Львів самотніх сердець

1. Фатих та Ясмина. Турецький квартал Львова. Наприкінці 1660-х років

Під темним й запилюженим склепінням львівського собору гніздували лилики. Їм було там добре, тепло й сухо, тому, повертаючись з нічних ловів, летючі миші чіплялись довгими пазурями за вищерблені крокви — і благословляли тямущих будівничих, що подбали про таке зручне укриття для них. Незчисленні покоління — виводок за виводком — встигли прожити свої недовгі лиличі життя у соборі, ситі й благодатні. Молоді мишенята, дурненькі й безстрашні, неісповидимими шляхами прилітали до католицького храму, котрий став для них рідною домівкою.

Летюча миша літає, доки немає летючого кота, а позаяк ще в жодного львівського коцура не виросли крила, лилики можуть спати собі спокійно. Ніхто не порушить їхнього спокою вдень, висітимуть догори лапками, загорнувшись, наче в шкіряні плащики, в свої крилята, й дрімати під звуки органа, під Те deum чи Stabat mater…

Приблизно так міркував Фатих-Сулейман Кепе, молодий львівський турок, син торговця старовинними речами й полоненої пештської циганки, роздивляючись собор, куди він, щирий магометанин, заходив іноді суто з вродженої цікавості.

Однак Фатих цікавився не лише лиликами. Ще минулого тижня його погляд звабила молодесенька парафіянка, невисока, тоненька, в скромній світло-сірій сукні з простим мереживним комірцем. Хто вона, Фатих не знав, але хотів з’ясувати.

З’являлась вона зазвичай о четвертій по обіді, коли в соборі майже нікого не було, і, ставши навколішки, палко шепотіла польською лише їй відомі молитви.

Неправильно вона чинить, хотілось йому втрутитись, але, кат з ним, польці можна пробачити…

Уже двічі Фатих втрачав дівчину з овиду, бо так зачаровувався, що забував простежити, куди вона повертається, чи до якого місця відвозить її карета.

Але тепер дзуськи, вирішив турок.

І побіг навздогін, скрадаючись, наче тигр за сарною, за гарним, дорогим повозом. Довгі поли прикрашеного вишиттям халату підмітали не надто чисту львівську бруківку. Шаровари кумедно бульбашились, надимаючись від вітру. Турецькі мешти із закрученими носаками зачіпались за каміння. Дрібно дзеленькотіли монетки, нашиті на поясі. Фатих біг за нею аж на Підзамче, догори, проте коні були моцні та бистрі. Невдовзі Фатих відстав від карети незнайомки настільки, що не було сенсу продовжувати переслідування.

— Отож, десь на Підзамче, — прошепотів Фатих-Сулейман.

Удома, в старому турецькому кварталі, його очікувала нагінка.

— Фатиху, де тебе носить?! Я вже півдня тебе гукаю! — розлючений голос владної матері не давав надії на мирний обід. — Швендяє поміж невірних, витріщається на потіпах! Нема, щоб матері допомогти! А от розпусній вірменській дівці рукавички подавати — це наш Фатих уміє!

— Мамо, люба, ну, звідки ти знаєш про Етері?!

— Я не лише про Етері, я про всіх знаю! Ось прийде батько, він тобі покаже! До речі, він хоче тебе оженити!

— Оженити?! Якраз мені цього бракувало! — засмутився Фатих-Сулейман. — І на кому ж?!

— На порядній мусульманській дівчині з пристойної родини, її звати Ясмина.

— Ну й ім’я, — зітхнув Фатих, — ніколи такого не чув, це жасмин, чи що?

— Так, — мовила мати, — Ясмина. Вона гарна.

— Не бачив, — буркнув Фатих.

— Книгаря Ібрагіма знаєш? Ясмина — його дочка, він сам її виховував, жона загинула. Ясмина мила, добра, побожна. Турецька в неї за рідну мову, дівчина виросла тут, в нашому кварталі, вміє читати арабською, навіть може зробити чудовий каліграфічний напис…

— Невже у Ясмини немає жодного ґанджу?!

— Вона невидюща, Фатиху, ще маленькою пошкодила очі під час пожежі, котра забрала життя її матері. Але це зовсім непомітно. Ясмина живе, наче все бачить, спокійно ходить, порається по господарству… Фатиху, синку, зустрівши її, ти навіть не подумаєш, що Ясмина не бачить… Ібрагім розповідав, що його донька може читати, водячи пальцями по книжці.

Фатих-Сулейман вискочив з дому, розлючений і вражений до глибини душі.

Мало того, що його збираються одружити, навіть не поспитавши, чи йому самому хочеться у вісімнадцять літ накидати на себе ярмо, та ще й наречену підібрали сліпу! Ні, дівчина, звісно, не винна в тому, що з нею трапилось таке лихо, і, напевно, Ясмина справді гарна на вроду, проте…

Поблукавши якийсь час львівськими вуличками, Фатих заспокоївся. Він уже хотів було вертатись додому й допомогти матері в крамниці, як раптом ззаду Фатиха хтось погукав ламаною польською мовою.

— Агов, хлопче, зайди й придбай що-небудь!

Фатих опинився перед входом до невеликої крамнички. Зайду задля цікавості, подумав він, раз уже кличуть. Теленькнув дзвіночок, і Фатих опинився в дивній напівтемній комірці. На високих полицях з червоного дерева лежав чудернацький товар. Тут були прикраси різного ґатунку шляхетності, різьблені скриньки зі слонової кістки, агатів та яшми, бронзові підсвічники, срібні ложки. Біля рундука стояв господар, похмурий караїм, і з незворушним виразом на обличчі вивчав записи в чорному шкіряному зшитку. Фатих почав роздивлятись прикраси. Насправді вони йому не були потрібні. Фатих ніколи не розлучався зі старим перснем, батьковим подарунком. Та й інші речі його не вельми цікавили.

Та ось, в таємничій комірці, Фатих побачив невеликий кулон, і очі прикипіли до нього. В різьбленій срібній оправі — прикрашеній вигадливим написом арабською — тішив око місячний камінь рідкісної форми.

Він вигинався півмісяцем, здавався то прозорим, білим, то ніжно-блакитним, то синювато-фіолетовим. Кулон лежав на чорній оксамитовій подушечці, прикріплений срібним ланцюжком. Фатих довго, не відриваючись, дивився на підвіску. Стільки років прожив, нічогосінько не відаючи про існування такого кулона, і ось тобі на, тепер життя без нього видавалось абсолютно неможливим…

Нарешті, після кількох дражливих хвилин боротьби, Фатих спитав: а цей кулон, скільки він коштує?!

— Він не продається, — відповів господар, — за жадні гроші, позаяк се зразок, котрий мені не належить. Я виставив його для краси на прохання власника, який змушений був вирушити в далеку мандрівку, й заприсягнувся, що ніхто, ніколи, опріч нього самого, не отримає цього клейноту. Милуйтесь, я за це грошей не вимагатиму. Якщо ж він так припав вам до серця — у мене є знайомий, гарний ювелір, який за гідну плату зробить копію.

— Що мені копія, — нетерпляче вигукнув Фатих, — се не те!

— Перепрошую, юначе, я не бажав вас засмучувати, однак є немало речей, які неможливо купити. Вважайте, що ця підвіска — саме з тих речей. Погляньте на цей браслет з оніксами, а ось вельми рідкісна штука — малахітова скринька, а ще нам обіцяли привезти засушеного алігатора…

— Не потрібен мені ваш алігатор, чудовисько заморське, — образився Фатих.

Розчарований, він вийшов з крамниці й понуро поплівся додому.

На розі Фатих обернувся, щоб запам’ятати місце, де була крамниця, й побачив прегарну туркеню, що несла в руках курку з тільки-но відрубаною головою. З тоненької курячої шийки на землю капала рідка бордова кров, але Фатих не звернув на це жодної уваги. Туркеня виявилась молоденькою й чарівною. Її смагляве овальне личко трохи псували брови, що зрослись на переніссі, втім, це виправити неважко. Довгі вії майже ховали величезні, на півобличчя, очі. Червоні уста ледь помітно усміхались. Вона була занадто тендітна, волосся приховувала хустка зі строкатими візерунками, простора східна сукня, чорна з синьою облямівкою, нагадала палкому туркові про незнаних панянок його далекої вітчизни. Фатих зупинився, завмерши, й милувався нею. Але вона швидко, наче соромлячись, ковзнула у внутрішній дворик безликого будинку й зникла. З курки накапала ціла кривава стежка.

Як вона не забруднилась, бідолашна, подумав Фатих, і пішов геть…

Він пройшов повз міську ратушу, прикрашену двома позолоченими левами. Носи й кінчики хвостів у них облізли, виказуючи перед львів’янами нешляхетне мідне нутро. Штандарт, що висовувався з вікна на ратуші, не викликав у Фатиха патріотичної радості: він не любив поляків.

Нічого, колись тут майорітиме наше зелене знамено, подумав Фатих, треба тільки почекати. Скільки — Фатих не знав. Може, років двісті, або й усі чотириста.

2. Леві — таємний емісар Шабтая Цві, приїжджає до Львова. 1667 рік

Темної ночі, коли усі поштиві мешканці Львова мирно спочивали, двійко вороних припровадили до турецької дільниці скромний повіз, з отих, що в них зазвичай їздять на ярмарок грецькі чи вірменські купці середньої руки. Великі колеса просякли липкою пилюкою, обліпились сухими стеблами трави, полог з товстої грубої тканини подекуди прикрашали добрячі латки. Ретельно запаковані в мішковину й перев'язані товстими мотузками з прядива куфри високо підстрибували на кожній вибоїні, коли коні перечіпались об камені, що виступали з бруківки.

Візник — похмурий єврей в пошитій з клаптів одежині, вельми химерного крою, в чорній ярмулці на кучерявій голові, був мовчазний, як могила. Він навіть не плямкав товстими губами й керував візком напрочуд тихо, наче боявся видати себе якнайменшим звуком. Тільки коні порушували цю таємничість. Цокання добре підкованих кінських копит дзвінко відлунювало в урочистій тиші й розбудило Фатиха, повз дім якого рухався візок. Він хотів було встати, визирнути у вікно, але передумав і знову заснув.

Тим часом коні зупинились. Із повозу повільно вийшов чоловік середнього віку, млосно-східної зовнішності, з акуратною чорною борідкою й масляними карими очима. Він зітхнув, дістав монету, щоб заплатити візникові, й сам, нікому не довіряючи, зігнувся під вагою двох великих куфрів. У будинку навпроти швидко відчинились двері, і туди, наче побоючись, щоб його не помітили, шмигнув той загадковий незнайомець. Звали його Леві Михаель, був він турецьким євреєм родом з Ізміру, але волів, щоб тут його мали за турка-книгаря на ім’я Осман Седе, який наразі переніс свої оборудки до Львова.

Леві Михаель мав нещастя бути кузеном, названим братом знаменитого авантурника Шабтая Цві, який проголосив себе Машіахом і збаламутив світ екстраваґантними вчинками.

Їхні батьки, нащадки португальського вигнанця, турецькі євреї Іцхак і Мордехай Цві, доводились один одному братами. Іцхак жив у місті Едирна, торгував прянощами та пахощами, а Мордехай, переїхавши з Мореї до Ізміру, спеціалізувався на перепродажу старовинних речей, рідкісних манускриптів та коштовних тканин. Іцхакова крамничка, яку витісняли конкуренти, убожіла й підупадала, тоді як у Мордехая справи йшли незлецьки. Із вуличного крамаря він перетворився на вдатного купця, посередника англійського торгового дому, де купували товар лише дуже заможні люди. Леві був ще зовсім малим, коли його батько, невдаха Іцхак, помер від загадкової хвороби. Молода вдова з немовлям на руках, зоставшись без засобів існування, наважилась постукати в дім родича. Досі ні Леві, ні його мати ніколи не бачили Мордехая Цві. Знали лише, і то з чужих уст, що дядько Мордехай багатир, мешкає в гарному домі, має слуг, а також допомагає вбогим учням, які його коштом осягають різні науки й переписують старовинні сувої.

Мордехай Цві забрав Леві до себе в дім виховувати разом з синами Шабтаєм та Елі, вивчати Тору й Талмуд, і не чинив йому жодної шкоди. Гіркоту сирітства (мати Леві небавом померла від гарячки) хлопчикові судилось знати лише з чужих розповідей та оповідок із повчальних книг.

Він полюбив розумників Шабтая та Елі, наче рідних братів, і завжди був їхнім вірним приятелем, допомагаючи в науці.

Родина Цві стала його родиною. Леві навіть ображався, коли хтось нагадував йому, що Шабтай і Елі його не справжні брати, а Мордехай — не справжній батько. Тоді бідолаха Леві навіть уявити собі не міг, яку фатальну роль зіграє в його житті ця спорідненість та які моторошні випробування випадуть на долю тендітного, хоровитого Шабтая.

Якби йому, коли він ще був маленьким хлоп’ям, хтось сказав, що через багато років Леві доведеться під личиною турка мчати до незнаного міста Львова, щоб вирвати з колекції раббі Нехемії Коена каббалістичний манускрипт для Шабтая, він лише посміявся б.

Утім, сміятися Леві не було коли. Від спритності сироти залежала тепер не лише доля самого Шабтая, а, можливо, навіть будучність всіх євреїв. Так стверджував Шабтай, і Леві, який звик вірити братові в усьому, легко з цим погодився.

До Львова — хай буде до Львова, якщо це справді єдиний вихід…

— Я лишень прошу тебе, — сказав Шабтай, й зіниці у нього звузились, наче у сови, що натрапила на яскраве світло, — не впіймайся, будь обережний! Адже раббі Нехемія Коен — наш давній ворог. Він хитрий і лукавий, наче народився не чоловіком, а змієм Левіафаном, що звивається улесливо та підступно. Він відшукає доріженьку до твоєї душі, обкрутить так, що й не встигнеш отямитися…

— Усе буде нормально, — обіцяв Леві.

І — тепер він соромився цього — Леві обійняв Шабтая за плечі.

3. Шабтай Цві на початку свого божевілля. Ізмір. Кінець 1620-х — початок 1640-х pp.

…Мордехай Цві був чоловіком амбітним. Роль звичайного купця, нехай і вельми заможного, проте знаного лише в провінційному Ізмірі, видавалась йому маленькою й недостойною. Замолоду Мордехай багато навчався: спершу в Мореї в одного каббаліста, далі в Ізмірському бейт-мідраші, потім вирішив, що цього замало, й напросився в учні до одного старого рабина з сусіднього містечка. Мордехай мріяв про Каббалу, і тому його не зупинили ані ходіння щодень пішки з Ізміра, ані висока плата за уроки. Аби приховати свої заняття від родини, що посварилась з його вчителем, хитрий Мордехай знімав панські чобітки і йшов босий, ранячи ноги об гостре каміння. Двічі його вжалила в п’яту змія, але впертюх не здався. Магічні гілки Дерева Сфірот, всипані золотими яблуками, заманливо шелестіли доти, доки…

Родинні обставини змусили Мордехая Цві перервати навчання й цілком присвятити себе торгівлі. Спершу він намагався навчатися вночі, розгортав книги, та невдовзі очі заплющувались, купець засинав, нагарувавшись за день. Спробуй-но відшукати силу уважно читати старовинні фоліанти, коли з рання до смерку сидиш в крамниці, вмовляєш покупців, вихваляєш товар, а ввечері ще провадиш щоденні рахунки…

Каббала вимагала повної зосередженості, її уривками та наскоками не засвоїш. Мордехай пожурився та й скорився. Гроші йшли до нього легко, бажаний достаток сповна перекрив колишню невдачу. Багато хто вирішив, що Мордехай Цві геть перестав думати про містику, ставши нудним обивателем.

Утім, мрія залишилась. Ще перед одруженням він став скуповувати рідкісні єврейські рукописи, допомагати вбогим, віддаючи перевагу людям вченим, щоб ті могли спокійно розкривати таємниці творіння, не відволікаючись на пошуки хліба насущного. У кращі роки Мордехай селив у себе, годував і одягав по п’ятеро-семеро каббалістів, виплачуючи їхнім родинам щомісячне утримання.

Узявши собі дружину з бідної, зате славної вченістю родини, що теж вела свій родовід від піренейських біженців, Мордехай молився за сина, який би втілив його юнацькі фантазії, став би великим мудрецем, асом Каббали.

Дев’ятого ава 5386 року, або ж 7 (26) липня 1626-го за григоріанським літочисленням, паркого літнього дня, коли євреї сумують за зруйнованим Храмом, у Мордехая Цві народився син Шабтай.

З’явитися на світ під час жалоби означало для немовляти особливу, може, навіть величну будучність, однак, за словами каббалістів, ця будучність була з темним, ледь не демонічним, відтінком. До того ж, обидва найзатятіші містики, що мешкали в Мордехая й розбирали його колекцію каббалістичних трактатів, клялися, начебто одночасно з криками породіллі в небі затріпотів величезний кажан з чорними, аж синіми крилами, що затьмарили сонце. А кажани прокидаються при сонячному світлі лише у виняткових випадках.

В Ізмірі почали ширитися чутки, що, либонь, народитися в такий день — недобре, і з цим хлопчиськом родина Цві зазнає чимало лиха. Не те, що їхній інший бахур, тишко Елі! Ось цей справді примножить торговельні успіхи вітця, не відволікаючись на жодну містику.

— Не хотів би я дожити до того, що єврейський народ на дев’яте ава шкодуватиме не лише за втраченим Храмом, а й за народженням цієї дитини, — мовив, хитаючи головою, до Мордехая Цві глава ізмірських євреїв, рабин Йосиф Ескапа, записуючи маля до пінкасу — книги народжень, смертей і шлюбів. — Є в цьому збігові щось таке, що лякає. Ніколи не зустрічався з народженим 9 ава. Добре, якщо ці невиразні передчуття не здійсняться…

Щасливий батько Шабтая лише відмахувався від передбачень. Він вважав свого сина незвичайним, вірив у блискучу кар'єру Шабтая, а дідуганів із синагоги назвав пліткарями, що вигадують всілякі бздури із заздрості.

— Як же злидота ненавидить багатих! — жалівся Мордехай жоні увечері. — Вигадує, нібито наш Шабті, як народився 9 ава, то вже на нього накладено вічне прокляття, начебто в нього ріжки ростуть чи перетинки між пальцями!

Пістунка приносила втомленому Мордехаю тлусте, симпатичне немовлятко, розгортала сповиток, щоб переконався: хлоп’я як хлоп’я, ні ріжок, ні перетинок. Вдача щоправда важкувата — візьмеш, бувало, на руки, а воно звивається, пробує вкусити беззубим ротом, дряпається тонкими нігтиками, то мовчить, а то плачем захлинається. Але то єврейське дитя, вони всі такі — норовисті…

Минали літа. Спершу жодне з побоювань щодо Шабті не справдилось.

Коли його однолітки шмагали на подвір’ї ослів, кидались камінням і заводили бійку, наче коти в марці, Шабтай читав напам’ять Тору.

І якщо спершу видатні здібності маленького Шабтая викликали недовіру, то з часом зловмисники стулили писки. Мало завчити напам’ять великі тексти. Шабтай ще їх і коментував. І як! Іноді, йдучи від думки до думки, Шабтай доходив до висновків, викладених у ще непрочитаному ним томі Талмуду.

А траплялось — і це неабияк усіх бентежило — що хлопчина забирав з голови наготовлену ізмірським рабином суботню проповідь, слово в слово, і по-дітвацьки невинно викладав її перед гостями.

Поряд з Шабті чомусь незатишно почували себе лихі люди. Вони боялись його й уникали, наче геніальний дітвак прозирав накрізь усі їх недобрі мислі. Мордехай, завваживши се, став брати Шабті з собою на торг, щоб син підтвердив чесність того чи іншого купця. Декілька разів проникливий Шабтай порятував вітця від розорення, змусивши відмовитися від купівель, що спершу видавались вигідними.

— Як ти побачив, що то шахрай? — дивувався Мордехай. — У нього ж на чолі того не написано!

— Тату, хіба ж не видно в його серці чорної крапки? — відповідав Шабті.

Однак Мордехай ні в кому не бачив жодної чорної крапки. Отже, син перевершив…

— Се правдивий дар, — зізнавались ті, хто ще донедавна звинувачував родину Цві в ошуканстві. — Бережіть сина, на нього чекає велика слава!

А в десять років Шабтай упав на коліна перед батьками, благаючи слізно дозволу поїхати навчатись до Цфата, де була чудова каббалістична школа. Хлопчика заледве відмовили відкласти цю поїздку до повноліття, бо ж ніколи ще у Цфаті не брали таких юних учнів, а шлях туди був неблизький.

Се поривання неабияк втішило Мордехая Цві. Він і раніше обожнював Шабті, діставав для нього найрідкісніші твори, за які доводилось платити золотом, а тепер переконався: Шабтай успадкував його пристрасть до Каббали, задушену невблаганною долею. Задля щастя Шабті батько ладен був розоритися цілком. Якби до нього явився великий візир султана й велів продати все майно казні, а за се Шабтая призначать хахам-баші, головним рабином Порти, то Мордехай Цві навіть не помислив би, чи варте синове піднесення такої жертви. Він приніс би її без найменшого вагання.

У мрійливих снах хитрий купець уявляв, як шанобливо схилять перед дорослим Шабтаєм голови всі колишні воріженьки, а особливо — нахабні, захланні турецькі чиновники, що всіляко намагались перешкодити його торгівлі. Тоді зрозуміють вони, кого кривдили, й обливатимуть гіркими сльозами його ноги, благаючи прощення. Шабтая оберуть главою євреїв Ізміру, а там, напевно, лідером усіх громад Осяйної Порти.

І з такими солодкими мріями Мордехай засинав, не відаючи, що все буде трохи по-іншому…

Що люди, які схиляються перед Шабті, безжально зрадять його, прокленуть у гніві й намагатимуться стерти його ім’я, як брудну пляму на білому полотні історії, а сам він помре в смутку та забутті.

Невдовзі батькові довелось шукати тямущого навчителя не десь-інде, а в самому Стамбулі, бо Шабтай вже вичерпав з Ізмірського бейт-мідраша всі доступні для цього закутня знання, і далі вже не мав чому вчитися.

Шабтай просив привезти йому не простого навчителя, а знаного каббаліста, посвяченого у багато окультних знань.

Такого, наприклад, як Езра д’Альба, що написав туманний трактат «Ец даат», що справив на нього велике враження. Такий вчитель знайшовся випадково, і до того ж з роду д’Альба, тільки не сам Езра д’Альба, а його правнук Біньямін Іцхак д’Альба, маран й таємний каббаліст. Потрапивши з в’язниці інквізиції простісінько на піратське судно, невольник отримав свободу лише завдяки тому, що купець Цві знав езотеричні праці його предків, що також носили прізвище д’Альба. Викуп за нього заплатили величезний, і з вдячності д’Альба залишився у Мордехая Цві домашнім вчителем, хоча з його розумом було неважко знайти собі заняття у щедрих стамбульських євреїв. Саме д’Альба розчинив перед Шабтаєм браму Каббали, знехтувавши забороною вивчати її всім, хто не досягнув тридцятирічного віку й неодружений. Навчений змалку приховувати своє юдейство, д’Альба тривалий час обходився без наставників, сам вивчав «Зогар», тому й не прислухався до грізних попереджень авторитетних рабинів. Покладався лише на власну інтуїцію, і вона ще не підвела його жодного разу.

— Якщо хлопчик цікавиться «Зогаром», то нехай читає, — відмахувався вчитель від набридливого втручання, — великої біди в цьому не бачу.

Лише Йосифа Ескапа, лідера ізмірської громади, бентежило й насторожувало те, що маленький Шабтай задає йому питання, про які не кожний рабин знає. Якось Шабті — мав тоді він десь років дев’ять, спитав у раббі Йосифа, якого кольору сфірот «біна», що позначає розум? Раббі вирішив, що хлопчина, не дай, Боже, заслаб від науки, бо де ж таке чувано, щоб кожній із дюжини сфірот присвоювали свій колір? Над цим лише варіяти застановляються. І розповів про це батькові.

Однак Мордехая Цві синів розум лише тішив, і він не перешкоджав йому читати «Зогар». Єдине, що непокоїло — це Шабтаїв потяг до містики, самозаглиблених роздумів в різних усамітнених куточках, його хвороблива дражливість. Іноді хлопчик знаходив собі який-небудь тихий куток і довго сидів там, а очі його ставали при цьому лякаюче-відчужені. Шабті не озивався тоді ні на голоси батьків, ні на те, що його кликали Елі та Леві.

Він не чув нікого, поринувши усією своєю свідомістю в безкінечність, в потік Ейн-Соф, налаштуватись на який здатен далеко не кожен.

Утім, живучи серед екзальтованих містиків, яких приймав його гостинний батько, Шабтай не здавався ненормальним. Навпаки, був вищим, мудрішим, ніж вони, і лише чутливе материне серце помічало, що з Шабті відбувається щось лихе. Не могла сказати напевне, що саме в ньому не так, чи це хвороба, але передчувала. І мовчала.

— Він незвичайний, — пояснював Мордехай Цві, коли йому вказували на синові дивацтва, — а тому не міряйте Шабтая вашими вузькими мірками. Ви ж бо самі йдете до нього за благословенням і порадами. Посилаєте своїх дітей вчитися до Шабтая, а тепер ні з того ні з сього називаєте його божевільним?

4. Capa (майбутня дружина Шабтая) в монастирі. Річ Посполита. 1650-і pp.

— …А ви зачиняйте вікно, — мовила абатиса Домініка до сестри Беати, що прийшла жалітися на одну з вихованок, Терезу. Терезі тільки-но виповнилось тринадцять, вона, донька рабина Меєра, з’явилась у монастирі десятилітком, втративши під час Хмельниччини батьків, і досі здавалась зразковою Христовою нареченою. Дівчинка була сновидою і раз на місяць вночі, не усвідомлюючи, що чинить, вилазила через вікно на прогулянку. Під час такої мандрівки Тереза якось зачепилась краєм нічної сорочки за ринву, викувану у вигляді довгого змієвидного дракона з гострою лускою, й порвала її на шмаття. Голу й подряпану Терезу вранці знайшли сплячою на даху й заледве розбудили. Сон її виглядав на непритомність. Бідолаха не реагувала навіть на легке поколювання холодною голкою. А прокинувшись, Тереза не пам'ятала жодної хвилини з минулої ночі, і була дуже здивована, коли їй показали порвану сорочку й тицьнули пальцем на глибокі подряпини на тілі.

— Я нічого, нічого не пам’ятаю, — ледь чутно лебеділа Тереза, — лягла в ліжко як звичайно. Невже я блукала по даху?

— То все підступи диявола, — підібгавши гу би, сказала абатиса.

Сестра Беата, скорботна черниця, кивнула.

— Диявол заліз в твою чисту душу, змусив відчинити вікно, перелізти через високе підвіконня і вештатися в непристойному вигляді по даху, чинячи, можливо, негідні речі. Бачите, яка вона подряпана? Се — сліди диявольських пазурів…

Беата тихо додала:

— Може, диявольський голос звабив її видіннями минулого? Ти не чула голосу, що кликав тебе на дах?

— Ні, — сказало дівча, зіщулившись, — мене ніхто не кликав.

Абатиса погладила Терезу по голові, відійшла в куток й щось шепнула на вушко Беаті, яка стежила за дівчинкою.

Тільки-но абатиса вийшла з келії, сестра Беата наблизилась до Терези, схилилась над узголів’ям жорсткої постелі, зазирнула у великі, чорні й злякані очі монастирської вихованки.

— Терезо, дитино моя, — мовила сестра, — підійми, будь ласка, ноги.

У очах Терези застигло німе питання.

— Навіщо? — ледь чутно прошепотіла дівчинка.

— Мушу оглянути тебе, чи не не вчинив отой злий дух ґвалту, — відказала Беата.

Не чекаючи, поки Тереза її зрозуміє, сестра Беата з властивою їй акушерською методичністю (в миру вона була гарною повитухою) відкинула з її ніг сіру ряднину, підняла поділ виданої дівчинці нової сорочки й запхала туди руку.

— Virgo, — з виразною втіхою мовила сестра Беата, а нещасна Тереза, повернувши важку від сорому голову, побачила, що абатиса стоїть поряд.

— Диявол винахідливий, — повчальним тоном промовила абатиса, — але ми його спробуємо перехитрувати. Заґратуйте вікно й приставте до Терези на ніч надійну доглядальницю. Якщо вона помітить щось незвичне, то зможе нам розповісти. Кого порадите? Може, Урсулу?

— Урсули не треба, вона теж єврейської крові, — чемно відказала сестра Беата, — й може приховати переступ Терези, вважаючи, що захищає свою одноплемінницю. У них добре розвинуте почуття спорідненості, а обидві дівчинки крім того ж з одного міста, і, можливо, родички…

— Тоді Маґдалену, вона старша й відповідальніша, — сказала абатиса Домініка. — Вона чистокровна полька.

Довготерпелива Тереза втупилась у білу монастирську стіну, їй було боляче й образливо, як лише може бути боляче й образливо підлітку, несправедливо звинуваченому в ганебних речах. Жодних зносин із силами темряви у неї, доньки рабина, не було, пекельних голосів вона ніколи не чула, а якби й чула, то навряд чи поділилась би цим з абатисою.

Думка, що відтепер вона, перебуваючи під підозрою, ночуватиме в найхолоднішій та найвіддаленішій келії, із заґратованим вікном, та ще під наглядом в’їдливої Маґдалени, доводила дівчинку до відчаю. Та й засинати, коли поряд ніхто не хропе (а Маґдалена хропіла знаменито), значно приємніше…

Потрапивши до монастиря вже немаленькою, Тереза твердо засвоїла три речі. По-перше: вона єврейка Сара. По-друге: кожного вечора, лягаючи спати, Сара після католицьких молитв прочитає незмінну «Шма Ісраель». Це вона обіцяла батькові в останні миті його життя, перед тим, як оскаженілі козаки розрубають раббі Меєра навпіл, а вона, тоненька й спритна, встигне сховатися в нішу за шафою. По-третє: у неї в Амстердамі є дядько Шмуель Примо, єдиний, хто вижив з усієї родини, і у важку хвилину Сара може звернутися до нього.

Але зараз покарана Тереза плакала. Її залишили без обіду — але ж хіба вона насправді літала за спонукою нечистої сили? Якою б поганою не була скупа юшка і черствий житній хліб, що їх давали у трапезній, але лежати цілий день з порожнім шлунком зле. Нудьгуючи, дівча почало перебирати мізерні крихти спогадів.

Ось вона знімає з теплої хали, булки з витих кіс, щойно спеченої мамою, серветку, й потай, не чекаючи поки отець промовить благословення, відриває одну косичку, м'яку, запихає до рота, забувши вмочити в сіль. Запам’ятай, Capo, чує вона батьків голос, лише величезні змії ковтають їжу, не розібравшись, чи можна її їсти, і лише ґої не благословляють її. Потім вона повторювала вслід за батьком слова, які зараз здаються послушниці Терезі неймовірно далекими: Baruh ata Adonai… Meleh haolam… А сестри благословляють свої сніданки, обіди та вечері латиною. Слова начебто схожі, але не те, не те!

Думка Терези повертається до суворої абатиси. Вона мене не за ходіння вночі покарала, а за розірвану сорочку, думає дівчинка. Якби я звалилась з даху й переламала собі кістки, то абатиса сердилася б не так, як за порвану сорочку з сировиці!

Тереза зістрибнула з постелі, пританцьовуючи по холодній підлозі босими ногами, й підняла край жорсткого матраца. Вийнявши уламок венеційського люстра, темного через те, що по ньому розлилась ртуть, але все ще здатного показувати обличчя, Тереза почала дивитись у нього, кокетливо мружачись, корчити міни, щохвилі прислухаючись до звуку кроків. Від матері вона успадкувала великі карі очі, чорне гладеньке волосся і приємну смаглявість. Над верхньою губою в Терези росла невелика родимка.

5. Шабтай Цві відкриває дату приходу Машіаха й влаштовує скандал в синагозі Ізміру. 1648 рік

Вечорами, сидячи за візерунчастим вікном турецького кварталу, знудьгований Леві знічев'я став записувати на папері думки, котрі не давали йому спокою. То був, звісно, не дамський діаріуш, який вела у Львові чи не кожна панянка, а записи поважні й пам’ятні, здебільшого, спогади.

Про себе Леві намагався не згадувати: тут він грав зарані вигадану роль Османа Седе, розмовляв, наче турок, вдягався і їв по-турецьки, молився вкупі зі своїми так званими співвітчизниками. Боявся зайве згадати своє правдиве, єврейське ім’я — Леві Михаель Цві. Аби не викликати підозри в господаря дому, Леві навіть ці записи провадив турецькою, арабськими літерами, щоби в нікого не виникло сумнівів, що Леві — турок. Не дивно, що головне місце в цих записах Леві відвів Шабтаю.

Кожного разу, коли Леві замислювався над своєю місією, про те, як ведеться зараз його названому братові, він намагався відшукати початок цієї нелегкої заплутаної історії.

— Не може бути, я ніколи не повірю в таке, аби Шабтай раптом стратив розум! — бурмотів Леві, залишившись сам коло вікна. — У кожної справи мусить бути першопричина, те, що підштовхнуло її, привело, переконало…

І, взявши аркуш, Леві написав:

«Відтоді, як домашній навчитель Біньямін Іцхак д’Альба, ризикнув дати десятирічному Шабтаю уроки Каббали, він не міг не думати про те, як за давніми пророцтвами вирахувати час пришестя Машіаха. Почувши від Елі, свого брата, нібито з літер, з яких укладені загадкові творіння великих рабинів минулого, можна скласти місце й дату його об’явлення у світі, Шабтай поринув у розрахунки. Ясна річ, спершу в нього нічого не виходило.

Мені здавалось, що Шабтай марнує час, шукаючи ключ до розшифрування певних прихованих кодів, схованих в каббалістичних трактатах, що ці чування — пуста забава, яка не обіцяє жодних відкриттів.

Чим старшим ставав Шабтай, тим завзятіше він поринав у вивчення Каббали, пристрасно впивався очима в нові книги, які привозив отець зі Стамбула. Цілі ночі Шабтай крав у сну й перебирав безкінечні варіанти комбінацій літер, водячи паличкою по рядках сувоїв. Ці набори літер він переводив у цифри, шукаючи для них особливе, вигадане ним самим тлумачення.

Однак, як Шабтай не мудрував, віднайти щось дійсно цікаве йому не вдавалось. Аж до тієї хвилі, коли його наставник д’Альба, тремтячи від щастя, приніс почитати на одну ніч рідкісний каббалістичний трактат, написаний єменським рабином. Ані ім’я його, ані назва нічого тоді мені не мовили. Але Шабтай — як зараз пригадую — буквально затрепетав, що йому, хлопчаку, дозволять його прочитати. Він хвилювався, наче наречений, що готується вперше провести ніч з коханою. Так… Каббала — це те, що Шабті любив понад усе. Вона стала його пристрастю, манією, долею, котра визначила усе, що трапилось далі. Він жив лише містикою.

Усеньку ніч, від першої аж до останньої хвилини, коли за рукописом прийшли, Шабтай читав, не відриваючись. Якщо йому потрібно було щось записати, то Шабтай робив помітки, не відводячи очей. Він насолоджувався кожною миттю читання, знаючи, що, напевно, ніколи більш не побачить цього трактату. Другого примірника немає на світі. На ранок безцінний рукопис мав бути повернутий власнику — стамбульському книгареві, який під велику заставу перевозив його з провінції столичному покупцеві. А той категорично не бажав її нікому показувати, така умова угоди: щоб жодна жива душа не сміла торкнутися. І книгар порушив слово виключно задля юного ґенія Шабтая, висловивши таким чином величезну повагу до нього. Досі незрозуміло, навіщо він це зробив. Сподіваюсь, книгар не думав, що його вчинок матиме такі жахливі наслідки.

Уранці, як тільки трактат забрали, Шабтай миттю заснув і проспав майже увесь день. А потім зачинився у тій самій кімнаті, де читав рукопис, сказавши, що в нього виникла одна ідея, попросив його не турбувати.

Довго, дуже довго сидів Шабтай над розрахунками, думав, страждав, винаходив, але наступного ранку вийшов звідтіля.

— Розкриття ери звільнення почнеться в 5408 році! — крикнув він. — Має трапитися щось катастрофічне, муки вигнання сягнуть крайньої межі, і Машіах відкриється світові!

Мушу сказати, я в це не повірив. Точніше, не зовсім повірив, бо Шабтай явно перевтомився. Він нічого не їв, виглядав наче похований живцем, якого вчасно витягли з гробівця: блідий, з запалим лицем, хворими очима, прикритими обважнілими повіками.

Промовчав, бо бачив, що сперечатися з Шабтаєм не можна, мав надію, що се минеться, забудеться, закриється новими враженнями, і мій брат не рватиме собі душу через математичні розрахунки настання ери звільнення.

5408 — або 1648 рік за християнським календарем — не обіцяв євреям жодного лиха. Принаймні, становище османських підданих Закону Мойсеєвого анітрохи не змінилось, і очікувати начебто не було чого.

Одного чудового дня Шабтай прибіг до мене в кімнату й попередив, що сьогодні в синагозі «Португалія» після мінхи (полудневої молитви) буде невелика дискусія з каббалістичних питань.

— Якщо хочеш — приходь, а то вже набридли ці уроки в кабінеті, — мовив він.

— А з ким ти хочеш посперечатись? — поцікавився я в Шабтая.

— З раббі Йосифом Ескапа і Соломоном Альґазі.

— Ну, ти їх одразу не поб'єш, це навіть котові зрозуміло. Зазирну ближче до вечора, в мене сьогодні чимало справ назбиралось, — пообіцяв я, — і то, якщо час знайду.

До «Португалії» (синагогу називали так тому, що у ній збирались вихідці з Португалії) я прийшов, коли диспут був уже в самому розпалі. Вільного місця ніде не залишилось, і я примостився в дальньому кутку. Звідти мені було погано чути, зате я добре бачив розпаленого Шабті, який водив руків’ям указки по розгорнутому сувої і щось завзято вигукував.

Якби я зумів залізти на люстру, то, напевно, зміг би все побачити, але з дитинства я лазив кепсько, та й люстра висіла на тоненькому шнурі.

Та все ж картина, що постала перед моїми короткозорими очима, вражала.

На бімі височів мій брат Шабтай, а довкола нього півколом стояло біля двох десятків євреїв, увесь квіт Ізміру, загорнуті в довгі білі талеси і з незнятими після мінхи чорними коробочками тфіллін рош. Вони відчайдушно жестикулювали, заперечували і навіть погрожували Шабтаю, але, нагадую, зі свого далекого кутка я не чув усіх слів, а пробитись ближче не вдавалось.

Найголосніше лунала фраза «од меат ха-геула» — звільнення близько, Шабтай повторював її з маніакальною впертістю. Він також згадував цифру 5408, яка, як він вважав, є датою початку розкриття вже народженого Машіаха. Мова Шабтая, утім, не потопала в морі заперечень. Серйозно з ним полемізував лише раббі Соломон Альґазі, а раббі Йосиф Ескапа більше простягав до нього руки й бурмотів собі в бороду, аніж намагався заперечити.

Чим далі, тим гарячіше розпалювалась суперечка і тим сильніші арґументи віднаходив раббі Соломон Альґазі. Він навіть погрожував Шабтаю херемом — відлученням від громади, якщо той продовжуватиме наполягати на своїх хибних думках. Або мені це причулося? Стояв такий ґвалт, що навіть вигуки «шекет, шекет!»[1] не могли нікого вгамувати. Поважні євреї у гніві щипали кінчики борід, краї молитовних покривал здіймались, наче крила… Цілковитий Содом! У натовпі я навіть не помітив молодшого брата Елі, який тихенько прокрався у синагогу послухати Шабті, й про те, що він також сидів у «Португалії» довідався вже після суперечки. Вдома я застав Елі, що сидів на підлозі, наче в жалобі, й перелякався. Елі плакав, обхопивши ноги руками, розгойдувався й скавулів, наче вовченя.

— Що трапилось. Елі? Чого ти виєш?

— Шабті схибнувся, — відповів він, дивлячись на килим і не наважуючись підняти очі. — Він оголосив себе Машіахом…

— Що за маячня, — мовив я, — подумаєш, посперечались про час його пришестя. Ти щось наплутав, Елі. Такого бути не може!

— Може, — сказав Елі. — Ще тиждень тому до мене постукав Авнер. Ти знаєш його, це син ювеліра, учень Шабтая. І каже, що Шабтай провадив з ним дуже дивні розмови. Про Машіаха, ніби ним може виявитися кожен єврейський хлопчик з роду Давидового, який народився у вирахуваний ним проміжок. І можливо, навіть він, Шабтай Цві, є Машіахом…

А тепер він привселюдно оголосив про це в синагозі! При всіх рабинах! Чим ти поясниш вчинок Шабтая, як не божевіллям?

— Напевно, ми його не так зрозуміли, — висловив я здогад, поміркувавши. — Шабті живе у світі Каббали, навіть розумнику раббі Соломону Альґазі часом важко наздогнати його думку в польоті. Напевно, він мав на увазі щось інше…

— Дай Б-же, — шепнув до мене Елі, підводячись з килима, — щоб я помилився, і Шабті не з’їхав з глузду. Він прийшов, — додав брат ще тихіше, — не питай ні про що. Вранці! Дай йому виспатися, а вже тоді на свіжу голову…

Але вранці мені так і не вдалось побачити Шабтая. У англійський торговельний дім привезли нову партію товарів, батько покликав нас до крамниці, де я з Елі промарудились кілька днів підряд, як прокляті.

Шабті мовчав. Ми не стали його ні про що розпитувати.

Через тиждень до Ізміру приїхав батьків знайомий, якийсь Єремія Вайзель, купець з Польщі, теж великий любитель каббалістичних студій та колекціонер старовинних рукописів. Я його майже не знав, бачив, либонь, кілька разів у дитинстві, коли Єремія привозив свого сина, хирлявого блідого хлопчика, і не уявляв, що розмова з ним запам’ятається мені надовго.

Єремія з батьком сиділи на терасі, у внутрішньому дворику, пили міцнющу стамбульську каву з густими вершками та корицею, лускали підсмажений мигдаль і фісташки. Єремія привіз страшні вісті, в які дуже не хотілось вірити. Що загони Зиновія Хмельницького спустошили багато польських міст, де гинуть тисячі євреїв.

Неможливо описати мук, що вони терплять перед смертю, казав Єремія, звірства Ашура у порівнянні з ними — іграшки… Щасливі ті, кого лишень розрубали мечем і втоптали кінськими копитами в землю, чи всього-на-всього посадили на палю. Убиті мудреці Каббали, розграбовані синагоги, плитами з цвинтарів мостять шляхи…

— Елі, йди звідси, не пхайся до дорослих розмов, — зауважив батько, побачивши, що брат підслуховує. — Йди, йди, нема чого… І Леві поклич.

— Польського єврейства — скажу вам правду — практично не існує. Воно знищено майже повністю. Містечка стерті з лиця землі й спалені, а тих, кому пощастило врятуватись, вкрай мало, й вони переховуються в лісах, риють нори, наче дикі звірі, а малюків, що не загинули, віддали на виховання до кляшторів, — розповідав купець. — Жодної надії, що колись общини Польщі відродяться, немає, хіба що у Львові, де євреї зуміли відсидітися за стінами замку й відкупитись від Хмельницького. Правда, його загони спалили передмістя, бідноту, що не змогла зібрати достатню кількість золота.

— Прошу, ти ж знаєш, нам і так живеться тяжко, не розповідай тут про це, — попросив батько Єремію Вайзеля, — а то мій син Шабтай передбачив на 5408 рік велике лихо. Мало що про нас подумають у місті, не треба…»

Леві відклав перо набік. Доста на сьогодні, подумав він, вдивляючись у темне віконце. Лише у нього на весь турецький квартал горіла свічка, створюючи Осману Седе — тобто Леві — репутацію пристрасного читальника.

6. Очікування візиту раббі Нехемії Коена, для якого Леві приготував приманку — вельми рідкісний манускрипт. Знайомство Леві з Фатихом-Сулейманом Кепе, пані Сабіною з дому П’ястів та її служницею Маріцою. Інтриґи єзуїта Несвіцького

Леві не став довго міркувати. Крамничку його було відчинено в найкращому місці турецького кварталу. Розмістилась вона так, що кожен, хто вертався з ринку, конче мусив пройти повз колишню ювелірну майстерню, господар якої незадовго перед тим виїхав до Відня, й опинявся, навіть не бажаючи цього, біля яскравої вивіски «Осман Седе, книгар зі Стамбула. Чародійні рукописи. Старовинні речі».

Стосовно чарів Леві, звісно, переборщив, але позаяк львівські обивателі тягнуться до чорнокнижжя, чому б не спокусити їх зачарованими сувоями? Врешті-решт, правильне використання каббалістичних премудрощів здатне чинити дива. Тому він велів продублювати вивіску польською, розраховуючи, що відвідувачами «стамбульського книгаря» стануть не лише турки. Та й раббі Нехемія Коен навряд чи читає арабський шрифт, дивись, та й пройде повз крамницю, і весь план полетить шкереберть…

Розмістивши товар, Леві зняв з дверей великий замок, поставив на підлогу біля вікна дві китайські вази з вищереними драконами, що літають в небесах, аби привабити шанувальників східної розкоші, а на підвіконня виклав старий, почорнілий від часу фоліант, що мав свідчити про надійність його торговельного починку. Бо ж коли книгар не боїться викласти перед очі перехожим найкоштовніші речі, се значить, що грошей у нього вдосталь. Прискіпливо оглянувши крамницю, Леві вийшов на вулицю перевірити, як виглядають збоку його вивіска та вікно, і, переконавшись, що все в нього незгірше, як у інших, почав торгувати.

Пані Сабіна, в чиїх жилах текла кров польської династії П’ястів, уже давно й безнадійно нудилась. Усі розваги, що мали на меті відволікти її від власного нещастя, встигли набриднути.

Ні гойдання на небезпечних гойдалках, ні полювання з песиками на борсуків, ні прогулянки incognito міськими околицями не в змозі були її розважити.

— Маріцо! — гукнула Сабіна.

— Йду вже! — відізвався дзвінкий дівочий голос, і до покою зайшла молода служниця, наполовину волошка, наполовину русинка, що її взяла пані Сабіна з маєтку Бистриці. Чорнява, смаглява й лукава, ґраційна, наче сарна, з гарними розумними очима, Маріца цілком могла б зійти за молодшу сестру Сабіни. Господиня й служниця були навдивовижу схожі — обидві невисокі, з довгим чорним волоссям, з тоненькими «грецькими» носиками й маленькими ляльковими ніжками. Тільки на Сабіні була чудова шовкова сукня, «вранішня», ніжного кремового відтінку, а Маріца носила простенькі сукенки з білим фартушком, і замість золотого медальйона в неї на шиї висів хрестик, вирізаний з бука.

— Куди сьогодні підемо? — спитала Маріцу її меланхолійна господиня.

— Пані, мені вчора сказали, що в турецькому кварталі з’явилась нова крамниця. Там продають чарівні манускрипти!

Пані Сабіна скривилась.

— Нащо вони мені? Ти ж бо знаєш, що я не люблю ворожок, індійських факірів і персів-черевомовців…

— Тоді відпустіть мене, пані, — похнюпилась Маріца, — на хвильку, піду подивлюся. Кажуть, начебто той турок відчитує долю…

— Е ні, — зітхнула пані, — поїдеш зі мною.

— Зволите приготувати повіз?

— Зволю. І зніми фартух, нехай думають, ніби ти — моя компаньйонка, вбога родичка.

— Слухаю, пані.

Через півгодини до щойно відчиненої крамниці Леві під’їхала карета, з якої вийшла розкішна дама в супроводі Маріци, що вдавала з себе згідно примхи Сабіни, яка полюбляла жарти, перевдяганки й розиграші, її компаньйонку.

Вона озирнулась на всі боки, ніби вишукувала когось, хто міг їх звинуватити у відвіданні турецького кварталу, й, не побачивши, сміливо ступила до «Османа Седе, книгаря зі Стамбула».

Леві, що вже встиг скласти собі уявлення про вавилонське змішання народів, вір та мов, що панували у Львові, зовсім не здивувався з появи пані Сабіни. За цей час до нього встигли зайти відвідувачі — греки, двоє вірменських купців, що просили амулети для приваблення грошей, французька модистка й четверо караїмів. Усі вони звертались до власника крамниці такими дивними мовами, що Леві, якби не народився в Туреччині в єврейській родині і не встиг повештатися по Європі та Азії, навряд чи їх зрозумів би. Але тут він відповідав грекам грекою, вірменам вірменською, а для француженки підібрав спотворену латину, яка з додатком ніжних закінчень нагадала їй рідну мову, караїмам — єврейською. Звичайно, що до пані Леві сказав «дзінь добри» й назвав її ясновельможною.

— Мені потрібна річ, яка б змогла зробити мене щасливою, — сказала Сабіна. — Я чула, що у вас є магічні манускрипти, котрі відкривають великі таємниці віднайдення гармонії…

Леві здивувався так, що з нього почала сповзати міцно приклеєна маска турка Османа, але отямився і запропонував пані кілька раритетів з алхіміко-розенкрейцерівської серії, що передбачливо тримав для допитливих поляків.

— Ось, чи не бажаєте анонімний твір «Вогонь саламандри», — розкланявся він, — вельми помічний при життєвій… — і, побачивши нещасну посмішку на блідих устах Сабіни, додав, — від меланхолії. Дуже рідкісна рукописна книга зі срібними застібками. Не можу навіть сказати, чи ще десь така є. Придбавши її, ви дізнаєтесь, чому саламандра, катована вогнем, ніколи не згоряє остаточно й відроджується заново. Є і рецепти…

— Як приготувати саламандру? — усміхнулась пані Сабіна.

— Ні, — сказав Леві, — в ній написано, як самому уподібнитися до саламандри.

Що за маячня! Я десятки разів смажив саламандр на вогні з голоду, і жодна з них не воскресла з попелу, подумав він про себе, але якщо пані в це вірить, то нехай.

Вони ще довго обговорювали різні містичні трактати, і Сабіна відчула, що їй зовсім не хочеться йти з крамниці Леві. Пані навмисне розпитувала його про все, що бачила на полицях, але через годину зібралась з духом й купила «Вогонь саламандри», виклавши на прилавок жменю злотих.

— Що за красуня! — зітхнув Леві, коли пані Сабіна сіла до карети. — Якби вона народилась в Стамбулі, то стала б улюбленою дружиною султана. Утім, і у Львові в неї, либонь, відбою нема від залицяльників.

Проте Леві очікував на візити не лише польської аристократії, але й раббі Нехемії Коена. А той не квапився завертати до турецького кварталу.

Тим часом до крамниці зайшов Фатих Кепе, щоб запросити нового букініста до батька, Селіма Кепе, на філіжанку кави.

— З радістю, — сказав Леві.

І замислився. Що могло трапитись в родині раббі Нехемії, якщо той відмовився від щоденної прогулянки східними куточками Львова? Зазвичай після вранішньої молитви, яку проводив у синагозі Нахмановичів, Нехемія Коен згортав талес, вкладав його разом з тфіллін в особливий оксамитовий мішечок, розшитий золотими нитками, прикрашений пухнастими китицями, і вирушав на прогулянку. Проминувши єврейські вулиці, де все було для нього знайоме, раббі, пройшовши крізь Татарську браму, завертав на Сарацинську, що її серед обивателів називали Поганською — або просто Поганкою, в той самий турецький квартал, де замешкав Леві. У невеличких крамничках, напханих всіляким мотлохом, раббі Нехемії щастило віднаходити єврейські манускрипти, світильники, амулети та інші старожитності, значення яких продавці не розуміли. Щонайрідкісніший рукопис з Каббали міг продаватися турком чи татарином за мізерію й лежати в одній купі з різним містичним мотлохом — сонниками, ворожільними таблицями, алхімічними байками, талісманами для породіль та колодою карт для гри в «тарок».

Аби не проґавити ймовірний скарб, раббі Нехемія Коен, пристрасний колекціонер, чия збірка єврейських книг вважалась найкращою в Галичині, наважувався покидати межі ґетто і йшов Поганкою. В оточенні іновірців він, звісно, чувся не так впевнено, як у себе на Староєврейській, але турки й татари, мешканці Сарацинської, відчували потаємний страх перед єврейським мудрецем. Вони приписували поважному раббі вміння творити дива, перетворювати людей на мишей і жаб, літати по Львову вночі (Селім, батько Фатиха Кепе, присягався у кав’ярні, ніби якось бачив постать Нехемії, що повисла в повітрі над дахами), а тому не наважувались обдурити чи обрахувати.

До того ж, після повернення Нехемії зі Стамбула, львів’яни стали вважати його ледь не праведником, який не побоявся задля істини прикинутися турком, проникнути в покої султана і розкрити правдиву суть ізмірського авантурника. Зробивши те, чого так і не вдалося домогтися його дідові, раббі Давидові Алеві, що також розмовляв з Шабтаєм Цві, Нехемія Коен купався у хвилях слави. Ореол людини, що викрила самого Шабтая Цві, завжди супроводжував Коена. Його ім’я із захватом вимовляли не лише в межах єврейського кварталу…

Не було такого дня, аби Нехемія Коен не ходив на Поганку. А якщо таке й траплялось, тоді усі розуміли, що він або нездужає, або трапилось щось направду незвичайне. Турецькі крамарі зітхали — і чекали повернення Коена, святого чоловіка, у якого було стільки проблем…

Того дня, поки Леві марно чекав на появу раббі, майже до темряви не вішаючи замок на двері крамниці, Нехемія Коен вийшов з синагоги Нахмановичів і вирушив, ні, не на Погансько-Сарацинську вулицю, а до зовсім іншого місця, в костел єзуїтів. Де пробув майже до вечора, мало не спізнившись на читання «Маарів».

Які справи могли бути у благочестивого юдея, знавця Каббали з отим клятим «Орденом Ісуса»? Що пов'язувало Нехемію з патером Несвіцьким, якого навіть вельми екзальтовані католички вважали виродком? Зараз довідаєтесь. Кілька років тому, в 1663-му, львівські єзуїти домоглися того, на що так давно чекали, і про що довелось просити їхнього покровителя, графа Липіцького — єврейського погрому. Погром вийшов, на думку єзуїтів, невдалий, тому цю історію швиденько довелося зам’яти. Проте граф зачаїв на громаду, пограбування якої не принесло йому очікуваних грошей, страшну образу. Він обклав євреїв величезними податками, судив неправедно, вимагав хабарів, чинив таку сваволю, що чимало заможних купців поквапились залишити Львів. Ґетто убожіло на очах. Жадібний граф буквально висмоктував з євреїв гроші, як вурдалак кров, і чим довше це тривало, тим важче жилося на Староєврейській вулиці.

У синагозі без перерви підносились молитви, більше схожі на ляменти, де усі євреї — чоловіки, жінки, діти, у спільному пориві, не шкодуючи горлянок, вигукували покаянні рядки. За які гріхи Ти покарав нас, Господи, — голосили вони, — тим, що послав графа Липіцького?! Невже ти не накажеш польському королю відібрати у графа ключі від міста? Бо він замордує нас до смерті…

Одного разу молодий Нехемія Коен, стоячи в тіні свого великого діда, Давида Алеві, почув розмову двох купців, що приїхали з Едирне.

Вони згадали ім’я якогось Шабтая Цві, уродженця Ізміру, що мав неймовірну владу над євреями Осяйної Порти і навіть — страшно вимовити — однодумці мали його за Машіаха. Купці запевняли, начебто Шабтай — великий каббаліст і може виконати будь-яке бажання. Хочеш гору золота — будь ласка, хочеш стати великим візиром — попроси Шабтая, той виконає.

Нехемія насторожився. Що-що, а Каббалу не можна плутати з домашньою магією, використовуючи власні сили для вирішення мирських завдань. Навіть його дід, що бідував у молодості, волів голодувати, аніж промовляти заклинання, завдяки яким порожній стіл міг наповнитися вишуканими — і кошерними — стравами. Злидар, який жив на мізерну платню меламеда, зібрану такими ж нещасними батьками його учнів, Давид Алеві жодного разу не скористався з такого ганебного способу наситити шлунок. І онука навчав цьому.

Тому Нехемія з пересторогою поставився до пропозиції купців передати Шабтаю Цві лист від євреїв Львова, де вони просили змістити ненависного графа Липіцького й віддати керівництво містом в руки кожного, хто був би терпимим до іновірців. Але листа львівські євреї все ж написали, навіть вклали у нього три стеблини, вирвані з превеликою обережністю під вікном графського особняка, в невеликому рукотворному парку a l'anglaise, пильнованому лютими псами.

Уже тоді Нехемія передчував, що наслідки листа виявляться ще жахливішими, ніж знущання Липіцького, приятеля єзуїтів. Але лист потрапив до рук Шабтая Цві, він почаклував над травинками, прошепотів якісь незрозумілі замовляння, і в той же день граф Липіцький вмер наглою смертю. Його поховали, а плітки, що кружляли довкола його протистояння з євреями, встигли долетіти до вух єзуїтів, що більше, ніж інші, журились через втрату спільника. І оті три нещасні стеблинки, що впоминались усіма, хто навіть не був присутній при написанні листа Шабтаю Цві, стали вагомим доказом, що євреї занапастили графа чаклунськими замовляннями, взятими з таємничих «чорних книг».

Усі ознаки чорних ритуалів мають місце: травинки з парку, де ходив небіжчик, єврейські прокляття, наслані на графа в синагозі, врешті, лист з проханням до могутнього чаклуна допомогти душі Липіцького розлучитися з тілом. Тим паче, що останнім часом граф виглядав кепсько, і хтось сказав, що, можливо, йому пороблено…

Над євреями Львова нависло звинувачення набагато тяжче, аніж протермінування платежів. Відьмацтво! Чорна магія! Чарівні манускрипти, одне слово яких здатне вбити одним махом!

Ідея звинуватити раббі Нехемію Коена в проведенні жахливого обряду, що вбив графа, належала патеру Несвіцькому, єзуїтові, чоловіку жовчному, впертому, і до того ж запеклому антисемітові. Його давно бісило, що євреї Львова користувались згідно королівського указу (привілею) особливими правами.

Їх не можна охрестити силоміць, бо привілей дозволяв їм триматися батьківської віри. Звичайно, якщо хто-небудь з євреїв добровільно забажає перейти в християнство, щодо цього в привілеї нічого не було написано, але такі випадки траплялись зазвичай вкрай рідко. За все своє життя єзуїт Несвіцький лише один раз хрестив юдея, та й то номінального, хлопчика-знайду, що виріс серед поляків, не знаючи ні рідної мови, ні релігії. Сподіватися, що до одного хрещеного єврея невдовзі додасться ще один, для такого славетного сіяча віри, як єзуїт Несвіцький, було справжнім приниженням.

Крім того з Риму приходили тривожні листи. Над патером, що даремно витрачав свою місіонерську снагу, жорстоко насміхались приятелі по єзуїтській колегії, а начальство вимагало навертати євреїв. Несвіцький страждав. Коли він попросив у кардинала дозвіл вирушити в Азію проповідувати туркам, кардинал засміявся і сказав: навіщо вам їхати так далеко? У Львові живе чимало євреїв, візьміться за них. Та й турки у вас також є…

Але як зайнятися хрещенням тих, хто зовсім не бажає цього?

І Несвіцький — на те він єзуїт, щоб не розгублюватися — придумав. Єзуїти ініціюють довгий судовий розгляд по справі про смерть графа Липіцького, змусять відповідати Нехемію Коена, щоб той свідчив проти інших євреїв, а тоді, коли становище видасться вкрай скрутним, і раббі почне благати про пощаду, Несвіцький запропонує йому таємну домовленість. Нехемія Коен повинен буде віддати свого улюбленого сина Менделя, чемного розумника… на виховання в «Орден Ісуса». Відразу по тому, як юний Мендель Коен одягне на шию латинський хрест, його батько отримає свободу, а з євреїв міста знімуть «за недоказаністю» звинувачення в чорнокнижництві.

Також родині Коенів виплатять з міської скарбниці всі судові витрати і компенсацію за час, проведений у в’язничних підвалах.

Золота голова Менделя Коена знадобиться єзуїтам: хто, як не він, що увібрав з раннього дитинства дух витонченої казуїстики, чудовий коментатор, зможе піднести католицьку церкву, надати їй блиску вченості і влити свіжу єврейську кров до затхлого болота схоластичних побудов? Рим потребує єврейського розуму — аналітичного, підступного, строгого. Отримавши сина Коена, патер Несвіцький швидко посунеться по орденській драбині, відновить колишню славу — хто знає, можливо, стане кардиналом?

Крім того, ставши батьком вихреста, раббі Нехемія втратить свій вплив. Одновірці почнуть його зневажати, ймовірно, навіть виженуть із громади, якими б чудовими не були решта синів та дочок Коена…

А без свого глави львівські євреї повернуться до колишніх суперечок та хаосу. Адже Коен загасив ворожнечу меж вихідцями з Кракова та іншими євреями, що прибули до міста з різних куточків Речі Посполитої. Піде Коен — євреї знову почубляться, а отже, з ними легше буде впоратися…

Непокоїло патера Несвіцького лише те, що раббі Нехемія вважався вельми стійким чоловіком. Зламати таке тверде дерево складно. Навряд чи раббі погодиться віддати Менделя єзуїтам, міркував патер. Радше він прийме мученицьку смерть на кострищі і прославиться на віки як праведник, оббріханий неприятелями, заразом схиливши до цього усю родину, аніж вирішить порятуватися, зрадивши сина. Але хто вгадає, як поведе себе мужній Нехемія перед кощавим бабиськом, що прийде не лише особисто до нього, а й до всієї громади?

Щоби вияснити, чого слід очікувати від Нехемії, патер Несвіцький послав служку до єврейського ґетто, в дім раббі Коена, велівши передати тому запрошення «побесідувати» в єзуїтській колегії. Служка, що страшенно боявся юдейських чарів, зі страхом постукав у дім Коенів.

Йому відчинила ребецен Малка, дружина Нехемії, здивувавшись, що раббі питає єзуїт. Того ранку вона пекла булочки з січеними горіхами, присипані зверху цинамоном, і по всьому будинку Коенів струменіли пахощі гарячого тіста.

Служка, якого патер Несвіцький тримав надголодь, ковтав слинку, вдихаючи неземні запахи порошку цинамону й підсмаженого з цукром мигдалю, чекав на Нехемію. Голод катував бідного хлопця, але попросити, — а тим більше взяти пиріжок у Малки Коен він не наважувався.

Йому розповідали, ніби єврейські страви шкодять християнам, що ними можна струїтися, а деякі особливо злісні єврейські господині навмисне печуть ґойські пиріжки з цвяхами, мишачими хвостиками і труткою для пригощання іновірців.

Однак Малка Коен була жінкою доброю, а тому запхала худющому служці цілий пакунок свіжоспечених булочок, які він хутко з’їв, проводжаючи раббі Нехемію за стіни єврейського кварталу. Той чудово розумів, навіщо знадобився єзуїту Несвіцькому, і по дорозі до колегії обмірковував різні способи захисту.

— Звинувачення в чаклунстві, — сказав раббі Нехемія, — за логікою речей слід адресувати не мені, а лжемесії, єретику та віровідступнику Шабтаю Цві, точніше, Азізу Мухаммеду Ефенді Капиджі-баші, правовірному мусульманину-шиїту, що мешкає в Куру Чешме, передмісті Стамбула (якщо він, звичайно, не встиг переїхати). Бо саме цей здрайця прошепотів певне заклинання, від якого вмер бідолашний граф Липіцький. Але я навіть не смію заявити, якими методами цей новоявлений Азіз Мухаммед доконав графа. Він давно не дотримується правил юдейства, водиться з дервішами… Чого вони навчили його — сам не знаю. Логічніше було б звернутися до турків — вони розкажуть вам чимало цікавого з життя цього пролази та його чотирьох дружин, яких подарував йому султан в день навернення.

— Годі заговорювати мені зуби, раббі, — заперечив Несвіцький, — листа Шабтаю написали львівські євреї і траву рвали також вони…

— Але я відмовляв їх від сього кроку! — вигукнув Коен. — Моя віра несумісна з магічними ритуалами, і я завжди запевняв, що Шабтай Цві — авантурник, навіть ще перед тією поїздкою до Стамбула. Випадок з листом мене переконав остаточно: правдивому каббалісту, щоби убити, досить подумати про це — і уже маєте трупа. А коли чоловік шепоче якісь замовляння, переламує стеблини, дмухає на них — то він не більш аніж сільський знахар, чия доля — виводити дівкам прищі та замовляти хворі зуби…

— І що, — єхидно зауважив Несвіцький, — ви також умієте вбивати думкою?

— Я — ні, — сказав Коен, — але перше були такі посвячені старці, які могли се вчинити легко, без надмірних зусиль. Пульса денура — удар вогню — ось як це називається у каббалістичній практиці.

Але єзуїт йому не вірив. Він знав, як хворобливо євреї ставляться до епопеї Шабтая Цві, що деякі потай йому співчувають, хоча й кажуть, ніби змінивши закон, він перестав належати до їхнього роду-племені. Навіть раббі Коена, який ненавидів Шабтая з перших років його руху, патер Несвіцький записував до сабатіанців. Єврей єврея завжди прикриє, заскреготів він зубами, а якщо не вийде, то на турка зіпхне…

Розмова затягнулась. Аргументи Коена увійшли в глибоку суперечність з аргументами єзуїта, вони кричали, розмахували руками, стояли на своєму, ніби причина смерті графа Липіцького могла щось змінити. Раббі Нехемії довелось цитувати Талмуд, пояснюючи, що єврей, який перейшов у мусульманство, може називатись ким завгодно, лишень не євреєм, а відтак він не зобов’язаний його захищати.

— Нехай турки з ним панькаються, — невдоволено буркнув Нехемія, — не розумію, чого це всі вважають Цві євреєм? Він і раніше більше порушував Закон, аніж дотримувався, а тепер і поготів… Я за нього не відповідаю.

— Правильно, — потер спітнілі в гарячці суперечки долоні патер, — не несете. Однак суд невдовзі розпочнеться.

— Починайте, — мляво погодився Нехемія Коен, — притягніть до відповідальності усіх, хто складав листа, і тих, хто рвав траву біля особняка Липіцького. Тільки я вже й не пам’ятаю, хто що робив, минуло вже стільки часу…

— Нічого, пригадаєте, — єхидно посміхнувся єзуїт Несвіцький.

7. Аптека «Під срібним оленем» гера Брауна

Мандрівникові, що приїхав здаля і перед тим ніколи не бував у Львові, видавалася дивною велика кількість аптекарських крамничок, і не де-небудь, на околиці, а на центральних вулицях. Львівські аптеки розміщувались на перших поверхах, належали підданим німецьких князівств, і пропонували, окрім звичайного набору мікстур, мазей та порошків, екзотичні еліксири, бальзами і натирання. Вивіски їхні прикрашались вельми химерно: там панували довгі змії, чиї роззявлені пащі фонтаном викидали цілющу отруту, кам’яні відьомські ступки, жмути дивовижних трав, обов’язково перев’язаних стрічкою з девізом власника, алхімічні реторти, зображені в мить творення філософського каменя, часом повзали скорпіони, сколопендри і тарантули. Інтер’єр аптек радше нагадував крамницю книгаря, схожу на ту, яку мав батько Фатиха Кепе. Високі шафки з червоного дерева, із зашкленими дверцятами й різьбленими ручками, витончені скриньки каталогів, гладенькі відполіровані прилавки, різноманітні дивовижі, старовинні дрібнички, що прикрашали стіни, богемське скло, посудини вигадливих форм.

Назви в аптек теж були вигадливі: жодна з них не називалась просто аптекою, а обов’язково: «Золота зірка», «Дев’ять драконів», «Секрет василіска», «Під угорською короною»…

Аптека гера Брауна, вихідця з Нижньої Саксонії, також отримала екзотичне ім’я: «Під срібним оленем». На її вивісці був зображений гербовий щит з заокругленими краями, посередині його стрибав витончений рогатий олень, тримаючи в роті тоненьку стрілу. Тулуб нещасного копитного світився місячним сріблом, а нижче пояснювалось: «Аптекарський заклад Ієроніма Брауна. Засновано в 1637 році».

Дерев’яні двері аптеки, оббиті мідними бляшками, також зображали шляхетного оленя з важкими рогами, що стояв на пагорбі з високо піднятою головою.

Асортимент аптеки Брауна складали не лише засоби європейської медицини — п’явки, настоянки, порошки в пакетиках з грубого паперу, але й китайські ліки, привезені єврейськими купцями Великим Шовковим шляхом через монгольську пустелю смерті, середньоазійські бархани, Каспій та Кавказький хребет. Тому заможні львів’яни, відчувши, що в них зашкребло в горлі або почало боліти в лівому боці, воліли заплатити чималі гроші геру Брауну, аніж віддавати себе на розтерзання місцевим ескулапам.

Особливим попитом користувались китайські настоянки на зміях, що додавали силу, непогано продавались витяжки з крові кобри, зміїні серця, жаб’ячі розтирачки, жовч тигра, пастилки зі скорпіонів. Йшли в діло екстракти з омели, коробочки карпатських трав, з яких готували лікувальні напари. Продавався диво-камінь безоар, тибетська смола, висушені корені, а серед них неймовірно дорога мандрагора.

Гер Браун ніколи не потерпав від браку покупців. Хіба що рідкісні отрути, запаяні в скляночки з грубого коричневого шкла, яке не пропускало сонячне проміння, залежувались на аптечних полицях. Але й вони — рано чи пізно — знаходили свого власника. За отрутами до нього приходили пізно увечері, ховаючись та озираючись, довго вибирали пляшечку, розпитували про властивості, дію і можливості виявлення.

Хитромудрий німець тримав кілька різних баночок з отрутою. Одні призначались для отруєння родичів — ці отрути не можна було виявити при розтині, й вони дарували швидку смерть, схожу на природню. Коштували вони шалені гроші й відпускались у величезній таємниці по знайомству. Інші отрути гер Браун запасав для осіб слабких, нерішучих, що бажали чомусь звести рахунки з життям. Не схвалюючи самогубць, він спеціально продавав меланхолікам вишуканий флакончик, наповнений отруйно-рожевою рідиною. На етикетці аптекарський помічник, студент-недоучка Яцек, домальовував чорною фарбою страшний череп та кості, додаючи напис «memento mori».

Померти, вижлуктивши його вміст, було нелегко (позаяк Браун наливав у пляшечку розчин марганцівки), однак деяким, вельми нервовим особам вдавалось ним затруїтися і лягти за огорожею Личаківського цвинтаря.

Леві Михаель не відразу знайшов час для знайомства з лев’ячим містом. Відтоді, як пізно уночі найнята карета привезла його в турецький квартал, Леві вдалось досконало вивчити лише найближчі від дому й крамниці вулиці. За Татарську браму, що відділяла Львів правовірний від Львова католицького, Леві не встиг навіть висунути свого допитливого єврейського носа. Світ його у перші два тижні обмежувався Погансько-Сарацинською вулицею, галасливою й запилюженою, забудованою безладними кам’яними будинками з першими поверхами, відданими під торгівлю, з такими ж внутрішніми двориками, де на натягнутих мотузках висіли пістряві ковдри, килими й подушки, які нагадували йому Ізмір. Зрозуміти, що являє собою старе місто Львів, він же Львув, Лемберґ, Леополіс і Ар’юц, можна лише, сходивши його вздовж і впоперек, по всіх кварталах, вуличках та передмістях.

— Годі стриміти безвилазно в турецькому кварталі, — мовив до Леві Фатих Кепе, після того, як отримавши запрошення від його батька Селіма прийти на філіжанку кави, вдаваний стамбульський книгар сидів на терасі й бгав у пальцях воскове листя плюща.

— Підемо сьогодні на вечірню прогулянку, я покажу вам, шановний Осман-бею, справжній Львів, його вузькі вулички, химерні будови та інші дивовижі.

Старий Селім відставив маленьку філіжанку для кави, розмальовану дрібним синім візерунком, й уїдливо зауважив, що чимало приваб християнського Львова вельми сумнівні для ока мусульманина. Там є статуї голих жінок, хрести без ліку, не кажучи вже про кнайпи, біля яких завжди можна дістати по писку.

— Батьку, — спокійно заперечив Фатих, — ніхто не примушує нас мацати оті статуї чи жлуктити пиво. Ми лишень подивимось місто. Осман-бей не раз бував у Європі, жив у Відні, Парижі, Римі, проїжджав німецькі землі, Моравію, Балкани. Невже тут, на пагорбах Галичини, його збентежить те, що Осман-бей спостерігав сотні разів?!

— За вельмишановного Осман-бея я не турбуюсь, він дорослий чоловік і добре знає, що робить, — відповів Селім Кепе. — За тебе, сину, переживаю. Християни можуть подати тобі поганий приклад, а навіщо бентежити серце напередодні весілля? Раптом, повернувшись, ти не захочеш дивитися на свою наречену Ясмину, поклавши око на яку-небудь польську панянку?

— Виключено, батьку, я терпіти не можу польок, — буркнув Фатих, — а також грекинь, вірменок, русинок…

— Ну, то йди, — погодився Селім, — проведи Осман-бея, пройдіться по головних вулицях. Тільки не затримуйся допізна, бо замкну двері на засув і тобі доведеться лізти по терасі.

— Гаразд, батьку.

Осман вклонився старому Селімові й потяг за собою Фатиха.

— Чого се він питав тебе за польок? — поцікавився книгар, коли вони покинули дім Кепе.

— Отець злапав мене, коли я біг за каретою однієї вельможної пані, і тепер вважає, начебто я в когось закохався.

— А ти дійсно закохався у польку?

— Ні, що ви, Осман-бею, то була мана, обман почуттів…

Отак, бесідуючи, вони дійшли до Татарської брами й залишили мусульманську частину міста. Перед ними відкрився зовсім інший Львів — католицький, саме у той час, коли на всіх костельних дзвіницях відбивали вечірню. І будинки, і публіка, і навіть повітря тут були іншими.

Якщо в турецько-татарському кварталі завжди пахло цинамоном, гвоздикою та кардамоном, а також дорогими парфумами з мускусом, олією з розтертих трояндових пелюсток, то в центрі Львова вітер розносив щось середнє між застояною водою та злежаним папером. Біля однієї будівлі Фатих спинився, принюхуючись.

— Пахне майже як у нас, якимись травами, прянощами, — сказав він. — Це німецька аптека, «Під срібним оленем».

— Давай зайдемо, переведемо подих, — запропонував Леві, — мені саме треба купити кореневища вивороті від безсоння, кажуть, гарний засіб.

— А що то за вивороть? — спитав його Фатих, коли вони опинились у аптеці гера Брауна.

— Трава, — відповів Леві, — її ще кочедижкою називають. Її повно на старих могилах Личакова росте, бачив, коли проїжджав, у них ще під листям дрібнесеньке насіння.

— А, папороть… — розчаровано протягнув Фатих.

— Еге ж, вибач, переплутав, папороть, вивороть, завороть — не розбереш!

Гер Браун стояв біля прилавка й перевіряв на світлі воду, налиту в прозорі пляшечки. Поруч лежала купа папірців — готові етикетки, що їх мав наліпити помічник Яцек.

— Чого бажає шановне панство?

— Мені потрібні кореневища папороті для відвару, — сказав книгар, — замучило безсоння, сни сняться жахливі, з минулого…

— Папороть чудово проганяє безсоння, однак її не можна приймати забагато, — зауважив гер Браун.

— Знаю, — знизав плечима Леві.

Аптекар покликав Яцека, той приніс маленьку баночку, зав’язану паперовою кришкою, де лежало сухе коріння папороті. Коштувала вона недорого, тому книгар вирішив придбати ще якийсь засіб, пам’ятаючи, що попереду в нього тяжка боротьба і треба підготуватися до будь-яких випробувань.

Леві взяв ще сушеного аспида — вузьку, тонку змійку, завбільшки як два черв’яки, відкусуючи від якого вранці натще по шматочку начебто здобуваєш неабияку силу. Мало що мене чекає, подумав Леві, не завадить зміцнити собі нерви.

Вийшовши з аптеки гера Брауна, вони з Фатихом вирушили далі, ступивши у царство сірої бруківки, гострих ґотичних шпилів та показної розкоші.

Їхню увагу привертала то незвичайна будівля, прикрашена головами Медузи Горгони, нетверезих фавнів та інших персонажів язичницьких міфів, то вітрина модної крамнички, що показувала дивні для турецьких звичаїв строї, то вервечка аристократичних карет з гербами.

Прогулюючись та прислухаючись до розповідей Фатиха Кепе, Леві не помітив, що повз нього пройшов, заслонений львівською ґотикою, раббі Нехемія Коен. Еге ж, сам Коен наважився того вечора залишити ґетто й спробувати відмовити єзуїта Несвіцького від плетіння огидної змови супроти євреїв. Йому завдавала клопоту думка, що громада живе під навислим мечем, відхилити який здатний лише правдивий господар Львова, а ним раббі вважав орден єзуїтів. Може, Несвіцький вдовольниться великим викупом, який зберуть заможні євреї? Адже було так, що гроші Нахмановича повернули синагогу, збудовану заїжджим італійцем на недозволеній віддалі від католицького храму. Чом би й зараз не відкупитися?

І тут перед ним вигулькнуло до болю знайоме обличчя!

Леві Михаель, брат Шабтая Цві! Нехемія Коен упізнав його. Турецький костюм йому не завадив, позаяк євреї Порти вдягались так само, як турки, тільки що без чалми. Скільки разів Нехемія бачив Леві у фортеці Абідос, де той ані на крок не відходив від свого брата, і був його радником, другом, навіть охоронцем!

Невже Леві не перемінився? Його карі очі дивились так само сумно, як і в ті знаменні дні 1666 року, чорна родимка на лівій щоці, що обіцяла велике щастя, легке накульгування (Леві в дитинстві упав з коня, й відтоді при ходінні ледь волочив ногу). Але що він робить тут, у Львові? Чи не затіяв щось лихе? Раббі Нехемія продовжував думати про Леві, але той незабаром зник з очей і, напевно, його не помітив. Дивно, але Коен не пам’ятав, чи був Леві з Шабтаєм в день навернення, чи вимовив шахаду, або вирішив зостатися юдеєм?

Сам раббі в той час збирався від’їжджати, вважаючи, що справу зроблено, а подальша доля ізмірського авантурника його не хвилює, й, напевно, не був присутній при цьому. У кожному випадку, перемінив той віру, чи ні, але до Леві Михаеля Цві рабин ставився погано.

Невже він приїхав допомогти братові? Але чому ж я не стрічав Леві у ґетто? А, він турок і мешкає з турками на Поганці…

Стародавнім, ще з вавилонських часів, чуттям раббі Нехемія Коен здогадувався, що Леві прибув до міста не просто так і обов’язково представляє інтереси свого брата. У голові в нього стали роїтися похмурі думки. А раптом Леві вирішив, що я єдиний винуватець викриття і хоче помститися? Адже Шабтай, якби йому вдалося відмовити султана провести іспит, цілком міг би викрутитися і продовжив би сіяти єресь. А тепер — і се завдяки мені — Шабтай Цві проводить дні в Стамбулі, ходить з турками до мечеті, протираючи дірки в килимках, і якось зводить кінці з кінцями на мізерну платню султанського брамника. Після усіх почестей се, звісно, поразка…

Він же роздавав волоцюгам королівські титули, їв із золота, носив оксамити! Послав брата, щоби той якось уночі зарізав мене турецьким ятаганом!

Від цієї думки раббі Коену стало ще моторошніше, аж по спині мороз сипнув.

А Леві, проваджуваний балакучим Фатихом площею Ринок, крутив головою на всі боки, роздивляючись багацькі доми, милувався вишуканими віконними решітками. Навіть показав дулю білобрисій служниці, яка висунулась з вікна в криком «Марисько, гайда сюди, турки йдуть!», виловив з круглої чаші фонтана дрібну монетку. Він навіть не згадав про Коена, йолоп…

А Коен вже знав, що Леві тут, і наказав дружині пильно стежити, якщо біля дому стануть вештатися підозрілі незнайомці (до Стамбулу він не брав її, тому Малка не уявляла, як виглядає Леві). Трактати свої раббі переклав з кабінету, де зазвичай займався духовним розважанням й писав велику працю по Каббалі, в дальшу комірку, ключі від якої нікому не довіряв.

— Се погано, дуже погано, — шепотів Нехемія. — Леві буде мстити за брата.

Та ба! Мудрий рабин, чиї проникливість та прозорливість ставили в приклад, не міг дотямити, що Шабтай Цві зовсім не думає про помсту.

8. Сара-Тереза відлітає з кляштора

Як не намагались черниці відгородити вихованку Терезу від згубного впливу минулого, зробити з неї порядну «Ісусову наречену», що гаптує гладдю, їм не вдалося досягнути великих успіхів. Ні покарання, ні подвійне безперервне стеження не заважали їй жити по-своєму, у світі східних фантазій та надій на повернення до єврейства. Тереза так само потай залишалась юдейкою, у своїх снах літала разом з тінню вбитого погромниками вітця, рабина Меєра, над пагорбами Ізраїля, пролітала повз старі міські мури, вигукуючи слова заборонених для неї молитов.

Один сон снився їй досить часто. Ніби вона, єврейка Сара, йде по гарному східному місті, куди, здається, треба довго плисти морем, назустріч свойому нареченому. Хто він, Тереза не знала, але свати навперейми вихваляли його, кажучи, що наречений розумний і шляхетний, його родовід походить від царя Давида, і Сара буде царювати з ним у Єрусалимі. Іноді вона бачила його віддалік. Був середнього зросту, з вродливим єврейським обличчям, в зеленому тюрбані, прикрашеному павиним пером, і в халаті, розшитому також невеликими павиними перами. Наречений ввічливо кланявся їй, і Сара завмирала від щастя.

Він зі Сходу, з краю турків, шепотіло дівча, вірячи, що їй дійсно судилося відчути велике кохання до цього загадкового судженого, чиє ім’я ніхто так і не назвав їй. Якось Сарі наснилось, що наречений сам прийшов до неї і просить залишити їх на самоті. Свати і юрма фанатичних поклонників поштиво розступились перед ними, вигукуючи «малхут!»[2].

Наречений нахилився до Сари й мовив: я люблю твою душу, хоча ще не бачив твого обличчя, йди звідси якомога скоріше…

Цього разу він був у білому й тримав на руках біле тигреня в чорну смужечку, що сполохано блимало смарагдовими очищами, наче кіт у пивниці.

— Йди, йди, — причувалося Терезі, й вона завмирала від жаху. Як їй вийти звідси? У монастирі грубезні кам’яні стіни, ґрати на вікнах й висока огорожа, знизу кам’яна, а зверху наїжачена гострими піками. Якби поруч було велике місто, тоді, можливо, з кляштора було б легше вийти, розчинитись в натовпі, спалити чорну хламиду й сорочку з мітками. Але монастир стоїть посеред глухого лісу. Три дні дороги до менш-більш великого міста. Ліс кишить розбишаками — тими, хто відстав від загонів Хмельницького й вирішив сам собі добувати поживу грабунками. Дівчині, та ще босоніж, роздягнутій, не перейти цей ліс. Жахливі чутки ходять про нього. Окрім розбишак, у лісі повно привидів, дикого звіра, і щоліта обов'язково до монастиря приносять моторошні історії. Когось там розірвав ведмідь, хтось упав до вовчої ями. Йти небезпечно.

— Я заберу тебе, — казав сяючий наречений, — вір мені, Capo! Дуже швидко я пришлю за тобою моїх пташок, вони підхоплять тебе на свої м’які крила й віднесуть далеко-далеко. Потерпи трішки, дай мені відшукати в старовинних книгах це заклинання…

І приречена на чернецтво Сара вірила снам. Він існує, цей наречений, він віднесе її до одновірців, щоб ніколи більше не потрапляти на очі християнам. Скоріше б!

Сни йшли за снами. Сара чомусь бачила себе на палубі дивного корабля, на вітрилах якого були вишиті золотими нитками дванадцять колін Ізраїлевих, а веслярі кричали єврейською й виказували їй всіляку шану. То принесуть тарілочку з помаранчами, яскравими, соковитими, які Сара в дитинстві куштувала лише один раз, на празник, то подарують срібну скриньку, де сяють коштовні камені. І вона вдягає алмазні кульчики, що виблискують неземним світлом, щоби постати перед нареченим. А подарунки все несуть, і серед них Сара бачить витончені флакончики з пахощами, парчу й оксамит, згорнуті в сувої, турецькі зацукровані фрукти, фарби й натирання.

Ох, коли це все настане? — думає нещасна монастирська дівчинка Тереза — коли наречений забере мене?

Скільки б не навчали її черниці, особливо сестра Беата, що наречений у неї може бути лише один, Ісус Христос з Галилеї, Сара вперто твердить своє. Наречений прийде, неодмінно прийде. Вони стрінуться там, у заморському місті, й стануть під весільний балдахін…

Того вечора в кляшторі було тихо. Сестри поїхали до обителі по сусідству, залишивши Терезу під наглядом старших вихованок. Ті не стали суворо наглядати за Сарою й радісно побігли на кухню цупити харчі, бо дівчаток годували дуже скупо, а такого, щоби настоятелька, сестра Домініка з багатьма черницями була відсутня, ще не траплялось.

Тереза не хотіла лягати спати, але чомусь сон її зморив. Вона заплющила очі й почула голос. Напиши прощальну записку, подякуй сестрам за те, що вони піклувались про тебе, не дали вмерти в голоді й стужі, прихистили.

Я заберу тебе. Мої пташки чекають. Пора!

Тереза, сама нічого не розуміючи, схопила каламар і вивела на шматку полотна (паперу під рукою не виявилось):

Сестри, дякую вам, ви були до мене добрі й справедливі, але я не можу бути християнкою. Мій наречений чекає мене. Я від'їжджаю з ним. Сара.

Втішена, Сара підійшла до вікна. Важка решітка розчинилась, і до келії увірвався свіжий вітер. Дівчинка пролізла через вікно на дах. Там уже сиділи дві величезні сови, вони витріщали на Сару бурштинові очиська й невдоволено ухали. Сара доторкнулась до їхніх пір’ястих вушок.

— Ми готові служити тобі, наша пані, — мовили сови. — Візьмись за лапи — і полетіли.

І сови рвонули вгору, Сара ледве втрималась, міцно вчепившись руками в їх пазуристі лапи, й понесли її над чорним лісом. Світив місяць. Довга Сарина сорочка з грубого полотна зачіпала верхівки ялиць, але вона не чула холоду, сови несли її все далі й далі. Ось уже зник з виду монастир, горять вогні поодиноких сіл, залишились позаду страшні розбійницькі хащі.

Немає більше ні нудних латинських співів, ні довгих сидінь за п’яльцями, ні злих наставниць, що вимагали, аби Сара, дочка рабина Меєра, стала ревною католичкою. Все відійшло. Сара пробачила черницям колишні образи та сльози. Вони хотіли як краще, вирішила втікачка, розглядаючи неозорі поля, тому й мучили. А дівчатка якщо й кривдили мене, то не зі зла, вони ж бо також єврейки, такі самі сироти…

Політ на совах тривав недовго. Набравши швидкість, сови пролітали воєводство за воєводством. З’явились вогні Кракова. Трохи не долетівши до нього, сови почали різко знижуватись. Сара заверещала. Здавалось, вона впаде й розіб’ється на смерть. Земля наближалась.

— Шма, Ісраель, — закричала дівчинка, — тихше, совоньки, я впаду!

Але сови дуже лагідно опустили Сару на м’яку траву — і зникли.

…Отямилась Сара нескоро. До неї долинали якісь голоси, причувалось, ніби люди мовлять про неї як про мертву, та ще польською, страшенно лаються, навіть торкаються руками до грудей, щоб перевірити, чи б’ється серце. Вона не зразу змогла прокинутися від довгого, схожого на смерть, сну. Заледве, насилу переборюючи себе, Сара розплющила очі і підвелась, спираючись на тоненькі лікті. Сорочка в неї була геть порвана і відкривала смагляве напівдитяче тільце, вкрите персиковим пушком, чорне волосся сплутане в диявольські ковтуни, лице подряпане й вимащене.

Перед нею постала смутна картина. Біля білих нош, на яких лежав загорнутий в саван небіжчик, товпились люди. Вони показували на Сару пальцями, чудувались і намагались підняти її з трави.

— Звідки вона? — питали ті, хто прийшов ховати померлого столяра.

— Ми ніколи її не бачили. Дивно, — не могло дотямити жалобне товариство, «Хевра кадиша», постукуючи нетерпляче заступами. — І звідки вона така взялась?

Крізь натовп проштовхалась товста жінка. Вона кричала, вимахуючи руками, й намагалась підійти до Сари ближче.

— Відійдіть, безвстидники! Що не бачите, що хтось поглумився над дівчинкою і кинув тут. Дайте, я загорну її в свою шаль і перенесу, а то вона геть охляла, шкіра та кості, ще простудиться.

Жінка наблизилась до Сари, накрила її довгою пістрявою шаллю, обняла й спитала:

— Хто ти?

— Я — Сара, донька рабина Меєра з містечка Поляниці.

Люди, що забули за похорон, закрутили головами, позаяк містечко з такою назвою знаходилось дуже далеко від Кракова.

— Цієї ночі мене перенесли на своїх крилах дві сови, — додала Сара, тремтячи від жаху.

— А де ти жила раніше? — поцікавилась жінка.

— В монастирі бенедиктинок, — сказала вона.

— Вона хвора, не при собі, і марить.

— Та ж у неї гарячка!

— Ще б пак! Всеньку ніч літати на совах!

— Вона причинна, а якісь тварюки викрали її, познущались, скориставшись зі хвороби… Заждіть, ми ще їх упіймаємо!

— Страх уявити, що на її місці могла опинитись моя Рохл!

— Бідолашка, вона вся в крові, синцях, ранах…

— Несіть її в дім пекарки Хаї…

— Яка вона легка, як пушинка!

Сара прожила в пекарки Хаї кілька місяців. Рани її зажили, пригода з несподіваною появою Сари на цвинтарі почала забуватись (утім, в містечку про це пліткували довго), і вона стала допомагати місити тісто, носити воду, підтримувати вогонь у великій печі. Єврейська громада зібрала гроші, щоб купити Сарі черевики, сукню й білизну. Молочниця приносила їй молоко, кравчиня із сусіднього містечка Вижовниці обіцяла взяти дівчинку до себе ученицею, довідавшись, що Сара вміє обходитися з голками та нитками.

Про те, що їй довелось пережити, Сара воліла спершу мовчати, а потім вирішила все-таки розповісти.

Суворі звичаї монастиря, де її тримали силоміць, пережиті нещастя і неймовірний порятунок Сари так вразили мешканців містечка, що вони забажали влаштувати сердешній сиротині нормальне життя. Сара росла, обіцяючи стати дуже вродливою, і залишати таку багатообцяючу наречену без гарного нареченого було аж незручно.

В суботу рабин оголосив, що є чудовий спосіб спокутувати гріхи: дати віно сирітці Сарі. І люди почали приносити їй хто домашнє начиння, хто крам, хто гроші. Одна жінка подарувала Сарі дійну кізоньку, а торгівець лісом — колоди для побудови дому. Тепер, здавалось, її доля влаштована, після осінніх свят зроблять хупу, та й хлопчина один Сарі сподобався, Вевл, син гамарника, який чи треба, чи ні бігав до пекарки Хаї, питаючи: а Сара не вийде?

І брала Хая рогач, проганяла Вевла, кричучи, що той унадився витріщатися на сиротину, але сміялась, приказуючи: почекай, парубче, до осені!

Усе, здавалось би, ясно й не змінитись не може.

Але…

Того вечора повз містечко проїжджала карета пана Радзивіла, і наче спеціально, просто перед самими дверима старої синагоги, відлетіло колесо. Стала карета посеред дороги, й ні туди, ні сюди. Вискочив з карети у шубі бобровій пан, лихий-прелихий, кучера лає: запізнюємось, швидше лагодь! Кучер колесо прикручує, квапиться, а поруч синогога, і в її вікнах горять свічки. Дивиться пан Радзивіл у вікно й бачить: стоїть в синагозі перед скрижалями дівчина, з гарним личком, смаглява, чорнокоса, а над верхньою губою в неї родимка, і шепоче щось по-єврейськи.

Яка квіточка в цьому Сионі розцвіла, подумав пан, кращої не знайти. Підійшла — от дурненька — Сара ближче до вікна, на пишну карету подивитись, і роздивлявся її Радзивіл крізь шкло, наче повію, виставлену на торг, потрохи шаленіючи…

Закипіла шляхетська кров, спалахнув пан, заберу, думає, жидівочку, пташку солодку, одягну в шовки, обвішаю злотом.

Жодного стриму не знав Радзивіл, коли йшлося про дівчат, і розчахнув двері синагоги…

З острахом відступили євреї, дотямивши, кого потрібно сластолюбному пану, засмикались вогники свічок, зашуміли…

— Так, пся крев! — крикнув Радзивіл. — Панночку сюди, і щоб мені без скарг! Я ваш пан, ви мої жидки, хочу караю, хочу милую!

Схопив Сару за руку, наказав слузі загорнути у ведмежу попону і повіз.

Сара з хутра виривалась, задихаючись від запаху звіриної шкури, дряпалась… Та невблаганним був пан Радзивіл, не пожалів. Хіба є щось таке, чого не можна Радзивілам? Нічого. Їм можна все.

9. Миґдаль оз (вежа сили). Уночі перед 16 вересня 1666 року

…— Ви знаєте, що на вас чекає завтра? — уїдливо спитав Шабтая Цві султанський лікар Хайяті-заде. Шабтай мовчав. Ходив із кутка в куток маленької, неосвітленої кімнати, з руками, заламаними за спиною, й напружено міркував.

— Наказано поставити перед кращими лучниками імперії, і якщо стріли не заподіють хахам-баші жодної шкоди, то султан його помилує. А якщо вони вцілять, тоді ваша розумна голова покотиться із закривавленої плахи. Хахам-баші до вподоби така перспектива?

Шабтай Цві й далі не відповідав Хайяті-заде. Цей нахабний, отруйний, просякнутий наскрізь підступом палацових інтриг, неймовірно вдатний чоловічок, пам’ятав те, що краще забути. Вихідець з давнього роду Абарванелів, чиї нащадки вмирали на кострищах в роки Реконкісти й засуджували на смерть власних дітей на службі в трибуналі інквізиторів, Хайяті-заде з’являвся там, де могла знадобитись його єврейська невгамовність.

Він ще побуває в багатьох цікавих місцях і стане свідком значно страшніших драм. Але Шабтаєві нема про що розмовляти із Хайяті-заде.

Він думав лишень, як пережити цю ніч. Прихильники Шабтая називали фортецю Абідос «миґдаль оз» — вежею сили, твердинею, очікуючи від нього негайних чудес. Начебто він спопелить султана своїм орлиним поглядом, висушить Середземне море, щоб до Єрусалиму змогли дістатися десять загублених колін Ізраїлевих, що живуть далеко в Африці, перенесе столицю до Єрусалима, сяде на трон Давида…

Але Шабтай Цві не виправдає цих сподівань. Абідоська фортеця — не «миґдаль оз», а «миґдаль сафек», вежа сумнівів, де здійсниться безпрецедентне — людина, проголошена Машіахом, стане мусульманином. За що Шабтая Цві проклинатимуть усіма видами проклять, від спеціально написаних для нього «клалот» до найдавніших вавилонських побажань розсипатися на порох, згоріти у вічному вогні чи бути роздзьобаним на шматки хижими птахами.

Жодного єврейського хлопчика більш ніколи не назвуть Шабтаєм, навіть якщо той також народиться в суботу. Будь-яку книгу, будь-який сувій, амулет, мезузу та чорну коробочку тфіллін рош вважатимуть єретичною, якщо побачать там найменший натяк на ім’я Шабтая Цві. Видруковані сабатіанцями молитовники сховають якнайдалі, в генізи — сховище затертих, нечитаних рукописів, або поховають у землі, як ховають осквернені погромниками священні сувої.

Тієї ночі Шабтай Цві бачив, як хор рабинів, одягнених в чорне, з чорними талесами на плечах, в суцільній темряві співає йому прокляття, запалюючи чорні, насичені міцним духом шафрану свічки із прозоро-синіми вогниками, повторюючи: хай буде проклятий він удень, і проклятий вночі, проклятий, коли встає і коли лягає, проклятий, коли спить і коли обідає, проклятий навіки, навіки, навіки!!! Від полум’я чорних свічок тягнуло замогильним холодом, і ввижалось, начебто рабини, котрі співають свій неспішний наспів, давно померли, обличчя в них посиніли, зуби пожовкли, забіліли черепи під чорними ярмулками, а чорне вбрання зотліло. Шафранові свічі догоріли, слова прокляття, котре виконувалось так рідко, що не кожному поколінню траплялось його почути, поступово замовкали. Рабини дмухнули на бляклі синюваті вогники й погасили їх.

Стало зовсім тихо. Потім закричала якась жінка, в нестямі смугуючи собі гострим ножем обличчя. Бура кров стікала, затуляючи усе собою. Горіли пальми, з видіння у видіння перелітав білий суцільнолитий повіз з червоною шестираменною звіздою, демон у чорній камізельці з яскравими написами на спині, чиє лице приховувала недоречна напівмаска. Йшли натовпи, окремі обличчя видались Шабтаю знайомими, вони кричали, били палицями шиби, хапали гострі осколки й наносили ними собі глибокі рани на руках. Лежали мертві діти, повненькі, кучеряві, з розчавленими черепами і плямами крові, що проступала крізь барвистий одяг.

Потопали кораблі, люди, замуровані у вежах, за мить перетворювались на жменьку праху, плавились суботні свічники…

Після цього він поринув у тихе забуття до світанку, прокинувшись з першими променями сонця. Хайяті-заде не було, двері камери виявились відчиненими.

Шабтай Цві повільно спускався високими сходинками. Ноги у нього підгинались.

— Ляілляха іль алла, — сказав Шабтай Цві…

Усе ще тільки починалось.

10. «Людина смутку» із Куру-Чешме. Заслання в Золоторожжя

Якби в нас раптом знайшлося під рукою чарівне дзеркало, яке показувало б, що діється в інших краях, то спрямувавши його на стамбульське передмістя Куру-Чешме, ми побачили б таку картину. У невеликій, застеленій килимами кімнаті, на низькій турецькій канапі з валиками, згорнутими з тих самих килимів, обпершись на купу пістрявих подушечок, лежав чоловік приємної середземноморської зовнішності, з темними, але виразними очима.

Раніше вони здавались веселими, натомість тепер очниці Шабтая Цві наповнювала одвічна єврейська скорбота, через що його стали прозивати «людиною смутку». Одягнений в колись дорогий, а нині вицвілий халат із бірюзового шовку з жовтою облямівкою, й гаптовану завитками ярмулку, однією рукою він гладив на животі перську кішку, товсту, з майже людським виразом жовтих очей. Інша його рука тримала єврейську книгу. Час від часу, відриваючись від читання, Шабтай Цві Азіз Мухаммед, позирав на кішку, наче намагався відчитати в її думках те, чого ще не знав. У сусідній кімнаті почулись кроки. Це повернулась його жона з ринку. Скинувши спритним рухом довге синє покривало, вона струснула головою й підійшла до чоловіка.

— Не дали? — спитав Шабтай, дивлячись їй в очі.

— На жаль… — Фатіма зітхнула. — Ні зеленяр, ні різник більше нам не відпускають. Просять грошей.

— Що ж ми будемо їсти на обід? — здивувався Шабтай.

— Не знаю, — відказала вона і несподівано розплакалась…

Так, до подібного повороту подій Шабтай Цві не був готовий.

Навіть під час мандрів, коли його виганяли з однієї громади, щоб нагодувати в іншій, він не почував таких труднощів. Батько завжди давав на всяк випадок кілька монет, а нагодувати мандрівника могли які-небудь благочестиві дервіші.

Тепер, проклятий євреями, потерпаючи від недовір’я мусульман (султан цілі місяці не виплачував йому жалюгідну платню брамника), Шабтай не мав до кого податися. Усі знайомі від нього відвернулися.

Батько з матір’ю померли, а братів Елі та Леві Шабтай необачно відправив у далеку подорож за рідкісними каббалістичними манускриптами, наївно сподіваючись, що через два-три роки, до їхнього повернення, ситуація зміниться і про скандал усі забудуть. Зв’язок з братами був втрачений, і навіть якби у них були гроші, навряд чи вони могли б передати йому бодай монету.

Фатіма — та сама красуня й «наречена Машіаха» Сара, яка щиро вірила в високе призначення свого чоловіка, поки що трималась. У неї було важке життя, і, напевно, тому бідолашна розплакалась лише зараз, коли родина вже хтозна-скільки плутається в боргах. Шабтаю, що звик до розкошів, доводилось набагато важче. Але три роки мучитися в зміїних обіймах злиднів, сидіти без копійки — цього не могла витримати навіть сильна Фатіма. За цей час вона помітно постаріла, краса поблякла, і тепер мало хто вірив, що перед ними не вбога жінка з передмістя Стамбулу, а колишня пасія магната Радзивіла, містична дружина мудреця, вшановуваного як Месія.

— Capo! — тут Шабтай вперше за довгі роки назвав дружину колишнім, єврейським ім’ям. — Витри свої сльози. Знаєш, невдовзі все зміниться і у нас буде гарний обід. Потерпи, ти ж бо завжди вірила мені, чекала на мене в Польщі, не сумнівалась, що я прийду. Пам’ятаєш?

— Пам’ятаю, — всміхнулась, ковтаючи сльози, Фатіма. — Ти прислав по мене дві сови в монастир, й ті віднесли мене далеко від тих місць.

— Ось, — погодився Шабтай, — а кажеш, ніби я не дотримую слова. Так і є: почекай трохи, придумаємо що-небудь.

— Ну, а їстимемо що? — зауважила дружина.

Перська кішка з диким нявкотом кинулась геть. Очі в неї палали.

Злетівши під саму стелю, кішка зачепилась пазурами за килим і повисла з виском та шипінням. Потім вона перевернулась у повітрі й спустилась на підлогу, почала тертися об ноги Фатіми, лагідно муркочучи.

— Гість, до нас йде гість! — радісно вигукнув Шабтай. — Накинь хустку, Фатімо, й діставай посуд! Ага, он той, з синіми квітами!

До знедоленого єретика зазирнув єврейський мусульманин Хайяті-заде, особистий лікар султана. Він приніс йому султанську платню, їжу й ласощі, і тому відкинутий усіма, без грошей, Шабтай мусив знову дякувати султанському лікареві. Перший раз той відвів від нього смерть, а тепер, вважай, врятував від голоду…

Почекавши, доки Шабтай попоїсть, а окрилена Фатіма побіжить чимдуж до крамарів віддавати борги, Хайяті-заде приступив до найголовнішого — вмовляння. До султана дійшли чутки, що Шабтай Цві, хоча й цілком ревно виконує приписи мусульманської віри, однак продовжує потай зустрічатися з євреями. Звісно, нічого погано на перший погляд він в цьому не побачив, тому що, ставши Азіз Мухаммедом, колишній єврейський Месія зобов’язався проповідувати іслам поміж євреями. Природньо, для цього йому потрібно ходити в єврейські квартали, завертати в синагоги, але…

Знаючі люди стверджували, ніби Шабтай ніколи не поривав з єврейством, а отже, мріє повернути собі колишню славу.

Шабтай гриз баранячу ногу, вимазуючи рот і щоки білим тлущом.

— Послухай, друже, — фамільярно звернувся до нього Хайяті-заде, — а до своїх ти заходив останнім часом?

— Заходив, — відповів Шабтай, не відриваючись від баранячої ноги.

— І що? — нетерпляче поцікавився донощик.

— Нічого доброго. Прогнали й вилаяли, навіть слова не дали сказати.

— А в місті кажуть…

— Мало що вони понавигадують! Євреї мене зневажають! Знайдеться усього кілька людей, здатних пробачити свого блудного сина, та й ті дуже далеко. Навіть ти мене не поважаєш, Хайяті-заде! Тобі було б значно приємніше, якби моя голова покотилась по землі…

Султанський лікар сприйняв це як жарт і промовчав.

Того ж дня він розповів великому візиреві, якого звали Фазил Ахмед-паша Кепрюлю, що проповіді Шабтая в синагогах не викликають у євреїв нічого, крім роздратування, і що навернути до нової віри тому вдалося лише небагатьох своїх фанатичних прихильників. А громада євреїв-мусульман користується в Стамбулі лихою славою і навіть отримала хитромудре прізвисько «денме» — що значить перевертень, перекинчик. Тому правильніше вислати Шабтая з родиною куди-небудь подалі від столиці.

Візир погодився з доказами Хайяті-заде, обіцяючи при нагоді доповісти султанові. Та незабаром йому довелось вирушити на Кріт, придушувати повстання, і лише в 1669 році, повернувшись зі втомливої поїздки, Фазил Ахмед-паша Кепрюлю пригадав свою обіцянку. Великий візир зібрав своїх нишпорок, наказавши їм терміново вияснити, чи не помічений Азіз Мухаммед, колишній Шабтай, у чомусь негідному, і чи ретельно він дотримується мусульманських обрядів.

Захворіла Фатіма, і хоча лікарі не знайшли в неї нічого конкретного, дружина Шабтая слабнула, згасаючи з кожним днем. Її підкосили переживання, а можливо, гірке розчарування у своєму обранці, який не зійшов на престол Єрусалима. Спершу Шабтай стане таким же безпомічним створінням, як і решта інших людей. Уночі він залишався біля ложа хворої, шепочучи каббалістичні заклинання, обвішував її амулетами, варив зілля, але ніщо не діяло. Фатіма помирала.

— Пробач, цього разу я не зможу тобі допомогти, — зізнався Шабтай.

— Ти втратив свій дар? — ледь підвівшись, спитала дружина.

— Майже, — сказав він. — Ще трохи — і я буду, як усі…

— Це розплата, — вимовила Фатіма. — Шкода, що я застала… — і вмерла, не доказавши останньої фрази.

Після її смерті Шабтай Цві зламався, тиняючись, наче тільки-но вийшов із забуття, заціпенілий та байдужий. Носячи жалобу за Фатімою, Шабтай відчайдушно шукав тих, хто погодився б його вислухати і втішити. Стрінувши одного разу на вузькій вуличці Стамбула трьох польських євреїв, він розговорився з ними, приховуючи, що став мусульманином, а, дізнавшись, що ті зупинились поруч з його будинком, в Куру-Чешме, запросив до себе в гості.

Польські євреї були купцями, не надто побожні, про Шабтая Цві вони, звичайно, чули, але не могли уявити, що цей виснажений, сумний чоловік — той самий скандальний авантурник. Побалакавши, Шабтай запропонував їм прогулятися увечері по Куру-Чешме. Купці погодились.

Якось несподівано вони заспівали уривки «Теілім» — єдине, що малоосвічені торговці встигли вивчити за все своє життя. Шабтай почав їм підспівувати — співання псалмів утішало його, і крім того повертало до більш вдатних часів. Із рядками «Теілім» Шабтай колись зустрів у Каїрі Сару, коли та сходила з корабля, «Теілім» співали його брати довгими вечорами, по них, якщо копнути глибше, маленький Шабтай навчався читати по-єврейськи. Стародавні слова навіяли йому солодкі спомини.

Розспівавшись, польські купці разом з Шабтаєм блукали присмерковими вулицями стамбульського передмістя. Раптом, спускаючись в колючого пагорбка, вони, не перестаючи співати, зіткнулись із самим великим візиром Фазилом Ахмедом-пашею Кепрюлю. Що він там робив, чому опинився саме в такому місці — Шабтай так і не дізнався.

Швидше за все, йому доповіли вірні донощики, що правовірний мусульманин всупереч обіцянці приймає у своєму домі євреїв, замислюючи проти султана якісь пекельні інтриги. Не повіривши їм, візир сам вирішив переконатись, і, прямуючи потай до будинку Шабтая, отримав вельми вагоме підтвердження своїм підозрам…

Так, виспівування «Теілім» навіть найзатятіший ханжа навряд чи вважатиме неприпустимим для мусульманина. Після свого навернення Шабтай все одно розмовляв і писав рідною єврейською мовою, наспівування псалмів, чиє створення приписують праведному цареві Дауду, аж ніяк не злочин.

Але ж Шабтай обіцяв — і не аби кому, а султанові, в присутності вищих сановників Порти, що більш ніколи не провадитиме таємних справ з євреями, а спілкування зі співплемінниками дозволялось йому лише тією мірою, яка сприятиме їхньому наверненню, не більше.

А тепер Шабтай Цві поставав перед султаном в ганебній ролі шахрая. Потай, наче злодій, в пізню пору він прогулюється з колишніми своїми одновірцями! Якби йому забаглося поговорити з євреями без потаємних намірів, він би стрінувся з ними відкрито, вдень, на людному місці. Але в темряві, нікого про це не попередивши — отже, затіває змову!

На довершення усього польські купці, які погано розуміли турецьку мову, через товмача пояснили, що Шабтай кинувся до них, ледь зачувши єврейську мову, і нічим не дав знати, що він мусульманин, а навпаки, всіляко підкреслював своє єврейство, провадячи бесіду на суто юдейські теми. Маленька хитрість, яку Шабтай вчинив несвідомо — прагнучи отримати бодай дрібку співчуття нехай ціною обману, переконала султана в його лихих намірах. Його позбавили посади капиджі-баші, перестали платити, силоміць забрали з дому із маленьким вузликом речей, перевезли в спеціально відведене місце поблизу моря, неподалік від Золотого Рогу. Дім в Куру-Чешме також конфіскували.

Це ще не справжнє заслання, але Шабтай відчував, що за ним постійно стежать. Приставленого до нього слугу, дурного й ледачого, що не годен був ані приготувати улюблені страви, ані прибрати в домі, ані випрати одежу, Шабтаєві ніяк не вдавалося звільнити. Слуга не йшов, натякаючи, що посланий султаном, і він його не здихається нізащо. До того ж парубійко вічно пащекував, і до кого — до Шабтая, чиї бажання колись вгадувались з півслова! У тісному будиночку — радше, не будиночку, а прибудові — панував безлад. Слуга якщо й збирався прибирати, то швидко про це забував, кидаючи віника, і зникав у невідомому напрямку. Сусіди казали, що там у нього була наречена, однак самітного Шабтая це геть не обходило. Харчуватися йому доводилося дешевими стравами, розпродуючи сховані раніше коштовності. Вони танули, наче віск у вогні, швидко та безнадійно. Про те, що буде далі, Шабтай боявся навіть думати.

Яка вже тут помста раббі Коену…

Дні єврейського вигнанця в Золоторіжжі минали на диво одноманітно.

Щоп’ятниці Шабтай вирушав на галасливий ринок вимінювати золоті монети та прикраси покійної дружини. Виручені гроші дозволяли йому заледве звести кінці з кінцями: зазвичай вони закінчувались ще в четвер, і до п’ятниці йому доводилось сидіти голодним, не запалюючи вогню. Увечері в п'ятницю Шабтай поспішав на джума-намаз, не лише для молитви, але щоб і побалакати з людьми, почитати при яскравих світильниках мечеті. Засиджуючись допізна, Шабтай з гіркотою повертався до холодного й темного дому, звідки повтікали, не знайшовши нічого їстівного, навіть миші…

Одежа його, колись пишна (за кращих часів Шабтай мав вбрання на кожен день тижня і розкішні шати на єврейські свята), геть зносилась, чимало довелось продати. Часом цікаві турки, зазирнувши у маленьке віконце вбогого будиночка, бачили, як ізмірський авантурник лагодить циганською голкою собі одежу, довго силкуючись потрапити ниткою у вушко голки, напружуючи підсліпуваті від нічного читання очі.

Невідомо, чим би закінчилось його життя на околиці Золотого Рогу, але зненацька Шабтаєві всміхнулась фортуна: йому допомогла родина вірних прихильників Пілоссоф (Пілоссофо, Філософо — в інших транскрипціях).

Багатий грецький єврей Йосиф Пілоссоф давно стежив за тріумфом Шабтая, вважаючи себе не лише його адептом, але й людиною, що їй сам Б-г повелів допомогти знедоленому проповіднику в лиху годину.

Дізнавшись, що Шабтая Цві за наказом султана вигнали зі стамбульського передмістя Куру-Чешме в Золоторіжжя, Йосиф Пілоссоф вирішив провідати бідолаху. Один з небагатьох, Йосиф вірив, що Шабтай Цві — справді Машіах, що він не перемінив віру, а, навпаки, тепер став ближче до синів Ішмаеля, сповняючи сокровенний план, незбагненний для профанів.

Що саме збирався робити Шабтай Цві, ставши мусульманином, про це Йосиф Пілоссоф міг лише здогадуватись, та й то туманно.

Можливо, Шабтай вважав цей непевний час найбільш сприятливим для об’єднання релігій, або йому захотілось допровадити мусульман до більш відточеного юдаїзму, використовуючи задля цього таємний орден суфіїв Бекташі, зрештою, це не найголовніше, міркував Йосиф. Нам, крамарям, це важко збагнути. Проте, без сумніву, душа Шабтая, усі її три сокровенні шари — «не-феш», «нешама», «руах» — завжди залишались єврейськими, і я повинен його в цьому підтримати.

Разом з Йосифом Пілоссофом до Золотого Рогу приїхала його старша донька Йохевед[3], вродлива удова, яка після смерті чоловіка повернулась до отчого дому. Вони не знали про смерть Сари-Фатіми, тому старий хитрун Йосиф Пілоссоф не будував під час мандрівки жодних планів щодо Йохевед.

Заручини Шабтая з Йохевед відбулись значно пізніше, згідно взаємної симпатії і після закінчення річної жалоби, а Йосиф дізнався про це ледь не останнім.

Прибувши до Золотого Рогу, батько з дочкою довго шукали місце, де мешкає Шабтай Цві. І Йосифу, і Йохевед чомусь здавалось, ніби той мешкає у високому палаці, оточений юрмами прихильників, слуги ніжно обмахують його віялами з павиного пір’я, а відтак перший-ліпший зразу вкаже дорогу.

— Не знаємо такого, — відповідали їм місцеві мешканці, — вперше чуємо!

Нарешті вони здогадались спитати Азіз Мухаммеда — й гостям вказали на непримітний, низенький будиночок, побілений вапном і вкритий вигорілою на сонці дешевою черепицею.

— Тут мешкає якийсь єврей, кажуть, маг і чорнокнижник, що продав шайтанові душу, — повідомила Йохевед говірка туркеня.

Йосиф з донькою смикнули мідну клямку. Двері виявились зачиненими.

— Почекаємо, — мовив він до Йохевед. Десь через двадцять хвилин у двір влетів згорблений, погано вдягнений чоловік незрозумілого віку та національності.

Голову його прикрашала турецька чалма, пояс стягував добряче витертий юдейський талес, а мешти з телячої шкіри зблискували дірами.

Не таким вони пам’ятали Шабтая! Був він високий, гарно збудований, гордої постави, у всіх його руках відчувалась незнищенна внутрішня шляхетність. На делікатних пальцях вабили око великі персні з самоцвітами, прикрашені вирізьбленими охоронними пентаграмами, заклинаннями та єврейськими літерами. Шию прикрашали химерні амулети, а від дорогої одежі струменіли легкі, ледь чутні пахощі мигдалевої та трояндової олії, кориці та ще чогось такого, чому бідні люди не годні були навіть підібрати назву. У ті часи поруч з Шабтаєм бавилось двійко білих тигренят, чиє приємне хутерце розмальовували чорні смужки. А поблизу стояла чарівна, в бірюзовому вбранні, Сара, сяючи своєю дитячою посмішкою, кохана й незабутня для всіх, хто її бачив.

Йосиф Пілоссоф ледве упізнав у обірваному туркові Шабтая.

Зустріч їх виявилась зовсім не тріумфальною: мало того, що Шабтай був у дірявих мештах, він ще ніс в руках старанно загорнену незнайомкою милостиню — щойно спечений корж.

Побачивши гостей, Шабтай швидше злякався, ніж втішився: не хотів постати перед своїми шанувальниками в такому вигляді!

Однак щирість та доброзичливість Йосифа та Йохевед розтопили кригу. Шабтай відчув, що вони зможуть його виручити, й чесно розповів про свої злигодні. Довідались вони і про смерть Сари, і про те, що тисячі колишніх соратників залишили його в цілковитому забутті — ладні колись навіть померти задля Машіаха, нині відвертають свої обличчя. Відкрив їм Шабтай і те, що чимало заборгував торговцям з ринку, що розмінює останні монети, а нав’язаний йому супроти його волі слуга тижнями не з’являється в домі.

Шабтаєві знову пощастило. Йосиф Пілоссоф наважився передати гроші, зібрані євреями в містах Мореї, коли вони ще вірили у високе призначення ізмірського каббаліста. Йосиф чомусь не встиг віддати їх Шабтаєві, а тепер пригадав. Сума виявилась пристойною, на неї він міг прожити кілька років.

Окрім пожертв, Шабтай отримав від родини Пілоссоф непоганий дім з виглядом на бухту Золотого Рогу, з невеличким садочком, де росли абрикосові та гранатові дерева, а також солодкий виноград.

Дім цей не був власністю Йосифа Пілоссофа — він винаймав його для Шабтая, за високу плату, аби лишень збавитель єврейства міг спокійно здобувати таємні знання, не турбуючись про прихисток. Подейкували, начебто Шабтай одружився з Йохевед із вдячності за пожертви батька, що ніколи не кохав її, що таким чином Йосиф Пілоссоф вирішує нараз дві проблеми — віддає доньку і приховує від кредиторів більшу частину свого капіталу, що перейшов тепер в руки Шабтая Цві, що насправді Йохевед негарна й немолода жінка, що втратила останній шанс вийти заміж.

Однак Шабтай не звертав уваги на ці плітки. Він по-своєму покохав Йохевед, яка поділяла думку щодо обраності й незвичайності мужа, віднайшовши те, чого йому так страшенно бракувало — підтримку. Як і батько, Йохевед вірила, що Шабтай Цві — справжній Машіах, тільки через різні причини лихі суперники не дозволяють йому розкритися повністю, змушуючи брехати, переховуватись та робити незрозумілі вчинки. Коли Шабтай почав проповідувати в Ізмірі, Йохевед була ще дівчам, але вона добре затямила екстатичний захват, що охопив євреїв у маленькому містечку на Пелопонесі. Коли до них долинула звістка про виступ Шабтая, малознайомі або навіть ворогуючі поміж собою люди стали цілуватись, вітаючи з приходом Звільнителя, танцювали в синагозі, збившись у коло. Жінки плакали. До Ізміру відправили делегації вчених старійшин — розвідати детально, що та як, і при можливості пробитися до Шабтая, відірвавши на згадку край його одежі…

А тепер Йохевед вийшла заміж за цього загадкового, навіть фантастичного чоловіка! І від неї залежить, як складеться його життя, чи вдасться Шабтаєві зацарювати в Єрусалимі. Вона так тішилась тим весіллям…

Однак в Золоторіжжі, в гарному будинку, оточеному стиглими гронами й гранатовими деревцями, Шабтаю вдалось пожити зовсім недовго.

Невдоволені євреї почали збирати кошти на бакшиш великому візирю, аби той лишень звільнив їх рідний край від присутності нечестивого єретика.

11. Прокляття роду Радзивілів. Полонянка Сара. Ptak zelazny

Великий, могутній і впливовий у Польщі та Литві рід Радзивілів. Славляться вони своєю політичною владою, яка мало що не дорівнює королівській, незліченними скарбами, а також напрочуд важкою та сварливою вдачею. Лиха вдача Радзивілів давно вже стала легендою, в містах та містечках часто можна було почути: він прикрий, як Радзивіл, або вона вперта, наче Радзивілиха…

Кожен паросток Радзивілового кореня вважав за свій обов’язок влаштувати яку-небудь скандальну справу. Однак гуляти, як гуляли на останні гроші звичайні шляхтичі, Радзвілам було замало.

Треба зробити щось таке, що залишилось би в пам’яті нащадків й викликало забобонний жах. Одні Радзивіли розпочинали битви, що змінювали хід історії, інші влаштовували бенкети на тиждень, на яких поїдали звірину зі всієї околиці, треті складали вірші або описували власні подвиги в довжелезних мемуарах. А ще їх вирізняла особлива хіть до жіночої статі, завдяки чому по всіх підлеглих їм землях бігали маленькі руді чи рудуваті дітки, незаконна кров Радзивілів. Але Миколай-Кшиштоф Радзивіл, на прізвисько Сирітка, на початку XVII століття захотів — не бозна-що, а звільнити власний рід від стародавнього прокляття, що висіло над ним. Про нещастя, які супроводжували історію цієї родини з давніх часів, довго оповідати, найліпше робити це задушливої літньої ночі перед грозою, коли чорні хмари пронизують жовті блискавки, у повітрі витає містичний жах, а лилики, що повисли на грубих мурах родового замку, перестрашено попискують від гуркоту гримавиць. Запаліть свічку, розкрийте ветхий манускрипт, писаний на пергаменті ліловим чорнилом, зсуньте з колін улюблену кицьку — а то від страху її зелені очі спалахнуть фосфором…

Першим Радзивілом[4] вважають литовського жерця культу Перунаса, що повелівав, якщо вірити повір'ям нехрещених литвинів, блискавками та грозами.

Об’єднавши під своєю священною владою розділені балтійські племена, Радзивіл перед смертю охрестився за християнським обрядом і, передаючи владу своєму синові, змусив його заприсягтися у вірності церкві. Бо інакше його нащадкам ніколи не бачити ані земного щастя, ані посмертного прощення гріхів. Задля панування над литвинами юний Радзивіл пообіцяв батькові, що не лише буде зразковим християнином, а й охрестить увесь литовський народ «не мечем, а переконанням», і ніхто більше не посміє назвати його країну язичницькою.

Але як тільки колишній жрець віддав Богу душу, його наступник взявся за жертвоприношення ідолам, зруйнував церкву, повернув привілеї жерцям, дозволив народні гульбища та непристойні звичаї, а заморських проповідників християнства наказав згодувати прирученим ведмедям, що вельми втішило останніх, завжди голодних, прикутих ланцюгами у ямах. Свідків хрещення свого вітця син також прибрав, почав носити його ритуальну одіж та золоті прикраси, а на довершення покохав дочку віщунки, яку звали Яніта, та одружився з нею. Від Яніти й пішли характерні для Радзививілів пишне, ледь кучеряве волосся з рудизною, мармурова тонка шкіра й маленькі ступні.

Доньку Радзивіла та Яніти, Риїне, теж не можна назвати доброю християнкою: мало того, що вона страшенно полюбляла викликати духів, варити зілля і перетворювалась під час кожного місяця уповні на білу вовчицю, так вона ще й віддалася за прийшлого єврейського парубка Осьцика (Йосифа), сина лихваря, і прийняла його юдейську віру. Чари Риїне облишила й отримала нове ім’я Рахель. Отак руде сімейство литовських жерців зв’язало себе з чорнявими нащадками біблійних героїв.

Ясна річ, вони це ретельно приховували, і хоча відтоді діти Радзивілів отримували на додачу до литовського ще й потаємне юдейське ім’я, онуки Осьцика та Рахелі росли католиками. Старий Осьцик, що пережив дружину, заставши хрещення та конфірмацію онуків, начебто прокляв усіх християнських Радзивілів — що живуть нині і які народяться пізніше.

Щоб їх змагали усі можливі нещастя, щоби маєтки обертались стражданнями, щоб кохання не приносило жодної втіхи, а ратні подвиги й наближення до двору не могли спокутувати гріху зречення віри.

Єдине, що може зняти прокляття зі всього роду, це чисте кохання юного Радзивіла до єврейської дівчини, дочки рабина. Отоді, повернувшись до юдейського віросповідання, яке обрали колись його предки, ця молода пара прожене навислі над Радзивілами лиха й принесе їм нову славу. А запорукою цього повинен служити потворний залізний птах, ptak zelazny[5], викуваний вмілим ковалем Осьциком із каменю, що впав з неба, великий, незграбний, з важкими залізними крилами й зубастим дзьобом. Коли закляття зникне, птах оживе, замахає крилами, зацокає кігтями…

Так мовиться в апокрифі, що зберігається в архіві Радзивілів з незапам’ятних часів. Якось він потрапив на очі Миколаю-Кшиштофу Радзивілу, який шукав в купі паперів любовні вірші діда. Спершу Миколай-Кшиштоф не повірив: надто вже багато пліток крутилось довкола його родини, кожна фантастичніша за іншу, тож ніяка пращурка-чаклунка з чоловіком-євреєм здивувати його не могла.

Казки, зітхнув він, кладучи рукопис на віддалену полицю.

Минув час. Наприкінці XVI століття Миколай-Кшиштоф Радзивіл раптом забажав помандрувати по Близькому Сході. З Італії він вирушив через Середземне море до Єгипту — хотілось побачити піраміди. Побачивши піраміди, Миколай-Кшиштоф придбав у Каїрі дві єгипетські мумії, чоловічу й жіночу, перебинтовані й несимпатичні, до того ж від них тхнуло бальзамом, а відтак вирушив до Єрусалиму. Відвідавши християнські святині, Радзивіл поплив назад до Європи, от тільки мумії довелось викинути за борт, коли здійнялась буря. Не знав Миколай-Кшиштоф, що відтепер до двох проклять додасться ще й третє, за те, що придбав викрадені з пірамід мумії шляхетних єгиптян та ще й потопив у морській безодні.

Скривдити мумію — тяжкий злочин, мумії — публіка лиха, лихіша навіть, ніж Радзивіли, і образ не пробачає. Приїхавши додому, Миколай-Кшиштоф почав жити по-радзивілівськи — пишно, бучно й весело, забувши про мумії. Не до них було — то проект замку й костелу з підземним склепом придумував, то встрявав у міжусобні чвари, то за дамами упадав. Магнатам ніколи нудьгувати.

Однак мумії не забули про Радзивіла. Почали снитися йому ночами, бинти свої розвивати і в’їдливо, по-єгипетськи, запитувати: пощо ти, Радзивіле, порушив наш мирний спокій? Навіщо купив нас на базарі в араба, розкрадача гробниць, як ляльок сповитих, тягав за собою по цілій Палестині, а відтак викинув у море? Погано нам там, Радзику, дуже погано: риби хижі, кожного дня по шматку відривають, щонайтонші бинти розмотали, кусають та й кусають, солона вода вимиває бальзам, так і розкластися можна… Чекай, пане, на нові лиха, якщо старих тобі замало!

Спить Миколай-Кшиштоф, а мумії його лоскочуть, смикають і термосять, а на ранок на тілі виявляються сліди гострих пазурів.

Блощиці, гадав Радзивіл, блощиці зелені мене, ясновельможного, кусають! Велів слугам перед сном постіль перевіряти, усі перини, усі подушки, шукати блощиць, і про всяк випадок посипати сухими травами, що мають прогнати блощиць. Проте як і раніше прокидався він від укусів, лаючись, блукав зі свічкою замком, шукав блощиць. Не давали спокою йому оті мумії, чоловік з дружиною, поважні єгипетські сановники. Подіяло їхнє прокляття…

Катажина Тенчиньська, вродлива шляхтянка, народила Миколаю-Кшиштофу Радзивілу багато дітей, але всі вони помирали немовлятами, не проживши й року: хто від свинки, хтось від кіру, а хтось від завороту кишок чи від бронхіту. Шляхетні люди у ті часи часто ховали своїх малюків, і ніхто не міг їм зарадити, ані заморські лікарі, ані сільські знахарі. Таке траплялось у кожній родині, але тільки у Радзивілів діти гинули з року в рік, й маленькі, схожі на шкатулки, труни складались одна поверх одної до родинного склепу під костелом в Несвіжі. Усього їх було дванадцять.

Пані Катажина померла з горя, і пан невдовзі пошлюбив сестру колишньої дружини, також Катажину, з дому Острозької, на ймення Ельжбета. Звичайно, Папа дозволяв вінчатися лише один раз, але закони писались не для Радзивілів, тому понтифік щоразу молодят обдаровував: то срібний сервіз на 200 персон (не скупитися ж, коли такі люди одружуються?), то рідкісну ікону в діамантовому окладі, то який-небудь середньовічний манускрипт.

А пані Катажина Тенчиньська, Ніоба, що втратила дітей, перетворилась на пухнасту сову з пір'ястими вушками, і ночами смутне ухання лунало на околицях Несвіжа, запитуючи — де ж мої діточки?!

І дітки з домовинок із гербами відповідали: ми тут, мамо, ми тут…

Помираючи, Миколай-Кшиштоф Радзивіл Сирітка заповідав своїм нащадкам — і не лише їм, а й цілому роду, нащадкам усіх гілок, спробувати зняти з Радзивілів давнє прокляття, хоча б одне, тому що жити під трьома прокляттями дуже зле, не знаєш, на які капості очікувати, й до чого готуватися… Діти обіцяли.

Але взявся виконати цю обіцянку лише Стах Радзивіл, далекий, не надто багатий родич Миколая-Кшиштофа. Він, рано втративши батьків, виховувався в Олику, в замку Альбрехта Радзивіла. Стах виглядав хлопчиною тихим, мирним, радзивілівська натура, отруйна й гаряча, визирнула в ньому пізно, тому, напевно, ніхто в нього не просив знімати прокляття і не здогадувався, що Стах на це здатний.

Коли Стах став дорослим, впливовий опікун його, Альбрехт Радзивіл, побоюючись, аби той не почав вимагати своєї частки, передав Стахові право стягати з підвладних Радзивілам єврейських містечок усілякі податі, податки та збори. Для капіталів самого Альбрехта ці гроші не важили багато, тому він не вагаючись передоручив їх своєму вихованцеві: нехай збирає, може, заразом навчиться провадити справи. А там побачу, чи впоминати його в тестаменті…

Стах виявився хитруном, і, не довіряючи управителям, сам почав їздити по Речі Посполитій, зустрічатися з кагальними старостами, витрушуючи з них гроші. Старости стогнали, падали ницьма, скаржились на неврожай, на постійну вбогість єврейських родин, що не знали іншого харчу, окрім sledzianej wątroby[6] третьої свіжості та житнього хліба з козячим пахучим молоком.

— Які гроші? — плакали вони і пхали Стахові хабаря. Але гоноровий пан відштовхував руку кагального старости, цілячись кованим чоботом в його нахабну єврейську пику. Саме в день такого-от об’їзду містечок Стах Радзивіл й побачив у вікні синагоги вродливу єврейку Сару, відвіз її до свого багато спорядженого палацу, вибудуваного за всіма канонами неприступної фортеці: високі кам’яні мури, сторожові вежі, підйомні мости, оточені ровами, куди влітку пан запускав живих крокодилів. Крокодилів, якщо вам це цікаво, Радзивіл замовляв у Єгипті, привозили їх у бочках, наповнених водою з Нілу, й рідко годував, щоби зубаті ящери не забували про свої обов’язки — поїдати тих, хто наважиться порушити спокій Стаха Радзивіла.

На зиму, коли вода у ровах довкола замку промерзала аж до дна, крокодилів обережно заманювали м’ясом в особливі бочки з теплою каламутною водичкою, і турботливо опускали в кам'яну, видовбану в підлозі замку, нішу, де нільські крокодилята чекали весни. До ніші, круглої й неглибокої, жолобами надходила підігріта вода, а вздовж її країв росли осока й водяні лілії, створюючи звичний затишок закритої водойми.

Повітря в приміщенні з цією нішею обігрівали два гарні каміни, до яких крокодили виповзали погрітися перед сплячкою. Засинали вони зазвичай на початку жовтня, а прокидались у квітні.

Ковтаючи чергову жертву — а нею міг стати слуга, що не вгодив панові, чи хтось з простолюду, який дуже заборгував панові, крокодил давився до сліз, які великими солоними краплями котились з його маленьких доісторичних очей.

Кругла вартова вежа, куди на верхню площадку привезли закутану у ведмеже хутро Сару, вважалась ідеальним сховком. Стіни метр завтовшки надійно ізолювали Сару від усіх зовнішніх звуків: перебуваючи там, неможливо було розчути усе те, що відбувалось на подвір’ї чи в інших покоях замку. Вузькі, декоративні віконця, які годились лише для того, щоб виставляти з них зброю, затулялись товстими решітками, а крім того ще й металевими віконцями. Ґвинтові сходи, що провадили до круглої вежі, виявились вельми незручними для частих підйомів та спусків, особливо, якщо бігати туди-сюди доводилось в сукні з довгим, що тягнувся по землі, шлейфом. Щоб зійти донизу, бажано було не лише роздягтися, але й зняти взуття, що як на зло, за тодішньою модою, було все на височезних підборах.

Утім, навіть подолавши всі 666 приступок ґвинтових сходів, полонянка все одно не потрапляла до замку. Вежу збудували пізніше, тому вона не з’єднувалась із замком безпосередньо. Слід було знати потайні ходи, що неможливо для людини, яку лише кілька годин тому привезли до замку.

Бідолашна Сара озирнулась. У кам'яних, вимуруваних колом мурах вежі зачаївся вічний морок. Із вузенького віконця-бійниці до неї ледве досягав жалюгідний промінець світла. Нічого м’якого, крім ведмежої попони, в яку Радзивіл загорнув Сару, у вежі не знайшлося.

Важкі дубові двері з мідними кільцями-ручками не відчинялись. Вродливих дівчат пан Радзивіл викрадав частенько, завжди використовуючи один і той же спосіб. Підшукавши нову жертву, він зненацька відвозив її до круглої вежі й замикав на час, цілком достатній, щоб нещасна змирилась з своєю долею. Слугам заборонялось відчиняти, не зважаючи на крики і благання викраденої. Та й не почуєш крізь непроникні кам’яні склепіння.

Наступного дня змордована красуня, востаннє намагаючись штовхнути двері, виявляла з подивом, що замок відімкнутий і крадькома сходила гвинтовими сходами донизу, на перший поверх вежі. Там, серед цілковитого безлюддя й тиші, стояв невеликий круглий столик з горіхового дерева.

Піклуючись про зголоднілу полонянку, слуги викладали срібні таці з вишуканими стравами — ніжним м’ясом куріпок, зацукрованими фруктами та молочним десертом. Забувши про пильність, дівчина накидалась на їжу і знищувала усе до крихти, вважаючи, що таці забули підчистити панські гості.

Але хитрий Радзивіл до страв підмішував східні зілля, що давали через певний час снодійний ефект — викрадена пейзанка засинала, втрачаючи самовладання, і не опиралась пестощам настирливого розпусника. Пан приходив до круглої вежі лише тоді, коли дівчина вже встигла перекусити, і починав звичайні свої умовляння: ви, дорогенька, у нас не полонянка, а гостя, чи не бажаєте подивитись мій замок? Викрадена погоджувалась.

Стах Радзивіл показував їй красиве умеблювання, не забуваючи розповісти про своїх крокодилів. Несподівано вона потрапляла до зали з нішею, де лежали дрімаючи товсті темно-зелені колоди, поцятковані горбкуватими наростами та помережані складками.

— Се мої вірні помічники, — всміхаючись, розповідав пан Радзивіл. — Я привіз їх з теплих берегів Нілу.

Зачувши голос господаря, зубаті пащеки розкривались в страшній подобизні доброї посмішки.

— Ну, ну, дорогенькі, не чіпайте! — зупиняв їх Стах, додаючи: — Ви ж нещодавно їли, невже зголодніли? — І називав ім’я якої-небудь колишньої наложниці, чиє молоде м’ясце виявлялось білим та м’яким, наче у свіжовпійманої в лісі куріпочки. Звісно, Радзивіл блефував: наразі жодної зі свої наложниць він крокодилам не згодовував. Утім, хто зна, якщо нова жертва буде погано себе поводити, то чи не опиниться вона в глибокій, повній гострих зубів, пащі? Далі пан розважав панянку тихою, приємною музикою, що лилась з його колекції музичних шкатулок вигадливих форм. Від неї ослабла від зілля поринала в сон, а тоді він відносив сплячу красуню нагору.

Однак, із Сарою вийшло трохи по-іншому. Вона спустилася до столика, але не взяла звідти нічого. Ні, дівчина була голодна, проте в неї виникли сумніви щодо кошерності панського вгощення.

І так стільки років в монастирі їй доводилось харчуватись трейфом! А зараз, коли Сара знову стала жити серед євреїв, вона і в думках не могла припустити такого осквернення…

Тому Стах Радзивіл здивувався, коли побачив, що Сара не доторкнулась до їжі.

— Я цього не їм, — байдуже кинула вона викрадачеві.

— Тоді вам судилось померти від виснаження, — сказав пан.

— Нехай, — зітхнула Сара, — але я наїлась всілякої гидоти ще в монастирі, вистачить до кінця життя!

— То ви виховувались в монастирі?! — Стах був вражений.

— Козаки влаштували погром і вбили моїх батьків, — відповіла Сара, — мене ж силоміць забрали до монастиря й охрестили Терезою. Я прожила в них у приниженні кілька років і, якби мене не забрали сови, то і досі терпіла б. Невже мені знову доведеться жити серед чужих? Благаю вас, пане, облиште мене, відпустіть! Хіба мало вам інших дівчат?!

Радзивіл був зворушений. А що коли перед ним та сама донька рабина, здатна зняти закляття?

— А ким були ваші батьки, люба? — спитав Стах.

— Я донька рабина Меєра, — сказала Сара, ковтаючи сльози.

— Ось воно як, — замислено мовив пан, — тоді зрозуміло…

Сара виявилась єдиною зі всіх наложниць невгамовного Радзивіла, яку він тримав у себе в замку не силою, і яку — важко уявити родичам-ханжам — збирався навіть зробити своєю законною дружиною! Щоправда, чарівна єврейка вінчатися не погодилась, сказавши, що після монастирського ув’язнення не почуває до християнства нічого, крім тваринної відрази, а відтак ніколи не переступить поріг костелу.

Коли Радзивіл зрозумів, що від Сариної прихильності залежить зняття прокляття, то не наважився нав’язувати їй свого товариства і не потягнув дівчину в шовкові алькови.

Відвівши Сарі окремі покої, він провідував її, запрошував на прогулянки садом, читав зворушливі вірші й подарував двох чорних лебедів, які плавали в ставку.

Колись вона покохає мене, мріяв Стах, що мав звичку жорстоко обходитися з дамами нижчого стану. Якщо я зв'яжу її мотузками, Сара нізащо мене не пробачить, а отже, прокляття буде діяти. Треба збудити в ній щирі почуття, як не любов, то, принаймні, повагу! Лише в цьому випадку я звільнюсь від закляття мого предка Осьцика, отже ж лихий був єврей, що й казати!

Задля Сари пан Радзивіл змінив своє життя. Закинув будівництво костелу з підземеллями, не ходив більше оглядати роботи, куди перше полюбляв втручатися, дозволивши будівничим чинити на власний розсуд.

Замість цього він влаштовував веселі вистави, де в непристойному вигляді показувались інші Радзивіли, відомі своїм вдаваним благочестям, улеслива, звинна придворна челядь, жадібні купці.

Розігрував Стах Радзивіл і «жидіаду» — комічне дійство про євреїв, де усі ролі грали самі лиш вельможні католики, вирядившись у вбрання з довгими полами, капелюхи, накладні кучері та важкі асирійські бороди. Згідно Стахового задуму, «жидіада» повинна була закінчуватися передсмертним словом. Стоячи перед плахою, перебраний «єврей» — а насправді поляк — промовляв геть уже непристойні слова на адресу добрих католиків, що засудили його до страти, ганьблячи християнську віру, що це навряд чи могло кому-небудь пробачитися. Однак вибачалось Радзивілу. Закінчивши різку промову, єврей мимоволі знімав бороду, відчіпляв пейси й кидався до гостей, благаючи врятувати його від катів, примовляючи при кожній фразі «Єзус Марія, Єзус Марія!» Гості надривались від сміху, актор комічно кланявся їм, збираючи жартівливу милостиню в мідну тарілочку, наче правдивий актор-волоцюга на празнику в містечку, і дякував по-єврейськи…

Сара не сміялась. «Жидіада» здавалась їй несмішною, але й не надто образливою: бо ж вистава ця — що й казати — наскрізь антихристиянська. Вона ходила зажурена, розмірковуючи над власною долею.

Може, оті сни дурили її, не нареченою Машіаха бути Сарі, а заручницею хтивого польського князя, чиї володіння перевершують цілу землю Ізраїлеву?

— Чому ти не радієш, моя Саро?! — цікавився Стах Радзивіл, — хіба я не надав тобі свого замку, не вбрав у шовки та парчу, не розважаю тебе веселими сценками? Чого тобі бракує, моя Саро?

— Мені бракує моєї батьківщини, — відповідала йому єврейка, похиливши голову. — Кожної ночі я бачу її уві сні й, прокинувшись, сподіваюсь побувати там, але все довкола польське, і ви поляк, вшендзе, вшендзе польска.

— Мене лякає Несвіж, — плакала Сара, — оте величезне сіре каміння, вогкість жаби, вужів, які смокчуть по всіх кутах молоко з мисочок, високі стелі, завжди холодні каміни. А ще отой птак желязни, страшна штука, все клацає і клацає своїми пекельними зубиськами!

Почувши це, пан Радзивіл поблід. Століття стояв ptak zelazny під скляним ковпаком на постаменті нерухомо, не махав крилами, не клацав страшним дзьобом. Побіг він до бібліотеки, великої кімнати, де припадали пилом усілякі старожитності, висіли парсуни предків, подивитися на птака желязного. Разом з паном побігла й Сара — бачить-бо, що не вірить їй Радзивіл. Й упевнились вони: ожив металевий птах, очі в нього рухаються, крила тріпочуть, дзьоб стукає, переступа вона з однієї кігтистої лапи на іншу. Напевно, всередині механізм прокинувся. Або знято прокляття Осьцика?

Тішиться Радзивіл, легше стало йому, страх скінчився. І вирішив він подарувати Сарі все, що та побажає.

Спитав Стах у Сари: чого ж ти, золота, хочеш?

— Волі хочу, — сказала Сара, — поїхати до кузена Шмуеля Примо в Амстердам, а звідти разом з ним на батьківщину, в Ізраїль. Не можу жити в Польщі, надто багато горя тут зазнала!

Сара на той час почала вже Стахові набридати, серце ж у нього непостійне, тому пан швиденько відпустив її з замку, подарувавши на прощання чимало золота. З такими грошима вона цілком могла дістатися до Єрусалима, а може, й до крайнього берега Африки.

12. Леві думає про пані Сабіну. Маріца вирішує діяти. Нехемія Коен нарешті приходить до крамниці Леві

Візит пані Сабіни не міг не залишити помітного сліду в житті Леві Михаеля Цві. Пояснювалось це не лише її вродою, а й тим, що полька Сабіна з якогось химерного збігу обставин нагадала йому кількома своїми рисами та рисочками кохання, яке запопало Леві, коли йому було десять років. Володаркою серця Леві стала маленька, з великими очима дівчинка, років восьми чи дев’яти, що її часто він зустрічав на вулицях Ізміра.

Леві зустрічав її в крамничці ласощів, де купував братам кунжутну халву, на строкатому та галасливому ринку, чув її голос, який долинав з балкону, коли проходив увечері повз будинки турків. Її звали Фіруз, була наполовину єврейкою, по батькові, що перемінив віру, аби одружитися з туркенею, її матір’ю, небогою паші, який потрапив у немилість, що надавало пристрасті юдейського хлопчика особливого, забороненого відтінку. Він знав, хто йому дозволений, а проте Леві ніколи не думав про Фіруз як про туркеню, для нього вона завжди залишалась єврейкою, ненародженою сестрою, якої він так і не дочекався: в роду Цві дівчатка рідко з’являлись на світ. Спершу Леві бачив у Фіруз лише сестру — йому хотілось, аби поруч, окрім Шабтая та Елі, була й вона, така мініатюрна, зґрабна, розсміяна…

Згодом до цих невинних почуттів втрутився багатоликий демон плоті. Леві й сам не знав, коли Фіруз перестала бути для нього просто дівчинкою. Можливо, це трапилось під час дощу, коли Леві побачив золоті обручі в неї на зап’ястках та вузьку смужку привідкритої ноги, всіяну дрібними світлими краплями. Або тієї миті, коли Леві, передаючи павине перо, вперше доторкнувся до руки Фіруз. А тепер Леві зустрів ту, що мала очі, як у Фіруз, й такі самі руки, і навіть голос схожий — тихий та сумний.

Дещо східний, «сарматський», як казали тоді, вид Сабіни уявлявся йому Фіруз, яка подорослішала. Звісно, Леві запам’ятав Фруз не малим дівчам, а такою, якою вона снилась йому. Через рік батьки Фіруз залишили Ізмір й забрали її з собою. Більше Леві не бачив Фіруз.

Розповідали, що вона мешкає у Стамбулі, що дядько-паша знову в фаворі, що Фіруз вдало видали заміж, та Леві лише хитав головою. Та, його Фіруз, була іншою…

Він багато думав про пані Сабіну, сподіваючись потай, що вона ще зайде до крамнички за якоюсь старовинною дрібничкою. Леві знову розмовлятиме з нею, упіймає її усмішку, наче яскравого метелика в сачок, й буде носити її в своїй пам’яті довго-довго, леліючи наче нездійсненну мрію.

Однак Сабіна у ці дні залишалась вдома. Ніхто, окрім її служниці Маріци, не здогадувався як несамовито вабить її пані в турецький квартал, як важко їй переборювати себе, як хочеться зазирнути в крамницю старожитностей. Маріца надто добре розумілась на потаємних пориваннях своєї господині й передбачала, що Сабіна ще не раз зустрінеться з турецьким букіністом.

Далі хитра служниця намагалась не зазирати. Що має бути — того не минути.

Пані Сабіну залицяльники продовжували шукати й після того, як та відмовилась від остогидлої ролі світської левиці й почала проводити усі вечори вдома, читаючи біля каміна чи вишиваючи. Багаті шляхтичі приходили з візитами, знаючи, що пані мало кого приймає особисто, й, отримавши відмову, гордо йшли геть. Часом, зачаровані красою Сабіни, вони прокрадались, підкупивши сторожа, в сад. І крадькома милувались, коли вона зрізала троянди з колючих кущів терну, що оточували особняк. Сабіна помічала їх, але не наважувалась прогнати. Її чомусь це зовсім не втішало, як не втішає ображену дитину дорогий подарунок. Сабіна, сумна й задумлива, ставилась до зітхальників ледь не байдуже. Багато хто запевняв, що ця байдужість вдавана, однак пані не звертала на ці розмови уваги. Якщо ж залицяльник дуже набридав й не вдавалось спекатись його настирливих візитів, то Сабіна просила Маріцу піти замість неї на нічне побачення, де та в приємній темряві, шелестячи подолом сукні й багатообіцяюче зітхаючи, вселяла йому нездійсненні надії на взаємність, а потім різко відмовляла, натякнувши, що серце пані належить іншому…

Сабіна віддавала служниці свої сукні, вмивала її таким самим турецьким милом з ледь вловимим запахом мускусу, що його любила сама, зачісувала згідно з модою, прикрашаючи своїми бантами та стрічками, тому Маріца легко видавала себе за пані Сабіну. Зовнішня схожість, утім, була не настільки великою, щоб обдурити кого-небудь зі своїх добрих знайомих, проте люди, які не дуже їх знали, потрапляли до цієї пастки, наче світлячки в полум’я свічки, без страху й жалю. Після того, як вони обдурили в такий спосіб декілька шляхтичів, пані Сабіна стала вважатись неприступною крижиною, яка зуміла вдаваною холодністю розпалити чоловічу цікавість. Список розбитих панією сердець був поважний: у ньому вже встигла засвітитися якщо не вся аристократія Речі Посполитої, то вже напевне чимало представників вельможних родин, наближених до короля.

Байдужість Сабіни до чужих пристрастей, що їх, сама не бажаючи того розпалювала, можна були прийняти за хворобу, якби не одна маленька обставина. Вона вже була заміжньою — і зосталась панною. Три роки тому, коли Леві Михаель Цві ще мешкав разом зі своїм братом в Стамбулі й навіть не гадав про якусь там поїздку до Європи, юна Сабіна повернулась з Кракова до рідного Львова. Закінчивши освіту в католицькому пансіоні, дівчина з радістю поринула у світ розкоші та флірту. Витанцьовувала на балах, вбиралась у неймовірні костюми східних принцес, зваблювала шляхтичів. Узимку батьки посватали Сабіну за пана Ґжеґожа, фанатичного католика, вихованого єзуїтами, вирішивши, що той буде для неї гарним чоловіком.

Ґжегож — також уродзоний П’яст — доводився Сабіні далеким родичем, дядьком в четвертих по лінії матері, але в руках його зосередилась велика влада та величезні статки. З’єднавши цим шлюбом колись розрізнені гілки генеалогічного дерева, батьки Сабіни збирались не лише гідно прилаштувати доньку (кров П’ястів не повинна зріднути), але й зміцнити своє становище в суспільстві.

Через пана Ґжеґожа батько Сабіни отримав високу посаду, її брат Зиґмунт, що навчався у семінарії, міг відразу розраховувати на чудову парафію у Львові, щоб не розлучатися з сестрою, а крім того знову возз’єднувались розділені частини величезного маєтку. Одне слово, це був би чудовий шлюб, діти від якого мали б повне право носити прізвище П’ястів, і претендувати на польський трон.

Але в день весілля, який вибирали особливо ретельно і який не обіцяв нічого лихого, небо раптово затягнуло хмарами. В ту мить, коли матуся благословляла Сабіну до шлюбу, прохаючи бути вірною мужу й не ганьбити рід П’ястів, а пан Ґжеґож міркував, чи причепити до пишного вбрання шаблю, інкрустовану смарагдами, а чи все-таки залишити її вдома, пролунав алярм. Турки й татари наступали на Галичину та Поділля, несподівано звалившись на її села й міста.

Шляхта повинна була виконати свій обов’язок, забувши про сімейні клопоти. Тривога пробудила в панові Ґжеґожу дух предка — несамовитого шляхтича, що не злазить з коня й рубає усіх ворогів католицької церкви, брутального та жорстокого, чиє обличчя прикрашають рани від шаблі, а вуху чи носові бракує кавалка, відфалатаного яким-небудь лихим татарином у гарячій битві. А тому, вийшовши з собору, пан Ґжеґож перехрестився, поцілував молоду дружину в щічку, полоскотав колючим вусом — й скочив на коня. Король чекав його не на бенкеті — на полі битви.

Атаку вдалось відбити, турків прогнати на якийсь час, от тільки Сабіна не дочекалась свого чоловіка. Пан Ґжеґож пропав безвісти, й останній, хто бачив його живим, був джура, який стверджував, що шляхтич відбивався від турків спершу рушницею, далі шаблею, а наприкінці голіруч. Доля його залишалась невідомою. Пана Ґжеґожа не знайшли серед загиблих, але й серед полонених його не впоминали. Радше за все, пан Ґжеґож загинув, б’ючись, поки мав силу, а після бою його тіло було скинуте турками з мосту й підхоплене течією.

Але через ці трагічні події пані Сабіна виявилась і заміжньою, і не заміжньою. Вона не знала, чи вважати себе вдовою, чи, навпаки, терпляче чекати чоловіка, зберігаючи йому вірність?

Якби Сабіні сказали: От і все, ви вдова, або якби дивом повернувся Ґжеґож, тоді було для неї все зрозуміло — як жити тепер, що носити, чи жалобу, чи можна влаштовувати бали, а чи краще зачекати до року… А так усе було темним, неясним та поганим.

Маріца не могла дивитись, як страждає пані Сабіна. Вона не сумнівалась, що Осман Седе, дивакуватий турок, вже доторкнувся її душі, і невдовзі, можливо, спалахне кохання. Але сама пані навідріз відмовлялась зустрічатися з ним, знову приїжджати в турецький квартал.

— Маріцо, — казала Сабіна, — хіба так можна? Раптом мене хтось побачить?

— Але ж ви плачете, — переконувала її Маріца, — і плачете через нього!

Вихід був лише один — прикинутися Сабіною, в її сукні, напахнившись її духами, викликати цього турка на рандеву під прикриттям ночі, й спробувати вияснити, чи зацікавився він нею. Висолопивши від старання молодий рожевий язик, Маріца дістала ліловий аркуш, що пахнув цукерками й почала виводити почерком пані любовну цидулку.

Записка, порушуючи неписану любовну етикету, була не французькою мовою, а польською. Маріца згадала, що турок бесідував з пані її рідною мовою, хай із акцентом, роблячи помилки, а ось французької він міг не знати. «Розбере, як захоче», — подумала вперта русинка, заклеюючи конверт.

Гарний лист, що так солодко пахнув, потрапив до Леві того самого дня. Він прочитав, не вірячи власним очам: пані Сабіна бажає зустрітися з ним в одній поважній справі, увечері, в своєму садку, і просить тримати се в глибокій таємниці. Леві злякався. Йому хотілось побачити Сабіну, але вечори Леві звик проводити, записуючи в діаріуші все те, що пам'ятав про свого брата, розбираючи його слова та вчинки. Йти в середмістя Львова уночі, коли ворота кварталу іновірців зачиняються із заходом сонця?

А як я потраплю назад? Що мені ніч не спати, чекаючи поки сторож впустить на світанку? — розсердився Леві. Однак Сабіна вабила його, і Леві погодився.

Маріца вперше йшла на побачення під видом своєї пані, не повідомивши її про це.

Зазвичай пані Сабіна особисто виряджала Маріцу на таємну здибанку, допомагала укласти волосся, застебнути корсет, вибирала сукню та взуття, але тепер їй довелось самій одягатися та зачісуватися по-шляхтянськи. Русинка насилу підібрала в паниному гардеробі потрібну сукню, світло-зелену з іскоркою, облямовану тонким білим мереживом, візерунок якого, опуклі завитки, повторював візерунок тканини.

Застібалась вона довго, дивлячись у люстерко на свої руки, щоби шнурівка потрапляла в петельки. В ліф довелось підкласти подушечки, напхані кінським волосом — груди в Сабіни були трохи більші, а в атласні черевички вставити зібгані хустинки, щоб не спадали з ноги. Напахнившись та напудрившись, Маріца прискіпливо подивилась у люстерко.

Треба підвести очі вуглиною, турки люблять, аби очі були величезні, подумала вона. Але в саду вже чулось чиєсь шарудіння (Маріца потай попросила сторожа не випускати далматських псів), й вона поквапилась назустріч Леві…

Маріца, попри сукню й черевички Сабіни, повісила на шию замість медальйона невеликий скелет змії. Здалеку він виглядав на риб’ячу кість: хребець, довкола якого росли ребра. Скелет Маріца носила як амулет, подарований ще на селі однією циганкою. Та запевняла, буцімто скелет змії, підвішений на ланцюжку через дірку в черепі, приваблює кохання, але не таке, від якого буває горе, а справжнє, мудре, зміїне. Маріца забула, що у широкому викоті сукні амулет добре видно, й Леві може звернути на це увагу, а потім, побачивши справжню пані Сабіну, зрозуміє: це не вона була тоді в саду.

Однак Маріца вже вийшла в сад. Там, в заростях терну, була влаштована маленька альтанка. Закрита важким бордовим плющем, альтанка була настільки тісною, що вільно розташуватися там міг лише підліток, та й то недуже великий, а дорослому доводилось сидіти на її приступках, або, як мінімум, виставити ноги назовні. В альтанці ховався Леві.

Заледве потрапивши в сад, він сховався всередині, побоюючись, щоб його не виявили. Побачивши в темряві жіночу постать, що наближалася, Леві прийняв її за довгоочікувану Сабіну — і не впізнав у ній Маріцу.

Місяць не світив, його заступили хмари. Маріца дивилась на Леві.

Він усього раз бачив Сабіну, тому й помилився. Але не варто думати, ніби тієї ночі Леві розмовляв з Маріцою. Вона настільки добре розуміла пані, що й сама Сабіна, якби прийшла на це побачення, сказала б, напевно, Леві ті слова, що й служниця.

Леві зізнався, що пані його зачарувала. Маріца мовчала.

— Невже вам не вистачає туркень? — спитала вона після довгої паузи.

— Вельмишановна пані, — відповів Леві, — кожній жінці властиві свої, неповторні риси, і коли я бачу таку красу, то не можу згадати, до якої нації вона належить. Тому, стрінувши вас, шановна пані, я був зачарований не тому, що ви полька, а тому, що ви вродливі. Хіба ми любимо троянду лиш за те, що вона зветься чайною, турецькою, а чи китайською, або індійською? Ні, троянда прекрасна сама по собі, а її назви нічого нам не говорять, окрім того місця, де її вивели садівники…

Розмова тривала недовго, і з усіма багатозначними мовчанками її можна було помістити в маленьку торбинку, з якою вельможні польки ходять на месу. Наговоривши Сабіні компліментів, Леві не здогадався, що перед ним була її служниця Маріца, й вона сама, відчуваючи подальші непорозуміння, поквапилася урвати приємне спілкування — й пішла.

У темряві Маріца не помітила, що зміїний скелет, підвішений на тонкому чорному шнурку, безгучно впав у траву…

Леві подивився їй вслід, зітхнув, похмуро розмірковуючи, як йому пробратися на свою Поганку, коли брама зачиняється наглухо разом зі стінами єврейського ґетто, зсередини та ззовні на величезні замки? Міцно зачинена з обох боків Татарська брама, Porta Tataricum, що веде до Поганки, і брама Єврейська, Porta Judaeorum, через які можна потрапити на Бляхарську та Староєврейську вулиці, а відтак перелізти через мури, стрибнувши у двір турецької родини Кепе. Раніше Леві віднайшов би в цьому з’єднанні кварталів, їхній спільній стіні глибокий філософський зміст, але тепер йому було не до роздумів. Година вже пізня, усі поштиві львів’яни давно сплять. Сплять турки й татари, поставивши біля входу мешти з загнутими носами. Сплять німці, вбравши високі нічні ковпаки й довгі, майже жіночі, нічні сорочки. Спить і єврейський Львів, сплять поляки, сплять русини, заснули навіть вірменські купці.

Тільки Леві всупереч усім заборонам йде сонним містом, не знаючи, як йому потрапити на свою вулицю в мусульманський квартал, образливо названий злими львів’янами Поганкою. Між ними пролягла висока стіна, яку багато років тому вимурували за наказом міської влади. Католицькій церкві дуже хотілося відмежуватись від юдейської та бусурманської мерзоти, як полюбляв казати єзуїт Несвіцький. Тому Львів правовірний вирішили відділити від Львова християнського високим кам’яним муром. Зараз той мур, страшний та неприступний, проклинав Леві. Йому вже спати хотілось, очі злипались.

Ну, хоч би хтось визирнув на вулицю й допоміг мені перебратися на той бік! — подумав він. Він простягнув би руку й втягнув нагору, а далі я вже сам дострибаю.

Однак ніхто не відгукнувся на поклики Леві. Усі спали. Лише на світанку, коли сторож, позіхаючи, відчинив браму, романтичний книгар міг потрапити додому.

Та поспати йому вже не довелось, і, вмившись, Леві поквапився відчиняти крамницю.

Маріца спала тієї ночі міцним сном людини, що виконала свій обов’язок. Вона мала що розповісти пані Сабіні…

Вранці вона згадає й почне шукати талісман — зміїний скелет на чорному шнурку, але той потрапить на очі ворогові, єзуїту Несвіцькому, який полюбляв тут блукати під час безсоння, і завдасть щиросердій русинці чимало нещастя.

Сонний після проведеної в ненадійній дрімоті ночі під стінами ґетто, прихилившись до жорсткого каміння, Леві прагнув одного — вкластися в ліжко.

Проте зачинена зранку крамниця могла викликати підозру, начебто він зайнявся торгівлею про людське око, тому Леві мусив упокоритися. Позіхаючи, він відчинив двері крамниці, розклав сховані на ніч книги, намагаючись не заснути, відкусив прихованого сушеного аспида. І в той момент, коли Леві пережовував в’язку зміїну голівку, двері відчинилися.

На порозі постав раббі Нехемія Коен власною персоною.

Так, він уже знав про приїзд Леві, однак не здогадувався, що саме тут, в крамниці книгаря та антиквара Османа Седе, зустріне брата свого переможеного ворога. Почувши, що на Поганці розпочав торгівлю ще один книгар зі Стамбула, Нехемія вирішив зайти туди в пошуках рідкісних книг з Каббали. Містичне натхнення не раз виручало старого рабина на небезпечних поворотах єврейської долі. Завдяки неймовірній обізнаності в тонких матеріях Нехемії вдалось вивести Шабтая Цві на чисту воду.

Хто знає, чи був би він розкритий, якби львівський мудрець не почав розмову про двох Машіахів — бен Давида і бен Єфраїма?! Нехемія послався на анонімний рукопис XIV століття, який стверджував, що спершу Б-г пішле євреям предтечу Машіаха, каббаліста крові бен Єфраїма, чоловіка розумного, однак вбогого і споневіреного, якому судилось своєю мученицькою смертю підготувати ґрунт для майбутнього тріумфу справжнього Машіаха, з роду Давидового!

Цього натяку честолюбна душа Шабтая Цві не витримала. Кому хочеться виявитися попередником, чиї страждання усього лиш послужать знаком наближення ери Звільнення?! Від страху він загубив нитку суперечки, почав заговорюватися, плутатися в цитатах, а далі взагалі спробував ухилитися від питання. Але впертий раббі Нехемія не поспішав відстати від Шабтая.

Бесіда їхня тривала за однією версією — півдня, а за іншою — близько трьох діб з перервами на їжу та сон.

Шабтай вже не мав чим заперечити, а Коен все гнався за ним фортецею Абідос, вигукуючи: «Допоки ти, псе шолудивий, будеш стверджувати, що нібито ти Машіах?! Не чіпай євреїв, мешумад проклятий! Ти доведеш увесь народ до незліченних лих через свою маячню! Ти — зрадник Ізраїлю! Гірше за тебе, Шабтаю, нема на цілому світі!»

І Шабтай програв цю суперечку, ставши одним з багатьох «хі-таслемі» — євреїв-мусульман.

Зараз раббі Коену потрібно було прочитати щось таке, що допомогло б йому подолати підступи єзуїтів, висковзнути з рук Несвіцького. Проте Нехемія не покладався вже на власну ерудицію: більшість речей, що їх добре розуміли його одновірці, на жаль, неможливо довести до вихолощеного розуму патера Несвіцького. Тут знадобилося б рідкісне, майже забуте вміння відриватись від землі силою волі й долати великі відстані, наче на крилах птахів. В крайньому разі політ може стати єдиним порятунком, якщо єзуїти застануть нас зненацька, думав Коен, мій Мендель надто юний — щоб навчитись літати, йому доведеться прочитати не один трактат!

Увійшовши до крамниці, рабин одразу впізнав Леві — він бачив його часто в Абідосі, однак зробив вигляд, що не впізнав. Леві також упізнав Коена, і також приховав це.

— Скажіть, в чи є у вас старовинні єврейські манускрипти та книги?

— У нас багато єврейських рукописів, вельми рідкісних книг та предметів юдейського культу, — відказав Леві. — Можливо, вас цікавлять твори конкретного автора?

— Так, — мовив Нехемія Коен, — чи немає у вас творів єменського містика Езри д’Альби, що жив кілька століть тому при дворі еміра Кордови? Їх була ціла династія, трактати створювали і батько, і сини, й онуки, але здебільшого всі праці цієї родини об’єднують спільним прізвищем — д’Альба.

— Пригадую такого, — ухильно відповів Леві, — проте не впевнений, що спадщина цієї вченої родини збереглась цілою та неушкодженою. Після того, як маврів прогнали, рукописи з емірової колекції були спалені, а серед них цілком могли виявитись єдині примірники.

І не сором брехати, подумав про Леві рабин Коен, твій брат читав записи д’Альби, «Ец даат», «Пардес римонім», й уроки брав у його нащадка, а сам ти стверджуєш, начебто їх спалили фанатики в чорні роки Реконкісти…

Попри те Леві запропонував Коенові, пошукавши на полицях, кілька цікавих рукописів, привезених ним з Ізміру, й раббі з приємністю придбав їх за високу ціну: такого в його колекції ще не було.

Вийшовши надвір, Нехемія Коен попрямував на рідну Староєврейську вулицю. Йшов, уявляючи, які жахливі плани плекає в своїй душі Леві, а тому й не помічав ні торговця шербетом, ні зазивал, що пропонували купити шовк, прянощі та пахощі. Ніс його не вловив запаху гарячої баранини, імбиру та перцю, ноги не завели в напівтемну крамничку за турецькими браслетами для коханої жони Малки.

Діставшись додому, рабин замкнувся в кабінеті, не пускаючи до себе нікого аж до пізнього вечора.

— Арбайт, арбайт, — пояснив він на ідиші здивованим відвідувачам, що принесли восьмиденного тінока[7] на брит-мілу[8], — завтра, завтра приходьте…

— Але це вже буде дев’ятий день, — намагались заперечити батьки немовляти, виштовхані раббі Коеном. — Дивно, таке з ним ніколи не траплялось: їхній дім завжди був відчинений для гостей та подорожніх.

А взяти участь в обрізанні (тоді, на лихо, моель поїхав до Кракова) ніколи не відмовлявся, даруючи хлопчикам особливі подарунки.

— Поважна справа, — зітхнула Малка, — аби якась нова біда не прийшла!

Вона розповіла, що раббі трохи занедужав і не наважується проводити такий делікатний обряд, як брит-міла. Але все це видавалось дуже дивним: відмовити людям, зачинитися в кабінеті, шарудіти пергаментом!

Вийшовши лише до вечірньої молитви, Нехемія Коен поквапився до синагоги, де під суворим секретом поділився своїми побоюваннями з трьома товаришами, такими ж, як і він, немолодими каббалістами.

— Йой, що ж воно буде?! — вхопились ті за голови. — Се, либонь, ще гірше, ніж погроми!

— Гірше, — підтвердив запеклий песиміст Мендель Коен, почувши нарікання старих, — інквізиція нам усім покаже картини пекла! Кажуть, в них є дивовижні машинки для виривання нігтів, величезні обценьки й розпечені решітки!

До розмови приєднались інші люди, вони ойкали, ахали, рвали волосся, віщуючи нові погроми. Дехто встиг зазнайомитися з інквізиторами в інших містах, у когось предків катували у в’язницях Сфарада чи Португалії, тому звістка про майбутні неприємності миттю облетіла усе ґетто.

13. Останні роки Шабтая Цві. Вежа Балшіга, Ульчин

Фазил Ахмед-паша Кепрюлю за сприяння брав дорого, але робив усе так майстерно, що до його інтриг не можна було підкопатися. Зажадавши за позбуття від Шабтая Цві у золоторізьких євреїв казкову суму — шість тисяч піастрів, великий візир твердо пообіцяв: незабаром вони його не побачать. Він підготував необхідні папери й тихо, узгодивши делікатне доручення з вищими сановниками Осяйної Порти, вислав Шабтая у фортецю Дульцинео (Ульчин), що знаходилась неподалік від старовинного, втім, занепалого албанського містечка Берат.

Берат віддавна називався Беліградом, але турки на свій штиб скоротили його назву. Берат як місце заслання Шабтая Цві обрали невипадково: тиха, сонна, застигла в далекій минувшині провінція, важко повірити, що їй уже дві тисячі літ. Із цих країв походить рід великого візира, в Ульчині ще мешкали його родичі, тому Кепрюлю, який знав до найменших деталей околиці, не став довго міркувати, куди ж заслати невгамовного Шабтая Цві…

— Звідси він не втече! — впевнено заявив великий візир. І хоча Ульчин вважали чимось на кшталт піратської столиці Адріатики, містечком темним, злочинним, що аж кишить всілякими авантурниками, саме там за Шабтаєм Цві могли ретельно стежити довірені особи Кепрюлю. У великому місті Шабтаєві було б легше втекти. Поки він знаходився в Стамбулі та околицях, єврейський самозванець завдавав усім купу неприємностей. Шабтай Цві заважав євреям Порти, нагадуючи їм про несповнені месіанські очікування. Згадуючи його тріумф, євреї плювались, а щоб викреслити Шабтая, треба відправити його кудись подалі. Заважав він і туркам — слідом за Шабтаєм у невеликі поселення довкола Стамбула почали переселятися його вірні прихильники, серед яких виявилось чимало купців середньої руки, що створювали конкуренцію турецьким торговцям.

Прихід турків поділив Берат навпіл: на мусульманський квартал Мангалем зі Свинцевою та Королівською мечетями і на християнську Горіцу, до церков якої можна дістатися через кам’яний міст на сім прольотів через річечку Осум. Євреїв тоді в Бераті не було зовсім — ані душі.

Перше, що побачив Шабтай Цві — були червоні з черепиці дахи будинків, розташованих на пагорбах. Їх нагрівало й підсвічувало сонце, зливаючись зі сріблом маслинових зарослів. Яскраве блакитне небо, ластівки прорізають пласти хмар, вміло оминають високі білі мінарети (тут все будується лише з білого каменю), летять, але не падають. Підхопили комашину — й знову злітають в страшенну височінь. Затишний прихисток…

— Невже мені дозволять залишитись тут?! — радісно запитує Шабтай. — Таке гарне містечко!

— Їдемо далі, до Ульчина, — відповідають йому.

Шабтай не знав, що в Ульчині (Дульцинео, Дульчинео, Дульце, Олцініум) височить величезний, неприступний замок, і що у вежі Балшіга для нього вже наготовлено жорстку постіль, яка стане його смертним ложем.

Він витяг з підкладки турецької одежі лист — аркуш паперу, складений учетверо, й поринув у читання. Леві Михаель писав зі Львова: «…дорогий братіку Шабті, Амірах-ефенді, зараз як ніколи я близько до мети! Мені вдалося доступитися до збірки Коена. Відомо достеменно: він дійсно має отой рукопис д’Альби, але сам його забрати я не можу. Хитрий Коен замикає свою містичну бібліотеку на ключ, і нікого туди не пускає. Єдина надія — його старший Мендель… Я впевнений — не мине й трьох місяців, як рукопис опиниться в моїх руках. Почекай ще трохи, благаю…» Шабтай сховав листа, що пахнув цинамоном, і спохмурнів.

Чіпляючись у відчаї за працю іспанського каббаліста д’Альби, він не міг уявити, що буде, якщо Леві не знайде дороги до сховків раббі Нехемії Коена. Минав час, а підступити до таємничого рукопису не вдавалось. Скільки ще доведеться чекати, перебуваючи в принизливій, хиткій надії? Чи Леві не обдурив його, жаліючи?

Стражник грубо вдарив Шабтая Цві у плече. Неохоче підкорившись, колишній брамник ступив на холодну землю фортеці Дульчинео. У першу мить йому здалося, наче небо затягнулось похмурими хмарами, й починається гроза, але потім, піднявши очі догори, відсахнувся, упавши навзнак з диким криком. Сонце затьмарювали високі кам’яні мури замку. Скрегочучи і брязкаючи повільно піднімались важкі залізні ґрати, кінці яких прикрашали гострі зубці. Шабтай боявся розплющити очі. Його завели у браму, підбадьорюючи стусанами та образливими словами. Стражники побіжно глянули на Шабтая й зареготали. Зі стелі злетів великий кажан, чию сатанинську негарну мордочку вкривали складки і ніс якого був п'ятачком. Він незґрабно зробив коло, сівши просто на голову Шабтаю Цві. Сторожа шанобливо розступилась: тепер вони знали, що стерегтимуть справжнього єврейського чорнокнижника, повелителя летючих мишей.

Так він і піднімався у вежу Балшіга приступками ґвинтових сходів, з кажаном, що всівся на тюрбан, з наплічним мішечком, де лежали не чарівні манускрипти і золота корона юдейського царя, а залатана білизна. Старий каптан з шароварами, м’яка подушечка, напхана котячою шерстю (збирав з улюбленої персіянки Мюсі) та вирізьблена з каменю печатка зі змією, що кусає сама себе за хвіст…

Шкода, що Шабтай не міг від люті й болю вп’ястися зубами собі у хвіст.

Колись давно, ще в Ізмірі, він прочитав у рукописі каббаліста Езри д’Альби, що Машіаху доведеться осквернитися, спустившись на замулене дно каламутної ріки, лежати там вкупі зі слизькими зміями та пухирчастими крокодилами. Можливо, Шабтай буде змушений перетворитися на змія, шипіти, звиватися. Спершу помаленьку почне роздвоюватися язик. З-під шару грязюки не буде видно неба, дихати доведеться смородом, маленькі зміїні очка не будуть бачити так, як він звик бачити власними очима, навалиться чорна глухота, а тіло…

Гарне чоловіче тіло видовжиться, одягнеться в луску якогось похмурого відтінку, і навіть лапок в нього не залишиться! Тому що змій, найхитріша з усіх тварин, позбувся лапок і приречений повзати на череві до кінця віків. Летюча миша залопотіла крилами. Паскудна вона, гидка, дивишся і жах охоплює від її пекельної подобизни… П’ятачок свині, фе! А вуха, вуха!

Як бракувало Шабтаєві трактату «Ец даат»! Коли ж Леві привезе його?!

Тільки там, серед туманних натяків, хитрих алегорій, в плетиві єврейських літер зашифровані дати повернення зі світу скверни!

Якщо Шабтай Цві зуміє їх відшукати — то він повернеться, обов'язково повернеться, адже Езра д'Альба залишив, розкидавши по усьому тексту, приховані підказки, ключі та логічні ланцюжки, відкривши які, можна передбачити майбутнє!

Років п’ять тому знаменитий муфтій Ванні-Ефенді, який навчав Шабтая правильному читанню та тлумаченню Корана, попередив свого учня: на тебе чекає щось набагато страшніше: безмовність. Ти будеш знати багато з того, що людині недоступне або відкриється значно пізніше, але не зможеш мовити жодного слова! Рот твій запечатається, наче його заллють розплавленим воском, і не буде в тебе рук, щоб перенести ці знання на пергаментний аркуш, взявши перо. Чи здатний ти пережити се, а чи краще буде відступити?

— Я витримаю, — промовив Шабтай, помовчавши, — витримаю, у мене вистачить сили…

Тепер він почав сумніватися у цьому. Страшенна прірва розступилась! Безпомічний, він шукає руками опертя. Ноги підгинались. Шабтай у відчаї опустився на кам’яну долівку вежі. В вухах дзвеніло, і в безглуздому шумі він розрізнив забуті слова Ванні-Ефенді. Ти будеш проклятий. Ти втратиш усе. Ти станеш безплотним духом, що не належить жодному зі світів. В смертну годину — а я впевнений, що ти зарані її вирахував — чорні ангели так і не вирішать, до якого пекла, юдейського чи мусульманського, тебе відправити. Тому покарають, як нікого не карали: байдужістю.

Минуть століття, а ти все ще залишатимешся між геєною та джехіном, втративши найменшу надію на впокоєння.

Шабтай не зауважив, що плаче. Кажан повиснув, зачепившись кігтями, за край тюрбана, грайливо лоскочучи шию краєм крил і лопаттю маневруючого хвоста.

— Одчепись бодай ти від мене, летючко клята! — закричав Шабтай, відриваючи кажана від тюрбана. Голос його багато разів повторило ехо, відбивши від стін вежі, й рознесло по всьому двору Балшіга.

— Чаклує вражий син, — ліниво процідив крізь зуби стражник, вслухаючись у відлуння, — летючу мишу заклинає.

— Страшно, — погодився з ним другий стражник, — раптом він нам поробить?

— Він втратив майже всі свої магічні вміння, — заспокоїв стражників третій.

— А начальство нам платню не підвищить? Все-таки ми чорного чаклуна охороняємо, не простого розбишаку! — поцікавився перший.

— Подивимось. Але якщо втече — відповідаєте головою!

Із туги, все ще сподіваючись отримати вісті зі Львова, Шабтай Цві приручав маленьку ластівку, що звила гніздо біля віконця вежі. Тоненька, вузька, вона складала гострі крильця й перебирала рожевими лапками по гладенькому камінні. Із зачудуванням, навіть острахом дивилась вона на недужого, зарослого чорною бородою Шабтая Цві.

— Не бійся мене, пташечко, — просив він ластівку, — не відлітай. Ти буваєш взимку в Єрусалимі, розкажи, як там місто моє.

Причулось йому, що ластівка відповідає: хахам-баші, була я в Єрусалимі, чистила крилечка свої від пилюки єгипетської, облітаючи довкола фінікових пальм. Бачила старе жовте каміння, тонке бадилля, що росте з безплідного каменю. Єрусалим потребує дощу, хахам-баші, сотвори гарну, потужну зливу, щоби падала вона три дні й напоїла землю…

— Ластівко, бідна ластівко, не можу я викликати дощ! Я вже більше не Машіах, а вбогий дервіш старцівського ордену Бекташі, я забув власне ім’я — і світ теж забув про мене…

Безгучно відчинились двері, зазирнув до камери стражник. Геть здурів, подумав він, з ластівкою бесідує. Він більше не небезпечний…

Шабтай Цві, він же Амірах, він же Азіз Мухаммед Ефенді Капиджі-баші, відійшов зі світу сього в судний день 1676 року[9] за григоріанським календарем. Саме тоді, коли писав листа єврейським купцям. Просив передати йому молитовник на осінні свята. Шабтаєва душа відлетіла, коли він заледве встиг вивести останню літеру — «нун» сафіт[10].

Мусульмани поховали Шабтая Цві того самого дня на старому цвинтарі біля берега невеликої річки чи струмка. Після цього потік вийшов зі свого звичного русла. Могилу Шабтая вкрило грубим шаром намулу, залило каламутною водою, по якій швидко пливли товсті чорні вужі з оранжевою плямкою на плоскому черепі. Слова мудрого каббаліста Езри д’Альби здійснилися: самопроголошений Машіах опустився на дно до змій. Крокодили, щоправда, в тому струмку не водилися, однак д’Альба не міг цього предбачити, він же ніколи не був у Албанії…

У XXI столітті Ульчин став модним курортом. На руїнах замку, у вежі Балшіга, що збереглася, відкрилась художня галерея. Там, де доживав свої дні в засланні єретик Шабтай Цві, єврейський мусульманин, якого й досі шанує орден Бекташі, суфій Азіз Мухаммед, тепер виставляють свої бездарні картини художники. Намальовані яскравими хімічними фарбами, вони непогано продаються, і згорблений гід розповідає групі про загадкового чоловіка із сумними єврейськими очима, що був ув'язнений тут у 70-і роки XVII століття. Але це їм вже нецікаво, і, побіжно оглянувши подряпані довгими кігтями лиликів кам'яні склепіння, туристи йдуть засмагати…

14. Раббі Коен і патер Несвіцький

Тієї нещасливої ночі, коли вперта русинка Маріца пішла на здибанку з книгарем Леві, вирядившись в сукню пані Сабіни й начепивши на шию скелет змії, єзуїт Іґнатій Несвіцький довго не міг заснути. Його мордували болісні сумніви, він задихався від злості, очі навідріз відмовлялись заплющуватись. У такі хвилини Несвіцький ладен був розрубати навпіл кожного, хто насмілився б йому завадити, та наразі був сам. Втративши надію на сон, єзуїт вирішив вийти прогулятися сплячим містом.

Рідні галицькі чорти завели патера туди, куди він навідувався й раніше: гарну вуличку, забудовану особняками шляхетних польських родин. Дім, де мешкала пані Сабіна, був не найгарніший, але затишний садок й кущі троянд довкола привертали до цього куточка увагу. Посаджені багато років тому, ще старим садівником її діда, китайські ружі розрослися, затуливши високий кам’яний мур огорожі. На перехожого відразу навалювалися пряні пахощі квітів, а колючі стебла хапали за одежу. Те саме спостигло й суворого ханжу: край його сутани зачепився за колючку. Пробуючи відчепитись, єзуїт Несвіцький нахилився — і те, що він побачив, відволікло його увагу від думки про порвану сутану.

Він знайшов загублений Маріцою амулет. Із виглядом знавця зміїної анатомії Несвіцький підняв скелет, пильно вдивляючись в нього, й швидко визначив: це поворізник[11]. З усіх змій, що водились у цих краях, поворізник вважався найотруйнішою. Довга, два й більше метрів, біла чи сірувата з фіолетовими смугами, ця гадина вважається таємною помічницею відьми. Без поворізника не обійтися в тих похмурих ритуалах, з якими колегія єзуїтів приречена боротись. Скелет цієї змії, підвішений на чорному шнурку з тонко скрученої овечої вовни, як вважають забобонні селяни, захищає свою власницю від нещасть та вроків. Цікаві справи відбуваються на аристократичній вулиці!

Несвіцький поклав амулет Маріци до кишені й пішов додому. Маріца не відразу зауважила, що зміїний амулет пропав. Допомагаючи як завжди своїй пані вдягтися і причесатися, вона не квапилась, позіхала, усім своїм виглядом демонструючи, що не встигла виспатись уночі.

— Ти сьогодні геть сонна, — зауважила пані Сабіна, коли Маріца впустила на підлогу золоту шпильку. — Напевно, гуляла з кавалером по даху?

— Ні, пані, — збентежилась русинка, — я трохи запізнилась, була в саду, тут, біля трояндового куща.

— І кого ж ти зваблювала, моя хитрунко?

Маріца завагалась. Зізнатися, що вона влаштувала нічне побачення з книгарем Османом Седе, нічого не сказавши про це пані? Але й обманювати господиню теж недобре, правда рано чи пізно випливе назовні.

— Я була з тим, хто подобається вам, пані Сабіно, — ухильно відповіла Маріца, — і він подумав, що до нього вийшли ви. Він нічого не зрозумів, було так темно, ніжно, романтично…

— Навіть не знаю, сварити чи дякувати, — сказала Сабіна, — з одного боку, мені давно хотілось попросити тебе про це, а з іншого…

Але що з іншого, пані Сабіна не встигла договорити. Погляд її впав на шию Маріци. Учора вона була з амулетом! А де ж скелет поворізника?!

…Упродовж найближчих годин Маріца обшукала весь дім, включаючи сад, альтанку, собачі буди, кухню й конюшню, кімнати слуг, каретну. Проте скелета отруйної змійки не знайшла ніде. Перша підозра впала на далматських псів: вони могли підняти згублений талісман, який ще пахнув для чутливих собачих носів зміїним м’ясом, і закопати його. Пані Сабіна звеліла садівнику перерити землю, але скелет не траплявся.

Того дня колегія єзуїтів кипіла. Патер Несвіцький показував усім знайдений кістяк й навіть прочитав імпровізовану лекцію про його значення в чорній магії.

Єзуїти обурювались, примовляючи, що ніколи не стрічались з подібним безчинством. Звичайно, потяг простолюду до язичницьких пережитків, ходіння до ворожок та прості домашні замовляння були добре відомі святим отцям. Та вони й самі у важких випадках не гордували ходити до однієї караїмки, що зчитувала долю на бобах, колоді карт «тарок» і чарівному крузі з поділками. Та зовсім інше, коли містичний амулет, описаний в багатьох чорних книгах, валяється на вулиці, в центрі Львова, у володіннях багатої красуні. У праведному обуренні єзуїти навіть забули свою обіцянку розпочати справу проти раббі Коена, начебто винного в накладанні чарів на графа Ольґерда Липіцького. Згадав про це лише Несвіцький і подумав тут же, що ці справи можна об’єднати в одну, адже всі магічні ритуали в місті проводять за участю євреїв.

— Чесні католики самі так не потрафлять, — підсумував він, крутячи в руках скелет поворізника.

…Єдине місце, що притягувало до себе загублене, була львівська гора Кальварія, також лиса і так само схожа на людський череп, підмитий талою водою. Медитація на вершині Кальварії повертала ясність думці й життєву силу. Вдень, коли з Кальварії зникав таємничий ореол, вона ставала просто горою, на яку сходили любителі чудових видів міста та філософського усамітнення.

Саме туди, зовсім не лякаючись ні звинувачення в чаклунстві, ні необережних зустрічей, вирушила пані Сабіна. Її душа була потривожена зненацька почуттями до загадкового турецького книгаря, випадком з Маріцою та її розповіддю про нічне рандеву.

— Чому я весь час думаю про нього? Що є в цьому Османі такого, що змушує мене пам'ятати про нього, шукати його, чекати?! — запитувала пані Сабіна, вдивляючись у погнутий дах Латинського собору. Западину в його зеленіючій міді зробили не то бісенята, не то надто грайливі коти. Купол обліпили голуби.

Дещо пізніше, вже увечері, милувався Латинським собором з Кальварії, з того самого місця, й Осман Седе, себто Леві Михаель Цві, який трохи розминувся зі своєю гоноровою пані. Леві бачив Ратушу, мури ґетто, Татарську браму, що вела до зовсім іншого світу правовірного Львова, і також думав, чому його так невблаганно тягне до Сабіни. Однак у Леві була ще й інша причина піднятись на Кальварію — він перечитував сповнений відчаю та болю лист Шабтая Цві, підсунутий потай під двері невідомим доброзичливцем. Він пише, що зостався сам, вигнаний зі Стамбула, що його швагро, брат Сари, амстердамський купець Шмуель Примо, втік разом з грошима Єрусалимського царства[12] в Європу, що, підштовхуваний страхом, Шабтай перестав усім довіряти й просить якомога швидше надіслати трактат з колекції Коена. Зрада, огидна й злопам’ятна, втеча тих, хто пропонував визнати Шабтая Машіахом, хто цілував йому ноги, лежачи в пилюці.

— Більш нема кому порятувати, і я залишусь, — прошепотів він, дивлячись на вечірній Львів. — Поверну, зроблю все, щоб Шабті не терпів так, як терпить нині, спробую таємно переправити його до Львова, щоб він тихо пройшов через Жидівську брамку — Єврейські ворота. — Десь на споді душі вкололо — пані Сабіна… Вона не заважатиме. Чи, може, відмовитися, зректися задля виконання свого обов’язку?! Леві не знав. Він нічого ще не вирішив, та й багато чого не зрозумів. Вдягнувши маску турка Османа, він поправив тюрбан і зійшов униз. Була спокуса пройти вулицею повз дім Сабіни, але вже сутеніло, час повертатись на Поганку, відсипатися, а то знову захряснуть два замки, ззовні й зсередини, й доведеться Леві вдруге ночувати на холодній бруківці. Леві перестрибнув кущ дикої ожини, що ріс біля Кальварії, й побіг додому. Він ледве встиг до зачинення брами і з полегшенням пірнув у вулицю, яку вже встиг полюбити. Там старий книгар Ібрагім привіз саме для своєї незрячої доньки Ясмини весільне вбрання, замовлене у Стамбулі, а мама Фатиха Кепе дошивала святкові шовкові шаровари. Весілля мало відбутися вже незабаром, у п’ятницю.

…Того ж вечора пані Сабіна, дізнавшись, що єзуїт Несвіцький розповідає про знайдений біля її огорожі зміїний кістяк цілому Львову, як друзям, так ворогам, гірко плакала.

— Маріцо! Ми пропали! Твій амулет знайшов єзуїт Несвіцький! — крикнула вона до служниці. У сумних темних очах Маріци відобразився страх.

— І що тепер буде? — спитала вона.

— Кострище, — відповіла Сабіна. — Тебе й мене спалять живцем…

— Ви так просто про це говорите, панусю, ніби йдеться про смажену курку на вечерю! Невже нічого не можна зробити?

— Не можна, певно, — сказала пані Сабіна плачучи.

— П'ясти не впадають у відчай, — прошепотіла Маріца, — ми що-небудь придумаємо.

Але й вона також передчувала жахливе. По-перше, навіть якщо Маріца візьме всю провину на себе, зізнавшись у зносинах з дияволом, пані Сабіна, відповідальна за душу власних слуг, буде покарана щонайменше церковним покаянням і всі її будуть зневажати. По-друге, єзуїт Несвіцький, що достеменно знає альковні таємниці багатих польських родин, обов’язково докопається до того, що Маріца доводиться пані Сабіні не лише вірною служницею і щирою приятелькою, а й зведеною сестрою, старим гріхом її вітця. Сама Сабіна про це не здогадувалась, але ставилась до Маріци ледь як не до рівної собі, а русинка допомагала їй не лише застебнути корсет чи розчесати коси. Маріца володіла таємницями Сабіниної душі, тому, схопивши її, інквізитор міг здобути владу над милою шляхтянкою, шантажувати й катувати. Що стосується душевних якостей похмурого єзуїта, то тут у Маріци ілюзій не було: він з цього скористається.

Звичайно, інквізиції не дозволяли розвернутися домініканці, таємна спілка «псів святого Юра», і трьох відьом востаннє спалили в 1634 році, але у Несвіцького був величезний, неймовірний вплив.

— Господи, що ж робити?! Мені страшно! — молилась Маріца, залишившись на самоті, хоча ще дві хвилини тому палко запевняла Сабіну, що тій нічого боятися.

…Раббі Нехемія Коен молився в синагозі Нахмановичів. Йому було так само соромно, як того смутного осіннього дня, коли дід і наставник Давид бен Шмуель Алеві, повернувся зі Стамбула з усіма ознаками месіанського божевілля, зате з геніальним трактатом. У вузлику він привіз сорочку Шабтая Цві, і юний Нехемія, відірвавшись від Тори, пошпурив чаклунську річ в палаючий камін. Сорочка спалахнула, пошипіла, а відтак перетворилась на жменьку сірого попелу. Дід пронизливо закричав, однак Нехемія знав, що робить: сорочка Шабтая приносила нещастя.

І тут Нехемію пронизала єретична думка: а що, коли дід мав рацію, Шабтай Цві дійсно Машіах?! А він в безстрашному молодечому запалі, вважаючи, що так і треба, погубив правдивого юдейського царя, обіцяного й провіщеного? Відправив його прямісінько до дервішів ордену Бекташі, в злидні та неволю?! Випливла напівзабута притча: султан поклав на голову Шабтая не тюрбан, а корону Єрусалима, це ми, дурні та темні, бачимо турецький тюрбан. Може, мудрий старець Давид Алеві насправді не стратив розум, засліплений на схилі віку тріумфальним блиском, а побачив месіанський знак на його чолі?!

Та й взагалі в цій історії надто багато збігів! Народитися 9 ава, походити від царя Давида, з дитинства володіти фантастичними обдаруваннями, бачити й чути все, що недоступне смертним. Залишатися незайманим до тридцяти семи літ, аби потім взяти шлюб з єдиною, призначеною йому жінкою сумнівної репутації. Натяк на це є в книзі Осії: Машіах, щоб спокутувати гріхи єврейської блудниці, повинен прийти на її ложе чистим, таким чином змивши нечистоти не лише з однієї занапащеної жінки, а й з цілого людства. А цей шлюб з Сарою хіба не здійснення пророцтв Осії?

У давніх рукописах, пригадав він, написано, що Машіах прийде непомітно, і багато хто не повірить йому!

Нехемія злякався цієї думки й поквапився позбутися її як мани.

Ні, ні, цього бути не може! Ні, ні, Шабтай не Машіах! Він розумний честолюбець, що з’явився саме тоді, коли на нього чекали! Чаклун, якому допомагали духи темряви, викликані заклинаннями з найспекотніших закутків пекла! Вдатний містик, що знає, за які ниточки смикати розгублених євреїв, щоб змусити їх повірити у своє високе призначення! Тому, подумав раббі Нехемія, Шабтай Цві чинив дивні речі — відзначав весняні свята восени, а осінні переносив на весну, скасував піст і жалобу 9 ава, говорив алегоріями, неясно, заплутуючи й без того складні речі.

Але тоді чому Давид Алеві визнав Шабтая?! Чи було це єдиною помилкою, маленькою брудною плямкою на білому крилі чи дід спеціально перевіряв онука?! Це завдавало Коенові нестерпного болю.

Навіть його син Мендель часом задавав питання про Шабтая Цві, і з обережних формулювань яких він здогадувався, що той не поспішає погоджуватися з різкими характеристиками батька. Серед багатих львівських євреїв — не слід забувати й про це — залишались таємні послідовники Шабтая, що приїхали здебільшого з Кракова та Варшави.

Їхнім лідером вважався краківський майстер по сріблу Лейба на прізвисько Хемдас Цві[13], що не раз зустрічався особисто з авантурником у Стамбулі й приїжджав до Львова проповідувати сабатіанство доволі часто.

Зупинявся він чомусь не у ґетто, а в християнській частині міста й звідти чинив капості. Напевно, Хемдас мав покровителя, бо за проживання поза єврейським кварталом його могли суворо покарати. Був ще якийсь скандаліст, Щуролов, що заробляв собі на прожиття винищенням щурів, низенький, шорсткий на язик фанатичний чоловічок, завжди готовий відбити напад. Справжнього імені його ніхто не знав, називали то Матіель, то Мойше, та й з паперами у нього було не все гаразд, вештався від міста до міста, наче якийсь циган.

Допомагала їм варшавська компанія перекупників, що нажила капітали на обдурених співплемінниках, які поквапно розпродали майно й відпливли до Палестини. Не привертаючи до себе уваги, вони не виказували прихильності до свого скинутого спокусника, але шукали спосіб відродити єресь, бентежачи тих, хто мав сумніви, при кожній зручній нагоді.

Коли Нехемія запалював свічку в дні пам’яті свого незабутнього діда, декілька його учнів полюбляли заводити мову, буцімто Давиду Алеві судилось дожити до приходу Машіаха й залишити сей світ цілком спокійним щодо майбутнього єврейського народу. Коен зазвичай мовчав, показуючи, що не бачить сенсу в тому, щоб витрачати силу на переконання затятих єретиків.

Не звертав він уваги й на розповсюдження поміж малограмотного люду каббалістичних амулетів, написи на яких зашифровували сакральне ім’я Шабтая Цві — Амірах, на кустарні шестикутні зірочки, які ще п’ятнадцять років тому траплялися рідко, а тут раптом увійшли[14] в моду.

Раббі Нехемія обернувся. Поруч з ним молився шойхет Гіршель, рудий здоровило з отих, що у них сила в кулаках, зате розуму як кіт наплакав, від якого недавно втекла наречена. На товстому пальці Гіршеля красувалась каблучка з літерами, що позначають числа Шабтая Цві: 814-13-67. Гематрія у них була така сама, як і в слова «ахава» — любов, що привабило покинутого нареченого в надії знайти нову дівчину. Ці перстені продавались як амулети для закоханих. Раббі ще траплялись амулети з набором літер — дві «бейт» і два «алефи» підряд одна за одною. Алеф він розшифровував як «тав», а «бет» — як «шин», якщо перевести першу літеру в останню, а другу в передостанню, то виходить скорочене написання імені Шабтай. Він так підписувався: шин і тав, гачкувато, недбало…

Якщо забороняти, буде ще гірше. А не заборониш, підпільне сабатіанство потопить невчених євреїв у гнилих хвилях, міркував Нехемія Коен. Але що ж вибрати з отих двох лих, що однаково йому осоружні?

Душити сабатіанців чи почекати, поки весняний потік не винесе труп ворога до твоїх ніг?! Спалювати в залізній грубці єретичні молитовники, де надруковані три співи Шабтая й особлива молитва, яку читають лише тоді, коли приходить Машіах?! А в молитовниках, як і в усій літературі сабатіанців, ледь не на кожній сторінці сакральні імена, а тому їх не можна ні спалити, ні осквернити в будь-який інший спосіб, хіба що сховати якнайдалі від цікавих очей.

Раббі Нехемія Коен навіть не здогадувався, що почав мислити тими ж категоріями, що й патер Несвіцький, бич єретиків, противник всякого інакодумства. Тільки єзуїт боровся за єдність католиків, а рабину дуже хотілось досягти такої ж єдності юдеїв. Об’єднувало цих двох людей спільне обурення стосовно розкольників — таємниці минулого, від яких досі було боляче.

Нехемія Коен зі страхом пригадував, як йому в ніч з 5 на 6 вересня 1666 року довелось бігти до султана в тюрбані, тому що сторожа не пускала до покоїв чоловіка в єврейському головному уборі, нехарактерного для турків, через що Коена записали також у «хітаслемі». Тоді він не замислювався, що бігати в тюрбані єврею геть не пасує, що це викличе цілу купу непотрібних здогадів. А коли зрозумів, було вже надто пізно: справа зроблена.

Чутки про те, нібито Коен в Стамбулі публічно зрікся вітцівської віри, гасав містом, лаючи Шабтая, а заодно з ним рабинський юдаїзм та «Шулхан арух» Йосифа Каро, називаючи себе мусульманином, нікуди не ділись. Свідки тієї істерики були ще живі, й охоче розповідали всім бажаючим небилиці про Коена, а ті вже передавали їхні слова, витлумачуючи на свій штиб. Плітки, буцімно Коен таємно прийняв мусульманство, наслідуючи Шабтая Цві, зникали з обігу на якийсь час, аби потім з’явитись знову.

У патера Несвіцького теж виявилась власна таємниця, але не містична, а звичайна любовна: єзуїт давно і безнадійно кохав пані Сабіну…

Коли та ще була незрілою дівчинкою-підлітком, не пані Сабіною, холодною та неприступною, а жвавою Сабінкою, тоненькою, трохи незґрабною, що більшу частину року не мешкала у Львові. Влітку Сабінка приїжджала з пансіону, впурхувала в дім, обіймала батьків та братів, що скучали без неї. Потім вона збирала приятельок і влаштовувала з ними дивні вистави. Місячної червневої ночі вигадниця зображала німфу, що виходила з чорної води заболоченого озерця. Роздягнувшись, прекрасна шляхтянка ставала на березі озера в місячному сяйві. Тіло її вкривалось гусячою шкірою, відблиски місячного світла відбивались мертвотно-блідою шкірою, роблячи Сабіну схожою на утопленицю.

Приятельки допомагали їй прикрасити себе довгими стеблами та жовтими квітами водяних лілей, сплітаючи з них пояс та вінок. Тихо, обережно озираючись, полька ступала в холодну нічну воду, щулячись і кривлячись.

Ті, хто стояв на березі, співали сумні пісні про юних потопельниць, що стали «болотними дівами», царицями лілей та повелительками жаб. Але панночка не поспішала топитись: трохи поплававши, Сабінка довго витиралася, сушила мокре волосся й поверталась додому, нікому нічого не кажучи.

В одну з таких ночей, коли Сабінці було всього тринадцять років, молоденький Гнатко Несвіцький, що навчався в колегії єзуїтів разом з братом Сабіни, пішов з друзями купатися вночі на озеро. Й побачив голу, з круглим листком болотної лілеї на голові, милу Сабінку.

Правду кажучи, шляхтянка Сабіна була єдиною голою дівчинкою, яку довелось бачити Іґнатію Несвіцькому. Але все, що йому так хотілося побачити, Несвіцький побачив. Потім, коли сміхотлива навіжена Сабінка перетворилася на гарну дівчину, пані Сабіну, єзуїт Несвіцький знову зустрів її — і страшенно пошкодував про те, що став священиком.

— Тисяча єврейських чортів! — вигукнув тоді він про себе, — се не Сабіна, а втілення всіх плотських гріхів! Треба ж було вродитися такою звабливою…

Ні, слід триматися від неї подалі!

Але це ніяк не виходило, і патер Несвіцький, якщо говорити його рідною польською мовою, popal w bląd. Звідси й усі наступні лиха.

У погоні за Коенами патер Несвіцький затягнув у свої тенета, настрахавши й спантеличивши, кількох єврейських купців, що мали нещастя підписати скандальний лист Шабтаю Цві. Він натякнув, що знає про всі їхні темні оборудки, витяг із шафки перехоплені листи, де купці скаржилися на побори, лаючи покійного графа Липіцького, й навіть бажали йому якнайшвидше зійти до пекла. Добрий католик зажадав від товстосумів передати на потреби церкви солідні суми, і, озброївшись таким чином, міг тепер не економити на підкупі свідків. Брати на таке діло гроші з каси ордена Ісуса, Несвіцький встидався.

Потім єзуїт став шукати ворогів раббі Нехемії Коена. Досконало вивчивши всі деталі його життя, Несвіцький вирішив: ніхто не заподіє Коенові більшого зла, аніж шанувальники розвінчаного ним Шабтая Цві. Вони самі розтерзають львівського рабина на дрібні кавалки, хай лишень настане відповідний момент для помсти — і тоді Коену кінець.

Та передовсім Іґнатій Несвіцький наказав схопити русинку Маріцу, служанку й конфідентку пані Сабіни, звинувативши її в чарах. То була перша частина його підступного плану. Маріцу спіймали десь о четвертій, коли та поверталась з німецької крамниці, і через десять хвилин заскочена зненацька дівчина опинилась у вогкому підземеллі міської в’язниці.

Суть арешту полягала в його раптовості. Маріца не встигла нічого зрозуміти, швидко розгубилась, впала у відчай і вже не могла протистояти натиску єзуїтів, що вимагали зізнань. До такої жертви навіть застосовувати катування було зайвим: боячись за своє життя русинка мусила б негайно зізнатися, що варила з поворізника сатанинське зілля, сподіваючись ним отруїти католицьке духовенство, в тому числі й патера Несвіцького.

А також підписала кров’ю, опівночі на Кальварії угоду з нечистою силою. Яку саме, єзуїти не знали. Мабуть, до малоосвіченої служниці з’явився біс нижчого ранґу, а розплачуватися за цю допомогу Маріці довелося власним тілом, позаяк грошей у неї немає. Припустивши таке, патер Несвіцький вдоволено посміхнувся: тепер пані Сабіна, що наївно прив'язана до Маріци і вважає її своєю приятелькою, виконає все, що він захоче. Хотілося єзуїтові небагато: усього лише помилуватися на пані Сабіну місячної ночі в шатах болотної діви, голої і в лататті.

…Леві Михаель Цві написав Сабіні цидулку, однак відповіді не одержав. Сабіна поринула в німий розпач, і прислуга не передала їй цидулки, відклавши на завтра. Однак Леві вирішив пройтися увечері повз будинок пані. Зупинившись біля куща китайської троянди, Леві намагався уявити, як би він став жити разом із Сабіною, неважливо, в образі турка Османа Седе чи під своїм справжнім іменем. І раптом почув жіночий плач. Що плакала саме Сабіна, Леві не сумнівався. Він перескочив через високу огорожу й опинився в саду. На турка, у шароварах і чалмі, відразу ж накинулися хижі далматини, що не гидували чоловічиною.

Леві загорлав, на шум повискакували слуги, намагаючись відтягнути його від псячих пащек, крики долинули й до пані — і Сабіна, бліда від сліз, вийшла надвір. Упізнавши Леві, тобто книгаря Османа, вона наказала відігнати собак, ласкаво всміхнулась, спитавши, чи не покусали його далматинці і чи не треба перев'язати рани. Однак Леві сказав, що пси вчепились зубами в краї широкої східної одежі, не торкнувшись тіла, і що він купить собі нові речі замість порваних. Відпустивши слуг, пані Сабіна порушила етикет і запросила «турка» скуштувати у вітальні його улюбленого напою — кави, дорогої ще тоді дивовижі.

Леві почервонів.

— Ясновельможна, закон забороняє мені залишатися наодинці з дамою, тим більше такою прекрасною, як ви. У такому випадку я змушений буду взяти з вами шлюб…

Пані Сабіна здивувалась.

— Але тієї ночі ви прийшли в сад, говорили ніжності — і не думали про ваш закон?!

— Грішний, ясновельможна, грішний! Побачивши ваші очі, я забуваю про все…

— І все-таки ходімо пити каву, — сказала Сабіна. — У вас рукав порваний.

— Пусте, — зітхнув Леві, — ходімо…

Він зняв свої туфлі з довгими загнутими носами і пройшов у вітальню.

Сабіна вже відкрила рота, збираючись сказати Леві, що поляки в будинку не роззуваються, але не помітила, як зняла свої атласні туфельки з великими рожевими кокардами й перлинками. Вітальня пані Сабіни, де вона приймала гостей дуже рідко, була обставлена в модному тоді стилі «османлі».

Але, на відміну від оздоблення справжнього турецького будинку, де одні килими, валики й низенькі диванчики, згорнуті теж з килимів, польська вітальня лише імітувала турецьке. Стіни оббивав ніжний шовк, розшитий закарлюками, схожими на висохлі стручки перцю.

Столик для кави виявився низьким, і пуфики до нього підібрані теж невисокі, тому Леві таке польське уявлення про Схід розсмішило. Він показав пані Сабіні, як насправді турки заварюють каву, сів, підібгавши ноги, на м’який килимок з павичами.

— Я не можу по-європейськи, — пояснив він, — не звик.

Не бажаючи образити його, пані Сабіна підібрала пишні спідниці і з труднощами сіла по-турецьки. Леві відкрилася маленька ніжка, затягнута в рожеву панчоху. Сукня панночки видалася Леві чудернацькою: з боків виступали не то кості, не то якісь чужорідні вставки.

Невже вона така худа?! — здивувався він.

— Якби ви могли допомогти мені, — мовила горда полька, — якби це стало можливим! Але я боюся відкритися в цьому католикам, адже багато моїх родичів мають стосунок до інквізиції, мій брат 3иґмунт — ксьондз, вчився в одному класі з Несвіцьким. А ви — мусульманин, нічого в інквізиції не розумієте! Вам можуть спасти на думку несподівані ідеї, і, може, це врятує мою Маріцу!

— Доведеться прикинутися союзником Несвіцького, запропонувати йому угоду: він звільняє вашу Маріцу, а я розбираюся з Коеном. Цей рабин — не знаю, зі злості або по недомислу — заподіяв нашій родині чимало лиха.

— Яка дивна історія! — вигукнула полька, — розповідайте, чим цей Коен вам насолив?

— Довго розповідати, ясновельможна пані. Жили ми в Ізмірі, торгували потрохи: батько, я, та братік Елі. Шовк, рукописи, посуд, потім перейшли на англійські товари. Відкрили крамничку в Стамбулі, і тут на нас Нехемія Коен звалився, оббрехав перед султаном, розорив та зганьбив… Приїжджаю я до Львова, аж Коен там! Де вже шукати спокою від нього? Хіба що на Місяці, але я боюся, що й тоді Коен полетить за мною.

— Може, ви йому вибачите? — запитала Сабіна.

— Коену? Та нізащо в світі! Я що, християнин, щоб усім прощати?! Не діждетесь! — обурився Леві.

Панночка поставила на столик маленьку кавову чашечку.

— Мені так погано й самотньо без Маріци, — раптом сказала вона. — Маріца — моя єдина приятелька. Ми… як сестри, не можемо жити нарізно. Відтоді, як моєму нареченому, панові Ґжеґожу, довелося просто з-під вінця піти на війну, я залишилася зовсім сама. Іноді навіть слова нема з ким мовити. Виручите її, то цим урятуєте й мене, врятуєте, Осман-бею, від невиліковної меланхолії.

— Я постараюся зробити все, щоб Маріца повернулася живою та здоровою, пані Сабіно, — прошепотів Леві.

Йому не довелося витрачати час на пошуки Іґнатія Несвіцького.

Йдучи по площі Ринок, Леві з подивом чужинця розглядав фасади багатих будинків, втиснутих у вузькі ніші, через що вони видавалися трохи сплюснутими з боків.

Очі озиралися, вивчаючи лаковані карети, прикрашених стрічками коней та вогники срібних свічників, відображених у вікнах. Шкла скрізь були дорогі, венеціанські.

Шлях Леві перепинив патер Несвіцький. Зиркнувши скоса на загнуті носи м’яких мештів Леві, турецький халат і чалму, в яку він встромив павину пір’їнку, єзуїт зрадів.

— Я наверну цього турка до правдивої віри, — розмріявся Несвіцький за своїм звичаєм. Подібні думки народжувалися в його голові автоматично при кожній зустрічі з іновірцями. Бажаючи розминутися з єзуїтом, Леві чемно привітався на латині, подумки лаючи себе за те, якими тільки дикими мовами йому не доводилося розмовляти. Несвіцького це миттю надихнуло на непристойність, і він запросив «турка» на імпровізований релігійний диспут, який патер улаштовував у колегії єзуїтів.

Знову всякі бздури вислуховувати, спохмурнів Леві, однак пообіцяв прийти. Та чого не зробиш задля величезних, як у сарни, очей пані Сабіни…

Із самого ранку Леві Михаель Цві прокинувся з відчуттям непоправної безнадії. Не потерпав на багатоденні напади туги, як його брат Шабтай, а проте піддався похмурим думкам. Чи то львівська атмосфера й вогкість впливали так погано, чи його мучив сором перед зумисним компромісом з нечестивими католиками, але зустрічатися з єзуїтом йому перехотілося. Старий закарпатський каштан за вікном майже розгубив своє широке листя, схоже на розчепірені пальці грубезних велетів, плоди впали на мокру землю, розкривши коричневе нутро. Ринва, викута з тонкої бляхи, гриміла від сильного вітру. Лише після того, як випив кави й проковтнув сушеного аспида — того самого, що не встиг з’їсти в крамниці в день візиту Коена, Леві наважився вийти з будинку.

Накрапав сірий дощ, боліла голова, і дискутувати з Несвіцьким, ще одним єретиком (християнство Леві вважав юдейською єрессю) у будинку єзуїтів, та ще в таку бридку погоду не хотілось.

Однак Леві пригадав сльози Сабіни, уявив, як у підземеллі в’язниці щурі бігають по бідолашній служниці Маріці — й попрямував через Татарську браму до єзуїтів. Бесіда Леві з патером Несвіцьким не збереглася ні в анналах колегії єзуїтів, ні в його діаріуші, ні в листах до брата. Та й сам священик не згадував про зустрічі з турецьким книгарем Османом Седе, позаяк його незґрабна місіонерська спроба ганебно провалилася.

Є старе правило: ніколи не робіть того, про що вас не просять. Леві не просив єзуїта розписувати йому переваги християнства, але той говорив багато й нудно, лякаючи жахами пекла, до яких Леві, як юдей, залишився байдужий. Іґнатій Несвіцький дійшов уже до критичних пасажів, викладених через кілька років його колегою, священиком Галятовським у трактаті «Alkoran Magometów, nauka eretika…», коли турок перервав його:

— Отче, — сказав Леві, — я не маленький, я все це вже встиг напам’ять вивчити. Давайте перейдемо до справи.

І гіпнотично, немов удав на кролика, глянув єзуїтові в очі. Несвіцький сторопів, але оскільки перебував уже під впливом Леві, то нічого не міг вдіяти, лишень стояв, склавши руки, що вже готувалися благословляти неофіта.

— Я приведу сюди до вас, просто до колегії Менделя Коена, — твердо й жорстко заявив Леві. — Живого, не заподіявши хлопчині жодної урази, а ви спокійно його похрестите. Ви ж цього хочете, хіба ні?

Патер мовчав.

— Не заперечуйте, ви про це день і ніч думаєте. Приведу, передам з рук в руки, усе добровільно. За це ви відпустите Маріцу й передасте мені ключ від книгозбірні Нехемії Коена. Тільки не кажіть, святий отче, буцімто ви не знаєте про Маріцу й ключ.

Несвіцький заціпенів. Міг тільки видобути з горла кволий стогін, в якому, якщо прислухатись, можна було розчути слово «гарантії».

— Ґарантії? — перепитав Леві, чухаючи тюрбан. — Підпишемо угоду.

— Кров'ю? — Несвіцький спитав його про це так, ніби кожного дня пускав кров з пальця й укладав угоди з князем пітьми.

— Ні, що ви! Поставте підпис і печатку колегії єзуїтів ось тут, — і Леві простягнув Несвіцькому аркуш паперу із текстом, написаним латиною, який приготував заздалегідь. — Я, такий-то, зобов’язуюсь виконати умови, зазначені нижче…

— Собако магометанська! — заверещав єзуїт й націлився на Леві патерицею зі свинцевим верхом.

Той вивернувся й закричав, тікаючи:

— Тоді здобувайте собі самі Менделя Коена! Радше з неба на ратушу попадають індійські слони, аніж ви охрестите сина Коена! Чекайте три тисячі років, патере!

Обличчя в Несвіцького перемінилось.

— Зажди, — мовив він несподівано лагідно. — Підійди ближче. Я підпишу. Мені потрібний Мендель Коен. Тільки все між нами, мовчок!

Леві просвітлів.

— Кажу ж — між нами, ніхто не знатиме. Ось тут підпис і печатка. І дату, про дату не забудьте!

Він схопив аркуш угоди й вибіг з колегії єзуїтів. У Львові знову світило сонце. Як йому роздобути Менделя Коена, Леві не знав.

— Авантурник! — стукнув він себе по лобі, й тут же додав: — Нічого, спробую.

15. Спроба Шабтая Цві вселитися дібуком в чуже тіло

7 липня 2000 року, в той самий день, на який був призначений кінець світу, що так і не відбувся, вісімнадцятирічний Мирослав Сунько із західноукраїнського містечка Стрий, разом з однокласником Альбертом (Аліком) Штанкевичем вирушив покататися на велосипеді на околиці. Маршрут вони вибрали нескладний: по об’їзній дорозі з міста і далі в бік хуторів, лісу й закинутого єврейського цвинтаря.

Ніщо не віщувало нещастя. Дикторка по радіо обіцяла теплий, трохи вітряний літній день, ближче до вечора ймовірно зливу, тому Мирослав прихопив з собою темно-синю куртку-плащівку з каптуром, а Алік взяв про всяк випадок парасолю. І куртку, і парасолю пізніше знайдуть на різних ділянках цвинтаря, далеко від поспіхом кинутих велосипедів. Приблизно о третій пополудні Мирослав Сунько вийшов з дому, тримаючи велосипед за кермо, як корову за роги, й поїхав. Алік Штанкевич приєднався до нього вже на виїзді зі Стрия: свій ровер він тримав у братовому ґаражі, на околиці міста. Погода стояла чудова, легенький вітерець приємно обдмухував хлопців, машин на трасі було мало, і вони швидко набрали швидкість. Маленькі сірі хмаринки, схожі на ковтуни овечої вовни, самітно тулились в далекому куточку неба, не заважаючи сонцю.

Але, коли Мирослав з Аліком вже від’їхали від Стрия на доволі велику відстань, все раптом перемінилось. За лічені секунди налетіли темні грозові хмари, затуливши небо, повіяв сильний, ледь не ураганний вітер, зірвавши з голови Мирослава нову бейсболку, а в Аліка відірвавши з керма велосипеда брелок. Придорожна пилюка засипала очі. Починалась сильна гроза, десь вдалині загрозливо гуркотіло. Поривом вітру Мирослава скинуло з велосипеда, але, падаючи, він не злякався, і простягнув товаришеві руку. Аліка також трохи не відкинуло вбік, тоді Мирославові вдалося вхопити його за край сорочки і відтягнути від дороги.

Там, в болотистій улоговині, розташувався старовинний, завжди безлюдний єврейський цвинтар. Огорожа в нього була зруйнована, частина високих кам’яних плит впала на ще старіші, але хлопці не мали вибору. Або змокнути й дістати по голові зламаною гіллякою, або сховатися, перечікуючи бурю. Мирослав з Аліком знайшли прихисток між поваленими надгробками. Лежати на них виявилось не надто весело: в живіт впинались випуклі зображення левів, стеблин і загадкових літер, одежу бруднили жаб’ячий слиз і частинки розкришеного похмурого моху. Пахло вогкістю й струхлявілим деревом. Але гроза була несамовита, вода спадала стіною, неподалік били блискавки, поціляючи в дерева чи встромляючись у землю поряд з могилами. Йти було небезпечно.

Виявилось, що небезпечно й залишатися. Зненацька Мирослава осяяло яскраве, не сонячне, а електричне світло — у його серце, розколовши навпіл кам'яну плиту, вдарила блискавка, і він знепритомнів. Алік майже не постраждав, але втратив свідомість.

Обидва отямились лише на третій день в реанімації міської лікарні, куди Мирослава й Аліка доставили селяни, випадково на них натрапивши. Якщо Алік Штанкевич невдовзі виписався, то з Мирославом Суньком сталася пригода, про яку повідомили в декількох медичних часописах.

Прийшовши до тями, він втратив пам’ять і навіть рідну мову. Мирослав не розумів, коли до нього звертались українською, не впізнав батьків. У його тілі оселився хтось чужий, диктуючи хлопчині свої слова, свою волю, свої вчинки. Цей чужий був Шабтай Цві.

Перше, що вимовив Мирослав, викликало шок, він спитав — ейфо ані[15]?

Ніхто не здогадувався, що то за мова і як потрібно йому відповідати.

Вичерпавши всі способи домогтися української мови, лікарі врешті запросили до хворого рабина з Івано-Франківська. Хтось з медичного персоналу — не то санітарка, не то медсестра, сказала, що мова, якою намагається докричатись Мирослав, нагадує іврит.

Поспілкувавшись з потерпілим, рабин підтвердив: хлопець розмовляє сефардським діалектом цієї мови, і при бажанні його можна перекласти.

Порадившись з ізраїльськими спеціалістами, рабин дійшов до висновку, що Мирослав використовує рідкісні, застарілі конструкції, додає чимало турецьких та спотворених грецьких слів, називає дуже складні каббалістичні терміни, що йому незнайомі. На питання, хто він і де знаходиться, Мирослав Сунько відповідав, що його звати Шабтай Цві.

Це настільки виглядало неймовірним, що рабин припустив: від удару блискавки в Мирослава прокинулась родова пам'ять і той згадав мову далеких предків. Проте родичі Мирослава це рішуче заперечили: євреїв серед них не виявилось, а коріння цієї родини — здебільшого польське, іврит Мирослав ніколи не вивчав, друзів євреїв у нього також не було.

Тоді лікарі припустили, що мають справу з безпрецедентною симуляцією зміни свідомості: восени Мирослав Сунько мав іти до війська. Однак приводів прикидатись не було: в червні він подав документи до коледжу і вже був зарахований, а ще раніше, навесні, хлопця визнали непридатним до військової служби. Грати у втрату пам'яті його не випадало: попереду навчання. Дехто допускав гебоїдну шизофренію з нетиповим перебігом, спровокованим електрошоком.

Провівши з Мирославом чимало часу, рабин дійшов висновку, що Мирослав зовсім не шахрай і не божевільний. З ним трапилось надзвичайно рідкісне лихо: вселився невгамовний дібук, дух небіжчика, що часом проникає в іншу людину, намагаючись керувати її свідомістю.

Шабтай Цві, бажаючи повернутися в світ живих, використав тендітну, ще незрілу душу юнака, бо знав, що не зустріне серйозного спротиву і буде диктувати свої думки через нього.

Однак Шабтай не врахував найголовнішого: існувати в провінційному Стрию разом з дібуком абсолютно неможливо. Мирослав через нього не міг ні навчатися, ні працювати, ні навіть спілкуватися нормально.

Любитель комп’ютерних ігр, він розгублювався від блиску монітара, напружено міркуючи, яку кнопку натиснути.

Тому рабин вигнав з Мирослава бунтівний дух ізмірського каббаліста, повернувши бідоласі пам'ять і рідну українську мову. Трапилось це не відразу. Спочатку довелося чекати повного видужання, потім обряду вигнання дібука чинили запеклий опір лікарі, не вірячи у всіляку чортівню, батьки Мирослава намагались відмолити його в одного уніатського священика, що, як вже відомо, анітрохи не допомагає від дібука.

Тільки коли ситуація стала нестерпною, Мирослав Сунько сам приїхав до рабина і вблагав вигнати нарешті цього страхітливого турецького єврея…

Про поїздку на велосипедах, бурю та блискавки Мирослав більше не згадує, ці епізоди цілковито стерлись з його пам’яті.

Він знову відгукується на своє ім’я, розмовляє винятково українською, навчається у коледжі на кухаря і навіть зустрічається з дівчиною, яку звати Люба. Вона, до речі, не єврейка. Лишень уві сні до Мирослава Сунька зрідка приходить противний чоловічок в зеленому тюрбані й лається застарілою мовою.

Навчений на гіркому досвіді, він, не прокидаючись, показує Шабтаю Цві дулю і той зникає. Вранці Мирослав уже нічого не пам’ятає.

16. Мендель Коен в тенетах сабатіанства. Порушення приписів — це їхнє виконання

Трапляються дні, коли правовірні юдеї, якими б праведними вони не були, починають замислюватися над значенням одного дивного благословення. Вимовляючи барух ата Адонай, маттир ет ха-іссурін, що перекладається як «благословлен Г-сподь, який дозволяє заборонене»[16], не можна не здивуватися. Навіщо забороняється, якщо все-таки дозволяється?!

Саме це перекочувалось в голові Менделя Коена, молодшого, але найбільш обожнюваного сина раббі Нехемії, якого він збирався зробити своїм наступником.

Ну чому не можна?! — думав юнак. Повинен же приховуватися в цих заборонах сокровенний зміст, бо ж навіщо тоді Тора забороняє нам багато чого цікавого? Гаразд, я не стану варити козеня в молоці його матері, тому що вийде така гидота, що виблюєш. Але отець нещодавно заручив мене з Лією, а мені не можна до хупи навіть залишатися з нею наодинці. Досить мені прийти до своєї нареченої, не чужої мені, ми росли вкупі, і торкнутися, як вискакують її родичі й починають кричати: асур, асур![17]

А ще Менделя пригнічувало те, що батько зневажав Шабтая Цві. Що б не казали, але ізмірський каббаліст, якщо кілька років поспіль стільки люду вважало його Машіахом, мав бути незвичайним чоловіком. Поступово Мендель розійшовся зі своїм знаменитим вітцем у ставленні до Шабтая, намагаючись черпати свідчення про нього лише від справедливих людей.

А це було нелегко. Усі євреї поділялись на сабатіанців і запеклих противників Шабтая, незалежних майже не було. Словам, буцімто Шабтай Цві зупинився на книзі «Зогар», а його іврит вбогий, тому проповіді за Шабтая складав Натан із Гази, та багато іншому, що оповідали про Цві, Мендель не хотів вірити.

Якщо вони мене обдурюють в малому, то чого ж від них сподіватись ще? Доводилось потай відвідувати сходини сабатіанців, що їх влаштовували щоп’ятниці у Львові адепти Цві. Менделю не завжди вдавалось у п’ятницю піти з дому: ніби читаючи його думки, батько навантажував талмудичними респонсами, садовлячи увечері за найбільш підступні уривки, й вмощувався поруч. Зате, коли випадало декілька вільних годин, Мендель йшов до сабатіанців, сподіваючись дізнатись про Шабтая те, що від нього підло приховували. Львівські сабатіанці зовсім не були такими вбогими та гнаними, якими їх намагався показати Нехемія Коен в своїх суботніх проповідях. У ті часи слова «шабсвел» і «шабсцвинник» ще не стали лайкою, а в месіанство Шабтая Цві вірили вельми освічені люди, що навчались у Кракові, Варшаві та Вільно. Вони не боялись дискутувати, писали сміливі трактати і навіть знамените прокляття Шабтаю Цві, проголошене зібранням найавторитетніших рабинів чотирьох країн, Ваадом арба арцот в 1670-у році, назвали таким, що не має законної сили, закликаючи не звертати на нього увагу.

Звісно, що для Менделя Коена сухе дерево ортодоксального юдаїзму, обвішане нудними крапками та комами неухильного дотримування Закону, було не таке привабливе, як зеленіюче дерево Сфірот. Каббала не лише втішала серце, обіцяючи відхилити запону над таємницями творення, а й додавала молодому чоловікові впевненості. Вивчаючи «Зогар», Мендель почував себе незалежним від жорсткої волі батьків, йому відкривались секрети, які отець навіщось приховував, вважаючи, либонь, що Мендель замалий для Каббали.

Доки у тебе немає ні довгої срібної бороди, ні кола учнів, ти не маєш права на власну думку, сказав Нехемія Коен сину. Ти занадто молодий, щоб розкидатися самостійними судженнями. І не думай, що я хочу тебе скривдити. Ти не пережив того, що я, і не відаєш, які страшні речі можуть трапитися через несвоєчасно вимовлене заклинання чи невірне тлумачення якого-небудь слова. Вчись у мене, слухай мої коментарі, запозичуй мої трактування, а через років двадцять поговоримо як рівні!

Мендель обурився. У нього вже перші чорні волосини на підборідді пробиваються, а батько його вважає все ще маленьким! двадцять років упокорюватися, мовчати, відмовляти собі у вивченні найцікавішого! Що я йому раб, чи що? У мене є власна голова! І не яка-небудь дурна, а розумна, коенівська!

Проте якщо досвідчений і мудрий рабин знав, як вирішити небезпечні суперечності, коли дотриматись букви Закону, а коли можна дозволити собі її порушити, то юнак легко піддався сабатіанським спокусам. Саме від цього його застерігав батько, але марно…

Спершу Менделя Коена вразила смілива інтерпретація вчення про 12 сфірот. Якщо багато поколінь каббалістів вважали, що з пришестям Машіаха пов’язана лише сфіра «гвура», що виражає силу й могутність Творця світів, то Шабтай Цві дійшов до несподіваного висновку: початком звільнення стане розкриття сфіри «тіферет», краси й блиску. Лише вона по-справжньому виражає суть Всевишнього.

Якщо б світ не був таким прекрасним, його не варто було б створювати, — вчив Шабтай. А раз ми не бачимо краси, значить, живемо зовсім не там, де повинні. У справжньому світі все набагато красивіше, ніж тут!

Мендель Коен розгублено подивився на побиті негодою дахи, на вогкі слизькі стіни будинків ґетто. Уся Староєврейська вулиця, на якій він народився і виріс, постала брудною, засміченою, просякнутою випарами стічних канав. Так ніби розчахнулись, вимазані масними руками двері, і з третьосортного борделю на Векслярській вискочила неохайна, спухла курва з синцем під оком, з чорною облямівкою нігтів, що була колись неабиякою красунею. Мендель скривився. Біля синагоги вовтузились старці, почварки та карлики. Снували прокажені зі спотвореними обличчями, тримаючи при собі тарілочку та ложечку, прив’язану мотузкою до пояса.

Ворони роздирали мертву кішку, насолоджуючись кавалками гнилої плоті.

І я тут мешкаю, — з відразою подумав він, — який жах.

Стукало у скронях, паморочилось в голові. Євреї всюди прибульці, нічого не люблять, ні до чого не прив’язані, кочівники, дикуни! Хоч би прибрали трохи в своєму ґетто, позамітали вулиці, — пригадав Мендель слова якогось антисеміта. — Справді, чужі, — сумно всміхнувся він, — кочівники…

Давно вже зігнили ті шатра, зітліли кості тих верблюдів та коней, що привезли наших предків в цю землю, що її називають Полин, а ми й досі усі вважаємось прибульцями, мріючи повернутися додому. Осядемо тут, — вирішили предки. Осіли. Здичавіли. Опустились.

Мендель похмуро копнув ногою розбиті черепки глиняного дзбанка.

Швірат келім — розбивання посудин — це ж також луріанська Каббала…

…Познайомившись по таємно привезених книгах з трьома містичними псалмами Шабтая Цві, Мендель Коен задумав зложити власний, але кинув, зупинившись на трьох рядках. З івритською граматикою Мендель не надто приятелював, не любив нидіти над правилами, тому й віддавав перевагу чужій духовній поезії.

Поглянемо, куди ж вирушав по п'ятницях Мендель Коен, і які неприємності там чекають на нього. Будинки Львова не лише в єврейському ґетто, а й в інших кварталах міцно приклеювались один до одного, росли не в ширину, а вгору й навскоси, з’єднувались арками, галереями й перехідними сходами. Серед нагромадження вузьких, часом аж занадто, вуличок неважко загубитися, зате зручно ховатися й заплутувати сліди. Тому старий Львів належав котам, єретикам і закоханим. Там, у темних звивистих двориках, серед перин, ковдр та подушок, мокнучої під дощем білизни, покручених дерев і ґрат, глибоких криниць, обкладених каменем, завжди вдавалось сховатись від цікавих очей.

Коти шипіли, ставали дибки, кидаючись на суперника з утробним завиванням, видирали очі, клапті шерсті зі шкірою, що сочилась сукровицею, ламали лапи й кінчики хвостів, ковтали відкушені в азарті вуха, сплітались у клубки шерсті, качались в пилюці, виспівували котячі балади, сумні й тягучі. Котів обливали помиями, закидували гнилими фруктами, камінням і грудками сухої землі, обшпарювали окропом, кидали в них капцями, але нічого не допомагало. Вночі розчахувалось вікно, чувся сонний, невдоволений голос — ну коли все це припиниться, дайте врешті спати! — та через хвилю шипіння, гарчання і завивання продовжувались.

Так було рік у рік, вік у вік. Помирали й коронувались королі, влаштовувались перевороти, перекраювались кордони держав, а коти залишались.

У майже непомітних нішах, тупиках і під склепіннями арок зустрічались закохані. Слухаючи котячі серенади, вони освідчувались польською, італійською, мадярською, вірменською, обмінювались ніжностями на біблейському івриті, турецькій, арабській, на грецькому діалекті «койне» і навіть на трансільванській.

Стіни будинків, що давно втратили первісний колір, покривались пістрявими шарами плісняви. Пліснява сіра, зеленувата, біла, оранжево-бура створювала чудернацькі картини. Стіни запам’ятовували все: і гортанне «аніроцв отах», й лагідне «сені полі агапо», і лоскітливе шипляче «Зосця, круля…»

Стіни провадили непроявлену хроніку Львова, східного міста, розташованого на заході. Притулившись до них спиною, тут вперше цілувались, зачинали дітей, розлучались назавжди і мирились навічно, забруднюючись різнобарвною пліснявою. Вічні львівські дощі плодили безліч пухирчатих жаб, що в сонячні дні переживали свою жаб’ячу негоду в глибоких криницях. Витягнута на світло жаба дивилась перелякано й прагнула зісковзнути назад, у благословенну прохолоду підземних вод, залишаючи на руках шар липкого слизу.

Витріщались жовтими очима величезні, неповороткі саламандри, виблискуючи чорною шкірою, повзли приручені вужі — ті самі, що висмоктували залишене для кошенят молоко…

Окрім котів із закоханими — чи закоханих з котами — Львів ховав строкатий світ сектантів та єретиків. Наступивши на тонкий нервовий хвіст чорного котиська, ґраційно пантероподібного, Мендель Коен пройшов Староєврейською вулицею, подалі, проминувши Татарську браму, завернув до тихого дворика, обсадженого давно нестриженим глодом. В руці він тримав молитовник у чорній палітурці, а на плечі бовтався оксамитовий мішечок з ремінцями тфіллін й акуратно складеним талесом. Талес у хлопця був не білий з синьою облямівкою, а особливий, кольору зеленого листя з оранжевими смугами по краях й китицями, де оранжеві нитки чергувались з зеленими. Відіпхнувши товсту вовняну ковдру, що опинилась в нього на дорозі, Мендель Коен проскочив під мотузками і, зігнувшись, пройшов у низеньку арку. Арка привела його в інший дворик, уже населений турками. Він обернувся, бажаючи переконатися в тому, що нікого немає поряд, вийшов уже у двір будинку родини Кепе, муркочучи свій незакінчений псалм: ахшав матхіл авів ярок, авів ярок шель тхія, анахну бану Ісраель, вегеула єхія[18]…

Селім Кепе, коли в нього тільки народився син Фатих, а жона-циганка ще не шила туркеням строкате вбрання, відкладав гроші на свою мрію — крамницю старожитностей та рідкісних манускриптів. Цей дім — просторий, двоповерховий, з балконами і клаптиком землі, де росли каштани, Селім успадкував від свого брата, який потонув у Мармуровому морі з вантажем срібних чайничків. Два покої на другому поверсі стояли порожні, й Селім, прорубавши у стіні двері, а до дверей прилаштувавши дерев’яні сходи, здав їх одному торговцю, що приїжджав зі Стамбула з тюками краму. Оренду той платив постійно, відразу за рік, а мешкав у тих покоях від сили сім-вісім місяців.

Потроху хитрий Селім зібрав пристойну суму, завів крамничку антикваріату на першому поверсі, через три роки переніс торгівлю на головну вулицю. Час було розірвати угоду, забирати сходи, замуровувати пробиті в стіні двері, але тут Селім отримав привабливу пропозицію: впустити в ті покої зібрання сабатіанців. Вбрані в тюрбани євреї не хотіли мешкати під одним дахом зі співплемінниками, а будинок Селіма, чия одна стіна належала до єврейського, а інша — до турецького кварталу, ідеально відповідав їх духовній роздвоєності. Гроші вони обіцяли непогані, а ще поводити себе тихо, не кричати і не смітити. Селім — чоловік піддатливий, що ж вдієш, пустив єретиків. І дарма. Тому що тієї п’ятниці, коли Селім одружував свого сина Фатиха-Сулеймана на сліпій Ясмині, в кімнаті, заставленій горщиками з трояндами, чувся речитатив Корану, а цікавий Фатих намагався вгадати, де йому доводилось бачити прекрасне личко нареченої, і згадав раптом, що Ясмина — та сама красуня туркеня, що йшла із зарізаною куркою, і серце теленькнуло передчуттям щастя, Менделя Коена помітив запрошений на весілля Леві.

А далі все закрутилось так, що й не вигадав би. Фатих подарував Ясмині золото, багато золота — його вносили на оксамитових тацях, а наречена повертала до молодого свої розумні, хоч і незрячі очі. Радіючи чужому щастю, Леві подумки тягнув Менделя в турботливо розкриту мишоловку.

Ні, Леві не зичив Менделю Коену зла. Він усього лиш хотів отримати трактат зі збірки його батька.

На те він і Коен, бен Коен, міркував Леві, поїдаючи з тареля турецькі солодощі, впорається з Несвіцьким, обкрутить інквізицію довкола пальця, втече, але не охреститься. Я його приведу до єзуїтів, але спершу навчу, як звідти вирватись, бо це було б жорстоко.

Те, що сходини сабатіанців проходили в будинку Селіма Кепе, що стояв на межі турецького та єврейського кварталів, за два кроки від покоїв, котрі винаймав Леві, зовсім близько від його крамниці, спрощувало завдання. Тільки Леві розповість Менделю про Шабтая Цві те, чого він більш ніде не зможе прочитати або почути…

Мендель Коен підстрибом повертався додому, сподіваючись не потрапити батькові на очі. Часу залишалось мало, встигнути б заскочити через чорний хід, вкластися в ліжко, тому що перед відходом до сну Нехемія Коен зазвичай приходив до дітей з благословенням. Раптом перед хлопцем, що квапився, опинився Леві. Мендель, глянувши на нього, подумав, що десь уже бачив це обличчя, але темрява львівського вечора заважала йому розгледіти незнайомця. У рисах Леві віддалено прозирала схожість з Шабтаєм Цві.

Менделю вже траплялись невеликі аркушики, де було зображено вродливого статурного чоловіка в довгополій одежі, що сидів на престолі Єрусалима в оточенні білих тигрів. Якщо довго придивлятися, то зовнішність Леві могла навести схильного до фантазувань Менделя Коена на думку, що перед ним промайнув сам Шабтай Цві. Або його тінь. Він навіть розтулив рота, щоб запитати у Леві, чи той не родич Шабтаю, але Леві, розуміючи, що поспіх може зашкодити, швидко завернув за цегляну підпору, котра великим звуженим клином підтримувала стіну будинку родини Кепе. Повита червоніючим плющем, вона надійно приховувала Леві, а темрява, що стрімко насувалась, змусила Менделя повірити, начебто примара Шабтая Цві невблаганно розчинилась в повітрі. Бідолаха розгублено озирнувся й побіг до арки, що провадить з турецької частини Львова на Староєврейську вулицю. Заінтригувавши нещасного, Леві постановив собі з’являтися в будинку Кепе щоразу, коли туди прийде Мендель, щоб довести улюбленого сина раббі Коена до нестями. Чи бодай вселити йому незрозумілу тривогу.

Кілька п’ятниць поспіль Мендель Коен тікав на зустрічі з сабатіанцями і знову бачив, повертаючись назад, у неясній напівтемряві згасаючих свіч того, хто оживлював у його пам’яті образ Шабтая Цві. Мендель, може, і не хотів би думати про нього, але особа Леві буквально зачаровувала його, проникала в містичні сни, спливаючи рано-вранці, коли ще не стерта грань між небуттям та реальністю.

Розповісти батькові про цю дивну з’яву Мендель боявся. Ще подумає, начебто я божевільний, злякався він, краще промовчу. Божевільних у Львові замикали в тісній кам’яній будівлі з маленькими віконцями, закритими товстими ґратами, і приковували до стіни ланцюгами. Біснуватих безжально обливали водою, били палицями, пекли розпеченим залізом. А якщо й це не допомагало, саджали в дуже вузький ящик з діркою для ніздрів, прикручуючи руки й ноги шкіряними ременями.

Нарешті Леві Михаель Цві доп’яв свого. Угледівши Менделя Коена, що спускався сходами у всипаний прілим листям турецький дворик, він вискочив йому назустріч. Ледве приховуючи тремтіння, Леві схопив хлопця за руку й вигукнув:

— Як же я радий бачити тебе, Менделе!

— І я також… радий вас бачити, — злякано пролепетав хлопець, — але хто ви?

— Леві Михаель Цві. Ані ах шель Шабтай Цві, — впевнено сказав Леві.

— Б’емет? — здивувався Мендель.

— Б'емет, — запевнив його Леві.

Йому не довелося брехати й викручуватись, щоб увійти в довіру до наївного рабинового синочка. Леві говорив Менделю те, що той бажав почути, нічого не додаючи й не віднімаючи від застиглих сторінок пам’яті дитинства.

Шабтай Цві з’являвся в його розповідях таким, яким він був насправді — незвичайною дитиною, що знає усе заздалегідь, що відчиняє заборонені двері, гордістю батька, страхом та надією матері.

Турки називають Шабтая боягузом, зітхав Леві, подейкують, начебто він злякався катувань і страти. Але Шабтай Цві ніколи нікого не боявся, більше того, він передбачив свій арешт та ув’язнення у фортеці Абідос за кілька років до цих подій. Знав, навіщо його заарештували, навіщо покликав султан, що буде далі, аж до дрібних деталей. Хлопчиком Шабтай любив плавати в морі, навіть якщо стояла прохолодна погода. Море йому було міквою, чиї води не лише очищають, але й лікують. Вечорами Шабті блукав по березі, розмовляв із чайками, занурювався, виходив, потім знову поринав у воду.

Батьки намагалися йому не заважати, але, коли ставало зовсім холодно, просили: не ходи сьогодні до моря, занедужаєш, бачиш, яка студена вода, як шаленіють хвилі?

Шабтай відповідав їм, що обчислив день власної смерті і йому нічого не загрожує. Ще він ходив по безлюдній, кам’янистій місцевості, недалеко від Ізміру. Турки називали її пустелею. Там мало вологи, влітку нестерпно палить сонце, спалюючи все живе, а взимку віють крижані вітри, вириваючи коріння разом із землею. Навіть змії з ящірками й ті оминали те місце. Але Шабтай ішов туди, пояснюючи, що йому хочеться побути самому.

Одного разу — було йому тоді років 9 — Шабтай зник на кілька днів, а потім повернувся, сильно накульгуючи. Нога була розпанахана гострим білим каменем, рана кривавила. Пізніше пастухи сказали, ніби Шабтай зайшов надто далеко, спіткнувся, ледь не впавши у прірву, але зумів зупинити кров й дійти додому. Інший хлопчик напевно б загинув, місця там глухі, допомоги чекати нізвідки, але Шабті впорався.

— Я призначений для іншого, — зізнався він, — тому смерті нема чого боятись. Смерть — це лише перехід. Ми ж усе життя йдемо по вузенькому мосту, просто не помічаєм цього. А я бачу, коли людина наближається до смерті, — казав мені Шабті, — це буде колись, але не тепер. Ти будеш переживати за мене потім…

Такий стан душі він називав «гешер цар меод»[19], дуже вузьким мостом між двома точками, якщо я передаю слова Шабтая. Здається, це поняття є у суфіїв, але в ті роки, повірте, Шабті не спілкувався з ними. Він не бував ніде, крім старої синагоги «Португалія» в Ізмірі, та ще батько кілька разів брав мене, Шабтая і Елі до Едирне (Адріанополя).

Мендель заплющив очі.

Як же він хотів переконатись, що все відбувається насправді, не сниться, не ввижається! Цей чоловік — названий брат Шабтая Цві! Неймовірно! І в ньому, на перший погляд звичайному турецькому торговцеві, в шароварах і тюрбані, в мештах з довгими загнутими носами, накульгуючому, невисокому, незримо присутня духовна спорідненість з Шабтаєм! Вони не лише листуються, а й перехоплюють думки один одного.

— Чому ви прийшли саме до мене? — спитав Мендель у Леві. — Через те, що я син Нехемії Коена, розвінчувача?!

— Насамперед, Менделю, — відповів Леві, — ти правнук Давида Алеві, а вже потім — син Нехемії Коена. Коли я вирішив розповісти про свого брата, то думав лише про те, як відновити справедливість. Нехемія вчинив жорстоко, але нехай се буде на його сумлінні. Мстити я не буду. А ось ти… — Леві помовчав. — Ти — інший. Ти виправиш гріх батька…

— Але як? — здивувався Мендель.

— Я потім скажу, — урвав його Леві. — Ще не час.

І розчинився у львівській темряві, що настала раптово.

17. Сон Леві, де він бачить Шабтая Цві з каштанами

Леві тепер погано спав по ночах, місто левів вже встигло внести в його душу сум’яття. Туга львовска, туга ґдола[20], спадкова недуга шляхтичів, паскудна й невиліковна, коли нічого не хочеться, навіть вставати вранці з ліжка. Тут його сни стали каламутними, химерними, сповненими загадкової невимовності. На подвір’ї їхнього будинку в Ізмірі ріс великий кінський каштан, старе тінисте дерево, в гіллі якого так приємно ховатися від спеки. Восени, коли розкривались товсті булави, і з них випадали блискучі коричневі плоди з невеликою світлою плямкою, Шабтай вилазив на саму верхівку дерева. Він лущив каштани, кидаючи шкірки, через що вся земля була всіяна колючими оболонками. У сні Леві Шабтай Цві бавився з каштанами не просто так, у кожній його дії простежувався каббалістичний зміст.

— Ти думаєш, що світ жахливий, несправедливий, потворний? — спитав Шабтай.

І відразу ж відповів: ні, погані лише «кліпот», оболонки, шкаралупки, наїжачені колючками. Ти обережно, щоб не вколотися, береш їх до рук.

Ця їжакувата «кліпа» приховує Б-жественні іскри, прекрасні й вічні! Вони сховані, але…

Подивись на плід каштана, бачиш, брате, який він гладенький, коричневий, приємний на дотик?

Шабтай розкрив каштан, витягнув ядро, простягнув його в руці просто під ніс Леві.

Так і світ: очищений від мерзоти, гріхів та бруду, прекрасний.

Уві сні Леві хитав головою. Ні, ні, ти це придумав, Шабтаю.

Не може бути, щоб ти сам зумів витягнути й зібрати докупи всі іскри.

Їх міріади, напевно, більше, аніж звізд на небі й піщинок в пустелі.

— Дурненький! — посміхнувся Шабтай, — ти мій брат, я люблю тебе, але ти не розумієш мене… Зрештою, так і повинно бути. Зостанусь сам…

Безліч «кліпот» — шкаралупок — це людські гріхи. Чим більше «кліпот» я розіб’ю, тим ближче до Звільнення, Леві!

Шабтай знову простягнув йому руку, в якій лежав, світячись, великий плід каштана, ідеально круглий.

— Жодної колючки, Леві! — промовив брат. — Жодних лихоліть, війн, голоду, несправедливості! Це буде незабаром! Б-г милостивий, Він дав мені цю силу…

Леві прокинувся, стискаючи в правій руці колючий каштан. Дерево це росло не в Ізмірі, а в затишному львівському дворику. Каштан міг потрапити до нього через відчинене сильним поривом вітру вікно. Або Леві забув, що пізно увечері проходив повз особняк пані Сабіни, і там, біля візерунчастої огорожі, зірвав колючу булаву на згадку про неї…

Та все одно душа його була неспокійна.

18. Турки наближаються до стін Високого Замку. Маріца й інквізитори-початківці. Тортури «мишачою кімнатою»

Мешканці шляхетного міста Львова здавна відзначались особливою безпечністю. Їхнє місто не раз переходило з рук в руки, зазнавало нападів різноплемінних загонів, що грабували передмістя й підпалювали ниви. Однак львів’яни ставились до цього навдивовижу спокійно.

По-перше, Львів охороняли кам’яні стіни Високого Замку.

По-друге, від ворога можна було відкупитися, винісши йому назустріч скрині з золотом. Золото для таких трафунків припасали єврейські та вірменські купці, а також греки, італійці, мадяри. По-третє, львів’яни мали за ніц кожну владу, яка б вона не була, задовільняючись своїми вольностями. Лихі язики патякали, що коли турки залишать Львову всі привілеї, то громада віддасть перевагу Стамбулу, тихо вивісивши білий прапор. Тому, коли Осяйна Порта намислила розширити свої й без того чималі володіння, розмріявшись про Поділля, а заодно й про стародавні землі галицькі, Львів не надто дбайливо готувався до оборони. Турецько-татарська загроза багатьом здавалась нереальною — особливо, після російсько-польської кампанії, після облоги військом Хмельницького, шведами та іншими охочими до лев'ячих статків. Успіхи турків, що вже наближались до львівських передмість, вражали обивателів: чутки про них традиційно поширювала турецько-татарська Погансько-Сарацинська вулиця, однак львів’яни не квапились записуватись в ополчення чи зміцнювати мури Високого Замку. Своїх клопотів вистачало.

Міський магістрат, зачувши про турків, провів екстрене засідання. Жадібні купці, зібравшись, довго не могли одне одного зрозуміти.

Та й не дивно: хтось мовив грецькою, хтось італійською, хтось вірменською, хтось єврейською, а дехто татарською. Договоритися їм на офіційній польській мові було важко, а товмача з собою повсюди не тягатимеш.

Обговоривши міські проблеми, купці почухали проплішини, розплели тугі пояси, й несміло запропонували — полагодити давно неремонтовані міські мури.

— Ще рови непогано було б викопати, — тихо запропонував грубас Вазанопуло, який доробився на трояндовій олії та трояндовій воді.

— А гроші на рови маєш? — заперечили йому. — От сам і копай!

Грошей не знайшли, тому й готуватись до облоги не поспішали.

Перевіривши гармати, магістратський чиновник, Деметріс Іхтіоніс, написав у звіті, що в гарматах звили гніздечка маленькі пташки, ядра заросли коконами павутиння, а викотити гармати, як почнеться бій, неможливо, позаяк вони геть поїджені іржею.

Пташок прогнали, сплетені з сотень дрібних стеблинок гніздечка поруйнували, овальні в свіло-сірі крапки яєчка викинули, і на цьому підготовка до війни завершилась. Правда, самі городяни ще робили марні спроби укріпити Високий Замок. Стіни його прикрашали діри[21], частина муру почала потроху обвалюватись, бо її роздирало чіпке коріння плюща й молоді паростки білого ясеня. Ночами хитрі міщани виламували зі стін кращі камені, використовуючи їх для викладання фундаментів, чи для вимощування вулиць та внутрішніх двориків. Обираючи між безпекою та зручністю, львів’яни воліли ходити тротуарами, викладеними з каміння Високого Замку. Адже турки з татарами нападають зрідка, а дощі йдуть мало не щодня. Попробуй побігати по калюжах в дірявих черевиках! А турки… хай йдуть до дідька, позаяк Львів вільний, нехай його купці з магістрату своїми черевами захищають!

Либонь, тільки орден єзуїтів намагався відкрити очі на поважні наслідки завоювань Османської імперії та об'єднати городян. Але тут у них був свій інтерес, позаяк вони вважали, що захист християнського Львова — це насамперед викорінення схизми і зміцнення позицій римо-католицького віросповідання.

Потай тішачись наступові турків, що захоплювали карпатські містечка, патер Несвіцький мріяв, що задля єдності християн Європи заблукані русини грецької віри прийдуть, наче покірні овечки під час грози під навіс, до єдиного пастиря, себто до Папи. А він пояснить схизматикам, що, лише об’єднавшись з римською церквою, вони зможуть гідно відбити атаки злих іновірців. Православні, здається, почали забувати, що їхній головний ворог — османи з татарами, погана нехристь, а не брати-католики.

Не завадило б нагадати: костянтинопольські патріархи насправді служать туркам, принижено повзають перед султаном, питаючи у нього кожного разу дозволу, перш, ніж ступити крок. Якщо турки візьмуть Львів, грецькі пастирі цинічно порадять православним з цим змиритися, як давно уже змирились з падінням Костянтинополя. Під приводом збереження християнства я розчавлю схизму, вирішив Іґнатій Несвіцький, наче слизьку гадину, швидко й безжалісно.

Він згадав про русинку Маріцу, служницю пані Сабіни. Се дуже добре, що вона русинка, хоча й перехрещена в католицьку віру, зрадів Несвіцький. Чорні задуми почали здійснюватися…

Бідолашна Маріца прокинулась на світанку від холоду й побачила, що лежить не в теплому й м’якому ліжечку в своїй кімнатці, а в кам’яному, вистеленому соломою підземеллі. З низького склепіння капала вода, пробивши в камені невелику заглибину. Стіни підземелля вкривав тонкий наліт слизу. Жалюгідні струмені свіжого повітря пробивались крізь вузьке вентиляційне віконце, що його закривала решітка, й відразу змішувались з їдким запахом вічної вогкості. В кутку, навпроти дівчини, сиділо величезне жабисько з коричневими плямами й дивилось на неї великими очима. Неподалік чулось легке шарудіння: це переступали з ноги на ногу сонні кажани, розправляли занімілі шкіряні крила, щоб зручніше в них закутатись. Сумнівів не було: це не сон, Маріца в руках інквізиції.

Служницю охопив жах.

Із цих стін мало хто повертався живий, а про жорстокість інквізиторів оповідали страхіття: здирали шкіру гаками, підсмажували на розпеченій решітці, катували тавром, вливали до рота розтоплений свинець чи олово, садовили в ящики, всіяні залізними цвяхами, підвішували на дибі, вивертаючи суглоби й ламаючи кістки. Найбільше Маріца боялась інквізиторів. Якщо інквізитор трапиться розумний, то, може, зрозуміє, що вона не відьма, а зміїний кістяк почепила для краси, адже в прислуги ніколи не буває грошей на прикраси. Вона щира католичка, не пропускає меси, сповідається й причащається, не ворожить, не вдається до розпусти, завжди слухає свою пані Сабіну, у якої теж заслужена репутація доброчесної дами.

Але якщо Маріці доведеться мати справу з правдивим фанатиком священного слідства, запеклим шукачем відьм, чаклунів та єретиків на кшталт патера Несвіцького, тоді все пропало, не уникнути їй кострища.

Невинна забава — начепити зміїний кістяк — повернеться для Маріци смертю, навіть якщо вдасться уникнути тортур. Вогонь спалить прекрасну русинку, залишивши лише жменьку попелу та кілька обгорілих кісточок. Не буде кому розчісувати черепаховим гребенем довге волосся пані Сабіни, виймати з її малесеньких вушок діамантові кульчики, застібати сукні на спині й малювати хною, як навчила Маріцу одна туркеня, східні орнаменти на долонях. Звісно, пані Сабіна багата й візьме собі іншу служницю, але чи буде та їй такою вірною, як Маріца?

Та й сестри вони, Маріцина кров напів п’ястівська, шляхетна…

Маріці не пощастило: її справу доручили двом початкуючим інквізиторам, молодим випускникам єзуїтського колегіуму в Кракові. Їм ще жодного разу не доводилось бачити живої відьми, хіба що на образках в славетному посібнику інквізитора — «Malleus Maleficarum», себто в «Молоті відьом».

Інквізитори трохи побоювались: раптом Маріца виявиться досвідченою відьмою і нашле на них якісь чари, спотворить, наприклад, обличчя проказою, перетворить на свиней або ще гірше.

Але, перехрестившись, інквізитори все-таки відчинили дубові двері до підземелля. Перед їхніми очима постало зворушливе видовище: Маріца, закрита до пояса довгим чорним волоссям, сиділа, підібгавши ноги, на купі соломи, і бавилась з великою жабою, ніжно гладячи її шкіру, вкриту бородавками.

Зачувши скрегіт ключів і кроки, Маріца поставила жабу в куток і стала дивитись на двох молодих єзуїтів, які навіть не були повноправними інквізиторами, а усього лиш помічниками. Інквізитори розгубились: Маріца видалась їм вельми вродливою. Але, швидко пригадавши, що «жінка — се химера, чудовисько, прикрашене чудовим ликом лева, спотворене тілом смердючої кози та озброєне отруйним хвостом гадюки…», вони насупились і заходились вмовляти Маріцу.

Показавши їй доказ — скелет поворізника на тонкому шнурку з чорної вовни, інквізитор спитав, чий це амулет.

— Не мій, — відвернулась Маріца.

— Неправда, його чимало разів бачили на твоїй шиї! — обірвав перший інквізитор.

— Не будь впертою, Маріцо, — порадив другий інквізитор, — бо ще гірше собі зробиш. Хіба не відомі тобі слова блаженного Авґустина з трактату «Про град Божий», що «…демони приваблюються різного роду камінням, травами, деревами і тваринами…» Твоя змійка — їхній атрибут! Розкажи, якого демона ти заклинаєш?! Ось послухай, що написано про зміїні кості в «Молоті відьом», — перший інквізитор розкрив перед служницею грубу книгу в палітурці зі свинячої шкіри: «….розгорнувши тканину, я знайшла поміж дечим іншим, білі зерна, що на вигляд нагадували прищі, насіння і стручки, що завжди викликали в мене огиду. Там же я знайшла зміїні та інші кістки…»

— Се було в німецьких краях, — додав другий, — а жінку, що викликала у такий спосіб біль голови і страшні прищі по всьому тілу в своєї сусідки, давно спалено. Вона не розкаялась, але у тебе є ще шанс!

Маріца мовчала. Перестрашено дивилась на аркуші жахливої книги, яку інквізитори гортали, шукаючи відповідний уривок. Нарешті вона відкрила рота й швидко випалила, читаючи з «Молота відьом» скошеним лівим оком: «…є й такі люди, що носять на собі різні амулети. Ці амулети призначені не для відкритого заподіяння шкоди ближнім, а радше для захисту свого власного тіла. Ті, хто їх носить, повинні вважатися такими, що каються, не схильними до лжевчення єретиками, якщо їхнє чаклування доказане і каяття очевидне…»

— Ти вмієш читати латиною?! — здивувались інквізитори.

— Трохи, — відповіла Маріца. — Хоча це не годиться для слуг.

Ті перезирнулись.

— Що нам з нею робити? Може, завтра перейдемо до катування щипцями?! — спитав другий.

— Ще зарано. Краще відведім її до мишачої кімнати! — сказав перший інквізитор.

Мишача кімната вважалась найм’якшим варіантом катувань, який використовували лише для звинувачених у несерйозних гріхах, утім, після кількох проведених у ній днів, підозрювані зазвичай погоджувались визнати свою провину. Інквізитори пішли, залишивши Маріцу саму.

Однак міркувати над тим, що ж то таке мишача кімната, їй довелось недовго.

Невдовзі до підземелля увійшла дебела середнього віку жінка з широким селянським обличчям, схожа на молочарку з передмістя. Вона звеліла Маріці встати і йти за нею. Маріца неохоче підкорилась. Вони пройшли довгим темним коридором під склепіннями костелу єзуїтів, доки не опинились перед великими дверима, оббитими безліччю мідних цвяшків.

Відчинивши, жінка штовхнула в двері Маріцу й сказала:

— Роздягайся!

Маріца відмовилась.

Тоді жінка безцеремонно зняла з неї сукню і спідню сорочку через голову, залишивши голою, потім зірвала з шиї буковий хрестик і, спритно зв'язавши одяг у вузол, пішла, замкнувши двері на три ключі. Маріца деякий час лежала тихо, відчуваючи спиною кам’яну, зимну, але суху підлогу. Потім в кутках почулось легке шарудіння: на Маріцу почали скакати мишки. Одна, друга, третя, четверта…

Сердега втратила мишам лік. Було їх 333 — білих, сірих, рудих і чорних, привезених з однієї теплої азіатської країни, де крихітних, витончених мишок виводили для храмових церемоній, і вони жили в розкошах, посвячені ідолам. Обережно переступаючи лапками, сотні мишей, вискочивши начебто нізвідки (а насправді їх випустили із ніш у стінах, що відчинялись за допомогою важелів), полізли на голе тіло Маріци. Вони лоскотали її своїми довгими рожевими хвостиками, зазирали в очі розумними намистинками очиць, топтали і легенько покусували. Мишок ставало дедалі більше, здавалось, що ось-ось вони заповнять увесь простір. Чорні та білі вусики ніжно торкались щік русинки, приємно чухали втомлені п’яти, перебирали пасма волосся.

Вся Маріца була вкрита мишами, що радісно вовтузились на її грудях, шиї, ногах і руках, засинали на грудях і повзали по обличчі. Невпинна метушня мишок викликала у неї не муку, а насолоду, що нагадувала ту, яку дає галантний коханець, пестячи оголену шкіру помахом павиного чи страусового пір’я.

— Ох, як добре! Мишки, любі мої мишки, давайте ще, ще, пройдіться ось тут хвостиками, лапоньки мої оксамитові! — тихо постогнувала Маріца, яку мордували три сотні осоружних для жіночого ока істот. Мишки не вгавали. Вони танцювали на ній невидимий стороннім танець, розігріли замерзле тіло, уминали лапками м’який живіт, танцювали, плутаючись у волоссі, бавилися.

Де ще бідним ув’язненим львівської інквізиції доведеться скотитися, немов з гірки, із прекрасних білих грудей здорової хуторянки, впасти на бік, підвестися й знову впасти, зісковзнувши зі стегна?!

І хіба не приємно було Маріці, що не знала ще нічиїх дотиків, відчути неймовірні мишачі пестощі? Русинка стогнала, знемагаючи від втіхи, яка тривала багато годин.

Оксамитові мишачі тільця, що безладно перебігають по її шкірі, биття сотень голих рожевих хвостиків, тикання найм’якіших мордочок — усе це подарувало Маріці незвичайну можливість уявити різні відтінки любовних насолод. Вона не верещала й не завивала, як це було з її попередниками, а лише тремтіла, відкриваючи в знемозі млосно заплющені очі, й навіть не намагаючись скинути із себе хоч одну мишу…

З мишачої кімнати Маріцу вивели задоволеною. Зізнатися в чаклунстві й змові з демонами нижчого порядку вона відмовилася, їй повернули одяг, принесли води, засохлий окраєць хліба.

— Наступного дня — щипці, — попередили Маріцу інквізитори.

Щипці принесли, щоб полякати. Це були досить великі залізні інструменти, що трохи нагадували ковальські, із зубчиками та без.

— Ми накрутимо тобі не тільки волосся, але й шкіру цими щипцями, Маріцо, — тихо пообіцяв їй інквізитор.

— Будеш така краля смалена, хоч куди! — додав інший.

— Вибирай щипці, які тобі більше до вподоби, — зловісно посміхнулися інквізитори, — поки ми добрі! Ну, які береш для завтрашніх катувань? От ці, широкі з зубцями? Чи оті, менші, дамські щипчики? Чого мовчиш? Думай! Ми їх розпечемо на пекельному вогні, і коли вони стануть шипіти, почнемо!

Маріца не відповідала. Якщо Леві не виконає умов єзуїта Несвіцького, нещасна може померти від тортур…

19. Заборонено забороняти, або перша сексуальна революція, про яку ви не чули. Євреям потрібні три речі: Тора (Закон), секс та революція, бажано негайно

Завдяки раббі Нехемії Коена сабатіанство в Галичині ставало вельми модною єрессю, ніби й не було ніколи «ночі святого відречення».

Чим більше Коен критикував Шабтая Цві, тим більше зростав до нього інтерес навіть серед тих невчених євреїв Краківського передмістя, що не піддались кілька років тому сабатіанському божевіллю чи намагались залишатись до нього байдужими.

Правда, успіху своєму таємні адепти Шабтая Цві завдячували не лише Коеновій протидії. Одного похмурого дня 1675 року по єврейському кварталу пролетіла чутка, ніби Шабтай Цві знову здобув милість султана, невдовзі повернеться до Стамбула, а звідти разом з турецьким військом увійде до Львова. І Шабтай Цві стане на чолі всіх євреїв міста, дозволивши ашкеназам взяти другу дружину.

Саме обіцянка повернути двоєженство, заборонене євреям Європи раббі Гершомом[22] в 962 (?) році, через постійну вбогість, що не дозволяла чоловікові забезпечити порівну одразу двох дружин, збаламутила Львів.

Коли Шабтай Цві з успіхом проповідував у країнах Середземномор'я, коли його обраність підтвердив пустельник Натан із Ґази, навіть коли Шабтай в’їхав у зеленій мантії на білому ослику до Єрусалима — галицькі євреї не знали, чи вірити цьому, чи почекати на нові успіхи свого короля. Але варто було Шабтаю Цві зрівняти в галахічних правилах сефардів з ашкеназами, повернути останнім право двоєженства, яким, щоправда, могли скористатися лише одиниці — як євреї почали співчувати викритому єретикові. Причин для цього найшлося чимало. Суворі будні ґетто, постійний страх і вбогість змушували колись веселий і галасливий східний народ прихилитися до аскетизму, загалом, їм не властивому від природи.

Недарма юний Мендель Коен обурювався нудьгою та сірістю життя на Староєврейській вулиці. Жити в коконі заборон і велінь, підкорятися авторитету старших, замикатися в межах одного маленького кварталу, сподіватися й чекати видалося йому правдивою карою.

Євреї в Європі, залякані, принижені, завжди раділи звісткам зі Сходу. Розповіді прочан і купців нагадували мешканцям ґетто не тільки загублену прабатьківщину, багатий сонячний край, але й змушували заздрити життю своїх східних одновірців. Ашкеназам здавалося, начебто сефардам дісталася краща, масніша частка, незнайомі їм ті нещастя, з якими зустрічаються інші, та й живуть вони, мовляв, красиво, сито. Та ще й двох дружин здатні утримувати…

Бліді жителі єврейського ґетто Львова, виховані в скромності, соромливості та цнотливості, навіть не могли уявити, яким витонченим утіхам віддаються сабатінці, аматори смачної їжі, ошатного вбрання і гарних жінок. Прагнучи у всьому наслідувати турків, шанувальники Шабтая Цві не тільки одягли білі тюрбани, але й перейняли в них уміння насолоджуватися життям. Називалося це на івриті «лаасот хаїм», включаючи в себе безліч радостей буття, у тому числі й кохання. На жаль, кохання на нещасній Староєврейській вулиці дуже не вистачало. Хлопчики й дівчата виховувалися окремо. Хіба що на свята батьки дозволяли їм трошки побавитись вкупі. Та й то лише маленьким, що не розуміють різниці між статями. Ще в пелюшках справляли заручини, щоб у 12—13 років потягти під весільний балдахін — «хупу». Ті, хто навчався, одружувалися пізніше, в 16—18 років, тому Мендель Коен, що недавно відсвяткував свій сімнадцятий день народження, залишався ще нареченим — але не чоловіком волоокої Лії. Романтика й пристрасті вважалися серед набожних юдеїв великою дурістю, тому рідні прагнули повести своїх дітей під хупу ще до того, як ті в кого-небудь закохаються.

Однак не поспішайте засуджувати звичаї Староєврейської. У лихі часи воєн, погромів та епідемій євреї жили недовго. Діти часто вмирали, особливо первістки, забираючи з собою і молоденьких матерів.

Містики запевняли, начебто на небесах зібралося надто багато душ, «нефеш», які довго не знаходять підходящого тіла. Тому кожний повинен якомога раніше дати нове життя, щоб душам ненароджених малят не довелося поневірятися. Єврейське кохання було достоту дивне, розраховане по таблицях, привезених з Вавилона: сім днів нечистих, сім днів чистих, коли не можна навіть доторкнутися до законної дружини, і що залишається після всіх цих відрахувань?

— Плотські страсті висушують мозок, — говорив на старості Давид Алеві, і це повчання цілком могли б, перевівши з івриту на латинь, вивісити католики біля входу в недавно відкриту колегію єзуїтів.

Сабатіанці пропонували інше. Те, що почалося в єврейських громадах багатьох міст Галичини й Поділля в 70-і роки, по суті, виявилося першою сексуальною революцією, що змусила по-новому глянути на стосунки чоловіка й жінки, побачити в них не тільки земне, але й містичне.

Шабтай Цві говорив, що каббалісту неможливо пізнати світ, не пізнавши жінки, тому що івритське дієслово «ладаат» означало і перше, і друге. Але, позаяк це стосувалося тільки євреїв, народу замкненого й загадкового, то ви, зрозуміло, вважаєте, начебто ця революція відбулася на 300 років пізніше, у студентських гуртожитках Парижа й американських кампусах, а не в межах Жидівської брамки Львова.

Красиво написано про любов в «Шир-Ха ширим», «Пісні пісень», приписуваної пану Шломо, що полюбив руду Шуламіт, обпалену палким ізраїльським сонцем у виноградниках. Поставили брати її стерегти грона, що дозрівають, але замість цього Шуламіт приходила, натершись трояндовою олією, до коханого. Ягоди склювали птахи. Шуламіт померла в нього на руках. «Цілуй мене цілуваннями пекучими», читає Мендель «Шир-Ха ширим», і щоки в нього пашать.

Рік за роком його вчив батько, що не про пристрасть ця поема, а про союз єврейського народу, зображеного в образі красуні Шуламіт, з Б-жественною мудрістю, представленою найрозумнішим з усіх царів минулого, Шломо.

І всі слова в «Шир-Ха ширим» слід тлумачити каббалістично. Інша там любов, інша…

Однак Мендель не міг з цим погодитися. Саме про ту любов, плотську, йому хотілося знати, а зовсім не про трактовану езотерично. Грішно, аж до спалення цілих міст, любили давні євреї. Сварилися з фараонами, йшли в добровільне рабство, терпіли пекельні муки, міркував увечері Мендель Коен, і все через кохання. Навіть Ізраїль загублений моїми предками тому, що царі потурали дружинам-язичницям. Але чому тепер ми стали такими похмурими аскетами? Чому боїмося кохати?

Леві сказав юнакові, що любов змінює світ, і його брат це чудово знав. Шабтай Цві був призначений у чоловіки польській єврейці Сарі ще на небесах, до народження. У Каїрі, де Шабтай жив у будинку багатого купця Йосипа Рафаеля Челебі, один мандрівник розповів, начебто зустрів в Італії, у Ліворно, дивну єврейську волоцюжку. Вона не скидалася на жебрачку, добре, навіть зі смаком одягалася, не просила грошей, а перебиралася з одного місця в інше, немов когось розшукувала. Сара говорила, що вирушила в далеку подорож, щоб зустрітися там зі своїм нареченим, євреєм з Осяйної Порти. Іноді волоцюжка геть заговорюється, сміявся мандрівник, запевняючи, начебто їй призначено стати дружиною Машіаха!

Дійсно, два роки тому, коли Шабтай побував у Ліворно, він відчував якусь незрозумілу тривогу. Мав передчуття, що в Ліворно хтось на нього чекає, і ця зустріч вплине на все його подальше життя. «Вона поруч, я знаю», — запевняв мене Шабті, — каявся Леві згодом, — а я кепкував над ним…

Тоді Сара з Шабтаєм трохи розминулись, але доля з’єднала їх знову.

Шабтай вилаяв мандрівника за те, що не повірив дівчині, негайно надіслав лист у Ліворно із проханням доставити Сару до нього в Каїр, додавши чималу суму грошей.

Лист йшов довго, морем, корабель, на якому плив його емісар, ледь не розбився об скелі, і прибув до єврейської громади Ліворно саме в той день, коли Сара збиралася їхати.

Незадовго до того жителі Ліворно закидали Сару грудками болота, прозиваючи блудницею, а добропорядні єврейки збирались вже вимазати її дьогтем й виваляти в пір’ї. Чому до гарної, з очима, що сяяли лагідним світлом, чорнобрової Сари, пристав цей бруд, чому її прийняли за повію, колишня вихованка монастиря не розуміла. Може, винні її чарівне личко й витончена фігурка, та ще ці спокусливі родимки? А може, люди просто заздрять Сариній свободі: незаміжні єврейки рідко отримували право подорожувати самі, хіба що доньки дуже багатих купців, і це викликало підозру.

Сара вже складала свій нехитрий скарб у вузол, коли до неї прийшли староста синагоги, рабин із дружиною, два шановані євреї Ліворно, і показали цей лист. Сара з трепетом читала його, не вірячи своїм очам. Вона ледь не зомліла, але знайшла сили вимовити: так, я наречена Машіаха, попливу до нього в Каїр! От які справи діються заради любові, Менделю, — завершив свою розповідь Леві Михаель Цві. — А ти сумніваєшся, бачу…

Ну, нічого, дрібка сумнівів ще нікому не зашкодила. Настав час обіймати, минула пора, коли всі ми ухилялися від обіймів.

— А що трапилося з Сарою потім? — запитав Мендель у Леві. Той зітхнув і продовжив: євреї Ліворно дуже здивувалися, що Шабтай Цві, відомий своїм аскетизмом, почув про напівбожевільну й зіпсовану, на їхній погляд, дівку. Але відмовити в цім проханні не посміли. Староста синагоги віддав Сарі гроші, і вона того ж дня сіла на невеликий корабель, що відпливав у Каїр.

Тоді ще Шабтай не відправляв до екзотичних берегів свої кораблі, чиї вітрила були із шовку, вишиті назвами 12 колін, а команда говорила тільки на івриті. Тому Сара плила на звичайному торговельному судні, з вантажем північних товарів, у різноплемінному оточенні.

Про неї пустили чутки, начебто Сара шльондра, що набридла магнатам Польщі, і зараз шукає собі багатого східного покровителя. Речей дівчина майже при собі не мала, з відведеного закутка в трюмі Сара виходила рідко, іноді тихо наспівувала сумні пісні, але частіше мовчала. З нею ніхто не розмовляв. Коли на кораблі, що збився з курсу, почали закінчуватись запаси харчів, Сару при розподілі обділяли, віддаючи менші шматки, хоча вона заплатила за дорогу більше, ніж інші. Однак вона непохитно переносила всі злигодні плавання й не нарікала.

Нарешті показався берег Єгипту. У ті дні Шабтай щоранку виходив у порт — а це далеко від головних вулиць Каїра, де знаходився будинок купця Челебі — і чекав Сару. Він стояв на березі, до болю вдивляючись удалину. Шлях Сари з Ліворно до Каїру займав чимало часу. Часто кораблі тонули, лютували пірати, Шабтай боявся, що Сару захоплять силоміць й продадуть у гарем, звідки її буде важко витягти. Але все обійшлося.

Одного зимового дня 1663 року Шабтай Цві побачив, як віддалік, немов від когось ховаючись, причалює невеликий корабель. З серцем, що шалено калатало, задихаючись від передчуття, він побіг туди. По трапу корабля зійшла мініатюрна, смаглява дівчина, виснажена й млява, тримаючи в руках вузлик. Її ніхто не зустрічав. З острахом вона вдивлялася в незнайомий берег, в обличчя людей, намагаючись упізнати того, кого шукала стражденна душа Сари.

Раптом Сара побачила Шабтая Цві — і зупинилася. Він виглядав так само, як і в її монастирських снах — високий, стрункий, з оленячими очима…

— Сара?! — запитав її ледве чутно Шабтай.

— Шабтай, — теж тихо відповіла йому Сара.

Йому було тридцять сім років, а їй, як одні казали, двадцять два, інші, що дев’ятнадцять, а ще інші, ніби двадцять шість, адже року народження Сари ніхто не знав.

Євреї Каїра — та й не тільки — були збурені весіллям Шабтая Цві з дивною Сарою, дівчиною з нізвідки. Найбільше цьому шлюбу противилися каїрські купці, що мріяли нав'язати Шабтаю дружину із числа своїх дочок.

Польська єврейка, чия приналежність до юдаїзму викликала сумніви, хіба це пара для такої святої людини, як Шабтай?! — обурювалися вони.

Сара не приховувала, що після погрому її забрали в монастир бенедиктинок силоміць, коли вона перебувала в гарячці й марила, охрестили; та до того ж про неї розповідали всіляку гидоту. Викрадення паном Стахом Радзивілом, у замку якого Сара прожила кілька років, недвозначність її становища, недовге перебування в брата Шмуеля в Амстердамі, що поширював чутки, начебто Сара збожеволіла від переживань — усе це не додало їй святості. Рабини, яким дуже хотілося викрити біженку, задавали Сарі непристойні питання, стверджуючи, ніби у десятилітньому віці, красуня була зґвалтована козаками, але не пам’ятала про це. Перед хупою Сару змусили піти до служительки мікви, що зналася на жіночих справах, і та оглянула її, визнавши незайманою. Одна перешкода зникла, але залишалися інші.

Сарі довелося розповідати все, що було в її недовгім житті, доводити, що росла в родині рабина на прізвище Меїр або Меєр, що обряд хрещення робили черниці, коли дівча було при смерті, і що вона ніколи свідомо не дотримувалась християнських обрядів. Сарі не вірили. Рабинів з таким прізвищем у Європі хоч греблю гати, дівчаток, жертв Хмельниччини, що потрапили в монастир, тисячі, а незайманість підстаркувата куртизанка могла повернути собі чаклунством, як і дитячу, наївну зовнішність.

Але родина Челебі раптом стала на бік Сари. Вони обожнювали Шабтая, вважали його великим праведником, рівним багатьом прославленим євреям минулих епох, порівнювали з Філоном Олександрійським або з Бар-Кохбою. Він не просто жив у Йосипа Челеби, він став для них рідним. Челебі не могли не помітити, як змінюється Шабтай поруч з Сарою, яка називає його не Цві (великий олень), а офер — оленятко.

Потерпаючи від нападів туги, вилікувати яку не вдавалося, Шабтай після зустрічі із Сарою перетворився на щасливого чоловіка.

Він відвідував її по кілька разів на день, навіть танцював, дарував убрання, прикраси й ласощі. Пробуджуючись вранці, Шабтай запитував, скільки днів залишилося до весілля. Багатий Йосип Рафаель Челебі не поскупився на церемонію. Про те, що в нього в будинку, на кошти його торгової компанії, одружиться чоловік, якого дехто вшановує як Машіаха, повинен знати весь Каїр. Вінчання за юдейським обрядом — хупа — відбулося саме так, як снилося Сарі в дні монастирської неволі. У гарній сукні, всіяній дрібними золотими зірочками, схожа на принцесу, Сара вирушила в супроводі багатих єврейок до синагоги. Там уже був Шабтай Цві, в розкішній зеленій одежі, з золотим магендовидом на грудях.

— До речі, такі амулети після того весілля ввійшли в моду, — додав Леві.

Замість хупи — балдахіна, що символізує дах будинку, над Шабтаєм і Сарою розпростерли таліт. Коли рабин вигукнув, дивлячись на молодят, за звичаєм — Шабтаю, сьогодні ти цар, а Сара твоя цариця, він говорив саме про царя Єрусалима та його царицю, у первісному значенні, «Мелех Шабтай ве малка Сара».

Мендель Коен із заздрістю подивився на Леві Михаеля Цві.

— Так, як Шабтай Цві кохав свою Сару, мало хто коли-небудь кохав, це я зрозумів, — сказав юнак. — Але чому він дозволив Сарі померти? Невже Шабтай не зміг урятувати її?

— Ти ж читав «Шир-Ха ширим»: аза камавет ахава[23]… Камавет, як смерть! І зворотним боком любові є смерть. Це неминуче, — відповів Леві.

— Але для тих, хто кохає по-справжньому, це байдуже, — сказав він наостанку.

Мендель пішов, а Леві, повернувшись у турецький квартал, думав, що в той день і в ту ніч, напевно, єдиний раз, Шабтай був по-справжньому щасливий. Опустившись перед Сарою на коліна — вона була невеличка на зріст, діставала лише до серця, Шабтай цілував маленькі пальчики, сколоті тупими голками за роки монастирських вишивань…

Де-небудь в обителі бенедиктинок дотепер є вишиті Сарою облачення та оклади ікон. А сузір'я родимок, що зображувало, якщо з’єднати всі лінії, корону, так і не вдалося побачити на її тілі хтивому Радзівілу!

З юності Шабтай боявся близькості, усе, що так чи інак стосувалося цього, викликало в нього не відразу, не жах, а побоювання, що він ніколи не буде щасливий.

Коли з'явилась Сара, я подумав було, записував Леві в діаріуші, що в Шабтая почнеться тепер нормальне життя. Але помилився. Сара принесла в світ Шабтая Цві — разом з насолодою — океан болю. Шкода, що усвідомлення цього прийшло надто пізно, і вже нічого не можна було вдіяти.

Щойно пізнавши жінку, він почав втрачати силу. Енергія зникала, наче в тілі відкрились невидимі канали. Шабтай почав забувати — це при такій фантастичній пам’яті! Усе рідше він читав чужі думки. Моїм братом заволоділа жахлива недуга — поступово він ставав звичайною людиною. Я не здатний підібрати слів, щоб передати те, що трапилось тоді з Шабтаєм. Їх немає ні в моєму рідному івриті, ні в турецькій мові, якою оце зараз пишу, ні в польській мові, ні в латині. Знаю лише одне — Сара була приназначена Шабтаю, а Шабтай — Сарі. І стосунки їх були священні, як священний і непорушній зв'язок Всевишнього з народом Ізраїлю.

20. Леві пропонує Менделю Коену розіграти єзуїтів

Не один десяток років італійські зодчі зводили костел єзуїтів.

Коли ж костел був добудований, виявилося, що споруда навіває негарні думки про демонічний образ цього ордена. Проглядало в костелі щось хиже, драконяче, розкривався він на пагорбах, немов чорні воронячі крила, страшно й безнадійно. Дивовижний костел єзуїтів і згори нагадував велетенського кажана, що широко розпростерся над лев’ячим містом.

Ми все знаємо, усе бачимо, усе пам’ятаємо — читалося в строгих візерунках віконних ґрат. Проходячи повз костел, Леві Михаель Цві здригнувся. Невже в цю похмуру будову, овіяну нічними кошмарами, він приведе Менделя Коена?

Спілкуючись із сином раббі Нехемії, Леві робив усе можливе й неможливе, щоб Мендель не тільки повністю довірився йому, але й зміг виконати будь-яке прохання Леві, яким би абсурдним воно не здавалося. Лише в цьому випадку він зумів би переконати юнака самому прийти до патера Несвіцького, вірячи, що йому нічого не загрожує…

Вони часто зустрічалися в затишних місцях, поза єврейським кварталом — на Поганці, або в християнській частині міста, на площі Ринок, на Зеленій вулиці. Мендель довідався від Леві чимало нового про секрети свого прадіда, почув ретельно приховувану від його вух історію поїздки Нехемії Коена до Стамбула.

— Невже мій батько настільки сильно ненавидів Шабтая Цві, що не побоявся перебратися на турка й піти до султана?! — здивувався Мендель.

— Я бачив се на власні очі, — сумно відповів йому Леві. — Не хотів би обмовляти твого батька, але й викреслити це з пам’яті не можу. Зрозумій: Нехемія зважився на цю жертву, вважаючи, що чинить правильно. Поява Шабтая Цві внесла безлад у єврейський світ, а відтак його треба якнайшвидше прибрати, як завгодно — вбити, знеславити, чи навічно замкнути у темниці. Задля цього твій батько прикинувся віровідступником.

Леві згадав про це з певною метою. Йому потрібно було простежити за реакцією Менделя. Сабатіанство, як і поведінка раббі Нехемії Коена, теж ґрунтувалося на жертовності. Кожний, хто вірив у обраність Шабтая Цві, розумів, що той, ставши мусульманином, поступився найдорожчим — своїм єврейством. Це було навмисне зречення, виправдане й передбачене рядками пророцтв. Тому для послідовників ізмірського каббаліста переміна віри — справжня або уявна — була зовсім не святотатством. Не хілул Ха-Шем, не огуда на Г-спода, а прославляння — так пояснювали сабатіанці вчинок Шабтая Цві. Якщо людина зрікається, виходить, вона в це вірила і продовжує вірити у глибині душі. А тим, хто ні в що не вірить, їм і відрікатися нема від чого…

Ця думка породила сабатіанський рух. Чимало людей, бажаючи долучитися до задумів Шабтая Цві — а серед них виявилися, крім євреїв, ще й християни, стали привселюдно вихваляти інші релігії, вважаючи це особливим подвигом. Для деяких найбільш одіозних сабатіанців мусульманство видалося занадто простим. Подумаєш, єврей-мусульманин, сміялися вони, покажіть мені, у чому він себе опоганив? Свинини не їв? Не їв. До язичництва не схилявся? Не схилявся. Теж мені, віровідступник! Якщо по Рамбаму, він зовсім віри не міняв. Пошукайте краще що-небудь страшніше, щоб ангели на небесах здригнулися, бачачи, як сини Ізраїлю порушують заповіді!

Саме до жартівливого віровідступництва вирішив схилити Менделя Леві. Ненасправжки не забороняється, виправдовувався він…

Не довго думаючи, Леві запропонував йому прикинутися, начебто Мендель знайшов у Каббалі поняття, близькі до ідей триєдиності, і всерйоз міркує про святе хрещення. На перший погляд це виглядало абсолютним божевіллям. Мендель ніколи не чув про єврея, який найшов би у Каббалі бодай одну ниточку, що зв’язує її із християнством.

Однак… чим божевільніше, тим краще для єзуїтів. Вони таке люблять, — подумав Леві. І став крутитися довкола Менделя.

— Менделе, хавері[24], я прошу тебе пожартувати над Несвіцьким не лише для того, щоб він бодай ненадовго дав спокій твоїй родині, — зізнався Леві, стоячи біля круглого фонтану. Забувши вивергати криничну воду, фонтан на самоті збирав сірий дощ. Зубаста паща міфічної риби прикро вищерилась. — Знаєш, я кохаю одну милу дівчину. Вона — багата полька, і у неї є вбога родичка, компаньйонка Маріца, яка вже два дні перебуває в підземеллях інквізиції… Її катують, Менделе, катують! Якщо я не витягну її звідти, загине не лише Маріца, смерть загрожує також моїй коханій!

Мендель мовчав. Леві сперся на лускате тіло фонтанної риби.

— Дивись, — сказав він до Коенового сина, — її життя цілком залежить від єзуїта Несвіцького. Забажає — звільнить, забажає — пошле на кострище. Але якщо ти прийдеш до нього, Несвіцький поклявся закрити справу проти Маріци й повернути її додому…

— А що ця Маріца накоїла?

— Нічого. Загубила прикрасу, зміїний кістяк на чорному шнурку, а єзуїт вичитав, начебто се знаряддя чарівниці.

— А якщо єзуїт обдурить і не відпустить дівчину?

— Усе може бути. Коли тебе підведуть до купелі, Маріца вже буде на волі! І спокійно, відчинивши вікно, ти полетиш назад у єврейський квартал! Батько навіть не дізнається! Єзуїт швидше помре, ніж зізнається в провалі місіонерства! Він буде мовчати як ця риба!

— Але ж я ризикую… — засумнівався Мендель.

— Ризикуєш, — згодився Леві. — Зате невинний розіграш врятує три життя: пані, її компаньйонки і моє. Якщо я не здобуду кохання пані, чесне слово, втоплюсь у Полтві! Зроби це не лише задля мене, а й задля Шабтая!

— Не треба топитися, — сказав Мендель. — Підемо до цього катюги просто зараз. Для брата Шабтая Цві я ладен і життя віддати, тільки б усе було гаразд.

— Ну, а життя навіщо, — заперечив Леві, — воно тобі ще знадобиться.

— Аби тільки батько нічого не довідався, — зітхнув Мендель.

Здається, сварка з раббі Нехемією лякала його більше, ніж кілька днів поміж єзуїтів.

— Присягаюсь, він навіть не здогадається, — переконав його Леві.

Того дня в Іґнація Несвіцького були невиразні передчуття. Єзуїт роздобув у крамничці торговця всіляким непотребом ключ вигадливої форми, котрий збирався видати за ключ від збірки Нехемії, й поклав на видноті. А що, як турецький книгар дотримає слова і приведе Коенового бахура?

Годинник цокав, невидимі стрілки, пружинки й коліщата обертались, пестячи слух усвідомленням коштовності механічної новинки. Свічки у мідному підсвічнику спливали воском. Патер Несвіцький не дописав рядок листа латиною. Починалась суха гроза. Повітря наелектризувалась до краю. Білі, з синюватим відблиском вогники виблискували на гострих шпилях львівської ґотики. Метал притягував розряди небесного гніву. Небо потемніло від хмар, але дощ не йшов.

Леві, якого ледь не збивали з ніг рвучкі пориви вітру, поспішав разом з Менделем Коеном до костелу єзуїтів. Він почував себе зрадником. Від одягу летіли іскри, і Леві зразу пригадав: брур неціцот, вибирання іскр.

Невже порятунок Шабтая, Маріци та Сабіни вартий долі цього нещасного хлопчини?!

У дах костелу влучив жмут білих блискавок. Мендель здригнувся.

— Аль тидаг[25], Менделе, — лагідно мовив до нього Леві. — Ходімо. Ти посмієшся над єзуїтом, виручиш нас, а тоді полетиш до себе додому.

Мендель Коен з острахом вдивлявся в обриси костелу.

— Я боюсь, — перелякано прошепотів він, і обличчя Менделя видалось Леві геть дитячим. — Вони вампіри, так?!

— Сам ти вампір, Менделю, — відповів Леві, — такі ж люди, як і ми, хіба що єретики…

Несвіцький втомленими очима дивився поверх відкритої книги. Єрусалимська вервиця з гранатового дерева випала з його рук.

Часу залишається катма, термін угоди закінчується, думав єзуїт. Приведе чи ні? В кутку блимнуло жовте совине око.

— Почекаємо ще трохи, — мовив Несвіцький до своєї прирученої сови. — Вони прийдуть, я знаю.

Сова радісно заклекотіла, клацнувши дзьобом.

— Пів години, — сказав патер. — Пів години. А тоді я піду й арештую пані Сабіну. Може, тоді цей турок поквапиться?!

Раптом стукнули у шибку. Ще раз. І ще. Несвіцький відчинив двері сам, нікому не довіряючи. Перед ним постав турок в тюрбані й довгому халаті, тримаючи за руку переляканого єврейського хлопця, з великими очима, в оксамитовій ярмулці, з-під якої вибивались чорні кучері і два закручені вушні локони, не стрижені від народження.

— Ось вам Мендель Коен, син Нехемії Коена, — мовив Леві до єзуїта. — Помилуйтеся. А мені ключик і Маріцу. Баш на баш, як кажуть у мене на батьківщині, ти — мені, я — тобі.

— Заходь, сину мій, у тінь хреста, — лагідно відповів Несвіцький. — Я чекав на тебе.

Мендель вклонився і увійшов. Єзуїт попросив почекати, зайшов до кімнати, повернувся і простягнув Леві ключа. Потім гукнув слугу, прошепотів щось тому на вухо.

— Буде зроблено негайно, — відповів той.

— Підійдіть до міської в'язниці. Там тримають Маріцу. Вам віддадуть її. Йдіть, а то ще хтось побачить.

Леві взяв ключ і побіг виручати Маріцу. Встиг. Над її шкірою саме занесли розпечені кліщі, як раптом двері катівні розчахнулись, і в них влетів стражник.

— Звільніть, — наказав він.

Кати кваплячись почали одягати Маріцу. Від страху вона заніміла й не могла йти. Леві наблизився до неї. На зап’ястках русинки були сліди від мотузок. Сукня була порвана. На обличчі сліди від ударів й синці.

— Ти можеш йти? — спитав він.

Маріца підвелась і похитнулась.

— Гаразд, — сказав Леві, — я понесу тебе додому. — Він простягнув до неї руки і підняв змарніле тіло. Що вони зробили з нею! Але — жива…

Довго тієї електричної ночі Леві ніс на руках змучену Маріцу, поки не дістався дому пані Сабіни. Там він постукав у ворота. Загавкали пси.

— Тихіше, тихіше! — пробуркотів Леві. — Свої!

Пані Сабіна вже спала, коли Леві приніс Маріцу. Вона прокинулася від шуму й визирнула у вікно. На порозі стояв Леві, тримаючи Маріцу на руках.

— Якби ви знали, пані, чого мені це коштувало! — сказав Леві, коли служниця вже була передана турботам знахарки й лежала обкладена компресами.

— Я буду завжди вам вдячна, Осман-бею, — мовила Сабіна.

На щоках її блищали сльози.

— Найкращою віддякою буде ваша любов, ясновельможна, — усміхнувся Леві. І пішов.

Усю ніч у єзуїта Несвіцького світилося. Він розпитував Менделя Коена про віру й традиції єврейського народу, про Каббалу й християнство, обряди та ритуали, особливо наголошуючи на тому, чи немає в них вбивств іновірців, і чи не додається до маци людська кров.

Ключ, який єзуїт віддав Леві, був підроблений. Він не відчиняв залізної шафки, де раббі Коен зберігав найрідкісніші рукописи й книги.

21. Львівська битва. Два листи. Мармуровий ангел з Личаківського цвинтаря

Прокинувшись у стані, близькому до непритомності, Леві Михаель Цві найперше побіг вмиватися. Вода в балії була холодна, і, поливаючи себе, він марно намагався згадати, що ж було вчора. Трапилось щось жахливе, пригадував Леві, витираючись, але що?!

Вийшовши на Погансько-Сарацинську вулицю в тюрбані й халаті, Леві здивовано помітив, що всі турецькі й татарські крамниці прикрасилися зеленими полотнищами, поцяткованими арабською в'яззю.

Аллах акбар — прочитав він зправа наліво, підвівшись навшпиньки.

Ляхистан правовірний — було написано на іншому.

Дивно, подумав Леві, начебто сьогодні не свято. Тоді навіщо прапори?!

Правду львівський книгар довідався незабаром. До крамниці «Османа Седе» зайшов сусіда і поміж іншим повідомив: на Львів ідуть турки, що вже з’єдналися із загонами кримських татар. Місто буде захоплене в найближчі тижні.

— Але… — Леві затнувся, підбираючи турецькі слова, — а як же Ян Собєський?! Якщо його війська залучать союзників, то…

— Собака цей Собєський, — сказав турок. — Армія султана Мехмета непереможна! Ми захопимо Львів і на шпиль Ратуші повісимо ось це знамено, — він вказав рукою на зелене полотно, що бовталося. — А через пару літ упаде Відень, потім Варшава…

— Інш’алла, — додав іронічно Леві. — Я б на вашому місці не тішився: облога обіцяє бути довгою й кривавою.

— Ми платимо податки й збори невірним, — відрізав інший покупець, — і на що вони йдуть? На костели, на християнські школи, на утримання жінок католицьких священиків, яких — і жінок, і священиків — навіть пристойними словами назвати соромно!

— З кожним роком з мусульман беруть усе більше, а права наші тануть, немов крига на вогні. Плати за все, плати! — приєднався до суперечки ще один перехожий.

— Будемо вірити, що володіння султана прикрасяться ще одним левиним містом, — зітхнув Леві, — а мені час працювати. Бачите, дама прийшла…

Якщо Львів стане турецьким, Леві впаде султанові до ніг, благаючи в нього перевести Шабтая Цві з Ульчина в це місто. Він готовий заради цього піти на будь-яку жертву, навіть стати євнухом, заручником благонадійності брата, пильнувати спокій султанського гарему. Тоді… тоді все почнеться заново.

Але чи можна переграти битву? Чи вистачить у Шабтая сил знову вступити у важку боротьбу?! Леві не знав, до чого готуватися. Перемога турків означала нове життя, другу і, напевно, останню спробу Шабтая Цві змінити все, що йому не подобалось. Дервішський орден Бекташі, — міркував Леві, цілковито на боці Шабтая. Дервіші прийдуть в Галичину з турками, щоби тихо сіяти сім’я свого вчення, що бере свій початок від найсокровеннішого «Тарікату Ібрахімі»[26]. Перебираючи агатову вервицю, Шабтай разом з ними стане мелодійно наспівувати «Теілім» на рідному івриті, й жоден Фазил Ахмед-паша Кепрюлю не зможе цьому завадити.

— Це ж Львів, Шабті, — скаже йому Леві, — твоє місто. Тут можливе все! Дервіш в кумедній шапці з облямівкою з лисячого хутра та маленьким лисячим хвостиком, що декламує «Теілім» як речитатив Корану, нікого не здивує. Навіть якщо Шабтай буде жити по паперах, виданих на ім’я… гм, кого? Ну, наприклад, православного русина Оленя — так, здається, перекладається прізвище Цві?!

Невже Мендель, світла голова, не жартував, обіцяючи в такому випадку справжню «авів ярок» — відродження авраамічної єдності, про яку невиразно натякається в каббалістичних рукописах Езри д’Альби?!

На словах «авів ярок» — зелена весна — Леві осінило.

— Ялла! — закричав він, — але ж у мене в кишені ключ від Коенової бібліотеки! Трохи поторгую й побіжу відкривати, поки раббі студіює Талмуд у синагозі Нахмановичів. Заберу трактат «Ец даат» і незакінчену чернетку «Пардес римонім», загорну в таліт, відішлю Шабтаю через вірменських купців. Вони доставлять усе, що забажаєш, навіть у таку глуху діру, як орлина країна Албанія.

Нехемія Коен скрізь шукав свого сина Менделя, і не міг знайти.

— Де ж він? — турбувався батько. — У таку пізню пору?!

Леві Михаель Цві впевненою ходою переможця поспішав до будинку Коена.

Він уже наблизився до дверей, піднявши руку, щоб ударити в дзвіночок, і тут Леві наздогнав Коен.

— Де мій син! Відповідай! — Нехемія схопив Леві за тюрбан і почав душити.

Не сумнівався — це його рук справа. Старий важкий рабин дійсно міг задушити Леві, однак тому вдалося вирватися.

— З Менделем твоїм усе гаразд, — тихо відповів Леві, — він у костелі єзуїтів готується прийняти святе хрещення. За римо-католицьким обрядом, — навіщось додав.

Раббі Нехемія Коен пополотнів.

— Що ти сказав, мерзотнику? Що ти вигадуєш?

— Я нічого не вигадую, раббі, — сказав Леві, дивлячись в очі Нехемії, розширені від жаху й страху. — Се правда. Мендель у патера Несвіцького. Якщо бажаєте його побачити, віддайте рукописи д’Альби.

— Негідник! — Коен уже сичав, заледве розуміючи, що Леві може його обманювати.

— Це ви негідник, раббі, — сказав Леві, трохи подумавши. — Ви знали, що Шабтай Цві народжений для великих звершень, а проте завжди мітили на його місце. Ви теж прагнули бути Машіахом. Не спали по ночах, гадаючи, як би його позбутися.

— Це неправда! — закричав Коен.

— Раз зачепило, виходить, правда! — розлютився Леві. — Хто підкинув Шабтаю молоду білу коброчку по дорозі в Салоніки?! Можете не зізнаватися, я знаю, що се була ваша витівка! Коброчку в плетеній посудині з кришкою ви купили в індусів, поглиначів вогню, і переправили до Туреччини, щоб один досвідчений убивця поклав її моєму братові на шию, коли той спатиме! Але ви забули, раббі, що перевернене «Машіах» читається «нахаш», змій, тому Шабтаю ніякі змії не страшні. Коброчка затишно сповзла йому на живіт, згорнулася клубочком і мирно проспала до ранку, а потім поповзла по своїх кобрячих справах у зарості ялівцю. Це вас не зупинило! Через кілька років ви підло скористалися з нагоди, щоб знищити мого брата.

Зіниці Леві звузилися, немов у дикої кішки.

— Шабтай Цві виявився розумнішим — він вибрав життя, а не смерть. Ви вже потирали руки чекаючи страти, а отут така несподіванка! Побачивши мене на площі Ринок, злякалися, що стану мстити. Якби ви віддали мені рукописи самі, я б не став відводити Менделя до єзуїтів. Поважний раббі не залишив вибору бідному туркові!

— Але що з моїм сином? — запитав Нехемія.

— Я ж сказав: беседер гамур[27]! Він скоро полетить від єзуїтів, як і годиться потомственному каббалістові…

— До речі, цей ключик — ваш? — Леві витяг ключа, що дав йому Несвіцький.

— Не мій, — запевнив його Коен. — Він схожий на ключ від моєї шафи, але візерунки трохи не такі. Бачите, тут дві симетричні крапельки. А в мене ручка ключа стилізована під пташине перо з оком усередині.

— Шахрай! От тобі зв’язуйся з єзуїтами!

— Але то вже ваш клопіт, — в'їдливо підштрикнув Нехемія Леві.

— Навзаєм, раббі! — посміхнувся Леві. Злість його минулась.

Він вибачив Коену все, хоча говорив у гостях в пані Сабіни, що вибачають лише християни. Сльози старого, його розгубленість і страх змусили Леві пожаліти Нехемію.

Все-таки ще нічого невідомо про Менделя, — вирішив він, — мало що може трапитись, раптом не він обіграє єзуїтів, а вони його?!

Фатих-Сулейман Кепе майже до світанку не лягав спати. Він сидів на краєчку постелі, де спала Ясмина, і думав. Війська султана Мехмета вже йшли на Львів. Кримчаки нагострювали криві шаблі. Учора в мечеті був оголошений джихад, і Фатих записався. Бо в моджахеди — тих, хто творить джихад — записалися усі його друзі з Погансько-Сарацинської. І навіть його тесть, батько Ясмини, хворий Ібрагім, теж записався.

Але, що дивно — Фатиху воювати з поляками зовсім не хотілося.

Не тільки тому, що він недавно одружився, і не тільки через те, що Ясмина вже носила під серцем його дитину. Не тільки через торгівлю в крамниці, яку не можна залишати зачиненою. Фатих взагалі не думав піднімати руку на львів’ян, ким би вони не були: чи поляками, чи русинами, німцями чи й навіть євреями. Це ж моє місто, мій Львів, міркував турок, дивлячись на сплячу дружину. Ну, навіщо мені вбивати ту ж пані Сабіну, в яку закоханий Осман Седе? Вона така мила, смаглява, з ямочками на щоках. Або старого раббі Нехемію Коена? Що він мені зробив поганого? Навпаки, Коен купує завжди в нашій крамниці. А вже про вірменів нема що й казати: ми всі їхні боржники, і вони також наші боржники. Без них з нашої торгівлі вийде пшик. Йти чи не йти?

Сонце вставало над Львовом, однаково світячи й на турецькі будиночки Поганки, і на Жидівську брамку з синагогою Нахмановичів, і на маєтність польської аристократії, і вулицю Руську й Вірменську катедру, навіть на затишні німецькі аптеки з пекарнями, хоча сходило день у день на сході.

Ясмина була така тепла, що він навіть не став вкриватися ковдрою і миттю заснув. А там полетів — уві сні — на старому, порослому щетиною вепрі, понад прірвою, і кабан гидко шкірився, виставивши жовті ікла.

Мендель Коен вперше провів ніч поза рідною домівкою, в християнській частині, в житловому флігелі, прибудованому до костелу єзуїтів. Патер Несвіцький навмисне замкнув його на два замки, зачинив вікно знадвору і заборонив усім туди заходити. А то відмовлять від хрещення, переживав він, заберуть назад до ґетто.

У той час нещасний батько, Нехемія Коен, плакав, усе ще не втрачаючи надії, що Мендель став жертвою змови сабатіанців і зможе втекти. Того, що Мендель сам вирішив перейти у християнство, рабин не допускав ні на мить. Ця релігія була для нього зовсім далекою. Навіть до магії єгипетських жерців раббі ставився більш поблажливо, ніж до єресі «ноцрим».

— Не може бути, щоб мій син свідомо пішов до єзуїтів, — плакала ребецен Малка, — його катують і тримають у ланцюгах…

Насправді юного Менделя Коена ніхто в ланцюги не заковував.

Він спокійно спав у м’якому ліжку, на перині, напханій лебединим пухом.

Над узголів’ям висіло чорне розп’яття: смутний худий юдей, чомусь без кіпи, прибитий величезними цвяхами до хреста. На терновому вінці Мендель побачив знайомі, але сильно перекручені неписьменним майстром, єврейські букви. Цар Юдейський, який не правив жодного дня, однак владарює над мільйонами ґойських душ. Засуджений старцями Сангедрину, що були нічим не кращі за інквізиторів, Єшуа був для юдейського хлопчика символом страждань євреїв.

— А теж, мабуть, у єшиві навчався, — сказав би про нього батько…

Скоріше б утекти звідси додому, потягнувся хлопчик, до мами, до пахощів цинамону й злежаного пергаменту, загорнутися в талес, який накриває кожного єврея, немов Г-сподь своєю милістю, і каятися, каятися.

У тому, що посмів прийти до невірних. У тому, що лежить зараз під забороненим «целемом» — ідолом. У тому, що вечеряв некошерним.

— Ось так вони з євреями, — сказав Мендель Коен самому собі, відводячи погляд від розп’яття, і, прочитавши молитву «Мойде Ані», вийшов до єзуїтів.

Там вже чекали на нього. Хрещення юдея — церемонія з погляду галахічного права досить сумнівна, за планами патера Несвіцького, мала затьмарити все бачене раніше. Спочатку хор хлопчиків у білій одежі з нашитими на грудях золотими хрестами, що мали зображати ангелів, заспіває латинський гімн, тримаючи в руках запалені свічки.

Далі вони заспівають єврейською — вирішив єзуїт, адже хрещення Менделя Коена — не просто обряд, а з’єднання мудрості Старого й любові Нового Завітів. І раз Єшуа любив співати з кучерявими палестинськими дітлахами псалми, то чому б не змусити хлопчиків вивчити до суботи кілька рядків? Транскрипцію я їм дав, мріяв єзуїт, вивчать. А ні — відшмагаю.

Потім я скажу промову…. Там буде про те, що ми повинні любити єврейський народ, що дав нам Спасителя. Але не тих, хто розпинав, а тих, хто вірив. І Менделя Коена разом з ними. Адже він правдивий серафим! Чорні кучері, розумні очиська! Хлопчик доросте до кардинала, клянуся Маткою Боскою Ченстоховською!

Якби Мендель почув, що Несвіцький називає його серафимчиком, він би образився. Адже на івриті шараф — отруйна змія…

— Підійди сюди, сину мій, — сказав Іґнатій Несвіцький до Менделя. — Дай я тебе благословлю.

Єзуїт простяг над його головою аристократично вузьку долоню, приповідаючи: в ім'я Батька, Сина й Святого Духа. Амінь.

— Амен, — додав Мендель. Син рабина з пелюшок звик додавати «амен» наприкінці будь-якого благословення.

Блюзнірство його не вжахнуло: Мендель не розумів латині.

— Незабаром ти прийдеш під крило нашого Господа, — посміхнувся Несвіцький, — відречешся від колишніх сатанинських блудів.

…Облога Львова тим часом розверталася, як розвертаються ранком молитовні килимки в турецькій мечеті.

Уже рябіло від зелених прапорів і срібла упряжі турецьких коней. Прийшли й стали кримські татари. Замкова гора покрилася людською товщею, що затьмарила зелень лугів. Влітку 1675 року за григоріанським календарем у місті Львові випав сніг. Білі мухи сіли на вулиці й площі. Померзли квіти. Турки й навернені хлопчики, що входили до яні чері — нового війська Осяйної Порти — куталися в накидки з верблюжої вовни.

— Зимно нині, га, Стасю? — запитав на Золочівському шляху один яничар іншого.

— Годі мені Стасем кликати, я Мухаммед, — невдоволено відповів той.

— Добре, Мухаммеде, — погодився його товариш, — зараз би молочка теплого. І окраєць хліба просто з печі… Що ти мовчиш?

— Це мій хутір, — зненацька сказав хлопчик. — Там мама й тато жили. Раніше. Перед набігом.

— А ти пам’ятаєш, як тебе забрали?

— Ні.

— Мухаммеде, давай завернемо на мій хутір! Се близько! Повинні залишитися люди, вони нам молока винесуть…

— Добре, Неджиму, зайдемо. Я й ставок з вербами по краях впізнаю. Як вони розрослися, Неджиму…

— Треба ж, і хата наша ціла. Дивися, якась жінка на нас дивиться.

— Ходімо. Тільки тюрбан зніми, а то здогадається, хто ми…

— Тітко, а у вас молочка не знайдеться? Ми дуже змерзли, — сказав яничар Мухаммед.

— Хлопчики, а що ви так дивно вирядилися? — здивувалася хуторянка, але винесла їм повний глечик молока. — Бавитесь, чи що?

— Так, у нас гра така, — зніяковів Неджим. — З шаблями.

— Пийте, діти, я тільки що корову подоїла, ще не вистигло.

Яничари випили молоко та й пішли.

— Десь я їх уже бачила, — стала пригадувати жінка. — Чи не Остапів се синок? Його турки захопили. Тому-то він в чужинецькому строї… Точно, Остапів син. Усю родину їх убили, а хлопчика Стася забрали. Ех, гріх, гріх….

Сніг вже розтав, а жінка все ще дивилася в далечінь.

Правовірний Львів гудів, начебто це було не стародавнє місто, оточене високими стінами, а потривожений ведмежою лапою бджолиний вулик.

Турки й татари стрибали від передчуття перемоги. Особливо вразливі вже уявляли, як приб’ють золоті півмісяці до дзвіниць католицьких соборів, винесуть кудись подалі статуї Іси й Маріам, заберуть ікони, відґвинтять ослони, покладуть килими. І в костелі зазвучить правильна меса, що починається зі слів БИСМІЛЛА РАХМАН РАХИМ АЛЬХАМДУ РА-Б-БИЛБ АЛЯМІН РАХМАНІ-РАХІМ МАЛІКИ ЯУМІ-ДІН…

До цього залишалося зовсім небагато — і все-таки перемогли не турки.

Пізніше історики напишуть про Львівську битву, що відбулася 24 серпня 1675 року, товсті томи, але для жителів семи левиних пагорбів ці дні були наповнені власним горем. Журився раббі Нехемія Коен, переживаючи за сина. Страждала, знемагаючи від жару, русинка Маріца, занедужавши після тортур. Плакала гарна пані Сабіна, що кохала турка-книгаря Османа, ворога польської корони й католицької церкви. А невидюща Ясмина вишивала для майбутнього маляти турецькими візерунками маленьку сорочечку, чекала Фатиха, який не сказав їй, що записався в моджахеди. Турбувався німець, аптекар Браун, що турки конфіскують його спиртові настойки й виллють у Полтву. Бідкався Леві, каючись, що заподіяв стільки горя юному Менделю Коену, який не мав би відповідати за гріхи навіженого батька.

Тривожився єзуїт Несвіцький, побоюючись, що Мендель відмовиться хреститися і в метушні облоги втече, а то й перебіжить до турків.

— Не даремно ж кажуть, що в євреїв і турків віри споріднені, — непокоївся патер. — Чкурне через дах, шукай його потім. Піду, перевірю, як мій хлопчик…

«Хлопчик» єзуїта Несвіцького старанно вивчав Євангеліє, зусиллями одного хрещеного єврея перекладене на давньоєврейську мову. Багато притч Мендель знав з Талмуду, деякі фрази йому доводилось чути на Поганці, коли по п'ятницях мулла читав більшу проповідь біля дверей мечеті. Тому вивчення Єшуа Менделю не сподобалося — він і так це знав.

От було б гарно, — замріявся фантазер, — якби всі християни дотримувалися законів цієї книги. Тоді люди, схожі на єзуїта Несвіцького навіть близько не підійшли б до церкви, а сиділи б у тюремній вежі. А вже такого страхіття, як облога Львова, зовсім не трапилося б!

…Король Ян Собєський готувався до бою. Розстеливши кавказький бешмет, він сів на вологу землю Замкової гори і, діставши аркуш паперу, став писати листа своїй Марисеньці, Марії-Казимирі, графині д’Арк’єн.

Люба моя Марисенько, пишу тобі з найвищого пагорба, дивлячись на місто Львів, чи не нарівні із хмарами. Високий Замок огортає сірий туман, несучи у собі незліченну кількість дрібних крапель води. Я цілую їх, і знаю, що дуже скоро ці хмари донесуть тобі в столицю дощ, а разом з ними й мої поцілунки. Не нудьгуй, Марисенько, Ян кохає тебе…

На іншому боці, теж на пагорбі, постеливши тонкий верблюжий плащ, писав польською своїй нареченій яничар Мацек, або Емін уль-дин, що походив з дрібної шляхти поблизу Львова. Ще в дитинстві його заручили з Софією, уродзоною шляхтянкою, і обіцяли, що, як тільки їм виповниться шістнадцять, вони обвінчаються. Але в дев’ять років його викрали турки, віддавши в корпус яни чері. Яничарам заборонялося одружуватися. Наречена виявилася йому вірною й пішла в монастир босих кармеліток.

— Не буде мені щастя без Мацека, — сказала Софія, ступаючи затверділими п’ятами по надщербленій львівській бруківці. Вона побачить свого нареченого ще один раз — коли після бою сестри почнуть забирати тіла вбитих. Світловолосий, синьоокий Емін уль-дин знову возз’єднається з польським народом, відшукавшись у загальній купі понівечених трупів, і його холодного чола, як у далекому сні, торкнуться палкі уста коханої.

Але тепер Емін уль-дин намагається не збитися: це ж так складно, писати зліва направо напівзабутими латинськими літерами. Як би я хотів бодай на хвилю перенестися до тебе, моя Софіє, змішатися з вітром, дощами, туманами, щоб прилетіти в наше місто Лева й обійняти.

На голову Мацека сів змерзлий метелик, павине око, помахав крилами, струсив дрібку пилку й полетів. Але що це? Дзвенить у вухах клич до бою.

Аркушик з листом підхоплює вітер, несе його на прадавні стіни Високого Замка, заносить убік Краківського передмістя. Тепер його ніхто не прочитає. Емін уль-дин сідає на коня, чіпляє шаблюку. Його спритна рука знесе не один десяток польських голів, посіче найбільших сміливців. Серед них виявляться й хлопчики, з якими Мацек бавився у дитинстві. Він не пам’ятає їхніх облич, але ті впізнають у розлюченому туркові поляка Мацека.

Кисмет кара. Чорна доля ясноголових турків…. Про них не стануть згадувати, замість заупокійної молитви польські яничари почують слова прокльону.

А Мендель Коен читає в книзі, що настане час, коли зникнуть війни й усі люди стануть братами. Він підходить до вікна.

Десь неподалік гримлять гармати, кричать люди, сизий дим від пороху стелиться небом. З жахом єзуїт Несвіцький побачить, як син рабина відривається від підлоги й вилітає у височінь, що раптово прояснилася.

Але, чи то Мендель забув вимовити якесь слово, чи то не вистачило йому вмінь, тільки політ його урвався. Мендель упав на кам’яний тротуар і розбився на смерть. Кров його потекла по сірій бруківці.

Єзуїт приніс вмираючого Менделя назад і, почавши хрещення, відрізав великими ножицями непокірні чорні пейси Менделя Коена, сина Нехемії Коена й правнука Давида Алеві, що так і не став єврейським мудрецем, асом Каббали. Протяжно гуділи голоси хлопчиків у світлих балахонах, що співали нахаму, нахамуамі — утішайте народ мій, утішайте.

Раббі Нехемія Коен і Леві Михаель Цві поруч, пліч-о-пліч, сиділи всі сім днів жалоби, «шиви», посипаючи попелом із грубки брудні голови. Вони порвали на собі одежу, зняли взуття й голосили.

Менделя Коена, що отримав християнське ім'я Бенедикт, поховали на Личаківському цвинтарі, поруч із католиками, яких той ніколи не шанував. Зажурений патер Несвіцький замовив у кращих львівських майстрів розкішний надгробок: білий мармуровий ангел, спираючись на хреста, довгим крилом витирає ненавмисно набіглу сльозу. Риси обличчя ангела нагадують Менделя.

Євреї ніколи не відвідують цієї могили, тільки невтішний батько, раббі Нехемія Коен, приходить сюди поплакати глупої ночі. В жодній єврейській хроніці не знайдете згадки про те, що в раббі Нехемії Коена, батька дванадцяти дітей, був син Мендель.

— Народ мій зостався невтішений, — сказав Шабтай, дивлячись у вузьке вікно вежі Балшіга. Звісток від Леві не було.

Львівська битва, що подарувала християнській Європі зайві 400 років, тривала довго. На що будуть витрачені ці зайві 400 років, не знав навіть Ян Собєський.

22. Покута раббі Нехемії Коена. Вірменська служба доставки

Коли родина Коенів оплакувала безглуздо загиблого Менделя, раббі Нехемія ризикнув провести всі сім днів жалоби разом з Леві, винуватцем синової смерті. Непримиренний ворог Шабтая Цві, львівський рабин Коен у приватній бесіді навіть шкодував, що 1666 року розіграв перед султаном дешеву комедію, яка призвела до непоправних наслідків.

— Це було так, — тихо зізнався Леві Нехемія, сидячи в розірваній сорочці на брудній, посипаній попелом з грубки підлозі. Губи його були мертвотно бліді, лице жовте, борода за ці дні посивіла ще більше. — Рано-вранці я покликав першого-ліпшого турка, що мені трапився, і дав йому золотий динар за турецьке вбрання з тюрбаном. Переодягнувшись, побіг просити аудієнції в султана. Це обійшлося мені ще в десяток золотих монет.

— Справа державної важливості, світло правовірних! — сказав я до нього. — Дозвольте відкрити очі на злочини мого одноплемінника, ізмірського рабина Шабтая бен Мордехая Цві?

— Дозволяю, знехтуваний єврею, — відповів мені султан.

І я наговорив йому… Г-споди, чого тільки я не наговорив! І що Шабтай Цві чорнокнижник, і що він віддав турецький престол своєму братові Елі, збираючись скинути султана, і що він закликає всіх євреїв їхати до Єрусалима, де на руїнах мечеті Омара обіцяє за три дні звести юдейське святилище, Бейт-ха-Мікдаш…

— На руїнах, кажеш? — султан мене ледь за плечі не схопив, щоб душу витрясти, — на мечеть Омара посягнув?

— Так, — кажу, — він ще раніше в Єрусалимі пробував се зробити, кричав як навіжений: зруйную все дощенту, каменя на камені не залишу!

А позаду мені у вухо сичить єврей, Хайяті-заде — тварюко, падлюко несосвітенна, мовляв, Юдо з Кир'ята якогось, і за полу халата тягне, а то володар правовірних за себе не відповідає, розлютив ти його страшно.

Я цьому Хайяті-заде пояснюю: жодного разу не був у твоєму Кир’яті, і я не Юда, а Нехемія зі Львова, Лемберґер в мене прізвисько.

— Це в християн був такий лиходій, Юда з Кир’ята, — усміхнувся Леві, — що Єшуа з Нацерета (Назарета) видав римлянам за тридцять шекелів. Він потім повісився — сумління замучило — на юдиному дереві з фіолетовими квітками. Вибачте мене, але на вашому місці я зробив би те ж саме. Дерев у Львові вистачає, вибирайте яке хочете. Найкраще вішатися на кінському каштані. Непогано ще висіти на липі: дерево міцне і пахне приємно. Похорон я оплачу. Ви жити із цим далі не зможете. А мотузку — так уже й бути — дам свою, принесу з Поганки, шовкову, з кольоровими нитками…

— А тридцять шекелів?! — в раббі Нехемії почалась істерика. — У мене одинадцять дітей! Як же мені вішатися?! Хто про них подбає?!

Він дико реготав, качаючись по підлозі, вив і шкрябав, наче пес, без кінця впоминаючи ці злощасні тридцять шекелів. Леві байдуже спостерігав за ним.

— Заспокойтеся, і я скажу, як можна це виправити, — утішив його Леві. — Не качайтеся по підлозі, тут повно попелу.

— Вибачте мене, якщо зможете, — Нехемія впав перед Леві навколішки.

— Я давно вибачив вас, раббі, — відповів Леві.

Леві отримав усі рукописи Езри д’Альби — і «Ец даат»[28] і «Пардес римонім»[29]*, і навіть ті, про існування яких чув уперше.

Усе це, акуратно загорнувши в таліт, він відніс на Вірменську вулицю. Там сидів старий купець Ованес, що відправляв пакунки з купецькими караванами. Маленьке приміщення під вивіскою «Міжнародна вірменська достава» було завалено майже під стелю тюками, ящиками й коробками.

— До Стамбулу? — звичним голосом запитав Ованес у Леві, скоса зиркнувши на його тюрбан.

— Трішки далі, в Албанію, — відповів той.

— Адреса? — Ованес вийняв закладене за вухо перо й вмочив його в чорнило.

— Ульчин, двір Балшіга, для Азіз Мухаммеда Цві.

— Двір Балшіга не знаю, — заперечив вірменин, — це де? Південніше мечеті холостяків?

— Ні, це в’язниця, — зізнався Леві. — Кам’яна вежа.

— У місця ув’язнення відправлення дорожче, — попередив його вірменин.

— Нічого, я заплачу, — посміхнувся Леві й виклав мішечок золотих монет.

Вірменин перелічив монети, поклав їх назад, додавши: через місяць, не турбуйтеся, доставимо цілим та неушкодженим.

Леві не знав, що Шабтай Цві помре за день до того, як отримає трактати д’Альби, тому що в Бесараббії вибухнуть бої з турками й купецький караван піде в обхід, застрягне на Балканах. Тюки з посилками пролежать усе літо в кошарі серба Миленовіча, захованими в купах стриженої вовни. Замість місяця посилка блукатиме майже рік. Але вірменські купці в цьому анітрохи не винні.

Усе у владі Аллаха, і вірменська служба доставки теж.

23. Леві освідчується пані Сабіні. Львів, 1675 рік

Ця розмова мала відбутися ще раніше, але облога Високого Замка перенесла її на осінь. Саме тоді, коли зелені листки дикого плюща на Кальварії стали бордовими й випустили дрібні отруйні грона ягід, туди прийшли Леві й Сабіна. Шкідливий львівський змій поворізник, кістяк побратима якого ледь не коштував їм життя, поквапився відповзти убік.

Зараз не час заважати закоханим, — вирішив він і сховався в затишну ямку. Птахи раптово перестали співати, коли, піднімаючи поділ довгої шовкової сукні, пані Сабіна з роду П’ястів сходила на Кальварію.

Леві Михаель Цві вже чекав на неї.

— Осман-бею! — сказала Сабіна. — Погляньте, який вид на Львів!

— Так, вид чудовий, — посміхнувся Леві. — Але ви ще краща, моя ясновельможна.

Сабіна зітхнула.

— Пам’ятаєте? Ви обіцяли мені розкрити таємницю?

— Пам’ятаю. Але спочатку я скажу, що давно й безнадійно кохаю вас, пані Сабіно. Ніколи ще мені не доводилося зустрічати такої чарівної шляхтянки. І дуже шкода, що нам не призначено бути разом, — додав Леві.

— Але… я теж кохаю вас, Осман-бею!

— Я не Осман-бей. Мене звати Леві Михаель Цві.

— Цві?! — пані Сабіна дуже здивувалася. — Ви родич того самого Шабтая Цві?!

— Так, пані. Наші батьки — рідні брати. А по одній лінії родина Цві перетинається із царем Давидом. Якщо кого й ставити на єрусалимський престол, то крім мене й Шабтая нікого не знайдете. Ми одні такі залишилися, усіх інших хлопчиків з роду Давида вбив вилупок Ірод, син раба й до того ж ґой. Ви, напевно, пригадуєте цю сумну історію?

— Пригадую, — відповіла Сабіна. — Але чому ви називаєте себе турком?

— Важко сказати, — зніяковів Леві. — Ви часто говорите, що можете претендувати на польську корону? Соромитеся цього?

— Іноді, — зізналася польська аристократка, — важко відчувати свою обраність. Усі навколо плебеї, а ти — блакитна кров.

— От і я не люблю в цьому зізнаватися. Царство моє належить султанові, палац зруйнований, корону й ту переплавили. Яка вже з нас аристократія! — сказав Леві. — Турком, знаєте, простіше. Не почуваєш тягаря відповідальності. Давайте, краще я вас поцілую…

— Заждіть, — пані тонкою рукою відхилила голову Леві, що вже наближалась до її обличчя. — А як же бути нам? Хто нас обвінчає?!

— Ватикан не погодиться, — мовив Леві. — Я мусульманин, ви католичка. Років сто тому тут спалили вірменина і його коханку-польку. За незаконну пристрасть. А вони ж були християнами, тільки з різних церков! З тих пір мало що змінилось…

— Це правда. Єдиний вихід, — мовила Сабіна, — виїхати звідси. У мене є маєток під Кам’янцем, його захопили турки, і християнські закони там не діють. Поки що не діють. Якщо Собєському забагнеться відбити в турків і ті краї, то мною й тобою, Леві, займеться найсвятіша інквізиція.

— Треба квапитися, пані, — попередив її Леві. — Виїдемо якомога швидше.

— Поїдемо, Леві, — Сабіна пригорнулася до нього.

Фіолетовий поворізник підступно виринув зі своєї криївки, але нікого, крім вродливої польки та невисокого, накульгуючого турка в тюрбані, не побачив. Вони віддалялись від лев’ячого міста, щоб завжди бути разом. Поворізник поповз за Сабіною, збираючись вкусити ясновельможну кралю за ніжну п’яту, але закохані спускались з Кальварії швидко і невдовзі геть зникли з овиду.

24. Такі різні львів’яни. Цькування раббі Коена

…Пізньої осені 1675 року, коли Ян Собєський радів з вигнання воїнів Осяйної Порти, туркеня Яс-мина народила Фатиху сина Ахмеда.

Хлопчика записали до більшої книги жителів Погансько-Сарацинської, яка зберігалася чомусь у міському магістраті.

Фатих вніс маля в кабінет, де сидів польський чиновник, пан Ухвятовський.

— Прізвище? — запитав пан.

— Кепе, — відповів Фатих.

— Ім’я?

— Ахмед.

Ухвятовский зітхнув і, скривившись, наче в нього болів зуб, виголосив довгу тираду.

— От, дивіться, панове, які у Львові громадяне народжуються! Кого я сьогодні записав! Ахмеда Кепе, Джузепе Валтисіо, Сурена Аграмяна, Марисю Ярузельську й Шолома Бескіна, а так само Івана Сидорова та Яніну Городецьку. Де, питаю, шляхта?! Де нащадки Потоцьких, Вишневецьких, Володийовських? Це не діти, а суцільне кровозмішання!

Пан уже заніс кулак, щоб грюкнути ним по столу.

Двері відчинились, і до кабінету тихо увійшла висока жінка.

Фатих не звернув би на неї уваги, якби не одна деталь: у неї була шкіра шоколадного кольору, білісінькі зуби й копиця чорного цупкого волосся, закрученого спіраллю.

— Юзю, — сказала негритянка до пана Ухвятовського, — а чого ти не обідаєш? Сидиш отут з ранку голодний!

— Це Мауріка, моя малжонка, — розплився в усмішці Ухвятовський. — З Венеції привіз, вона невільницею була, потрапила в служниці, а я зглянувся й викупив.

— А дітки у вас є? — поцікавився Фатих.

— Троє, — відповіла промениста уродженка далекої Африки. — Казя, Яся й Адам.

Фатих розгорнув ковдрочки й витяг голе дитинча.

— Погляньте, яке біленьке й мацьопке! Не те що наші — щіткою не відчистиш… — здивувався пан Ухвятовський.

— Справжній турок, — посміхнувся Фатих.

…Леві Михаель Цві вже обмірковував, кому продати крамницю й мріяв швидше переїхати в маєток пані Сабіни під Кам’янцем, де йому б жилося набагато свобідніше, але обставини знову виявилися сильнішими.

Повернувшись із Кальварії, пані Сабіна довідалася, що її зниклий безвісти чоловік Ґжеґож живий.

А раббі Нехемію Коена львівські євреї вигнали з посади глави громади.

Якби ж то тільки це… Його намагалися засудити до найдавнішої з усіх кар — до з’їдання власного язика, приготованого на вогні зі спеціями. Ворогів Коена, що були одночасно друзями Шабтая Цві, надихнуло визнання мудреців Талмуда: лихослів’я — лашон ра — гірше віровідступництва, скотоложства й перелюбства разом узятих.

А позаяк лихий язик Коена призвів до непоправних наслідків, отже, його треба відрізати, засмажити, і нехай Коен його з’їсть.

Натяки на застосування цього жорстокого ритуалу супротивники Коена виявили в єменському трактаті, що ніколи ще не перекладався, і поквапились застосувати у Львові, що згідно загальної опінії, вважався європейським містом.

Правда, була одна проблема: раббі Нехемія повинен був сам попросити старосту громади відрізати йому язик на знак найгіркішого розкаяння.

А змусити Коена визнати свою неправоту — це однаково що вмовити кам’яних левів танцювати, обидві справи марні. Але немає таких складностей, з якими б не впоралася єврейська громада!

Коенові вирішили створити нестерпні умови існування.

Перехід від загальної любові й поклоніння до загального цькування й зневаги відбувся миттєво. Нехемії пригадали все — і що в турецькі хроніки він потрапив як мусульманин, і що спочатку підтримував Шабтая Цві, погоджуючись із великим дідом Давидом Алеві, й що завжди прагнув одноосібно управляти громадою.

Коен ніколи не звертав уваги на думки інших, — засуджували його.

Коен витрачав громадські гроші не так, як потрібно.

Коен брехав нам щодо тієї історії з турками.

Коен півдня проводив на Поганці.

Коен співчував єретикам-караїмам.

Коен погано виховував свого сина Менделя, раз той утік до єзуїтів.

Якщо Нехемія приходив до єврейської пекарні, йому не продавали кошерного хліба. Якщо Нехемія молився в синагозі Нахмановичів (яку пізніше назвуть «Турей захав» на честь книги його діда), усі відверталися.

Сам він плакав, дивлячись на біму, на яку ніхто з Коенів більше не зійде.

Ще тиждень тому євреї вважали за честь накладати тфіллін поруч з ним, а тепер Коена оточувала порожнеча. Шойхет перестав приносити в будинок Коенів кошерне м’ясо. Його дружину Малку жінки ледве не зіштовхнули з галереї синагоги. Хлопчиська бігали навздогін за старим рабином і, наздогнавши, єхидно запитували, чому він не носить з собою молитовний килимок. Плітки про можливе його мусульманство ніколи не зникали, утім, ще недавно такі жарти були неможливі. Голодний Нехемія Коен змушений був купувати їжу на Поганці, у крамницях, де висіла криво намальована табличка «халяль», хоча завжди запевняв, що мусульмани ріжуть птицю неправильно, а телячі й баранячі туші обробляють взагалі жахливо.

— Брахат ахад ло маспик[30], — намагався пояснити він туркові, але турок раббі не зрозумів.

— Я, як належить, з бисмілла всю живність ріжу, не чіпляйтеся! — виправдовувався м’ясник.

Розрахунок євреїв був вірний: довести сильного духом каббаліста до такого розпачу, що той буде готовий витерпіти бозна-які муки, аж до смерті, аби тільки позбутися переслідувань із боку своїх же одновірців. Він приповзе на колінах, благаючи відрубати язик і підсмажити! Буде мести бородою брудну бруківку, валятися в ногах, цілувати краєчки черевиків, і сам покладе на плаху язик.

Але Коенові супротивники забули одне: раббі Нехемія, чоловік відкритий і мудрий, за своє довге життя встигнув придбати друзів за межами єврейського ґетто. Його знали турецькі й татарські торговці з Погансько-Сарацинської, вірмени, греки, що не забули заступництва, караїми, яких Коен одного разу врятував від вигнання. Нехемія мав куди йти.

Тому, втомившись зустрічати несхвальні погляди на Староєврейській вулиці, Нехемія зайшов у двір родини Кепе. Як звичайно, він зайшов до крамниці Селіма подивитися, не чи привезли нову партію манускриптів і чи не завалялися рідкісні речі єврейської старовини. Купувати, щоправда, Нехемія Коен не збирався: грошей у нього вже не було. Однак зрадити своїй звичці він не збирався. Зателенькав дзвоник, скрипнули незмащені дверні завіси, і раббі проковзнув у приємні напівсутінки.

— Салям алейкум! — це Фатих підмінював хворого батька.

— Алейкум ассалям! — відповів Нехемія. — Фатиху, як здоров’я шановного Селіма?

— Як і раніше, хахам-баші[31], — сказав Фатих, як і раніше…

— Я більше не хахам-баші, — виправив його Нехемія, — кличте мене тепер просто хахам…

— Ну що ви! — Фатих здивувався. — Я ще хлоп’ям бігав по Поганці, дражнячи котів, а ви вже були хахам-баші. Залишайтеся ним і тепер. Для нас раббі Нехемія Коен завжди хахам-баші. А чвари між євреями — явище тимчасове.

— Спасибі, втішили, — рабин смутно зітхнув. — Знаєте, яку кару страту вони мені вигадали? З’їсти власного язика, підсмаженого на оливі зі спеціями!

— Жах! — Фатих уявив, як шкварчить розпечена олія, а посеред великої пательні корчиться шмат м’яса, що був колись славнозвісним язиком Нехемії Коена. — Це вони за вашим законом придумали, по шаріату Муси[32]?

— З глупства, — відказав раббі, — шаріат тут ні причому. Відкопали якийсь сумнівний трактат, нібито один рабин у Ємені 300 років тому засудив іншого рабина за наклеп до цієї витонченої страти. Єменська школа взагалі дивна, вони й свинець вливають в горлянку за порушення клятви, і камінням побивають за блуд.

Раббі помовчав трохи, а потім додав:

— Боюся, що потім ця відмінність приведе до більших лих. Наче бачу хлопчика, із пристойної єменської родини, який… ні, не буду псувати вам настрій, Фатиху, не буду.

— Ви бачите майбутнє?

— Не бачу, а передбачаю. Наївно було б сподіватись від поганого насіння гарних паростків.

— Так… — Фатих подивився у вікно. Над входом у крамницю дрібний львівський дощ поливав зелене полотнище з білою арабською в’яззю, що означає — джихад Ляхистану оголошений. — Був час, я теж мріяв про славу й от до чого прийшов: як жили під християнами, так і живемо. Нам знову податки підняли…

— І нам.

— Собєському дорого обійшлася ця перемога, от і дере з усіх.

— Мені не себе, мені Львова шкода, — вимовив раббі Нехемія. — Століття за століттям тут селилися кращі каббалісти Європи, створювали дивовижні книги, навчали своїх синів. В убогості, приниженнях, під наглядом бузувірів, вони відкривали таємниці Творіння, вдягаючись не в оксамитову мантію із золотими зірками, а в убоге рам’я, поцятковане дрібними дірочками.

Ми не завжди знаходили олії, щоб підсмажити на обід шматок риби, зате заправляли найкращою маслиновою свої ханукальні світильники й більші менори в синагогах. А зараз я, старий, стою вже перед судною брамою і з жахом бачу, як євреї божеволіють, лаштуючись витратити дорогу олію на смаження мого язика…

Фатих зніяковіло мовчав, стоячи за прилавком.

— Це моя провина, — продовжував раббі Нехемія, — я винен у тому, що дожив до такого. Треба було мені вмерти. Осман Седе мав рацію, пропонуючи мені повіситися на своїй кольоровій мотузці…

— Не кажіть так.

— На жаль… Юдейський Львів прославиться на віки не осягненням Каббали, а чварами. Ми щодня когось засуджуємо, комусь оголошуємо херем, лихословимо про когось. Ми євреї, народ розкольників. От ви, мусульмани, одностайні. Як джихад Собєському оголосили, піднялись всі до одного й кинулись туркам допомагати. А ми дві години в синагозі Нахмановичів сперечалися, ледь за бороди не смикали, кого підтримати, поляків чи турків?! Здається, в арабській мові є слово, схоже на наше прадавнє «питнот», чвари?

— Фітна — чвари, — згадав Фатих.

— Саме так. Львів буде містом фітни. Не тільки єврейської — загальної. От що мені болить найбільше. Так хочеться миру, спокою, згоди!

— Тому ви Шабтая Цві назвали злочинцем?

— Так. Боявся, що, як поверне він Ізраїльське царство, почнеться війна з турками, арабами, персами. Я вважав Шабтая авантурником. Б-г свідок, я помилився. І за це дійсно треба язик відрубати…

— Не треба! — Фатих злякався, як раббі Нехемя буде жити без язика.

— Нічого, мені пришиють зміїний, — пожартував Коен. — А тепер піду. Ні, не язик різати. Додому. До Малки й одинадцяти коеняток. Треба ж їх піднімати.

— Ви тримайтеся, хахам-баші, — сказав на прощання Фатих. — Турки на вас зла не мають.

— Ще не вистачало євреям з турками зчепитися, тоді вже усім кінець би настав, — кволо посміхнувся Коен.

Дощ посильнішав, і зелене полотнище джихаду, що не відбувся, висіло мокре. Подзенькуючи браслетами, Поганкою пройшла Ясмина, тримаючи на руках товстощокого Ахмеда. Раббі Нехемія Коен швидкими кроками пішов назад у ґетто. Після розмови з Фатихом він уперше відчув, що не все ще втрачене.

25. Святі грішники Бекташі. Шляхетний птах «хасида». Алія

Варта дозволяла Шабтаю Цві трохи пройтися витоптаним в'язничним двориком, але лише тоді, коли начальство не бачило. Решту часу він проводив замкнений у верхньому ярусі вежі Балшіга. Розжалуваного Месію виводили темними сходами в стиснутий простір, відгороджений високими стінами. Унизу була іржава, щільна земля, а вгорі — неможливо блакитне небо. Зрідка по кам’яній стіні проповзала мідна ящірка, зупинялася, занепокоєно піднімаючи маленьку зміїну голівку і, мимохіть подивившись на Шабтая, втікала.

Ні кущика, ні деревця, ні квіточки. Тут, на политій кров’ю страчених за погану поведінку в’язнів землі, навіть трава не росла.

Але одного разу в залізні ворота тюремного дворика постукав дервіш ордену Ходжі Бекташі. Весь у пилюці, обірваний, із ціпком у смаглявій руці та гострій шапці, на якій навіщось пришита яскрава ганчірка. Лахміття дервіша підперізувала жива змія, що тримала у витонченій пащі довгу вервицю з чорного агату.

Дервіш чемно вклонився стражникам і сказав:

— Мир вам.

— Мир тобі, добрий мандрівниче. Кого шукаєш у нашій похмурій темниці?

— Мені потрібен Хизр, — відповів дервіш.

— Такого не тримаємо, — заперечив стражник. — У нас є тільки Азіз Мухаммед Цві, злочинець, що зазіхнув на владу султана.

— Він і є Хизр, — упевнено мовив дервіш. — Дозвольте мені його побачити.

Стражники порадилися й обережно впустили дервіша на подвір’я в’язниці. У віддаленому куті він побачив високого, гарного чоловіка.

Промені сонця падали так, що зелений халат і зелений тюрбан Шабтая Цві здавалось, випромінювали чарівне сяйво.

Таємний учитель Муси, у ряді юдейських та мусульманських езотеричних трактатів, на ймення Хизр, заступник усіх шукаючих Світла, муж, одягнений у зелене. Ніхто не знає, хто він. Забутий пророк?

Існує повір’я, що Хизр живе стільки ж, як і Вічний Жид. Він пам’ятає єгипетських фараонів, встигнув славно погуляти із самим Іскандером Зулькарнайном[33] в Середній Азії. На зламі епох, коли вмирають останні розумні люди, й допитливим юнакам стає не від кого черпати знання, Хизр приходить у цей світ. Зустріти чоловіка, вбраного в зелену одежу, дано лише одиницям. Хизр з’являється, коли його перестають чекати. Його не кличуть — Хизр приходить сам, у найбільш невідповідний для цього момент.

Дервіш упав перед Шабтаєм Цві на коліна.

— Святий учителю Хизр, поділися із мною своїм світлом! — заблагав він. — Я й не мріяв тебе побачити…

— Бідний дервіше, — лагідно мовив Шабтай, — встань з колін. Великим не потрібні приниження малих. Встань, встань! А то змію свою задушиш.

Дервіш підвівся, шанобливо й зі страхом дивлячись на Шабтая. Жива змія теж цікаво дивилася йому під ноги, виблискуючи чорними намистинами очей. Вервицю з пащі вона не випустила.

— Я навчу тебе, — пообіцяв Шабтай Цві, — тільки вір мені, як віриш собі. Може, мої слова й вчинки видаватимуться тобі чудернацькими, не бійся.

Як звати твою змію, дервіше? — запитав Шабтай.

— Мою змію?! — здивувався той. — Ніяк не звати.

— Не можна так, — мовив повчально єретик. — Адам дав імена всякій тварині, включаючи хробаків, а ти не спромігся підібрати ім’я змії, яка підтримує твою стару одіж. Я назву її Шфифон.

— Шфифон — гарне ім’я для моєї гадючки, — усміхнувся дервіш, що залишився поки що безіменним. Учитель Хизр йому сподобався.

…Так Азіз Мухаммед Цві став наставником одного дервіша, учні якого потім створили новий орден, водночас мусульманський та юдейський. Влітку 1675 року Шабтай Цві відправив цього дервіша проповідувати до Львова, щоб той відшукав Леві й підготував ґрунт для відкриття нового текке (обителі) на околиці міста. Дервіш із радістю узявся виконувати доручення того, кого він цілком щиро вважав Хизром.

Він викупався в холодній ріці Осум, накинув нову хламиду, щоправда, теж діряву, але чистішу, підперезався Шфифоном, натягнув на голову іншу шапку й сказав: я готовий.

— Молодець, — зрадів Шабтай Цві, — а тепер іди до Львова. Пішки. Ти не повинен сідати ні на коня, ні на осла, а тим більше на мула. Застосовувати силу я тобі теж забороняю.

Але мене ж битимуть! — подумав той про себе.

Учитель прочитав його думку й відповів:

— Нехай, тобі це навіть піде на користь. Справжній дервіш — се битий дервіш.

І дервіш пішов. Йому не перепинили шлях Балкани й Карпати, бурхливі ріки із сильною течією, вири й болота, лихі люди й кровожерні вовки. Він не мав у роті ні росинки по кілька днів, гриз кору, спав на голій землі, падав у прірву, сідав у темряві на мурашник, був тричі покусаний борсуками, коли в зливу намагався сховатися в їхні затишні нори, вистелені сухими й м’якими травами. Дервіша били хлопчиська, тому що прийняли його за втеклого ченця із християнського монастиря. Дервіша ледве не закололи до смерті сарни, що наїлись отруйних грибів, по дорозі він стер майже до костей п’яти, але все-таки дійшов до Львова.

Раннього зимового ранку наприкінці 1675 року, саме перед Різдвом, на засніженій вулиці з’явився босий жебрак. Він став прямо на паперті костелу Марії Сніжної й протяжно заспівав прадавній псалм, пританцьовуючи, додаючи наприкінці кожної фрази — подайте мандрівнику на харчі…

Католики, що виходили після ранкової меси, заслухалися його мелодійним голосом. Бажаючим дервіш показував глибокі сліди від борсукових кігтів на своїх руках і ногах, запевняючи, начебто їх наніс величезний птах Рукх.

— Він воліє харчуватися слонами! Ченці в птаха Рукха ідуть на десерт, м’ясо їх тлусте й ніжне, — засміялися городяни, нічого йому не подавши.

— Гарно співає, — сказала одна панночка й витягла оксамитовий мішечок, де лежали злоті. — Візьми, мандрівниче, злотий, пом’яни мене у своїх молитвах.

— А їй?! — дервіш показав рукою на змію, що зіщулилась на легенькому морозі. — Вона теж їсти потребує!

— І тобі злотий, змійко!

Шфифон радісно схопив монетку пащею, сховавши за щокою.

— Що ж се таке! — обурилися інші старці з паперті Марії Сніжної. — Він що, хоче нас зовсім без зарібку залишити!

Вони оточили дервіша й гарненько його відлупцювали, приповідаючи:

— Се наше місце, наша паперть.

Побитий, без двох злотих, які відібрали під час бійки, дервіш зі змією зажурено брів студеним Львовом. І правильно, що мене відлупцювали, міркував він, жебрати для Бекташі — останнє діло. Я ж вмію віщувати майбутнє, пускати кров і замовляти біль. Невідомо, що було б з ними далі, либонь, замерз би, якби не Леві Михаель Цві, який впізнав дервіша по клаптику тканини, нашитому на шапку.

— Бекташі! — здивувався він. — Тут?! Босий?! Теж мені мандрівний кармеліт знайшовся! Львів — це не тепла Албанія, ноги відморозить! Хоч би панчохи натягнув, опудало бекташійське!

Леві наздогнав дервіша і, розпитавши, відвів його в тепло, в той дім, де жив сам. Дервіш розповів про Шабтая Цві чимало цікавого: що варта прийняла його за чаклуна, виконує іноді дрібні доручення, але не за гроші, а з марновірства, боячись, щоб Шабтай їх не зурочив, що він заприятелював з ластівкою й прикріпив на її світлому черевці записку для своїх друзів з Єрусалима. Але не згадав, що той отримав трактати Езри д’Альби й вирахував дату свого повернення.

Це дивно, здивувався Леві, я заплатив стільки грошей, а рукописи ще не дійшли.

Утім, можливо, Шабтай не захотів ділитися зі своїм учнем потаємним, адже манускрипти д’Альби стосуються тільки нас, або ж забув про це сказати.

Дервіш прожив на Поганці всю зиму, допомагаючи своїм чудернацьким виглядом заманювати покупців у крамницю Леві. Справи були кепські: багато заможних клієнтів зубожіли або навіть розорилися після облоги Львова, дехто став погорільцем: деякі поміж процвітаючих грецьких купців, подумавши, що турки от-от вдеруться до міста, поквапились спалити склади. Паніка пройшла, але майно не повернеш, усе перетворилось на попіл. Горіло і єврейське ґетто. Три будинки з Татарської вулиці магістрат передав вірменам, тому що колишні власники пішли з армією султана під Кам’янець.

Подейкували, начебто скоро зі Львова виселять усіх мусульман, крім тих, що вихрестилися на католиків. Турецьку мечеть перетворять на костел, а Поганку зроблять або греко-вірменським, або міщанським польським кварталом. Татарські ворота збиралися зруйнувати: жартівники завісили їх на Різдво чорними від гнилизни свинячими головами, що, як вважали, переносять холеру. Снігу навалило стільки, що вранці дервіш заледве відчиняв двері. Жахливо подорожчали дрова, хмиз, свічки. Тієї зими в Турецькій мечеті на прохання змерзлих молільників встановили грубку, обкладену гуцульськими кахлями (сині завитки на білому тлі), потім схожі грубки почали ставити в багатьох заможних будинках за межами Погансько-Сарацинської вулиці.

— Коли ж настане весна? — поцікавився у Леві пригрітий ним дервіш.

— Невже тебе не зігріває внутрішній вогонь?

— Тут жахлива погода, — пробурчав адепт Бекташі. — Це найнестерпніше з усіх випробувань, що я зазнав в цьому житті. Набагато краще було лежати голим в карпатському мурашнику. Та й у борсуків у норі теж було веселіше, під теплим боком. Правда, вони кусаються боляче…

— Не нарікай! — розсердився Леві, — ось прилетить шляхетний птах, що його називають хасида, тоді буде тепло.

— А що це за птах? — здивувався дервіш.

— Лелека. Вишуканий, з довгими тонкими ногами й гарним вузьким дзьобом. На своїх крилах лелеки приносять весну. Тоді ми поїдемо на старому возі на околиці Львова, де з’явиться галицьке текке. Я покажу тобі водограї, що розсипаються алмазними краплями, прадавні папороті на замшілих валунах, чорних саламандр, змазаних отрутою, кручі й кургани, порослі фіолетовими крокусами, лавандою, м’ятою.

— Невже вони виростуть після такого снігу?

— Виростуть. І те, що посадимо ми, теж проросте й зазеленіє! — переконував дервіша Леві.

— Махровими квітами?! Як крокус?!

— Махровими, дервіше Бекташі, махровими. А сакральним знаком цього стане благочестивий лелека, птах добрий, дбайливий. Може, на честь його назвуть наш новий орден…

Польський каббаліст Ієгуда, прозваний пізніше хасид, повірив у швидке настання епохи чудес і заснував групу «хасидим», благочестивих. Сталося це незабаром після прибуття до Львова дервіша Бекташі, коли розрізнені громади сабатіанців перебували на грані розпачу.

Одні вірили Шабтаю Цві, пророкуючи його повернення в 1706 році до міста з лев’ячим гербом. Інші ж не бажали навіть згадувати ім’я віровідступника, й шукали нові шляхи наближення днів порятунку. Наслідуючи лелек, мандрівних птахів, каббаліст Ієгуда подорожував з міста в місто, і в синагогах, із сувоєм Тори в руках, закликав людей до плачу, покаяння, безперервних постів, щоб прискорити пришестя Месії. У нього виявилося багато послідовників, які, покинувши родини, зложили на себе тяжкі обітниці, більш прийнятні для християнських пустельників, ніж для юдеїв. Випробування, яким піддавали себе дервіші ордену Бекташі, видалися аскетам — «хасидам» занадто легенькими.

Бекташі, говорили шанувальники Ієгуди, вибрали найпростіше — добровільне божевілля.

Подумаєш, переночувати в заселеній борсуковій норі, це не випробування! Вони вдають з себе юродивих в ім’я Всевишнього, але ми сумніваємося, що такий обман бажаний.

— Божеволіти треба правильно! — вирішили найбільш завзяті «хасиди».

Вони стали вештатися напівроздягненими й босими, не залишаючись на одному місці більше двох днів, називаючи це вічною мандрівкою. Подовгу постилися, майже цілими днями читали покаянні молитви, де обкладали самих себе лайкою. Народна оповідка розказувала про рабина Шимшоне, який голодував майже шість років і помер геть виснажений. Його тіло нічим не відрізнялося від мощів. Найшлися ті, хто запевняв, начебто католики вночі викопали тільки що похованого рабина Шимшона з могили й відвезли в одну з обителей. Потім схудлий труп розділили на частини, щоб замінити ними мощі християнських святих. (Історія геть безглузда, але вельми точно передає настрої галицьких євреїв).

Інші «люди-лелеки» вирішили піти пішки до Єрусалиму, загорнувшись у білі савани, щоб налякати турецького султана й змусити його віддати євреям Ерец Ісраель. Якби ці мандрівники заздалегідь запитали в християн, ті зізналися б, що подібні «хрестові походи живих мерців» вже провалювались не раз, а турки анітрохи не боялись пілігримів у саванах й продавали їх у рабство.

Однак вони не питали нічого, пішли впорожні в бік Валахії, сподіваючись через пару літ, минаючи Трансильванію, Балкани й Адріатику, потрапити через Середземне море на Близький Схід[34].

По дорозі до них приєднувалися усе нові й нові люди, мандрівники йшли, виспівуючи псалми, тримаючи вишиті шовком прапори з левами, оленями та маслиновими галузками. Свій похід фанатик Ієгуда пояснював як «алію», сходження євреїв з болота розсіювання на прекрасні пагорби загубленої Вітчизни. Самі блукачі називали себе «олім» — ті, що йдуть вгору.

Більшість «олім» не досягли Святої Землі, загинувши в дорозі.

Ієгуда-хасид помер в Єрусалимі через три дні після того, як його висохла ліва нога ступила на Оливну гору. Праву ногу йому відрубали сокирою в глухому арабському селі, тому що каббаліста ненароком вкусив скорпіон, і почалася гангрена. Опираючись на милицю, Ієгуда здійснив свою мрію. Поховавши його, прочани розбрелися по всьому Сході.

Частина їх влилася в громади єврейських мусульман «денме», частина залишилася у Тверії й Цфаті вивчати луріанську Каббалу, дехто з найбільш відчайдушних приєднався до єврейського племені бедуїнів «рехавія», вирішивши чекати на Месію ближче до Єрусалима. Вони кочували на верблюдах, і, якби не іврит, нічим іншим не відрізнялися б від арабських сусідів.

Але, незважаючи на це, рух благочестивих продовжував розвиватися…

26. Повернення пана Ґжеґожа. Вибір Сабіни

Пригода, що трапилася зі шляхтичем Ґжегожем, може видатися неймовірною, однак вона правдива. Коли щасливий пан вийшов з костелу з юною дружиною й почув про напад турків, то думав, що відсутність його триватиме недовго. Вилазки невеликих турецьких загонів на Поділля траплялися досить часто, іноді по кілька разів на місяць, шляхта стрімко відкидала турків до тих самих рубежів, допускаючи лише дрібні сутички. Небезпечного бою ніхто не очікував.

— Швиденько виконаю свій обов’язок, віджену турків з татарами, щоб не посміли піти далі, до Львова, — обіцяв він, — і відразу ж повернуся до родинного огнища. Се справа днів на три або п’ять, дорогенька…

Пані Сабіна кивнула. Їй залишалося тільки спостерігати, як чоловік сідає на коня й щезає. Усі ці три роки про пана Ґжеґожа не було ніяких звісток. Його не оголосили ні мертвим, ні живим, не зустрічали серед полонених, але й не знаходили мертвого тіла.

І раптом, зненацька, як грім серед ясного неба, пан Ґжеґож повернувся живим, але з перерубаною гострим клинком лівою рукою, що стала сухою, тонкою, слабкою. Не було при ньому й стародавньої, ще прадідівської, шаблі, чорного арабського скакуна, та й одежа вся з чужого плеча, не на зріст, рукави довгі, сорочка широка, чоботи тісні, шиті не на його більшу ногу. Першими, хто побачив Ґжеґожа після зникнення, стали батьки Сабіни, що проводили зиму в маєтку близько Золочева. Зять, що було щез, приїхав до них у пізню пору, навіть не постукавши у дубові ворота, а тихенько прокрався крізь таємну хвірточку. Обережність Ґжеґожа зрозуміла: людині, що вернулася від турків, ліпше не потрапляти на очі святої інквізиції й отцям-єзуїтам, якими кишіло у Львові.

Та й старі друзі могли злякатися, вирішивши, що Ґжеґож воскрес з небіжчиків, якщо той з'явиться перед ними, не попередивши заздалегідь.

Батьки пані Сабіни зробили все, щоб скоріше розвіяти побоювання Ґжеґожа, начебто за ці кілька років, проведених у місцях, захоплених турками, йому доведеться розплачуватися підозрами в зраді.

— Ти ні в чому не винний, — заявили йому тесть і тестьова, — ні перед нами, ні перед Сабіною. Якщо ж через се в тебе будуть які-небудь неприємності, то ми їх залагодимо, не переживай! Тільки розкажи нам чесно, нічого не приховуючи, про всі свої випробування.

— Що ви, я обманювати не буду, та й усе те, що трапилося, неможливо вигадати, — сказав Ґжеґож. — Ми обороняли кам'яний міст, єдину переправу на інший берег бурхливого, що розлився після весняної повені, потоку, — почав він свою історію. — Броду поблизу не було. Місцеві жителі нічим не змогли нам допомогти, вони підходили, міряли глибину тичками і засмучено казали, що рік у рік ця ріка міліла, була струмком, а тієї весни її, як ніколи раніше, переповнили талі води. Пройти можна було лише по мосту. А його запекло, навіть з якоюсь злістю, тримали турки, не пропускаючи нікого. Проходить день, другий, третій. Шукали брід і нижче, і вище за течією — даремно. Вода в тій проклятій ріці все прибуває, пливти не можна, течія сильна, і каміння, каміння!

Тоді, розлютившись, пішли ми на турків кінною атакою, усі разом, із шаблями, з лементами, з гиканням, аби лиш скинути їх з мосту. Зав'язалася сутичка, гаряча, сильна, але недовга. Багато шляхтичів було поранено, чимало й турків полягло, але з моста вони не зрушилися ні на крок. Змушені були трохи відійти від моста, відсапатися. Увечері підійшли ми знову, а міст той міцний, широкий, дві валки вільно роз’їдуться, колесами не зчепившись, і продовжили відганяти турків.

Рубався я з одним турком довго, до кривавого поту, але той все відходив від моїх ударів, пригинався, відскакував, ухилявся. Втомився я страшенно, зіслаб, а тут інший турок йому на підмогу приспів, ударив мене по голові ручкою своєї кривої шаблі, потім ще двосічним мечем полоснув, роздвоєним, як зміїне жало.

Пан Ґжеґож відпив з порцелянової філіжанки трав'яного настою і, промокнувши батистовою хустиною піт, що виступив на чолі, продовжив свою історію.

— Я похитнувся, голова запаморочилася, у вухах задзвеніло, в очах стемніло — і впав з моста в крижану воду, та ще й об каміння забився. Але не захлинувся, ніс над водою тримав, хоча сил ставало усе менше й менше, а течія кидала мене в різні боки. Холодна вода зупинила кров, та я зіслаб, і не зумів вчепитися ні за опору моста, ні за підводні камені, і мене віднесло річкою. Дивно, що не потонув. Отямився тільки через кілька днів, у жалюгідній хатині лісничого, чорнобородого пустельника Якуба, призначеного тодішнім власником цих місць, коронним гетьманом Сенявським стежити за його лісами, щоб ніхто в них не рубав і не полював. Далеко мене закинуло від кам'яного моста, далеко, я не очікував, що виявлюся відірваним від усіх, в глушині, та ще й з важкою, що вимагає довгого лікування, раною.

А про те, що Поділля разом з Хотином, Кам'янцем і Меджибожем стали володінням султана, він мені навіть не сказав.

— Напевно, щоб ти не хвилювався даремно, — припустив тесть. — Уявляю, як се прокинутися і опинитися під турками! Яких, здавалося, уже вигнав! Отак і ми прокинулися без кам'янецького маєтку…

— Якуб — дарма що чоловік самітний, пустельник, що не бажає ні з ким спілкуватися — вважався там знахарем, хоча лікувати брався рідко, — сказав Ґжеґож. — Думаю, мене він витяг з води не з милосердя, а сподіваючись, що за порятунок багатого шляхтича отримає щедру винагороду. У хижці цього дивного чоловіка, більше схожого на примару, ніж на лісника, я почувався спокійно. Турки туди ніколи не заглядали, ага з яничарами розмістилися в Меджибізькому замку, а в лікарському вмінні Якуб був не гірший за дипломованих докторів, тих, що роз’їжджають по маєтках з алхімічними посудинами, повними п’явок, та лякають наборами для кровопускань.

Якби цей Якуб не відсиджувався в лісі, пильнуючи чужі угіддя, він, напевно, став би другим Менахемом Емануїлом де Йоною, що лікує Яна Собєського. Турок ледь не перерубав мені руку, розрізавши сухожилля, зачепив кістку, і лише мистецтво Якуба зберегло її.

— Поступово, — згадував пан Ґжеґож, — я видужував, хоча рука боліла, й ще кілька місяців не міг її зігнути. Роздивившись стіни його хатини, я не помітив там ні розп’яття, ні зображення Діви, взагалі нічого, що прикрашає будинки навіть найубогіших католиків, і запитав про це Якуба.

Той пробурчав мені щось незрозуміле, мовляв, якщо вам потрібно лікування, то не варто звертатися до ксьондза, а якщо вам потрібна молитовня, не треба шукати в ній лікування. У мене відразу ж з’явилися негарні передчуття, що Якуб або єретик, або чорнокнижник, і те й те погано, і воно, звісно, кидало тінь на всі його зілля, примочки й мазі. Решту — завтра, дуже спати хочеться…

— Уже пізно, Ґжеґоже, — позіхнула пані.

Наступного ранку, чекаючи на карету, Ґжеґож зізнався, що лісничий Сенявських, Якуб, точно мав справи з нечистим. Тому що замість двох-трьох місяців, цілком достатнього терміну, щоб вичухатися після важкої рани, пан Ґжеґож провів у його хатині більше трьох років!

— Я не зауважував плин часу, — виправдовувався він, — думав, що пройшло два місяці, а, виявляється, застряг на три роки! Може, Якуб поселився у відьминому колі?!

— Інквізитори тобі не повірять, Ґжеґоже, звинуватять у причетності до чорних діянь цього Якуба. Зараз усі один одного в зраді звинувачують. Краще трохи зачекати, — вирішив батько Сабіни.

Коли ясновельможна красуня довідалася про повернення чоловіка, їй довелося вибирати між беззаконним щастям з Леві й законним нещастям із Ґжеґожем, людиною, якої вона майже не знала.

Сабіна вагалася.

— Втекти на Поділля з коханим, бути проклятою родиною, втратити спадок?! Забути Леві, стати вірною дружиною Ґжеґожа — і до останньої своєї земної години жалкувати, що в її житті ніколи не було любові?! Ні, я так не можу, — зізналася пані, поклавши пещені руки на плечі єврейського турка Леві. — Ґжеґож і за законом, і насправді не чоловік мені. Будь-який єпископ оголосить цей шлюб недійсним. Якби я не кохала тебе, тоді б залишилася із чоловіком. Але я кохаю, кохаю, кохаю…

— Але ж турки, в країні яких я народився й виріс, забрали в тебе, пані, кам’янецький маєток! Вони обдерли шовкову оббивку зі стін, відвезли її в подарунок султанові, прихопивши ще чимало золота й срібла. Пограбували родинний костел, переплавивши чаші на підвіски, персні та браслети, виколупали дорогоцінні камені й перли. Це люди, чию віру я сповідую, пані! Подумай, що чекає твоїх близьких, якщо ти втечеш із мною, єврейським мусульманином Леві Михаелем Цві. Тебе оголосять мертвою, і саме твоє ім’я стане символом ганьби.

Сабіна подивилася на Леві.

— У тебе такі ж карі очі, як і в мене, — сказала вона. — Якщо б ти був мені чужий, тоді звідки такі очі? У них відбивається моя душа, Леві, у них живу я! Чи ти хочеш, щоб я померла без тебе?!

— Ні, Сабіно, не хочу, — відповів Леві, — але я знаю, як нам можна бути вкупі…

Нянька розповідала тобі казку про принцесу, що заснула мертвим сном, і про хороброго лицаря, що її розбудив?

— Так, Леві, я чула цю казку. Зла чаклунка підсипала їй сонного зілля, принцеса лежала в кришталевій труні, підвішеній на ланцюгах у печері. Минали роки, а вона була немов жива: червоні уста, рожеві щічки, — прошепотіла Сабіна, холонучи від страху. — Але ж такого зілля нема, Леві!

— Те зілля продається в аптеці гера Брауна «Під срібним оленем». Ти купиш пляшечку, вип’єш увесь її гіркий вміст на ніч і не прокинешся. Але цей сон не буде схожий на смерть, пані. Ти будеш дихати рідко-рідко, серце буде битися, шкіра стане ледь теплою, і це триватиме кілька днів. Коли я розбуджу тебе, ми будемо вже в Кам’янці, і жоден християнський король не посміє мені перешкодити одружитися з пані Сабіною з роду П’ястів. Ось, дивися, як називається це зілля…

Леві витяг з підбивки халата зім’ятий папірець, на якому чіткими літерами була написана латиною наукова назва сонної отрути.

— Гер Браун добре розбирається в цьому, ти просто подаси йому цей папірець, він усе зрозуміє.

— А як же ти забереш мене з будинку? — здивувалася Сабіна.

— Придумаю що-небудь, — переконав її Леві. — Я можу переодягтися знахарем і віднести тебе на руках, щоб у повній самоті провести обряд зцілення, прогнати сон. У горі батьки навряд чи стануть мені заважати, вони вчепляться за цю соломинку, вважаючи, що заради твого порятунку треба погоджуватися на будь-які способи лікування. Я розумію, що це погано, але ти прокинешся…

— А якщо ні? Якщо аптекар щось переплутає?

— Зілля безпечне, пані, я сам кілька раз його вживав і не вмер. Там змішано східні трави, сушені павуки, зміїні серця. Гидота, звичайно, але задля нашого щастя, думаю, можна проковтнути й сушену жабу. Я скажу тобі, коли буде все готове, і того ж вечора ти вип’єш сонного зілля.

— Гаразд, — сказала Сабіна й побігла геть.

27. Нові випробування раббі Коена. Інквізиція відновлює слідство

В «асирі»[35], маленькій кімнатці при синагозі Нахмановичів, де замикали грішників, які розкаялись, журився Нехемія Коен. Єврейська громада придумала для нього нове, менш жорстоке, ніж відрізання язика, покарання — позбавлення спільної молитви. Раббі Коен тепер не мав права увійти до рідної синагоги, де ще в середині століття розпочав службу його дід, Давид Алеві, де проминуло все його життя, де він виголосив свою першу проповідь, через різьблені двостулкові двері, прикрашені двома левами.

Відтепер старий рабин повинен був з’являтися в синагозі із чорного ходу, через маленькі вбогі дверцята, що ховалися десь на задньому дворі, серед купи дров. Відчинивши їх, Нехемія йшов не до спільної молитовної зали, а, поплутавши трохи звивистими коридорами, входив у низеньку кімнатку, «асиру». Щоб потрапити туди, слід було зробити щось дуже погане, не раз порушити юдейський Закон, добряче посваритися із шановними наставниками, бути розбійником, клятвопорушником, кровозмісником. Тільки для таких злих сердець відчинялися страшні двері в «асиру», і тільки там міг проводити дні в каятті на самоті затятий злочинець.

Втративши можливість молитися й розмовляти зі своїми одновірцями, покараний змушений був день у день поринати в сумні роздуми. Сидячи в блазнівськім кріслі, обтягнутому гидкою вепрячою шкірою й обвішаному довгими ослячими хвостами[36], засуджений нудився. Склепіння комірчини майже торкалось голови, скрізь панувала напівтемрява. Прикрощі перебування в «асирі» довершувала вузька смужка денного світла, що проникала крізь кругле, частково замуроване, віконце. Із зовнішньої боку, що виходив на гамірну вулицю, віконце прикрашали ґрати-павутинка.

До того, хто сидів у кімнатці, долинали жваві голоси крамарів, стукіт кінських копит та безтурботні розмови. Але він не міг приєднатися до них…

Грішникові від громади виділялася тільки тонка свічка на олив'яній тарілочці і молитовні предмети — таліт, тфіллін, сидур, якщо покараний не мав власних. Нічого крім цього брати в «асиру» не дозволялось. Чим серйозніша була провина, тим довше засуджений проводив там часу, пригадуючи минуле й шукаючи відповіді на питання, що непокоїли його. Талмудисти Львова, більшість з яких поступались перед Нехемією знаннями та досвідом, все ж вважали Коенів гріх справжнім злочином, адже наслідки маленької неправди виявилися величезними. Нехай посидить, подумає, до чого довела його гординя, ухвалила єврейська громада, а там подивимося, чи заслуговує Коен на прощення, або чи слід вигнати рабина з міста.

Нехемія Коен проводив у «асирі» майже всі дні, з раннього ранку й до вечора, приходячи додому лише на ніч. Він постився, читав «Теілім», у розпачі шмагав себе по руках і спині батогом з жалом скорпіона на кінці, не здогадуючись, які страждання очікують його в найближчі тижні.

Іґнатій Несвіцький зовсім не збирався заспокоюватися після загибелі Менделя Коена. Відслуживши за нещасним юнаком усі належні меси, єзуїт знову взявся за старе. Його план засудити раббі Нехемію до смерті за знищення чаклунством графа Липіцького залишався в силі, просто він відклав його на деякий час. Тепер інквізиторові було набагато простіше дістатися до Коена.

Він уже не шановний усіма рабин, а зневажуваний ізгой, засуджений на принизливе скніння в темній комірці. Євреї більше не прийдуть йому на допомогу, не відкупляться дарунками, не почнуть шукати заступників у поляків, вірменів або греків, тому що тепер Нехемія Коен для них уже ніхто.

Навіть захиститися методами Каббали рабин не зможе, адже в розпачі віддав Леві свою колекцію рідкісних манускриптів. Від страждань та голодування Коенові здібності могли й зникнути, і він уже не зуміє ні злетіти вгору, ні стати невидимим, ані паралізувати прийомами стародавньої східної магії своїх супротивників, як одного разу вдалося Леві зробити з Несвіцьким.

— Результат сутички вирішений, — заявив єзуїт. — Я спалю Нехемію Коена, а перед цим сам відрубаю йому руки й ноги, раз уже євреї не змогли відрізати в нього злостивий язик. І кину у вогонь єретичні писання, я знаю, що Коен вже багато років пише таємну працю, названу за першим рядком «Негед емунат-ноцрим»[37], що означає «Проти християнського віровчення». Се мені оповіли його вороги, може, і брешуть, а може, і правда.

— Це буде суд не лише над Коеном, — кивали Несвіцькому в єзуїтській колегії, — а й гучний процес над усією юдейською лжерелігією. Настав час викрити її, довести, що справжній юдаїзм — це доктрина римо-католицької церкви, а все, що євреї вважають юдаїзмом — така ж шизма[38], як грецька чи бусурманська віри.

— Але Коен розумний, — побоювалися єзуїти, — він обожнює диспути, і до того ж переконаний, що юдеї — більші християни, ніж ті, що носять хрести. Він усі наші слова переверне по-своєму, і публіка повірить Коену.

— Тоді зробимо суд закритим, — сказав Несвіцький, — проведемо його в стінах нашої колегії, за сімома замками, у присутності інквізиторів та вищого священства. Я навіть запрошу кардиналів з Ватикану…

— А обвинувачувати в ритуальних кровопролиттях будемо? — поцікавилися в Несвіцького.

— Треба рожевої маци спекти, з зафарбованим соком, щоб виглядала замішаною на християнській крові. Я зберу все, що говорив Коен про християн, і цього цілком вистачить, щоб звести його на кострище, — вихвалявся єзуїт.

Цього ранку Нехемія Коен, як звичайно, прослизнув в «асиру» через чорний хід і сів у ганебне крісло з вепрячої шкіри.

— Г-споди, вибач мене, грішного, — прошепотів він, й почав накладати на голову обруч тфіллін з маленькою коробочкою. Коен уже обмотав руку тонким чорним ременем, як двері до комірки відчинились.

— Рабин Нехемія Коен Лемберґер? — запитали в нього єзуїти.

— Я, — відповів Коен.

Нехемію Коена вели до в’язниці на очах усієї Староєврейської вулиці, просто в смугастому молитовному вбранні, накинутому на плечі. Хтось співчував йому, хтось зловтішався.

— Коен відпокутує вчинене. Він заслуговує смерті.

— Коен стане мучеником і тим самим змиє свій найбільший гріх, наклеп на Шабтая Цві.

— Коен уникне кострища, раз йому нічого не коштувало репетувати на весь Стамбул, що він мусульманин, — сичали сабатіанці. — Він знайде спосіб домовитися з інквізицією.

Процес міг би й не відбутися, якби незадовго до юдейського Великодня, напровесні 1676 року, з багатого будинку шляхтичів Любомирських не пропала шестирічна Злота, незаконна дочка покоївки[39]. Злоту тримали в чорному тілі, примушуючи виконувати брудну роботу, і ганяли по місту з дрібними дорученнями. Львівські крамарі добре знали це маленьке, ясноголове дівча з великими синіми очами, вбране в стару одежину, що прибігало до них купити то свічок, то мила, то солі.

Про її походження пліткували, начебто Злота — дочка одного впливового магната, що вона занадто витончена й мила для простолюдинки. За це дівчинку немилосердно лупцювали не тільки добродії її матері, але й прислуга Любомирських, яка, по суті, мала б краще ставитись до Злоти.

І ось наприкінці березня Злота зникла.

Куховарки послали її за фіґами для десерту, але пройшло півдня, а дівчисько не поверталося. Спочатку подумали, що вона потрапила під коня, або заблукала в лабіринті грецьких крамниць, або навіть утекла від осоружного життя куди-небудь за місто. Її мати — яка раніше, до речі, Злоту не вельми шкодувала, називаючи її не інакше як «мій проклін», увечері відпросилась у Любомирських і кинулась по крамницях.

Греки й вірмени в один голос сказали, що сьогодні Злота до них не заходила.

Зійшлися на думці, що у дівчиська, поки вона йшла за фіґами, хтось відібрав гроші, і воно до ночі не з'явиться, побоюючись прочуханки.

— Прийде ще, — казала покоївка, — плаче де-небудь у завулку.

Але ні наступного дня, ні через тиждень Злота не з’явилася. Почалися пошуки. Найшлися свідки, що бачили, як маленька дівчинка заходила в Жидівську браму і з тих пір безвісти зникла. У всьому єврейському ґетто влаштували ретельний обшук. Заглядали не тільки в убогі домівки, але й перевіряли пивниці, комори, вигрібні ями, зривали підлоги, розбивали стіни. Знайшли багато чого, тільки не Злоту.

Тим часом наближався Пейсах. На Староєврейській вулиці витрушували хлібні крихти й влаштовували велике прибирання. Жодної часточки квасного не мало залишатися в будинку протягом цілого тижня. Кипіла робота в пекарні: пекли мацу. Кравці не встигали розправитися з купою замовлень: біднота справляла собі обновки до свята. Увечері 14 нісану домочадці, чисті й у новій одежі, сідали за стіл з першою зіркою.

Сім днів Пейсаху — це єдині сім днів, коли єврей Львова вважає себе паном.

У Пейсах він сам собі Чарторийський і Собєський. Він сидить у кріслі, наче пан, і радіє втечі з Міцраїма. А лайла азі куланові месубім, наспівує він, поїдаючи зі старовинного тарелю солодкі яблучка, розтерті з горіхами, медом та корицею. Двері відчинені. Вважають, що у дні Пейсаха домівки праведників відвідує Еліяху-Наві, Ілля-Пророк. Хрумтять тонкі коржі маци, хліба бідних.

Він згадує про тонни жаб, що звалилися з неба, води Нілі, що закипіли, як кров, песіх мух, що затьмарили сонце. І сорок років блукань по Синаю. В Ізраїль, звичайно, можна було прийти за місяць, але народ раббів не смів ступити на Землю Обітовану. Ізраїль — країна волі. Коли євреї стануть по-справжньому вільними людьми, Б-г поверне їх додому.

А поки що — жовті шапки, брама ґетто, підкинений у синагогу трупик синьоокої Злоти. Його знайдуть загорненим у сувій Тори.

І почнеться нове судилище. Розпечуть грати жаровень, запрацюють диби, заскриплять обценьки й кліщі. Не зупинити патера Несвіцького. Обивателів, що зі страху тікатимуть в передмістя, він накаже затримувати й доставляти в підвали інквізиції, а майно забирати до скарбниці.

Урятувати євреїв Левиного міста може тільки сам Нехемія Коен, якщо погодиться взяти на себе всі обвинувачення й зійти на кострище.

28. Яцек і його совість. Леві викрадає Сабіну

Увечері пані Сабіна, закутавшись у турецьку шаль, вислизнула з будинку й побігла в аптеку гера Брауна «Під срібним оленем» за сонним зіллям. Незадовго перед цим їй передали записку від Леві, де було написано тільки одне слово — сьогодні.

Хвилюючись, пані смикнула ручку дубових дверей.

— Я не дуже пізно? Ви не зачиняєтесь? — запитала Сабіна в гера Брауна.

— Що ви, пані, — відповів німець, — саме в цю пору ми й потрібні.

— Мені, будь ласка, от це, — і пані подала аптекареві папірець.

Гер Браун прочитав, похмурніючи на виду.

— Що, немає?! — злякалася ясновельможна.

— Є, є, — поспішив заспокоїти її аптекар, — тільки цей засіб дуже рідкісний і коштовний. Ви впевнені, що хочете його спробувати?

— Впевнена, — сказала Сабіна.

— Яцеку! — покликав гер Браун свого помічника. — Принеси пані сонного зілля.

— Зараз, — сказав Яцек і зник у підсобці. Слід визнати, що з Яцека був неабиякий шалапут. Фармакологія давалася йому із труднощами. Він плутав етикетки, ухитряючись, наприклад, на склянку з ганусовими краплями наклеїти напис «касторка», а сушених аспидів запхати в одну коробку з гомеопатичними кульками. У шафці з отрутами й сильнодіючими снодійними в нього панував цілковитий безлад. Відвідувачі, утім, про це не знали, вважаючи що всі ліки розкладені по пляшечках і всі етикетки правильні. Але то був обман: акуратно розкладені по поличках пляшечки були немилосердно переплутані.

Миш’як і отруйне коріння лежало упереміш із невинними пастилками проти запорів, етикетки були наклеєні косо, а написи на них — нерозбірливі.

Гер Браун давно вже плюнув на свою мрію вивчити Яцека аптекарській справі і тримав тут тільки заради спокою його хворої матері.

Нагінку за безлад у шафці з отрутами хазяїн улаштував Яцеку недавно, і той начебто б прибрався, переливши отрути в скляночки, написи на яких найкраще відповідали, на його думку, їхньому вмісту.

Але як! Де саме була та або інша отрута, і куди її перелили, тепер не знав ніхто. Яцек почухав потилицю, дивлячись на чіткий напис на аркуші.

— Сонне зілля, — шепотів він, — де ж воно?! Може, оце? Або це, у синьому шклі? Напевно, воно.

Яцек приніс пані Сабіні синю пляшечку. Вона розплатилася, подякувала йому й пішла. Через п’ять хвилин Яцек раптом згадав: у синьому шклі — справжня отрута, ціанід, а в зеленому — те саме сонне зілля, приготовлене за східними рецептами! Він злякався.

— Яцеку, — чітко сказала йому совість, що мирно дрімала, — біжи негайно за пані й відніми в неї ціанід! Віддай їй зелену баночку! Віддай, а то мордуватиму тебе аж до смертної години! Яцеку, ти чуєш?!

Яцек настільки злякався голосу своєї совісті, що зірвався й побіг, тримаючи в руках зелену скляночку.

— Пані! — закричав він, доганяючи Сабіну. — Пані!

Сабіна зупинилася.

— Вибачте мене заради всього святого, пані, я дав вам не ту баночку. Беріть це зілля! А то — отрута, випивши її, ви помрете!

Сабіна віддала йому синю склянку й забрала зелену.

— Жартівник з тебе, хлопче, — сказала вона Яцеку. — Скажи геру Брауну, щоб він тебе наступної суботи гарненько відшмагав.

— Скажу, — похнюпився Яцек. Його шмагали ще й по середах, але це не допомагало.

Пані Сабіна повернулася додому непоміченою. Була вже пізня година. Сидячи на ліжку, вона замислено розглядала зелену пляшечку. Тягуча, в’язка рідина мало походила на справжню отруту. Видужала служниця Маріца сиділа поруч.

— Ну що, вип’ємо отрути?! — запитала Сабіна.

— Випийте отрути, пані, це ж не насправжки, — відповіла Маріца.

І пані Сабіна ковтнула сонного зілля. Перші хвилини нічого особливого не відчула. Пані лягла й заснула, як звичайно. Їй нічого не снилося.

Може, це все неправда, це не отрута, а гірка мікстура? — крутилося в голові.

Але вранці Сабіна не прокинулася. Її довго, вперто будили, і лише ближче до вечора, злякавшись, що довгий сон перейде в летаргію, покликали, як просила Маріца, Леві у вбранні волоського травника.

Він не став роздумувати. Під вікнами особняка вже стояв найнятий простий візок, запряжений двома чорними, насупленими волами. У ніздрях у них висіли товсті кручені кільця з червоної міді.

Леві замкнув двері кімнати, попередивши, що для пробудження сплячої йому потрібні цілковита тиша й невтручання.

Пані Сабіна лежала спляча, однак жива. Леві доторкнувся до її руки.

Під тонкою, майже прозорою шкірою билася блакитна жилка.

— Жива! — прошепотів він. — Але дихає рідко.

Леві миттю підняв Сабіну з постелі, поклав її, немов ляльку, на синьо-білий перський килим, згорнув так, що з килима стирчала тільки її голова, й відчинив вікно. Акуратно, за допомогою Маріци, пані Сабіна була перенесена через вікно у двір, а потім — до візка. Сабіну присипали віхтями старого сіна.

Леві вискочив з вікна, натрапивши на дерево, спустився й сів у візок. Візник рушив уперед. Незабаром вони вже покинули левині пагорби й прямували в напрямку до нових кордонів Османської імперії, на Поділля.

Маріца мовчки дивилася їм вслід. Вона придумає, що пояснити…

29. …І прийшли вони до джерела… Таємниці лісничого Якуба

Раббі Нехемія Коен, сказавши одного разу, що його народ — це народ розбрату, на жаль, анітрошки не перебільшував. Ще три століття тому єврейський Львів поділився на дві ворогуючі громади — міську й передміську. Міські євреї належали королю Речі Посполитої, їхні свободи захищались привілеями. Євреї з передмістя, наприклад, Краківського, про це могли тільки мріяти й пробувати назбирати грошей, щоб як не самі, то хоча б їхні діти або онуки викупили собі дозвіл жити в місті.

У двох громад усе було порізно: власні рабини, свої меламеди й різники. Хліб вони купували також неоднаковий, і воду брали кожен зі своєї криниці. Об’єднував їх лише цвинтар. Небіжчиків, які при житті ніколи один одному не сказали доброго слова, або й билися, доводилося ховати в одній землі.

Ера розкриття Месії обіцяла припинити ці чвари. Шабтай Цві проголосив настання «кібуц галуйот» — об’єднання всіх єврейських громад, де б вони не перебували.

Але нічого не змінилося, навпаки, стало ще гірше. Чвари, що почалися в останній чверті XVII століття, зачаївшись, тривали майже усе наступне століття, ставши чимсь на кшталт неоголошеної цивільної війни.

Лінія розколу проходила вже не тільки по тому, до якої громади, міської чи передміської ти належиш, але й чи визнаєш або відкидаєш месіанство Шабтая Цві. Через зайшлого турецького єврея Азіз Мухаммеда, дервіша Бекташі, діти залишали дім з батьківськими прокльонами, розривались заручини й скасовувались угоди, доньки втрачали віно, а сини — спадок.

Чоловік, що ніколи не був у Левиному місті, але послав туди свого названого брата Леві Михаеля, проповідував єдність єврейського народу.

У рідному Ізмірі, де вихідці з Іспанії й Португалії ворогували з романіотами[40], що оселились раніше, Шабтай Цві навмисно молився один день у синагозі «Португалія», іншого — у синагозі іспанських євреїв, а на третій — у найстарішій, романіотській. І ось він, хто навчав єдності розрізнених, став мимоволі винуватцем конфлікту…

Та ще й якого! Якщо раніше ці чвари вважалися суто єврейською справою, то тепер у них виявилися вплутаними усі. Сабатіанці не обмежувалися суботньою проповіддю в синагогах. Вони скандалили в мечетях Осяйної Порти, у польських костелах і вірменських храмах, караїмських кенасах і грецьких церквах. На це в них були підстави: відновлення юдаїзму в дні приходу Машіаха мало на увазі відновлення всіх релігій.

Якщо смикати коріння старого дерева, гіллю теж перепаде, — повчали єретики. В атмосфері невгаваючих чвар сабатіанська містика залишалася притулком для тих, хто розумів, третім шляхом, про який ніде не написано, але це ще не означає, начебто його не існує.

Єресь Шабтая Цві не ухвалювали, як ухвалюють неофіти нову релігію.

У неї йшли, поринали з головою, тікали, не озираючись, спалюючи за собою всі мости, як спалив їх Шабтай, спускаючись по сходах рано-вранці 16 вересня 1666 року.

Таким адептом сабатіанства став Якуб, лісничий шляхтичів Сенявських, що, як ви пам’ятаєте, врятував пораненого пана Ґжеґожа у своїй далекій хатині. Спершу його життя було одноманітним: сирота Хмельниччини, вигодуваний на гроші єврейської громади, невчений і жебрак, після бар-міцви найнявся стерегти угіддя багатіїв. Скромний хлопець, він попросив лише чоботи й зміну одежі раз у рік та трохи харчів. Зате справжнє, сховане від непосвячених друге життя Якуба, вражало: він — глава розкольників-сабатіанців Поділля. Якуб — сполучна ланка між «шлу-хим» Шабтая Цві в Східній Європі й Османської імперії.

У своїх майстерних руках, що потемніли й розтріскались від лугів та кислот, Якуб тримав таємні нитки управління. Він передавав громадам гроші, книги й амулети, привезені зі Стамбула, Салонік, Ізміру, Каїра та інших місць. Навіть лікарське вміння Якуб застосовував лише для того, щоб увійти в домівки потрібних йому людей і зав’язати корисні знайомства. Маленька хатина, навколо якої ріс старий ліс, споконвічне володіння шляхтичів Сенявських, ідеально підходила для таємних зустрічей. Кому приємно проводити вечори під знищеним дахом, викладеним зеленим мохом, гріючи замерзлі пальці біля жалюгідного огниська?! Хто наважиться залізти в таку глушину, до вовків та лисиць?!

Хіба що дервіш ордена Бекташі, підперезаний ручною змійкою.

Спираючись на сучкуватий ясеновий ціпок, дервіш зупинився перед маленьким струмочком, що заріс високою осокою. Крізь крони вікових дубів і буків пробивалися яскраві промені сонця.

— Полудень, — сказав дервіш самому собі, дивлячись на сонце. Він нахилився над струмком, щоб обмити в крижаній воді лице й ноги. Але струмок відобразив не дервіша, а незнайомця з нечесаними кучерями, що давно просили ножиць. Це знак — здогадався він.

Дервіш помолився, опустившись на коліна в густій папороті, й пішов далі, покладаючись на внутрішнє чуття. Незабаром внутрішнє чуття привело дервіша до хатини Якуба. Той сидів на пні й гострив виміняну недавно криву турецьку шаблю, що затупилася об чиюсь залізну зброю. Кроки дервіша застали Якуба зненацька. Той підняв голову, і, подивившись на незнайомця, відклав шаблю.

— Чого прийшов? — грубо запитав дервіша Якуб. — Се володіння пана Сенявського, господаря цих місць.

— Знаю, — відповів дервіш, — але я виконую волю Пана всіх місць, не тільки Меджибізького лісу.

— Геть звідціля, єретику! — розлютився Якуб. — Не порушуй мою тиху самотину! Швендяють тутка усякі пілігрими, мандрівники й ченці-пронози, то поїсти їм, то попити, то заночуй, то грошей дай! Один свічку вкрав, інший глечик поцупив, третього я сам стусанами випровадив, не чекаючи, поки ще що-небудь пропаде. Знаю я вас, святих догідників, брехунів і лицемірів!

— Мені не треба ні грошей, ні даху, ні харчів, — тихо мовив дервіш. — Я прийшов навчити вас, і тільки.

— Навчити чого?! — перепитав Якуб. — Якщо лікуванню, то мені відомі ваші викрутаси, я сам собі знахар і кровопускач. Забирайтеся геть, мосціпане! Нам не по дорозі.

— Осягненню таємниць Творіння. Такому ніде не вчать, — відповів дервіш.

— А ртуть у золото перетворювати вмієте?

— Ні.

— А секретом безсмертя не поділитеся?

— Ні.

— Тоді що ж за таємниці у вас, якщо від них немає жодного хісна?!

Дервіш Бекташі загадково усміхнувся. Йому не вірили, та це не вперше!

— Є речі важливіші, ніж золото із ртуті. Наприклад, спокій душі. Зараз ви живете самі. Нічиї слова не засмучують. Нічиї почуття не зачіпають. Нікого немає поруч. Цілковите вмиротворення! Та варто лише з’явитися серед людей, як це вмиротворення зникне. Якуба будуть любити. Якуба будуть ненавидіти. Тоді вам потрібні будуть не золото й безсмертя, а тільки, щоб лишень дали спокій. Ви благатимете тиші й волі, про те, щоб знову оселитися в цьому порожньому лісі, вдалині від хуторів… — говорив він.

— Звідки ви знаєте про мене?! Що я намагався жити там, але не зміг витримати чужого презирства?! — здивувався Якуб. — Хто вам розповів?!

— Ні, — сказав дервіш, — нішматá каддішá, свята душа, Якубе! Я прийшов допомогти, щоб, коли знову покинете ліс, знали, як захищатися від мерзоти земного буття. Хіба це завадить?! Невже це зайве?!

— Анітрошки, — відтанув лісничий, — се знадобиться мені, навіть якщо я проведу в Меджибізькому лісі решту життя. Відразу б сказали, а то все навколо та близько!

У хатині Якуба дервіш виявив саморобне крісло, сплетене з молодих соснових гілок[41]. Воно приємно пахнуло смолою, але довго сидіти в ньому виявилося неможливо: голки кололи тіло крізь драну одежу.

— Це щоб не засиджуватися, — пояснив пустельник.

Доля сироти Якуба, якби він не пристав до сабатіанської єресі, могла виявитися ще сумнішою. Зустріч із дервішем Бекташі, албанцем за походженням, як це не парадоксально, допомогла самотньому лісничому повернутися до єврейського народу, з яким він ледь не втратив кровного зв’язку.

Якубові не було на кого більше опертися. Він хотів вчитися, але єврейська освіта в Речі Посполитій після Хмельниччини майже припинила своє існування. Козацькі коні втоптали в землю тисячі талмудистів, які вміли тлумачити Закон. Гострі шаблі розрубали чимало тих, хто міг би стати ґеніями Каббали, і тепер ми можемо лише стояти коло порослих травою могил, розглядаючи вигадливе різьблення, марячи про надії, що їх подавали, юнаки, коли за ними прилетів жорстокий ангел смерті…

Людей, здатних давати хлопчикам уроки Тори й письма, залишилося вкрай мало. Когось навчали батьки, що застали у своєму дитинстві щасливу епоху розквіту єврейської вченості. А в кого батьків убили козаки, ті росли, як Якуб, у колі чужих, в неуцтві, мимоволі запозичаючи в поляків або турків їх марновірства та міфи. Навіть з’явилися неписьменні євреї, що не знали ні рідного, ні польського письма, ставлячи замість підпису невиразну карлючку, а то й хрестик. Це були діти різанини, що виросли в лісі, смагляві, з помітними вилицями й степовим розрізом очей.

Вони вміли осідлати коня, спекти хліб, зрубати дерево, допомагати батькам у шинку або в крамниці. Сильні руки їх не гребували ніякою роботою, вони могли завести пасіку або кувати підкови, ткати полотно, полювати й рибалити.

Вони схилялися перед панами, охоче наймалися управляти чужими маєтками, збирати чужі борги й податки, живучи на відсотки.

Вони отримували ґойські прізвиська Козак, Гайдамака, анітрошки не ображаючись, хоча ще піввіку назад за такі слова судились…

Якуб повірив екзальтованому дервішу ордена Бекташі, тому що він представляв не зовсім чужий для нього світ. Захоплений турками спочатку за допомогою торгівлі, а потім і зброєю, Меджибіж ще в роки дитинства Якуба став мусульманським містечком. Він крутився поміж турків на східному базарі, вслухався в незнайому мову, намагаючись вловити в ній рідні звуки, зрідка одержував милостиню від жалісливих туркень, заходив у турецькі будинки, коли служив рознощиком.

Потрапивши ще хлопчиком за дорученням громади до Львова, Якуб здивувався його польській говірці, ґотичній синагозі Нахмановича з яскравими люстрами й червоним оксамитом, європейським блідим обличчям і дивній тиші. Блукаючи разом зі своїм опікуном по вузьких, що петляли із пагорба на пагорб, вуличках, Якуб крутив головою, здивовано запитуючи, чому тут не кричать із високого мінарету муедзини, чому турки живуть десь там, в окремому кварталі, й чому так багато кам’яних левів? Для Якуба леви були символом Османського султанату, і він дуже здивувався, коли опікун пояснив, що ці хоробрі кішки належать польській короні.

У синагозі Якуб відразу відчув себе чужим. Він був малограмотний і багато чого не розумів, а молилися євреї споконвіку тільки на «лашон кодеш», святій мові. Очманіло сидів на ослоні, озираючись по сторонах, заглядаючи у високі стрілчасті вікна, але не приєднуючись до мелодійного голосу кантора.

— Про що вони співають? — тихо запитав Якуб, коли вони вийшли із синагоги.

— Бідний хлопчику, бідний… — відповів йому опікун, — це молитва «Авіну малкейну»[42].

— Не знаю такої, — мовив Якуб.

Після козацьких набігів та воєн з турками на околицях Меджибожа старі єврейські містечка стояли занедбаними, будинки заростали високим бур’яном, дерева дичавіли, приносячи дрібні плоди, кури й кози самі добували собі їжу. Багаті купці поквапились покинути ці прокляті місця, деякі з тих, що вижили, воліли селитися де завгодно, тільки не на кривавім згарищі. Те, що Якуб жив у лісі, вважалося звичайною справою.

Лише після перемир’я, коли Поділля офіційно потрапило під владу Осяйної Порти, турецькі чиновники з жахом виявили, що в завойованих землях залишилося мало жителів, а отже, мало податків піде до скарбівні. Тоді, порадившись, вони вирішили відправити в Меджибіж, Кам’янець і Хотин кілька єврейських родин з переповнених біженцями кварталів Стамбула, щоб вони почали торгувати й принесли нові ремесла. Почувши, що турки допомагають тим, хто переїжджає, євреї з усієї Порти вирушили на Поділля, сподіваючись звільнитися від утисків.

Поділля стало поволі оживати, відкрилися крамниці, будувалися будинки, хуторяни почали влаштовувати ярмарки, де знову снували єврейські перекупники. Непогано, якби не одне «але»: переважна більшість переселенців були запеклими сабатіанцями. Дехто з них вдягнув білі тюрбани, ставши, слідом за Шабтаєм Цві, правовірними мусульманами. Деякі зберігали вірність юдаїзму, але трактували цю вірність по-єретичному, так, що нечисленні місцеві євреї навідріз відмовлялися молитися з переселенцями в одній синагозі.

— Не хочете й не треба! — образилися турецькі євреї. — Ми краще в лісі збиратися будемо, біля водоспадів, у мохах та папоротях, ніж у вашій неправильній синагозі!

І прийшли вони до джерела, з прозорих вод якого вгамовував спрагу молодий олень, що ще не скидав рогів. Дивно, але олень не злякався єретиків, не втік, навіть м'яким вушком не повів. Помилувавшись його стрункою постаттю, маленькими копитцями й біленьким хвостиком, сабатіанці вознесли просто біля джерела похвалу Всевишньому.

У тому, що олень з’явився там не випадково, ніхто не посмів засумніватися. «Прибігаю до милості Твоєї, Г-споди, як стомлений олень до живлющого джерела», — шепотів Шабтай Цві в останні роки рядок з «Теілім».

Олень зник у густих заростях, і ніхто його більше не бачив.

Шабтай Цві строго наказав дервішу Бекташі скріпити безліч розрізнених сект, що часом зовсім не знали одна про одну в щось на кшталт суфійського ордену «Тарикат Ібрахімі». Спільне моління «денме» подільських євреїв біля оленячого джерела і поклало початок цьому об’єднанню. Поступова назва «хасидизм» закріпилася за сабатіанським рухом і стала протиставлятися ортодоксальному юдаїзму, «мітнагдим». Вона швидко пустило непомітне, але чіпке коріння…

30. Серце одуда та попіл його кісток. Пульса денура

Леві Михаель Цві вибрав найкращий час, щоб зникнути разом з пані Сабіною з Левиного міста, продавши свою антикварну крамницю. Він не став свідком злочинів сабатіанців, навіть не довідався, що накоїли його «багатообіцяючі» мазунчики. Розслідування вбивства маленької дівчинки Злоти, дочки покоївки Любомирських, тільки почалося, однак в повітрі уже витали недобрі передчуття. Думка, що позашлюбну, нелюбиму матір'ю Злоту могли згубити Любомирські, просто замордувавши дівчатко важкою роботою, голодом і холодом, навіть не виникала.

Смерть Злоти мали визнати насильницькою й навмисною, а її обставини — тільки ритуальними, заявив єзуїт Несвіцький, передоручаючи вивчення всіх обставин справи своїм колегам.

Насправді ніхто цю дівчинку не вбивав. Вертаючись того нещасливого березневого дня із купленими в крамниці смоквами, Злота завернула в тихий дворик, сіла на цямриння криниці. Липкі, просочені солодким соком винні ягоди, які вона з цікавістю розглядала, зненацька впали в криницю. Злякавшись жорстокого покарання, вона полізла за ними, думаючи, що там не дуже глибоко, але слизькі стіни не дозволили вилізти. Злота захлинулася в холодній воді й пішла на дно. Потонуле дівча знайшла геть пізніше служниця, яка, поспішаючи, занадто глибоко занурила цебро. Злякавшись, що її звинуватять в убивстві, служниця вирішила позбутися тіла, що добре збереглося у джерельній воді. Темної ночі вона віднесла мертву дівчинку в ліс за місто, весь час озираючись, щоб хтось її не побачив.

Як на те, у лісі саме збиралися на свої таємні сходини сабатіанці.

Єретики палили багаття, смажили на ньому заборонену живність — поворізників, мишей і жаб, смакуючи некошерні страви, немов це були ніжні телята, баранчики чи курочки.

У відблисках вогню сабатіанці помітили жінку, яка поклала в зарості ялівця маленьке тільце, й відразу ж по тому зникла.

Згоряючи від цікавості, вони кинулися туди.

— Будь ти проклятий навіки, кущ ялівцю! — вилаявся Лейба, на прізвисько «Хемдас Цві», розглядаючи страшну знахідку. Сіре, залатане платтячко Злоти, темний фартух, сірі грубі панчішки — усе в кривавих плямах. Невеликі ранки від гострих каменів, якими викладені стінки криниці, на руках і ногах Злоти цілком могли зійти за сліди порізів і проколів.

— Дивися, яка бліда! Її знекровили особливо бузувірським способом, — висловив здагад його приятель Щуролов, — кололи гострими голками, різали й били.

— Що ти, дитина втопилась, — заперечили інші. — Хіба не видиш, як в неї витріщені очі, а волосся досі мокре.

— А плями крові?

— Подряпалась об гостре каміння, так буває, якщо колодязь занадто вузький.

У головах цих відчайдушних людей завертілася сатанинська думка: тіло дівчинки можна підкинути в єврейський квартал і донести інквізиції про ритуальне вбивство! Це доб’є ненависного раббі Нехемію Коена, а заодно боляче вдарить по новому старості громади, Авішалому Познеру, який теж перешкоджав розповсюдженню єресі. А страждання їхніх одноплемінників?

Та це зловмисників геть не обходило. Вони давно порвали зі своїм народом і ненавиділи євреїв не менше, ніж патер Несвіцький.

За що? За те, що євреї обпльовували Шабтая Цві, вважаючи його за єретика.

Люди, які зрадили Машіаха й навіть посягали на його життя, не можуть бути нашої крові, казали сабатіанці. Спершу єретики розгубилися, бо ж іще до кінця не втратили совість і співчуття, і тепер міркували, що їм робити із трупиком дівчинки.

Ідея інсценувати ритуальне вбивство не всім припала до серця, надто вже ризиковна! Але з іншого боку, коли ще трапиться така зручна нагода поквитатися з Коеном?!

Порадившись, вони нічого не вирішили й поодинці, потаємними стежками, блукаючи й заплутуючи сліди, покинули нічний ліс.

Але двоє з них, запеклі сабатіанці Лейба «Хемдас Цві» й Матіель (на прізвисько Щуролов) залишилися. Вони тужно дивилися на тіло Злоти, що лежало у ялівці.

— Треба вбити одуда, самця, — сказав Щуролов, — з’їсти його серце, поки б’ється, а самого птаха спалити, щоб кістки перетворились на попіл. Тоді, випивши попелу в суміші із кров’ю іншого удода, самки, та із кров’ю безневинної дитини, ми здобудемо дар ясновидіння[43]. Покладемо поруч мертву дівчинку, переконаємо патера Несвіцького «начебто випадково» підійшли до згарища й скажемо, що тут чаклували євреї…

— Геть здурів? — закричав на нього Лейба. — Навіщо тобі одуд?!

— Поляки називають одуда єврейською зозулею, навіть вірять, нібито євреї шанують сатану в образі цього строкатого й дурного птаха — пояснив, не піднімаючи очей, Щуролов. — Я знайшов це в старій польській книзі.

— Ну й печи своїх одудів, — сердито буркнув Лейба, — а я йду.

Лейба плюнув у згасаюче багаття і пішов, не попрощавшись.

Щуролов залишився. Гніздо одудів, запаскуджене й смердюче, він вистежив ще вчора і тепер холоднокровно йшов убивати. Схопивши помаранчево-чорного, строкатого півника, єретик підняв його над гніздом, тримаючи за гребінь. Одуд виривався, кричав, намагаючись дзьобнути, але Щуроловові руки душили й не таких чудовиськ. Гострим ножем він розкрив самця й вирвав маленьке яскраве серце. Серце одуда тріпотіло. Подолавши хвилинну відразу, Щуролов поклав серце удода в рот і розжував. Воно виявилося гірким.

Потім сабатіанець поніс закривавленого птаха до багаття. Подмухавши на чорні гілки, він знову розпалив вогонь і кинув одуда в найгарячіше полум’я.

Смердючий півник почав обвуглюватися, але минуло майже три години, поки кістки перетворились на попіл.

Єретик раз у раз підносив до багаття нові гілки, роздмухував вогонь, тицяв ціпком в одуда, що пікся. Нарешті одуд згорів.

Попіл його був акуратно зібраний у плоску глиняну миску.

Загасивши вогонь, Щуролов написав вугіллям на землі довкола нього єврейські букви, знаки Зодіаку й алхімічні символи, а потім вирушив вбивати самку одуда. Крові з неї натекло мало, на дві ложки, але цього вистачило, щоб розмішати з попелом у чашечці й залпом, як несмачну мікстуру з аптеки гера Брауна, випити. Знекровлену одудиху з відірваною головою Щуролов жбурнув просто на труп Злоти.

Після цього він відніс дівчинку й одудиху через потайні ходи до синагоги Нахмановичів, на сувої Тори. Інквізицією було знайдено згарище багаття, вписане в гексаграму коло й розкреслене каббалістичними комбінаціями букв. На галуззях ялівцю висіла сіренька панчішка, точнісінько така ж, як у Злоти. Очевидно, Щуролов згубив її, перетягуючи труп з лісу до синагоги, і не звернув увагу, позаяк було геть темно. Панчішку напнули на ніжку дівчинки — й вона підійшла.

Зрадникові інквізиція обіцяла повну безпеку, якщо він буде свідчити проти своїх одноплемінників на суді й підтвердить причетність раббі Коена до вбивства християнських дітей.

— Я подарую тобі титул шляхтича Крисинського! — присягався Несвіцький, тільки засвідчи, що все було саме так…

Щуролов погодився. Розправи одновірців він не чекав.

Як тільки дивовижні діяння Щуролова стали відомі на Староєврейській вулиці, лихослови, що тішились з нещастя Нехемії Коена, вмить примовкли.

Інквізиція по «справі Коена» могла схопити будь-якого єврея, приписавши йому таємні наміри й спалити з Коеном на загальному кострищі. Панічні настрої підсилювалися з кожним днем. Ніяких відомостей з інквізиції не просочувалося, усе відбувалося в таємниці, і навіть ксьондзи змовницьки мовчали. У християнській частині Львова поширювалися чутки, що фантастично перетворювали відлуння реальних подій.

Міщани запевняли, начебто інквізитори при обшуку в синагозі Нахмановича знайшли не одну мертву дівчинку, а цілу ґалерею ритуальних посудин з людською кров’ю, позначених етикетками й запечатаних для кращого збереження. Насправді ж у підсобному приміщенні синагоги зберігали глечики, де бродила святкова настоянка на родзинках. Поруч нібито валялися десятки проткнутих голками облаток, які єврейські діти, підбурювані старшими, ночами крадуть у костелах увесь місяць нісан, і зламані, спаскуджені розп’яття, теж крадені.

Розповідали ще, що донощик Матіель Щуролов — зовсім не єврей, а поляк, дрібний шляхтич, що став випадковим свідком страшних звірств напередодні юдейського Великодня, і вирішив відкрити це чесним людям.

У тому, що раббі Коен займався чорною магією й заподіяв чимало зла християнам, поляки не сумнівалися. Євреї, що не зуміли вчасно покинути Львів, залишалися заручниками гніву єзуїтів. У цьому теж обвинувачували Коена: адже його злочини поширюються на всю громаду, і проклинали заздалегідь, вважаючи, що під катуваннями Коен припише своїм кривдникам смертні гріхи, які вони не робили. Жах вселяли сховані рукописи Коена, неймовірно антихристиянські, кричали, що їх уже виявила інквізиція в стінній ніші його будинку й незабаром вони будуть пред’явлені святому трибуналу, а поки що їх витлумачують польською мовою.

Людей охопив відчай, усі шукали затишних місць, куди було б можна сховатися, переховували коштовні речі, а деякі навіть готували собі савани…

Вихід знайшовся несподівано. Перелякані євреї забули, що без участі зрадника, Матіеля «Щуролова», інквізиція чи навряд зможе розгорнути ритуальний процес. Усі обвинувачення є витвором його збоченої фантазії, і, якщо якимось образом змусити наклепника замовкнути, то ксьондзам не буде що пред’явити Коену. Однак Щуролов перебував під повним і невсипущим захистом «Ордена Ісуса», єзуїти день і ніч пильнували головного свідка, не залишаючи його самого ні на хвилину. Проникнути в будинок колегії єзуїтів євреєві було неможливо, проте…

Існував шанс вплинути на брехуна здалеку, містичним прокльоном, який прадавні мудреці називають «пульса денура», удар вогню або удар вогненним батогом арамейською мовою. Слабкі натяки про це зустрічаються в улюбленій сабатіанцями книзі «Зогар», згадали рабина з вавилонського, нині засипаного пісками, міста, що перетворив негідника на купу кісток зусиллям волі. Так чому ж не спробувати вбити Щуролова за допомогою цього закляття?!

Пульса денура — це запит у небесний суд про несправедливий вчинок тієї чи іншої людини, яка загрожує життю свого народу.

— Ми не можемо з ним існувати в одному світі! Розгляньте усі його справи й протягом тридцяти днів або виправдайте його, продовживши дні, або покарайте смертю! — просять євреї. От що таке пульса денура, не змова чаклунки, не псування й не пристріт, а прохання розібратися з тими, хто уникнув земного правосуддя. Застосовується пульса денура надзвичайно рідко, діє тільки на породжених єврейською матір’ю, знають про цей спосіб одиниці, але раббі Коен, видатний каббаліст усієї Речі Посполитої, ясна річ, знав, як слід проводити обряд.

Він і підкинув своїм одновірцям ідею покарати Щуролова, який не пізніше як через місяць вирушить до пекла, або оніміє, а рука його, що посміла написати неправду, відсохне.

— А це не пізно? — тривожилися євреї, адже інквізиція не буде чекати тридцять днів!

— Якщо є хоч найменший шанс побороти перекинчика, треба ним скористатися, — винесли вердикт старійшини.

Незадовго до півночі, у місячне затемнення, на єврейський цвинтар (зараз Краківський ринок) вийшла дивна процесія. Очолював її новий глава громади, раббі Авішалом Познер, ровесник і друг дитинства Нехемії Коена, одягнений у біле й у білій кіпі, який гордо ніс довгу сріблясту бороду. За ним ішли дев’ять вибраних знавців юдейського Закону, старших за сорок років, одягнених в усе чорне і з чорними бородами. Місяць — чи то злякавшись їх, чи то підкорившись власним правилам — зник, і стало зовсім темно.

Ставши в коло біля могили, євреї запалили чорні шафранові свічі, чи не ті ж самі, при яких проклинали Шабтая Цві. Пульса денура розпочалася. Аль даат Адоні хааронім іх’е бехерем Матіель, бен Реувен бешней батей динім бельєнім убетахтоіим убехерем кдошей ельєнім… — читали вони всі разом замогильними голосами. — …убехерем срафім веофанім увехерем коль хакаль їдолім уктанім веіхью алаф макот їдолот венееманім вехолім раббім умешонім іхе бейто меавон танім[44]…

Поруч прошмигнув великий кажан. Місяць не з’являвся. До його повернення було ще одинадцять хвилин.

— …Коль Ісраель! — мовив раббі Авішалом Познер.

— Омейн! — відгукнулися дев’ять голосів.

— Омейн! — хотів сказати кажан, але з його пащі вирвався лише слабкий писк, не схожий на звуки єврейської мови. Чорні свічі погасили. Євреї постояли біля могили й незабаром розійшлися по домівках.

Місяць визирнув, висвітлюючи львівську бруківку, що йшла під гору з невисохлими за день калюжами. Наступного дня зрадник Матіель Щуролов не прокинувся. Ангел смерті покарав його. Процес про ритуальне вбивство дівчинки Злоти був припинений.

Правда, поляки приписали цей несподіваний порятунок євреїв не прадавньому закляттю, а тому, що служниця, що виявила тіло Злоти в колодязі, на сповіді зі слізьми повідала все своєму духівникові. Вона докладно описала колодязь, стан трупа, на якому не виявилося жодних «ритуальних» ран, тільки три дрібні подряпинки від каменів. Виходить, ножем Злоту покопирсали вже пізніше, коли служниця кинула її під ялівцевий кущ, і цими лиходіями могли бути хто завгодно. Інквізиції давно доповідали, начебто там, на місці старого язичницького капища, по ночах літають демони, і разом з ними веселяться ті, що продали душу дияволові.

Патер Несвіцький, звичайно, засмутився, але розслідування справи тепер залежало від нього набагато менше, ніж колись, і пішло по новій, сатанинської, версії. Коен як і раніше сидів у темниці, його допитували й злегка, для звіту, катували «стільцем правди» (з голками), але він нічого не сказав. До осені Коена обіцяли звільнити без зайвого галасу, якщо проти нього не висунуть нових звинувачень.

31. Клепсидра. Польське щастя турецького єврея

У шляхетному сімействі пані Сабіни вибухнув дикий скандал.

Коли з’ясувалося, що вона зовсім не засинала летаргічним сном, а тільки розіграла рідних, випивши зілля з аптеки гера Брауна, батьки, брат і чоловік були вражені. Вони очікували від Сабіни будь-яких навіженств, знаючи її складний характер, лишень не втечі з турком.

Спершу прийшли до думки: це гіпноз, містичне навіювання, яким спритний сластолюбець скористався, щоб здобути беззахисну Сабіну.

На користь цієї версії схилялася мати, дізнавшись, що турецький книгар Осман Седе нишком торгував приворотним зіллям.

— Обпоїв її, задурив і відвіз, — плакала вона, — на ганьбу й наругу, а потім продасть до гарему якому-небудь паші.

— Якщо до кримського хана відвезли ясочку Марисю Потоцьку, синьооку блондинку, — голосив молодий ксьондз Зиґмунд, брат Сабіни, — то чутки про красу шляхетних польок цілком могла породити нову моду на польських дружин. От турок і потяг її, поласившись на щічки-ямочки…

Родина Сабіни перебувала в жалобі. Вони багато місяців не отримували від неї жодних звісток. Обмежившись вигнанням у віддалений маєток покоївки Маріци, яку відшмагали й розжалували в телятниці, батьки нічого не змогли поробити. Ні багатство, ні родинні зв’язки з впливовими магнатами, ні заступництво церковних ієрархів — ніщо не допомогло повернути зварійовану пані в рідний дім П’ястів. Батько її прибув до Жовкви, королівської резиденції, щоб особисто поскаржитися Яну Собєському на викрадення дочки. Але той сухо відповів, що Поділля за мирною угодою нині передане турецькому султанові й рятувати Сабіну, нехай навіть його далеку родину, він не стане.

— Тим більше, — натякнув король, — до мене дійшли розмови, начебто ясновельможна панєнка сама зав’язала роман з турком і втекла за власним бажанням…

Шляхтич ледь не згорів зі встиду, відходячи від пишного трону Собєського під глузування своїх давніх ворогів. Витівка пані Сабіни стала початком сімейного занепаду. Розуміючи, що тут зачеплена честь П'ястів, батьки змушені були оголосити Сабіну безвісти зниклою в «турецькій стороні», приховуючи обставини викрадення, і розвісити на львівських стінах, за давнім звичаєм, смертні оголошення — клепсидри.

На тонких папірчиках було зображення піскового годинника, клепсидри, з просипаними піщинками днів життя. Це символізувало смерть. Вивісивши таке оголошення біля брами будинку й на вулицях поблизу родина, що вболіває, відкривала свої двері для візитів родички. Запалюючи свічки над трунною парсуною — портретом померлої родички, намальованим ще при житті, вони оплакували пані Сабіну. Однак кістлява не квапилась забирати яскраву квіточку П’ястів. Сабіна залишилася жива і навіть більше — була щасливою.

Доїхавши до Кам’янця, Леві зумів розбудити свою кохану, зануривши в холодну воду, і, струсивши з неї прилиплі травинки, радісно обійняв. Дія сонного зілля закінчилася, панянка розплющила очі.

Тепер їм нічого не загрожувало, закохані дісталися до турецьких володінь, правовірний Леві міг одружитися з католичкою Сабіною.

У Кам’янці багато чого змінилося. Біля недобудованого костелу споруджували високий кам’яний мінарет. Мурування його було настільки міцним, що, коли місто знову перейшло до польської корони, мінарет зруйнувати не змогли. Його намагалися розібрати, підірвати, але потім залишили в спокої, встановивши золоту статую Діви Марії замість вістря золотого півмісяця.

На вежах міської фортеці майоріли зелені османські прапори. Розкішні костели Кам’янця, вибудувані на щедрі пожертвування грішної шляхти, тепер виглядали зовсім непоказно, хоча їх не зачинили й не пограбували. У багатьох заможних особняках, покинутих напризволяще, з усіма меблями, килимами, посудом, оселилися турецькі чиновники.

Турки спали на лебединих перинах, що ще зберігали тепло ясновельможних, їли баранину з найтоншої порцеляни, роздавали своїм дружинам кинуті шляхтянками сукні. І не переставали дивуватися тому, що шановне панство, яке оголосило турків звірами Апокаліпсису, нелюдами, які рвуть християн на шматки, охоче носило турецькі шовки, ласувало турецькими ласощами, прикрашало покої в стилі «османлі».

— І не соромно їм, — обурювався Леві, — чорнооким, розкосим нащадкам сарматів[45], воювати із близьким по крові турецьким народом? Адже не про віру дбає шляхта! Тільки доходи з маєтків хвилюють знатні польські родини. Позбувшись цього, вони жалібно просять відбити Поділля, щоб знову віддаватися ніжним насолодам!

Пані Сабіна делікатно промовчала. Чи варто заглиблюватися в релігійні суперечки, подумала вона, якщо Леві може розчаруватися в мені через багатство П’ястів, яке я втратила так само, як ті, кого він засуджує, Чарторийських, Сенявських та Замойських з Ходкевичами?

…Вінчали їх двічі: спочатку Леві одружився на Сабіні за мусульманським обрядом, а потім, про всякий випадок, Сабіна привела Леві до старовинного костелу і вмовила ксьондза провести повторну церемонію. Ксьондз, зрозуміло, спочатку не погоджувався, адже Леві у святковому тюрбані, шароварах аж ніяк не виглядав на правдивого католика, але все ж, після довгих роздумів, неохоче перевінчав дивних закоханих. Католицька церква на Поділлі залишалася заручницею султанського милосердя, її терпіли, як терпіли в Стамбулі грецькі та вірменські церкви, переслідуючи, але дозволяючи годувати свою паству. Правила категорично забороняли подібні шлюби, однак тут турецький Кам’янець, а не Рим, і хто знає, чим для молодого ксьондза обернеться відмова обвінчати турецького єврея Леві?

У крайньому випадку, подумав спритний священнослужитель, виправдаюся тим, що мене змусили вінчати польку з турком, погрожуючи смертю, і архієпископ вибачить.

Зробивши подвійно святотатський обряд — адже пані Сабіна формально була дружиною Ґжеґожа — ксьондз вніс імена молодих до товстої книги, обтягнутої чорним сукном, що закривалася на срібні застібки.

Коли ж, нарешті, Леві став паном чарівної панянки, він ледь не запанікував, злякавшись… її вбрання. Справа в тому, що Сабіну привчили носити корсет, хитромудрий винахід із зашитих у тканину китових пластин. Знатна дама Речі Посполитої ніколи й не сміла показуватися без корсета, звикаючи до китової броні, немов це її друга шкіра.

Уперше обійнявши Сабіну за талію, Леві здивувався, відчуваючи під рукою не молоде гаряче тіло, а якісь підозрілі ребра. У голову відразу стали заповзати негарні думки, на кшталт тієї, що в казках героєві діставалася мила дружина, але не із плоті й крові, а безтілесний дух, який навіть обійняти не вдається. Леві не на жарт злякався. Дух, що обернувся красунею, знімав на ніч голову, щоб було зручніше розчісуватися, не ходив, а літав по землі, не маючи ніг. Пані Сабіна теж ходила швидко, майже літаючи, скаржилася Леві, що їй важко розчісувати своє густе чорне волосся.

— Що, коли вона — суккуб? — потерпав від сумнівів Леві. — Доведеться чекати ночі. Вночі стане ясно, хто вона, моя Сабіна — земна жінка або примара, що обдурила мої надії?! — вирішив Леві. — Втім, весілля із суккубом — гідне покарання для такого грішника! Я не гідний кохання…

І от ця ніч настала. Леві намагався зняти із Сабіни сукню, намацуючи пальцями тверді, прямо не людські, «ребра» корсета.

Точно кістки, — похолов він, — кістяк!

Довга бордова сукня впала до ніг Леві.

Він підняв очі й побачив Сабіну, одягнену в щось неймовірне, що очевидно, мало бути нижньою білизною. Тіло її в боках і на грудях стягав бежево-сірий, небагато прикрашений тонкими нитками візерунку, корсет. Те, що Леві прийняв за кістки, було пластинками китового вусу, неприємними на дотик. Крім усього, пані Сабіна хизувалася в кумедних панталончиках, обшитих шлярками, а до панталончиків стрічками прив’язувались панчішки.

— А як же це зняти?! — присвиснув Леві, розуміючи, що дружина його зовсім не суккуб і не інкуб, а цілком нормальна полька, одягнена згідно своєї чудернацької моди.

— Я сама не вмію, — розгублено зізналася Сабіна, — там, на спині, повинні бути гачечки…

Леві ніколи раніше не доводило розстібати гачечки на корсетах польок. Може, він занадто перехвилювався, або не догадався, як розчепити зчеплені застібки, тільки зняти китовий панцир із Сабіни йому вдалося не відразу.

— Піду на кухню за ножем, — сказав Леві, відпускаючи Сабіну. Він приніс великий гострий ніж для риби і, акуратно відсунувши краї корсета від ніжної смаглявої шкіри, розрізав тугу тканину.

На підлогу полетіли кавалки надзвичайно щільного китового вуса, клапті тканини, розрізане мереживо…

— Можеш вважати, Сабіно, мене східним деспотом, — сказав Леві вранці, — але щоб мені не було жодних корсетів! Я ледь не вмер з переляку, коли намацав ці жахливі кістки, подумав, що ти — суккуб! Є ж спідні сорочки, носи їх…

— А суккуб — це привид?

— Ага. Суккуби вміють знімати власну голову.

— Я цього не вмію, — відказала Сабіна, — не переживай…

…Зима в Кам’янці випала сніжною. Під товстою шапкою білих пластівців навіть високі химерні подільські пагорби начебто поменшали. Турки призупинили будівництво великого мосту: розчин на яєчних білках і козячому сирі для скріплення каменю, на морозі втрачав свої чарівні якості. Леві того дня йшов у вовчій шубі, згинаючись від ваги налиплого на шерсть снігу. Мусив тепер крутитися: мав у місті дві крамниці й кав'ярню, однак не сподівався отримати з того прибуток такий, як від львівської торгівлі під іменем Османа Седе. Все-таки Кам’янець — не Львів, міркував він, зате тут немає інквізиції, і є Сабіна, за кохання до якої ніхто його не спалить…

Повертаючись з невдалих перемовин, не купивши ні кави, ні борошна, Леві надибав стихійний риночок. Польські селяни, збившись у гурт, тремтіли й пританцьовували поруч з такими ж замерзлими горобцями.

Поляки продавали контрабандні товари, привезені з Речі Посполитої в обхід кордонів та угод. Леві знуджено роздивлявся ряди глиняних горщиків, дерев’яний дріб’язок — шкатулки, скриньки, забавки, домоткані смугасті та візерунчасті килимки, що їх навряд чи купуватимуть правовірні. Аж тут до нього наблизився незнайомець, назвавши Леві «паном», і запросив «подивитись на одну потішну штуку», «шляхетську забаву». Він побачив різьблені дерев’яні сани з глибоким сидінням, оббитим синім оксамитом і прикритим від стужі ведмежою шкурою. Санки у вигляді китайського дракона, вирізаного з лускою, перетинчастими крилами, кігтистими лапами, довгим хвостом з коштовної деревини, полакованого й гладенького. Зубата паща дракона щирилась, але не злісно, цілком привітно, ніздрі його роздимались від холодного вітру, спина вигиналась, звужений до кінця хвіст служив для гальмування.

— Купіть, пане, ці сани! — просив його замерзлий селянин. — Ми з сином вирізали їх три роки. Це шляхетські сани, легкі та бистрі!

— Бачу, що сани чудові, — сказав Леві, — але хіба бувають такі дракони?! Хто тебе навчив?!

Селянин відповів:

— Я бачив дракона у Львові, коли китайці несли його, склеєного з кольорового паперу, з ганчір'яним язиком та очима-ліхтариками, далі, за Татарською брамою. Кумедна цяцька, подумав я собі, запам'ятав і три роки сидів над ними вечорами. Купіть, пане, не пошкодуєте! Ці сани можуть правити й за колиску…

При слові «колиска» Леві усміхнувся. Пані Сабіна вже казала йому, що треба незабаром купити колиску, а Леві, як завжди в біганині та клопотах, не встиг нічого нагледіти.

Поторгувавшись і збивши ціну майже до половини, Леві купив драконячі сани. Садовив в них Сабіну, штовхав — і пані летіла вниз з високих пагорбів, тримаючи вуздечку, протягнуту крізь ніздрі змієподібного перевертня.

Тільки думки приходили до неї не надто радісні: Сабіна з болем думала про батьків та брата. Чи прокляли вони її, а може, потай оплакують?!

В дракона потрапляв сніг, потривожений полоззям, світило яскраве зимове сонце, а внизу, під горою, неприкаяно блукав Леві. Він уже кілька місяців не отримував звісток від брата. Спершу Леві заспокоював себе тим, що, раптово переїхавши, не залишив своєї нової адреси чоловікові, який іноді передавав листи, і той тепер його шукає.

Підкуповуючи стражників, Шабтай провадив з вежі Балшіга жваву переписку на івриті зі своїми адептами. Листи його не збереглися — або, можливо, чекають свого часу в приватних колекціях. Стосувалися вони каббалістики, суфізму, зрідка — родинних справ, тому що за погану поведінку Шабтая розлучили із дружиною Йохевед. Повірити, що його брат раптово перестав надсилати листи, Леві не міг.

Стражники змінилися, чи що? — міркував він. — Або занедужав?

Відповідь прийшла, але не в листі Шабтая, а в короткій записці від Елі, іншого брата, що давно порвав із сектантськими збіговиськами[46], мирно торгував англійськими товарами в ізмірській крамниці.

Елі повідомив, що Шабтай Цві помер торік судного дня, і поховали його на березі струмка чи річечки. Звістки з Ульчина, глухого закутка Албанії поширювалися повільно, тому навіть родина довідалася про це пізно, і з чужих слів. Елі додав, що мусульмани не захотіли ховати свого одновірця на порядному цвинтарі, вважаючи Азіз Мухаммеда Цві єретиком, і, якби не дервіші Бекташі, згорьоване тіло знайшло б свій останній притулок серед християнських могил. Дервіші закопали його в місці, куди везуть всіляку злидоту, а так само албанців, що їх називають недовірками — ні мусульман, ні християн, щоб не ганьбити ними пристойних цвинтарів.

Слова великого візира Фазила Ахмед-паші Кепрюлю, що нахвалявся поховати Шабтая Цві разом зі свинями, ульчинські копачі могил сприйняли буквально й навіть хотіли кинути туди дохлу свиню, але дервіші відігнали їх ціпками й самі засипали яму землею.

Леві поставився до смерті Шабтая спокійно. Хоча б тому, що брат завжди говорив не «вмерти», а «перебратися на інший берег», і сердився, коли хтось з розумним виглядом дозволяв собі базікати про смерть, начебто там уже не раз побував і повернувся назад. Шабтай не любив жалоби, довгих прощань, передсмертних страхів. Таке ставлення до смерті передалося й Леві.

Він перейшов, йому там краще, — відповідав на слова співчуття.

Слова видалися Леві зайвими. Сабатіанці чекали повернення Месії в 1706 році. За розрахунками, це мало відбутися в місті під левиним гербом: або в Єрусалимі, або у Львові. Про всяк випадок Шабтая чекали там, і там. Залишалося небагато. Леві, сумніваючись у глибині душі, приєднувався до тих, хто чекав. Він прагнув іще раз побачити свого названого брата…

32. Володарі Священних Імен. Коена виганяють із міста. Ясмина бачить

В історії будь-якої секти смерть її першого засновника стає незримим рубежем, після якого ця секта або тихо згасає, або вступає в новий етап свого розвитку. Шабтай Цві пішов раптово, не залишивши розпорядження, яке могло б пролити світло на майбутнє його руху.

У Шабтая не було сина, але залишилися учні й послідовники, серед них особливо виділявся його родич, Іцхак Керидо. Він краще, ніж усі, засвоїв Каббалу, уважніше, ніж інші, прислуховувався до слів учителя, до того ж був останнім, кому судилось побачити Шабтая Цві живим.

Що він встигнув йому передати, ніхто не знав, але багато хто вважав, начебто Шабтай готував собі спадкоємця й вибрав саме Керидо, називаючи його «мій коханий син».

Спритний парубок відразу поспішив цим скористатися. Після жалоби по Шабтаю Цві Керидо оголосив себе його законним продовжувачем. Рукописи й книги Шабтая так само потрапили до Іцхака, але чи вмів він тлумачити їх?! Ізмірський каббаліст придумав свій спосіб шифрування записів[47], щоб його цікаві думки не потрапили в чужі руки. Розібратися в лабіринтах карлючок міг тільки сам автор. Шабтай Цві нікого в ці таємниці не посвячував, і не мав наміру посвячувати. Приховуючи незнання цього шифру, Іцхак Керидо ночами просиджував над рукописами вчителя, намагаючись їх прочитати. Даремно! Усі відомі шифри, коди й виверти не допомагали відкрити зміст. На третій місяць Іцхак здався.

Зневірившись, він придумав оригінальний вихід, що дозволяв не тільки зберегти свій авторитет, але й продовжити справу Шабтая Цві.

Іцхак написав величезну працю, що нібито розкривала правдиво вчення сабатіанців за замітками Шабтая, а насправді — свою вільну фантазію, що змішала уривки з різних трактатів цфатської школи, чернеток загадкового Лурії, і того, що він встигнув запам’ятати зі слів учителя.

Але, позаяк ніхто не розшифрував справжній зміст цих рукописів, то обман Керидо вдався. Його трактат навіть зрівняли із працями польського каббаліста Натана Шгііро (Шапіро), послідовника луріанської Каббали, а подібна похвала таки чогось варта. Конкурентів, що теж заявили себе спадкоємцями в'язня вежі Балшіга, Іцхак просто порозганяв.

Когось відправив до Стамбула керувати громадами «денме», когось проповідувати у християнських краях, а комусь він приписав негарні справи й позбавив своєї підтримки, вигнавши із секти. Залишившись сам, Керидо розвернувся на повну міць.

Куди ж ділися ті, хто не визнав Іцхака Керидо законним спадкоємцем Шабтая?! Вони пішли туди, куди ще при житті їм велів іти вчитель — у два левині міста, щоб там чекати на нього в новім втіленні.

Лісничий Якуб теж почув цей заклик і прийшов з Меджибізького лісу, про який більше не хотів піклуватись, до Львова. Якуб прагнув зробити те, про що давно мріяв: зцілювати хворих чарівними комбінаціями Імен Всевишнього. Якщо раніше, у пору розсіювання, євреям заборонялося виголошувати сакральні Імена, обмежуючись лише словом Адонай — Пан, то в еру звільнення ці обмеження Шабтай Цві оголосив нечинними. Він і його послідовники цілими днями могли повторювати Імена, число яких — 99, писати їх на чому завгодно, від сувою телячої шкіри до жіночих амулетів. Уперше вимовивши ці Імена, вони тішились наче діти, яким строгі батьки дозволили запхати руку в банку з варенням. Усі спроби присоромити їх не мали успіху. Херемів вони не визнавали, сльози побожних родичів їх не зупиняли. Тому, коли сабатіанець Якуб прийшов до Львова, називаючи себе Баал-Шем, тобто Владар Імені, його очікувала холодна зустріч впливових рабинів — і наївна цікавість невченої бідноти, що вперто чекає на диво. Строгий раббі Коен, який міг протистояти Якубу, про це так і не дізнався…

Життям Нехемії Коена опікувався янгол, приставлений до нього особисто.

Катування «стільцем правди» та безперервні допити не зламали його. Навіть у підвалі інквізиції старий рабин тримався зі шляхетським гонором, якщо можна так сказати про ортодоксального юдея. Обвинувачення в ритуальному убивстві маленької Злоти розсипалося, хоча єзуїти не квапилися визнавати її смерть нещасним випадком. їм не хотілося звільняти Коена, поки старійшини єврейської громади не заприсягнуться, що негайно виженуть рабина.

Лише пізно восени 1676 року Коена випустили з в’язниці, не визнавши ні його провину, ні його невинність, звелівши євреям терміново вислати раббі за межі міських мурів разом з усією родиною, а будинок і майно конфіскувати — на користь вбогих.

При щорічній перевірці Коенову родину кількістю тринадцять душ — він, Малка та одинадцятеро дітей — «забули» внести в списки жителів ґетто. Це означало негайне позбавлення всіх прав городянина вільного міста Львова.

Виганяли Коена, Малку й коенят уночі, побоюючись, що він наостанку висловить одноплемінникам, які його зрадили, усе, що про них думає.

Ішов дрібний сніг. Рабин вгинався під вагою вузлів з постіллю та посудом — хоч це йому дозволили забрати. Ребецен Малка несла не менш важку ношу — однорічного Елхонана, а за поділ її чіплялися, як курчата за квочку, кучеряві малята, що вже вміли ходити. Діти плакали. У руках вони тримали книжки й пір’я. Дівчатка мерзлякувато кулились, несучи вузлики з ляльками без личок і лахами. Віно, що збирав батько, у них відібрали. Бурґомістр квапив вигнанців. Дійшовши до границі міста, він зі злістю штовхнув ногою в спину Коена, однак не влучив.

— Вибачайте, жиди, — сказав бурґомістр, — сподіваюся більше ніколи вас не бачити ні тут, ні там, ні наступного року!

— Будьте ви прокляті! — мовив Коен. — І ви, пане бурґомістре, і це місто! Ви згорите заживо — так, як мріяли спалити мене! Вас заженуть за огорожу, як отару баранів, нащадки тих, хто мене труїв, і поведуть до пекла[48]. Від вас навіть кісток не залишиться!

— Що він меле? — злякалася Малка. — Ніколи його таким не бачила!

— А Шабтай Цві мав рацію, пес турецький, — сказав Коен, і очі в нього налилися кров’ю. — Він розчарувався у вас, тому що ви продасте навіть Машіаха, якщо той все-таки наважиться прийти на цю (непристойне) землю! Може, із синами Ішмаеля йому буде простіше, вони пері адам, породження землі, наївні душі, не забруднені європейським підступництвом!

Він мав рацію[49], той єретик з Ізміру, поганий «хитаслемі»! Ви його волосини не варті, тварюки! Дивися, Авелю, — Коен взяв на руки передостаннього сина, дворічного карапуза, — перший і останній раз я кажу ці слова, перший і останній! Ви більше ніколи їх від мене не почуєте! Ніколи! Це мій народ, синку, це твій народ! Я ненавиджу його й люблю! Ненавиджу за те, — Коен зривався на крик, що линув серед ночі, — що він не виконує Завіту і щогодини віддає все написане в скрижалях. Але люблю, тому що коли-небудь Всевишній зглянеться над своїми дурними чадами й пішле рятунок!

Раббі Нехемія Коен плакав, йдучи по засніжених полях передміського села. Ще ніколи йому не доводилось так вишукано лаятись, але, пам’ятаючи, які муки випали на долю старого каббаліста, вибачимо його різкі слова. Куди пішов він, ніхто не знав. Одні говорили, начебто бачили Коена з дітьми в Жовкві, інші нібито зустрічали його в Хотині або в Бучачі на ярмарку, треті запевняли, що Коен аж до смерті вчителював в одній маленькій школі, де не чули про його вигнання. Ще ходили чутки, що він геть збожеволів і замерз на смерть в полі, сторожуючи панські млини, вдова пішла на службу до якоїсь багатої єврейки, а діточок розібрали родичі, й подальша доля їх невідома.

Тим часом єретик Якуб улаштував у Львові правдиву виставу, свідки й учасники якої не второпали, чи було то чаклунство, випадковий збіг або наслідок самогіпнозу. Добре обізнаний в новинках медицини — недарма врятований ним від каліцтва пан Ґжеґож порівнював Якуба з королівським доктором — він став ходити по околиці міста й пропонувати свої послуги запівдарма. Брати високу плату Якуб соромився. Йому потрібно було не зібрати з бідноти гроші й зникнути в передвранішньому тумані, але зробити так, щоб візит Якуба запам’ятали всі.

Фатих-Сулейман Кепе, львівський турок, давно вже перестав думати про те, що кохана дружина його, Ясмина, незряча. Якщо в той день, коли мама повідомила Фатиху про весілля зі сліпою дочкою книгаря Ібрагіма, він дуже переживав і навіть хотів утекти до Стамбула, то тепер Ясминина сліпота майже не хвилювала його. Враження від зустрінутої на Поганці туркені з куркою заслонило її недугу. Очі Ясмини не відрізнялися від очей здорових людей, багато хто навіть не здогадувався, що вона нічого не бачить.

Але підростаючому Ахмеду було боляче бачити незрячу маму. Спочатку хлопчик не розумів цього, поки одного разу його не стали дражнити старші хлопці у дворі — син сліпої, син сліпої! Ахмед поліз битися, однак кривдники виявилися більшими й сильнішими за нього. Вони обзивали його, били й швидко розбігалися, якщо бачили на вулиці кого-небудь із дорослих. Негідники базікали, начебто Ахмед теж повинен осліпнути, а те, що він ще бачить — прикре непорозуміння.

— Давай виколемо тобі очі! — жартували хлопці й бігали за Ахмедом із шевським шилом…

Це стало останньою краплею. Заплаканий Ахмед побіг до батька в крамницю і, захлинаючись слізьми, став кричати, що він — син сліпої, і ніхто більш.

— Нічого, Ахмеде, — сказав Фатих. — Одного разу до Львова приїде доктор, який вилікує маму. Він промиє їй очі цілющим настоєм із заморських трав, і вона буде бачити!

Фатих сам не знав, звідки в його голові з’явилася ця думка. І ще довго він розповідав Ахмедові про цього вигаданого доктора, що приїде незабаром з темного лісу за далекими горами, який лікував самого короля й поважних панів, і султана з дружинами…

Отой фантастичний лікар існував лише в уяві Фатиха, він просто втішав сина, аби той не плакав, не здогадуючись, що згодом усе здійсниться. Маленький Ахмед того зимового ранку біг по Погансько-Сарацинській вулиці, щоб перевірити, чи застигла за ніч залита ним крижана гірка. Вулиці Львова, особливо в кривій, нехристиянській частині, здіймались, як непокірні змії, створюючи чимало зручних для ковзання спусків. Один з них був наприкінці Поганки, і вів у низьке болітце, що взимку замерзало. Якщо ввечері залити спуск водою, то нічні морози перетворять його в чудовий гладенький горбок, з якого летіти — неабияка втіха.

Добігши до гірки, Ахмед побачив, що знизу, від болітця, назустріч йому йде якийсь дивний чоловік, у пухнастій лисячій шапці, але босий і роздягнений аж до довгого балахону з мішковини. За спиною незнайомець ніс полатаний мішок. Ахмед навіть помахав йому рукою, а той наближався. Побачивши хлопчика, знахар Якуб втішився. У дітей завжди можна дізнатися, кому треба допомогти, розкажуть геть усе, тільки вмій слухати. Якуб заговорив Ахмеду зуби, наплів повний мішок тієї нісенітниці, яку нерідко плетуть дорослі, щоб діти виконали їхні неприємні вимоги. Він назвав себе чарівником, а, довідавшись, що турченя живе в будинку, чия стіна примикає до єврейського ґетто, заусміхався. Якуб погано пам’ятав Левине місто, тому заблукав, потрапивши трохи не туди. Хлопчисько підкаже мені, як перелізти через стіну, прикинув Якуб, а там вже я свій. Почувши, що Якуб чарівник, Ахмед злякався.

Але тут же подумав, що чарівник напевно зуміє зцілити маму. І… розповів усе, що знав. Знахар замислився.

Якщо Ясмина народилася зрячою й осліпла через іскри, що потрапили їй в очі при пожежі багато років тому, то чому б не спробувати мої очні краплі? Принаймні, вони їй не зашкодять, а чи повернеться зір — залежить не тільки від мене.

— Підемо, хлопчику, до твоєї мами, — впевнено мовив Якуб, — я спробую їй допомогти.

…Ясмина, ні на що особливо не розраховуючи — стільки докторів намагалися вилікувати її очі! — купила в мандрівника флакончик із краплями, і, записавши, коли слід закапувати їх, пообіцяла це зробити. Ахмед провів Якуба до арки, що веде у дворик Староєврейської вулиці, і з тих пір його більше не зустрічав. Ясмина акуратно закапувала краплі, вважаючи, напевно, що синові трапився мандрівний шарлатан, який дав пляшечку зі звичайною водою.

Якуб так і не довідався, що вродлива туркеня, якій він дав флакон з очними краплями, стала бачити. Ясмина прозріла раптово, сама того ніяк не очікуючи. Увечері, несучи свічку, вона помітила, що бачить неяскраве світло.

Це її дуже здивувало: в очах завжди була чорнота. Подумавши, що вона захворіла й світло просто ввижається, Ясмина лягла спати. Фатиха в ті дні вдома не було — поїхав до Кракова за товарами для крамниці.

Але і вранці світло не зникло. Так тривало кілька днів підряд, з кожним днем чорноти ставало менше, а світла, навпаки, більше. До повернення Фатиха вона вже розрізняла контури предметів. Ясмина зізналася, що сліпота її повільно тане, немов сніг на яскравому березневому сонці, і вона розуміє, де чорне, де біле. Фатих був вражений. Візит дивного чоловіка в лисячій шапці, що розмовляв по-польському, відразу нагадав йому «втішанки» для сина. Фатих ретельно вивчив напис на пляшечці з краплями, понюхав його, а потім пішов до гера Брауна, власника аптеки «Під срібним оленем». Він, таємний помічник львівських алхіміків, повинен знати всі лікувальні краплі, зілля й еліксири, вирішив турок.

Однак гер Браун — дарма що чудовий фармацевт, який не один рік вчився — нічого йому не пояснив.

— Це трави, джерельна вода… — розвів руками німець. — Шарлатанством не назвеш, але й від медичної науки далеко. Краще б ви її до Німеччини повезли…

Здивований Фатих вирішив зачекати. Минуло кілька місяців, і Ясмина завдяки краплям Якуба повернула собі зір, не дуже сильний, але цілком достатній, щоб не налетіти на гострий кут або потрапити під колеса екіпажу. Тепер вона була не сліпою, а всього лише короткозорою.

33-1. Туга львовска, туга ґдола…

Здавалося б, ніби в турецькому Кам’янці, що нагадував йому рідний Ізмір, з галасливими базарами й високими мінаретами, Леві Міхаель Цві абсолютно щасливий. Адже це Османський султанат, його будинок, з яким його — як і всіх турецьких євреїв — пов’язують незримі узи причетності.

Проте Леві згадував Львів. Тих кілька років, що він провів у пошуках загадкових манускриптів Езри д’Альби, зробили його правдивим львів’янином, палким шанувальником сірої бруківки польських вулиць, лабіринтів східних двориків, піскових зрізів Змієвої гори й старого Високого Замку. Леві полюбив навіть омелу, що чіпко обплутує галицькі дерева, і блідо-зелені папороті, що проростали у вогких закутках, чиї молоді пагони розгортались, ніби священні єврейські сувої.

— Чому ти сумуєш? — запитала пані Сабіна, колихаючи на руках маленьку донечку Лейлу-Каролю-Маґду-Авґусту (як і годиться знатній польці, дівчинку нарекли відразу чотирма іменами).

— Сумую за Львовом… — відповів Леві.

— Не говори про це, — зітхнула вона. — Добре було б повернутися туди! Ти ж знаєш, що для П’ястів немає нічого неможливого. Ми поїдемо до Львова потай, під чужими іменами! Повір, нас ніхто й не впізнає!

— Ну от, — обурився Леві, — варто було тобі увійти в родину ізмірського авантурника, як відразу стала переймати наші шаленства! Отямся, Сабіно! У Львові нас ніхто не чекає. Це не місто, а примара, що існує тільки в палкій уяві, снах і мріях тих, хто був там колись! Не можна повернутися у своє минуле, не можна…

…Уночі Леві приснилося: він йде темними львівськими вулицями, Татарська брама зачинена, додому не потрапити до світанку. Леві бачить хворого, старезного лева, що вартує біля сходів до Нижнього Замку. Левина грива сплутана, очі сльозяться, пазурі затуплені, пензлик хвоста сумовито волочиться по землі.

— Сідай на мою спину, — шепоче йому лев єврейською, — сідай, не бійся, ікла мої давно сточилися.

Леві відчуває під собою теплу, вовняну спину старого лева. Чомусь перед ними з’являються Левині ворота Єрусалима, зачинені до приходу Месії.

— Відчиняй, — шепоче йому лев уже по-місцевому. — Відчиняй, будь ласка!

Леві з острахом б’є кулаком по залізу, викутому ще при Салах-ад-Дині, — і прокидається. На мить йому здається, що то старенький лев стукнув Леві по носі пензликом хвоста.

Пані Сабіні теж сниться Львів. Вона піднімається довгими вузькими сходами, знаючи, що на самій горі побачить Високий Замок. Але сходи ніяк не закінчуються, уже ноги стомилися, хочеться присісти.

Польського Львува, того, де живе пані Сабіна, давно немає на світі.

Немає і яскравого єврейсько-турецького-татарського Львова, вірменського Ар’юца, італійського Леополя. Тільки часом уві сні, нишком, немов побоюючись, що знову зникне, але цього і мало…

Левині пащі надійно зімкнуті.

Левина брама не відчиняється.

Месія так і не прийшов до Львова.

33-2. Пекло. День відкритих дверей. Львів, 2004 рік

…Олеся Духманович приїхала до Львова увечері 24 листопада 2004 року.

Ще кілька днів тому вона не збиралася подорожувати: на носі зимова сесія й страшний залік з порівняльного релігієзнавства, предмету, який читав дуже лютий дядечко.

Але раптом, на телефон коменданта в гуртожиток подзвонила львівська бабуся Олесі.

— Приїдь до Львова, — просила вона. — Приїдь, рідненька! Коли ще я тебе побачу? Може, цей рік останній…

Взагалі бабуся про «останній рік» говорила вже кілька років підряд, але Олеся вирішила приїхати. Вона сама скучила за лев’ячими пагорбами.

А порівняльне релігієзнавство можна підучити і в бабусі, притулившись спиною до кахельного боку польської грубки, лише недавно переведеної із дров на газ.

Олеся зійшла з поїзда. По дорозі їй стрілися клоуни й люди в жовтогарячих ковдрах. Вони були обкурені й схвильовані.

Сівши в шостий трамвай, Олеся помчала на стару польську вулицю, що нині носила ім’я Мельника. Трамвай затягувало на різких поворотах, здавалося, що він зараз от-от зійде з рейок. У магазинах уже вмикали підсвітку. Підручник гулко борсався в сумці.

— Почитаю завтра, — подумала дівчина. — Ще встигну.

У квартиру бабусі, маленьку, відокремлену з колишньої комуналки, вела брама — парадні ворота, двостулкові, вирізані з міцних дубових панелей. Ручки їм заміняли лев’ячі голови, що тримали у пащах металеві кільця.

Олеся вступила на широкі, з низькими гладкими східцями, кручені сходи, опираючись на зручні, теж гладкі, поручні. Зненацька їй на голову впав здоровенний чорний коцур. Звалився він тихо, акуратно, без неодмінного скреготу пазурів об поручні й відчайдушного нявкоту.

Спершу Олеся навіть не зрозуміла, що трапилось, тільки відчула, що стало важко нести голову. Кіт влігся, згорнувшись в клубок, і не збирався злазити.

— Ой, а що це за чорний берет у тебе? — запитала бабуся в Олесі.

— Берет? Чорний? — Олеся торкнулась голови.

Кота не було, замість нього лежав чорний оксамитовий берет.

— Купила на барахолці, — сказала вона, щоб не злякати бабусю.

Олесі здалося, начебто берет смикнув хвостиком і ледь чутно нявкнув. У бабусі було спокійно, тепло. Грівся старовинний фаянсовий чайник, розмальований великими синіми трояндами, на столі стояли улюблені Олесині чеські горнятка — бежеві з рожевувато-сріблястими візерунками.

— Їж, їж, — бабуся підсунула до неї великий таріль з тортом зі збитих вершків та шоколадної крихти.

Далі Олеся пам’ятала тільки те, що лягла спати в нішу.

О, благословенний польський будинок! Що там тримали за Пілсудського — кошики з брудною білизною чи піаніно?!

Снилося їй щось несусвітне. Берет ожив, занявкав (зовсім Булґаков!), заговорив на чистій російській мові про колишнього домовласника, Генрика Ебера, чиє ім’я вибите на кахельних плитах у під’їзді й у ванних кімнатах. Потім в чорного берета проступив єврейський акцент. Смішно, але Олеся ніколи не знала, як звучить цей акцент. Вона розуміла слова коцура, який вів її кудись далеко по коридору до чорних сходів.

— Я не хочу на чорні сходи, — прошептала дівчина беретові. — Там сусіди згори план курять.

— А ми за дверці, за дверці, он туди! — ласкаво промуркотів котисько, виростаючи на очах.

— Які дверці? Навіщо? — впиралася Олеся.

— У пеклі, як і кожному закладі громадського призначення, — пояснив кіт, — є день відкритих дверей, йом далетот птухот. І сьогодні він настав. У цей день усі душі, які перебувають між раєм і пеклом, які не потрапили ні туди, ні сюди, повинні вийти крізь двері й спробувати змінити свою долю.

— Маячня якась, — буркнула вона, — не вірю. Я сплю, і мені сниться…

Коцур привів Олесю до стіни, обклеєної шпалерами десятилітньої давнини.

У стіні утворилася діра, ніби з неї випало кілька цеглин, з нерівними, обпаленими краями, і з неї почали виходити примари.

Може, це були люди, але старомодні й наче порвані, із блідими обличчями. Першим межі пекла покинув пан Франк, тезко чорнокнижника Якуба з Меджибізького лісу. На шиї в нього сидів горностай у зимовім убранні: біле тільце, чорненька половинка хвоста. Червона турецька феска була прибита до черепа цвяхом, і по фесці до скроні стікав свіжий червоний струмок.

Франк тягнув якийсь дивний стілець з полірованого чорного дерева.

Сидіння його, якраз посередині прорізали зміїні хребці, від яких розходилися кобрячі вигини. Ніжки стільця теж нагадували змій, а одна з них прикрасилася єхидною головою демона, схожого на бульдога, з потужними щелепами й виряченими очима. Франк озирнувся й сів на свій стілець.

За ним пішли непоказні люди, схожі, як адепти однієї секти. У руках вони тримали свічники, сплетені із трьох змій з ямками в головах.

— Це його соратники, — шепнув Олесі чорний кіт, що знову перекинувся на берет.

НАПРИКІНЦІ приїхала гарна, хоча й бліда жінка із чорним волоссям.

— Єва, дочка й наложниця Франка, — сказав кіт, — учасниця страшних ночей пітьми, які Франк влаштовував зі своїми друзями. Вони гасили свічки, щоб не впізнати один одного, і віддавалися блуду прямо на розстелених священних сувоях.

— А кого вони чекають? — запитала Олеся.

— Шабтая Цві, невдалого Месію. Він повинен з’явитися тут з хвилини на хвилину й спробувати змінити долю тих, кого мимоволі обдурив, вважаючи себе великим реформатором.

Берет витягнув незрозуміло звідки Олесин підручник з релігієзнавства й тицьнув під ніс абзац на сторінці 217.

«…Шабтай Цві, рабин і каббаліст із міста Ізмір (Османська імперія, нині Смірна, Греція), в 1648 році проголосив себе Месією, створивши юдейсько-мусульманську езотеричну групу. Її послідовники очікували кінця світу в 1666 році й Страшного Суду, однак Шабтай, щоб уникнути відповідальності за свої слова, перейшов у іслам…. Будучи одночасно каббалістом під псевдонімом Амірах і дервішем ордену Бекташі на ім ’я Азіз Мухаммед Капиджі-баші, його згідно з легендою не прийняли після смерті в жоден з відділів пекла…»

Олеся точно пам’ятала: у підручнику такого тексту не було!

Але коцур продовжував читати. «…Шабтай Цві неодноразово намагався втілитися в різних людей (це повинно відбутися в місті — або близько нього — під гербом Лева), але був вигнаний. Відомий випадок вселення його в тіло жінки в 1903 році (Єрусалим)…»

Олеся дивилася на діру в стіні. З неї обережно визирнув високий темноокий чоловік, з голови до ніг обліплений кажанами всіляких видів та кольорів.

— Заходь, Шабтаю, не бійся, тут усі свої, — простягнув йому лапу кіт.

— Перші триста років, — мовив Шабтай (він говорив на івриті, але Олеся чомусь його розуміла), — я мордував пекельних стражників проханнями переглянути мою справу й відправити із приймальні до будь-якої кімнати. Але вони тільки насміхалися наді мною, запевняючи, начебто пекло — це не покарання, а спосіб життя, який ми вибираємо за власним бажанням. І що я начебто недостойний цей вибір зробити. Тоді вони обвішали мене лиликами, що не давали спокою ні днем, ні вночі. Зніміть їх, будь ласка!

Олеся почала відривати лиликів від Шабтая. Але ті міцно причепилися до одежі й не квапилися зніматися.

— Це назавжди, — сказала вона. — Вони не відклеюються.

— Доведеться ходити так, — погодився Шабтай.

Олеся із цікавістю розглядала вихідця з пекла.

— Ви що, справді ніколи про мене не чули? — здивувався він.

— Ніколи, — зізналася Олеся. — Ми вивчали тільки світові релігії…

Берет писнув:

— Пропиши його в бабусину квартиру, у нього турецький паспорт, і тоді Шабтай Цві потрапить у своє жадане пекло. Бачиш, як він втомився!

— Помовч, — Франк грубо відштовхнув коцура від Олесі. — Не слухайте його, пані, він каже єресь. Пропишіть краще мене. Як тільки я отримаю прив'язку до земного місця…

Шабтай вдарив Франка по спині.

— Мовчи, єретику збоченцю! За твої справи ти надійно захований у католицькім пеклі, а потім ще років сімсот будеш мерзнути з мусульманами! Знайшов до кого лізти, собако!

Франк позадкував.

— Ти чиста, наївна душа, — вимовив Шабтай Цві, звертаючись до Олесі…

— Ви принесете мене в жертву? — покірно запитала вона.

— Навіщо?

— Ну, у кіно завжди так: мерці й дівчина, яку вони вбивають.

— Це не кіно, — заперечив Олесі Шабтай Цві. — От, котик підтвердить.

Берет кивнув.

— Усе набагато серйозніше, Олесю, — зітхнув Шабтай. — Тільки незацікавлена людина, яка нічого про мене не знає, і не може стати ні на мій бік, ні погодитися з моїми ворогами, здатна змінити гірке посмертне життя. Пропиши мене у Львові, у цьому будинку на вулиці Мельника, і тоді я зможу повернутися до того, із чого почав.

— А як же бабуся?

— Бабуся нічого не знатиме, — запевнив її коцур. — Он сусіди твої прописали на своїх 34 метрах 129 узбецьких нелеґалів, а ніхто про це не чув. Зайди в домоуправу до Ельвіри Тарасівни, вона пропише кого завгодно. Тобі всього півдня клопоту, а йому — порятунок.

— Я подумаю, — позадкувала Олеся, мріючи прокинутися. Навіть не здогадувалася, що боротьба за квартиру в польському будинку може довести людей до такого… Прописати небіжчика!

— Самі ви небіжчики, — сказав Шабтай, — я по-людськи прошу, пані Олесю, пропишіть. На коліна встану, ясочко моя, золота дам на хабар Ельвірі Тарасівні…

І Шабтай Цві, усе ще обліплений лиликами, впав на коліна, цілуючи руки. Від лиликів пахнуло медяниками, солодко-солодко…

Олеся прокинулася. На ковдрі сидів чорний берет, лежав оксамитовий мішечок із золотими піастрами.

— Прокидайся, Олесю, вже полудень…

Бабуся зайшла до неї в нішу.

— Замордувалась, бідолашка, стомилася. Але вставай, я ватрушок напекла. І до заліку підготуватися треба…

— З порівняльного релігієзнавства, — сказала Олеся.

Берет не ворушився, а мішок виявився кинутим учора поспіхом купальним халатиком.

— Е ні, — вирішила Олеся, — на вулиці Мельника я нікого не пропишу!

Від її рук сильно пахло медяниками. На кухні бабуся з відразою відчепила повислого на шторі кажана й жбурнула у кватирку.

Весна 2008 — зима 2010