Магічний ніж

15 Мох-кров'янка

«Уперед, — указував алетіометр, — далі, вище».

І вони дерлися далі. Відьми літали над ними, обираючи для них найкращий маршрут — горбкувата місцевість невдовзі змінилася крутішими кам'янистими схилами, і коли сонце наблизилося до зеніту, подорожани опинилися в хаосі стрімчаків, сухих ярів і висланих валунами ущелин, де не було жодного зеленого листочка й де чути було лише стрекіт якихось комах.

Вони зупинялися, лише щоб ковтнути води зі своїх фляг із козячої шкіри, й майже не розмовляли. Деякий час Пантелеймон летів над Ліриною головою, але потім знесилів та перетворився на рогатого гірського барана. І тепер, коли Ліра важко пробиралася між скель, деймон жваво стрибав з каменя на камінь. Віл похмуро плентався слідом, прикриваючи очі від пекучого сонця та нехтуючи посиленням болю в руці, й нарешті досяг такого стану, коли нерухомість стала для нього нестерпною, тож йому залишалося тільки рухатися вперед, майже не зупиняючись для відпочинку. А позаяк відьмам не вдалося зупинити йому кровотечу, йому також здавалося, що вони дивляться на нього зі страхом — ніби на ньому лежало якесь прокляття, сильніше від їхніх можливостей.

Вони вийшли до озерця — клаптика глибокої синяви розміром ледь чи тридцять ярдів, що лежав серед рудих скель. Попивши та наповнивши свої фляги, діти занурили натруджені ноги у крижану воду. Після декількох хвилин цієї насолоди вони вирушили далі, і коли сонце почало пекти нестерпно, Серафіна Пеккала вихором злетіла згори та звернулася до них:

— Я мушу залишити вас на деякий час. Я потрібна Лі Скоресбі. Не знаю, в чому річ, але він не викликав би мене, якби йому не була конче потрібна моя допомога. Йдіть далі, я знайду вас…

— Пан Скоресбі? — збуджено перепитала Ліра. — Але де…

Проте Серафіни вже не було — вона зникла ще до того, як Ліра встигла закінчити своє запитання. Дівчинка машинально потяглася до алетіометра, щоб спитати його, що трапилося з Лі Скоресбі, але опустила руки, згадавши, що вона пообіцяла робити лише те, що просив Віл.

Ліра подивилася на хлопця та побачила, що він сидить поруч, опустивши на коліна руку, з якої все ще повільно капала кров. Його обличчя було водночас, якщо це взагалі можливо, попеченим сонцем і блідим.

— Віле, — спитала вона, — а тобі відомо, навіщо відшукувати твого батька?

— Я завжди знав, що мені слід це зробити. Мати сказала, що я маю успадкувати його мантію. Більше я не знаю нічого.

— А що це означає — «успадкувати його мантію»? Яку мантію?

— Я гадаю, якесь завдання. Не знаю, що він робив, але я мушу продовжити його справу. Інакше й бути не може.

Віл правою рукою витер піт з очей. Він просто не міг сказати Лірі, що хотів побачити батька так сильно, як дитина, що загубилася, бажає повернутися додому. Таке порівняння було дещо недоречним, адже дім для нього був місцем, у якому він охороняв від ворожого світу свою матір, а не будинком, де він сам почувався затишно. Проте минуло вже п'ять років від того суботнього дня в супермаркеті, коли удавана гра в хованки стала безнадійно справжньою, і весь цей тривалий час його серце відчайдушно хотіло почути нарешті слова: «Чудово, просто чудово, хлопчику мій. Ніхто у світі не зробив би цього краще за тебе, і я пишаюся тобою. А тепер відпочивай…»

Вілові хотілося почути це так сильно, що він майже цього не усвідомлював — це бажання було лише невід'ємною частиною його світогляду. Отже, він не міг пояснити все це Лірі, проте вона прочитала його глибоко приховані думки в його очах — і для неї така власна чутливість також була чимось новим. Вона помітила, що коли справа стосується Віла, в неї ніби з'являється шосте чуття — наче між ними існує зв'язок, котрого вона ніколи не відчувала до того. Усе, пов'язане з ним, було чітким, зрозумілим та безпосереднім.

І коли вона вже збиралася сказати це Вілу, з неба злетіла одна з відьом.

— Я бачу якихось людей у нас за спинами, — промовила вона. — Вони ще далеко, але рухаються дуже швидко. Може, мені слід наблизитися до них та подивитися?

— Так, — відповіла Ліра. — Але летіть над самою землею, щоб вони не помітили вас.

Діти знову натужно підвелися та продовжили своє сходження.

— Я безліч разів замерзала, — сказала Ліра, аби забути про переслідувачів, — але мені ще ніколи не було гак жарко. У твоєму світі теж стоїть така спека?

— Там, де я жив — ні. Звичайно — ні, але клімат поступово змінюється, і літа стали спекотнішими, ніж були колись. Кажуть, що люди впливають на атмосферу, забруднюючи її хімікатами, і погода виходить з-під контролю.

— А тепер ми відчуваємо все це на своїй шкірі, — промовила Ліра.

Вілу було дуже жарко, він надто хотів пити, щоб відповідати їй, і діти, задихаючись, полізли далі крізь мерехтливе повітря. Пантелеймон став цвіркуном і сидів у Ліри на плечі, від утоми неспроможний стрибати чи літати. Час від часу відьми помічали в горах джерельце, і оскільки воно завжди було розташоване занадто високо, щоб можна було дістатися до нього, вони злітали туди та наповнювали дитячі фляги. Після того як вони залишили озерце, на шляху дітей ще не з'явилося жодного джерела води, і вони вже напевно вмерли б від спраги, адже ті струмки, що виходили з-під скель, за декілька метрів вже знову зникали серед розпеченого каміння.

Наближався вечір, а вони все йшли вперед.

Відьму, яка повернулася спостерігати за переслідувачами, звали Ліна Фельдт. Вона низько летіла, намагаючись триматися за скелями, і коли сонце торкнулося землі та зробило камені криваво-червоними, вона наблизилася до озерця та знайшла там загін солдат, що стояли табором.

Але вже перший погляд на них повідомив відьмі більше, ніж вона бажала знати: у солдатів не було деймонів. І вони були ні з Вілового світу, ні зі світу Ситагаза, де людські деймони знаходилися всередині них, — це були люди з її власного світу, і, побачивши їх без деймонів, Ліна Фельдт відчула нудотний жах.

А потім все стало зрозуміло: з намету, що стояв на березі озера, вийшла граціозна молода жінка в мисливському костюмі кольору хакі, і життя переповнювало її не менше, ніж мавпу з золотавою шерстю, що стрибала берегом за нею.

Ліна Фельдт сховалася за скелю та почала спостерігати, як пані Кольтер розмовляє з начальником загону, а солдати ставлять намети, розпалюють вогнища та кип'ятять воду.

Ліна входила до загону Серафіни Пеккала, що врятував дітей у Больвангарі, і їй дуже захотілося одразу ж застрелити пані Кольтер. Але ту, мабуть, щось охороняло — вона була надто далеко, щоб можна було поцілити в неї з лука, а відьма могла наблизитися, лише ставши невидимою. Отже, вона почала накладати заклинання. Для цього їй знадобилося десять хвилин глибокого зосередження.

Нарешті Ліна Фельдт відчула впевненість в тому, що її ніхто не помітить, і рушила скелястим схилом до озера. Коли вона проходила табором, двоє чи троє солдатів кинули на неї побіжний погляд, але чомусь не запам'ятали те, що побачили, й відвели очі. Відьма зупинилася біля намету, до якого зайшла пані Кольтер, і поклала стрілу на тятиву.

Проте почувши крізь брезент низький голос пані Кольтер, вона обережно пересунулася до виходу з намету, що дивився на озеро.

Жінка розмовляла з чоловіком, котрого Ліна Фельдт досі не бачила. Він був досить старим, із сивим волоссям, але в ньому відчувалася якась сила. Його зап'ястя обвив деймон-змія. Старий сидів на полотняному стільці поруч із пані Кольтер, а вона нахилилася над ним і говорила м'яким голосом.

— Звичайно, Карло, — почула відьма, — я скажу тобі все, що тобі треба. Що саме ти хочеш знати?

— Як ти керуєш примарами? — спитав чоловік. — Я не знав, що це можливо, але вони йдуть за тобою, як собаки за хазяїном… Вони що, бояться твоїх охоронців? У чому річ?

— Це просто, — відповіла пані Кольтер. — Вони знають, що, залишивши мене живою, вони отримають більше їжі, ніж якщо знищать мене. Я можу привести їх до будь-яких жертв, котрих бажають їхні примарні серця. Щойно ти описав їх мені, я зрозуміла, що зможу віддавати їм накази, і так воно й було. А весь світ тремтить під владою цих примітивних істот! Але, Карло, — прошепотіла вона, — ти ж знаєш, що я можу втішити тебе. Чи бажаєш, щоб я дала тобі ще більшу насолоду?

— Мм… — промукав старий. — Для мене неабиякою насолодою є вже перебування поруч із тобою…

— Ні, обидва ми добре знаємо, що ти бажаєш більшого й що я можу зробити це для тебе.

Чорні мозолясті долоньки її деймона почали погладжувати деймона-змію. Та потроху розслабилася і поповзла по руці чоловіка до мавпи. І чоловік, і жінка тримали в руках келихи золотавого вина. Пані Кольтер зробила ковток і ще більше схилилася над старим.

— Ах, — вимовив той, а його деймон залишив його руку та тепер лежав на лапах золотої мавпи. Мавпа повільно підняла змію до своєї морди та м'яко провела щокою по смарагдовій шкірі, активно працюючи при цьому чорним язиком. Чоловік солодко зітхнув.

— Карло, скажи мені, нащо ти переслідуєш хлопця? — прошепотіла пані Кольтер, і її голос був ніжним, як пестощі мавпи. — Навіщо він тобі потрібен?

— У нього є річ, дуже потрібна мені. О, Марісо…

— А що це за річ? Що в нього є?

Карло похитав головою, але було видно, що опиратися жінці йому стає дедалі складніше. Його деймон м'яко оповив груди мавпи і водив головою по довгій блискучій шерсті, а лапи мавпи тим часом гладили все тіло змії.

Ліна Фельдт, невидима, стояла за два кроки від парочки та спостерігала за ними. Її тятива була натягнута, а стріла просилася в політ. Якби вона схотіла, то папі Кольтер була б мертвою ще до того, як вона встигла б зробити вдих — але відьму охопила цікавість. Вона стояла не рухаючись і широко розкривши очі.

Проте, спостерігаючи за пані Кольтер, вона забула про все навколо — і даремно, бо на іншому березі озерця коїлося дещо дуже цікаве. Здавалося, там самі собою швидко росли якісь примарні дерева, і цей гайок тремтів і мерехтів так, ніби дерева мали свідомість і намірялися щось зробити. Утім, певна річ, це були не дерева: поки вся увага Ліни Фельдт та її деймона була прикута до пані Кольтер, одне з цих туманних створінь відділилося від інших та безшумно попливло над поверхнею крижаної води. Нарешті воно зупинилося за півкроку від каменя, на який присів птах-деймон Ліни Фельдт.

— Ти легко можеш сказати це мені, Карло — муркотала пані Кольтер. — Ти можеш прошепотіти це. Можеш прикинутися, що ти розмовляєш уві сні, і хто винуватитиме тебе за це? Лише скажи мені, що є в цього хлопця й навіщо тобі ця річ. Я могла б здобути її для тебе… Хіба ти не хотів би, щоб я це зробила? Скажи-но мені, Карло. Мені та річ не потрібна, мені потрібна дівчинка. Що це за річ? Скажи мені, й ти одержиш її.

По тілу старого пробіг м'який дрож, він заплющив очі й сказав:

— Це ніж, магічний ніж із Ситагаза. Марісо, ти про нього не чула? Дехто називає його «телевтайя макгара», тобто найостанніший ніж. Іншим він відомий як Езагетр…

— А що він робить, Карло? Що в ньому особливого?

— Ох… Цей ніж ріже все на світі… Навіть його творці не знали, що він може. Не існує речей, невразливих для магічного ножа — він ріже матерію, дух, ангелів, повітря…. Марісо, він мій, ти розумієш?

— Звичайно, Карло, я обіцяю. Дозволь мені підлити тобі вина…

Золотава мавпа знов і знов повільно проводила лапами по смарагдовій змії, трохи її стискуючи, погладжуючи та гойдаючи, і сер Чарльз зітхав від задоволення, але тут Ліна Фельдт побачила, що відбувається насправді: позаяк очі чоловіка були заплющені, пані Кольтер потайки накрапала в його келих якоїсь рідини з маленької пляшечки й лише потім налила туди вина.

— Бери, любий, — прошепотіла вона, — і вип'ємо за нас.

Вже й без того одурманений лорд Боріель узяв вино та жадібно зробив декілька ковтків.

А потім пані Кольтер раптом підвелася, повернулася та подивилася просто в очі Ліні Фельдт.

— Відьмо, невже ти гадаєш, що я не знаю, як ви робите себе невидимими? — спитала вона.

Ліна була надто здивована, щоб рушити з місця.

А за спиною пані Кольтер почав задихатися сер Чарльз. Його груди здіймалися, обличчя стало червоним, а його деймон на очах слабшав та обм'якав у лапах мавпи. Та презирливо скинула його на землю.

Ліна Фельдт спробувала підвести лук, але її тіло чомусь не слухалося її. Досі нічого схожого з нею не траплялося, і вона налякано зойкнула.

— О, вже надто пізно щось робити, — сказала пані Кольтер. — Подивись на озеро, відьмо.

Ліна Фельдт повернулася та побачила, що її деймон-пуночка б'ється та верещить, наче він потрапив до скляної камери, з якої відсмоктали повітря. Птах у паніці тріпотів, смикався, падав на камінь, широко розкривав дзьоб — його огорнула примара.

— Ні! — вигукнула Ліна та спробувала наблизитися до деймона, але її зупинив спазм нудоти. Навіть у напівнепритомному стані відьма могла бачити, що в пані Кольтер було більше сили, ніж у будь-кого з бачених нею людей. Її не здивувало, що примара слухається пані Кольтер — такій владі не міг опиратися ніхто. І Ліна Фельдт у муці повернулася до неї.

— Випустіть його! Благаю, випустіть його! — крикнула вона.

— Подивимось. Дівчинка на ім'я Ліра з вами?

— Так!

— А хлопець? Хлопець із ножем?

— Так… благаю…

— А скільки вас, відьом?

— Двадцять! Випустіть його!

— Усі в повітрі? Чи дехто з вас залишається на землі з дітьми?

— Більшість у повітрі, три чи чотири завжди внизу… Випустіть його або вбийте мене одразу!

— Як далеко вони піднялися в гори? Вони ще рухаються чи вже зупинилися на відпочинок?

Ліна Фельдт ладна була витримати хоч які тортури, але не те, що відбувалося з її деймоном — і вона розповіла пані Кольтер усе, що знала. Дізнавшись усе, що вона хотіла знати про місце розташування відьом та те, як вони охороняють Віла й Ліру, пані Кольтер промовила:

— А тепер скажи мені ось що. Ви, відьми, щось знаєте про дитину на ім'я Ліра. Я майже дізналася це від однієї із твоїх сестер, але вона трохи зарано вмерла. Що ж, цього разу тебе ніхто не врятує. Скажи мені правду про мою дочку.

Ліна Фельдт спробувала схопити ротом повітря:

— Вона буде матір'ю… вона буде життям… матір'ю… вона повстане… вона…

— Назви її! Ти кажеш що завгодно, але не найважливіше! Назви її ім'я! — крикнула пані Кольтер.

— Єва! Мати всього! Нова мати Єва! — заїкаючись і схлипуючи, вимовила Ліна Фельдт.

— Он воно як, — промовила пані Кольтер і глибоко та полегшено зітхнула — ніби нарешті збагнула мету свого існування.

У голові відьми наче на мить розвіявся туман, і вона крізь жах, який обволікав її, спробувала вигукнути:

— Що ви зробите з нею? Що ви робитимете?

— То мені доведеться знищити її, — сказала пані Кольтер, — бо лише в такий спосіб можна запобігти новому гріхопадінню… Чому ж я не зрозуміла цього раніше? Мабуть, такі великі речі видно лише на відстані…

Її очі стали шаленими, і вона по-дитячому плеснула в долоні. Крізь власне пхикання Ліна Фельдт почула, як пані Кольтер каже сама собі:

— Звичайно! Ізраель піде війною на Господа, а потім… Звичайно… Як раніше, так і знову. А Ліра буде Свою. Але цього разу гріхопадіння не буде — я подбаю про це…

З цими словами пані Кольтер підвелася та ляснула пальцями примарі, що пожирала деймона відьми. Примара рушила від маленької пуночки, яка, здригаючись, лежала на камені, до самої відьми, і тоді те, що Ліна Фельдт відчувала доти, повторилося з подвійною, потрійною, удесятеро більшою силою. Вона відчула нудоту в самій душі, огидну безвихідність, її вивертало, вона зазнала нападу чорної меланхолії, такої гострої, що жити з цим було неможливо. Останньою її свідомою думкою було відчуття відрази до життя: її чуття брехали їй — світ складається не з енергії та радості, а із бруду, зрад та апатії. Життя було осоружним, але і смерть не була кращою, і це була остання, єдина істина, що наповнила всесвіт від краю до краю.

І тепер вона з луком у руці стояла жива, але мертва, байдужа до всього.

Їй не вдалося побачити, що зробила пані Кольтер далі, або принаймні відреагувати на це. Не звертаючи уваги на чоловіка з сивим волоссям, що, непритомний, лежав, відкинувшись на спинку полотняного похідного стільця, та на його зблідлого деймона, котрий звивався у пилу, вона покликала капітана солдатів та наказала йому підготувати підлеглих до нічного марш-кидка в гори.

Потім вона підійшла до води та покликала примар.

Вони наблизились за її командою, схожі на стовпи туману, що летять над водою. Жінка піднесла руки та змусила їх забути про їхню неспроможність підійматися в повітря, і вони одна за одною злетіли та, як злоякісний пух від бур'яну, разом з вітром полетіли в напрямку Віла, Ліри та відьом Серафіни Пеккала. Але Ліна Фельдт нічого цього вже не бачила.

З настанням темряви температура швидко впала, і коли Віл із Лірою доїли свій висохлий хліб, вони, щоб зберегти тепло, лягли під козирком скелі і спробували заснути. Принаймні Лірі не було й потреби пробувати — не минуло й хвилини, а вона вже мирно спала, згорнувшись навколо Пантелеймона, — але до Віла, скільки він не лежав, сон. так і не йшов. Почасти причиною цього була його розпухла рука, котра тепер пульсувала від рани до ліктя, почасти — тверда земля, частково — холод, почасти — цілковите виснаження, а ще йому дуже не вистачало матері.

Звичайно, він боявся за неї і знав, що якби міг доглядати її, вона була б у більшій безпеці. Але бажав він і того, щоб вона дбала про нього — як тоді, коли він був малюком. Хлопцеві хотілося, аби матінка перев'язала йому руку, поклала в ліжко та заспівала колискову, відігнавши всі неприємності та огорнувши його теплом, добротою та материнською любов'ю, так потрібними йому, але він знав, що цього не буде. Десь у душі він і досі залишився маленьким хлопчиком, і ця його частина заплакала, але інша, доросліша, зробила так, щоб ніхто цього не помітив, бо йому не хотілося будити Ліру.

Проте йому все ще не спалося, більше того, він відчув, що в жодному разі не засне, що б він не робив. Отже, хлопець розпрямив затерплі кінцівки й тихо підвівся. Здригнувшись від нічної прохолоди, він перевірив, чи на місці ніж, і вирішив піти вище в гори — заспокоїти свій збуджений організм.

За спиною Віла підвів голову деймон-малинівка відьми-вартової, і відьма, помітивши, що він пробирається між скель, узяла свою соснову гілку та тихо злетіла в повітря — не для того, щоб турбувати його, а щоб переконатися, що йому нічого не загрожуватиме.

Хлопець цього не помітив. Він відчував таку гостру потребу рухатися без зупинки, що вже майже не помічав болю в руці. Він почував, що має йти вперед всю ніч, весь день, всю решту свого життя — лише так можна було вгамувати жар, який вирував у нього біля серця. І природа наче співчувала йому — здійнявся сильний вітер. У цій пустелі не було навіть листя, але вітер штовхав його у груди та розвіював його волосся; і всередині нього, і зовні вирував ураган.

Він ліз дедалі вище й вище, навіть не думаючи про те, як він зможе відшукати шлях назад, до Ліри, і нарешті досяг невеличкого плато майже на вершині світу — принаймні так йому здалося. Всюди, де він тільки міг бачити, гори були нижчими від тієї, на якій він перебував. У сліпучому світлі місяця все навколо було забарвлене у два кольори: абсолютно чорний та мертвотно-білий. Кожна поверхня була голою, а кожен край — нерівним та зазубреним.

Мабуть, шалений вітер нагнав хмари — місяць раптом сховався, і вся місцевість занурилася в темряву. Вочевидь, хмари були надзвичайно щільними, бо крізь них не проходив жоден відблиск місячного сяйва. Менш ніж за хвилину Віл опинився в абсолютній темряві.

І тут він відчув, як щось схопило його за праву руку.

Від несподіванки хлопець закричав та смикнувся, але хватка нападника виявилася надзвичайно чіпкою. А Віла охопила нестямна лють — він відчув, що знаходиться на краю всього на світі, зосібна на краю свого життя, і знав, що битиметься доти, доки не впаде без сил.

Отже, він зігнувся, вдарив по темряві ногою і знову спробував вирватися, але рука, що тримала його, не піддалася. А позаяк його схопили за праву руку, він не міг узяти ніж. Він спробував зробити це лівою рукою, однак вона так боліла та розпухла, що хлопець не зміг схопитися за рукоятку: він мав битися однією неозброєною пораненою рукою проти дорослої людини.

Він упився в руку, що тримала його за передпліччя, зубами, але єдиною реакцією невідомого був удар по потилиці, від якого в голові хлопця запаморочилося. Проте він знов і знову бив нападника ногою, і деякі з його ударів досягли мети, а деякі — ні. Весь цей час він виривався, смикався, викручувався, штовхався, але хватка пальців на його передпліччі не слабшала.

Він наче крізь туман почув своє свистяче дихання і таке саме ускладнене дихання та ледь чутні стогони нападника. Потім сталося так, що його нога опинилася за ногою незнайомця, і хлопець штовхнув його у груди. Людина важко впала, потягнувши за собою Віла, але її хватка ні на мить не послабла, і Віл, борсаючись на кам'янистій землі, мов вуж на сковорідці, відчув, як його серце стиснула кістлява рука страху — незнайомець не відпустить його, що б він не робив, і навіть якщо він вб'є нападника, його все одно міцно триматиме труп.

Віл не зміг стримати ридань, крім того, він починав слабнути, і хоча він ні на мить не припиняв хвицатися, вириватися та бити незнайомця колінами й головою, він знав, що його м'язи незабаром його зрадять. Але тут хлопець помітив, що чоловік лежить нерухомо, хоча його рука, як і раніше, міцно тримає його передпліччя. Його супротивник лежав, дозволивши Вілові стукати його ногами й головою, і коли той це побачив, його вмить залишили останні сили, і він безпомічно впав на землю поруч із незнайомцем, відчуваючи, що кожен нерв його тіла дзвенить, пульсує та тремтить.

Віл важко став на коліна, вдивився у глибоку темінь і побачив за спиною чоловіка якусь білу пляму. Це були білі груди та голова великого птаха, деймона-яструба, котрий лежав нерухомо. Віл спробував вирватися, і його слабке зусилля викликало в незнайомця реакцію у відповідь. Ні, хватка його пальців не послабшала, але він почав ворушитися: він обмацував праву долоню Віла своєю вільною рукою. Волосся хлопця стало сторчма.

І тут чоловік сказав:

— Дай мені другу руку.

— Обережніше, — промовив Віл.

Вільна рука незнайомця пробігла по його лівій руці, кінчики пальців обережно торкнулися зап'ястя та напухлої долоні, а потім майже невідчутно торкнулися обрубків двох відрізаних пальців.

Його друга рука відразу випустила хлопця, і він підвівся.

— Ніж у тебе, — сказав він. — Ти хранитель магічного ножа.

Голос чоловіка був грубим, звучним, але майже бездиханним, і Віл зрозумів, що він дуже страждає від болю. Чи це він поранив у темряві свого невідомого супротивника?

Украй виснажений, хлопець лежав на каменях. Він бачив лише силует чоловіка, котрий схилився над ним, але його обличчя не було видно. Незнайомець простяг руку кудись у темряву, і за декілька секунд на його поранену руку, починаючи з обрубків пальців, зійшла чудова заспокійлива прохолода — чоловік втирав у його шкіру якусь мазь.

— Що ти робиш? — спитав Віл.

— Лікую твою рану. Не рухайся.

— Але хто ти?

— Я єдина людина, котра знає призначення цього ножа. Витягни руку та не ворушись.

Вітер набув небувалої сили, і в обличчя хлопцю вдарили перші краплі дощу. Він сильно тремтів, але здоровою рукою підпер хвору, а чоловік тим часом наніс на рану ще більше мазі та туго замотав долоню смужкою полотна.

Переконавшись, що пов'язка накладена як слід, незнайомець відповз убік та ліг на спину. Віл, і досі приголомшений невимовно приємним прохолодним онімінням в руці, сів та подивився на нього, але темрява не дозволяла побачити хоч що. Він простяг праву руку та відчув, що торкається грудей чоловіка, в яких, мов пташка об прути клітки, билося серце.

— Так, — хрипко промовив незнайомець, — спробуй вилікувати його.

— Ви хворі?

— Невдовзі мені буде краще. Ніж у тебе, так?

— Так.

— А ти знаєш, як ним користуватися?

— Знаю. А ви з цього світу? Звідки ви про нього дізналися?

— Слухай мене уважно, — сказав чоловік, насилу сівши. — Не переривай. Якщо ти хранитель ножа, то на тобі лежить завдання більше, ніж ти можеш це уявити. Ти ж ще дитина… Як це могло трапитися? Що ж, мабуть, у вищих сил були на це свої підстави. Так от, хлопче, наближається війна, найбільша з тих, що коли-небудь були. У минулому вже відбувалося дещо подібне, але цього разу має перемогти справедливість… Усі тисячі років людської історії ми бачили лише брехню, пропаганду, жорстокість і обман. Настав час знову повстати, але цього разу все піде інакше…

Чоловік зупинився та декілька разів зітхнув, при цьому в його грудях наче щось рокотало.

— Ті давні філософи, що зробили цей ніж, — продовжив він за хвилину, — самі не знали, що вони створюють. Вони винайшли річ, котра здатна розщепити найменшу можливу частинку матерії, але використовували його для того, щоб викрадати солодощі. Вони й гадки не мали, що створили єдину зброю на весь усесвіт, здатну вразити тирана, вбити Господа Бога. Ангели, що повстали, зазнали поразки тому, що в них не було нічого схожого на цей ніж — але тепер…

— Він не потрібен мені! Я не хочу! — вигукнув Віл. — Якщо він потрібен вам, можете взяти його! Я ненавиджу його та все те, що він робить…

— Надто пізно. У тебе немає вибору: ти — хранитель. Він сам тебе обрав. Та більш того: вороги знають, що він у тебе, і якщо ти не застосуєш його проти них, вони вирвуть його із твоїх рук і використають проти нас усіх, і цього разу їхня перемога буде остаточною.

— Але чому я маю битися з ними? Я й так усе життя бився, й мене вже нудить від цього, я хочу…

— Ти перемагав у своїх битвах?

Віл помовчав і відповів:

— Мені здається, перемагав.

— Ти бився за ніж?

— Так, але…

— Тоді ти воїн, ось ти хто. Можеш сперечатися з чим завгодно, але не можна йти проти своєї природи.

Віл знав, що чоловік каже істину, але ця істина його не тішила — навпаки, вона була важкою та болісною. Здається, незнайомець це знав — перед тим як продовжити, він трохи помовчав.

— Існують дві великі сили, — повів далі він, — і вони б'ються між собою від початку світу. Кожен крок уперед у людському житті, кожна крапля знання, мудрості та благ, котрими ми користаємося, були колись вирвані однією стороною з зубів іншої. Щонайменше збільшення людської свободи є наслідком запеклої боротьби між тими, хто прагне, щоб ми знали більше, та тими, хто бажає, щоб ми були покірливими, смиренними та слухняними. А тепер ці дві сили знову готуються до битви. І кожна з них найбільше за все на світі бажає отримати твій ніж. Маєш зробити вибір, хлопче. Нас обох привели сюди — тебе, хранителя ножа, та мене, котрий мав розповісти тобі про нього.

— Ні! Ви помиляєтесь! — вигукнув Віл. — Я не шукав нічого такого! Я шукав дещо зовсім інше!

— Може, й так, але ти знайшов саме це, — промовив із темряви незнайомець.

— Але що я маю робити?

І тут Станіслав Груман, Джопарі, Джон Пері завагався.

Він чудово пам'ятав про клятву, яку дав Лі Скоресбі, і перед тим як порушити її, деякий час вагався, але все одно це зробив.

— Мусиш піти до лорда Ізраеля, — сказав він, — і повідомити йому, що тебе надіслав Станіслав Груман і що в тебе є зброя, потрібна йому набагато більше від усіх інших. Подобається це тобі чи ні, хлопче, але маєш виконати це завдання. Нехтуй усім іншим, хоч яким важливим воно тобі видається, і зроби це. Дехто покаже тобі шлях: ніч повна ангелів. Твоя рана тепер загоїться. Але почекай — до того, як ти підеш, я хочу як слід на тебе подивитися.

Груман намацав рукою торбу, котру носив із собою, витяг із неї щось, розгорнув пакунок із клейонки та, запаливши сірника, засвітив невеличкий жерстяний ліхтарик. Стало дещо світліше, і чоловік та хлопець крізь вітер і дощ подивилися один на одного.

Віл побачив яскраво-голубі очі на виснаженому болем, укритому багатоденною щетиною обличчі, уперту щелепу, сиве волосся, худорляве тіло, що зсутулилося у важкому плащі, облямованому пір'ям.

Шаман побачив хлопця, ще молодшого, ніж він гадав. Його худе тіло тремтіло у розірваній полотняній сорочці, а на обличчі застигла гримаса втоми, настороженості та суворості. Проте очі горіли цікавістю — ці очі під прямими чорними бровами, такими схожими на брови однієї жінки…

Їх обох пронизала перша іскра нечіткого розуміння.

Але саме цієї миті Віл побачив у слабкому світлі ліхтарика, як обличчя Джона Пері коротко смикнулося: з бурхливого неба щось злетіло, і він, не встигнувши вимовити і слова, впав на каміння, мертвий, зі стрілою, що стирчала з його невиліковно хворого серця. Яструб-деймон умить зник.

Закаменілий Віл залишився сидіти, де сидів.

За секунду він краєм ока вловив якийсь рух, різко викинув праву руку та побачив, що в його долоні опинилася червоногруда малинівка — чийсь переляканий деймон.

— Ні! Ні! — вигукнула відьма Джута Камайнен та, схопившись за серце, важко впала на камені поруч із ним. Вона відразу спробувала підвестися, але Віл уже був поруч і приставив магічний ніж до її горлянки.

— Навіщо ти це зробила? — закричав він. — Навіщо ти вбила його?!

— Тому що я кохала його, а він знехтував мною. Я відьма! Я не прощаю!

Звичайно відьми не боялися хлопців, але ця відьма відчула, що дуже боїться Віла. Цей поранений підліток мав більше сили та небезпеки, ніж будь-хто з тих людей, котрих вона зустрічала до того, і вона, злякавшись, відкинулася на спину. Але хлопець не відставав і схопив її волосся лівою рукою. Ніякого болю він уже не відчував — лише неосяжний, нищівний відчай.

— Ти не знаєш, ким він був! — кричав він. — Це був мій батько!

Джута Камайнен похитала головою та прошепотіла:

— Ні, цього не може бути… Це неможливо!

— Ти гадаєш, речі обов'язково мають бути можливими? Вони існують і без того! Він був моїм батьком, і жоден із нас не знав цього до тієї миті, коли ти вбила його! Відьмо, я чекав усе своє життя і пройшов весь цей шлях, і коли я нарешті знайшов його, ти його вбила…

Віл, як ганчірку, затряс голову Джути Камайнен та кинув її на землю, майже оглушивши її. Її подив був навіть більшим від страху перед ним, і вона відповзла на крок і, благаючи, схопила його за сорочку, але хлопець відштовхнув її руку.

— Що такого він міг зробити, що тобі треба було вбивати його? — прокричав він. — Скажи мені, якщо можеш!

Відьма подивилася на мертвого чоловіка, потім перевела погляд на Віла та сумно похитала головою.

— Ні, я не зможу цього тобі пояснити, — промовила вона. — Ти надто молодий і не зрозумієш моїх слів. Я любила його, ось і все. Цього досить.

І до того, як Віл устиг зупинити її, вона м'яко впала на бік і встромила ніж, котрий вона тільки-но витягла з піхов, собі між ребер.

Хлопець навіть не відчув жаху — лише спустошеність і безвихідний відчай.

Він повільно підвівся та подивився на мертву відьму, її густе чорне волосся, рум'яні щоки, гладкі бліді кінцівки, мокрі від дощу, і губи, що розкрилися, ніби в очікуванні поцілунку коханця.

— Не розумію, — вголос промовив він. — Це надто дивно для мене.

Тоді він повернувся до свого мертвого батька.

Його горло перехопили тисячі почуттів, і лише злива охолоджувала жар у його очах. Ліхтарик і досі виблискував і тремтів на вітрі, і в його світлі Віл став на коліна та простяг руки до мертвого тіла: торкнувся обличчя, плечей, грудей, закрив очі, відкинув мокре сиве волосся з чола, притиснув свої долоні до колючих щік, закрив батькові рота…

— Батьку… — гаряче сказав він, ламаючи собі руки. — Батьку… Я не розумію, чому вона це зробила. Для мене це надто дивно. Але я обіцяю, я присягаюся, що виконаю те, що ти хотів, аби я зробив. Я битимуся, я буду воїном. Я віднесу цей ніж лорду Ізраелю, хай там ким він є, і допоможу йому перемогти ворога. Я зроблю це! Ти можеш спочивати з миром: усе буде гаразд, спи спокійно.

Поруч із мертвим лежали його торба з оленячої шкіри, ліхтар та коробочка з маззю із моху-кров'янки. Віл підібрав усе це, а потім помітив облямований пір'ям плащ, що лежав біля свого хазяїна, важкий і промоклий, але теплий. Хлопець подумав, що його батькові накидка більше не погрібна, а сам він труситься від холоду. Тож він розстебнув бронзову застібку біля горла мертвого, повісив на плече парусинову торбу й загорнувся у плащ. «Ти успадкуєш мантію свого батька», — промайнуло у нього в голові.

Він задув ліхтар, подивився на ледь помітні обриси відьми та батька, повернувся й почав спускатися з гори.

Бурхливе повітря було наелектризоване чиїмось шепотом, і крізь ревіння вітру Вілу чулися якісь звуки: нечітке відлуння криків і співів, брязкіт металу об метал, важкі удари крил, що їх одного разу було чути так добре, ніби вони пролунали у нього в голові, а наступної миті вони вже здавалися такими віддаленими, наче долетіли з іншої планети. Камені під ногами хлопця були слизькими та хиталися, і спускатися було набагато важче, ніж підійматися — але він все одно неухильно долав цей шлях.

Спустивпіись у ярок, за яким стояв їхній табір, він раптом зупинився: на його шляху стояли дві якісь постаті й наче чекали чогось. Віл поклав руку на ніж.

Тоді один із тих, хто чекав на нього, заговорив.

Віл мовчав. Істота продовжила:

— Це ти хлопець із ножем? — спитав він, і його голос невимовно нагадував ті удари крил, що їх Віл чув трохи раніше. Хай там ким він був, але напевно не людиною.

— Хто ви? — поцікавився Віл. — Ви люди чи…

— Ні, не люди. Ми стражі, «бен елім». Твоєю мовою нас називають ангелами.

— Інші ангели мають інші можливості й виконують інші функції. Наше ж завдання просте: нам потрібен ти. Ми невідривно слідкували за шаманом протягом усього його шляху, сподіваючись, що він приведе нас до тебе, і так воно і сталося. А тепер ми маємо відвести тебе до лорда Ізраеля.

— Ви весь час були поруч із моїм батьком?

— Щомиті.

— А він знав про це?

— Навіть гадки не мав.

— Тоді чому ви не зупинили відьму? Чому ви дозволили їй убити його?

— Раніше ми це зробили б. Але щойно він вивів нас на тебе, його завдання було завершене.

Віл нічого не сказав. У його голові гуділо: зрозуміти це було не легше, ніж дії відьми.

— Добре, — нарешті промовив він, — я піду з вами. Але спочатку я мушу розбудити Ліру.

Ангели відійшли з його шляху, і коли він проходив повз них, то відчув якесь поколювання на шкірі, але злегковажив цим та зосередився на спуску до скелі, під якою знайшла притулок Ліра.

Проте його щось зупинило.

У напівтемряві він побачив, що відьми, котрі охороняли Ліру, всі до одної стоять чи сидять нерухомо. Вони були схожі на статуї — за винятком того, що вони всі дихали, але назвати їх живими навряд чи можна було. Декілька огорнених у чорний шовк тіл лежали на землі, й нажаханий Віл кілька секунд переводив погляд з однієї відьми на іншу, доки не зрозумів, що, судячи з усього, тут сталося: на відьом прямо в повітрі напали примари, і вони, байдужі до всього на світі, впали та розбилися.

Але…

— Де Ліра? — вигукнув він.

Заглибина під скелею була порожня. Ліра зникла.

Проте на тому місці, де вона лежала, таки щось залишилося. Це був Лірин полотняний рюкзачок, і за його вагою хлопець відразу зрозумів, що алетіометр і досі всередині.

Він уже хвилину стояв, хитаючи головою. Це не могло бути правдою, але… Ліри немає, Ліру захопили у полон, Ліра зникла!

Дві темні постаті сторожів поруч із ним не рухалися, але він почув:

— Ти мусиш піти з нами. Ти потрібен лорду Ізраелю, тож не гай часу: сила ворога зростає щомиті. Шаман повідомив тобі, яке завдання на тебе очікує. Іди за нами та допоможи нам перемогти. Ходімо з нами, зараз же.

А Віл усе переводив погляд з ангелів на Лірин рюкзак і назад, проте не чув жодного сказаного йому слова.