Оранжеве серце

ДВОБІЙ НА ДНІ ОКЕАНУ

Далеко серед безкраїх вод Атлантики загубився маленький клаптик землі — острів Енергії. Останнім часом до нього було прикуто погляди всіх землян, бо саме тут розмістилася штаб-квартира великих робіт, що велися на дні океану.

Щоранку тисячі монтажників опускались у батисферах під воду, безліч роботів снувало по дну, допомагаючи зводити естакаду, монтувати найрозмаїтіших конструкцій ферми, кріпити понтони…

Роботи-будівельники були вузько спеціалізовані: одні виконували роль вантажників, інші займалися монтажем, а ще інші — електрозварюванням. У зв’язку з цим кожен робот був певної форми. Монтажники зовні нагадували велетенських шестиногих комах, носії вантажів скидалися на людей з надміру довгими руками, а зварювальники — на крабів з велетенськими клешнями.

Були тут і вихованці Зеленого містечка. Інститут хоч і вирядив їх на острів Енергії, але не забезпечив бодай найзагальнішою інформацією про те, що відбувається в районі будівництва. Роботи мали самостійно усвідомити весь план гігантської споруди. На це їм відвели чотири доби.

Відштовхуючись чутливими щупальцями, величезні кулі повільно пересувалися по дну від одного робітника до іншого. Локатори роботів вловлювали і фіксували кожен рух своїх повелителів, аналізували їхню поведінку, запам’ятовували все необхідне для подальшої самостійної діяльності…

Відколовшись од інших, Кір поплив уздовж напівзамуленого кабеля. Далеко позаду лишився будівельний майданчик, освітлений потужними прожекторами. Тепер Кір плив у цілковитій темряві. Довелось увімкнути інфразір.

Кабель вивів робота до невеликої споруди, облицьованої товстими свинцевими плитами. Після детального дослідження Кір зрозумів, що перед ним — Головний Акумулятор, енергетичне серце всієї будови.

Зверху над Кіром промайнула чиясь тінь. Що це? Робот нашорошився. З підводним царством він був обізнаний погано, і великий електричний скат напочатку збентежив його.

Тим часом загадкова істота, незважаючи на Кіра, повільно кружляла над акумулятором, її, мабуть, щось вабило до цієї споруди. Осмілівши, вона сильно тицьнулась у стінку.

“Порушення роботи акумулятора може призвести до нещастя, станеться вибух, загинуть сотні людей, — відзначив Кір. — Треба негайно відігнати небезпечне створіння”.

Кір не знав, та й не міг знати, що Головний Акумулятор має надійний захист і ската йому боятися нічого.

Робот дістав сигнал небезпеки — і цього було досить. Не думаючи про себе, він кинувся на ворога.

Підпливши до ската, Кір простягнув щупальце. Скат відсахнувся назад. Відтак усе повторилося знову. Збоку це скидалось на гру. Залізне чудовисько обережно наступало. Скат маневрував вичікуючи.

Нарешті роботові поталанило наздогнати ворога. Двоє щупалець обхопили ската, і тієї ж миті Кіра пронизав сильний електричний розряд. Смикнувшись, робот закам’янів. З усіх кінців його тіла до головного мозку полинули тривожні сигнали, сповіщаючи про пошкодження. Сіпнувшись, безсило повисло двоє щупалець. В “очах” — фотоелементах — замигтіли фіолетові кола. Скат зупинився між водоростів і гордовито дивився на ворога.

Отямившись від шоку, Кір силувано озирнувся. Його пронизували якісь химерні відчуття. Людина назвала б це болем і роздратуванням. Кір був по суті беззахисний: він не мав ніяких запобіжників. Та й хто міг подумати, що на океанському дні з роботом може статися така пригода. А потім — нічого йому було відриватися од гурту…

Тьмяна пляма, що мріла між баговиння, поступово набула чітких обрисів — скат! Ледь розпізнавши ворога, Кір знову кинувся у бій.

Скат, що не чекав нападу, на якусь хвилю загаявся. Цього було Кірові досить. Мить — і страшна потвора гарячково забилася в залізних роботових обіймах.

Кір втратив орієнтацію. Все довкола пойняла пітьма. Як у лихоманці пульсував його електронний мозок. Та робот не відпускав ворога.

Обмацуючи слизьке скатове тіло, Кір наткнувся на око і з усієї сили штрикнув у нього металічним пальцем. Скат здригнув і завмер.

Випустивши мертву здобич, Кір, похитуючись, вибрів на чисту воду і повільно попростував назад, до будівельного майданчика…

ЗАГАДКОВА ДІЯ

Енквен розважався, з мавпячою спритністю лазячи вверх і вниз по шведській стінці. Потім, зачепившись за нікельований щабель, він повис, дивлячись у вікно. На широкому інститутському подвір’ї було порожньо. Тільки на волейбольному майданчику самотня постать вовтузилася побіля сітки та нова лаборантка швидко ішла кудись із течкою під рукою. В течці — Енквен це роздивився без особливих зусиль — лежав грубий конспект і пошарпаний підручник зоряної навігації.

Енквенові були до вподоби такі рідкісні дні (вони називалися вихідними), коли він міг ось так збирати інформацію, неквапом класифікувати її, а все незрозуміле з’ясовувати під час вечірньої зустрічі з Павлом Пилиповичем, або просто Пашею, як звали його співробітники.

Там, угорі, за товстою стелею, на пласкім даху чотирнадцятиповерхової будівлі, містився майданчик, з якого злітали в синє небо швидкокрилі сріблясті машини. Дуже кортіло розглянути їх зблизька, помацати, залізти до кабіни, натиснути стартер. Все це було знайоме роботам поки що лише теоретично. Ходити на авіамайданчик їм іще не дозволялось.

Навіть відсіля, з висоти останнього поверху, Енквен чітко розрізняв кожну билинку і досить добре чув кожне слово, мовлене там, унизу.

Юнак ще й досі вовтузився коло волейбольної сітки. Прилаштувати її було не так-то просто. Поривчастий вітер рвав сітку з рук.

— Допоможи, Катю! — сказав юнак, як тільки лаборантка порівнялася з ним.

— Ніколи, Андрію, — відповіла Катя, уповільнюючи крок. — Справ зараз — море!

— Захист скоро?

— Післязавтра.

— А зараз ти куди?

— На консультацію.

— На консультацію? Але ж сьогодні всі в акваторії, — здивувався Андрій. — Я щойно відтіля — раніше звільнився… Хто ж тебе консультуватиме?

— А це вже моя турбота, — посміхнулась Катя.

За кілька хвилин Енквен почув, як зітхнув далеко внизу ввімкнутий транспортер. Потім по коридору дрібно застукотіли підбори. Двері розчинились, і до кімнати зайшла Катя.

— Привіт, Енквене, — сказала вона.

Енквен легко стрибнув до неї. Поряд із тендітною дівчиною триметровий робот зі своїми дев’ятьма кінцівками мав досить солідний вигляд.

— Розумієш, Енквене, ніяк не можу розв’язати однієї задачі, морочуся понад тиждень… А без неї горить дипломний проект, — Катин голос забринів од хвилювання.

— Горить? — здивовано перепитав Енквен.

— Ой, ну як ти не розумієш! Горить — значить, провалюється.

— Провалюється? — ще здивованіше вигукнув робот.

— Та зрозумій же ти: без цієї задачі в мене нічого не виходить. Розрахунки навігації… Ось умова, послухай…

І Катя повільно продиктувала задачу.

Енквен зупинився, мов укопаний. Тільки у величезних його очах-блюдцях можна було помітити неспокійні спалахи, що виказували напружену роботу мозку.

Мовчання тривало хвилини чотири.

— Так, звичайно, без програмування нічого… — пробурмотіла Катя. Махнувши рукою, вона повільно ступила кілька кроків до дверей. І тут Енквен швидко заговорив. Ніколи ще він так не поспішав.

— Що, що? — розгублено зупинилася Катя, озирнувшись. — Нічого не розумію…

Тоді Енквен, легко підбігши до лаборантки, взяв у неї з рук олівець. Паперу не було. Єдиний аркушик, що на ньому Катя занотувала умову задачі, був весь покреслений. Та робот знайшов вихід: він притьмом скочив до стіни і став виводити на її світлокремовій поверхні якісь формули.

Катя напружено вдивлялася в те, що писав для неї Енквен.

— Збагнула! — нарешті вигукнула вона радісно.

— До цього, — показав Енквен на останню формулу, — треба ще додати інтеграл зіткнення.

— Ну, звичайно! Тут я вже упораюсь сама. Дякую, Енквене. Дай, я тебе за це розцілую!

Та Енквен ухилився од незрозумілої йому пропозиції. Відбігши вбік, він закляк в очікуванні. “Наче барс перед стрибком”, — подумала Катя, зачиняючи за собою двері.

Робот вийшов із стану нерухомості тільки тоді, коли завмер звук вимкненого внизу транспортера.

Енквен ретельно витер вініловою щіткою всі написи на стіні й повільно пройшовся по кімнаті. Так він робив завжди, коли не міг відшукати логічного розв’язання якоїсь проблеми.

Непомітно стало вечоріти. Зачувши в коридорі знайомі енергійні кроки, робот увімкнув люмінесцентну панель, і денне світло затопило кімнату.

Павло Пилипович, що ступив йому назустріч, був у доброму гуморі. Заняття роботів на воді минули сьогодні успішно.

Хвилин за сорок, нагомонівшись донесхочу з Енквеном, начальник вестибулярного відділу підвівся, збираючись іти.

— Отже, навігаційну задачу розв’язано правильно? — ще раз запитав Енквен.

— Правильно, — стоячи перед роботом і дивлячись кудись поверх нього, відповів Павло Пилипович. — Але де ти взяв цю умову? Я, на скільки пам’ятаю, не давав тобі такої задачі.

— Попутно довелося розв’язати, — ухиляючись од прямої відповіді сказав Енквен.

“В нього вже є свої таємниці”, — подумки відзначив Павло Пилипович.

— Тепер іще одне запитання, шефе, — сказав Енквен. — Що означає дія “цілувати”? Я не знайшов відповідної інформації.

Здається, вперше за всі три роки навчання роботів молодий вестибулярник не знав, що відповісти своєму учневі.

— Бачиш… Це довго пояснювати. Зараз уже пізно. Я завтра принесу тобі книжку. Почитаєш…

ГНУЧКА ТАКТИКА

Оповідання-жарт

— Така в загальних рисах схема АЕЗТа, автоматичного екзаменатора змінної тактики, котрого створив наш колектив, — сказав на завершення професор. Він протер спітнілі скельця окулярів і додав: — Хочу ще раз підкреслити — автомат по ходу дії безперервно змінює методику навчання, щоразу обираючи оптимальний варіант.

На узвишші поряд з доповідачем стояла приземкувата металічна фігура. Це й був новий автоматичний екзаменатор. Час од часу він кліпав зеленими очима, ніби хотів сказати: а я знаю, шановні члени комісії, щось таке, про що ви навіть гадки не маєте.

— Ви скінчили? — запитав у професора секретар.

— Так.

— Є пропозиція. Оскільки зараз в інституті залікова сесія, непогано було б зразу ж залучити автомат до роботи. Його знання не викликають сумніву. Тактику опитування він вибере якнайкращу і, крім того, розвантажить хоч трохи наших викладачів.

АЕЗТ нетерпляче переступив з кінцівки на кінцівку, розуміючи, що зараз визначиться його доля. Та хвилювався він надаремне: пропозиція секретаря дістала одностайне схвалення…

— Головне, не треба нервувати, — сказав професор, чомусь озирнувшись.

Але в коридорі було порожньо. Над дверима матово світилося табло: “Тихо! Заліки й екзамени!”

— Якщо станеться щось, — хрипким од хвилювання голосом знову почав професор…

— Але що може статися? — заперечив АЕЗТ.

— Ну, хтозна, — зніяковів професор. — Каверзне питання, скажімо… Чи просто трапиться матеріал із невідомої тобі царини…

— Що ви, сотворителю! — мовив автоматичний екзаменатор, і в його голосі старому професору вчулось кепкування. — На те, про що ви кажете, немає ніяких підстав. Надійність моїх блоків утричі більша проти звичайної. А щодо обсягу інформації, зафіксованої в пам’яті, то…

— Та знаю, знаю, — пошепки перебив професор. — Я зовсім не про те…

Як пояснити цьому “мудриголові”, що він хоче сказати? Та й чи потрібно це йому?

Професор пригадав, як він хвилювався напередодні своєї першої лекції. Як стояв перед дверима аудиторії, де чекали на нього студенти. Стояв і не зважувався зайти. Правда, був він тоді не професор, а безвусий юнак-асистент, що сам мало чим різнився од студентів. “Надійність моїх блоків”, — подумки повторив він і похитав головою.

— Я увійду, — тим часом сказав АЕЗТ. Фотоелементи його весело блимнули, і кінцівка впевнено лягла на ручку дверей.

Професор махнув рукою, мов плавець, що наважився стрибнути в холодну воду, і квапливо пішов до ліфта.

АЕЗТ провів його поглядом, і коли професор зайшов до кабіни, штовхнув поперед себе двері.

Студенти — двадцять п’ять пар уважних очей — пильно стежили за вайлуватою статурою нового екзаменатора. На столах перед кожним лежали олівець та аркуш чистого паперу.

— Здрастуйте, — чітко промовив екзаменатор, пружним кроком перетинаючи аудиторію. Здавалось, він не помічає на собі подекуди цікавих, подекуди іронічних поглядів.

— Ну, що ж, розпочнемо, — пролунало в тиші.

АЕЗТ підійшов до першого ряду й окинув усіх уважним поглядом двох фотоелементів.

— Залік з диференціальних рівнянь ви маєте скласти протягом трьох днів, рахуючи сьогоднішній. — Він помовчав. — Хто з вас уже підготувався? — пролунало несподіване запитання.

Студенти ошелешено перезирнулися.

— Хто з вас гарно підготувався? — повторив АЕЗТ запитання. Погляд його на якусь мить зупинився на білявій дівчині в другому ряду. Та спалахнула і, рвучко підвівшись, відрубала:

— Я!

— Прекрасно, — сказав екзаменатор, — дайте ваш матрикул. — Спритно розгорнувши його, він каліграфічно вивів “зараховано” і, вертаючи спантеличеній дівчині темно-брунатну книжчину, статечно промовив: — А інші, значить, підготувались погано? — В його голосі явно вчувалися саркастичні нотки. — В такому разі можете йти додому.

— Усі? — запитав хтось із останнього ряду.

— Так, усі. Прийдете завтра…

Наступного дня, коли, сяючи металом і пластиком, АЕЗТ з’явився в аудиторії другого курсу, його зустрів легенький шумок. Незважаючи на звукові перешкоди, екзаменатор поважно перетнув аудиторію і ступив на кафедру.

— Поведемо далі наш залік з диференціальних рівнянь, — сказав він.

Але студенти, здавалось, чекали від нього чогось іншого.

— Хто добре підготувався до заліку? — повторив АЕЗТ своє учорашнє запитання.

Як відповідь тому, догори здійнявся ліс рук.

Екзаменатор із хвилину пильно оглядав ряди. На деяких обличчях затримував свій погляд.

Пауза ставала втомливою.

— Отже, всі ви гарно на сьогодні підготувалися? — нарешті вимовив він повільно.

Мовчання.

— Чудово. Значить, вам можна запропонувати рівняння підвищеної складності. Підходьте по одному зі своїми чистими аркушиками.

НАСЛІДКИ ВИХОВАННЯ

Оповідання-жарт

Попервах Гед Борт викликав у наших вихователів захоплення.

— Він чутливий, наче струна скрипки! — вигукнула Ліна Хорда по тому, як вступні випробування скінчились і Гед Борт погордливо залишив сферозалу.

Мене оточили з усіх боків і один поперед одного поздоровляли з новим вихованцем, що мав такі чудові якості.

Дійсно, всі ми переконалися: швидкість і точність реакцій ставить Геда незрівнянно вище проти інших учробів. Досить було хруснути гілці де-небудь у лісі, що обіймав Базу, і Гед весь перетворювався на увагу. Зафіксувати у нас такий звук, окрім Борта, не міг ніхто. Слід сказати, що у зв’язку з цим траплялися різні непорозуміння. І співрозмовник Борта — чи то людина, чи робот — нерідко бував украй спантеличений, коли Гед без будь-якої видимої причини раптом обривав себе на півслові і ніби кам’янів, напружено вслухаючись у щось, почуте тільки ним самим.

Та з певного часу в характері Геда Борта стала проступати, либонь, надмірна подразливість і нервозність. Такі риси в роботах безжально викорінювались, — адже ми готували їх до штурму наддалеких зоряних систем, і найневинніший зрив під час польоту міг спричинити до катастрофи.

На кожного вихователя в нас припадало, як правило, по одному учробові.

Я і Гед жили в невеличкому двоповерховому котеджі, точнісінько такому, як і десятки інших, розкиданих по території Бази.

Якось шеф сказав мені:

— А ти знаєш, Ерго, твій Гед Борт робить успіхи. Він просто мистецьки виконав сьогодні тактичне завдання. Головне — спокійно й розважливо. І це маючи таку сигнальну систему!

— Дякую, професоре, — щасливий пробелькотів я.

— Якщо так піде далі, — казав шеф, — то хто знає, можливо, База рекомендуватиме Геда Борта Координаційній раді на роль капітана зоряної експедиції.

В першу мить мені забракло слів.

Виховати капітана міжзоряної експедиції роботів — це була заповітна мрія кожного з нас.

І справді, під час останніх випробувань Гед Борт зарекомендував себе просто блискуче. Він спокійнісінько крокував крізь шалений вогонь, розважливо виконував завдання, відкидаючи з дороги розжарені уламки марситу, що будь-якої миті могли вибухнути й перетворити його на попіл. Хтозна-куди зникла Гедова подразливість, оприскливість, котрою наділив його попередній вихователь!

“Ось що значить правильне виховання, — думав я, крокуючи по пругкій пластиковій стежці. — Воно може позбавити учроба будь-яких вад”.

Я йшов, незважаючи на колючі віти розквітлої акації, що траплялася мені на путі. В голові бриніли слова, сказані шефом на прощання:

— За два тижні в Ріо-Прадо розпочнуться відбіркові випробування для учробів-капітанів. Ото ж бо… готуйте Геда. Ви полетите туди обоє… Заслужили.

Я тоді й у голову не покладав, що через день із Бортом станеться ганебна пригода, пригода, що розіб’є всі мої райдужні надії.

Та розповім усе по черзі.

Того вечора я, як ви розумієте, був у доброму настрої. Поринувши у свої думки, я брів однією з вуличок Бази й не зчувся, як дійшов до величезної білосніжної будівлі спортзалу, котру вінчала титанова скульптура лижниці.

“Розімнусь трохи”, — вирішив я, заходячи до вестибюля.

Спочатку я поплавав навзаводи з Річі — дресированим дельфіном. Відтак зробив кілька вправ на вестибулярному колесі. А потім, поділившись з товаришами на дві команди, ми досхочу пограли у баскетбол.

Коли я вертався до себе, було вже пізно. Повний місяць зависав над самою банею спортивного блоку. База спала: завтра чекав на всіх нелегкий трудовий день.

Прийшовши додому, я зазирнув у кімнату нижнього поверху. Гед спав, розкидавши дужі руки. “Спав” — цей термін стосується, звісно, людей. Насправді, в робота під кінець напруженого дня автоматично вмикається іонний уповільнювач, і мозок дістає перепочинок. У такий спосіб учроби поновлювали рівновагу систем, надмірно перевантажених протягом дня. “Сон” був тимчасовим засобом — по тому, як навчання скінчиться, робот мав виконувати покладені на нього обов’язки без перепочинку.

Тихенько, намагаючись не зчиняти шуму, я дійшов до гвинтових сходів, що вели нагору. Взагалі-то вважалось, ніби робота, котрий спить, нічим не розбудиш. Принаймні так мало бути насправді. Але я не хотів ризикувати: якби Гед Борт прокинувся, це була б надзвичайна подія. В учроба, розбудженого передчасно, могли порушитися функції деяких важливих блоків. А Геда чекали випробування на капітана…

Я скинув із ніг черевики — спочатку один, потім другий, — з насолодою розлігся на приставній канапці і невдовзі заснув.

Уранці до мене підійшов Гед Борт. Щось на його обличчі не сподобалось мені. Коли робот заговорив, моє занепокоєння зросло: голос у нього був бляклий, невиразний. А це свідчило про те, що в Гедовім організмі сталися якісь непередбачені зміни.

— Ти порушив мій сон, Ерго, — сказав Борт, повільно кліпаючи.

— Я?

— Так. Десь опівночі з горішнього поверху долинуло два глухих удари. Вони вивели мене з забуття.

— Ніяких ударів не було. В тебе просто галюцинації.

— Ні, були, — заперечив Гед Борт. — Я їх навіть зафіксував.

— Де автозапис?

— Зараз принесу.

Гед Борт притьмом вийшов, а я лишився стояти на веранді.

“Ще цього бракувало! Порушення нервової діяльності. І якраз напередодні випробувань!..”

Невеселі думки перервав Гед.

— Ось! — простяг він мені маленьку капсулу, що заблищала проти сонця.

Із сусідніх котеджів виходили вихователі й учроби. Вони поспішали на стартовий майданчик: відтіля орнітоптер мав доставити їх у район акваторії — сьогодні за планом були заняття на воді й під водою.

Я нетерпляче натис на капсулі кнопку відтворення. До моїх вух долинув шерех, що його час од часу переривало ледве чутне потріскування. Це був фон — звичайнісінькі розряди.

— Але ж це…

— Зараз! — обірвав мене Гед.

З капсули почулось, як щось глухо ляпнуло, спочатку раз, потім другий.

Я, нічого не розуміючи, знизав плечима.

— А час?

— Двадцять три тридцять, — відповів Гед Борт.

І тут я ляснув себе по чолі й зареготав. Як же це я зразу не збагнув? Повернувши верньєр, я ще раз прослухав запис. Ну, звичайно! Це вчора, коли я роззувався… черевики…

Гед Борт вичікувально дививсь на мене.

Я перестав сміятися і підійшов до балюстради. Яка чутливість, дідько б тебе взяв!.. А взагалі-то — діло кепське. Прокидатися через таку дрібницю — явна аномалія. Якщо це поодинокий випадок, усе, можливо, ще втрясеться. Піду до операторів, хай перемонтують схему. Та коли щось подібне повториться — тоді, ясна річ, прощавайте всі марнолюбні мрії.

Вимкнувши капсулу, я кількома словами пояснив Гедові, в чому річ.

— Отже все в тому, що ти кинув на підлогу свою взуванку? — перепитав Гед Борт.

— Саме так! — невесело відповів я.

Пізно ввечері, повернувшись з акваторії, я знов надумав зайти до спортивного блоку.

Гед поводив себе під час навчання начебто непогано, і старший оператор втішив мене, сказавши, що нічна пригода з учробом могла бути цілковитою випадковістю.

О дванадцятій годині я вернувся додому.

Гед Борт спав, як і вчора.

Я піднявся нагору й, вивільнивши з ніші канапку, присів на неї. Перебираючи в думці перипетії сьогоднішнього дня, я машинально зняв один черевик і шпурнув його в куток. І тут же запізніла думка обпекла мене, мов блискавиця: Гед Борт! Я прислухався. Але все обіймала тиша. Знизу не долинало жодного звуку.

“Здається, минулося”, — з полегкістю подумав я. Відтак скинув другого черевика і надзвичайно обережно опустив його на підлогу.

Минуло з півгодини. Я вже засинав, коли раптом унизу почувся дикий крик. Гед Борт, здавалось, був украй розлютований.

— Та кидай же кінець кінцем другого черевика! — долинув до мене густий, схожий на грім ієрихонської труби бас.

ІЗ ЩОДЕННИКА

14 березня

Микола Михайлович сказав сьогодні вранці перед заняттями, що в мене не досить промодельоване почуття поваги до інших учнів. Тепер знов — хтозна в котре! — будуть заново монтувати першу ланку блока інтелекту. Доведеться тривалий час прогибіти в операційній залі, під сліпучим промінням юпітерів, від якого розстроюються фотоелементи. Ще раз безконечні контрольні імпульси в нервовій системі, що викликають відчуття болю й подразливості. В той час, як усі інші учроби навчатимуться собі далі за звичайною програмою.

А все почалося так. У нас в Училищі стало відомо, що на Зеленому полігоні, розташованому по сусідству, зазнала аварії експериментальна модель променельота. Вона врізалась у сопку й вибухнула. Апарат вів Рубон — робот із класу випробувачів Сам я особисто не знав Рубона, та чув від багатьох, у тім числі й від нашого механіка Антона Макаровича, що це досить норовистий кібер. Антон по секрету розповідав мені, що зіткнення сталося з вини самого Рубона. Він знехтував даними локатора (політ проходив усліпу), довіряючи тільки власним радіовухам. Вони ж його й підвели…

Над усім цим я розмірковував під час годинної перерви, коли Микола Михайлович пішов обідати. Очевидно, самохіть спрацював якийсь малий імпульс, і в моєму мозкові блискавично народилися рядки, присвячені пам’яті Рубона. Краще я зразу про них забув би чи заховав у найдальший закапелок пам’яті. Ба ні. Надало мені відстукати ці рядки на перфострічці н засунути її в інформаційне віконце!

Увійшов Микола Михайлович, узяв стрічку і, швидко пробігши її поглядом, негайно викликав начальника циклу — Роланда Максимовича.

— Ось, помилуйтеся, — сердито сказав начштабу, простягаючи целулоїдну стрічку.

Я збагнув, що припустився помилки, але в чому саме, здогадатися не міг.

— А що? — скосив око в мій бік Роланд Максимович.

— Читайте вголос.

Начциклу поправив окуляри і виразно продекламував:

Пам’яті Рубона

В небо голубе забрався

Віднайти нові сонця.

Він літав і долітався

До фатального кінця.

— Що скажете?

Я затамував подих: тон Миколи Михайловича не обіцяв нічого хорошого.

— Як на мене, гарні вірші, — дещо здивовано відповів Роланд Максимович. — Міцно збиті…

— Міцно збиті? — повторив Микола Михайлович. — А вам відомо, ким їх збито? — слово “ким” він вимовив з притиском.

— Ні.

— Ось ним, нашим спільним вихованцем, — сказав Микола Михайлович, кивнувши в мій бік. — Цілковита відсутність почуття поваги до колег. І це на третьому році навчання!

Роланд Максимович похнюпився.

— А звідси один крок до браку взаємовиручки, — вів далі Микола Михайлович. — Уявіть собі, що в космічному польоті його сусіду спіткала біда, — начштабу знов кивнув у мій бік. — А наш Льєнар, замість того щоб пристати на допомогу, вигадуватиме собі глузливі віршики.

Я промовчав, хоч і вважав, що Микола Михайлович рації не має. Чи не сам він казав: почуття гумору є одна з найцінніших якостей, котру, до речі, чи не найважче змоделювати. А мені тоді мої вірші видавалися надзвичайно дотепними. Та ставати на прю з керівником не випадало.

— Що ж, — почав добросердий Роланд Максимович, протираючи окуляри, — Льєнарові слід докладно пояснити…

— Ні, — різко перебив Микола Михайлович, — негайно відіслати на перемонтаж.

18 березня

Щойно я вернувся з операційної.

Дорогою моє самопочуття було препогане. Стіни коридора, матово відсвічуючи, здавались мені нескінченними. Хворобливо загострена пам’ять фіксувала, як червоне світло стін змінювалось оранжевим, оранжеве — жовтим. Далі йшло зеленаве світло, що непомітно переходило в цитринове. Повз мене швидко пропливали панелі небесного кольору (небо, як і інші численні атрибути природи, я знав із мікро— і стереофільмів, котрі день у день поглинав уже не один рік).

Ледве чутно шелестіли шини автокара. Ми пересувалися досить швидко. Імітоване небо в коридорі ставало темніше, наливалося грозою. У фіолетовому світлі Антон Макарович зупинив автокар і, зіскочивши з приступця, відчинив двері, на яких було виведено “723”.

В цій кімнаті безвихідно я провів два з половиною роки, починаючи відтоді, як у мені прокинулася свідомість.

Механік пішов, і я лишився на самотині.

Протягом останніх місяців мене найбільше пригнічувало те, що я був зовсім позбавлений можливості рухатись. Раніше це почуття мене ніколи не діймало. Я розв’язував подумки складні логічні задачі, проектував рудні на Венері й артезіанські системи на Марсі, прокладав траси для кораблів, що вимандровували на Юпітер… І все це в чотирьох стінах кімнати.

Та з тієї миті, як було змонтовано руховий апарат, у мені прокинулось нездоланне бажання самостійно пересуватися.

Мені повсякчас кортіло відчувати Простір, той Простір, поза яким ідея руху мертва.

Очевидно, ці химерні бажання ішли від того, що рухова система була майже готова. Я досить пристойно міг координувати кожен свій порух, вільно лазив під самісіньку стелю по шведській стінці й легко піднімав з підлоги мідного гудзика.

Проте я знаю: випустять мене на інститутське подвір’я не скоро, я маю ще багато чого навчитися.

23 березня

Останні два дні було присвячено тому, щоб натренувати відчуття часу. За процесами, котрі відбуваються в організмі, учроб повинен уміти визначати не те що години чи хвилини — тисячні частки секунди.

Тепер ловлю себе на тому, що весь довколишній світ перекладаю на мову часу. За вікном швидко лине ластівка. Я тут же міркую, що, беручи до уваги швидкість і траєкторію, їй до гнізда летіти ще рівно чотири й тридцять дві сотих секунди.

Ставши навшпиньки, бачу, як на подвір’ї співробітники грають у волейбол. Он Микола Михайлович, високо підстрибнувши, невідворотнім ударом “гасить” м’яч, що злетів над сітку. Він тільки торкнувся м’яча, а я вже точно знаю, де саме, в якім місці майданчика, під яким кутом і з якою силою приземлиться м’яч.

І так у всьому.

28 березня

Сьогодні неділя — день, вільний од занять. Власне кажучи, у відпочинку мають потребу наші конструктори й вихователі. Ми ж спроможні працювати протягом усієї доби, якщо вірити Мерлісу, моєму сусідові.

Мерліс спеціалізується як збирач інформації на нових планетах. Непогана спеціальність, хоча я не проміняв би на неї свою — штурмана нестаціонарних трас. А втім, я розумію, що така симпатія до спеціальності — теж наслідок навчання, чи, інакше кажучи, “виховання”.

Ми часто перемовляємся з Мерлісом на ультракоротких хвилях. Він переглянув чимало мікрофільмів, незнайомих мені, й засвоїв безліч відомостей. Інколи ми влаштовуєм справжній телевізійний обмін. Та найбільше мені до вподоби грати з Мерлісом у яку-не-будь стратегічну гру, скажімо, в програмові шахи. Поза цим я люблю обговорювати з ним різні проблеми, за допомогою логічних побудов захищати свої погляди й спростовувати чужі. Це, власне, та сама гра!

Недільного ранку я поклав собі почитати.

Та ледве я засвоїв перші кілька сторінок, як пролунав короткий сигнал виклику. Я увімкнув відеофон: це був Мерліс.

— Важлива новина, — сказав він.

Я нашорошився.

— Головне випробування відбудеться не п’ятнадцятого липня, — проголосив Мерліс.

— А коли?

— Першого червня.

— Тобто на цілих півтора місяця раніше визначеного строку? — здивувався я.

— Ти гарно знаєш арифметику.

— Але відкіля ці відомості?

— То вже мій секрет, — відповів Мерліс голосом Миколи Михайловича.

Хитрий збирач інформації розклав акустичний спектр голосу нашого начштабу і потім синтезував його вимову. Микола Михайлович, коли почув свій голос збоку, тільки мовчки посміхнувся. Про це я дізнався від Антона Макаровича.

— Значить, таємниця? — спитав я.

— Авжеж.

— І ти мені її не розкриєш?

— Можливо, пізніше, — дипломатично відповів Мерліс.

Я знав, звідки Мерліс дістає останні новини. Він власноручно змонтував надзвичайної чутливості приймач, здатний ловити найслабкіші сигнали переговорного пункту штабу.

І кому воно спало на думку пересунути строки головного випробування? Та з’ясувати це годі було й думати: всі добре знали, що Мерліс надзвичайно впертий.

— А в чому, власне, річ? — запитав я.

— Та от бачиш… учора з району Плутона вернулась автоматична станція.

— Це мені відомо.

— Але тобі невтямки, що вона привезла цікаву інформацію. Фотокартки, як підозрюють, живих створінь… Радіосигнали, котрих ніяк не щастить розшифрувати…

Я починав здогадуватися, в чому річ.

— Мені поталанило спіймати повідомлення, — рівним голосом Миколи Михайловича казав далі Мерліс. — Щойно Координаційна рада Землі ухвалила послати на Плутон нашу партію.

— І для цього…

— І для цього вони поклали прискорити весь хід навчання, — закінчив Мерліс. — Бачиш, якби не я, ти дізнався б про це все тільки завтра.

3 квітня

Удень розв’язав за чотири хвилини (замість належних дванадцяти) досить складну задачу з царини теорії ймовірності. Це останнє завдання з тих, котрі належить виконувати в стані нерухомості чи принаймні не полишаючи кімнати.

Микола Михайлович сказав, що за два-три дні мені — достроково! — буде надано право на вільне пересування. За два-три дні настане хвилина, котрої я чекав мало не три роки. Та раніше вона видавалася мені безмежно далекою, а тепер така близька!

6 квітня

Сором зізнатися, але я хвилююсь. Так, хвилююсь! Я відчуваю, як прискорюються процеси обміну і сильніше б’ється моє атомне серце. Невже через кілька хвилин я стоятиму просто неба? Неба! Того самого неба, що стільки літ штурмують сміливці — земляни і ми, їхні вірні помічники!

Востаннє кидаю погляд на шведську стінку, довжелезні стелажі з книжками, мікрофільмами й розмаїтою апаратурою. Хоч би що я побачив, хоч би де я побував, я пам’ятатиму цю кімнату завжди.

Кроки! Вони ще в кінці коридора, але наближаються. Це хода Антона Макаровича. Він без автокара. Я ворушу всіма дванадцятьма кінцівками. Зараз відчиняться двері, і я переступлю поріг.

Я зіскочу з тераси і гукну неголосно:

— Здрастуй, Земле! Здрастуй, небо!