Мерці

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

Місто готувалося до виборів нового мера, що мали відбутися наступного дня. Майже на всіх центральних вулицях перекрили рух автотранспорту, на кожному кроці виросли міні кав’ярні під великими різнобарвними парасолями. До свята приєдналися й різні підприємства харчової промисловости. Виряджені у костюми та маски Мікі Маусів, Козаків та Нявок торгівці рекламували свій товар. Дорослі та діти — здебільшого приїжджі — купували й чіпляли на себе кумедні поролонові носи та вуха. Музика та пісні зливалися в одну суцільну какофонію.

Віра не любила натовпу. На прогулянці наполіг Альбик. Вони йшли у щільному потоці, час від часу аґітатори тицяли їм до рук газети, листівки та календарі із вдоволеними пиками претендентів та передвиборчими програмами того чи того кандидата.

Передвиборча кампанія ще ніколи не досягала такого абсурду. Спершу Віра шкодувала, що згодилася на цю прогулянку, а потім її захопило видовище ґрандіозного масового божевілля.

На одному майданчику під філармонічний оркестр солідний чоловік у концертному фраці, фалди якого маяли на вітрі, як заячі вуха, співав гімн про одного з претендентів. Віра вловила деякі слова пісні: «…хай кожен чує наші ці слова — потрібен нам найкращий голова! Щоб не лишитись у життя обабіч — твій кандидат Іван Петрович Звабич!» Співака уважно слухали всюдисущі зголоднілі пенсіонери, деякі, розбившися на пари, танцювали. Молодики на роликах, у футболках та кепках із написами: «Голосуй за Звабича!» сновигали серед юрби й розповсюджували такі самі футболки та кепки. Отримавши ці молодіжні атрибути, пенсіонери прямували до іншого майданчика. Там було не так весело, але набагато солідніше. «Молодь обирає Яйченка!», «Хапуги не пройдуть!», «Кожній студентській родині — окреме помешкання!» — ці гасла тримали кремезні стрижені хлопці. На трибуні один промовець змінював іншого. Їхні голоси губились у шквалі музики. Щопівгодини на сцені розігрувалася маленька пантоміма: начепивши маски карикатури усіх претендентів, актори кумедно кривлялися, ставали на голови, робили шпагат, грали на віниках, як на балалайках. Потім з’являвся найголовніший — охайний молодик без маски, що символізував справжнього народного обранця і великою мітлою змітав самозванців зі сцени.

Люди сміялися. Дітям та старим роздавали безкоштовне морозиво, вагітним жінкам — брошурки «Секс після пологів». Нахапавши подарунків, люди йшли далі.

А далі, біля самого центрального майдану, було побудоване щось на кшталт мінотаврівського лабіринту. На його порозі кожен відвідувач отримував жовто синій прапорець з портретом та телефоном кандидата.

«Дзвоніть цілодобово — вас вислухають!» — було написано на прапорці. На картонних стінах лабіринту висіли фотографії, на яких були зафіксовані всі добрі справи та заслуги претендента. Ось він у дитячому притулку роздає дітлахам молоко та цукерки, ось — серед «афґанців» та чорнобильців, ось — у пологовому будинку тримає на руках новонароджене немовля. Ось годує з руки вивірку… На виході броварі роздавали пиво. На кожній пляшці — той самий портрет із телефоном.

«Розумні люди поїхали на шашлики…», — зі щемом подумала Віра. Але вона знала, що «на природу» Альбика можна заманити, лише пообіцявши пристойну компанію інтелектуальної богеми. За своєю натурою Альбик був кар’єристом і обожнював спілкуватися лише з корисними для нього людьми, використовуючи їх для своїх бізнесових справ. Він і зараз постійно виглядав своїх знайомих, до них час від часу підходили якісь люди, тисли руку Альбику, цілували — Вірі, призначали зустрічі. Альбик почувавсь як риба у воді. Віра страждала і страшенно хотіла їсти.

Нарешті після безплідних блукань вони вирішили сісти під однією з парасольок і з’їсти гот-доґ з пивом.

Вони ледь знайшли два вільні місця за білим пластиковим столиком. Такі стандартні столики і крісла фігурували у вітчизняних та закордонних бойовиках, були незмінним атрибутом кав’ярень усіх міст і сіл, навіть у театрі на виставі з життя середньо вічних лицарів Віра бачила ті самі крісла. Здавалося, зворушлива дешева китайська чи польська пластмаса об’єднує людство.

Вони їли морозиво та пили каву, коли Віра побачила Ліліану Олегівну. В редакції Віра працювала вже кілька днів. Ліліана вже повернулася зі свого невеличкого відрядження (поговорювали, що вона туди їздила на якусь прем’єру вистави), але Віра досі ще не бачила начальницю, хоча сиділа за стіною її кабінету. У відділі склалася якась дивна субординація, до якої Віра не звикла на своїх інших роботах. Її часом дратувало, що вона не може вільно потрапити на аудієнцію і мусить усі питання розв’язувати через секретаря. До кабінету начальниці вів ще один вхід, і вона рідко з’являлася в робочих кімнатах. Ліліана спілкувалася з підлеглими через Володимира. Іноді її резолюції та накази здавалися Вірі абсурдними. Вона зрозуміла, що прекрасна Лілі — лише чиясь ширма, можливо, коханка. Зараз Лілі виглядала фантастично: ніжно бузкова сукня з величезним декольте на спині, чорні туфлі на шпильках і чорний капелюх з легкої соломки.

Вона була не сама. Її подруга виглядала не згірш: тоненька, з вузькими стегнами, щільно обтягнутими довгою стрейчевою спідницею, в коротенькій кофтині-топі, що відкривала смужку засмаглого пружного животика. Розкішне каштанове волосся блищало на сонці, як штучне. Проіґнорувавши чергу, обидві красуні взяли по банці пепсі й одразу випурхнули з кав’ярні, залишаючи за собою шлейф квіткового аромату. «Я, мабуть, невиправна плебейка, — думала Віра. — Я впевнена, що можу виглядати ще ліпше.

Звідки ж у мене цей комплекс меншовартости? Чому в мізку завжди існує цей провал — чорна діра, яку я ніколи не можу здолати?»

Як тоді, при першій зустрічі з Лілі, її охопила солодкава нудота, в голові запаморочилося. На душі стало незатишно. Якась невловима асоціація майнула й розтанула. Настрій зіпсувався остаточно. «Та хто вона така? Дешева коханка якогось маґната. І не більше. Мені лишається тільки терпіти й чекати, коли вона злиняє назавжди куди-небудь на Канари зі своїм спонсором. Такі тут надовго не затримуються… Але чому щастить саме таким, а не тим, хто справді щось вміє? Чому гроші линуть до грошей, а злидні завжди чатують на тих, хто вже звідав їх донесхочу? Що я взагалі розумію у цьому житті? Я бачила тільки роботу, роками здирала з себе інтернатську коросту, вичавлювала з себе плебейські замашки, до крови обдираючи коліна, виборсувалася нагору, до того життя, яке іноді, як пташка, залітало у вікно. Я не знаю, для чого я народжена. Чи є феноменом те, що іноді, дивлячись закордонний фільм, я ніби усе розумію й подумки перекладаю краще, ніж це робить гугнявий голос актора? Я достеменно знаю, що я — донька вбивці… Мабуть, у цьому і є мій комплекс».

Віра завжди пам’ятала, як після інтернату увійшла в свою квартиру на першому поверсі — вона лишилася за нею, але майже усі речі були конфісковані. І тільки на підвіконні стояв горщик з величезним, давно засохлим алое. Сусідка передала їй коробку з паперами, серед яких зберігався і останній лист від матері, та порадила поміняти цю квартиру на інший район, бо тут на ній завжди стоятиме тавро доньки вбивці.

— Я й досі не розумію, навіщо Тамарці треба було вбивати цю стару? — сказала сусідка. — Доньку сиротою залишила. А коштовностей так і не знайшли — може, вона їх для тебе десь заховала? То будеш багатою нареченою…

Першої ж ночі Віра зрозуміла, що, коли лишиться у цій квартирі, безсоння й напади божевілля, від яких її ледь вилікували, забезпечені. Наступного дня вона вже складала план свого майбутнього дорослого життя. По перше, поміняти квартиру на будь яку маленьку, але з доплатою. А гроші витратити на… вступ до університету. I тільки так! «Я повинна виборсатися!» — казала собі Віра.

Вона й справді виборсалася. Закінчила університет з червоним дипломом, вже з третього курсу працювала у столичній газеті, і грошей на життя їй вистачало, бо вона була невибаглива й самотня. Про минуле вона намагалася не думати, та й нічого було думати — ще в санаторії її надійно закодував гарний фахівець психотерапевт. А потім життя стрімко закрутило її у своєму вирі. Вона стала тим, ким прагнула стати, — самостійною і незалежною діловою жінкою.

— Агов, де ти? — запитав Альбик, і Віра повернулася до цього сонячного галасливого дня з його безглуздою метушнею.

— Та побачила одну свою співробітницю і замислилася… Може, будемо вже звідси тікати?

— Як це тікати? Ти ж сама чула, скільки у нас запрошень.

— Тоді — з мене досить, — сказала Віра. — Я піду, а ти — як хочеш! Можеш лишатися й гуляти хоч до ночі.

Вона рішуче піднялася і пішла геть. Понад усе їй не хотілося зіштовхнутися у натовпі з Ліліаною Олегівною. I Віра швидко попрямувала до метро, лишивши Альбика на самоті.

Він майже не здивувався. Ніколи нічому не дивуватися він навчився давно. Ще у той час, коли приїхав у столицю з невеличкого провінційного містечка. Він завжди пам’ятав своє перше знайомство зі «столичною» дівчиною, яка, полишаючи його у вбогій дешевій кав’яреньці, презирливо кинула йому на прощання: «…і взагалі — закрий рота! Зайва цікавість видає провінціала!» Він припинив дивуватися навіть своїм вчинкам. На першому курсі інституту харчової промисловости, долаючи відразу й своє величезне прагнення до красивого й веселого життя, спритний юнак одружився з немолодою й негарною викладачкою політекономії. Вона була старша на дванадцять років, мала різні дивацтва. Та Альбик прописався й оселився у дружини, мав де харчуватися й брати безкоштовні приватні уроки. Водночас з успішним закінченням інституту закінчилося й подружнє життя. Спокійно й холоднокровно Альбик зайнявся розміном квартири. Дружина, якій тоді було вже далеко за сорок, дивилася на нього покірними очима й скандалів не влаштовувала: Альбик чесно й старанно відслужив свою службу і протягом цих небагатьох років усе ж таки трохи прикрасив життя цієї повної, рудої й кульгавої жінки.

Оселившись у просторій двокімнатній квартирі, він нарешті уперше відчув себе вільним і почав старанно вибудовувати свою кар’єру. Взяв собі за правило ніколи не спілкуватися із зайвими людьми, які тільки відбирають час. Те саме стосувалося й жінок. Він ретельно обирав собі приятелів, записував нові імена у свій нотатник, старанно відсіював непотрібне і лише згодом заносив імена й адреси у свою «Червону книгу» — величезний шкіряний записник із золотими дужками. Навпроти кожного прізвища ставив зашифровані позначки, що означали можливості, послуги, посади й особисті пристрасті абонента.

Уперше побачивши Віру, Альбик увечері вагався: чи варто записувати її дані у «священний талмуд»?

Вагання припинив його безпосередній начальник, який зауважив: «З нею треба бути ввічливим. Це — реклама на телебаченні…» І Альбик перетворився на справжнього джентльмена. Завоювати Віру було нескладно. Вона здавалася йому доволі неперебірливою, і букет розкішних квітів чи вечеря в респектабельному ресторані викликали у неї якусь не жіночу, а скоріше дружню вдячність. До того ж вона завжди видавала йому цікаву інформацію й іноді уночі, уникаючи обіймів, залюбки переповідала йому зміст якоїсь нової «культової» книги. Цими знаннями він потім послуговувався у колі своїх колеґ і мав репутацію великого інтелектуала.

У своїй самотній боротьбі за виживання у Віри не було можливости й бажання витрачати час на будь які особисті стосунки. До того ж, її ніхто цьому не вчив. В інтернаті вона уникала ровесників, не брала участи у дівочих задушевних розмовах, що велися пошепки у загальних — на п’ятнадцять душ — спальнях. Там вона хотіла одного — скоріше вирости, отримати паспорт і піти на свою власну квартиру. Мрії інтернатівців про роботу на суконній фабриці викликали у неї огиду.

Вона ніколи не думала, що може привернути увагу такого чоловіка, як Альберт. Це зараз, коли минуло два роки з часу їхньої першої зустрічі, він став для неї просто «Альбиком» — еґоїстичним і розбещеним, з респектабельною зовнішністю і конформістською сутністю кар’єриста. Віра зустріла Альбика під час зйомок сюжету про відомого міського мецената. Альбик, який на той час завдяки знайомствам та зв’язкам вправно перекваліфікувався з «інспектора їдалень» на дотепного й потрібного усім підлабузника, був його прес секретарем, і всі домовленості узгоджувалися через нього. Спочатку вони зустрілися за вечерею у Прес клубі, потім він запросив її взяти участь у про гулянці на пароплаві. Він умів красиво догоджати, розкішно танцював і дарував незвичайні букети, які спеціально замовляв у квітковій фірмі.

Він дратував і одночасно приваблював Віру, вони майже увесь час сперечалися. Альбик любив демонструвати свою ерудицію, міг годинами цитувати модних філософів. Потім Віра якось побачила у нього великий записник із цитатами, які він по кілька разів повторював вголос перед люстром. Коли перше захоплення минулося, Віра зрозуміла, що Альбика зовсім не цікавить її стан — він приходив лише тоді, коли їй було добре. Варто було виникнути якійсь проблемі — зі здоров’ям чи на роботі, — Альбик хутенько зникав, аби потім, коли усе минеться, випірнути з небуття й завалити квітами, напоїти шампанським. І, звичайно ж, отримати від Віри порцію новин — де, хто, з ким, коли? Згодом Альбик став для неї зручним і необтяжливим «чоловіком для виходу» — вони добре виглядали в парі. Цей роман був «меншим від середнього», а про те, що з ним робити, Саламандра не залишила ніяких інструкцій…

Після виснажливої й безтямної прогулянки містом ніч знов навалилася на неї як стіна. «Може, все ж таки вийти заміж? Принаймні хтось завжди буде поруч… — думала Віра. — Скільки можна так мучитись?» Навпроти ліжка біліли напіввідчинені двері, мерехтів вимикач, облямований металевою рамкою. Вірі дуже хотілося встати й увімкнути світло, але дрімота і страх спаралізували тіло. Вона вдивлялась у чорну щілину між стіною і дверима. У дитинстві вона любила лякати себе всілякими вигадками. Але тоді не було так страшно. Тепер вона раптом уявила чорну руку, що тягнеться до вимикача крізь прочинені двері. Марення було таке явне, що у Віри завмерло серце і одразу ж похололи ноги.

Чорна довга рука тягнулася до вимикача… Зусиллям волі Віра поворухнулася — видіння щезло. Віра примусила себе встати й увімкнути світло. Треба було чимось зайняти себе. Але справ не було. Свою останню статтю вона дописала вчора ввечері і вчора ж старанно прибрала усю квартиру. Віра поставила чайник на плиту і вирішила розібрати коробку зі старими паперами та листами. Коробку їй віддала багато років тому та ж сусідка, що ходила поливати алое. Це було єдине, що лишилося від її дитинства. Вона вже багато разів передивлялася її вміст, особливо одразу, коли ще намагалася розібратися, чому її життя склалося саме так. Але листи від Саламандри, кілька фотографій та малюнки відповіді не давали. Чомусь саме зараз Вірі здалося, що вона зможе знайти там щось нове, на що раніше не звертала уваги. Їй захотілося знову перечитати останній материн лист.

«Що зроблено — те зроблено, — писала Тамара. — Я звинувачую тільки себе за те, що не змогла дати тобі всього того, що мали інші. Якою ти виростеш? Мені навіть страшно думати про це. Я мало займалася твоїм вихованням, але сподіваюся, що твої знання не пропадуть намарно, — це єдине, що я могла зробити для тебе. Моє життя не склалося — нехай складеться твоє, якщо ти зможеш жити з цим гріхом. Я не витримаю тут п’ятнадцять років, а навіть якщо й витримаю, навряд чи ми з тобою порозуміємося. Ти завжди була з тих, що ходять колами і не здатні досягти центру.

Ти не могла зрозуміти мене, не зрозумієш і зараз. Про одне тебе прошу: розпорядися своїм багатством так, щоб стати людиною. А я — не можу. Вибач мені і прощай!»

Ні тоді, ні пізніше Віру не дивувала материна суворість. Їй навіть ставало легше, коли вона читала ці лаконічні скупі рядки. Було б набагато гірше, якщо б лист був ніжнішим чи істеричним. Мати вбила сусідську жінку. «А що було зі мною?» — думала Віра.

Вона могла вибудувати лише невеликий логічний ланцюжок: матір заарештували — маленька Віра, вражена цією подією, впала в глибокий транс, а далі — дитячий санаторій, сеанси гіпнозу, інтернат.

Мати пролетіла, промчала повз неї, як верхівка гнучкої сосни, прив’язана навіщось своєю кроною до землі і раптом відпущена — навіщось… Просвистіла, пронеслася, подряпавши обличчя своїм молодим колючим гіллям. Вона мала престижну освіту філософського факультету, а працювала двірничкою. Вона була, судячи з фотокарток, надзвичайно вродливою, а жила відлюдькувато й самотньо.

Одного разу серед ночі, прокинувшися й зазирнувши в материну спальню, де горів нічник, маленька Віра побачила, як, накривши голову обома подушками, мати звивається на ліжку. Це було так страшно, що дівчинка тихенько пішла геть і причаїлася під ковдрою. Тоді, підрахувала Віра, матері було 24 роки.

«Мамка — дурепа!» — подумала маленька Віра, і що більше повторювала про себе це слово, то величезніша хвиля любови піднімалася у ній, затоплюючи мозок чимось гарячим, що потім вилилося першими серйозними сльозами. Відчувши цю гарячу любов, що надійшла через ненависть, маленька Віра й потім увесь час намагалася зробити їй боляче, щоби згодом — жаліти. Або отримувати чергового ляпаса й шепотіти про себе: «Дурепа…дурепа…» — і знову відчувати ту шалену гарячу хвилю. Більше ніколи і ні з ким Віра не переживала такого. Мабуть, тому, що мати нечасто звертала на неї увагу. Вона була зайнята чимось своїм.

Але не зовнішністю — іноді вона навіть не розчісувалась, а просто зранку продирала своє довге волосся п’ятірнею, від чого воно ставало схожим на те, що називають пасмами. Її краса була незвичайною в тому розумінні, що інколи вона здавалась потворною, якоюсь вичавленою, як лимон, до жовтуватої блідости — і при цьому ще більше, ще страшніше — красивою. А ще, як тільки зараз могла зрозуміти Віра, мати була справжньою жінкою. Ці вимерлі істоти тепер лишилися лише в архівах часу, на пожовклих сторінках книг сімнадцятого сторіччя, на середньовічних ґравюрах із зображенням спалення відьом. Справжня жінка — це руйнування. Коли мати зрідка з’являлася десь у компаніях, кожен з присутніх усвідомлював крах усього свого життя. Віра першою відчула цей руйнівний імпульс наближення катастрофи. Зараз вона вже могла зрозуміти, що мати насамперед руйнувала себе.

Вона, як фантом, накопичувала енерґію, розросталась, як хмара перед дощем, яскравіла своєю мінливою красою раптом у якусь мить, наприкінці певного проміжку відносного спокою, енерґія, виплекана нею, виходила за межі і починала спалювати все навкруги.

Мати часто мучилася від пророчих сновидінь, ставала забобонною. Віра лякалася її і віддавала перевагу перебуванню у дитячому садку на п’ятиденці.

«Як мені зрозуміти її? — часто думала Віра, перечитуючи останнього листа. — Чи любила вона мене?»

Якось вони гуляли зимовим, засипаним снігом парком. Вірі завжди кортіло запитати матір про щось велике й важливе, але вона не насмілювалася. До них раптом підійшла жінка, чорна й жахлива, як відьма з казки. Вона просто виросла посеред дороги, як великий гриб. Вона про щось запитала. Мати зупинилася, й Віра щосили притислася до її теплої руки.

«Один бік твого обличчя — чорний, другий — синій, — сказала жінка. — Тому ти страждаєш, що душу свою не відпустиш від себе ані вдень, ані вночі. Ох, красуне, дитинко, розплітала ти коси свої, розсипалися вони по чужих подушках — підібрала їх недобра жінка і за рила так, що не зібрати їх тобі довіку. А він — не по вернеться, й не чекай! Ось — твій хрест і доля твоя!» — сказала жінка, вказуючи на маленьку Віру. Віра щосили потягнула маму від страшної баби, мати ледь устигла всунути тій в руки гроші. Вони побігли. А по тім навіть трохи погралися снігом, зліпили сніговика, і Віра поволі заспокоїлася.

Іноді випадали й дуже щасливі дні. Тоді мама сміялася, вішала нові фіранки і не ходила прибирати у під’їзді чи мити вікна сусідам.

— Чому ти працюєш двірничкою, ти що — найгірша від усіх? — іноді питала її маленька Віра.

— Я втомилася ходити колами, — незрозуміло пояснювала вона. — Коли в житті немає чогось справжнього, чи не все одно, чим займатися?..

Потім вона запалювала цигарку і занурювалась у свої думки, в яких Вірі майже не було місця.

Мати здавалася Вірі незбагненною, неземною, леґендарною гоголівською героїнею. Вона довго — а особливо під час перебування в інтернаті — боялася навіть згадувати про цю дивну жінку, яка, можливо, й зовсім не була її матір’ю, а лише — інопланетянкою, яка навіщось завітала на цю грішну землю, або жахливою злодійкою вбивцею. Згодом і страх, і фантазії, й уся романтика образу відступили. Віра з’ясувала, що мати, як розповідали сусіди, страждала через велике кохання: батько пішов з родини, коли Вірі був усього місяць від народження. Чи могла вона вбити? Можливо… Адже Віра надовго запам’ятала її шалені чорні очі і ту руйнівну енерґію, що зворохобила усе її дитяче існування.

Того дня, коли Віра зустріла в місті Ліліану, Аліна теж не сиділа вдома, а з’явилася там о пів на першу ночі. Увесь вечір вона просиділа в ресторані зі своїм черговим коханцем — сивочолим начальником відділу маркетинґу аґентства. Відверто кажучи, їй було все одно, хто сидить навпроти. Душа спустошилася задовго до цього. Навіть гроші не приносили такого задоволення, як раніше, а до сексу вона збайдужіла. Її єдиним і справжнім коханням були гроші. Вона добре пам’ятала, яким чином навчилася заробляти їх — спочатку у батьків, потім її фінансували чоловіки. З респектабельного двору, де Аліна мешкала до одинадцяти років, родина змушена була швидко перебратися до менш престижного району — політична влада змінилася, батька звільнили з роботи, і, щоби замести деякі сліди, він перевіз сім’ю на інший кінець міста.

Аліна ридала й навіть не встигла як слід попрощатися з друзями. Потім життя покотилося під гору. Якось, стоячи під рестораном і намагаючися згадати власну адресу (тоді їй усе ж таки вдалося купити квартиру й відселитися від своїх нудних «старичків»), вона помітила знайоме обличчя: вишукана жінка виходила з синього мерседеса. Це був перст долі, її давня приятелька. Вона не дала смаглявій красуні пропасти під дверима клятого ресторану. Вона відвезла її додому, а потім влаштувала на роботу. Навіть не поцікавившися, чи вміє Аліна написати без помилок хоча би власне прізвище. Цією казковою феєю й була Ліліана Олегівна Поволоцька. Вже минув рік, як Аліна вірно служила їй, випереджуючи кожну забаганку. З часом це їй набридло, вона хотіла круто змінити своє життя і, головне, знала, як це зробити. Тепер, гадала Аліна, час настав: чоловік остогид їй, коханець починав «качати права». Через нього й довелося сьогодні так затриматися у ресторані. Пізні повернення вже увійшли у звичку, але, відкриваючи двері власним ключем, Аліна передбачала чергову сцену ревнощів.

Світло горіло і в кімнаті, й на кухні. «Ну, зараз почнеться…» — подумала Аліна. Але сьогодні її зустріла зовсім інша картина: чоловік був повністю одягнений, посеред кімнати стояли дві валізи.

— Я йду від тебе, — спокійно сказав він, — мені це вже набридло. Я достатньо відпрацював цей номер.

— Який іще номер? — запитала Аліна.

— Десять років нашого шлюбу, — пояснив чоло вік. — Чи ти гадаєш, що я одружився з тобою, шльондрою, заради твоєї неземної краси? Так от, знай: наш шлюб влаштувала твоя матуся і, до речі, добре за це заплатила. У мене була зовсім інша дівчина. А я, ідіот, зв’язався з тобою. Чи ти гадаєш, що моя кар’єра, гроші, наші поїздки за кордон і твої шмотки — заслуга моїх талантів та розуму? Усе це влаштовували твої предки, а зараз вони на пенсії і не при владі. І я більше цього терпіти не буду.

— От і добре! — сказала Аліна. — Йди геть, продажна тварюко. Тільки не повертайся, коли лишишся на вулиці!

— Не хвилюйся, не лишусь! У мене давно вже інша жінка. А щоб тобі було зовсім добре, знай, що у неї від мене є дитина. І досить брехні! Здихай тут на самоті!

Він підхопив свої валізи і рвучко вийшов з квартири, голосно грюкнувши дверима.

Аліна не відчула геть нічого. Вона налила собі чарку коньяку і з недоброю посмішкою підійшла до телефону. Раніше, щоб хоч якось відчути гостроту життя, вона навмисно завдавала собі болю — до синців щипала себе за ногу або колола зап’ястя виделкою. Тепер і цього було не досить. «Я ще зіграю свою гру! — думала Аліна, набираючи номер. — Повільна смерть — от щоб я хотіла бачити. І я їм це влаштую!»

До слухавки довго ніхто не підходив. Нарешті розімлілий голос сказав: «Алло!»

— Від мене пішов мій козел, — сказала Аліна.

— І заради цього ти турбуєш мене опівночі?

— Не тільки. Завтра я йду в міліцію і податкову, — посміхнулась Аліна, насолоджуючись довгою паузою на тому кінці дроту. — Хочеш поторгуватися?

— Що тобі треба?

— А справді, що мені треба, — іронізувала Аліна, — чого ж мені хочеться від моєї золотої рибки?.. А знаєш, у мене все є. Хоча, стривай… По перше, кожен вечір ти будеш прибирати у мене в квартирі — це раз, по-друге — після прибирання стоятимеш дві години на колінах перед моїм ліжком, аж доки я засну. Чого ж мені іще бракує? Ну, гаразд, далі розберемось, але перші дві умови — обов’язкові, і почнемо з наступного понеділка.

— Слухай, дівчинко, приїжджай зараз у редакцію.

Нам треба побалакати серйозно.

— Хто ж нас туди пустить уночі? До того ж, я хочу спати, і моє рішення — тверде і безповоротне.

— Добре, добре, заспокойся. У мене є краща пропозиція, ми ж усі один в одного на гачку. Словом, бери тачку — я тебе чекаю в редакції. Пройдеш пожежними сходами, я тебе зустріну. Все.

Слухавку поклали.

«Чого я маю слухатися? — думала Аліна. — Усе життя я когось слухаюсь… Ну, нічого, це — востаннє…»

Вона швидко зібралась і вискочила на вулицю.

Віра заснула під самий ранок і не чула, як задзвонив будильник. Аби встигнути на роботу, їй довелося бра ти таксі. Рівно о дев’ятій починалася редакційна «планірка», й, оскільки Ліліана іноді дозволяла собі приходити на одинадцяту, проводити збори доводилося Вірі. Таксі швидко домчало її до аґентства. Біля дверей вона зіштовхнулась із Заріною. Двері чомусь були зачинені зсередини, і жінкам довелося постукати. «Хто?» — по чули вони писклявий голосок секретаря й здивовано перезирнулися — такого ще ніколи не було.

— Мабуть, вони там щось приміряють… — висловила здогад Заріна (іноді до редакції заходили презентанти різних фірм, пропонуючи свої товари).

— Свої! — відгукнулася Віра, і двері повільно відчинилися…

Перше, що впало в око, — дуже бліде обличчя Вовика. Він чомусь схопив обох жінок за зап’ястя і затри мав на порозі, хапаючи ротом повітря, як риба. З глибини кімнати до них уже йшла Ярослава, за нею, тримаючись за серце, — Ліліана Олегівна. Впустивши співробітниць, Вовик хутко зачинив двері і знову замкнув їх на ключ. Здавалося, ніхто не може вимовити й слова, їх просто мовчки провели у приймальню оранжерею. Те, що Віра побачила там, здалося їй сценою з фільму жахів. У кутку за великою штучною пальмою, в дивній позі, навколішки, біля труби парового опалення у зашморгу висіла… Аліна.

Віру знудило. Заріна дико скрикнула і повільно з’їхала по стіні на підлогу. Ярослава нервово курила, струшуючи попіл у горщики з квітами, Ліліана ходила з кутка в куток, стискаючи скроні руками.

— У міліцію телефонувати? — запитав Вовик.

— Зачекайте, дайте оговтатися… — сказала нарешті Ліліана Олегівна. — Володимире, дістаньте там, з моєї шухляди, коньяку, ходімо до мене в кабінет поки що…

Але спочатку треба зняти її… Заріно, давай ти — у тебе нерви міцніші.

— Я не можу… — тремтячим голосом сказала Заріна.

— Може, нічого не чіпати до приїзду міліції? — за питала Віра, намагаючись не дивитись у страшний куток.

— Ви уявляєте, що таке — наша міліція? Це — скандал на всю країну… — зітхнула Ліліана і додала рішучим голосом: — Так, давайте усі разом — це наказ!

Потім вирішимо, що робити. Не можна ж залишити її так… Це ж просто не по людському…

Віра знала, що вона не зможе навіть доторкнутися до мертвої «смаглявої Барбі», вона притисла до обличчя носову хустку і з острахом замотала головою.

Ярослава рішуче підійшла до трупа.

— Вовику, дай ножа! — скомандувала вона. — І тримай її попід руки!

Ярослава перерізала мотузку; обважніле тіло Аліни ковзнуло на підлогу, Вовик ледь устиг підхопити його.

— Посадіть її за стіл! — наказала Ліліана. — Не дай Боже, хтось зайде!

Вовик посадовив небіжчицю на стілець. Її голова схилилася долу, ноги роз’їхались, як у ганчір’яної ляльки.

— Господи, ніби спить, бідолашна… — сказав він.

Потім усі зібралися в кабінеті Ліліани і вперше разом майже залпом випили по півсклянки дорогого французького коньяку. Після довгої паузи Ліліана розгорнула якийсь папірець.

— Значить, так, — почала вона глухим голосом. — Напередодні наша бідолашна Аліночка написала заяву — вона лежала на її столі. Читаю: «Заява. Прошу надати мені відпустку без збереження заробітної платні у зв’язку з тим, що я перебуваю у тяжкому нервовому стані і хочу підлікуватися…» Справа у тому, що від неї пішов чоловік і, мабуть, вона цього не змогла пережити… Буде логічніше, якщо її знайдуть у власній квартирі…

— Що ви хочете цим сказати? — майже в один голос запитали Віра і Ярослава.

— Якщо її тіло знайдуть зараз тут — ми до кінця життя не відмиємося. Зараз наш відділ набрав таких обертів, що наші зарплати майже вп’ятеро перевищують платню інших відділів — це я вам повідомляю суто конфіденційно, — пояснила Ліліана. — Через місяць нам усім світять поїздки за кордон. Вам, Віро, в Канни на кінофестиваль, Заріні — в Лондон на аукціон, Ярослава поїде до Амстердама на міжнародну виставку, вам, Володимире, я вибила путівку на Канари… А тепер уявіть, що почнеться, якщо ми зараз звернемося до органів…

Зависла мовчанка. Про Канни Віра чула вперше, але її серце радісно (наскільки це було можливо в цій моторошній ситуації) затріпотіло. Канни… Франція…

Кінофестиваль…

Мабуть, такі ж почуття охопили й інших.

— Але що ж ми можемо зробити? — невпевненим голосом запитав Вовик.

— Не знаю… Не знаю… — задумливо промовила Ліліана. — Голова йде обертом…

— А якщо б це трапилося не тут, а вдома… — почала Заріна. — Ми б відбулися легким переляком. Можливо, нас би й на допити не тягали…

— Отже, треба якось непомітно вивезти її звідси і лишити вдома… — рішуче сказала Ярослава, запалюючи десяту цигарку. — Я через її дурість страждати не згодна! Знайшла де вішатись, істеричка! Це все нам на зло! З нею завжди були проблеми… Спочатку заварить кашу, а потім — у кущі з підібганим хвостом!

Її палку промову обірвав дрібний стукіт Ліліаніного олівця.

— Які будуть пропозиції? — запитала вона.

— Я згодна з Ярославою, — сказала Заріна. — Відвеземо її додому. Але як це зробити непомітно? Не уявляю…

— Можна зробити вигляд, що ми всім відділом святкуємо перемогу нашого кандидата (до речі, зараз багато хто цю подію святкує). Зробимо застілля, а ввечері винесемо Аліну, як п’яну! — запропонував Вовик. — Буде логічно, що вона, перебуваючи у стані сп’яніння та афекту, повісилася вдома. Тим більше, що її кинув чоловік… Якщо запитають, хто бачив її востаннє, скажу, що я відвіз її додому. І що вона була дуже п’яна…

— Зауваж, любий, — сказала Ярослава, — нам треба буде її не тільки відвезти додому, а й… знову підвісити.

Інакше як ти поясниш синці на шиї? І підвісити так, щоб не лишити жодного сліду! А це вже — злочин.

Якщо дізнаються — нас усіх посадять.

— Значить, зробимо все чисто! — різко промовила Ліліана. — А тепер давайте проголосуємо. Хто за пропозицію Володимира?

— Ви при своєму розумі? — скинулася Віра. — Я в ці ігри не граю! Усе це — без мене.

— Підете до міліції? — саркастично зупинила її Ліліана. — Хочете допитів та очних ставок? Що ви доведете одна проти чотирьох? Отже, голосуймо…

Над столом піднеслося п’ять рук… Вірі здалося, що рука потягнулась вгору поза її волею, що це лише вистава в театрі абсурду. Але вона чітко знала й інше — вона нізащо не витримає допитів та очних ставок. Вона з такими труднощами видиралася нагору, що сили її вичерпались і будь який стрес знову зіштовхне її у прірву. І тоді їй вже не підвестися…

— Отже, рішення прийнято! — констатувала Ліліана. — Увечері весь цей жах скінчиться. А поки що — ідіть усі по своїх місцях. Володимире, купіть у буфеті горілки, шампанського і закуски. І так, щоб у вас були свідки. Накрийте стіл. Пом’янемо рабу Божу… А ви, Віро, візьміть себе в руки, інакше й моє самогубство буде на вашому сумлінні — це я вам обіцяю…

День минув, як у тумані. Мертву Аліну посадовили за столом так, ніби вона, схиливши голову над листком паперу, щось обдумує. Тіло ще не встигло захолону ти — надворі зранку стояла спека, і ця поза була майже природною для завжди сонної Аліни. Її скляна загородка була розташована у глибині кімнати, і випадкові відвідувачі могли бачити її схилену голову. Але відвідувачів було небагато. На хвилинку забігала знайома Ярослави, заходив листоноша… Жінки силкувалися зіграти повний спокій. Ярослава навіть гукнула при своїй знайомій до Аліни: «А ти не підеш з нами попити кави?» — а потім зі сміхом махнула рукою: «Наша красуня, як завжди, замріялася!» Вчинок був відчай душний, але забезпечив свідка.

Віра сиділа за своїм столом як мишеня. Вона механічно креслила на папері якісь значки. Стрілки годинника ніяк не хотіли рухатися швидше. Ліліана виходила на перерву, спілкувалася з іншими редакторами і вдавала, що усе гаразд.

О шостій народ почав розходитися. Тепер на них чекало найскладніше — гучне застілля, таке, щоб веселі балачки було чутно в коридорі.

Змовники й справді здійняли галас, дзвеніли чарками, співали. Знаходитися в одній кімнаті з трупом, що вже самовільно змінив положення, було неприємно. Вірині зуби цокотіли об чарку, вино проливалося на сукню. Нарешті о дев’ятій вечора Ліліана скомандувала: «Пора!». Вовика послали розвідати обстановку внизу, біля вахтера. Товстий і самовдоволений, той сидів перед телевізором і дивився черговий серіал. Його не здивувала весела компанія з відділу культури — сьогодні пили майже всі, святкуючи перемогу на виборах. Від струнких, витончених жінок — найкрасивіших жінок аґентства — пахло шампанським, вони йшли непевною ходою, весело перегукуючись. Одна з них, новенька, поста вила перед вахтером півпляшки горілки і тарілочку з бутербродами. Відверто кажучи, сьогодні його пригощали всі — пластиковий пакет уже був заповнений делікатесами, які вахтер збирався віднести безробітному синові. Він радів і тішився, час від часу прикладаючись до пляшок із залишками алкоголю, які йому лишала журналістська братія. Він дуже любив свою роботу, обожнював лишатися на нічне чергування і сидіти в комфорті та теплі, дивлячись чудовий кольоровий телевізор. Вдома у нього таких умов не було.

— Вам допомогти? — запитав він, помітивши, що худенький секретар Володя та ще одна жінка тримають попід руки іншу.

— Ні, дякуємо! — відповіли йому. — Це нам не вперше, трохи перебрала дівчинка.

— Буває! — весело відгукнувся вахтер, знову заглиблюючись у колізії серіалу.

Весела п’яна компанія зі сміхом та жартами повантажилась у велике авто. Краєм ока, крізь скляні розсувні двері вахтер помітив, що три жінки всілися на заднє сидіння й поклали собі на коліна четверту, п’яну. Секретар сів за кермо, поруч з ним — Ліліана Олегівна. Машина різко рвонула з місця.

«Можуть зупинити менти… — подумав вахтер. — Хоча такі «шишки» завжди відбрешуться!..»

В авті у Віри почалася істерика. Холодне важке тіло лежало у неї на колінах. Ярослава та Заріна силоміць влили їй до рота добрячу порцію коньяку.

— По моєму, нам доведеться виносити і її, — сказала Ярослава. — Будь ласка, Віро, заспокойтесь! А то зараз почнеться масове божевілля — а нам ще стільки треба зробити. Тримайтеся.

Коли машина під’їхала до Аліниного будинку, на подвір’ї було порожньо.

— Виходимо так само! — скомандував Вовик.

— Можна, я зачекаю в машині? — ледь чутно прошепотіла Віра, і тоді з напівтемряви на неї блимнули різнобарвні очі Ліліани:

— Хочете лишитися чистенькою? А платні три тисячі баксів вам не гидко отримувати?! Сказано: йдуть всі! І годі! Я теж боюся…

Вони обережно витягнули Аліну з машини, підхопили попід руки і внесли до під’їзду. Біля ліфту і на сходах нікого не було. Діставши ключі з її сумочки, Ярослава відчинила двері.

Через півгодини Вовик розвіз усіх по домівках.

Спочатку завезли Віру, яка сиділа зі збайдужілим виглядом і мріяла лише про одне — скоріше опинитись у ліжку. Вона була геть п’яна… …На сьомому поверсі будинку за номером 67 по вулиці імені Рабіндраната Тагора у комфортабельній ванній кімнаті на змійовику висів труп красивої молодої жінки, що наклала на себе руки, дізнавшись, що чоловік більше не кохає її…

Віра ледь дісталася свого поверху. Тремтячою рукою почала шукати в сумці ключі й не знаходила їх. У відчаї вона сповзла на брудну підлогу перед своїми дверима, і ридання нарешті прорвалися крізь упродовж цілого дня стиснуте спазмами горло. Вона не почула, як відчинилися двері в квартирі навпроти.

— Ти, що, мале, загубилося? — трохи насмішкувато сказав чоловік і присів поруч із Вірою. — О-о, тут ціле море сліз — втопитися можна!

Він обережно підняв і поставив Віру на ноги.

— Ключ… — ледь змогла вимовити вона.

— Що, зовсім погано? — так само насмішкувато запитав незнайомець.

— Знайдіть, будь ласка, мій ключ… — ледь чутно вимовила Віра, затискаючи рота рукою й відчуваючи, як нудота підступає до горла.

Чоловік швидко зорієнтувався, за мить витрусив з Віриної сумочки ключ і швидко відчинив двері.

Нетвердою ходою, зриваючи з себе одяг і гублячи туфлі, Віра попрямувала до ванної. Коли вона, більш менш свіжа, в рожевому м’якому халаті, вийшла звід ти — на кухні вже кипів чайник, а незнайомець щось ворожив над заварником, вкидаючи туди якусь запашну траву.

— Зараз як рукою зніме! — весело сказав він.

Віра геть забула про свого рятівника.

— Ви хто такий? — суворо запитала вона.

— Ніхто. Ваш сусід.

— Я вас не знаю!

— Мене ніхто не знає. Я живу тут тільки місяць, винаймаю кімнату у Місіс Гадсон.

Почувши знайоме прізвисько, яке могли знати тільки свої, Віра заспокоїлася. «Місіс Гадсон» — так називали її всюдисущу сусідку, стареньку самотню бабцю, яка залюбки виручала стражденних пляшкою доброї самогонки.

— А от я вас, здається, знаю, хоча ненавиджу наше телебачення. Ніколи не думав, що ви живете поруч.

Для нас ви — небожителі. Зараз заварю вам своєї травички — вона мене завжди рятує у таких випадках — та й піду. Ви, мабуть, хочете спати…

— Я не спатиму, — майже викрикнула Віра й несподівано для себе попросила: — Якщо можете, побудьте трохи зі мною. Розкажіть щось… Або просто посидьте мовчки. Тільки не йдіть.

— Гаразд, — зрадів той, — мені вже добряче набридла моя гарна господиня — головним чином, я розважаю тільки її. Як виявилося, вона моя давня шанувальниця, навіть квартирну плату встановила досить помірну.

— А ви хто?

— А ніхто, — знов сказав він. — Так, написав колись роман. Його торік надрукували в досить популярному журналі.

— Як він називається? — без особливої зацікавлености запитала Віра.

— «Роман на замовлення».

— О, так це ви? — Віра згадала цю річ, яку вона прочитала і навіть колись переповіла Альбику. — Дивно, я навіть хотіла розшукати автора. А ось він сам рятує мене серед ночі…

— Ви ніде б мене не знайшли. Тримаюся я «білою вороною» і не дуже цікавлюся літературною тусівкою.

Цей твір — випадковість.

— У житті нічого не буває випадковим, — сказала Віра. — Отже, ви винаймаєте квартиру…

— Так. Квартиру винаймаю. Ніде поки що не працюю. Не одружений. За кордоном не був. Маю двадцять сім років, умовний термін (це п’ять років тому) за, як то кажуть, «політику». Що ж іще? До жодних літературних кіл не належу. Іноді пописую вірші, але це вже коли зовсім погано…

— Добре, добре, не нервуйте так, у мене повно своїх проблем, щоб іще й вашими перейматися, — зупинила його Віра. — А знаєте що, краще давайте вип’ємо кави.

Я зараз зварю. А ви поки що можете курити.

Вона кинула на стіл пачку дорогих цигарок.

— Дякую, я не курю! — сказав він.

— Неправда, — сказала Віра, вмикаючи кавоварку. — Усі ваші герої, пригадую, — затяті курці.

— Але вони не палять «Ґалуаз», — із викликом сказав сусід. — Це дороге задоволення.

— Задоволення має бути дорогим, — посміхнулася Віра.

— Ви, мабуть, гадаєте, що я — нещасний жебрак.

— Я про вас нічого не гадаю. А от ви, мабуть, думаєте, що я й справді небожителька.

— А хіба це не так?

— Глупство. Я звичайна робоча конячка. От і все. І сьогодні мені дуже погано…

Але страх і хміль поволі відступали. Усе, що відбулося вдень, здавалося одною з її ґалюцинацій.

— Знаєте що, вам усе ж таки треба поспати, — сказав сусід, помітивши Вірин відсторонений погляд. — Я, мабуть, піду. А якщо ви не проти, я завітаю до вас ще коли небудь.

— Ні, я зовсім не хочу спати! — запротестувала Віра.

Вона хотіла підвестися, випустила з рук горнятко й безсило опустилася на стілець.

— Усе, досить балачок, мале, треба в ліжечко!

Його розв’язний тон чомусь не роздратував її, і Віра покірно звелася, тримаючися за стіну. Вже на порозі, зачиняючи за ним двері, вона запитала:

— Чому ви назвали мене «мале»?

— Не знаю… Там, на сходах, мені здалося, що плаче дитина…

— Як ваше ім’я, мій рятівнику?

— Стас, — відповів той і попрямував до своїх дверей.

Телефонний дзвінок розпанахав сон гострим лезом. Віра не одразу впізнала голос Альбика.

— Доброго ранку, сонечко! Маю можливість підкинути тебе на роботу машиною! Збирайся швиденько.

— Куди? Навіщо? — хрипким голосом запитала Віра. Сьогодні вона вперше спала так, як ніколи, — глибоким як колодязь похмільним сном.

— Ти що, спиш? — не вгамовувався Альбик. — Ну ти даєш, старенька! Вже дев’ята година!.. Так заїжджа ти за тобою?

— Ні, ні! Сьогодні я хвора! Вибач, я не можу говорити! — Віра кинула слухавку і сіла на ліжку, обхопивши голову руками — голова розколювалася навпіл, хотілося пити, а головне — вона вмить згадала абсурд і жахіття вчорашнього вечора. Бідолашна Аліна, повішена вдруге… І що тепер буде? Раптом слідство вийде на них? Щоправда, Ярослава ретельно протерла всі речі, ключі та дверні ручки носовичком, щоб не лишилося жодних відбитків. І хіба вони в чомусь винні? Звичайно, вчинено не по людському, але вони рятували престиж своєї фірми та власні нерви від зайвих міліцейських «розборок». А оплакати бідну дівчинку можна буде пізніше, разом з усіма…

«Але невже я така зіпсута? — думала Віра. — Можливо, мати це знала ще тоді, коли я була дівчинкою, інакше вона б не писала в листі: «Мені навіть страшно уявити, якою ти виростеш…» Вона знала про мене щось таке, чого ніхто не знає… Але що?»

На роботу Віра вирішила не йти і навіть нікого про це не попереджати. Вона відчувала, що з учорашнього вечора стосунки між співробітниками відділу культури набули зовсім іншого вигляду. Тепер усі вони — спільники. А зі спільниками не церемоняться.

Віра пішла на кухню, увімкнула радіо і з горнятком кави зручно вмостилась у кріслі. Їй треба було обмір кувати ситуацію. Вона ні до чого не торкалася, брала участь у подіях лише як свідок. Вона пам’ятала, що, коли усі товклися у ванній біля трупа Аліни, їй стало погано і вона присіла на підлогу в коридорі. Вона навіть не глянула на те, як відбувалася ця неприємна процедура. Вона думала зараз про інше: що знала про неї мати, чому її лист не був схожий на лист прощання матері з донькою? Невже вона якось пов’язана зі злочином, що був скоєний стільки років тому? У своїх думках та спогадах Віра ніколи ще не заходила так далеко. Це були заборонені згадки. Раніше від них лише починала дико боліти голова, а мозок видавав «на гора» лише чорну стрічку стертої інформації. Віра відчула, що саме зараз настав той час, коли треба усе з’ясувати. І почати саме з того будинку, з тієї квартири, де було скоєно злочин, який перевернув усе її життя.

Прийшовши до такого рішення, Віра швидко одяглась і поїхала до свого старого двору в центрі міста…

Вона не була тут відтоді, як ще зовсім юною переїхала в іншу квартиру. Вона боялася зазирати в цей двір, їй здавалося, що там кожен може тицьнути у неї пальцем: «Ось вона, донька вбивці!» Але зараз вона вже не була тією переляканою дівчинкою — навряд чи хтось зі старих сусідів міг упізнати її в цій самовпевненій вишукано вбраній жінці з бездоганною зачіскою та ледь помітним макіяжем на витонченому обличчі.

Подвір’я дуже змінилося з тих давніх часів.

Повиростали нові дерева, майже на кожному балконі стирчали великі блискучі тарілки антен, вікна зі звичайних перетворилися на пластикові, з охайними білими рамами та жалюзі. Віра одразу зрозуміла, що зі старих мешканців тут майже нікого не лишилося — ці квартири давно були куплені новою елітою. А до колишнього її помешкання на першому поверсі нові господарі прибудували балкон.

Віра пішла в будинок навпроти, піднялася на сьомий поверх, намагаючись згадати, чи не заходила вона сюди раніше? Але асоціативне мислення відмовлялося працювати. Номер квартири, у якій було вбито нещасну бабцю, вона знала — про це їй ще тоді сказала сусідка. Та сама сусідка розповіла, що мати вбила стару жінку, дружину колишнього дипломата.

Двері у квартиру були прочинені. Не знати чому, звідти на Віру повіяло тривогою. Вона нерішуче натисла на кнопку дзвінка і почула зсередини веселий привітний голос: «Заходьте, заходьте, я на вас давно чекаю!» Віра увійшла. Назустріч їй з кухні йшла молода повновида жінка, витираючи руки об квітчастий фартух. Ще на порозі Віра здогадалася, що в квартирі робиться ремонт — шпалери звисали зі стін клоччям, меблі були зсунуті насередину і завішені плівкою.

— Ой, — сказала жінка, — а я думала, що це прийшли штукатурниці!

— Вибачте, будь ласка, — сказала Віра, — я б хотіла дещо у вас запитати…

— Проходьте в кімнату, — запросила жінка.

Це була невелика однокімнатна квартирка. Віра увійшла до кімнати, сіла на краєчок застеленого плівкою дивану й огледілась.

— Ви що, бували тут раніше? — запитала хазяйка, помітивши її зацікавленість.

— Колись давно тут жили наші давні знайомі, я була тоді ще маленькою, — відповіла Віра.

— Прохоренки? — підказала жінка. — Тут жила така родина, але вони тепер переїхали в нашу двокімнатну. А ми з чоловіком роз’їхалися. Ось тепер роблю тут ремонт і… починаю нове життя.

— Ні, не Прохоренки, — сказала Віра. — А ще до них…

Вона уважно роздивлялася кімнату, але не знаходила жодного відгуку у своїй душі. Лише клапті старих шпалер з дивним рельєфним індійським візерунком привернули її увагу. Але, мабуть, лише тому, що таких зараз ні в кого не побачиш — старовинні, барвисті, схожі на полотно.

— Такі цікаві шпалери, — промовила Віра, аби не мовчати. — Не шкода здирати?

— Ой, та ви знаєте, які вони були засмальцьовані! — сплеснула руками жінка. — Це ще від попередньої хазяйки лишились! Прохоренки ремонту не робили — їм було байдуже. Я взагалі боялася сюди переїжджати.

Кажуть, що тут убили жінку…

Віра напружилась, але примусила себе продовжу вати розмову.

— Як це — вбили?

— Отак і вбили! Але, гадаю, її дух звідси вже вивітрився, а то я б тут спати не змогла. Усе уявляла б…

— А що то була за жінка? — Віра розуміла, що її цікавість переходить межі звичайної балачки і скоро треба буде пояснювати, навіщо вона сюди завітала.

— Кажуть, якась старенька і дуже багата іноземка.

Напевно не знаю…

— А хто її вбив, за що? — язик ледь ворушився у пересохлій гортані.

— Не знаю, сусідка чи служниця… а чому вас це цікавить? Ви, часом, не з міліції? — схаменулася хазяйка, прискіпливо приглядаючись до Віри. — Якби я знала, що мене тут ще й міліція буде турбувати, — нізащо б не погодилася на такий обмін!

— Ні, ні, не з міліції, - заспокоїла її Віра. — Я журналістка, збираю матеріал про різну старовину. Ось згадала, що тут жили наші давні знайомі, а у них були цікаві речі. От хоча б ці шпалери. Чи не могли б ви дати мені шматок?

— Та будь ласка, скільки завгодно! Хоч усе забирай те — все одно викидати!

Віра подякувала і відірвала від стіни шматок шпалерини. Не втрималася, щоб не понюхати щільний, тугий папір… Він мав запах прянощів і трав. Так іноді пахнуть легкі індійські сукні. Навіть після багаторазового прання.

Віра повернулася додому геть спустошена. Iнформації — обмаль. Але їй не терпілося ще раз роздивитися свою здобич — від клаптика паперу віяло теплом, як від нагрітого сонцем піску.

Проте вона щонайперш вирішила зателефонувати на роботу. Слухавку взяв секретар.

— А я вам телефонував уже кілька разів! — схвильовано повідомив він. — З вами все гаразд?

— Так. Я виходила в аптеку — щось погано себе почуваю… Сподіваюся, що до завтра видужаю. Для мене немає нічого термінового?

— Ні, не хвилюйтесь, видужуйте! — чемно сказав Володимир. Зависла пауза.

— У нас там усе гаразд? — чітко вимовила Віра.

— Усе нормально! Ніяких новин! — так же чітко відповів секретар.

Віра поклала слухавку. Значить, бідна Барбі ще висить у себе в ванній… Господи, в якому ж стані її знайдуть!..

Вона повернулася на кухню і розправила шпалерину на столі.

Віра пила каву і роздивлялася складний візерунок.

Що довше дивилася, то чіткіше вимальовувався перед очима контур слона. Насичений візерунок утворював прихований сюжет: стадо різнобарвних слоників на тлі оази з пальмами та квітами. На перший погляд вони не були помітні. Так у дитинстві, прокинувшись ранком, Віра розглядала візерунки на килимі або тріщинки на стелі, і їй здавалося, що вона бачить дивні сюжети — оленів, карети, сімейство ведмедиків… Від слонів повіяло чимось давнім і знайомим. «Мабуть, я усе ж таки бувала у тій кімнаті, — подумала Віра. — Можливо, коли мати прибирала?..»

Чорне провалля в пам’яті почало здаватися їй неприродним. Від напруги розболілася голова. «Ні, досить! — думала Віра, — Недаремно ж колись в інтерв’ю один нарколог сказав мені, що будь яке кодування небезпечне: це все одно, що перекрити загатою бурхливу річку. Тоді потік починає шукати інших виходів і затоплює усе навкруги. Треба знайти мого лікаря, зараз він, здається, очолює центральну психіатричку. Він має мене упізнати. Я хочу нарешті знати усе!» Її думки перервав дзвінок у двері. Віра неохоче відчинила — на порозі стояв її вчорашній рятівник.