Ну чисто янгол!

Переполох усередині намету

— Дівчиська-дівчатка-дівульки-дівоньки-дівиці, всі сюди! — на весь голос гукала велика кругла безхвоста курка з гілочкою, що кумедно стирчала, здавалося, просто з її голови.

Ведмедик устигла пояснити, що курка — наставниця красунь. А решта істот, які тут юрмилися, — самі красуні та опікуни, що їх супроводили.

— Дівчиська-дівчатка-дівульки-дівоньки-дівиці, сюди! Я мушу перевірити вас за списком! — і далі голосила наставниця.

Щиро кажучи, назвати «дівчатками» групу учасниць було дуже складно. Ні, четверо з нас таки нагадували людей: кругловида висока дівчина з довгою косою і короною на голові, жвава худа бабуся з гачкуватим носом, доросла пані, що спала під схожим на солярій прозорим ковпаком, і я. Але до решти — великої зеленої жаби з розумними очима та стрілою, затиснутою в роті на кшталт зубочистки, й чималенької іграшкової кішки в клітці з позолоченим пруттям — поняття «дівчатка» ніяк не клеїлося. Не підходила назва й більшості супровідників, хіба що двом пишнотілим тітонькам у широчезних спідницях — почту високої дівчини. Інші ж опікуни викликали прямо протилежні асоціації. Наприклад, сплячою пані опікувалася сумна верба на коліщатах, сплетених з її власного коріння. А двоє величезних лисих дядьків, які чогось називали себе няньками, доглядали кішку. Моя ж супровідниця, як ви вже знаєте, хоч і була янголом-охоронцем звичайної дівчинки, але зовні його нічим не нагадувала. Ось таке підібралося кумедне товариство.

Втім, все це я усвідомила не відразу. Спочатку мене цілком захопив вигляд самої Наставниці.

— Це Курочка Яба! — шепнула Ведмедик, бо помітила мій подив. — Напівкурка-напів’яблуко з селища Одиничних Фантазій.

— Хто ж це, цікаво, сподобився нафантазувати такого? — захихотіла я.

— Один земний хлопчик, Володька Якушев, — нітрохи не бентежачись, відповіла Курочка Яба, яка раптом опинилася просто в нас із Ведмедиком за спиною. — Він ще й не таке придумати може! У нього уява рідкісної потужності плюс пристрасть до всього незвичайного…

— Отетеріти! — тільки й змогла я вичавити з себе.

— Хочете, розповім свою біографію? — провадила тим часом наставниця. — Це відволіче вас від думок про майбутній конкурс, і ви не так нервуватимете… Всі збирайтесь-но в кружечок та під тихий шепоточок розслаблюйтесь-спочивайте, обстановку розряджайте…

— Я теж хочу послухати! — ображено насупилася Ведмедик, бо помітила, що Яба збирає тільки учасниць конкурсу. Опікунка протислася до мене. — Опікуни що — не люди хіба?

Розумніше й чесніше було б відповісти «ні», але курка-яблуко нічого не сказала.

Помічники решти учасниць відразу наслідували приклад мого Ведмедика, й за мить бідолашна Наставниця вже була оточена щільним колом цікавих.

— Почалося все з того, що мій творець вирішив стати самостійним, — тихенько повідомила наставниця. — Було йому тоді від сили два рочки, але він уже сам розповідав собі казки! «Или-були діііда й баааба, й була в них ко? Куочка Яба!» — ось так Володька запам’ятав першу у своєму житті казку. Варто зазначити, що словом «яба» тоді він називав яблуко, тому, розповідаючи собі цю казку, уявляв собі мене куркою-яблуком. Ну, тобто таким ось великим мислячим яблуком, наділеним мовою, вкритим пір’ям, із крильми з боків. Як на мене, чудова історія! Я так пишаюся своєю унікальністю! — тут курка-яблуко глянула на кішку в клітці й зніяковіла.

— Дурна! — розтягла та губи у вражаюче широкій блискучій посмішці. При цьому голова її зробилася напівпрозорою, а хвіст і взагалі зник. Губи ж залишилися цілком виразними й, до того, не переставали говорити. — Бути унікальною — значить усе життя страждати від самотності. «Неуклюжими» в селищі Одиничних Фантазій цілу вулицю населено. І так, знаєте, від цього весело…

— Особливо сусідам! — насупилася Курочка Яба та осудливо заквоктала.

Турботлива Ведмедик відразу взялася все пояснювати. Виявляється, «неуклюжі» — це ті самі істоти, що біжать по калюжах у нашій улюбленій, всім відомій пісеньці. «Пусть бегут неуклюже пешеходы по лужам…», пригадуєте? Багато дітей, слухаючи ці слова, думають, що «неуклюжі» — це кумедні звірята й що вони бігають по калюжах разом із пішоходами… До речі, «неуклюжі» жіночої статі давно започаткували традицію виходити заміж за Чеширських котів, і їхні діти потім уже були наполовину «неуклюжами», наполовину котами. Посміхаючись, такі гібриди завжди починали зникати. А посмішка, зрозуміло, залишалася. Саме такою усміхненою «неуклюжею» і була моя колега по конкурсу краси.

— А чим же сусідам не подобається ця посмішка? — не стримала я цікавості.

З’ясувалося, що посмішки, в принципі, подобаються всім. Не подобається інше: жахлива незграбність і незугарність «неуклюжів». Вони постійно метушаться та неодмінно, хоча й ненавмисне, руйнують усе навколо. Вискочить часом якась «неуклюжа» в магазин по хлібчик, помітить знайомого на іншому боці вулиці, задивиться, запосміхається, вріжеться в стовп… Та так сильно, що в усьому селі потім пилососи забиваються і не працюють.

— Чому пилососи? — пошепки раділа з мого чергового запитання Ведмедик. — Як це «чому»?! — схоже, їй дуже подобалося спостерігати за моєю здивованою фізіономією, і її шепіт вражав мій слух дедалі більшою кількістю подробиць свого світу. — Це у вас, мешканців реальності, запитати потрібно. Ви нам таку техніку нафантазували. Пил із пилососа в нас іде дротом у розетку, а потім передається до ліхтарних стовпів і на центральну пилову фабрику, де скачується у валики та переробляється на підкладки для оббиття м’яких меблів.

— Нічого собі! — захопилась я. — Знаєш, я починаю пишатися нашою людською фантазією!

— Ну, скажемо прямо, це в основному хлопчиська придумують. Дівчиська — ті ж від народження примудряються звідкілясь знати, що й до чого в усіляких побутових речах. Хоча… Моя Крючкова, наприклад, років до семи вважала стукалку для відбивних молоточком психіатра й лупила ним по колінах усіх, хто заходив у дім.

— Мда… — першої миті я була дуже здивована, але потім згадала, що Тамарчина бабуся все життя працювала психіатром; смішно! — А я, навпаки, все життя боялася таких молоточків на медогляді: вважала, що ними тільки м’ясо відбивати можна…

— Т-с-с! — раптом сердито зацитькала на мене Ведмедик. — Ти що! У нас не прийнято говорити про страхи… — й відразу, вже голосно, ніби вибачаючись перед усіма, забурмотіла: — Не гнівайтеся. Ну, забулася моя підопічна. Страхи пом’янула… Може, ще обійдеться… От тобі й маєш… — над моєю головою раптово з’явився й загрозливо завис молоточок психіатра.

— Ешкарнлидіндон! — нервово вигукнула Баба Яга, що досі мовчала, та смачно плюнула в молоток. Той жалібно заскімлив і випарувався.

— Будь-які оформлені в слова страхи реалізуються тут у конкретних предметах, — швидко зашепотіла Ведмедик. — Обережніше зі словами. Страхи — це окремі жителі нашої країни. Он бачиш, стоїть такий кремезний, у костюмі, з хитрою пикою? — вона відгорнула кутик завіси біля входу в намет і показала мені джентльмена, що тинявся віддаля. — Це страх, відповідальний за речі, які страхають. Він усе підслуховує. Чекає, коли хтось опише бодай якусь страхітливу річ. Відразу кидає почуті слова на пожирання закляттю реалізації й робить реальною названу річ. Якби не знищила Баба Яга твого молотка, той би купу проблем наробив.

— Дякую, що виручили, — посміхнулась я, зацікавлено розглядаючи Бабу Ягу. Баба як баба, тільки зігнута чомусь, ніби шаховий кінь, і ніс у неї теж крюком зігнутий.

— Ото ще! — нервово прорипіла бабуся. — Подяками не відскіпаєшся! Будеш мені тепер дві краплі крові винна для зілля. Зрозуміло?

Не встигла я отямитись, як Баба Яга підскочила, спритно вколола мені пальця та боляче стисла його, тримаючи над кишенею свого фартуха. У кишені щось підозріло засичало.

— Ай! — скрикнула я більше від образи, ніж від болю, на очах виступили сльози.

— Не рюмсай! — різко обрубала мене Ведмедик. — Бо вона й сльози відніме. Баба Яга готує нові порції охмурювального зілля. Завдяки йому вона вийшла у фінал — впливала зіллям на журі. Тепер хоче в такий спосіб потрапити в суперфіналістки. А ти й справді даремно дякувала. Яга не від добра молоток знищила, а щоб конкурс через неприємності, вчинені молотком, не зірвався. Інакше як же вона тоді приз суперфіналістки отримає?

— А! — я закивала так, начебто хоч щось розуміла. Насправді ж чим далі, то менш зрозумілим ставало все, що діялося навколо. Баба Яга пройшла у фінал за допомогою чаклунського зілля. Це добре. Але жаба й кішка на конкурс красунь яким побитом прорвалися? Такого повороту й із найбагатшою уявою не придумаєш!

— Ну, загалом, у нас багато таких ситуацій, — посміхнулася Ведмедик, ніби прочитала мої думки. — Обставини вимагають чогось дивного, й воно завжди відбувається. «Неуклюжу» та жабу журі вибрало як найкращих представниць їхніх народів. Краса — вона ж відносна. Знаєш?

— Агов, грромадяночки! — цієї миті в намет влетів уже знайомий мені блідий папуга. — Грррандіозна подія! Гррім серред ррадості!

— Що сталося?! — всі присутні вмить зробилися такі само білі, як папуга.

— Благаю, Петрушо, розкажіть до пуття! — Царівна стражденно склала руки на грудях і простогнала тремтячим голосом: — Не треба хоч зараз добирати слова зі звуком «р». Ми й так знаємо, що ви вмієте обходитися тільки ними. Але це у вас так повільно виходить… Заклинаю вас, говоріть прямо! Ми нікому не скажемо, що ви це зробили! Що з Принцем?!

— Із Прринцем? — глузливо перепитав папуга. — Із Прринцем норрмально! — та під прицілом напружених поглядів Петруша все-таки здався й заговорив по-людськи: — Смішно, що ви, Царівно, тільки про Принца й турбуєтеся. В нього усе чудово. Це з вами все кепсько. Точніше, буде кепсько. Щойно пан Його Часовість Півень оголосив, що завтра свято. Новий Рік! Причому гряде не простий, а Високосний Рік. Тож ласкаво прошу до Дракона на співбесіду.

У відповідь здійнявся страшенний гамір. Свята всіх тут, схоже, не надто тішили. Я насилу розчула схвильовані пояснення Ведмедика:

— У нас тут не буває календарів. Регулярно, о шостій, Його Часовість Півень виходить на балкончик своєї вілли на околиці та сповіщає, який буде сьогодні день. Він називає будь-яку дату, що спаде йому на думку, й ми чесно в ній живемо. Що? — через суцільний незадоволений галас навколо Ведмедик теж погано чула, що я їй кажу. — Хто такий Дракон?! Ну, ти даєш! Що, книжок у дитинстві взагалі не читала?! Дракон як дракон. Звичайне таке собі величезне триголове чудовисько.

— До речі, за новими правилами проведення конкурсу, — поважно провадив папуга, — ті, хто програє та піде на поживу Драконові, зобов’язані взяти з собою всіх своїх помічників.

Гамір різко посилився, й цього разу Ведмедик не знайшла в собі сили для пояснення — теж заходилася обурюватись у загальному потоці.

— Так як ви смієте?! І що нам тепер робити? І як ми, запитується, могли це припустити? Високосний рік останній раз був двадцять років тому! Кому могло спасти на думку, що Його Часовість раптом знову про нього згадає…

Я й досі нічого не тямила, але з переляканих облич усіх навколо зрозуміла: сталося дещо аж надто серйозне… Навіть Спляча Красуня виказала ознаки занепокоєння. Сумна верба на коліщатах трохи прочинила скляне віко ложа своєї підопічної та часто замахала над нею гілками. З ложа почулося напружене, схвильоване хропіння.