговорює.

— Ми все це врахуємо, Валентине, — сказав нарешті Нунан, домалювавши десятого для рівного рахунку чортика і закривши блокнот. — Справді, неподобство...

Валентин простягнув тонку руку й акуратно струсив попіл у попільницю.

— І що ж саме ви врахуєте? — ввічливо поцікавився він.

— А все, що ви сказали, — весело відповів Нунан, відкидаючись у кріслі. — До останнього слова.

— А що я сказав?

— Це несуттєво, — промовив Нунан. — Що б ви не сказали, все буде враховано.

Валентин (доктор Валентин Пільман, лауреат Нобелівської премії і все таке інше) сидів перед ним у глибокому кріслі, маленький, вишуканий, охайний, на замшевій курточці — жодної плямки, на попідсмикуваних штанях — ані зморшки; сліпуча сорочка, строгий одноколірний галстук, сяючі черевики, на тонких блідих губах — єхидна усмішечка, величезні чорні окуляри приховують очі, над широким низьким чолом — чорне волосся жорстким їжачком.

— Як на мене, вам даремно платять вашу фантастичну платню, — сказав він. — Мало того, Діку, по-моєму, ви ще й саботажник.

— Тс-с-с! — промовив Нунан пошепки. — Заради Бога, не так голосно.

— Справді, — вів далі Валентин. — Я доволі давно стежу за вами: як на мене, ви зовсім не працюєте...

— Одну хвилинку! — урвав його Нунан і протестуюче помахав товстим рожевим пальцем. — Як це не працюю? Хіба хоч одна рекламація залишилася без наслідків?

— Не знаю, — сказав Валентин і знову струсив попіл. — Приходить хороше обладнання, приходить погане обладнання. Хороше приходить частіше, а при чому тут ви — не знаю.

— А от якби не я, — заперечив Нунан, — хороше приходило б рідше. Крім того, ви, вчені, весь час псуєте хороше обладнання, а потім заявляєте рекламації, і хто вас тоді покриває? От, наприклад, що ви зробили з «нишпоркою»? Чудовий апарат, блискуче заявив про себе в геологорозвідці, стійкий, автономний... А ви ганяли його в цілковито ненормальних режимах, загнали механізм, як скакуна...

— Напоїли не вчасно і не дали вівса... — зауважив Валентин. — Конюх ви, Діку, а не промисловик!

— Конюх, — замислено повторив Нунан. — Це вже краще. От кілька років тому тут працював доктор Панов, ви його, мабуть, знали, він потім загинув... Так от, він гадав, що моє покликання — розводити крокодилів.

— Я читав його праці, — сказав Валентин. — Дуже серйозна і розважлива людина. На вашому місці я поміркував би над його словами.

— Добре. Поміркую на дозвіллі... Ви мені краще скажіть, чим вчора закінчився випробувальний запуск СК-3?

— СК-3? — повторив Валентин, наморщуючи бліде чоло. — А... «Скоморох»! Нічого особливого. Маршрутом пройшов добре, приніс кілька «браслетів» і якусь пластинку невідомого призначення... — Він помовчав. — І пряжку від підтяжок фірми «Люкс».

— А що за пластинка?

— Сплав ванадію, поки важко сказати точніше. Поведінка нульова.

— Чому тоді СК її притяг?

— Запитайте у фірми. Це вже з вашої галузі.

Нунан замислено постукав олівчиком по блокноту.

— Зрештою, це ж був пробний запуск, — промовив він. — А може, пластинка розрядилася... Знаєте, що я вам пораджу? Зажбурте її знов у Зону, а через днинку-другу пошліть по неї «нишпорку». Я пам’ятаю, позаминулого року...

Задзвонив телефон, і Нунан, відразу забувши про Валентина, схопив слухавку.

— Містер Нунан? — запитала секретарка. — Вас знову пан Лемхен.

— З’єднуйте.

Валентин підвівся, поклав згаслий недопалок у попільницю, на прощання покрутив біля скроні двома пальцями і вийшов — маленький, прямий, доладний.

— Містер Нунан? — пролунав у слухавці знайомий млявий голос.

— Слухаю вас.

— Нелегко застати вас на робочому місці, містере Нунан.

— Прийшла нова партія...

— Так, я вже знаю. Містере Нунан, я приїхав ненадовго. Є кілька питань, які необхідно обговорити при особистій зустрічі. Маються на увазі останні контракти «Міцубісі Денсі». Юридичний бік.

— До ваших послуг.

— Тоді, якщо ви не заперечуєте, хвилин через тридцять у конторі нашого відділку. Вас влаштовує?

— Цілком. Через тридцять хвилин.

Річард Нунан поклав слухавку, підвівся і, потираючи пухкі руки, пройшовся кабінетом. Він навіть заспівав якийсь модний шлягер, але відразу ж пустив півня і добродушно засміявся над собою. Потім він узяв капелюх, перекинув через руку плащ і вийшов у приймальню.

— Дитинко, — сказав він секретарці, — мене понесло по клієнтах. Залишайтеся командувати гарнізоном, утримуйте, як кажуть, фортецю, а я вам принесу шоколадку.

Секретарка розцвіла. Нунан послав їй повітряний поцілунок і покотився по коридорах Інституту. Кілька разів його намагалися спіймати за полу — він вивертався, віджартовувався, просив утримувати без нього позиції, берегти нирки, не напружуватися, і зрештою, так ніким і не зловлений, викотився з будівлі, звично змахнувши нерозкритою перепусткою перед носом чергового сержанта.

Над містом висіли низькі хмари, парило, перші невпевнені краплі чорними зірочками розпливалися на асфальті. Накинувши плащ на голову і плечі, Нунан підтюпцем пробіг уздовж шеренги машин до свого «пежо», пірнув усередину і, зірвавши з голови плащ, жбурнув його на заднє сидіння. З бокової кишені піджака він видобув чорну круглу паличку «етака», вставив її в акумуляторне гніздо й засунув великим пальцем до клацання. Потім, посовгавшись задом, він зручно влаштувався за кермом і натиснув педаль. «Пежо» безшумно викотився на середину вулиці і помчав до виходу з передзонника.

Дощ ринув раптово, відразу, ніби в небі перекинули чан з водою. Бруківка зробилася слизькою, машину заносило на поворотах. Нунан запустив двірники і зменшив швидкість. Отож, рапорт отримано, думав він. Зараз нас хвалитимуть. Що ж, я — за. Я люблю, коли мене хвалять. Особливо коли хвалить сам пан Лемхен, через силу. Дивна річ, чому це нам подобається, коли нас хвалять? Грошей від цього не побільшає. Слави? Яка в нас може бути слава? «Він прославився: тепер про нього знало троє». Ну, скажімо, четверо, якщо рахувати Бейліса. Людина — кумедне створіння!.. Схоже, ми любимо похвалу як таку. Як дітлахи — морозиво. Комплекс неповноцінності це, ось що. Похвала тішить наші комплекси. І дуже немудро. Як я можу вивищитись у власних очах? Що я — сам себе не знаю? Старого товстого Річарда Г. Нунана? А до речі, що таке це «Г»? От тобі й маєш! І запитати нема в кого... Не в пана ж Лемхена питати... А, згадав! Герберт. Річард Герберт Нунан. Ох і ллє...

Він вивернув на Центральний проспект і раптом подумав: наскільки потужно розрослося містечко за останні роки!.. Які хмарочоси відгрохали... От ще один будують. Це що ж у нас буде? А, луна-комплекс — найкращі у світі джази, і вар’єте, і дім розпусти на тисячу верстатів, усе для нашого доблесного гарнізону і для наших хоробрих туристів, особливо літніх, і для шляхетних лицарів науки... А околиці порожніють. І вже нема куди повертатися посталим із могил небіжчикам.

— Посталим із могил шляхи додому закриті, — промовив він уголос, — тому вони сумні й сердиті...

Так, хотів би я знати, чим усе це закінчиться. Між іншим, десять років тому я цілком точно знав, чим усе це має скінчитися. Нездоланні кордони. Пояс порожнечі завширшки п’ятдесят кілометрів. Учені та солдати, більше нікого. Страшна виразка на тілі моєї планети заблокована намертво... І треба ж, нібито й усі так вважали, не тільки я. Які виголошувалися промови, які ухвалювалися законопроекти!.. А тепер от уже навіть і не пригадаєш, яким чином ця всезагальна сталева рішучість розпливлася раптом киселем. «З одного боку, — не можна не визнати, але з іншого боку, — не можна не погодитися». А почалося це, здається, коли сталкери винесли із Зони перші «етаки». Батарейки... Так, здається, з цього й почалося.

А надто коли з’ясувалося, шо «етаки» розмножуються. Виразка виявилася не такою вже й виразкою, і навіть не виразкою зовсім, а навпаки, скарбницею... А тепер уже ніхто й не знає, що вона таке — чи виразкою, чи скарбниця, чи пекельна спокуса, чи скринька Пандори[8], чи чорт, чи диявол... Користуються помаленьку. Двадцять років горбатяться, мільярди вбухали, а організований грабіж налагодити так і не змогли. Кожен робить свій маленький бізнес, а вчені лоби з поважним виглядом віщують: з одного боку, — не можна не визнати, а з іншого боку, — не можна не погодитись, оскільки об’єкт такий-то, будучи опромінений рентгеном під кутом вісімнадцять градусів, випромінює квазітеплові електрони під кутом двадцять два градуси... До дідька! Однаково до самого кінця мені не дожити...

Машина котилася повз котедж Стерв’ятника Барбриджа. В усьому будинку з нагоди зливи горіло світло — видно було, як у вікнах другого поверху, в кімнатах кралечки Діни, рухаються у танці пари. Чи то спозаранку розпочали, чи то від учорашнього ніяк зупинитися не можуть. Мода така пішла у місті — доба за добою. Міцну молодь ми виховали, витривалу і наполегливу у своїх намірах...

Нунан зупинив машину перед непримітною спорудою зі скромною вивіскою — «Юридична контора Корш, Корш і Саймак». Він вийняв і сховав у кишеню «етак», знову натягнув на голову плащ, підхопив капелюх і прожогом кинувся у парадні двері — повз швейцара, заглибленого в газету, по сходах, укритих потертим килимом, загупав підборами по темному коридору другого поверху, просякнутому специфічним запахом, природу якого він свого часу даремно намагався з’ясувати, розчинив двері в кінці коридору і ввійшов у приймальню. На місці секретарки сидів незнайомий, дуже смаглявий юнак. Він був без піджака, рукави сорочки засукані. Він копирсався в нутрі якогось складного електронного пристрою, встановленого на столику замість друкарської машинки. Річард Нунан повісив плащ і капелюх на цвяшок, обома руками пригладив рештки волосся за вухами і питально поглянув на юнака. Той кивнув. Тоді Нунан відчинив двері у кабінет.

Пан Лемхен важко підвівся йому назустріч із великого шкіряного крісла, розташованого біля завішаного портьєрою вікна. Прямокутне генеральське обличчя його збрижилося, що означало чи то привітну усмішку, чи то скорботу з нагоди поганої погоди, а може — заледве приховане бажання чхнути.

— Ну от і ви, — мляво промовив він. — Заходьте, влаштовуйтесь.

Нунан пошукав поглядом, де би влаштуватися, і не виявив нічого, крім твердого стільця з прямою спинкою, захованого за стіл. Тоді він присів на край столу. Веселий настрій його почав чомусь випаровуватися — він і сам не розумів ще, чому. Раптом він зрозумів, що хвалити його тут не будуть. Швидше навпаки. День гніву, по-філософському подумав він і приготувався до найгіршого.

— Паліть, — запропонував пан Лемхен, знов опускаючись у крісло.

— Дякую, не палю.

Пан Лемхен похитав головою з таким виглядом, немов підтвердилися найгірші його припущення, з’єднав перед обличчям кінчики пальців обох рук і якийсь час уважно роздивлявся утворену фігуру.

— Гадаю, юридичні справи фірми «Міцубісі Денсі» ми обговорювати з вами не будемо, — промовив він нарешті.

Це був жарт. Річард Нунан з дорогою душею усміхнувся і сказав:

— Як вам буде завгодно!

Сидіти на столі було до біса незручно, ноги не діставали до підлоги, різало сідниці.

— Із жалем мушу повідомити вам, Річарде, — сказав пан Лемхен, — що ваш рапорт справив нагорі надзвичайно сприятливе враження.

— Гм... — промовив Нунан. Починається, подумав він.

— Вас навіть збиралися нагородити орденом, — продовжував пан Лемхен, — проте я запропонував зачекати. І правильно зробив. — Він нарешті відірвався від споглядання фігури з десяти пальців і подивився спідлоба на Нунана. — Ви запитаєте мене, чому я виявив таку, здавалось би, надмірну обережність.

— Мабуть, у вас були на це підстави, — нудним голосом сказав Нунан.

— Так, були. Що випливало з вашого рапорту, Річарде? Група «Метрополь» ліквідована. Вашими зусиллями. Група «Зелена квіточка» взята на гарячому в повному складі. Блискуча робота. Також ваша. Групи «Варр», «Квазімодо», «Мандрівні музиканти» і всі інші, я не пам’ятаю їхніх назв, самоліквідувалися, усвідомивши, що не сьогодні-завтра їх накриють. Це все насправді так і було, все підтверджується перехресною інформацією. Поле бою очистилося. Воно лишилося за вами, Річарде. Супротивник безладно відступив, зазнавши чималих утрат. Я правильно виклав ситуацію?

— У будь-якому випадку, — обережно сказав Нунан, — останні три місяці витік матеріалів із Зони через Хармонт припинився... Принаймні, за моїми даними, — додав він.

— Противник відступив, чи не так?

— Ну, якщо ви наполягаєте саме на цьому вислові... Так.

— Не так! — сказав пан Лемхен. — Справа в тому, що цей супротивник ніколи не відступає. Я це знаю твердо. Поквапившись із переможним рапортом, Річарде, ви продемонстрували незрілість. Саме тому я запропонував утриматись від вашого нагородження.

На чорта твої нагороди, думав Нунан, розгойдуючи ногою і понуро дивлячись на мигочучий носок черевика. У сортирі я твої паскудні ордени вішав. Теж мені мораліст, вихователь молоді, я й без тебе знаю, з ким я тут маю справу, нічого мені мораль читати, який такий-сякий у мене супротивник. Скажи просто і дохідливо: де, як і що я прогавив... що ці мерзотники встругнули ще... де, як і які знайшли шпарини... І без передмов, я тобі не дошкільнятко шмаркате, мені вже за п’ятдесят переступило, і я тобі тут не заради твоїх нікчемних орденів сиджу...

— Що ви чули про Золоту Кулю? — запитав раптом пан Лемхен.

Господи, із роздратованням подумав Нунан, а Золота Куля тут при чому? Дідько б тебе забрав з твоєю манерою розмовляти...

— Золота Куля — це легенда, — нудним голосом доповів він. — Міфічна споруда у Зоні, наділена формою і зовнішнім виглядом такої собі золотої кулі, призначена для виконання людських бажань.

— Будь-яких?

— Згідно із канонічним текстом легенди — будь-яких. Існують, однак, варіанти...

— Так, — промовив пан Лемхен. — А що ви чули про «смерть-лампу»?

— Вісім років тому, — нудним голосом затягнув Нунан,— сталкер Стефан Норман на прізвисько Очкарик виніс із Зони якийсь пристрій, що становив собою, наскільки можна припустити, щось на зразок системи випромінювачів, які смертоносно діяли на земні організми. Вищезгаданий Очкарик хотів продати цей агрегат Інституту. У ціні вони не зійшлися, Очкарик пішов у Зону і не повернувся.

Де перебуває агрегат у даний час — невідомо. В Інституті досі лікті кусають. Відомий вам Х’ю з «Метрополя» пропонував за цей агрегат будь-яку суму, яка вміститься на аркуші чекової книжки.

— Усе? — запитав пан Лемхен.

— Усе, — відповів Нунан. Він демонстративно озирав кімнату. Кімната була нудна, дивитися не було на що.

— Так, — сказав Лемхен. — А що ви чули про «ракове око»?

— Про яке око?

— Про ракове. Рак. Знаєте? — Пан Лемхен постриг повітря двома пальцями. — З клешнями.

— Вперше чую, — сказав Нунан, насупившись.

— Ну а що ви знаєте про «гримучі серветки»?

Нунан зліз зі стола і став перед Лемхеном, запхавши руки в кишені.

— Нічого не знаю, — сказав він. — А ви?

— На жаль, я теж нічого не знаю. Ні про «ракове око», ні про «гримучі серветки». А тим часом вони існують.

— У моїй Зоні? — запитав Нунан.

— Ви сядьте, сядьте, — сказав пан Лемхен, помахуючи долонею. — Наша розмова тільки починається. Сядьте.

Нунан обігнув стіл і всівся на твердий стілець із високою спинкою. Куди гне? — гарячково думав він. Що ще за новина? Мабуть, знайшли щось в інших Зонах, а він мене розігрує, мерзота. Завжди він мене не любив, старий чорт, не може забути того віршика...

— Продовжимо наш невеличкий іспит, — оголосив Лемхен, відсунув портьєру і визирнув у вікно. — Ллє, — повідомив він. — Люблю. — Він відпустив портьєру, відкинувся у кріслі і, дивлячись у стелю, запитав: — Як поживає старий Барбридж?

— Барбридж? Стерв’ятник Барбридж під наглядом. Каліка, не бідує. Із Зоною не пов’язаний. Тримає чотири бари, танцклас і організовує пікніки для офіцерів гарнізону і туристів. Дочка, Діна, веде гуляще життя. Син, Артур, щойно закінчив юридичний коледж.

Пан Лемхен задоволено покивав.

— Чітко, — похвалив він. — А що поробляє Креон-Мальтієць?

— Один із небагатьох діючих сталкерів. Був пов’язаний із групою «Квазімодо», тепер збуває хабар Інститутові, через мене. Я тримаю його на волі: коли-небудь хто-небудь клюне. Щоправда, останнім часом він сильно п’є і, побоююся, довго не протягне.

— Контакти з Барбриджем?

— Залицяється до Діни. Успіху не має.

— Дуже добре, — сказав пан Лемхен. — А що чути про Рудого Шухарта?

— Місяць тому вийшов із тюрми. Не бідує. Намагався емігрувати, але в нього... — Нунан помовчав. — Загалом, у нього сімейні негаразди. Йому зараз не до Зони.

— Усе?

— Усе.

— Небагато, — сказав пан Лемхен. — А як ідуть справи у Щасливчика Картера?

— Він уже багато років не сталкер. Торгує потриманими автомобілями, і потім у нього майстерня з переобладнання автомобілів на живлення від «етаків». Четверо дітей, дружина померла рік тому. Теща.

Лемхен покивав.

— Ну, кого зі старих я ще забув? — добродушно поцікавився він.

— Ви забули Джонатана Майлза на прізвисько Кактус. Зараз він у лікарні, вмирає від раку. І ви забули Гуталіна...

— Так-так, що Гуталін?

— Гуталін усе той самий, — сказав Нунан. — Має групу з трьох чоловік. Тижнями пропадають у Зоні. Все, що знаходять, знищують на місці. А його спілка Войовничих Ангелів розпалася.

— Чому?

— Ну, як ви пам’ятаєте, вони займалися тим, що скуповували хабар, і Гуталін відносив його назад у Зону. Дияволове дияволу. Тепер скуповувати стало нічого, а крім того, новий директор філіалу нацькував на них поліцію.

— Розумію, — сказав пан Лемхен. — Ну а молоді?

— Що ж — молоді... Приходять і відходять, є п’ять-шість чоловік із таким-сяким досвідом, але останнім часом їм нема кому збувати хабар, і вони розгубились. Я їх потроху приручаю... Вважаю, шеф, що зі сталкерством у моїй Зоні практично покінчено. Старі відійшли, молодь нічого не вміє, та й престиж ремесла вже не той, що раніше. Йде техніка, сталкери-автомати.

— Так-так, я чув про це, — сказав пан Лемхен. — Однак ці автомати не виправдовують поки навіть тої енергії, котру споживають. Чи я помиляюся?

— Це питання часу. Скоро почнуть виправдовувати.

— Як скоро?

— Років через п’ять-шість...

Пан Лемхен знову покивав.

— Між іншим, ви, напевно, ще не знаєте, супротивник теж став застосовувати сталкери-автомати.

— У моїй Зоні? — знову запитав Нунан, насторожившись.

— І у вашій теж. У вас вони базуються на Рексополісі, перекидають обладнання на вертольотах через гори до Зміїної ущелини, на Чорне озеро, до підніжжя Болдерпіка.

— Так це ж периферія, — сказав Нунан недовірливо. — Там порожньо, що вони там зможуть знайти?

— Мало, дуже мало. Але знаходять. Утім, це я для довідки, це вас не стосується... Резюмуємо. Сталкерів-професіоналів у Хармонті майже не залишилося. Ті, що залишилися, до Зони більше стосунку не мають. Молодь розгублена і перебуває у процесі приручення. Супротивник розбитий, відкинутий, заліг десь і зализує рани. Хабара нема, а коли він з’являється, його нема кому збувати. Незаконний витік матеріалів із Хармонтської Зони вже три місяці як припинився. Так?

Нунан мовчав. Зараз, думав він. Зараз він мені вріже. Але де ж у мене діра? І здоровенна, мабуть, пробоїна. Ну, давай, давай, стара морквино!.. Не тягни душу...

— Не чую відповіді, — промовив пан Лемхен і приклав долоню до зморшкуватого волохатого вуха.

— Добре, шеф, — похмуро сказав Нунан. — Годі. Ви мене вже зварили і висмажили, подавайте на стіл.

Пан Лемхен невиразно гмикнув.

— Ви навіть не маєте що мені сказати, — промовив він із несподіваною гіркотою. — Хіба що вуха розвісили перед начальством, а як було мені, коли позавчора... — Він раптом урвав себе, підвівся і побрів по кабінету до сейфа. — Коротше кажучи, за останні два місяці, тільки за наявною інформацією, комплекси супротивника отримали понад шість тисяч одиниць матеріалу з різних Зон... — Він зупинився біля сейфа, погладив його по фарбованому боці і різко повернувся до Нунана. — Не тіште себе ілюзіями! — закричав він. — Відбитки пальців Барбриджа! Відбитки пальців Мальтійця! Відбитки пальців Носатого Бен-Галеві, про котрого ви навіть не вважали за потрібне мені згадати! Відбитки пальців Гугнявого Гереша і Карлика Цмига! Ось так ви приручаєте вашу молодь! «Браслети»! «Голки»! «Білі вертячки»! І більше того — якісь «ракові очі», якісь «сучі брязкальця», «гримучі серветки», чорти б їх забрали!

Він знов урвав себе, повернувся у крісло, знову з’єднав пальці і ввічливо запитав:

— Що ви про це думаєте, Річарде?

Нунан дістав носовичок і витер шию та потилицю.

— Нічого не думаю, — просипів він чесно. — Даруйте, шефе, я зараз взагалі... Дайте віддихатися... Барбридж! Можете підтертися моїм послужним списком, але Барбридж не має ніякого стосунку до Зони! Я знаю кожен його крок! Він влаштовує пиятики та пікніки на озерах, він загрібає гарні гроші, і йому просто не треба... Пробачте, я дурниці, звісно, кажу, але запевняю вас, я не випускаю Барбриджа з поля зору відтоді, відколи він вийшов із лікарні...

— Я вас більше не затримую, — сказав пан Лемхен. — Даю тиждень часу. Подайте міркування, яким чином матеріали з вашої Зони потрапляють до рук Барбриджа... і всієї іншої сволоти. До побачення!

Нунан підвівся, незграбно кивнув профілеві пана Лемхена і, продовжуючи витирати носовичком рясно спітнілу шию, вибрався до приймальні. Смаглявий юнак курив, задумливо дивлячись у надра розкиданої електроніки. Він мигцем поглянув у бік Нунана — очі в нього були порожні, обернені всередину.

Річард Нунан так-сяк насунув капелюх, схопив плащ під пахву і пішов геть. Такого зі мною, здається, ще не траплялося, безладно думав він. Треба ж — Носатий Бен-Галеві! Прізвисько вже встиг заробити... Коли? Отакий шибздик, соломинкою переломити можна... хлопчисько... Ні, все це не те... Ах ти, потолоч безнога, Стерв’ятнику! Як же ти мене в’їв! Без штанів пустив, брудними шкарпетками нагодував... Як це могло статися? Цього ж просто не могло статися! Достоту як тоді, у Сингапурі, — мордою об стіл, потилицею об стіну...

Він сів в автомобіль і якийсь час безтямно нишпорив під щитком у пошуках ключа запалювання. З капелюха текло на коліна, він зняв його і, не дивлячись, жбурнув за спину. Дощ заливав переднє скло, і Річардові Нунану уявлялося чомусь, що саме через це він ніяк не може збагнути, що ж робити далі. Усвідомивши це, він сильно стукнув себе кулаком у лисину. Полегшало. Відразу згадалося, що ключа запалювання нема і бути не може, а є в кишені «етак». Вічний акумулятор. І треба його витягти з кишені, маму його сучу за ногу, і встромити у приймальне гніздо, і тоді можна буде куди-небудь поїхати — подалі від цього дому, де з вікна за ним запевне стежить ота стара бруква...

Рука Нунана з «етаком» завмерла на півшляху. Так. Із кого почати — я, принаймні, знаю. От із нього й почну. Ох, як я з нього почну!

Ніхто ні з кого так не починав, як почну з нього я зараз. І з таким задоволенням... Він увімкнув двірники і погнав машину вздовж бульвару, майже нічого не бачачи перед себе, та вже потроху заспокоюючись. Гаразд. Хай як у Сингапурі. Зрештою у Сингапурі усе закінчилося щасливо... Подумаєш, разочок мордою об стіл! Могло бути й гірше. Могло бути не мордою і не об стіл, а об щось із цвяхами... Господи, як просто все це можна було би зробити! Зібрати в одну купу всю цю сволоту, засадити років на п’ятнадцять... чи вислати до бісової матері! В Росії от про сталкерів і не чували. Там навколо Зони дійсно порожнеча, сто кілометрів, нікого зайвого, ні туристів цих смердючих, ні Барбриджів... Простіше треба чинити, панове, простіше! Ніяких складнощів тут, їй-Богу, не треба. Нічого тобі робити в Зоні — до побачення, на сто перший кілометр... Добре, не будемо відволікатися. Де тут мій бардак? Не видно ні чорта... Ага, от він.

Час був неурочний, але заклад «П’ять хвилин» сяяв вогнями, наче якийсь «Метрополь». Обтрушуючись, ніби собака на березі, Річард Нунан увійшов у яскраво освітлений хол, просмерділий тютюном, парфумами і скислим шампанським. Старий Бенні, ще без лівреї, сидів за стійкою навскіс від входу і щось жер, тримаючи виделку в кулаці. Перед ним, розташувавши серед порожніх келихів страхітливий бюст, бовваніла Мадам і, похнюпившись, дивилася, як він їсть. У холі ще навіть не прибирали після вчорашнього. Коли Нунан увійшов, Мадам відразу повернула в його бік широке наштукатурене обличчя, спочатку невдоволене, але яке негайно розтягнулося у професійній усмішці.

— Хо! — пробасила вона. — Чи не сам пан Нунан! За дівчатками стужилися?

Бені продовжував жерти, він був глухий як пень.

— Привіт, старенька! — озвався Нунан, підходячи. — Навіщо мені дівчатка, коли переді мною справжня жінка?

Бенні нарешті помітив його. Страшна маска, вся в синіх і багряних рубцях, з натугою перекосилась у привітній усмішці.

— Добридень, хазяїне! — прохрипів він. — Підсушитися зайшли?

Нунан усміхнувся у відповідь і помахав рукою. Він не любив розмовляти з Бенні: весь час доводилось кричати.

— Де мій управитель, друзі? — запитав він.

— У себе, — відповіла Мадам. — Завтра податки платити.

— Ох уже ці податки! — сказав Нунан. — Добре. Мадам, попрошу приготувати моє улюблене, я скоро повернуся.

Безшумно ступаючи по товстому синтетичному килиму, він пройшов коридором попри завішані портьєрами стійла — на стіні біля кожного стійла красувалося зображення якої-небудь квітки, — повернув у непримітний тупичок і без стуку відчинив обшиті шкірою двері.

Маслак Катюша сидів за столом і роздивлявся у дзеркальце зловісну болячку на носі. Плювати він хотів, що завтра податки платити. На цілком порожньому столі перед ним стояла баночка ртутної мазі та склянка з прозорою рідиною. Маслак Катюша підняв на Нунана налиті кров’ю очі і зірвався на ноги, зронивши дзеркальце. Не кажучи ні слова, Нунан опустився в крісло навпроти і якийсь час мовчки роздивлявся пройду і слухав, як той нерозбірливо бурмоче щось про триклятий дощ і ревматизм. Потім він сказав:

— Замкни двері на ключ, голубчику.

Маслак, плоскостопо бухкаючи ножиськами, підбіг до дверей, клацнув ключем і повернувся до столу. Він волохатою горою громадився над Нунаном, віддано дивлячись йому в рот. Нунан усе розглядав його крізь примружені повіки. Чомусь він раптом пригадав, що справжнє ім’я Маслака Катюші — Рафаель. Маслаком його прозвали через страхітливі кістляві кулаки, сизо-червоні та голі, котрі випиналися з густої шерсті, що вкривала його руки, наче з манжетів. А Катюшею він називав себе сам у цілковитій впевненості, що це традиційне ім’я великих монгольських царів. Рафаель. Ну що ж, Рафаелю, почнемо.

— Як справи? — запитав він лагідно.

— У повному порядку, бос, — квапливо відповідав Рафаель-Маслак.

— Той скандал залагодив у комендатурі?

— Сто п’ятдесят монет виклав. Усі задоволені.

— Сто п’ятдесят із тебе, — сказав Нунан. — Твоя провина, голубчику. Треба було стежити.

Маслак зробив нещасне обличчя і покірно розвів величезні долоні.

— Паркет у холі здалося би перестелити, — сказав Нунан.

— Буде зроблено.

Нунан помовчав, випинаючи губи.

— Хабар? — спитав він, понизивши голос.

— Є трішки, — теж понизивши голос, промовив Маслак.

— Покажи.

Маслак метнувся до сейфа, дістав згорток, поклав його на стіл перед Нунаном і розгорнув. Нунан одним пальцем подлубався в купці «чорних бризок», узяв «браслет», оглянув його з усіх боків і поклав назад.

— Це все? — запитав він.

— Не несуть, — винувато сказав Маслак.

— Не несуть... — повторив Нунан.

Він ретельно прицілився і щосили копнув носаком черевика Маслака в гомілку. Маслак зойкнув, пригнувся, аби вхопитися за болюче місце, але відразу випростався і витягнув руки по швах. Тоді Нунан підхопився, немов його штрикнули в зад, пожбурив крісло геть, схопив Маслака за комір сорочки і пішов на нього, копаючись, крутячи очима і пошепки лаючись. Маслак, ахаючи й охаючи, задираючи голову, як налякана коняка, задкував від нього доти, поки не впав на диван.

— На дві сторони працюєш, падло? — сичав Нунан просто в його білі від жаху очі. — Стерв’ятник у хабарі купається, а ти мені намисто у папірці підносиш?.. — Він розвернувся і вдарив Маслака в обличчя, намагаючись зачепити ніс із болячкою. — У тюрмі згною! У лайні у мене житимеш... Лайно жертимеш... Шкодуватимеш, що на світ народився! — Він навідліг тицьнув кулаком у болячку. — Звідки у Барбриджа хабар? Чому йому несуть, а тобі ні? Хто несе? Чому я нічого не знаю? На кого ти працюєш, свиня волохата? Кажи!

Маслак беззвучно розтуляв і затуляв рот. Нунан відпустив його, повернувся у крісло і задер ноги на стіл.

— Ну? — сказав він.

Маслак із хлюпанням втягнув носом кров і сказав:

— Їй-Богу, бос... Чого ви? Який у Стерв’ятника хабар? Не має він ніякого хабара. Нині хабара ніхто не має...

— Ти що — сперечатися зі мною будеш? — ласкаво запитав Нунан, знімаючи ноги зі столу.

— Та ж ні, бос... Їй-Богу... — заквапився Маслак. — Мать-перемать! Яке там сперечатися! І гадки такої не маю...

— Викину я тебе, — похмуро промовив Нунан. — Бо ти або скурвився, або працювати не вмієш. На дідька ти мені, такий-сякий, здався? Я таких, як ти, за четвертак десяток наберу. Мені справжня людина потрібна при ділі, а ти мені тут лише дівок псуєш та пиво жереш.

— Стривайте, бос, — розважливо сказав Маслак, розмазуючи кров по морді. — Чого це ви відразу, з наскоку?.. Давайте все ж таки розберемось... — Він обережно торкнув болячку кінчиками пальців. — Хабара, кажете, багато у Барбриджа? Не знаю. Перепрошую, звичайно, але це вам хтось казки розказує. Ніхто зараз хабара не має. Адже у Зону самі шмаркачі ходять, так вони ж не повертаються майже ніколи. Ні, бос, в натурі, це вам хтось бреше...

Нунан скоса стежив за ним. Було схоже, що Маслак справді нічого не знає. Та йому й невигідно було брехати — на Стерв’ятнику багато не заробиш.

— Ці пікніки його — вигідна справа? — запитав він.

— Пікніки? Та не так щоб дуже. Лопатою не загребеш... Але ж зараз у місті вигідних справ не лишилося...

— Де ці пікніки влаштовуються?

— Де влаштовуються? Так, у різних місцях. Коло Білої гори, на Гарячих джерелах бувають, на Веселкових озерах...

— А яка клієнтура?

— Клієнтура яка? — Маслак знову помацав болячку, подивився на пальці і сказав довірчо: — Якщо ви, бос, хочете самі за цю справу взятися, я б вам не радив. Супроти Стерв’ятника вам тут нічого не посвітить.

— Це чому ж?

— У Стерв’ятника клієнтура: голубі каски — раз. — Маслак узявся відгинати пальці. — Офіцери з комендатури — два, туристи з «Метрополю», з «Білої Лілеї», з «Прибульця»... це три. Потім у нього вже реклама поставлена, місцеві хлопці теж до нього ходять... Їй-Богу, бос, не варто з таким зв’язуватися. За дівчат він нам платить — не те щоби щедро...

— Місцеві теж до нього ходять?

— Молодь, в основному.

— Ну й що там, на пікніках, діється?

— Діється що? їдемо туди на автобусах, так? Там уже наметики, буфетик, музичка... Ну й кожен розважається як хоче. Офіцери здебільшого з дівчатами, туристи пхаються на Зону дивитися — якщо біля Гарячих джерел, то до Зони там рукою подати, просто за Сірчаною ущелиною... Стерв’ятник туди їм кінських кісток накидав, от вони і дивляться в біноклі...

— А місцеві?

— Місцеві? Місцевим це, звичайно, нецікаво... Так, розважаються, хто як уміє...

— А Барбридж?

— Так а що — Барбридж? Як усі, так і Барбридж...

— А ти?

— А що — я? Як усі, так і я. Дивлюся, щоб дівчат не ображали, і... це... ну, там... Ну, як усі, загалом.

— І скільки це все триває?

— Коли як. Коли три дні, а коли й весь тиждень.

— І скільки це задоволення коштує? — запитав Нунан, думаючи зовсім про інше.

Маслак відповів щось, Нунан його не чув. Ось вона, прогалина, діра, думав він. Кілька днів... Кілька ночей. За цих умов просто неможливо простежити за Барбриджем, навіть якщо ти навмисно поставив собі за мету, а не валяєшся з дівками і не дудлиш пиво, як мій монгольський цар... І все-таки нічого не зрозуміло. Він же безногий, а там ущелина... Ні, тут щось не те...

— Хто з місцевих їздить постійно?

— З місцевих? Так я ж кажу — здебільшого молодь. Одні відморозки, які є в місті. Ну там Галеві, Ражба... Курча Цапфа... цей... Цмиг... Ну, Мальтієць буває. Тепла компанія. Вони цю справу називають «недільна школа». Що, кажуть, відвідаємо «недільну школу»? Вони там здебільшого на літніх туристках незле заробляють. Приваландається якась стара з Європи...

— «Недільна школа», — повторив Нунан.

Якась дивна думка з’явилася раптом у нього. Школа. Він підвівся.

— Добре, — сказав він. — Бог з ними, з пікніками. Це не для нас. Але щоби ти знав: Стерв’ятник має хабар, а це вже — наша справа, голубчику. Це ми просто так лишити не можемо. Шукай, Маслаче, шукай, бо вижену я тебе до дідькової мами. Звідки він бере хабар, хто йому доправляє, — з’ясуй усе і давай на двадцять відсотків більше, ніж він. Зрозумів?

— Зрозумів, бос, — Маслак уже також стояв, руки по швах, на замурзаній морді — відданість.

— Та припини мені псувати дівок, тварюко! — загорланив раптом Нунан і вийшов.

У холі біля стійки він неквапно розпив свій аперитив, потеревенив із Мадам про падіння моралі, натякнув, що в найближчому майбутньому збирається розширити заклад, і, понизивши голос для значущості, порадився, як бути з Бенні: старіється чолов’яга, слуху нема, реакція вже зовсім не та, не встигає, як раніше... Була вже шоста година, хотілося їсти, а в мозку все свердлила, все крутилася несподівана ідейка, вона була ні з чим неспівставна і водночас багато що пояснювала. Втім, і так вже дещо прояснилося, зник із цієї справи дратуючий і лячний наліт містики, залишилася тільки прикрість на себе, що раніше не подумав про таку можливість, але ж головне було не в цьому, головне було в цій думці, що повсякчас крутилася і крутилася і не давала спокою.

Попрощавшись із Мадам і потиснувши руку Бенні, Нунан поїхав прямісінько в «Боржч». Уся біда в тому, що ми не помічаємо, як минають роки, думав він. Плювати на роки — ми не помічаємо, як усе змінюється. Ми знаємо, що все змінюється, нас змалку вчать, що все змінюється, ми багато разів бачили на власні очі, як усе змінюється, і водночас ми абсолютно не здатні помітити ту мить, коли відбувається зміна, чи шукаємо зміну не там, де слід було б. От уже з’явились нові сталкери — оснащені кібернетикою. Старий сталкер був брудним, понурим чоловіком, котрий зі звірячою впертістю, міліметр за міліметром, повз на животі по Зоні, заробляючи собі куш. Новий сталкер — це чепурун при краватці, інженер, сидить де-небудь за кілометр від Зони, в зубах сигаретка, біля ліктя — склянка з бадьорливою сумішшю, сидить собі та дивиться за екранами. Джентльмен на зарплаті. Дуже логічна картина. Настільки логічна, що всі інші можливості просто на думку не спадають. А є ж і інші можливості — «недільна школа», наприклад.

І раптом, ні з того, ні з сього, його охопив відчай. Усе було марно. Все було даремно. Боже мій, подумав він. Адже нічого в нас не вийде! Не стримати, не зупинити! Ніяких сил не вистачить утримати у горщику цю квашу, подумав він із жахом. Не тому, що ми погано працюємо. І не тому, що вони хитріші і спритніші за нас. Просто світ такий. Людина така. Якби не було Візиту — було б що-небудь інше. Свиня багно знайде...

У «Боржчі» було багато світла і дуже смачно пахло. «Боржч» теж змінився — ні тобі пиятики, ні тобі веселощів. Гуталін тепер сюди не ходить, гидує, і Редрік Шухарт, напевно, встромив сюди носа свого рябого, скривився і пішов. Ернест усе ще в тюрмі, керує справами його стара, дорвалася: солідна постійна клієнтура, весь Інститут ходить сюди обідати, та й старші офіцери. Затишні кабінки, готують смачно, беруть недорого, пиво завжди свіже. Добра стара харчевня.

В одній із кабінок Нунан побачив Валентина Пільмана. Лауреат сидів з горнятком кави і читав складений удвоє журнал. Нунан підійшов.

— Дозволите приєднатися? — запитав він.

Валентин звів на нього чорні окуляри.

— А, — сказав він. — Прошу.

— Зараз, тільки руки помию, — сказав Нунан, згадавши раптом про болячку.

Тут його добре знали. Коли він повернувся і сів навпроти Валентина, на столі вже стояла маленька жаровня з паруючим шураско[9] та високий кухоль пива — не холодного, але й не теплого, як він любив. Валентин відклав журнал і пригубив каву.

— Слухайте, Валентине, — сказав Нунан, відрізаючи шматочок м’яса і вмочуючи його в соус. — Як ви гадаєте, чим усе це скінчиться?

— Ви про що?

— Візит, Зони, сталкери, військово-промислові комплекси — вся ця купа... Чим усе це може скінчитися?

Валентин довго дивився на нього сліпими чорними скельцями. Потім він закурив сигарету і сказав:

— Для кого? Конкретизуйте.

— Ну, скажімо, для людства загалом.

— Це залежить від того, поталанить нам чи ні, — сказав Валентин. — Ми тепер знаємо, що для людства загалом Візит минув, у цілому, безслідно. Для людства все минає безслідно. Звичайно, не виключено, що, тягаючи навмання каштани з цього вогню, ми врешті-решт витягнемо щось таке, через що життя на планеті стане просто неможливим. Це буде безталання. Однак погодьтеся, що таке завжди загрожувало людству. — Він розігнав дим сигарети долонею і всміхнувся: — Я, бачте, давно вже відвик міркувати про людство загалом. Людство загалом — надто стаціонарна система, її нічим не проймеш.

— Ви так думаєте? — розчаровано промовив Нунан. — Що ж, може й так...

— Скажіть чесно, Річарде, — явно розважаючись, сказав Валентин. — От для вас, ділячи, що змінилося з Візитом? От ви дізналися, що у Всесвіті є ще принаймні один розум, окрім людського. Ну і що?

— Та як вам сказати? — промимрив Нунан. Він уже шкодував, що затіяв цю розмову. Не було тут про що розмовляти. — Що для мене змінилося?.. Наприклад, ось уже багато років я відчуваю якусь незручність, незатишність якусь. Добре, вони прийшли і відразу пішли. А якщо вони прийдуть знов і їм стукне в голову залишитися? Для мене, для ділячи, це, знаєте, не пусте запитання: хто вони, як вони живуть, чого їм треба?.. У найпримітивнішому варіанті я змушений думати, як мені змінити виробництво. Я маю бути готовий. А якщо я взагалі виявлюся непотрібним у їхній системі? — Він пожвавився. — А якщо ми всі виявимося непотрібними? Слухайте, Валентине, якщо вже до слова пришилося, існують які-небудь відповіді на ці питання? Хто вони, що їм було потрібно, повернуться чи ні?..

— Відповіді існують, — сказав Валентин, усміхаючись. — їх навіть дуже багато, вибирайте будь-яку.

— А особисто ви як вважаєте?

— Відверто кажучи, я ніколи не дозволяв собі думати про це серйозно. Для мене Візит — це передусім унікальна подія, вагома можливістю перестрибнути відразу через кілька сходинок у процесі пізнання. Щось схоже на подорож у майбутнє технології. Н-ну, ніби до лабораторії Ісаака Ньютона потрапив сучасний квантовий генератор...

— Ньютон нічого не зрозумів би.

— Дарма ви так думаєте! Ньютон був дуже проникливий чоловік.

— Так? Ну добре, Бог з ним, із Ньютоном. А як ви все-таки тлумачите Візит? Хай навіть несерйозно...

— Добре, я вам скажу. Тільки я мушу попередити вас, Річарде, що ваше запитання перебуває у компетенції псевдонауки, яка має назву ксенологія. Ксенологія — це такий неприродний гібрид наукової фантастики з формальною логікою. Основою її методу є хибний прийом — нав’язування інопланетному розуму людської психології.

— Чому хибний? — сказав Нунан.

— А тому, що біологи свого часу вже попеклися, коли намагалися перенести психологію людини на тварин. Земних тварин, зауважте.

— Даруйте, — сказав Нунан. — Це зовсім інша справа. Адже ми говоримо про психологію РОЗУМНИХ істот...

— Так. І все було б дуже добре, якби ми знали, що таке розум.

— А хіба ми не знаємо? — здивувався Нунан.

— Уявіть собі, ні. Зазвичай виходять із дуже плоского визначення: розум — така здатність людини, яка відрізняє її діяльність від діяльності тварин. Така собі, знаєте, спроба відмежувати власника від пса, який нібито все розуміє, тільки сказати не може. Втім, із цього плоского визначення випливають дотепніші. Вони базуються на гірких спостереженнях за вищезгаданою діяльністю людини. Наприклад: розум є здатністю живої істоти здійснювати недоцільні і неприродні вчинки.

— Так, це про нас, — погодився Нунан.

— На жаль. Або, скажімо, визначення-гіпотеза. Розум — складний інстинкт, який не встиг ще сформуватися. Мається на увазі, що інстинктивна діяльність завжди доцільна і природна. Мине мільйон років, інстинкт сформується, і ми перестанемо робити помилки, які, вірогідно, є невід’ємною властивістю розуму. І тоді, якщо у Всесвіті щось зміниться, ми щасливо вимремо, — знову ж таки тому, що розучилися здійснювати помилки, тобто пробувати різні, не передбачені жорсткою програмою варіанти.

— Якось це все у вас виходить... принизливо.

— Будь ласка, тоді ще одне визначення — дуже вивищене і шляхетне. Розум є здатністю використовувати сили навколишнього світу без руйнування цього світу.

Нунан зморщився і захитав головою.

— Ні, — сказав він. — Це вже занадто... Це не про нас... Ну а як щодо того, що людина, на відміну від тварин, є істотою, котра відчуває непереборну потребу в знаннях? Я десь про це вже читав.

— Я теж, — сказав Валентин. — Та вся біда в тому, що людина, принаймні масова людина, з легкістю поборює цю свою потребу в знаннях. Як на мене, вона такої потреби взагалі не має. Є потреба зрозуміти, а для цього знань не треба. Гіпотеза про Бога, наприклад, дає унікальну можливість абсолютно все зрозуміти, абсолютно ні про що не дізнаючись... Дайте людині вкрай спрощену систему світу і тлумачте всяку подію на базі цієї спрощеної моделі. Такий підхід не потребує ніяких знань. Кілька завчених формул плюс так звана інтуїція, так звана практична кмітливість і так званий здоровий глузд.

— Стривайте, — сказав Нунан. Він допив пиво і з грюком поставив порожній кухоль на стіл. — Не відволікайтеся. Давайте все-таки так. Людина зустрілася з інопланетною істотою. Як вони знатимуть одне про одного, що вони обидва розумні?

— Гадки не маю, — сказав Валентин розвеселяючись. — Усе, що я читав із цього приводу, зводиться до хибного кола. Якщо вони здатні до контакту, значить, вони розумні. І навпаки: якщо вони розумні, вони здатні на контакт. І взагалі: якщо інопланетна істота має честь бути наділеною психологією людини, то вона розумна. Такі справи, Річарде. Читали Воннеґута[10]?

— От тобі й на, — сказав Нунан. — А я гадав, що у вас усе вже розкладено по поличках...

— Розкласти по поличках і мавпа може, — зауважив Валентин.

— Ні, стривайте, — сказав Нунан. Чомусь він почувався обдуреним. — Але якщо ви таких простих речей не знаєте... Добре, Господь із ним, із розумом. Видно, тут сам чорт ногу зламає. А про Візит? Що ви все ж таки думаєте про Візит?

— Будь ласка, — сказав Валентин. — Уявіть собі пікнік...

Нунан здригнувся:

— Як ви сказали?

— Пікнік. Уявіть собі: ліс, путівець, галявина. З путівця на галяву з’їжджає машина, з машини вивантажуються молоді люди, пляшки, кошики з провізією, дівчата, транзистори, фотокіноапарати... Розпалюється багаття, ставляться намети, вмикається музика. А вранці вони їдуть. Звірі, птахи і комахи, які всю ніч із жахом спостерігали за подіями, виповзають зі своїх сховків. І що ж вони бачать? На траву понатікало автолу, розлився бензин, розкидані непотрібні свічки і масляні фільтри. Валяється дрантя, перегорілі лампочки, хтось загубив розвідного ключа. Від протекторів лишилася грязюка, налипла на якомусь незнаному болоті... ну і, самі розумієте, сліди багаття, недогризки яблук, цукеркові обгортки, консервні бляшанки, порожні пляшки, чийсь носовичок, чийсь складаний ніж, старі, подерті газети, монетки, зів’ялі квіти з інших галявин...

— Я зрозумів, — сказав Нунан. — Пікнік на узбіччі.

— Достоту. Пікнік на узбіччі якоїсь космічної дороги. А ви мене питаєте: повернуться вони чи ні.

— Дайте мені закурити, — сказав Нунан. — Дідько б забрав вашу псевдонауку! Якось я все це не так собі уявляв.

— Це ваше право, — зауважив Валентин.

— Виходить, що ж — вони нас навіть і не помітили?

— Чому?

— Ну, в будь-якому випадку, не звернули на нас уваги...

— Знаєте, я б на вашому місці не журився, — порадив Валентин.

Нунан затягнувся, закашлявся, кинув сигарету.

— Все одно, — сказав він уперто. — Не може бути... Дідько б вас, учених, ухопив! Звідки у вас така зневага до людини? Чому ви її весь час прагнете принизити?..

— Стривайте, — сказав Валентин. — Послухайте. «Ви запитаєте мене: чим велика людина? — процитував він. — Тим, що створила другу природу? Що привела в рух сили майже космічні? Що в мізерні строки заволоділа планетою і прорубала вікно у Всесвіт? Ні! Тим, що, незважаючи на все це, вціліла і збирається вціліти й надалі».

Запала мовчанка. Нунан думав.

— Можливо... — сказав він невпевнено. — Звичайно, якщо з цієї точки зору...

— Та ви не журіться, — благодушно сказав Валентин. — Пікнік — це ж тільки моя гіпотеза. І навіть не гіпотеза, власне, а так, картинка... Так звані серйозні ксенологи намагаються обґрунтувати набагато солідніші й облесливіші для людського самолюбства версії. Наприклад, що ніякого Візиту не було, що Візит ще тільки буде. Якийсь високий розум закинув до нас на Землю контейнери із взірцями своєї матеріальної культури. Очікується, що ми вивчимо ці зразки, здійснимо технологічний стрибок і зуміємо надіслати сигнал у відповідь, який і означатиме реальну готовність до контакту. Як вам це?

— Це вже значно краще, — сказав Нунан. — Я бачу, серед учених теж трапляються порядні люди.

— Або ось. Візит і справді мав місце, але він аж ніяк не закінчився. Фактично ми зараз перебуваємо у стані контакту, лише не підозрюємо про це. Прибульці оселилися у Зонах і ретельно нас вивчають, водночас готуючи до «жорстоких див прийдешнього».

— Оце я розумію! — сказав Нунан. — Принаймні, тоді зрозуміло, що це за таємниче мусування відбувається у руїнах заводу. Між іншим, ваш пікнік цю вовтузню не пояснює.

— Чому ж не пояснює? — заперечив Валентин. — Могло ж яке-небудь дівчисько забути на галявині улюблене механічне ведмежа...

— Ну, ви це облиште, — рішучо сказав Нунан. — Нічогеньке ведмежа — земля двигтить... Утім, звичайно, може бути й ведмежа. Пиво будете? Розаліє! Агов, стара! Два пива панам ксенологам!.. А все-таки приємно з вами побесідувати, — сказав він Валентину. — Таке собі прочищення мізків, наче англійської солі[11] насипали під черепок. Бо ж працюєш-працюєш, а навіщо, для чого, що буде, що станеться, чим серце заспокоїться...

Принесли пива. Нунан відсьорбнув, дивлячись поверх піни, як Валентин з виразом гидливого сумніву розглядає свій кухоль.

— Що, не подобається? — запитав він, облизуючи губи.

— Та я, власне, не п’ю, — нерішуче сказав Валентин.

— Та ну? — здивувався Нунан.

— Чорт забирай! — сказав Валентин. — Та ж мусить у цьому світі бути бодай один непитущий. — Він рішуче відсунув кухоль. — Замовте мені краще коньяку, якщо так, — сказав він.

— Розаліє! — негайно гаркнув геть розвеселілий Нунан.

Коли принесли коньяк, він сказав:

— І все-таки так не можна. Я вже не кажу про ваш пікнік — це взагалі свинство, — але якщо навіть прийняти версію, що це, скажімо, прелюдія до контакту, все одно недобре. Я розумію — «браслети», «порожняки»... Але «відьмин холодець» навіщо? «Комарині лисини», пух цей гидотний...

— Даруйте, — сказав Валентин, вибираючи скибку лимона. — Я не зовсім розумію вашу термінологію. Які, вибачте, лисини?

Нунан засміявся.

— Це фольклор, — пояснив він. — Робочий жаргон сталкерів. «Комарині лисини» — це області підвищеної гравітації.

— А, гравіконцентрати... Керована гравітація. От про це я поговорив би із насолодою, але ви нічого не зрозумієте.

— Чому ж це я нічого не зрозумію? Я все-таки інженер...

— Бо я сам не розумію, — сказав Валентин. — У мене є системи рівнянь, але як їх витлумачити — я гадки не маю... А «відьмин холодець» — це, вірогідно, колоїдний газ[12]?

— Саме він. Чули про катастрофу в Карриганівських лабораторіях?

— Чув дещо, — неохоче озвався Валентин.

— Ці йолопи помістили фарфоровий контейнер із «холодцем» у спеціальну камеру, гранично ізольовану... Тобто це вони так думали, що камера гранично ізольована, але коли вони відкрили контейнер маніпуляторами, «холодець» пішов через метал і пластик, наче вода через вимочку, вирвався назовні, і все, з чим він стикався, перетворювалося на той самий «холодець». Загинуло тридцять п’ять людей, понад сто скалічено, а вся будівля лабораторії зробилася цілковито непридатною. Ви там бували коли-небудь? Чудова будівля! А тепер «холодець» стік у підвали і нижні поверхи... Ось вам і прелюдія до контакту.

Валентин весь зморщився.

— Так, я знаю все це, — сказав він. — Однак погодьтеся, Річарде, прибульці тут ні при чому. Звідки вони могли знати про існування в нас військово-промислових комплексів?

— А слід було би знати! — повчально відповів Нунан.

— А вони сказали б вам у відповідь: треба було вже давно познищувати військово-промислові комплекси.

— І то правда, — погодився Нунан. — От хай би вони цим і зайнялись, якщо такі могутні.

— Тобто ви пропонуєте втручання у внутрішні справи людства?

— Гм, — сказав Нунан. — Так ми, звичайно, можемо зайти дуже далеко. Не будемо про це. Повернімося краще до початку розмови. Чим все це таки закінчиться? Ну от, наприклад, ви, вчені. Сподіваєтеся ви отримати із Зони що-небудь фундаментальне, що-небудь таке, що дійсно могло би перевернути науку, технологію, спосіб життя?..

Валентин допив чарку і знизав плечима:

— Ви звертаєтесь не за адресою, Річарде. Я не люблю фантазувати даремно. Коли йдеться про такі серйозні речі, я віддаю перевагу обережному скепсисові. Якщо відштовхуватися від того, що ми вже отримали, попереду цілий спектр можливостей, і нічого певного сказати не можна.

— Розаліє, ще коньяку! — крикнув Нунан. — Ну добре, спробуймо з іншого кінця. Що ви, на вашу думку, вже отримали?

— Це прозвучить кумедно, але отримали дуже мало. Ми виявили багато дивовиж. У деяких випадках ми навчилися навіть використовувати ці дивовижі для своїх потреб. Ми навіть звикли до них... Лабораторна мавпа натискає червону кнопку — отримує банан, натискає білу — апельсин, але як мати банани й апельсини без кнопок, вона не знає. І яке відношення мають кнопки до бананів і апельсинів, вона не розуміє. Візьмімо, скажімо, «етаки». Ми навчилися ними користуватися. Ми навіть відкрили умови, за яких вони розмножуються діленням. Але ми досі не зуміли зробити жодного «етака», не розуміємо, як вони влаштовані, і, судячи з усього, розберемося у всьому цьому ще не скоро... Я би висловився так. Є об’єкти, яким ми знайшли застосування. Ми використовуємо їх, хоча майже запевно не так, як ними користуються прибульці. Я цілковито впевнений, що в переважній більшості випадків ми забиваємо мікроскопами цвяхи. Але все-таки дещо ми застосовуємо: «етаки», «браслети», які стимулюють життєві процеси... різні типи квазібіологічних мас, що спричинили такий переворот у медицині... Ми отримали нові транквілізатори, нові типи мінеральних добрив, переворот в агрономії... Утім, що я вам перераховую! Ви знаєте все це не гірше за мене — «браслетик», я бачу, самі носите... Назвемо цю групу об’єктів корисними. Можна сказати, що якоюсь мірою людство ними облагодіяне, хоча ніколи не слід забувати, що в нашому евклідовому світі[13] будь-яка палиця має два кінці...

— Небажані застосування? — вставив Нунан.

— Саме так. Скажімо, застосування «етаків» у військовій промисловості... Я не про це. Дія кожного корисного об’єкта нами більш або менш вивчена, більш або менш пояснена. Тепер затримка за технологією, але років через п’ятдесят ми самі навчимося виготовляти ці королівські печатки і тоді вже досхочу колотимемо ними горіхи[14]. Складніше з іншою групою об’єктів — складніше саме тому, що ніякого застосування вони в нас не знаходять, а їхні властивості в рамках наших сьогоднішніх уявлень абсолютно непояснимі. Наприклад, магнітні пастки різних типів. Ми розуміємо, що це магнітна пастка, Панов це дуже дотепно довів. Але ми не розуміємо, де джерело такого потужного магнітного поля, у чому причина його надстійкості... нічого не розуміємо. Ми можемо тільки висувати фантастичні гіпотези стосовно таких властивостей простору, про які раніше навіть не підозрювали. Або К-23... Як ви їх називаєте, ці чорні гарні кульки, що йдуть на прикраси?

— «Чорні бризки», — сказав Нунан.

— От-от, «чорні бризки»... Гарна назва... Ну, ви знаєте про їхні властивості. Якщо пустити промінь світла у таку кульку, то світло вийде з нього із затримкою, причому ця затримка залежить від ваги кульки, від розміру, ще від деяких параметрів, і частота вихідного світла завжди менша за частоту вхідного... Що це таке? Чому? Є божевільна ідея, ніби ці ваші «чорні бризки» — це велетенські ділянки простору, наділеного іншими властивостями, ніж наш, і замкненого у таку згорнуту форму під впливом нашого простору... — Валентин витяг сигарету і запалив. — Коротше кажучи, об’єкти цієї групи для нинішньої людської практики цілковито некорисні, хоча із суто наукової точки зору вони мають фундаментальне значення. Це відповіді на запитання, які впали з неба і які ми ще не вміємо поставити. Згаданий вище сер Ісаак, може, і не розібрався б у лазері, але він, принаймні, зрозумів би, що така річ можлива, і це дуже сильно вплинуло б на його науковий світогляд. Я не вдаватимусь у подробиці, але існування таких об’єктів, як магнітні пастки, К-23, «біле кільце», враз перекреслило ціле поле недавно процвітаючих теорій і дало життя цілковито новим ідеям. А є ще й третя група...

— Так, — сказав Нунан. — «Відьмин холодець» та інше лайно...

— Ні-ні. Все це слід віднести або до першої, або до другої групи. Я маю на увазі об’єкти, про які ми нічого не знаємо чи знаємо тільки з чуток, об’єкти, які ми ніколи не тримали в руках. Те, що поцупили в нас із-під носа сталкери, — продали невідомо кому, приховали. Те, про що вони мовчать. Легенди і напівлегенди: «машина бажань», «приблуда Дік», «веселі привиди»...

— Хвилинку, хвилинку, — сказав Нунан. — Це ще що таке? «Машина бажань» — розумію...

Валентин засміявся.

— Бачите, в нас теж є свій робочий жаргон. «Приблуда Дік» — це те саме гіпотетичне механічне ведмежа, яке бешкетує у руїнах заводу. А «веселі примари» — це певна небезпечна турбуленція[15], наявна в деяких районах Зони.

— Вперше чую, — сказав Нунан.

— Ви розумієте, Річарде, — сказав Валентин, — ми копирсаємося у Зоні два десятки років, але не знаємо і тисячної частки того, що вона містить. А якщо вже говорити про вплив Зони на людину... От, до речі, тут нам доведеться ввести до класифікації ще одну, четверту групу. Вже не об’єктів, а впливів. Ця група вивчена зовсім погано, хоча фактів назбиралося, на мій погляд, аж задосить. І ви знаєте, Річарде, я — фізик і, отже, скептик. Але й у мене подеколи мороз йде поза шкіру, коли я думаю про ці факти.

— Живі покійники... — пробурмотів Нунан.

— Що? А... Ні — це загадково, але не більше того. Як би це сказати... Це можливо уявити, абощо. А от коли навколо людини раптом ні з того ні з сього починають відбуватися позафізичні, позабіологічні явища...

— А, ви маєте на увазі емігрантів...

— Достоту так. Математична статистика, знаєте, — це дуже точна наука, хоч вона і має справу з випадковими величинами. І крім того, це дуже промовиста наука, дуже наочна...

Валентин, очевидячки, трохи захмелів. Він почав говорити голосніше, щоки його порожевіли, а брови понад чорними окулярами високо задерлися, зминаючи чоло в гармошку.

— Розаліє! — гаркнув раптом він. — Ще коньяку! Велику чарку!

— Люблю непитущих, — з повагою сказав Нунан.

— Не відволікайтеся! — сказав Валентин суворо. — Слухайте, що вам розповідають. Це дуже дивно.

Він підняв чарку, одним духом відсьорбнув половину і провадив далі:

— Ми не знаємо, що сталося з бідолашними хармонтцями у саму мить Візиту. Аж ось один із них вирішив емігрувати. Який-небудь звичайнісінький мешканець. Перукар. Син перукаря і внук перукаря. Він переїздить, скажімо, у Детройт. Відкриває перукарню, і починається чортова маячня. Понад дев’яносто відсотків його клієнтури гине впродовж року: гинуть в автомобільних аваріях, випадають із вікон, їх вирізують гангстери та хулігани, вони тонуть на мілких місцях і так далі, і так далі. Мало того. Число комунальних катастроф у Детройті різко зростає. Удвічі частіше вибухають газові колонки. У три з половиною рази частіше виникають пожежі від несправності електромережі. Утричі збільшується кількість автомобільних аварій. Удвічі зростає смертність від епідемій грипу. Мало того. Зростає кількість стихійних лих у Детройті та його околицях. Звідкись беруться смерчі і тайфуни, яких у цих місцях не бачили від тисяча сімсот затертого року. Розверзаються мокви небесні, й озеро Онтаріо, або Мічиган, або де там стоїть Детройт, виходить із берегів... Ну й усе в такому самому дусі. І такі катаклізми відбуваються в будь-якому місті, в будь-якій місцевості, де селиться емігрант із району Візиту, і кількість цих катаклізмів прямо пропорційна до числа емігрантів, осілих у даному місці. І зауважте, подібний вплив справляють тільки ті емігранти, котрі пережили сам Візит. Народжені після Візиту на статистику нещасних випадків ніякого впливу не мають. Ви прожили в Хармонті десять років, але ви приїхали сюди після Візиту, і вас без побоювань можна селити хоч у Ватикані. Як пояснити таке? Від чого треба відмовитися — від статистики? Чи від здорового глузду? — Валентин схопив чарку і залпом допив її.

Річард Нунан почухав за вухом.

— Та-а-к, — сказав він. — Я взагалі багато чув про такі речі, але я, чесно кажучи, завжди гадав, що все це, м’яко кажучи, дещо перебільшено... Просто знадобився привід, аби заборонити еміграцію.

Валентин гірко усміхнувся:

— Нічого собі привід! Та хто ж такій маячні повірить? Ну, придумали б які-небудь епідемії... небезпеку розповсюдження шкідливих чуток... та мало ще чого!

Він уперся ліктями у стіл і засумував, опустивши обличчя у долоні.

— Я вам співчуваю, — сказав Нунан. — Справді, з точки зору нашої могутньої позитивістської науки[16]...

— Або, скажімо, мутагенний вплив Зони, — перебив його Валентин. Він зняв окуляри і втупився у Нунана чорними підсліпуватими очима. — Всі люди, котрі досить довго спілкуються із Зоною, зазнають змін — як фенотипних, так і генотипних[17]. Ви знаєте, які діти бувають у сталкерів, ви знаєте, що буває із самими сталкерами. Чому? Де мутагенний фактор? Радіації в Зоні ніякої. Хімічна структура повітря і грунту в Зоні хоч і має свою специфіку, проте жодної мутагенної небезпеки не становить. Що ж мені в таких умовах — у чаклунство почати вірити? В лихе око?.. Слухайте, Річарде, давайте ще по чарці. Я щось розійшовся, хай воно все западеться...

Річард Нунан, усміхаючись, зажадав ще чарку коньяку для лауреата і кухоль пива для себе. Потім він сказав:

— Так ось. Я вам, звичайно, співчуваю у вашому борсанні. Але, відверто кажучи, особисто мені воскреслі покійники б’ють по мізках значно сильніше, ніж дані статистики. Тим паче, що даних статистики я ніколи не бачив, а мерців і бачив, і нанюхався предосить.

Валентин легковажно махнув рукою.

— А, покійнички ваші... — сказав він. — Слухайте, Річарде, вам не соромно? Ви ж усе-таки людина з освітою... Невже не зрозуміло, шо, з точки зору фундаментальних принципів, ці ваші небіжчики — анітрохи не більша і не менша дивовижа, ніж вічні акумулятори. Просто «етаки» порушують перший принцип термодинаміки, а небіжчики — другий, от і вся різниця. Всі ми в якомусь сенсі печерні люди — нічого страшнішого за привида чи вурдалака уявити собі не можемо. А, попри те, порушення принципу причиновості — значно страшніша річ, ніж цілі табуни привидів... і всяких там чудовиськ Рубінштейна... чи Валленштейна?

— Франкенштейна.

— Так, звичайно, Франкенштейна. Мадам Шеллі. Поетова дружина. Чи донька.[18] — Він раптом засміявся. — У цих ваших небіжчиків є одна цікава властивість — автономна життєздатність. Можна в них, приміром, відтяти ногу, і нога ходитиме... тобто не ходитиме, звичайно... загалом, житиме. Окремо. Без усяких фізіологічних розчинів... Так от, нещодавно доправили в Інститут одного такого... незатребуваного. Н-н-ну, препарували його... Це мені лаборант Бойда розповідав. Відокремили праву руку для якихось там потреб, приходять наступного ранку, а вона дулю показує... — Валентин зареготав. — Га? І так досі! То розтисне пальці, то знову складе. Як ви вважаєте, що вона цим хоче сказати?

— По-моєму, символ доволі прозорий... А чи не час нам по домівках, Валентине? — сказав Нунан, дивлячись на годинник. — Я маю ще одну важливу справу.

— Ходім, — охоче погодився Валентин, марно намагаючись втрапити обличчям в оправу окулярів. — Ф-фу, напоїли ви мене, Річарде... — Він узяв окуляри в обидві руки і старанно прилаштував їх на місце. — У вас машина?

— Так, я вас завезу.

Вони розрахувалися і рушили до виходу. Валентин тримався ще пряміше ніж зазвичай і час від часу з розмаху прикладав палець до скроні, вітаючи знайомих лаборантів, які з цікавістю і здивуванням спостерігали за світилом світової фізики. Біля самого виходу, вітаючи швейцара, що розплився в усмішці, Валентин збив із себе окуляри, і всі троє кинулися їх ловити.

— Ф-фу, Річарде... — примовляв Валентин, влізаючи в «пежо». — Ви мене без-бож-но напоїли. Не можна ж так, чорт забирай... Незручно. В мене завтра експеримент. Ви знаєте, цікава річ...

І він заходився розповідати про завтрашній експеримент, щохвилини відволікаючись на анекдоти і примовляючи: «Напоїли... це ж треба! До дідька псячого...» Нунан відвіз його у наукове містечко, рішуче поклав край несподіваному сплеску лауреатового бажання піддати ще («...і який там до дідька експеримент? Знаєте, що я з цим вашим експериментом зроблю? Я його відкладу!..») і здав з рук на руки дружині, котра, побачивши свого чоловіка, весело обурилася.

— ...Г-гості? — галасував чоловік. — Хто? А, професор Бойд? Пречудово! Зараз ми з ним хильнемо. Але не чарками, чорт забирай, а келихами... Річарде! Де ви, Річарде!..

Це Нунан чув, уже збігаючи сходами. А вони ж також бояться, думав він, знову вмощуючись у «пежо». Бояться, бояться, високолобі... Але так і має бути. Вони повинні боятися навіть більше, ніж усі ми, звичайні міщани, разом узяті. Ми ж просто нічого не розуміємо, а вони принаймні розуміють, до якої міри нічого не розуміють. Дивляться в це бездонне провалля і знають, що неминуче їм туди спускатися, — серце заходиться, але спускатися треба, а як спускатися, що там на дні і, головне, чи можна буде потім звідти вибратися?.. А ми, грішні, дивимося, так би мовити, в інший бік. Слухай, а може, так і треба? Хай воно собі йде все своїм робом, а ми вже проживемо як-небудь. Правильно він сказав: найгероїчніший вчинок людства — це те, що воно вижило і збирається вижити надалі... А все-таки дідько б вас забрав, сказав він прибульцям. Не могли влаштувати свій пікнік в іншому місці. На Місяці, приміром. Або на Марсі. Така сама ви байдужа мерзота, як і всі, хоч і навчилися згортати простір. Пікнік, бачте, нам тут влаштували... Пікнік...

Як же мені краще вчинити з моїми пікніками, думав він, повільно ведучи «пежо» яскраво освітленими мокрими вулицями. Як би мені спритніше все це провернути? За принципом найменшої дії. Як у механіці. На біса мені тоді мій такий-сякий інженерний диплом, якщо я не можу придумати, як мені спритніше підловити цього безногого мерзотника...

Він зупинив машину перед будинком, де жив Редрік Шухарт, і трохи посидів за кермом, прикидаючи, як вести розмову. Потім він витяг «етак», виліз із машини і тільки тут зауважив, що будинок виглядає нежилим. Майже всі вікна були темні, у скверику нікого не було, і навіть ліхтарі там не горіли. Це нагадало йому, що він зараз побачить, і він мерзлякувато зіщулився. Йому навіть спало на думку, що, може, є сенс викликати Редріка по телефону і побесідувати з ним у машині чи в якій-небудь тихій пивничці, але він відігнав цю ідею. З цілого ряду причин. І крім усього іншого, сказав він собі, давай не будемо уподібнюватися до всіх цих жалюгідних сволот, які розбіглися звідси, як таргани, ошпарені окропом.

Він увійшов у під’їзд, поволі піднявся по давно не метених сходах. Навколо стояла нежила тиша, багато дверей, що виходили на сходові площадки, були прочинені чи навіть розчинені навстіж — з темних передпокоїв тхнуло спертими запахами вогкості і пилу. Він зупинився перед дверима Редрікової квартири, пригладив волосся поза вухами, глибоко зітхнув і натиснув кнопку дзвінка. Якийсь час за дверима було тихо, потім там рипнули мостини, клацнув замок, і двері тихо прочинилися. Кроків він так і не розчув.

На порозі стояла Мавпочка, донька Редріка Шухарта. З передпокою на напівтемну сходову площадку падало яскраве світло, і першої секунди Нунан побачив тільки темний силует дівчинки і подумав, як вона сильно підросла за останні кілька місяців, але потім вона відступила у глиб передпокою, і він побачив її обличчя. У горлі в нього миттєво пересохло.

— Добридень, Маріє, — сказав він, намагаючись розмовляти якомога лагідніше. — Як поживаєш, Мавпочко?

Вона не відповіла. Вона мовчала і цілком безшумно задкувала до дверей у вітальню, дивлячись на нього спідлоба. Схоже, вона не впізнавала його. Та й він, чесно кажучи, не впізнавав її. Зона, подумав він. Погань...

— Хто там? — запитала Гута, визираючи з кухні. — Господи, Дік! Де ви пропадали? Ви знаєте, Редрік повернувся!

Вона поспішила до нього, на ходу витираючи руки рушником, перекинутим через плече, — така ж гарна, енергійна, сильна, тільки от підтягло її якось: обличчя змарніло, і очі були якісь... гарячкові, чи що?

Він поцілував її у щоку, віддав їй плащ і капелюх і сказав:

— Чули, чули... Усе часу ніяк не міг знайти — забігти. Вдома він?

— Вдома, — сказала Гута. — У нього там один... Скоро піде, напевно, вони давно вже сидять. Проходьте, Діку...

Він ступив кілька кроків по коридору і зупинився у дверях вітальні. Старий сидів за столом. Сам. Нерухомий і трохи перехняблений. Рожеве світло від абажура падало на широке темне обличчя, наче вирізане зі старого дерева, запалий безгубий рот, завмерлі, без блиску, очі. І відразу Нунан відчув запах. Він знав, що це гра уяви, запах бував тільки у перші дні, а потім зникав геть-чисто, але Річард Нунан відчував його немовби пам’яттю — млосний, важкий запах розритої землі.

— Або ходімо на кухню, — поспіхом сказала Гута. — Я там вечерю готую, заразом і побалакаємо.

— Так, звичайно, — сказав Нунан бадьоро. — Стільки не бачилися!.. Ви ще не забули, що саме я люблю випити перед вечерею?

Вони пройшли на кухню, Гута відразу ж відчинила холодильник, а Нунан усівся за стіл і огледівся. Як завжди, тут усе було чисто, все блищало, над каструльками здіймалась пара. Плита була нова, напівавтомат, значить, гроші в домі велися.

— Ну як він? — запитав Нунан.

— Та все такий самий, — відповіла Гута. — Схуд у тюрмі, але тепер уже від’ївся.

— Рудий?

— Ще би!

— Злий?

— Аякже! Це в нього вже до самої смерті.

Гута поставила перед ним склянку «кривавої Мері» — прозорий шар російської горілки ніби висів над шаром томатного соку.

— Не багато? — запитала вона.

— Якраз. — Нунан набрав у груди повітря і, замружившись, влив у себе суміш. Це було добре. Він пригадав, що, по суті справи, за весь день уперше випив щось істотне. — Оце інша річ, — сказав він. — Тепер можна жити.

— У вас усе добре? — запитала Гута. — Чого ви так довго не заходили?

— Кляті справи, — сказав Нунан. — Кожного тижня збирався зайти чи бодай подзвонити, але спочатку довелося їхати у Рексополіс, потім скандал один почався, потім мені кажуть: «Редрік повернувся», — добре, думаю, навіщо їм заважати... Словом, закрутився я, Гуто. Я інколи себе питаю: якого чорта ми так крутимося? Щоби заробити гроші? Але на дідька нам гроші, якщо ми тільки те й робимо, що крутимося?..

Гута дзенькнула кришками каструльок, узяла з полички пачку сигарет і сіла за стіл навпроти Нунана. Очі її були опущені. Нунан поспіхом вихопив запальничку і дав їй прикурити, і знову, вдруге в житті, помітив, що в неї тремтять пальці, як тоді, коли Редріка щойно засудили і Нунан прийшов до неї, щоби дати їй грошей, — попервах вона зовсім пропадала без грошей, і жодна тварюка в будинку не давала їй у борг. Потім гроші в домі з’явилися, і, судячи з усього, чималі, і Нунан здогадувався — звідки, але він продовжував приходити, приносив Мавпочці ласощі й іграшки, цілими вечорами пив з Гутою каву і планував разом з нею майбутнє щасливе Редрікове життя, а потім, наслухавшись її розповідей, ішов до сусідів і намагався якось приструнчити їх, пояснював, умовляв, нарешті, коли йому вривався терпець, погрожував: «Рудий же коли повернеться, він вам усі кістки переламає...» — нічого не допомагало.

— А як поживає ваша дівчина? — запитала Гута.

— Котра?

— Ну, з якою ви заходили тоді... Білява така...

— Яка ж це моя дівчина? Це моя стенографістка. Вийшла заміж і звільнилася.

— Одружитися вам треба, Діку, — сказала Гута. — Хочете, наречену знайду?

Нунан хотів було відповісти, як завжди: «Мавпочка от підросте...», але вчасно спохопився. Зараз би це вже не прозвучало.

— Стенографістка мені потрібна, а не дружина, — пробурчав він. — Кидайте ви свого рудого диявола та йдіть до мене стенографісткою. Ви ж були чудовою стенографісткою. Старий Гарріс вас досі згадує.

— Ще би, — сказала вона. — Всю руку тоді об нього відбила.

— О, навіть так? — Нунан удав, що здивований. — Оце так Гарріс!

— Господи! — сказала Гута. — Та він мені проходу не давав! Я тільки одного боялася, аби Ред не дізнався.

Безшумно зайшла Мавпочка — з’явилася у дверях, подивилася на каструлі, на Річарда, потім підійшла до матері і притулилася до неї, відвернувши обличчя.

— Ну що, Мавпочко, — сказав бадьоро Річард Нунан. — Шоколадку хочеш?

Він поліз до жилетної кишені, витяг шоколадний автомобільчик у прозорому пакетику і простягнув дівчинці. Вона не ворухнулася. Гута взяла в нього шоколадку і поклала на стіл. У неї раптом побіліли губи.

— Отак-то, Гуто, — бадьоро сказав Нунан. — А я, знаєте, переїжджати зібрався. Набридло мені в готелі. По-перше, від Інституту все-таки далеко...

— Вона вже майже нічого не розуміє, — тихо сказала Гута, і він урвав себе, взяв в обидві руки склянку і почав безглуздо крутити нею в пальцях. — Ви от не питаєте, як ми живемо, — продовжувала вона, — і правильно робите. Тільки ж ви наш старий друг, Діку, нам від вас приховувати нема чого. Та й не приховаєш!

— У лікаря були? — запитав Нунан, не підводячи очей.

— Так. Вони нічого не можуть зробити. А один сказав...

Вона замовкла. Він теж мовчав. Не було тут про що говорити і не хотілося про це думати, але його раптом вдарила моторошна думка: це вторгнення. Не пікнік на узбіччі, не заклик до контакту — вторгнення. Вони не можуть змінити нас, але вони проникають у тіла наших дітей і змінюють їх за своїм образом і подобою. Його пробрав холод, але він відразу пригадав, що вже читав про щось подібне, якийсь покетбук[19] у яскравій глянсовій обкладинці, і від цього спогаду йому полегшало. Вигадати можна все, що завгодно. Насправді ніколи не буває так, як вигадують.

— А один сказав, що вона вже не людина, — промовила Гута.

— Маячня, — глухо сказав Нунан. — Зверніться до справжнього фахівця. Зверніться до Джеймса Каттерфілда. Хочете, я з ним поговорю? Влаштую вам прийом...

— Це до М’ясника? — Вона нервово засміялася. — Не треба, Діку, спасибі. Це він і сказав. Мабуть, доля.

Коли Нунан знову зважився підняти очі, Мавпочки вже не було, а Гута сиділа нерухомо, рот у неї був привідкритий, очі порожні, і на сигареті в її пальцях наріс довгий кривий стовпчик сірого попелу. Тоді він штовхнув до неї по столу склянку і промовив:

— Зробіть мені ще одну порцію... І собі зробіть. І вип’ємо.

Вона струсила попіл, пошукала очима, куди подіти недопалок, і кинула в мийку.

— За що? — проговорила вона. — От я чого не розумію! Що ми таке зробили? Ми ж не найгірші все-таки в цьому місті...

Нунан подумав, що вона зараз заплаче, але вона не заплакала — відкрила холодильник, узяла горілку та сік і зняла з полички другу склянку.

— Ви все-таки не впадайте в розпач, — сказав Нунан. — Нема на світі нічого такого, чого не можна було б виправити. І ви мені повірте, Гуто, в мене дуже великі зв’язки. Усе, що зможу, я зроблю...

Зараз він сам вірив у те, що казав, і вже перебирав у голові імена, лікарні та міста, і йому вже здавалося, ніби про подібні випадки він щось десь чув, і ніби все закінчилося щасливо, треба тільки розібратися, де це було і хто лікував, але тут він згадав, навіщо він сюди прийшов, і згадав пана Лемхена, і згадав, для чого він заприятелював із Гутою, і йому не захотілося думати ні про що, і він відігнав від себе всі зв’язні думки, всівся зручніше, розслабився і став чекати, поки йому дадуть випивку.

У цей час у передпокої почулися човгаючі кроки, постукування, та огидний, особливо зараз, голос Стерв’ятника Барбриджа прогугнявив:

— Е, Рудий! А до твоєї баби, видно, хтось зазирнув, — тютя... Я би на твоєму місці цього так не залишив...

І Редріків голос:

— Бережи протези, Стерв’ятнику. І прикуси язик. Онде двері, піти не забудь, мені вечеряти пора.

І Барбридж:

— Тьху ти, Господи, пожартувати вже не можна!

І Редрік:

— Ми з тобою вже все віджартували. І крапка. Мотай, мотай, не затримуй!

Клацнув замок, і голоси стихли — вочевидь, обидва вийшли на сходову площадку. Барбридж щось сказав упівголоса, і Редрік йому відповів: «Усе, усе, поговорили!» Знову бурчання Барбриджа і різкий голос Редріка: «Сказав — усе!» Гахнули двері, простукотіли швидкі кроки в передпокої, і на порозі кухні з’явився Редрік Шухарт. Нунан підвівся йому назустріч, і вони міцно потисли один одному руки.

— Я так і знав, що це ти, — сказав Редрік, оглядаючи Нунана меткими зеленкуватими очима. — О, погладшав, товстуне! Все задницю в барах нагулюєш... Еге! Та ви тут, я бачу, весело час проводите! Гуто, старенька, зроби мені порцію, треба наздоганяти...

— Та ми ще й не почали, — сказав Нунан. — Ми тільки збиралися. Від тебе хіба втечеш!

Редрік різко засміявся, тицьнув Нунана кулаком у плече.

— А от ми зараз подивимося, хто кого дожене, хто кого пережене! Я, брате, два роки постив, мені, щоби тебе догнати, цистерну вихлебтати треба... Ходімо, ходімо, чого ми тут на кухні! Гуто, тягни вечерю...

Він пірнув у холодильник і знову випростався, тримаючи в кожній руці по дві пляшки з різними наклейками.

— Гуляти будемо! — оголосив він. — На честь найкращого друга Річарда Нунана, котрий не покидає своїх у біді! Хоча користі йому від цього ніякої. Ех, Гуталіна нема, жаль...

— А ти подзвони йому, — запропонував Нунан.

Редрік похитав яскраво-рудою головою.

— Туди ще телефон не провели, куди йому тепер дзвонити. Ну ходімо, ходімо...

Він першим увійшов у вітальню і гримнув пляшки на стіл.

— Гуляти будемо, татуню! — сказав він непорушному старому. — Це ось Річард Нунан, наш друг! Діку, а це татусь мій, Шухарт-старший...

Річард Нунан, скулившись подумки в непроникний клубок, розтягнув рота до вух, потрусив у повітрі долонею і сказав покійникові:

— Дуже радий, містере Шухарт. Як поживаєте?.. Ми ж знайомі, Реде, — сказав він Шухарту-молодшому, який копирсався в барі. — Ми одного разу вже бачилися, мигцем, щоправда...

— Сідай, — сказав йому Редрік, киваючи на стілець напроти старого. — Ти, якщо будеш з ним говорити, говори гучніше — він не чує ні хрена.

Він розставив келихи, швидко відкоркував пляшки і сказав Нунану:

— Розливай. Татусеві небагато, на саме денце...

Нунан неквапливо взявся розливати. Старий сидів у попередній позі, втупившись у стіну. І він ніяк не реагував, коли Нунан присунув до нього келих. А Нунан уже переключився на нову ситуацію.

Це була гра, страшна і жалюгідна. Гру розігрував Редрік, і він приєднався до цієї гри, як усе життя приєднувався до чужих ігор, і страшних, і жалюгідних, і соромітних, і диких, і значно небезпечніших, ніж оця. Редрік, піднявши свого келиха, промовив: «Ну що, понеслися?», і Нунан цілком природно поглянув на старого, а Редрік нетерпляче подзенькав своїм келихом об Нунанів келих і сказав: «Понеслися, понеслися, ти за нього не хвилюйся, він свого не попустить...», і тоді Нунан цілком природно кивнув, і вони випили.

Редрік крекнув і, виблискуючи очима, заговорив у тому самому збудженому, трохи штучному тоні:

— Усе, братику! Більше мене тюрма не побачить. Якби ти знав, любий мій, до чого ж удома добре! Гроші є, я собі гарний котеджик приглянув, із садом будемо, не гірше, ніж у Стерв’ятника... Ти знаєш, я ж емігрувати хотів, ще в тюрмі вирішив. Заради якого падла я в цьому вошивому містечку сиджу? Та нехай, думаю, пропаде воно все. Повертаюся — привіт, заборонили еміграцію! Та що ж ми — чумними якимось стали за ці два роки?..

Він говорив і говорив, а Нунан кивав, присьорбуючи віскі, вставляв співчутливі прокльони, риторичні запитання, потім взявся розпитувати про котедж — що за котедж, де, за яку ціну? — і вони з Редріком посперечалися. Нунан доводив, що котедж дорогий і в незручному місці, він витяг нотатник, узявся гортати його і називати адреси занедбаних котеджів, які віддадуть за безцінь, а ремонт коштуватиме мізерію, особливо якщо подати заяву про еміграцію, отримати від властей відмову і зажадати компенсації.

— Ти, я бачу, вже й нерухомістю зайнявся, — сказав Редрік.

— А я всім потроху займаюся, — відповів Нунан і підморгнув.

— Знаю, знаю, наслухався про твої бордельні афери!

Нунан зробив великі очі, приклав палець до губ і кивнув у бік кухні.

— Та годі, всі це знають, — сказав Редрік. — Гроші не пахнуть. Тепер я це добре зрозумів... Але Маслака ти собі підібрав в управителі — я животи порвав, коли почув! Пустив, розумієш, цапа в город... Він же псих, я його з дитинства знаю!

Тут старий повільно, дерев’яним рухом, ніби величезна лялька, підняв руку з коліна і з дерев’яним стукотом зронив її на стіл біля свого келиха. Рука була темна, із синюватим полиском, зведені пальці робили її схожою на курячу лапу. Редрік замовк і подивився на нього. В обличчі його щось здригнулося, і Нунан із здивуванням побачив на цій рябій хижій фізіономії найсправжнішу, найнепідробнішу любов і ніжність.

— Пийте, татусю, пийте, — лагідно сказав Редрік. — Трошки можна, пийте на здоров’я... Нічого, — впівголоса сказав він Нунану, по-змовницьки підморгуючи. — Він до цього келишка добереться, будь спокійний...

Дивлячись на нього, Нунан згадав, що було, коли Бойдові лаборанти з’явилися сюди за цим небіжчиком. Лаборантів було двоє, обидва міцні сучасні хлопці, спортсмени і все таке, і ще був лікар із міської лікарні і при ньому двійко санітарів, людей грубих і здоровенних, пристосованих тарбати носилки і втихомирювати буйних. Потім один із лаборантів розповідав, що цей «рудий» спочатку наче не зрозумів, про що йдеться, впустив у квартиру, дав оглянути батька, і, напевно, старого так би й повезли, бо Редрік, схоже, уявив, ніби татуся кладуть у лікарню на профілактику. Але ці бовдури-санітари, які впродовж попередніх переговорів стирчали у передпокої і підглядали за Гутою, як вона миє в кухні вікна, взялися, коли їх гукнули, за старого як за колоду — потягли, впустили на підлогу. Редрік оскаженів, і тут виліз уперед бовдур-лікар і почав ґрунтовно пояснювати, що, куди і навіщо. Редрік послухав його хвилину або дві, а потім раптом без будь-якого попередження вибухнув, наче воднева бомба. Лаборант, котрий усе це розповідав, і сам не пам’ятає, як він опинився на вулиці. Рудий диявол спустив по сходах усіх п’ятьох, причому жодному з них не дав піти самостійно, на своїх ногах. Усі вони, за словами лаборанта, вилетіли з парадного, наче ядра з гармати. Двоє залишилися валятися на панелі непритомними, а інших трьох Редрік гнав по вулиці чотири квартали, після чого повернувся до інститутської труповозки і повибивав у ній усі вікна — шофера в машині вже не було, він дременув по вулиці у протилежному напрямку...

— ...Мені тут в одному барі новий коктейль показали, — казав тим часом Редрік, розливаючи віскі. — «Відьмин холодець» називається, я тобі потім зроблю, як поїмо. Це, брате, така річ, що на порожнє пузо приймати небезпечно для життя: руки-ноги терпнуть від однієї порції... Ти як хочеш, Діку, а я тебе сьогодні накиряю. І тебе накиряю, і сам накиряюся... Старі добрі часи згадаємо, «Боржч» згадаємо... Бідолаха Ерні досі сидить, знаєш? — Він випив, витер губи затиллям долоні і запитав недбало: — А що там в Інституті, за «відьмин холодець» ще не взялися? Я, знаєш, від науки трохи відстав...

Нунан відразу зрозумів, чому Редрік почав розмову на цю тему. Він сплеснув руками і сказав:

— Що ти, друзяко! Із цим «холодцем» знаєш яка штука трапилася? Про Карриганівські лабораторії чув? Є така приватна контора... Так от, роздобули вони порцію «холодцю»...

Він розповів про катастрофу, про скандал, про те, що кінців так і не знайшли, звідки взявся «холодець» — так і не з’ясували, а Редрік слухав нібито неуважно, цмокав язиком, хитав головою, а потім рішуче плеснув ще віскі у келихи і сказав:

— Так їм і треба, паразитам, щоб вони всі повиздихали...

Вони випили. Редрік подивився на татуся — знову у його обличчі щось здригнулося. Він простягнув руку і присунув келиха ближче до скорчених пальців, і пальці раптом розтислися і знову стислися, обхопивши келих за денце.

— Отак-от воно справа швидше піде, — сказав Редрік. — Гуто! — закричав він. — Довго ти нас голодом моритимеш?.. Це вона для тебе старається, — пояснив він Нунану. — Неодмінно твій улюблений салат готує, з молюсками, вона їх давно припасла, я бачив... Ну а як взагалі в Інституті справи? Знайшли що-небудь новеньке? У вас там, кажуть, тепер щосили автомати працюють, та мало виробляють...

Нунан узявся розповідати про інститутські справи, і поки він говорив, біля стола поруч зі старим нечутно виникла Мавпочка, постояла, поклавши на стіл волохаті лапки, і раптом зовсім дитячим рухом притулилася до небіжчика і схилила голову йому на плече. І Нунан, продовжуючи теревенити, подумав, дивлячись на ці два дивовижні витвори Зони: Господи, та що ж іще? Що ж іще треба з нами зробити, щоб нас нарешті пройняло? Невже оцього — мало?.. Він знав, що цього мало. Він знав, що мільярди і мільярди нічого не знають і нічого не хочуть знати, а як і дізнаються, то пожахаються десять хвилин і знову повернуться на круги свої. Нап’юся, подумав він озвіріло. До дідька Барбриджа, до дідька Лемхена... Сім’ю цю, Богом прокляту, до дідька. Нап’юся.

— Ти чого на них витріщився? — неголосно спитав Редрік. — Ти не хвилюйся, це їй не шкодить. Навіть навпаки — кажуть, від них здоров’я йде.

— Так, я знаю, — сказав Нунан і залпом осушив келих.

Увійшла Гута, заклопотано наказала Редріку розставляти тарілки і поставила на стіл велику срібну миску з улюбленим салатом Нунана. І тут старий, наче хтось спохопився і смикнув за ниточки, одним рухом підкинув келих до відкритого рота.

— Ну, хлопці, — сказав Редрік захопленим голосом, — тепер у нас піде гулянка на славу!