Невермур. Випробування Морріґан Кроу

Розділ двадцять шостий. Д

Спочатку Морріґан подумала, що осліпла.

— Кажу: повільно, — мовив Юпітер. Вона відчула, як він відпускає її плечі і робить крок назад. — Розплющуй очі повільно.

Вона знала, що вона в «Девкаліоні», знала, що стоїть у кабінеті Юпітера, але… це могло бути поверхнею сонця. Світ наче вилиняв. Усе навколо сяяло сонцем, сліпучим і яскравим. Якби вона подивилася вбік, то змогла б лише розрізнити свій силует у дзеркалі. Це справді те, що він бачить, дивлячись на неї?

— Не дивись занадто довго, — попередив її Юпітер.

Світло падало не з одного джерела. Воно лилося з тисяч і тисяч — можливо, мільйонів або й мільярдів — крихітних золотисто-білих світлячків, яких вона бачила в маєтку Кроу. Вони збиралися навколо, наче мікроскопічні піщинки, що ловили світло сонячного променя. Ні, не як піщинки — як щось живе. Як нічні метелики, що збиралися навколо вогню.

— Це що?..

— Дивія. Гарно, правда?

«Гарно» було не зовсім підхожим словом. Це було прекрасно, дивовижно, а не гарно. Це було щось несказанно більше. Це змушувало Морріґан відчувати суміш захоплення і передчуття, паніки і радості, вона почувалася дуже маленькою і дуже великою, їй хотілося кричати, і шепотіти, і чогось іще.

— Що воно робить? — запитала Морріґан.

— Чекає.

— На що?

— На тебе.

— Чекає, щоб я зробила що?

Якусь мить Юпітер помовчав, а тоді сказав:

— Побачимо.

Він узяв її за плечі і притиснув своє чоло до її, як він це робив зі Старійшинами на Випробувальному Показі. Тоді Морріґан не розуміла, що відбувається — що він уміє розділяти свій дар бачення з іншими людьми. Показувати їм на якусь мить те, як він бачить цей світ.

На величезне розчарування і полегшення Морріґан, світ знову став тьмяним.

Дівчинка в дзеркалі — чорнява, темноока, з горбкуватим носом — мала нормальний вигляд. Звичайний.

— Він сказав, що я така, як він. — Вона вперше сказала про цей свій страх уголос. — Це правда, так? Те, що він збирає, — це він. Дивія, що збирається навколо мене. Це означає, що я… я Дивосміт. — Вона ковтнула клубок у горлі. Вона майже відчувала на смак кожне слово.

— Так, — серйозно сказав Юпітер. — Але спробуй зрозуміти: слово Дивосміт не завжди означало щось погане чи зле, Моґ.

— Справді?

— Авжеж. Колись давно в Невермурі були часи, коли бути Дивосмітом вважалося за велику честь.

— Як у Товаристві Дивообраних?

— Навіть більше. Дивосміти були виконавцями бажань і захисниками. Вони використовували свої сили, щоб творити добро у світі. Це слово означає «коваль див» — от вони й кували дива. Дивосміт не означає монстр або вбивця — це Сквол зробив слово таким. Зробив те, чого не можна пробачити. Він зрадив своїх людей і своє місто. Зловживав своєю могутністю. Перетворив слово Дивосміт на темне й жахливе — але так було не завжди. Ти можеш змінити це, Моґ. — Він дивився на неї осяйними очима. — І зміниш. Я знаю це. Оце я й мав на увазі, коли казав, що ти не маєш дару. Ти маєш набагато більше. Покликання. І тільки ти можеш вирішити, що з цим робити. Якщо не ти, то ніхто.

Коли очі Морріґан звикли, кабінет Юпітера повільно набув чіткості — фотографії на стінах, книжки на полицях. Обличчя Юпітера, блискучі блакитні очі й заплутана борода яскраво-мідного кольору. Морріґан упала в шкіряне крісло, схрестивши ноги.

— Ви весь цей час знали, хто я, так?

Юпітер кивнув.

— А Сквол? Ви знали, що він теж надав мені пропозицію?

— Так.

Морріґан зітхнула. Вона витратила стільки часу, дарма хвилюючись і думаючи, чи варто розповідати Юпітерові про Сквола. Вона почувалась дурненькою.

— То навіщо ви змусили мене пройти випробування? — запитала вона. — Чому просто не розповіли Старійшинам?

— Ти гадаєш, що найважливіше в тобі, — це те, що ти Дивосміт.

— А хіба ні?

— Ні, зовсім ні. Якби це було найважливішим, Моґ, чому тоді ми не поставили Випробувальний Показ першим? Подумай про це. У нас було Книжкове Випробування, щоб дізнатися, хто чесний і кмітливий. Випробувальні Перегони, щоб побачити, хто стійкий і пильний. Випробування Страхом, щоб дізнатися, хто сміливий і спритний. Тобі здається, що в перших трьох випробуваннях ми втратили багато дивовижних талантів? Авжеж, так! Хтозна, можливо, найбільш талановиті люди вибули до того, як настав Випробувальний Показ. Але, на думку Товариства, якщо ти недостатньо чесний, цілеспрямований і відважний, не має значення, наскільки ти талановитий. Ти мала пройти всі чотири випробування, бо я хотів показати Старійшинам, яка ти людина, сподіваючись… — Він зробив паузу, а тоді тихо продовжив: — …сподіваючись, що вони побачать у тобі передусім людину, а не Дивосміта.

— Ви казали, що Дивосміт — це казочки й забобони.

Юпітер кивнув.

— Я знаю. Пробач, що брехав. Але частково це правда… Історія Дивосміта так тісно переплелася з міфами й нісенітницями, що більшості людей складно відрізнити правду від вигадки. Це було лише напівправдою, та все ж. Пробач.

— Чому ви брехали?

— Бо я вважав, що так правильно. Я не хотів, щоб ти забагато думала про Дивосміта. Ще одна проблема, через яку потрібно хвилюватися, чи не так? Я думав, що найкраще спочатку здобути для тебе місце в Товаристві, а з цим розібратися пізніше.

— А інші?

— Які інші?

— Троє інших із реєстру… йшлося про Реєстр Проклятих Дітей, чи не так? Вони також Дивосміти?

— Ні.

Вона чекала, що Юпітер скаже ще щось, але він був як закрита книжка.

— Що сталося з ними? — не замовкала вона. — Ви врятували їх також, чи?..

Його голос став трохи м’якшим.

— З ними все гаразд. Вони далеко звідси, у повній безпеці і нічого не знають про Езру Сквола та Переслідувачів з Диму й Тіні.

«Пощастило їм», — подумала Морріґан.

Останні два дні після її зустрічі зі Скволом були вкрай виснажливими. Поїзд повернув Морріґан на платформу Павутинної лінії саме тоді, коли туди прибули Фен, Джек і Готорн, захекані та перелякані, бо вони зрозуміли, куди вона зникла, і побігли кликати Юпітера.

Джек з’явився першим, зблідлий і онімілий від полегшення. Юпітер стиснув Морріґан у міцних обіймах, ледь не розчавивши, а Фен лизнула її волосся, поки вона не змогла стати на рівні ноги. Готорн благав її розповісти всю історію знову щонайменше дванадцять разів, щоразу зойкаючи й вигукуючи в правильні моменти.

Розповідь про протистояння Морріґан із Переслідувачами з Диму й Тіні швидко рознеслася «Девкаліоном», але Юпітер змусив Фен, Джека, Морріґан і Готорна заприсягтися, що вони триматимуть Дивосміта в таємниці. Джек обурено відповів:

— Я вже обіцяв, хіба ні?

До тієї хвилини це не мало для Морріґан ніякого значення. Вона раптом згадала ніч перед Різдвом, коли Джек витріщався на неї з жахом і зачудуванням.

— Джек знав про це? — спитала вона, раптом усвідомлюючи. — Він знав ще з Різдва. Тому що він такий, як ви. Він… як ви це називаєте?

— Свідок, — сказав Юпітер, сідаючи навпроти неї. — Так. Він цього терпіти не може.

— Чого це? — здивовано спитала Морріґан. — Я б хотіла все знати. Я думала, це улюблене заняття Джека.

Юпітер пирснув сміхом. Його обличчя стало замисленим, коли він подивився на неї.

— Думаю, іноді це так. Але не завжди. Іноді навіть Павутиння може приховувати речі.

— Мені б дуже подобалося бути Свідком.

— А хтозна, — скривившись, сказав Юпітер. — Бачити приховані речі? Весь час? Щоразу, коли хтось бреше, на його обличчі ніби з’являється чорна пляма. Щоразу, коли хтось у нещасті, воно літає навколо нього, ніби мухи навколо мерця. Біль, злість, зрада — вони всі тут, скрізь навколо нас, весь час. Більшість Свідків навіть не можуть жити у такому місці, воно доводить їх до божевілля.

— Ви маєте на увазі таке місце, як «Девкаліон»?

— Я маю на увазі Невермур. Або будь-яке інше місце, де мільйони людей сходяться щодня, залишаючи невидимі сліди, які перетинаються в мільйони, мільярди, трильйони вузликів божевільного гобелену. Люди залишають частинки себе скрізь, Морріґан, — усі труднощі, які вони мали, усі образи, від яких страждали, любов і радість, які вони відчували, хороші та погані речі, які робили. — Він утомлено потер обличчя. — Я навчився фільтрувати це, бачити тільки важливе. Я можу розділити пласти й ниточки і зрозуміти щось із цього безладу. Та на це пішли роки, Моґ. Багато-багато років тренувань. Джек іще так не вміє. І навчиться не відразу. На цей час пов’язка на оці працює як фільтр. Це заважає його поглядові, тому він бачить тільки те, що побачиш ти чи хтось інший. Інакше він збожеволіє.

Морріґан не спадало на думку, що в таланта Юпітера могли бути вади. Можливо, тому Джек мав такий складний характер.

— Чому він просто не сказав мені цього? — запитала Морріґан.

Юпітер опустив погляд на свої руки і стенув плечима.

— Думаю, йому ніяково. Зазвичай люди не люблять Свідків. Складно дружити з тим, хто бачить усі твої таємниці.

— Та де там, — сказала Морріґан, згадуючи численних друзів і шанувальників Юпітера. — Навпаки, всі на світі тебе люблять.

Юпітер засміявся — голосно й радісно, аж до сліз.

— Твої уявлення про весь світ цілком хибні, Морріґан Кроу, але це одна з багатьох речей, які мені в тобі подобаються. Це нагадало мені про… сьогодні я отримав дещо для тебе. — Він устав і кивнув Морріґан, щоб вона йшла за ним. Висунувши шухляду зі свого столу, Юпітер дістав маленьку дерев’яну коробочку і дав її дівчинці. — Я не повинен давати цього тобі до дня Посвяти. Але був неймовірно важкий тиждень, і, я думаю, з нагоди того, що він закінчився, ти заслуговуєш на те, щоб відкрити її зараз.

Усередині коробочки на червоній оксамитовій подушечці лежав маленький золотий значок у вигляді літери Д.

Морріґан зойкнула.

— Мій значок! Тобто ви дістали його? Останній підпис для цієї… штуки з безпеки?

Обличчя Юпітера трохи потьмяніло.

— Не… зовсім. Ні. Але я розберуся з цим. Обіцяю. — Він пришпилив значок до її комірця. — Ось так. Твій квиток на зарезервоване місце в Дивополітені. Сподіваюсь, воно було того варте.

Морріґан засміялась. Це здавалося божевіллям — подолати всі ці перешкоди, які випали на її долю цього року: обдурити смерть, узяти участь у випробуваннях, боротися з Флінтлоком, Скволом і Переслідувачами з Диму й Тіні, і всі інші неприємні речі — і все це заради такої маленької речі, як цей значок.

Але він був не маленькою річчю. Це була велика, дуже велика обіцянка. Обіцянка родини, спільноти й дружби.

Найдивніше те, подумала Морріґан, згадуючи минулий тиждень і своє життя в готелі «Девкаліон», що в неї це все… вже є.

Люстра нарешті набула остаточної форми. Френк виграв заклад. Принаймні він був найближчий до істини: вона не стала павичем, але це була птаха. Велика чорна птаха, яка переливається світлом під певними кутами, розгорнувши крила над фойє, ніби захищаючи готель «Девкаліон» і його мешканців. Або, можливо, наміряючись упасти на їхні голови. Залежно в кого спитати.

Юпітер казав, що вона йому подобається навіть більше, ніж рожевий корабель.

За кілька днів Юпітер і Нен узяли своїх кандидатів на запізніле святкування. Вони їли ягняче філе й пили імбирне пиво в затишному пабі на площі Відваги, говорячи тости за успіх Морріґан і Готорна.

Наставники годинами розповідали захопливі історії про їхні власні перші роки в Товаристві Дивообраних. У більшості історій Нен згадувалася їзда на драконах, а в більшості Юпітерових було стільки обурливих порушень правил, що зрештою йому довелося змінити тему, коли він побачив, що Готорн записує.

Дорогою додому Морріґан здіймала ногами вихори снігу. Незважаючи на сильний мороз, їй здавалося, що цього звичайного зимового дня в Невермурі особливо світло. Вона почувалась інакше.

Усе здавалось інакшим.

Люди на вулицях усміхалися їм, коли вони проходили повз. Морріґан більше не була проклятою дівчинкою Кроу, яка чекає, що знову станеться щось жахливе. Проте на краю її свідомості залишалося щось темне, моторошне й таємне.

Юпітер легенько підштовхнув її ліктем, коли вони дісталися платформи Парасолькової залізниці.

— Про що ти думаєш?

— Він повернеться, так? — тихо запитала вона. — Сквол. Повернеться. Зі своїми монстрами.

Обличчя Юпітера було суворим.

— Думаю, спробує.

Морріґан кивнула. Вона міцно стиснула свою парасольку, торкаючись кінчиками пальців маленької опалової пташки.

— Тоді ми просто маємо бути готові.

Група дітей поблизу шепотілися між собою і витягували шиї, щоб побачити, як Морріґан і Юпітер упевнено зачепилися своїми парасольками і пролетіли повз них залізницею. Вони дивилися не лише на Юпітера, а на них обох, з їхніми золотими значками — літерами Д, які гордо сяяли в них на комірцях.

Наставник і його кандидатка. Рудий безумець і дивна маленька дівчинка з чорними очима.

Подяки

Дякую тому доброму бібліотекареві, який опублікував «Три коали» семирічної Джессіки Таунсенд у бібліотечному бюлетені, хоча авторка часто неправильно вживала слово «перебільшення» і не знала, що таке абзаци.

Бурхливі оплески для Гелен Томас, Альвіни Лінг, Сьюзан О’Салліван і Херін Каллендер. Мені неймовірно пощастило мати таку чудову команду редакторів. Напевно, я ніколи не перестану захоплюватися тим, які ви блискучі та чудові, тому звикайте чути це.

Усім у «Hachette/Orion/LBYR» — Фіоні Газард, Луїзі Шервін-Старк, Рут Оллтаймз, Меґан Тінглі, Лайзі Мораледі, Домініку Кінгстону, Пенні Евершед, Ешлі Бартону, Джулії Сандерсон, Вікторії Степлтон і багатьом іншим, хто прийняв мене до своєї родини, — дякую за підтримку і за дивовижну роботу, яку ви зробили, щоб допомогти показати Морріґан світові.

Дякую Дженні Бент і Моллі Кер Гоун, ви просто шалено працювали, щоб «Невермур» отримала першість у Франкфурті й далі. Дякую всім у «The Bent Agency», особливо Вікторії Каппелло та Джону Боверзу. Також багатьом блискучим посередникам «The Bent Agency» у всьому світі та всім моїм чудовим іноземним видавцям.

Дякую суперталановитим Беатріс Кастро і Джиму Медсену за ваше прекрасне художнє оформлення.

Дякую дивовижній Дані Спектор і всім у «Paradigm Talent Agency» за невтомну роботу і пристрасть. Також Дарії Черчек, Емілі Ференбах і команді «Fox» — я вражена вашим захопленням Морріґан і щаслива знати, що вона потрапила в хороші руки.

Овації для «Team Cooper» — ви дивуєте й надихаєте. Бути серед вас — щастя для мене.

Величезне дякую моїм першим читачам — Крісу Гау та Люсі Спенс. Ваш ентузіазм щодо Морріґан і компанії дуже багато важив для мене.

Також моїй подрузі і шкільній вчительці англійської Шермен Рай, завдяки якій я відчула себе справжньою письменницею набагато раніше, ніж стала нею.

Джевелс і Дін — перші читачі, найбільші вболівальники. Люблю.

Джемма Купер — посередниця, подруга, слизеринка, але — в найкращому розумінні — чудова в усьому. Ти таємний інгредієнт усього цього дивацтва. Ти наче мій Юпітер Норт, але якби Юпітер Норт був відповідальним дорослим, а ще жінкою і не рудим. Що б я робила без тебе? Нескінченне дякую, Джей-Куп.

Саллі — найкраща подруга, перша читачка, чудова слухачка на все життя, дуже мудра, тому я не маю казати більше, ти й так усе зрозуміла. За тебе.

Я знаю, що всі думають, ніби мають найкращу у світі маму, але насправді це я маю, ось. Дякую, мамо.