Меч королів

Глава 2

Нічне небо впало на Квінізорайю і перемішалося з океаном — не зрозуміти, де небо, а де — вода. Густе, чорне зверху і знизу; слабенько мерехтять зеленуваті далекі зірки, кволо спалахують ледь помітні вогники у хвилях.

Потонула в ночі Квінізорайя. Ані вогника у передмістях і на околицях — ремісники рано лягають, потомлені тяжкою працею. Швидко втихомирюються портові чиновники й торгівці, бо зранку ще вдосвіта оживе порт, відкриються склади та крамнички. Принишкли ченці у чорній громадині монастиря. Тихо по теремах шляхти. Та і яка там уже шляхта у провінційній Квінізорайї?

Лише вартові на сторожових вежах палять вогні, проходять уздовж берега дозори та догулюють у портових шинках і тавернах моряки.

Капітан королівського військового флоту Кер Гирей, не криючись, зазирнув у глибокий виріз блузи першої портової красуні Ханни Шелди (яке там кругленьке!), майже владно торкнувся твердої сідниці:

— Пішли?

— Як хочеш, — погодилася Ханна. Моряк поліз до кишені, витяг жменю монет, вибрав срібну і кинув її корчмареві:

— Решти не треба.

— Дякую, майстере Кере, — упіймав той гроші на льоту.

Гирей підвівся, потягся, відкинув довге жовте волосся за спину, підійшов до дверей (красуня за ним — як нитка за голкою), відчинив їх і відсахнувся: вулицею Морських Мольфарів стрімко крокував подвійний наряд королівської гвардії, щільно оточивши великі губернаторські ноші.

— Ще затопчуть, — підморгнув капітан Ханні, коли почет зник за рогом, поправив меча, підхопив жінку та вийшов геть із таверни.

М’які ядранські чоботи, що тільки-но почали входити у моду, наступали на бруківку тихо. Хода маленьких ніжок Ханни, взутих у традиційні сандалії, плетені з тонких смужок шкіри морського носорога, взагалі здавалася нечутною. Ханна пригорнулася до м’язистого капітана і ні про що не думала.

— До тебе чи до мене? Домене ближче, — вибрав дорогу Гирей.

Зроду-віку вулиці Квінізорайї мостили бруківкою, а провулки — так-сяк обтесаними кам’яними плитами: добре, що не було багнюки під ногами.

Одвіку квартали припортових шинків освітлювалися жаровнями, що стоять просто неба. Але тепер вогонь у них вже догорів — лише вугілля ледь жевріло, не даючи світла.

Гирей довів Ханну до Жаб’ячого провулку і повернув праворуч: у третьому за ліком будинку, де був більш-менш пристойний постоялий двір, він давно вже відкупив половину мансарди і досить зручно облаштувався. Щоправда, господар спершу пручався, не погоджуючись продавати помешкання ні за яку ціну, але Гирей привів кузена Едварда Фортунато, і той швидко владнав справу:

— Або ти, корчмарю, матимеш сусідом і другом капітана вітрильника Небесного принца, — Едвард обережно поклав на один край стола чималенький гаманець, повний золотих монет. — Або, якщо дурний, особистим ворогом командира портової жандармерії, — на другий кінець столу впала його важка залізна поліційна рукавичка.

— Вибирай, — широко розвів руки Фортунато, ставши біля середини столу.

Рудий корчмар Раух Вергер не був дурнем: він прийняв гроші та Керову й Едвардову дружбу і жодного разу не пожалкував: того ж вечора він порекомендував капітанові слугою свого брата. За місяць уся Вергерова родина годувалася біля Гирея: сестра прала йому одяг, дружина прибирала кімнати та готувала сніданки, а десятирічний син виконував різні дрібні доручення.

Щомісячні підрахунки показали, що продана мансарда давала Раухові подвійний прибуток. А які вигоди дає прихильність високого чина поліції, мабуть, і пояснювати не треба.

Тож капітан вів до себе красиву та бажану жінку, яка притискалася гарячим тілом так, що він відчував, як стукає її збуджене серце.

Він вів її, хоча ніколи жінок до свого дому не водив.

— Ой, який пан нам трапився, — вивалилися з шинка «Західний континент» троє кремезних молодиків у типовому для портового та морського люду одязі: широких штанях, темних сорочках із широкими ж рукавами, у шкіряних морських чоботах до колін. Широкі череси на товстих перехватах.

— А ще й дівка з ним добра, — облизнув товсті губи той, що був посередині.

— Що вам треба, шановні? — зумів утримати себе в руках Гирей.

— Від тебе — майже нічого, — відповів товстогубий — він, мабуть, був у них за головного. — Ти можеш залишити гаманець і дівку та йти.

Жодна знахабніла наволоч у Квінізорайї не сміла так говорити з Гиреєм.

— Ви, мабуть, п’яні! Забирайтеся, поки я не розлютився!

Три широкі морські кинджали націлилися в живіт Гиреєві. Він миттю оцінив відстань до супротивників, плавним рухом правиці заховав жінку собі за спину, взявся за руків’я меча і, звільнивши його з піхов, подовжив рух руки і вдарив зверху губатого. Той устиг зреагувати і відхилився назад, але лезо зачепило його підборіддя і досить глибоко порізало. Нападник вилаявся і зробив декілька погрозливих рухів кинджалом. Його супутники теж досить вправно закрутили ножами. Лезо в морського кинджала — приблизно лікоть, у меча морського офіцера — два з половиною. Довжина зброї та, мабуть, більша майстерність фехтування, зрівняли шанси. Щоправда, Гирей не міг вільно маневрувати, змушений був увесь час обирати позицію між ворогами та жінкою, але, дякувати Небу, провулок був досить вузький, щоб не дати ворогам обступити себе. Гирей танцював, ухиляючись від ударів. Відбиваючи їх та завдаючи.

— Той, що зліва! — вигукнула раптом Ханна і кинула в лице ворогові, що був ліворуч, повну жменю дрібних блискучих кульок. Здоровань од несподіванки моргнув, і тієї ж миті стрімкий Гиреїв меч пробив йому груди. Він зойкнув, випустив ножа, заточився і повільно повалився на спину.

«Це були майванські перли з її улюбленого намиста», — мимохідь здогадався капітан. Він зробив удаваний замах мечем зверху — губатий звів руку з ножем догори. Гирей різко вдарив його ногою у пах. Ворог присів, поліз рукою до забитого місця, але ножа не кинув, виставивши його вперед, і важко засопів.

А третій, задкуючи, вже відтягував його за пасок — назад, у темряву, виписуючи ножем у бік Гирея вісімки та зиґзаґи.

Раптом двері «Західного континенту» розчинилися, і на порозі, на чолі кухарів та офіціантів, з величезним яскравим смолоскипом в руці з’явився хазяїн шинка:

— Що це за рейвах під моїми вікнами?

Тієї ж миті двоє нападників щезли у темряві.

— Це ти, майстере Кере? — впізнав, нарешті, шинкар Гирея. — Що сталося?

— Сталося те, поважний Боне, що якісь шибеники напали на мене мало не на порозі власної оселі! — кинув меча до піхов Гирей.

— Здрастуй, поважна Шелдо! — розгледів, нарешті, за спиною у моряка красуню шинкар Бон.

— Вітаю тебе, поважний Боне, — зніяковіла чомусь Ханна. «Оце новина», — помітив її збентеженість Гирей. Він схилився до лежачого на землі ворога — той не подавав жодних ознак життя.

— Еге-е, — наблизився зі смолоскипом до вбитого грабіжника Бон, — та це ж один із тих трьох моряків, що пили у мене цілий вечір кайванську горілку!

— Чому ти вирішив, що вони — моряки? — спитав майстер Кер, хоча сам у тому майже не сумнівався: він бачив їхній одяг, зброю і, що важливіше, ходу.

— З балачок, — впевнено заявив Бон. — Зазвичай я не прислухаюся до розмов відвідувачів: що розумного може сказати людина, яка весь вечір п’є кайванську горілку? Пий собі, поки грошей вистачає! Але ці, — вказав у бік мертвого моряка Бон, — ці сиділи довго, пили багато, розмовляли голосно. І все про моря, порти. Згадували кам’яний мол у гавані Ізерлону. А платили — яких тільки монет не давали, навіть ядранські мідяки!

— І ніж у нього — не звичайний морський кинджал, а ядранський запоясник, — подала голос Ханна.

— Справді, так, — підняв і роздивився зброю Гирей. — А ти звідки знаєш?

— У мого батька колись такий був, а він привіз його з плавання до Ядрану.

Корчмар знов освітив мерцеві лице, схилився. Підняв повіко вбитому:

— Ні, він не ядранець.

— Куди ті поділися? — подумав уголос Гирей. — Де їх шукати? В гавані останнім часом стільки суден…

— Майже як у Майвані, — з погордою сказав Бон, який, до речі, ніколи не був на Великій Черепасі.

До Майвани за день приходило більше кораблів, ніж до Квінізорайї за тиждень, але раніше поява будь-якого корабля (зазвичай, це був поштовий однощогловий вітрильник, який з’являвся щопонеділка) ставала подією, і лише останні кілька років зусиллями адмірала Блека все змінилося, тому капітан охоче погодився з шинкаревою гіперболою, щось ствердно пробубонів і кивнув головою. Під підошву його чобота потрапило щось дрібне та кругле. «Майванські перли», — згадав він і поцілував Ханну:

— Я куплю тобі нове намисто.

Ханна мовчала.

— І сережки.

Вона не говорила нічого.

— І каблучку.

Ані пари з вуст.

— Бо ти мужня дівчина, я пишаюся тобою, — здогадався Гирей. Ханна посміхнулася і притулилася до нього так, що Гирей згадав, куди, власне, вони йшли до нападу.

— Ми проведемо тебе додому, майстере Кере, — запропонував корчмар.

— Дякую, поважний Боне.

Так уже повелося дуже давно в Королівстві: до людей шляхетного походження або неабияких чинів зверталися — «майстер»; до заможних посполитих — «поважний».

Поважний Бон провів майстра Кера та його супутницю, оточених почтом озброєних великими ножами та ополониками кухарів, до дверей та передав поважному Вергерові.

…Губернатор Малої Черепахи адмірал Устін Блек підморгнув принцові Зульфікару, що розлігся навпроти нього у великих губернаторських ношах:

— Вже вулиця Морських Мольфарів, потім — Бандурів Королеви, а там уже й Соборна площа.

— Нащо було вдень у закритих ношах через усе місто добиратися до порту, сидіти там до глупої ночі у вежі Північного форту, а потім у темряві — до собору? Не можна було просто — піти до собору?

— Сказано ж, — як маленькому пояснив адмірал, — аби ніхто не знав, що ти в соборі зустрінешся з єпископом. Ба більше, у твоїх покоях зараз грає лютня, і туди провели одну з наложниць. У палаці всі певні, що ти зайнятий любовними забавами.

«Передбачливо, — подумав принц. — А якщо вона розпатякає, що мене вночі у покоях не було?»

— Вона дочекається тебе, — ніби прочитав його думки адмірал. — Бо в єпископа будеш не дуже довго. До того ж можна не боятися, що вона комусь щось скаже.

— Така надійна? — не повірив принц.

— Просто від народження німа, — пояснив губернатор. Він знову визирнув назовні. — Вулиця Бандурів Королеви.

— Яка королева була в Квінізорайї? — спитав Зульфікар.

— Жодної не було.

— А хто такі бандури?

— Так, здається, на одному з майже забутих діалектів Західного континенту звуть охоронців… Слухай мене, принце Зульфікаре. За кілька місяців ти зватимешся — ваша Небесна високість. Ми навчимо тебе всього, що має знати Небесний принц, спадкоємець королівства. Єпископ Сардар повідає все, що стосується обряду посвячення. Лише про одне тебе прошу: будь шанобливим до єпископа, бо він чутливий на такі речі…

— Добре, — кволо погодився принц.

Розмова з головним чорноризцем острова і справді тривала недовго. Законник, старенький сухий чоловічок із рідкою борідкою та захованими в тінь каптура очима, скрипів тихим голосом, і, здавалося, зовсім не цікавився, чи слухає його Зульфікар:

— Посвячення складається з двох обрядів: випивання крови священної тварини кугуар та передавання меча. Меч передає родина, все інше робить церква. Ти повинен слухатися священика, отця Зенона, який весь час буде поряд. Все, що покаже тобі кров кугуара, ти повинен запам’ятати й використовувати в подальшому житті, але нікому не розповідати, бо то — велика таїна. Ти щось хочеш спитати, сину мій?

— Будь-хто може спіймати в горах кугуара та налитися його крови; він хіба знатиме святі секрети?

— По-перше, — посміхнувся єпископ, — то гріх — пити кров священної тварини будь-кому, крім Небесного принца. По-друге, молодого кугуара від дня народження принца вісімнадцять років годують за секретною дієтою. Інакше його кров не має сили. Так що грішник і не побачить нічого. Зрозумів? Йди, — відпустив принца рухом долоні чорноризець.

Зульфікар встав із подушок, на яких сидів перед кріслом єпископа, вклонився і вийшов. Не цілувати рук каптурникам — один із привілеїв спадкоємця трону.

Губернаторські ноші чекали.

— Я випив би чогось, — заявив Зульфікар адміралові.

— То що — у «Західний континент»? — підморгнув Устін Блек. Колись їх водив у той шинок капітан Кер Гирей — куштувати кайванську горілку.

— Та ні, самі не підемо — хай хтось сходить за пляшкою.

— У тебе в палаці які вина, — спробував заперечити адмірал.

— А кайванської горілки — катма! — відрубав Зульфікар і наказав слугам. — Несіть!

Нести було зовсім близько — палац принца виходив на Соборну площу.

Коли сержант Кер Брайт вийшов із «Західного континенту» з двома (про всяк випадок — щоб не ходити удруге) пляшками прозорої рідини у солдатському наплічнику в Жаб’ячий провулок, під підошвою солдатського чобота щось хрупнуло — раз і другий, він не знав, що то були поодинокі перлини, яких не знайшли в темряві люди поважного Бона, перлини з чудового дорогого намиста, яке ще годину тому прикрашало шию коханки його брата — капітана Кера Гирея.