Найперша жертва (Vitaliy) читать бесплатно онлайн полную версию книги (ч. 2)

- Я й не сподівався, що ти запропонуєш.

- На готель тобі грошей не вистачить. У мене є ще одна невеличка кімната, можеш жити там. Я дам тобі ключа, приходь, коли захочеш.

- З радістю, - погодився Гарольд. - Я заплатив у готелі всього за один день, отож переночую, мабуть, там, пригляну за своїми речами і ще раз викупаюся. А вже завтра перейду.

- Зайди на хвильку. - Вона дала йому ключа. - Гарольде, мене часто не буває вдома. Ну, ти ж розумієш...

- Не турбуйся, Норо. Що б ти там не робила, я тебе не засуджуватиму. По дорозі сюди я вбив собаку і продірявив одному дядькові плече, а скоро робитиму й гірші речі. Отакі-от справи.

- Не поспішай ставати Мисливцем. Смертність серед новачків і справді дуже висока.

- Однаково треба колись починати.

- Безумовно, - погодилася дівчина, але якось похмуро.

Майк Альбані виліз з-за керма свого білого “ламборджіні” з відкидним верхом, помахав рукою гарненькій сусідці з трирічною дитиною у візочку і підійшов до дверей свого будинку. Як звичайно, сторожко вгледівся: хто ж не знає, що родини загиблих Жертв часто мстяться Наводчикам, хоча це й суперечить громадянському й моральному кодексу. Не помітивши нічого підозрілого, він швидко відчинив двері і прослизнув усередину.

Його дружина Тереза дивилася телевізор. Ішов саме “Щоденник марсіанської колонії” - шоу, яке щодня передавалося станцією з Марса; воно приймалося ретрансляційними станціями Землі й показувалося по кабельному телебаченню. Терезу дуже цікавили найменші подробиці повсякденного життя в екзотичних місцях. Вона була невимовно терпляча. Годинами могла сидіти на городі й спостерігати, як ростуть помідори. Хіба ж можна бути терплячішим?

- Ну, як справи сьогодні? - поцікавилась вона.

Альбані гепнувся на стілець. Удома вся його блискуча самовпевненість де й поділася.

- Підвіз хлопця з аеропорту. Якщо він вирішить стати Мисливцем, то, може, візьме мене за Наводчика.

- Чудово. А як там той, що ти йому зараз допомагаєш?

- Джеффріс? - Майкове обличчя трохи пожвавішало. - Сьогодні він узяв вихідний. Каже, що не здатен як слід полювати з нежиттю. А на завтра я придумав чудову засідку. Не хвилюйся, нікуди його Жертва від нас не втече.

- Як він, той Джеффріс, нічого собі?

- Поки що на його рахунку одне вдале Убивство. Однак, як казали, йому просто поталанило, бо куля влучила рикошетом.

Тереза зітхнула:

- Тобі дійсно доведеться самому шукати їх, так?

- Не я ж шукав Джеффріса. Він мене знайшов. Мені доведеться працювати на цих невдах, поки не трапиться хтось, хто доконає і справді гарне Вбивство, тоді ми одержимо додаткову винагороду. Хай то тебе не турбує, гаразд?

Тереза стенула плечима. Альбані налив собі склянку вина. Клопотів у нього вистачало, бо справи йшли до біса погано. Доля відвернулася від нього.

Майку Альбані виповнилося тридцять шість років, походив він із Дорчестера, штат Массачусетс. Його батько, Джанкарло Альбані, італійський іммігрант з Кастельмаре, перш ніж переїхати в Дорчестер, працював механіком в Провіденсі. Джанкарло і його дружина Марія мали шестеро дітей. Майкова мати працювала у пральні на сусідній Непонсет-авеню. Майкові брати й сестри жили тепер у різних частинах Сполучених Штатів, але їх вже лишилося четверо. Анджело загинув при спробі пограбувати банк в Каєнні, штат Вайомінг, а Тіто - в автокатастрофі біля Сіокського водоспаду.

Ще в дитинстві у Майка виявився талант організатора дрібних крадіжок. Отож і в Дорчестері, і далі в Бостоні йому жилося непогано, аж поки один із членів його банди - Скажений Собака Лонніган - попався на грабунку взуттєвого магазину фірми “Том Мак-Кенн” у Брукліні і дав проти нього свідчення, сподіваючись, що це пом’якшить вирок суду. По своїх каналах Майк про це дізнався і зник із міста саме вчасно. У 2081 році він приїхав у Мисливський Світ.

Попрацювавши потроху то тут, то там, він пішов учнем до Луїджі Ваніллі - старого хитрого Наводчика з Сицилії родом. Коли Ваніллі загинув від кулі сусіда, з яким сперечався за персикове дерево, що росло в сусідському дворі, але вітами перехилялося через паркан до його ділянки, Тереза успадкувала всіх батькових клієнтів, білий “ламборджіні” й будинок. Вони з Майком вже давно порозумілися, тому й одружилися невдовзі.

Перший же рік самостійної роботи приніс Майку шалений успіх. Його друге Вбивство було занесено до книги рекордів. А тоді йому пощастило працювати з неперевершеним Убивцею Джуліо Санчесом з Коста-Ріки. Через два роки після прибуття на Есмеральду Альбані мав усе, про що лише може мріяти людина.

А потім Санчеса вбили - навіть з найкращими це рано чи пізно трапляється - і відтоді почався поступовий спад. По місту поширилися чутки, що Альбані втратив свій шик, фантазію й чуття, що робили його засідки такими цікавими. Робилися припущення, що він переживає “Наводчицький зрив”. Ніхто не бажав користуватися послугами Наводчика-невдахи. Справи йшли так погано, що Альбані був змушений ошиватися в аеропорту, пропонуючи послуги новачкам.

У Мисливському Світі піднесення й падіння відбуваються дійсно миттєво. Альбані будь-що намагався видертися на вершину знов. На той час Джеффріс був його єдиним клієнтом, однак цей ексцентричний англієць не подавав майже ніяких надій.

Альбані був конче потрібен успіх. Наводчикам за кожне Вбивство платили не лише клієнти, а, так само як і Мисливцям, держава. Однак, якщо Мисливець гинув, з Наводчика стягався штраф у розмірі винагороди, яку він мав би одержати, плюс десять відсотків на судові витрати. Отож зараз він був на лезі бритви. Три останні клієнти Альбані були вбиті. Кожна поразка дедалі збільшувала тягар штрафів. Якщо виграє Джеффріс, Майку вдасться відстрочити повний крах свого підприємства іще на якийсь час. А якщо програє, його знов оштрафують, що наблизить його до остаточного краху.

Крах у Мисливському Світі означав проходження крізь формальну процедуру позбавлення громадянських прав, по закінченні якої людину буде проголошено рабом, уся її власність перейде у володіння держави, а їй самій доведеться виконувати визначену урядом примусову роботу, може, й гній на свинарні розгрібати.

- Мікеланджело, - раптом озвалася Тереза, - повернімося в Дорчестер.

Альбані похитав головою:

- Там мене й досі розшукують.

- Ну, тоді, може, кудись в інше місто в Америці.

- Голодувати і жити в кредит? Не згадуй про це. Мені тільки треба добре перепочити. Якби лишень знайти ще одного такого Санчеса!

- Він був Молодець, - погодилася Тереза. - Так, Санчес мав клас, так само як і ти, коли працював із ним. Але його вбили. А після нього з’явився Антонеллі.

- Не нагадуй.

- Майку, що ж нам робити?

- Джеффріс виконає Вбивство, і я знов буду на коні. Або той новий хлопець, Гарольд, найме мене, і ми ще вхопимо щастя за хвіст завдяки його здібностям вбивці.

- А коли ні?

- Якщо все піде прахом, я скористаюся правом на Самогубство, і все дістанеться тобі.

- Самі лише розмови, - сказала Тереза. - Ти завжди погрожуєш! накласти на себе руки, коли в тебе депресія.

- Цього разу так і вчиню, - промовив Альбані, підводячись. - Зроблю це прямо зараз. І кому ти тоді скаржитимешся?

Тереза знала, що він, швидше всього, блефує, але однаково злякалася.

- Ні, Альбані, - тремтячим голосом сказала вона, - не треба вибирати Самогубство.

- Гаразд, - погодився чоловік, знов сідаючи. - Я лише хотів показати, і що турбуюся про тебе.

“Любий Алане!

Ну от я нарешті й у Мисливському Світі, хоча мене мало не вбили першого ж дня. Коли це не враховувати, то бачив я тут поки що небагато. Мабуть, я сподівався, що люди тут бігатимуть вулицями, як у тому старому фільмі, знятому ще до офіційного визнання Полювання, здається, він звався “Десята жертва”¹³ . Час від часу я таки чую щось схоже на стрілянину, але чи то справдістріляють, сказати напевне не можу. Мабуть, я не встигаю втрапити в слушний час у слушні місця.

Сьогодні по обіді випадково зіткнувся з чоловіком, який разом зі мною вилітав з Майамі, його звуть Текс Драза. Якби ковбої ще залишилися хоча б у Техасі, то його можна було б назвати ковбоєм. А він саме звідти. Ми зупинились побалакати, а тоді завернули пропустити по склянці до “Салуну Плаксивого Джо”. Кажуть, що то найсправжнісінький “Плаксивий Джо”, хоча я й не знаю, що то означає. Це симпатичний затишний ресторанчик у кінці Мейн-стріт, на стінах тут розвішені фото видатних осіб, що його відвідали. Ми з Дразою замовили по “Зомбі” - старовинному напою, який пили ще в двадцятому столітті. То, друже, суміш різних сортів рому з домішком кількох хімічних речовин, одразу шугає в голову.

Цікаво, що по всьому місті почалося якесь будівництво, всюди розвішують знамена, прапори й таке інше. Здається, я потрапив сюди якраз напередодні найбільшого есмеральдського свята. Воно зветься Сатурналії. Ну так ось, у цей день кожен намагається вдягтися так, аби переплюнути інших, чоловіки й жінки дозволяють собі будь-які вільності, хоча Драза на це лише натякнув. Із задоволенням на все подивлюся.

Драза розповів, що під час Сатурналії влаштовуються прийоми, паради, регати, спортивні змагання, танці, а також “Передавання Цятки” - є тут такий звичай.

“Цятка” - то невеличкий мідний циліндрик з червоною позначкою збоку. Всередині - маленька, однак потужна бомба з годинниковим механізмом, здатна вбити будь-кого на відстані одного-двох футів. Ніхто не знає, коли саме вона повинна вибухнути. Відомо лише, що це станеться під час Сатурналій.

І знаєш, Алане, що з нею роблять? Ти не повіриш, передають з рук у руки, наче то “російська рулетка”, де замість револьвера - бомба. Чим довше людина протримає її у руці, перш ніж передати далі, тим більшу хоробрість виявить. Туристи можуть “Цятку” і не брати, та все одно більшість це робить. Вони нагадують мені туристів, описаних в одному з творів Хемінгуея, що разом з биками бігали вулицями Памплони.

Вчора ввечері бачив Нору. Вона чудово виглядає. Мешкає в мальовничому районі неподалік від центру міста. Я, поки не знайду помешкання, поживу в неї. В цьому районі вулиці вузькі та покручені, машини тут не їздять. Есмеральда видається такою давньою, будинки всі кам’яні і стоять під якимись незвичними кутами один до одного, навіть забуваєш, що місто зовсім молоде. Більша його частина була побудована за останні сімдесят років.

Мені воно подобається, так несподівано закручується, повертає, розтікається навсібіч. Тут завжди є на що подивитися. Це - щасливе місто, хоча й не гоже так казати про місце, призначене для смерті, але то правда.

Я розпитав, які зараз умови Полювання, здається, варто ризикнути. Незабаром я візьму в ньому участь, треба хіба що ще трохи оглядітись. Передай Калебу й іншим, що гроші я надішлю одразу, як щось одержу.

Пишу у барі. Смішно, але я щойно побачив одного свого знайомого. Чоловіка, що позавчора підвіз мене з аеропорту. Наводчика Майка Альбані. Закінчу пізніше”.

Альбані вмостився на червоному плюшевому табуреті й попивав біле вино. На собі мав синій гарного покрою блейзер, сірі фланелеві штани та начищені до блиску чорні черевики. Кінці блакитної шийної хустини з шовку ховалися під крохмальною білою сорочкою. Коли Гарольд наблизився, приємне засмагле обличчя Наводчика осяяла посмішка:

- Гарольде! Радий тебе бачити! Сподіваюсь, ти не сумуєш на нашому маленькому острові?

- У вас тут дуже гарно. Мені страшенно подобається.

- А наше Полювання тобі до вподоби?

- Спробувати цікаво, аби лише ніхто не вбив.

- Добрий Наводчик допоможе тобі лишитись живим. Вип’єш чогось?

- Дякую. Мені того, що п’єте ви.

- Ще одну склянку білого Чарлі, - гукнув Альбані до бармена в білому жакеті.

Гарольд примостився на сусідньому табуреті:

- А сьогодні ви літаки не зустрічаєте?

- Ні. Зараз у нас святкова гарячка перед Сатурналіями. Прекрасне мистецтво Полювання більшість людей не цікавить. Вони бажають лиш упитися, знайти собі жінку, наробити якомога більше галасу, щоб було про що розповідати сусідам удома. Воно, звісно, не шкодить, і я їх не засуджую. Але жалкую за старими добрими часами.

- А тоді як було? - поцікавився Гарольд.

Альбані замислено всміхнувся. Діставши із срібного портсигара сигарету з золотим обідком, припалив, видихнув китичку диму, а тоді запропонував спробувати Гарольду:

- Ану, візьми. В основному це суміш віргінського й грецького тютюну з домішкою слабенького препарату для піднесення настрою “Аптайм-32”. Не викликає ніяких галюцинацій, дає лише відчуття бадьорості.

Гарольд узяв сигарету, припалив, легенько затягнувся і закашлявся, потім спробував зробити ще слабкішу затяжку і відчув, що таку витримає. Дим мав якийсь дивний пряний присмак, спершу не дуже приємний, але хлопець швидко до нього звик.

- Дим в легені можна не пускати. - сказав Альбані. - Можеш навіть і не вдихати його. Активні чинники потрапляють до кров’яного потоку крізь слизову оболонку рота. Продукт абсолютно нешкідливий, не викликає звички, і, звісно, офіційно дозволений для вжитку. Однак ти цікавився добрими давніми часами. Ще двадцять років тому Полювання було майже релігійним ритуалом. Кожен глава сімейства мав хоч раз на рік брати в ньому участь. Люди наймали цілі родини Наводчиків у ті часи, коли гроші заробляти було трохи легше, ніж зараз. Ті Наводчики були власною командою кожного Мисливця, становлячи для нього щось набагато більше від звичайного гурту службовців. Вони були мало не членами його сім’ї, хоч йому й доводилося їм платити. Це трохи нагадує звичай, поширений серед знатних родин епохи Відродження, коли кожен заможний чоловік мав свій власний почет.

- Звучить гарно, - докинув Гарольд.

Альбані кивнув, в його блискучих карих очах сяяв смуток:

- Тоді досвідчений Наводчик мав більше роботи, ніж здатен був упоратись. Він іноді міг так добре заробити на своїх клієнтах, що сам ставав Мисливцем.

- Хіба то так дорого? - здивувався Гарольд. - Я гадав, треба лише зброю мати.

- Дороге не саме Полювання. Коли ти ставишся до нього не настільки серйозно, щоб покинути все інше. Для більшості Мисливців виступати лише в цьому амплуа незручно. Необхідність працювати десь іще скорочує час для вбивств, примушує жити за розкладом, отож людина весь час наражається на несподівані напади, потрапляє а засідки. Ото ще мені необхідність, працювати! Ми в Мисливському Світі не дуже-то це полюбляємо.

- А як же ви живете?

- Щороку податкове управління робить розрахунки, скільки б одержував кожен зареєстрований Вбивця, якби не приділяв весь свій час Полюванню, у Уряд виплачує йому певну суму. Так званий негативний прибутковий податок. Його одержують майже всі. Також виплачується додаткова винагорода за кожне зареєстроване Вбивство.

- Та як же Уряд може собі таке дозволити? Він, мабуть, таким чином підтримує половину населення!

- О, все розраховано до найменших деталей. Полювання - головна принада для туристів і найбільша стаття прибутку. Завдяки йому до Есмеральди стікаються гроші, отож Уряд робить усе можливе для збереження фондів підтримки Мисливців та Наводчиків. На жаль, то краплина в морі, по собі знаю. - Ви? - здивувався Гарольд. - А виглядаєте, наче справи у вас ідуть якнайкраще.

- Треба ж марку тримати. Та зараз я на мілкому. Майже все на розваги проциндрив, до них навіть більше, ніж до вбивства, звикаєш. Я поклоняюся наймогутнішому з пороків - картярству.

- А кинути грати ви хіба не можете?

- Мабуть що ні. В усьому світі нема таких правил гри, як тут. Азартні ігри не лише дозволені, а іноді й обов’язкові.

- Уряд примушує вас грати?

- Більшість з нас не треба заохочувати. Любов до ризику - в характері кожного есмеральдця.

- Що стається із тими, хто програє?

- Якщо програють досить багато, на них чекає банкрутство.

- А тоді?

- Ті, хто повністю збанкрутів, займають місця на найнижчому шаблі соціальної драбини, вони не мають грошей, ніхто їм більше не позичає, все їхнє майно переходить у власність держави, а вони самі перетворюються на рабів Уряду.

- На рабів! Не може бути! В сучасному світі не існує рабство!

- Хіба? - іронічно запитав Альбані, повертаючись до буфетника. - Чарльзе, розкажи містеру Ердману про рабство.

- Авжеж, - бадьоро відгукнувся той.

Це був здоровенний лисий черевань з плескатим, мов таріль, обличчям. Свої червоні лаписька він обтер засмальцьованим фартухом у синю й білу клітинку.

- Розповім, так би мовити, зсередини. Бачите кільце? - простяг він долоню. - Це ознака державного раба.

То було звичайне собі чорне кільце з якогось блискучого матеріалу, можливо ебоніту, прикрашене єдиним сяючим камінчиком.

- Навесні буде три роки, як я став рабом, - вів далі Чарльз. - П’ять карткових боргів - от через що я сюди потрапив. Протягом туристського сезону повинен працювати в цьому готелі. Решту часу інспектую вантажі на державній митниці.

Гарольд не знав, що й казати. Здавалося нечемним розпитувати раба, як він ставиться до свого рабства. Було б цілком природно, якби він відчував стид. Але нічого подібного Чарльз, начебто, і на гадці не мав. Так само й Альбані.

- В такому місці без рабства не обійтися, - промовив Майк. - Наші громадяни тільки те й роблять, що розважаються або шукають нових розваг. Отож для справжньої роботи просто не вистачає людей, нема кому підтримувати існуючий лад. Важко знайти бажаючих навіть на різні посади в місцевому уряді. Більшість його членів - теж раби. Рабство - єдиний спосіб примусити людей займатися серйозними речами, такими як охорона здоров’я і будівництво.

- Ну й ну! - тільки й вимовив Гарольд.

- Рабовласництво - чудова система. - додав Чарльз. - Можна скільки завгодно ризикувати й розважатися, не боячись, що тебе спіткає якесь лихо, хіба що вбити можуть. Найгірше, що може трапитись - просадиш усі гроші і будеш змушений заробляти на життя.

- І навіть тоді, - зауважив Альбані, - це не назавжди. Починають раби, звісно, з найбруднішої роботи, чистять свинарні або добувають у копальнях сіль. Але якщо хоч трохи повезе, можна піднятися по адміністративній лінії. Раби - члени адміністрації - заробляють дуже пристойно, бо, як ти можеш собі уявити, самі визначають собі оклади, будучи Урядом. Отож державний раб може швидко себе викупити.

- Як на мене, все це дуже дивно, - признався Гарольд. - Хоча де в чому воно не позбавлене сенсу. Єдине, чого я не можу второпати, навіщо забезпеченим людям ризикувати, беручи участь у Полюванні?

- Треба мати особливий склад розуму, аби зрозуміти, - сказав Альбані. - Може, поживши тут якийсь час, ти відчуєш усю його принадність. Багато хто вважає, що бути добрим Мисливцем краще, ніж бути добрим ким завгодно іншим.

- А що потрібно, щоб стати добрим Мисливцем?

- Міцні нерви та везіння. Тут нічого не варті будь-які із псевдовійськових дурниць, таких як вміння добре користуватися зброєю, прослизати кудись непоміченим, швидка реакція тощо. Найголовніше в Полюванні - жити серед небезпек своїм звичним життям.

- У вас тут, мабуть, повно справжніх насильників.

Альбані це не сподобалося:

- А от і ні. Полювання, швидше, цікаве тонкою інтроверсією.

- Переконали ви мене чи ні, однаково треба все добре обміркувати, - сказав Гарольд.

У протилежному кутку задзеленчав телефон. Слухавку взяв Чарльз. Сказав кілька слів, тоді підкликав Альбані. Той пішов до телефону, швидко про щось побалакав і повернувся на місце.

- Я б із задоволенням продовжив нашу дискусію, - промовив він, - однак справи не чекатимуть. - Він глянув на наручний годинник. - Рівно за двадцять хвилин я маю вже бути в засідці. Але якщо вам по дорозі, можу підкинути.

- А де та засідка? - Гарольд запалив ще одну Майкову сигарету, в голові у нього прояснішало, і на все було наплювати.

- О, це за містом, на Катрананзьких висотах, неподалік від Тюльпанового палацу й Зоопарку. Дуже мальовнича місцевість, якщо ти там ще не був.

- Їдьмо! - погодився Гарольд.

Пурпурове західне сонце, що проглядало крізь хмари, зробило білосніжні будинки Есмеральди рожевими. Сідаючи в машину поряд з Альбані, Гарольд почув шурхіт пальмових крон від вечірнього бризу на Океанічнім бульварі Чудового золотавого вечора, їдучи обсадженим пальмами бульваром, навряд чи замислюєшся, що робитимеш, діставшись на місце. Головне - їхати; однаково, куди приведе тебе дорога: на весілля чи на поминки.

Свіжий вітер з моря пахнув сіллю та йодом, трохи смерділо водоростями, що їх понамивало водою, і вони купами гнили на пляжах. Альбані вів машину впевнено, але без зайвої хвацькості, на захід біло-рожевими, тинькованими передмістями Мальдорадо та Інчбурга.

Виїхавши за місто, вони звернули з автостради на дорогу, що піднімалася до Ланширських висот. Проминули дороговказ “До Зоопарку”, за яким почався невеликий ліс. Вони піднімалися вгору, і повітря дедалі холоднішало, раптом їхнім очам відкрилася панорама рівнинної Есмеральди: розкидані на зеленому тлі пасовиськ ферми, що тяглися аж до блискучої гладіні моря.

Альбані біля входу в Зоопарк загальмував.

- Можете виходити. Зоопарк і справді дуже добрий. Єдиний на весь Карибський басейн з дикими звірами. До міста звідси йде автобус.

- Мені-то подивитись хочеться, але іншим разом. Ви не проти, якщо я із вами? Зроду не був у засідці.

- А що, поїхали, буду дуже радий.

Альбані проїхав іще трохи й звернув на ґрунтову дорогу. Не розрахована на такі шляхи машина немилосердно шкребла дном по горбах. Якось дотягши до повороту, Альбані зупинився, вимкнув запалення і увімкнув сигналізацію.

- Далі доведеться йти пішки, - повідомив він.

Вузенькою стежкою вони пішли до лісу. Там вони змушені були продиратися крізь густі зарості підліску, поки не опинилися на самому гребені гори, з якої відкривався вид на дорогу стома футами нижче. Перед ними на краю урвища стояла якась подібна до великого ковша дерев’яна конструкція, вщерть | заповнена величезними каменюками. Під ковшем видніло щось схоже на платформу з розташованими унизу зубчастими коліщатками, певно, якийсь механізм.

- Крутнувши ручку, всю цю купу каміння можна скинути на дорогу, - сказав Альбані. - Тонкий розрахунок, правда? Мої помічники спорудили її тут ще кілька місяців тому. Люди вистежують одне одного на звичних маршрутах. А добрий Наводчик повинен передчувати події.

- Що ж має трапитись? - запитав Гарольд.

- Скоро цією дорогою їхатиме машина. В ній сидітиме Жертва - містер Готтшафт з Мюнхена. Людина незмінних звичок. Каміння посиплеться перед його машиною, перетинаючи шлях. Готтшафтові доведеться вийти. Поки він зорієнтується, Мисливець - такий собі містер Скотт Джеффріс, на якого я працюю, - заздалегідь зайнявши на дорозі вигідну позицію, прошиє його кулями.

- А чи не надто все складно? Хіба не легше впіймати його якось простіше? - здивувався Гарольд.

- Атож, - зневажливо подивився на нього Альбані. - Такі засідки, як ця - традиційні. Також завдяки їм не відпадає потреба в Наводчиках. А тепер нам лишилося перевірити, чи все гаразд.

З кишені жакета Альбані витяг портативний радіоприймач і висунув довгу антену:

- Містере Джеффріс, ви на місці?

Радіо затріщало.

- Так, я тут і готовий, - високим збудженим голосом відповів Мисливець.

Альбані поглянув на дорогу:

- Так, він з’явився саме тоді, коли ми розраховували.

З такої висоти срібна машина, в якій наближалася Жертва, здавалася дуже маленькою. Альбані нахилився вперед, тримаючи руку на важелі механізму. Гарольд стояв за кілька футів від нього, спостерігаючи за цією сценою. Краєчком ока він раптом помітив якийсь сполох позад себе. Блиснуло десь на порослому лісом схилі трохи праворуч від них. Гарольд обернувся. Знов сполох. А тоді він помітив, як щось мов тінь рухається серед дерев.

Гарольд не знав, хто то і що це може означати, але зненацька весь напружився, кров застукала йому в скронях.

- Лягай! - закричав він і збив Альбані з ніг. Долею секунди пізніше пролунав звук пострілу потужної рушниці. Куля влучила в камінь, біля якого щойно стояв Альбані.

Гарольд почав підводитись. Альбані смикнув його назад. З однаковими інтервалами пролунали ще чотири постріли. Звідкись ізнизу долинуло ревіння мотору, поволі воно дужчало, а тоді почало притишуватися, аж поки стихло зовсім; машина проминула засідку.

- А тепер що ми робитимемо? - розтягнувшися на землі, поцікавився Гарольд.

- Будемо чекати. Ясно, що десь тут у лісі ховається Наводчик. Він не мав права так у нас стріляти. Так взагалі-то не роблять, з професійної точки зору це просто неввічливо.

- Хіба ти не можеш стріляти у відповідь?

- Не ношу з собою зброї. Наводчикам не дозволяється. А навіть якби я її й мав, однаково не став би порушувати правила через якогось недоука, що до неї вдався. Просто будемо лежати. Скоро сюди підніметься Джеффріс, і Наводчик забереться.

- А він не спробує вбити Джеффріса?

- Та, звісно ж, ні Наводчикам не дозволяється вбивати Мисливців.

За кілька хвилин на гору виліз Джеффріс, тримаючи рушницю в руках. Цей невисокий чоловік мав обличчя кольору слонової кістки, напомаджене чорне волосся, маленькі вусики та родимку над верхньою губою.

- З вами все гаразд, Альбані? - запитав він.

- Та, наче, нічого. Однак мене, без сумніву, вистежили. І навіть гірше, передбачили мої дії. Мої, Альбані! Відверто кажучи, я морально знищений.

- Не беріть дуже до серця, друже, - заспокоїв його Джеффріс. - З ким не буває.

- Та я ж зірвав ваше Вбивство, - ламаючи руки наполягав на своєму Альбані.

- Не думайте про це. Щось у мене сьогодні нема настрою для Полювання. Мій лікар каже, що я надихався кордіту. Отож, не звертайте уваги. А це хто?

- Друг. Містер Гарольд Ердман з Америки. Він урятував мені життя.

- Молодець, - похвалив Джеффріс. - Мені б не хотілося вас втратити, Альбані. Не так багато лишилося нас, представників старої гвардії. Треба повертатися. Підстрелимо його наступним разом, згода, Альбані?

- Можете не сумніватися.

- Дзвякніть, коли вигадаєте щось новеньке. І якщо можна, у місті. Мені зовсім не до вподоби лазити по цих горах. Радий був познайомитися, Ердмане, - Джеффріс повернувся й почав спускатися схилом.

По дорозі до міста Альбані мов води в рота набрав. Лише загальмувавши біля дверей “Естрелли”, промовив:

- Гарольде, ти дуже мене виручив. Як ти дізнався, що він там ховається?

- Мабуть, я помітив, як відбивалося світло від його оптичного прицілу.

- Але з такої відстані! - Як ти догадався, що то він? Ну, гаразд. У тебе чудова реакція. В нашій грі ти будеш переможцем. Слухай, хочеш піти на прийом завтра ввечері?

- На прийом? - перепитав Гарольд. - До кого?

- На Ювілейний Мисливський бал. Його дають раз на рік перед самими; Сатурналіями. Потрапити до списку запрошених майже неможливо. Звісно, на нього приходять всі Мисливці, а також, як завжди, кіношники, рок-зірки, сенатори й так далі. Буде про що розповісти друзям.

- Планів на вечір у мене ніяких... - почав розмірковувати Гарольд, - А подружку можна з собою взяти?

- Звичайно, - Наводчик витяг бумажник і дістав запрошення для двох осіб. - Це в Мисливській Академії. Приходьте о десятій. Саме тоді починається найцікавіше.

Рейс 461 із Атланти запізнювався вже майже на годину, і Лувейн мало не кипів від злості. Зараз він з головою занурений у Полювання, що, як він і передбачав, висмоктує з нього всі соки, а кузина Джекінс - студентка останнього курсу Беннінгтонського університету - в останню мить вирішує приїхати на канікули до нього!

Візити Джекінс завжди припадали на найнезручніший час. Минулого року вона також вирішила в останню хвилину, і Лувейн знав напевне, що вчинила так, аби він зайвий раз пометушився, спішно домовляючись про кімнату для неї; тоді це вибило його з колії, і Вбивство вийшло таке неоковирне, що його критикували не лише газети, а й звичайно співчутливе “Мисливське Шоу”, телепрограма, в якій сам Ведучий Гордон Філакіс назвав його мимовільною вівісекцією, додавши, що Лувейн показав грацію кобили, що падає на крота.

Так воно й було, бо той чоловік носив окуляри з товстими скельцями, а Лувейн спробував зрубати на скаку йому голову шаблею, однак той помер лише через те, що Мисливцева кобила перелякалася й упала на Жертву. Лувейн не любив згадувати той випадок. Відтоді почалися його невдачі.

Він спершу подумав, що можна було б послати в аеропорт замість себе Сузера, свого Наводчика, але Джекінс, може, образиться і поскаржиться його матері. Мати Лувейна, що після чоловікової смерті сама-одна жила в Шароні, штат Коннектікут, успадкувала все родинне майно, і син повністю від неї залежав.

Сара Добрей заперечувала проти самої філософії Мисливського Світу. Вона неодноразово казала, що вбивати одне одного мають лише бідні, тоді як життя багатих - надто велика цінність, аби їх приносити в жертву. Одначе Лувейн як ліберал був упевнений, що будь-хто має право вбивати кого завгодно, багатого чи бідного, однаково.

Найкращою подругою Сари Добрей була Еллен Джоунз, мати Джекінс.

Якщо вдома дівчина розкаже, що він був надто заклопотаний Полюванням, аби самому її зустріти... Ну, може, й нічого не станеться, але навіщо ризикувати такою важливою річчю, як гроші?

Отож він сидів у диспетчерській аеропорту, одну за одною палячи сигарети, аж поки в ясній блакиті карибського неба з’явився літак; він знижувався, залишаючи за собою темний шлейф вихлопів.

Аж ось і Джекінс. Двадцятирічна тендітна дівчина середнього зросту з коротким, модно підстриженим чорним лискучим волоссям, гарненьким личком і тонкими малиновими вустами.

- Лувейне, любий, яка краса! Мені страшенно кортіло тебе знов побачити!

Не те щоб вона дуже любила Лувейна, просто їй завжди подобалося в Мисливському Світі, особливо під час Сатурналій, до того ж кузен мав прекрасну квартиру якраз біля Центральної площі.

- Який я радий, Джекінс! - Він завжди називав її лише повним ім’ям. - Якщо ти не проти, люба, то ми одразу ж поїдемо додому. Розумієш, я саме зараз полюю... Твій багаж привезуть.

Тридцятичотирьохрічний Лувейн Добрей був чоловіком середнього зросту, мав попелясте волосся й тонкі, майже непомітні брови. Його батько, удачливий біржовий маклер з Нью-Хейвена, штат Коннектікут, облишивши справи, став відомим на Есмеральді Мисливцем, що мав на своєму рахунку дванадцять убивств до того, як якийсь турок-новачок, перевдягнений офіціантом, не прибив його автоматною чергою до візочка з закусками.

Лувейнова мати Сара, світська дама, яка пишалася тим, що в її жилах тече одна восьма ірокезької крові, лишилася в Шарові заправляти сімейними фінансовими справами та утримувати крамницю старожитностей; вона завжди прагла цим займатися. Лувейн мав чудове помешкання в Есмеральді і невелику віллу за містом. Йому було доступне все, про що лише може мріяти чоловік, крім задоволення від добре виконаної роботи.

Він провів Джекінс до її кімнати і сів за стіл у вітальні. Мисливець любив бавитися своєю зброєю. Найбільше йому подобалися три пістолети: “Веблі-Мартін-303”, двоствольна великокаліберна “Беретта”, що стріляла кулями від “сорокчетвірки” і довгоствольний 22 калібру. На столі в нього лежали ще кілька розібраних пістолетів, решта були сховані у навісній шафці з чорного дерева. Повітря в кімнаті пахло машинною олією.

До вітальні вийшла Джекінс Джоунз. Розляглася на дивані, високо задравши ноги в панчохах і поклавши запалену сигарету в попільничку на журнальному столику. Лувейнові було видно тільки копицю чорного волосся і ноги в червоних панчохах, якими вона ліниво погойдувала, гортаючи сторінки купленого в літаку журналу мод.

Задзеленчав телефон. Лувейн потягся до нього, але Джекінс вже вхопила слухавку паралельного, що стояв на столику в неї за головою.

- Селлі? Люба, це ти? Так, я щойно прилетіла, правда, клас? Ясно, що буду на Мисливському балі. Ти що одягаєш?

Лувейн корчив жахливі гримаси, показуючи на телефон.

- Побалакаємо краще пізніше, - сказала Джекінс. - Лувейн чекає дзвінка. До зустрічі Вона повісила слухавку і запитала:

- Тепер усе гаразд?

- Пробач, але мені має дзвонити Наводчик.

- Не турбуйся, він телефонуватиме доти, аж поки проб’ється.

- Ти не розумієш, - пояснив Лувейн, - Час не чекає.

- На кого ти полюєш цього разу?

- На такого собі Елдреджа Тетчера.

- Щось не чула такого.

- Він не місцевий. Приїхав з Лос-Анджелеса. Це його трете Полювання.

- Він Жертва чи Мисливець?

- Жертва. Дуже прудкий чоловік із сріблястим волоссям. Наскільки я знаю, якийсь кіношник. Як я встиг дізнатися, його на слизькому не впіймаєш.

- А Наводчиком у тебе й досі Отто Спренглер?

Лувейн похитав головою:

- Він загинув під час штрафної “Відчайдушної їзди”.

- Я, мабуть, ніколи не зрозумію цього звичаю.

- Не всі звичаї вимагають пояснень.

- То кого ж ти найняв зараз?

- Еда Сузера. Ти його знаєш. Товстун із схожою на кавун головою, родом з Кі-Веста.

Джекінс похитала головою:

- Здається, він мені незнайомий, так само як і не цікавий. А чом не Том Дреймор? Ти завжди був про нього високої думки.

- На цьому тижні він зайнятий.

- Навіть для тебе? Щось мені не віриться, коли врахувати, скільки ти платиш.

- Тому не потрібна робота. Останнім часом йому дуже щастить. Я пробував його найняти, але його ніколи не буває вдома, а на мої дзвінки він не відповідає. Швидше за все він уникає мене.

- Але ж чому?

- Тебе довго тут не було, Джекінс. Ти не бачила мого останнього Полювання.

- Ти саме готувався до нього, коли я поверталася в Беннінгтон. Що сталося? Ти ж убив його, чи не так?

- Та звісно ж. Інакше б я тут зараз з тобою не сидів, правда?

- Тоді в чім справа?

- Мисливські Судді назвали його неелегантним вбивством. Лише тому, що пристрелив Жертву.

- Це ж не суперечить правилам, чи не так?

- Та ні. Все абсолютно законно. Вони лишень розлютилися, що я прикінчив його якраз перед Будинком Гостинності перед самісіньким носом у купи туристів. Деякі іноземні турбюро відмовилися від контрактів. А чим я завинив? Тобто, чого вони чекали? Якщо вони такі чутливі, взагалі не треба сюди їздити. Господи, хіба то таємниця, чим ми тут в Мисливському Світі займаємося?

- Ніякого покарання за неелегантне Вбивство нема?

- Ні. Мисливський Кодекс ясно каже, що Жертву можна вбивати як завгодно. Але існують вимоги стилю, а також щорічна премія за краще Вбивство “Бійцеві року” і Велика Розплата. Таких вершин мені ніколи не сягнути.

- Бідний Лувейн, - сказала Джекінс.

- Слухай, я не жартую. Ти ж не бачила моїх перших Убивств. Люди казали, що зроду не зустрічали нічого кращого. Тоді я користувався лише пістолетом 22 калібру і стріляти міг обома руками. Я вкладав своїх Жертв на місці, перше ніж вони встигали зрозуміти, хто в них стріляє. Мені передрікали найвищі нагороди. Про мене писали газети і не обходило увагою телебачення. А тоді мов заціпило. На тренуваннях я був у не гіршій, ніж звичайно, формі А от в справжніх сутичках я весь наче якось стискався, не міг поцілити ні в голову, ні, в серце і, чорт забирай, сам мало не ставав жертвою. От який у мене зараз клопіт, Джекінс. Не в мені навіть справа. А в родинній честі.

- Може, цього разу тобі пощастить

- Дуже сподіваюся. Я вже був думав звернутись до психіатра. Ти перша, із ким я ділюся. Іноді мені здається, що я просто старію.

- Старієш? У тридцять чотири роки? Не кажи дурниць! - запротестувала Джекінс, хоча подумки й відзначила, що Лувейн дійсно почав потроху здавати.

- Я не відчуваю себе старим, - вів далі Лувейн. - Проте...

В цю мить пролунав дзвінок. Ухопивши слухавку, Лувейн щось вислухав, відповів: “Гаразд, Сузере”, і кинув назад на важіль Поспіхом натяг спеціальний жакет з внутрішніми кишенями для зброї.

- Маю бігти, - сказав Джекінс.

- А мені з тобою можна?

- Ні, побачимось пізніше.

- Ну візьми, Лувейне! Я так давно тут не була і мені так приємно буде побачити, як ти полюєш. Може, я принесу тобі щастя.

- Зовсім навпаки, - заперечив Лувейн. - Присутність жінки на Полюванні - погана прикмета. Коли повернуся, я тобі все докладно розповім.

І він поквапливо відсторонив її від дверей. Джекінс ніколи не бачила його таким знервованим. Якщо його теперішнє Вбивство знов виявиться неохайним, настрій у нього зіпсується остаточно. Чоловіки майже всі такі

Лувейн зустрів Сузера у кав’ярні Блейка в районі Акваріуму. Той вибачився за затримку, пояснюючи, що Жертва, містер Фред С. Гарріс з Самміта, штат Нью Джерсі, проваландався з обідом довше, ніж передбачалося, а тоді сплутав усі його карти, повернувшись до готелю подрімати. Щойно Гарріс знову з’явився, свіжий і виголений життєрадісний коротун з тоненькими вусиками, що вже починали сивіти.

- Де він зараз? - запитав Лувейн.

- У книгарні на тому боці. Він заглядає туди щодня. Хоча книжку купив лиш раз.

- Яку?

Витягши з кишені штанів блокнот, Сузер повідомив:

- Біблію Мисливця 2091 року видання.

- Символічно, правда? Як він озброєний?

Сузер перегорнув сторінку:

- Має при собі “Руджер Редхок ДА” 44 калібру в мексиканській шкіряній кобурі під пахвою й “Таурус” 85 моделі, калібр 38, на стегні. До лівої ноги також прив’язаний довгий мисливський ніж.

- Все ти знаєш, Сузере, нічого не скажеш. Може, ти навіть дізнався, якого кольору в нього труси?

Сузер погортав сторінки блокнота:

- Мабуть, я десь-таки записував.

- То байдуже, - сказав Лувейн. - Як він стріляє?

- Заплющує очі й натискає гачок.

- Приємно чути, - зауважив Лувейн, але враз спохмурнів. - Однак іноді таким стрілкам щастить.

- Тільки не цьому хлопцеві, - заперечив Сузер. - Він - найбільша ходяча смерть, яку я коли бачив. Вбивство, яке тільки й шукає, де б статися. Пропоную План А, пряме наближення. Одразу, коли він вийде з книгарні, йди за ним. Нехай він тебе побачить вже біля Фейрфаксу. Тоді він заверне в провулок між Софріто та Мейн, куди виходять задні двері Шульцевої їдальні. Він думатиме, що зможе тебе там застукати. Саме там ти застукаєш його.

- Гарне має вийти Вбивство, - промовив Лувейн, звертаючись, швидше, до себе, ніж до Сузера.

- Все буде на твою користь, - вів далі Сузер. - Чудовий вузький провулок, світло прожектора, що битиме просто йому в вічі, й та маленька несподіванка, що чекає на нього біля дверей. Усе й справді розраховано до дрібниць. Яку ти використаєш зброю?

- “Вілді”, - сказав Лувейн, витягаючи автоматичний пістолет з-під пахви. - Він важкуватий - 51 унція, ствол шість дюймів, і відстовбурчує мою спортивну куртку, але стріляє до біса точно й має чотирнадцять зарядів у обоймі

- А які в тебе набої?

- Дев’ятиміліметрові “вінчестер магнум”, а також я беру “сміт і вессон” 59 калібру про всяк випадок.

- Правильно, треба мати щось про запас, - погодився Сузер. - Глянь-но, він уже виходить!

Фред С. Гарріс вийшов з книгарні й швидко попростував по Мейн-стріт. Вихопивши з кобури “вілді”, Лувейн затис його в руці і вислизнув з кав’ярні Він поспішав, аж поки опинився футів за двадцять від Гарріса, тоді притишив ходу. Приємно було відчувати в руці “вілді” - міцну, надійну зброю. Лувейн подумає, що на кінці його - певна смерть. Зняв пістолет із запобіжника й загнав патрон у патронник. Гарріс якраз був перед очима, хотілося вистрелити, але було рано, надто багато людей навкруги, за попадання в перехожих суворо карали.

Тепер Гарріс його помітив і витяг зброю, але йому незручно було з неї скористатися, отож він продовжував іти, вже поспішаючи, а тоді припустив бігом, так що його біле волосся розвівалося на вітрі; він петляв, мов заєць, аби між ним і Лувейном завжди лишалися люди. Лувейн теж біг, відчуваючи, як стугонить у скронях, як посилено виділяється адреналін і розноситься по всьому організму, як то буває у найвирішальніші моменти, коли весь світ навкруг тебе начебто завмирає і ти здаєшся собі безсмертним.

Гарріс завернув у провулок, саме так, як і казав Сузер. Сузер розкусив Гаррісів план. За ним, треба було заманити Лувейна в цей провулок, а тоді заскочити через задні двері до їдальні Шульца. В них був зроблений отвір, якраз достатній для того, щоб просунути в нього дуло. Самі двері були обшиті сталевими листами. Гарріс гадав, що під прикриттям сталевої броні він напрочуд легко підстрелить незахищеного Лувейна в провулку. Цю ідею йому, мабуть, продав якийсь дурнуватий дискваліфікований Наводчик. Краще вже заплатити гроші, але мати найкращого.

Коли Лувейн завертав у провулок, Гарріс саме добіг до дверей. Посмикав, але вони були замкнені. Сузер. безумовно, про це подбав. Коли Гарріс доторкнувся до дзвінка, автоматично ввімкнувся потужний прожектор, також встановлений Сузером. Яскраве світле засліпило Гарріса,. й до чоловічка дійшло, що його впіймали. Він намагався всліпу привести зброю в бойову готовність, холи Лувейн зупинився, міцно тримаючи пістолет обома руками, й почав стріляти.

Гарріс вистрелив лише один раз, не цілячись. А тоді заточився й упав назад на бак для сміття.

Лувейн у стані крайнього збудження вистрелив, як він вважав, кілька разів, усвідомлюючи, що бере надто високо. Він взяв поправку, не припиняючи стріляти, й раптом почув, що робить це вхолосту; патронів не лишалося і хай його дідько візьме, якщо він уже не використав усі чотирнадцять.

Він порився в кишені, шукаючи нової обойми. Він обливався холодним потом. Не йняв віри, що міг ось так вистріляти всі патрони. Тепер Гаррісові нічого не варто його вбити. Все, що маленькому блазневі лишалося зробити, то це вистромити дуло з-за смітника й вистрелити.

Проте Гарріс не рухався. Коли Лувейн знайшов обойму і зарядив пістолет, стало ясно, що він мертвий і що Лувейн порозбивав досить багато вікон по обидва боки провулка.

Отож він знову виграв. Заплющивши очі, Мисливець стояв абсолютно нерухомо, поки швидкість та енергія витікали з його тіла. Коли розплющив їх знов, у провулку вже хтось був. Лувейн не одразу розгледів капелюх-хакі та блакитний емальований знак Посередника. Той з олівцем і зошитом схилився над баком, готуючись занотувати важливі відомості про статус загиблого в Полюванні.

- Скільки разів я влучив? - поцікавився Лувейн.

- Жодного. На ньому ні подряпини.

- Жартуєте. Він же мертвий, так?

- Звісно, що мертвий. Але не ти його вбив. Сам дивися.

Лувейн поглянув. На обличчі Фреда С. Гарріса з Самміта, штат Нью-Джерсі застиг той дивний вираз спокою, якого так часто прибирають.

Посередник випростався;

- Швидше всього, він впав на бак із сміттям і зламав шию, Люди не уявляють собі, як то легко зламати шию, впавши спиною на циліндричний предмет. Доведеться записати, що смерть сталася з природних причин.

- Чекайте! - вигукнув Лувейн. - Ви не можете так написати в доповідній.

- Це ж чому?

- Бо я не одержу винагороду за Вбивство.

- Я записую лише те, що бачу, - заперечив Посередник, тримаючи в зубах уламок олівця.

Лувейн засунув пістолет в кобуру. Рука його сягнула в кишеню і витягла іншу всесильну зброю - гроші. Посередник спрагло подивився на них, але похитав головою:

- Я не можу написати, що ти його вбив. Крові немає. Мене можуть про це запитати. І я матиму великі неприємності.

- Я можу подбати про кров, - сказав Лувейн, витягаючи “вілді” й націлюючи на Гарріса. - Він однаково нічого не відчуває.

- Надто пізно, - заперечив Посередник. - З’явилися свідки.

Чоловік похилого віку в бермудах і білява жінка, мабуть, його дружина, в сукні якогось жахливо яскравого кольору вже стояли за кілька футів від них, клацаючи камерами, знімаючи спершу труп, тоді Лувейна з Посередником і, нарешті, одне одного.

- Туристи, - промовив Посередник. - Набридає, однак що б ми без них робили?

Лувейн роздратовано дивився їм услід, аж поки вони не зникли. Тоді силоміць засунув кілька банкнот Посереднику в руку:

- Що б ви там не написали, не осоромте мене.

Посередник кивнув, поклав гроші в кишеню, на хвилю замислився і написав: “Помер через перелом хребта, який одержав, намагаючись уникнути неминучої смерті від руки свого Мисливця, містера Лувейна Добрея”.

Нічого особливого, але цього було досить, аби Лувейн одержав стандартне підтвердження успішного Полювання. І належну винагороду він теж одержить. Але до свого помешкання він повернувся повністю розбитий і відчуваючи відразу до самого себе. Джекінс кудись повіялась. Він сидів у напівтемній вітальні і сумно розмірковував. Як же ти міг не поцілити ні разу з чотирнадцяти пострілів?

Ввімкнув телевізор, аби послухати новини Полювання. Гордон Філакіс, ведучий “Мисливського Шоу” саме робив огляд сьогоднішніх Убивств. Дійшовши до Лувейнового, він сказав: “Через те, що Жертва посковзнулася, ніхто не помітив, як посковзнувся Лувейн Добрей. Може, наступного разу Жертва не буде такою послужливою”.

З боку Філакіса то була величезна підлість, і Лувейн розлючено вимкнув телевізор. Чорт забирай, він почувався не гірше, ніж звичайно. Навіть краще. Просто йому не везе. Він вирішив, що своїм наступним Полюванням раз і назавжди доведе, чого вартий. Наступного разу його Вбивство вирізнятиме незрівнянний стиль. Він усе розрахує, аби не помилитися. Найме найкращого Наводчика. Питання ляше в тому, щоб знайти підходящу Жертву.

Іспити для Мисливців відбувалися щодня з дев’ятої до четвертої години у Відділенні Мисливської Академії, невисокому бетонному будинку в її дворі. Нора наполягла на тому, щоб провести Гарольда аж до входу.

- Слухай, Гарольде, - казала вона, - чи ти певен, що тобі цього хочеться? Якщо вже ти пройдеш іспити, ти - Мисливець, і вороття бути не може. За кілька днів комп’ютер надішле тобі ім’я твого першого супротивника. Вони не дозволять тобі залишити острів, доки ти його не вб’єш, або він... сам знаєш.

- Все я знаю, Норо, - відказав Гарольд. - Я прибув сюди полювати й заробляти гроші, і саме цим збираюся зайнятися.

- В мене тут є кілька друзів. Упевнена, мені вдасться знайти тобі місце буфетника. Непогані чайові дають. У тебе все вийде.

Гарольд похитав головою:

- Не для того я стільки сюди добирався, аби працювати в буфеті.

- Я не хочу, щоб тебе вбили! - кинулась вона до нього. В її синіх очах блищали сльози. Він обійняв її, а тоді відступив назад.

- Краще чекай мене вдома. Коли все скінчиться, я одразу повернусь. Сьогодні ми йдемо на прийом.

- На який?

- Альбані сказав, Ювілейний бал Мисливців. Начебто щось дуже-дуже цікаве.

- Ювілейний бал? То ж найбільша подія року! О, Гарольде, як чудово! Але мені нічого одягти.

- Що-небудь знайдеш. Побачимося пізніше.

Ніжно поцілувавши дівчину, Гарольд зайшов до будинку.

Службовець, якийсь містер Бакстер, допоміг йому заповнити папери. Бак стер, величезний огрядний дядько, неначе збирався розродитися кавуном. В нього було чорне кучеряве волосся, на носі поблискували окуляри в тонкій оправі. Коли Гарольд закінчив писати, він провів його крізь двері з написом “Іспити Мисливців”, і далі коридором до великої кімнати, залитої флуоресцентним світлом ламп, що розташовувалися на стелі. В дальньому кінці кімнати були яскраво пофарбовані двері з написом “Вхід до кімнати жахів”.

- Тобі туди, - показав Бакстер. - Проходь крізь двері і йди коридорами. Рухатись можна лише в одному напрямку, не загубишся. Та якщо вже ти підеш, то назад повертатись не можна.

- А що я маю там робити?

- Що завгодно, аби себе захистити. Тобі знадобиться ось це, - з ящика біля стіни він вийняв кувалду з довгою ручкою і простиг її Гарольду.

- Я тебе зустріну біля виходу, якщо з тобою, звісно, нічого не трапиться. Гарольд кивнув на знак згоди, зважив у руці кувалду й подивився на двері.

- А що там відбувається?

- Різноманітні речі. Більше мені не дозволено пояснювати.

- І це єдина зброя, якою мені дозволяється користуватися?

- Правильно.

- А коли я одержу завдаток?

- Одразу після іспиту. Якщо під час нього ти будеш поранений, але не настільки, щоб тебе не можна було полагодити, будуть оплачені і витрати на лікування. Якщо ти загинеш, гроші перейдуть до особи, яку ти зазначив в анкеті як спадкоємця.

Своєю спадкоємицею Гарольд назвав Нору.

- Як часто люди вмирають під час іспитів? - поцікавився він.

- Так часто, як нам треба, - відповів містер Бакстер.

- Пробачте, не зрозумів?..

- Як треба за статистикою, я маю на увазі. Ми не розглядаємо окремі іспити.

- Тоді що ви розумієте під статистикою?

- Тобі слід було б прочитати брошуру, - сказав Бакстер. - Рада Мисливського Світу встановлює кількість Мисливців і Жертв, які можуть одночасно протистояти одні одним у місті. Якщо дозволити полювати в один і той самий час надто великій кількості людей, почнеться непоправний хаос. Отож міняючи ступінь складності Іспиту, ми контролюємо кількість гравців в залежності від збільшення або зменшення попиту на Мисливців.

- Начебто зрозумів, - сказав Гарольд. - А який ступінь складності зараз?

- Нуль, сімсот двадцять п’ять тисячних.

- Високий?

- Не такий, як три роки тому.

- Це добре.

- Але вищий, ніж у будь-якому році з тих пір. Тебе записуватимуть на відеоплівку, до речі. Якщо все буде гаразд, побачиш власну виставу в сьогоднішньому випуску вечірніх новин. А тепер давай.

Гарольд зайшов до “Кімнати жахів”.

Постояв трохи в проході, аби очі звикли до темряви. Двері, клацнувши, зачинилися в нього за спиною. Він сперся на них. Замикалися вони автоматично. Так він і думав.

Звідкись зі стелі долинало гудіння камер. Стіни трохи світилися в темряві. Коридор тягся ще десь на десяток футів, а тоді різко повертав ліворуч. Почулося чиєсь гиготіння. То був скрипучий сміх: записаний.

Він рушив уперед, міцно стискаючи кувалду. Чом йому дали саме її?

Десь ізгори в нього за спиною почулося хлопання крил, і Гарольд крутнувсь на місці, інстинктивно втягуючи голову. Повз нього пролетіло якесь створіння з короткими широкими крилами і довгим дзьобом, воно зробило круг і знов готувалося до нападу. Він встиг зауважити, що то був якийсь механічний птах з червоними мигаючими очима й сталевим дзьобом і кігтями. Хижий, але незграбний. Він збив його кувалдою і розтоптав ногами. Чути було, як дзенькають потрощені деталі.

Він пішов коридором далі. І одразу почулося якесь вологе сопіння, що долинало з темряви. Було схоже на ведмедя, але цього не могло бути, бо ведмеді лишилися хіба що в зоопарках. Іще одна механічна іграшка, подумав Гарольд.

Повернувши за ріг, він побачив, що то якесь вигадане створіння з тілом кози, лев’ячою головою і зміїним хвостом. Лише згодом він дізнався, що то є реконструкція казкової Химери з грецьких міфів.

З Химерою впоратись було важче, ніж із птахом. Її малесенький комп’ютерний розум був, здається, розрахований на більшу кількість операцій. Ухиляючись від ударів, вона кидалася на нього, дихаючи полум’ям. Гарольд відступав, передчуваючи, що цим не скінчиться. Довго чекати не довелось. З іншого боку з’явився велетенський скорпіон, схожий на тих, яких колись: зображали у японських фантастичних фільмах.

Герольд підступив до скорпіона збоку і торохнув по ньому кувалдою не так сильно, щоб його потрощити, але досить, аби розвернути його в бік Химери. Дві великі іграшки накинулися одна на одну, а Гарольд, обминувши їх, пішов коридором далі.

Наступним випробуванням виявилися якісь подоби пацюків та кажанів, то було неприємно, але не дуже небезпечно. Він пробирався між створінь, яким іноді все ж таки вдавалося його вкусити, і врешті-решт проминув їх, не втративши загальної доброї форми.

Тепер він почувався дуже впевнено. Може, навіть занадто. Бо мало не потрапив у наступну пастку. З голови до ніг одягнений у чорне військовий робот спустився зі стелі просто перед ним. Гарольд позадкував і мало не позбувся голови, коли той почав розмахувати широким мечем. Тут він оговтався і замахнувся кувалдою. Йому пощастило зачепити кінець меча й розвернути таким чином робота до стіни. Не встиг той розвернутись назад, як Гарольд вже потрощив його на уламки.

Звернувши до наступного, вже освітленого коридору, він був готовий до будь-чого. Але попереду сяяло сонячне світло. Усе скінчилося, він побачив містера Бакстера, який занотовував щось у зошиті

- Ну, як я?

- Не так уже й погано. Але іспит був легкий. Цього року вимоги і справді занижені.

- То навіщо ж було мене лякати на початку?

- Аби відразу перевірити твої нерви. Ми не хотіли, щоб у тебе навіть і думка виникала про вихід із гри, якщо вже ти вирішив грати.

- А що, і таке буває?

- Звісно. Дехто гадає, що може скласти іспит, одержати гроші і швидко змитися.

- А що ж їм заважає так і вчинити?

- Наша поліція, хто ж іще. Ніхто, вступивши у гру, не залишить Есмеральду, не виконавши всіх зобов’язань.

Гарольд із Бакстером ізнов повернулися до приймальні. Тут йому видали пластиковий значок-посвідчення, який треба було носити не знімаючи і який надавав йому статусу повністю акредитованого Мисливця. Пояснили, що він має чекати звістки про свою першу Жертву. Він одержить її на цьому тижні, якщо комп’ютер не буде знов надто завантажений, Містер Бакстер також запропонував йому “люгер-П-38” для початку, але Гарольд від пістолета відмовився. Йому вистачало власного “сміта й вессона”. Він був йому по руці, і Гарольд до нього вже звик.

Також він отримав чек на дві тисячі доларів. Як тільки він його підписав, містер Бакстер одразу обміняв його на двадцять рипучих стодоларових банкнот. Вийшовши з Будинку Іспитів, Гарольд вирушив на пошту. Там він телеграфом послав тисячу доларів Калебу Отту в Кін Веллі, штат Нью-Йорк, і повернувся додому, аби разом з Норою підготуватися до прийому.

Альбані зустрівся із своїм Мисливцем Джеффрісом у тютюновій крамниці в місті, неподалік від будинку суду. Джеффріс виглядав трохи збудженішим, ніж звичайно. То означало, що він був готовий діяти.

- Мої інформатори кажуть, що ваша Жертва проходить тут щодня, - сказав Альбані - Він завжди обідає в одному місці. Он там, через вулицю: “Аламо Чіллі хаус”. Він каже, що може споживати лише їхню їжу.

- А чим там годують?

- Бобами з гострим соусом і старою яловичиною.

- То він навмисне таке їсть?

- Він з Техасу, - сказав Альбані. - А техасці - народ особливий, вони не можуть довго без звичної для них кухні.

- То як саме мені до нього добратися?

- Він хлопець зовсім не дурний, - сказав Альбані - Пообідавши, він виходить з “Аламо” - завжди з зубочисткою в роті, проминає квартал і заходить випити пива в бар “Ветеран”, що а кінці вулиці.

- Яку марку він п’є?

- Хіба то має значення?

- Можливо, це допоможе мені зрозуміти його характер.

- Імпортоване “Плзенське судетсько”.

- Ага. Тоді він не такий уже недосвідчений, як то може здаватися з першого погляду. Це дуже важливо, запам’ятайте, Альбані. Ну, то який у вас план?

- Випивши пива, ваша Жертва повертається до готелю. На ньому, як завжди, оті окуляри від сонця, завдяки яким він бачить, що робиться позаду.

- Погано, - зауважив Джеффріс.

- Ні, добре. Він гадає, що окуляри гарантують йому повну безпеку. Я розрахував, що, досягши рогу Нортрап і Молл, саме там, де йому треба звертати на Седжвік, він опиниться біля непомітної для нього ділянки. Удень там така гра світла.

- І яка ця ділянка велика?

- Достатня, аби ви на ній стояли, містере Джеффріс. Ви будете в нього за спиною і трохи ліворуч. Пістолет він носить на правому боці. Він пройде за десять футів від вас. Стріляти буде напрочуд легко.

- Звучить непогано, - погодився Джеффріс. - А яка в нього зброя?

- “Кольт-357” під пахвою і п’ятидюймовий “X і Р” моделі 6Б6 у чоботі.

- Потужна штукенція.

- Треба не дати йому змоги використати його.

- Ви певні щодо цієї ділянки?

- Аякже! На тротуарі я зробив позначку крейдою. Ставайте на неї, і, проходячи мимо, він вас не помітить.

- Непогано звучить, - знов сказав Джеффріс. - Так, справді непогано. Гадаю, все вийде гаразд. - Він перевірив патронник свого пістолету “моссберг абілен магнум” 44 калібру. - Я готовий.

- Чекайте, коли він вийде з “Аламо”. Ну, з Богом!

Джеффріс пригладив волосся, поклав “моссберг” у кишеню і вийшов на вулицю. Звернув за ріг, Альбані слідом за ним, і зайняв бойову позицію на вказаному місці. Жертва в ковбойському капелюсі й чоботях на високих підборах, які вирізняли цього чоловіка з-поміж перехожих, вийшов з “Аламо”, як і передбачалося, звернув ліворуч і попростував вулицею. Звернув за ріг. Джеффріс пропустив його вперед і звів пістолет.

Цієї миті тротуар під ним вибухнув.

Альбані з усіх ніг кинувся туди. Він не йняв віри. Що сталося? На тому місці лежав Джеффріс, чи те, що від нього лишилося, розмазане по вищербленому пішоходу. Жертва вийняла з кишені довгу тонку чорну сигару, відкусила кінчик і почала палити. Залунала сирена. Поряд із ними загальмувала машина офіційної “Служби Перевірки”, з якої виліз Посередник.

- Ваше ім’я? - звернувся він до Мисливця.

- Текс Драза.

- Ви залишили справжнє море крові, - сказав Посередник. - Що було використано?

- Протипіхотну міну під пішоходом.

Альбані наблизився:

- Такі речі не дозволяються. Є спеціальна заборона уряду на використання сліпих засобів убивства.

- Ця міна ніколи б не вибухнула випадково, - заперечив Драза. - Вона була запрограмована на тіло саме цього Мисливця.

- Зроду про таке не чув, - признався Посередник.

- Цю штучку зладнали для мене мої друзі у Вако. Отож вона щойно пройшла польові випробування. Мені здається, вона користуватиметься тут попитом, як гадаєте?

- Я протестую! - вигукнув Альбані.

Посередник похитав головою.

- Мені здається, все було законно. Ви були Наводчиком цього хлопця? - Він вказав на мокру пляму на пішоході.

- Що? Я, так би мовити, був його порадник, - сказав Альбані. - Попереджував же, що цей план нікуди не годиться, та ж ні, містер Всезнайко зробив так, як йому хотілося. Я не можу нести за нього відповідальність.

- Розберетесь у Суддівській Колегії, - сказав Посередник. - Як на мене, цілком законне Вбивство.

Альбані пішов геть. Ніколи в житті йому не було так гірко. Він ненавидів заброд, які наводнювали Мисливський Світ нововведеннями, від яких мінявся самий дух Полювання. Треба щось із цим робити. Тепер йому доведеться заплатити ще один штраф. Ну й гидкий же сьогодні день вийшов! Слава Богу, хоч Мисливський бал сьогодні ввечері. Він вирішив напитися й забути про всі клопоти.

Нора слухала розповідь про іспит і раділа за Гарольда. Було приємно, що хлопцеві з її рідного місця пощастило. І гроші не завадять теж. Гарольд силоміць примусив її витягти з пачки двісті доларів і узяти їх собі.

- Поклади в банк на проценти, - порадив він їй. - Не турбуйся, це не останні мої гроші, зароблені таким шляхом. Після першого Вбивства я одержу наступну винагороду.

- Заробляти таким чином - ризикована справа, - зауважила Нора.

- Навпаки, легка. Єдине, все може раптово увірватися, якщо справи підуть погано. І однаково, це набагато краще, ніж нидіти вдома. Слухай, Норо, я добряче попрацював, а тепер хочу це відсвяткувати. То як, ідемо ми на Ювілейний бал?

- Хвилинку, я лише перевдягнуся.

Тривало перевдягання, звичайно, набагато довше, але коли Нора вийшла зі спальні, її було не впізнати у білій вечірній сукні з синтетичним хутром на плечах і з чудернацькою зачіскою.

- Як я виглядаю?

- Просто чарівно, леді, - відповів Гарольд. - До речі, що то за Мисливський бал?

- Це чи не найвизначніша подія року на Есмеральді. Після Ювілейного балу починаються свята Сатурналії.

- Що ж, завжди цікаво сходити на вечірку.

- Тим більше на цю. Подаються чудові страви, будь-які напої, всі наркотики, які тільки відомі людині.

- Я до них не дуже-то звик. Лише іноді покурюю травичку.

- Тебе ніхто й не примушує. Я лише розповідаю, що там буде.

- Вибір досить багатий. Може, мені потрібен новий одяг?

Хоча його вовняний костюм і було почищено й випрасувано, вигляд він мав однаково жалюгідний.

- В мене тут лишилися Джонсонові речі, - згадала Нора. - Він був трохи нижчий за тебе, але широкий в плечах. Сорочки й жакети мають підійти. І, може, мені вдасться відкотити холоші штанів.

- Чорт, хіба я не можу піти й купити собі новий костюм?

- Побережи гроші, Гарольде Ердман, - з насмішкуватою гримасою сказала Нора. - Тобі ще потрібна буде нова зброя й Наводчик.

- Я тут стільки чудернацьких пістолів бачив, та все одно мій старий “сміт і вессон” - найкращий для мене. А щодо Наводчика, познайомився я тут з одним на ім’я Альбані, який назвався дуже добрим Наводчиком. Здається, він зараз без роботи. Отож, може, візьме недорого.

Ювілейний бал мав відбутися в палаці Мера, що примикав до Мисливської Академії. Службовці в уніформах вказували прибуваючим гостям місце на автостоянці і відчиняли дверцята таксі. В палаці було безліч вікон, і всі вони були яскраво освітлені. Гарольд почувався трохи не а своїй тарілці, одягши білий Джонсонів смокінг, але його масивна фігура все одно справляла враження, коли вони вийшли з таксі і зайшли до палацу.

Нора багатьох тут знала, і невдовзі вже щось жваво обговорювала з кількома друзями. Гарольд тинявся залою один, проклинаючи незручний смокінг, але однаково у доброму гуморі. До нього наблизився офіціант із напоями на таці і запропонував випити. Гарольд узяв склянку. Рідина була зеленого кольору, але на смак відрізнялась від м’ятного коктейлю, Набагато пізніше він довідався, що то був “Зелений Диявол” - суміш кокосового і ананасового соків із новим іспанським амфетаміном, що мав присмак кориці. На Герольда одразу ж почали впливати речовини для піднесення настрою, і якщо спочатку він почувався просто добре, то тепер перебував у найкращому гуморі.

Куди б він не йшов, скрізь юрмилися чудово вдягнені люди, грали оркестри, працювали буфети, нескінченним потоком снувалися офіціанти з повними найдивовижніших напоїв тацями. Узявши іще один “Зелений Диявол”, Гарольд захоплено розглядав, як відбивається від напудрених жіночих плечей світло люстр. Він дослухався до дзюрчання чужих розмов, але майже нічого не міг второпати. Йому здалося, що тутешні люди мають якусь дивну манеру говорити. А тоді він раптом усвідомив, що вже розмовляє сам із якоюсь дуже гарною дівчиною з шоломом чорного блискучого волосся на голові. На ній була червона сукня, яка щільно облягала фігуру, лишаючи відкритими її чудові плечі й більшу частину повних грудей. Її звали Джекінс.

- Полювання - рятувальний клапан усього світу, - казала вона. - Нереалізовані імпульси однаково вийдуть на поверхню, але вже в гіршому варіанті. Цього нескладного психологічного закону досить, аби виправдати існування Мисливського Світу.

- Саме про це я й думав, - докинув Гарольд.

- Не прикидайся дурником, - весело сказала дівчина. - Добре відомо, що ота група емоцій, які ми визначаємо словами Полювання, вбивство, захист і таке інше, вимагає постійної стимуляції, необхідної для здорового особистого й суспільного життя. Це знає кожен.

- О, так-так, - погодився Гарольд.

- Очевидно, - вела далі вона, - що емоції сучасної людини атрофувалися. Протягом століть Полювання заступало людям боротьбу між ними самими. І ось населення стало зростати, збільшилися розміри урбаністичних центрів і кількість їхніх жителів. Всіх тварин винищили. А тоді припинилися війни й людина втратила можливість будь-якого насильства. Цю порожнечу й заповнив собою Мисливський Світ.

- Неймовірно! - вигукнув Гарольд. - Де ти цього набралася?

- В Беннінгтоні.

- Там, мабуть, і справді гарно вчать.

Вечір був у самому розпалі. В повітрі висів блакитно-жовтий дим різноманітних наркотичних речовин. З велетенських гучномовцю лунала оглушлива музика, від якої у Гарольда вібрували навіть кістки. Жителі Есмеральди оцінювали прийоми по тому, який на них здіймався галас і наскільки вдало присутні корчили з себе блазнів.

Гарольд ніколи б не став тут переможцем. Він зроду не напивався, а наркотики йому взагалі не подобались. Він не втрачав влади над собою, хоча перед очима в нього вже пливло. Йому доводилося низько схилятися до Джекінс, аби почути, що вона каже. Його вухо майже торкалося її гарно окреслених уст. Він відчував дотики її невеликих високих грудей, коли її ненавмисне штовхав хтось із натовпу.

Раптом хтось потягнув її за руку від Гарольда, і він побачив перед собою чоловіка років тридцяти. То був худорлявий блондин з сірими очима й дещо зверхнім виразом гарного нервового обличчя.

- Джекінс, - промовив він, - якщо ти вже скінчила облизувати вухо цього чоловіка, або що ти вже там з ним робиш, Том і Менді замовили для нас столик на другому поверсі.

- Я саме розповідала йому про деякі теорії Полювання, - повідомила Джекінс. - Гарольде, це мій друг Лувейн.

- Радий познайомитись, - простяг руку Гарольд.

Лувейн подивився на неї, наче то була мокра жаба. Зміряв Гарольда поглядом з голови до ніг:

- Якщо ви вже скінчили тертися об Джекінс, ми підемо, дозволяючи вам знову потонути у вашій анонімності, на яку ви, безперечно, заслуговуєте.

Гарольд дивився на нього не в змозі вирішити, сподобалося це йому, чи, навпаки, розсердило. І вибрав щось середнє.

- Ти маленький чорноротий покидьок, чи не так? - запитав він. - Саме так я б подумав, якби не знав про загальновизнану чемність жителів Есмеральди. Отож вважатиму, що ти пожартував. Якби хтось сказав мені таке серйозно, я просто вимушений був би бити його доти, доки він не змінить тон.

Кажучи так, Гарольд приязно посміхався, але зіпсував усе враження, утративши рівновагу й упавши на офіціанта, який розплескав усі свої напої. Лувейн вхопив Гарольда за руку й допоміг звестися на ноги.

- Було дуже приємно з вами познайомитись, - сказав він. - Усе жартома, га? Дивіться, більше не падайте. Ходімо, Джекінс.

Дівчина послала Гарольду повітряний поцілунок і пішла з Лувейном. Гарольд почухав потилицю й подався шукати Нору.

Наступного дня Лувейн з самого ранку поїхав шукати дядька Езру. Він узяв свою міську машину - “б’юїк” з куленепробивним склом, спеціальними непробивними шинами, м’якою еластичною оббивкою салону на випадок аварії та обладнанням для подачі кисню на випадок газової атаки. Машини на Есмеральді робили дуже функціональні. “Б’юїк” до того всього мав ще й надпотужний двигун. Бо лише дуже сильний мотор міг зрушити з місця машину з бронею завтовшки у дюйм.

Звісно, мати таку машину - страшенна морока, одного бензину скільки зжирає, але в такому місці, як Мисливський Світ, без неї не обійтися. Завжди знайдеться якийсь дурисвіт, що не втримається й кине під колеса ручну гранату.

Була й ще одна причина мати броньований автомобіль: в Есмеральді люди здебільшого їздили на великій швидкості, не маючи достатніх навичок і нехтуючи дорожніми правилами. Звідси й безліч аварій, страхування ж було повністю відсутнє, бо навіть страхова фірма “Ллойд” у Лондоні відмовилася страхувати Мисливський Світ з усіма його закладами.

І нарешті була ще кошмарна перспектива зіткнення з водієм, оштрафованим “Відчайдушною їздою”.

Лувейн опинився у безконечній пробці, які завжди виникали поблизу Міністерства Полювання. Його гостроносий обтічний “б’юїк” дозволяв йому пропхнутися між повільнішими й не такими маневреними машинами. Це супроводжувалося скреготом металу, що діяв на нерви, але в його звуконепроникній кабіні майже нічого не було чути.

Зупинивши машину в безпечному місці біля пожежного гідранта, він вибіг широкими мармуровими сходами до Міністерства Полювання, сполохуючи голубів і з похвату не помічаючи, як розчавлює ногою бутерброд з маслом та варенням, якого кинула їм маленька дівчинка.

Службовець повідомив його, що дядька Езри нема. Швидше всього, він у Колізеї, наглядає за підготовкою до святкових бойових сутичок.

Лувейн знов сів у машину й поспішив до Колізею. Дорогою, швидше випадково, аніж навмисне, він збив каліку в інвалідній мотоколясці, коли в того вчасно не спрацював двигун. Це дало Лувейну сто додаткових очок для того, аби стати кращим водієм року, і хоч він страшенно поспішав до дядька Езри, все ж таки зупинився й почекав появи Дорожнього Посередника, який засвідчив Убивство.

А тоді поїхав далі. Випадок, сам по собі незначний, підніс йому настрій. Може, тепер доля знову повернеться до нього лицем. Вдалося б лишень переконати дядька Езру зробити йому одну невеличку послугу.

Лувейн зупинив машину біля східних воріт Колізею й поквапився всередину. Велетенський амфітеатр майже нагадував справжній Колізей у Римі, Він пройшов під зовнішньою чотириповерховою стіною з аркадою корінфських колон, а тоді під другою і вийшов на саму арену.

Круто піднімалися вгору глядацькі ряди. Робочі працьовито прилаштовували над ними навіси, що захищатимуть присутніх від палючого есмеральдського сонця. На арені був повний розгардіяш. Усе змішалося: освітлювачі, звуко- і телеоператори, актори, агенти, чорні електричні кабелі та напівзакінчена бутафорія. Ще більше безладдя виникало через члопчиків-розносників, які крутилися під ногами, пропонуючи бутерброди й напої.

Через арену Лувейн побачив дядька Езру. То був лисуватий мініатюрний чоловічок із жмутками білявого волосся над вухами. Рожевощокий, з рожевою лисиною і плескатим носом, мов у мопса, кошлатими бровами. Він сидів перед столом, заваленим світлокопіями та планами, на які, аби не розлетілися, було покладено пару револьверів.

Дядько Езра був одним із Старійшин Мисливського Світу. Свого становища він досяг завдяки купі грошей, зароблених на торгівлі в Лондоні та Парижі, які, після того, як відійшов від справ, він повністю вклав у Мисливський Світ. Він був одним із тих, хто визначав його політику. Нині він завзято працював над підготовкою Великої Розплати. Вона мала відбутися в кінці тижня й ознаменувати початок Сатурналій.

Сатурналії були найбільшим святом року на Есмеральді. Так само як Марді Град й Карнавал в інших місцях, Сатурналії вирізнялися співами на вулицях та загальною пиятикою. Вулицями рухатимуться помости з напівголими дівчатами, які розкидатимуть квіти. В ресторанах подаватимуться найнезвичайніші страви, які можна покуштувати лише в період Сатурналій: протягом решти року вони заборонені, аби зробити Сатурналії і справді особливим святом.

Одним із обов’язків дядька Езри як Старійшини була постановка різноманітних шоу, що мали відбуватися на арені: дуелей, рукопашних поєдинків, різні, бійок не на життя, а на смерть, і, звісно, популярних вистав Клоунів-Самогубців.

Хоча б в одному Есмеральдські Ігри переважали давньоримські бої гладіаторів, які досі лишалися взірцем вульгарного й безглуздого кровопролиття. Давні римляни не мали двигунів внутрішнього згорання і тому не здатні були організувати дійсно цікаві бої на колесах. (Однак заради такого видовища, як зіткнення на великій швидкості бойових колісниць, варто було покинути все й бігти дивитися.)

На відміну від давньоримських гладіаторських боїв, в есмеральдському амфітеатрі не використовували звірів. Нікому не хотілося бачити, як убивають тварин. їх і так було надто мало, навіть у зоопарках. От кого усім хотілося бачити мертвими, то це розумних істот - тих ссавців з великим мозком, які довели світ до його теперішнього стану.

Щорічне видовище на арені мало нагадувати попереднє, однак із деякими відмінностями, так щоб тих, хто їх планував, не можна було звинуватити у відсутності вигадки. Езра багато часу витрачав на консультації з декораторами смерті, референтами по аваріях, продавцями розробок найпопулярніших убивств і їм подібними.

Кульмінацією всієї цієї роботи мала стати Велика Розплата. Пара Мисливців, обраних з-поміж усіх Полювань, що відбуваються в даний час на Есмеральді, завершить свій поєдинок у Колізеї перед очима безлічі глядачів. То буде найголовнішою подією Ігор, і ніхто не знатиме, які умови і зброю буде обрано.

Лувейнові завжди хотілося виступити у Великій Розплаті. Виграєш ти чи програєш - то був найкоротший шлях до безсмертя. Та дядько Езра не мав ані найменшого відношення до вибору кандидатур. Постановкою Великої Розплати завжди займалося телебачення Мисливського Світу і вибір робив улюбленець публіки конферансьє Гордон Філакіс.

- Добре, що я тебе зустрів, дядьку Езро! - привітався Лувейн.

- А, Лувейне, я також радий тебе бачити. Вчора проглянув відеокліп твого останнього Вбивства у “Нічних Мисливських новинах”. Дуже смішно, мушу визнати.

- Я б не сказав.

- А дарма. Адже ти не можеш не погодитися, що то й справді було смішно, коли твоя Жертва звалилася на бак для сміття, а ти перебив усі шибки в окрузі.

- Слухай, ми не могли б побалакати про щось інше?

- Та звісно ж, мій хлопчику. Про що саме?

- Я збираюся розпочати нове Полювання.

- Чудова ідея. Та чи не вважаєш ти, що спочатку тобі слід було б пройти Курси підвищення стрілецької кваліфікації?

- Я стріляю не гірше, аніж завжди, - заперечив Лувейн. - Просто мені весь час не щастить.

- З будь-ким це час від часу трапляється. Минеться.

- Я хочу цьому зарадити.

- Чудове ставлення до проблеми.

- Хоча мені й знадобиться твоя допомога.

Езра уважно подивився на нього: