Напівдикий

Знову бути позитивним

Ми на базі, у ще одному порожньому будинку, за кілька миль від Меркуріїного бункера. Перевірили його розташування на детальній мапі, і тепер я впевнений, що не помилився. Ми вже тут упродовж сімдесяти двох годин, а Несбіта з нами немає вже сімдесят одну з половиною години. Ван увесь цей час виготовляє переконливе зілля, з допомогою якого має примусити Меркурію розбудити Анналізу. Вона замішує складники, випробовує їх і люто зиркає на нас, коли ми здіймаємо галас. Перс і далі сповнена ненависті, лиховісно зиркає на мене, але я відповідаю їй тією самою монетою. Ми з Габріелем тримаємося разом або в його спальні, або на кухні.

Дві ночі я спав назовні. Ми на півночі, далеко на півночі, і тут зимно. Першої ночі я просто чекав, чи не станеться зі мною трансформація. Але нічого не відбулося. Наступної ночі я сидів, схрестивши ноги, на землі, дивився на захід сонця і намагався пригадати свої відчуття від перебування у звірячій подобі, коли мною опановує він, а ще думав про те, що стається, коли опиняєшся всередині того іншого себе і бачиш речі у цілком іншому світлі… Не подіяло. Але тоді я пригадав видіння, що його мав, коли намагався допомогти Габріелю. Згадав, як ми були в Уельсі, і моє серце протинав кілок, з’єднуючи мене з землею і зі мною-звіром. І це сталось: я відчув, як поволі в кров надходить тваринний адреналін, і не опирався йому, аж поки відбулася трансформація.

Пам’ятаю не все, але таки більшу частину свого перебування в подобі звіра. Я не полював. Таке враження, що звір просто показував мені все довкола, допомагав з’ясувати, що відбувається, допомагав призвичаїтися, хоч я завжди був у ролі пасажира, а він — на водійському сидінні. Я був у його тілі, хоч і не знав, що це за тіло. Судячи з відбитків лап, — мабуть, вовк або великий пес.

Відчуваю, ніби здобув контроль над тим, коли саме змінюватись. Розумію, що тепер можу зупинити цей процес, а за бажання — почати знову.

Отож сьогодні я залишаюся в будинку, буду сам собою, частково тому що сподіваюся на повернення Несбіта, а частково — тому що не хочу так швидко трансформуватися.

Лежу на одному з двох ліжок у Габріелевій кімнаті і мене переповнюють позитивні думки.

Позитивна думка № 1

Я живий. Маю свій Дар і починаю вчитися його контролювати. А це велика справа. Я живий. Я маю свій Дар і починаю вчитися його контролювати. Це суперпозитивне відчуття.

Позитивна думка № 2

Мені подобається Анналіза. Я про неї багато думав, і вона мені подобається. Дуже. І я їй також подобаюся. Сподіваюся.

Позитивна думка № З

Анналіза, ймовірно, не відчуває ні болю, ні страждань. Спить сном, схожим на смерть, і цей сон небезпечний, але вона, мабуть, не усвідомлює тієї смертеподібної частки свого сну.

Позитивна думка № 4

Ми знаємо, де розташований бункер Меркурії. Якщо Анналіза там, я справді вірю в те, що ми знайдемо надійний спосіб визволити її. У нас непогані шанси здолати Меркурію. Четверо проти однієї — це нормальний розклад. Їй тут усе знайоме, але нашою перевагою є елемент несподіванки. Вона надзвичайно могутня. Ми теж доволі могутні. У нас гарні шанси. Звісно, вона може нас заморозити вмить, наславши якусь крижану сніговію, або просто здути — у буквальному сенсі цього слова — або, не знаю, забити нас до смерті гігантським градом.

Позитивна думка № 5

Нас четверо супроти Меркурії, а отже, я ще не вбив Несбіта. І, думаю, вже не вб’ю. Він не дістає мене так, як це було раніше.

Позитивна думка № 6

Якщо ми все це переживемо, я буду з Анналізою. Знаю, що це ще не кінець нашим халепам, і на нас чекає той Альянс, тож мріяти про спокійне життя надто рано, але я буду з нею. Дуже хочу її по-справжньому поцілувати й робити з нею інші речі, про які мріяв усі ці роки, не маючи найменшої нагоди втілити їх, і ще…

— Усе нормально?

Це Габріель. Як завжди, він тут зі мною.

— Ага. Просто думав про різні речі… Знаєш… Позитивні.

— А, ну так. Ти думав про неї. Про Анналізу.

— Трохи. Мені здається, ми маємо непогані шанси, щоб це зробити. Врятувати її. І залишитися живими.

Габріель не відповідає.

— Ти так не думаєш?

— Меркурія спробує нас убити і докладе до цього всіх зусиль. І вона у цьому спец.

Намагаюсь і далі бути позитивним, тому кажу:

— І ще мені здається, що в Альянсу теж непогані шанси. Тобто може статися величезна зміна. За якийсь рік увесь відьмацький світ зазнає змін.

Габріель підводиться, я дивлюся на нього. Він притуляється до стіни, визираючи у вікно. Небо темне й захмарене. У кімнаті розливається м’яке зелене сяйво від нічного димка Ван.

Габріель обертається, щоб поглянути на мене, тоді знову відвертається до вікна. Його рухи якісь напружені й уривчасті, немовби він збирався щось сказати, але передумав.

— Ти гніваєшся? — запитую.

Він спершу мовчить, а потім каже:

— Трохи. А може й дуже.

— На мене?

— На кого ж іще.

— Чому?

— Я не хочу вмирати, Натане. Не хочу вмирати, рятуючи дівчину, яку зневажаю. Дівчину, якій не довіряю. Дівчину, яка, на мою думку, уже тебе зрадила і зрадить ще раз. І хоч це й доволі егоїстично… — він повертається й дивиться на мене, — …я не думаю, що тебе бодай крапельку цікавить те, чого я хочу, хіба не так?

Міркую, про те, як би йому сказати, що я його дуже люблю, дуже ціную, не забуваю, як він мені допоміг. Це банальні слова, та зараз, напевне, краще вони, ніж просто мовчанка. Тож починаю їх вимовляти:

— Габріелю, ти мій товариш. Ти особливий. Я не міг би…

Він перебиває мене, зриваючись на крик:

— А ти хоч знаєш, чим я особливий? Хіба тобі не байдуже? Ти так заглибився у власні переживання, що не помічаєш нічого довкола.

— Габріелю…

— Першій особі, яку я вбив, — знову він не дає мені договорити, — я стріляв у голову. В притул. Вона стояла навколішки біля моїх ніг; я зв’язав їй зап’ястки й щиколотки. Вона ридала. Благала мене. Благала подарувати їй життя. Я вистрілив їй у голову, стоячи перед нею і приставивши дуло пістолета до її чола. Вона дивилася на мене. А я націлив на неї пістолет, притулив до чола і натиснув на гачок. Потім зробив контрольний постріл у скроню, для певності, коли її тіло вже лежало на землі. Ну і для ще більшої певності перевернув її тіло на бік і ще раз вистрілив їй у серце.

— Ти хочеш мене шокувати, — підводжуся і йду до нього, але на якусь мить завмираю, побачивши його вигляд.

Він просто сам не свій.

— І хто це був? — запитую я.

— Одна дівчина. Вона зрадила мою сестру й видала її Білим відьмам. Її звали Кейтлін. Вона була Напівкровною, моя сестра їй довіряла, і я довіряв. І тут ти скажеш: «Ага, отже Габріель припустився помилки — довіряв тому, хто його зрадив… Тож як він може судити інших людей?» Знаєш, що я на це відповім? Я скажу: «Ти правий. Звісно, ти правий». Людей нелегко розгадати, бо знаєш, що тут найпідступніше? Люди змінюються, Натане. Змінюються. Сестра довіряла Кейтлін і була права, бо Кейтлін була добра, приємна й мила і намагалася допомогти. Вона була на нашому боці… спочатку. Але знаєш що? Її примусили зрадити нас. Вони це вміють: ламати людей.

— Це зовсім не означає, що таке могло статися з Анналізою.

— Ні, не означає. І я можу помилятися, Натане. Можливо, вона тебе не зрадила. Але коли я бачу Анналізу, щось у ній нагадує мені про Кейтлін.

— Габріелю…

— Чесно кажучи, я розумію, що Кейтлін не мала особливого вибору, але якийсь усе таки мала. Вона була Напівбілою відьмою, і якби не зробила те, що від неї хотіли, її життя перетворилося б на пекло. Але через Кейтлін упіймали мою сестру! Сестра любила одного Білого чаклуна. Кейтлін передавала записки, якими вони обмінювалися. А потім сестра вирішила з ним зустрітись і зайшла на територію Білого відьмацтва. Вона завжди була імпульсивною, життєрадісною й легко захоплювалася. Її впіймали. Їй було сімнадцять років. Її хлопцю теж. Його ув’язнили на місяць, а тоді випустили… Сестру повісили. Не знаю, що з нею робили перед тим, як забрати життя. Як ти гадаєш, Натане, що з нею робили?

Я не відповідаю. Знаю, що він і сам не хотів би почути відповідь.

— Досі ненавиджу Кейтлін. Упродовж тижнів, що минули, відколи я її застрелив, я постійно хотів зробити це ще раз, але повільніше, щоб завдати їй ще більшого болю й викликати ще більший жах, аби вона зазнала всіх тих страждань, які довелося витерпіти моїй сестрі…

Підходжу до нього. Пригортаю його. Я вперше це зробив: підійшов до Габріеля.

Думаю, що він не стримається й заридає. Але він відштовхує мене й дивиться мені у вічі.

— Я часто згадую про свою сестру, про те, як вона страждала, як над нею знущалися. Натане, я люблю тебе більше за сестру. Ніколи не думав, що таке можливе, але це правда. І думаю, ти маєш рацію. Думаю, що в нас таки є шанс здолати Меркурію, і навіть у Альянсу є шанс перемогти. Але найбільше мене тривожить те, що тебе, Натане, вб’ють, і, думаю, ти помиратимеш довгою, болісною й повільною смертю. А я не можу цьому запобігти, бо ти не бачиш, що Анналіза накликає на тебе біду. Ти відмовляєшся це зрозуміти. Тому я можу тільки пообіцяти, що намагатимуся тобі допомогти, а якщо мені не вдасться це зробити, і ти таки помреш, то та особа, через яку це станеться, зазнає від мене значно більше страждань, ніж Кейтлін…

І він іде геть.

Такий ось позитив.

Ми розробляємо план

— Ні, ні, ні! — Несбіт повернувся, і настрій у нього далекий від позитивного. — Слухай, я ж тобі казав. Там буде захисне закляття.

Наступного ранку ми сидимо за кухонним столом і складаємо план. Намагаємося придумати, як проникати в бункер без відома Меркурії.

— А що, як зробити підкоп? — пропонує Габріель.

— Аякже, — Несбіт плескає себе долонею по чолі. — Треба тільки дістати гірниче спорядження, вибухівку, підйомний механізм, парочку екскаваторів. На це потрібно не більше кількох тижнів…

Ми розуміємо, що він правий. І я знаю, що єдиний спосіб зайти всередину — той, про який давно вже думаю.

— Я мушу підійти до дверей і постукати.

Усі на мене дивляться, крім Габріеля. Він визнає мою правоту, опустивши вниз голову.

— Меркурія мене не вб’є. Принаймні не відразу. Спершу захоче довідатися, чи я вже маю Маркусову голову або серце.

— І як ти думаєш, скільки часу їй знадобиться, шоб вирахувати відповідь? — запитує Несбіт.

— Секунд десять, — відповідає, дивлячись на мене, Габріель.

— Так, — погоджуюся. — Але вона захоче вислухати мою пропозицію. Коли я бачив її востаннє, Меркурія саме дізналася про те, що Роза загинула, Маркус вручив мені три дари, а Ловці вдерлися в її долину. Вона була розлючена й налякана. Коли я прийду до неї цього разу, вона вже не лютуватиме й не боятиметься.

— Ага, надійся, — бурчить Несбіт.

— Отже, — веду далі, — я скажу їй, що хочу, аби вона звільнила Анналізу. Що вона може прийняти в дарунок замість Маркусової смерті?

Габріель підказує:

— Мабуть, твою.

— Є такий ризик, але, можу закластися, Меркурія схоче завдати мені якомога сильнішого болю. Вона захоче показати мені Анналізу, насолодитися своєю перемогою. Гадаю, вона запросить в бункер. І почне розмову.

Усі пильно дивляться на мене.

— І що тоді? — запитує Габріель. — Що буде після того, як ти так успішно все це здійсниш?

— А тоді… Тоді ви всі прослизнете за моєю спиною, здолаєте Меркурію, напоїте її переконливим зіллям, знайдете спосіб розбудити Анналізу, і ми всі звідти втечемо.

Несбіт регоче. Габріель закочує очі.

Ван каже:

— Це може спрацювати.

Ми всі здивовано дивимося на неї.

— Штука в тому, як нам усім проникнути в бункер. Меркурія знає, що Провідниця мала привести їй нову ученицю, — продовжує Ван, дивлячись на Перс, яка похмуро сидить у кутку. — Можливо, її можна якось використати.

— Я можу привести Перс до Меркурії. Вона мені довіряє, — каже Габріель. — І можу простежити за Меркурією, щоб побачити, якими чарами вона захищає вхід.

Тиша. Ван курить сигарету.

Я озиваюсь:

— Навряд чи Габріель повинен туди йти — якщо Меркурія побачить нас удвох, це в неї викличе ще більше підозру. А що як… я приведу Перс? Я врятував її від нападників на Провідницю. «Не знаю, що з нею робити, Меркуріє, оце подумав, що їй, можливо, буде добре з тобою. О, до речі, як там Анналіза?» Меркурія заведе мене до Анналізи, а Перс за цей час вираховує вхідне закляття.

— Вона француженка. По-англійськи вона не розуміє ані слова. Крім того, вона анітрохи не бажає тобі допомагати, — каже Габріель.

— Скажи їй, що мене збираються вбити, і вона матиме нагоду це побачити. Гадаю, це стане для неї доброю мотивацією.

— Ні, — заперечує Ван. — Потрібно, щоб ти і Перс проникли всередину, але чари доступу має розшифрувати хтось інший. Проте ідея в цілому добра. З деякими невеличкими змінами вона може спрацювати…

Бункер Меркурії

Наступного ранку ми вже напоготові. Щойно починає світати. Небо чисте й блідо-блакитне. Має бути чудовий день.

Несбіт каже:

— Я все довкола перевірив. Це єдиний вхід. Мабуть, Меркурія має всередині якусь розколину, бо я просто не бачу, кудою інакше вона могла б доставляти сюди різні продукти. Найголовніше питання: чи відьма вдома?

— Дізнатися можна тільки одним способом, — відказую я.

Вхід у бункер — це вузесенький тунель, продовбаний просто в горі. Годі зрозуміти, наскільки він глибокий, бо далі, ніж за якийсь метр, там анічогісінько не видно. Лісистий схил гори нависає над озером. Там немає стежок, ніхто не вигулює собак і взагалі — там нікого немає. Це не Англія, це Норвегія. Богом забута частина Норвегії.

Ми з Габріелем наближаємося до входу: перший етап нашого проникнення. Габріель трансформувався у Перс і має на собі її одяг. Він виглядає точнісінько так, як вона, ходить як вона, говорить як вона й дивиться як вона — з-під лоба. Я майже впевнений, що він от-от плюне на мене для більшої переконливості.

Згідно з нашим планом ми з Габріелем маємо першими проникнути в бункер. Я скажу Меркурії, що привів їй від Провідниці дівчину, Перс, і поки я тут, хотів би побачити Анналізу, щоб переконатися в тому, що вона й досі жива. Меркурія відведе мене до Анналізи, а Габріель вислизне геть, щоб впустити всіх інших. Потім Несбіт разом із Габріелем несподівано нападуть на Меркурію і напоять її сонним зіллям, яке виготовила Ван. Сподіваємося, що їм обом вистачить на це сил, якщо вони зможуть непомітно підкрастися і якщо відьма нічого не запідозрить. Поки Меркурія буде непритомна, Ван зможе дати їй переконливе зілля.

Зруйнувати наш план може багато чого, і якщо Меркурія занюхає бодай якийсь підступ, нам буде біда, тож ми домовилися, що в такому випадку облишимо спроби врятувати Анналізу й намагатимемось насамперед порятувати самих себе. Як сказав Несбіт: ми все одно їй не допоможемо, якщо будемо мертві.

Заходимо у тунель. Повітря затхле і ще холодніше, ніж назовні. Вмикаю ліхтарик, і ми поволі й обережно просуваємося далі. Стіни кам’яні й нерівні, підлога теж, і таке відчуття, ніби ми потрапляємо в пастку: тунель дедалі вужчає, і ось ми вже не можемо нормально йти пліч-о-пліч.

Попереду видно двері, навіть двоє дверей. Спочатку брама з металевими ґратами, а відразу за нею — масивні дерев’яні двері з чорними металевими виступами.

Тягну до себе браму, але вона на замку. Світло ліхтарика немовби потьмяніло, а тиша довкола нас загусла.

Просуваю руку крізь ґрати і щосили грюкаю в двері спочатку долонею, тоді кулаком, але звуку майже не чутно. Гупаю ще дужче, основою ліхтарика. Навіть цей звук губиться десь у тунелі, і хтозна, чи Меркурія взагалі може нас чути. Хоч, можливо, вона нюхом відчує, що ми тут. Не відомо ж, якими чарами вона захищає своє житло.

Я гупаю знову і кричу:

— Меркуріє! Маєш гостей.

Ми чекаємо.

Я вже готовий гупати знову, та раптом мені здається, ніби я щось почув, і Габріель також нахиляється вперед, мовби і йому щось почулося. Це скрип засува, що шкрябає по заіржавілому металу. Точніше жалібно скрегоче, а тоді замовкає. Ще один засув, шкрябання по металу, а тоді… тиша. Дерев’яні двері поволі відчиняються, і в цю мить я занюхую щось незвичне, щось пікантне. Зиркаю на Габріеля, і він швидко киває на підтвердження того, що також чує цей запах, і що це якимось чином пов’язане з відмиканням дверей. Для цього не потрібні ключі або пароль, а тільки щось із таким пікантним пряним запахом!

Двері відчиняються в пітьму. Але я знаю, що там Меркурія, бо температура повітря миттєво падає.

Підношу вгору ліхтарик і бачу її. Та сама страхітлива постать, яку я пам’ятаю: висока й сіра, неначе викривлена й заіржавіла металева паля. Волосся, що нагадує клубок сталевої вовни, зібране на потилиці. Очі, в яких спалахують блискавки.

Вона скеровує в мій бік потужний порив крижаного повітря. На волоссі й у моїх ніздрях з’являються бурульки. Мушу заплющити очі й відвернутися від неї. Моя спина німіє від холоду, вітер такий сильний, що я похилився і хапаюся, щоб не впасти, за стіни тунелю, намагаючись захистити Габріеля своїм тілом.

Аж раптом вітер вщухає, так само зненацька, як і зірвався. Я випростуюся й повертаюся до відьми.

— Меркуріє! — кажу замість привітання і починаю шкодувати, що не продумав, як продовжувати розмову.

— Натане! Яка несподіванка. Бачу, у тебе нова приятелька.

— Це не приятелька. Це Перс. Провідниця збиралася привести її тобі в учениці, я так думаю, але… Провідниця мертва.

Меркурія нічого не каже, але її очі спалахують.

— Її вбили Ловці. Я там був. І врятувався разом із Перс.

— А чому ти прийшов сюди? Хотів, щоб услід за тобою в мою домівку приперлися Ловці… знову?

— Ні. За мною ніхто не йшов слідом. Це було тиждень тому.

— Тиждень. Рік. Вони все одно йтимуть твоїми слідами.

— Я від них вислизнув.

Меркурія кривить губи.

— А як ти мене знайшов?

— Це не має значення, — знаю, що вона не повірить мені, якщо я їй повідомлю, що про це мені сказала Провідниця. — Головне, що я тут.

— А чому ти тут? Я ж наказала тобі вбити Маркуса і принести мені його серце. Та щось я його не бачу.

— Я хотів поговорити з тобою про це. У нас не було часу обговорити твою пропозицію, коли з усіх боків стріляли Ловці.

— А це не підлягає обговоренню.

— Ти ж ділова жінка, Меркуріє. Усе підлягає обговоренню.

— Тільки не це.

— Спочатку ти хотіла, щоб я вбив Маркуса, а ти в подяку дала б мені три дари, але перед тим, як я подався красти Феїрборн, ми домовилися, що я натомість рік попрацюю на тебе.

Меркурія глузливо шкіриться.

— То ти хочеш тепер запропонувати мені її?

— Ні. Я хочу запропонувати тобі Перс в обмін на Анналізу.

Меркурія пильно дивиться на Габріеля і врешті-решт каже:

— Вона і так мала прибути до мене. Я її забираю, — відмикає висячий замок шпилькою для волосся, хапає Габріеля за плече, затягує його всередину й починає замикати браму. — А з тобою і з твоїм батьком ми розберемося окремо.

— Але!.. — хапаю рукою браму.

— Немає про що говорити. Повертайся, коли матимеш Маркусову голову або серце.

Це, мабуть, чи не найгірша з можливих, хоча й цілком сподівана відповідь.

— Я мушу побачити Анналізу, — вигукую, вчепившись за браму.

— Ні, не мусиш, — заперечує Меркурія.

— Мушу! Бо як мені знати, чи вона ще жива? Я навіть не знаю, де вона… Мені тільки відомо, що ти залишила її Ловцям… Я виконаю твоє прохання, Меркуріє. Виконаю, якщо зможу. Але повинен знати, що Анналіза жива. Повинен спершу її побачити.

Меркурія вагається. Вона ще не замкнула замок остаточно. Замислилася. А це вже щось.

— Я ризикував своїм життям, щоб сюди прийти, Меркуріє. Ти запросто можеш мене вбити. А я ж тільки прошу, щоб ти показала мені Анналізу.

— Коли ми востаннє про це говорили, ти сказав, що ніколи не вб’єш свого батька.

— Це було ще перед тим, як він залишив мене на поталу Ловцям. Я мало не помер… Не раз я ледве від них вислизав… Але все ж таки мені вдавалося втекти, хоч і зовсім не завдяки йому… Я все життя чекав, коли він по мене прийде. Думав, що він забере мене з собою. Думав, що він усьому мене навчить і буде зі мною, але ж ні — він мене покинув, щоб Ловці могли мене впіймати й закатувати на смерть…

— Він жорстока людина. Я рада, що ти це нарешті збагнув, Натане.

Схиляю голову й кажу, тримаючись за ґрати:

— Заради Анналізи я зроблю все, що завгодно, Меркуріє. І я ризикуватиму своїм життям, щоб їй допомогти, проте я мушу спочатку її побачити. Будь ласка…

Не наважуюся поглянути на відьму. Мені залишається тільки плекати надію на те, що Меркуріїна ненависть засліпить її, і вона не збагне, що я ніколи не вб’ю Маркуса… Ніколи не зміг би його вбити… Мені треба примусити її повірити в те, що заради Анналізи я здатен на це.

Падаю перед нею навколішки.

— Будь ласка, Меркуріє.

Заґратована брама беззвучно ковзає вбік. Трохи провагавшись, я підводжу погляд.

— Я зварю тебе заживо, якщо ти викинеш якийсь фокус, — попереджає Меркурія, тоді відступає назад, ховаючись у темряві.

Підводжуся й заходжу. Меркурія зачиняє браму, потім ще й замикає дерев’яні двері на два великих засуви. Бере пучку якихось зернят з невеличкої кам’яної чаші, вкарбованої просто в стіну тунеля, і посипає ними засуви. У повітрі знову відчутно той гострий запах. Мабуть, думаю я, ці зернята закріплюють засуви на своїх місцях.

Тунель усередині такий самий, як і на початку, хіба що зі стін звисає кілька каганців, які мерехтять жовтавим світлом. Меркурія тримає Габріеля мертвою хваткою й веде його тунелем, що плавно завертає праворуч, а я йду навздогін. Вона відсовує завісу з важкої тканини, і я вслід за нею потрапляю у велику кімнату чи радше залу, невідшліфовані кам’яні стіни якої запнуті гобеленами. Завіса, яку ми проминули, — також гобелен. Ніде немає дверей, і, підозрюю, що за кожним таким гобеленом ховається інший тунель.

Меркурія зупиняється посеред зали й відпускає Габріеля. Вона йому каже:

— Залишайся тут, — і Габріель майстерно вдає з себе цілком розгубленого.

Я кажу Меркурії:

— Перс не розуміє англійської. Лише французьку.

Меркурія бурмоче щось Габріелю, і той відповідає точнісінько таким, як у Перс, поглядом і із-під лоба. Вона обходить Габріеля, озираючи його зусібіч.

— Отже, Провідниця мертва. Це для нас усіх велика втрата. А Габріель? Припускаю, що він також загинув?

— Я домовився з ним про зустріч у визначеному місці в лісі. Габріель так і не прийшов. А тоді з’явилися Ловці, — з цього мого опису мало би бути зрозуміло, що трапилося: Габріеля впіймали й піддали тортурам, щоб він викрив місце нашої зустрічі.

— Прикро про це чути, — зітхає Меркурія.

— Справді? — тепер уже я дивлюся на неї з-під лоба. — Щось мені важко в це повірити.

— Габріель був достойний Чорний чаклун, — вона замовкає й торкається пальцями Габріелевого волосся, підносить угору пасмо, а тоді відпускає його. Здається, Габріель навіть «успадкував» від Перс її воші.

Знаю, що мушу рухатися далі. Запитую:

— То де ж Анналіза?

— Ти дуже ризикуєш задля Анналізи, Натане. Ти впевнений, що вона цього варта?

— Так.

Меркурія підходить і зазирає мені в очі.

— Спражня любов. Це потужна сила.

— Якщо мені доведеться вибирати між Анналізою й батьком, я зроблю цей вибір. Проте я мушу її побачити. Покажи мені, що вона жива, і я зроблю те, що ти захочеш.

Меркурія нахиляється ще ближче і знову торкається моєї щоки. Її палець холодний, сухий і кістлявий. Вона каже:

— Ти завжди так гарно пахнув, Натане.

— Про тебе я цього сказати не можу, — огризаюсь. — Покажи мені Анналізу!

— Мені подобається, Натане, коли ти чиниш опір. Це так чудово! Ходи, поки я не змінила думку.

Відьма обертається і проходить повз Габріеля, кажучи йому щось по-французьки, й Габріель похмуро сідає на підлогу. Я йду за Меркурією у протилежний кінець зали, до гобелена, на якому зображена мисливська сценка: чоловік на коні, собака, що біжить поряд, і олень, у якого вп’ялися стріли. За гобеленом такий самий тунель, що й той, яким ми прийшли сюди. Меркурія стрімко крокує ним.

Поки що все йде згідно з нашим планом. Габріель, мабуть, уже вертається до входу, а я тим часом іду вслід за Меркурією цим тунелем, що радше нагадує коридор. Зусібіч видно дерев’яні двері, і Меркурія вже наближається до найдальших із них. Вона заходить туди, а я сповільнюю кроки. Мене так бентежило наше спілкування з Меркурією, що я просто не встиг приготуватися до зустрічі з Анналізою.

Переступаю поріг, сподіваючись побачити якусь в’язничну камеру, але натомість опиняюсь у спальні. Там є крісло, стіл, високий комод і шафа — усе виготовлене з дорогого темного дерева. Зі стелі посеред кімнати звисає гасова лампа, що наповнює спальню світлом і запахом, а під лампою стоїть ліжко, на якому лежить Анналіза.

Відчуваю, як панічно починає гупати моє серце: Анналіза бліда, її очі заплющені. Вона лежить на спині, і через це видається радше мертвою, ніж сонною.

Я торкаюся її руки. Вона холодна. Її обличчя схудле. Нахиляюся, прислухаючись до її дихання, але нічого не чую. Пробую намацати пульс на шиї — і не знаходжу його.

— Щось тут не так, — кажу я. — Вона не спить.

— Ні, Натане. Не спить. Вона уві сні, подібному на смерть. Ні дихання, ані пульсу; її тіло і вся її свідомість відімкнені й перебувають на найнижчому рівні. Але в ній ще теплиться життя.

— Як довго можна так проіснувати?

Меркурія не відповідає, але підходить до Анналізи й розгладжує їй волосся на подушці.

— Меркуріє! Як довго?

— Ще місяць. Потім, мабуть, буде вже запізно.

— Ти мусиш її розбудити. Негайно!

— Але я не бачу Маркусового серця.

— Розбуди її, і я все тобі дістану. Але ніколи цього не зроблю, якщо вона помре.

Меркурія знову розгладжує Анналізине волосся.

— Благаю тебе, Меркуріє.

— Натане, тобі якось не пасує благати.

Я лаюся.

— Розбуди її негайно! Розбуди або нічого не отримаєш. Здається, що відьма розрегочеться мені в обличчя, але вона каже:

— Мені ти завжди подобався, Натане, — повертається й дивиться на Анналізу. — Я згодна, що вона виглядає кволою. Білі відьми слабосильні. Будь-яка Чорна відьма могла б протриматися втричі довше.

— Меркуріє, ти не матимеш жодної користі з того, що вона помре. Але мені просто забракне часу, щоб дістатися до Маркуса. Це неможливо…

Меркурія підходить до мене й зазирає в очі.

— То ти його вб’єш? Свого власного батька?

Я не відвожу погляд і кажу якомога правдоподібніше:

— Так. Знайду спосіб.

— Це буде нелегко.

— Я знайду спосіб. Але тільки якщо ти розбудиш Анналізу. Зараз.

— Вона залишиться моєю бранкою, аж поки ти виконаєш свою частину домовленості.

— Так, так. Я згоден.

— Вона буде моєю рабою. Попереджаю, Натане, мені бракує терпцю для рабинь або бранок. Я ставлюся до них погано. Що швидше ти знищиш Маркуса, то менше страждатиме Анналіза.

— Так, я розумію.

— Чудово.

Вона повертається й цілує Анналізу в губи, й Анналізині вуста розкриваються, і разом із гарячим Меркуріїним диханням в Анналізин рот впурхують якісь слова. Меркурія випростується і гладить своєю долонею Анналізину руку, а тоді проводить пальцями по її щоці й каже:

— Я розпочала процес. Знову запалила іскру життя, але мине ще кілька годин, можливо, цілий день, аж поки розпочнеться наступний етап, і вона прокинеться.

Підходжу до Анналізи й торкаюся її руки.

— І яким буде наступний етап? — запитую я в Меркурії, обертаючись до неї, але вона вже прямує до дверей, щоб вийти геть. Не певен, чи Габріелю вистачило часу для того, щоб запустити сюди інших. Мушу якось затримати Меркурію, але не знаю, як це зробити, не викликавши в неї підозри. — Що я маю зробити? Дати їй води абощо…

Меркурія напівобертається й кидає через плече:

— Я ж тобі казала…

Їй не дає договорити чийсь гук. Схоже на голос Перс, але Габріель не почав би гукати. Я не розумію слів, але маю погане передчуття.

Меркурія виглядає не так сердитою, як роздратованою, виходить із кімнати. Я йду до дверей услід за нею. Меркурія відсовує гобелен і зупиняється в проході спиною до мене. Я бачу там велику залу і знову чую Перс. Вона тепер біжить до Меркурії. І це справжня Перс, одягнена інакше, ніж Габріель. Вона також зауважує мене й починає кричати й жестикулювати. Я не розумію, що вона каже, але здогадуюся.

Меркурія навіть не відповідає їй, просто обертається до мене, і я ледве встигаю заскочити назад у спальню, ухиляючись від блискавки, що шугає наді мною. Наважуюся ще раз зиркнути у коридор і бачу, що гобелен знову на своєму місці. Меркурія у великій залі. Бункер аж дрижить од страхітливого гуркоту, а стіни коридору здригаються так, мовби ось-ось обваляться.

Біжу до гобелена, та не встигаю й добігти, як лунає постріл, тоді вибух, а тоді ще і ще, і всі ці вібрації накладаються одна на одну, і от уже весь бункер починає трястися. Чути виття буревію, що заважає мені відсмикнути гобелен й зазирнути у велику залу, а коли це мені нарешті вдається, я бачу там Ван навпроти Меркурії.

Несбіт у протилежному кінці зали, його пістолет націлений на тіло Перс, яке незграбно лежить на підлозі, — на чолі у дівчинки акуратний отвір від кулі. На якусь мить я ціпенію… Але це не Габріель, це справжня Перс — та, що вбрана в інший одяг.

Несбіт повертається, цілячись у Меркурію, проте вітер починає дмухати з новою силою, і Несбіту не вдається втримувати пістолет рівно. Він сам ледве може триматися на ногах.

Я помічаю Габріеля, який уже не маскується. Він припав на коліна в кутку кімнати з пістолетом напоготові, але також не годен його міцно тримати. Стріляє, та не влучає.

Меркурія здіймає руки й розмахує ними над головою, від того вітер лютує ще дужче, зриваючи в повітря все довкола — подушки, папери, столик, — і всі ці речі кружляють по кімнаті, немовби під час смерчу. Навіть важкі дерев’яні стільці починають рухатися по колу в якомусь химерному танці, а мене вітер змушує відступити у коридор.

Меркурія стоїть посеред цього виру й розгнівано виє. Спалахує блискавка, а тоді починає збільшуватися й ставати потужнішою. Ван верещить, і тільки після цього блискавка зникає. Несбіт стріляє з пістолета, але не завдає Меркурії жодної шкоди. Вона нас усіх повбиває!

Гобелен наприкінці коридору шмагає мене по обличчю, і я відступаю назад. Хочу, щоби мною опанував звір. Хочу стати ним, хоч би це й було востаннє… І дозволяю тваринячому адреналіну заполонити все моє єство, радо його вітаючи.

Я в ньому. У цьому звірі. Але цього разу все інакше: ми обоє хочемо одного.

Ми

гобелен хльоскає нас по обличчю, ми клацаємо зубами і зриваємо його, ми сильні й величезні, і хоча ми на чотирьох лапах, наша голова здіймається високо над землею. чути завивання вітру, що нагадує жіночий голос, але слова вже не мають значення, це просто шум, якісь верескливі звуки, розлючені звуки.

жінка в сірому стоїть спиною до нас. Її одяг розвівається навсібіч, місцями роздертий. Її волосся стирчить догори у створеному нею ж вихорі, у буревії довкола неї спалахують і розлітаються блискавки, жінка розставляє руки і жбурляє по кімнаті блискавиці, вітер трохи вщухає, на підлозі є інша жінка, вона відповзає, біля неї є старший чоловік. він сердитий і боїться за себе і за ту жінку на підлозі, але в нього є пістолет, він ступає крок уперед і стріляє, але пістолет не заряджений, чоловік кричить, біжучи до жінки-блискавки, та вона рвучко виставляє руки вперед, і порив вітру підносить чоловіка вгору й щосили вдаряє його об стіну, жінка-блискавка навіть не дивиться на те, що вчинила, вона витріщилася на ту другу, що відповзає геть, і от блискавка вдаряє в підлогу біля тієї, що повзе, сліпучий спалах і грім, що відлунює по цілій кімнаті.

ми помічаємо якийсь рух віддалік, праворуч од нас. біля входу в інший коридор є юнак, по його скроні тече кров.

ми знову обертаємося до жінки-блискавки. вона — єдина загроза, якщо ми її не вб’ємо, вона вб’є нас. ми рушаємо з місця, відчуваємо її запах — люті з присмаком металу.

жінка на підлозі ще жива, вона виснажена, але щось говорить.

вітер ущухає, волосся жінки-блискавки опадає їй на шию. вона знову каже, а тоді спалахує ще одна блискавка, вдаряючи в підлогу, жінка на підлозі коротко й різко верещить і зімліває, з її одягу струмує дим. Її волосся горить.

ми рухаємося до жінки-блискавки. вона завмирає, щось відчула, ми готуємося, напружуючи м’язи задніх лап. жінка-блискавка обертається, вона нас бачить, вона здивована, але не сахається, підносить угору руку, щоб наслати вітер чи блискавку, але ми вже стрибнули на неї. і вона вже на підлозі під нами, і ми тримаємо її мертвою хваткою, вона худа і крихка, але міцна й опирається нашим обіймам.

блискавки спалахують навкруги нас, по цілій кімнаті, вони сліпучі, і голосні, дедалі гучніші, яскравіші, вибухають довкола, але не влучають у нас. шаленіє буря, виє вітер, страшенно холодно, ми в самому епіцентрі негоди, але не послаблюємо хватку, чавимо жінку нашими грудьми. Її ребра тріщать, тріщать, тріщать, тріщать, ми хапаємо її кігтями за бік і починаємо все там роздирати, ламаючи кістки і шматуючи її тіло, цебенить гаряча кров, ми знову впиваємося в неї кігтями, розриваємо цупку шкіру, трощимо їй ребра й нутрощі, сягаємо тазової кістки.

вітер ущух.

панує тиша і спокій.

немає страху. він щез разом із останнім спалахом блискавки й розкотом грому.

невеличкий вогник немов облизує край гобелена. у повітрі зависли випари й дим.

жінка-блискавка не ворушиться.

ми випускаємо її тіло зі своїх обіймів, і воно важко гепається на долівку. ми обнюхуємо її всю, від плечей до нутрощів, роздертих і червоних.

Її кров нам смакує.

ми впиваємося в неї щелепами й починаємо гризти, легенько підважуючи її тіло, його червінь і його запах приємні.

Рожевість

я у ванній.

тремчу.

але це вже я, сам.

напускаю у ванну воду, змиваючи з руки кров.

пригадую кожну секунду свого звірячого існування. пам’ятаю все.

лежу у ванній, а тоді поволі занурююся під воду. коли знову виринаю на поверхню, вода вже стала рожевою.

думаю, що зараз виблюю, вилажу з ванної й нахиляюся над унітазом, але мене вже не нудить.

і я вже не тремчу.

Цілування

— Можна з тобою поговорити?

Габріель стоїть у дверях до ванної. Я — до нього спиною, але бачу його в дзеркалі. Він підступає на крок ближче. Неймовірно вродливий, стурбований, людяний, а я дивлюся на себе, на своє відображення. Я виглядаю так само, як завжди, хоч я вже інакший.

Кажу Габріелю:

— Я все пам’ятаю. Я навіть пам’ятаю, як відбувалася моя зворотна трансформація. Коли Меркурія помирала, я був біля неї і майже відчував, як її життя розчинялося в довколишній тиші. Несбіт підійшов, хитаючись, до Ван, став біля неї навколішки, почав намацувати пульс, говорити з нею, казати, щоб зцілювалася. Вона була обпалена, напівзітліла й чорна. Несбіт щось тихо їй говорив. Він пахнув скорботою. З коридору ввійшов Габріель. У нього вже не було пістолета. Рушив у мій бік, виставивши руки вперед, долонями до мене. Не зустрічаючись зі мною поглядом, дивлячись у підлогу або кудись угору, він сів біля мене на вологому килимку. Я ліг поруч із ним, щоб відпочити, і тваринний адреналін вивітрився з мене, а за якусь секунду я вже трансформувався назад. Знову став оцим собою. Натаном.

Габріель каже:

— Це добре, що ти пам’ятаєш.

— Ага, мабуть… Сам не знаю, — повертаюся обличчям до нього. — Усе інакше, коли я стаю звіром. Я тоді зовсім не той… — вимовляю це так тихо, що навіть не знаю, чи він мене почув.

— Не бійся свого Дару, Натане.

— Я не боюся, уже не боюся. Але коли трансформуюся, коли стаю звіром, усе змінюється. Ніби спостерігаю за ним і водночас є його частиною, відчуваю все, що відчуває він. І це дивовижно, Габріелю, бути ним цілковито, абсолютно… Бути повністю й абсолютно диким. Я не хочу бути звіром, Габріелю, але коли я ним є, то кращого відчуття годі придумати. Це найкраще, найдикіше, найінтенсивніше й найчудовіше відчуття. Завжди думав, що будь-чий Дар є відображенням цієї особи, і все, що про можу думати зараз: мій Дар є віддзеркаленням моїх бажань, а я бажаю бути цілковито диким, цілковито вільним. Без жодного контролю.

— Ти цим насолоджувався?

— А це погано?

— Натане, тут не йдеться про щось добре чи погане.

Не знаю, чи можу це сказати, але хочу цього, тому кажу йому:

— Це гарне відчуття.

Габріель наближається до мене й каже:

— Мені подобається, коли ти зі мною чесний. Ти відчуваєш себе справжнього краще за будь-кого, кого я зустрічав у житті.

І я знаю, що він знову збирається мене поцілувати, але я впираюся рукою йому в груди, зупиняючи.

Тоді дивлюся на Габріеля, на його обличчя, в його очі й на золотисте мерехтіння у них, і не розумію, чому я опираюся цьому. Він мене цікавить. Навіть доторк до його грудей щось означає. Це приємно. Це гарне відчуття. Я не певний, чи хочу це зробити, і знаю, що зупиню його, якщо відчуття будуть недобрі.

Кладу руку йому на плече, обіймаю за шию. Ледь-ледь нахиляю вперед голову, але він не рухається. Завмер на місці. Моя рука лежить на його шиї, торкається його волосся. Я не дивлюся йому в очі, а тільки на вуста, й ледь чутно вимовляю:

— Габріелю…

Я так близько до нього, що наші губи майже торкаються, і я нахиляюся ще ближче, і ось уже торкаюся його губ своїми, знову називаючи його на ім’я. Це ніби цілунок і водночас — не цілунок. Але це приємно, і я хочу ще. Я ворушу вустами, не вимовляючи його імені, знову ледве торкаючись його губ, а тоді наближаюся й починаю пестити його вуста своїми. І він цілує мене. І мені байдуже до всього іншого. Хочу відчути все краще і відчайдушно цілую Габріелеві вуста дедалі сильніше, а тоді притискаю його тіло до свого, обвиваю його руками, наші язики переплітаються, ми зіштовхуємося зубами, і я його відштовхую. Притискаю з розмаху до стіни. Потім відвертаюся й виходжу з ванної кімнати.

Я ж мав би бути з Анналізою! Не розумію, що зі мною діється?..

Зачинена шухляда

Минула, здається, ціла вічність, відколи Меркурія поцілувала Анналізу, щоб її розбудити. Я вже просидів тут біля неї три або чотири години, і радий, що вона й досі спить. Бо можу сидіти собі на стільці біля її ліжка, відхиливши назад голову, напіврозплющивши очі, й дивитися на неї, на її пречисту вроду. А думаючи про це, я не мушу думати про інші речі.

Чутно стукіт у двері, і, перш ніж я встигаю щось відповісти, у кімнату заходить Ван. Бачу, що вона дуже добре і швидко зцілилася, хоч один бік її обличчя пошрамований.

— Несбіт сказав, що ти тут. Є якісь зміни? — запитує вона.

— Немає. Меркурія казала, що розпочала тільки перший етап процесу і що до наступної стадії може минути чимало годин. Але я не уявляю, якою має бути наступна стадія. Не знаю, маю я щось робити, чи ні.

Ван сідає на стілець з протилежного боку ліжка. На ній новий чистесенький костюм, і вона виглядає, як завжди, ідеально. Навіть її волосся виглядає не аж так погано, хоч я й бачу обгорілі пасма довкола її правого вуха.

Вона запалює сигарету й каже:

— Треба зачекати. Припускаю, що наступний етап буде тоді, коли Анналіза почне прокидатися.

Заплющую очі й починаю куняти. Думаю про Габріеля. Я сам хотів його поцілувати, хотів дізнатися, на що це схоже, і відчуття були приємні, гарні. Мені сподобалося. Але я волів би краще цілувати Анналізу. Габріель — мій товариш, тож я, можливо, все зіпсував, хоч сподіваюся, що ні, бо хто-хто, а Габріель повинен усе зрозуміти. Та я не певний, що саме він мав би зрозуміти…

Розплющую очі й випростуюсь на стільці. Не встигнувши навіть обміркувати свої слова, запитую Ван:

— Ти думаєш, я мав би щось зробити?

— Щоб розбудити Анналізу?

— Так.

Ван схиляє голову ліворуч і теж ледь випростується.

— Зробити щось таке, як?..

— Я не знаю. У давніх казках розповідають, що принц будить сплячу принцесу поцілунком. Меркурія її поцілувала, то, може, й мені це потрібно зробити?

— Не вірю, що ти й досі цього не спробував, — дивується Ван. — Хоч не думаю, що це в стилі Меркурії: обмежитися двома цілунками, — вона дивиться на Анналізу. — Та, мушу сказати, що зараз і так нічого не відбувається.

Підводжуся, йду до Анналізи, обережно нахиляюся й цілую її вуста. Вони холодні. Роблю другу спробу, цього разу активнішу. Торкаюся її щоки: вона холодна. Хочу намацати пульс на шиї: нічого.

Знову сідаю на стілець і дивлюся на Анналізу.

— Я знаю, що це не допомагає.

Ван затягується сигаретою:

— Чи ти зауважив щось у цьому комоді, біля тебе?

Обертаюся й дивлюся на нього. Це височенький дубовий комод з вісьмома шухлядами. Усі меблі в кімнаті — шафа, ліжко, комод і стільці — зроблені з того самого дерева.

— Я вже цілу годину на нього дивлюся, і він починає мене дратувати. Чому з кожної замкової щілини цього комоду, та й узагалі зі всіх замкових щілин цієї кімнати, стирчить ключик, окрім верхньої шухляди?

Роззираюся довкола. І справді: усі шухляди з замочками і з кожного стирчить малесенький ключик. Двері до кімнати також мають замок і ключик, і шафа теж. Намагаюся висунути верхню шухляду, але вона не піддається. Усі решта — відчинені й порожні.

Ван гасить недопалок сигарети об бильце крісла й підводиться зі словами:

— Думаю, ти маєш рацію: мусиш зробити щось для пробудження Анналізи, але вона потребує не цілунку, а чогось іншого. І це інше я б, наприклад, заховала в тій шухляді, — намагається відімкнути замочок ключиком з нижньої шухляди. Він не піддається. — Потрібен відповідний ключ.

— Меркурія не користувалася ключами, — зауважую я і швидко виходжу з кімнати. Знаю, що в Габріеля має бути одна з Меркуріїних шпильок до волосся, але чи зможу я зараз зустріти його віч-на-віч? Я б радше волів зустрітися з трупом.

У великій залі й далі висить дим. Дивлюся туди, де покинув Меркуріїне тіло. Його там немає, але попід стіною лежать два згорнуті гобелени. У більшому згортку мало би бути тіло Меркурії, а в меншому — Перс.

Волочу довший клунок до центру кімнати і там його розгортаю. Ця процедура мені неприємна. Меркурія закоцюбла, тож її нелегко витягти з цього згортка, і мені доводиться його шарпати, і ось уже Меркурія лежить горілиць із розплющеними очима, що вирячились на мене. Її очі й далі чорнющі, але в них уже не мерехтять зірки і не спалахують блискавки. Обережно обмацую її волосся, витягаючи з нього всі шпильки. Їх аж сімнадцять! Деякі з червоними черепами на кінцях, деякі чорні, білі, зелені, а деякі скляні. Не пригадую, які саме завдання виконує кожна з них, але Роза розповідала мені, що одні відмикають двері, другі відчиняють замки, а треті — вбивають.

Обережно складаю всі шпильки в кишеню. Тепер тільки треба загорнути Меркурію назад у гобелен. Я накидаю на неї один кінець гобелена, тоді обходжу довкола, щоб пропхати попід неї руки, і раптом бачу, як щось вислизає з Меркуріїної закривавленої сукні. Це срібний ланцюжок та медальйон із вишуканою застібкою, що заходить усередину. Медальйон лежить у такому собі гніздечку з ажурної сріблисто-золотої філіграні. Він не відкривається. Беру шпильку з червоним вістрям і пхаю її у медальйон.

Хтозна, що там є: якесь особливе зілля або рідкісний коштовний камінь. Але всередині медальйона лежить крихітний портрет дівчини, схожої на Меркурію. Та це не вона. Меркурія не настільки марнославна, щоб носити власне зображення. Мабуть, це її сестра-близнючка Мерсі, моя прабабуся. Її вбив Маркус, а я тепер убив і другу сестру. Чорні маги славляться тим, що вбивають своїх родичів, і, як виглядає, принаймні в цьому я вже стаю Чорним чаклуном.

Закриваю медальйон і ховаю його поміж складки Меркуріїної сукні.

Знову загортаю її тіло в гобелен і волочу його до бічної стіни кімнати.

У спальні я показую Ван шпильки.

— Оці з червоним черепом відмикають замки, — застромлюю вістря однієї з них у щілину, і звідти долинає приємне тихеньке клацання. Шухляда плавно відчиняється, і в ній ми бачимо малесеньку фіолетову пляшечку.

Ван бере її і витягує старезний корок. Нюхає вміст пляшечки й відсмикує голову, її очі сльозяться. Вона каже:

— Це зілля для того, щоб розбудити Анналізу. Достатньо, гадаю, однієї краплини.

— На губи?

— Це дуже романтично, але не надто ефективно. Краще просто до рота.

Беру пляшечку і, коли Ван відкриває Анналізі рота, нахиляю її. З пляшечки витікає в’язка крапля синьої рідини і, коли я вже починаю думати, що цього забагато, падає Анналізі в рот.

Тримаю пальці на дівочій шиї, намагаючись відчути пульс. Минає хвилина, нічого не відбувається. Я мацаю пальцями шию, минає ще одна хвилина, і враз мені здається, ніби я щось відчув… ледь вловимий пульс.

— Вона прокидається, — озиваюся.

Ван також торкає Анналізину шию.

— Так, але її серце ослаблене. Спробую зараз щось придумати.

І виходить із кімнати.

Анналіза не дихає

Це не добре. Це не добре. Анналізине серце б’ється занадто швидко. Серцебиття дедалі сильнішає, проте воно не зовсім нормальне, не регулярне. Я тримаю руку на її шиї, відчуваючи пульс, що стає все швидшим і швидшим… Потім я перестаю його відчувати, не відчуваю нічого. Пульс зник. Ось уже вдруге. Минулого разу він знову відновився після десятисекундної паузи. Я відраховую десять секунд:

п'ять

шість

сім

вісім

ну ж бо ну ж бо

десять

одинадцять

от чорт от чорт

Аж ось удар, слабенький, як і раніше, тоді ще один, і ще, щоразу впевненіше. Це вже повтор, якась схема. От чорт! Якщо це схема, то так буде знову і знову.

Я й далі тримаю руку на шиї Анналізи. Ван ще не повернулася, і я не знаю…

Повіки Анналізи тріпотять і розплющуються.

— Анналізо? Ти мене чуєш?

Вона дивиться на мене, але не бачить.

Її серце знову починає битися все швидше і швидше, сильніше й упевненіше… занадто швидко.

А тоді вже вчергове зупиняється.

— Анналізо, Анналізо!

чотири

п'ять

шість

сім

вісім

дев’ять

будь ласка, прошу дихати

прошу

прошу…

Вона заплющує очі.

Ой ні, ні, ні…

І от я знову його відчуваю, слабенький, але пульс, її пульс. Він знову прослуховується, і вже не такий швидкий. А може, я просто намагаюся сам себе переконати в цьому? Анналіза не розплющує очей.

— Анналізо! Це Натан. Я тут. Ти прокидаєшся. Я тут. Не квапся. Дихай поволі. Поволі.

Її пульс стає, здається, стабільнішим, він швидкий, але вже не такий страхітливо нестримний, як перед цим, і тіло її, здається, теплішає. Я тримаю її за руку, таку тонесеньку, таку кістляву, що мені аж страшно.

— Анналізо! Я тут. Ти прокидаєшся. Я з тобою.

Її повіки знову тріпотять, і вона розплющує очі. Дивиться перед собою, але й далі не фокусує погляду на мені. Щось у її очах є неприродне — вони ніби мертві. У них не видно жодних сріблистих проблисків. І я знову відчуваю, що її серцебиття починає пришвидшуватися, знову розганяється, усе швидше і швидше. Ой ні! У неї розплющені очі, але її серце гупає так стрімко й гучно, що воно, здається, ось-ось вирветься з грудей, а тоді…

— Ні. Ні. Анналізо. Ні!

Намацую пульс, хоч і знаю, що її серце знову зупинилося.

Не можу більше рахувати. Не можу цього всього бачити. От чорт. Чорт! Може, треба зробити масаж серця абощо? Для цього її треба покласти на тверде. Просуваю руки під її тіло й піднімаю її вгору, а вона така легесенька, занадто легка. Обережно кладу її на підлогу, бо не знаю, що маю робити далі.

Кладу руки їй на груди і тисну на них, штовхаю. Здається, є якась пісенька, в ритмі якої це треба робити; я невиразно пригадую, як щось таке мені розповідав Арран. Вона швидка. Це все, що я пам’ятаю. Натискаю їй на груди, масажую серце, примушую його битися знову. Хоч насправді я й не знаю, як це робити… Не знаю, як правильно, але мушу продовжувати… Мушу не зупинятися…

— Натане… Що діється?

Це Ван. Вона навколішках біля мене.

— Її серце весь час зупиняється… Вона розплющила очі, але вони якісь мертві, а серце зупинилося знову.

— Ти все правильно робиш.

— Я вже, здається, зламав їй ребро. Не знаю, як сильно маю тиснути…

— Ти все робиш добре. Ребра зцілюються.

Ван торкає Анналізину шию, її чоло і щоки.

Тоді передає мені сигарету.

— Щохвилини випускай їй у рот одну свою затяжку, аж поки закінчиться сигарета. Це зміцнить її серце, хоча й може послабити твоє.

Роблю затяжку, а коли видихаю дим в Анналізин рот, відчуваю, як мені легенько паморочиться в голові. Роблю ще одну затяжку й нормально себе почуваю, та коли видихаю, голова йде обертом, немовби віддаю Анналізі всю свою силу. Мої губи так близько від її вуст… Дивлюся в її очі, але вони не змінилися. Роблю чергову затяжку і коли видихаю в Анналізин рот, мої губи торкаються до її. Погляд у неї не змінюється. Знову затягуюся й видихаю, трохи незграбно торкаючись її вуст, а тоді дивлюся в її очі й помічаю, як вони зблиснули.

— Натане?

— Так, я тут…

Відчуваю, як Ван торкає мене за плече й бурмоче:

— Тепер я вас залишу.

Анналіза питає:

— Це все насправді?

— Так. Ми обоє справжні.

— Добре.

Це напівслово, напіввіддих.

— Так, дуже добре. Ти спала, була зачарована.

— Мені холодно.

— Я спробую тебе зігріти. Ти дуже довго спала.

Її погляд сфокусований на мені; очі стають дуже синіми, у них поволі рухаються сріблисті проблиски, і вона каже:

— Мені так холодно…

Її рука намагається знайти мою, і я беруся за неї. Накриваю її ковдрою й лягаю поряд, щоб вона зігрілася, і говорю до неї. Просто повторюю одне й те ж саме:

— Я тут, усе буде добре, ти довго спала, не треба квапитися… Вона місяцями спала, але це її, здається, виснажило. Її тіло занадто худе, з-під шкіри випинаються кості, і тепер, коли вона прокинулася, видно, яке зморене в неї обличчя. Анналіза виглядає кволіше й хворобливіше, ніж тоді, коли спала.

Ми лежимо разом, я пригортаю її до себе, щоб зігріти. Вона запитує:

— Ти щось курив?

— Так. Ми поділилися сигаретою. Але там був не тютюн, а щось інше.

Вона нічого не відповідає. Я вже думаю, що вона знову заснула, і тоді Анналіза промовляє:

— Натане…

— Так?

— Дякую тобі.

І засинає.

Набираючись сил

Анналіза спить у моїх обіймах. Ми лежимо вже не одну годину, і це добре. Це те, за що я боровся і чого чекав. Хоч не можна сказати, що все ідеально. Анналіза страшенно худа й ослаблена.

Чутно стук у двері. Не хочу рухатися, щоб не розбудити Анналізу. Вона тулиться обличчям до моїх грудей, а її чоло вже тепле. Мені гаряче. Я аж зіпрів.

Відчиняються двері, й мене обвіває крижаний вітер. Але це не Меркурія.

— Як там вона? — Габріель каже це майже чемним голосом. Він стоїть у дверях до спальні. Має роздратований вигляд.

— Спить. Вона ослабла. Дуже ослабла. Думаю, що їй бракує їжі. І пиття. Так мені здається, — намагаюся дотримуватися ділового тону, ніби обговорюю якусь медичну проблему, а не стан дівчини в моїх обіймах.

Тиша. Довга тиша.

Потім Габріель іде геть зі словами:

— Скажу Несбіту, щоб він про це подбав.

Я хочу подякувати йому, але це ще більше його роздратувало б, та він і так уже пішов.

Анналіза все ще спить.

Невдовзі з’являється з Несбіт з мискою в руках.

— Суп. З деякими стимулюючими складниками від Ван, — він ставить миску перед ліжком. — Габріель чомусь має паршивий настрій. Не можу второпати, шо з ним; як-не-як, ми ж ту дівку врятували.

Я запитую в нього:

— Котра зараз година?

— Не маю поняття. А шо таке?

— Мабуть, уже стемніло, але я почуваюся добре.

— А, ти про це. Так, уже ніч. Ван каже, шо Меркурія зачарувала бункер. Шоб він був придатніший для житла. Вражаючі чари. Ван навіть не знає, як це робиться.

Тепер пригадую. Меркурія зачарувала схожим закляттям і той котедж у Швейцарії.

Після того, як Несбіт іде геть, я обережненько буджу Анналізу. Вона розплющує очі й каже:

— Я якась запаморочена. Дивно себе почуваю.

— Ти місяцями була під дією чарів, — не кажу, що вона цілком зачахла, але, по-моєму, відбулося саме це.

— Місяцями?

— Два місяці.

— Ого, нічого собі поспала, — вона сідає й роззирається. — Де це ми?

— У Меркуріїній оселі, у Норвегії.

— А де Меркурія?

— Вона померла.

Анналіза на кілька секунд замислюється, а тоді каже:

— То ми тепер у безпеці?

— Ага, приблизно так само, як і будь-де, — подаю їй миску. — Тобі це треба з’їсти.

— А як ти мене знайшов? Що сталося з Меркурією? Розкажи про все, що відбувалося, поки я спала.

— Розкажу, якщо їстимеш.

— Гаразд. Я зголодніла.

Годую її супом. Вона сьорбає малесенькими ковточками, а я розповідаю, і ось нарешті миска спорожніла, а я вже переповів їй усе, навіть про свій Дар, навіть про те, як убивав Ловців, і про те, як убив Провідницю. Вона ставить кілька запитань, але небагато. Здебільшого мовчить, всотуючи інформацію. Запитує про Альянс і каже, що це звучить цікаво. А ще вона розпитує про мій Дар, і я намагаюся їй пояснити, хоч це нелегко, і врешті-решт я просто кажу, що зі мною відбуваються трансформації. Вона наполягає на тому, що вбивство Ловців для власного захисту — річ цілком зрозуміла, проте нічого не говорить з приводу Провідниці, лише зауважує:

— Якби не ти, я б тут померла.

Отже, я все їй розповів. Хоча, звичайно, не все.

Я не сказав їй, що один із тих Ловців, яких я вбив, був її братом, і що я вбив його, роздерши йому горло. Не згадав про те, що знаю смак його крові. Взагалі про кров не згадував. І не сказав їй, що у звірячій подобі хочу пожирати інших тварин, таких як сарни, лисиці та щури.

Не сказав їй, що мені подобається бути звіром.

І тим паче не сказав їй, що кілька годин тому я цілувався з Габріелем.

Але я знаю, що зараз ще не час для цього. Анналіза мало не померла. Вона й досі почуває себе недобре, а мені просто хочеться насолодитися тим, що ми разом.

Анналіза дивиться на мене й запитує:

— Що сталося?

Хитаю головою.

— Нічого. Просто хвилююся за тебе. Твоє серце постійно зупинялося.

— Але зараз мені вже трохи краще. Хочу побачити, чи зможу ходити…

Підводжуся перший, Анналіза спускає з ліжка ноги, встає й починає хитатися.

— Нічого собі! Знову голова обертом..

Я хапаю її й вона тулиться до мене.

— Але все добре, коли ти поруч.

Вона спирається на мене, а я її підтримую. Вона крихка, наче скло. Намагаюся занадто сильно її не стискати, пам’ятаючи про її ребра.

— Тобі боляче? — запитую.

Вона хитає головою.

— Хіба трішечки, — каже і кривиться від болю, коли торкаюся до її грудної клітки. — Зате я жива. І пробудилася, — вона усміхається мені. — І вже почалося зцілення. Я відчуваю це.

Торкається рукою моєї щоки.

— Ти врятував мене, Натане. Шукав мене й ризикував заради мене життям. Ти мій принц, який прийшов мені на порятунок.

— Ніякий я не принц.

Анналіза нахиляється до мене й цілує в губи.

— Хто б ти не був, я тобі вдячна, — відходить на крок і дивиться на мене. — Ти виглядаєш втомленим.

— Виявляється, рятувати людей від лихих відьом — це виснажливо.

— Тепер уже тобі треба відпочити, — вона озирається. — Ой, дивися. Ліжко! Дуже доречно, — і тягне мене до нього, приказуючи: — Ходімо сюди разом.

Я дозволяю їй підвести мене до ліжка, вона лягає на нього, а я лягаю біля неї. Анналіза так приємно пахне. Навіть проспавши стільки часу, вона пахне свіжістю і самою собою.

Каже:

— Ти справді мій принц, мій герой. Більше ніхто у світі не зміг би зробити те, що зробив ти. Навіть ніхто з моєї родини. Та що там казати по мою родину… А ти, той, кого всі називали лихим… ти ризикнув життям, аби врятувати мене.

Вона пригортає мене. Я заплющую очі. Так добре лежати біля неї, вона така тепла й запашна, і я обіцяю собі зранку розповісти їй про Кірена.

Вона цілує мене в губи, боязко і трохи незграбно як для Анналізи. Я відповідаю їй поцілунком, тулячись до її тіла, і раптом вона починає плакати. І я знаю, що вона плаче від полегшення, від того, що залишилася живою, і втираю їй сльози. А вона дивиться на мене, і її очі іскряться. Мої пальці й вуста відчувають м’якість її шкіри, і я цілую їй обличчя й шию. І вона також обціловує все моє обличчя. І ми обіймаємо одне до одного, я поклав голову їй на груди і чую, що її серце б’ється трохи пришвидшено, але я кажу собі, що вона вижила завдяки мені і що завдяки мені б’ється її серце, і це дуже добре, це дуже добре…

Копаючи

Прокидаюся в ліжку біля Анналізи, так близько, що відчуваю тепло її тіла. Я не звик спати з іншими людьми, це дивне відчуття, дивне, але й приємне. Вона пахне сама собою, хоч цей запах уже не настільки свіжий. Я хочу її поцілувати. Розплющую очі. Вона усміхається мені. Вже не така бліда, як раніше.

— Як ти? — запитую.

— Краще. Набагато краще. А ти?

— Добре. Але зголоднів.

— Нам пощастило, бо Несбіт уже приніс сніданок. Мабуть, він скористався цим як виправданням, щоб роздивитися мене й побачити, чим ми тут займаємося, але в будь-якому випадку ми маємо харчі, бо я також уже вмираю з голоду.

— Здається, я щось чув крізь сон…

Зазвичай я негайно прокинувся б, почувши чийсь голос, але цього разу спав як убитий.

Ми їмо кашу, якої вистачило б на десятьох, а ще джем, мед і родзинки. Анналіза з’їдає цілу велику миску й лягає горілиць, кажучи, що добре себе почуває, але від неї тхне.

— Нічого не тхне.

— Але мені таки треба в душ, — підводиться і йде дверей, кажучи: — Мені вже набагато краще. І голова зовсім не крутиться.

Мабуть, це натяк на те, що вона може сама піти у ванну. Я залишаюся в ліжку, чекаючи на неї, і знову засинаю.

Прокидаюся від клацання дверей, що відчиняються. Відчуваю, що мої сили відновилися, і мені приємно, що мене розбудив ледь чутний звук, хоч не вельми приємно те, що замість Анналізи в кімнату заходить Несбіт.

— Добре поспав, друзяко?

Думаю, відповідь йому не потрібна. Він збирає миски з кашею й каже:

— Час швидко збігає. Треба вже вставати.

— Я зачекаю на Анналізу.

— Вона із Ван. Ти спав добрих кілька годин, друзяко. Анналіза й Ван перевіряють бункер… Тут справжні лабіринти, можна заблукати. А я розпалював на кухні плиту і прибирав у залі. Ну, а Габріель… — він хихоче, — …Габріель освоює професію гробаря, і ти маєш бути його помічником.

Ми з Габріелем розкопуємо пагорб. Робота йде поволі. Ґрунт у цьому місці твердий і сухий, у ньому багато великого каміння і коренів. Тож спершу мусимо роздовбувати землю киркою й кайлом, а вже потім братися за лопати. Це триває годинами, і ми працюємо мовчки, бо вже після перших п’яти хвилин роботи я усвідомлюю, що Габріель не збирається реагувати на будь-які мої слова.

Закінчуємо під кінець дня, коли починає падати дощ. Небо потемніло, повіяло крижаним вітром. Дощ швидко переходить у град. Я на самому дні великої могили. Викидаю нагору лопату і прошу Габріеля допомогти мені вибратися звідти. Не певний, чи він спеціально примушує мене чекати чи просто покинув мене тут, але постоявши хвилину-дві під холоднющим дощем, я розумію, що мушу сам давати собі раду. Видряпуюся назовні, борсаючись у багнюці, яка вкриває мене з голови до ніг. Габріель спостерігає за мною, сховавшись під деревом. Я волів би сказати щось про нього і про себе, а також про Анналізу, але, як завжди, не знаю з чого почати, тому кажу:

— Таке враження, ніби ти хотів би назавжди залишити мене там, — показую кивком на викопану могилу.

Він не удостоює мене відповіддю й натомість запитує:

— Ти долучишся до Альянсу?

— Я ж казав, що так, і…

— Усі знають, що Чорні чаклуни рідко виконують обіцянки.

— А я не Чорний чаклун, Габріелю. Я Напівбілий. І хочу робити правильні речі. Думаю…

— І що, на твою думку, правильного в тому, щоб приєднатися до них?

— Соул лихий. Його треба зупинити… Я розповів про Альянс Анналізі, і вона вважає, що їхня справа добра. Вона теж хоче долучитися.

Габріель нахмурюється.

— Звісно, хоче. Щоправда, для того, щоб зупинити Соула, потрібно буде вбивати, і не раз. Гадаю, що Анналізі, най-найбілішій відьмочці, яка шляхетно й гідно стоїть на захисті добра, це дуже сподобається. Аж поки вона не зіткнеться з цим особисто, віч-на-віч.

— Навряд чи хто-небудь із нас має найменші ілюзії…

Габріель відвертає голову, і ми якийсь час мовчимо. Я ще ніколи не бачив його таким і розумію, що намагатися бодай щось пояснити йому — безглуздо. Беру лопату й рушаю до бункера.

Він загороджує мені шлях і каже:

— До речі, кажучи про особисте, про віч-на-віч… Ти розповів їй про себе? Сказав їй про свій Дар?

— Так… здебільшого…

— Здебільшого?

Знизую плечима.

— А про Кірена їй сказав?

Заперечно хитаю головою.

— Але плануєш сказати?

— Так. Тільки не зараз.

— Ніколи не вважав тебе боягузом… Проте, мабуть, я ще погано розбираюся в людях.

— Габріелю, я намагаюся зробити все, що можу. Я не вмію говорити, як належить, і знаю, що мушу все їй розповісти, але це важко. Проте ми справді розмовляємо, говоримо про різні речі. Ти знаєш мене, і дуже добре знаєш мій Чорний бік, та Анналіза бачить іншу мою половину. І я дуже боюся, що вона, можливо, так ніколи й не зрозуміє і не сприйме мене таким, як ти. Мене це жахає. Та це зовсім не означає, що вона не знає той інший бік моєї натури, добрий. Вона завжди вміла його розгледіти. Я хочу бути з нею. Хочу бути добрим.

Габріель дивиться на мене. Його обличчя поцятковане крапельками дощу, хоч мені й здається, що то сльози.

— Я її люблю. Завжди любив. І ти це знаєш.

— А я?

Розумію, що він має на увазі мої почуття до нього і наші цілунки.

— Ти мій товариш, Габріелю.

— І ти всіх друзів так цілуєш? — але це він вимовляє значно м’якше, ніж решту запитань. Його це справді цікавить.

— Тільки тебе.

Ми замовкаємо. Я хочу щось сказати, але мені знову бракує слів, і я не наважуюся до нього доторкнутися. Знаю, що цього робити не варто.

Габріель каже:

— Знаєш, якщо ми вступимо в Альянс, то нам ще пощастить, якщо закінчимо життя в чомусь такому, — киває головою на могилу. — Бо якщо попадемося, то нас різатимуть на дрібні шматочки, і я навіть не хочу уявляти, що з тими шматочками робитимуть, — штрикає лопатою землю й додає: — Сподіваюся, що закінчу життя бодай у могилі. Моя сестра й того не має…

Я киваю.

— Коли сидів у клітці, то завжди знав, що будь-якої миті мене можуть убити. Якби впіймали мого батька, я точно не мав би шансів вижити. Думав, що мене закопають десь біля тієї клітки. І навіть не мріяв про те, що матиму могилу, плакальників і всяке інше. А тепер, якщо мене впіймають, катуватимуть і… ну тобто, якщо таке станеться, якщо я саме так помру, то значить так і мало бути. Я цього не хочу і зроблю все, щоб цьому запобігти, але подивімося правді в очі: у моєму житті ніколи не буде спокою та гармонії. Я можу куди завгодно тікати, але раніше чи пізніше по мене все одно прийдуть, Габріелю. Незалежно від того, вступлю я в Альянс, чи ні. І ти це знаєш… Я мрію про спокійне життя біля річки, але воно мені не світить, принаймні доки живі Соул і Волленд, а у світі є Ловці. Я завжди озиратимуся через плече, але так чи інакше Ловці мене впіймають… Мушу битися в строю Альянсу й сподіватися, що коли все закінчиться, я житиму так, як мрію. Без переслідувань, за межами клітки. Я хотів би прожити так бодай один-однісінький день. Знаючи, що ніхто за мною не женеться. Ніхто не полює за мною. Насолодитися цим днем. Але спершу на мене чекає бій.

— Він буде лютий, Натане. Цей бій.

— Меркурія колись сказала мені, що я народжений убивати. Напевно, вона не передбачала власної смерті від моїх рук. Але я починаю думати, що вона мала рацію. Саме це мені судилося. Саме тому я тут.

Габріель хитає головою.

— Нікому не судилося вбивати. І тобі теж.

— А ти? Що ти робитимеш?

— Якщо ти підеш у бій, я теж битимуся.

— Якщо ти в це не віриш, Габріелю, то краще не чини так.

— Я не можу без тебе, Натане. Я хотів залишити тебе у цій могилі й піти геть, але не зміг. Я не можу відійти від тебе бодай на десять кроків, бо мені стає боляче. Я ціную, мов скарб, кожнісіньку секунду, коли ми разом. Кожну секунду. Ти навіть уявити собі не можеш… — він дивиться собі під ноги, а потім просто мені в очі. — Я назавжди залишуся твоїм другом. Допомагатиму тобі кожним своїм подихом. Буду з тобою. Я люблю тебе, Натане. Я полюбив тебе того самого дня, коли зустрів, і з кожним днем люблю дедалі більше.

Не тямлю, що мені казати.

— Але це не означає, ніби я вважаю, що ти все робиш правильно. Альянсу ти цікавий тільки тим, скількох людей зумієш убити. І, гадаю, вб’єш ти їх чимало. А щодо дівчини, яку ти, за твоїми ж словами, любиш, і яка не знає про тебе найголовнішого, бо ти боїшся їй сказати правду… Ну, я так собі думаю, що ти недаремно цього боїшся, адже вона тебе не зрозуміє, просто не зможе. І чим більше ти вбиватимеш і чим більше вона пізнаватиме інший твій бік… — він знизує плечима. — Думаю, врешті-решт вона почне тебе жахатися.

Сподіваюся, що Габріель уже закінчив, але він додає:

— А я любитиму тебе завжди. Навіть коли мене поховають у чомусь такому… — киває на могилу. — Я все одно тебе любитиму. Вічно.

Габріель іде у бункер, а я стою під дощем, який змиває бруд з мого одягу.

Феїрборн мій

Ми всі опинилися на кухні в пошуках їжі й тепла. Габріель знову нормально зі мною розмовляє, хоч Анналіза поряд, проте між собою вони не перемовилися ще й словом. Анналіза вперше зустріла Габріеля у Женеві й відразу відчула, що він її недолюблює. Я розповів їй про його почуття до мене, і вона здивувалась, але сказала:

— А я думала, що він зненавидів мене через те, що я Біла відьма. Принаймні тепер я трохи краще розумію ситуацію.

Я не сказав їй, що Габріель не довіряє їй і вважає, що вона мене зрадить.

На кухні є плита, десь така, як була у хатині Селії в Шотландії, і я сиджу біля неї, а мої чоботи підперті до плити й сушаться. Мокрий одяг парує. Кухня доволі дивна. Тут немає ні холодильника, ні морозилки, ні, звісно ж, мікрохвильовки, зате в коморі є щедрий запас харчів. Там стоять різні бляшанки, горщики й баночки. Три кусні шинки, в’язанки цибулі й часнику, лантух з картоплею і круглі сири на поличках. А ще Несбіт знайшов чималі запаси вина.

— Завтра вранці поховаємо Меркурію й Перс. Удосвіта, — сповіщає Ван.

— А потім? Що ти збираєшся робити? — запитує в неї Габріель.

Ван дивиться на мене й каже:

— Через чотири дні має відбутися зустріч з лідерами Білих повстанців у Базелі. Я вирушаю туди. І хотіла б, Натане, щоб ти поїхав зі мною, якщо до нас долучаєшся.

— Я уже казав, що долучаюся, і не змінив свого рішення. А ти обіцяла віддати мені Феїрборн.

— Так, обіцяла. І сподівалася, що ти хочеш якнайшвидше його отримати, — Ван витягає з куртки портсигар і продовжує: — Несбіте, прошу повернути Натану Феїрборн.

Несбіт дістає ножа зі шкіряної сумки, що стоїть біля ніг Ван. Тримає його в руках, розглядає. Я знаю, що він не збирається просто так віддавати його мені, для Несбіта це було б занадто банально. Він дивиться на мене, посміхається, тоді простягає ножа Габріелю.

— Хочеш його мати, Габбі?

Габріель заперечно хитає головою.

— Та чого ти. Бери. Бери ножа і штрикни мене.

Тепер уже Габріель усміхається.

— Спокуслива пропозиція, — простягає руку, тоді раптом вагається і боязко дивиться на мене. — Ти вже його випробовував?

Киваю.

— Двічі. Одного разу на собі, а другого — на Джессіці. Й обидва рази у мене було таке відчуття, ніби цей ніж живе своїм окремим життям. Має власну душу. Він жадав різати й колоти все, що завгодно.

Несбіт і далі, шкірячись, простягає ножа Габріелю.

Кажу:

— Прошу тебе, Габріелю, штрикни його, щоб менше шкірився. Зробиш нам усім послугу.

Габріель бере в руки Феїрборн. Лівою тримає піхви, а правою — руків’я. Пробує витягти ножа. Виглядає дивно, майже комічно: Габріель спочатку легенько його тягне, а тоді щосили смикає. Таке враження, що ніж застряг у піхвах.

— Що, не вилазить? — дивується Несбіт.

Габріель зиркає на мене.

— Ні.

Несбіт бере ножа й також намагається витягти його з піхов.

Ван пояснює:

— Він зроблений для тебе, Натане. Для твоєї родини. Цей ніж упізнає свого власника й слугуватиме лише тобі, твоєму батьку, його батькові й так далі. Це надзвичайно потужна річ. Ці чари: вміння тебе впізнати, можливість існувати сто й більше років — унікальні.

Несбіт кидає мені ножа.

— То він нікому, крім тебе, й не потрібен.

Ловлю Феїрборн, підводжуся, обходжу стіл довкола й легко видобуваю його з піхов, приставляючи вістря до Несбітового підборіддя.

— Він справді хоче тебе проштрикнути, Несбіте, — кажу я. Та це не просто мої слова: ніж дійсно прагне різати, він видається живим у моїх руках. Щось у ньому є — темне, зловісне і смертоносне. Феїрборн прагне крові.

Це надто серйозна зброя, щоб просто познущатися над Несбітом. Я дивлюся на Феїрборн. Держак у нього чорний і лезо теж, що трохи дивно. Якось незвично бачити цей шорсткий метал, що зовсім не має відблиску, але гострий, неначе бритва. Ніж важкий. Я запихаю його назад у потерті піхви з чорної шкіри, і Феїрборн неохоче туди повертається. Знову його видобуваю, і ніж мало не стрибає мені в руку, але я вдруге примушую його повернутися в піхви і починаю нарешті його відчувати. Ще раз висмикую, а тоді знову рішуче ховаю.

Шрами

Це трохи нагадує мої давні фантазії, тільки що в реальності це набагато краще, тепліше і, так би мовити, пітніше, ніж я колись уявляв. Намагаюся не робити зайвих рухів, щоб не розбудити Анналізу. Зараз вона скрутилася біля мене клубочком, хоча вночі наші ноги й руки були переплетені, і це було добре, це є добре. Нічого поганого в цьому немає.

Прокинувшись уночі, ми були розпашілі й пестили одне одного. Вона обмацала всі мої шрами. Розглянула їх. Розпитала про них. Я розповів їй про кожен свій шрам. Їх багато, тож це тривало доволі довго. Проте мені було неважко розповідати про них. А ще я розповів про свої татуювання і про те, що зі мною зробив Волленд. Шрами у мене на зап’ястку огидні, але це просто шрами. А от татуювання нагадують про лиховісність Ради. Не хочу, щоб мені про це нагадували, та не маю змоги позбутися татуювань. Шрами на спині знову ж таки цілком інакші. Вони виглядають найгірше. Мабуть, вони і є найгірші.

Анналіза сказала:

— Той день усе змінив. Я навіть не уявляла, що збирався робити Кірен. Коли він звелів мені бігти додому, я побігла. Думала, що розповім про все батькам, і вони його зупинять, навіть не задля тебе, а задля самого Кірена, щоб він не потрапив у халепу… Та коли я прибігла додому, тато не захотів мене слухати. Він підтримав Кірена. А мама, як завжди, в усьому погодилася з ним. Тато нагадав, що мене попереджали не зустрічатися й не розмовляти з тобою. Батьки сказали, що Кірен мене оберігає й поводиться саме так, як і належить доброму братові. І ще тато сказав, що він також має вчинити, як добрий батько, щоб я збагнула, наскільки ти лихий. Він сказав, що ти нічим не кращий за будь-якого Чорного чаклуна, можливо, навіть гірший, бо ти Маркусів син. Сказав, що тобі не можна довіряти, що я просто наївна дівчинка-відьмоліток, яку ти обрав собі за жертву. Він говорив і говорив, безперестанку. Про те, що тобі не можна довіряти, що ти виростеш і станеш Чорним чаклуном, що твоя суть, безсумнівно, Чорна, що… — вона завагалася, — що твоя мати також була злою, навіть ще гіршою за Маркуса, бо мусила би знати, що станеться, і що саме через неї був замордований її чоловік і народився ти. Вона знищила добру репутацію своєї родини, і понад усе мій тато не хотів би, щоб я закінчила так, як вона, як твоя мати. Зрозуміло, що він мене любив і все робив лише з любові до мене, і замкнув мене на ключ у спальні тільки тому, що любив… Мабуть, я найбільше ненавиджу його саме за дурість…

Я запитав:

— А ти не думаєш, що твій батько справді тебе любить? Тобто… я розумію, що виглядає, ніби ні, але…

— Ні. Це був просто набір слів, і він навіть не намагався мене зрозуміти. Йому йшлося тільки про самого себе. Він сказав, що я сидітиму під замком, аж поки збагну як погано вчинила, обдурюючи родину й зустрічаючись із тобою. Мама прийшла й почала повторювати те ж саме, що казав тато, — на очах в Анналізи виступили сльози. — Коли й вона не змогла мене напоумити, батько прислав до мене на розмову Коннора, сподіваючись, що той приведе мене до тями. Бо тільки з Коннором я завжди знаходила спільну мову. Він уміє бути дуже делікатним, але Кірен з Ніелом тиснуть на нього, і він прагне не відрізнятися від них, щоб догодити татові.

Коннор — найслабший з трьох братів, той, якого я відлупцював ще у школі, хоч він був на два роки старший за мене.

Анналіза вела далі:

— Коннор переконав мене, що слід принаймні вибачитися. Бо інакше, сказав брат, мене ніколи не випустять із хати. Він порадив таке: «Вдай, що ти визнала провину, дочекайся Дарування, а тоді тікай». Я знала, що він має рацію. Батько міг би скільки завгодно тримати мене під замком, тому я вдала, що визнаю провину. Сказала, що вони всі праві, що я вчинила погано, бо ти закрутив мені голову. Пообіцяла надалі бути хорошою. Мусила по черзі вибачитися перед татом, мамою і братами. Мені повідомили, що відтепер я не матиму права виходити будь-куди без супроводу когось із родини, — вона знизала плечима. — Це все тривало кілька років, але врешті-решт мені вдалося втекти. Тоді мене охороняв Коннор, і він дав мені можливість вирватися на волю. Я хотіла, щоб і він також утік, але брат відмовився.

Я сказав:

— То я мав би бути вдячний Коннору.

Але насправді не почувався здатним на таке. Бо й далі їх усіх зневажав.

Анналіза лагідно погладила мене по спині й мовила:

— Кірен розповів, що вони з тобою зробили. Він показав мені твоє фото на своєму мобільнику. Ти був без свідомості, а твоя спина — у кривавих пухирях.

Я вже хотів був перервати її й повідомити, що Кірен здох. Але вирішив, що ще таки не час.

Анналіза сказала:

— Коли я побачила це фото, то відразу зрозуміла, що мушу вирватися на волю. Я знала, що ніколи більше не зможу жити з такими жорстокими людьми. Розуміла, що мушу дочекатися слушної нагоди, але була переконана, що врешті-решт зумію втекти. Я була така нещасна, проте щодня знаходила сили, думаючи про тебе. Я знала, що ти живий. Це мене рятувало.

Я пригорнув її до себе й міцно обійняв.

— Іноді майже втрачала надію. Ніколи й не мріяла, що ми з тобою знову будемо разом, тим паче ось так: вільні.

Я відказав:

— Коли був ув’язнений, мені допомагали вижити різні думки. Думки про добрих людей у моєму житті: Аррана, Дебору, бабусю й тебе. І у мене була одна особлива мрія, пов’язана з майбутнім. У цьому уявному майбутньому я жив у прекрасній мальовничій долині біля річечки, і то було мирне життя. Я рибалив, полював, жив спокійно, — тут я завагався, але все ж таки продовжив. — Я й далі про це мрію. Про те, щоб жити десь спокійно й гарно… з тобою.

— Так приємно це чути, — Анналіза знову мене поцілувала. — Коли ти говориш про річечки й гори, ти змінюєшся. Стаєш інакшим. Мабуть, це і є твоє справжнє єство. Саме так я люблю про тебе думати: ти у цілковитій гармонії з природою, по-справжньому щасливий. І вільний.

Лежачи тепер із нею, обіймаючи її і пригадуючи цю розмову, я знаю: хоч ми видаємося такими різними, насправді це не так. Адже Анналіза також була самотньою бранкою.

Поховання

Ми стоїмо довкола могил. Я, Габріель і Несбіт опустили туди тіла, загорнуті в гобелени. Ван і Анналіза долучилися до нас.

— Може, хочеш сказати прощальне слово, Габріелю? — запитує Ван. — Сподіваюся, тобі є що згадати про Меркурію. Ти ж її найкраще знав.

Габріель виструнчується і говорить щось по-французьки. Мені здається, це якась поезія. Вона мелодійна й не надто довга. Тоді він спльовує на землю й каже вже по-англійськи:

— Меркурія була боягузливою, жорстокою й напівбожевільною, але вона любила свою сестру Мерсі, а ще вона любила Розу. Меркурія була видатною Чорною відьмою. Світ багато втратив з її відходом.

Бере жменьку землі і просто жбурляє її у могилу, замість того, щоб розсіяти.

— Гарно, Габбі, гарно, — каже Несбіт, човгаючи ногами. Він також набирає в жменю землі й підкидує її, ніби намірився грати в кості. — Меркуріє, такі, як ти, народжуються раз на тисячу років. Світ стане нуднішим без тебе, але й набагато безпечнішим, — кидає землю в могилу. Стає над могилкою Перс. — А ти була мала паскудниця. Краще б я відразу тебе застрілив.

Ван також бере жменьку землі.

— Можливо, колись у майбутньому такі відьми, як Меркурія, зможуть жити мирно. А Перс була малим дівчиськом-відьмолітком й робила те, що вважала правильним.

Ван розсіює землю понад обома могилами.

Я набираю в пригорщу землю й висипаю її в Меркуріїну могилу. Вона була дивовижна. Прекрасна у своїй нестямності, але я її вбив, і мені нічого сказати. Проте я пам’ятаю, як вона любила Розу, тож я набираю ще одну жменьку землі й також кидаю її в могилу, для Рози. Тоді набираю ще одну пригорщу і кидаю її в могилу Перс, для неї і для Провідниці. І ще одну — для всіх Чорних магів, убитих одне одним, і для Білих, для всіх померлих і загиблих. Підкидаю цю землю в повітря й дивлюся, як вона падає вниз.

Нічого не кажу. Не можу знайти для цього всього слів, їх просто немає.

Несбіт спантеличено спостерігає за мною. Анналіза стоїть поруч. Стоїть тихенько й непорушно. Ван іде назад у бункер, тоді Анналіза торкає мене за руку й каже, що вона теж вертається туди.

Габріель бере лопати, що лежать біля входу. Жбурляє одну мені, й ми починаємо закидати могили землею.

Складання карти

Поховавши Меркурію й Перс, я повертаюся до Анналізи. Їй загадали продовжувати огляд бункера, і вона хоче скласти його карту Анналіза каже:

— Я тут постійно гублюся. Усі коридори виглядають однаково.

Починаю малювати таку карту: основні коридори й кількість дверей у кожному. Тут є три головні рівні кімнат, і всі вони мають додаткові підрівні, поєднані між собою сходами та схилами. Горішній рівень найменший, середній трохи більший, а нижній — найпросторіший; саме там розташована велика зала і вхідний тунель до бункера. Іншого входу сюди немає, крім того, яким ми зайшли.

Кухня й комори з харчами — на верхньому рівні. Спальні, вітальня, бібліотека й музичний салон займають нижній рівень, а найзагадковіші кімнати розташовані посередині. Це такі собі склади. Там зберігаються речі, набуті Меркурією впродовж років. Припускаю, що там також є зброя — не пістолети, а магічні об’єкти, на кшталт Феїрборна.

В одній із кімнат повно одягу і взуття, що зберігається в комодах та шафах. Анналіза витягає звідти сукню з блідо-рожевого шовку.

— Яка краса, — каже. — Гадаєш, вона це все вбирала хоч колись? Речі як нові.

— Не знаю. Наскільки мені відомо, Меркурія вбирала тільки сірі сукні. Виглядає, що все жіноче вбрання тут одного розміру. Таке, що пасувало б Меркурії. Але й також її улюбленій сестрі-близнючці Мерсі.

У наступній кімнаті зберігається чоловічий одяг, але його значно менше. Три костюми, кілька сорочок, три капелюхи, дві пари черевиків і дві пари чобіт. Прикладаю до себе один із костюмів. Він мені пасує. Мабуть, це був одяг чоловіка Мерсі, мого прадіда.

Анналіза каже:

— Думаєш, я могла б щось узяти собі? Так, на зміну. І, можливо, щось, у чому можна спати? І ще якісь черевички?

— Нікому вони більше й не потрібні.

Чекаю в коридорі, доки Анналіза приміряє одяг. Невдовзі вона виходить, нервово усміхаючись, трохи схожа на Ван у чоловічому світло-сірому костюмі.

— Так приємно вбратися в чисті речі. Вони дуже добре збереглися. Хочеш, може, теж приміряти якийсь костюм?

Знаю, що вона жартує, і все одно не маю ані найменшого бажання носити одяг мого прадіда.

— Що сталося? — запитує вона.

Хитаю головою й усвідомлюю раптом, що погано себе почуваю, але не звертаю на це уваги й кажу:

— Я радий, що ти така щаслива. Так, ніби ти знайшла своє призначення.

— У примірянні одягу?

— Ні, ти ж знаєш, що я маю на увазі. Здається, тебе надихнув Альянс.

— Так, це правда, але й ти теж. Ти показав мені, чого можна досягти, якщо боротися за це. Чи не вперше за багато років я бачу, що є надія. Надія для мене, для тебе і для всіх магів.

Анналіза підходить і стає навшпиньки, щоб мене поцілувати, але мені паморочиться в голові, я втрачаю рівновагу й мушу притулитися до стіни, дихаючи якомога глибше. У цьому бункері наче в темниці. Стіни немовби падають на мене. Я так відчував себе ночами у приміщенні. Тому кажу:

— Мушу вийти надвір.

Дорогою ми зустрічаємо у великій залі Несбіта.

Він повідомляє:

— Ван думає, шо тепер, коли Меркурія померла, її чари, завдяки яким можна було нормально перебувати всередині, втрачають силу. Треба знову вживати нічний димок.

Він уже налив трохи зілля в миску й тепер підпалює його. Ми вдвох нахиляємося і вдихаємо дим.

Не чинячи опору

Нічний димок освітлює спальню ясно-зеленим сяйвом. Я проводжу рукою крізь прохолодне зелене полум’я і спостерігаю, як воно рухається над поверхнею молочно-білої рідини. Анналіза горнеться до мене, засовує руки під мою футболку й каже:

— Ходімо вже до ліжка.

Повертаюся й цілую її, але забираю її руки й трохи відхиляюся.

— Я про це думав.

— Я теж, — вона знову засовує руки мені під футболку.

— Маю на увазі… — не можу висловити свої думки. Ми спимо разом, але я не годен про це говорити.

— Що ти маєш на увазі? Хочеш сказати, що нам треба вживати засоби безпеки?

— Я не хочу…

Вона цілує мене.

— І я, звісно, теж не хочу… Але… але я відчуваю, що життя подарувало мені нову прекрасну нагоду, і я така щаслива, що віднайшла тебе, і не бажаю бути розважливою; я хочу просто бути з тобою. Не хочу спати самотньо, — Анналіза цілує мене в губи. — Я хочу, щоб ти залишався зі мною.

— І я хочу бути з тобою, але…

— Ми будемо обережні.

Здається, я знаю, що вона має на увазі.

— Чи може, ти чинитимеш мені опір? — вона з посмішкою тулиться до мене всім тілом.

— Не знаю, як, якщо ти таке вироблятимеш…

— Я вберу нічну сорочку.

— Навряд чи це допоможе.

Вона цілує мене.

— Чи тобі колись спадало на гадку, що ти для мене страшенно звабливий?

Ні, не спадало.

— Ну?

— Е-е. Ні.

— Ну, тепер знатимеш, — але вона складає на грудях руки й відступає на крок. — Проте я зроблю все можливе, щоб опиратися тобі.

— Гаразд. Я теж.

— То… що робитимемо? Пограємо в карти?

Я сміюся.

— У мене навіть колоди нема.

— Пограємо в щось іще? Повгадуємо слова?

— Та я не дуже люблю ігри.

— Я теж. І щойно зрозуміла, що й опиратися мені не дуже-то хочеться.

Ми лежимо, притулившись, у ліжку, з’ясовуючи мої добрі й погані риси. Я набираю очки, називаючи їй те, що вважаю добрим, а вона — називаючи те, що вважає поганим.

— Вдумливий.

— Ха! Нетовариський.

— Коли мені треба, я буваю цілком товариський, — цілую її. — Бачиш, ось так. Це означає, що… — я хочу сказати «ти мені подобаєшся», але йдеться про щось значно глибше, та я не можу це висловити і взагалі замовкаю.

— То що ж це означає, пане Товариський?

— Це означає…

Вона цілує мене у відповідь і каже:

— Це означає, здається, що я виграла очко.

— Ну, тоді твоя черга.

— Одинак.

— А що поганого в тому, щоб бути незалежним?

— Мовчун.

— Мабуть, ти мала на увазі «вдумливий», а я вже це називав.

— Неохайний.

— Я так і знав, що ти це згадаєш. Міцний.

— Грубий.

— Хіба? — я ж намагаюся бути з нею ніжним.

— Маю на увазі шкіру на твоїх руках.

— Міцна, я ж казав.

— Твоя черга.

Я кажу:

— А як тобі… сексуальний?

Вона регоче.

Звичайно ж, я зовсім не сексуальний. Я й не думав так про себе і сказав це просто жартома, але не сподівався, що вона реготатиме з мене.

Анналіза каже:

— Мені подобається, коли ти червонієш і виглядаєш розгубленим.

— І зовсім я не червонію.

— І можеш ще додати до списку «брехло».

— То я для тебе не сексуальний?

— Я справді не думаю, що це відповідне слово. Бо коли його промовляю, то уявляю фейнів, які стовбичать купу часу перед дзеркалом, укладаючи волосся. А це точно не про тебе. Але в тобі є щось таке, від чого мені хочеться тебе цілувати, пригортати й залишатися з тобою.

— Солоденьке. Пригадую, колись ти назвала мене солоденьким.

— А я такого не пригадую. Ти зовсім не солоденький.

— Ого!

— Але ти ніжний і тебе приємно обіймати, — вона пригортається до мене.

— Я думав, ти мала називати мої погані якості.

— Давай тепер про мої, — пропонує Анналіза.

— Гаразд. Ти називай хороші якості, а я — погані.

Вона каже:

— Добре, ну, очевидно, що… я дуже розумна.

— І трохи зарозуміла.

— Точна й акуратна.

— Але не здатна виконувати найпростіші правила й називати щоразу тільки одну якість.

— Акуратність і точність — це те ж саме.

Раптом мені спадає щось на думку і я запитую в неї:

— А ти вже знайшла свій Дар?

Від її Дарування минув майже рік.

— Нічого собі! Це зміна теми! Чи просто слабкість?

— Ні, я лише подумав, яка ти розумна, точна й акуратна. А значить, тобі мало б пасувати виготовлення зілля й настоянок.

— А, розумію. Ну, я також завжди думала про зілля, але це мені зовсім не вдається. Явно має бути щось інше.

— Тоді ти маєш володіти якоюсь прихованою силою, яку ми ще не виявили, — цілую її в носик. А потім у щічку, вушко й шийку, вилазячи на неї.

— Гей, Натане, я думала, що ми не…

— Я зрозумів, який у тебе Дар, — кажу і починаю обціловувати їй плечі.

— Який?

— Бути спокусою…

Дрезден, Вольфганг і Маркус

Наступного дня Ван хоче, щоб Анналіза просиділа якийсь час у бібліотеці разом із нею та Габріелем. Ми з Несбітом маємо й далі шукати в бункері будь-чого, що може придатися Альянсу. Ми прямуємо до Меркуріїного коридору, як ми його тепер називаємо.

Тут є дві кімнати зі «скарбами»: коштовності, меблі й декілька картин, що мають, на нашу думку, матеріальну або ж магічну цінність.

— Але ж ми не можемо дізнатися, на шо вони здатні, і я не бачу, яка з них, бісових, стане нам у пригоді, — заявляє Несбіт і виходить геть із кімнати.

Наступна — «кривава кімната». Там на поличках стоять пляшечки з кров’ю, викраденою зі складів Ради, яку Меркурія продавала в обмін на зілля або вживала під час церемоній Дарування для сиріт, які хотіли й мали змогу пройти такі церемонії. Десь тут мала б також бути кров моєї матері: Меркурія використала б її, якби саме вона здійснювала Дарування. Кожен флакончик має скляний корок, запечатаний воском. Цю воскову печатку протинає стрічка з ярличком, на якому написане ім’я донора. Усього біля трьох стін кімнати є одинадцять поличок, і на кожній з них стоїть по тридцять, а то й більше маленьких флакончиків. Щоправда, деяких пляшечок бракує — на поличках є й порожні місця. Мабуть, ті пляшечки вже використали або розпродали. Ця кров дуже придалася б таким, скажімо, Напівкровним, як Еллен, що допомогла мені в Лондоні, коли я втік від Ради. У Еллен батько — фейн, мати померла, а Рада дозволила б їй пройти церемонію Дарування тільки в тому випадку, якби вона погодилася на співпрацю з ними. Кров її матері, мабуть, також є десь тут: а отже, саме ми могли б забезпечити їй можливість пройти Дарування.

— Ці штучки значно цінніші за всі ті коштовності й картини. Завдяки ним можна буде залучити до Альянсу набагато більше Напівкровних, ніж якимись іншими способами, — Несбіт шкіриться до мене. — Влада народу, га?

Ми вирушаємо до останньої в цьому коридорі кімнати, в якій нема де повернутися: стільки там різноманітних банок, клунків і мішків.

Несбіт каже:

— Таке враження, шо тут зібрані натуральні продукти для якихось каліфорнійських салатів, — передає мені одну з банок і додає: — Хоч тут не все тільки для вегетаріанців.

Важко щось побачити крізь матове скло, та й світло тут приглушене, але я все ж таки можу розрізнити два очних яблука, що плавають у якійсь прозорій рідині.

— Яка з них може бути користь? — дивуюся.

— Для Меркурії вже ніякої. І для Альянсу теж, як і з більшості всього цього непотребу, — Несбіт ставить банку назад на полицю.

Ми рушаємо в бібліотеку до решти наших товаришів. Я здивовано помічаю, що там сидять за столом і ведуть бесіду Габріель та Анналіза. Перш ніж я встигаю приєднатися до них, Ван бере мене за руку й каже:

— Здається, що без тебе вони краще знаходять спільну мову. Нехай собі поговорять, — веде мене вглиб кімнати. — До того ж я хочу тобі дещо показати.

Це височезна книжкова шафа, заповнена неприродно великими книжками у шкіряних палітурках, кожна з яких мало не цілий метр заввишки, а деякі з них завширшки як моя рука. Ця дерев’яна шафа має невеличку мідну замкову щілинку. Ван витягає з кишені одну з Меркуріїних шпильок для волосся й запихає її кінчик у цю замкову щілинку. Дверцята шафи відчиняються, й за ними, як виявилося, є ще одна шафа. Вона також заповнена книжками у шкіряних палітурках, але ці — маленькі й пошарпані, немов старі шкільні підручники.

Ван витягає одну з них навмання.

— Це Меркуріїні щоденники. Повсякденна фіксація того, чим вона займалася й кого зустрічала. Я вчора почала їх переглядати, сподіваючись знайти подробиці того, де й коли вона прорізала свої розколини. Думаю, що саме так Меркурія й подорожувала, бо це був значно швидший і легший спосіб, аніж їхати автом.

— І знайшла щось?

— Знайшла, але не про розколини. Меркурія все тут описує, включно з людьми, яких зустріла. Вона їх оцінює, вираховує, з кого яка користь, як ними можна маніпулювати й контролювати, хто загрозливий, а кому можна довіряти, хоч цих останніх тут зовсім небагато.

— А про мене там згадано? — запитую.

— Впевнена, що так, але до цього я ще не дійшла. Проте є деякі інші речі, що можуть тебе зацікавити, — Ван бере книжечку, яка лежить окремо від інших, і я бачу, що там позначена одна сторінка. Вона каже: — Це знайшов Габріель. Я зараз тобі прочитаю.

«Три дні у Празі. Бачила Дрезден. Вона хотіла, щоб я забрала в неї дитину, шестирічну дівчинку. Мала бестія, худюща, набурмосена й занадто розумна, як на її вік. Дрезден аж зі шкури пнулася, щоб виставити її у вигідному світлі, немовби це могло справити на мене якесь враження. Дівчисько кмітливе, мушу визнати, але я їй анітрохи не довіряла б. Дрезден називає дівчинку Діамант, немовби це якась коштовна зірка, хоч її ще треба добряче відшліфувати, й не тільки. Не варто витрачати на неї сили. Я не взялася б навчати її за всі діаманти світу. Радше б з’їла власну печінку.

Дрезден має дивовижно просту душу. Мені аж трохи шкода її. Вона не вирізняється особливою красою: худенька, маленька, має каштанове волосся й карі очі; вона нічим не запам’ятовується, але коли усміхається… ах… її Дар простенький, як і її усмішка, але вся кімната стає іншою, змінюється атмосфера. Вона заворожує. Коли забажає, Дрезден може підняти мені настрій, викликати в мене посмішку. А її сміх розтоплює своїми чарами навіть моє серце. Її Дар — це радість, як це не смішно, звичайно, адже вона приносить дуже мало справжнього щастя.

Дрезден скористалася своїм Даром, роблячи собі кар’єру в Чорних колах, і, що найцікавіше, вона мала вплив на Маркуса. Зустріла його, коли в нього був особливо кепський період у житті, і за звичкою вирішила подарувати йому трохи втіхи. Та хоч на початку він і потрапив у полон її чарів, їхній вплив поступово зменшився, і врешті-решт він побачив її такою, якою вона й була: простенькою дівчиною з привабливою усмішкою.

Я запитала в Дрезден, де вона зустріла Маркуса. „Десь біля Праги“, — невпевнено відповіла та, і мені здалося, що з таким самим успіхом вона могла б сказати „біля Нью-Йорка“ або „біля Токіо“. А коли вони зустрілися? Тут уже було трохи конкретики: „минулого літа“.»

Ван припиняє читати й вертається на попередню сторінку.

— Це було написано тринадцять років тому. Отже, Дрезден зустріла Маркуса, коли тобі було чотири роки, — потім читає далі:

«Дрезден ображена на Маркуса. Робить вигляд, ніби це вона з ним порвала, але ж усі знають, що вона його насправді зовсім не цікавить… як і будь-яка інша жінка, якщо вже на те пішло. Бодай один день у компанії Дрезден зараз вганяє в депресію, і я не можу дочекатися від'їзду, з'ясувавши, що нічого більше від неї не отримаю.

Одного вечора до нас долучилася Провідниця. Вона чудова співрозмовниця, не те, що та примітивна Дрезден. Провідниця переїжджає до Женеви. Розповіла про відлюдну долину, що мала б мені сподобатися. Я помандрую з нею туди, щоб пересвідчитися. Виглядає так, що це чудове місце, щоб приймати відвідувачів.

Провідниця, здається, захопилася тим дівчиськом. Я не маю жодного бажання щось їй доводити. Мабуть, на Провідницю трохи подіяли чари Дрезден… хоч і не думаю, що вони довго діятимуть».

Ось і все, що прочитала Ван, та я не відчуваю бажання розмовляти про це.

Йду в куток кімнати, сідаю на підлогу і притуляюся спиною до стіни. Думаю про батька. Я справді вірю, що він любив мою матір і що вона любила його. Але вона була одружена з іншим чоловіком, Білим чаклуном, таким самим, як і вона, тому, можливо, намагалася якось зберегти родину. Бабуся розповіла мені, що мати погодилася раз на рік зустрічатися з Маркусом, коли це було цілком безпечно. Але не існує таких речей, як цілковита безпека, тож їхня остання зустріч закінчилася трагічно: смертю її чоловіка й моїм зачаттям. І саме через мене моя мати була змушена покінчити з життям. Ну, а що ж отримав Маркус? Жодних щорічних зустрічей і сина, якому напророчили вбити власного батька.

Тому нічого дивного, що він шукав якусь розраду, якусь нову любов. Я не можу його звинувачувати. Я б радше волів, щоб він її знайшов. Але, вочевидь, цього не сталося, бо Дрезден не була перспективною кандидаткою. Стосунки з нею не віщували нічого доброго.

Мабуть, йому дуже самотньо. Зовсім самотньо.

Дивлюся на Габріеля й Анналізу в протилежному кінці кімнати і знаю, що вони люблять мене, а я люблю їх, і, можливо, разом із Альянсом ми матимемо нагоду змінити світ і покращити ситуацію не тільки для мене, але й для тих, хто дбає про мене.

Габріель підходить і сідає поряд.

Я кажу:

— Ти розмовляєш з Анналізою.

— Пізнай свого ворога, — відповідає він, але з усмішкою.

Не певний, чи він каже це жартома, тому заперечую:

— Вона тобі не ворог.

— Не журися. Я був чемний. Ми обоє були дуже чемні, — він показує мені ще один Меркуріїн щоденник і каже: — Це знайшла Анналіза. Вона гадає, що я мав би тобі це прочитати.

«У Берліні, тому, що був Східним. Дощ. Волога квартира. Зустріла Вольфганга. Не бачила його вже двадцять років. Він майже не змінився зовні, хіба що додалося кілька зморщок. Але він став інакший: стомлений, постарілий, звісно, і, як це не дивно, набагато мудріший. Вольфганг не зрадів зустрічі зі мною й відразу повідомив, що вирушає в Південну Америку.

Минулого місяця він декілька днів був із Маркусом. Вони ніколи особливо не товаришували, та й, зрештою, у Маркуса взагалі немає друзів, але якимось чином Вольфганг був єдиною особою, з якою Маркус міг миритися, єдиною особою, яка його не дратувала. Навпаки, саме Маркус роздратував Вольфганга і скривдив його — як, зрештою, робив із усіма іншими людьми, — вбивши того, кого Вольфганг любив. Вольфгангів товариш Торо, як виглядає, страшенно розлютив Маркуса, і Маркус його вбив. Торо поставився ревниво до їхньої дружби, Маркус спочатку глузував, а тоді розгнівався і став скаженіти. Торо поводив себе як дурень, і Вольфганг сам це визнав, але сказав: „Маркус знав. Він міг би вибачити йому це, не забирати в нього життя, але вже відчув свою владу й не мав жодного терпцю. Жодного. Бодай навіть на якусь секунду, перш ніж ним оволоділа та звіряча сила. Він міг би її контролювати, але не захотів. І замордував Торо. Роздер його на шматки. Я так їх і знайшов: Маркус, увесь закривавлений, і закривавлений Торо“.

А тоді Вольфганг додав: „Маркус міг убити й мене. Я бачив, що він про це думав. Він умився і струсив із себе шматки м'яса Торо, просто з плечей, а один кусень прилип йому до руки. Маркус помився в озері, вдягнувся й підійшов до мене, і я певний, що він думав, чи не вбити й мене… Не для того, щоб зжерти, зовсім ні… лише замордувати, безжалісно, пропалити якоюсь блискавкою абощо. Але він цього не зробив. Думаю, це також пов'язане з його відчуттям влади над іншими. Він може забрати життя, а може подарувати його. Може чинити так, як заманеться“.

Маркус сказав йому: „Знаю, що ти мені не повіриш, але якась частина мене шкодує за Торо: та частина, яка тебе любить. Знаю, що ти ненавидиш мене за це вбивство. Мабуть, тобі краще піти геть. І не повертатися“.

Вольфганг так і вчинив: „Я залишив його. Це було місяць тому“.

Він був спокійний. Його щокою потекла сльоза, і я думала, що він тужить за Торо, але справжньою причиною було те, що він збирався мені сказати. Те, що він збирався зрадити Маркуса.

Вольфганг повідомив мені, де мешкає Маркус. Сказав таке: „Він може змінити житло, але тепер ти знатимеш, які місця він собі обирає. Завжди такі самі місця. Там, де він себе комфортно почуває. Там, де він почуває себе в безпеці“.

І, мушу зізнатися, це мене здивувало. Маркус не має постійної оселі. Здебільшого він живе як звір. У лігві. Лігві, зробленому з патиків. Частково під землею. На невеличких галявинах біля озера. Він може довго жити як звір. Полювати й харчуватися як звір. Вольфганг сказав таке: „Інколи мені здається, що він узагалі перестає бути людиною“.

Вольфганг запитав його про ту сумнозвісну візію, що нібито його вб’є власний син. І Маркус відповів: „Так, Вольфе, я в це вірю. Я все своє життя уникав Натана. Найліпше відтягнути це на якомога довший строк, чи не так? Те, чого не минути. Або, можливо, покласти цьому край?"

На Вольфгангову думку, Маркус такий самотній і зажурений, що частина його, людська частина, воліла б уже покласти всьому край, але, як би не іронічно це звучало, та інша його частина, його внутрішній звір прагне жити. Маркує якось сказав: „Я, мов той орел, що нічого не відає. Нічого не відчуває, крім щастя від польоту і життя. Уяви собі… цю радість… вічну…“

Вольфганг розповів, що Маркус тільки зрідка бачиться з іншими, хіба для того, щоб бути в курсі справ у різних чаклунських громадах й почути якісь новини про сина. Це єдине, що його тепер по-справжньому цікавить у людському світі, — Натан. Решту він давно вже, мабуть, залишив би десь позаду. Маркує миється, чепуриться й шикарно вбирається у тих рідкісних випадках, коли зустрічається з іншими. Він ще й досі не позбувся свого марнославства: полюбляє оглядати себе в дзеркалі, і тоді в ньому оживає його людське єство. Але коли він у лісі, то стає цілком дикий.

Вольфганг сказав: „Цікаве це слово — дикий. Ми уявляємо дикість як щось неприборкане й абсолютно не контрольоване, але ж у природі, звісно, все зовсім не так; природа контрольована, впорядкована й неймовірно дисциплінована в усіх своїх проявах. Звірі у зграях мають своїх вожаків і учнів; хоч суперечки між ними й трапляються, але все одно там панує організованість. І полюють звірі конкретними способами, у конкретні часи і за конкретною здобиччю — усе дуже передбачуване. Маркус саме такий: довідайся спосіб його існування і знайдеш його. А якщо піймаєш його сина, рано чи пізно він сам до тебе прийде“.»

Габріель перекидає кілька сторінок назад.

— Це було написано лише рік тому. Меркурія, мабуть, подумала, що виграла в лотерею, коли ти до неї з’явився.

Розколина

День поволі минає, а я й далі сиджу на підлозі бібліотеки, дивлюсь, як усі інші перечитують щоденники. Ван знаходить згадку про те, що Провідниця відвідала Меркурію в бункері, а потім вирушила до Базеля.

— Базель — це історичне місце зустрічі, — зауважує Ван. — Таке враження, що одна з розколин має вести саме туди.

— Я оце думав про Провідницю, — кажу. — Якщо я отримав доступ до спогадів Провідниці про Меркурію, у мене мав би бути і спогад про перехід через розколину. Але я нічого такого не можу знайти. Навіть ті образи, коли вона будувала загату, поступово розмиваються в моїй пам’яті.

Ван дивиться на мене.

— Спогади зникатимуть, якщо не мати до них постійного доступу. На жаль, ми не подумали, наскільки важливими будуть розколини. Раніше ти сконцентрував увагу на зовнішніх речах і на назві місцевості.

Раптом лунає Несбітів вигук:

— Опа!

Він переглядає сувої з мапами на протилежному боці бібліотеки. Тоді прямує з однією з них до центрального столу, шкірячись від вуха до вуха.

— Ну, звісно ж, — каже Ван, поглянувши на мапу. — Меркурія позначила розколини на карті!

Підводжуся, щоб і собі подивитися. Принаймні карти я читати вмію.

Виглядає, що це схема бункера, подібна до тієї, яку я склав раніше. Несбіт показує на маленьку й тонку синю лінію в одній із кімнат.

— Кожна така синя лінія — це розколина, і всі вони пронумеровані. Їх одинадцять. Ось ця, судячи з позначки, веде в Німеччину, — показує на інші лінії. — Ця — в Іспанію. Нью-Йорк. Алжир. А ось тут зазначено «Швейцарія: закрито».

Ван запалює сигарету й каже:

— Отже. Нам потрібна пара добровольців, щоб перевірити одну з розколин.

Ми з Габріелем перезираємось, шкірячи зуби.

Ван хоче, щоб ми випробували перехід у Німеччину, бо він, імовірно, веде майже до Базеля, де має відбутися наступна зустріч Альянсу. Ця розколина міститься в одній із кімнат наприкінці коридору, що веде з великої зали. Ми всі прямуємо туди. Це маленька кімната, в якій немає нічого, крім м’якого килимка.

— А де ж сама розколина? — дивується Анналіза.

Габріель виходить на середину килима й каже:

— Є лише один спосіб її знайти. Думаю, Меркурія приземлялася на цей килимок, повертаючись назад, отже… — він ступає на крок ближче до задньої стіни і проводить рукою в повітрі, намацуючи розколину… Кожного разу проводить рукою на один-два сантиметри далі від попереднього місця, пересуваючись боком. Нічого не знаходить. Повторює процедуру, поволі обмацуючи повітря трохи нижче. Робить наступну спробу, тоді ще одну, аж раптом відсмикує руку зі словами:

— Це тут.

Ван сплескує руками.

— Чудово!

Анналіза каже:

— Я думала про відвідувачів Меркурії. Вона, звісно, не хотіла б, аби вони проникали сюди і блукали скрізь по її оселі без її відома. Чи не наклала вона тут чари непроникнення, як на даху свого швейцарського котеджу? Чи зможете ви без її допомоги подолати цю перепону, коли повернетесь назад?

— Меркурія ніколи не пускала сюди тих, кому не довіряла, — каже Ван. — Судячи з її щоденників, сюди змогли потрапити тільки Роза і Провідниця. Вона вірила в те, що ці розколини ніхто не знайде. Не думаю, що на них накладене якесь закляття.

— Ну, то випробуємо їх, — завзято вигукує Несбіт.

— Так, — погоджується Ван і дивиться на нас із Габріелем. — Вам треба лише пройти крізь цю розколину. З’ясуйте, де саме в Німеччині ви вийдете назовні: найближчі дороги, села, транспорт. Перевірте, звичайно, чи немає там Ловців. І відзвітуйте нам.

Ось що нам сказали.

Габріель бере мене за руку, переплітаючи свої пальці з моїми, вдягає чорні окуляри й каже усім:

— Чекайте на нас.

Тоді занурює ліву руку в розколину, і нас затягує всередину.

Я поволі видихаю повітря, коли мною починає крутити в пітьмі: підказка від Несбіта. Підозрюю, що він насправді хотів мені накапостити, і потім мені стане гірше. Попереду з’являється невиразне світло, воно трохи яскравішає, коли ми приземляємося на трав’янисту землю. На мій подив, голова майже не йде обертом і не нудить, як це бувало під час колишніх мандрівок крізь розколини.

Ми в лісі біля якоїсь зруйнованої кам’яної будівлі. Тут тихо і спокійно. Дерева хизуються пишним і зеленим літнім убранням. Ще досить спекотно. Лунає спів птахів, а вдалині я чую рух машин.

Кажу Габріелю:

— Авта. Ось там, — і киваю головою ліворуч од себе.

Він намагається знайти розколину.

— Є, — каже з усмішкою.

— Це було легко, — відказую я. — І що тепер?

— Ходімо в бік дороги й побачимо, чи зрозуміємо, куди ми потрапили.

Цього ж вечора ми всі збираємося довкола столу. Усе просувається добре. Ми випробували дві розколини. Та, що була в маленькій порожній кімнаті, вивела нас у визначене місце в Німеччині, від якого до Базеля, якщо вірити дорожнім знакам, 150 кілометрів. Розколина в Меркуріїній спальні веде до якоїсь місцевості в горах Іспанії. Ми випробували й цю розколину і прогулялися до найближчого села, а потім знайшли його на атласі, коли повернулися. Від нього кілька годин пішки до хати Провідниці.

Ван зустрічається з Білими повстанцями завтра і хоче, щоб я прийшов туди разом із Несбітом, але я волів би, щоб зі мною був Габріель, до того ж я не можу залишити Анналізу.

— Ми всі в Альянсі. Підемо туди разом, — кажу я.