Оранжеве серце

ОВСІЙ

Хтозна-чому, але Миколка відчував до Овсія відразу. Укупі з іншими хлопчаками він шпурляв Овсієві в широку спину крем’яхи. А коли той озирався, щоразу розгублено і здивовано, Миколка припускав навтьоки, ховаючись у першому-ліпшому завулку.

Гавань була невелика. Сюди морем везли вантажі з Оранжерейного архіпелагу — чудові фрукти, земні й марсіянські. Звідси, із гавані, відправляли на архіпелаг товари, потрібні людям, що працювали в оранжереях. Туди везли електронні мікроскопи, різні біостимулятори, прискорювачі росту рослин. Люди на архіпелазі ставили наукові досліди. А всю чорнову роботу виконували роботи.

Працювали роботи і в гавані.

Овсій теж був робот — неповороткий, вайлуватий робот прадавнього випуску, з прямокутним тулубом і довгими шестипалими кінцівками.

Якось камінь, що його влучно пожбурив Миколка, попав роботові в один із вразливих вузлів. Овсій здригнув. Заблимали фотоелементи-очі, і низький голос добродушно пробуркотів:

— Не виводьте мене з ладу, юні земляни!

По цих словах робот повернувся й перевальки попростував до вантажного лайнера.

Принишклі шибайголови простежили, як Овсій, зійшовши трапом, ступив на борт атомохода, вислухав якийсь наказ капітана й покачуляв до трюму…

Останнім часом у Овсієвій пам’яті зринали видіння, пов’язані з Зеленим містечком, озером Відпочинку, тривалими й небезпечними пошуками в горах, — власне, найчастіше пригадувалося йому те, що люди називають раннім дитинством. Чому саме ці марення ставали йому на думці? Важко сказати. В усякому разі, сам добрати що до чого Овсій не міг, а до послуг техніка він не вдавався. Та й кому охота копирсатися в системі півторастолітньої давності, котра безнадійно застаріла! Адже останнім часом у людей з’явились нові, такі чудові помічники! А Овсій… Ну що ж? Працює — і гаразд. Однак він ще міцний — поскрипить…

За довге існування Овсієві випало бачити немало. Та все, що було по тому, як він залишив Зелене містечко… Ні, не те щоб забулося, стерлось із пам’яті… Іонні блоки хоч і позеленіли від часу, але надійно бережуть усю інформацію, накопичену Овсієм протягом багатьох десятиліть. Одначе факт лишався фактом. Овсієві дуже рідко пригадувались червоні піски марсіянських пустель, у яких він допомагав землянам споруджувати перші міста. Так само зрідка йому спадала на думку лабораторія-супутник на Фобосі, куди він невдовзі переїхав. І вже зовсім вряди-годи зринали в уяві безмежні синюваті поля на Венері, де буяла колосиста пшениця…

Ні, мабуть, неправильно було б твердити, що пізніші роки канули в забуття: цей вислів стосувався б скоріше людини, аніж робота. Просто давніші події видавались Овсієві яскравішими і в спогадах посідали набагато більше місця.

З найбільшою приємністю Овсій пригадував той день, що був перший із перших. Увечері, коли робота в порту кінчалася, Овсій любив, залізши в затишний куточок величезного пакгаузу, поринути в тихий плин спогадів. Збоку здавалося, старий робот умер. Подеколи до нього стурбовано підходив черговий інженер. Та, вгледівши Овсіїв фотоелемент, що блимав у пітьмі, заспокоєний ішов собі геть.

А Овсій знову поринав у нетрі спогадів.

…Який-бо він яскравий, той перший день свободи! Сонце світило якось особливо. О, це зовсім не те, що ловити його тепле проміння крізь фрамуги біолабораторії. Тут, на просторі, не обмеженому стінами і стелею, навіть сонце видавалося зовсім іншим. Овсій подумав, що сонце таке ж ласкаве та щедре, як Микола Михайлович, його вихователь.

Двері за Овсієм зачинились, і він опинився на терасі сам. “Бетон”, — визначив він, обережно помацавши підлогу. Широку терасу облямовували низькі бильця із брунатним пластиковим кантом. “Пластик потемнів од часу”, — автоматично відзначив Овсій.

Він ступив кілька непевних кроків. Його пальці весь час ворушилися, тремтіли з напруження. Ще б пак! Сьогодні вперше Микола Михайлович дозволив Овсієві самостійно вийти на полігон, поза будь-яким наглядом та контролем.

Крок, іще крок. Тераса здається безмежною.

Нарешті Овсій дійшов до балюстради, міцно обхопив пальцями алюмінієвий стовп. І зразу заспокоївся. Кінець кінцем він у думках переживав усе це не один раз.

Тепер можна братися до збору інформації. Овсій знав: увечері вихователь обов’язково прогляне блоки його пам’яті. Тільки сьогодні там будуть відомості, що він їх набув не з довідників і мікрофільмів…

Овсієві локатори невпинно оберталися — вони ретельно обстежували довколишній простір.

Ось ребриста підлога тераси. Шар бетону сантиметрів десять завтовшки. Далі порожнеча. Підвал. Та який великий! І темний. Доведеться ввімкнути інфразір. Упродовж порослих мохом стін стояли химерні посудини. “Бочки”, — здогадався Овсій. В кутку підвалу в безформну купу було звалено всяку всячину, відому Овсієві з минулих уроків. Осторонь громадилися в піраміду трикутні магнітні уловлювачі. На них лежав товстий шар пилу, скрізь снувалось павутиння. Колись без таких уловлювачів не могла вимандрувати в космос жодна ракета. Якому кораблеві, якому екіпажеві вони прислужувалися до того, як залягти тут, у вогкому занедбаному підвалі котеджу на території Зеленого містечка?

А скільки під терасою незнайомих Овсієві предметів, незрозумілих і від того таємничих! Робот намагався кожен із них запам’ятати, аби увечері Микола Михайлович усе йому пояснив і розтлумачив. Добре було б обмацати весь цей брухт пальцями. Це ж бо зовсім не те, що спостерігати на відстані, хай навіть за допомогою універсального інфразору.

Платформа на гусеничному ходу. Навіщо вона? Маска з еластичної речовини, з двома круглими отворами, запнутими прозорим пластиком. Ні, це не пластик. Швидше скло. Скільки-бо літ тому люди використовували його замість пластику?

Овсій вимкнув інфразір. Танули дорогоцінні хвилини, а він усе ще непорушно стояв на терасі, прихилившись до алюмінієвого стовпа.

В його розпорядженні було тільки дві години, і він мав використати їх якомога доцільніше. Так наказав Микола Михайлович.

Поки Овсій розмірковував, куди спрямувати свою ходу, на рожевій пластиковій доріжці, що огинала будинок, з’явилося двоє людей. Це були хлопець і дівчина. Овсій, заклопотаний своїми думками, ледве ковзнув по них поглядом. Проте, щоб запам’ятати їх, цього було досить.

Обірвавши розмову, люди позирнули в роботів бік.

— Микола поставив новий обчислювач, — сказав високий юнак і кивнув у бік котеджу.

— Зразу видно, що нетяма! — засміялась дівчина.

Вона зірвала билинку, піднесла до губів.

— Знову сплохував?

— Авжеж.

— А в чому саме, Лін?

— Гарний буде з тебе вчений. Обчислювача переплутав з системою, що здійснює самонавчання.

— Не вчений, а капітан.

— Все одно. — Лін уперто мотнула косою. — Капітан далеких трас — це водночас і вчений.

— Дивись, система, що здійснює самонавчання. Цікаво. — Хлопець притишив крок, приглядаючись.

— У будинок заходити не можна, — попередила Лін. — Там біолабораторія.

— Я тільки підійду…

— Ні, на терасу теж не можна. Правила Зеленого містечка не дозволяють.

— Шкода! — хлопець, очевидячки, засмутився. — У нас в інтернаті такого нема…

— Ці системи ще не поминули стадії навчання, — авторитетно пояснила Лін. — Та не журися, Фед. У Зеленому містечку ти часто їх зустрічатимеш.

Останні слова долинули до Овсія, коли юнак і дівчина були вже далеко. Хоч і з запізненням, але він збагнув, що мова йшла про нього. Не змінюючи пози, він провів їх поглядом.

Лін… Фед… Тоді Овсій і в голову не покладав, що згодом заприятелює з ними, що вони працюватимуть разом. А потім… потім ці двоє поринуть у небуття, бо життя людське, як і життя роботів, суворо обмежене законами природи. їх можна відкривати, можна змусити слугувати собі, але спростувати, відкинути неможливо…

Овсій коротко розбігся, легко перестрибнув через огорожу тераси. Та в момент приземлення втратив рівновагу й упав горілиць. Удар був досить відчутний. Довколишній світ гойднувся й повільно став одпливати вбік. “Нічого, це швидко мине, — подумав Овсій. — Головне — полежати кілька хвилин абсолютно нерухомо”.

І справді, зорові функції незабаром дійшли норми.

Нараз маленький кібернетичний пристрій, тріпочучи крильми, опустився Овсієві на фотоелемент. Робот знову завмер. Він боявся поворухнутись. Хтозна, може, конструктор наділив цей чудернацький витвір почуттям страху. А йому так кортіло розгледіти механізм у всіх деталях. Дивовижне створіння, згорнувши крильця, поповзло по опуклому фотоелементові Овсія, солодко ніжачись на сонці. Його обтічне тільце здавалося найвикінченішим із усього того, що Овсій досі бачив. Цікаво, як у нього прикріплено крила? Овсій зробив необачний рух, і кібернетична істота вмить спурхнула з нього й опинилася на верхівці дерева. її крильця працювали так швидко, що утворювали два барвисті мінливі проти сонця кола.

Овсій повільно підвівся. Роззираючись, постояв.

Він був зовсім незалежний. Міг іти куди заманеться. Перед ним стояла єдина умова — о чотирнадцятій нуль-нуль вернутися в біолабораторію.

Овсій навіть не уявляв собі, що довкола стільки навдивовижу цікавої інформації. Він неквапом брів паралельно до пластикової стежки. Обминав вербові кущики. Перед ним неохоче розступалось високе різнотрав’я. Овсій озирнувся. Котедж, що в ньому довелося пронидіти стільки років, день у день поглинаючи розмаїту інформацію, лишився далеко позаду. Згадалися перші кроки, коли відстань од екрана до стелажів видавалася прірвою, через яку необхідно було перестрибнути. Зважитись на це було нелегко. Микола Михайлович трішки підштовхнув Овсія, і він несподівано для самого себе ступив уперед, широко розчепіривши руки…

Тепер перед ним, скільки займеш оком, слався рівний, мов стіл, полігон, а він ішов та йшов, фіксуючи в пам’яті температуру повітря, вологість, силу вітру й десятки інших параметрів.

На полігоні було порожньо. Далеко на обрії, де плато зливалося з небом, мріли якісь будови. Про їхнє призначення Овсій міг тільки здогадуватись. Он та споруда, зіткана з однакових ланок і схожа віддалік на шахову туру, — за всіма ознаками, вежа космозв’язку. Поряд галерея… Мабуть, гімнастична зала для таких, як і він, роботів. От би зустріти кого-небудь із своїх побратимів!

Ще перед тим як вийти з біолабораторії на широкий степовий простір, Овсій мріяв про несподівані зустрічі на полігоні, він прагнув їх і водночас боявся. Та це й не дивно. Адже досі йому доводилось контактувати із самим тільки Миколою Михайловичем.

Летючі кібери, сюркочучи, пролітали у нього під самісінькою антеною. Овсій на ходу кілька разів спробував упіймати загадкове створіння, та, видно, його рухи були незграбні: щоразу крилата модель спритно шугала вгору.

“Чому мені вихователь ніколи нічого не казав про ці втішні конструкції, що літають над полігоном Зеленого містечка? — розмірковував Овсій. — І яке їхнє призначення? Може, збирати інформацію на рівні молекул? Чи, може, конструктор поставив за мету змоделювати на них умови вертикального зльоту?”

В глибині, під грунтом, Овсій бачив численні труби. В різних напрямках вони прошивали товстий шар землі, являючи собою кровоносні судини велетенського механізму, гігантського комплексу, що зветься просто і ласкаво, — Зелене містечко…

Одначе спека! Тридцять сім за Цельсієм у затінку. Добре, подмухує хоч якийсь вітерець. Овсій майже самохіть увімкнув холодильне устаткування.

Аж тут з-за дерев вигулькнула дівчина. Вона простувала назустріч Овсієві. Це була Лін, та, що в парі з юнаком нещодавно поминула його. Зараз Лін йшла сама.

Вітер подув сильніше, зашамотів у листі, розтріпав дівчині лляне волосся, зібране ззаду в чудернацький датчик.

Лін іще не бачила Овсія — вона дивилася просто поперед себе на пластикову доріжку. Овсій ніяково зупинився, йому треба було самостійно дійти певного висновку. Вперше за весь час свідомого існування. Він квапливо перебирав десятки варіантів. Уникнути зустрічі? Втекти? Заховатись у траві? Пройти повз Лін, мовби не помічаючи її?

Поки Овсій розмірковував, дівчина уздріла його. Звернувши зі стежки, вона пішла роботові назустріч. На її устах грала усмішка, і було в цій усмішці щось таке, що змусило Овсія сміливо рушити вперед.

— Здрастуй, — простягла руку Лін.

— Здрастуй, людино, — швидко відповів Овсій.

Вона ласкаво потисла йому кінцівку. І досі пам’ятається її суха гаряча долоня.

Цей дещо химерний жест не здивував Овсія. Якось Микола Михайлович розтлумачив йому суть потиску рук.

— Перший вихід? — безпомилково визначила Лін.

— Перший, — підтвердив Овсій. — Тільки як…

— В мене око натреноване, — пояснила дівчина. — Ну що, не лячно просто неба?

— Цікаво.

— Ще б пак! Років двадцять тому мене бентежило, мабуть, те саме, що й тебе нині.

“Чи знайомий з нею вихователь?” — подумав Овсій.

— Вітай від мого імені Миколу Михайловича, — сказала Лін, мовби вгадавши його думки. — Він виховав не одного капітана.

— Я працюватиму на завантажуванні кораблів, — повільно сказав Овсій.

— Теж непогано, — усміхнулася Лін. — Ой, де це ти? — схопила вона Овсія за плече.

Дівчина зірвала жмут трави і стала витирати йому на спині болото.

— Та от упав, — ніяково пробурмотів Овсій.

— Ну, звичайно! — вигукнула Лін. — Як я зразу не здогадалась. Забула про власне дитинство. Скільки разів?

— Що? — не зрозумів Овсій.

— Скільки разів падав сьогодні?

— Один.

— Тільки один. Оце здорово! Я, пам’ятаю, мало не на кожнім кроці розквашувала собі носа.

Овсій не знайшовся, що відповісти. Йому не хотілось балакати на такі конфузливі теми.

Оце то вантажник, що втрачає рівновагу!

— Ну, ось і все, — сказала Лін, кинувши до ніг жмуток трави. — Як назвав тебе вихователь?

— Овсієм.

— Овсієм, — повторила дівчина. — Гарне ім’я. Рідкісне. І давнє.

Овсієва скутість танула, мов бурулька на весняному сонці. Йому здавалося, що він знайомий з Лін, як і з вихователем, давно-давно.

Нахабний маленький кібер пролетів попід самісіньким Овсієвим фотоелементом.

— Скажи, людино, — мовив Овсій, — хто сконструював цей літальний механізм?

— Ти про що? — здивовано кліпнула Лін.

Овсій показав на яскраву цятку.

— Та це ж бабка, звичайнісінька бабка, — дзвінко розсміялася Лін. — Хіба ти не вивчав зоології?

Овсій пробурмотів у відповідь щось нерозбірливе. Лін, вирісши в Зеленому, добре знала про схильність роботів зводити все до кібернетики. Тому дівчину не дуже здивувало, коли Овсій простяг руку, обережно помацав її косу і непевно сказав:

— Це, мабуть, датчик?

Лін, приховуючи усмішку, коротко пояснила Овсієві, як заплітають волосся в косу.

— Стільки мікрофільмів переглянув, а цього не бачив, — признався Овсій.

— Але ж твій вихователь…

— Він кіс не носить.

Над головою в них пливло розпечене сонце. Здавалося, спекою дихало все — і бездонна небесна баня, що зависала над Зеленим, і пластик доріжки, і вологий по недавнім дощі грунт, і висока густа трава.

— Гроза, гроза! — раптом звідкись іздалека долинув крик.

Овсій здивовано озирнувся. Округи залягав глибокий спокій. На небі хоч би тобі хмаринка. Але ж було ясно чути — “гроза!” Овсій звик довіряти людському слову. Він поквапливо дістав із невеличкого схову, що був у нього на правому боці, прозорого полівінілового плаща і натяг на себе, від чого став схожий на запаковану шафу.

Помітивши здивований погляд дівчини, Овсій пояснив:

— Я хворобливо реагую на вологу. Вихователь заборонив мені попадати під дощ, поки я не пройду курс загартування в біоцентрі.

— Так, так… — Лін доторкнулася до плаща. — І справді, непоганий захист. Але чому…

— Не хвилюйся, людино, — перебив Овсій, — я сховаю тебе від дощу.

Робот спритно переполовинив плащ і простяг дівчині блискучий шмат плівки.

— Спасибі. — Лін узяла її, не знаючи, куди діти.

— Укрийся. Хіба ти не чуєш — гроза!

— Гроза! — знов долинуло до них.

— А, ти он про що, — кінець кінцем збагнула Лін. — Та це ж моє прізвище: Гроза. Розумієш? Лін Гроза. Ну, мене кличуть…

Дівчина тріпнула косою.

— Прощавай, Овсію!

— До побачення, людино Лін.

Коли біле плаття зникло між кущів, Овсій стрепенувся і величезними стрибками помчав до лабораторії: час, відміряний вихователем для першого виходу в простір, скінчився.

Час, час… його незримий плин несе із собою все існуюче. Ні, не тільки людина скоряється його невблаганному поступові. Будь-яка система, хай то звичайнісінька собі каменюка чи велетенська зірка у космосі, все неминуче зазнає змін у часі.

Отже, старіє не тільки людина. Старіє і робот. Це об’єктивний закон світобудови. Смішно, звичайно, було б думати, що кібернетична система з часом мала б згорбитися, вкритись зморшками і взагалі стати схожою на спорохнявілого діда (хоч це теж конструктор при бажанні міг би змоделювати).

Кожен робот певного класу старіє на свій кшталт. Нервові канали, що по них мозок передає у всі частини системи свої команди, зазнають змін, і зміни ці необоротні, їх уже не виправиш. Кінцівки втрачають гнучкість. Бракує їм колишньої сили і спритності. Та й сам мозок— цар складної системи, створеної і викоханої людиною… Він дедалі більше стає непридатний.

І на зміну одному поколінню роботів приходить інше, котре являє собою вдосконаленіший витвір людських рук і розуму.

Блоки іонної пам’яті в Овсія поступово зношувались. У праці Овсій не жалів себе — так його було виховано. Швидко минали роки. Танули десятиліття…

І ось прийшов час, коли Овсієві стало важко з належною швидкістю і спритністю виконувати команди оператора, орієнтуватися в просторі й часі. Ба навіть просте спостереження за режимом звичайнісінького термостата було тепер для нього над силу.

Та незважаючи на все, Овсій працював і далі.

Десь близько сорока років тому він попав у катастрофу. Це сталося в урановій шахті Марса. Овсій вивантажував руду на поверхню — обов’язки загалом нехитрі, якщо мати певний досвід, а його в Овсія було більш ніж досить. Раптом у шурфові шахти розірвало ротатор, і шмат розпеченого металу наскрізь пробив груди роботові. Осколок зачепив центральний нерв, і реставрувати його було неможливо.

Єдине, на що спромоглися інженери Зеленого, це поставити дублюючий ланцюжок нейронів, що тільки почасти вернув Овсієві колишню працездатність.

Після цієї операції Овсія лишили на Землі.

Тепер він незмінно працював на завантажуванні й розвантажуванні кораблів у невеличкій чорноморській гавані.

Камінь, влучно кинутий учора шибайголовою, зачепив нейронний ланцюжок робота. Давня травма знову далася взнаки.

Протягом усієї ночі слабкі вихрові струми стихійно спалахували то в тому, то в тому блокові. Старому іонному мозкові доводилось працювати з певним навантаженням, щоб забезпечити життєдіяльність системи.

Ніч видавалась безмежною. Овсій змагався з важким небуттям. Вусики аналізаторів здригали, коли до них крізь відчинені двері пакгаузу долинало тихе зітхання моря. В ньому Овсій ловив і свіжий запах йоду, і тонкий аромат водоростів, викинутих на берег прибоєм, і ще щось таке знайоме і таке земне… Та що саме, він, хоч як силкувався, пригадати не міг: більшість мікровідсіків його пам’яті майже не працювала.

Овсій уже давно не використовував хронометра, вмонтованого побіля атомного серця. Про те, що настав новий день, він дізнався з посвітлілого прямокутника неба, чітко окресленого дверима пакгаузу…

Знов усе закрутилось у однотонному звичному ритмі. І знов юні пустуни кепкували з Овсія.

Він терпляче зносив дитячі жарти, часом досить злі, і тільки блимання фотоелементів свідчило про те, що роботові по-справжньому боляче.

Всьому цьому можна було легко покласти край — варто лише сказати бодай слово начальникові порту (до речі, Миколчиному батькові). Та Овсій чомусь утримувався. Можливо, він пригадував ті далекі часи, коли сам пустував на гравієвих доріжках та на хитромудрих гімнастичних снарядах Зеленого містечка, опановуючи закони руху й рівноваги… Хтозна. У всякому разі Овсій охоче спілкувався з юними землянами, хоч від них часто було йому непереливки…

Якось у порт прийшов новий автоматичний кран, його довга стріла випиналась далеко в море. її вінчав гак. Кібернетичного механізму, що керував краном, іще не привезли, і металеве громаддя стояло без діла.

Був тихий весняний вечір. З інтернату вийшло кілька хлопчиків. Вони зупинились біля крана, про щось завзято сперечаючись.

Раптом один із них позирнув на стрілу, тицьнув на неї пальцем.

— Можу побитись об заклад, що доберусь на руках до середини, — сказав він, кладучи на землю ранець і засукуючи рукава сорочки.

— Пхе — до середини! — виступив наперед Миколка. — Я дістануся до кінця.

Хлопці здійняли його на глузи.

— Зірвешся і втопишся.

— Не зірвусь! — рішуче запевнив Миколка.

Він старанно поплював на руки. Підійшов до основи крана. Зміряв поглядом височінь і, наважившись, поліз догори.

За кілька хвилин видершись наверх, Миколка позирнув на товаришів. На якусь мить у ньому прокинулось бажання спуститися вниз. Та відступати було пізно. Трохи перепочивши, хлопець учепився обома руками за стрілу, що на запаморочливій висоті горизонтально зависла над водою, і став повільно просуватися вперед.

Далеко внизу зрадливо ряхтіло море. Та Миколка намагався не дивитися туди. Швидше б дістатись гака. Він сів би на нього і перепочив. Та до гака було ще так далеко!.. Зціпивши зуби і заплющивши очі, Миколка повільно перебирав руками, погойдуючись над водою. Долоні обпікало. Ще метр… Ще півметра… Пальці розтулилися самохіть…

Розгублені хлопці в один голос зойкнули. Як на те, в цьому закутку гавані було безлюдно. Миколка здійняв водограй бризок, каменем пішов на дно.

І раптом… Здалося, що з пірса булькнула у воду величезна шафа-сейф. Сильно дубасячи по воді чотирма кінцівками, до Миколки поспішав Овсій. Діставшись того місця, де розходились кола, робот пірнув. Хлоп’ята затамували віддих. Довго, дуже довго на поверхні ніхто не з’являвся. Нарешті Овсій випірнув. Миколки не було.

— Знаєш, яка тут глибочінь? — чомусь пошепки сказав один із хлопчаків, ні до кого не звертаючись. — Океанські кораблі можуть швартуватися…

Перепочивши кілька секунд, Овсій пірнув знову, цього разу вдало. Він з’явився над водою з Миколкою. Голова хлопчика без найменших ознак життя метлялася з боку в бік, очі були заплющені.

Вже майже допливши до берега, Овсій несподівано зупинився. Великі круглі очі йому поблякли, а кінцівки безладно засмикались. Останнім зусиллям робот шпурнув хлопчину на купу піску побіля самісінького берега, а сам повільно зануривсь у воду…

Миколка опритомнів у батька на руках. Довкола них з’юрмилось багато людей. Після штучного дихання нило все тіло.

Протиснувшись крізь натовп, до Миколчиного батька підійшов інженер гавані. Вигляд у нього був розгублений.

— Товаришу начальник порту, — сказав інженер, — ми виловили його, як ви наказали.

— Ну?

— Нічого не можна зробити. — Інженер скрушно похитав головою. — Пошкоджена центральна аорта. Перенапруження. Він і так пережив усі строки. Адже вийшов він із воріт Зеленого містечка бодай чи не півтораста років тому…

— Овсій, — прошепотів Миколка і заплакав.

ОРАНЖЕВЕ СЕРЦЕ

Розповідає штурман Паччарді

Опісля мені завжди здавалося, що наші відвідини Оранжевої планети — сон, феєричний і химерний. Я, штурман нестаціонарних трас, давно б уже мав звикнути до невичерпної екзотики космосу. Але те, що було на Оранжевій планеті…

А втім, спробую розповісти про все по черзі.

Ми наближалися до сузір’я Близнят. Іонна тяга “Грегора” не вмикалася вже протягом чотирьох місяців. Капітан вів корабель, використовуючи могутні силові поля, котрі ми перетинали.

Магнітний захист “Грегора” працював з повним навантаженням.

Річ у тім, що на траверсі Бети виявилось надзвичайно багато метеорів. За всі свої дев’ятнадцять років безперервних польотів я не бачив, щоб стільки камінців одночасно борознило чорне небо. Що далі ми мчали, то густішав потік метеорів. У вільний час я міг годинами спостерігати чарівну картину Всесвіту. За вікно в цей світ правив великий овальний екран у кают-компанії. Особливо мені подобалось вмикати довколишнє спостереження. Між зірок, здавалося, зовсім нерухомо зависав наш красень “Грегор”. Із його дюз не виривався, як звичайно, сліпучий багатокілометровий шлейф полум’я: двигуни — як я вже відзначив — було вимкнено. Під дією якогось загадкового випромінювання обшивка “Грегора” ледь фосфоресціювала. Особливо виразно світилися на тлі чорного неба спіральні лінії упродовж корабля і “шлюпка” — маленька ракета, що містилась у носовій частині “Грегора”. Чимось “шлюпка” була схожа на перші ракети, запущені людиною в космос. Використовували ми її досить рідко, проте траплялися ситуації, коли вона була незамінна. На “Метелику” (так називав “шлюпку” екіпаж) ми могли вимандровувати в розвідку й висідати на нові планети, тоді як “Грегор” на певний час перетворювався немовби на штучний супутник цієї планети. Причалювати з “Грегором” до невідомих островів космічного океану ми не наважувались: полум’я його дюз могло б перетворити на попіл усе живе.

Гострий обтічний ніс “Метелика”, що світився яскравіше за інші частини, був націлений просто вперед, у невідоме. Окіл хаотично роїлися метеори.

Я крутив ручку приладу, і картина на екрані магічно змінювалась. Траєкторії метеорів, що досі видавалися зовсім хаотичними, набували раптом певного змісту. Ось шалено мчить на “Грегора” крихітна піщинка. Що, здавалось би, вона може заподіяти такому титанові, як наш лайнер? А тим часом за субсвітлової швидкості метеорний пояс, як відомо, являє собою страшну небезпеку для зорельотів. Бомбардуючи з величезною швидкістю корабель, мікрометеорити лишають на його титановій, вольфрамовій чи будь-якій іншій обшивці крихітні вм’ятини, подряпини, “віспинки”, як висловився паш капітан. З часом вони перетворюються на справжню екзему, що буквально з’їдає обшивку зорельота. Мовою вчених, котрі читають лекції в Зоряній академії, це звучить як “інтегральний ефект дії”. Я ж назвав би зустріч із таким метеорним поясом повільним умиранням.

Одначе метеори не загрожують “Грегорові”. Він має чудовий магнітний захист.

Цікаво, який нині “Грегор” збоку? Навмання натискую кнопку на маленькому білому дискові, схожому на відеофонний. Цей диск ми називаємо архаїчним словом “підлиза”, що давно вийшло з ужитку, бо диск залежно від бажання того, хто натискує кнопку, змінює “свій погляд”, тобто точку, з якої проектується зображення на екран. І ось я вже перебуваю на відстані добрих двох десятків миль од “Грегора”. Довкола чорний холод космосу. Нетлінно палають зорі. І тільки вдалині криваво горить довга вузенька смужка. Це наш “Грегор” у вогненному мішку.

— Зовсім як захід сонця на Дніпрі.

Я озирнувся. До екрана підійшла Марія Павлівна Куличенко, наш астробіолог.

— Скучили за Землею?

— Ой, скучила! — Марійка зітхнула. — Адже тоді, як вернулась “Рената”, я пожила на Землі зовсім небагато, десь із півроку. І уявіть собі, Паччарді, навіть за цей час я встигла скучити… за космічними польотами!

Марійка засміялась. Я називаю її Марійкою тільки так, подумки. А вголос кличу Марією Павлівною, не інакше. Хоч інколи просто неможливо утриматися од того, аби не назвати її Марійкою. В ній є щось надзвичайно симпатичне, рідне. Що саме — не знаю. Може, її поривчаста, стрімка хода? Чи русява коса? Чи голос, завжди такий спокійний і низькуватий? Чи все укупі? Не знаю.

Їй довелося чимало пережити за час свого першого польоту на “Ренаті”. Зореліт попав тоді в потенціальну магнітну яму надзвичайної глибини, і тільки винахідливість та врівноваженість нашого капітана Петра Брагіна врятувала корабель. Багато про це мені розповідав чоловік Марії Павлівни, мій колега штурман Стафо. Марійка про свої пригоди згадувати не любить: може, тому, що з рейсу на “Ренаті” Стафо вернувся зовсім сивий…

— Який красень наш “Грегор”! — раптом вигукнула Марійка. На екрані досить виразно проступили величні обриси зорельота. “Грегор” не був розрахований на польоти в атмосфері, й тому обтічність була йому ні до чого. Тільки “Метелик” мав торпедоподібну форму.

На екрані було добре видно житловий відсік, де ми перебували. Він здавався таким маленьким проти всього корабля! По сусідству з ним містився відсік, у якому були маніпулятори, необхідні нам під час висадок. Далі — відсік, де ми утримували тварин: курей, овець, корів тощо. Перед тим, як на тривалий час мала висісти на нову планету людина, треба було перевірити, чи нормально акліматизуються на ній земні тварини. Адже крім штучної атмосфери — створити її на новій планеті не складало особливих труднощів — було ще безліч різних факторів, котрі впливали на людський організм… Потім ішли один за одним відсіки найрізноманітнішого призначення. І вже по всьому — серце корабля, його іонні двигуни…

— Час іти на зміну Стафо, — позирнувши на годинник, сказав я і підвівся.

Якщо відверто, я міг би посидіти тут іще хвилин двадцять. Та не хотілося лишатись наодинці з Марійкою. Це було якесь двоїсте почуття. З одного боку мені так кортіло побути з нею ще хоч трошки. Все на світі я б, здається, віддав, аби провести з Марійкою ці кілька хвилин, пожартувати, погомоніти з нею. Проте я не лишився. Мені здалося, що Марійці це неприємно. Розмовляючи зі мною, вона весь час начебто відверталася. А в мене химерна вдача. Хай як людина мені подобається, та коли вона виказала до мене неприязнь, я свідомо уникаю її.

— Скажіть Стафо: я тут, — попрохала Марійка.

В коридорі, що вів у штурманський відсік, мене мало не збив із ніг захеканий Сегеді, наш другий пілот.

— Даруйте, поспішаю! — крикнув він.

— Бачу. А що скоїлось?

— Біжу до капітана. Надзвичайне відкриття!

— Ну? — я спробував утримати Сегеді за рукав, але куди там,

— Потім, потім, — відмахнувся він і зник за поворотом коридора.

Я заступив Стафо і знічев’я став гортати дорожній журнал. Коли раптом спалахнув екран. Тричі пролунав сигнал “Слухайте всі!” І по тому я почув дивовижну звістку: метеорний потік, зустрінутий “Грегором”, пульсував, він ніби дихав. Інтенсивність його то зростала, то спадала майже до нуля, і все це відбувалося з чіткою періодичністю.

— Кожному членові екіпажу зайняти своє місце! — віддав розпорядження Петро Брагін.

І ніби на підтвердження тривожних капітанових слів, пролунав застережливий удар гонга. Це означало, що явище пульсації метеорного потоку для головного мозку “Грегора”, — новина. Корабель стикався з ним уперше. Його навдивовижу багата пам’ять не могла пригадати нічого подібного. А тим часом вона зберігала бодай чи не весь космічний досвід людини. Найважливіші наслідки кожної експедиції нотувалися в Інституті інформації, і потім відповідну клітину пам’яті вміщували в електричний мозок ракети, що стартувала з Землі. Число цих клітин щороку неабияк зростало. І в польотах — подеколи вони тривали десятиліття — астронавти вивчали досвід чужих експедицій.

У такий спосіб можна було уявити собі, що бачили, про що мріяли тисячі й тисячі людей, котрі борознили різні закутки безмежного Всесвіту.

І де-небудь, за тисячі парсеків од Землі, астронавти, заздалегідь хвилюючись, входили в сферокіно. Вони втрачали спокій однаково: і молоді, яким цей політ був за первину, і бувальці, старі “вовки космосу”, котрих Координаційна рада увінчала лаврами. Те, про що їм розповідала мініатюрна клітина — скарбниця відомостей про чиїсь польоти, завжди видавалось новим і несподіваним.

Одначе дійсність, з якою вони стикалися повсякчас, була куди цікавіша, аніж найфантастичніші оповіді про минуле.

Все це блискавично майнуло у мене, коли я почув гонг. Замість прямої лінії, що свідчила — інтенсивність метеорного потоку незмінна, — переді мною на блакитному екрані зміїлася тепер синусоїда. Інтенсивність метеорів періодично змінювалась і найбільше дивувала своїм чітким ритмом.

Ну й чому тут дивуватися? — можливо, запитає в мене який-небудь юний землянин, ще незнайомий із космічними польотами. Чому така пульсація має загрожувати кораблеві? Адже сумарна інтенсивність потоку лишилася незмінна, вона почала тільки пульсувати. Все одно немовби на морі замість мертвого штилю з’явилися легкі брижі. Але це ще зовсім не буря! То чого ж боятися?

У нас, космонавтів, існує правило: невідоме — значить небезпечне. Адже не раз бувало, що з першого погляду дрібна обставина перетворювалась на фатальну небезпеку, і велетенський лайнер гинув у безмежних просторах космосу. Окрім того, ми одлетіли надто далеко від Землі та інших цивілізованих планет і тепер розраховували тільки на власні сили. Найдрібніша похибка чи безпечність могли коштувати дуже дорого. Згадайте самовпевненого генерала, що колись у давнину змусив своїх солдат крокувати через міст у ногу. Сталась катастрофа — міст обвалився. А тим часом накажи генерал іти не в ногу, і все було б гаразд. Що ж сталося? Просто генерал не мав уявлення про резонанс…

Мої думки перервав новий сигнал, цього разу інфралокатора. Спереду по курсу “Грегора” вигулькнуло якесь загадкове тіло. Скільки до нього? Напружено кліпали лампочки лічильної машини. Я вихопив перфострічку з результатами підрахунків, швидко пробіг її очима і з полегкістю зітхнув: до тіла летіти ще багато днів, ми встигнемо уникнути його.

— Доповідайте, Паччарді. — Просто з екрана на мене спокійно дивився капітан.

Я сповістив про одержані дані.

— Яке відхилення од курсу?

— Три з половиною градуси.

— За який час ми дістанемось загадкового тіла?

— Якщо швидкість буде незмінна — двадцять вісім земних діб.

— Гм… Якщо швидкість буде незмінна…

— Уникнути зустрічі не проблема…

— Сповіщення прийняте, — перебив мене Брагін. Екран зв’язку погас.

Але за мить спалахнув знову, тільки вже не блакитним, а зеленавим світлом. Це означало, що капітан увімкнув зв’язок з усім екіпажем “Грегора”.

— Друзі! Надійшла інформація, що по ходу руху корабля знаходиться невідома планета. Ми спробуєм обстежити її. Уникати зустрічі не будемо. Всім приготуватись до гальмування. За двадцять хвилин увімкнемо гальмівні дюзи. Кожному належить одягти проти-перевантажувальний скафандр. Зняти чохли з маніпуляторів і приготувати “шлюпку” до подорожі. Все!

Швидко увімкнувши протиперевантажувальну систему на пульті, я одяг новенький із приємним запахом пластиковий скафандр.

Тепер лишалося ждати, поки пілот увімкне гальмівні дюзи, та мріяти про зустріч із невідомою планетою. Переді мною на екрані, що вказував на інтенсивність метеорного потоку, як і раніше зміїлася голуба синусоїда. Вдих… Видих… Вдих… Видих. Здається, дихає якийсь велетень. І що тільки не мариться знічев’я. Я тоді і в голову не покладав, яке все це близьке до істини…

Чималу путь подолав наш “Грегор”, перш ніж досягти легендарного сузір’я Близнят, котре стільки літ хвилювало уяву землян.

Близнятами, виявляється, бувають не тільки люди. Стародавні земляни вважали за близнят дві найяскравіші зірки цього сузір’я і дали їм гарні, звучні наймення з грецької міфології: Кастор і Поллукс. За переказами, саме так назвали своїх синів щасливі батьки — красуня Леда і повелитель громів Зевс.

Минали роки. Земля звично линула по своїй орбіті. Але дедалі частіше люди звертали погляди до зірок. Що воно за таємничі дороговкази Всесвіту? Куди ваблять? Чи далеко до них? Хто кладе собі нелегке завдання вранці гасити, а ввечері знов запалювати ці химерні маяки?..

З року в рік нагромаджувались незаперечні космогонічні факти, уявлення людські поступово очищалися від марновір’я. Щоправда, не все було легким і безхмарним у пізнанні людиною довколишнього світу. Дорога до істини — не пряма лінія, а швидше спіраль, що губиться в безмежжі.

Попервах люди вважали, нібито зорі зовсім близько — палицею докинути. Всесильний господь, мовляв, розмістив їх на небесній тверді, що являє собою кришталеву сферу. Але весь час зорі доводилось відсувати й відсувати в глибини космосу. Цього вимагали перші примітивні телескопи. На цьому наполягали, не боячись іти на вогнища “святої” інквізиції, геніальні вчені…

Кінець кінцем людина розірвала пута земного тяжіння. Перші супутники Землі й автоматичні станції, що стали кружляти довкола Місяця, ніде не виявили ні осяйної небесної тверді, ні самого господа бога.

У тропу за першим космонавтом Юрієм Гагаріним у небо полинули сотні й тисячі сміливців.

Проте до міжзоряних мандрів було ще далеко… Адже тільки до найближчого від Сонячної системи світила — Альфи Центавра — треба летіти 4,3 світлового року. Світловий рік — це, як відомо, відстань, яку долає промінь світла у вакуумі протягом року. (За секунду ж він встигає промчати триста тисяч кілометрів.)

Що вже тут казати про наддалекі зірки, до яких світло летить мільйони і мільйони світлових літ.

Та, хоч як це парадоксально, віддаляючись од землян, зірки стали їм ближчі. Ближчі, бо замість марновір’я та різних припущень прийшли конкретні знання, помножені на точний розрахунок і дерзновенність технічних задумів…

Але я заговорився, тому вернусь до наших Близнят.

У дитинстві я понад усе цікавився астрономією. Улюблене моє заняття було спостерігати в телескоп зорі. Ми з батьком влаштували на горищі нехитру обсерваторію, і не було мені більшої насолоди, аніж вивчати небо. Зокрема, я частенько націлювався на голубуватого красеня Місяця, що на той час мав уже штучно створену атмосферу. Якось мені навіть вручили медаль Московського астрофізичного товариства “За точні виміри”, проведені над Данетом — пласким штучним супутником Землі, — супутник мав змінну масу і, як наслідок цього, досить плутану траєкторію.

— Уго, йди обідати! — кликала мене мати.

— Йду, мамо, — вдесяте відповідав я, не маючи сили відірватися від чарівного видовиська, котре відкривала переді мною система оптичних лінз.

У батька була велика бібліотека з астрономії та астрофізики, і незабаром я захопився читанням. Мою дитячу уяву вражали грандіозні картини космосу. Приблизно в той же час я став систематично переглядати мікрофільми зі звітами про польоти кораблів у міжпланетні простори.

Пам’ятаю, одного разу я допізна засидівся в бібліотеці. Старий годинник прокував дванадцять, потім першу годину ночі (в школі починалися екзамени, і роботи було чимало).

Кінець кінцем я згорнув грубий конспект, ляснув долонею по вініловій оправі. На сьогодні досить. Я підвівся, позіхнув, ступив крок до стелажів. Полиці, щільно заставлені книжками, мікрофільмами та блоками біопам’яті, сягали аж під стелю. Тут були старовинні трактати, зоряні довідники і найновіші каталоги — батько мало не щодня приносив із пошти важкенні бандеролі.

Задерши голову, я оглянув полиці. Скільки тут непрочитаного і непроглянутого! Мою увагу привернув шкіряний корінець якоїсь прадавньої книжки. Я присунув стілець і дістав грубий зачитаний фоліант. Книжка й справді була досить солідного віку. Я вже не пам’ятаю точно, якого саме року її видрукували, та здається, то була друга половина двадцятого століття.

Я стер рукавом пил з оправи. Стародавній шрифт, пожовклий від часу папір… Це був популярний підручник з астрономії. Цікаво, чим тоді займалися вчені? Я навмання розгорнув книжку. Формули, таблиці, цифри, цифри… “Що нас чекає на Місяці….” “Розрахунки траси на Венеру…” “Зодіакальне світло…” “Найновіша теорія тяжіння…” Гм, найновіша! її ж було спростовано буквально за якихось п’ять років. “Улюблениця шести сонць…” Цікаво! Я сів у крісло, присунув настільну лампу і став читати.

Мова йшла про планету, небом якої одночасно мандрувало бодай чи не шість сонць. Дивовижний світ вразив мою уяву. Пробігаючи сторінку за сторінкою, я забув про час.

Скільки води спливло відтоді! Чимало випало мені пережити. Позаду і експедиції у безмежний космос, і та страхітлива катастрофа на Марсі… Проте й зараз я ніби бачу поперед себе батькову бібліотеку, поспіль заставлений диктофонами письмовий стіл (до нього мені категорично було заборонено підходити), стелажі, горішні полиці яких губилися в напівмороці, рівний яскравий еліпс од настільної лампи.

Тієї ночі мені й на думку не спадало, що химерний світ із шести сонць стане метою мого життя.

Від давнього паперу, здавалося, струмували невловимі пахощі. Можливо, так пахне час?

Я блискавично пробіг розділ, присвячений історії питання. Люди з давніх-давен між інших зірок спостерігали і сузір’я Близнят, де найяскравішими були Кастор і Поллукс. До 1718 року ніхто не віднаходив у цій системі нічого особливого. Та ось англійський астроном Брадлей спрямував свій телескоп на небо й раптом виявив, що Кастор, власне, не одна зірка, а дві, тобто, що це два велетенських і жарких сонця, поєднаних між собою могутнім тяжінням. Інакше кажучи, Кастор був схожий на гігантську гантель.

Обидва сонця обертаються довкола одного центра.

Відкриття Брадлея викликало сенсацію. Астрономи всього світу кинулися до своїх телескопів, аби перевірити й уточнити повідомлення англійського колеги. Заскрипіли пера математиків. їм би дуже знадобились обчислювальні машини, проте вони з’явилися лише через кілька століть по тому.

Виявилось, що подвійне сонце Кастор обертається досить повільно, — звичайно, в наших, земних масштабах: його період обертання складає не багато не мало — 341 рік.

Дослідити подвійне сонце було не так-то просто. Річ у тім, що рух небесних тіл, який астрономи спостерігають в оптичні прилади, не є справжнім. Зірка завжди рухається в площині, що нахилена до прямої нашого зору під якимось кутом. Я це гаразд збагнув через два дні, коли, склавши на п’ятірку останній екзамен, відпочивав на одній із спортивних баз Місяця, поблизу кратера Аристарх. Вийшов, пам’ятаю, з намету — так ми називали комфортабельну кулю, в якій мешкали. Була ніч, тривала ніч, до якої ми ще мали звикнути.

Ділянка Місяця, де розташувалася база, була незаймана: її не утюжили бульдозери, не вдосконалювали лісники. Весь район планувався під заповідник. Я ішов, обережно минаючи споконвічні кратери й піки скам’янілої лави; тут усе було так само, як і тоді, коли на поверхню Місяця вперше ступила людина. В чорному небі, поцяткованому зірками, непорушно зависав блакитний глобус — Земля. Йти було незвично легко — давалося взнаки порівняно слабке тяжіння на Місяці. Та я знав, що небезпека зірватися в яку-небудь тріщину від цього не стала менша, і весь час не втрачав пильності. Бездоганно підігнаний скафандр дозволяв маневрувати легко й невимушено.

Інколи я уповільнював крок і озирався. Довколишній пейзаж був схожий на намальовану тушшю картину, автор якої надміру захопився гострими кутами. Ніяких переходів, ніяких напівтонів! Перед вильотом на базу вчитель пояснив нам причину цього незвичайного явища. На землі пересічена місцевість поступово вирівнюється під дією вологи та вітру. Цей процес триває вже багато мільйонів років. Тим часом на Місяці, поки до нього не дісталась людина, не було ні води, ні атмосфери. Саме тому місячний ландшафт такий химерний і здається засіяним велетенськими сталагмітами.

Вузенька, ледь помітна стежечка — яз великими труднощами виявив її, присвічуючи собі ліхтариком, — бігла вгору, намотувалась на досить стрімкий пік, мов спіраль. Вибрівши на вершину, я перевів подих, позирнув униз. По одному з валунів повзав якийсь світляк, описуючи правильне коло. Спостерігаючи за ним, я збагнув раптом складні астрономічні формули руху зірок, формули, суті котрих у класі ніяк не міг добрати. Завчити їх я завчив, але пізнати їхній смисл був незугарний. І раптом тут, на вершині місячного піка, настало прозріння. Скажімо, цей світлячок справді описує правильне коло. Оскільки я перебуваю майже точно над ним, то бачу коло неспотвореним. Якби ж я подивився на світляка збоку, то його рух видавався б мені вже зовсім іншим. Я уздрів би не коло, а еліпс. Ну, а зорі? — подумав я. Власне, це ті самі світляки. Якщо зірка рухається в площині, сильно нахиленій до прямої зору спостерігача, ясно, що її рух видаватиметься спотвореним…

Але я захопився і тому знову вернусь до тієї пам’ятної ночі в батьковому кабінеті, коли вперше познайомився з дивовижною системою з шести сонць, про які вже ніколи не міг забути.

Згодом я дістав і перечитав про сузір’я Близнят усе можливе.

Я дізнався, що пара сонць, котрі утворюють Кастор, перебуває в сімдесят шість разів далі одна від одної, ніж наша Земля від свого Сонця. Це приблизно така відстань, як од Плутона до Сонця. Мені стало відомо також, що загадкова зірка Кастор недовго перебувала в “роздвоєному стані”. Ще в шістнадцятому столітті завзяті астрономи виявили поблизу Кастора маленьку, ледве помітну зірочку дев’ятої величини. Зірочка ця нічим особливим не відзначалася. Та з часом було встановлено, що в своєму русі вона супроводжувала обох близнят (їх назвали Кастор А і Кастор В) у їхньому спільному польоті.

Знову зчинився шарварок. Посипалися різні припущення, гіпотези. Згодом математикам поталанило переконливо довести, що нова зірочка має всі підстави претендувати на роль третього близнюка. За аналогією її назвали Кастор С.

Що можна сказати про третього брата? Хоч як це дивно, він виявився повною протилежністю в порівнянні з першими двома — великими і гарячими сонцями. В давній народній казці оповідається: жило собі три брати, два розумні, а третій дурень. На противагу двом рослим близнятам Кастор С виявився карликом. Він був неабияк віддалений од старших братів, і до того ж дуже тьмяно світився.

Що таке рік? Це час викінченого циклу, повного оберту Землі довкола Сонця, якщо казати про нашу планету. Саме тут, на нашій рідній Землі, виникли в людини перші астрономічні поняття, які вона перенесла згодом на інші світи.

То що ж можна сказати про третього брата — примхливого карлика Кастора С, який обертається довкола головних зірок з періодом… кілька десятків тисяч земних літ! Нічогенький собі рік, чи не так?

Мені не раз спадала думка про живих істот, котрі, можливо, мешкали в районі далекого сузір’я Близнят. Як довго вони мають жити, за нашим, ясна річ, земним уявленням! З погляду людини, думав я, вони практично безсмертні. Які вони з виду? Чи мають інтелект? І якщо так, то якого рівня досягли, рухаючись по безмежній спіралі еволюції? Заплющивши очі, я мріяв про зустріч із ними, про контакт двох цивілізацій, що забезпечить людству, так само як і його новим друзям, небачений прогрес…

Мені тоді навіть не снилося, що не в мареннях своїх, а насправді я полечу сюди, до таємничого сузір’я Близнят, про яке протягом століть сперечалися земляни.

Сторінки давньої книжки, здавалось, ожили. Забувши про завтрашній екзамен, я читав, читав, і сон тієї ночі був од мене далеко.

Автор яскраво змальовував життя на передбачуваній планеті, в небі якої гуляє не одне, а кілька сонць. Він розповідав про людину, котра чудом попала на цю планету.

…Погас вогонь, що виривався з ракетних дюз, і корабель м’яко опустився на загадкову твердь. Годі тут було шукати якісь особливі урвища і скелі. Все було начебто на Землі. Людина нагнулася й помацала грунт — пухкий. І рослинність є. Правда, не дуже щедра. Та й з кольору якась дивовижна. Точніше кажучи, колір не один, а кілька. Ну, нічого, екіпаж матиме час докладно вивчити це явище.

А загалом — нічого особливого. Якщо відверто, пілот навіть розчарований трохи. Чи варто було летіти стільки? Такі самі мізерні кущики він бачив і на Марсі, й на Венері.

Космічний мандрівець ступає кілька кроків, задирає голову. По небі неквапом повзуть пухкі хмари.

Котра, власне, година, як на місцевий час? Мабуть, полудень. Голубе сонце стоїть у зеніті, цідить гаряче проміння. Та що це? Катастрофа? Виверження вулкана? Пожежа? На обрії повільно і німо розповзається багряна пляма.

В навушниках пілота звучать тривожні сигнали. Товариші непокояться, кличуть його назад, у ракету. Та якась сила змушує пілота завмерти на місці.

Червоне полум’я розхлюпується далі. На блідому небі, над самісіньким видноколом, вимальовується вогненний окраєць. Він дедалі збільшується. Що воно за диво? Пілот ледве тамує крик. Нове сонце?

Так, нове сонце! Велетенський червоний диск пливе до свого блакитного побратима.

Все довкола змінюється. Рослинність, що кілька хвилин тому здавалась голубувато-блідою, повниться пурпуром. Гостре на кінцях стебло тягнеться до світила, немовби вітаючи його.

Планета двох сонць! Як химерно переливаються барви!

Пілот подає сигнал, і з корабля висипають усі члени екіпажу. Вони не можуть намилуватися казковим видовищем.

— Зараз саме полудень, — зауважує штурман, поглянувши на свій хронометр.

— Дивлячись на яке сонце зважати, — стає до розмови капітан.

Червоне сонце має, очевидно, досить малий період обертання. Воно непомітно хилиться до обрію, в той час як його блакитний побратим тільки-тільки поминув зеніт.

Хмари, обляпані кіновар’ю, простують своєю дорогою. Жалюгідна рослинність видається тепер бурою. Ледь темніє.

— Погляньте! — заволав молодий планетолог.

Всі озираються в його бік. Він тицяє рукою у віддалену сопку. Таке враження, наче на її вершині спалахнув раптом величезний смарагд. Зелені промені линуть у простір, пронизуючи двобарвне небо.

— Котяче око! — шепоче хтось.

Воістину котяче око. Довколишній простір повільно повниться кришталево-чистим зеленим світлом. Воно лине від сопки догори, до двох світил-побратимів.

Від трьох сонць планету оповив феєричний серпанок. Тепер пілот уже не думав, що прилетів сюди надаремне. Корабель, до якого вони так звикли за довгі роки польоту, раптом здався їм чужим. Його ніс пломеніє пурпуровим полум’ям, кулястий відсік штурмана — темно-вишневий, магнітні вловлювачі здаються крильми казкової жар-птиці, такі вони яскраві й барвисті. Блакитні смуги перетинають корпус, що з дня його виготовлення був тьмяно-сріблястий. Зелені плями на дюзах наче намальовані.

Та що там корабель! Навіть одне одного люди впізнають не без труднощів. Так різне світло від трьох сонць спотворило їхню зовнішність.

Глибокі багатобарвні тіні, звиваючись, повзли по землі, коли з-за обрію вервечкою одне за одним випливло ще три сонця: біле, синє й оранжеве.

Бракує мові людській слів, аби змалювати фантастичну картину, що спалахнула раптом перед зором зачудованого екіпажу. Це було якесь безумство барв. Дивовижні світлові комбінації змінювали одна одну щомиті, і тому здавалося, ніби всі довколишні предмети перебувають у безперервному русі. Кожна деталь пейзажу раптом набула фантастичних ознак. Світ загубив чіткі обриси, став розмитий, нереальний.

Люди інстинктивно з’юрмилися в тісний гурт, перекидаючись короткими репліками: вони розуміли одне одного з півслова.

О, звичайно, після цієї експедиції в людськім лексиконі з’являться нові слова. Не можуть не з’явитися, бо без них не передати веремії барв цього надзвичайного світу…

Я підвів голову, з великим зусиллям одірвавшись від прадавньої книжки. Світло настільної лампи помітно зблідло, наче злиняло. Я повільно вертався до дійсності. Очі боліли, ніби їх запорошили піском. Усе ще не розуміючи, чому лампа така бліда, я підвівся, підійшов до вікна. За тонкою і прозорою плівкою пластика займався світанок.

Та ніч у батьковій бібліотеці лишилась у моїй пам’яті на все життя. А з прадавньою книжкою я не розлучався відтоді, як з дорогим талісманом. Ні, мені не властиве ніяке марновір’я. Просто приємно було усвідомлювати, що я будь-якої миті можу погортати пожовклі сторінки, котрі породили мені в душі ні з чим незрівнянну насолоду.

Лишається додати — книжку я втратив під час піщаної бурі на Марсі. Ті ж таки скажені смерчі червоного піску забрали в мене сім’ю…

Та я не розповів іще про найцікавіше стосовно сузір’я Близнят — мету польоту “Грегора”. У своїй оповіді я зупинився на трьох братах, трьох Касторах — двох велетнях і третьому карликові.

Уявіть собі здивування астрономів, коли вони виявили, що кожна з цих трьох зірок у свою чергу розпадається на пару сонць! Сонця кожної пари дуже близькі одне від одного (зрозуміло — в космічних масштабах). Саме через близькість їх тривалий час і не могли сприймати порізно. Так предмети, що знаходяться поряд, зливаються в один, якщо віддалятися од них. Розрізнити двох космічних сусідів поталанило тільки тоді, коли людина озброїлась новим могутнім засобом дослідження — спектральним аналізом.

Виявилося, нові близнята, на яких розпадаються два старші брати — Кастор А і Кастор В, — віддалені один від одного всього на десять мільйонів кілометрів. Зовсім мало в масштабах космосу. Особливо, коли мова йде про такі солідні об’єкти, як зорі. І справді, це в п’ять разів менше, аніж відстань од Меркурія до нашого Сонця. Проте Меркурій — планета. А тут ідеться про відстань між двома зірками.

Ну, а як же третій, найменший брат, Кастор С? Виявляється, вій не відстає од старших братів! Кастор С теж із двох близнят, звісна річ, карликів. Розташовані вони, сказати б, зовсім поряд. Відстань між них якихось 2,7 мільйона кілометрів. Це вдвічі менше за діаметр нашого Сонця.

Отож далека зірка Кастор являє собою дивовижну систему, що складається із шести сонць. Чотири з них — великі й розжарені, а два — маленькі, холодні, темно-червоні. Он який він, далекий світ, так яскраво описаний у стародавній книжці, що над нею я просидів першу у своїм житті безсонну ніч.

Ще до того, як Вища Координаційна рада призначила мене на “Грегор”, котрий вирушав до сузір’я Близнят, я часто думав: а чи є планета в дивовижній системі Кастора? Що, коли картини, описані нашими предками, не фантазія, а реальність?

До свого записного біоблокнота я ретельно занотовував нові й нові дані про світ із шести сонць. Відомостей не бракувало: газети, журнали, радіо, телебачення Сонячної системи постійно приділяли незвичайному світові свою увагу…

Дивно — “Грегор” майже досяг мети. Навіть не віриться. Навмання натискую на клеми біоблокнота, і тихий голос, найоідніший мені голос тієї, якої вже нема на світі, неквапом промовляє:

“…Рух шести сонць Кастора відбувається з максимальною узгодженістю, чим нагадує чудово відрегульований годинниковий механізм. Ми маємо по суті три парні зірки, і кожне з таких парних сонць обертається довкола загального центра мас, тобто довкола однієї і тієї ж точки… Карлики, як їм і належить, найспритніші. (На цім місці я зримо уявляю собі легку усмішку тієї, що колись на Марсі начитала мені текст). Вони умудряються здійснити повний оберт усього за дев’ятнадцять годин. Дещо солідніше поводяться старші брати. Кастор В описує повне коло протягом трьох земних діб. Двійники Кастора А ще вайлуватіші: аби зробити повний оберт, їм потрібно дев’ять днів. Так живе дивовижна родина із шести сонць. Інших таких сімей, мабуть, нема в усьому Всесвіті. Принаймні людині вони невідомі…”

Ара, як і я, захоплювалась астрономією. Вона марила далеким світом, що його осяває аж шість сонць. Пам’ятаю, якось під час відпочинку на моїй батьківщині, біля Середземного моря, ми з Арою намислили спорудити на міському пляжі модель загадкового світу. Довідавшись про наш намір, друзі стали допомагати нам.

Передусім я підрахував на портативному калькуляторі, в якій пропорції треба зменшити розміри, аби модель помістилася на прибережній ділянці. Діставши потрібні цифри, ми взялися до роботи.

Середній діаметр двох найбільших сонць — пари Кастор А — було взято за один сантиметр. За ці два сонця правили уральські самоцвіти. Спеціально опромінені, вони горіли в пітьмі білим гарячим світлом. Відстань між ними, відповідно до астрономічних даних, становила всього п’ять сантиметрів — на те вони, власне, і близнята! Працювали ми неквапом, ретельно дотримуючись розмірів. Кожен самоцвіт було покладено на крихітний самохідний візок. Візок повзав по заданій траєкторії з заданою швидкістю, що її можна було регулювати по радіо.

По тому настала черга другої пари зірок — Кастора В. Ці два сонця, за які правили такі самі самоцвіти, тільки дещо менших розмірів, ми помістили на віддалі півсотні метрів од першої пари.

Третя пара сонць — два червоних карлики, Кастор С — завдала нам чималих клопотів. Йдеться не про їхнє виготовлення: за тьмяні пурпурові сонця ми взяли два опромінені рубіни, з горошину кожен. Та коли постало питання, куди ж помістити цю пару сонць, з’ясувалося, що вона має бути віддалена від чотирьох своїх побратимів на… шістсот метрів. Так треба було, аби не зрадити масштабності. Я спробував змінити пропорції, щоб уся система могла вміститися на нашій ділянці, одначе Ара рішуче запротестувала.

— Соромся! — сказала вона. — Ти береш участь у великому акті творення. Нічого жартувати, якщо створюєш нову сонячну систему…

— Щоправда, за готовими кресленнями, — кинув хтось із товаришів.

— Тим паче! — підхопила Ара. — Творець не пасує перед труднощами.

І ось настав кінець кінцем вечір, коли все було готове. Ми й не сподівалися, що наша вигадка приверне таку увагу. Юрби народу оточили з трьох боків наш витвір. Ніхто не переступав накреслену лінію, завдовжки мало не кілометр. З четвертого боку ряхтіло лагідне море. Тільки-но почало смеркати, до берега стали причалювати яхти, баркаси, ялики. Люди не запалювали на щоглах вогнів, і на тлі призахідного неба такелажні лінії видавалися зовсім чорними.

Коли смеркло, я натис кнопку на панелі передавача, і всі шість сонць почали рухатися. Ми попрацювали недаремне. Кожне світило переміщалось по заздалегідь визначеній орбіті. Можу вас запевнити, домогтися цього було зовсім не просто. Поміркуйте самі. Кожну із трьох пар сонць-двійників треба було змусити обертатися довкола загального центра ваги. Потім два старших “подвійних брати” — Кастор А і Кастор В — повинні були рухатися довкола власного загального центра, оскільки в цих чотирьох сонцях було фактично зосереджено головну масу системи. І це ще не все! Ми повинні були врахувати збудження, що вносили в орбіти чотирьох великих братів два молодші карлики.

Змінюючи частоту внутрішнього випромінювання наших штучних сонць, можна було змінювати їхній колір.

Глядачі гаряче заплескали в долоні, коли всі шість зірок помандрували своїми орбітами. Всередині майданчика складною, плутаною дорогою рухалась уявна планета нашої новонародженої сонячної системи. Астрономічних даних, що свідчили б про планету, не було, і я напочатку протестував проти такого вільного поводження з Близнятами, та Ара, як завжди, наполягла на своєму.

— Там має бути планета, я певна! — сказала вона так переконано, що всі пристали на її твердження.

Потім Ара дістала десь іще один радіовізок, сама запрограмувала його і урочисто поклала на прямокутну платформу футбольну камеру, яка випадково трапилась під руку. Невідповідність у масштабах її, очевидно, зовсім не бентежила.

Я став навмання змінювати кольори всіх шести сонць, і перед нами одразу спалахували чарівні видовиська.

— Пам’ятаєш, як у тій книжці, — тихо шепнула мені Ара.

І справді, прадавній автор виявився далекоглядним. Я міг тієї миті поклястися, що все було так, як він описав. Футбольна камера зникла. Замість неї складною орбітою рухалась невідома нам планета. Вона оберталася довкола власної осі, і по її сферичній поверхні ковзали тремтливі відблиски. Поблизу від планети проходило одне із сонць. Воно спалахувало густим синім світлом, і одна з півкуль планети ставала сапфірова.

В один із моментів усі шість зірок вмикалися на резонансне випромінювання. Це було маленьке чудо. З усіх боків майданчика ринули потоки оранжевого світла. І планета перетворилася на велетенський золотавий апельсин. Він сяяв і ряхтів, наче казкова коштовність. Я не бачив уже ні людей, що злились у темну масу, ні легкокрилих яхт, завмерлих на рейді, ні друзів, що стояли поряд, — нічого, крім яскравої золотої кулі.

— Знаєш, Уго! — неголосно сказала Ара, нахилившись до мене і показуючи рукою на створену нею з футбольної камери планету, — я подумала…

— Про що?

— Так хочеться побувати там… Побачити шість сонць… І висісти на цю планету. — Вона усміхнулась і легенько штовхнула мене в бік.

— Цілком можлива річ, — погодився я…

Тепер мрія наша здійснюється. Планету в системі Кастора нами дійсно відкрито. Хоч вона поводить себе досить дивно, але “Грегор” швидко наближається до мети.

Тільки Ара не дожила до цього радісного і тривожного часу — вона назавжди лишилася там, на Марсі…

Гальмівні дюзи “Грегора” працювали з повним навантаженням. Хоч кібернетичні системи корабля функціонували безвідмовно, клопотів у всіх було по горло. Висадка на нову планету — діло серйозне. Щоразу на тебе чатує стільки несподіванок, що всіх їх аж ніяк не передбачиш заздалегідь.

Зважаючи на те, що “Грегор” наближався до нової планети, капітан наказав різко скоротити час чергування членів екіпажу. Розпорядження Петра Брагіна дістало загальне схвалення: за короткий проміжок часу наша увага не встигала притупитися, а це було так важливо на останньому чи не найважливішому відтинкові дороги.

Працювали всі. Астробіолог теж не лишався без роботи. Марійці треба було підготувати численні апарати, що заповнювали цілий відсік. Велику допомогу їй подавали кібернетичні системи.

Наближався вирішальний момент нашого польоту. Чим зустріне нас невідома планета? Космос — невичерпний вигадник. “Я не знаю двох однакових планет”, — сказав якось Петро Брагін, а його обізнаності можна позаздрити.

Розповідає астробіолог Марія Куличенко

Паччарді пішов на чергування, і я лишилася сама. В глибині екрана вимальовувався рожевий силует “Грегора”. Було тихо і порожньо довкола… Дивакуватий він, цей Паччарді. Раптом ні сіло ні впало підхопився й побіг. А в штурманську рубку йому ще рано, я знаю. Взагалі, як на мене, чоловік він з химерами. Биту годину інколи просидить у колі друзів і не зронить жодного слова. Сегеді мені розповідав, що Паччарді може, ввімкнувши п’єзофон, цілісіньку ніч не спати, слухаючи музику. І це тоді, коли наступного дня його чекає нелегке чергування. Кажуть, що Паччарді став такий після того, як його сім’я — дружина і дев’ятирічний син — загинули на Марсі під час страхітливого піщаного бурану. Інколи, дивлячись на Уго, я повнюся глибоким співчуттям до цієї мужньої, сильної людини. Та я нізащо б не сказала йому про це. Він, звичайно, не прийняв би мого жалю.

Паччарді видається мені гордим і замкненим. Коли він що-небудь доводить, не можна не замилуватися його розповіддю. Очі йому палають, жести стають швидкі й поривчасті, голос звучить, мов капітанський гонг у хвилину небезпеки. І така сила, така переконаність у словах Уго, що слухала б і слухала його без кінця. На жаль, ці спалахи бувають у нашого штурмана досить рідко. За весь час нашого польоту на “Грегорі” — а він триває вже близько трьох літ — Паччарді скидав із себе крижаний панцир тільки двічі.

Один раз, пам’ятаю, це було в день святкування двохліття з тої миті, як наш “Грегор” стартував із рідної Землі.

Кают-компанія, насправді така простора, видалась мені тоді тісною. Тут зібралися всі, хто був вільний од чергування. Гучно й весело відзначали ми наш маленький ювілей. І все так нагадувало Землю: і буйна тропічна зелень, що обіймала нас з усіх боків, і земні плоди, від яких аж угинався стіл, і вино, щедрий дарунок кримських виноградарів… Часом і справді здавалося, що ми не серед мертвого необжитого космосу, а на своїй, дорогій серцю планеті. Після танців, забувши на мить, де ми, я зі сміхом попрохала Стафо відчинити вікно. Він здивовано позирнув на мене.

— Вікно?

— Авжеж, — весело позирнула на нього я. — Душно!

Поблизу стояв Паччарді. В туніці, з орденом “Визначний космонавт” він справляв досить ефектне враження.

— Гай-гай, Маріє Павлівно, — посміхнувся він, — ваше бажання нездійсненне. За вікном у нас не міська вулиця, а смертельний космічний холод.

— Знаю, — зітхнула я.

— Та в даному випадку проблема розв’язується легко! — вигукнув він і, швидко підійшовши до кондиціонера повітря, крутнув ручку в бік нижчих температур. У залі зразу повіяло прохолодою…

А ще стоїть мені на пам’яті, як Паччарді одним духом випив повний бокал вина і, рвучко підвівшись, продекламував Лерса, допомагаючи собі з властивою італійцям жестикуляцією…

Та раптом я здригнула, відганяючи спогади. Поряд стояв Стафо.

Оповідає штурман Стафо

Коли я зайшов до кают-компанії, Марійка була там сама. Вона сиділа замріявшись перед екраном, на якому рожевіли контури нашого “Грегора”.

Ми з Марійкою недовго пробули наодинці. Незабаром надійшло розпорядження капітана про підготовку до гальмування корабля. Зволікати не можна було. Марійка пішла до себе в біолабораторію, а я — до штурманської рубки, де чергував Паччарді.

Всі дні, поки “Грегор” гальмував, минули в напруженій підготовці до висадки на нову планету.

— Ти знаєш, Стафо, — сказав якось Паччарді, — я остаточно поклав собі на думці прохати капітана, щоб дозволив мені взяти участь у висадці.

— Але ж бо штурманові не…

— Знаю, знаю, — перебив Паччарді. — І все одно я домагатимусь…

На вісімнадцятий день гальмування “Грегора” капітан скликав нараду екіпажу. Планета вже досить чітко проступала на головному екрані. Темно-жовта, мов помаранча, вона тихо пливла в чорному космосі.

— Ви, Стафо, поведете “Метелика” на посадку, — звернувся до мене капітан. — Тут нас багато що цікавитиме. — Петро Брагін кивнув у бік екрана, і всі погляди зупинилися на тьмяній і загадковій помаранчі.

— Дослідження планети здійснюватимемо в два етапи, — вів далі капітан. — Перша десантна група складатиметься з трьох чоловік. До неї ввійдуть Лайош Сегеді, Марія Куличенко і… — якусь мить капітан помовчав, — і штурман нестаціонарних трас Уго Паччарді. Потім ми, щоб завершити дослідження, підмінимо цю групу іншою…

Минали останні дні гальмування “Грегора”. Помаранча на головному екрані виросла вже завбільшки з гарбуз, що відсвічував оранжевим світлом. Ми з Уго підрахували період обертання планети довкола власної осі. Він складав близько двадцяти годин.

— Майже як Земля, — відзначив Паччарді.

На екрані ясно було видно, що поверхня планети неоднорідна. Спочатку нам здавалося, ніби обшир Оранжевої — так ми називали планету — всіяно пагорбами й видолинками. Але потім Лайош виявив між безкраїх оранжевих пустель невеличкий темний острівець. Забігаючи наперед, можу сказати: цьому відкриттю спостережливого Сегеді ми зобов’язані життям.

Вже коли “Грегор”, припинивши гальмування, перетворився на штучного супутника Оранжевої і на кораблі запанувала повна невагомість, було виявлено, що пагорби й видолинки на поверхні планети мандрують з місця на місце. Цього ми не могли бачити раніше, хоч і мали потужні телескопи, бо Оранжеву огортали досить щільні шари атмосфери. Вони поглинали і спотворювали всі наші радіосигнали.

— Висідайте на темну пляму, — віддав розпорядження капітан.

“Плато Лайоша” — так ми назвали острівець, відкритий Сегеді, — являло собою майже правильний круг діаметром кілометрів двадцять п’ять. То тут, то там на ньому стриміли високі скелі, одначе плато мало одну важливу перевагу порівняно із сусідніми з ним районами Оранжевої — скелі принаймні були нерухомі.

Попрощавшись із друзями, ми сіли в “Метелика” й одірвались від “Грегора”. Перш ніж сідати, я вирішив зробити кілька обертів довкола планети, аби краще ознайомитися з нею. Ми пливли на висоті близько двох тисяч кілометрів, поступово знижуючись. Не довіряючи автопілотові, я сам керував приземленням. Уго і Лайош припали до екранів та інформаторів. Марійка морочилась зі своїм вередливим біофіксатором.

— Можу вас порадувати, — сказала вона, відірвавшись від численних шкал і циферблатів. — В атмосфері Оранжевої є вуглекислота, проте наявний і кисень.

— Ура! — гукнули всі ми.

Адже наявність в атмосфері Оранжевої вільного кисню означала, що неабияк зростає можливість виявити на планеті органічне життя. Ще раз забігаючи наперед, скажу: ці сподівання підтвердились…

Що думали вони, мої друзі, коли я вів “Метелика” на посадку? Уго, старий космічний вовк, мабуть, менше хвилювався проти всіх інших. Для Лайоша це був узагалі перший космічний політ. А ми з Марійкою… Хоч і брали участь в одному польоті — на борту зорельота “Рената”, — проте висідати на нову планету нам жодного разу не випадало.

Несподівано чорна габа хмар розповзлась. Через екран побігла одноманітна оранжева поверхня. Безмежні горби й западини… Що це, хвилі? Чи тверда поверхня? Термофікс на пульті свідчив: температура оранжевих хвиль рівно сорок градусів. Швидкість “Метелика” помітно зменшилась. Я вивільнив крила і став планерувати.

— Не можу позбутися враження, що на мене хтось дивиться, — пошепки сказала Марійка, не відриваючись од екрана, по якому котили оранжеві хвилі.

— Нерви, — кинув я, хоч, коли казати відверто, і сам загубив спокій. Проклята темна пляма не з’являлася, хоч координати її я визначив точно. Плато Лайоша зникло. Що робити? Сідати просто на оранжеву поверхню? Ні, вона підступно рухлива. Це поза сумнівами. І раптом Уго спала щаслива думка.

— Увімкни шукач, — порадив він.

Я повернув ручку радарного шукача. Минуло кілька втомливих хвилин, поки система обстеження вказала, де міститься зникле плато.

— Та воно дрейфує! — вирвалося в Паччарді.

Я змінив курс і пішов на посадку.

Останні квапливі приготування… Герметизація космоскафандра… Перевірка магнітного. захисту… Радіопередавачів… Антен на шоломі… Здається, все…

Ось між двох скель з гострими піками рівне місце. Ідеальний космодром. Повертаю кермо висоти. Пікіруєм. Довкола нашої ракети вирують вогненні смерчі, породжені тертям “Метелика” об атмосферу. Та “шлюпка” надійна.

Аж ось м’який поштовх, і зразу залягає тиша, незвичайна, гнітюча…

Інформація капітана

“Грегор” ліг у дрейф, і “Метелик” пішов на посадку. Регулярно, кожні десять хвилин обмінювались радіограмами. Спочатку зниження відбувалося нормально, без будь-яких несподіванок. Керівником десантної групи я призначив Уго Паччарді, сміливого й бувалого мандрівника космосу. Щоправда, о першій порі я не мав наміру посилати його — досвідчений штурман потрібен і на “Грегорі”. Та Паччарді дуже хотілося взяти участь в експедиції. І я зважив на його прохання.

— Капітане! — сказав він перед відльотом. — Ви знаєте, я не з боягузів. Та гадаю, Оранжева — незвичайна планета, і тому прошу дозволу взяти із собою променевий пістолет. На нас можуть чатувати хтозна-які несподіванки.

— Візьміть, — погодився я. — Ви чудово знаєте, що Статут космонавта дозволяє користуватися променевим пістолетом у виняткових ситуаціях, власне, тільки тоді, коли загрожує смертельна небезпека її немає іншого виходу…

— Безперечно, я керуватимусь цим положенням, — сказав штурман.

Першою несподіванкою було те, що посадочне плато виявилось дрейфуючим. Далі надійшла радіограма від Паччарді, що пляму знайдено й посадку здійснено успішно. Загін вийшов на поверхню планети і розпочав дослідження. За чотири години радіозв’язок припинивсь, і поновити його не вдалося…

Розповідає автор

Маленький загін вийшов із “шлюпки” і ступив — уперше за три роки — на твердий грунт. Твердим, до речі, назвати його можна було умовно. Густо-брунатний, пругкий, він угинався під ногами, як гума. Мандрівники напочатку ступали обережно, однак із часом посміливішали.

Це був світ без кутів і різких ліній. Віддалік мріли гірські пасма; їхні вершини губилися в низьких швидкоплинних хмарах. Але найбільше вражало те, що й далекі гори, і валуни, розкидані окіл, і численні яруги — все відзначалося геометричною правильністю ліній. Окрім того, в цьому химерному світі не було нічого твердого. Все тією чи іншою мірою пружинило, вгиналось, а відтак знову набувало своєї попередньої форми.

— М’який світ, — зауважив Стафо.

Минуло вже з півгодини. Мандрівники відійшли од “шлюпки” на добрячу відстань. Гострий ніс “Метелика” бовванів удалині, між гладеньких коричневих пагорбів. Досі не було виявлено ніяких ознак життя. І нічого схожою на рослинність. Ніде ні деревцяти, ні кущика, ні билиночки. Довкола — самі гори. Вони громадяться одна на одну, заступають обрій.

— Ми повинні обстежити плато, — сказав Уго. — Спробуєм досягти його кордонів. Куличенко й Сегеді, ви вернетесь на “Метелик”. Зберете й дослідите взірці гірських порід. А ми зі Стафо підем до оранжевої межі. Весь час підтримуватимемо радіозв’язок. І навіть якщо… — Паччарді помовчав, — якщо від нас не будуть надходити ніякі сигнали, все одно хай ваш передавач працює безперервно. Про всяк випадок ви будете правити нам за маяк. Зрозуміло?

Марійка хотіла щось відповісти, але прикусила язика під суворим поглядом Стафо.

— Ви, будь ласка, вертайте щонайшвидше, — попрохала вона якось зовсім по-домашньому.

Паччарді й Стафо рушили в дорогу. Незважаючи на те, що місцевість була пересічена, вони йшли легко, без утоми. По-перше, сила ваги була тут майже вдвічі менша проти земної. По-друге, грунт приємно пружинив під ногами, мовби відштовхуючи мандрівників. Ішли мовчки. Незабаром ракета зникла за горбами.

За підрахунками Стафо, позаду лишився вже добрячий шмат дороги. “Не завадило б відпочити”, — подумав він і скоса позирнув на Паччарді. Високий Уго йшов легко, невимушено. “А він же набагато старший від мене”, — засоромився Стафо. Подеколи Паччарді зупинявсь, пильно звіряв маршрут із фото-картою, зробленою ще в повітрі з борту шлюпки, і знову крокував уперед.

Стафо почав накульгувати — давався взнаки давній перелом ноги. Збільшивши подачу кисню, він, аби не виказати болю, намагався йти якомога рівніше. їдкий піт заливав під шоломом лице, було душно і втомливо.

Поступово обриси горбів змінились. Якщо раніше довколишні пагорби поспіль були пологі, то тепер дедалі частіше траплялися між них круті.

Аж ось Паччарді й Стафо забрели в ліс, де замість дерев стояли якісь тонкі з гострими верхівками стовпи. Дивовижний ліс! Ні листя, ні птахів, ні затінку. Самі піки й тиша. Температура повітря помітно підвищилась. А до оранжевого кордону, як сигналізував про це локатор, було ще далеко.

— Передихнемо, — раптом запропонував Паччарді.

Він присів на валуні. А Стафо примостивсь у сідловині між двома химерними піками. Тільки тепер мандрівники відчули голод. За кілька хвилин вони з’їли по плитці хлорели. Після цього Паччарді заходився наносити на фотокарту маршрут, а Стафо закуняв. Поринувши в роботу, Паччарді не помітив, як до його друга підкрадається біда. Випадково підвівши голову, він мало не отетерів з подиву: верхівки двох піків над головою Стафо злилися. Ще мить — і вони замкнуть свого довірливого гостя у фатальне кільце. Скочивши на ноги, Паччарді кинувся до Стафо й шарпнув його на себе.

— Що, що таке? — мало не падаючи, вигукнув Стафо.

Замість відповіді Уго кивнув на скелі. Вони майже з’єдналися. Тільки вузенька щілина, в якій застряла сумка з інструментами, зяяла, мов паща страхітливої потвори. Стафо спробував висмикнути сумку. Але даремне. За мить піки ковтнули її.

— Ну й дивовижа! — прошепотів Стафо.

Він підійшов до піка, обережно помацав його. Пік як пік. Нічим не відрізняється од своїх сусідів. А тим часом…

Пославши радіограму, Паччарді й Стафо помандрували далі.

Тільки дві години тому вони розлучилися з Марійкою і Лайошем, але Стафо здавалося, що минула ціла вічність. Коли раптом крізь громаддя скель замигтіли оранжеві хвилі.

Мандрівники прискорили крок і вийшли на узбережжя.

Берег був стрімкий. Паччарді і Стафо дійшли до самісінького краю. Глибоко внизу, пойняті серпанком, хлюпали оранжеві хвилі. Ні, не хлюпали. Вони химерно перебігали з місця на місце, наскакуючи одна на одну і тут же кидаючись урозтіч. В повітрі зависав шерхіт і якийсь віддалений гомін.

— Як у час льодоходу, — промовив Уго.

— Ось де порибалити б, — пожартував Стафо. — Такої риби, як тут, мабуть, не зустрінеш ніде.

Швидко нагнувшись, він схопив невеличкого пругкого крем’яха і, розмахнувшись, шпурнув його далеко в море. Крем’ях кілька разів підскочив над поверхнею, щоразу підстрибуючи вище та вище і наближаючись при цьому назад до берега. Аж раптом із морських надр вихопився гнучкий оранжевий язик — і крем’яха наче корова злизала.

Стафо хотів був повторити свій дослід. Але Паччарді застеріг:

— Постривай-но. Не так тут усе просто. Ми повинні розгадати оранжеву загадку. Можливо, саме на цій планеті людство дістане нове джерело чудодійної енергії… Треба спуститись до моря.

Морський простір здавався спокійним, безтурботним. Він ніби кликав до себе космічних мандрівників.

Але дістатися до нього було не так-то просто. Для цього Паччарді й Стафо мали подолати урвище метрів п’ятнадцять заввишки.

Стафо дістав із рюкзака трос, один кінець його міцно прив’язав до скелястого виступу, а на другому зробив петлю.

Першим став спускатись Паччарді. Широко розставивши ноги і відкинувшись назад, Стафо обережно попускав трос, на якому через рівні проміжки були потовщення. Аж ось у навушниках шлемофона почулося притишене “стій”! Це означало, що Паччарді досяг моря. Слідом за другом спустився і Стафо.

Тепер вони стояли на вузенькій, метрів зо два завширшки прибережній смужці. Побіля їхніх ніг хлюпали вогненного кольору хвилі. Стафо дістав градусник.

— Температура моря дорівнює температурі людського тіла, — сказав він.

Перш ніж братися за дальші дослідження, Паччарді вирішив передати радіограму. Та здійснити свій намір йому не пощастило. Передачу буквально затопив хаос перешкод. Довкола вирувала шалена, страшна своєю німотою магнітна буря.

— Що сталося? — запитав Стафо.

— Ми відрізані. Будем сподіватися, що перешкоди тимчасові.

Паччарді й Стафо здалося, ніби руді хвилі здіймаються вище побіля того місця, де вони стоять. Спочатку космонавти думали, що це оптична омана. Та ступивши кілька кроків уздовж берега, вони переконались: високі хвилі котять слідом за ними, ніби відгороджуючи їх од моря. Раптом між хвиль зринуло кілька довгих гнучких язиків, таких як той, що, виник, коли Стафо шпурнув у море крем’яха. Вони то падали, то здіймалися знов. Але кожен, здавалось, хилиться в їхній бік.

— Ми хай там що повинні взяти оранжевої речовини для аналізу. Можливо, в цьому світі криються ще невідомі нам форми життя, — сказав Паччарді.

На щастя, у сумці, що її ковтнула гора, була тільки частина геологічних інструментів. Платинові колби на взірці гірських порід і рідини лежали в рюкзаку Уго.

— Як на мене, спочатку слід узяти на пробу прибережну речовину, — сказав Стафо.

Паччарді згодився.

Кілька крем’яхів вони швидко поклали в колби. Але далі діло пішло куди гірше. Від м’якого, пружного, здавалося б, податливого прибережного грунту ніяк не щастило відділити ані найменшого шматочка. Гострий, наче бритва, алмазний свідер виявився безсилий. Грунт прогинавсь, і на цьому все кінчалося.

— Вперше зустрічаю таке величезне міжмолекулярне зчеплення, — сказав Уго. Після кількох марних намагань узяти пробу він випроставсь, перевів подих.

— А баренові нашарування на Марсі?

— Марсіянський барен… Я з ним добре знайомий. Та й він щодо сили молекулярних зв’язків ні в яке порівняння не йде ось із цим…

На мить Паччарді змовк, йому знову став на думці негостинний, підступний Марс… Загін марсорозвідників… Обладнані під тимчасове житло будиночки, що здригалися від дикого страшного урагану… І той трагічний день, коли не стало дружини й маленького Вінченцо…

— Може, спробувати мікровибух? — запропонував Стафо.

— Не варто, — хитнув головою Паччарді, — хтозна, до яких це призведе наслідків… Детонація і таке інше…

— Тоді наберемо хоча б морської “водички”, — посміхнувся Стафо і, взявши колбу, підійшов до лінії прибою.

Коли враз море відступило, утворивши невеличку заглибину. Тієї ж миті Стафо, під дією якоїсь таємничої сили, похитнувся і впав просто в оранжеві хвилі, що блискавично зімкнулися над ним.

Все це сталося так швидко, що Паччарді й оком не змигнув. Розмірковувати було ніколи. Наготувавши променевий пістолет, Уго кинувся слідом за Стафо. “Добре, що скафандри розраховані на перебування в рідкому середовищі”, — майнуло в нього, коли над головою йому хлюпнули оранжеві хвилі…

Марійка і Лайош верталися до “шлюпки”. Смеркало. Небо блякло, наливалось чорнотою. Довколишні горби і скелі поступово розчинялися в густій імлі. Марійка час од часу нахилялась, підбираючи дрібненькі, з квасолину завбільшки грудочки.

Її все ще не полишала надія виявити хоч якісь ознаки органічного життя.

— Оскільки є в атмосфері кисень, значить, має бути і життя, — повторювала вона.

Сегеді помітив удалині над обрієм три яскраві цятки. Прокресливши навскіс усе небо, вони помчали, лишаючи по собі звук обірваної струни. Відтак промайнуло іще кілька таких цяток.

— Птахи, — вголос висловила припущення Марійка.

— Або супутники планети, — докинув Лайош.

— Але ж супутники швидко згоріли б в атмосфері.

— Птахи тим паче. До речі, птахи не могли б летіти з такою швидкістю.

Вже було видно попереду чіткий гостроносий профіль “Метелика”, коли Марійка несподівано посковзнулась, ставши на якусь пляму, темнішу, ніж грунт довкола неї.

Сегеді, що брів трохи ззаду, кинувся на підмогу. Земля прогиналася під ногами, наче міський асфальт жаркого липневого дня.

— Зараз, зараз… Я сама, — бурмотіла Марійка. Але руки й коліна їй ковзали по плямі, і підвестись ніяк не вдавалося. Лайош із жахом помітив, що темна пляма, схожа на плісняву, засмоктує ноги його супутниці. Він рвучко шарпнув Марійку, але вона знов упала.

— Я наче паралізована, не можу поворухнутися, — почув Сегеді в навушниках переривчастий Марійчин голос.

Пліснява швидко повзла їй по скафандрові.

Підхопивши Марійку на руки, Лайош кинувся до “шлюпки”. На щастя, вона була вже близько. Коли Сегеді здіймався по драбині, Марійка знепритомніла. Блискавично загвинтивши за собою герметичний люк, Лайош обережно опустив Марійку на підлогу і ввімкнув дезинфікуючий душ. З усіх боків одночасно вдарили сильні струмені хімічних розчинів. Важкі краплі тарабанили по шоломові й комбінезону, збігаючи вниз. Тільки тепер, у яскравому світлі люмінесцентних ламп, Сегеді пильно роздивився плісняву. Чорна, мов сажа, драглиста, з численними рухливими вусиками-ворсинками, вона була огидна. За кілька секунд шматки плісняви стали відвалюватися, падати, звиваючись, на підлогу. Відтак вони завмирали, світлішали.

Кінець кінцем Марійка опритомніла. Вона розплющила очі, сперлась на лікоть.

— Лежіть, — сказав Сегеді, — я вас потім перенесу в каюту.

— Не треба. Вже все минуло, тільки ось руки — мов чужі. — Марійка підвелася, тримаючись за стінку. — Ми негайно повинні дослідити ці взірці. — І вона попрямувала до дверей.

…Хвилі, що зімкнулися над головою Паччарді, були абсолютно непрозорі, й Уго увімкнув інфразір. Поперед нього у кривавій імлі пропливали тепер якісь згустки, химерне плетиво ниток різних на товщину, хисткі диски. Доторкнутися до них Паччарді не міг: він був усередині великого газового міхура. Якщо він простягав руку — стінка міхура прогиналася, і рука повисала в порожнечі. Міхур, а за ним і Уго, повільно простували в морську глибінь.

Паччарді спрямовував у всі боки сніп інфрапроменів, але надаремне — Стафо ніде не було.

Комбінезон дедалі міцніше обіймав тіло. “Мабуть, глибоко занурився, і тиск зріс”, — подумав Уго. Він увімкнув компенсуючий прилад — і дихати стало легше.

Тепер міхур пропливав повз численні хоботи. Вони просвічували і поверталися слідом за Уго. Здавалось, хоботи спрямовують рух міхура, але перевірити це припущення не було ніякої можливості.

Променевий пістолет так і лишався невикористаним. Та й проти кого його застосовувати? Якби перед Уго був ворог, що загрожував нападом, — тоді інша річ. Але ворога перед ним не було, хоча він весь час інтуїтивно відчував незриму ворожу силу. Та не стане ж він розстрілювати море! Паччарді усміхнувся, згадавши одного античного полководця, що по сильній бурі, котра знищила кораблі, звелів віддубасити море ланцюгами.

Тим часом хоботи лишились позаду. Тепер мимо Уго пропливали кульки, розташовані чітко в шаховому порядку. На кожній кульці рівномірно оберталися щіточки.

“Антени!” — здогадався Паччарді.

Помітно посвітлішало. Мабуть, десь поблизу було невидиме, але потужне джерело світла. Уго спробував вимкнути інфразір, і видимість майже не змінилася.

Трохи судомило у скронях. Паччарді перевірив запас кисню, його мало вистачити ще на три доби. “А у Стафо кисню тільки на двадцять чотири години!” — обпекла думка.

Рух повітряного міхура уповільнився. Куля протискувалась тепер між надзвичайно складних переплетень товстих стовбурів. Усе було залите яскравим рожевим світлом. Наблизившись до велетенської прозорої сфери, куля зупинилась. Тільки тепер Паччарді помітив, що його супроводжувала ціла флотилія маленьких кульок з вусиками-антенами. Уго ввімкнув приймач, і його заглушив бурхливий потік радіосигналів, що йшли від кульок до сфери й назад. “Схоже, перемовляються”, — подумав він. У ньому дедалі більше визрівала думка, що він попав у якийсь новий, надзвичайно своєрідний і високоорганізований світ, котрий живе за своїми, поки що незбагненними законами.

Відчинився вхідний люк, і Паччарді попав до середини прозорої сфери. Уздовж стін стояли параболічні екрани, ввігнуті й опуклі лінзи, світлі еліпсоїди. Однак газова куля невпинно несла його вперед, до найдальшого, пойнятого мороком закутка зали.

Нарешті куля зупинилася на невеличкому пласкому узвишші, й тієї ж миті спалахнуло сліпуче світло. Всі екрани й параболоїди повернулись до Паччарді, націлюючись на нього. Просто перед ним бігли хвилі по величезній випуклій лінзі. Потім хвилі стали менші, перетворилися на дрібні брижі, і раптом Паччарді здалось, що він з’їхав з глузду. Перед ним на екрані плив красень “Грегор”.

Уго відчув легке поколювання в руках. Прилад зареєстрував мікророзряди. Вони йшли від невеличкого параболоїда, що наблизився до нього майже впритул. Паччарді спробував доторкнутись рукою до матової поверхні параболоїда, але, вражений сильним розрядом, відсмикнув руку.

“Струм? Але ж скафандр — чудовий ізолятор…”

Тим часом контури “Грегора” на екрані ставали дедалі невиразніші, і врешті корабель зовсім розтав…

І раптом нова несподіванка. Перед Уго виникла “шлюпка”, що вертикально стояла на своїх стабілізаторах. Минає кілька хвилин, відчиняється люк, із “Метелика” повільно виходять космонавти, і між них Уго впізнає себе…

Далі нова картина. Розмахнувшись, Стафо шпурляє крем’яха в оранжеве море.

— Де Стафо? — крикнув Паччарді.

У напівзабутті він кинувся до екрана. Але якась могутня сила обійняла, паралізувала його, і він з жахом відчув, що неспроможний поворухнути пальцем. Різкий біль прошив усе тіло, і все проковтнуло небуття…

Заключне слово штурмана Паччарді

Ми знову линемо космічним океаном. “Грегор” мчить нас до рідної Землі. Але перед очима стоять і стоять недавні події. В їхньому вирі я мало не наклав головою. Окрім того, вони перевернули все наше уявлення про розпорошене у Всесвіті життя. Мої припущення, нібито кулі й еліпсоїди, котрі плавали в оранжевому морі, — живі створіння, виявились хибними. Адже не станемо ми вважати за живих істот окремі людські органи, скажімо, наші вуха чи очі?

А саме частиною велетенського тіла і були ті химери, яких мені випало бачити під хвилями Оранжевого моря. Як довело наше чотиримісячне перебування там, уся Оранжева планета являє собою єдиний живий організм. А незліченні кулі й еліпсоїди з екранами та антенами — його “органи чуття”. Оранжеві хвилі, що невгамовно погойдуються на поверхні, — це тіло, це хвилі плоті, живої, пульсуючої, теплої плоті. А в глибоко захованій прозорій сфері, де мені поталанило побувати, міститься мозок цього незвичайного тіла.

Деякі таємниці нами розгадано. Наприклад, ми з’ясували, що періодичний характер метеорного потоку, зустрінутого “Грегором”, пов’язаний із характером руху оранжевих хвиль.

Та скільки загадок ще не розгадано! І скільки виникло нових! Чим живиться оранжевий велет? Як дістає інформацію про далекі зорі, про будову Всесвіту? Адже я сам бачив на синьому діоекрані головного мозку чіткі картини далеких сузір’їв і планет. Нарешті, як виникло це дивовижне тіло?

Гадаю, нема потреби наголошувати на тому, що його мозок дійшов надзвичайно високого розвитку. Можливо, саме тому ми й лишилися живі. Ну, та про це я розповім іншим часом. А зараз скажу тільки, що мої пригоди і пригоди моїх товаришів були воістину казкові.

А про те, як ми вибрались відтіля, можна було б написати захоплюючу книжку…

Вже другий місяць ми на Землі. Лишились позаду і численні виступи по Світовому телебаченню, і розповіді про наші мандри перед найрозмаїтішими аудиторіями, і лекції в Зоряній академії.

Сферофільм про політ “Грегора” та нашу зустріч з Оранжевою планетою з незмінним успіхом демонструється у всіх кінотеатрах Землі й Марса.

Щойно мені повідомили з Координаційної ради, що мене призначено капітаном нової експедиції, яка знову вимандрує, як висловилась Марійка, до Оранжевого серця.

Це має бути докладніше знайомство з живою планетою і триватиме воно, можливо, роки.

Мені дали три дні на роздуми, але я погодився летіти зразу ж. Адже недарма Оранжева планета сниться мені бодай чи не щоночі.

Завтра по всій Землі буде оголошено про нову експедицію, і мене, я знаю, добровольці завалять тисячами листів. Звичайно, в першу чергу зі мною полетять ті, з ким я ділив небезпеку на “Грегорі”. Та вони складуть тільки невеличку частину екіпажу, бо нова експедиція налічуватиме кілька сот чоловік.

Тому я з нетерпінням чекаю на листи. Хай їх буде якнайбільше.

Кожному, хто відважний і непохитний, хто допитливий і кмітливий, хто настирливий і загартований, — знайдеться місце в новім кораблі.

“ПЕТРО ГОЛУБНИЧИЙ”

Чотири доби шаленів ураган. Німий ураган, без гуркотняви, злив і велетенських, на кілька поверхів, океанських хвиль. Чотири доби, фіксуючи зовнішнє випромінювання, на міжзорянім кораблі “Петро Голубничий” конвульсивно тремтіли стрілки приладів. На п’яту добу синусоїда, що невтомно витанцьовувала на екрані капітанського пульта, нарешті пірнула під червону горизонталь.

Та радість екіпажу була передчасна. На поверхні корабля локатори виявили пошкодження. Постала необхідність терміново перевірити.

Одягши скафандр, штурман Микола Борт крутнув ручку з написом “вакуум”. Стіни барокамери ледь відчутно затремтіли. Стрілка барометра, описавши повне коло, ткнулася в “зеро”.

Все! Можна виходити.

Штурман натис кнопку, та люк лишався непорушний.

“Заїло”, — подумав занепокоєно Борт.

У цей час спалахнув відеофон.

— Що, не відчиняється? — запитав капітан. Здавалось, він чекав цього.

— Так.

— Тоді заждіть на мене. Зараз одягну скафандр.

За кілька хвилин до барокамери зайшли капітан Федір Скеля та астробіолог Ярослав Сміливець. Слідом за ними вскочив Кір.

Штурман, капітан і астробіолог скільки було сили налягли на люк. Але він навіть не здригнув.

— Доведеться тобі, Кіре, — сказав капітан. — Тільки антену не пошкодь.

Розігнавшись, робот важко торгонув плечем люк. Після третьої спроби дверці відчинилися.

Першим ступив за борт капітан. Останнім виліз Кір.

Вибравшись на поверхню зорельота, штурман Борт мимохіть заплющив очі. Він обережно переставляв озуті в магнітні черевики ноги, зупинявся, час од часу заглядав у портативний телескоп.

Попереду, в чорній безодні, палало сузір’я Лебедя. Воно було схоже на шмат блакитного шовку, всіяного діамантами. Тьмяно ряхтіла підперезана синім поясом туманність Андромеди. У самім її центрі відливало червоним світлом кілька зірок. Здавалося, це холонуть вуглинки в сизій від попелу ватрі. Яскраво палає фіалковий пояс Оріона. Плаває в сірім кільці сузір’я Ліри…

— Ти не заснув, Миколо? — пролунав у навушниках капітанів голос.

Штурман одірвав погляд від рури телескопа і, глипнувши під ноги, здивовано крекнув: поверхня корабля була вкрита рівним шаром смарагдової на колір речовини, що фосфоресціювала. Ближче до дюз світіння було яскравіше, переходило в зеленаве. Речовина відзначалась надзвичайною щільністю і являла собою цілковиту загадку.

— Це чи не прилипли метеорити, — висловив припущення астробіолог.

— Чому ж тоді цієї метеорної зливи не фіксували локатори? — заперечив штурман. — Ні, тут щось інше…

— Кіре, візьми на пробу, — віддав наказ капітан.

І всі четверо попрямували до входу в корабель…

По обіді Скеля запитав астробіолога:

— Ну, що там зі смарагдовою речовиною?

— Поки нічого, — якось неохоче відповів Ярослав. — Я опустив її в насичений розчин гібереліну.

— Але чому ти думаєш, що в речовині, котра перебувала в умовах, де температура якихось дві з половиною тисячі градусів, пощастить виявити біологічні ознаки?

Астробіолог хотів був пояснити, що навертає його до таких припущень. Коли враз завила сирена. На контрольному пункті побіля цифри “3” спалахнула авральна лампочка. Третій відсік… Це була астролабораторія.

Астробіолог метнувся до виходу. Услід за ним кинувся штурман. Оклик Федора Скелі “зупиніться!” наздогнав їх побіля самісіньких дверей.

Капітан увімкнув екран, що займав усю задню стінку каюти, і перед зором трьох космонавтів постала астролабораторія. Хитромудрі прилади, заставлені різними ретортами і штативами стелажі. Але що це? Яка сила зрушила з місця термостати? їхні чорно-матові куби хаотично громадились тепер у кутку. Один із кубів раптом луснув, і крізь розколини навально поповзло щось бухке, зелене, схоже на оленячий мох.

— Спори! — прошепотів астробіолог.

— Кіре, — гукнув капітан, — негайно в третій відсік. Задрай вихід звідтіля…

Робот кулею вилетів у коридор. Та наблизившись до третього відсіку, він дещо уповільнив крок і став пересуватись обережно, мовби крадькома. На екрані було добре видно його кулясте тіло, міцні кінцівки, вогники фотоелементів. Зовні все було начебто спокійно. Але кожен із космонавтів з хвилини на хвилину чекав якоїсь біди.

Досі корабель мчав крізь космічні простори без особливих пригод. Навіть діставшись району загадкового Антареса, екіпаж не виявив ніяких підтверджень гіпотези академіка Світлова. Хоч би якісь тобі ознаки високоорганізованої матерії. Навпаки, украй висока радіація, рівень котрої безперервно зростав, схиляла до думки, що життя в цих сферах неможливе. Але яка в такому разі природа загадкової зеленої маси? Чому на неї аніскільки не впливають найсильніші радіаційні бурі?

Німий ураган, що шаленів зовні, не минув дарма для тих, хто перебував за грубою обшивкою “Петра Голубничого”. Мікрочастинки, з величезною швидкістю бомбардуючи корабель, породжували у внутрішніх відсіках вторинне випромінювання. Подеколи стінки тієї чи іншої секції починали тьмяно світитися. Вторинне поле було зовсім кволе. Чутливі прилади ледь фіксували його. Розкрити фізичну природу поля ніяк не щастило. У всякому разі, воно виявляло себе досить дивно: під дією загадкових променів космонавтам часто-густо дуже хотілося спати. А за роботів і казати нічого. В один із днів вони зовсім вийшли з ладу. Космонавти натикалися на своїх білкових супутників у найнесподіваніших місцях. Роботи позаклякали в закутках відсіків, на гвинтових сходах, у коридорах, — власне, скрізь, де їх захопила страшна каталепсія.

Виконуючи наказ капітана, їх перенесли у тринадцятий відсік, де зберігалося різне спорядження. Вантажити своїх побратимів на маніпулятори допомагав Кір — єдиний із роботів, котрого випромінювання не вивело з ладу.

За першим проектом екіпаж “Петра Голубничого” мав складатися із сорока двох чоловік. Сюди, звісна річ, не входили кіберпомічники. Але що успішніше проходили випробування нової серії білкових роботів, то цифра ця зменшувалась. Кінець кінцем Координаційна рада ухвалила сформувати екіпаж всього з трьох осіб: капітана, штурмана й астробіолога. Місця всіх інших членів екіпажу посіли білкові роботи. Слід сказати, вони успішно виконували свої обов’язки, аж поки не сталася з ними ця біда…

Федір Скеля, Микола Борт і Ярослав Сміливець невідривно стежили за тим, що відбувається на екрані. Ускочивши до третього відсіку, Кір притьмом зачинив за собою двері. Перед ним було страшне видовисько. Зелена маса бухла, росла, заповнювала собою весь вільний простір. Вона завиграшки трощила, гнула й ламала все на своїй путі. Навіть термостати, виготовлені з надміцного нейтриту, репали, як дині.

Докладно проінструктувати Кіра капітан не міг. Адже він і сам не знав, що собою являє зелений напасник. Кірові було надано повну свободу дій. Він мав залежно від обставин обрати найдоцільнішу тактику, пам’ятаючи, звісна річ, і про безпеку корабля, і про можливу загрозу трьом космонавтам, і про необхідність виконати кінцеве завдання, покладене на “Петра Голубничого”. Напохваті було найпростіше розв’язання проблеми: спробувати негайно знищити таємничий мох. Та поспішати з цим було нерозумно: адже в районі Антареса екіпаж попри всі сумніви сподівався виявити високоорганізоване життя. Тим часом ніхто не міг знати, яких форм воно тут прибрало…

Тільки-но Кір задраїв люк, як на нього згори опустилась якась довга зелена швабра. Вона погойдувалась, наче жива, і мало не торкалася чорної лискучої поверхні робота.

Кір прожогом відскочив у куток і закам’янів у вичікувальній позі.

Зелений мох став повільно з усіх боків підступати до нього.

Робот зовні видавався спокійним. На екрані було чітко видно, як ворушаться його вусики-антени, холодно блимають цятки фотоелементів, тремтять мікролокатори. Перш ніж розпочати діяти, Кір збирав інформацію. В цю мить він перебирав у пам’яті тисячі варіантів, шукаючи найдоцільнішого поміж них.

— Капітане! Вже, мабуть, можна! — благально сказав Ярослав.

Скеля натис клему виклику. Шерех і писк радіоперешкод наповнили кают-компанію.

— Прибув до третього відсіку, — почувся чіткий Кірів голос. — Аналіз повітря у відсікові…

— Коротше… Доповідай про найголовніше! — попередив капітан. — Енергія в твоєму переговорному акумуляторі кінчається.

Микола Борт винувато кашлянув. Протягом кількох днів він збирався поставити Кірові новий акумулятор. Та все ніяк не міг вибрати слушного моменту… Тепер ця дрібниця може спричинитися до фатального наслідку.

— Аналіз повітря у відсікові, — повторив Кір, — свідчить, що процентний склад кисню дедалі стає менший.

Космонавти мовчки перезирнулись: це була нова ланка у вервечці несподіванок.

— Маю намір розпочати дослідження зеленої субстанції, — спокійно казав далі Кір, наче перебував не на кораблі, що дістався далекої зоряної системи, а на тренувальному полігоні. Щоправда, його голос звучав глухіше, аніж звичайно. Та причиною цьому був виснажений акумулятор…

Минуло кілька хвилин. Але Кір не рухався з місця, вичікував. Мабуть, якісь міркування утримували його від активних дій.

Рухливий язик, що скидався на зеленаве полум’я, підповз по підлозі відсіку до стелажа, гнучко охопив його з усіх боків. Стелаж гойднувся і полетів долу, засіявши підлогу склом і друзками. Більшість реторт розбилась, і отруйний дим від мішанини реактивів заповнив увесь відсік.

— О-о! — застогнав Ярослав, наче від зубного болю, і на мить прикрив долонею очі.

— Спокійно! — поклав йому на плече руку капітан. — Зараз це не головне.

Коли дим розвіявся, перед космонавтами постала страхітлива картина: зелена маса, звиваючись, повзла в усі боки. Здавалося, перевантаження, що виникало внаслідок прискореного руху корабля, для неї не існувало. Можна було подумати, ніби в біолабораторії раптом попри всі закони фізики запанувала невагомість.

Микола перший звернув увагу на одну неймовірну обставину: предмет, що до нього торкався мох, кудись зникав. Ось зелений язик натрапив на осцилограф, і прилад повільно розтанув, наче був виліплений із снігу.

— Мабуть, він загубив свій колір, став прозорий, — висловив припущення Ярослав. — Проклята пліснява, чи що воно там таке, позбавила його пігменту…

— А я думаю, вона просто розчинила його в їдких кислотах, — докинув Микола.

— Боюся, кожен із вас далекий від істини, — похитав головою капітан. — Ну, та давайте подивимось, що буде далі.

Навколо Кіра ще н досі лишалося трохи вільного простору. Біоконтейнери, скло, різні прилади, довідники — все без сліду зникало перед загадковим космічним джінном. З Ярославового обличчя було видно, як боляче хлопцеві бачити цю дику руйнацію. Товариші, безсилі що-небудь вдіяти, співчували йому. Але астробіолог хвилювався найбільше. Це ж він сам, власноручно, випустив на волю страшну силу, котру тепер так важко укоськати…

Тим часом Кіра, зовсім відтиснутого в куток, з усіх боків щільно оточив мох. Смарагдове баговиння немов чатувало на слушну хвилину. Воно сміливо розправлялося з приладами й обладнанням відсіку, але підступитися до робота просто так, видно, побоювалось. Між іншим, пліснява не торкалася й корабельних стінок.

— Може, її лякає іонопластик, що ним обклеєно внутрішні панелі? — прошепотів астробіолог.

— Ну, а Кір? — заперечив штурман.

Ярослав тільки плечима знизав.

Капітан знову увімкнув радіовиклик.

— Зелена речовина випромінює промені, — ледве чутно пролунав Кірів голос. — За півхвилини переходжу…

Тут фраза обірвалася, бо зелена маса з усіх боків навально ринула на робота.

Кір зник із поля зору. Весь екран затопило місиво, й тільки подеколи з нього вихоплювались роботові кінцівки. Видно, Кір одчайдушно змагався з ворогом, ні на крок не відступаючи назад. Власне, й відступати було нікуди.

Кінець кінцем зелена маса відринула од робота, і він, весь покалічений, звівся на рівні ноги.

— Кіре, бережи себе! — гукнув капітан, нагнувшись до мембрани.

Зелений напасник підозріло заметушився, готуючись до нової атаки.

— Ця… — штурман затнувся, підшукуючи слово, — ця штуковина, як видно, боїться білкової матерії.

— Не дуже й боїться, — заперечив капітан, дивлячись, як зелена підкова знов почала змикатися.

Цього разу на екрані було добре видно всі перипетії боротьби. Кір відбивав атаку, як лев. Це була веремія зелених барв. Мох змінював своє забарвлення, наче хамелеон.

Раптом із зеленого шумовиння на мить вихопився тонкий шнур. Верхівка його роздулась, ніби голова кобри, й гойднулася в роботів бік. Однією з кінцівок Кір перервав дивовижне стебло, і воно, звиваючись, повільно упало.

Ярослав скосив око на товаришів. Здається, вони нічого цього не помітили. Та воно й не дивно. Все сталося за якусь частку секунди. Астробіолог нервово потер чоло і враз незвичайно голосно гукнув:

— Братці, перед нами розумна матерія!

Микола Борт витріщився на Ярослава, ніби вперше його побачив. Тільки капітан не виказав ніякого здивування. Він ніби чекав цих слів.

— Які у вас підстави? — запитав Федір Скеля.

— Правильна тактика в нападі й захисті, — гаряче сказав Ярослав. — Схильність до попередньої розвідки. Відтак: оточення ворога…

Капітан хитнув головою, немовби діставши підтвердження власним думкам.

— Якщо це розумна матерія, нам необхідно порозумітися з нею, — сказав Микола і з відчаєм позирнув на екран.

Кір і далі змагався із своїм ворогом. Зелений мур, що на цей час став уже суцільний, обачно вгинався, коли робот ступав крок уперед, і зразу ж змикався слідом за ним. З усього було видно, що посланцеві Землі довго не протриматись.

Капітан увімкнув передавач і віддав наказ:

— Кіре, перед тобою завдання будь-що вирватися з відсіку. Причому зелена речовина не повинна проникнути за межі астробіологічної лабораторії.

— Чи можна мені… скористатися з… — долинув до кают-компанії кволий Кірів голос.

— Так! — закричав капітан, не дослухавши. — Вмикай лазерний пістолет.

— Капітане! — вигукнув Микола Борт.

— Спокійно, без паніки! — гаркнув Скеля. — Бережіть очі.

Тієї ж миті екран обійняло сліпуче світло. Потім воно згасло і спалахнуло знову. Тисячі вогненних голок, посланих Кіром, пронизали третій відсік, не виходячи за його межі. Зелена маса здригнула й відступила. Робот був схожий на фантастичного їжака, котрий настовбурчив свої колючки у хвилину небезпеки. Тільки за голки йому правили лазерні промені — сліпучо-білі нитки, що несли на своїй путі смерть усьому живому.

Лабораторію виповнив білий дим. Видимість майже зникла, і капітан швидко увімкнув інфразір. Зелена маса конвульсивно посмикувалась. За всіма ознаками, під промінням лазерів їй було непереливки, і Кір від оборони перейшов у наступ. У ці хвилини він був схожий на велетенського дикобраза, що повільно ворушив своїми вогненними стрілами-голками. Лазерні промені сягали на півтора метра, а потім обривалися.

Логічна схема сповістила Кірові, що він може пропалити стінку відсіку, і тоді ворог розповсюдиться по всьому кораблеві. Ось чому робот максимально обмежив дію променів.

— Кір щось надумав, — не відриваючи погляду від екрана, сказав астробіолог.

І справді, робот став перебігати з місця на місце, маневрувати. Здавалося, він виконує якийсь химерний танок. Кожен крок наближав його до заповітного люка. У такт із Кіровими стрибками погойдувались і вогненні голки, що утримували зелену масу на певній відстані.

Налагодити з роботом радіозв’язок не вдавалося. З третього відсіку долинали тільки якісь невиразні шуми. Отож про те, як Кір почуває себе, космонавти нічого не знали.

Здійснюючи хитрі фінти, робот пробився до стіни, погасив частину променів, аби не пошкодити панелі, а частину зібрав у сніп. Ошелешене масованим вогнем, зелене шумовиння на кілька метрів одступило. Цього було досить, щоб Кір з неймовірною силою рвонув на себе люк і вискочив з відсіку…

Капітан квапливо перевів інфразір на коридор, і всі побачили, як робот почвалав у вакуум-камеру.

За кілька хвилин по тому в динаміку почувся не зовсім рівний, але впевнений Кірів голос:

— Закінчив біоаналіз зеленої речовини, яка виросла у третьому відсікові. Речовина має м’яку кристалічну структуру. Та, беручи до уваги деякі ознаки, що я зараз їх перелічу, це, безсумнівно, жива матерія.

— Жива! — наче луна, обізвався Ярослав. Але Скеля і Борт замахали на нього руками.

Кір почав був перелічувати дані, засипаючи слухачів цифрами. Одначе Скеля обірвав його:

— Цифри запам’ятай. Доповіси потім. А зараз нас цікавлять тільки логічні висновки.

— Сподіватися на те, що перед нами високоорганізована матерія, не доводиться. Зелена маса являє собою конгломерат бактерій, які утворилися із спор. Причина такого бурхливого розмноження — сприятливі умови…

— Гіберелін, — пробурмотів Ярослав.

— Вид бактерій у межах Сонячної системи невідомий, — казав далі Кір. — Вони здатні розщеплювати на атоми речовину, засвоюючи її. Винятком є іонізований захисний пластик, що ним покрито стіни третього відсіку.

Залягла тривала мовчанка. Нарешті Микола Борт запитав:

— Невже в поведінці зеленої маси нема ніякого глузду?

— Не більше, аніж у діях хмари сарани, що надибала на своїй путі перепону, — сухо сказав капітан.

— Дозвольте сповістити, — знову пролунав голос Кіра, — кілька сот бактерій проникло в моє тіло. Вважаю за необхідне зробити собі інтенсивне гама-опромінення.

— Виконуйте, — віддав розпорядження капітан і крутнув верньєр.

На екрані знову з’явився третій відсік. Замішання, яке кілька хвилин тому тут посіяв Кір, уже вляглось. Зелена маса вирувала, бухла, зловісно перекочувала з одного краю до іншого. Що буде з кораблем, коли вона вирветься на волю? “Петро Голубничий” напевне загине…

Кожного із членів екіпажу гнітили тривожні передчуття. Нарешті капітан підвівся і хрипко сказав:

— Друзі, чекати далі не можна! Ми повинні терміново розробити план подальших дій. Жаль, що Кір…

— Бактерій убито, — пролунав у динаміку роботів голос. — Радіація пошкодила деякі мої нервові центри. Але я спроможний виконувати команди людей…

— Спасибі, Кіре, — кволо усміхнувся Федір Скеля. — Тепер нас четверо… Що ж нам робити з третім відсіком?

У кают-компанії залягла важка тиша. Кожен розумів, яку відповідальність покладено на нього. Відповідальність за друзів, за корабель, за безцінну інформацію, котрої чекає Земля.

— А чи не покрити нам ззовні третій відсік іонопластиком? — запропонував штурман.

— Ні, це все одно ризиковано, — заперечив капітан. — Корабель не може весь час нести в собі бомбу, котра здатна вибухнути першої-ліпшої миті.

— Ми змонтуємо велику лазерну гармату і націлимо її на люк, — сказав Ярослав. — Тільки-но зелений напасник переступить межу, ми розстріляємо його впритул, як це робив Кір.

Астробіолог запитально глянув на капітана, але той знову заперечив:

— Де гарантія, що при цьому якась частина бактерій не проникне в інші відсіки? Тоді ми нізащо не впораємося із зеленим чудовиськом. Воно проковтне весь корабель.

Космонавти уявили, як гине їхній красень зореліт, і кожному стало моторошно.

До кают-компанії зайшов Кір. Вигляд він мав жалюгідний: весь пом’ятий, кінцівки скалічені, пластик, що прикривав фотоелементи, розбитий.

Робот мовчки наблизився до екрана і ввімкнув третій відсік. Картина була невтішна. Вся зелена маса веретенилась, немов навіжена. Проте в цьому був свій смисл: за такого обертання виникала відцентрова сила. Вона відкидала зовнішні шари бактерій до стінок лабораторії, і окремі смарагдові язики мало не торкалися іонопластику.

— Ось що, — переборюючи вагання, сказав капітан, — біолабораторія має бути катапультована. Іншого рятунку нема.

За кілька хвилин космонавти зробили потрібні виміри та обчислення і зайняли свої місця.

“Петро Голубничий” був сконструйований так, що при потребі міг позбутися будь-якої із своїх секцій. Тим часом жодному з членів екіпажу вдаватися до такої серйозної операції ще не випадало. Через те і Федір Скеля, і Микола Борт, і Ярослав Сміливець, ба навіть Кір помітно хвилювалися…

Коли капітан натиснув на кнопку, котра приводила в дію катапульту, корабель весь здригнув. Од носа до хвоста його пройшла гальмівна хвиля. Та за мить автоматичні регулятори перевірили і в потрібному напрямку скоординували його політ. Вібрація припинилася. Стрілки на пульті керування заспокоїлись, а сигнальні лампочки згасли.

— Третій відсік одлетів від нас досить далеко, — сказав астробіолог, вдивляючись у оглядовий екран.

Штурман скептично похитав головою:

— Окомір твій, Ярославе, не витримує ніякої критики.

— А що ти скажеш, Кіре? — запитав капітан.

— Двадцять чотири кілометри, — не вагаючись відповів робот, немов чекав цього запитання.

— Двадцять чотири кілометри! — повторив Скеля. — Пішаниця долає цю відстань протягом п’яти годин. Автомобіль — п’ятнадцяти хвилин. А зореліт “ковтає” їх за якусь мізерну частину секунди… Контейнер, що несе в собі смерть, пливе зовсім поряд із кораблем, немов прив’язаний до нього. Небезпека зменшилась, але не зникла. Очевидно, третій відсік дістав малий імпульс.

— Він і справді дрейфує в наш бік, — вигукнув штурман. — Мені здається, навіть збільшується. — На цім слові Микола запитливо позирнув на Кіра, незаперечного авторитета у всіх питаннях, що стосувалися вимірів у широкому просторі.

— Рація в цьому є, але не зовсім, — статечно промовив робот. Інколи він висловлювався досить загадково — звичка, перейнята ним ще від свого вихователя.

— Поясни, Кіре! — попрохав Микола.

— Відстань до відсіку поки що лишається незмінна.

— Але ж він збільшується.

— Так. Але, очевидно, тут відіграють роль внутрішні сили…

Тепер уже і неозброєному оку було видно, що контейнер із зеленою масою бухне, як на дріжджах.

— Всередині ростуть спори, — пояснив астробіолог те, що й бет нього було зрозуміло.

І ось біолабораторія немовби під впливом якоїсь магічної сили репає, з неї виростає фантастична смарагдова квітка. Зелені пелюстки її мерехтять, наче обсипані коштовним камінням. Стебло звивається, як змія.

Але незважаючи на свою чарівну красу, квітка ховає в собі люту небезпеку. Хижа колонія мікроорганізмів вирвалась із тюрми, в яку її було замкнено, і кидає виклик космонавтам.

Квітка на якусь мить поколивалася на своєму довгому гнучкому стеблі, відтак рвучко потяглась до зорельота.

Першим одірвав очі від страшної мани капітан. Стрімголов підскочивши до пульта керування, він натис кілька кнопок — і в ту ж мить запрацювали фотонні дюзи. Із чаші-відбивача ринула сліпуча повінь світла.

Люди плюхнули в антиперевантажувальні крісла і завмерли в болісному чеканні.

“Петро Голубничий” набирав швидкості. З екрана добре було видно, як повільно росте відстань між кораблем і смарагдовою квіткою, що на цей час уже стала схожа на зелену хмару.

Здавалося, хмарці жаль розлучатися з кораблем. Вона простягала до нього довгі присоски, немов благаючи зачекати її.

Скеля, Борт, Сміливець і Кір, не відриваючись, дивилися на випукле око оглядового екрана. Зелена хмарка віддалялась. Спочатку вона перетворилася на недоспілу помаранчу, потім на котяче око і кінець кінцем — на зелену цятку, що за якусь мить зовсім пропала в безмежних просторах космосу.