Місячний біль

Те, що сталося на майдані

Я не поспішав з розправою над Дем’яном Сокольським, на те в мене був час. До того ж хотів пережити зустріч з рідною землею і прийти до тями від зворушення, яке дістав, переступаючи поріг рідного дому, Тож блукав вулицями нашої половини містечка, всупереч бажанню матері, і впізнавав дорогі з дитинства місця. Люди озиралися на мене, бо іспанська одежа була тут іще вдивовижу. До багатьох людей я вітався, до мене ж кланялися з пошанівком усі — чутка про мій приїзд встигла оббігти всіх. Дехто з шляхти запрошував мене завітати до господи, і я не відмовлявся на ту ґречність: всі вони були в батька на службі, а відтепер переходили на службу до мене. В багатьох із них були перелякані очі, вони застерігали мене не ходити без слуг, але моя певність і розважність додавала відваги і їм. Зрештою під час нападу Сокольських на замок багатьох із них не виявилося вдома, щоб піти й захистити своїх принципалів. Але я поки що не хотів про те думати. Весь віддався цій мандрівці вулицями, обабіч яких були хати й обійстя. Щедро сипало промінням сонце, паслися на траві гуси, бігали замурзані босі хлопчаки й дівчатка; побачивши мене, вони застигали, наче кам’яніли, і розтуляли зачудовано роти. Купались у калюжах і в поросі горобці, валялись у баюрах чорні від багна свині; коли я підходив, горобці спорхували, знімаючи хмарки куряви, а свині зводили важкі голови і дивилися. Я раптом знайшов на цих вулицях жаданий спокій, хоч тяжко переживав нещастя, що впало на наші голови; всією душею впізнавав я цей край і його людей, чув запах соломи й дерева, зілля й парканів, навіть сонце дивилося на мене по-інакшому, ніж на чужині. Впізнавав стежки, по яких бігав хлопчаком, і давні хлоп’ячі схованки. Куріли літні печі, жінки варили обід, червоніли вишні й зеленіли, обсипавши густо гілля, груші; чоловіки поралися на обійстях; попереду стрибав по дорозі, тягнучи за собою довгий хвіст куряви, віз; ще далі синіли міські паркани, а там, за ними, чудовий з гребенями лісів на овиді простір. Повен живого моторного птаства й комах, повен хрущів, метеликів і горластих цвіркунів — це був мій край, і я радісно віддавав йому шану, хоч на дні мого серця все ще лежав сірий згорток — горе моє родинне. Ішов, наче п’яний, пригадував назви квітів і трав — ці трави й квіти промовляли до мене, як до рідного. Все вітало мене, дихало мені в лице міцними настоями запахів, І сірий згорток на споді серця почав помалу танути й меншати.

Зупинився біля паркана, що відділяв нашу половину містечка від половини Сокольських. Паркан був абиякий, подекуди світились і щерби. Я переліз на той бік: тут були такі ж вулиці й такі ж люди. Брів через простору леваду, густо засипану квітами й порослу густою отавою. На ній де-не-де паслися прив’язані телята й кози; вони зупинялися, побачивши мене, телята заклично мукали, а кози монотонно жували траву.

Вийшов на майдан, усе ще відчуваючи піднесення, яке. викликала зустріч із рідним містом. Тут, на майдані, товклося чимало людей, крамниці жваво торгували, біля відчинених шинків стояло по кілька міщан І пили горілку. Вряди-годи проїздив хтось із шляхти: звивалася тоді за конями пилюга, і молоденькі міщаночки з радісним вереском розсипалися навсебіч.

Дивився на всіх цих людей з теплотою. — там, у Болоньї, мені часто марився і цей майдан. У церкві задзвонили на обідню, і тільки тоді я помітив, що всі ці люди помітили й мене. Стояли обличчям до мене міщани, що пили горілку, порозкривали здивовано роти гарненькі міщаночки, зупинилося з батогами в руках кілька селян; ошатно вбрані чоловіки й жінки, що йшли в церкву, раптом забули про те: стояли й дивилися. Спинив коня і проїжджий шляхтич; він почухав рукою, в якій звисала нагайка, потилицю, а тоді круто розвернув коня і помчав в одну з вулиць. Я звів голову: на дзвіниці стояв криворотий Йосип. Він бив у дзвони, смикаючи за мотуззя, а вітер розвіював його густе довге волосся. Серед майдану височів голий і потемнілий від негоди ганебний стовп — жертви коло нього сьогодні не було. На один і на другий ганокл вийшли — на один молодша, а на другий старша жінки, їхні очі з цікавості стали круглі, як ґудзики. Криворотий Йосип раптом перестав дзвонити й звісився із дзвіниці.

Тоді-то я й побачив вершників, які їхали через калюжі. Передній хизувато всміхався, і я миттю його впізнав. Широкі вилиці, руді вуса над товстими губами, збита на потилицю шапка, низький, помережаний зморшками лоб. Він спинив коня і хвацько взявся руками в боки.

— То це ти, лайдаку, — закричав здалеку, — осмілився з’являтися мені на очі?!

Я дивився на нього, вершник їхав якраз на мене, обличчя його палало від непогамованої люті, і я нарешті почав розуміти, що його погук і його лють супроти мене. Я дивився на теперішнього ворога нашого — гай-гай, моя бідна, рознещасна сестро! Оце твій катюга й мучитель, а нещодавно наш приятель і родич? Горе застукало мені в серце, гірке, як полин. Спопеліло над головою небо, і посипався попіл сірий на людей цих і майдан, на дзвіницю й на мене. Десь там, вище цих будинків, біля білої хати заломила раптом руки сестра і впала навколішки. Я дивився на цього чоловіка; він, здається, щось кричав; який смішний і дивний цей його гнів, але це він, — скрикнуло раптом у мені, — еге, це він зруйнував мені все, про що я мріяв. Я не для того повертався на рідну землю, бачить бог, миру й радості я хотів. Рука з нагаем уже звелася догори, навколо була така тиша, що чути стало, як співають аж за містом цвіркуни. Я весь напружився — все починалося знову. Ридала й рвала волосся там, нагорі, біля білої хати, моя сестра, звівся і потрусив кулаками над головою батько, тіло моє напружилося, як тятива; наче меч, блиснув у мене в очах холодний вогонь; люди навколо застигли, немов перелякані ляльки, — дивися, дивися на все це, моя бідна, рознещасна сестро! Я побачив перед собою обличчя з широкими вилицями й рудими вусами. Рука з нагаем мертво висіла наді мною (це той нагай, що смугував твоє біле, прегарне тіло, сестро!); холодний вихор промчав майданом, і я вже став зовсім кам’яний — був ідолом на степовій могилі, якому бозна-скільки тисяч років; в мене й біль став кам’яний, лише тіло твоє прегарне, сестро, плавало перед моїм зором, посічене цим нагаем. Вона стояла там, нагорі, й ридала, плакали її очі льодом, червоним мертвим льодом. Плечі твої, сестро, й зараз у червоному льоду, біль твій, сестро, наче пташка мертва. Я плачу тут, на майдані, разом із тобою, сестро, мої сльози кам’яні — я, як І всі смертні, не можу пройти байдуже коло твого білого, як сніг, посмугованого нагаєм тіла. Я ниций, сестро моя мила, і про це гукнули мені зараз два ворони, що сіли на дзвіницю.

Рука Сокольського мертво висіла над моєю головою, його брат вражено визирав з-за тої руки, на мене звідусіль дивилися розширені очі (чи не твої це очі, сестро?) — погляд мій лив уже розпечений метал, вогонь палахкотів у мені, чорний вогонь. У голубому світлі дня народжувалося моє осяяння (то твоя одежа, сестро, розкидана, як бувають розкидані хмари), я висів у повітрі між того голубого трепету, я цілував мертві очі твої, сестро, ти ж була в мене ласкава, тиха й добра голубка. Ну, що проти тебе оцей нікчемний дуросман з широкими вилицями й рудими вусами? Я знову ступив на цю страшну стежку, хоч як зарікався це робити, і тільки ти, моя бідна й рознещасна сестро, зможеш мене зрозуміти.

— Ти, Дем’яне, вчинив не одне лихе діло, — спокійно сказав я, дивлячись у нависле наді мною тупе обличчя свого противенця. — І не мені їх рахувати, на це буде суд божий. Тебе судить зараз батько мій і сестра — вони земні твої судді, і я кажу тобі від їхнього імені: збирайся в дорогу!

По майдані розливався жах. Так, справді, то був жах. Навколо все немов побожеволіло; притьмом тікали перелякані міщани, шалено репетував на дзвіниці криворотий Йосип, сховалися жінки з ґанків, і все стало таке прозоре й порожнє. І біль мій, і сестрині сльози, і майдан цей — все порожнє й прозоре! І обличчя ворога мого, біле, як тісто, і очі, що горіли-благали — все порожнє й прозоре! Рот у Дем’яна перекривився, і, здавалося, він зараз звалиться на мене, як лантух ганчір’я.

Мої вуста скривилися також, бо ти, моя бідна й рознещасна сестро, плакала переді мною, ти заламувала руки, і я не міг дивитися на твої сльози, адже не про помсту волала ти до мене і не помсти просила.

Я розвернувся й пішов геть. Навколо було розметано твою голубу одежу, сестро, і мій біль ставав теж наче лід. Я плакав зовсім так само, як ти, сестро, і йшов, ішов геть звідси — нехай покину я цей мурашник, нехай не кричить так страшно на дзвіниці криворотий Йосип, хай краще грає свою щоденну музику. Дзвони плачуть за тобою, моя бідна, рознещасна сестро, і це по тобі мої теперішні сльози… Ішов через курну вулицю, попереду їхав віз, запряжений вгодованою конякою, на возі — чоловік, якому немає діла до того, що сталося там, на майдані, і я ступив у слід коліс того спокійного воза. Біля воріт стояв сторож, йому теж поки що не було ні до чого діла — про все, що сталося, він довідається пізніше. Я пройшов повз нього, і він подивився на мене, як на кентавра. Кентавра, котрий вибігає в степ шукати кам’яних могил з кам’яними постатями на них.

Я вийшов за ворота і звів обличчя до неба. Світило сонце: воно висіло наді мною, над усім містом і розливало стільки проміння, що голова моя переповнювалася срібним дзвоном.

Хутко йшов через густо-зелену леваду, черевики мої із загнутими носками на тонкій підошві були недоречні серед цієї трави. Я скинув їх і пожбурив геть. Босі ноги мої ступали по холодній траві, довкола гойдалися квіти, попереду темнів ліс, і з-під ніг випурхували коники. Ну, що може бути краще за цей луг, моя бідна сестро із посмугованим білим тілом, що може бути краще од цих квітів і сонця?!

Але все це неначе видиво короткочасне; той згорток, що лежав у мене на дні серця, тепер наче сива хмара. Розросталася зсередини і поглинала мене — плив я у цьому густому і гіркому молоці. В душі в мене камінь, розтрісканий на кавалки, і кожен кавалок- думки про тебе, сестро моя!

Текли мені з очей сльози, я не знав, куди прямують мої босі ноги. Не було ні глузду, ні розрахунку — хитало мене й хитало. Несли мене сиві хвилі — молоко густе і гірке, і я віддавався їм на поталу. Я біжу наче звір загнаний, безсилий і вичерпаний. Є тільки переді мною шлях, довгий до небокраю, а на краю його сяє білими стінами хата під солом’яною стріхою, біля якої стоїш ти, приклавши до лоба дашок долоні, і біля якої й батько наш у задумі взяв у руки обличчя.