На траверсі Бета Ліри

ПОГОНЯ

Далеченько за містом на мальовничій галявині розкинувся музей зореплавання. Тут просто неба стояли ракети, наглухо прикуті до залізобетонних постаментів. Деякі з них були націлені в зеніт і, здавалось, чекали стартового сигналу, щоб злетіти вгору, у веселкове небо. Інші лежали на боці, потонувши в зелені, що буяла навкруги. Якщо в ракеті вхідний люк розташований надто високо, до нього приладнано драбинку. Забравшись усередину, відвідувач міг побачити, як жили, на яких кораблях літали п’ятдесят, сто або й двісті років тому.

За найкращого екскурсовода вважався незмінний директор музею Антон Петрович Сорокін. Смаглявий, худорлявий, він виглядав молодшим за свої п’ятдесят років. Під його керівництвом, крім численних роботів, перебував нині цілий штат — сорок п’ять слухачів Зоряної академії. Це були переважно студентки-старшокурсниці історичного факультету, що проходили в музеї переддипломну практику. Роботи вистачало всім, адже сюди приїздили з найвіддаленіших куточків земної кулі.

Коли чергова ракета поверталася з далекого рейсу, на Землі, як правило, минали десятки років з дня її старту. Техніка за цей час просувалась далеко вперед, люди винаходили більш досконале паливо для ракетних двигунів, відповідно до цього кардинально змінювались конструкції зорельотів, і тому корабель, що повертався з польоту, виявлявся здебільшого безнадійно застарілим. Та й самих прибулих астронавтів люди Землі часом не зовсім розуміли. Земляни, приховуючи здивування, розглядали химерний, відомий їм лише з стародавніх книг одяг, їхні неоковирні, допотопні кораблі. Зорельоти, як правило, відправлялися в музей, а космонавти вливалися в людське море, і щедра приязнь землян незабаром розтоплювала холодок відчуженості пришельців.

Від вокзалу до музею вела неширока алея. Красені клени, ледь позолочені осінню, шелестіли під різкими поривами холодного вересневого вітру. Антон Петрович щільніше запнув крилатку і, кинувши погляд на годинник, пришвидшив ходу: за три хвилини дев’ята. На лаві біля воріт сидів чоловік. “Мабуть, ранній відвідувач чекає відкриття музею”, — вирішив він. Але коли підійшов ближче, чоловік підвівся і, чемно піднявши капелюха, спитав:

— Пробачте, ви директор музею?

— Я.

— Чудово! Дуже радий. Я багато чув про вас, дорогий Антоне Петровичу.

— Приємно, приємно, — Антон Петрович мало не зойкнув від залізного рукостискання гостя.

— Дозвольте відрекомендуватись, — посміхнувся відвідувач, — Джордж Стреттон, інженер-конструктор Едінбурзького полігону. Я дуже хотів би ознайомитися із зорельотом капітана Рамо. Мене, зокрема, цікавить схема управління кораблем. Ось мої папери…

— Ну що ж, прошу, — сказав Антон Петрович, розчиняючи двері.

Широко ступаючи, гість розповідав щось про роботу Едінбурзького астроцентру. Крізь його оглушливий бас проривались якісь штучні, неприродні нотки, але в чому ця штучність, Сорокін не міг зрозуміти. Обличчя відвідувача і вся його постать пашіли здоров’ям, навіть під його широким дощовиком випиналися міцні м’язи спортсмена.

— Ти що, Робе? — звернувся директор до величезної кулястої постаті, що рішуче перетнула шлях Стреттону.

У відповідь робот щось промимрив, його очі-фотоелементи були спрямовані на раннього відвідувача.

— Що з тобою? — здивувався Антон Петрович. — Ану, забирайся на Мельхіоровий майданчик і наведи там порядок. Негайно, — додав він, побачивши, що робот чомусь вагається.

Роб незграбно рушив виконувати наказ.

— Не розумію, що трапилося з Робом, — наче вибачаючись, сказав директор Стреттону. — Він завжди був ретельний. Мабуть, це осіння негода так впливає на нього…

— Можливо, — швидко погодився Стреттон.

Незабаром Антон Петрович і Стреттон підійшли до велетенського зорельота, укріпленого на вертикальних стабілізаторах. Наче Гуллівер серед ліліпутів, височів він у оточенні своїх собратів. Благородні лінії корабля виразно вимальовувались на фоні ранкового неба. Титанові боки, потьмянілі від крижаного подиху космосу, скидалися на шкіру небаченого чудовиська.

Тільки-но Антон Петрович зачинив люк і натиснув кнопку пневматичного підйомника, на нього посипались запитання гостя. Стреттон виявився надзвичайно допитливим екскурсантом, його цікавило абсолютно все. Як здійснюється локаторне спостереження на “Кардані”? Як працює пульт управління кораблем? Як міг капітан Рамо сам керувати кораблем у своєму безприкладному польоті до Юпітера?

Антон Петрович і Джордж Стреттон обходили каюту за каютою, відсік за відсіком, а злива запитань не вщухала. Кондиціонери повітря не вмикались у ракеті вже кілька років, і в каютах було застояне повітря. Директор відчув, що задихається, і крадькома позирнув на Стреттона. Інженерові з Едінбурга все, здавалося, байдуже: він щось поспіхом нашіптував у свій диктофон, обмацував прилади, зазирав у всі куточки.

“Нівроку, здоровань!” — подумав директор музею.

— А чи не відпочити нам? — наважився запропонувати нарешті знесилений Антон Петрович, витираючи спітніле чоло.

— Пробачте, будь ласка, я, здається, захопився, — пророкотів збентежений Стреттон.

Обличчя його, наче за командою, зросилося крупними краплинами поту.

Антон Петрович сів у штурманське крісло. Стреттон підійшов до пульта. Він уважно розглядав прилади. Пересвідчившись, що директор на нього не дивиться, швиденько заховав у кишеню паку вузеньких паперових смужок, помережаних цифрами.

Дивне враження справляв цей корабель!

Екскурсантів чомусь не дуже цікавив “Кардан”. Може, тому, що свого часу зореліт капітана Рамо обійшов усі екрани Землі. Не було, мабуть, людини, яка б не чула про славетного капітана, що вперше на одномісній ракеті облетів Юпітер. Ім’я його було записане в Золоту книгу Землі, пам’ятник капітанові височів у алеї Героїв. Нові ракети, звичайно, легко могли повторити маршрут капітана. Але подвиг Рамо, який з вимкненими дюзами облетів Юпітер майже на рівні його тропосфери, залишався неперевершений. Це було те ж саме, що пролетіти на швидкісному літаку під залізничним мостом. Найменша неточність, один хибний поворот штурвала — і срібнокрилий птах перетвориться на купу димучих уламків. “Точність і витримка на грані фантастики”, — писали тоді газети.

Власне кажучи, подвиг капітана був викликаний необхідністю. На Марцеллі, станції-супутнику Юпітера, сталося нещастя. Старший планетолог, молодий хлопець, що тільки-но закінчив Зоряну академію, переламав хребта, його треба було спішно перевезти на Землю. В районі Юпітера перебував лише капітан Рамо. Але запаси палива на “Кардані” не були розраховані на проміжну посадку корабля. І капітан Рамо прийняв сміливе рішення. На його прохання непритомного планетолога поклали в герметично закритий стальний контейнер з кисневим живленням. Контейнер підняли на вершину ажурної вишки космічного зв’язку. Сила тяжіння на Мерцеллі практично дорівнювала нулю, і тому контейнер прив’язали до вишки одною-однісінькою капроновою ниткою.

А через півтори години над Марцеллою, наче метеор, промчав “Кардан”, мало не зачепивши верхівку щогли.

Підлітаючи, Рамо увімкнув на повну потужність електромагніт — складову частину системи динамічного захисту корабля — і контейнер, пружно підскочивши, м’яко вдарився об спеціальну сітку, що амортизувала удар. Контейнер мав протиперевантажувальний пристрій, і це врятувало планетолога. Рамо підхопив його, як джигіт на повному скаку піднімає з землі ґудзик. Тільки трохи збочив би капітан, і ніс “Кардана” врізався б у Марцеллу. Спланерував би крутіше, і корабель поглинуло б величезне поле тяжіння Юпітера.

Та доля усміхнулась капітанові Рамо!

На Землі планетологу зробили операцію, і життя йому було врятовано, проте літати лікарі суворо заборонили. І планетолог — Антон Петрович — видужавши, став директором музею.

Так, дивне враження справляв “Кардан” — величезний і незграбний. Коли його будували, люди ще не навчилися користуватись анігіляційним паливом, яке дало можливість різко зменшити габарити зоряних кораблів. Антону Петровичу згадалися слова капітана, сказані після повернення на Землю: “Точний розрахунок? Можливо. Але до того ж і щасливий випадок. Удача. У мене був один шанс із тисячі. І все-таки я рискнув, бо вибору по суті не було”.

Із забуття директора вивів голос Стреттона, вкрадливий і тихий:

— Даруйте, я бачу, що втомив вас.

— Нічого, нічого, — сказав Антон Петрович, підводячись. — А ви так і не відпочили?

— Звичка, знаєте… До речі, я хотів спитати. Ракети в музеї зберігаються без пального?

— Звичайно. Навіщо їм пальне?

— А чи не скривдили ви цим такого красеня, як “Кардан”?

— Скривдили? — перепитав Антон Петрович.

— Ну, звичайно! Адже це все одно, що… — Стреттон зам’явся, підшукуючи порівняння, — все одно, що випустити кров із жил пораненого оленя.

— Ви маєте рацію, — посміхнувся Антон Петрович. З цілком зрозумілих причин він шанував корабель, і слова Стреттона потішили його. — Можу сказати вам по секрету, що на “Кардані” ми, як виняток, залишили аварійний запас пального. Таким пальним давно вже не користуються…

— О! Цікаво.

Стреттон спритно зіскочив з люка на траву, обминувши драбину. “Може, це рекордсмен Сонячної системи зі стрибків?” — подумав Антон Петрович, спускаючись слідом за невгамовним інженером. Тепер вони стояли між стабілізаторами ракети, схожими на могутні колони храму давніх часів.

— Хіба стабілізатори не приварені до цоколя? — здивувався Джордж Стреттон.

— Це ні до чого, — відповів Антон Петрович. — “Кардан” досить стійкий і без того.

Неподалік пройшла група екскурсантів. Групу вела дівчина у світло-голубій формі курсанта Зоряної академії. Вона приязно посміхнулася Антону Петровичу і Стреттону.

Коли вони поверталися, накрапав дощ. Але інженер, заглиблений у свої думки, здавалось, не помічав цього.

— Може, вас що-небудь іще цікавить у музеї? — спитав Антон Петрович.

— Ні, ні, — неуважно відповів Стреттон.

Вдалині з-за рогу на алеї показався Роб.

— Ну, я піду. У мене ще багато справ, — заспішив Стреттон.

Він рвучко потис руку директорові (знов Антон Петрович мало не скрикнув од сталевого рукостискання) і гігантськими стрибками помчав алеєю до виходу.

— Ну й непосида, — похитав головою Антон Петрович і ще довго проводжав поглядом міцну постать.

А вночі сталося неймовірне. Місто прокинулось від потужного вибуху. В районі музейного саду спалахнула заграва. Спостережна станція космічного зв’язку зареєструвала старт ракети. Нашвидку одягнувшись, Антон Петрович кинувся до вертольота і помчав до музею.

Передчуття його справдилося. “Кардан” зник… На тому місці, де був постамент, Антон Петрович побачив випалену западину. Навколо чорніли силуети обвуглених дерев. Коли нарешті хтось надумав увімкнути люмінесцентне освітлення, Антон Петрович, обходячи велетенську воронку, натрапив на знівеченого Роба.

У відповідь на запит Верховної координаційної Ради з Едінбурга надійшла радіограма:

“У нас справді працює інженер-конструктор першого класу Джордж Стреттон. Здібний інженер і талановитий учений. Нині перебуває в Клайді, керує там новим циклом випробувань саморегулюючих систем”.

— “Нині перебуває в Клайді”, — повторив голова Ради, осміхаючись. — Яскравий зразок небезпечної необізнаності!

Перед головою Ради спалахнув овальний екран. По блакитному полю швидко побігли слова: “Спішно. Диспетчер космопорту”. Потім літери розтанули і з’явилось молоде жіноче обличчя.

— Євгене Андріановичу, ракета спеціального призначення готова до посадки. Другий сектор, чотирнадцятий стартовий майданчик…

— Дякую. За десять хвилин будемо у вас. Можете прогрівати дюзи.

По ескалатору голова Ради спустився вниз і вийшов на терасу. Ніч уже переходила у світанок. Але і досі мрячило. Біля балюстради нетерпляче тупцював Антон Петрович.

— Летімо на космодром. Деталі розповісте в дорозі, — наказав голова.

Дверцята моноплана грюкнули, і в ту ж мить заревів мотор. Трохи розігнавшись, машина злетіла в похмуре небо.

— До Едінбурга двадцять хвилин, — нагадав пілот.

— Беріть курс на Клайдський космодром.

Далеко внизу промайнула вузенька смужка Ла-Маншу. Клайдський космодром був розташований на невисокому плато, що потопало в зелені. Лампи денного світла і фосфоресціюючі стіни численних споруд космодрому конкурували з пломенистим світанком.

За всіма ознаками, день мав бути сонячний і ясний. Тут, у Шотландії, почалося бабине літо.

— До інженера Стреттона, — кинув голова Ради, сідаючи в машину.

Шлях пролягав через поля. Кібернетичні машини обробляли лани, готуючи їх до наступної сівби. Людей ніде не було видно. Одна з машин — її, очевидно, привабило яскраве світло фар, — кинулась було на шосе, але після короткої радіокоманди шофера повернулася на своє місце.

— Вирішила, мабуть, що їде агроном, — пояснив шофер.

Проїхали табличку з написом “Клайд”. Обабіч шосе побігли кулясті куполоподібні споруди. Деякі з них світилися блакитним, зеленим, жовтогарячим світлом, інші були темні.

Машина різко загальмувала поблизу синього купола. Від його світла звичайні зарості вересу здавались фантастичною рослинністю. Жовті двері чітко вимальовувались на синьому тлі споруди. Підійшовши до них, шофер натиснув кнопку. Ніхто не відгукнувся.

— Джордже! — неголосно покликав шофер.

У відповідь почулося глухе відлуння. Він затарабанив у двері, але пластик заглушав удари.

— Замкнуто? — спитав Антон Петрович, штовхнувши двері.

— Замків тут немає, — похитав головою шофер.

— Очевидно, двері чимось підперто зсередини, — сказав голова Ради. — Ану натиснемо!

Двері піддалися. Виявилось, вони були заставлені зсередини масивним лабораторним столом.

— Джордже! — знов гукнув шофер.

Ніякої відповіді. Люди проходили кімнату за кімнатою, але інженера ніде не було.

— Дивно, — промимрив шофер.

— Нічого дивного, — озвався Антон Петрович. — Інженер Стреттон пройшов уже, мабуть, не один мільйон кілометрів. Адже не може він перебувати одночасно в двох місцях: на “Кардані” і…

— Ні, — палко відповів шофер, — не може цього бути. Ми з Джо друзі, і я ручуся за нього, як за самого себе.

— Розкажіть нам про нього, — попросив Євген Андріанович, оглядаючи лабораторію.

— Джордж тепер науковий керівник центру. Але я його знаю ще по академії. Ми разом вчилися. Разом проходили стажування на Деймосі… Уже тоді говорили, що в Джорджа славне майбутнє. Останні два роки він захопився роботою над створенням мікрогабаритного електронного мозку, який би за складністю був подібний до людського.

— Хто-небудь, крім вас, знає про ці роботи? — спитав Євген Андріанович.

— Звичайно. Професор Свєтлов гадає, що вони мають величезне значення для сучасної кібернетики, якщо пощастить зв’язати цей мозок з приладом, що міг би досить швидко виконувати його команди. Джорджа весь колектив любить. Ні, не міг він цього зробити, — сказав шофер на закінчення.

— А тим часом його тут немає, — мовив голова Ради, — чим ви це пояснюєте?

— Спробуємо ще пошукати…

В кімнатах панував зразковий порядок.

— Джо завжди був акуратний, — пробурмотів шофер.

На письмовому столі лежали недописані аркушики з формулами. Здавалось, господар тільки-но підвівся з-за столу, щоб трохи відпочити. Євген Андріанович уважно переглянув записи. План чергового досліду… Схема авторегулювання третього блока… Так. А це що? Тонесенький зошит у рожевій полівініловій обкладинці, на якій великими літерами виведено: “Щоденник” — Євген Андріанович сховав його до кишені, не читаючи.

— До речі, двері було зачинено зсередини, — сказав шофер, — отже, можна гадати…

— Ви краще подивіться ось на що, — не дав йому закінчити Антон Петрович.

Вікно було розчинене навстіж.

— Мені цей молодик з першого разу здався підозрілим, — вів далі директор музею. — Він так випитував у мене все, а тоді ще й поцікавився, чи є на “Кардані” пальне…

— Ну що за безглузда фантазія! — сказав шофер. — І навіщо йому це потрібно?

— Ото ж то, навіщо? — підтримав його Євген Андріанович.

“Навіщо?” Це питання свердлило його мозок.

З розмов із співробітниками інституту, з їхніх розповідей перед ним поступово вимальовувався привабливий образ молодого вченого, закоханого в свою справу, вимогливого до себе і до інших, щирого і скромного. Щоправда, з’ясувалося, що протягом останніх днів Стреттон здавався заклопотаним. Він був похмурий і часто невлад відповідав на запитання. В цьому, звичайно, дивного не було нічого, адже він відповідав за велику і важливу ділянку роботи. Але тут з’явилася важлива деталь — цей образ ніяк не в’язався з портретом моторного і життєрадісного екскурсанта, змальованого Антоном Петровичем.

Коли б хоч хто-небудь із співробітників бачив Джорджа Стреттона в Едінбурзі або Клайді в день незвичайних відвідин музею! Але таких не знайшлося.

Отже, навіщо?.. Навіщо? Голова Ради ще раз — уже втретє! — взяв щоденник інженера, перечитав окремі записи.

“…Мозок навчається успішно. Вчора закінчили останній розділ диференціальних рівнянь. Розв’язує прекрасно! З наступного тижня, гадаю, почнемо теорію імовірності.

11 березня. Молодець Віктор! Мені вже важко змагатися з ним. Головне — він не лише відповідає на запитання, а й сам починає ставити їх. Приладнав світлові й акустичні аналізатори. Ефект приголомшливий. Зовсім як дитина. Чому це, чому те? Десять тисяч “чому”.

15 квітня. Віктор починає робити перші кроки. Поки що не даватиму йому великої волі.

28 квітня. На три місяці вилітаю на Деймос”.

Євген Андріанович перегорнув кілька сторінок.

“…Віктор захоплюється мікрофільмами. Він здатний цілісінькі ночі дивитись фільми-звіти про космічні експедиції. Я кажу “ночі”, адже Віктор не знає утоми і інших людських слабостей. Дивна річ (обміркувати і обговорити з проф. Свєтловим): Віктор має досконалу пам’ять. Він бездоганно запам’ятовує все, що будь-коли читав або бачив. Навіщо ж він знову і знов переглядає деякі мікрофільми? Невже тому, що це, говорячи людською мовою, якось його “хвилює”? Чи не тут лежить початок емоцій?”

У двері постукали, і в кімнату вбігла задихана лаборантка.

— Товаришу голова координаційної Ради, — випалила вона поспішно, — інженер Стреттон знайшовся.

— Де ж він? — схопився Євген Андріанович.

— Віднесли на медпункт. Він непритомний.

Високий чоловік у білому халаті повільно зняв маску.

— Життю ніщо не загрожує, — відповів він на запитання Євгена Андріановича. — Це звичайний хлороформ, щоправда у збільшеній дозі.

Євген Андріанович кілька секунд вдивлявся у бліде обличчя і міцно стиснуті губи Стреттона.

— Де його знайшли? — спитав він.

— У тому ж будинку, де ми були з самого початку, в цокольній лабораторії, — відповів шофер. — І при ньому ось… — Він подав Євгену Андріановичу записку. Той розгорнув її.

“Шановний Джордже Стреттон, — було в записці. — Очевидно, опритомнівши від наркозу і прочитавши записку, ви зрозумієте мене і пробачите. Після всіх книжок і фільмів, після всього, що я побачив і дізнався, користуючись своєю виконавчою системою, я відчув, що мушу перевірити себе. Це те, що вашою мовою зветься випробовуванням. Мені схотілося дізнатись, наскільки швидко і правильно я зможу приймати рішення в незнайомих і небезпечних умовах, що загрожують самому існуванню. І я зважився повторити подвиг капітана Рамо, який і досі лишається неперевершеним. Під час вашого перебування на Деймосі я займався своїм зовнішнім виглядом і, здається, досяг повної подібності до вас. Це було не дуже важко. Особливо знадобились у цій справі органічні полімери з лабораторії синтезу. Я вірю, що мені пощастить обігнути Юпітер з вимкненими дюзами, пройшовши поблизу Марцелли, і тоді я повернусь у Клайд…”

— Він може протаранити Марцеллу або врізатись у Юпітер! — вигукнув Євген Андріанович. — Адже система керування “Кардана” не відрегульована. Негайно радируйте на “Кардан”, нехай повертається! Спробуємо пояснити…

— Це нічого не дасть, — виступив наперед Антон Петрович. — Система радіоприйому на “Кардані” зіпсована.

— Що ж! Тоді вихід один. Треба послати ракету-перехоплювач, — вирішив голова Ради.

— Євгене Андріановичу, дозвольте мені, — сказав директор музею, — я наздожену його і заверну назад. А крім того, — він посміхнувся, — ми ж трохи знайомі… з “інженером Стреттоном”.

— Вирушайте, — погодився голова. — Не можна гаяти жодної хвилини. Якщо “Кардан” не підкориться, доведеться підірвати його. Але, сподіваюсь, до цього не дійде.

— Ні, звичайно. Я добре знаю… “Стреттона”.

“Справді, — подумав Євген Андріанович, — це відважний робот. Хіба не вклав у нього Джордж Стреттон свої найкращі риси: безстрашність і цікавість, наполегливість і допитливість?.. І ось вони, наслідки…”

— Хіба не прекрасно, що творіння рук людських досягло такого високого ступеня досконалості? — наче відповідаючи на думки Євгена Андріановича, сказав директор музею.

В хвилини сильного хвилювання Антон Петрович іноді висловлювався пишномовно.

— Він наче школяр, що мріє про подвиги, — тихо мовила лаборантка.

Після перевантаження, викликаного прискоренням, настав блаженний стан невагомості. Антон Петрович увімкнув кругове спостереження. Земля нерухомо висіла блакитною краплиною серед миготливих зірок. Вони холодно горіли в чорному небі. Праворуч повільно піднімався величезний диск Місяця, схожий на рельєф головного мозку: на Місяці провадилися великі роботи. Локатори без упину обмацували простір, шукаючи “Кардана”. По екрану пробігали тремтливі хвилі.

“Де ж він тепер… гм… самозваний інженер Стреттон? — подумав Антон Петрович. — Мабуть, уже пройшов Карантинний супутник”. І тут в Антона Петровича промайнула думка, від якої його кинуло в жар.

“А все-таки дії робота не такі вже й безглузді, як здається на перший погляд. Я, мабуть, і сам полинув би в небо, щоб повторити подвиг капітана Рамо”.