Овернський клірик

I

Єпископський палац виявився насправді звичайним будинком, щоправда, великим і двоповерховим. У всьому ж іншому він мало чим відрізнявся від решти будинків славного містечка Пам’є — вузькі вікна, закриті масивними віконницями, жовтаві вапнякові блоки нерівної кладки, червона пласка черепиця на даху й високий ґанок, над яким нависав фігурний металевий козирок. Напевно, у зимові місяці, коли із близьких Піренеїв сповзають хмари, він має захищати від дощу й снігу, але й зараз, у спеку, виявився корисним. Хвилини спливали за хвилинами, а на стукіт (важкий чорний молоток висів на бронзовому ланцюжку поруч із дверима) ніхто й не думав відчиняти.

— Я чувати… чути, що в них удень цеє… — П’єр наморщив чоло, пригадуючи потрібне слово, — …сієстум.

— Сієста, — Ансельм ще раз окинув поглядом закриті віконницями вікна. — Це кастильське слово, брате Петре. Боюся, монсеньйора ми не побачимо.

— Ну, це ми ще подивитися… подивимося! — П’єр зітхнувши підняв «ґирлиґу». — Агов, люди добрі, відчиніть!

Я не встиг втрутитися — від першого ж удару двері тріснули. Усередині почулися збуджені голоси, кроки, нарешті, зарипів засув.

— Чого треба? — голос був сердитим і водночас переляканим.

— Сієста скінчилася, — резюмував Ансельм.

— Ми, смиренні брати-бенедиктинці, — почав я. — Нам потрібно побачити монсеньйора…

У відповідь почулася пишномовна фраза басконською, в якій згадувалися зламані двері й багато іншого, що зазвичай у домівці єпископа не вимовляють. Важка стулка грюкнула.

— Легше! — встиг вигукнути я, перш ніж П’єрова «ґирлиґа» урізалася в двері.

Цього разу відчинили миттю. На порозі стояли двоє — дебелий пикатий парубок, імовірно, воротар, і невисокий огрядний чоловічок у темній рясі.

— Ми смиренні брати… — знову почав я.

— Пройдіть на заднє подвір’я, — чоловічок увесь кипів від обурення, але споглядання «ґирлиґи», схоже, змушувало його стримуватися. — Вас нагодують. Можете переночувати в хліві.

— Щиро дякуємо, — відповідав я. — Особливо за хлів. Але нам треба поговорити з монсеньйором Арно де Лозом.

— Забирайтеся геть! — чоловічок кинув оком на похмурого нормандця й додав трохи ввічливіше:

— Його Преосвященства немає вдома. Він виїхав до Фуа.

Ми з Ансельмом перезирнулися. Про щось таке я здогадувався — Арно де Лоз явно не налаштований розмовляти з нами.

— Я — Жеанар де Юр, вікарій Його Преосвященства, — чоловічок похитав головою. — Тільки те, що ви прийшли здаля, може вибачити таку поведінку.

— Ага! — П’єр, після певних зусиль, нарешті згадав, де він чув ім’я вікарія. «Ґирлиґа» погрозливо гойднулася. Жеанар де Юр зблід.

— Я не маю наміру… — почав він, але мені вже набридла суперечка.

— Прочитайте, брате Жеанаре.

Сувій — страшний сувій, вручений мені Орсіні. Діставати його не хотілося, але я зрозумів — інакше розмови не вийде.

Де Юр пробіг очима перші рядки, сполотнів, потім взявся судомно ловити золоту печатку, що звисала на шнурку. Впіймавши, він швидко приклався до неї губами й простяг мені документ.

— М-монсеньйоре Гільйоме… Ми… Ми не чекали на вас… Так швидко.

«Так швидко» було явно зайвим. Вочевидь шляхетний захисник вдів і сиріт де Гарай не квапився повідомляти про свої успіхи й нас уже встигли поховати.

— Я — брат Гільйом, — уточнив я. — Куди накажете пройти?

Покої монсеньйора де Лоза не варто було й порівнювати зі скромною келією отця Сугерія. Оксамит, бронза, срібне розп’яття над позолоченим аналоєм… Але ж Сен-Дені — перлина у вінці Церкви — багатший за цю дику єпархію разів у десять, якщо не більше.

Не цінуємо ми нашого абата!

Брат Ансельм увійшов разом зі мною, а П’єр залишився за дверима, буркнувши, що йому й там буде добре. Обережність у такому домі не зайва.

Крісло, яке мені запропонував де Юр, було високим, із полірованого дерева, але дуже незручним— ідеальне крісло для відвідувачів.

Ансельм присів на табурет і відразу ж випростався, схрестив руки на грудях. Так, триматися він уміє. Схоже, хлопчикові доводилося сидіти не на табуретах і не в таких покоях.

Жеанар де Юр теж сів у крісло — ширше й зручніше, але відразу ж підхопився, потім подумав і знову сів.

— Коли монсеньйор виїхав до Фуа? — поцікавився я, прикидаючи, чи не варто відразу запитати про де Гарая. — І навіщо?

— П’ять днів тому. Його запросили… ам… якесь свято.

Яке саме — де Юр вигадати не встиг. Отже, п’ять днів тому. Ми саме підходили до Тулузи.

— Доповідайте, як іде розслідування справи. Наскільки я зрозумів, ви не поспішаєте виконати наказ Його Високопреосвященства.

— Але… — очі вікарія забігали. — Монсеньйора Орсіні ввели в оману! Слідство вже цілком закінчено. Ось! Ось!

Із шухляди з’явився сувій, потім — другий, третій…

— Ось! Тутечки все! Ми все закінчили. Монсеньйор де Лоз написав Його Високопреосвященству. Напевно, лист спізнився…

Я кивнув, і Ансельм забрав сувої. Я не помилився — до нашого приїзду підготувалися.

Але в такому разі витівка зі шляхетним розбійником — явно зайва. Чи не всі кінці встигли сховати?

— Ми прочитаємо. А тепер, брате Жеанаре, будьте такі ласкаві, своїми словами. І не надто просторікувато.

Чоловічок кивнув, потім заговорив — швидко, звичною канцелярською скоромовкою:

— Слідство, проведене за наказом Його Преосвященства Арно де Лоза, єпископа окруту Пам’є, за сприяння шляхетного сеньйора д’Есконбефа й місцевого суду громади Артигат показало…

Він перевів подих. Вдалині вдарив дзвін — полудень. Церкву ми вже бачили — стару, давно не ремонтовану, убогу навіть за тутешніми мірками. Єпископові покої мали значно багатший вигляд.

— Усі події, що сталися в громаді Артигат та на околицях, викликано виключно лихими чарами відьми й чаклунки, відомої як удова де Піо. Зазначена де Піо зі злості до роду людського, а також посварившись із родинами де Гаррів і де Пуаньяків через ділянку пасовиська, відомого як Косий Клин, вступила в змову з невідомими спільниками з Мілана. Зазначені спільники…

Мілан? Ну, звісно! З Мілана приїхала сестра Цецилія. Але з Мілана їхав також Тіно Жонглер!

— Зазначені спільники ввели в оману й спокусу сестру Цецилію, котра за належного розгляду виявилася слабкою на голову й розум, переконавши її, що вона і є Жанна де Гарр. Після чого зазначена відьма своїми чарами ввела в оману й жителів громади Артигат, змусивши їх визнати цей обман. У чому цю відьму було викрито…

— Заждіть! — скоромовка вікарія вже встигла набриднути. — Що означає — викрито?

— Одностайними свідченнями сусідів, — де Юр зітхнув. — А також «корпусом доказів», знайдених при обшуку в помешканні зазначеної вдови.

Віники, сушені гриби, ягоди — й табличка з дерґськими заклинаннями. Цікаво, що сказала сама вдова?

— Перебуваючи в змові з Ворогом роду людського, вдова де Піо виявила нерозумну затятість, не бажаючи давати свідчення навіть після наполегливих умовлянь. Однак наявних доказів виявилося цілком достатньо, щоб визнати…

— Заждіть! — я помітив дещо дивне у жвавій розповіді вікарія. — Отже, вона так і не зізналася?

— Але… — здивований Жеанар де Юр. — Свідчення сусідів… Докази…

— Отже, не зізналася! Навіть після катувань?

— Її не катували! — де Юр розвів руками. — Монсеньйор сподівався, що отчі вмовляння допоможуть заблуканій нашій дочці…

— Де вона зараз? — втрутився Ансельм, але я вже знав відповідь. Заарештована не збиралася сама складати собі вогнище, а катувати її не наважилися. Інакше вдова могла б і заговорити…

— Суд Божий… — стиха вимовив де Юр і перехрестився. — Стався Суд Божий, брати мої…

II

Про Суд Божий і решту всього, що було пов'язано з цією дивною справою, ми прочитали в сувоях, переданих вікарієм. Справа була оформлена ретельно — набагато ретельніше, ніж зазвичай оформлюють такі документи в глухій провінції. Розповіді свідків були гладенькі й цілковито збігалися, їх завірили й навіть підписали — акуратними маленькими хрестиками, нібито власноруч проставленими мешканцями Артигата. Настільки ж ретельно були описані докази — віники, в’язки грибів, опудало сови й навіть «ключка стара, підозріла з вигляду». Згадувалася й табличка із заклинаннями, але, звісно, без малюнка.

Усе це вже не мало сенсу, позаяк над вдовою де Піо вже звершився Суд Божий. Вона просиділа у в’язниці славного містечка Пам’є досить довго, так нічого й не сказавши. Відтак, щоб допомогти їй відректися від влади Ворога, її відвели до церкви на недільну службу. Під час літургії зазначену вдову почали бити корчі, її окропили святою водою, але це лише прискорило справу. Над вечір удова де Піо померла в муках, «оскільки той, хто оволодів нею, вже не міг опиратися владі Святої Церкви й, не маючи сили панувати над душею грішниці, погубив її…».

Це сталося два тижні тому. Тіло померлої урочисто спалили, попіл розвіяли, а заразом вкинули у вогонь і «корпус доказів», щоб не «поганити землю». Вдовин дім в Артигаті також було спалено, після чого проведено урочисту службу, а мешканцям села призначено триденне покаяння. Серед тих, хто каявся, була й визнана невинною Жанна де Гарр, котра повернулася до чоловіка.

Загибель відьми найпозитивнішим чином подіяла на розум сестри Цецилії, яка привселюдно оголосила, що вона — не Жанна де Гарр, що й було засвідчено за всіма правилами.

— Ну, як вам, брате Ансельме? — поцікавився я, коли останній сувій було прочитано. Італієць довго мовчав, потім знизав плечима:

— Один мій зануда-вчитель… Я не маю на увазі вас, отче Гільйоме…

— Інший зануда, — з розумінням кивнув я.

— Інший зануда. Він казав, що не такий важливий Гомер, як коментарі до Гомера.

— І які будуть коментарі до Гомера?

Ансельм зважив на руці сувій, поморщився, покотив його по столі, потім спритно впіймав і поклав на місце.

— Оформлено за всіма правилами. Коли в Тулузі або навіть у Римі таке прочитають, підкопатися буде важко. Єпископ не виконав наказ Орсіні й не відправив заарештованих до Тулузи, але він може послатися на те, що діяв у межах своїх повноважень. У крайньому разі йому скажуть: «Ай-ай-ай!».

— Не скажуть, — я ще раз переглянув відповідний розділ справи. — Монсеньйор Орсіні не давав письмового наказу. Брат Умберто передав його усно, а поки прийшло підтвердження… Та я не чую коментарів до Гомера.

Ансельм клацнув пальцями:

— Отче Гільйоме, вам не здається, що монсеньйор де Лоз трохи перестарався? Якщо справу закрито, навіщо нацьковувати на нас де Гарая? Чи не логічно прийняти нас із усіма почестями, напоїти, нагодувати й вручити ці сувої?

— А чому прибрали брата Умберто? — посміхнувся я. — Можу додати коментарів, брате Ансельме. Якби все було закінчено, Його Преосвященство не поїхав би до Фуа на неіснуюче свято. Ми приїхали пізно, але щось ще вони не встигли сховати. Отже…

— Їдемо до Артигата, — зрозумів Ансельм.

— Так! Завтра ж.

…Достойний брат Жеанар довго вмовляв нас зупинитися в єпископському будинку, але я розсудив, що не варто зловживати такою гостинністю. Місцевий заїджий двір теж не викликав довіри, але П’єр, покрутившись у Пам’є, поки ми з Ансельмом вивчали справу, домовився з господарем одного будинку, порожнього і на околиці. Будинок цей не мав даху, натомість зберіг міцні двері з потужним засувом.

— Я все дивитися, — повідомив нормандець, коли ми, повечерявши в найближчій харчевні, стали влаштовуватися на ніч. — Я все слухати… Слухав.

— І як тобі басконська? — поцікавився Ансельм.

П’єр хитро всміхнувся:

— А нічого! «Те, що було в таємниці, все написано на пиці…»

Я зітхнув і з докором поглянув на Ансельма. Той відвів погляд.

— І що ж там написано, брате Петре?

— Ну… — нормандець зам’явся. — Єпископ велика тварюка є.

— Брате Петре! — скрикнув я. — Не беріть кепського прикладу з брата Ансельма! Шануйте отців наших духовних!

П’єр зітхнув.

— Єпископ… Як у тій пісеньці, брате Ансельме? «Хто в них у судилищі справу захищає, той одну лиш істину хай запам’ятає: Хочеш справу виграти — гроші викладай-но. Немає справедливості, як грошей немає».

Воістину, успіхи в латині були очевидні.

Хто б міг сподіватися ще рік тому, що П’єр, котрий насилу відмінював «армо, арме…», без помилок цитуватиме Вальтера із Шатильона! Я знов поглянув на Ансельма, але той вдав, що вивчає один із сувоїв.

— Живе він із жінка, — вів далі заохочений успіхом П’єр. — Тобто, з жінкою. Вона є його служниця. Живе він із чоловік. Він є…

— Брате Петре! — я зітхнув. — Досить!

— Але ж ви запитували, отче Гільйоме! — здивувався нормандець. — Я дізнаватися… дізнавався. А господарство він вести не вміти… Не вміє. Усе віддавати на відкуп братові Жеанару.

— Та яке тут господарство? — здивувався Ансельм. — Пустища, вівці брудні…

— Не скажи, брате Ансельме! Земля отут є. Пасовиська отут є. Я дивився. Якщо пшеницю сіяти замість проса…

— Як у вас у селі, — ввернув італієць.

— І не як у нас! — схоже, П’єр трохи образився. — Отут земля гарна. Отут пасовиська гарні. Отут щороку ярмарок є…

— Тільки тебе «отут» і бракує, — гмикнув Ансельм, і П’єр справді образився — цього разу не на жарт.

— Мир вам, браття! — втрутився я. — Брате Ансельме, недобре!

Італієць глянув на набуршеного П’єра й розвів руками:

— Ну, вибач, брате Петре! Я це в тому розумінні, що ти б тут лад навів.

— А чого? — буркнув нормандець. — І навів би! Церква б, принаймні, як хлів не стояти… Єпископ…

— З монсеньйором де Лозом усе зрозуміло, — резюмував я. — Втім, надалі, браття, прошу висловлюватися про нього більш шанобливо. Що ви ще чули, брате Петре?

— А недобре отут, — повідомив нормандець і знов набурмосився.

— Як же так? — не втримався Ансельм. — Тут же щороку ярмарок є!

— Люди вночі на вулицю не виходити. Демона бояться. Демон у лісі ходить.

— Що?!

Ми з Ансельмом перезирнулися.

— Великий демон. Як ведмідь, тільки більший. Він людей лякати.

Явно нашого нічного гостя бачили не тільки ми. Так, у Пам’є справді недобре.

— А що кажуть про сеньйора д’Еконсбефа? — раптом запитав Ансельм.

— Нічого не кажуть, — П’єр знизав плечима. — Вони його рідко бачать. Із замку в Пам’є рідко приходять.

Ми з Ансельмом знову перезирнулися. В усіх трьох сувоях, вручених нам Жеанаром де Юром, про д’Еконсбефа не було сказано ані слова — крім того, що шляхетний сеньйор посприяв слідству. Але чим саме, зрозуміти було неможливо. Замок залишався осторонь — немов д’Еконсбеф не мав до цієї справи жодного відношення.

…Я прокинувся серед ночі й одразу побачив Ансельма. Хлопець притулив пальця до губів.

— Ви чутливо спите, отче Гільйоме.

— Звичка, — прошепотів я у відповідь. — Ще з Палестини… Що сталося?

Він знову притулив пальця до губів і поманив мене до дверей. Я озирнувся — достойний брат Петро, похропуючи, мирно спочивав на купі старої соломи, що замінювала нам ложе.

Накинувши рясу, я пішов за італійцем. Коли він поклав руку на засув, я не втримався й показав очима на двері.

— З вами бажає поговорити один… чоловік, — тихо пояснив Ансельм. — Його звати брат Пайс.

Я відзначив про себе рідкісне ім’я, схоже на басконське, й відчув несподівану тривогу.

Брат Пайс… Цікаво, чий він брат?

Я поглянув на Ансельма — хлопчина був серйозний. Отже, щось таки сталося. Щось важливе.

За дверима було темно. Я роззирнувся й, нічого не помітивши, хотів погукати Ансельма, та раптом почув тихе:

— Мир вам, брате Гільйоме!

Хтось нечутно підійшов ззаду. Напевно, він стояв за дверима — старий прийом для тих, хто чекає в засідці.

— Тут є лава, — вів далі невідомий. — Зробіть два кроки вбік.

Я скорився.

— Зараз ми присядемо й поговоримо, брате Гільйоме. Ви можете обіцяти, що не будете намагатися мене роздивитись?

— Обіцяю.

Краєм ока я вже встиг помітити темну рясу й глибоко насунутий на очі каптур.

Чернець мого зросту й приблизно мого віку — якщо слух не обманював.

Я сів на лаву, мій співрозмовник нечутно опустився поруч.

— Ви — брат Пайс? — поцікавився я. — Клюнієць?

Почувся тихий сміх.

— Так, колись я був клюнійцем… Брате Гільйоме, ви хотіли поговорити з кимось із «чистих»?[28]

Я відчув холод, немов раптово вдарив мороз. На мить стало страшно, але відразу ж страх змінила цікавість.

— Наскільки я розумію, брате Пайсе…

— Я — один зі старших братів графства Тулузького. Сподіваюся, ви повірите мені на слово.

— Повірю, — я похитав головою. — Багато чув про катарів, але не думав, що вони настільки безжальні. «Чисті» — катари.

— Ми? — здається, брат Пайс цього не сподівався. — І це кажете ви — посланець Орсіні?

— Саме я. Ви, брате Пайсе, заради розмови зі мною вирішили пожертвувати братом Ансельмом. Знаєте, це все ж таки жорстоко.

— А-а-а, он ви про що! — «старший брат» помовчав. — Брате Гільйоме, перш, ніж погодитися на цю зустріч, ми постаралися дізнатися про вас якнайбільше. Ви не викажете цього хлопчика. Адже він лише виконав ваше прохання.

Я не відповів. Ансельм — катар! Господи помилуй, але чому?

— До того ж, брат Ансельм — не зовсім наш. Він не приймав просвяти. Інша річ, ми йому віримо. Сподіваюся, ви теж.

Брат із Сен-Дені — катар! Що буде, коли я скажу це на сповіді? Адже я не маю права змовчати…

— Сподіваюся, ви поставитеся до цього спокійно. Тепер про справу, яка вас цікавить. Я прийшов на цю зустріч, щоб повідомити: до того, що діється в окрузі Пам’є, ми не маємо жодного відношення. Ані найменшого! Може, це допоможе вам розібратися — якщо, звісно, у вас є така мета.

— Ви ж сказали, що постаралися дізнатися про мене якнайбільше, — посміхнувся я.

— Саме так. Але ви — посланець Орсіні, а кардинал збирається запалити вогнища по всій Окситанії. Те, що відбувається в Пам’є, — слушний привід.

— Брата Умберто Лючіні прибрали ви? — не втримався я.

— Ні. Зізнатися, руки свербіли, та хтось випередив. Повірте, я кажу правду. У Пам’є «чистих» дуже мало. Люди ще не готові, щоб побачити світло.

— І д’Еконсбеф? Він теж… не готовий?

Брат Пайс відповів не відразу, і я зрозумів, що влучив.

— Сеньйора д’Еконсбефа вигнано з нашого сонму. Так, він був серед нас, але брати відкинули його, тому що він служить Пітьмі.

Слова пролунали серйозно й вагомо, але я не відчепився.

— Якщо дотримуватися вашої логіки, брате Пайсе, то д’Еконсбеф — вірний син Святої Католицької Церкви. Адже саме її ви вважаєте Пітьмою!

— Це так, брате Гільйоме, — почувся короткий смішок. — І дуже шкода, що ви цього ще не зрозуміли. Але д’Еконсбеф — не з ваших. Він — служитель Пітьми, й ми намагаємося триматися від нього якнайдалі. Від нього — і від його проклятого замку.

— А можна уточнити?

Почуте не переконало. Не надто вірю пишномовним словам, за якими часто нічого немає.

— Я сказав достатньо. Не шукайте «чистих» у Пам’є — ми тут ні до чого. Хоча ця справа непокоїть і нас. І не лише тому, що Орсіні й такі, як він, можуть використати її як привід для розправи з невинними…

Брат Пайс замовк, і я раптом зрозумів, що він хвилюється.

— Брате Гільйоме, ви — людина доволі освічена як на ченця. Ви — автор книги про Іринея, ви сперечаєтеся з Петром Ломбардським… Невже ви не бачите, що правда на нашому боці?

— Тобто? — здивувався я. — Що ви маєте на увазі?

— Ви, певна річ, знаєте, що «чисті» бачать у світі два рівновеликі первісні начала — Світло й Пітьму. Все наше життя, вся історія людей — боротьба між цими началами.

— Так стверджували маніхеї, — вставив я, — а також богумилі та інші єретики, прокляті на Соборах.

— Саме так. А ваші католики хіба стверджують щось інше? Хіба Іриней Ліонський не вважав, що у світі відбувається війна з Дияволом? Хіба Петро Ломбардський…

— Заждіть! — я мимохіть поморщився. — Диявол творить зло лише з потурання Господнього для більшого випробування нашої віри.

— Так вважаєте ви, — знову почувся сміх. — А такі, як Орсіні, готові бити в усі дзвони й скликати воїнство.

Я знову поморщився — брат Пайс полюбляє красиві слова.

— Я чув, що дехто в Курії виступає проти Хрестового походу, побоюючись, що Диявол тільки й чекає, щоб вдарити в спину.

Згадалися слова Орсіні: «Є ще одна причина…»

— Схоже, ваш первосвященик невдовзі відкрито закличе до спільної боротьби проти Пітьми. У чому ж різниця? Лише в тому, що ми вважаємо Пітьмою вас.

У чомусь цей катар мав рацію, але визнавати таке не хотілося.

— Борючись із маніхейством, ми самі підхопили заразу, — обережно почав я. — Борючись із марновірствами пастви, ми почали дивитися на світ її очима. Це може стати небезпечним. Але ви робите те саме!

— Ні, — здається, брат Пайс невесело посміхнувся. — Ми намагаємося просвітити людей, відвести їхній погляд від Пітьми. А ви вбиватимете. Уже зараз людей спалюють. Пам’ятаєте, що зробив цей астурієць?[29]

— За що він мусив відповісти, — докинув я.

— Але загиблих це не повернуло. А невдовзі ви закличете хрестоносців, та вже не проти сарацинів, а проти Лангедока або Оверні!

— Ні… — на мить стало страшно. Я уявив собі рідну Овернь — і лихих воїнів месіра Альфреда де Буа, що спалюють села…

— Не вірите? Дай, Боже, щоб я помилявся! Подумайте над моїми словами, брате Гільйоме. І постарайтеся не помилитися, коли будете доповідати монсеньйорові Орсіні. Прощавайте…

Я повернувся, але лава була порожня, немов зі мною говорила примара.

Ансельм не спав, сидячи навпочіпки біля дверей. З моєю появою він підхопився.

— Ви… поговорили, отче Гільйоме?

Я не відповів. Не хотілося починати розмову, яка в коленому разі нічим добрим не скінчиться. Та хлопець не відводив погляду:

— Отче Гільйоме, ви самі хотіли зустрітися з кимось із них.

— За це — дякую, — я подивився на його серйозне обличчя, що відразу ж стало дорослішим, і не витримав:

— Брате Ансельме! Ви — син Святої Католицької Церкви. Як ви могли? Вони… Вони гірші за єретиків. Згадайте, скільки зла принесли в світ маніхеї з їхньою проповіддю! А ці — ще гірші!

— Чому? — тихо запитав він, і я раптом зрозумів, що сперечатися немає сенсу.

— Я — не катар, отче Гільйоме. Але дехто з них мені знайомий, і я бачу, що вони справді чистіші за те, що угніздилося на Латерані.[30] Я хочу розібратися сам… Заради Бога, не починаймо зараз теологічний диспут!

«Заради якого Бога?» — хотів запитати я, але стримався. Настрій і так було зіпсовано.

III

Дзвін було чути здаля. Ми тільки-но встигли вибратися з лісу й піднятися на високий пагорб, звідки виднілися червоні черепичні дахи Артигата, як почули мірний тужливий дзвін. Я перехрестився, й брати відразу ж вчинили так само — дзвін був похоронний.

Невесело зустрічало нас село, про яке й без того відомо мало радісного.

Ми ненадовго зупинилися біля перехрестя, щоб перепочити, перш ніж входити до Артигата. Йшли ми від самого ранку, йшли швидко, нерівними лісовими стежками, й встигли добряче натомитися. Втім, ми були біля мети. Залишалося зовсім трохи — спуститися з пагорба.

Я вже хотів іти далі, аж раптом до мірних ударів дзвона приєднався інший звук — гучний тупіт копит. Я озирнувся — кілька вершників мчали клуса, виїхавши з далекого лісу, куди вела одна з доріг. Їх було троє, і їхали вони напевно не з Пам’є. Ми з Ансельмом перезирнулися.

— Дорога на північ, — зауважив італієць. — Десь там замок д’Еконсбефа.

Я кивнув, вирішивши зачекати, поки вершники порівняються із нами. Брат Петро насупив брови й узяв «ґирлиґу» зручніше.

Вершники були вже близько. Перший — явно сеньйор, у дорогому каптані й високому капелюсі з пером, на чистокровному сірому в яблуках скакуні. За ним, на конях простіших, слуги. Ні панцира, ні зброї я не помітив.

Нас побачили. Перший із вершників щось сказав одному зі слуг, пришпорив свого сірого в яблуках і за хвилину хвацько осадив скакуна за кілька кроків від перехрестя.

— Мир вам, святі отці!

Перше враження не зрадило — незнайомець був явно не з віланів чи городян. Так триматися в сідлі вміє лише той, хто сів на коня ще змалечку. Багатий, гаптований пояс, кинджал у позолочених піхвах, перстень із червоним каменем на тонкій сильній руці…

Під’їхали слуги. Пан вправно зіскочив із сідла й, недбало кинувши поводи одному із супровідників, підійшов до мене.

— Благословіть, отче!

Поводився він чемно — набагато чемніше, ніж зазвичай поводяться сеньйори при зустрічі з ченцями. І всім своїм виглядом викликав приязнь — вродливе засмагле обличчя, коротка чорна борідка, яскраві виразні очі.

Йому було за тридцять, але здавався незнайомець значно молодшим.

Я благословив його й вирішив, що треба назватися.

— Брат Гільйом? — на засмаглому обличчі промайнув подив. — Брат Гільйом із Сен-Дені? Пробачте, я маю честь розмовляти з графом де Ту з Оверні? То це ви налякали до смерті нашого єпископа?

— У такому разі ви — сеньйор д’Еконсбеф, сину мій, — зауважив я, вирішивши також виявити певну здогадливість.

— Молодший, — усміхнувся він. — Домінік д’Еконсбеф, до ваших послуг, графе.

— Тут немає графа, — нагадав я. — Перед вами смиренний брат Гільйом, а це брати П’єр і Ансельм.

Д’Еконсбеф окинув оком промовисту фігуру нормандця, який спирався на «ґирлиту», знов усміхнувся й кивнув. На Ансельма він подивився набагато уважніше й теж кивнув, але вже без усмішки.

— Схоже, звістки в цьому окрузі розносять птахи, — мимохідь зауважив я, коли знайомство відбулося.

— А-а-аІ — зрозумів він. — А ви як думали? Народу в нас мало, кожен подорожанин — уже привід для розмови. А тут троє бенедиктинців приходять просто додому до монсеньйора, доводять мало не до непритомності цього пройдисвіта де Юра…

— І єпископа, — нагадав я.

— Так. Тиждень тому він одержав листа й відразу ж поїхав геть. Монсеньйор, звісно, не квапився ділитися новинами, але Пам’є — містечко маленьке. Вже наступного дня всі знали, що Його Високопреосвященство Орсіні відряджає до нас високорозумного брата Гільйома із Сен-Дені, котрий колись хоробро рубав мечем біля Аскалона й Мосула…

Монсеньйора де Лоза було завчасу попереджено. Втім, про щось таке я здогадувався.

— То ви теж на похорон, отче Гільйоме?

— На похорон? — я мимоволі озирнувся в бік села, звідки, як і раніше, долинав дзвін.

— На жаль, привід для візиту не найвеселіший. Утім, ви її не знали.

— Кого? — я раптом відчув тривогу.

— Як-то — кого? — д’Еконсбеф знизав плечима. — Хіба — вам не повідомили? Два дні тому померла Жанна де Гарр.

— Що?! — вирвалося в мене, й одразу ж почувся короткий злий смішок — сміявся Ансельм.

— На жаль, — повторив д’Еконсбеф. — Сумний випадок. Треба поквапитися, бо спізнимося. Прецінь…

Він обернувся до одного зі слуг:

— Жане! Жени просто на цвинтар і скажи, щоб без мене не закопували. Пішов!

Мене пересмикнуло — в тоні сеньйора найменше відчувалася повага до померлої.

Д’Еконсбеф знаком звелів другому слузі зійти з коня й, кивнувши нам, став спускатися з пагорба.

— Мені пізно повідомили, — вів далі він, трохи скривившись. — Тутешні вілани доволі дурні… Шкода сердешну, адже я її непогано знав. Вона служила в нас і була досить старанною. Батько хотів видати її заміж за одного з псарів, та цей дурень — її батько, — волів узяти в зяті де Пуаньяка. Що з цього вийшло — самі знаєте.

— Як вона померла?

— Погано, — д’Еконсбеф знову скривився. — Після всіх цих неприємностей бідолашна була трохи не при собі, часто втікала до лісу. Пішла й цього разу… Шукати стали лише надвечір. Коли знайшли — впізнали тільки по волоссю й сукні.

— Вовки? — запитав я перше, що спало на думку.

Д’Еконсбеф похитав головою:

— Зараз літо, отче Гільйоме. Та й вовків тут мало. Ведмідь! В останній рік їх стало дуже багато — спустилися з Піренеїв. Щоправда, біля Артигата вони траплялися рідко, та Жанні не пощастило. Кажуть, череп повністю розбитий, з тіла вирвано шматки…

Мене знов пересмикнуло від його тону.

— Спочатку дурень-староста грішив на розбійників, але потім оглянули місце, побачили сліди. Ведмідь! Причому, кажуть, величезний.

— Ведмідь… — повторив я й глянув на Аносельма, який мовчазно крокував поряд. Відповіддю була похмура посмішка. Перекладати не було потреби. Хлопець не вірив у такий збіг: із усіх жителів села не пощастило саме безталанній Жанні — причому саме перед нашим приїздом.

— Здогадуюся, про що ви думаєте, брате Ансельме, — мій співрозмовник виявився досить спостережливим. — Та в монсеньйора де Лоза немає ручного ведмедя. Залишається вірити в Суд Божий.

…Про це ми вже чули, причому зовсім недавно. Суд Божий відбувся над удовою де Піо. Тепер настала Жаннина черга.

На цвинтарі ми застали десятків зо два селян, які оточили щойно викопану могилу.

Проста дерев’яна труна, вже забита, стояла на невеличкому підвищенні. Я помітив дещо дивне — зазвичай на похорон сходиться все село. Тут було явно не так.

До нас уже поспішали двоє — літній огрядний селянин, який поквапився низько вклонитися д’Еконсбефу, та священик, побачивши якого я трохи розгубився, бо вперше бачив католицького священика з великою сивою бородою. Бородатих попів я часто зустрічав у Палестині, але це були схизмати, з яких ми дружно посміювалися. Імовірно, тут, на кордоні з Басконією, звичаї інші.

Священика звали отець Жеак. Він виявився настоятелем тутешньої церкви, єдиної в Артигаті. Літній селянин був старостою, його імені я не розчув. Ми прийшли вчасно — труну саме збиралися опускати в могилу.

Наша поява не викликала запитань. Я помітив кілька пильних поглядів, кинутих у наш бік, але не здивувався — чужинці в цих місцях справді бували рідко. Здивувало інше — ні в кого на обличчі я не побачив сліз.

Як правило, на сільському похороні плачуть, навіть коли ховають самотніх бабів, яких ніхто не любив. Серед тих, хто стояв біля могили, я помітив високого широкоплечого парубка, котрий тримав за руку маленького хлопчика років чотирьох. Арман де Пуаньяк і Пелегрен — чоловік і син. Обличчя хлопчика здавалося переляканим і розгубленим, а Пуаньяк-старший насилу міг приховати таке несподіване в такому місці відчуття полегкості.

Ми підійшли до труни. Натовп, не зронивши ні звуку, потіснився. Кілька хвилин ми стояли мовчки, й раптом різко пролунали слова д’Еконсбефа:

— Відкрийте!

Один із селян у старому, обсипаному грудочками землі одязі, вочевидь гробар, почав щось говорити басконською, але староста, підскочивши, підвищив голос, і той кивнув своїм підручним. Принесли сокиру, й віко з рипінням відкрилося. Я перехрестився та підійшов ближче.

Перше, що я побачив, — пасмо чорного волосся, що вибилося з-під хустини. Більше нічого помітити не зміг — на обличчя й груди було накинуто біле полотно.

— Зніміть! — д’Еконсбеф махнув рукавичкою.

Гробар перелякано глянув на сеньйора, але підкорився.

Біле полотно впало на землю.

— О Господи!

П’єр, котрий шумно дихав у мене над вухом, відсахнувся, Ансельм закусив губу, а я насилу зміг стриматися, щоб не заплющити очі. Лише д’Еконсбеф залишився незворушним і хіба що трохи зблід.

Обличчя не було. Страшне криваве місиво, яке вже встигло почорніти, скидалося на шматок завітреного м’яса. Крізь розідрану плоть випирали білі кістки розтрощеного черепа. Страшні порізи тяглися до шиї…

П’єр неголосно читав молитву, губи Ансельма теж ворушилися, але беззвучно, а мені молитва не йшла на думку. Сталося лихо. Ми знову спізнилися, й та, через яку ми поспішали до Артигата, вже не мала потреби у виправданні, не боялася кари. І це лихо не було випадковістю — Жанну вбили.

Все це здавалося занадто очевидним, але була ще одна деталь — невеличка, зовсім дрібна. І я ніяк не міг збагнути — що саме тут не так…

Згадався опис, складений допитливим братом Умберто. Жанна де Гарр, зросту середнього, плечі досить широкі, стегна завузькі, кисті рук невеликі, лицем миловида… Так, усе збігалося, наскільки можна було зрозуміти, розглядаючи задубілий труп. Крім обличчя, звісно… Миловида, по всьому обличчю ластовиння, яке часто зустрічається в рудих…

На мить здалося, що мене зраджує пам’ять. Перед очима було страшне криваве місиво, біла хустина — й чорний локон!

— Брате Ансельме, — стиха заговорив я латиною. — Пригадайте, яке в неї було волосся?

— Усе збігається, — у такій само манері, трохи співуче, відповів італієць. — Руде…

Збоку могло видатися, що ми молимося, і я подумав, що це доволі схоже на блюзнірство.

— Погляньте, брате мій, ще раз.

— Руде. Пов’язка заважає, але одне пасмо…

Я помітив, що селяни й священик уже дивляться на нас і поквапився перехреститися. Ансельм вчинив так само.

Руде! Ансельм бачить руде пасмо. Я заплющив очі, знову розплющив — пасмо була чорним.

— Брате Петре!

Шумне дихання в мене над вухом на мить стихло, нарешті пролунало:

— Вона руда є… Руде пасмо бачу.

Виявляється, нормандець усе чув. Отже, залишалося вірити або ж своїм очам, або ж молодим очам тверезих і недурних хлопців.

Починалося щось безглузде, дивне…

Починалося? Перед очима з’явилася залита сонцем площа, мармурові щаблі архієпископського палацу й страшна побита людина в ланцюгах, яку тримають ловчі.

Я обережно торкнувся плеча Ансельма, потім взяв П’єра за руку.

— Дивіться, брати. Дивіться — і мовчіть.

Я зачекав трохи й забрав руки. П’єр здивовано видихнув:

— Була рудий, стала чорний. Потім — знову рудий!

— Так, — голос Ансельма звучав спокійно. — Підтверджую, отче Гільйоме.

— Ви готові заприсягтися в цьому на суді?

— Так, отче, — твердо відповіли обоє.

Я полегшено зітхнув. Нам трьом повірять.

А головне, я остаточно повірив собі.

— Отже, вона… — шепнув Ансельм, але я похитав головою, і він замовк.

Д’Еконсбеф кивнув гробарям, і на мертве тіло знову лягла біла тканина. Глухо стукнуло віко, вдарив молоток, забиваючи цвяхи.

Я відійшов назад і, нарешті, знайшов у собі сили прочитати відхідну.

…Коли над могилою виріс нерівний горбок рудуватої землі, люди стали поволі розходитися. Д’Еконсбеф затримався біля невеличкої групи селян, поміж яких я помітив Армана де Пуаньяка із сином. Решта, ймовірно, були родичами Жанни. Трохи поговоривши, сеньйор недбалим жестом зняв із пояса гаманець і передав Арману, після чого поплескав маленького Пелегрена по щоці й рушив до нас.

— Дурні вілани! — по його вродливому обличчю ковзнула презирлива гримаса. — Уявляєте, їм зовсім її не шкода! Здається, вони навіть раді, що Жанни не стало. Менше неприємностей.

Його тон знов — уже вкотре — викликав неприємне відчуття, але я чув, що в чомусь цей недурний сеньйор має рацію. Схоже, за загиблою не надто сумували.

— І до того ж втовкмачили собі в голови, що її покарав Бог. От недоумки!

Ми з Ансельмом перезирнулися — слова д’Еконсбефа пролунали дивно. Чорнобородий не був обурений — він радів.

— Виявляється, вже весь Артигат торочить, що бідолаху погубив демон. Блукає, бачте, округою ведмідь-перевертень і душить гарних дівчат! Треба сказати отцю Жеаку — ці вілани стали надто марновірними.

Ми знову перезирнулися. Щиросердий П’єр роззявив був рота, та Ансельм вчасно смикнув його за рукав ряси.

— Ну, мені вже час, — сеньйор кинув швидкий погляд у бік свіжої могили. — Моя вам порада — не кажіть, що вас надіслав папський легат. Тутешнє бидло просто не знає, хто це. Скажіть, що вас надіслав єпископ — цього буде досить. До речі, я вже звелів старості допомагати вам. Сказав, що інакше забороню рубати ліс у наших володіннях.

Залишалося подякувати, але д’Еконсбеф лише махнув рукавичкою:

— Пусте, отці! Як я розумію, ви маєте намір відвідати наш замок?

— Імовірно, — обережно погодився я. — У нас можуть виникнути деякі запитання.

— Звісно! Ми — я й батько — будемо дуже раді… Брате Петре, ви, якщо я не помиляюся, з Нормандії?

— Т-так, — від несподіванки П’єр здригнувся.

— Ну звичайно! — по засмаглому обличчю сеньйора ковзнула усмішка, цього разу найдоброзичливіша. — Нормандську вимову ні з чим не переплутаєш. До того ж такі молодці можуть вирости тільки на землі вікінгів!

П’єр зніяковів, але я зрозумів, що він дуже втішений.

— Отче Ансельме! Отче Гільйоме! — тепер його обличчя стало серйозним. — Радий буду бачити вас у себе вдома. Отче Гільйоме, мій батько воював у Святій Землі, вам буде про що з ним поговорити. До зустрічі!

Д’Еконсбеф махнув рукавичкою слугам, вправно скочив на коня, й за хвилину тупіт копит завмер удалині.

— Півень! — з несподіваною злістю прокоментував Ансельм.

— Він ввічливий! — одразу ж заперечив П’єр і, помовчавши, додав. — Не те, що ти! Ти, напевно, у свій замок ченців далі порога не пускати!

— А такі, як ти, на ченців спускають собак! — очі італійця зло блиснули. — Недарма кажуть: «Якого роду мужик? — Віслючого!».

— Брати! — поквапився втрутитись я. — Побійтеся Бога! Ви ж на цвинтарі!

П’єр і Ансельм обмінялися промовистими поглядами, але більше не зронили ані слова.

Ми вийшли за ворота, де на нас уже чекали староста й бородатий отець Жеак. Я жестом попросив їх зачекати й повернувся до своїх підопічних:

— Брате Ансельме! Брате Петре! Сподіваюся, нічого такого від вас я більше не почую. Ви — брати. Поміж синів Сен-Дені немає ні сеньйорів, ні віланів. А вам має бути соромно, брате Ансельме! Брат Петро в монастирі вже понад десять років. А ви!..

Не люблю підвищувати голос, але іноді доводиться. Здається, італієць зрозумів. На смаглявому обличчі позначилася явна ніяковість.

— Брате Петре! Я…

Він поморщився, і, нарешті, вичавив:

— Вибач! Мені, слово честі… соромно.

— Та чого там! — добряга-нормандець махнув ручиськом. — Це я перший задиратися почав!

— Ну, а якщо ми потрапимо до мого замку, брате Петре, то передусім зайдемо до винного погреба, а потім я подарую тобі палицю вдвічі більшу за твою і зроблю управителем.

П’єр посміхнувся:

— Ага! А коли ти приходити до мене в село, ми спочатку випити пшеничного вина, а потім зайдемо до моєї куми…

Я вчасно вставив «кгм», і нормандець, зніяковівши, замовк. Здається, мир було відновлено.

— А тепер, брати, — резюмував я, — час до справи. Про те, що бачили, — мовчіть. І нехай допоможе нам Господь!

IV

Я запалив кілька поганеньких лоєвих свічок, позичених в отця Жеака, й потер стомлені за день очі. На жаль, настій, який зазвичай допомагав у таких випадках, залишився в моїй келії в Сен-Дені. Ансельм, свіжий і бадьорий, водив етилом по восковій табличці, закінчуючи чернетку допиту. Попрацювали ми сумлінно — за два дні вдалося опитати практично всіх, хто мав відношення до Жанни де Гарр і до дивних подій, які відбувалися в Артигаті. Таких набралося кілька десятків, починаючи від Армана де Пуаньяка й старих де Гарр і закінчуючи сусідами та просто цікавими. На щастя, ми не вели офіційною розслідування й могли не фіксувати кожне свідчення. Втім, записів все одно набралося кілька сувоїв і ще близько півдюжини табличок, позичених у того ж таки отця Жеака.

— Стомився, — повідомив я, вирішивши, що про справу покійної де Гарр я сьогодні не скажу більш ані слова. — Цікаво, де зараз брат Петро?

Нормандця, погано знайомого з латинською грамотою, я першого ж дня відпустив блукати Артигатом, що він із великою старанністю й виконував.

— Удень бачив його біля церкви, — відгукнувся Ансельм, відкладаючи табличку.

— Це добре…

— Він розмовляв з однією духовною дочкою. Досить милою.

— А це — недобре, — розсудив я. — Особливо недобре, брате Ансельме, що ви не змогли зберегти це в таємниці від мене.

— А мене вчили, що доносити — перший обов’язок ченця, — гмикнув італієць. — До того ж, вигляд у брата Петра був цілком благочестивий, і дивився він не на її рум’яні щічки, а на носки власних черевиків, як і належить брату-бенедиктинцю.

Я насилу втримався, щоб не пожбурити в Ансельма сувоєм. Поганець взяв за правило глумитися — і дарма, якби тільки з мене, смиренного брата.

— Я теж стомився, — італієць взявся масажувати кисть. — У цій халупі навіть удень темно. Як вони живуть у таких норах?

Будинок, що його виділив нам староста, зовсім не вважався в Артигаті норою, проте, в Ансельма була своя думка з цього приводу.

— А ще більше, отче Гільйоме, мене втомили ці вілани. З тим же успіхом ми могли розпитувати їхніх овець!

— Менше гордині, месіре білокрилий лелеко, — не витримав я. — Вони — такі самі створіння Господні…

— Яких створив Творець п’ятого дня,[31] — кивнув Ансельм.

— Брате мій, — зітхнув я. — Сподіваюся, ви мали на увазі овець.

Хлопець помилявся. Точніше, мав рацію лише частково. Мешканці Артигата не поспішали бути з нами відвертими. Проте річ, звісно ж, не в їхніх розумових здібностях, на що натякав пихатий італієць. Я розумів цих людей — слідство тяглося кілька місяців і вони вже стомилися відповідати на нескінченні розпитування. Втім, іншого я і не сподівався. Не здивувало й те, що свідчення майже дослівно збігалися з тим, що я знайшов у сувоях, переданих вікарієм. Жителі Артигата були помірковані. Щоправда, я мав змогу ставити ті запитання, які слідство чомусь обходило…

— Час уже братові Петру повернутися, — зауважив Ансельм. — Бо без вечері залишимося.

— Брате мій, — ласкаво всміхнувся я. — Вечерю сьогодні приготуєте ви. Казанок стоїть біля дверей, можу також показати, де тут піч.

— Як? — обурився він. — Я ж учора…

— Смиренність, смиренність, брате мій! Інакше нам доведеться вкушати сухарі, окропляючи їх слізьми каяття.

Ансельм стиха вимовив щось досить виразне на «ланго сі» і поплентався за казанком. Я вдав, ніби не почув, вирішивши, що вранці пошлю його рубати дрова.

Поки Ансельм з похмурим виглядом чистив овочі, я ще раз переглянув свої нотатки.

Так, нам постаралися не сказати нічого нового. Але навіть коли повторюєш свою розповідь із точністю до слова, однаково спливає щось несподіване.

— А ви помітили, отче Гільйоме, як вони намагаються нічого не говорити про д’Еконсбефа? — раптом запитав Ансельм, кидаючи в казанок величезну цибулину.

— Помітив, — погодився я. — Але, їй Богу, давайте не зараз!

Італієць кивнув і подався по воду. Я вирішив, що був уже достатньо суворий і взявся розводити вогонь. Невдовзі казанок був поставлений на пічку, і я зайнявся хлібом.

Харчі нам видавав староста. На жаль, окрім овочів і м’яса, в Артигаті нічого не було.

Риба, про яку писав сумлінний брат Умберто, в останні тижні чомусь завзято не бажала потрапляти в сіті. Ласувати м’ясом щодня ми не могли, а тому обмежувалися овочевою юшкою, яка встигла за два дні смертельно набриднути. Втім, ми теж явно набридли місцевим вівчарям. Вони, певна річ, не обурювалися, але зрозуміти їхні почуття було легко.

— Кого вони так бояться? — не витримав я. — Єпископа? Д’Еконсбефа?

— А може, вони просто бояться, — знизав плечима італієць. — Ці селяни ненавидять усіх — і всіх бояться, від священика до вартового.

— І не без підстав, брате Ансельме. Гаразд… — Я зрозумів, що поговорити таки доведеться. — Поки триває творення юшки…

— А хтось комусь колись докоряв богохульством, — докинув італієць.

— Дрова, — зітхнув я. — Той стос, що біля порогу, і другий — біля хліва… Отож поки триває тво… кгм… поки юшка вариться, давай-но подумаємо, що ми дізналися нового.

— Те, що в труні лежить не Жанна де Гарр. Отже, це була справді самозванка. І вдова де Піо, як не дивно, справді відьма.

— Із приводу першого згоден, — кивнув я. — Це — не Жанна де Гарр, і підміна відбулася саме тоді, коли якась дівиця прийшла в Артигат під виглядом зниклої дочки достойного поселянина Санксі де Гарра.

— Якась чорнокоса, — уточнив Ансельм.

— Якась чорнокоса. А з приводу відьми… Брате Ансельме, ми, здається, з тобою обидва не надто віримо у відьом!

— Як і написано в каноні «Єпископи».

— Так. Але якщо вони й існують… Над самозванкою багато разів здійснювалися церковні таїнства, вона сповідалася, причащалася, над нею було проведено обряд очищення… Поганої ж ви думки про нашу Святу Католицьку Церкву! Якась сільська відьма виявилася сильнішою за церковні таїнства.

— Але не сильнішою за доброчесного отця Гільйома із Сен-Дені.

Я поглянув на хлопця — він був серйозний.

— Не знаю, — чесно зізнався я. — Не знаю і пояснити не можу. Оберегів не ношу, квіти папороті не збираю й інколи пропускаю як всеношні, так і утрені. До того ж, вкушаю м’ясо. Іноді.

— Святих у рідні не було? — безневинно поцікавився Ансельм.

— Не було. Брате Ансельме, а якщо серйозно?

— Серйозно? — італієць знизав плечима. — Якщо серйозно, то прислухаємося до поради Секста Емпірика й утримаємося від судження. Приймемо як даність — вам вдалося побачити те, що недоступне іншим.

Мені так і кортіло розповісти, що сталося біля палацу архієпископа Тулузького, але щось стримувало. Нехай Ансельм поки думає, що це — якась випадковість.

— Тепер друге, — вів далі він. — Ввічливий сеньйор д’Еконсбеф кепкував з марновірних віланів. Проте, ми цього демона мали щастя бачити на власні очі.

Я кивнув.

— Отже, логічно припустити, що й того разу цей демон виконував наказ тих, кому не до вподоби наш приїзд. Коли чесно, раніше я думав інакше…

Згадався дивний, нервовий сміх, меч у його руці… «Він по мене!»

— У єпископа Пам’є немає ручного ведмедя, — нагадав я слова д’Еконсбефа. — Натомість у когось є ручний демон.

— Котрий, одначе, злякався вас… Або вашого хреста, — замислено промовив Ансельм.

— Або молитов брата Петра, що настільки ж логічно. Ну, а з приводу того, що нам розповіли?

Італієць задумався:

— Ну… Усі підтверджують, що після свого повернення Жанна поводилася дивно, перестала спілкуватися з подругами, не любила згадувати минуле… Але ми вже знаємо, в чому річ.

— Так, — погодився я. — Знаємо. І тепер, брате Ансельме, мене цікавить не чорнокоса самозванка, а сестра Цецилія з Мілана.

Упіймавши здивований погляд Ансельма, я спробував сформулювати те, що вже давно спадало на думку.

— Якщо вірити матеріалам слідства, погляд жителів Пам’є скаламутила вдова де Піо, й вони визнали сестру Цецилію за справжню Жанну. Ця ж підступна вдова скаламутила розум самої сестри Цецилії. Але згадайте, брате Ансельме! Сестра Цецилія до Артигата не приїздила. У Пам’є були батьки Жанни, де Пуаньяк і кілька сусідів. З усіма ними ми зустрічалися. І що вони нам сказали?

— Те саме, що й на слідстві, — знизав плечима Ансельм.

— Не зовсім. Я навіть дещо записав. Усі — точніше, майже всі — говорили, що сестра Цецилія справді схожа на Жанну, якою та була до заміжжя. Після народження дитини жінки часто змінюються, а сестра Цецилія нагадувала їм колишню де Гарр. Нагадувала! Руде волосся, ластовиння… Єдиною людиною, що відразу ж упізнала сестру Цецилію, був…

— Де Пуаньяк, — кивнув італієць. — Тому сестрі Цецилії й повірили. Адже хто, як не він мав знати! Чоловік — тобто в цьому випадку колишній наречений — підтвердив, а решта сказали, що схожа.

— Так. Цікаво, правда? Пізніше де Пуаньяк від своїх свідчень відмовився, пояснивши, звісно, усе це відьминими підступами. Але тоді ж він її впізнав! Причому єдиний! Батько Жанни сумнівався, мати теж, а він…

— Здається, юшка готова, — замислено промовив Ансельм. — І бачить Святий Бенедикт, я не маю наміру чекати на брата Петра…

Подумавши, я розсудив, що він має рацію.

Наш нормандець цього вечора гуляв зайве довго. Ми дістали ложки й уже збиралися з молитвою взятися до нашої скромної трапези, як за дверима почулися кроки. Зарипіли незмазані завіси.

— А чого? Уже вечеряти? — П’єр здивовано подивився на казанок, потім на нас і зітхнув. — А я думати…

— Ти, брате Петре, не думати, — Ансельм зачерпнув юшку, скуштував і гмикнув. — Могло бути й гірше… Ти, брате Петре, йди дрова рубати. Щоб більше не спізнюватися.

— Брате Ансельме, не позбавляйте себе задоволення, — заперечив я. — Дровами займетеся самі, а брат Петро зараз прочитає нам «Вірую» — вголос і без помилок.

Нормандець зітхнув і скорився. Втім, «Вірую» він знав тепер твердо, й незабаром ми щодуху працювали ложками. Та, дивна річ, П’єр майже не їв і взагалі вигляд мав якийсь дивний. Нарешті, коли в казанку залишалася ще половина, він відклав ложку вбік.

— Брате Петре, щось сталося? — стривожився я.

— Ну… — нормандець почухав потилицю. — Я ходив… Я розмовляв…

— Басконською, — не втримався Ансельм.

— Та по-всякому… Слухати… Вони мені спочатку не вірити… не вірили. Боялися. Вони чужинців бояться. Але я про село з ними говорити, про овець говорити…

Ансельм гмикнув, а я схвально кивнув.

Звісно, хитрість брата Петра в рогожі, але… теж нічого.

— Вони Жанну шкодувати. Хлоп’я шкодувати. Де Пуаньяка лаяти. Сильно лаяти. Він винуватий, вважати.

— Брате Петре! — не витримав я. — Уважніше!

— Вони… вважають… його… винуватим, — зосередився він. — Удову Піо не дуже лають. Я був, де її дім стояти.

Ми з Ансельмом теж ходили на попелище. Борці з поганню спалили не лише будинок, але й усі двірські будівлі, й навіть паркан. У центрі величезної чорної плями височів грубо збитий хрест.

— Демона бояться. Вони його бачити… бачили. Такого, як ми бачили. У горах ходить. У лісі ходить. Біля села ходить.

— Давно? — поцікавився Ансельм.

П’єр замислився:

— Я запитувати. Відповідати так: давно демони тут жили собі. Потім зникли. А років… двадцять… Ні, більше… У той рік, коли велика сарана бути, він знову з’явився. Спершу маленький. Потім вирости…

— Уперше чую, щоб демони росли, — Ансельм здивовано похитав головою. — Хоча, повинні ж вони колись бути, кгм, демонятами?

Важко сказати, чи говорив він серйозно.

Мене зацікавило інше.

— Сарана… Чекайте! Ми тоді були в Аскалоні, до нас приїхав один священик з Кастилії… Двадцять два роки тому!

— Ого! — Ансельм теж збагнув. — У той рік, коли до Артигата приїхав Санксі де Гарр і…

— …І д’Еконсбеф. Напевне, панотець нашого знайомого, одержав Пам’є в ленне володіння тоді ж, — закінчив я. — Отже, одного й того самого року в окрузі з’являються селянин з Басконії, сеньйор і демон…

— Малолітній демон, — уточнив італієць. — Який ріс-ріс, виріс і почав бешкетувати.

Я відклав ложку — їсти перехотілося. Брат Петро, сам того не бажаючи, схопив головне.

Слідство, так само, як і зниклий брат Умберто, припустилося тієї самої помилки — вело розслідування від зникнення Жанни де Гарр.

А ця історія почалася значно раніше — із приїзду до Артигата її батька. А може, навіть ще раніше. Удова де Піо заявила, що багато років служила д’Еконсбефу. Де? Коли? У будь-якому разі, не тут.

— Отче Гільйоме!

Я відірвався від роздумів і подивився на П’єра не без подиву — настільки в нормандця був незвичайний вигляд.

— Отче Гільйоме, нам треба виходити… Нам треба поговорити.

Його обличчя сіпнулося, і я раптом зрозумів, що П’єр мені підморгує. Точніше, намагається. Багато ж чого мало б статися, щоб П’єр почав підморгувати! Тому я не став сперечатися, і ми з нормандцем вийшли на двір.

Там було темно — ніч у цих місцях настає швидко. П’єр озирнувся, потім ще раз і поманив мене до хліва.

— Я ходити… — зашепотів він. — Я гуляти… Я вівці дивитися… Я в ліс заходити, де люди демона…

— Бачили, — поквапливо вставив я. — Бачили, брате Петре.

— Бачили. І там я зустріти… Зустрів…

— Демона? — цьому б я не надто здивувався, але нормандець помотав головою й показав на двері хліва.

— Він що, там?

П’єр не встиг відповісти. Старі розсохлі двері зарипіли, й із темряви з’явився хтось дуже знайомий у плащі до п’ят і насунутому на вухо капелюсі.

— Добрий вечір, отче Гільйоме! — Анжела всміхнулася й співчутливо подивилася на П’єра, котрий поквапився опустити очі долу. — Отець Петро, напевно, волів би зустріти нашого нічного знайомого.

— Тепер ви не брат Октавій, — констатував я.

— Так. І цей плащ разом із капелюхом я теж, на жаль, украла, але в опудала, що трохи пом’якшує мою провину.

— Це я вкрав, — зітхнувши, зізнався нормандець. — Брат Октавій… Тобто юниця Анжела…

— …Була без плаща, — бадьоро закінчила дівчина. — На мені було трико, у якому я й утекла. Отче Гільйоме, я переночую тут у хліві?

— Я приносити юниці Анжелі юшку, — заявив П’єр. — Я їй залишати…

Ось чим пояснюється відсутність апетиту в парубка!

— Брате Петре! — зітхнув я. — По-перше, не піднімайте своїх грішних очей від черевиків. По-друге, ходіть-но в дім. По-третє, не спіткніться. Боюся, перед сном вам доведеться добряче вивчити «Світильник».

Я простежив за тим, як пригнічений нормандець чимчикує по книгу Гонорія Августодунського, котра так припала йому до смаку, та повернувся до Анжели.

— Дочко моя…

— У мене не було іншої ради, отче Гільйоме, — цього разу в її голосі не було й тіні сміху. — Там, куди я прийшла, мене зустріли погано. Дуже погано… В мене немає жодного мідяка, я не дуже знаю ці місця. Ви одного разу вже допомогли мені…

Я задумався. Схоже, дочка Тіно Жонглера вважає мене дуже добрим. Дуже добрим і не дуже розумним.

— Я дам тобі трохи грошей, дочко моя. Цієї ночі можеш залишитися тут, а вранці…

— Ні! — вигукнула вона. — Отче Гільйоме, я не знаю, куди йти!

Вона не знає, куди йти! Однак тієї пам’ятної ночі, після зустрічі з нашим волохатим приятелем, вона пішла — явно непогано знаючи дорогу. Потім настільки ж безпомилково опинилася в Артигаті й зустріла П’єра. Чи це теж випадковість?

— Гаразд, завтра подумаємо, — я визирнув надвір. Почувся стукіт — хтось грюкнув дверима будинку. Я подумки пом’янув царя Давида й усю смиренність його, вирішивши, що завтра ж не на жарт візьмуся до виховання моїх підопічних.

Як відомо, дорогу до пекла вимощено подібними намірами.

V

Уночі мені знову наснилася пустеля, та цього разу сонце було в зеніті, над барханами плавав сизий, хисткий серпанок, а я мчав на своєму вірному Попелі, наздоганяючи воїнів у строкатих чалмах, котрі втікали в сум’яті. На душі було легко й спокійно.

Я знову молодий, у моїй руці — батьківський меч, позаду мчать воїни в білих плащах з малиновими хрестами, а вдома чекають Інесса й наш малюк. Чекають із перемогою — гвардія атабека втікає, і зараз головне — не дати їм сховатися за стінами Мосула. їхні коні стомилися, копита грузнуть у піску, ще трохи — і ми наздоженемо боягузів…

Раптом усе змінюється. Вершники в чалмах рвучко повертають. Полуденне сонце виблискує на піднятих до зеніту клинках.

Звучить знайоме: «Ільялла-а-а!» Вони не втікали — вони лише виманювали нас якнайдалі від табору.

Ну, що ж…

Ми пришпорюємо коней. «Овернь і де Ту!» — горлаю я щосили, й мій клич підхоплюють воїни в білих плащах. У вуха вдаряє кінське іржання, брязкання клинків — ми зітнулися, й одразу ж усе зникає, крім блиску кривих шабель. Я ухиляюся, рубаю навідліг, знову ухиляюся, хтось падає з коня, знову чується: «Ільялла-а-а!», і раптом в очі вдаряє сліпуче золото. Атабек усе ж таки знайшов мене, й на його хлоп’ячому обличчі я бачу насмішку. Мерзотник сміється з мене.

Ні, він регоче, і я чую його зухвалий гортанний голос:

— Де Ту! Ти програв мені три партії в шахи. Подивимося, як ти втікатимеш! Кажуть, у твого Попела на задній бабці біла пляма. Зараз я її побачу!

Усе це правда — про Попела, а головне, я справді програв йому три партії поспіль, і цей хлопчисько сміє знущатися з мене, лицаря, посвяченого в Храмі Гробу Господнього!

Я мовчки посміхаюся у відповідь, зручніше перехоплюючи руків’я батьківського меча. Зараз я розрубаю його позолочений шолом і вжену сміх глибоко в його сарацинську горлянку. Я підводжу очі — й меч завмирає в руці. Імадеддін зник. Замість нього я бачу іншого хлопця— в тому самому багатому панцирі, в тому самому шоломі. Обличчя незнайоме й, водночас, дуже схоже па когось, добре мені відомого. Рука опускає меча. Хлопчина дивиться на мене знайомими — дуже знайомими — очима, і я розумію…

Я розумію, що прокинувся в цілковитій тиші. Ансельм спить тихо, але хропіння достойного брата Петра чути здаля. Перш ніж підвестися, якусь мить я лежав, дослухаючись. У домі порожньо. Це підтвердила свічка, яку я насилу знайшов на столі. Отже, гідні брати вирішили скористатися сном свого суворого наставника. Як саме, я вже здогадався.

Двері хліва виявилися відчиненими, і я відразу ж почув чийсь голос. Першої миті я ніяк не міг збагнути, але потім зрозумів.

Брат Ансельм! Але говорив він — точніше читав — не звичною м’якою латиною, а бездоганною «ланг д’ок», трохи ґрасируючи й налягаючи, як це роблять провансальці, на звук «а»:

— На глоді листя у саду тремтить, де донна з другом ловлять кожну мить: от-от ріжок вже перший засурмить! На жаль, світанок, ти занадто поспішив…

— Коли б то ніч Господь навіки дав, — відразу ж вступив дзвінкий Анжелин голос. — І любий мій мене не полишав. І страж забув свій ранішній сигнал. На жаль, світанок, ти занадто поспішив…

Підслуховувати, хай хоч що там каже поганець Ансельм, гріх, та шкода ж переривати таке. Тим часом дівчина замовкла, й знову почувся голос італійця:

— Красуня мила й чарівлива, любов’ю ніжною розцвіла, чому ж тоді їй так тужливо? На жаль, світанок, ти занадто поспішив!

Мовчання… Я вирішив, що час наводити лад, але тут знову заговорив Ансельм, цього разу звичною латиною:

— Ця альба не з найкращих, та ви добре читали, дочко моя.

— Ви теж, отче, — тепер у голосі Анжели чулося глузування. — Ви б цілком могли виступати разом із жонглерами.

— Ну, звісно! Бачиш, брате Петре, до чого ми дожили? Шляхетні альби читають голодранці на площах!

— А вам не здається, отче, що ви мене ображаєте? — цього разу дівчина не жартувала.

— Я вже казав якось: ви дуже гарна, донно, — настільки ж серйозно відповів італієць. — Ваш голос чистий і благозвучний, самі ви смілива й відважна. Але ви — жонглерка. Я не суддя вам, та якщо б мав право судити…

— То відіслали б мене в монастир до Страшного Суду!

— Брате! Дочко моя! — почувся розгублений П’єрів голос. — Ну що ви сварити!

Я подумки закликав на допомогу Святого Бенедикта й переступив поріг. Вогонь свічки зробив таємне очевидним: порожній казанок посередині, три постаті — дві в білих плащах, одна — в темному. Анжелине обличчя все ще зберігало сліди образи, Ансельм здавався незворушним, а нормандець — трохи зляканим.

— Мир вам, діти мої, — зітхнув я. — Зараз відлучити вас від Святої Католицької Церкви чи трохи згодом?

— І повергнути в геєну вогненну, — сумно відгукнувся П’єр. — Де бути волання, крики й скрегіт зубам…

— Зубів, — я похитав головою. — Ви безнадійний, брате Петре! Отже, не чую благання про пощаду.

— Пощадіть, отче Гільйоме! — відразу ж забубонів П’єр. — Бо не робити я нічого грішного, а лише відносити цій юниці вечерю, щоб не померти їй від голоду.

— Пощадіть, великодушний отче! — у тон йому заґуґнявив Ансельм. — Бо прийшов я до хліва цього, щоб не залишати брата Петра наодинці з юницею, як і велить статут Святого Бенедикта. І не запалювали ми вогню, щоб не бачити її лику, — як, знову ж, наказує наш статут!

— А мене й щадити не треба, — доволі нахабно зауважила юниця. — Якщо ченцям не можна спілкуватися з дівицями, то дівицям спілкуватися із ченцями ніхто не забороняє.

— Відлучу, — вирішив я. — Відторгну негідні члени від тіла церковного…

— …Як паршивих овець від череди, — підхопив Ансельм. — А що, отче Гільйоме, ви можете.

Я присів поруч із П’єром, який мовчазно сопів, укотре прикидаючи, як би на моєму місці вчинив Святий Бенедикт. Нічого путнього на думку не спадало.

— А розмови ми вели безневинні, — вів далі нахаба Ансельм, — навіть душеспасенні, позаяк говорили про переваги любові духовної над любов’ю плотською. І як приклад згубності останньої, читали альбу, яку ви, отче Гільйоме, напевно, чули, стоячи за дверима.

— Ага, — підхопив нормандець. — Ми цеє… душекорисно розмовляти!

— Геть! — не витримав я. — Бігцем! І дивіться — кого спіймаю, їй-Богу, придушу!

Братів ніби вітром здуло. Анжела всміхнулася й, наче нічого й не сталося, сказала добраніч.

…Брат Петро вже щосили похропував. Я відкликав Ансельма вбік і кивнув на ослін.

Італієць знизав плечима:

— Не треба, отче Гільйоме. Зараз ви скажете, що я — людина ще молода, а в моєму віці мирські спокуси особливо згубні. І що я не повинен потурати не тільки своїм слабкостям, але й слабкостям таких смиренних братів, як наш брат Петро. І що читання віршів про любов — недостойне заняття для брата-бенедиктинця…

— Ну-ну, — вставив я, — продовжуй.

— Продовжую, — Ансельм помовчав мить. — А якщо серйозно, то я справді не хотів відпускати брата Петра самого до цієї юниці. І не тому, що вони могли віддатися блуду просто в стійлі…

— Посоромтеся, брате! — не витримав я.

— Соромлюся… Я побоювався іншого. Знаєте, про що вона почала розпитувати, не встигнувши навіть скуштувати юшки?

Він замовк, зважуючи, який справить ефект, та я зрозумів, що знаю відповідь.

— Про справу Жанни де Гарр.

— Так! Її дуже цікавило, що ми тут робимо, — прикидатися ця юниця не надто вміє, їй, певна річ, відомо, навіщо ми прийшли до Артигата.

— І вона сама опинилася тут не випадково.

— Звісно ж! І зустріла першим саме смиренного брата Петра. Сподіваюся, він не встиг їй розповісти чогось важливого. Довелося заговорити про трубадурів і альби… Яка вона все ж таки паскуда!

— Брате Ансельме! — не витримав я.

— А як це ще можна назвати? Вона просить допомоги, просить захисту, а сама…

— Вивідачка, — підказав я. — Так, схоже на те… Знаєш, брате Ансельме, ти зараз чомусь нагадав мені Його Високопреосвященство Джованні Орсіні. Він такий само гарячий.

Хлопця пересмикнуло. Обличчя спотворила гримаса, губи скривилися:

— Ні! Тобто… Чому?

— Ми з ним були знайомі заочно, але мене відразу ж вразили його нерозважливість і безапеляційність. Адже він, як на мене, не така вже й лиха людина — бувають кардинали й гірші. Та коли його понесе… Знаєш, брате Ансельме, Сен-Дені навчив мене багато чого, зокрема й ставити себе на місце іншого — навіть лютого ворога. Ти вважаєш цю дівчину вивідачкою, котра їсть наш хліб і зраджує нас. А хтось, імовірно, вважає нас вивідачами, які прийшли відбирати жертви для вогнища. Може, Анжела думає, що обманює катів.

— Але ж ви…

— Я? Я — ні. Та й ти, здається, не прагнеш підкладати хмизу. Але нас послав Його Високопреосвященство, а його саме понесло… Що про нас думають ці селяни? Ким нас вважає д’Еконсбеф? І, до речі, «чисті» брати теж.

Після моєї зустрічі з братом Пайсом ми жодного разу не говорили з Ансельмом про катарів. Я все не наважувався — й, напевно, даремно.

— «Чисті» брати, — поволі проказав Ансельм, — добре знають, хто такий отець Гільйом. Вони читали його книгу. Вони стежать за його суперечкою з монсеньйором Орсіні й отцем Петром Ломбардським. Вони знають, що він не збирається підкладати хмизу. Вони готові допомогти, але не знають — як. Справа де Гарр для них — така ж загадка.

— Про що я вже чув від поважного брата Пайса, — кивнув я. — У кожному разі, не судімо суворо… Правда, це не означає, що ми зобов’язані розповідати Анжелі про наші успіхи…

— …І невдачі, — Ансельм задумався. — Тоді… Отче Гільйоме, ми не говорили братові Петру про наші висновки. Не говорімо й надалі.

Погано. Дуже погано! Гіршого немає, ніж коли брати починають підозрювати один одного. У зрадництві, у дурості — все одно.

— Брате Ансельме! Хочу повідомити вам, що знаю брата Петра багато років. Більше того, вірю йому. Можу навіть сказати, що в будь-який момент довірю йому своє життя…

— Я теж, — Ансельм залишався незворушним. — Ви довірите йому своє життя, але не дасте читати Абеляра. Адже ви знаєте, у мене в келії зберігається Абеляр! Вам, напевне, доповіли, й отцю Сугерію теж. Але мені його читати можна. Чому?

— Тому, що ти розумний хлопчик, брате Ансельме.

— Нехай так, — «хлопчика» він проковтнув напрочуд спокійно. — Але уявляю, що буде, коли Абеляра почне читати брат Петро!

Я теж уявив, і мені стало недобре.

— Справа Жанни де Гарр — не просто історія про сільську відьму й зниклу дівчину.

У чомусь хлопець мав рацію. І поки я сам не розібрався, братові Петру краще не знати деяких деталей. Анжелі — тим паче.

— Тоді завтра йому знов доведеться вивчати місцевих овець, — вирішив я. — І нехай не спокусить його одна зовсім не смиренна вівця, що приблудилася до нашої череди. Ми ж, брате Ансельме, спрямуємо свої стопи туди, де нам слід було б побувати ще першого ж дня.

— У церкву? — з явно недоречною насмішкою поцікавився італієць.

— Ні. У дім Санксі де Гарра.

VI

Я зовсім не знаю басконської. Це погано й досить незручно, оскільки Санксі де Гарр так і не вивчив як слід «ланг д’ок». Щоправда, його гідна дружина була з Артигата, але в нашій присутності вона намагалася не зронити зайвого слова. А господар, маючи свою хитрість у рогожі, ніби навмисно говорив такою дикою сумішшю місцевої говірки з басконською, що доводилося повсякчас перепитувати. Втім, навіть якби він знав латину, навряд чи ми могли б розраховувати на особливу відвертість.

Ми троє — господар, Ансельм і я — сиділи за великим, чисто вискобленим столом, господиня стояла неподалік, у кутку бекало ягня, й усе це виглядало досить ідилічно.

Проте лише виглядало. Де Гарр — міцний ще чоловік з рудуватою бородою й темними, жвавими очима, тільки й чекав моменту, щоб попрощатися з непроханими гістьми.

…Ні, він більше нічого не може сказати. Так, звичайно, останнім часом його нещасна дочка поводилася трохи дивно, але все це через ту божевільну черницю, прости її Господи! Так, звичайно, проклята відьма теж винна, і горіти їй у пеклі! Так, із удовою де Піо вони справді сперечалися через Косий Клин…

Басконець твердо тримав оборону. Цікаво, чи знав він, що поруч із ним усі ці роки була не його дочка? Звісно, вона жила із чоловіком, але вони напевно зустрічалися щодня.

Та про таке не запитаєш, і я перевів розмову зовсім на інше.

Санксі де Гарр був здивований. Більш того, був готовий спалахнути й обуритися.

Такі запитання, на його думку, зовсім зайві й до справи не мають жодного відношення.

…Так, він приїхав до Артигата двадцять два роки тому, саме після великої навали сарани. Ні, не здалеку. Він виріс неподалік, у Лабруа, й справжнє його прізвисько Дагарр.

Ні, з Лабруа він виїхав ще хлопчиком — пішов у море, плавав з рибалками. Де? Та скрізь, аж до Тунісу, нехай покарає Господь його безбожного султана. А переїхав тому, що посварився з родичами через майно, а вони підкупили суд. Чому до Артигата? Та так вийшло, переїхав і переїхав!

Залишалося поставити запитання, що цікавило мене вже давно. Відповідь була швидкою і чіткою. Ні, з сеньйором д’Еконсбефом, ні зі старшим, ні тим паче з молодшим, до переїзду він не був знайомий. А Жанну, вічна їй пам’ять, взяли до замку за рекомендацією старости — за ґречність і працьовитість.

Ні, не нинішнього, а дядечка П’єра. Ні, з дядечком П’єром поговорити не можна, позаяк він, царство йому небесне, уже рік, як помер…

Час було йти — цього дня я збирався зайти ще до де Пуаньяка, — але щось затримувало в цьому непривітному домі. Ще не знаючи, чого шукаю, я попросив показати Жаннині речі. Так, усі, які залишилися. Звичайно, вони в чоловіка, але, може, щось збереглося й тут? Одяг? Звичайно. Прикраси? Тим паче!

Похмурий господар стиха поговорив про щось із дружиною, та принесла величезний мідний ключ і довго порпалася у замку скрині, що стояла біля вікна. Я терпляче чекав.

Ансельм, про щось задумавшись, дивився вбік. Раптом по його обличчю ковзнула усмішка.

— Він не баск!

Ансельм говорив грецькою. Я не встиг навіть здивуватися, як італієць знову посміхнувся й ледь помітно кивнув у бік господаря:

— Рудий! Рудих у Басконії мало.

Думка була проста й очевидна, але я все ж таки засумнівався:

— Туди могли переїхати його предки.

Італієць постукав пальцем по столі й хитнув головою:

— Басконську він знає, але це не його рідна мова. Зустрічаються слова…

Наш діалог був перерваний господарем, котрий запросив підійти ближче. Нам було продемонстровано сукню, ще одну сукню, фартух, черевики, ще одні черевики — маленькі, дитячі. Усе, що залишилося…

Я кивнув, швидко оглянувши речі, які колись носила маленька Жанна. Звичайний селянський одяг.

— А чому перешита? — несподівано запитав Ансельм.

Я подумки похвалив хлопця, вилаявши себе за неуважність. Так, одяг перешивали, сукню звужували. Для кого? Адже це Жаннин одяг?

Подружжя де Гарр перезирнулося, Бертранда щось буркнула чоловікові, той зітхнув, знизав плечима й неохоче погодився.

Так, одяг перешитий. Його перешивали для їхньої молодшої дочки — Рози де Гарр, Жанниної сестри. Так зазвичай роблять, адже вони люди небагаті…

Он воно як! Кілька місяців триває слідство, списано цілі манускрипти, справою зацікавився Рим, а ніхто навіть не спромігся дізнатися, що в родині де Гаррів є ще одна дочка — Роза де Гарр, котра носила ті самі сукні й ті самі черевики!

Господар знову знизав плечима, пояснивши, що бідолашна Роза до справи не має жодного відношення, тож про неї і мови не було. А не має відношення, позаяк померла чотири роки тому, коли їй було всього чотирнадцять. Так, Господь тяжко карає їхню нещасну родину, тому що більше дітей у них нема.

З будинку ми вийшли мовчки й присіли на лаву, що стояла неподалік від воріт. Вулиця, як це зазвичай буває вдень, здавалося зовсім порожньою, лише здаля долинали гучні голоси. На це ми не звернули уваги, як пізніше з’ясувалося — даремно.

— Роза де Гарр, — замислено проказав Ансельм. — Чому про неї жодного разу ніде не згадали?

— Роза Дагарр, — уточнив я. — Цікаво, вона була теж рудою? Рудою басконкою?

— Згадав! — раптом скинувся Ансельм. — Ну звичайно! Отче Гільйоме, згадайте брата Христофора. Він дуже дивно розтягує голосні!

— І говорить замість «уї» — «ує», — кивнув я.

— Хіба ви не помітили? — обличчя італійця пашіло від збудження. — Цей Санксі говорить точнісінько так само! Якщо не звертати уваги на його басконські слівця…

Зробити це було не дуже просто, але я все ж таки спробував. Так, хлопчик правду каже! Я й сам мав би здогадатися — мову Санксі де Гарра насилу можна було зрозуміти з тієї простої причини, що на половину басконських слів припадає чверть слів «ланг д’ок», а ще чверть… «ланг д’уї»! Проте не звичною мені говіркою, що зустрічається в Іль-де-Франсі, а саме тією, якою розмовляє наш достойний побратим — отець Христофор!

— Отець Христофор прийшов у Сен-Дені десять років тому, — я не квапився, бажаючи продовжити задоволення від нашого невеличкого відкриття. — Він прийняв сан в обителі Святого Боніфація неподалік від Ванна…

— Бретань! — Ансельм клацнув пальцями. — Санксі де Гарр із Бретані! Тепер зрозуміло, чому він рудий.

— Але він жив у Басконії, брате Ансельме. Впевнений, що в нього справді є родичі в Лабруа. Він, певна річ, сказав правду про свої плавання.

— Певна річ! Це легко перевірити — Лабруа поруч, — нетерпляче перебив італієць. — Але він щось приховує! Інакше навіщо йому видавати себе за басконця? І ця Роза…

Напевно, ми б ще довго обмінювалися враженнями, аж раптом крики посилилися, дико заверещала жінка й відразу ж ударив дзвін.

Артигат зустрічав нас похоронним дзвоном, тепер же на дзвіниці били на сполох.

Я підхопився, роззираючись навсібіч у пошуках диму — зазвичай на сполох б’ють при пожежі. Але черепичні дахи села виглядали цілком безтурботно. Отже, щось інше.

— А ось і брат Петро! — Ансельм гмикнув, показуючи в бік будинків, які стояли неподалік від лісу.

Достойний нормандець поспішав, плутаючись у довгій рясі. За всі роки в Сен-Дені я ще жодного разу не бачив, щоб П’єр поспішав — навіть на обід. Залишалося здивуватись і зачекати, щоб наш побратим роз’яснив усе сам.

Підбігши до лави, П’єр насилу зупинився, здійнявши цілу хмару куряви, потім змахнув рукою:

— Демон! На узліссі! Страшний!

Я знов озирнувся. Дзвін гримів, вулицею вже бігли мешканці славної громади Артигата, озброєні кілками й палицями.

— Хоробрі вілани! — пробурмотів Ансельм, підводячись. — На кшталт наших тосканців.

— Отець Жеак брати хреста, — повідомив П’єр. — Брати святу воду…

— Ну, тримайся, зла сило! — італієць потягнувся. — Отче Гільйоме, чи не піти й нам?

Я кивнув, і ми швидко рушили до узлісся. Там уже зібрався натовп, посеред якого був відважний отець Жеак з великим мідним хрестом у руці. Побачивши нас, він явно зрадів і махнув рукою, закликаючи на військову раду.

Як відразу ж з’ясувалося, демона виявив хлопчак, який шукав у лісі горіхів. Шибеник здійняв дикий лемент і кинувся навтьоки. Діставши від батьків кілька важких потиличників, він усе ж таки вмовив їх зайти до лісу, після чого кричали вже вчотирьох — він, його молодша сестра й батько з матір’ю.

Потім закричали й сусіди, що підбігли, хтось покликав священика, котрий і оголосив хрестовий похід.

Я припустив, що від криків і, звісно ж, дзвона, демон найпевніше вже втік або взагалі розчинився на місці, та мене запевнили, що проклята погань не збирається нікуди йти, зайнявши надійну позицію за найближчими деревами.

— Гаразд, — вирішив я. — Піду подивлюся.

Отець Жеак і П’єр відразу ж запропонували скласти мені компанію, нормандець із більшим запалом, бородань же — явно з меншим. Але я згадав ніч на галявині, пазуристу лапу, яка зламала меча, немов тріску, й велів усім залишатися на місцях. Хоробрі дурні небезпечні — насамперед для самих себе.

…Я чекав, що мій кошлатий знайомець ховається за першим же деревом, але в лісі було тихо. Пройшовши трохи вглиб, я мимоволі зупинився, почуваючись не найкращим чином. На що я сподівався? На кипарисовий хрест, який зупинив нелюда тієї ночі? Або…

Або на щось інше, що я почав відчувати в собі після подій біля архієпископського палацу?

Поруч хруснула гілка. Я рвучко обернувся, рука смикнулася до пояса, де колись — дуже давно — був пристібнутий меч. І відразу ж насилу стримався, щоб не згрішити, висловившись рідною овернською говіркою.

— Отче Гільйоме! Що сталося?

Анжела стояла під високим деревом, тримаючи в руках шапку, наповнену горіхами.

Плащ, знятий з опудала, виглядав на ній доволі безглуздо. У такому вбранні, та ще й з обстриженою головою, жонглерка навіть більше нагадувала хлопчика, ніж у чернечій рясі. Худий незграбний хлопчисько з переляканими очима…

— Ви даремно залишили свій притулок, дочко моя, — тихо, щоб не накликати кошлатого гостя, почав я. — Зараз тут буде все село.

— Горіхи… — дівчина подивилася вгору, на дерево, біля якого стояла. Це справді був горіх, причому гігантський.

— Горіхи, — повторив я. — Один юний слідопит теж пішов по горіхи й зустрів демона.

— Демона?

— Так, дочко моя. Худий такий демон у краденому плащі й із дуже симпатичною мармизкою, якого я б із задоволенням насмикав за вуха.

Анжела почервоніла до кінчиків щойно згаданих вух.

— Я… Я зараз піду! Я непомітно…

— Стій тут! — тепер уже було не до жартів. — Наш нічний гість, здається, вирішив відвідати Артигат. Дійшло?

— Але… Цей…

Здається, дійшло. Я кивнув їй, показуючи, що краще сховатися за деревом і, вже не озираючись, пішов далі. Ліс здавався порожнім, навіть птахи замовкли, лише десь позаду чулися голоси переляканих мешканців Артигата. Ще крок, ще… Раптом я завмер — позаду почувся легкий шурхіт. Здається, о мисливець дістався до дичини. Щоправда, важко визначити, хто з нас хто.

Я повільно озирнувся. Серце кевкнуло — мій кошлатий знайомець був поруч. При світлі дня він справді скидався на ведмедя — величезний звір, вкритий чорною шерстю з рудуватими підпалинами. Тільки голова була не ведмежа, не по-звіриному дивилися великі круглі очі, та й не на кожному ведмеді можна побачити багатий, гаптований золотом пояс із фігурною пряжкою у формі Фенікса!

Десь хвилину ми дивилися один на одного, не рухаючись. Нелюд був за два кроки, і йому нічого не було варто дістати мене величезною лапою із кривими чорними пазурами.

Але він не рухався, й у темних очах читалося таке знайоме мені почуття. Знайоме — тому що я відчував те саме — страх. Ми обидва боялися. Я — удару пазуристої лапи, він…

— Ну що? — звук власного голосу трохи підбадьорив. — Із зустріччю?

У відповідь почулося неголосне бурчання.

Чудовисько покрутило страшною вухатою головою й раптом почало повільно відступати. Я посміхнувся й поклав руку на груди, де висів батьківський хрест. І тут сталося несподіване — нелюд загарчав, відступив на крок, і в його лапі — чи руці? — опинився дивний предмет. Дві невеличкі рівні гілки, грубо сплетені уривком мотузки. Зброя? Але чудовисько не нападало. Воно відступало, тримаючи цей дивний виріб перед собою, немов щит. Оберіг? Але ці дві безглузді палички схожі… Я відчув, що ноги починають приростати до землі.

Хрест! Перевертень захищався від мене хрестом!

— З’ясуймо! — я відійшов трохи назад, відчуваючи, що починаю божеволіти. — Я — брат-бенедиктинець, я — вірний син Церкви…

Нелюд нахилив голову, вслуховуючись у мою мову, і раптом рикнув. Лапа із хрестом метнулася в мій бік, потім чудовисько вдарило себе по грудях і вказало на мене. Дивний, безглуздий жест — волохата лапа торкнулася чола, потім лівого плеча…

— Ти це облиш!

Дотепер ніхто ще не захищався від мене хрестом. Стало незатишно. Я вважаю його перевертнем, а він — мене…

Лапа простяглася до мене. Я, нарешті, зрозумів — чудовисько вказувало на мої груди.

— Хрест, — кивнув я. — А чого ти чекав?

Вухата голова гойднулася з боку в бік — чудовисько розуміло. Розуміло — і хотіло щось пояснити.

— Ось що, — стомлено промовив я. — Іди звідси, гаразд? Людей налякав, мене в спокусу вводиш… Іди, га?

Гарчання — цього разу зле й ображене.

Лапа знову вказала на мене, темні очі недобре блиснули. Легкий шурхіт, хруст потривожених гілок — і нелюд зник. Я озирнувся — навколо було порожньо, тільки на траві лежали дві гілки, сплетені мотузкою.

…На півдорозі назад я зустрів ціле військо, ведене отцем Жеаком. Поруч із бородатим священиком крокував похмурий П’єр, тримаючи в руках величезну палицю, напевно, щойно виламану на узліссі. Ансельм тримався трохи позаду, на його обличчі грала бридлива, трохи поблажлива посмішка. Моя поява викликала радісний крик. Хоробрі жителі Артигата палали бажанням розквитатися із супостатом і довго не могли повірити, що небезпека минула. Нарешті отець Жеак прочитав вдячну молитву, й селяни почали розходитися. Ми троє, не кваплячись, пішли слідом, у ар’єргарді.

— Навіщо без мене ходити? — обурювався нормандець. — Я молитву згадати! Я ікону брати… брав… взяв…

Я скоса глянув на палицю, що виявилася чи не вдвічі більшою за його «ґирлиту», але змовчав.

— Даремно ви, — підтримав його Ансельм. — Я думав, ви просто вирішили подивитися…

Відповідати не хотілося, розповідати — тим паче. Нелюд захищається хрестом… І ще одне ніяк не виходило з голови — Анжела із шапкою, наповненою горіхами. Що їй тут робити? Знову збіг?

Хвилювання вляглося несподівано швидко. Селяни розійшлися в своїх справах, ніхто навіть не подякував, окрім отця Жеака, котрий запросив мене на вечірню службу. Я чемно відмовився — настрій був явно невідповідний. Крім того, багато чого ще треба було зробити.

По обіді я послав П’єра до Армана де Пуаньяка, щоб попросити молодого вдівця затриматися вдома. Час було поговорити з чоловіком Жанни де Гарр. У мене з’явилися запитання — багато запитань.

Ансельм спробував розпитати мене про зустріч із демоном, але я не захотів говорити.

Італієць похитав головою:

— Дивний демон… Цікаво, до кого він приходив?

— Що? — вразився я.

— Інакше не виходить, — Ансельм знизав плечима. — Якщо його й справді послано на погибель Артигата, то не ховався б він у лісі. А те, що він прийшов удень, свідчить…

— …про поспіх, — закінчив я. — Залишається дізнатися, чим усе це скінчиться.

Дізналися ми навіть раніше, ніж думалося. З’явився збентежений і трохи навіть розгублений П’єр, повідомив, що Арман де Пуаньяк утік. Утік при першій звістці про появу демона, захопивши із собою плаща, нову шапку й усі гроші, які були в домі. Маленький Пелегрен із плачем шукав батька, до пошуків підключилися сусіди, але з кожною хвилиною ставало все зрозуміліше — чоловік Жанни де Гарр не повернеться. Демон приходив не даремно…

Я збагнув, що спізнився. З Пуаньяком слід було говорити відразу та якомога суворіше, але в нашу першу зустріч я лише придивлявся. Отже, Жаннин чоловік виявився тямущим. Я пом’янув царя Давида й усю смиренність його, та подався до отця Жеака.

Бородань був не надто відвертим, та я тицьнув йому під носа сувій, отриманий від Орсіні. Священик здався, і я, нарешті, зміг ставити запитання. Отець Жеак зітхав, смикав бороду й знехотя відповідав.

Так, він знав Жанну змалечку, саме йому вона сповідалася — адже в селі немає іншого священика. Певна річ, він звернув увагу, що після повернення Жанна стала іншою. Ні, він не може підтвердити, що це була не вона.

Точніше, не має права.

Я зрозумів — таємниця сповіді. Та, що зайняла Жаннине місце, теж ходила на сповідь.

Навіть якщо вона брехала, священик, звісно, зрозумів, що перед ним — інша людина.

Отже, він не має права підтвердити, що з де Пуаньяком обвінчалася самозванка, але може згадати деякі дрібниці. Наприклад, дівчина, повернувшись до Артигата, поводилася в церкві спочатку досить дивно, ніби раніше ніколи тут не бувала. Але ж Жанна мала славу ревної парафіянки. Й хрестилася вона трохи інакше — це легко було помітити. Так, він сповістив про це єпископа, коли приїздив до Пам’є. Ні, він точно не впевнений, адже всім властиво помилятися, але про свої спостереження, звичайно ж, доповів суду. Так, йому звеліли мовчати, тому що монсеньйор Арно де Лоз хотів уникнути непотрібних чуток.

Отця Жеака пристрахали, й він мовчав. Утім, тепер мене цікавило зовсім інше.

Слідство завзято займалося самою Жанною, але ж був ще її достойний чоловік…

Тепер отець Жеак насилу вичавлював із себе фразу за фразою. Так, ходили чутки, буцімто Арман був заручений. Чутки ходили, але він може лише повідомити, що офіційного оголошення не було. Ні в Артигаті, ні в сусідніх селах. Так, історія дуже погана, але більшого сказати він не має права.

Залишалося з’ясувати ще одне, й отець Жеак неохоче задовольнив мою цікавість.

Так, він бачив сестру Цецилію. Звісно, вона схожа на Жанну. Важко сказати, наскільки.

Вона була в ризі, до того ж, голову закривав каптур — вона зняла його лише на хвилину.

Певна річ, за три роки людина може змінитися… Ні, ні, де Пуаиьяку видніше, адже він упізнав її! Так, він, звісно ж, потім відмовився, але ж це все підступи…

Бородань брехав — тепер це вже не викликало сумнівів. Я зрозумів, що розпитувати далі немає сенсу. А так хотілося дізнатися більше й про Пуаньяка, й про вдову де Піо, й про сеньйора д’Еконсбефа, й, звісно ж, про Санксі де Гарра. Але отець Жеак брехав — брехав і боявся. Більше мені тут робити нічого. Поки що, принаймні…

Увечері я відвідав будинок Армана де Пуаньяка. Пелегрена повели до себе сусіди, тож я міг уважно оглянути кожен кут, кожну річ. І насамперед, звісно, Жаннині речі. Не можна сказати, що огляд нічого не дав. Деякі сукні були не просто перешиті, а трохи вкорочені. Жанна могла перешивати одяг, але вкорочувати власні сукні не мало сенсу.

Це лише підтверджувало те, що мені й так відомо. На гребені я виявив кілька жіночих волосин — чорних, як те пасмо, що вибивалося з-під хустини.

У невеличкій дерев’яній скриньці я знайшов кілька ниток скляного намиста, мідні обручки, срібну нагрудну іконку — звичайні прикраси селянок. Із запізнілим жалем згадалося, що в будинку де Гаррів теж були якісь прикраси, до яких у мене не дійшли руки. Я подумав, що треба знову зазирнути до старого Санксі, й отут на дні скриньки помітив щось невеличке, кругле, схоже на оберіг. Я підніс свічку ближче — так, оберіг досить грубої роботи. Очевидно, отець Жеак не надто запопадливий у викритті марновірств перед своєю паствою. На лицьовому боці маленького диска сплелися змійки — подібне мені вже доводилося зустрічати. А на зворотньому…

Спочатку я не повірив — настільки це здалося несподіваним. Дивні знаки, що йдуть зокола, не схожі ні на латину, ні на грецьку.

Дерґські письмена! Незвичайний оберіг для молодої селянки! Але відразу ж згадалося — кам’яна пластинка з будинку вдови де Піо. «Гріхи дерґів»! Удова казала, що служила в д’Еконсбефа. Але ж і Жанна…

Я взяв оберіг із собою, вирішивши ще раз порівняти знаки з тими, які перемалював брат Умберто. Диск лежав на дні скриньки, напевне, ним давно не цікавилися. Що ж, і це можна зрозуміти — оберіг належав справжній Жанні, а самозванці був не потрібний і нецікавий — звичайна бронзова дрібничка, про значення якої вона могла просто не знати.

Надворі вже було темно, і я пробирався на подвір’я, намагаючись не шуміти. Брати повинні вже були приготувати вечерю, інакше я влаштую їм цілонічне читання «Світильника»! Раптом я почув тихі голоси. Говорили «ланго сі», й спочатку я просто слухав, як дзвінкий голос Анжели, дочки Тіно Жонглера, змінюється глухуватим голосом смиренного брата Ансельма. На душі відразу стало кепсько. Не люблю підслуховувати, але ж не повертати назад на темну вулицю! Ех, брате Ансельме!..

— Не треба, дочко моя, — італієць говорив спокійно, навіть якось тоскно. — Ми обоє розуміємо, що це…

— Гріх! Ну, звісно, святий отче! — Анжела гірко засміялася. — Послухай, вродливий злий хлопчиську! Адже я не прошу тебе покинути монастир. Я не прошу писати на мою честь канцони…

— Ченці не пишуть канцон.

— Зате ченці не відштовхують духовних дочок!

— Це псевдобрати.

— Що вони з тобою зробили, дурнику? — дівчина зітхнула. — Ну, доторкнися до мене! Чи тобі, сеньйорові, гидко мати справу з простолюдкою? Заспокойся, в такі хвилини навіть найзнатніші сеньйори забувають, хто вони.

— Я не можу забути, донно… — голос хлопця став зовсім тихим. — Я прийняв обітницю… Вибач, мені треба йти.

— Іди! — мені здалося, що я чую плач. — У тебе, напевно, багато гріхів, святий отче! Те, що ти сьогодні відштовхнув мене, — теж гріх. Будь ти проклятий!

— Пробач, дочко моя.

Я кахикнув. Тіні завмерли, потім та, що нижча, — Анжела, — метнулася вбік. Я підійшов ближче.

— Вечеря готова, брате Ансельме?

— Так, отче Гільйоме.

— Ходімо.

Я доторкнувся до його плеча й легенько підштовхнув до порогу. Він не опирався.

— Довго ти ходити по дрова! — проголосив П’єр, побачивши італійця. — Юшка холонути.

— Байдуже, — Ансельм присів на лаву й відвернувся.

— Усе готове, отче Гільйоме! — П’єр поставив на стіл дерев’яну таріль із хлібом. — Сьогодні я сам варити…

— Суп із неозначеною формою дієслова, — в’яло прокоментував італієць і раптом повернувся до мене:

— Отче Гільйоме! В обителі про таке не запитують, тож можете відразу посадити мене за «Світильник»…

— Про що ви хотіли запитати, брате мій? — поцікавився я, жалкуючи, що в присутності щиросердного нормандця нам не вдасться поговорити відверто.

— Адже ви були одружені, отче Гільйоме?

— Брате Ансельме! — відразу ж втрутився П’єр. — Не треба про це! Ти що, не знати?

— Усе гаразд, брате Петре…

У Сен-Дені намагалися не роз’ятрювати старих ран. Про мою історію всі знали — але жодного разу навіть не натякнули, за що я був їм дуже вдячний.

— Усе гаразд, брате Петре, — повторив я. — Так, брате Ансельме, я був одружений. Коли я брав шлюб, мені було майже стільки само, скільки тобі зараз.

— Вибачте, що запитую, але для мене це важливо. Якби ваша дружина й син не загинули, ви б стали ченцем?

— Брате Ансельме! — безнадійним голосом благав П’єр.

Так, про таке зазвичай не запитують. Але якщо запитують, я відповідаю чесно.

— Ні, брате Ансельме. Їхня смерть — не єдина причина, але якби Інесса була жива, я б не став бенедиктинцем.

Дивна річ! Я багато років забороняв собі згадувати колишнє життя — надто боліло, але зараз говорив цілком спокійно, немов розповідав про когось іншого.

— Її звали Лейла, але я називав її Інессою. Їй подобалося це ім’я.

…Це ім’я вона повинна була отримати при хрещенні, але не встигла. Я занадто часто залишав її, поспішаючи в бій в ім’я мого сюзерена, віроломного Балдуїна Єрусалимського.

— Я побачив її в невеличкому селищі біля Мосула. Ми вели переговори з Касимом абу Ірманом. За тиждень до цього він захопив якийсь караван. Інесса була дочкою купця, й він узяв її до свого гарему. Їй було чотирнадцять років… Того дня — точніше, того вечора — ми розмовляли всього кілька хвилин. Я встиг передати їй кинджал і кілька золотих, щоб вона підкупила варту. Вона втекла, і я зустрів її в пустелі.

…Це сталося вдосвіта біля сірої скелі, за якою починалося русло сухої ріки. Саме там вона звеліла чекати. За нею мчала погоня, але наші коні виявилися прудкідшими.

— Так, напевно, не буває, — повільно промовив Ансельм. — Або буває тільки в казці.

— Напевно, — погодився я. — Тепер мені самому це здається казкою… Я здогадуюся, про що ти хочеш запитати, брате Ансельме. Ми знали, що абу Ірман помститься. Я кілька разів пропонував, щоб вона поїхала до Оверні, але Інесса не хотіла розлучатися.

— Вам треба було поїхати! — різко кинув Ансельм.

Його тон здивував, та лише першої миті.

Я зрозумів — італієць порівнює мою історію із чимось своїм, знайомим.

— Я був лицарем, брате Ансельме. На той час я вже зрозумів, що король Балдуїн — не той государ, якому служать із радістю, але я складав присягу. Лицар не може порушити клятву, як чернець не може відступити від обітниці. Моя дружина знала, що загрожує нам. Якось вона сказала, що життя — не надто велика ціна за кілька днів щастя…

— Отже… — хлопець зам’явся. — Ви пішли в монастир не тому, що вважали себе винним…

— Ансельме! — гаркнув П’єр, забувши навіть про «брата».

— Ні. Вона була дружиною лицаря, який захищав священне місто Єрусалим. Ми всі ризикували життям — я, вона, наш син. І лише Господь відає, кому з нас більше пощастило.

Ансельм мовчки кивнув, і по його обличчю пробігла судома. Я вже здогадувався, що мучить хлопця. Але що міг зробити молодий італієць? Хоча в сімнадцять років у монастир ідуть навіть через сварку з коханою. Ідуть — і невдовзі ряса починає здаватися свинцевою.

— Це… Ну… — П’єр явно поспішав перевести розмову на щось інше. — Отче Гільйоме, а чому священикам не можна одружуватися?

— Що?!

Нормандець зніяковів, але здаватися не збирався:

— Чернець — він від миру йти… піти… пішов. Священик у миру жити. У селі жити. Він обітниця не давати… не дає. Раніше священик дружину міг мати… тримати…

Усвідомивши, що дієслова й цього разу його підвели, П’єр замовк. Я поглянув на Ансельма.

— Знаєш, брате Петре, якось я запитав про це в Папи, — найспокійнішим тоном відгукнувся італієць.

— У к-кого? — П’єрові очі покруглішали.

— У Його Святості. Мені тоді було років із десять, і я був дуже цікавий. Старий мене вислухав, примружився й запитав, що я сам про це думаю.

Мені стало цікаво. Схоже, хлопець уже встиг дещо побачити в цьому житті. Мені доводилося розмовляти з Папою, та, звісно ж, не про проблеми целібату.

— Я почав щось говорити про високе призначення, про те, що священик усі сили повинен спрямувати на службу Господу… Не смійтеся, отче Гільйоме, мені було всього десять років. Його Святість лише посміхнувся й назвав мене «ступато бамбіно».

Нормандець слухав з роззявленим ротом.

Ні, Папа помилився — дурним хлопчиком Ансельма називати не варто було. Хлопчик розумний — навіть занадто розумний.

— А потім він мені пояснив, що рішення приймалося насамперед для того, щоб не дробити церковного майна, особливо в сільських парафіях. У будь-якого священика завжди буде куховарка або економка, але їхні діти не є законними й не можуть успадкувати його добро. Так зберігається власність.

Нормандець напружено думав:

— А я чути, що ці… химати можуть женитися.

— Схизмати, — намагаючись не всміхнутися, уточнив я. — Тому вони й схизмати. Втім, в Англії дотепер священики одружуються. Щоправда, зараз до цього взялися…

— Про це є пісенька, — Ансельм кинув на мене лукавий погляд. — Про те, як у Англії дізналися, що священикам не можна мати дружин. Отче Гільйоме, дозволите відтворити? Її написано непоганою латиною.

Я вдав, що глибоко замислився, але заперечувати не став. Здається, поява жонглерової дочки спричинила більший неспокій, ніж я думав.

Я знав цю пісню — вона була в бібліотеці Сен-Дені в збірці, яку не всім давали до рук.

Знав і те, що якби тут не було П’єра, котрого спокушати воістину гріх, я б поговорив із Ансельмом зовсім іначе.

Наскільки я пам’ятав, усього в пісні мало висловитися щонайменше два десятки обурених ієреїв. Раптом уявилося, що четвертим у нашій компанії перебуває сам отець Сугерій, і я мимохіть посміхнувся. Ото добре подумав би про мене наш славний абат! Але він теж розуміє, хоча й не бував на війні, що перед боєм треба дати воїнам розслабитися. Тим, кому зранку йти доглядати знаменитих сенденійських корів, подібне слухати ні до чого. Але завтра я поведу їх не в корівню, не на виноградник і не в монастирський скрипторій.

Двері нечутно відчинилися, й до кімнати ввійшла Анжела. Навіть не поглянувши на Ансельма, вона кивнула мені й сіла поруч із П’єром, змусивши його вже не вперше за вечір зашарітися. Я знову вдав, що нічого особливого не відбувається. Добре, якщо ця дивна дівчина не зникне до ранку. Завтра нам дуже знадобиться провідник.