Овернський клірик

I

— Ви даремно не зачекали мене, сину мій! — тон монсеньйора Арно де Лоза не обіцяв нічого доброго. — Ваші дії… Я навіть не знаю, як їх називати!

Монсеньйор де Лоз виглядав велично. Чи то майже велично. У кожному разі, він був надзвичайним, сидячи в уже знайомому мені кріслі. Щоправда, коли б не мантія, митра й палиця, прикрашена блискучим камінням, я б сказав, що єпископ дуже скидається на різника: кремезний, плечистий, із грубим, трохи червонуватим обличчям. Поруч із ним месір Жеанар де Юр виглядав жалюгідно.

Він і не намагався якось виділитися, скромно примостившись у кутку на низенькому табуреті. Господар повернувся, й служка відразу згадав своє місце.

— Не знаю, — повторив монсеньйор. — Як це назвати…

— Я вам допоможу, Ваше Преосвященство, — не витримав я. — Це можна назвати виконанням обов’язку. Або виконанням наказу легата Святого Престолу — що вам більше до вподоби.

— Обов’язку? — останньої моєї фрази він волів не почути. — Ви приїжджаєте до моєї єпархії, перевертаєте все догори дриґом, ведете допити, непокоїте людей…

— Мені дуже зрозуміла ваша турбота про душевний спокій пастви.

Напевно, останні слова були все ж таки зайвими. Єпископський кулак гримнув об стіл. Брат Жеанар злякано підстрибнув.

— Не забувайтеся, сину мій! Ви — у моїй єпархії. Ніхто не дозволить вам каламутити розум простолюду й підривати довіру до Святої Церкви! Ваше розслідування зайве. Ні, воно просто небезпечне! Ви змушуєте людей думати, що моє слідство велося недбало! І це в той час, коли кляті катари починають простягати свої клішні до Пам’є!

Я оцінив і пасаж про «клішні», й щиру турботу про спокій славного міста Пам’є.

— Але, Ваше Преосвященство, слідство справді…

— Помовчіть!

Монсеньйор де Лоз не був схильний до обговорення подробиць. Шкода, мені було що сказати…

— Навіщо ви їздили до Артигата? Ви знаєте, що тепер там коїться?

…Коли ми їхали звідти, нічого особливого в славному селищі не відбувалося. Навіть маленький Пелегрен, встигнувши трохи заспокоїтися, весело грався із сусідськими хлопчаками у «вовка» — улюблену гру всіх хлопчиків від Нормандії до Піренеїв. Жанну й усе, що з нею пов’язано, вже почали забувати.

— У мене є скарги поважних людей! Найповажніших людей Артигата! Навіщо вам знадобилося туди приїжджати?

— Щоб подивитися на могилу Жанни де Гарр, Ваше Преосвященство.

…Так, ми бачили могилу нещасної дівчини. У цьому я зміг переконатися після повернення до Артигата, коли знову завітав до непривітного будинку Санксі де Гарра. Там я зробив те, що упустив раніше — попросив показати невеличку скриньку, де зберігалися прикраси. І майже відразу ж побачив браслет — синій, скляний, з безглуздими квіточками, намальованими білою фарбою. Точнісінько такий самий, як і той, що лежав у підземеллі.

Санксі де Гарр був доволі неговіркий, та все ж пояснив, що прикрасу купив багато років тому на ярмарку в Тулузі. Браслетів було два — один носила Жанна, інший — її молодша сестра…

Єпископ обвів мене похмурим поглядом, потім його очі ковзнули по сувою, що лежав на столі. Коли б не він, монсеньйор швидше за все не став би навіть говорити зі мною.

Але повноваження, отримані від Орсіні, змушували його стримуватися. Я знав таких людей: спочатку крик, удари кулаком по столі, потім починається справжня розмова.

— Гаразд… Сину мій, чого ви хочете?

Тон був іншим, та й голос став тихшим і глухішим, немов Арно де Лоз трохи застудився.

— Спочатку відповідей на кілька запитань, монсеньйоре. Якщо бажаєте, ми попросимо брата Жеанара простежити за…

— Обідом, — кивнув єпископ. — Брате Жеанаре…

Коротун підхопився, зміряв мене поглядом, сповненим щирої братньої любові, й вийшов, обережно причинивши двері.

— Слухаю вас, сину мій.

Найправильнішим було б запитати його відразу, навіщо знадобилося фальшиве слідство, але такого він міг і не пробачити. Краще почати з іншого.

— Де сестра Цецилія, монсеньйоре? Я б хотів із нею поговорити.

Червонувате, налите кров’ю, обличчя де Лоза скривилося.

— Он як? Я б теж хотів поговорити із цією самозванкою! На жаль, брате Гільйоме, зараз це викликає певні труднощі. Ця підлота втекла!

Я ледь стримався, щоб не поморщитися. А ще вважають, що ченці — найгірші лихослови! Чи це тільки в моїй присутності Його Преосвященство не церемониться?

— Давно треба було її просто заарештувати й підвісити на дибу. Не хотілося сваритися з Міланом… Вирвати б кілька нігтиків з її білих ручок, одразу б заспівала! Протобестія!

Пасаж про «білі ручки» пролунав не просто переконливо, а з явним почуттям. Чимось невідома мені сестра з Мілана встигла добряче зачепити монсеньйора. Чи не в цих білих ручках річ?

— Уявіть собі, сину мій! Десь за два тижні до вашого приїзду сестри Агнеса й Перепетуя — ті, що приїхали із цією шахрайкою з Мілана, — попросилися назад у монастир. Я не став заперечувати, але ж, певна річ, зажадав, щоб сестра Цецилія залишилася.

— Але навіщо, Ваше Преосвященство?! — не витримав я. — Слідство закінчено. Наскільки я зрозумів, у всіх лиходійствах винна вдова Піо, котру й наздогнав Суд Божий!

Посмішка — хитра й водночас поблажлива:

— Ми ж із вами розумні люди, брате Гільйоме!

«Ми із вами»! Монсеньйор волів спуститися до рівня скромного ченця із Сен-Дені. Напевно, саме час запишатися.

— Слідство, сину мій, займалося історією Жанни де Гарр і було проведене в повній відповідності до інтересів Святої Католицької Церкви й нашої єпархії…

Сподіваюся, при цих словах у мене був досить серйозний вигляд.

— …Та дещо залишилося поза межами розслідування. І насамперед, який диявол приніс цю…

Я поквапився перехреститися, він — теж.

Напевно, Його Преосвященство збагнув, що його кості викинули «тринадцять», а тому закашлявся, почервонів і, нарешті, видихнув:

— Прости Господи! Коли я подумаю про цю ханжу, про цю тихоню…

— Сумно дізнатися, що сестри з обителі Святої Агнеси відрізняються настільки непорядними якостями.

Він знову почав багряніти — цього разу страшно, до чорноти. На мить я справді злякався за єпархію, якій загрожувала небезпека овдовіти. Нарешті, монсеньйор різко видихнув і ляснув по столі широкою долонею:

— Брате Гільйоме! Давайте домовимося. Ви проводите роки в своїй келії й ведете єлейну балаканину, від якої, зізнатися, мало користі. Я захищаю інтереси Святої Церкви в цих горах, де часто потрібен воїн, а не богослов. А тому ставтеся з повагою до мене й до мого сану! Бачить Господь, я іноді нестриманий… Я маю на увазі, нестриманий у висловлюваннях. Але все це заради збільшення слави Господньої!

Сподіваюся, я сприйняв догану з належною смиренністю. Обличчя Його Преосвященства поступово перемінило багряний відтінок на світло-морквяний. Він легенько відкашлявся й зітхнув:

— Думаю, ви мене зрозуміли… Отже, я хотів дізнатися, навіщо сестра Цецилія приїхала в Пам’є. Звичайно, в усьому винна ця клята відьма, яку справді наздогнав Суд Божий і з приводу чого ви, здається, насмілилися іронізувати. Але навіщо їй сюди їхати? Може, в неї була змова із вдовою де Піо?

Я відвернувся, щоб не заробити ще нотацію. Зовсім доладно — черниця з Мілана змовляється з відьмою з Артигата, щоб приїхати в Пам’є й там зазнати її злочинницьких чарів! Не дивно, що це навіть не зважилися записати в документи слідства.

— Отже, ці дві сестри благополучно відбули до Мілана. Я зібрався до Фуа, сестра Цецилія висловила побажання їхати зі мною, щоби відвідати знаменитий собор Святого Інокентія. Ми виїхали, й наступного дня вона втекла.

Отже, сестра Цецилія втекла. Трохи раніше десь у горах заблукав брат Умберто, а трохи пізніше самозванка де Гарр зустріла розлюченого ведмедя. А ще пізніше…

— Монсеньйоре, — зауважив я. — Коли посилатимете своїх людей на пошуки сестри Цецилії, нехай заразом пошукають і Армана де Пуаньяка. Це друга людина, з якою хотілося б поговорити.

Темні брови здивовано піднялися.

— Із цим віланом? Але навіщо? Нехай ним займається староста Артигата! Я вже з ним говорив, причому не один раз.

Я кивнув. Отже, де Пуаньяка шукати не будуть. Може, й на краще, інакше йому теж загрожує зустріч із ведмедем.

Розмова явно добігала кінця. Я вже хотів відкланятися, але де Лоз зупинив мене рухом широкої долоні:

— Не поспішайте, брате Гільйоме. Як ви вже зрозуміли, Його Високопреосвященство ввели в оману. Слідство закінчено, й закінчено в цілковитій відповідності до закону. Та все ж таки присутність його посланця дуже доречна. Так, доречна!

Він покрутив товстими пальцями, потім кинув на мене швидкий уважний погляд:

— Брате Гільйоме! Ви… справді бачили демона?

Казати правду не хотілося, брехати — теж.

Я знизав плечима:

— Я бачив якусь істоту, досить схожу на ведмедя. Але чи демон це…

— Бачили! — вказівний палець зметнувся вгору. — І бачили його неподалік від замку сеньйора Гуго д’Еконсбефа.

— Так, Ваше Преосвященство.

Він був задоволений. Більш того, монсеньйор Арно де Лоз був у захваті.

— Отже, ви його бачили! Це вже не вигадки дурних віланів, яким ввижається демон за кожним кущем! Сподіваюся, ви й ваші супутники зможуть це підтвердити перед Його Високопреосвященством?

Він до чогось хилив, чогось домагався. Адже «демони» живуть у замку, про який Його Преосвященство щойно згадав!

— Тепер ви розумієте, сину мій, наскільки відповідальний мій сан і наскільки тяжка ноша. Округ Пам’є — це не Іль-де-Франс! Отже, сину мій, я сміливо зможу посилатися на вас…

— Заждіть! — я підхопився, відчуваючи, що діється щось дивне. — Ваше Преосвященство! Я зовсім не впевнений, що ця істота — справжній демон. Може, це творіння Господа…

— Дозвольте Святій Церкві судити про це! — єпископ теж підвівся, маленькі очиці блиснули, долоня знову вдарила по столі. — Свята Церква все відає й усе зуміє зважити! Чекаю вас на завтрашній месі, я сам служитиму. Ідіть, і нехай благословить вас Господь.

Товсті пальці знехотя піднялися. Я схилив голову, розмірковуючи, чи не варто після цього благословення тричі прочитати «Отче наш»?

У нашій скромній оселі — ми розмістилися там само, де й у перший приїзд до Пам’є — на мене вже чекала вечеря. Задоволений брат Петро розкладав на столі свіжі овочі, які мали слугувати обрамленням трьом величезним смаженим коропам. Ансельм, не звертаючи уваги на цю грішну благодать, забився в куток, де в світлі недогарка вивчав невеличку книжку в простій дерев’яній оправі. Поки я вихваляв старанність славного нормандця, Ансельм устиг переміститися до столу, причому книжка немов би чарами випарувалася.

— Завтра йдемо до меси, — повідомив я, коли коропам було віддано належне. — Не суптеся, брате Петре, інакше я подумаю, що ваше невдоволення має відношення до майбутньої проповіді монсеньйора де Лоза.

— Єпископ варту збирати… збирав, — повідомив П’єр, пропускаючи мої слова повз вуха. — Навіщо?

— Ви… Ви не забудете надягти кольчугу, отче Гільйоме? — докинув Ансельм.

Відповідати я не став. Напевно, брат Умберто теж не забував надягати кольчугу. А щодо варти слід було подумати.

— І що вам повідав монсеньйор де Лоз? — поцікавився італієць, коли вечерю було скінчено. Я подивився на нього — сподіваюся, досить виразно. Хлопець зніяковів. Я витримав паузу, потім звернувся до П'єра:

— Брате Петре! Його Преосвященство може запитати вас, чи бачили ви демона. Сподіваюся, ваша відповідь буде точна і гарною латиною… Вас це теж стосується, брате Ансельме, — я повернувся до італійця. — І пам’ятайте: «нехай буде мова ваша «так-так» і «ні-ні», а що понад те — все від лукавого». Втім, якщо ви, брате Ансельме, маєте бажання поговорити з монсеньйором де Лозом щиро…

— І навіть мрію, отче Гільйоме, — кивнув він, але я помітив, що хлопець думає зовсім про інше. — Може… Ми погуляємо трохи. Я…

П’єр докірливо глянув на свого побратима, й Ансельм остаточно зніяковів.

— Отче Гільйоме… Мені треба з вами поговорити! Брате Петре, не ображайся!

Я хотів продовжити виховання перекірливого молодика, та раптово зрозумів — справді треба. Щось сталося — або може статися.

II

Пам’є — містечко не з великих, до того ж, мешкали ми на околиці, тому незабаром дорога вивела за напівзруйновану міську стіну, яку не лагодили, ймовірно, від часів навали арабів. Навколо тяглися сади, трохи далі темнів ліс.

Ансельм ішов мовчки. Я терпляче чекав.

Чомусь подумалося, що йтиметься про дочку жонглера. З Анжелою ми розішлися на дорозі до Артигата, й відтоді про неї не було ні чутки, ні звістки. Та італієць мовчав.

— Вас щось бентежить, брате мій? — поцікавився я, намагаючись зав’язати розмову.

Ансельм смикнув плечем.

— Так! Багато чого. Я… Я вчинив недобре… Напевно, я повинен висповідатися, але я ще не готовий! Не можу…

— Істинно так, брате мій, — кивнув я, розуміючи, що квапити хлопця не можна. — Ти, як сказав би брат Петро, великий грішник є.

Я помітив, що вже три вечори поспіль він готує вечерю. Я не кажу вже про те, хто ходить на ринок…

Ансельм винувато розвів руками.

— Але ці гріхи ніщо порівняно з тим, що ти, брате мій, ховаєш під сподом якусь книжку в дерев’яній оправі, не показуючи її нам, твоїм побратимам!

— А-а! — навколо було темно, та мені здалося, що італієць усміхається:

— Воістину грішний я, отче Гільйоме, тому що читав я не що інше, як листи великого грішника брата Абеляра.

Оце так! Ще нещодавно ці листи ходили на клаптях старих сувоїв, тепер же хтось подбав про те, щоб переписати їх у книгу. Цікаво, звідки така книжка в славному місті Пам’є?

— Адже ви вчилися разом із ним?

— Із братом Абеляром? — здивувався я. — Ні, звісно. Я й бачив його лише раз у житті. І можу сказати, що ця зустріч не справила на мене особливого враження. Абеляр дрібніший, ніж його гріхи.

— А я думав, що ви разом були в Болоньї! — розчаровано протягнув хлопець.

Він явно збирався говорити зі мною не про Абеляра й не про Болонью, але я вдав, ніби нічого не розумію. Чому б не поговорити про Болонью?

— Розумієш, брате Ансельме, коли я приїхав до Болоньї, Абеляр був уже досить знаменитий. Для нього університет був просто нецікавий. До речі, він мені так і не сказав нічого. Він про себе досить високої думки, цей єретик.

— Єресіарх, — стиха виправив Ансельм, і я не став заперечувати.

Тим часом, сади залишилися позаду. Ми вступили в ліс, і я відчув легку тривогу. Гуляти в лісі після заходу сонця — заняття не з найвеселіших. Але я вирішив цього не виказувати.

— До того ж, у Болоньї тоді все тільки починалося. Університету ще не було. Ми збиралися, читали книжки, намагалися щось зрозуміти. Подейкують, зараз там усе статечно й нудно…

Ансельм кивнув:

— Так, я був там. Зараз там дуже схоже на монастир… А чому ви поїхали туди?

Я задумався. Відповісти не так уже й просто.

— Якщо відверто, то я не збирався. Я прийняв постриг у Ліоні, в обителі Святого Якоба. Настоятелем був отець Мартін, добрий знайомий мого батька. Тоді я тільки-но повернувся з Палестини й хотів одного — сховатися в келії та забути про все. Але отець Мартін розсудив інакше.

…У лісі було тихо, але я й далі тримався сторожко. Чого це Ансельму заманулося йти сюди проти ночі? Втім, квапитися немає куди.

— Він вважав, що я ще занадто молодий, аби жити в монастирі. Адже мені було всього двадцять два. І він послав мене в Болонью.

— А чому ви вирішили написати книгу про Іринея?

Дорога вела прямо, але я помітив, що ми підходимо до перехрестя. Ансельм сповільнив крок.

— Про Святого Іринея? Швидше за все, з почуття суперечності. Мені не сподобався його страх.

— Як?

— Страх, — я посміхнувся. — І святі можуть злякатися, брате Ансельм. А Іриней злякався. Він жив у страшний час — час гонінь, воєн, бунтів. І він вирішив, що Ворог роду людського надто сильний.

— А ви вважаєте інакше?

Ансельм зупинився — точнісінько на перехресті.

— Ми багато про це сперечалися в Болоньї. Навіть влаштували диспут із самим Петром з Ломбардії. Зізнатися, Ворогові ми не залишили жодного шансу…

— Тобто ви вважаєте, що в світі є тільки одна Сила?

— Звичайно, — кивнув я. — І ця Сила — Господь. Отцю Петру довелося сутужно, й коли б його воля, нас би навчили не тільки словесно. Але тоді він ще не міг збирати хмиз…

Зненацька я розсміявся. Ансельм подивився на мене досить здивовано.

— Нічого… Просто згадав… У Болоньї зі мною вчилися двоє кліриків — обидва з краю світу. Один — Диметрій Фульмінат, схизмат, звідкись із Сарматії, другий — з Норвегії, здається, його звали Хельгом. Вони додумалися до того, що позаяк Христос обіцяв порятунок усім, то це стосується й Ворога!

— Що?! — хлопець остаточно обімлів.

— Уяви собі! Написали трактат про порятунок Князя Пітьми й бухнули просто на стіл Петру Ломбардському! Як тобі таке?

— Напевно, вогнище горіло довго, — з розумінням зітхнув італієць. — А на чому їх спалили — на мокрій соломі?

Я похитав головою — згадувати про це було приємно.

— Обійшлося. Для них обійшлося. А отцю Петру довелося пускати кров. Подейкують, у Сарматії цей трактат не менш популярний, аніж у нас писання Абеляра… До речі, куди нам іти — ліворуч чи праворуч?

Ансельм відсахнувся — запитання влучило в ціль.

— Ми забули ще про один твій гріх, брате. Хто звелів привести мене сюди? Сподіваюся, не наш друг де Гарай?

— Ні.

Він помовчав, збираючись із силами, потім різко підняв голову:

— Отче Гільйоме, прошу вас — ходімо зі мною. Мене просили показати вам… дещо.

— Хто? Ті, хто дав тобі Абелярові листи? «Чисті» брати?

— Так! — у його голосі чувся виклик. — І ви невдовзі зрозумієте, що в них є право судити нас!

Знову — судити… Монсеньйор Орсіні готовий уже зараз збирати хмиз для катарів. Але й вони, виявляється, вважають себе суддями.

— Ходімо, — кинув я, не бажаючи сперечатися. Ансельм хвилину зволікав, потім швидко рушив вузькою стежкою, що вела через ліс.

У цих місцях я не бував. Донедавна здавалося, що округ Пам’є — звичайний глухий закапелок, яких повно в Королівстві Французькому. Тепер дещо вдалося побачити, ще більше — дізнатися. Що ще нового можна зустріти в цьому лісі?

Ішли довго. Кілька разів доводилося гукати Ансельма, щоб він зачекав — бити ноги об коріння, що так і намагалось потрапити під черевики, не хотілося. Ми піднімалися на невисокий пологий схил. Ліс густішав, і я знову подумав про де Гарая, й заразом — про месіра Пилипа. Втім, відоме зло — не найстрашніше…

Попереду позначився просвіт — стежка виводила кудись на відкритий простір. Ансельм підняв руку, і я слухняно завмер. Почекавши трохи, італієць повернувся, приклав пальця до губів і кивнув на дерева, що обступили стежину. Рвати рясу не хотілося, та відступати було пізно. Я накинув каптур, щоб сліпа гілка не влучила в обличчя, й став обережно пробиратися крізь хащу. Ансельм кілька разів зупинявся, прислухаючись, потім знову кивав, і ми йшли далі. Нарешті, він повернувся:

— Тут! Отче Гільйоме, за цими деревами — галявина. Ми зараз визирнемо…

Чомусь згадалося полювання на тетеревів — улюблена розвага мого батька. Підкрастися, визирнути з-за кущів…

— Це не смішно! — різко кинув Апсельм, помітивши мою усмішку. — І заради Бога, отче Гільйоме, не шуміть!

У його руці неяскраво блиснув знайомий кинджал. Хлопець повернувся й став обережно протискатися вперед.

…Спочатку я побачив багаття — воно горіло зовсім близько, за кілька кроків від узлісся. Галявина — невеличка, оточена зусібіч високими старими деревами. Поруч із багаттям я помітив дивну кам’яну споруду, що нагадувала напівзруйнований вівтар. І людей — чимало, чоловік із тридцять.

Вони не шуміли. Темні постаті оточили вогонь, сидячи навпочіпки. Щось дивне було в них, але спочатку я ніяк не міг збагнути, що саме. Я ще раз оглянув галявину: багаття, мовчазні люди, схожі на кам’яні статуї, напівзруйнований вівтар. Вони чекали — зараз щось має статися…

— Бачите? — нетерпляче шепнув Ансельм, який прилаштувався збоку. Я хотів уточнити, що він має на увазі, але тут в очі вдарив яскравий спалах — багаття, яке досі мирно потріскувало, виплюнуло в небо стовп зеленого вогню. Я мимохіть примружив очі, й раптом почув глухе й злите: «Ах-ха-а-а!»

— Є! — Ансельм присунувся ближче. — Прийшов!

Я розплющив очі, але першої миті нічого не помітив, крім високого, переливчастого полум’я. Потім, коли очі звикли, я зрозумів — на галявині все змінилося. Ті, хто сидів, тепер стояли, здійнявши руки вгору й дивлячись на вогонь.

— Ах-ха-а-а!

Руки опустилися. Низький уклін — комусь, чий силует я нарешті зміг роздивитися на тлі полум’я. Широкий темний плащ, дивна велика голова… Й у всіх інших було щось дивне…

— Ах-ха-а-а!

Руки знову зметнулися вгору, і я, нарешті, зрозумів: на всіх, окрім великоголового, немає одягу. Чоловіки, жінки, діти — всі голі, лише дехто мав короткі пов’язки на стегнах.

Великоголовий ступнув ближче, і тут я розгледів, що голова в нього цілком звичайна, але на ній — маска. Дивна маска з великими вирізами для очей і високих кривих рогів.

— Гарний? — Ансельм кивнув у бік рогатого. Відповідати я не став, нарешті збагнувши, куди й навіщо привів мене італієць.

Рогатий щось різко крикнув, у відповідь пролунало дружне виття. Один за одним люди падали додолу, потім вставали й підповзали ближче до рядженого. Спочатку я не зрозумів, навіщо, але потім здогадався — вони цілували коліно, яке рогатий завбачливо виставив уперед. Це тривало довго, і я почав поступово приходити до тями. Такого я ще не бачив, хоча чути доводилося.

— Діти пітьми! — пролунав гучний знайомий голос. — Славімо Владику! Славімо того, кому ми віддаємо наші душі й наші тіла!

У відповідь — дружний хор вигукує дивні незрозумілі слова. Вслуховуватися я не став — усе й без того зрозуміло. Чорна меса!

Найгірша мерзенність, яка є під сонцем — точніше, під місяцем, який саме починав неквапом сходити над високими кронами.

— Упізнали? Ви його впізнали? — шепотів Ансельм, але я застережливо підняв руку.

Шуміти було не варто — якщо вони нас помітять, кинджал навряд чи допоможе. Того, хто з’явився при світлі зеленого полум’я, я, звісно ж, упізнав.

…Нелегка єпархія дісталася монсеньйорові Арно де Лозу!

— Зараз… Зараз вони… — знову почав італієць, але я взяв його за руку й потягнув назад, у лісову хащу. Що буде далі, я здогадувався, але не мав ані найменшого бажання бачити таке. Та й хлопцеві це ні до чого.

Поки ми пробиралися поміж старими, вкритими мохом стовбурами, я зважував, що сказати Ансельму. Умберто Лючані, посланець Його Високопреосвященства, мав рацію. Тільки він шукав сатанистів у замку д’Еконсбефа, вони ж виявилися зовсім поруч.

— Що тобі ще сказали «чисті»? — поцікавився я, коли ми, нарешті, вибралися на стежку.

— Сказали, щоб я подумав. Просто подумав, — стиха відгукнувся Ансельм.

Ми пішли назад, а я все ще не уявляв, що мені казати хлопцеві. «Горе тобі, земле, коли цар твій — отрок»[41]. Горе єпархії, де єпископ — сатанист! Та все ж таки…

— Брате мій, — нарешті, почав я. — Думаю, ми однаково ставимося до того, що бачили.

Короткий злий смішок:

— Ні, отче Гільйоме. Зараз ви скажете, що не всі єпископи поклоняються Вельзевулу. Що є добрі єпископи. І добрі архієпископи…

Згадалася площа в центрі Тулузи — й скована ланцюгами людина. Фірмен Морі, який наважився суперечити архієпископові Тулузькому…

— Ви скажете, що є навіть гарні кардинали… І що Свята Католицька Церква— аж ніяк не синагога Сатани, як це кажуть заблукані брати-катари.

Звісно ж, слід було заперечити, але я раптом уявив, як доповідаю про побачене Його Високопреосвященству. Мені здалося, що я бачу глузливий вираз на молодому гордовитому обличчі, чую його поблажливий голос:

«Тепер ви переконалися, брате Гільйоме? Ви ж самі бачили!».

Так, я бачив. Бачив і те, чого поки що не міг побачити Ансельм. Вогнища — десятки, сотні вогнищ, на яких горять нечестивці — справжні й гадані, всі, на кого вкаже Найсвятіше Обвинувачення. А у відповідь — інші вогнища, біля яких блазні в рогатих масках закликатимуть свою паству до помсти. Й уважні очі «чистих» братів, які спостерігають за цим божевіллям, щоб дочекатися свого часу…

— Завтра ми надягнемо кольчуги, — вирішив я. — І відтепер — ані кроку без мого дозволу.

III

Собор був повний. Точніше, переповнений. Люди тіснилися поміж громіздких сірих колон, юрмилися в проході, заглядали в широко розкриті двері. Меса закінчувалася.

Монсеньйор — цього разу не в рогатій масці, а в розкішній митрі, — священнодіяв під мелодійний передзвін дзвіночка, якого тримав служка. Мені здалося, що я бачив хлопчика вчора вночі на галявині. Ну що ж, отже, мірошницьке жорно на єпископовій шиї буде ще важчим…

Ансельм, П’єр і я сиділи неподалік — ліворуч від вівтаря. З набагато більшим задоволенням я б влаштувався десь віддалік, чи то й взагалі постояв у дверях, але перед месою брат Жеанар особисто проводив нас на почесні місця. Не можна сказати, що ця увага викликала відповідний відгук у моїй душі. Монсеньйор щось задумав, і все це — неспроста.

Востаннє продзвенів дзвіночок, під високим склепінням прогриміли голоси півчих, і в соборі запала тиша. Його Преосвященство вийшов до амвона. Ліва рука різко зметнулася вгору:

— Тоді Ісус каже йому: відійди від Мене, сатана![42]

По храму прошелестіло легке зітхання.

Ми з Ансельмом перезирнулися — непогану тему для проповіді обрав Його Преосвященство! Схоже, дуже близьку його християнській душі!

— Діти мої! Християни Пам’є! Вірні сини нашої Святої Католицької Церкви! Прийшов час покаяння, тому що той, хто ходить, немов лев рикаючи, вже близько!

Знову шелест — цього разу голосніший. Я помітив, що люди починають здивовано перешіптуватися.

— Тож не поставтеся ви легковажно до слів моїх, фпати! Тож не заспокойтеся в ганебній сліпоті. Ворог близько, він нишпорить біля нашого славного міста, й сліди його видно повсюдно!

— Ще б пак! — не витримав Ансельм. П’єр з подивом поглянув на мене, і я поквапився заспокоїти гарячого італійця.

— Згадайте! Не охолонув ще попіл проклятої відьми — Лізетти де Піо, яка творила свої згубні підступи в Артигаті. Долоня Церкви покарала нечестивицю, й дехто посмів заспокоїтися. Але згадайте: «Коли нечистий вийде з людини, то ходить по безводних місцях, шукаючи спокою, й, не знаходячи, каже: повернуся в дім мій, звідки вийшов, і, прийшовши, знаходить його виметеним і прибраним; тоді йде й бере із собою сім інших духів, лютіших за себе, й, увійшовши, живуть там — і буває для людини тієї останнє гірше за перше»[43]. Воістину справедливі ці слова, брати мої! Тому що злий дух, якого ми вигнали, знову повернувся до Пам’є й привів із собою інших, ще гірших…

— Чи не про нас він? — тихо мовив Ансельм, і я мимоволі здригнувся. Ідея непогана — цілком у дусі монсеньйора.

— Не раз, і не двічі чули ми про злобливого демона, що блукає навколо. Чули — але не слухали. Тому, що мало залишилося віри, й не поспішаємо ми на пожежу, хоча дім уже горить, і завалюються крокви…

Я мимохіть озирнувся — люди слухали уважно. Здається, про демона вже знали всі.

І я, нарешті, почав розуміти.

— Дійшло до мене й таке: про демона теревенять, мовляв, темні вілани, які не можуть відрізнити лівої руки від правої. Горе вам, маловіри! Позаяк багато вже очей узріли погань. От перед вами три брати зі славної обителі Сен-Дені, які можуть засвідчити — це правда! Диявол прийшов у Пам’є. Диявол послав своїх слуг, щоб погубити вас і дітей ваших!

Собор вибухнув гучними голосами. Люди підхоплювалися, дивлячись на нас. Здивований П’єр підвівся, чим викликав нову хвилю криків і вигуків. Ансельм про щось шепотів мені на вухо, але я не чув. Треба щось робити. Швидко — інакше буде запізно. Але що?

— Діти мої! — громовий голос єпископа змусив людей замовкнути. У тиші, що настала, чулося лише істеричне ридання — якась жінка не витримала.

— Діти мої! Свята Церква пильнує вас! Але найстрашніше ще не сказано. Бо що може бути страшнішим, аніж коли гинуть отці наші? Знайте ж, що прокляті демони, прислані Князем Пітьми, погубили тих, кому Король і Його Світлість граф Тулузький доручили опіку над вами, — наших добрих панів д’Еконсбефів. О, плачте люди, позаяк сеньйора Гуго та його дітей убито!

Ревіння — нелюдське ревіння потрясло склепіння. Руки стискалися в кулаки, очі наповнювалися слізьми жалю й гніву. Я приплющив повіки, не бажаючи дивитися. Якби ще можна було залити воском вуха…

— Так, наших добрих сеньйорів убито! їхнє місце зайняли кляті демони, що набули їхньої подоби. Але свята Церква викрила сатанинський обман! Чи пробачимо ми? Чи побоїмося помститися?!

— Ні! Ні! — гриміло навколо. — Помстимося за нашого доброго сеньйора! Помстимося!

— Нехай буде так, діти мої! І як пастирі у Святій Землі благословляють лицарів, що йдуть у бій проти нечестивих сарацинів, я благословляю вас! У похід, діти мої! На замок! На замок!

— На замок! Помстимося! Смерть погані!

Я зрозумів, що спізнився. Вони вже не почують. Але що я міг сказати? Я бачив демонів. Я говорив із ними. Я бачив навіть те, про що клятий сатанист і не здогадується…

— Завтра на світанку всі дорослі чоловіки виступають у похід. Нехай візьме кожен зброю, яку зможе! Нехай візьме із собою харч, аби зміцнити тіло! — Нехай очистить свою душу перед святою борнею! Збирайтеся по парафіях, ваші священики поведуть вас!

Далі можна було не слухати. Його Преосвященство більше не бажав розмінюватися на дрібниці. Для самозванки знайшовся ведмідь, для брата Умберто й сестри Цецилії — безвісна яма десь у лісі. На тих, хто живе в замку, монсеньйор де Лоз вергав гнів заляканих до смерті людей. І не залишиться нікого, хто знає й пам’ятає…

Натовп виніс нас на вулицю, й ми поквапилися пірнути в перший же прохід між будинками. Повз нас бігли очманілі жителі Пам’є — збирати зброю, молитися й убивати, убивати, убивати…

— Отче Гільйоме! — нічого не розуміючи, П’єр з переляком поглянув на мене. — Що він сказати? Чому? Хіба сеньйор д’Еконсбеф — демон?

Я вже хотів відповісти «ні», але згадав підземелля, страшні кістки, примару зниклого храму. Гріхи дерґів… Дорого ж за них доведеться заплатити останнім з роду Пендрагонів!

— Вправно це він! — зло гмикнув Ансельм. — Д’Еконсбефи, певна річ, знали про його справи. І він вирішив одним ударом…

Знали! Згадалися слова сеньйора Домініка: «Він і сам загруз по самісінькі вуха!». Напевно, це знання допомагало д’Еконсбефам домагатися від монсеньйора багато чого, зокрема й у справі де Гарр. Але тепер, коли справою зацікавився Рим, де Лоз вирішив не зволікати.

— А чим ви невдоволені, брате Ансельме? — не витримав я. — Пригадую, ви вважали д’Еконсбефів єретиками і язичниками!

Хлопець хотів відповісти щось різке, але стримався, потім задумався, нарешті, похитав головою:

— Я не хотів, щоб так… Не можна виганяти Сатану силою Вельзевула, князя бісівського! Треба розібратися…

— І відправити д’Еконсбефів на вогнище, цілковито дотримавшись закону?

Ансельм не відповів. Я зрозумів — він і сам не знає. Не знав і я. Що гірше — демони, які сховалися від людей у далекому замку, чи юрба божевільних віланів під проводом єпископа-сатаниста?

— Не треба нам туди йтить, — несподівано сказав нормандець. — Погано це є.

Ми з Ансельмом перезирнулися.

— «Й умив руки перед народом, і сказав: не винний я в крові…»[44]

— Так, — кивнув я. — Доведеться йти. Бачить Бог, браття, краще б ви залишилися рибалити в Нотр-Дам-де-Шан!

IV

Натовп заповнив усю дорогу — величезний, схожий на гігантську змію, хвіст якої ще не виповз із Пам’є, а голова вже зникла в лісі. Я й гадки не мав, що в окрузі стільки люду. Щоправда, монсеньйор де Лоз подбав заздалегідь, послав веління до кожної парафії, і тепер до тих, хто вийшов із міста, приєднувалися все нові й нові загони. Ми йшли в самій гущавині, оточені бородатими пастухами у вивернутих хутром назовні куртках, що пахли димом і козячим гноєм. Кожен ніс ломаку або спис, — здаля натовп нагадував збіговисько кошлатих демонів. Люди крокували мовчки — вони вже накричалися до хрипоти, й тепер над юрбою зависла похмура мовчанка, порушувана лише тупотом безлічі ніг, взутих у грубі черевики, скрипінням возів і кінським іржанням. На наші білі ризи поглядали з повагою й кілька разів пропонували підсісти на одну з підвід, що везли припаси. Спочатку я відмовлявся, але потім погодився — бити ноги в цьому псевдохрестовому поході не хотілося. Ми прилаштувалися на возі, завантаженому якимись курними мішками. Безжурний брат Петро відразу ж дістав із торби сухаря, питально поглянувши в наш бік. Ми з Ансельмом відмовилися — апетиту не було, до того ж курява, яка висіла над дорогою, вже починала скрипіти на зубах.

— Напевно, це не схоже на війну, — зненацька зауважив італієць. — На справжню.

— Це на яку? — я мимохіть усміхнувся. — Коли блискучі лицарі в золочених панцирах і червоних плащах рухаються рівним ладом, співаючи пісень?

— Ну-у… А хіба не так, отче Гільйоме?

— Буває. Особливо коли в похід ідуть новачки. їх вистачає до першого ж привалу.

Потім плащі стають сірими від куряви, а обладунок доводиться знімати, особливо в спеку. На палестинському сонці в повному обладунку важко витримати більш як годину. Втім, коли доводиться пробиратися по овернській багнюці, краси ще менше.

— Напевно, — Ансельм зітхнув. — А трубадури пишуть про красу битви! Про те, наскільки прекрасні лицарі, коли вони повертаються з перемогою.

— А прекрасні дами махають їм носовичками з верхівки вежі, — кивнув я. — Хто заперечує? Пригадую, якось ми вв’язалися в облогу якоїсь маленької фортеці неподалік Мосула.

Ми так і не дізналися, як називається цей хлів, та й не до того було. На третій день до сарацинів прийшла підмога на чолі із самим Імадеддіном. І почалося! А колодязь був один — саме посередині…

— І ви билися за цей колодязь? — хлопцеві очі блиснули.

— Спочатку намагалися. А потім просто домовилися з атабеком влаштовувати щоранку перемир’я. Напоїмо коней, умиємося — й уперед. Курява там була!..

— Війна — це погано є, — втрутився П’єр. — Наш сеньйор із сусіднім сеньйором сварилися. Наш сеньйор із сусіднім сеньйором сильно воювали. Їхні воїни в наше село приходили. Ми дівчат ховати, корів ховати. Вони хати палили…

— Вибач, брате, але ти розмірковуєш, як вілан! — знизав плечима італієць.

— А ти — як хто? — буркнув П’єр і відвернувся.

— Мир вам! — я зрозумів, що настав час втрутитися. — На війні погано всім. І не дай вам Господь, брате Ансельме, побачити поле найпереможнішої битви, особливо вночі, коли туди збігаються шакали.

Повз нас проскакав латник у темному плащі — один з єпископських вартових. Я вже звернув увагу, що ці молодці виглядають браво — зовсім непогано для такої глушині, як Пам’є. Їх було небагато — чоловік із тридцять, але для цих місць тридцять латників — ціла армія.

— Отче Гільйоме, а ви можете зупиняти їх? — несподівано запитав нормандець.

— Зупинити, — машинально виправив я. — Зупинити, брате Петре…

Сувій, отриманий від Орсіні, дозволяв мені зробити це. Я міг заборонити похід. Я міг усунути єпископа, міг навіть спалити його на головній площі Пам’є. Теоретично.

— Це не так легко. Таке сонмище — не армія, хоча й армію не так легко зупинити. Це — натовп. Маса людей, які вірять своїм священикам і своєму єпископові. Ніхто з них не вміє читати, мої повноваження для них — порожній звук. Якщо я спробую затримати їх тепер, нас швидше за все розірвуть на шматки. Це — лавина. Поки лавина не сповільнить хід сама, її не зупиниш. Я спробую — але не зараз.

— Добре, що на нас кольчуги, — гмикнув Ансельм. — Інакше можна отримати стрілу в спину. Монсеньйор де Лоз теж усе розуміє… Отче Гільйоме, а вони візьмуть замок?

Я згадав неприступну гору, грізні вежі, стіни з високими зубцями. Сотня воїнів затримала б цей набрід на десять років…

— У замку п’ятеро, брате Ансельме, в тому числі хворий старий і месір Пилип, з якого нікчемний воїн. Сила ж фортеці не в стінах, а в захисниках.

— Але ж вони побачать інше! — гаряче зашепотів італієць. — Вони побачать десятки воїнів — те, що бачив я. І, крім того, у замку не п’ятеро людей. Там двоє слуг і… три демони!

Спереду виникла якась затримка. Люди зупинялися, над лісом зависла густа лайка.

Здається, зчепилися два вози. Так, армія…

Імадеддіну вистачило б півсотні вершників!

Нетерплячий Ансельм зіскочив з воза й побіг уперед. Повернувшись, він повідомив, що зчепилися не дві підводи, а цілих чотири, до того ж, трохи далі попереду місток через річку недостатньо укріплений, і зараз його намагаються полагодити. Очевидно, намічався привал.

Я поглянув на сонце. Ми виступили рано вранці й до півдня насилу зуміли здолати дюжину миль від Пам’є. Д’Еконсбефи мають час для втечі — якщо, певна річ, вони дізналися.

Курява осіла, нормандець знову витяг з торби наш запас сухарів, але скуштувати цієї страви, що настільки відповідала нашому санові, не довелося. Селяни, котрі оточили підводу, поквапилися наділити нас цілою хлібиною, глечиком вина й, звісно ж, десятком цибулин. Трапеза затяглася. Ансельм витяг з торбини шкідливу книжицю з Абеляровими листами, а я взявся спостерігати, як П’єр намагається вести розмову з козопасами, котрі говорили лише басконською. На мій подив, розмова таки налагодилася, причому нормандець за допомогою жестів, міміки й десятка відомих йому місцевих висловів намагався уточнити якісь важливі подробиці щодо весняного випасу й цін на вовну. Басконці слухали П’єра досить шанобливо, на пальцях пояснюючи премудрощі тутешньої економіки. Здається, нормандець залишився задоволений.

— Господарство тут багате є, — резюмував він. — Єпископ господарство вести не вміти. Він тільки податі збирати… збирає.

— Тобі б цю єпархію, — докинув Ансельм, на мить відриваючись від писань грішного брата Абеляра. — Ти б отут розвернувся! Ходив би з посохом і примовляв: «Не грішити, діти мої, бо я вас повчати!».

— А чого? — незворушно погодився П’єр. — Єпископ — він пастир є. Паству пасти слід. Ти б, брате Ансельме, із ними тільки грецькою розмовляти. Про філософію.

Я був вражений — виявляється, гідний нормандець навчився пускати шпильки не гірше за брата Ансельма. Схоже, італієць теж оцінив його відповідь.

— Істинно так, брате! Два дні я говорив би із цими двоногими вівцями про Платона, а на третій — помер би в страшних муках з нудьги й від запаху тутешнього сиру. Отче Гільйоме, треба зробити нашого брата Петра абатом! Їй-Богу! От повернемося до Сен-Дені, я напишу…

Він не договорив і закусив губу. Але я зрозумів — це правда. Ансельм цілком може зробити так, щоб П'єру дали абатство. І, напевно, не тільки це. Що ж занесло хлопця в Сен-Дені?

— Ні, — П’єр сумно похитав головою. — Не пиши, брате Ансельме. Абат повинен бути такий, як отець Сугерій. Або як отець Бернар. Мені б священиком стати. У якомусь селі…

Сонце вже добряче припікало, а наша грізна рать і далі стояла на місці. Як я зрозумів з розмов, місток нарешті полагодили, але Його Преосвященство вкушає другий сніданок — або перший обід. Так, монсеньйор де Лоз явно не був схожий на Олександра Македонського.

Крик залунав майже одночасно — попереду, з боків, позаду. Тієї ж миті на підводу налягла юрба — люди втікали. Злякано заіржали коні, їм відгукнувся різноголосий крик сотень горлянок. Мені здалося, що ще трохи, й ми перекинемося під ноги тим, хто біг, та, на щастя, підвода таки встояла. Ми опинилися на малесенькому острівці посеред галасливої людської череди.

…Вони втікали — козопаси в кошлатих куртках, городяни в зелених плащах, священики з начищеними мідними хрестами.

Хтось уже покинув дбайливо підібрану по руці ломаку, хтось відкинув убік саморобний спис. Ті, хто впав, намагалися підвестися, але на них відразу ж наступали черевики — й шкіряні, й дерев’яні.

Паніка.

Дорога була вузькою, й багато хто поспішав до лісу. Поступово крик почав стихати. Наш візок опинився в порожньому просторі— попереду й позаду не було нічого, крім зброї, що валялася в куряві, пожитків і кількох возів, покинутих господарями. Втікачі стрімголов мчали в Пам’є, та дехто, найсміливіший або найцікавіший, визирав з-за дерев. Запала тиша.

— А ось і він! — стиха мовив Ансельм, зістрибуючи з підводи й дістаючи кинджал. П’єр набурмосився й міцніше схопив вірну «ґирлиґу». «Він» ішов по дорозі, щойно заповненій людьми, а тепер порожній, — величезний, кошлатий, з обламаним біля коріння деревом, затиснутим у лівій руці — точніше, в пазуристій лапі. Білі ікла скалилися, шерсть на зашийку стояла сторч, дивно виглядав на темно-бурій шерсті багатий малиновий плащ, застібнутий біля горла.

Демон.

— Старий знайомий, га, брате Петре? — італієць вищирився, зручніше прилаштовуючи кинджал у руці. П’єр не відповів, його губи нечутно ворушилися — хлопець молився.

— Це не він, — зауважив я, вдивляючись у того, хто розігнав армію єпископа. — Хоча ми з ним теж зустрічалися.

Так, чудовисько чимось відрізнялося від того, хто завітав до нашого нічного багаття, а відтак прогулювався біля Артигата. Нелюд був вищим, сухішим, міцнішим у кості, й хода здавалася іншою — пружною, швидкою.

— Святий Бенедикт! — протяг Ансельм. — Чи не сеньйор Домінік? Отче Гільйоме, а чи не час і нам кудись за кущі?

Італієць мав рацію. Такого не зупиниш хрестом з кипариса! Згадалися темні, живі очі Домініка д’Еконсбефа. Цей не злякається.

Нелюд ішов швидко, і я вже хотів скомандувати відступ, аж раптом усе змінилося. Почувся різкий гортанний клич, у повітрі проспівав ріжок. Із-за дерев — ліворуч і праворуч — вибігли воїни в темних плащах і блискучих обладунках, тримаючи в руках довгі списи.

Єпископові латники.

— Овва! — Ансельм, забувши про втечу, рвонувся вперед. — А молодці!

Воїнів було близько півтора десятка, але кожен насилу сягав плеча чудовиська. Удару пазуристої лапи буде досить, щоб розірвати ворога навпіл, а тут ще ломака — ціле дерево! — готова впасти на голови в блискучих шоломах. Проте латники не чекали, коли нелюд, який був уже зовсім поруч, схопить першого з них. Різка команда — й вони стали пліч-о-пліч, виставивши вперед списи. Демон заревів, кинувся вперед, але відразу ж зупинився, побачивши перед собою півтора десятки блискучих жал.

— Молодці! — шепотів Ансельм, не відводячи погляду від того, що відбувалося на дорозі. — Так його!

Утім, нелюд і не думав відступати. Різкий рух, ривок — і крайній воїн упав. Загримів обладунок, сіпнулася в конвульсіях рука… Але тієї ж миті знову почулося ревіння — кілька списів устромилися в чудовисько. Здавалося, зараз його проштрикнуть наскрізь, та нелюд змахнув лапою, і почувся тріск. Два списи зламано, ще один упав па дорогу…

Латники перешиковувалися, стаючи в дві шеренги. Перша опустилася на коліна, впираючись ратищами списів у куряву. Друга тримала зброю напереваги. Перед чудовиськом знову виросла сталева стіна.

Ще раз протрубив ріжок. Із-за дерев вибігали нові воїни — ще десяток латників зі списами й стільки ж лучників у коротких синіх плащах. Команда — й стріли лягли на тятиву.

Нелюд завмер, поводячи величезною вухатою головою, й раптом зробив крок назад.

— Є! — крикнув Ансельм. Почувся свист, стріли встромилися в чудовисько. Три вп’ялися в голову, ще одна стирчала в лапі, дві влучили в бік. Я думав, що нелюд загарчить або навіть завиє, але він мовчав. Швидкий рух лапи — вирвані з ран стріли впали на дорогу.

Стрибок — і перед воїнами, які підготувалися до бою, була порожнеча. Ворог зник.

— Утік… — розгублено констатував П’єр, і немов у відповідь почувся багатоголосий крик. Десятки, сотні людей вибігали з-за дерев, розмахуючи саморобною зброєю. У сонячному промінні виблискували підняті до неба хрести.

— Смерть демонам! Смерть! Нехай славиться Господь!

Воїнів оточили, обіймали, хтось уже підносив вино. Над розпластаним латником схилився священик. Галас не стихав. Ті, хто щойно ховався, не сміючи показати голови, почувалися переможцями.

— Вони не злякалися, — раптом сказав Ансельм, ставши дуже серйозним. — Ці воїни… Ви помітили, отче Гільйоме?

Я знизав плечима. Що ж, і таке буває.

— Одного я впізнав. Він був учора на галявині! Ви розумієте?

— Тобто… — я справді почав розуміти. — Ти хочеш сказати, що воїни єпископа…

Я скосив око на нормандця й не став договорювати. Ми з Ансельмом зрозуміли один одного. Серед латників є ті, хто не боїться ні Бога, ні демонів. У них свій Хазяїн.

— Розумно, — посміхнувся Ансельм. — Такі й Латеран спалять — не поморщаться.

На дорозі зчинилася метушня. Люди підбирали зброю, розходилися по загонах, і невдовзі колона знову рушила вперед. Люди повеселішали — виграна сутичка відразу ж підняла настрій.

— Звичка до перемоги, — Ансельм теж зрозумів це. — Мій батько… — він раптово замовк, потім зітхнув і повторив:

— Мій батько… Він був досвідченим воїном. Він сказав якось, що найважливіше — виграти першу сутичку, нехай навіть дріб’язкову. З’являється звичка до перемоги.

— Ага, — підтримав його П’єр. — Я це з дитинства пам’ятати. Коли бійка, головне — першим в обличчя поцілити. Щоб заюшило з носа…

— О мої кровожерливі брати! — зітхнув я. — Якось, це був мій перший рік у Святій Землі, мені дали двадцять вершників і наказали програти сім боїв — один за одним. Я повинен був відступати, втікати, вдавати паніку…

— Вдавати! — зрозумів італієць. — Горації й Куріації![45]

— Щось на кшталт того. Горацій з малиновим хрестом програв сім сутичок і разом із трьома вцілілими воїнами із криками жаху влетів в ущелину. Куріації в тюрбанах, із кривими шаблями вже хапали чепрак мого коня. Мене встигли навіть добряче тицьнути списом у спину, аж тут пастка захлопнулася.

— І що? — Ансельм нетерпляче зітхнув. — Усіх? Ніхто не втік?

Я кивнув. Того дня ми вирізали всіх, а вранці вже наступали на Мосул. Але перемога дала небагато — під стінами міста нас зустрів Імадеддін. Ось тоді ми з ним і познайомилися…

— Отче Гільйоме! — не второпав нормандець. — А чого — Куріації — це сарацини є?

V

Ночувати довелося просто в лісі. Я заздалегідь уявляв собі табір, який пахне цибулею й погано вичиненими шкірами. Отаке сонне царство можна вирізати одним кинджалом! Однак незабаром переконався, що монсеньйор де Лоз знається на військовій справі.

Вози було поставлено колом, перед ними горіли багаття, а кожен загін виставив вартових. Певна річ, усе це було не надто схоже на військовий табір, проте впоратися з нашою ордою тепер стало непросто. Між возами раз у раз з’являлися воїни єпископської варти.

Отже, вночі сюрпризів не буде.

Ми розмістилися біля одного з багать. Ансельм виглядав збудженим. Навіть у нерівному світлі полум’я був помітний рум’янець, що проступив на його смаглявому обличчі. Я зрозумів, у чому річ — парубок уперше потрапив на війну, нехай навіть на таку, як ця.

П’єр здавався незворушним, хоча воювати йому теж не випадало. Я ж почувався кепсько — єпископова витівка нічим добрим не скінчиться. Хай хоч що станеться біля стін замку, результат буде один: задоволена посмішка на тонких губах Його Високопреосвященства Джованні Орсіні. «Ви ж бачили! Ви ж самі бачили, брате Гільйоме!».

— Мир вам, святі отці! — невисокий хлопчина в темному плащі й великому капелюсі з широкими полями підсів до нашого багаття.

Голос раптом здався знайомим. Втім, дивуватися довелося недовго.

— Чи не залишилося у вас хоча б цибулини, отче Ансельме? — Анжела визирнула з-під крислатого капелюха, і я помітив на її обличчі задоволену усмішку.

— Д-дочко моя… — такого хлопець явно не сподівався. Рум’янець зник, по обличчю пробігла судома. — Ти… Навіщо?

— Цибулина є, — простодушний П’єр сприйняв те, що відбувається, набагато спокійніше. — Візьми, дочко моя. У наявності хліб ще є…

— Дякую, отче!

Анжела, ніби нічого й не сталося, розгризла цибулину й — чи не привиділося мені? — підморгнула Ансельму. Той здригнувся й відвернувся.

— А чи не занадто ти ризикуєш, дочко моя? — поцікавився я, намагаючись не дивитися, як вона наминає цибулинку — від такого видовища зводило щелепи.

Дівчина помотала головою:

— Анітрохи. Багато доброчесних… і не дуже доброчесних дівиць та матрон славного міста Пам’є вчинили так само. Хіба можна відпускати чоловіків одних, та ще й надовго?

— Отже, ті, в замку, думають протриматися довго? — різко кинув Ансельм. — Ти… Ти…

— Вивідачка, — спокійно кивнула вона. — Намагаюся допомогти кільком безневинним людям урятуватися від цієї скаженої череди. Отче Ансельме, чому я не бачила вас із хрестом у руках поруч із монсеньйором де Лозом?

Італієць підхопився, потім повільно опустився на місце.

— На вашій підводі щось навантажено. Чи не хмиз часом, отче Ансельме? До речі, кому збирається служити месу Його Преосвященство, коли візьме замок? Господу? Чи комусь іншому?

Вона знала й про це. Схоже, господарі замку дуже відверті з дочкою жонглера.

Ансельм відвернувся, і я вирішив, що треба втрутитися. Грішно діймати хлопця.

— Ми… Ми не хотіли, — італієць вимовив це насилу, ледь чутним голосом. — Ми пішли тому… Тому, що… їх треба зупинити!

— Тоді зупиніть! — різко кинула дівчина. — Підніміть свого хреста й скажіть правду! Чи Христос бажає крові? Сьогодні сеньйор Домінік випадково зачепив лише одного — він не хотів. Але якщо вони почнуть битися за своє життя, ви розумієте, що буде?

Я розумів. Точніше, здогадувався. Пазуристі лапи, без сумніву, не найстрашніше, що чекає на паству де Лоза.

— Правду? — Ансельм гірко посміхнувся. — Яку правду? У замку живуть демони, але вони добрі католики й лише іноді справляють шабаші в стародавньому капищі? Вони не хочуть зла, але сеньйор Пилип помилково може придушити дюжину перехожих? Вони нелюди, Анжело, нелюди! Погань, розумієш?

Очі дівчини блиснули — гнівом і образою.

Здається, вона хотіла щось сказати, та не зважилася.

— Мир вам! — зітхнув я. — Хай хоч скільки правди у ваших словах, брате Ансельме, згадайте заповідь: не судіть! А вам, Анжело, краще повернутися до замку й переказати сеньйорові Гуго, щоб він і всі інші втікали. Єпископ не зупиниться. Якщо треба, він покладе всіх під стінами.

— Їм нікуди йти, — тихо й стомлено відповіла дівчина. — Вони хотіли піти, але потім вирішили — досить. Усе життя, уже багато століть, дерґи змушені переховуватися, втікати, критися. Чому? Хіба вони не люди?

— Вони — не люди! — відрізав італієць, дивлячись убік.

— Нехай так. Але вони — створіння Божі. Господь наділив їх розумом і душею. Вони — добрі християни. Чому ви так ненавидите їх, отче Ансельме?

Хлопець смикнув плечем, але відповідати не став. Несподівано втрутився П’єр, котрий досі, здавалося, не звертав уваги на суперечку.

— Сеньйор Гуго — гарний сеньйор є. Люди його шкодувати. Люди думати, що його вбив демон. Сеньйор Гуго нікого не кривдити… не кривдив. Він допомагав. Він давав хліб. Він прощати борги. Сеньйор Домінік — ввічливий сеньйор. Його люблять. Його любили. Тепер його теж шкодувати. Вони не демони, брате Ансельме! У нашому селі гарний селянин бути. Жеаном Шестипалим його звати. У нього на рука, на нога шість пальців, і все обличчя в шерсті бути. Ми його завжди захищати! І священик наш його захищати.

— Тебе б, брате Петре, в курію! — Ансельм ляснув нормандця по плечу й посміхнувся. — Ви теж думаєте, отче Гільйоме, що я помиляюся?

Найпростіше відповісти «так» або «ні», але це не буде правдою. Я задумався.

— Якщо вони ні в чому не винні, то, як на мене, нехай живуть, як хочуть. Господу видніше, кого творити. Але, в кожному разі, нацьковувати натовп — гріх. Навіть на винних, тому що кров на руках — гірша за отруту.

— Якщо не винні? — спалахнула дівчина. — Пилип нікого не вбивав! Нікого! Тієї ночі, коли ми вперше його зустріли, він, бідолаха, випив і себе не пам’ятав, але навіть тоді він нікого не зачепив! Він боїться крові! Чи ви думаєте, що він убив Жанну де Гарр?

— Ми бачили кістяк у підземеллі. І ти бачила, дочко моя.

Вона похитала головою:

— Бачить Господь, отче Гільйоме, як ви помиляєтеся!

— Дай-то Боже. Та в кожному разі — нехай втікають. Зараз, негайно!

Дівчина сумно посміхнулася:

— Сеньйор Гуго каже, що від долі не втекти. Йому набридло втікати.

— Від долі… — повторив Ансельм. — Ми завтра повинні зустрітися в Мілані… Знаєш таку байку, брате Петре?

Нормандець задумався, потім похитав головою. Я теж не знав і з інтересом подивився на італійця.

— Ну, звісно! — посміхнувся він. — У «Робертовому Ромулі» її немає. А байка така: у місті Падуї жив один сеньйор, і був у нього слуга. Якось слуга повернувся з ринку весь білий, з руками, що тремтіли від страху. Сеньйор запитав його про причину, й слуга відповів: «О пане! На ринку я зустрів Смерть, і вона погрожувала мені!» Сеньйор пожалів слугу, дав йому грошей і коня, звелівши щодуху скакати до Мілана й там сховатися. Сам же він пішов на ринок, зустрів Смерть і запитав, навіщо та погрожувала його слузі. Смерть відповіла: «Я й не думала погрожувати твоєму слузі! Я лише вкрай здивувалася, чому він тут. Адже завтра ми з ним маємо зустрітися в Мілані!»

Біля багаття зависло мовчання. Я вже помічав, що брат Ансельм запам’ятовує досить дивні байки. Чому б не розповісти про ворону й лисицю? Або хоча б про вовка, який потрапив на псарню?..

— Анжело, — нарешті, почав я. — Завтра ця орда доповзе до замку. Ти встигнеш обернутися за ніч туди й назад. Іди! Не залишайся з ними! Навіть якщо ти їм чимось завдячуєш.

Дівчина не відповіла, і я зрозумів — вона не піде. Вона буде з ними до кінця. З демонами. З кошлатими чудовиськами.

— Ну, не розумію! — не витримав я. — Ти сподівалася, що д’Еконсбефи допоможуть твоєму батькові. Але зараз вони нічого не зможуть зробити! Чи не краще спробувати інакше? Чому ти повинна бути з ними?

Анжела всміхнулася, похитала головою й підвелася:

— Прощавайте, святі отці. Може, ви й не найгірші з череди, яка носить ряси… Ансельме, якщо мене спалюватимуть, не піднось смолоскипа. Мені буде боляче.

Італієць розтулив був рота, але так і не зважився відповісти. Дівчина вклонилася мені й П’єру, потім кивнула Ансельму й несподівано, швидко нахилившись, поцілувала його в губи. Хлопець смикнувся, та Анжела загорнулась у плащ і ступнула в темряву.

— А ти, брате Ансельме, великий грішник, — замислено промовив нормандець. У відповідь пролунало: «Стули пельку!», причому, не латиною, а чудовим «ланго сі». Я вирішив не втручатися, тому що багата й могутня велика італійська мова.

VI

Десь опівдні ми почули крики. Вони лунали попереду, в голові колони. Дорога, якою ми рухалися, була незнайома, але я прикинув відстань і зрозумів — авангард досяг замку.

Я не помилився. Незабаром підвода виїхала на узлісся, й ми відразу ж упізнали знайомі місця. Гора, похмурі стіни, зубці могутніх веж, пересохлий струмок, ліворуч — дорога, якою ми йшли з Артигата.

Щоправда, дещо змінилося. Тепер усе підніжжя гори було заповнене сотнями доблесних єпископських ратників. Натовп загатив долину, дехто вже перебрався через струмок, хоча місток виявився завбачливо розібраним. Отже, почалося.

Здаля було важко розгледіти подробиці, але окатий Ансельм приклав руку до чола, захищаючись від яскравого літнього сонця, вдивився й гмикнув:

— На стінах воїни. Багато.

П’єр вдивився й згідно кивнув:

— Воїнів чимало є.

Очі в мене вже не ті, і я вирішив скористатися чужими. Озирнувшись, я непомітно взяв братів за руки. Італієць задоволено всміхнувся:

— Ну, звісно ж! Брате Петре, твій земляк із шістьма пальцями міг таке?

Нормандець лише зітхнув. Ансельм обережно звільнився від моєї руки, вдивився й знову торкнувся до моїх пальців:

— На стінах нікого немає, — зашепотів він. — І огорожа… Вона здається новою.

Я згадав старий, розвалений частокіл і з розумінням кивнув.

Тим часом до замку підходили дедалі нові юрмиська. Напевно, на заклик єпископа зібралися всі дорослі чоловіки округу Пам’є, не враховуючи згаданих Анжелою дівиць і матрон.

— Ого! — італієць теж уважно оглядався довкола. — Ціла армія! Тисяч із п’ять… Ні, більше!

— Хіба річ у числі? — я знизав плечима. — Брате Ансельме, із усього цього збіговиська для д’Еконсбефів небезпечні тільки тридцять латників монсеньйора де Лоза! І ще лучники — якщо, звісно, вони вміють влучати не лише з трьох кроків.

— Юрбою повалитися… налягти, — зауважив П’єр. — Ворота нести… винести.

— Як скажеш, Зу-Карнайне, — погодився Ансельм. — Ти в нас стратег.

— Ти цеє… — нормандець, схоже, образився. — Погані слова не дуже говори. Я теж погані слова знати! Мене матінка в дитинстві за слова по губах ляпати!

Ну що з ними робити? Хлопчаки! Але ж братові Петру всі двадцять сім буде.

— Брате Ансельме! — зітхнув я.

— А що? — безневинно моргнув той. — Стратег — це, брате Петре, значить — полководець. А Зу-Карнайн — великий герой, щоправда, сарацин.

— Сам ти сарацин бути, — буркнув анітрохи не заспокоєний П’єр.

— Зу-Карнайн — арабське прізвисько Олексісандра Македонського, — терпляче пояснив я. — А вам, брате Ансельме, я вуха накручу.

— Олександр Македонський? — П’єр, здається, не дуже повірив.

— Цілком правильно. Тож можеш особливо не ображатися. Про нього розказано в Корані.

Я примружив очі й почав повільно згадувати, на ходу перекладаючи напівзабуту арабську мову:

— Здається, так… «Вони запитують про Зу-Карнайна. Скажи: «Я прочитаю про нього спогади»… Ми зміцнили його на землі й дали йому до всього шлях, і пішов він одним шляхом. А коли він дійшов до заходу сонця, то побачив, що воно закочується в джерело смердюче».[46]

П’єр лякливо перехрестився, і я вирішив не спокушати більше наївного нормандця.

Свого часу ми добряче посперечалися з Імадеддіном, котрий тицяв мені під носа старий сувій, запевняючи, що Дворогий[47] — зовсім не Великий Олександр, а якийсь царьок племені химаритів з Ємену…

— А наш Олександр Пам’єнський, як видно, щось задумав, — Ансельм кивнув у бік замку. Я не встиг навіть глянути. Почувся крик сотень горлянок, і величезне юрмище кинулося вгору по схилу. Люди перестрибували через струмок, багато хто падав, на них навалювалися ті, хто біг позаду, й уже по тих, хто впав, наступні ряди перебігали улоговину. Перші з атакувальників досягли частоколу й на мить затрималися. Я зрозумів — вони бачать перед собою не похилі кілки, багато з яких згнили, інші ж давно лежать на землі, а неприступну перешкоду.

Але от перший, спираючись на плечі товаришів, підтягся, упав, на зміну йому полізли інші. Невдовзі авангард був уже за частоколом. Десятки рук вчепилися в колоди, розтягуючи їх і звільняючи прохід.

Поступово юрба рідшала. Більшість ще переходила струмок і вовтузилася біля колод.

Лише півсотні найпрудкіших, можливо, ті самі пастухи в хутряних куртках, що звикли до гір, завзято дерлися вгору. Я прикинув напрямок і похитав головою. Зопалу мало не половина піднімалася явно не туди — просто до підніжжя неприступних стін. Щонайбільше два десятки прямували до воріт. Але до них ще треба було дійти. Попереду — пастка, кам’яний коридор, приготований зумисне на такий випадок.

— Ансельме! — я обернувся до італійця. — Що в проході?

— Порожньо. Там нікого немає, — Ансельм торкнувся до моєї руки, потім знову вдивився й знизав плечима. — Як не дивися… На стінах воїни. Тобто, здається, що на стінах воїни. А там…

Я кивнув. Це явно неспроста. Очевидно, штурмувальники теж запідозрили недобре, оскільки сповільнили хід і почали зупинятися. І раптом здалеку долинув крик, його підхопили десятки голосів…

— Колоди! — Ансельм схопив мене за руку й різко видихнув:

— Отакої…

— Що там? — квапив я, жалкуючи, що навіть на мить не можу побачити те саме, що інші.

— Колоди котяться згори. Багато колод. Я не зрозумів, звідки вони могли взятися. Точніше, зрозумів, але…

Тим, хто на схилі, було не до роздумів.

Я уявив себе на їхньому місці — крута гора, підйом, що не крок — дедалі важчий, і раптом — величезні колоди, які з гуркотом котяться донизу. Страшно — навіть якщо знаєш, що очі брешуть.

Тепер уже кричали сотні голосів. Люди в долині, не відриваючись, стежили за тим, що відбувалося на схилі. А там штурм напевне добігав кінця. Авангард відступав — точніше, втікав, падаючи та чіпляючись за колючі кущі. Хтось, не втримавшись, покотився донизу, за ним — другий, третій… Натовп біля частоколу почав задкувати. Я зрозумів — перший порив минув. Тепер будь-який досвідчений вояк зрозуміє, що людей треба збирати, заспокоювати, й лише тоді…

Схоже, монсеньйор де Лоз теж знав цю нехитру премудрість. Схил швидко порожнів — юрба знову переходила струмок, поверталася в долину. Не вийшло — й не могло вийти. Навіть без колод.

— Отче Гільйоме! — запитав П’єр, який досі мовчки спостерігав за тим, що відбувається. — А як треба? Щоб правильно?

Вочевидь, порівняння із Зу-Карнайном таки залишило свій слід.

— Спочатку посилають розвідку, — почав я, думаючи про те, що вчу парубка зовсім не того, що потрібно сільському священикові. — Усе навколо слід оглянути, а вже потім діяти. У кожному разі, з цією юрбою штурм неможливий, надто без підготовки. Я на місці монсеньйора де Лоза розбив би табір і наказав варити обід.

— Облога? — Ансельмові очі блиснули.

— Такий замок доведеться тримати в облозі дуже довго. За три дні люди почнуть розбігатися. Це не армія.

— А я чути, що треба велику вежу будувати, — подумавши, зауважив нормандець. — Велику вежу до стіни підводити…

Ансельм, вражений такою ерудицією, пробурмотів: «Поліокрет!» і скосив на мене око. На жаль, довелося розчарувати П’єра, а заразом зменшити запал гарячого італійця.

— Така вежа називається «геліпола». Ми якось будували її, коли брали замок Крак. Але тут гора, стіни надто високі. Ні, цього наброду д’Еконсбефам боятися нічого. Якби не латники й не сам єпископ…

Другий штурм — якщо, звісно, для такого неподобства можна застосовувати військові терміни, — відбувся години за три по тому. За цей час у долині виросло ціле містечко. Подекуди біліли намети, біля підвід вирувало життя, мандрівні торговці гучно пропонували свій товар, а просто біля зруйнованого містка якісь жонглери влаштували виставу. Здавалося, поблизу замку відкрився великий ярмарок, відвідувачі якого, поторгувавши, випивши й повеселившись, надвечір роз’їдуться по домівках. Однак, люди прийшли сюди воювати, й запал ще не згас.

Поки жонглери ходили по дроті, а цирульники пропонували постригти-поголити, хтось — сам де Лоз чи його підручні — готував атаку.

Вона почалася несподівано. Кілька десятків молодих хлопців без криків і шуму перетнули струмок і почали підніматися схилом.

За ними, не кваплячись, пішли інші. Спочатку здавалося, вони вирішили повторити те, що не вдалося раніше, та невдовзі я зрозумів — задум став іншим. Ті, що рухалися першими, спритно обійшли кам’яну пастку стороною. Підніматися було важко, й подекуди сміливці використовували заздалегідь приготовані мотузки. Незабаром авангард опинився вище за кам’яний заслін. До кількох мотузок додалася ціла дюжина, й ті, хто йшов за сміливцями, взялися помалу підніматися вгору.

Задум став зрозумілий. Монсеньйор вирішив зібрати найсміливіших і найрішучіших біля самих воріт і потім кинути їх на приступ. Щоправда, на стрімкому схилі навряд чи вдасться розмістити більш як сотню, проте для замку, який захищають четверо людей, каліка й дівчина, цього цілком досить.

Колод — справжніх чи начаклованих — не боялися. Кам’яна пастка позаду, а зі стін і веж багато скинути не вдасться. Та й нерівний схил давав змогу сховатися — і від каменів, і від колод.

Поки штурмувальники підтягувалися ближче до воріт, унизу теж не гаяли часу. Із-за найближчих дерев з’явилися міцні хлопці, тягнучи чималого щойно зрубаного дуба.

Величезна вага не давала йти швидко, але до них уже поспішала допомога. Здоровезний стовбур ніби знехотя переповз струмок, проліз у прохід між колод частоколу. Згори хтось уже спускав мотузку, точніше, цілу линву. Потім другу, третю… Зрубане дерево затремтіло, сіпнулося й поволі поповзло вгору. Тим, хто тягнув його, було несолодко, але по схилу вже лізли нові добровольці. Кілька разів здавалося, що руки, які тримали линви, не витримають, і громаддя покотиться донизу, та в останній момент стовбур вирівнювали й знову починали підтягувати ближче до вершини.

Ми мовчки спостерігали за цими грізними приготуваннями. П’єр супився, напевне, уявляючи, наскільки важка така робота, воістину гідна древніх циклопів. Ансельм зло щирився, а я намагався зрозуміти, на чиєму він боці. Схоже, йому просто подобалося те, що відбувається, і я вкотре подумав, що змусило цього хлопчика надягти рясу.

Йому б у зброєносці до такого, як я! Точніше, до такого, яким був би я, коли б сам не надяг рясу бенедиктинця.

Нарешті стовбур опинився вгорі, й одразу ж його підхопили десятки рук. Треба було ще піднятися на сотню кроків, але це вже не було настільки складно. Я спостерігав за цією мурашиною метушнею, не розуміючи, чому ж мовчить замок. Навіть двоє лучників здатні в такий момент неабияк попсувати нерви штурмувальникам. Але, може, у д’Еконсбефів немає навіть лука? На що вони сподіваються?

Стовбур був уже біля самісіньких воріт, точніше, біля підніжжя надворітної вежі. І тут я вперше відчув, що замок може не встояти. Звісно, ці орачі й козопаси втікатимуть і від десятка лицарів, але важко втримати фортецю, коли її не захищають.

Вище, вище… Юрба вже здолала останні виступи схилу й вивалила на рівний майданчик перед воротами. Стовбур важко опустився на землю. Люди метушилися, з острахом поглядаючи вгору, але замок, як і раніше, мовчав. Нарешті, величезне дерево знову піднялося над землею. Його обрубаний кінець дивився просто на окуті залізом стулки. Я знав — дюжину ударів ворота витримають. Дюжину — але не більше. Правда, за ворітьми — вузький простір надворітної вежі, але за бійницями немає лучників, здатних перестріляти штурмувальників.

Навіть якщо д’Еконсбефи подбали про те, щоб населити вежу примарами, козопаси рано чи пізно розберуться. Отже, все? Кінець?

Стовбур здригнувся й поповз уперед — повільно, потім швидше, швидше… Я чекав удару — першого, від якого ворота здригнуться. Ще мить…

Крик — тисячоголосий, розпачливий. Ансельм зблід і схопив мене за руку.

— Слава Богу!

— Ага-а! — неабияк переляканий нормандець теж доторкнувся до мого ліктя. — Цеє…

Ну… Цеє!!! «Цеє» я так і не побачив. Зате побачили інші. Стовбур здригнувся, похитнувся й раптом упав на землю. Люди-мурахи розбігалися, падаючи, котячись донизу схилом.

Слідом за ними рушив і страшний таран.

Спочатку повільно, погойдуючись на вибоях, потім дедалі швидше, підстрибуючи, змітаючи невисокі кущі. Ось він наздогнав одного з тих, хто втікав, зім’яв, прокотився по тілу й помчав далі. Впали ще двоє, потім ще…

Долина ревла. Людське море взялося хвилями, й отут я помітив, що від цього моря відділяються перші, поки ще маленькі струмочки тих, хто кинувся навтьоки до лісу.

Втікають. Поки що десятки, але це лише початок.

— Брате Ансельме! — не витримав я. — Що ви бачите?

— Ви не повірите! — на обличчі в італійця знову була посмішка, більш схожа на гримасу. — Ну, штукарі!

— Вогонь, — зітхнув П’єр. — Біля воріт стіна вогню бути. Вогонь високий є. Вогонь вниз спускатися… Зараз вогонь біля струмка ходити…

Я спробував уявити — просто перед носом у тих, хто тягнув таран, раптово спалахує полум’я. Напевно, д’Еконсбефи подбали, щоб «фокус» вражав. Тріск, запах гару, жар… Так, тут не до міркувань, тут кожен втікатиме!

Стовбур був уже біля струмка. За ним тягся страшний слід — виламані кущі, зірвані з місця камені й люди, люди, люди… Напевно, третина тих, хто йшов на приступ, залишилася на схилі. Що зараз бачать уцілілі? Як палає струмок? Як полум’я підбирається до перших наметів?

— Дивіться! — крикнув Ансельм, вказуючи кудись уперед.

Спочатку я не зрозумів, помітивши лише кілька маленьких постатей біля зруйнованого мосту. Потім сонце відбилося на сталевих обладунках. Латники де Лоза! А попереду…

— Здається, він, — збуджено промовив італієць. — Єпископ!

— Він із хрестом стояти, — прокоментував П’єр. — Вогонь до нього підходити.

Я кивнув. Отже, монсеньйор Арно де Лоз не такий простий. Він знав, що воює з примарами. І тепер вирішив нарешті втрутитися. Розумно!

— Вогонь поруч є! — продовжував нормандець. — Монсеньйор із хрестом стояти! Він не горіти. Його воїни теж не горіти!

Це побачили не тільки ми. Долина знову здригнулася від крику, та цього разу в голосах сотень людей чулися подив і радість. Я знов уявив: бурхливе полум’я, запах гару, задушливий жар — і Його Преосвященство в золоченій ризі з піднятим до неба хрестом.

Алілуя!

— Вогонь спадати, — спокійно констатував П’єр. — Вогонь гаснути, вогонь ітить.

— А брат Петро читати «Світильник» і правильно відмінювати дієслова, — додав італієць. — А знаєте, отче Гільйоме, таки страшнувато. Навіть якщо розумієш, що все це — омана.

Я роззирнувся. Людей у долині явно поменшало. Очевидно, частина воїнства, найбільш полохлива й розсудлива, вже на півдорозі додому. Але залишилося чимало. Схоже, вчинок єпископа справив враження.

— Тепер монсеньйор скаже, що вогонь не зачепить щирих християн, — Ансельм подумав про те саме. — Диви, вілани знову посміливішають.

Ще б пак! Якщо колоди — звичайна неприємність при облозі, то стіна вогню — це вже з арсеналу демонів. Але тепер усі побачать, що вогонь — несправжній. Де Лоз розрахував правильно.

— Досить! — я ще раз роззирнувся, переконавшись, що ще нічого не скінчилося. — Піду до нього! Це треба спинити.

— А-а-а! — протягнув нормандець і підкинув у міцній руці «ґирлиґу». — Можна!

Ансельм глянув на мене з певним подивом, знизав плечима, але нічого не сказав.

Я ще раз обміркував усе. Якби тут не було де Лоза, справа не видавалася б складною.

Чад розвіявся. На схилі вже лежали трупи, а замок і далі підносив несподіванку за несподіванкою. Поки що це відносно безневинні жарти — колоди, які не збивають із ніг, вогонь, не здатний спалити. Але це лише початок. Люди задумалися, й уже здатні слухати. Все просто — якби не де Лоз…

— Браття! — почав я. — Зараз ви зробите те, що я скажу…

Відповіддю були здивовані погляди, відтак подив змінила сторожкість. Хлопці щось відчули.

— Я йду до єпископа й спробую його зупинити. Ви теж ідете за мною, але не наближаючись, і спостерігаєте за тим, що відбувається, здаля. Якщо він мене не послухає…

Я насилу стримався, щоб не додати: «А швидше за все, так і буде». Надія є. У сатаниста немає жалощів, немає совісті й жалю. Але він боїться. Дуже боїться, інакше не затіяв би таке.

— Якщо він мене не послухає, ви йдете звідси. Йдете швидко. Будуть переслідувати — дозволяю застосовувати все. Це зрозуміло?

— «Вони сказали: Господи! Отут два мечі. Він сказав їм: досить» [48], — пробурмотів Ансельм, а нормандець насупився й знову хитнув своєю грізною зброєю.

— До Пам’є не заходьте, Тулузу теж обійдіть стороною. Ідіть «клюнійською стежиною» просто до Сен-Дені. Там усе розповісте отцю Сугерію, й тільки йому. Зрозуміло?

П’єр і Ансельм мовчали, нарешті Ансельм похитав головою.

— Що? — не зрозумів я.

— «Тоді, залишивши Його, усі втекли…»[49] Отче Гільйоме, та за кого ви нас маєте?

— У будь-якому разі,не за Апостолів! — розлютився я. — Зробите, як наказано! Цікаво, де це в статуті Святого Бенедикта сказано, що можна не підкорятися наказу старшого?

— Отче Гільйоме… — прогудів нормандець, але Ансельм різким рухом урвав його:

— Та плював я на статут разом зі Святим Бенедиктом! Цього Бенедикта в Сен-Дені на дух не зносили з його худобиною дурістю! Ви — лицар, дворянин. Я — теж. Я не піду звідси!

Хлопчині треба було дати виговоритися. Я часто бачив таких у Палестині — з гарячими очима, в яких світився страх — страх, що їх вважатимуть боягузами. Нехай покричить ще трохи.

— Якби я був лицарем, — спокійно відповів я, коли розпалений італієць нарешті замовк, — і якби зараз ішов бій, я б зарубав тебе, брате Ансельме, на місці — за невиконання наказу. Накази не обговорюють, брате Ансельме!

Він щось зрозумів. Здається, зрозумів.

— Отже, вам усе зрозуміло. Брате Петре, дайте мені «Світильника».

— Що?! — обімлів нормандець.

— «Світильника», написаного благочестивим отцем Гонорієм. Позаяк ніщо так не допомагає, як цілюще для душі читання.

Поки вражений П’єр витягав з надр своєї торби шукану працю, я раптом зрозумів, що можу ніколи більше не побачити цих хлопців. Не побачити Сен-Дені, рідну Овернь — нічого. Це був не страх — просто та остання ясність, яку іноді відчуваєш перед боєм. «Світильник» важив чимало, і я щиро поспівчував П'єру, котрий тягав творіння отця Гонорія за плечима. Мою торбу відразу ж відтягло донизу, але на це вже можна було не зважати. І тут я згадав. Ну, певна річ! Я пошукав у торбі.

— Браття, цей сувій дав мені кардинал Орсіні. Тут написане моє ім’я, але це не так важливо — головне, печатка легата. Коли що — це найкраща зброя.

Ансельм кивнув і швидко взяв документ.

Тепер усе. Якщо мені не пощастить, хлопці підуть. Зможуть. Повинні…

— Усе зрозуміли, брати?

— Якщо з вами щось станеться, — повільно промовив Ансельм, — я їх спалю — всіх. Від єпископа до останнього вілана. Я палитиму їх на мокрій соломі — по три години кожного.

П’єр злякано перехрестився, але я лише похитав головою.

— Ні, брате Ансельме. Це слова. Ти ніколи не палитимеш. Ні зараз, ні за двадцять років. І якщо я не повернуся, нехай це стане моїм заповітом.

Італієць хотів заперечити, але я розвернувся й швидко рушив донизу, де гомонів натовп.

VII

Перед обличчям, брязкнувши, схрестилися списи. Латники монсеньйора байдуже дивилися на мене, явно не збираючись підпускати ближче. Завбачливий пастир подбав про надійну охорону.

— Ім’ям Господа! — я підняв руку, й на обличчях вартових відбилося щось, схоже на сумнів. Нарешті, один із них, очевидно старший, знехотя повернувся, й рушив до великого намету, де розмістився де Лоз.

Я терпляче чекав. Звісно, найзручніше розмовляти з Його Преосвященством не тут, а серед люду. Латники не стануть мене слухати, особливо ті, хто пам’ятає монсеньйора в рогатій масці. Але вибирати не випадало.

Запинало піднялося, з намету виринув брат Жеанар. Злякано поглянувши на мене, махнув рукою воїнам і поквапився знову зникнути. Латники неохоче відсунули списи, і я підійшов до намету. І відразу побачив де Лоза — єпископ ішов мені назустріч, на його червоному обличчі грала усмішка.

— Мир вам, сину мій! Втішно зріти вас у святому воїнстві! фін був задоволений собою. Трупи на схилі не бентежили монсеньйора.

— Увечері я служитиму просто тут. Сподіваюся побачити вас у співслужінні.

Я насилу стримався, щоб не скривитися.

Завелика честь для ченця із Сен-Дені — служити месу разом із монсеньйором-сатанистом! Втім, це вже не важливо.

— Ваше Преосвященство! Владою, наданою мені легатом Святого Престолу, ім’ям Його Святості, наказую вам негайно розпустити людей і повернутися до Пам’є!

Усе сказано. Більшого зробити не можна.

Жеанар де Юр, що саме знову виповз із намету, побілів, немов полотно, й застиг на місці. Єпископ залишився незворушним.

— Ви перевищуєте свої повноваження, брате Гільйоме. Вас відряджено для розслідування справи де Гарр — і не більше.

Я вже зрозумів — він не послухається. Але залишався ще один шанс.

— Якщо ви не підкоритеся, я накладу інтердикт на Пам’є.

— Дурень! — червона різницька пика вищирилася. — Про це слід було думати раніше! Зв’яжіть його й заткніть рота, щоб менше язиком ляпав!

— Але Ваше Преосвященство! — не витримав брат Жеанар. — Ви…

— Я усуваю вас із посади та позбавляю сану, — якомога голосніше промовив я, розраховуючи, що латники почують і зроблять висновки. — Кожного, хто торкнеться до мене, буде проклято!

— Дурень! — де Лоз знизав плечима й відвернувся. Тієї ж миті хтось міцно схопив мене за лікті. Я зрозумів — цих прокляттям не налякаєш.

— Отже, мене позбавлено сану, — замислено проказав монсеньйор. — Вам залишається відлучити мене від церкви.

— У цьому немає необхідності, — посміхнувся я. Наші очі зустрілися, й ми зрозуміли один одного.

— Я б тебе спалив, ченчику! — де Лоз широко вискалився, показав величезні жовті ікла. — Щоб була наука Джованні Орсіні й усім, хто побажає пхати носа в мої справи. Для початку підкинув би тобі в торбу воскову фігурку з короною на голові й шпилькою в серці, а решту ти розповів би сам — на допиті. Мені нещодавно привезли з Кастилії непоганий пристрій, називається «чобіток»…

Він махнув рукою, й один із вартових узявся скручувати мені руки за спиною.

— Але ти мені не цікавий. Яка користь від того, щоб палити звичайного ченчика з Сен-Дені? Ти просто згинеш, а з Орсіні я поквитаюся інакше.

Де Лоз знову махнув широкою міцною долонею, і на мої губи лягла щільна пов’язка.

Два латники відтягли мене вбік, посадили біля намету. Не можна сказати, що я був здивований чи, тим паче, обурений. У мене було п’ятдесят шансів зі ста. Я програв, а Його Преосвященство виграв. Хіба що здивувала фраза про Орсіні. Чим цей провінційний Симон Маг міг насолити кардиналу Курії?

Де Лоз щось наказав братові Жеанару, й той поквапом пірнув у намет. Я роззирнувся — навколо стояли латники, ніхто з юрби, яка загатила долину, не звернув уваги на те, що сталося. Поміж темних курток і зелених плащів я не побачив нікого в білій бенедиктинській рясі. Отже, хлопці послухалися. На душі стало трохи легше.

Його Преосвященство, як і раніше, стояв біля входу до намету, час від часу нетерпляче притупуючи й поглядаючи на замок. Він чекав — цікаво, чого? Капітуляції?

Я спробував сісти зручніше й послабити мотузки на руках. На жаль, вартові свою справу знали, крім того, двоє з них були зовсім поруч. Ні, втекти не дадуть. Хіба що захисники замку влаштують вилазку.

Немов відповідаючи моїм думкам, десь неподалік голосно проспівав ріжок. Де Лоз здригнувся й подивився вгору, в бік замку. Я теж поглянув туди — й не повірив своїм очам.

Ворота повільно відчинялися.

Вилазка? Я уявив собі демона — або навіть двох, — які мчать з гори просто на воїнство єпископа. А чому б і ні? Якби не латники…

Ріжок проспівав знову, й біля воріт з’явилися люди. Сонце відбилося на блискучих сталевих обладунках. Латники де Лоза! Звідки?

Червона пика монсеньйора розтяглася в задоволеній усмішці, і я, нарешті, зрозумів.

Сталося неймовірне — замок узято!

Навколо вже кричали — радісно, з почуттям неймовірного, позамежного полегшення. У повітрі літали шапки й ковпаки, хтось, не стримавшись, пройшовся на руках просто перед наметом єпископа.

— Перемога! Перемога! Смерть демонам!

Я переводив погляд з бурхливого людського моря на глузливу фізіономію Його Преосвященства й намагався зрозуміти — як? Втім, чекати залишилося недовго. Латники — їх виявилося чоловік із вісім, — швидко спускалися з гори. Вони були не самі. Попереду підстрибом біг хтось у сірому селянському одязі, а посеред блискучих панцирів, майже непомітний збоку, йшов ще хтось. Точніше не йшов, його тягли, підганяючи списами. Інші списи гордовито дивилися в небо, й на двох з них я помітив щось дивне, ніби воїни де Лоза вирішили пожартувати, наколовши на вістря два великі гарбузи. Гарбузи? Сарацини теж любили так жартувати, особливо після вдалого бою, наколюючи «гарбузи» на списи або встановлюючи на зубцях стін. Отже, двоє вбитих і один полонений. Я подумав про Анжелу, й на душі стало кепсько. Братові Ансельму не доведеться підпалювати багаття, але це — єдина радість, яку їй залишать.

— Усе дуже просто, брате Гільйоме! — єпископ волів звернути на мене увагу. — Адже ви колись воювали? Віслюк, нав’ючений золотом, візьме будь-яку фортецю.

Пов’язка заважала відповісти, та й говорити не було чого. Я вже зрозумів — зрада.

Цілком підходяща зброя для Його Преосвященства. Поки сотні віланів лізли по стрімкому схилу, найголовніше відбувалося десь у тиші.

Латники були вже неподалік від струмка. Селянин у сірому одязі, як і раніше, біг попереду, й раптово здалося, що я бачу його не вперше. Я придивився, картаючи свої короткозорі очі, й нарешті зрозумів. Святий Бенедикте, мені слід було здогадатися! Це Пуаньяк! Арман де Пуаньяк, чоловік псевдо-Жанни, татусь покинутого без нагляду маленького Пелегрена. Отже, монсеньйорові ні до чого було його шукати. Сам знайшовся!

Латники перебралися через струмок. Тепер їхній стрій розімкнувся, і я зміг побачити полоненого. Спочатку я не впізнав його — людина була напівгола, босоніж, у дивних широких штанях, уся обв’язана грубими мотузками. І лише коли воїни були вже зовсім близько, я впізнав бідолаху. «Демон»! Бідолашний Пилип д’Еконсбеф.

Юрба оточила переможців, але латники, відштовхуючи цікавих ратищами списів, рушили просто до намету. Люди бігли слідом, проте варта зімкнула стрій, пропускаючи лише тих, хто вийшов із замку. Першим до Його Преосвященства підбіг де Пуаньяк. Він був веселий — і водночас переляканий. Упавши навколішки, Арман швидко проговорив щось басконською. Єпископ посміхнувся й простяг йому внизану перснями руку.

Вартові, вдаривши списами об землю, застигли перед наметом. Двоє штовхнули Пилипа, й хлопець упав на коліна. На його обличчі я помітив сліди крові. Молодший д’Еконсбеф захищався — але явно не в шкірі «демона».

Арно де Лоз нетерпляче махнув рукою, й двоє латників опустили перед ним списи зі страшними трофеями. Першу голову я впізнав одразу — слуга, той що старший. Обличчя другого заливала кров, і лише придивившись, я зрозумів, хто переді мною. Поганий жереб випав старому сеньйорові Гуго! «Лорґи — нащадки янголів, які спустилися на землю…». Якщо й так, то Високе Небо залишило їх.

Командир варти взявся доповідати — теж басконською, точніше дикою сумішшю басконскої й «ланг д’ок». Дещо вдалося зрозуміти. Підземний хід! Пуаньяк провів ним латників, вони ввірвалися в донжон… Вартовий не без задоволення розповів про те, як вдалося захопити одного з «демонів» живим.

Здається, й тут не минулося без Пуаньяка.

Тепер дещо стало зрозуміло. Де Пуаньяк добре знав сестер де Гарр, які бували в замку, й одна з них, напевне, показала йому підземний хід. А потім єпископ запропонував Арманові вуздечку того самого віслюка, нав’юченого найпотужнішою зброєю. Втім, особливо вантажити віслюка не довелося. Де Пуаньяк давно потрапив на гачок, адже він напевно знав, що його дружина — самозванка, тож його легко можна було притягнути до справедливого єпископського суду. А може, за ним водилися й інші гріхи.

Єпископ вислухав вартового й підняв угору руку з хрестом. Гомір поволі почав стихати.

— Діти мої! — загримів над долиною сильний густий голос. — Добрі християни міста Пам’є й усієї нашої благочестивої єпархії! Волею Господа ми здолали клятих демонів у їхньому лігвиську. Нехай воскресне Господь і нехай розточаться врази його!

— Хай воскресне! Смерть… Смерть демонам! — відповіла тисячоголоса луна.

— Великою є влада пекла, але вона — ніщо перед силою Господньою. Ніщо не врятує слуг Ворога! Зараз ви побачите, як зброя, освячена в ім’я Господа нашого, вразить нелюда!

Я поглянув на Пилипа — хлопець застиг, повільно поводячи головою. Схоже, він навіть не усвідомлював, що відбувається. І я раптом повірив: д’Еконсбеф-молодший — не вбивця. Усе, що він міг нахимерити, — це вийти до багаття, біля якого відпочивають подорожани, й змахом пазуристої лапи відмахнутися від меча, ніби від обридлої оси.

Шестеро вартових схилили списи, і єпископ, не кваплячись, окропив вістря святою водою. Навколо стояла мертва, страшна тиша. Люди чекали. Зараз на їхніх очах відбудеться неймовірне — те, що розповідатимуть онукам, а ті передадуть далі, далеким нащадкам. Страта демона! Велика перемога Христа над Ворогом і слугами його.

Воїни підняли списи. Ті, хто стояв, оточуючи Пилипа, поквапилися відійти вбік. Я хотів відвернутися, та все-таки змусив себе дивитися. Я повинен побачити. Навіть якщо нікому буде розповісти…

— Стійте! — голос пролунав, немов нізвідки. Здавалося, той, хто говорив, десь поруч, але слова долинали згори, немов заговорило небо.

— Стійте! В ім’я Господа, не чіпайте його!

— Он він! Он! Демон! — сотні голосів, перебиваючи один одного, загриміли над долиною, сотні рук простяглися в бік замку. Я озирнувся — між зубцями однієї з веж темніли два силуети.

— Демон! Демон! З ним баба! Ця… демониця!

Гадати не доводилося — Анжела й сеньйор Домінік. Латники де Лоза полінувалися як слід оглянути замок.

— Не чіпайте його! — голос знову затопив долину. — Якщо ви до нього доторкнетеся, то загинете! Загинете всі!

Крики стихли. Люди здивовано оглядалися — голос, який долинав з небес, змушував задуматися.

— Ми — добрі християни. Відпустіть мого брата, інакше, клянуся кров’ю Христовою, дуже мало хто з вас повернеться додому!

— Діти мої! — Його Преосвященство, нарешті, отямився. — Великою є сила Ворога. Але не піддамося їй. На коліна, діти мої! Славімо Господа!

По юрбі пройшов рух, і от уся долина вже стояла навколішки. Нерівно, врозбрід, але грізно зазвучало: «Тебе, Господи, хвалимо…».

Єпископ стояв нерухомо, тримаючи руку з хрестом над головою. Він не боявся. Він знав, що робить.

Щойно стихли останні слова гімну, де Лоз кивнув латникам. Шість списів одночасно встромилися в тіло Пилипа. Пролунав жалібний крик, немов плакала дитина.

— Підніміть його!

Латники налягли на списи, й тіло д’Еконсбефа повільно піднялося над землею.

— Смерть демонові! — прогримів голос єпископа. — Нехай уславиться Господь!

— Смерть! Смерть! — відгукнулася долина. — До замку! Спалімо диявольське лігвисько! Смерть демонам!

Арно де Лоз змахнув рукою, й Пилипове тіло звалилося на землю. Й немов у відповідь почувся грім. Долина здригнулася, із гуркотом покотилися по схилу кам’яні брили…

— Не піддамося! — де Лоз підняв руку із хрестом вище. — Помолімося, діти мої!

Напевно, в інший час половина ратників єпископа вже кинулася б навтьоки. Але в цей момент найостанніший боягуз захотів стати героєм. Люди знову опускалися навколішки, піднімаючи складені руки до неба.

— Ми візьмемо замок! — прогримів голос єпископа. — Ми зруйнуємо це диявольське капище!

І тут в очі вдарило світло — нестерпно яскраве, яскравіше за сонце, яскравіше за все, що доводилося бачити. На мить замок зник, огорнувшись білим гарячим сяйвом. Це тривало недовго, білий вогонь почав тьмяніти, перетворюючись на малинове полум’я. Вогненна стіна виросла на схилі, її язики потяглися нижче, свічками спалахнули кущі, що росли біля підніжжя стін…

Мені схотілося протерти очі, але руки були зв’язані, тож я міг лише міцніше замружитися й знову розтулити повіки. Вогонь не зник. Хистка малинова стіна повільно сповзала схилом, залишаючи по собі чорні лисини гару.

— Не вірте диявольському обману! — прокричав єпископ. — Моліться, діти мої! Я з вами!

Його слова відразу ж повторили сотні вуст. Дехто, не витримавшись, підхопився й кинувся бігти, але більшість залишилася на місці. Люди вірили. Молилися — й вірили.

Диявольський обман? Отже, цього разу і я зміг побачити його! На мить я відчув щось, схоже на полегкість. Тепер я такий, як усі, мені не потрібен поводир. Напевно, цей фантом — останнє, що може створити сеньйор Домінік.

Вогонь спускався усе нижче, від гори вже віяло жаром, але ніхто не рухався з місця.

Люди не боялися демонських підступів, що на перевірку виявилися звичайними «фокусами», гідними мандрівних жонглерів. До того ж, Його Преосвященство сам подавав приклад стійкості.

Й отут я помітив, що монсеньйор де Лоз неспокійний. Він кілька разів уважно подивився вперед, звідки наближалася вогненна стіна, потім озирнувся на застиглих у чеканні людей, і раптом щось прошепотів на вухо командирові латників. Той, узявся швидко відводити своїх людей убік. Поруч із єпископом залишилися шестеро, включно із всюдисущим братом Жеанаром. Латник знову кивнув єпископові й раптом став креслити по землі вістрям списа. Коло? Я постарався підвестися. Так, коло! Латник окреслив коло, у якому опинилися його товариші й сам де Лоз. А єпископ…

А Його Преосвященство несподівано сховав хреста й дістав зі складок ризи таке, що зовсім йому не личило, — плаский жезл із масивним верхів’ям, на якому я встиг роздивитися золоте зображення черепахи. Рвучкий жест — де Лоз обвів жезлом себе й тих, хто стояв поруч. Товсті губи заворушилися — Його Преосвященство читав молитву.

Молитву? В обличчя вдарило жаром — вогненна стіна підповзала до підніжжя пагорба. Здогад — неймовірний, та водночас такий простий, змусив похолонути. Я бачив полум’я. Бачив, тому що воно — справжнє.

Малинова хвиля линула в долину. Її край зачепив одного із селян, який застиг у молитовному мовчанні, й одразу ж почувся крик — голосний, нелюдський. Спалахнули одяг, волосся, полум’я перекинуло нещасного, й він покотився по землі, чорніючи та розпадаючись на великі темні жмути. Вогонь дістався до другого, третього…

Єпископ молився. Молився — але не Тому, Чию допомогу обіцяв своїй приреченій пастві. Чорний жезл із золотою черепахою застиг непорушно, а червоні губи закликали Іншого, — того, в кого де Лоз справді вірував.

Жар близького вогню дихав запахом горілого м’яса. Полум’я було вже за десять кроків, і я спробував підвестися. То он про що віщали сни! Я не дочекаюся Білого Лицаря, або він уже приходив — але я не запалив вчасно світильник…

Я встав, повернувшись обличчям до вогню. Переді мною впав один із латників, його обладунок почав червоніти. Полум’я охопило завмерлого навпочіпки Армана де Пуаньяка, й він із криком покотився вниз по схилу.

Дехто, вже здогадуючись, уже розуміючи, кинувся втікати, але малинова хвиля наздоганяла, збиваючи з ніг, перетворюючи людей на маленькі чорні свічки.

В обличчя вдарив білий жар. Я заплющив очі й почав повільно читати молитву.

Зараз спалахне ряса, потім волосся, вії, біль увіп’ється в очі… Десь поруч кричали, хтось надривно вив, чувся переляканий лемент, а я чекав неминучого. Та спливали миті, все навколо дихало рівним сухим теплом, але я був живий. Ще не вірячи, я прошепотів ім’я Господа й розплющив очі.

Вогонь ішов долиною, вбиваючи тих, хто залишився, наздоганяючи тих, хто втікав.

Язики полум’я вже досягли лісу, дерева одне за одним чорніли, небо затягнув брудний дим. Навколо стояв сморід — страшний сморід згорілої плоті. А над усім цим мовчки, нерухомо височів замок. Прихисток демонів… Лігвисько… Капище.

Земля на пагорбі почорніла. Навколо застигли трупи в спотворених вогнем обладунках, і лише біля спаленого намету, як і раніше, стояв монсеньйор де Лоз в оточенні чорних латників. Наші очі зустрілися. Його Преосвященство хрипко розсміявся й опустив жезл:

— Бачу, ми з вами одного поля ягоди, брате Гільйоме! Але не сподівайтеся — це вас не врятує.