Меч королів

Глава 8

За місяць і тиждень плавання принц вивчив багато морських слів: фок, ґрот, бізань, гітов, рея, стеньґа, марс, півбак, пів’ют… У ясну погоду навіть кілька разів постояв за штурвалом — не сподобалося. Потім він вигадав розвагу: ставив на фальшборт порожню пляшку з-під вина і стріляв по ній із пістолів. Якщо влучав — вона розліталася, і скалки летіли за борт. Бувало, через хитавицю бив мимо цілі — кулі летіли у море чи з шаленою силою пробивали дошку фальшборту: тріски відколювалися з зовнішнього боку.

Одного разу Зульфікар побачив: дивиться Гирей на це скоса, але, з тяжким серцем, мовчить.

— Зробіть мені так, щоби пляшку можна було підвісити за бортом, — наказав принц. Тепер стріляти стало ще важче: гойдається корабель на океанській хвилі, гойдає пляшку. Попервах все мимо бахкав принц, потім призвичаївся: замре корабель на мить на гребені хвилі — гримить влучний постріл.

А то ще розвага — фехтування. Виявилося, що вправних фехтувальників на борту всього троє: він сам, Брайт, який завжди навчав фехтуванню новачків, і, хоч як дивно, капітан Гирей.

Брайт чудово володів класичною технікою: поки він стояв у стійці, то був небезпечним і майже невразливим. Його треба було вивести в незручне, а ліпше — в нестандартне положення, тоді він діяв гірше і — програвав.

Гирей — навпаки. Школою моряк володів слабше, зате не тяжів до шаблонних комбінацій, чудово рухався, був розслаблений і, що найголовніше, імпровізував. Одного разу, у безвихідному, здавалося, становищі, він кинув у лице принцові жменю дрібних монет. Вони не могли вразити очей — маска надійно захищала, та у той момент Зульфікар не встиг подумати — відсахнувся і пропустив удар дерев’яним мечем по кірасі. Був би меч справжній — пробив би, мабуть, мідну шкаралущу.

Зульфікар помітив, як швидко Гирей перебирає в нього прийоми, стійки, зв’язки елементів, захисти і удари… Брайт же працював мечем, як машина: дуже добре, та, здебільшого, одноманітно. Але загалом принц переважав братів, так що і ця розвага не завжди радувала.

За час плавання всі, хто був на кораблі, зрозуміли: більше однієї з десяти партій в камінці у Брайта може виграти тільки Анвар: дві — три…

Вже тижнів зо два не зустрічаються прангівські кораблі — лише ізерлонські, атріанські, руттійські, частіше — строкаті шхуни з Південних Морів, і чимраз частіше — ядранські, бузково-помаранчеві.

Раз по раз, майже з коленого ядранського судна, злітав при зустрічі зі «Світанковою зорею» поштовий голуб.

Старовинні карти, на яких зображено Ядран, досить точно відображали узбережжя: фреґат «Світанкова зоря» на тридцять восьмий день плавання обігнув мис на півострові та увійшов, стрімкий, до великої затоки. Десь далеко, на березі, миль за десять, виблискував на сонці мідними дахами величезний Гасхурн, а значно ближче, майже на відстані пострілу доброї гармати, великою дугою стояли неоковирні, непропорційні якісь ядранські бойові судна, а попереду, на чолі бойового порядку — доладніший, схожий будовою на корвет, корабель із яскравим прапором на ґроті: на ультрамариново-чорному тлі бузковий змій обвиває помаранчеве сонце.

Гарматні порти його було зачинено. Ядранський корвет дуже повільно рушив у бік «Світанкової зорі», і над щоглою замайорів невеличкий кольоровий прапорець.

Гирей роздивився у трубу клапоть тканини:

— Не може бути! Вони підняли прапор «Ласкаво прошу»!

… Протокол — складна штука. Консул королівства Гряди прибув на «Світанкову зорю» на ядранському корветі й відтоді невідступно крутився біля принца.

Величезний почет зустрів Зульфікара на причалі. Принц потискав чиїсь руки, кивав головою, посміхався, аж поки, нарешті, не подали величезного критого візка, запряженого чудовими блакитними муфлонами. «Непогана штука, — оцінив принц. — А в нас на ношах досі тягають». Частина його команди, солдати Брайта, ну і, звісно, каптурник, мали стати за візком високого гостя. За ними вишикувалася почесна варта ядранських мечоносців, потім — ченці з музиками, а хто далі — прангам не видно.

Вельможа, що зустрічав принца («Брат короля» — зробив великі очі консул), влаштувався у такому ж точно візку, що стояв поряд із Зульфікаровим.

Поважний, із непроникливим лицем, брат короля Ядрану князь Олол зняв білу шовкову рукавичку і кволо махнув нею, виблискуючи камінням перстенів. Процесія неквапно рушила. Небесний принц оглядався навсібіч: іще з моря він побачив, яке велике місто Гасхурн, і тепер із цікавістю розглядав будинки, бруківку, мешканців. Майже всі будови були зведені з білого каменю — вапняк чи черепашник, звідси не роздивитись, — і накриті міддю. Найчастіше — у три, але є й у чотири поверхи. А з вікон ядранки виглядають; очі мигдалевидні, жовті, волосся легке по плечах розсипається. Самі здебільшого мініатюрні. Дивна річ: чоловіки звичайні на зріст.

Зупиняються перехожі, на дивних гостей витріщившись… Вдягнеш вони у якісь халати, а не так, як пранги — куртка та штани… Трапляються військовики. Зупиняються, честь процесії віддають.

А музика — зу-у-у-у! — зу-у-у-у! — ще паскудніша, ніж наша, — вирішив принц, згадавши свій недавній обряд посвячення.

Брат короля сидить — ніби кілка проковтнув. Принц спитав у консула: може, так треба за тутешнім етикетом? «Він завжди такий», — відповів дипломат.

А кортеж потроху рухається: вже вийшов на майдан — по колу стоять великі будинки, схоже, готелі. Далі — крамнички, знов готелі, таверни, оранди… Одна будівля вирізняється помітно: білого каменю зі вставками з чудової червоної цегли, вікна вузькі та високі, двері великі, мов брама, — з двох стулок, на кожній — кованого заліза розфарбований герб, бачений уже сьогодні прангами на прапорі ядранського судна: бузковий змій обкрутився навколо помаранчевого сонця.

— Це — резиденція короля? — здогадався Зульфікар.

— Ні, — заперечив консул. — Це — кафедральний собор.

— Ти щось розумієш, раднику Редж? Чому нас привезли сюди? Може, так належиться за їхнім протоколом? — закидав консула запитаннями юнак.

— Хто його знає, як там за їхнім протоколом, — стенув плечима радник. — Не те що Небесний принц, ніколи жодна висока особа людського племені до Гасхурна не приїздила…

Брат короля дочекався, доки спеціальна людина відчинила дверцята його візка, і зійшов на бруківку — між двома екіпажами. Небесний принц Зульфікар Гадруз вийшов до нього точно так, як сходив із нош у день посвячення: повільно й церемонно.

Розчинилися стулки — наче самі собою, ядранець пішов до собору, принц — за ним. Він чекав побачити все, що завгодно, та…

Величезне приміщення ховається у напівтемряві, горять сотні свічок, стовп світла посередині, ясне коло від того світла, а в ньому — постамент, а на постаменті — величезний кристал, завбільшки з гарматне ядро, тільки не яскравий, як у Квінізорайї, а тьмяний, наче всередині матовий. Теж блищить… А брат короля веде у задню частину собору, на ґвинтові сходи, і далі — униз, у підземний хід. Озирнувся Зульфікар — із своїх за ним ідуть тільки консул Редж і капітан Кер Гирей. Щоправда, і ядранців — кіт наплакав: товсті та літні — видно, що не бійці.

— Куди ми йдемо? — прошепотів юнак до консула. Раптом брат короля повернувся до прангів, і його холодні, здавалося, очі горіли:

— До Верховного правителя Ядрану, короля Десяти королів, — чудовим прангівським діалектом із мезумською вимовою (який шик навіть для Майванського князя!) повідомив він гостей.

…Ханна зі сну помацала коло себе: пусто, і — прокинулася. Дощ барабанив у вікно спальні. Місяць і тиждень минув відтоді, як поїхав принц Зульфікар на новому кораблі, де її Гирей капітаном. «Як з’явився цей корабель, майже не лишилося часу і місця в його серці для мене», — схлипнула вона. Мабуть, було ще досить рано, за вікном сутінки, хоча — удосвіта встає Квінізорайя. Ось торохтить візок — мабуть, молочник їде своїм щоранковим маршрутом. Тепло Ханні під м’якою ковдрою, але незвична вона довго лежати зранку, встала, натягнула шовковий ядранський халат — дарунок Гирея — і підійшла до вікна.

Он до пам’ятної корчми «Західний континент» підкотив свій візок продавець овочів, і поважний Бон запекло торгується з ним, хоча кожного дня купує саме в цього продавця, і ціна усталена вже не один місяць.

Продавець, невеликий на зріст, з тулубом, мов діжка, великою нечесаною головою, хапав Бона за руку та гаряче говорив:

— Ти подивись, який товар! Двадцять хвилин тому ще на грядках був!

«Брехня, — подумав Бон. — Тобі від Східної Брами, де ти перекупляєш овочі в селян, перти цього візка до Жаб’ячого провулку щонайменше — півгодини».

«А вже смачні плоди, дивися», — без будь-якої логіки майже під ніс Бонові тицьнув продавець величезну ріпу.

Ханна не стала дивитися, що буде далі: продавець вихвалятиме товар, а Бон казатиме, що вчора бачив на припортовому ринку точнісінько такі томати, але значно дешевші.

Продавець кричатиме Бонові, що на тому ринку товар — фуфло, самі перебірки, які він та його колеґи здають за безцінь після того, як обійдуть усіх постійних покупців. А тут — доставлено під двері, та ще й найкраще.

Потім вони вдарять по руках, Бон віддасть гроші (рівно стільки, скільки і вчора, і позавчора), його люди заберуть із візка товар (стільки, скільки завжди), і до завтра вони розійдуться, щоби зустрітися й повторити все спочатку. Просто купити — у Квінізорайї вважалося нечемним.

«Мабуть, молочник уже був», — вирішила жінка, і раптом їй так закортіло свіжого молочка… «Спущуся, — вирішила, — куплю склянку, ні, маленький глечик, у Вергера». Вона взяла зі столу гроші, глянула — вистачить — і відчинила двері.

— Та портова шльондра ще спить-вилежується, — почула Ханна неголосні, але злі слова Вергерової дружини Марри. — Той пригрів сучку, та й поїхав, а вона тут дружків його приймає!

Перехопило Ханні подих. Вчора, справді, заходив на хвилинку Гиреїв друг, Фортунато. Поцікавився, чи є новини від Гирея, і побіг, навіть від філіжанки кави відмовився. А ця руда кирпата курва натякає казна-що! Ще Гиреєві щось таке скаже… Портовою шльондрою називає!

Так, то правда, танцювала Ханна ще півроку тому в портовому балагані, було у неї кілька хлопців до Гирея… Але ж — до Гирея! Звідки вона знала, що зустріне його?

Ханна різко крутнула головою — сльози, які, було, наповнили очі, розлетілися віялом.

— Що ти мелеш, дурепо, яке твоє діло? Був Гирей колись простим хлопцем, а тепер — пан! А відтак і жінка його — пані!

— Ой, жінка! Що вони — побралися? Та в нього таких жінок… — не замовкала руда.

— Весілля не бачив, але жодна дівка до Ханни тут не жила, — сказав унизу Вергер.

«Я знайду спосіб порахуватися», — вирішила Ханна. Вона так гепнула дверима, що аж тиньк зі стін посипався, — балачки внизу одразу стихли.

Ханна зійшла сходами до зали, підійшла до стійки, за якою принишкло перелякане подружжя, і, навмисно не помічаючи рудої Марри, простягла Раухові гроші:

— Глечик молока, поважний Вергере!

Відводячи погляд, рудий корчмар Раух Вергер простяг Ханні посудину…

Місяць король Доар та адмірал Устін Блек перевіряли Малу Черепаху. Добу діяла усна заборона залишати порт, а на ранок ескадра бойових галер стала на рейді (долетів таки голуб до Майвани!) і портова жандармерія разом з митною службою заходилися обшукувати кораблі та портові споруди.

Густим гребінцем пішли по Квінізорайї патрулі, забираючи до відділків усіх підозрілих. Допитали всіх відомих злочинців — ніхто нічого не знав і допомогти слідству не міг, хоча гроші від імені короля пропонували величезні.

Щоправда, результат таки був: у спокійній назагал Квінізорайї запанував ідеальний порядок; усі, чия добропорядність була хоч трішечки сумнівною, боялися носа показати.

Меча так і не знайшли. Принц Азиз Мезумський крутився коло батька, скоріше заважаючи пошукам, і намагався, як умів, заспокоїти: сидів поряд і зітхав. Королеві Доару, батькові мужнього та рішучого, це скоро набридло:

— Раджу вашій високості не сидіти в палаці, а взяти солдатів і піти перевірити Дальній форт.

Ображений принц оселився у вежі Дальнього форту і з двома десятками солдатів три тижні поспіль обшукував усі будівлі укріплення. Комендант форту, старий майор Джальміро, тримав порядок залізною рукою: принц не знайшов ані меча, ані жодної зайвої речі, яка не була б на обліку.

— Надійшов наказ короля: перевіряти Дальній форт, скасування наказу не було, — пояснив майорові свою поведінку за вечерею принц. А одного разу у форті з’явився королівський посланець; голосно задуднів горн. Азиз вийшов з вежі, пройшов стіною, спустився сходами вниз, у двір форту, і підійшов до посланця. Той схилився у низькому поклоні:

— Його величність король народу прангів Доар Четвертий запрошує вашу високість сьогодні на обід.

Принц вдоволено посміхнувся:

— Добре, я прийду. Можеш іти, — і вказівним пальцем провів по негустих підфарбованих вусиках.