5 Поштовий папір


— Віле!

Голос Ліри був тихим, але хлопець усе одно смикнувся. Вона сиділа на лаві неподалік від нього, проте він її не помітив.

— Ти звідки?

— Я знайшла свого вченого! Це жінка, її звуть доктор Мелоун. У неї є механізм, що здатен бачити Пил, і вона незабаром навчить його розмовляти…

— Я не помітив, як ти підійшла.

— Та ти й не дивився, — відповіла дівчинка. — Мабуть, ти думав про щось інше. Добре, що я тебе знайшла. Знаєш, дурити людей вельми просто. Дивись.

Повз них проходили, рухаючись майже синхронно і підозріло озираючись довкола, двоє полісменів, чоловік і жінка. Було тепло, і вони були в білих сорочках із закоченими рукавами. Віл сторожко подивився на їхні рації та кийки. Коли вони наблизилися до лави, Ліра підвелася та заговорила з ними.

— Ви не підкажете мені, де знаходиться музей? — спитала вона. — Ми з братом повинні були зустрітися там із батьками, але, мабуть, загубилися.

Полісмен подивився на Віла, й той, стримавши свою злість, знизав плечима: так, ми загубилися, як по-дурному, правда?

Чоловік посміхнувся, а жінка спитала:

— А який музей? Ешмолін?

— Так, саме цей, — відповіла Ліра та зробила вигляд, ніби уважно слухає пояснення жінки.

Віл підвівся, подякував поліцейським, і вони з Лірою пішли геть. Вони не озиралися, але поліція вже втратила до них інтерес.

— Бачив? — спитала Ліра. — Якщо вони тебе шукали, я їх відвернула: вони не звернуть уваги на хлопця з сестрою. Мені краще не відходити від тебе ні на крок, — почала виговорювати вона йому, щойно вони завернули за ріг будинку. — Сам ти можеш ускочити в халепу.

Віл нічого не відповів, але його серце бухкало від люті. Вони підійшли до круглої будівлі з великим свинцевим куполом, що височіла на майдані, оточеному кам'яними кремовими корпусами коледжів, церквою й високим садовим муром, з-за якого виглядали широкі крони дерев. Вечірнс сонце розфарбовувало все довкола в найтепліші тони, сонцем пахло й повітря, своїм кольором дуже схоже на золотаве вино. Листя на деревах було нерухомим, і навіть шум транспорту був на цій маленькій площі ледь чутним.

Ліра нарешті звернула увагу на почуття, що охопили Віла, й запитала:

— Що сталося?

— Розмовляючи з людьми, ти привертаєш їхню увагу, — тремтячим голосом відповів він. — Якщо ти хочеш, аби тебе не помітили, тобі слід мовчати й поменше рухатися. Я роблю це все своє життя й добре вмію це робити. Те, що ти зробила… ти просто вийшла із затінку. Не слід цього робити! Ти поводишся несерйозно.

— Ти так гадаєш? — промовила дівчинка, відчуваючи, як її охоплює роздратування. — Ти вважаєш, я нічого не знаю про те, як брехати й усе таке? Але тобі я не брешу й ніколи цього не робитиму, присягаюся. Ти в небезпеці, і якби я не вчинила так, тебе б схопили. Ти що, не бачив, що вони на тебе дивляться? Ти недостатньо обережний — якщо бажаєш почути мою думку, це ти поводишся несерйозно.

— Якщо я несерйозний, то чому вештаюся тут, чекаючи на тебе, коли я міг би бути за багато миль звідси? Я міг би спокійно сидіти в тому місті, дбати про свої справи, але натомість тиняюся тут, аби в разі чого допомогти тобі. І ти ще кажеш, що я несерйозний?

— Ти мусиш бути тут! — гнівно вигукнула вона. Нікому не можна розмовляти з нею таким тоном — вона ж аристократка, зрештою, вона Ліра! — Ти мусиш бути саме в цьому світі, інакше нічого не дізнаєшся про свого батька. Ти шукаєш його для себе, а не для мене.

Обмінюючись цими палкими докорами, вони не забували приглушувати голоси — майдан був дуже затишним, і люди, які гуляли тут, могли звернути на них увагу. Почувши останні Лірині слова, Віл одразу замовк, йому навіть довелося притулитися до стіни коледжу. Обличчя його стало дуже блідим.

— Що ти знаєш про мого батька? — дуже тихо спитав він.

Ліра відповіла таким самим тоном:

— Нічого. Я лише знаю, що ти його шукаєш. Я спитала лише це.

— Кого спитала?!

— Алетіометр, звичайно.

Віл не одразу згадав, що вона має на увазі. Потім його погляд став таким розлюченим і підозрілим, що дівчинка вмить дістала прилад із рюкзака та сказала:

— Гаразд, я покажу тобі.

Вона присіла на кам'яний бордюр, що оперізував трапу в центрі площі, схилилася над золотим інструментом та почала повертати його ручки. Її пальці рухалися так швидко, що встежити за ними було майже неможливо. Далі вона на декілька секунд зупинилася, спостерігаючи, як золота стрілка почала пересуватися по колу, на мить застигаючи то тут, то там, а потім ізнову швидко перевела стрілку в нове положення. Віл пильно стежив за тим, що відбувається довкола них, але поруч нікого не було; група туристів розглядала будівлю під куполом, а продавець морозива штовхав свою тачку по тротуару, проте на них ніхто не дивився.

Ліра заблимала очима й зітхнула, ніби прокидаючись.

— Твоя мати хворіє, — тихо сказала вона. — Але їй нічого не загрожує — за нею доглядає та пані. Ти взяв якісь листи та втік. Ще там був чоловік, я гадаю, він був злодієм, і ти вбив його. Ти шукаєш свого батька, і…

— Добре, припини! — різко кинув Віл. — Досить. Ти не маєш права так заглядати в моє життя — це як підглядати за кимось.

— Я знаю, коли зупинитися, — відповіла Ліра. — Річ у тому, що алетіометр — немов жива людина, ну майже. Я чомусь знаю, коли він може розсердитися й коли він не бажає, щоб я щось дізналася. Можна сказати, що я його відчуваю. Проте коли ти вчора вночі з'явився нізвідки, мені довелося спитати його, хто ти такий, бо ти міг бути небезпечним для мене. Я повинна була це зробити. А ще він сказав… — дівчинка ще трохи стишила голос. — Він сказав, що ти вбивця, і я подумала: «От і добре, йому можна довіряти». Але після цього й дотепер я більше нічого про тебе не питала, і якщо ти не хочеш, аби я ще щось запитувала, я обіцяю, що не робитиму цього. Алетіометр — це як замкова щілина зі свідомістю: якщо я лише шпигуватиму за людьми, він не працюватиме. Я знаю ці' так само добре, як знаю свій рідний Оксфорд.

— Ти могла спитати мене, а не цю штуку. А вона сказала, живий мій батько чи ні?

— Не сказала, бо я не питала.

Віл опустився на бордюр поруч із Лірою та стомлено охопив голову руками.

— Що ж, — нарешті сказав він, — я гадаю, нам доведеться довіряти одне одному.

— Я й так тобі довіряю.

Хлопець похмуро кивнув. Він відчував величезну втому, а в цьому світі не було щонайменшої можливості поспати. Зазвичай Ліра не виявляла особливої чутливості, проте щось у його вигляді наштовхнуло її на думку, що він боїться, але приборкує свій страх — тобто робив те, що, на думку Йорика Бернісона, мусять робити всі й що вона сама робила у рибальській хатині біля замерзлого озера.

— І ще, Віл, — додала дівчинка, — я не зраджу тебе, хай там що станеться. Я обіцяю.

— Гаразд.

— Я колись зрадила одну людину, і це було найгірше з того, що я зробила. Взагалі я вважала, що рятую цій люди ні життя, але натомість відвела її до найнебезпечнішого місця. Я була огидна сама собі за це, за свою дурість. Отже, я щосили намагатимуся не виявляти необачності й не забувати про те, що я пообіцяла.

Віл нічого не відповів, лише потер очі та поморгав ними, ніби відганяючи сон.

— Ми не зможемо пройти крізь вікно ще декілька годин, — сказав він. — Принаймні має стемніти — не варто наражатися на ризик, бо хтось може нас побачити. Отже, мусимо ще декілька годин почекати десь.

— Я хочу їсти, — поскаржилася Ліра. Раптом хлопець вигукнув:

— Я знаю, що робити! Ми підемо в кіно.

— Куди?

— Я тобі покажу. Ми також можемо взяти туди їжу.

Неподалік від центру міста, в десятьох хвилинах пішки під майданчика вони знайшли кінотеатр. Віл купив два квитки, хотдоги, попкорн і колу, вони з їжею в руках увійшли до залу й сіли. На екрані саме з'явилися титри.

Ліра була у захваті. Вона вже бачила проекції фото-грам, але в її світі не було нічого навіть віддалено схожого на кіно. Вона миттю проковтнула хотдог і попкорн, одним духом випила колу та поринула у фільм, розкривши рота та час від часу сміючись з радості. На щастя, у залі було повно дітей, і на її поведінку ніхто не звертав уваги. Віл одразу заплющив очі та провалився в сон.

Почувши стукіт сидінь, він прокинувся й заблимав очима на світло. Люди вже виходили. На його годиннику було чверть на дев'яту. Йому довелося докласти чималих зусиль, щоб умовити Ліру вийти на вулицю.

— Це найкраще з того, що я бачила за своє життя, — промовила вона. — Навіть не знаю, чому цього не винайшли в моєму світі. Деякі речі в нас кращі від того, що має те ви, але це — краще від будь-чого.

Віл навіть не пам'ятав, про що був фільм. Було все ще видно, й вулиці були заповнені машинами.

— Хочеш подивитися ще одне кіно?

— Звичайно!

Вони відшукали ще один кінотеатр — він був за декілька сотень метрів від першого, за рогом — і повторили все знову. Ліра підібгала ноги та охопила коліна руками, і Віл знову поринув у порожнечу. Коли вони вийшли на вулицю, була вже майже одинадцята година, і можна було скористатися вікном.

Ліра знову зголодніла, і вони придбали в пересувному ларку гамбургери та, йдучи поруч, мовчки їли їх і можливість цього також була для Ліри новинкою.

— Коли ми їмо, то завжди сідаємо. Я ніколи не бачила, щоб люди їли щось на ходу. Ваш світ багато чим відрізняється від мого — приміром, тим, що тут є машини. Мені вони не подобаються. Утім, мені дуже до душі кіно та гамбургери. А та вчена, доктор Мелоун, навчить машину користуватися словами — я впевнена в цьому. Завтра я знову піду до неї та подивлюся, як це в неї виходить. Я напевно знаю, що можу допомогти їй — вона зробить так, щоб ті вчені дали їй потрібні гроші. Ти знаєш, як це зробив мій батько, лорд Ізраель? Він удався до одного фокусу…

Поки вони йшли по Банбері-ровд, Ліра розповіла йому про ту ніч, коли вона сховалася в гардеробі та спостерігала, як лорд Ізраель показав ученим із Джордана відрізану голову Станіслава Грумана в термосі. А оскільки Віл був гарним слухачем, вона на цьому не зупинилася, а розповіла йому все — від миті, як вона втекла від пані Кольтер, до тієї жахливої хвилини, коли зрозуміла, що привела Роджера на зустріч із його смертю у крижаних скелях Свольбарда. Віл нічого не казав, але слухав її уважно, й Ліра відчувала, що він співчуває їй. Її розповідь про подорож на повітряній кулі, про ведмедів в обладунках і відьом, про мстиву руку Церкви була схожа на той фантастичний сон про місто біля моря, порожнє, мовчазне й безпечне: все це не могло бути правдою, але існувало.

Нарешті вони дійшли до кільцевої дороги в оточенні грабів. Рух транспорту майже припинився — за хвилину проїжджало не більше однієї машини. А ось і вікно! Віл відчув, що мимоволі посміхається: все буде гаразд.

— Дивись, щоб не було машин, — сказав він. — Я пішов.

За мить він уже був на траві під пальмами, а за декілька секунд з'явилася й Ліра.

Обидва вони почувалися так, ніби повернулися додому. Неосяжна тепла ніч, запах квітів і моря та тиша огорнули їх, як спокійна вода.

Ліра потягнулася та позіхнула, а Віл відчув, наче в нього камінь спав із серця. Він мав його в собі весь день, однак навіть не помічав, що він ледь не розчавлював його. Тепер він відчув себе легким, вільним і спокійним.

Але раптом Ліра різко схопила його за руку, й тієї самої миті він почув, що змусило її це зробити.

На маленьких вуличках за кафе щось верещало.

Віл відразу кинувся в напрямку цього звуку. Повертаючи на тінисту алею, він побачив, що Ліра не відстає від нього. Пробігши під деревами, вони вискочили на майдан перед кам'яною вежею, котру бачили вранці.

Десь двадцять дітей півколом стояли навколо входу до башти, в руках у деяких були дрючки, інші кидали каміння в оточену ними істоту біля стіни. Спочатку Ліра вирішила, що це інша дитина, але з середини півкола вона почула жахливе виття, що не можна було назвати людським. Усі діти також кричали — від страху та ненависті.

Віл підбіг до дітей та відтягнув першого. Це був хлопець одного з ним віку, одягнений у смугасту футболку. Коли він повернувся, Ліра побачила, що його очі блискають від люті. Інші діти побачили, що відбувається щось. несподіване, та зупинилися й повернулися до них. Анжеліка та її маленький брат також були тут, у руках у них були камені. На обличчях у всіх дітей був той самий шалений вираз, що й у хлопця у футболці.

Діти мовчали, чути було лише високе виття. І тоді Віл і Ліра побачили, хто це вив — це була смугаста кішка, що зіщулилася біля муру башти. Її вухо було розірване, а хвіст перебитий. То булата сама схожа на Моксі кішка, котру Віл бачив на Сандерленд-авеню — це вона провела його крізь вікно.

Побачивши це, він відштовхнув хлопця, якого тримав. Той упав, за мить підскочив, розлючений, але інші діти втримали його. Віл уже стояв на колінах біля кішки.

Він узяв її на руки, і вона притиснулася до його грудей. Тримаючи тварину, він підвівся й повернувся обличчям до дітей, і на одну шалену мить Ліра подумала, що його деймон нарешті з'явився.

— За що ви мучите цю кішку? — спитав Віл, але йому ніхто не відповів. Діти стояли, тремтячи під розлюченим поглядом хлопця та стискуючи в руках ціпки й каміння, і мовчали.

Але потім пролунав голос Анжеліки:

— Ви не звідси! Ви не із Сигаза! Ви не знали про примар і не знаєте про кішок! Ви не такі, як ми!

Хлопець, якого Віл штовхнув на землю, рвався у бійку, і якби Віл не тримав кішку, він би кинувся на нього й пустив би в хід кулаки, зуби та ноги. І Віл охоче вступив би в бій: між ними відразу пробіг електричний розряд ненависті, нейтралізувати котрий могло лише насильство. Але хлопець чомусь боявся кішки.

— Звідки ви? — презирливо спитав він.

— Наразі неважливо, звідки ми. Якщо вас перелякала кішка, я заберу її від вас. Коли вона завдає вам лиха, нам дасть удачу. А тепер відійдіть!

На мить Вілові здалося, що ненависть дітей подолає їхній страх, і приготувався випустити кішку на землю та битися, але потім з-за їхніх спин пролунало схоже на грім ричання, вони обернулися та побачили Ліру, яка стояла, поклавши руку на плечі величезного плямистого леопарда із блискаючими іклами. Навіть Віл, котрий впізнав Пантелеймона, на мить злякався, а на дітей його поява справила ще більше враження: вони миттю кинулися врозсип. За декілька секунд площа спорожніла.

Коли вони вже збиралися піти геть, Ліра почула ричання Пантелеймона та подивилася на верхівку башти. Вона встигла побачити там якогось кучерявого юнака, котрий виглядав з-за зубця стіни.


За півгодини вони вже були у квартирі над кафе. Віл знайшов банку згущеного молока, і кішка жадібно вихлебтала свою тарілку та почала зализувати рани. Пантелеймон із цікавості набув вигляду кота, і спершу кішка підозріло наїжилася, але потім зрозуміла, що, хай там ким був Пантелеймон, він не був ані справжнім котом, ані ворогом, і почала ігнорувати його.

Ліра, причарована, дивилася, як Віл пестить кішку. У її світі поруч із людиною жили лише робочі тварини того чи іншого кшталту (це якщо не враховувати ведмедів у обладунках): навіть кішки були потрібні для того, щоб охороняти Коледж Джордана від мишей, і домашніх улюбленців ніхто з них не робив.

— Мені здається, в неї зламаний хвіст, — сказав Віл. — Я не знаю, що з цим робити. Може, він сам загоїться? Я прикладу їй до вуха мед — я десь читав, що це протизапальний засіб.

Це виявилося нелегко, але принаймні тепер кішка була зайнята злизуванням меду, до того ж рана ставала дедалі чистішою.

— Ти певен, що бачив тоді саме цю? — спитала Ліра.

— Так, певен. До того ж, якщо вони так бояться котів, у цьому світі й не може бути інших. Імовірно, вона не змогла знайти шлях назад.

— Вони були наче скажені, — зауважила дівчинка. — Вони б її вбили. Я ніколи не бачила, щоб діти так поводилися.

— А я бачив, — відповів Віл.

Але з виразу його обличчя вона зрозуміла, що він не бажає про це розмовляти, і вирішила не розпитувати його. Вона навіть знала, що не питатиме про це й алетіометр.

Ліра відчувала величезну втому, а тому вирішила піти спати. Вона заснула, тільки-но її щока торкнулася подушки.


Трохи пізніше, коли кішка вже згорнулася клубком і заснула, Віл зробив собі каву, узяв зелений шкіряний бювар і сів на балконі. Світла було цілком досить для читання.

Паперів у бюварі було небагато, і, як він й гадав, це були листи, написані чорним чорнилом на аркушах із зображенням літака — як здогадався Віл, то був папір для авіапошти. Ці слова написані рукою людини, котру він так хотів відшукати! Він почав водити по аркушах пальцями, потім, намагаючись якось наблизитися до батька, притиснув їх до обличчя. Посидівши так хвилини зо дві, він почав читати.


Фербенкс, Аляски Середа, 19 червня 1985 року

Моя люба!

У нас тут звичайна суміш ефективності й хаосу. Усі припаси прийшли, але наш фізик — геніальний дурень на прізвище Нельсон — не подбав про засіб транспортування його чортових куль-зондів у гори. Ми змушені байдикувати, а він нишпорить довкола в пошуках транспорту. Але так у мене з'явився шанс поспілкуватися з тим хлопцем, золотошукачем на ім'я Джейк Пітерсен. Я відшукав його у брудному барі та під звуки гри в бейсбол, що її показували по телевізору, спитав його про аномалію. Він не схотів розмовляти в барі — запросив мене до себе додому. Я розв'язав йому язика за допомогою пляшки «Джек Деніелз». Сам він там не бував, але він знає одного ескімоса, котрий там був, і той тип каже, що знайшов двері до світу духів. Ескімоси з давніх-давен знають про цей прохід, і посвячення у знахарі в них уключає в себе похід туди та повернення з якимось трофеєм — хоча дехто звідти не повертається. Утім, у старого Джейка є карта тієї місцевості, і він позначив на ній те місце, де, за словами ескімоса, розташована ця штука. (Про всяк випадок, її координати: 69°02′ 11'' північної широти, 157°12′ 19'' західної довготи, на вершині хребта Лукаут в милі чи двох на Північ від річки Колвіль.) Потім ми обговорювали інші арктичні легенди — про норвезький корабель, що плавав без команди шістдесят років, й усе таке інше. Археологи — непогані хлопці, вони чекають не дочекаються, коли почнуть працювати, і стримують своє роздратування недбалістю Нельсона. Ніхто з них нічого не чув про аномалію, і повір мені, я не збираюся їм про неї казати. Ніжно цілую вас обох,

Джоні.


Уміат, Аляска Субота, 22 червня 1985 року

Моя люба!

Я називав Нельсона геніальним дурнем, але це аж ніяк не так. Якщо я не помиляюся, він сам шукає аномалію. Затримку у Фербенксі він організував навмисно. Чи повіриш, знаючи, що решта групи погодиться чекати лише через дуже вагомі причини на кшталт відсутності транспорту, він сам скасував свою заявку на машини. Я дізнався про це випадково і збирався вже спитати його, у які такі ігри він грає, але потім підслухав, як він з кимсь розмовляє по рації — він описував аномалію, не більше не менше, але не знав її координат. Наступного дня я приніс йому пляшку, прикинувся простим солдатом, таким собі бурлакою півночі, і почав дражнити його, вказуючи на обмеженість науки — мовляв, ви не можете пояснити існування снігової людини й таке інше. Потім, уважно за ним спостерігаючи, я підкинув йому думку про аномалію — ескімоську легенду про існування дверей у світ духів. Я сказав, нібито мені відомо, що ті невидимі двері розташовані десь біля хребта Лукаут: «Уявіть собі, саме там, куди ми прямуємо!» І ти знаєш, він достеменно знав, про що я кажу. Я прикинувся, що не помітив, як він напружився, і перейшов на чаклунство, розповів йому ту історію про заїрського леопарда — сподіваюся, він прийняв мене за марновірного телепня-вояка. Але я маю рацію, Елен, — він шукає те саме. Питання лише в тому, скажу я йому чи ні. Слід з'ясувати, навіщо все це йому треба. Цілую ніжно вас обох,

Джоні.


Колвіль-Бар, Аляска 24 червня 1985 року

Моя люба!

У мене деякий час не буде нагоди надіслати наступного листа — це останнє селище, далі ми йдемо на узвишшя Брукс. Археологи у захваті від того, що нарешті почнуть працювати. Один парубок переконаний, що знайде докази існування поселень, набагато давніших, ніж це уявляють собі науковці. Я спитав його, наскільки давніших і чому він у цьому переконаний, і він розповів мені про вирізані з бивня нарвала предмети, які він знайшов на попередньому місці розкопок. Радіовуглецевий аналіз дав якесь неймовірно давнє датування, що далеко виходило за діапазон найсміливіших припущень — насправді це якесь аномальне явище. А що, як ці речі прийшли крізь мою аномалію, тобто з якогось іншого світу? Між іншим, фізик Нельсон, нині мій найліпший приятель, грається зі мною, натякає, що він знає, що я знаю, що він знає, й таке інше. Я ж, як і раніше, прикидаюся тупуватим майором Пері, здоровим, але не дуже розумним хлопцем — однакя знаю, що він шукає аномалію. По-перше хоча він звичайний учений, гроші на його дослідження насправді надійшли від Міністерства оборони — я знаю, які фінансові схеми воно застосовує, — по-друге його так звані метеозонди являють собою дещо зовсім інше. Я заглянув у контейнер — там протирадіаційний скафандр, якщо я щось у цьому тямлю. Дуже дивно, моя люба. Я дотримуватимуся свого плану — відведу археологів на місце, а потім декілька днів шукатиму аномалію самотужки. Якщо я зустріну біля хребта Аокаут Нельсона, то діятиму за обставинами. Цілую ніжно вас обох,

Джоні.


P. S. Мені поталанило — я зустрів того ескімоса, друга Джейка Пітерсена, його звуть Mem Кігалік. Джейк noяснив, де його шукати, але яй не сподівався, що він там буде. Ескімос розповів мені, що росіяни також шукали аномалію — на початку року він побачив на хребті якогось чоловіка і декілька днів непомітно спостерігав за ним, бо здогадався, що тому треба. Яквін й очікував, той хлопець був російським шпигуном. Більше він нічого мені не сказав, але в мене склалося враження, що він убив того чоловіка. Він описав мені цю штуку — вона схожа на діру в повітрі, на якесь вікно. Дивлячись крізь неї, можна побачити інший світ. Але відшукати її нелегко, бо той світ виглядає так само, як цей: скелі, мох і таке інше. Це віконце розташоване на північному березі невеликого струмка, приблизно за п'ятдесят кроків від високої скелі, схожої на ведмедя, що став на задні лапи. Координати, що дав мені Джейк, не зовсім правдиві — це радше 12, ніж 11 секунд північної широти.

Побажай мені удачі, моя люба. Я привезу тобі подарунок зі світу духів. Я завжди тебе кохатиму. Поцілуй сина за мене.

Джоні.


Віл відчував дзвін у голові.

Його батько описував достеменно те саме, що він сам побачив під грабами. Він також знайшов вікно — й навіть ужив для його позначення саме це слово! «Отже, — вирі шив Віл, — я, мабуть, на правильному шляху». А ті люди шукали саме цю інформацію… Тож вона є небезпечною.

Коли цей лист було написано, Вілові був один рік. Шість років потому, того ранку в супермаркеті, хлопець зрозумів, що його матері загрожує жахлива небезпека й він має захищати її. Упродовж наступних місяців він почав поступово усвідомлювати, що та небезпека існує радше в неї в голові, але тим пильніше він має її захищати.

А потім з'ясувалося, що небезпека існує не лише в її розумі — на неї справді хтось полював. Вірніше, не на неї, а на ці листи, на цю інформацію.

Віл і гадки не мав, що це все означає, але почував себе щасливим від думки, що у них із батьком є дещо спільне: Джон Пері та його син незалежно один від одного відкри-ли щось дуже незвичайне. Зустрівшись, вони зможуть обговорити це, і батько відчує гордість за сина, котрий успадкував його мантію…

Ніч була тихою, море — спокійним. Віл відклав листи, заплющив очі та невдовзі заснув.


Загрузка...