Людина дивиться в завтра

ГЕОГРАФІЮ МІНЯЄ ІНЖЕНЕР

Кожний космонавт, який бачив нашу планету крізь ілюмінатор корабля-супутника, вигукував: «Земля прекрасна!»

«Чітко вимальовуються гірські хребти, великі річки, лісові масиви, плями островів, береговий окрайок морів… Який вигляд має водяна поверхня? Темнуваті, ледь поблискуючі плями. Чи відчувається, що наша планета схожа на кулю? Так, звичайно! Видно різкий, контрастний перехід від світлої поверхні Землі до зовсім чорного неба. Земля вражає соковитістю фарб. Вона оточена сяйвом ніжно-блакитного кольору. Поволі ця смуга темнішає, стає бірюзовою, синьою, фіалковою і переходить у вугільно-чорний колір. Цей перехід дуже гарний і тішить око.

Так розповідав Юрій Гагарін.

«Ми бачили багато цікавого під час польоту… Кілька разів у нашій півкулі спостерігали полярні сяйва. Це було незадовго до виходу з тіні. Незвичайне й величезне за своїми масштабами видовище. Пролітаючи у Всесвіті на космічному кораблі «Восход», ми милувалися нашою красунею Землею.

Так розповідав Костянтин Феоктистов.

«Очам відкрилася велич космічного простору. Яскраві неблимаючі зірки на фоні темно-фіалкового з переходом в оксамитову чорність бездонного неба змінювалися виглядом Землі. Переді мною промайнули гігантські зелені масиви, я впізнав Волгу, гірський хребет сивого Уралу, тоді побачив Об, Єнісей, ніби я пропливав над величезною кольоровою картою. Важко згадати величнішу картину…

Так розповідав Олексій Леонов, який першим побачив нашу рідну планету у відкритому космосі.

«Але, захоплюючись красою Землі, не можна не помітити іншого. Облітаючи нашу планету, я побачив, що на її поверхні води значно більше, ніж суходолу. Напрочуд гарний вигляд мають довгі смуги хвиль Тихого й Атлантичного океанів, що навздогін одна одній линуть до далеких берегів…

Океани й моря, так само, як і континенти, різняться між собою забарвленням. Розкішна палітра, подібна до картин російського художника-мариніста Івана Айвазовського, «від темно-синього індиго Індійського океану до брунатної зелені Карибського моря й Мексиканської затоки.

Так розповідав Герман Титов.

Людство живе на островах величезного Світового океану. І острови ці не дуже добре пристосовані для життя.

Є на нашій планеті справді райські куточки «з м’яким, теплим кліматом, великою кількістю води й родючими ґрунтами. Значно більше на ній місць із суворішим кліматом, та води й тут вистачає, а земля хоч і бідна, але придатна для обробітку.

Однак немалу частину суходолу займають пустелі, непрохідні хащі й багновиська, гори та льодовики, сковані вічною мерзлотою простори. До цього слід ще додати напівпустелі, посушливі степи, неродючу тундру та інші місця, що марнуються.

Суходолу взагалі не так уже й багато, недаремно ми назвали материки островами. А понад три мільярди чоловік, що живуть нині на земній кулі, розселені вкрай нерівномірно.

Поряд з країнами, де на квадратний кілометр припадають десятки й сотні тисяч людей, є області, в яких на одного чоловіка виходить понад квадратний кілометр землі. Поряд із освоєними континентами «льодова Антарктида, на якій притулилися тільки науково-дослідні станції. Поряд із краями, що вирують життям, «величезні простори безлюдних пісків чи джунглів, часом таких, де не ступала людська нога.

Географ перелічив би ще чимало таких невідповідностей природи.

Він назвав би могутні ріки, що протікають і без того вологими заболоченими тундрами та тропічними лісами. Він нагадав би про країни, які гинуть від безводдя, хоча біля їхнього узбережжя хлюпоче океан.

Він розповів би про гори, котрі роз’єднують народи, протоки та перешийки, що іноді заважають людям, про течії, які плинуть не туди, куди слід було б, про льодовики та айсберги «загрозу для наших поселень і суден «і таке інше, що не дає нам обжити весь суходіл.

Він згадав би й про кліматові примхи, коли зливи чи посуха, повені або приморозки знищують врожаї, про землетруси та виверження вулканів, що стирають з лиця землі цілі міста.

Невтішна картина… Щоправда, людина не така вже й беззахисна перед сліпою стихією. Вона з давніх часів воює з нею, виборює суходіл у моря, зводить греблі, прокладає канали, створює штучні водосховища… Наша планета поки що погано пристосована до життя. Це не перебільшення «варто лише оглянути всю землю, а не ту порівняно маленьку частину, на якій скупчилося сучасне людство.

Гинуть десятки мільйонів гектарів, де могли б бути поля та пасовиська. Незаймані досі численні підземні багатства «від руд і нафти до прісної води. Вони гайнуються тому, що сховані під неосвоєною цілиною пустель, гір і джунглів.

Майбутнє людського роду пов’язане з перетворенням планети, яка йому належить. І лише техніка спроможна зробити нашу землю зручною для життя, виправити «недоробки» природи. Ось чому інженерові надається перше слово, коли йдеться про вдосконалення земної кулі.

Слід зауважити, що сам інженер не може, не повинен і не буде вирішувати долі майбутніх великих робіт. Про грандіозні інженерні проекти сучасності скажуть своє слово і географ, і біолог, і економіст, і ще чимало вчених з інших галузей науки.

Треба зробити так, щоб не порушити природної рівноваги, щоб зміни йшли тільки на користь, а не на шкоду. Бо може статися, що, поліпшивши клімат в одних місцях, значно погіршимо його в інших; відібравши спершу в моря частину суші, викличемо зворотний наступ води.

Можна занапастити рибу в річках і морях, зробити ґрунти неродючими, утворити нову пустелю, відкрити доступ піскам до ланів і садів.

Та припустимо, що все вже обміркували, підрахували і виявилося: вигода поза сумнівом. Ось тоді й настає інженерова черга діяти.

Будь-який проект вдосконалення планети «це величезна кількість кубометрів вийнятої землі та укладеного бетону. Розміри споруд велетенські. Кожна будова могла б стати восьмим чудом світу.

Можна провести паралель, скажімо, з пірамідою Хеопса, яка є в списку цих чудес і найпридатніша для порівняння. Вона найбільша з пірамід, і на неї витрачено понад два з половиною мільйони кубометрів каменю. Це кам’яне громаддя стоїть непорушно вже п’ять тисячоліть.

Двадцять років знадобилося, щоб спорудити цей пам’ятник фараонові. Та, певно, не злічити, скільки тисяч рабів, що зводили його голіруч, загинуло під пекучим сонячним промінням. Якби сучасний інженер намислив збудувати таку піраміду, він упорався б із цим завданням не за двадцять років «значно швидше.

Каменерізні машини-автомати нарізали б плити, вантажили б їх на платформи, потім прокладеною дорогою камінь підвозили б на будівництво. Підйомні крани легко складали б величезні брили. Людям, яких було б не так вже й багато, «не десятки тисяч, ба навіть не тисячі, «не доводилося б працювати до знемоги.

Але сучасні інженери не будують таких нікому не потрібних споруд. Піраміду звели, проте пустеля лишилася й досі. І на «чорному материку» пустельних земель, які страждають від спраги, дуже багато. Інженерна думка нині спрямована на те, щоб перетворити Землю, а це найкращий пам’ятник людському генію.

Щоб оживити пустелю, потрібна вода. Дивно, але часто-густо пустелі простягаються саме там, де в земних надрах на великій глибині залягають чималі прісноводні озера. Під Сахарою, під середньоазіатськими пісками є достатня кількість води, але дістатися до неї важко. Сьогоднішнє завдання «дати пустелям воду, змінивши течії річок, побудувавши канали і греблі, створивши штучні озера й моря.

Та навіть одержавши воду, пустеля не оживе сама по собі. Потрібна ще й енергія-для систем зрошення, для селищ і міст, для електрифікованих залізниць. Енергію дасть та сама вода, і тому всі пов’язані з нею проекти «це водночас проекти будівництва гідроелектростанцій, здебільшого не однієї, а цілих каскадів.

Так чи інакше, а будь-який задум перетворення природи пов’язаний насамперед з необхідністю вибрати й перемістити величезні маси ґрунту. Земляні роботи виражатимуться в мільйонах, мільярдах, ба навіть у трильйонах кубометрів вийнятої та укладеної землі.

А втім, можна заперечити, що будівельникам давнини теж доводилося мати справу з досить солідними цифрами. Навіть, скажімо, таке не дуже велике будівництво, як залізниця від Москви до Петербурга «це сто мільйонів кубічних метрів землі. Сто мільйонів «за вісім років! І тільки за допомогою лопати й тачки.

Ось інший приклад «з недалекого минулого. Асуанська гребля за обсягом дорівнює сімнадцяти Хеопсовим пірамідам. Вона одна з найбільших у світі. Пропускна здатність на добу-двісті мільйонів кубометрів води. Будівництво гідровузла «до повної здачі в експлуатацію «займе загалом десять років. Яка величезна різниця в масштабах і темпах.

Приблизно століття відділяє ці дві будови: Асуанської греблі та залізниці Москва «Петербург. Замість тачки й лопати з’явився крокуючий екскаватор. Один з найдосконаліших його зразків «роторний. Він розпушує землю і безперервно транспортером подає її куди слід. Екіпаж екскаватора «всього п’ять чоловік, а працює він за двадцять тисяч землекопів.

Але й цього вже стає замало. В задумах інженерів «ще потужніші землерийні машини. Те, на що колись витрачали роки, вони виконуватимуть за кілька місяців, а можливо й тижнів. Панамський канал збудовано за тридцять п’ять років. Конструктори передбачають створити екскаватор, який сам прокладав би такий канал протягом чотирьох років. А йому доведеться вийняти понад двісті мільйонів кубометрів ґрунту!

Прибрати цей ґрунт допоможуть повітряно-реактивні установки. Вихлопний струмінь здатний перекинути кілька тисяч кубометрів землі за годину. Він замінить десятки самоскидів. Ця ж установка може копати канави чи траншеї для труб у найтвердішому ґрунті.

Земляні роботи. На них витрачають роки, місяці, тижні… А чи не можна замінити ці терміни секундами? Фантастика? Ні, на це. спроможний вибух.

Зрозуміло, вибухи бувають різні. Трапляється, що за якусь мить заряд перетворюється на газ, тиск підскакує до сотень тисяч атмосфер, а температура «до кількохсот тисяч градусів. Утворюється ударна хвиля. Рухаючись зі швидкістю звуку, вона знищує на своєму шляху геть усе.

Такий вибух, звичайно, нічого не збудує. Він здатний лише руйнувати. Але можна зробити так, щоб газові частинки рухались не хаотично, а впорядковано, спрямувавши їх в один бік. Швидкість їхня величезна, часом «десятки кілометрів на секунду.

Цим вибухом можна керувати: вийняти за його допомогою ґрунт і укласти де слід, гарненько ущільнити насип тощо. Він здолає найтвердішу породу.

Мирні вибухи вже не раз перекидали з місця на місце сотні тисяч кубометрів землі, допомагаючи зводити греблі, змінювати та поглиблювати річища, морське дно. При перетворенні планети на їхню долю випаде ще більше всякої роботи. Вони прокладатимуть тунелі та канали в горах, засипатимуть болота, розчищатимуть нові шляхи для річок…

А впорядковуючи ріки, інженер залучить на допомогу… воду. Тут працюватиме землесосний снаряд. Спочатку фреза розпушить ґрунт, як це вона робить на роторному екскаваторі; тільки там на фрезерному колесі закріплено ківш, а тут на рухомій рамі «ножі, різаки. Потім ґрунт змішують із водою і розчин перекачують по трубах туди, де намивають дамбу чи перемичку. Вода відходить, а земля осідає і ущільнюється так, що не поступиться нічим перед твердою, злежаною породою.

Земснаряд продуктивніший від екскаватора у півтора рази, і для нього це не межа. Інженери замислили ще потужніші земснаряди-велетні. Протягом години вони здатні виймати тисячі кубометрів землі і пересувати її на десятки кілометрів. Насип зростатиме на очах.

Слід сказати, що і крокуючий або роторний екскаватори, і землесосний снаряд, та й спрямований вибух «це все не новинки інженерно-будівельної техніки. Без їхньої допомоги не були б споруджені такі велети, як Волго-Дон та Волго-Балт, як Волзька гідроелектростанція, як гребля в Асуані. І всі проекти недалекого майбуття теж ґрунтуються на використанні цих машин.

Однак продуктивність механічних землекопів, яка цілком задовольняє інженера сьогодні, завтра буде замала. Тому й народжуються в уяві обриси майбутніх велетнів, здатних за порівняно короткий час виймати й намивати височезні гори ґрунту для дамб та гребель.

Масштаби, безумовно, зростуть, машини стануть потужніші й більші. А принципи? Вони такі ж самі «подрібнювати, різати ґрунт. Це робила лопата, це роблять ківш і фреза кращого сучасного екскаватора. Удосконалення полягає в заміні переривчастої дії безперервною.

Кругом, де тільки можна, техніка прагне уникнути перерв, марнування часу на холостий хід. Саме тому вона віддає перевагу не поршневому двигунові, а турбіні, саме тому металурги намагаються перейти на безперервне лиття. І екскаватор роблять роторним, змушують його копати без упину, не витрачаючи часу на перенесення вийнятої землі в інше місце.

Чи зупиняться на роторі? Навряд. Це не означає, звичайно, що все створене досі віддадуть на брухт. Довго ще землерийні та землесосні машини пануватимуть на будівельних майданчиках. Одначе поволі їх змусять поступитися місцем задля інших машин, механізмів, процесів. Непоганий приклад тому «спрямований вибух, що знаходить усе ширше застосування.

Попереду «опанування термоядерною енергією. Вивільнену під час вибуху силу теж можна змусити працювати. Вже нині накопиченої термоядерної потужності «у вигляді водневих бомб «вистачило б, щоб зруйнувати усе чисто на планеті. Мізерної частки цієї ядерної вибухівки досить, щоб здійснити величезні земляні роботи, знищити створені природою перешкоди, докорінно змінити вигляд Землі.

Не слід гадати, ніби спрямований вибух стане єдиним засобом удосконалення планети. Не всюди і не завжди ним користуватимуться. Він буде в пригоді насамперед там, де матимуть справу з надто твердою породою чи з дуже великим масштабом робіт.

Адже будівництво розгортатиметься в різних місцях, на різному ґрунті. Він може бути твердий, а може виявитись і таким, що, як фільтр, пропускає воду. Споруджувати доведеться і на хисткому піску, і на грузькій глині. Інженер повинен бути озброєний так, щоб усунути будь-яку заваду.

Тут йому допоможуть нові, відкриті технікою шляхи. Стануть у пригоді електрика й хімія. Не залишиться осторонь фізика. Тверді породи руйнуватимуть надшвидкісний струмінь води, ультразвук. Навіть алмаз «найтвердіший мінерал на землі «не може встояти перед руйнівною силою ультразвуку. Цілком імовірно, що руйнуватимуть неприступні породи, пробиватимуть в горах тунелі потужні ультразвукові генератори.

Алмаз не витримує І проміння лазера, світлового генератора. Може, гірські тунелі прокладатимуть випромінювачі світла, так би мовити, світлові гармати? Можливо, їхній спопеляючий промінь, схожий до променя фантастичного гіперболоїда інженера Гаріна, прорізатиме гори так, як ніж розрізає вершкове масло?

Дивними властивостями струмів високої частоти «СВЧ «ми навчились користуватися вже давно. Ці струми здатні загартувати метал зовні, не зачепивши його серцевини, ніби одягнути метал у міцну броню. Вони можуть висушити дерево і фарбу, та й взагалі чимало зробити з того, чого не вміють звичайні струми. Енергію СВЧ передають без дротів, щоправда, недалеко, лише всередині обмеженого індуктивною котушкою простору. Зате ґрунт, камінь, пісок, глина «для них не перешкода.

Якщо підвести енергію до породи, можна нагріти її, розплавити зверху, а при необхідності проплавити на будь-яку глибину.

Тепер зрозуміло, які можливості відкриють СВЧ перед інженером. Він спорудить нагрівальний індуктор, який прорізатиме тунель потрібної форми. Струми пропалять породу, виріжуть у ній прохід, оплавлять стінки, зроблять їх міцними. Залишиться тільки прибрати вирізану серцевину. Можливо, хімічна промисловість створить розчинники, здатні впоратися з таким завданням.

Інженер змусить СВЧ виготовляти литі стіни каналів із піску чи глини. Знов індуктор підведе енергію, і самохідна машина «можливо, автомат «поповзе пустелею, лишаючи позаду готове річище майбутньої ріки.

Струми високої частоти, перетворюючи пісок на камінь, легко й швидко прокладатимуть шляхи серед пустель. Якщо вони ще допоможуть пробурити там свердловини до підземних водяних сховищ, то на мертвих нині землях відродиться життя.

Своїм спільником інженер може зробити й полум’я. Навіть найміцніша порода не витримає вогневого натиску. Легкоплавка почне плавитися, тугоплавка «тріскати чи пом’якшуватися. Тому пальник «полуменевий різак «ще один засіб прокладати тунелі.

Для робіт на м’якому ґрунті можна використати тепло. Спочатку випалювати ґрунт, як випалюють цеглу, а потім каменерізною машиною прорізати в ньому канал. До речі, «серцевина» тут марно не пропаде. З неї неважко виготовити плити «чудовий будівельний матеріал.

А втім, виникає серйозне питання: чим живити вогняний струмінь, де взяти енергію для роботи нагрівальних індукторів струмів високої частоти, ультразвукових та квантових генераторів? Адже потреба в енергії буде чимала. Певно, знадобиться велика електростанція, та ще, може, й не одна.

Термоядерні реактори «ось що дасть потрібну енергію. У більш віддаленому майбутньому, коли навчаться передавати її на великі відстані без дротів, не буде потреби споруджувати атомні енергоцентри поблизу будівельних майданчиків і тягнути до них лінії передач. Електроніка вже тепер потроху відкриває шляхи до бездротяних електромагістралей. Це так звана електроніка великих потужностей.

Є й інший вихід: геліоенергетика, для використання якої найпридатніше пекуче сонце пустель. Певну ділянку пісків неподалік будівництва покриють секціями напівпровідникових батарей. Якщо скористатися хоча б третиною площі Каракумів, можна одержати десять мільярдів кіловат енергії «далеко більше, ніж дають нині всі електростанції земної кулі. Так чи інакше, а енергію для опорядження Землі буде знайдено.

Самої води замало для того, щоб перетворити піски на родючі землі. Пісковик, як, до речі, й інші непридатні для хліборобства ґрунти, треба поліпшувати, змінювати його структуру, а в разі потреби позбуватися солей. В цьому допоможуть хіміки, котрі вже навчилися виготовляти спеціальні полімерні препарати.

Виведені біологами нові сорти рослин, які не бояться холоду, допоможуть в освоєнні тундри. В природі є бактерії, що виділяють у ґрунт тепло. Якщо біологам пощастить вивести їх на Крайній Півночі, то там зможуть рости і звичайні рослини.

Для наступу на вічну мерзлоту стане в пригоді підземне тепло. Давно й уперто борються люди з нею, та ворог дужий: на земній кулі він захопив чверть суходолу, а в Радянському Союзі «площу, що дорівнює Європі…

Передбачають різні способи. Власне, всі проекти утеплення Арктики спрямовані на те, щоб поступово зменшити зону промерзлої землі. Підраховано, що лише за допомогою підземного тепла можна буде прогріти мільйони квадратних кілометрів скутих холодом земель і перетворити тундру на родючий край.

З цією метою доведеться прокласти мережу труб від поверхні до глибинних джерел гарячої води. Звільнене тепло знищить мерзлоту, допоможе змінити клімат полярних країн і потіснити кригу. Воно дасть енергію, гарячу воду й пару як старим, так і новим містам і селищам, що виростуть в утепленій Арктиці.

Коли ж підземного тепла не вистачить на перетворення всіх холодних районів, то в більш віддаленому майбутньому, певно, прийде на допомогу ядерна енергія.

Будівельники півночі та й інших місць зможуть використати кригу. її можна армувати як сталевою арматурою, так і пластмасовою. Міцніша сталева арматура дасть змогу споруджувати крижані будинки. Пластмасова придатна для будівництва крижаних доріг, аеродромів.

Крижане будівництво не обмежиться лише наморожуванням гребель, набережних, дамб. Інженерна думка сягає далі. Очевидно, для надвелетенських гідроспоруд та й для інших будівництв майбутнього замість землі, каменю й бетону використовуватимуть кригу.

Тоді можна було б створювати штучні острови, які плавали б і в південних морях. Виготовлені хіміками теплоізолюючі прокладки захищали б кригу. Низьку температуру можна також підтримувати, проклавши в кризі систему труб з охолоджувальною рідиною «своєрідне «центральне охолодження» споруди.

Холод вирішуватиме ще одне завдання. Як і тепло, він допоможе опріснити морську воду. Адже крига в північних морях прісна, солі не потрапляють у крижані кристалики навіть тоді, коли вода дуже солона. Однак скористатися прісною кригою півночі для того, щоб дати воду посушливому півдню, надто складно. Куди легше заморожувати взимку підземні солоні води та брати звідти прісний лід. Це спростить зрошування й, взагалі, водопостачання південних районів, наприклад Казахстану, Приуралля, Заволзьких степів та інших місць, де бракує води.

Можливо, тоді й не буде потреби будувати канали та повертати назад річки. А втім, остаточне рішення прийде згодом.

У майбутніх проектах перетворення природи «не самі лише канали та греблі, дамби та гідростанції. Життя ставить перед інженером чимало й інших завдань: з’єднати острів з материком чи сусідні острови або навіть континенти, прокласти дорогу крізь гори, побудувати залізниці й автостради, що простяглися б на десятки тисяч кілометрів. Масштаби таких споруд перевершать усе відоме донині.

Яке вирішення цих завдань бачимо ми у висунутих нині проектах?

Тунель через протоку здебільшого пропонують прокладати під морським дном. Певного досвіду великих робіт під водою вже набуто, щоправда, вони мали дещо інше спрямування. Так під час другої світової війни англійці проклали нафтопровід по дну Ла-Маншу.

Ми спроможні заглибитися в товщу дна навіть на кількасот метрів. Ми зуміємо зробити підводно-підземний шляхопровід такий широкий, щоб у ньому вільно розмістилися і автомобільна дорога, і кілька залізничних колій. Будуть тут і вентиляційні канали, і дренажні труби, що очищатимуть повітря від вихлопних газів та вогкості. Трасу тунелю треба вибрати з невеликими схилами, які легко долали б електровоз і автомобіль.

Можна уникнути земляних робіт, якщо зібрати тунель з покладених на дно труб, точніше «на донні опори. Такий плаваючий тунель спорядять ще своєрідними плавцями «так званими стабілізуючими поверхнями на зразок рульових, тільки закріплених нерухомо. Тоді труба не коливатиметься, навіть якщо по ній рухатимуться стрічні потоки автомобілів і поїздів.

Сухопутний шлях може бути під водою, але можна й крізь гори прокласти водяну трасу, якщо через перешийок прорубати тунель, а при вході й виході влаштувати шлюзи. Можна провести паралельно ще й залізничний тунель і зробити спільну вентиляцію, вивівши труби на поверхню.

Залишається сказати, що тунель можна прокласти і в крижаній товщі. Це знадобиться тоді, коли люди почнуть освоювати Антарктиду. Вона ховає під своєю крижаною шапкою чимало багатств.

З кригою впоратися легше, ніж з ґрунтом. Треба тільки мати на увазі, що не всі льодовики нерухомі. Отож трасу доведеться вибирати там, де немає загрози зсуву. Все інше роблять так, як у звичайному тунелі. Всередині його можна буде «в разі потреби «збудувати електрифіковану залізницю.

Запроектовано також велетенські мости через протоки «найскладніші інженерні споруди, що вимагають видумки й точного обчислення. їхня довжина «десятки кілометрів, висота над водою «десятки метрів. Щоб спорудити їх, потрібно чимало міцних бетонних опор. Мостами пройдуть автостради та залізничні колії.

В сейсмічно небезпечних районах, де землетруси можуть зруйнувати міст, доцільно спорудити в протоці кам’яну дамбу. По ній буде прокладено транспортну магістраль. Щоб відкрити шлях кораблям, у дамбу вбудують мости.

Споруджуватимуть мости, певно, навіть через широкі затоки й невеликі моря «наприклад, Каспійське. Під Каспієм можна було б прокласти, щоправда, трьохсоткілометровий тунель на зразок того, як метробудівці вирубують шахти під ріками. Міст через Каспій пропонують укласти на понтонних опорах, підтримуваних тросами. А троси, в свою чергу, кріпитимуть до вбитих у дно паль.

Досі таке підводне будівництво ніде не провадилось. Проте вже нині створюють роботів-водолазів, здатних працювати навіть на великих глибинах. Обладнаний механічною рукою і телекамерою, керований на відстані, такий робот зміг би в певних місцях забивати палі. Буде потреба в спеціальних підводних суднах для огляду кріплення та інших споруд на дні. Підводний флот малих і середніх глибин, до речі, вже почали створювати.

Тепер, коли ми з’ясували, хоча й у загальних рисах, які технічні можливості матиме інженер майбутнього, поглянемо, як він їх використав би, де доклав би свого розуму та рук.

Природа не потурбувалася про те, щоб мешканцям різних країн і континентів було зручно спілкуватися. Деяку невідповідність вже пощастило виправити «створено єдину водну магістраль, що з’єднує Біле, Балтійське, Азовське, Чорне та Каспійське моря; прорито Панамський і Суецький канали; прокладено тунелі в горах, що розділяють європейські країни; з’єднано підводним тунелем японські острови Хонсю і Кюсю. Та цього замало, і в задумах інженерів «нові споруди.

Після тривалих суперечок вирішено долю шляху через Ла-Манш, шляху між Францією та Англією. Буде споруджено підводний тунель для поїздів та автомашин.

Не менше, ніж сполучення Англії з континентом, хвилює інженерів і проблема тунелю між Європою та Африкою під Гібралтарською протокою. Те, що слід будувати тунель, а не міст, вирішено давно: в протоці море бурхливе, і шторми знесуть опори. Щоб з’єднати Танжер і Тариф «крайні точки обох континентів, «треба прокласти близько п’ятнадцяти кілометрів тунелю в твердому скелястому ґрунті, на глибині приблизно півкілометра. Вигідно буде прокласти в тунелі й нафтопровід «адже неподалік сахарська нафта! З цим завданням може впоратися навіть сучасна техніка.

Дамбою з мостами, що відкривають прохід для суден, передбачають перекрити Мессінську протоку, з’єднавши острів Сицилію з материком.

Хочуть і далі з’єднувати японські острови: між двома найбільшими з них «Хоккайдо і Хонсю «мають намір прокласти під водою величезну залізобетонну трубу. Вона лежатиме на опорах, поставлених на дно. Від спливання трубу втримають троси. Всередині прокладуть широкий двоповерховий шлях для поїздів та автомобілів.

Розроблено й проект стокілометрового двотунельного каналу, що пройде крізь Кордильєри і, як Панамський, з’єднає два океани. Цим каналом попливуть океанські кораблі. їх поведуть буксирні електровози. Між двома тунелями каналу проляже ще й третій, залізничний, тунель.

Говорити про географію майбутнього можна нині лише в найзагальніших рисах. Чимало буде змін в остаточних варіантах: дещо іншими стануть водні шляхи, не в тих місцях з’являться штучні водоймища, не ті ріки з’єднають каналами, по-іншому «виправлять» морські течії та перероблять самі моря.

Конкретно ми можемо говорити лише про те, що намічають зробити, користуючись засобами сучасної техніки. В подальші плани життя внесе свої корективи.

З одного боку, наука ще не може передбачити, які наслідки дасть здійснення того чи іншого проекту «надто складні природні взаємозв’язки. Але ми вже йдемо до розгадки всіх планетарних механізмів. З другого боку, успіхи техніки мають полегшити і прискорити вирішення таких завдань, які поки що здаються нам мало не фантастикою.

На одному з перших місць стоїть проблема води, води, якої бракує не тільки пустелям, а й посушливим районам багатьох країн, води, що потрібна і ланам, і містам, води, яка, крім усього, є джерелом електроенергії.

Щоб посушливі середньоазіатські землі одержали воду, щоб потіснити пустелю Каракум і пом’якшити клімат Середньої Азії, Уралу, Алтаю та Сибіру, щоб, зрештою, відсунути на північ межу вічної мерзлоти, можна, скажімо, повернути великі сибірські ріки на південь.

Греблі перепинять шлях Обі та Єнісею до Льодовитого океану. Величезне водосховище виникне на Єнісеї. А на Обі буде найбільше в світі штучне водоймище, справжнє Сибірське море. Звідси вода каналом попрямує до Аральського моря, яке з’єднають із Каспійським.

Чимало проектів виношують інженери всього світу.

Щоб дати воду мертвим землям Ближнього Сходу, пропонують позичити її в Середземного моря і подати насосами до штучного водоймища в горах. Звідти вона по трубах спуститься в Йорданську долину і каналом піде до Мертвого моря.

Для зрошення Сахари висунуто проект створення нових морів у самому серці Африки. За цим проектом озеро Чад, що нині висихає, перетворять на море, заповнивши його водою з ріки Конго. Ріку спершу примусять утворити інше море «Конго. Пройшовши обидва моря, вода рине у відроджене стародавнє річище Нілу і досягне Середземного моря. Затопивши досить велику територію малопридатної для життя Екваторіальної Африки, вдалося б докорінно перетворити Сахару, відкрити доступ до схованих під її пісками багатств.

Грандіозні масштаби також іншого плану, за яким передбачено з’єднати каналом три великі південноамериканські ріки «Амазонку, Оріноко й Парану. Тоді водний шлях перетнув би майже всі країни Південної Америки. Збудовані на цій водній артерії електростанції дали б десятки мільйонів кіловат електроенергії. А це дозволило б підкорити джунглі й цілинні землі, які змогли б прогодувати майже чверть усього людства. Нині навіть невідомо, скільки багатств заховано в надрах цих незайманих земель. Безперечно, що є там і руда, І чисті метали, і селітра, і вугілля, й нафта.

Проблему води вирішуватимуть не лише гідротехніки, а й геологи. Вони збираються пробурити свердловини, які відкриють дорогу підземним водам. Це можна буде зробити в Казахстані чи в центральній частині Австралії. Якщо підземна вода солона, її опріснюватимуть «за допомогою сонця чи атомної енергії. Сонячний нагрівник або атомний реактор дадуть тепло. Воно випарує і пережене воду.

В пошуках води інженерна думка звертається не лише до підземних озер, захованих в надрах іноді дуже й дуже глибоко.

Прісну воду може дати Океан. Інженер насамперед пам’ятає про айсберги, ці величезні крижані гори, що плавають у високих широтах. Часом, рухаючись за течією, вони досягають і середніх широт. Лід «це прісна вода, і навіть порівняно невеликий айсберг може дати її близько ста кубічних кілометрів. Волга нині несе до Каспію 224 кубічних кілометри води на рік. Скільки ж заморожених Волг плаває на просторах Океану!

Чому б не використати крижані брили й не перетворити їх знову у звичайну воду? Тепер ця «консервована» вода лише заважає, судноплавству. Айсберг підступний, він майже весь занурений в океан, і зустріч з ним спричиняє катастрофи. Навіть сучасні кораблі, обладнані радіолокаторами та ехолотами, не застраховані від неприємностей, плаваючи в полярних водах.

Скориставшись айсбергами, ми не завдамо шкоди природі, а посушливі землі одержать потрібну їм воду. Основними споживачами айсбергів, певно, стануть пустелі Австралії, Південної Африки та посушливі райони Америки.

Як же доправити крижану гору до берегів цих континентів? Пропонують скористатися попутною течією. Після того як буде знайдено відповідне крижане громаддя (а в Антарктичному басейні айсберг як звичайно має десятки кілометрів завдовжки), судна-мисливці за айсбергами візьмуть громаддя на буксир. Зробити це не так важко «у воді крижана гора втрачає частину своєї ваги. Судна відбуксирують свій вантаж туди, де його підхопить течія. Вона зрештою й доведе айсберг до мети. Далі залишиться тільки спорудити навколо криги закритий басейн і брати з» нього прісну воду.

Добувати прісну воду з айсбергів «найпростіший і порівняно дешевий спосіб. Та для цього годиться й солона вода Океану. А її ж там величезні запаси. Можна було б задовольнити всі потреби людства у воді, не боячись, що Океан обміліє. А нині виходить парадокс: жителі Токіо, приміром, мучаться від спраги, а неподалік «безмежний водяний простір.

Для опріснення води користуються іонітами, іонно-обмінними смолами. Молекула іоніту складається із заряджених частинок протилежних знаків. Деякі з них здатні переходити в розчин і мінятися місцями з іонами розчиненої речовини. Крихітка іоніту притягує Іонізовані атоми і тим самим очищає воду.

Створюється можливість розв’язати нарешті проблему води, щоб не було загрози «водяного голоду».

Протягом кількох років вчені працюють над створенням ефективної системи опріснення морської води за допомогою ядерної енергії.

Замислюються інженери й над проектами перетворення самого Океану та деяких внутрішніх морів.

Катастрофічно швидко міліє Каспій. Обриси його щорік змінюються. Що ж робити? Чи можемо ми допомогти йому? Це завдання велетенських масштабів, бо належить реконструювати величезне водоймище, площею близько трьохсот вісімдесяти тисяч квадратних кілометрів. Зберегти це море і його багатства конче необхідно.

В Каспії добувають чимало цінних солей. Води його дуже багаті на осетрову рибу. А прикаспійські сади, баштани та виноградники дають високі врожаї. Крім того, Каспій «важлива транспортна магістраль.

Та рік у рік нижчає рівень моря, міняються природні умови прилеглих до нього районів. Каспій треба рятувати. Тому інженерна думка намагається знайти вихід.

Ось один із проектів.

Звести дамбу й розділити море на дві частини «північну, до якої впадає Волга, і південну. Тоді північна частина не мілітиме «там вистачить тієї води, що несуть річки. Південна ж частина поступово висохне. Цей проект, до речі, не дуже вдалий. Неприйнятна й інша пропозиція: осушити затоку Кара-Богаз-Гол. В цьому разі припинилося б нагромадження цінної хімічної сировини у затоці «глауберової солі.

Є й ще один план «дати Каспію воду за рахунок північних рік, створивши Камсько-Вичегодсько-Печорське водосховище. А щоб не завдати шкоди Печорі та Вичегді, доведеться побудувати кілька гідровузлів. Вони допоможуть підтримувати в цих ріках судноплавство й дадуть електрику північним районам.

Виникла також ідея перетворення Азово-Чорномор’я. Тоді можна було б здолати посуху на півдні України та в північній частині Криму, зросити Прикаспійську низовину, зробити ще теплішим Чорноморське узбережжя.

Для цього в дельті Дунаю треба звести греблю, а в морі «довгу земляну дамбу, яка перепинить шлях водам Дунаю, Дніпра та Південного Бугу і спрямує їх до сусіднього Азовського моря. Воно, в свою чергу, буде відрізане греблею від Чорного моря і перетвориться на прісне водоймище.

Чорне море почне міліти, та йому на порятунок прийде Середземне. Теплі води, що прилинуть звідти, змінять клімат Кавказу й Туреччини, субтропіки займуть тут ще більшу площу.

Є й така думка. «Урізати» Середземне море, щоб вивільнити сотні тисяч квадратних кілометрів землі, зробити з Європи, Азії та Африки єдиний континент і, скориставшись різницею в рівнях води, одержати величезну кількість електроенергії. Греблі на Гібралтарі та Дарданеллах відрізали б Середземноморський басейн і від Атлантики, і від Чорного моря. Він почав би висихати, звільняючи суходіл.

Невпізнанно змінилася б географія цих районів. Подекуди з’єдналися б острови, щезла б майже вся Адріатика, стали б вужчі протоки. А тим часом споруджували б греблі між великими островами та берегом. Море було б поділено на дві частини. До колишніх портових міст довелося б підвести канали, переобладнати Суец, реконструювати Корінфський канал. І кругом, де тільки вигідно, виникли б гідростанції «на Гібралтарській та Дарданелльській греблях, поблизу Сицилії, в гирлах італійських річок «Ебро та По, африканського Нілу.

План грандіозний, і він, безумовно, матиме вплив на клімат Південної Європи, Північної Африки, Ближнього Сходу. Знову ж таки постає питання «який саме? Та відповісти на нього поки що неможливо. Тому керуватимуться досвідом переобладнання Червоного моря.

Це море «з погляду географа та гідролога «молодший брат Середземного. Воно сполучається з океаном через протоку Баб-ель-Мандеб. Його так само, як і Середземне, живлять не річки, а океан. Ось чому тут можна, перекривши протоку, відвоювати суходіл. Заодно море дасть енергію та хімічну сировину «адже, випаровуючись, надто солоне Червоне море полегшить добування різних солей.

Можна було б переробити й Балтику, перетворивши Балтійське море на велетенське прісноводне озеро. Для цього треба побудувати три греблі, закривши ними три датських протоки між Скандинавією та Ютландією і двома островами, що розташовані на шляху до Атлантики.

Воді тут залишили б вихід тільки в Атлантичний океан. Тоді Балтійський басейн поступово промився б прісною водою річок, які в нього впадають. Змінився б клімат Прибалтики, з холодного та вогкого він став би тепліший і сухіший. І, до речі, острови мали б зручне сполучення з материком «на греблях проклали б автостради.

Ну, а що ж можна зробити з Океаном? Адже його не перетнеш ні греблею, ні дамбою. Проте й тут інженер може втрутитись у заведений природою порядок.

Справді, що сталося б, якби Гольфстрім «ця «піч» Європи «пішов іншим шляхом? Що було б, коли б змінилася течія Куро-Сіво? Точної відповіді також дати зразу не можна. Є лише припущення.

Очевидно, там, куди вдалося б спрямувати теплі Гольфстрімові води, клімат пом’якшав би. Проте цілком імовірно, що від цього потерпіли б інші, тепер зігріті Гольфстрімом, країни. Якби пощастило повернути Куро-Сіво, що нині надаремно віддає своє тепло в океан, то поліпшився б клімат Далекого Сходу.

Можна було б перекрити дамбами протоки між островами Кюсю, Танега та Яку в Східно-Китайському морі. Тоді його рівень піднявся б, і в Японське море ринуло б більше теплої води. Коли ж до того перекачувати воду з Японського моря в Охотське, то клімат Японії, Сахаліну, Примор’я і Кореї пом’якшає. Енергію для цього дали б потужні гідроелектростанції на нижньому Амурі.

Пропонують закрити дамбою протоку Невельського, роз’єднавши біля Сахаліну Японське та Охотське моря. Воду пропускати лише в один бік, користуючись припливами та відпливами. Тоді тепла вода з Японського моря поступово нагріла б води Охотського. Течія Куро-Сіво перетворилася б на «піч» Далекого Сходу.

Щодо Гольфстріму, то тут справа складніша. Американцям хотілося б перетягнути його до себе, а це завдало б шкоди Європі. До того ж нема певності, що дамба, яка поверне Гольфстрім, не спрямує до берегів Америки разом з теплою водою ще й холодну Лабрадорську течію…

Ось іще приклад вельми ризикованого проекту, теж пов’язаного з Гольфстрімом, «проект утеплення Арктики. Автор його запропонував спорудити греблю в Берінговій протоці й перекачувати воду з Чукотського моря в Тихий океан. Тоді тепла вода з Атлантики попрямує до Північного океану. Пом’якшає суворий арктичний клімат, зникнуть крига, сніги та вічна мерзлота.

Цей грандіозний проект технічно здійсненний, хоч і вимагає величезних затрат, бо для насосів потрібні будуть мільйони кіловат енергії. Та, на жаль, гребля в Берінговій протоці може катастрофічно порушити усталену роботу «кліматичної машини» в північній півкулі. За утеплення безлюдної Арктики доведеться платити дорогою ціною «похолоданням у Європі, в Америці, в Азії. В усякому разі, поки ми не розкрили всіх таємниць клімату, братися за таке кардинальне перетворення планети було б передчасно. Можливо, розгадавши ці таємниці, ми навчимося впливати на клімат в інший спосіб.

Створювати чи розсіювати хмари, викликати дощ, відвертати громовицю та град — все це вже нам під силу, хоч і в невеликих масштабах. Та розширення масштабів «справа часу. Інженери разом з геофізиками добирають способів керування погодою і кліматом.

Утворювати висхідні потоки теплого повітря, щоб виникали хмари, допоможуть метеотрони. Це велетенські пальники, що подаватимуть тепло в атмосферу.

Настане час «і навчаться керувати повітряними ріками, що протікають десь високо над землею. Однак це завдання швидше післязавтрашнього, а не завтрашнього дня. його можна буде виконати лише тоді, коли людство порядкуватиме такою кількістю енергії, яку витрачає природа, перемішуючи зверху донизу всю атмосферу. Сучасний же інженер може тільки поміркувати над тим, як скористатися дармовою силою повітряних Гольфстрімів.

У гірських районах для одержання вологи можна використати льодовики «цілі склади замороженої прісної води. Все одно вона пропадає марно. Льодовики живлять гірські річки. Отож ці річки можна зробити повноводнішими, примусити ті, що течуть у посушливі райони, нести більше води. Треба тільки зачорнити льодовики, покрити їх тонким шаром пилу. З цим легко впоратися авіації. Під сонячним промінням льодовики почнуть танути. Зрозуміло, це слід робити обережно, щоб не сталося повені.

В енергетичному балансі людства почесне місце посяде підземне тепло. Матимуть широке застосування і природні запаси холоду. Крижане будівництво вже ввійшло в практику сьогоднішнього дня. А завтра лід допоможе перетворити природу.

В посушливих районах можна взимку подавати воду по трубах. Вона утворить на холоді штучні льодовики в природних чи спеціально створених котлованах. Воду дадуть природні підземні водосховища. Вийде щось на зразок холодних вогнищ, які влітку пом’якшуватимуть клімат, зволожуватимуть повітря. Через те що ці льодовики матимуть величезну товщину, весь лід не встигне за літо розтанути.

На півдні, де немає зимових холодів, доведеться скористатися сонячними охолоджувальними установками. Там теж буде штучно створено льодовикові поля.

Мають намір скористатися сумішшю криги з сіллю «солона крига тане повільніше. Можливо, вдасться навіть пропускати через крижаний охолоджувач тепле повітря в південних місцевостях. Тоді замість гарячих суховіїв виникнуть холодні повітряні завіси. Разом із ними з’являться хмари і почнуть випадати дощі. Слід сказати однак, що всі ці грандіозні перетворення вимагають чимало кіловат-годин електроенергії.

На шляху холодних повітряних мас хочуть будувати загорожі, штучні перешкоди.

Діставши можливість керувати енергією на свій розсуд, ми зможемо створювати штучні вогнища тепла. Тепло прогріє повітряні маси. Створений людиною і спрямований на певний шлях циклон викличе бажану зміну погоди. Так можна буде запобігти вторгненню холоду, керувати опадами і взагалі втручатись у «кухню» погоди.

Однак перед тим, як це втручання стане реальним, доведеться проробити величезну роботу, і більша частина її припаде на долю інженерів.

Їм належить взяти участь у створенні постійно діючої метеослужби для всієї планети. Для цього потрібні геофізичні ракети. їх запускатимуть регулярно, як тепер кулі-зонди. Знадобляться також метеостанції-автомати на супутниках, які постійно обертатимуться навколо Землі, стежачи за всією атмосферою, всіма океанами, усіма хмарними та крижаними покривами.

Інженерам доведеться й на самій Землі розмістити ширшу за сучасну мережу метеостанцій у всіх важкодоступних, але важливих для метеорологів місцях.

Треба буде також налагодити службу спостереження в Океані, взяти під нагляд усю товщу води «від поверхні до дна. Тут стануть у пригоді і нові прилади, й нова техніка зв’язку, і нові судна, й нове обладнання для сухопутних, надводних та підводних постів планетарної метеорологічної та океанографічної служби. Буде потреба і в спеціальних обчислювальних центрах, які зможуть опрацьовувати величезний потік інформації з усієї земної кулі та її супутників.

І, поступово навчившись передбачати погоду на тривалий період, з часом зможуть передбачати навіть ті зміни клімату, що спричинені тим чи іншим перетворенням планети. Лише тоді можна буде впевнено сказати, які наслідки дасть здійснення того чи іншого проекту, і вирішити його долю, не побоюючись за майбутнє людства.

Які б варіанти не обрали інженери, немає сумніву, що через десятки років, а може, навіть швидше, Земля набуде нового вигляду. Перетворення почалися вже нині, і навіть у досить великих масштабах. Це стосується як нашої країни, так і деяких зарубіжних.

Вже давно дають урожаї мільйони гектарів цілинних земель, забуяв цвітом Голодний степ. Воду одержали великі простори середньоазіатських пустель. Лісові масиви перегородили шлях суховіям. Канали з’єднали чимало рік у європейській частині країни. В Сибіру розгорнулося небачене будівництво гідростанцій-велетнів.

Мине час, і народи пробудженої Африки візьмуться за перетворення «чорного материка»; Асуанська гребля «лише перша ластівка. Ми віримо, що настане черга й інших континентів «Австралії та Південної Америки, де теж необхідно підправити природу, щоб її багатства дісталися людям.

У майбутньому людина зможе ще в більших масштабах відвойовувати суходіл в Океану і, навпаки, серед суходолу утворювати моря. Можливо, що, змінивши клімат Арктики та Антарктиди, спробують багато в чому змінити й географію полярних областей Землі.

Серед моря часом виростають нові острови, що є наслідком підводних вулканічних вивержень. Ми навряд чи копіюватимемо природу, але інженери майбутнього створюватимуть штучні острови і поблизу берегів, і у відкритому океані. Спочатку будівництво, очевидно, буде скромне, невелике, однак згодом розгорнеться дуже широко.

Плавучі острови «ось про що мріють уже сьогодні. Величезні споруди з бетону й металу, а можливо, і з пластмас зможуть дрейфувати в теплих морях. Це будуть плавучі плантації, на яких під щедрим сонцем виростуть багаті врожаї різних культур: і колоскових, і овочів, і фруктів. Все, що дає земля, одержуватимуть і тут. А ґрунт? Ґрунтів не буде, їх замінять поживні розчини.

Плівкові покриття допоможуть зберігати сонячне тепло. Можна подовжити день рослинам, якщо освітлювати їх вечорами чи вночі. Енергію ж для всіх потреб острівця «а на ньому житимуть і люди «дадуть атомні електростанції. Сировину для них «уран чи надалі, коли перейдуть на термоядерне «пальне», «дейтерій, добудуть з океанської води.

Вже нині можна було 6 назавжди розтопити кригу в Арктиці. Для цього досить штучно підігріти океан електричними грілками або атомними реакторами. Та, перш ніж робити це, треба ясно уявити собі, що станеться в інших місцях планети.

Поки що відповісти на це важко «наслідки можуть бути найнесподіваніші. Одне зрозуміло: послабшає циркуляція повітря, бо зменшиться різниця середніх температур між північчю та півднем. У Сибіру і Європі з’являться нові посушливі райони.

А втім, техніка може ліквідувати таку небезпеку. Треба буде збільшити вологість там, де її бракуватиме. Це зробить, певно, океан, який примусять посилено випаровуватись. На зразок льодовиків окремі його ділянки вкриють спеціальним шаром чи скерують Із штучних супутників Землі пучок сонячних променів. Стали б у пригоді під час боротьби з посухою також снігозатримання та штучне дощування.

І все ж таки обережність, обережність і ще раз обережність повинна бути девізом тих, хто заходиться змінювати клімат.

Можливо, атомними грілками пощастить прогрівати окремі місця океану і таким чином міняти встановлений природою напрямок течій. Нині, проте, ідею атомного підігрівання океанських вод висувають для іншої мети «тепліша вода виноситиме на поверхню поживні речовини, з’явиться більше корму для риби, виникнуть нові багаті «рибні пасовиська». Для керування течіями потрібно було б дуже багато тепла, і тому проектувати переобладнання природного водяного опалення можна буде лише в епоху термоядерної енергетики.

Проте це не означає, що керування кліматом «справа дуже далекого майбутнього. Початок її покладено вже тепер.

Насаджуючи лісозахисні смуги, створюючи штучні водосховища, зрошуючи землі та висушуючи болота, людина змінює клімат. І хоч які малі поки що ці зміни, згодом вони почнуть усе відчутніше заявляти про себе.

За підрахунками радянських геофізиків, не мине й сотні років, як людство зможе виробляти й використовувати для різних потреб стільки ж енергії, скільки нині наша Земля одержує від Сонця. І вже не воно, наше денне світило, визначатиме клімат на земній кулі. Головним регулятором клімату буде діяльність людини. Роблячи підрахунки, виходять з припущення, що сучасні темпи приросту енергії у виробництві збережуться «десять процентів на рік. Але ж вони можуть і зростати. Безумовно, збільшаться й площі, густо заселені людьми. Так що загроза штучного перегріву Землі може стати ще реальнішою.

На планеті поступово потепліє. І земна поверхня, і атмосфера поволі нагріються настільки, що зникне крига, температура підвищиться повсюди, припиняться сильні вітровії й зникне різка відмінність між північчю та півднем. Але, з другого боку, на тому ж півдні буде ще гарячіше й сухіше. Перед людством, якщо це справді трапиться, постануть нові проблеми, і головна з них «відвести лишок тепла, охолодити перегріту планету.

Так говорить геофізика про вплив людини на клімат. А ось що говорить астрономія про зв’язок клімату з долею Сонця.

Щоправда, вона має на увазі не століття, ба навіть не тисячоліття, а значно віддаленіші часи «чимало мільйонів і мільярдів років. Сонце, зрештою, почне згасати. Настане мить, коли Земля перетвориться на холодну, покриту кригою кулю. Але на той дуже й дуже далекий час техніка зможе зберегти життя навіть і на зледенілій планеті, так само, як вона відстоюватиме його в недалекому майбутньому на планеті гарячій.

Можливо, в тих районах, де температура стане надто висока або занадто низька і не буде іншого виходу, збудують міста під прозорими банями, зі штучним кліматом.

Місто зі штучним кліматом «це вже не мрія, а проекти, причому порівняно близького майбутнього. Ось який вигляд може мати таке місто в Заполяр’ї, в районах вічної мерзлоти, де метуть хурделиці й лютують морози, де надто коротке літо, а взимку по кілька місяців не визирає сонце.

Величезні будинки-вежі під прозорими банями з’єднані такими ж прозорими переходами. їх трохи піднято над землею і поставлено на опори, щоб відокремити од мерзлого ґрунту й снігу. Будинки герметичні, вікна не мають кватирок, зате установки штучного клімату подають свіже повітря сталої температури.

В такому місті-оазисі є все, що потрібно для нормального життя. Передбачено навіть сад «під окремою прозорою банею. Там «і спортивні майданчики, і водограї, і вічнозелені рослини, І квіти. Там вирощують овочі й фрукти.

Алюмінієві сплави і пластики правитимуть за основний будівельний матеріал таких міст «маленьких і великих. Зовнішнє холодне повітря підігріватиметься електрикою і йтиме в будинки, на вулиці, в сад. Лампи інфрачервоного світла підігріватимуть рослини. Енергію дадуть або гідростанції, або атомні установки, а може, скористаються термальними водами.

Техніка вже тепер може створити оази життя в непридатних для цього місцях. Що ж тоді говорити про майбутнє, до того ж далеке? Загроза холоду, як і загроза тепла, не стоятиме перед людством прийдешнього. Знайдуть кілька виходів.

Щоб захиститись від холоднечі, люди засвітять термоядерні сонця на орбітах штучних супутників Землі. Вони обігріватимуть та освітлюватимуть нашу планету. Коли ж це не допоможе і жити на земній кулі стане неможливо, людство зуміє влаштуватися на супутникові іншої зірки, молодшої від Сонця.

Щодо потепління, то, безумовно, знайдуть спосіб відвести зайве тепло, керувати тепловим балансом Землі. Можна, наприклад, збільшивши здатність земної поверхні відбивати сонячні промені, зменшити тим самим кількість тепла, яке надходить до нас від Сонця.

Вже є проекти керування сонячною радіацією. Інженери пропонують створити навколо Землі світлі чи темні кільця з дрібних частинок «своєрідні екрани. Світле кільце спрямує до Землі додаткове тепло й світло. Темне кільце буде затінювати найжаркішу екваторіальну зону. Та чи доцільно буде оточити Землю (за взірцем Сатурна) кільцями «сказати зараз дуже важко. € й заперечення проти цих проектів. Інженерам та вченим доведеться ще поміркувати над тим, як регулювати клімат на нашій планеті.

Ми, жителі Землі, знаємо про зміни, що на ній відбуваються. І все ж, щоб уявити собі, які вони, треба охопити поглядом цілу планету. Мине час, і космонавти майбутнього побачать нашу перетворену земну кулю. Чудова Земля стане ще прекраснішою. І в цьому буде заслуга науки й техніки, які змінюють природу в ім’я людського щастя.