На траверсі Бета Ліри

ХМАРИНА

Довгий південний вечір згасав. Косе проміння каліфорнійського сонця ковзало по коричневому парапету набережної, по смугастих квадратах незліченних тентів, по дрібній, одшліфованій хвилями гальці.

Проте пляж був переповнений. Адже був кінець серпня — розпал купального сезону, погода на всьому узбережжі вже протягом трьох тижнів стояла напрочуд тепла й тиха. А через чотири дні, за прогнозом метеорологічної станції, мали розпочатися затяжні дощі. Тому всі, хто приїхав у Байамі, — один з найфешенебельніших курортів побережжя, — поспішали навтішатися сонячними днями. До того ж кілька днів тому в Байамі приїхала знаменита Мерілін Грінгі — “зірка національного екрана”, як називала її преса. Скрізь її супроводжувала численна юрба поклонників: Мерілін любила товариство і вміла поставити себе в центрі уваги.

— Ах, навіщо цей дощ? — вередливо сказала Мерілін, почувши прогноз, і тупнула ногою, взутою в ласт небесного кольору.

Прекрасна Мерілін, немов Афродіта, вийшла з морської води і стояла біля самої кромки прибою. Невдало кинутий акваланг валявся поруч на піску.

— Дощі ще не скоро, маємо цілих чотири дні, — зауважив Денні Мортон, незмінний супутник зірки.

— Все одно, хоч і через чотири дні. Всі хочуть ясної погоди. Чому б не послати, як завжди, колективне замовлення в службу погоди? Хай дадуть сонячну погоду. Я дивуюсь, як це досі нікому не спало на думку. Може, дорого коштуватиме? Але ж не це важливо. Я перша ладна сплатити хоч тисячу доларів за кожен сонячний день.

— Боюсь, гроші тут не допоможуть, — сказав Денні Мортон.

— Гроші не допоможуть? — здивувалась Мерілін. — Ви захворіли, Ден!

— Я ніколи не хворію, ви це чудово знаєте.

— Але ж ми не далі як минулої зими замовляли в Бюро снігову заметіль. Пам’ятаєте? Тоді, на плато Індіанок… Температура мінус два, тиск звичайний, швидкість вітру чотири метри на секунду.

— І Бюро ідеально виконало всі умови, — підхопив Мортон, — лижна прогулянка вдалася на славу. Все це так. Але цього разу рівно через чотири дні буде дощова погода, бо є одна людина, яка так хоче.

— Хто ж ця людина і чому вона хоче дощу?

— Дивіться, — коротко сказав Мортон, кивнувши до строкатого по-східному пишного намету.

Біля входу в намет стояв боком до них високий худорлявий чоловік. Ніби відчувши на собі чужий погляд, він обернувся.

— У нього хронічна астма. На його хворобу, як не дивно, добре впливає похмура погода.

— О, Парчеллінг… — прошепотіла Мерілін. Обличчя нафтового й автомобільного короля, одного з двадцяти, що фактично керували країною, вона добре знала з фото в газетах, з телепередач. — Тоді, звичайно…. З ним сперечатись важко. — Дівчина перевела погляд на море. — Однак, здається, прохання Парчеллінга не тільки виконується, а й перевиконується…

— Що ви маєте на увазі?

— Дивіться уважніше. В напрямі бакена, — Мерілін простягла руку. — Бачите?

— Якась пляма, — невпевнено сказав Мортон.

— Пляма! Це справжнісінька хмарка!

— Ну й оченята! Мало того, що вони прекрасні, вони ще й зіркіші, ніж у рисі!

— Дякую за комплімент, — засміялася Мерілін. — Але дивіться: здається, хмарка наближається.

— Може, то чайка? Або вітрила яхти.

— Не схоже. А втім, ми зараз з’ясуємо. Принесіть, будь ласка, підзорну трубу.

За хвилину Мерілін уважно вдивлялася в морську далечінь, підкручуючи гвинт настройки.

— Ну, що?

— Моя правда, — одгукнулась Мерілін. — Це не чайка й не вітрило, а таки хмарка. Щоправда, маленька. І все ж хмарка! Ось візьміть трубу…

Але Мортон уже добре бачив її неозброєним оком.

Хмарка росла на очах. Мортону здалося дивним, що ніхто не помічав її. Денні обернувся. Люди купалися або лежали на піску.

Минувши бакен, хмарина посувалася до берега.

Був той тихий передвечірній час, коли сутінки ще не настали, але вже явно вгадувались. Тіні гусли і водночас розпливалися. Коли хмарина була метрів за сто п’ятдесят од берега, її нарешті помітили. Люди нерозуміюче поглядали на море: що то за чудасія так повільно наближається до берега, ковзаючи по поверхні води?

— Схоже на кулю з хмари, — казали одні.

— Ні, замале для хмари, — відповідали інші.

— Авжеж, діаметр не більше двох метрів.

— Зверніть увагу: хмарка майже прозора, ніби каламутне скло, а поверхня коливається!

Проминувши вузьку смужку прибою, хмарка виповзла на берег. Тепер було чути легеньке шипіння й потріскування її.

Люди одбігали від хмарки, а вона й не гналася. Звиваючись по пляжу, хмарка, здавалося, когось шукала.

— Тікаймо? — спитала Мерілін, коли куля була вже зовсім близько.

— Ні в якому разі, Мері, — заперечив Мортон. — Це щось подібне до кульової блискавки. А вона ж кидається вслід за рухомим предметом. Нам тільки треба познімати з себе металеві речі. Швидше!

Мерілін поспішно одкинула далеко вбік підзорну трубу, зняла з пальця перстень з чималим алмазом. Нашвидку загорнувши персня в хусточку, Мерілін нервово швиргонула його навздогін підзорній трубі.

Але хмарку не цікавили й металеві речі. Пропливши зовсім близько від Мортона й Мерілін, вона, не зупиняючись, полинула вздовж берега.

Мортон не зводив очей з сіруватої рухливої поверхні. Куля ніби дихала. Мортону здалося, що всередині хмарки в прозорій глибині пульсують якісь жилки і перебігає струм.

Мортон глянув на Мерілін. В її широко розплющених очах закляк жах. Такий вираз очей був у неї, коли вони минулого літа, подорожуючи вдвох по верхів’ях Амазонки, несподівано наткнулися на гігантську анаконду.

— Це щось страшне, — шепотіла Мерілін, — стискаючи долоню Мортона. — Кого вона шукає? І навіщо?

Хмарка, ніби їй у відповідь, швидко рушила до строкатого намету мільярдера. Всі затамували подих. Гуго Парчеллінг, що досі стояв біля входу в намет, ступив до розкішного роллс-ройса. Але хмарка була вже за кілька кроків. Парчеллінг підняв руки до обличчя, ніби захищаючись. Хмарка, не зупиняючись, налетіла на нього і оповила всього. Пролунав короткий крик. Парчеллінг впав. Усі почули звук, ніби лопнула туго натягнута струна, і хмарка щезла.

Кинулись до потерпілого. Парчеллінг лежав горілиць, розкинувши руки. З куточка губ на пісок збігала кров.

Розштовхуючи натовп, підійшли два полісмени. Вони ретельно сфотографували з різних боків нерухомого Парчеллінга і почали уважно оглядати кожен клаптик землі.

До берега вже мчала швидка допомога.

Через кілька хвилин сержант Робін доповідав шефу поліції Байамської округи:

— Все зроблено, шеф. Парчеллінг у лікарні.

— Як він?

— Поки що непритомний.

— Обшукали?

— Так точно. Ось… — Робін поклав на стіл масивний платиновий портсигар, на кришці якого була вигравірувана усміхнена купальниця верхи на дельфіні. Поруч поклав невелику річ, схожу на записну книжку, і круглий бумажник.

— Це все?

— Все.

Шеф обережно розкрив портсигар. У ньому лежали три цигарки “Кемел”. Відклавши його, шеф узяв бумажник. Серед кількох доларових папірців лежала зібгана записка. Шеф обережно розгладив її.

“Звертаюсь особисто до Вас як президента Автомобільної компанії. Прошу відстрочити виплату. Доведений до відчаю…” Далі текст було одірвано.

— Звичайне прохання, — недбало сказав Робін. — Парчеллінг, певно, одержував щодня десятки, якщо не сотні таких прохань.

— Мені здається, що це не зовсім звичайне прохання, — похитав головою шеф, — інакше Парчеллінг не носив би його в бумажнику. Треба встановити, хто автор цього листа. Візьміть, Робіне, — шеф дав сержантові зібганий папірець, — однесіть у лабораторію. Хай зроблять аналіз паперу, чорнила, почерку, усе, що потрібно.

— Слухаю!

Шеф узяв до рук річ, схожу на записну книжку. Це був кишеньковий фонограф. Парчеллінгу він заміняв записну книжку.

Шеф натиснув кнопку. Але фонограф мовчав. Він повернув до кінця верньєр гучності. Протягом кількох хвилин чути було тільки шипіння магнітної стрічки. Потім голос Перчеллінга промовив:

“Замовити літак на Балтімору. П’ятниця, п’ять сорок… Після сесії акціонерного товариства — до моря. Найвірогідніше, в Байамі. Треба відпочити. Не забути замовити погоду: без дощів мені там нема чого робити…”

Малоприємним голосом Парчеллінг промуркотів два куплети популярної пісеньки: “Я покохав вас на Венері”. Знову почувся шум, і голос мільярдера чітко мовив: “Хлопчак, він посмів мені погрожувати. Яке нахабство! Замахується на священні принципи приватної власності… Зібрати докази проти нього…” Знову фонограф захрипів, і більше нічого не пощастило добитися.

— Але ж плівка майже не використана, — зауважив шеф.

— Можливо, фонограф зіпсувався од дії цієї… кулі, — сказав Робін.

— Гм… Можливо. Віднеси-но і фонограф у лабораторію. Може, пощастить оживити якщо не Парчеллінга, то хоч його фонограф, — посміхнувся шеф.

Залишившись сам, він увімкнув відеофон, викликав лікарню. Спалахнув овальний екран, і на ньому з’явилося стомлене обличчя старшого хірурга.

— Як там наш пацієнт? — спитав шеф.

— Щойно опритомнів. Але за життя ще ручатися не можна.

— А що з ним?

— Точний діагноз не встановлено. Велика втрата крові, мабуть, од внутрішнього крововиливу. Організм переніс дуже сильний шок, схожий на електричний. Зробимо все можливе…

— Я хочу поговорити з ним, — перебив шеф, — це дуже важливо.

— На жаль… — розгублено сказав хірург. — Зараз не можна.

— Чому?

— Гуго Парчеллінг не може говорити: у нього атрофована мова.

Другого дня всі ранкові газети вийшли з величезними заголовками: “Трагедія в Байамі”. “Гуго Парчеллінг втратив кров і мову”. “Випадковість чи диверсія?”

Ця подія відтіснила на другий план навіть рубрику: “Хроніка космосу”. Всі збуджено обговорювали подію.

Розсильний робот щойно приніс до готелю свіжі галети. Лисий портьє, посадивши на ніс окуляри, переглядав останні новини.

— “Інтерв’ю останньої хвилини, — прочитав уголос, сидячи за конторкою. — В розмові з нашим кореспондентом шеф поліції заявив, що розслідування справи Парчеллінга триває, що він не має сумніву…”

В чому саме шеф не має сумніву, портьє не встиг прочитати, бо до конторки підійшов юнак і подав ключ від номера.

— Прошу дати чемодан, — сказав він. — Я виїжджаю.

— Там за вами боржок…

— Так, прошу, — юнак понишпорив в кишенях, дістав зібгану кредитку й поклав її на бюро конторки. — Ось. Здачі не треба.

Подякувавши за чайові, портьє нахилився і дістав невеликий чемодан.

— А чемодан у вас важкенький, містер… Чи не каміння там?

— Ви вгадали, — засміявся чоловік. — Бувайте здорові!

Обличчя в постояльця було незвично бліде. “Мабуть, попав під дію радіації, бідолаха”, — подумав портьє. Провівши молодого чоловіка довгим поглядом, він почав гортати книгу запису постояльців. Де ж він? Ага, ось: інженер Катіль Револьс. Прибув 27 серпня. Портьє записав: вибув 29 серпня.

Півтори години, що залишилися до відходу повітряного експреса, були нестерпно нудні. Купивши квиток, Катіль Револьс пішов до читального залу.

— Мені, будь ласка, “Байамі сан”, — звернувся він до чаплеподібної дівиці.

Не дивлячись на покупця, та подала газету.

— Дякую, міс.

Катіль пробрався до вільного столика. Йому весь час здавалося, що його вивчають насторожені погляди. Поквапно сівши в крісло, він затулився газетою. Літери стрибали перед очима. “Випадковість чи диверсія?” — питав велетенський заголовок. “Президент зацікавився байамською подією”. “Чи може природа вчинити злочин?” А ось… — Холодний піт виступив на лобі Револьса. Червоні літери заголовка зловісно вигукували: “Ми маємо нитку”, — заявляє шеф поліції. “Стривожена громадська думка вимагає знайти і покарати злочинця. Ми не можемо допустити, щоб життю найкращих, найблагородніших синів народу загрожувала небезпека. Загальновідомо, що Гуго Парчеллінг завжди дбав про народ, чуйно…”.

“Авжеж, Гуго досить чуйно забрав у мене автомобіль”, — подумав Катіль.

Далі йшла реклама. Де ж нитка, про яку каже шеф? Катіль нервово перегорнув кілька сторінок. Рука його тремтіла.

“Серед особистих речей потерпілого знайдено важливі докази. Лабораторний аналіз підтвердив наші догадки. На жаль, поки що не можемо сказати про це докладніше з відомих причин…”

Які це важливі докази? Смішно. Адже він, Катіль Револьс, чудово знає, що ніяких доказів не може бути! Але чому так дивиться на нього той чоловік у котелку? Катіль обережно глянув ліворуч. Гладкий чоловік, що пильно дивився на нього, поквапливо одвів погляд.

“Шпик! Треба тікати. Якщо він не піде за мною, значить, іще не все втрачено”.

Катіль повільно рушив до виходу.

— Юначе! — почувся тенор товстуна.

Катіль здригнувся. “Тікати безглуздо”, — промайнуло в голові.

— Ви чемоданчик забули, — товстун доброзичливо кивнув на крісло.

— А, дякую. — Катіль поквапливо схопив чемодан і вискочив з читальні.

Намагаючись не потрапляти нікому на очі, він попрямував до вокзалу. Там у скверику сів на лаві. Коли повз нього кілька разів пройшла підозріла парочка, Катіль підвівся і пішов геть. Решту часу пробув на пероні, не відходячи далеко від динаміка, з якого безперервним потоком линула інформація про рух поїздів.

Ох, нарешті! Крижаний голос жінки-диктора звучав у його вухах, наче музика… Його експрес подавався для посадки в другому тунелі.

Револьс кинувся до поїзда. Тунель зустрів його пругким потоком кондиційного повітря і лункими голосами пасажирів. Експрес стояв на рівному бетонованому майданчику, що губився вдалині. Граціозний і легкий, він був схожий на гігантську видовжену краплю з тупим носом і витягненим хвостом.

В купе ще не було нікого. Полегшено зітхнувши, Катіль прилаштував чемодан під лаву й безсило сів на м’яке сидіння.

“Не мине й години, — подумав він, — як я буду в іншому кінці континенту. І надала ж мені лиха година їхати в цей проклятий Байамі! Наче не можна було підшукати кращого місця для відпочинку”. Правда, Катіль і собі не смів признатися, що на його вибір — куди податися відпочити — вплинула невелика газетна замітка під заголовком: “Наша Мерілін їде в Байамі”.

Вагон здригнувся. Почулося характерне шипіння: це сотні пневматичних швидкодіючих насосів почали нагнітати повітря під рівну, без будь-яких ознак коліс, підлогу експреса. Через хвилину на повітряній подушці товщиною в кілька міліметрів поїзд помчить з швидкістю, якої зовсім недавно досягали хіба що реактивні турбольоти.

Двері відсунулись, і в купе ввійшов чоловік у чорній: сутані.

— Добрий день, — сказав він Револьсу, витираючи піт. — Ну й парко сьогодні.

— Добрий день, отче, — відповів Катіль.

“Хвала богу, що попутник у мене священик”, — подумав він, витяг кишенькову біблію, з якою ніколи не розлучався, і заглибився в читання.

— Похвально, сину мій, — мовив прибулий, скидаючи сутану, під якою був легкий сірий костюм.

Катіль здивовано дивився на нього.

— А що? Змінився? — задоволений справленим враженням, чоловік зареготав. — Ну, давайте знайомитись. Чарлі Кноуп, актор.

— Актор? — вражено пробурмотів Катіль, невпевнено потискуючи дружелюбно простягнуту руку. — А як же…

— Що? — засміявся Чарлі, вказуючи на недбало кинуту сутану. — Це лише маленький камуфляж, не більше. Інакше не спекаєшся поклонників, особливо поклонниць. Ну, а до церковної особи придивляються менше, крім того, є змога закрити частину обличчя, не викликаючи підозри. Тепер моє маскування — до дідька, — сказав Чарлі, сідаючи навпроти Револьса. — Але тоді, певно, ні до чого й ваше? — Кноуп доторкнувся до біблії, що лежала на колінах Катіля.

— Це не маскування, — твердо відказав Револьс.

— Пробачте, — після невеликої паузи сказав Кноуп, — якщо я образив ваші почуття. Але в наш час так рідко можна зустріти віруючу людину…

— Нічого, я не образився.

— Ну, коли так, то ви повинні розпити зі мною пляшечку. І не думайте відмовлятися, — додав Кноуп, помітивши протестуючий жест Катіля. — Сподіваюсь, бог не заперечуватиме: це чудове вино з Іспанії.

Незабаром Катіль і Чарлі вже були найліпшими друзями.

— Ні, ти мені все ж поясни, — наполягав Чарлі, — як ти, інженер, освічена людина, можеш вірувати в бога! Це ж безглуздя. Ну, я ще розумію — вірувати для інших. Чого-чого, а святенництва в нашому суспільстві хоч відбавляй. Але ти… Ти ж віруєш насправді?

— Ти надто примітивно дивишся на речі, — сказав Катіль, допиваючи вино, — все надміру спрощуєш. Бачиш, люди часто вживають поняття, не вкладаючи в них ніякого змісту, або потворно викривлюють цей зміст. Ось ти кажеш — бог… А що таке бог? Звичайно, я не уявляю собі якусь всемогутню і всюдисущу істоту, котра все бачить, все знає і все може. Хіба мало наївних байок вмерло разом з стародавніми легендами? Це були дитячі роки людства.

— Але ж людство ген коли вийшло з дитячого віку, — вставив Кноуп.

— Саме так. І ти хочеш, певно, сказати, що космічні кораблі, які борознять простір, досі не зустрічали бога?

— Так. Ти вгадав.

— Це улюблений аргумент таких, як ти. А тим часом ідеться зовсім про іншого бога. Про того, який, можливо, — наперекір усім твердженням матеріалістів, — створює матерію з нічого. Який може змусити час текти в зворотному напрямку. Який дав електрону свободу волі, тобто дозволив йому ухилитися від законів електродинаміки.

— Хоч я і актор, — сказав Чарлі, — проте трохи цікавлюсь і фізикою, та хто нею тепер не цікавиться? І те, що ти мені ось тут наговорив, — це, пробач, просто мракобісся. І вже давно спростовано наукою.

— Ще раз кажу, що я вірую в того бога, котрий непізнаний до кінця, котрий розлитий в усьому навколишньому. Власне кажучи, бог — це природа, це кібернетика, це загалом все, що оточує нас. Але ж абсолютно все, навіть найдрібніші явища, взаємно зв’язане. І ці зв’язки надзвичайно складні. Чи знаєш ти, що, вдихаючи, ми, можливо, захоплюємо кілька молекул повітря, які видихнув у передсмертному зітханні Юлій Цезар? Втім, пробач, здається, я надто розфілософствувався. Хочеться трохи забутися. Ось що, Чарлі. Можу я тобі довірити одну таємницю?

— Будь-яку таємницю, — заявив Кноуп, нахиляючись, щоб дістати з саквояжа другу пляшку; обличчя актора налилося кров’ю, очі збуджено блищали.

— Зажди, — Катіль одвів повну склянку, — потім вип’ємо. Мова йтиме про вбивство Гуго Парчеллінга.

— Про вбивство Гуго? — мало не випустив склянку актор. — А хіба він… мертвий? Я чув перед посадкою останні вісті…

— Він ще живий, але гадаю, що протягне недовго…

— Що це значить? Це твоя робота, старий?! — на обличчі Чарлі відбилася ціла гама почуттів, серед яких переважав страх.

— Я тобі все розповім, — прошепотів Катіль, нахиляючись до Чарлі. — Так, це я вбив Парчеллінга. Причому вбив його без допомоги рук, одним лише розумовим зусиллям. Ти знаєш, звичайно, що коли людина думає, в її мозку виникає біострум?

— Читав.

— Ось цим біострумом я і вбив його.

— Хіба в тебе є якийсь підсилювач?

— Ніякого підсилювача, я вбив його звичайним розумовим напруженням.

— Ах, ось воно що, — розчаровано протяг Чарлі.

— Гуго Парчеллінг гірко образив мене. Немислима безсердечність! Він не хотів відстрочити плату навіть на один день! Автомобіль забрали. А мені довелось їхати лікуватися: нерви зовсім здали. Безсоння, головний біль. Прилітаю в Байамі. І цей мерзотник Парчеллінг, виявляється, там. Я зупинився у другорядному готелі. Всю ніч не міг очей заплющити: все ввижалось, як бог карає Парчеллінга, як він страчує його. Видіння були надзвичайно яскраві!

“Божевільний, — майнула в Чарлі думка. — І звичайно зовсім не причетний до того, що трапилося з Парчеллінгом”.

— Ну, добре… Видіння… А як вони могли подіяти на Парчеллінга? — обережно поцікавився актор.

— Дуже просто, — пояснив Револьс, облизуючи пересохлі губи. — Видіння, як я вже сказав, викликають біострум, а біострум індукує в навколишньому просторі електромагнітне поле, яке поширюється з швидкістю світла. І це поле здатне при певних обставинах впливати на того індивідума, про якого зосереджено думаєш. Може впливати, я знаю. Може! — вигукнув Катіль.

— Що ж ти тепер робитимеш? — спитав Кноуп, з жалістю дивлячись на Револьса.

— Ховатимусь. Шпигам мене не знайти. — Неспокійний погляд Револьса впав на сутану актора, яка лежала на лавці. — Дай мені її, Чарлі, — попросив він. — Я вірю, що в цих шатах бог врятує мене.

— Що ж, бери. І ось тобі про всяк випадок моя адреса. Коли доведеться скрутно, знай, що в тебе є надійний друг.

“Хай потиняється трохи, пограє сам з собою в піджмурки, — вирішив Кноуп. — Загалом він міркує розумно, це в нього просто нервова перевтома”.

Поїзд підійшов до станції.

Потиснувши Чарлі руку, Револьс підхопив свій чемодан, вискочив на перон і загубився в юрбі.

Кабінет Джона Триллінга не вражав величчю. Обстановка його мала звичайний, навіть буденний вигляд, коли не говорити про кібернетичного секретаря, що займав добру третину кабінету. Секретар міг дати господареві будь-яку довідку, будь-яку інформацію. Подейкували, що секретар перейняв і характер хазяїна — вередливий, запальний. Та цього ніхто не міг підтвердити, бо з секретарем мав справу лише Джон Триллінг.

— Отож, шановний, ви вважаєте, що ниточку знайдено? — мовив Триллінг, припалюючи цигарку.

— Так точно, сер, — виструнчившись, відповів шеф байамської поліції.

— Майте на увазі: сьогодні увечері я доповідатиму президентові про цю загадкову справу, — сказав Триллінг. — Ми всі зацікавлені в тому, щоб якомога швидше розплутати клубок. Уявляєте, що вийде, коли біля кожного з нас почнуть вибухати подібні кулі?

Шеф поліції у відповідь тільки блимнув білястими рідкими віями.

— Так чому ви вважаєте, що ниточку знайдено? — знову поцікавився Триллінг. — Можете сісти.

— Дякую, сер.

Шеф сів на краєчок стільця. Він догадався, що Триллінг увімкнув свій “детектор брехні”, і показання детектора тепер звиваються на голубому екрані, нахиленому гак, щоб його міг бачити тільки Триллінг. І хоч шеф поліції скептично ставився до подібних штук, все ж було неприємно.

— Наша лабораторія провела новий аналіз записки шантажиста… Ми дослідили особистий архів Гуго Парчеллінга і проаналізували почерки всіх його кореспондентів.

— Хто ж писав записку?

— Інженер Катіль Револьс.

— Хто він?

— Ось його особова картка.

Шеф поліції подав Триллінгу цупкий аркуш паперу, списаний з обох боків. Триллінг уважно прочитав написане. На його обличчі з’явилася задоволена посмішка.

— Виходить, поліція недаремно їсть хліб?

— Стараємось, сер, — скромно відповів шеф.

— Сподіваюсь, він уже арештований, цей Револьс?

— На жаль, сер… Дані з Інформаторію щойно одержано…

— Так чого ж ви спите?! — закричав Триллінг. — Ідіть, підніміть на ноги весь апарат, а щоб Револьса спіймали!

Минуло три дні, й на побережжі почалися затяжні дощі.

Відпочиваючі були невдоволені, але служба погоди лишалася невмолимою: Гуго Парчеллінг заплатив гроші і тепер міг втішатися такою погодою, яка йому до вподоби. А нових заявок на погоду не надходило. Що? Парчеллінг майже весь час непритомний? Ну, компанії це не стосується!

“Надій на хорошу погоду немає!” — вирішила Мерілін і повернулась у місто, де найближчим часом мали початися зйомки нового фільму за її участю.

— Тут немає моря, зате і дощі не ллють щоденно, — заявила вона своєму режисеру Денні Мортону.

— І мільйонерів, котрі вибухають, — додав Денні. — До речі, порадую вас: здоров’я Парчеллінга поліпшується. Він уже повільно ходить і навіть збирається днями виступити по телебаченню.

— А як же злочинець? — спитала Мерілін, виглядаючи в розчинене вікно студії.

По двору, чіпляючись за старі декорації, блукав якийсь монах.

— Пошуки тривають. Правда, я не певен, що цей злочинець існує насправді. На мій погляд, зовсім не обов’язково приписувати кожне явище природи людським рукам.

— Скажіть, Денні, — перебила Мерілін, — хіба зйомки “Хрещення в космосі” і досі тривають?

— Давно закінчились, — відповів Мортон.

— Чому ж цей актор нап’яв сутану? До речі, я ніколи його не бачила: певно, з новеньких.

Мортон визирнув у вікно.

— Це не наш актор, — сказав він, насупившись. — Гей, юначе!..

Монах підвів голову.

— Ви в чиїй групі? І що тут робите?

Монах, побачивши у вікні Мерілін, кинувся до неї, не вибираючи шляху, плутаючись у декораціях, і зупинився біля самого вікна.

— Міс Мерілін, — гаряче заговорив він, притискуючи руки до серця. — Я довго шукав вас. І, хвала богу, знайшов нарешті!

— Непоганий актор, — тихо обізвався Мортон, — тільки надто блідий. Втім, ви, сподіваюсь, не будете дуже суворі до свого нового поклонника? Гляньте-но, він ладен просто-таки з’їсти вас поглядом! Яка у вас справа, чоловіче? — звернувся до прибулого Денні.

— Я хотів би поговорити з міс Мерілін… — белькотів монах.

— Зайдіть у павільйон, — кивнула Мерілін, — я зараз туди спущусь. — І повернулася до Мортона: — Він міг би підійти на роль Іоанна Хрестителя. Може, спробуємо?

Чарлі Кноуп не дуже зрадів, побачивши в зйомочній групі Катіля, з яким познайомився за таких незвичайних обставин. І ні про що того не розпитував. А Револьс надто був зайнятий своїми справами, щоб поговорити з випадковим товаришем.

Випробування на роль Іоанна Хрестителя закінчились успішно. Револьс підходив на цю роль. В його словах звучала непохитна впевненість фанатика. Він прислухався до будь-якої поради Мерілін, а вказівки режисера Денні Мортона пропускав повз вуха. І з цим нічого не можна було вдіяти. Мортону доводилось пояснювати Мерілін, що вимагається од Револьса, а вже потім Мерілін від свого імені говорила непокірному Іоанну Хрестителю, що він має робити.

Цього дня вони затримались у павільйоні, відшліфовуючи сцену проповіді Іоанна серед невіруючих. Статистів відпустили, залишились тільки Мерілін і Катіль.

— Мерілін, — мовив затинаючись Катіль, — я повинен сказати вам щось важливе… Я давно збираюся… Але боюсь, що ви на мене розгніваєтесь…

— Ці слова не входять у вашу роль, — усміхнувшись, зауважила Мерілін.

— О, не смійтесь, благаю вас, це дуже серйозно…

Мову Револьса заглушив пронизливий рев поліцейської машини. Револьс, і до того блідий, побілів, наче крейда, і метнувся до вікна. На подвір’я студії в’їхала обтічна, схожа на торпеду поліцейська машина.

— Це по мене, — сказав Револьс, обертаючись до Мерілін. Очі його дико блищали. — Сховайте мене, я вам потім розповім…

Схопивши Катіля за руку, Мерілін кинулась до виходу. Та було вже пізно. У дверях їх зустрів Денні Мортон, за ним всунулось кілька чоловіків у цивільному.

— Катіль Револьс? — звернувся один з прибулих. — Ну, негіднику, тепер ти нікуди не втечеш. Мерзенний вбивця! Взяти! — коротко розпорядився він.

Підштовхуючи Револьса, поліцейські рушили до дверей.

Денні Мортон стояв наче громом прибитий.

— Прошу вас, Мортон, — обізвалася Мерілін, — залиште нас з шефом.

Мортон вийшов.

— Я ні про що не прошу вас, шеф, — сказала Мерілін. — Мені просто хочеться лишити вам цей невеликий знак уваги. — Вона чарівно усміхнулась і, знявши з пальця перстень, подала його поліцейському.

Той повагався мить і взяв перстень.

— Дякую, міс.

— Ще одне слово, шеф, — тихо мовила Мерілін. — Цей чоловік, якого ви арештували… Катіль Револьс… психічно хворий, я впевнена. Та він — порядна людина і не міг вчинити того злочину, про який ви сказали. Прошу вас, розберіться…

— На жаль, це залежить не від мене, — розвів руками поліцейський. — Ідеться про державний злочин. Але ви можете бути певні, що справа Револьса буде вирішена по справедливості. Можу вам сказати по секрету, що справою цікавиться сам Джон Триллінг. Втім, це й не дивно, адже вони з Парчеллінгом давні друзі.

— При чому тут Парчеллінг?

— Так ідеться ж про замах на нього!.. Пробачте, міс, мені пора, — заквапився поліцейський, зрозумівши, що сказав зайве. — До ваших послуг! — І, козирнувши, вийшов.

У кабінет Джона Триллінга ввели арештованого. Револьс дуже змінився за кілька годин. На його обличчі красувалися синяки, комір сорочки був розірваний.

— Неподобство! — закричав Триллінг на конвойного. — Як ви поводитесь з ув’язненим?

Конвоїр занімів од страху і, корячись гнівному жесту Триллінга, вискочив за двері. Змучений Катіль вдячно глянув на Триллінга. Він не знав, та й не міг знати, що в цьому величезному будинку нічого не робиться без розпоряджень Джона Триллінга, Великого Хазяїна.

— Сідайте, — привітно запросив Триллінг. Револьс боязко сів на краєчок крісла.

— Розкажіть усе, — мовив Триллінг. Катіль мовчав.

— Нас ніхто не підслухає, — підбадьорював Триллінг, — а мене ви не бійтеся: я ваш друг.

Револьс повторив усе те, що сказав на допиті, протокол якого лежав перед Джоном.

“Схибнувся з розуму парубійко. І беззахисний, мов овечка”, — на мить відчувши щось схоже на жаль, подумав Триллінг.

Блідий і змучений, Катіль розповідав про біострум, породжений надзвичайно яскравими видіннями, і про електромагнітні поля, що поширюються з швидкістю світла.

— Але ж ви засвідчили на допиті, що це бог скарав Гуго Парчеллінга, — заперечив Триллінг.

— Так, а мене він вибрав своїм знаряддям, — з несхитною впевненістю відповів Револьс.

— Усе це ви мусите повторити перед присяжними, — суворо мовив Триллінг. — Бог вимагає, щоб ми завжди говорили правду, і тільки правду, — додав він, молитовно склавши руки і звівши погляд на стелю.

— Я знаю, — прошепотів Револьс.

— А тепер ідіть. Віднині з вами бзгдуть поводитись добре. Можете просити все, що вам потрібно.

— Дякую.

Револьса вивели. Ледь зачинилися двері, Триллінг крутнув верньєр відеофону термінового виклику. На екрані з’явилось обличчя начальника таємної поліції.

— Слідство закінчено. Для мене все зрозуміло, — значуще підкреслив Великий Хазяїн. — Організатор замаху на Парчеллінга — Катіль Револьс. Це небезпечний злочинець. Він розробив якийсь диявольський підсилювач біоструму мозку.

— Револьс зізнався в усьому?

— Поки що ні, але я певен, що зізнається. Так чи інакше, з судом і вироком не треба гаятись. Ви зрозуміли мене?

— Зрозумів, шефе…

Триллінг крутнув ручку. Екран поволі згас. Це видовище згасаючого екрана завжди викликало в пам’яті Триллінга кінокадри, передані на Землю космічною експедицією. Там показували пульсуюче сонце: воно поволі наповнювалося світлом, сліпуче спалахувало смарагдовим вогнем, після чого згасало — лише для того, щоб за кілька хвилин знову все повторилось… “Полетіти б куди-небудь за Плутон, — мрійно подумав Триллінг, — подалі від лихих намірів і людських пристрастей”. Наодинці, без свідків, Триллінг інколи дозволяв собі трохи посентиментальничать.

Він пригадав ранкову розмову з Парчеллінгом. Гуго виглядав цілком здоровим, але признався по секрету, що часом відчуває приступи незрозумілої слабості. А крім того, його мучить постійний страх перед грізною хмариною, що вразила його. Через той страх він боїться виходити з дому. А тим часом йому треба бути на біржі: там вирішується доля компанії. “Ти вже наглянь, будь ласка, Джоне, щоб там усе було гаразд”, — попросив його Парчеллінг, прощаючись. Триллінг запевнив, що подбає про все. “Стривай, голубе, я подбаю!” — подумав він, недобре посміхаючись.

Будинок Гуго Парчеллінга сяяв, згори донизу облитий неоновим полум’ям ілюмінації. Різноколірні стрілки на фасаді мигтіли, гасли і знову спалахували. Парчеллінг давав грандіозний бал з нагоди свого видужання. Колосальний багатоповерховий гараж, побудований у формі гвинтових сходів, був переповнений, а машини все прибували. Полісмени зустрічали приїжджих і відводили їх на бокові вулиці, де ще була змога поставити машини.

Нечутно підкотив яскраво-рожевий лімузин. Полісмен підскочив, відчинив дверці, і на асфальт ступив Джон Триллінг. Піднявся парадними сходами, вистеленими пишним килимом. Нагорі його зустрів господар.

— Радий бачити тебе в доброму здоров’ї, Гуго, — мовив Триллінг. — Я зустрів твого лікаря. Він запевняє, що все погане минулося.

— Сподіваюсь, адже у мене стільки справ на цьому світі, — посміхаючись, тиснув йому руку Парчеллінг.

Зайшли до гостей у зал.

Стіл був чудовий. Гуго Парчеллінг завжди славився умінням знаходити хороших кухарів. Цього разу кухарі, привезені з Африки, особливо постаралися. Серед гостей панувало пожвавлення, виголошували тости, піднімали бокали з іскристим вином.

У величезному залі було напівтемно. Всі чотири стіни являли собою телевізійні екрани, на яких відображалась вузька прибережна смуга, засаджена пальмами, а далі зеленувато-блакитне тропічне море. Прозорі хвилі ліниво лизали білий пісок і тіла купальниць. Деякі загорали, інші пустували у воді, сповнюючи повітря вигуками. Часом пестливий морський бриз пружною хвилею прокочувався по залі, приємно освіжаючи гостей.

Здавалось, ніби вони зібралися на маленькому острівку посеред океану. Ілюзія була настільки повною, що деякі гості боязко підгинали ноги, коли хвиля, надміру розгулявшись, підповзала дуже близько.

Парчеллінг переходив від однієї групи гостей до іншої. Всі визнали, що цього вечора він має цілком здоровий вигляд.

— Чому ти такий невеселий, Джоне? — звернувся Парчеллінг до товариша, котрий забрався у відлюдний куточок за фонтаном.

— Невеселий? Ні, — відповів Триллінг, — просто забажалось на вільне повітря. Чи не вийти нам, скажімо, на балкон?

Після випадку на байамському пляжі Гуго став дуже боязким і навіть слухати не хотів про те, щоб вийти на вулицю. Але балкон… Знаменитий балкон з висячим садом в особняку Парчеллінга привертав увагу багатьох.

— На балкон? — завагався Парчеллінг. — Просто не знаю… Надворі холодно.

— Та ні ж, тепло і сухо, — заперечив Джон.

— Ну що ж, — зважився Парчеллінг, — хай буде по-твоєму.

Він підкликав лакея і віддав розпорядження. Через хвилину одна стіна з морськими хвилями і дівчатами відсунулась, і гості з радісними вигуками подались у висячий сад.

Гуляння було в розпалі. Всі веселилися (чи вдавали, що веселяться), і ніхто не помітив, звідки взялося лихо — маленька біла хмарка, що ліниво пливла майже під стелею. Вона закружляла, поступово знижуючись і наче націляючись на когось. Якась жінка побачила хмарку і пронизливо скрикнула. В ту ж мить хмарину помітили всі гості. Вона схожа була на гігантську медузу, не вистачало тільки щупалець.

Охоплені жахом люди дивилися на пульсуючу білу хмарку, мов загіпнотизовані. Одні застигли нерухомо, інші намагалися сховатись.

— Це вона, Джоне! Змилуйся, боже, це знову вона, — прошепотів Гуго, хапаючи Триллінга за рукав.

І, розштовхуючи гостей, метнувся до виходу. Він уже подолав майже весь шлях, коли хмарка нарешті знайшла свою жертву. В ній щось зашипіло, і вона кинулась навздогінці за Парчеллінгом.

— Рятуйте! — заволав Парчеллінг, хапаючи то одного, то другого за рукав, але гості шарахались од нього, як від зачумленого.

Та ось хмарка, наче зважившись, легко зісковзнула вперед і обкутала нещасного Парчеллінга. На мить мільйонер щез, потонувши в молочному тумані. Почувся звук, ніби лопнула струна, і хмарки не стало. Парчеллінг лежав на боці, незручно повернувши руку. Він був непритомний. Дихав хрипко і важко, в грудях булькало.

І знову сенсація, знову аршинні газетні заголовки: “Повторення байамської трагедії”, “Виклик вільному світові”, “Час захистити найкращих синів народу від підступів темних сил”, “Катіля Револьса посадити на електричне крісло…”.

На розслідування справи з “хмаркою Парчеллінга” було кинуто найкращі поліцейські сили країни. Чимало науково-дослідних інститутів почало займатися спеціальними дослідженнями, намагаючись розгадати таємницю білої хмарини. Безуспішно. В одній лабораторії вдалося штучно одержати кульову блискавку, яка ганялася за металевим роботом і, наздогнавши, спопеляла його. Але це ні на крок не наблизило до розгадки таємниці хмарини. Справді, принадою для штучної кульової блискавки були феромагнітні матеріали, в першу чергу сталь. На виготовленого з немагнітних матеріалів робота блискавка ніяк не реагувала. Що ж змушувало хмарку переслідувати саме Парчеллінга? Що тут правило за принаду? Відповіді не було.

Тим часом Парчеллінг лежав тяжко хворий. Його лікували, робили уколи, переливали кров, та всі ці засоби не дуже допомагали. Тільки-но хворий приходив до пам’яті, як його охоплював панічний жах: Гуго наказував оглянути всі кутки палати і швиденько закутувався з головою в ковдру, щось бурмочучи про смертельну небезпеку.

Він страшенно схуд і скидався на скелета.

Його справи на фондовій біржі вів Джон Триллії йшли вони тепер зовсім не блискуче, акції безперерві падали. Та хіба можна винуватити в цьому Триллінга? У нього й своїх справ по зав’язку. Хіба простежиш які слід за справами свого друга? Крім того, акціонери відсахнулися від Гуго Парчеллінга, немов таємнича хмарина могла і їм у чомусь завадити…

— Лантар, замри!

Великий пес-вовкодав завмирав, стоячи на задніх лапах. Джон Триллінг з насолодою дивився на пса, нерухомого, мов статуя. Намилувавшись, командував:

— До мене!

І пес, радісно гавкаючи, кидався йому на груди, намагаючись лизнути в обличчя. Часто це йому вдавалося, і тоді Джон удавано гнівався, легенько ляскаючи пса. Було видно, що обидва добре розуміють один одного.

В цьому неповороткому товстуні в яскравому шовковому халаті важко було одразу впізнати грізного Джона Триллінга. Великий Хазяїн пустував і веселився, як хлопчик.

— До вас зірка, бос, — мовив, нечутно зайшовши, дворецький.

— Яка зірка? — не зрозумів Джон.

— Знаменита Мерілін Грінгі.

— О, Мерілін! Чого ж ти? Клич!

— А… може, подати вам перевдягтись?..

— Ет, церемонії! Ти ж знаєш, що ми з Мері давні друзі.

Залишившись сам, Триллінг сів за стіл, набрав серйозного вигляду. Двері відчинилися, і в кімнату швидко ввійшла Мерілін.

— Здрастуйте, Мері, — підвівся Джон. — Радий вас бачити.

Пес стримано загарчав, вищиривши ікла.

— Лантар, ти не впізнаєш мене? — здивувалася. Мерілін.

— Нічого дивного, міс, — посміхнувся Джон. — Ви так рідко до нас заходите, що пес встиг забути вас. А ваш покірний слуга скучив за вами.

— Я таки винна перед вами, Джоне.

— О, що ви! Звичайно, ми могли б бачитися з вами частіше. Сідайте, люба, сідайте! Краще сюди, в крісло.

Мерілін сіла, закинувши ногу на ногу, й запалила сигарету.

Лантар заспокоївся, підійшов до Мерілін і сторожко обнюхав її ноги.

— Так що ж привело вас до мене? — спитав Триллінг. — Певно ж не просто бажання побачитись, — з гіркотою додав він.

— Так, Джоне. Я прийшла до вас в одній справі, — неголосно мовила Мерілін. — Відносно Катіля Револьса.

— Ось воно що, — насторожився Триллінг.

— Ця людина не має ніякого відношення до тієї жахливої пригоди.

— Але ж він сам зізнався.

— Револьс психічно хворий, і це в нього манія.

— Навряд, — похитав головою Триллінг. — А чому, власне, доля Катіля Револьса хвилює чарівну Мерілін?

— Кращого Іоанна Хрестителя нам не знайти.

— Не турбуйтесь. Найкращі трагіки країни будуть до ваших послуг. Про це я сам подбаю.

— Револьс невинний, — палко мовила Мерілін.

— Правосуддя не помиляється.

— Джоне, я прошу вас, особисто вас: врятуйте йому життя!

— Ви звертаєтесь, не за адресою, — розвів руками Триллінг, — я стороння особа.

— Це ваше останнє слово?

— Щодо Револьса — так.

— Ну що ж… — Мерілін підвелась. — Я сподівалаї ся, що… Я була кращої думки про вас.

Коли Мерілін пішла, Триллінг кілька секунд сидів нерухомо, підперши долонями голову. Не останнє місце в його думках займав Катіль Револьс. Те, що Револьс непричетний до обох замахів на Парчеллінга, Триллінг знав краще, ніж будь-хто інший. Але в тій великій грі, яку затіяв Триллінг, інженер Револьс був пішаком, і цей пішак мав загинути. Такі невмолимі закони гри.

В очах громадськості країни злочинець — Револьс. Якщо хто і сумнівається в цьому, його треба переконати. І про це подбає Великий Хазяїн. До його послуг газети, радіо, телебачення…

Важко звівшись на ноги, Триллінг підійшов до пульта зв’язку, який поблискував у пригаслих променях вересневого сонця.

На опуклому екрані виринуло обличчя начальника таємної поліції.

— Ви закінчили справу Револьса? — спитав Триллінг тихим голосом, що не віщував нічого доброго.

— Вірте, бос, я зробив усе…

— Чому ж досі немає обвинувального висновку?

— Але ж нам поки що бракує речових доказів злочину…

— Револьс у всьому зізнався, його зізнання запротокольовано, чого ж вам ще треба?

— Все це так, бос. Проте, як вам відомо, законодавство вимагає… До того ж медична комісія встановила, що в психіці Револьса є відхилення від норми. І судити таку людину…

— Медичну комісію я беру на себе, — нетерпляче перебив Триллінг. — А ви повинні розшукати цей диявольський апарат, за допомогою якого Револьс підсилював біострум.

— Цілком можливо, — обережно мовив начальник поліції, — що такого апарата взагалі немає.

— Так зробіть його, — спалахнув Триллінг. — Невже я маю вчити вас розуму! Ви розумієте мене?

— Так, — відповів начальник після короткої паузи.

— Все. За двадцять чотири години доповісте про результати.

Екран згас.

“Мерілін може почати широку кампанію на захист Катіля Револьса, — розмірковував Триллінг. — Від цієї навіженої всього можна чекати. Ну що ж… побачимо. А як там мій підопічний?” — і Триллінг повернув ручку настройки.

На екрані постала велика кімната з рожевими стінами й білосніжною підлогою. В кімнаті було порожньо, коли не брати до уваги вузького нікельованого ліжка та нічного столика, заставленого ліками. На ліжку понурившись сидів кощавий старик. Він підвів голову, і його очі засвітилися радістю.

— Здрастуй, Джоне, — сказав старик, — спасибі, що не забуваєш.

— Як почуваєш себе, Гуго? — співчутливо спитав Триллінг, уважно вдивляючись у стомлене обличчя й синці під очима друга.

— Поганенько, — махнув рукою Гуго. — Машина починає псуватися, — вказав на серце. — А основне — я зовсім позбувся сну. Все боюсь, що у сні мене настигне та клята хмарка.

— Ну, ти даремно мучиш себе. Якщо навіть ця хмарка й існує в природі, то як вона проникне сюди? Вікна у тебе весь час зачинені, в рамах — броньоване скло. Відвідувачів ти не приймаєш.

— Я все це розумію, проте нічого не можу з собою вдіяти, — голос Парчеллінга линув глухо й безживно. — Ти, Джоне, простеж, будь ласка, за моїми біржовими справами…

— Простежу, простежу, не тривожся. А ти швидше видужуй. До завтра!

— До завтра.

— Як справи, Револьс?

— Дякую, сер.

— Тепер у вас немає підстав скаржитись?

— Ні.

— З вами поводяться ввічливо?

— Так.

— Харчування, книги?

— Дякую, сер, мені ні в чому не відмовляють.

— Сядьте, Револьс, — запросив Триллінг.

Сьогодні Револьс явно був чимось пригнічений. Він не розмовляв з Триллінгом, як звичайно, про найновіші проблеми фізики і незаперечність існування бога.

— Чи не потрібен вам лікар? — спитав Триллінг.

— Лікар? — усміхнувся Револьс. — Мене досліджувала ціла медична комісія.

— Ця комісія вирішує вашу долю, Револьс.

— Мою долю?

— Так. Усе залежить від того, чи визнають вас психічно здоровим, чи хворим.

— Але ж я цілком здоровий!

— Не маю ніякого сумніву. Та комісія дійшла протилежних висновків. І в ваших інтересах взяти себе в руки і поводитись на комісії так, як, на думку цих бовдурів, має поводитись здорова людина.

— А як саме?

— Я вам потім скажу.

— На жаль, це зайве, — з сумом сказав Револьс. — Комісія вже оглядала мене.

— Нічого, я доб’юся нової комісії.

— Спасибі, — голосно мовив Револьс, зразу повеселівши. — Я вірив, я знав, що бог не покине мене, що він пошле мені захисника.

— Це наш обов’язок, обов’язок кожного християнина — допомагати один одному, — доброзичливо зауважив Триллінг.

У засмічений двір зайшов чоловік років тридцяти. На ньому вельветова куртка з закачаними рукавами і спортивні бутси на товстій каучуковій підошві.

Сторожко оглянувшись, чоловік пірнув у під’їзд. Минув два марші ветхих дерев’яних, пропахлих мишами сходів і відімкнув обшарпані двері. Ввійшовши, старанно зачинився зсередини.

— Мерзнеш, бідолахо? — звернувся він до миршавого, напівоблетілого клена, який зазирав у вікно. — Що поробиш, собаче наше життя.

У забруднені шибки єдиного вікна за товстими ґратами ледве пробивалося знадвору світло.

В кімнаті тхнуло застояною вогкістю, і чоловік увімкнув газовий пальник.

На квадратному столі, що стояв посеред кімнати, безладною купою лежали куски проводів, радіодеталі, різні інструменти. Пройшовши повз стіл, він просунувся до стального сейфа, схожого на банківський. На бічній стінці сейфа виднілось кілька приладів. їхні круглі циферблати прикували увагу чоловіка. Він довго вдивлявся в покази приладів, пильно стежачи за примхливими рухами легких стрілок.

— Ні, ще не готове, — мовив він сам собі і запалив сигарету. — Та вже цього разу промаху не буде, клянуся честю!

Ще не старий чоловік, проте майже сивий. Очі його неспокійно бігали, руки весь час тремтіли.

Присунувши стілець, він звільнив собі крайок столу і заходився щось обчислювати. Олівець швидко бігав, списуючи аркуш за аркушем, а чоловік то посміхався, то супився, час від часу тихенько бурмочучи: “Дані рентгенівського аналізу треба ввести на цілу годину раніше… Гм, заважає коефіцієнт підсилення. Виграючи на швидкості, я втрачаю на потужності… А інтеграл розійшовся! Головне — забезпечити стійкість вихорів!”.

Швидко стемніло. Чоловік повернув вимикач, спалахнуло світло. Передчасні зморшки на похмурому обличчі господаря стали ще помітніші.

— Щось запізнюється мій друг, — тихо мовив чоловік, усміхнувшись далеким спогадам. Посмішка несподівано пом’якшила його обличчя.

Раптом почувся тихий стукіт у двері. Чоловік насторожився, втомлено підійшов до дверей і відчинив їх. У двері просунулась огрядна постать в темних окулярах і капелюсі, насунутому на очі.

— Добрий день, Кроулі, — сказав прибулець.

— Здрастуйте, хазяїне.

— Я сьогодні трохи забарився. Як твої успіхи?

— Потрібні гроші, — сказав Кроулі.

— Знову гроші? Ти одержиш все, що тобі належить, лише після… після реалізації.

— Гроші мені потрібні тепер, — похмуро сказав Кроулі.

— Щоб знову нажлуктитись до нестями і потім валятись у канаві?

— А хоч би й так? — з викликом сказав Кроулі.

— А чи знаєш ти, що мені коштувало витягнути тебе з поліцейського управління? Я і гадки не мав, що ти за ґратами і тебе мають судити “за порушення правил поведінки в громадському місці”.

— Може, було б краще, коли б ви залишили мене там, — тихо мовив Кроулі.

— Що, що? Ти це облиш. У нас є контракт. І май на увазі: неустойка тобі дорого обійдеться.

— Я пожартував, хазяїне, — змінив тон Кроулі. — Але ж ми домовилися з вами, що ця спроба буде останньою?

— Моє слово — закон, — кинув хазяїн, знімаючи плащ і капелюх.

— Якраз перед вашим візитом мені згадалося дитинство, — мрійно тяг Кроулі. — Весна на фермі… квітневе сонце… і батько ладнає машини для оранки.

— Ну, що ж. Скінчиш роботу, одержиш гроші, і ти вільний птах. Можеш придбати собі хоч три ферми, хоч цілий десяток. Ти вже налагодив апарат?

— Потрібен ще тиждень.

— Тиждень?.. Це забагато. За три дні зможеш?

— Дуже важко. Доведеться працювати вдень і вночі. Не брати ж помічника…

— Слухай, я подвою твій гонорар. Тільки вкладися в три дні. Добре?

— Добре, постараюсь.

— От і чудово. Та й тобі самому цікаво швидше покінчити з цим.

— Ви принесли? — спитав Кроулі.

— Звичайно, тому й прийшов. Ось останній рентгенівський знімок… Аналіз крові…. Електроенцефалограма… Здається, це все, що тобі потрібно?..

Не відповідаючи, Кроулі пильно розглядав аналізи.

— Великі зміни в корі головного мозку, — сказав він після тривалої мовчанки. — Бачите? Оці шпилі на графіку стали гострішими і вищими. Значно посилилась аритмія загальної діяльності: таких провалів минулого разу не було.

— Отож без нових даних навряд чи вдалося б знайти адресата?

— Звичайно. Адже машина — не людина. Відгадувати не вміє.

— Дивись, Кроулі. Я прийду рівно через три дні. Щоб усе було готове до запуску. А коли… Ну, гадаю, ти сам розумієш… — І він попрямував до дверей.

“Сам розумієш”, — гірко всміхнувся Кроулі, залишившись один. — А що, власне, я розумію? Що мені треба якнайшвидше позбутися цієї гидоти. Може, піти до редакції газети і все розповісти? Ні, пізно. Газети напевно підкуплені. Хазяїн видасть мене правосуддю, і тоді точно — електричне крісло”.

— Ет, хай воно все згорить, — вголос міркував Кроулі, підійшовши до установки. — Кінець кінцем, хіба мало людей гине од всіляких катастроф? Чи багато важить порівняно з цим одне-єдине людське життя?

Кроулі ввімкнув установку і поринув у роботу.

Довгий і звивистий був шлях Мерілін від робітниці на хлорелловій плантації, де вона працювала з матір’ю, до почесного становища “першої зірки екрана”. Бували, звичайно, па цьому шляху і щасливі дні, і просто таланило, та основне — залізна впертість і наполегливість, поєднані з неабиякими здібностями акторки. Це вони привели Мерілін до слави.

Добросерда, вона весь час намагалась допомагати своїм колегам — акторам, котрим щастило менше, ніж їй. Тому Мерілін незмінно користувалась повагою і любов’ю в світі мистецтв, чого не можна було сказати про інших кінозірок, зарозумілих, капризних і неприступних.

Давнім другом Мерілін був Мардон Вуд, журналіст з досить впливової газети “Ньюс Кронікл”. На нього скоса поглядало начальство, бо його вважали “лівим”. Проте редактор держав його: Вуд був здібним і сумлінним працівником.

До нього і вирішила звернутися Мерілін.

Маленьке вечірнє кафе було напівпорожнє. Вони вибрали столик в кутку біля естради, замовили пляшку сухого вина, і Мерілін розповіла Мардону про суть справи.

— Треба врятувати цю людину, — твердо мовила Мерілін.

— Скільки років Катілю Револьсу? — несподівано спитав Мардон.

— Він зовсім молодий. Здається, йому й тридцяти нема, якщо взагалі коли-небудь сповниться…

— Бідолаха.

— Розумієш, Марді, те, що він невинний, для мене абсолютно ясно.

— Для мене тепер теж.

— У всій цій історії є якась незбагненна таємниця. Зрозуміло, що замах на Парчеллінга — не випадковість, а завчасно обдуманий злочин. За всім цим щось ховається. Але при чому тут Катіль Револьс? Кому треба, щоб загинула безневинна людина?

— Виходить, що комусь треба.

— Що ж тепер робити? — тужно зітхнула Мерілін. — Навряд чи Триллінг відступиться од задуманого.

— Боротимемось, — заявив Вуд, байдуже дивлячись на сцену, де шеренга дівиць під оглушливі звуки барабана звивалась у танці. — Триллінг могутній, це правда, але ж не всесильний. Щось лишилось і від наших демократичних свобод. Я спробую що-небудь зробити в нашій газеті. На щастя, за чотири дні мій шеф виїздить у тривале відрядження, а заступник дурний, мов сорок пеньків. Спробуємо проштовхнути! Уявляєш, який це буде ляпас Триллінгу?.

Розрахувавшись з офіціантом, Мерілін і Мардон вийшли з кафе. їх зустріла вогка зоряна ніч, сповнена пахощів осені.

— Я проведу вас, Мері — звернувся до супутниці Вуд.

— Не треба, Марді. Я хочу побути сама. А ось і таксі.

Мерілін махнула рукою, і таксі зупинилось.

— Дзвони мені частіше, — сказала Мерілін, відчиняючи дверці. — Я хочу бути в курсі справ. Бажаю удачі, Марді!

Дверці грюкнули, і машина помчала. Вуд витяг сигарету. Несподівано з тіні, яку відкидала стіна будинку, виринув невисокий плечистий чоловік.

— Пробачте, — сказав незнайомець, — я хотів з’ясувати, про що ви розмовляли в кафе? І чому згадували ім’я Джона Триллінга?

— А вам що до цього? — примружив очі Вуд. — І все ж прошу вас відповісти.

— А хто ви такий, власне?

Замість відповіді незнайомий відгорнув лацкан піджака. В тьмяному світлі ліхтаря сяйнув значок таємної поліції.

— “Може арештувати, — майнула думка у Вуда. — Серйозних доказів немає, однак тижнів два протримають. І тоді провалиться весь захист Катіля Револьса. Триллінг уб’є його. Треба тікати”. Мардон внутрішньо підібрався.

— Ви арештовані, — владно сказав чоловік. — Витягніть руки з кишень!

Він дістав свисток, але не встиг піднести його до рота: Вуд сильним ударом у підборіддя збив шпика з ніг і.кинувся тікати. Ось коли знадобились заняття боксом у клубі журналістів! Позаду лунали пронизливі свистки й крики. А вулиці, здавалось, не було кінця. Як довго тягнуться парадні будинки і наглухо зачинені ворота дворів. Сховатись ніде. Мардон відчув, що втомлюється. Але потрапляти до рук поліцейських ні в якому разі не можна. Тепер йому загрожували чималі неприємності.

Замаячили високі грати, обплетені колючим дротом. Роздумувати було ніколи. Якимсь чудом Вуд переліз через грати, розпанахавши одяг і до крові подряпавши руки. “Чому вони не стріляють?” — билася в голові одна-єдина думка.

Ніби у відповідь ляснув постріл, потім ще один. Поліцейські, притулившись до ґрат, стріляли навмання. Дертись через колючий дріт вони не наважились. Доки шукали сонного двірника, щоб відімкнути ворота, минуло кілька дорогоцінних хвилин. Вуд чув сквапливі голоси переслідувачів і скрипіння воріт.

Куди сховатись? Постукати до когось? Для цього потрібен час, а його зовсім немає!

Мардон біг великим засміченим двором, натикаючись на купи вугілля і брухту. У всіх вікнах було темно, крім одного, але в ньому теж погасили світло, як тільки пролунали постріли.

З розгону налетів на якусь дерев’яну споруду, боляче вдарився. Ящик для сміття! Гарячково вигрібаючи руками покидьки, Мардон заліз всередину. І вчасно: голоси поліцейських уже лунали на подвір’ї.

— Оточити двір, — почулася команда. — Поставити варту біля воріт і ґрат. Злочинець десь тут.

— Може, спочатку обшукаємо двір? — запропонував чийсь голос.

— Навряд чи він такий дурний, щоб залишатись тут. А втім, понишпор трохи з ліхтариком.

Мардон зіщулився в ящику, намагаючись дихати якомога тихіше, і чекав.

Нарешті голоси поліцейських стихли. “Певно, пішли у квартири з обшуком”, -догадався Вуд. Та він не знав, чи залишився у дворі хтось з поліцейських, і тому не наважувався висунути голову.

Минуло кілька нестерпно довгих хвилин. Мардон задихався від смороду покидьків. Мучила думка: якщо поліцейські обшукають квартири і пересвідчаться, що там нікого немає, вони почнуть нишпорити у дворі, тоді — кінець.

— Ну, де ти заховався? — раптом почувся хрипкий шепіт. — Вилазь!

“Провокатор! — майнуло у Мардона. — Але навіщо це їм? Простіше взяти мене голіруч”.

— Повертайся швидше, — знову почувся шепіт, — у нас дуже мало часу на церемонії! Та не бійся, шпиків тут нема!

Наважившись, Мардон виліз із ящика. Він опинився перед розхристаним чоловіком, який дружньо поплескав його по плечу.

— Ти вибрав не дуже зручну постіль, приятелю, — мовив той, придивляючись до Вуда.

Мардон відчув густий винний запах.

— Куди мені?

— За мною — і бігом! — відповів чоловік.

Вони вскочили у під’їзд і кам’яними сходами спустилися в підвал. Тут було вогко. Під ногами хлюпотіла вода. Із стелі капало. Вуд натикався в пітьмі на якісь гострі речі. Важка крапля упала йому на губу, і він облизнув її. Крапля пахла нафтою.

Незнайомий добре орієнтувався в темряві. Він ішов попереду, тягнучи Мардона за руку.

— А що, хлопче, мабуть, добре ти насолив цим боббі, коли вони так завзято полюють на тебе? — порушив мовчанку незнайомий.

— Не уявляю, чого їм від мене треба, — відповів Мардон, важко дихаючи.

— І залюбки забрався в ящик для сміття, га? — підморгнув незнайомий. — Ну, що ж. Можеш нічого не говорити мені. Ти маєш рацію: хтозна, з ким маєш справу.

Повітря в коридорі, яким вони йшли, посвіжішало. Дихати стало легше.

— Ось ми й прийшли, — сказав незнайомець. Через ці двері ти виберешся на іншу вулицю. Якщо ти порядна людина — я радий, що допоміг тобі.

Незнайомий міцно потиснув Буду руку. Журналіст знову відчув густий запах віскі.

— І ще знай, — вперше за весь час усміхнувся незнайомий, — що тобі допоміг втекти від шпиків Річард Вільмор Кроулі, великий фізик і великий… негідник! Прощай.

Гуго Парчеллінг розгорнув ранковий номер газети. Руки його тремтіли, і голова трохи крутилась. Міжнародні новини… Хроніка космосу… Все це можна пропустити. Далі… Культурне життя… Зйомки нового фільму за участю Мерілін Грінгі. Дивно, Триллінг добре знайомий з нею, а він, Гуго, — ні. Джон обіцяв познайомити, та все було якось ніколи то йому, то Джону. Далі, далі… Ось біржові новини. Очі Парчеллінга жадібно вп’ялися в га зету.

Невтішні новини! Курс акцій Парчеллінга безперервно падає. “На фондовій біржі паніка”, — горлали заголовки. “Десять тисяч рантьє розорились за вчорашній день”.

“Схоже, що проти мене діє якийсь прихований і могутній ворог, що всі зміни на біржі диктує єдина воля, — стурбовано подумав Парчеллінг. — Добре, що мене хоч Джон підтримує”.

Парчеллінг переглянув ще кілька тривожних повідомлень. Потім встав і, заточуючись, пройшовся по кімнаті.

“Я повинен дати рішучий бій на біржі, — поклав собі він. — Все або нічого! Треба буде про це сказати Джону”.

Кроулі ввійшов у свою лабораторію і безсило впав на стілець. Світлі стрілки годинника показували на початок третьої. Страшенно хотілося спати, проте не можна було прилягти і на хвилину. Заключний процес синтезу ще не закінчився, його треба було безперервно спостерігати і регулювати. Єдине, що міг дозволити собі Кроулі, — це час від часу виходити надвір, щоб подихати свіжим повітрям, бо голова розвалювалась після вчорашньої пиятики. Може, не варто було пити напередодні вирішального етапу роботи, але Кроулі почував, що коли не нап’ється до нестями, то в тверезому стані вчинить якесь безумство: або розтрощить на друзки установку, або переріже горлянку хазяїнові.

Пізно ввечері, вийшовши провітритись, Кроулі почув на вулиці крики, два постріли. Він бачив, як через чавунні грати, обплутані колючим дротом, перелізла темна постать і заметалась, шукаючи сховок.

Було дуже темно, але Кроулі все ж помітив, що втікач заліз у ящик для сміття.

Допомогти йому врятуватись чи залишити напризволяще? Таке запитання не поставало перед Кроулі. Доки поліцейські метушились у дворі, обговорюючи план дальших дій, Кроулі притаївся в під’їзді. За ці кілька хвилин він згадав, як йому теж доводилося ховатись од поліцейських після студентської демонстрації. Він був тоді прапороносцем групи свого коледжу. Демонстрацію розігнали, і всі розбіглись хто куди. Кроулі постукав у чиюсь квартиру і, коли двері прочинились, вскочив туди.

Тоді Кроулі врятувався від поліцейських.

Вже на студентській лаві у Кроулі виявились великі здібності вченого, і професори прорікали йому блискуче майбутнє. Він опублікував кілька праць з кібернетики, які привернули увагу вчених.

По закінченні коледжу йому запропонували працювати в одній з могутніх фірм. Кроулі охоче згодився. Умови були прекрасні. Кроулі користувався необмеженим кредитом для придбання потрібної апаратури і міг розпоряджатись часом на власний розсуд, аби тільки завдання виконувались вчасно.

Перша сутичка з Хазяїном приключилась на четвертий місяць. Хазяїн поставив перед Кроулі вимогу розробити удосконалення до автоматичної лінії. Це призвело б до того, що кілька десятків робітників з числа небагатьох, ще не витіснених кібернетичними чудовиськами, позбулися б роботи. Кроулі відмовився.

— Не робіть необачних вчинків, любий Річарде, — сказав тоді Хазяїн, недобре посміхаючись. — Я поки що прохаю вас, але можу і змусити!

— Змусити? — перепитав Кроулі.

— Звичайно. Ось, помилуйтесь, будь ласка! — мовив він, подаючи Кроулі фотокартку. Кроулі здригнувся: він побачив себе на чолі демонстрації з прапором у руках. — Можете взяти на згадку, — сказав Хазяїн, помітивши рух Кроулі. — У мене їх багато. Отож майте на увазі: вам немає рації псувати стосунки з поліцією.

З цього почалося падіння Кроулі. Він робив усе, що вимагав Хазяїн. А втіху все частіше знаходив у подвійному віскі. Чого-чого, а грошей у нього вистачало.

Але остання вимога Хазяїна… Ні, про це краще не думати.

Все це промайнуло в мозку Кроулі, коли він, провівши втікача, сидів у своїй потаємній лабораторії.

Вимогливо загув трансформатор. Треба йти. Важко підвівшись, Річард підступив до установки, схожої на вогнетривку касу. Стрілка одного приладу поминула червону лінію.

— Ну, що тобі, вбивце, — пробурмотів Кроулі. — О, то ти вже засвоїв аналіз крові? І просиш рентгенівський знімок? Молодець, завидний у тебе апетит.

Кроулі обережно просунув рентгенівський знімок у вузьку щілину ввідного пристрою. Йому здалося, що це паща якогось ненажерливого страховиська. Він навіть відчув, як машина нетерпляче висмикнула знімок у нього з рук, та це, звичайно, була гра уяви.

Непомітно підкрався ранок. За шибками займався блідий день.

“Скоро надійде Хазяїн, — подумав Кроулі. — Сьогодні кінчається третій день”.

Уникнувши погоні, Вуд не пішов додому. Він рушив на вокзал, забрався в напівпорожній вагон електрички і за годину вже йшов глухою сільською вуличкою, що спала мертвим сном. Перед маленьким, на троє вікон, скособоченим будиночком зупинився.

На дверях під електричною лампочкою блищала мідна дощечка: “Арчибальд Мельмер, юрист у справах фермерів”.

Двері довго не відчиняли. Мардон і стукав, і дзвонив, і смикав ручку. Нарешті на порозі з’явився Арчибальд.

— Марді? — здивувався він. — Яким вітром занесло тебе сюди вночі, друже? Проходь, проходь.

— Спасибі, — мовив Вуд, ступаючи в темний передпокій.

— Мері з сином у від’їзді, я тут сам… — господар увімкнув світло. — Ого, — здивувався він, — що це з тобою?

— У тебе знайдеться щось переодягтись?

— Звичайно! Ми з тобою майже однакові на зріст. Арчибальд приніс костюм і білизну.

Помившись і переодягнувшись, Мардон розповів другові про свої пригоди.

— Ти комуніст, придумай щось, — підсумував Мардон.

— Шкода! — з докором мовив Арчибальд. — Скільки часу згаяно даремно! Ми могли б раніше виступити на захист Катіля Револьса.

Вуд пригнічено мовчав.

— Проте ще не все втрачено, — мовив Арчибальд, ляснувши Мардона по плечу. — Іди спати, друже, на тобі лиця нема. А завтра вранці поїдемо в нашу редакцію. Будемо діяти!

Кроулі чекав цього стуку і відчинив одразу. Перед ним у сірих ранкових променях виросла постать Хазяїна.

— Хелло, Річі, — кинув він. — Усе готове?

— Ви надто рано прийшли, — відповів Кроулі. — Хмарка повинна бути стійкою. А для цього необхідно, щоб швидкість обертання вихорів досягла критичного моменту.

— Нічого, я почекаю, — сказав Хазяїн, сідаючи за стіл, захаращений радіодеталями. Очі його уважно стежили за Річардом. Той чітко і вправно робив свою справу. Хвилин за двадцять до появи Хазяїна він обхлюпнувся під душем, і тепер сон відлетів геть.

— Знаєш, Річі, — стурбовано мовив Хазяїн, — він весь час сидить під замком. Навіть кватирку не дозволяє відчиняти.

— Ну й що?

— Хмарка проникне до нього?

— Он ви про що… Не хвилюйтесь — хмара просочиться навіть у замкову шпарку, щоб відшукати свого адресата…

— Виходить, тоді… в будинку Парчеллінга… не було потреби відчиняти двері на балкон?

— Хмарка й так знайшла б Парчеллінга, як хороший собака-шукач знаходить по сліду дичину.

— Скажи, будь ласка, Річарде, в чому суть цієї диявольської штуки, хмарини?

— Довго пояснювати.

— Ну, хоча б двома словами, — наполягав Хазяїн.

— Принцип переслідуючої системи не новий, — сказав Кроулі. — Але мені вдалося застосувати в цій системі особливо чутливі елементи і мікрогабаритні хвилеводи з світловою довжиною хвилі.

— А що це за хвилеводи?

— У них вся суть, — зауважив Кроулі, повертаючи на пульті якийсь важіль, од чого всі стрілки на шкалах затанцювали. — За основну деталь хвилевода я взяв… Ну, власне кажучи, звичайні вихори.

— Вихори? — здивувався Хазяїн.

— Так. Справа в тому, що звичайні завихрення існують недовго. Мені ж пощастило подовжити їм життя. А мізерно мала вага, що дорівнює вазі повітря, і майже повна прозорість — усе це зберігається. Щоправда, система ще має окремі конструктивні хиби. Наприклад, вона шипить і потріскує під час руху. Це обумовлено дуже швидким обертанням вихорів. Я сподіваюсь усунути цю ваду, зробивши так, щоб кожен вихор обертався в своєму напрямку, щоб вони взаємно гасили один одного… Для цього потрібно зробити досить складні розрахунки, — додав Кроулі, помовчавши.

— А є ще одна вада, мабуть, найголовніша, — зауважив Хазаяїн.

— Ви маєте на увазі малу інтенсивність вибуху хмари, коли вона зустрічається’ з переслідуваним об’єктом?

— Звичайно.

— Цього теж можна позбутися. Слід лише визначити Ж потрібне число експериментальних вибухів хмари, щоб знайти найкращі пропорції для компонентів, які входять до її складу. І тоді вона буде здатна підняти в повітря цілу будівлю, а то й місто.

У житті Джона Триллінга було чимало перемог, бували й поразки. Власне, кожен день його був або невеликою перемогою, або поразкою, якщо курс акцій падав. Але траплялися серед цих перемог і блискучі, що підносили Тріллінга на недосяжну височінь. Таке сталося наприклад, років п’ятнадцять тому, коли він усі свої, тоді ще невеликі гроші, сміливо вклав у акції однієї фірми, справи якої похитнулися. Через деякий час завод фірми-конкурента злетів у повітря. Причини катастрофи так і лишились нез’ясованими.

Відтоді Джон Триллінг стрімко пішов угору. Він одержав мало не двісті процентів прибутку і широко розвернувся. Капітал, а отже і могутність Джона Триллінга, росли невтримно, мов снігова лавина.

Правда, стикався Джон Триллінг і з неприємностями. Кожний крок доводилось робити, відбиваючись од цілої зграї конкурентів. Зате з кожним кроком Джон був ближче до заповітної мети — мільйонів.

Кінець кінцем, у нього залишився єдиний конкурент, найсильніший і найнебезпечніший — Гуго Парчеллінг. Як не дивно, але Гуго і не підозрював, що має в особі Триллінга лютого ворога. “Просто вижив з розуму старий”, — по-своєму пояснював це Джон.

Триллінг збирався одним ударом повалити компанію Парчеллінга. Тоді він позбувся б конкурентів. Тоді… відкривалися такі перспективи, що дух перехоплювалоГ Але на цьому шляху стояв Парчеллінг. Якщо його прибрати в критичну хвилину — компанія буде зламана. Тількйґ’як? Влаштувати автомобільну катастрофу? Замах? Не годиться: у Парчеллінга досить солідна особиста охорона. Крім того, ця історія колись могла випливти на поверхню. А головне — конкуруючу фірму слід було вбити морально.

У Триллінга виникла ідея кібернетичної хмарки. Цю таємницю знатиме лише один чоловік. А йому після завершення справи неважко буде заціпити рота. У таких справах Джон Триллінг мав чималий досвід.

— Рентгенівська інформація засвоєна, — мовив Кроулі.

— Га? Так, так. — Триллінг потер лоба, твоїй машині ще лишилося засвоювати?

— Все готове.

Триллінг схвильовано підвівся з-за столу і підійшов до Кроулі.

— Так, кажеш, хмарка відшукає його? — Триллінг уникав називати ім’я свого “друга” Гуго Парчеллінга.

— Можете бути певні, Гуго нікуди від неї не сховається, — кинув Кроулі.

— Ну, а як… сила спалаху?

— Потужність приблизно в шістнадцять разів більша, ніж минулого разу.

— Непогано, — пробурмотів Триллінг, відвертаючись. Він не любив, коли йому дивилися просто в очі.

Кроулі, звільнивши частину столу, розіслав карту міста.

— Де тут ваш “друг”? — подивився він на Триллінга.

— Прикуси язик. — Джон Триллінг витягнув олівець з діамантовим кінчиком і втупився в карту, його погляд ковзнув по робітничих кварталах, по космодрому, до якого вела густа павутина доріг, по фабричному району. Він пильно розглядав Овальне плато — найфешенебельнішу частину міста.

Кроулі стояв поряд, заклавши руки за спину.

— Ось, — сказав нарешті Джон і поставив на маленькому білому квадратику лікарні хрест.

— Ясно, — мовив Кроулі. — Визначимо азимут.

Він дістав з алюмінієвого стелажа навігаційний компас та шкалу і взявся за вимірювання.

— Курс — тридцять два градуси, одинадцять мінут, двадцять вісім секунд. Чим точніше ми визначимо координати лікарні, тим менше доведеться блукати хмарі в пошуках… у пошуках об’єкта, — пояснив Річард.

Триллінг уважно дивився на меткі пальці Кроулі, що літали по клавішах настройки. Тоненька гнучка трубка, яка виходила з установки, вже була спрямована на лікарню Овального плато.

Обличчя Триллінга, м’ясисте, з випнутим підборіддям, було похмуре. Про що він думав? Важко сказати. Можливо, згадував ті приємні години, які провів з Гуго в Клубі Босів, на гоночній яхті, нарешті, в домашній обстановці. Чи йому згадалася остання розмова з Парчеллінгом, що відбулася години півтори тому? Гуго, висохлий, як тріска, насилу ‘встав з лікарняного ліжка і сказав Джону, жалісно усміхаючись:

— Ти у мене єдиний друг, Джоне. Не знаю, чому, але я довіряю тобі. Ти не обдуриш мене, я певен. Скажи, як ти дивишся на те, щоб я оце зіграв ва-банк?

Джон зрозумів тоді, що думка зіграти “ва-банк” міцно засіла в голові Парчеллінга. І його рішення — ліквідувати Парчеллінга — визріло остаточно.

— Що ж, — посміхаючись, відповів Джон, — очевидно, ти маєш рацію. Але почекай до завтра.

— Навіщо?

— Я уточню для тебе деякі цифри на біржі, щоб ти не йшов наосліп.

— Як мені дякувати тобі?

— Потім, потім, — відмахнувся Джон.

А може, Триллінг думав про той тріумф, який чекає його найближчими днями на біржі? Так чи інакше, на його обличчі можна було прочитати що завгодно, тільки не каяття.

— До речі, Кроулі, я й досі не збагну, чому хмарка вибухає? Ти ж не начиняєш її вибухівкою?

— Чому ви гадаєте, що не начиняю?

— Ну, хоча б тому, що хмарка прозора.

— Є і вибухівка прозора. Та ви маєте рацію: я не начиняю нею хмарку. Хмарина вибухає від того, що вихори, тобто її складові елементи, при зустрічі з об’єктом, на який вона спрямована, враз перестають обертатися. Тоді й стається вибух. І ніяких слідів не залишається: хмарка зникає, наче її й не було.

Кроулі до відказу повернув якийсь важіль. Всередині установки пролунав звук, схожий на глибокий вдих, і одразу ж підлога лабораторії і всі речі задрижали.

— Пташка розгорнула крила і проситься в політ, — неголосно сказав Кроулі.

— Не будемо її томити. Випускай! — розпорядився Триллінг.

З трубки зі свистом вирвався тоненький струмінь, що скидався і на пару, й на холодець. Струмінь не розходився по кімнаті, а збирався в хмарку, яка росла на очах. Нарешті вся пара з трубки витекла.

Грізна хмарка тепер непорушно висіла за півметра від підлоги і потріскувала. Кроулі натиснув на кнопку стартера, і хмарка, гойднувшись, поволі рушила до дверей. За кілька секунд вона просякла крізь шпарки й зникла.

— Скажи, Арчі, — мовив Мардон, закінчуючи голитись, — тобі знайоме ім’я: Річард Вільмор Кроулі?

— Річард Кроулі? — швидко перепитав Арчибальд. — Де ти чув це ім’я?

— Так звати мого рятівника. Ну, того, що вивів мене через підвал на іншу вулицю.

— Кроулі, — повторив Арчибальд. — Не може бути! Гордість нашої науки!.. Опиши-но його краще.

Мардон описав незнайомця, якого добре запам’ятав.

— Так, це він, — вигукнув Арчибальд, — немає сумніву. І ти кажеш, що од нього відгонило віскі?

— Як з винної бочки.

— П’є, значить. Вони проковтнуть його, ці компанії.

— Прощаючись, Кроулі сказав, що мене врятував Річард Вільмор Кроулі, “великий фізик і великий негідник”. Але мені здалося, що то було просто базікання п’яного.

— Почекай-но, — Арчибальд ляснув себе по лобі. — Кроулі працює на фірму Триллінга. Без сумніву, вони задумали якусь мерзоту. Треба запобігти злочину, коли ще не пізно. Ходімо! Ти запам’ятав будинок? — Останні слова Арчибальд говорив, тягнучи Вуда за руку.

Невдовзі, лякаючи курей, вулицею на найбільшій швидкості промчав моторолер.

— Справу зроблено, Хазяїне, — сказав Кроулі через хвилину після того, як хмарка зникла за дверима. — Тепер непогано було б і розпрощатися.

— Слухай, Річі, — вкрадливо почав Триллінг, — хочеш, я подвою твій гонорар? Ти його одержиш, але при одній умові.

— Якій?

— Обіцяй, що залишишся в мене. Треба провернути ще одне дільце, на цей раз — останнє. Без твоєї допомоги мені не обійтися.

— Ні! — вигукнув Кроулі. — Ні, ні! Більше не можу. Давайте мені гроші, і я негайно їду. Шукайте собі іншого помічника.

— Ніхто, крім тебе, з цим не справиться, і ти сам це добре знаєш, — мовив Триллінг. — Зважуйся! Ти будеш забезпечений на все життя.

— Я виїжджаю, — заявив Кроулі.

— Ти не поїдеш.

— Цікаво, хто може мені перешкодити?

В руках Триллінга блиснув кольт.

— Рахую до трьох, — загрозливо сказав він, піднімаючи догори чорне дуло.

Кроулі кинувся на Триллінга. Він збив Джона, і обидва покотилися по підлозі. В шумі відчайдушної боротьби майже нечутно пролунав короткий постріл.

Залишившись наодинці після професорського обходу, Парчеллінг блаженно заплющив очі. “Ваше здоров’я значно поліпшилось, — в думці повторював слова професора, — йдеться на видужання”.

Несподіване шипіння і тріск змусили його розплющити очі. Гуго здалося, що він божеволіє: від дверей по підлозі неспішно повзла біла хмарка.

Крик застряв у горлі Гуго, очі вилізли на лоба. Він вискочив з ліжка і кинувся до вікна. В самій білизні, худий, тремтячи усім тілом, Парчеллінг був страшний. Він спробував висадити вікно, але броньоване скло навіть не похитнулось. А хмарка наближалась невідворотно, як доля.

— А-а-а! — заволав Парчеллінг, метнувшись назустріч хмарині, і напівдорозі упав на підлогу.

Глухий вибух струсонув госпіталь. Але Парчеллінг уже нічого не чув: за мить до вибуху він вмер од розриву серця.

— Прямо, — командував Мардон. — Кафе… ось ця вулиця… Он чавунні грати… Стій! У цьому дворі.

Залишивши моторолер на вулиці, Арчибальд і Мардон увійшли в похмурий двір.

— Оцей під’їзд, — кивнув Вуд.

У вогкому під’їзді Арчибальд і Мардон загаялись.

— Ти не помилився? — пошепки спитав Арчибальд. Раптом з-за дверей почувся протяжний стогін. Арчибальд штовхнув двері. Вони піддалися.

В кімнаті, схожій на лабораторію, панувало безладдя: стіл повалений, біля нього — купа якихось деталей. Арчибальд відкинув ногою поламаний стілець. У протилежному кінці кімнати, коло вогнетривкої шафи, лежав чоловік, уткнувшись обличчям у підлогу.

Ставши на коліна, Арчибальд нахилився до нього. Обережно торкнув за плече. Чоловік не подавав ознак життя.

Арчибальд повернув безвільно пониклу голову чоловіка й здригнувся: це був Кроулі. Він дихав часто й хрипко. Кров… Звідки? Арчибальд оглянув Кроулі. Правий бік його був закривавлений.

— Рана, — тихо мовив Арчибальд.

— Кульова. Певно, самогубство, — зітхнув Мардон. — Він видався мені людиною, котру пригнічує нечисте сумління. І, крім того, ось це… — Вуд кивнув на батарею порожніх пляшок з-під віскі, що вишикувались У кутку.

— Не поспішай з висновками, — сказав Арчибальд. — Якщо це самогубство, то де револьвер, з якого він застрелився?

— Але хто ж тоді?..

— Оце ми й повинні з’ясувати. Я певен, що це вбивство. Не уявляю, кому Річард міг стати поперек дороги. Тільки б нам урятувати його… Швидше лікаря. — І Арчі кинувся до дверей.

Раптом хрипке, важке дихання пораненого затихло. Арчибальд підніс до губ Кроулі маленьке дзеркальце: поверхня його не затуманилась.

— Ну, що там ще? — кинув Джон Триллінг, який уже зібрався виїздити.

До нього підбіг захеканий начальник тюрми.

— Біда, бос!

— Завжди у вас біда.

— Біля воріт зібрався натовп. Вимагають видати Катіля Револьса.

— Так швидко?

— Вони дізнались про вибух і загибель Гуго Парчеллінга. Газети, крім того, дали інтерв’ю начальника таємної поліції… Воно теж підсипало жару: всі вважають, що вбивця — Катіль Револьс.

— Так, так, — мовив Триллінг, доторкнувшись пальцем до синяка на щоці.

— Може, викликати наряд поліції?

— Ні в якому разі! Це справедливий гнів народу.

— Що ж робити? Вони поламають ворота. Чуєте? З вулиці долинав гомін і окремі викрики.

— Я сам вийду до них.

Триллінг спустився сходами й підійшов до воріт. Масивні, чавунні, вони ледве стримували натиск юрби.

— Револьс — у-бив-ця! Ви-дай-те Ре-воль-са! — скандував натовп.

Коли з’явився Трилінг, гамір ще посилився.

— Чим ви незадоволені, друзі? — широко всміхнувся Джон.

— Револьса!.. Видайте Револьса! — ревів натовп.

— Ми повинні його судити, — сказав Триллінг, стоячи впритул до ґрат. Спереду галасували рослі, підозрілі на вигляд молодчики, дуже схожі на переодягнених поліцейських. Вони кричали голосніше за всіх.

— Ніяких присяжних! Револьс — вбивця. У нас свій суд!

— Лінчувати вбивцю!

— Додержуйте законності! — гукнув Триллінг так, щоб його чули задні, і відійшов. Повернувшись у кабінет начальника тюрми, він сказав:

— Хай ламають ворота і роблять що хочуть. За все відповідаю я. Зрещтою, вбивця має дістати по заслузі. Цього вимагає громадська думка. Увечері поговоримо про ваше підвищення. А тепер, — він зиркнув на годинник, — я поспішаю на біржу. Сподіваюсь, ви правильно зрозуміли мене.

— Так точно, бос, — відповів, начальник тюрми, виструнчившись.

Цього ранку люди, як звичайно, поспішали на роботу. Накрапав нудний осінній дощик.

Прискорюючи ходу, люди перекидались репліками, обговорюючи останні події.

— “Сібернетікс компані” спроектувала нову універсальну автоматичну лінію.

— Значить, будуть нові тисячі безробітних.

— Їх уже й так немало.

— Обережніше… — каже співрозмовник, сторожко озираючись.

“Вибух на Овальному плато! Смерть Гуго Парчеллінга!” — лунали голоси газетярів.

І тільки на останній сторінці газет, у куточку, петитом було набрано повідомлення, що сьогодні вранці в міській тюрмі обурена юрба громадян лінчувала Катіля Револьса — вбивцю Гуго Парчеллінга…

“Злочинець дістав по заслузі, — говорилось наприкінці замітки. — Проте з метою виявлення всіх обставин убивства вирішено створити спеціальну комісію. Головою її призначено сенатора Джона Триллінга”.