Напівдикий

Ван Дал

Ми крокуємо швидко. Несбіту, мабуть, перевалило десь за тридцять. Він у добрій формі й непоганий боєць, але я мушу заради нього сповільнювати крок і зупинятися, коли він хоче перепочити. Я міг би пробігти цілий день, цілу ніч і ще один день, хоч майже не спав. Навіть можу дрімати під час бігу.

Несбіт не каже, куди ми прямуємо, та коли вже гори й ліс залишаються позаду, ми йдемо стежиною поміж полів у напрямку села в долині. Бачу залізницю й запитую, чи ми поїдемо поїздом. Він перепитує:

— Громадським транспортом? Ми? Ні, друзяко, нам треба знайти якусь машину.

— Якусь машину чи твою машину?

Він не відповідає, та мало не підстрибує від захвату, помітивши іскристо-сірий седан. Пояснює мені:

— Люблю я новенькі «Ауді». А ці ключі… — він гойдає переді мною брелком із ключами, шкірячи зуби й відходячи назад, — …ці електросенсорні ключі набагато простіші від тих старих.

Він наближається до дверцят водія й тисне на брелок. Двері відчиняються. Ми сідаємо в авто, Несбіт потирає руки.

— Шкіряні сидіння, кондиціонер, круїз-контроль. Розкішно.

— Але ж воно не твоє.

Несбіт регоче.

— Власність — це вже крадіжка. Хіба не так кажуть фейни?

— Не чув такого.

Беру в руки брелок. В автах я не дуже розбираюся, та все ж бачу, що це ключі до «БМВ», а не до «Ауді».

— Ван зачарувала брелок, і він тепер відкриває будь-яку найближчу тачку. — Несбіт виїжджає зі стоянки, тоді починає гнати на шаленій швидкості, аж вищать колеса. Я міцно припинаю себе ременем безпеки. — Ми будемо біля будинку за пару годин. Розкішне місце.

Ван Далин будинок?

— Не зовсім. Там багато порожніх будинків, і було б гріх не скористатися ними. Ми максимально ефективно утилізуємо недовикористані ресурси, як от ці тачки, що стоять скрізь без діла.

— Думаю, ти ніколи не просиш дозволу на утилізацію.

Несбіт шкіриться.

— Ти вгадав, друзяко. Хоч, якби про це попросила Ван, люди радо б погодилися. У неї є для цього зілля. Та в неї майже на всі випадки життя є зілля.

Несбіт мав рацію. Це розкішний будинок — модерний, просторий, наче притулок хрещеного батька якоїсь наркомафії. Довкола нього — триметровий мур з масивною металевою брамою, яка могла б, напевно, витримати ракетну атаку і якою, мабуть, керує за допомогою електронних засобів та особа, що стежить за всім через камери, встановлені на стовпах біля воріт. Ван, вочевидь, зуміла якось обійти цю систему безпеки. Не розумію, як зілля може розладнати електроніку, але здогадуюся, що відьма скористалася тими ж засобами, що й для відкривання автомобілів.

Ми вийшли з «Ауді» й решту відстані до будинку долали пішки.

— Машину знайдуть. Там трохи бракує бензину, а решта все, як було.

— А що, тебе це дійсно турбує? — дивуюсь я.

— Бачиш, деякі з цих авт обладнані системами стеження. Моя порада: вживай їх і лишай.

Ми зупинилися біля брами під камерами й чекаємо. Несбіт натискає на зумер і говорить у мікрофон:

— Гей! Це я. А то Натан. Знаєш, я думав, що він помер? Ну, а виявляється… — Несбіт знизує плечима, — … що ні.

Я люто на нього зиркаю.

— У принципі, він добрий хлопець, — Несбіт підводить очі до камери й повільно додає гучним театральним шепотом: — У нього листи.

Не чути жодної відповіді, навіть гудіння електронної системи брами.

Сонце пече немилосердно, і асфальт під нашими ногами нагадує розпечену піч. Металеві ворота, здається, аж вібрують від жару, але раптом вони починають рухатися, безшумно відсуваючись убік, і ми прямуємо довгим прямим проїздом. Озираюся і бачу, що брама вже зачиняється. Земля попід муром і брамою захищена товстим рулоном колючого дроту. Цей будинок не лише фортеця, але й тюрма. Попереду стоїть, напівприхована поміж високих сосен, приземиста будівля зі скла й каменю.

З будинку виходить якийсь чоловік і дивиться, як ми наближаємося. На ньому — бездоганно пошитий світло-синій костюм. Настільки світлий, що здається майже білим. Чоловік має широкі штани й також світло-синю камізельку. Підходимо ближче, і я зауважую, що в нього біла сорочка й світло-рожева краватка з відповідно підібраною рожевою хустинкою в кишені піджака. Коли ми опиняємося майже поряд, чоловік повертається до нас спиною й заходить усередину. Він високий на зріст, вищий за мене, і стрункий. Його волосся нагадує мені про Соула О’Браєна: воно абсолютно біле, гладенько прилизане, акуратно підтяте на потилиці. Тільки тепер усвідомлюю, що думав собі, що тут є тільки Ван і Габріель, а виявляється, тут присутня принаймні ще одна особа.

— Хто він? Хто ще тут є? — допитуюся в Несбіта.

Він дивиться на мене, тоді починає витанцьовувати переді мною, розмахуючи руками й наспівуючи слова популярної пісеньки:

— Нікого тут немає, крім курчаток…

Дорогою до будинку він так і не перестає кудкудакати, ляскати руками, співати й реготати.

Заходимо в будинок і потрапляємо у просторий прохолодний вестибюль, а потім у вітальню з величезними, на всю стіну, вікнами, з яких відкривається вид на довгу й простору галявину, що веде вниз до женевського озера. Вітальня велетенська, там запросто можна організовувати вечірку або й бал, хоч вона вся заставлена диванами й низенькими столиками, розташованими трьома окремими групами.

Той чоловік стоїть до мене спиною. Бере зі столика срібну запальничку й повертається впівоберта, щоб запалити сигарету, і тоді я можу розгледіти його профіль. Він має чистеньку, бліду й неймовірно здорову на вигляд шкіру, а коли затягується й набирає в легені дим, я усвідомлюю, що це не чоловік. Це — Ван.

Вона повертається, щоб поглянути на нас обидвох, і я просто засліплений її вродою. Ця відьма виглядає, наче хлопчик, а водночас і як дівчинка, і їй, мабуть, років двадцять.

— Отже? — це вона каже Несбітові. Голос не пасує до її зовнішності, але відповідає її пристрасті до куріння, — звучить так, ніби вона палить по шістдесят цигарок на день.

— Отже. Привіт, Ван. Гарно тебе бачити, приємно повертатися. А це Натан.

Ван робить глибоку затяжку, а тоді поволі випускає тоненьку цівку диму. Підходить до мене ближче й каже:

— Рада бачити. Справді рада.

Має світло-сині очі, такі ж світлі, як і її костюм. Досі я бачив очі лише двох Чорних магів: Меркурії і власного батька. Вони були інакші й абсолютно не подібні на очі Білих магів, які, за моїми спостереженнями, мали сріблисті проблиски, що мерехтіли і вигиналися. Але в очах у Ван були немовби коштовні сапфіри, що обертаються, то збільшуються, то зменшуються, а коли торкаються одне одного, — спалахують іскрами, з яких немовби народжуються нові сапфіри. Я ще в житті не бачив прекрасніших очей.

— У тебе Габріелеві листи? — запитує в мене Ван. Я помічаю, що з її рота струмує не сірий, а неймовірно рожевий дим, кольору її краватки. Цей дим видається майже живим, коли поволі клубочиться вгору понад її щоками, а тоді змішується з повітрям і розчиняється в ньому перед очима Ван, від чого їхня бездонна синява стає ще бездоннішою.

Напівусвідомлюю, що щось там їй відповідаю, але не певний, що саме кажу.

Ван не відводить від мене очей, які ще більше іскряться, й каже:

— Несбіте, ти ж мав їх дістати.

І переводить погляд на нього.

Я відступаю на крок, але це нелегко зробити. Ледве змушую себе відвести очі від неї.

Несбіт пояснює:

— Я мав їх доставити тобі, шо я і зробив. Якби треба було, я міг би забрати їх у Натана, але це закінчилося б насильством, а я хотів без того обійтися. Він непоганий боєць, цей малий, і трохи незвичний — пробуджує в собі звіра. У будь-якому випадку, він тут, має при собі листи і прагне побачити свого друзяку Габбі.

— Отже… — мовить Ван. Вона знову підступає до мене, ближче, ніж перед тим, настільки близько, що я відчуваю на своєму обличчі її дихання. Я очікував почути запах сигаретного диму, але пахне полуницями.

— Отже… — відказую я.

Полуничний запах легенький, я глибоко вдихаю, щоб краще його відчути. Я ще ніколи не зустрічав такої дивовижної жінки. Роблю ще один вдих і кажу:

— Мій друг Габріель… Несбіт розповідав, що ти врятувала йому життя. Дякую за це. Я хотів би його побачити.

— Я й не сумніваюся, — відповідає Ван. — І впевнена, що й він хотів би тебе побачити. А ми всі хотіли б побачити ті листи.

Листи у бляшанці, в якій їх завжди тримав Габріель, а я відкривав її лише раз, коли вперше знайшов у Меркуріїній квартирі. Проте зараз щось спонукає мене витягти цю бляшанку з наплічника. Коли я нахиляюся, щоб запхати туди руку, то вдихаю зовсім інше повітря, яке не пахне полуницями. Знову випростовуюся, тримаючи в руках наплічник, але не листи.

Ван усміхається мені, і я відчуваю, що у мене ледь-ледь підкошуються коліна. Анналіза чарівна, але Ван просто заворожує. Вона приголомшує в буквальному сенсі цього слова. Та я мушу триматися від неї подалі.

— Мені бракує свіжого повітря, — кажу й підходжу до вікон, а тоді відсовую вбік двері. — Давай-но поговоримо тут.

Повітря назовні чистіше. Хоч і страшенна спека.

Ван іде слідом і показує рукою на затінене місце у внутрішньому дворику, де можна посидіти. Підходжу до низенького диванчика, але не сідаю, аж поки не бачу, куди йде вона, а тоді стаю навпроти неї.

Вона гукає Несбіту:

— Попроси Габріеля, щоб долучився до нас, і принеси лимонаду й чаю на чотирьох, — вона показує жестом на сидіння й каже: — Прошу сідати. Я знаю, що Габріель не примусить себе довго чекати.

Якийсь час ми мовчки сидимо, поки Ван палить свою сигарету, а тоді я кажу:

— Несбіт розповідав, що в Габріеля стріляли, але він одужав. Це правда?

— Його двічі підстрелили, а кулі Ловців дуже паскудні штуки, але так, Габріель уже оклигав, — вона струшує з цигарки попіл, а тоді робить ще одну глибоку затяжку й додає: — Але він ще й досі сам не свій. Він дуже переймається тобою, Натане, і я боюся, що Несбіт, мій ідіот-помічник…

— Партнер по бізнесу, — уточнює Несбіт, заходячи у дворик із глечиком лимонаду і ставлячи його поміж нами. Тоді бурмоче собі під ніс: — Габбі був на кухні, тож я йому повідомив, шо ти тут.

Ван веде далі.

— Несбіт, мій ідіот-помічник, наплів нам, що ти помер. Я вже казала, як сильно переймається тобою Габріель. Він…

Помічаю праворуч від себе якийсь рух, і, коли повертаюся, у дворик заходить Габріель і дивиться на мене. Я бачу, що він не може повірити своїм очам. Виглядає кволим і схудлим, а тоді ледь чутно щось каже.

Я підводжуся й не знаю, що мені казати. Бракне слів. Я хочу сказати, що завдячую йому своїм життям, але він і так це знає.

Ступаю крок до нього, а він наближається до мене і міцно мене пригортає, а я обіймаю його. Він знову ледь чутно щось каже, мабуть, те ж саме, що й перед тим, але французькою мовою, і я нічого не розумію.

Відводить голову, щоб глянути мені в очі. Не посміхається, а його обличчя виснажене й посіріле. Його карі очі ті ж самі, фейнівські, але білки поцятковані червоними прожилками.

Я не певний, що маю сказати, і все звучить якось не так:

— Я чекав біля печери… Завдяки тобі я вибрався з Женеви… Я весь час сподівався, що ти живий. Я помер би, якби не ти…

Зазвичай він саркастично прокоментував би мої слова, але цього разу просто знову прихиляється до мене і каже ще щось по-французьки.

Ми далі стоїмо разом. Я тримаю його, відчуваючи наскільки він схуд і як стирчать у нього ребра. Не хочу відпускати його з обіймів, принаймні — не першим.

Він каже:

— Я думав, що ти помер.

І я усвідомлюю, що це саме він говорив і по-французьки.

— Несбіт казав, що бачив твоє тіло.

— Несбіт придурок, — вставляє свої п’ять копійок Ван.

Несбіт, заходячи з тацею, повною чайного приладдя, ображається:

— Я це почув. Якби ви самі побачили його тіло…

Він ставить тацю й розставляє порцеляновий чайничок, глечик з молоком, чашки, тарілочки й цукор, бурмочучи про те, який я був сірий і холодний, і про мої напіврозплющені очі.

Розклавши все, Несбіт сідає й бере чайничок.

— То шо, я буду на розливі?

Наступні півгодини ми з’ясовуємо, що ж саме сталося. Ван просить мене:

— Натане, розкажи нам, що трапилося, коли Габріель пішов.

Я знизую плечима. Не певний, що маю казати, не певний, що саме їй уже відомо.

— Давай я допоможу. Тобі або, точніше, Розі, вдалося викрасти ножа з будинку у Женеві. Не просто якогось старого ножа, а Феїрборн. Не просто з якогось там старого будинку, а зі штаб-квартири Ловців, і не просто в якогось старого Ловця, а в самого Клея, їхнього ватажка. Роза, безсумнівно, була талановитою відьмою. Але ви все розпланували не найкращим чином, і вона заплатила за це своїм життям. Тебе також підстрілили, — Ван затягується і випускає в мій бік довжелезний струмінь диму. Я відчуваю легкий запах полуниць. — Скажи нам, Натане, що сталося далі?

Дивлюся на Габріеля, а він киває на знак згоди.

— Мене поранили, і я не міг бігти. Габріель урятував мене, відволікши увагу Ловців, — знову намагаюся перевести розмову на Ван і запитую: — А ти врятувала Габріеля, але що ти робила в Женеві тієї ночі? Я думав, усі Чорні маги повтікали звідти. У місті було повно Ловців.

— Спочатку закінчи свою розповідь, — наполягає вона, випускаючи з кожним словом кільце диму. — Тебе поранило, але в тебе був Феїрборн. Ти втік із Женеви лісом…

Габріель перебиває її.

— Але чому, ти опинився в лісі? Чому не повернувся в Меркуріїн котедж через розколину в квартирі?

— Мені стало погано через отруєну кулю. Я заблукав. Довго не міг розшукати квартиру, а коли дістався туди, там уже кишіло від Ловців. Тому я відправився далі пішки… думав, що маю достатньо часу, щоб повернутися до Меркурії перед своїм днем народження. Я вкрав трохи їжі, одягу й грошей. Спочатку, коли поїв, мені покращало, та поступово ставало все гірше й гірше, аж поки я цілком знесилився. Я вирізав із себе отруту, а тоді втратив свідомість. Не помер… як бачите… але був до цього близький. Тоді мене й побачив Несбіт. Пізніше я отямився й рушив далі до Меркурії.

Ван робить глибоку затяжку.

— Звичайно, нас усіх цікавить одне запитання: чи це тобі вдалося?

— Вдалося. Але Меркурія не виконала церемонію Дарування.

— Ага. Бо в тебе не було Феїрборна?

— Бо вона в цей час билася з Ловцями.

Усі очікувально дивляться на мене.

Я кажу:

— Три дари мені дав батько.

Ван кліпає очима.

— Це мало бути щось надзвичайне.

— Так.

Я помічаю, що Ван кидає погляд на мою руку й перстень. Запитую:

— А ти його знаєш? Маркуса?

— Я пару разів коротенько з ним бачилася, кілька років тому. Він більше не з’являється на зустрічах Чорного відьмацтва. Давно вже.

— А де він живе, знаєш?

Вона хитає головою.

— Цього ніхто не знає.

Ми всі секунду-дві мовчимо, а тоді Ван каже:

— І твій Дар, припускаю, подібний на батьків, судячи з Несбітових побрехеньок. Це рідкісний Дар.

Я намагаюся зберігати невимушений вигляд. Не хочу зараз навіть думати про звіра. Я його взагалі не відчував у собі, відколи зранку замордував Кірена.

— А що сталося потім? — запитує Габріель.

— Батько пішов. У долині аж кишіло від Ловців. Меркурія була на мене люта. Вона сказала, що триматиме в себе Анналізу й відпустить її тільки в обмін на батькову голову або серце. Тоді нам на хвіст сіли Ловці, і я втік. Урешті-решт, десь через тиждень, я вислизнув від них остаточно. Повернувся до печери й чекав на тебе там.

— Ти довго чекав.

Хитаю головою, але не можу сказати йому, що вже був готовий здатися.

Ван каже:

— Так, нам усім пощастило, що Натан був такий терплячий.

Габріелеві вуста легенько смикаються:

— Я завжди думав, що… Натан… дуже терпляча особа.

— І отак чудово ми підійшли до сьогоднішнього дня, — підсумовує Ван. — Несбіт знайшов тебе біля печери, куди він прийшов по листи. Ага! Якщо вже ми про них згадали, чи можу я їх нарешті отримати?

Я запитую в Габріеля:

— Що мені з ними зробити?

— Я пообіцяв їх віддати Ван.

— І ти хочеш дотримати обіцянки?

— Вона врятувала мені життя.

Дивлюся на Ван. Вона має безтурботний і тріумфальний вигляд.

Я доволі помпезно виголошую:

— Звичайно, Габріелю, листи твої, і я мушу віддати їх тобі, так само, як Ван повинна віддати мені Феїрборн, бо він належить мені.

Ван і далі безтурботно всміхається.

— Тобі? Ти вкрав його у Клея. Точніше, його вкрала Роза.

— А Ловці його вкрали в Массімо, мого прадіда. Це власність моєї родини.

Вона відсьорбує ковточок чаю, а тоді запитує в Несбіта:

— Гадаєш, ми маємо віддати йому Феїрборн? Це ж ти, зрештою, ним заволодів.

Несбіт вишкірює зуби, немов якийсь паскудний пес, і заперечно махає головою.

— Я мушу погодитися з Несбітом. Ти повівся з ним доволі легковажно. Якщо навіть Несбіт зумів його в тебе забрати, то… це могла б зробити будь-яка дитина. Він має зберігатися в надійному місці. Це небезпечна й потужна зброя. Наразі, думаю, що я сама за ним припильную.

— Він мій!

— Фактично, любий хлопче… — Ван дивиться на мене, а її очі іскряться і їх оповиває дивовижний синій серпанок, — …я погоджуюся з тобою. Проте… і я це кажу з найкращих міркувань… не думаю, що ти повинен його мати. Ще ні. Це не надто хороша штуковина, у ньому повно лихих чарів. Можу тебе запевнити, що тут ніж буде в цілковитій безпеці, — вона піднімає чайничок. — Ще чайочку?

Ніхто їй не відповідає. Наливаючи чай, Ван додає:

— Натане, листи належать Габріелю. Прошу їх йому віддати.

Я дивлюся на Габріеля, і він киває головою.

Амулет

Габріель відкриває бляшанку, гортає листи, а тоді витягає одного з них ізсередини пачки. Він заплямлений сажею ще відтоді, як я переглядав його, знайшовши в димарі женевської квартири заховану там бляшанку.

Габріель кладе листа на столик між собою й Ван зі словами:

— Ось амулет. Він твій. Дякую тобі. Я був би мертвий, якби не ти.

Розпрямляє складки аркуша, й ми всі нахиляємося, щоб поглянути на амулет.

Ван каже:

— Дякую, Габріелю. Він дійсно чудовий.

Підсовуюся ще ближче. Навряд чи я б назвав його чудовим. Клаптик пергаменту, пожовклий, з позначками, написаними вицвілим чорним чорнилом, — вони щось означають, але я ще ніколи не бачив подібного письма. Воно складається з цілої низки кіл. Щоправда, вони не цілісні, тільки півкола, бо пергамент роздертий навпіл.

— Що тобі про це казала твоя мати? — запитує Ван.

— Небагато. На її думку, це могло мати якусь цінність завдяки своєму вікові. Вона розповідала, що її бабуся знайшла це в якомусь старому будинку в Берліні. Кажучи «знайшла», вона мала на увазі «вкрала». Проте це все, що їй було відомо.

— А чи знала вона, де друга половина?

— Ні, це все, що в нас було.

— А Меркурія цього не бачила? Ти їй ніколи не казав, що це таке?

Габріель знизує плечима.

— Я не казав їй, що лист був роздертий навпіл. Думав, що її тоді це просто не зацікавить. Я їй сказав, що маю амулет, отриманий від матері, і що він старовинний і коштовний. Вона більше про нього не розпитувала, мабуть, тому, що таких амулетів є декілька.

— їх дійсно є декілька, але більшість наділена слабенькими чарами. Гадаю, мені пощастило, що ти його не описав. Думаю, що насправді й тобі добряче пощастило. Меркурія відразу б зрозуміла, що це таке, і вбила б тебе лише за цю половинку, — Ван знову дуже обережно складає амулет і кладе його в кишеню піджака.

— Чому? — дивується Габріель. — Що в ньому такого особливого?

Ван повертається до Несбіта.

— Гадаю, нам потрібне шампанське, правда? Там у коморі мусить бути непоганий вибір напоїв, — вона посміхається Габріелю. — Чи може, ви, хлоп’ята, волієте й далі пити чай?

Пізніше ми з Габріелем залишаємося на самоті в його спальні. Ми обидва напилися шампанського. Сам не розумію, чому я пив і що я мав би святкувати, тим більше, що не отримав від цього ніякого задоволення. Я ще ніколи не пив шампанського, та й узагалі не вживав жодного алкоголю. Габріель і Ван розмовляли про це так, ніби обговорювали якусь гарну книгу.

Коли ми заходили в Габріелеву кімнату, коридор почав хитатися перед моїми очима. Я сказав про це Габріелю, а той обізвав мене «слабаком» і рушив, не зупиняючись, далі. Хіба озирнувся, щоб глянути, чи плентаюсь я за ним. Приємно було бачити його посмішку — так, ніби він знову став майже таким самим, як і був. І ось ми на самоті, сидимо разом на його ліжку, і я нарешті прошу його розповісти про все, що з ним сталося.

— Залишивши тебе, я кинувся навтікача. Тільки й того, нічого складнішого. Я біг, а Ловці мчали слідом. Я кричав, щоб ти не відставав, немовби ти й далі був зі мною. Це їм достатньо заморочило голови й вони були певні, що ми тікаємо вдвох. Мені пощастило. Найкращим захистом для мене стали інші люди… маю на увазі фейнів. Я тримався людних місць, де було багато галасу, багато народу, всього того, що найбільше ненавидять Ловці: фейнів, фейнівської поліції, шуму, паніки, стрілянини. Я сподівався, що вони сприймуть мене за фейна, та водночас хотів, щоб вони й далі гналися за мною. Поки я біг, мене підстрелили, двічі. Рани були не надто серйозні, але отрута з Ловецьких куль мене знесилювала, а я ж не вмію зцілюватися, тому зрозумів, що довго не протягну. Я думав тільки про те, що мушу тікати далі. Пригадую, як до мене під’їхала якась машина, і там, мабуть, була Ван. Після цього я вже нічого не пам’ятаю, тільки що прокинувся через кілька днів у цій кімнаті. Мені було геть паскудно, але коли я видужав, Ван, здається, накачала мене наркотиками, і я розповів їй усе. Про себе, про свою сім’ю, про листи й амулет… і про тебе. Вибач мене, Натане. Я знаю, що це твоє особисте. Я…

— Усе гаразд. Мені на це начхати. Я просто радий, що ти живий. Тільки це важливо. Я думав, ти загинув. Не хотів вірити, але це було єдиним логічним поясненням — я знав, що ти дійшов би до печери, якби зміг.

— Якби не Ван, я б справді помер.

— Але чому вона опинилася у Женеві? Чому ризикувала життям заради цього амулета… половинки амулета?

— Я й сам не знаю. За її словами, вона тільки нещодавно довідалася, що в мене є його половинка. Було не так уже й важко вирахувати, що я був у Женеві і співпрацював з Меркурією. Спочатку Ван боялася, що амулет дістанеться Меркурії, та коли Несбіт повідомив про твою смерть, її значно більше турбувало те, що він потрапить у руки Ловців.

— Чому? Що такого він робить?

— Нічого він не робить. Це тільки половинка амулета. Але цілісні амулети зцілюють і оберігають. Ван з величезними труднощами здобула цю половинку, і думаю, вона має намір дістати й другу, а разом вони, можливо, знову запрацюють.

— І ти справді більше нічого про нього не знаєш?

— Ні. Це просто була одна з тих речей, які належали моїй матері. Я більше ціную листи, — ми сидимо разом на ліжку, а Габріель трохи відсовується і тулиться до стіни. — Ван може його взяти. Мене більше це все не цікавить.

— Це все?

— Ці всі штучки. Ці речі. Амулети, ножі й таке інше.

— А я й не знав, що ти взагалі цим цікавився.

Він відхиляє назад голову, не відводячи від мене очей.

— Так добре тебе бачити, Натане. Я радий, що ти живий. Дуже радий, — він має виснажений вигляд: його шкіра посіріла, а під очима темні кола. Каже: — Хто б міг подумати, що ми опинимося тут? Живі. Сидітимемо в розкішному будинку. Питимемо шампанське.

Але його коментарі стосовно «всіх цих штучок» і «речей» примушують мене замислитися про те, чи варто було мені так прагнути здобути той Феїрборн? Думав, що здобувши його, зможу довести батькові, що не збираюся його вбивати. А може, мені для цього й не потрібен ніякий Феїрборн?

— Про що ти думаєш?

— Про різні речі. Про Феїрборн. Про батька.

— Який він із себе?

— Мій батько? Навіть не знаю. Бо я ж таки дійсно його не знаю. Він набагато ошатніший, ніж я очікував, тобто, пристойніший. Носить костюм. Дивлячись на нього, ніколи не скажеш, що він убив сотні людей.

— Я питав, який він із себе, а не як він одягається.

— То що ти хочеш, щоб я тобі сказав? Що він надзвичайний? Могутній? Ну, чесно кажучи, так воно й є. Але є ще такі речі, яких я від нього сподівався. Скажімо, він зумів зупинити час… сніжинки просто зависли в повітрі й не падали, а він собі й далі розмовляв, немовби нічого й не трапилося. Я мав у собі Ловецьку кулю. Він її просто вирізав і забрав геть. А тоді дав мені три дари: перстень, кулю з мого тіла й моє життя, — показую перстень Габріелю. — Потім він розрізав собі долоню і дав мені напитися своєї крові. Думаю, що він весь час, поки я жив, планував мені вручити три дари. Він чекав, поки я повернуся до Меркурії, знав, що я туди вирушу. І він це все зробив, зупинив для мене час, порятував мені життя, вручивши три дари, а тоді… тоді щез! Він знову мене залишив! Залишив на поталу Меркурії й тій долині, що аж кишіла від Ловців.

Габріель нічого не каже.

— Я завжди думав, що при зустрічі поясню йому, переконаю його, що ніколи його не вбиватиму. І я намагався це зробити, але він немовби мене й не чув. Він міг би мене вбити, але натомість урятував мені життя. Це була найдивовижніша і найнеймовірніша річ, але з іншого боку… все ніби зовсім не так.

— Маркус — твій батько, але він також вірить у ту візію… у те, що ти його вб’єш.

— Він сказав: «Я не дуже вірю у візії. Але я обережна людина», щось таке. У принципі, він мені не довіряє. Не повірив у те, що я загубив Феїрборн. Тому всі ці штучки мають-таки значення, Габріелю, бо я не зміг передати йому ножа, і він мене знову покинув. І найдурніше те, що я його за це ненавиджу. Не за те, що він убивав людей, не за те, що пожирав їхні серця, а за те, що покинув мене, коли я був дитиною, а тепер знову мене залишив.

— Це зовсім не ненависть. Ти просто сердишся на нього, — Габріель ледь усміхається. — А це принаймні означає, що ти не надаєш йому якихось особливих преференцій, адже ти майже весь час сердитий майже на всіх людей.

Я лаюся на нього, а тоді кажу:

— Я радий, Габріелю, що ти живий. Маю тепер на кого сердитися.

Голова у мене й далі йде обертом, я мало не втрачаю притомність. Кажу:

— Мушу спати. І ти теж.

Я, фактично, не сплю, але залишаюся з Габріелем якомога довше, хоч і не так уже й довго, бо вже майже стемніло, а я не годен бути вночі в будинку. Мушу вийти назовні.

Оглядаю подвір’я. Воно просторе, заросле деревами, веде до озера й оточене зусібіч височезним муром і колючим дротом. Але озеро неможливо оточити муром, там є вузенький кам’янистий пляж і невеличкий дерев’яний причал, але без човнів. Видніються лише силуети гір навпроти. Теплавий вітерець розганяє хмари, і в проміжку виринає місяць. Прекрасна нагода поплавати.

Вода прохолодна. Спокійна. Відбиток місяця ніби заполонив собою всю поверхню води. Я запливаю доволі далеко й лягаю на спину, споглядаючи небо.

І раптом відчуваю, як щось торкнулося моєї ноги, і тваринячий адреналін миттєво збуджується, пронизуючи все моє тіло. Але без паніки, без паніки. Наказую собі заспокоїтися, починаю дихати повільніше й переконую сам себе, що це була просто якась риба або інше водяне створіння. Продовжую рівно дихати, і адреналін розчиняється, зникає, немовби його й не було.

Місяць так само яскраво освітлює поверхню озера, а мені стає цікаво, чи міг би я знову спричинити викид адреналіну. Уявляю всілякі можливі небезпеки, що очікують мене у воді, монстрів, які залягли десь у глибинах, ховаються в мороці, а тоді підпливають до мене, — скажімо, довжелезний товстий вугор, який може проковтнути мене цілком. Занурююся під воду й розглядаю підводне царство, відчуваю, як там холодно й темно, а тоді уявляю, як до мене наближається вугор…

Нічого не відбувається. Звичайно, жоден вугор до мене не підпливає, але й викиду адреналіну я теж не відчуваю. Виринаю на поверхню й роззираюся, майже плекаючи надію на появу якогось чудовиська, але воно не з’являється, і за якусь хвилину я починаю неквапливо плисти до берега.

Габріель сидить на травичці біля води і спостерігає за мною. Я вдягаюся й сідаю поруч із ним.

Він каже:

— Я спатиму тут разом із тобою.

Назбирую трохи хмизу, розпалюю вогнище й сідаю біля нього, підгодовуючи полум’я гілочками і прутиками, аж поки вони закінчуються, тоді йду назбирати нових. Мені цікаво, чи запитає Габріель, чому мені не спиться, але він нічого не каже. Він засинає якраз перед світанком. І аж тоді відчуваю, що можу нарешті склепити очі. Я ніколи не обертався у звіра серед білого дня, хіба якби була загроза нападу Ловців, але не думаю, що це станеться. А от уночі… хто його зна?..

Ми обоє прокидаємося через кілька годин, і Габріель уже має набагато кращий вигляд: на щоках з’явився рум’янець, а на вустах — посмішка.

Мушу поговорити з ним про Анналізу, але волів би зробити це трохи пізніше.

— Ти виспався? — цікавиться він.

— Так само, як і ти. Достатньо.

— Добре, — він встає й потягується. — Варто було б трохи поснідати. Якоїсь кави з круасанами, булочками і яєчками… Хочеться яєчні.

Цілий день ми з Габріелем щось їмо. Ми обидвоє худі як дошки, принаймні такими ми були на початку цього дня. Пообіді ми плаваємо, а тоді обсихаємо, лежачи на сонечку. Це ще один день яскраво-синього неба й немилосердної, нестерпної спеки.

Габріель каже:

— Ми вже обговорили багато речей, крім тієї теми, де наші думки розходяться.

— Бо я не хочу сперечатися з тобою, особливо тепер, коли ми щойно зустрілися знову.

Та я знаю, що нам треба поговорити про Анналізу. Я мушу її врятувати, хоч це звучить безглуздо, пафосно і сміховинно, проте я мушу це зробити. Не можу залишити її Меркуріїною бранкою. Я кажу:

— Мушу їй допомогти.

— Ні. Нічого ти не мусиш.

— Мушу, Габріелю. Анналіза потрапила в біду через мене. Вона через мене в комі чи як там це називається.

— Це зовсім не кома, і ти їй нічого не винен.

— Я хочу їй допомогти, Габріелю. Я мушу її визволити. Анналіза — моя приятелька. Мені вона подобається… дуже. Розумію, що ти їй не довіряєш, але я знаю, що вона мене не зрадить, і не зрадила.

Габріель дивиться на мене.

— Звідки Ловці дізналися про Меркуріїну квартиру в Женеві?

— Що?

— Ти мене почув. Як вони туди проникли? Ти ж сам казав, що в квартирі аж кишіло від них. Я їх туди не приводив. Я взагалі там не з’являвся. Тож як вони про неї взнали?

— Маркус мені сказав, що Ловці дуже вправно знаходять усілякі переходи. Якимось чином вони й цю розколину виявили.

Габріель випростовується й сідає.

— Ні, Натане. Не думаю, що це сталося саме так. Не думаю, що вони можуть виявити розколину звіддаля. Бо інакше вони могли б легко знайти й той інший перехід до справжньої Меркуріїної оселі.

— Можливо, вони його і знайшли, ми ж не знаємо. У будь-якому випадку, Меркурія мала достатньо часу, щоб знищити ту розколину. Вони просто не здатні виявити її.

— Ти шукаєш виправдань і знаходиш різні пояснення, але ж найочевидніше пояснення, в якому ти не хочеш зізнатися, полягає в тому, що саме Анналіза повідомила Ловців про квартиру.

— Ти ж сам казав, що я не повинен виходити з квартири, але я з неї вийшов. Хтось міг побачити мене, коли я йшов за тобою слідом, не знаю хто саме, може, якийсь інформатор, Напівкровний. Він міг би попередити Ловців, тому вони й опинилися там, коли я повертався.

Габріель мовчки лягає на спину.

Я кажу:

— Ти мусиш погодитися, що й так могло бути.

Він не дивиться на мене, і я вважаю, що Габріель визнав мою правоту.

Я кажу:

— Габріелю, я їй довіряю. Вона намагалася допомогти нам. Вона мені сказала, як Ловці захищають свою штаб-квартиру, які для цього вживають закляття.

— Вона мусила втертися тобі в довіру й переконати тебе у відданості. Натане, шпигуни ж не носять великі плакати, на яких написано: «Я шпигун». У тому то й річ, що вони поводять себе так, ніби є цілком на твоєму боці.

Пригадую, як Анналіза сиділа біля мене на даху Меркуріїного котеджу, як усе її тіло тремтіло від страху, і я знаю, що вона мене не зрадила.

— Я мушу спробувати їй допомогти, Габріелю. Це те, що ти й сам зробив би заради мене, і те, що я мушу зробити для неї.

Він нічого мені не каже.

— Мені вона дуже подобається, Габріелю. Ти ж це знаєш.

Габріель затуляє обличчя руками. Він і далі мовчить, але я бачу, як здіймаються його груди.

— Маю попросити тебе про серйозну послугу, — кажу я.

Чекаю.

Габріель теж.

— Ти допоможеш мені знайти Меркурію?

Адже ми обидвоє знаємо, що де б не перебувала Меркурія, з нею буде й Анналіза.

— Мені потрібна твоя допомога, Габріелю.

Він не відповідає. І далі затуляє руками лице.

Я більше нічого не можу вдіяти, тому спускаюся вниз до берега.

За якийсь час він долучається до мене, і ми вдвох дивимося на спокійне озеро, гори довкола нього й небо вгорі, чисте і блакитне.

Габріель каже:

— Ван казала мені, що ти помер. Несбіт описав твоє тіло, твою рану. У нього був Феїрборн, а я знав, що ти б ніколи його не віддав, якби був живим. Я знав, що ти загинув. Я в цьому не сумнівався, — він кидає на мене погляд, а тоді знову дивиться на озеро. — Я плакав. Постійно плакав, Натане. Я хотів піти й розшукати твоє тіло, пригорнути його до себе й ніколи вже не відпускати, ніколи. Я б так і залишився з тобою поруч, помираючи з голоду, але принаймні я б помер, тримаючи тебе в обіймах. Це все, що я міг би зробити, думав я.

— Габріелю… — навіть не знаю, що сказати. Я б не хотів, щоб він голодував і помирав заради мене. — Ти мій товариш, Габріелю. Мій найкращий, мій єдиний друг. Але…

Він повертається до мене.

— Я завжди буду з тобою; завжди піду туди, куди йтимеш ти. Не хочу бути там, де немає тебе. Я цього не витримаю. Якщо ти вирушиш до Меркурії, я теж піду з тобою. Якщо ти хочеш, щоб я допоміг тобі звільнити Анналізу, я так і зроблю.

Дивлюся йому в обличчя, помічаю сердитий вираз. Кажу:

— Дякую тобі.

Здається, я вперше в житті подякував Габріелю, але знаю, що він не потребує моїх подяк; нічого цього він не потребує.

Пропозиція

— Маю пропозицію, — Ван озвучила це ще на початку вишуканої вечері, але ми так і не довідалися, що це за пропозиція, хоч вечеря вже добігала кінця.

Ван сидить на чолі столу, я — ліворуч од неї, а Габріель умостився навпроти мене. Ми з ним цілісінький день були разом: їли, купалися, засмагали й подеколи сперечалися. Габріель каже, що ми на канікулах і що фейнівські вакації виглядають саме так. Наші суперечки не стосуються Анналізи, ми взагалі її не згадуємо. Сперечаємося про те, хто швидше бігає (я можу обігнати його на цілу милю, але Габріель переконаний, що насправді перемагає він, бо йому з його фейнівським тілом нібито належиться фора), хто далі запірне під воду (я пірнаю далі на півсотні метрів, але знову ж таки програю через ту саму фору), хто спритніше лазить (у саду є стіна для скелелазіння — такі стіни є, мабуть, майже в кожного мафіозі, — і тут Габріель перемагає навіть без фори, а якщо ще врахувати фору, то я взагалі, за його словами, повзу, неначе равлик). Ми багато їмо й багато дискутуємо з приводу їжі: краще вмочувати круасани в каву чи в гарячий шоколад, чим ліпше намащувати хліб — арахісовим маслом чи шоколадною пастою, що смачніше — чіпси з майонезом чи з кетчупом, і таке інше. Починаю усвідомлювати, як мені його бракувало. З ним так добре відпочивати на канікулах, але нашим забавам настає вже кінець.

Вечеря дуже вишукана, з кришталевим посудом, дорогими столовими приборами і при свічках, хоча на мені все ще мої старі лахи. Ван убрана в бездоганний костюм кремового кольору, а Габріель — у новий одяг, який він знайшов у будинку. Вони з Ван чудова пара. Несбіт далеко не такий чудовий, і має на собі той самий, що й завжди, чорний одяг. Він одночасно грає роль кухаря й офіціанта, і, мушу визнати, це йому доволі добре вдається. Фактично, якщо так подумати, він доволі вправно робить багато чого: готує їжу, подає чай, замітає сліди, душить горлянки Ловців. Кращого помічника Ван і шукати годі.

Нам подали суп, тоді ягнятко, але — жодного десерту.

— Думаю, ми й так надто солодкі, — коментує це Ван.

Я пирхаю зі сміху.

Вона повертається до мене й каже:

— Я серйозно. Несбіт розповів мені, що ти погрожував відрізати йому язика, але стримався. Гадаю, твій батько виконав би погрозу без вагань, — вона дивиться, як Несбіт іде геть із цілим стосом тарілок. — Але я рада, що ти цього не зробив, — завагавшись, Ван оглядає двері, крізь які щойно вийшов Несбіт. — Ми з Несбітом старі друзі, і хоч моє життя було б набагато спокійніше, якби він був німим, з язикатого Несбіта користі значно більше.

Намагаюся збагнути їхні стосунки. Ван каже, що вони з Несбітом старі друзі, з вигляду вона лише на кілька років старша за мене, а поводить себе так, ніби вона старша й за Несбіта. Таке враження, ніби він її слуга, а вона його володарка, і вони разом виконують ці ролі уже не один десяток років.

Я кажу:

— Несбіт мені розповідав, що ти — експерт із зілля.

— Він надто щедрий на похвалу. Та я й справді віддаю перевагу зіллям. Скажімо, я б ніколи не вдалася до таких примітивних речей, як ніж, для того, щоб відрізати язик. Зілля набагато краще й точніше, ніж будь-яке, навіть найгостріше, лезо. Достатньо крапнути потрібним зіллям тобі на язик, і ти його проковтнеш… маю на увазі, свій язик.

— Ніколи про таке й не чув. Хоч моя бабуся також виготовляла настоянки. Мала потужний Дар.

— Припускаю, що ти маєш на увазі бабусю з Білого боку твоєї родини? — Ван веде далі, не очікуючи моєї відповіді. — Більшості Білих відьом мало що відомо про потужність Чорного зілля. Ці настоянки надаються до безлічі речей і наділені неймовірною силою. Це, на мою скромну думку, найпотужніша зброя.

— І ти вже вживала цю зброю? Примусила когось проковтнути власний язик?

Ван ледь помітно знизує плечима.

— У мене небагато ворогів; з більшістю я вже дала собі раду.

Несбіт повернувся, щоб зібрати решту тарілок та мисок, і каже, складаючи їх у стос:

— Розкажи їм про зілля, яким ти караєш тих, хто тобі не віддячує, — він шкіриться мені й Габріелю. — Ось я заробляю собі на прожиток, хлопці. Вам варто подумати і про свій зарібок.

— Не думаю, що такі деталі доречно обговорювати під час вечері, — каже Ван. — Хоч це й доволі ефективно.

— Мені здається, що Габріель уже віддячився за вашу допомогу, — нагадую я Ван.

— Так. Думаю, ми обоє добре зробили свою справу. Габріель живий і здоровий, а я, як він і обіцяв, отримала половинку амулета. Габріель був чемний і помічний: ідеальний пацієнт та ідеальний гість. А в тебе, Натане, є свої принади.

— Справді? — не можу повірити, що Ван знайшла в мені бодай якісь принади. Дивлюся на Габріеля, котрий шкірить зуби, поза сумнівом, почувши коментар про мої принади, а тоді заявляю Ван: — Ми завтра вирушаємо звідси.

— Це, звісно, цілком ваша справа.

— Саме так.

— А можу я поцікавитися вашими планами?

— Запитуй, що тобі завгодно.

— Гадаю, ти намірився знайти Меркурію й допомогти врятуватися твоїй подрузі Анналізі. Достойний намір для юнака, засліпленого любов’ю, — вона всміхається спочатку мені, а тоді Габріелеві.

— Я не засліплений любов’ю.

— Ні. Звичайно ж, ні, — каже Ван. — Та все одно це достойний поваги намір.

Несбіт приносить каву і ставить кавник посеред столу між нами усіма. Ван веде далі:

— Однак трохи несправедливо, що я знаю твої плани, а ти не знаєш моїх. А я дуже не люблю несправедливість, — вона жестом показує Несбіту, щоб наливав каву. — Так от: я також маю намір вирушити в дорогу.

— На пошуки другої половинки амулета? — запитую я.

Ван ледь помітно хитає головою:

— Я сподіваюся колись цим зайнятися, це правда, але зараз це не найголовніший мій пріоритет.

— А який же твій пріоритет?

— Відколи ти залишив світ Білих магів, Натане, багато чого сталося. Колишню голову Ради, Глорію Дейл, позбавили посади. Соул О’Браєн скористався твоєю втечею з будівлі Ради, щоб прискорити крах Глорії. Жодному в’язню ще не вдавалося звідти втекти, а ти, до того ж, Маркусів син. Твоя втеча була безпрецедентна і непростима.

— Але ж мене ув’язнив саме Соул! — принаймні я так думав.

— Немає значення, хто й чому тебе туди привів. Охоронці Ради не спромоглися тебе втримати, а чари, що оберігали будівлю, виявилися безсилими проти тебе. За все це — будівлю, охорону, чари — відповідає голова Ради. Глорія визнала свою провину, а Соул, зі свого боку, подбав про найсуворіше за це покарання.

— Я завжди дивувався, чому мені вдалося так легко втекти. Мені явно ніхто не створював зайвих ускладнень.

— Якщо вірити моїм джерелам, тобі допоміг утекти саме Соул. Хоча й не все відбулося так, як він запланував. Спершу тобі мали б відрізати пальця, щоб виготовити відьомську пляшку. Вони збиралися примусити тебе вбити власного батька, а тоді замордувати й тебе самого. Але, як бачимо, усі твої пальці при тобі, — Ван показує сигаретою на мою руку. — Як би там не було, твоя втеча все одно посприяла Соулові. Він скинув з посади Глорію й підпорядкував собі Раду.

— Отож, тепер один чоловік керує Радою, а інший — Ловцями? Це, мабуть, сталося чи не вперше. Не думаю, що Білим відьмам таке до вподоби.

— Так от власне! Більшість жінок, звичайно, наділені потужнішими Дарами, ніж чоловіки. Ви з Габріелем у цьому сенсі справді виняткові, — Несбіт кахикає, намагаючись привернути до себе увагу, але Ван його ігнорує. — У будь-якому випадку, чоловіки зазвичай не займали водночас ці дві ключові посади. Через тебе Клей також добряче отримав на горіхи. Багато Білих відьом загинули, оберігаючи Феїрборн, а у Клея його вкрали з-під самісінького носа, коли він мав бути насторожі, проте він навіть синця не отримав. Йому також порадили піти з посади… і він пішов.

— І хто ж тепер керує Ловцями? — хоч я вже передчував, що знаю відповідь на це запитання.

— Тієї ночі, коли ти викрав Феїрборн, серед Ловців була одна особа, яка отримала значно гірші ушкодження, ніж просто собі синець. Вона трохи замолода й дещо недосвідчена, зате дуже розумна й обдарована. А ще, подейкують, страшенно понівечена. Твоя зведена сестра Джессіка.

Пригадую, як тримав у руці Феїрборн, пригадую його могуть і жадання різати, і як розчахнув їй обличчя теж пригадую. Кажу:

— Джессіка була коханкою Клея. Гадаю, їхнім стосункам настав кінець, адже вони вже виконали свою місію. Вона любитиме свою роботу більше, ніж любила Клея.

— Джессіка віддана Соулу і вже розширила діапазон діяльності Ловців на всю Європу. Завдяки Соулу європейські Ради Білого відьмацтва опиняються під її впливом. Він перетягує їх на свій бік, нав’язуючи їм свою точку зору. Він хоче, щоб вони доповідали безпосередньо йому й виганяли звідси Чорне відьмацтво так, як це вже було зроблено у Британії, — Ван хитає головою. — Я сама Чорна відьма й анітрохи не люблю Білих, але в Європі ми, за традицією, уже давно співіснували. Вони займали свої традиційні місцини, а ми — свої. Така собі гармонія.

Ван видобуває зі свого піджака тоненький срібний портсигар, дістає з нього чергову цигарку й каже:

— А Соула гармонія не цікавить. Він прагне одного: влади, — запалює цигарку, робить глибоку затяжку й випускає вгору понад нами цілий шлейф зеленого диму. — Він хоче остаточно знищити Чорне відьмацтво Європи. І вб’є будь-якого мага, Чорного чи Білого, якщо той стане на його шляху. Соул не справжній чаклун.

— І ти намірилася його спинити?

— Так. Щоб відновити гармонію й рівновагу, ми мусимо не дозволити Соулу підкорити собі всі європейські Ради і зупинити Ловців, які працюють на нього.

— І хто це ми?

— Альянс усіх магів.

— Усіх? Тобто і Білих, і Чорних?

— Так, усіх магів, що хочуть зберегти традиційні цінності.

— Традиційну ненависть поміж собою?

— Традиційну повагу, толерантність і взаємне дистанціювання. Ми всі поважаємо індивідуальність, Біла вона або Чорна. І ми шукаємо новобранців.

— Тобто мене? Але ж я ні Чорний, ані Білий?

— Ти й те, і друге, — Ван поглянула на Несбіта. — Напівкровні також долучаються.

— Отже, якщо я правильно зрозумів, ти формуєш спілку з купою Білих магів для того, щоб боротися з Ловцями, які поширюють свою владу на цілу Європу? І ти хочеш, щоб я теж долучився й воював разом із Білим відьмацтвом?

— Так.

— Ага! І ти ще говориш про баланс? Але ж я ненавиджу Білих магів, а вони ненавидять мене. Ось до якого балансу я звик.

— Ти не всіх Білих магів ненавидиш. Твої зведені брат і сестра, Арран і Дебора…

— Вони теж долучаються?

— Думаю, що так.

Я не певний щодо своїх відчуттів, але припускаю, що це правда. Вони б у таку справу повірили б.

Кажу:

— Не розумію, яка з них обох була б користь у битві.

— Армія складається не лише з солдатів, — Ван затягується. — Кожен із нас робить свій внесок у загальну справу. Ваш внесок, поза сумнівом, це вміння воювати. Інші, такі як Арран, можуть зцілювати поранених. Ще інші, такі як Дебора, забезпечують нас інформацією.

Пильно дивлюся на неї.

— І скільки вже є новобранців?

— Кілька. Частина Білих магів уже покинула Англію. Це ті, для кого Соул виявився занадто радикальним, про що вони й заявили. Вони все втратили й готові відвойовувати втрачене. Також долучилися деякі Чорні маги: ті, що розуміють, яким похмурим буде майбутнє, якщо вони нічого не робитимуть. Нас мало, але стає дедалі більше.

— Тоді я тобі й не потрібен.

— Мало хто з новобранців уміє воювати.

— Он як.

— І тобі, Натане, потрібні ми. Навіть якщо зможеш пробудити Анналізу й вислизнути від Меркурії, невже ти справді думаєш, що на цьому всі твої біди закінчаться? Вони ж ладні будуть піти хоч на край землі, аби тільки вполювати тебе. І хоч тобі, можливо, поталанить від них утекти, твоїй дорогоцінній Анналізі, боюся, не протриматися і двох хвилин.

— Ми сховаємося.

— Вони вас розшукають.

І я знаю, що Ван, звісно, говорить слушно. Цьому не буде кінця-краю.

Дивлюся на Габріеля.

Він каже:

— Що б ти там не вирішив, я піду з тобою.

Хитаю головою.

— Це не моя битва.

Ван посміхається.

— Власне, що твоя, а не будь-кого іншого.

Підводжуся й обходжу довкола столу. Мені це дуже не подобається. Я не маю жодного бажання воювати з Ловцями чи ризикувати життям задля якоїсь там надуманої справи. І тим паче не можу уявити, як битимуся пліч-о-пліч з якимось там, бодай одним-єдиним, Білим чаклуном. Я просто хочу знайти Анналізу й жити з нею спокійно на березі якоїсь річки, і щоб ніхто й ніколи нас не турбував.

Виходжу з їдальні, сідаю на диванчик у вітальні й дивлюся на гори вдалині довкола озера.

Нічний димок

Здається, навіть тут мені не дозволять побути на самоті. Не минуло й хвилини, як услід за мною до вітальні заходить Ван, Габріель умощується на стільці біля мене, а Несбіт зупиняється у проході, притулившись до дверної рами.

Ван каже:

— Соул загрожує всім нам. Справа Альянсу…

Я не даю їй закінчити.

— Мене не цікавлять ці справи. Я просто хочу повернути Анналізу.

— І як же ти плануєш це зробити? Меркурія нездоланна; у неї унікальний Дар, — Ван міряє кроками підлогу переді мною. — Спробую відгадати. Анналіза перебуває у стані смертеподібного сну, з якого її може пробудити тільки сама Меркурія. Ти сподіваєшся, що Габріель за допомогою свого Дару перетвориться на Меркурію і спробує зламати закляття.

Мушу зізнатися, бодай сам собі, що це дійсно був мій план, який тепер видається доволі невдалим.

— І це ще не всі недоліки твого плану.

— Я не казав, що це мій план.

— А в тебе є кращий?

Якби я його й мав, то їй би в цьому теж не зізнавався б.

Ван продовжує розмову, крокуючи кімнатою.

— Перший недолік: Габріель ще й досі не повернув собі свій Дар. Другий недолік: ти не знаєш, де перебуває Анналіза. Третій недолік: навіть якщо ти знайдеш Анналізу, а Габріель зуміє обернутися на Меркурію, тобі ще треба буде вирахувати, як саме зламати закляття. Четвертий недолік: навіть якщо тобі вдасться вирішити всі три попередні проблеми, Меркурія спробує тебе вбити, коли довідається, що ти замислив — і, здається, що вона матиме непогані шанси досягти успіху.

— Визнаю, що деякі перешкоди справді є.

— Власне! — Ван сідає на краєчок кавового столика переді мною. — Але я готова допомогти тобі здолати ці перешкоди.

— Якщо я долучуся до Альянсу?

— Так.

— І як саме?

— Як саме я тобі допоможу? Ну, розпочнемо з першого недоліку: з Габріеля, — вона всміхається до Габріеля. — Тільки не ображайся, любий.

Він знизує плечима.

Ван веде далі.

— Я можу допомогти Габріелю повернути свій Дар.

— Є й інші, хто може мені з цим допомогти, — каже Габріель.

— Ну звісно, є Меркурія і ще дехто, але всі вони вимагатимуть за це велику винагороду.

Габріель каже:

— А ти хіба ні?

Ван усміхається.

— Сам побачиш. Мені здається, що зі мною домовитися набагато легше, ніж з більшістю інших. До того ж я тут і можу допомогти відразу. Я розумію, Габріелю, що ти зовсім не квапишся кидатися на порятунок Анналізи, але ж ти вже багато місяців перебуваєш у фейнівській подобі. Ти не маєш доступу до свого Дару майже стільки ж часу, скільки користувався ним. Тобі вже варто якнайшвидше повернути собі самого себе.

Він дивиться на мене.

— Це ще не кінець світу, втрата Дару. Існують гірші речі.

— Я допоможу Габріелю повернути свій Дар, щоб він міг перетворитися на Меркурію, але навіть тоді він, мабуть, не зможе розбудити Анналізу. Усе залежить від Меркуріїного закляття. Але, якщо це і не вдасться, я маю інший варіант.

— Який саме?

— Я змушу це зробити саму Меркурію.

— Ну-ну! І як?

— Це не важче, ніж примусити її проковтнути власного язика. Для цього теж існують зілля. Я можу зробити так, що вона сама захоче пробудити Анналізу.

— І ти просто змусиш її випити твою настоянку, так? «Ось, Меркуріє, випий-но ковточок».

— Не кожну настоянку треба пити.

Цікаво, це означає, що вона для цього використає свій дим абощо? Але як би там Ван не діяла, мушу визнати, що в неї значно більше шансів, ніж у мене, примусити Меркурію розбудити Анналізу.

— А знайти свій Дар Габріелю теж допоможе зілля?

— Так, — Ван дивиться на мене, тоді відхиляється й каже: — Тобі я теж можу допомогти, Натане, якщо забажаєш. Контролювати Дар завжди важко. Чим потужніший цей Дар, тим важче його контролювати.

— Я вчуся.

— Це добре. Ти мусиш повністю його контролювати, щоб могти битися разом із Альянсом і нападати на Ловців.

— Я ще не погодився долучитися.

— Але тобі доведеться, бо тільки з моєю допомогою ти зможеш порятувати Анналізу. І навіть разом нам буде нелегко це зробити. Нам не вдасться просто так туди зайти і просто так піти звідти. Це треба ретельно продумати й розпланувати — але здійснити це можливо.

— Якщо я вирішу долучитися, ти маєш повернути мені Феїрборн.

— Домовилися.

Я сподівався, що вона почне протестувати, тож тепер у мене немає жодних аргументів і, щоб не починати знову ходити по колу, я просто підводжуся з місця. Уже темніє, і мені справді потрібно вийти надвір.

Я кажу їй:

— Дозволь мені подумати до ранку.

— Звісно, бо вже сутеніє. А в сутінках тут не надто приємно. Але я маю від цього ліки. Несбіте, — кличе вона, — принеси-но нічний димок.

Несбіт прямує в дальній кут кімнати і повертається з мискою якоїсь молочної рідини. Він чиркає сірником над поверхнею цього зілля, і цією вершкоподібною рідиною починає ковзати, наче живий, зелений димчастий вогник.

— Якщо ти вдихнеш цей димок, то зможеш спати в приміщенні. Він чудово прочистить тобі голову.

Ван схиляється над мискою і глибоко вдихає.

Підходжу до вогника. Він пахне молоком, травою і лісом. Головний біль одразу вщухає. Але я кажу:

— Волію все таки спати назовні.

— Я й не сумнівалася. Я ж теж Чорна відьма, Натане. Не забувай про це. Ночами в приміщенні я мучуся, як і ти, і Несбіт теж, хоча трохи менше. Але ми навчилися користуватися нічним димком, тож я тобі теж це пропоную.

Ми з Габріелем ідемо в спальню вслід за Несбітом. Я відчиняю вікно й сідаю біля нього, але Несбіт каже:

— Не дури себе самого, друзяко, це піде тобі на користь, для твого ж розвитку, — він ставить миску з нічним димком на підвіконня й зачиняє вікно. — Просто дихай цим, як свіжим повітрям.

Коли він виходить, я обережно принюхуюся до зеленкуватого диму.

— Натане, — каже Габріель, — ти так і не розповів мені про свій Дар.

Я трохи впевненіше вдихаю димок. Знаю, що Габріель, мабуть, єдина, крім мого батька, особа, що може хоч трохи мене зрозуміти, але не хочу зараз про це навіть думати. У мене й так голова йде обертом.

— З твоєї вичерпної відповіді я роблю висновок, що ти не бажаєш про це говорити?

Лежу на ліжку долілиць, похиливши голову над мискою, й киваю зі словами:

— Чи ти колись уживав цю штуку?

— Ні. Коли? мене було тіло Чорного чаклуна, я волів спати назовні або ж дрімати вдень усередині, а вночі просто бути надворі, — він підходить до мене і глибоко вдихає випари. — На мене в цьому тілі це ніяк не діє. Я майже не відчуваю запаху.

— Що ти думаєш з приводу сказаного Ван? Чи з того Альянсу буде якась користь? Хіба вони зуміють колись подолати Раду й Ловців?

— Я не знаю. Деякі Чорні маги наділені неймовірною потугою, але не можна сказати, що співпраця з іншими належить до їхніх сильних сторін. Якщо чесно, вони взагалі нездатні до спільної праці. Ван надзвичайно толерантна, тож вона змогла б співпрацювати з Білими, але я не знаю, чи здатні на це інші.

Проводжу рукою крізь зелений димок, а тоді підношу миску до обличчя. Пахне чимось свіжим. Фактично, це не просто запах: це відчуття свіжості в носі, горлі й голові. Відчуття, ніби ти перебуваєш на чистій луці. Та все одно цей дим мене бентежить — усе ж таки це зілля, наркотик.

Відчиняю вікно й сідаю на підвіконні.

— Я спатиму надворі.

Габріель накриває миску рушником. Полум’я легенько шипить і гасне. Він каже:

— Мені здається, зараз нам не треба надто перейматися вступом у Альянс. Меркурія значно небезпечніша. Вона не дурна, Натане. Вона смертоносна.

— Якщо ми все ретельно сплануємо, матимемо шанс. Якщо ж це виявиться занадто ризикованим, не будемо цього робити.

— Скільки б не планувати, все одно щось може піти не так. Прочитай будь-яку книгу з історії.

— Ти ж знаєш, що я не вмію читати.

Більше немає про що говорити, тож я вилажу з вікна і прямую до озера. Мушу поплавати, відчути, чи не втратив зв’язок зі своїм Даром, і ще, мабуть, трохи поспати. Не треба надто багато розмірковувати про те, що запропонувала Ван. Я знаю, що в мене насправді немає іншого вибору. Це моя єдина нагода врятувати Анналізу й допомогти Габріелю повернути свій Дар. Мушу зробити все, щоб цей план спрацював.

Дощ

Пізніше цієї ночі. Я плаваю. Усе довкола здається сірим. Мрячно й задушливо. Місяця майже не видно. Обриси далеких темних гір ледь можна розрізнити на тлі почорнілого неба. Вода в озері також здається чорною. Смолянистою.

Лежу горілиць на воді й дивлюся в небо. Здається, скоро буде дощ. Починає сильніше дмухати вітер, і тоді стається декілька речей. Я натрапляю на ділянку холоднішої води; чутно різке каркання крука, мене в обличчя вдаряє хвиля, а вода потрапляє мені в очі й ніздрі. Я замружуюся. Замість мороку бачу ліс понад своєю печерою і знаю, що десь тут є Кірен. Не можу його побачити, він невидимий, але я чую його запах, відчуваю його самого і смак його крові. Моя нога пече вогнем, із неї стирчить ніж. Я вгризаюся щелепами в Кірена, і він з’являється, а мої очі повняться чорною смолянистою рідиною; кров з його горлянки струменіє мені в ніздрі. Кірен востаннє скрикує, неначе крук, а потім затихає. Це видіння триває кілька секунд, але воно надзвичайно чітке. І це не сон: це мій спомин.

Пізніше я сиджу біля багаття, яке розпалив на березі озера, й ніяк не годен зігрітися. Починає накрапати, але я нікуди не йду, бо намагаюся пригадати ще більше подробиць про свій звірячий стан. Я бачу звірячими очима, страждаю від його болю, відчуваю запах і смак крові, чую Кіренів вереск… так, ніби я фізично відчуваю тваринне тіло і все, що воно робить, але не проникаю в його свідомість. Рішення ухвалюю не я. Я лише пасажир.

Легенький дощик перетворився на справжню зливу, я змок до кісток і тремчу. Багаття згасло, рушаю в бік будинку, щоб заховатися під карнизами. Я вже майже там, коли помічаю постать, яка вискакує з будинку у внутрішній дворик. Несбіт. Він ставить на стіл п’ять великих широких мисок, а тоді біжить назад у будинок, рятуючись від дощу. Не знаю, що замислив Несбіт, але йду слідом за ним, зазираючи дорогою в миски. Миски порожні, хоч і доволі незвичні: вони зроблені з каменю й мають товсті нерівні боки.

Обійшовши будинок, я бачу, що Несбіт подався на кухню. Нічний димок, запалений ним біля вікна, струменить зеленим сяйвом. Я обережно відчиняю задні двері й заходжу в невеличку комору-гардероб. Інші двері ведуть з неї до кухні. Вони напіввідчинені, але якщо я стоятиму тихо, Несбіт не помітить, що я тут є. А я чую голоси й розумію, що там є ще й Ван.

— Я виставив миски.

— Добре. Думаю, звечора достатньо назбиралося. Побачимося за сніданком.

— Я оце подумав… — каже Несбіт.

— Ой лишенько, і воно тобі треба?

— Про малого.

— Ну-ну?

— Я думаю, ти маєш йому сказати.

— Що сказати?

— З ким ти співпрацюєш…

— З ким співпрацюємо ми, — виправляє його Ван.

— Він це врешті-решт виявить і… ну, я не думаю, шо йому це сподобається.

— А йому й не має це подобатися. Я цього й не сподіваюся від нього. Мені на це начхати. Найголовніше те, що він це зробить. Він долучиться, бо не має іншого вибору. Тому й не варто каламутити воду.

— Так, але…

— Що але? — Ван починає втрачати терпець. — Ти справді, Несбіте, дедалі більше починаєш нагадувати якусь стару каргу.

— Він Напівкодовий. І… ти просто не знаєш, Ван, шо це таке, а я знаю. Принаймні я знаю, шо таке бути Напівкровним. Йому не відомо, до кого він належить, а зараз він ні з ким не пов’язаний, ні з Білими магами, ні з Чорними. Він міг би долучитися до Альянсу, проте для цього треба їм повірити… повірити тобі… ну, але з цим може виникнути проблема.

— Так, Несбіте, ти цілком правий. Як це напрочуд розважливо з твого боку. А чи не могла б я запитати, що робиш ти для того, щоб налагодити дружні й довірчі стосунки з Натаном?

Несбіт пирхає.

— Хоч він того й не знає, але він уже мій дружбан.

Ван регоче, я чую це вперше: її сміх приємний, щирий і веселий. Потім вона говорить м’яким голосом:

— Несбіте, можу запевнити тебе, що я усвідомлюю цю проблему і обов’язково нею займуся, але зараз маю залагодити цілу купу інших проблем. Спершу нам треба врятувати ту дівчину, а я ще не вирішила, як нам це зробити.

Несбіт уривчасто хихоче у відповідь.

— Ну, так, шо правда, то правда.

Ван прочиняє двері й каже щось таке, чого я вже не чую, а тоді двері зачиняються.

Що то за повстанець такий, що має викликати в мене обурення? Та, в принципі, який завгодно Білий маг — ось очевидна відповідь.

Дощ ущухає й невдовзі припиняється. Дивлюся собі під ноги й бачу, що там уже назбиралася ціла калюжа. Несбіт здогадається, що я тут був, але цього вже не змінити. Знову прямую до озера повз дерева, що оточують галявину. Знаходжу там височезний і розлогий кипарис, під кроною якого є ще сухе місце. Зупиняюся там, а тоді ховаюся за його широким стовбуром.

На озері я бачу два човни. В обох корма освітлена маленькими ліхтариками, а просуваються вони вкрай повільно. У найближчому до мене човні є четверо людей, у дальшому — двоє, і всі вони вдивляються в берег, у мій бік, і всі вони мають біноклі.

Ловці!

І щось у поставі найдальшої від мене Ловчині підказує, хто це така. Вона висока, худорлява і струнка.

Джессіка.

Я мчу назад у будинок і прибігаю на кухню. Миска з нічним димком стоїть біля вікна, наче маяк. Хапаю якусь тканину й загашую димок. Несбіт починає протестувати, але я кажу йому:

— Ловці! На озері. Щонайменше шестеро.

Несбіт відразу вибігає з кімнати:

— Бери Габбі й мерщій у кімнату Ван! Мусимо шось забрати звідти. Маємо на все п’ять хвилин.

— Якщо вони помітили нічний димок, ми й п’яти хвилин не маємо, — відповідаю я, біжучи вслід за ним.

— То будемо сподіватися, шо не помітили.

Менш ніж за хвилину ми з Габріелем уже в кімнаті Ван. Вона обережно складає якісь флакончики в уже майже повний саквояж. Тоді каже:

— Несбіт учора був у Женеві, щоб закупити харчі. Мабуть, там його і вистежили.

Вона відкриває шухляду біля ліжка й витягає з неї Феїрборн. Кидає його у велику шкіряну сумку, бере її з собою. Прямуючи до дверей, показує на купку книжок у шкіряній палітурці та саквояж.

— Візьміть оце.

Ми всі стрімко біжимо до гаража, зустрічаючи дорогою Несбіта, який несе перекинуту через плече величезну торбу.

За хвилину Несбіт, Ван і я сидимо вже на задньому сидінні чорного лімузина. Габріель у шоферському кашкеті керує автом. Ми виїжджаємо з підземного гаража, прямуємо у досвітніх сутінках уздовж проїзду, залишаємо позаду ворота з електронною сигналізацією. Минуло, мабуть, не більше п’яти хвилин, відколи я побачив Ловців, але таке відчуття, що все це тривало хвилин двадцять.

На дорозі нічого підозрілого, але ж Ловці й не будуть роз’їжджати на танках.

Габріель завертає праворуч, подалі від Женеви. За якихось тридцять секунд назустріч нам їде якийсь фургон, і Габріель гукає:

— Там були Ловці! Троє попереду, хтозна скільки ззаду.

Ніхто йому не відповідає, ми лишень приглядаємося до кожного авта, що їде назустріч. Через півгодини з’їжджаємо з дороги, що йде вздовж берега озера, і тримаємо курс на північ, а Ловці вже нам більше не трапляються.

— Куди ми, до речі, прямуємо? — запитує Габріель.

Ван відповідає:

— Поки що на північ, але невдовзі маємо звернути на схід. Я знаю там ідеальне місце. Це старий замок, чудово прихований від чужих очей і в дуже доброму стані. Він має бути вільний о цій порі року.

Словаччина

Прибуваємо на місце, коли вже починає сутеніти. Ми їхали цілий день, зупинившись лише раз, щоб змінити лімузин на авто, яке менше кидається у вічі. Замок подібний радше на великий заміський будинок з башточками. Розташований у гущавині лісу наприкінці довгої алеї і справді добре прихований.

Ван і Несбіт заходять усередину. Несбіт обіцяє зготувати за десять хвилин якусь вечерю. Я зголоднів, але, просидівши весь день у машині, не хочу зараз бути в будинку, де змушений користуватися нічним димком. Кажу Габріелю, що спатиму в лісі. Він каже, що піде зі мною, та я заперечно хитаю головою.

— Ні. Я волію побути сам, Габріелю. А ти залишайся в замку.

— Але…

— Прошу, Габріелю. Я надто втомлений, щоб сперечатися. Мушу побути на самоті.

Заглиблююся в ліс і знаходжу там захищену місцину. Відчуваю запаморочення від утоми, але мені тут добре. Цей ліс старий і затишний, а ще я знаю, що Габріель сюди не прийде, бо я його про це попросив. Заплющую очі й поринаю у сон.

Прокидаюся від ледь чутного шереху. Кроки. Не людини, а якоїсь маленької й боязкої тварини. Це сарна.

Відчуваю потужний викид звірячого адреналіну, але починаю поволі дихати… дуже-дуже поволі… тоді затримую дихання, затримую якомога довше й наказую сам собі: «Спокійно, спокійно». Не хочу, щоб трансформація у тварину зупинилась; відчуваю, як адреналіну більшає, й не заважаю йому поволі проникати в мене. Затримую дихання, тоді знову видихаю. Що повільніше відбуватиметься ця трансформація, то краще, гадаю я. Не хочу шокувати власне тіло. Хочу до цього звикнути, а понад усе — хочу запам’ятати, що відбувається, коли я змінююся. Роблю неквапливий вдих і наказую собі залишатися при повній свідомості. Затримую дихання, а тоді видихаю, довго й повільно, дозволяючи адреналіну пронизати кожну мою клітину.

я бачу сарну, звір, у якому я опинився, переслідує її. робить це абсолютно безшумно, припадаючи до землі, рухаючись тільки тоді, коли переконаний, що його не помітять, сарна зупиняється. Її вуха посмикуються, вона підводить голову й озирається. вона прекрасна, я не хочу вбивати сарну, але звір, у якому я є, припадає на задні лапи, готуючись до стрибка, я кажу йому: «ні, не вбивай її», я спокійний, розмовляю з ним тихо і врівноважено, намагаючись угамувати, сарна напружується. вона щось відчула і вже згинається, щоб відскочити вбік, але він стрибає на неї, і я кричу йому: «ні, ні!».

Прокидаюся. Ще досі темно. За присмаком у роті відчуваю, що сарна стала вечерею. Мої руки й лице закривавлені, а піднімаючи голову, я бачу біля себе її рештки. Пам’ятаю дещо з того, що трапилося… Пригадую, як почув кроки сарни, коли ще був собою, у людському тілі, і пригадую викид тваринного адреналіну, тож я, мабуть, трансформувався у звіра, але цього вже не пригадую. Ні, анічогісінько не пригадую. Зате пам’ятаю, що намагався зупинити звіра від нападу на неї. Кричав на нього зсередини його тіла, але звір мене не послухав. І таки вбив її.

Торкаю тіло сарни: воно ще й досі тепле.

Знаходжу в річці місце, де течія не дуже стрімка, щоб помитися, а тоді лягаю неподалік на березі. Не можу заснути. Я не втомлений, але збаламучений. Той звір не звернув на мене жодної уваги. Він був мною і не був. Він убив козулю, хоч я цього не хотів. Він робить те, що подобається йому.

На світанку я йду до замку, щоб знайти Ван. Усе мене дратує і насамперед — мій власний Дар. Ми так нічого й не зробили, щоб допомогти Анналізі, а Габріелю треба якось відновити своє чаклунське єство. Блукаю з кухні до їдальні, з музичного салону до бальної зали і зброярні, аж урешті-решт наштовхуюся на Несбіта, який каже:

— Ван у кабінеті. Хоче переговорити.

Прямую в той бік, звідки прийшов Несбіт, штовхаю важкі дубові двері, і чую звернені до мене слова:

— Здається, тобі оце придалося б, — Ван запалює сигарету і пропонує мені, але я відмовляюся.

Кабінет оббитий дерев’яними панелями. Там є великий стіл з хрому й чорного скла, заставлений рядами тарілок. Я підходжу, щоб придивитися зблизька. На кожній тарілочці купка різнокольорових субстанцій. Здебільшого це дрібні зерна, можливо, якесь зілля: одні зерна більші за інших, а деякі схожі на насінини.

Простягаю руку, щоб доторкнутися до однієї такої купки.

— Не треба, прошу, — застерігає Ван, і я забираю руку. Вона сидить на стільці попід бічною стіною кімнати і вбрана сьогодні в чоловічий костюм у тоненьку смужку. — Я виготовляю зілля для Габріеля, підбираю належну комбінацію інгредієнтів.

— І як, виходить?

— Так, бо ми вже маємо останні два складники.

— Які саме?

— По-перше, дощ, який падав, коли ми були в Женеві. Несбіт назбирав трохи: він падав уночі, при повному місяці.

— А що, це має якесь значення?

Вона дивиться на мене як на божевільного.

— Усе має значення, Натане.

Пригадую, як моя бабуся казала, що властивості рослин залежать від того, якою була фаза місяця, коли їх збирали, то ж, мабуть, і властивості дощової води теж можуть різнитися. А все інше хіба ні? Моя здатність зцілюватися також змінюється разом із місяцем.

— А який тоді той другий інгредієнт? — запитую я.

— О, гадаю, ти й сам це знаєш, — відповідає Ван, гасячи сигарету.

І те, як вона це каже, дивлячись на мене, наштовхує мене на думку, що цим інгредієнтом має бути частина мене самого.

— Моя кров? — пробую відгадати я.

Ван усміхається.

— О ні, любий хлопче… це значно темніша субстанція. Нам буде потрібна твоя душа.

Магічне мумбу-юмбу

Сиджу за столом у кабінеті Ван і дивлюсь, як вона запалює чергову сигарету.

— Габріель не може стати самим собою тому, що його Дар дуже потужний, неймовірно потужний. Він перетворився вже на такого щирого фейна, що не годен віднайти в собі той елемент, який робив з нього Чорного чаклуна.

— Звучить правдоподібно, — кажу на це я.

— Ну дякую, Натане, — вона підходить ближче до мене й нахиляється над столом. — Але цей елемент Чорного чаклуна все ще є у ньому. Треба лише знайти його, а скеровувати пошуки Габріеля мусить могутній відьмак.

— Але чому я? Я ж не Чорний чаклун; я Напівкодовий.

— Чорний, Білий, напів чи не напів — це не має значення. Йому потрібен чаклун, якому він довіряє. А тобі він довіряє беззастережно. До того ж він вірить у те, що ти видатний чаклун.

Хитаю головою.

— Ні, не вірить.

— Чи ти хоч уявляєш, якої він насправді про тебе думки? — Ван затягується. — Габріель бачить у тобі втілення чаклунської досконалості.

— Що?

— Возз’єднання в одній особі Білого з Чорним. Так, як це було в первісних магів, коли найпотужніші здібності обох сторін змішувалися докупи.

— О! Але ж… — та я навіть не знаю, що на це сказати.

Чути стук у двері, і заходить Несбіт із тацею в руках.

— Сніданок! — оголошує він. — Приніс тобі, Ван, трохи чаю з грінками.

— Дякую, Несбіте. Попроси, будь ласка, Габріеля, щоб долучився до нас.

— Просто зараз?

— Саме так, просто зараз, — відповідає Ван.

І Несбіт іде геть, бурмочучи:

— Я тобі не слуга, якшо хочеш знати. Я твій повноцінний партнер, і нам обом відомо, хто з нас двох найбільше працює… — але решту його нарікань уже не чутно, бо він зникає в кінці коридору.

— Що б я без нього робила.

Не знаю, як делікатніше сказати про те, що мені вони здаються абсолютно несумісними, тому мовлю натомість:

— Він дуже вправний.

— Саме так. Я його багато чому навчила. І мушу визнати, що з нього добрий учень. Ми вже двадцять п’ять років разом.

— Двадцять п’ять? — на вигляд я дав би Ван не більше двадцяти років, але вона завжди поводиться як значно доросліша й досвідченіша жінка. — Скільки ж тобі років, Ван?

— Доволі неввічливе запитання, скажу я тобі. Та попри всі інші корисні якості, зілля ще й допомагає затримати молодість.

Габріель заходить у кімнату й зачиняє за собою двері практично перед самим носом Несбіта. Масивні дерев’яні двері заглушують його нарікання.

— Дякую тобі, Габріелю, що так швидко прийшов. Я оце якраз казала Натану, що ми вже майже готові допомогти тобі віднайти власну сутність.

— Гаразд, — без зайвих емоцій говорить Габріель, сідаючи навпроти мене.

— То що ми маємо робити? — запитую я.

— Ви обоє маєте випити приготовлене мною зілля. Ви разом увійдете в стан трансу і знайдете сутність колишнього Габріеля. Уявіть її у вигляді линви. Знайдете її, а тоді повернетесь, тримаючись за неї, сюди, у це місце і в цей час.

Дивлюся на Габріеля й легенько хитаю головою. Він зустрічає мій погляд і каже, немовби читаючи мої думки:

— Це магія. Це все безглуздо… і водночас — сповнене сенсу.

Я закочую очі й повертаюся до Ван.

— А якщо ми не знайдемо ту сутність, або підемо за линвою не в той бік?

— Тоді ви не вийдете з трансу.

— Як? Ніколи?

— Аж поки не помрете з голоду.

— Не надто приємна перспективка, — кажу я.

— Я завжди думав, що буду радше готовий померти під зливою куль, — усміхається мені Габріель. — Але коли спробував, зрозумів, що це теж не найкращий варіант.

— І скільки часу це має тривати? — цікавлюсь я.

Ван запалює наступну сигарету й випускає кільце диму.

— Скільки буде потрібно.

— Тобто ти й сама не знаєш?

Вона не відповідає.

— А яка ймовірність того, що ми нічого не знайдемо? — запитую я.

— Не маю поняття. Усе залежатиме від вас двох.

— Мені це не подобається, але я це зроблю.

— Рада, що в тебе стільки ентузіазму, Натане. Це завжди стає в пригоді, — Ван легенько поплескує мене рукою по нозі. — На щастя, та місцина має свої переваги. Дерева, річка і старезні гори — це саме те, що тобі потрібно, — тоді вона зазирає мені в очі, а блакить її власних очей спалахує іскрами. — На жаль, залишається ще одна невеличка проблема.

— Що саме? — насторожуюсь я.

— Входити в транс дуже небезпечно, коли немає молодого місяця.

— Що? Але ж він буде аж за два тижні! — я зриваюся на ноги.

— Так, — Ван неквапливо випускає в повітря цілий шлейф диму.

— Але ж Анналіза… Вона може померти… Ловці можуть виявити Меркурію й убити їх обох або захопити.

— Гадаю, нам слід трохи більше покладатися на вміння Меркурії ховатися від Ловців. Вона ж це, зрештою, робить десятиліттями.

— Але Анналіза втрачатиме сили! Ми не можемо два тижні сидіти тут, склавши руки, й чекати.

— Можемо, Натане, і саме так ми й зробимо. Ти правий — Анналіза втрачатиме сили, але в нас ще є досить часу. Вона може проіснувати в таких умовах ще не один місяць.

— Легко тобі говорити, коли ти жива-здорова й вільна.

Прямую до столу. Хочу пожбурити на підлогу всі ці купочки її зілля. Але Габріель побачив, куди я рушив, і перекриває мені шлях. Проклинаю його і вибігаю з кімнати, грюкнувши за собою дверима. Відчуваю, що вчинив по-дитячому, але потім помічаю в коридорі Несбіта, який глузливо підсміюється з мене. Не певен, чи він підслуховував, але відштовхую його геть, а тоді луплю й копаю ногами все, що трапляється мені на шляху з будинку.

Кажучи Габріелю

Я придумав, чим мені зайняти ці два тижні. Знаю, що мушу повернути собі найкращу фізичну форму, а оскільки інших клопотів поки не маю, то починаю тренуватися. Швидко набираю форму завдяки цим тренуванням, а також завдяки своєму Дару. Відколи я його здобув, моє тіло стало сильнішим і жвавішим. Удень я тренуюся разом із Несбітом і Габріелем, а тоді ще сам уночі. Мені достатньо трошки подрімати вдень, і я можу легко протриматися цілу ніч.

Щоранку ми з Габріелем і Несбітом насамперед робимо пробіжку, хоч після кількох миль я завжди біжу далі сам. Ми зустрічаємося на світанку, і вони починають бурчати й нарікати на погоду та біль у м’язах, потім ми трохи розминаємося. Кожного дня я думаю: ну, от сьогодні з ними все буде гаразд, але щоразу все відбувається, як завжди, і Несбіт починає мене заводити. Він постійно глузує з мене, передусім з того, що я нетерплячий, а також мовчазний або набурмосений. А ще він висміює мої черевики або ж волосся, обличчя, очі. Він завжди коментує мої очі. Іноді мені просто здається, що він спеціально мене накручує, щоб я добряче заїхав йому у вухо.

Часом здається, що варто мені побути з ними довше, і Несбіту просто набридне мене дражнити, та згодом я починаю лютувати і, так чи інакше, залишаю їх позаду й біжу далі сам, і так воно ліпше. Навіть не знаю, чому взагалі з ними панькаюся, проте щодня сподіваюся, що нам усе-таки буде добре разом. Але намарно.

Після пробіжки я снідаю. Роблю собі кашу. Несбіт готує всілякі вишукані страви — учора, скажімо, була яєчня по-флорентійськи, — для Ван і Габріеля. Він усе готує, а тоді чекає Ван, поки я їм на кухні. Габріель завжди залишається зі мною. Іноді Несбіт також їсть із нами кашу — коли в нього не найгірший настрій. Тоді він багато не говорить, а я собі просто їм.

Після того я трохи дрімаю, лежачи під ранковим сонечком, якщо воно, звісно, є. Пізніше знову тренуюся, а тоді йду на прогулянку, зазвичай сам, іноді з Габріелем. Потім обід і післяобідній сон. Пополудні або коли вже вечоріє я роблю з Несбітом деякі бойові вправи. Він добре б’ється, але я його завжди перемагаю. Весь час кепкую з того, який він старий, повільний і жирний, але він тільки шкіриться й регоче, сприймаючи це все як комплімент. Габріель інколи спостерігає за нами, але не бере участі ні в наших двобоях, ні в глузливих кпинах. Здебільшого він вправляється у стрільбі: добре володіє пістолетом, а також луком і арбалетом. Як і Ван, йому це вдається робити легко й елегантно. Я також пробую стріляти, але ненавиджу ті пістолети.

Вечорами я приймаю душ у замку, а опісля ми вечеряємо, і Несбіт грає ролі кухаря й кельнера. Коли темніє, я йду до лісу. Так минають дні, й до зустрічі з Анналізою їх стає усе менше.

Сплю в лісі. Мені тут подобається. У лісі гарно: коли я тут сам, мене ніщо не тривожить. Трансформація зі мною відбулася лише того першого разу. Щоночі я чекаю, чи не станеться це знову. Хочу навчитися контролювати цей стан, і мені здається, що ця відлюдна стародавня місцина просто чудово для цього надається.

Цілий день я не їв, щоб побачити, чи це спрацює, але нічого не сталося. Можливо, тому, що жодна тварина, жодна потенційна жертва не перетнула мій шлях. Нині спробую щось інше. Я цілий день голодував і вирушаю на полювання, але не хочу нікого вбивати. Хочу трансформуватися, погнатися за кимось, але не вбити, й переконати мого звіра повернутися сюди. Я приніс із кухні трохи м’яса і викладаю його на землі.

Щойно западає темрява, вирушаю до лісу. Знаю, що в цій місцині мають бути лисиці, тому прямую до їхнього кубла. Поволі й безшумно пробираюся крізь дерева, аж поки бачу цілі хащі гілочок довкола входу в нору. Припадаю до землі й чекаю.

Мушу чекати майже всю ніч, але тільки-но маленька лисичка вистромлює носик зі свого лігва, у мені вибухає адреналін. Дихаю повільно й рівномірно, вичікуючи. Хочу втримати контроль, побачити, чи зможу я принаймні дочекатися, поки буду готовий. Не хочу вбивати лисицю. Хочу трансформуватися і спробувати зупинити себе від убивства, бодай примусити свого звіра повернутися до того м’яса, що я залишив позаду. Мушу навчитися контролювати його. Не дозволити йому вбивати.

Повільно дихаю і стежу; адреналін у мені нуртує, але не оволодіває мною. Кажу сам собі:

— Скрадаємося за нею. І все. Скрадаємося, і нехай вона живе.

Лисиця мене не відчула й вибігла з нори. Я припиняю контролювати своє дихання й зосереджуюся на запаху лисиці.

я у звірячому тілі, переді мною нора, чую сильний лисячий запах, набагато сильніший зараз, лисиця кудись швидко біжить. він, той звір, у якому я тепер, скрадається за нею. я наказую йому: «ні, хай собі біжить», але він і далі переслідує лисицю, я кажу: «ні, стоп!» і ще раз наказую: «ні!», примушуючи його розвернутися, але він біжить за лисицею, я не маю над ним влади, він наздоганяє лисицю, «ні!» — розлючено кричу на нього, «ні!» — але він швидко скорочує відстань, він набагато спритніший за лисицю, лисиця зупиняється, обертається, а я кричу: «ні! не вбивай її. там є краще м’ясо, ні!» і намагаюся втримати звіряче тіло, зробити так, щоб його м’язи заціпеніли, але у мене немає м’язів, і це не спрацьовує, він наздоганяє лисицю і стрибає на неї, я волаю: «ні! стоп!», але вже відчуваю присмак крові…

Прокидаюся. У роті й досі присмак крові. Тіло лисиці поблизу моєї голови. Її подерте хутро впереміш із нутрощами й кістками. Я хочу це все позбирати й пожбурити якнайдалі. Ненавиджу мого звіра. Ненавиджу його. Він не може бути мною. Я не хотів убивати лисицю. Звелів йому не вбивати. Йому це вбивство було непотрібне. Я роздратовано кричу й обсипаю прокльонами лисяче тіло, що потроху холоне, але насправді кричу на того звіра в мені. Сподіваюся, що він мене чує. Маю надію, що він знає, як я його ненавиджу. Я не хочу володіти цим Даром. Мені все в ньому ненависне.

Перед світанком я трохи заспокоююся. Не певний, що мені робити з моїм Даром. Якщо я не зможу його контролювати, то можу будь-кого вбити. Не певний, що про це варто запитувати Ван. Вона обізнана з багатьма аспектами чаклунства і, можливо, могла б мені допомогти, але я не хочу покладатися на неї. Хочу сам знайти вихід. І я ще навіть Габріелю про це не казав.

Удосвіта швидко вмиваюся в річці і йду на зустріч із Габріелем та Несбітом, щоб трохи побігати. Вони стоять і розмовляють удвох, а Габріель усміхається, побачивши мене.

Він каже:

— Ти нині ще розпатланіший, ніж завжди, — тоді торкається мого волосся й питає: — А це що таке?

Сахаюся від нього, смикаю себе за волосся і знаходжу в ньому засохлу кров та ще якісь шматочки… крихітні шматочки. І чую, як Несбіт, глузуючи, каже:

— Залишки нічного бенкету?

Повертаюся до нього і, перш ніж встигаю щось подумати, вже тримаю в руці ножа й підступаю до Несбіта, який також витягає ніж.

Габріель стає поміж нами.

— Натане, вгамуйся.

Я штовхаю Габріеля рукою в груди, але не годен говорити. Знаю, що не повинен нічого робити, але якщо Несбіт скаже ще хоч слово, я дійсно застромлю ніж у його товсте пузо.

Габріель стоїть у мене на дорозі, а Несбіт шкіриться у нього за спиною.

— Несбіте, повертайся в замок. Я мушу поговорити з Натаном.

І Несбіт, кривляючись, віддає Габріелю честь, а тоді розвертається і йде, пританцьовуючи, геть.

Габріель торкає мене за руку.

— Натане, він просто накручує тебе.

— Тому я не повинен його прикінчити?

Габріель спочатку нічого мені не відповідає. А тоді хитає головою.

— Не треба, будь ласка. Ми тут не знайдемо кращого кухаря. І я не хочу займатися миттям посуду. Ти краще понарікай, що він пересолив суп. Це йому завдасть більшого болю, ніж лезо ножа в пузі.

— Я просто скаженію від його дурних коментарів, — набираю в груди повітря й кажу: — Коли ми були в Женеві, я підслухав його розмову з Ван. Він тоді сказав, що я сам цього не знаю, але нібито я вже його дружбан, — хитаю головою. — Я просто його не розумію.

— Думаю, Несбіт таким оце способом просто показує, що ти йому подобаєшся. Він Напівчорний чаклун, Натане. Не стався до нього, як до фейна.

— Та я не ставлюся!

— Але й не виявляєш до нього жодної поваги.

Я дивлюся на Несбітову постать удалині. Він уже не пританцьовує, а просто поволі шкандибає до замку.

— Ледве чи я зможу відчути до нього бодай краплину поваги.

— А ти поміркуй. Він вправний боєць. Добрий переслідувач. Просто не вміє жартувати.

Я почуваюся ідіотом, тримаючи й далі ножа напоготові, тому ховаю його.

Габріель простягає руку й торкається мого волосся, витягаючи з нього різні шматочки.

— Розкажи мені про все це.

Намагаюся говорити, але не знаю, що сказати. У лісі за моєю спиною тихо. Вітерець віє понад верхів’ям дерев, які немовби заколисують одне одного. Я хочу знайти відповідне слово, з якого почати, але не можу.

— Це пов’язане з твоїм Даром? — запитує Габріель. — Можеш мені розповісти?

Ледве чутно бурмочу:

— Я маю той самий Дар, що й мій батько: вміння обертатися у звірів. Хочу навчитися його контролювати, але… не можу.

— Тому ти й намагаєшся бути сам уночі?

— Так. Я небезпечний. Тобі не можна бути біля мене. Нікому не можна.

Дивлюся Габріелеві в очі, але не фокусуюся на них, щоб мати змогу сказати:

— Цієї ночі я впіймав лисицю. Думав, що зможу його зупинити, але не зміг.

— Його?

— Звіра у мені. Я намагався заборонити йому вбивати лисицю, але він мене не послухав. Він забажав її вбити. І зжерти. І він це зробив. Я все відчував, міг бачити, чути, нюхати. Відчував у роті присмак. Але не міг контролювати, — дивлюся на землю, а тоді на дерева за спиною. Не певний, чи можу це все розповісти, але примушую себе продовжувати. — Його першим… моїм першим убивством була не лисиця.

— А хто? — тихенько запитує Габріель.

— Ловчиня, — відколи це сталось, я пригадав усе більш детально, і тепер уже не годен це знову забути. — Я прокинувся з її кров’ю на руках… і в роті. По цілому обличчю. Кров скрапувала з моїх пальців. Спочатку я нічого не пам’ятав, але тепер уже згадав. Я роздер тій Ловчині шлунок своїми кігтями, її нутрощі вивалилися назовні, а я занурив туди, в її шлунок, голову. Я це чітко пам’ятаю — усе червоне від крові, присмак крові, і моя морда, що роздирає її зсередини… Тобто ще раніше я вбив ту іншу Ловчиню, у Женеві. Скрутив їй шию. Я думав, що то вже була достатньо паскудна річ. Але цього разу… я запхав прямо в неї свою голову, свою морду.

— Це була тварина. Не справжній ти.

— Але ж ця тварина невіддільна від мене. Інша частина мене самого, — я важко зітхаю, а тоді кажу: — Вона кричала, Габріеле. Я вже запхав мордяку в неї, а вона все ще кричала.

Відвертаю обличчя, а тоді знову дивлюся на Габріеля.

— Я думав, як це чудово — здобути свій Дар. Якоюсь мірою так воно й було. Я відчуваю себе фізично міцнішим, але всередині, десь там, у тому місці, де себе втрачаєш абощо, я… так, ніби там є хтось, є щось таке, що живе в мені. І воно виходить звідти й оволодіває мною. Але я знаю, що це я, інша частина мене самого, абсолютно дика, неприборкана частина мене, — замовкаю, а тоді набираю повні груди повітря й кажу: — І ще я вбив Кірена.

— Кірена? Брата Анналізи?

Я киваю.

— Я побачив його біля Меркуріїного котеджу і думав про те, щоб його вбити… тобто смертельно поранити його ножем у двобої… але я цього не зробив. Я пішов геть звідти. А він разом зі своїм партнером сів мені на хвіст. Несбіт убив його партнера, а я, той звір у мені, вбив Кірена.

І я починаю пригадувати ще більше подробиць:

— Кірен також заверещав. Тільки раз. Я роздер йому горлянку. Пам’ятаю той присмак, яким він здавався слизьким у моєму роті. Я облизував його кров.

На моїх очах проступають сльози, я почуваюся ідіотом і лицеміром, який оплакує Кірена, котрому бажав смерті. Мені гидко за власні сльози. Я відвертаюся від Габріеля й намагаюся опанувати себе, витираючи вологі щоки рукавом. Коли знову повертаюся до нього, він і далі пильно дивиться на мене.

— Це було жахливо. Несбіта знудило, коли він побачив Кіренове тіло. Якщо вже Несбіта знудило…

— Це все зовсім не означає, що ти лихий, Натане.

— Але й доброго тут нічого немає!

— Ти його вбив так, як це зробив би будь-який звір. Я знаю, що це не дасть тобі зараз великої розради, але звірі діють інстинктивно. А звір не може бути лихий, не може бути добрий чи поганий.

Він додає:

— А можна в тебе щось запитати? — вагається, а тоді каже: — Чи ти з’їв серце тієї Ловчині? Або Кіренове серце? Чи ти забрав їхні Дари?

Я хитаю головою.

— їх убиває й роздирає на шматки той звір. А він не цікавиться Дарами. Він просто прагне вбивати.

— Думаю, він прагне вижити. Він не лихий, Натане.

Габріель зовсім близько від мене, простягає руку й витирає кінчиками пальців мої сльози. Його доторк такий делікатний.

Так приємно його відчувати.

А Габріель присувається все ближче і ближче до мене, а тоді, дуже обережно й ніжно цілує мене в губи, так неймовірно делікатно, що ми ледве торкаємося вустами. Я ледь-ледь відхиляюся, але він і далі біля мене.

— Не треба себе ненавидіти. Навіть найменшої частинки самого себе.

Габріель пригортає мене до себе, не відпускаючи, і я відчуваю на своєму волоссі його тепле дихання.

Я не знаю, як мені реагувати на те, що Габріель обіймає й цілує мене. Я навіть не знаю, що мені про це думати. Він робить це, щоб виявити свої почуття. Але він повинен знати, що я відчуваю все інакше. І я цього змінити не можу. Але я справді його люблю. Він мій друг, найкращий друг, і я його дуже-дуже люблю. Я й далі плачу, а він мене пригортає до себе.

Ми так стоїмо доволі довго. Дерева також стоять, як і стояли, а я й далі дивлюся на них і тільки на них. Коли я нарешті перестаю ридати, Габріель відпускає мене з обіймів. Ми сідаємо на траву, тоді я лягаю горілиць, затуляючи лице рукою.

— Ти в нормі? — запитує він.

— Я син Маркуса, найнебезпечнішого з усіх Чорних чаклунів. Я звір, що пожирає Ловців. І я цілковите рюмсало. Звичайно, що я в нормі.

— Прийми свій Дар, Натане! Не треба з ним воювати.

— Та я й не воюю. Не можу воювати. Він сильніший за мене.

— Тоді привітай його і вчися у нього. Не осуджуй його. Бо це тільки збаламутить бідолашного звіра. Ти прагнеш його, бо він подібний на Дар твого батька, але ти й відкидаєш його з тієї самої причини. Ти любиш силу. І ти ж її ненавидиш. Мені просто жаль твого бідолаху-звіра.

— Цікаво що б ти сказав, зустрівши цього звіра десь у лісі?

— Ти тільки те й робиш, що думаєш про лихі речі, які ти ненавидиш. Скажи щось хороше.

— Хорошого нічого немає.

— Брехло! Я ж чарівник, Натане. Я знаю, що означає мати Дар.

Заплющую очі й намагаюся пригадати. Я знаю, що мушу бути чесним із Габріелем, тому кажу:

— Це гарне відчуття. Приємно, коли ця штука, тваринячий адреналін, починає в мені вибухати. Я цього боюся, але водночас це дивовижне й потужне відчуття. І… все в мені неймовірно збуджується, переходить у стан бойової готовності. І я немовби спостерігаю за ним, за іншим своїм «я», а воно… він весь як струна. Ось що означає бути ним: бути цілком сконцентрованим на тому, що він робить, коли нема думок — сама фізіологія.

Дивлюся на Габріеля.

— Думаєш, саме це і є ознакою тваринячого буття?

— Не знаю. Але саме тому, Натане, ти й маєш цей Дар. Не тому, що ти звір, не тому, що в тебе немає моралі, а тому, що тобі треба це все відчути. Це твоя суть, найкраща сутність твого існування — жити відчуттями.

— Он як.

— Ти справжній чаклун, Натане. Не воюй зі звіром. Відчуй його досвід. Для того він і є, — Габріель замовкає ненадовго, а тоді каже: — А можна запитати… яким ти стаєш звіром?

Я й сам цього не знаю. Пригадую, як уночі дивилися на мене нажахані очі лисиці, й кажу йому:

— Голодним.

Використовуючи душу

День нового місяця. Ван каже, що коли ми з Габріелем будемо готові, то мусимо випити її зілля, а тоді розрізати долоні наших рук, які вона зв’яже докупи. Ми так і залишимося, аж поки знайдемо вихід із лабіринту Габріелевої свідомості. І це трохи нагадує пастку.

— Вам обидвом треба підготувати свої тіла. Габріелю, ти маєш зробити легеньку зарядку й добре попоїсти. Натане, а тобі доведеться провести ніч перед ритуалом у приміщенні.

— Чому? — дивуюсь я. — Чому?

— Це загострить твої відчуття, і транс, у який ти увійдеш, стане набагато реальнішим. Саме тому ми й чекали молоденького місяця, щоб ти зміг на всю ніч залишитися в замку.

— Щось не розумію, чому не можна було б залишатися на коротший час, але при повнішому місяці? — дивуюсь я.

— Від повного місяця ти почнеш шаліти, а Габріелю ти потрібен притомний і в міру адекватний. Молодий місяць завдасть тобі страшенних неприємностей, однак ти виживеш і врешті-решт станеш значно сильнішим, — Ван відкриває портсигар і дістає з нього сигарету. — Звичайно, я цілком можу помилятися: завжди щось та піде й не так. Проте я вірю, що вам пощастить. Інстинктивно. Це мій Дар, Натане, а я йому довіряю.

Я не в захваті від цієї всієї затії, але не маю іншого виходу. Востаннє я провів цілу ніч у приміщенні, коли мені було шістнадцять. Я не отримав свого Дару, і це було погано. Не часто про це думаю, а коли й замислююся, то не здатен нічого зрозуміти… Хоча й частина мого мозку стверджувала: «Це все дурниці, ти просто у приміщенні, з тобою все гаразд» — усе моє тіло агонізувало, й невдовзі я вже ні про що не годен був думати, крім шумів, жаху та несамовитого бажання вискочити назовні…

Я цілий день проводжу на самоті у лісі, відпочиваю. Звір у мені також, здається, відпочиває. Я не відчував жодного його поруху, відколи мав ту розмову з Габріелем. Лежу на землі й дивлюся, як змінює кольори небо — з блідо-голубого зранку до яскраво-синього вдень, після чого воно стає на короткий час пурпуровим увечері, і аж тоді сіріє. Я голодний і спраглий, у шлунку бурчить, і це видається цілковитим безглуздям, зважаючи на те, що мене очікує попереду. Я певний, що мені це вдасться. Я це зроблю заради Габріеля, щоб показати йому: я знаю, що він жертвував собою заради мене, а я зроблю все, що зможу, задля нього. Це ж тільки одна ніч у приміщенні!

Коли я підходжу до головних замкових дверей, уже сутеніє. Ван відразу відчиняє. Мабуть, бачила, як я перетинав галявину. Мені цікаво, що вона скаже, але Ван мовчить — просто веде мене вестибюлем, а тоді коридором, темні дерев’яні мостини якого скриплять під нашими ногами, до дверей у самому кінці. Я заходжу вслід за нею у ці двері, а тоді зупиняюся.

Там є камінні сходи, що ведуть униз.

— Підвал, — каже Ван.

Згадую про звіра у мені, але він анічичирк. Ван заводить мене в порожню кімнату з кам’яною підлогою й цегляними стінами, ледь освітлену слабенькою лампою на стелі. Це радше в’язнична камера, а не підвал.

— Несбіт буде на сходах угорі. Двері будуть замкнені, але якщо тобі стане занадто важко, він тебе випустить. Він щогодини перевірятиме твій стан.

Я нічого не кажу. Ця кімната вже мене гнітить. Сиджу на холодній підлозі й дивлюся, як Ван піднімається вгору сходами. Тоді двері зачиняються, і я чую, як повертається ключ у замку.

Знаю, що звір не з’явиться. Тут надто суворі умови. Він ховається. Я пробув у цій кімнаті якусь одну, максимум дві хвилини, але вже відчуваю нудоту й запаморочення, та мені не так уже й погано, і все це заради Габріеля. Та Анналізи. Підводжуся й підходжу до протилежної стіни, а тоді назад, і знову повторюю цей маршрут, але мені гіршає. Таке враження, що кімната починає нахилятися, тож я знову сідаю, а стіни начебто падають на мене. Але я знаю, що це не так. Нікуди вони не падають! Це стіни, і вони стоять непорушно. Я в нормі. Мене тільки нудить. І голова розколюється від болю. Це не надто приємно, але я в нормі. Сиджу нерухомо й зосереджуюся на диханні й на тому, щоб мене не знудило.

Чую, як угорі відчиняються двері.

Минула вже година.

— Ти в порядку? — кричить мені Несбіт.

— Ага. Нормально, — волаю я у відповідь, намагаючись, щоб це звучало впевненіше, ніж я насправді себе почуваю.

Двері зачиняються.

Сиджу так одну-дві хвилини, переконуючи себе, що зі мною все гаразд, усе гаразд, а тоді починаю блювати, падаю знесилено на підлогу, і мені крутить у шлунку, усі мої м’язи зводить судомою. Відчуваю, як на мене падають стіни, але я знаю, я переконаний, що цього не може бути. Стіни такого не роблять. Не роблять! Я розпашілий і вкритий потом, блюю знову і знову, і мій шлунок пече вогнем, і з нього вже нічого не виходить, коли я блюю, але він примушує мене це робити, і я скручуюся щільним клубочком на підлозі.

Наді мною стоїть Несбіт. Минула, мабуть, ще година. Починаю його шукати, але він уже зник.

Я тремчу, а моє тіло холоне. Знову блюю. Уже зовсім немає чим блювати, але мій шлунок, мабуть, сповнений рішучості вивернути себе навиворіт. Далі лежу, скрутившись, біля підніжжя сходів. Лежу і не рухаюся. Не годен поворухнутися. Не годен стояти. Не годен навіть повзти. Але я дам собі раду. Я витримаю.

І тут я чую якесь шкрябання. Спочатку воно тихеньке, а потім гучнішає, аж поки моя голова починає гудіти. Тоді воно зненацька завмирає. Тиша. І я чекаю, дослухаючись; я знаю, що воно повернеться. Поки тихо, переконую себе, що це все не справжнє: я у підвалі, і тут немає нічого, що могло б творити цей шум. Він не справжній. Але раптом мою голову знову заповнює огидне шкрябання, немовби хтось проводить цвяхом по шкільній дошці, тож я запихаю голову поміж сходи і кричу. Крик допомагає. І лайки. Якщо кричатиму достатньо голосно, зможу заглушити це шкрябання… Потім знову настає тиша. Маю нагоду передихнути, очікуючи наступного сеансу шкрябання, і воно невдовзі починається знову…

Несбіт біля мене. Він поплескує мене по плечі, я дивлюся на нього, але за мить його вже немає, і хтозна, чи він узагалі тут був. Шкрябання вщухло. Запала тиша, і я бачу тільки підлогу, сіре каміння якої стає червоним. Темно-червоним. І скрізь, де не гляну, я бачу цю червінь. Червінь довкола мене, і я відчуваю, як вона мене душить. Верещу на цю червінь, і задихаюся, і хапаюся пальцями за горло, щоб мати змогу дихати.

Згодом відчуваю довкола себе руки. Вони тримають мої долоні. І Габріелів голос тихенько каже мені на вухо:

— Це вже майже кінець. Майже.

І мене вже не судомить, не чути жодного шкрябання. Мій шлунок востаннє намагається щось виблювати, а тоді підноситься червона завіса, і я бачу кам’яну підлогу й Габріелеве плече. Хочу ридати від полегшення, від радості, що я знову вільний, що знову можу все бачити. Кажу:

— Уже світанок.

Габріель відхиляється від мене й допомагає мені сісти.

— Якщо це поступовий, менш інтенсивний метод… — хотів би пожартувати, але не можу, бо почуваю себе цілком інакшим. Надзвичайно чітко все відчуваю. Кожен порух свого тіла. Вологість повітря. Підлогу, порошинки бруду на кінчиках пальців. І кольори навіть при цьому слабенькому освітленні: сіряву кімнати й чорняво-брунатне волосся Габріеля. Дивлюся йому в очі й бачу, що вони все ще фейнівські, однак помічаю там ще щось.

— Я бачу щось у твоїх очах. Раніше цього не зауважував. Та й зараз воно ледве видне. Золотисті вузлики, але дуже далеко, в глибині. Такі, як у чаклунів.

Габріель усміхається.

— Ходімо надвір.

Він допомагає мені підвестися, і тільки-но я виходжу назовні, як одразу зцілююсь, а інтенсивність моїх чуттів стає просто нечуваною. Повітря має такий неймовірний аромат, що я мало не п’янію, вдихаючи його. Сідаю на траву, а звір у мені пробуджується, і знов у мене в крові нуртує адреналін, але я не відчуваю нічого, крім радості бути вільним.

Підходять Ван і Несбіт. Ван ставить на траву поміж мною та Габріелем тацю. На ній довга й широка смужка тоненької шкіри, миска із зіллям, дві невеличкі кам’яні чашки і ще якась річ — дерев’яний кілок, сантиметрів зо тридцять завдовжки, конусоподібний, з гострими кінцями і середньою частиною завтовшки з олівець.

Не знаю, для чого цей кілок. Ван про нього не згадувала. Я думав, що ми маємо зробити надрізи на своїх долонях і сполучити їх, але ножа я тут не бачу, і тому виникає погане передчуття, що кілок буде потрібний саме для цього.

Ван бере зілля й по крапельці наливає його в кам’яні горнятка. Тоді простягає їх нам.

— Пийте.

Перезирнувшись, ми разом піднімаємо чашки і п’ємо. Зілля на смак огидне і шорстке, немов багно впереміш із піском.

Я хочу поставити чашку на тацю, але з нею вже щось діється, вона ніби відсувається, і я не годен сягнути до неї рукою. Несбіт забирає в мене чашку.

Ван бере дерев’яний кілок. Тримає його поміж нами.

— Натане, пристав до вістря долоню своєї правиці. Габріель, ліву руку. Зосередьтеся на кілку.

Роблю, як вона каже. Це навіть краще: кілок — єдина річ, яка постійно не розфокусовується. А тоді Ван каже:

— Злучіть свої долоні.

Посміхаюся, бо це видається якоюсь химерно гарною думкою, то ж я тисну долонею й дивлюся, як дерев’яне вістря пронизує її й виходить назовні з другого боку. Очікую болю, але не відчуваю нічого, крім тепла й піднесення від споглядання крові, що скрапує з гострого вістря. Моя рука стає гарячою посередині, а тоді її хапає Габріелева долоня, наші пальці переплітаються, а кров стікає по наших зап’ястках.

Ван зв’язує наші долоні докупи шкіряною смужкою. Вона каже:

— Не зцілюйте себе. З настанням сутінок і на світанку я витягатиму кілок і встромлятиму його знову, аж поки Габріель повернеться до нас.

Мені здається, що я вилітаю з власного тіла. Дивлюся на Габріеля й опускаю додолу руки, щоб наші долоні з кілком опинилися поміж нами на землі. Таці там уже немає. Мені хочеться торкнути кілок, тож я простягаю до нього лівицю. Торкаю кінчиками пальців гостре вістря, що стирчить із Габріелевої долоні. Охоплюю його пальцями, і в цей час моє тіло починає кудись провалюватися, мене охоплює паніка. З землі піднімається курява, вкриває все довкола мене, і ось уже землі немає, я не бачу нічого, крім куряви, й не відчуваю нічого, крім Габріелевої долоні у моїй правиці.

Перший кілок

Прокидаюся заспаний, млявий, з болем у тілі. Кліпаю очима, розплющуючи їх. Уже почався світлий сонячний день, і небо наді мною ясне й блакитне. Я озираюся й упізнаю терасу на даху нашої женевської квартири. Габріель поруч зі мною, тримає мене за руку так, як він це робив, коли ми збиралися прямувати крізь розколину на зустріч із Меркурією. Він сидить навпочіпки й дивиться кудись убік, волосся спадає йому на чоло, затуляючи чорні окуляри. Лівою рукою він вчепився за мою правицю.

Я знаю, що мушу знайти розколину, бо це наш вихід. Шлях до віднайдення справжнього Габріеля. Я сиджу навколішках у куточку тераси, тулячися спиною до похилого черепичного даху. Розколина вгорі понад водостічною трубою. Я бачив, як Габріель її знаходив, бо був разом із ним, коли він запхав туди свою руку. Тепер я мушу сам відшукати розколину, не відпускаючи його від себе, й побачити, куди вона нас заведе.

Впевнений, що зможу це зробити. Я знаю, де розколина. Підношу ліву руку й тицяю нею у простір над водостічною трубою.

Нічого не відбувається.

Але, можливо, я просто не влучив. Мабуть, вона трохи вище… І знову нічого! Значить, трохи лівіше. Ні! Тоді правіше. Знову ні! Тоді нижче. Мабуть, я роблю це зашвидко, мені бракує витримки.

Запитую в Габріеля:

— Де ж та розколина?

Він не відповідає, і я роздратовано повертаюся до нього. Він знає, де це є… він мав би допомогти мені.

Але, повернувшись, помічаю, на що він дивиться. Біля самого краю даху хтось стоїть. Якась жінка. Висока, струнка, вбрана в чорне. Ловчиня. І поки я дивлюся на неї, з’являються нові Ловці й зупиняються, побачивши нас. А я тепер відчайдушно намагаюся намацати лівою рукою розколину. І допитуюся в Габріеля:

— Де це є? Де це?

Відчуваю, як він стискає мою долоню своєю, але нічого не каже, і я кричу на нього, вимагаючи, аби він сказав мені, де розколина. І постійно намагаюся сам її знайти, але Ловці вже наближаються до нас.

Їх тепер, мабуть, десь двадцятеро, і крізь вікно на терасу лізуть нові й нові. Я й далі розпачливо шукаю розколину, кричу Габріелю, щоб він допоміг мені.

— Де це є? Де це?

Він не відповідає. Ловці оточують нас зусібіч. Насуваються на нас. Усі вони тримають у руках кийки, подібні на той, яким мене лупцював Клей, коли зустрів уперше. Він тоді бив мене до памороків. Одна Ловчиня замахується кийком і щосили вдаряє Габріеля по плечі, а я відчуваю, як цей удар відлунює у моїй руці. Інша Ловчиня з розмаху б’є Габріеля кийком у скроню. Бризкає кров, вилітають зуби, але знову ж таки я тільки відчуваю, ніби моєю рукою прокотилася якась ударна хвиля. Підступає ще одна Ловчиня, і я намагаюся захистити Габріеля… але я немовби приклеївся до свого місця і можу тільки дивитися, як вони обступають Габріеля чорною стіною, а тоді по черзі підходять і атакують його. Ніхто не вдаряє мене. Ніщо не завдає мені болю. Я знаю, що мушу знайти розколину; якщо я її знайду, ми ще зможемо врятуватися. Але моя ліва рука взагалі тепер не рухається… мене спаралізувало.

З вікна на терасу вилазить Соул. Він усміхається до мене. Каже:

— Мені ти завжди подобався, Натане. Дякую, що ти привів до мене цього Чорного чаклуна.

Тоді відходить убік, і я бачу біля нього містера Волленда. У нього в руках блискучі хромовані кусачки. Він каже:

— Це зовсім не боляче.

Клацає кусачками, і я сміюся, бо це дійсно зовсім не боляче. Мій відрізаний мізинець лежить у його долоні. Волленд кладе його у пляшку, затикає її товстим корком, а тоді підносить угору й посміхається мені. Пляшка наповнюється зеленкуватим димом. Та й мене всього немовби сповиває зелена імла.

Задихаюся від неї. Не годен дихати, відчайдушно хапаю ротом повітря і чую слова містера Волленда:

— Застрель Чорного чаклуна. Застрель його і знову зможеш дихати.

І от я вже відчуваю пістолет у лівиці, задихаюся… І в цій імлі розрізняю тільки сірий Габріелів силует… І ще я знаю, що помру… Я не годен дихати. Мені потрібно дихати. Я знаю, що мені залишилося кілька секунд…

Волленд підказує:

— Убий його! Застрель!

— Ні!

Тоді Волленд забирає у мене пістолет, цілиться у Габріелеву голову, натискає курок… і мене огортає зелений дим.

Розплющую очі, а Габріель стискає мою руку й дивиться на мене, і я знаю, що він бачив те саме, що і я.

Хитаю головою.

— Це не насправді.

Та перш ніж Габріель встигає відповісти, я відчуваю біль у долоні. Ван обертає кілок. Моя рука була перед цим тепла й оніміла, а тепер вона пече й пульсує. Я усвідомлюю, що вже смеркається. Минув цілий день, але здається, ніби промайнуло лише кілька хвилин.

Ван каже:

— Ще зілля. А тоді я знову застромлю кілок.

Вона простягає нам наступну маленьку чашку. Габріель не відводить від мене очей. Я хочу сказати, що ми обов’язково виживемо, що я про це подбаю. Я не дозволю нам померти. Я хочу випити це негайно. Хочу відчути запаморочення й розчинитись у просторі, тому поглинаю зілля одним ковтком і здригаюся від гіркого присмаку, тоді випускаю горнятко з рук. Габріель також випив свою дозу.

— Наступного разу я знайду шлях, — обіцяю йому.

Він киває головою.

Ван каже:

— Я зараз витягну цей кілок і застромлю новий.

Дивно, але витягати кілок геть не боляче, від цього навпаки якось приємно, я відчуваю полегшення. Моя рука гаряча й подразнена. Ван бере заздалегідь заготовлений кілок і підносить його вістря до рани на моїй долоні. Застромлює його, і мене обпікає несамовитий біль, я зойкаю і…

Другий кілок

Ми дряпаємося вгору стрімкими й голими скелями. Габріель допомагає мені вилізти на вузенький уступ, підтягаючи мене вгору, аж поки я опиняюся біля нього, торкаюся його руки своєю.

Я озираюся. Ми в горах: судячи з зелених схилів унизу і засніжених піків удалині, це Швейцарія.

— Вони насуваються, — Габріель показує на долину, всипану безліччю чорних цяток, що повзають там, наче мурахи, але рухаються в наш бік.

— Нам треба йти, — кажу я й показую на гори.

— Як далеко звідси? — запитує Габріель.

— За он тією вершиною, — відповідаю. — Це недалеко.

Я чомусь знаю, що маю слушність. Якщо ми подолаємо цей пік, — будемо в безпеці. Знайдемо дорогу назад з протилежного боку.

Рушаю першим і цього разу лізу швидше за Габріеля. Він відстає. Але це легкий маршрут, і я знаю, що він наздожене мене. Я вже майже біля самої вершини, і раптом на нас опускається сірий туман. Скрізь вузенькі стежки, усі однакові, сантиметрів тридцять завширшки, немов якесь павутиння поміж скелями. Я стаю на одну з них — і опиняюся на краю кручі, тоді йду іншою — й виходжу на краєчок ще якоїсь кручі.

Біжу назад, але не можу зрозуміти, звідки прийшов або яким шляхом треба спускатися вниз.

— Габріелю! — гукаю. — Габріелю!

— Тут! — відповідає чийсь голос, але я знаю, що це не Габріель.

Панічно біжу, бачу в тумані постать, ураз зупиняюся й сахаюся назад, бо знаю, що це знову Ловець. Кидаюся в інший бік, ще раз кличу Габріеля, хтось озивається, але я знову знаю, що це не Габріель.

Зупиняюся й заспокоююся. Розумію, що повинен знайти якийсь вихід. Прямую стежкою до самого кінця, видираюся на довгий плаский валун, а тоді зістрибую вниз і підходжу до двох великих вертикальних каменів, протискаючись поміж ними. Туман на кілька секунд розсіюється, і я помічаю внизу долину. Небачену досі зелену долину, де немає Ловців. Стежка стрімка, але нею можна легко збігти додолу. Гукаю Габріеля.

Він не озивається.

— Я знайшов дорогу! — кричу. — Я знайшов!

Довго чекаю.

— Габріелю?

Нічого не відбувається. Туман знову густий та сірий, як і раніше.

Знаю, що мушу повернутися по Габріеля. Запевняю себе, що пам’ятатиму цю стежку: понад плаский валун і далі поміж двома вертикальними каменями. Я крадькома й ледь чутно вертаюся, сподіваючись, що зможу прослизнути непоміченим, якщо тут є Ловці. Якісь чорні силуети з’являються і зникають, а я відходжу назад. Обираю іншу стежину, чую стогін, і знаю, що це Габріель. Знаю, що вони впіймали його і завдають болю. Кидаюся в той бік і чую інший стогін праворуч од себе, тому прямую туди. Трохи далі праворуч бачу якусь чорну постать, що нахилилася над кимось іншим, і знаю, що це Кірен. Він тримає в руці пістолет і дивиться, як я наближаюся. Нагадую собі, що Кірен мертвий і не може завдати шкоди ні мені, ані Габріелю.

Габріель лежить біля нього на землі.

Кірен щосили б’є його ногою, а Габріель стогне й перевертається долілиць. Розплющує очі, дивиться на мене й каже:

— Натане.

Кірен приставляє дуло пістолета Габріелю до потилиці.

Мені не залишається нічого, крім благати, благати, благати:

— Будь ласка, ні! Будь ласка!..

А подумки я переконую себе, що Кірен помер, що це все неправда, Кірен мертвий!

Кірен каже:

— Але ж ти вбив мене. А тепер я зможу помститися!

І натискає на гачок і…

Третій кілок

Ван витягає старий кілок. Габріель сидить біля мне, опустивши голову. Він заливається потом. Я теж.

Кажу:

— Я знайшов шлях, але нам треба триматися разом.

Він бурмоче:

— Так, разом.

Ван дає нам обидвом чергову дозу зілля. Вона допомагає Габріелю пити, підтримуючи його чашку. Небо світлішає, але я не розумію, який це день і скільки часу вже минуло.

Ван застромлює кілок у рану від попереднього кілка, де все вже подразнене, пекуче й болить, а я хапаюся за кілок, коли він вистромлюється з Габріелевої долоні.

— Тримаймося разом, — кажу, але відчуваю, як слабне мій голос, і я кудись провалююся.

Прокидаюся, лежачи на землі в лісі. Дерева там не надто старі, але височезні й стрункі. Сріблисті берези.

— Франція, — повідомляє Габріель. — Вердон.

У його голосі чутно радість.

— Твоє улюблене місце, — кажу я.

Ніхто з нас не рухається. Я просто хочу бути тут, у цьому особливому місці, розглядаючи собі дерева.

— Візьми мене до Уельсу, — каже він. — До твого улюбленого місця.

Хочу сказати, що це небезпечно; але раптом усвідомлюю, що можу це зробити. Я справді хочу показати йому місце, яке так люблю. Хочу туди повернутися! Підводжуся, і Габріель підводиться разом зі мною, тримаючись за мою руку. Просто перед нами схил гори, і я запитую:

— Що там попереду?

— Ущелина, — відповідає Габріель.

Не знаю, як дістатися до Уельсу, і роззираюся довкола, чи не ховаються десь там за деревами Ловці.

— Ти бачиш десь Ловців? — запитую.

— Ні, — відповідає він.

— А знаєш дорогу до Уельсу?

— Ні. Ти покажи мені.

Але я не знаю, в який бік рухатися: ущелина занадто стрімка, щоб спускатися нею вниз, а деінде — просто ліс і чагарник.

Я просто стою. Уельс на півночі, але до нього сотні миль. Проте ми можемо піти в той бік. Ловців немає; ніщо нас не зупинить. Тільки треба вибрати напрям і рушити туди. Але я й далі стою. Відчуваю щось украй дивне. Ніколи не думав, що таке відчуватиму. Мені на якусь мить хочеться повернутися в клітку, щоб не ухвалювати жодних рішень. Але ж я вирвався з клітки! І варто було мені це пригадати, варто було усвідомити, що я вільний і можу йти, куди забажаю, як я відчув викид тваринного адреналіну — і вже знав, що мені робити.

Я біжу.

Міцно тримаю Габріеля за руку і швидко біжу лісом, а тоді схилом униз. Ми біжимо дедалі швидше, а попереду на нас чекає ущелина. Я набираю швидкість, стискаючи Габріелеві пальці, а наблизившись до ущелини бачу, який глибочезний і широченний цей каньйон. Чую в голові того іншого себе, звіра, і мені хочеться зареготати від того, як він гарчить на ме не, не від паніки чи страху, а ніби кажучи: «Так!» Я можу тільки бігти чимшвидше, потім відштовхнутися від краю і стрибнути вперед. Мені пощастило — я знаходжу в повітрі розколину і відчуваю, як мене туди засмоктує, і я тримаю Габріеля й чую, як гарчить мій звір. І ми несемося чорним тунелем розколини, стрімко закручуючись, а згодом вдаряємось у світло, тверде, як земля.

Ми на гірському схилі, і всі запахи, повітря, вологість, світло — все свідчить про те, що я знову в Уельсі. Схил трав’янистий, подекуди там стирчить голе каміння, а праворуч од нас дзюркоче невеличкий струмочок. Габріель ще й досі тримає мою руку, а я дивлюся на неї й бачу, що він прив’язаний до мене шкіряною смужкою, і ще я бачу кілок.

Ми йдемо до струмка напитися. Вода прозора, чиста й холодна. Я вдома. Мій звір також це знає. І мені здається, я знаю, що робити.

Беруся за кілок і запихаю його в землю біля себе. Нічого не відбувається. Мій звір починає завивати, немов нарікаючи. Ага, земля — це правильно, але я ще не зробив це належним чином. Міцно стискаю Габріелеву руку, дивлюся йому в очі і притягаю його до себе. Між нами — наші зчеплені руки й кілок навпроти наших сердець. І я йому кажу:

— Це шлях назад.

Тоді штовхаю Габріеля і сам падаю долілиць, відчуваючи, як кілок пронизує мої груди… моє серце… пронизуючи одночасно землю і звірове серце. Земля, моя кров і дух змішуються разом. Земля мене тримає, і щось повертається через кілок у мою рану, а поміж цим усім є ще Габріелева долоня, яку я й далі тримаю.

Розплющую очі й бачу, що на мене дивиться Габріель. Він має очі Чорного чаклуна. Темно-карі з золотисто-шоколадними цяточками, що в’ються, блякнуть і вибухають.