Містер Блетсуорсі на острові Ремполі

1 РОВЕНА

Я кинув розпитувати й доїв суп.

Ровена поклала свою руку на мою й знову сказала:

— Гарячки вже нема!

Я мовчки спробував підвестися, вона так само мовчки помогла мені. Я сів на краю ліжка, зовсім спантеличений: адже це була безперечно та сама печера, де вона вже кілька тижнів годувала, доглядала й охороняла мене. І водночас, виходить, це була кімната!

— А що це з моїм плечем? — спитав я.

— Ти попав під таксі на вулиці.

— Таксі? Мене ж стрілою поранило!

— Та ні, ти попав під таксі. Тебе збило, ти впав у риштак, і я витягла тебе звідти.

Я провів рукою по своєму чубові. Ту мить мене вразило ще одне:

— Ти зодягнена! По-європейському!

— Ну аякже! Не можу ж я весь час бути гола, на кохання є ніч!

— Але ж ти та сама жінка, що я її кохаю? Авжеж!

Я напружив свою бідну, затьмарену пам’ять.

— Я врятував тебе з води? Ти тонула?

— Так, у Гудзоні.

— В Гудзоні? Та й важко ж мені довелось тебе витягати… Але ти була варта того.

— Бідолашний ти мій, зовсім збився з пантелику! — і вона поцілувала мою руку, як цілувала сотні разів доти, віддано й жалісливо.

Я зчудовано розглядався по кімнаті.

— Як падає світло з вікна на стелю… То ж була вапнякова брила. А оті бескиди за вікном, оті високі сірі скелі… Виходить, то будинки!

У кімнаті чимсь пахло.

— Десь тут… — почав я, озираючись. Справді, на підвіконні стояло три вазони, як я й сподівався, з вербеною.

Я встав: вона підтримала мене, бо мені ще підгинались коліна. Ми перейшли через кімнату до вікна, і я побачив водночас дивну й знайому картину. По річці снували судна, а над нею здіймалися могутні хмарочоси долішнього Нью-Йорка, якісь легкі в теплому надвечірньому світлі. Ровена обіймала мої плечі, ніби захищала й підтримувала мене.

— То я марив? — спитав я. — Чи мені сон снився?

Вона не відповіла, тільки пригорнула мене ще міцніше.

— Це Нью-Йорк. Авжеж, це Нью-Йорк.

— А онде Бруклінський міст.

— То це не острів Ремпол?

Ровена мовчки похитала головою.

— Це мій давній, рідний цивілізований світ!

— Коханий мій! — прошепотіла вона.

— І острів Ремпол із усією своєю жорстокістю, дикунством та безнадійною тупістю — то був тільки сон, сонне марення?

Ровена заплакала. Мабуть, від щастя, що я прийшов до тями.

2 ДОКТОРОВІ МІНЧІТОВІ ПОЯСНЕННЯ

Мій віднайдений світ, такий яскравий і виразний у першу мить, знову неначе оповило тонким серпанком сумніву. Я відвернувся від вікна, бо ще почувався досить кволий. Ровена помогла мені сісти в кріселко, що в ньому, відчув я, одна ніжка була коротша.

— То все оте страхіття, — промовив я, — і війна, й звірства, і Ардам, — усе те мені тільки снилося?

Ровена не відповіла. Вона дивилась на двері, наче когось чекаючи. У двері хтось постукав.

— Увійдіть! — гукнула вона, й на порозі став чоловік із широким засмаглим обличчям, дуже схожий на віщуна Чіта, однак чисто вмитий, зачесаний і вбраний, як годиться в Брукліні. Він зупинився на дверях, дивлячись на нас. Це був Чіт — і водночас не Чіт. Я знав, що зараз почую знайомий глухуватий Чітів басок.

Ровена радісно обізвалася до нього:

— Йому вже багато ліпше! Ми вже не в печері. Уявіть собі, він виглядав у вікно й упізнав Нью-Йорк!

Гість, присадкуватий і широкоплечий, підійшов і пильно подививсь на мене Чітовими очима.

— Ви тепер у Брукліні.

— Я тепер… трохи розгублений.

— А ви знаєте, хто я такий?

— Я називав вас Чітом.

— Це скорочене Мінчіт. Доктор Елойс Мінчіт. Будьмо знайомі. — Він підійшов до вікна й став там, дивлячись надвір. Він говорив, не обертаючись, наче не хотів бентежити мене, дивлячись мені в обличчя. — Скільки разів тлумачив я вам, що це й є справжній світ! І скільки разів ви мені відповідали, що це острів Ремпол! Признаюся, я вже був зовсім утратив надію. І тоді оця панна зробила те, на що не спромоглися ні я, ні всі нью-йоркські психіатри. Вона привела вас до тями, плигнувши з високого берега в Гудзон, саме коли ви там поблизу прогулювалися. І ось ви тут — цебто ви обоє, — коли дозволите так сказати, при повному туалеті й здоровому глузді.

З цими словами доктор Мінчіт обернувсь, усміхнувся до Ровени, тоді глянув мені просто в обличчя.

— Ну, то як? — промовив він, заохочуючи мене говорити, й сів на краєчку столу з міною людини, що їй нікуди поспішати.

— Пробачте, коли я говоритиму недоладно, — врешті озвався я повільно, зважуючи слова. — Я не знаю, як я попав сюди. Я хочу знати, як це вийшло, що я сиджу тут і дивлюсь у вікно на острів Манхеттен; адже я весь час був певен, що перебуваю казна-де, в страшній пустелі, на зовсім іншому острові біля південноамериканського узбережжя. Я знаю, що мій розум часом витинає химерні коники. То що це за коник?

— Більше ніяких коників не буде, — відказав Мінчіт.

— Я був… ненормальний?

— Ненормальність, — сказав Мінчіт точнісінько як ремпольський віщун, — це тільки трохи зрушена нормальність.

— І те зрушення доходило до… божевілля?

— Ні, не… як це вам сказати… не органічного. Ніякого ушкодження мозку в вас не було й нема. Просто ваша психіка… незвичайна. Дуже вразлива й схильна до деякого роздвоєння. А я якраз проваджу дослідження в цій царині. Ви були мені прекрасним об’єктом для вивчення.

Я оглянувся на Ровену. Вона всміхалась до мене: розпитуй, мовляв, далі. Я знову обернувся до лікаря й спитав:

— То я був ваш Священний Безумець?

— Ви були до певної міри під моєю опікою.

— А де ж це я був під вашою опікою?

— Тут, у штаті Нью-Йорку. Після того, як вас привезли сюди. Переважно в Йонкерсі, в психіатричній клініці Квіна.

— А як же острів Ремпол?

— Такий острів справді існує. Ви, певно, зачули ту назву, коли вас урятували.

— І я був там?

— Може, й були — годину чи дві. Той човен, що зняв вас із «Золотого лева», здається, приставав до острова.

— А ви цілком певні, що ми зараз не на Ремполі?

— Ні, ні, — докинула Ровена. — Це реальний світ. Найсправжнісінька реальність.

Я обернувся й подививсь на неї. Яка ж вона тендітна й гарна!

— І цей світ ти будь-що прагнула покинути! — промовив я, силкуючись якось звести все докупи. — Ти хотіла втопитися. Чому ти хотіла втопитися?

Вона підійшла до мене, сіла збоку на бильце крісла й пригорнула мою голову до своїх грудей.

— Ти врятував мене, — прошепотіла вона. — Ти стрибнув у річку й урятував мене з води. Ти стрибнув у моє життя і взагалі врятував мене.

На мить мені наче щось проясніло в голові, але тільки на мить. Я нічого не розумів, був зовсім безпорадний перед цілою купою загадок.

Я знову повернувся до доктора Мінчіта й, вибачившись за свою нетямущість, попросив його пояснити мені все детальніше. Мені раптом запаморочилось у голові, я встав із крісла й пересів на ліжко.

— Я, виходить, ваш пацієнт. То розкажіть мені історію моєї хвороби. Поясніть, як це я несподівано перелетів із острова Ремполу до Нью-Йорка.

Мінчіт помовчав хвилинку, обмірковуючи, з чого ж почати. Тоді сказав:

— Як це добре — нарешті розмовляти з вами отак просто… Справді, мабуть, найкраще розповісти вам усе.

Однак почав розповідати не зразу. Зіскочивши зі столу, він пройшов кілька разів туди й сюди по кімнаті.

— Розповідайте ж, — нагадав я.

— Дай йому подумати, — оступилась за нього Ровена.

— Ви пам’ятаєте, що ви були на покинутому пароплаві «Золотий лев»? Хоч це збереглося в вашій пам’яті?

— Дуже добре. Капітан покинув мене там на смерть.

— Покинув?

— Він замкнув мене в комірчині, коли човни відпливали від судна.

— Гм… цього я не знав. Замкнув, кажете, в комірчині! Ви мені про те колись розповісте! Ну, хай там як, а вас знайшли на тому пароплаві люди з парової яхти «Смітсон». На тій яхті плавала експедиція, що досліджувала Південну Атлантику й Вогненну Землю. Двоє наших матросів знайшли вас за пароплавним димарем; ви спали, а коли вас розбудили, ви закричали несамовито й кинулися на них із тесаком. Ви були, сказати вам правду, зовсім як навісний.

— Але ж… — озвався я й затнувся. — Розповідайте далі.

— Як наукова знахідка ви були трохи завеликий і заважкий для «Смітсона».

— Стривайте, — перебив його я, — а коли ж це все було?

Він прикинув у голові дати.

— Майже п’ять років тому.

— Господи! — вжахнувся я, й Ровена співчутливо обняла мене.

Доктор Мінчіт провадив далі:

— Отже, сказати відверто, ви були не вельми зручною знахідкою. Начальник нашої експедиції припоручив вас мені, бо я з фаху лікар-психіатр, і я робив усе, що міг, аби якось пристосувати вас до наших умов. Треба вам пояснити, що я їздив у експедицію як етнолог. У мене були деякі неприємності перед тим, і я вирішив відпочити в експедиції. Начальник був мій знайомий…

Він знову замислився, видно обмірковуючи, що найважливіше розповісти мені.

— Та й морока ж була з вами… Човен, що забрав вас, спершу заїхав на часинку до річки на острові Ремполі, і ото звідти він у вашій пам’яті. Ви маячили, — кричали, що загубили свій світ, узивали нас кровожерними дикунами, розмальованими людожерами. Вас привезли на «Смітсон» і сказали мені або ж якось угамувати вас, або замикати в каюті. Я з самого початку зацікавився вами як фахівець-психіатр. Я вирішив, що божевілля ваше не органічне, тканина мозку, його клітини у вас не ушкоджені. Просто щось вас тяжко вразило, перелякало. Звідси й ваш розумовий розлад. Боюся, що якби я їх послухався та замкнув вас у каюті, вас би те й справді доконало. Ви до нестями боялися сидіти під замком у каюті. Пам’ятаєте ви те?

Я спробував пригадати.

— Ні, — потім, подумавши, додав уже менш упевнено. — Ні, не пам’ятаю…

Якийсь невиразний спогад про те, як я силкувався видобутися з каюти, зринув у мене в голові. Але то, певно, було ще на «Золотому леві»…

— Доводилось мені вас утихомирювати, — вів далі Мінчіт. — Не можу сказати, щоб вас полюбили на судні. Ви ненавиділи весь рід людський, узивали нас зграєю брудних дикунів і… одно слово, не дуже з нами церемонилися. Вас були б ізсадили з яхти в першому ж порту, здали б до шпиталю, коли б не я; але я сказав, що ви не просто неспокійний суб’єкт, а єдина моя наукова знахідка, і це примусило всіх миритися з вашою присутністю. Отак ми й возили вас із собою, поки вернулись додому. Я вирішив ретельно дослідити вашу хворобу в клініці Фредеріка Квіна в Йонкерсі. В Європі ще й гадки не мають, як добре поставлено в нас психіатричні дослідження. У нас є зразки найрізноманітніших захворювань. Деякі труднощі вийшли в мене з імміграційними органами та з вашим лондонським опікуном, але мені пощастило все сяк-так уладнати, і відтоді ви перебували під моїм наглядом спершу в Йонкерсі, далі тут, у Нью-Йорку. Ваш опікун непоганий чоловік. Він попросив своїх знайомих відвідати вас тут і, переконавшися, що з вами поводяться добре, надав мені повну свободу дій і став платити за ваше утримання. Грошей вистачало, ви за цей час одержали якусь там спадщину і тепер людина досить заможна. Всі рахунки в мене зберігаються, можу вам показати. Аж на третій рік мені пощастило довести, що ви не небезпечний для оточення й собі не заподієте нічого; тоді вас випустили з клініки під мою відповідальність, і ви оселились у власному помешканні.

— В оцьому?

— Ні, сюди ви перебрались, уже як спізналися з нею.

— Це моє помешкання, — шепнула Ровена. — Ти найняв його для мене й перебрався сюди зі свого.

Я замислився.

— Дуже добре… Але ж чому я нічого цього не пам’ятаю?

— Дещо ви пам’ятаєте, але в перекрученому вигляді. Ваша хвороба, як я весь час кажу, — типовий випадок так званого систематичного маячіння.

Він знову замовк, ніби чекаючи, що я попрошу його розповідати далі. За мить, зрозумівши те, я мовив:

— Ну, розказуйте…

Він зупинився переді мною, сховавши руки в кишені; ту мить він достоту нагадував університетського лектора.

— Бачте… — почав він, затнувся, ніби пом’яв щось у лівій жмені й знову почав — Річ ось у чому.

Але я не хочу відтворювати тут його складне й заплутане пояснення. Нехай уже студенти слухають нудних лекторів, така їхня доля. А я пишу книжку для широкого читача. Коротше, Мінчітова теорія — чи пояснення, як хочете, — ґрунтувалась на думці, що наше сприймання зовнішнього світу ніколи не буває цілком точне й об’єктивне. Ми завше фільтруємо й, так би мовити, редагуємо наші відчуття, перше ніж пропустити їх до своєї свідомості. Навіть люди, не наділені ніякою уявою, живуть у світі ілюзій, несвідомо прикрашаючи дійсність і тим захищаючись від неї. Наш розум перебирає факти й намагається по змозі відкидати геть усе прикре чи образливе для нас. Ми редагуємо та ревізуємо далі навіть давні свої вражіння. Те, що ми пам’ятаємо про вчорашній день, зовсім не збігається з тим, що ми насправді вчора бачили чи навіть відчували. Спогади ті підретушовані, підчищені, підправлені за нашим смаком, так, щоб вони не тривожили нас і не вражали нашого самолюбства. А люди з багатою уявою чи ті, кого виховували, занадто пильно оберігаючи від життєвих випробувань, можуть — цілком неумисно — і зовсім перекручувати реальність, прикрашувати її, тлумачити упереджено, вбирати в фантастичні шати.

— Ось чому ви мене й зацікавили так, — ніби виправдуючись, пояснив він і підступив до мене ближче.

— Ви надзвичайно цікавий пацієнт! — Він наче думав, що мені буде приємно те почути.

Потім він спитав мене, чи чув я коли-небудь про випадки роздвоєння свідомості, про те, що в мозку однієї людини іноді можуть уживатись дві різні системи асоціацій або й ще більше, — такі незалежні одна від одної, що здається, неначе дві зовсім різні людини мають спільну голову. Я потвердив, що чув про такі випадки. Та й хто в наші часи про них не чув! Отож, пояснив він, таке саме сталося й зі мною. Моє головне «я» було таке травмоване й зранене на самому початку життєвого шляху, що, так би мовити, сховалось під захист фантастичного уявлення, ніби брутальність і жорстокість, що так мене вразили, насправді існують тільки в одному далекому, відокремленому куточку земної кулі. Воно вперто чіплялось за думку, що той утрачений світ рожевих ілюзій усе ж існує як великий цивілізований світ, із якого я випав і до якого маю колись повернутися.

Поміркувавши над його словами, я попросив його переповісти все ще раз. Тоді досить стримано погодився з ним.

У тих заспокійливих мареннях, додав він, я й жив останні чотири з половиною роки, а тим часом моє друге, підпорядковане, практичне «я», що його я не хотів і помічати, водило мене вулицями, примушувало обходити всякі перешкоди, вчасно снідати, обідати й вечеряти, ба навіть вирішувати грошові справи, коли треба було. Оте жалюгідне другорядне, практичне «я», щоправда, ходило по світу в глибокій задумі, немовби в напівсні, однак робило все цілком розважливо, розумно, хоч і повільно. Воно читало газети, могло часом підтримувати розмову і водночас лишалося чимсь окремим, службовим, ніби дроворубом та водоносом для головного комплексу моєї свідомості, поглиненого маренням. Воно збирало свій досвід лиш на те, щоб він забувся. Те перше, головне «я» не хотіло нічого знати про цей бік мого життя, а коли й сприймало з нього які вражіння, то тільки на те, щоб перекрутити їх до невпізнанності.

— Ми всі до певної міри такі, — сказав Мінчіт. — Ви ж цікаві тим, що так уперто, послідовно, неухильно лишалися таким.

— Так, так… усе це дуже правдоподібне… — погодився я. — Але ж послухайте, докторе Мінчіте. Адже острів Ремпол для мене цілком реальний, я знаю ного, сказати б, на дотик, на смак і на запах. Я бачив ту країну так ясно й виразно, як ось бачу витерті місця на цьому старому килимі. Яка це вперта свідомість, відкидаючи дійсність, спромоглася б вигадати все те, що я бачив скелі, гори, дикунські свята, погоню і… і мегатеріїв? Я вистежував мегатеріїв; один навіть гнався за мною. Я насилу втік. Мегатерії — це велетенські лінивці. Я навряд чи хоч раз ізроду чув про них раніше.

— Так це ж дуже проста річ, — відповів лікар. Експедиція на «Смітсоні» шукала мегатеріїв. Це було наше головне завдання. Ми хотіли знайти живого мегатерія, коли вони ще взагалі існують, раніше за англійців. Весь екіпаж яхти просто снив тими мегатеріями. Ми весь час говорили про них. А наш зоолог і палеонтолог ні про що інше не говорили. Вони показували вам малюнки. Вони знайшли череп молодого мегатерія, клапті його шкури, його послід. Тепер я пригадую: якось ви прочитали нам цілу химерну лекцію про мегатеріїв, їхні звички й спосіб життя. Разюча, надзвичайна фантазія! Так ви гадаєте, що бачили мегатеріїв?

— То їх не було на Ремполі?

— Ми не спіткали жодного.

Я сидів зовсім сторопілий.

— Ви плутаєте марення зі спогадами. Річ багато поширеніша, ніж гадають звичайно.

Я схилив голову на руки, тоді знову підвів її.

— Я не втомив вас? — спитав Мінчіт.

— Я ловлю кожне слово, — відповів я, — хоч дещо мені нелегко зрозуміти.

— Ще б пак! Я за півгодини виклав наслідки більш ніж чотирьох років пильних спостережень.

— О, Чіт завше був пильний спостерігач… Але цікаво, звідки в моїй уяві взялась та його циліндрична корона… Лікар уявлення не мав про ту дивовижну корону, а тому не звернув уваги на мої слова. Він надто захопився розповіддю про свої дослідження.

— Як це було цікаво — розплутувати переплутані нитки вашої свідомості…

— Дуже радий, що це вас тішило, — відказав я.

— Наприклад… — Він знову почав ходити по кімнаті. — Я дізнався, що в ваших жилах тече дуже мішана кров: з одного боку щира англійська, з другого — сірійська, португальська й навіть канарських тубільців. Ще дитиною ви зазнали різкого зламу в житті. Спершу буйне дитинство на Мадейрі; потім спокійне зростання у Вілтшірі, й обидва ті періоди нічим між собою не пов’язані. Навіть мова ваша змінилася. Ви втратили всякий зв’язок із Мадейрою, це так. Але… щось жагуче, буйне, егоцентричне, сильне й меланхолійне таїлося під оболонкою вашого англійського «я», безформне й туманне, начебто зовсім забуте. Скажіть, у ваших… ваших мареннях про острів Ремпол ви бачили там пишну субтропічну рослинність?

— Так… багато дерев і зелені, — відповів я, подумавши. — А гори круті й мальовничі.

— Справжній острів Ремпол — гола пустеля, — сказав він.

Я оглянувся на Ровену.

— Доктор дуже проникливий, — озвалась вона.

— Справді, дуже проникливий, — погодився я.

— Ми ж про це дуже часто сперечалися, — пояснив доктор Мінчіт.

Я опустив погляд на свої коліна в блідо-блакитній злинялій піжамі, на босі ноги. Помацки знайшов Ровенину руку й стис її. Тоді глянув на вазони з вербеною, у відчинене вікно.

— Ви справді дуже розумна людина, — сказав я нарешті,— і все оце, що я бачу, здається, дуже реальне. Але такий самий реальний для мене й острів Ремпол. І ота їжа, що я там їв, цебто людське м’ясо. І дикунське виття, і війна. Скажіть, а за що я жив тут, що я їв? У цьому світі немає «дарунків Друга»? І що то була за війна, безглузда й жахлива війна, що під кінець заповнила все моє марення? Що то була за воєнна метушня? І барабанний гуркіт, і виття? Невже все те — пуста уява? І чому ти, кохана, хотіла втопитися? Ось тут моє марення й ваша дійсність збігаються. Адже ж і доктор не довів, і ти не сказала, і сам я не відчуваю, що то теж була примара.

— Ні, — сказав Мінчіт, знову зупинившись. Усе те… мало свій ґрунт.

— А війна? — наполягав я. — А війна?

— Любий мій! Любий! — прошепотіла Ровена, немов хотіла заглушити щось незрозуміле їй самій.

— У неї були неприємності, — неохоче пояснив лікар. — Лишилась зовсім без грошей…

— А воїн Ардам?

Мінчіт довго мовчав, але тим дужче вразила мене його відповідь.

— Майже весь світ… — сказав він нарешті, — справжній світ — тепер воює.

— Ага! Тепер я починаю розуміти… — промовив я. — Тепер мої спогади поєднуються в якусь систему.

— Так, — погодився лікар. — Ми живемо в величний і трагічний час. І ви нарешті вже можете зважитись глянути в обличчя реальному світові.

— Це реальний світ?

— Авжеж.

— Реальний світ… — іще раз проказав я. Тоді підвівся й обернувся до вікна. В рамі його видно було грізно вгороджені в небо хмарочоси найбільшого міста сучасності, осяяні багряним призахідним сонцем, що сліпучим полум’ям відбивалось у тисячах і тисячах вікон.

— Починаю розуміти… — мовив я.

Мінчіт пильно дивився на мене, чекаючи, що я скажу далі.

— Я згоден, що це реальний світ, — сказав я, і в очах йому блиснула полегкість. — Але, — додав я, — це водночас, як я бачу, і острів Ремпол! Бо, зрештою, що таке був острів Ремпол, докторе? Просто реальний світ, що проступав крізь туман моїх ілюзій.

3 ЗНОВУ Б’ЮТЬ БАРАБАНИ ВІЙНИ

Дивно, але я ніколи не розпитував свою дружину про її життя до тієї спроби самогубства, що звела нас докупи. І мене стримувала якась нехіть, та й їй, либонь, не дуже хотілося згадувати своє минуле. В книзі, де списане наше життя, є такі сторінки, що їх ми воліємо не перечитувати. Я гадаю, кожний зі мною погодиться. Кому з нас, перейшовши за тридцять років, приємно згадувати деякі свої юнацькі гріхи та ганебні помилки?

Моя дружина, така добра, така делікатна й така щира, — а часом така нерозважлива й навіть вередлива та вперта — родом із невеличкого містечка Ален-Лейн у штаті Джорджії. Вона втекла з дому. Батько й мати виховували її в немудрому старозавітному протестанському дусі, але потім їх переконали віддати її до коледжу Рейда в Кепарді. В неї рано прокинулась невситима допитливість і любов до читання. Читаючи все без розбору, вона скоро зробилася справжньою бунтаркою. Вона мала блискучі здібності, а загальний розумовий рівень у Кепарді був не вельми високий. Усе те, та ще південна ґречність, що нею вона була оточена, навіяли їй надто високу думку про свою владу над чоловіками й над життям.

Почасти злякавшись наслідків якоїсь дуже сміливої витівки, а почасти сподіваючись завоювати світ, вона втекла до Нью-Йорка; їй допоміг у тому один молодий манхеттенський адвокат, що консультував коледж Рейда в якихсь фінансових питаннях. Він був людина вельми передових поглядів, хоч і не дуже з тим виставляся; отож їхні взаємини з Ровеною з самого початку були скорше бурхливо-романтичні, аніж стримано-обережні. Та в Нью-Йорку він зразу отямився, обережність повернулась до нього, і він дав Ровені самій пробиватись у житті. Вона була озброєна кількома рукописами оповідань та першого свого роману, що в приязній атмосфері Джорджії здавався «кращий за весь отой непотріб, що вони друкують у тих своїх журналах».

Я зовсім не хочу ідеалізувати мою дружину на догоду сентиментальному читачеві й запевняти, що вона була по суті гарна дівчина. Вона була така ж егоїстична, як і більшість нас, така сама заздрісна й марнолюбна. Вона користалася своєю вродою й темпераментом (а була дуже вродлива й темпераментна), як багато чоловіків користаються силою — задля особистої вигоди. Я не вірю, щоб вона по-справжньому кохала того свого адвоката; і напевне, була вона надто горда, аби чіплятися за нього, коли він відвернувся від неї. Скорше він повернув справу так, що вона сама мусила його покинути.

Захопившись роллю серцеїдки, вона незабаром ускочила в халепу з одним високим чином із нью-йоркської поліції. Називати його прізвище тим, хто знає Нью-Йорк, нема потреби, а тим, хто його не знає, — нема сенсу. Якийсь випадковий флірт збудив у ньому несамовиті ревнощі, й він почав переслідувати її, використовуючи весь свій вплив і владу. І врешті довів її до того, що річка здалась їй єдиним виходом із становища.

Мабуть, багато хто подумає, що дружина моя була просто зухвала й не дуже щаслива дрібна авантюристка але я не можу з тим погодитися, бо знаю її краще. Або, навіть визнавши, що все те правда, мушу сказати, що то ще не вся правда. Я знаю, які скарби любові, відваги й ніжності таїлися в її душі навіть тоді, коли тіло її відчайдушно билось у темних водах Гудзону. І можу розповісти, як пишно розквітли вони відтоді. Поминувши низку темних пригод «романтичного» періоду її життя, зовсім для мене не цікавого, я можу уявити її собі малим засмаглим дівчатком, чистим і допитливим, що бавиться й сміється під ясним сонцем Півдня; потім дівчинкою-підлітком, що сидить біля вікна, прикипівши до книжки; потім юною панною, що, стоячи навколішки на стільці, квапливо записує якесь дивовижне художнє відкриття з тих, що трапляються кожному початківцеві письменникові, вигострює свій перший їдкий дотеп, перші рядки-шедеври. Я добре розумію її мрії про успіх, про запаморочливий тріумф, про мудрого й вірного принца-супутника, що з ним вона врешті розділить свою гучну славу. А як же зустріло її життя? Брутально відштовхнуло, приголомшило. Її горді надії були не те що розбиті, а просто запльовані.

Отже, я врятував із води самотню, зацьковану, зневірену людину. Та вона мала в собі неторкані, замкнені на дні серця невичерпні скарби вдячності, пристрасті, відданості й ніжності. Вона з першого погляду здалась мені чарівна, та ще й досі я відкриваю все новий і новий чар у її рідному, ніжному, такому виразному обличчі.

Вона віддалася мені в пориві вдячності й прийняла мене в своє життя, тільки-но зрозумівши, який я самотній у своєму світі марення. Бо найвищий обов’язок кожного з обох коханців — заступити собою від коханої людини суворе обличчя дійсності. Обоє ми потребували того захисту від дійсності. Мінчіт збагнув, що наші взаємини будуть корисні нам обом, і зважився дозволити мені з’єднатися з єдиною людиною, що спромоглася прорвати ту заслону потьмарення, що нею я так жахливо відгородився від світу. Ми врятували одне одного для життя.

Ровена довго не погоджувалась одружитися зі мною. Називала себе «розбитим глеком» (так у якомусь романі було названо нещасну пропащу жінку); мовляв, вона годиться лиш на те, щоб доглядати мене, поки я зможу повернутись до нормального життя, а тоді піде своїм шляхом, зникне потихеньку, щоб я зміг одружитися з «порядною» дівчиною, як вона сказала.

«Нормальне життя» в ті дні було зовсім ненормальне, і я розумів, що одужав лише для нового божевілля: для ролі британського солдата. Воєнні барабани, що гуркотіли все гучніш і гучніш серед моїх вимарених скель та водоспадів, загриміли ще оглушливіше, коли я пробудився з марень.

Безперечно, я з самого початку Великої війни весь час думав про неї й стежив за її швидким розгортанням, але справжні мої спогади з того часу або ж затьмарені моїм маячінням, або ж химерно, перекручено відбиті в ньому. Я не хотів іти на війну і, поки був хворий, міг не йти на неї. То насправді не серед кам’яних обвалищ на острові Ремполі блукав я самотньо, відчуваючи свою дедалі більшу відчуженість від захоплених війною людських юрм, а в лісі над Гудзоном та в Побережному парку.

Але тепер, коли я нібито одужав, питання про моє вислання зі Сполучених Штатів та призов до британської армії стало переді мною гостро й нагально. Мінчіт відверто й просто змалював мені моє становище. Ми з ним сиділи за столом, а Ровена готувала чай, і ми всі троє радилися, що ж мені робити, коли виявиться, що я одужав навсправжки.

— Я хотів би залишити вас тут, — сказав Мінчіт, — і поки що можу засвідчити вашу непридатність до служби. Але ми, американці, народ запальний, і якщо Америка встряне у війну, ваші справи будуть гірші.

— Одне я знаю твердо: тільки-но можна буде, я одружуся з Ровеною.

— Ні, — сказала вона, спинившись із чайником у руці на півдорозі від плити до столу.

— То ти, виходить, хочеш покинути мене напризволяще, — сказав я.

— Нічого, ми її переконаємо, — заспокоїв мене Мінчіт.

— Цікаво, як? — спитала вона.

— А я вас йому пропишу. Рецептом! Я перетворю вас із гарненької дівчини на ліки. Пропишу йому дружину як лікування.

— Коли ти мене покинеш, я знову збожеволію! — вигукнув я.

— А яка рація одружуватись, якщо тебе тоді заберуть на війну?

— Зі мною нічого не станеться на фронті, коли я знатиму, що ти мене чекаєш. Я вернусь живий і цілий.

— Еге ж, вернешся… — промовила вона й замислилась. Так і стояла, задумана, з чайником у руці. Тоді чомусь вирішила поставити його назад на плиту і, наче сновида, підійшла до нас. Вона тільки тепер збагнула, що сталось. Повільно-повільно опустилась вона навколішки між мною й лікарем, узяла мене за руку й заговорила до Мінчіта:

— Одну годину я була щаслива, докторе! Рівно годину. Тому, що він прийшов до тями. А тепер бачу, яка я була дурна зі своїм щастям. Яка дурепа! Адже ж ця війна поглине всіх чоловіків на світі! Ой, любий мій, краще не видужуй, лишайся божевільний! Цеж єдиний вихід для нас. Поверніть йому його божевілля, докторе! Я не хочу виходити за нього заміж. Я не хочу, щоб він мав право одружитись, як психічно здоровий. Нехай усе буде, як було. А то, виходить, я зцілила його, щоб убити. Я не хочу, щоб він ішов на війну… Вернись до своїх марень, Арнольде! Адже ж це наша печера на острові Ремполі! Справді! Ось виглянь надвір! Самі скелі та каміння, присягаюся! То вони тільки так химерно нагадують будинки. Ми тут сховаємось від вояків і сидітимемо в печері, аж поки скінчиться війна. Поки можна буде вибратися звідси в той цивілізований світ, на ті широкі простори, що про них ти стільки говорив. Невже ти забув ті свої сонячні широкі простори? Ми чекатимемо аж доти. Разом. Тут… Терпляче ждатимемо. Нам нікуди поспішати…

4 БАРАБАНИ Б’ЮТЬ ГУЧНІШЕ

Не знаю, розумно чи нерозумно, правильно чи неправильно було повертатись до Європи, щоб піти на війну. Але я просто розповідаю про себе, а не суджу себе чи світ. Так я зробив і інакше зробити не міг. Та сама Ровена, що так благала мене не йти на війну, сама ж зробила чудо, що неминуче привело мене туди.

Я ще перебував «на спостереженні після хвороби», як називав те доктор Мінчіт, коли до Нью-Йорка приїхав старий Ферндайк, наш сімейний нотар і мій далекий родич. Він прибув у складі якоїсь комісії, що обговорювала питання воєнної позики. А в вільний час, як мій опікун, він передовсім відвідав мене. Мінчіт привіз його до Брукліну, щоб він сам побачив, який я став. Старий повівся з Ровеною дуже чемно й поважно; він, видимо, добре розумів нас і співчував нам, а тому коли й згадував про війну, то лише з фінансового погляду. Самі бойові дії він, видно, мав за надто брутальну й жорстоку справу, щоб про них говорити. Йому надзвичайно сподобався краєвид у нашому вікні. Він саме стояв біля вікна й милувався ним, коли Ровена спитала:

— Арнольда заберуть?

— Ні, ні, ні, що ви! — відказав містер Ферндайк. — Як це його можуть забрати? Навіть коли він сам захоче…

— Він не захоче, — перебила його Ровена.

— Навіть коли він сам захоче піти, — ще раз проказав містер Ферндайк, дивлячись на неї крізь окуляри з лагідним докором в очах, — навряд чи він устигне пройти навчання й попасти на фронт. Бо вся ця історія доти вже скінчиться.

— Він не піде, — знову сказала Ровена.

— Навіщо нам сперечатись? За певних обставин може бути дуже корисно удати, ніби хочеш піти на фронт.

— Я не хочу його втратити.

— А чому це неодмінно втратити? — відказав містер Ферндайк.

Уже на відході він ніби зовсім неумисне повернувся до мене й попросив мене проїхатися з ним до його готелю. Він, мовляв, має обговорити зі мною різні дрібниці; треба, щоб я підписав кілька паперів тощо. Ми відбудемо все те за якусь годину, а потім, якщо міс… міс…

— Називаймо її місіс Блетсуорсі, — сказав я, — бо дуже скоро вона стане нею.

— Вітаю мого клієнта! — промовив містер Ферндайк і стис Ровені руку.

— Це він так вирішив, — ніби виправдуючись, відповіла вона.

— Якщо майбутня місіс Блетсуорсі забажає пообідати з нами… По-простому, місіс Блетсуорсі, без усяких там церемоній.

І він повіз мене до себе, висадивши дорогою доктора Мінчіта на Вільям-стріт.

— Я дуже радий, що бачу вас ізнову здорового, — сказав містер Ферндайк. — Останнього разу, як я вас бачив… гм… — він зніяковіло помовчав. — Ви називали мене лисим дідуганом і казали, що не дасте мені поневолити вашу душу. Хіба вже я справді такий лисий? — Він весело зиркнув на мене крізь окуляри. — Ну, тепер усе те можна забути…

У вітальні готельного номера він іще раз висловив своє задоволення.

— Востаннє я міг із вами говорити по-людському в Лондоні, перед вашим від’їздом у ту нещасну, хоч і на добре задуману подорож. Як вам не пощастило, що ви лишились на тому пароплаві…

— А команда й капітан урятувались?

Він розповів мені, що їм після тяжких злигоднів пощастило добитись до Байя-Бланки, а я, в свою чергу, розказав йому, як капітан хотів утопити мене.

— Ай-ай-ай, — забідкався містер Ферндайк і за професійною звичкою почав прикидати, чи не можна порушити справи про той злочин п’ятирічної давності. Прямих доказів немає, команда розсипалась по всьому світі, подробиці справи вже стерлися з пам’яті свідків…

— Нічого не вдієш, — підсумував він, похитавши головою. Тоді несподівано рішуче сказав: — А тепер головне питання: що ви збираєтесь робити?

— Війна… — промимрив я.

— Так, війна. Не забувайте зрештою, що ви з доброго англійського роду.

— Я хочу одружитися, щоб і Ровена ввійшла до того роду.

Містер Ферндайк відхиливсь на спинку крісла й, видно, замислився про наші родові традиції.

— Я вважаю і завжди вважав — і війна не змінила моєї гадки, — що британці, як то кажуть, сіль землі, а нечисленні роди, такі, як ваш, — як англійські, так і шотландські, — що з покоління до покоління жили розважливо й чесно, — то сіль нашої британської землі. Звісно, нашим союзникам такого не скажеш, але з вами, своєю людиною, я можу дозволити собі таку відвертість. Безперечно, багато нащадків наших кращих родів є й тут. Америку я з англійського світу не виключаю… Але ця панна…

— З доброго південного роду.

— Її минуле було начебто не зовсім… бездоганне?

— Я хочу зробити бездоганним її майбутнє.

Містер Ферндайк усміхнувся добродушно.

— Треба визнати, що Блетсуорсі були часом досить сміливі в матримоніальних питаннях. У їхній породі взагалі ніколи не бракувало сміливості. Часом то була сміливість досить делікатного характеру, але її ніколи не бракувало.

— Раз чи двічі мені її ганебно забракло… Я й досі того соромлюсь.

Він знайомим рухом поправив окуляри.

— Одного разу при мені мордували юнгу. І я не заступився, змовчав…

— Ви, мабуть, не знайшли, що сказати. Так і будемо вважати. Але мені розповіли, що ви не вагавшись плигнули в воду за дівчиною, як і годиться справжньому Блетсуорсі. І я хвалю вашу відвагу й смак. Дівчина, здається, справді доброї породи. Голос у неї лагідний, як у справжньої леді. Бо в тутешніх жінок — ви звернули на те увагу? — голоси здебільшого якісь різкі. Може, вона й падала в багно, але, по-моєму, воно до неї не пристало. Мені подобається, як вона поводиться. По-моєму, поводження жінки часом важливіше за всі її минулі пригоди. В неї, мабуть, палке серце, і, повірте досвідові старої людини, вона не позбавлена характеру.

— Так, — подумавши, ствердив я. — Ваша правда.

— А вродливі жінки майже всі з характером. Але й справді, я не бачу підстав, чому їй не можна було б переїхати до Англії, коли скінчиться війна, і зайняти своє місце в нашому колі. Певна річ, при умові, що ви вчините так, як годиться вчинити зараз справжньому Блетсуорсі. Не лише заради себе, а передовсім заради неї ви повинні показати себе справжнім Блетсуорсі!

Він на хвильку замовк, і в його очах, збільшених скельцями окулярів, я прочитав запитання.

— Ця війна, — мовби думаючи вголос, відповів я, — страшенно безглузда. Гидка, жахлива. І правди в ній нема ні на чиєму боці.

— Загалом я згоден з вами. Але все ж… — Містер Ферндайк помовчав, ніби порадившись сам із собою. Тоді сказав: — Дозвольте мені торкнутися цього питання… так би мовити, з філософського погляду. Ви кажете, що ця війна безглузда. Згоден. Її можна було б уникнути, відвернути. Можна було б, кажу я, коли б справи склались інакше. Але вони склались так, що війна стала неминуча. Безглуздя те накопичувалось помалу: там трошки, там трошки. Воно розсипане повсюди, і я гадаю, в цій справі нема ні цілком винних, ні зовсім безневинних. І ми з вами також внесли туди свою частку безглуздя, хтозна, велику чи малу. Принаймні тим, що не зробили чогось потрібного, аби запобігти цьому вибухові. Цей світ, весь проснований безглуздям, породив нас, виростив, викохав, поставив на ноги. Британська імперія захищала нас, надихала самопевністю й гордістю. І раптом і Британія, й уся Європа вклепалися в цю жахливу війну. Не можемо ж ми серед моря зажадати, щоб нас висадили з корабля на берег. Звісно, ця війна — паскудство, але ж не можемо ми дозволити, щоб наша стара імперія розвалилася. Що нам тоді лишиться? В роду Блетсуорсі завше панувала традиція поблажливо ставитись до вад, сподіватись на їхнє виправлення й сприяти йому по своїй змозі.

— Але ж війна…

— Мільйони людей у нас і в наших союзників вірять, що ця війна покладе кінець війнам узагалі.

— А в наших ворогів?

— У них, може, таких людей менше. А взагалі, по-моєму, коли вже зірвалась ця буря, то добре принаймні, що вона пустить на дно німецький імперіалізм.

— І задля отого «взагалі» я, разом із мільйонами інших, повинен віддати в жертву всі мої надії, всі перспективи, все, що було в мене гарного в житті…

По-адвокатському наївно, мовби розпитуючи клієнта, містер Ферндайк перебив мене.

— А що ви зробили такого гарного в житті? — спитав він, дивлячись убік.

Мені нелегко було відповісти, однак я відчував, що містер Ферндайк завдав мені нечесного удару тим запитанням.

— Коли все більше й більше людей, — провадив він, — підуть воювати, твердо вірячи й переконуючи інших, що ця війна покладе край усім війнам, вона може справді стати останньою війною.

— Виходить, ми своїми тілами повинні завалити рови, що ними перекопано дорогу до миру?

— Якщо їх справді буде завалено… — сказав він, полишивши висновок на мене. — Скрізь, по всьому світу Блетсуорсі віддавали життя за цивілізацію. Ми щедро полили землю своєю кров’ю. Хоч ми й умираємо, та наша раса, цивілізація, що зростила нас, живе далі. Своєю смертю ми даємо їй життя. Чому б і вам не полягти в бою за неї? До того ж, — додав він, раптом знову перейшовши на ще підкресленіший адвокатський тон, — хто це сказав, що ви неодмінно маєте полягти?

Що я мав відповісти старому хитрунові?

— Я тільки виклав свою думку, — промовив він, помітивши, що мовчанка затяглася.

— Ну, коли ви гадаєте, що в цій війні вирішується доля всієї цивілізації… — промимрив я.

— Може, й не явно, але безперечно. Можливо, зразу після цієї війни здаватиметься, ніби мало що змінилось на ліпше; може, й дійсно мало що зміниться. Треба визнати, що жертв страшенно багато. Нікого не обминуло це лихо. Мій компаньйон утратив єдиного сина. Мого власного єдиного небожа тяжко поранено. В мого сусіда за три будинки також загинув син. Це страхіття. Але іншого шляху в нас немає. І коли настане час підбивати підсумки, коли вляжеться пилюка, ми побачимо, що людство значно ближче до миру і єднання. Через цю війну, завдяки цій війні ми зробимо крок, велетенський крок уперед. Запевняю вас! Коли б я в те не вірив, як я міг би працювати на війну? А треба працювати.

Він підвівся й спитав:

— А що вам іще лишається? Опинитись осторонь життя? Стати чужим у своєму світі?.. Ну що ви можете ще вдіяти? — кинув він мені.

Нашу розмову перебив коридорний, що ввійшов і доповів:

— Місіс Блетсуорсі.

Ровена вступила в вітальню й зупинилась біля дверей, мовчки вдивляючись у наші обличчя. Наші погляди зустрілися. Вона покивала головою, як людина, чиї здогади справдились, і повільно обернулась до Ферндайка.

— Ах ви, старий чортяка! — крикнула вона. — Я по Арнольдових очах бачу: він іде на війну!

5 МІСТЕР БЛЕТСУОРСІ В КАЗАРМІ

Я пішов до війська, зовсім не впевнений, що так справді треба. Пішов пригнічений, повний сумнівів, однак коли б і не пішов, то був би такий самий пригнічений і повний сумнівів. Я зовсім не був такий певний, як містер Ферндайк, що від війни слід сподіватися стільки добра, але я не знав, як зможу жити далі, коли не пройду крізь війну.

В ті буремні дні неможливо було сховатися від війни. Вона наклала свій відбиток на все. Вона поглинула весь світ. Хто не хотів воювати, мусив стати віч-на-віч із мільйонами людей, що «докидали свою лепту», як тоді казали. Я не зміг би вистояти проти такої лавини. Це було б однаково, що пробувати розкрутити земну кулю в другий бік, штовхаючи її й не маючи навіть у що впертися ногами. А надто для мене, що не знав жодного однодумця, не лишалося нічого іншого, як затаїти свій протест у душі та зголоситися до війська — або ж, ставши переконаним дезертиром, просто ховатись, поки мене не знайдуть Ардамові посланці.

Іще тяжче було мені від того, що Ровена нізащо не хотіла відпускати мене на фронт. Де й поділась її безмежна лагідність та покірливість; із неї стала немов інша жінка, владна й рішуча. Вона проклинала війну, лаяла Ферндайка, але найбільше діставалося мені. На лайку вона виявилась вельми щедра й винахідлива. Вона вважала, що відібрати мене в неї без її згоди — це просто грабунок, бо ж здоров’я повернула мені вона. Мені самому було надзвичайно прикро бачити її горе й гнів, але сила, що тягла мене на схід, була дужча за мене й за неї. Однак я наполіг на тому, щоб ми одружилися ще до мого від’їзду і щоб Ферндайк якось переправив її до Англії, що було тоді нелегко зробити через німецькі підводні човни. В Англії вона могла б піти на курси сестер-жалібниць, щоб бути якомога ближче до мене. А я, поки проходитиму військове навчання, зможу хоч зрідка бачитись із нею, а потім приїздити у відпустку. Крім того, я хотів, щоб майно моє лишилося їй, коли мене вб’ють.

Я пішов до війська рядовим. Потрапив до славного полку з дуже давніми традиціями. Містер Ферндайк хотів добути мені офіцерський патент, але мені здалося, що це означатиме стати явним прихильником війни, і я подбав, щоб моє колишнє божевілля стало тому на заваді. Містерові Ферндайкові дуже не подобалося, що я маю стати простим солдатом. Це не відповідало традиціям нашого роду. По-моєму, мало хто з Блетсуорсі брав участь у війні, не прикрашений нашивками та зірочками. Але я, якщо вже мав іти на війну, волів побачити її з суворішого боку. Я волів пройти ґрунтовніше солдатське навчання.

Початок війни з його бурхливим ентузіазмом був уже далеко позаду. Майже мільйон англійців пішли до війська добровільно, поки ще вірилося, що це «війна за припинення всіх війн». Та коли я вступив до війська, все те давно вже минулось. В Англії вже було заведено загальну військову повинність — у країні, де ніколи доти не знали, що значить примусово йти на війну. Моя Англія ввійшла в зовсім не героїчну фазу своєї історії. Старої кадрової армії вже не існувало, нові добровольські армії були також добре пошарпані. Англійці — народ хоробрий і кмітливий, та що важать хоробрість і кмітливість під орудою Ардамового кодла! Британські генерали, надто тупі й уперті в своїй кастовій обмеженості, щоб скористатися танками, що їх давали їм у руки розумніші люди, воліли загубити сотні тисяч людських життів, молодих, щойно розквітлих, без ліку гнати їх на забій, бо мали за приниження для себе заново навчатись воєнного мистецтва від людей не їхньої військової касти. Нову війну вони провадили на старий лад. А довірливі маси корились їхнім безглуздим наказам, лиш запізно спізнаючи наслідки тої сліпої покори.

1916 рік був роком невдач для союзників по всіх фронтах. На десятки миль пролягли по бойовищах болотяно зелені та блакитні покоси непохованих англійських та французьких солдатів, скошених німецькими кулеметами. Пізніше я теж мав іти в наступ через ті бойовища й на власні очі бачити тисячі непохованих трупів наших вояків, що так і лежали лавами, як ішли в атаку, і тих, що позалазили у вирви вмирати, — понівечених, здутих, химерно скорчених, погризених щурами, пограбованих, у пошарпаних мундирах із повивертаними кишенями; обличчя їхні чи ті місця, де раніш були обличчя, кишіли чорною мушвою, а довкола валялася зброя, невибухлі набої, колючий дріт, потрощені дерева. Немає слів списати всю страхітливість тих полів смерті. Я бачив трупи, що повисли на переплутаному колючому дроті, наче випране дрантя волоцюги. Я вдихав сморід надгнилого британського патріотизму. Боже мій! Невже отих наших червонопиких інтриганів-генералів не душать ночами кошмари? Невже їм і не мріє в головах, що їхня дріб’язкова заздрість, кастова обмеженість, звичне й узаконене неуцтво прирекли на жахливу смерть тисячі й тисячі щирих, довірливих юнаків?

Однак після цих поразок Ардам добився запровадження загальної військової повинності, й весь наш народ обернувся на його рабів.

Яке то було мерзотне рабство!

На згадку про нього мене проймає холод похмурого осіннього ранку, і я ніби знову стою на плацу, в шерезі, віч-на-віч зі своїм недругом, сержантом, що навчає нас. У вухах мені лящить від лютого ревіння, вереску, крику, прокльонів, хвацького ляскання долонею по шкіряному планшеті й тупотіння.

Сержантові здалося, що я погано держу рівняння, й він репетує на весь світ, що я паскудний виродок, пляма на обличчі армії, і так далі, і таке інше; його пронизливий голос аж зривається, він раз у раз замахується кулаками, і я знаю, що він може не тільки замахнутися.

Він насувається своєю червоною пикою на мене й горлає так, ніби хоче оглушити мене. А я ж нічим не завинив, просто він зранку в кепському гуморі.

А якщо я дам йому відкоша, мене відведуть на гауптвахту й там мордуватимуть, поки не зломлять зовсім фізично й духовно. Таке, я бачив, сталося з одним моїм товаришем по роті. І нема навіть кому поскаржитися на цього недолюдка, ніхто моєї скарги не слухатиме. Мене віддано йому на поталу. Ось він таки вдарив мене, зганяючи свою лють, і я насилу встояв на ногах.

То вже не марення, а ява — той ганебний спогад, що й гнітить, і пече мене.

А назавтра він канючитиме в мене півкрони — канючитиме з погано прихованою погрозою в голосі. Я твердо вирішую: хай мене чорти візьмуть, коли він одержить від мене півкрони! Що буде, те й буде — не дам.

Я проходив ту муштру, зціпивши зуби. Я зовсім не певен, чи такий образ Ардама, як я його змалював, не склався в мене вже пізніше під впливом усіх тих образ і приниження. Можливо, моя химерна пам’ять, така гнучка й пластична, нічого не хоче полишити таким, як воно було, а все підмальовує, прикрашає, впорядковує, невпинно силкуючись укласти минуле в якусь логічну й задовільну картину; отож, може, вона перенесла багато вражінь із казарми далеко назад, у моє маячіння про острів Ремпол.

Я став упослідженим рабом. Я мусив покірливо вислухувати наймерзенніші образи, найгидкішу лайку, що паплюжила не тільки мене, а й мою матір та дружину. Мене посилали на найтяжчу та найпринизливішу роботу, щоб я відкуплявся від неї хабарами. Я терпів неймовірні знущання. І все те робилося, щоб зламати мою волю, щоб я не опинаючись кинувся в пащу безглуздій смерті, коли якому-небудь недоумкуватому генералові, що бавиться в допотопну й безплідну військову гру, заманеться послати в бій кілька батальйонів, наказавши зробити неможливе.

І врешті так і сталося.

В ті казармені дні в моїй свідомості ніби лунала фуга, де перепліталися дві теми, дві думки: «Та й дурний же я був, що пішов до війська!» — і друга: «А що я міг іще зробити?» Я знав наперед, що мені доведеться скрутно, але не уявляв собі й наполовину всієї муки, гидоти й приниження, що з ними пов’язана солдатська муштра. Нинішнє покоління цивільних людей нічого того не знає. Ті, хто був у війську, не люблять про те говорити: соромляться. Багато людей просто женуть ці нестерпні згадки з пам’яті.

Однак я мушу зізнатися, що, в міру того, як перемелювали на порошок мою душу, притуплювалась і моя надмірна витонченість та самозакоханість. Я розповідаю, що зі мною діялось, і не збираюсь нічого пояснювати, а надто — не збираюсь нікого розчулювати. Так було — і квит.

6 ВІЙНА НАД ПІМЛІКО

«Я ще й досі на острові Ремполі, — казав я сам собі, — й ніякої надії на визволення нема. Той гарний і лагідний цивілізований світ, що ввижався мені замолоду, був просто чарівною країною з дитячої казки. А ми приречені жити в цій ущелині життям, повним ненависті, жадоби й страху, і тут-таки вмерти».

Ровена, сама часом ладна погодитись зі мною, все ж із жалю до мене, та й до самої себе боролася проти нашої зневіри. Казала, що бувають же й просвітки, щасливі хвилини, промінчики доброї надії в темряві, і що вона мене любить більше за себе. А світ, у якому ще живе любов, не може бути мертвий!

Чи справді вона любила мене більше за себе? Вона була тоді єдиною в світі опорою моїй душі, і якби ця жінка, зовсім не сильна вдачею, дражлива, нетерпляча й водночас до безглуздя великодушна, зрадила, відцуралась мене, я, напевне, зломився б зовсім. Коли моє життя було сповнене приниження, нелюдського напруження й безсилої люті, то їй припали на долю, може, ще нестерпніші муки: самотність, чекання, страх. Вона не мала жодної близької душі в Англії, та й з родичами моїми, людьми не надто товариськими, не зійшлася зразу. Вона найняла помешкання якомога ближче до табору, де я проходив муштру, але зустрічались ми рідко, похапцем, бо я не хотів, щоб вона попала на очі нашим капралам та сержантам: якби хто з них поліз до неї зі своїми брудними жартами, я був би його вбив.

Коли невдовзі мене перевели в лондонські казарми, до запасного батальйону, вона перебралася в Пімліко. В Лондоні дисципліна була не така крута, і ми могли бачитися частіше. Мені палко хотілося одного: щоб мене не відсилали до Франції перше, ніж вона стане матір’ю.

Тепер, коли я згадую ті наші вечори в Пімліко, вони видаються мені чудові. Тоді в Лондоні через нальоти німецьких літаків було запроваджене затемнення; будівлі в темному місті здавались незвичайно високі, все якось химерно зміщене, а на темній синяві неба прожектори й таємничі миготливі зорі без упину грали якусь дивну пантоміму. Понад вулицями чорніли ряди високих затемнених будинків із колонами при входах, лиш де-не-де крізь завіси пробивались тоненькі золоті смужечки світла. На набережній, що нависала над тьмяно-лискучою чорною річкою, було тихо-тихо, неначе все, затамувавши віддих, чекало, коли ж нарешті ворожбити-прожектори щось наворожать. По річці вгору й униз пропливали малесенькі червоні краплини-ліхтарі на майже невидних суднах. Зрідка траплявсь перехожий або проїздив, фуркочучи мотором, автомобіль.

Ми ходили й розмовляли пошепки. Ровена тулилась до мене, така тепла й м’яка; рідне личко торкалося моєї щоки, і серце моє наче обіймало її всю.

— Ця війна, мабуть, ніколи не скінчиться, — шепотіла вона.

— Не може такого бути, — втішав її я.

Бахкання сигнальних ракет попереджало нас про ворожий наліт, і ми поспішали додому. В хаті ми сиділи, пригорнувшись одне до одного, й слухали лящання зенітних гармат та гуркіт бомбових вибухів. Я скільки змога відтягував повернення до казарми. А часом мені щастило виканючити або купити звільнення на ніч, і тоді я ночував у неї. Поки я лишався біля неї, вона була щаслива, і я не зразу зрозумів, як мучать її страхи й безмежна самотність, коли мене нема.

Аж до самих пологів Ровена працювала в одній жіночій організації під керівництвом леді Блетсуорсі з Апінгмінстеру; вони робили бинти в галереях Королівської академії. Квартирна хазяйка, добродушна стара нечупара, дуже її вподобала.

Час від часу я припускався тяжкого порушення дисципліни: прибігав чимраніш на квартиру до Ровени, купався в ванні й перебиравсь у заборонене цивільне вбрання. Звісно, ходити так вулицями ми не зважувались, але Ровена брала таксі, й ми їхали до одного дуже затишного ресторанчика на Вілтон-стріт. Називався той ресторан «Рінальдо»; не знаю, чи існує він і досі. Вся та частина Лондона, по-моєму, геть перебудовується. Там ми займали окремий столик на двох у куточку, з лампою під червоним дашком, букетом квітів та всією шаблонною, але приємною ресторанною розкішшю, і там мені іноді щастило майже зовсім забути плац і муштру, а Ровені — війну.

Я таки діждався в Лондоні народження нашої дитини; але за три дні по тому мені нашили на плече червону стрічечку. Це означало, що я їду на фронт. Пологи в Ровени були досить легкі, але вона дуже знесиліла, і я тільки на третій день зважився їй сказати, що від’їжджаю. Я сходив до Ферндайка й віддав усі необхідні розпорядження, щоб забезпечити її. Медична комісія визнала мене придатним до фронтової служби, і я одержав нове обмундирування. Ровена, що напівлежала в подушках, мужньо сприйняла новину й міцно стисла мою руку.

— Серденько, — сказав я, — ось побачиш, я вернуся.

— Та я знаю, — відказала вона, — але не можу не плакати, бо я така квола, коханий, і так тебе люблю…

Не годилося залишати її з малою дитиною в похмурому, туманному старому Пімліко, під загрозою німецьких нальотів; мені пощастило виклопотати собі відпустку, і я відвіз Ровену на село. Дружина мого родича Ромера підшукала їй помешкання недалеко від себе, біля Чолфонта, в дуже гарній і здоровій місцевості. Сам Ромер служив тоді в Єгипті, а в місіс Ромер також була мала дитина; вони з моєю жінкою сприязнилися з першої зустрічі. Я був дуже радий, що вони житимуть у сусідстві.

Залізничний розклад був не дуже зручний для мене, і я повернувся до Лондона за півтори години до того, як мусив з’явитися в свою клітку. Мені раптом захотілося посидіти в нашому старому «Рінальдо»; я поїхав туди й тихенько пройшов у свій завсідний куток. За нашим столиком сидів і їв якийсь чоловік, та що ресторан був переповнений, я сів навпроти нього, вибачившись тим, що це, мовляв, моє постійне місце. Я ще ні разу не бував тут в уніформі, але господар упізнав мене, привітався приязно й ні слова не сказав про те, що я раптом став рядовим солдатом.

Я замовив такий самий обід, як ми завше їли тут із Ровеною. І аж тоді глянув на чоловіка навпроти мене, що вже наминав закуску.

7 НЕВЧАСНА ЗУСТРІЧ

Я впізнав його не відразу. Де це я бачив цю кремезну постать, оцю квадратову голову з рудуватим чубом, і чому вигляд його так дивно схвилював мене?

Він був у мундирі морського офіцера, але не з рівними нашивками, як у кадрових моряків, а з хвилястими. Видно, служив на якомусь допоміжному судні.

І раптом мене всього струсонуло! Я враз забув і про Ровену. Ось вона, та нагода, що колись — як же ж давно те було! — видавалась мені головною метою життя. Саме в ту годину, що призначалася для найніжніших думок; на мене звалилась нагода помсти! Переді мною, на Ровениному стільці, сидів капітан «Золотого лева». У мене в голові неначе все закрутилось. І поки те не минуло, я не міг поворухнутись, не міг вимовити й слова.

Капітан немовби й не бачив мене. Всю його увагу поглинули редиска й маслини. Потім він узявся до картопляної салати.

Ну як мені з ним поквитатися? Здивовано я відзначив, що мені зовсім не хочеться квитатися з ним. Я хотів думати про Ровену, а не про ту чортзна-колишню історію. Де він у дідька взявся тут із своєю гидкою пикою! Та й що я можу з ним зробити? Не можу ж я отак із доброго дива вбити його на оцьому стільці, де так недавно, заледве місяць тому, сиділа Ровена й любов до мене світилась у кожному погляді її карих очей! Але ж і не можна так ганебно зрадити своє минуле, пропустивши цю нагоду зовсім.

Мені принесли першу страву, суп, саме коли офіціант прибирав зі столу тарілочки від капітанової закуски. Я повільно налив собі в тарілку супу. А йому подали на перше якесь густе жирне вариво. Капітан добре знайомим мені рухом заткнув серветку за комір і взяв ложку веснянкуватою рукою. Мені раптом шибнула до голови одна думка. Цікаво, чи він чогось навчився відтоді, коли ми пливли на «Золотому леві»?

Ні! Він сьорбав суп так само гучно. Я взяв ложку й теж сьорбнув точнісінько як він. Мені ту мить майже в’явки привиділись за столом старший помічник і механік. Капітан поклав ложку і втупився в мене так самісінько, як тоді, багато років тому. Придивившись, він начебто почав мене впізнавати.

— Дивне місце для зустрічі, — промовив я, насилу стримуючи недоречний сміх.

— З біса дивне, — погодився він.

— Ви мене впізнаєте?

Він замислився. Видно, спогад був іще невиразний.

— Десь я вас, здається, зустрічав, — визнав він, пильно дивлячись на мене.

— Ще б пак! — сказав я, стукаючи пальцем по столі. — Ви ж мене хотіли відпровадити на той світ!

— А!.. — вирвалось у нього. Він знову взяв ложку й зразу ж поклав її. По скатерці розпливлася пляма.

— Так. Тепер я вас упізнав. Ну, не гадав я, що побачу вас іще.

— Он як! — озвавсь я.

— Ви ж той самий хлопчина, еге?

— Той, що ви його втопили, — відповів я якомога холодніше, суворіше й злостивіше.

Він скривив уста й похитав повільно головою:

— Е, ні. Я не вірю в привиди. Та ще й такі, що перекривляють старших. Але як же ви видобулись із тієї комірчини? Ви, певно, ще встигли сісти в другий човен, еге?

Я покрутив головою. Неначе слід було б сподіватися, що те його спантеличить, та де там!

— Є такі типи, — сказав він, — що їх нізащо на світі не втопиш. Уже чого-чого, а цього мене війна навчила.

— Однак ви старалися з усієї сили…

— Та, знаєте, бувають такі антипатії, — промовив він, ніби виправдуючись. Тоді похмуро засміявся й знову взявся за ложку. — Господи боже! Як мені остогидло тоді ваше обличчя за столом! Та що там остогидло! Мене з душі вернуло від вас!

От я цього разу таки спантеличився.

А він крутнув ложкою: їжте, їжте, мовляв, не соромтесь, потім додав:

— Та цього разу вже якось витерплю, — і спокійнісінько доїв свій суп.

— Ах ви, старий душогубе! — не стримавшись, вигукнув я й зразу засоромився.

— Ет, облиште, — буркнув він, смачно плямкаючи. Тоді відсунув тарілку, старанно витер губи серветкою й звернувся до мене несподівано приязно — Ви, я бачу, в хакі, як і всі. Отже, минулося ваше панство? Тільки чого це вас не зробили офіцером, містере Блетсуорсі?

— Я сам не схотів.

— Ну, це як на чий смак… І, я бачу, в вас уже й квиток — червона нашивочка…

— На тому тижні їду.

— Я б не витримав у окопах, — признався він. — Я радий, що туди не попав.

Бог зна, де поділася наша ворожнеча. Розвіялась нінащо. Ми розмовляли, як давні знайомі, що випадково зустрілися після довгої розлуки. Його нехіть ворушити минуле перемогла.

— Що ж ви тепер робите? — спитав я.

— Секретне завдання, — відповів він. — Судно-пастка. Ловимо підводні човни, часом міни тралимо. Непогано виходить.

— І вам подобається така служба?

— Іще б пак не подобалась! Я полюбив її! Пробувши стільки, можна сказати, на побігеньках, розвозивши ті проклятущі пакунки по всьому світу… Про мене, хай би ця війна ніколи не кінчалася! Чи хоч доти, поки вони мене на дно пустять… О, я б міг вам дещо розказати! Та тільки не вільно, військова таємниця.

Повагавшись хвилинку, він наважився мені довіритись. Перехилившись до мене через стіл, він хрипко прошепотів мені в обличчя:

— Одного закопав на тім тижні… — Потім знову випростався й закивав головою, всміхаючись добродушно й приязно. — Зринув ярдів за півста від нас. Добру годину гнався за нами, вистромивши перископа, та сигналив нам. Ми стріляли в нього зі старої рушниці, мовби знавісніли з переляку, потім таки спустили прапора. Він двічі обійшов довкола, обдивився нас гаразд, тоді зринув. Шмаркачі зелені! Але в нас таки справді був зовсім невинний вигляд. У нас є гармата, але люк перед нею затягнено брезентом, пофарбованим на колір борту. Ми його й не знімаємо, стріляємо просто крізь брезент, а потім щоразу затягаємо люк новим. Німець і незчується, як уже бульби пускає. Ми стріляємо, такими невеличкими суцільними набоїками, вони пробивають обшивку, як папір. Господи! Як той німак сторопів! Допіру був цар і бог, тільки-но підняв рупора щось нам скомандувати, коли ж раптом човен під ним каменюкою йде вниз, а він у воді тріпочеться! Той брезент у нас на люкові щоразу спалахує від пострілу, і те, мабуть, збило його з пантелику. Певне, подумав, що в нас щось вибухло або ж загорілося. Човен його тоне, а він на нас витріщається. Вже поринає, а вода кругом так і кипить — повітря з човна булькотить… Сміхота! Я давно вже так не сміявся!

Він вимовив ті слова навіть не всміхнувшись, але видно було, що він дуже задоволений із себе.

— О, я б вам міг багато дечого розповісти, — сказав він. І почалося!

Я, видно, цікавив його виключно як слухач. Він розказував мені про всілякі хитрощі та підступи, що на них зійшла війна з підводними човнами. Спершись ліктями на стіл, він вимахував ножем та виделкою. А я, слухаючи його, бачив, як ніколи виразно, що острів Ремпол справді розповзся по всій земній кулі, поглинув її. Перед лицем такої самовдоволеної кровожерності я не міг ні слова сказати на захист цивілізації. Я бачив перед собою істоту, чиє єдине світле відчуття була радість перемоги — брутальної перемоги самця над покірливою купленою жінкою або ж перемоги над ошуканим, піддуреним ворогом, що гине перед очима. Хто ж із нас справжня людина — він чи я? Хто з нас божевільний — я чи він?

На вулиці ми попрощались удавано тепло.

— Бувайте! — сказав він.

— Бувайте! — відказав я.

— Щасти вам! — побажав мені він.

— Хай бог щастить, — відповів і я, не дуже задумуючись, чи зичу того йому, чи першій міні, що на неї він наткнеться.

Мене так приголомшила ця безглузда зустріч і нове усвідомлення жорстокості життя, що я повернувся до казарми, як очманілий. Цей чоловік колись давно відібрав мені рештки віри в життя, вкинув мене в божевілля, в страшне маячіння про острів Ремпол; і ось він знову явивсь мені, розчуленому прощанням із найріднішою в світі людиною, щоб упевнити мене, що острів Ремпол — то лиш досить беззуба карикатура на жорстоку дійсність. Де ж тоді той бог, що його витворив мій покійний дядечко, на втіху моїй тендітній юній душі? Того вечора, по дорозі до казарми, мені здавалось, наче в тому високому, всипаному підсліпими зорями темно-синьому небі над примарним нічним Лондоном має панувати бог із таким самим невблаганним обличчям, як у старого капітана — бог звірячого тріумфу й нещадної впертості. Замордувати до смерті беззахисного юнгу — це було б якраз у дусі такого бога. І ось під владою того бога, що не знав жалю, під владою бога зненависті я мусив залишити свою кохану й наше маленьке, кволе дитя, а сам мав, наче віл під обух, їхати на фронт до Франції.

Отак думаючи, плентавсь я до своєї в’язниці. Раптом забахкали ракети, попереджаючи про повітряний наліт. Спершу десь далеко на сході залящали постріли зенітних гармат; скоро те лящання огорнуло мене кругом, аж у голові гуло, і врешті все довкола, вся земля до самого неба наче сповнилася того грізного грому.

Людей кудись наче вітром позмітало з хідників, а я йшов собі далі, не поспішаючи й не шукаючи, де б сховатися, і розмовляв із якимсь уявним супротивником.

— Доведеться тобі вбити мене, — казав я, — бо сам я вмирати не збираюсь! Я буду триматися за життя зубами, тварюко! Триматися до останку! А коли ти зважишся доторкнутись до Ровени — ти ж її раз уже мало не довів до смерті, — коли хоч на волосинку покривдиш її або нашу дитину, я тобі…

Я зупинивсь, не знаючи, чим йому погрозити, й посваривсь кулаком на мерехтливі зорі.

Лише три години тому Ровенина рука обіймала мене, ми сиділи й шепотілися про своє. Не йнялося віри, що десь у цьому гримучому, ревучому, злостивому світі спить Ровена, ще зі сльозами розлуки на віях, така тендітна й така відважна, а в обіймах у неї безтурботно заснуло наше дитя.

8 МІСТЕР БЛЕТСУОРСІ В БОЮ

І ось настав день, коли я написав Ровені останнього нецензурованого листа, і наш загін помарширував вулицями до вокзалу Вікторія. Гримів міддю духовий оркестр, жінки та дівчата вбігали з хідників у наші лави, прощалися з синами, братами, чоловіками, нареченими. Мене не проводжав ніхто, але загальне зворушення перейняло й мене, я махав рукою чужісіньким людям; кричав «зоставайтеся здорові» разом із товаришами; якась незнайома жінка несподівано поцілувала мене. Далі перон, причал, пароплав, напханий, як бляшанка з сардинами, громохкі трапи, стукіт коліс по рейках, тиловий табір, довгий піший перехід до фронту.

По фронті нас розвезли в темних бліндированих вагонах — вікна з них було повиймано й позабивано бляхою. Врешті ми, як горох, висипали з вагонів під дощ і отаборились на голій рівнині — слухати глухий гуркіт гармат, що їм на поталу скоро мали нас віддати. Ардам таки запопав мене! Я був переможений, і він тепер міг пересувати мене, як пішака, на свій розсуд у божевільній шаховій партії сучасної війни.

Повільно й неухильно мене гнали вперед, до фронту, дедалі страшніше спустошеним краєм. Ми зупинялись, перепочивали, рушали далі.

Із дерев, будинків, церков, фабрик у тій країні найвищих людських досягнень лишились тільки пні, тріски та купи битої цегли. Раз у раз нам траплялись понаривані мовби в гарячці окопи, понаплутувані загорожі з колючого дроту; земля була дедалі більше порита вирвами від гарматних набоїв, усипана іржавою, понівеченою, покиданою зброєю. І тією страшною пустелею тяглись валки ваговозів та підвід із бойовим припасом та продовольством, безперестану сунуло військо. А назустріч їхали санітарні повози, несли на ношах тяжкопоранених, ішли легкопоранені, плентались колони полонених.

Нас спинили перепочити й звільнили від зайвого спорядження. Ми наближались до передової лінії.

Скоро ми опинились у зоні обстрілу, і хто хотів, міг досхочу вивчати різноманітні відтінки свисту й завивання гарматних набоїв та загадувати — влучить чи не влучить. Набої вибухали навколо, викидаючи вгору грубі стовпи чорно-червоного диму, що довгу хвилю наче стояли непорушно — тільки всередині в них клубочилося, — а тоді помалу розпливалися в повітрі. Ми відчули солодкавий запах газу й понатягали протигазові маски. Дихати в них було важко: обличчя наші під сталевими пофарбованими шоломами нагадували в тих масках свинячі рила. Тоді задзижчав над головою літак і почав поливати нас із кулеметів. Двох солдатів поряд мене вбило, ще трьох поранило. Один із них корчився й огидно верещав, і раптом якісь темні сили ворухнулись у моїй душі, мене пройняла гостра ненависть до нього. Бо всесвітня жорстокість була не тільки довкола мене, а й у мені самому; та ненависть була самозахистом.

Дочекавшися смерку, ми рушили далі до передових позицій. Важкі гармати бухали все гучніше. Ми спотикалися на нерівній поритій землі, сипали прокльони. Раз несподівано наткнулись на свою батарею і трохи не поглухли, коли залп із гармат гримнув зовсім близько. Німецькі набої летіли на нас, просто на нас, потемки вони так само легко знаходили нас, як і вдень. Червоні спалахи вибухів зловісно осявали страшну пустку довкола, зраджуючи нас ворожим кулеметникам; а ми в тих спалахах бачили скрізь навкруги покорчені трупи.

Ми наблизилися до місця найзапекліших боїв. Усе частіше в ніс било смородом — гнилих людських трупів. Потім нам довелось пробиратись поміж навалених купами тіл непохованих ворожих солдатів і ледь прикиданих землею наших.

Я спіткнувся й упав на труп, що в ньому так і кишіли черви. Коліно моє вгрузло в те моторошне тісто. Далі нам усім довелося просто ступати по трупах наших вояків. Коли ми врешті дістались отак до окопів, мені дали в руки гранату й сказали чекати світанку й командирового сигналу до атаки. Поприсідавши в багнюці на дні окопу, ми через силу їли консервоване м’ясо та повидло, курили, здригалися, зачувши виття та вибух набою, й думали про життя.

«Острів Ремпол, — казав я собі, — то ще справжня ідилія проти оцього божевілля».

І раптом мені стало ясно, як білий день, що мене неодмінно вб’ють і Ровена лишиться сама на поталу людській підступності та жорстокості. Адже така витівка цілком у дусі Старого Капітана! То я тільки здуру міг вірити, що повернусь додому живий і цілий.

Я зірвавсь на рівні.

— Боже мій! — вирвалося з моїх уст. — Що це я тут роблю! Ні, я йду назад, додому, подалі від цієї проклятої божевільні. В мене дома є поважніші справи.

Наш ротний командир був невисокий, схожий на крамаря чоловічок — «джентльмен на годину», як ми називали таких, — приблизно мого віку й статури. Він стискав у руці голого револьвера, але й не подумав мені погрожувати. Він і так знав, як мене втихомирити.

— Правду кажеш, справдешня божевільня, — погодився він, — але втікати з неї зараз я тобі не раджу. Шлях додому у всіх нас тепер один — он тудою, на схід. Коли спробуєш зараз вилізти з окопу й піти назад, не проживеш і хвилини. Це чисте самогубство.

— Ну, то ведіть швидше, — сказав я й знову присів.

Чеканню, здавалося, кінця не буде.

«І навіщо я повертався з Америки?» — примовляв я сам до себе.

Командир стояв біля мене й не спускав із ока свого годинника.

— Ну, готові? — спитав він нарешті.

Я поправив на собі патронташ.

— Уже час, — сказав командир, і ми разом видерлися з окопу. Було вже досить видно, небо на сході червоніло. Поле довкола не мало неначе ні кінця ні краю. На обрії попереду в синій імлі заблискали рясні вогники ракет та гарматних пострілів. Наші набої здіймали в тій імлі стовпи диму й пилюки. Згинаючись під тягарем спорядження, ми насилу йшли по поритій землі вперед, на невидимого ворога. Це й називалось атакою, хоч ми скоріше скидались на носіїв, ніж на вояків, що йдуть в атаку. Згорблені, понурі, ми ніби втікали від чогось, а не наступали. Фігурки кольору хакі, освітлені холодно-синявим пораннім світлом, розсипались по полю нескінченним рухомим візерунком. Обминаючи вирви та калюжі, солдати порушували шикування, подекуди збивалися в купки.

Наш маленький крамар-капітан, що спершу йшов поруч мене, раптом побіг уперед, до одної такої купки. З його жестів я зрозумів, що він наказує їм розсипатись. Якусь хвилину я бачив п’ятьох солдатів, що повільно йшли вперед, і офіцера, що тюпав поруч, махаючи рукою. Потім серед них неначе щось звідкись упало й сліпуче спалахнуло. Розітнувся оглушливий вибух.

Мене вдарило чимсь мокрим. П’ятеро солдатів щезли. На тому місці не було нічого, тільки клубочився й ріс угору чорний стовп диму й землі. А довкола розкидало криваве лахміття, уламки зброї, тремтливі шматки людського м’яса, що якусь мить іще ворушились, мовби живі. Я спинився, ноги мені враз замліли. Я захитався, мене нудило.

Оглушений, розгублений, стояв я на бойовиську й плакав. У голові невиразно зринули капітанові слова, що єдиний шлях звідси — на схід, через ворожі позиції. І я пішов далі. Не знаю, чи довго ще я йшов. Здається, я хлипав, наче перелякана дитина.

Раптом мені щось підбило ноги, і я впав. Мене наче вдарило по ногах залізним ломом.

— Прокляття! — вигукнув я. — Мене вбито!

Отже, наші надії одурили нас…

Мій дитячий розпач змінився на лють. Кленучи бога й свою долю, я покотився кудись униз і опинивсь на дні круглої ями. Над її краєм пропливли голови в шоломах. То були солдати з нашої четвертої роти, що наступали другою лінією. Вони проминули мене й щезли з очей.

Напевне, я на якийсь час знепритомнів, тоді знову очуняв. У тій ямі я був неначе зовсім безпечний, хоч бій кипів за якийсь фут над моєю головою. Раз у раз по краях моєї вирви злітали вгору фонтанчики пилюки. Я перевернувся на спину, тоді, обдивившись довкола й переконавшися, що моя схованка досить глибока, сів і став розглядати свої поранення. З одної литки сочилася кров, зате друга нога була перебита. Але все ж мене не вбило.

Я задумався над своїм становищем, а по суті — над усім своїм життям.

Отже, я пішов до війська задля цієї однієї хвилини. Служба моя скінчилася. Задля цього мене везли з Америки, навчали, споряджували. От безглуздя!

Високо-високо над бойовищем рожевіло передсвітнє небо, й рівна смужка хмар блищала розтопленим золотом.

Ніщо мені спершу не боліло, тільки як ворушив перебитою ногою, то аж млосно ставало. А серце горіло обуренням. Оце задля такого народитися на світ! Задля такого жити!

— О глупото! — вигукнув я, звертаючись до цілого всесвіту. — Чим іще ти мене почастуєш, перше ніж зовсім доб’єш?

9 МІСТЕР БЛЕТСУОРСІ ВТРАЧАЄ НОГУ

А ось чим: я пролежав у тій ямі півтори доби, потерпаючи зі страху та муки. Я майже нічого не пам’ятаю з тих нескінченних годин спраги, болю та гарячки. Вони були справді нескінченні. Цілу вічність я мучився, западав у непритомність, оживав знову.

Незабаром до моєї ями заповз іще один тяжко поранений солдат із четвертої роти. Йому прострелило плече, а поки він шукав, де сховатися, в нього влучило ще кілька куль із кулемета. Доповзши до моєї ями, він скотився вниз уже зовсім знесилений. Стягши з себе протигаза, він попросив води, але не мав сили навіть напитись, коли я подав йому баклагу. Він поволі спливав кров’ю. Вид йому посірів, він лежав нерухомо й не відповідав на мої слова, тільки час від часу хрипко шепотів: «Води». По мундирі його чорними плямами розповзалася кров. Невдовзі він скрикнув здушено, схлипнув і застиг. Лежав далі тихо, нерухомо, з розтуленим ротом; передсмертного харчання я не чув і не знав, коли він умер.

Потім з’явився ще один із наших, трохи знайомий мені, поранений зовсім легко. Він скотився згори просто на мене й, захеканий, скулився поряд, витираючи піт із лиця. Хвилину дививсь на обличчя мертвяка, тоді відвернувся.

— Пшик вийшов із атаки, — сказав він. — Половину наших убито. — І назвав кілька прізвищ. — Я німаків і в вічі не побачив, — додав іще.

Зовсім поряд вибухнув набій; ми здригнулись і якусь хвилю лежали мовчки, зіщулившись, наче нас могло ще вбити тим вибухом.

— Як стемніє, я поможу тобі вибратись, — пообіцяв він, коли я показав йому свої рани. По-моєму, він зрадів, що має якийсь привід лишатись тут, у ямі, а потім вернутись до окопів. Бо теоретично він повинен був іще наступати. Він поставивсь до мене по-братньому й доволі вправно забинтував мою перебиту ногу. Але тієї ночі німці так освітлювали нічию смугу ракетами й так прочісували кулеметним вогнем, що ми не зважились виповзти зі свого сховку. Раз мій товариш поткнувсь був нагору, та й вернувся.

Нам дуже допікала спрага. Я розлив половину своєї баклаги, силкуючись напоїти вмирущого, що лежав тепер задубілий поруч нас. А живий мій товариш усе говорив про те, щоб ізняти баклагу з котрого-небудь убитого, але вилізти для того так і не зважився.

Другої ночі стрілянина вщухла, і ми поповзли до окопів, що з них вирушили в атаку. З обох моїх ніг мені не було жодної користі, бо коли я спробував зігнути навіть не перебиту, з неї потекла кров. Отож я мусив повзти на самих руках, за кожним спалахом ракети припадаючи до землі й прикидаючись мертвим, щоб не помітив який-небудь надто пильний німецький снайпер або кулеметник. Товариш мій повз поруч мене, але помочі з нього було мало, хіба що не так страшно вдвох.

Ми натрапили на наш окоп зовсім випадково: несподівано я зваливсь у нього сторч головою, і мене трохи не прохромили багнетом, узявши за німецького розвідника. В окопі була вода й люди, що помогли нам. То були стрільці з дев’ятого дауншірського полку, що прийшли на поповнення наших недобитків.

На ранок десь узялись ноші, й почалась важка, повна мук подорож назад до нормальнішого світу. Зціпивши зуби, я думав про Ровену. Витерплю все, щоб жити для неї. Мене пронесли на ношах окопами, винесли нагору, на відкрите місце, і врешті поклали при дорозі чекати санітарного повоза, що приїхав тільки через півдня.

Промучившись довгі години, чи то роки, я нарешті попав на фронтовий перев’язувальний пункт. Там мене нашвидкуруч підлатали й повезли далі. Знову санітарний повіз, евакопункт, поїзд — повільний, мов черепаха, санітарний поїзд, що чахкає натужно, щогодини зупиняється, без кінця маневрує на станціях; нарешті шпиталь, де мені відтяли розтрощену ногу по коліно.

Отак, скалічений і душевно спустошений, я повернувся до Англії, до Ровени.

10 НІЧНИЙ БІЛЬ

Коли тіло твоє нескінченні години лежить прикуте до ліжка, приречене на невтамовний біль у нозі, що її вже нема, коли сон і спокій, здається, втекли від тебе назавжди, а про майбутнє життя каліки не хочеться навіть думати, — дух твій тоді блукає навмання безмежним усесвітом, забутим від бога. Бо тепер, видно, вже останні рештки дядечкової віри вивітрилися з мене, і мені доводилось пристосовуватися до світу, де все було байдуже й вороже до мене — від гною в моїй рані до найдальшої зорі. Я не був самотній у своїй зневірі, бо та наївна віра, як я бачив, уже вмирала в усьому світі. По-моєму, все моє покоління ніколи не вірило по-справжньому. Однак обставини мого життя виявили мені те яскравіше, ніж іншим людям.

В цій безмежній пустелі простору й часу нема ніякого доброго, милосердного бога, нема ніякої предковічної людяності. Всі ми, певне, погодились би на тому.

І все ж добро існує.

Існує ж щось поміж мною й Ровеною. Може, воно нетривке, зникоме. Та однаково, воно існує — між нами й довкола нас. Воно — це не я й не вона, це щось відмінне від нас обох, чуже всякому себелюбству, краще за нас обох. Одно слово — це любов.

І ще іноді крізь зовнішню оболонку речей проступає щось таке, що підносить їх — принаймні в наших очах — над усіма муками, жорстокістю, глупотою, страхом та боягузтвом. Бувають такі хвилини споглядання високої краси, і в великій музиці буває щось таке, що Старий Капітан із усією його люттю й ницістю видається малий і безсилий. Навіть я, жалюгідний хробак, бачив той відмінений світ і знаю його велич.

І взагалі я ще не хотів умирати. Моя звага, моя мужність іще не вичерпалися до дна, і десь, не в мені, а десь, я сам не знаю де, є ще добре джерело, що з нього вони увіллються в мене.

Любов, краса, мужність. То заради них я зціплював зуби й стискав кулаки в години найтяжчої муки.

У ті довгі години самотності й терпіння дух блукає навмання безмежним усесвітом, але може врешті повертатись до тебе ні з чим, і все ж спочивати, немов знайшовши своє.

Та й чи можуть коли ті мандри скінчитись інакше?

11 ДРУЖНЄ ОКО

У шпиталі біля Рікменсворта, куди мене відвезли після ампутації, я став помічати, що за мною безупинно стежить чиєсь око.

Було воно тепло-каре й виглядало зі складної системи бинтів, що а неї стирчала вгору ціла копиця каштанового волосся, а вниз — густа рудувата борода, над якою червоніли рухливі губи. Моя особа, видимо, являла для того ока нездоланну принаду. Чоловік, що йому належало те око, лежав у одній палаті зі мною. Він весь час крутився біля мого ліжка та забалакував до мене, а око тим часом світило на мене, мов ліхтарик. А прокинувшись уночі, я помічав не раз, що той чоловік сидить у своїй постелі, підібгавши ноги й повернувши голову так, щоб його око могло бачити мене — я лежав за кілька ліжок від нього.

Я охоче відповідав йому, коли він про що-небудь питав мене. Поранений він був не тяжко і вже зовсім видужував. Скалка з гарматного набою обдерла йому майже всю шкіру з лоба разом з одною повікою, якимсь чудом майже не ушкодивши ока — того, другого, що ховалось тепер під бинтами. Незабаром воно мало виглянути на білий світ, і його пара тоді не буде вже світити так самотньо. В того чоловіка ще й права рука була в черезплічнику. Тим самим набоєм йому трохи не відірвало всіх пальців. Хірурги спромоглись їх урятувати, однак, можливо, давня гнучкість до них так і не повернеться. Поліфем — так я подумки називав того чоловіка — дуже наполегливо вчився писати й малювати лівою рукою. «А як приємно буде поголити все оце, — сказав він, — коли знімуть пов’язку!» Він твердо вірив, що всі ми, поранені на війні, будемо довіку оточені шаною й турботою всього людства, але не хотів, як він казав, жити довіку чужим коштом. Я знав, що він у тиловому шпиталі вже домовлявся з одним пораненим заснувати на паях рекламне агентство. Отож йому дуже треба було могти писати й хоч трохи малювати.

Ми часто подовгу з ним розмовляли, і щоразу він кінчав розмову якось нерадо. Після того як ми вперше поділилися своїми фронтовими враженнями й нещастями, він говорив здебільшого про всякі дрібниці, але щоразу з таким виглядом, наче не доказував чогось вельми важливого.

Якось Ровена, що відвідувала мене дуже часто, принесла мені показати нашого малого. Я того дня тільки почав ходити на милицях і вельми радів обіцяному мені чудовому протезові — мене запевняли, ніби на ньому я ходитиму так, що каліцтво моє буде майже непомітне. Протез той коштував дуже дорого. Я вже настільки змирився зі своїм нещастям, що щиро пишався й тішився з того, як я буду користуватися тим пристроєм із пружин та корку, — насправді він, звичайно, не виправдав і половини тих сподівань. Я навіть показав Ровені креслення протеза, що їх мені дали подивитись.

То був дуже радісний для мене день. Ровена була на диво гарна й ніжна, і війна та всі злигодні життя видавались безмежно далекі від нашого квітучого, жвавого сина. Він уже спинавсь на ніжки й щось лопотів по-своєму. Він був чарівний, утішний, кумедний, одно слово — гідний заздрості. Він був безмежно рідний мені. Він нібито позбавив мене мого егоцентризму й сам став центром мого життя. Ми довго сиділи на веранді, й мені так не хотілось прощатися, що я, шкандибаючи на своїх милицях, провів Ровену аж до брами.

Повернувшись на веранду зібрати залишені там книжки та папери, я побачив, що Око чекає мене. Весь час, поки ми сиділи з Ровеною на веранді, Поліфем спостерігав нас іздалеку. Ровена спитала мене:

— Хто то такий?

— То Щоденний Спостерігач, — відповів я. — Він підбирає крихти фактів, що їх упустило всевидюще око.

— А нехай собі дивиться, — вирішила Ровена, — коли йому від того хоч трохи легше.

Тепер, коли я, провівши її, вернувся на веранду, він підійшов до мене й сказав:

— Я дуже радий бачити вас таким щасливим, Блетсуорсі.

— Спасибі, — відповів я вдячно, бо людей, що радіють із чужого щастя, можна зустріти куди рідше, ніж тих, що співчувають чужій біді.

— Справді, мене це дуже, дуже тішить.

— І мені приємно, що я вас потішив.

— Справді, — не вгавав він. — Бо я, розумієте, маю ще особливі підстави зичити вам добра.

Я мимоволі насторожився й запитливо глянув на нього.

— Я винен вам дуже багато. І взагалі завинив перед вами.

В його мові й жестах я вловив нараз щось знайоме. Три тисячі фунтів, не рахуючи відсотків.

— Лайолф Гревз! — вигукнув я.

— Авжеж… — і він замовк, чекаючи, що я скажу.

— Три тисячі золотих фунтів і мою золотокосу дівчину… Ну, її-то я вам ладен подарувати.

— Ще б пак, — сказав Гревз, скинувши головою в бік шпитальної брами, що за нею допіру зникла Ровена.

Я ніби забув, що й на ньому жадав колись помститися. Я розумів, що щасливіший за нього, а отже, не було чого й переслідувати його.

Затискаючи під пахвою милицю, я простяг йому руку й сказав:

— Який же я тоді був зелений!

— А я зі своїми маячними планами! Але я дістав добру науку.

Ми подивились один на одного.

— А тепер на кого ми схожі!

— Гарні, нівроку!

— Ну, й чого ми навчились і чого добились на цій війні?

Ми стояли навпроти себе, трохи зніяковілі. Мені вже вгадувалися за маскою з бинтів знайомі риси. Постава голови в нього була та сама, муштра її не змінила. Наче змовившись, ми посідали на веранді й розбалакалися. Ми були в шпиталі ніби в’язні, й нам лишалось або помиритися зовсім, або ж посваритися знову й розійтися назавжди. Друге було б куди нудніше.

— Ви ж, здається, поїхали на Золотий Берег? — спитав я.

— Мені в Кросбі й Мітчесона вже непогано велося, відповів він, — та війна всі карти перемішала. У мене таки був, чи ще й тепер є, якийсь хист до комерції, й у західноамериканських джунглях йому теж знайшлося застосування. Я непогано поставив рекламу, і хоч то була новина для старої фірми, але вона себе виправдала.

— А далі?

— Підчепив черевний тиф у Салоніках. Потім був агентом в Італії, поки не оклигав зовсім і не повернувся до стройової служби. А тоді — оце от, за три дні до оголошення перемир’я.

Він докладно розповідав мені про свою військову службу та про плани на майбутнє й дедалі більше ставав схожий на давнього Гревза, що його я не бачив майже шість років. Я сам дивувався, що досі не впізнав його попри всі бинти. Робота в Італії була йому надзвичайно корисна, запевняв він мене. Він там дізнався про багато дуже цікавих і цінних речей, що потім може йому стати в великій пригоді. Тепер йому не терпілося вирватись із шпиталю й узятись за діло. Лікарі сказали йому, що спотворений він не буде.

Він лишився таким самим оптимістом, як і був, і щиро вірив, що тепер можна буде, як ніколи, швидко забагатіти. Він, правда, завжди в те вірив. «Узявшись як слід, — казав він, — можна всього добитись», — і ці його слова теж були мені знайомі. Навіть воєнна руїна немовби надихала його. «Ми перебудуємо самих себе і весь світ», — нахвалявся Гревз. Він так мало змінився, що мені аж чудно стало на думку про ті зміни, що сталися зі мною; але я зовсім сторопів, почувши від нього, що й я майже зовсім не змінився: він упізнав мене відразу, тільки-но я прибув до шпиталю.

— Фасад, може, й не змінився, — відповів я, — але всередині я зовсім не той, життя добре пошарпало мене.

Він не важився розпитувати мене, що ж діялося зі мною ці роки, а про те, в якому полку я служив та як мене поранено, він уже знав. Ми довго уникали будь-якої згадки про наше оксфордське життя. Але та делікатна тема, видно, весь час крутилась йому на язиці, й він урешті таки зачепив її:

— Ви знаєте, два місяці тому я був у Оксфорді. Перед останньою моєю операцією.

— Ну, і як він вам здався?

— Начебто менший, ніж був. І куди пожвавленіший, ніж я годен був собі уявити. Безліч повоєнних студентиків із вусиками щіточкою… Я бачив і вашу Олівію Слотер.

Я запитливо гмукнув.

— Вона вже заміжня. Мати її все торгує в своїй крамничці. Олівія вийшла за різника, що держить крамницю на розі Летмір-лейн. Усього за кілька місяців по вашому… від’їзді. Може, вона завше мріяла про нього. То, по-моєму, її мати хотіла накинути її вам. А втім, не знаю. Одно слово, вона одружена з різником. Такий кучерявий хлопчина, «кров з молоком», у синьому фартусі, крамниця з мармуровим прилавком, скрізь червоні ковбаси висять. У неї завше був простий смак, і я певен, що з ним вона щасливіша, ніж могла б бути з вами чи зі мною. Він її ніколи не ідеалізував.

Гревз замовк. Я засміявся:

— А я тільки те й знав… Ну, розповідайте далі. Отже, вона живе з різником.

— Але лишилась така ж делікатна. Казала, що мусить завше затикати пальцями вуха, як її чоловік коле свиню.

— То ви з нею розмовляли?

— Авжеж. Вона сидить у крамниці за таким бар’єрчиком, веде книги. Дуже зраділа, побачивши мене. Зовсім не сердиться за… ні за що. Каже: «До мене багато наших давніх покупців заходить». Ще й спитала, чи був я в материній крамничці.

— Ну, і ви були?

— Та що ви! Я старої завше недолюбляв.

— А діти в неї є?

— Троє чи четверо. Під час війни вона вела крамницю зі своїм дядьком, а чоловік, приїхавши у відпустку, колов свиню чи там дві і таке інше. Дітки дуже гарні, такі, знаєте, рожеві та золотоволосі. Здоровенькі, як уся їхня порода. Але не такі жваві та бистроокі, як ваш малюк.

— Але вона таки справді була гарна, еге, Гревзе?

— Е, вона трохи розпливлася. Тепер вам було б куди важче ідеалізувати її.

— То, кажете, зраділа вам?

— І про вас питала. А де, каже, той ваш товариш, що відкрив був книгарню вдвох із вами?

— Як ви гадаєте, вона розповідала про нас своєму чоловікові?

— Ані слова. То була надто складна історія, пояснити важко, а в неї нахил до простого. Вона, може, сама ніколи як слід не розуміла, що ж сталося.

— Отже, приховала все?

— Просто забула. Спростила все й забула, бо пам’ятати все те було обтяжливо й не дуже приємно. Вся та історія практично мала для неї вагу хіба як можлива причина сварки з чоловіком, а більше ніякої. Вона, мабуть, викинула все з пам’яті перше, ніж ви поїхали з Оксфорда.

— Кажуть, пам’ять людська не менш перебірлива, ніж шлунок.

— Річ у тому, що життя дає забагато поживи таким головам, як наші, — відповів він. — І доводиться хоч-не-хоч кидати дорогою більшу частину можливого нашого вантажу. Гадаю, колись навчаться якоюсь операцією збільшувати черепну коробку, щоб мозок міг вирости ще та вмістити більше. Вмістити все на світі. Хто знає? Мені казали, що в далекому майбутньому така річ цілком можлива. Але тепер практично наймудріші ті, хто вміє спрощувати. А вона була, є й буде така. Коли вже не можна відкинути трудного, треба принаймні пристосувати його до себе, причепурити або хоч прикрити чимсь. А ускладнювати та утруднювати собі все… Навіщо воно? Я, властиво, теж практична людина, Блетсуорсі. Адже треба жити, ходити по землі, робити своє діло, хоч би який тягар лежав на душі. Яка людині з того користь, коли вона думатиме про весь світ, а своє маленьке діло занедбає? А всі оті великі проблеми — то зайвий вантаж; у кращому разі вони тільки будять надмірні й невиразні жадання, що неминуче призводять до розчарування й незадоволення життям.

— Але що ж діяти тому, чий розум не вміє відкидати?..

— Так, ваша правда, це вже складніша річ…

— Що діяти, коли не можеш не думати про все, не силкуватись давати всьому лад у своїй голові? Адже ж навіть коли ви відкидатимете всілякі складності, навіть коли вони якийсь час не тривожитимуть вашої думки, однаково ж вони існують довкола вас, насуваються на вас чи принаймні крутяться побіля вас. Може, їх не так легко відкинути, як ви гадаєте. Скажімо, в пана різника могла влучити куля або в дитячу кімнатку на Летмір-лейн могла впасти бомба. От ви дбали про своє маленьке діло на Золотому Березі, та й що з нього вийшло, з того вашого діла, як вибухла війна? Мене навіть до війни тривожила доля всього світу, я боявся за нього й бунтував, а ви, кажете, силкувалися розважливо спрощувати все…

— Скільки міг.

— А тим часом нас спіткала однакова доля, тільки що вас у руку влучило, а мене в ногу. Чисто випадкова різниця.

— Ну, а ви що робили до війни?

— Подорожував. Побував багато далі вашого Золотого Берега. І принаймні на війну пішов із відкритими очима.

— А яка в тому перевага? А втім, не будемо сперечатися, — сказав Гревз.

Потім я почав розповідати йому про острів Ремпол та всі мої пригоди, описані в цій книжці. Він слухав зацікавлено, часто перепитував мене. Може, розповідав я не зовсім так, як пишу, бо то була моя перша спроба передати свої вражіння — запевняю вас, не дуже легка справа. Може, нікому іншому я б усього цього й не розповів, і воно помалу затерлося б у моїй пам’яті, як, певне, забулись мільйони подібних історій, хоч люди, що переживали їх, живуть іще й досі.

12 ЗНОВУ МИР

Я був радий поновити своє знайомство з Лайолфом Гревзом, воно мене підбадьорювало. Ми якось від природи пасували один до одного, і підсвідомо я завше відчував, що мені його бракує. Обидва ми змужніли, досвід та невдачі багато чого нас навчили, однак ми зберегли ті риси нашої натури, ті наші відмінності, що доповнювали одна одну й що живили колись нашу дружбу. Я був, як і перше, вразливий і не дуже самостійний, а він, як і перше, був певний своєї надзвичайної практичності й нестримно заповзятливий. Для нього була дуже характерна й та ідея хірургічного розширення людського черепа, щоб він міг більше вмістити, і його прожекти організації всесвітньої економіки на підставі досвіду, набутого в торгівлі швацькими машинками на Золотому Березі. Він весь час носився з планами торгівлі не тільки книжками, а й усілякими можливими виробами людських рук на зовсім нових засадах, і я знову слухав його вельми зацікавлено й погоджувався з ним, твердо застерігши собі тільки одне: ніколи не вкладати свого капіталу в його авантюри — принаймні на стадії експерименту.

Останні тижні мого життя в Ріксменсворті, коли я звикав до свого протеза та готувався перебратися з Ровеною до Чізлгерста, де ми живемо й досі, я весь вільний час розмовляв із ним. Я міг говорити йому про себе геть усе. Він мав дивовижний хист розуміти все, що я казав, а тоді запалюватись, мов бенгальський вогонь, і висвітлювати сказане з зовсім несподіваних для мене боків. Він погоджувався зі мною в принципі й водночас глибоко розходився у висновках. Погоджувався, що світ — це справді острів Ремпол, і цивілізація — це мрія, і тут-таки, не перевівши духу, починав розмірковувати, як обернути ту мрію в дійсність. Він був стоїк так само, як і я, але ні в кому більше не здибував я такого агресивного стоїцизму.

А поки що в нього в кишені, видно, свистів вітер. В голові йому роїлися всілякі великонадійні й нагальні плани та ідеї щодо рекламування автомобілів, розкішних готелів, авіаліній, консервів, портативних складаних ванн для маленьких помешкань — щодень нові й нові; й ті комерційні плани залюбки уживались у нього в голові з проектами, що народжувались під впливом моїх песимістичних висновків: проектом цілковитої реорганізації Ліги націй, остаточного й довічного приборкання Ардама, перегляду всіх релігійних систем. Він, здавалося, просто нездатний був сумніватися, що можна не тільки повбивати всіх мегатеріїв на землі, але й позбутися їхніх трупів, щоб вони не отруювали повітря своїм смородом, і що всіх злостивих капітанів та недоумкуватих дідів можна втихомирити, посадити за грати або й зовсім винищити.

Йому вже зняли пов’язку з обличчя, й він прикривав близно на чолі великим зеленим дашком, а руку носив у простому чорному черезплічнику. Він ставав дедалі більше схожий на давнього Гревза, тільки лоб його, колись такий рівний, тепер сердитою зморшкою перетинав червоний шрам, химерно контрастуючи з життєрадісною усмішкою на устах.

Час від часу я запомагав його невеликою сумою грошей; він щоразу вельми педантично приписував ті суми до давнього боргу.

— Настане колись день, Блетсуорсі, — казав він, коли ви дасте мені розписку, що одержали весь борг до останнього пенса, з нарахуванням чотирьох з половиною відсотків річних. Тоді ви мені поставите пляшку шампанського, найкращого, яке знайдеться. Ми вип’ємо його вдвох, і то буде найщасливіша година в моєму житті.

Він майже не мав зв’язків, що на них міг би спертись у ті тяжкі дні післявоєнної відбудови. Зате я переконався, як вигідно мати численну рідню. Моя дружина припала до серця леді Блетсуорсі, під проводом якої колись робила бинти, і сприязнилася з місіс Ромер. Сам Ромер повернувся з війни живий і цілий, та ще й у чині полковника. Він відзначився під час останнього наступу на Дамаск, а тим часом пароплавство «Ромер і Годен» майже до непристойності збагатилося на воєнних перевезеннях. Приблизно так повелося й іншим моїм близьким родичам. Тож природно, що всьому родові хотілося зробити щось для героя, потерпілого на війні. Мої далекі родичі, зокрема сассекські Блетсуорсі, втратили на війні кількох синів, і я майже автоматично став молодшим директором півторасталітньої фірми «Блетсуорсі й Крістофер. Коньяки та вина». Минулися ті часи, коли молодші нащадки англійських родів мусили шукати щастя за океаном. Тепер вони були потрібні вдома.

Моя несподівана блискуча кар’єра видалась мені така ж незаслужена, як і мої колишні злигодні, але я силкувався сприймати її з таким самим внутрішнім стоїцизмом і зовнішньою пристойністю.

Я поспішив узяти Гревза на роботу до нашої фірми, і він справді блискуче прислужився нам. То на його пропозицію ми випустили нові марки коньяку «Марс», «Юпітер» і «Старий Сатурн», тепер добре відомі всім любителям добрих, міцних, витриманих коньяків. Гревз і досі лишається нашим консультантом.

13 ДАВНІ СТРАХІТТЯ ПОВЕРТАЮТЬСЯ

Ровена переконана, що я давно забув би про острів Ремпол, коли б не Гревз. Вона має за свій обов’язок якомога згладжувати з моєї пам’яті весь той комплекс спогадів і уявлень. Я згоден, що буденщина вельми успішно стирає всякі непотрібні й недоречні спогади; але такого ніяка буденщина неспроможна стерти. Правда, що мене дедалі тісніш обступають усілякі звички, всілякі щоденні справи й турботи нової фази мого життя, що скоро оберне мене на зовні вдоволеного життям панка середнього віку. Дружина, діти, наш гарненький домок у Чізлгерсті, робота в фірмі, необхідна мені, щоб підтримувати наш добробут, друзі й знайомі, читання й розваги — усе те павутиння щоденних потреб обплутує мене з головою й тримає мою свідомість у полоні майже цілий день. І все ж я відчуваю на своїй душі похмуру тінь урвища, а спогади і про юнгу, що кричав уночі на палубі «Золотого лева», і про мертвяків на бойовищі, і про мої рани та мій відчай ніяк не хочуть відступати перед тим новим добробутом і спокоєм.

На лондонських вулицях мені частіше, ніж я признаюся, шибає в ніс сморід мегатеріїв, і крізь тоненькі лаштунки повоєнного світу мені вчуваються кроки невблаганного й жорстокого капітана. Де мені забути острів Ремпол! Навпаки, часом я боюся, щоб цей, нормальний, світ не зник ізнову з моєї свідомості, і мені нелегко буває втриматись у ньому. Одного принаймні разу мені те вдалось лиш ціною превеликих зусиль.

Може, моїм товаришам по каліцтву й щастить забути війну та те потворне обличчя, що ним повернулось до них життя; я не годен забути нічого. Я навіть не певен, чи я хочу забути, — хоч би як палко того жадала Ровена. Коли б навіть який-небудь психіатр запропонував мені вигнати з моєї свідомості всі сліди цього систематичного маячіння, коли б він запевнив мене, що життя моє втратить оту двоїстість і світ стане для мене такий же реальний та несхитний, як він видається молоденькому звіряті, я б напевне не погодився. Я колись читав, ніби люди, що трохи не загинули в пустелі, або мандрівники, що спізнали страшні злигодні полярної зими, потім ціле життя відчувають нездоланний потяг до місця своїх страждань. Ті сильні, глибокі вражіння довіку панують над їхніми душами, і звичайне життя здається їм пісне й нудне. Таке сталося й зі мною. Отак вабить мене до себе й острів Ремпол, немовби справжнє моє місце, справжнє діло — там, а всі оці пута життєвих вигод та втіх тільки не пускають мене до головної мети. Я відчуваю, що й не повинен забувати острова Ремполу, що я маю ще поквитуватися з ним. А доти острів чекатиме на мене, і для того лиш я живу.

Щоправда, протягом кількох років я сумлінно силкувався допомагати психіатрам і відганяти від себе ті марення, витісняти їх із головного річища свого життя, щоб вони врешті відмерли. В моєму коханні до Ровени мені вбачалася можливість почати життя наново. Але тепер я розумію, що в світі нема неможливішої речі, ніж почати життя наново. Ми з нею обоє вірили в ту ману. Бо їй також є від чого втікати, хоч вона й не така свідома того, як я. Вона дуже ревниво ставиться до нашого нинішнього щастя, бо вважає, що за нього дорого заплачено. Хіба мало з нас обох того лиха, що я збувсь ноги? І коли мене знов обсідають похмурі думки, їй те видається справжньою невдячністю.

Отак острів Ремпол, мов тінь, стоїть між нами, не даючи досягти тої цілковитої відвертості й порозуміння, що їх ми так прагнемо. Для Ровени це просто лиха мана, що від неї вона покликана мене визволити. Вона не розуміє самої природи тої дивної влади острова Ремполу наді мною. І свою неспроможність прогнати ту ману сприймає як тяжку поразку. І тому ж таки з усіх моїх друзів одного Гревза вона вважає за свого ворога. Її жвава інтуїція підказує їй: із ним я ділюся тим, що приховую від неї; і вона ніяк не може зрозуміти, що ті розмови з Гревзом не загострюють мого стану, а, навпаки, дають мені полегкість. Він їй як сіль в оці, бо руйнує своєю присутністю створену нею картину нашого життя, викриваючи її штучність. Перед ним її навіть зраджує її звичайна гідність. Її чемність у поводженні з ним надто видимо силувана. А позаочі вона навіть не приховує своєї неприязні до нього.

— Ти ж сам казав, що він тебе обшахрав і отруїв твоє життя розчаруванням, — доводить вона, — і все ж ти приятелюєш із ним, та ще й дав йому роботу.

— Яку він дуже добре виконує.

— Ще б пак він не старався! — відказує Ровена. — Заподіявши тобі таку кривду.

Я не відповідаю, і вона провадить далі:

— Не розумію я чоловіків: де не слід, там вони аж надто принципові, а де б слід — там ви чомусь на диво поблажливі.

І тому я зміг самому лише Гревзові розповісти про ту душевну кризу, що її переживав під час усього довгого судового процесу Сакко і Ванцетті в штаті Массачусетсі — суду, апеляцій, відрочень, усієї тяганини, перегляду справи і страти. Я не буду переповідати тут усієї тієї історії, бо її знає весь світ. Може, правда зовсім не така, як уявлялося мені тоді; але ж я розповіддю про себе, про те, що діялося в моїй голові, а не в судовій палаті штату Массачусетсу. Разом із мільйонами інших людей я переконаний, що Сакко і Ванцетті потерпіли безневинно за злочин, якого не вчинили, що судили їх упереджено, за неправдивим звинуваченням, і що перегляд їхнього вироку став випробуванням моральних і духовних якостей усього американського суспільства. Коли я й помиляюся, то разом із такими людьми, як Франкфуртер із Гарвардського університету або славетний юрист Томпсон, що якнайдетальніше вивчили цей неймовірно довгий і заплутаний судовий процес. І мене до краю вразила нечувана жорстокість, бездушність і мстивість, що її виявили до «радикалів», невдоволених світовим порядком, багаті та впливові люди по всьому світі. Мене не так хвилювали самі перипетії судової процедури, як те, що про них думали, казали й писали люди в усьому світі. Оце непокоїло мене дедалі більше й більше. Все те не давало мені спати й ночами, в безсонній уяві розросталося в справжнє страхіття. Безглуздо, але що я міг удіяти?

І що більше я сушив собі голову тією заплутаною справою, то дужче мою уяву опановували картини острова Ремполу. Крізь дедалі невиразніші обриси довколишніх речей дедалі ясніше проступали силуети високих урвищ і стрічка синього неба над ним. Часом, коли я сидів у лондонському поїзді й читав ранкову газету та прислухався до розмов колег-комерсантів, мені починало вчуватися, що то не поїзд гуркоче, а потік реве в ущелині, й здавалося, наче сиджу я не в вагоні, а в горішній трапезні за круглим кам’яним столом, а біля мене лисі мудреці сперечаються про безпеку племені.

Я скільки снаги моєї боровся з тією давньою маною. Я не хотів забувати острова Ремполу, але й боявся, що марення повернеться з давньою силою й знову поглине мене зовсім. А в Англії я не знав жодного психіатра, що міг би мені допомогти.

Я всіляко силкувався приховати свій стан від Ровени, бо страшенно боявся, що вона може стати на ворожий бік, сприйняти Сакко й Ванцетті як своїх і моїх ворогів і вирішити, що її обов’язок — захистити мене від їхніх злочинних претензій на моє співчуття. А як ми з нею засперечаємось, вона може виявити ту бездушну нечулість, що находить часом на жінок у запалі суперечки. А такого б я не стерпів.

Серед людей, на роботі мені ще сяк-так щастило не відриватися від дійсності. Та лігши спати, вийшовши погуляти або просто лишившись на самоті, я зразу ж переносився просто з Англії в знайому вимарену ущелину. Я раптом ловив себе на тому, що розмовляю вголос із тубільцями, й тільки великим зусиллям повертав себе до дійсності. Або зненацька щось вигукував. Кілька разів я перелякав так свою секретарку, що думала, ніби я обмірковую ділові питання.

Краєвид острова Ремполу лишався такий самий, як і до війни. Але Чіта вже не було, і я втратив недоторканність Священного Безумця. Хоч війна вже скінчилася, Ардам іще був при владі й тепер вельми енергійно розвивав Чітові ідеї, що їх колись відкидав так погордливо. В наступній війні ми мали вирушити в великий похід через нагір’я в якомусь неймовірно безглуздому спорядженні, що його винайшов Ардам, і під проводом священних деревних лінивців. Раду мудреців було розширено: тепер до неї входили різні судді, законники, якісь чудні щелепаті люди, що відкушували кінчики сигар та безперестану жували гумку. А я тепер завше стояв у натовпі темношкірих тубільців, куди численнішому, ніж перше. Я витягував шию, ставав навшпиньки, аби через голови й плечі бачити, що робиться на помості. Але сам наперед ніколи не пхався. А тих двох нещасних, що їх доля невблаганно вела до страти, я бачив у подобі двох убогих, недотепних, невмілих фанатиків-місіонерів, що прибули на острів не знати як і звідки. Уява моя вбрала їх у витерті ряси. Сакко здавався приголомшений і похмурий, але Ванцетті мав лагідне обличчя мрійника й весь час дивився на синю смужку неба та на осяяну сонцем зелень, що облямовувала верх урвища. Я бачив обох їх зовсім виразно. Якби я вмів малювати, то й тепер іще зміг би намалювати їхні портрети: вони стоять переді мною, як живі.

Мені уявлялося, що вони всі шість страшних років без упину йдуть і йдуть крізь ворожі юрми назустріч своїй долі, назустріч «догані». Їх не квапили, але й пільги не давали. Юрма горлала на них. Мало хто співчував їм; були в натовпі, правда, й їхні нібито прихильники, що тільки розпалювали пристрасті, аби самим руки нагріти. І завше поперед рокованих виступав «виконавець догани» зі своїм киюрою на плечі, а за ним — ціла вервечка Ардамових прихвоснів.

— А що вони зробили? — питав я.

Відповіді були різні, але суть їхня завше та сама:

— Та прийшли вчити нас, що в нашій ущелині, мовляв, погано!

— Прийшли полювати на священних мегатеріїв!

— Прийшли умовляти нас, щоб ми більше не їли «дарунків Друга»! А як же ми проживемо без «дарунків Друга»?

— Неподобство! — вголос обурювався я, а на серці мені хололо від думки, що й я ж винен у тих злочинах. Це ж урок для всіх, хто хоче вибратись із ущелини!

— Ми навчимо тих місіонерів, як приходити сюди, та баламутити нас, та розхитувати наші звичаї! Ви подивіться, як вони гидко вбрані! А які в них білі пики! Від них навіть не тхне як годиться!

А коли врешті Сакко й Ванцетті було страчено, мені примарилось, наче всі ми, всім натовпом, убили їх, роздерли на дрібні шматочки; ті шматки потім роздавалися всім, і кожен, хто змирився з такою їхньою долею, мусив їсти. «Їжте, — промовляв до нас якийсь голос, — коли не змогли їх урятувати!» Мене випихали на майданчик перед капищем Богині, де було вбито й роздерто засуджених, і той шматок, що мені давали з’їсти, достоту нагадував тремтливі клапті людських тіл, розкидані вибухом на бойовищі за хвилину перед моїм пораненням, ті клапті, що їх я марно силкувався забути. «Їж, бо й ти причетний до цього діла!» І таке мені верзлося без кінця, знову й знову. Спершу швидке, хапливе вбивство, тоді, нескінченно довго, оце мерзенне таїнство. І щоразу і я, і всі мусили їсти те м’ясо. Я трохи не збожеволів навсправжки. Серед ночі я схопився, кричучи:

— Не хочу! Не хочу! Я не їстиму!

Отямившись, я підвівся й почав шкутильгати по спальні з кутка в куток, боячись, що, як ляжу, мені знов примариться цей невідчепно одноманітний, дедалі жахливіший сон. На дверях нечутно з’явилась Ровена.

— Нічого, нічого, — сказав я. — Чогось живіт заболів.

— А чого це ти тут не хотів їсти?

Що я їв уві сні? Хіба можу я їй те сказати?

— А хтозна… — я нашвидку вигадав сяку-таку вимовку. — Чогось кукса моя знову розболілася.

— Ох, ті мені лікарі! Тільки гроші вміють брати. Стягти б із них усе через суд!

— Навряд чи те помогло б моїй куксі.

— Який-бо ти плохий у мене!

Я відвернувся і втупив очі в темне вікно. Чи могла Ровена знати, якими страхіттями кишіла для мене та темрява! Знову я опинився перед капищем Богині; знову надходила хвилина вбивства. Ванцетті дивився просто на мене. Я так поринув у все, що аж кинувся, коли дружина промовила до мене:

— Бідненький ти мій!

Я повернув до неї винувате обличчя й став дивитись, як вона наливає мені ліки. Ровена всіляко старалася заспокоїти мене…

Та, лігши, за хвилину я знову встав і почав ходити по кімнаті тихенько та обережно, щоб не сполохати її ще раз.

Отак проминула моя ніч після страти Сакко й Ванцетті.

Другого дня до мене прийшов у справах Гревз, і я відкрив перед ним свою змучену душу.

— Такі речі, як цей суд і страта, відбуваються щодня, — сказав він. — Нічого винятково потворного, як вам здається, тут немає. Це така сама природна річ, як, скажімо, розчавити ногою мишу. Безглуздий соціальний лад захищається від своїх справжніх, хоча ще й безсилих ворогів. Ваше метафоричне, образне мислення не стільки узагальнює, скільки спотворює дійсність… Адже, зрештою, хіба ви так уже до решти впевнені, що ті двоє були зовсім не винні? Та й не все людство було проти них. Недарма ж справу стільки разів відкладали, і прихильники, й оборонці в них були. Якщо жорстокість і упередження цього разу й справді перемогли кінець кінцем, то лиш після довгої боротьби. А згадайте гладіаторів, розіп’ятих понад дорогою до Рима після повстання рабів… Чи були в них захисники? Або ходімо до зоопарку, подивімось… Коли б ви краще знали історію та природознавство, Блетсуорсі, вас менше тривожили б отакі шоденні події.

Він затяг мене в суперечку, примусив розглянути мої страхітливі примари тверезо й критично. Ми сперечались допізна, і мої галюцинації помалу блідли в тій суперечці. Тої ночі я вже спав; криза минулася. Вранці я встав невеселий, але цілком притомний і міг спокійно розмовляти з Ровеною про повсякденні дрібниці.

14 БАДЬОРА ІНТЕРМЕДІЯ

Нещодавно я одержав від Гревза листа: він запрошував мене пообідати з ним. Ми зустрілися і просиділи вдвох цілий вечір.

Він останнім часом пішов угору й стає помітною фігурою в тих колах, що їх він називає повоєнним комерсантством. Він зумів забезпечити добрий збут кільком модним новинкам, став впливовим членом Ротаріанського клубу, виступає з лекціями на зборах комерсантів, що прагнуть пристосуватися до повоєнних умов. Він друкує статті й випустив дві досить глибокодумні, оригінальні й талановиті книжки про поточну економіку й тенденції політичного розвитку, що зацікавили критику й жваво обговорювались. По-моєму, він перший (але, напевне, не останній) думає ввійти в літературу через писання рекламних оголошень. Він помітно погладшав, навчився писати правою рукою, штучна повіка надає його обличчю трошки насмішкуватого виразу, а близно на лобі вже не вогненно-червоне, а блідо-рожеве. Він носить рудувату борідку й запевняє, ніби світові загрожує мода на бороди.

«Друже Блетсуорсі, — так писав він у листі, — колись давно я казав, що сплачу вам свій борг. Ви тоді, пам’ятаю, тільки всміхалися. Мабуть, вам іще не раз доведеться всміхнутися; бо зараз я міг би легко сплатити вам дві третини основної суми, але поки що потребую тих грошей у ділі, тож нехай вони поможуть мені заробити третю тисячу й відсотки. Ми ще вип’ємо з тієї нагоди пляшку шампанського. Приходьте пообідати зі мною до старого Національно-ліберального клубу. В них там зараз столики винесено на терасу й нап’ято над нею тента, і можна сидіти й дивитись, як пробігають вулицею освітлені трамваї, як мигтять вогні міста крізь листя платанів та як вони відбиваються в воді під старим, рідним, почорнілим містом, що його ті бевзі архітектори збираються замінити якоюсь потворою в стилі сучасного ренесансу; але я маю щодо того спій власний план. Бог із ним, із мостом, але цей куточок Лондона надто мальовничий, щоб дати його «берлінізувати» тим добродіям.

За якість обіду в клубі ручитись не можу, обстановка там не дуже розкішна, зате досить затишна; але за шампанське я ручуся. Отже, чекаю вас у четвер о восьмій вечора.

Завжди ваш Лайолф Г.»

Вигляд він мав чудовий і, здавалося, цілком задоволений собою. Вітаючись, він придивився до мене ласкаво й пильно.

— Сакко і Ванцетті, я бачу, вже дали вам спокій, — сказав він і повів мене на ту свою терасу. Мені там справді сподобалось.

— Це дуже цікавий клуб, — почав Гревз. — Мені видається, наче звідси політичні традиції вісімдесятих років милуються залізничним мостом будови шістдесятих років і уявляють себе й досі на чолі всесвітнього поступу. А ота симфонія імли й сутінків літнього вечора, що в ній пробігають допотопні трамваї, ніби силкуючись скреготіти якомога тихіше! Ви завважили, що довкола нас самі сиві голови, смагляві східні обличчя, що, певно, не змінились від тисячі років, та євреї достоту біблійного взірця? А отой вічно молодий дженджик? Унизу, в садку, сидять юні парочки і, напевне, шепочуть одне одному старі як світ слова.

Він переконав мене, що до першої страви треба замовити хересу, і відкопав у меню чудовий «Дойц і Гельдерман» 1911 року.

Гревз і мене заразив своєю веселістю. Настрій мій покращав. То не вперше Гревзове товариство впливало на мене так підбадьорливо. Він заговорив про відступ лібералізму, якимсь побитом примудряючись сприймати той занепад людських сподівань не трагічно, а весело й навіть оптимістично.

— Ось, наприклад, цей клуб. Це ж знамено прогресу, забуте в кутку. Все, що він мав сказати, вже сказано, і він тепер животіє тут, мов невмирущий мегатерій, просто тому, що не знає, як йому зійти зі сцени чи куди дітись потім.

— То лібералізм, по-вашому, вмер?

— Ні, не лібералізм. Лібералізм безсмертний. Бо це вічний дух заперечення й непокори. Я маю на увазі оцю нашу високошановну партію, її систему, її традиції, її гладстонівські маніри, брайтівські пози. — Гревз притишив голос і озирнувся на сусідній столик. — Вона немовби попала в руки до тандитників, ті почистили її бензином і тепер силкуються нав’язати людям ті жалюгідні старі гасла як останній крик прогресивної моди. Хочете маслин?

— То виходить, по-вашому, лібералізм живий?

— У вашій крові. І в моїй. У кожній розумній, обдарованій людині.

— Як ви вмієте бачити все в рожевих барвах!

— А як ви вмієте не бачити нічого за довколишніми речами!

— Ну, острів Ремпол я за ними завше бачу!

— І я теж. Але я бачу ще й небо над головою.

— Скажіть, Гревзе, ви справді щиро вірите, що людство колись видобудеться з ущелини?

— Авжеж, якщо тільки сонце не згасне й не вибухне і ніщо не розтрощить нашої планети вдрізки.

Я похитав головою. Він нахиливсь до мене через стіл, дивлячись мені в очі дуже поважно.

— Слухайте, Блетсуорсі, невже ви гадаєте, що життя довіку лишатиметься таке, як тепер?

— Не всяка зміна є поступ. Хіба людське життя не нагадує просто музичну тему з варіаціями?

Гревз мовчав. Біля нас крутився офіціант, що приніс нову страву й забирав порожній посуд. Ми щойно доїли спаржу, а що нам подали, я вже не пам’ятаю.

— Є речі, про які не кожному скажеш, — почав був Гревз і знову на хвилю замовк. — Ви мене знаєте дуже добре. Я людина легковажна й необачна, правда? Не дуже надійна. Іноді трохи-трохи не шахрай.

— Ну що-бо ви!

— Спасибі. Але такий я вже вдався. Нерозважливий, марнолюбний, люблю сам себе слухати. Ви самі знаєте, що ви людина статечніша за мене. І все ж навіть такі люди, як я, часом бачать далі, ніж здавалося б. І можуть часом дечого навчити людей статечних — таких, як ви.

— Кажіть уже просто — таких вайлів.

— Ні, ви не вайло, а людина, багато стійкіша й урівноваженіша за мене. Але вам бракує моєї заповзятливості. Вам бракує навіть віри в те, що заповзятливість потрібна. А я вам кажу, що наш світ зараз аж кипить заповзятливістю. Хай безладною, неузгодженою, суперечливою, навіть безцільною, коли хочете, але все ж заповзятливістю. І вона дедалі стає розумніша. Вона вже не така суперечлива, як була. І не така нерозбірлива щодо засобів. Зростає обізнаність, зростає цілеспрямованість, нагромаджується сила.

— Я бачу, ви народились і вмрете непоправним фантазером, — перебив я, але зразу ж попросив його говорити далі.

— Ви добре знаєте біблію? — спитав Гревз.

— Та колись знав.

— Давно-давно, років тому дві тисячі з лишком, ваш острів Ремпол відвідав один чоловік, на прізвисько Еклезіаст, цебто Проповідник. То він розповідав, що люди там живуть не в ущелині, а в печері, не знають ні надії, ані виходу, ані просвітку. Марнота марнот, усе на світі марнота, мовляв. А тепер навіть ви мусите визнати, що звідти добре видно небо. І ви вже говорили лисим дідам, яка може бути цивілізація, а розповісти людям про щось гарне — це вже наполовину здійснити його.

— Якби ж то я міг вірити в це!

— Звісно, війна і все з нею пов’язане тяжко вразили вас. Це особиста трагедія. Але… — він на хвилинку замислився, як би ясніше висловити свою думку. — Чи слід у наш час вимірювати вартість речей і подій особистою міркою?

І знову замовк. Потім додав тихіше:

— Якби лишень я міг висловлювати те, що думаю й відчуваю, не здаючись собі, так би мовити, валаамавою ослицею…

— А чому нам і справді не думати так, як ми думаємо, навіть коли в нас і не такі бороди й чола, як личить мати мудрецям? Кажіть сміливо, Гревзе.

— І в вас, і в мене, — сказав Гревз, — може, народжуються ідеї, що їх нам не до снаги здійснити. Але ж на такі самі ідеї можуть натрапити й люди, сильніші й кращі за нас. Той вітер, що гне билинку, може крутити й млина.

— Отож-бо й лихо моє, що я не бачу тих сильніших і кращих людей.

— Хай так. Коли об’єднуються мільйони таких, як ми з вами, вони зможуть зробити те саме, що й люди сильніші та кращі.

— От із цим вже ніяк не можу погодитись. Є певний мінімальний рівень сили й спроможності, нижче якого людина не варта нічого навіть у масі. Вона ніщо. Наприклад… — дайте мені доказати, Гревзе! — Хоча б та сама проблема війни. Але спершу дозвольте мені нагадати вам оту нашу жалюгідну спробу в Оксфорді. Синій фасад, мережа книгарень, що мали розповсюджувати знання, передові ідеї, культуру по всьому світі…

— А я й досі певен, що думка була непогана, — твердо сказав Гревз.

— Однак нічого в нас не вийшло.

— Бо нам забракло ресурсів. Грошових і моральних. Що таке був тоді я? Завидущий і марнотратний дурень. Аж самому тепер гидко. І все ж колись хтось лиш на дрібку кращий за того жадібного й нерозважливого молодика підхопить нашу стару ідею й розвине її в велике діло.

— Отож-бо й лихо, — сказав я, — що я не певен, чи знайдуться в людства потрібні моральні й матеріальні ресурси для того великого кроку вперед, що в нього ви так вірите. От, зокрема, проблема війни. Адже все наше покоління добре розуміло, що таке Ардам. Ну, і що ми зробили, що ми й тепер робимо, аби приборкати його? Складаємо всілякі несерйозні проекти, та й усе.

— Не забезпечені ресурсами, капіталом. Це правда. Нерішучі, половинчасті. Спробні.

— А де ж ви візьмете потрібний капітал? Людина з натури боягузлива й весь час сама з себе дурня робить. Чи бачите ви хоч просвіток чогось кращого в ній? Ось ми сидимо на цій терасі та розкошуємо серед живих руїн вікторіанського лібералізму. За сусідніми столиками старі сичі трактують своїх приятелів. І все ж свого часу цей вікторіанський лібералізм був порою надій. Він звільнив рабів; він підняв до певного рівня загальну освіченість; він прославляв свободу. А що сильніше й краще прийшло на його місце? Вся наша суперечка, Гревзе, зводиться якраз до питання про наявність капіталу. Ось я згадую всі невдачі й розчарування мого життя. Деякі справді можна поставити на карб сліпому випадкові, байдужості природи, що дбає про людину не більше, ніж про якого-небудь глиста чи підточену водою скелю. Природа дала мені багато доброго й багато поганого…

— «Зорі, гори, море, квіти…» — тихенько продекламував Гревз.

— Але вину за більшість моїх нещасть я мушу скласти на невигойні людські вади.

— Чому це невигойні? — тихо відказав Гревз.

— Людина все життя помиляється, все життя спотикається. Вона жорстока, дурна, безжальна, любить руйнувати, в паніці втрачає самовладання, заздрить усім і всьому.

— Але ж є в неї на рахунку й якийсь актив…

— Є, але загальний баланс пасивний. Така вона була, такою й лишиться.

— Ні, — відказав Гревз.

— Уся історія доводить мою думку.

— Історія вивчає лиш те, що вже минуло, відійшло.

Він відвернувся замовити каву.

Врешті ми запалили по сигарі й трохи відсунулись від столу, де стояли срібні чашки полоскати пальці та барвисті рештки нашого десерту. Крізь мереживо кленового листя й гілля темніла безодня синява липневої лондонської ночі, облямована знизу широкою стрічкою рухливих вуличних вогнів, що снували туди й сюди. На мосту без упину гуркотіли колеса. Якусь хвилю ми сиділи мовчки.

— Блетсуорсі, — перервав мовчанку Гревз, — ви й не уявляєте, які грандіозні зрушення вже стоять на порозі.

— А ви?

— Я мрію про них… і відчуваю їхнє наближення. Ми з вами, Блетсуорсі, люди пересічні. В наших головах нема нічого такого, чого не могло б бути в головах у тисяч інших людей. Ви не самі побували на тому острові Ремполі. Там були тисячі, може, мільйони. Ми з вами тільки абстрактно, платонічно міркуємо, як би його видобутись із ущелини. Те розворушення ще тільки накльовується, ще немає певної форми, і люди середні, такі, як ми, топчуться на місці, перелякавшись власних висновків. Але ж, напевне, те, що ми, думають і відчувають сотні тисяч людей. То невже ж серед них не знайдеться багато рішучіших за нас із вами? Вони намацують шляхи, укладають плани. Треба, щоб якомога більше людей прийшло до такої думки, — і зрушення почнеться.

— Зовсім небагато треба, — вкинув я не без іронії.

Гревз якусь мить вагався, чи відповідати на те, тоді, видно, вирішив, що не варт.

— Ця війна, — сказав він, — була війною за припинення всіх воєн, і я певен, що вона справді покладе їм край. Такої страшної й безглуздої війни не буде більше ніколи. Ми поки що терпимо все старе — старі уряди, старі порядки. Війна викрила й засудила їх усі, але ми ще терпимо їх. Життя суспільства не можна перебудувати похапцем. І не варто зневірюватись через невдалі спроби, тимчасові поразки. Справжня, докорінна перебудова вже стоїть на порозі, Блетсуорсі. Нове життя грає, зароджується в наші дні, як позитивна, експериментальна наука зароджувалась у вісімнадцятому сторіччі. Треба створювати такі дослідні товариства-піонери, розвідники майбутнього. Усяке діло починається з начерків, орієнтовних загальних планів. Не поспішати, але й не зволікати. Перебудова цілого світу коштуватиме куди дорожче, ніж уся світова війна. Потрібна буде праця не одного покоління. Широкі агітаційні кампанії. Широкі освітні кампанії. Вони будуть здійснені, коли надійде їхній час. Ви подивіться, що діється тепер. Насамперед нашим державним діячам треба набратися відваги й зажадати, щоб війну оголосили поза законом. Ви скажете — гучна фраза, але хіба це тільки фраза? А коли вони самі звикнуть до тієї думки й призвичають до неї всіх людей, — тоді, Блетсуорсі, спершу несміливо, а далі все рішучіше вони почнуть обговорювати дальші кроки — до встановлення міжнародного контролю над світовою політикою й економікою, бо без такого контролю те оголошення війни поза законом, очевидно, нічого не варте. І ці кроки вже помалу робляться.

— Але ж згадайте сучасну людину! Чи до снаги їй таке величне завдання? Їй, сварливій, брехливій, дріб’язковій, легкодухій?

— Лисі діди, що правлять плем’ям так безглуздо, всі вже одною ногою в труні. Дякувати богові, існує смерть. Мегатерії таки можуть умирати. А коли тому підсобити як слід, вони можуть вимерти дуже швидко.

— Та й що прийде їм на зміну? — спитав я. — Новий поріст такого самого зілля. Ще одна варіація на тему марноти людських зусиль.

Я глянув на свого товариша. Він дивився на старий міст, і на обличчі його була спокійна впевненість. Видно, мої слова зовсім не вплинули на нього. Хвилину він мовчки думав про своє. Тоді повернувся до мене:

— Блетсуорсі! Ми вже потроху починаємо розуміти фантастичні фізичні, наукові, технічні спроможності людини. Авіація, підводні човни, радіо, подолання відстані, сучасна хірургія, гігієна… Та навряд чи хто з нас має більш-менш виразне уявлення про те, як перебудувати людську свідомість. Та ще за короткий час. Освіта в нас іще їде волами; принципи нашої моралі й релігії викликають зневажливу усмішку навіть у чотирнадцятирічного хлопчака. Невже ви гадаєте, що все так і триватиме?

Я вперто мовчав.

— Візьмімо, наприклад, ваше й моє життя, — провадив Гревз. — Чи наші сили, наші спроможності використано хоча б на десяту частку? Коефіцієнт корисної дії нашої системи освіти менший за один відсоток. Решта все безглузда метушня, нехлюйство, водіння манівцями. Який неотесаний, дурний, завидющий роззява був я тоді, коли вплутав вас у ту халепу в Оксфорді! А я ж скінчив одну з найкращих шкіл Англії. Чи хоч би з одним на тисячу англійців стільки панькались, як зі мною? А ви…

— Я теж був добра роззява, — погодився я.

— А що могло б вийти навіть із такого другосортного матеріалу, як ми з вами, коли б ми здобули справжню, путящу освіту та виросли в культурному суспільстві, а не серед оцієї вічної гризні, присмаченої лицемірством? А проте культура розповсюджується навіть тепер. Надто культура поведінки: наші сучасники, навіть зовсім прості люди, володіють собою куди краще, ніж їхні батьки й діди: вміють стримувати пориви нерозумного гніву, свідомо ставляться до своїх пристрастей, уміють вибачати і стали незрівнянно відвертіші. А це тільки перші просвітки вихованості, заснованої на розумному самоконтролі, а не на догматичній дисципліні. Від поширення нових ідей не відстають і звичаї та форми життя. Людям здається, ніби любов лишилась така сама, як була сотню років тому. Зовсім ні! Так самісінька й ненависть. І в комерції стало менше зажерливості, недовіри, невтримної конкуренції. На душу населення тепер припадає разів у чотири менше всяких каверз та підступів, ніж за часів Діккенса й Теккерея. Перечитайте їх, як не вірите. Дістаньте номер «Панча» п’ятдесятирічної давності й побачите, скільки там снобізму та ницості. А тоді порівняйте з сучасним журнальним гумором… А це ж усе тільки перші нерішучі кроки до розумного, доцільного життя. Масовий розвій іще попереду. Ви знаєте незгірше за мене, що дев’ять десятих усіх негарних і жорстоких вчинків викликає страх і підозріливість, неуцтво, необачність, погані звички. А всі ці вади виліковні — якщо не до кінця, то принаймні частково. Невже ви гадаєте, що люди, дізнавшися про те, не схочуть вилікуватися від них? А щоб вилікувати від тих вад, треба дати людям виразне уявлення про те, які вони можуть стати. Коли б можна було перенестися на сто років уперед, невже б, по-вашому, ми побачили таку саму людську отару, як тепер? Я певен, що ні. Ми побачили б людей здоровіших, краще вдягнених, краще вихованих, а головне — цілеспрямованіших. Бо теперішні городяни нагадують мені якусь комашню чи мушву, що потрапила на кухню й метушиться безладно, шукаючи випадкової поживи. Друже мій, невже ви гадаєте, що оце от, — він махнув рукою, показуючи на Лондон, — триватиме довіку? Чи принаймні довгий час?

— Але ж де вона починається, ця ваша нова доба?

— В людських головах. Довкола нас і по всьому світі.

— Слухайте, Гревзе, — сказав я, — вам треба написати ще одну книжку. І назвати її: «Необмежені перспективи людства».

Гревз замислено струснув попіл із сигари в попільничку. Здавалось, він обмірковує мою пропозицію. Врешті озвався:

— А чом би й ні?

— Ну, а що ж лишається нам, окремим особам? — спитав я.

— Стоїцизм. Творчий стоїцизм. Що ж іще? Тільки не думайте, що стоїцизм неодмінно має бути похмурий. Погодьтесь, Блетсуорсі, що в житті є без ліку гарного, прекрасного, і попри всі наші розчарування ви все ж радніші жити, а не вмерти.

— Я не хочу бути невдячний. Навіть задля однієї такої літньої ночі, й то варто жити. Але я волів би, щоб життя моє і досі, й надалі мало більше сенсу.

— Навіть саме ваше невдоволення вже має сенс. Та й зрештою вам же нема ще й сорока років, Блетсуорсі. Скільки життя ще перед вами… Ми можемо дожити до великих подій. Особисте наше життя — це ще не все. Люди й так досі переоцінювали своє особисте життя й надто мало дбали про весь свій рід. Щоб це змінити, не треба переінакшувати людської природи, досить дати новий напрямок… О, я знаю, ви думаєте, що я просто ухиляюсь від розв’язання своїх особистих проблем, звертаючи мову на вселюдський поступ. Я розумію ваш іронічний усміх. Може, ви гадаєте, ніби я не надаю ваги тому, що роблю я сам та як добиваюся своє мети: мовляв, так чи інакше течія захопить мене. Ні, я так не думаю. Я далекий від таких почуттів. Навпаки, думаючи про ці великі проблеми, я звільнююсь від усіляких ницих бажань. Я став чесний, принаймні чесніший, ніж був. Недавно я навіть виявив щось подібне до великодушності в кількох справах. І між іншим — я почасти й запросив вас на цю вечерю, щоб запевнити вас іще раз — я збираюсь заплатити вам весь свій борг.

— А чи треба? Навіщо обтяжувати майбутнє розплатою за давні помилки? Я радо списав би той борг із рахунку. Хоча б в ім’я всієї тієї науки, що ми здобули один від одного.

— Я не зможу заспокоїтись, поки не поверну вам боргу.

Побачивши в моїх очах сумнів, він поправився:

— Ну, щоб зробити вам приємність, висловлюся точніше. Я не заспокоюсь, поки не переконаюся, що справді хочу повернути вам борг.

Я усміхнувсь на те застереження, таке характерне для нього, і його обличчя теж засяяло усмішкою.

— І все ж я поверну вам той борг, — сказав він. — Ви завжди все берете під сумнів. Але вірте моєму слову: ваш острів Ремпол щезне, і те, що я казав, справдиться.