Пікнік на узбіччі

1. Редрік Шухарт, 23 роки, неодружений, лаборант Хармонтської філії Міжнародного інституту позаземних культур

Напередодні стоїмо це ми з ним у сховищі — вже ввечері, залишається тільки спецівки поскидати, і можна закотитися у «Боржч», прийняти в організм краплину-другу міцного. Я стою просто так, стіну підпираю, своє відробив і вже тримаю напохваті сигаретку, курити хочеться дико — дві години не курив, а він усе морочиться зі своїм добром: один сейф завантажив, замкнув і запечатав, тепер другий завантажує — бере з транспортера «порожняки», кожен зусібіч оглядає (а воно важке, собака, шість з половиною кіло, між іншим) і з кректанням акуратно повертає на полицю.

Скільки вже часу він із цими «порожняками» б’ється, і, як на мене, без жодної користі для людства. На його місці я давним-давно би вже плюнув і чим-небудь іншим зайнявся за ті самі гроші. Хоча, з іншого боку, як подумати, «порожняк» дійсно штука загадкова і якась малозрозуміла, чи що. Скільки я їх на собі перетягав, а все одно, щоразу як побачу — не можу, чудуюся. Усього ж у ній два мідних диски як чайне блюдце завбільшки, міліметрів п’ять завтовшки, і відстань між дисками міліметрів чотириста, і, крім цієї відстані, нічого між ними нема. Тобто зовсім нічого, порожньо. Можна туди пропхнути руку, можна й голову, якщо ти геть очманів від здивування, — порожнеча і порожнеча, самісіньке повітря. І попри все щось між ними, звісно, є, сила якась, як я це розумію, бо ні притиснути їх, ці диски, один до одного, ні розтягти їх нікому ще не вдавалося.

Ні, друзі мої, важко цю штуку описати, якщо хто не бачив, надто вже вона проста на вигляд, особливо коли придивишся й повіриш, нарешті, власним очам. Це все одно що склянку кому-небудь описувати або, не дай Боже, чарку: тільки пальцями ворушиш і чортихаєшся від повного безсилля. Гаразд, вважатимемо, що ви все зрозуміли, а як хто не второпав, візьміть інститутські «Доповіді» — там у всіх випусках статті про ці «порожняки» з фотографіями...

Загалом, Кирило б’ється з цими «порожняками» вже майже рік. Я в нього від самого початку, але досі не второпаю, чого він від них домагається, хоча, чесно кажучи, і зрозуміти особливо не прагну. Нехай він спочатку сам зрозуміє, сам розбереться, ось тоді я його, може, послухаю. А поки мені зрозуміло одне: треба йому хоч би що там було якого-небудь «порожняка» розпанахати, кислотами його протравити, під пресом розчавити, розплавити у печі. І ось тоді він усе зрозуміє, буде йому честь і хвала, і вся світова наука аж здригнеться від задоволення. Але наразі, наскільки я розумію, до цього ще дуже далеко. Нічого він наразі не домігся, замучився тільки геть-чисто, сірий якийсь став, мовчазний, і очі йому зробились як у хворого пса, навіть сльозяться. Був би на його місці хто інший, напоїв би я його в драбадан, завів би до класної дівахи, щоби розворушила, а вранці знову би напоїв і знову до дівахи, до іншої, і був би він у мене через тиждень як новенький — вуха сторчма, хвіст пістолетом. Тільки ось Кирилові ці ліки не підходять — не варто і пропонувати, не та порода.

Стоїмо, значить, ми з ним у сховищі, дивлюсь я на нього, який він став, як йому очі позападали, і шкода мені його стало, сам не знаю як. І тоді я зважився. Тобто навіть не сам я зважився, а начебто мене хтось за язик потягнув.

— Слухай, — кажу, — Кириле...

А він якраз стоїть, тримає в руках останнього «порожняка», і з таким виглядом, наче так би в нього і вліз.

— Слухай, — кажу, — Кириле! А якби ти мав повного «порожняка», га?

— Повного «порожняка”? — перепитує він і брови хмурить, ніби я з ним по-тарабарськи заговорив.

— Авжеж, — кажу. — Ця твоя гідромагнітна пастка, як її... об’єкт сімдесят сім-бе. Тільки з лайном якимось усередині, з синеньким.

Бачу, почало до нього доходити. Звів він на мене очі, примружився, і з’явився в нього там, за собачою сльозою, якийсь проблиск розуму, як він сам любить висловлюватися.

— Стривай, — каже він. — Повна? Така от сама штука, тільки повна?

— Еге ж.

— Де?

Усе, вилікувався мій Кирило. Вуха сторчма, хвіст пістолетом.

— Ходімо, — кажу, — покуримо.

Він жваво запхав «порожняк» у сейф, грюкнув дверцятами, замкнув на три з половиною оберти, і пішли ми з ним назад у лабораторію. За порожнього «порожняка» Ернест дає чотириста монет готівкою, а за повного я б із нього, сучого сина, всю його погану кров випив, але хочете вірте, хочете — ні, а я про це навіть не подумав, бо Кирило у мене просто ожив, знову став як струна, аж бринить весь, і по сходах скаче через чотири сходинки, закурити людині не дає. Загалом, усе я йому розповів: і який він, і де лежить, і як до нього найкраще підібратися. Він відразу витяг карту, відшукав цей гараж, пальцем його притиснув, подивився на мене і, зрозуміла річ, відразу все про мене втямив, та й чого тут було не втямити...

— Ну ти даєш! — каже він, а сам усміхається. — Ну що ж, треба йти. Давай просто завтра вранці. О дев’ятій я замовлю перепустки і «калошу», а о десятій благословившись вийдемо. Давай?

— Давай, — кажу. — А хто третій?

— А навіщо нам третій?

— Е, ні, — кажу. — Це тобі не пікнік з дівчатами. А якщо що-небудь із тобою трапиться? Зона, — кажу. — Порядок має бути.

Він ледь усміхнувся, знизав плечима:

— Як хочеш! Тобі видніше.

Ще б пак не видніше! Звичайно, це він удав із себе великодушного, для мене старався: третій зайвий, збігаємо вдвох, і все буде шито-крито, ніхто про тебе не здогадається. Але ж я знаю, інститутські вдвох у Зону не ходять. У них такий порядок: двоє справу роблять, а третій дивиться і, коли його потім запитають, — розповість.

— Особисто я взяв би Остіна, — каже Кирило. — Та ти його, напевно, не захочеш. Чи може бути?

— Ні, — кажу. — Тільки не Остіна. Остіна ти іншим разом візьмеш.

Остін — хлопець непоганий, сміливість і боягузтво у нього в потрібній пропорції, але він, по-моєму, вже відмічений. Кирилові цього не поясниш, але я ж бачу: уявив чоловік собі, начебто Зону знає і розуміє до кінця, — отже, скоро гробанеться. І прошу дуже. Тільки без мене.

— Ну добре, — каже Кирило. — А Тендер?

Тендер — це його другий лаборант. Нічого чоловічок, спокійний.

— Застарий, — кажу я. — І діти в нього...

— Нічого. Він у Зоні вже бував.

— Згода, — кажу. — Нехай буде Тендер.

Словом, він залишився сидіти над картою, а я погопкав навпростець у «Боржч», бо жерти хотілося несила і в горлянці пересохло.

Добре. З’являюсь я вранці, як завжди, на дев’яту, показую перепустку, а у прохідній чергує цей бамбулуватий сержант, котрому я торік зацідив, коли він з п’яних очей чіплявся до Гути.

— Здоров, — він мені каже. — Тебе, — каже, — Рудий, по всьому Інституту шукають...

Тут я його так чемненько обламую:

— Я тобі не Рудий, — кажу. — Ти мені в приятелі не шийся, шведська голобле.

— Господи, Рудий! — каже він здивовано. — Та тебе ж усі так прозивають.

А я перед Зоною накручений, та ще й тверезий на додачу — взяв я його за портупею і в усіх подробицях виклав, хто він такий є і чому від своєї матері з’явився. Він плюнув, повернув мені перепустку і вже без усіх цих ніжностей:

— Редріку Шухарт, — каже, — вам наказано негайно з’явитися до уповноваженого відділу безпеки капітана Херцоґа.

— Отож бо, — кажу я. — Це інша справа. Вчися, сержанте, в лейтенанти виб’єшся.

А сам думаю: це що ще за новина? Якого це чорта я знадобився капітану Херцоґу у службовий час? Добре, йду з’являтися. У нього кабінет на третьому поверсі, гарний кабінет, і ґрати там на вікнах, як у поліції. Сам Віллі сидить за своїм столом, пахкає своєю люлькою і розводить на машинці писанину, а в кутку риється в залізній шафі якийсь сержантик, новий якийсь, не знаю я його. У нас в Інституті цих сержантів більше, ніж у дивізії, і всі такі нівроку собі, рум’яні, кров з молоком, — їм у Зону ходити не треба, і на світові проблеми їм начхати.

— Здрастуйте, — кажу я. — Викликали?

Віллі дивиться на мене як на порожнє місце, відсуває машинку, кладе перед собою товстелезну папку і починає її гортати.

— Редрік Шухарт? — каже.

— Він самий, — відповідаю, а самому смішно — сил нема. Нервовий такий смішок підступає.

— Скільки працюєте в Інституті?

— Два роки, третій.

— Склад сім’ї?

— Сам я, — кажу. — Сирота.

Тоді він повертається до свого сержантика і суворо йому наказує:

— Сержанте Луммер, йдіть в архів і принесіть справу номер сто п’ятдесят.

Сержантик козирнув і вшився, а Віллі закрив папку і похмуро так запитує:

— Знову за старе взявся?

— За яке таке старе?

— Сам знаєш, за яке. Знову на тебе матеріал прийшов.

Так, думаю.

— І звідки матеріал?

Він нахмурився і почав роздратовано гамселити своєю люлькою по попільничці.

— Це тебе не обходить, — каже. — Я тебе по старій дружбі попереджаю: кинь цю справу, кинь назавжди. Адже вдруге схоплять — шістьма місяцями не відбудешся. А з Інституту тебе випруть негайно і назавжди, розумієш?

— Розумію, — кажу. — Це я розумію. Не розумію тільки, яка ж це наволоч на мене настукала...

Проте він уже знову дивиться на мене олов’яними очима, пахкає порожньою люлькою і знай собі гортає папку. Це, значить, повернувся сержант Луммер зі справою номер сто п’ятдесят.

— Дякую, Шухарте, — каже капітан Віллі Херцоґ на прізвисько Кабан. — Це все, що я хотів з’ясувати. Ви вільні.

Ну, пішов я до роздягальні, натягнув спецівочку, закурив, а сам весь час думаю: звідки ж це баламкання? Якщо з Інституту, то це все брехня, ніхто тут про мене нічого не знає і знати не може. А якщо папірця з поліції прислали... знову-таки, що вони там можуть знати, крім моїх старих справ? Може, Стерв’ятник попався? Ця наволоч, щоб себе вигородити, кого хочеш потопить. Але ж і Стерв’ятник про мене тепер нічого не знає... Думав я, думав, нічого корисного не придумав і вирішив — начхати! Востаннє я ходив у Зону вночі три місяці тому, хабар майже весь уже збув і гроші майже всі витратив. На гарячому не впіймали, а тепер дідька мене візьмеш, я слизький.

Аж тут, коли я вже піднімався сходами, мене осінило, та так осінило, що я повернувся у роздягальню, сів і знову закурив. Виходило, що в Зону мені сьогодні йти не можна. І завтра не можна, і післязавтра. Виходило, що я знов у цих лягавих жаб на замітці, не забули вони мене, а якщо й забули, то їм хтось нагадав. І тепер уже байдуже, хто саме. Бо жоден сталкер, якщо він геть не звихнувся, на гарматний постріл до Зони не підійде, коли знає, що за ним стежать. Мені зараз у найтемніший закут залізти треба. Яка, мовляв, Зона? Я туди, мовляв, і з перепустками не ходжу котрий місяць! Чого ви, розумієш, причепилися до чесного лаборанта?

Обмізкував я все це і ніби навіть полегшало, що в Зону мені сьогодні йти не треба. Тільки як усе це поделікатніше повідомити Кирилові?

Я йому сказав напрямки:

— У Зону не йду. Які будуть розпорядження?

Спочатку він, звичайно, витріщив на мене очі. Потім, мабуть, щось допетрав: узяв мене за лікоть, завів у свій кабінетик, посадив за свій столик, а сам примостився поруч на підвіконні. Закурили. Мовчимо. Потім він обережно так мене питає:

— Щось трапилося, Реде?

Ну що я йому скажу?

— Ні, — кажу, — нічого не трапилося. Вчора от у покер двадцять монет просадив — добряче цей Нунан грає, пройда...

— Стривай, — каже він. — Ти що, передумав?

Тут я навіть закректав від натуги.

— Не можна мені, — кажу йому крізь зуби. — Не можна мені, розумієш? Мене щойно Херцоґ до себе викликав.

Він обм’як. Знов у нього нещасний вигляд зробився, і знов у нього очі стали як у хворого пуделя. Передихнув він так судомно, закурив нову сигарету від недопалка старої і тихо каже:

— Можеш мені повірити, Реде, я нікому ані слова не сказав.

— Кинь, — кажу. — Хіба про тебе йдеться?

— Я навіть Тендеру ще нічого не сказав. Перепустку на нього виписав, а самого навіть не спитав, піде він чи ні...

Я мовчу, палю. Сміх і гріх, нічого чоловік не розуміє.

— А що тобі Херцоґ сказав?

— Та нічого особливого, — кажу. — Настукав хтось на мене, от і все.

Подивився він на мене якось дивно, зіскочив з підвіконня і почав походжати по своєму кабінетику взад-вперед. Він по кабінетику бігає, а я сиджу, дим пускаю і помовчую. Шкода мені його, звісно, і прикро, що так по-дурному все вийшло: вилікував, називається, людину від меланхолії. А хто винен? Сам я й винен. Принадив дитятко пряником, а пряник-то в заначці, а заначку сердиті дядьки стережуть... Тут він перестає бігати, зупиняється біля мене і, дивлячись кудись убік, ніяково питає:

— Слухай, Реде, а скільки вона може коштувати — повний «порожняк”?

Я спочатку його не зрозумів, подумав спочатку, що він його ще десь купити розраховує, та тільки де його такого купиш, може, він усього один такий на світі, та й грошей у нього на це би не вистачило: звідки в нього гроші — в іноземного фахівця, та ще росіянина? А потім мене наче обпекло: що ж це він, паскудник, гадає — я через зелененькі всю цю бодягу розвів? Ах ти, думаю, мерзотник, та за кого ж ти мене вважаєш?.. Я вже рота розкрив, щоб обкласти його в бога, в серце, в печінку. І осікся. Бо справді, а за кого йому мене ще вважати? Сталкер — він сталкер і є, йому б тільки зелененьких побільше, він за зелененькі життям торгує. От і виходило, що вчора я, значить, вудочку закинув, а сьогодні приманку воджу, ціну набиваю.

Мені навіть заціпило від таких думок, а він на мене дивиться пильно, очей не зводить, і в очах його я бачу не презирство навіть, а розуміння, чи що. І тоді я спокійно йому пояснив.

— До гаража, — кажу, — ще ніхто ніколи з перепусткою не ходив. Туди ще траса не провішена, ти це знаєш. Тепер повертаємося ми назад, і твій Тендер починає вихвалятися, як махонули ми простісінько до гаража, взяли що треба і відразу назад. Нібито на склад ходили. І кожний допетрає, — кажу, — що заздалегідь ми знали, по що йдемо. А це означає, що хтось нас навів. А вже хто з нас трьох навів — тут коментарів не треба. Розумієш, чим це мені пахне?

Закінчив я свою промову, дивимося ми один одному в очі і мовчимо. Потім він раптом плеснув долонею до долоні, руки потер і бадьорцем таким проголошує:

— Ну що ж, ні то ні. Я тебе розумію, Реде, і засуджувати не можу. Піду сам. Якось обійдеться. Не вперше...

Розстелив він на підвіконні карту, вперся руками, згорбився над нею, і вся його бадьорість просто-таки на очах випарувалась. Чую — бурмоче:

— Сто двадцять метрів... навіть сто двадцять два... І що там ще у самому гаражі... Ні, не візьму я Тендера. Як ти гадаєш, Реде, може, не варто Тендера брати? Все-таки в нього двоє дітей...

— Одного тебе не випустять, — кажу я.

— Нічого, випустять... — бурмоче він. — У мене всі сержанти знайомі... і лейтенанти. Не подобаються мені ці вантажівки! Тринадцять років просто неба стоять, а все як новенькі... За двадцять кроків бензовоз — іржавий, як решето, а вони ніби щойно з конвеєра... Ох уже ця Зона!

Підняв він голову від карти і втупився у вікно. І я теж втупився у вікно. Шиби в наших вікнах грубезні, свинцеві, а за шибами — Зона-матуся, ось вона, палицею докинути, вся як на долоні з тринадцятого поверху...

Так от глянеш на неї — земля як земля. Сонце сюди як і на всю іншу землю світить, і нічого ніби на ній не змінилося, все нібито як тринадцять років тому. Татусь, небіжчик, подивився б і нічого особливого не помітив би, хіба що запитав би: чого це завод не димить, страйк, чи що?.. Жовта порода конусами, каупери[1] на сонечку відсвічують, рейки, рейки, рейки, на рейках паровозик із платформами... Індустріальний пейзаж, одним словом. Тільки людей нема. Ні живих, ні мертвих. Он і гараж видно: довжелезна сіра кишка, ворота нарозхрист, а на асфальтованій площадці вантажівки стоять. Тринадцять років стоять, і нічого їм не робиться. Це він правильно про вантажівки зауважив — кумекає. Боронь Боже між двома машинами запертися, їх треба стороною обминати... Там одна тріщина є в асфальті, якщо тільки відтоді колючкою не заросла... Сто двадцять два метри — це звідки ж він рахує? А! Напевно, це він від крайньої тички рахує. Правильно, відтіля більше й не буде. Все-таки просуваються очкарики помаленьку... Диви, до самого відвалу дорогу провісили, та як спритно провісили! Ось вона, та канавка, де Слизняк гробанувся, всього за два метри від їхньої дороги... А ж казав Маслак Слизнякові: «Тримайся, дурню, від канав подалі, а то й ховати не буде чого...» Як у воду дивився — нема що ховати... Адже із Зоною так: із хабаром повернувся — диво, живий повернувся — щастя, патрульна куля — талан, а все інше — доля...

Тут я поглянув на Кирила і бачу: він за мною скоса спостерігає.

І обличчя в нього таке, що я цієї миті знов усе переграв. Ну їх, думаю, всіх під три чорти, що вони, зрештою, жаби, зробити можуть? Він би міг і взагалі нічого не казати, але він сказав.

— Лаборанте Шухарт, — каже. — 3 офіційних — підкреслюю: з офіційних! — джерел я дізнався, що огляд гаража може принести велику користь науці. Є пропозиція оглянути гараж. Преміальні гарантую. — А сам цвіте як маків цвіт.

— З яких це ж офіційних джерел? — питаю я і теж йому усміхаюсь, як дурень.

— Це конфіденційні джерела, — відповідає він. — Але вам я можу повідомити... — Тут він перестав усміхатись і насупився. — Скажімо, від доктора Дугласа.

— А, — кажу, — від доктора Дугласа... Від якого ж це Дугласа?

— Від Сема Дугласа, — каже він сухо. — Він загинув минулого року.

Мені мурашки по тілу забігали. Так і так тебе! Хто ж перед виходом говорить про такі речі? Хоч кілок їм, очкарикам, на голові теши — нічого не тямлять... Тицьнув я недопалок у попільницю і кажу:

— Добре. Де твій Тендер? Довго ми його ще чекати будемо?

Одним словом, більше ми на цю тему не говорили. Кирило подзвонив у ППС, замовив «летючу калошу», а я взяв карту й подивився, що у них там намальовано. Нічогенько намальовано, в нормі. Фотографічним способом — зверху і з великим збільшенням. Навіть рубчики видно на скаті, який валяється біля воріт гаража. Нашому би братові сталкеру таку карту... А втім, яка до чорта з неї користь вночі, коли задницю зіркам показуєш і власних рук не видно...

А тут і Тендер заявився. Червоний, захекався. Донька в нього захворіла, по лікаря бігав. Вибачається за запізнення. Ну, ми його і вшанували подаруночком — у Зону йти. Спершу він навіть захекуватися забув, сердешний. «Як у Зону? — каже. — Чому — я?» Однак, почувши про подвійні преміальні і про те, що Ред Шухарт також іде, оклигав і задихав знову.

Отже, спустились ми до «будуару», Кирило зганяв по перепустки, показали ми їх ще одному сержанту, і видав нам цей сержант по спецкостюму. Оце корисна річ. Перефарбувати б його з червоного у якийсь годящий колір — кожен сталкер за такий костюм п’ятсот монет відстібне, оком не зморгне. Я вже давно присягся, що умудрюся якось і поцуплю один неодмінно. На перший погляд — нічого особливого, костюм такий як водолазний і шолом як у водолаза, з великим вікном спереду. Навіть не як водолазний, а радше як у льотчика-реактивника чи, скажімо, в космонавта. Легкий, зручний, ніде не тисне, і від спеки в ньому не потієш. У такому костюмчику й у вогонь можна, і газ через нього ніякий не проникає. Навіть куля, кажуть, не бере. Авжеж, і вогонь, і іприт який-небудь, і куля — це все земне, людське. У Зоні нічого цього нема, у Зоні не цього треба боятися. Загалом, що там казати, й у спецкостюмах також мруть гарненько. Інша справа, що без них мерли би, може, ще гарніше. Від «палючого пуху», наприклад, ці костюми на сто відсотків рятують. Чи від плювків «чортової капусти»... Добре.

Натягли ми спецкостюми, пересипав я гайки з мішечка у кишеню на стегні, і поволоклися ми через увесь інститутський двір до виходу в Зону. Так тут у них це заведено, щоб усі бачили: ось, мовляв, ідуть герої науки життя своє класти на вівтар в ім’я людства, знання і святого духу, амінь. І дійсно — в усі вікна аж до п’ятнадцятого поверху рила співчутливі повистромлялися, не вистачає тільки хустинок і оркестру.

— Ширше крок, — кажу я Тендеру. — Пузо втягни, слабосила командо! Вдячне людство тебе не забуде!

Подивився він на мене, і бачу я, що йому не до жартів. І правильно — які вже тут жарти!.. Але коли в Зону виходиш, то вже одне з двох: або плач, або жартуй, — а я зроду-віку не плакав. Поглянув я на Кирила. Нічогенько тримається, тільки губами ворушить, наче молиться.

— Молишся? — питаю. — Молися, — кажу, — молися! Що далі у Зону — то ближче до неба...

— Що? — питає він.

— Молися! — кричу. — Сталкерів у рай без черги пропускають!

А він раптом усміхнувся і поплескав мене долонею по спині: не бійся, мовляв, зі мною не пропадеш, а як і пропадеш, то помираємо, мовляв, один раз. Ні, смішний він хлопець, їй-Богу.

Здали ми перепустки останньому сержанту — цього разу, як виняток, це лейтенант виявився, я його знаю, у нього батечко цвинтарними огорожами в Рексополі торгує, — а «летюча калоша» вже тут як тут, підігнали її хлопці з ППС і поставили біля самої прохідної. Всі вже тут як тут: і «швидка допомога», і пожежники, і наша доблесна гвардія, безстрашні рятувальники, — купа відгодованих ледацюг зі своїм вертольотом. Очі б мої на них не дивилися!

Піднялися ми на «калошу», Кирило став за керування і каже мені:

— Ну, Реде, командуй.

Я без усякого поспіху приспустив «блискавку» на грудях, витягнув із-за пазухи флягу, сьорбнув як слід, кришечку загвинтив і запхав флягу назад за пазуху. Не можу без цього. Котрий раз у Зону йду, а без цього — ні, не можу. Вони обидва на мене дивляться і чекають.

— Так, — кажу. — Вам не пропоную, бо йду з вами вперше і не знаю, як на вас діє спиртне. Порядок у нас буде такий. Усе, що я сказав, виконувати вмить і беззастережно. Якщо хто забариться чи там почне запитання ставити — битиму по чому бачу, вибачаюсь наперед. От я, наприклад, тобі, пане Тендер, накажу: стань на руки і йди. І тієї ж миті ти, пане Тендер, маєш зад свій грубий задерти і виконувати, що тобі сказано. А не виконаєш — доньку свою хвору, можливо, і не побачиш більше. Зрозуміло? Та я вже потурбуюся, щоб ти побачив.

— Ти, Реде, головне, наказати не забудь, — сипить Тендер, а сам весь червоний, уже потіє і губами плямкає. — Я ж на зубах піду, не те що на руках. Не новачок.

— Ви для мене обидва новачки, — кажу. — А вже наказати я не забуду, будь спокійний. До речі, ти «калошу» водити вмієш?

— Уміє, — каже Кирило. — Добре водить.

— Добре то добре, — кажу. — Тоді з Богом. Опустити забрала! Малий вперед по тичках, висота три метри! Біля двадцять сьомої тички — зупинка.

Кирило підняв «галошу» на три метри і дав малий вперед, а я непомітно повернув голову і тихенько дмухнув через ліве плече. Дивлюся — гвардійці-рятувальники у свій вертоліт полізли, пожежники звелися шанобливо, лейтенант у дверях прохідної честь нам, дурень, віддає, а над усіма над ними — здоровенний плакат, уже вицвілий: «Ласкаво просимо, панове прибульці!» Тендер націлився був їм усім па-па зробити, та я його так у бік стусонув, що йому всі ці церемонії вмить із голови вилетіли. Я тобі покажу — прощатися. Ти в мене попрощаєшся, морда твоя товстозада!..

Попливли.

Праворуч у нас був Інститут, ліворуч — Чумний квартал, а ми йшли від тички до тички по самій середині вулиці. Ох і давно вже по цій вулиці ніхто не ходив і не їздив! Асфальт увесь порепався, тріщини позаростали травою, але це ще була наша трава, людська. А от на тротуарі ліворуч росла вже чорна колючка, і по цій колючці було видно, як чітко Зона себе позначає: чорні зарості біля самої бруківки наче косою стяло. Ні, прибульці ці все-таки пристойні хлопці були. Напаскудили, звісно, багато, але самі ж своєму лайну окреслили чітку межу. Адже навіть «палючий пух» на наш бік із Зони — ні-ні, хоча, здавалось би, його вітер як прийдеться крутить...

Будинки в Чумному кварталі облуплені, мертві, однак шиби у вікнах майже всюди цілі, брудні тільки і тому ніби сліпі. А от уночі, коли проповзаєш мимо, дуже добре видно, як усередині там світиться, наче спирт горить, язичками такими голубуватими. Це «відьмин холодець» із підвалів дихає. А загалом так ось поглянеш — квартал як квартал, будинки як будинки, ремонту, звичайно, потребують, але нічого особливого в них нема, людей тільки не видно. Ось у цьому цегляному будинку, між іншим, мешкав наш учитель арифметики на прізвисько Кома. Зануда він був і невдаха, друга жінка від нього пішла перед самісіньким Візитом, а в доньки більмо на оці було, так ми її, пам’ятаю, до сліз задражнювали. Коли паніка почалася, він з усіма іншими з цього кварталу в самій білизні до самого моста біг — усі шість кілометрів без перепочинку. Потім довго на чумку хворів, шкіра з нього злізла, нігті. Майже всі, хто в цьому кварталі жив, на чумку перехворіли, тому-то цей квартал і називається Чумним. Дехто помер, але здебільшого старі, та й то не всі. Я, наприклад, гадаю, що вони не від чумки померли, а від страху. Страшно було дуже.

А ось у тих трьох кварталах люди сліпнули. Тепер ці квартали так і звуться: Перший Сліпий, Другий Сліпий... Не до кінця сліпнули, а так, щось схоже на курячу сліпоту. Між іншим, розповідають, що посліпли вони начебто не від спалаху там якого-небудь, хоча спалахи, кажуть, теж були, а посліпли вони від сильного гуркоту. Загриміло, кажуть, із такою силою, що відразу посліпли. Лікарі їм: та не може цього бути, згадайте добре! Ні, затялися на своєму: дуже сильний грім, від якого й посліпли. І при цьому ніхто, крім них, грому не чув...

Так, ніби тут нічого й не сталося. Он кіоск стоїть скляний, цілісінький. Дитячий візок у воротях — навіть білизна у ньому начебто чиста... Антени ось тільки підвели — обросли якимось волоссям, схожим на мачулу. Очкарики наші на ці антени давно вже зуби гострять: цікаво, бачте, їм подивитися, що це за мачула — ніде такої більше немає, тільки в чумному кварталі і тільки на антенах.

А головне — тутечки, зовсім поряд, під самими вікнами. Торік здогадалися: спустили з вертольота якір на сталевому тросі, зачепили одну мачулу. Щойно він потяг — раптом «пш-ш-ш”! Дивимося — від антени дим, від якоря дим, і сам трос уже димиться, та не просто димиться, а з отруйним таким сичанням, ніби гримуча змія. Ну, пілот, дарма що лейтенант, швидко допетрав, що до чого, трос викинув і сам драла дав... Он він, цей трос, висить, до самої землі майже звисає і весь мачулою обріс...

Так потихенько-полегенько допливли ми до кінця вулиці, до повороту. Кирило подивився на мене: звертати? Я йому махнув: найменший хід! Повернула наша «калоша» й пішла якнайповільніше понад останніми метрами людської землі. Тротуар ближче, ближче, ось уже й тінь «калоші» на колючки впала... Усе, Зона! І відразу такий мороз по шкірі. Щоразу у мене цей мороз, і досі я не знаю, чи то це так Зона мене зустрічає, чи то нерви у сталкера розходилися. Щоразу думаю: повернуся і спитаю, в інших буває те саме чи ні, і щоразу забуваю.

Ну добре, повземо потихенько над колишніми городами, двигун під ногами гуде рівно, спокійно — йому що з того, його не зачеплять. І тут мій Тендер не витримав. Не встигли ми ще до першої тички дійти, як узявся він патякати. Ну, як зазвичай новенькі молотять у Зоні: зуби у нього клацають, серце лихоманить, себе погано пам’ятає, і соромно йому, і стриматися не може. Як на мене, це в них щось як понос, від людини не залежить, а ллє собі та ллє. І чого тільки вони не молотять! То почне пейзаж нахвалювати, то візьметься висловлювати свої міркування з приводу прибульців, а то і взагалі щось від справи далеке — ось як Тендер зараз: завів про свій новий костюм і вже спинитися не може. Скільки він заплатив за нього, та яка шерсть тонка, та як йому кравець ґудзики міняв...

— Замовкни, — кажу.

Він сумно так на мене подивився, губами поплямкав — і знову: скільки шовку на підкладку пішло. А городи вже закінчуються, під нами вже глинясте пустирище, де раніше міське звалище було, і відчуваю я — вітерцем тут тягне. Щойно не було ніякого вітру, а тут раптом потягнуло, пилові чортики побігли, і начебто я щось чую.

— Мовчи, сволото! — кажу я Тендерові.

Ні, ніяк не може зупинитися. Тепер про кінський волос завів. Ну, тоді вибач.

— Стій, — кажу Кирилові.

Він негайно гальмує. Реакція добра, молодець. Беру я Тендера за плече, повертаю його до себе і з розмаху — долонею йому по заборолу. Торохнувся він, бідолаха, носом у скло, очі заплющив і замовк. І як тільки він замовк, я розчув: «Тр-р-р... Тр-р-р... Тр-р-р...». Кирило на мене дивиться, зуби зціплені, рот вищирений. Я рукою йому показую, — стій, мовляв, стій, заради Бога, не ворушись. Але ж він так само цей тріск чує, і, як у всіх новачків, у нього відразу думка — діяти, робити що-небудь.

— Задній хід? — шепоче.

Я йому відчайдушно головою теліпаю, кулаком перед самим шоломом трясу — цить, мовляв. Ех, мамо рідна! З цими новачками не знаєш, куди й дивитися — чи то в поле дивитися, чи то на них. І тут я про все забув. Понад купою старого сміття, над битим склом і ганчір’ям різним поповзло якесь тремтіння, дрижання якесь, ну як гаряче повітря опівдні над залізним дахом, перебралося через пагорб і пішло, пішло нам навперейми, поряд із самою тичкою, над дорогою затрималося, постояло з півсекунди — чи це мені здалося тільки? — і втяглося в поле, за кущі, за зогнилі паркани, туди, до цвинтаря старих машин.

Мать їхню, очкариків, у чортову душу, треба ж, додумалися, де дорогу провісити: по виїмці! Ну, і я теж хороший — куди це мої очі дурнуваті дивилися, коли я їхньою картою захоплювався?

— Давай малий вперед, — кажу я Кирилові.

— А що це було?

— А хрен його знає!.. Було — і нема, і дякувати Богу. І стули пельку, будь ласка. Ти зараз не людина, зрозумів? Ти зараз — машина, важіль мій, шестірня...

Тут я спохопився, що мене, схоже, самого словесний понос змагати починає.

— Усе, — кажу. — Ані слова більше.

Сьорбнути б зараз! Витягнути з-за пазухи рідненьку, згвинтити ковпачок, не кваплячись, горлечко на нижні зуби покласти і голову задерти, щоб саме полилося, щоб у самісіньку горлянку, пройняло би, сльозу виточило... А потім флягою поколихати і ще раз прикластися... Барахло ці скафандри, от що я вам скажу. Без скафандра я, Їй-Богу, стільки прожив і ще стільки ж проживу, а без добрячого ковтка у таку ось мить... Ну та годі!

Вітерець начебто вщух, і нічого поганого довкола не чути, тільки двигун гуде спокійно так, сонливо. А навколо сонце, а навколо спека... Над гаражем марево... Усе нібито нормально, тички одна за другою мимо пропливають. Тендер мовчить, Кирило мовчить — шліфуються новачки. Пусте, хлопці, у Зоні теж дихати можна, якщо вміючи... А от і двадцять сьома тичка — залізна жердина і червоний круг на ній з номером 27. Кирило на мене глянув, кивнув я йому, і наша «калоша» зупинилася.

Квіточки закінчилися, пішли ягідки. Тепер найголовніше для нас — цілковитий спокій. Поспішати нема куди, вітру нема, видимість добра, все як на долоні. Он канава проходить, де Слизняк гробанувся, — пістряве там щось видніється, може, ганчір’я його. Паскудний був хлопака, упокій, Господи, його душу, жадібний, дурний, брудний, тільки такі ось зі Стерв’ятником і зв’язуються, таких Стерв’ятник Барбридж за версту бачить і під себе підгрібає... А загалом кажучи, Зона не питає, поганий ти чи хороший, і спасибі тобі, виходить, Слизняче: дурнем ти був, навіть імені твого справжнього ніхто не пам’ятає, а розумним людям показав, куди йти не можна... Так. Звичайно, найкраще дістатися би нам тепер до асфальту. Асфальт рівний, на ньому все помітніше, і тріщина там ця знайома. Тільки от не подобаються мені ці горбочки! Якщо по прямій до асфальту йти, проходити доведеться якраз поміж ними. Ач стоять, наче усміхаються, чекають. Ні, проміж вами я не піду. Друга заповідь сталкера: чи праворуч, чи ліворуч усе повинно бути чисто на сто кроків. А от через лівий горбочок перебратися можна... Правда, не знаю я, що там за ним. На карті нібито нічого не було, але хто ж картам вірить?..

— Слухай, Реде, — шепоче мені Кирило. — Давай стрибнемо, га? На двадцять метрів угору і відразу вниз — ось ми й біля гаража, га?

— Мовчи, дурню, — кажу я. — Не заважай, мовчи.

Угору йому. А довбане там тебе на двадцяти метрах? Кісток тоді не збереш. Або «комарина лисина» де-небудь тут з’явиться — не те що кісток, мокрого місця не лишиться. Ото вже мені ці ризикові, не терпиться йому, бачиш ти: давай стрибнемо... Отже, як до пагорба йти — зрозуміло, а там постоїмо, подивимося. Запхав я руку в кишеню, витяг жменю гайок. Показав їх Кирилові на долоні й кажу:

— Хлопчика-мізинчика пам’ятаєш? Проходили у школі? Так от зараз буде все навпаки. Дивися! — І кинув я першу гаєчку. Недалеко кинув, як треба. Метрів на десять. Гаєчка пройшла нормально. — Бачив?

— Ну? — каже.

— Не ну, а бачив, я питаю?

— Бачив.

— Тепер найтихше веди «калошу» до цієї гаєчки і зупинись за два метри від неї. Зрозумів?

— Зрозумів. Гравіконцентрати шукаєш?

— Що треба, те й шукаю. Стривай, я ще одну кину. Слідкуй, куди впаде, і очей з неї більше не спускай.

Кинув я ще одну гайку. Само собою, також пройшла нормально і лягла біля першої.

— Давай, — кажу.

Зрушив він «калошу». Обличчя в нього спокійне і щасливе зробилося: видно, все зрозумів. Вони ж усі, очкарики, такі. їм головне — назву придумати. Поки не придумав, дивитися на нього шкода, йолоп йолопом. Ну а коли придумав який-небудь граві-концентратор — тут йому наче все зрозуміло стає, і відразу йому жити легше.

Пройшли ми першу гайку, пройшли другу, третю. Тендер зітхає, з ноги на ногу переминається і раз за разом позіхає від нервовості з таким собі собачим прискулюванням — нестерпно йому, бідоласі. Пусте, це йому на користь. П’ять кіло він сьогодні скине, це краще від будь-якої дієти... Кинув я четверту гаєчку. Якось вона не так пройшла. Не можу пояснити, у чому справа, проте відчуваю — не так, і відразу хап Кирила за руку.

— Стій, — кажу. — Ані руш...

А сам взяв п’яту й кинув вище і подалі. Ось вона, «лисина комарина”! Гаєчка вгору полетіла нормально, вниз — теж ніби нормально пішла була, але на півдорозі її наче хтось убік сіпнув, та так сіпнув, що вона в глину пішла і з очей щезла.

— Бачив? — кажу я пошепки.

— У кіно тільки бачив, — каже, а сам весь уперед подався, так і дивися з «галоїді» гепне. — Кинь ще одну, га?

Сміх і гріх. Одну! Хіба тут однією обійдешся? Ех, наука!.. Добре, розкидав я ще вісім гайок, поки «лисину» не позначив. Чесно кажучи, і семи б стачило, але одну я навмисно для нього кинув, у саме осердя, хай помилується на свій концентрат. Гахнула вона у глину, ніби це не гаєчка впала, а п’ятипудова гиря. Гахнула — і тільки дірка у глині. Він навіть крекнув від задоволення.

— Ну годі, — кажу. — Потішились, і доста. Сюди дивися. Кидаю прохідну, очей з неї не спускай.

Коротше, обійшли ми «комарину лисину» і піднялися на горбочок. Горбочок цей — як кіт напаскудив, я його до сьогоднішнього дня взагалі не примічав. Так... Ну зависли ми над горбочком, до асфальту рукою подати, кроків двадцять. Місце чистюсіньке — кожну травинку видно, кожну тріщинку. Здавалося б, ну що? Кидай гайку, і з Богом.

Не можу кинути гайку.

Сам не розумію, що зі мною діється, але гайку кинути ніяк не зважуся.

— Ти що, — каже Кирило, — чого ми стоїмо?

— Стривай, — кажу. — Замовкни, заради Бога.

Зараз, думаю, кину гаєчку, спокійненько пройдемо, як по маслу пропливемо, травинка не ворухнеться, — півхвилини, а там і асфальт... І тут раптом мене як у піт кине! Навіть очі залило, і вже знаю я, що гаєчку туди не кидатиму. Ліворуч — будь ласка, хоч дві. І дорога туди довша, і камінчики якісь я там бачу не дуже приємні, але туди я гаєчку кинути беруся, а прямо — нізащо. І кинув я гаєчку ліворуч. Кирило нічого не сказав, повернув «калошу», підвів до гайки і тільки тоді подивився на мене. І вигляд у мене, напевно, був не дуже, бо він відразу відвів очі.

— Пусте, — я йому кажу. — Кривою дорогою ближче буде. — І кинув останню гаєчку на асфальт.

Далі справа пішла простіше. Знайшов я свою тріщинку, чистою вона виявилась, люба моя, ніяким дрантям не заросла, кольору не перемінила, дивився я на неї і тихо радів. І довела вона нас до самих воріт гаража краще за всілякі там тички.

Я наказав Кирилові знизитися до півтора метрів, ліг на живіт і задивився у розчинені ворота. Спочатку після сонця нічого не було видно — чорно і чорно, потім очі звикли, і бачу я, що в гаражі відтоді нічого начебто не змінилося. Той самоскид як стояв на ямі, так і стоїть, цілесенький стоїть, без дірок, без плям, і на цементній долівці навколо все як раніше — тому, напевно, що «відьминого холодцю» в ямі назбиралось небагато, не виплескувався він відтоді жодного разу. Одне мені тільки не сподобалося: в самій глибині гаража, де каністри стоять, сріблиться щось. Раніше цього не було. Ну добре, сріблиться так сріблиться, не повертатися ж тепер через це! Адже не якось особливо сріблиться, а ледь-ледь, саму крихту, і спокійно так, нібито навіть лагідно... Підвівся я, обтрусив живіт і роззирнувся. Ген вантажівки на майданчику стоять, справді, як новенькі, — відтоді як я востаннє тут був, вони, по-моєму, ще новіші стали, а бензовоз — той зовсім, бідака, проржавів, скоро розвалюватися почне. Он і скат валяється, котрий у них на карті...

Не сподобався мені цей скат. Тінь від нього якась ненормальна. Сонце нам у спину, а тінь до нас простяглася. Ну та добре, до неї далеко. Загалом, нічого, працювати можна. Тільки що це там усе-таки сріблиться? Чи це ввижається мені? Зараз би закурити, присісти тихесенько і подумати — чому над каністрами сріблиться, чому поруч не сріблиться... Тінь чому така від ската... Стерв’ятник Бар-бридж про тіні щось розповідав, дивовижне щось, але безпечне... З тінями тут буває. А от що це там усе-таки сріблиться? Ну геть тобі павутиння в лісі на деревах. Який це павучок її там сплів? Ох, жодного разу я ще жучків-павучків у Зоні не бачив. І найгірше, що «порожняк» мій саме там, кроків за два від каністр, вилежується. Треба ж мені було тоді його поцупити, ніякого клопоту зараз не мав би. Але надто вже важкий, стерво, бо повний — підняти я його ще міг, але на горбу перти, та ще й вночі, та навкарачки... А хто «порожняків» жодного разу не тягав, нехай спробує: це все одно що пуд води без відер нести... Так іти, абощо? Треба йти. Хлебнути б зараз... Повернувся я до Тендера і кажу:

— Зараз ми з Кирилом підем у гараж. Ти залишаєшся тут за водія. До керування без мого наказу не торкайся, що б там не трапилося, хоч земля під тобою займеться. Якщо злякаєшся — на тому світі знайду.

Він мені серйозно покивав — не злякаюся, мовляв. Ніс у нього — як та сливка, добряче я йому врізав... Ну, спустив я тихесенько аварійні блок-троси, подивився ще раз на це срібління, махнув Кирилові і почав спускатися. Став на асфальт, чекаю, поки він спуститься по іншому тросу.

— Не квапся, — кажу йому. — Не квапся. Менше пилу.

Стоїмо ми на асфальті, «калоша» біля нас погойдується, троси під ногами соваються. Тендер макітру через перила вистромив, на нас дивиться, і в очах у нього розпач. Треба йти. Я кажу Кирилові:

— Йди за мною крок у крок, на два кроки позаду, дивись мені у спину, не лови ґав.

І пішов. На порозі зупинився, огледівся. Все-таки до чого ж простіше працювати вдень, аніж уночі! Пам’ятаю я, як лежав ось на цьому самому порозі. Темно, наче в негра у вусі, з ями «відьмин холодець» язики висуває, голубі, як спиртове полум’я, і що прикро — нічого, наволоч, не освітлює, навіть темніше через ці язики здається. А зараз — що! Очі до пітьми звикли, все як на долоні, навіть у найтемніших закутах пилюку видно. І справді, сріблиться там, нитки якісь сріблясті тягнуться від каністр до стелі — дуже на павутиння схоже. Може, павутиння і є, але краще від нього подалі. Ось тут я й напартачив. Мені б Кирила біля себе поставити, зачекати, поки й у нього очі до півтемряви звикнуть, і показати йому це павутиння, пальцем у нього тицьнути. А я звик один працювати — в самого очі призвичаїлися, а про Кирила я й не подумав.

Ступив я всередину, і прямо до каністр. Присів над «порожняком» навпочіпки, до нього павутина нібито не причепилася. Узявся я за один кінець і кажу Кирилові:

— Ну, берися, та не випусти — важкий...

Підняв я на нього очі, і горло мені перехопило: ні слова не можу сказати. Хочу крикнути: стій, мовляв, замри! — і не можу. Та й не встиг би, напевно, — надто вже швидко все трапилося. Кирило ступає через «порожняк», повертається задом до каністр і всією спиною — у це срібління. Я тільки очі заплющив. Усе в мені завмерло, нічого не чую — чую тільки, як павутиння рветься. Із слабким таким сухим тріскотом, наче звичайне павутиння лускає, але, звичайно, голосніше. Сиджу я з заплющеними очима, ні рук, ні ніг не чую, а Кирило каже:

— Ну, що? — каже. — Взяли?

— Взяли, — кажу.

Підняли ми «порожняк» і понесли до виходу, боком ідемо. Важенний, падло, навіть удвох тарабанити нелегко. Вийшли ми на сонечко, зупинилися біля «калоші», Тендер до нас вже лапи простягнув.

— Ну, — каже Кирило, — раз, два...

— Ні, — кажу, — стривай. Поставимо спочатку.

Поставили.

— Повернись, — кажу, — спиною.

Він без єдиного слова повернувся. Дивлюся я — нічого в нього на спині нема. Я і так і сяк — нема нічого. Тоді я повертаюсь і дивлюся на каністри. І там нічого нема.

— Слухай, — кажу я Кирилові, а сам усе на каністри дивлюся. — Ти павутиння бачив?

— Яке павутиння? Де?

— Добре, — кажу. — Щасливий наш Бог. — А сам про себе думаю: се, втім, поки невідомо. — Давай, — кажу, — берися.

Закинули ми «порожняк» на «калошу» і поставили його на попа, щоб не котився. Стоїть він, голуб сизий, — новенький, чистенький, на міді сонечко виграє, і синя начинка між мідними дисками туманно так міниться, струменисто. І видно тепер, що не «порожняк» це, а саме щось на зразок посудини, на зразок скляної банки з синім сиропом. Помилувалися ми ним, видерлися на «калошу» самі і без зайвих слів — у зворотню путь.

Лафа цим ученим! По-перше, вдень працюють. А по-друге, ходити їм важко лише в Зону, а із Зони «калоша» сама везе — є в неї такий пристрій, курсограф, абощо, який веде «калошу» точнісінько тим самим курсом, яким вона сюди йшла. Пливемо ми назад, повторюємо всі маневри, зупиняємося, повисимо трохи — і далі, і над усіма моїми гайками проходимо, хоч бери й збирай їх назад у мішок.

Новачки мої, звичайно, відразу піднеслися духом. Головами крутять щосили, страху в них майже не лишилося — сама цікавість і радість, що все щасливо обійшлося. Взялися теревенити. Тендер руками замахав і грозиться, що от зараз пообідає — і відразу назад у Зону, дорогу до гаража підвішувати, а Кирило взяв мене за рукав і давай пояснювати мені про цей свій гравіконцентрат, про «комарину лисину» тобто. Ну, я їх не відразу, правда, але вкоротив. Спокійненько так розповів їм, скільки дурнів гробанулося на радощах на зворотньому шляху. Мовчіть, кажу, і дивіться як слід по боках, бо буде з вами як із Ліндоном-Коротуном. Подіяло. Навіть не запитали, що трапилося з Ліндоном-Коротуном. І добре. У Зоні знайомою дорогою сто разів щасливо пройдеш, а у сто перший гробанешся. Пливемо у тиші, а я про одне думаю: як буду скручувати накривочку. Так і сяк уявляю собі, як перший ковток зроблю, а перед очима ні-ні та павутинка і зблисне.

Одним словом, вибралися ми із Зони, загнали нас із «калошею» разом у «вошебийку», чи, висловлюючись по-науковому, у санітарний ангар. Мили нас там у трьох кип’ятках і трьох лугах, опромінювали якоюсь гидотою, обсипали чимось і знову мили, потім висушили і сказали: «Гуляйте, хлопці, вільні!» Тендер із Кирилом потягли «порожняк». Люду збіглося дивитися — не пропхаєшся, і що характерно: всі тільки дивляться і видають вітальні вигуки, а взятися і допомогти втомленим людям тягти — жодного сміливця не знайшлося... Гаразд, мене це все не обходить. Мене тепер ніщо не обходить...

Стягнув я з себе спецкостюм, кинув його просто на підлогу — лакеї-сержанти підберуть, — а сам рушив у душову, бо мокрий я був увесь від голови до ніг. Замкнувся в кабінці, видобув флягу, відкрутив кришечку і присмоктався до неї, наче клоп. Сиджу на лавочці, в колінах порожньо, у голові порожньо, у душі порожньо, знай собі ковтаю міцне, як воду. Живий. Відпустила Зона. Відпустила, поганка. Стерва рідненька. Підла. Живий. Ні хрена новачкам цього не зрозуміти. Нікому, крім сталкера, цього не зрозуміти. І течуть мені по щоках сльози — чи то від міцного, чи то сам не знаю від чого. Висмоктав флягу насухо — сам мокрий, фляга суха. Одного останнього ковтка, звичайно, забракло. Ну добре, це поправне. Тепер усе поправне. Живий. Закурив сигарету, сиджу. Відчуваю — відходити почав. Преміальні в голову прийшли. Це у нас в Інституті поставлено чітко. Просто хоч зараз іди й отримуй конвертик. А може, і сюди принесуть, просто у душову.

Почав я потихенько роздягатися. Зняв годинник, дивлюся — а в Зоні ж ми пробули п’ять годин із хвилинами, панове мої! П’ять годин. Мене аж пересмикнуло. Так, панове мої, в Зоні часу немає. П’ять годин... А якщо подумати, що таке для сталкера п’ять годин? Та плюнути й розтерти. А дванадцять годин не хочеш? А дві доби не хочеш? Коли за ніч не встиг, цілий день у Зоні лежиш рилом у землю і вже не молишся навіть, а ніби як мариш, і сам не знаєш, живий ти чи мертвий... А на другу ніч справу зробив, підібрався з хабарем до кордону, а там патрулі-кулеметники, жаби, вони ж тебе ненавидять, їм тебе навіть арештовувати ніякого задоволення нема, вони тебе бояться до смерті, що ти заразний, вони тебе замочити ладні, і всі козирі у них на руках; іди потім, доводь, що замочили тебе незаконно... І значить, знову рилом у землю — молитися до світанку і знову до темряви, а хабар поруч лежить, і ти навіть не знаєш, чи то він просто лежить, чи то він тебе тихенько вбиває. Чи як Маслакуватий Ісхак — застряг на світанку на видноті, збився з дороги і застряг між двома канавами — ні вправо, ні вліво. Дві години по ньому стріляли, поцілити не могли. Дві години він мертвим прикидався. Дякувати Богу, набридло їм, повірили, пішли нарешті. Я його потім побачив — не впізнав, зламали його, наче й не було людини...

Утер я сльози і включив воду. Довго мився. Гарячою мився, холодною мився, знову гарячою. Мила цілий шматок змилив. Потім набридло. Виключив душ і чую — тарабанять у двері, і Кирило весело репетує:

— Агов, сталкере, вилізай! Зелененькими пахне!

Зелененькі — це добре. Відчинив я двері, стоїть Кирило голий, в одних трусах, веселий, без жодної меланхолії, і конверт мені простягає.

— Тримай, — каже, — від вдячного людства.

— Начхати мені на твоє людство! Скільки тут?

— Як виняток і за геройську поведінку у небезпечних обставинах — два оклади!

Еге. Так жити можна. Якби мені тут за кожного «порожняка» по два оклади платили, я б Ернеста давним-давно подалі послав.

— Ну як, задоволений? — питає Кирило, а сам сяє, рот до вух.

— Може бути, — кажу. — А ти?

Він нічого не сказав. Обхопив мене за шию, притис до спітнілих своїх грудей, відштовхнув і зник у сусідній кабіні.

— Гей! — кричу я йому вслід. — А Тендер що? Підштаники, мабуть, пере?

— Що ти! Тендера там кореспонденти оточили, ти б на нього подивився, який він поважний... Він їм так усе компетентно викладає....

— Як, — кажу, — викладає?

— Компетентно.

— Добре, — кажу, — сер. Наступного разу прихоплю словник, сер. — І тут мене ніби струмом ударило. — Стривай, Кириле, — кажу. — Ану вийди сюди.

— Та я вже голий, — каже.

— Вийди, я не баба!

Ну, він вийшов. Узяв я його за плечі, повернув спиною. Ні, здалося. Чиста спина. Цівки поту засохли.

— Нащо тобі моя спина здалася? — питає він.

Пригостив я його копанцем під голий зад, пірнув до себе в душову і замкнувся. Нерви, чорт їх забирай. Там ввижалося, тут ввижається... До чорта все це! Нап’юся сьогодні як зюзя. Річарда б обдерти, от що! Це ж треба, паршивець, як грає... Ну ні з якою картою його не візьмеш. Я вже і пересмикувати пробував, і карти під столом хрестив, і по-всякому...

— Кириле! — кричу. — У «Боржч» сьогодні прийдеш?

— Не в «Боржч», а в «Борщ», скільки разів тобі казати...

— Кинь! Написано — «Боржч». Ти до нас зі своїми порядками не лізь. То прийдеш чи ні? Річарда б обдерти...

— Ох, не знаю, Реде. Ти ж, проста твоя душа, і не розумієш, яку ми штуку притягли...

— А ти хоч розумієш?

— Я, втім, також не розумію. Це правда. Але тепер, по-перше, зрозуміло, для чого ці «порожняки» слугували, а по-друге, якщо одна моя ідейка пройде... Напишу статтю і тобі її персонально присвячу: Редріку Шухарту, почесному сталкерові, з благоговінням і вдячністю присвячую.

— Отут мене і запроторять на два роки, — кажу я.

— Зате в науку ввійдеш. Так цю штуку й називатимуть — «банка Шухарта». Звучить?

Поки ми так патякали, я перевдягся. Запхав порожню флягу у кишеню, перелічив зелененькі і пішов собі.

— Щасливо тобі залишатися, складна твоя душа...

Він не відповів — вода сильно шуміла.

Дивлюся — в коридорі пан Тендер власною персоною, червоний весь і надутий, як твій індик. Навколо нього юрма — тут і співробітники, і кореспонденти, і пара сержантів затесалися (щойно з обіду, в зубах длубаються), а він знай собі балабонить: «Та техніка, котру ми маємо у розпорядженні, — балабонить, — дає майже стовідсоткову гарантію успіху і безпеки...» Тут він мене побачив і відразу дещо всохся — усміхається, рученькою махає. Ну, думаю, треба драпати. Рвонув я кігті, проте не встиг. Чую — тупотять позаду.

— Пане Шухарт! Пане Шухарт! Два слова про гараж!

— Коментарів не маю, — відповідаю я і переходжу на біг. Але дідька лисого від них відірвешся: один, з мікрофоном, — праворуч, другий, з фотоапаратом, — ліворуч.

— Чи бачили ви у гаражі щось незвичайне? Буквально два слова!

— Без коментарів! — кажу я, намагаючись триматися до об’єктива потилицею. — Гараж як гараж...

— Дякую вам. Якої ви думки про турбоплатформи?

— Чудової, — кажу я, а сам націлююсь точнісінько у нужник.

— Що ви думаєте про мету Візиту?

— Зверніться до вчених, — кажу. І шмиг — за двері.

Чую — шкрябаються. Тоді я їм через двері кажу:

— Настійливо рекомендую, — кажу, — розпитайте пана Тендера, чому в нього ніс як буряк. Він через скромність змовчує, а це була наша найзахопливіша пригода.

Як вони рвонуть коридором! Наче коні, Їй-Богу. Я вичекав хвилину — тихо. Випнувся — нікого. І пішов собі, посвистуючи. Спустився у прохідну, показав бовдурові перепустку, дивлюся — він мені честь віддає. Героєві дня, так би мовити.

— Вільно, сержанте, — кажу. — Я вами задоволений.

Він ошкірився, ніби я йому бозна-як полестив.

— Ну, ти, Рудий, молодець, — каже. — Пишаюся, — каже, — таким знайомством.

— Що, — кажу, — буде тобі у твоїй Швеції про що дівкам розповідати?

— Питаєш! — каже. — Вони ж у мене окропом пісятимуть!

Ні, нічогенький він хлопака. Я, якщо чесно, таких рослих і рум’яних не люблю. Дівки від них без пам’яті, а чого, питається? Не у зрості ж справа... Йду це я по вулиці та розмірковую, у чому ж тут справа. Сонечко світить, безлюдно навколо. І захотілося мені раптом просто зараз Гуту побачити. Просто так. Подивитися на неї, за руку потримати. Після Зони людині тільки одне й залишається — за руку дівчинку потримати. Особливо якщо згадаєш усі ці розмови про дітей сталкерів — що з ними робиться... Та вже яка зараз Гута, мені зараз для початку пляшку міцного, не менше.

Проминув я автомобільну стоянку, а там і кордон. Стоять дві патрульні машини в усій своїй красі, широкі, жовті, прожекторами та кулеметами, жаби, наїжачились, ну й, звісно, голубі каски — всю вулицю загородили, не пропхаєшся. Я йду, очі опустив, краще мені зараз на них не дивитися, вдень мені на них краще не дивитися зовсім: є там два-три рила, так я боюсь їх упізнати, скандал великий буде, якщо я їх упізнаю. Поталанило їм, Їй-Богу, що Кирило мене до Інституту зманив, я їх, гадів, шукав тоді, пришив би і не здригнувся...

Проходжу я через цю юрму плечем уперед, зовсім пройшов уже, і тут чую: «Гей, сталкере!» Ну, мене це не обходить, іду далі, тягну з пачки сигаретку. Наздоганяє хтось ззаду, бере за рукав. Я цю руку із себе струсив і в півоберта ввічливенько так запитую:

— Якого чорта чіпляєшся, містере?

— Почекай, сталкере, — каже він. — Два питання.

Звів я на нього очі — капітан Квотерблад. Старий знайомий. Зовсім зсохся, жовтий став якийсь.

— А, — кажу, — здорові будьте, капітане. Як ваша печінка?

— Ти, сталкере, мені зуби не забалакуй, — каже він сердито, а сам так і свердлить мене очима. — Ти мені краще скажи, чому відразу не зупиняєшся, коли тебе кличуть?

І вже тут як тут дві голубі каски в нього за спиною — лапи на кобурах, очей не видно, тільки щелепи під касками ворушаться. І де в них у Канаді таких набирають? На розплід їх нам прислали, чи що?.. Вдень я патрулів, загалом кажучи, не боюся, та от обшукати, жаби, можуть, а це мені в даний момент ні до чого.

— Та хіба ви мене кликали, капітане? — кажу. — Ви ж якогось Сталкера...

— А ти, значить, уже й не сталкер?

— Коли з вашої ласки відсидів — покинув, — кажу. — Зав’язав. Дякую вам, капітане, очі в мене тоді розплющились. Якби не ви...

— Що у передзоннику робив?

— Як що? Я там працюю. Два роки вже.

І, щоб закінчити цю неприємну розмову, виймаю я своє посвідчення і показую його капітану Квотербладу. Він узяв мою книжечку, погортав, кожну сторінку, кожну печатку просто-таки обнюхав, мало не облизав. Повертає мені книжечку, а сам задоволений, очі розгорілися, і навіть зарум’янився.

— Вибач, — каже, — Шухарте. Не сподівався. Значить, — каже, — не пройшли для тебе мої поради дарма. Що ж, це чудово. Хочеш — вір, хочеш — не вір, а я ще тоді припускав, що з тебе люди мають вийти. Не допускав я, щоб такий хлопець...

І пішов, і пішов. Ну, думаю, вилікував я ще одного меланхоліка собі на голову, а сам, звичайно, слухаю, очі знічено опускаю, підтакую, руками розводжу і навіть, мені пригадується, ніжкою сором’язливо так панель колупаю. Ці бичари в капітана за спиною послухали-послухали, занудило їх, мабуть, дивлюсь — потупотіли геть, де веселіше. А капітан знай мені все про перспективи сплітає: навчання, мовляв, — світло, неуцтво — тьма безпросвітна, Господь, мовляв, чесну працю любить і цінує, — одним словом, пустомелить він цю блудливу галу-балу, котрою нас священик у тюрмі щонеділі труїв. А мені випити хочеться — ніякого терпцю нема. Нічого, думаю, Реде, це ти, братику, також витримаєш. Треба, Реде, терпи! Не зможе він довго в такому самому темпі, от уже і задихатися почав... Тут, на моє щастя, одна з патрульних машин почала сигналити. Капітан Квотерблад озирнувся, крякнув із прикрістю і простягає мені руку.

— Ну що ж, — каже. — Радий був з тобою познайомитися, чесний чоловіче Шухарте. Із задоволенням перехилив би з тобою келишок на честь такого знайомства. Міцного, щоправда, мені не можна, лікарі не радять, але пивка би я з тобою випив. Та от бачиш — служба! Ну, ще зустрінемося, — каже.

Боже борони, думаю. Але ручку йому тисну і продовжую червоніти і робити ніжкою — все, як йому хочеться. Потім він пішов нарешті, а я ледь не стрілою — у «Боржч».

У «Боржчі» в цей час порожньо. Ернест стоїть за стійкою, келихи протирає і дивиться їх на світло. Дивовижна, між іншим, річ: коли не прийдеш — вічно ці бармени келихи протирають, ніби в них від цього залежить порятунок душі. Ось так і стоятиме хоч цілий день — візьме келих, примружиться, подивиться на світло, похухає на нього і давай терти: потре-потре, знову подивиться, тепер уже через денце, і знову терти...

— Здоров, Ерні! — кажу. — Годі тобі його мордувати, дірку протреш!

Подивився він на мене крізь келих, пробурчав щось, наче животом, і, не кажучи зайвого слова, наливає мені на чотири пальці міцного. Я видерся на табурет, ковтнув, замружився, головою покрутив і знову ковтнув. Холодильник поклацує, з музичного автомата доноситься якесь тихе тирликання, Ернест сопе у наступний келих — добре, спокійно... Я допив, поставив келих на стійку, й Ернест без затримки наливає мені ще на чотири пальці прозорого.

— Ну що, полегшало? — бурчить. — Відтанув, сталкере?

— Ти собі знай три, — кажу. — Знаєш, один тер-тер і злого духа викликав. Жив потім на широку ногу.

— Це хто ж такий? — питає Ерні з недовірою.

— Та був такий бармен тут, — відповідаю. — Ще до тебе.

— Ну то й що?

— Та нічого. Ти гадаєш, чому Візит був? Тер він, тер... Ти гадаєш, хто нас відвідав, га?

— Пустомеля ти, — каже мені Ерні зі схваленням.

Вийшов він на кухню і повернувся з тарілкою — смажених сосисок приніс. Тарілку поставив переді мною, підсунув кетчуп, а сам — знову за келихи. Ернест свою справу знає. Око в нього треноване, відразу бачить, що сталкер із Зони, що хабар буде, і знає Ерні, чого сталкерові після Зони треба. Своя людина — Ерні. Благодійник.

Доївши сосиски, я закурив і почав прикидати, скільки ж Ернест на нашому братові заробляє. Які ціни на хабар у Європі — я не знаю, але краєм вуха чув, що «порожняк», наприклад, іде там ледь не за дві з половиною тисячі, а Ерні дає нам усього чотириста.

«Батарейки» там коштують не менше ста, а ми отримуємо від сили по двадцять. Напевно, й усе інше в тому самому дусі. Щоправда, переправити хабар до Європи теж, звісно, грошей вартує. Тому на лапу, цьому на лапу, начальник станції гарантовано в них на утриманні... Отож, якщо подумати, не так уже багато Ернест і втовче — процентів п’ятнадцять-двадцять, не більше, а якщо попадеться — десять років каторги йому забезпечено...

Тут мої благочестиві роздуми перериває якийсь ввічливий тип. Я навіть не чув, як він увійшов. Вигулькує він біля мого правого ліктя і питає:

— Дозволите?

— Нема питань! — кажу. — Прошу.

Маленький такий, худенький, з гостреньким носиком і при кра-ватці-метелику. Фотка його начебто мені знайома, десь я його вже бачив, але де — не пам’ятаю. Заліз він на табурет поруч і каже Ернестові:

— Бурбон, будь ласка! — І відразу ж до мене: — Даруйте, здається, я вас знаю. Ви в Міжнародному Інституті працюєте, так?

— Так, — кажу. — А ви?

Він спритно вихоплює з кишені візитівку і кладе переді мною. Читаю: «Алоїз Макно, повноважний агент Бюро еміграції». Ну, звісно, знаю я його. Чіпляється до людей, щоби вони з міста поїхали. Комусь дуже треба, щоби ми всі з міста поїхали. Нас, розумієш, у Хармонті і так заледве половина залишилася від колишнього, так їм треба зовсім місце від нас очистити. Відсунув я картку нігтем і кажу йому:

— Ні, — кажу, — дякую. Не цікавлюся. Мрію, знаєте, померти на батьківщині.

— А чому? — жваво питає він. — Вибачте за нескромність, але що вас тут утримує?

Так йому відверто і скажи, що мене тут тримає.

— Аякже! — кажу. — Солодкі спогади дитинства. Перший поцілунок у міському саду. Матуся, татусь. Як уперше бухлом наллявся у цьому ось барі. Любий серцю поліцейський відділок... — Тут я витягую з кишені свій зашмарканий носовик і прикладаю до очей. — Ні, — кажу. — Нізащо!

Він посміявся, лизнув свого бурбону і замислено так каже:

— Ніяк я вас, хармонтців, не можу збагнути. Життя в місті важке. Влада належить військовим організаціям. Постачання нікудишнє.

Під боком — Зона, живете як на вулкані. Будь-якої миті може або епідемія якась розгулятися, або щось гірше... Я розумію — старі. Їм важко знятися з обжитого місця. Але ви... Скільки вам років? Років двадцять два, двадцять три, не більше... Ви зрозумійте, наше Бюро — організація благодійна, жодного зиску ми не маємо. Просто хочеться, щоб люди пішли з цього диявольського місця і включилися у справжнє життя. Ми ж бо надаємо підйомні, працевлаштовуємо на новому місці... молодих — таких, як ви, — забезпечуємо можливістю навчатися... Ні, не розумію!

— А що, — кажу я, — ніхто не хоче їхати?

— Та ні, не те щоби ніхто... Дехто погоджується, особливо люди з родинами. Та от молодь, старі... Ну що вам у цьому місті? Це ж діра, провінція...

І тут я йому видав:

— Пане Алоїзе Макно! — кажу. — Все правильно. Містечко наше — діра. Завжди було дірою і зараз діра. Тільки зараз, — кажу, — це діра в майбутнє. Через цю діру ми такого у ваш паршивий світ накачаємо, що все зміниться. Життя буде інше, правильне, кожен матиме все, що треба. От вам і діра. Через цю діру знання йдуть. А коли знання буде, ми й багатими всіх поробимо, і до зірок полетимо, і куди хочеш дістанемось. Ось така в нас тут діра...

На цьому місці я урвав, бо помітив, що Ернест дивиться на мене з величезним здивуванням, і мені зробилося ніяково. Я взагалі не люблю чужі слова повторювати, навіть якщо ці слова мені, скажімо, подобаються. Тим більше, що в мене це якось кострубато виходить. Коли Кирило говорить, заслухатись можна, рота забуваєш закривати. А я ніби й те саме викладаю, але виходить якось не так. Може, тому, що Кирило ніколи Ернестові під прилавок хабар на складав. Ну добре...

Тут мій Ерні спохопився і квапливо налив мені відразу пальців на шість: очуняй, мовляв, хлопче, що це з тобою сьогодні? А гостроносий пан Макно знову лизнув свого бурбону і каже:

— Так, звісно... Вічні акумулятори, «синя панацея»... Але ви й справді вірите, що буде так, як ви сказали?

— Це не ваш клопіт, у що я там насправді вірю, — кажу я. — Це я про місто казав. А для себе я так скажу: чого я у вас там, у Європі, не бачив? Нудьги вашої не бачив? День батрачиш, вечір телевізор дивишся, ніч прийшла — до обридлої баби під ковдру, виблядків плодити. Страйки ваші, демонстрації, політика роздовбана... У гробу я вашу Європу бачив, — кажу, — занюхану.

— Ну чому ж неодмінно Європа?..

— А, — кажу, — всюди одне й те саме, а в Антарктиді ще на додачу зимно.

І ось що дивовижно: говорив я йому і всіма печінками вірив у те, що говорив. І Зона наша, гадина стервозна, вбивця, стократ миліша мені в цю мить була, ніж усі їхні Європи й Африки. І п’яний я ще не був, а просто уявилося мені на мить, як я весь розмачулений з роботи повертаюся у стаді таких самих кретинів, як мене в їхньому метро тиснуть зусібіч і як мені все остобісіло і нічого мені не хочеться.

— А ви що скажете? — звертається гостроносий до Ернеста.

— У мене справа, — вагомо відказує Ерні. — Я вам не шмаркач який-небудь! Я всі свої гроші у цю справу вклав. До мене інколи сам комендант заходить, генерал, не хвіст собачий. Чого ж я відсіля поїду?..

Пан Алоїз Макно взявся йому щось утовкмачувати з цифрами, але я, його вже не слухав. Сьорбнув я як слід із келиха, вигріб із кишені купу дрібних грошей, зліз із табуретки і щонайперше запустив музичний автомат на повну котушку. Є там одна така пісенька — «Якщо не впевнений, не повертайся». Дуже вона на мене добре діє після Зони... Ну, автомат, значить, гримить і завиває, а я забрав свій келих і пішов у кут до «однорукого бандита» старі рахунки зводити. І полетів час, наче пташечка...

Протринькую оце я останній нікель, і тут увалюються під гостинний дах Річард Нунан із Гуталіном. Гуталін уже під мухою — крутить білками і шукає, кому би дати у вухо, а Річард Нунан ніжно тримає його попід руку і відволікає анекдотами. Гарна парочка! Гуталін здоровенний, чорний, як офіцерський чобіт, кучерявий, ручиська до колін, а Дік — маленький, кругленький, рожевенький весь, добрий, хіба що не світиться.

— А! — кричить Дік, побачивши мене. — От і Ред тут! Ходи до нас, Реде!

— Пр-равильно! — реве Гуталін. — В усьому місті є лише двоє людей — Ред і я! Всі решта — свині, діти сатани. Реде! Ти теж служиш сатані, але ти все ж таки людина...

Я підходжу до них зі своїм келишком, Гуталін згрібає мене за куртку, саджає за столик і каже:

— Сідай, Рудий! Сідай, слуга сатани! Люблю тебе. Сплакнемо про гріхи людські. Гірко сплакнемо!

— Сплакнемо, — кажу. — Ковтнемо сліз гріха.

— Бо прийде день, — звіщає Гуталін. — Бо загнузданий вже кінь блідий, і вже вклав ногу у стремено вершник його. І марні молитви запроданців сатани. І врятуються лише ті, що повстануть на нього. Ви, діти людські, кого сатана спокусив, хто сатанинськими іграшками грається, хто сатанинських скарбів зажадав, — вам кажу: сліпі! Спам’ятайтеся, мерзотники, поки не пізно! Розтопчіть диявольські цяцьки! — Тут він раптом замовк, наче забув, як буде далі. — А випити мені тут дадуть? — запитав він уже іншим голосом. — Чи де це я?.. Знаєш, Рудий, мене знову з роботи поперли. Агітатор, кажуть. Я їм пояснюю: спам’ятайтеся, самі сліпі, у прірву падаєте та інших сліпців за собою тягнете! Сміються. Ну, я дав керуючому по писку і пішов. Посадять тепер. А за що?

Підійшов Дік, поставив на стіл пляшку.

— Сьогодні я плачу! — крикнув я Ернесту.

Дік на мене скосив очі.

— Усе законно, — кажу. — Премію будемо пропивати.

— У Зону ходили? — питає Дік. — Щось винесли?

— Повний «порожняк», — кажу я. — На вівтар науки. І повні штани на додачу. Ти розливатимеш чи ні?

— «Порожняк”!.. — тужливо гудить Гуталін. — За якогось «порожняка» життям своїм ризикував! Живий лишився, але у світ приніс ще один диявольський виріб. А як ти можеш знати, Рудий, скільки горя і гріха...

— Засохни, Гуталін, — кажу я йому суворо. — Пий і веселися, що я живий повернувся. За щастя, хлопці!

Добре пішло за щастя. Гуталін зовсім розкис — сидить, плаче, тече у нього з очей, як із водопровідного крана. Пусте, я його знаю. Це в нього стадія така — обливатися слізьми і проповідувати, що Зона, мовляв, є диявольська спокуса, виносити з неї нічого не можна, а що вже винесли — повернути назад і жити так, ніби Зони взагалі нема. Дияволове, мовляв, дияволу. Я його люблю, Гуталіна. Я взагалі диваків люблю. У нього коли гроші є, він у першого-ліпшого хабар скуповує, не торгуючись, за скільки просять, а потім уночі тарабанить цей хабар назад, у Зону, і там закопує... Ото реве вже, Боже борони! Ну нічого, він ще розійдеться.

— А що це таке — «повний порожняк”? — питає Дік. — Просто «порожняк» я знаю, а от що таке повний? Вперше чую.

Я йому пояснив. Він головою похитав, губами поплямкав.

— Так, — каже. — Це цікаво. Це, — каже, — щось новеньке. А з ким ти ходив? З росіянином?

— Так, — відповідаю. — 3 Кирилом і з Тендером. Знаєш, наш лаборант.

— Намордувався з ними, напевно...

— Нічого подібного. Цілком пристойно трималися хлопці. Особливо Кирило. Природжений сталкер, — кажу. — Йому б досвіду побільше, поспіх із нього цей хлопчачий збити, я би з ним щодня у Зону ходив.

— І щоночі? — питає він із п’яним смішком.

— Ти це покинь, — кажу. — Жарти жартами...

— Знаю, — каже він. — Жарти жартами, а за таке можна й у морду заробити. Вважай, що я тобі винен два ляпаси...

— Кому два ляпаси? — стрепенувся Гуталін. — Котрий тут?

Схопили ми його за руки, ледве всадовили. Дік йому сигарету в зуби встромив і запальничку підніс. Заспокоїли. А народу тим часом щоразу більшає. Стійку вже обліпили, багато столиків зайняті. Ернест своїх дівок гукнув, бігають вони, розносять кому що — кому пива, кому коктейлі, кому чистого. Я дивлюсь, останнім часом у місті багато незнайомців з’явилося — все більше якісь молокососи у строкатих шарфах до підлоги. Я сказав про це Дікові. Дік кивнув.

— Аякже, — каже. — Починається велика будова. Інститут три нові будівлі закладає, а крім цього, Зону збираються стіною обгородити — від кладовища до старого ранчо[2]. Добрі часи для сталкерів закінчуються...

— А коли вони у сталкерів були? — кажу. А сам думаю: от тобі й маєш, що ще за новини? Отже, тепер не підробиш. Ну що ж, може, це й до кращого — спокуси менше. Ходитиму у Зону вдень, як порядний, — гроші, звісно, не ті, та зате значно безпечніше: «калоша», спецкостюм, те-се, і на патрулі начхати... Прожити можна й на зарплатню, а випиватиму на преміальні. І така мене нудьга взяла! Знову кожну копійку рахувати: це можна собі дозволити, цього не можна собі дозволити, Гуті на кожну ганчірку гроші збирай, у бар не ходи, ходи в кіно... І сіро все, сіро. Щодень сіро, і щовечора, і щоночі.

Сиджу я так, думаю, а Дік над вухом гуде:

— Вчора у готелі зайшов я в бар дрінькнути нічний ковпачок — сидять якісь нові. Відразу вони мені не сподобалися. Підсідає один до мене і починає балачку здалеку, дає зрозуміти, що він мене знає, знає, хто я, де працюю, і натякає, що може добре оплачувати різноманітні послуги...

— Шпик, — кажу я. Не дуже мене цікавило все це, шпиків я тут набачився і розмов про послуги наслухався.

— Ні, милий мій, не шпик. Ти послухай. Я трошки з ним погалакав, — обережно, звичайно, дурника такого склеїв. Його цікавлять деякі предмети в Зоні, і при цьому — предмети серйозні. Акумулятори, «сльота», «чорні бризки» та інша біжутерія йому не потрібні. А на те, що йому потрібно, він тільки натякав.

— То що ж йому треба? — питаю я.

— «Відьмин холодець», наскільки я зрозумів, — каже Дік і дивно якось на мене дивиться.

— Ах, «відьмин холодець» йому потрібен! — кажу я. — А «смерть-лампа» йому, бува, не потрібна?

— Я у нього теж так запитав.

— Ну?

— Уяви собі, потрібна.

— Навіть так? — кажу я. — Ну то нехай сам і роздобуде все це. Це ж раз плюнути! «Відьминого холодцю» ген повні підвали, бери відро та зачерпуй. Похорон за власний кошт.

Дік мовчить, дивиться на мене спідлоба і навіть не посміхається. Що за чорт, найняти він мене хоче, чи що? І тут до мене дійшло.

— Стривай, — кажу. — Хто ж це такий був? «Холодець» заборонено навіть в Інституті вивчати...

— Правильно, — каже Дік неквапно, а сам усе на мене дивиться. — Дослідження, які становлять потенційну небезпеку для людства. Зрозумів тепер, хто це?

Нічого я не розумів.

— Прибульці, чи що? — кажу.

Він розреготався, поплескав мене по руці та й каже:

— Давай-но краще вип’ємо, проста ти душа!

— Давай, — кажу, але злюся. Якого хрена — знайшли собі просту душу, сучі діти! — Гей, — кажу, — Гуталіне! Годі спати, давай вип’ємо.

Ні, спить Гуталін. Поклав свою чорну макітру на чорний столик і спить, руки до підлоги звісив. Випили ми з Діком без Гуталіна.

— Ну добре, — кажу. — Проста я там душа чи складна, а про цього типа я відразу би доніс куди треба. Вже як я не люблю поліції, а сам би пішов і доніс.

— Угу, — каже Дік. — А тебе б у поліції запитали: а чому, власне, цей тип саме до вас звернувся? Га?

Я похитав головою.

— Все одно. Ти, зажирілий кабаниську, у місті третій рік, а в Зоні жодного разу не був, «відьмин холодець» тільки в кіно бачив, а подивився б ти на нього в натурі, та що він з людиною робить — ти би відразу у штани наклав. Це, любчику, страшна штука, її з Зони виносити не можна... Сам знаєш, сталкери — люди мужикуваті, їм тільки капусту і подавай, та побільше, але на таке навіть покійний Слизняк не пішов би. Стерв’ятник Бабридж на таке не піде... Я навіть уявити собі боюся, кому і для чого може знадобитися «відьмин холодець»...

— Що ж, — каже Дік, — усе це правильно. Тільки мені, розумієш, не хочеться, щоб якогось чудового ранку знайшли мене у ліжечку і сказали: наклав на себе руки. Я не сталкер, проте чоловік також різкий та діловий і жити, розумієш, люблю. Давно живу, звик уже...

Тут Ернест раптом заволав із-за стійки:

— Пане Нунан! Вас до телефону!

— От диявол, — каже Дік злісно. — Знову, напевне, рекламація[3]. Всюди знайдуть. Вибач, — каже, — Реде.

Підводиться він і йде до телефону. А я залишаюся з Гуталіном і з пляшкою, й оскільки від Гуталіна користі ніякої нема, то беруся я до пляшки серйозно. Чорт би побрав цю Зону, ніде від неї рятунку нема. Куди не підеш, із ким не заговориш — Зона, Зона, Зона... Добре, звичайно, Кирилові носитися, що із Зони проллється вічний мир і Божа благодать. Кирило — гарний чолов’яга, ніхто його дурнем не назве, навпаки — розумаха, але ж він про життя ні чорта не знає. Він навіть уявити собі не може, скільки всякої сволоти крутиться навколо Зони. Ось тепер, будь ласка: «відьмин холодець» комусь знадобився. Ні, Гуталін хоч і алконавт, хоч і психований він на релігійному ґрунті, та інколи подумаєш-подумаєш, та й скажеш: може, справді залишити дияволове дияволу? Не чіпай лайна...

Тут всідається на Дікове місце якийсь шмаркач у строкатому шарфі.

— Пан Шухарт? — питає.

— Ну? — кажу.

— Мене звати Креон, — каже. — Я з Мальти.

— Ну, — кажу. — І як там у вас на Мальті?

— У нас на Мальті непогано, але я не про це. Мене до вас направив Ернест.

Так, думаю. Сволота все-таки цей Ернест. Ні жалю в ньому нема, нічого. Ось сидить хлопчина — смаглявенький, чистенький, красунчик, не голився, мабуть, ще ні разу і дівку ще ні разу не цілував, а Ернестові байдуже, йому б тільки побільше народу в Зону загнати, один із трьох із хабарем повернеться — вже капуста...

— Ну і як поживає добрий старий Ернест? — запитую.

Він озирнувся на стійку і каже:

— По-моєму, він незле поживає. Я б із ним помінявся.

— А я б ні, — кажу. — Випити хочеш?

— Дякую, я не п’ю.

— Ну, запали, — кажу.

— Вибачте, але я і не палю також.

— Хай тебе чорт візьме! — кажу я йому. — Так навіщо тобі тоді гроші?

Він почервонів, перестав усміхатись і тихо так каже:

— Напевне, — каже, — це тільки мене стосується, пане Шухарте, чи не так?

— Що правда, те правда, — кажу я і наливаю собі на чотири пальці. В голові, треба зізнатися, вже трохи шумить, і в тілі така приємна кайфовість: зовсім відпустила Зона. — Зараз я п’яний, — кажу. — Гуляю, як бачиш. Ходив у Зону, повернувся живий і з грошима. Це не часто буває, щоби живий, і вже зовсім рідко, щоби з грошима. Тож давай відкладемо серйозну розмову...

Тут він схоплюється, каже «вибачте», і я бачу, що повернувся Дік. Стоїть біля свого стільця, і з обличчя його я розумію — щось трапилося.

— Ну, — питаю, — знову твої балони вакуум не тримають?

— Так, — каже він. — Знову.

Сідає, наливає собі, підливає мені, і бачу я, що не в рекламації справа. На рекламації він, треба сказати, попльовує — той ще працелюб.

— Давай, — каже, — вип’ємо, Реде. — І, не чекаючи на мене, перехиляє одним духом усю свою порцію і наливає нову. — Ти знаєш, — каже він, — Кирило Панов помер.

Крізь хміль я його не відразу зрозумів. Помер там хтось то й помер.

— Що ж, — кажу, — вип’ємо за упокій душі...

Він глянув на мене круглими очима, і тільки тоді я відчув, немов усе в мене всередині обірвалося. Пригадую, я підвівся, вперся у стільницю і дивлюся на нього зверху вниз.

— Кирило?!. — А в самого перед очима срібне павутиння, і знову я чую, як воно потріскує, розриваючись. І через це моторошне потріскування Діків голос долинає до мене ніби з іншої кімнати:

— Розрив серця. У душовій його знайшли, голого. Ніхто нічого не розуміє. Про тебе питали, я сказав, що з тобою все гаразд...

— А чого тут не розуміти? — кажу. — Зона...

— Ти сядь, — каже мені Дік. — Сядь і випий.

— Зона... — повторюю я і не можу зупинитися. — Зона... Зона...

Нічого навколо не бачу, крім срібного павутиння. Весь бар заплутався у павутинні, люди ходять, а павутиння тихенько потріскує, коли вони його зачіпають. А в центрі мальтієць стоїть, обличчя у нього здивоване, дитяче — нічого не розуміє.

— Малюче, — кажу я йому лагідно, — скільки тобі грошей треба? Тисячі вистачить? На! Бери, бери! — Пхаю я йому гроші і вже кричу: — Йди до Ернеста і скажи йому, що він сволота і покидьок, не бійся, скажи! Він боягуз!.. Скажи і відразу йди на станцію, купи собі квиток і простісінько на свою Мальту! Ніде не затримуйся!..

Не пам’ятаю, що я там ще кричав. Пам’ятаю, опинився я перед стійкою, Ернест поставив переді мною бокал освіжаючого і питає:

— Ти сьогодні ніби з грошима?

— Так, — кажу, — з грошима...

— Може, боржок віддаси? Мені завтра податок платити.

І тут я бачу — в кулаці у мене пачка грошей. Дивлюсь я на цю капусту зелену і бурмочу:

— Ти диви, не взяв, значить, Креон Мальтійський... Гордий, значить... Ну, все решта — доля.

— Що це з тобою? — питає друг Ерні. — Перебрав крапелину?

— Ні, — кажу. — Зі мною, — кажу, — все гаразд. Хоч зараз у душ.

— Ішов би ти додому, — каже друг Ерні. — Перебрав ти крапелину.

— Кирило помер, — кажу я йому.

— Це котрий Кирило? Шолудивий, чи що?

— Сам ти шолудивий, сволото, — кажу я йому. — З тисячі таких, як ти, одного Кирила не зробити. Паскудь ти, — кажу. — Торгаш смердючий. Смертю ж торгуєш, мордо. Купив нас усіх за зелененькі... Хочеш, зараз усю твою лавочку роздовбаю?

І тільки я замахнувся як слід, раптом мене хапають і тягнуть кудись. А я вже нічого не тямлю і тямити не хочу. Кричу щось, відбиваюся, ногами когось копаю, потім отямився — сиджу в туалетній, весь мокрий, морда розквашена. Дивлюся на себе у дзеркало і не впізнаю, і щока посіпується, ніколи цього раніше не було. А із залу — гамір, тріщить там щось, посуд б’ється, дівки верещать, і чую — Гуталін реве, як білий ведмідь під час парування: «Покайтеся, паразити! Де Рудий? Куди Рудого поділи, дияволове сім’я?..» І поліцейська сирена завиває.

Як вона завила, тут мені в мозку все ніби кришталеве зробилося. Все пам’ятаю, все знаю, все розумію. І в душі вже більше нічого нема — сама крижана злість. Так, думаю, я тобі зараз влаштую вечорець. Я тобі покажу, що таке сталкер, торгаш ти смердючий. Витяг я з кишеньки для годинника «сльоту», новеньку, ні разу не вживану, пару разів стиснув її між пальцями для розгону, двері в зал прочинив і кинув її тихенько у плювальницю. А сам віконечко у нужнику розчинив — і надвір. Дуже мені, звичайно, хотілося подивитися, як усе це вийде, але треба було рвати кігті. Я цю «сльоту» переношу погано, мені від неї кров з носа йде.

Перебіг я через двір і чую: запрацювала моя «сльота» на повну котушку. Спочатку завили і загавкали собаки по всьому кварталу — вони першими «сльоту» чують. Потім заверещав хтось у кабаку, так що мені навіть вуха заклало на віддалі. Я так і уявив собі, як там народець заметушився, — хто в меланхолію впав, хто в дике буйство, хто від страху не знає, куди подітися... Страшна штука — «сльота». Тепер в Ернеста не скоро повний кабак набереться. Він, мерзотник, звичайно, здогадається про мене, та мені начхати... Усе. Нема більше сталкера Реда. Вистачить з мене. Досить мені самому на смерть ходити та інших дурнів цієї справи навчати. Помилився ти, Кириле, друже мій любий. Пробач, та тільки, виходить, не ти правий, а Гуталін правий. Нема чого тут людям робити. Нема в Зоні добра.

Переліз я через паркан і поплентався потихеньку додому. Губи кусаю, плакати хочеться, а не можу. Попереду порожнеча, нічого нема. Нудота, будні. Кириле, друзяко мій єдиний, як це ми з тобою? Як я тепер без тебе? Перспективи мені малював, про новий світ, про змінений світ... А тепер що? Заплаче за тобою хтось у далекій Росії, а я от і заплакати не можу. І я ж у всьому винен, паразит, не хто-небудь, а я! Як я, скотина, смів його в гараж вести, коли у нього очі до темряви не звикли? Все життя вовком жив, усе життя про одного себе думав... І от надумався нарешті ощасливити, подаруночком ушанувати. Якого чорта я взагалі йому про цей «порожняк» сказав?.. І коли згадав я про це — взяло мене за горлянку, хоч і справді вовком вий. Я, мабуть, і завив — люди від мене чогось шарахатися почали, а потім раптом начебто полегшало — дивлюся: Гута йде.

Іде вона мені назустріч, моя кралечка, дівчинка моя, іде, ніжками своїми точеними переступає, спідничка над колінками хилитається, з усіх підворіть на неї витріщаються, а вона йде як по шнурочку, ні на кого не дивиться, і чомусь я відразу зрозумів, що це вона мене шукає.

— Добридень, — кажу, — Гуто. Куди це ти, — кажу, — прямуєш?

Вона оглянула мене, відразу все помітила — і морду мою розбиту, і куртку мокру, і кулаки у саднах, але нічого про це не сказала, а каже тільки:

— Добридень, Реде. А я саме тебе шукаю.

— Знаю, — кажу. — Ходімо до мене.

Вона мовчить, відвернулася і вбік дивиться. Ах яка у неї головонька, шийка — як у кобилки молоденької, гордої, але покірної вже своєму хазяїнові. Потім вона каже:

— Не знаю, Реде. Може, ти зі мною більше зустрічатися не захочеш.

Мене за серце відразу хапнуло — що ще? Але я спокійно їй так кажу:

— Щось я тебе не розумію, Гуто. Ти мені вибач, я сьогодні трохи той, може, тому погано тямлю... Чого це я раптом з тобою не захочу зустрічатися?

Беру я її попід руку, і йдемо ми не поспішаючи до мого дому, і всі, хто тільки що на неї витріщався, тепер квапливо рила ховають. Я на цій вулиці все життя живу, Реда Рудого тут усі чудово знають. А хто не знає, той у мене скоро знатиме, і він це відчує.

— Мати велить аборт робити, — каже раптом Гута. — А я не хочу.

Я ще кілька кроків зробив, перш ніж зрозумів, а Гута продовжує:

— Не хочу я ніяких абортів, я дитину хочу від тебе. А ти — як завгодно. Можеш на всі чотири вітри, я тебе не тримаю.

Слухаю я її, як вона поступово розпалюється, сама себе накручує, слухаю і потихенько балдію. Нічого до пуття збагнути не можу. У голові якась дурість крутиться: однією людиною більше — однією людиною менше.

— Вона мені товче, — каже Гута, — дитина, мовляв, від сталкера, чого тобі виродків плодити? Пройда він, каже, не буде у вас ні сім’ї, нічого. Сьогодні він на волі — завтра у тюрмі. А тільки мені байдуже, я на все ладна. Я й сама можу. Сама народжу, сама виховаю, сама людиною зроблю. І без тебе обійдуся. Тільки ти до мене більше не підходь — на поріг не пущу...

— Гуто, — кажу, — дівчинко моя! Та почекай ти... — А сам не можу, сміх мене бере якийсь нервовий, ідіотський. — Ластівко моя, — кажу, — чого ж ти мене женеш, а й справді?

Я регочу як останній дурень, а вона зупинилася, уткнулася мені у груди і ревить.

— Як ми тепер будемо, Реде? — каже вона крізь сльози. — Як ми тепер будемо?