Місячний біль

Місячний біль

Втікач лежав хрестом на трухлявій підлозі покинутого мешкання, і його наче хвилі велетенські гойдали. Перша хвиля — градастий дощ за вікном: через діряву покрівлю падали важкі, студенисті краплі, і, хоч вибрав чоловік собі сухий куток, на нього сипалися вогкі іскри від розбитих крапель. За виваленими вікнами безнастанно шелестіло, і втікачеві здавалося, що тисяча водяних духів вигецують довкола на одній нозі. Друга хвиля — це тиша вечірня, бузкового кольору небо, на яке втікач невідривно дивився, в небі тому ставали; хиталися, наче плавали в прозорій бузковій воді, білі вигинисті звірі. Потім розчинилися й ті звірі, і небо стало чисте і неймовірно глибоке. Вть кач тягся туди змученим поглядом і наче пірнав усе глибше і глибше: летів безконечно довго, безсилий збагнути, як це відбулося, що він став такий спокійний і погідний. В нього вистачило сили звестися й сісти, обіпершись спиною об стіну. Уперше лице його пом’якшало, розслабли м’язи — щедре світло неба залило втікача, і це ще більше його вмиротворило.

Так сидів він нерухомо, боячись, що ось-ось закінчиться малий перепочинок, що та барва, яка так нагло освітила йому серце, помре, як вмирають у полі стяті серпом чи косою колоски. Він заплющив очі і зник із цього світу, а коли знову виплив у нього, то найшла на нього хвиля третя. Все навколо мерехтіло і мінилося, густо освічене зеленим сяйвом. У небі завис великий білий місяць, і те сяйво викочувалося з нього хвилями, наче був то не місяць, а камінь, кинутий у тиху воду. Зір утікача, поблукавши по занедбаному приміщенні, зупинився біля власних ніг. І здалося йому, що ті ноги несуть його по залитій місяцем дорозі. Він спинився серед поля, на якому в’язала снопи жінка. Коса, що лежала поруч, холодно поблискувала в місячному сяйві; жінка крутила сильними руками перевесла, складала жниво і міцно зв’язувала. Наче тисяча жовтих тіл, лежали снопи по всьому полі, а біля хатки із сліпучо-білими стінами все так само розмірено пиляли дрова брати. Був то старший брат і брат менший, брат у других ставив колодки ставма, зводив над головою сокиру, і падала вона безшумно вниз. Старі жінки, а було їх двоє, збирали розколене поліняччя, від якого струмувало, як і від усього навколо, жовте світло, і складали на оберемки, а тоді несли ті дрова в повітку. Незрушно сидів на ґанкові сивий батько, а сестра, прославши на траві білу полотнину, розставляла на ній полумиски. Димів горщик із юшкою чи кашею. Сестра раптом звелася і завмерла, вдивляючись у залитий місяцем простір. Так стояли вони й дивилися одне на одного: втікач, що зупинився на білій як полотно дорозі, і гарна молода жінка, яка стояла біля справжнього полотна, де готувала вечерю. Сяяли німо стіни хати, ходила взад і вперед пилка, і висівалася з-під неї іскриста тирса. Зводив над головою сокиру юнак із блідим розумним обличчям і повільно опускав її на колодку. Колодка розпадалася на рівні поліна, і ті поліна збирали старі, кістляві руки. Сестра щось сказала, швидко повернувши до пилярів обличчя: миттю зупинилася пилка, і кинув раптом, аж задзвеніла, сокиру брат у других. Випросталися дві старі жінки, і з оберемків їхніх посипалися на землю дрова. Звівся високий, худий і білий батько — всі вони дивилися в один бік, туди, де стояв він, і втікач не міг на них не дивитися — місячний біль увійшов йому в груди…

Втікач розплющився. Місяць горів у його зіницях, місяць схвильовано товкся у нього в грудях, наче груди ті були порожнє дупло. Зашерхлі вуста втікача розтислися, блиснули зуби, і з чорної порожнини виповз хрипкий стогін.

Тоді знову почувся стукіт копит. Був уже ближче, чути стало, як форкали й іржали коні, як погукували один до одного вершники, — втікач занепокоєно озирнувся на порожні вікна.