Меридіани (На украинском и русском языках)

КРИК У КОСМОСІ

Час і Простір… Звиклий до земних масштабів людський розум колись уважав їх кінечними. Віками вимірювали їх думка і ноги пішохода. Потім Людина сіла на коня — Час і Простір скоротилися. Від сходу до заходу Сонця скакав вершник степами, долаючи десятки вимірів пішохода. Потім житель планети пересів на поїзд і автомобіль. Ще більше стиснулися Час і Простір. Сотні кінських пробігів долала розумна істота за той же відтинок часу. Та й до цього звикла Людина.

Спершу паморочився найсвітліший розум від спроби уявити Вічність і Безмежжя. Та вічним було й почуття незадоволеності, безмежним — дерзання людини. І вирвалася вона в космос. Перший корабель-супутник нагадував плід у чреві матері. Земне тяжіння, мов плацента, утримувало його в орбітальному польоті, аж доки перша міжпланетна ракета не розірвала ту плаценту і не вивела мислячу істоту у вільний, незалежний від матері-Землі світ.

Людина осідлала субсвітлові кораблі і помчала чорними глибинами Всесвіту. І доки в ілюмінаторах чи на екранах локаторів зорельотів пропливали сузір’я Галактики, доки корабельні годинники відраховували дні й місяці, на землі минали десятиліття й віки. Весь арсенал науки і техніки кинула розумна істота в наступ на загадку природи. І скорочувалися космічні відстані, життя людини стало вистачати і на походи за галактичні “моря”, і на земне щастя після повернення до рідного порога.

Дорогу подолував той, хто йшов вперед і вперед.

Відхилімо ж, читачу, подумки завісу часу і загляньмо у далеке, але, на наш погляд, імовірне минуле та можливе майбуття.

…Вже дванадцятий місяць за земним часом плазмоліт мчить космічним шляхом до землі. Вважаючи, що зворотний курс корабля має бути безпечним, астронавти віддалися електросну. У величезній кулі плазмольота не спали лише чергові інженери-реакторники, астронавігатори і радисти.

Та крім цих вахтових на кораблі не опало ще двоє: Сергій Чуєв і Лан Лей. Якщо інші вважали одноманітні дні й місяці польоту неефективною втратою часу і тікали в царство сну, закохані і думки не могли допустити, щоб просте щастя — бачити одне одного — зміняти на найчудовіші сновидіння.

Цього “ранку”, вірніше тої умовно встановленої пори, коли вахтові підіймалися на зміну, Сергій прокинувся від дотику чиєїсь руки. Розплющивши очі, він довго не міг повірити в те, що перед ним схилився академік Олексій Платонович Курганов, який два місяці тому ліг в кабіну електросну.

— Приємного пробудження! — ствердив реальність факту бас Олексія Платоновича. — Ні, ні, ви не помиляєтесь. Це не сон, а приємна дійсність. Принаймні для мене.

— Ну, що ви! — схопився Сергій. — Я завжди радий вас бачити. Та ще таким молодим і здоровим! У вас такий чудовий вигляд…

— Досить, досить. Уважаймо, що обмін ввічливостями завершено. Тепер до діла, Сергію Вікторовичу.

— Якого діла? — стривожився Сергій і несподівано навіть для себе обурився. — Ну, чому ви мовчите, чому готуєте мене до того “діла”, як хлопчиська?

— Спокійніше, — раптом посуворішав Курганов. — Ви, Сергію Вікторовичу, і є той хлопчисько, який ще дозволяє собі нервові грозовиці. Мабуть, не завадило б і вам, як мені, місяців зо два поспати…

Сергій уже не вимагав і не благав, бо знав, що Курганов скаже про справу тільки тоді, як сам захоче. На плазмольоті всі так чи інак стикалися з цією трохи дивною звичкою академіка: спершу розтривожити співрозмовника, а потім враз змовкнути і перевести розмову на щось інше. Спершу астронавти, особливо молоді, гнівалися й вимагали “нормальної” розмови. Та Олексій Платонович був невиправний. Коли ж хто намагався докоряти йому за це, Курганов висував свою теорію побудови “космічного діалогу”.

— В польоті людина має мислити блискавично, точно, “густо”. Ось чому я ставлю питання і чекаю. Співробітник має так мобілізуватися, щоб самому знайти відповідь, хай неповну, але вірогідну. По-моєму, так навіть легше розмовляти.

Так сталося і цього разу. Олексій Платонович спершу прочитав коротеньку лекцію про ввічливість, особливий людський дар. Потім, зласкавившись над принишклим Сергієм, дружньо заглянув йому в очі і сказав:

— Вже тиждень, як ми з доктором медицини Юрієм Олексійовичем Петровським і лікарем Лізою Бирюк вийшли з кабін електросну і знову спостерігаємо за Лан.

— За Лан? — ледве вимовив Сергій.

— Так. Те, чого ми чекаємо, відбудеться сьогодні…

— Сьогодні?

— Через кілька годин. Залишайтеся тут, ми покличемо вас, як буде можна. Думаю, що все буде гаразд…

Курганов вийшов, обережно зачинивши за собою двері, а Сергій знесилено сів на пружній постелі.

Завжди, коли йому треба було себе заспокоїти, Сергій вдавався до випробуваного прийому. Вольовим зусиллям він переключав роботу думки на прості, буденні речі й явища, які оточували його в цю хвилю, і, здається, досягав душевної рівноваги.

Аж головою струснув, відкидаючи причепливі думки. Огледівся навколо. Все в його каюті було знайомим і звичним: і ліжко, і стіл з космічним відеофоном, і рукописи майбутньої книги, над якою він працював ще кілька годин тому. А на кріслі — залишена Лан маленька хустина… Якщо довго і пильно дивитися на візерунок хустини, перед очима спливають несподівані картини. І Сергій втуплює очі в кольорову гаму, даючи пам’яті волю відтворювати минуле. Спершу йому здається, що візерунок чимось схожий на зарості навколо сергусіянського цілющого озера. Ну, й добре, хай думка лине туди, хай спогади про Сергус відвернуть його увагу від очікуваного якнайдовше. Проте картина сергусіянського озера займала Сергія недовго. Натомість згадалося давнє-давнє дитинство і один пам’ятний випадок. Сергієві було тоді, мабуть, років п’ять, а то й менше. Прокинувшись від післяобіднього сну, він пристав до старшої сестри Людмили: де вона поділа його яблуко, котре щойно лежало у нього під подушкою? Сестра сміялася, запевняючи, що яблуко Сергійкові приснилося, але він не вірив і вимагав. Зайшла бабуся Валентина і веліла Людмилі вийти надвір, не дражнити братика. Сестричка побігла до дверей, але на півдорозі наступила на Сергійків олівець, підсковзнулася, впала і розбила носа. Дім сповнився відчайдушним криком. Потім Людмилу з холодним компресом на носі вклали на канапі. Заспокоївшись, вона за кілька хвилин уже стала запевняти, що крізь сльози бачить батькову ракету на Місяці і якихось звірів. Сергійко миттю забажав побачити все те, і бабуся мусила вкласти його поряд з Людмилою. Але ніякої ракети, тим більше звірів, не було видно…

— Потрібні справжні сльози, — посміхнулася бабуся. — Тоді побачиш.

І Сергійко поклав на підлозі олівця, розігнався, підсковзнувся і набив велику гулю на лобі. Плачу було багато, але крізь сльози він тоді справді побачив (бабуся, ледве стримуючись від сміху, накрила йому очі хустиною) дивні кольорові ліси і якихось незвичних звірів.

…Піймавши себе на усмішці, Сергій злякано відриває погляд від кольорової хустини. Заплющує очі і прислухається. Може, в царстві звуків він вловить щось таке, що захопило б і відвернуло його увагу? Може… Ні, ще нічого немає. А спогади тривають.

…Професор головної обсерваторії Землі Микола Іванович Добробас, стежачи за космосом, приймає сигнали розумних істот. Невдовзі у напрямі зірки Рігель, звідки надійшли сигнали, вирушає перший земний плазмоліт “НБК-3”, керований рідним дідом Сергія — Юрієм Чуєвим.

Півроку нема звісток від астронавтів. Та ось на Землю з глибин космосу приходить невеличкий плазмоліт-розвідник, посланець діда Юрія. На ньому знаходять магнітофонну плівку зі звуковим листом Чуєва. Сергій і досі пам’ятає цей лист. Слово в слово…

“Дорогі земляни! Товариші! Звертається до вас капітан плазмольота “НБК-3” Юрій Чуєв. 10 червня 19… року за земним календарем наш плазмоліт у складі дев’яти чоловік команди першим в історії людства вийшов у міжзоряний політ. Першу зупинку ми зробили на Марсі. Потім наш космічний корабель згідно з планом Академії Наук взяв курс у напрямі зірки Рігель, звідки радянським астрономом Добробасом були прийняті радіосигнали розумних істот. Кілька місяців плазмоліт при потрійному перевантаженні набирав швидкість… Ми надовго відірвалися від усіх сигналів з Землі. Минуло ще півроку. Корабель уже пройшов третину курсу, коли на його шляху постала гігантська хмара космічного пилу. Спершу ми вирішили пробитися і за допомогою потужних струменів плазми пройшли хмару. Та виявилося, що це було перше кільце гігантської спіралі космічного пилу. На шляху корабля виникло ще дванадцять таких кілець з погаслими металевими зірками поміж ними. Ми вже минали згаслу систему двох таких зірок, коли несподівано закінчилися запаси дейтерію. Чому так сталося — читайте в записках майора Германа Новикова… Ми зробили все, щоб останніми кілограмами пального максимально загальмувати політ корабля. Тепер ми рухаємось по величезній орбіті навколо двох металевих зірок. На наше щастя, шлях вільний від астероїдів і пилу, але цей шлях — мертва орбіта, з якої ми самі вже ніколи не зійдемо… Ми чекаємо вас, дорогі рятівники!”.

…Друга картина спогадів… Щоденник майора Германа Новикова. Розшифровані обчислювальною машиною, записки розповідали про те, що на борту плазмольота діда Юрія діяла шпигунка Ільза Гофф. Так, це були ще ті далекі часи, коли існували подібні люди! Тому і виникла аварія з дейтерієм. Та найцікавішими в записках були сторінки про випробування “райдуги” Кедрова, або КМК— космічного міжпланетного костюма. Саме в такому костюмі Сергій разом з іншими членами “НБК-119” уперше вийшов у космос тоді, коли в хмарах космічного пилу було знайдено плазмоліт діда Юрія.

О, ця картина навічно врізалася в пам’ять Сергія Чуєва. Досить згадати лише перший кадр, як тебе невідворотно захоплює вся стрічка. І те, як рятівники знайшли екіпаж плазмольота “НБК-3” у стані анабіозу, і що розповіли відважні мандрівники після пробудження, і як корабель рушив далі, до загадкової планети з розумними істотами.

А хіба зітреться в пам’яті та щаслива мить, коли йому, тоді радистові плазмольота, Сергію Чуєву, вперше вдалося налагодити, вірніше, зрозуміти і підтримати зв’язок з сергусіянами за допомогою передачі думок на космічні відстані?..

Спогади, картина за картиною, то мигтять безупинно, то повільно плинуть і зупиняються в збудженій уяві. Ось і перша зустріч з сергусіянами, жителями чудової планети Сергус. Неймовірне і казкове стало дійсністю. На Сергусі — планеті Крилатої Юності — земляни зустріли подібних собі розумних істот, які вже користувалися досягненнями економіки, науки і культури своєї двадцятитисячолітньої цивілізації. Все, що оточувало там живий організм, — повітря, вода, грунт, рослинний світ — мало наперед задані властивості. Тому кожен сергусіянин жив близько тисячі земних років, майже все життя був здоровим, бадьорим і працездатним. Повною несподіванкою для землян було повідомлення сергусіянських вчених про те, що космічний корабель сергусіян понад дванадцять тисяч років тому вже відвідав Землю. Тоді небесні прибульці започаткували цивілізацію на одному з материків, котрий земляни називали Маорією.

…Вчені плазмольота побували у сергусіянському музеї космічних знахідок і там були вражені ще більше. На глобусі Землі, зробленому древніми сергусіянськими астронавтами, материк Маорія був розташований посеред океану, а сучасні Африка і Південна Америка були суцільним материком.

Виявилося також, що сергусіянські астронавти ще в ті далекі часи вивезли з Землі на Сергус кілька сімей маорійців. Сергусіянські вчені переможно здолали бар’єр біологічної несумісності живих організмів двох різних планетних систем, і за багато тисяч років кров землян і сергусіян злилася.

Там, на Сергусі, Сергій Чуєв зустрівся зі своєю знахідкою — чарівною місцевою дівчиною Лан.

Згадка про Лан владно повертає думки Сергія до дійсності. Що з нею? Але ні. Треба змусити себе думати про інше.

Про що? Про що він тільки-но перед цим згадував? Так: про сергусіянську науку. Вона досягла неймовірного для землян рівня розвитку. Сергусіяни давно вирішили не лише проблему передачі думок на відстані, головне, оволоділи таємницею передачі досконалої технології мислення один одному, старших поколінь — наступним. Як це робиться, Чуєв дізнався, побувавши на супутниках Сергуса, — Сергусі-2 і Сергусі-3. Землянин і справді повернувся тоді з польоту інтелектуально зовсім іншою людиною.

Сергій розплющує силоміць примружені очі, поволі роззирається навколо, і спогади зникають…

…За дверима лунають чиїсь швидкі і чіткі кроки. Так ходить лікар Ліза Бирюк. Лікар? Куди вона поспішає? До Лан?

Сергій скрипнув зубами і застогнав. Все, все нагадує йому про тривожну і невідворотну подію, яка ось-ось відбудеться! І якщо не можна не думати про неї, треба згадати все спочатку, проаналізувати, зважити всі “за” і “проти”, щоб знайти якусь упевненість у благополучному кінці очікуваного…

Це сталося наприкінці першого місяця польоту від Сергуса.

Сергій і Лан прийшли до Курганова і двох капітанів плазмольота.

— Весілля? Та це ж чудово! — захопився Курганов. — Я буду сватом від молодого!

— А я за батька нареченій! — вигукнув професор Юрій Олексійович Петровський. — І хай ще сват переді мною покрутиться, хай повагу мою і любов батьківську заслужить.

— А я дам викуп найгустішим фіміамом космічній медицині, — сміявся Курганов. — На цей гачок батько нареченої обов’язково клюне!

— Геть, підлабузнику! — взяв Лан за руку Петровський. — Ходімо, доню, до нас, у храм медицини. Хай наречений зі своїми сватами добре поміркують, як до нас підступитися. Ми ціну собі знаємо!

На плазмольоті зчинився веселий переполох. Астронавти розділилися на два табори — родини нареченого і нареченої.

Бучним, пісенним і довгим було весілля Сергія і Лан.

У спортивному залі плазмольота накрили столи, обладнали сцену для самодіяльних артистів, спорудили “трони” для справді неземної “царівни” Лан і земного “витязя” Сергія. За сценарієм художника Ксенії Василівни Євсеєвої “витязь” вирушив у космічний похід верхи на сяючій кулі “райдуги”, керованій ним за допомогою думки.

Зал мав бути “неозорим космосом”, а гості молодих уособлювали добрі і злі сили Всесвіту. І хоч авторка сценарію гнівалася, її твір розпорошився на самому початку весілля. Ніхто не захотів грати роль “злих” сил, зате домислював своє, що йшло від щирого серця. І весілля у космосі справді вдалося незвичайним і радісним.

А наречені? Вони не помічали веселого гамору друзів, машинально виконували вигаданий астронавтами космічний обряд і все дивилися один на одного.

Одягнута по-сергусіянському, Лан зворушила своєю вродою і милим поводженням навіть закоренілого холостяка професора космогонії Кирилова; саме він експромтом склав вірша про Лан і супроводив її потім до каюти Сергія Чуєва…

…Космічний корабель здолав не один десяток мільйонів кілометрів, доки утихомирилися від життєдайного збудження люди і вже спокійно на довгі місяці лягли в кабіни електросну.

Сергій і Лан залишилися невсипущими вахтовими свого щастя. Це було довге і солодке забуття. А потім Сергій ніяк не міг зрозуміти професора Петровського, коли той обережно і тактовно запитав, чи хоче молоде подружжя мати дитину.

— Мабуть, так, — відповів Сергій, та, глянувши в очі Петровському, відразу збагнув безглуздість своїх слів. — Чи ніколи не буду батьком, Юрію Олексійовичу?

— Ти сам, Сергію, знаєш, як важко мені відповісти на це просте запитання. Згадай лише те, що ви представники двох різних світів, зовсім різних еволюцій біологічного розвитку людини, і ти зрозумієш, наскільки все складне. Як будуть себе вести дві системи генів, чия спадковість переможе, якою буде дитина — нічого невідомо. На Землі ми могли не лише все наперед знати, а й за бажанням батьків одержувати ту чи іншу стать. А тут мене турбує загадка: чи буде дитина нормальною і здоровою? Єдине мене трохи заспокоює: в жилах Лан тече частка крові землян. Ти ж знаєш, що десь близько 12 тисяч років до нашої ери сергусіянські ракети вивезли на Сергус кілька земних сімей. Родина Леїв — одна з тих, котрі мали родичами гостей з Землі. Отож, надія на благополуччя хоч мала, але є, Сергію.

Сергій і Лан вирішили: їхня дитина буде жити! Але водночас і зник спокій у молодого батька та всього медперсоналу плазмольота. Одна Лан, заколисана ласкавою увагою жінок корабля, не відала, які гострі, часом непримиренні суперечки розгорялися щодо долі її майбутньої дитини між ученими.

Однак для Сергія кожен день, який наближав їх до очікуваного, був сповнений все більшої тривоги. Сергієві аж дивно було, що родинні турботи можуть так владно заполонити його. Та вони, ці тривожно-приємні клопоти, не тільки не зв’язували його творчої думки, а, навпаки, давали їй нові, ще потужніші крила. Одна згадка про те, що та важлива справа, якою нині він займається, може бути продовжена його нащадком, запалювала Сергія натхненням. Ось чому так легко і плідно працювалося йому над рукописом першої наукової праці про космічну одіссею землян у дальні світи.

Погляд Сергія ще раз ковзнув зі стола на крісло з забутою на ньому хустиною. Так. Колесо спогадів, зробивши за кілька хвилин незліченну кількість обертів назад, у минуле, з такою ж швидкістю повернуло його до дійсності і знову зупинилося у відправній точці.

Лан! Як нелегко їй тепер одній, без того, хто вловлював у очах коханої найменші зміни думки та чуття!

А що як справдяться побоювання вчених, і дитина народиться з різкою психічною чи фізичною аномалією?..

Біля дверей почувся тихий шерхіт, і в каюту зайшов Юрій Олексійович Петровський. Сергій ні про що не питав, покірно чекаючи на те, що скаже сам професор.

— Пологи почалися несподівано, — втомлено сів у крісло Юрій Олексійович і, немов дивину яку розглядаючи в руках хустину Лан, став говорити нарочито сухо. — У молодої матері мали бути близнята. Один хлопчик народився цілком здоровий, хіба що трохи не дотяг до норми вагою. Його братика прийняли неживим. Ні, ні, Сергію Вікторовичу, тут жалкувати не доводиться. Сама природа за таких обставин пішла шляхом доцільного відбору. Гірше інше…

— Щось із Лан? — здавалося, закричав Сергій, але Петровський ледве почув його шепіт.

— Так, Сергію Вікторовичу. Приготуйтеся почути речі несподівані і жахливі. Вам відомо, що…

— Що з Лан?!

— Те саме, що зі мною, з вами, з усіма членами екіпажу! — раптом закричав Петровський і знесилено замовк.

— Нічого не розумію, — сторопів від крику завжди врівноваженого професора Сергій.

— Тому майте мужність слухати спокійно. Годин зо дві тому, після пологів, ми виявили у Лан злоякісну пухлину…

— Але ж рак ще до нашого відльоту з Землі люди навчилися виліковувати.

— На хворобу Лан ми звернули увагу тому, що ваша дружина була під постійним наглядом. Коли ж ми провели, раптовий медичний огляд усіх астронавтів…

— У всіх одна хвороба? — заворушилося волосся на голові Сергія. — Всі хворі на рак?

— Всі, окрім новонародженого.

— І я — теж?!

— Вас ще не оглядали, та я, на жаль, упевнений, що й ви не виняток. Там уже зібралася рада плазмольота, а всі, хто спав у кабінах електросну, розбуджені. Ходімо, Сергію Вікторовичу.

Сергій почав зводитися на ноги, але відразу знову сів на ліжко. Запаморочилася голова, перед очима попливли червоні кола. Весь корабель сповнився досі невідомим гулом.

І знову — тиша. Здавалося, що нічого не трапилось, і лише тупий біль у лікті, яким він об щось ударився, нагадував Сергієві про незрозуміле, але відчутне гальмування швидкості плазмольота.

Сергій подав індивідуального пакета Петровському, у якого з розбитої щоки текла кров, і вискочив у коридор. Біля дверей корабельної лікарні його зустріли стривожені медики.

— Тут ніхто не постраждав, — заспокоїв його Курганов. — Біжіть, Сергію Вікторовичу, у астронавігаційну!

Сергій заглянув у напіввідчинені двері, зустрівся поглядом з Лан, яка лежала на ліжку, пригортаючи до себе сповиту дитину; якусь мить завагався, потім круто повернувся і побіг радіальним коридором у астронавігаційну. Обох капітанів і Головного астронома він побачив схиленими над круглим чорним столом з діючою моделлю того району простору, де проходив тепер плазмоліт. Потужні локатори і обчислювальні машини корабля вже працювали на модель, з кожною секундою посилюючи яскравість мікропроекцій.

— Струс корабля — наслідок дуже активного реагування гальмівної автоматики на незначне відхилення плазмольота від заданого курсу, — зустрів Сергія Іван Германович Новиков. — Якась мільйонна доля градуса. Але на такій швидкості і це могло закінчитися катастрофічно. А в чому справа — неясно. Сідайте, разом розберемось.

Сергій з повагою дививсь на старших друзів. Всі вони знали про свою страшну хворобу, але в хвилину ще більшої небезпеки діяли чітко і мужньо. І Сергій, як умів це лише він після подорожі до сергусіянських “куль мудрості”, відразу і повністю переключив роботу думки на всебічний аналіз показників таблиць Добробаса. Здавалося, що за корабель відповідає він один. І треба, конче треба, спішно розв’язати неабиякої складності задачу, інакше всіх чекає загибель.

Загибель? Але від чого? Від масової хвороби чи невідомої космічної небезпеки?

— Он вона! — тривожно вигукнув Добробас, вказуючи астронавтам на світлу цятку, що позначилася над чорним столом. — Це космічне тіло, якого на зоряних картах сергусіян не було!

— Зміщення з курсу у нас сталося якраз убік цієї маленької порошинки?.. — жваво втрутився Іван Германович Новиков, показуючи очима на точку в просторі, що правила за плазмоліт на моделі. — Хіба не дивно? Відстань же величезна!

— Відстань величезна, і все-таки?.. — недовірливо похитав головою Юрій Степанович Чуєв, Сергіїв дід. — На такій відстані?..

— Гадаю, що ви маєте рацію, капітане, — підтримав його Сергій. — На корабель діють сили з цього району простору. Ось тут (Сергій показав олівцем у простір моделі недалеко від поміченого космічного тіла) має бути гігантський астероїд.

Добробас здивовано поглянув туди, куди вказував Сергій, знизав плечима, нічого не сказав і мовчки задав програму обчислювальним агрегатам на визначення несподіваного гравітаційного поля. І всі дванадцять хвилин, доки напружено гули прилади, заповнюючи цифрами картку-зведення, астронавти сиділи мовчки. Кожен докладав усіх сил розуму, досвіду і знань до того, щоб розгадати причини несподіваних подій.

До астронавігаційної зайшли Курганов і Петровський. Побачивши всю раду плазмольота в глибокій задумі, вони тихо сіли в куточку залу. Та ось заклацали реле перевіряючого контрольного приладу, і на стіл перед Добробасом ліг невеличкий аркуш, густо всіяний цифрами. Від одного погляду на них Микола Іванович зблід і рвучко звівся на ноги.

— Небезпека, товариші! Ми йдемо назустріч невідомому гравітаційному полю і фактично вже перебуваємо в його полоні. Якщо ми не уповільнимо руху, не змінимо курсу, корабель просто вріжеться у невідоме небесне тіло!

— Аварійна тривога! — якомога спокійніше сказав у мікрофон Юрій Степанович Чуєв. — Всім зайняти місця за розкладом!

Сергій миттю уявив, як від цих спокійних, але страшних слів здригнулася Лан, як кинулися лікарі, щоб перенести породіллю з дитиною в амортизатор. Вірний його друг Шао Лі в цю хвилю вже зайняв пост у радіорубці і чекає нової команди…

— Приготуватися до тривалих десятикратних перевантажень при гальмуванні! — подав очікувану команду дід Юрій, і Сергій, як і всі в астронавігаційній, сів у широке крісло, натиснув аварійну кнопку, і все його тіло огорнули пружні подушки, а сидіння розвернулося спинкою в напрямі руху корабля.

— Перший імпульс! — пострілами линули команди. — Другий! Третій! Так тримати!

Ледве перемагаючи раптові приступи нудоти і головного болю, Сергій в короткі інтервали між імпульсами гальмування намагався уявити обличчя свого сина, якого він так ще й не бачив. Та все було марно! Перед очима чомусь поставали образи сергусіянських дітей, яких він бачив у школах. Потім його думки мимоволі повернулися до іншої, можливо, ще страшнішої небезпеки — хвороби на кораблі. За всіма ознаками, це була епідемія невідомого “космічного” раку, яка проникла на плазмоліт зовсім недавно, бо за даними лабораторії у більшості членів команди виявлені не розвинені пухлини, а по одному—два мікровогнища початкової стадії хвороби.

Широким півколом стоять глибокі крісла. В найближчому з них сидить у задумі головний астроном. Незвичайне помолодіння на Сергусі зробило його невпізнанним. Зникла сивина і зморшки, вицвілі колись біля телескопів очі набрали живого блиску. Це був зовсім не той Микола Іванович Добробас, старий вчений, з котрим ступав у свої перші трудові роки Сергій. І він угадував тепер постать астронома в коридорах корабля лише за одною ознакою: Микола Іванович, як і колись, трохи горбився. Потреба постійно вдивлятися в екрани приладів виробила вже невиправну звичку. Навіть тепер, під час імпульсивних гальмувань, Микола Іванович смішно підгинав коліна майже до підборіддя і “грудкою” знову втискувався в спинку крісла. Трохи далі в кріслі вільно і зручно почуває себе дід Юрій. З того часу як другий капітан корабля жартома заборонив онукові називати його дідом, Сергій потроху звик до молодості Юрія Степановича Чуєва і вбачав у ньому свого діда лише теоретично. Русявий чуб, дужа шия атлета, повновиде мужнє обличчя без єдиної зморшки — який же це дід? Кожен імпульс гальмування він сприймає у кріслі, граючи силою м’язів, мов у центрифузі.

Перший капітан корабля Новиков, професор Петровський і академік Курганов займають крісла у вершині “підкови”, реагують на ривки гальмування автоматично, увага їх прикута до незакінченої розмови: вони обмінюються репліками і зрозумілими лише їм знаками. Ось Новиков написав пальцем у повітрі якусь формулу, Курганов і Петровський на знак згоди кивнули головами, але імпульс гальмування в ту ж мить кинув їх уперед і з ствердного жесту у медиків вийшло таке кумедне заперечення, що Сергій мимоволі посміхнувся.

Відтак думки Сергія перескочили до розрахунків зворотного курсу плазмольота на Землю. Невже астронавти, а значить, і він, допустили якийсь прорахунок? Перед очима і зараз постають космічні траси корабля, накреслені його і Миколи Івановича Добробаса руками на картах Всесвіту і потім запрограмовані автопілотові.

Ні, здається, все вірно. Зворотний шлях плазмольота плавно обминав простір з космічними хмарами пилу, і ніхто, навіть сергусіянські вчені, не передбачав саме на цьому місці сильного гравітаційного поля. Значить, космос просто підніс землянам цю несподіванку, як свій загадковий сюрприз. Значить, і земляни, і сергусіяни, розумні істоти, які вже чимало чого навчилися, ще далеко не все знають про таємниці космосу і форми матерії на краю “рідної” Галактики.

— Три години постійного гальмування при п’ятикратному перевантаженні! Вахтовим вийти з амортизаторів! — ожили репродуктори. — Медикам і біологам зібратися в лабораторії головного лікаря корабля!

Сергій насилу підвівся з крісла. Зараз земні терези показали б, що він важить понад триста кілограмів! Заворушилися в кріслах астронавігаційного залу й інші астронавти.

— Ще одна новина! — став на ноги Юрій Олексійович Петровський. — Я взяв з собою кишеньковий індикатор по визначенню інтенсивності поділу ракових клітин у організмі. Забув про нього та й сидів із уведеними клемами. А тепер погляньте на табло: під час найбільшого перевантаження крива поділу зупинилась і застигла на місці!

— Це міг бути просто збіг обставин, але збіг характерний, — поскуб заново відпущену чорну борідку Курганов. — Треба все проаналізувати, не забуваючи і про вашу новину, Юрію Олексійовичу. Ходімо до вас, там і поговоримо грунтовніше.

Згинаючись під вагою власних тіл, астронавти почали розходитися. Сергій як тільки міг швидко попрямував до лікарні. Перед її дверима його зупинив якийсь незрозумілий крик. Сергій хвилину прислухався до звуків, доки не збагнув, що це крик новонародженого, вимогливий і переможний крик його сина!

Залоскотало вії, серце огорнула хвиля любові до рідної крихти, яка, незважаючи на всі небезпеки, стверджує нове життя в космосі. Син!

І Сергій звів голову, випростався, немов умився земною росою. Так! Заради утвердження людини над всіма силами природи треба жити. Боротися і перемагати!

ЗАГАДКОВИЙ ГІСТЬ

В астронавігаційній залишилося троє. Два змінних капітани плазмольота Іван Германович Новиков і Юрій Степанович Чуєв знову схилилися над розрахунковою діючою моделлю простору, а Микола Іванович Добробас важко ходив від великого екрану настінного відеофону до пульту управління кораблем, хоча все зображуване локаторами можна було бачити з будь-якого куточка залу.

— Не дає мені спокою це гравітаційне поле, — відповів астроном на запрошення Чуєва сісти. — За всіма даними, його в цьому районі простору не повинно бути. А воно, виявляється, реально існує. Всі закони небесної механіки летять шкереберть! От і боюсь я того, що справжньої небезпеки ми аж ніяк не розгадали…

— А я вже її, здається, бачу! — ще нижче схилився над чорним колом стола Новиков. — Ось гляньте, товариші, на оцю цятку! Не буду поки що нічого стверджувати, але слід вивчити її взаємодію з плазмольотом. Мені здається, що це…

— Одна з погаслих зірок у цьому районі простору? — угадав припущення Новикова астроном. — І мені таке спадало на думку. Однак це ж неймовірно! Сергусіяни обов’язково помітили б таку зірку!

— А що, коли вона тільки-но тут з’явилася? — немов у самого себе запитав Юрій Степанович Чуєв, звичним жестом пригладжуючи волосся. — Якщо — недавно?

Добробас лише плечем стенув: питання, мовляв, таке, що й відповіді не варте!

— Я про те, — м’яко наполягав на своєму другий капітан плазмольота, — що цей астероїд саме тут появився недавно.

— Що? Гість з окраїни Галактики? — напружено запитав Добробас. — Ну, знаєте! Припущення таке глибоке, що й дна не видко!

— Перевіримо. Давайте, — примирливо і спокійно запропонував Чуєв. — За якусь годину машини зроблять усі розрахунки і ми або відкинемо цей варіант, або впевнимося в тому, що наш корабель, мов муха в павутиння, вже влип у тенета якогось гравітаційного поля.

Півтори години розрахунків пролетіли, як одна мить. А коли на стіл перед очі астронавтів лягли таблиці з результатами, всі троє довго мовчали. Факт був настільки незвичайним, що слова були просто зайві.

Всі мовчки дивилися на модель простору. Он там, недалеко від заданої матеріальної точки плазмольота, в космосі швидко пропливав величезний астероїд. Невідомо, з якої далини з’явилося це диво. Але прилади свідчать: астероїд рухається зі швидкістю, що значно перевищує рух Землі навколо Сонця. Поки що космічний гість трохи осторонь курсу корабля, однак незабаром настане час, коли пройде повз нього, зруйнувавши своїм тяжінням плазмоліт!

Микола Іванович, горблячись, стоїть над розрахунками, важко ворушить губами. П’ятикратне перевантаження таїть у собі неприємні дрібниці: відкриєш в розмові рота, а закрити його несила, бо нижню щелепу тягне вниз. Словом, не розговоришся. А поговорити з друзями є про що, Колись там, на Землі, йому здавалася неймовірно великою відстань до невідомого тоді Сергуса, звідки роками йшли радіосигнали. Тепер до мандрівного астероїда зовсім близько, але годі думати про якийсь зв’язок. З ким? Від кого чекати порятунку? Сподіватися можна лише на чудо, а оскільки чудес не буває, треба покладати надії лише на свої власні сили…

Голова паморочиться, коли пробуєш уявити безмежжя простору. А от межа між вільним космосом і районом незвичайної гравітації виявилася майже непомітною. Ще ж кілька днів тому найчутливіші прилади корабля були спокійними. А потім чи не відразу мов знавісніли, показуючи неймовірні дані. Та що прилади! Ще якийсь місяць—два тому весь екіпаж був здоровим, як ніколи. Навіть кілька діб тому ніхто й гадки не мав про те, що страшна хвороба вже почала свою руйнівну дію. Вільні від вахти астронавти забажали тоді покататися на ковзанах. Невеликий басейн спортзалу корабля був швидко перетворений у ковзанку і всі, навіть ті, хто за графіком виходив на чергування з кабін електросну, тішилися на льоду. Система спостереження за станом здоров’я кожного астронавта сумлінно фіксувала факт: все в нормі.

І от у незримих тенетах гігантського астероїда опинився плазмоліт. Він навіть при інтенсивному гальмуванні рухається ще з величезною швидкістю. Зробити маневр, круто відвернути корабель від небезпеки, що чигає на нього, неможливо.

Ще кілька діб безсилого пручання, і корабель спіткає доля горіха під гідравлічним пресом.

Головний астроном корабля ходить і ходить по залу навігаційної. Будь-що треба знайти шлях до порятунку. Невже ж розум людини і могутні двигуни плазмольота виявляться безсилими проти стихії?

Двері астронавігаційної рвучко відчиняються й радист Шао Лі з розгону падає на килим, під ноги Добробасові. Якусь мить оглядає присутніх, потім кричить, мов у пустелі:

— Радіосигнали! Там розумні істоти!

Всі кинулися до радиста. Плутаючись від хвилювання, він міг сказати лише те, що радіостанція плазмольота прийняла якісь сигнали з астероїда. Що звідти — точно. Що сигнал передають розумні істоти — безперечно. Однак на розшифровку нема часу. До того ж сигнали, враз з’явившись, перейшли на наростаючий шум. Велика швидкість астероїда, що перетинає шлях кораблю, змішала роздільні сигнали в суцільне гудіння. Що робити?

— Дальше гальмування — це перше! — став біля пульта зблідлий Новиков. — Друге — за кілька годин треба спорядити астронавта для польоту в “райдузі” назустріч космічним гостям. Задайте, Миколо Івановичу, обчислювальній машині таку програму, щоб вона виробила і записала на плівку елементарні сигнали про небезпеку. Але з таким урахуванням ефекту Допплера, щоб навіть при навальному зближенні “райдуги” з астероїдом там почули розбірливі сигнали. Ясно? Прошу виконувати!

Добробас і Шао Лі схилилися над пультом обчислювальної машини. А Юрій Степанович Чуєв, пильно подивившись в очі Новикову, тихо мовив:

— Ну, я піду готуватися до польоту. Так?

— Ні, не так, Юрію Степановичу! — різко відповів Новиков. — Ви другий капітан корабля, і за годину приймете від мене вахту. Наказую підготувати до польоту головного радиста корабля Сергія Вікторовича Чуєва. Головного радиста! Зрозуміло?

— Зрозуміло! Єсть готуватися! — пролунав з настільного відеофону голос Сергія Чуєва. — Я все чув, перший капітане!

Юрій Степанович, побачивши онука на екрані відеофону, здригнувся: невже Сергій не розуміє небезпеки, яка чигає на кожного, хто зважиться на такий політ? Та Сергій був спокійний. Неприродно спокійний! Похнюпившись, Юрій Степанович вийшов у коридор плазмольота і, знесилений гнітючим передчуттям біди, важко прихилився до стіни.

Перед очима з’являлися і спливали непрохані спогади. Прощання з дружиною Валентиною Дмитрівною на Землі… Вона вірила, що Юрій Чуєв пройде крізь всі небезпеки і повернеться додому. І небезпек, малих і великих, було доволі. Спершу на плазмольоті “НБК-3” виявився жорстокий ворог, котрий мало не знищив всього екіпажу. Потім не стало дейтерію, і плазмольот мусив зупинитися у космосі, де на нього напали металоїдні віруси. Відтак пережив стан анабіозу. Його врятували друзі… Все це, здавалося, було настільки давно, що й недавні гостини на Сергусі ледь жевріли в згадці крізь чорну пелену нової, тепер, далебі, найстрашнішої своєю невідворотністю біди.

СТРИБОК У БЕЗВІСТЬ

Відтоді, як Сергій Вікторович дістав наказ готуватися до польоту, минуло з півгодини. А він досі перебував у лікарні. Ліза Бирюк дозволила чоловікові відвідати, нарешті, дружину і сина.

…Щаслива і водночас тривожна усмішка блукала на вустах Лан. Материнство зробило її ще прекраснішою і принаднішою. Чарівні чорносині очі світилися лагідним внутрішнім світлом. Вся вона, не втрачаючи стрункості, набрала рис ніжності і зворушливої жіночності. Давно вона чекала на ті хвилини, коли вся її невеличка родина збереться докупи. Та вже знала молода мати й про те, що омріяне щастя зустрічі цього разу буде коротким.

— Назвімо сина Германом, — хриплим від стримуваного хвилювання голосом мовив Сергій Вікторович, — на честь загиблого майора Новикова. Згодна, Ланочко?

— Я хотіла б назвати його Сергієм. На честь батька. Я давно про це думала.

— Як повернусь, вирішимо остаточно. Ну, я пішов, Ланочко. Не сумуй — скоро побачимось! Не треба хвилюватись: політ нелегкий, але не такий вже небезпечний. До побачення!

Скоряючись несподіваному гострому бажанню, Сергій Вікторович швидко підійшов до ліжка і, не помічаючи зляканого застережливого погляду Лізи Бирюк, торкнувся губами до щоки Лан і рожевих пальчиків сина. Звівся, якусь мить пильно вдивлявся в рідне обличчя і, рвучко повернувшись, вийшов з лікарні.

…І ось Сергій, попрощавшись з Лан і маленьким Германом, одяг космічний міжпланетний костюм і в супроводі Петровського, Новикова та діда Юрія попрямував до кабіни електромагнітної катапульти. На грудях його зручно висів зіркоподібний апарат НБК-66 — портативний термоядерний двигун найновішої конструкції. На лямках за спиною — великий рюкзак із запасами дейтерію, “сухої води” в таблетках, їжі та інших необхідних речей.

— Запам’ятай, дорогий Серьожо, — зупинив Чуєва на порозі до кабіни катапульти дід Юрій. — Настала та відповідальна мить, коли від твоїх дій залежить доля всього плазмольота, всієї нашої експедиції в космос. Треба будь-що попередити розумні істоти на астероїді про можливе зіткнення. Залишається лише вісімдесят годин. Треба встигнути!

— Розумію, товариші, — пильно поглянув у очі друзям Сергій. Відтак змовк і ще кілька хвилин переводив погляд з одного на другого, немов запам’ятати хотів назавжди. Зітхнувши, мовчки зробив крок через поріг кабіни і востаннє махнув рукою: “Прошу пуск!”

Як спрацювала катапульта, Сергій не помітив. Для його тіла, вже звиклого до страшних перевантажень, поштовх катапульти був просто іграшковим. Ввімкнувши космічний відеофон, Сергій перевірив зв’язок з кораблем і востаннє перебрав у пам’яті все, чого не можна забувати перед індивідуальним космічним польотом.

Повітря? Хлорела, яка “жила” в його просторому комбінезоні, може живити його киснем дуже довго.

Тепло? Запасів термоядерного пального для двигуна вистачило б на мільярд кілометрів, а йому від тої енергії потрібна якась частинка тепла.

Їжа? Взятих з собою сергусіянських концентратів вистачить на кілька земних місяців. Води теж доволі.

Сергій ще раз оглянувся на корабель. Той був схожий на футбольний м’яч, оповитий голубим газовим шарфом. Усталені сфери плазми надійно захищали корабель від найнесподіваніших космічних факторів. Такі ж сфери невидимої броні Кедрова, НБК, захищають і його, Сергія, в холодному мороці космосу.

Он на окулярах локатора з’явився далекий астероїд.

…Зближення наростає швидко. Вже якісь півмільйона кілометрів до невідомого космічного тіла. І землянин відчуває його слабке тяжіння. Від цього політ відразу перетворюється у відчуття стрибка у чорну прірву, на дні якої мерехтять болотні вогні.

Спершу Сергій вмикав рушійну дюзу апарата, але вже через годину польоту йому довелося вимкнути її: астероїд мчав на “райдугу” зі швидкістю неймовірною.

Задавши “райдузі” програму передачі за підготовленими на кораблі розрахунками, Сергій час від часу поглядав на локатора гермошолома, де ледве жевріла цяточка плазмольота. Астероїд, ледь освітлюваний далекими зірками, і земний корабель рухалися по витягнутих параболічних траєкторіях, котрі десь там, в чорному мороці космосу, мають перетнутися. Залишається вже лише сімдесят годин до того, як на шаленій швидкості плазмоліт вріжеться в астероїд.

До болю в голові напружено працювала думка. Він розумів, чому саме його перший капітан послав у політ. Адже саме він, Сергій Чуєв, уже раз виправдав сподівання екіпажу, блискуче розв’язавши задачу налагодження зв’язку з сергусіянами. Саме він, Сергій Чуєв, побувавши на Сергусі-3 біля куль мудрості, перейняв від них прийоми і способи операційної логіки, котрі дали йому змогу вирішувати найскладніші задачі швидше обчислювальних машин.

Сергій Чуєв згадує, як захоплювався Добробас новими здібностями Сергія, як радів старий вчений ствердженню того, що ланцюг логічних операцій людського мозку значно вірніший від машинного. Всі відверто заздрили тому скарбові, який дістався Сергієві Чуєву.

Але до чого тепер той скарб просвітленого розуму, коли зарадити біді майже неможливо?

Неможливо? А якщо спробувати встановити зв’язок засобом передачі думок на відстань? Найшвидше в світі — думка: вона обганяє все.

Чи зрозуміють його ті розумні істоти на астероїді? Адже там може виявитися просто космічна станція без екіпажу. Хто може знати?..

Сергій Чуєв гарячково натискує на кнопки пульта управління “райдугою”, підключаючи до “обручика” Лан, який увінчував його голову під шоломом, всю енергію свого КМК — космічного міжпланетного костюма. Тепер назустріч астероїдові, який навально наближається, линуть в мільйони разів посилені імпульси його думки. Хай “райдуга” Сергія не уникне зустрічі з астероїдом, будь що буде, але відчайдушна спроба може принести успіх.

Зосереджуючись, Сергій малює в уяві картину очікуваної катастрофи: дві траєкторії, астероїд і корабель, місце, де вони ось-ось зустрінуться.

Минає година, друга. Заціпенілому від неймовірного напруження думки землянинові здається, що він снить з розплющеними очима: в окулярах—локаторах поступово вимальовується чиєсь обличчя. Сергій підсвідомим жестом переключає це зображення на хвилю корабля, вловлює ледь помітний сигнал про те, що й друзі тепер стали глядачами, і, немов прокинувшись, придивляються до гостя з космосу.

Сергія чомусь не дивує, що на екрані — звичайне людське, земне обличчя. Невідомо звідки приходить думка: ця людина зрозуміла Сергія, зробить усе необхідне, щоб катастрофи не сталося. Сергій вдивляється в очі того, хто зрозумів його. Однак у відповідь в очах далекого друга він читає страшний присуд: якщо Сергій десятикратно не збільшить гальмування “райдуги”, вона вріжеться в астероїд і врятуватися буде неможливо.

“А як корабель?” — подумки запитує Сергій і немов чує впевнене: “Все буде гаразд”.

Усміхнувшись, землянин вмикає гальмівну дюзу на повну потужність. “Райдуга” гальмує так, що Сергій майже втрачає свідомість.

Однак швидкість залишається ще дуже великою. Сергій порухом голови відсовує з-перед очей окуляри-локатори і дивиться крізь прозору кулю гермошолома на астероїд, який, немов гарматне ядро, навально летить на нього.

В незвичайних буднях кожного астронавта бувають миті, за які перед збудженою уявою проходить все пережите. І потім це запам’ятовується назавжди. Ще в дитинстві, на Землі, Сергій привчив себе до накопичення “пам’ятних картин”. Коли його вражав якийсь куточок природи, цікава розмова, кадр із фільму чи сторінка технічного тексту, Сергій подумки давав собі команду: “Запам’ятати”. З часом у “коморах” пам’яті зібралися десятки і сотні яскравих картин минулого. Але що ж він мусив запам’ятати?..

…Ось він, молодий радист плазмольота “НБК-119”, сидить у своїй рубці № 27 і напружено думає над тим, у який спосіб можна встановити зв’язок з невідомими розумними істотами. І вона приходить — сліпуча, яскрава і сильна думка: записати на магнітофонну нитку сигнали з невідомого космічного корабля і потім ці ж сигнали через радіопередавач повернути тим, хто їх посилає!

Якщо сигнали, прийняті на плазмольоті, посилають справді розумні істоти, то, одержавши свій голос “повернутим” з космосу, вони не залишаться байдужими, вони все зрозуміють…

І тільки-но здійснює свій експеримент Сергій, як перед його очима вимальовується прекрасний образ сергусіянки Лан. Це вона, радистка сергусіянської фотонної ракети, шляхом передачі думок на відстань, давала тоді йому знак про те, що зрозуміла його…

…А ось він, тепер уже головний радист плазмольота Сергій Вікторович Чуєв, мчить у “райдузі” до невідомого астероїда, намагаючись за секунди дати знак невідомому радистові про те, яка небезпека чекає на плазмоліт і астероїд при зіткненні. І його, Сергія, розуміє істота з людським, земним обличчям… Авжеж — розуміє!..

КАПІТАН, КАПІТАН, УСМІХНІТЬСЯ!

У глибокій задумі сидить перед головним пультом управління корабля його другий капітан Юрій Степанович Чуєв. Глибокі зморшки перекреслюють високе чоло. В русявому чубі ще так недавно молодого Сергієвого діда з’явилися сиві пасма. За останню добу сталося стільки страшних і незвичайних подій, що Юрій Степанович відчуває себе постарілим не на десятки, ні, а відразу на цілу сотню років. І досі він, досвідчений космічний мандрівник, не може збагнути, не може повірити у реальність того, що трапилося, про що знають тепер усі на кораблі.

Хіба міг хто з астронавтів раніше хоч на хвильку допустити думку про зустріч у космосі з мандрівним астероїдом, народженим колись на землі? Так, саме на Землі! Хіба міг розум землян, звичний до уявлень, пов’язаних з історією останньої людської цивілізації, відразу перейти старі межі і охопити новий велетенський масштаб життя на рідній планеті?

…Напередодні польоту на своєму “НБК-3” в напрямі зірки Рігель Юрій Степанович якось зустрічався з археологами, які вразили тоді світ знахідками, що свідчили про час появи людини на Землі за чотири мільйони років до гагарінської космічної ери.

І тепер людський розум мусить звикнути до думки: високу цивілізацію на Землі започаткували колись сергусіянські космонавти. Їх витвір — блукаючий астероїд — “скибку” планети Земля — можна побачити і зараз, досить ввімкнути космічного локатора.

Юрій Степанович помічає, що ніяких послідовних роздумів у нього не виходить. Плутаються події і факти, думка сягає то в глиб віків і тисячоліть, то знову повертається до того, що трапилося за останню “добу”.

А так, остання подія змушує тепер кожного астронавта подумки подорожувати у часі. З тої хвилини, коли на екрані космічного відеофону корабля викарбувалося земне обличчя — зображення, передане “райдугою” Сергія Чуєва.

Сергусіянські установки для передачі думок на відстань зафіксували “розмову” головного радиста плазмольота з невідомими, а за її розшифровку взявся академік Курганов. Скоро всі дізналися про небезпеку, яка чекала на Сергія Вікторовича при зіткненні з астероїдом. Вже потім, коли сталося невідворотне, те ж знайоме людське обличчя знову з’явилося на екрані відеофону академіка Курганова. Довго сидів Олексій Платонович перед екраном. Жодного слова не було вимовлено “співбесідниками”, та коли сеанс обміну думками було закінчено, академік міг розповісти друзям цілу повість про долю Сергія Чуєва.

— Головне, друзі, — почав Олексій Платонович, — ми врятовані! Невідомі з космосу відразу розшифрували сигнали Сергія Чуєва. Вдалося це їм завдяки якимось чи то істотам, чи то агрегатам — тут я всього не зрозумів. Однак саме вони, ці істоти чи агрегати, вже так змінюють швидкість і траєкторію руху астероїда, що наш корабель у точці зустрічі зробить звичайну посадку. Неймовірно, але буде саме так.

— Що з Серьожею? — пошепки запитав тоді Юрій Степанович. — Про нього щось чути?

— Його намагалися врятувати. І, наскільки я зрозумів з сеансу обміну думками, це нашим друзям до деякої міри вдалося.

— Як це “до деякої міри”? — вихопилося у Добробаса. — Що ви говорите?

— Сергій Чуєв живий. Його падіння на астероїді сповільнювали… Оті самі агрегати. Це все, що мені вдалося усвідомити… Але він спить.

— Що значить “спить?” — зовсім занервував Добробас. — Може, ви не так зрозуміли передачу?

— Довгий, майже смертельний сон — саме так я зрозумів думку Кореня, як назвав себе мій “співрозмовник”.

— А що ви дізналися про астероїд? — нетерпляче цікавився реакторник Федір Москаленко. — Який він, звідки, хто на ньому живе?

— Отут, друзі, ви мені й справді можете не повірити. Вірніше, не мені, а повідомленню Кореня.

— Ну, ну? — аж тремтів від цікавості реакторник,

— Ви не помітили за всіма хвилюваннями того справжнього дива, що зв’язок з невідомими істотами нам дався фантастично легко? Ото ж то й воно! Бо це була передача думки між людьми.

— Невже за той час, поки ми були відсутні, на Землі вже вирішили проблему подорожей на астероїдах? — вигукнув Федя Москаленко.

— Ви здивуєтеся, юначе, ще більше, коли я скажу: оті люди на астероїді — наші давні, можна сказати, древні родичі! Вони вилетіли з Сонячної системи у космічну подорож понад одинадцять тисяч років до нашої ери. Згадайте багаторічні суперечки вчених Землі про зниклу високу цивілізацію на нашій планеті. Зустріч із невідомим астероїдом — ствердна відповідь на те, що така цивілізація існувала.

— Якесь сновидіння! — не втримався Москаленко.

— Та не перебивайте, вгомоніться, нарешті! — аж підвівся Петровський. — Давайте, Олексію Платоновичу, все відразу!

— Відразу, так відразу. Наскільки я зрозумів Кореня, цей гігантський астероїд — частина материка, який існував на Землі посеред океану. Під час космічного катаклізму цей шматок материка було вирвано з тіла Землі і кинуто в напрямі Крабовидної Туманності. А ось тепер він повертається з дороги довжиною в 14 тисяч років!

…Юрій Степанович ще і ще раз відновлює в пам’яті оповідь Курганова. Аж у голові паморочиться від незвичайних фактів. Ніяк не вкладається в уяву те, що на Землі минуло понад тринадцять тисяч років з того часу, як з її тіла вирвався і стартував у космос величезний астероїд. Сам Корінь — живий представник цивілізації, яка давно зникла на землі! Довго думати про такі речі — все одно, що шукати кінця у світовому просторі. Від таких сюрпризів збожеволіти ненароком можна…

“Але навіщо божеволіти? — несподівано посміхається своїй думці Юрій Степанович. — Адже до космічної гагарінської ери найтверезіша і найвитриваліша людина могла б позбутися тями, дізнавшись, приміром, про те, як зустрівся на Сергусі Іван Германович Новиков зі своїм набагато молодшим батьком”.

А хіба він, Юрій Чуєв не знає, що на далекій Землі його син Віктор стає все старішим і старішим за батька? Однак дрібні сюрпризи всевладної теорії відносності тепер пояснити може кожен землянин. А от грандіозний, неймовірний їх масштаб збиває з пантелику, заважає ясно мислити, спокійно діяти.

М’який мелодійний сигнал космічного відеофону змусив Юрія Степановича здригнутися. Хтось просив зв’язку. Капітан натиснув кнопку і великий екран засвітився голубим сяйвом. Потім на ньому відразу і чітко вималювалося обличчя Кореня.

— Я хотів би поговорити з вами, капітане, — гречно вклонився з екрану гість. — Прошу вас подарувати мені кілька хвилин вашої уваги.

— Як? — скрикнув Юрій Степанович. — Ви вже оволоділи мовою землян? Ви ж дізналися про нас якісь півдоби тому!

— Це вдалося нам знову завдяки ірвітназові, котрого ваш друг академік Курганов називає агрегатом. Але про це потім.

— Але звідки ви взнали, що саме так він їх називає? — не міг опам’ятатися від здивування Юрій Степанович. — Ви підслухуєте всі наші розмови, знаєте всі наші думки?

— О ні! — зігнав посмішку з засмаглого, сухорлявого обличчя Корінь. — Ірвітнази здатні до цього, але без вашої згоди ніколи б так не вчинили. Я просто роблю висновки з останнього обміну думками. Повторюю, про це потім. Часу в нас вистачить на одержання найповнішої інформації один про одного. А тепер нам треба підготуватися до посадки вашого корабля на Ні Пабар.

— Ні Пабар?

— Так ми назвали нашу мандрівну гору-астероїд тринадцять тисяч років тому. В перекладі на сучасну мову землян це означає Мала Земля.

— Та як ви врятувалися? Як вижили після космічної катастрофи?

— Ну, гаразд. Повідомлю про найхарактерніше. До другорядного дійдете самі, пов’язавши свою землянську науку з тим, про що зараз дізнаєтесь. Ні Пабар — невеличка частина Землі. Колись Ні Пабар була горою на материку Маорія. Про світову катастрофу нас попередили сергусіяни, які вперше побували на Землі за шістсот сорок два роки до появи в Сонячній системі велетенської комети Кідри-47. За цей час за їх порадою ми підготували Ні Пабар до подорожі у космосі. Гора була перетворена у “стільник” з великою системою печер і катакомб. Під “стільником” на глибині в кілька кілометрів були закладені сергусіянські атомні заряди. Ми підірвали їх, коли комета своєю гравітацією могла захопити гору. Легкий “стільник” був захоплений кометою і набув космічної швидкості ще тому, що ірвітназ “ЛЯЛ-20” створив під горою поле антигравітації. Тепер кожні земні 25 920 років Ні Пабар робить оберт навколо Сонячної системи, щоб час від часу перетинати орбіту Землі.

— Заждіть! — стрепенувся Юрій Степанович. — Ви назвали період, за який зоряний небозвід робить повний оберт, чи не так?

— Саме так. Ви, я помічаю, робите цілком слушне припущення, що саме через такі періоди в Сонячну систему приходить комета Кідра-47.

— Це значить, що через… а так: через якісь дванадцять тисяч років комета знову буде загрожувати Землі?

— Ми для того й мандрували у Всесвіт, щоб знайти відповідь на це питання. Поки що точної відповіді немає. Ось як дістанемося Землі, зведемо у своїх розрахунках добуті дані з усіма елементами руху Землі по сучасній орбіті навколо Сонця, з рухом Сонця в Безмежжі — відповідь буде дана з точністю до плюс—мінус одного року.

— Так, так. Вибачайте, що я перебив вашу розповідь про Ні Пабар. Будь ласка…

— Майже все населення материка Маорія загинуло. На Ні Пабарі залишилися тепер живими 243 чоловіка, які витримали всі випробування. Але й вони 164 роки польоту перебували переважно у стані анабіозу, щоб колись знову побувати на Батьківщині. Розумієте, наскільки це важливе було для тих, хто відбував у політ, можливо, на все життя?

— Як не розуміти! — озирнувся навколо Юрій Степанович. Просторі каюти корабля, навіть великий зал головного пульта управління на мить здалися йому тісними і ненадійними. — Про вас ми знати не могли, адже друга сергусіянська експедиція, що відбула на Землю напередодні катаклізму, на Сергус не повернулася. Там уважали, що вона загинула. Отже, про катастрофу?..

— Вона не була раптовою. Крізь Сонячну систему комета Кідра-47 проходила 111 років. Три роки — за вашим виміром часу десь між 11 650-м і 11 653-м роками до вашої ери — вона наближалася й минала Землю. На своєму шляху комета зірвала з орбіти дві планети Лев і Фан. Остання врізалася в материк Маорія, що був серед найбільшого океану, а Лев, змістивши полюси Землі, загальмувавши її рух по орбіті, став супутником нашої рідної планети.

— Це — Селена. Це — Місяць! — вихопилося у Юрія Степановича. — Тепер багато чого неясного і незрозумілого стає на свої місця. Тепер…

— Оскільки є деяка ясність, — посміхнувся Корінь, і тільки зараз Юрій Степанович помітив, що він був зовсім лисий, — підготуємо ваш корабель до посадки; на Ні Пабар.

— Що ми маємо зробити? — запитав капітан плазмольота.

— За нашим сигналом слід перейти до граничного гальмування. Ми вже вжили своїх заходів до того, щоб точка перетину курсів стала дотичною. Однак все з посадкою буде гаразд тоді, коли ви дозволите нам послати на ваш корабель нашого друга — ірвітназа “ЛЯЛ-20”. Поки що вважайте його за найдосконалішого робота. Пояснення — потім.

— Гаразд. Але як його приймати? Які його габарити?

— Куля у півтора метра діаметром. Помістіть його біля пульта управління, а самі — всі до одного в момент посадки лягайте в амортизаційні камери. У вас вони електромагнітні?

— Не всі. Більшість — гідравлічні.

— Це гірше. Однак, гадаю, “ЛЯЛ-20” справиться з завданням і за таких умов. Розкажіть йому все, що треба буде знати про конструкцію корабля. От поки що і все. Дозвольте попрощатися з вами.

— Ви нічого не сказали про долю нашого посланця. Сергій Чуєв — мій рідний онук.

— Не хотів передчасно засмутити вас. Стан його загрозливий. З допомогою “ЛЯЛ-20” ми визначили, що в людини з плазмольота від фізичного струсу, розумового і фізичного перенапруження стався цілий ряд патологічних змін: інфаркт, випадання пам’яті, летаргія. Остання — рятівне явище, за яке вхопилися наші медики. Не журіться, капітане. За двадцять земних років, доки ми без прискорень ітимемо до Землі, все буде зроблено, щоб урятувати вашого онука.

— Як це — двадцять років? Адже ми розраховували…

— Розраховували тоді, коли весь екіпаж вашого корабля був здоровим. Ви ж, мабуть, не хочете принести на Землю невідому хворобу, яка скосила весь ваш екіпаж?

— Ви вже знаєте?

— Академік Курганов у своїх повідомленнях постійно повертався до цього факту. Значить, усім вам доведеться лікуватися, проходити карантин, адаптуватися на Ні Пабарі. Доки не будете здорові, доведеться перебувати на астероїді. Адже ми відповідаємо перед Землею за кожного її сина. Чи не так, капітане?

— Як і ми! — легко зітхнув Юрій Степанович. — Дякую.

— Це ми маємо вам дякувати за звістку про нову, вищу цивілізацію Землі — вклонився Корінь. — До зустрічі.

Дивлячись на згасаючий екран відеофону, Юрій Степанович несміливо усміхнувся: може, й справді все буде гаразд!

МАТИ І СИН

Великий спортивний зал плазмольота освітлений так, немов тут мають відбутися масові змагання. Але на сходинках до басейну — двоє. Молода жінка зі схудлим обличчям і високий дужий юнак з уважним поглядом сіро-зелених очей.

— Загоряй, синку. Я сходжу на годину в бібліотеку, а потім зустрінемось у кінозалі. Згода, Германе?

— Гаразд, мамо. По дорозі зайду в оранжерею і зірву тобі оті два апельсини, що дозріли, пам’ятаєш?

— Не забудь краще принести свіжих помідорів і огірків. Я салат приготую.

Лан зводиться на ноги і йде в бібліотеку корабля. Ще вчора вона почала читати сонети землянина Шекспіра, щоб потім поговорити про них з сином. Але сьогодні не читалося. Дата, що з’явилася вранці на табло календаря плазмольота, так і стояла перед очима.

Минуло рівно двадцять земних років з того незабутнього дня, коли її чоловік і друг, її коханий землянин Сергій Чуєв відбув на “райдузі” на Ні Пабар.

Лан до найменшої подробиці пам’ятає останню розмову капітанів корабля з Сергієм по радіо. Його повідомлення вкрай схвилювали астронавтів. А потім зв’язок з ним обірвався. Аж до сьогодні.

І за весь цей час Лан одержала про Сергія лише кілька коротких звісток — що він живий, що його лікують.

Найголовніша хвороба — випадання пам’яті — не минала. Медики Ні Пабара дійшли думки, що Сергієві може допомогти сильний психологічний стрес. Ось для чого вони хотіли записати на плівках кібернетичних агрегатів звернення Лан до нього. Позавчора ніпабаріяни таки домоглися свого. В каюті Лан побував кібер “ЛЯЛ-20”. Лан байдуже дивилася на велику сіру, здавалося, гранітну кулю і здивувалася лише тоді, коли кібер заговорив з нею сергусіянською мовою, а “виходячи”, не покотився по підлозі, а трохи піднявся над нею і тихо поплив з каюти.

Вчора Корінь знову викликав Лан на розмову, з котрої вона зрозуміла одне: Сергієві стає краще, однак повне видужання настане лише після зустрічі дружини з чоловіком, батька з сином, що чекати залишилося вже зовсім недовго, треба готуватися.

Очі Лан вдивляються в сторінку книги, а думка знову і знову повертає її до минулого.

Після посадки плазмольота на Ні Пабар капітани плазмольота Новиков і Чуєв умовляли Лан удатися з дитиною до стану анабіозу, щоб запрограмовані прилади “розбудили” їх через двадцять років. Але Лан І слухати не хотіла:

— Та синові ж рости треба! До того ж він єдиний здоровий на всьому кораблі. Як хочете, а я і двісті ваших земних років чекатиму на повернення Сергія. Сина до зустрічі з батьком готуватиму!

Несподівано для капітанів рішення Лан підтримав професор Петровський.

— Хай росте! Ось тільки програму навчання і виховання Германа треба продумати якнайретельніше. Зважте — з ним залишиться лише одна мати, яка стане і вчителем, і вихователем, а згодом і професором. Справитеся, Лан Дугівно?

— Я ж буду сама. А це значить, що сили треба подесятирити.

— Не зовсім сама, — заперечив Петровський. — Через кожні півроку на місяць—два по черзі будуть “прокидатися” всі наукові сили корабля і працювати з Германом. Це наш обов’язок. А як сповниться йому двадцять, ми вже всі зможемо вільно виходити в печери Ні Пабара. Адже все розраховано точно: за цей час ми позбудемося космічного раку, а Сергій одужає.

— Не вірю! — ридала тоді Лан. — Непритомного, з розбитим серцем, хіба можуть його вилікувати невідомі люди?..

Астронавти похмуро мовчали. А через кілька діб, коли всі лягли в камери анабіозу, мати з сином залишилися вдвох…

І потекли дні, тижні, місяці, роки, сповнені для матері стількох турбот, що Лан не помічала плину часу.

…Тепер, власне, заради неї та її сина Германа працюватиме могутній термоядерний реактор плазмольота. Це його силою живилися прилади і агрегати, засоби зв’язку. Все було зроблено, щоб мати з сином могли жити, працювати і відпочивати майже так, як на Землі чи Сергусі.

Майже… В короткі години перепочинку від материнських, а потім і від педагогічних турбот Лан з сумом поглядала на хлопчика, який ще ніколи в житті не бачив справжнього дерева, річки, хмар на небі, не чув пташиного щебету, не знав друзів дитинства. Численні синерамні кінофільми, книги, картини, записи гіпнофону, зроблені на Землі і Сергусі, налагоджені телепередачі з Ні Пабара — підростаючий Герман “ковтав” ненаситно, з кожним роком знав все більше. Вже в десятирічному віці він освоїв увесь плазмоліт, як дитина свою іграшку. Зростав серйозним, вдумливим, допитливим до всього нового, але посміхався і пустував дуже рідко. Робота, робота і робота. Як добре, що у Лан було її так багато, що майже ніколи було віддаватися почуттям відчаю… Сергусіянці хотілося виховати Германа сином землянина, тому треба було знати мови народів Землі, основи наук, досягнення культури й мистецтва. І шість років, доки підростав до “шкільного віку” син, вона буквально штурмувала фонди бібліо-, фільмо- і фонотек корабля. Потім раптом виявилося, що шестирічний Герман, “граючись”, давно вже навчився писати, читати й рахувати. Лан, не жалкуючи за тим, що вона витратила стільки часу на опанування землянських азів, перейшла до навчання сина за методами сергусіянської операційної логіки з застосуванням передачі думки на відстань.

Вчила Германа і вчилася сама. Із вдячністю згадувала пораду Сергія: “Хочеш щось добре знати, вчи цьому інших”.

“Школою”, вірніше “класом” був величезний астронавігаційний зал. Заходячи туди, Лан і Герман відчували урочистість і значимість кожного уроку. Ця урочистість ще більш зросла для маленького Германа з того часу, як уроки стали провадити інженери, навігатори, професори і академіки, які по черзі на кілька місяців виходили з кабін електросну і, прочитавши свої курси, поступалися місцем іншим.

…Це трапилося тоді, коли Германові пішов дванадцятий і для навчання з ним на три місяці “прийшов” зі сну професор космогонії Кирилов. Професорові захотілось наблизити заняття до “справжньої”, земної обстановки, домогтися того, щоб Герман відчув себе у “колективі” однолітків.

Так “класом” стала кулеподібна кабіна синетаріума. Професор розкопав у фільмотеці якийсь старий землянський фільм про те, як проводити уроки з астрономії в сьомому класі.

Чудеса синетаріума зробили своє. Професор стояв за кафедрою, перед ним — Герман, а поряд з останнім “сиділо” за партами кілька десятків хлопчиків і дівчаток. Вони так безпосередньо поглядали на Германа, так невимушено зверталися до нього по імені в ту хвилю, коли професор змовкав, формулюючи умовиводи, що Кирилов аж запишався був своєю вигадкою.

І Герман спершу з цікавістю дивився навколо: якось по-новому світилися його очі. Та не минуло й половини синерамного уроку, як він похнюпився, кілька хвилин сидів нерухомо, потім звернувся до професора із запитанням:

— Те, що моє “я” ви “навели” на когось одного з цієї дітвори, я зрозумів. І те, що моє ім’я “накладено” на інше в звукозаписі фільму, мені теж ясно. А от до чого все це, професоре? Хіба я такий маленький, що мені треба гратися, а не вчитися?

Професор Кирилов почервонів, вимкнув “фон” аудиторії і, помовчавши, сказав просто:

— Вибач, Германе. Чимось обманути, тим паче образити тебе не хотілося. Думав, веселіше буде…

— Якби ж це все насправді! — задзвенів голос Германа. — Ходімо краще в астронавігаційний зал…

Відтак, навчені досвідом, професори і академіки зверталися до хлопця, як до рівного собі, і справа посувалася дедалі краще.

А “вдома”, тобто в своїй сімейній каюті Лан теж вистачало роботи. Треба було освоїти ще й нові для неї професії.

Водночас у матері вистачало клопотів із фізичним вихованням сина. Внутрішня сфера плазмольота була обладнана устаткуванням по створенню тяжіння і мікроклімату. Спортзал з його гімнастичними снарядами, басейном і штучним сонячним промінням, під яким можна було загоряти, став у пригоді. І все ж Лан боялася, що з сина може вирости оранжерейна квітка, котра при першому зіткненні з природними явищами може зав’янути. Тому Лан склала жорсткий графік гартування Германа і самої себе. Разом привчалася витримувати в термокамерах і сорокаградусний мороз, і сорокаградусну спеку, протяги з холодним вологим повітрям і суховії.

Пам’ятаючи настанови професора Петровського про лікувальну дію перевантажень на хворобу, яка затаїлася, Лан послідовно привчала сина до їх зростання у центрифугах корабля. З радістю впевнювалася, що хлопчикові, потім підліткові, а тепер уже юнакові все це йшло на користь.

Герман дуже “витягся”, був уже вищим за матір і лише широкі дужі плечі робили його кремезним, дещо неповоротким юнаком. Це враження посилювали спокійні очі і трохи суворий вираз рота, високе чисте чоло і вся манера Германа говорити не кваплячись, немов добираючи слова.

Юнак чудово володів мовами народів Землі, Сергуса і Ні Пабара, був сміливим у полеміці з професорами й академіками, взявся за самостійну працю, в якій хотів вивести свої рівняння, що поєднували квантову і гравітаційну теорії.

Все це радувало Лан. Герман своїм нахилом до роботи вченого-астронавта виправдовував найсміливіші сподівання екіпажу. Але матір бентежило інше: вимушене ув’язнення в кораблі відібрало у її сина безпосередність молодості, просту радість спілкування з однолітками, друзями…

Одного разу, вийшовши з бібліотеки корабля, Герман так повів себе, що перелякав матір.

— Знаєш, мамо, — трохи соромлячись, сказав він, — все, що написано в “землянських” книгах, особливо з математики і астрофізики, я вже знаю. Ну, як це тобі пояснити? Беру книгу, начебто не знаю, про що там написано, а починаю читати, вдумуватися, і раптом усе згадую: і теорії, і гіпотези, і доведення формул, немов я їх вже колись вивчав. Сьогодні перевіряв себе: проглянув початок доведення однієї складної формули, потім закрив книжку і поцікавився кінцевими результатами. Вони в книзі були точно такі ж, як я їх “згадав”. І ти знаєш, отаке відбувається зі мною тепер частіше. Що б це могло означати?

Того дня Лан терміново “розбудила” академіка Петровського і в тривозі повідала про синове відкриття, занепокоєння.

— Мати є мати! — посміхнувся професор. — Чи ви, Лан Дугівно, забули, звідки ви сама? Коли вам востаннє вводили ін’єкції рібонуклеїнової кислоти? Там, на Сергусі, в комплексі з опромінюванням?

— Перед закінченням Вищої Космічної Школи, а що?

— А те, що це певною мірою вплинуло на передачу пам’яті батьків у спадок синові. Ваш батько Дуг Лей говорив, що на Сергусі є вже кілька сот сімей, де пам’ять батьків цілком переходить до дітей. А в даному разі перехід, можливо, частковий, бо син ваш ще росте. З розвитком центральної нервової системи у Германа може проявитися вся пам’ять батьків. Те, що ви розповідаєте, стверджує мою думку. Герман починає “згадувати” те, що знав його батько. От і все. Але про це поки що — нікому, Герман просто занудьгує тут, коли дізнається про легку можливість “згадати” все, чого ми його навчаємо. Почекаємо до слушного часу.

…Лан відклала томик Шекспіра і в задумі стала ходити біля стелажів з книгами. Сьогодні мають “прокинутися” для роботи з Германом академік-біолог Олексій Платонович Курганов і головний астроном корабля Микола Іванович Добробас. Минулого “візиту”, півроку тому, Олексій Платонович немов ненароком натякнув на те, що треба було б спробувати встановити зв’язок із Сергієм з допомогою сергусіянського апарата передачі думки на космічну відстань, який був на плазмольоті. Лан слухала академіка і лише гірко усміхалася. Хіба вона про це забула?

Так, Лан нічого нарікати на себе. Цілий місяць сергусіянський апарат стояв у її каюті. Він був увімкнений на граничну потужність. Та скільки не силкувалася вона налагодити зв’язок із Сергієм, усе було марно.

У двері тихо постукали. Лан здригнулася і поспіхом підійшла до металевої панелі-дзеркала. Звідти на неї дивилася збентежена молода жінка з синцями втоми під очима і схудлими щоками. Лан насупила брови і її обличчя набрало звичайного виразу заклопотаності.

— Заходь, Германе, я давно тебе чекаю.

Двері відчинилися. Та на порозі замість сина стояли Олексій Платонович Курганов і Микола Іванович Добробас. Обидва недавно вийшли з електросну, щойно прийняли ванну і були, очевидячки, в доброму гуморі:

— Привіт найпрекраснішій у Всесвіті між Землею і Сергусом! — бадьоро вигукнув Курганов, підходячи до Лан і старомодно цілуючи їй руку.

— Ні, ні, — заперечив Добробас. — Привіт найпрекраснішій у всьому Всесвіті!

— Привіт космічним мушкетерам, — блідо усміхнулася Лан. — Тим, на чию галантність не впливає навіть ув’язнення на Ні Пабарі!

— Ви чуєте, Миколо Івановичу? — гудів бас Курганова. — Сергусіянка з сином вже всю землянську літературу вивчила, доки ми з вами, недолугі кавалери, спали!

— Зі всіма найголовнішими історичними подіями на Землі за останні 20 тисяч років ознайомилися, — весело відповіла Лан.

— А про виведення рівнянь мій хлопчик не забув? — нагадав Добробас. — Історія історією, а без математики та астрономії не можна й кроку ступити.

— І досі працює, — щасливо посміхнулася Лан. — Каже, що вивів якесь рівняння, від якого “сам Добробас навприсядки піде”.

— Та невже? А де ж він, творець такої танцювальної математики?

— В оранжереї. Там поспіли помідори й огірки.

— Дайош помідори й огірки! — взяв за руки Лан і Добробаса Курганов. — Півроку ж у роті й рісочки не було. А свіжі овочі — це ж чудово!

Друзі рушили в оранжерею-сад. Там, серед численних стелажів, на яких вирощувалися овочі і фрукти, вони побачили Германа. Юнак, наповнивши кошики городиною, старанно порався біля кожної грядки.

Всі зупинилися, спостерігаючи за роботою юнака. Курганов і Добробас милувалися вправністю молодого астронавта. Лан, для якої кожна така зустріч з ученими корабля перетворювалася на своєрідний екзамен, дивилася на Германа з прихованою тривогою. Чи все зробила вона, мати, щоб син і цього разу виправдав сподівання всього екіпажу?..

Підростаючи і дедалі ясніше усвідомлюючи свою долю людини, яка народилася в космосі, Герман ставав не по роках серйозним. Ніхто, крім матері, не знав, з якою іноді гострою печаллю розглядав Герман картини землянських і сергусіянських художників, фільми, кожну ілюстрацію в книзі.

— Знаєте, — пошепки звернувся до Лан і Добробаса професор Курганов, — знаєте, друзі, як добре, що в нас є цей хлопчик? Спасибі вам, Лан, за радість і надію нашу.

Лан забило подих. Гаряча хвиля ніжності до сина і щире почуття вдячності землянам сповнили її материнське серце. Та Лан не терпіла розчуленості ні в собі, ні в інших. Застережливо кинувши оком на сина, вона підняла і зі стуком знову поставила на стелаж вазу з розквітлими трояндами. Як вона й сподівалася, Герман підвів голову, потім пішов назустріч гостям. Маленька хитрість Лан, розрахована на те, щоб син її сам підготувався до зустрічі з ученими, вдалася. Спершу обличчя Германа по-дитячому розквітло в посмішці. Та, перехопивши зосереджений погляд матері, стримався, спокійно склав інструмент і пішов назустріч чоловікам, як рівний. Він все ще посміхався, але вже тою посмішкою, яка притаманна не бездумній радості дитини, а людині дорослій, котра до кінця усвідомлює і цінує таку радість зустрічі із старшими товаришами.

— Запрошую на салат із свіжих овочів, — тиснув він руки вченим.

— Ну, молодця! А як виріс за останні півроку!

Вони ласували салатом у каюті Чуєвих. Обмінювалися думками, припущеннями, жартували. Не згадували лише про Сергія Чуєва, мов на ім’я його було покладено заборону.

— Дуже шкода, що серед нас нема нашого… — сказав таки Курганов, але, помітивши, як злякано звела брови Лан, закінчив не так, як думав. — Дуже шкода, що серед нас нема мого постійного опонента Юрія Олексійовича Петровського. До речі, коли він має прокинутися?

— Години через дві, — полегшено зітхнула Лан. — Лягаючи в кабіну електросну, він наказував берегти його, як зіницю ока. Так і сказав: “На кораблі тепер дві незаперечні цінності: Герман, як людина, що народилася в космосі, і він, Петровський, як майбутній зцілитель свого друга Курганова від скверни недовір’я до медицини”.

— Так і сказав? — зайшовся сміхом Олексій Платонович. — Пізнаю Юрія Олексійовича. І зараз уявляю його хитру посмішку.

— Схоже на те, що Юрію Олексійовичу разом з Коренем справді вдалося знайти шлях до нашого здоров’я. Тоді чому ж він не залишив ніяких розпоряджень?

— А хіба це не розпорядження: “Бережіть мене, як зіницю ока”? — нагадала Лан.

Курганов і Добробас перезирнулися, подякували Лан за гостини і направилися в медичну лабораторію корабля. При першому ж ознайомленні з показаннями приладів, що стежили за всіма фізіологічними процесами в організмах астронавтів, які перебували в стані анабіозу або опали в кабінах електросну, Курганов побачив: всі астронавти здорові. Жодної ракової клітини в організмі землян не виявлено. Так ось який сюрприз Петровський з Коренем підготували екіпажеві! І це означає, що можна всіх будити і готувати до виходу на астероїд Ні Пабар!

ЖИВА РІКА ВСЕСВІТУ

Сильне, але не різке світло ллється зі стелі на операційний стіл, на якому лежить головний радист плазмольота Сергій Вікторович Чуєв. Ніпабаріянин Чавпуд знову і знову схиляється над його розсіченими грудьми.

Час від часу лунають уривчасті накази хірурга і асистент Габрієлопа не подає, а твердо вкладає в його руку новий інструмент. Туоруд, котрого земляни з плазмольота назвали Коренем, стоїть за крок від столу і, важко дихаючи крізь пов’язку, стежить за точними і спокійними рухами ножиць і скальпеля.

От хірург вийняв з грудей Чуєв а зранене серце і обережно, немов боячись зробити боляче, передав його асистентові. Потім прикипів очима до шкали апарата штучного кровообігу. Ритмічно здригалася чутлива стрілка. Як не був підготовлений Корінь до цієї миті, а його мимоволі охопив неспокій. Серце Сергія Чуєва тепер лежить на хірургічній таці нерухомою частинкою тіла, а живить його лише бездумний механізм. Та хірург уже знову схилився над розсіченими грудьми пацієнта.

— Серце — 250! — говорить хірург, не підводячи голови від рани.

Корінь повертається і бачить під прозорою плівкою на столі кілька зморщених кульок, які називаються штучними серцями.

Йому, астроному, далекій від медицини людині, не віриться, що ця схожа на ядро волоського горіха річ з кулак завбільшки, вільно розкриється, стане еластичною і запульсує в людських грудях.

Габрієлопа взяла одне з сердець, занурила його в розчин і швидким рухом подала хірургові. Чавпуд узявся до найвідповідальнішої частини операції.

Корінь знав, що сергусіянські вчені працювали над штучним серцем кілька століть, пережили багато невдач і розчарувань, доки створили двигун з заданою програмою роботи від ста до трьохсот років. В кожному такому серці був атомний мікродвигун у капсулі завбільшки з півпальця. Він міг би займати значно менше місця, якби не потреба надійної захисної оболонки від опромінення.

Штучне серце! Чавпуд каже, що воно працюватиме наче живе, чутливо вловлюючи біоструми тіла.

— Увімкнути штучне серце — 250! — здригнувся від слів хірурга Корінь.

Габрієлопа подала Чавпудові шнур з двома клемами, хірург обережно підключив їх на мить до штучного серця, і воно сколихнулося, запульсувало.

— Вимкнути автомат штучного кровообігу!

Все робилося швидко, точно, обережно. Ще раз перевіривши роботу серця, хірург зняв ранорозширювачі і взявся закривати основний розріз.

— Протиракова вакцина введена?

— Ви про це вже всьоме питаєте, — не задоволено відповіла Габрієлопа, пораючись біля апаратів.

— Правильно. Сім разів від мір, як кажуть друзі з плазмольота. А тим паче в такій справі. Ну, от і все. Жити тепер нашому гостеві всі двісті п’ятдесят років! Ну, забирайте хворого в камеру. Щасливих йому снів!

— Ви все жартуєте! — забринів знову голос Габрієлопи. — Самі ж знаєте, що у хворого повністю відключена пам’ять! А в тому залізному горісі, що називається плазмольотом, його чекають дружина і син. Скільки років чекають! Хіба хто з наших міг би отаке витримати?!

— Так, це правда. Ослабли духом і тілом ніпабаріяни за цей політ. Доки ми ще там, на Землі, готувалися до наступу катастрофи, доки перед усією Маорією стояла близька і велика мета: врятувати надбання цивілізації для наступної людської ери, кожен з нас був богатир тілом і духом. А тепер як буде? Було три тисячі жителів на Ні Пабарі, а залишилося 243. Скільки ніпабаріян померло від невідомих хвороб чи загинуло в далеких світах. Та ще страшніше — втрата мети, сенсу життя. Кого б не взяв з дорослого населення, кожен з нас захворів на найстрашнішу хворобу — апатію і байдужість. З точки зору стимулювання життєвих процесів, це можна пояснити: наші люди не вірили, що, повернувшись, ми застанемо на Землі високу цивілізацію. Хто ж знав, що за наші сто шістдесят чотири роки польоту на рідній планеті минуть тисячоліття? А хто може знати і уявити невідомий нікому вплив тривалого польоту з величезною космічною швидкістю на організм не просто істоти, а саме розумної істоти, народженої і сформованої в Сонячній системі рідної Галактики?

— Але тепер все має змінитися? — запитала Габрієлопа. — На Ні Пабарі тільки й розмов, тільки й сподівань на зустріч з людьми вторинної цивілізації. Всі вони — як древні наші воїни. Тільки ще вищі за нас зростом, сильні, могутні!

— Але й вони були уражені хворобою краба, не забувай! Ми називали цю хворобу, занесену у Сонячну систему мандрівниками з Крабовидної Туманності ще тисяч двадцять років тому, крабовою, а вони, нові наші друзі, найменували її раком. Добре, що ми хоча вміємо з нею боротись. Тепер люди з плазмольота величають нас рятівниками, а того не знають, що це вони врятували нас від зникнення у безвісті!

Корінь-Туоруд, нахиливши лису голову, уважно прислухався до розмови хірурга Чавпуда з асистентом. Так, вони, звичайно, праві. І кому, як не йому, старійшині Ні Пабара, знати, що зустріч з землянським плазмольотом відкриває нову, чудову сторінку в історії минулого, сучасного і майбутнього рідної Землі!

— Старійшино! — вивів Кореня з задуми голос лікаря-жерця Гідопа. — Наш гість розплющив очі і просить напитися!

— Яка радість! — пошепки сказав Корінь і гучно додав: — Виконайте його прохання і не відступайте від нього ні на крок! Хай поряд з вами буде “ЛЯЛ-20”. Хай вхопиться він за ниточку пробудженої свідомості. Оповістіть весь Ні Пабар: є заради чого жити і діяти! Згадайте і застосуйте ліки Сонця! Хай ніхто не знатиме спокою, доки наш гість не здобуде втрачену силу розуму!

Корінь наблизився до Чавпуда:

— Кілька днів залишається до зустрічі з астронавтами плазмольота, — сказав він. — Як проходить їх лікування?

— Гості закінчують повторний десятирічний курс. Це — надійно. Кожен з них отримає такий імунітет до крабової хвороби, що вже ніхто з їхніх нащадків до двадцятого покоління не захворіє. Крім того, міліграм крові від такого донора зможе назавжди здолати крабову хворобу в іншої людини Землі. Одне мене лише бентежить…

— Що саме? Є випадки білкової несумісності нашої крові з їхньою?

— Та ні! Просто після лікування наші друзі ще трохи підростуть. Чи не викличе це в них якихось негативних емоцій? Вони ж і так усі високі на зріст, а скоро стануть в порівнянні з нами просто велетнями!

— Треба до всього бути готовими. Я викличу на розмову їхнього професора Петровського і пораджусь.

…В той час, коли знайомі астронавтам ніпабаріяни докладали всіх зусиль, щоб вилікувати головного радиста плазмольота, зворушливо готувалися до зустрічі, на плазмольоті розгорнулися не менш хвилюючі і бурхливі події.

Весь екіпаж корабля був розбуджений від електросну, і в каютах панувало незвичайне пожвавлення. Астронавти готувалися до виходу на дивний астероїд. Ті, що “проспали” двадцять років польоту і не помітили свого лікування, дивувалися не стільки тому, що вони знову цілком здорові, скільки зустрічі з юнаком Германом і його матір’ю Лан, якої, всі запевняли, зовсім не торкнувся час. В залі астронавігаційної професор Петровський, оточений друзями, розкривав секрети зцілення землян.

— Справа в тому, друзі, що всім вам, доки ви спали, була введена вакцина, виготовлена з крові землян, у яких уже виробився імунітет.

— Я був здоровий, — мовив Герман. — Навіщо ж і мені ввели ту вакцину?

— Е, синку, хто знає, чим нас ще зустріне таємничий космос? Тепер з нашої крові можна виготовити стільки протиракових ліків! І найцікавіше в них те, що ми тепер рости будемо, Германе!

— Як рости? — не зрозумів Герман.

— А дуже просто. Рости, і вже! — посміхнувся Юрій Олексійович. — Ти сьогодні скільки разів снідав?

— Двічі, — почервонів юнак. — І вже зараз відчуваю страшенний голод.

— То ж бо то й воно! — весело схопився з крісла професор. — Ходімо до їдальні. Запевняю тебе, що там ми побачимо цілий загін астронавтів! Якраз час обіду.

Герман, простуючи коридорами до просторого залу їдальні, думав про загадкову заяву професора. В їдальні й справді вже було повно астронавтів. Герман розповів про новину: всі підростатимуть, мов діти.

Хтось хмикнув, художник Ксенія Василівна здивовано озирнулася, немов шукаючи поглядом дітей у залі, та згодом всі замовкли, звернувши запитливі погляди на Юрія Олексійовича.

Професор спокійно доїв страву, витер губи і руки, сьорбнув сухого сергусіянського вина.

— Я слухаю вас.

— На скільки сантиметрів ми підростемо? — злякано подивилася на нього і без того висока лаборантка Лариса Лєскова. — Невже набагато?

— Цього я не можу точно сказати, — посміхнувся Петровський. — Все залежить від особливостей кожного окремого організму. Але попередні підрахунки свідчать про те, що кожен з нас може підрости на 20–25 сантиметрів.

— Двадцять сантиметрів — мінімум? — злякано зойкнула Лариса. — Я нагадуватиму жердину!

— Я за максимум! — бадьоро загув бас низенького на зріст академіка Курганова. — Прибуду на Землю велетнем!

Герман, досить високий на зріст для свого віку, гадав про інше: якщо йому судилося одержати “максимум”, як тоді бути з космічним міжпланетним костюмом — КМК? Він же “пошитий” на певний зріст!

— Не біда! — заспокоїв його капітан Новиков. — Внесемо конструктивні зміни. От тільки ліжка в каютах доведеться змінювати, одяг новий та взуття шити. Та попереду — три місяці польоту до Землі, встигнемо перебудуватися.

Герман зітхнув.

Юнак щораз частіше помічав, що з ним коїться щось незвичайне. Недавно в каюті, коли він чи то спав, чи то снив у задумі, йому перед очима раптом яскраво і до болю в серці вималювалася картина прощання екіпажу плазмольота з землянами перед відбуттям у космос. Герман начебто й собі стояв серед астронавтів, але був не Германом, а його батьком — Сергієм Вікторовичем Чуєвим… Бліде обличчя матері. Беззвучно ворушаться губи, але Герман, тобто Сергій Чуєв, угадує слова: “Бережись, синку. Повертайся, рідний!”

Ця болюча картина уривалася. Їй на зміну напливав сон, незвичайний, прекрасний і бажаний.

Він на Землі. Іде вулицею якогось незнайомого і водночас дуже рідного міста. Он там і його будинок сяє проти сонця прозорим фасадом. В одному з під’їздів хтось підіймається ліфтом з кошиком квітів.

Далі Герман підходить до берега ріки, сідає в глісер поряд з якоюсь білявою дівчиною. Пропливають павільйони і альтанки набережної. Та ось глісер птахом розвертається на злитті двох річок. Хитнувшись від відцентрової сили, Герман оглядається і помічає на собі уважний погляд блакитних очей незнайомої.

— Вибачте, ви не Сергій Чуєв?

— Так, — згоджується Герман. — Я Сергій Чуєв. А що? Я забув запропонувати вам зручне місце? Ви образились?

Дівчина сміється. Потім кудись зникає, і Герман зустрічає її вже в саду.

— Привезіть з космосу на Землю дерево вічної юності, — наказує йому білява.

— А хто ви?

Та дівчина знову зникає. Натомість Герман бачить великий зал, де сидять люди, земляни, які проводжають його в космос. Серед них він бачить і ту біляву дівчину з великими голубими очима.

— Я — Ліда Копанюк, — дарує вона Германові щирий усміх. — Буду чекати на ваше повернення!..

Розплющивши очі, Герман довго не міг зрозуміти, чи сон це був, чи спогад. Останнє — неймовірне. То чому ж він і тепер, прокинувшись, доповнює в думці подальші події?..

“Космічне божевілля! — ворухнулося в серці жахливе припущення. — Негайно розповісти про все академіку Курганову і професору Петровському”.

Олексій Платонович Курганов, стривожений розповіддю юнака, вимагав подробиць.

— А мені все ясно, — переможно поглянув на колегу Юрій Олексійович Петровський. — Колись ваш біологічний геній відкрив нам передачу думки на відстань, пам’ятаєте? Ну й досить з вас, біологів. Тепер наша черга. Все, що розповів Герман, — один з сильних проявів спадкової пам’яті.

— Спадкової пам’яті? — вигукнув Курганов. — Та ви розумієте, на що замахуєтесь?

— Не я, — посміхнувся Петровський, — а сергусіяни. Герман — син Лан, про це не треба забувати!

— Справді, — погодився Курганов. — За всіма останніми подіями якось не думалося, вірніше, я не сподівався, що отак відразу код пам’яті РНК сергусіян уже в першому поколінні покаже себе. Гм! Якось незвично і незвичайно, але й чудово! Тільки не віриться, щоб це був перший прояв. Германові ж — двадцять!

— Прояви були й раніше, — торкнувся плеча Германа Петровський. — Я просто не хотів йому все розжовувати. Нудно було б йому тоді в нерухомому плазмольоті.

— Я багато вже про що здогадуюсь, — втрутився у розмову вчених Герман, — але ще більше для мене залишається неясного. Отже?

— Отже, ніякої космічної хвороби психіки у тебе нема, — відповів Петровський. — Ще в десятирічному віці у тебе помічалися прояви спадкової пам’яті, тобто ти тоді почав уже “згадувати” те, що знав твій батько.

— Батько? — нараз згадав подробиці свого “сну” Герман. — Тепер я розумію… Але хто вона, ота дівчина, про яку я вам розповів? Чи немає якихось слідів події… Ну, щоб уточнити, чи правильно передається код пам’яті РНК…

Курганов і Петровський переглянулися і, не втримавшись, розреготалися.

— Все передається правильно, Германе, навіть сильніше, ніж можна було сподіватися. Та ще при тому, коли в коді РНК зашифрований дівочий образ! Тут і сил для “згадування” докладати не треба, молоде серце його так і малює… А от з формулами трохи складніше, чи не так? — Петровський весело і дружньо поглядав на Германа, мовляв, знаю я всі твої секрети, хлопче!

— Все правильно, — вже без посмішки сказав Петровський. — Проглянь кінофільм з кадрами прощання астронавтів з землянами. Здається, там є якась дівчина, з якою прощався твій батько.

НІ ПАБАР І НІПАБАРІЯНИ

Герман ще раз оглянувся навколо. Навіть поверхня “моря” на Ні Пабарі була виразно опуклою, як на велетенському глобусі. Здавалося, що це справді вода, котра здіймається півсферою над сушею.

— Як бачиш, — посміхнувся прадід Германа Юрій Степанович Чуєв. — Тут до горизонту рукою подати. А на Землі всі розміри і відстані у тисячу разів більші. Словом, Земля — планета, а це — її мініатюрна копія. Довжина екватора — три з половиною кілометра, глибина “атмосфери” — близько п’яти метрів. Більшість річок перестрибнути можна. На це диво наші давні предки витратили кілька століть виснажливої праці. Навіть з допомогою сергусіянської техніки нелегко було працювати тоді людям під землею. Незвичайно!

Так, це була справді незвичайна споруда. Якщо весь астероїд Ні Пабар являє собою губчастий “стільник”, тобто велетенську гору, пронизану лабіринтами печер, то в його центрі древні земляни “вирізали” досить велику кулю, надавши їй якомога більшої схожості з тодішньою Землею. Власне, це й був велетенський “глобус” планети Земля, на якому у масштабі приблизно 1:1000 було рельєфно відтворено все: і моря, і океани, і материк. Цей “глобус” утримується всередині астероїда численними скелями, що з’єднують його зі “стільником”. Кожна чарунка “стільника” виконана зі зцементованих порід, ізольована від інших двома герметичними дверима…

Герман поглядав на прадіда Юрія, той — на нього. Обоє в задумі мовчали. Та що тут скажеш такого, що могло б виразити всі розмаїті почуття подиву і захоплення інженерною доцільністю мешканців Ні Пабара і водночас співчуття до його населення, вимушеного стільки років поневірятися у космосі без сонячного світла і природного повітря?..

Астронавти вже знали, що більшість нілабаріян лежать у глибоких печерах у стані анабіозу. Постійно чергувала на космічній станції Ні Пабара лише частка древніх землян, котра, відбувши свою дворічну вахту, теж засинала на десятки років. До цього змушували побоювання за ті запаси повітря, води й продовольства, які були розміщені на Ні Пабарі як у тілі цього центрального “глобуса”, так і в кожній чарунці—печері зокрема. Життя ж усьому Ні Пабару давала компактна термоядерна установка, побудована древніми сергусіянами ще тоді, коли Ні Пабар був величезною горою на материку Маорія. Це вона освітлювала і обігрівала всі закутки губчастого астероїда, живила пристрої з регенерації повітря і води, теплиці, розташовані десь в глибині оцієї центральної кулі.

Герман ледве відірвав зачудований погляд від поверхні “моря” і повернувся до скелястого берега, на якому під засушеною пальмою сидів прадід Юрій і, лаштуючи кінокамеру, показував ліворуч, поверх невеликої “затоки”. Там, під склепінням печер, майже над самісіньким “суходолом” у межигір’ї, клубочилися імітовані хмари, лунав далекий грім, спалахували блискавки.

— Гроза хоч не справжня, а лабораторна, — вже не посміхаючись, підвівся прадід, — проте слід поберегтися. За таких умов ми з тобою, правнуче любий, перетворюємось у чудові громовідводи! А це вже не іграшка. Тікаймо он у ту печеру під горою. Здається, в ній домовлялися зустрітися учасники пікніку.

Двоє Чуєвих, зібравши речі, швидко попрямували до чорного отвору печери. І тільки вскочили під її гранітні склепіння, як сюди докотилася штучна грозовиця.

— Сюди, до нас! — гукав з глибини освітленої високої печери академік Курганов. — Зараз ми без машини часу побуваємо у далекому минулому Землі. А поки з’являться дійові особи, пропоную предкам і нащадкам славного племені Чуєвих по кухлю кави, звареної за рецептом 14-тисячолітньої давності!

Астронавти плазмольота впереміж з ніпабаріянами сиділи на численних сіруватих валунах, що всіювали долівку великого гроту. Ніпабаріянин, одягнутий у звірину волохату шкіру, подавав гостям глиняні кухлі, від одного погляду на які у Юрія Степановича мимоволі забило подих: в археологічних музеях Землі кілька черепків з таких кухлів вважалися б виключно рідкісною знахідкою!

— А так! — перехопив погляд Юрія Степановича Курганов. — Оті шкури на “офіціанті” — звичайний маскарад. Такими були земляни, коли до них уперше спустилися сергусіяни. А кухлі справжні, кожному по 14–15 тисяч років! Та запросили нас сюди не заради них. Чи не так, Кореню Туорудовичу? Не ображаєтесь, що я так вас величаю?

Лисий, сухорлявий, стрункий, але невисокий на зріст ніпабаріянин, котрого астронавти вже добре знали, щось запитав у свого помічника у білій довгій одежі вченого-жерця, послав його ще далі в глиб печери і, звертаючись до всіх друзів Курганова, сказав:

— Мого батька звали Туорудом. У нас усі носять імена батьків чи матерів. І я Туоруд. А запросили ми вас сюди ось для чого. Як пам’ятаєте, ми спустилися в центр Ні Пабара, щоб побачити точну копію Землі до катастрофи. Спершу це було просто ядро майбутнього астероїда, утворене для міцності споруди. Перетворити його в копію Землі порадили сергусіяни.

Тепер ми умовно перебуваємо на тодішньому узбережжі Зеленого моря, тобто, по-вашому, Льодовитого океану. Зараз ви це місце називаєте півостровом. Таймир. Як бачите, з імітації рослинності в наш час, при тодішньому розміщенні полюсів Землі, тут був помірний пояс. … Але час уже вирушати на Маорію, друзі!

Мандрівники почали групами виходити з печери, а разом з ними рушив до виходу і Герман. Поряд крокувала онука Туоруда, маленька, на диво струнка Натадмар. Не вперше за цю подорож по Ні Пабару Герман вловлював і на собі майже по-дитячому обожнювальний погляд цієї вісімнадцятилітньої нілабаріянки, що незвично тривожив хлопця. А вона довірливо вклала свою маленьку руку в його широку долоню:

— Не поспішай, Германе. У тебе такі широкі кроки, що мені хоч біжи за тобою!

— Розумієте, шановна Натадмар…

— Ти знову забув, що у нас немає звертання на “ви”! — радісно і дзвінко засміялась дівчина. — За це ти знову беззастережно виконаєш якесь моє бажання!

— Вони всі у тебе однакові! — почервонівши, озирнувся довкола Герман. — Ти вже доросла, а тобі досі пустощі в голові.

— Та які ж це пустощі? — всміхалася Натадмар. — У нас усі дівчата бажають, щоб юнаки носили їх на руках. Хоч трохи. А ти такий великий і дужий, що можеш через всю Маорію мене перенести!

— Ти от що, — зовсім зашарівся Герман, бачачи, що дехто вже посміхається, прислухаючись до слів ніпабаріянки. — Прошу тебе, краще розкажи, що ти знаєш про свою Маорію. Добре?

— Як хочеш, — закопилила губенята Натадмар. — Починати з координатів? Це я знаю — адже прамбу, або, по-вашому, вищу освіту у жерців одержала… Так от…

Герман стис руку дівчини: мандрівники знову йшли під високими склепіннями печер, що обіймали ядро Ні Пабара. Шлях недовгий — всього близько чотирьох кілометрів по екватору “глобуса”. Однак уже через півгодини мандрів по напівтемних катакомбах із затхлим повітрям астронавти відчули втому. А ще треба було дістатися до тої великої печери, долівка якої зображала Маорію — зниклий на Землі материк. Мовчазний і зосереджений ніпабаріянин Бусуд, поглядаючи вперед, впевнено вів незвичайний загін по маршруту. Колись древні земляни прийняли сергусіянських космонавтів за богів з неба. А тепер ось у його загоні екскурсантів — нащадки землян! Який складний світ!

— Так от, — пролунав голос Натадмар. — Так от, про координати. Але спершу про координати тих місць, якими ми будемо проходити. Кажуть, що на Землі все, що ми зараз бачимо, у тисячу разів більше. Не знаю. Я звикла до Ні Пабара. Ось до цього Зеленого моря, яке ви чомусь назвали Льодовитим океаном.

— В його центрі тепер знаходиться Північний полюс Землі.

— Ніяк не звикну. Мій дід каже, і нас цьому вчили, що Північний полюс Землі — це точка на південному мисі теперішньої Гренландії. А Південний полюс — це десь біля острова Двох Китів. От поглянь на наш “глобус”.

Герман огледівся довкола і здогадався, що острів Двох Китів тепер земляни називають Новою Зеландією.

— Це вже я зрозумів. Так розміщувалися Полюси Землі до катастрофи?

— Атож. До зустрічі з кометою Кідра-47.

Герман подивився праворуч. Древня Гренландія, хоч і була тут у тисячу разів меншою за справжню, все ж здавалася великою. Загін знову крокував швидко, він міг за годину обійти Ні Пабар по екватору і тому Гренландія хутко зникла, а під ногами вже розлягався рельєфний макет якоїсь материкової суші.

— Материк Еса, або, по-вашому, Америка, — розповідала дівчина. — До катастрофи цей континент був значно менший, як бачиш.

— Та тут вони всі майже іграшкові. Мій батько пам’ятає (Герман не наважився відкритися цій чудній дівчині у потаємному: пам’ять Сергія Чуєва служила йому вже постійно і чітко), що за цим материком Північної Америки йде далі Південна. Чи не так?

— Он вже Маорію видно!

Герман подивився вперед. Мандрівники перейшли ще одну дуже опуклу “водну” поверхню і вдалині відкрився острівець — континент Маорія. Обрисами він нагадував кленовий листок, який вперше Герман побачив у гербарії плазмольота ще в дитинстві, коли вони залишилися на кораблі вдвох з матір’ю. Мати! Як вона почуває себе зараз там, поряд з батьком у ніпабаріянській лікарні. Батькові покращало. Він пригадав усе, що з ним сталося, пізнав Лан і всіх астронавтів. Лан навіть раділа з цього. Однак і досі батько не йняв віри, що Герман — його син, розмовляв з ним неохоче.

З дня останньої зустрічі на чолі Германа лягла глибока зморшка. Нерозрадний смуток зачаївся в очах юнака. Тим-то прадід Юрій і взяв правнука у цю, здавалося, веселу мандрівку — пікнік по Ні Пабару.

— Знову замислився? — торкнулася рукою плеча Германа Натадмар. — І що мені з тобою робити? Ледь я змовкаю, тебе вже нема зі мною! Так я ніколи не виконаю доручення свого діда Туоруда!

— Якого доручення? — здивувався юнак.

— Та щоб тебе з задуми виводити, до дійсності повертати. Та не мені тебе розраджувати! До тебе не дівчину треба було приставити, а бездушного “ЛЯЛ-20”. Ото б вас і двоє було! Один одному — пара!

— Он воно що! — мимоволі посміхнувся Герман, вперше бачачи, як сердиться чарівна ніпабаріянка. — А чим цей ваш “ЛЯЛ-20” такий знаменитий?

— Це жива істота, яку древні сергусіянські космонавти добули на одному астероїді в Галактиці і доставили на Землю. Тільки ця істота — представник кристалічного життя. Отій кулі з невідомої речовини — 20 мільйонів років! Ми називаємо “ЛЯЛ-20” Кібером, але він знає більше за всіх нас і вас про зародження і вмирання світів у кількох Галактиках! Розмовляє з представником будь—якої цивілізації його мовою з першого ж побачення. Для життя йому потрібне одне — сонячне світло. Та я ось вас зведу — побачиш і почуєш. А ось і Маорія.

— Я її вже добре бачу, — байдуже, все ще думаючи про батька, відказав Герман. — На цьому місці — тепер Тихий океан. Якщо мене запитають на Землі, де була колись Маорія, ваша батьківщина, я дам точні координати. Ти бачила глобус теперішньої Землі?

— Бачила. Там з’явилася Австралія, якої на нашому глобусі нема.

— Я не про те. Ти бачила, що на місці вашої Маорії тепер Тихий Океан? Так, так, лише окремі острови нагадують про колишні її обриси. Ваші вчені доводять, що саме сюди, на Маорію, впала половина планети, захопленої з близької до Землі орбіти кометою. Так? Отож, поки все це дуже схематично, але мені здається, що я маю рацію, думаючи про причини утворення гігантського кільця гір на Землі після катастрофи. Маорія від велетенської сили удару опустилася на дно океану, а навколо “лунки” виникли “видавлені” з верхніх шарів Землі гори. Така моя гіпотеза. От як зустрінуться наші і ваші вчені на раду, перевірю, наскільки я правий. Якої ти думки про мої припущення?

— Не знаю. Можливо, ти правий. Недарма всі жінки з плазмольота вважають тебе людиною з могутнім аналітичним розумом. Кажуть, що тобі все дуже легко дається. А я думаю про інше. Якщо про все швидко і легко дізнаєшся, чи не нудно жити?..

Герман не встиг відповісти на відверте і колюче запитання Натадмар. Загін тоді йшов до столиці Маорії Другабсу, що означає Володар світу.

Це було єдине місце на Ні Пабарі, де в синерамах були відтворені споруди — будинки, дороги, площі.

Саме тут зустрічати астронавтів вийшло кілька древніх другабсців. Герман вдивлявся в обличчя людей, котрі, здавалося, щойно прокинулися від важкого сну. Обличчя літніх ніпабаріян були непроникливі і зосереджені. Молоді, а таких було мало, поводили себе більш жваво: здіймали вгору обидві руки, щось вигукували, посміхалися.

Група мандрівників попрямувала до печери Вищої Думки. Посеред печери була розташована піраміда останнього володаря Маорії Михфедчета. Піраміда складалася з ідеально відполірованих гранітних кубів. Герман уже знав, що десь за цими гранітними кубами в своїй усипальниці в стані анабіозу перебував сам Михфедчет. Колись він заповідав “розбудити” його при наближенні Ні Пабара до Землі. Після зустрічі з плазмольотом рада старійшин Ні Пабара вирішила не турбувати Михфедчета і справлялася зі всіма ділами за допомогою колективної думки. Ніпабаріяни довідалися від астронавтів плазмольота про нову високу цивілізацію на Землі, і бажання швидше дістатися додому стало невідворотним. Деякі вчені-жерці Ні Пабара, знаючи, як суворо охороняв таємниці знань Михфедчет, розповідали, що він просто хотів якнайдовше зберегти владу династії Михфедчетів бодай на цій “грудці”, щоб потім, повернувшись на Землю, утвердитися на ній богом. Для повернення на планету на Ні Пабарі досі зберігалася сергусіянська ракета. Герман ледве усвідомив холодну жорстокість правителя Маорії: це він перед катастрофою затримав сергусіянський корабель, знищив його екіпаж, залишивши лише пілота Кремга Зея, якого поклав в усипальниці поряд з собою.

— Як бачиш, — поглядаючи на піраміду Михфедчета і немов угадуючи думки Германа, сказав капітан Новиков, — тут все так дивно переплелося, що не відразу второпаєш, як поводитися. Колись люди на Землі за допомогою космонавтів Сергуса досягли високого рівня науки і техніки. Адже перший візит сергусіян на Землю відбувся за шість сторіч до глобальної катастрофи. За цей час на Землі сталися зміни, сліди яких ми досі знаходимо на острові Пасхи, в джунглях Мексики, Африки, в печерах Тібету, пісках Сахари. В музеях космічних знахідок Сергуса я бачив докази започаткування цивілізації на Землі. Другу експедицію на Землю сергусіяни надіслали за кілька десятків років до катастрофи. Тепер зрозуміло, чому сергусіянська ракета не повернулася… Кремг Зей… Ось хто знає те, про що ми лише здогадуємося.

— Завтра рада вчених Ні Пабара і плазмольота, там і зустрінетесь з ним, — підійшла до Германа і Новиков а Натадмар. — Дозвольте, капітане, забрати вашого похмурого друга. Я хочу ще сьогодні почути його сміх.

Герман заглянув в очі Натадмар і несподівано посміхнувся: такими вони були незвично серйозними і сердитими у цієї веселої і милої істоти.

ДЕНЬ РОЗГАДОК ДРЕВНІХ ТАЄМНИЦЬ

Велика печера Вищої Думки являє собою зал зібрань. Посередині — кругла сцена чи арена з круглим таки столом і кам’яними кріслами навколо. Амфітеатром здіймаються по колу кам’яні сидіння, на яких розташувалися вчені, представники ніпабаріянських родів чи цілих груп. Особливий сегмент амфітеатру з голубого каменю займають кілька найвидатніших жерців Ні Пабара. Астронавтів плазмольота, як почесних гостей, розмістили на круглій арені. На столику, за яким сидить академік Курганов, стоїть невеличкий відеофон. Олексій Платонович, востаннє перевіривши надійність зв’язку з пультом управління бібліо-, фоно- і фільмотеками плазмольота, вимикає апарат і мимоволі стежить за діями Кореня-Туоруда. У нього ніяких приладів на столі немає, однак поряд з його кріслом лежить велика сіро-голуба куля “ЛЯЛ-20”.

Герман час від часу поглядає вгору. Там висять у повітрі два велетенських глобуси: Земля до і після катастрофи. В залі майже повна тиша. Присутні знають, що кожне, навіть пошепки вимовлене слово, тут почують всі. Герман ловить на собі погляд батька. Він сидить між Новиковим і матір’ю. Сивий, мовчазний, зосереджений. В його погляді — туга і німе запитання. Герман напружує сили, щоб передачею думки на відстань відповісти батькові почуттям відданості і щирої поваги. Очі батька на якусь мить світяться м’яким світлом спомину, але відразу й згасають. Та Герман і цьому радий. В останню зустріч батько дивився на сина, ледь пізнаючи його, розмовляв мало, однак з’явилося головне — надія на краще.

У печері лунає потужний акорд якоїсь музики. Це сигнал до початку ради вчених. Корінь-Туоруд зводить руки вгору:

— Хай дозволить Рада Вищої Думки говорити Кремгові Зею!

— Говори, Кремг Зей, син Сергуса! Рада слухає тебе!

Кремг Зей одягає простору голубу накидку і сходить на круглий стіл посередині печери.

— Настав той час, — тихо говорить він, але чудова акустика печери доносить його голос до кожного, — коли ми разом з нашими гостями, представниками нової земної цивілізації, маємо подарувати один одному свої думки про Землю і обрати свою завтрашню долю. Тому сьогодні за правом Першого Слова я дозволю говорити всім, хто захоче, і без черговості за ознакою Ступеня Поваги. Так бажають наші гості. Яка буде воля Ради?

— Віднині і назавжди хай буде так! — відповіли ніпабаріяни.

— Гості хочуть знати, — продовжував Кремг Зей, поволі повертаючись навколо, — коли і як сталася остання катастрофа на Землі. Хай “ЛЯЛ-20” передає мої думки зримо, а гості знають, що він зможе зобразити будь—яку подію тих часів за їх бажанням. Для кожного зокрема. Древні сергусіянські вчені передали “ЛЯЛ-20” свої знання про Землю і Метагалактику. Хай зараз він послужить нашим гостям.

Кремг Зей говорив древньою мовою сергусіян, котру ледве розуміли астронавти, що добре вивчили мову сучасних жителів Сергуса. Однак не це дивувало тепер слухачів. Розуміння того, що цей древній сергусіянський космонавт прибув на Землю близько тринадцяти тисяч років тому, був свідком катастрофи, що насувалася на планету, допомагав землянам рятуватися, став полоненим Михфедчета, проспав у стані анабіозу близько двохсот років, але залишився живий і ось, пробуджений серед представників новітньої цивілізації Землі, звертається до них зі словом, — розуміння всього цього вселяло в душі присутніх незвичайну урочистість неповторного моменту. Герман також знав, що Кремг Зей, прибувши у складі другої експедиції сергусіян на Землю, прожив на ній зо двадцять років, побував на всіх континентах, попереджаючи напівдикі племена про наступну біду. Багато зробив цей сергусіянин і для того, щоб зберегти на Землі численні споруди, зведені землянами у багатьох куточках планети за п’ять віків після появи перших сергусіян. А ірвітназ “ЛЯЛ-20”?

Герман мимоволі поглядає на сіро-голубу велику кулю “ЛЯЛ-20”. А вона несподівано знялася над підлогою, тихо попливла вгору. Застигши під двома глобусами, враз стала прозорою. Кремг Зей щось говорив далі, а Герман і всі астронавти вже не могли відірвати очей від того, що чітко, соковитими кольорами вимальовувалося всередині “ЛЯЛ-20”. В центрі кулі з’явилася яскрава цяточка, навколо якої попливли, повільно закружляли десять круглих тіл, освітлюваних вогняною цяткою з центру кулі.

— Діюча модель Сонячної системи? — почув Герман схвильоване запитання Миколи Івановича Добробаса. — Чудова штука! Але чому планет у ній десять?

— Так, це модель Сонячної системи, нашого рідного Всесвіту до катастрофи, — линув немов з глибини зображуваного “ЛЯЛ-20” дивного світу голос Кремга Зея. — Зараз, як ви кажете, у Сонячній системі є дев’ять планет. В наші далекі часи картина, як бачите, була іншою. Першою від Сонця оберталася навколо нього Венера з супутником Меркурієм — я оперую вашими назвами. Отже, Меркурій не був планетою. Далі, придивіться, була Земля без супутника, теперішнього Місяця.

Потім ішли Місяць, Марс, невеличка планета Фан, Юпітер, Сатурн, Уран, Нептун і, нарешті, Плутон — всього десять. Після катастрофи Меркурій став окремою планетою. Але зникла планета Фан, Місяць став супутником Землі. Як це сталося? 11700 років до вашого літочислення у Сонячну систему увійшла велетенська комета Кідра-47…

Погляди присутніх всього залу прикипіли до прозорої кулі ірвітназа “ЛЯЛ-20”. У стиснутий до кульової моделі гігантський простір Сонячної системи раптом увірвалося загрозливе червоне світло з боку далекого Плутона. Потім в прозорій кулі ірвітназа “ЛЯЛ-20” поступово з’явилася сама комета Кідра-47.

— Це сталося років через п’ятдесят після появи комети в Сонячній системі, яку вона проходила протягом сторіччя, — вів далі Кремг Зей. — Подивіться, як Кідра-47 наближалася до Землі.

Герман заворожено дивився на грізне просування комети крізь планетну систему. Роки, мабуть, моделювалися у хвилини, бо рух страшного пришельця був помітний оком. Голова комети вже сягала орбіти Урана, а її довгий хвіст, як і раніше, тягся до Сонця. Космічний гість скидався на великого вогняного Змія, що спопеляв на своєму шляху зустрічні астероїди. Рух планет навколо Сонця помітно став змінюватися: одні прискорювали рух, втікаючи від біди, інші, немов загіпнотизовані удавом кролики, сходили зі звичних орбіт і тяглися до комети.

Та ось голова Кідри-47 пройшла вже між Юпітером і Марсом. Супутник Венери Меркурій поплив ближче до Сонця. Лев і Фан втратили свої атмосфери і навально рушили на Землю.

Астронавти посхоплювалися з місць. Герман виразно побачив, як Місяць, пройшовши близько Землі, викликав гігантську хвилю в океанах, яка пронеслася над рівнинами материків.

Та ось планета Фан від різнодії сил гравітації раптом розкололася. Одну половину її кинуло на Землю, іншу розтрощило на шматки і, мов жменю камінців, сипонуло поміж планетами.

А велетенський шматок Фана вже увійшов в атмосферу Землі. Сліпуче полум’я оповило його всього, яскраво освітлюючи той бік Землі, який вона, обертаючись, підставляла лід удар. Це була Маорія! Від зіткнення з частиною Фана Земля помітно здригнулася, рух її навколо Сонця сповільнився, зате майже одночасно в багатьох точках планети прокинулися вулкани, викидаючи розжарену лаву і стільки попелу, що скоро вся Земля була оповита непроглядним його шаром.

— А де ж Місяць? — раптом пролунав голос геофізика Коваленка. — Він пішов далеко від Землі!

— Так, але з роками, вірніше, через кілька століть сталося те, що є тепер насправді. Хай “ЛЯЛ-20” прискорить показ цього процесу.

І астронавти побачили, як Місяць, що ледве рухався до цього від Землі, немов стрибнув уперед і став по витягнутій орбіті обертатися навколо неї. Ще кілька хвилин, і орбіта перетворилася майже у кругову.

— Так Земля “піймала” собі супутника, — зауважив Туоруд. — Чи здогадувалися про це нові земляни?

— Приблизно, — відказав Добробас. — Наприкінці двадцятого століття нашої ери астроном Герстенкорн висунув теорію, за якою Місяць колись був захоплений Землею. Розкажіть, що ж насправді відбувалося на Землі після катастрофи?..

— Достеменно не знаємо. Гора Ні Пабар, як ми і розраховували, стала астероїдом і перетинала вже орбіту Плутона, коли частина Фана упала на Маорію. Про те, що Маорія загине, ми теж знали з розрахунків.

— Заждіть! — прохопилася художник Ксенія Василівна Євсєєва. — Я десь читала, що на Новій Зеландії дуже давно жили якісь маорі, вони спершу дуже багато знали, але згодом втратили знання і майже здичавіли.

— Цей процес забуття знань і поступового здичавіння простежується в історії майже всіх народів тої пори, — озвався академік Курганов. — Тепер багато що стає ясним і зрозумілим. Релігію породила людина, це незаперечно. Але богів створили не кращі представники людства. Хіба не так, Туоруде?

В залі запала напружена тиша. Туоруд здійняв догори руки, обвів поглядом зал і враз опустив їх:

— Так, люди Землі! Мій колега мовить голосом Вищої Правди, сильнішої за Вищу Думку Михфедчета!

В залі почувся важкий гул голосів. Було помітно, що заява Туоруда внесла деяке сум’яття в усталені думки і уяву ніпабаріян. Та ось Туоруд знову звів руки:

— Хай всі говорять одверто. І ми згодились, що так буде завжди. Отже, хай кожен вважає, що він має рацію, доки сам не впевниться у правді, яку обстоюватиме більшість. Терпіння і повага до думки кожного. Хай буде так! Хай говорить Кремг Зей далі!

“А Туоруд — дипломат, розумна голова!” — з задоволенням відзначив професор Петровський і, щоб іще піднести авторитет цього сергусіянина, звернувся до головного історика Ні Пабара жерця Котселема з запитанням:

— Скажіть, колего, чи не розходяться ваші думки з твердженням Кремга Зея про причини і наслідки катастрофи?

— О, ні! — звівся на своєму камені сивобородий, схожий на казкового чарівника Котселен. — Я старіший за сергусіянина роками, але у нього ясний розум, котрого вистачить на двох Котселенів! Говори, Кремг Зей!

Заява Котселена була вчасною. Напружені обличчя ніпабаріян пом’якшали, вони знову дивилися на промовця з повагою і довір’ям.

— Наші посланці, — вів далі Кремг Зей, — людей Землі попередили про наступ землетрусів і потопів. Багато людей загинуло. Однак ті, що виходили в море на великих човнах чи втікали у високі гори, врятувалися.

Зазвучав гонг, який кликав присутніх на перерву.

По обіді від астронавтів плазмольота перед Радою

Вищої Думки Ні Пабара виступив академік Курганов.

— Шановні колеги, — заговорив він. — Перш за все я хочу висловити щиру шану двом людям, представникам двох різних цивілізацій — головному радисту плазмольота Сергію Вікторовичу Чуєву, котрий, не шкодуючи життя, налагодив зв’язок з вами, і вченому Ні Пабара Кореню-Туоруду, зусиллями якого був здійснений зв’язок між нами. Я не знаю, як у вас відзначають заслуги героїв…

— Ці імена вже записано до Книги Живого Всесвіту, — промовив урочисто Котселен. — Крім того, на Ні Пабарі буде зведено дві однакові піраміди, вищі за піраміду Михфедчета!

Курганов від несподіванки хмикнув, поскріб потилицю, хотів щось заперечити, врешті, посміхаючись, підморгнув Сергію Вікторовичу Чуєву і різко змінив тему розмови:

— Шановні колеги розуміють, що в розпорядженні істориків нашої цивілізації було доволі древніх текстів, рукописів. Однак ми мало знали про далеке минуле тому, що не завжди вміли розгледіти за камуфляжем міфологічних форм реальні історичні факти. Це одне. Друге, і це головне, весь дух, усі зусилля людей нової цивілізації були спрямовані на створення кращого майбутнього. Представники нової цивілізації так воювали за це майбутнє, що за два тисячоліття дійшли до космічної ери. Людям вашої цивілізації для цього потрібна була допомога сергусіян.

— Це правда, — сумовито ствердив Котселен.

До вечора на круглому узвишші арени побувало багато вчених-ніпабаріян, майже всі астронавти плазмольота. І всіх мовчки і уважно вислухав Сергій Вікторович Чуєв. Останній заклик Курганова до програмування себе на пошук, на розв’язання немислимо складної задачі спершу викликав у нього невимовну жагу до роздумів, роботи і роботи. Однак думки були неясними і кволими. Сергій Вікторович, рушаючи з Лан до плазмольота, де жили астронавти, все оглядався, немов шукаючи когось у натовпі. Нарешті побачив Германа, ледь помітно повів оком, і син миттю опинився біля нього. Обіпершись на його плече, сивий і обважнілий Сергій Вікторович задоволено зітхнув. Несподівано запропонував:

— Ходімо, Германе, разом. Поговорити треба.

— Я ще багато чого не можу згадати, Германе, — говорив Сергій Вікторович синові. — Вірніше, немов би заново вчуся, чи що. Всі наші астронавти сприйняли історію з Ні Пабаром як сенсаційний, але реальний факт. А я все ще дивуюся, бо найдревніші дані про катастрофу надто вже точно сходяться.

— Це і є, батьку, свідчення про катаклізм, катастрофу, якої ледве уникли ніпабаріяни.

— Атож, — похмуро згодився батько. — А що, коли й справді?.. Курганов має рацію: повторення такого нещастя розумна істота допустити не має права. Треба думати, сину! На Раді Вищої Думки всі згодилися говорити відверто, але я не помітив, щоб ніпабаріяни були захоплені думками Курганова готуватися до нових несподіванок природи. Ніпабаріянці не розуміють, очевидно, небезпеки…

— Не все відразу, — розважливо мовив Герман. — Настане час — порозуміємося. Просто наші думки про призначення наукових досягнень ще дуже різняться. Он Натадмар каже, що по прибутті до Землі Ні Пабар стане на далекій орбіті і там обертатиметься ще років сто, доки не виросте нове покоління. Про це говорять жерці медицини, здебільшого прихильники Михфедчета.

— От бачиш! — повів очима на дівчину Сергій Вікторович. — Стосунки з ніпабаріянами у нас ще такі складні, що заглядати наперед важко. Думаю, що оті жерці підтримали Туоруда в його намірі вести Ні Пабар до Землі лише тому, що серед ніпабаріян припинилась народжуваність. Такі молоді, як Натадмар, — останнє тут покоління. І чи не надумали вони відпочити в рідній Сонячній системі, відродити у звичних умовах населення Ні Пабара, а потім “розбудити” Михфедчета і слухатися його волі?

— А якщо й так? — посміхнувся Герман. — Вольному воля! Хто захоче, хай повертається на Землю, хто ні — хай мандрує далі. Головне, батьку, ти як представник нової цивілізації на Сергусі заглянув у майбутнє, а на Ні Пабарі — у далеке минуле. Я заздрю тобі, батьку!

— А я тобі, Германе. Ти ще стільки світів побачиш!

— Ми завжди будемо разом, батьку. Ось прибудемо на Землю, побачимо, якою вона стала за час твого польоту, і вирішимо, куди нам податися далі. Запитаємо “ЛЯЛ-20” про цікаві світи у Метагалактиці — і в дорогу!

— Добре, що ти нагадав мені про нього, — аж зупинився батько. — Ту оруд обіцяв цього вечора прислати мені на бесіду ірвітназа “ЛЯЛ-20”.

ІРВІТНАЗ “ЛЯЛ-20”

В чорній імлі космосу плине дивний стільник-астероїд. Далекі зірки ледь освітлюють верхню сферу величезної кулі плазмольота, що, мов горошина до грудки землі, приліпився до Ні Пабара. На кораблі незвична тиша. Всі астронавти сплять міцним сном, бо лише кілька годин тому вони розійшлися на спочинок після зустрічі з ірвітназом “ЛЯЛ-20”.

Герман розплющив очі, з насолодою потягся, але не позіхнув, як завжди, лише глибоко зітхнув: ще якесь незнайоме відчуття принесло пробудження. Раптом він побачив, що його голі ноги щільно упираються в прохолодне бильце ліжка. Раніше такого не було, ніколи не діставав він ногами билець. Усміхнувся: “Справді росту”. Вчора контрольне вимірювання показало, що він вже підріс майже на 5 сантиметрів! Невпинно підростали всі, навіть старійшина плазмольота академік Курганов.

Герман стрімко сів на постелі. Це ж учора увечері Олексій Платонович Курганов і Юрій Олексійович Петровський востаннє зробили всім ін’єкції протиракової вакцини, а потім була розмова з “ЛЯЛ-20”. Саме згадка про цю подію позбавила його сну. Треба негайно впевнитися, чи й інших, як його, вразила зустріч з “ЛЯЛ-20”?

— Підйом! — гучно залунав з динаміка корабельного мовлення густий голос вахтового, і Герман скочив на килим. Ввімкнувши посилений приплив кисню в каюту, взявся за ранкову гімнастику. Руки і ноги автоматично виконували найскладніші вправи, а в голові билася думка: коли ж він зможе побачити те, що бачив і чув “ЛЯЛ-20” на ірвітназі.

Позіхнувши, юнак закінчив зарядку, одягся і попрямував до корабельного басейну, де ранками збиралися всі вільні від вахти астронавти. Вони всіяли тілами моріжок біля басейну, плавали, загоряли під штучним сонячним промінням. Германа зустріли весело і гамірливо.

— Давай до нас! — зазивно махав мускулястою правицею прадід Юрій. — Розкажеш, про що тобі “ЛЯЛ-20” наодинці говорив!

— Поки що нічого не можу сказати, — стенув плечима Герман. — Він просвітив мене якимись променями і сказав, що я скоро узнаю те, що узнав він за свої 20 мільйонів років.

— Двадцять мільйонів! — звела вгору руки Ліза Бирюк. — Майже містика. І як ти, Германе, зважився на таке? Ти ж невпізнанно постарієш, коли стільки знатимеш!

— А він сказав, що я не все знатиму — якусь частину. Так він запевнив академіка Курганова, коли для досліду обирали наймолодшого. Молодий, мовляв, зможе легко сприйняти велику кількість нової інформації. Але старіти не буде.

Герман ліг на березі басейну. Знову згадалася зустріч з ірвітназом. І звідки він усе знає? Ще розмова не починалася, а він про кожного астронавта міг розповісти навіть те, що вже забуто. Ні, тут не передача думки на відстань, як у сергусіян. Тут явище складніше і дивовижніше, “ЛЯЛ-20” міг за кілька хвилин трансформуватися у будь-кого з людей Землі чи в іншу розумну істоту Всесвіту, знову повертатися до звичайного свого стану — великої сяючої внутрішнім світлом кулі. Аби мав для цього достатньо сонячної енергії. З розмов з “ЛЯЛ-20” вчені плазмольота довідалися, що незвичайний ірвітназ, наблизившись до розумної істоти, майже блискавично створює в собі точну копію, стереотип її центральної нервової системи. Мало того (що особливо дивувало і просто заворожувало), він міг трансформувати і тіло обраної істоти. “ЛЯЛ-20” докладно розповідав, як це робиться, однак ніхто з астронавтів нічого з того не зрозумів. Невідомі наукові положення, формули і доведення аж ніяк не збігалися з тими, що було основою основ землянської, сергусіянської і ніпабаріянської наук, взятих разом. Доводилося поки що просто вірити, бачачи перед собою незаперечні факти. Однак ірвітнази не були всесильними і безсмертними “богами”. Як розповідав “ЛЯЛ-20”, були випадки масової смерті ірвітназів від нестачі енергії.

Дивно і трохи моторошно було слухати “ЛЯЛ-20”. Адже цей згусток невідомої енергії міг дихати і відчувати біль чи радість лише тоді, коли трансформувався в істоту з органічної матерії. А до цього по ній можна було бити молотом, як по ковадлу, — лише дзвін лунав. Вчора Федя Москаленко запропонував “ЛЯЛ-20” сприйняти удар лазерного променя, і той не лише згодився, а й став просити зробити це якнайшвидше. Вчена Рада плазмольота переполошилася. По-перше, ніхто й думки не хотів допустити, щоб заподіяти щось лихе ірвітназові, а по-друге, такий дослід не можна було робити в плазмольоті. Після довгих суперечок і наполягань “ЛЯЛ-20” вирішили провести незвичайний дослід у печері Ні Пабара.

На плазмольоті лишилася кольорова кіноплівка. Вона була довга і цікава від початку до кінця, однак Германові у пам’ять врізалися ті кадри, де з “райдуги” Феді Москаленка раптом вирвався нищівний промінь і вдарив кулю—ірвітназа… І… нічого не сталося. “ЛЯЛ-20” ввібрав у себе всю неймовірну енергію лазерного променя і лише збільшився у діаметрі.

— Світло — це наша, як ви кажете, їжа, — спокійно пояснив тоді “ЛЯЛ-20”.

…Все це згадував Герман, лежачи на березі.

— Та ти, я бачу, здорово підріс, хлопчику! — став поряд академік Курганов. — Ніяк я тебе не наздожену. На скільки?

— На п’ять сантиметрів.

— А я лише на три. Все-таки молодість бере своє!

— А ми тепер всі молоді, мов удруге народжені, — озвався з води професор Петровський і, пирхаючи, додав, — кожен з нас тепер росте як десятирічна дитина. І так буде ще кілька земних років, або три місяці нашого польоту на субсвітлових швидкостях. Словом, готуйтеся до повноліття, дітки!

…Лежачи на канапі пневматичного автомата-масажиста, Герман аж тепер згадав, що цього “ранку” він ще не був у каюті батьків. Зірвався з канапи і, на ходу одягаючись, побіг коридорами до перехідного затвору. І доки клацали двері ліфтів, доки гули численні установки в шахтах перехідних сфер, картав себе за неуважність, якої ніколи не помічав за собою.

— Герман! — засяяли радістю очі матері, тільки-но син став на порозі. — А ми тебе сьогодні не чекали. Юрій Олексійович попередив, що після опромінення тебе ірвітназом можеш на деякий час узагалі забути про буденні справи.

— Та хіба це буденні справи, мамо? — палко цілував материні руки Герман. — Скільки б не прийняла моя голова нової інформації через опромінення, серце свою пам’ять має.

Син радісно вдивлявся в обличчя матері.

— Ти сьогодні така вродлива, як ніхто! — мимоволі вирвалося у Германа.

— Бо твій батько тепер зі мною! — зашарілася і ласкаво приголубила Лан сина. — Ось прибудемо на Землю, знайдеться тобі дівчина, з якою справді ніхто не зрівняється, бо для тебе вона буде найкращою. Такий закон життя, сину.

Тепер зашарівся і опустив очі Герман.

— Я вже бачив її. Чи уві сні, чи просто у згадці. Ту дівчину, що проводжала батька на Землі в політ. Лід у Копанюк, якої тепер і в живих немає…

— Я знаю, Германе. Це говорить в тобі пам’ять батька, передана в спадок. Адже так? Тільки говори тихіше — батько ще спить. Я вимкнула всі сигнали. Сон для нього — здоров’я.

— У батька з нею була найчистіша юнацька дружба, мамо. Ти просто не знаєш, яким чудесним хлопцем татко був там, на Землі!

— Я не про те. Мене турбує інше. Тобі лише двадцять, а ти вже опанував багато наук Землі, Сергуса, в тебе дедалі повніше проявляються батькові знання, і, нарешті, тепер, після опромінення ірвітназом “ЛЯЛ-20”, ти відразу одержиш колосальну кількість інформації про життя ірвітназів. Я не боюся за твій розум, він витримає ще й не такі “поповнення”. Та чи не прийде час, коли те, що зараз тебе хвилює і цікавить на кораблі, стане нудним і сірим? Чи не забудеш ти простих радощів життя, чи не злетиш ти розумом так високо, що й Земля тобі здасться лише звичайною порошинкою Всесвіту, в якому цікавого набагато більше.

— Мамо! — прихилився до плеча матері Герман. — Якби це казав хтось інший, я образився б. Але ти боїшся забути свій родовід. Не бійся, мамо. В мені живе батько, живе Земля. І скільки часу, і де б я не був, вона мені дорога, як ти!

Лан слухала сина і усміхалася. Найсолодшою мелодією звучали в її душі слова сина: “В мені живе Земля!”. Значить, Герман справді виріс, як землянин, значить, найпотаємніші сподівання сповнюються…

— Ти розумієш, мамо, яка це сильна річ — не земне, а душевне тяжіння до Землі. Мені не потрібні нагадування, щоб не забувати про неї.

— Молодець, синку. Проте не зазнавайся. Сьогодні ж візьму стародавню історію Сергуса, де розповідається про колишнє вивезення землян на Сергус, і доведу тобі, що я теж трохи землянка. Рід Леїв має в собі кров землян. Я тобі про це не говорила? Так що й ти землянин не лише за пам’яттю батька.

З каюти матері Герман вийшов окрилений і радісно-схвильований.

Щедрим відгомоном віддавалося чуття сина і в душі матері. Замислившись на самоті, Лан ще довго сиділа усміхнена, аж доки розбурхана думка не привела її до згадки про чоловіка. Вона тихо підійшла до нього.

Сергій! Любий, сильний, відважний землянин! Він ще слабий, мов дитина. Та в ньому — її щастя.

Прийшов Петровський, розбудив Сергія запитаннями:

— Як буде далі? Життя є життя. Від півсотні астронавтів на Землі піде родовід велетнів. Чи раціонально це? Адже для людей такого зросту шляхи в космос стануть важчими.

— Марні побоювання, — рішуче підвівся Сергій Вікторович. — Через кілька поколінь велетні поменшають, трохи підрівняються з землянами. А відносно шляхів у космос за велетнів побоюватися, гадаю, не варто. Якщо на нашому плазмольоті ми майже не помічаємо змін, то на землі, я вірю, вже створені такі кораблі, що й сотні гігантів вмістити можуть. Крім того, в майбутніх позагалактичних мандрівках пригодиться і ота витривалість велетнів, що так тривожить вас.

Сергій Вікторович і Юрій Олексійович ще довго говорили про майбутнє астронавтів, аж доки пролунав сигнал до другого сніданку. Професор гречно запросив Чуєвих до їдальні. В просторому залі вони стали свідками незвичайної веселої сцени. Перед Федором Москаленком стояли, всміхалися і розмовляли то з ним, то між собою … дві Лариси Лескових. Юрій Олексійович і Чуєви відразу здогадались, що одна з Ларис — трансформація ірвітназа “ЛЯЛ-20”, який знову прибув на плазмоліт. Розумів це і Федір Москаленко, але впізнати, де дівчина справжня, а де трансформація — не міг.

— Так де ж твоя наречена, Федю? — аж захлинався сміхом ботанік Чорнойваненко. — Вибирай, бо так вік не одружишся!

— От бачите, мій прогноз безпомилковий, — тихо і весело прошепотів на вухо Лан професор. — Тут уже пахне сватанням.

— А що як він вибере трансформацію, уявляєте? — крутився поміж астронавтами кінооператор Корчак і, натискуючи кнопку кінокамери, лякав нареченого. — Прийдеш, Федю, після весілля в каюту, а там замість Лариси — бездушна куля ірвітназа “ЛЯЛ-20”!

— Ну, й дівчина! — посміхався капітан Новиков. — Бач, що вигадала: отак “перевіряти” почуття нареченого! Так як же, Федю, одружуєшся чи ні?

— Одружуюсь! — відчайдушно махнув рукою кучерявий реакторник. — На обох відразу, раз вони однакові. Після весілля одну наречену покладемо в камеру анабіозу, хай спить, доки постаріє друга, а потім поміняємо місцями…

Залпом вдарив дружній сміх астронавтів, а одна з Ларис кинулася до Феді і сердито вхопила його за чуба:

— Так ось як, ти міняєш мене на трансформацію?

— Вона! — щосили гукнув Федя. — Оцю й вибираю. Якщо до чуба наречена тягнеться, значить сімейне щастя вже починається!

Друга Лариса, зробивши запізні лий рух до Федорового чуба, раптом зробилася прозорою, потім її тінь захиталася і поволі на очах астронавтів перетворилася у велику кулю ірвітназа “ЛЯЛ-20”.

— Неймовірно! — ударив кулаком по твердій, мов сталь, оболонці кулі Корчак. — Тільки-но тут була людина і — нема її. А все ж справжня Лариса зреагувала на жарт Феді швидше, ніж її трансформація. Чому, ірвітназе?

— Трансформація була неповною, — прогудів металевий голос з глибини кулі. — Адже я залишив сили для зворотної трансформації. При повній — я, “ЛЯЛ-20”, вмер би, а жити залишалася б друга Лариса, точна “копія” першої.

— Отоді я й справді мав би щастя в квадраті! — весело запрошував Федя друзів до столу. — Сідайте, дорогі гості. Сьогодні начальник харчоблоку пригощає всіх вас дюжиною пляшок кримського вина “Червоний камінь”. За земним виміром часу йому нещодавно сповнилося двісті років!

— Хай же міцною буде ваша любов! — піднявся за столом капітан Чуєв!

ЕСТАФЕТА ПАМ’ЯТІ

Головний зал плазмольота першої сфери переповнений, як ніколи. Астронавти сидять в кріслах перед великим настінним екраном міжзоряного відеофону. До апаратури відеофону підключена сергусіянська установка передачі думок на відстань, а в її прозорій камері з блискучим шоломом на голові сидить Герман. Це він учора розшукав академіка Курганова і повідомив: “починається”! Що “починається” всім було відомо. Вчені корабля кілька тижнів чекали, коли в наймолодшому астронавтові “заговорить” пам’ять ірвітназів після опромінення його “ЛЯЛ-20”. Останній запевняв: якщо Герман перейме від нього бодай маленьку частку пам’яті про все бачене ним за 20 мільйонів земних років, то й цього цілком досить, щоб астронавти мали уявлення про ті Сонячні і планетні системи Крабовидної Туманності, Магеланової Хмари і зірки ЗС-273, де він встиг побувати. “ЛЯЛ-20” констатував, що сам він не зможе передати астронавтам зорові уявлення і душевні відчуття в комплексі, як це властиво людям, і тому передає свою пам’ять про своє минуле молодому представникові Землі. Що буде неясно, “ЛЯЛ-20” по можливості пояснить при перевірці.

Так, це була незвичайна перевірка здатності людини перейняти пам’ять дивної істоти, яка побувала так далеко, що всіх життів астронавтів не вистачило б на подорож туди, за мільйони парсеків від рідної Галактики!

— Почнемо? — запитав академік Курганов. Професор Петровський ствердно кивнув головою і обережно натиснув кнопку на пульті управління. В прозорій камері сергусіянської установки спалахнуло рожеве світло. Герман повернув голову, поглянув у зал, посміхнувся матері і повільно опустив на обличчя металеву маску. Тієї ж хвилини навколо шолома запалахкотів голубий ореол, а на екрані хитнулося невиразне зображення, Астронавти посміхнулися полегшено: на весь екран вимальовувався все чіткіший портрет матері Германа — Лан.

— Ще не переключився на далекі спогади, — прошепотів Сергій Вікторович Чуєв. — Матір згадує.

Та ось екран згас і кілька хвилин залишався темним і німим.

Зненацька тишу залу порушив тонкий свист. Різкий звук все наростав і наростав. А на екрані з’явилася світла пляма — куля ірвітназа “ЛЯЛ-20”. Вона летіла з неймовірною швидкістю, навколо в космічному мороці пропливали незнайомі сузір’я, ставали на “ребро” і знову загвинчувалися в спіралі Галактик, і лише дуже далекі зірки залишалися на місці.

— На цей політ до зоряної системи в “хвості” Крабовидної Туманності я витратив сімсот земних років. А ваш молодий астронавт “летить” дві хвилини і зараз буде біля мети, — механічно промовив “ЛЯЛ-20”. — Людський мозок чудово скорочує шлях. Все йде добре!

І справді. Екран став поступово світлішати. Кожен без пояснень розумів, що “ЛЯЛ-20” — це Герман, котрий на кораблі ірвітназів вже “дістався” атмосфери якоїсь планети. І тому чорний фон космосу тоне в сяйві розсіяного газами світла.

— Планета Безкрилих, — байдуже коментував “ЛЯЛ-20”. — Ми тоді спершу попали на неї, одну з чотирьох населених планет, що обертаються там навколо червоного гіганта, названого тутешніми жителями Світлом Життя. На всіх чотирьох планетах живуть крилаті розумні істоти, а на Планету Безкрилих з трьох інших переселені ті, хто навіть при високій освіті і широких знаннях не проявив за першу половину життя бодай невеличкої іскри таланту, самостійного творчого духу…

— Виходить, планета сірих і немічних душ? — похопився Федір Москаленко. — Нудота! Повертати від неї або пролітати її швидше! Юрію Олексійовичу, передайте це якось Германові.

— Це можна, — під дружній сміх присутніх згодився з Федором професор і заклацав кнопками пульту управління. Герман у своїй прозорій кабіні повів плечима. І хоч не видно було обличчя молодого астронавта, всі яскраво уявили веселий сміх Германа. А на екрані тим часом знову з’явилася чорна пелена космосу, повторилося наближення до іншої планети.

— Планета Дерзань, — повідомив “ЛЯЛ-20”. — Центральна в планетній системі Світла Життя. — Там мешкають найсвітліші розумом і найсильніші духом крилаті істоти лерги, або, по-вашому, — одержимі.

— Оце те, що треба! — тихо, але так, що всі почули, промовив академік Курганов. — Цікаво!

На екрані і справді одна за одною попливли картини, що змусили присутніх змовкнути.

Широкий схил гори, устелений килимами яскраво-голубої трави. Внизу за червоними скелями берега здіймаються жовті хвилі моря. Небо — сліпучо-біле, а хмари ледь зеленкуваті. Та ось на білому тлі неба з’являється кілька темних крапок. Вони поволі збільшуються, і стає ясно, що здалека до берега летять велетенські птахи. На земних чи сергусіянських пернатих вони не схожі. Це — лерги. Один з них зробив півколо у повітрі. В порівнянні з кулею ірвітназа, що постійно вимальовувалася в кутку екрану для сприйняття масштабності, лерг був щонайменше триметрового зросту. Довге чорно-синє волосся спадало з голови на плечі і трохи вигнуту спину, а зелені очі палахкотіли такою силою волі і розуму, що в них боязко було заглянути. Лерг спустився біля кулі ірвітназа, якусь хвилину уважно придивлявся до нього і раптом зник. Залишилися лише вм’ятини чотирипалих ніг на фіолетовому морському піску. Ще мить — і лерг з’явився з іншого боку кулі ірвітназа. Довгою рукою він торкнувся гладенької оболонки. А куля ірвітназа піднялася і непорушно застигла в повітрі, потім враз перетворилася з точну копію лерга. Справжній лерг захоплено вигукнув якесь слово, трансформація повторила його, і обоє про щось швидко заговорили. Потому знову з’явилася куля ірвітназа.

— Так ми тоді обмінялися інформацією про себе, — загудів “ЛЯЛ-20”.

На екрані замиготіли пейзажні кадри: то червоні, то зелені, мов малахітові гори, широкі жовті плеса і озера. Дуже дивною була на планеті рослинність. Надлишок поживних речовин і обмеженість ультрафіолетових променів у згасаючій зірці змусили траву й дерева щосили тягтися вгору. Та висота в свою чергу обмежується вагою. Тому природа планети Дерзань виробила свої закони високості рослинного світу. Кожне дерево, кожна травина всередині були порожні.

На екрані з’явилася незвична споруда. Це був будинок, зведений у формі гігантського дерева. Висота його сягала за кілометр, і верхні поверхи на “гілках” будови вважалися найвигіднішими, бо були ближчими до Сонця. Тому в парку з таких “дерев” — місті лергів — як правило, зверху жили крилаті розумні істоти, а на нижніх поверхах розміщувались заводи і фабрики, лабораторії і різні установки. Всі чотири планети цієї системи доживали свій вік. Згасаюча зірка давала все менше енергії. Вона навально зближалася з іншою згасаючою зіркою, і всі планети лергів жили чеканням недалекої космічної катастрофи. Розум мільйонів крилатих істот був мобілізований на розв’язання невідкладного завдання: як врятуватися від страшної катастрофи. Про всякий випадок готувалися армади космічних кораблів для переселення всіх лергів, окрім Безкрилих, що відмовилися від будь-яких турбот, на іншу Сонячну систему Крабовидної Туманності. Лерги відхилили пропозицію “ЛЯЛ-20” про переселення до них, ірвітназів, тільки-но дізналися, що ті живуть без повітря та води, і просили “ЛЯЛ-20” передати всім представникам органічного життя Всесвіту просьбу подати їм руку допомоги.

— Коли має відбутися катастрофа? — порушив тишу капітан корабля Новиков.

— Це станеться через дві тисячі ваших років, — відповів “ЛЯЛ-20”.

— Що ж. Доберемося додому, доведеться і нам подумати над польотом до приреченої цивілізації. Гадаю, можна встигнути…

І знову на екрані — чорний морок космосу. “ЛЯЛ-20” перелітає на кораблі ірвітназів до найдальшої від його батьківщини цивілізації в напрямі зірки ЗС-273.

— Від Землі до неї майже два мільярди світлових років, — замислено мовив Микола Іванович Добробас. — До того ж вона весь час віддаляється від нас з шаленою швидкістю.

— Ми знайшли цивілізацію на шляху до неї і перебували в польоті понад мільйон ваших років, — просто, немов ішлося про кілька днів мандрівки, повідомив “ЛЯЛ-20”. — Там ми були сильними, як ніде, бо зірка, названа ірвітназами Сяйвом Всесвіту, давала нам багато енергії.

— Ви чуєте мову цієї бездушної кристалічної кулі? — не втримався Сергій Вікторович Чуєв. — Мені ніпабаріяни нове серце подарували, життя повернули. В моїх грудях вдячність до скону житиме, а для ірвітназа нове життя — просто енергія, й годі!

— Я не знаю, що таке серце, а коли пізнаю, то мене більше не буде. Буде трансформація.

— Яку ж цивілізацію ви знайшли у Всесвіті в напрямі зірки ЗС-273? — торкнувся рукою твердої кулі “ЛЯЛ-20” Добробас. — Це головне!

Куля ірвітназа стала прозорішою, лише в глибині її тихо перемішувався якийсь райдужний клубок енергії чи кристалічної матерії, а ближче до верхнього “полюса” блідо-зеленим вогнем загорілися зіниці золотих очей.

— Ми знайшли там розумних істот, як земляни або сергусіяни, тільки живуть вони у воді, на дні глибоких океанів. Без води вони гинуть. Тому майже не виходять у далекі зоряні подорожі. Космічні кораблі ніфледів, як вони себе називають, наповнюються водою під великим тиском і від попадання мікрометеоритів вибухають як бомби. Окрім того, в космосі дуже важко налагоджувати регенерацію води; виходити ж ніфледам-космонавтам у відкритий космос індивідуально можна лише у дуже масивних скафандрах із запасом води…

— Що за нісенітниця? — втрутився в оповідь “ЛЯЛ-20” голос капітана Чуєва. — Ви бачите?

Всі повернулися до екрану. Там, мов на любительській кінострічці, швидко змінювалися кадри змагання боксерів. Один з них був Герман, другий — Федір Москаленко.

— Та він спить, наш “медіум” — засміявся професор Петровський, вимикаючи установку. Тоном затійника він повідомив: — Сеанс закінчено, шановні глядачі. Другу серію фільму побачимо, як виспиться його постановник.

Герман прокинувся, зняв шолом, вийшов з кабіни установки в освітлений зал.

— Трохи болить голова. Зате цікаво. Правда, мамо?

— Так. Але як ти себе почуваєш?

— Добре. Он тільки швидкість одержуваної інформації, вірніше швидкість згадування втомлює. Кілька разів хотів на чомусь довше зупинитися і не вийшло. Отак і перескакував з одного “спогаду” на інший.

— Це від незвички, — відгукнувся Курганов. — Та й ірвітназова пам’ять поки що не зовсім твоєю стала.

— Але ж пам’ять, що передалася мені від батька, міцна, а тут…

— Моя пам’ять живе в тобі з народження і щодень проявлятиметься повніше. А тут вона ще довгенько стороннім тілом буде, доки не зживешся з нею, сину, — резюмував Сергій Вікторович.

Коли всі вийшли з залу, Сергій Вікторович Чуєв підійшов до “ЛЯЛ-20”.

— Про ту планету, де живуть представники кристалічного життя — ірвітнази, я вже маю деяке уявлення, однак не можу зрозуміти одного: чому саме ви подорожуєте на Ні Пабарі?

— Кілька мільйонів років тому ірвітнази розіслали своїх посланців у різні боки Безмежжя. Ми шукаємо нової енергії. Мені однаково, з ким подорожувати. Тисяча років — дрібниця. Зате ірвітнази матимуть нову інформацію про джерела енергії. І я подорожував на метеориті, звідки мене зняли сергусіяни і доставили на Землю. На Ні Пабарі розумні істоти давали мені зовсім мало енергії, я не міг залишити цей астероїд, щоб вийти у самостійний політ. Весь час мене тримали без Сонця в печері.

— Ми подаруємо “ЛЯЛ-20” енергію термоядерного синтезу, якщо вона йому потрібна!

— Я залишаюся на вашому кораблі доти, доки я буду вас цікавити, — пролунав з кулі механічний голос, і вона знову стала непрозорою, мовчазною.

Сергій Вікторович мимохіть торкнувся долонею гладенької і холодної поверхні “ЛЯЛ-20” і замислився: чи не внесе це рішення ірвітназа неприємностей у стосунки з ніпабаріянами? Треба порадитися з Туорудом. Сергій Вікторович ще раз оглянувся на “ЛЯЛ-20”, і в його пам’яті спалахнула згадка: так, ірвітназ дуже нагадує сергусіянську кулю мудрості, яку він бачив на Сергусі-3. Однак ірвітназ — синтез багатьох куль мудрості. Синтез особливий, загадковий: жива кристалічна матерія! Хто, коли, у яких світах розгадає цю таємницю Всесвіту?

РОЗПОВІДЬ КРЕМГА ЗЕЯ

По обіді астронавти знову збиралися йти до печери Вищої Думки, де мала продовжитися розмова зі вченими Ні Пабара про минуле і сучасне Землі. Кожен з членів екіпажу плазмольота підготував свої запитання. У всіх був піднесений настрій. І раптом у відсік перед головним люком увірвався різкий сигнал: “Всі до мене!”, що линув з Центрального пульта управління плазмольота. Астронавти стояли якусь мить у тривожному заціпенінні, капітан Новиков першим зірвався з місця і кинувся до ліфта:

— Якась аварія! Хто залишився вахтовим?

— Геофізик Коваленко! — вже біг за капітаном командир інженерної служби Синицин. — Він так жалкував, що треба залишатися на вахті!

Вистрибнувши з кабіни ліфта, капітан Новиков кинувся до Головного пульта, але, вражений сумирною картиною, важко зупинився. Перед великим екраном відеофону у зручному кріслі сидів геофізик Коваленко і клацав кнопками, очевидячки посилаючи зображення.

— Що за жарти? — гнівно запитав Новиков.

— А ось зараз узнаємо, — напружено відповів Коваленко. — Щойно по відеофону сергусіянської ракети на зв’язок виходив Жрець Неба Оськвал і наказав передати всім космонавтам, щоб не виходили з корабля! Сказав, що за кілька хвилин усе пояснить капітану плазмольота.

Здивовані й стривожені астронавти мовчки займали місця в кріслах. Ніхто не вимовив жодного слова, доки екран знову ожив і на ньому з’явилося аскетичне обличчя Оськвала.

— Капітан вашого корабля є? — без звичайного привітання безцеремонно огледів він зал Центрального пульту. — Так! Я передаю вам волю Вищої Думки! Цієї ночі за бажанням вірних слуг Михфедчета наш повелитель виведений зі стану анабіозу. Він довідався, що ніпабаріянцями виявлена непомірна гостинність до вас, невідомих, які ще не довели своєї відданості повелителю. Вищий вчений Туоруд, сергусіянин Кремг Зей і багато інших їх однодумців насмілилися відмовитися скоритися Михфедчетові. І тому ніпабаріянці розділилися. Сорок вісім вірних слуг повелителя залишаються на Ні Пабарі, — вони володіють головними установками. А інші — відступники — хай переходять на ваш плазмоліт. Так вирішив повелитель! За правом господаря Ні Пабара він вимагає також, щоб ви залишили нас!

— Ну, що ж, — замислено мовив каштан Новиков, — можливо, так справді буде краще. Особливо тепер, за таких обставин. З часом все стане на свої місця. Ми на плазмольоті дістанемося Землі років на дванадцять раніше Ні Пабара. І нам, і вам буде час подумати над тим, якою буде зустріч. А як же ви думаєте переселити на плазмоліт “відступників”?

— Це вже ваші турботи. У нас лише п’ять сергусіянських космічних костюмів. Самі розумієте, що жодного з них ми не можемо віддати.

— Гаразд. Хай всі, хто бажає перейти на плазмоліт, зберуться у найбільшій печері Ні Пабара. Ми підіймемо корабель над склепінням печери, зробимо “райдугою” шахту, заберемо наших людей у плазмоліт. Все?

Очевидно, Оськвалу не треба було чогось додавати. Екран відеофону згас. Вражені почутим, астронавти сиділи в задумі.

— Сергусіянин Кремг Зей просить капітана корабля вислухати його! — залунав з настольного відеофону голос чергового на плазмольоті. — Яка буде відповідь?

— Просити Кремга Зея у головний зал корабля!

За хвилину на порозі головного залу плазмольота стала людина у космічному скафандрі давно забутої конструкції. Гермошолом кулястої форми увінчували радіоантени, на закутих у метал грудях вгадувалися акумулятори, на спині — балони з киснем. Костюм-скафандр Кремга Зея нагадував астронавтам щось давно-давно бачене. Може — перших космонавтів?..

— Привіт дітям Сонця! — зняв гермошолом Кремг Зей, і, важко крокуючи, — на плазмольоті утримувалося тяжіння, яке дорівнювало земному, — попрямував до крісла. — Дозвольте відпочити і сказати вам слово.

Земляни посадили гостя у зручне крісло, подали бокал сергусіянського напою, взятого у дорогу Лан.

— О! — сьорбнувши напою, аж звівся на ноги Кремг Зей. — Цей чудовий цілющий напій — сік плодів Сергуса! Це привіт рідної планети!

— Як сергусіянка, — зробила крок до Кремга Зея схвильована Лан, — вітаю свого земляка на плазмольоті землян!

Кремг Зей мовчки дивився на чарівну жінку. Видно, що був він розчулений такою зустріччю, але не хотів, щоб помітили інші. Допивши бокал, гість обережно поставив його на стіл, вдячно поглянув на Лан.

— Ви розумієте, — повільно, хвилюючись, заговорив Кремг Зей, — скільки почуттів І думок заполонило зараз моє серце і розум. Я знаю, для чого мене послали до вас ті, хто вирішив залишитися на Ні Пабарі. І я прийшов, щоб відразу сказати вам про головне. Я вирішив залишитися поки що там. Заради Вищої справедливості розумних істот Всесвіту, заради того, щоб спробувати врятувати для науки наш сергусіянський витвір — Ні Пабар!

— Ми схиляємося перед мужністю представника давньої сергусіянської цивілізації, — підвівся капітан Новиков. — Хай не скоро, але про ваш вчинок дізнається народ Сергуса!

— Я мрію дожити до того щасливого дня, коли мої ноги стануть на рідну планету!

— І доживете! — щиро посміхнувся академік Курганов. — Ні Пабар подорожуватиме до Землі років дванадцять. Оскільки ніхто з ніпабаріян вже не хоче спати в стані анабіозу, цих років вистачить і для втихомирення пристрастей, і для вироблення нового світосприймання. Гадаю, що стійкості прихильників Михфедчета вистачить на рік—два і вони самі попросять нас швидше зняти їх з астероїда. На цей випадок вже зараз не завадить домовитися про засоби зв’язку. Однак спершу поясніть, чому Ні Пабар ви називаєте витвором сергусіян.

— Бо так воно є, — просто сказав Кремг Зей. — Я з друзями прибув із Сергуса на Землю за 23 роки до катастрофи. І всі ці роки маорійці перетворювали гору Ні Пабар на майбутній астероїд за нашим проектом. На Землі тоді були побудовані космодроми і такі споруди, які могли б залишитися і після катастрофи.

— Нам і досі незрозуміло, як гора Ні Пабар могла здолати земне тяжіння і набрати космічної швидкості. І взагалі: як вона відірвалася від Маорії. Досі ми чули пояснення, схожі на казку. Повірити в те, що Ні Пабар викинуто у космос вибухом, можна з багатьма застереженнями.

— Насправді було, звичайно, далеко складніше. Вибух під Ні Пабаром дійсно було зроблено. Однак під час вибуху тоді глибоко під Землею знаходився ірвітназ “ЛЯЛ-20”. Я можу розповісти лише про те, що бачив на локаторах ракети, котра була вже замурована в печері. Скерований вибух, мов ножем, відрізав скелю Ні Пабар від материка і щілину, що виникла, заповнила якась прозора вогняна плівка, утворена ірвітназом “ЛЯЛ-20”. Я не фізик, однак зрозумів, що таким чином під Ні Пабаром було створено антигравітаційне поле, внаслідок якого гора стала притягуватися вже не Землею, а кометою. Про все це могли б розповісти мої друзі — вчені, але їх я після виходу Ні Пабара в космос знайшов у центральній печері мертвими. Загинуло від струсів і багато маорійців. Ірвітназ “ЛЯЛ-20” після виходу Ні Пабара в космос теж замурували у печері. Він в той день втратив стільки енергії, що став завбільшки з людську голову і не подавав ознак життя. Як він знову “підріс” у печері за роки мандрів Ні Пабара — ніхто не знає, а сам він про це нічого не розповідає. Це — його таємниця.

— Словом, тепер ми добре знаємо, що нічого до пуття не знаємо, — усміхнувся академік Курганов. — Треба якось поговорити про ці загадки з самим ірвітназом. Одначе про це потім. Як у вас з запасами повітря, води, продовольства?

— Гадаю, що вистачить усього, окрім хіба води.

— Передати на Ні Пабар двісті тонн води! — сказав у трубку відеофону капітан Новиков. — Поділитися також усім тим, що потрібне для вирощування свіжих овочів.

— Єсть передати двісті тонн води і обладнання для теплиць! — відповів капітанові голос із трубки. — Може, додати до цього і установку по регенерації води? Вона у нас ефективніша за ту, що сергусіяни колись спорудили на Ні Пабарі.

— Правильно. Де розміщуються на борту пасажири?

— Поки що у фізкультурному залі.

— Ну, от, — вимкнув відеофон Новиков, — все гаразд. Бажаю вам, дорогий Кремг Зей, міцного здоров’я і ще міцнішого духу. Ви йдете на справжній подвиг. До зустрічі, дорогий Зею!

Кремг Зей і капітан Новиков попрощалися по-древньосергусіянському: кожен взяв руку співрозмовника і притис її до свого серця. Потім Кремг Зей одяг свого гермошолома. На порозі зупинився, вклонився всім поземному: “Прощайте”.

…Три години підготовки корабля до зльоту минули швидко. І ось плазмоліт здригнувся від могутнього гулу головного реактора, поволі піднявся над астероїдом. У сяйві центрального прожектора на мить різко вималювалися кострубаті обриси замурованих печер, невеличка стартова площадка, щогла радіостанції. За якусь мить усе це зникло.

— Чого замріявся, юначе? — раптом біля самого вуха Германа промовив бас академіка Курганова. — За Ні Пабаром жаль бере? Не сумуй, хлопче. Бувають такі ситуації, коли більш розуму, ніж серця, мусиш дослухатися. Кинь журитися і ходімо в шахи зіграємо!

Герман прощально поглянув на екран відеофону, де Ні Пабар вже не можна було відрізнити від зірок у темені космосу, зітхнув і підвівся з крісла.

— Ти, бачу, знову підріс? — перевів Олексій Платонович розмову на інше. — Набагато?

— Загалом на десять сантиметрів, — байдуже відповів Герман, йдучи за Кургановим. — Он Юрій Олексійович Петровський каже, що ріст астронавтів уже припиняється. І добре!

Граючи з академіком в шахи, Герман мимоволі думав про шалену швидкість, якої набирав плазмоліт. Доки Курганов підіймав фігуру і, замислившись, думав, куди її поставити, за плазмольотом залишались тисячі кілометрів.

ЗЕМНЕ ТЯЖІННЯ

Якщо міцно стулити повіки і завмерти, перед очима постане далекий, легкий і невимовно дорогий серцю образ. І юнак не втримується від солодкої спокуси. Книга застигає в руках і поволі опускається на коліна. Заплющившись, він бачить свою мрію і щаслива усмішка квітне на нецілованих губах.

Мати знає про цю таємницю Германа, радіє за нього. Зникли побоювання за молоде його серце. Воно виявилося віщим і мудрим, як серце кожного закоханого. Хай помріє, сповниться земними помислами її син. Їй теж треба зібратися з думками, приготувати себе до давно очікуваного і тепер уже близького прибуття плазмольота на Землю.

Кілька днів за земною мірою часу минуло відтоді, коли радист Шао Лі вигуком: “Говорить Земля!” змусив здригнутися кожного астронавта. З тої чудової миті всі жили чеканням зустрічі з рідною планетою. Та найбільше хвилювався ніпабаріянин Бусуд. Астронавти плазмольота поверталися на Землю, де, як свідчили радіограми, минуло близько трьох століть, Бусуд же готувався до зустрічі зі своєю земною колискою після 14 тисяч років розлуки. Зі ста шістдесяти чотирьох років польоту на Ні Пабарі він півтора століття перебував у стані анабіозу і тепер до своїх двадцяти чотирьох літ, прожитих колись на зниклій Маорії, добавив ще чотирнадцять, прожитих після пробудження на Ні Пабарі. Не було на кораблі астронавта, який, дивлячись на цього високого, мовчазного зовні тридцятивосьмилітнього чоловіка, не дивувався, згадавши, що Бусуд — живий свідок життя на Землі до катастрофи! На кораблі знали, що в Бусуда на Ні Пабарі залишилася дружина Габрієлопа.

Ось чому у ніпабаріян, взятих на борт корабля, найнетерплячішим був саме Бусуд. Йому весь час здавалося, що швидкість плазмольота мала, що минуть віки, доки знову зустрінеться з Землею, де він зможе шукати шляхи до побачення з своєю дружиною Габрієлопою. Тепер разом з новими друзями він вслухався в кожне слово радіоповідомлень з Землі. А звістки надходили незвичайні і несподівані. Станції спостереження, встановлені на всіх планетах Сонячної системи, уже зафіксували наближення і плазмольота і значно повільнішого астероїда Ні Пабар. Та найбільш приголомшливою була звістка про те, що одночасно з плазмольотом “НБК-119” на Землю зараз повертаються з різних глибин Всесвіту ще 548 космічних кораблів!

— А ми вважали себе за виняткових мандрівників! — ображено вигукнув Добробас. — З-поміж всіх прибулих нас тепер ледве помітять!

— До того ж там, очевидно, працюють уже фотонні ракети, — під’юджував Добробаса Новиков. — А на них літають далі за нас…

— Е, ні, не лякайте! — боронився головний астроном корабля. — Може, й далі вони літають, а от з чим вони повернуться, побачимо. У нас же…

— Що? Що у нас?

— Ми з’єднали цивілізації Сергуса і Землі — це раз! — значущо загнув палець Добробас, — веземо на Землю секрети сергусіянського довголіття — два!

— Все це так, — замислено відказав академік Курганов, — однак ми маємо на кораблі ще цінніші відкриття. З нами — ніпабаріяни. Вони уособлюють поєднання двох різних цивілізацій на Землі. Ми веземо на рідну планету розгадки багатьох загадок її древньої історії! Зникнення однієї цивілізації і поява на її руїнах нової — переконливий доказ нездоланності історичного процесу. Поки що нам відомо — у нашому ближньому космосі є лише дві планети, населені розумними істотами — сергусіянами і землянами. Ці відомості надзвичайно важливі! Природні ресурси двох планет великі, але використовувати їх доведеться дуже економно. Попереду ж — ціла вічність.

— І, нарешті, останнє, — підсумував Сергій Чуєв. — Ми, погостювавши на Землі, готові будемо вирушати у нову мандрівку!

…Згодом астронавти дізналися, що на Землі за цей час стався справжній демографічний “вибух”. Землян стало 14 мільярдів чоловік. З настанням космічної ери природа сама розв’язала проблему бурхливого заселення придатних до життя планет. На Землі постійно перебувало близько половини населення. Друга половина освоювала Місяць і Марс. Близько двох мільйонів землян постійно перебували в космічних польотах.

Та крім новин, які астронавти могли передбачати, були й несподівані. Виявилося, що через тридцять років по тому, як у напрямі Сергуса відбув плазмоліт “НБК-119”, на Землі почалося “санітарне століття”.

Шкідливі відходи з заводів через ріки потрапляли в океан. Отруйні елементи підіймалися з димом в атмосферу, а з дощем знов потрапляли в ріки, а звідти — в океани. Так була порушена біосфера планети. Колись природа загрожувала людині, а тепер людина стала загрожувати природі. На Землі зникли сотні видів тваринного і рослинного світів.

Трохи запізно усвідомили це земляни. Зате рятували природу рішуче. На сто років було законсервовано будь-яке виробництво, що дає шкідливі відходи. Термоядерні електростанції знайшли собі місце глибоко під землею. На всій планеті використовувалася лише одна енергія — електрична.

По берегах всіх водойм — річок, озер, водосховищ, морів, океанів — з’явилися заповідні смуги, котрі тепер втричі перевищували потреби біосфери на самооновлювання. “Санітарне століття” стало також століттям штучної сонцефікації всіх куточків планети. Доставлені з плазмо льотом-розвідником подарунки з Сергуса — проекти штучних Сонць — земляни втілили в життя. За “санітарне століття” над Землею з’явилося кілька десятків штучних іонізуючих Сонць.

…Лан відриває погляд від екрану відеофону, на якому Земля вже стала схожою на великий м’яч, і, поглянувши на замріяного Германа, згадує щасливий вираз його обличчя, з яким він годину тому вбіг до неї з сенсаційною новиною:

— Мамо! Вона жива! Вона жи-ва!

— Хто жива? Що з тобою, сину?

— Вона жива… — шепотів, підходячи до матері, Герман. — Ліда Копанюк. Там, на Землі…

— Як же це? — перепитує Лан. В її уяві постала трьохсотлітня бабуся поряд з її юним сином. — Звідки ти знаєш? Тобі сказали чи сам бачив?

— Я розмовляв з нею!

— Ну, і… яка вона?

— Вона прекрасніша, ніж я думав. Ти її зараз побачиш сама. Я попросив повторити відеофонний запис. Увімкни, будь ласка.

Лан підійшла до відеофону і зупинилася, не зважуючись натиснути клавіш внутрішнього відеофонного зв’язку.

— Ну, мамо?

Мати торкнулася пальцем зеленої смужки на шкалі і, знесилена, сіла в крісло навпроти екрану. А на ньому все чіткіше вимальовувалося дівоче обличчя. Досконале кольорове зображення, мов пензлем, виписало м’який овал лиця, свіжий рум’янець на ніжних щоках, високе чоло, пухнасте біляве волосся і великі голубі очі.

Довгі вії дівчини раптом сполохано здригнули, а в очах засвітилася така радість, що Лан мимоволі посміхнулася. На екрані блиснув разок молодих зубів, і дівчина тривожно-співучим голосом запитала:

— Це ти, Серьожо? Я дуже рада. Ти майже не змінився. Немов учора я тебе бачила, коли прощались. А я…

Лан рвучко кинулася до відеофону, натиснула на клавіш вимкнення і звернула повні жаху очі на сина:

— Який Серьожа? Германе, який Серьожа?

— Бачиш, мамо… — знітився Герман. — Вона прийняла мене за мого батька Сергія Чуєва, розумієш?

— Серьожа… — прошепотіла Лан. — А як же батько? Вже знає? І звідки вона, Ліда, взялася?

— Вона разом з дружиною капітана Юрія Чуєва, моєю прабабусею, через кілька років по тому, як стартував плазмоліт “НБК-119”, прибула в Академію наук і перебувала в стані штучного анабіозу. Понад триста років… Коли на Землі були одержані позивні нашого корабля, Ліду за її заповітом вивели зі стану анабіозу. Тільки-но став можливим відеофонний зв’язок, вона попросила побачення з Сергієм Чуєвим. Я не хотів розчаровувати її, говорив від імені батька. Так вийшло, що не міг я її відразу засмутити. Адже я такий схожий на батька, що вона не відрізнила одразу.

— Так, синку, ти дуже схожий на свого батька, — гаряче обійняла Лан Германа. — Я щаслива, рідний. Посидьмо трохи разом. Мені так добре, коли ти біля мене.

Вони вже годину тихо сидять в каюті. Герман взяв якусь “земну” книгу з полички, але лише гортав сторінки.

Лан стежить за сином, радіє з нього, і не збагне, чому з очей її котяться сльози…

На екрані відеофону — відтепер дорога сергусіянці голуба планета, батьківщина її чоловіка. Лан тихо підводиться і виходить з каюти. Германові тепер добре й на самоті з своїм невимовним, тривожним щастям. У її чоловіка — Сергія Чуєва — теж радісна подія. Вчора по космічному відеофону він зв’язався з плазмольотом—ракетою, на котрій в цей же час поверталися на Землю Головний теоретик далеких рейсів Сергій Петрович Кедров і рідні Сергія — батько Віктор Юрійович Чуєв та сестра Людмила зі своїм чоловіком.

МІСЯЧНА СОНАТА

— Звичайно, вас важко чимось здивувати, — говорив низенький молодий, але вже з ознаками лисини чоловік, широко крокуючи попереду групи високих астронавтів. — Але скажу вам від душі — оазис в кратері Коперніка — наша гордість. Погляньте на соснові гаї, на басейни, на лани гіллястої пшениці.

— Справді, аж не віриться, що ми вже на Місяці, — звернувся до Лан Сергій Вікторович Чуєв. — На цьому супутнику Землі мій дід Юрій кілька разів бував до відльоту на плазмольоті “НБК-3”. Тут були голі скелі, гнітючий морок, смертельний холод вночі або немислимо сліпуче сонце і спека вдень. А тепер… І все-таки, Павле Терентійовичу: яким чином вдалося “виготовити” на Місяці атмосферу?

— А вона не скрізь є, — зрадів можливості чимось стати в пригоді Павло Терентійович Козлов, гід прикосмодромного оазису. — Уявіть на мить карту того боку Місяця, який завжди звернений до Землі. Уявили? Так от. Кожен кратер на ній перетворено на такі оазиси, як наш. Спершу навколо кожного місячного цирку, в гірському його кільці, встановили апаратуру для створення могутніх натягів з магнітної “плівки”. Потім ці плівки мов сферичними невидимими ковпаками “накрили” місячні цирки. Найближчий від нас великий цирк Архімеда має в діаметрі 80 кілометрів, а висота його “ковпака” з електромагнітних полів досягає в центрі 10 кілометрів. Уявляєте, скільки треба було доставити туди рідкого кисню, щоб наповнити такий “балончик”? А інші кратери!

— Заводи по виробництву кисню, звичайно, в Антарктиді? — запитав Чуєв.

— Так. Льодовий покрив її тепер значно поменшав. Беруть його на виробництво кисню і води всі міжпланетні транспортні кораблі. Там тепер справжній конвейєр.

Чуєв, обережно ведучи під руку Лан (від незвички мале тяжіння на Місяці завдавало астронавтам чимало веселих клопотів), зупинився біля розлогого куща, на якому дозрівали великі яскраво—рожеві плоди, торкнувся до одного пальцем:

— Ананаси без шкаралупи, чи що?

— От і не вгадали! — весело засміявся Козлов. — Та це ж місячні полуниці! В умовах Місяця, де тяжіння в шість разів менше, земна ягода стала гігантом. Та це що! В кратерах Арзахель, Альфонса і Птолемей, які тепер з’єднані між собою тунелями, є баштани, де ростуть кавуни до метра в діаметрі, а яблука, мов футбольні м’ячі. Ну, от бачите, є й вам на що у нас подивитися. Та що дивитися — пригощайтеся полуницями. Певен, що сподобається.

Астронавти пішли стежкою поміж рядами кущів і з насолодою смакували соковитими сонячними ягодами. Далі виднівся справжній ліс, підтримуваний велетенськими стовпами.

— Хміль? — кинув на зелену стіну Чуєв.

— Знову помилились. Виноград! Ягоди, мов земні апельсини. Та поки що вони зелені. Ходімо на грядки огірків, редиски, цибулі, моркви. Масштаб — той же.

Астронавти йшли по оазису. Ще вчора плазмоліт “НБК-119” “примісячився” на космодромі в Морі Дощів. Вийшовши в “райдугах” з корабля і угледівши нескінченну рівнину, вкриту плямами розплавленого піску — слідами стартів космічних кораблів, — кожен відчув себе якось незатишно. Та коли після подорожі в метро крізь місячні Апенніни й Карпати до кратера Коперніка їм просто у вагоні запропонували зняти космічні міжпланетні костюми і вільно виходити в оазис, радісному збудженню зголоднілих за подихом вітру астронавтів не було меж. Свіжий вітерець повіяв в лице прибулих уже відразу по виході з вокзалу метро. Від Павла Терентійовича астронавти дізналися, що в оазисах відпочивають десятки тисяч астронавтів, які готуються до польоту або повернулися з далеких мандрівок і акліматизуються в умовах, близьких до Землі. Екіпажеві “НБК-119” теж належало прожити тут кілька тижнів. Відпочивши в чудовому готелі, вони вийшли сьогодні на першу екскурсію.

— На другому боці Місяця те ж саме — космодроми і здравниці, — розповідав Козлов. — Та ось через кілька днів виїдемо у навколомісячну подорож, на власні очі побачите. І зустрінетесь з іншими астронавтами, що прибули зі всіх кінців Всесвіту.

Високий юнак йшов поряд зі стрункою білявою дівчиною. Це були Герман Чуєв і Ліда Копанюк. Незвідані стежки юних почуттів звели їх тут, на Місяці.

Ліда, ця земна дівчина, дізнавшись про місце примісячення “НБК-119”, негайно вилетіла туди рейсовим плазмольотом. Ліда й досі вважала Германа за його батька. Справжній Сергій Чуєв так змінився, що вона не впізнала його. Ця обставина все більше бентежила юнака. Доки астронавти відпочивали в готелі, доки зранку були всі разом, ще можна було якось говорити з Лідою від імені батька. Та ось Козлов повів астронавтів на луки оазиса, де паслися велетенські корови, і юнак з дівчиною, не змовляючись, затрималися біля куща троянд. Герман зірвав гігантську квітку з біло-рожевими пелюстками і простягнув Ліді.

— В бібліотеці плазмольота я знайшов книгу древньогрецьких міфів. В одному з них оповідається, чому червона троянда вважається символом кохання. Дарую вам цей не зовсім точний символ — квітка блідо-рожева. Проте я згоден, як той юнак…

— Розкажіть, Серьожо, я не читала про це. А може, забула…

— Там розповідається про те, що спершу на Землі було лише двоє: юнак і дівчина. Юнак закохався, подарував дівчині білу троянду, бо червоних тоді ще не існувало. А дівчина хотіла мати квітку, схожу на Сонце. Пішов тоді юнак до куща білої троянди і зажурено став співати пісню. Співав так чудово, що заслухався навіть соловейко. “Заспівай ще раз про своє кохання, — сказала пташка юнакові, — і я дістану тобі червону троянду”. Юнак повторив пісню серця. Соловейко злетів з гілочки, настромився серцем на колючку білої троянди, і від його крові квіти стали червоними. Юнак подарував дівчині червону троянду, і вона повірила в його почуття…

— Значить, ви згодні співати, Серьожо? — примружилися очі Ліди. — На жаль, тут я не бачу солов’їв. Але ні. Пташину шкода. Та й невідомо ще: справжній своїй половині чи вигаданій дарували б червону троянду.

— Якій половині? — не зрозумів Герман.

— От і переконалася я, що не все ви знаєте! — весело і дзвінко засміялася Ліда. — А це також символіка. З тих же міфів. Хочете послухати?

— Авжеж.

— У вашій історії лише двоє героїв. А в моїй — мільйони. Словом, зміст міфу такий. Колись, дуже давно люди мали чотири руки, дві голови, два серця. Були вони такі сильні, що вирішили заволодіти троном самого бога Зевса. Але Зевс послав блискавку і розділив кожну людину надвоє, щоб знесилити її. Потім змішав усі “половини” по всій Землі. Після того люди, виростаючи, стали відчувати, що кожному чогось не вистачає. І кожен мусить відшукати саме свою половину, інакше щасливим не буде. На Землі до мого сну в анабіозі люди ще називали дружину чи чоловіка “другою половиною”.

— Цікаво і повчально. Люди шукатимуть свої “половини” завжди і не лише на Землі, а й у всьому безмежному Всесвіті. Мій батько, скажімо, знайшов її аж на Сергусі.

Герман відчув, що Ліда зараз спитає про батька і далі неможливо буде тримати її в омані. Та Ліда не звернула уваги на багатозначний зміст фрази і, посміхаючись, запитала:

— А чи пам’ятаєте ви, Серьожо, вирок лісових мавок?

— Це там, біля фонтану? — спливли в пам’яті Германа дивні видіння чи спогади. — Знайти планету Юності і доставити з неї та посадити в парку дерево вічної молодості?

— Вірно! — здивувалася Ліда. — У вас справді незвичайна пам’ять, Серьожо. Знайшли? Привезли?

— Планету Юності — Сергус — знайшли. І дерево “вічної молодості” на Землю веземо. Не зовсім дерево, а щось близьке до нього. Мій батько сконструював…

— Як батько? Адже Віктор Юрійович Чуєв літав на фотонній ракеті “КС-43” до Полярної Зірки? — здивовано звела брови дівчина.

Далі Герман не міг приховувати правди. Взявши руки дівчини в свої широкі долоні, юнак пильно заглянув у голубі озера великих очей:

— Лідо! Ви звершили великий подвиг вірності. Будьте ж мужньою і вислухайте, хоч це й приголомшить вас. Сергій Чуєв — не я. Я — його син. А батько — вже літня людина… Вибачте… але це так!

Дівчина зблідла. Розгублено глянула на Германа.

— Дякую, Серьожо, за відвертість. Краще відразу про все дізнатися… Це ота сергусіянка Лан? Вона так на вас дивилася, це я помітила ще з першої зустрічі. Що ж! Незвичайна, неземна врода, не можна не закохатися…

— Лідочко! — аж застогнав Герман. — Вибачте мені. Не так треба було розповідати. Сергусіянка Лан Дугівна Лей — моя мати, а Сергій Чуєв — мій батько, розумієте? Я їхній син і звуть мене Германом Чуєвим. Ми не хотіли зробити вам боляче і тому відразу не відкрилися. А вийшло ще гірше. Вибачте мені, матері, всім нам…

— Я все зрозуміла, Серьожо, — сумно сказала Ліда, тремтячою рукою витираючи сльози. — Тільки навіщо стільки хитрощів? Там, біля фонтану, ви були земним хлопцем, думали і діяли по-земному, а тепер…

— Я ніколи не був біля фонтану, народився в космосі і лише мрію про той день, коли стану на планету мого батька, Лідо.

— А як же ви пам’ятаєте нашу зустріч там, нашу розмову? Навіщо згадували про неї?

— В цьому я винний, — спохмурнів Герман. — А тепер все так переплуталося, що й не знаю, як довести вам правдивість своїх слів. Я пам’ятаю все, що пов’язане з вами і моїм батьком, але я його син, син Герман! Батько одружився з сергусіянкою, а на Сергусі вже розв’язано проблему передачі спадкової пам’яті з покоління в покоління. Тому я “пам’ятаю” не лише ці подробиці, а й всі наукові розробки батька, його методи логічного мислення. Батько мало не загинув на Ні Пабарі. Тепер йому понад сорок років.

Широко відкритими очима дівчина стежила за кожним рухом юнака. Лише тепер вона стала відзначати невловиму, але для неї вже помітну різницю між юнаком Сергієм Чуєвим, якого вона проводжала понад триста років тому в міжзоряний політ, і цим високим атлетом з вродливим обличчям. Він дуже схожий на Сергія Чуєва, але в ньому багато й від тієї чарівної сергусіянки…

— Мені холодно, — мляво сказала Ліда. — Таке сліпуче сонце і таке чорне небо… Зірки… Чому вони всі падають?

Ліда поточилася і впала б, якби дужі руки Германа не підхопили її. Він хутко рушив до готелю. Не встиг вийти з саду оазиса, як Ліда розплющила очі і, схлипнувши, мов дитина, вирвалася з обіймів, стала на ноги:

— Серцю не накажеш… Але… В ньому ще досить сил, щоб зважитися на інший подвиг. Сама піду назустріч часові і мріям. Скоро до Крабовидної Туманності стартує ракета. Попрошуся в політ. Все одно на Землі, доки я спала, сталося стільки змін, що я на ній відчуваю себе людиною з іншої планети. Та й нічого тут мене не втримує. Ні рідних, ні знайомих, ні подруг нікого, хто розумів би мене, людину з далекого минулого. Розумієте, Серьожо… Розумієте, Германе?

— Лідочко! Прислухайтесь до голосу мого серця! Я снив вами, я летів до вас з того дня, коли батькова пам’ять зворушила моє серце, викликала в уяві ваш образ. Він став дорогим мені.

— Не треба про це, Германе, — з сумовитою посмішкою одказала Ліда. — Лукавити не буду: мені приємно слухати вас. Але заждіть, заждіть… В мені жива ще пам’ять про вашого батька. І я не знаю, я не можу… Можливо, колись, а тепер я хочу побути на самоті. Не йдіть зі мною, не шукайте зустрічей. Якщо я справді ваша “половина”, я серцем зрозумію це, душею вгадаю і сама знайду вас. До побачення, Германе… Сергійовичу!

Ліда пішла…

Кілька тижнів по тому Герман не бачив дівчини. Разюче враження на космічного нащадка Чуєвих справила зустріч його прадіда Юрія з дружиною Валентиною Дмитрівною. Як і Ліда, вона проспала в стані анабіозу сотні років, діждалася свого чоловіка. Від Валентини Дмитрівни Герман дізнався, що Ліда з Місяця повернулася на Землю і тепер навчається у Вищій Школі Космонавтів. Юнак подався на станцію відеофонного зв’язку, але йому відповіли, що абонент чекає зустрічі з Германом на Землі…

Герман повернувся до готелю. Група космонавтів оточила Валентину Дмитрівну Чуєву. Чувся виразний бас:

— От бачите, Валентино Дмитрівно, правий був тоді я. Пам’ятаєте? Кілька віків тому ви тужили за життям, яке минає, а я запевняв, що молодість повернеться. Так воно й сталося. Ви така нині вродлива і молода, що я закохався б, якби не Юрій Степанович…

— Ваша правда, — щасливо засміялася Валентина Дмитрівна. — А я ще тоді казала і стверджую зараз, що наш старійшина — Сергій Петрович Кедров, як був, так і залишився наймолодшим серед всіх плазмольотчиків. Сергію Петровичу, скільки вам тепер, якщо не секрет?

— Ну, як сказати. Сто тридцять з секретним гаком.

— Я думала — всі півтораста. За розрахунками, звичайно. На вигляд ви ще зовсім молодець! — втрутилася Ліза Бирюк.

— Було б і півтораста, якби наша “КС-43” літала на швидкостях “НКБ-119”. Ходімо, прогуляймося садом, друзі. Завтра наш екіпаж, як і ви, вилітає на Землю.

Капітан Новиков щось гаряче доводив академіку Курганову.

— …Пусте! — впевнено говорив Іван Германович. — То тільки в старих фантастичних романах писалося, що космонавти, які через сотні років поверталися на Землю, відчували себе зайвими. Ми прибудемо з таким “багажем”, що багато в чому станемо в пригоді землянам. Та інакше й не може бути. Інакше сама ідея далеких польотів викликала б сумнів. Коротше кажучи, завтра ж я доведу вам, Олексію Платоновичу, що ваші побоювання — це напрошування на компліменти.

— Радий буду відчути себе переможеним, — відповів Курганов. — Може, й справді я трохи перебільшую, але на Землі тепер для нас стільки нового, що ми маємо шанс відкрити завтра нову, невідому для нас планету!

— Гадаю, що нас чекають радісні відкриття, — бадьоро заявив Сергій Вікторович Чуєв. — Сміливіше, друзі! Ми самі — теж неабияке відкриття для землян. От хоча б наші друзі ніпабаріяни. Чуєш, Бусуде? Хочеш завтра Землю побачити?

— Я давно чекаю на це щастя, — твердо мовив Бусуд.

— А ти, Германе? Ти, мій космічний сину?

— Хоч сьогодні, хоч зараз! — гаряче і щиро вихопилося у юнака. — Згоден всі чудеса Всесвіту віддати за просту радість жити на Землі!

ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГА

Через три земних століття зустрілися друзі дитинства — Сергій Чуєв і Сашко Юхименко. Сидять чоловіки у кімнаті московського готелю, згадують минуле й сьогочасне. Колись Сашко радив Сергієві не забувати дружби навіть тоді, коли Чуєв юнаком з космосу повернеться, а Юхименко дідусем на Землі стане.

А тепер? Тепер Сашкові після польоту на ракеті “КС-49” до Полярної Зірки ще й тридцяти немає, а Сергієві після його космічної одіссеї скоро п’ятдесят буде. Так розпорядилася життям друзів Всевладна Відносність.

Та це не дивує космічних мандрівників. Їм довелося і справді заново відкривати планету Земля, де люди живуть по двісті і більше років. І не просто живуть, а століттями зберігають бадьорість і повноцінну працездатність. Це вони, нові земляни, перетворили Місяць у космодром-здравницю, завершують заселення оновленого Марса…

До кімнати заходять Лан і Лариса. Вони приносять чоловікам свіжі новини. Астероїд Ні Пабар вже рухається по навколоземній орбіті. Всі ніпабаріяни перебралися на Землю і живуть на Новій Зеландії. Там і зустрівся Бусуд з Габрієлопою.

Через місяць до сонячної системи лергів має стартувати фотонна ракета “ОК-5”. Капітаном корабля призначено Германа Чуєва. З ним у далеку подорож збираються академік Курганов, професор Петровський, ніпабаріянка Натадмар, ірвітназ “ЛЯЛ-20”. А Ліда Копанюк? Вона домоглася переводу на інший корабель, котрий уже відбув у політ на Марс.

З радістю зустрів Сергій звістку про те, що місячні космодроми готуються прийняти караван сергусіянських кораблів, що на них зворотним шляхом на Сергус відправляються перші тисячі туристів—землян, що флагманський корабель доручено вести йому, Сергію Чуєву.

— Отже, летимо? — весело поглянув Сергій на вірних друзів.

— Летимо! — злилися три голоси в один.

…А ми, читачу, побажаємо нашим героям добра у їхній новій космічній одіссеї.