Містер Блетсуорсі на острові Ремполі

1 СТРАШНИЙ ПОЛОН

Я дуже хотів би розповісти про свої пригоди на острові Ремполі у тій послідовності, в якій вони відбувались і в якій вони розгортаються тепер у мене в пам’яті. Однак, на жаль, мушу нагадати, що розум мій був тоді затьмарений і через те в моїй розповіді траплятимуться неясності й плутанина. Може, іноді я навіть не зумію пригадати, що сталося раніше, а що пізніше. Отож я й попереджаю про те читачів. Я марив у гарячці, коли дикуни схопили мене, і ще, либонь, довго був тяжко хворий душевно, а як на їхню мірку — просто божевільний.

На моє щастя, в цих дикунів — неприторенних людожерів, що невтомно й нещадно полюють на своїх ближніх, панував забобон, ніби м’ясо божевільного — табу, і хто його з’їсть, неминуче помре. Навіть більше — як і багато неосвічених людей у всьому світі, вони відчували перед божевільними якийсь побожний страх. Вони гадали, що божевілля — це особлива відзнака, що її посилає людині їхня Велика богиня. Ось чому ці людожери дали мені притулок, годували мене, й я мав серед них таку волю, якою, певне, не тішився б у культурнішому суспільстві.

Оскільки тепер мої спогади будуть уривчасті, наче сторінки, вичитані з книжки, розгортаної навмання то там, то там, читачеві дещо з розказаного може навіть видатися зовсім неймовірним. Він волів би — не заперечую, волів би й я! — щоб повість розгорталася безперервно й послідовно, з усіма подробицями. Звичайно, він багато що проминув би в такій детальній розповіді, але його принаймні тішило б те, що все там є. А так обминати дещо доводиться мені. І мушу визнати: я сам ніколи не мав такого відчуття, що там, цебто в моїй пам’яті, є все. Навіть у перші дні свого полону я мав сумніви щодо того.

Я пам’ятаю, як живих, тих двох дикунів, що схопили мене, пам’ятаю навіть сморід згірклого лою, що ним були намащені їхні надзвичайно м’язисті тіла. Ще виразніше пам’ятаю, як я боляче забився об снасть піроги, коли мене кинули туди. Мені й тепер наче в спині віддається, як згадаю. Мене кинули на купу щойно спійманої риби, ще живої; вона билась і тріпалась піді мною й біля мене, я весь убрався в сріблясту луску. З облавків звисали мережі. І ще я виразно пам’ятаю, як переступали через мене й наступали на мене дикуни, спускаючись у пірогу зі здобиччю, награбованою на судні. У моїй пам’яті відбився ніби химерний візерунок із п’ят, литок, колін та брунатних тіл. Ті люди були страшенно брудні. Ще я пригадую, як ми пливли до берега, як веслярі розмірно гребли рудувато-чорними веслами.

Берег був високий, скелястий. Скелі ті видались мені напівпрозорі. Не знаю, що то була за гірська порода; пізніш я багато шукав чогось подібного в музеях, щоб дізнатись її назву, але так і не знайшов. Вона нагадувала напівпрозоре синювато-пурпурове скло з великими вкропленнями червонішої барви, по краях рожевими. В тому камені вилися зовсім непрозорі жилки, білі, як мармур. Світло проникало в той мінерал і відбивалось ізсередини, мовби в самоцвітах. Мене, зв’язаного й переляканого, все ж уразила та краса.

Ми підпливли до берега й звернули в якусь вузьку затоку, що звивалася поміж скель. Ярдів за сто від гирла тієї затоки, неначе на сторожі, височів химерний витвір природи — нависла над водою скеля, що нагадувала жінку з виряченими очима й роззявленим ротом. Над її головою здіймався ще потрісканий кам’яний слуп, мовби рука з затиснутим у ній києм. Очі були обведені білим, а в западині рота поцятковано білим і червоним: видимо, те мало означати зуби й кров. Та машкара здавалась вельми виразиста, потворна й жорстока в яскравому вранішньому світлі. То, як я дізнався згодом, була Велика богиня, що вітала своїх рабів. Дикуни спинили проти неї свою пірогу й підняли догори весла, вшановуючи її. Передній весляр дістав із дна й кинув богині здоровенну рибину; другий перехилився назад і підняв за чуба мою голову, ніби показуючи мене своєму божеству, а потім штурхнув назад, до решти здобичі.

Справивши цей обряд, вони знову взялися за весла, і скоро попереду показалася смужка спадистого берега під стіною скель. На тій смужці стояла ціла юрма нетерплячих дикунів. Наш стерничий пронизливо крикнув, і йому здалеку відповів цілий хор голосів.

Усе те вкарбоване в моїй пам’яті дуже виразно, як і клітка з колючого гілля, куди мене вкинули невдовзі. Та все ж і на цих спогадах лежить — не сказати б якась тінь, бо для цього воно надто невідчутне, — але якийсь ніби відлиск, що робить їх не зовсім імовірними. Навіть тоді мені самому якось не вірилось у все те, щось мене бентежило. Незважаючи на витонченість моєї оксфордської науки, я все ж знав географію досить добре й пам’ятав, що патагонці — люди дуже високі на зріст і світлошкірі та що вони кочують окремими сім’ями і живуть в шатрах із шкур, а тим часом мене привели до якогось великого селища. І ніколи не траплялось мені чути, щоб на тому узбережжі були десь напівпрозорі скелі й отака пишна рослинність. Я гадав, що, прочитавши в дитинстві безліч пригодницьких книжок, я повинен знати хоч що-небудь про всі отакі дикі народи, що не піддались іще цивілізації. Але те місце — згодом я виявив, що то взагалі був острів, а не південноамериканський суходіл — не вкладалось ні в які мої уявлення ні з географічного, ні з етнографічного погляду. І те саме, мабуть, скаже про нього й читач.

Я можу тільки просто й правдиво змалювати все так, як я його бачив. Водночас усі ті події були для мене й цілковито реальні, й несумісні з реальністю. Лежачи в тій рибальській пірозі, зв’язаний, потовчений, під наглядом стерничого, що весь час гидко ворушив щелепою, і спостерігаючи гру м’язів на спинах веслярів переді мною, я не міг вірити, що все те мені сниться, і все ж я нездатен був собі уявити, що діється воно в тому самому світі, звідки я прибув, у тому самісінькому світі, де стоїть Лондон. Невже то просто якийсь химерний закрутень у часі й просторі заніс мене на тому напівзатопленому судні кудись у інше століття чи на іншу планету? Чи, може, оця звивиста затока — то щось на взірець легендарного Стіксу, а ці веслярі відвозять душі людей, загиблих у житейському морі, на береги іншого світу?

Звідки може той, хто ніколи не вмирав, знати, що таке смерть?

Може, цей кошмар і є смерть?

2 СВЯЩЕННИЙ БЕЗУМЕЦЬ

Нібито вмерши один раз, я мав усі підстави сподіватися, що дуже скоро мені доведеться вмирати ще раз. Коли мене витягли з піроги, юрма на березі стовпилась навколо мене, виявляючи жадібну цікавість. Я не можу достоту змалювати, як дикуни мене оглядали. Я силкувався поводитись гідно, але вони нітрохи не зважали на мою поведінку.

Один дикун, видно, мав над рештою якусь владу. Коли йому обрид той галас, він відігнав смердючу юрму від мене, б’ючи та штурхаючи тих, хто його не слухався. Він був зморшкуватий, присадкуватий, горбатий; на голові мав щось ніби корону — високий циліндр, скручений із якогось велетенського висушеного листка. Голос у нього був гучний і владний, руки довжелезні, м’язисті, волохаті. Важенна спідня щелепа відвисала, величезний рот наче ніколи не закривався. Він, видимо, лаяв своїх дикунів за їхню жадобу. То він звелів, щоб мене вкинули в клітку. Я спробував порозумітися з ним на мигах, але він звернув на те не більше уваги, ніж різник на бекання вівці в своїй оборі.

Клітка та являла відкриту зверху загорожу з товстих жердин із такими величезними колючками, яких я зроду ще не бачив. Жердини були позв’язувані міцними ліанами. Загорожа мала ступнів десять завдовжки й завширшки. З меблів там була тільки лавка з такого самого твердого рудувато-чорного дерева, як і весла в пірозі. На вичовганій ногами землі видно було сліди бранців, що побували там до мене. Долі біля лавки стояла тиква з водою й лежало якесь борошнисте коріння. Мене залишили в тій клітці під охороною дикуна з довжелезним списом. Решта дикунів, чи принаймні молодші жінки та діти, все товпилися довкола, розглядаючи мене крізь просвітки в частоколі. Спершу вони перемовлялися та підштовхували одне одного ліктями, і найменший мій порух викликав вибухи реготу та вищання. Та незабаром вони стихли й мовчки дивилися крізь шпарини на мене. Частина порозходилася, але й лишилося ще багато, і з усіх боків я бачив вирячені очі та червоні пороззявлювані роти. Хоч куди я повертався, скрізь зустрічав такий самий погляд застиглих блискучих очей. Рятуючись від тих поглядів, я сів на лаву й затулив обличчя руками.

В тій вузькій ущелині ніч упала швидко. Та й зі смерком: ті роззявляки розійшлися не зразу. Я чув, як вони гурт за гуртом відходять, тупаючи й човгаючи ногами та перешіптуючись.

«Боже мій! — подумалось мені. — Як же мені тут зберегти життя!»

По тій думці я зрікся ще однієї зі своїх ілюзій. «Ми не можемо зберегти своє життя, — сказав я сам собі. — Що це за дурницю я верзу! Хіба це від нас залежить? Ми тільки переконуємо себе, ніби живемо з власної волі. Насправді ж нас якась сила штурляє із сьогоднішнього дня в завтрашній, не питаючи, хочемо ми туди чи ні. Отак буде й зі мною. Що ж спіткає мене завтра?»

Я силував себе думати пpo високі, поважні речі, бо ж то була, напевно, остання моя ніч на цьому світі. Але я був надто стомлений, щоб думати пpo високі й поважні речі. Я думав тільки про ті блискучі пильні очі та про зловісну жадобу, що світилася в них. Нарешті я заснув.

Ось поти я пам’ятаю все дуже виразно. Далі знову мою свідомість повиває туман.

Можливо, я почав марити, розмовляти сам із собою або співати. Може, я робив щось іще химерніше. Але uілком несвідомо я зробив для себе найкраще, що лишень міг.

Напружуючи пам’ять, я ніби крізь туман бачу велику тьмяно освітлену печеру, де височить дерев’яний бовван Великої богині. Я стою біля того боввана, і якісь лисі діди незрозумілими знаками силкуються щось у мене випитати. Я, сам не знаючи чому, відповідаю теж якимись химерними знаками. Потім я лежу на сонці голий, зв’язаний, а жінки поливають мене гарячою водою та шкребуть з усієї сили моє тіло. Далі наді мною справляють якийсь страховинний обряд: мені підносять дві посудини — одну з молоком із горіха буга, другу з кров’ю. Від того, котру з них я виберу, залежить усе. Я сиджу, мов заглиблений у самоспоглядання Будда. Врешті вибираю кров. Юрма довкола радіє, всі всміхаються, і мене примушують випити ту кров. А вегетаріанське молоко погордливо виливають. Усією тією церемонією керує стариган у циліндричній короні.

І ось я вільно ходжу по селищі. Дітлахи вже звикли дивитись на мене шанобливо. Багато часу минуло, багато дечого запало в непам’ять. Я вже розумію майже все, що кажуть дикуни, й сам можу трохи говорити по-їхньому. На плечах у мене шорстка волохата шкура молодого лінивця; череп його вкриває мою голову, як шолом, а кігтисті лапи звисають спереду на груди. На острові Ремполі ще й досі збереглися велетенські земляні лінивці, і я вже бачив невелику черідку цих химерних страховиськ, що пасуться на нагір’ї над нашою долиною. Ця тварина кидає своїх малят напризволяще, вони гинуть, і дикуни здирають із них шкури.

В руці у мене патериця з темного твердого дерева, вся порізьблена непристойними зображеннями й оздоблена перламутром та акулячими зубами. Я думаю про те, яку сенсацію викликав би серед своїх оксфордських знайомих у цьому вбранні, й із тією думкою в моїй голові наче розкривається якесь віконце, до мене повертається пам’ять. Я був колись Арнольдом Блетсуорсі! Хто я тепер? Що з мене стало? Я священний безумець племені. Я наділений пророчим даром. Найкраще те, що, коли я здоровий і вгодований, плем’я процвітає; а коли я захворію, йому стане скрутно. Мені поставили курінь поміж куренів дикунської старшини і оздобили його людськими черепами та гомілками лінивців. Я ласую ніжним, схожим на свинину м’ясом, що мені приносять, і ніколи не питаю, з якого то звіра м’ясо. Але здебільшого моя пожива рослинна. Якраз тепер усе плем’я дуже занепокоєне тим, що я не хочу взяти собі жінку. А я не хочу брати собі жінку, поки вона не помиється, але ж у їхній мові зовсім нема слова, що означало б «митися». І навіть на мигах я ніяк не можу їм того витлумачити. Одну з пропонованих мені дівчат відвезли на човні в море й утопили, вважаючи, що виконують моє бажання.

Отак ожила моя пам’ять і все, що я побачив і зазнав серед дикунів, улилося в мою, давнього Арнольда Блетсуорсі, свідомість.

Все минуле постало тоді переді мною вмить, ніби з нічого, з небуття. Виникло, живе й виразне, під блідо-блакитним, чужим небом. Мені пригадався Оксфорд, як чистеньке, гарне, затишне містечко, де я прожив невинну, сповнену надій юність. Тепер він мені видавався безмежно любий. Я уявляв собі велику браму Летмірського коледжу, залитого місячним сяйвом, таку, як я одного разу милувався нею, повертаючись додому після довгої, палкої дискусії з приятелями в курильні: ми говорили про великі діла, що чекають нас, про творчий дух Оксфорда, що так відрізняє його від сухого матеріалізму Кембріджа, про Родса, про «тягар білої людини», про характерні риси англійської вдачі та про всякі подібні високі предмети. Тепер тодішній Блетсуорсі кликав здалеку-здалеку оцього, вбраного в звірину шкуру, увінчаного черепом дивака, що носить у руці оздоблену непристойностями патерицю й жує «всеочисний горіх», спльовуючи згідно з ритуалом.

Що сталося зі мною? Що я тут роблю?

Переді мною простягалась брудна вулиця селища, на ній порпалося в смітті кілька курей. Курені були розкидані обабіч неї як попадя, при кожному був невеличкий дворик, обгороджений колючим плотом. Трохи віддалік, біля входу до свого куреня, стояла гола жовтошкіра жінка з відвислими грудьми — видно, вигодувала вже не одну дитину. На голові вона тримала череп’яного глека. Вона допіру принесла води з горішнього джерела й зупинилась подивитись на мене. Просто переді мною, і праворуч від мене, і ліворуч, за швидкою річкою, височіли кам’яні урвища. Бо ці чудні люди серед такого сонячного краю воліли гніздитись в ущелині, що її й вітер продував рідко і що в ній застоювались усілякі смороди. На кам’яних терасах праворуч видніли курені старшин племені й росло кілька миршавих, покорчених дерев. Поміж скелями вилася стежка, піднімаючись до сонячної, широкої, зеленої рівнини нагір’я.

Важко ступаючи, йшов я вулицею. Я підчепив якусь хронічну пропасницю й не міг рухатись так легко й моторно, як колись у Оксфорді. Серед дикунів узагалі ходило багато, заразних хвороб, і мало кого минала гарячка, різні запалення, чиряки, лишаї, короста тощо. Від природи то були люди міцні, однак поспіль заражені всякою гидотою через свою неохайність. Того ранку я був якийсь млявий, наче років на двадцять старший. Череп лінивця давив мені голову, а шкура, погано вичинена, смердюча, цупка й важка, муляла плечі й гнула мене донизу. Навіщо я терплю цю гидоту? Чому я так низько впав?

Я зупинився, помахав рукою жінці, мов благословляючи її. Потім озирнувся по злиденному селищі, подивився на свої пальці. Вони були брудні, та й крізь бруд я бачив, що вони стали наче якісь товщі й жовтіші, ніж колись, у Оксфорді. Тепер мої руки мало чим відрізнялися від рук першого-ліпшого дикуна.

Я помацав своєю жовтою рукою брудний череп, що давив мені голову вже багато днів, місяців чи, може, й років. Невже я й сам став дикуном?

Я йшов до одного з горішніх куренів — пообідати разом із Чітом-віщуном, Ардамом-воїном, що простромляв собі крізь носа гострий уламок скойки, та трьома старими дідами. Господь знає, чим вони мене там пригостять; але того ранку мені зовсім не хотілось їсти. До чого я докотився, як це могло зі мною статись?

Напружуючи свою пам’ять, я згадав першу ніч на острові, в загорожі.

Страх!

Душа моя тремтіла від смертельного страху, і коли я збагнув, що мене не збираються вбивати, я покірно прийняв усе, що моїм володарям забажалося вкласти мені в душу. Я зрозумів, що від мене дечого сподіваються. І як охоче справдив я ті сподіванки! В останню мить, коли мене випробовували, я відвернувся від молока й випив кров. То був щасливий здогад, завдяки ньому я лишився живий, але як повставали проти того мій шлунок, серце й розум! І ось я ходжу в безглуздому уборі, благословляючи всіх стрічних, як навчив мене Чіт. Я не важуся скинути з себе цей погано обшкрябаний череп чи відкинути геть оцю смердючу шкуру. Не насмію поламати оцю паскудну патерицю й жбурнути її в очисне полум’я. Не насмію! Не насмію! Я підвів голову. Над потемнілими зубцями скель, що сягали в осяйну височінь, висіло густо-синє небо.

— Боже, виведи мене з цієї безодні! — вигукнув я, однак не дуже голосно, бо мені зовсім не хотілося, щоб до мене збіглося все селище.

Та з тієї широкої смуги осяйної блакиті не почув я ніякої відповіді. Лиш у серці моєму пролунав виразний, холодний голос: «Сам скинь цей гніт, а там видно буде».

Я завагався. Я затремтів — і здався. Зітхнув. «Я хворий», — сказав сам собі й неохоче пішов далі, на обід до Чіта, Ардама й трьох дідів.

«Хто зна, — думав я, — може, я недаремно опинився тут у такій поважній ролі? Може, не слід відкидати її надто квапливо? Ми, Блетсуорсі, завше вважали, що цивілізацію, культуру треба насаджувати делікатно, гуманно й тактовно. Коли я поговорю з цими людьми, розбуджу їхню уяву, розширю їхній вузький кругозір, може, я непомітно, поступово відверну їх від їхнього бруду й жорстокості. Та коли я отак раптово, після стількох поступок, кину їм виклик, куди це мене заведе, як не в жертовний казан?»

І все ж мені хотілося щось ізробити. Бо доти я був такий нерішучий, такий повільний «поступовець», що не робив зовсім нічого.

Та ось із-за покорчених дерев до мене долетів гуркіт барабана, що кликав на обід. То був барабан із людської шкіри, й умілі руки, як уважалося, дуже точно відтворювали на ньому рохкання голодного мегатерія. Я піддав ходи, бо запізнюватись на обід не годилося.

3 ЛИХЕ ПЛЕМ’Я

Вдачею своєю я не дуже цікавий і допитливий. Коли щось у житті хоч на погляд задовольняє мене, я не бачу рації хотіти іншого, коли ж не задовольняє — боюсь його ворушити. Я не маю жодної якості, необхідної вченому-дослідникові чи, скажімо, мандрівникові. Моїм спостереженням зовсім бракує точності. Наприклад, я й досі не можу сказати, були ремпольські остров’яни доліхоцефали чи брахіцефали; мені здається, голови в них були майже круглі. Так само нема в мене виразного уявлення про їхні вірування, тотемізм, анімізм, табу та всілякі звичаї. Не знаю також, до якої групи належала мова, що нею я там навчився говорити: була вона флективна, аглютинативна, полісинтетична чи ще яка. А коли я пробую заговорити цією мовою з ученими-філологами, вони починають сердитись. Ті дикуни, що між них я потрапив, були неохайні, жадібні, ледачі, хтиві — хоч і приховували те, — боягузливі, нечесні, дурні, страшенно заздрісні, вперті й дратливі, а до того ж іще дуже жорстокі. Не знаю, чи задовольнить етнолога такий перелік їхніх ознак, але більше нічого додати не можу.

Я, по правді сказати, й боявся дуже цікавитись їхнім життям, а до того ж вони були надзвичайно потайливі й нещирі. Більшість читачів, мабуть, думає, що дикунам властива брутальна прямота; але знавці потім потвердили мені, що в примітивних народів її ніколи не знайдеш. Духовний світ дикуна, з його незліченними табу, фетишами, чарами, складними ритуалами, напевне, куди заплутаніший, ніж у нас, цивілізованих людей. Розум дикуна — справжній лабіринт, захаращений фантастичними уявленнями, всілякими символами, метафорами, метоніміями та хибними тлумаченнями; то культурна людина думає просто і ясно. Такі самі й їхні примітивні закони, звичаї та устрої. Вони завше якісь безглуздо штучні й закрутисті. Цивілізація — це спрощення. Мій власний досвід цілком потверджує це. Я ніколи не чув на острові Ремполі, щоб хтось щось сказав навпростець. Ніхто ні до кого навіть не звертався просто. Справжнє ім’я кожної людини приховували. Називали одне одного всякими шанобливими назвиськами й звертались одне до одного тільки в третій особі. Навіть назви багатьох речей уживати заборонялося. Про них можна було говорити тільки довгими, плутаними натяками. І це, як мені потім сказали етнологи, характерно для дикунів. Хоч би про що ті остров’яни говорили, завше вони мали на увазі щось трохи не те; і хоч би що робили, завше удавали, ніби роблять щось інше. А тому я весь час боявся зрозуміти щось не так, зробити щось невлад, не до речі й часом з болісною заздрістю згадував ясний і простий напрям думок, до якого звик у Оксфорді.

Наприклад, хоч я й назвав тих остров’ян людожерами, ніхто там не смів натякнути, що єдиною великою дичиною на острові — справжньою, великою дичиною, на відміну від щурів, мишей тощо, — були люди. М’ясо лінивців було табу і вважалось за надзвичайно отруйне, надто м’ясо велетенського лінивця. Риби на острові було досхочу. Вона часом набридала так, що й дивитись на неї не хотілось. Тільки там я зрозумів, як можна іноді мріяти про добрячий кусень м’яса і як важко себе стримувати.

Однак людське м’ясо там ніколи не називали людським м’ясом. На нього казали «дарунок Друга», і питати, що ж то за «Друг» або який той «дарунок», уважалося за величезну нетактовність.

Дивна річ, але, на цілковиту протилежність звичаям усіх інших дикунів, на острові панувало переконання, що умисно вбивати людину дозволено тільки на війні. Однак там існував вельми суворий кодекс поведінки, і найменше порушення котрого-небудь із незліченних табу, найменше недотримання звичаїв, спроба повестися якось по-новому, не так, як від тебе чекають, і навіть лінощі чи невміння зробити доручене діло каралися ударом по голові, що називалося «доганою». А що здійснювати ту «догану» завжди доручали здоровенному дикунові, озброєному киюрою трохи не центнер завважки, обтиканим гострими акулячими зубами, то справа здебільшого кінчалася смертю. Потім над мертвим тілом справляли обряд «примирення». Скальп, кістки та малоапетитні нутрощі небіжчика відносили на високий вівтар Великої богині, де вони висихали чи згнивали. Уявіть собі, який сморід стояв у печері, де був той вівтар! А порубане на шматки м’ясо, що нібито вже не належало небіжчикові, відносили на низький вівтар, щоб поділити його між людьми як «дарунок Друга». А оскільки всі, хто пережив небіжчика, діставали свою пайку з того «дарунка», то кожен пильнував своїх сусідів, щоб спіймати кого-небудь на щонайменшому переступі, й через те зовні рівень моралі — відповідно до звичаїв — був дуже високий. На жаль, до тих звичаїв не належали ні охайність, ні лагідність, ні правдивість.

Майже такою самою таємничістю було огорнене все, що стосувалося взаємин між статями. Все найголовніше в цій царині годилося якнайретельніше приховувати. Багатоженство було звичайним явищем; перша дружина мала перевагу над молодшими. Молодятам чинили всілякі перешкоди, і шлюбна церемонія була гидка й нудна. Жених мав пройти цілу низку дуже суворих випробувань, витягти потрібну соломинку з цілого жмута, що його тримав у руці віщун, і вміти поставити собі курінь. Через усі ці труднощі та через багатоженство старших велика частина чоловіків у племені мимоволі парубкувала і могла вдовольняти свою хіть лиш потай або в якийсь неприродний спосіб; а їхні приятелі й сусіди так і чатували на який-небудь прогріх, що міг привести винуватця на вівтар Великої богині та в жертовні горщики. Мати свій курінь звичайно означало мати й дружину, і вже через саме те я перебував у двозначному становищі, бо я мав свій курінь — і дотримував у ньому бездоганної чистоти, — а тим часом уперто відмовлявся взяти собі за дружину хоч одну з іще незаміжніх остров’янок.

Така моя перебірливість може здивувати читачів, що вже знають, як низько я впав у всьому іншому; але я певен, що вони б мене зрозуміли, коли б побачили пропонованих мені наречених. Щоб зробити свої чорні коси блискучішими, вони намащували їх трапом, обличчя в них були розмальовані червоною та жовтою вохрою, а вбоге вбрання складалось переважно з поясів, намиста, обручок на руках і ногах, акулячих зубів, простромлених крізь ніздрі, та інших подібних оздоб, що ними вони принаджували зальотників. Зуби в них були пофарбовані через один на чорне й червоне, і вони весь час жували «всеочисний горіх». Але така вже сила тілесного жадання, що інколи при місячному світлі або у відблисках багаття ті вимащені трапом боввани здавались мені не зовсім позбавлені принадності.

Час від часу плем’я збиралось на танок біля вогнища перед куренем Великої богині. Дерев’яного ідола ставили на поміст. Інколи приносили малого деревного лінивця — про нього я розкажу потім — або лінивчатко: налякана тварина лазила по червоній жердині, освячуючи своєю присутністю зборисько. Юнаки й дівчата танцювали разом і придивлялись одне до одного. Для тих свят було встановлено вельми суворі правила поведінки, за їх дотриманням пильно наглядали старші, й коли хтось із молоді, не подужавши спокуси, чимсь порушував ті правила, його негайно потихеньку виводили й робили йому «догану», на превелику втіху приятелів та родичів. Згадувати про те потім уважалося за нетактовність. В такий спосіб під машкарою веселощів плем’я вдовольняло свою кровожерність.

Але вони вміли добувати ласу страву й багатьма іншими способами. На необачних, нещасливих чи непокірливих чигала безліч інших пасток, що забезпечували сите життя вершкам племені. Наприклад, суворо заборонялося підніматись на сонячне нагір’я і навіть говорити про те. Всі люди в тому плем’ї народжувались в ущелині, й більшість їх — крім тих, хто виходив у море ловити рибу, — проживали там ціле своє життя. Їхній тісний світ був смужкою завширшки від сотні ярдів у найвужчих місцях до трьох миль у найширших; угору по річці, за порогами й великим водоспадом, пролягав кордон, за яким починались землі лютих ворогів. Дикуни вірили, що нагорі починається пустеля, повна страшних небезпек для простого смертного. Тільки видатні чаклуни могли підніматися туди. А сонце та зелень — то лише підступна спокуса, що про неї не тільки говорити, а й думати не слід. А тому, хто хоча б шепнув щось про них ненадійному приятелеві, загрожувала «догана». І всіх тих приписів дотримували так неухильно, що я переконаний: велика частина племені так і проходила весь свій життєвий шлях від колиски до жертовного горщика, навіть не мріючи про те, що можливе й якесь інше життя.

Тепер читач, певне, зрозуміє, чому й мова, й поведінка тих людей були такі нудотно-нещирі й чому якийсь невиразний смуток пом’якшував природну бридкість облич багатьох молодих дикунів. Життя звичайної людини було там украй невеселе й безбарвне. Виходив якийсь прикрий парадокс: боротьба за життя так поглинала всі сили, що ніхто вже не міг тішитися з того життя. Навіть у святкові дні багато дикунів понуро сиділи по своїх куренях, боячись, що за розривку, за веселощі доведеться дорого платити.

Найдужче вражало мене те, що вони були замкнені в своєму тісному світі; адже я звик, що в світі цивілізованому кожен (чи принаймні заможніші люди) може вільно подорожувати по всій земній кулі. Але, поміркувавши, я зрозумів, що такі обмеження судилися більшості людей від самого зародження людського суспільства й що свободу пересування здобуто лиш недавно. Навіть у наші благословенні часи принадність хатнього вогнища й туга за ним зростають, так би мовити, пропорціонально квадратові відстані, й для більшості з нас було б просто жахливо не мати поворотного квитка.

Хоч моє священне безумство й давало мені якусь свободу, однак мені насилу пощастило добитися дозволу зійти на узгір’я, щоб подивитись на гігантських лінивців, що там паслися, та взагалі трохи ширше ознайомитись із химерним світом, куди мене закинула доля.

Але про велетенських лінивців із нагір’я, що заблукували часом навіть в ущелину, і про їхні дивовижні фізіологічні особливості та про пов’язані з ними дикунські забобони я розповім далі. Розповім також і про війни та торгівлю моїх дикунів із їхніми сусідами, що жили за водоспадом, і про малого білого деревного лінивця, дуже старого й надзвичайно плодючого, що від нього нібито пішов весь рід ремпольських остров’ян. Я трохи відхилився від своєї розповіді, щоб ознайомити читачів хоч побіжно із звичаями племені.

Отож я розповідав вам, що раптом пригадав, хто я, йдучи вечеряти з Чітом-віщуном, Ардамом-воїном та трьома лисими дідами, що вершили суд і оберігали традиції племені.

4 РОЗМОВА З П’ЯТЬМА МУДРЕЦЯМИ

Може, й негарно це казати, але я мушу признатися, що всі ті п’ятеро мудреців, із якими я збиравсь пообідати, були мені огидні й ненависні. Вони завше здавались мені потворні, страшні й дуже небезпечні, а того дня, коли я так виразно пригадав, що я Арнольд Блетсуорсі з Летмірського коледжу, пригадав усі вигоди й принади життя у вільному цивілізованому світі, звідки я потрапив у це середовище, пригадав, що страх примушував мене терпіти всю довколишню гидоту, до приховуваної доти огиди й ненависті домішалися досада й гнів. Мені здавалося, що я несу з собою якесь сліпуче світло в те смердюче зборисько, і в не знаному доти настрої, готовий постояти за себе, я ввійшов до трапезні.

Трапезня та була просто круглий курінь із повстромлюваних у землю по колу гнучких довгих очеретин, сплетених нагорі в кулясту баню. Стіни оздоблював фриз із людських черепів — архітектурна деталь, характерна для всіх більш-менш значних будівель у селищі. Невисока кам’яна плита, що лежала посеред куреня й правила за обідній стіл, була кругла, а отже, не доводилося сперечатись, кому сидіти на чільному місці. Сиділи за тим столом навпочіпки. Найвизначніший і найменш огидний із тих п’ятьох був безперечно Чіт; його ще величали Тлумачем, або Світилом. Я вже казав, що він був горбатий, присадкуватий і зморшкуватий і носив на голові циліндричну шапку, скручену з велетенського листка. Він вирізнявся навіть серед остров’ян своєю темною шкірою, мав дуже велику голову й блискучі чорні очі, завжди насторожені. В тих очах світились розум і проникливість, як на ремпольця, незвичайні. Він сидів за плитою в трапезні навпочіпки і вп’явся в мене очима, коли я ввійшов.

Я давно помітив, що він ставиться до мене ніби до своєї власності, й мені те не подобалось, хоч я дійсно завдячував йому своє життя. Адже то він перший оголосив мене божевільним і непідлеглим «догані», а потім остаточно узаконив моє становище Священного Безумця. Його обов’язок був слухати й тлумачити мою маячню, розпізнавати всякі віщі ознаки в моїй поведінці. Часом він сам натякав мені, як я маю чинити. Щодо цього між нами існувала мовчазна згода.

Поруч із його жвавим обличчям іще тупіша здавалась камінна пика воїна Ардама, або Слави племені. Вона, як у більшості військових у всіх країнах світу, здавалась повернута в профіль навіть тоді, коли він дивився просто на вас, — така була байдужа й невиразна. Крізь ніс йому була простромлена велика скойка, в пипках вух теліпались акулячі зуби, над банькатими, наче скляними очима нависали товсті зморшки. З чуприни було зліплено два роги, пофарбовані червоною вохрою, а голі м’язисті груди, вкриті химерним опуклим татуюванням, були розмальовані жовтою. Обхопивши коліна довгими, схожими на лопати руками, а п’яти рівно стуливши докупи, він гучно цмокав губами, наперед смакуючи обід.

Троє лисих дідів виконували в племені обов’язки суддів та збирачів податків. Один із них мав широченного приплесканого носа, а на щоках — витатуювані спіралі; другий був з виду висхлий, мов обтягнений шкірою череп, а зуби мав кокетливо пофарбовані через один на чорне й червоне, мов у жінки. Третій — щоки він теж мав потатуйовані, але вже концентричними колами, — був справжньою руїною: він підсліпувато мружив очі й пускав слину з рота. Заріст на його старечому обличчі ріс жмутками. Всі троє сердито глянули на мене, невдоволені моїм запізненням. Загледівши їх, я облишив свій недавній намір скинути з себе своє обридле вбрання й заговорити до них відверто. Натомість я привітав їх, як звичайно, і, присилувавши свої занадто цивілізовані ноги зігнутися в колінах, сів навпочіпки праворуч від Чіта.

Ардам лунко плеснув долонями — вбігли дві дівчини, намащені траном та розмальовані, й поставили на столі довгий дерев’яний таріль зі стравою, схожий на широку пірогу. Ми не зразу накинулись на їжу. Звичай того не дозволяв. Ми повстромляли праві руки в таріль, вибрали по жирному шматкові й застигли, дивлячись один на одного з найприязнішими мінами. Ми, видно, нагадували в ту мить три пари боксерів, готових до бою.

Потім, ніби на команду, тицьнули тими шматками один одному в роти. Так ми показували, ніби думаємо не про власну втіху, а хочемо зробити приємне ближньому. Я в такі хвилини завжди намагався вибрати найтвердіший кусень і влучити ним не в рот, а в око своєму візаві й кусав його за пальці, коли він засовував мені ласий шматок надто глибоко в рота. Однак цього разу Чіт вихопив м’ясо з моєї руки спритно, як бегемот у зоопарку, а свої пальці вчасно відсмикнув, витерши їх гарненько об моє обличчя. Я відсахнувся, але втримав рівновагу, тільки пирхнув сердито.

І ми почали жувати, плямкаючи та рохкаючи вдоволено; відкусивши м’яса, кожен пережовував його на добру хвилину довше, ніж треба.

— Щедрий сьогодні дарунок Друга, — прокашлявшись, мовив висхлий дід. Ми луною відгукнулись на його слова і, додержавши тим звичаю, заходились завзято наминати їжу. Скажу по правді, того дня я не дуже старався, обмежившись корінням та овочами, що ними було приправлено м’ясо.

Поки їдці тільки плямкали, а не відригували з переїду, звичай не дозволяв перебивати їжу розмовою; та коли в тарелі не лишалось уже нічого й стіл починала обходити тиква з переграним молоком із горіха буга, язики розв’язувалися. Ото тоді пробуджувався до роботи цей мозок племені й відбувався жвавий обмін думками. В такі хвилини мені щастило взнати багато цікавого.

Однак того дня, коли до мене повернулась пам’ять, я був скорше схильний навчати, ніж учитися.

Сигнал до розмови подав худий дід, що закінчив церемонію їжі. То його обов’язком було казати «спасибі Другові», виявляючи свою ситість і вдоволення.

— Спасибі Другові! — підхопили ми. — І хай живе мудрий маленький деревний лінивець, предок і володар нашого племені. Хай лазить він по дереві життя, покіль світу!

Річ у тому, що в гіллі дерев на широкому прискалку під кручею було зроблено щось на зразок клітки для тих тварин, і більшість остров’ян сліпо вірила в безглуздий забобон, ніби ті плохенькі звірки правлять долею племені. Вважалося, що Чіт, Ардам та троє дідів тільки жерці, а ті химерні улюбленці племені нібито нашіптують свою премудрість їм у вуха. Безперечно, те химерне вірування — пережиток стародавнього тваринного тотемізму, однак з’ясувати його походження я не зумів. Єдина аналогія, що її я знаю в культурному світі, — це священна імперія мікадо до того, як Японія ступила на шлях сучасної цивілізації. А на ділі це вірування знімало з Чіта й його спільників відповідальність за всілякі несправедливості та утиски. Так нашептав деревний лінивець, казали вони, і люди слухняно корились. Їм було приємно думати, що малі лінивці панують над Чітом та його приятелями так само, як Чіт із приятелями панують над ними та знущаються з них.

Отож слідом за всіма і я висловив традиційне побажання, щоб зграя малих паразитів ніколи не покидала нашого дерева життя.

— А тепер… — почав я й змовк. Серце моє відчайдушно калатало в грудях. Набравшись відваги, я спокійно, немов так і годилося, скинув і поклав додолу смердючий череп, що так довго давив мою голову.

— Та й душно ж тут у вас в ущелині, — сказав я. — Йдучи сюди, я побачив, як світить сонце на верховині, й раптом згадав про той великий світ, що з нього прибув до вас, просторий, вільний і щедрий світ. Я вам ніколи не розповідав про нього. А тепер можу розповісти. — Я зірвав із себе стару брудну шкуру, відкинув її вбік і сів навпочіпки — голий білий арієць серед темношкірих дикунів у їхніх химерних убраннях та відзнаках.

Усі троє дідів скрикнули в один голос і тицьнули в мене пальцями:

— Гляньте-но! Шо це він робить!

Воїн не ворухнувся, та весь почервонів і втупив у мене свої банькаті очі з гнівно-запитливим виразом. Він, певно, сказав би щось про мою умисно неподобну поведінку, коли б умів стулити докупи двоє слів. Але він був скорше людина діла, а не балачок.

Чіт порухом руки заспокоїв дідів.

— Це не гріх, — заявив він. — Адже ми всі знаємо, що Священний Безумець не може грішити. Це знаменна подія. Дух Богині зійшов на нього. Хай він робить і каже, що хоче, хоч би воно навіть і вражало вас. А потім ми, — він, звичайно, мав на увазі тільки самого себе, — витлумачимо те, що він сказав і зробив.

Ардам буркнув щось невиразно.

Я в думці подякував богові за те, що мені не бракує відваги.

— Ідучи сьогодні сюди, о мої високі й мудрі братове, — знову почав я, — я побачив синє небо. І завіса розгорнулась, і дух мій вернувся в те осяйне селище, де я вивчав усю людську мудрість. То було гарне, пишне селище. Щодня там люди чули щось нове, сподівалися чогось нового. Там я взнав, що люди не повинні довіку жити в ярах та ущелинах, що краще жити на роздоллі, що не годиться користатись з безсилля та неуцтва своїх бідніших братів, що не треба весь час боятися та остерігатися всього.

— Він божевільний, — промовив дід із татуйованими щоками й заходився колупати в зубах колючкою з гупи.

— Авжеж, божевільний, — потвердив Чіт, не спускаючи з ока мого обличчя. — Але ті його слова щось означають. Розкажи нам іще про ту твою країну, що з неї ти прийшов.

— То не країна, а цілий світ, — поправив його я.

— Ну, нехай світ, — погодився Чіт.

— Він хоч і божевільний, а говорить доладно, — не вгавав дід, колупаючи в зубах. — За такі слова належиться догана, божевільний він чи ні.

Ардам схвально ляснув себе по стегну. Лиш тепер я оцінив незвичайний Чітів розум.

— Ну, розкажи ж нам іще що-небудь про той світ, зажадав він. У очах йому світилась цікавість.

— Усі знають, що він прийшов із моря, — прогугнявив слинявий дід. — Ти ж сам, о Премудрий, так нам пояснив. Що сонце нагріло гниле баговиння, і він зародився. Нема більш ніякого світу, крім того, де ми живемо. Який іще може бути світ?

— Правда, — погодився Чіт. — І все ж послухаймо ту байку, що він нам розповідає.

— Слухати його? — пирхнув Ардам. — Провчити його, та й годі. Дайте-но я з ним побалакаю, і він більше не белькотітиме про якийсь там свій кращий світ.

— Це ніколи не пізно, — поважно сказав Чіт, підбадьорюючи мене поглядом.

— Той світ, звідки я до вас прийшов, широкий, сонячний!

— І люди там ходять догори ногами! — озвався худий дід і зареготав, радий із власного дотепу.

— Догана там не вбиває людей, і ніхто нікого не поїдає. Люди там спільно, як брати, добувають собі їжу й питво.

— Блюзнірство й брехня! — зарепетував слинявий. Що це за «ніхто нікого не поїдає»? А тут хто кого поїдає?

— Нісенітниця якась, — озвався третій, найбридкіший дід.

Чіт, слухаючи моє неймовірне твердження, тільки всміхався й повільно хитав головою.

— І вистачає на всіх? — спитав він.

— Вистачає.

— Але ж вони розплодяться, і тоді на всіх не вистачить!

— Більше ротів — більше й рук. Землі там удосталь, сонце світить. Досі всім вистачало, вистачає й тепер.

Я твердо стояв на тому. Для цих дикунів треба було все трошки спрощувати, півтонів вони не зрозуміли б. Отож я виголосив імпровізований панегірик цивілізації, вихваляючи все, що вона дала людству, і все, що вона може ще дати, — щоправда, не дуже розмежовуючи перше й друге. По змозі пристосовуючись до розумового рівня своїх слухачів, я змалював перед ними вельми барвисту й спокусливу картину життя сучасного суспільства — такого, яким я його звик уявляти собі. Найбільше наголошував я на тих практичних вигодах, що випливають із доброзвичайності, породженої справедливими законами та здоровим вихованням. Я розводився про доброчинність, про співчуття й допомогу, що їх знаходять у нас нужденні громадяни — якщо такі ще взагалі бувають.

Я сам здивувався й зрадів, завваживши в своїх міркуваннях так багато дядечкового оптимізму й морального пафосу, бо я вже боявся, що вони назавше вивітрились із мене. Я тішився звуками свого голосу, мені хотілося слухати його ще й ще, і я провадив свою мову далі усе впевненіше.

Я підкреслював, що культурні люди завше додержують охайності й гігієни, оспівував такий лад, за якого в людях виховують довіру до ближніх, запевняв, що при високорозвиненому співробітництві та поділі праці всі речі й вигоди приступні для кожного. Я говорив про електричне освітлення та передачу енергії на відстань, про транспорт і охорону праці. Я змалював прогулянку на яхті та футбольний матч у таких рожевих барвах, що й сам неначе дужче вподобав ці популярні розваги. Я коротко описав демократичні установи, пресу та її вагу в житті суспільства. Я порівняв нашу м’яку конституційну монархію з забобонним шануванням якихсь нижчих тварин і нашу англіканську церкву, таку терплячу до людей іншої віри, з кривавим культом Великої богині. Оксфорд вийшов у мене схожий на античні Афіни в зображенні художника часів королеви Вікторії, а Бодлеївська бібліотека — на якийсь храм божественної мудрості.

Захопившись, я вже не зважав на лисих дідів та воєначальника; вони ніби розпливлись у тумані моєї зневаги, і я бачив перед собою виразно самого Чіта, що уважно й зацікавлено слухав мене, час від часу ставлячи мені навдивовижу глибокодумні запитання й пильно придивляючись до мене, коли я відповідав ухильно.

— А вояки у вас є? — спитав Ардам, випливши раптом із туману, що сповивав його.

— Є, — відповів я. — Є вояки, люди честі, і єдиний їхній обов’язок — підтримувати мир. Бо в нашому світі є таке правило: коли хочеш зберегти мир, не шкодуй нічого на готування до війни.

— Ага! — промовив Ардам уже не так вороже.

Та що довше я говорив, то більше бачив, що слухає мене тільки Чіт. Він якось перемінився: хоч лишився такий же бридкий, як і був, та його химерна корона вже не так упадала в вічі, а вираз обличчя став не тільки розумний, а й трохи лагідніший.

Він слухав мене, кивав головою, перепитував дедалі недовірливіше. Питання його ставали вже аж надто розумні, як на дикуна. Раптом він перебив мене:

— Ти ж сам не віриш у те, що розповідаєш.

Я розгубився.

— Не знаю, навіщо ти наплів мені стільки про якийсь неймовірний світ, — додав він.

— Неймовірний?

— Такого світу нема, — заявив Чіт. — І не було ніколи. І не може бути ніколи, бо люди так жити не можуть. Я оглянувся довкола: камінна пика воїна та бридкі, жорстокі й тупі обличчя трьох мудреців стали враз реальні й близькі. Чіт поглянув на них скоса й додав:

— Ти сновида, божевільний сновида. Ти живеш як уві сні. — Помахом руки він ніби змів убік ту цивілізацію, що я змалював допіру. — Справжній світ — оцей, що тепер довкола тебе, іншого немає. Треба його бачити таким, який він є.

І раптом щось наче прорвалось у мене в серці, і багато з того, що я допіру говорив, здалося мені сумнівним.

5 СТРАШИДЛА-МЕГАТЕРІЇ

Те, що мені пощастило взнати про життя велетенського лінивця, Megatherium americanum, від ремпольських тубільців і спостерегти самому з природничого погляду може здатися за зовсім неймовірне. Але цікаво, що двоє моїх знайомих природознавців радше схильні визнати мою розповідь за правдоподібну, аніж люди менш обізнані. Однак я зовсім не вважаю цей розділ своєї книжки за внесок у науку. Це просто необхідна частина оповідання про мої незвичайні пригоди. Принаймні всі факти, що стосуються мене, правдиві й лишаються для мене правдиві, хоч багато інших моїх уявлень розвіялося. Змалювати всі події й подробиці послідовно я не можу і навряд чи витримав би перехресний допит навіть у найпоблажливіших слідчих; нехай читач того не забуває. І все ж реальність деяких моїх вражень надзвичайна, навіть до подробиць: я ніби увіч бачу довженний і широченний бік звіра, порослий довгою, брудною, цупкою рудувато-сірою шерстю, місцями аж зеленавою від цвілі та лишайників: чую, як дряпають його пазури по камінні та корінні дерев; відчуваю характерний задушний сморід. Я вірю твердо, що десь, колись — хоч, може, не достоту так, як підказує тепер моя зрадлива пам’ять, — справді бачив тих тварин.

На жаль, тепер я не можу пригадати, як ми готувались до виправи на нагір’я, ані як ми вибрались із ущелини. Але зі мною, пам’ятаю, був там Чіт і один хлопець, що весь час тремтів зі страху. Його ми взяли за носія.

Про велетенських лінивців ви, певне, вже де-небудь читали. Вони були дуже поширені в світі — як у Європі, так і в Америці — ще до мамонтів, мастодонтів, шаблезубих тигрів та подібних страховищ. Але всі їх види, крім кількох південноамериканських, вимерли задовго до появи людини на землі. А в Південній Америці, цьому останньому пристановищі деревних лінивців, один вид, завбільшки з сучасного слона, ще порівняно донедавна зберігався на безлюдних обширах Південної Патагонії та Вогненної Землі. А на острові Ремполі він зберігся й досі — коли моє свідчення має якусь вартість. В кожному значному природничому музеї можна побачити його мальовниче поставлений кістяк. Ті кістяки, властиво, не можна назвати викопними; вони не скам’янілі, як справді викопні рештки, скажімо, набагато давніших динозаврів. Це справді кістки, як, приміром, кістяк сучасної корови чи коняки. Дійсно, на знайдених кістяках мегатеріїв бувають часом рештки шкіри з шерстю й присохлий до кісток пісок. Знаходили й кістки, видимо розколоті людською рукою. Та хоч скільки споряджали експедицій у ті пустелі, жодної живої тварини натрапити не пощастило.

А острів Ремпол, хоч які, здавалось би, принадні для дослідників його високі нагір’я, лишився недосліджений. На картах це тільки голий контур, у наших підручниках географії — тільки назва. Навряд чи хоч один білий, крім мене, побував у його міжгір’ях чи бачив його мешканців. Там, під захистом забобонів та інших сприятливих обставин, і досі живе кількасот цих незграбних виходців із доісторичного світу. Більшість мегатеріїв, напевне, надзвичайно старі, бо вони, подібно до коропа, кількох видів папуг та ще деяких тварин, здається, можуть жити невизначено довгий час. На острові нема ніяких хижаків, що полювали б на них; люди на них не полюють, і Чіт запевняв мене, що не тільки їхнє м’ясо, а навіть сморід від їхнього падла — смертельна отрута. А втім, може, дикуни перебільшують. Сам я того не перевірив.

Але дозвольте мені спершу описати картину, що відкрилася перед нами, коли ми вибралися з ущелини, бо весь вигляд нагір’я тісно пов’язаний зі способом життя тих допотопних створінь. Бачачи знизу, з долини, зелень над урвищами, я уявляв собі, що все сонячне нагір’я поросло густим лісом; та вже вперше, зовсім ненадовго піднявшись нагору, я помітив, що дерева й кущі там поламані й погризені, а трава витолочена. За другим разом ми проблукали нагорі днів п’ять чи шість, і я вже краще зрозумів Чітові пояснення та збагнув, що там діється. Мегатерії живляться виключно молодими пагонами та бруньками. Вони повільно пересуваються по нагір’ї й обгризають усі бруньки й пуп’янки, де тільки знайдуть. А через те всі до одного дерева й дущі там понівечені й покорчені. Трава на галявинах витолочена, й лиш де-не-де під захистом колючих чагарників зеленіють зацілілі кущики. Мегатерії знищують усі квіти, тільки-но побачивши. Поїдають вони й пташині яйця, а гнізда розтоптують. І з іншими малими тваринами провадять неначе мляву, але на диво успішну війну. Вони пересуваються так повільно, що жертви їхні часом не помічають їхнього наближення. До того ж мегатерії, здається, вміють гіпнотизувати дрібних звіряток поглядом.

Вони не ходять на чотирьох лапах, як більшість ссавців, а скорше волочать по землі своє тіло, ніби плазуни. Ми досить довго ходили по нагір’ю й не бачили жодного мегатерія, але врешті натрапили на слід. Він мав такий вигляд, наче по землі протягли здоровенний лантух залізного брухту. Над тим слідом висів такий страшенний сморід, немов там проїхала асенізаційна палка. Чіт порадив мені не підходити надто близько, щоб не набратися кліщів та іншої погані.

Тільки надвечір, перед заходом сонця, ми побачили перше страховище. Нас те не дуже потішило, бо ночувати у сусідстві з мегатеріями досить небезпечно: ті тварини люті й не бояться вогню. Але мені так кортіло побачити мегатерія зблизька, що ми якийсь час скрадалися слідом за твариною, хоч як сопів, скиглив та бурчав собі під ніс наш полохливий носій.

По музейних кістяках та малюнках-реконструкціях ви, певно, склали собі якесь уявлення про мегатерія; ви знаєте, що в нього масивний тулуб, хвіст та задні лапи й величезна спідня щелепа. Але на всіх зображеннях, що мені доводилось бачити, мегатерій має надто мирний і приємний вигляд добре вгодованого мешканця зоопарку. Я ні разу не бачив мегатерія в тій позі, в якій його люблять зображувати на малюнках, де він звичайно стоїть, зіп’явшись гордо, мов той промовець за банкетним столом, на задні лапи й обхопивши дерево кігтистими передніми. Іноді він справді спинається на задні лапи, але тоді сідає на хвіст, а передні лапи звисають йому на черево. І ніколи не ходить він по землі по-ведмежому, як те собі уявляє дехто з реставраторів. Вони, певно, не помітили, як заважали б йому спиратися на землю такі довгі пазури. Хода мегатерія взагалі не схожа на ходу ніякої відомої мені тварини. Він пересувається, спираючись, так би мовити, на лікті, а пазури вільно звисають спереду й стукають один об один. Голова в нього завжди нахилена низько і якось набік, а крижі здіймаються високо над усім тулубом, і здається, що він припадає до землі. В тій поставі він дуже нагадує мусульманина, вкляклого на молитві. Далі, в мегатерія голова багато м’ясистіша й писок довший, ніж уявляють художники. У нього велика, червона, слинява паща, ніздрі над самою верхньою губою, й морда поросла щетиною. Очі малесенькі, обведені червоним. Спідню губу він висовує вперед, наче совок на вугілля. Я знаю, що він має слух, однак ніяких вух у нього я не помітив. Шкіра в нього неприємного рожевого кольору, але її майже не видно крізь довгу, цупку, мов голки на дикобразі, щетину кольору гнилої соломи; в тій щетині не тільки кишать усілякі паразити, зокрема такі здоровенні чорні кліщі, яких я зроду не бачив, але вона ще й проросла слизуватим зеленавим жабуринням та лишаями, що клаптями звисають із боків та хвоста. Зверху на тулубі та хвості в нього груба верства лепу, ніби справжній ґрунт; слово честі, я бачив, що там зеленіла трава й навіть розцвіла біленька квіточка. Тхне від мегатерія баговинням та нечистотами, а віддих — я мав нещастя одного разу вдихнути його — відгонить здохлятиною. Рухається потвора звичайно якимись конвульсивними ривками, мов ревматик, натужно рохкаючи. Спершу піднімає й висовує перед, а потім із кумедною старанністю підтягує до нього тулуб і задні лапи, — і так весь час. Проте, як я згодом переконався, мегатерій може рухатись і значно швидше, скачучи як жаба. Потвора весь час озирається довкола, сопе й ворушить писком, принюхуючись, а часом роззявляє пащу й бекає, наче теля, що жалібно кличе корову, тільки гучніше й протягліше.

Таке от страховище побачив я в вечірніх сутінках серед понівечених дерев і кущів на ремпольському нагір’ї. Видно, мегатерій зовсім не чув, що хтось за ним стежить так зблизька. Мене так заворожив своїм виглядом цей чудернацький витвір природи, що я ладен був дотемна стежити, як він лазить та пасеться, коли 6 хлопець-носій не смикав мене настирливо за руку, а Чіт не нагадав, що треба знайти якесь місце для ночівлі, поки ще не стемніло.

Тоді я ще не розумів, чому мої супутники воліють стати на ніч якомога далі від мегатеріїв. Той, що ми його бачили, здавалося, нічого не помічав і був майже зворушливо смирний на вигляд. Але пізніш ми натрапили на нові сліди, і Чіт іще довго тяг нас потемки за собою крізь колючі чагарі, поки нарешті погодився спинитись. Ми знайшли невеличку піскувату галявину над струмком, нарвали моху, що його багато росло довкола, й постелилися. Моя шкура була зі мною, і я поклав її під себе; а свою священну шапку — лінивців череп — я лишив удома. Ми розпалили вогнище з сушняку, поставили на жар горщик, що приніс із собою хлопець, і зварили коріння на вечерю. Мені пощастило зберегти з розграбованого дикунами корабельного майна кілька коробок сірників, і ось тепер, на превеликий хлопців ляк і захоплення, я скористався тим скарбом. Ми повечеряли. Зійшов місяць, ніч була тепла, і ми ще довго розмовляли, сидячи навпочіпки біля вогнища. Хлопець-носій, що раптом перейнявся до мене пошаною, не відводив від мене витріщених очей.

Ми з Чітом, звичайно, завели мову про мегатеріїв.

— Ну що вони можуть заподіяти людині? — спитав я.

Чіт відповів, що потвора може зіп’ястись дибки, впасти на людину всією вагою й роздушити її, може порвати пазурами. Дратувати мегатеріїв дуже небезпечно. Вони страшенно люті. До того ж вони дуже-дуже старі, хитрі й підступні. І отруйні.

— А чому ніде не видно їхніх малят? — спитав я.

— Тепер вони рідко плодяться. Та й ті, що виплоджуються, пропадають.

Я здивувався. Але він запевнив мене, що весь приплід мегатеріїв здихає. Інакше ми не мали б їхніх шкур та кісток.

Я допитувався далі, й Чітові відповіді були такі неймовірні, що я перепитував його по кілька разів. Адже ж, коли весь приплід мегатеріїв здихає, колись їх не лишиться зовсім? Але дикунський розум не був призвичаєний сягати так далеко в майбутнє. А чому ж малята здихають? Бо мегатерії, мовляв, не годують їх, надто вони старі. Вони вже втратили материнський інстинкт. Вони взагалі не люблять усього молодого. Та й плодитись вони майже перестали.

Мружачись від їдкого диму з вогнища, я вдивлявся в бридке поважне обличчя свого співрозмовника під його химерною шапкою. Але на тій широкій, освітленій червоним полум’ям машкарі я не помітив ані сліду кепкування. Я спитав його ще про дещо з життя мегатеріїв. Визначити стать мегатерія, сказав Чіт, важко, і як вони паруються, ніхто ніколи не бачив. Він гадає, що тепер лишились самі самиці, а запліднюються вони, коли їх дуже налякати або взагалі з ними станеться щось незвичайне. Запліднюються, а потім самі не раді. Колись, дуже давно, може, й було кілька самців. Він не знає напевно. Та йому й байдуже до того.

— Але ж тоді… — сторопіло почав я й змовк.

— Це їхня земля. Вони мають що їсти. Вигріваються на сонці. Для них тут поживи досить, а якби їх було більше, то вже б не вистачало. А від чого їм помирати? Ніхто на них не полює, ніхто не їсть їхнього м’яса, бо в них кров отруйна. От і все. Ось ти, Безумцю, торочиш про якийсь ваш Поступ. Хіба в твоєму світі нема мегатеріїв — у тому твоєму світі, що буцім усе рухається вперед та вперед? Хіба в твоєму світі нема істот, що не хочуть ні плодитися, ні вмирати?

— Нема, — відказав я, тоді, подумавши, поправився — Тварин таких нема.

Якусь хвильку він дививсь на мене, осміхаючись недовірливо. Коли б він не був такий неприторенний дикун, я б подумав, що він зрозумів, чому я поправився. Він сидів, згорбивши спину, обхопивши ручиськами коліна й ледь схиливши голову набік. Хлопець лупав на нас очима, вражений нашою незрозумілою розмовою.

— Лягаймо спати, — промовив нарешті Чіт, підвівся, потягся й позіхнув, збираючись лягати. На його знак хлопець підкинув у вогнище паліччя. Я сидів, дивлячись, як здіймається над вогнищем дим та як цікаві, жадібні язички полум’я пробиваються поміж сухим гіллям. Чіт хвилинку дививсь на мене, тоді, певно зробивши якісь свої висновки, повернувся набік і дуже швидко заснув.

А я був схвильований. Я усвідомив допіру, що тільки-но починаю розуміти таємницю життя й природи. Почуте щойно про мегатеріїв ніби освітило, пояснило мені деякі явища в моєму світі, що давно вже, так би мовити, топтались на порозі моєї свідомості, чекаючи, поки я зверну на них увагу. Тепер вони владно насунули на мене. Мене змалку вчили, що в природі панує жорстока боротьба за існування і що загальна нещадна конкуренція підтримує в кожній істоті й у кожному виді силу, життєздатність і, так би мовити, добру спортивну форму. Але як поміркувати, то дуже небагато є в природі такого, що бореться за існування, і вже зовсім мало що могло б похвалитись силою, життєздатністю й доброю формою.

Так розвіялась одна з моїх ранніх ілюзій. Раніше я вважав, що, коли умови життя якогось виду міняються, він починає змінюватися сам, пристосовується до нових умов, виживає, розплоджується, і ніщо неспроможне його знищити, хіба інший вид-суперник, що пристосувався швидше й краще і плодиться ще рясніше. А тим часом біологічні види в змінених умовах поводяться безладно й безглуздо, мов ідіот, що йому дали непідсильне розумове завдання, і велика плодючість є лиш одною з незліченних можливих реакцій на ту зміну умов. Згодом я ще дізнався, що більшість дивовижних квіток, так добре пристосованих до запліднення яким-небудь одним видом метеликів, насправді ніколи не запліднюються в такий спосіб, бо птахи вже винищили тих метеликів дощенту. І переконався, що нездатність швидко пристосуватись до середовища буває ще разючіша, ніж здатність. Аж пізніше я взнав, що лісові анемони на півночі Англії цвітуть навесні даремно, насіння на них не зав’язується. І навіть на півдні Англії воно зав’язується дуже рідко. Разючі приклади такої безплідної «еволюції» можна було б наводити без кінця. І ще я мав згoдом дізнатися, що такий переможний біологічний вид, як людина, може перемагати, тільки обертаючи все довкола на пустелю. Людина вирубує й випалює дерева, що під їхнім захистом живе, вона розвела кіз, що спустошили Аравію, а тепер почала переробляти азот повітря на добрива та вибухівку й скоро, певне, зробить земну атмосферу непридатною для дихання. Однак тоді я нічого цього не знав і був просто приголомшений тим парадоксом природи, яким здались мені незграбні чудовиська, що панували на нагір’ї острова Ремполу.

Я сидів, освітлений з одного боку місяцем, а з другого — вогнищем, і загинав пальці, перелічуючи свої приголомшливі відкриття.

По-перше: далеко не завжди виживають найспритніші, найсильніші чи найхитріші тварини. Потвора, що плазує по землі, об’їдаючи пагон й бруньки, яких вистачило б прогодувати безліч жвавіших, здібніших видів, тим самим робить їхнє існування неможливим. Деякі тварини виживають, спустошуючи все довкола. Або ж вони поширюють усякі хвороби, що винищують інші види. Одно слово, зовсім не обов’язково перевершити, перерости інших. Можна їх виморити, видушити своїм смородом.

По-друге: щоб біологічний вид зберігся, йому зовсім не обов’язково плодитися. Можна зберігатись, не розмножуючись, а просто не вмираючи. От, наприклад, мегатерії не багато витрачають енергії на плодіння, вся вона йде на свої потреби, і процес виснаження тканин, що скорочує життя більшості вищих тварин, не підточує їхніх організмів. Вони проіснували вже хтозна-скільки, не відтворюючи свого виду. Вони відбирають їжу у своїх дітей, знищуючи їх тим, як стародавній Сатурн, і самотньо панують, як він, над своїм світом. Природа немовби жбурнула мені межи очі ці безплідні гори живого м’яса так само байдуже, як показала б солов’я, троянду чи усміхнене дитя.

І, нарешті, по-третє: тварина може зжити зі світу всі інші створіння й потім згинути сама. Боротьба за життя може скінчитись перемогою видів зовсім не життєздатних, а просто дуже шкідливих. У природі цілком можлива відносна, тимчасова перемога приречених. Ось ці мегатерії зробили з велетенських обширів Південної Америки страшну пустелю, а потім щезли там самі й щезають останні — бо навіть на острові Ремполі час від часу який-небудь із них падає, застигає нерухомо, а незабаром здимається й починає гнити. Отже, еволюція далеко не завжди є невпинне поривання вперед і вгору, невпинне розповсюдження життя. Буває часом, як і в цьому випадку, що вона скочується вниз, у глухий кут.

То ось яка вона насправді, та невтомна й неухильна еволюція, що в неї я привчився вірити як у сувору, але врешті благодійну — тоді, коли я привчався вірити ще в багато що, слухаючи бадьорі дядечкові проповіді та розмови за обіднім столом у його домі. Коли думати про неї, пізненько повечерявши напівсирим корінням якихсь невідомих безіменних рослин і сидячи навпочіпки просто неба біля димного багаття серед освітлених місяцем чагарів та слухаючи плюскіт струмка й хропіння сонного дикуна, все стає якесь навдивовижу просте і ясне.

Я, здається, вже згадував у своїй розповіді, як, коли Чіт спитав мене, чи в тому моєму цивілізованому світі, що ним я так вихвалявся, нема нічого такого, що не хоче ні плодитись, ні вмирати, я спершу відповів: «Немає», а потім поправився: «Тварин таких немає». Чому я так сказав? Бо мені тоді сяйнуло в голові — а тепер та гадка повернулась до мене знову, несподівано яскрава, — що людські закони й установи так само підпорядковані законам біології, як і життя всіх живих істот. Як те часом буває, думка моя сміливо перескочила через начебто нездоланні відмінності, й мені впало в очі, що держави, організації й установи людські так само не плодяться, не знають природної смерті й чіпляються за своє існування, як і мегатерії. Коли я розмовляв з Чітом удень, мій цивілізований світ упевнено й тріумфально простував від одного соціального досягнення до другого, а тепер, коли Чіт лежав і хріп, той світ видавався мені нескінченно далекий від миру, єднання й безпеки.

Я знов закликав на поміч дядечків дух. «Людина, — сказав я собі, — це не тварина. Порівняння невдале, і доля цього приреченого на вимирання виду тварин — зовсім не призвістка долі людського роду. Цей острів Ремпол — одне, а мій великий світ — зовсім інше. Бо в мого світу є душа. Є воля».

І, ніби підсилюючи тим свої слова, я спокійно підвівся, взяв оберемок хмизу й підкинув у багаття.

Тоді почав уявну суперечку з Чітом, що мирно спав біля мене. Людина, сказав я, розуміє свої труднощі й уміє їх бороти.

Звичайно, тут, на острові, будь-яка боротьба безнадійна. Перспективи тут, безперечно, зловісні. Врешті навіть ті потвори неминуче загинуть серед спричиненої ними пустелі. Тут справді здається, що випереджає не найпрудкіший і побиває не найсильніший. Битву виграють мляві, недвижні, вперті — перегородивши дорогу й утримуючи свої позиції. Доти я погоджувався з Чітом. Коли навіть мегатерії врешті вимруть, те не відродить усіх бруньок і пуп’янків, що вони пожерли, всіх надій, свіжих паростків, молодих життів, що вони розчавили, задушили, вбили. Може, вони переживуть ваше жалюгідне плем’я, що ховається в ущелині, не маючи відваги зійти на нагір’я, винищити потвор та заволодіти землею й сонцем. Хай так. Але ж острів — ще не світ. Людина, справжня людина — така, як я її собі уявляю, — розуміє свої труднощі й уміє їх бороти. Вона може прийти сюди. Тоді вона візьметься до діла не так, як ви, нещасні дикуни.

Здається, я задрімав. На мене найшло напівзабуття, оте марення на межі між сном і неспанням, коли майже непомітні відмінності виростають в уяві у справжні прірви, й, навпаки, речі якнайчужіші одна одній раптом здаються навдивовижу близькі й споріднені. Я сам дивувався, що ті химери так виразно оживають тепер у моїй пам’яті. Мабуть, їх закарбувала в ній несподівана пригода, що перебила те сонне марення. У моїй уяві людські установи дивно переплутались із мегатеріями, і мегатерії з установами, і я споряджав велику облаву, щоб очистити світ від цієї громіздкої спадщини минулого. Світ мав народитись наново. Бо людина, справжня людина, сильна тим, що може вчитися на своїх помилках. Минуле треба було, як то кажуть, «згорнути», як згортають фірму, що її мають реорганізувати й злити з іншими. Я гадаю: всі ті думки збудило в мені свіже вражіння від допіру побаченої старезної потвори, що не хоче ні плодитись, ні вмирати.

Мені ввижалося, наче відбувається якась нарада цивілізованих людей, і єдиний наш слухач — Чіт, що лежить на купі моху. А ми обговорюємо проект самоліквідації християнських церков. Те мало стати початком якоїсь грандіозної, всеосяжної перебудови світу, якогось релігійного відмолодження, що мало покликати все людство до щасливої діяльності й діяльного щастя.

— Щоб запровадити в життя загальну доброзичливість, — мурмотів я собі під ніс, — та інші цінні якості — віру, надію, милосердя, ще не вимерлі на землі…

Зненацька гучне ревіння й тріск у чагарях розбудили мене з тих марень. Я схопивсь на рівні ноги, втупив очі в темні хащі й побачив у світлі місяця, що на мене суне велетенська туша. Невеличкі очиці, ловлячи в себе полум’я нашого вогнища, горіли, як дві жарини, в тій чорній рухливій брилі. Потвора наближалася, швидко стрибаючи. Не лишалось нічого іншого, як чкурнути в кущі. Я зразу ж кинувсь будити своїх товаришів. Хлопець, здається, не спав і схопився, скрикнувши, тільки-но я доторкнувся до нього. Він, либонь, давно вже помітив небезпеку, але з переляку розгубився й не знав, що робити. А коли я підштовхнув його, шмигнув у кущі, мов сполоханий щур. Я розтермосив Чіта:

— Тікай! Тікай! — і сам подав йому приклад, помчавши щодуху, куди очі світять.

На Чітове щастя, тварюка, видно, сунула просто на мене. Я перестрибнув струмок і помчав у той бік, де чагарі були трохи рідші, спотикаючись, підстрибуючи, дряпаючись об гілля та колючки. На своїй голій спині я відчув гарячий віддих потвори, що гналася за мною. Зрозумівши, що та стрибуча гора наздоганяє мене, я припустив швидше. Отоді я переконався, як швидко може рухатись мегатерій, охоплений руїнницькою жадобою. Здавалось, ніби якесь іще більше страховище підхоплювало ту гору м’яса й жбурляло її навздогін за мною. Я біг, прислухаючись, як важко гупає об землю мегатерієва туша, і, пробігши ярдів двісті чи й більше, переконався, що ані на ярд не втік від свого переслідувача. Поки він напружувався до нового стрибка, я наче відривавсь від нього трохи, та за мить мегатерій знову гепався на землю зразу за мною.

Спершу я мчав наче очманілий зі страху. Тоді, постерігши, як виразно бачу я кущі й бур’яни поперед себе та як стрибає переді мною через корчі моя тінь, я збагнув, що місяць світить мені в спину і потвора добре бачить мене. Вже задля самого того краще було звернути вбік, а до того ж, подумав я, така важка брила не зможе розвернутися зразу. Тільки-но трапиться якесь прикриття, я зверну поза ним і побіжу проти світла. Та не встиг я оглянутись довкола, як земля запалась у мене під ногами, і я полетів униз.

Я зопалу наскочив на глибоку яругу, не помітивши її. Впавши на дно, я хвильку лежав приголомшений, бо сильно вдарився підборіддям об каменюку. За мить зоряне небо наді мною закрило якесь темне громадище. То падав згори мегатерій. Якби він упав просто на мене, був би мені кінець. Та, на щастя, він до мене не долетів, застрягши в вузькій розпадині. Він також опинився ніби в пастці.

«Стривай, я ж тебе перехитрю!» — подумав я й швиденько подерся з кам’янистого провалля нагору. Не знаю, чи потвора ще намагалась дістати мене, чи, скорше, просто борсалась, вибираючись із яруги.

Я відповз ярдів на двадцять, сховався в рятівну тінь і причаївся. Але й туди до мене долітав огидний сморід від потвори. Вона сопла, рохкала, гарчала. Я бачив і чув, як вона вилазить із яруги, й пильно стежив за кожним її рухом.

Мегатерій рохкав, пирхав, шкрябав пазурами по камінню. Видно, йому не сподобалось у ярузі, й він поспішав чимшвидше вибратись із неї на надійніший ґрунт. Вилізши нагору, він сів на задні лапи й почав крутити на всі боки своєю незграбною головою, видимо шукаючи мене. В місячному світлі переді мною бовваніла велетенська чорно-сіра туша, куди більша за слона.

Я намацав рукою каменюку й був уже хотів схопитись та жбурнути нею в свого ворога, але схаменувся. «Підожди», — сказав я сам собі.

І добре, що я того не зробив. Не бачачи мене, дурне створіння почало заспокоюватись. Воно перемогло мене, загнало в яму, отже, не осоромило себе. Ревнувши раз, удруге, мегатерій затих, неначе замислився, тоді важко припав до землі, проповз ярдів із півсотні, прислухався, знову звівсь на задні лапи, заревів, стрибнув кілька разів і посунув плазом геть. Час від часу він спинявся, зводився дибки, тоді сунув далі. Що відбувалося в тому мізерному мозкові — бо мегатеріїв мозок навряд чи більший за кролячий, — я не можу собі уявити. Може, потвора вже забула про мене. Шарудіння та сопіння помалу стихало вдалині й нарешті зовсім завмерло. Чути було тільки, як тихо шелестить листя на кущах.

Але я ще довго не важився вийти з затінку. Мої химерні мрії про перетворення церкви та всіх людських установ і перебудову всього цивілізованого світу геть розвіяла сувора дійсність.

6 ГІРСЬКЕ ПЛЕМ’Я

Перед світом похолоднішало, і я так змерз, що не пошкодував кількох дорогоцінних сірників та розпалив собі під навислою скелею багаттячко. Напившись погожої води зі струмка, що тік біля моїх ніг, я вкрився сухим мохом, що його здер цілим шаром зі скелі, й лежав скорчений, тремтячи з холоду, поки розвиднілось. Тоді нарешті зважився вернутись до нашого таборища. Йти мені довелось не більш як чверть милі, й дорогу знайти було легко по слідові мегатерія. Обидва мої товариші були вже на місці; сидячи навпочіпки, вони пекли коріння на ще не догаслому приску вчорашнього багаття. Їм не довелось тікати так далеко, як мені. Наш горщик, на щастя, вцілів, і хлопець, нарвавши листя з уфи, варив у ньому щось на зразок чаю.

Чіт видимо зрадів, побачивши, що я живий і цілий.

— Йому пощастило втекти? — спитав він — звісно, маючи на увазі мене.

Я тільки кивнув головою й оскірився.

Брудна потвора наступила на шкуру, що правила мені за священне вбрання, і мені довелось виполоскати її в струмку. Потім ми з Чітом стали радитись, що нам зробити за день. Мій дослідницький запал, правду сказати, вже трохи вщух, але вертатись в ущелину мені ще не хотілося. А Чіт, як я бачив, іще більше за мене хотів іти далі. Я вже потроху здогадувався, що цей хитроокий горбань погодився вирушити в розвідку на нагір’я не просто задля того, щоб задовольнити примху Священного Безумця; в нього була якась своя мета. Як завжди, я правив йому за ширму. Він хотів оглянути місцевість і назначити якісь стежки; а навіщо — я ще не міг збагнути.

На південь від нас здіймалася стіна сірих скель, неначе з вивітреного вапняку, зовсім голих і таких крутих, що навряд чи вони могли принадити мегатеріїв. Туди ми й попростували, пильно озираючись на всі боки. Ми натрапили дорогою на цілу череду з десятка потвор, що паслися на рівнині, й накинули чималий гак, обминаючи їх, бо потрапити поміж них було б надто небезпечно. Ми намагались іти поза вітром, щоб вони нас не занюхали.

Хлопець-носій розважив нас, протанцювавши тріумфальний танець, що в ньому показав свою зневагу до мегатерія. Так він помстився на потворі за свій учорашній переляк. Він дуже кумедно й схоже наслідував мегатерієві рухи. Захопившись своїм танцем, він трохи-трохи не розбив нашого горщика, що його був поставив додолу, й не розсипав нашого запасу їстівного коріння.

Вапнякові скелі справдили наші сподіванки. Там була безліч прискалків та розколин, неприступних для великих тварин, але майже не було рослинності. Ми пройшли попід підніжжям скелястої стіни, де ріс рідкий чагарник, і отаборились на ніч, назбиравши добрячу купу сушняку на паливо та моху на постелі. Хлопець десь щез і за півгодини повернувся, несучи здоровенну сіру ящірку, добрих пів-ярда завдовжки, не рахуючи хвоста. М’ясо її виявилось дуже смачне. Після вечері я сидів біля вогнища, вельми задоволений, і дивився, як сходить місяць. Мені бракувало тільки доброї сигари. Але на острові Ремполі не знають тютюну.

Мене пойняла якась несподівана приязнь до своїх супутників. Я почав змальовувати їм театри, кафешантани, кипуче вечірнє життя лондонського Вест-Енду, проспівав їм «Тарарабумбію» та ще кілька модних пісеньок, що їх більш-менш пам’ятав. Хлопцеві найдужче сподобалась «Тарарабумбія»; він вибивав ритм її так завзято, що мало знову не розтрощив горщика.

Аж третього дня я нарешті збагнув, що надумав Чіт. Він хотів обстежити горішню частину ущелини й розвідати розташування селища сусіднього дикунського племені. Коли я почав обережно його розпитувати, він потвердив мої здогадки. Він сягав думкою куди далі, ніж решта наших мудреців. Він гадав, що незабаром нам доведеться воювати з тими сусідами. Бо взаємини між двома племенами почали псуватися. Вже була якась сутичка через одну дівчину, а ще більше клопоту виникало в нашій із ними торгівлі. Звичайно дикунська війна зводилась до безплідних сутичок в ущелині; але щось — чи то мої балачки, чи, може, віщий сон — закинуло Чітові в голову думку напасти на ворогів згори, перейшовши оце заборонене нагір’я. Те плем’я, що перше наважиться на таке, напевне переможе! І тепер він прикидав; як здійснити той напад, мов із ясного неба.

— Але ж це треба піднятись нагору, — сказав я, — а ваш закон забороняє навіть думати про таке.

— А що, як вони перші додумаються? — хрипко прошепотів він. — Не ждати ж нам цього…

Опівдні третього дня, перейшовши голий, спалений сонцем, стрімчастий вапняковий кряж, ми дістались нарешті до ущелини. Вона відкрилася перед нами раптово. До нас долетіло ревіння водоспаду, а за хвилину ми опинились на краю стрімкого урвища. Внизу простяглася в один бік широка долина овальної форми, по ній зміїлася річка, що по другий бік від нас ринула водоспадом у глибоку розколину, зникаючи в хмарі бризок і водяного пилу. В тому боці було наше селище. Кипучі води неначе заповнювали всю розколину, й годі було уявити собі, що там є стежки, по яких можна дістатись із одного селища в друге. А проте вони там були. Та ще важче було збагнути, що, прокружлявши два з половиною дні по нагір’ї, ми опинились усього за кілька миль від того місця, звідки вийшли, і що ревіння оцього самого водоспаду, відлунюючись від скель, долітає аж до нашого селища.

Чарівнішого, величнішого краєвиду я ще не бачив на острові Ремполі. Прямовисні кам’яні стіни урвища були такі високі, що навіть найбільші дерева внизу здавалися мізерними кущиками. Долина по праву руку від нас була ширша й рівніша, ніж та частина ущелини, де жили ми, й куди густіше поросла лісом; положисті схили поспіль зеленіли деревами. Над ними здіймалась висока стіна з червонястого каменю, що захищала цю зелену пишноту від мегатеріїв. А віддалік височіла над усім величезна скеля з тієї самої напівпрозорої гірської породи, що на морському березі, й вигравала дивовижними барвами в яскравому сонячному світлі. Ми почувалися трьома малими комашками перед тією спокійною величчю.

— Ух! — полегшено й задоволено зітхнув Чіт і сів на зручний виступ скелі. Ми з хлопцем також посідали. Далеко внизу видніли курені селища, мов купка якихсь жалюгідних грибів серед величі й пишноти довколишньої природи.

Якусь хвилину ми сиділи мовчки. Оселя того горішнього племені була навдивовижу подібна до нашої. Такі самі кулясті курені, так само безладно розкидані, такі самі обгороджені подвір’ячка. З такої височини ми не могли виразно розглядіти мешканців того селища, aлe напевно вони були такі самі бридкі, темношкірі, брудні, як і наші люди, й так само спотворені татуюванням та різними дикунськими оздобами. Навіть за мирного часу ми майже не зналися з ними. Торгували ми з сусідами, розкладаючи свій крам на священних кам’яних плитах недалеко від великого водоспаду. Ми продавали їм свіжу й в’ялену рибу, великі перламутрові скойки, акулячу шкіру та зуби, а вони платили жувальними горіхами, що на них мали цілковиту монополію, горщиками та грудками гончарської глини, оцупками твердого дерева та сушеними овочами. Часом ми перегукувались, вітаючи одні одних. Мову їхню ми розуміли добре, як і вони нашу. Мені навіть розповідали, що, незважаючи на табу, молодь із обох племен нишком ходила до водоспаду і там, у кущах та між камінням, похапцем заживала любовних утіх. А наших чоловіків навіть дражнили тим, що їхні молодші дружини нібито надто люблять носити крам своїх господарів до водоспаду. Іноді жінок навіть викрадали, що призводило до чвар.

Племена весь час сварилися й через ціни на свій крам. Ми, долішні рибалки, вважали, що дістаємо надто мало твердого дерева за свою рибу. Наші лисі мудреці весь час бурчали, що ми скоро всю рибу з моря віддамо за ті злиденні кілька горщиків та грудок глини, і підмовляли наших чоловіків самим піднятись до покладів глини над водоспадом та накопати її скільки треба й нарубати вдосталь твердого дерева. А горішні тубільці хотіли тримати кілька власних пірог на озері під водоспадом, щоб самим ходити в море по рибу. Вони казали, що тверде дерево, раз зрубане, більш не виростає, і нарікали, що ми забираємо всі їхні горіхи, дерево й глину мало не задарма. Ось про що наші племена перегукувалися під ревіння водоспаду, і про те ж ми майже щодня розмовляли по обіді за круглим столом.

І щоразу Ардам-воїн гепав кулаком об стіл і вигукував:

— Відняти!

А Чіт, подумавши, відказував:

— Як я був іще молодий дурний хлопчак, ми пробували відняти. Багатьох убили, і Велика богиня щедро обдарувала нас. Наші дівчата стали розбещені й галасливі… Та однаково скоро все стало, як і перше.

— Погано ви їх били, — сказав Ардам. — Я тоді теж іще малий був.

— У цивілізованому світі, звідки я прийшов… — почав я, і найбридкіший із трьох дідів аж застогнав. Я залишив Англію в супокійні часи, ще до Великої війни, і тому мені можна пробачити, що я змалював їм Європу як край непохитного миру, підтримуваного рівноправними угодами та переговорами. Я розповів їм про торговельні пакти та арбітражні угоди, про те, що в крайніх випадках ми звертаємось до Гаазького міжнародного трибуналу або скликаємо всеєвропейські конференції з того чи іншого питання. Існує, сказав я, всеєвропейська згода, що дуже скоро обійматиме весь світ.

— Увесь ваш світ, — кинув Чіт скептично.

— Великий світ.

— Світ, що його нема.

— Ні, є, — заперечив я. — О, коли б ви знали, як повільно прийшла наша Європа до миру й скільки крові це нам коштувало, ви б зрозуміли, що значить єднання! Коли б ви могли забути оту безглузду ворожнечу зі своїми братами з-над водоспаду!

— Братами? — з безмежною відразою в голосі протяг Ардам.

— Ви могли б вийти з цієї ущелини, цієї темної тісної тюрми нагору, на широкі сонячні простори! Ви могли б винищити мегатеріїв списами, дротиками, пастками!

— Аби вони нас перші не винищили! — пирхнув слинявий дід і почав бавитись кісточками з людської руки, розкладеними перед ним на столі.

— Можна було б постягати їхні смердючі туші на кручу та поспихати їх у море, а тоді нагорі орати землю, збирати врожай, будувати…

— Багато ти наореш, коли доторкнешся до лінивця, — кинув дід із потатуйованими щоками.

— Там виросли б великі ліси; смачні овочі, гарні квіти! На всіх би вистачило, й усі були 6 щасливі!

— Присягаюсь стегнами Богині! — вигукнув Ардам. — Як він мені набрид, цей Священний Безумець! Може, хай він обідає окремо від нас?

— Нехай говорить! — заступився за мене Чіт. — То віщі слова.

— Догану б йому на голову! — буркнув найбридкіший дід. — Витрусили б тоді з неї всі ті віщі слова й обідали б собі без отих його проповідей.

— Що там віщого в тому белькотінні? — зневажливо спитав Ардам.

— Він звістує війну, — пояснив Чіт.

— Я звістую мир! — заперечив я.

— Однаково, то новий спосіб війни. Нехай балакає. Він сам не знає, що каже.

— Ніякого нового способу війни нам не треба, — огризнувся Ардам. — Я на ситий живіт люблю поспати, і хай він западеться зі своїми віщими словами.

Не раз ми провадили отакі розмови за круглим столом у трапезні мудреців, заживши «дарунків Друга». І ось ці розмови пригадалися мені, коли ми сиділи на кручі серед тої величі та підглядали своїх ворогів і суперників, неначе троє малих рудих мурах, що стежать здалеку за чужим мурашником, кублом мурах чорних. А дивно, думав я, що Чіт, такий розумний, не бачить виходу з цієї безглуздої ворожнечі між двома жалюгідними купками людей. Ані проблиску не бачить! Чітів розум весь підвладний ідеї війни, так, як усі уявлення, за Кантом, підвладні категоріям простору й часу. Для нього війна була невід’ємною рисою людського життя, інакше він не міг думати. Він не міг уявити собі людей таких сильних і мудрих, щоб вони перемогли в собі вікодавній войовничий запал.

Три дні витратили ми, розвідуючи найкращу, найкоротшу дорогу від своєї ущелини до селища ворогів, дорогу через той вапняковий кряж, захищену густими чагарями й більш-менш безпечну від мегатеріїв.

Розвідавши, що треба, ми знову спустились до своєї похмурої оселі.

— На мене зійшов віщий дух, — сказав Чіт, коли ми вступили на брудну вуличку поміж злиденними куренями.

7 КОХАННЯ НА ОСТРОВІ РЕМПОЛІ

Ми багато розмовляли про війну, але вона ще довго не починалась, і мені часом здавалося, що вона так і не почнеться. Я дедалі більше звикав до своєї щоденної ролі Священного Безумця ремпольських тубільців. Я нудьгував, я почувався нещасливим, часами мене страшенно мучило сумління, душа моя повставала проти тієї мерзотної їжі, що нею мене годували, й мене жахала думка, що задля підтримання тьмяного вогника мого життя весь час позбавляють життя інших людей. Та потроху невблаганні природні потреби — голод, сон, безліч інших дрібниць і турбот — завертали мене назад у звичну колію. Я по-своєму сприязнився з Чітом і віщував те, що він від мене хотів. Я переконував себе, що, теревенячи про широкі простори нагір’я, тим самим протестую проти того життя, яким живу.

В ті дні на мене часом находили химери, що їх мені важко й описати. Я вже оповідав, що скелі довкола ущелини видавались мені напівпрозорі. Так от, іноді мені здавалося, що не тільки скелі, а й ще багато речей довкола мене теж світяться. Коли я зводив очі на кам’яні стіни над головою, мені інколи ввижалось, наче в них чорніють якісь примарні вікна, наче на них проступають якісь малюнки й написи з вогненних літер, а за мить, глянувши знову на ті скелі, я бачив тільки бескеття, осяяне призахідним сонцем. Або ж я відчував, що ноги мої ступають по брукові, чув скреготіння трамвайних коліс і дзеленчання дзвінків. А за мить виявлялося, що то під ноги мені попавсь уламок скелі, а над вухом задзижчав жук, перелітаючи з однієї купи риб’ячих тельбухів на другу, а ще десь віддалік дикун гатить каменюкою по старому цвяхові з «Золотого лева», згинаючи його на гачок до вудки.

Часом, коли я оповідав про бали, вечірки та подібні розваги в цивілізованому світі, мені починало здаватись, наче я сам присутній — або допіру був присутній — там. Або ж, коли я прокидався вранці, мене брав сумнів, чи справді я Священний Безумець у шкурі й черепі, а не зовсім інша людина. В такі хвилини мене посідала прикра туга за домівкою. Я волів відганяти ті сумніви, чіпко держався за той факт, що я досі перебуваю на острові Ремполі. «Це острів Ремпол, — переконував я себе. — Це острів Ремпол. Не тривожте мене, марні видіння!»

Спочатку дні мого рабства на острові Ремполі тяглися нескінченно довго, однак що більше я обвикав, утягувався в щоденні клопоти, то коротші вони ставали і врешті почали пролітати зовсім непомітно. Я вже не сподівався, що мене хтось визволить звідси, облишив надії своїми балачками про цивілізацію та поступ домогтися якихось змін у тупій рутині життя цих людей. І лиш коли в моїх вухах залунали войовничі крики дикунів, що провіщали мені злигодні та муки, в мені знову прокинулась енергія, жадоба діяльності. Доти моя головна турбота в житті була — опиратись невпинним намаганням Ардама та кощавого діда звести мене до рівня звичайного смертного, одруживши з котрою-небудь із дочок племені, щоб вона жила в моєму курені й весь час назирала за мною. В тому опорі мене підтримував Чіт. Йому було майже так само важливо, як і мені, оберігати престиж Священного Безумця.

Лиш помалу я зрозумів, наскільки обидва ми залежимо один від одного. Священний Безумець був неодмінною умовою його беззастережного впливу на плем’я. Я був тільки останній і найцінніший із цілої низки носіїв черепа та шкури, що ними таємно керував і що їхню маячню тлумачив Чіт. І я міг виявитися незамінний. Без Священного Безумця Чіт був тільки оберігач та тлумач традицій племені, й усі його твердження й поради потребували б схвалення дідів. Але знаходити віщі знаки в маячні та вибриках Священних Безумців умів тільки він, а моя маячня та вибрики давали йому такий багатий матеріал для тлумачення, якого він доти не мав ніколи. Незвичайні обставини моєї появи на острові, білий колір шкіри і взагалі дивовижна зовнішність, химерність моїх слів та вчинків — усе те дуже вирізняло мене серед моїх попередників.

Пізніше, повернувшись у лоно цивілізації, я цікавився питанням про роль божевільних у житті дикунів. Я перше гадав, що Священний Безумець острова Ремполу був явище виняткове. Виявилося, що зовсім ні. Мабуть, такі химерні дурники трапляються повсюди, відіграючи, так би мовити, підривну роль у складній, інертній системі дикунської громади: їм іноді щастить уклинити щось нове в щільну мозаїку звичаїв та традицій. У деяких місцевостях безумці бувають помічниками шаманів, у інших — вони самі є чаклунами та віщунами.

На цю тему один із антропологів вашінгтонського Смітсонівського інституту опублікував монографію під назвою, здається, «Роль психічно неповноцінної особи в первісному суспільстві». Той дослідник пов’язує священних безумців Патагонії — бо, виявляється вони є й на суходолі — з широко розповсюдженим інститутом царків-жерців і таким чином струшує цілу купу достиглих і вже надгнилих овочів із Фрезерової «Золотої гілки». Він зіставляє цих безумців не тільки з чаклунами та відьмами, а й з карнавальними королями, а також із 5лазнями та іншими диваками, такими популярними в середньовіччі. Мені казали, що він великий авторитет у тій царині. Потім дуже ефектно порівнює це явище з нашим сучасним ставленням до геніїв, із їхнім дивним правом на ексцентричність і парадоксальність та свободою від відповідальності. Безперечно, каже він, такі диваки звичайно бували знаряддям у руках у людей обережніших і завбачливіших, але теж, хоч і по-іншому, невдоволених панівним ладом. Дуже приємно усвідомлювати, що моє життя в тій похмурій ущелині належить до явищ, таких цікавих для соціології; однак, відзначаючи цей факт, я ще раз нагадую, що книжка моя — не наукове дослідження, а тільки повість про мої власні пригоди.

Мій попередник на посаді Священного Безумця був кретин і вмер, обжершись покидьків. Чітові, видно, дуже скрутно доводилося, поки не знайшли мене. Коли лисі мудреці перечили йому, він не міг побити їх ніяким провіщенням. І на острові неподільно панували традиції. Чіт пробував був створити репутацію божевільного одному молодикові, чиєю єдиною вадою була косоокість; але, він не мав успіху. Скільки я второпав зі слів Слинявого, молодикові претензії на безумство й недоторканність не були визнані за слушні. Чітового протеже звинуватили в блюзнірстві, і його недовга кар’єра скінчилася «доганою». Нещасливого кандидата в безумці викрила його власна дружина. Він запевняв, ніби на нього інколи находить, і тоді йому з’являється Велика богиня та дарує його своєю особливою ласкою; проте дружина з заздрощів, що вона не має своєї частки в його cлaвi, завдала йому брехню.

— Отоді вже самому Чітові трохи очей не перекосило! — виснув старий слинько й аж затрусився зі сміху.

То була для Чіта тяжка поразка. Знайти нового безумця ніяк не щастило. Були ще в селищі один горбань та одна глухоніма дівчина, та, на біду, обоє вони були люди із здоровим глуздом і добропорядні. Вони нізащо не погоджувались корчити з себе дурників. Четверо мудреців уже тішились наперед перспективою необмеженої влади, що їй не перешкоджатимуть ніякі пророцтва, бо Чіт, мовляв, скоро дограється до «догани». І тоді доля чи випадок послали йому порятунок у моїй особі. Я був такою химерною й дивовижною проявою, що навіть мої недоброзичливці майже вірили всьому, що казав про мене Чіт. Моє божевілля виходило за межі їхніх уявлень. Їм було дуже не до вподоби відновлення Чітового авторитету, але вони притихли й уже не важились підривати його відверто. А простий народ сліпо вірив у моє повноцінне, незаперечне безумство.

І тому вороги мої вдавали, ніби піклуються про мене, ніби моя честь і вигоди стоять для них над усе. Вони надумали оженити мене, сподіваючись, що дружина мене занапастить, як і мого попередника. Їм, запевняли вони, тяжко бачити, як я нуджуся в самотині, тимчасом як вони тішаться всіма насолодами життя. Адже така визначна та обдарована людина повинна бути завше оточена піклуванням вірної дружини та гарненьких служниць, рясно обвішаних акулячими зубами й скойками, яскраво розмальованих і щедро намащених траном. Вони так щиро вірили в згубну силу шлюбу, що й Чіта намовляли взяти собі ще дружину. Бо Чіт, казали вони, теж, властиво, самотній. Він, правда, мав двох дружин, але обидві вони, за якимсь дивним збігом, ненароком повідкушували собі язики, і від них годі було добитися, що робиться у нього в господі. Йому теж годилося б, за прикладом усіх визначних та впливових людей, мати гарем із цокотух-служниць та жити щасливішим, гіднішим життям. Чому він завше такий мовчазний і потайний?

Мушу визнати, що з цього погляду мені докучали не тільки зовнішні вороги, а й ворог внутрішній. Як більшість людей із жвавою уявою й підвищеною вразливістю, мене іноді хвилювало невтримне тілесне жадання; я знемагав від самотності й прагнув пестощів, хай найгрубіших. Як я вже казав, мої релігійні переконання, що за інших умов могли б мене стримувати, майже розвіялися в злигоднях. Отож і траплялися хвилини, коли вигляд тих дикунок ніби якимись чарами будив на дні моєї змученої душі неймовірну здатність милуватися тими масними, просмерділими рибою тілами, а грайлива усмішка чи просто уважний погляд здіймали в моєму серці цілу бурю. Найприкріша з усіх моїх згадок із того часу — думка про те, як погано підтримував я престиж вищої істоти серед тих тубільців. Часом я з величезним зусиллям — і не завше успішно — стримував себе, щоб не вхопити на оберемок якої-небудь вульгарної, брудної красуні.

Замолоду, живучи ще у Вілтшірі, я й у голові не покладав, що взаємини між чоловіками та жінками можуть бути такі брутальні, жорстокі й гидкі, як на острові Ремполі. До того ж були вони страхітливо заплутані. Мене однаково мучили і потяг, і відраза до тих тубілок, і я, навчений своїм досвідом, почав помічати, що й більшість дикунів-чоловіків отак само хитаються між жаданням і огидою. В тому чистенькому, культурному світі, що з нього я випав, кохання звичайно було чимсь приємним, гарним, чимсь таким, що давало людям щастя. Моя власна перша невдача, що сколихнула в мені ту темну безодню, була лише потворним винятком. А звичайно в тому кращому світі взаємна приязнь юнака до дівчини щасливо розвивалася в палкіші взаємні почуття й завершувалася шлюбом, спільним життям, заснованим на довірі, відданості й саможертві. Але ремпольські тубільці були злі, пожадливі й недовірливі. Вони боялись того тілесного потягу, що зводив їх докупи, й ненавиділи його.

Як я вже казав, люди на острові дуже рідко парувались за вільною обопільною згодою, бо поставити курінь було нелегко, та ще й стояла на заваді складна система табу, що її я так і не зміг до кінця збагнути. Чоловіка тягло до жінок взагалі, а нав’язували йому якусь одну чи двох; а дівчата вже й зовсім не мали вибору. Найпринадніші з них, хотіли вони того чи ні, мусили жити з мудрецями; далі мали право вибору старшини, кати, розпорядники обрядів, стерничі з пірог, плетії мереж та куренів, наглядачі за доброзвичайністю та решта верхівки племені. На острові панувало багатоженство, як і скрізь, де ще не засяяло світло християнства. Що вищого в тій ієрархії захисника знаходила собі дівчина, то вбезпеченіша вона була від «догани»; хіба що його самого розгніває. Отож її роздирало між природною приязню до якого-небудь ласкавого й вродливого, хоч і масного від трану молодика і практичними перевагами шлюбу з яким-небудь татуйованим поважним дідом. Думка про «догану» здебільшого утримувала її від амурних пригод із юнаком, але прикре невдоволення своєю долею змушувало її палко бажати всіляких напастей своєму хирому володареві.

А тому кохання на острові Ремполі ніколи не було таким вільним і приємним почуттям, як серед культурних людей. Воно було наскрізь просякнуте нещирістю, отруєне рабською залежністю та придушеними жаданнями. Чоловік здогадувався про корисливі жінчині наміри, а вона, продавшись йому, пильнувала, щоб дістати за те повну платню. Все те я добре бачив. Траплялося, на танку, при світлі смолоскипів до мене тулилась яка-небудь захекана молоденька красуня, обвішана блискучими скойками, яскраво розмальована, гнучка й слизька від трану; а зазирнувши їй у вічі, я бачив там тільки страх, відразу та покірність чиїйсь суворій волі. Я тоді кидав погляд на поміст під червоною жердиною, де висів маленький священний лінивець, і бачив там Ардама та кощавого діда, що, схиливши голови один до одного, пильно стежили, чи не попадусь я в їхню пастку. І коли на німе дівчинине запитання я, всміхаючись, хитав головою, вона мимохіть теж зводила очі на поміст, до своїх панів, ніби питаючи, що ж вона має чинити далі.

Щоб легше було зберігати свою цнотливість, я зовсім перестав їсти рибу й почав іще ретельніше додержувати чистоти. Я розумів, що, тільки-но мій ніс призвичаїться до смороду згірклого трану, мені куди важче стане відбивати амурні атаки.

8 Б’ЮТЬ БАРАБАНИ ВІЙНИ

Загроза війни вже багато років нависала над ущелиною, мов ті хмари, що то збираються над горами, то знову розходяться. Та ось нарешті вона насунула зовсім близько. Якось ураз війна стала єдиною темою розмов за круглим столом мудреців, а воєнні танці та заклинання примусили всіх забути про танечні забави при світлі смолоскипів перед вівтарем Великої богині. Перші завдали удару горішні тубільці. В обмін на нашу останню партію риби, щоправда не дуже щедру, вони поклали замість жувальних горіхів, дерева та глини певні речі й зображення вельми образливого характеру. Наше плем’я, уражене й обурене, відповіло ще брутальніше, та однаково честь першої образи належала ворогові, й те дуже допікало нам.

Тільки-но війну було оголошено, як Ардам, згідно з законами, звичаями і з необхідності, став верховним ватажком племені. Він неначе аж виріс, чи принаймні надувся. Застромив у верхню губу дві гострі скойки, пофарбував носа на червоне, зробив іще по глибокому надрізові над бровами. Під час трапези його охороняли два пишно оздоблені охоронці теж із простромленими носами, обтятими вухами, чупринами, позліплюваними глиною в довгі червоні роги, й довжелезними списами. Вони стояли обабіч нього, так що він займав добру половину круглого столу, а нам п’ятьом лишалася друга половина на всіх.

— На те війна, — спокійно заявив він.

Він удавав тяжко заглибленого в військові справи й не звертав на неї уваги за столом. Ми четверо розмовляли між собою, а коли звертались до нього, він наче й не чув. Зате часом сам владно втручався в нашу розмову.

Перед нашою трапезою старі діди в кілька змін били в великі воєнні барабани, обтягнуті шкірою загиблих героїв. Оглушливий гуркіт не втихав день і ніч. Навіть тепер на згадку про них у мене в голові гуде той жахливий грім. Старих довбишів раз у раз змагала дрімота, а прокинувшись, вони починали тарабанити з подвоєним завзяттям. Тепер Ардам мав право задля загальної безпеки розпоряджатись безборонно всіма чоловіками й жінками племені й усім їхнім майном. І він таки дався всім нам узнаки, випробовуючи на нас ті кари, що мали впасти на ворогів.

Усіх молодих чоловіків мобілізували до війська й, щоб загартувати їх для майбутніх боїв, усіляко мучили та калічили. Їм обтинали вуха, робили надрізи на тілі, щоб шкіра здималась рубцями, примушували їх якось по-ідіотському марширувати, задерши вгору підборіддя та висолопивши язика. Усі дівчата племені також мали коритися воєначальникові; їм було наказано підтримувати в воїнах відвагу й лютість. Геть усе довкола розмальовували на червоне, поки вистачало фарби. Що два-три дні вряджали дикі воєнні танці, де з великим запалом удавали сцени бою та перемоги, або ж сходилися всім селищем на «велике виття», щоб залякати ворогів. Усі ті збориська мали підгарячити в нашому народі войовничий дух. На них мудреці та ватаги нашого племені звинувачували ворогів у всіляких злочинах та вадах під гучне схвалення та обурені вигуки цілoгo племені. Слова промовців тонули в вибухах дикого виття, й не підхопити того виття щодуху означало накликати на себе тяжку підозру.

Наші промовці в своїх гнівних тирадах висували три головні звинувачення проти ворогів, закидали їм три головні гріхи. По-перше, вони людожери. Це звинувачення завжди здіймало в натовпі хвилю палкого обурення. А промовець нахилявся вперед і запитував патетично:

— Хочете ви попасти до їхніх жертовних горщиків?

Другий гріх наших ворогів була неохайність тілесна й моральна. Третій гріх полягав у тому, що вони годували в себе цілу родину великих горластих жаб і шанували як своїх предків та покровителів; а те здавалось усім нашим людям украй огидним і принизливим. Гидке кумкання старої жаби-матері та її безглузді стрибки промовець порівнював із повільними, статечними рухами та делікатною поведінкою нашого власного тотема. Далі, звернувшись до практичніших питань, промовець доводив, що єдиний спосіб уникнути воєнної загрози надалі — це довести цю війну до переможного кінця; й нарешті починав розводитись про те, скільки жувальних горіхів, глини, дерева та овочів матимемо ми, коли стопчемо під ноги своїх ворогів. А що в нас уже відчувалась нестача всеочисного горіха, ті слова будили в нас найкровожерніші жадання. Ми випльовували шматочки дерева, що ними пробували замінити жувальний горіх, і здіймали несамовите виття, пильно стежачи, чи не відстає хто від загального хору.

А воєнні дії тим часом розгорталися навдивовижу повільно. Як я вже оповідав, кордон пролягав біля великого водоспаду, а стежка і вище, й нижче від нього тяглась у густих колючих чагарях і була дуже вузька та стрімка. Над нею здіймалась до забороненого нагір’я прямовисна кам’яна стіна футів на тисячу чи й більше заввишки. Засівши над тією стежкою, жменя вояків могла б затримати ціле військо хоч згори, хоч знизу. Наші аванпости просунулись за плиту для торгівлі й поховалися серед скель та в кущах; озброєні наші вояки були пращами та довгими жердинами — спихати ворогів зі стежки під кручу. А ще далі наші дозори обснували стежку тенетами та понаставляли пасток. Вороги чатували вище водоспаду. Маючи досхочу твердого дерева, вони поробили собі довгі луки, що на них ми дуже заздрили. Їхні стріли залітали в ущелину на добру чверть милі, а стріляти вони вміли напрочуд влучно.

Ні одна з супротивних сторін не виявила бажання стятись у відкритому бою. Час від часу хтось із наших, необережно показавшись на позиції, падав, уражений стрілою, а одного разу ворожий воїн послизнувся на стежці, впав у річку й утопився. Ми пробували підкидати ворогам отруєну рибу, та навряд чи хто з них піймавсь на ту принаду. Таким чином, війна звелася на сидіння в засідці, окремі влучні постріли та випадкові вбивства й безугавний гуркіт наших барабанів та ще гучніше лящання дерев’яних тріскачок, що їх уживали наші вороги на додачу до барабанів. Отже, війна, по суті, спинилась на мертвій точці, й бойовим запалом був охоплений переважно тил.

Я не знаю, чи Ардамова страхітливо розмальована постать хоч раз показалась у тих місцях, куди залітали ворожі стріли, але в селищі він був невсипущий і невгамовний. Іще вдосвіта він піднімав на ноги всіх наших новобранців із пообтинаними вухами; охлялі, кульгаві, вони мусили довгі години марширувати вулицею, позадиравши підборіддя та повисолоплявши язики. Коли хто з них падав зомлілий, його повертали до пам’яті штурханами; а коли зомліє вдруге, на нього чекала «догана». Людей часто скликали до вівтаря Богині вислухати нове звернення, що його Ардамові нібито нашептав наш прабатько — деревний лінивець. То нам, його вірним підданцям, забороняли жувати до смерку всеочисний горіх, хоч би й пощастило його добути, а то наказували розмальовувати тіла самими тільки горизонтальними червоними смугами. На вертикальні потрібен був спеціальний дозвіл головного штабу. Почались також інквізиційні процеси проти бідолах, що їм закидали співчуття ворогові.

І ось Чіт за столом мудреців (весь час посилаючись на мене, що мене дуже непокоїло) завів мову про можливість і переваги флангової атаки на ворога через нагір’я. Виходило, отже, що він дотеперішньої млявої війни не схвалює, тож і зрозуміло, що Ардам зустрів його пропозицію дуже неприязно. Але Чіт палко обстоював свою улюблену ідею, кепкуючи з Ардамової стратегії, чим і зовсім розгнівив Ардама. Суперечка дуже швидко розгорілась у галасливу сварку. В неї було втягнено й лисих дідів, хоч як їм, видно, не хотілось відверто ставати на чий-небудь бік.

Мені серце завмерло, коли Ардам спитав Чіта, чому ні він, ні я не йдемо на війну, а тільки чинимо всілякі перешкоди військовій владі, та де ми були торік, коли ходили буцімто на нагір’я подивитись на мегатеріїв.

— Де ви були? — кричав він, гепаючи кулаком по столі. — Може, ви з ворогами знюхалися?

Кощавий дід обурено загукав на Ардама: це вже, мовляв, занадто; а слинявий прогугнявив: «Панове, панове!» — і Ардамові довелось пом’якшити свої звинувачення. Далі він уже закидав нам тільки брак патріотичного запалу. Але він таки добре нагнав на нас холоду. Нам стало ясно, що розмови про похід через нагір’я доведеться облишити і що справді треба буде виявляти більше войовничості. Чіт простромив крізь пипки своїх вух по акулячому зубові та розмалював свою корону з листка страхітливими малюнками, а я пофарбував череп лінивця на червоне, наліпив на ньому з глини двоє люто перекошених очей і став повсюди носити з собою свою священну патерицю.

Та попри всі ті зусилля, Ардам і далі нарікав на нашу бездіяльність. Він зажадав, щоб мені, як і всім чоловікам, утяли вуха та розтатуювали все тіло, а тоді послали мене на фронт, де я в своїй шкурі й черепі лякав би ворогів войовничими жестами. Адже Священний Безумець горішнього племені завше стоїть біля великого водоспаду й проклинає нас вельми успішно. Чом би й мені не робити так? Їхні лучники влучають у ціль не так-то й часто.

Ми з Чітом не піддались на ті вимоги, однак іще дужче підірвали тим свій авторитет і безпеку.

Ми не хотіли збуджувати підозри, тиняючись на самоті, але нас настільки явно усунули від усіх справ, що нам нічого іншого не лишалося. Іноді ми ходили разом, однак не дуже часто, а то нас би ще звинуватили в тому, що ми плетемо змову проти Ардамової мудрості й влади. В ті дні Чіт був дуже обережний у розмовах зі мною, однак принаймні одного разу він таки висловив відверто зрадницьку думку. Ми ходили з ним по кам’янистих обвалищах, порослих чагарями й порізаних рукавами річки та озерцями-стариками. Зійшовши на пагорок, ми побачили вдалині водоспад.

— По-моєму, їхні вояки такі самі дурні, як і наші, понуро промовив Чіт. — Вони б так самісінько не послухалися розумного слова… Всі вояки однакові, — зробив він висновок із свого небагатого досвіду. — Що ж ти вдієш… Якби ми напали на них із нагір’я, ми б закінчили всю війну днів за шість… і добряче втерли б носа Ардамові…

Навіть тепер, як згадаю про ту дикунську війну, мене охоплює почуття тривоги й безвиході і я знову немов блукаю серед бескеття безмежно самотній, із тугою за цивілізованим світом у серці; мені здається, що за мною стежать, що мені загрожує щось, і пекельний безглуздий гуркіт барабанів невгавуче гуде у мене в вухах.

«Чим я завинив? — питав я себе. — Що я накоїв, такого, що моє життя, таке коротке, має спливти так марно в оцьому дикунському краю? Адже ж не для того я народився на світ, наділений якоюсь, хай невеликою, снагою, якимись бажаннями, щоб стати забавкою в руках Ардамових та його недоумкуватих приятелів! Невже я маю отут і пропасти серед оцих войовничих йолопів, засуджений на мовчанку, не давши нікому ніякої користі? Невже я так і не побачу ніколи тих великих міст, що до них вирушив у подорож, і не додам чесною працею своєї крихти до загального поступу? Невже мені так і не судилося спізнати справжнє кохання й дружбу, невже я довіку муситиму прикидатись і дотримуватись огидних, ненависних мені законів і звичаїв, бути якоюсь пародією на людину? Навіщо ж я народився, навіщо з’явивсь у цей світ?»

Не знав я тоді, які химерні несподіванки ще готує мені доля.

9 ПЕЧЕРА Й ДІВЧИНА

Обвалище, де я самотньо блукав у ті дні, його каміння, озерця, порослі квітами болітця були гарні своєрідною дикою красою. Там було дуже багато одної рослини, подібної до нашої англійської росянки, тільки значно більшої й рухливішої. Вона стелилася килимами по вологіших місцях, і я ні разу не наважувався ступати на її чіпке, жадібно розтепірчене листя. Липке, схоже формою на людську руку, воно ловило не тільки комашок, як наша росянка, але й ящірок, тритонів і навіть невеличких пташок. Скрізь по болоті валялися висхлі шкурки та кісточки тих малих жертв. Де-не-де видніли ясно-сині конуси великих будяків; росла там і ожина, всипана дуже великими ягодами, і багато всяких запашних трав та квітів. Віддалік здіймалась гола кам’яна стіна урвища, то чітка, виразна, то повита легенькою імлою. Коли десь пополудні до ущелини на коротку часину падало сонце, той краєвид нагадував мені купу барвистого шовку при стіні гігантського готичного собору. Там, у глибоких, чистих озерцях, я часто купався.

Одного разу мені пощастило зробити відкриття, що на кілька днів надихнуло мене і Чіта новою надією, бо нам спершу ввижалася нова можливість швидко закінчити ту нещасну війну.

Я знайшов величезну розпадину в скелях. Я вже кілька разів проходив крізь склеписту діру в кручі, звідки витікав невеличкий прозорий струмочок, але мені не спадало на думку, що там можна ховатися. Та ось одного дня, коли мене дужче, ніж звичайно, гнітили Ардамові погрози, я знов заблукав туди, і раптом мені сяйнуло в голові: яка гарна схованка! Я забрів у струмок, по коліна в воді проліз отвором і на свою втіху знайшов далі велику печеру. Обережно ступаючи вперед, я скоро відчув, що опинивсь у великій порожнині, хоч поночі нічого не бачив. Щоб не впасти в яке-небудь провалля, я весь час брів струмком: адже де тече вода, там є й дно. Витерши сірника, я сполохав цілу хмару кажанів, що спали між вапняковими бурульками вгорі, під склепінням печери. Скільки я міг побачити крізь ту хуртовину чорних крил, печера була дуже велика й пишно прикрашена вапняковими колонами-сталагмітами та напливами.

Мені не хотілось марно витрачати сірники, а якої-небудь гілляки замість смолоскипа я прихопити не здогадався. Отож я досліджував печеру далі помацки, бредучи весь час струмком і знаючи, що його плюскіт завше попередить мене про якийсь поріг чи водоспад. Незабаром я побачив далеко попереду якесь тьмяне світло й повільно рушив до нього. Світло сочилося згори, і, підійшовши ближче, я зрозумів, що печеру утворює величезна розколина, виходячи подекуди аж на нагір’я. А дно її, де тік струмок, положисто піднімалось угору, наче залізничне полотно в горах, що то ховається в тунелі, то знову вибігає у глибоку виїмку. Треба, правда, зазначити, що глибина тієї розпадини набагато перевищувала її ширину. Чистого неба над собою я так і не побачив, його закривали численні виступи кам’яних стін, що заходили один за один, і світло, що просочувалось донизу, багато разів відбившись від тих стін, було якесь мертве, схоже скорше на місячне. Скрізь, навіть у найсвітліших місцях, панувала якась примарна сутінь; по каменю стін повільно спливала вода з якихсь невидимих джерел. У тій сутіні камінь світився мармуровою білістю.

Другого дня я повів Чіта показати йому свою знахідку. Ми наламали сухих гілок, щоб палити їх як смолоскипи, і пройшли в глиб печери, наскільки пощастило. Але виходу ні до горішнього селища, ні на рівнину, де паслись мегатерії, не знайшли. Ми лазили там кілька днів підряд, бо нам важко було змиритися з думкою, що ця розпадина не виправдала наших сподівань. Ми натрапили там іще кілька цікавих гротів і багато досить смачних грибів, а на найвищих прискалках, що на них нам пощастило видертись, — гнізда морських птахів і чимало яєць. І якщо ми навіть не знайшли виходу з печери, вона все ж могла стати нам досить зручною схованкою на той випадок, коли воєнне божевілля надто вже нам загрожуватиме небезпекою.

Я не можу тепер сказати, скільки часу ще минуло по тому, поки щасливий випадок звільнив мене з острова Ремполу, бо спогади мої про ті страшні дні війни зовсім безладні, так би мовити, звалені в одну купу. Якось надвечір я блукав серед своїх обвалищ, потім сів відпочити на кам’янистому березі одного з найбільших і найглибших озерець. Я сидів у якійсь тупій задумі, як людина, що не має чого робити й не знає, чого хотіти. І раптом я помітив відбиту в воді чиюсь постать. Підвівши голову, я побачив одну дівчину з нашого племені, що брела другим берегом по коліна в високій зеленій траві. Я замилувався її лиснючим, струнким смаглявим тілом і стежив за її нерішучою ходою дедалі зацікавленіше. Та дівчина збудила в мені цілий рій думок не тільки про любовні розкоші, а й про щиру дружбу та душевний спокій. От якби, мріяв я, це створіння раптом виявилося не смердючою дикункою, а дівчиною моєї раси, якимсь чудом перенесеного сюди зі світу моєї юності й надій! Мої спраглі душа й тіло могли тішити себе навіть такими нездійсненними мріями.

Дівчина, видно, шукала на березі якогось підхожого місця. І ось вона його знайшла. Вона зійшла на вершечок великого уламка скелі, що висувавсь далеко в озеро, постояла хвилинку замислено, а тоді, сплеснувши руками, кинулась у воду.

Одну мить я сидів нерухомо, ніби глядач у кіно, та враз у мені прокинулися всі спадкові традиції роду Блетсуорсі; я скинув із себе череп та шкуру й стрімголов помчав до води. Рятувати потопельника треба, навіть ризикуючи власним життям: це наш найсвященніший обов’язок. Мені ніколи не доводилося витягати людину з води чи хоча б бачити, як те робиться, але я плигнув у озеро й поплив до дівчини.

Витягати з глибокої води перелякану, сильну молоду жінку, що відбивається несамовито, — справді нелегка й небезпечна справа. Я відчайдушно намагався втримати те сильне, гнучке тіло; вона хапалась руками за мене й тягла кудись у глибінь, я захлинавсь водою, борсався, молов ногами — і гарячково силкувався пригадати, що мені доводилося читати або чути про рятування потопельників. Мені спало на думку, що треба її приголомшити, і я націлився кулаком їй у тім’я, але влучив у обличчя. Намащене траном тіло вислизнуло з моїх рук, а потім вона вчепилась обома руками мені в ногу, скувавши мої рухи. Плюскіт води віддавав мені в вухах криком натовпу, свистінням пари з хлипавки, а на мить мені вчулась навіть пароплавна сирена. Повз мене ковзнув примарний човен, повний людей. Видно, то були вже галюцинації з перевтоми. Подвиг рятування перетворився на якусь безглузду боротьбу, я був уже напівнепритомний і потопав сам, коли нагло, поринувши разом із дівчиною під воду, торкнувся ногами дна. Ми прибились до берега. Вода була там усього по шию. Останнім відчайдушним зусиллям я звільнився від дівчини, що вчепилася в мене, став на ноги, вивергнув із себе цілий струмінь води, наче тритон на якомусь римському водограї, перевів дух, тоді вхопив дівчину за плече й підтяг до себе.

Ми стояли по груди в воді. Приголомшена, вона відкинула назад мокрі чорні коси, безтямно подивилась на мене й упала непритомна мені на руки.

— Швидше геть із води! — захеканий, пробурмотів я й поніс її до берега.

Нелегко було винести з води те безвладне тіло, бо берег був крутий, але я зопалу, видершись нагору, ще проніс її кілька ярдів схилом, порослим пахучими травами. Тоді кинув її додолу, мов лантух, і сам важко сів поруч, засапаний, зовсім знеможений. Мене нудило; я вдихав повітря, а воно наче оберталося в легенях на каламутну болотяну воду.

— Ху, чорт! — видихнув із себе я. — В книжках то воно легко виходить!

Мене охопило якесь химерне відчуття, ніби ми вже не там, де були, а десь-інде. Я протер очі, оглянувся довкола, але побачив перед собою тільки зелений схил, озеро, а за ним кам’яну стіну урвища. Я відкашлявся й виплюнув воду. Помалу я відсапався, й сила повернулась до мене. Але що ж мені робити з зомлілою?

Я вже не пригадую виразно, що саме я зробив. Пам’ятаю тільки, що в голові моїй зринули слова: «способи відживлення», і я заходився робити дівчині штучне дихання, піднімаючи й опускаючи її руки — та й гарні ж вони в неї були! Потім, нарвавши трави, став розтирати їй огруддя й усе тіло, щоб відновити кровообіг. Весь тран стерся з її шкіри; від трави йшов міцний дух, схожий на пахощі вербени.

— Дай мені вмерти! — нарешті промовила вона. — Ох, дай мені вмерти!

— Мовчи! — гримнув я.

— Вони ж мене знову спіймають!

— А дідька! — відказав я. — Я тебе вирятую.

— Навіщо тобі той клопіт! Однаково я пропаща.

Дівчина пояснила мені, що їй не дає жити своїми домаганнями Ардам.

— А я не можу полюбити його. Я його боюся. Ну як я його любитиму, коли я не тямлюся зі страху перед ним!

Тут я помітив на руці в неї синці, а на спині басамани від дубця.

— Він мене вб’є, — не втихала дівчина, й з очей її промовляв такий жах, що я підняв її на руки й відніс далі в кущі, в безпечніше місце. Там я дуже обережно поклав її долі й сам сів поряд. Спершу я ще розтирав її, тоді помалу почав ніжно, заспокійливо гладити. Я побачив, що вона дуже вродлива.

Вона тулилась до мене і, здавалося, зовсім не хотіла, щоб я її відпустив. Зблизька мене просто вразила її лагідна врода. В неї були рівні брови й гарні, ніжно окреслені уста. Раптом яскраве сонячне проміння пробилось в ущелину й залило сліпучим сяйвом нашу схованку. Ту ж мить наші погляди стрілися, ніби безмовно питаючи, чого ж ми хочемо одне від одного.

Колись давно, в далекому Оксфорді, я одного разу вже бачив такий самий вираз у дівочих очах. Та цього разу я не злякався того заклику.

10 УТІКАЧІ

Відтак життя моє повернуло в нове річище.

Я розповів вам про свої пригоди так, як вони вклалися в моїй пам’яті. Я описав весь свій шлях із людного й безпечного світу до цілковитої самотності в світі дикунському, повному небезпек. Далі шляхи мої круто звертають в інший бік. Плигнувши в воду, я ніби прийняв хрещення і вступив у нове життя.

На тій галявині, в сяйві сонця й пахощах трав, я знайшов другу плоть, що стала плоттю від плоті моєї, знайшов друге серце, що билося влад із моїм, і в тому серці радощі й тривоги ті самі, що й у моєму; знайшов подругу, чиї очі з живим співчуттям стежили за кожним моїм рухом, чиї страхи, й надії, й тіло були мої. Ми з нею прийшли до того озерця поодинці; ми пішли від нього, з’єднані навік. І кожному з нас таки прикро потрібна була підтримка другого, бо тепер нам загрожували жорстокі тортури й смерть. Вена — так звали мою подругу — була Ардамовою власністю, і за ремпольськими законами він міг зробити з нею все, що йому заманеться. Та й я вчинив непрощенний злочин проти диктатора. Вена квапила мене тікати, сховатися десь чи разом відібрати собі життя, але нове щастя збудило таку відвагу й гнів у моїй душі, що я спершу ладен був відверто повстати проти воєначальника.

— Ні, — сказав я, — ніде ми не ховатимемося! Ти ввійдеш до мого куреня як моя дружина. Я Священний Безумець, і все, що мені належить, — священне, табу.

Я наклав на голову череп лінивця, на плечі накинув шкуру і з патерицею в руці попрямував до селища. Вена йшла за мною, тремтячи від жаху й захоплення.

Вийшовши на второвану стежку, що вела від селища до водоспаду, ми за хвилину зустріли Чіта. Він остовпів, побачивши нас. Владним, рішучим тоном я повідомив його про свої наміри та про нову мету мого життя. Він жахнувся й почав мене відраджувати: Ардам, мовляв, підніме все плем’я проти мене. На те я йому відказав, що сам підніму все плем’я проти Ардама. Але Чіт краще за мене знав свій народ і благав мене бути обережним.

— Вона сховається в моєму курені, — заявив я.

— То йдіть туди швидше! — порадив Чіт.

Плем’я тоді саме зібралося перед капищем Богині на «велике виття», й по дорозі до мого житла ми не зустріли нікого. Я мов зараз чую бубоніння промовців, що долітало згори, з майдану перед капищем; час від часу його перебивало дружне виття цілого племені. А Чіт залишив нас і побіг назад на зборисько подивитися, що робить Ардам.

— Увійди до мого куреня, це твій дім, — сказав я, прогортаючи очерет, що ним було затулено вхід, і ніжно обняв її в напівтемряві нашого сховища.

Невже все те мені тільки снилося? Невже новий світ відкрився мені тільки в сонному маренні?

Так гарно було сидіти в своєму самотньому курені й відчувати, що ти вже не самотній, що тебе люблять, про тебе дбає інша людина — твоя, рідна, бачити, як вона порається в твоїй оселі, готує вбогу страву. Та ось ізнову прибіг зі збориська Чіт, стурбований, квапливий.

— Вони шукають зниклу Ардамову дівчину, — повідомив він. — Думають, що її вкрали вороги. Благаю тебе, втікай звідси, сховайся з нею в тій печері, що ми знайшли. Тепер, коли в тебе є вона, навіщо тобі гинути?

І щезає знову. Він пішов на звідини. Незабаром його широке лице знову з’явилося в отворі входу.

— Он там, унизу, є пірога. Поки вони прийдуть сюди шукати Вену, ви можете бути вже біля водоспаду. Я піду, мені не можна лишатися тут. Побачимось пізніше.

Ми чуємо, як він продирається крізь чагарник поза куренем. Я пригортаю свою кохану до себе. Я ладен відчайдушно битися, захищати свій дім. Але Вена не згодна.

— Я хочу жити, о пане мій! — каже вона. — Я тепер так дуже хочу жити! Втечімо, як радив нам Чіт.

Я нараз відчув, що теж хочу жити.

І ось ми повземо крутим схилом за куренем до Чітової піроги. Вже зовсім смеркає, в селищі мигтять смолоскипи наших переслідувачів. Перегукуються голоси, калатають у клепала, пронизливий посвист роздирає тишу. Ось ми вже в пірозі, я хапаю в руки весло. Раптом у вічі мені вдаряє Якесь дивне світло. Велетенські зелені світляки пролітають повз нас у густо-синій темряві, вода шумить, мов людські юрми, по ній біжать відлиски вогнів. Ми гребемо щосили, нас виносить на бистрину, на хвилину пірога спиняється, потім знову вихоплюється вперед. Здається, кінця не буде цій боротьбі з течією. Ревіння великого водоспаду помалу наближається й уже перекриває всі інші звуки. Ми видираємось на берег і біжимо, низько пригинаючись, до озера, шукаємо вхід у печеру. Раптом щось боляче вдаряє мене в плече, і я падаю. То в мене влучила велика стріла згори. Вена висмикує її, помагає мені підвестись, гладить моє плече; рука її червона від крові.

— В печеру! — гукаю я. — Швидше!

Я чую сильний, приємний запах вербени. В озерці відбивається смужка блакитного неба. Десь позаду чутно голос погоні. Але ми вже біля отвору, де зі скель витікає струмок.

Ми в безпеці. У великій печері темно й прохолодно, але мені раптом стає млосно.

— Іди по дні, — ще встигаю я сказати, спотикаюсь і падаю.

Вена піднімає мене на плечі й несе; ноги мої тягнуться по воді. Що було далі, я не пам’ятаю, хоч, певно, я все ж указував їй дорогу. Очунявши, я відчув, що лежу на постелі з пахучого листя та гілля, а Вена, схилившись наді мною, годує мене з миски. Мене чомусь анітрохи не здивувало, що звідкись узялася миска. В печері видно як удень, і взагалі вона схожа не на печеру, а на простору затишну кімнату. Під головою в мене подушка.

Наші погляди зустрічаються.

— З’їж іще ложку, — каже вона. — Тобі корисно.

Я ковтаю ту ложку, тоді підхоплююсь і сідаю на постелі. Плече в мене забинтоване, якесь здерев’яніле і болить.

— Де це ми? — питаю я.

— Та вдома ж, — відказує Вена. — Ти… — Вона кладе мені на чоло холодну руку. — Гарячки вже нема? Ти впізнаєш мене, Арнольде?

— Таж ти Ровена, — відповідаю я. — Але скажи мені, де це я?

— На Бруклін-Гейтс… Із’їж іще ложку.

— У Нью-Йорку?

— Авжеж, у Нью-Йорку!