Мерці

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

Стас не працював уже кілька місяців після невдалої спроби заробити писанням сценаріїв для політичних рекламних роликів. З попереднього місця помешкання його вигнали, і він якимось дивом зміг зняти квартиру у «місіс Гадсон». Та й то після того, як виявилося, що старенька — затята «націонал анархістка» й обожнює читати товсті модерні журнали, що для її віку було доволі дивним. Роман Стаса вона також уважно прочитала й навіть зробила деякі нотатки і підкреслення на сторінках. Стас поставив на зашмульганому журнальчику зворушливий авто граф, це дуже розчулило стару й вирішило справу на його користь. Кожного ранку Стас тихенько вислизав зі своєї кімнати, аби не потрапити на очі хазяйці, а пізно уночі так само тихо повертався з надією, що «місіс Гадсон» спить і він зможе поцупити у неї трохи заварки та шматок цукру. Але зазвичай його невсипуща господиня вже чатувала на кухні і могла майже до ранку вести бесіди з «письменником», мимохідь цікавлячись, чи влаштувався він на роботу. «От коли отримаю Нобелівку…» — бурмотів свою коронну фразу Стас і продовжував її залежно від настрою й ситуації: — «куплю вам нову квартиру», або «з ніг до голови засиплю найкращим англійським чаєм…», чи молов ще якусь дурню. Його глибоке підпілля було безнадійним.

Уперше якось побачивши Віру з вікна, він спочатку подумав, що вона — не інакше як дружина бізнесмена, жінка з іншого виміру. З тих «нових», хто вважає престижним запрошувати до себе в гості псевдознаменитостей і поїти їх до поросячого виску, аби прилучитися до богеми. Познайомившись із нею, він вирішив запропронувати свої послуги, адже там, де вона працювала, завжди було повно роботи для «літературних негрів». Він вирішив скористатися нагодою.

Йому відчинили не відразу.

— О, це знову ви… — без особливого ентузіазму мовила Віра.

Тепер він зміг роздивитися її уважніше. Так, це була вона, жінка з дивною посмішкою — лише кутиками вуст — і завжди серйозними очима. Ніби верхня частина її обличчя не співпадала з нижньою. «Не обійтися без банального порівняння з Джокондою, — подумав Стас. — Хоча посмішка та сама…» Безперечно, його нова знайома була з тих жінок, з якими чоловіки ніколи не фліртують. На таку не покладеш руку, ніби випадково, а якщо й покладеш — пропечеш до кісток.

Він упіймав себе на думці, що почувається перед нею учнем або підлеглим. І це дратувало. Він уже пошкодував, що натиснув кнопку дзвінка, і не знав, як поводитися. Легкости минулого нічного візиту як і не було.

— Проходьте, — запросила Віра. — Тільки у мене сутужно з часом… Отже?

Це різке запитання зовсім збило його з пантелику, і Стас, проклинаючи усе на світі й намагаючись виглядати по діловому, розповів суть своєї справи.

— Я вже не працюю на телебаченні, — почала пояснювати Віра. — Те, що крутять зараз, — звичайні повтори. Але я спробую вам допомогти. Напишіть кілька нарисів, мені треба бачити, що ви вмієте. Адже журналістика — не література. — …а кінь свині не товариш… — додав Стас і звівся з крісла. — Вибачте, що потурбував!

— Ну навіщо ж так? — зніяковіла Віра. — Я не це мала на увазі.

— А знаєте що, — додала вона раптом, аби якось загладити свій різкий тон, — давайте зараз пообідаємо разом. Я сьогодні нічого не їла. Якщо ви не проти, я швиденько щось приготую.

— Це акт милосердя? — з посмішкою, але вже без виклику запитав Стас.

— Це звичайний голод, — у тон йому відповіла Віра.

— Тоді я швиденько!

Він миттю вибіг з квартири у найближчий магазин.

У темряві під’їзду похапцем порахував гроші: для того, аби заплатити за квартиру, їх було замало, проте вистачало на те, щоби не виглядати жебраком перед знаною «телеледі». У крамниці він купив шинки, велику коробку креветок, торт, морозиво й пляшку шампанського. Він теж хотів їсти. Він хотів їсти не похапцем, соромлячись і ховаючи від господині жалю гідний несвіжий бутерброд із сиром, їсти не з газети чи товстелезного полумиска. Він хотів не так їсти, як просто посидіти у тиші й чистоті, як колись удома…

Він хотів їсти ненаодинці.

Коли Стас повернувся зі своєю дорогоцінною ношею, відчуваючи себе святим Миколаєм, на кухні вже щось шкварчало. Вони пообідали, а з шампанським та морозивом перебралися до зали.

— А тепер розкажіть щось, — попросила вона, як минулої ночі.

Вона вміла слухати. Стас це бачив, спостерігаючи за мімікою її невловимого обличчя, за трохи дивною посмішкою та ледь помітним порухом брів. Вона дещо перепитувала і сміялася або темніла очима, виказуючи тим самим гнів або співчуття. Стас розчулився. Давно вже ніхто не цікавився ним. «Мабуть, так розклеюються шмаркачі студенти перед добрим слідчим, — якоїсь хвилини подумав він. — Хоча колишній досвід доводить, що я не з таких. Я просто не звик розмовляти з людьми, а особливо з такими жінками…» Його знову почало дратувати власне становище: чхати він хотів на обіди й сніданки, на теплі шкарпетки й гарячі ванни — він спокійно міг обходитись без усього цього. I от — на тобі! — так розчулився перед першою ж стрічною, що приготувала йому обід!

— Ще кави? — запитала Віра і, не очікуючи на відповідь, вийшла. Лишившися сам, він нарешті зміг розслабитися й роздивитися довкіл. …Легкий перетяг ворушив червоні завіси, і здавалося, що чиясь тінь потопає у їх важких хвилях. У скляній шафі не було жодного посуду, крім трьох важких фужерів зі справжнього гірського кришталю з дивним дрібним візерунком — вони вбирали в себе по вінця густе вино заходу сонця. Стас відкинувся у розкішному кріслі, і воно поглинуло його, як великий теплий звір. Він роздивлявся картину, що висіла навпроти, — щось у стилі Марґітта: на тлі гірського пейзажу летить — чи падає? — пташка з жіночим обличчям, з ЇЇ обличчям, потойбічним обличчям приреченого. Знайомий погляд: так іноді, лишаючися на самоті у своїх тимчасових помешканнях, Стас вдивлявся в ніч і у віконному склі бачив лише своє прозоре обличчя, пошрамоване гіллям дерев або відбите на цегляній стіні сусіднього будинку. У квартирі стояла тиша.

Стас затамував подих і чув лише дихання штор хвиль та ледь чутний запах цигаркового диму, що долинав звідкись із кухні. Це була тиша морського дна. Тиша лікарняного сну. Летарґія звуків і рухів. Він так довго шукав саме такої тиші. Без дзеленчання трамваїв, телефонних дзвінків, брязкоту тарілок і виснажливого рипіння водопроводу. Лише морський шурхіт червоних вітрил. Перед очима повільно пропливла велика срібно фіолетова риба. За кілька хвилин уся підводна кімната наповнилася прекрасними райдужними рибинами. Вони коливалися, виблискували хвостами, несли спокій і дрімоту, вони остуджували стомлений мозок віялами плавників, вони були мовчазні й повільні і запрошували оселитися серед них. Одна була особливо красивою — риба Стас відчув гостре бажання й поплив за нею, наповнюючись густим медом болю, жаху й захвату. Він наздоганяв свою рибу і майже непритомнів від своєї риб’ячої пристрасти.

Вони занурювалися усе глибше й глибше. Стас почав задихатися… …Повільно він виплив на поверхню. Годинник показував пів на восьму вечора. Заснув?! У квартирі було так само тихо, нічого не змінилося, тільки у шпарку між червоними портьєрами вже не пробивався промінчик сонця. Стас випірнув з крісла і обережно, ніби водолаз, що обстежує затонулий корабель, почав пересуватися квартирою. На столі в кухні під філіжанкою з охололою кавою він помітив записку: «Як ітимете — зачиніть двері!»

Віра їхала у метро — ввечері вона мала зустрітися в Прес клубі зі своїми давніми подругами по інтернату — сестрами Лесич; тільки їм вона колись зізналася, що хвора на амнезію. Обидві сестри були шаленими фантазерками й залюбки вигадували Вірі романтичні «леґенди» з її минулого. Разом з ними вона сміялася над цими вигадками, і їй ставало легше. Увечері почався дощ. У метро Віра сіла на вільне місце і розкрила «Іспит» Кортасара. Від вовняної кофти жінки, що щільно притислася до неї, тхнуло, як від старої замордованої у зоопарку зебри — уїдливо й важко. Жінка час від часу заглядала до книги, і це було неприємно. Кожне обличчя тавроване відбитком сірого вечора і неприязни до ближнього. Але спасіння не було й у довгих інтелектуальних бесідах кортасарівських героїв. Правда була за межею свідомости й полягала у речах набагато простіших. «Аліна. Смерть. Ми повісили її вдруге…» — крутилося у Віриній голові.

Аби перебити ці думки, вона згадала свого нового знайомого, який, мабуть, уже прокинувся в її кімнаті.

Він був не схожий на всіх, кого Віра знала раніше.

«Хлопець досить гоноровий, — міркувала вона. — Але є в ньому щось справжнє. А головне — жодної липкої інтонації й слизького компліменту. А втім, мені нема чого думати про нього — йому також, як і всім, щось від мене треба… На жаль…»

Стас тихенько причинив двері й пішов до себе. Його охопило дивне давно забуте відчуття спокою, ніби все життя боліли зуби — й раптом попустило. Він про йшов на кухню, аби зварити кави, й кинув на стіл пачку куплених сьогодні «Мальборо». Почувши рух зі своєї кімнати виповзла Місіс Гадсон у кургузенькому махровому халаті, із газетою «Час тайм» під пахвою. Стасу довелося запропонувати каву і їй.

— А ти, здається, стаєш на ноги? — бадьоро сказала вона, голосно відсьорбуючи з великого кухлика. — Он, бач, уже мальбору купуєш… Скоро з’їдеш від мене й не згадаєш стару. А ми з тобою непогано миримося, хоча ти й досить дивний хлоп. Он, Пєтька мій і одружений, і при службі, а такий вже правильний, як осцилограф. Це така лінійка, до речі. Дуже розумна річ.

— А ви звідки знаєте?

— О, сонце моє, я багато чого знаю. А тою лінійкою мене мій перший… ні, здається, другий чоловік добряче лупцював, царство йому небесне. Дай но мені тої мальбори…

Стара запалила.

— До речі, нікотин краще діє у поєднанні з кавою.

— Ви й це знаєте…

— Та знаю…

Вони дивились у вікно, за яким повільно насувалася осінь. Уперше Стаса не обтяжувала її присутність.

— От ти — писатєль. Мабуть, колись і мене згадаєш у своїх байках. Я вже в земельці лежатиму, а тут — на тобі! — хтось читає про бабу Дусю. Так і пиши — «баба Дуся». А далі вже як знаєш… І шо та баба Дуся мала?

Ананас з’їла у три роки, і то випадково — з післявоєнної посилки, а от і досі пам’ятаю. Невже й на одрі згадається той ананас? Як гадаєш?

— Я куплю вам ананас.

— Ой, та нашо вона мені, та гриза гамериканська!

Це я так, для розмови… Щось сумно мені, хлопе.

Переписати на тебе квартиру, чи шо? Тільки обіцяй не пропити! Ой, не пий, ой, не пий! Кажуть, усі писатєлі — алкоголіки. Не живеться їм чомусь, нудять світом.

— Та який же я «писатєль»? Не хвилюйтесь, я скоро влаштуюся на гарну роботу.

— Оце — діло. А там, бач, і з дівкою якоюсь зведешся. Чи то з муляром, чи, краще, з поварихою — ближче до їжі. Борщ гарячий їстимеш кожного дня.

— Гарна перспектива…

— Атож! Думай, хлопе, думай. А з тою мотькою не валандайся більше, у неї панчохи рвані — це для жінки недобре.

«Мотьками» вона називала усіх жінок, що інколи зазирали до нього. Остання «мотька» — навколо літературна панянка — випила вранці півпляшки баби Дусиної наливки, і та її надовго запам’ятала.

— А скажіть, що то за жінка — наша сусідка, теж «мотька»? — наважився запитати Стас.

— На ту й не поглядай, — махнула рукою Місіс Гад сон. — То жінка «свєтська», не для тебе зроблена. Я про неї майже нічого не знаю — вона весь час десь бігає, уся в дєлах… Порядна…

Стас панічно боявся порядних жінок. Він ніколи не хотів зіпсувати життя гарній дівчинці, вихованій на «пурпурових вітрилах». Його перше кохання було останнім. А потім почалися самі «зв’язки» — короткі й довгі, зі смаком коноплі й горілки, іноді з ляпасами, істериками, іноді — псевдоцнотливі, доки не доходило до розмов про весілля. Стас поглинав усю цю мішанину, як одну суцільну каструлю перлової армійської каші.

Він не помітив, як лишився на кухні сам. Надворі вже глуха ніч. Стас дістав папір і вирішив усе ж таки написати нарис, що йому запропонувала Віра.

Він згадував її рудувате волосся, дивну напівпосмішку і писав про довгу осінню ніч, про порожнє місто і темний силует на тлі освітлених вікон, про музику Берліоза, яку ніколи не чув, про відкриті каналізаційні люки і стукіт у вікно на першому поверсі… Писав про скажені табуни осіннього листя, що метушиться в порожніх провулках, про запах вогнищ і щільні фіранки, за якими хлопчик домальовує табуретку під ногами розіп’ятого голого чоловіка.

Нарешті це йому набридло. Він сто разів перечитав написане, поки нарешті зрозумів, що вся ця маячня — тільки заради того, аби знов побачити ту жінку, що так спокійно лишила його спати у своєму кріслі. Чи то був прояв повної довіри, чи презирство до плебея, а можливо, й збайдужіння до всього?

«Рибка бананка! — раптом спало на думку Стасові. — Ось вона хто — селінджерівська рибка бананка, що об’їлася у підводній печері і тепер не може вислизнути назовні! Вона хоче бути вільною, мовляв, «такою, як раніше», а хіба це можливо у такій «упакованій» квартирці і з купою службових обов’язків?»

Стас запалив сірника й підніс до паперу. Вогонь одразу проковтнув зібганий папірець.

«Рибка бананка…» — знов подумав Стас.