Леобург

Пролог

Місто було оповите жахом. Невловимим маревом, крижаним подихом, що змушував серце ціпеніти. Здавалося, цим відчуттям просякнутий кожен камінь бруківки, кожен шпиль, кожен різьблений карниз. Жах розгойдувався, порипуючи, на кутій вивісці над кондитерською і заповзав усередину будинків, тільки-но господарі відчиняли двері, щоб забрати капсулу з пневмопоштою. Жах просочувався всередину незліченних леобурзьких статуй і жер їхні кам’яні серця, спотворюючи застиглі обличчя в незримих муках.

Лейла стояла на гребені даху Михайлівського собору і дивилася на Леобург. Яким жалюгідним він став! До неї долітали тисячі знайомих звуків: гуркіт монорельса, що мчав над площею; кумкання клаксонів, якими водії паромобілів відганяли надто самовпевнених пішоходів; ревіння тисяч моторів і клацання невидимих коліщаток, що приводили в рух гігантське механічне тіло міста. Але все навкруги вже змінилося раз і назавжди. Екіпажі багатіїв і місцевої аристократії струмочками текли вулицями, щоб влитися у великий потік, який неквапом плинув на захід, до Австрійських воріт. Вони тікали. Тікали раз і назавжди.

Разом з осіннім листям вітер розносив вулицями, тріпав та підкидав у повітря сотні листівок. На стіні похмуро бовтався обірваний плакат «Быть леобуржцем — великая честь[41]!». З боку площі Олекси Чорного здіймалися в безрадісне небо пасма чорного диму. Грюкаючи бляшаними щитами, Хімічним провулком у бік Ратуші просувалися поліціянти. Десятки зо два, не менше. А біля підніжжя собору, просто посеред площі, розкинулося наметове містечко.

Що ж це з тобою, Леобурже?

Ти згасаєш на очах.

Де тепер твоя велич? Де влада? Де твоя дурнувата пиха?

Ти хворий, Леобурже. Невиліковно хворий.

Вигнанці не зупиняться. Вони мститимуться, допоки не вгамують жагу. Вони зроблять Леобургу так само боляче, як він, не вагаючись, робив іншим. Вони дістануть кожного, хто був причетний чи бодай співчував.

І вона знайде Оздеміра. Вона його знайде. Ніщо не зможе стати їй на заваді.

Лейла посміхнулася.

Розділ 1 Вовк, коза і капуста

Пляма порталу тріпотіла в повітрі, знову достатньо велика, щоб крізь неї змогла пройти людина. Данило, заглиблений у свої думки, дивився крізь портал, тоді як Джекі метушилася кімнатою.

— Та ну, має ж бути вихід!

Дівчина врешті зупинилася і кинула на Данила розпачливий погляд. Її чорне волосся розтріпалося і стирчало, обличчя було бліде та втомлене. Вона видавалася надто схвильованою, ніби від того, чи зможуть вони пройти крізь цю пляму, залежало її життя.

Данило знизав плечима.

— Ми перепробували всі варіанти. Кожного окремо я можу провести. Навіть двох. Але вчотирьох не пропускає. Або ти, або Федя мають залишитися.

— Тільки не я, ми ж домовлялися! — схвильовано вигукнула Джекі.

Федя знову голосно пирхнув. Він меланхолійно всміхався, розлігшись на ліжку, та спостерігав за метушнею Джекі з-під напівопущених повік. Данило глипнув на мовчазну Агнесу, яка сиділа біля вікна. Ні, вони мають іти разом, нехай вона ще не цілковито одужала після поранення.

— Агнесу я не залишу, ми обоє потрібні там,— Данило обернувся до Феді.— Я все-таки схиляюся до думки...

— Навіть не намагайся, чуєш? — Федя вигнув брову.

Данило гучно видихнув. Цей не відступить від свого рішення, навіть якщо в Леобурзі на них чекають чотири вершники Апокаліпсису.

— Ану ж, поміркуймо,— Федя сів на ліжку.— Даню, ти з’ясував, що твій дядько не в пастці в тому світі, навпаки, йому дуже зашибісь. Але ти пообіцяв Трегубову повернути кристали. Для цього доведеться якимось чином видурити їх у нього, тобто — у велетенської імперії. Крім того, в Леобурзі ви з Агнесою персони нон-грата. Хто тобі допоможе? Агнеса ще заслабка. А дехто, не будемо тицяти пальцем, зеленого поняття не має, що таке опинитися в місті, де на тебе полюють.

Обличчя Джекі витяглося, вона вперла кулаки в боки, а золотисто-зелені очі спалахнули.

— Це я зеленого поняття не маю? — вона мало не задихнулася.— Ти про себе потурбуйся, рятувальник! Ти взагалі уявляєш, як це — опинитися в одній реальності зі своїм двійником? Га?

Данило спохмурнів. Джекі мала рацію. В Леобурзі на них чекає не лише розлючена поліція та вигнанці, але й Тео. І ніхто не знає, як Федя витримає цю зустріч. Данило гадки не мав, що означає зіткнутися з власним двійником: коли він потрапив до Леобурга, Едвард зник, лишивши по собі лише знання польської мови й рідкісні напади невластивої Данилові поведінки.

— Розповім, як це,— Джекі вишкірилася до Феді.— Спочатку ти не розумієш, звідки у твоїй голові з’явився другий голос. Він говорить, і говорить, і говорить, дедалі голосніше. Німецькою. Чи польською. У них там узагалі до дідька мов. І от якоїсь миті той голос стає настільки гучним, що ти маєш єдине бажання — заглушити його. Тоді ти починаєш волати.

Джекі промовляла кожне слово з таким презирством і такою злістю, ніби хльоскала Федю по обличчю рукавичкою. Той похмуро дивився на неї, не відводячи погляду.

— Ось так ви горлаєте одне на одного, поки ти вже не розумієш, де ти, а де двійник. Ти розчиняєшся. Втрачаєш думки і почуття. Немає нічого — ти лише оболонка. Ти не можеш керувати своїм тілом, своєю свідомістю. Він хоче сісти — тебе тягне сісти, він іде — тобі кортить рухатися, опиратися неможливо! В тебе нестерпно болить усе тіло: м’язи не розуміють, чиїх наказів слухатися. Але це не все,— Джекі посміхнулася.— Найнестерпніший момент — коли навалюються спогади.

Джекі зробила паузу і глипнула на Агнесу. Ймовірно, вони подумки поспілкувалися, і Агнеса кивнула.

— Я прожила все, чого зі мною не траплялося,— тихо продовжила вона монолог Джекі.— Мене били. Я когось била. Якісь похмурі кімнати. Все сіре. Багато дітей, вони хочуть щось у мене відібрати. Потім ревіння, жахливий вітер... я була... на бронециклі?

— На мотоциклі. На байку.

— Так, дякую. І повсякчас такий сум, такий біль, що я...

— А я бачила бали,— урвала її Джекі.— Вальс. Келихи. Фраки, сукні, капелюшки. Екіпажі, коні, дирижаблі. Батька. Сестру, братів. Я мала величезну родину! А потім — похорон. Натовп на цілу площу! Батько... а батька більше не було. Була порожнеча. Ніщо не мало сенсу. Потім Данило. В’язниця. Знову Данило. А потім бах — і постріл. Знаєш, як воно, отримати вогнепальне поранення? А я тепер знаю, хоча в мене не стріляли,— Джекі зробила паузу.— Федю, тобі нічого робити в Леобурзі. Мене ніхто не питав, коли Агнесу перенесли сюди. Але ти маєш вибір. Я не раджу тобі знайомитися з Тео. Від цього можна збожеволіти.

— «Збожеволіти від зустрічі з Тео». Оце поворот,— посміхнувся Федя.— Гаразд, дякую за інформацію, проте якщо йдеш ти, то йду і я. Сподіваюся, твій Тео мене не покусає,— він обернувся до Данила.— Пропоную зіграти в козу, вовка і капусту. Ми залишаємо Агнесу тут, як найслабшу. Рушаємо втрьох до Леобурга. З’ясовуємо, що там. А тоді вже посперечаємося, хто з нас залишиться, а хто повернеться додому. Можливо, доти портал пропустить Агнесу без проблем.

Джекі досі свердлила його лютим поглядом, але не зважилася протестувати. Данило підвівся. Джекі взяла його під руку, Федя стиснув його плече і заплющив очі.

Данило глибоко вдихнув, наче перед забігом, і підступив до тремтливої плями впритул.

— На рахунок три. Один, два, три!

Вони водночас зробили крок уперед.

Джекі так заплющила очі, аж стало боляче. Секунду тому по тілу прокотилася хвиля свіжості, ніби вона розкусила м’ятну цукерку, але більше нічого. Навкруги було так само тихо. А потім вона почула, як поруч гепнулося тіло.

— Агов!

Джекі розплющила очі. Федя лежав посеред кімнати без ознак життя.

— Федю! — Данило сів поруч і потрусив його за плече.— Ну ж бо!

Джекі відчула, як серце обривається і летить у чорну безодню. Вона не могла ані вдихнути, ані видихнути, її ніби штовхнула до нього хвиля.

— Федю! — вона впала навколішки.— Що таке?! Що з тобою? Даню! Що це... Чому...

— Тихіше! Забула, де ми?!

Данило приклав пальці до сонної артерії друга і на кілька секунд завмер. Його обличчя було таке бліде, що, здавалося, він сам от-от знепритомніє.

— Він помер? — Джекі не впізнала власного голосу.

— Не верзи дурниць,— шикнув Данило.— Звісно, ні. Слід перевернути його на бік!

Вони насилу перевернули Федю.

— Що з ним?! Це через перехід?

— Гадки не маю.

Серце билося десь у горлі, перед очима все розпливалося. Джекі підповзла ближче і поклала Федину голову собі на коліна. Ніжно погладила жорстке світле волосся. Провела по веснянкуватій щоці. Торкнулась плеча. У цю мить Федя хропнув, щось сонно пробурмотів і незграбно обійняв її однією рукою, намагаючись влаштуватися зручніше.

— Е-ем... Він спить, чи що? — розгублено прошепотіла Джекі.

Данило штурхонув друга в плече. Той невдоволено відмахнувся.

То от воно що?І Він спить? Вона ж мало не вмерла зі страху!

Джекі видихнула і рвучко підвелася, Федя вдарився потилицею об підлогу і прокинувся.

— Доброго ранку,— гмикнув Данило.— Виспався?

Федя кілька разів кліпнув, скривився і дурнувато посміхнувся:

— А чого це... це...— Федя гикнув.— Що тут у біса відб...

Його язик заплітався, погляд став каламутним.

— То він п’яний, чи що? — пробурмотіла Джекі.

— Він — ні. А от Тео, швидше за все, так,— зітхнув Данило.

Федя щось невдоволено промимрив, насилу піднімаючи повіки.

— Ти хоч підвестися зможеш?

Той не відповів. Натомість Федині темно-карі очі раптом розчахнулися, на його обличчі відбився справжній жах.

— Що... що це...— він торкнувся чола, затулив руками вуха.— Wo bin ich? Was ist los? Was ist los?!![42]

Хлопець помотав головою, ніби сподівався витрусити звідти чужі думки, спробував сісти, але йому не вдалося. Данило кинувся до нього, але той відсахнувся й відповз, затуляючи вуха, немов у кімнаті лунав якийсь дратівний звук.

— Що таке? Звідки це?..— схлипнув він, важко хапаючи повітря ротом, і звернувся до когось невидимого: — Та стули вже пельку, kurwa mac![43]

Федя скривився і звернув погляд на Джекі.

Він благав її про допомогу. І вона не змогла встояти.

— Дивися на мене,— владно скомандувала дівчина, сіла на нього верхи і взяла його обличчя в долоні.— Як тебе звати?

Федя вдихнув, щоб відповісти, але не зміг вичавити з себе ані звуку. Його зіниці то звужувалися, то розширювалися, він стискав зуби, ніби боявся, що хтось говоритиме за нього.

— Як тебе звати?

— Я... я не знаю.

— Неправильно! Ти — Федір Броницький. Повторюй.

— Agnes?! Was brauchst du?[44]

— Повтори, як тебе звати!

— О ku-u-urwa...

— Федю, не дратуй мене!

— Я... Федір Бро... ницький...

— Вже краще. А я хто?

— Agnes... Ich weiß nicht![45]

— Все ти знаєш, ледащо! Я не Агнеса, ти ж бачиш! Думай! Не дозволяй йому керувати собою! — Джекі схилилася над ним так низько, що майже притулилася чолом до його чола.— Хто я? Ну?

На Фединих очах проступили сльози, його били дрижаки. Хлопець зціпив зуби, погляд заімлився і став геть божевільним, мов тої миті розум остаточно полишив його. Данило сів поруч, напружено спостерігаючи за кожним його рухом.

— Йому погіршало?

— Зараз погіршає. Спогади.

Джекі відчувала його біль. Кожною клітиною вона відчувала мільйони маленьких пазурів, що дряпали і змінювали до непізнаваності все, що знав і любив Федя. Чуже життя, чужі думки, чужі мови, чужа особистість намертво вгризалися в його пам’ять і свідомість. Джекі вже переживала це. Вона знала, що він змінюється безповоротно, назавжди. Джекі пригорнула Федю до себе і замружилася.

Десь далеко пролунав дивний звук, ніби хтось бив залізом по залізу. Тільки тепер дівчина усвідомила, де перебуває.

— Що це?

Данило підскочив до вікна. Звуки наближалися.

— Не знаю, але нам краще забиратися.

Федя більше не трусився, лише щось бурмотів.

— Агов,— Джекі поплескала його по щоці.— Ну, годі вже. Найстрашніше позаду. Впізнаєш мене?

Він мовчки кліпнув.

— Сидіть тут, я принесу одяг,— прошепотів Данило і вискочив за двері.

Джекі випустила Федю з обіймів і підвелася. Він затулив обличчя руками і завмер, оговтуючись. Нарешті їй випала хвилинка, щоб оглянути місце, куди вони потрапили. Безсумнівно, це була та сама кімната, в якій до зникнення мешкав дядько Данила, Іван Дмитрович, а потім і він сам. От тільки вигляд кімната мала інакший, воістину... аристократичний. Шовкові шпалери, купа перин на ліжку під оксамитовим балдахіном, ваза з квітами на столі. Двері у гардероб були прочинені, і Джекі помітила купу речей, що буквально вивалювалися з шафи. На верхній полиці розташувалися циліндри і капелюхи усіляких форм і розмірів. Особливо Джекі сподобався невеликий казанок з прилаштованими до нього круглими окулярами в мідній оправі. Ця шафа манила таємницями, але Джекі поборола цікавість і зачинила гардероб. Далі її погляд натрапив на рубильник на тумбочці — вона не знала, як правильно називати цю штуку з тонкою ручкою і циферблатом, де на секторах готичними німецькими літерами були виписані команди. Дівчина бачила подібні штуки у фільмах про кораблі: «Стоп машина!», «Повний назад!». От тільки тут команди були схожі на накази для слуг. Джекі раптом зрозуміла, що не знає перекладу кількох слів з приладу. Вона так звикла до повного і беззастережного розуміння німецької за присутності Агнеси, що навіть здивувалася. Та й у голові тепер без додаткових зусиль панувала тиша і не мерехтіли чужі думки і відчуття. Агнеса залишилася вдома. І радіти цьому чи ні, Джекі поки що не вирішила.

— Чому ж ти... не сказала... що це так боляче? — видихнув Федя.— Мене... наче танком переїхало...

— Я попереджала. Ти сам вирішив.

Джекі тихенько прочинила дверцята секретера. З верхньої полиці на неї випав тугий, перемотаний стрічкою сувій.

Це була мапа Європи. Але зовсім не тієї, яку вона знала. Очі Джекі розплющувалися дедалі ширше. Величезні звірі — ведмідь і чорний орел — розтягали за руки і ноги козака з мушкетом, що розлігся по обидва береги Дніпра; ще один хижий звір — леопард — причаївся на британському острові, готуючись увірватися в сутичку за долю Європи. Британська, Австро-Боснійська і Російська імперії. У цьому світі панували вони — величезні хижі істоти, горнила для мільйонів людських душ. Ще одна імперія, схоже, лежала в руїнах — османський солдат видавався важко пораненим. І лише маленький лев з колбою і коліщатком, що опинився всередині Нейтральної зони між безжалісними монстрами, самотньо і зацьковано дивився на Джекі з мапи. Леобург.

За вікном вибухнуло. Скло задзвеніло, з переляку Джекі впустила мапу на підлогу.

— Дідько, хто там гупає,— сердито буркнув Федя.— Голова ж...

Двері рипнули, серце Джекі стрімко полетіло в п’яти, але це був лише Данило з купою речей.

— Швидко перевдягайтеся!

Федя щось забубонів, але Данило настійливо поторсав його за плече.

— Підводься, годі вже вилежуватися! — Данило стягнув футболку і надів сорочку з широкими рукавами і комірцем-стійкою.— Внизу нікого, навіть слуг нема, Яблонські десь роз’їхалися чи що... Я сподівався зустріти бодай Свенсона. До речі, де Тео?

— Навіть не згадуй... про цього вилупка...— прокректав Федя, намагаючись сісти.— Він тільки-но припинив горлати. Мені здається, що цей ваш шляхтич валяється в якомусь рівчаку. Десь у дуже, дуже смердючому місці...

— Зрозуміло, це Робітничий квартал. Федю, скажи Тео, нехай піднімає свій шляхетський зад і йде до таверни «Лісова лілея». Це єдине місце, яке я там знаю. Джекі, допоможи йому нарешті вдягнутися,— звелів Данило, брязкаючи мідними бляшками на поясі.— Та ворушіться ви обоє, ну!

Дівчина знехотя підкорилася. Федя, здається, не збирався їй допомагати, з легкою посмішкою спостерігаючи, як вона силкується стягнути з нього футболку. Якби він був у нормальному стані, ще б видав якийсь улюблений вульгарний жартик! Джекі присіла, щоб розстібнути його ремінь, і їхні погляди на мить перетнулися. Вона безпомилково прочитала у його темних очах дещо таке, від чого щоки миттєво спалахнули.

— Я йому не допомагатиму! — роздратовано пирхнула Джекі.— І взагалі, вийдіть обидва, поки я перевдягатимуся!

— Та чого я там не бачив,— з тією ж посмішкою пробурмотів Федя. Данило відвернувся.

В глибині міста знову торохнуло, уже трохи ближче до дому. І знову різко, неприємно забрязкало залізо об залізо, а на сусідній вулиці лунали обурені голоси. Десь угорі загуркотів мотор. Джекі квапливо схопила сукню з ліжка.

Дівчина поспіхом зав’язала бант на капелюшку, насилу впоралася з купою нижніх спідниць, але корсет бовтався на ній, як одяг старшої сестри на першокласниці. Вона спробувала затягнути тасьму, проте нічого не виходило.

— Зараз допоможу!

Вона і оком не встигла кліпнути, як Федя щосили затягнув тасьму. Джекі зціпила зуби, намагаючись навчитися дихати краєчком легень. Хай йому чорт! Але ж не скиглити тепер!

— Є! — Федя розвернув її обличчям до себе.— Тепер почекай секунду.

Хлопець вийняв з кишені смартфон і сфотографував її.

— Що ти...

— Зашибісь,— задоволено протуркотів Федя, розвернув телефон і, відкинувши чуприну, сфотографував себе.— Тепер би ще дирижабль!

— Ви готові? — нетерпляче запитав Данило, пригладжуючи неслухняний чубчик.— До речі, Федю, це тобі. І, будь ласка, вдягни капелюха — мій «брат» ніколи б не пофарбувався в блондина.

Він жбурнув другові окуляри з чорними круглими скельцями.

— Шо це за фігня,— пробурчав той.— Вони ж не пасують до моєї форми обличчя!

Джекі й Данило одночасно втупилися в нього. Федя закотив очі й кивнув.

— Розповіси про це Тео. Ходімо. Нам на кухню, там чорний хід,— Данило вивів їх у коридор і причинив двері.

Джекі занудило від хвилювання, ледве вона зробила перший крок за межі кімнати. З іншого крила галереї на неї з портрета суворо дивився Август Яблонський, батько Агнеси.

— Vati[46],— прошепотіла вона.

Данило простежив за її поглядом, але тільки мовчки підштовхнув до сходів. Вони збігли на перший поверх, звідти безшумно ковзнули на темну кухню, заповнену дивними, вигадливими машинами, які Джекі не встигла роздивитися, і за кілька хвилин опинилися в стайні.

Звуки почіткішали, десь поруч кричали люди, дзенькнуло розбите скло. Вони дісталися охайного саду (на відміну від того, що лишився в рідній реальності), й вийшли на вузьку бруковану вулицю. Було сонячно, проте прохолодно, жовтень уже не здавався затишним і м’яким, як тиждень тому. Джекі щільніше запнула плащ. Данило вів їх далі, й дівчина навіть не встигла роздивитися будинок і порівняти, наскільки він відрізняється від того, романівського.

— Що відбувається? — процідив крізь зуби Федя, притримуючи циліндр, що зісковзував від швидкого кроку.— У них тут завжди такий гармидер?

Вони завернули за ріг, і Данило різко зупинився.

— Ні. Просто сьогодні у них... революція.

Назустріч мчав натовп. За ним, майже зачіпаючи масивними залізними плечима різьблені балкони на будівлях, на шістьох колінчастих лапах повзла величезна машина, схожа на краба. Залізні «клішні» спритно висмикували бідолах з юрби і закидали їх на «панцир», де кілька людей у шоломах з опуклими окулярами і коротким хоботом заковували руки заарештованих у кайданки і спускали в черево машини.

— Ховайтеся! — вигукнув Данило, і вони утрьох кинулися в бічний провулок.

Людський потік полетів вулицею вниз. Страшний скрегіт «краба» змішувався з переляканими зойками і войовничими вигуками. Ноги Джекі повсякчас плуталися у клятій спідниці, вона мало не впала. Провулок сповнився людьми, що так само намагалися сховатися. Позаду спалахнуло, сипнули іскри, й одразу гримнув вибух. Усе затягло димом. Вуха заклало. Ядучий дим випалював ніздрі, змушував градом котитися сльози. Люди металися і волали, намагалися сховатися, хтось плакав, хтось голосно лаявся незнайомою мовою. Джекі зайшлася болісним кашлем, очі пекло вогнем. Залізний скрегіт лунав звідусіль, ніби вона опинилася всередині «краба» або...

Джекі підвела голову і скрикнула. Броньоване черево велетенської машини було просто над нею. Люди в страшних масках здавалися їй середньовічними чумними лікарями. Вони, немов примари, раптово з’являлися з пелехів сизого диму й пари, що вивергала ця гігантська сталева істота, махали руками, світили вниз круглими лампами на ланцюгах і тицяли пальцями у Джекі. Світло тьмяно відбивалося в опуклих лінзах — там, де мали бути їхні очі. Джекі не розуміла, куди бігти, її м’язи наче паралізувало. Механічна клешня потягнулася в її бік. Дівчина відсахнулася, але сили залишали її. Вона притулилася спиною до стіни і повільно сповзла на землю. Їй здалося, що вона померла.

— Agnes!

Хтось дужо стиснув її плече. Джекі насилу підняла повіки. Над нею застиг незнайомий темночубий хлопець. Нижню половину його обличчя приховувала хустка. Незнайомець смикнув її за руку і потягнув убік, вони сховалися за кам’яним ґанком будинку.

Кілька людей кидало в «краба» камінням, улюлюкало і показувало непристойні жести «чумним лікарям», що стояли на ньому. Машина дихнула парою, на секунду зупинилася, і з неї просто у протестувальників уперіщив струмінь води. «Краб» поповз далі, переслідуючи людей. Згори на задимлену вулицю впав яскраво-білий промінь. Загуркотіли мотори.

— Уважаемые горожане! Соблюдайте спокойствие! — ламаною російською лунало, здавалося, з самих небес.— Не подчиняйтесь приказам заговорщиков! Это государственная измена![47]

— Агнесо! Впізнаєш мене?

Хлопець говорив німецькою і здавався знайомим. Він поплескав Джекі по щоках і спробував звести на ноги. Дівчина розгублено озирнулася: ні Феді, ні Данила поблизу не було. «Краб» завис над натовпом, протестувальники кидали в нього каміння. В цьому місці вулиця звужувалася, просуватися далі незграбній махині було складно: кілька хвилин «краб» простояв нерухомо, а потім у натовп полетіли яскраві вогняні кулі. Вони падали просто під ноги і зі свистом крутилися на землі, мов святкові феєрверки. За секунду пролунав перший вибух, в обличчя вдарив ядучий сморід.

У вухах Джекі дзеленчало, вона не одразу почула, що вигукнув її рятівник.

— Я — Давид,— повторив хлопець і опустив хустку.— Впізнаєш?

На його щоці палав потворний темно-червоний рубець у вигляді букви «V».

У цю ж мить хтось налетів на нього і збив з ніг.

— Федю! — вихопилося у Джекі, перш ніж вона встигла прикусити язика.

— Біжи! — скомандував той і смикнув її за руку.

— Відчепися, дурбецало! — крикнула Джекі.— Він знає Агнесу!

— Так, але ти — не Агнеса! — процідив Федя і знову потягнув її за собою.

Дівчина хотіла заперечити, але хлопець зі шрамом підвівся й кинувся на Федю.

Вони стрімголов полетіли на землю. Джекі охопив відчай. Що відбувається? Що вони коять? Де Данило?!

Довкола панував хаос. Повз них бігли люди. Просто над головою, мало не торкаючись дахів, зависло щось величезне й гуркітливе, але через сліпуче світло Джекі нічого не вдавалося розгледіти.

— Федю! Припиніть! Та що ж таке! — у безсилій люті тупнула ногою дівчина, але її ніхто не слухав.

Хлопці каталися бруківкою і гарчали, наче два розлючені пси. Федя від душі зарядив своєму супротивникові у вухо і спробував вирватися з клінчу, але Давид не відпускав. Він заломив його праву руку за спину, і цієї миті одна з вогняних куль «краба» влучила в кинутий посеред дороги паромобіль. Вулицю струсонув ще один вибух, залишки паромобіля спалахнули, наче смолоскип, усе заволокло чорним димом. «Краб» обдало фонтаном пального. Всюди, куди потрапила ця чорна нафтоподібна рідина, тепер танцювало полум’я: палала бруківка, палали стіни будівель, дерева. Це здавалося неймовірним, нереальним. Вогонь лизав колінчаті «ноги» поліційного «краба» і стрімко здіймався до кабіни управління. Поліціянти в масках вистрибували й розбігалися, машина почала кренитися і, зробивши ще кілька кроків, хитнулася й завалилася на землю.

— Люди! Там люди!

Протестувальники ринули просто в полум’я, вони розчиняли ляди в череві «краба» й витягали затриманих товаришів.

Несподіванка вибуху вирішила долю двобою: Давид рвучко вихопив з чобота коротке лезо і приставив до шиї Феді. Джекі скрикнула.

— Не рипайся,— просичав вигнанець, і Федя миттєво припинив опір.— Яблонський, чи ти здурів?

Джекі хотіла вдарити Давида чи бодай схопити його за руку, але боялася, що погіршить становище. Та й наче на зло, забула всі мови на світі й ніяк не могла згадати, як по-німецькому «Відпусти його». Федя важко дихав, з розбитого носа на бруківку юшила кров.

— На кого ти схожий? — провадив їхній новий знайомий.— Коли це ти встиг вибілити волосся?

— Довга історія, Давиде. Пусти його.

Данило з’явився з-за спини так несподівано, що Джекі злякано зойкнула.

— Кого я бачу,— засичав хлопець з рубцем і повільно відвів ніж. Вони з Федею водночас підвелися з бруківки, але й далі кидали один на одного гнівні погляди. Джекі відірвала шлярку з рукава і простягнула Феді, щоб той витер кров.

— Він не Яблонський. Його ми якраз і шукаємо,— повідомив Данило і, притуливши долоню до очей, глянув угору.— Якщо я не помиляюся, пані й панове, це поліційний дирижабль. Побалакаймо краще деінде.

Тео мав у житті чимало паскудних днів, але сьогоднішній, понад сумнів, був найгіршим. Він погано пам’ятав, як потрапив у цей забутий богом гадючник під вивіскою «Лісова лілея» і, щиро кажучи, не знав, чи знайшов правильне місце. Все, що з ним відбувалося за останню годину, не піддавалося розумінню, тим паче враховуючи його жахливе, пекельне похмілля. Тео пам’ятав, що під ранок вийшов від Шарлотти, де провів чудову ніч з її новенькою рудокосою дівулею, і майже дійшов до Австрійського мосту. Світало, над містом розвіялася звична сіра завіса від тисяч парових котлів. День обіцяв бути ясним і теплим.

Наступне, що він пригадував,— це смердючий рівчак. І в його голові хтось безперервно бубонів... українською? Більше він анічогісінько не міг згадати.

Тео всівся за шинквас і замовив собі пива. Господиня таверни, витираючи брудною ганчіркою келих, презирливо глипнула на Яблонського і кивнула в бік пивного автомата. Он як. У цих бісових ледарів у Робітничому скоро автоматизують навіть підтирання дупи, а Рада ще дивується, звідкіля в місті стільки безробітних! Жодної поваги до традицій! Тео розлючено зиркнув на хазяйку, але таки закинув у автомат два левчики й смикнув важіль на масивному агрегаті. Пиво з приємним сичанням полилося до кухля.

Тео спостерігав, як бульбашки з дна пливуть крізь бурштинову рідину до пінно: шапки. Дідько його знає, нащо він послухався вказівки того голосу в голові. Але чомусь мав упевненість, що Едвард справді повернувся і прийде сюди, як обіцяв. Тео навіть здавалося, ніби він бачив брата на власні очі. А ще — Агнесу. От тільки вигляд вона мала чудернацький — волосся коротко стрижене, як у хворих на тифус після Другої середземноморської війни, і стирчить... Та й сам Тео ніби перебував одночасно в двох місцях — в рівчаку біля Австрійського мосту і в кімнаті свого брата. Яка тільки чортівня не примариться з перепою!

Поруч нещадно хрипів старий, давно вже негодящий фонограф. «О моя чарівна панно, моя чарівна панно!» Чорти б забрали цю пісню, цю таверну і це місто! Десь знову гриміли вибухи. Відколи Оздемір дозволив вигнанцям повернутися до Леобурга, сподіваючись, що протести вщухнуть, усе полетіло шкереберть і вони повільно провалювалися в пекло. Яблонського нудило, м’язи періодично самі собою скорочувалися, ніби він продовжував рухатися, перед очима мерехтіли розмиті картинки. Голос у голові став тихішим і вже не гримів, заглушуючи його власні думки. Тепер лишалося тільки чекати.

Господиня таверни ще раз окинула його зневажливим поглядом. Тео оглянув свій одяг: камізелька розстебнута, половини ґудзиків нема, дорогий сюртук заляпаний багном і кінським гноєм, а від батькового золотого годинника залишився хіба сиротливий ланцюжок.

— Kurwa,— зітхнув Тео і глипнув на хазяйку.— Чого витріщилася? Ти хоч знаєш, хто я?!

Стара глумливо загиготіла і натиснула на важіль під шинквасом. Загуркотів ланцюг кухонного транспортера, і до неї урочисто виїхали мокрі пивні кухлі. Хазяйка повісила протертий келих на ланцюг, зняла наступний і продовжила терти, з презирством спостерігаючи за Яблонським. Тео відчув, як по всіх жилах повільно, мов нафта, розтікається лють.

— Я — Теодор Яблонський,— просичав він і підвівся з-за столу.— Я — племінник засновника міста! Мій батько...

Цієї миті він відчув такий потужний удар у ніс, що мимоволі відсахнувся і завалився на спину. Світло навколо згасло, дихання сперло, наче йому на горло наступили чоботом, проте за мить марево розвіялося так само швидко, як і налетіло. Поруч хтось п’яно реготав, стара, впершись руками в боки, шкірила огидні залізні зуби. Тео торкнувся носа. За його відчуттями, мала юшити кров, але насправді нічого не відбувалося. Тео важко втягнув повітря й підвівся з підлоги. Тільки б дочекатися Едека. Тільки б дочекатися. Він з нього шкуру здере!

...Десь за годину, коли Тео вже надумав забиратися, чужий голос у голові погучнішав, дзенькнув вхідний дзвіночок, і двері забігайлівки розчахнулися.

У «Лісову лілею» увійшли четверо. Першим Тео побачив Едварда, але погляд мимоволі ковзнув убік і зупинився на блондині, що притискав закривавлену хустку до худого веснянкуватого обличчя.

Його обличчя.

Тео повільно підвівся зі стільця.

— Милий братику! — Едвард сплеснув руками.— Сто років не бачилися!

Тео навіть не глянув на брата. Всю його увагу поглинав...

— Хто це? — не своїм голосом запитав він, вказуючи на незнайомця.— Чому він...

— А-а-а, дідько, я мав би попередити,— пробурмотів Едвард.— Зараз усе поясню. Це Федя. Він твій двійник. Саме його голос ти чув.

Так не буває. Це що виходить, знову перебрав і не помітив?

Блондин у відповідь роздивлявся Яблонського краєм ока. Потім прибрав хустку в кишеню і начепив на носа окуляри.

Його окуляри.

В цілому прибулець здавався молодшим, трохи вужчим у плечах і худішим за нього. І це біляве волосся! Він його що... вибілив хімією? Що за чортів блазень? Погляд Тео ковзнув по одягу незнайомця. Його капелюх. Його піджак. Його улюблений коричневий піджак! І навіть його американські чоботи з острогами, які більше ніхто в Леобурзі не носить! Якого біса? Чому цей тип такий схожий на нього? Едвард знайшов його брата-близнюка? Невже клята матуся покинула його в монастирі не одного, а з братом?! Тео почав втрачати рівновагу. Він підійшов до «близнюка» і став уважно роздивлятися його обличчя. Десь має бути підказка! Це просто якийсь актор!

«Чого вилупився, га? — раптом почулося у нього в голові українською.— Повір, я так само радий тебе бачити, як і ти мене».

Через чорні скельця окулярів Тео не міг побачити очі блондина, проте, судячи з посмішки, що заграла на його обличчі, цю фразу вимовив саме він. Подумки. І Тео його геть чисто зрозумів. Але як він розуміє цю мову? А ще Едвард... коли Едвард змінився, то також іноді базікав щось нею. Блондин тим часом дістав з кишені прямокутний пристрій, наставив на Тео і затримав на кілька секунд.

Апарат сяйнув білим світлом, ніби спрацював магнієвий спалах на фотокамері, але безшумно. Тео замружився й відсахнувся. Знову закортіло випити, і він збирався гукнути хазяйку, але закляк, помітивши за спиною блондина Агнесу.

Це сон?

— Що вони зробили з твоїм волоссям? — затинаючись, спитав він перше, що спало на думку.— Де ти була?

У золотисто-зелених очах дівчини застиг переляк. Здавалося, вона боялася навіть вдихнути. Він неодноразово бачив подібний вираз на обличчі своєї нареченої, коли звертався до неї, але сьогодні вона дивилася на нього так, ніби бачила вперше.

— Чому ти... так дивно дивишся... на мене, Агнесо?

Який огидний, нескінченний сон. Тео рушив був до неї, аби доторкнутися й упевнитися, що це не гра його уяви, коли блондин зробив крок убік і перепинив ЙОМУ шлях.

— Чого витріщився? — запитав він і войовничо задер підборіддя.— Вона не Агнеса. Чи не зрозуміло?

— Федю, попустися! — Едвард підняв руку.— Якщо ти його вдариш, то...

О, Едвард знову розмовляє українською!

Тео примружився, роздивляючись прибульця з розбитим носом, що з якогось дива вбрався в його одяг, а тоді відштовхнув його з дороги.

Тео миттєво відчув, ніби хвиля його власного гніву вдарила зсередини так, що світ навколо підстрибнув, земля пішла з-під ніг і він відлетів на кілька метрів, зсунувши спиною два столи. Від гострого болю в потилиці стемніло в очах.

— Дідько! — його супротивник схопився за голову.

— ...ти вдариш сам себе,— закінчив фразу Едвард.— Давиде, тримай його!

Господиня таверни верещала, вказуючи на двері. Відвідувачі — бідняки й місцевий пролетаріат — салютували їм кухлями з пивом. Тео незграбно підвівся і вже хотів кинутися на кривдника, але на нього навалилися брат і вигнанець.

— Пусти мене! — всередині Тео клекотів гнів.— Я навчу цього поганця манерам!

— Потім! — прохрипів Едвард.— Маємо інші справи!

Блондин досі єхидно посміхався, і Тео довелося докласти чимало зусиль, щоб не продовжити бійку. Що ж, не зараз — то не зараз. Але цей бовдур обов’язково поплатиться пізніше — ще ніхто безкарно не зачіпав Теодора Яблонського. Тео хотів красномовно поправити кобуру з револьвером, але виявив, що зброя теж зникла. Поганий день не може скінчитися добре!

— А ти ще збиралася влізти сюди без мене,— кинув його супротивник дівчині.— Вони ж тут усі несповна розуму!

— Розумієш, Федю, людям зазвичай не подобається, коли їх штовхають під час знайомства,— роздратовано відповіла «Агнеса» українською і наблизилася до Тео.— З вами все гаразд?

Дівчина спитала його німецькою, але з дивним акцентом. Яблонський хитнув головою. Вона розмовляє так само, як і цей блондин! Це не його наречена!

— Це справді не Агнеса,— ніби у відповідь на думки Тео промовив Едвард і відпустив його.— Це Джекі, вона її двійниця. А я... ну, я не Едвард. Я не твій брат. Зачекай, я спробую все пояснити.

Тео закляк, важко сапаючи. Після аварії водомобіля, таємничого зникнення і не менш таємничого повернення молодший брат справді змінився. Едвард робив невластиві йому вчинки, на вигляд став трохи інакший, навіть вираз його обличчя змінився — став спокійнішим і добрішим. Тео неодноразово чув дурнувату теорію про «інші реальності», яку старанно пропагував професор Кубрик з Леобурзького університету, але не пов’язував її зі змінами, що відбулися з братом. І от...

— Ти... ти теж двійник?

«Брат» вигнув брови, ніби роздумував, як виправдатися.

— Так. Але трохи незвичайний.

— О, то бувають ще й «звичайні»?

Тео повільно опустився на стілець. Cholera, що тут відбувається?

— Куди ви з Агнесою зникли після звинувачення Альберта? Де подівся Едвард? Хто ви в біса такі?

— М-м-м, зараз. По-перше, мене звуть Данило. По-друге, ти ж чув того дня про портал у нашому маєтку...

Наступні пів години Тео насилу встигав засвоювати всі ці нові імена, зв’язки, явища і події. Його голова тріщала від похмілля, уривків чужих думок і спогадів, тому він навіть не дивувався тому, про що розповідав прибулець, якого він так довго вважав рідним братом. Двійники? Паралельна реальність? Трансло... що?

— Транслокальність,— повторив Данило.— Я володію такими здібностями, ну, даром, якщо бажаєш. Усе, що ти чув про інші реальності від леобурзьких вчених,— правда. Я був двійником твого брата, Едварда. Але коли цей дар відкрився в мені й я побачив портал у вашу реальність, твій брат, імовірно, зник.

— Як?

— Я не знаю,— прибулець похитав головою.— Це мають з’ясовувати вчені. Але я багато б віддав, щоб це ніколи не траплялося і твій брат залишався живий і здоровий. Присягаюся.

Тео знехотя глипнув на Данила. Цієї миті він був упевнений, що перед ним — абсолютно інша людина. Навіть дивно, як він не помічав цього раніше. І нехай обличчя «брата» і його голос практично не змінилися, в Едварда Яблонського ніколи не було такого погляду — відкритого і чесного. В сірих очах прибульця читався виклик, ніби він звик доводити те, у що ніхто не вірив. І Тео, на відміну від нього, не знав, чи справді було б краще, якби брат лишався колишнім.

— Припустімо. Але чому тоді не зник ось цей...— Тео вказав на блондина.— Як він потрапив сюди і чому пропав саме Едек?

— «Цього» сюди привів я. Переніс, немов річ, немов валізу, наприклад. Він такий же, як ви. Як усі нормальні люди. Портал бачу лише я.

— І багато...— Тео запнувся,— у вашому світі таких? Двійників?

— Я знаю тільки вас чотирьох.

Тео похмуро кивнув. Уся ця історія пахла кепсько, і він мав дедалі менше бажання перебувати тут, у товаристві цих дивних людей, а тим паче — поруч з вигнанцем.

— Зрозуміло. Чого вам треба від мене?

— Ми хочемо обміняти тебе на Агнесу,— промовив вигнанець.

Тео скептично посміхнувся.

— Обміняти?

— Портал чомусь не пропускає сюди другого двійника. Тому хтось із вас має залишитися в моєму світі,— пояснив Данило.— Ненадовго.

— Нащо вона вам знадобилася?

— Агнесі виповнилося двадцять два роки,— пояснив вигнанець.— Вона готова посісти місце у Верховній Раді й допоможе нам урятувати Леобург. Її вустами ми звернемося до інших країн по допомогу. Оздемір і його посіпаки повинні піти у відставку.

Тео відчув, як усередині закипає гнів. І цього разу це знайоме відчуття точно належало йому самому. Вигнанці хочуть врятувати Леобург, ти диви!

— Врятувати? Від чого ти хочеш його врятувати? Ще не второпав, що це місто приречене? Леобург уже мертвий, вигнанцю!

— Його звуть Давид,— вставив Данило.

— Та мені начхати, як його звуть! — просичав Тео.— Я хочу, щоб він знав своє місце і розумів, з ким розмовляє! Саме вони знищили Леобург! Вони позбавили майбутнього мою родину і перетворили наше місто на пекло! Оздемір дозволив їм повернутися, і подивися, до чого це призвело! Тепер цей ідіот стягнув усю поліцію до Ратуші й у район Творців, щоб захистити свій дуже важливий зад, а в інших частинах міста нині перебувати небезпечніше, ніж у наймерзенніших салунах Вайомінгу!

— Не вигнанці є причиною заворушень, і ти це чудово розумієш,— кинув Давид.— Але ми зобов’язані врятувати Леобург і покласти край тиранії.

У Тео відчайдушно засвербіли кулаки.

— Тиранії, kurwa! — вигукнув він.— Ви жадаєте лише помсти! Вас образили, вас вигнали, тож ви прагнете реваншу. Вам замало помилування! Усе, чого хочуть твої люди,— дістатися багатих будинків Аристократичного району і розграбувати там усе дощенту! Бандити і п’яниці — ось хто твої спільники, ось твоя армія!

— На себе подивися,— мляво кинув блондин.

— Ти не маєш права так казати ані про мене, ані про моїх людей,— у чорних очах вигнанця зблиснула небезпечна іскра.— Хто ти в біса такий, щоб ображати нас?

— Я — офіційний опікун тієї самої Агнеси, яка вам потрібна,— пирхнув Тео.— Вона досі моя наречена. І формально її місце в Раді зараз належить мені.

— Але ж ти нічого не робиш. Лише напиваєшся щовечора до поросячого виску,— сказав Данило.— Що ти пропонуєш? Чекати далі, поки Оздемір калічитиме і вбиватиме людей?

Усе здавалося Тео нереальним: прибульці з іншого світу, їхня пропозиція, і те, що він сидить поруч з вигнанцем,— ще місяць тому це було неможливо уявити! І клятий блондин з розбитим писком... так от чому Тео недавно відчув удар в обличчя!

Яблонський повільно похитав головою.

— У мене нема рецептів порятунку,— обернувся він до Данила.— От-от вибухне Велика війна, ти знаєш, про що я. Наш експрес мчить у кляту безодню, його вже не зупинити. Втім, мені вже давно байдуже до цього.

Данило зітхнув:

— Коли так, то зроби мені послугу, Тео. Просто побудь певний час у маєтку Яблонських... на тому боці. Гадаю, тобі це піде на користь. А нам конче потрібна Агнеса.

Розділ 2 Небезпечні зустрічі

Джекі не полишало відчуття цілковитої нереальності. Все було схоже на лихий сон. Вона простувала брудною бруківкою невідомого міста назирці за невідомими людьми з рубцями на щоках. Над головою раз по раз спалахували вогні й гуркотіли мотори поліційних дирижаблів. А ще її лякав голос, цей бридкий голос із кавкаючим німецьким акцентом, який щоразу попереджав «підданців» російською про комендантську годину. Чому Рада вважає леобуржців підданцями, хіба Оздемір — монарх? Промені прожекторів нишпорили по землі, і Джекі здавалося, що з-за хмар уже опускаються холодні сталеві руки, щоб вихопити бідолах просто з натовпу і навічно ув’язнити. О, Джекі чудово знала, на що схожа леобурзька в’язниця! Агнесі навіть не довелося нічого розповідати, варто було лише заснути! Похмурі, холодні стіни, голод, писк, мишви, скрегіт велетенських коліщат, що спускають вхідний міст... Джекі здригнулася.

Чи то через низькі хмари, чи, може, через сіро-жовту вугільну імлу в цьому районі було геть темно. Вони з Федею саме проминали завод, схожий на химерного залізного павука, що наїжачився тисячами труб. Його лапи-труби тягнулися з командної вежі в кожен цех, і цими трубами повсякчас щось із гуркотом рухалося. Вікна на другому поверсі будівлі світилися в сутінках червоним, немов недобрі очі. На цехових майданчиках однакові люди з однаковими обличчями в однаковому сірому одязі тягали на собі тисячі однакових сірих ящиків, кидаючи на їхню компанію байдужі погляди. Робітники підходили до краю майданчиків, скидали свій вантаж і знову розчинялися в сизому диму. Це і є те чарівне місто, яке так любила Агнеса? Це і є ті люди, яким потрібна революція? Джекі зітхнула. Вона уявила, як сотні роботяг радітимуть на площі поваленню злочинної влади, потім нап’ються з радощів, а тоді повернуться сюди, на ці ж заводи, в цей страшний занедбаний район, лише тому, що звикли до цього і нічого іншого за своє життя не знали. Яку силу треба мати, щоб змінити цей усталений лад? Хто опікуватиметься цими людьми? Хто змінить умови праці? Чи є у Давида план?

Джекі раптом відчайдушно закортіло додому — хай вона і ненавиділа світ, з якого прийшла, але все-таки він здавався їй набагато яскравішим і гарнішим за тутешній. Проте повертатися не можна — вона твердо вирішила лишити старе позаду, хоч як це «старе» не намагалося б лишитися в її житті. За іронією долі, коли Данило пішов по Агнесу, про домівку їй нагадував лише Федя. Повсякчас хлопець ішов попереду, але раз по раз озирався, наче хазяїн, що вигулює собаку. Іноді, особливо після думок про домівку, Джекі мало не кидало вперед бажання обійняти його і заплющити очі, щоб відчути себе хоч на мить у безпеці, але вона успішно опиралася секундній слабкості. Крім того, після зустрічі з Тео Федя якось змінився: погляд став холоднішим і суворішим, вираз обличчя бував моторошно відсторонений і похмурий. У ньому з’явилося дещо таке, що раніше змушувало Агнесу боятися Тео — непередбачуваність і особлива зарозумілість, яка проступала навіть у тому, як він приспускав окуляри, щоб подивитися на людину, яка до нього зверталася. Та й судячи з того, що Федя встиг за кілька годин уплутатися в дві бійки, він став агресивнішим. Можливо, це були наслідки зустрічі з двійником, утім, з’ясовувати це Джекі не збиралася. Якщо Федя й став іншим, абсолютно чужим, то це на краще. Дуже скоро вона перестане тріпотіти від його голосу, а його погляд не перевертатиме її нутрощі.

Вони увійшли до вузького провулку, ще темнішого, ніж решта Робітничого району. Це був край міста. Попереду, за залізними ґратами, що імітували міський мур, проглядав ліс. У калюжах відбивалися потемнілі від сажі стіни з наглухо забитими віконницями. Самотньо бовтався вицвілий плакат «Труд на благо Леобурга — наш святой долг![48]». А з гори дерев’яних коробів за ними спостерігав... худий облізлий Бальтазар! Джекі здригнулася. Не може бути! Навіть біла плямочка на грудях є! Або у тварин тут теж є двійники, або це її приблуда мігрує між реальностями!

— Бачу, ця модель котів тут також популярна,— гмикнув Федя.

— І чому я не взяла з собою поїсти...— прошепотіла Джекі.— Такий худий! Це... ну, це ж точно він!

До них підійшов один з вигнанців.

— Ходімо, треба дістатися заводу до того, як стемніє.

— Заводу? — посміхнувся Федя.— Поставиш нас до верстатів?

— А ти жартівник,— скривився вигнанець.— Ми там мешкаємо. Але якщо прагнеш до верстата, пристебну тебе кайданками.

Джекі кинула ще один погляд на набундюченого жовтоокого кота і першою рушила за провідником.

В лісі було вогко і темно. Джекі насилу шкандибала за хлопцями, підбори Агнесиних черевиків загрузали в багнюці, а спідниця намокла й била по литках. Вони дерлися кудись на пагорб, і після чергового її стогону Федя спустився до неї і взяв руку. Тепер він підтримував її, і йти стало набагато легше, хоч уся його постаті випромінювала роздратування, і Джекі майже чула те «Я ж тобі казав», яке, либонь, крутилося в нього в голові.

Зрештою вони видерлися на майданчик майже на вершечку пагорба, і Джекі помітила величезний тунель просто в кам’яній стіні. Звідти тягнуло вогкістю і запахом свіжої землі.

— Що це за кроляча нора? — недовірливо запитав Федя.— Куди вона веде?

— До верстату, до якого я тебе припну, якщо ставитимеш дурні питання,— пробурмотів їхній провідник.

Федя безтурботно гмикнув, хоча в його погляді Джекі помітила розгубленість. Він стиснув її долоню й обережно ступив у тунель, схожий на міський колектор. Провідник дістав з торби кілька невеликих предметів, схожих на кеглі, розмахнувся і пожбурив один догори. «Кегля» прилипла до стелі й засяяла жовтуватим світлом.

— А що...

— Це люмінола, винахід наших учених,— пояснив він.— Від удару активується хімічна речовина. Світла вистачає приблизно на чверть години.

Джекі насилу розуміла його німецьку, на відміну від Феді, якому поки що мимоволі допомагав Тео.

— То де завод, чуваче? — посміхнувся Федя.

Вигнанець хитнув головою.

— Завод нині — у стінах будинків Леобурга, розібрали на цеглу років зо тридцять тому. Росіяни, відповзаючи звідси за Дніпро, лишили мережу тунелів і підземних сховищ — тепер це наша Велика вигнанська імперія,— криво посміхнувся їхній провідник.— До речі, мене звуть Матей Тодоров.

— Знатиму, на кого скаржитися,— кивнув Федя.

Далі вони йшли мовчки. Матей подекуди підкидав люміноли, але коридор усе одно був темний, і Джекі не зважувалася забрати з теплої Фединої долоні свою руку.

Раптом тунель спереду залило яскраве біле сяйво.

— Хто? — суворо запитав чоловічий голос.

— Свої. Тодоров, друга дюжина. Веду людей за ордером Дусманіса.

Вартовий опустив руку, і світло полилося на підлогу. Джекі з подивом помітила, що його звичайнісінький на вигляд ліхтар згори мав цівку і барабан з набоями. Вигнанець мовчки пропустив їх до дерев’яних сходів. Попереду відчинилася ще одна ляда.

Новий тунель був широчезний і добре освітлений: під стелею бовталася гірлянда ліхтариків. Джекі не розуміла, де опинилася. Поруч пробігали люди, було чути клацання невидимих механізмів і стогін гігантських обертових валів. Вона очікувала чогось подібного до одеських катакомб, а опинилася в підземній шахті з високим склепінням. Над їхніми головами, порипуючи, рухалися вагонетки з вантажами. На дні тунелю теж були прокладені рейки, але, судячи з іржі, вони давно не використовувалися.

Тут вирувало дивне, досі не бачене життя: тхнуло тютюном, мазутом і їжею, лунав дитячий сміх і військові команди, десь перегукувалися різними мовами, повз проходили загони людей у різному одязі, але зі зброєю в руках і однаковими нашивками на рукавах, а головне — з однаковими потворними шрамами на щоках. Джекі всюди бачила лише «V», «V», «V»...

А тоді помітила картину.

На одній зі стін, освітленій двома тьмяними газовими лампами, був намальований Леобург. Завдяки спогадам Агнеси Джекі впізнала панораму з двома готичними шпилями соборів, що підносяться над Аристократичним і Робітничим районами. Над містом летів хижий птах — яструб чи сокіл. На сході вставало сонце. Матей щось розповідав, але дівчина так задивилася на картину, що не чула його.

— Боже мій, які люди! — раптом біля самого її вуха вимовив жіночий голос.

Джекі підстрибнула на місці та рвучко обернулася. Позаду, схрестивши руки на грудях, стояла дівчина — і теж знайома.

— Моя люба Агнесо,— вкрадливо вимовила дівчина й недобре посміхнулася, від чого у Джекі вкрилася сиротами спина.— Де ж ти вешталася так довго?

Джекі подумала, що ніколи не бачила вродливішої жінки. Її вроду не псувало навіть темно-червоне тавро на правій щоці. Погляд великих чорних очей вигнанки був жорсткий і не змінювався, навіть коли вона посміхалася. Від неї віяло холодом і водночас чарівною, вабливою загадковістю й мудрістю, ніби вона прожила на цій землі не одне життя. Чорне лискуче волосся було заплетене в тугу косу. Одягнена вигнанка була по-спартанському скромно: зелена сорочка й чоловічі штани, заправлені у високі халяви чобіт. Її талію стягував грубий шкіряний корсет, і в слабкому світлі спереду на корсеті виблискували металеві вставки. Джекі придивилася: це були леза шістьох маленьких метальних ножів, що кріпилися шкіряними пасками. Щось у цій дівчині, у її очах невловно заворожувало, і Джекі не могла припинити роздивлятися її, намагаючись пригадати бодай кілька слів німецькою.

— Я... я вас знаю,— просипіла вона.— Але я не Агнеса.

Вигнанка здивовано вигнула брову.

— Ты что ли... двойник? — у її російській був добре помітний московський акцент.— Кто ж тебя сюда притащил?[49]

— Данило. Мене звуть Джекі,— відповіла російською Джекі.— А ви хто?

— А, Данило... Він тут? — вигнанка чомусь знову почала розмовляти німецькою і не назвала свого імені, проігнорувавши її останню репліку.

— Ні. Пішов по Агнесу, скоро повернеться.

— Зрозуміло. Це добре. Запитати б його, якого біса він притягнув тебе, але взагалі-то байдуже,— дівчина вперла руки в боки.— Що, сподобалася картинка?

— Ну...

— Це на згадку про Оксану,— пояснила вигнанка.— Її вигнали першою. Ми з Давидом шукали її, але не знайшли. Загинула десь у лісах. А вигнали її за цю пташку. Раді привиділося, що це сокіл, тож на суді Оксану записали до «Сокола-Свободи». Давид, до речі, був її адвокатом на процесі, і вгадай, що сталося потім.

Джекі опустила очі. В голові крутилося ім’я вигнанки... як же її... Лаура? Лайза?

— Ух, мамо моя-а-а,— раптом протягнула та.— А це хто тут у нас?..

— Де?

Чорні очі вигнанки заблищали, на обличчі заграла крива посмішка.

— Що це за чарівне створіння?

Джекі розгублено простежила за її поглядом і заклякла.

— Хто це, питаю?

— Він зі мною,— Джекі спробувала всміхнутися, хоч у її горло ніби вбили дерев’яний кілок.

Вигнанка гмикнула і глузливо перепитала:

— З тобою? Твій хлопець, чи що?

Красуня окинула її презирливим поглядом. Сотні епізодів, коли Джекі вже бачила або уявляла цей погляд, раптом промайнули в її свідомості. «Що?! Він — твій хлопець? Ти серйозно? Та подивися на себе!» Джекі втягнула голову в плечі.

— Ні.

— Я так і подумала,— закивала вигнанка.— А як звуть?

— Федя.

— Федя? Це щось новеньке! Ну, просто гріх не познайомитися!

Джекі безпорадно спостерігала, як вигнанка, мало не пританцьовуючи, наблизилася до Феді й заговорила до нього. Хлопець усміхнувся, Джекі навіть здалося, трохи зніяковіло, а дівчина вказала на його ніс і взяла його обличчя в долоні. У Джекі перехопило подих. Вигнанка трохи нахилила Федину голову і кілька секунд уважно роздивлялася, а далі, ніби ненароком, провела кінчиками пальців по його щоках і прибрала руки. Зрештою вона взяла його під лікоть і вказала кудись углиб коридору. А тоді задоволено глипнула на Джекі з-за плеча і посміхнулася.

Лейла. Її звуть Лейла.

Данило стиснув Агнесину долоню. Вони опинилися у «вигнанському» лісі за межею Леобурга, і місто проступало на обрії суцільною сірою брилою. Раніше, хай що там відбувалося, Леобург ніколи не здавався йому ворожим. Аж дотепер.

Давид підняв ляду і почав спускатися сходами. Данило рушив за ним і допоміг спуститися Агнесі. Вони пройшли напівтемним тунелем і знову піднялися до люка хисткою канатною драбиною. Вартовий виструнчився перед Давидом.

Данило добре пам’ятав ті грандіозні кам’яні споруди під землею, що їх він бачив улітку, тож тепер роздивлявся підвісні вагонетки, що пересувалися під склепінням тунелю, дослухався до рипіння шестерень і віддалених гудків. Дивовижно, але тут він почувався як удома.

— Агнесо!

З темряви коридору вигулькнула Джекі й кинулася до своєї двійниці. Агнеса міцно обійняла її, ніби вони не бачилися рік.

— Як я рада тебе бачити,— схвильовано промовила дівчина.

— Все-таки не настільки, як я,— промовив звідкілясь жіночий голос.

До них, тримаючи руки за спиною, м’яко підкралася Лейла. Данило подумки підготувався до скандалу.

— О, привіт...

Дівчина розмахнулася і ляснула його по обличчю. Агнеса скрикнула, Данило схопився за щоку.

— Як... мило...

— А ти чого чекав? Може, фанфари?! — засичала вигнанка.— Ти підставив мене! Утік і лишив з купою поліцаїв і божевільним Альбертом! А ще — кинув на столі документи, що підтверджують мету проекту, через який загинув Август Яблонський, і вгадай що?! Вони зникли!

— Може, їх забрав Бридж-Паркер? — мляво пробурмотів Данило, розминаючи щелепу.

— До біса того ідіота,— пирхнула Лейла.— Ми домовлялися, що ти розповіси леобуржцям правду, а не залишиш цінні докази поплічнику Оздеміра і накиваєш п’ятами!

— Лейло, заспокойся,— зітхнув Давид.— Зрештою, все сталося саме так, як ми планували. Після його промови люди прийшли під Ратушу, вимагаючи правди.

— Ми не могли залишитися,— Агнеса опустила очі.— Хтось вистрілив крізь двері й поранив мене. Данило не мав іншого виходу. А що... що сталося з Альбертом?

— Мені довелося пристрелити того поганця,— пробурмотіла вигнанка.— Після того, як твій любий братик вбив поліціянта і мало не уколошкав мене.

Агнеса нажахано охнула, Джекі обійняла її за плечі.

— То заворушення почалися після мого виступу? — спитав Данило в Давида.

— Так,— кивнув вигнанець.— Ти ж знаєш, що сталося в день похорону Яблонського. Він тут місцеве божество. Ікона. Люди не вірили у випадковість вибуху вже тоді, вони лише чекали на підтвердження їхніх припущень.

— До вечора коло Ратуші зібрався цілий натовп,— вже спокійніше провадила Лейла.— Оздемір запанікував і наказав поліції всіх розігнати. Після цього протести вже не вгавали, особливо коли Рада забрала в університету й академії право обирати ректорів.

— І навіть «помилування» вигнанців не допомогло,— повів далі Давид.— Не можна віддавати права по шматочках. Людина не може бути вільна наполовину.

Данило кивнув, згадавши сповнену презирства промову Тео. Частина леобуржців досі не довіряла вигнанцям. Вони могли ненавидіти Верховну Раду, але вигнанці лишалися для них злочинцями. Та й з того, що Данило бачив на власні очі, було надто рано робити висновки. Поки що лишалося тільки спостерігати.

Вигнанка зміряла Данила гордовитим поглядом:

— Нам пощастило. Хоч ти й ганебно втік.

— Гаразд, годі вже,— промовив Данило.— Так чи так, ми повернулися. І спробуємо допомогти вам, чим зможемо.

Він простягнув Лейлі руку на знак примирення. Дівчина досі спопеляла його гнівним поглядом, але все-таки узялася за долоню.

Його руку пронизав раптовий різкий біль, гучно шарахнуло, і вони з Лейлою відлетіли одне від одного.

— Блін... Даниле, що це в біса за фокуси?! — вигукнула Лейла, тримаючись за долоню.

— Я не знаю! — пробурмотів він, вражено дивлячись на свою руку.— Я думав, це в тебе спрацював якийсь пристрій.

Вони підвелися, люди навколо вибалушили очі. Вигнанка обережно простягнула руку до його руки. У Даниловій долоні виникло легке поколювання, наче слабкі електричні розряди.

— До біса! — скривилася Лейла і відсмикнула руку.

— Ти колись торкалася іншого транслокала? — пробурмотів Данило.— Я — ні. Це так дивно...

— Досліджуй це з кимсь іншим, руки тобі більше не подам,— набундючилася вигнанка.

— Он ви де! — прогудів згори знайомий Данилові голос.— А я шукаю, кола намотую по всьому Центральному відсіку!

Здавалося, відколи вони бачилися востаннє, Мак став ще дебелішим, а його руда борода — ще довшою та густішою, тож тепер він заплітав її в косу. Втім, серед вигнанців цей велет подобався Данилові найбільше — певно, тому, що мав добрі очі. Вагонетка рипнула, і Мак важко зістрибнув, мало не зачепивши Агнесу. Дівчина перелякано притулилася до Данила, і він пригорнув її до себе.

— Давиде, там привели якогось дивака, каже, що хоче поговорити з тобою.

Вигнанець насупився.

— Хто такий?

— Не відрекомендувався. Каже, що хоче допомогти.

— Веди його в штабну.

— До речі, там Кобальт запитує, чи робити нашим... гхм... гостям ключі, і якщо...

— Обійдуться,— урвала його Лейла.— Нехай виходять з каюти тільки під наглядом.

— Каюти? — перепитав Данило.

— Так, у нас тут майже підводний човен,— роздратовано примружилася Лейла.— Як потрапив, то не втечеш.

— Нехай Кобальт зробить їм ключі,— промовив Давид, стиснувши плече Лейли, і вигнанка розлючено глипнула на нього, але змовчала.— Рівні права, еге ж?

Давид повів їх коридором праворуч.

— Хто не знає, то прямо по курсу, поруч з бойлерною,— душова. Попереджаю, вода дуже гаряча,— просторікувала Лейла голосом гіда.— Там також і туалет. Трохи далі — камбуз, поруч — їдальня. Решту вам знати не обов’язково.

— Де Федя? — тихо запитав Данило в Джекі, коли вона порівнялася з ним.

— Не знаю. Його кудись повела твоя «подруга»,— з несподіваною злістю просичала дівчина.

— Зрозуміло. Так, Джекі...— Данило зупинився, пропускаючи супутників уперед.— Схоже, там хтось чужий, йому краще не бачити вас з Агнесою разом. Тобі доведеться почекати тут. Агнеса влаштує тобі трансляцію «наживо».

Дівчина невдоволено стиснула губи, але зупинилася.

Давид повів їх довгим, ледь освітленим коридором, незабаром вони звернули праворуч, і там їх зустріли двоє озброєних вартових. Тут закінчувався Центральний відсік, і хоча бічний коридор не відрізнявся від основного, сюди не допускали всіх охочих. Тут усе було більше схоже на військовий об’єкт: раз по раз лунали накази і рапорти, в глибині хтось сюрчав у свисток.

На їхньому шляху, осяяному блідим світлом газових ліхтарів, виник залізний люк на всю ширину тунелю. Тепер Данило зрозумів, про які ключі йшлося. Давид дістав з-за пазухи залізний хрест із загнутими краями і вставив у центр люка. Краї ідеально увійшли в пази замка. Давид повернув ключ за годинниковою стрілкою кілька разів. Десь у стіні загуркотів невидимий механізм, і Мак спокійно відчинив люк, потягнувши на себе.

У штабній на них чекали двоє.

— Ну, нарешті! — Федя підскочив на місці.— Даню, ти як знаєш, а мене геть не влаштовує, що я тут ні біса не розумію! — заторохтів він. Федин вигляд, м’яко кажучи, не вражав: ніс набрякнув, з ніздрів стирчали ватні тампони, через що він гугнявив.— Ти відіслав звідси Тео — і все, Гітлер капут, он той чувак у кутку щось запитує, а що я йому можу відповісти?! Англійською він не розмовляє!

— Так ви малоросси? Ви могли би обратиться ко мне по-русски, вы же наверняка знаєте мой родной язик[50].

— Сам ти малорос,— пирхнув Федя.— До речі, хто ти такий?

Погляди всіх звернулися до чоловіка, який гордовито сидів у дерев’яному кріслі. На вигляд — середнього віку, солом’яна чуприна кучерявилася над чолом, бліде худорляве обличчя прикрашали пишні вуса і бакенбарди; одягнений у сіру робочу робу, як працівники заводу. Гість дивився на них крізь монокль, що хижо виблискував на його правому оці.

— Той, хто бажає вам допомогти,— незворушно відповів незнайомець російською. Данило відзначив, що вимова в нього майже ідеальна — не така, як у леобуржців, які розмовляли російською лише через «Закон 4526», однак його інтонації були доволі дивні.

— Ми нібито не кликали на допомогу,— гмикнула Лейла.

— Ймовірно, це тому, що ви не володієте всією інформацією,— посміхнувся гість і обернувся до Давида.— Пане Дусманісе, я маю інформацію надзвичайної важливості й тому не налаштований розмовляти за присутності цих панів і панянок. Попросіть їх вийти, будь ласка.

Давид здивовано вигнув брови. Лейла ошелешено всміхнулася.

— Вийти? Ще чого! Може, ти вбити його хочеш?

Незнайомець скромно мовчав, його монокль виблискував, як здалося Данилові, дещо загрозливо. Давид озирнувся. Данило завмер, сподіваючись, що вигнанець не виставить їх з кімнати. Судячи з тривожної паузи, так само затамували подих Мак, Лейла, Федя й Агнеса.

— Тут немає зайвих людей. Ближче до справи: хто ви такий і як знайшли нас?

Незнайомець закинув ногу на ногу і промовив:

— Знайти вас неважко: я служу в Леобурзі майже десять років, маю безліч зв’язків. Я прийшов до вас, бо сподіваюся на взаємовигідне співробітництво. Моє ім’я — Костянтин Дмитрович Бобриков, я — агент Особливої канцелярії при Військовому міністерстві Російської Імперії.

— Сказитися, російський шпик,— видихнула Лейла.

Давид пирхнув з несподіванки.

— Даруйте, а якого роду співпраця?

— У встановленні миру в Європі, звичайно ж,— знову посміхнувся Бобриков.— Ви бажаєте добра для Леобурга, я хочу добра для своєї країни. Маємо допомогти одне одному.

В кімнаті зависла незручна тиша. Поки вигнанці міркували, що відповісти, гість провадив:

— Знаю, що ви цікавилися секретною зброєю надвеликої потужності в Австро-Боснії, я читав статтю в «Зорі Леобурзькій». Що ще ви чули?

— Тільки те, що, за чутками, цісар вклав величезну суму в розробку зброї, смертоноснішої за яку світ ще не знав,— обережно відповів Давид.

— Це правда. Скоро у Відні відбудеться урочистий парад, і цю пекельну машину покажуть широкому загалу,— кивнув Бобриков.— А от плани Росії з розробки протидії тут, у Леобурзі, зазнали краху через непоступливість Августа Яблонського. Нині Петербург поринув у паніку. Особливо якщо взяти до уваги, що в Леобурзі значно похитнулися позиції отців-фундаторів.

Бобриков підвівся і заклав руки за спину.

— Розумієте, пане Дусманісе, Росія нині схожа на стару, якій підлабузники бояться піднести дзеркало. Тієї Росії, що була тридцять років тому, вже давно немає. Промисловість безнадійно відстала, сільське господарство у скруті, мануфактури в занепаді. Ми користуємося британськими військовими машинами, леобурзькими винаходами, виписуємо французьких інженерів і голландських агрономів. Скарбницю підтримує лише продаж величезних запасів сировини — масштаби видобутку стрімко зростають, а транспортувати дедалі важче: нема доріг, недокладено залізницю,— він поправив монокль.— Ми програли три війни! Три війни за тридцять років! Ви занадто молодий, а от я добре пам’ятаю фіаско біля берегів Сицилії й Першу середземноморську війну, що обернулася для нас справжньою катастрофою! Ми втратили частину українських земель і не змогли їх повернути,— Бобриков скрушно похитав головою.— І тепер його імператорська величність, спираючись на недалекоглядних радників, власною рукою веде державу до повного краху.

Данило схрестив руки на грудях. Яка прикрість! Усе це видавалося більш ніж дивним: російський шпигун звернувся до вигнанців, що ховаються під землею, по допомогу? Та що ж вони можуть — кількасот людей без грошей і майже без зброї?

— Що ви пропонуєте і на яку саме допомогу розраховуєте? — Лейла суворо звела брови.

Бобриков повільно перевів погляд на Агнесу.

— Дуже радий бачити вас, панно Яблонська,— з усмішкою пробурмотів він.

Агнеса мигцем глипнула на Данила. Її обличчя зблідло — це було помітно навіть у сутінках штабної.

— Я пропоную вам цінні відомості. Ви знатимете про все, що збирається робити Росія. Будете поінформовані про пересування її військ на околицях Леобурга, а також про результати міждержавних перемовин. А ви, своєю чергою, доведете до кінця те, що почали: усунете від влади Оздеміра і його поплічників і здійсните необхідні зміни в міському управлінні. Але зробите це швидко і, завдяки моїй інформації, підготовлено, а не наосліп.

Данило перевів погляд на Давида. Вигнанець сидів на краю стола, низько схиливши голову, ніби дрімав, проте ледь-ледь підняті плечі й побілілі кісточки пальців свідчили про те, що він напружено міркує.

— Народ був готовий. Не ми причина того, що відбувається зараз у Леобурзі.

— Ви боїтеся назвати все своїми іменами, Давиде? — гмикнув Бобриков.— Це революція, чорт забирай. Ситуація в Леобурзі погіршувалася шість років, але саме ви розпочали її, коли звинуватили «отців» у державній зраді. Саме ви, пане Дусманісе, очолюєте її. І саме ви зобов’язані довести справу до кінця й очолити це місто.

— Пане Бобриков, мушу вас розчарувати — захоплення влади не входить у мої плани,— задумливо мовив Давид.— Ми лише прагнемо справедливості.

— А, справедливості! Так, звісно! Всі на світі бажають справедливості. Але в чому саме? Конкретизуйте. Ви ж маєте чіткі вимоги, чи не так? Ви ж правник. Яким саме ви бачите Леобург?

Давид звів на нього похмурий погляд, рубець на його щоці ніби проступив яскравіше.

— Влада в місті не може і далі передаватися у спадок: отці-фундатори скоїли державну зраду і стали на службу іншої держави. Ані вони, ані їхні нащадки не мають права керувати містом.

— Далі.

— Леобург закладали як місто, де кожен громадянин має рівні й недоторканні права, але цього немає вже кілька років. Слід негайно скасувати практику «блискавичного правосуддя» і замінити всіх суддів, що прислужували злочинній Верховній Раді.

— Чудово.

— Леобургу потрібен новий документ, що декларує права й обов’язки громадян. Верховна Рада не може керувати газетами, університетами та профспілками, змушувати людей розмовляти певною мовою на догоду своїм фінансовим інтересам. Є злочином заявляти про нейтралітет і водночас виготовляти смертоносний газ для сусідньої країни. Розказувати про справедливість і водночас рубати голови на площах, катувати і виганяти. Не можна забороняти людям з Робітничого району селитися в Аристократичному, забороняти будувати синагоги і встановлювати податки для єврейської громади вищі, ніж для російської.

— Я слухаю вас і мало не плачу від щастя.

— Я хотів би повернути Леобургу його сутність. Я маю начерки того, який можна запропонувати документ,— кивнув Давид.— Але обговорювати щось ми зможемо лише після появи нової Верховної Ради, яку має обрати леобурзький народ.

— О, «леобурзький народ»! — посміхнувся Бобриков, його обличчя і шия вкрилися червоними плямами.— Я думав, у нас серйозна розмова! Ви справді гадаєте, що комусь є діло до леобурзького народу? Що ви взагалі маєте на увазі під цим поняттям? Усіх цих переселенців-невдах, волоцюг і диваків? Я багато чого не підтримував у політиці Ради, але «Закон 4526» пішов усім на користь — у цьому Вавилоні бодай почали розуміти одне одного.

— З погляду Російської Імперії, Леобургу пішло на користь і масове вигнання, головне, що це не заважало виконанню державних замовлень, чи не так? — в’їдливо всміхнулася Лейла.

Бобриков роздратовано поправив комір сорочки.

— Я не сперечатимуся з вами. Ви можете тягнути час, можете сподіватися, що Юміт Оздемір раптово піде з посади, засоромившись ваших звинувачень,— відкарбував він.— Але так не буде. Наразі ваш «мирний протест» не придушують зброєю, бо такою є вказівка Оздемірові від нашого государя — його втримують перемовини з Британією і Францією про військову допомогу. Але так не триватиме вічно. Нині у вас достатньо сил, щоб утримати Ратушу. Якщо ж ви в найближчі дні не доведете справу до логічного завершення, російські війська без бою займуть Леобург.

— Вони не посміють,— заперечив Давид.— Це втручання у внутрішні справи Леобурга...

— ...що перебуває під захистом трьох міжнародних угод? Нісенітниця,— хитнув головою російський агент, його світлі кучері здригнулися.— Ви чудово знаєте, що Росія стягує війська до західних кордонів. Зо два драгунські полки, кілька дирижаблів і одна важка бронециклова дивізія — цього більш ніж достатньо, щоб узяти Леобург за один день. Ви також знаєте, що Австро-Боснія готується до чогось масштабного і небезпечного, невже ви настільки наївні, що думаєте про підписані тридцять років тому папірці?

— Що ж у такому разі завадить Росії захопити Леобург після того, як ми увійдемо в Ратушу? — запитав Данило.

— Якщо вам удасться швидко зайняти Ратушу і встановити контроль над містом, панна Яблонська зможе зібрати тимчасову раду і закликати на допомогу гарантів недоторканності Леобурга. Агнеса зможе звернутися до Австро-Боснійської Імперії. Підтримка Австро-Боснії, її військова і дипломатична міць — ваш єдиний шанс утримати імператора Бориса від військового втручання. Безсумнівно, ви могли б звернутися до них і зараз, розповісти про безчинства Оздеміра, але без контролю над Леобургом отримаєте лише стандартне глибоке занепокоєння,— Бобриков посміхнувся.— Стан справ усередині самої імперії занадто хисткий. Можливо, ви чули про «Комітет визволення народів Австро-Боснії»? З дня на день народи імперії візьмуться за зброю. Навряд чи цісар Вільгельм зараз дослухатиметься до криків обурених леобуржців на барикадах. Але він вислухає представника законної влади, який звернеться до нього з урядового кабінету,— шпигун припасував монокль і трохи нахилився вбік, вишукуючи когось поглядом.— Ви ж саме для цього повернулися в місто, пані Агнесо? В цьому був ваш план?

Агнеса звела переляканий погляд на Данила. Що ж. Він і сам гадки не мав, чи варто їм узагалі розмовляти з цим росіянином, не те що розповідати про свої плани.

— Ми не можемо кинути протестувальників на захоплення Ратуші,— повільно вимовив Давид.— Це самогубство. Квартал оточений поліцією та кундшафтерами. Ми не можемо кинути на них беззбройних людей.

— То киньте озброєних, чи ж проблема.

— По-друге,— підкреслено мовив Давид,— зараз маємо певний статус-кво...

— Статус-кво? — обурився Бобриков.— Сьогодні вранці Оздемір випустив на вулицю «краба» і ввів комендантську годину. Не один десяток ваших людей у тюрмі, хоча він нібито помилував усіх вигнанців. Оце такий статус-кво?

Давид зціпив зуби, на щоках заграли жовна, але заперечити не зміг.

— Ну ж бо, кажіть прямо. Вам потрібен привід, щоб підняти людей і залучити нових прихильників? — провадив шпигун уже спокійніше.— Щось обурливе, мерзенне у виконанні Оздеміра? Я вас запевняю, Давиде, вже найближчим часом такий привід з’явиться.

— Що він збирається вчинити? — з крижаною інтонацією запитала Лейла.

— Гадки не маю,— розвів руками росіянин.— Але знаю, що збирається. Може статися, що навіть сьогодні.

Запала тривожна мовчанка. Данило поглянув на вигнанців. У жовтому світлі газового світильника їхні замислені обличчя здавалися ще похмурішими. Вони не довіряли росіянинові, але, вочевидь, аж надто спокусливою видавалася можливість дізнаватися про наступний крок головного ворога наперед. Бобриков геть не вселяв довіри і Данилові. Російський шпигун у Леобурзі мав достатньо зв’язків і досвіду, щоб дурити їх так, що вони навіть не здогадалися б. Данило упіймав себе на думці, що ще не вирішив, як ставитися до самих вигнанців. Можливо, він таки завів Агнесу в пастку. Вкотре він згадав промову Тео і те, як невпевнено лунав Давидів голос, коли той казав про небажання захоплювати владу в місті. А ще Лейла... вона точно не схожа на полум’яну революціонерку. Її тримало в цьому підземеллі щось геть інше, і що саме — ще потрібно з’ясувати. Їхня ситуація скидалася на трясовиння, і поруч не було жодної міцної гілки, за яку можна вхопитися.

— Ви маєте рацію, пане Бобриков,— врешті сказала Лейла.— Миритися з цим ми аж ніяк не збираємося. Але і прийняти вашу пропозицію про співпрацю просто зараз — теж. Нам потрібен час. Бодай перевірити ту інформацію, яку ви вже надали.

— Ви дарма зволікаєте.

— Як з вами можна зв’язатися?

— Надішліть завтра телеграму на ім’я Арсенія Пишного за адресою: Робітничий район, вулиця Професора Лампрехта, 15. Напишіть, що отримали вітальну листівку,— на обличчі Бобрикова з’явилося щось на кшталт усмішки.

— Так і зробимо,— кивнув Давид.— Я проведу вас.

Коли люк штабної зі скреготом зачинився за ними, Данило полегшено видихнув. Лейла присіла на край столу і схрестила руки на грудях. Вона дивно посміхалася.

— Що думаєш з цього приводу?

— Що цей покидьок намагається затягнути нас у якусь гидоту, але, схоже, вибору в нас немає.

— Ти йому не віриш? — запитав Федя, який досі мовчав.

— Кому? Росіянинові? — вигнанка засміялася.— Їм ніколи не можна вірити. Я росіянка, я знаю.

Данило задумливо насупив брови й обернувся до Агнеси.

— Хай що там він базікав, а ми маємо звернутися до гарантів уже сьогодні. Ситуація ускладнюється. Ти готова це зробити?

— Так. Що завгодно, тільки б зупинити насильство,— вираз її обличчя був рішучий.

— Може статися якраз навпаки,— посміхнулася Лейла.— Але невизначеність — значно гірше.

— До речі, наскільки я зрозумів, у Леобурзі зараз є якийсь протестний табір? — сказав Данило.— Хотів би поглянути.

Темні очі Лейли заблищали.

— Ну, ходімо, туристе. Я покажу тобі, на що перетворився Леобург.

Розділ З Коли дзвонять дзвони

Усе, що Данило розповідав про Леобург раніше, геть не збігалося з реальністю. Не було тут ані людей з механічними «собаками», ані гладкого кондитера з пишними вусами, який би запрошував на філіжанку вечірнього чаю до кондитерської. Не рухалися поважно кінні екіпажі аристократів. Над дахами будинків не сновигали дивовижні літальні апарати і не гримів монорельс. Федя все чекав, коли ж Лейла приведе їх до Аристократичного району, але так і не помітив відмінності між центром і Робітничим районом. Ось про що казав Тео. Місто застигло і було схоже на хворого в глибокій комі — лише піднесене до рота дзеркальце давало знати, що це заклякле тіло досі дихає.

Чорні провалля вибитих вікон, бруд, наглухо забиті вітрини магазинів — обриси ледь угадувалися у млявому світлі місяця, єдиному освітленні в цю пору. Вогкий вітер гнав листя, перемішане з лахміттям і листівками, повз розкішні садиби та строгі казенні будівлі з колонами й сумними левами біля входу. Безліч чорних паромобілів, у одному з яких колись їздив Данило, стояли покинуті просто посеред вулиці. Федя здригнувся, згадавши вибух такого «жука» і вогонь, що охопив усе навколо під час їхньої зустрічі з поліційним «крабом». Хлопець глипнув на Агнесу — її обличчя викривив жах: певно, вона теж не очікувала побачити своє місто таким.

Над ними загули мотори, і Лейла наказала сховатися в провулку між будинками, поки вайлуватий поліційний дирижабль нишпорив прожектором по землі. Федя навіть устиг сфотографувати його, але світлина вийшла змазаною через погане освітлення. Акумулятор смартфону майже розрядився, а Федя так і не встиг зняти бодай щось унікальне.

Тільки-но дирижабль полетів, вони рушили далі вузькою діагональною вулицею. Раптово вигнанка зупинилася, вся компанія різко загальмувала, і Федя за інерцією налетів на Данила.

— Так, це щось новеньке,— насторожилася Лейла.— Учора ще не було.

Вулицю перегородила якась махина, що затуляла прохід гігантським заслоном.

Згори на ньому сиділи люди з бляшаними щитами: місячне світло виблискувало на їхніх круглих шоломах з ґратчастими заборолами. Федя здогадався, що це поліціянти, але дехто з них мав темно-сині бушлати й пов’язки з леобурзьким гербом на плечах. Данило щось розповідав про кундшафтерів — місцевих учасників псевдопатріотичних організацій, створених Верховною Радою. Вигляд вони мали менш грізний, ніж поліціянти, проте їх було більше — до десятка. Цікаво, як вони діятимуть, якщо доведеться зупиняти розлючений натовп, адже вони не мали підручних засобів, подумав Федя.

— Гаразд, ходімо в обхід,— скомандувала вигнанка.— Тільки не губіться, шукати вас нема кому!

Компанія пірнула в провулок і ще кілька хвилин петляла закутками Аристократичного району, допоки спереду не зажевріло світло.

Шлях знову перегородила барикада, але цього разу не велетенський бульдозер, а купа стільців, розламаних столів, масивних підлогових годинників, коминкових ґраток, мішків, перин, каміння й тюків сіна зі стайні якогось аристократа. Згори непотребу, на кшталт дзоту, встановили кабіну розбитого паромобіля. Вздовж барикади було розтягнуте брудне простирадло, де червоною фарбою написали гасло німецькою: «Freiheit oder Tod[51]». Федя не зміг перекласти.

На барикаді чатувало кілька чоловіків. Один з них підняв газовий ліхтар, помітивши рух попереду, і Федя побачив вигнанський рубець на його щоці.

— Приветики[52],— мовила Лейла й заторохтіла до них німецькою.

О, знову ці тортури! Складна, різка мова, якою хлопець заледве міг зв’язати два слова: все, що він учив у гімназії як другу іноземну, безнадійно заіржавіло. Феді здавалося, що вигнанка не розмовляє, а нарізає слова гострими лезами — небезпечно, але витончено, наче ілюзіоністка. Мабуть, єдиний плюс від співіснування з Тео — це розуміння іноземних мов, яких Федя доти не знав, але навіть тоді він соромився вимовляти слова, що звучали, наче мольфарські замовляння. Тепер він трохи заздрив Данилові, в якого здібності до мов лишилися навіть після зникнення Едварда. Федя зітхнув і спробував дослухатися до розмови вигнанців.

— Хлопці молодці,— пояснила Лейла, вказуючи на купу мотлоху.— Побудували за пів дня. Слід зробити такі самі на всіх виходах з площі, на найближчих вулицях і біля Австрійського мосту.

— Гадаєш, Оздемір може віддати наказ про штурм? — запитав Данило.

— Хтозна,— знизала плечима Лейла.— Але Бобриков підтвердив мої побоювання: ця мерзота таки щось готує. Ліпше перестрахуватися.

Данило видерся на барикаду і подав руку Агнесі. Вона насилу подолала перешкоду, і Федя поліз назирці. Опинившись нагорі, він простягнув руку Лейлі. Вигнанка осяяла його усмішкою й скористалася допомогою. Тільки-но Федя спустився з барикади, Лейла скрикнула і впала — він ледве встиг її зловити.

Дівчина опинилася в його обіймах, ніби за секунду її полишили сили. Її обличчя знову було так само близько, як тоді в підземеллі, коли вона роздивлялася його травмований ніс, й у Феді з’явилося те саме бентежне відчуття: він не міг відірвати від Лейли погляду. Її грубий шрам, непроникно-чорні очі, суворість, з якою вона віддавала накази, і та ніжність, з якою торкалася його, гіпнотизували хлопця. На мить у Лейлиному погляді спалахнули іскри, ніби дівчина стримала посмішку, й одразу ж скривилася від болю.

— Що трапилося? — схвилювався Данило.

— Гомілку підвернула... здається,— пробурмотіла Лейла і повиснула на Фединому плечі.

— Йти зможеш?

Вигнанка ще раз глипнула на Федю і відступила.

— Так, минеться.

Більше Лейла навіть не глянула на нього, і це чомусь зачіпало. Химерне відчуття минуло, тільки-но вони відійшли від барикади.

Михайлівська площа здалася Феді величезною. Посередині височіло темне громаддя собору. Конус дзвіниці їжачився різьбленими шипами, кам’яні химери та янголи з грізними ликами незворушно спостерігали з карнизів за людською метушнею. На одній зі стін виднівся велетенський портрет чоловіка, якого Федя вже бачив. Це був Август Яблонський. Під портретом теж було написано щось про справедливість. З протилежного боку бовваніли три вузькі високі будівлі, чорні провалля вулиць між ними були забарикадовані. Просто посередині площі розташувався наметовий табір. Над наметами, немов на середньовічному турнірі, тріпотіли сотні прапорів, здебільшого, леобурзькі: синьо-білі з левом, колбою і коліщатком. Вигнанців було небагато — лише де-не-де в натовпі вигулькували обличчя з рубцями. Федя чомусь очікував побачити тут переважно натовп робітників, але мешканці наметового табору виявилися дуже різні. Були тут й інтелігентні старигані з бадьоро підкрученими вусами, й дівчата з розфарбованим волоссям у запиленому яскравому вбранні, й молоді франти у дорогих пальтах і черевиках, вимащених болотом. Люди грілися біля широких діжок з багаттям, розмовляли, співали пісень німецькою. Коли хтось ворушив тріскучі дрова, разом з іскрами вгору здіймалися сизі пелехи диму. Той дим огортав усю площу невидимим запиналом. Здавалося, цей запах в’їдався в людей, їхній одяг, у саму їхню душу. Цей міні-Леобург, окреслений межами Михайлівської площі, разюче відрізнявся від того, потойбічного і порожнього, яким вони пройшли. За межами площі, в затхлому мертвому місті, охопленому переляком, не було життя. Але життя було тут. Цей дим пахнув свободою і молодістю. І нехай ним було важко дихати, по той бік барикад дихалося незмірно важче.

— Майже як у нас, так? — замислено промовив Данило.

Федя глипнув на нього. Певно, його друг мав на увазі Майдан, Революцію гідності, всі ті закопчені страшні дні. Але Федя не міг порівняти: тоді він сів на літак і гайнув на три місяці подалі з Києва, відсторонився, уникнув, заплющив очі — і так успішно, що навіть війна, яка прийшла потім, не зачепила його. Аж ось він тут. І все раптово повернулося, ніби його лишили на другий рік у школі. Невивчений урок, прогалина в пам’яті. Федя кивнув і відвів погляд.

Лейла поглядом вказала Агнесі на каптур, і дівчина слухняно накинула його на голову, щоб не притягати зайвих поглядів. Вигнанка повела їх через табір просто до собору. Після умовного стукоту двері їм відчинив молодий священик. Лейла обдарувала його чарівною усмішкою, і той без зайвих питань пропустив їх усередину. Кілька хвилин вони підіймалися нагору крутими гвинтовими сходами. На верхньому майданчику за прочиненими дверми на них чекала вузька галерея навколо шпиля дзвіниці.

— Боже, мій Леобург...— гірко зітхнула Агнеса, тільки-но вони підійшли до різьбленої огорожі майданчика.

Звідси місто було схоже на велетенську мапу. Вітер вищав у кам’яних ґратках і завитках ліпнини, місяць здавався значно ближчим і сліпуче-білим. Федя бачив мерехтливі вогні наметового містечка біля підніжжя храму, забарикадовані вулиці. Тільки тепер він помітив, що різні частини табору пов’язували прикріплені до стовпів ланцюги-транспортери, за допомогою яких люди щось передавали одне одному: туди рухався казанок з їжею, а назад — дрова і пака сіна для барикад. Задивившись на імпровізований конвеєр, Федя не одразу помітив три поліційні дирижаблі, що нишпорили прожекторами на північ і на північний схід від Михайлівського собору.

— Мені це не подобається,— Лейла похмуро піднесла до очей пристрій на кшталт бінокля — з одним витягнутим й одним коротким об’єктивом і чотирма додатковими лінзами, що стирчали врізнобіч, наче крила метелика.— Чого вони там кучкуються?

Федя примружився, намагаючись роздивитися. За кілька кілометрів від площі чотири будівлі півколом оточували білу зубчасту вежу ратуші. В тому напрямку щось рухалося, але без бінокля він не міг роздивитися.

— Що там? — Данило підійшов до них.

— Дивися,— Лейла тицьнула йому пристрій.— Поліцаї лаштуються. Перегруповуються?

Кілька секунд Данило вдивлявся в темряву над містом, підіймав і опускав верхні лінзи.

— Не знаю, що вони роблять, дуже темно, але якийсь рух є. Мені здається, вони стягуються на північ.

— Дай тетранокль,— Лейла приклала пристрій до очей.— Так, прямують на північ. Але ж там нічого такого нема. Це Творчий район. Ми всі тут.

— Причому зі своїх позицій йдуть поліціянти. Кундшафтери на місці.

— Можна глянути? — Федя забрав прилад і приклав до очей. Панорама міста спалахнула зеленим, фігури людей навіть на великій відстані тепер були помітні, як на долоні.

— Слід повідомити Давида,— задумливо пробурмотів Данило.

— Авжеж,— пирхнула вигнанка й обернулася до Агнеси: — Поки маємо час, я хочу, щоб ти продумала свою промову.

— Мені треба виступити? — Агнеса недовірливо насупилася.

— Авжеж! — усміхнулася Лейла.— По-перше, оголосимо всьому світові про те, що ти на нашому боці. А по-друге, поки ти прохолоджувалася в моєму світі, ці люди захищали і твої права також. Гадаю, вони заслуговують почути від спадкоємиці Яблонського кілька добрих слів. Завтра збираємося біля собору.

Агнеса сторожко глипнула на Данила. Вигнанка повела усіх униз. Тільки-но вони ступили на освітлену вогнищами і газовими ліхтарями площу з абсолютної темряви гвинтових сходів, в обличчя вдарив сліпучий спалах світла.

— Scheißfe![53] — вигукнула Лейла, затуляючи очі.— Що це?!

Хтось голосно реготнув, і, незважаючи на білу мушву, що кружляла перед очима, Федя розгледів тендітного кучерявого хлопчину в картатому костюмі й окулярах з вигнутою оправою. Він тримав чудернацьку фотокамеру, магнієвий спалах ще димів. Хлопчина шмигнув носом і кинув насторожений погляд на рудого вигнанця, який виник поруч з ним.

— На довгу пам’ять! А також для «Зорі Леобурзької»! — вигукнув Мак.

— Та йди до дупи, Маку,— образилася Лейла.— Мало очі не випалив. А це що за юне дарування?

— М-м... дозвольте відрекомендуватися — Павло Зінкевич, кореспондент «Wiener Zeitung».

— Ох, нічосі,— Лейла проігнорувала простягнуту для привітання руку.— «Віденська газета»? І хто ж тебе сюди пустив, такого сміливого?

— Та облиш його,— гмикнув Мак.— Я перевіряв його документи. І Давид не проти.

— Тоді не відпускай його від себе. Я не хочу, щоб тут нишпорили незрозумілі типи, второпав?

Федя помітив, як кореспондент ображено набурмосився і мовчки почав протирати об’єктив фотокамери хусткою. Після недовгої паузи вигнанці розчинилися в темряві: Лейла, ймовірно, побігла надсилати повідомлення Давидові, а рудий повів Зінкевича на барикади.

Вітер унизу був тихішій, але залишався такий самий холодний і вологий. Агнеса затремтіла, і Данило повів її до найближчої діжки з багаттям. Федя приєднався до них.

Ледь вони всілися, дівчинка з двома косами, вдягнена в однотонну сіру сукню і довгий коричневий плащ, принесла до їхньої діжки тацю з нарізаним сиром, в’яленим м’ясом і шматочками хліба. Вона віддала їжу Феді й щось промовила німецькою. Данило переклав, що її бабуся передає це для «захисників Леобурга». На цьому Федині муки з німецькою не скінчилися: Данило завів розмову з двома студентами Леобурзького університету, судячи з емблем на рукавах їхніх піджаків. Вони розповідали про новий закон, згідно з яким усім навчальним закладам не можна було самостійно укладати договори на розробку і торгувати своїми винаходами, обирати ректорів і членів ученої ради. Один зі студентів поставив на вогонь череватий чайник.

Від нудьги Федя почав роздивлятися купу листівок біля діжки.

«Подданные Леобурга! Соблюдайте законы нашего города и не поддавайтесь призывам провокаторов! Вместе мы выстоим в эти нелегкие времена,— промовляла одна з них російською мовою, надрукована німецьким готичним шрифтом.— По указу Верховного Совета свободного города Леобурга за неповиновение силам полиции предусмотрено суровое наказание. Протест обречен! Уходите с площади, возвращайтесь к своим семьям. Построим великое будущее вместе с Советом![54]»

Федя посміхнувся: цікаво, наскільки велике майбутнє можуть забезпечити люди, які проводять «блискавичні суди» і встановлюють на площі гільйотину? Раптом його увагу привернув затертий аркуш з розмитим зображенням дівчини. Федя подумки перетрусив залишки своєї гімназійної німецької і так-сяк прочитав текст: «Зникла безвісти Олена Кулик. За будь-яку звістку про неї — винагорода в тисячу лео. Підданка Леобурга, мешкає в Творчому районі, скрипалька. 18 років, невисока, коси чорняві, очі карі...»

— Тут ще й люди зникають,— Федя обернувся до Данила.— Ти таке чув?

Данило набрав у груди повітря, щоб відповісти, але цієї секунди поруч виникла Лейла.

— Що чув?

Вигнанка переступила через колоду й усілася поруч з Федею. Місця було так мало, що вона майже втиснулася у нього. Феді наче сипнули жаром за комір, але відсунутися він не зміг.

— Та ось, листівку знайшов,— він віддав їй папірець.— Дівчина зникла, так?

Раптом Лейла ніби перетворилася на камінь. Федя відчув, як напружилося її тіло.

Дівчина втягнула голову в плечі, вдивляючись в обличчя зниклої, а тоді зім’яла й пожбурила аркуш у вогонь.

— Агов! — обурився Федя.— Я хотів забрати з собою!

— Лейло, ти її знаєш? — насупився Данило.

— Не знаю.

— Але здогадуєшся, куди вона поділася? — вкрадливо запитав Федя.— Тебе аж перекосило.

Обличчя дівчини набуло відстороненого виразу, наче питання ставили не до неї.

— Я відіслала Давидові телеграму про маневри поліції в Творчому районі,— відрапортувала вигнанка.— Зараз надішле хлопців, подивимося, що там.

— Є ще одна зникла дівчина,— провадив Данило.— Про це писала «Зоря Леобурзька» влітку...

— Дякую за корисну інформацію,— кивнула Лейла.— Ще що-небудь?

— У Леобурзі ще й маніяки є? — гмикнув Федя.— Яке багатогранне місто.

Лейла рвучко обернулася до нього, і хлопцеві одразу перехотілося іронізувати.

Її полум’яний погляд наче обпік його. Це був гнів, про силу якого можна було лише здогадуватися. Феді здалося, що він фізично відчуває жахливу пожежу, що буяє в неї всередині, й відблиски цього полум’я віддзеркалювалися в її прегарних злих очах. Перелякано замовкли навіть безтурботні студенти, співрозмовники Данила.

Вогонь у діжці повільно пожирав зображення Олени Кулик, поки не перетворив папірець на попіл.

Наметовий табір поринав у сон. Багаття помаленьку згасало, люди ховалися в намети чи розходилися на чергування по барикадах. Десь лунали кроки і постійний гуркіт — навіть уночі тривало будівництво укріплень. Вигнанців на Михайлівській було геть мало — Лейла і Мак безтурботно веселилися і корчили гримаси у схожий на гармошку об’єктив фотокамери Зінкевича; ще кілька вигнанців після спільної фотографії на барикаді розійшлося по постах. У Феді злипалися очі, але він усе не міг відірватися від чудернацького механічного дрона, який намагалися полагодити двоє студентів. Федя подумав, що навряд чи зможе колись описати свої враження. Все тут здавалося йому непевним, наче він дивився на цей світ крізь завісу гарячого повітря, що здіймалося від розпеченої землі. Цікаво, чи Джекі відчуває те саме? Вони залишили її у вигнанському підземеллі, й це було правильно, так безпечніше, але як же йому кортіло, щоб вона була зараз поряд! А що, цікаво, робить Тео? Яким він бачить той, його світ? Чим узагалі він займається в Романівці без звичного запасу алкоголю? Адже всі, ймовірно, сприймають його не як Теодора Яблонського, а як Федора Броницького, трохи божевільного, темночубого, з бакенбардами й напідпитку. Лишалося сподіватися, що в селі вже призабули про нього справжнього. За цими роздумами Федя задрімав, притулившись до теплого боку діжки.

...Ударив дзвін. Звук був такий гучний і раптовий, що Федя, різко розплющивши очі, навіть не зрозумів, що сталося й де він. Навколо метушилися люди, щось скреготало — ніби хтось бив залізом об залізо. Через Федю, мало не збивши діжку, перестрибнув хлопець з дерев’яною палицею. Дзвони на соборі розривалися: до монотонного низького гулу приєдналися високі, істеричні нотки маленьких дзвоників, що проштрикували до самих п’ят, сповнювали тривогою, ніби до площі підступала пожежа. І справді, в повітрі розлився ядучий дим, але причиною тому були не діжки з багаттям. Федя схопився на ноги, намагаючись знайти хоч кого-небудь зі своїх, але серед метушливих людей не помічав жодного знайомого обличчя. Раптом повітря прорізали сліпучі промені прожектора — один, ще один, і ще; з кількох боків заревли сирени, і мотори гуркотіли і праворуч, і ліворуч, і сховатися від цього було неможливо.

— Шановні підданці вільного міста Леобурга! — почулося з дирижабля.— Поліція встановлює законний порядок на вулицях! Зберігайте спокій і сприяйте охоронцям правопорядку!

Феді кортіло затулити вуха руками, тільки б не чути цього дерев’яного голосу, що виголошував ламаною російською. Нарешті повз промайнула Лейла, і він ледве встиг ухопити її за рукав.

— Потім! — зойкнула вона, і її обличчя скривилося з відчаю.— Сиди тут і нікуди...

— Що відбувається?!

— Щось у Творчому районі! Там усе палає, ми не можемо туди дістатися!

Федя розтиснув пальці, й Лейла помчала кудись із лавиною переляканих і розлючених людей. Хлопець майже не знав Леобурга, бо як можна запам’ятати незнайоме місто в паралельному світі за кілька прогулянок вулицями, перегородженими барикадами, тому бігти кудись із натовпом він не квапився. Залишався один шлях. Федя озирнувся на темну громадину собору.

Федя молотив у двері, поки той самий молодий священик, тільки розпатланий і стривожений, не відчинив йому. Він щось запитав німецькою, але Федя тільки знизав плечима й прослизнув у коридор, що вів нагору.

Гул дзвонів пришибав, але Федя не зважав на це, бо миттєво прилип до кованої огорожі оглядового майданчика. Вся північна частина правого берега палала: вогонь танцював на дахах будинків, на площах, бруківці, жер кам’яні стіни; лементували люди, брязкав метал, вили сирени й гуркотіли мотори. Федя намацав у кишені Лейлин тетранокль і прилаштував до очей. Над охопленим полум’ям районом кружляли дирижаблі, раз по раз підлітали до вогнищ і випускали порцію води, а тоді знову пливли в бік річки. Вулицями, які спускалися до Михайлівської площі, бігли люди з ношами — до собору зносили поранених, сюди ж стікалися і мешканці згорілих будинків — у нічних сорочках і ковпаках, з вузликами з речами, що їх устигли порятувати з вогню. Внизу стояли плач і стогін, лунали команди на зміцнення барикад — російською, німецькою, якимись іншими, не знайомими Феді мовами. Людей на площі дедалі більшало, і то були не лише «біженці» з Творчого району: дзвони розбудили все місто, і на Михайлівську збігалися люди з усіх кінців Леобурга — і чоловіки, і жінки, і підлітки, в різноманітному одязі, з палицями, камінням і трубами в руках, перелякані, розлючені та злі, вони наповнювали площу, і здавалося, що скоро людська хвиля переллється за барикади, прокотиться вузькими вуличками в сам епіцентр пожежі та змиє з лиця міста його кривдників.

Тим часом Федя помітив у Творчому районі дивний рух: це були не погорільці, що намагалися рятувати свій скарб, і не вигнанці, які поспіхом зміцнювали північні барикади. Прожектори поліційних дирижаблів іноді вихоплювали з темряви геть інші фігури. Вони пересувалися дрібними групами й мали дивні однострої — на взір тих, що їх вони бачили верхи на «крабі». Певно, це також були поліціянти, але з якогось іншого підрозділу. На головах мали масивні шоломи з опуклими скельцями замість очей і витягнутими респіраторами; тіла захищали шкіряні комбінезони з довгими фартухами, за плечима висіли великі наплічники. «Шоломоголові» розсікали метушливий натовп, заходили до будинків, ніби щось шукали. Від вигляду цих створінь Феді стало моторошно. Здавалося, щохвилини їх тільки більшає, вони заповнюють увесь район. Звичайні поліціянти наче зникли. «Шоломоголові» збиралися на площі з фонтаном і вишикувалися в кілька шерег. У руках вони тримали довгі чорні кийки, від яких до наплічників тягнулися довгі дроти, але детальніше роздивитися Федя не зміг навіть у тетранокль — Творчий район був задалеко. Перед строєм походжав командир. Нарешті на площі з’явилися і звичайні поліціянти — вони вишикувалися перед моторошним загоном першою лінією, затуляючись бляшаними щитами. А потім ніч розрізав дикий скрегіт.

Федя нахилився, аби роздивитися, що саме рухалося за будинками, і мало не випав за ґратки оглядового майданчика. Це були «краби», але набагато більші й вищі, ніж той, якого вони бачили раніше. Довгими колінчастими «лапами» вони дибали вулицями, і залізні черева та клешні погойдувалися над освітленими загравою дахами. З кожної машини лилося світло, а на масивних спинах сиділо одразу по кілька «шоломоголових».

Федю кинуло в холодний піт. Ні, ці революціонери, і Данило разом з ними, загралися. Нехай яким неймовірним й ілюзорним здається цей світ, вбити тут можуть цілком реально. Сфотографував кілька цікавинок — час накивати п’ятами!

Федя потоптався на майданчику ще кілька секунд, дивлячись на вайлуваті велетенські машини, і кинувся до сходів. Знайти в метушні котрогось із вигнанців було складно, але він мав повідомити про те, що побачив. А тоді — забрати Джекі, Данила і сховатися десь у дуже, дуже надійному місці, поки все не закінчиться.

Хлопець миттю злетів по сходах і помчав через площу, оминаючи намети і перестрибуючи через купи дровиняк і розкидані речі. На одній з барикад він нарешті помітив щось знайоме і швидше вгадав, ніж упізнав Данила.

— Даню! — вигукнув він, забувши, що всі вважають його Едвардом.— Вони йдуть сюди! Їх там до біса!

Обличчя його друга витягнулося, він скотився з барикади.

— Що? Хто?!

— Ну такі... стрьомні! Спецпризначенці, чи як... Я не знаю! Але їх там дуже багато!

— Вони далеко?

— Десь за квартал звідси, мабуть! Там ще фонтан такий...

— Це на межі районів. Якщо швидко пройдуть барикаду в Хімічному провулку, то з’являться тут за кілька хвилин. Що робитимемо?

— Ми?! — задихнувся від подиву Федя.— Ми забираємося, звісно! Женя ще в підземеллі?

— Що? Куди ми забираємося?! Та тут же ж...

Федя схопив його за плечі й з усією можливою переконливістю відрубав:

— Годі. Це вже не наша справа.

З барикади, наче велика чорна кішка, безшумно шугнула Лейла. Її перемазане сажею обличчя було бліде, губи щільно стиснуті.

— Нам їх не зупинити,— з показним спокоєм промовила вигнанка.— Я там була, вони як звірі. Спалили пів району, взагалі ні за що, і зараз прийдуть сюди. Ми не встоїмо.

Її очі гарячково блищали, руки тремтіли — такою Лейлу Федя ще не бачив. Йому кортіло якось заспокоїти її, він навіть збирався обійняти її за плечі, але передумав, зустрівши її погляд. Хлопець чомусь зніяковів: Лейла дивилася з таким болем, ніби була прикута ланцюгами до цього місця і її життя безпосередньо залежало від долі цього жалюгідного наметового містечка і цих людей. Федя спробував відмахнутися від нав’язливої думки, але його вже охопило огидне, важке, дурне відчуття: він не зможе піти. Він знову не зможе просто все кинути і піти звідси!

— Якщо ми втратимо позиції на Михайлівській площі, то шансів узяти під контроль Ратушу більше не буде,— сказав Данило.— Ти ж пам’ятаєш...

— Так, я пам’ятаю, трясця! — скипіла Лейла.— Але Оздемір — бісів виродок, і він спалить тут усе дощенту!

— У вас хіба не було плану на випадок штурму?

— Звісно, був! — засичала вигнанка.— Спробувати вижити!

Данило шумно видихнув.

— Ми не керуємо цими людьми,— Лейла втомлено закотила очі.— Повстав Леобург, а не вигнанці. Ми всього лише частина цієї сили. Невелика частина. Я особисто мала тільки один план, але ще його не виконала. Тож я гадки не маю, що робити!

— Йти не можна! Оздемір не повинен перемогти. Для багатьох це смертельно небезпечно — гірше, ніж зараз опиратися.

— Але що в нас є проти «крабів»?! — вигукнула Лейла.

Огидне, нечесне, неправильне відчуття! Нікому він нічого не винен! Треба тікати звідси!

— Маю одну ідею,— важко зітхнув Федя.

До нього обернулися здивовані погляди.

Джекі нерішуче зупинилася перед купою непотребу, перевернутими догори дриґом стільцями й коминковими ґратками. «Свобода або смерть» — проголошував імпровізований транспарант поверх барикади. Джекі відчула знайоме тремтіння в колінах, почуття занепокоєння і невловиме, ледь відчутне благоговіння: тут, у цю секунду, вона знову торкалася живої історії, як колись на Майдані в Києві, але тепер історії незнайомого, проте вже рідного міста. І Джекі не знала, чим закінчиться її авантюра з подорожжю до іншого світу.

Нікому, крім Агнеси, не було відомо, що вона вийшла з вигнанського штабу, точніше, вислизнула за спинами двох вигнанців повз вартового. Нехай іти охопленим повстанням нічним містом було моторошно, проте нидіти в катакомбах у той час, коли її друзі пішли витріщатися на місцеву революцію, було просто нестерпно. Агнеса довго пручалася, але все-таки пустила її у свою пам’ять: Джекі йшла порожніми темними вулицями, ніби за якимсь внутрішнім навігатором. Леобург сам неквапом вів її до Михайлівської площі, й одного разу дівчина навіть зважилася скоротити шлях, звернувши з запропонованої Агнесою дороги. Ліхтарі згасли, але, навдивовижу, вона зробила правильний вибір майже в цілковитій темряві.

Джекі насунула каптур нижче і, скориставшись тим, що захисники барикади затулилися руками від сліпучого променя поліційного дирижабля, перелізла через купу мотлоху.

На площі було голці ніде впасти. І на обличчях людей відбивався не переляк чи розпач, а природна рішучість — та, що приходить після того, як кістляві руки страху раптово втрачають силу й відпускають здавлене горло. Люди несли палиці, каміння, залізні прути, дехто озброївся старими рушницями з опуклими балонами. «Пневмогвинтівки»,— само собою спливло в думках Джекі. Люди цілеспрямовано, без паніки рухалися до північного боку майдану, до трьох будівель з барикадами між ними, так ніби їм не виїдав очі дим, ніби не гули вгорі поліційні дирижаблі й не лунав навкруги пронизливий набат дзвонів. Джекі розгублено роззирнулася. Агнеса була десь поруч: вони дивилися на собор майже з однієї точки, обидві бачили плакат з Августом Яблонським і напис «Вимагаємо справедливості». Дівчина подумки покликала її, але Агнеса з кимсь розмовляла і думала так швидко, що вирішила не відволікатися на її заклик. Джекі роздратовано видихнула: іноді навіть у внутрішньому «месенджері» абонент бував тимчасово недоступний, тож доведеться шукати Агнесу в традиційний спосіб.

Раптом гуркіт моторів став просто нестерпним: одразу три велетенські машини опустили свої сріблясті тіла настільки низько до площі, наскільки дозволяли їм шпилі Михайлівського собору. Людське море залило отруйно-біле світло прожекторів. Люди схвильовано загомоніли, рух прискорився: всі намагалися якнайшвидше дістатися північного боку майдану. Джекі штовхали десятки плечей, прожектори засліплювали очі, але вона вперто дерлася до собору. І нарешті побачила Агнесу.

Її двійниця стояла на помості, наспіх спорудженому з ящиків, і тримала чудернацький гібрид валторни з гучномовцем. Джекі відчувала, як нутро стискається від жаху: здавалося, всередині Агнеси більше не було нічого, крім цього щемливого, неприємного відчуття і щохвилинних крижаних хвиль, що пробігали по хребту, тільки-но у глибині стривоженого міста лунав огидний скрегіт і важка хода, ніби крокували велетенські машини. Агнесі кортіло зіщулитися, стати непомітною, але під помостом збиралися леобуржці — здебільшого студенти з Академічного району, і вони дивилися на неї з неабияким захватом. Перед очима спалахнув магній — хтось забажав зафіксувати появу дочки Яблонського на площі — і Джекі наче засліпла. Агнесі стало зле, вона з останніх сил трималася на ногах. Перемагаючи не свої відчуття, Джекі продерлася під саму сцену. Їхні погляди зустрілися.

«Господи, я не можу... Я не знаю, що казати».

«Що сказав би твій батько?»

На очах в Агнеси проступили сльози, горло ніби стиснуло лещатами.

— Говори,— прошепотіла Джекі.

— Лідерка, на яку ми заслуговуємо,— почулося десь поруч.

Дівчина обернулася. Лейла іронічно посміхалася, роздивляючись напівмертву від страху Агнесу. Репліка вигнанки чомусь так шпортнула Джекі, ніби вона сама опинилася на помості перед сотнями деморалізованих нічним побоїщем городян і не знала, що сказати. Але вона нічого не відповіла. Агнеса піднесла до губ гучномовець.

— Леобуржці! — Її голос зривався від хвилювання.— Я — Агнеса Яблонська. Наше місто — це місто мого батька. І я нарешті тут, поруч з вами! І неможливо... втілити у слова... те, що ми всі відчуваємо через... Ви же знаєте, що сталося у Творчому районі! — (Джекі відчула, як її душать сльози).— Але дозвольте мені звернутися...

У цей момент пролунав перший вибух.

...Темрява ночі сповнюється молочно-білого диму. Перелякані, розлючені вигуки. Джекі кашляє, легені виїдає пекучий дим, але їм не дають перепочинку — ще один вибух. І ще. Над головою свистять білі згортки і сиплють іскрами, мов феєрверки. Перед очима танцюють чорні цятки. Джекі намагається розгледіти на помості Агнесу, але її не видно в білій отруйній імлі. Вона кличе її подумки, кличе вголос, та всередині — тільки порожнеча, ніби її двійниця зникла з цього світу. Наступний згорток вибухає просто в натовпі, несамовито лементує жінка. Очі застилає матова завіса, у вухах дзеленчить.

...Джекі нарешті заповзла на поміст. Агнеса зіщулилася, обійнявши коліна, за купою ящиків, її били дрижаки.

— Ти мене налякала! — гримнула на неї Джекі, але одразу ж міцно обійняла.— Я не зрозуміла, що сталося!

— Я не можу... я не можу,— Агнеса хиталася взад-вперед.— Я не можу... Джекі... я не можу, вони нас уб’ють. Вони всіх уб’ють!

Поранення. Це через її поранення.

— Ось ти де, квіточко!

З помосту зістрибнула Лейла. Вигнанка грубо схопила Агнесу за плече й спробувала підняти. Джекі рвучко випросталася і опинилася між ними.

— Не заважай! — люто видихнула вигнанка.— Вона має звернутися до Оздеміра!

— Тут паніка! Її ніхто не почує!

За спиною Лейли знову вибухнуло. Агнеса заквилила.

— Якщо вона цього не зробить, вони продовжать наступ! — вигукнула вигнанка.— Дивися!

Просто через завали центральної барикади на площу лізли жахливі, не схожі на людей істоти. Джекі вже бачила таких, з випнутими шоломами на головах і срібними знаками на плечах, але цього разу вони були озброєні. «Акули» — майнув спогад у голові. Найнебезпечніший підрозділ леобурзької поліції, Оздемірові пси. Палиці в їхніх руках спалахували за секунду до удару — і нещасний валився на землю, конаючи від болю. Що це таке?! Джекі придивилася: один з «акул», вдаривши леобуржця, торкнувся його палицею ще раз, і ще, і щоразу від спалаху бідолаху хапали судоми. Від палиць до наплічників тягнулися довгі чорні дроти.

— Електрика? — самими губами прошепотіла Джекі.

Сліпучі бомби летіли просто в натовп, але звідки? Десь за будинками сталево заскреготіло. Джекі звела погляд угору і затремтіла.

Високо над забарикадованою вулицею висіло величезне залізне черево поліційного «краба». Він був більший і потужніший за той, що його вони бачили раніше, і не мав камер для арештантів. Ця машина була створена, щоб нищити, а не заарештовувати. Зараз його колінчаті рипучі ноги були висунуті на максимальну висоту, і поліціянти, що сиділи згори, підтримували наступ «акул». «Краб» рясно закидав сяйливими згортками площу, і вони вибухали просто в натовпі. Один із захисників барикади затуляв обличчя руками, по його пальцях струменіла кров.

З дирижабля над площею пролунало:

— Подданные свободного города Леобурга, с вами говорит полицмейстер Джозеф Бридж-Паркер! Немедленно прекратите сопротивление! Предпринимаются действия по наведению правопорядка![55]

Агнеса затулила вуха руками і безпорадно, мов дитина, захитала головою.

Джекі вже розуміла, що відбувається. Поранення змінило Агнесу. Страх, що засів у ній відтоді, з першими вибухами вирвався назовні, й вона більше не контролювала себе. Її двійниця була не готова до того, що тут відбувалося. Вибухи, дим, кров. Рани її міста кривавилися, її місто вмирало, і вона помирала разом з ним. І навіть якщо Лейла почне батожити її, це не допоможе.

Агнеса не звикла опиратися владі. Але Джекі знала, що слід робити з владою, яка забула, кому має служити. Джекі добре вивчила уроки розлючених громадян. Колись, у Києві.

— Підводься, погань! — заверещала Лейла і тицьнула їй гучномовця.— Скажи йому, що ти з нами! Скажи бодай щось!

— Відчепися від неї! — Джекі вихопила пристрій з рук вигнанки і залізла на поміст.

— Агов, Оздеміре! — вигукнула дівчина, і над охопленою панікою площею прокотилося відлуння.— Ти чуєш мене? Я — Агнеса Яблонська! Ти забувся спитати моєї думки, перш ніж віддав наказ на штурм! А я ж сиджу з тобою в Раді!

Джекі перевела подих, прожектор одного з дирижаблів стрибнув у бік помосту. Вона примружила очі від яскравого світла і подивилася нагору.

— Я пропоную тобі зупинитися негайно! Ти можеш убити нас усіх, але ти ніколи не вб’єш свободу! На нас дивиться весь світ. На нас дивляться гаранти спокою вільного міста Леобурга! Зупинися зараз, бо інакше на тебе чекатиме неприємний сюрприз від цісаря Вільгельма. Даю тобі час до дванадцятої години!

Що... що вона верзе? Який у біса цісар?! Джекі й сама не розуміла, звідки в голові взялася ця вигадка. Над натовпом пролетів схвальний вигук, захисники табору, здавалося, кинулися на поліціянтів з потроєною силою.

— Агнесса тут! Агнесса с нами! Напирай, напирай, братцы! — волав хтось російською.— По центру![56]

Джекі пхнула «валторну» Лейлі, зістрибнула з помосту і пригорнула Агнесу. Двійниця плакала, а Джекі трусило від хвилювання, ніби вона справді промовляла ці слова в обличчя правителю Леобурга. Але за ті дві хвилини, коли її вихоплювало світло прожектора, воно ніби випалило щось у неї всередині. В той момент Джекі відчула, що страх остаточно зник.

— Агов!

Дівчина обернулася.

— Нормально вийшло, хоча трохи по-сільському,— кивнула Лейла.— Вона ж аристократка в нас! А тепер негайно валіть обидві звідси!

Вигнанка розчинилася в натовпі.

— Як же мені соромно...— простогнала Агнеса.

— Слухай,— Джекі взяла її за плечі та струснула.— Оце все потім, добре? Зараз іди до собору і сховайся. Нас не повинні бачити разом.

— А ти?..

— Я прийду пізніше,— невпевнено посміхнулася Джекі.

Штурм тривав. Оздемір не мав наміру зупинятися. Але Джекі раптом охопив азарт — вона більше не боялася ані велетенських «крабів», ані електричних кийків, ані вибухів. Люди пролітали повз із калейдоскопічною швидкістю, і дівчина сунула разом з ними вперед, до барикад, де точився бій. На одній з них промайнуло щось знайоме, і Джекі інстинктивно кинулася туди.

— Правий фланг! — Джекі упізнала Давида.— На правий фланг!

Барикада праворуч залишилася практично без захисту — народ кинувся до центру, де, здавалося, «акул» більшало. Але це була помилка: поліціянти посунули праворуч. Вони заскакували на купу мотлоху і з люттю лупцювали захисників електричними кийками. Очманілих побитих людей передавали кудись за барикаду. Протестувальники кинулися на допомогу, але з «краба» просто в юрбу посипалися сяйливі гранати. Від вибухів Джекі ніби оглухла, сам майдан і бій на ньому зливався перед очима в єдину тремтливу пляму.

Про те, щоб вирватися з гущавини подій, уже не йшлося. Джекі спробувала вивільнитися, але було запізно. Груди ніби стиснули гігантські лещата. Вибухи лунали знову і знову, і люди, мов божевільні, бігли назустріч. Дихати стало геть неможливо. Ще кілька секунд — і вона помре.

«Джекі! Джекі! Чому ти не можеш дихати?! Де ти?!»

О, якби ж вона знала!

Джекі боляче вдарилася об щось залізне. Ліхтар! Вона обхопила його і поповзла нагору. Тіло дерлося по гладкому стовпу ніби без її участі. Ще зусилля, і ще, Джекі заповзла на залізний кошик для квітів і обійняла ліхтар руками. Тепер вона могла дихати! По щоках текли сльози. Цієї миті вона побачила те, що відбувалося попереду.

Барикади по центру і праворуч були захоплені — за «акулами» до площі сунули звичайні поліціянти, вони розкидали мотлох і розчищали дорогу. На лівій барикаді ще тривав бій, але сили й озброєння були надто не рівні. Зіткнення почалися вже на самому майдані, лунали крики. Виходи з площі були перекриті.

«Акули» наступали. Під їхньою владою опинилася значна частина Михайлівської площі. Вони люто громили все, що потрапляло під руку — намети, казанки з їжею, діжки. А тоді Джекі помітила якийсь рух на дахах будівель обабіч барикади праворуч. Поява людей на даху чомусь надихнула протестувальників. На багатьох обличчях з’явилися усмішки.

Поліціянти продовжували розтягувати укріплення між будівлями, не звертаючи уваги на дах. «Краб» здригнувся і заскреготав. Від цього звуку в Джекі звело зуби. Гігантська машина похитнулася на вузлуватих ногах і випустила кілька бомб, які впали впритул із собором. Поліціянт знизу вказав на залишки барикади. І механічний звір рушив.

На даху випростався на повен зріст чоловік. Його миттєво висвітлив прожектор з дирижабля. Чоловік здійняв руку і завмер. Дівчина напружила зір.

Це був Федя. Джекі похолола. Він скинув піджак Тео, сорочка була розстебнута на грудях, обличчя й руки вимащені чорним. Він стояв на краєчку даху, а вона не могла відвести погляду: охоплене революцією місто з іншої реальності, присутність у її свідомості іншої людини, крики чужими мовами і наближення поліції не здавалися їй тої миті химерними в порівнянні з ним. У його силуеті було щось нереальне, але водночас природне, як уві сні, й Федя, нерухомий, ніби скульптура на даху, здавався їй частиною цього ілюзорного світу — плоть від плоті Леобурга, просочений його духом і приречений розділити його долю.

«Краб» перевалився з однієї ноги на іншу. Земля затремтіла. Джекі міцніше обхопила ліхтар. Ледве велетенська машина переступила залишки барикади однією ногою, Федя опустив руку.

З двох боків у «краба» полетіли темні предмети, не менше двадцятьох. І наступної миті тіло залізного створіння охопив вогонь.

На кілька секунд на площі запанувала дивна пауза — очі всіх були спрямовані на охоплену полум’ям громадину, а потім здійнявся дикий ґвалт. «Краб» натужно заскреготав і, зробивши ще крок, дав крен. Дирижаблі, уникаючи вогню, набрали висоту, на площі потемнішало. Вогненна машина застогнала — водій вирішив скоротити висоту ніг, але через полум’я механізм заклинило. Стрімко втягнулися тільки чотири ноги, дві залишалися витягнутими на повну довжину. «Краб» похилився набік. З кабіни повалив чорний дим. Поліціянти, що керували машиною, вистрибували на землю, їхні захисні костюми палали, скляні заборола масок укривалися густою кіптявою, позбавляючи зору. Нажахана Джекі затулила вуха від їхніх відчайдушних криків.

Один з дирижаблів підплив до охопленої вогнем машини. З відчиненого трюму гондоли посипався білий порошок. Це збило вогонь лише на мить, і окутаний ядучим чорним димом «краб» зрештою завалився на землю. Протестувальники тріюмфували. Джекі не йняла віри очам: під вагою кабіни залізні ноги поліційного монстра погнуло, і вогонь, що розгорівся з колишньою люттю, танцював на його залізних «кістках». Як це можливо? Чому той реагент з дирижабля не зміг загасити пожежу? Перед очима Джекі майнула картина знайомства з Леобургом: вибух паромобіля й острівці вогненної чорної рідини на бруківці. Пальне паромобілів! Воно не лишало жодного шансу на порятунок, вся земля і залізні ноги «краба» миттєво спалахнули. Федя там був і бачив те саме!

— Drugi ucieka! Drugi ucieka, kurwa mac![57] — волав хтось польською.

Земля знову затремтіла. Друга машина зі скреготом розвернулася і почала відходити вглиб вулиці. Знищення «краба» надихнуло учасників протесту. Людська хвиля ринула до барикад, і за кілька секунд «акули» почали тікати. Але цього разу вони бігли не до барикади праворуч, а... просто на Джекі. Дівчина притулилася до ліхтаря і замружила очі. А тоді відчула нестерпний біль.

Отямилася Джекі вже на землі. Розряд прошив усе тіло, руки й ноги помліли. З чола сповзали гарячі липкі краплі, що потрапляли в очі, заважали бачити. Реальність була схожа на комікс: просто над нею виник химерний силует з круглою головою. По занесеному для удару чорному кийку зміїлися блискавки. Але вона його не боялася, хоча знала, що ще одного удару не витримає.

По її обличчю майнуло світло з дирижабля. Поліціянт відсахнувся і завмер, а тоді хтось зніс його з ніг. Джекі заплющила очі.

— Якого біса ти тут робиш, туристко?! — засичав їй в обличчя жіночий голос. Хтось стиснув комір її плаща так, що вона мало не задихнулася.— Я що казала?!

Лейла потягнула її за комір і допомогла підвестися. Поліціянт розмахував руками і глухо репетував усередині шолома, поки його лупцювали розлючені захисники табору.

— Дякую...

Язик Джекі ледь ворушився, ноги підкошувалися.

— Дурна курко! — люто видихнула Лейла.— Негайно забирайся до собору! Знайди свою подружку, і сидіть там як миші! Пішла!

Вигнанка штовхнула її в спину. У голові гуло. Слизька бруківка стрибала перед очима, і Джекі шкандибала крізь натовп, перечіплюючись через дрова, ошмаття плакатів і наметів, чиїсь розкидані речі, поки не опинилася поруч із собором. Дівчина знесилено з’їхала спиною по стіні й заплющила очі.

Розділ 4 Нитки, що уриваються

— Прибув парламентер від Оздеміра!

Джекі насилу розліпила повіки після минулої скаженої ночі й не одразу зрозуміла, що за ґвалт зчинився в кімнаті. Просто над нею, затуливши собою світло невидимої лампи, нависав рудий велет. Як же його звуть?..

— Маку, чого ти ричиш, наче клятий морж? — невдоволено пробурмотіла Лейла десь поруч, і Джекі з подивом помітила, що вигнанка сидить на ліжку в неї в ногах.

— Кажу ж, Оздемір кличе на перемовини! Потрібна Агнеса!

Джекі миттєво прокинулася і звелася на лікті. Останнє, що вона пам’ятала,— холодна і вогка бруківка біля стіни собору. Тепер Агнеса сиділа поруч, скоріше за все, це вона знайшла її. В кімнаті панувала напівтемрява, яку розсіювала лише лампа на столі. Вигнанські катакомби. Несподівано тут виявилося величезне зручне ліжко з балдахіном, хоча раніше, зазираючи в «каюти», Джекі такого не бачила. Потилиця неприємно нила, дівчина притулила долоню до чола і намацала пов’язку — хтось подбав про її вчорашню травму. Тіло геть заклякло від холоду, і якби хтось не вкрив її дірявим вовняним пледом, вона промерзла б до кісток. Перед очима майнув той ранок, коли Джекі прокинулася на дивані у вітальні та сплутано пригадувала вчорашній вечір, але цього разу, звісно, про неї піклувався не Федя. Той, либонь, так само задрімав десь просто посеред вулиці, як і вона.

— Це ми ще подивимося,— позіхнула Лейла.— Збирай наших, зараз прийде Марсело. Ви обидві прокидайтеся; Агнесо, ти — до штабної, а ти... як тебе?

— Джекі.

— Ти йди на камбуз. Другий вхід праворуч. Допоможеш приготувати сніданок. Якщо буде треба, ми тебе покличемо.

Вигнанка підхопилася, обтрусила хутряний жилет, поправила широкі шкіряні браслети на зап’ястках і ретельно пригладила волосся, що вибилося з коси, а тоді вийшла з кімнати. Джекі злізла з ліжка і роззирнулася. Ця «каюта» була більше схожа на звичайнісіньку спальню, ніж на спартанські казарми з багатьма ліжками, де ночували інші вигнанці. Вочевидь, це було Лейлине помешкання. Щоправда, меблі в кімнаті здавалися старими й неохайними: шафа похилилася і припадала на праву ніжку, наче кривенька качечка з казки, з оббивки пуфа прозирали пружини. Оксамитовий балдахін над ліжком добряче поточила міль, тьмяне дзеркало на стіні перетинала тріщина. Мабуть, вигнанка назбирала цей мотлох десь на задвірках Аристократичного району.

Раптом позаду глухо стукнуло, Джекі здригнулася й обернулася. Агнеса злякано притисла руки до грудей і втупилася у спинку ліжка — дубові дошки з двома круглими отворами посередині. Потім дівчина знову протягнула руку, підняла кришку і грюкнула нею ще раз. Клацнув замок.

Колодки.

А це ліжко, либонь, не з Аристократичного району, а з будинку Шарлотти.

— Це для катування? — видушила з себе Агнеса.— Але нащо Лейлі таке ліжко?

— Я тобі потім поясню,— з іронічною посмішкою зітхнула Джекі.— Як трохи підростеш.

Перебувати в цій кімнаті стало геть незатишно, і вони з Агнесою вийшли в коридор. У надрах вигнанських катакомб клацали чудернацькі механізми, лунали команди, сміх, хтось за стіною насвистував. Тут, у віддаленні від реального поля бою, час ніби зупинився — не відчувалося тих тривожних настроїв, що панували в наметовому містечку на Михайлівській площі.

Ледве дівчата встигли зробити кілька кроків, з-за рогу з’явився темночубий вигнанець. Його пласке зморшкувате обличчя миттю змінив подив. Чоловік кинувся назустріч Джекі, й дівчина злякано завмерла на місці.

— Агнесо, хвала небесам! — вигукнув він.— Ми ніде не могли тебе знайти!

Джекі придушено промурмотіла якесь вітання, поки він стискав її в обіймах. З-за її спини визирнула справжня Агнеса.

— Дядечку Марсело! — усміхнулася вона.— Ви дещо помилилися.

Джекі відчула, як у голові яснішає: її двійниця подумки викликала спогади й картинки з минулого, і вже за кілька секунд Джекі знала, що перед нею — Марсело Мотта, друг Августа Яблонського, єдиний, хто вижив під час вибуху в лабораторії, що забрав життя кількох провідних учених-хіміків. Картина загадкової смерті Агнесиного батька, папери, що доводили навмисність цього «нещасного випадку», справжній бунт на його похороні кілька років тому — перший бунт леобуржців, які вимагали справедливого розслідування,— все це промайнуло і закарбувалося в пам’яті Джекі з чужих спогадів так швидко, що вона не встигла й кліпнути.

— Але ж...

— Так, ви правильно зрозуміли,— підтвердила Агнеса.— Це Джекі.

— Як ти тут опинилася?

— Мене привів Данило.

— Скільки ж вас там...— спантеличено закліпав Мотта.

— Дядьку Марсело, я чула, Оздемір надіслав парламентера? — змінила тему Агнеса.— Чого хоче?

Мотта завагався і скосив оком на Джекі.

— Ви можете казати в її присутності, все гаразд.

— Рада вимагає від тебе, моя дитино, негайно відмежуватися від вигнанців і припинити будь-які контакти з нами. До звичайних леобуржців Оздемір обіцяє не застосовувати жодних покарань, якщо завтра, до півночі, з Михайлівської площі та прилеглих вулиць приберуть барикади. Також ми маємо негайно відпустити полонених поліціянтів. Лише тоді Рада почне з тобою перемовини про реформацію міста. Оздемір не каже, що буде в разі відмови. Ймовірно, нова кров.

— Тобто звичайний ультиматум: ми вас не вб’ємо, якщо ви капітулюєте,— підсумувала Джекі.

— Так, хоча, в порівнянні з минулими, ці вимоги здаються гуманнішими,— посміхнувся Мотта.

— Він вважає, що після нічного погрому люди на це погодяться?

— Гадаю, його абсолютно не цікавить думка людей,— знизав плечима вигнанець.— На тебе чекають у штабній, Агнесо. Потрібно обговорити все це.

Агнеса розгублено озирнулася на Джекі, коли вигнанець повів її коридором. Джекі лише махнула рукою. Що ж, як сказала Лейла, якщо знадобиться, її покличуть. Дівчина рушила коридором у пошуках вигнанського «камбуза».

Вигнанська кухня нагадувала вулик. З пелехів запашної пари вигулькували жінки й чоловіки, гукали одне одного і знову зникали десь біля агрегатів, що гуркотіли, дзижчали, оберталися, клацали і цокали. Посеред кімнати булькотів велетенський казан з кашею. Щось скреготало. Черговий махнув Джекі рукою і тицьнув їй відерце вимитої, але нечищеної картоплі, вказавши на один з апаратів під стінкою.

Джекі байдужно спостерігала, як залізні леза чистять картоплю без її участі. Хай як вона старалася думати про щось інше, всі її думки крутилися навколо наради в штабній. Агнеса чомусь знову підняла «ширму» між їхніми свідомостями, і тепер Джекі гадки не мала, що там відбувається. Очевидно, що Оздемір не погодиться на їхні вимоги й не відступить. Цієї ночі їм дуже пощастило — поліція не чекала такої відсічі, втрати одного з крабів і того, що так багато людей глупої ночі збереться на Михайлівській площі. Чи піде через це у відставку правитель, обраний з довічним мандатом? Авжеж, ні. Отож Агнесі доведеться залишатися тут до кінця, хай яким він буде. І самій Джекі теж. Якоїсь миті вони наче перетворилися на єдине ціле, і якщо спочатку Джекі просто прагнула пригод, то зараз Агнеса справді потребувала її допомоги. Але чим вона могла зарадити? Данилів дядько у щоденнику лякав їх тим, що, зустрівшись, вони обидві збожеволіють. Насправді ж виявилося, що це не вона, а роздертий Леобург зводив Агнесу з глузду. Роль, яку для неї приготували вигнанці, вона сама не подужає. Джекі не обговорювала з нею те, що трапилося вчора вночі, але щомиті відчувала жахливий, невимовний сором, який душив Агнесу. Після в’язниці й поранення вона більше не може зберігати холодну голову, коли чує вибухи і постріли. Якщо вчорашнє повториться, Агнеса знову розклеїться: підведе леобуржців, Данила, пам’ять батька і згубить усе, що цінує в цьому житті. І Джекі не могла дозволити цьому статися.

Джекі вимила кілька казанків, розклала сир на хліб. Одна з жінок відчинила ляду в стіні, й у кімнаті стало ще спекотніше. Джекі вискочила в коридор подихати — й мало не зіштовхнулася з людиною біля дверей.

— Ось ти де.

Джекі відступила, намагаючись угамувати тремтіння.

— Привіт.

Федя підступив до неї. На секунду здалося, що він хотів покласти руку їй на плече, але зніяковів і відхилився. Вигляд він мав дуже втомлений, під очима залягли темні кола, а ластовиння на щоках і носі тепер здавалося яскравішим, ніж зазвичай.

— Що з головою?! — примружився хлопець й оглянув її пов’язку.— Ти ж...

— Я була на площі. Трохи перепало, але нічого страшного.

— Дідько,— зітхнув Федя.— А я сподівався, що мені примарилося! Ну хто тебе просив...

— Та годі вже,— втомлено промовила вона.— Я бачила тебе на даху. І знаєш, ти там теж не фотосесію робив. Що там у штабній?

Федя вигнув брови.

— Вони запрошують тебе.

Джекі сіпнулася в напрямку штабної, наче відчула поштовх, але Федя не пустив її, м’яко перепинивши шлях рукою.

— Ми ж заберемося звідси сьогодні, так? Хай що там вони від тебе хочуть. Пообіцяй мені.

— Ні. Я більше не втечу.

— Женю, ну будь ласка. Вони впораються і без нас. Тут небезпечно.

— На мене чекають. Якщо бажаєш — іди собі.

— Та я б залюбки! — пирхнув Федя.— Але ти знаєш, навіщо я тут.

— Я більше не втечу,— гучніше повторила вона, не маючи сили поглянути йому у вічі.

— Ти навіть зараз тікаєш. І до Леобурга ти зібралася, щоб утекти якнайдалі від мене, хіба ні?

Джекі звела на нього погляд, по тілу прокотилася неприємна крижана хвиля.

— Я все життя тільки те й роблю, що тікаю і ховаюся,— вона продовжувала вимовляти заготовлену фразу і тепер почувалася безглуздим роботом, але не могла зупинитися.— Та зараз я більше не боюся. І тому залишуся тут.

— Ну, тоді я теж залишуся! — роздратовано видихнув Федя.— Хай йому чорт, Женю! От чому після того, як ми познайомилися, я постійно роблю не те, що логічно, а те, що доводиться?

— Мені дуже шкода, Федю,— зітхнула Джекі.— Справді, краще б ми не знайомилися.

Вона прибрала його руку зі шляху й пішла.

— Я так не думаю,— провадив Федя вже значно м’якше, наздоганяючи її.— Я не розумію тебе! Що з тобою трапилося? Я ж вибачився! Женю!

Джекі відчинила ляду штабної і зупинилася. Данило й вигнанці: Мотта, Лейла, Давид, Мак і ще кілька людей, імен яких вона не знала,— завмерли, ніби запекло сперечалися про неї. Агнеса сиділа в самому кутку кімнати, впершись чолом у руки. Слова застрягли в горлі, тільки-но Джекі побачила свою двійницю.

«Я не хочу, щоб через мене гинули люди. Я не можу цього допустити».

— Гаразд, Лейло, виклади свою ідею,— запропонував Давид.

— Це не ідея, це сувора необхідність,— випалила вигнанка.— Ти сам знаєш. Люди прийшли вчора, щоб воювати. До останнього. Їх кличуть на барикади за краще майбутнє, справедливість, чесність, і вони готові, врешті-решт, померти за новий Леобург, за нову владу, а потім на барикаді з’являється символ цієї нової влади і...— вона задихнулася від обурення і змахнула руками, не в змозі дібрати слів.

«Люди гинутимуть так чи так, Агнесо. Ніхто не впорається ліпше за тебе».

«Ти впораєшся. Ти. Їм потрібна ти, не я».

— Я не зовсім розумію,— насупився Данило.

Джекі подивилася в чорні Лейлині очі, сповнені гніву, і повільно вимовила:

— Сьогодні вночі дещо трапилося. Агнеса злякалася і втекла з помосту. Звертатися до Оздеміра довелося мені.

— Саме так! — просичала Лейла.— Бісова панночка! Ми кличемо людей воювати, а вона непритомніє від вибуху бляшанки з натрієм. А якби там не було... е-е-ем... як тебе звати, нагадай? — вона обернулася до Джекі, але не дочекалася відповіді та продовжила полум’яну промову: — І це ще не справжній штурм. Так, легкі вправи на свіжому повітрі!

Агнеса геть зашарілася, а пальці, що гарячково зминали мереживну хустинку, помітно тремтіли. Данило підійшов до неї і хотів узяти за руку, але дівчина відсахнулася. Джекі пекло від нестерпного, непереборного сорому, ніби Агнеса почувалася винною не лише через власну моральну непідготовленість, але і винуватила себе і в трагедії Творчого району, і в кожній краплині крові, пролитій цієї ночі на вулицях і майданах її міста. Щоразу, зачувши вибух, Агнеса втрачала над собою контроль. Цей тягар неможливо було стерпіти. Вона не впоралася. І не впорається ніколи. Так, вона — дочка видатної людини, її батько заснував місто, але воно не стало таким, яким він його задумував. Так, Агнеса потрібна для того, щоб зробити Леобург кращим. Але вона фізично не може їм допомогти. Усе це — кляте поранення, смерть батька і дядька, в’язниця, вигнанці й уся ця революція — звалилося на неї кам’яною брилою, і вона задихалася під її вагою. Агнеса не може відмовитися. Але і витримати не здатна.

І ніхто в цій кімнаті, та й в усьому світі, не знав, що вона відчуває насправді.

«Ти сміливіша, розумніша, сильніша за мене. Врятуй мене, Джекі. Врятуй!»

— Отож, Даню, думайте. Думайте, що робитимемо, поки ще не запізно, бо тягати під вогнем це мляве опудало я не наймалася!

— Не смій так казати, Лейло! — розлютився Данило.

Агнеса схлипнула й вибігла з кімнати. Джекі пропекла Лейлу поглядом.

— Я ще маю добирати слова?! — пирхнула вигнанка.

— Ще раз таке собі дозволиш, і я...— Данило підступив до неї впритул.

— І ти — що? Відлупцюєш мене? — глумливо перепитала вона.— Ти просто не бачив! А довбні з поліції мали чудову виставу! Годі вже теревенити, краще подумайте, як усе виправити!

— Ти б попустилася,— кинув Федя, який мовчки спостерігав за бесідою.— Агнеса незамінна. Вона — єдина представниця легітимної влади, яка грає на вашому боці. Так, злякалася, але ж трапляється. Не думаю, що наступного разу...

— Наступного разу не буде! — відрубала Лейла.

— Чому? — Данило зміряв її недовірливим поглядом.— Є якась пропозиція?

— Наступного разу не буде,— луною повторила Джекі.

Всі розвернулися до неї, в кімнаті стало неприродно тихо, ніби самі стіни затамували подих.

— Наступного разу не буде, тому що Агнесу заміню я.

— Ти... що?! — видихнув Федя.

— Ти хочеш...— Данило напружено звів брови.

— Вона благає мене. І я не можу відмовити. Я виходитиму там, де необхідна Агнесина присутність, і казатиму те, що потрібно. Нехай усі вважають, що я — донька Яблонського. Я багато пам’ятаю... тобто знаю з її дитинства. Я не впаду. Вже якось втримаюся. Й Агнеса буде в безпеці.

— Ти впевнена? — запитав Давид.— Ти впораєшся?

— Так. Упевнена.

— Джекі, це насправді небезпечно,— сказав Данило.— Ти не зобов’язана...

— Я вирішила. А у вас нема інших варіантів.

— Тоді...

— Я не зрозумів, ти...— Федя за два кроки перетнув кімнату і підступив до Данила.— Ти серйозно це обговорюєш?!

— Вона має рацію...

— От добре вигадали! — обурився він.— Ти хочеш уберегти свою дівчину, натомість відправивши під кулі мою?

Джекі здригнулася. Що? Він вимовив це так природно, ніби повсякчас називав її так перед своїми друзями, ніби думав про неї саме так. Дівчина не могла вдихнути, і миттєве збентеження розлилося рум’янцем по щоках, але це почуття одразу потонуло у спалаху гніву.

— Це моє рішення! — вигукнула вона.— Я роблю те, що вважаю за потрібне!

Джекі мигцем помітила, як Лейла заклякла з широко розплющеними очима та втягнула голову в плечі, ніби намагалася відгородитися від усього, що тут відбувалося.

— Даню, я цього не дозволю,— карбуючи кожне слово, промовив Федя.— Діла не буде.

— На жаль, вирішувати не тобі. Якщо Агнеса сама бажає, а Джекі готова...

— Може, ви обидва нарешті поглянете на мене?! — Джекі розлючено смикнула хлопців за рукави.— Ти,— вона звернулася до Феді й уперше не відвела погляду, дивлячись йому у вічі,— не можеш мною керувати. Я роблю те, що вважаю за потрібне. Це тебе сюди ніхто не кликав, це ти тут нічого не вирішуєш! Ну, а ти, Даню,— Джекі видихнула, намагаючись заспокоїтися,— просто поміркуй. Агнеса не годиться для цієї ролі. Якщо хтось не може впоратися з якоюсь справою, його міняють. І не тому, що він поганий. А тому, що справа має бути зроблена.

— Я згоден з тобою,— кивнув Данило.

— А я ні.

— А тебе це не обходить,— Джекі кинула на Федю черговий убивчий погляд.

— Давиде,— Федя у відчаї обернувся до вигнанця.— Тільки уяви, що скажуть леобуржці, якщо дізнаються, що Агнеса не справжня! Та це знищить ваш авторитет за мить!

— Я не переймаюся, бо ніхто не матиме доказів. Джекі знає те, що й Агнеса. Вони схожі, як дві краплини води. Тож ми з Агнесою напишемо звернення до гарантів миру і обговоримо подальші перемовини з Оздеміром. Лейло, а ти берися до зовнішності Джекі.

Вигнанка не вимовила ані звуку, наче й не чула його. Її темні очі палали сумішшю презирства та гніву, коли вона, мов тінь, швидко і плавно ковзнула повз Федю до виходу. Джекі відчула поколювання під ребрами, ніби щось пошкребло пазуристою лапою. Нічого доброго це не віщувало.

— Гаразд. Отже, обміняємо Агнесу на Тео,— резюмував Данило.

— Господи Боже,— пирхнув Федя.— Нащо тут цей ковбой?

— Цей ковбой,— посміхнувся Данило,— один з найкращих стрільців на тутешньому «Дикому Заході». Годі вже йому валятися на дивані, коли в його місті революція.

Над Михайлівською площею стояв димний ранок. Лейла пересмикнула плечима від вогкого холоду та щільніше запнула хутряну жилетку.

Сьогодні все йшло не так, як слід. Вона так мріяла про завтрашні перемовини в Ратуші. У думках пролітали приємні картини: як вона дістає ніж, як лезо ховається в її долоні — крихітне, холодне, безжальне знаряддя помсти,— й от вона врешті закінчує свою справу. Зрівнює рахунок. Вершить справедливість. І чхати на те, що їй того ж вечора відрубали б голову на Ярмарковій площі посеред Російського кварталу. Налякати її смертю? Після всього?..

Але тільки-но Давид поглянув на неї, одразу ж стало зрозуміло, що на переговори її не пустять і підібратися до свого головного ворога знову не вийде. Втім, можливо, це на краще. Вона добре навчилася чекати. Швидка смерть — занадто милосердно, в неї є ідеї куди цікавіші.

А потім відбулося дещо геть незрозуміле. Те, з якою інтонацією Федя назвав цю дивакувату плюгавку своєю дівчиною, як він перелякався за неї, не могло не здивувати. Що за ігри? В нього ж на лобі написано, хто він такий і що йому треба. Повірити в те, що він справді нею переймається або навіть — ха-ха! — закоханий, може лише така наївна дівчинка, як та... як її... Джекі? Лейла спробувала викликати в пам’яті її стійкий образ, але виходив лише каламутний силует у сірому плащі.

Втім, Лейлі було до того байдуже. Немає сумнівів, що тільки-но вони з Федею опиняться наодинці, то миттєво дійдуть згоди. Лейлу охопило жагливе нетерпіння, тіло ніби сповнило електрикою. Як він підхопив її і притиснув до себе, коли вона незграбно вдала падіння з барикади! Треба якнайшвидше переходити до ближчого знайомства. Лейла і сама не розуміла, чому Федя так її приваблював. Мабуть, уперше в її оточенні з’явився хлопець, який нагадував їй про те, що вона втратила. Він нагадував їй про її світ: з клубами і техно, вечірніми тусовками на яхтах, лондонськими крамницями і московським гламуром, літаками, смартфонами, інтернетом, хмарочосами і суші. Так, чорт забирай, про суші він теж їй нагадував! Лейла не здогадувалася, як скучила за цим і як пекельно втомилася від пари й кіптяви цього гонорового, мерзенного міста, яке спотворило її обличчя. І поки вона застрягла тут, не маючи змоги довершити свою справу, їй кортіло торкнутися чогось свого — частини того світу, до якого вона належала насправді.

Лейла пройшлася майданом. Кілька леобуржців витріщалося на обгорілі рештки «краба», інші юрмилися біля поспіхом змайстрованої клітки, де за метр над землею висіло троє полонених поліціянтів. Підлітки з Робітничого району стрибали навколо клітки і показували їм образливі жести. В цій компанії Лейла помітила дебелого хлопчину в дорогому одязі, мабуть, з аристократів. Хлопчаки вигукували щось німецькою, ставили одне одному підніжки й реготали. Дивно, але зараз, коли на площі було відносно спокійно, людей щохвилини більшало. Прокидалися ті, хто ходив відпочивати після пекельної ночі, приходили ті, хто дізнався про підпал у Творчому районі, леобуржці збиралися біля помосту поруч із собором, роздивлялися шоломи і кийки, кинуті полоненими «акулами», допомагали зміцнювати розтерзані барикади і чекали. Лейла відчувала тяжке очікування в кожному їхньому русі. Ніхто не мав сумнівів, що минула ніч — це далеко не фінал.

— Лейло!

Дівчина обернулася. З боку собору до неї підбіг Данило.

— Тебе кличуть до університету.

Лейла здивовано кліпнула. До університету?

— А подробиці?

— Мені особливо не пояснювали. Тебе кличе професор Кубрик — це той, який цікавиться порталами і нашими переміщеннями.

— Та знаю я хто такий Кубрик. Як же він дістав мене після твого викриття на весь Леобург! Знову буде пропонувати експерименти!

— Схоже, не в тому річ,— хитнув головою Данило.— До університету збираються біженці з Творчого. І ти їм потрібна, щоб поговорити з одним з них. Давид попросив сходити разом з тобою.

Лейла закотила очі й цокнула язиком.

— Я — доросла дівчинка, Даню.

— А він — твій командир, і я не сперечатимуся щодо його рішень.

Лейла розвернулася й пішла до південної барикади.

— То що там за біженець, як гадаєш? — спитав Данило.

— Знову китаєць, чи кореєць, чи ще бозна-хто! — роздратовано відповіла дівчина.— І бовкнула ж, що знаю японську.

— Ти знаєш японську?

— Трохи. Вчилася рік у Японії.

Як Лейла не старалася, голос усе ж її зрадив. У її житті було забагато періодів, про які краще не згадувати.

— Несподівано.

— Я знаю шість мов, якщо тебе це цікавить.

Данило звів погляд угору, ніби щось пригадував.

— Ну, ти писала привітання Оздемірові турецькою,— хлопець плентався за нею.— Німецькою ти з усіма спілкуєшся. Англійську й російську вважаєш рідними. Звідки це все?

— Якби не мала цього дару, то подумала б, що усі транслокали такі балакучі.

— Ні, тепер я краще попередньо все про тебе з’ясую, ніж знову гепнуся головою об бруківку, як тоді, коли ми потиснули руки,— гмикнув Данило.— Отже?

— Я добре володію лише класичною арабською та німецькою. Турецькою, іспанською, французькою та японською — паскудно. Це спадок від татуся.

Вони опинилися на вулиці Перших Учителів, що вела прямісінько до університетського містечка. Стиль будівель навколо змінився: ошатні ажурні будинки Аристократичного району посіли більш строгі класичні форми Академічного, будівлі стали вищі й темніші, й через перевагу сірих і червінькових кольорів усе навкруги здавалося похмурішим, ніж у центрі міста. Перехожих тут було так само мало, як і в інших районах Леобурга, віконниці на нижніх поверхах були щільно зачинені, бруківкою іноді квапливо гуркотіли паромобілі, одного разу проїхав кінний екіпаж: аристократ з підкрученими тонкими вусами довго витріщався на Лейлу з вікна. Вигнанка. Жива вигнанка! Лейла запхнула руки в кишені хутряної жилетки. Вулицями цього міста вона ніколи не зможе ходити спокійно.

— А твій батько, здається, професор-сходознавець, так? — не вгавав Данило.

Лейла кинула на нього швидкий погляд. Це ж треба, згадав!

— Так. Якось поїхав у чергову експедицію до своїх бедуїнів і замутив з британською студенткою. Так з’явилася я, тільки мати йому не сказала, повернулася до Англії. Я народилася в Плімуті. Потім любий татусь припхався до нас, дізнався про мене і потягнув до Москви. Далі де я тільки не жила, навіть у пустелі. Мабуть, йому подобалося ставити наді мною експерименти, змушував вчити іноземні мови. Мати це підтримувала, вони були обоє схиблені на Сході. Тому в мене східне ім’я і найнудніше російське прізвище.

Данило, схоже, збирався поставити ще якесь питання, але попереду вже з’явився високий ґратчастий паркан університетського містечка. Лейла роззирнулася. Втім, патрульних за межами урядового кварталу в Леобурзі вже давно не бачили. Вона вхопилася за ґрати і за мить опинилася нагорі. Данило зробив так само, і вони зістрибнули на вкритий жовтим кленовим листям газон.

Це було єдине місце в Леобурзі, яке Лейла любила. Леобурзький класичний університет нагадував їй рідний Роял Голловей — коледж, який вона закінчила в Лондоні кілька років тому. Будівля з червоної цегли мала тисячі вигадливих башточок, карнизів і балкончиків. Університет більше скидався на церкву — з боків центрального корпусу височіли дві вежі з банями, на одній виднівся годинник. Вежа філософів і Вежа дослідників природи, так пояснив професор Кубрик, коли Лейла вперше опинилася тут. Тоді в саду було повно студентів, сотні акуратних гравійних доріжок петляли поміж охайно підстрижених кущів, поєднуючи різні факультети — природничих наук, мовознавства, вільних мистецтв, юриспруденції та механіки. Поруч розташувалася найбільша в Європі хімічна лабораторія — невисока будівля під сріблястим дахом з ілюмінаторами і трубою, з якої тоді валив густий яскраво-зелений дим.

Проте зараз ідилічна картина університету разюче змінилася. Кущі були давно не стрижені, газони вкриті опалим листям, вежа з годинником майже повністю вигоріла — червона цегла вкрилася чорним гаром, вхід і вікна були забиті дошками. Годинник зупинився о пів на дев’яту ранку після пожежі в ректораті на початку вересня, коли студенти забарикадувалися там, щоб не допустити до виконання обов’язків нового ректора, призначеного Оздеміром. Битва за університет скінчилася внічию — навчання фактично припинилося, новий ректор, сидячи в Ратуші разом з отцями-фундаторами, віддавав накази, які ніхто не виконував, а студенти здебільшого приєдналися до табору протестувальників на Михайлівській площі.

І все-таки тут ще жевріло життя. З вікна факультету механіки вилетів літальний апарат, що нагадував металевого метелика.

— Обережно, брумер[58]! — Лейла смикнула Данила за рукав, і той пригнувся, а «метелик», спритно рухаючи механічними крилами, шмигнув у вікно факультету природничих наук.

— Це їхні місцеві дрони,— пояснила вигнанка, рушивши в бік університетського саду.— Управління кострубате, але може тримати задану траєкторію.

Вони обійшли праве крило будівлі й зупинилися. Тут просто неба сиділи люди. Чоловіки, жінки, діти — вони тулилися на вузьких дерев’яних лавках, замотані в сірі ковдри з університетського гуртожитку, дехто сидів на сирій землі. Плакали, в деяких на головах ще були нічні ковпаки. Лейла бачила біженців і на Михайлівській площі, але тут їх виявилося набагато більше — певно, частина просто боялася повертатися до рідного району, хоча не всі будинки згоріли. Студентки в університетській формі роздавали їм полумиски з супом. Над розгубленою юрбою на стіні висів старий пошарпаний транспарант: «Радо, поверни наші права!» Вочевидь, це був заклик повернути навчальним закладам можливість обирати ректора. Зараз транспарант здавався справжнім раритетом — настільки змінилися вимоги городян за останні кілька місяців!

Лейла пройшла крізь строгу темну арку, і вони з Данилом опинилися всередині університету. Після денного світла холодний морок холу здавався суцільним, і лише за мить у темряві проступили обриси залізних гвинтових сходів. На верхньому майданчику стояв чоловік у чорній професорській мантії, з кумедною цапиною бородою з грайливим завитком на кінці. Професор Кубрик, її давній знайомий.

— Вона тут,— замість привітання вигукнув він.— Ходіть сюди, моя люба!

Від кроків по кольорових кахлях йшла гучна луна. Лейла збігла сходами й опинилася в залі з сірими мармуровими колонами. А потім побачила її.

Дівчинка сиділа на підвіконні, обіймаючи коліна, одна в такому величезному приміщенні, сповненому темряви та страху. Щось ворухнулося у Лейли всередині, вона чомусь була певна, що цього разу професор покликав її недаремно: це справді японка, представниця рідкісної національності в цьому Новому Вавилоні. Розуміння цього прийшло разом з гострим, як укол голки, спогадом з того, реального світу, який вона залишила позаду. Лейлу охопило неприємне відчуття. Дівчинка невловно нагадувала їй Айрі, хоча колір її волосся був природний, чорний, а не отруйно-червоний, і тіло не вкривали вигадливі візерунки татуювань, що викликали огиду в консервативних японців. У порівнянні з іншими мешканцями Творчого району, що захоплювалися божевільним убранням, вигляд вона мала скромний. Кругле заплакане личко, темне волосся до плечей, сукня з атласним корсетом і пишною короткою спідницею. Дівчинка дивно затремтіла, ледь помітивши Лейлу, ніби впізнала її. Втім, багато людей здригається, побачивши її рубець.

Кубрик хотів щось сказати, та Лейла вимовила японською:

— Як тебе звати?

Дівчинка від несподіванки роззявила рота, закліпала віями і змогла видушити з себе єдине слово:

— Казумі.

— Де твої батьки, Казумі? — Лейла присіла на підвіконня.

— Я не знаю,— темні очі японки заблищали від сліз.— Я загубилася! Батько збудив мене серед ночі, я тільки встигла одягнутися, почався гуркіт. Такий гуркіт... грім... і спалахи світла. Ми бігли разом з усіма, а потім... я не знаю, куди він зник...

Лейла глипнула на Данила і професора, які зачаровано спостерігали за їхньою розмовою. Дивно, але колись її рішення поїхати до японської мовної школи було продиктоване саме бажанням принагідно похизуватися знанням екзотичної мови, але вона і подумати не могла, за яких обставин це станеться. Добре, що ані Данило, ані інші ніколи не дізнаються, що вона насилу розуміла Казумі, бо та розмовляла японською з іншого, «леобурзького» світу.

— Зрозуміло. Я впевнена, що він знайдеться,— Лейла злегка всміхнулася.— Про тебе попіклувалися?

Дівчинка мовчки кивнула і продовжила пильно дивитися на неї. Скільки ж їй років? П’ятнадцять? Шістнадцять?

— О, так,— схопилася вигнанка.— Мене звати Лейла.

— Я знаю.

Вигнанка звела брови.

— Звідки?

— Ми переїхали сюди нещодавно, але я була на площі й бачила тебе, а потім ще спостерігала, щоб намалювати.

— Намалювати... Нащо мене малювати? — закашлялася Лейла.

— Я хочу вчитися в Академії мистецтв. Мій батько художник.

Голос дівчинки затремтів, перед Лейлиними очима майнула нічна картина: будинки у вогні, «акули», що викидають з творчих майстерень речі, людські крики, ядучий дим... Її батько міг бути де завгодно — в соборному шпиталі, в таборі на площі або... або серед тих кількох бідолах, що загинули в тисняві. Їхні тіла лежали біля фонтану на межі Творчого й Аристократичного районів.

— Ти підеш з нами,— кивнула Лейла.— Спробуємо знайти твого батька. До речі, цього звуть Едвард.

Дівчинка врешті відірвала вражений погляд від Лейли і подивилася на Данила.

— Якщо коротко, то її звуть Казумі, вона художниця і під час тисняви втратила батька,— переказала Лейла, переходячи на німецьку.— Спробуємо знайти його.

— Я не перестаю вами захоплюватися, моя люба! — протуркотів Кубрик, чіпляючи на ніс маленькі круглі окуляри, що дивовижно пасували до його повного обличчя.— Дуже вам удячний за візит!

Лейла посміхнулася самим куточком рота. Тепер головне, знаючи схильність професора до балачок, не засиджуватися. Вони з Данилом і Казумі спустилися надвір, Кубрик гірко зітхнув, окинувши поглядом табір біженців.

— Що ж робити з цими людьми,— промовив він.— Не розумію, навіщо поліція влаштувала цей жахливий, варварський погром!

— Гадаю, ми скоро дізнаємося навіщо,— відповіла Лейла.— Леобуржцям пояснять, що у всьому винні жахливі вигнанці.

— Але ж це нісенітниця!

— Чому, досить розумно. Сотні розлючених біженців переповнюють райони міста, де зосереджені сили протесту,— якщо вони повірять Раді, то вимагатимуть відповідей не у влади, а у нас.

— Наразі Оздемір хоче перемовин з Агнесою,— додав Данило.— Хоча я не розумію, невже «отці» сподіваються, що після цього народ дозволить нам піти на поступки?

— У мене недобрі передчуття,— Лейла насупилася.— Перемовини ні до чого не призведуть, це цілком зрозуміло. Але якщо ми не здаватимемо позицій, вони підпалять ще кілька районів. Або почнуть страчувати полонених. Ви просто не знаєте, на що здатен Оздемір.

У сірих очах Данила знову майнув підозріливий вираз.

— А ти знаєш?

Лейла круто розвернулася й пішла до університетської брами.

«Диво-машина успішно пройшла випробування! Вчора на полігоні поблизу Тули, за присутності государя-імператора, пройшли випробування новітньої російської бойової машини — субтерини „Свята Анна“. Машина оснащена надпотужним двигуном, а також п’ятьма матричними бурами спеціальної конструкції. Гранична швидкість пересування субтерини — 25 кубічних сажнів на годину. На борту машини можуть розміститися до 30 солдатів і до 200 пудів вибухових речовин, що дістаються без жодних перешкод у святую святих супротивника».

Двісті пудів вибухівки. Чи вистачить цього, щоб підірвати Михайлівську площу? По спині Джекі сипнуло морозцем, вона відклала російську газету і взяла іншу, з німецьким готичним шрифтом.

«Його цісарська й королівська величність здійснив раптову перевірку обороноздатності боснійського ландверу. В навчаннях брали участь 15 полків і 2 стрілецькі батальйони на чолі з командувачем військами Боснії, Герцеговини й Далмації, Ісмаїлом Коджичем фон Ігманом. Стрільби пройшли успішно, цісар Вільгельм залишився задоволений підготовкою вояків ландверу».

Якщо зіставити цю замітку з австрійської газети з тим, що Джекі прочитала в «Зорі Леобурзькій», стає очевидно, що цісар вирішив струсонути боснійські підрозділи після нещодавнього бунту в одній з хорватських частин. Вранці вони з Агнесою і Давидом написали звернення до Австро-Боснії, Франції, Британської Імперії, Росії та Китаю. Наскільки Джекі розуміла всі тонкощі, окремих дипломатичних представництв у Леобурзі не було і леобурзьким напрямком займалися різнорангові повірені в сусідніх країнах, тож очікувати негайної відповіді було складно. Під час їхньої останньої зустрічі Тео прорікав наближення Великої війни, і такі новини не могли не турбувати, особливо з огляду на неочікуване перетворення Джекі на Агнесу.

Джекі ще раз обдивилася себе. На плечі падали розкішні чорні локони, груди стискав корсет ніжно-зеленої атласної сукні — хтось притягнув її з маєтку Яблонських. Джекі нагадувала примару в самому серці цих брудних катакомб, серед сотень парових котлів. Аристократка в підземеллі! Як сильно все змінилося всього за кілька місяців. Колись їй було дуже гірко від того, що вона ніколи не зможе стати такою, як Агнеса. Натомість тепер вона знала, що це Агнеса ніколи не стане такою, як вона, але ця думка більше не тішила її.

— Джекі! Федю не бачила?

Данило різко вирвав її з роздумів, з несподіванки вона мало не впустила люстерко.

— Ні.

— Десь загубився. У штабній сказали, наче вони з Лейлою пішли на якесь чергування.

Корсет раптом став тиснути ще дужче.

— На яке чергування?

— Нагорі, в лісі. Вигнанці ходять щодня.

Вона більше нічого не питала і вискочила з кімнати.

...У темряві попереду, за тонкими стовбурами сосон і фіолетово-чорними кущами, палахкотів вогонь. Федя з Лейлою сиділи там, не сумнівалася Джекі, і вона вже збиралася рішучим кроком подолати ці нещасні кілька метрів, але ноги чомусь не слухалися. Намагаючись не шарудіти в листі клятою довгою спідницею, вона прокралася вперед і завмерла у заростях вовчатника.

— Коли ми з Давидом поверталися з заслання, він вирізав з дерева щось типу укулеле, натягнув струни з дротів,— промовила Лейла.— Звук був дивний, але мені подобалося.

— На укулеле не пробував,— гмикнув Федя.— Лише на гітарі.

— Зіграєш мені? — Лейла обернулася, щоб дістати щось із наплічника, і Джекі прилипла до дерева.

В руках вигнанки був невеликий музичний інструмент, на вигляд схожий на гітару.

— Це цайхенфольгер,— пояснила вона.— Принцип, як звичайної шестиструнної, якщо грати без примочок.

— Я кепсько граю,— Федя забрав з її рук гітару.— Але співаю ще гірше, тобі краще не ризикувати.

— Та годі прибіднятися,— Лейла закусила нижню губу, уважно роздивляючись його руки.— Не думаю, що все аж так погано. В тебе дуже гарні пальці. Пальці музиканта. Повір, я знаю, про що кажу.

Дівчина примружилася, дістала з халяви чобота блискучу флягу і зробила неквапливий ковток. Кинула погляд за помаранчеве полум’я і потягнула повітря, немов дика тварина. Джекі завмерла, чекаючи, що наступної миті вигнанка покличе її. Але вона, мабуть, так і не побачила Джекі.

— Які нахабні лестощі,— посміхнувся Федя.— До речі, ми ж ніби на варті? Я ж розполохаю всіх оздемірових шпигунів.

— Ну, не розполохаєш. Але точно розважиш.

Він глипнув на Лейлу й посміхнувся, а потім узяв кілька акордів. Звуки затремтіли і завмерли десь у сосновому гіллі.

— М-м... звучить, як наша. Думав, тут усе абсолютно інакше. Але ні: навіть зараз — навколо Леобург, а атмосфера — наче в якомусь літньому таборі.

Чорні очі вигнанки блищали, губи напіврозтулилися, і вона посміхалася самим куточком рота, але погляд залишався уважним і жорстким. Її рухи були плавні, вкрадливі, й коли Лейла присунулася до Феді ближче, це сталося так природно і граціозно, що він, байдужно перебираючи струни, навіть не помітив кілець, якими анаконда обвивала його дедалі міцніше. Чи, може, не хотів помічати і просто насолоджувався ними. Джекі гидливо примружилася, проте примусила себе залишитися на місці. Може, просто підійти і сказати, що їх шукає Данило? Зіпсувати їм вечір?

Ні. Вона не зробить цього, бо повинна побачити все на власні очі. Кращої нагоди годі й шукати.

І тут Федя заспівав. Дивно, Джекі стільки разів чула його завивання з ванної кімнати, по-своєму милі, але верескливі й часом фальшиві, та зараз він співав так, що їй не хотілося, аби пісня, хай у ній хоч сто куплетів, коли-небудь уривалася. Це був старовинний романс про кохання, який так пасував до антуражу чужого світу, що їх оточував. У Джекі краялося серце, стало боляче дихати, вона боялася навіть подумати, що те саме зараз відчуває Агнеса. Він співав. Але не для неї. Його голос чарував, але не вона сиділа поруч і дивилася на його руки, не вона ловила замислений погляд темно-карих очей. І Бог знає, про що він думав у цей момент, але вже точно не про неї.

— Усе, досить на сьогодні,— нарешті збентежено кахикнув Федя і ще раз тихенько перебрав струни.— Концерт закінчено.

— Дякую,— посміхнулася Лейла, забираючи у нього гітару.— Ти мене здивував. А тепер можна я тебе поцілую?

Джекі здавалося, вона чує їх крізь шар вати. Все навколо стало розпливчастим і мерехтливим. У скронях гучно пульсувала кров.

— Ого,— грайливо вигнув брову Федя.— А ти здивувала мене.

— Ну чому ж? — Лейла повела плечем.— Мені давно кортить. То що?

Він струснув чубчиком, криво посміхнувся і втупився поглядом у вигнанку. Джекі зціпила зуби. Міг би і змовчати — і так зрозуміло, що він має на увазі.

— Ох, Лейло,— протягнув він, продовжуючи посміхатися.— Що ж мені з тобою робити?

— Можеш нічого не робити,— серйозно відповіла вона, і її руки неквапливо поповзли по його плечах, обхопили шию.— Я сама все зроблю.

І вона поцілувала його. Отак невимушено, безперешкодно поцілувала давно заготовленим пристрасним поцілунком.

Джекі хотіла заплющити очі, відвернутися, але продовжувала тупо витріщатися на цю картину, ніби паралізована. Вона ні про що не думала, нічого не відчувала: не палала від гніву, не страждала від горя і туги, навіть сльози не душили її. У ній усередині за секунду ніби щось померло. Нитка, тонка нитка надії, яка доти з’єднувала її з тими неймовірно далекими днями в оточеному будинку, обірвалася. Її більше не було.

Джекі від початку мала рацію. І так, він саме такий. І так, чим вона тільки думала. Ну і, авжеж, він поліз до Леобурга не через неї, а по пригоди. І нарешті їх знайшов.

Федя відхилився від Лейли і ніжно прибрав волосся з її обличчя. Він посміхнувся їй — якось дивно, з відтінком співчуття, й акуратно зняв її руки з плечей.

— Пізно вже, ходімо,— серйозно сказав хлопець.— Щось ми зачергувалися.

Джекі підняла руку і торкнулася крижаного чола. Лише тепер вона зрозуміла, як змерзла: певно, минула година відтоді, як вона опустилася на землю там, де стояла. Підвелася, зробила кілька кроків. Десь у матовій пітьмі шуміли дерева. Багаття давно згасло, поруч нікого не було. Майже навпомацки, чіпляючись сукнею за гілля, вона почала пробиратися до входу в лігво вигнанців.

Найбільше їй кортіло пірнути у м’яку теплу постіль і ні про що більше не думати, але в підземеллі про таке годі було й мріяти. Джекі пройшла вузьким тунелем, що сполучав головний тракт і камбуз. Для них з Агнесою виділили, схоже, найменшу кімнатку з усіх можливих — без інквізиторського ложа, як у Лейли, лише з двома незручними лежаками зі старими смердючими матрацами, підібраними десь на смітнику. Ймовірно, там водилися клопи, але навіть думати про це було моторошно. В мініатюрних ліхтарях тьмяним фосфоричним світлом сяяла загадкова біла рідина, винахід учених-вигнанців. Перед самою кімнатою Джекі спіткнулася і нахилилася, щоб роздивитися підлогу, але раптом злякано відсахнулася.

Федя стояв, зіпершись рукою на двері її кімнати, і дивився спідлоба, наполегливо, але з якоюсь тривогою, ніби очікував від неї підступу.

— Я тебе шукаю вже годину!

— Навіщо?

— Хочу отримати чітку відповідь на своє запитання,— втомлено зітхнув він.

Як було добре ще кілька хвилин тому: Джекі здавалося, що вона більше ніколи не зможе відчувати — все стерлося, померло, струхло на попіл. І от знову. Навіщо він тут? Джекі насилу заспокоїла серцебиття — бодай так, щоб кров припинила гупати у скронях, і думки прояснилися.

— Говори,— просичала вона.

— Я не розумію, що сталося,— тихо пробурмотів Федя, ніби звертався сам до себе.— Тобто... розумію, але я ж усе пояснив. Я поїхав, коли вам з Агнесою стало ліпше. Мені треба було поміркувати.

Джекі зітхнула. Дивно, з того літнього вечора, коли вона почула розмову Феді й Данила, минуло стільки часу, але вона досі чула його роздратований голос:

«Вона набридне мені за тиждень!»

«Ти будеш її соромитися?»

«Нам обом буде важко».

Так, йому було про що поміркувати.

— Я втомилася і хочу спати. Ти збирався поставити питання,— нагадала Джекі.

— Чому ти постійно відфутболюєш мене, як бридке цуценя? Я такого ставлення не заслуговую, може, ти просто не зрозуміла...

— Ні, це ти не зрозумів,— урвала його Джекі.— Це все, Федю. Все.

Дівчина подивилася йому в обличчя. Мабуть, у неї стане сили ще на кілька секунд показного спокою. Але Федя ніби не чув її. Він уперто дивився в підлогу й не рухався, навіть не дихав, наче всі його думки були неймовірно далеко. Можливо, так було завжди? І їй лише здавалося, що він звертає на неї увагу, а він міркував про щось своє? Наприклад, чи достатньо драматичний вигляд мав би їхній діалог у його романі?

Федя раптом зробив незграбний рух, ніби хтось штовхнув його в спину. Він обхопив Джекі руками, і це навряд чи можна було назвати обіймами — він тримав її так, ніби боявся, що без неї впаде.

— Не кажи так,— пробурмотів він.— Так не годиться. Ти потрібна мені, не кажи так. Просто почнімо все спочатку, без усіляких пояснень.

Джекі продовжувала стояти, опустивши руки, не рухаючись. Він відхилився від неї і спробував поцілувати, але Джекі рвучко вивернулася з його рук.

— Тобто отак? — роздратовано пирхнув він.— Ти не хочеш пояснювати, не хочеш слухати, то чого тобі треба?!

— Щоб ти дав мені спокій.

— І тобі все одно, що ти для мене важиш?

Перед очима Джекі постала нещодавня сцена: танок іскор навколо багаття, гітара, сміх, Лейла і... Напевно, раніше вона б вибухнула гнівною тирадою, але зараз відчувала тільки втому і роздратування.

— Я бачила, що я для тебе важу,— тихо промовила вона.

Їхні погляди нарешті зустрілися, мить — і в темних Фединих очах майнула здогадка, що саме вона має на увазі. Він втягнув голову в плечі й розгублено закляк на вдиху.

— Я можу пояснити! — випалив він.

— О ні,— гірко засміялася Джекі.— Тільки не це.

— Це нічого не означає,— захитав головою хлопець.— Розумієш...

— Розумію, Федю. Це просто ти. Ти — такий, це твоя натура, ти не можеш раптом змінитися. Робиш те, що хочеш, коли хочеш і з ким хочеш. Не вибачайся. Просто не муч мене більше, не підходь до мене. Живи у своє задоволення, а ще краще — йди додому. Хай краще повертається Тео. Якщо він справді добре стріляє, буде більше користі.

Джекі смикнула двері, але Федя з силою зачинив їх.

— Женю...

— Не називай мене так,— холодно мовила вона.— Більше ніколи не називай мене так.

Дівчина знову потягнула на себе двері, й Федя здався — він опустив руки, і вони безсило повисли, як зламані гілки.

Джекі зайшла до кімнати. Світло газової лампи здригнулося. Агнеса сиділа на краю ліжка, бліда мов привид. Її очі набрякли від сліз.

— Розмовляла з Федею? — прошепотіла вона.

— Гадаю, востаннє,— кинула Джекі, засуваючи засув.— Було б добре, якби він нарешті відчепився.

Вона підійшла до Агнеси й сіла поруч. За кілька годин вони розлучаться, можливо, назавжди. І більше не буде можливості побути разом, просто посидіти поруч. Якими химерними вигинами іноді в’ється доля — ще місяць тому Агнеса викликала в неї огиду, заздрість, бажання позбутися раз і назавжди, стати знову господинею своїм емоціям і розуму. А тепер думка про те, що її двійниці не буде поруч, залишала в душі не просто порожнечу — відкриту рану, яку ніхто не в змозі залікувати. У Джекі так довго не було рідних, аж вона й забула, що це таке. Ніхто не зможе зрозуміти її сумнівів, не збагне найпотаємніших страхів, ніхто не в змозі полегшити її біль. Ніхто не допоможе їй стати сильнішою в той момент, коли внутрішніх сил уже нема. Ніхто, крім Агнеси.

— Опустити «ширму»?

Джекі взяла її за руку. Які ж схожі пальці, зап’ястки, нігті!

— Ні.

— Я все одно плачу цілісінький вечір,— усміхнулася дівчина.— Мені не важко.

— Не треба,— Джекі подивилася на неї.— Тепер усіх демонів нам доведеться перемагати на самоті.

— Ти ж його кохаєш.

— Це вже неважливо.

Агнеса підсунулася й поклала голову їй на плече. Десь у надрах катакомб уже лунали команди: вигнанський мурашник прокидався.

— Данило каже, що все буде добре. Він завжди говорить, що все буде добре. Але ж я знаю, що вже не буде.

Джекі погладила її волосся.

— Все, у що я вірила, чим жила, що любила, більше не існує,— прошепотіла Агнеса.— Батько казав, що коли він помре, то залишиться Леобург. Місто, яке він побудував для мене. Але його більше немає.

— Його давно немає,— зітхнула Джекі.— Твого справедливого, передового, ідеального Леобурга не існує. Але я обіцяю повернути його тобі, чуєш? Віриш мені?

Агнеса звела на неї погляд.

— Женю,— схлипнула Агнеса.— Я не знала, що так буває.

«Що я турбуватимуся про тебе більше, ніж про Данила. Що біда іншої людини буде страшнішою за власну. Що душа буває одна на двох».

— Я теж,— Джекі насилу посміхнулася.— Я теж.

Розділ 5 Громадяни

Лейла стояла під помостом посеред площі серед розбурханого, галасливого людського моря. Робітники, студенти, їхні викладачі в чорних мантіях, знедолені й розлючені художники, письменники, митці — всі ті, хто позавчора позбувся будинків і майстерень,— зібралися навколо нашвидкуруч збитої з різноманітного мотлоху сцени, наче біля підніжжя гори, з якої в давнину читали проповіді. В тисячах очей палали надія, гнів, відчай, лють. Давид називав це щоденне зібрання «Народною трибуною», і саме він зараз стояв на сцені. Сьогодні вигнанець був по-особливому гарний: його рубець ярів на тлі блідої шкіри, чорна хвиляста чуприна підкреслювала високе чоло, погляд темних очей був рішучий. Лейла не слухала, про що він віщає. Про права? Про справедливість? Про вимоги до влади? Неважливо. Оздемір перейшов чергову червону лінію, і зараз людям була потрібна команда до дії, до штурму, до героїчної загибелі, а не лікування промовами, хоч у кожному Давидовому русі відчувалася готовність пожертвувати життям заради того, що він обіцяв.

Яка дурня, думала Лейла. Іноді здавалося, що Давид залюбки помер би, щоб тільки не віддавати наказу на штурм. Давид хотів справедливості, але не хотів убивати. Хоча чого чекати від хлопця з релігійної родини? Це помітив навіть той російський шпик, що запропонував їм співпрацю, від якої, звісно, їхній лідер відмовився. Втім, Лейла збиралася виправити ситуацію своїми методами. Вона не розуміла, що тримає Давида тут. Якого біса? Вони б могли викрасти Оздеміра, вбити його і втекти дуже, дуже далеко. Подалі від цих утомлених роботяг, пафосних промов і воскових облич отців-фундаторів, які зверхньо дивилися на натовп зі старих плакатів.

Казумі торкнулася її рукава.

— Так, зараз пошукаємо твого батька,— відповіла Лейла.— Я лише хочу послухати... Агнесу.

Дівчинка дістала з кишені нотатник, перо і почала щось креслити.

— Отці-фундатори вигадали власне, «блискавичне» правосуддя. Вони казали, що виганяють злочинців, а виганяли й катували безневинних, навіть дітей! Вони називають нас підданцями,— Давид люто стиснув гучномовець.— Але ми не маємо ані короля, ані імператора! Ми — громадяни вільного міста Леобурга! Так задумав Август Яблонський. Такими ми є!

Юрба вибухнула схвальними вигуками, в повітря полетіли циліндри, капелюхи-казанки, дамські капелюшки. Хтось розмахував ажурною парасолькою, підлітки, що засіли на ліхтарях, свистіли та стукали металевими палицями по стовпах.

Давид провадив:

— Сьогодні вони звинуватили в пожежі, що зруйнувала цілий район, вигнанців! Про це написали у «Віснику»! Але це брехня! Навпаки, ми прагнемо відновити з попелу той справедливий, прогресивний Леобург, те диво на руїнах старого світу, за яким прямували інші після Другої війни. Ми неодноразово давали «отцям» другий шанс, але вчорашня ніч змінила все!

— Помстимося! Помстимося! Ганьба Раді!

Лейла посміхнулася. Так і є. Жага помсти. Їй важко дихалося від цієї тягучої, в’язкої субстанції, що розпирала легені та змушувала кулаки мимоволі стискатися. Леобуржці хотіли діяти. Так само, як і вона. І саме тому вона стояла тут, серед них, а не на сцені.

Давид вів далі:

— Після вчорашньої ночі й того беззаконня, що вчинили поліціянти — саме ті, хто зобов’язаний нас охороняти,— ми більше не віримо їхнім обіцянкам! Сьогодні ж до кінця дня ми організуємо власну поліцію! — Давид обернувся до Мака, і Лейла всміхнулася до рудого велетня, що саме знайшов її поглядом у натовпі.— Всі, хто хоче охороняти спокій мирних громадян і захищати честь нашого міста, підходьте до Мака!

— Штурм! Штурм Ратуші! До штурму! — волала юрба.

Давид відступив від краю помосту і більше не дивився на городян. Іноді Лейла відчувала таку зневагу до цього прагнення безкровних змін, що їй хотілося надавати Давидові ляпасів, аби він нарешті прокинувся. Бо коли вона думала про свій рубець, вона лютувала. А Давид — стидався. Він нікому б ніколи не зізнався, але вона відчувала це аж занадто добре. Десь дуже глибоко у душі він був слухняною дитиною Леобурга і вважав, що його покарало рідне місто, а не Оздемір з власної примхи. Але кровожерливого монстра вбивають, а не вмовляють. Іншого шляху нема.

Казумі знову сіпнула її і показала нотатник. Всього за кілька хвилин, у тисняві та штовханині, дівчинка змогла на диво точно намалювати Давида. Герой, що стоїть над бурхливим морем на кам’яному виступі. Лейла кивнула, японка перегорнула сторінку і почала малювати далі.

— Ви знаєте, що за кілька годин Агнеса Яблонська розпочне перемовини з Верховною Радою,— Давид обернувся до Джекі, й на щоках дівчини спалахнув рум’янець, тільки-но погляди леобуржців спрямувалися на неї.— Вона має дещо сказати вам.

— Ох і цирк,— гмикнула Лейла, роздивляючись її тремтливий силует. Казумі запитально поглянула на вигнанку, чекаючи перекладу, але вона вже почала пробиратися до виходу з площі.

— Леобург помер. І ви це знаєте краще за мене. Так, ми, саме ми, занапастили свою останню обитель.

Лейла раптом зупинилася як укопана, Казумі налетіла на неї і щось здивовано забелькотіла, але вигнанка обернулася до сцени і завмерла. Гучномовець у руках Джекі тремтів, дівчина стала білою, наче домашній сир.

— Ми втратили наше місто, бо не хотіли брати на себе відповідальність, бо були занадто заглиблені в свої проблеми, в своє власне життя,— промовила вона.— І першим це зробив мій батько, коли припинив дбати про своє дитя. Я прошу пробачення у всіх вас від імені мого батька, Августа Тадеуша Яблонського.

На очах Джекі сяйнули сльози. В її словах і в тому, з якою старанністю дівчина копіювала леобурзький акцент, як вимовляла різкі, чужі для неї звуки німецької мови, було щось направду магічне. Лейла повільно обвела поглядом площу — леобуржці, наче зачаровані, дивилися на худорляву тендітну дівчину, і шепіт захоплення, немов вітерець, пролітав над натовпом.

— Але я маю виправити його помилку,— Джекі перехопила гучномовець другою рукою і виступила наперед.— Я не знаю, про що можна говорити з Радою після вчорашньої ночі! Отці-фундатори мають заплатити за кожен зруйнований будинок, за кожного загиблого! Я йду до Оздеміра з вимогою негайної відставки! Містом мають керувати ті, кого обирають. Бо Леобург — це не вони! Леобург — це ми! Леобург — це я!

Лейла вражено зітхнула. Як вона це робить? Як ця дрібна миршава шмаркачка змогла знайти саме ті слова, які хотів почути тут кожен? Хто написав їй цю промову?

— Леобург — це я! — шаленіли люди.— Леобург — це я!

Давид застиг, вдивляючись у юрбу. Лейлі здалося, що вона фізично відчуває його вагання. Тоді вигнанець забрав у Джекі гучномовець і вигукнув:

— Леобург — це я!

— Що вони кричать? — запитала Казумі.

— Що Оздемірові недовго залишилося,— стурбовано пробурмотіла Лейла, досі не в змозі відвести погляду від Джекі.

Здавалося, Данило не бачив маєтку Яблонських цілу вічність. Будинок мав звично похмурий вигляд, але в ньому з’явилося дещо інше, невловиме — він ніби застиг, змертвів, і кілька секунд хлопець хвилювався, що портал не з’явиться на його прохання просто тому, що транслокального переходу тут більше нема.

Вони з Федею перезирнулися. Агнеса, тиха і сумна, ледве пленталася, учепившись у його руку. До маєтку лишалося якихось кілька метрів, коли з-за рогу вигулькнув гурт поліціянтів.

— Дідько,— засичав Данило і рвучко розвернувся.— Ходімо до хвіртки в саду. Тільки не біжіть.

Трійця швидко рушила вздовж кам’яної огорожі, за якою тихо шаруділи пожовклі яблуні й вишні. Кров стукала у скронях, доводячи до нудоти. Неможна віддавати Агнесу. Тільки не Агнесу.

Почувся поліційний свисток.

— Даню...

Данило вперто йшов уперед.

— Даню, їх п’ятеро.

Ще трохи, ну ж-бо.

— Поліція Леобурга, зупиніться!

Данило обернувся. З поліціянтами їх розділяло кількадесят метрів. Він коротко видихнув і побіг.

Загриміли попереджувальні постріли. Свисток істерично розривався. Данило першим навалився на хвіртку — залізо дзвякнуло, але не піддалося. Замкнено!

— От лайно.

Він без попередження схопив Агнесу на руки. Дівчина скрикнула, але вже за кілька секунд опинилася по той бік паркану.

— Біжи до будинку! — вигукнув Данило.

Поліціянти добігли до них за лічені секунди. Данило розвернувся і вже зібрався битися, але на нього стрибнули двоє і збили з ніг. Хлопець боляче вдарився обличчям об бруківку. Ще двоє притисли Федю до стіни. Один з поліціянтів гукнув до колеги:

— Доповідай Новаку! Біжи!

П’ятий патрульний закивав і чкурнув, мало не впустивши кашкет.

Данила підняли з землі, вони з Федею обмінялися похмурими поглядами. Так, звісно, треба було вирушати вночі. Поліціянт, який віддавав наказ, швидко обмацав його кишені, але так і не знайшов документів.

— Ваше ім’я та прізвище! Негайно!

Добре, хоч хтось не знає пику Едварда Яблонського!

— А за яким правом...

— Непокора поліції! — гаркнув поліціянт.— Ім’я та прізвище!

— Костянтин Острозький,— буркнув Данило перше, що спало на думку.

У цей момент краєм ока він помітив, як хвіртка безшумно відчинилася. У глибині саду майнула тінь.

— Пане Острозький, ми змушені...

Позаду знову щось промайнуло. Погляд Феді раптом спалахнув.

Поліціянт не зміг договорити. Данило тільки відчув, як обидва його конвоїри гепнули на землю. Федя рвучко викрутився і штовхнув одного зі своїх. Другий злякано відсахнувся просто на Данила. Данилова рука ковзнула до кобури на поясі поліціянта, і в долоні опинився револьвер.

— На землю! — гукнув Федя.— Ані руш!

Поліціянти вляглися на бруківку і завели руки за голову. Данило з Федею позадкували до хвіртки і зачинили її по собі.

Біля паркану стояв Свенсон з веслом від Феліксової байдарки.

Ці обличчя... обличчя, сотні облич, сотні вогненних очей... Люди були всюди. Вони дивилися на неї, гукали до неї, ловили кожне її слово. Джекі спробувала пригадати, чи була вона колись у подібній ситуації,— і не змогла. Вона жодного разу не виступала на сцені, навіть з номером самодіяльності, навіть у дитинстві. Тільки-но вона промовила останнє слово, їй здалося, що хвиля енергії, яка здійнялася від схвильованої юрби, знесе її з ніг. Джекі хотіла передати гучномовець Давидові, але пальці не слухалися. Вигнанець зловив її погляд і м’яко забрав пристрій. Дівчина зробила крок до краю сцени і мало не впала, заплутавшись у власних спідницях, коли захотіла зістрибнути. Люди кинулися до неї. Її підтримували незнайомі руки, дякували і підбадьорювали незнайомі голоси. Через шалене серцебиття було боляче дихати.

Давид зістрибнув за нею, залишивши на сцені Мака, який з жартиками і лайкою розповідав, чим займатиметься новоспечена «народна поліція». Леобуржці волали, плескали, намагалися торкнутися дочки самого Августа Яблонського, який суворо дивився на майдан з плаката на Михайлівському соборі. Джекі взяла вигнанця під руку, і він повів її до собору. Незабаром вони опинилися під кам’яними арками склепіння і піднялися на хори, до величезного органа, що виблискував у напівтемряві. Храм був водночас штабом протесту, оглядовою вежею, шпиталем і притулком для біженців — тут були десятки людей, але всі були зайняті своєю справою, і за Джекі нарешті перестали спостерігати.

— Давиде... Давиде,— жалісно простогнала вона.— Я не зможу... я цей... мене зараз знудить!

— Ти геть бліда. Стривай-но,— вигнанець збіг сходами і за хвилину повернувся з бляшаним кухлем.— Випий.

На жаль, це був не коньяк — лише звичайна вода. Джекі зробила два великі ковтки.

— Оздемір звинувачує в підпалі вигнанців, а тебе — у співпраці з нами,— швидко промовив він.— Вимагайте в нього докази. Я впевнений, що пожежа — лише привід, щоб розігнати протест.

— Боже... Все це дурна ідея, я ж не Агнеса, я навіть... навіть німецькою не володію нормально! — забелькотіла вона.— От зараз Агнеса піде в Романівку — і все, моя чудова німецька перетвориться на гарбуз!

— Дурниці,— всміхнувся Давид і стиснув її руки.— Це навіть добре. Я навчу тебе одного трюку, Оздемір не зрадіє.

Він дістав з кишені книжку в шкіряній палітурці. «Збірка законів вільного міста Леобурга»,— прочитала Джекі.

— Чому ти не можеш піти зі мною?

— Бо я тобі там не потрібен,— вигнанець усміхнувся, його шрам викривився. Джекі зловила себе на думці, що цей жахливий шрам пасував до виразних, дещо грубуватих рис Давидового обличчя — без нього вигнанець позбувся б значної частки своєї чарівності.— Але я буду поруч: ми нікому не дозволимо тебе образити. Пам’ятаєш, про що ми розмовляли вранці?

— Напам’ять вивчила,— зітхнула Джекі й дістала аркуш паперу з підготовленою промовою.

— Чудово. Ти йдеш не сама. З тобою будуть представники районів міста, Народної Ради, яку ми обрали,— професор Кубрик від Академічного району, Маркус Ветцель від Робітничого і Паль Келемен від Творчого. А крім того,— Давид стиснув її руку і повів до вікна,— з тобою до ратуші піде весь Леобург.

Джекі прилипла до каламутного квадрата шибки. Рудий вигнанець шикував людей. Дівчина інстинктивно торкнулася срібної брошки-лева, символу приналежності до Верховної Ради, яку Агнеса приколола їй на сукню перед виходом.

Сотні людей. У засмальцьованій робочій формі й випрасуваних елегантних плащах. В університетських жакетах з левом і різнокольорових атласних костюмах.

І їй доведеться їх очолити.

— Ти впевнена, що не бачила його в університеті?

Казумі кивнула, по-дитячому підібгавши нижню губу. Її великі очі-мигдалини знову стали вологими, дівчинка похилила голову.

— Перевіримо в соборі,— видихнула Лейла.— А тоді оголосимо через гучномовець.

Мак гучно закликав до сцени добровольців. Люди рухалися врізнобіч — до барикад, до сцени, до собору, і нещодавня ейфорія, яку спричинила промова Джекі-Агнеси, змінилася звичним виснажливим очікуванням, від якого навіть повітря здавалося розрідженим. Казумі тримала Лейлу за рукав і пробиралася за нею крізь натовп. Коли вони минули сформовану колону і наблизилися до підніжжя собору, Лейла раптом відчула дещо дивне. Відчуття змусило її зупинитися й обернутися. Нутрощі стиснуло, вона завмерла, наче перед стрибком, хоч і не розуміла, що ж таке вхопила бічним зором.

— Що трапилося? — злякано запитала дівчинка.

Люди. Люди... звичайні леобуржці. Лейла стенула плечима, опираючись занепокоєнню, що налетіло, наче цунамі. Ось цей — з Академічного, ті двоє — з Робітничого. Ті, у вилинялих плащах, з Творчого — їм видали тимчасовий одяг у таборі для біженців. А там — двоє вигнанців, сиділи поруч на обіді. Он хлопчисько з Аристократичного. А це професор природознавства, бачилися в університеті. Звичайні люди. Їх завжди багато в наметовому таборі...

Там був хтось. Хтось чужий.

Той, кому тут не місце.

— Йди туди,— вигнанка вказала поглядом на гострі шпилі собору.— Я тебе наздожену.

Казумі слухняно кивнула і відпустила її рукав. Лейла занурилася в натовп і почала просуватися до сцени.

— Це Паль Келемен, він представляє Творчий район,— професор Кубрик начепив пенсне і поглянув на Джекі, чекаючи її реакції.

Дівчина важко ковтнула. Господи, тільки б не зганьбитися. Тільки б не видаватися цілковитою дурепою. Вона Агнеса. Агнеса! Вона має впоратися!

Келемен виявився невисоким лисуватим чоловіком за сорок. У голові майнули Агнесині спогади — здається, він був відомим скульптором. Джекі нервово всміхнулася.

— І де ж цей Ветцель? — професор витягнув з кишені ланцюжок з годинником і відкинув кришку.— Нам час вирушати.

Кам’яною підлогою застукотіли швидкі кроки, і гвинтовими сходами збігла людина.

Келемен, Кубрик і Джекі одночасно втупилися очима в силует дівчини в коричневому плащі, забрьоханому багнюкою. Круглолиця, трохи кирпата, вона войовничо дивилася на них, наче збиралася атакувати. Її очі були яскраво-блакитні, брови і вії — білі й майже непомітні на блідій шкірі, а верхню губу перетинав старий шрам.

— Добридень, шановне панство,— вигукнула вона, і її голос зірвався від хвилювання.— Перепрошую за затримку.

Джекі вигнула брови.

— Даруйте, а ви хто? — професор Кубрик зсунув пенсне на кінчик носа.

— Я — Ґрета Ветцель,— пискнуло дівча і скинуло каптур. Її напрочуд гарне золотисте волосся розсипалося по плечах.— Я — представниця Робітничого району в Народній Раді Леобурга!

— Гхм-м,— професор Кубрик стримано посміхнувся.— Але ж ми чекаємо на Маркуса Ветцеля.

— Маркус — мій брат,— холодно відповіла вона вже без запалу.— Він загинув вчора у Творчому.

Залягла мовчанка. Джекі подивилася на своїх супутників.

— Хай йому грець,— пирхнув Келемен.— Був один розумний хлопець з Робітничого — і той загинув.

— Панове, ми запізнюємося,— Ґрета діловито клацнула годинником.— Пропоную вирушати негайно.

— Що? — скривився Келемен.— Так, ми запізнюємося, але ви з нами не підете. Я багато спілкувався з профспілками й обізнаний у проблемах Робітничого району, тож його інтереси представлятиму я.

— Але це несправедливо! — запротестувала Ґрета.— Та ви, либонь, і за межі вашого Творчого ніколи не виїздили. А я там живу, це мій дім, мої сусіди!

— Де таке бувало, щоб Робітничий район очолювала юна дівчина? — засміявся скульптор.— Сміх та й годі!

— Дівчина, то й що?! — вигукнула вона та вперла руки в боки. Джекі відзначила, що бачить другу жінку в чоловічих штанях, окрім Лейли.— Агнеса успадкувала своє місце від батька, чому я не можу замінити брата?

Джекі глипнула на професора Кубрика, той лише знизав плечима. Отже, обирати доведеться їй самій.

— Мені дуже шкода,— промовила вона.— Але твого брата обрав Робітничий район. Місця в Народній Раді не передаються родичам. Можливо, мешканці Робітничого району оберуть тебе, щоб ти представляла їхні інтереси. Тоді приєднаєшся до нас.

Ґрета насупилася і стиснула губи.

— Якби загинула я, мій брат пішов би до Оздеміра і змусив його відповісти за це.

— Це ще одна причина, чому ми не можемо взяти тебе з собою,— мовила Джекі.— Дай собі час пережити втрату. А ми зробимо так, щоб ці смерті не були даремні. Ходімо, панове.

Данило зачинив по собі двері. Вони з Федею швидко пересунули шафу і заблокували вхід. Старий дворецький стривожено спостерігав за ними.

— Пане Едварде... Пане Теодоре...

— Ох, Свенсоне, це не Тео,— Данило стер з чола піт.— Ми якраз по нього зібралися. Ви ж знаєте, що Тео всиновлений. А це...— він зиркнув на Федю і махнув рукою.— Ну, це його брат-близнюк. Знайшовся от. Його звуть Федя.

На щастя, Федя мало що розумів з їхньої розмови, але кивнув на знак вітання. Дворецький зблід, наче привид, але кивнув йому у відповідь, із забобонним страхом роздивляючись його обличчя, фарбоване волосся й модну стрижку. Потім перевів погляд на Агнесу.

— Панно Агнесо...

— Так, Свенсоне,— вона всміхнулася.— Це справді я.

— Ідіть звідси,— Данило поклав руки на плечі дворецького.— Будь ласка, йдіть. Дякуємо, що допомогли. Але зараз ідіть і не повертайтеся.

— Пане Едварде, пані Юліана з дочкою поїхали до Кракова, але пан Теодор...— він знову скосив оком на Федю.— Поки в маєтку залишаються Яблонські, я буду тут. До кінця.

В парадні двері вже молотили поліціянти.

— Тоді я благаю вас, як Яблонський. Не сперечайтеся. Заблокуйте двері й тікайте. Як Бог дасть, то побачимося.

Данило рвучко обійняв старого і поплескав по спині. Свенсон глухо зітхнув.

Вони лишили спантеличеного дворецького на кухні й побігли мармуровими сходами нагору. В будинку було тихо і похмуро, з повітря ніби сочилася образа. Данило причинив двері Едвардової кімнати і вказав на центр. Федя й Агнеса слухняно стали поруч. Данило заплющив очі, розім’яв шию, покрутив плечима.

На вулиці завила поліційна сирена, пролунав посвист.

— Даню... швидше танцюй свій шаманський танок, дідько! — нервово смикнув його Федя.— Чи тобі треба бубон?

Будинок. Будинок слухав його. Насуплений, наїжачений, ображений. От у чому справа! Всі розійшлися. І він залишився самотній посеред міста, охопленого протестами і страхом.

— Допоможи мені,— прошепотів Данило і почув, як ворухнулася Агнеса.— Допоможи мені. Будь ласка.

Нічого. Жодної тремтливої плями.

Дідько, чому саме зараз!

— Та годі вже, не ображайся,— Данило насупився, не розплющуючи очей.— Ми повернемося. Ми обов’язково повернемося.

— З ким він розмовляє? — схвильовано запитала Агнеса.

— Сподіваюся, не з чужопланетянами, як його дядько.

Хтось гепав у двері.

— Іменем вільного міста Леобурга, відчиняйте, поліція!

— Даню... Даню!

— Та замовкніть нарешті! — гаркнув Данило і розплющив очі. Його погляд промчав кімнатою. Хлопець зробив кілька кроків по рипучих мостинах і зупинився, впершись руками в боки.

— Слухай-но, ти,— звернувся він до порожнечі.— Через те, що портал не з’явився вчасно, мало не загинула Агнеса! Зараз нам можуть повідрубати голови! Допоможи мені, бо скоро Яблонських геть не залишиться!

Федя й Агнеса промовисто перезирнулися. Двері затріщали. Почувся постріл. Один, другий.

— Зараз рознесуть замок,— холодно констатував Федя.

В холі лунали голоси, на сходах застукотіли підбори чобіт.

Данило заплющив очі та стиснув кулаки.

Пішло все до дупи! Йому потрібен портал — і портал з’явиться!

— Даню!

Данило різко розплющив очі. Стіл біля вікна здавався йому далеким і нечітким, повітря просто перед ним тремтіло, наче над розжареною сонцем дорогою спекотного дня.

Хтось смикнув за клямку дверей.

Данило посміхнувся, взяв під руки Федю й Агнесу і зробив крок уперед.

Зала для нарад славилася своїм багатством: на стіні висів великий герб Леобурга, оздоблений коштовним камінням, підлогу встеляли дорогі східні килими, попід стінами стояли дорогоцінні годинники, золоті свічники, старовинні образи. Самі стіни прикрашали мапи й колекція монет і банкнот вільного міста Леобурга. Рада приймала тут гостей і повірених у справах Леобурга з інших країн. Але у всьому оздобленні не відчувалося ані величі, ані сенсу — лише несмак і пиха, які тепер ще разючіше контрастували з усім, що Джекі бачила вчора на Михайлівській площі. Члени «Народної Ради» розсілися за великим овальним столом.

Двері урочистої зали відчинилися, і Джекі нарешті побачила «отця Леобурга». Спогади Агнеси, непевні й розрізнені, ніяк не складалися в загальну картинку. Прогулянки Яблуневою набережною в дитинстві, сімейні обіди, дружні партії в покер ішли врозріз із тим, про що Джекі дізнавалася від інших людей. Оздемір здавався їй якимсь дияволом у людській подобі, що здатен убити самим лише поглядом. Але людина, яка встановила гільйотину в місті бунтівників, яка віддала наказ розгромити Творчий район і дозволила «блискавично» виганяти людей і спотворювати їм обличчя за сфабрикованими справами, в житті здавалася, як і багато диктаторів, дуже стриманою і презентабельною. Темне, посріблене на скронях волосся, гладенько зачесане назад, чорний костюм без жодних прикрас, якщо не брати до уваги золотий ланцюжок від годинника, що звисав поверх кишені жилета. Джекі не відвела погляду, коли Оздемір пильно подивився їй у вічі, її не скував страх. Коли вона сіла за стіл навпроти голови Верховної Ради, колишнього турецького офіцера Юміта Оздеміра, її огорнуло єдине почуття — зневага.

Ліворуч від турка сидів Ласло Варга — лисуватий, завжди усміхнений і завжди спітнілий товстун, якого на пропагандистських плакатах зображували вдвічі стрункішим і вищим. Третього «отця», Йоганна Райнгарда, на перемовинах не було.

Погляд темних примружених очей Оздеміра вперся їй у перенісся. Джекі мовчки дивилася у відповідь, відчуваючи, як спина вкривається крижаним потом.

— Люба Агнесо,— посміхнувся турок.— Яка дивна зустріч, чи не так?

Він розмовляв німецькою з легким акцентом. Джекі бічним зором помітила, як засовався на своєму місці професор Кубрик.

— Сказав би хтось вашому покійному татусеві, що ми зійдемося отак на переговори, він нізащо б не повірив.

Джекі стрепенулася, але не від того, що він сказав. Постійна напруга в тілі, необхідна для підтримки «ширми» між її та Агнесиною свідомістю, раптом спала. В голові було тихо, зникли навіть ледь відчутні імпульси, що поколювали м’язи, коли Агнеса рухалася.

Агнеса пішла.

— Мой отец сидел бы сейчас тут, по эту сторону стола,— долаючи тремтіння в голосі, промовила Джекі.— Если би ви не убили его[59].

Очі Варги забігали, він нервово реготнув і обернувся до двох поліціянтів, що чергували біля входу. Оздемір презирливо скривив губи і провадив німецькою:

— Це серйозні звинувачення, дівчинко моя, і якщо в тебе є докази, леобурзький суд...

— Спасибо, дядюшка Юмит, хватит с меня одного твоего «молниеносного» суда,— Джекі дістала з ридикюля книгу в шкіряній палітурці.— И давайте уважать закони города, в котором живем. Ваши законы[60].

Вона розгорнула книгу на сторінці «Закон №4526». «Офіційною мовою вільного міста Леобурга є російська. Підданці зобов’язані використовувати російську мову в усіх без винятку публічних місцях та установах». Джекі зловтішно посміхнулася. Давид попереджав, що російську мову Оздемір любить значно менше за російські гроші.

— Я думал... на наши-ий неболшой встреч... м-м...— Оздемір роздратовано стиснув щелепи і провадив німецькою: — Облиш ці формальності, адже наші родини мають такі дружні стосунки, нащо все це?

Настрій отця-фундатора значно погіршився, він склав руки на грудях і відкинувся на спинку стільця. Рукава оголили зап’ястки, і Джекі помітила два широкі шкіряні браслети. Такі самі, як у Лейли.

— Тяжко без завченої промови, еге ж? — посміхнулася Джекі.— А в Петербурзі ви теж через тлумача розмовляли?

— Я не розумію, про що ти,— відрізав турок.— Повернімося до суті. Ви маєте вимоги до Верховної Ради. Але перш, ніж ви почнете, я зазначу, що погодився вислухати тебе, люба Агнесо, лише віддаючи данину пам’яті твоєму батькові й на знак поваги до вашої родини. Втім, будь-які рішення Рада ухвалюватиме тільки після розмови з Теодором Яблонським, твоїм офіційним опікуном.

— Ні, ви говоритимете зі мною, пане Оздеміре,— відповіла Джекі.— Два тижні тому мені виповнилося двадцять два роки. Схоже, ви забули надіслати вітальну листівку.

— Вітаю з повноліттям, люба, але закони Леобурга, про які ти так дбаєш, регламентують процедуру передачі місця в Раді. Тож нам доведеться чекати на Теодора. До того ж розмова з гарненькою жінкою про політику — моветон,— турок криво посміхнувся й обернувся до професора Кубрика.— Професоре, ви, ймовірно, краще знаєте закони, ніж моя юна колега, і тому вас відпровадили її супроводжувати?

Професор здригнувся, завиток на кінці його цапиної борідки сіпнувся.

— Я прийшов сюди як представник академічної громадськості, пане Оздеміре.

— І чого ж вимагає вельмишановна академічна громадськість?

Оздемір явно збирався відрізати Джекі від розмови. Дівчина нахилилася наперед.

— Академічна громадськість, так само як і громадяни з Робітничого, Аристократичного і Творчого районів, вимагає одного: відставки Верховної Ради і скасування спадкового права на владу.

Джекі стиснула губи і зустрілася поглядом з Оздеміром.

— Боже милосердний,— Варга злякано витріщив жаб’ячі очі й нервово кашлянув.

— До вчорашньої ночі ми ще могли обговорювати щось із вами, але погром у Творчому районі все перекреслив,— промовила Джекі.— І вам, пане Варга, краще було згадувати про Бога, коли ви палили будинки невинних людей.

— Але даруй, Агнесо, пожежа — це справа рук вигнанців,— Оздемір закотив очі.— Я вранці отримав детальний звіт від пана Бридж-Паркера. Поліція дізналася, що в майстерні одного з художників, вигнанця, який повернувся з нашої ласки до міста, міститься незаконний склад вибухонебезпечних речовин. Коли правоохоронці — наші з вами захисники, до речі! — прийшли на місце, він сам підпалив свій будинок, щоб приховати злочин. Так загорілися сусідні будівлі. Тобі слід менше довіряти своїм новим союзникам, вони готові вигадати будь-яку казочку, аби лише очорнити владу. Навіщо це тобі?

Оздемір брехав. Джекі відчувала це всім нутром, але сумнів, цей маленький хробачок, уже почав гризти її душу. Вона не довіряла і вигнанцям. Ні Давидові, ні, тим паче, Лейлі. Їм не довіряли ні Данило, ні Тео. Агнесу ув’язнили й мало не стратили, сотні людей постраждали через систему, яку дбайливо вибудували отці-фундатори, але Джекі геть не розуміла, навіщо Раді здійснювати цей страшний і безглуздий злочин у Творчому районі, де не було ані табору протесту, ані бункера вигнанців.

— На цьому ваші вимоги вичерпуються? — глузливо поцікавився Оздемір, спостерігаючи за ефектом, що спричинили його слова.

— Звісно, ні,— професор Кубрик дістав з кишені жилета пенсне, почепив на ніс і розгорнув папірець, який м’яв у руках від початку зустрічі.— Громадяни...

— Підданці.

— Громадяни вільного міста Леобурга,— підкреслено вимовив професор і обвів «отців» поглядом поверх окулярів, як аудиторію в університеті,— вимагають скасування спадкового права на владу, створення рад районів, проведення чесних загальноміських виборів, скасування дискримінаційних законів для громадян Робітничого району, повної заборони «блискавичного правосуддя», скасування закону про остракізм...

— Так-так, стривайте,— Оздемір підніс долоню.— Наскільки я розумію, ви прагнете поліпшити життя в місті. Я беззаперечно схвалюю це прагнення і, як очільник Верховної Ради, запевняю вас, що всіляко цьому сприятиму. Тому в мене зустрічна пропозиція для вас, шановне панство: Агнеса Яблонська вже цього тижня пройде процедуру вступу на посаду і ми разом, поетапно, почнемо впроваджувати ці вимоги в життя. Я дуже радий, друзі, що ви прийшли до Ради. Ми знову зробимо Леобург величним!

— Ви більше не можете керувати містом,— відрізала Джекі.— Люди цього не зрозуміють.

— А ви спробуйте пояснити їм, панно Яблонська,— Оздемір довірливо нахилився до неї і посміхнувся.— Вони отримають те, чого прагнуть, і для цього зовсім не обов’язково влаштовувати бунт.

На площі біля Ратуші раптом пролунали крики.

Лейла прямувала до Ратуші з колоною протестувальників. Її не полишало незбагненне відчуття небезпеки, але не від того, що з балконів і дахів на їхню ходу мовчазно дивилися «акули». Сонце, що де-не-де прозирало крізь сталево-сірі хмари, виблискувало на начищених цівках їхніх пневмогвинтівок. Та Лейлу турбувало щось інше, і вона силкувалася роздивитись у натовпі людину, яка привернула її увагу на Михайлівській.

Вигнанець, студент... студент, робітник, винахідник... ще винахідник, хтось із Творчого. Та ні, не те. Лейла працювала ліктями і просувалася до голови колони. Зненацька щось червоне знову майнуло попереду. Дівчина здригнулася. Інстинкти гнали її вперед. Вона розштовхувала людей, не звертаючи уваги на багатомовну лайку, що супроводжувала її шлях. Сірий капелюх з короткими крисами, круглі окуляри, як у водія паромобіля, але з чорними скельцями; шия замотана яскравим червоним шарфом. Чоловік знову виринув серед натовпу. Вуса! Він мав пишні чорні вуса!

Колона зупинилася на Gerechtigkeitgasse, вулиці Справедливості. Будинки тут були розташовані так близько один до одного, що між ними потрапляло зовсім мало світла. Будівля Ратуші вже бовваніла в світлому ореолі площі Олекси Чорного. Люди зупинилися перед кордоном поліції. Лейла зробила останній ривок. Незнайомець у червоному шарфі з’явився ліворуч. Вона спробувала наздогнати його, але наступила на ноги одразу двом людям, і здоровило з Робітничого району, вилаявшись, відштовхнув її.

Вигнанка обвела поглядом натовп, балкони, ґанки будинків. Загубила! Чоловік зник!

— От лайно!

Хтось із колони вигукнув:

— Дайте дорогу!

— Дайте дорогу!

Незабаром багатоголосся повторювало тільки одне:

— До-ро-гу! До-ро-гу!

Поліціянти один по одному натягали круглі шоломи. Кундшафтери, що розслаблено порозсідалися на балконах і ґанках, глузливо посміхалися до натовпу.

— Агов!

Лейла обернулася. На її плече лягла важка долоня Мака.

— Щось я тебе загубив,— вигукнув він їй на вухо.— А ти тут, з моїми хлопцями!

— Маку, виводь усіх звідси. Негайно!

— Ні, ми не підемо! — заревів вигнанець.— Нехай Оздемір чує, що Агнеса не сама!

— Виводь усіх на хрін! — заволала Лейла, перекрикуючи натовп.— Виводь геть!

За спиною Мака майнув червоний шарф. А наступної миті гримнув постріл.

Данило не відразу зрозумів, що чує. Звук був надто схожий на... хропіння.

Федя похитнувся і почав осідати на підлогу.

— Так, агов,— Данило підставив йому плече.— Не спи!

Данило обернувся до Агнеси, але та стояла, мов укопана, і круглими очима дивилася кудись перед собою. Він простежив за її поглядом.

Тео прокинувся і рвучко підскочив на ліжку. У його руці блискавично опинився револьвер. Ковдра поруч з ним заворушилася і зойкнула. Незнайома дівчина схопилася з ліжка разом з простирадлом і помчала до дверей.

— Ну-у-у, нехай, проїхали,— зітхнув Данило.— Привіт.

— Kurwa mać, Edek[61],— видихнув Тео.— Я ж міг і підстрелити.

Вигляд його «брат» мав не надто презентабельний. Обличчя вкривала нерівна, ріденька щетина, під очима залягли фіолетові тіні, волосся скуйовдилося. Втім, минулої зустрічі Тео був аж нітрохи не кращий.

— Узагалі-то це моя кімната,— Данило посунув до Феді стілець. Той протер очі, позіхнув і сів.

— Твоя правда, але посеред цього хліва, на який ти перетворив наш будинок, спати можна лише тут,— Тео перевів погляд на Агнесу.— Вітаю, моя люба наречена. І хочу вибачитися за ту ганебну сцену, свідком якої ти стала.

— Я... я вже не твоя наречена.

— Як швидко все змінюється в цьому... в цих дивних світах,— Тео позіхнув.— Яким вітром?

— Скучили,— недобре посміхнувся Федя.

— Сумніваюся,— вишкірився Тео.

Федя похитав головою, мабуть, звикаючи до присутності двійника, і підвівся. Він зробив кілька кроків кімнатою і зупинився, впершись руками в боки.

— Що це?

Тео витягнув шию.

— Це обгортки.

— Тобто ти... Ти що, жереш самі лише чипси? Якби я знав, Даню, я б не дозволив лишити йому грошей! — Федя пройшовся туди-сюди повз ліжко.— Я й так змирився з тим, що всі в селі вважатимуть мене прибацаним алкашом, але ти вирішив ще й розжертися, як той кнур? І оце я даремно в залу ходив, чи що? А раптом би приїхали мої друзі?!

— O Boźe, jaki matol[62],— Тео закотив очі.

— Обережніше, я тебе будь-якою мовою розумію.

— Закінчуйте дебати,— втрутився Данило.— Питання іміджу розберемо потім. Маємо до тебе справу, милий братику.

— Це вже цікаво! — Тео завів руки за голову і влаштувався зручніше на горі подушок.— Отже, вам таки щось від мене треба. Я весь у вухах.

— Ми хотіли б поміняти тебе на Агнесу,— невпевнено почав Данило і кинув погляд на нашорошену, тиху дівчину.— Як минулого разу. Ти — туди, вона сюди.

— А якщо я не хочу повертатися? — Яблонський зробив паузу, розтягуючи губи в недобрій посмішці.— Річ у тім, Едеку, що мене тут усе влаштовує. Безтурботне сите життя, жінка під боком і непогані розваги. Нащо мені повертатися до Леобурга і дивитися, як вигнанці калічать моє місто?

— Я розумію тебе. Ти вже одного разу виручив мене. Я — твій боржник. Що ти хочеш натомість?

Тео набрав у груди повітря, щоб відповісти, але Федя раптом виступив наперед.

— Стоп, Даниле. Мені здається, чувак збирається грати з нами в покер, забуваючи, що я бачу всі його карти.

По обличчю його двійника промайнула тінь, на вилицях заграли жовна, він сів.

— Це ти дарма,— просичав Тео.— Я завжди виграю.

— Ти просто ніколи не грав зі мною,— з тією ж інтонацією відповів Федя.

Кілька секунд вони таранили один одного лютими поглядами, а потім Тео глипнув на Данила. Вираз його обличчя був куди менш самовпевнений.

— І все-таки розкажіть, чому я мушу повертатися до Леобурга і що мені за це буде.

— А що ти...

— Ні, ми поговоримо про інше,— Федя знов урвав Данила.— Ми поговоримо про твоє солодке життя в Романівці. Поговоримо про ароматні сигари, яких тут немає, про романівське «самжене», яке ти змушений жлуктити замість того, щоб смакувати віскарик у маєтку Яблонських. З розваг тут — лише телевізор, а дівчинка ця зовсім проста, німецькою не балакає, в ліжку дилетантка, куди їй до твоїх улюблених леобурзьких повій. Тепер скажи, Тео, що нам буде за те, що ми повернемо тебе до Леобурга?

Тео люто видихнув. Данило помітив, як рука його «брата» ковзнула під подушку Ще слово — і він знову вихопить револьвер.

— Так, годі,— Данило підійшов до ліжка й відсунув Федю вбік.— Тео, нема ні часу, ні бажання уламувати тебе, як панночку.

— Цей нацюцюрник забув, Едеку,— просичав Тео, з ненавистю дивлячись на свого двійника,— що я теж бачу його карти. І якщо минулого разу вам справді потрібно було обміняти мене на Агнесу, то зараз вона може залишатися тут зі мною, а ви — котитися до своїх вигнанців і грабувати Леобург разом з ними. Отже, вам від мене треба дещо більше,— він зневажливо посміхнувся.— Ти підозрюєш, що в Леобурзі незабаром почнеться криваве місиво. І вам не завадить добрий стрілець. Так, я добрий стрілець, я збіса добрий стрілець, і я для вас важливіший, ніж цей хлопчик з вибіленим волоссям.

— Хлопчик з вибіленим волоссям принаймні перебуває там, де скоро почнеться криваве місиво, і не боїться захищати твоє місто,— посміхнувся Федя.

— Так, він не боїться. До першої кулі, яка просвистить у нього над вухом,— кивнув Тео.— Що ви пропонуєте за те, щоб я бився на вашому боці?

Данило окинув його оцінювальним поглядом і задер підборіддя. Навіть якщо Федя не видав би таємниць Тео, він і так ясно бачив, що тому буквально не сидиться на місці. Яблонського обтяжували правила і манірність Леобурга, йому довелося подолати океан заради волі та пригод у Вайомінгу. Валятися на горі подушок Тео хотілося куди менше, ніж пуститися в нову авантюру й нарешті використати свій револьвер за призначенням, а не як екстравагантний аксесуар.

— А нічого тобі не буде,— гмикнув Данило.— Я передумав. Ти маєш рацію. Зараз повезу Агнесу до своїх старих, там вона буде в безпеці. А ти лишайся тут. А ми з Федею повернемося назад, бо Яблонські мусять бути в Леобурзі, коли розпочнеться, як ти кажеш, криваве місиво.

— Гарний план,— кивнув Федя.

Тео спохмурнів, у його темних очах з’явився ледь помітний подив. Данило взяв Агнесу за руку і попрямував до дверей, Федя пішов за ними. В будинку панувала така тиша, що було чути, як десь у центрі Романівки мешканців зазивали на розпродаж заїжджі торговці. Вони вийшли з кімнати і спустилися в хол масивними мармуровими сходами. Монструозний годинник з позолоченим циферблатом так само розмірено відстукував секунди.

— Що хоче зробити цей вигнанець?

Данило обернувся і глянув угору. Тео стояв, упершись руками в мармурове поруччя, босоніж, у чорній Фединій футболці «Modern man[63]», поспіхом заправленій у штани. З-за пояса стирчав револьвер.

— Футболочка якраз під твої бакенбарди,— гмикнув Федя.

— «Цей вигнанець» хоче повернути в Леобург справедливість,— промовив Данило.— Так він каже. У нього є план, люди йому вірять.

— А ти йому віриш?

— Ні.

Тео стиснув губи, міркуючи, потім спустився до холу.

— Його розмови про справедливість — брехня. Все, чого хочуть вигнанці,— це помста. Я бачив кілька таких повстань у Колорадо і надто добре вивчив таких «революціонерів». Спочатку вони знесуть Верховну Раду. Потім, радісно співаючи гімн, повісять Оздеміра, Варгу й Райнгарда, а трохи згодом справа дійде і до Агнеси, бо вона не з їхнього кола. Вона, або та дівчина, яка її замінює, заважатиме їм, як заважатиме будь-хто з Яблонських.

Данило почухав брову.

— Можливо, ти маєш рацію. Проте річ у тім, що нема більше ніяких Яблонських. Август, Фелікс і Альберт мертві. Юліана і Беата поїхали до Кракова і навряд чи повернуться. Агнеса лишається тут, а я не Едвард, ти це знаєш. Крім того, я не маю ані найменшого бажання керувати містом. Залишився тільки ти. Ти — останній Яблонський, чорт забирай, і якщо вигнанець бреше і замість реформ хоче всіх перевішати, то ніхто, крім тебе, йому не завадить.

Тео кинув на нього важкий погляд і посунув револьвер за поясом.

Постріл. Ще постріл. Розкотисте відлуння розліталося над площею Олекси Чорного. Лунали зойки. Ще залп.

Джекі перезирнулася з професором Кубриком. Вони зірвалися з місць і підбігли до вікон.

Через площу, в напрямку Ратуші, бігли люди. Вони щось вигукували, розмахували палицями. Над головами майорів синьо-білий прапор Леобурга. Над одним з провулків, що вели до площі, здіймався дим. Постріли гриміли один за одним. Крики ставали дедалі голоснішими. Вгорі загуркотіли мотори.

— Що відбувається? — з тривогою запитала Джекі.— Хто стріляє?!

Вона обернулася до Оздеміра, але ані його, ані Варги вже не було в залі. У Джекі похололо всередині. В кімнаті потемнішало, від вікна поповзла тінь.

— Там дирижабль! Він тікає! — вигукнув Келемен.

— От і поговорили,— просичала Джекі й рішуче попрямувала до дверей, але поліціянти заступили їй шлях.

— Що таке? — запитала вона німецькою.

— Іменем вільного міста Леобурга вас заарештовано.

Лейла навіть не встигла зрозуміти, що трапилося. Все навколо закрутилося з шаленою швидкістю. Ось вона бачить чоловіка в червоному шарфі, він вихоплює револьвер і стріляє в поліціянта. В одного, другого. Кундшафтери вже не сміються — вони стрибають з балконів і ховаються. В очах учасників протесту — подив. Шок. Хтось галасує. І поліція відкриває вогонь у відповідь.

Просто на Лейлу падає здоровило з Робітничого, той самий, якому вона віддавила ногу. З його шиї фонтаном б’є кров. Лейла відступає, по її обличчю стікає щось гаряче, липке... Хтось стогне. Постріли, постріли.

Так вони ж...

Вони...

Вони ж беззбройні!

— Was machen sie?![64]

Відчайдушний крик дзвінко відбивається від кам’яних стін.

— Не підходьте! Назад!

— Nu trageti![65]

— Що ж ви робите?!

— Назад! Назад, псы![66]

— Ні-і-ilfe![67]

Хтось голосно кричить арабською, поруч лунає добірна польська лайка. Лейла надсадно кашляє, хутро на її жилеті злипається від чужої крові.

Попереду миготить руда голова.

— Виводь їх! Виводь їх, Маку! — вона швидше відчуває, що кричить, ніж чує саму себе.

Леобуржці метушаться, наче молекули у броунівському русі. Від порохового диму важко дихати. Люди біжать просто на поліцію, зносять її, ламають ряди. Починається тиснява. Лейла підстрибує і хапається однією рукою за ґрати балкона.

Він там. Він побіг на дах.

Серце б’ється десь у горлі.

Вона його знайде.

Лейла насилу заповзла на балкон і вхопилася за пожежну драбину.

Данило насупився і прискіпливо обдивився двійників. Фарбований блондин зі смартфоном і босий ковбой з аристократичним гонором. Краще не буває! Втім, пояснити всім, з якого дива Теодорів Яблонських раптом стало двоє, не важко — після літньої «радіовистави» все місто дізналося, що Тео — не рідний син Фелікса, тож у нього цілком міг знайтися брат-близнюк. Але куди складніше навчити цих двох мирно співіснувати в одному загоні.

— Якщо ти вирішив повернутися до Леобурга,— звернулася Агнеса до Тео,— вам потрібно навчитися тримати «ширму».

— Я ще не дав остаточної відповіді.

— То й що! — одразу ж схопився Федя.— «Ширма» від тебе потрібна в першу чергу мені, і негайно!

Агнеса усміхнулася краєм уст до Данила. Він знизав плечима.

— «Ширма» — це така вправа, Джекі вичитала її в... як це називається?

— В інтернеті.

— Так,— кивнула дівчина.— Мета — зробити так, щоб ви спілкувалися подумки і відчували один одного тільки на бажання. Станьте поруч.

Тео неквапливо розвернувся й підійшов до Феді. Той захоплено строчив щось у месенджері. Тео видер смартфон з його рук і кинув на стіл так швидко, що «близнюк» навіть не встиг зреагувати. Данило знову насторожено завмер, готуючись рознімати їх. Федя підступив до двійника впритул, спопеляючи того лютим поглядом, але його візаві лише скептично посміхався.

— Так, добре,— невпевнено провадила Агнеса.— Візьміться за руки.

Федя і Тео повільно обернулися до Агнеси.

— Може, обійдемося без усіх цих... прелюдій?

— Робіть, що кажуть,— роздратовано пирхнув Данило.— В темпі!

Федя закотив очі й гучно видихнув, проте простягнув Тео руку. Агнеса схвально кивнула.

— Тепер подумки скажіть своє повне ім’я рідною мовою.

— У мене їх дві,— гмикнув Тео.— Мій батько, на відміну від Августа, говорив зі мною...

— Це так важливо? — урвав його Федя.

Данило люто втягнув повітря, і двійники водночас кивнули йому у відповідь. Агнеса провадила:

— А тепер уявіть те, що ви б хотіли приховати від свого двійника. Якийсь дуже особистий, дуже дорогий для вас спогад...

Двійники заплющили очі. Нарешті запанувала тиша.

За кілька секунд Тео скривився і хитнув головою.

— Гм-м-м, ти б не міг уявляти... щось інше? Бо я ж...— він вигнув брови.— Навіть важко озвучити за присутності дами.

Щоки Агнеси спалахнули. Схоже, вона, як двійниця Джекі, одразу зрозуміла, про що саме думав Федя.

— Ви ж просили — інтимне,— пирхнув хлопець.— Узагалі-то це моя справа — що хочу, те й уявляю.

Ні, ці двоє знущаються! Данило підійшов до них.

— Зараз пів на другу. Мені ще потрібно відвезти Агнесу. Це мінімум дві години,— він дістав з кишені камізельки годинник і показав їм.— А тепер обидва заткайтеся і робіть те, що вам кажуть. І не дратуйте мене.

Двійники обмінялися розлюченими поглядами і знову стулили повіки. Тео зблід. Данило чомусь пригадав підслухану розмову в кабінеті Фелікса, коли той вимагав повернути вкрадений заповіт, і міг би посперечатися, що його леобурзький «брат» думає саме про батька. Обличчя Феді нічого не виражало, і лише за кілька секунд він почав усміхатися.

— А тепер подумки уявіть, як вас, разом з вашим спогадом, охоплює біла куля. Біла... або срібляста... Є лише ви і ваше переживання. І більше нічого. І нікого,— тихий Агнесин голос заколисував.— Ви — це ви. Ваша пам’ять — це ви. Біла куля, біла стіна. Відчуваєте?

Федя втягнув повітря і завмер, піднявши плечі. Тео відпустив його руку і розплющив очі. Якийсь час він підозріло оглядав свого двійника і потім здивовано вимовив:

— О, хвала небесам. Клята балаканина зникла.

Федя здригнувся.

— Я його не чую. Не чую! — на його обличчі засяяла усмішка, але одразу ж знову померкла.— А, ні. Таки белькоче.

— Ефект спочатку дуже короткий,— зітхнула Агнеса.— Але якщо робити вправи щодня, незабаром ви навіть перестанете помічати розумову стіну. Вона стане працювати без вашого втручання.

— Так, поїхали,— Данило взяв Агнесу за руку і повів до виходу з їдальні.— А, мало не забув.

Федя кинув на нього запитальний погляд.

— Джекі просила захопити її футболку «Барселони». Хай що воно означає.

Обличчя його друга спохмурніло, він кивнув.

— Це все, що залишилося в неї від батька. Я візьму. Але спочатку,— Федя рушив на кухню,— я нарешті вип’ю нормальної кави! — він загримів піддоном кавоварки.— Ось вона, моє-є-є золотце-е!

Данило посміхнувся. Тео всівся у крісло, склавши руки на животі.

— Постарайся не вбити його, допоки я не повернуся.

— Не в моїх правилах обіцяти те, в чому я не впевнений.

Над Романівкою скупчилися низькі свинцеві хмари, що віщували майбутній дощ. Поки Данило з друзями був у Леобурзі, сад майже весь пожовтів, і підхід до стайні замело яскраво-помаранчевим кленовим листям. Данило відчинив ворота, всадовив Агнесу в машину і сів на місце водія. На щастя, бак пального був заповнений ще перед подорожжю до іншого виміру, і стрілка паливного датчика привітно вказувала на максимум.

— Куди ми їдемо? — стурбовано запитала Агнеса.

— В Бучу, якщо це про щось тобі говорить.

— І що там?

Данило повернув ключ, старий «форд» натужно заскреготав і завівся.

— Мої бабуся й дідусь. Зупинишся в них.

— О ні,— злякано замотала головою Агнеса.— Це дуже незручно. Вони ніколи мене навіть не бачили. Я не хочу завдавати клопоту!

Дівчина продовжувала протестувати, але Данило не чув, що вона говорить. На її блідих худорлявих щоках розлився рум’янець, довгі вії тремтіли, а в світло-зелених очах знову з’явилися ті золотисті іскорки, як і багато місяців, нескінченну кількість днів і ночей тому, коли він уперше побачив її «по той бік» у маєтку Яблонських. Їхня історія була настільки химерна і неймовірна, що нікому, окрім свідків, розповісти її було неможливо. Його кузина, наречена його брата, засуджена на смерть за вбивство їхнього батька, двійниця його подруги, його кохана — навряд чи це можна пояснити рідним. Та й у тому світі було не легше. Але Марсело Мотта, Лейла, Давид і всі вигнанці Леобурга могли думати про неї що завгодно, а він бачив її хоробрість, бачив її стійкість і її дух, коли він сам сумнівався, що їм вдасться вижити. Агнеса не мала що доводити йому, він і так розумів, що сталося з нею цього разу. Леобург захворів, і вона захворіла разом з ним. І він знову мусить повернутися туди, щоб урятувати її.

І він зробить це ще тисячу разів, якщо знадобиться.

— Ти більше не наречена Тео.

— Що?..— Агнеса звела на нього погляд.— Авжеж, ні.

— Бо ти моя наречена.

Він обійняв її за шию однією рукою і, перш ніж щось знову завадило, поцілував її.

Джекі відступила від поліціянта, намагаючись збагнути, що робити. Гіршого сценарію, ніж її арешт, годі й вигадати. Давид казав, що буде поруч, і якщо він справді десь поблизу, то йому саме час з’явитися.

— За яким правом ви заарештовуєте нас? — обурено вигукнув Келемен.— Ми — офіційна делегація...

— Офіційна делегація чого? — посміхнувся один з поліціянтів.— Табору бандитів з Михайлівської?

— Я — Агнеса Яблонська, нагадую,— вимовила Джекі, спопеляючи поліціянта гнівним поглядом, і вказала на брошку з левом.— Я вхожу до Верховної Ради.

— Все так, панно Яблонська,— до неї підійшов чоловік у цивільному костюмі — худий, блідий до жовтизни, з пишними чорними вусами й бакенбардами.— А я — заступник поліцмейстера Леобурга, Ніколай Лугін, і я прошу вас пройти у свій робочий кабінет, щоб дочекатися зустрічі з поліцмейстером Бридж-Паркером. А ці вельмишановні пани вирушають до головного управління поліції за підозрою у причетності до підпалу в Творчому районі.

— Нісенітниця! — зойкнув професор Кубрик.

— Я нікуди з вами не піду,— Джекі відступила від Лугіна.— Всі делегати залишаться зі мною.

— Прошу, не треба доводити до непоправного,— похитав головою поліціянт.— Ідіть за мною.

Джекі знову відступила і сперлася на стіл — її коліна так тремтіли, що вона насилу стояла.

— Якщо пан поліцмейстер так бажає мене бачити, хай прийде сюди.

— Мені дуже шкода, але в мене наказ.

— У такому разі, пане Лугіне, вам доведеться закувати мене в кайданки і вивести силою.

Джекі витримала прискіпливий погляд поліціянта і збентежено озирнулася на вікна. Давиде, Давиде, де ж тебе чорти носять, довбаний вигнанцю...

З площі долинали крики, постріли тепер гримали частіше, але з іншого боку. Поліціянти лишалися на своїх місцях. Раптом знову почувся гуркіт мотора, але зовсім не такий, як у дирижабля, на якому втекли Оздемір і Варга. Повз вікна щось промайнуло на великій швидкості, й Джекі не встигла зрозуміти що.

Професор Кубрик підійшов до неї і прошепотів на вухо:

— Хай що трапиться, не думайте про нас. Якщо у вас з’явиться хоч якась можливість — тікайте.

— Ні.

— Саме так. Ми їм не потрібні. Майбутнє Леобурга залежить лише від вас.

Професор відійшов від неї, не встигла вона заперечити.

Джекі продовжувала очікувально дивитися на Лугіна. Той лише меланхолійно витягнув з кишені камізельки годинник і глипнув на циферблат.

Голоси, постріли й вибухи, що спершу віддалялися, тепер знову гучнішали. Щось гримнуло просто на площі Чорного, в Ратуші затремтіли шибки.

— Ситуація погіршується, панно Яблонська. Я чекаю, але з кожною хвилиною небезпека все ближче.

— Небезпека від кого? Від громадян Леобурга?

— Куля не обирає жертву, як не прикро.

Ратушу струсонув новий вибух. На сходах затупотіли десятки ніг. «На другий поверх! У канцелярію! В архів! Хутко! Займайте позиції!»

— Ходімо,— Лугін запропонував Джекі руку.— Залишатися тут небезпечно.

Голоси лунали настільки близько, що можна було навіть розрізнити слова. Джекі не бачила, що відбувалося внизу, але їй здавалося, що там не менше сотні людей. Знову щось глухо гупнуло. А потім будівля затрусилася. Джекі надто добре знала це відчуття. Поліція випустила «краба». Темні осінні сутінки раз у раз розтинали яскраві спалахи, що супроводжувалися вибухами. Джекі подивилася на лікоть заступника поліцмейстера, а тоді кинулася до вікна.

«Краб» насувався на юрбу, засипаючи людей сяйливими вибуховими пакетами. «Акули» врізалися в натовп, їхні палиці спалахували електрикою. Людей справді виявилося багато — ті кількадесят поліціянтів, що сиділи в будівлі Ратуші, не змогли б упоратися з такою кількістю протестувальників. «Розійтися! Розійтися!» Двоє вигнанців розмахувало канатом із залізним гаком на кінці.

— Панно Яблонська!

Погляд Джекі ковзнув по рамі. Звичайний шпінгалет, як удома, нічого особливого.

Вона озирнулася до своїх супутників. Професор смертельно збліднув і похитав головою. Джекі всміхнулася куточком губ, потягнула шпінгалет і сіпнула на себе віконну раму.

До зали увірвалося холодне прокопчене повітря. Джекі скочила на підвіконня і мало не посковзнулася. Кляті спідниці! Бісові підбори!

— Назад! — голос зірвався на виск.— Назад, не підходьте!

— Панно Яблонська, ану ж... ану ж угамуймося,— примирливо забурмотів переляканий Лугін.— Ви розіб’ється на смерть, якщо спробуєте втекти.

— Або ні. Якщо пощастить, то лише зламаю ногу.

— Ні-ні, абсолютно точно розіб’єтеся. Професоре! Чого ви мовчите!

— Агнесо, люба,— ледве вичавив Кубрик.— Спустіться! Спустіться негайно!

Серце калатало так, що Джекі насилу чула їхні голоси. Дим лоскотав ніздрі, пронизливий холод проникав під мережива і гіпюр її сукні.

Вона вже відчувала це. Вона знає, як це. Впадеш — і смерть. Здасися — і теж смерть. То хіба в біса не байдуже?

— Чого ви хочете? — запитав Лугін.

Гарне питання. Особливо з огляду на те, що з цієї пастки виходу не було. Жодного, крім...

Праворуч щось знову задзижчало. Краєм ока Джекі вхопила геть дивне — велосипед. Його механічні крила гнали хвилі повітря, мотор чхав і кашляв, але цей кострубатий монстр якимось незбагненним чином не падав. Обличчя пілота приховували льотні окуляри, на голові був шолом, вітер розмаював білу стрічку його шарфа. «Велосипед» пролетів повз неї, дзижчання віддалялося.

У голові промайнув спогад. «А це — новий винахід Оза Гурвіца! Літоциклетка — найшвидший повітряний транспорт на світі!»

Дівчина глипнула вниз. Хтось з учасників протесту помітив Джекі у вікні, почулися крики. Люди дивилися на неї, завмерши від жаху.

Дзижчання знову стало виразнішим. Двигун гарчав ліворуч. Джекі обернулася. Її засліпив яскравий спалах, вона сіпнулася, щоб затулити очі рукою, і мало не зірвалася з підвіконня.

— Агнесо, що ви коїте! — скрикнув Келемен.

— Виводьте своїх людей негайно, інакше мені доведеться стрибнути,— Джекі подивилася в обличчя Лугіну.— Виходьте з зали!

— Спершу спустіться до кімнати!

Механічні крила майже торкалися стіни, літоциклетка шугнула так близько біля Джекі, що можна було б дотягнутися рукою. Пілот зробив плавний розворот і повернувся до Ратуші.

— Geben Sie die Hand![68]

Джекі не одразу зрозуміла, звідки чує цей звук.

— Руку!

Вона подивилася нагору.

Літальний апарат завис у метрі над нею. Пілот насилу утримував його в такому положенні та спробував знизитися. Її спідниця тріпотіла на вітру, гуркіт мотора оглушував.

— Дайте руку, ну ж бо!

До неї тягнувся пасажир літоциклетки. Він майже сповз із сидіння, його величезна фотокамера бовталася на шиї. Очі хлопця теж приховували окуляри, вітер тріпав його світле волосся. Дивно, він здався їй знайомим.

Джекі кинула погляд вниз. Як же боляче, напевно, буде падати... Вона потягнулася і вхопилася за простягнуту руку.

Від болю потемніло в очах. М’язи ніби оніміли, ще секунда — і вона звалиться вниз. Мотор заскавчав, літальний апарат відчутно просів. Пілот плавно віддалився від вікна і заклав віраж на правий борт. Її потягли й обхопили чиїсь руки.

— Як перемовини? — посміхнувся хлопець і зняв окуляри.— Я заслуговую на коментар з перших вуст?

Павло Зінкевич. Австрійський кореспондент. Його знала Агнеса.

Лезо метального ножа заспокійливо холодило пальці. Лейла штовхнула ногою старезні двері й дослухалася. На горищі було тихо, але її не полишало відчуття небезпеки. Вона випросталася й озирнулася. В кутку валялися якісь ганчірки. Лейла підійшла й підняла з підлоги червоний шарф і чорні накладні вуса.

— От лайно!

Якщо хтось, крім неї, і помітив його в натовпі, то навряд чи запам’ятає щось, крім цих яскравих прикмет. Старий, дуже старий, але ефективний трюк.

Десь над головою, на даху, почулися кроки. Лейла здригнулася. Кроки віддалялися.

Пропахлий димом рвучкий вітер мало не скинув її вниз. На заході серед хмар прорізалося вогненно-червоне західне проміння, яскравий блиск жерстяної бляхи на мить засліпив. Лейла виповзла на плаский майданчик біля димаря. Ледь не послизнулася, але, балансуючи руками, все-таки змогла втриматися.

Попереду майнув силует у чорному. Чоловік біг слизьким дахом швидко, ніби тварина. Вигнанка зробила незграбний крок, і цієї миті чорний силует, легко відштовхнувшись, виконав пірует і буквально розчинився в повітрі.

Лейла здивовано вдихнула, не повіривши власним очам.

Що за...

Кілька хвилин вона стояла на місці та вдивлялася, намагаючись побачити провокатора чи бодай почути його кроки по металевому даху. Нічого. Зник. Вона його загубила.

Лейла розлючено вилаялася і випросталася, тримаючись за димар. Перед нею стелився розхристаний Леобург. Унизу гриміли постріли, на вулиці Справедливості тривало побоїще. Зовсім поруч зі шпилем Ратуші, посеред гребенів бляшаних дахів, висів дирижабль. Це не був ані сріблястий апарат «акул», ані звичайний чорний, поліційний. Лейла хотіла дістати тетранокль, щоб роздивитися емблему на балоні, але згадала, що віддала прилад Феді. Люди з Михайлівської площі перейшли в наступ і мчали просто до Ратуші. З декількох вузьких вуличок, що з’єднували Михайлівську і площу Чорного, густими пасмами валив дим. Десь верещала сирена. Вікна Ратуші та двох будинків навпроти були відчинені, і з них визирали поліціянти — зараз, коли сонце вихоплювало окремі будинки на тлі сталевих хмар, їх було видно особливо добре. Раз у раз спалахували постріли, і хтось із протестувальників падав замертво в ревучому натовпі. Над площею, ніби величезна механічна оса, шугала літоциклетка Оза Гурвіца. Що він там забув? Він же не підтримує протест. Чорти б забрали цього божевільного!

Лейла обернулася в інший бік. Її цікавила невелика будівля, що причаїлася неподалік маєтку Яблонських. Один з будинків Оздеміра. Особливий будинок.

Садибу буквально обсіли люди в чорних мундирах. Навіщо стільки охорони, коли його родину давно вивезли з міста, а він сам перебуває на перемовинах у Ратуші? Втім, байдуже. Оздемір однаково не втече від неї. Нікуди не подінеться.

На підході до площі Чорного Лейла помітила Давида. Він розмахував руками, вказуючи, як треба лаштувати лави, щоб наступати — вигнанці й протестувальники шикувалися в три шереги і прикривали один одного наспіх збитими дерев’яними щитами і шматками бляхи з дахів. Наче їх це врятує! Лейлу охопила хвиля відчаю. Звідкись з’явилося чітке переконання: якщо вони сьогодні не захоплять Ратушу, завтра Оздемір утне щось воістину страшне. Він збіса добре вміє це робити. Цю ніч переживуть не всі.

Над Аристократичним районом повільно проплив один з дирижаблів «акул».

Позаду почувся скрегіт. Лейла рвучко обернулася, і тут її щосили вдарили.

Приємна прохолода прокотилася тілом і зникла. Данило продовжував стояти з заплющеними очима. Чомусь здавалося: перше, що він побачить, буде цівка поліційного револьвера.

— Прокинься, транслокале,— Федя штовхнув його в плече.— Ти норм?

Двері кімнати були відчинені навстіж, біля замка виднілися отвори від куль, але в будинку панувала глуха, моторошна тиша. Чого не можна було сказати про місто. Десь далеко ревів натовп, вищала сирена. Данило підійшов до вікна.

— Це по нас? — сторожко запитав Федя.

— Хтозна. Слід забиратися.

— Не так швидко,— Тео рушив у коридор, нічого не пояснюючи. Данило з Федею перезирнулися.

Його «брат» був уже на тому боці галереї другого поверху. Тео обмацав одвірок, дістав ключ і відчинив двері в ліву вежу. Данило ледве встигав за ним. Незабаром вони піднялися у круглу кімнатку з вітражами. Тео витягнув з кута скриню і відкинув віко. Скриня була доверху набита зброєю.

— Це тобі,— Тео тицьнув Данилові револьвер з різьбленим кістяним руків’ям і коробку з набоями, потім попорпався в скрині й видав ще один.— І це також.

Федя тільки піднявся гвинтовими сходами і не встиг відсапатися, як Тео кинув йому інший револьвер — з кількома цівками.

— М-м-м,— Федя роздивлявся чудернацьку зброю круглими очима.— Ну, і нащо мені ця пукалка?

Тео тицьнув йому ще один револьвер. І ще один.

Федя роздратовано цикнув зубом і почав викладати з кишень куртки пачки цигарок, щоб звільнити місце для зброї. Данило вигнув брови.

— Ти наче закарпатський вуйко на кордоні.

— Нє, ну а шо? — насупився той.— Я не палю таке лайно, як вони тут.

Тео почепив на пояс портупею з двома кобурами і дістав зі скрині гвинтівку.

— Тео, що це в дідька за арсенал?

— Коли в місті почалися заворушення, я сховав батьківську колекцію сюди. Беріть стільки, скільки зможете забрати. Вся зброя бойова.

Яблонський узяв ще кілька скриньок з набоями і роздав їх, а тоді викотив з кутка величезний багатоцівковий кулемет, або щось на кшталт того, з захисним листом для кулеметника. Тео схилився і поцілував начищені до лиску цівки.

— Зачекай, крихітко, прийде і твій час.

Тео відкотив кулемет у кут і накрив рядном. Данило і Федя дивилися на нього, не кліпаючи. Яблонський випростався і кинув на них здивований погляд.

— Що? Це єдиний «ворт-честер» у Леобурзі. Він двадцять другого року, майже новий.

— Двадцять другого? — луною повторив Федя.

— Сім тисяч п’ятсот двадцять другого, шестирічний, батько привіз із Лондона. Видатна річ!

— Та ти маніяк,— посміхнувся Федя.

Тео мовчки сунув у порожню кобуру ще один револьвер на додаток до свого і побіг униз крутими сходами. Данило рушив за ним.

— А що це за рік він назвав? — запитав Федя, спускаючись за Данилом.

— Я не казав? У них власний варіант календаря. Схожий на візантійський.

— А-а-а, все аж так погано!

Вони спустилися на перший поверх, і Данило рішуче попрямував до чорного ходу, але Тео пригальмував біля секретера і смикнув важіль на стіні. Дверцята розчинилися, і він дістав з глибини бюрка віскі з підвального сховища.

— Свенсоне, старий,— задоволено пробурмотів Тео і погладив запітнілий бік пляшки.— Для мене приготував!

— Тільки спробуй знову нажертися, всратий ти аристократ,— Федя скривився.— Я розіб’ю цю пляшку об твою макітру.

Данило штовхнув друга в спину і вказав на двері кухні. Надворі було геть темно. Над будинком прогуркотів поліційний дирижабль, його прожектор накреслив у повітрі білу лінію. Було ясно чути постріли і вигуки.

— Це біля Ратуші,— Тео завмер, дослухаючись.

Вони пройшли через похмурий чорний сад і опинилися на тій самій вулиці, де вдень їх атакувала поліція. Перетнули слизьку бруківку і вийшли на широкий проспект Винахідників, що вів до річки. Перехрестя осявало м’яке світло газового ліхтаря. Тео зупинився в тіні й визирнув з-за рогу будинку, Данило зробив те саме. У кінці проспекту, біля набережної, розташувався загін поліції. Трохи ближче стояло кілька «акул», оточених кундшафтерами з пов’язками на рукавах. Паровий гусеничний кран розвантажував мотлох для барикади.

— Ти знаєш, де зупинка монорельсу над Інженерним провулком? — пробурмотів Тео.

Данило напружив пам’ять. Він там ніколи не був, але спогади Едварда спливали в голові неясними картинами.

— Знаю. Але ж монорельс не працює.

— Нам туди.

Більше вони не розмовляли. Федя бентежно озирався і раз по раз хапався за руків’я свого чудернацького револьвера. Місто сповнювали тривожні, тремтливі тіні. У в’язкій синій гущавині сутінків гриміли вибухи і постріли. Аристократичний район був майже повністю занурений у темряву. В кінці вулиці загуркотів мотор. Наближався паромобіль.

Данило навіть не помітив, коли в руці Тео виник револьвер.

— Так, стривай,— він схопив «брата» за лікоть.— Не треба прово...

Паромобіль заскавчав гальмами. Данило помітив спрямовану в їхній бік цівку пневмогвинтівки. Тео відштовхнув «брата» до стіни саме тоді, коли гримнув перший постріл.

Один. Тео зводить курок і стріляє у відповідь. Його огортають пелехи диму. Два. Три. Дзенькає розбите скло. Яблонський кидається до ліхтарного стовпа. Чотири. Куля чиркає по стіні. Ще одна. Тео видихає, завмирає на пів секунди і стріляє у відповідь. П’ять.

Запала хижа тиша.

— Ти щось казав, милий братику?

В Данила у вухах ще дзвеніло від пострілів. Тео простягнув йому руку і допоміг підвестися. Федя піднявся з землі сам, обтрушуючи одяг.

Вони підійшли до паромобіля. Котел продовжував пихкати. Двоє поліціянтів лежало біля відчинених задніх дверей. Ще один впирався головою в панель приладів. Водій відкинувся на спинку сидіння, його голова захилилася, чорний однострій був пробитий на грудях.

— Господи,— видихнув Федя.— Боже. Що тепер... Боже!

Він витріщив очі й позадкував.

— Нагадай-но, нащо він тут потрібен? — похмуро запитав Тео в Данила, витягуючи поліціянта з пасажирського сидіння.

— Ти перестріляв копів! Чотири людини!

— Так. А тепер допоможи Едеку витягнути водія.

— Тут чотири трупи, ідіоте!

— Їх би негайно стало п’ять, якби не об’єктивні причини.

— Федю, ну все, годі,— зітхнув Данило.— Лізь у машину.

— Ти вмієш кермувати? — поцікавився Тео.— Я не їжджу на паромобілях.

— Подивимося.

Тео сів на пасажирське місце. Данило всівся за кермо. Федя нажахано дивився на них крізь продірявлене лобове скло. Десь поруч завила сирена.

— Сідай у машину, kurwa mac!

Федя відчинив дверцята і заліз на заднє сидіння.

— Господи Боже, гидота, жах! Тут все у крові!

— Головне, що не в твоїй,— Тео кинув на нього зневажливий погляд і посміхнувся. Данило взявся за кермо і натиснув на важіль.

Лейлі здавалося, що вона висить у повітрі. Все навколо було каламутне, у вуха ніби запхали вати — звуки навколо розчинялися. Біль, що розривав праву руку від зап’ястка до плеча, неможливо було описати. Рукав почорнів від крові, але вигнанка не розуміла, що відбувається. Вона потягнулася другою рукою — відчайдушно, без надії, просто змахнула нею, ніби в тумані. Її пальці намацали гостру решітку.

Решітка. Загородження для льоду на самому краєчку даху.

Перед очима сновигали вогняні мухи, до горла підкочувалася нудота. Нагорі, на тлі оксамитово-синього неба, чорнів силует.

Можна було навіть не намагатися розгледіти його обличчя — перед очима все пливло і зливалося в одну різнобарвну пляму. Здавалося, що людина дивиться на неї з цікавістю вченого, і чомусь вона не намагалася скинути Лейлу на землю.

«Що ж ти... що ж ти не...»

А тоді силует зник. Лейла спробувала підтягтися, але праву руку немов пронизала блискавка, і дівчина застогнала, зціпивши зуби до скреготу. Вигнанка озирнулася. До землі метрів п’ятнадцять. Не стрибнеш. Кров з правого зап’ястка крапнула їй на обличчя. Лейла спробувала намацати ногою хоч якийсь виступ, хоч невелике заглиблення на стіні.

Ні.

Нічого немає.

Сили спливали.

Безглуздий фінал, чи не так? А хто сказав, що кожна смерть має бути героїчна?

Пальці розтискалися. Останній палючий дотик заліза.

Усередині все завмерло, і Лейла полетіла вниз.

Розділ 6 Штурм

Щось велике і м’яке звалилося просто Лейлі на голову, стало важко дихати. Дівчина здригнулася, але не могла ані розплющити очей, ані поворухнутися. За комір стікала гаряча рідина. Свідомість поволі поверталася, і хоча звуки навколишнього світу долітали наче крізь скло, Лейла потроху почала відчувати власне тіло. Щомиті відчуття яскравішали, і вже за хвилину вигнанка була ладна кричати від болю. Здавалося, в тілі не лишилося жодної цілої кістки. Лейла розплющила очі та спробувала поворухнутися. Зверху на ній лежав чоловік. Точніше, вже мрець. Він був ще теплий, і саме його кров крапала їй на шию.

— Ах ти ж...

Останнє, що вона пам’ятала: пальці розчіпляються, вона летить з даху. Неймовірним зусиллям Лейла виповзла з-під мерця й перекинулася на спину. Дихати стало легше. Вона лежала на купі якогось мотлоху. Крізь продертий її тілом брезентовий навіс виднілося сіре небо. Схоже, саме ця перешкода врятувала їй життя і затримала падіння біля самої землі.

Лейла відсунулася ще далі від мертвого тіла та спробувала сфокусуватися на дорозі. Повз миготіли тіні. Вулицею, гуркаючи щитами, пробігла рота поліціянтів. За ними — п’ятеро «акул». Вигнанка в тилу ворога. Чудово, просто неперевершено, дідько. І як тепер вибратися?

Втім, яке там «вибратися». Хоча навіс над цукернею дещо пом’якшив падіння, скоріш за все, в неї купа переламаних кісток. Лейла спробувала посміхнутися, але їй зрадили навіть м’язи обличчя. Єдиний вихід — чекати, поки бій закінчиться і на вулицях почнуть збирати тіла загиблих, яких після бійні на вулиці Справедливості було чимало.

Лейла насилу підвелася на лікті. Мерцем, що впав на неї, виявився поліціянт — уже немолодий, з довгою бородою, у звичайному чорному однострої. Тепер він лежав поруч і дивився в небо незрячими яскраво-блакитними очима.

Скільки часу минуло з моменту падіння, Лейла не знала. Десь чинився ґвалт, чулися вибухи, постріли, але здавалося, все це відбувається неймовірно далеко, чи не в іншій галактиці. Вулицею більше ніхто не проходив, Лейла заклякла від холоду, але біль у всьому тілі потроху стихав. Вона знову спробувала поворухнутися, їй вдалося підняти руку і подивитися на неї. Біля самого зап’ястка виднілися глибокі подряпини, шкіра навколо набрякла і посиніла. Лейла згадала, що перед падінням вона якимось незрозумілим чином, всупереч законам земного тяжіння, повисла на решітці даху. Судячи з рани, залізний штир пройшов під шкіряним браслетом на її зап’ястку, саме тому вона не впала одразу, як її вдарили. Вдарили... провокатор... червоний шарф... Лейла застогнала. Навіщо вона побігла за ним! Гадала, що, навчившись непогано кидати ножі й сяк-так поратися з револьвером, стала дивожінкою? Яка ж дурепа.

За кілька хвилин Лейла змогла сісти. Всередині все палало, суглоби крутило, в голові паморочилося, однак вона все-таки могла рухатися. Дівчина перевернулася і, спираючись на стіну, звелася на ноги. Зробила кілька кроків — так, іти може. Але куди? І як?.. Вигнанка, що опинилася по той бік барикад, далеко не зайде. Вона розгублено озирнулася. Потрібно щось... Біля її ніг валявся поліційний шолом. Її погляд упав на труп поліціянта.

— Вибач, друже. Тобі вже не зимно,— вона присіла поруч і, тамуючи біль у руці, почала стягувати з нього однострій.

— Зупини тут.

Данило кинув на Тео короткий погляд і припаркувався. Вони перебували зовсім поруч з площею Чорного, бій чувся виразніше, а обриси будинків здавалися знайомими. Федя з полегшенням зітхнув, полишаючи викрадену машину.

— Що нам тут треба? — запитав Данило.

— Це Інженерний провулок. Над нами — станція монорельсу «Площа Олекси Чорного»,— пояснив його «брат».— Між цією станцією і наступною — «Михайлівська площа» — проходить тунель між будинками. Далі монорельс рухається на відкритому просторі. Можемо спробувати пройти тунелем до Михайлівської площі, оминувши всі кордони поліції та барикади.

— А раптом там поліція всередині? — Федя почухав потилицю.

— Наскільки я пам’ятаю, в тунелі урядові сили не дислокувалися. Його просто законсервували.

— Інших ідей усе одно нема, спробуємо,— погодився Данило.

Вони роззирнулися: поліції поблизу не було, певно, всі зосередилися на охороні Ратуші. Тео швидко вибіг залізними сходами і смикнув ґратчасті двері, що перепиняли вхід на платформу. На них висів масивний замок.

— Треба щось гостре й тонке,— резюмував Тео.— Спробую відімкнути.

— О, невже наш крутий ковбой не може просто відстрелити замок? — злорадно посміхнувся Федя.— Ти ж «до біса гарний стрілець».

Тео кинув красномовний погляд на Данила. Той зітхнув.

— Коли куля зрикошетить тобі в причандали, постраждаю я сам, інакше неодмінно спробував би.

Федя хотів щось відповісти, але зніяковіло замовк. Попорпався в кишенях і витягнув поцуплену в Едвардовій кімнаті шпильку для шийної хустки.

— Не впевнений, що це допоможе...

— Хоч якась із тебе користь.

Тео заходився колупати замок. Почулося клацання, і Яблонський, задоволено гмикнувши, відчинив двері. Трійця вилізла на платформу і притьмом кинулася до тунелю.

Пересуватися доводилося практично в цілковитій темряві. Наскільки Данило пам’ятав зі своєї подорожі в повітряному метро, відстань між двома центральними майданами Леобурга була відносно невелика. Судячи зі звуків, що долітали з-за меж тунелю, вони саме переходили лінію зіткнення. Простір сповнився ядучим димом — поруч щось горіло.

Тео відстав від Данила на кілька кроків і звернувся до Феді:

— Слухай, а що то за панночка... чорнявка... Вона постійно з’являється в мене в голові. Ти аж надто часто про неї думаєш. Хто вона?

— Яка ще в біса панночка? — огризнувся Федя.

— З косою, вдягнена у... чоловічий одяг,— провадив Тео.— О... Вона вигнанка?!

Данило обернувся. Знайшли час для світських розмов! Федя гучно зітхнув.

— Ну, панночка — і панночка, тобі що до того?

— Нічого,— буркнув Тео.

Попереду замерехтіло світло, тунель закінчувався. Вони опинилися на платформі й підійшли до обмежувальних ґрат. Тео мав рацію: вони успішно перетнули лінію зіткнення й опинилися над одним з провулків поблизу Михайлівської площі. Звідси було добре видно східну барикаду. Перший ряд уже палав, поліція підійшла до нього впритул і тримала позиції, ховаючись за масивними броньованими щитами — це були вже не ті бляшанки, з якими поліціянти ходили ще вдень. Позаду шикувався загін «акул», але, судячи з усього, наказу атакувати вони поки що не мали. Як здалося Данилові, деякі поліціянти взагалі поводилися доволі дивно, ніби розгублено: одні відходили, інші підходили, за спинами першого, загороджувального ряду лунала добірна лайка. Згори загуркотів мотор, темряву розкраяв білий промінь прожектора, і наступної миті з черева дирижабля на охоплену вогнем барикаду впала біла сипуча маса. Вогонь збився і за кілька секунд згаснув. «Акули» перегрупувалися, щоб атакувати, але...

— Rauch! Rauch![69]

Данило не одразу зрозумів, хто кричить. Роздивитися йому не вдалося.

Все навколо почорніло. Хлопець не йняв віри очам: він не міг розгледіти навіть власну витягнуту руку. Чорна фарба буквально затягувала все навколо, в’їдалася в ніздрі, проникала в очі, в горло.

— Холера, це «хмара Марії»! — захрипів Тео, скинув піджак і затулив ним носа.— Не вдихайте!

Але було запізно. Данило закашлявся, ноги підкосилися. Тео схопив його за комір і не дозволив упасти. Далі все відбувалося мов у тумані: ось замкнені двері відчиняються, ось його ноги тягнуть по сходах, ось він опиняється на землі... Чорнота не розсіюється. Вона стоїть у повітрі щільним запиналом, і вони продираються крізь неї, ніби досі перебувають у тунелі без світла. Над Данилом виринають якісь обличчя, хтось кричить і лається французькою, його кладуть на ноші й кудись несуть. Данило кілька разів кліпнув очима й остаточно пірнув у темряву.

Тео задумливо стояв посеред Михайлівської площі. Двоє вигнанців забрали його «брата» і потягли до шпиталю в соборі, а його двійник пішов шукати їхнього ватажка. Яблонський не збирався чекати на них. Йому потрібен був час, щоб роздивитися.

Від майдану поліціянтів відділяла щільна чорна пелена. «Хмара Марії» — отруйна маскувальна завіса, що була схожа на розпорошений дрібний вугільний пил, годинами трималася в повітрі. Колись її створили в Леобурзі на одному з міських проектів для армії Британської Імперії. Ймовірно, вигнанці знайшли й розікрали склад цієї речовини десь у Робітничому районі.

Яблонський видерся на одну з барикад. Попереду, на межі чорної хмари, палали купи непотребу. Атмосфера на оточеній поліцією площі вразила його. На крайніх барикадах чергували студенти з Академічного району й бідно вдягнені роботяги. Обличчя були геть чорні від гару, але зосереджені та злі. Тут не було страху. Робітники в газозахисних масках входили просто в отруйну хмару і жбурляли у вогонь загородження новий мотлох і пляшки з запалювальною сумішшю. Студенти, бавлячись, вихоплювали один в одного з рук каміння і кидали в темряву між будинками, туди, де шикувалися загони поліції та кундшафтери. Набридливо брязкало залізо об залізо — кілька молодиків, ще геть діти, молотило палицями по відібраних у поліціянтів щитах. Час до часу над площею пропливав поліційний дирижабль, і його прожектор вихоплював з темряви величні обриси собору. Леобуржці жбурляли в дирижабль каміння і запальні пляшки невеликою катапультою на даху.

Тео мучило дивне відчуття: все, що він пам’ятав про вигнанців з власного минулого і знав зі спогадів Феді,— і промови Давида, і чари тієї гарненької вигнанки, і навіть слова його несправжнього брата, якого вигнанці безсоромно використовували у своїх інтересах,— усе здавалося йому фальшивим. Яблонський ні на йоту не змінив своєї думки про них — вигнанці прагнули лише помсти, а не справедливості. Це порожнє і охоплене вогнем місто було їм потрібніше за міфічний авангардний Леобург з рівними правами і рівними можливостями, яким його задумував Август Яблонський. І десь у глибині душі Тео визнавав їхнє право на помсту, але все-таки тримав близенько кількадесят набоїв, якщо вигнанці наважаться переступити межу. По-справжньому небезпечних людей у їхньому штабі небагато — і він швидко з ними впорається. Але тут, на цьому маленькому краєчку леобурзької землі, яку стискають вогняні стіни, коїлося щось таке, чого він поки не міг усвідомити. Вигнанці були присутні на барикадах, вони підносили каміння, чергували на спостережних майданчиках собору, але жодним чином не керували тим, що тут відбувалося. Тео почувався химерно: ніби і він сам, і вигнанці, і студентки Академії витончених мистецтв з вимащеними сажею обличчями, і ця бруківка, і навіть усюдисущий дим були частиною чогось великого і незворотного, чогось нового і величного. Яблонський був готовий до війни і навіть чекав на її початок з особливим нетерпінням, але ніколи раніше не відчував так виразно, що війна неминуча, бо ці люди більше не поступляться своєю свободою. Леобург, наче лев, став на останній бій, і в лапах його замість коліщатка і колби з’явилися щит і меч. І там, за непроникною чорною завісою «хмари Марії», вже оберталися в темряві невидимі жорна історії.

Тео відповз із крайньої барикади і попрямував до собору. Раптом його увагу привернув гурток дівчат. Вони півколом сиділи на колодах біля цебра з темною рідиною. Дівчата набирали її великими хімічними піпетками й методично розливали в порожні пляшки з-під вина та шнапсу. Пальне для паромобілів. Вогняна бомба для загонів поліції. Їхні тонкі білі пальці охайно крутили з бинтів проолієні ґноти, дівчата були спокійні й відсторонені, наче ті мойри, що плетуть нитки людських доль. На їхніх обличчях не було ані страху, ані тривоги, лише зосередженість, а на щоках — сліди від сажі. Тео зачаровано дивився на них хвилину і лише потому впізнав одну з дівчат.

Вогняно-руде волосся, дуже ніжні, навіть дитячі риси обличчя, сині, мов осіннє небо, очі.

Це була дочка Завадського, Анет. Дівчина, яка краще за всіх танцювала мазурку, їхня садиба розташовувалася на сусідній вулиці, й у юності, років у шістнадцять, Тео був по вуха закоханий у неї і навіть хотів одружитися.

Тео підійшов до дівчини, але все не міг вигадати, як звернутися. Анет звела погляд і здригнулася.

— Що ти тут робиш? — хрипко просичав він замість вітання.— Тут небезпечно.

— Нині всюди небезпечно,— дівчина не зводила з нього враженого погляду.

— Де батько... де твій батько, Анет?

Востаннє Тео бачив її на балу на честь Дня заснування Леобурга в Ратуші. Це було цілу вічність тому, ще до Вайомінгу. На дівчині була світло-блакитна сукня, вона кружляла в танці та сміялася так дзвінко, що сміх її бринів на вінцях келихів усіх цих шанованих людей міста, заслужених діячів і вірних посіпак Ради.

— Батько поїхав до Відня,— спокійно відповіла вона, заливаючи пальне до пляшки.

— Чому ти не з ним?

— А чому Агнеса не в Кракові?

Анет усміхнулася, як йому здалося, дещо співчутливо. Дівчина склала готові пляшки у скриню, двоє вигнанців негайно підхопили її і понесли на центральну барикаду Анет підвелася з колоди, обтрусила поділ сукні.

— Не чекав зустріти тебе тут,— тихо промовив Тео.— Я прошу тебе, йди. Дівчатам твого кола...

Вона жорстко посміхнулася.

— Тео, озирнися. Нема тепер жодних кіл. Ти або леобуржець, або ні. І нам нікуди більше йти.

Анет обійшла його і рушила в бік собору.

До свідомості долинули якісь непевні звуки. Данило лежав із заплющеними очима, намагаючись збагнути, де він. У голові кружляли картинки: тунель монорельса, поліціянти, барикада у вогні, дирижабль, ядучий чорний дим. Голова пекельно тріщала, ніби з похмілля. Останнє, що він пам’ятав, як його віднесли на ношах. Хто і куди? Хлопець розплющив очі.

— Даню...

Данило примружився. З напівтемряви випливло Агнесине обличчя.

— Де я?

— В соборі.

Данило спробував сісти. Горло стиснула нудота.

— Що трапилося?

— Ти надихався диму. Тео сказав, що це «хмара Марії».

Агнеса... о, чорт. Це ж не вона. Це Джекі! Данило приклав долоню до чола і завмер. Свідомість поступово яснішала.

Джекі зітхнула. Данило тільки тепер помітив, що зверху Агнесиної сукні вона пов’язала білий фартух, по якому розпливалися брунатні плями, а волосся сховала під хусточку. Джекі була схожа на Флоренс Найтінгейл[70] і здавалася дуже втомленою. Судячи зі світла, яке пробивалося крізь стрілчасті вікна собору, був уже ранок.

— «Хмара Марії» — це загороджувальний ядучий дим,— почулося поруч.— Отруйний, тримається в повітрі до двох годин. Це місцевий винахід.

Данило обернувся на голос. Поруч з ним лежала Лейла.

— Привіт.

— Здоровенькі були,— всміхнулася вона.— Хлопці розпорошили «хмару», коли поліція загасила східну барикаду, а от звідки там узявся ти?

— Ми привели Тео.

— А,— Лейла здивовано вигнула брови й сіла, її волосся було мокре, а рука перебинтована.

— Що з тобою?

— Та трохи впала з даху,— вигнанка неслухняними пальцями почала заплітати косу.— Але мені пощастило. Хоч я й була на вулиці Справедливості.

Вони з Джекі мовчки перезирнулися. Данило підвівся на лікті й роззирнувся. Навколо просто на підлозі лежали люди. То не були біженці з Творчого, весь собор заполонили поранені. Між рядами ходили дівчата в білих фартухах, як у Джекі. Що ж тут сталося, поки вони ходили у Романівку?

— Звідки стільки...

— Тут війна, Даниле,— Лейла суворо звела брови.— Справжня війна.

Вигнанка підвелася з підстилки.

— Лікар Шварц наказав тобі лежати,— нагадала Джекі.

— Я не пес, щоб мені наказували,— огризнулася Лейла.— Де цей ваш Яблонський?

— Десь на майдані, певно.

— Чудово.

Лейла розвернулася й пошкандибала геть.

— Дивовижна живучість,— гмикнула Джекі.— Годину тому прийшла сюди закривавлена, тільки-но помилася — вже кудись біжить.

— Що там надворі?

— Зараз затишшя. Поліція зупинилася біля самісіньких барикад.

— Хочу подивитися.

— Лежи. Тобі ще рано.

— Я недалеко.

Данило перевернувся на живіт і насилу підвівся. Його нудило, в голові гуло. Він вийшов із собору і безсило опустився на порозі, примружившись від яскравого денного світла. Над Михайлівською площею плинув дим і тривожне очікування. Над барикадами стояли страшні чорні пелехи — димову завісу «хмари Марії» не розганяв навіть осінній вітер. Ані вибухів, ані пострілів чутно не було. З часу останніх відвідин протестного табору тут багато чого змінилося. Дальні барикади, що перегороджували прохід на площу між будинками, горіли. Замість них протестувальники швидко споруджували нові: Данило приголомшено роздивлявся велетенську машину, що, вивергаючи стовпи пари, з гуркотом закидала на вершечок барикади кам’яні брили й інший мотлох. Хлопець згадав, що раніше поліція використовувала цю машину як загородження на одній з вулиць. Аж ось вона опинилася на службі у протестувальників.

— Усе це не допоможе.

Данило різко обернувся. Поруч ніби з повітря виник Бобриков.

— Е-е...

— Отримав вашу телеграму, пане Яблонський,— незворушно провадив він і поставив на праве око монокль.— Я з новинами.

Данило здивовано вигнув брови: яку ще телеграму?! Адже вони вирішили не писати йому! Чи... хтось зі штабу все ж таки надіслав?

— Знаєте, де зараз Оздемір? — загадково посміхнувся Бобриков і сам собі відповів: — У Петербурзі.

— Я не здивований.

— Так-так,— російський шпигун підкрутив світлий вус.— Але він дуже швидко повернеться. З російською армією. У вас катастрофічно мало часу, щоб узяти під контроль Леобург і попросити захисту в цісаря Вільгельма. Зараз це — єдина можливість утримати нашого государя від різких рухів.

— Вільгельм тільки й чекає на наше прохання, еге ж? Якщо нас не окупує російська армія, окупує австрійська.

— Послухайте, пане Яблонський,— скривився Бобриков.— Така вже доля у слабких, але стратегічно корисних держав. Росія хоче, щоб учені Леобурга працювали на неї, і вони працюватимуть на неї. Оздемір приведе сюди бойові дирижаблі, кавалерію і ще бозна-що. Ви не впораєтеся з ним. Але якщо ви встановите контроль над містом, матимете запаси з поліційних складів — і, можливо, протримаєтеся доти, доки австрійська армія прийде на допомогу. Крім того, Оздемірові буде набагато складніше оточити вас, ніж тут, на площі.

Данило окинув похмурим поглядом «радника».

— Маєте ще якусь інформацію?

— Наскільки мені відомо, государ навряд чи кине на Леобург істотні сили. Той контингент, що стоїть біля кордону Нейтральної зони, спрямований на залякування Австро-Боснії та України. Тому поки що шанси є. З леобурзькою поліцією можна боротися, і ви вже довели, що здатні робити це досить ефективно.

Данило повільно кивнув. Внутрішня барикада вже доросла до рівня другого поверху і видавалася цілком міцною. Але їхні зусилля виявляться марними проти навали вимуштруваних військових підрозділів і техніки.

Федя так і не знайшов Давида, що розчинився десь у диму й чорноті цієї ночі, тож під ранок він знесилено опустився на підлогу просто під органом на хорах. Очі злипалися, однак поспати не вдалося: в голові виринала вечірня сцена з мертвими копами, і він ніяк не міг заспокоїтися. Наступ на Михайлівську площу вдалося зупинити, стало тихіше. Лікарі прогнали його від Данила, Джекі була заклопотана новими пораненими, тож Федя вирішив не заважати. Він крутнув ручку газової лампи, яку хтось залишив на сходинці, й каміння освітилося тьмяним світлом. Вогник тремтів, капсула з газом виблискувала. Федя кілька разів ввімкнув і вимкнув світло, а тоді дістав нотатник і ручку і спробував записати щось із побаченого для наступної книжки. Руки тремтіли, думки плуталися. Клятий Яблонський! Чому Федя не зміг перейняти його холодну впевненість, його бездушність? Чому кожна випущена його двійником куля ніби влучала йому в груди?

Згадавши про двійника, Федя поморщився. Він не знав, де вештається Яблонський, тільки бачив його очима табір, барикади, димову завісу, собор, але все здавалося дуже розпливчастим, а іноді й зовсім зникало, і він по кілька хвилин очікував на продовження «серіалу». Це здавалося Феді дивним, аж раптом він зрозумів: Яблонський практикує «ширму»! Цей паскудник навмисне закривався! Федя чомусь почувався ображеним і одразу ж почав уявляти білий кокон і «дуже особисте переживання».

За вікнами розвидніло, Федя підвівся з підлоги. На сходах почулися легкі кроки, і він побачив Лейлу.

— О, нарешті,— прошепотіла вигнанка й обійняла його.— Де ти був, я хвилювалася!

Федя притиснув вигнанку до себе всього на кілька секунд і вже хотів відпустити, але чомусь не зміг. Так вони і стояли: він відчував її подих на своїй шиї, її тепло, і серце її билося так гучно, що він чув його калатання.

А тоді згадав, що лежить у нього у внутрішній кишені піджака.

Футболка «Барселони».

— Намагався поспати. Що з рукою? — нарешті він насилу відлипнув від Лейли.

— Та таке, житиму,— посміхнулася вона.— Ну, і де ваш неперевершений Яблонський?

— Хотів би я знати!

Федя нахилився, щоб вимкнути лампу, і наступної миті відчув щось дивне.

Його ніби ошпарили окропом, або вдарили під здухвину, або вдарили й ошпарили водночас. Федя повільно обернувся. На сходах, що вели до хорів, стояв Тео.

Його двійник дивився на Лейлу і не міг поворухнутися. Його обличчя видовжилося, очі були широко розплющені. Федя спробував ворухнути пальцями: чи не спаралізувало їх обох? Вигнанка вперла кулаки в боки й посміхнулася. Тео нарешті відірвався від Лейли і ковзнув поглядом у Федин бік. У соборі панувала напівтемрява, і роздивитися було складно, але Федя міг побитися об заклад, що Теодор Яблонський, цей пихатий ковбой-п’яниця, був жахливо збентежений. За мить Федя зрозумів, що більше не чує його думок — їх розділила незрима стіна.

Тео знову поглянув на Лейлу. Вони дивились одне на одного з однаковою підозрілістю.

— Теодор Яблонський, я гадаю?

На обличчі Тео заграла зацікавлена усмішка.

— Так, це я. А як панна ся йменує?

— Лейла.

— Щасливий знайомству. Дивно,— Тео вигнув брову і рушив до неї.— Я вперше бачу вас і ніколи не чув вашого імені, а ви знаєте моє.

— Яблонський,— гмикнула Лейла і фамільярно ляснула його по плечу,— я все про тебе знаю.

Тео вигнув брови.

— Дедалі цікавіше,— протуркотів двійник і обійшов її колом. Його погляд оцінювально обмацав її принади. Федя схрестив руки на грудях. Довбаний пияк, що він собі дозволяє! Неймовірно, Федя так мріяв про ширму між їхніми свідомостями — й от тепер не міг дочекатися, коли Тео втомиться або втратить пильність і пустить до своєї голови.

— Я була б дуже вдячна, пане Яблонський, якби ви не витріщалися на мій зад,— не обертаючись, кинула Лейла.

— Я?! В жодному разі! — глузливо обурився Тео.— Мені лише дивно бачити таку гарну панночку в чоловічому одязі.

Лейла крутнулася на підборах і наблизилася до Яблонського. Її в’їдливий погляд настирливо вивчав його обличчя.

— Диви мені.

Вигнанка демонстративно схопила Федю за руку й потягла до сходів.

Джекі змочила в холодній воді ганчірку і приклала до чола пораненого. Вона не знала, як його звуть, якою мовою він розмовляє і, звісно, ніколи раніше його не бачила. Це був юнак у непоказному одязі й потертих на колінах штанях, імовірно, з Робітничого району. Йому пощастило: куля пройшла наскрізь трохи нижче ключиці, дивом не зачепивши ані кісток, ані легенів. Йому пощастило, на відміну від тих п’ятдесятьох тіл, що лежали під розп’яттям, накриті просяклими кров’ю простирадлами. І це лише ті, що померли у шпиталі, а скільки ще неприбраних тіл на вулицях, на майданах... Джекі намагалася не дивитися туди й ховала погляд, побачивши людей з ошалілими від горя очима, які шукали своїх зниклих родичів.

Джекі не знала, звідки притягли до собору цього хлопця. З вулиці Справедливості? З площі Чорного? З Хімічного провулка? Скрізь точилися бої. Всю ніч після свого чудернацького порятунку Джекі провела на ногах, допомагаючи кільком лікарям надавати постраждалим першу допомогу. Вона і сама не помітила, як стала однією з сестер-жалібниць. Просто побачила сотню скривавлених людей, до яких ніхто не підходив. Їм не давали води, не змивали запечену кров з облич, не зашивали рани — бракувало вільних рук. На світанку якась дівчина мовчки пов’язала Джекі білу хустку і дала фартух.

На ранок коліна тремтіли від утоми. Джекі спробувала подрімати, вмостившись у сповідальні, за іронією долі, створеній для одного з «отців» Леобурга, магната Йогана Райнгарда та його родини, але так і не спромоглася заснути. Дівчину мучили докори сумління. В кожному новому пораненому вона боялася впізнати професора Кубрика чи Келемена, яких вона так малодушно покинула в Ратуші.

Зрештою вибухи порідшали, постріли практично вщухли. Джекі вийшла на ґанок храму, витираючи руки об фартух. Чорна завіса висіла між будинками, захищаючи табір від куль.

Джекі раптом закортіло побачити, що відбувається поза межами цього краєчка Леобурга, де нашвидкуруч споруджувалися барикади. Вона полізла по крутих гвинтових сходах на оглядовий майданчик.

Нагорі завивав вітер, було значно холодніше, і молочно-біле осіннє небо здавалося набагато ближчим. Двоє вигнанців з тетраноклями привітали її і повернулися до спостереження. Джекі підійшла до краю майданчика. Завіса «хмари Марії» здіймалася вище за дахи будівель, і звідси було складно роздивитися Ратушу. Де зараз її колеги з Народної Ради? Що з ними зробили? На сам лише «спогад» про леобурзьку в’язницю Джекі взяли дрижаки. Вона обернулася і глипнула на шпиль дзвіниці. Там був ще один спостережний майданчик. Звідти, либонь, можна краще роздивитися Ратушу та площу Олекси Чорного. Джекі повернулася до вежі й полізла вище. Коридор жахливо звузився, вона заледве протиснулася в маленькі дверцята. Вітер мало не зірвав з голови хустку, люто шарпав поділ сукні. Дівчина зробила крок до краю майданчика й учепилася в загороджувальні ґратки.

Тут хтось був. Джекі заціпеніла.

Почулося клацання, ніби хтось натискав клавіші фортепіано з розірваними струнами.

— Scheiße!

Джекі повільно обійшла шпиль. З іншого боку сидів навприсядки кореспондент «Wiener Zeitung» Павло Зінкевич. Він зосереджено клацав якоюсь машинкою — це був металевий диск з рядами клавіш по колу, котушкою та маленькою антеною. Кореспондент поплював на пальці й потер антенку, підняв пристрій над головою.

— Що ви робите? — здивувалася Джекі.

Зінкевич підстрибнув на місці, машинка мало не вилетіла йому з рук.

— Е-е-м... панно Яблонська...— пробелькотів він.— Я фотографую, бачте!

Він показав їй свою фотокамеру, що бовталася на шиї.

— А це...

— Це для нотаток! — випалив кореспондент.— Накидаю чернетку майбутньої статті!

Він швидко сховав коло з клавішами у торбу і підступив до Джекі. В животі у неї похололо: обличчя її нещодавнього рятівника було похмуре, очі грізно потемніли, тонкі губи були щільно стиснуті. Він уже не здавався кучерявим диваком у картатому костюмі й погнутих окулярах. У роті у Джекі пересохло. Вочевидь, вона побачила те, що не повинна була бачити. Скинути її звідси не склало б труднощів навіть для такого чахлика, як Зінкевич. А падіння з такої висоти — смерть.

— Зрозуміла,— пробелькотіла Джекі, впершись спиною у стіну.— Може, спустимося до табору? Я обіцяла вам інтерв’ю. Ви ж урятували мене.

Вираз обличчя Зінкевича ще мить залишався незмінним — замисленим і суворим, але тоді його риси посвітлішали, він усміхнувся.

— Так, звісно, було б дуже доречно.

В соборі саме роздавали обід захисникам табору й пораненим, і Тео з огидою дожовував несмачне, пересмажене м’ясо. Втім, усе, пов’язане з вигнанцями, викликало в нього глибоку відразу. Його нові знайомі розсілися на хорах собору й мовчки наминали їжу. За п’ять хвилин мала зібратися «Народна Рада». Тео випив кислого варива, яке тут називали чаєм, і посміхнувся. Рада. Вигнанці влаштували свою Верховну Раду.

— А тепер скажіть мені, хто надіслав листівку Бобрикову? — Едвард обвів присутніх суворим поглядом.

Тео скривився. По-перше, знову подумки назвав прибульця ім’ям свого брата. По-друге, він невиразно пригадував якогось Бобрикова — пишні вуса, монокль, робоча роба, але не знав, про що йшлося на зустрічі, а його двійник, най би його шляк трафив, віднедавна навчився піднімати «ширму» і не реагував на його питання.

— Не я,— здійняв руки рудий вигнанець.

— І не я,— гмикнув Федя.— Ну, і не Джекі, гадаю.

— Я цього не робив, не було рішення Ради,— серйозно мовив грек, ватажок вигнанців.

Як там його в дідька... а, Давид Дусманіс.

— Це я, хлопчики.

Голови присутніх повільно обернулися в бік вигнанки, яка сиділа на поруччі та гралася невеликим метальним кинджалом. Ще п’ять лез виблискувало на її шкіряному корсеті.

— Лейло,— тихо, але з помітним роздратуванням вимовив головний вигнанець.— Як це розуміти?

— Ви мали інший клопіт, я вирішила взяти це питання на себе,— сонцесяйно всміхнулася вона.— А що?

— Він сьогодні приходив до мене,— повідомив Данило.— І попередив, що Оздемір не просто втік. Він поїхав до Петербурга по армію. Бобриков переконує нас узяти місто під контроль, поки наш очільник не повернувся.

— Ну, от бачите, він допомагає,— зблиснула зубами вигнанка.— А ви панікуєте.

Лейла закинула ногу на ногу й відхилилася на стінку, звабливо вигнувшись.

Верхні ґудзики на її сорочці були розстебнуті, стиснуті корсетом груди неспокійно здіймалися. Тео зіперся на сходинку біля органу та спостерігав за нею з-під примружених повік. Гарна дівка, дуже гарна. І так мило вдає войовницю. На Лейлиному чолі виднілися садна, рука була перебинтована. Певно, втрапила вчора в халепу десь у місті. Тео згадав відчуття, яке охопило його, коли він побачив її вперше. Він зустрічав чимало гарних жінок, ще більше — небезпечних, здатних убити без найменших вагань, але жодного разу не відчував нічого подібного. Він ніби знав її раніше. Бачив уві сні. Зустрічав у дитинстві. Щось до болю знайоме. Щось своє.

Вигнанка помітила його зацікавленість і зміряла крижаним поглядом, Тео безтурботно всміхнувся їй у відповідь. Дівчина підібгала губи, її чорні очі задумливо примружилися, ніби вона міркувала, як точніше метнути в нього кинджал.

— Едварде, ти не проти відтепер вести з ним перемовини від нашого імені? — сказав Давид.— А ти, Лейло... більше так не роби.

Дівчина звела брови і капризно набундючилася. Тео посміхнувся. Авжеж, вона не збирається підкорятися. Федя помітив його погляд, спрямований на Лейлу, і знервовано засовався. Той факт, що вигнанка постійно була присутня в думках його двійника, додавав певної пікантності, особливо з огляду на те, що шансів на неї цей білявчик не мав жодних. Абсолютно.

— Гаразд,— мовив Данило.— То що ти бачила на вулиці Справедливості, Лейло?

— Я бачила того, хто почав стрілянину. І це був не один з кундшафтерів, як кажуть у таборі,— вигнанка зістрибнула з поруччя.— Чоловік умисно начепив червоний шарф і пишні вуса, а згодом їх позбувся. І ще, цей тип... він буквально розчинився в повітрі на моїх очах.

— Та ну,— кинув Федя.— Там був портал?

— Ні, портали ж я бачу,— Лейла знизала плечима.— Це наче цирковий фокус. Стрибнув — і нема. А тоді він повернувся і вдарив мене.

— І ти впала з даху,— підсумував Данило.

— Ні, я повиснула на краю, він підійшов, подивився на мене і втік. Не розумію, чого не добив.

— Отже, хтось спровокував бійню і зник. І цей хтось тепер знає, що ти його бачила.

Лейлине обличчя спохмурніло.

— Оздеміровому агенту нелогічно було б залишати тебе в живих,— Федя потер підборіддя.— Адже стріляли з боку протестувальників, поліція лише відповіла.

— Відповіла двомастами пострілами в беззбройний натовп,— холодно відказала Лейла.— Можливо, він побоявся виходити за межі наказу.

— Кому, крім Оздеміра, вигідно спровокувати бійню?

Тео збирався мовчати все «засідання», але їхні міркування видавалися настільки недолугими, що він не витримав.

— Росії.

— А Австро-Боснії? — запитав його «брат».

— Певною мірою, якщо австрійці тишком почали мобілізацію,— погодився Тео.— Поміркуйте самі: Оздемір бореться з протестом понад місяць, і розвитку ситуації нема. Ваш Бобриков розповідає, що російські війська стоять на кордоні Нейтральної зони. Гадаєте, так легко тримати армію в повній бойовій готовності? Це колосальні витрати. А знаючи запальність царя Бориса, можна припустити, що він уже давно не покладається на Оздеміра. Отже, відповідь проста: Бобриков має рацію, і найближчим часом росіяни увійдуть у Нейтральну зону, щоб захопити Леобург, а це — їхній casus belli.

Вигнанці мовчки свердлили його поглядами.

— Треба готуватися,— кивнув Давид.

— До чого?

— До оборони. Зміцнювати позиції до того, як сюди прийде російська армія.

Тео засміявся.

— Якщо сюди справді прийде російська армія, ви можете готуватися лише до власного похорону. Вони не залишать від Леобурга каменя на камені. Вони привчені так воювати.

— Твої пропозиції? — сухо спитав Давид.

— Контратакувати поліцію і зайняти урядові будівлі,— кинув Тео.— Це вам сильно не допоможе, але в Агнеси... тобто в тієї дівчини буде шанс звернутися до гарантів недоторканності Леобурга на гербовому папері з печаткою Верховної Ради. Можливо, швидка реакція Австро-Боснії на певний час стримає наступ росіян. А якщо дуже пощастить, цісар надішле сюди кілька полків.

Рудий вигнанець розгорнув на підлозі мапу Леобурга й тицьнув у окреслену пунктиром зону на північному сході міста. Тео підійшов до нього.

— Якщо ми дістанемося району в’язниці, то захопимо поліційні склади,— пробурмотів він.— Тут є кілька дирижаблів, трохи зброї. Якщо ми сконцентруємо удар сюди, їм буде складніше боронити урядовий квартал.

— Розділимо загони на два фланги,— приєднався Давид.— Поліція переважно зосереджена тут, біля Ратуші та Скарбниці.

— Й біля будинку Оздеміра,— втулила Лейла, схилившись над мапою.— Тут.

Тео здивовано вигнув брову. Звідки вона знає про цей будиночок?

— Це його літня садиба,— насторожено зазначив Тео.— І він бував там украй рідко, а мешкав у іншому маєтку, біля парку Вчених. Багато леобуржців навіть не здогадувалося, що це будинок Юміта.

— Леобуржці не здогадувалися, а я здогадалася,— вишкірилася вигнанка.— І тут повно поліції, я бачила з даху.

— Може так статися, що Бобриков бреше, а Оздемір не виїжджав до Петербурга? Було б непогано захопити його в полон,— сказав Федя.

— І ти очолиш загін, який піде на захоплення,— посміхнувся Тео.

— А ти...

Стіни собору здригнулися від вибуху. Надворі щось несамовито загуркотіло. На хори влетів незнайомий молодий вигнанець.

— Поліція пішла в контрнаступ!

Джекі сиділа біля пораненого, коли це почалося. Вона до пуття не зрозуміла, що сталося,— заграва за вітражними вікнами пояскравішала, на площі щось гримнуло, і всередину собору ринули люди. Здавалося, всі водночас збожеволіли й от-от затопчуть її та поранених. Джекі схопилася на ноги. До неї підбіг лікар Шварц.

— Що трапилося?!

— Поліція на Михайлівській площі!

Джекі кинулася до дверей, але він схопив її за руку.

— Ні! Вони вас схоплять, ховайтеся! За сповідальнею Райнгарда є таємна кімната!

Лікар тицьнув їй залізного ключа з різьбленою ручкою.

Серце калатало, в роті жахливо пересохло, Джекі тремтячими руками встромила ключ у замкову шпарину й опинилася в кімнатці просто під сповідальнею. Вочевидь, це була персональна молитовня дружини Райнгарда. Крізь заґратоване вікно знадвору пробивалося світло. Джекі метнулася до вікна. На тому боці майдану чувся лемент, вибухи, гуркотів метал. За мить повз вікно промчав юнак — він біг до західної барикади щодуху, аж раптом якось незграбно спіткнувся й упав. Джекі скрикнула і притулилася до холодної шибки, намагаючись роздивитися. Хлопець нерухомо лежав на бруківці. Такий юний. На вигляд — не більше вісімнадцятьох. Розірваний на плечі піджак з емблемою Леобурга, жовті черевики. Студент Класичного університету.

— Живий?..— уголос прошепотіла Джекі.— Ну ж бо, поворухнися... ну, будь ласка!

По щоках покотилися сльози. Пройшла хвилина, дві. До хлопця ніхто і не думав підходити. Люди гасали повз, кидали каміння, волали, стріляли. Джекі рішуче витерла очі й побігла до дверей.

Тео вибіг на третій ярус галереї і припав біля вікна. На склі виднілися сліди від куль. Поруч, важко сапаючи, притулився до стіни літній леобуржець. По чолу повзли краплини поту, руки судомно стискали гвинтівку. Старенька, потерта... саме таку батько подарував Тео на п’ятнадцятиріччя. Дивно, хтось ще прилаштував до неї оптичний приціл!

— Віддай мені.

Старий здригнувся, але не став сперечатися.

— Старі часи повертаються,— пробурмотів він.— Я знав, що з нами гратися... не будуть... Повстаєш проти влади — отримуєш кулю... Так завжди було.

Тео не відповів й обережно посунувся, поки не побачив більшу частину Михайлівської площі.

Дія димової завіси скінчилася. Поліція знесла східну барикаду — найменш укріплену частину периметра. У пролам ринув натовп кундшафтерів, озброєних залізними палицями. Звичайні поліціянти, ховаючись за щитами, займали залишені захисниками табору позиції. У вікнах протилежних будівель засіли поліційні стрільці. Один, два... Тео примружився. Ще один на даху. Двоє за барикадою. В глибині Хімічного провулка виблискували шоломи найнебезпечніших вояків Оздеміра. Вони вишикувалися в наступальний порядок і рушили в бік площі.

Озброєні захисники табору, здебільшого вигнанці, засіли на хорах і на верхньому оглядовому майданчику. Кількадесят ховалося за внутрішніми барикадами майже біля собору. Вони кидали в поліціянтів каміння і пляшки з паромобільним паливом. Позаду одного з хлопців лежав пакет з «хмарою Марії». Певно, вони застосують його в разі відступу.

Тео тріпнув головою. Усе кепсько.

Скло дзенькнуло, куля пролетіла повз і відбила шматок вапна з протилежної стіни. Яблонський ледве встиг ухилитися.

Хто стріляє?..

Тео визирнув у вікно. На щастя, поліція мала звичайні гвинтівки, а не новітні пневматичні, тож над одним зі стрільців на барикаді ще не розвіявся дим від пороху.

— Ось ти де...— повільно вимовив Тео.

Яблонський перебіг до іншого, вужчого вікна, повільно прочинив стулку, притулив кольбу до плеча і припав до дбайливо начищеного мідного прицілу.

Силуети на задимленій площі одразу стали ближчими, наче фігурки на шахівниці. Поліціянт підвівся, видивляючись щось попереду. От і попався, кретине. Тео звів курок і поклав палець на спусковий гачок.

Раптово противник скотився з барикади і майже зник за купою мотлоху.

— О cholera![71]

Тео глипнув у той бік, куди дивився стрілець. Групу протестувальників праворуч від собору затиснули між двох барикад — зовнішньою та внутрішньою. До них прямував загін «акул». Поліціянти підійшли впритул, коли барикада спалахнула, і на вершечку купи непотребу з’явилася людина. Це був якийсь парубок, Тео не знав його. Він вигукував до поліції та випростався перед ними на повен зріст. Вогонь підбирався до нього, і ядучий чорний дим овіював його постать. Хлопець шарпнув сорочку на грудях і продовжував щось волати. Тео покрутив приціл.

— Ми вільні!

Крик було чути навіть крізь гамір бою. Його могли вбити десять, сто разів у цю мить. Але ніхто не наважився стріляти. Тео поглянув на те місце, куди сховався його противник. Поліціянт не стріляв. Він не стріляв, хоча перебував за кілька метрів від хлопця.

— Ми вільні!

Силует у чорному однострої неоковирно визирнув з-за купи непотребу й одразу опинився на мушці.

Тео бачив, як поліціянт стискає гвинтівку, як здіймає її на плече. Ще мить, лише коротка мить. Життя і смерть. Світло і темрява. Хто швидший?..

Яблонський ніколи не хибить.

— Ми все одно вільні!

Поліціянт прибрав приклад з плеча. Рука з гвинтівкою безсило повиснула.

Товариші стягли несамовитого хлопця з барикади. З боку собору до них побігли протестувальники.

Тео видихнув і відхилився від прицілу. Все змішалося.

— Обере-е-е-ежно-о-о!

Федя рвучко обернувся. Просто на нього з пелехів пари з риком насувалася гігантська махина. Він ледве встиг ухилитися, як ківш урізався в самісіньку гущавину кундшафтерів, які наступали на захисників табору. Почулися придушені крики, виск, стогони, під масивними колесами щось вибухало. Люди порснули з-під залізного монстра врозтіч. А ківш уже трощив барикаду. Поліція відкрила вогонь. Бородань за кермом у перекошеному льотному шоломі навіжено смикав важелі й сипав прокльонами. Бульдозер важко розвернувся, кулі зрешетили скло кабіни. Водій захитався й уперся головою у важелі. Мотор гримкотів, але машина втратила керування. Дверцята кабіни відчинилися просто навпроти Феді.

— Сідай!

Феді здалося, що команда лунає у нього в голові. Але це був не Тео. Хтось гукав до нього з-за барикади.

— Сідай!

У пролам посипали «акули». Їхні кийки спалахували електричними розрядами. Федя кинувся до бульдозера, відсунув мертвого водія й скочив у кабіну. На щастя, паровий двигун досі працював.

— Господи Боже мій,— засичав Федя, смикаючи важелі трансмісії.— Та їдь уже, курво... ну!

Ледве розібравши німецькі написи на циферблатах, він щосили вдавив регулятор тиску. Двигун натужно заревів, бульдозер рушив з місця. Федя смикнув руків’я і здійняв ківш, аби захиститися від куль. Бульдозер бадьоро поповз уперед, руйнуючи все на своєму шляху.

Поліція загальмувала, загін почав перегруповуватися. Федя пустив машину просто на них і сховався під панель керування. По кабіні люто замолотили кулі. Ківш урізався в барикаду, машину струснуло. Цієї миті по кабіні щось гепнуло. Заскреготало залізо. Федя глипнув угору. З проламу в стелі на нього дивилися опуклі лінзи шолома.

— От дідько...

Кийок, що виблискував синіми іскрами, ковзнув усередину. Федя дивом ухилився і вихопив револьвер. Руки тремтіли, тіло не слухалося. Він підбив курок і спрямував цівку на противника.

Гримнув постріл. «Шоломоголовий» зник з проламу, але щось знову бахнуло по кабіні. Федя побачив Давида. З цівки його револьвера курився димок.

— Живий?

Федя щось нерозбірливо пробелькотів у відповідь. Револьвер у його руці так і лишився невикористаним. Вигнанець зістрибнув на землю й побіг. Загін заблокованих захисників табору скористався секундною розгубленістю поліції. Вони перебігли і захопили місце за дальньою барикадою майже біля собору. Федя витер піт з чола і потягнув важелі на себе. Кабіну сповнило парою, машина дала задній хід.

Тепер головне — знайти Джекі. Якщо вона ще жива.

На перехресті прицілу з’явилася нова ціль: боєць «акул», який роздавав електричні удари навсібіч, прокладаючи дорогу своїм людям до собору.

— Привіт!

Тео сіпнувся й роздратовано видихнув.

— Як тут справи?

Вигнанка, незвично жвава, всілася поруч. Вона стискала в руках новеньку пневмогвинтівку.

— Так, це мені,— коротко наказав Тео.— І сховайся за стіною. Жінкам тут не місце.

— Га?

Лейла презирливо посміхнулася, ніби не повірила в те, що почула. Яблонський простягнув руку, але дівчина вдарила по ній і капризно закопилила губи.

— Хіба тебе змалку не вчили, що брати чужі іграшки негарно? — глузливо кинула вона.— Працюй чим є!

Що вона собі дозволяє? Тео здивовано вигнув брову. Лейла притулилася до блискучої латунної трубки прицілу.

— А ми таки непогано влупили їм по сраці,— прошепотіла вигнанка.— Он той, командир, мій.

Тео повернувся до прицілу. Загін Давида справді перейшов у контратаку і тиснув поліцію до напівзруйнованої східної барикади. Один з Оздемирових «спеців» у новеньких, ще блискучих обладунках указував своїм людям потрібний напрямок. Раптом він смикнувся і відсахнувся. Куля чиркнула об бруківку поруч. Балон Лейлиної гвинтівки тоненько свиснув. Ще одна куля розірвала мішок з піском на барикаді.

— Хай йому чорт!

Лейла роздратовано видихнула й зробила ще один невлучний постріл. «Акули» вже дивилися в їхній бік. Тео схопив вигнанку за руку. Ледве вони відсунулися від вікна, як протилежну стіну зрешетили кулі.

Тео потягнув дівчину за собою на інший кінець галереї. Лейла важко дихала, її очі гнівно блищали. Вони засіли біля іншого вікна.

— Якого біса, в мене ж так добре виходило. Та-а-ак, он ще один,— азартно прошепотіла вона за секунду.— Ближче, ближче підходь, дитинко...

Щось у її інтонації здалося Тео пекельно моторошним. Він обернувся до неї й заворожено стежив за кожним рухом: як стискаються навколо цівки її тонкі пальці, як здіймається у глумливій, неусвідомленій посмішці куточок її уст, як тремтять вії від звуків чужих пострілів. Лейлине дихання стало уривчастим, на чолі проступили краплини поту, вона закусила нижню губу і примружилася, ніби у передчутті неймовірного, божевільного задоволення. Поклала палець на спусковий гачок. Ще секунда і...

— Пух! — прошепотіла Лейла і вистрілила.

Командир «акул» упав долілиць.

— Влучила! — зойкнула дівчина, і її чорні очі спалахнули від пристрасних радощів.— Диви, Яблонський! Я його завалила! І...— вона знову притулилася.— Бах! Ще один! Ха! — вона сховалася за стіну й потрусила гвинтівкою, сяючи щасливою посмішкою.— Я класно стріляю!

Тео відсунувся від вікна й кинув на неї похмурий погляд.

— Це живі люди.

— Були,— жорстко відповіла Лейла.— Я була на вулиці Справедливості, моралфаже. Я все бачила.

— Змінюймо місце.

Вони поповзли до сходів, що вели з хорів униз.

Спускаючись, Тео мигцем побачив дещо на тому боці площі. Він припав плечем до стіни й обережно визирнув. Трьома вузькими провулками повільно повзли якісь машини. За ними, на відстані в кілька метрів, рухалися загони поліції. Їх було набагато менше за тих, що штурмували табір.

Леобург уже потонув у сутінках, роздивитися детальніше було складно. Тео підняв гвинтівку і поглянув у приціл.

До площі наближалися Chemische Panzerwaffe.

Танки хімічної атаки.

Оздемір геть сказився?

Леобург до нещодавньої технічної виставки удосконалив британські вогнеметні моделі. Й тепер трибаштові панцирники сунули з західного боку, куди зігнали захисників майдану поліціянти.

— Kur-r-rwa,— загарчав Тео.

Лейла обернулася й запитливо кивнула. Потім глипнула у вікно.

— Боже, я й забула, що ця курка тут!

Тео простежив за її поглядом. Дівчина в сірому плащі й хустинці схилилася над пораненим. Танки невблаганно наближалися до неї.

Федя вискочив з бульдозера. Його досі тіпало від вібрації всередині кабіни. Навколо металися люди, димні сутінки розривали спалахи пострілів.

Джекі має бути десь у соборі, з пораненими.

Короткими перебіжками він кинувся до Михайлівського собору. Коли до головного входу залишалося кілька метрів, по бруківці чиркнула куля. Ще одна. Федя втягнув голову в плечі та стрибнув за барикаду. Було боляче навіть дихати. Лишилося два метри. Два нещасні метри. Перестрибнути навіть можна. До горла підкотила нудота, на очах проступили сльози. Ні, він не годиться для всього цього лайна. Зовсім. Війна не для нього. Поруч з головою знову хльоснуло.

«Тікай з майдану, дурню».

Федя здригнувся. Оце тільки Яблонського в голові бракувало.

— Відчув, що тхне смаженим, і зняв-таки «ширму»? — вголос просичав Федя.

Судячи з розмитого зображення, яке передавав йому Тео, той перебував десь нагорі.

«Сюди йдуть танки. У них вогнемети і газ. Знайди шолом, повідом вигнанців і забирайся звідти».

Здавалося, злякатися сильніше він просто не в змозі, але шлунок болісно стиснувся.

— Який ще в дупу шолом...— буркнув Федя.— Я шукаю Женю.

Цієї миті в голові промайнула картинка. Дівчина... в хустині... сірий плащ...

Федя мало не схопився з місця. Тео її бачив! Він дивився на неї з іншого боку собору. І просто на неї повзла якась пекельна машина.

Федя не встигне. Навіть якщо побіжить і його не підстрілять. Вона задалеко.

— Тео...— видихнув Федя.

«Запізно».

Хлопець ще дихав. Джекі витягла з сумки бинт і почала поспіхом тампонувати рану. Біль під лопаткою посилювався, ніби вона досі відчувала ту кулю, що проштрикнула Агнесине тіло. Студент не приходив до тями. Світ навколо перетворився в одну велику димову завісу, Джекі не бачила нічого, крім закривавленого бинта і власних посинілих на холоді рук, які швидко розмотувати тканину. Раптом щось змінилося. Навколо стало тихо, аж надто тихо — так, ніби всі навколо заклякли від жаху. Джекі почула скрегіт і повільно звела погляд. За кілька метрів від неї, вивергаючи клуби пари, зупинився триголовий залізний монстр. Джекі не могла поворухнутися. Центральна башта повільно поверталася в її бік. Дуло піднялося й опустилося, фокусуючись на ній. Вона подумала — треба бігти, подумки вже майже бігла, але тіло не слухалося. Дуло залізної махини дивилося просто на неї. Раптом щось із силою смикнуло її вбік. Джекі відлетіла на метр і боляче вдарилася коліном. Зверху хтось навалився, стало важко дихати. Бічним зором дівчина вловила щось помаранчеве. А тоді відчула нестерпний жар.

У вухах дзеленчало, дим роздирав легені. Її схопили за комір і потягли до собору, а вона все ніяк не могла оговтатися. З дула триголового монстра вихопився ще один струмінь вогню.

Її знову штовхнули. Полум’я вдарилося об купу мотлоху. Тхнуло паленою гумою. Світ ніби зупинився. Жахливий скрегіт вивертав усі нутрощі. Джекі зціпила зуби й замружилася. Не було ні часу, ні простору. Може, так і вмирають? Можливо, вона вже померла?

— Женю...

Джекі обережно розплющила одне око, потім друге. На неї дивився Федя. Його обличчя було так близько, що вона не бачила нічого, окрім нього. Вона могла заприсягнутися, що це саме він, хоча Федя не носив бакенбардів і його волосся не було темно-русявим. Але він дивився на неї з такою тривогою і переляком, наче вона була його найбільшою цінністю. І він справді мало не втратив її.

— Женю, ти ціла?

Звуки німецької мови ніби вжалили її і пробудили зі сну. Джекі кліпнула.

Це був Тео. Авжеж, це був Тео.

— А... поранений? — прошепотіла вона.

Вона спробувала повернути голову вбік, але Тео схопив її обличчя в долоні й не дозволив їй поворухнутися.

— Не дивися туди. Зрозуміла?

Джекі ще раз кліпнула. Тео сповз із неї, притулився спиною до купи мотлоху й вихопив револьвер.

— Біжи до дверей на рахунок три.

Джекі перекинулася на живіт і підповзла до нього.

Навколо все застилав дим, щільну білу завісу лише іноді розкраювали полум’яні язики вогнемета. Хтось несамовито волав німецькою, але Джекі не могла розрізнити ані слова. Дим змішувався з людськими стогонами, пекельним скреготом гусениць, пихтінням парових турбін і пострілами, перетворюючись на нестерпний убивчий хаос.

— Один,— прошепотів Тео, прокручуючи барабан.— Два...

Наступної секунди він штовхнув дівчину в плече й почав стріляти кудись у темряву. Джекі побігла. Вона не бачила нічого, крім масивних чорних дверей собору. Джекі влетіла в темний коридор і продовжувала бігти, не тямлячи куди ступає, мчала не озираючись, поки не натрапила на колону посеред зали і не сховалася за нею. Дівчина важко сапала ротом повітря. Клятий корсет, хто вигадав цю нікчемну дурню! Вона спробувала розпустити тасьму, але пальці не слухалися. З темряви вигулькнув Тео і рвучко підняв її з підлоги.

— Ти мусиш сховатися. Чуєш мене?

Він схопив її за плечі та струснув.

— Я вже ховалася, а тоді...— Джекі затнулася.— Я не зможу сидіти й чекати, коли люди...

Тео вперто дивився на неї, в темних очах сяйнув гнів. Усередині Джекі все стислося, ніби хтось зненацька затягнув корсет ще тугіше — і вона впізнала це відчуття. Агнеса знала Тео набагато краще за неї й повсякчас відчувала подібне.

— Це не обговорюється,— прокарбував він.— Ти — це все, що у них є. Ти — найважливіша, Женю. І я наказую тобі: сховайся.

Вона важко ковтнула і закивала. Яблонський дістав один зі своїх револьверів і вклав їй у долоню.

— Вмієш користуватися?

— Н-не дуже...

— Все одно тримай при собі. Нехай буде,— він відпустив її і побіг до виходу. Джекі хотіла поставити йому тисячу, десять тисяч запитань, але не могла навіть поворухнутися. Зрештою вона попленталася до сповідальні Райнгарда.

Данило зачудовано дивився на металеву махину, що вайлувато повзла площею в напрямку барикад. Земля тремтіла від стукоту гусениць. З дула центральної башти раз по раз вихоплювався довгий язик полум’я. Дула двох менших башт поки що мовчали. Захисники табору закидали танки пляшками з паромобільним пальним, на корпусах залізних монстрів танцював вогонь, але вони не зупинялися, як охоплені вогнем «краби».

Поруч, ховаючись за барикадою, сидів Давид.

— Що робити з цими вогнеметами?

Вигнанець кинув на нього похмурий погляд.

— З вогнеметами? Дуже сподіваюся, що це лише вогнемети.

Один з танків під’їхав майже впритул до собору. Він височів перед барикадою, за якою ховалося кілька людей. Дула його бічних башт зі скреготом розвернулися. В повітря вихопилися струмені сірої речовини. А тоді — ще один залп полум’я.

Кілька секунд Данило нічого не розумів: люди схоплювалися з укриттів і бігли, потім падали, корчилися від болю і повзли, сичали, стогнали, падали і знову корчилися в муках. Данило ніби заціпенів і не міг відірвати погляд. Видовище в’їдалося в мозок, вгризалося в пам’ять, а він не міг ані допомогти, ані зупинити ці тортури. Хлопець повільно звівся на ноги.

— Назад! Не смій!

Давид смикнув його за холошу, й Данило незграбно звалився за барикаду. Здавалося, він утратив зір — усе навколо зливалося в однорідну сіру кашу, і тільки в голові миготіли картинки: люди біжать, люди падають, люди волають.

Данило розгублено роззирнувся. За кілька метрів лежав мертвий «шоломоголовий». Трохи далі, втупившись у купу мотлоху, стояв паровий бульдозер. Данило обернувся до вигнанця.

За хвилину вони вже сиділи в потрощеній кабіні бульдозера.

— Це тупо жесть,— бурмотів Данило. В лупатих шоломах було важко дихати, на плечі тиснуло. Давид смикнув кілька важелів, і бульдозер ожив.

— Це самогубство! — за каламутним склом шолома його обличчя здавалося дуже далеким, голос лунав ніби з-під землі.

Так, самогубство. То й що?..

Вони насилу вирвали ківш з купи мотлоху й розвернулися. Машина натужно пихкала і завалювалася на правий бік.

Танк поливав вогнем барикаду. Порівняно з їхньою машиною, він здавався жалюгідною бляшанкою. Бульдозер повз уперед зі швидкістю равлика, проте поступово прискорювався. Давид смикнув за важіль управління ковшем. Потужні поршні опустили край ковша й вирівняли його паралельно до землі.

— Тримайся! — вигукнув Давид.

Данило вчепився в крісло. Бульдозер розганявся. Поліціянти помітили загрозу. По кабіні заляскали кулі.

Танк стояв до них боком. Бічна вежа повільно розверталася в їхній бік. Давид потягнув важіль управління ковшем, але його заклинило. Ще секунда — і вони вріжуться в танк! Данило вперся ногами в приладову дошку і напосів на важіль разом з вигнанцем.

Нарешті ківш піднявся, і бульдозер усією масою врізався в бік танка. Зубці ковша увійшли між колесами гусениць. У лобове скло, поцятковане кулями, вдарив струмінь сірого диму.

— Піднімай!!!

Данило витиснув важіль ковша до упору. Бульдозер натужно заскреготав, ківш продовжував підійматися, і танк піднімався разом з ним. Бічна башта знову випустила струмінь газу. Центральне дуло плюнуло вогнем, але помаранчевий хвіст затріпотів у повітрі, не влучивши в ціль. Мотори танка ревли, проте він повільно перевертався, наче величезний залізний жук. Давид рвучко опустив інший важіль, і бульдозер почав наступати, завалюючи танк на бік.

Нарешті газова машина перекинулася. Права гусениця, пошкоджена зубцями ковша, більше не рухалася. Давид смикнув Данила за рукав.

— Забираймося!

Вони вилізли з кабіни і притьмом кинулися до собору. Данилові долоні пекли, але він не звертав на це уваги. Важкі чорні двері сховали їх від безпорадного гуркоту танка і радісних леобуржців, які закидали камінням і саморобними бомбами поліціянтів, що вистрибували з башт.

Данило впав просто на холодну підлогу. Секунду він нічого не відчував, ніби вимкнувся. Але за мить його руки неначе охопив вогонь. Біль став нездоланним, Данило загарчав. Він швидко здер із себе шолом і подивився на руки. Шкіра взялася велетенськими червоними пухирями.

Тео вибіг на хори і знову прилаштувався біля вікна. Стемніло, тож зрозуміти, що відбувається, допомагали лише криваві відблиски охоплених вогнем барикад і язики полум’я вогнеметів.

Ситуація вирівнювалася: перший шок від застосування танків минув, леобуржці здогадалися перекинути одну машину за допомогою бульдозера. Ще один панцирник чомусь не просувався вперед. Тео глянув у приціл. Там коїлося щось незрозуміле. Машина то їхала вперед, то зупинялася. Може, двигун? Але ні, не схоже. Чи...

Він уже бачив сьогодні дещо подібне.

Усередині танка ніби відчувалася відчайдушна боротьба. Вочевидь, людожерські Оздемірові накази не всім припали до душі.

Хай там як, лишався ще один. Третій танк продовжував періщити у протестувальників вбивчим коктейлем з вогню й отруйного газу.

Тео подивився на свою стареньку гвинтівку. А тоді — на три запальні набої, що лишив йому один з вигнанців. Навіть добре, що він не обмінявся зброєю з Лейлою. Пневмогвинтівки на такі витівки не спроможні.

Леобуржці могли скільки завгодно кидати в танк пальне. Британські моделі мали всередині систему екстреного охолодження і залишалися невразливими для вогню. Крім одного місця — вузького отвору відводу на бак з хімічними речовинами.

Тео посміхнувся. Хоч якась користь із відвідувань виставок леобурзької науки і техніки! Яблонський закинув запальний набій й пересмикнув затвор. Одна секунда, дві. Він повільно вдихнув. Танк майже розвернувся до нього потрібним боком. Тео звів курок. Танк сунув далі. Ще трохи... Ще...

Танк розвернувся ще на кілька градусів. Цієї миті протестувальник жбурнув під гусеницю танка вибуховий пакет. У повітря вихопився пелех диму і приховав за собою жадану ціль. Але Тео вже натиснув на спусковий гачок. Постріл збігся з моментом вибуху.

— Kurwa!

Він схибив.

Тео ледве стримався, щоб не розтрощити гвинтівку об стіну.

Башта розвернулася і випустила струмінь вогню в бік, звідки прилетів вибуховий пакет. Водій розвернув панцерваффе, й хімічний бак виявився поза зоною ураження. Тео вилаявся, зарядив ще один набій і побіг до сходів. За кілька хвилин він був на оглядовому майданчику, прилаштував гвинтівку поміж ґраток огорожі. Вітер посилювався, темрява скупчувалася. Люди хаотично пересувалися площею серед пелехів важкого ядучого диму. Хімічний бак знову опинився на мушці. Танк незграбно дав задній хід, мало не наїхавши на «акулу», і розвернувся. Тео вистрілив.

Запальний заряд чиркнув по баку, але нічого не сталося. Бо Яблонський знову не влучив.

Тео зціпив зуби, дістав з кишені останній набій і заплющив очі. Фінал «Золотого Грифа» у Вайомінгу, три роки тому. Останній постріл. Місцеві дивилися на нього, нахабного європейця, майже з тим самим презирством, як і на шаєнів, яким дивом пощастило вижити. Він ніхто, навіть не людина. Й, авжеж, у Вайомінгу будь-яка дитина на будь-якому ранчо стріляє краще за нього. Вони його ненавиділи. А він прицілився і вистрілив. І виграв.

Тео ніколи не ненавидів тих, хто хотів його вбити. Бо знав, що вони не встигнуть цього зробити. Й от сьогодні...

Тео скинув гвинтівку і прилаштував кольбу до плеча. Останній шанс. Він влучить, бо...

— Яблонський...— просичав він,— ніколи... не хибить...

Його руки тремтіли — чи то від люті, чи з образи на самого себе, всередині все ходило ходором. У такому стані він нізащо б не влучив. Тео відсунувся від гвинтівки. Останній набій. Більше їх нема. Що ж про нього подумають, якщо дізнаються, що він не зміг влучити в ціль з третьої спроби!

Танк під’їхав під самісіньку стіну собору і тепер був практично недосяжний для пострілу. Момент проґавлено. Потрібна інша позиція. Тео окинув поглядом протилежні будинки. Дах будівлі праворуч був би ідеальним місцем. Але дістатися туди неможливо: це тил поліції. Яблонський знову вилаявся і відсунувся від ґрат.

Раптом поруч щось задзижчало. Тео обернувся. Над площею вигулькнув механічний метелик. Гурвіц сьогодні літав без пасажирів: просто нарізав кола над кривавим побоїщем, наче цікавий турист. Божевільний вилупок.

Тео піднявся на ноги і махнув йому. Літоциклетка хитнулася і запихкала, розвертаючись. За секунду машина ковзнула колесами по даху собору, зменшуючи швидкість, і незграбно прилаштувалася на самому краєчку майданчика. Гурвіц заглушив мотор і зістрибнув із сидіння.

— Доброго вечора,— криво посміхнувся він.

Тео окинув його гидливим поглядом. За своє життя він бачив чимало божевільних винахідників, але Оз Гурвіц, безсумнівно, давав їм усім величезну фору. В його неспокійних темних очах і зараз було помітно дивний блиск, ніби він щиро радів, що став свідком захопливого видовища. Неабияка розвага: не щодня ж людей масово вбивають у самісінькому центрі міста.

— Найдобріший,— холодно відповів Тео.— Є справа.

— О ні,— відразу ж махнув рукою винахідник.— Я дотримуюся нейтралітету!

— Авжеж,— кивнув Тео.— Я поки що теж. Відносно тебе.

З обличчя Гурвіца раптом зникла посмішка. Тео показав йому гвинтівку.

— Тут — запальний заряд,— спокійно пояснив він.— І я витрачу його або на танк, або на твою корчомаху, якщо ти спробуєш злетіти з даху без мене.

Обличчя механіка витягнулося. Раптовий порив вітру жбурнув білосніжний шарф Оза йому в обличчя.

— Он як? — нервово посміхнувся він.— І після цього твоя кузина розповідатиме про права і справедливість, і про якусь там свободу вибору?

— Моя кузина, безсумнівно, так не вчинила б. Усе ж таки як добре, що я — не вона.

Гурвіц зміряв його довгим поглядом.

— Чого тобі треба?

— Перенеси мене на дах того будинку,— Тео вказав пальцем у темряву.

— Але ж там поліція! Вони почнуть стріляти!

— Тоді тікай, і почну стріляти я.

Винахідник зціпив зуби і невдоволено пограв жовнами. Секунду він розгойдувався, переминаючись із п’яти на носак, а тоді махнув рукою на літоциклетку. Тео видерся на пасажирське сидіння і просунув руки в ремені безпеки. Гурвіц пропалив його лютим поглядом, натягнув окуляри і завів мотор. Механічні крила стрепенулися і зашаруділи — «диво леобурзької техніки» похитнулося і зірвалося з даху. Вони спікірували майже до самої землі, у вухах засвистів вітер. Гурвіц вирівняв апарат і спрямував його до двоповерхового будинку. Тео вивільнив руки з ременів і стиснув гвинтівку. Летоціклетка заклала крутий віраж майже над головами поліціянтів і підлетіла до даху двоповерхової будівлі. Почулися постріли. Тео коротко видихнув і стрибнув на дах. Крила зі свистом розсікли повітря, апарат Гурвіца почав набирати висоту, а поліціянти продовжували розгублено стріляти йому навздогін. Тео підбіг до краю даху і заліг. Танк поливав вогнем двері собору: деревина вже почала горіти. Ще кілька хвилин — і двері розіб’ють на друзки. А там понад сотня поранених...

Тео прилаштував кольбу до плеча, звів курок, а тоді заплющив очі й завмер.

Один постріл.

Останній шанс.

Яблонський...

Ніколи...

Не хибить.

Його тіло повністю розслабилося, наче він перестав ним керувати. І саме в цю секунду Тео розплющив очі, прицілився й натиснув на спусковий гачок.

Від гуркоту заклало вуха. Простір затопило яскраво-помаранчеве світло. Вибухова хвиля була така сильна, що Тео добряче відчув її на протилежному боці площі. Чарівні вітражі собору з дзенькотом розлетілися на друзки. Тео підвівся на лікті й оглянув поле бою. Поліціянтів з передового загону позбивало з ніг. Пекельного трибаштового монстра пожирало полум’я, метал деформувало, наче зім’яту бляшанку. Протестувальники, шоковані вибухом, спершу не могли повірити в такий успіх, а тоді ринули в контрнаступ. Людська хвиля котилася за поліцією, наче цунамі. З люка третього танка вистрибували люди й бігли, тікали, драпали щодуху. Тео поглянув на свою стареньку, потерту гвинтівку, поцілував кольбу, а відтак мерщій побіг до протилежного краю даху.

Розділ 7 Сьомий ніж

Федя притулився до стіни собору і дістав цигарку. Останнім часом він палив дуже мало — бракувало вільного часу. Бісове життя! Ані палити, ані писати. Крізь мертві вибиті вікна цідилося ніжно-бузкове світанкове світло. Він так і не знайшов Джекі, проте лікар із собору запевнив, що вона в безпеці. Звідки той міг знати? Хто взагалі може бути в безпеці в цьому шаленому хаосі? Настрій був препаскудний, кортіло їсти і спати. Федя клацнув запальничкою, раз, другий, вона бризкала іскрами, але вогонь так і не спалахнув. Над вухом щось креснуло. Федя здригнувся й обернувся.

Просто над ним стояв Тео, сигара в його зубах диміла. Він тримав гарну мідну штуку з капсулою прозорої рідини, над якою танцював вогник. Федя розкурив цигарку й кивнув. Яблонський незворушно запхав свою чудернацьку запальничку до кишені й сів поруч. Так вони сиділи мовчки, дослухаючись до далеких звуків на крайніх барикадах, що зрідка порушували безтурботність ранку.

Федю роздирали змішані почуття. Він розумів, що мав би сказати Тео одне-єдине слово, але ніяк не міг себе змусити. Те, що Тео врятував Джекі, вартувало набагато більше за буденне «дякую». Проте його ставлення до двійника — як до настирливого зубного болю — ані на дрібку не змінилося. Федя набрав у груди повітря, щоб почати розмову, але так і не зібрався з духом. Натомість просто опустив «ширму».

Тео миттєво вловив його почуття й окинув здивованим поглядом.

— Досить зручно, чи не так?

— Ну, ти зрозумів.

— Так. Але хочу, щоб і ти розумів дещо,— кивнув його двійник.— Я зробив це не заради тебе. І навіть не заради неї. Я зробив це заради Леобурга.

Заради чого?

— Уф-ф,— Федя стомлено засміявся і випустив струмінь диму.— Спробуй-но без цього пафосу.

— Я гадаю, ви не зовсім розумієте, що тут насправді відбувається. Тому й недооцінюєте цю дівчинку.

— «Ця дівчинка» просто загралася. Їй давно час додому.

— Сьогодні я чимало побачив,— задумливо мовив Яблонський.— У Леобурга є крихітний, примарний шанс. Цим людям потрібні не ми. Їм потрібна вона.

Федя втомлено закотив очі.

— О’кей, але тримай свою думку при собі. Я хочу забрати її додому.

— Це вже не можна зупинити.

Федя кинув на свого двійника роздратований погляд. Тео повільно затягнувся і випустив кільце диму. Перед Фединими очима постала картина танка, що розлітається на кавалки. Він вигнув брови. Невже це теж зробив...

— Вони йдуть геть!!!

Федя здригнувся. Якийсь студент так швидко вибіг сходами на хори, що мало не впав.

— Вони йдуть геть! Поліція тікає!

Лунали приглушені стогони, шепіт, поранені прокидалися. Тео схопився і кинувся до виходу. Федю охопило неприємне відчуття: все це не до добра. Штурм захлинувся, поліціянти відступили на колишні позиції і залишалися там, чого б їм тікати?

Федя збіг сходами й вискочив із собору. Над Михайлівською площею розливався легкий димний серпанок, дальні барикади ще тліли, але за ними нікого не було — темна загрозлива стіна супротивників, як і їхні блискучі шоломи, зникла. Захисники табору були розгублені й не квапилися полишати свої позиції. Федя озирнувся на собор. У вікні з’явився силует Давида. Він переставляв лінзи свого тетранокля, мружився, вдивляючись у темряву вузьких провулків, що вели до площі Олекси Чорного.

— Що це означає? — вимовив Федя вголос.

— А от ходімо,— промуркотів поруч з його вухом вкрадливий голос.— І перевіримо.

Федя не встиг навіть обернутися, коли Лейла взяла його під руку і потягла вперед.

Вигнанці рушили вперед першими. Вони просувалися дуже повільно, крок за кроком, але вулиці, де ще пів години тому тримала позиції поліційна армада, були тихі й порожні. Попереду проглядав відкритий простір — центральний майдан. Федя визирнув з-за рогу крайнього будинку. Нікого. Вікна Ратуші були наглухо зачинені, в калюжах на бруківці відбивалося холодне блакитне небо, вітер грався шматком пропагандистського плакату. «В будущее — вместе с Советом![72]».

— Якось підозріло,— пробурмотіла Лейла.

— Може, вони замінували Ратушу? У вас є сапери?

Дівчина знизала плечима.

— Ходімо.

Вони звернули до провулку. Федя нічого не розумів: Лейла мовчки тягнула його кудись, аж раптом стала як стій. За високим парканом, оточений садом, ховався будиночок, чимось схожий на маєток Яблонських. Тут теж не було жодної живої душі.

— Паскудство,— просичала Лейла.

Центральні ворота були прочинені. Вони зайшли у двір. Нікого. Лейла зблідла. Тепер дівчина нагадувала Феді мармурову статую, лише її прегарні чорні очі хворобливо поблискували. Вигнанка важко дихала. Вона рушила гравійною доріжкою до входу.

— Е-ем, а ти не боїшся, що...

— Це його будинок,— коротко відповіла вигнанка.

Двері з рипінням відчинилися, дзенькнув позолочений дзвоник. У холі панував безлад, ніби хтось поспіхом збирав речі: на шпалерах виднілися яскраві квадрати — місця, де висіли картини, на підлозі валявся піджак і кілька срібних ложок; стільці навколо столу у вітальні стояли нерівно, один був перекинутий, штори були недбало розсунуті й зім’яті. У стіні зяяло випатране черево сейфа.

Лейла вискочила з будинку і побігла углиб саду. Федя наздогнав її на задвір’ї. Лейла обійняла себе руками і трохи погойдувалася, зупинившись перед дверцятами льоху.

— Що там?

Вона помітно здригнулася, але продовжувала мовчати. Федя взявся за ковану ручку з головою лева і штовхнув. Дверцята були замкнені.

— Таки звалив, паскуда,— прошепотіла Лейла й опустилася там, де стояла, просто на тьмяну траву.— Паскуда... Я так сподівалася. Я ж бачила... поліція... вони тут юрмилися, я гадала...

Вигнанка дивилася в одну точку, на голову бронзового лева, і погойдувалася. Її обличчя пожовтіло й скидалося на воскове, ніби неживе. Федя присів поруч.

— Що там? Я можу виламати двері.

Лейла кинула на нього розпачливий погляд — ніби кошеня, яке благає не топити його. Хлопець обійняв її за плечі.

— Ходімо звідси?

— Треба подивитися.

Федя підвівся. Дерево було міцне на вигляд, але він усе одно вирішив спробувати. Хлопець коротко хекнув і гепнув ногою біля замка. Один раз, другий. Третього разу дерево хруснуло, дверцята здригнулися. Федя відійшов на кілька кроків і вклав у останній удар усю силу. Дошки затріщали і проломилися. Він штовхнув дверцята, й вони нарешті відчинилися.

Лейла й далі сиділа в тій самій позі, обхопивши себе руками. Федя ступив на похилі кам’яні східці. З підвалу тхнуло застояним повітрям і цвіллю. Він зауважив на стіні газову лампу, таку саму, як у вигнанському підземеллі, і клацнув важільцем. Сходи привели його до кімнатки без вікон. Він здійняв лампу над головою і закляк.

На стінах висіли ланцюги, дерев’яні хрести, кайдани. На столі були розкидані кліщі, ножиці, страхітливого вигляду свердла, зубила, залізні маски з зубчастими трубками на місці рота, величезні шприци і різного розміру кайданки. В кутку стояла дерев’яна кушетка, на ній — купа драної мішковини. Федя бував у музеях, присвячених інквізиції або нацистським злочинам, але такого не бачив ніде. На стінах кімнати виднілися бурі бризки, відбитки долонь. А на східцях біля дверей — подряпини, ніби хтось безуспішно дряпав камінь, намагаючись вибратися.

Горло стиснула нудота, Федя вискочив на подвір’я, важко сапаючи. Побачене не вкладалося в голові. Його переслідували спогади Тео: поважний чоловік середніх років, чемний і строгий, чудово володіє кількома мовами, аристократ, «отець-фундатор». Так, Оздемір спустив на них хімічні танки, він застосував отруйний газ проти своїх городян, його можна було звинувачувати в узурпації влади, але тут... У цьому льосі, в цьому кам’яному мішку, відбувалося дещо таке, за що судити його було замало. Було замало навіть просто вбити.

Лейла вперлася чолом у зігнуті коліна. Федя постояв кілька хвилин, зігнувшись, а тоді опустився на землю поруч з нею. Вигнанка розстібнула шкіряні браслети на зап’ястках і показала йому руки. Широкі старі шрами. Рубці від кривавих ран, що залишали кайдани.

— Як ти вибралася?

— Я не вибралася,— вона не дивилася на нього.— Була в полоні місяці зо два. А коли мене витягли на світло, мало не осліпла. Я не знаю, чому він не добив мене. Привели на якийсь суд абощо... поставили тавро і запроторили до Сибіру. Там, у копальнях, я познайомилася з Давидом, і ми втекли.

Федя важко втягував повітря і все не міг надихатися.

— Як він... я не можу повірити,— Федя хитнув головою.— Якщо він робив це у власному льосі... мусив же хтось знати! Август... Адже вони дружили! Він мав щось помітити!

Лейла замружилася.

— Мені розповідав один вигнанець... Оздемір же колишній військовий,— прошепотіла вона.— Він був перекладачем, наближеним до султана. А тоді... на Першій війні... Він потрапив у полон до австрійців. Вони вважали, що він знає шифр до султанового сейфа. Його допитувала жінка. Він називав мене Ельзою. Повсякчас називав мене Ельзою,— Лейла гірко посміхнулася.— Певно, його катували — у нього рубці на зап’ястках. Такі ж, як мої. А потім Оздеміра навмисне повернули своїм, і турки почислили його зрадником і засудили до страти. Він утік до Нейтральної зони. Випивав якось з Августом Яблонським... і став отцем-фундатором.

Перед очима Феді промайнув ще один спогад.

— А ті дівчата... ну, пам’ятаєш листівки? Вони могли...

— Я не знаю,— в Лейлиному голосі забриніли сльози, вона почала несамовито смикати зав’язки браслета. Федя лагідно взяв її за руку і допоміг зав’язати. Вигнанка пригорнулася до його плеча. Так вони просиділи кілька хвилин.

— Ходімо звідси.

— Я здогадувалася, що його тут немає, але ж так сподівалася,— глухо промовила вона.— Я до нього більше не дістануся... я дала цій мерзоті втекти...

Федя допоміг їй підвестися. Вони побрели до воріт, тримаючись за руки.

— Це все Давид,— люто видихнула Лейла, коли вони залишили маєток Оздеміра.

— Що з ним?

— Коли ми повернулися, я спробувала вбити Оздеміра. І мало не попалася,— похнюплено мовила вигнанка.— Я благала Давида допомогти мені, я просила Мака, але вони хочуть його судити,— Лейла зробила паузу.— Я все розумію. Суди — це добре, це правильно. Це для демократів, лібералів там різних... Для таких, як Давид. Але він не розуміє. Нічого не розуміє... Я скніла там місяцями. Я гризла той поріг. Жоден суд, жодна в’язниця, жодне заслання не врятує Оздеміра від мене. Я його вб’ю. І я залишуся в цьому світі доти, доки не знайду його і не відріжу йому все, до чого зможу дотягнутися!

Федя не знав, що сказати. Більше вона не вимовила ні слова. Вони пленталися похмурим мертвим містом, поки не вийшли на площу Чорного. Усміхнений Оздемір з величезного портрета на будівлі дивився турботливим поглядом на людців, що заклопотано сновигали майданом. Його щаслива мармиза викликала у Феді новий напад нудоти. Вони перетнули площу і підійшли до Ратуші. Біля дверей юрмилися вигнанці. Один з них тримав прапор Леобурга.

— Що там? — Лейла потерла почервонілі очі.

— Перевіряємо. Ми запустили маніпулятор для пошуку вибухівки,— шмигнув носом хлопець.— Поки що новин нема.

— Щось аж надто тихо,— пробурмотіла вигнанка.— Недобре це.

Федю раптом охопила химерна тривога. Він обернувся. Оддалік стояв Тео.

— Дідько,— простогнав Федя. Лейла простежила за його поглядом і здригнулася.

Обличчя Тео було ніби витесане з каменю, погляд був важкий і холодний, він не рухався.

— Я забув...— пробурмотів Федя.— Забув підняти «ширму». Він усе знає.

Лейла втомлено закотила очі й відійшла від нього.

Тео мовчав, навіть подумки. Він не ставив жодного питання. У ньому залишалося тільки почуття крижаної впевненості. Він знайде Оздеміра. І вб’є його.

Вітер жбурляв брунатне листя яблунь у воду, над темною рікою повільно пливли хмари. В повітрі стояв рудувато-сірий серпанок від сотень котлів, коминків і груб. Усе навкруги було просякнуте гострим смородом кіптяви та якоїсь хімії. Федя сидів на парапеті біля річки, звісивши ноги до води. У глибині міста вперше з часу його переходу через портал не було чути ані криків, ані вибухів, ані брязкоту металу. Леобург мовчав, але напруга відчувалася у вогкому повітрі, в тиші над Аристократичним районом, у похмурих обличчях мешканців, які вперше за кілька днів виходили з дому та швидкими перебіжками пересувалися темними осінніми вулицями.

Все йшло якось неправильно. Федя не збирався залишатися тут надовго. І тим паче брати участь у протестах чи військових діях. Хлопець важко зітхнув, згадавши ті секунди абсолютної безпорадності в кабіні парового бульдозера, коли він не зміг зробити постріл в «акулу». Це відчуття висіло на ньому, наче гиря,— він вижив лише завдяки щасливому випадку і спритності Давида. І про цю ганьбу тепер знає Яблонський. Яким жалюгідним, либонь, він видається в його очах: слабак, не здатний застрелити людину! Федя згадав відчуття, коли вперше занурився в чужі спогади. Один постріл, другий, третій, десятий, люди падають, люди вмирають, скільки їх, скільки їх було, Господи! Скількох Яблонський убив за цю ніч? Федя намагався дістатися спогадів про найперше вбивство, яке скоїв Тео, але не зміг. Усе стерлося і змішалося. І тепер, убиваючи, Яблонський не відчував жодної провини. То чому ж Федя сам не може стріляти у ворога, коли той заносить над ним довбаний електрошокер?

Усе в Леобурзі було йому чуже, Федя насилу розумів, що відбувається. Це ще революція чи вже війна? Зараз, коли він сидить на березі й дивиться на воду, а навколо так тихо, що закладає вуха,— це теж війна? Або все вже скінчилося, і танки більше не плюватимуть вогнем і не пускатимуть отруйний газ? Федя дістав шматок паперу і олівчик, щоб записати кілька думок, але слова не склеювалися в речення. Він ніби втратив здатність висловлюватися, і це лякало його більше, ніж вогненний вир навкруги. Хлопець закотив очі й розлючено жбурнув у воду камінчик. Війна, що йшла в його власній країні, завжди здавалася йому нескінченно далекою. Це було явище з новин про країни третього світу, паралельної реальності, й вона аж ніяк не могла зачепити його особисто, в його метушливому заклопотаному Києві, де-небудь на модному показі, в нічному клубі чи за столом у редакції. Він ніколи не розмовляв з Данилом про те, що той бачив на Донбасі. Ніколи не читав, не писав про війну. Як людям узагалі вдається говорити про таке? Про війну можна тільки мовчати, перезираючись із тими, хто був поруч. Це клубок у горлі, це те, що помре з тобою. Але тепер інша, паралельна війна наздогнала і захопила його в обійми. Невивчений урок, прогалина в пам’яті. Він ніби повернувся на місце автозбереження в комп’ютерній грі, щоб пройти заново частину свого життя.

Федя сунув руку в нагрудну кишеню, щоб витягти годинник, і наткнувся на м’який згорток, який зберігав під жилетом. Хлопець розстебнув двійко ґудзиків і витягнув линялу гранатово-синю футболку. Ще кілька місяців тому він би вголос розреготався, якби хтось змалював йому нинішню картину: він носив футболку Джекі з собою — біля серця, наче прапор,— і якби його вбили, то знайшли б її при ньому. Чому все стало так збіса складно?

— Нарешті!

Федя здригнувся і запхав футболку назад. Данило всівся на парапет.

— Де я тебе тільки не шукав. Навіть Тео не знає, де ти.

— Бо я підняв «ширму»,— невдоволено буркнув Федя.— Дістало це око Саурона.

Данило посміхнувся куточком уст і задумливо подивився на нього. Федя зауважив, що у друга перебинтовані обидві руки.

— Що це?

— Не питай,— скривився Данило.— Пече пекельно. Живого місця не лишилося, самі пухирі, трясця. Давидові пощастило — він був у рукавичках.

— Газ?

— Так. Іронія долі: коли я потрапив до Леобурга вперше, всі питали, чому на долонях нема опіків, і от...

Данило був утомлений і блідий, навіть темно-сірі очі здавалися темнішими, ніж зазвичай, під ними проступали глибокі тіні. Їм усім було вкрай необхідно перепочити.

— Ти як узагалі?

Федя дістав з кишені пачку цигарок, але згадав, що нема чим розпалити, і запхав її назад.

— Нормально все.

— Ти віддав футболку?

— Ще ні.

— Я ж обіцяв. Це не діло.

— Я віддам,— Федя роздратовано видихнув і підвівся з парапету.

— Що знову сталося?

— Та нічого не сталося! — пирхнув хлопець.— Усе просто паскудно. І я знову не знаю, що робити!

— А в чому проблема?

— Ну, якщо коротко: Женя на мене ображалася, я хотів з нею помиритися, вона довго впиралася, а тоді побачила, як ми з Лейлою цілувалися.

Данилове обличчя витягнулося, він багатозначно вигнув брови.

— А-а...

— Та шо «а-а»! Ну, раз поцілувалися, нічого серйозного, настрій такий був, розумієш? — Федя запхав руки до кишень і подивився на сталево-сірі обриси будівель на тому боці річки, уникаючи Данилового погляду.— І тепер я гадки не маю, як це все Жені пояснити.

— Ти хочеш пояснити своїй дівчині, що «раз поцілуватися з Лейлою» — це дрібниця? Ну, бажаю успіхів і всіляких гараздів.

Федя цокнув язиком і закотив очі.

— Знов за рибу гроші. Вона не моя дівчина, тобто, вона моя, але моєю себе чомусь не вважає, і навколо всі теж не вважають її моєю, от Лейла й... Коротше, все паскудно. Навколо саме лайно й гидота.

— Угу, і тільки ти — в білому пальті.

— Та заткайся вже... Що робити?

Данило підвівся з парапету.

— Для початку спробуй визначитися. Зроби вибір, урешті-решт. Вони обидві не заслуговують на таке ставлення.

— Та що тут обирати... Женя мене ніколи не пробачить, ти б її бачив,— Федя скуйовдив волосся і почухав потилицю.— Але я нікуди не піду, поки вона тут. А Лейла... це дуже гаряче і дуже небезпечно. Я не хотів би продовжувати, але опиратися просто нереально, розумієш? І сьогодні я дізнався дещо,— він затнувся і махнув рукою.— Неважливо. Плюс — його ясновельможність пан Яблонський замишляє багато всього цікавого щодо Лейли, і я не хочу, щоб вона... ну...

— Гаразд,— усміхнувся Данило.— Є пропозиція взятися до інших справ. У нас тут трохи Оздемір утік, і місто дещо в хаосі. Але спочатку віддай Джекі футболку.

Федя здригнувся на згадку прізвища леобурзького «отця».

— Я віддам,— упевнено промовив він.— Вона в соборі?

— Була там.

Федя почимчикував у бік провулка, що вів до Михайлівської площі.

Туман у голові густішав. Джекі, наче сновида, блукала під темним склепінням собору, серед сотень заплаканих, зневірених, похмурих людей. Коли бій затих, їй вдалося подрімати кілька хвилин — принаймні їй здалося, що вона спала, але біль у тілі не минув, її нудило. Дівчина механічно накладала пов’язки пораненим і допомагала лікарям, насилу розбираючи, що говорять до неї німецькою. А потім вона побачила це.

Жовті черевики, що визирали з-під брудної мішковини.

Джекі згадала, якою яскравою плямою вони здавалися їй тоді, на задимленій площі. Вона хотіла його врятувати. І не врятувала.

Дівчина немов скам’яніла над тілом студента. До нього ніхто не підходив, ніхто не питав. Як його звали? Звідки він? Де його рідні? Можливо, він прийшов учора на площу вперше, можливо, ніхто й не знав, що він там. І єдиною людиною, яка бачила його жахливий фінал, назавжди залишиться вона.

— Ти зробила все, що могла, Женю.

У цьому тихому хрипкуватому голосі, який звернувся до неї німецькою, вчувалися такі рідні нотки, що спина вкрилася сиротами. Джекі обернулася. Тео стояв за крок від неї, а вона й не помітила, коли він підійшов. Похмуре обличчя Яблонського було вимащене сажею, погляд темно-карих очей лишався звично важким.

— Чому ти мене так називаєш?

— Тому що тебе так називає він. Подумки. А я не знаю іншого імені.

Джекі кивнула й відвернулася. Її погляд наче магнітом притягували ці яскраво-жовті черевики з мідними заклепками. Занадто яскраві для Академічного району. Напевно, він з Творчого.

Вона мала кілька хвилин, щоб урятувати хлопцю життя, але не додумалася відтягти його за барикаду. Чому вона не...

Тео торкнувся її руки. Джекі заціпеніла. В соборі було холодно, але вона миттєво відчула, як спалахнули щоки. Яблонський стиснув її долоню, її плече торкалося його плеча, й усе це нагадувало сон чи старий, напівзатертий спогад із самого дитинства Агнеси. Джекі не могла вдихнути і не знала, як реагувати. А потім обернулася до нього і притулилася щокою до його грудей. Від Тео тхнуло потом і гаром. Навколо юрмилися люди, вони плакали, волали, віддавали накази, але їй чомусь стало так затишно, як ще не бувало, відколи вона опинилася тут. Джекі заплющила очі. Тео був чужою, незнайомою людиною, але ось так, стуливши повіки, вона дивним чином відчувала в ньому щось рідне. Як тієї миті, коли він дивився на неї під час бою, затуляючи своїм тілом від вогняного струменя.

— Він буде не єдиний,— прошепотів Тео їй на вухо.— Їх буде ще сила-силенна. Ти не зможеш врятувати ще десяток, може, сотню. Але тобі вдасться врятувати тисячі, якщо ти не відступишся і не втечеш.

Яблонський міцно обіймав її, його дихання обпікало їй скроню. Який дивний, мабуть, вони мали вигляд збоку. Що про неї подумала б Агнеса?

— Дякую за те, що ти зробив.

Тео не відповів.

— До речі, я хотіла повернути...— Джекі дістала з торби револьвер.— Тримай.

— Лиши собі,— заперечно хитнув головою Тео.

Тьмяне світло з прочинених дверей собору змінилося тінню, Джекі м’яко відхилилася від Яблонського й обернулася до дверей.

Там стояв Федя.

На подив, вона ні про що не думала, в голові досі імлилося. Тео відпустив її руку. Він не посміхався, але в очах спалахнули бешкетні вогники, ніби він передчував розвагу.

— Нам треба поговорити,— мовив Федя українською, вочевидь, звертаючись до неї, хоча незмигно дивився в обличчя свого двійника.

Джекі запанікувала. Їй раптом забракло повітря і відчайдушно закортіло втекти якнайдалі. Дівчина мляво знизала плечима і тріпнула головою.

— Трохи пізніше. Маю йти.

І не встиг Федя відповісти, як вона побігла до протилежного виходу.

Федю душив гнів. Яблонський не тільки безцеремонно вдерся до нього в голову і заполонив своїми спогадами його минуле, але вирішив потоптатися і по його теперішньому. Тео заповнював собою весь простір, він відчував Федю на відстані, хай куди він піде і хай з ким говорить; його дух літав над ним, як дим на цій клятій площі. І Федя не міг навіть ударити двійника.

Тео посміхнувся, змірявши його глузливим поглядом, розвернувся на підборах і зробив крок до дверей.

— Яблонський, ану стояти!

Його двійник зупинився і знехотя розвернувся. Він упер кулаки в боки, край його піджака відсунувся, оголивши кобуру з револьвером. Це дешеве позерство викликало у Феді нудоту. Тупий, жалюгідний, п’яний фігляр! Федя підійшов до нього впритул, свердлячи поглядом.

— Не смій її торкатися. Затямив?

— Не розумію, про що ти.

— Ти врятував її, за це дякую, але якщо я помічу хоч натяк...

— А, ти про це,— безтурботно усміхнувся Тео.— Я лише втішав свою наречену.

Федя зціпив зуби.

— Вона тобі не наречена.

— Агнеса Яблонська? — Тео повільно розтягнув уста в усмішці.— Авжеж, це моя наречена. На наших заручинах гуляв увесь Леобург,— він вигнув брову і трохи нахилився до Феді, ніби повідомляючи якийсь секрет.— До речі, я — її офіційний опікун.

Федя відчув, як кров перетворюється на розплавлене олово. Досі він і не підозрював, що може ненавидіти когось так люто. Ненавидіти — і бути в боргу.

— Не лізь до неї. Я тебе попередив,— тихо відрубав він.

Обличчя Тео видовжилося й набуло дурнуватого виразу. Він посміхнувся, а тоді голосно розреготався. Люди навколо перешіптувалися й осудливо зиркали на них.

— До кого ще мені накажеш «не лізти»? — видихнув він.— До тієї чорнявки?

Ні, з нього досить. Федя стиснув кулаки і приготувався відчути, як уперіщить Яблонському. Лють штовхнула його вперед, але Тео передбачив його намір і спритно ухилився.

— Спокійно, друже мій,— він виставив уперед долоню, досі нахабно посміхаючись.— Тут не місце.

Федя обвів поглядом собор. Мертві тіла, поранені протестувальники, вбиті горем родичі. І Яблонський з його цинічною посмішкою.

— Я знайду і місце, і час. Тобі сподобається,— просичав Федя.

— Чекатиму з нетерпінням,— Тео вклонився йому і пішов до виходу.

— Триста тридцять одна людина,— Мак кинув на стіл стос документів.— Сто тридцять двоє — на вулиці Справедливості. Вісімдесят чотири — від куль під час штурму Михайлівської площі. Сімдесят — газ. Тридцять чотири згоріли заживо. Одинадцятеро... схоже, кийки «акул».

Кожне слово рудобородого ніби вгрузало у в’язкому гарячому повітрі штабної. В трубах гула пара. Джекі обвела поглядом присутніх. Давид крутив у руках тетранокль, Лейла перебирала зав’язки на браслеті. Як же хочеться втекти звідси! Єдине, що її тішило,— повернення професора Кубрика і Паля Келемена, яких звільнили з в’язниці протестувальники.

— Ще близько двохсот поранених у соборі. І майже сотня зниклих безвісти,— професор похитав головою.— Який жах.

— І двадцять п’ять поліціянтів...— тихо додала Джекі.

— Кому до них є діло?! — пирхнула Лейла.

— Мені,— твердо відповіла Джекі й поглянула вигнанці в обличчя.— Вони теж люди.

Давид підвівся і поправив ремінь. Рубець на його щоці в напівтемряві здавався чорним.

— У скарбничому сховищі — жодного лео,— похмуро повідомив він.— Вони вивезли все. Є надія на сховище Банку Леобурга, ми поки що не маємо туди доступу.

— Якось викрутимося,— кинув Мак.— Доведеться скинутися всім містом. Головне, що все скінчилося.

— Скінчилося? Все тільки починається,— гмикнула Лейла.— Гаразд, я в душ, зустрінемося за обідом.

Вигнанка випурхнула з штабної. Джекі потерла втомлені очі. Давид знову подивився на неї.

— Ви з Марсело написали листи до сусідніх країн, що влада в Леобурзі перейшла до Народної Ради, оскільки Оздемір утік з міста?

— Так,— зітхнула Джекі.— На гербовому папері, з печаткою, від імені Агнеси. Все, як треба.

— До речі,— мовив Мак.— Сьогодні ми знайшли цікаву штуку в кабінеті Оздеміра. Схоже на великий фарбелауф. Ніяк не збагну, навіщо він йому. Конче треба, щоб ви поглянули.

Давид кивнув, продовжуючи пильно дивитися на Джекі.

— За дві години на Михайлівській...— він запнувся.— Треба попрощатися з загиблими. Сподіваюся, ти знайдеш слова... Агнесо.

По руках Джекі сипнуло сиротами. Їй знову доведеться говорити з леобуржцями. Вони їй вірять, а вона... а вона підводить їх у вирішальний момент. Вона не може їх урятувати.

— І зроби ласку,— м’яко додав вигнанець.— Подрімай бодай годину, ти дуже втомлена.

Джекі кивнула, підвелася і вийшла зі штабної. У коридорі було темно, і дівчина уважно дивилася під ноги, щоб не перечепитися через котрусь трубу або рейку. Раптом просто перед нею з темряви матеріалізувався силует. Джекі скрикнула з несподіванки. Силует хапнув її і заштовхнув до кухні.

У тьмяному жовтому світлі газових ліхтарів Джекі розрізнила кучеряве волосся, круглі окуляри і добре знайомий картатий піджак. Австрійський кореспондент! Хлопець затулив їй рота долонею і гаряче зашепотів на вухо:

— Панно Яблонська... Не лякайтеся, благаю вас! Я не заподію вам шкоди!

Джекі мимоволі згадала його холодний і безжалісний погляд на вершечку собору. З переляку звело шлунок. Звідкіля він тут узявся, просто посеред вигнанського лігва?!

— Не лякайтеся, я не вдирався сюди таємно — мене пропустив Дусманіс. Я попросив зробити кілька знімків,— Зінкевич схилив голову набік і насторожено запитав: — Якщо я відпущу вас, ви не кликатиме на допомогу?

Джекі похитала головою, ковзаючи поглядом по навколишніх поверхнях. Потрібне щось важке... пательня... ще краще — ніж... бодай виделка!

Кореспондент повільно відсунув долоню від її обличчя. Дівчина сіпнулася і скинула його руки.

— Що ви собі дозволяєте?! Як ви...

— Маємо лише кілька хвилин,— урвав її Зінкевич.— Хотів би для початку вибачитися, якщо налякав вас там, на даху... Тоді я не був упевнений, що зможу запропонувати вам те, що можу запропонувати зараз,— він нервово припасував окуляри.— Я приїхав до Леобурга невипадково.

— Хто б сумнівався,— пробурмотіла Джекі, розминаючи плечі після його чіпких пальців.

— Я — представник такої могутньої сили, про яку ви навіть не здогадуєтеся. Сили, яка може допомогти вам вистояти у війні, що насувається на Леобург. Ви потрібні нам, саме тому я витягнув вас із Ратуші.

— Дуже ґречно з вашого боку, але не очікуйте на люб’язність у відповідь,— сердито відповіла Джекі.— І перейдімо ближче до справи.

— Що вам відомо про нинішню Австро-Боснійську Імперію?

Джекі важко зітхнула. Вона і приблизно не уявляла, що це за монстр і де пролягають його межі.

— Ви зібралися грати зі мною в географічну вікторину?

— Це неповоротка, поточена тлінню туша,— з презирством просичав він.— Вона смертельно хвора, але поки що смертельно небезпечна для всіх свідомих людей.

— А ще — це гарант недоторканності Леобурга.

— О так, не сумнівайтеся,— з божевільним блиском в очах посміхнувся Зінкевич.— Тільки-но телеграфіст відіб’є перший символ вашої телеграми цісарю Вільгельмові, його вірні боснійські пси з’являться тут і нікому не дозволять окупувати вас раніше за нього.

— Що ви пропонуєте? Сидіти і чекати на інших окупантів?

— Шукати друзів! — вигукнув він.— Я тут, бо у вас є друзі! Я — представник Комітету революційних сил Австро-Боснії!

Що за маячня? Джекі втомлено закотила очі.

— Нехай так.

— Якщо ти не австрієць, а віднедавна — ще й не боснієць, то ти другого сорту, ти ніхто,— Зінкевич задер підборіддя.— Повстання в Мариборі, бунт у хорватських казармах у Далмації, «Хода непокірних» у Празі — всіх топлять у крові, а з якою жорстокістю розчавили протест угорців кілька років тому, вам має бути відомо! Вони всі програли. Їхніх лідерів було страчено або заслано, жодної їхньої вимоги досі не виконано,— кореспондент перевів дух.— Але зрештою ми вирішили об’єднатися. Ми обплутали всю імперію. Ми всюди. І сподіваємося, що Леобург стане нашим вірним союзником.

У Джекі від хвилювання звело зуби. На її місці Агнеса, певно, розгубилася б так само, але принаймні вона справді була дочкою Яблонського і представницею законної влади, а не... жалюгідною пародією з накладним волоссям. Вона ж не політикиня, здатна ухвалювати такі рішення!

— В-вибачте мене, Павле,— мовила Джекі.— Це дуже складне питання, і, боюся, без обговорення з моїми радниками я нічого не зможу вам відповісти.

— Я б міг чекати вічність, але у нас катма часу,— з жалем відповів Зінкевич.— Розгляньте можливість зустрічі з представниками Комітету якнайшвидше. Коли вирішите, дайте мені знати.

Джекі кивнула і вислизнула з кухні, намагаючись заспокоїти шалене серцебиття. Вона побігла до своєї кімнати, перш ніж хтось знову вискочить на неї з темряви. Ця інформація здавалася їй настільки важливою, що вона не знала, чи викладати її ввечері на нараді. Чи всім вигнанцям можна довіряти? Чи не зіштовхне вона Леобург у безодню світової війни? Їй було нестерпно моторошно, і ще відчутнішою стала її самотність. Імовірно, вони вже ніколи не зустрінуться з Агнесою. А Федя... Джекі знову почувалася в будинку в облозі, як тоді, в Романівці, але з нею більше не було Феді, який обіцяв стояти поруч, навіть коли навколо буде валитися світ. Кілька секунд вона боролася з бажанням побігти і розповісти про все саме йому, але потім подумки все-таки вгамувала себе. Звісно, бігти треба. Але зовсім до іншої людини.

— Лейло, стривай!

Вигнанка вже відчинила люк, що вів до душової кімнати, і закинула на плечі рушник. Давид зупинився за метр, наче не зважувався підійти ближче.

— Вирішив потерти мені спинку? — Лейла посміхнулася куточком уст.

Давид усміхнувся й опустив погляд. Вона могла побитися об заклад, що його щоки спалахнули.

Після стількох років вона досі здатна змусити його зашарітися.

— У мене є важливіша місія.

Це ніколи не закінчиться. Його почуття — єдине, в чому Лейла могла бути певна. З одного боку, це навіть пригнічувало, але якби її спитали, чи справді вона бажає, щоб це припинилося, вона б заперечила.

— Я вмираю з утоми, може, пізніше?

— Я тільки сьогодні зрозумів, що «пізніше» може і не бути,— вимовив вигнанець і раптом звів на неї погляд,— Лейла аж відступила, втягнувши голову в плечі.

— Так, Давиде, ми тут...

— Я хочу, щоб ти взяла керування на себе, якщо я загину.

— Я?!

— Так.

— Чому не Мак?

— Бо...— він скуйовдив волосся.— Бо я довіряю лише тобі.

Лейла відчувала, що досі стоїть на твердій землі, але омріяного полегшення геть не відчувала. Що це в біса за заповіт?

— Давиде, я не можу. Ти знаєш, чому я досі тут. Я не хочу керувати.

— Мак тобі допоможе. Ти впораєшся. Хлопці поважають тебе не менше за мене.

Вона важко ковтнула.

— То я тепер твоя заступниця?

— Ти моя...— він затнувся.— Сподіваюся, це лише формальність. Але пообіцяй мені.

— Ну...— вигнанка відчула, як запашіли щоки.— Тобі я відмовити не можу. Але спробуй не помирати, добре?

Його погляд швидко ковзнув по її обличчю, Давид стримано всміхнувся й пішов. Лейла зайшла в душову кімнату, швидко зачинила по собі важку ляду та притулилася до неї спиною.

Вона тягнулася в цьому світі за власного цікавістю, за швидкоплинним, мерехтливим відчуттям легкості, але натомість отримувала лише осуд, тортури, вигнання й відповідальність.

Так, тепер ще й відповідальність.

На Михайлівській площі було не проштовхнутися, але над людським морем висіла страшна, могильна тиша, така, що було чутно навіть чиєсь необережне кахикання. Федя стояв серед людей, під саморобним помостом, і дивився на тендітну дівчину в сірому плащі, яка завмерла на самому краєчку сцени. Вона була схожа на фігуру на носі корабля, що розтинає море скорботи. В ній було щось дуже могутнє, щось важливе.

Якою незмірно, незбагненно далекою вона була тепер від тієї дівчинки з зеленим волоссям і пірсингом, яку він зустрів у будинку Данилового дядька! Феді на мить здалося, що тієї Джекі ніколи не існувало. Вона розчинилася в одній з мільйонів реальностей цього всесвіту.

Люди тримали живі й паперові квіти, стрічки, вінки з глиці — все, що встигли знайти,— і мовчали. В центрі площі під однаковими білими простирадлами лежали тіла — ті, кого вдалося впізнати. Тіл було так багато, що леобурзька трупарня відмовилася їх приймати, і від самого ранку чоловіки копали триста могил на центральному кладовищі міста. «І це лише за кілька днів,— мимоволі подумав Федя.— Лише за кілька днів. І тут ще не було чужої армії». Йому стало так моторошно, що він насилу міг дихати — мабуть, як і більшість городян. Низькі сталево-сірі хмари посилювали відчуття, що над закопченими будівлями Аристократичного району висіло щось невидиме і жахливе. Накрапав дрібний дощ. Приспущені біло-сині прапори з левом потемніли від вологи. Хтось у юрбі затягнув пісню, і її миттєво підхопили інші леобуржці — певно, то був гімн. Федя знову подивився на Джекі. Дівчина стискала в долоні червону троянду, таку темну, що здалеку вона здавалася чорною.

— Ви чекаєте від мене промови,— почала Джекі.— Але я не змогла її підготувати. Це взагалі неможливо — підготуватися до смерті.

Чулися зітхання, хтось плакав.

— Я не знаю, як вас утішити,— знову сказала Джекі. Її голос сьогодні страшенно скидався на Агнесин, лише німецька вимова була ще далека від ідеалу.— Бо я сама не можу знайти спокою. Вчора ввечері... я була в соборі й побачила... Я побачила студента, такого самого, як ті, що стоять зараз тут. Його поранили, і я... я вибігла, бо хотіла... врятувати...

Голос Джекі тремтів, вона опустила гучномовець. Вона заледве стримувала сльози. Федя сіпнувся. Йому так кортіло торкнутися її, якось розрадити, аж раптом він помітив, як на сцені так само ворухнувся Тео. Федю миттю охопив гнів. Його двійник уже зробив крок, щоб підійти до дівчини, але Данило виступив наперед і, обігнавши свого «брата», першим підійшов до Джекі. Вона здригнулася, коли Данило поклав руку їй на плече, по її щоках скотилися сльози. Джекі тріпнула головою й за мить підняла гучномовець.

— Я не заспокоюватиму вас,— раптом жорстко промовила вона.— Бо буде ще більше смертей, ще більше жаху. Адже вони саме так і сподіваються нас перемогти. Вони сподіваються, що ми злякаємося. Що ми зневіримося. Я не маю права просити вас битися за Леобург, бо знаю, що ви — звичайні люди, не військові й не поліціянти. Але я боротимуся до кінця, інакше... інакше всі вони загинули даремно,— Джекі подивилася в центр площі на білі простирадла.— Я не маю права здаватися, бо в Леобурга нема іншої надії, крім нас. Леобург — це я!

Джекі віддала Данилові гучномовець. Її обличчя було бліде і водночас натхненне. Колись Федя хотів написати з Джекі персонажа, але навіть не здогадувався, яким персонажем вона мала бути. Її слова сягали незвіданих глибин у його душі, й він не міг опиратися її незламній вірі в це місто. В ту секунду він сам був леобуржцем, він ішов за своєю керманичкою і був готовий загинути за те, у що вірили містяни.

Джекі спустилася з помосту. Люди розступалися перед нею, похиливши голови. Дівчина підійшла до тіл загиблих, поклала троянду і, не обертаючись, рушила до собору. Леобуржці мовчки наслідували її приклад. Простір поміж білих простирадл заповнювався квітами, жалобними стрічками, прапорами Леобурга. Площа зарухалася, а на помості раптом з’явилася незнайома білявка. Вона шарпнула з Данилових рук гучномовець і вигукнула:

— Агнеса не просила... вона не просила вас боротися! — голос зірвався, її трусило від гніву, очі навіжено горіли.— А я не прошу, я вимагаю! Мій брат, Маркус Ветцель... мій єдиний брат... і його вбили в Творчому! Агов, Робітничий районе! Ви обрали його, щоб він повідомив Раді ваші вимоги, а його підступно вбили! А Оздемір... слухайте, він спустив на нас хімічні танки! Ця паскуда має заплатити за це! І нехай мене хоч на шмаття розірвуть, а він заплатить! Ми — з робітничих родин, наше слово важить! Я оголошую полювання на Оздеміра!

Над схвильованим людським морем прокотилися схвальні й розлючені крики. Леобуржці вигукували, розмахували капелюхами, водійськими шоломами і циліндрами. Дівчину зняли зі сцени, якийсь велетень у робочій робі всадовив її на плече і поніс між людей, а вона вигукувала запальні лозунги, потрясаючи кулаком.

Джекі знову переступила поріг Ратуші, але все тут здавалося їй інакшим. Данило прочинив ґратчасті дверцята ліфта. Вони зайшли всередину, і хлопець почав накручувати ручку: ліфтового вже не було. Ліфт зі скреготом рушив угору. Незабаром вони опинилися на третьому поверсі й попрямували до зали урочистих засідань.

Чоловіки підвелися, коли Джекі зайшла в кімнату. Всі дивилися на неї. Коли вона вже припинить ніяковіти? Джекі глипнула на підвіконня, на якому нещодавно стояла, збираючись зістрибнути. Над дахами розливалося вогненне сонячне море, що розфарбовувало все навкруги в тривожні багряні тони. На чолі овального столу сидів Давид, обабіч нього — Лейла і Мак. Ліворуч сіли представники районів Леобурга — професор Кубрик і Паль Келемен, представника Робітничого району мали обрати на завтрашньому голосуванні. Навпроти на стільці розвалився Тео й похмуро катав по столу монету в один левчик. Федя вмостився в кріслі біля вікна, поруч з Марсело Моттою.

Данило підвів Джекі до стільця біля Тео і вже хотів відставити його для неї, коли в залі пролунало:

— Ні.

Джекі зиркнула на Тео. Той продовжував катати монету, аж тоді обернувся до Давида і зміряв його вимогливим поглядом:

— Агнеса Яблонська має сидіти на чільному місці.

Данило закотив очі.

— Тео, та яка різ...

— ...а поруч з нею маєш сидіти ти, Едеку, і я теж,— Тео підвівся і загрозливо навис над столом.

Лейла вигнула брови й посміхнулася.

— А пелька не лусне? Може, мені ще місцем тобі поступитися?

Тео зневажливо посміхнувся до неї.

— Ми перебуваємо у залі засідань Верховної Ради Леобурга, а не у вигнанському льосі. Ми — Яблонські. А ти — вигнанка, люба.

— Я тобі не...

— Тео, облиш,— утрутився Данило.— Хіба не байдуже, хто де сидить, наче ж одну справу робимо.

— Ні, він має рацію,— Давид підвівся.— Перепрошую, Агнесо.

Вигнанець кинув короткий погляд на Лейлу, і та знехотя підвелася й відійшла, а тоді вмостилася на підлокітник Фединого крісла та сперлася на його плече. Джекі зітхнула й зайняла місце на чолі столу, обіруч усілися її леобурзькі «кузени».

— Якщо дозволите, я почну,— Давид підвівся.— Головна проблема нині — нема грошей. Сховища Центрального банку і Скарбниці спустошені. Вони забрали все, крім... боргових векселів. Є невелика надія на підземне сховище з золотом — може, в поспіху його не дісталися.

— Я б не сподівався,— сумно зауважив професор Кубрик.— Гадаю, Оздемір і Варга готувалися не один день. А Райнгард утік ще до сумнозвісних подій.

— Інша кепська новина: ми оглянули склади поліції,— провадив Давид.— Маємо кілька поліційних дирижаблів і один — загону «акул», два антидирижаблеві ракетомети, три великокаліберні кулемети...

— Чотири,— вставив Тео.— У маєтку Яблонських є один «ворт-честер».

— Чудово. Ще знайшли кількадесят старих пневмогвинтівок. Зброю або вивезли, або ж її ніколи і не було в достатній кількості,— вигнанець зіперся на стіл.— Але є й добра новина: ми знайшли на поліційному складі пакети з «хмарою Марії». І ще... дві цистерни зільбешторуму.

Тео свиснув.

— Зільбешторум коштує до біса. Продамо його!

— Панове, я б не поспішав позбавлятися такого скарбу,— всі обернулися до Мотти.— Слід поміркувати, як використати його для оборони.

— У мене все,— підсумував Давид.

Джекі обернулася до Данила. Вона не встигла розповісти йому про розмову з Зінкевичем, але збиралася поговорити одразу після засідання. Її «кузен» нервово кусав нижню губу. Вона повного мірою розділяла його занепокоєння. Вони не мали ані грошей, ані зброї, ані техніки, ані армії, лише жменьку розгублених і розгніваних людей, яким доведеться відбивати наступ цілої імперської армії.

— У Леобурзі безліч покинутих паромобілів,— промовив Келемен.— Якщо залучити майстерні Робітничого району, то машини можна захистити бронею. Крім того, наше обладнання може виготовляти запалювальні заряди.

— Чудово. Маку,— Давид обернувся до рудого вигнанця.— Як іде набір до лав нової поліції?

— Вже є кілька тисяч. Але після вчорашньої ночі людей буде більше. Ми розвісили плакати по всіх районах.

— Перейменуйте поліцію на армію,— вставив професор Кубрик.— Адже ми готуємося оборонятися від навали чужої держави. «Армія Леобурга» — звучить, чи не так?

— Так, це надихне людей,— погодилася Джекі.— Мешканці приносять до собору їжу і одяг, але цього теж замало. Треба через систему оповіщення закликати їх активніше брати участь в обороні.

— Цього все одно недостатньо навіть для того, щоб загинути з честю,— задумливо пробурмотів Тео.

— Залишається поскиглити! — гмикнула Лейла.

— Є пропозиції? — Джекі кинула на Тео похмурий погляд.

— Потрібні союзники,— усміхнувся їй «кузен».— Коли сюди заявиться Росія, шукати їх буде запізно.

Союзники? До Джекі вже підходив один такий «союзник». І вона досі сумнівалася, чи можна йому довіряти.

— Ми розсилали запити нашим гарантам,— нагадала Джекі.— Жоден не відгукнувся.

— То розішліть запити іншим,— знизав плечима Тео.— Королю Болеславові у Вінницю. Малопольському Князівству. Зверніться до Троїстого союзу, відрядіть когось до Вільнюса. Надішліть телеграму в Токіо, в Мадрид, до Федеративних Штатів, урешті-решт. Чи ви гадаєте, ці біснуваті гіганти розтопчуть лише нас?

— Нехай бодай грошей дадуть, якщо не можуть допомогти,— докинув Данило.

— Перед зборами прийшла телеграма від повіреного у справах Леобурга у Вінниці,— втрутився професор Кубрик.— Він повністю підтримує Народну Раду Леобурга на чолі з Агнесою Яблонською і готовий влаштувати нашій делегації аудієнцію у короля.

— Добре, але діяти слід терміново,— роздратовано видихнув Тео.— Оздемір може щомиті в’їхати сюди верхи на броні!

— Гадаю, ми ще маємо кілька днів...— хитнув головою Давид.— До слова, я дивився той пристрій у кабінеті голови Ради. Справді схожий на великий екран фарбелауфа, але не працює. Пошукаю когось, хто зможе його полагодити.

Тео підхопився з місця. Його очі почервоніли, а кулаки були міцно стиснуті. Джекі подумала, що йому теж не завадило б виспатися. Ну, чи бодай випити.

— Ви гаєте час на дурниці!

— Якщо інших пропозицій нема, пропоную закрити засідання,— з притиском мовив вигнанець.— Маємо до біса роботи.

Джекі кивнула йому. Члени Народної Ради підвелися. Джекі вже збиралася підійти до Данила, щоб поговорити про Зінкевича, але той, не обертаючись, швидким кроком полишив залу.

Данило перетнув площу Чорного і попрямував Соборною вулицею. Йому треба було обміркувати те, що він почув на засіданні. Мовчазний Леобург, не сповнений звичним гудінням і пихтінням котлів, різноголосими сиренами, перегукуваннями і рипучим голосом з поліційних гучномовців, лякав його. Повз, наче тінь, пройшла дівчина в непримітному сірому плащі, з тацею. Данило взяв бутерброд із сиром — такий-сякий сніданок. Було порожньо, тільки величезний дог у нашийнику сумно виглядав господарів біля брами одного з будинків. Певно, його кинули аристократи, коли тікали у спокійний Відень чи Краків, розлючено подумав Данило. Хлопець кинув бутерброд собаці, дог жадібно глитнув його, не розжовуючи. Ну й нехай. Можливо, в маєтку Яблонських знайдеться якась їжа. Данило ковтнув слину. Нестерпно хотілося кави. Якби він міг гайнути зараз у Романівку, з’їздити до Агнеси... Він згадав, якою розгубленою і наляканою вона була, прощаючись із ним. Сама, замкнена в чужій реальності, в чужому житті. Чи побачить він ще колись ті золотаві іскри в її очах? Данилові краялося серце, він опустив погляд, а коли знову поглянув уперед, закляк на місці.

Пляма в повітрі. Тріпоче, переливається. Данило потер очі, але ні, йому не здавалося. Посеред Соборної вулиці з’явився портал. І він був далеко від маєтку.

Хлопець обережно наблизився і простягнув руку. Прозорі цівки енергії потяглися до його пальців. Його охопило химерне відчуття. Цього разу портал здавався якимось штучним, не природним явищем чи недослідженою аномалією, як раніше. Данило не відчував зв’язку з цим місцем, будинки навколо не здавалися живими. І куди вела ця пляма, хлопець не знав.

Данило відступив і хитнув головою. Повітря більше не вібрувало. Портал зник.

Хлопець невпевнено рушив далі, попереду з’явилися вежі маєтку Яблонських. Данило переліз через паркан і попрямував до чорного ходу. Ключ лежав там, де і зазвичай. Хлопець відчинив двері й гукнув у темряву кухні:

— Свенсоне!

Відповіді не було.

Певно, старий таки виїхав з міста. Може, в нього залишилися родичі у Швеції, подумав Данило.

Хлопець намацав мішок з кавою в шафі й засипав зерна в центрифугу кавоварки. У великому латунному чайнику на плиті лишилася вода. Данило коротко видихнув. Начебто кухарчук Нішант робив усе так, коли минулого разу готував йому горнятко кави. Данило вже збирався смикнути за важіль, як позаду рипнула мостина.

Данило намацав руків’я револьвера за поясом і обернувся.

— Спокійно! Я не хотів налякати, пане Яблонський,— Бобриков стояв на порозі з піднятими руками.

— Чорти б вас ухопили, Бобриков,— видихнув Данило, прибираючи руку від револьвера.— Я ж міг вас пристрелити.

— За всієї поваги, Едварде, гадаю, ви вправляєтеся зі зброєю не так добре, як ваш брат,— російський шпигун зачинив по собі двері.— Хотів поговорити з вами.

— Кави вип’єте? — Данило опустив важіль. Зерна з гуркотом закрутилися в барабані.

— Не відмовлюся.

Бобриков сів за стіл. На оці поблискував монокль, густі світлі вуса неохайно стирчали.

— Чи не поділитеся результатами першого засідання Народної Ради?

— Не впевнений, що можу,— ухилився від відповіді Данило, підставляючи під мідний жолобок горнятко.— Але ж вам і так відомий стан наших справ.

— Авжеж. Знаю, що Агнеса розіслала ноту від імені Леобурга. Але я наполегливо раджу звернутися до цісаря Вільгельма і попросити його про захист, доки ще не пізно.

— Це може стати приводом для початку бойових дій.

— Царю Борисові й Оздеміру не потрібен жоден привід, у цьому ваша біда, мій друже,— фамільярно кинув росіянин, забираючи в Данила філіжанку.— Офіційний представник Леобурга в Українському Королівстві кличе вас до Вінниці. Напевно, ви сподіваєтеся зустрітися там з представниками країн Нового поясу?

— Що ви маєте на увазі?

— Ну ж бо, Едварде, не розчаровуйте мене,— здивовано звів брови Бобриков.— Держави Нового поясу — дрібні країни між Російською та Австро-Боснійською імперіями, таке собі продовження Нейтральної зони, тільки з людьми й містами.

Данило насупився, пригадуючи мапу цього світу. Вочевидь, шпигун мав на увазі Українське Королівство, Малопольське Князівство, Троїстий Балтійський союз. Звернутися до них пропонував і Тео.

— Я не хочу обговорювати з вами наші плани.

— Ваше право, лише дозволю собі уточнити, що представники країн Нового поясу будуть присутні на завтрашньому вечірньому засіданні українського Сойму.

— Зрозуміло. Це все, про що ви хотіли повідомити?

— Я вже казав вам. Леобург висить на волосині. Час іде. Планів своїх Оздемір не змінював.

Бобриков допив каву і підвівся з-за столу.

— До речі, до вас не звертався такий собі «Революційний комітет Австро-Боснії»?

— Уперше чую.

— За моєю інформацією, вони мають вийти з вами на зв’язок,— монокль Бобрикова зблиснув наче розчаровано.— Якщо так трапиться, я б не ігнорував їх на вашому місці. Комітет має вихід на високопоставлених австрійських офіцерів.

— На що ви натякаєте?

— Коли вибухне війна, навіть якщо ви не встигнете звернутися до цісаря Вільгельма, і Нейтральна зона стане театром бойових дій, вам доведеться сподіватися тільки на швидке закінчення. А воно неможливе без послаблення одного з супротивників. Ревкомітет Австро-Боснії може вразити імперію зсередини — це вам на користь.

— Ви так зворушливо дбаєте про нас,— гмикнув Данило.— Схоже, ми дорого заплатимо за цю турботу.

— Ви занадто недовірливий, Едварде. Я, звісно, не філантроп, але наші цілі — зупинити війну і врятувати свою країну — збігаються. Тому я сприяю вам і сподіваюся на взаємну послугу. Мені час, бувайте здорові.

Він вийшов через чорний хід. Данило задумливо дожував бутерброд, запив його охололою кавою і вийшов з маєтку.

Тео йшов центральним коридором лігва вигнанців. Після наради в Ратуші настрій геть спаскудився. Владу в його місті контролюють дилетанти. Вони гадки не мають, що треба робити. Часу обмаль. А вони не натішаться засіданнями у великій гарній залі!

Раптом він помітив тонку смужку світла, що пробивалася з-за прочиненого люка. Яблонський зупинився і зазирнув всередину, та так і закляк. Він у житті бачив чимало, але не таке. Зі стіни кімнати стирчали два залізні штирі, й Лейла, почепившись на них, енергійно підтягувалася. На ній майже не було одягу, якщо не брати до уваги шматок еластичної тканини навколо грудей і вузькі чорні кальсони. Чи... мабуть, ці речі були з її реальності: Тео бачив такий непристойний одяг на жінках у домашньому фарбелауфі в Романівці. Й вони теж робили фізичні вправи.

Лейла тим часом вправлялася в тому ж темпі та з тим самим завзяттям, коротко видихаючи і вдихаючи. Її м’язи здавалися залізними. Тео зачудовано рахував і незабаром збився з ліку. Його огорнуло дивне відчуття: він ніби опинився в іншому світі, де жінка може легко робити те, що, либонь, не з першої спроби вдалося б йому самому.

Дівчина підтяглася востаннє і відпустила штирі. Кілька секунд вона розминала м’язи рук і відновлювала дихання, а тоді випросталася, склала долоні наче до молитви і склепила повіки. Обличчя стало таким спокійним, ніби вона заснула. Лейла зігнула одну ногу в коліні й завмерла знову, утримуючи рівновагу. Тео не міг поворухнутися, час ніби застиг. Вигнанка повернулася в попереднє положення, потім широко розставила ноги й нахилилася, упершись ліктями і головою в підлогу. Лейла легко перенесла вагу на руки, постояла на голові й повільно зробила в повітрі шпагат. Не милуватися спокусливими вигинами її тіла було абсолютно неможливо, Тео обережно втягнув повітря, щосили намагаючись не видати своєї присутності. Лейла знову підвелася на ноги і промовила, не розплющуючи очей:

— Яблонський, не хотіла заважати тобі підглядати, але раптом у тебе щось термінове.

Тео сіпнувся, але швидко опанував себе і зайшов до кімнати. Лейла дивилася на нього спідлоба, впершись руками в боки.

— Підглядати не в моїх правилах, але, Господи милосердний, я ніколи не бачив нічого подібного.

— І як, сподобалося?

Тео ковзнув поглядом по її грудях, обтягнутих лише тонкою тканиною, й оголеному животу і величезним зусиллям волі звів погляд на її обличчя.

— Цілком.

— Зараз ще більше сподобається.

Лейла потягнулася до свого корсета і дістала метальні ножі.

— Відійди.

Тео ледве встиг зробити крок, як у колоду за його спиною увійшло мініатюрне лезо. Лейла зробила ще один кидок, потім розвернулася і метнула ніж з розвороту. Тео подумки відзначив рівну лінію руків’їв, що стирчали з колоди, і скептично посміхнувся.

— Я б убив тебе тричі, перш ніж ти кинула першого.

— От хвалько.

— Справа не в мені. Я бачу, що ти зробиш, за секунду до того, як ти вирішуєш кинути свою іграшку.

Він підійшов до колоди, висмикнув ножі та простягнув їй. А сам став навпроти, спокійно опустивши руки.

— Перевіримо?

Вигнанка криво посміхнулася.

— Не те щоб я зовсім не хотіла тебе вбити...

— Не хвилюйся, люба, я тобі не дозволю. Але для початку не кидай. Просто виріши.

Лейла коротко видихнула і розім’яла плечі. Тео стояв спокійно, розслаблено опустивши руки, але уважно стежив за її діями. В певну мить її обличчя стало дуже зосередженим, м’язи на руках напружилися, а дихання зупинилося. Тео вихопив револьвер і спрямував цівку на Лейлу саме в ту секунду, як вона захопила метальний ніж, аби кинути.

— Вбив,— самовдоволено посміхнувся Тео.

— Гаразд,— Лейла роздратовано стиснула губи.— Спробуймо ще раз.

Вона пройшлася кімнатою, намагаючись не дивитися на нього. Потім між її брів на дрібку секунди залягла зморщечка, плечі напружилися, і Тео знову вихопив револьвер.

— Вбив.

— Ще раз,— розлючено видихнула Лейла, її очі недобре заблищали.

Минуло кілька секунд і...

— Вбив.

— Що це за кляті фокуси! — обурено вигукнула вигнанка.

— Це не фокуси, люба, а роки наполегливих тренувань,— Тео підійшов до неї.— У Вайомінгу я навчився розрізняти блеф і доволі непогано вправлятися з револьвером. Але там я також навчився ловити змій. Змія боїться людини, але якщо її загнати в кут, то єдиний для неї шанс вижити — налякати, а тоді встигнути атакувати першою.

— «Неймовірні пригоди Теодора Яблонського», у п’ятьох томах,— глузливо кинула Лейла, розпихуючи по пасках у корсеті шістку ножів.— Досить на сьогодні, дорогенький.

Тео пхнув револьвер до кобури.

— Визначити, коли змія справді готова атакувати, доволі складно. Але тому поєдинок ще цікавіший,— Тео окинув її оцінювальним поглядом.— А от коли ти готова застосувати зброю — я маю на увазі, справді готова,— тебе видає мова тіла. Завжди.

Лейла вигнула брови і злегка посміхнулася. У її погляді щось змінилося — з’явилася якась млосна, задумлива мла. Дівчина відклала корсет і обернулася до Тео.

— А я б хотіла потренуватися з тобою,— вона усміхнулася без тіні глузування.— Гадаю... ти міг би... багато чого мене навчити. В тебе чимало... досвіду...

Лейла потягнулася до нього, і серце Тео загупало в скронях, ніби паровий молот, її темні очі блищали, і цей загрозливий, бунтарський рубець на гарному обличчі зводив його з глузду. Тео вже майже бачив, як вона зойкне від несподіванки, коли він різко притисне її до себе, відчував у своїх руках її гаряче тіло. Лейла наблизилася до його вуха й прошепотіла:

— Що тепер тобі каже мова мого тіла?

Тео торкнувся її талії і м’яко пригорнув дівчину до себе, але раптом відчув, як щось гостре вп’ялося йому в шию.

— Вбила.

Що це в дідька таке?! Адже ж він бачив, як вона сховала всі ножі в паски корсета!

Тео здійняв руки і повільно відступив. Лейла тримала ніж, спрямований на нього, але тепер відверто глузувала.

— Почекати, заманити, знищити,— вона криво посміхнулася.— Сьомий ніж. Ти бачиш, коли я готова атакувати, а я бачу, коли ти втрачаєш концентрацію. Бій ніколи не закінчується, Яблонський. Ніколи.

Він засміявся і скуйовдив волосся, але потім запитав серйозно:

— Ти тренуєшся, щоб убити його?

— Так.

Лейлині рухи стали різкими, вона шарпнула килимок для тренувань, накинула сорочку і взяла корсет.

— Я допоможу тобі.

Вона кинула на Тео швидкий, майже переляканий погляд.

— Ліпше не заважай мені,— вона пішла до люка й обернулася через плече.— Або я вб’ю і тебе.

— Знаєш, де зараз ті, хто мені погрожував? — кинув Тео.

— Де?

— В землі.

Лейла зміряла його зневажливим поглядом, але нічого не відповіла і вийшла в коридор.

Джекі тримала гарну пляшку з фіолетового скла з гвинтовою накривкою. Вона поскаржилася лікареві Шварцу на безсоння, і той прописав якусь підозрілу настоянку. Певно, в складі був опій. Чим ще в цьому світі можуть лікувати, якщо лікарі навіть не розуміють, нащо вона миє руки перед кожною перев’язкою і після неї? Можливо, від одного ковтка нічого з нею не трапиться, але перед очима все одно стояв Крук — байкер з їхньої тусовки, а точніше, те, на що він перетворювався під кайфом. Барс ще посміювався з неї, коли вона відмовлялася дунути на привалі. Джекі відставила пляшку і вляглася на жорстке ліжко. Краще рахувати овець.

Джекі пролежала години зо дві. У лігві вигнанців було тихо, наче в склепі. Де всі? Щось трапилося? Напад? Дівчина підхопилася з ліжка, в голові запаморочилося. Джекі розгладила спідницю, натягла перуку і вийшла до коридору. Люк на кухні був прочинений, у коридор виливалася смужка жовтуватого світла. Джекі зазирнула туди.

За столом сиділа японка. Данило щось казав про її зниклого батька, але вони жодного разу не зустрічалися. Нею опікувалася Лейла, яка з якогось дива знала японську і незрозуміло чому погодилася няньчитися з підлітком. Дівчинка здригнулася, її жорстке чорне волосся колихнулося, коли вона обернулася до входу.

— Теж не спиш? — запитала Джекі німецькою.

— Ich rerne... Deutsch.

— Ich lerne Deutsch[73],— виправила Джекі, роздивляючись малюнки на столі перед дівчинкою. Тут були замальовки з площі — обриси собору, намети, Давид, Мак, навіть вона сама! На малюнку Казумі Джекі вийшла аж надто епічною — брови суворо зведені, вуста стиснуті, в кулаці гучномовець. У самому кутку хтось кострубато написав німецькою «Леобург — це я». Джекі відчула, як до щік хлинула кров. Вона погано пам’ятала, що промовляла зі сцени, це виходило ніби саме по собі, як потік свідомості. Та, схоже, їй вдалося «народити» гасло для цього міста.

Але найчастіше на малюнках зустрічалася Лейла: усміхнена, зла, серйозна, сумна, з розплетеним волоссям, з косою, впівоберта, навіть з мечем у руці. Вона ніби була її особистою супергероїнею, цілий стос аркушів з її зображенням лежав окремо, і Казумі, малюючи вигнанку по кілька разів на день, наче створювала комікс, присвячений лише їй.

Тут були й інші картинки — яблуко, куля, пневмогвинтівка, армія, солдат, обриси Леобурга, підписані німецькою райони і поруч — стовпчики ієрогліфів. Казумі наче займалася з репетитором, але у кого на це буде зараз час?

— Це ти намалювала? А хто підписав?

— Лейла,— дівчинка запнулася, намагаючись вимовити звук «а». Двічі. Пощастило ж їй з ім’ям наставниці!

Казумі здригнулася й подивилася на зап’ясток. Джекі вперше в цьому світі побачила наручний годинник — з масивним мідним корпусом на широкому шкіряному ремінці й гарним, розписаним сузір’ями циферблатом, крізь отвори якого було видно рух мініатюрних коліщаток. З корпусу годинника висунулося вісім маленьких лапок, і пристрій на мить став схожий на павука. Лапки затарабанили по зап’ястку Казумі. Різьблені стрілки показували четверту ранку. Джекі всміхнулася.

— Це будильник?

Дівчинка знизала плечима, не зрозумівши питання, а тоді зняла годинник і простягнула його Джекі.

— О ні, дякую,— Джекі з усмішкою похитала головою. Японка вимовила щось своєю мовою і збентежено всміхнулася.

— Це не подарунок,— почувся ззаду голос.

Джекі обернулася. В коридорі, схрестивши руки на грудях, стояла Лейла. Вигнанка пригнулася й увійшла до кімнати. Її погляд був ліниво-зневажливий.

— У «тутешній» Японії є якась традиція,— пояснила вигнанка російською.— Казумі хоче, щоб ти сама обрала того, хто заслуговує на цей подарунок. Вона сказала: «Подаруй тому, хто живе у тебе в серці». Якось так.

Джекі ще раз глипнула на годинник. Незважаючи на тутешню дивну моду, шкіряний ремінець видавався занадто широким і грубим для тонкої руки підлітка. Схоже, це був чоловічий годинник. Можливо, це все, що лишилося в неї від зниклого батька.

— Я не можу його взяти.

— Бери, інакше образиться,— позіхнула Лейла.

Величезні чорні очі Казумі дивилися на неї з таким хвилюванням, що Джекі мимоволі простягнула їй руку. Дівчинка застебнула ремінець у неї на зап’ястку.

Джекі знову подивилася на малюнки.

— А це що?

Казумі простежила за її поглядом. На найбільшому аркуші було зображене коло з трьох тварин: леопард вгризався в горло розлюченому ведмедю, той замахувався пазуристою лапою на орла, від якого врізнобіч розліталося пір’я. Дзьоб орла роздирав живіт ведмедя, а золотистий леопард стояв задніми лапами на хвості орла, готовий вчепитися в нього, тільки-но той покінчить з ведмедем. Джекі вже бачила цих звірів на мапі в особняку Яблонських.

— Das ist... ist...

— Війна,— закінчила за дівчинку Лейла.— Всі гризуть усіх, а ми намагаємося вижити. А тепер хутко в ліжечко, сніданок за дві години!

Джекі всміхнулася Казумі й вийшла з кухні. В темряві хтось мало не збив її з ніг. Серце Джекі гупнуло і впало, перш ніж вона встигла збагнути, що зіткнулася з Данилом.

— Нарешті! — засичала вона.— Ти де дівся?!

— Я... так тут...

— Ходімо,— Джекі схопила його за руку й потягла до своєї кімнати.— Розповім тобі державну таємницю.

— Комітет революційних сил Австро-Боснії? — перепитав Данило.

— Уяви. Коли я застукала його з якимось радіо чи то шифрувальною машинкою на даху, думала, він мене звідти скине. А тепер — хоч до рани прикладай,— гірко зітхнула Джекі. Дівчина була дуже стомлена і бліда, й Данило мимоволі її пожалів. Чи витримає Джекі те, на що підписалася?

— І ти погодилася?

— Я що — схожа на Вінстона Черчилля? — роздратовано пирхнула Джекі.— Як мені погодитися, якщо я ні в зуб ногою в цій вашій геополітиці!

Її світло-зелені очі гнівно спалахнули, Данило посміхнувся. Вона досі була тією зеленоголовою Джекі з будинку в Романівці, незважаючи на старомодне вбрання і фальшиве довге волосся.

— Я теж маю для тебе державну таємницю,— Данило схрестив руки на грудях.— До мене приходив Бобриков. Каже, у Вінниці зберуться представники всіх дрібних навколишніх держав і нам треба бути там, хоч умри.

— Може, це якась пастка?

Данило знизав плечима.

— А ще він цікавився, чи не виходив з нами на зв’язок Комітет революційних сил Австро-Боснії.

Очі дівчини розширилися, вона розтулила рота від подиву.

— Він радив не ігнорувати їх.

— Точно лажа якась,— пробурмотіла Джекі.— Чуйка в мене, що вскочимо в халепу. Як же ж мені лячно, а-а-а! Я ж нічогісінько в цьому не тямлю!

— Вам доведеться все з’ясувати, панно Яблонська,— серйозним тоном мовив Данило.— Бо Давид чекає на нас біля Австрійських воріт. Ми їдемо до столиці Українського Королівства, славного міста Вінниці.

Розділ 8 Союз без союзу

У штабній панувала важка, липка тиша. Лейла обвела присутніх суворим поглядом. Кілька пар очей дивилося на неї з явною недовірою, Мак — зі співчуттям, Федя — з напруженим очікуванням, а Яблонський, що розвалився в поточеному міллю кріслі,— з неприхованим глумом. Наче вона сама просила Давида залишати її за командира!

— Ви чудово розумієте,— почала Лейла, намагаючись не видати свого хвилювання.— Ситуація вкрай кепська. Тож не гаятимемо часу. Маку, всі сили маємо кинути на оборону, треба...

— З якого це біса ми маємо тобі підкорятися? Чому ніхто не поцікавився нашою думкою?! — випалив Матей Тодоров.

Лейлу взяла злість. Та хто він у дідька такий? На це зібрання запросили ще кількох вигнанців, аби вони теж знали, що відбувається, але ніхто не надавав їм права голосу!

— Підведися.

— Що?

— Підведися, коли розмовляєш з командиркою! — гаркнула вона.— Свою безцінну думку висловлюватимеш на виборах! А тут і зараз ти маєш підкорятися моїм наказам. Так вирішив Давид.

Хлопець, певно, не очікував випаду і здивовано закліпав.

— Нагадати, що було б з нами, якби не він?! — в Лейли затремтіли руки, вона стиснула кулаки.— Не треба? То стуліть пельки і робіть, що кажуть!

Лейла глипнула на Тео. Тепер він дивився на неї з розчуленою усмішкою, немов на грайливе кошеня, ледь стримуючись, щоб не розреготатися. Клятий ковбой, як же він бісить!

— Чого витріщився?

— Nigdy nie przestanę ciebiepodziwiac[74],— глузливо вимовив він.

— Моя твоя не понимать[75],— роздратовано процідила Лейла.— Маку!

Рудий вигнанець охоче підвівся з краєчку столу, на якому сидів.

— Надішліть один з дирижаблів на розвідку. Нехай доповідають, що відбувається навколо міста. Новобранців відсилайте на поле на південь від Академічного району, одразу за межею міста. Ще слід подумати, як захистити Ратушу. Федю...— вона зробила паузу.— Я доручаю тобі правий фланг оборони. Організуй...

— Що-о?!

Лейла зустрілася поглядом з Тео. Він ошелешено посміхався, але в темно-карих очах зблиснув небезпечний гнівний вогник. Він підвівся і рушив до столу.

— Е-е, ні, зачекай...— нашорошився Федя.— Я...

— Ти доручаєш йому фланг оборони?! — Тео зіперся на стіл і навис над нею.

— Так,— Лейла підвелася йому назустріч.— Без нього ми не відбили б перший штурм. Він кмітливий, він упорається. Вибір маємо невеликий — усі професіонали чкурнули разом з Оздеміром. А тобі я доручаю новобранців. Вони мають навчитися стріляти.

— О ні. Командуй вигнанцями, мила моя, і своїми коханцями,— з презирством кинув Яблонський.— Я маю важливіші справи.

Лейла спалахнула, дихання збилося. Рука потягнулася до кинджала.

— Яблонський, я даю тобі секунду, щоб виб...

— І не мрій!

— Припиніть! — утрутився Федя.

— Стули пельку, попихачу вигнанський!

— Яблонський, та я тебе...

Лейла й незчулася, як у її долоні опинився ніж. Тієї ж миті щось торохнуло та спалахнуло, кімнату затягнуло хмарою порохового диму.

Лейлу наче облили окропом: неможливо вдихнути, неможливо поворухнутися. Ніж у долоні ніби розжарився. У штабній зависла мертва тиша. Лейла повільно обернулася й побачила дірку в стіні просто над своєю головою.

— Ніколи, чуєш? Ніколи не намагайся мені погрожувати,— прокарбував кожне слово Тео.— Я швидший за тебе.

Лейла обернулася й не зводила з нього очей, наче загіпнотизована. Яблонський більше не посміхався. Його щелепи були міцно зціплені, а очі палахкотіли люттю і гострим, нестерпним презирством. Лейла могла б закластися, що він застрелив би її без жодного сумніву, якби не вважав, що вона таки корисна в їхній спільній справі.

Тео пхнув револьвер до кобури, буцнув ногою люк і вийшов з кімнати.

Вигнанці й досі дивилися на Лейлу круглими очима.

Вона злякалася. Так, хай йому чорт, їй стало моторошно. А найголовніше — всі це помітили.

Клятий Яблонський її знищив. Він остаточно сплюндрував її хисткий авторитет. Про цей випадок згадуватимуть щоразу, коли вона віддаватиме наказ. Авжеж, хіба може осоружна вигнанка керувати гоноровим аристократом? Хіба може довіряти його двійникові більше, ніж тому, хто влучає горобцю в око зі ста метрів і ловить руками змій?

Клятий байстрюк. Бісів кретин. Довбаний...

— Усі вільні.

Лейлині нутрощі ніби зв’язалися в тугий вузол, вона втягнула повітря.

— Лейло, я поговорю з ним,— тихо мовив Мак.

— Вільні! — вигукнула вона.

Матей засміявся, вигнанці почали розходитися. Федя на кілька секунд затримався біля неї, та Лейла не звела на нього погляд, і хлопець пішов. Вигнанка в знемозі опустилася на стілець і вперлася чолом у зігнуті руки. Її переповнювало до болю знайоме почуття — гнів, для якого не було виходу. Вона проґавила Оздеміра, вона не може помститися Яблонському, бо він їм потрібен. Це почуття було таке потужне, що затьмарило страх. Як давно вона не відчувала подібного в цьому світі! Тут усе здавалося геть несправжнім, наче декорації в театрі. Відколи вони з Давидом повернулися з заслання, Лейла почувалася надзвичайно, надприродно невразливою. У цьому світі вона могла все. Вижила в Оздеміровому льосі, не замерзла на смерть у клятих сибірських снігах, уціліла на вулиці Справедливості, відбулася синцями, впавши з даху! Й от тепер...

Яблонський витягнув на поверхню те, що вона сховала дуже, дуже глибоко, і Лейла не могла цього пробачити. Вперше побачивши Фединого двійника, вона одразу вирішила триматися від нього подалі. В Яблонському було щось небезпечне — і справа навіть не в тому, що він повсякчас хизувався револьвером. А в тому, що він без вагань вистрелив у неї. Він кинув виклик її невразливості. Він єдиний не здавався їй декорацією.

Лейла ще раз згадала його важкий, сповнений ненависті погляд.

Її знову замлоїло, але цього разу не з безсилої люті.

Тео вилетів з вигнанського лігва скуйовджений і злий, як чорт. Десь стріляли — ймовірно, тренувалися новобранці, яких йому доручила Лейла. Бісова змія! Вона досі нічого не розуміє. Для неї це лише ігри! Яблонський роздратовано відкусив кінчик сигари, клацнув вогницею, розпалив і глибоко затягнувся. Призначити на ключову роль довбеника, який і гадки не має, з чим вони зіткнуться, лише для того, щоб тримати його ближче до себе і зрештою залізти йому в штані! Й після цього вона роздаватиме йому накази? Дідька лисого! Тео міг би закластися, що в цьому підземеллі знайдеться чимало коханців цієї дівки — то нехай ними і керує. А він робитиме те, що вважає за потрібне. Але перед тим вирушить до старого-доброго будинку Шарлотти. Тео сплюнув і пішов через ліс до міських стін.

Постріли погучнішали, в повітрі з’явився добре знайомий запах порохового диму. На рівному майданчику біля самої стіни вишикувалися леобуржці — одягнені хто як, із сірими від хвилювання й недосипу обличчями,— і цілились у дерев’яні мішені. Гримнув залп — і один з новобранців завалився на спину, не впоравшись із віддачею старої гвинтівки.

І вигнанці вірять, що ця армія захистить місто?

Один з бійців вийшов з шеренги і простягнув руку бідоласі, який оговтувався, сидячи на землі. Тео вже збирався йти далі, але зупинився.

— Тобі так виб’є плече,— боєць забрав його зброю.— Ти неправильно тримаєш гвинтівку...

Ти диви! Це що за бісів знавець? Тео гмикнув, загасив недопалок і рушив до них.

— А ти, либонь, знаєш, як правильно?

Чоловік обернувся. Його щоку перетинав багряний знак вигнанця, а підборіддя і щоки приховувала густа чорна борода. Вигнанець розмовляв німецькою, але з помітним акцентом, отже, він не був корінним леобуржцем.

— Я добре стріляю.

— Добре стріляєш? — криво посміхнувся Тео.— Поки що бачу, що ти добре базікаєш.

У темних очах бороданя спалахнув недобрий вогник. Тео повільно відсунув край куртки від кобури. Вигнанець розвернувся, блискавично скинув на плече гвинтівку і вистрілив у мішень.

Пороховий дим поволі розвіювався. Яблонський примружився, роздивляючись дерев’яну фігуру. Пострілом їй знесло пів голови.

— Непогано,— Тео стиснув губи.— Але в бою ворог рухатиметься, а не стоятиме на місці, наче лялька.

— То кинь тарілку.

Обличчя вигнанця залишалося спокійним, але очі були так само сторожко примружені. Тео гмикнув. У Вайомінгу за таку зухвалість вигнанець поплатився б власним життям. Звісно, якщо не виявився б швидшим.

Новобранці зібралися біля них півколом, з цікавістю спостерігаючи за експериментом. Тео знехотя взяв тарілку, зважив на долоні. Пальці вигнанця стиснули гвинтівку — він готувався щомиті здійняти її на плече. Тео дивився просто йому в обличчя, очікуючи, коли концентрація супротивника дасть тріщину і щось відверне його увагу, але бородань уперто дивився на нього. І Тео жбурнув тарілку в повітря.

Гримнув постріл, їх огорнула хмара диму. Тарілка розлетілася на друзки.

Певно, бородань таки мав шанси вижити у Вайомінгу.

— Як звуть? — недбало кинув Тео.

— Аслан.

— Ти справді непогано стріляєш, Аслане. Можливо, тебе не вб’ють.

Тео розвернувся, щоб іти, але позаду пролунало:

— А ти хто в біса такий? Може, сам спробуєш? Яблонський обернувся до нього і криво посміхнувся.

Екіпаж повільно просувався горбкуватою дорогою, блукаючи серед посивілих від паморозі ланів. Час до часу сумне одноманіття за вікном порушували стрункі ряди сосон, невеликі ставки й зустрічні екіпажі. Обрій наливався червоним, хмари з темно-блакитних ставали попелясто-рожевими. Спочатку Джекі гадала, що вони вирушать до Вінниці залізницею, чи бодай дирижаблем, але залізничний вокзал у Леобурзі стояв порожній від початку протестів, а дирижаблі були корисніші на варті, тож Давид запропонував їхати з маєтку Яблонських до кордону колясою. Крім того, треба було взяти з собою багаж — купу Агнесиних суконь на всі випадки життя. Дорожню, обідню, для прогулянки, для прийому... Яка ж то дурня, особливо зараз! Але сперечатися Джекі не схотіла. Від хвилювання в неї зник найменший натяк на сон, серце калатало мов скажене. Цікава пригода, якою спочатку здавалася подорож до іншої реальності, засмоктувала її, наче трясовина. Аудієнція з королем, виступ у сеймі... чи як вони його там називають, сойм? Боже! Як вона з усім цим упорається?

— Ми майже на кордоні,— з тривогою промовив Давид.— Розмовлятиму я. На цій заставі я багатьох знаю.

Дорога почала розширюватися. Попереду постала темна висока стіна зі сторожовими вежами. Екіпаж зупинився. На одній з веж, спираючись на турель з багатоцівковим кулеметом, мирно дрімав солдат у темно-зеленому однострої. На флагштоку над його головою висів жовто-блакитний прапор.

— Приготуйте документи і чекайте тут,— скомандував Давид і виліз з екіпажа.

— Які ще документи? — безбарвним голосом запитала Джекі.

— Ось ці, люба моя «кузино»,— Данило витягнув із сумки папери і тицьнув їй у руки.— І краще мовчи, добре?

Джекі розгублено розгорнула потертий аркуш. «Reisepass. Freie Stadt Leoburg. Agnes Maria Jablońska»[76]. Вона зітхнула й визирнула у вікно. Давид підійшов до солдатів, що чергували біля шлагбаума. Вони обійнялися, наче старі друзяки, вигнанець роздав їм якісь квадратні коробки і махнув рукою в бік екіпажа. Один із солдатів відокремився від групи і наблизився до них.

— Хорунжий Ясенєвський, Північна кордонна бригада,— відрекомендувався він, притуляючи пальці до козирка кашкета.— Прошу ваші документи.

Джекі дивилася на нього, як зачарована. Ще зовсім юнак, худі щоки, дещо хворобливий рум’янець. На вигляд не старший за двадцять років. Темно-зелений мундир зі стоячим коміром, золотий тризуб і корона на лівому рукаві, схрещена гвинтівка і шабля — на правому, болотяного кольору галіфе й начищені до блиску чоботи. Його форма здавалася новісінькою, як і лискуча пневмогвинтівка, яку хорунжий тримав за спиною. Прикордонник очікувально вигнув брови. Данило вирвав у Джекі з рук паспорт і віддав йому.

— То куди панна прямує? — з легкою посмішкою поцікавився хорунжий.

Джекі вже набрала в груди повітря, щоб відповісти йому українською, але Данило міцно стиснув її долоню і сказав:

— Wir fahren nach Winnyzja[77].

Прикордонник припинив посміхатися і по черзі подивився їм в очі. Потім віддав документи і відступив від екіпажа. Давид попрощався зі своїми приятелями і заскочив назад до коляси. Заскреготав невидимий механізм, і шлагбаум поволі почав підійматися. Візник ляснув батогом, і екіпаж легко покотився через ворота.

Прикордонна застава й похмура стіна з потемнілих від часу колод лишилися позаду. Далі шлях роздвоювався: на роздоріжжі вони натрапили на дорожній знак під коронованим тризубом. Гарний шрифт, охайні круглі літери.

«Вінниця, Бердичів — Житомир».

— Джекі, ми в Україні,— зашепотів Данило майже з дитячим захватом.— Ми в тутешній Україні!

Вигнанець здивовано звів брови, але, схоже, вирішив не ставити зайвих питань.

Посеред нескінченного степу і соснових гайків, поруч із залізничним зазубнем з декількома коліями, розташувалася непоказна одноповерхова будівля. Її було навіть складно назвати вокзалом — не було жодної вивіски, лише темні вікна — на подив, чисті й завішані симпатичними червоними шторами в білий горошок. Екіпаж зупинився просто на пероні. Візник зіскочив з козел і відчинив перед Джекі дверцята. Дівчина зловила на собі його недовірливий погляд. Він здався їй знайомим... маєток Яблонських... екіпаж саме звідти... а це... Певно, Агнеса в її виконанні видавалася хлопцю дивною, якщо не сказати гірше.

Андрес. Його звуть Андрес, він працював у Яблонських.

Кучер допоміг їй вибратися з екіпажа. Данило підійшов до неї:

— Чекай тут, ми купимо квитки,— скомандував він, зробив кілька кроків до вокзалу, але повернувся й суворо поглянув їй в очі.— Ні з ким не розмовляй, не відповідай українською і не відходь від цієї вивіски,— вказав він на табличку «Пневмопоштовий пункт», що безпорадно бовталася на вітру.

— Я вже доросла,— набурмосилася Джекі.— Мене навіть до леобурзької Ради взяли.

Данило гмикнув у відповідь, і вони з Давидом зникли в будиночку. Майже розвиднилося, але сонячне проміння не могло пробитися крізь завісу хмар. Віяв мерзенний вогкий вітер, придорожню траву сріблила паморозь. Джекі щільніше закуталася в дорожній плащ, але не зігрілася: тканина була затонка. Двірник у брудному фартусі зиркнув на неї з-під кудлатих брів і витягнув на платформу якусь іржаву штуковину на двох колесах. «Механічний маніпулятор»,— спливло в голові. Агнеса неодноразово бачила їх у Леобурзі. Можливо, такий був і в маєтку Яблонських. Маніпулятор чхнув, засопів і поволі поїхав платформою, всмоктуючи опале листя у своє механічне черево.

По зап’ястку Джекі забарабанили маленькі лапки. Вона глянула на годинник Казумі: різьблені стрілки показували восьму. Коли ж прибуває той потяг? Джекі зачаровано дивилася на отвори в циферблаті, крізь які було видно монотонний рух золочених коліщаток. Механічне серце годинникового павука невтомно працювало. «Це не подарунок. Ти сама повинна вирішити, кому подарувати».

Джекі важко зітхнула. Вона не могла подарувати годинник тому, кому хотіла. Через раптову поїздку, новини про можливу аудієнцію з королем і постійну хворобливу сонливість вона не думала про Федю вже кілька годин. Що він збирався сказати їй у соборі? І про що подумав, коли побачив її з Тео? Здається, вона відповіла: «Трохи пізніше. Маю йти». За кілька тижнів у Леобурзі Джекі навіч бачила стільки смертей, каліцтв, розбитих доль, вогню, болю і несправедливості, але навіть це не допомагало їй усвідомити, де вона опинилася. Зараз Джекі була за межами Нейтральної зони, на шляху до Вінниці, в якій вона навіть у своїй, звичній Україні ніколи не бувала. А Федя залишився в охопленому жахом місті, на яке будь-якої миті могла ринути іноземна навала. І не одна. І може так статися, що вчора вони бачилися востаннє. Невже оте «Трохи пізніше. Маю йти» — це і все, що вона хотіла йому сказати? Чому люди так мало думають про миті, які проживають? Особливо коли обидва опиняються не в тому місці й не в той час, як зазвичай і буває, коли у спокійне, безхмарне життя неквапливо, немов сходження льодовика, вповзає війна.

Джекі досі не розуміла, що саме тримає його тут: Федя не був аж надто зацікавлений участю в цій леобурзькій війні, як, наприклад, Тео. Можна припустити, що Федя залишається в Леобурзі заради Лейли чи йому соромно піти, поки Данило тут. Тисяча причин, але, авжеж, не заради неї. Перед очима майнула картина: вогнище, Лейла і... Та бодай йому! Джекі заплющила очі й почала рахувати до десятьох. Спогад розплився, дівчина зітхнула з полегшею. Так, вона бачила все на власні очі, і брехати самій собі відтепер було просто непристойно. Тож вона — останнє, що тримає Федю в цій реальності. Й у Романівці він залишався з нею через банальні жалощі. І цей годинник...

— Пфрууух!

Джекі скрикнула від несподіванки і відсахнулася. Підбори перечепилися через бордюр, вона впала на землю, з голови злетів капелюшок. Над нею в ранковому попелястому серпанку нависала істота. Чудовисько. Воно мало хобот і опуклі скляні очі, його тіло приховувала важка гумова попона. Істота рохкала і мотиляла головою, наступаючи на Джекі. Серце гупало так сильно, що від його ударів здригалося все тіло. Лише за кілька секунд дівчина помітила вершника, що вмостився на широкій спині чудовиська. На його шиї бовталася схожа маска. Вершник зістрибнув і кинувся до неї.

— Proszę ті wybaczyć, nie chcialem Рапі przestraszyć![78]

Джекі здригнулася. Поляк? Або просто знайомий з Агнесою та навмисне звертається польською? Що за дивні обладунки в нього й у його... це що, кінь? Кінь у протигазі?!

Хлопець простягнув їй руку. Джекі не могла поворухнутися. За мить вона розгледіла нашивки на його сірому бушлаті, кобуру на поясі, галіфе. Військовий. Молодий, сіроокий, тонкі світлі вусики. І кінь. Але нащо їм ті протигази?

За будівлею вокзалу почулися голоси. Зважаючи на те, що Джекі не реагує, військовий підскочив до неї і спробував підняти за лікоть. На перон виїхала група вершників.

Військові. Коні в протигазах. У Джекі перехопило подих.

Поляк нарешті підняв її з землі.

— Погляньте, панове, Ковалек уже панянку собі надибав! — мовив солдат у темно-синьому однострої.

Військові засміялися, і серед них Джекі помітила двох дівчат. Їхні однострої не відрізнялися від чоловічих, а на сідлах так само бовталися протигази. Жінки в армії? Тут? Джекі згадала, з якою бридливою цікавістю дивилися на Лейлу, на її штані й чоботи леобурзькі чоловіки. Небачене видовище!

Весела розмова раптом обірвалася: з-за будівлі вокзалу виїхав, певно, їхній командир. Усі вмить замовкли, поляк напружено виструнчився. Джекі відзначила, що однострої військових — різні: кілька людей за її спиною, як і її рятівник, мали сірі однострої, з орлами на рукавах. Бушлат командира був темно-синій, як і у двох дівчат і того солдата, який прокоментував ситуацію; на головах вони мали чорні папахи.

Командир — кремезний, невисокий на зріст, із пишними чорними вусами — спішився і рушив до Джекі. Дівчина швидко напнула капелюшок і нервово обтрусила сукню. Він окинув її уважним поглядом, заклав руку за спину і привітався:

— Сотник Демчишин, панно. Що тут відбувається?

— Ich verstehe Sie nicht,— пробурмотіла Джекі.— Ich warte auf den[79]...

З голови дуже недоречно вилетіло слово «поїзд» німецькою, але, на щастя, з вокзалу, мало не загубивши циліндр, вилетів Данило.

— Що сталося?! — запитав він німецькою, ошелешено роздивляючись гурт військових.

— Це я й намагаюся з’ясувати, пане,— відповів йому офіцер німецькою.

То він знає німецьку? З вокзалу вибіг Давид і, поки Данило розговорився з командиром, Джекі позадкувала до вигнанця.

— Що трапилося?

Джекі не встигла відповісти. Вдалині засвистіло, по землі пробігла ледь відчутна вібрація. Скло затремтіло, станційний доглядач вийшов на платформу з червоним прапорцем. Вітер посилювався, з голови Джекі мало знову не злетів капелюшок. Джекі підійшла до краю платформи і побачила потяг, що мчав до вокзалу.

Такого величезного паротяга Джекі в житті не бачила, і складався він з безлічі склепаних між собою металевих плит, наче велетенський броненосець. Масивні труби дихали парою, пофарбовані в захисний колір вагони гусінню котилися за паротягом. Поїзд стишив хід і ще раз засвистів, випускаючи в холодне ранкове повітря струмінь пари. Повз Джекі пропливли криво написані білою фарбою букви «Київ».

Судячи з кулеметних турелей на дахах вагонів, це був явно не їхній рейс.

Броньовик перевершував розмірами навіть будівлю станції. Джекі роздивлялася його з роззявленим ротом. Військові спішилися й заметушилися. Спрацював механізм, масивні шестерні відчинили двері бронепоїзда. Сотник відсалютував Данилові й почав командувати завантаженням. Данило розвернувся до Джекі. Вираз його обличчя не обіцяв їй нічого доброго.

— На десять хвилин не можна лишити! — вибухнув він.— У що ти тут ускочила?!

— Кінь у протигазі! — вигукнула Джекі, наче це мало все пояснити, і гнівно смикнула зав’язки капелюшка.

— Та хай хоч кіт у чоботях, я що казав?! — Данило перевів погляд на вигнанця.— До речі, оті — солдати Малопольського Князівства. У них тут «сумісний вишкіл». Певно, проходять захист від хіматаки. Часто буває таке?

— Не знаю, але це добрий знак,— кивнув Давид.— Гадаю, у Вінниці справді можуть бути представники Малопольського Князівства.

— Дівчата-офіцерки,— задумливо промовила Джекі.

Давид примружився, роздивляючись гурт військових.

— Нічого дивного, за наказом коронного гетьмана до армії беруть усіх без обмежень. Давно вже.

Вдалині знову засвистіло, тепер тонше. До станції котився інший потяг, і що ближче він під’їжджав до монструозного «Києва», то відчутнішою ставала відмінність. Данило дістав годинник.

— Це наш. Давиде, клич Андреса, закинемо багаж.

Потяг зупинився на сусідній колії, за броньовиком — у порівнянні з ним він здавався іграшковим, карикатурно дрібним. Джекі ще раз окинула поглядом велетенський паротяг і глипнула на Ковалека, який саме знімав жахливу гумову збрую зі свого коня. До нього підійшов чоловік у коричневому цивільному костюмі й щось запитав. Чоловік стояв спиною до Джекі, але потім обернувся.

Азіат.

— М-м-м, а це ще хто? — пробурмотіла Джекі.

— Де?

Джекі відволіклася на Данилове питання і хотіла показати йому незнайомця, та коли обернулася, на пероні його вже не було.

Вони перетнули колію і підійшли до свого поїзда. Джекі подумала, що в цих вагончиках навряд чи можна випростатися на повен зріст. Дівчина знайшла перший вагон і простягнула квиток сонному худорлявому провідникові в блакитному кітелі й кашкеті. Той глянув на її квиток і паспорт крізь монокль, кинув на неї підозрілий погляд, а тоді подав руку і допоміг залізти у вагон. Данило увійшов услід за нею.

Внутрішнє оснащення вражало. М’які плюшеві дивани замість звичних полиць стандартного плацкартного вагона, до яких Джекі звикла в рідному світі; атласні фіранки з мереживом, блискучі позолочені клямки на вікнах і дверях, просторе відділення для багажу. Витончені столики були зроблені з темного дерева, певно, коштовних сортів.

— Оце так вагон! — видихнула Джекі.— Я гадала, до цієї станції лише самі скотовози ходять.

— Це перший клас,— посміхнувся Данило.— Ти ж аристократка. Я б ніколи не повіз аристократку в скотовозі.

Паротяг протяжливо свиснув, Джекі відчула легкий поштовх і ледь устигла умоститися на дивані, як потяг рушив.

— Дивися!

Данило різко прокинувся від стусана в бік. Джекі прилипла до вікна і роздивлялася місто, що стрімко наближалося до них.

Коли Данила зморив сон, пейзаж за вікном був одноманітним і нудним — поодинокі села, яри, переорана на зиму чорна земля змінювалися сіро-жовтими ланами й лісами, іноді стелився туман. Зрідка цю сумну картину розводили зустрічні потяги, кінні екіпажі й дирижаблі, що час до часу показували свої велетенські черева серед густих хмар. І ось тепер вони наближалися до столиці. До полудня хмари розійшлися, і в синьому небі над містом виблискували сигароподібні балони з довгими, схожими на щупальця гігантського кальмара линвами, що спускалися до самої землі.

— Аеростати загородження,— пробурмотів Данило і подивився на похмурого Давида.— Вони очікують на бомбардування?

— Це ж Україна. Їхні землі жадають усі,— позіхнув вигнанець.

— Так, звісно,— зніяковіло кахикнув Данило.

— Погляньте. Мені здається, я вже бачила цих «комарів»,— Джекі зробила руку дашком і невідривно вдивлялася в небо.— Над Леобургом.

На тлі поштових дирижаблів, що неквапом прямували до повітроплавного порту, вирізнялася група літальних апаратів з механічними крилами. Вони стрімко мчали до міста, хвацько обганяючи повітряних гігантів і ухиляючись від аеростатів, поки зовсім не зникли з поля зору.

— Чорт забирай, та це ж літоциклетки! — випалив Давид.— Леобурзькі літоциклетки! Але ж Гурвіц казав, що апробація ще не закінчена і продавати технологію ми не...

— Ага, а ще він казав, що тримає нейтралітет і не вплутується у військові ігри.

— Мені здається, Агнесо, тобі варто поговорити з ним з приводу сплати податків,— посміхнувся вигнанець.

Паротяг пронизливо просвистів, його огорнуло хмарою пари. Повз вікна пролітали темні силуети будинків і величезні, схожі на чудовиськ заводи з тисячами труб і конвеєрів. У Вінниці їх було не менше, ніж у Леобурзі. Відмінність була одна: біля кожного з заводів сновигали люди у військових одностроях. Здавалося, все населення Вінниці від малого до старого вдягло військові однострої, і нічого дивного для звиклого ока в цій картині не було. Іноді по двоє, іноді цілими групами військові стояли на платформі біля вагонів з овочами, розмовляли з працівниками, щось записували, поки механічні щупальця перекладали коренеплоди з вагона на конвеєр.

Цукровий буряк?

— Тут цукор роблять? — Данило ошелешено посміхнувся.— Військові роблять цукор?

Давид відкинувся на спинку крісла.

— Тут — цукор, а он там — спирт. Це зараз. Але обладнання будь-якого з цих заводів за день-два може бути переобладнане на військові потреби, вочевидь, вони тут саме для цього. Шкода, що в Леобурзі все не так просто.

Поїзд промчав через похмурий промисловий район і викотився на міст. Південний Буг виблискував у тьмяному сонячному світлі, в ньому відбивалися різноманітні літальні апарати, що ширяли над містом. На протилежному березі височіла монументальна споруда з коричневої цегли з великим колесом і конвеєрами. Данило припав до вікна. Вагон сповнився аромату шоколаду. Колесо повільно оберталося, конвеєрами рухалася сировина, з труб на даху вихоплювалася пара, а над цехом здіймався й опускався велетенський поршень.

— Я б заточила шоколадку,— сумно зітхнула Джекі.

Нарешті паротяг подолав міст, заревів і заглибився в середмістя. Столиця Українського Королівства здавалася пасторально-провінційною: двоповерхові будиночки без звичної для Леобурга вигадливості, зелені сади й затишні квадратні площі. Хід потяга сповільнювався. Картину за вікном на кілька секунд приховали пелехи сизої пари, і врешті вони зупинилися під овальним скляним дахом вінницького вокзалу.

Данило допоміг Джекі спуститися на перон і кинув один лео носієві. Той скривився і щось невдоволено пробурмотів, дивлячись на іноземну монету, але все-таки взявся до роботи. На найдальшій колії стояв ще один бронепоїзд, трохи менший за той, що вони бачили біля кордону. «Святий Володимир». Військові в синіх одностроях і чорних папахах сиділи на дахах броньованих вагонів, один з них грав на губній гармоніці. Ззаду, на гусеничному помості, покоїлася гігантська гармата.

Вокзал кипів життям: клерки в капелюхах-казанках і картатих костюмах, з невеликими валізками, поспішали на рейс до Відня, дами, які прибули з Кракова, в пишних сукнях і капелюхах з пір’ям, нарікали родичам на гамір, юрба гомоніла багатьма мовами — майже як у Леобурзі. Данило чув, як кілька проводжальників кинулося до їхнього провідника.

— Що на кордоні? Що кажуть? Ви бачили російські дирижаблі?

Між пасажирами снували хлопчаки з газетами. Данило покликав одного і придбав свіжий випуск.

Газета «Воля». Передовиця проголошувала: «Австралія свобідна!»

Парламент Британської Імперії ухвалив надати незалежність Австралії в обмін на винятковий економічний союз. Данило вигнув брови. І це — в той час, коли Австро-Боснія і Росія готові перегризти один одному горлянки за п’ятачок землі під Леобургом!

Джекі торкнулася його рукава:

— Давид знайшов візника!

Мабуть, місцева шляхта сповна користувалася всіма благами цивілізації і, на відміну від леобурзьких аристократів, їздила переважно паровими екіпажами, а не кінними. Давид закинув багаж на причіп, і огрядний неговіркий візник мовчки запустив мотор.

— Ми їдемо до готелю,— коротко пояснив Давид.— Пообідаємо. Крім того, Агнесі треба перевдягнутися.

— Мені не треба...

Данило докірливо глипнув на Джекі, й та слухняно замовкла, розправивши брижі на спідниці дорожньої сукні. Погода знову погіршувалася, над містом згустилися важкі хмари, крізь які час до часу долинав гуркіт моторів і стрекотіння механізмів. Колеса застукали бруківкою, екіпаж виїхав на центральну вулицю і тепер обганяв повільну «гусінь» парового трамвая.

Архітектура Соймової вулиці з плином руху значно змінилася: замість двоповерхових маєтків постали незвично високі, на десять-дванадцять поверхів, будівлі з пишною ліпниною і кумедними круглими вікнами. Після Леобурга вони здавалися Данилові чи не хмарочосами. Повз екіпаж промайнув жовтий осінній парк за кованою огорожею, і за деревами Данило вгледів великий маєток з центральною банею і колонами біля входу. Біля ґратчастих воріт з позолоченим тризубом і короною виструнчилося кілька військових у чорних одностроях.

— Резиденція короля,— вказав Давид і подивився на Джекі.— Якщо все вийде, ти потрапиш туди ввечері.

Дівчина знову зблідла і здійняла плечі.

— Як вийшло, що в Україні з’явився король? — запитав Данило.

— Його обрав Сойм,— усміхнувся вигнанець.

— Обрав?

— Так. Болеслав Андрієвський править уже майже тридцять років, сів на престол дуже молодим. Його обрали після Першої середземноморської війни, коли Австро-Боснія і союзники перемогли Росію і та відповзла звідси за Дніпро. Відтоді Українське Королівство живе надією возз’єднатися зі своєю лівобережною частиною, яку, до речі, росіянам належало повернути короні згідно з Палермським мирним договором.

— Який Росія, звісно, не поспішає виконувати?

— Авжеж,— вигнанець схрестив руки на грудях.— Та я гадаю, поки живий Северин Ярошенко, Україна ніколи цю надію не полишить. Ось чому їм важливо підтримати нас.

— Хто такий Ярошенко? — насторожено запитала Джекі.

— Коронний гетьман.

— Типу головнокомандувач?

— Так, дуже впливова людина,— кивнув Давид.— Він порядкує армією від самого обрання Болеслава на престол, хоча кілька разів намагався відійти від справ. Та імперії не дають йому спокою. Вважаю, те, що Україна досі тримається на плаву між двох імперій,— це його заслуга.

Екіпаж зупинився на розі двох вулиць, біля небесно-блакитної будівлі з круглою башточкою. Напроти розташовувалася невелика площа, яку півколом обрамляли чотири будинки. В центрі височіла квадратна Ратуша, увінчана жовто-блакитним прапором.

— Як це схоже на площу Чорного,— промовила Джекі.

— Бо це проект Олекси Чорного,— всміхнувся Давид і допоміг їй вийти з екіпажа.— Наш отець-фундатор родом звідси.

Небесно-блакитна будівля виявилася готелем «Савой». На вході їх зустрів апатичний метрдотель. Він поговорив з Давидом німецькою і видав ключі. За кілька хвилин вони були на своєму поверсі. Данило з розчаруванням відзначив, що нічого незвичайного в номері не було, навіть домашнього «телеграфу», як у Яблонських. Хлопець кинув газету на тумбочку і просто в одязі завалився на ліжко. Все було б чудово, якби не страшний свербіж обпечених долонь. Але він не міг дати цьому раду без Джекі, а їй знадобиться пів години, щоб перевдягтися.

Мапа Леобурга з кабінету Оздеміра виявилася величезною і накрила весь стіл у залі засідань. По лінії річки й пагорбів, що оточували Леобург, було розставлено олов’яних солдатиків, яких подарував Феді син Мака. Хлопець заклав олівець за вухо й уперся руками в стільницю. Хай як його дратував Тео, він мав бути на його місці. Найменше Феді хотілося бути відповідальним за якийсь там фланг оборони, але повідомляти про це під час перестрілки в штабній було точно не найкращою ідеєю. Одна справа — це вигадати, як нейтралізувати кілька неповоротких «крабів», і геть інша — організувати оборону проти цілої армії, маючи до своїх послуг жменьку ледве навчених добровольців, чотири кулемети й кілька легких дирижаблів. Господи, та Федя навіть в ігри такі не грав на компі! Найгірше — хлопець і приблизно не уявляв чисельність війська, що їм протистояло, і кількість озброєння. Оскільки одного разу вже дійшло до використання танків-вогнеметів, то далі зброя буде серйозніша. Й усі, хто міг би щось порадити, були зайняті іншими важливими справами.

Федя важко зітхнув. Йому здавалася завеликою не лише мапа, а й саме місто. Їхніх сил навряд чи вистачить на оборону всього периметру. Розумніше буде утримувати пагорби на північному заході та правий берег річки. Нема сенсу залишатися в Творчому районі, де вигоріла половина будинків. А ще важливим пунктом на мапі була дорога, що йшла від західного виїзду з Леобурга, Австрійських воріт, через Нейтральну зону до Українського Королівства. На півдні й південному заході за містом також були пагорби й ліс, і саме там розташувався вигнанський «завод», отже, цю ділянку теж слід прикрити ретельніше...

Грюкнули двері. Федя підвів голову. До нього йшла Лейла, і ледве їхні погляди зустрілися, хлопця ніби хльоснули крижаним батогом. Він зціпив зуби і втупився у мапу, уникаючи дивитися на дівчину.

Хай їй грець. Краще б вона залишалася в штабі. Або на площі. Де завгодно, аби якнайдалі від нього.

— Якщо ти гадала, що в моїй особі отримала потужний стратегічно-аналітичний центр, то...

— Звісно, я так не вважаю,— м’яко всміхнулася вона.— Але тобі я принаймні довіряю. Давид завжди казав, що довіра — найголовніше. Сподіваюся, ти щось вигадаєш. Ти ж у нас молодець, чи не так?

Федя витягнув з-за вуха олівець і насупився. Знущається? Вигнанка здавалася розслабленою і безтурботною, ніби тієї ранкової наради зі стріляниною не було. Її темні очі були трохи примружені, вона посміхалася самим куточком вуст.

— Для тебе це все іграшки?

— Нам треба протриматися до повернення Давида. Та й по всьому.

— Ага. А разом з ним прилетить Капітан Америка?

Лейла засміялася і торкнулася його плеча.

Вона занадто близько. Занадто. Якщо вона посунеться ще на сантиметр, то...

— Ти мене підставила,— Федя звів брови.— Про такі пропозиції повідомляють заздалегідь.

— Це була не пропозиція, а наказ. Дякую, що не став сперечатися. Певно, це було неприємно, але...— вигнанка зітхнула.— Я готова на все, щоб загладити провину.

Слова, що зривалися з її вуст, наче краплі води, падали в нього, відлунювали в голові, хай яких зусиль Федя докладав, щоб її не слухати. Лейла ковзнула до нього, і Федя навіть не помітив, як вона опинилася між ним і столом. Їхні стегна зіткнулися, й от він уже не може не дивитися на неї, і немає нічого, крім її величезних чорних очей і цих карміново-червоних губ, цього рота, який обіцяє стільки насолод.

Це третя реальність. Небезпечна, перекручена, неправильна.

Вони обоє пошкодують.

— Лейло, ти — моя біда.

Вона посміхається, її долоні повзуть по його плечах, вона, гойднувшись уперед, шепоче на вухо:

— Я твоя.

...Одна крапля переповнює океан.

Рипить стіл, шарудить зім’ята карта. Слова перетворюються на шепіт, дихання — на зітхання, присутність — на дотик. Кров прискорює біг, гуде у вухах, рветься назовні. Федя вже не тут, він не знає нічого, крім цього пекельного полум’я всередині, й тисяча демонів керує ним. Думки заливає розпечене олово, в ньому все тоне, і він рухається кудись вогненним тунелем без жодної мети. Лейла обвиває його, вона всюди, Федя відчуває її на шиї, на плечах, на стегнах. Її вуста наче мед, її шкіра — атлас, її волосся пахне димом і трояндами.

...Раптово вигнанка вперла долоню у Федині груди і завмерла.

— Тихо! Чуєш?

У коридорі щось гримнуло, почулися квапливі кроки.

Реальність упала на Федю, наче крижана брила з карниза сонячного дня.

Господи Боже. Та це ж божевілля.

Зім’ята мапа Леобурга валялася на підлозі, солдатики й олівці розлетілися по всій залі. Федя зіскочив зі столу і миттєво стягнув з нього Лейлу. Вигнанка зніяковіло кахикнула, застібаючи ґудзики на сорочці. Вони намагалися не дивитися одне на одного.

Цієї миті двері відчинилися, і до зали влетів вигнанець.

— Дирижаблі!!! — вигукнув він.

— Які ще дирижаблі? — сторожко звела брови Лейла.

— Бойові! — хрипко крикнув розвідник.— Оздемір повертається з цілою армією!

Джекі сиділа як на голках. Екіпаж під’їхав до круглої високої будівлі, більше схожої на фортецю, ніж на урядовий будинок. В’їзд крізь арку їм перепинили гвардійці у чорних одностроях, як і ті, що охороняли резиденцію короля. З воріт з неочікуваною спритністю вибіг низенький лисуватий панок у чорному фраку, з розлогою темною бородою. Він щось схвильовано пояснив гвардійцям, шлагбаум піднявся, й екіпаж покотився крізь арку.

Всередину круглого двору виходили під’їзди, як у звичайному житловому будинку. Біля кожного входу висіли прапори держав. Спинилися біля під’їзду з прапором Леобурга.

— Дуже радий, дуже радий, панове,— пробурмотів панок німецькою, потискаючи руку Данилові.— Панно Агнесо... на жаль, ми не були знайомі особисто... дозвольте відрекомендуватися — Нандор Галь, повноважний представник вільного міста Леобурга в Українському Королівстві. Я добре знав вашого батька.

Джекі помітила його сторожкий погляд, але простягнула руку. Галь акуратно стиснув її долоню й уклонився, а тоді жестом запросив їх увійти.

Кабінет леобурзького чиновника був на першому поверсі — простора зала з оксамитовими червоними портьєрами, столом для перемовин і секретером. У кутку розташовувався робочий куточок, а поруч на столі була розстелена дивовижна мапа Українського Королівства. Кордони країни проступали над папером залізним частоколом, а міста видавалися іграшковими — крихітна вінницька ратуша цокала годинником на башті, над Одесою тріпотів малесенький жовто-блакитний прапорець, а між Львовом і Житомиром катався мініатюрний паротяг. Україна була мов жива. І столиця її була аж ніяк не Вінниця — короною був увінчаний Київ, який перебував під владою Російської Імперії по той бік Нейтральної зони — величезного рубця з залізними зубами, що розділяв українські землі. Неподалік Києва, на правому березі Дніпра, розташовувався Леобург.

Джекі присіла в крісло поруч з мапою, Данило сів біля неї. Давид став спиною до вікна.

— У нас обмаль часу,— Галь уперся кулаками в стіл.— Прошу вибачення за поспіх, ви, певно, втомилися з дороги...

— Пане Галь,— урвала його Джекі.— Чому ви нам допомагаєте?

Представник Леобурга насупився і стиснув губи.

— Тому що...— він зам’явся.— Гадаю, ви ставитеся до мене з певною недовірою, адже на посаду мене призначив Оздемір. Ви маєте на те повне право. Скажу так: я повністю поділяв погляди вашого батька на будівництво держави, але вважаю ту катастрофу, яка спіткала Леобург, наслідком його злочину.

У кімнаті запала мовчанка, Галь висунув шухлядку і дістав звідти газету.

— Август Яблонський, як і всі ми, не мав права залишати Леобург без уваги. В нашому місті виріс монстр, а ми продовжували жити лише своїми турботами,— він показав Джекі передовицю з її зображенням з мітингу на Михайлівській.— «Леобург помер... Так, ми, саме ми занапастили свою останню обитель. Я прошу вибачення у всіх вас від імені мого батька, Августа Тадеуша Яблонського. Але я маю виправити його помилку». Ось що я прочитав у «Wiener Zeitung», ось чому я з вами.

Джекі кивнула. Стаття Зінкевича, хай там як, таки допомогла їм.

— Що це за екіпажі біля під’їзду Малопольського Князівства? — задумливо мовив Давид.

— До Вінниці прибули міністр закордонних справ і кілька делегатів з краківського Сойму. Також тут є міністри Дунайських князівств і делегація з Троїстого Балтійського союзу. Всі вони чекають на ваш виступ у Соймі сьогодні ввечері. Унікальна можливість!

— А король? — Джекі зашарілася, почувши власний хрипкий від хвилювання голос.— Мені казали, що ви влаштуєте зустріч.

— О так,— Галь заклав руку за спину і виструнчився, ніби король раптом з’явився в кімнаті.— Його величність Болеслав приділив нам час у своєму щільному графіку. В цьому я не мав сумнівів, адже Українське Королівство одним з перших визнало суверенітет Леобурга. Я домовився про аудієнцію о п’ятій.

Що?! Джекі глипнула на золотистий циферблат величезного підлогового годинника й похолола.

— За пів години?! То я... я... так скоро?

— Так, і тому я хотів сказати кілька слів, перш ніж ви поїдете до резиденції,— представник Леобурга почепив на ніс круглі окуляри на золотому ланцюжку.— Становище короля нині не найсприятливіше. Партія його супротивників у Соймі значно посилилася. Болеслав вважає, що за допомогою перемовин і союзів існує можливість якнайдовше стримувати войовничий настрій Австро-Боснії, і, слід визнати, йому досі це майстерно вдавалося — в Україні панував мир. Він боїться втратити рятівний нейтралітет, тому навряд чи піде на пряму військову допомогу Леобургу, щоб не накликати гнів іншої імперії — Російської...

— Але про що мені тоді з ним говорити? І... якою мовою?

— О, ви майстерно виголошуєте промови, пані Агнесо,— усміхнувся Нандор Галь.— Якщо вам не вдасться переконати його величність, можливо, до вас дослухається Сойм. Що ж до мови, король — колишній офіцер австрійського ландверу. Він блискуче володіє німецькою.

Ще й німецькою. Вона ж затинатиметься через слово! Джекі судомно втягнула повітря. Клятий корсет, у ньому геть неможливо дихати. Ще кілька хвилин — і вона зомліє та гепнеться на підлогу.

— Шкода, що коронний гетьман нині виїхав на військовий вишкіл,— зітхнув Галь.— Можливо, розмова з ним була б ще продуктивнішою. Свого часу Ярошенко був капітаном армії Російської Імперії і добре знає загрозу, яку та собою являє. Але, даруйте, я зробив усе, що міг.

— Дякую,— Джекі заплющила очі, в голові паморочилося.

— Не хвилюйся, Агнесо,— хрипко промовив Данило, і це прозвучало геть невтішно.— Ти впораєшся.

Три, два, один...

— Їдьмо,— Джекі підвелася з крісла.

...Серце гупало в скронях. Джекі вийшла з екіпажа перед величним порталом з мармуровими колонами, поруч з якими вона почувалася піщинкою. Під ногами зашурхотів гравій. Данило щось мовив їй на вухо, але дівчина майже не розбирала його слів. Гвардійці відчинили перед нею двері.

— Женю...— (Вона здригнулася, коли Данило назвав її на справжнє ім’я).— Король — це лише посада. Він — звичайна людина. Не бійся. Ну ж бо, з Богом.

І Джекі, інтернатська невдаха, рушила назустріч вінценосній особі.

Внутрішнє оздоблення резиденції було не таке пишне, як сама будівля. В усьому тут відчувалися скромність і стриманість — ані червоного дерева, ані позолоченої ліпнини, хіба що величезна кришталева люстра в холі. Тільки-но Джекі переступила поріг, до неї вийшов чоловік у військовому однострої. Від хвилювання все пливло в неї перед очима — навіть не роздивилася його обличчя, лише зауважила вистрижений за козацькою модою довгий чуб і поголені скроні.

— Його величність чекає на вас,— мовив він німецькою і зробив жест рукою.

За мить Джекі опинилася у просторому світлому кабінеті. Посередині стояв овальний стіл для переговорів, під стінкою — диван і невеличкий секретер. На стіні висіло кілька мап, і Джекі впізнала в обрисах країн Українське Королівство з Нейтральною зоною посередині, Російську Імперію і величезну, розміром з пів континенту, Австро-Боснію. Біля протилежної стіни розташувалася книжкова шафа. Біля самого вікна стояв письмовий стіл, за яким сидів чоловік. На перший погляд, він здався їй худорлявим і непоказним, утім, коли Болеслав підвівся їй назустріч і наблизився, виявилося, що він доволі міцний. Джекі схилила голову в поклоні, а тоді оглянула сухорляву фігуру у військовому кітелі й зупинила погляд на обличчі — вузькому, з запалими щоками, гладенько поголеному. Чуприну король мав світлу, майже білу, а ще білясті брови і світло-сірі очі, з промінчиками зморшок у куточках. На тонкому носі зручно сиділи невагомі круглі окуляри, їхній ланцюжок вів за вухо.

Оце і все?

Джекі сама не знала, що думати: з одного боку, вона не очікувала корони і соболиної мантії, але з другого — український вінценосець здавався аж надто непоказним, а його кабінет — бідним, як помешкання спартанця.

— Вітаю вас, панно Яблонська,— повільно промовив він німецькою.— Як ваша подорож?

Його погляд залишався холодним і очікувальним, Джекі нервово смикнула зав’язки на капелюшку, вагаючись, чи скинути його, чи ні. Якби ж вона знала хоч щось із придворного етикету!

— Чудово. Дякую, ваша величносте.

— Дозвольте висловити співчуття з приводу жахливих подій у вашому місті,— король зробив жест до крісла, і вона рушила за ним.— Ми як ніхто розуміємо ваш біль.

— Саме тому я тут,— промовила Джекі, знову відчуваючи, ніби за неї говорить хтось інший. «Інший», який не плутає артиклі й не забуває розтягувати голосні відповідно до леобурзького акценту. І це саме його промови друкують у зарубіжних газетах. Авжеж, вона сама не спромоглася б на таке!

Болеслав потягнув за ручку на ланцюжку, десь дзвякнув дзвоник, і до кабінету занесли тацю з двома філіжанками. Поки ад’ютант розливав каву, король дивився їй в обличчя з задумливим виразом. Тільки-но вони знову залишилися наодинці, Джекі провадила:

— Я не гаятиму вашого часу: і над Леобургом, і над вашим королівством нависла смертельна загроза. Дорогою ми бачили безліч ваших військових і бронепоїзди, і тепер я розумію, що ви так само усвідомлюєте цей факт і готуєтеся до оборони. А ми воюємо вже зараз. Воюємо без «завтра», ваша величносте. Становище в місті жахливе: у скарбниці нема грошей, ми не маємо зброї, не маємо армії, лише жменьку відчайдушних добровольців. А наш ворог має потужного союзника, і ви знаєте, про кого йдеться. Я не вірю, що Юміт Оздемір залишить Леобург. Він обов’язково повернеться. Повернеться скоро і, боюся, на чолі цілої армії, тому без вашої допомоги ми не встоїмо,— Джекі зробила паузу, обличчя Болеслава залишалося замисленим і похмурим.— Ви — єдина наша надія, а ми — єдина перешкода, яка відокремлює вас від війни. Ви ж розумієте, що вони не зупиняться, проковтнувши Леобург?

Король кинув у філіжанку два шматочки цукру і помішав каву срібною ложкою.

— Панно Яблонська, я чудово розумію ваш відчай. Ви цілковито маєте рацію — ми готуємося до оборони. Але я маю уточнити: ми так живемо. Це наше життя — щомиті бути готовими захищатися. Раніше так не було — й Україна довгі століття не мала державності. Але тепер ми виплекали покоління, яке за лічені дні здатне перетворитися на армію і застосовувати для оборони будь-які підручні засоби. Бути готовими до війни щохвилини — наша єдина можливість вижити. Але поки війна не прийшла до нас, ми не закликатимемо її на нашу голову. Ми не можемо вступати в союзи, які ставитимуть нас під прямий удар. Ми не хитатимемо власний нейтралітет.

— Якщо ви не маєте наміру укладати союзи, що тут, в такому випадку, роблять польські війська? Ми бачили їх на полігоні біля кордону,— Джекі стиснула кулаки, аж заболіли долоні.— А представники Дунайських князівств? А Троїстого союзу?

Болеслав презирливо вигнув губи. У Джекі склалося враження, що український король і сам не схвалює прибуття іноземців, але з якоїсь причини нічого не може з цим удіяти.

— Це традиційний щорічний вишкіл, нічого більше,— холодно кинув король.— Про жодні союзи не йдеться. Ми дотримуємося нейтралітету.

— Леобург так само дотримувався нейтралітету, навіть армії власної не мав. А Леобург — це не Україна з її родючими землями. Та їм навіть земля наша не потрібна,— пирхнула Джекі.— Вони просто хочуть зробити наших учених своїми рабами, от і все. А тоді війна прийде і до вас, ваша величносте, можете не сумніватися. І жоден нейтралітет їх не зупинить.

— Послухайте,— Болеслав сьорбнув кави.— Українське Королівство існує, хоча лише якихось тридцять років тому ніхто не сумнівався, що довго ми не протягнемо. А зараз усі ключові рішення ухвалюються саме тут, у Вінниці, а не в Петербурзі чи у Відні. І в цьому велика заслуга такої політики. Ми не втручаємося в ігри гігантів, а вони натомість не чіпають нас.

Джекі відкинулася на спинку крісла і посміхнулася.

— А як же Київ?

— А що Київ?

— Ви малюєте його вашою столицею на мапах, сидячи у Вінниці. Невже не прагнете звільнити його?

Болеслав стиснув губи, його очі роздратовано звузилися.

— На все свій час. Запевняю вас, ми вміємо чекати.

Джекі видихнула, намагаючись заспокоїтися. Його спокійний тон і сонний вираз обличчя раптом почали так дратувати, що вона ледь стримувалася, щоб не вихлюпнути каву, яку король так спокійнісінько пив, йому на голову.

— Зараз, коли я розмовляю з вами, моє рідне місто, можливо, бомбардують з дирижаблів чи палять з вогнеметів. Моїх людей, можливо, труять газом,— засичала вона.— Ми теж трималися за той клятий нейтралітет, але коли трапилася катастрофа, нам ніхто не допоміг. Жоден гарант нашої безпеки не запобіг цій трагедії.

— Співчуваю,— кивнув Болеслав.— Я сьогодні ж визнаю за Народною Радою з вами на чолі право спадкоємності влади, і Сойм ухвалить постанову на вечірньому зібранні.

Папірець! О, він ду-у-же допоможе їм проти Оздемірових танків!

— Дякую, але я сподівалася...— Джекі зціпила зуби.— Я сподівалася на істотнішу допомогу. Нам потрібна зброя — стільки, скільки зможете дати.

— Скільки людей мешкає в Леобурзі? — несподівано запитав Болеслав.

— Близько ста тисяч.

— Ви відповідальні за сто тисяч, панно Яблонська. А на підконтрольних Українському Королівству землях — десять мільйонів. Я не можу ризикувати десятьма мільйонами заради ваших ста тисяч. Ми не надаватимемо вам зброї.

Джекі відчула, як від кипучого гніву спалахнули щоки. Перед очима промайнули довгі ряди тіл під закривавленими простирадлами, жовті черевики, жерло танкової гармати, що дивиться на неї, і вогняний струмінь, від якого її врятував Тео... Стогін, кров, операції під склепінням собору, обпечені Данилові руки. На очі накотилися сльози. Як він може бути таким спокійним?!

— Невже ви не розумієте... вони ж усі загинуть! Усі! — Джекі зірвалася з місця і нервово пройшлася кабінетом.— І я загину разом з ними! Ми не маємо нічого! Вони вбивають нас, а світ лише дивиться! Ви просто сидите і чекаєте, коли небо впаде на наші голови!

Ох, Данило її вб’є! Замовкни, дурепо, негайно стули пельку...

— Заспокойтеся, будь ласка,— в голосі короля вперше почулося хвилювання.

— Я просто в розпачі від вашої бездіяльності! — Джекі трусило від гніву, вона нависла над королем і вперлася руками в боки.— Зараз, у цю хвилину, ви можете перешкодити вбивствам, але ви... ви боїтеся! Коли ви одними з перших визнали наш суверенітет усупереч думці імперій, ви не боялися?!

— Панно Яблонська,— втомлено зітхнув Болеслав.— Я поділяю ваше обурення, але зі свого боку можу лише обіцяти, що в разі продовження бойових дій Українське Королівство прийме, розмістить і забезпечить ваших біженців усім необхідним. Також найближчим часом до Леобурга прибуде гуманітарна допомога. Якщо вам знадобиться моє сприяння щодо організації міжнародного конгресу гарантів недоторканності ваших кордонів — можете цілком на мене розраховувати. Але зброя... ні.

Запала мовчанка, і Джекі раптом почула дуже знайомий звук — тихий механічний скрегіт. Болеслав закасав рукав і подивився на наручний годинник.

Такий самий, яку неї. Японський годинниковий «павук» тарабанив лапками по його зап’ястку, і король опустив важіль, щоб вимкнути будильник.

— Це японський годинник? — пробурмотіла Джекі вголос.

— Що? — король кинув на неї погляд.— Так, японський. І в мене за кілька хвилин наступна зустріч. Перепрошую, Агнесо.

Він підвівся з крісла, демонструючи, що час аудієнції вичерпано. Джекі люто смикнула зав’язки капелюшка, намагаючись зав’язати бант.

Вона вилетіла з кабінету, не прощаючись, і стрімко залишила резиденцію. Після напівтемряви холу в очі боляче вдарило червоне світло сонця, що вже поволі ховалося за жовтими кронами дерев. До неї підбіг Данило. Дівчина не зупинилася і швидкими нервовими кроками попрямувала до екіпажа.

— Ну як? Чого мовчиш?!

— Нам торба,— розпачливо видихнула вона і відчинила дверцята екіпажа, не чекаючи, поки це зробить водій.— Нічого не вийде. Даню, я нагримала на нього. Я нагримала на короля.

— Е-е...— тільки і сказав її «кузен».

Лейла навела тетранокль і клацнула лінзами. Сутінки забарвилися зеленим, а вдалині, на тому березі річки, за огорожею парку і між будинками спалахнули яскраві силуети.

— Чому вони зупинилися?

Мак опустив свій тетранокль і обернувся до неї.

— Тут наші позиції. Поки вони не з’ясують їхню міцність, не ризикнуть атакувати.

— Скільки їх? Хто це взагалі в біса такі?

— Розвідка доповіла, що їх близько тисячі, не так і багато,— Мак знову поглянув у тетранокль.— Можливо, це леобуржці, що втекли з Оздеміром. З розпізнавальних знаків у них — лише пов’язка з леобурзьким левом, як у кундшафтерів.

Лейла закусила нижню губу і задумливо звела брови.

— Скільки мають техніки?

— Кілька броньовиків і три бойові дирижаблі. До міста дирижаблі поки що не підходили, швидше за все, їх використовують для розвідки.

— Чиї дирижаблі? Російські?

— Вочевидь, що так,— знизав плечима вигнанець.— Вони дуже високо, інші так не літають. Але імперського орла нема.

— Їх замало, щоб захопити Леобург.

— Так,— погодився Мак.— І це ще більше насторожує.

Лейла прибрала тетранокль у торбу і відповзла від краю даху.

— Евакуюйте поранених до штабу. Всіх біженців з Творчого — у підземні сховища під Університетом. У Михайлівському соборі й Ратуші не повинно бути нікого з цивільних, зрозуміло?

— Зрозуміло.

Лейла пірнула на горище і побігла сходами вниз. Там на неї вже чекав наспіх броньований паромобіль.

— Боже,— видихнула вона, побачивши металеву потвору.— З вами тільки воювати.

Федя розгладив мапу на столі. Його нудило від хвилювання. Кілька годин — і йому доведеться презентувати результати на засіданні Ради, а він ніяк не міг зосередитися. Хлопець уперся ліктями в стіл і скуйовдив волосся. Що він тут забув? Чому просто не може піти звідси, чому Джекі знову втекла і що в біса сьогодні сталося між ним і Лейлою? І навіщо, коли в місті з’явилася невідомо чия армія, яка вночі може їх усіх перебити, він міркує про це?

Поруч хтось увічливо кахикнув. Федя аж підскочив з несподіванки. Напроти стояв невисокий гладкий чоловік з пишними бакенбардами і лисиною. Він виструнчився перед Федею, наче перед військовим командиром, і доповів:

— Франц фон Бауф. Штабс-капітан Прусської королівської армії... у відставці.

Брови Феді поповзли на лоба. Хто це? Гість вичікувально дивився на нього, а тоді запитав:

— З ким маю честь?..

— А... ну... Мене звуть Федя.

Фон Бауф чекав на продовження, але, так і не почувши його військового звання, кивнув.

— Мене просили обговорити з вами стратегію.

— Хто просив?

— Командирка вигнанців, Лейла.

Федя здригнувся, почувши її ім’я. Вигнанка таки відпровадила до нього досвідченого помічника. Можливо, разом вони зможуть вигадати щось, що дозволить їм дожити до світанку.

— Я б показав вам стратегію, але насправді є лише окремі ідеї.

Фон Бауф насупився. Вони сіли за стіл, і Федя, посиливши світло газової лампи, виклав свої думки, розставляючи солдатиків на мапі по місцях оборони. Штабс-капітан кивав, іноді перепитував, і Федя рився у словниковому запасі Тео, мов у шафі, щоб знайти потрібні німецькі слова.

— В цілому, ви маєте рацію. Наших сил забракне, щоб утримувати все місто. Також припускаю, що на північному сході Леобурга — там, де мешкає російська громада,— нам опиратимуться, якщо ми будуватимемо оборону. Слід зміцнювати оцю лінію,— фон Бауф розкреслив лівобережжя навпіл.— Можна навіть віддати їм будівлю в’язниці й поліційні казарми.

Федя кивнув.

— Треба дізнатися в Лейли, скільки їх зайшло сьогодні на лівий берег.

— Зараз вона тобі розкаже.

Біля люка штабної стояв Тео. Їхні свідомості розділяла «ширма», Федя не знав, про що той міркує, але з виразу обличчя припускав, що двійник страшенно розлючений.

Авжеж, він знає про ту сцену в Ратуші.

Тео підійшов до столу і сів поруч з прусським штабс-капітаном. Федя витримав його допитливий погляд і посміхнувся. До штабної увійшла Лейла.

— А ось і вона!

Вигнанка зупинилася на вході. Яблонський і фон Бауф водночас підвелися зі стільців, Федю ніби щось штовхнуло зсередини і він теж схопився з місця. Що ж, манери у джентльменів цього світу залишаються навіть під землею. Лейла пропустила до кімнати якогось вигнанця, що заніс тацю з бутербродами і латунний чайник, причинила ляду й підійшла до столу.

— Отже, що маємо на лівобережжі? — діловито запитав Тео, пропалюючи її в’їдливим поглядом.

— Це ти маєш доповідати,— гмикнула Лейла.— Ти саме виконував завдання в Шарлоттиному борделі.

— Моє завдання було надто важливим, щоб ще стежити за хлопцями Оздеміра, але, наскільки я бачив, ви теж не гаяли часу,— очі Тео недобре зблиснули.

— Тобі здалося,— вигнанка полоснула Тео розлюченим поглядом і схилилася до мапи.— Вони зупинилися тут і тут. Мають броньовики і кілька танків. Дирижаблі не перетинали межі міста.

— Цього замало, щоб захопити Леобург,— зауважив Федя.

Вигнанець, що приніс їм їжу, дістав з торби круглу колбу і передав її фон Бауфу.

— Це зільбершторум,— пояснив фон Бауф.— Я попросив принести зразок. Оскільки ми вирішили не продавати знайдені в Робітничому районі цистерни, хлопці пропонують зробити з них ручні гранати.

— Ручні гранати? — Яблонський зважив колбу на долоні.— Ви хочете закидати танки хімічним розчинником? Ідея цікава, але дія чистого зільбершторуму слабша, ніж концентрату Яблонського.

— Матимеш можливість перевірити, я обіцяю,— Лейла насупилася, роздивляючись мапу.— Не збагну, нащо Оздемір влаштовує цю виставу.

— Маневр, щоб відвернути увагу,— Тео підкинув на долоні колбу.— Певно, цар Борис не хоче витрачати на цю авантюру свої дирижаблі. Вони зроблять щось інше.

— Ану ж, здивуй мене військовим генієм! — гукнула до нього Лейла.

— Бобриков казав, що Оздемір поїхав по армію. Натомість йому надали тисячу хлопчиків і три надувні кульки,— Яблонський посміхнувся.— Гадаю, цар Борис дуже засмутився, що Юміт не зміг упокорити нас газом і вогнеметами, але щось стримує його від того, щоб змести наше місто з лиця землі. Можливо, Відень. Та Оздемір добре поплазував і випросив другий шанс. Тепер спробуйте міркувати, як він.

— Сумніваюся, що він здатен міркувати,— пробурмотіла Лейла.

— О ні,— Тео дивився на неї, повільно повертаючи колбу в пальцях, ніби чарівник.— Він мав дуже зручний і слухняний народ. Таврував, виганяв, нищив вільні газети і до загибелі Августа Яблонського не відчував ніякого опору. Що сталося потім?

— Потім ми з Давидом повернулися з заслання. Відтоді напруга почала зростати,— відповіла Лейла.

— Вигнанці,— кивнув Яблонський.— Вигнанці — ось головний об’єкт його ненависті. На мою думку, Оздемір вважає: якщо позбутися цієї зарази, його милі покірні леобуржці знову носитимуть його на руках і, як і раніше, слухатимуть його пафосні промови з балкона Ратуші. Усе стане як було.

— Але це не так,— обурився фон Бауф.— Та страшна м’ясорубка в середмісті змінила все назавжди! Забагато смертей, щоб пробачити...

— Знаєте, для Оздеміра триста людей — не так уже й багато,— знизав плечима Тео.— А з ілюмінатора бойового дирижабля це взагалі видається маленьким непорозумінням.

Раптом підлога та стіни штабної здригнулися. Стіл і стільці підстрибнули. Світло газової лампи блимнуло, вона перекинулася, Федя швидко поставив її на місце.

— Що це?

Яблонський схопився з місця.

— Що це було, чорт забирай?! — вигукнула Лейла.

Кімната затрусилася. Федин олівець покотився по столу і впав на підлогу. Федя схопився за стіну, по руці пробігла вібрація. Він обернувся до Тео.

— Тікайте! — гримнув Яблонський.

Молодий вигнанець першим кинувся до дверей. Тріснуло каміння підлоги, щось заскреготало й оглушливо заревло, і просто посеред кімнати, обертаючись і випльовуючи грудки сирої землі, вкрутився величезний металевий бур.

Данило обвів поглядом круглу залу українського Сойму. Схоже на лекторій в університеті. Делегатів тут було менше, ніж депутатів у Верховній Раді «нормальної» України, і йому було добре видно кожного з них. «Воєвода Волині», «Воєвода Брацлавщини», «Воєвода Галичини» проголошували таблички на їхніх робочих місцях.

У першому ряду, біля трибуни, розмістилися гості з сусідніх держав. Праворуч, у кабіні над залою, сидів король Болеслав. Вираз його обличчя здавався відстороненим, хоча рухи були різкі, він час до часу знервовано оглядав залу, точніше, ту її частину, де сиділи опозиційні делегати. Друга кабінка, навпроти королівської, була порожня. Певно, там мав сидіти відсутній нині коронний гетьман. Між кабінками містилося механічне табло для результатів голосування.

Після конфузу на аудієнції Джекі відмовилася виступати перед Соймом і всілася на найдальшій лаві біля виходу, наче студентка-прогульниця. На дівчину було важко дивитися: вона досі картала себе, її обличчя було таке сумне, що Данилові мимоволі кортіло якнайшвидше закінчити їхню безнадійну справу і відвезти її до Леобурга. Можливо, Джекі справді переоцінила свої можливості. Вона ж не має досвіду. Але як би повелася на її місці Агнеса? Навряд чи досягла б кращого результату.

— Ми звертаємося до вас нині, бо завтра може бути запізно. Скажені імперії неможливо зупинити самими перемовинами. Знекровлений і обпечений Леобург — це ваше майбутнє, це ваші міста за кілька місяців, якщо ми не вживемо спільних скоординованих зусиль. Я прошу вашої допомоги від імені вільного міста Леобурга. Допоможіть урятуватися нам, і тоді ви маєте шанс урятуватися самі,— закінчив виступ Данило.

Тишу перервали бурхливі овації. Лунали схвальні вигуки, деякі делегати підвелися зі своїх місць. Данило глипнув на короля. Болеслав дивився йому в обличчя, стиснувши губи, а тоді перевів погляд на воєводу Волині й ледь помітно хитнув головою.

— Голосуємо, панове,— оголосив один з делегатів і взявся за важіль на трибуні.

Почулося клацання. Під рядами трибун запрацювали механізми, квадратики з цифрами на механічному табло почали змінюватися.

«За» — дванадцять, «проти» — чотирнадцять.

Данило зітхнув і ще раз поглянув на Болеслава. Чоло короля вкрилося потом, він потирав зап’ястки, але у світлих очах читалося задоволення. Данило вже збирався зійти з помосту й рушити до Джекі, але зупинився і вперся долонями у трибуну. Всі здивовано стежили за кожним його рухом.

— Знаєте, це, звісно, не моя фраза. Але мені здається, хтось має виголосити її... тут,— він мало не вимовив «у цьому світі».— «Якщо країна, обираючи між війною і ганьбою, обирає ганьбу — вона отримає і війну, і ганьбу». Сьогодні ви обрали другий варіант. Прощавайте.

...Джекі залізла під ковдру і згорнулася калачиком. Після вигнанського підземелля номер у «Савої» здавався просто раєм, особливо його ванна кімната зі срібною раковиною і перламутровими кахлями. Дівчина посиділа в гарячій ванні та сподівалася миттєво заснути, але перед очима миготіли картинки бентежного дня: суперечка з королем, виступ Данила в Соймі, вокзал, бронепоїзд, військові, безліч військових... Вони з Данилом провалили свою місію. Ні! Це вона провалила всю місію, це вона не змогла зіграти роль Агнеси, роль правительки цілого міста. Скількома смертями вони заплатять за її істеричний випад на аудієнції? Про що вона тільки думала!

Годинник на стіні показував пів на одинадцяту. Данило, мабуть, ще не спить. Джекі встала з ліжка, накинула халат і вийшла в коридор.

Данило відчинив двері одразу ж, щойно вона постукала, ніби чекав на когось. На ліжку стояла відчинена валіза, він пакував речі.

— Я тут той-во...— Джекі запитально наморщила лоб.— Чи може аристократка проти ночі заходити в номер до свого кузена?

Данило всміхнувся і пропустив її до кімнати. Біля вікна стояв похмурий Давид.

— Я хотіла вибачитися,— почала Джекі.— Це все через мене.

— Авжеж, ні,— Давид обернувся до неї.— Ніхто в Леобурзі не посміє тобі дорікнути після того, що ми пережили.

— Галь попереджав, що король триматиметься за нейтралітет до останнього. Нема сенсу вибачатися,— сказав Данило, зачинивши валізу.— Король принаймні пообіцяв сприяти конференції. Може, та штука в Оздеміровому кабінеті — якраз і є вихід на якесь високопоставлене цабе? Типу захищеної урядової лінії? Подивимося.

— Я сьогодні розмовляв з представниками Троїстого союзу і Малопольського Князівства,— додав Давид.— Вони запевнили, що Леобург отримає гуманітарну допомогу. Але більше розраховувати нема на що... Не тільки Україна тримається за нейтралітет.

Джекі підійшла до вікна. На підвіконні лежала газета, що її Данило купив на вокзалі. «Австралія свобідна!» Дівчина перегорнула першу сторінку. «Коронний гетьман Українського Королівства Северин Ярошенко відвідав вишкіл королівської фльоти в Одесі». Замітка була ілюстрована: зі шпальти гордовито дивився чоловік у військовому однострої та високій чорній папасі. Його довгі козацькі вуса спускалися нижче підборіддя, а з-під комірця визирав залізний хрест. Прискіпливий погляд гетьмана чомусь змушував Джекі нервувати, ніби вона опинилася на допиті. Дівчина роздратовано відклала газету і поглянула у вікно. Біля входу в готель у каламутному світлі газового ліхтаря виднілися силуети. Джекі придивилася. Вони були в цивільному, але чомусь їй здавалося, що це саме військові. Схоже, це просто враження цих шалених днів. Джекі вже хотіла відпустити гардину, як тут один з незнайомців обернувся і глипнув на вікна готелю.

Азіат.

Знову.

— Давиде, поглянь, хто тут.

Вигнанець, що стояв поруч, визирнув у вікно.

— Це китайці якісь, чи що? — пробурмотіла Джекі.

— А може, японці,— знизав плечима він.— Але що вони тут роблять?

До готелю під’їхав паровий екіпаж. Люди швидко влізли досередини, й екіпаж покотився Соймовою. Джекі обернулася до Данила.

— Я бачила азіата тоді на станції, він розмовляв з поляком, який мене налякав. А ще... король має японський годинник,— вона відсунула рукав і показала подарунок Казумі.

— Вінниця не схожа на відомий курорт,— задумливо мовив Данило.— Навряд вони приїхали зробити кілька селфі на тлі «Савою».

У двері постукали. Джекі здригнулася і краєм ока помітила, як Давид потягнувся до револьвера. Данило обвів їх настороженим поглядом, підійшов до входу й відчинив.

У коридорі стояв незнайомець у сірому костюмі. Він тримав у руках капелюх і тростину з круглим дерев’яним навершям.

— Вибачте, вам кого?

Гість мовчки окинув Данила оцінювальним поглядом.

Пишні довгі вуса, військова постава, гордий, серйозний вираз обличчя, уважні темні очі, коротко стрижене сиве волосся... та це ж... Джекі озирнулася на газету, яку залишила на підвіконні, й відчула, як руки вкриваються сиротами.

— Даню, це гетьман,— з переляку українською прошепотіла вона.

— Який гетьман? — Данило обернувся до неї і насупився. За мить його очі розширилися.— Гетьман?!

— Коронний гетьман Українського Королівства Северин Ярошенко,— німецькою промовила Джекі, підвищивши голос.

— Радий бачити вас, панно Яблонська,— також німецькою звернувся до неї гість.— Дозволите увійти?

Данило дивився на нього на всі очі з безглуздою дитячою усмішкою, ніби побачив рідкісного солдатика, якого бракувало в його колекції.

— Звісно, прошу вас,— Данило незграбно відступив, пропускаючи українського воєначальника в номер.

Джекі присіла на край ліжка. Ярошенко сів у крісло і закинув ногу на ногу. Данило нарешті припинив захоплено всміхатися і посерйознішав.

— Чесно кажучи, ми не очікували побачити вас тут, пане гетьмане.

— Перепрошую за несподіваний візит, але я щойно повернувся з Одеси,— сказав Ярошенко, і Джекі подумала, що він розмовляє німецькою так само добре, як і король, хоча замолоду вони служили в різних арміях.— Про те, що я тут, ніхто не знає, але я мусив зустрітися з вами.

— Якщо ви хочете пояснити, чому Сойм проголосував так, а не інакше, то не варто обтяжувати себе, це вже не має значення,— кинула Джекі й одразу ж прикусила язика. Знову її тягне нагримати на високопосадовця!

— Ні, панно Яблонська, я гадаю, ви чудово зрозуміли, чому так сталося, після розмови з королем. Ви, до речі, справили на нього незабутнє враження — він казав, що ще не бачив правителя, який би так самозречено захищав своїх людей. Йому хотілося б допомогти, але в його ситуації це неможливо. Однак, на відміну від його величності, я маю інший погляд. Росія — анітрохи не менша загроза, ніж Австрія. Українське Королівство — кривава рана на боці ведмедя, а Леобург — кістка в його горлі,— очі Ярошенка гнівно спалахнули, але потому вираз його обличчя знову став байдужим.— Ми нероздільні, й тому ваші інтереси — то і наші інтереси також.

— Ого,— видихнула Джекі.

— Сьогодні Сойм провалив ще одне голосування,— сказав Давид.— Про створення союзу з державами «Нового поясу».

— Так, і це ще одна наша помилка,— погодився гетьман.— Політика його величності на початку була дуже ефективною, королівству вдалося відстояти право на прийняття самостійних рішень без австрійського впливу. Нашому війську не довелося брати участь у Другій війні. Ми уникли нових руйнувань і жертв. Але віднедавна ситуація в світі почала стрімко змінюватися, а в нашому Соймі занадто захопилися внутрішньою боротьбою і не відчувають цього.

— Треба влаштувати їм екскурсію у Михайлівський собор Леобурга,— видихнула Джекі.— Там би відчули.

Обличчя гетьмана не змінило свого виразу, але погляд потеплішав. Вочевидь, він розумів її почуття.

— І як саме змінилася ситуація? — насторожено запитав Данило.

— З’явився шанс позбавити світ від імперій,— спокійно мовив Ярошенко.

Давид здивовано вигнув брови.

— Ви думаєте, це можливо?

— Ймовірність дуже велика,— гетьман перевів погляд на вигнанця.— Я витратив більшу частину життя на боротьбу з ними. І ніколи раніше ця мета не була такою досяжною. Світ змінюється карколомно, і, на наше щастя, цього не відчуває не лише український Сойм, але й імператори Австро-Боснії та Росії. У тому, що війна вже почалася, і почалася вона з Леобурга, немає жодних сумнівів.

— Так,— гірко всміхнулася Джекі.— Але нас ніхто не підтримує.

— Я тут саме для цього,— Ярошенко дістав з кишені жилета аркуш паперу.— Його величність неодмінно зрозуміє моє рішення.

Гетьман простягнув Джекі папірець. Вона пробігла поглядом по тексту. «Спеціяльний Дозвіл від власної канцелярії його світлості ясновельможного пана Коронного Гетьмана всієї України». Чотири тисячі одиниць озброєння...

— Це...— самими губами прошепотіла Джекі.

— Це наказ кордонним заставам на видачу озброєння з резервних сховищ представникам вільного міста Леобурга,— гетьман склав руки на голівці тростини.— На жаль, зброя не найсучасніша, та й надати вам можемо лише невелику кількість.

— Це набагато більше, ніж ми сподівалися,— мовив Давид.— Чому ви вирішили нам допомогти?

— Бо ви обрали шлях боротися з імперією, не маючи шансів на успіх. А допомагають тим, хто бореться. Тому, хто мріє про капітуляцію, не допомагають.

— Але ж король...

— Українське Королівство залишається нейтральною державою. Сойм проголосував проти. Вочевидь, Народна Рада Леобурга знайшла інші джерела для придбання озброєння, і ми не маємо до того ніякого стосунку...— Ярошенко коротко посміхнувся і додав: — Знаєте, як-то кажуть японці: «Найкращий союз — це союз без союзу».

— А ви часто спілкуєтеся з японцями? — гмикнув Данило.

— Я? Даруйте, авжеж, ні. Вичитав вислів у газеті.

— І тому ми бачили під нашими вікнами японських військових?

— Я не уявляю, про що ви, пане Яблонський. Найпевніше, це звичайні мандрівники,— гетьман підвівся з крісла.— Що ж, не забиратиму більше вашого часу. На все добре, панове.

Данило провів його до виходу. Двері грюкнули, і Джекі ніби прокинулася від заціпеніння. Вони навіть не подякували! Дівчина вискочила за гетьманом, але в коридорі вже було порожньо.

Розділ 9 Полум’я з небес

— Субтерина! Тікайте! — щосили гаркнув Тео, проте не почув свого голосу.

Кімната сповнилася парою і пекельним ревінням. Бур, обертаючись, зіштовхнувся з тілом вигнанця, що кинувся тікати. Здавлений крик потонув у огидному хрускоті. Тео відсахнувся до стіни. Лампа на столі завалилась і згасла, кімната занурилася в морок. Яблонському здавалося, що він опинився сам на сам з величезним залізним монстром. Світ звузився до кількох осатанілих лопатей, що з риком оберталися в темряві. На носі субтерини спалахнули прожектори. Пелехи пари прорізало проміння яскраво-білого світла. Попереду щось зблиснуло, і Тео помітив вісім цівок кулемета, що розверталися в його бік.

Тікати запізно.

Тео подивився на свою руку, в якій досі стискав колбу з зільбершторумом.

Жбурнувши колбу в кулемет, він стрибнув за перекинутий стіл. Кулемет плюнув вогнем, але щось захрускотіло, і стрілянина припинилася. Цівки здеформувалися, в корпусі з’явилася діра, почулася відбірна російська лайка. З-за броньованої загороди висунувся кулеметник. Тео одразу поцілив йому в голову.

— Що це за лайно?!

Тео обернувся. Разом з ним за столом ховалися Федя і фон Бауф. Тео помітив багатоцівковий револьвер й видер зброю з Фединої руки.

— Стули пельку і лягай на підлогу.

Всередині вигнанського лігва лунала сирена і здійнявся ґвалт. Центральний бур продовжував обертатися, не дозволяючи дістатися вхідної ляди. Носові люки субтерини відчинилися.

Десант, має бути не менше тридцятьох.

Без негайної підмоги їм кінець. А більшість вигнанців — на позиціях. Лишилися самі жінки й діти.

Тео стиснув руків’я револьверів і приготувався до своєї останньої битви.

З люка вилетів згорток. Бур припинив обертатися. Сяйнули іскри, згорток закрутився по підлозі, кімнату сповнив ядучий дим. Тео зірвав з шиї хустку і затулив нею обличчя. З носових люків почали вистрибувати люди. Це був справжній хаос: вони стріляли навмання в димну завісу, гарчали, щось вигукували. Кілька куль прошило стільницю просто над головою. Фон Бауф глухо зойкнув і схопився за груди. Федя спробував затиснути його рану, але сам згинався навпіл від кашлю.

— Обыскать помещение![80] — скомандував хтось.

Зненацька в кімнаті спалахнула жовтогаряча заграва. Зі вхідних дверей уперіщив струмінь полум’я — такий потужний, що, здавалося, полум’я от-от випалить ущент усе приміщення. Тео загарчав від жару, припавши до землі. Повітря сповнилося смородом пального й горілої гуми. Почулися крики та хрипкі, майже потойбічні стогони. Вогонь вирував кілька секунд, нападники падали і корчилися в муках, їхні захисні костюми палали. Полум’я увірвалося до штабної ще раз, перш ніж хтось із прибульців вистрілив у вигнанця, що тримав у руках вогнемет. Той зойкнув і почав повільно осідати на підлогу.

Тео вистромився з-за столу.

І нарешті почав стріляти.

Декілька нападників вискочило до коридору. Там глухо забахкали постріли. Двоє спробувало повернутися в субтерину, але Яблонський не дозволив їм пірнути в люк. Бур заскреготав, машина сіпнулася, але раптом рикнула й зупинилася, з-під землі повалив дим. Непрохані гості ще лишалися в кімнаті. Тео стріляв, поки нападники не припинили ворушитися.

До штабної забігло кілька вигнанців зі старими гвинтівками. Один стягнув вогнемет з пораненого і підскочив до люка субтерини.

— Ні! — гукнув Тео.— Вона вибухне!

Яблонський зірвав з пояса вигнанця димову шашку, підпалив її вогницею, жбурнув у субтерину і причинив ляду. В надрах велетенської машини зчинилася метушня, хтось замолотив у люк. Тео, не надто кваплячись, відчинив. До кімнати, надсадно кашляючи, вивалилася людина. Тео вихопив з її кобури револьвер і пхнув солдата в спину ногою. Той слухняно завів руки за голову і заволав:

— Сдаюсь! Сдаюсь! Nicht schiessen![81]

Полонений стояв навколішках і тремтів усім тілом.

— Хто лишився в рубці? — спитав Тео російською, піднявши хлопця за комір.

— Нікого нема! Присягаюся!

З-за розтрощеного столу визирнув Федя.

— Лікаря сюди! Покличте лікаря!

Один з вигнанців метнувся до виходу. Тео знову пхнув полоненого в спину, той радо вклався на підлогу і завів руки за голову. Яблонський поглянув на субтерину. Чому вона не змогла дати задній хід? Певно, підвів мотор. А ще — недосвідченість механіка-водія. Якби всередині лишався ще хтось з обслуги, то вони принаймні встигли б задраїти люки між відсіками, і дим не дістався б рубки. Крім того, механік не мав жодних захисних засобів — здається, в російській армії кількість протигазів не розрахована на весь екіпаж. Усе це скидалося на якийсь невдалий експеримент або на вибрик командира, який відіслав команду з новою технікою в бій без вишколу.

Тео оглянув тіла на підлозі, бризки крові на стіні поруч із закопченим буром. І тільки зараз зрозумів: щось не так.

— Де Лейла?!

Вигнанці обернулися, Федя звів на нього погляд.

— До нападу вона стояла...— його двійник запнувся.— Он там...

Він указав на протилежну стіну, майже впритул до центрального бура субтерини.

Тео зціпив зуби. Всередині ніби розгойдувався важкий маятник, але Яблонський уникав думок про те, що побачить по той бік гігантського сталевого жала, просто обійшов бур і нахилився.

Лейла лежала в самому кутку кімнати, притиснувши руки до грудей. Її одяг і розпатлане волосся вкривали грудки землі. Нагострена сталева лопать завмерла за кілька сантиметрів над нею.

— Лейло,— тихо покликав Тео.

Вигнанка обернула голову, їхні погляди зустрілися. Її чорні очі були сповнені первісного жаху. Лейла ще наче перебувала посеред битви, навколо стрекотіла стрілянина, і застиглий бур обертався над нею. Тео простягнув руку. Вона нерішуче торкнулася його долоні кінчиками пальців, він обхопив її зап’ясток і витягнув з-під бура. Вигнанка сіла, згорбивши спину, і замружилася від яскравого світла прожектора. Її тіло помітно трусилося, тремтіли навіть губи, і Тео розгубився: цієї миті вона здавалася йому звичайною людиною, звичайною жінкою, яка не могла впоратися з шоком. Він не міг відпустити її руку, не міг розірвати зв’язок, що на мить встановився між ним і тією, живою Лейлою, в якої цебеніла кров з розбитого чола і пальці якої стискали його долоню, а не руків’я кинджала.

— Пусти. Відпусти мене, Яблонський.

Тео отямився. Дівчина висмикнула долоню з його пальців і обхопила себе руками. Вона розгублено озирала кімнату, тіла, зиркнула на закривавлений бур і на свій залитий кров’ю одяг. Зрештою їй вдалося сфокусувати погляд, вона припинила тремтіти. За лічені секунди Лейла підхопилася з підлоги. Тео підвівся за нею. Вигнанка похитнулася, але, побачивши Федю, кинулася до нього, мало не спіткнувшись об тіло на підлозі.

— Ти не... ти не поранений? — видихнула вона, помітивши кров на його рукавах. До кімнати забіг лікар, Тео бачив його в соборі.

— Ні,— сухо відповів двійник і кинув погляд на Яблонського.— Хоча оцей забрав у мене зброю!

Тео криво посміхнувся.

— Ти все одно не здатен стріляти у ворога,— він обернувся до підземного корабля.— Цікаво, де росіяни взяли британську субтерину.

Лейла звела брови й вимогливо дивилася на нього, чекаючи на пояснення.

— Ти забрав у нього зброю?

Тео дістав складаний ніж і колупнув фарбу на носовій ляді. Так і є. Під свіжим зеленим шаром ховалися темно-сині кольори британського підземного флоту і, звісно, їхній Юніон Джек.

— А що я казав! — задоволено посміхнувся Тео.— Ще й «ворт-честер». Росіяни б сюди втулили отой свій кривенький...

— Яблонський, мене могли вбити на хрін, а мені навіть не було чим захиститися! — процідив Федя.

— Нема-нема правдоньки на світі,— Тео віддав двійникові револьвер і обернувся до Лейли.— То ти допитаєш полоненого, любонько, чи дозволиш мені?

— Полоненого?

Він кивнув на водія субтерини, що досі лежав долілиць.

— Я допитаю. Але не думай, що ти уникнеш відповіді, Яблонський,— Лейла кинула на нього роздратований погляд і скомандувала полоненому російською: — Встать[82].

Хлопець незграбно заметушився, вигнанці підхопили його під руки і підняли. Лейла підступила ближче.

— Цей гаврик має якісь документи?

Вигнанець похитав головою.

— Нашивок теж нема,— вигнанка стиснула вуста й озирнулася.— Як і в оцих на підлозі... лише кундшафтерські пов’язки.

Лейла підняла голову полоненого за підборіддя і провадила російською:

— Хто такий? Звідки? Яка частина?

— К-ковальов... Василій. Я звідси. Я з Леобурга! Служив у поліції... в третьому відділенні... я з Леобурга!

— То з якого це часу леобурзькі поліціянти вміють керувати бойовими субтеринами?

— Я курсант! — випалив хлопець.— Я не керував нею, лише дивився.

— Ага, то друзі палили, а ти поруч стояв? — презирливо посміхнулася Лейла і витягла з кобури одного з вигнанців револьвер.— Зробімо так: я ставлю питання — ти відповідаєш. І якщо мені не сподобається твоя відповідь, я роблю в тобі дірку. Я можу наробити дуже, дуже багато дірок, перш ніж ти розповіси, як потрапив у цю кляту машину.

— Лейло...— насторожено почав Федя, але вигнанка піднесла долоню, наказуючи йому замовкнути.

Тео мовчки спостерігав за нею. У Лейлиних очах з’явився той азартний, гарячковий блиск, що його він частенько помічав у бандитів різного штибу у Вайомінгу. Всі вони дивилися так само, маючи твердий намір його вбити. І про милосердя не йшлося ні тоді, ні зараз.

Лікарі підняли фон Бауфа на ноші, й Федя пішов з ними, супроводжуючи свого пораненого радника. Лейла провела їх поглядом і обернулася до полоненого.

— Почнімо спочатку: звідки ти, такий розумний?

— Я з...— полонений затрусився.— Прошу вас!

— Не чую!

— Я леобуржець! З російської громади! Мої батьки працюють у чинбарні Гульдена!

Лейла напружено стиснула револьвер. Вона не жартувала. Тео переступив розпластаний на підлозі труп і підійшов до полоненого.

— Як до перейменування називалася площа Олекси Чорного? — спитав він, старанно добираючи слова російською.

Хлопець тремтів, дивлячись йому в очі, але не міг вимовити ні слова. Авжеж, у такі дрібниці його не посвячували. І його виживання — останнє, що цікавило Оздеміра. Вони всі — лише мішені на великому полігоні. Судячи з того, як діяли сьогодні нападники, вони були далеко не так добре підготовлені, як елітні частини імперської армії. Та й субтерина — зброя нова, що потребує випробувань у боях. І випробувати її вирішили на вигнанському штабі.

— Бач, яка штука,— зітхнув Тео і заклав руки за спину.— Вона — наша командирка. Їй ніхто не завадить, а про дірки вона зазвичай не жартує. Але якщо ти розповіси мені все, що знаєш, можливо, залишишся живим. Отже, ти не леобуржець. Звідки ти?

— Псков,— похмуро відповів механік.

— Яке ви мали завдання?

— Ми мали... координати...— хлопець кинув переляканий погляд на вигнанку,— вашого штабу. Ми мали знищити його. І... ще дали спеціальну вказівку щодо дівчини. Ми мусили взяти її живою. Або... або труп. Принести. Що завгодно.

Тео обернувся. З Лейлою щось коїлося. Очі вигнанки розширилися, вона важко втягувала повітря і стрімко бліднула, ніби з неї насосом викачували кров.

— Скільки ще субтерин дали Оздемірові? — продовжив допит Тео, не чекаючи Лейлиної реакції.

— Одну. Я чув лише про одну, нашу.

— Скільки частин відрядили до Леобурга? Скільки ти бачив?

— Я не знаю... не знаю... Нас привезли вночі, дали координати, завдання, і я... я навіть не одразу второпав, що ми вже не в Нейтральній зоні. Я побачив місто в долині! А доти ми були на полігоні біля Твері...

— Оздемір хоче мене,— повільно вимовила Лейла.— Що ж...

Вона стрімко наблизилася до полоненого механіка. Її обличчя на мить спотворило геть чисте безумство. Лейла зціпила зуби і скривила губи, ніби збиралася загарчати, як дикий звір. Тео мимоволі задивився на неї.

Вигнанка встигла зробити два постріли, перш ніж він збив її з ніг і схопив за руку. Полонений корчився на підлозі й волав від болю. Лейла прострелила йому обидва коліна.

— Що ти в біса коїш?! — засичав Тео їй в обличчя, навалившись усім тілом.— Він полонений! Він мій полонений!

— Даю секунду, щоб ти зліз із мене,— люто видихнула вона.— Один...

Тео відпустив її і підвівся, гидливо обтрусивши одяг. Лейла встала і схилилася до механіка:

— Передай Оздемірові, що я стала Ельзою. Я стала Ельзою і чекаю його на перемовини,— Лейла випросталася і повернула револьвер вигнанцеві, а потім знову подивилася на Тео.— Викиньте його десь по той бік річки. Може, свої знайдуть його раніше, ніж він спливе кров’ю.

— Ти не маєш права так чинити,— повільно вимовив Яблонський.

— Маю. Я ж командирка, ти сам визнав,— посміхнулася вона.

— Коли ми з тобою поїдемо до Вайомінгу, командуватиму я.

Її обличчя витягнулося від такого нахабства. Тео розвернувся і вийшов з кімнати, не встигла вигнанка й відповісти.

Лейла зачинила двері своєї кімнати і запалила газову лампу. Капсула майже спорожніла, треба було заново заправити її газом. Морок розвіявся, предмети осяяло м’яке жовтувате світло. Відображення в щербатому дзеркалі залишало бажати кращого. Лейла торкнулася ґулі й широкої подряпини на лобі, з якої до брів тяглися цівки засохлої крові. М’язи викручувало, голова розколювалася від болю. Вигнанка втомлено зітхнула і сіла на пуф біля трюмо. Намацала в шухлядці недопиту пляшку віскі. Старе добре віскі, сім тисяч п’ятсот дванадцятого року. Це... це дві тисячі четвертий за нормальним календарем? Добра витримка. Лейла зробила великий ковток, змочила хустку й кілька хвилин обережно відтирала засохлу кров. Тоді розплела косу і почала розчісувати сплутане волосся.

Цікаво, чи шкодував Оздемір, що не вбив її, коли дізнався, що вона повернулася? Чи боїться він її? Навряд. Певно, йому цікаво подивитися на неї тепер, нагадати про себе і про те, що він робив; пересвідчитися, що вона й досі — те загнане звірятко, яке ховається під столом, марно намагаючись уберегтися від нього.

Але найхимерніше було те, що Лейла сама прагнула цієї зустрічі. Вона сама хотіла переконатися, що стала кимсь іншим, кимсь більшим за те звірятко. Певно, якщо вони так прагнуть одне до одного, рано чи пізно зустрінуться.

Ляда рипнула, вигнанка здригнулася. В кімнату зазирнув Мак.

— Чого тобі?

— Там цей...— рудий велетень зачинив по собі ляду.— Поруч з Ратушею знайшли труп.

— Оце дивина,— пробурчала Лейла, продовжуючи відтирати кров.

— Ну, цього разу — дивина. Тобі варто подивитися.

Лейла зловила погляд Мака в дзеркалі. Потім стомлено закотила очі й кивнула.

За кілька хвилин вона вже трусилася в поспіхом переобладнаному на панцирник паромобілі. На щастя, дороги Леобурга були здебільшого порожні, й шлях не забрав багато часу. Лейла з полегшею вилізла з гуркітливої бляшанки й пішла до юрми, що стовбичила на внутрішньому подвір’ї Ратуші. Вигнанка протиснулася крізь них і мало не наступила на розпластане на землі тіло.

Голова бідолахи лежала за кілька метрів від тіла. Це був юнак, судячи з одягу — з Робітничого району. На боці мав велику полотняну торбу, на вигляд порожню. Лейла гидливо скривилася і присіла навпочіпки біля тіла.

— Что за дичь[83],— пробурмотіла вона.

— Поглянь на рану,— вказав Мак.— Голову ніби відрізали одним ударом. Ідеальним ударом.

Лейла відчула, як до горла підкочує нудота, і підвелася, намагаючись не дивитися на труп.

— Упізнали?

— Поки що ні.

— Гаразд. Зараз нема часу з цим марудитися, у нас пів міста окуповано. Приберіть це звідси,— скомандувала вона.— Й оцих розженіть. Теж мені розвагу знайшли.

Щось гупнуло, і спалах на мить засліпив її. Лейла роздратовано замружилася.

Зінкевич. Як же дістав цей кореспондент!

— Вибачте,— всміхнувся хлопець і поправив картатий берет.— Кілька знімків для завтрашнього номера.

— Та йди ти до біса! — спалахнула вигнанка.— Я не давала дозволу!

Хтось торкнувся її рукава, Лейла здригнулася. Позаду стояла Казумі.

— Стоп, а ти що тут робиш?! — вигнанка відвернула дівчинку від мертвого тіла, на яке та кидала перелякані погляди.

— Я хотіла розповісти тобі,— почала Казумі японською і потім перейшла на німецьку, старанно вимовляючи гострі, як лезо, слова.— Вранці мої респонденти з Відня повідомили...

Лейла насторожено здійняла плечі.

— Привселюдно розмовляй зі мною японською,— вона взяла дівчинку за руку.— Ходімо звідси.

Вони відійшли від натовпу. На обличчі Казумі застиг винуватий вираз, ніби Лейла збиралася відчитати її за погану оцінку в школі.

— Які ще «респонденти»? — втомлено запитала Лейла.— І чому з Відня?

— У мене є персональний телеграф,— дівчинка дістала з кишені невеликий пристрій. Латунна пташка з гострим дзьобиком сиділа на широкому коліщатку, по якому проходила вузька стрічка. Казумі натиснула важіль, і пташка вдарила дзьобом по стрічці.

— Що це?

— А хіба в Леобурзі таких нема? — здивувалася дівчинка.— Я обмінююся повідомленнями з людьми з різних міст. Переважно з Токіо, але є і з Відня, з Осло, один з Лондона. Вони пишуть сигналами, і ми одне одного так розуміємо.

— Що пишуть?

— Та так, зазвичай різні дурниці. Я розповідаю про своє життя, вони — про своє. Коли ми з батьком переїхали до Леобурга, в мене з’явилося багато нових респондентів.

— Боже,— видихнула Лейла.— Телеграфний інтернет.

— Що? — вигнула брови Казумі.— Отож, сьогодні Ганс із Відня написав: у місті подейкують, що скоро буде війна. Цісаря розлютила атака росіян на Леобург і війська поруч з Нейтральною зоною. Він надіслав якесь послання російському цареві. Мені здалося, ти маєш про це знати — до Леобурга новина дійде лише завтра.

— Дякую. Отже, Оздемір не продовжує наступ, бо чекає вказівки згори, а в Петербурзі ще не вирішили, що робити,— задумливо промовила Лейла.— Добре. Але дзьобиком зайвий раз не клацай, зрозуміла? І взагалі, нікому не показуй цю штуковину. Якщо не хочеш загриміти до камери за шпигунство.

— Я?! — великі розкосі очі Казумі розширилися з переляку.

— Так, ти. Бо навіть я не зможу тебе захистити. А тепер бігом до Мака і попроси його відвезти тебе до штабу.

Казумі дивилася на неї не кліпаючи, але вже не перелякано, а з дивним захопленням. Лейла зіщулилася. Вона вже бачила такий погляд. І того разу це дуже, дуже погано скінчилося.

— Я дуже радію, що ти вижила,— у великих темних очах Казумі зблиснули сльози.— Ти наче маєш багато життів.

— Я просто часто зберігаюся,— розгублено гмикнула Лейла.

Вигнанка розвернулася і пірнула у натовп, щоб якнайшвидше позбутися сповненого обожнювання погляду дівчинки.

Леобург з’явився на обрії. Екіпаж скотився з пагорба, і його одразу зупинили озброєні люди. На їхніх щоках були V-подібні шрами, але це чомусь геть не заспокоювало Джекі. Вона була сама. Давид з Данилом вирушили до кордонних застав з наказом гетьмана, а її відіслали додому. Якщо вигнанське лігво, звісно, можна було назвати домом.

— Перепрошую, панно Яблонська,— сказав бородань з гвинтівкою на плечі.— Ми оглядаємо всі транспортні засоби.

— Авжеж,— зітхнула Джекі, спостерігаючи, як вигнанці перебирають нескінченну купу суконь на всі випадки життя.

За кілька хвилин огляд було завершено, Андрес хльоснув коня, і вони рушили до Австрійських воріт. Колеса застукотіли бруківкою. Вулиці Академічного району вже не здавалися Джекі такими страхітливо порожніми, як декілька днів тому, коли вони їхали до Вінниці, але атмосфера в місті стала гнітючою. Повз екіпаж сунули колони «народної армії» — похмурі леобуржці, вдягнені хтозна-як, зі старими гвинтівками, без шоломів і масок. Джекі вдивлялася в їхні обличчя з надією побачити там бодай трохи рішучості й упевненості, але вони старанно уникали її погляду. Над колоною ніби висіла невидима, але вже відчутна загроза, дамоклів меч, готовий упасти на їхні голови щомиті. Що сталося в Леобурзі, поки вона їздила по аудієнціях? Чи мала вона право залишати своє місто? Своє! Леобург жив у ній і дихав з нею в унісон, і зараз Джекі відчувала це як ніколи яскраво.

Дівчина постукала по стінці кабіни, щоб Андрес зупинився. Вона вийшла з екіпажа і стала посеред вулиці, а довгі колони леобуржців, приречених на смерть, обходили її, наче потоки гірської річки. Джекі задихалася від безпорадності, тягаря нескінченного лиха й горя, але водночас це пов’язувало її з містом щогодини міцніше. Це місто підтримувало і плекало її, як та земля, що живить дерево. Джекі вростала в Леобург, і він давав їй сили. За її спиною нізвідки росла кам’яна фортеця, і щодня вона ставала вищою і міцнішою, і незабаром на її зубчастих вежах з’являться гармати і замайорять бойові прапори. Й от тоді вони разом здолають будь-якого ворога.

— Панно Яблонська, я б не радив вам перебувати на вулиці без охорони.

Джекі здригнулася. За її спиною стояв Бобриков.

Дідько!

— Дякую за турботу, я вже сідаю в екіпаж.

Російський шпигун сьогодні здавався розгубленим і втомленим. Під очима Бобрикова проступили темні кола, волосся неохайно стирчало з-під капелюха врізнобіч, монокль бовтався на ланцюжку на грудях.

— Гадаю, вам не повідомили, що частина міста окупована?

Джекі здригнулася.

— Що?!

— Так-так, Оздемірові хлопці контролюють лівий берег, а штаб вигнанців було атаковано субтериною.

Серце Джекі стиснулося.

— Як? Хтось загинув?!

— Та дурниці, лише двоє, і не з командирів. Штабну перенесуть в інше приміщення, та й по всьому,— відмахнувся Бобриков.— Шкода, що машину навряд чи можна використовувати, щось із мотором, а ще пан Яблонський неабияк попсував зільбершторумом кулемет. Але ви обов’язково оцініть її міць — центральний бур досі стирчить із землі! До речі, хіба вас ніхто не зустрічає?

— Ніхто не знає, що я повернулася.

— Кепсько. Як ваш візит до Вінниці? Продуктивно?

Джекі зціпила зуби.

— Цілком,— сухо відказала вона.

— Це добре,— посміхнувся Бобриков.— Отож, ви не збираєтеся звертатися по захист до цісаря?

— Перепрошую, але ви мене затримуєте, до побачення,— відповіла Джекі, залізла в екіпаж і грюкнула дверцятами, проте Бобриков раптом застромив голову у відчинене вікно.

— Росіяни вже тут, Агнесо, невже ви цього не розумієте?! Скільки можна тягнути?

В його інтонації було щось украй неприємне, страшне, він говорив з таким роздратуванням, ніби був готовий негайно накинутися на неї, якщо Джекі не пообіцяє надіслати телеграму австрійському цісареві. Дівчина відсахнулася від вікна та стукнула по кабіні.

Екіпаж здригнувся і покотився бруківкою. Джекі висунулася у віконце і гукнула до Андреса:

— Їдьмо до вигнанців!

Їй стало зле. «Загинуло лише двоє, дурниці». Уява малювала жахливі картини. У вигнанському лігві безліч людей! Джекі повільно видихнула, намагаючись заспокоїтися після неприємної зустрічі. Змінилася не тільки атмосфера в місті, а й Бобриков. З ним щось трапилося, і, швидше за все, недобре. Шпигун був незвично знервований, наче це не їхній, а його час спливав. Вони всі ходили по замінованому полю. Якщо вони не звернуться по допомогу до Вільгельма — буде війна. Якщо звернуться — буде війна. То який сенс квапитися?

За межами міста екіпаж почало підкидати на горбочках. В’їхали до лісу і зупинилися. Джекі вийшла з коляси й пірнула в темний вузький тунель. У штабі панувало пожвавлення: коридорами снували люди, десь плакала дитина, якийсь хлопець з купою паперів і мап мало не збив її з ніг. Джекі рушила до колишньої штабної.

Вхідний люк було відчинено. Джекі ще з коридору побачила велетенський бур, що стирчав просто з підлоги і займав пів кімнати. Загострені лопаті, купа важких поршнів, груди здибленої землі й каміння довкола. Вона ступила всередину і заклякла. Стіни й підлога — в крові й запечених згустках, закопчене каміння, спалені шматки мап. Повітря — сморід паленої гуми й мастила. На підлозі ще виднілися сліди від тіл.

— Панно Агнесо, я прошу вас вийти звідси,— суворо мовив хтось позаду.

Черговий указував на ляду. Джекі швидко вийшла з кімнати.

— Хто загинув?

— Двоє хлопців з першої дюжини. Я з третьої, не знав їх особисто. Ще кілька людей поранено. Ми переобладнуємо одну з кімнат на нову штабну. Поки що всі збори відбуваються в їдальні,— мовив вигнанець і м’яко додав: — Ви не встигли на обід, але на камбузі ще має бути їжа.

Джекі вдячно кивнула. Але мріяла вона про інше — про скромну душову в кінці коридору. Щоправда, вода там ледь крапала і була чи не окропом, навряд чи там можна поніжитися під душем.

За пів години Джекі нарешті потрапила до їдальні. В порівнянні з невеликою задушливою штабною приміщення тут здавалося величезним — колишній центральний склад. Меблів стало більше: додалися речі з кімнати, яку переобладнували на штабну. Столи прибрали з центру кімнати, а на стінах з’явилося більше газових ламп. Крім того, хтось притягнув сюди... піаніно. Нащо вигнанцям піаніно, втомлено подумала Джекі. Навколо метушилися чергові, що прибирали зі столів. Джекі почувалася незатишно: геть не хотілося думати про те, що сюди щомиті може знову вгвинтитися гігантський бур.

Дівчина присіла в кутку, подалі від вигнанців і їхніх дітей, які роздивлялися дочку Яблонського, наче цінний музейний експонат. Черговий приніс їй обід: традиційну пісну кашу зі шматочками якогось підозрілого м’яса. А ще — теплий запашний хліб тітки Сари, старої вигнанки, і це була найсмачніша страва з усього, що Джекі їла за минулі кілька тижнів.

Джекі так захопилася їжею, що не помітила, як світло газових ламп змінила тінь. Дівчина повільно звела погляд. Перед нею стояв Тео.

— Ви не заперечуєте, панно Яблонська? — поцікавився він, указавши поглядом на порожню лавку навпроти неї.

Джекі кивнула, намагаючись проковтнути жорстке м’ясо. Цікаво, що він подумав, коли побачив, як вона жадібно наминає невибагливе вигнанське їдло? Авжеж, за столом у Яблонських так їсти було неприйнятно. Її раптом охопило хвилювання, апетит зник. Джекі сьорбнула зі щербатого кухля трохи кислючого компоту і втупилася у свого «кузена».

— Отже, питати, як минув візит до короля Болеслава, безглуздо? — мовив Тео, відрізаючи шматок м’яса.— Зброї нам не дали.

— Король... король, звісно, нічого не дав,— посміхнулася Джекі.— Добре, що Україною править не лише він.

Яблонський звів на неї здивований погляд.

— Ми отримали таємний ордер від коронного гетьмана. Давид об’їжджає кордон. У нас буде зброя.

Обличчя Тео засяяло, він вражено вигнув брови. Цієї миті він був такий схожий на Федю, що Джекі мимоволі штриконуло зсередини. Вона відвела погляд.

— А ти тут герой вечора? Переміг субтерину!

— А... насправді мало не загинув,— Тео доїв кашу і витер губи серветкою.— Росіяни вирішили випробувати на нас свою британську іграшку. Але вояків Оздемірові дали з тих, кого не шкода: непідготовлених, малочисельних, недосвідчених. От далі, боюся, вони не жартуватимуть.

Двоє вигнанців підійшло до піаніно в кутку. Хлопець відчинив стулки у верхній частині, і Джекі побачила всередині... три скрипки і латунний дифузор труби. Одразу під скрипками розташовувалася котушка з широкою паперовою стрічкою. То, може, це не піаніно, а якийсь передавач, як у Зінкевича?

— Що це?

Тео простежив за її поглядом.

— Механічний оркестр. Іграшка для збіднілих аристократів, які не мають грошей на справжніх музик. Притягли зі звалища, мабуть. Вигнанці тягнуть зі звалища всілякий мотлох, наче ті сороки,— він зітхнув, дістав з халяви чобота флягу і зробив добрячий ковток.

Джекі придивилася. Вигнанці геть хлопчиськи, не старші за Казумі. Один клацнув важелем, і паперовий вал закрутився. Скрипки видали кілька нот.

— Вимкни! Геть уже почманіли! — обурено гукнув з протилежного кутка старий.— Товариші загинули, а вам усе забавки!

— Ні! Нехай грає! — закричав на нього інший вигнанець.— Не можу я більше в цій клятій тиші! Вже ліпше музика, ніж слухати ваше плямкання!

Поки дорослі сперечалися, підлітки знову потягли за важіль, і механічний оркестр заграв. Мелодія вальсу була простенька, проте одночасно чулися і скрипки, і труби, і піаніно. Джекі зловила себе на думці, що, попри все, не хотіла б зараз бути деінде. Вона хотіла сидіти тут, слухати цю чудернацьку велетенську шарманку і дивитися, як Тео крутить у пальцях свою мідну запальничку. Здається, йому до біса кортіло запалити, проте в підземеллі це суворо заборонялося. Але Джекі відчайдушно не хотілося, щоб він ішов геть. У цій атмосфері було щось домашнє, і дівчині не вірилося, що вона вже місяць не була вдома. Підземелля, місто, охоплене війною, люди з відмітками на обличчях стали її світом, і вона не уявляла, як зможе повернутися до своєї реальності.

— Я бував на таких балах, що...— задумливо пробурмотів Тео і зиркнув на неї.— Та ти, мабуть, теж їх пам’ятаєш.

У пам’яті Джекі спливли каламутні образи: шурхіт суконь, звуки скрипки, дзвін келихів... як усе це було важливо для Агнеси і як нескінченно далеко від неї самої!

— Не дуже.

Тео підвівся і підійшов до неї.

— Дозвольте поцікавитися,— цілком серйозним тоном запитав він.— Чи танцює панянка вальс?

— Що? — Джекі здивовано моргнула.— Ти здурів?

— Аж ніяк,— Тео з легким уклоном запропонував їй руку.

Краєм ока Джекі помітила на вході силует. Невідоме чуття підказало, хто саме тільки-но увійшов до кімнати. Серце затріпотіло, наче крила колібрі. Джекі схопилася з місця з неналежним як для аристократки поспіхом.

— Ну, вальс я танцювала тільки на випускному,— пробелькотіла вона.— Але якщо ти допоможеш, я спробую згадати.

Долоня Тео лягла їй на спину, друга стиснула її руку. Він знову опинився в небезпечній близькості від неї, і Джекі раптом відчула, що не може відвести погляд від його темно-карих очей. Здається, вона ніколи не бачила Тео таким. М’який, млосний погляд, з ледь помітною грайливою іскриною, ніби Тео старанно ховав свій справжній настрій і намагався здаватися отим похмурим грубіяном, що ніколи не розлучається з пляшкою віскі й револьвером. Тео не усміхався, але, вочевидь, йому було приємно, і Джекі раптом відчула гордощі з того, що він збирався танцювати саме з нею.

— Голову схили трохи набік,— тихо вимовив він.— Не годиться пристойній дівчині так дивитися на кавалера.

От дідько. Таки помітив! Джекі відчула, що її щоки і шия вкриваються червоними плямами.

— Вибач,— видихнула вона.— Якось не звикла танцювати в обіймах джентльмена з паралельного світу.

Тео засміявся, і Джекі зніяковіло всміхнулася. Бічним зором вона помітила, як Федя притулився до стіни. Він запхав пальці в петельки ременя і невідривно спостерігав за ними. Вуста були щільно стиснуті, й у всьому його силуеті відчувалася неприхована напруга. Джекі подумала, що ладна була б віддати правицю, аби відчути його емоції зараз так, як вона відчувала емоції Агнеси.

— У тебе вийде,— прошепотів Тео їй на вухо.— Агнеса чудово танцювала. Хтозна, може, незабаром доведеться танцювати на якомусь віденському балі.

— Ну, на аудієнції в короля я вже побувала,— посміхнулася Джекі, намагаючись більше не дивитися йому в обличчя, як належить благопристойній дівчині.— А ти сам де навчився?

Замість відповіді Тео раптом зробив крок, і вони помчали в перше коло. Один з вигнанців здивовано вигукнув, і присутні втупилися у них.

— Один-два-три, один-два-три,— рахував Тео.— Я закінчив класичну гімназію.

Джекі хотіла щось відповісти, але всю її увагу поглинав ритм танцю і відчайдушне бажання не наступити на ногу партнера. Яблонський вів плавно, але впевнено, іноді навіть владно, ніби весь час, що минув з випуску з гімназії, він щотижня вальсував на світських раутах. У Джекі справді непогано виходило, тіло ніби виконувало задану програму без її участі. Все змішалося в один приємний, запаморочливий вир — навколо, здавалося, не було ні війни, ні страждань, ні жовтих черевиків; їм більше не загрожувала атака з повітря чи з-під землі. Не було ні Феді, ні Лейли, ні поцілунку біля багаття. Ажурна мелодія вальсу наповнювала її нестерпною легкістю. І Джекі не хотілося, щоб це закінчувалося.

Вони зробили ще одне коло, потім ще одне, Тео покрутив її, а тоді пригорнув до себе і різко нахилив вперед. Джекі вчепилася йому в плече.

— Це не з вальсу,— пробурмотіла вона.

— Ні,— радо погодився він.— Але ти маєш бути готова до всього.

Тео посміхнувся і вирівняв її, але відпускати не поспішав.

Його очі сяяли. Джекі ніби опинилася під склепінням Михайлівського собору, коли навколо лунали постріли, а зовні вирував вогонь. І він так само дивився на неї і бачив її, Женю, а не Агнесу, як усі інші.

«Ти — найважливіша, Женю».

Рятуючи її, Тео ризикнув життям. Тому що саме вона, Женя, найважливіша.

Тео посміхнувся і збирався щось сказати, але Джекі раптово збожеволіла. Вона звелася навшпиньки і незграбно поцілувала його. Тео закляк з несподіванки, але, на щастя, швидко отямився і відповів на її поцілунок. Минуло всього кілька секунд, але Джекі боялася навіть подумати, що буде потім. Її тіло втратило чутливість, думки розлетілися. Якби Тео відпустив її цієї миті, вона б упала на підлогу, наче лялька.

Що вона... собі... думає?..

— Якого хріна? Ви подуріли обоє?!

Тео відірвався від її вуст і обернувся.

— Будьмо відверті, я просто в захваті від ваших дівчат,— посміхнувся він до Феді.— Давно не вальсував зі своєю «нареченою».

Джекі нарешті зважилася звести погляд. Федя був блідий, наче смерть, і здавався розлюченим і розгубленим водночас. На мить вона його навіть пожаліла: хлопець хотів щось відповісти, але не міг дібрати слів, можливо, хотів ударити Тео, але знав, що той вгадає кожен його рух.

— Ходімо, маю розмову... Агнесо,— прохрипів Федя.

— Ні,— Тео відсунув Джекі за спину.— Вона залишиться тут.

— Тео, все гаразд,— прошепотіла Джекі.— Нам справді час поговорити.

Дівчина пройшла до виходу з їдальні й рушила коридором. Дивовижно, але її ноги не тремтіли, а серце не вискакувало з грудей. Федя йшов позаду, і за нею ніби рухалася грозова хмара — Джекі ніби відчувала весь його гнів незгірше за двійника. Дівчина зайшла до своєї кімнати, і Федя зачинив за ними двері.

— Я, звісно, знав, що ти...— він вигнув брови.— Що ти здатна на будь-яку дурість, скажімо відверто. Але щоб таке...— він замовк, важко втягуючи повітря.— Нащо ти це зробила? Типу помститися?

Джекі продовжувала дивитися йому в обличчя, і Федин погляд став невловно змінюватися: він уже не розкидав блискавки, а знемагав від очікування. Джекі мусила підтвердити його припущення, розкричатися, а ще краще — розревітися, згадати про Лейлу, кинутися на нього з кулаками, але фокус був у тому, що вона й не думала про Федю в ту мить, коли поцілувала його двійника.

Бо вона думала про себе. Бо вона — найважливіша. Джекі зробила це, бо їй так захотілося. Вона зробила те, на що ніколи б не зважилася. Вона відчула, що просто стала іншою.

— Я його поцілувала, бо він мені подобається,— спокійно відповіла дівчина.

Федя гмикнув, потім скривився, наче не міг зрозуміти, якою мовою вона розмовляє. У його погляді з’явилася гидливість, ніби він дивився на слимака.

— Оце ти швидко,— видихнув він.— Уже готова стрибнути на першого ліпшого, який хоч трохи схожий на мене?

Джекі розмахнулася і ляснула його щоці.

— Пішов геть.

Федя хитнув головою і поворушив щелепою, його щока почервоніла. Він випростався, зміряв Джекі презирливим поглядом і вийшов з кімнати. Дівчина, зітхнувши, опустилася на жорстке незручне ліжко і згорнулася калачиком під стінкою. На її зап’ястку мірно цокав японський годинник.

...Джекі й не сподівалася заснути, але все скінчилося аж надто скоро: тільки-но вона склепила повіки, хтось торкнув її за плече. Над її ліжком нависла Лейла.

— Прокидайся,— наказала вона.

— Котра година? — Джекі потерла очі й сіла. У підземеллі панувала цілковита тиша.

— Пів на сьому ранку. Ходімо в Ратушу. Там нарада.

Вигнанка вийшла з кімнати. Щось у її поведінці насторожувало: вона була чи то надто спокійна, чи то надто доброзичлива, в її тоні не відчувалося традиційної нотки презирства. Джекі провела її сторожким поглядом. Нарада? Але ще навіть не світало!

Джекі підвелася з ліжка і почепила перуку. Що ж, Ратуша — то Ратуша.

Федя не розумів, де перебуває. На масивному канделябрі жевріла свічка, вогник тремтів, по стелі ковзали метушливі тіні. Посеред кімнати стояло старовинне ліжко з балдахіном, як у маєтку Яблонських. За тонкою завісою рухалися силуети, Федя чув тихий сміх і ніжний шепіт. Хлопець зробив крок і шарпнув завісу балдахіна.

Він не вірив власним очам. Там, на ліжку, були Тео і... Джекі. І вони не звертали на нього ніякої уваги. Федя дивився, як долоні Джекі ковзають по спині його двійника, як той притискає її до ліжка, і не міг вимовити ні слова, ніби паралізований. Що... як вона... як вона може?! Що вона витворяє?!

Тео рвучко обернувся до нього. В його руці звідкілясь узявся револьвер. Федя втупився у звернену на нього цівку. Яблонський його вб’є. Якщо Федя не вб’є його першим.

Федя загарчав і прокинувся. Шкіру вкривав липкий холодний піт, але марення залишалося у свідомості, стояло перед очима. І це означало...

— Kurwa maċ, Яблонський! — Федя схопився з ліжка.

«Вже прокинувся, друже мій?» — спитав глузливий голос у голові.

Це був не сон. Не сон, не клятий сон, хай йому чорт! Це були його думки! Яблонський... посмів про таке думати!

«Як щелепа? Вперіщила міцненько!»

Федя стиснув зуби. Поставити «ширму». Негайно. Викинути цього покидька зі свідомості.

Гнів кипів усередині, світ навколо почорнів. Поступово уривки думок і нав’язливі картинки відступили, в голові запанувала тиша, Федю «огорнула» рятівна біла куля. Тепер він мав час поміркувати.

Досі він залишався в Леобурзі, щоб уберегти Джекі від дурниць, поки вона грається в «матір-фундаторку». Але ця мета втратила будь-який сенс. Джекі обрала свій шлях. Вона зневажає Федю і не потребує його захисту.

Втім, відучора дещо змінилося, і повернутися додому просто так Федя не міг.

Через Яблонського. Через очманілого від безкарності Яблонського.

Феді здавалося, що вчора він перетнув важливу межу. Данилів дядько цілком справедливо припускав, що перебування двійників у одній реальності загрожує божевіллям. Федя ненавидів Яблонського до скреготу зубів, але нічого не міг удіяти, бо битися з ним — це битися з власною тінню, а гнів заважав утримувати «ширму».

Хлопець дістав з-під подушки револьвер. Відполіроване руків’я, блискучі сріблясті цівки. Шість куль. Яблонський гадає, що Федя не здатен стріляти в людину, він упевнений, що невразливий. Не врахував одного — ті безіменні вороги не викликали такої неймовірної огиди. Вбити — не вб’є, але з задоволенням, з превеликим задоволенням всадить кулю йому в коліно. Кілька секунд страждань — і Федя зможе підняти «ширму», а його ворог отримає те, на що заслуговує.

Федя стиснув револьвер і рушив до нової штабної.

Яблонський сидів з якимось вигнанцем — через пишну чорну бороду Федя не одразу помітив рубець на його щоці. Перед ними на столі лежала залізна штуковина, що здалеку нагадувала гранатомет. Тео звів погляд на Федю, і його вуста повільно розтягнулися в посмішці.

— Аслане, залиш нас на хвилинку, будь ласка,— підвівся Яблонський. Вигнанець сторожко глипнув на його двійника, але Тео кивнув йому. Бородань вийшов зі штабної.

— Отже, пробуй. Я налаштувався,— Тео підвівся і розвів руки в боки. Федя помітив, що його револьвер лежить на столі розібраний.

— Що ти верзеш, довбню? — засичав Федя.

— Ти ж прийшов мене вбивати. Тож я чекаю-палаю!

Руків’я револьвера ніби розжарилося і нещадно пекло долоню. Федя дивився просто в темно-карі очі свого ворога, бачив знущальну поблажливу посмішку, але не зміг здійняти руку.

— Як же ти мені набрид,— Тео припинив посміхатися, його очі гнівно зблиснули.— Стріляй! Якщо вирішив — то стріляй!

Федя стиснув щелепи до болю. Джекі попереджала: «Знаєш, що таке вогнепальне поранення? А я тепер знаю, хоча в мене не стріляли». Це буде боляче, дуже бо...

— Я так і знав,— засміявся Тео.— Ти ні на що не здатен. Ти навіть дівчину свою не можеш...

Спалах люті збив дихання. Федя жбурнув револьвер і кинувся на супротивника. Вони повалилися на підлогу. Федя схопив Тео за голову і гепнув його обличчям об ніжку стола. З носа Яблонського заюшила кров. Від болю у Феді потьмарилося в очах. Тео загарчав, вгатив йому ліктем під здухвину й одразу ж сам зайшовся від болю. Федя спробував підвестися, але Тео схопив його за камізельку і потягнув униз. Удар у щелепу. Солоний присмак у роті. На Фединому горлі стискалися пальці, перед очима миготіли чорні мухи. Тео захопив його голову і почав тиснути, але мало не задихнувся сам і покинув. Федя відповз від нього і насилу підвівся, витираючи кров з розбитої губи. Його супротивник безсило лежав на підлозі й важко сапав. Федя копнув двійника в живіт і від болю впав навколішки. Тео закашлявся, перекинувся на спину і раптом розреготався. Федя відчув, що й сам мимоволі усміхається.

— Запам’ятай... це відчуття,— прохрипів Тео, притискаючи рукав до розбитого носа.— Саме з таким відчуттям... і треба стріляти... у ворога.

— Ще раз подумаєш так... про Женю... і я таки тебе пристрелю.

Тео припинив усміхатися. Його двійник знав про те, що Федя не жартує. Хлопець відчував рішучість і незрозумілу легкість, ніби позбувся величезного тягаря. Погляд Яблонського змінився, наче він побачив те, що хотів, а тоді швидко встановив «ширму», щоб не відчувати додатковий біль від його травм.

Аслан повернувся до штабної і здивовано втупився в них.

— Не питай,— Тео насилу заліз на стілець.

Федя сплюнув кров. Бородань подав йому руку, і той підвівся, спираючись на стіл. Аслан, наче нічого й не було, повернувся до розібраної зброї.

— Що це? — прохрипів Федя.

Зброя нагадувала тубус гранатомета, але заряджалася більшими зарядами — один такий, схожий на стріловидний артилерійський снаряд, виблискував на столі металевими хвостовиками, ще три визирали з ремінного наплічника. На тубусі виднівся готичний німецький напис «Поліція Леобурга».

— Французький антидирижаблевий ракетомет,— відповів Тео.— Аслан полагодив його.

Федя взяв зі столу ракетомет. Зброя виявилася значно легшою, ніж він уявляв. Яблонський відкинувся на спинку стільця, тримаючись за бік, і посміхнувся.

— Ця ляля для тебе завелика.

— Та йди ти,— гмикнув Федя.— Краще покажи, як користуватися.

— Спитай в Аслана.

Бородань забрав у Феді ракетомет.

— Це стара зброя,— мовив він німецькою з відчутним акцентом.— Але дієва проти російських дирижаблів, бо їхні балони досі заповнюють воднем, а не гелієм, як роблять британці. Через це вони спалахують і вибухають, якщо поцілити в балон.

— Я колись бачив документалку на «Ютубі» про...— Федя затнувся.— Власне, не розумію, чому росіяни не використовують гелій.

— Їхні дирижаблі розробляли для атак з великої висоти — вище, ніж здатні дістати сучасні гармати. Це головна їхня перевага.

— Тож ми не дістанемо їх з цієї штуки?

— Ні, але вони знижуються, коли хочуть роздивитися і влучити в цілі в міському бою.

Федя надів лямки наплічника. Вигнанець вручив йому зброю і відкрив тубус.

— Сюди заряд. Тут засувка. Потім зачинити,— він клацнув затвором.— А це — спуск.

Федя покрутив ракетомет у руках.

— Наче просто.

— Дирижабль — доволі велика ціль,— пробурмотів Тео, притискаючи до розбитого носа хустинку.— Може, щось і вийде.

Аслан з батьківською турботою погладив пошарпаний тубус.

— А ви хіба не маєте бути на нараді?

— На якій ще нараді? — Тео сторожко звівся.

— Я бачив, як Лейла з Агнесою пішли до Ратуші. Оздемір знову надіслав посланця.

Тео роздратовано закотив очі й рвучко підвівся.

— Ходімо.

Федя почав був знімати лямки наплічника, але його двійник похитав головою:

— Ти обрав свою зброю. Тепер не кидай її.

Джекі почувалася вкрай незатишно, сидячи на чільному місці навпроти чоловіка з леобурзьким гербом на передпліччі. Його обличчя було набрякле, оченята дрібні й темні, наче в пацюка.

Здається, його прізвище було Коц.

Він приніс ультиматум. Новий ультиматум від Оздеміра.

Лейла сіла поруч з нею. Біля дверей стояло двоє вигнанців, але більше в усій Ратуші не було нікого. Це насторожувало Джекі ще більше. Залу засідань заповнювало ніжне світанкове сяйво. Але місто навколо не просто дрімало. Ця тиша була цілковитою, глухою, напруженою — Джекі здригнулася, коли один з вартових кашлянув.

— Негайно покинути Ратушу, розблокувати Скарбницю і всі адміністративні будівлі? Тобто здатися і дати можливість повернутися Оздемірові та його цуценятам? — перепитала Лейла в парламентера, наморщивши лоба.

Чому вона нікому не сказала? Чому тут немає ані Феді, ані Тео?

— Лише в такому разі пан Оздемір обіцяє звільнити підданих Леобурга від відповідальності за вчинені злочини,— кивнув Коц.— Це не стосується вигнанців, що знехтували милістю і можливістю повернутися до міста і підбурили добропорядних підданих на бунт проти законної влади. Але навіть їм Верховна Рада гарантує недоторканність і справедливий суд.

Джекі глипнула на Лейлу. Вигнанка криво посміхалася, але її чорні очі виблискували від люті.

— Добре, дуже добре,— кивнула вона.— Тепер слухай мою пропозицію. Якщо Оздемір негайно розблокує північно-східну частину міста і виведе звідти своїх горлорізів, то громадянам Леобурга, які виступали на Оздеміровому боці, ось вона,— Лейла вказала на Джекі,— тобто Агнеса Яблонська, голова Народної Ради Леобурга, обіцяє амністію. Щоправда, пропозиція не поширюється на Оздеміра, якому особисто я амністії пообіцяти не можу. Як тобі таке?

На обличчі посланця не здригнувся жоден м’яз.

— Я перекажу.

— От і добренько,— посміхнулася вигнанка.— А зараз...

У глибині міста щось вибухнуло.

Будівля Ратуші здригнулася, шибки жалісно задзвеніли.

Вигнанці метнулися до вікон, та Лейла вигукнула:

— Стежте за цим! Ми самі подивимося!

Ще один вибух.

Джекі підбігла до вікна. З боку річки тягнувся хвіст чорного диму.

— Дежа-вю...

Сонячне світло розливалося над дахами Аристократичного району й різало очі. Місто струснув ще один вибух, потім ще один. Люди прокидалися, у вікнах квартир, звідки ще не виїхали власники, з’являлися білі плями облич. По той бік річки щось відбувалося. Джекі примружила очі. Поруч з нею виникла Лейла.

— А це що за лайно...

Джекі обернулася до вигнанки, яка невідривно дивилася вдалечінь, понад дахами, її очі розширялися, а сонячне світло, що падало на обличчя, повільно поступалося тіні. Джекі простежила за її поглядом.

До Ратуші з боку річки пливли три велетенські дирижаблі.

Федя ледве встигав за своїм двійником, тягнучи наплічник з боєприпасами і ракетомет — його легкість виявилася оманливою. Тео розпирала злість, і він щодуху мчав до Ратуші. Феді теж здавалося дивним це раптове ранкове засідання, про яке Лейла нікого не повідомила. Що сталося? І головне — навіщо їй знадобилася Джекі?

Сонце прочісувало жовтогарячими пальцями вузькі вулиці Леобурга, але місто не прокидалося: не торохкотіли паромобілі, не гукали молочарі, не заварювали запашну каву вуличні торговці. Лише подекуди хтось щільніше запинав фіранки чи зачиняв віконниці. Федя чув лише свої кроки гладенькою бруківкою. А за кілька секунд Леобург струсонув потужний вибух.

Тео рвучко зупинився.

— Де це? — стривожено запитав Федя.

— Тихо,— Тео підніс долоню.

Ще один вибух. І ще один.

— Мотори...— прошепотів його двійник.— Чуєш?

Жодних моторів він не почув, але з боку річки залунали крики і стрілянина. А потім просто на них побігли люди.

«Армія вільного міста Леобурга» не просто відступала, вона панічно тікала під акомпанемент вибухів. Федя лише зараз із жахом подумав, що його стратегія захисту міста базувалася на таких не готових стріляти у живого супротивника людей, як і він сам.

— Що там? Що відбувається?! — гукав Тео, хапаючи бійців за рукави.— Ану стійте!

— Йди до біса! Йди до біса! — волав якийсь товстун, відштовхуючи його з дороги.

— Дідько, це резерв... ми набрали їх у Робітничому районі! Вони мали прикривати загін Мака! Ходімо туди! — Федя поправив наплічник і рішуче попрямував до звуків, але нарешті почув гуркіт моторів. Федя обернувся до Тео. Яблонський невідривно дивився в небо.

Над їхніми головами високо в небі плив дирижабль. Федя бачив їх над Леобургом десятки разів, але не такий. Цей небесний корабель, що наїжачився гарматами і великокаліберними кулеметами, здавався вдесятеро більшим за поліційні дирижаблі. Гігант поступово знижувався, і його мотори гули голосніше. Федя почав гарячково діставати з наплічника заряди, але Тео схопив його за руку.

— Ні! Надто високо! — він простежив за дирижаблем.— Він знижується.

— Навіщо? — Федин голос мимоволі затремтів.

— Бомбардуватиме,— спокійно констатував його двійник.— Вони вважають, що ми — на перемовинах. Вони хочуть знищити Ратушу.

«Я бачив, як Лейла й Агнеса пішли зі штабу до Ратуші».

Джекі там. І ця махина летить до неї.

Ця думка вдарила Федю під здухвину. І цієї ж секунди його пройняла ще одна. Чужа.

«Лейла».

Федя зустрівся з Тео поглядом.

— Забери їх звідти. А я впораюся з панікерами.

Федя хотів щось запитати, але Яблонський уже пірнув у юрбу.

Федя щодуху мчав незнайомими вулицями, підкоряючись якомусь внутрішньому навігатору, навіть не замислюючись, де саме площа Чорного.

Куди він тягне цю важелезну штуковину? Навіщо вона йому?

Чоло заливав піт, наплічник з боєприпасами здавався кам’яною брилою. Нарешті вузька вулиця вивела його на круглу площу, і він зупинився, щоб трохи відсапатися. Мотори гуркотіли дедалі виразніше. Повітряний корабель був уже зовсім поруч. Федя кинувся до Ратуші.

Просто вивести їх. Вивести. У безпечне місце. Ніхто не просить його збивати бойовий дирижабль. Збивати? Хіба він зможе його збити? Смішно.

Біля Ратуші було порожньо. Вікна були наглухо зачинені, ніби будівля вже казна-скільки стоїть порожня. Федя притулив долоню до чола і глянув угору.

Лейла не дурна. Лейла вже забрала її. Вони пішли звідти. І йому саме час тікати.

А якщо ні? Якщо вони досі там?

Вибухи, крики, гуркіт.

Він не зможе затримати дирижабль. Нема часу перевіряти всі три поверхи і підвал, бігати коридорами і кликати когось. Або тікати зараз, або...

Федин погляд ковзнув по вежі. З зовнішнього боку на стіні стирчали скоби пожежної драбини.

Джекі застигла біля вікна і не могла навіть поворухнутися. Повітряний монстр повільно знижувався, затуляючи собою сонце. Світло виблискувало на жерлах гармат й ілюмінаторах.

— Куди вони летять? — прошепотіла Джекі.

— Так, усе, хлопчики й дівчатка. Валимо звідси,— скомандувала Лейла.— Цього жевжика — з нами.

Вигнанка схопила Джекі за руку і потягла до виходу. Інші вигнанці схопили парламентера, що відчайдушно протестував і досі не вірив у підступний задум Оздеміра.

Далі були сходи — довгі, нескінченні прольоти, повз миготіли високі вікна, що їх пробивало гостре, наче списи, сонячне проміння. В одному з вікон щось привернуло увагу Джекі, вона за мить зупинилася.

Хтось ліз нагору просто по стіні. Залізна труба, що висіла на плечі, дзенькнула по склу, але людина, не зупиняючись, продовжила свій рух. Джекі пробили дрижаки. Вона зрозуміла, хто повзе по зовнішній стіні назустріч бомбардувальнику.

— Федю!

Джекі затарабанила по склу, але хлопець уже зник з очей. Дівчина обернулася, збираючись повернутися на третій поверх, але зіштовхнулася з Лейлою.

— Там...

— Я бачила,— холодно відповіла вигнанка.— Панно Яблонська, дотримуйтеся вказівок.

— Але ж він... він гадає, що ми у вежі! Він загине, якщо його не попередити!

— Така вже його доля,— Лейла обернулася до одного з вигнанців.— Чого стали! Хутко!

Вигнанець одним рухом підхопив Джекі й закинув собі на плече, не встигла вона запротестувати. Дівчина гепнула його по спині та спробувала вирватися, але Лейла раптом вихопила револьвер.

— Стули пельку і не смикайся,— просичала вона.— Не маємо на це часу.

Джекі вражено втупилася в револьвер, але вигнанець уже мчав донизу. Незабаром вони опинилися на першому поверсі. Вигнанець поставив її на підлогу, Лейла одразу ж підхопила Джекі під руку і потягла до виходу.

У дворі на них чекав схожий на консервну бляшанку бронемобіль. Лейла рвучко відчинила дверцята й обернулася до Джекі. Її чорні очі люто виблискували.

Джекі відступила на крок, потім ще, а тоді відштовхнула свого конвоїра і побігла до Ратуші.

На Яблуневій набережній щось горіло, лунали постріли й вигуки. Тео біг уперед, усередині клекотів гнів. Армія, зібрана вигнанцями, розбіглася за першої-ліпшої загрози, а сам Давид досі десь валандався. Утім, якби він і був тут, усе одно половина рекрутів не вміла стріляти, а їхні командири не здатні були пояснити людям, за що ті мають помирати. А ще Лейла доручила цілий фланг оборони цьому...

Попереду замаячив знайомий силует. Рудий вигнанець стояв поруч з напівзруйнованою барикадою, стріляв у повітря, хапав за барки і роздавав стусани тим, хто відступав.

— Стояти! Стояти! На позицію, телепні!

Якими безглуздими були його зусилля! Один із солдатів біг просто на Тео, в його очах читався неконтрольований, тваринний жах. Тео витягнув револьвер і кілька разів стрельнув просто йому під ноги.

— Стояти!!!

Солдати стали як стій і здивовано втупилися у нього.

— Ви забули, хто ви і де ви?! — загарчав Яблонський.— Кілька клятих бомб — і ви розбігаєтеся, як жменька довбаних тарганів?!

Тео скочив на залишки барикади. Цівка його револьвера досі була спрямована в бік панікерів. І тепер вони дивилися на нього з тим самим жахом, з яким тільки-но тікали від Оздемірових бомб.

— Озирніться! — заревів Тео.— Ви на вулиці Справедливості! Тут умирали ваші брати!

— Що нам з того?! — вигукнув один із солдатів з витягнутим, замазаним сажею обличчям.— Вони знали за що — от і вмирали!

— Якщо ви не знаєте, нащо живете, то і вмирати вам нема за що,— гидливо посміхнувся Тео.— Але я скажу вам таке: ми всі тут смертники. Якщо вони переможуть і Оздемір повернеться, ви перетворитеся на його рабів і згниєте на своїх заводах, а мені відрубають голову на Ярмарковій площі!

— Ми цю війну не кликали! — заверещав інший солдат, виринувши десь з-під ліктя Тео.— Це все вигнанці! Не було вигнанців — не було біди!

Тео зістрибнув з барикади і пішов просто на нього. Хлопець закляк на місці.

— Клянуся Богом, я зневажаю вигнанців не менше за тебе. Але якщо ми впораємося з Оздеміром, ми впораємося і з ними. Війну ніхто не кличе. Вона приходить сама. І поки на твоїх грудях ось цей лев,— Тео схопив його за нашивку з гербом,— ти не маєш права тікати, як шакал!

— Ти — аристократ! Наче тобі не байдуже до нас, простих людей! З якого дива нам тобі вірити?

— Я — аристократ,— засичав йому в обличчя Тео.— Я — Теодор Яблонський, але я стою тут, і я не боюся померти за тебе.

Хлопець утягнув голову в плечі й дивився на нього круглими очима, Тео відпустив його, але той не зрушив з місця. Новобранець закинув гвинтівку на плече. Солдати більше не бігли, вони зібралися навколо Яблонського і тривожно вдивлялися йому в лице.

— Шикуйсь! — гаркнув Тео.— Ми повертаємося на позицію!

Федя видерся на верхній майданчик Ратуші. Вітер несамовито шарпав прапор Леобурга, сонце сліпило очі. На набережній рокотав бій. Дирижабль повільно рухався до нього. Поліційні дирижаблі здалися Феді жалюгідними карликами в порівнянні з цим бойовим велетнем. Хлопець на кілька секунд задивився на масивну гондолу і сріблясті лопаті моторів, але одразу отямився, коли застрекотав кулемет на носі.

— Твою ж нехай! — Федя впав на підлогу і втягнув голову в плечі, скрутившись калачиком за парапетом оглядового майданчика. Кулі зацокотіли по каменю. Федя ліг на спину і вставив у ракетомет снаряд. Смикнув важіль, намагаючись зачинити кришку, але та не піддалася.

— Чорт... чорт,— Федя люто смикав важіль, з чола градом котився піт.— Та давай уже, антикваріате!

На майданчик наповзла тінь. Сонце сховалося. Сонце померло.

Снаряд нарешті став у паз, і механізм дзвінко клацнув.

Один постріл. Це просто. Влучити в балон. Балон. Величезний. Та дурниці!

Дирижабль був уже так близько, що рокіт моторів заглушав його власні думки.

Вона не загине. Вона не може загинути.

Федя перевернувся на живіт і поклав на плече ракетомет. Ціль з’явилася на прицілі. Серце виривалося з грудей.

Але ж він не Яблонський.

Він не Яблонський.

Це Яблонський... ніколи... не... хиб...

В очах потьмарилося, мозок відключився. Федя ніби спостерігав, як його власним тілом керує хтось інший. А тоді натиснув на спусковий гачок.

Джекі вибігла на один майданчик, перш ніж Лейла вхопила її за сукню. Дівчина спробувала відштовхнути її, але вигнанка розмахнулася і вдарила її кулаком в обличчя.

Перед очима спалахнули іскри, світ перевернувся. Джекі відлетіла до стіни і боляче гепнулася спиною. Вона й не помітила, як опинилася на підлозі. Тепер дівчина бачила над собою тільки спотворене люттю обличчя вигнанки і її страшний вигнутий рубець на всю щоку.

Лейла схопила її за мереживний комір і стиснула його.

— Я тебе, погань, придушу зараз! Здохнути закортіло?! — засичала вона.— Принца свого рятувати вирішила?!

Джекі спробувала щось просипіти, але сонячне проміння у вікнах Ратуші згасло. Дівчина наче втратила контроль над власним тілом і могла лише незмигно дивитися у вікно, де на тлі синього світанкового неба пливла пекельна машина неймовірних розмірів. Лейла нарешті замовкла й обернулася.

Дирижабль був уже над площею.

А потім пролунав потужний вибух.

З небес на землю падали люди. Над Леобургом розверзлися небеса, і на землю падав страшний, апокаліптичний дощ. Охоплені полум’ям фігури розмахували руками і вищали, але Джекі не чула їхніх благань. Вогонь зжер гігантський балон за мить. Грізний бойовий дирижабль перетворився на примарний скелет просто в повітрі. За кілька секунд, що здалися Джекі годинами, вогняна гондола з глухим стогоном обвалилася на площу Олекси Чорного.

Лейла перелякано зойкнула й інстинктивно притулилася до Джекі. А тоді потужний вибух струсонув Ратушу, землю й увесь світ довкола.

Минуло кілька хвилин, може, більше. Джекі стискала в обіймах Лейлу, обличчя вкрилося шаром пилюки, звуки долинали до неї ніби крізь воду.

Вигнанка заворушилася й відповзла від неї. Десь чувся слабкий гуркіт моторів.

— Що це?

Лейла важко підвелася й пошкандибала до розбитого вікна, за яким палахкотіла вогняна заграва.

— Вгорі наш дирижабль,— прохрипіла вона.— Але що сталося з... цим...

Джекі сперлася на стіну й підвелася.

— Це зробив Федя.

Розділ 10 Загроза

Джекі сиділа на краю ліжка не в змозі поворухнутися. Перед очима досі стояла моторошна картина: спалах, вогонь і люди, що падають з охопленої полум’ям гондоли. Вона не могла повірити, що причиною тому був саме Федя. Її Федя. Письменник-невдаха, який любить одяг з кумедними принтами.

Чому він? Чому не Тео чи Мак, чи Лейла, чи якийсь безіменний вигнанець, один з тисячі? Що змусило саме Федю видертися на дах і знищити ворожий бомбардувальник?

Мов швидкоплинний подих вранішнього вітру, Джекі знову торкнулося заборонене, затамоване почуття. Що як він зробив це через неї? Що як він справді залишився тут для того, щоб захищати її? Адже він повернувся тоді, в Романівці. Він повернувся.

Джекі затулила обличчя руками. Опиратися власним припущенням було складно лише доти, доки в пам’яті не спливали численні спогади, що доводили протилежне. Втім, хай там як, їй доведеться подякувати Феді пізніше. Наразі є важливіші справи.

Джекі попорпалася в коробках з Агнесиними сукнями і дістала люстерко в кованій оправі, інкрустоване перлами. Ох, певно, збіса дороге. Навіть у напівмороці підземелля було помітно, як розпухла губа. Дідько! Дякувати Богові, Лейла на додачу не вибила їй парочку зубів! А губа... це можна пояснити падінням під час вибуху.

«Сиди тут! Якщо хоч ніс у коридор поткнеш, я тебе зачиню в коморі під камбузом!»

Джекі зціпила зуби, згадуючи нещодавню розмову з вигнанкою. Швидше б повернувся Давид! За кого вона себе має? Їй доручили керувати вигнанцями, але аж ніяк не Агнесою Яблонською. Джекі іноді здавалося, що Лейла поводиться так лише тому, що в цій реальності вона не відчуває меж — ані фізичних, ані моральних. Вона змітала все і всіх на своєму шляху, не знала ні втоми, ні болю, ні жалю, неначе замкнула всі почуття, що робили її вразливою, в темному льосі десь глибоко всередині себе. У льосі, де вона назавжди лишила саму себе. І тепер ця — леобурзька Лейла — була непереможною, могутньою, новою. Джекі добре знала це відчуття. Воно запаморочливе. Чи могла вона сама уявити, сидячи в Романівці, що побуває на аудієнції в короля? Чи опиниться на чолі цілого міста? Чи бодай що танцюватиме вальс з аристократом (нехай і не зовсім тверезим) і сама його поцілує? Леобург п’янив. Леобург дарував відчуття необмеженої влади — перш за все, над самою собою. Вони всі тут були кимсь іншим. Джекі відчувала це незгірше за Лейлу. І сама не знала, як далеко може зайти.

Джекі пов’язала хустку й відклала люстерко. Чомусь згадалася остання зустріч з Бобриковим. Він здався їй маніакально стурбованим, наче нещодавно втратив щось важливе чи про щось дізнався і тому його дії стали непродуманими, а іронічний вираз обличчя змінився на перекошену маску. Шпигун уже не пропонував, а гнівно вимагав, щоб вона звернулася до Австро-Боснії. А Данило казав, що Бобрикова цікавив Ревкомітет. Можливо, варто зайти з іншого боку? Дізнатися, що про нього знає Зінкевич?

Джекі не сумнівалася, що всюдисущий кореспондент «Wiener Zeitung» фотографував обгорілі рештки бойового дирижабля на площі Чорного. Крім того, після ранкового бою в шпиталі мало бути поповнення. Їй точно не місце в підземеллі.

— «Сиди тут»,— пробурмотіла вона, застібаючи плащ.— «Замкну в коморі»... та до біса тебе!

У лісі було так тихо, що чулося, як шурхотить листя, повільно спадаючи долі. Крізь чорне гілля прозирало глибоке синє небо. Таке, як буває лише восени: по-особливому чисте, холодне і строге. З міста вітер доносив запах диму, проте ані вибухів, ані звуків бою не було чути. Федя дістав цигарку і згадав, що нема чим розпалити, тож він запхнув її за вухо. Чергування біля штабу стало небезпечнішим: уже ніхто не грав на гітарі й не палив багаття. Сьогодні чергували двоє: хлопець з Робітничого району й аристократ. Вони обмінювалися історіями з дитинства, і Федя спочатку слухав, а тоді поринув у роздуми.

За минулу добу він міг загинути кілька разів, і сьогодні на нього чекало те саме. Смерть на сніданок, обід і вечерю — ось на що перетворилося їхнє життя тут. Але сьогодні вранці все погіршало. Бо вбивати почав він сам.

Хтось вийшов з тунелю і зупинився поруч. Клацнуло кресало. Федя звів погляд.

— Знову ти?

Тео мовчки віддав свою запальничку і навіть не глянув на нього. Федя розпалив цигарку й кивнув йому.

— Ще трохи твоїх душевних мук — і мене знудить,— похмуро кинув його двійник, сідаючи навпроти.— До того ж тобі час придбати власну вогницю.

— Продаси мені?

Тео гмикнув. Вигнанці пішли до лісу з обходом, і Федя дослухався до їхніх кроків, поки вони не затихли в хащах. У небі закавкали ґави.

— Я їх убив.

Тео неквапом видихнув дим, притулившись спиною до стовбура, і вивчав його ледачим поглядом з-під вій, а по паузі мовив:

— Так. Це був чудовий постріл.

— Там було тридцять людей, ба навіть більше. І всі вони згоріли живцем.

— Так. І до біса їх.

Яблонський позіхнув. Федя тяжко зітхнув і завів руки за голову. Що більше він згадував сьогоднішній ранок, то міцніше його охоплювало мерзенне, липке відчуття: все, що відбувається,— це все по-справжньому. Це не сон, не чиясь вигадка, і цього не позбутися, перетнувши портал. Це з ним назавжди. Федя загасив цигарку і підвівся.

— Сядь,— владно мовив Тео.— І послухай.

— Дякую за вогонь, але проповідь я не замовляв.

— Мені доводилося вбивати. Я вбив не одного і не двох,— спокійно провадив його двійник.— Здебільшого то були горлорізи та грабіжники. Таких у Конфедерації завжди було до біса. Дехто з них просто не вірив, що я влучу їм поміж очей з першої спроби,— Тео криво посміхнувся.— Але я ні про що не шкодую. Знаєш чому?

Федя мовчав. Погляд Тео був жорстокий і холодний, навіть зник звичний глум.

— Бо я ніколи не вбивав заради задоволення. Ніколи не вбивав беззбройних. Доля грається нами, Федю. Всі ми — лише кості в Божому гранчаку. Ти був лише інструментом. І на тому дирижаблі, і на моєму шляху були тільки люди, чий день прийшов.

Яблонський глибоко затягнувся і повільно випустив дим. Федя дивився на свого двійника і відчував дещо химерне: Тео дратував його, як і раніше, і досі кортіло якнайскорше позбутися свого «альтер-еґо», але саме зараз усередині щось ніби стало на місце — спрацював механізм, клацнуло коліщатко, і Федя більше не міг ненавидіти двійника. Люта, непереборна ненависть зникла. Тої миті на даху вони ніби стали однією людиною... Раптом у голові промайнуло майже забуте відчуття. Думка. Тінь думки...

— Стріляв не я,— вигукнув Федя.— Це ти... мною керував ти! Я хотів вистрілити, але не встиг! Як ти це зробив?

Тео засміявся.

— Ні-ні, тобі не вдасться повісити на мене свої гріхи. Я теж мав яскраве відчуття, ніби перебуваю у двох місцях водночас, але рішення було твоє. Це ти зробив постріл. Ти вбив їх через неї,— вуста Тео повільно розтягнулися в усмішці.— Тої миті ти був готовий померти за неї.

Двійник замовк, з цікавістю спостерігаючи за Фединою реакцією. Федя зціпив зуби, але потім посміхнувся йому:

— Скільки разів я попереджав, щоб ти не пхався мені в душу?

— Мушу нагадати, друже мій, що це ти притягнув свою душу в мій світ, а не навпаки. Тому я маю повне право казати тобі те, чого ти не хочеш знати.

Федя свердлив свого двійника гнівним поглядом, але не міг вигадати відповідь.

— Ти на війні, Федю. І не мав вибору. Вони несли бомби, щоб скинути їх на голови твоїх друзів,— Тео підвівся з колоди.— Краще врятувати одного друга, аніж тридцять незнайомців. Той, хто втрачав близьких, це розуміє.

Федя похитав головою: може, Тео й має рацію, але ще довго-предовго він бачитиме охоплений полум’ям дирижабль, що за лічені секунди перетворюється на скелет, а тоді з гуркотом валиться на землю.

— Не думаю, що коли-небудь забуду про це.

Тео дістав з халяви флягу і простягнув йому.

— На твоєму місці я б не загадував так далеко. Сьогодні ти живий. І може, доживеш до завтрашнього ранку. Проте хтозна, чи завтра ти матимеш змогу про це міркувати. Це єдине, що має тебе турбувати нині.

Він пішов. Федя повільно відкрутив флягу, зробив кілька ковтків і задоволено відчув, як пекуче тепло охоплює його втомлене тіло.

— Ку-ку!

Лейла здригнулася й прокинулася. Серце закалатало в скронях. Примудрилася заснути просто за столом у штабній! Перед нею стояв Данило.

— Ми привезли зброю!

— Чудово,— Лейла потерла очі.— Багато?

— Не дуже. Але є й цікаве,— Данило почухав потилицю.— Лейло, я тут дещо бачив... Ще перед поїздкою. Посеред вулиці Соборної з’явився портал.

Вигнанка кліпнула.

— Портал на вулиці?

— Так. І він був якийсь не такий. Ти коли-небудь бачила портал деінде?

Лейла звела брови.

— Ні. Тільки в маєтку Яблонських. І чому він був «не такий»?

— Якщо вірити щоденникам дядька, то портали пов’язані з транслокальним місцем. Але цей видався мені штучним. Ніби хтось створив його, а не відкрив.

Що він верзе? Лейла втягнула голову в плечі.

— Створив? Хіба так можна?

Данило не встиг відповісти, до кімнати увійшли професор Кубрик, Паль Келемен і Яблонський. Давид притримав люк для Феді, що підтримував під лікоть свого пораненого радника фон Бауфа. Хлопець усадовив старого в крісло і зиркнув на Лейлу. Вигнанка здригнулася і відвела погляд. Після вранішніх подій вона чомусь не могла подивитися йому в очі. Давид зайшов останнім. Лейла тільки тепер зрозуміла, як шалено їй бракувало його. Відтоді як вони втекли з Сибіру, Давид був поруч щодня. Власне, вони взагалі не розлучалися. Єдине ціле, навіть дихання одне на двох. Якби вона мала старшого брата, то воліла б, щоб він був саме таким.

Лейла кинулася до вигнанця і міцно обійняла, не звертаючи уваги на присутніх.

— У наступне відрядження поїду я,— прошепотіла вона.

Лейла відчула, як закалатало його серце. Ці дні, поки Давид був відсутній, тяглися для неї, наче цілий рік. І так багато всього сталося! Вигнанець притиснув її до себе, але раптом відпустив. Дівчина обернулася. Яблонський криво посміхався, в його погляді читався подив. Вочевидь, він не розумів, чому вона проігнорувала Федю.

Ляда штабної рипнула, і до кімнати прослизнуло якесь дівчисько.

— Я не запізнилася? — хрипкувато мовила вона, розстібаючи плащ.

— Ти хто в біса така? — скривилася Лейла.

— Ґрета Ветцель, представниця Робітничого району! — випалило дівча.— Мені сказали, що тут нарада.

Давид почухав потилицю.

— Минулого разу...

— Минулого разу я не мала оцього! — Ґрета вихопила папірець і потрусила ним над головою.— Оскільки голосування через окупацію неможливе, то союз профспілок висунув мене представницею Робітничого району замість мого брата, тож тепер я офіційно представляю їхні інтереси!

Дівчина переможно зиркнула на Паля Келемена, який лише закотив очі.

— Це ж ти виступала тоді на траурній церемонії? — спитав Федя.

— Я! Тому мене й обрали!

— Гаразд,— хитнув головою Давид.— Агнесі розповім пізніше. Збори недовгі — маємо купу роботи.

Вигнанець зіперся долонями на стіл. Перед ним лежала мапа Леобурга з розставленими на ній камінчиками і солдатиками. Лейла схилилася поруч з ним.

— Розкажіть, наскільки кепські наші справи.

— Помірно кепські,— Федя пересунув на мапі кілька предметів.— Минулу штабну розтрощено субтериною. А вранці наші позиції на набережній атакували дирижаблі.

— Справді, помірно кепсько,— гмикнув Данило.

— В обох випадках нам вдалося відбитися,— кивнув Федя.— Сьогодні вони втратили два бойові дирижаблі. Один упав...

— Був збитий.

Яблонський навіть не глипнув на свого двійника, що метнув у нього жорсткий погляд.

— Один був збитий над площею, коли збирався бомбардувати Ратушу,— провадив Федя.— Другого протаранив наш дирижабль.

— А що на землі?

— Ми закріпилися тут і тут,— Федя пересунув кілька солдатиків.— Утримуємо майже весь Аристократичний район, весь Академічний і частину Робітничого. Північ окуповано, люди тікають звідти на правий берег або просто в Нейтральну зону. Вранці Оздемірові вояки намагалися перейти річку в районі Яблуневої набережної...

— Скажімо так: вони не надто старалися,— урвав його Тео.— Я там був. Оздемір, на щастя, приблизно такий самий стратег, як і ти. Він двічі намагався вдарити по нашому штабу і знищити верхівку, сподіваючись на силу російської зброї, але йому це не вдалося. Гадаю, цар Борис усуне його від подальшого командування,— Яблонський схрестив руки на грудях.— Маємо іншу біду. Наша так звана «армія» розбігається за перших вибухів.

— Бо дехто ігнорує накази! — просичала Лейла.— Треба було вчити людей, а не швендяти по борделях!

— Меа culpa[84]. Більше не швендяю,— кивнув Тео.— Будинок Шарлотти нині на окупованій території.

— Це не армія, а мобілізований резерв,— заперечив Федя.— Маємо кілька годин до настання темряви. Ти мусиш зайнятися ними, Тео.

— Ми привезли першу партію зброї,— зазначив Данило.— Здебільшого — старі порохові гвинтівки, але їх вистачить на всіх. Крім того, там купа ракетометів.

— Проти нас кинуть танки, ракетомети проти них не зарадять,— задумливо мовив Тео.— Забудьте про ті Оздемірові хімічні бляшанки. Проти нас підуть російські бойові машини — три з половиною дюйми литої броні, вдосконалені приціли, збільшена далекобійність. Над ними працювали британські інженери.

В кімнаті запанувала мовчанка.

— Зільбершторум,— вимовив Федя, і всі погляди звернулися на нього.

Тео вигнув брови і завів руки за голову.

— Гм-м, можливо.

— Слухайте, це класно, що ви обидва телепати, але ж ми не читаємо думок! — роздратовано сіпнулася Лейла.— Поясніть.

— Тео кинув склянку з зільбершторумом у субтерину і пробив діру в корпусі. А носовий кулемет деформувався за секунду. Нам потрібні гранати з зільбершторумом.

— Ні, з концентратом Яблонського. Він діє швидше й потужніше,— мовив Данило.— Треба знайти Аль-Разі.

— Спалити б їх до біса,— буркнула Ґрета, дивлячись перед собою. Всі обернулися до неї.— Що? Це не ідея, а моє маленьке побажання.

— Палю, ти казав, що ми маємо обладнання для виготовлення запалювальних зарядів,— повільно вимовив Тео.— Що як додати до гранати з концентратом запалювальну суміш на основі паромобільного пального?

— Гадаю, ми впораємося досить швидко,— підтвердив Келемен.

Аслан підійшов до столу.

— Якщо бійцям доведеться щоразу наближатися до танків на відстань кидка, ми втратимо багато людей,— Аслан зняв з плеча й поклав на стіл ракетомет.— Ми маємо створити такий заряд для ракетомета. Далеко не полетить, але нам і кроків триста вистачить.

— Палю, подужаєте таке? — спитав Федя.

— Я про це подбаю! — випалила Ґрета.— Робочі хлопці рвуться до бою!

Келемен обурено скривився, але нічого не відповів.

Чи то від утоми, чи то від недосипу Лейла випала з розмови. Думки крутилися навколо порталу, який бачив Данило. Штучно створений? Вона так давно не переходила в іншу реальність, що майже забула, як це. Чи може хтось і справді створювати пляму, коли і де забажається? І головне — навіщо? Краще б Данилові примарилося від утоми. За роздумами Лейла не помітила, що втупилася незрячим поглядом просто перед собою. Тобто в Яблонського.

Тео відкинувся на спинку стільця і здивовано посміхнувся. Він знову дивився на неї з іронічним розчуленням. Лейла здригнулася та спантеличено закліпала. Дідько! Певно, цей бовдур надумав собі казна-що!

— ...скликати конференцію. Король Болеслав обіцяв допомогти. Це наш шанс,— закінчив розповідь Давид.

— Конференцію?

— Так. Конференцію гарантів Леобурга,— роздратовано пояснив вигнанець.— Ти прослухала?

Лейла почула, як знущально засміявся Яблонський.

— Мені час на позицію,— пробурмотіла вона.— Добре, що ти повернувся. Керуй.

Лейла вискочила з кімнати перш, ніж хтось устиг заперечити.

— Схоже, пані й панове, на мене зачекалися мої дезертири,— почулося позаду.— Я змушений вас покинути.

Лейла побігла коридором. Її душив сором. Мов першокласниця. Мов бісова першокласниця!

Джекі опинилася на площі Чорного навіть швидше, ніж очікувала: вигнанці підкинули її на саморобному панцирнику, і вона попрямувала до роззяв, які роздивлялися обгорілі рештки колись грізного повітряного корабля. Під стіною Ратуші лежали тіла загиблих, накриті грубим полотном. Джекі згадала апокаліптичну картину їхнього падіння і пересмикнула плечима.

Поруч блимнув магнієвий спалах.

— Панно Яблонська, ви не були б такі ласкаві подивитися на мене?

Джекі обернулася на знайомий голос. Спалах на мить потьмарив реальність.

— Перепрошую,— Зінкевич похилив камеру.— Було би прикро втратити можливість сфотографувати вас на тлі приголомшливої перемоги.

— Це не перемога,— насторожено відповіла Джекі.— Лише кілька годин перепочинку.

— Між нами кажучи, я ставив на Оздеміра,— посміхнувся кореспондент і зсунув на потилицю картатий капелюх.— Крім того, дозвольте висловити захват хоробрістю леобурзьких пілотів, які атакували другий дирижабль і знищили його ціною власного життя!

Джекі похмуро кивнула. Тим часом народ на площі роздивлявся дочку Яблонського. Двоє підлітків з Робітничого району тицяли в неї пальцями, літній джентльмен підняв потертий циліндр, вітаючи її.

— Маю до вас розмову, пане Зінкевич,— Джекі нервово всміхнулася.

Кореспондент здивовано вигнув брови, але жестом запросив її до входу в Ратушу.

За кілька хвилин вони опинилися в леобурзькому архіві. Затхле повітря було просякнуте запахами пилу та книг, і Джекі ледь утрималася, щоб не чхнути.

— Ви пропонували допомогу від так званого комітету,— почала вона.— Що ви реально можете запропонувати? Ми дістали трохи зброї, але цього замало.

Зінкевич дивився на неї гордовито, дещо зневажливо, з тим самим виразом обличчя, що налякав її тоді на спостережному майданчику.

— Я пропоную вам з’їздити до Відня,— посміхнувся він.— Там ви отримаєте найдетальнішу інформацію. З перших рук.

— Нам треба знати про плани австрійської армії. Ревкомітетом керують військові?

— Ревкомітетом керують люди, які знають усе, що відбувається на теренах імперії. Про це можете не турбуватися.

— Добре. Тоді я згодна поїхати з вами.

Зінкевич посміхнувся куточком рота.

— Чудово. Дайте мені один день, я все влаштую.

Джекі кивнула і вийшла з кімнати. Можливо, вона зробила помилку, і Данило її вб’є, але зараз вона відчувала, що тримає в руках важелі історії, і не могла опиратися цьому почуттю.

Лейла пірнула в бічній коридор, що вів до лісу трохи далі від центрального виходу. Після темряви підземелля сонце нещадно сліпило. Лейла примружилася. Слід знайти когось, хто зможе чимшвидше відвезти її до міста. Тинятися лісом на самоті нині стало небезпечно — особливо з огляду на те, що Оздемір роздає щодо неї особливі вказівки.

Над нею височів кам’яний виступ. Віддалік, у низині, текла річка. Там був вигнанський блокпост.

Вона рушила вузькою стежкою уздовж кам’яного схилу. В лісі було на диво тихо і тепло, але дівчина все одно відчувала напругу. Серцебиття заспокоїлося, Лейла обійшла схил. Цієї миті згори посипалися камінці, й просто перед нею на доріжку зістрибнув чоловік.

Лейла скрикнула.

— Пардон, не хотів налякати.

Яблонський! Клятий Яблонський! Але як... звідки він тут узявся?!

— Вирішив супроводити. Тут трохи небезпечно.

— Як шляхетно.

Лейла враз ніби опинилася в іншому вимірі. Тео зробив крок до неї, але дівчина різко відступила. Мертва тиша цього пасторального осіннього лісу, кам’яний вираз обличчя Яблонського, рука, яку він тримав неподалік револьвера... Він швидший. Він сильніший. Поруч нікого нема. Лейлиною спиною сипнули сироти. Щось знайоме. Щось гидке. І темні, лякаючі очі. Так уже одного разу дивилися на неї. І тоді вона опинилася в підвалі. Хвиля жаху вмить накрила її і відібрала здатність логічно мислити. Лейлин погляд ковзнув по руків’ю револьвера на поясі Тео, і той запитально вигнув брови.

— Гадаєш, я хочу тебе вбити? — він посміхнувся.— Ні, не зараз.

Якщо вона вклякає в товаристві власного союзника, що володіє зброєю краще за неї, що станеться при зустрічі з Оздеміром? Ні, вона не готова. Не готова.

Лейла потягнулася до ножа на корсеті, і Яблонський втупився в її руку.

— З ким це ти встигла побитися, поки я за тобою не наглядав?

Лейла подивилася на зворот долоні. На кісточках виднілися червонуваті плями після бійки в Ратуші.

— Яке твоє діло,— люто засичала вона, відчуваючи, як спадає заціпеніння.— Ти сам побитий, як приблудний собака.

Лейла зробила крок, але Яблонський легко відкинув її назад.

— Як і Федя. Твій любий Федя,— посміхнувся він.— Але ти не кинулася його втішати. Чому?

Лейла презирливо скривилася.

— У мене немає любих. Я нікого не люблю.

— Так, але мене ти полюбиш. Одного дня ти закохаєшся в мене так, що від цього тобі захочеться вмерти.

Лейла збиралася щось відповісти, але в неї раптом відібрало мову — настільки огидними й безглуздими здавалися його слова. Кілька секунд вона дивилася в обличчя Тео з гидливою цікавістю, а тоді голосно розреготалася.

— Гаразд, посміялися — і годі. Я йду.

Яблонський не зрушив з місця.

— Цікаво, коли тобі набридне плазувати перед ним.

— Плазують плазуни.

— Так, наприклад, змії.

— Ох ти ж галантний залицяльник!

— Я все чекаю, коли ти нарешті заспокоїшся, але ти — жалюгідне дурнувате дівчисько,— Тео презирливо примружився.— Ти граєшся у гру, що приречена на поразку, але він не може зізнатися в цьому ні собі, ні тобі. Собі — бо дурний, тобі — бо боїться зранити. А я не боюся. Краще відрізати руку, ніж дати померти від гангрени. І що швидше ти второпаєш, де твоє місце, то буде ліпше для всіх.

Тео говорив тихо, та Лейлі здавалося, що його слова відлунюють по всьому лісі.

— Яблонский,— мовила вона російською.— А че ты вдруг такой борзий?[85]

Лейла з задоволенням спостерігала, як перекосилося його обличчя від звуків російської мови. О, найдешевший спосіб роздратувати неперевершеного Яблонського!

Тео провадив німецькою:

— Нещодавно я дещо зрозумів. До того ж ми з тобою знаємо, чого хочемо. То нащо гаяти час?

— Ага,— Лейла підступила до нього впритул і зазирнула у вічі.— Дорогенький, ти можеш благати, погрожувати, залякувати, але цього не буде ніколи.

— «Ніколи» — це занадто довго. Нас можуть убити вже сьогодні вночі.

Лейла витримала насмішкувату паузу.

— І що, ось так, без квітів і цукерок, ти мені тут щось пропонуєш?

— Так,— з разючим спокоєм кивнув він.— Ти станеш моєю коханкою, ми вколошкаємо Оздеміра і разом поїдемо до Вайомінгу.

У Лейли знову відібрало мову, ба навіть здатність дихати. Тео замовк, запитально дивлячись їй в очі, й у його погляді не було ані тіні сумніву. Чи він збожеволів? Ні, серйозно, він схибнувся? Лейла вигнула брови, потім втягнула повітря, щоб відповісти, але так і не дібрала слів.

— Подумай до завтра, зоре моя. Якщо, звісно, доживеш.

Яблонський злегка торкнувся рубця на її правій щоці й відступив з дороги. Лейлі здавалося, що земля палає в неї під ногами: вона побігла стежкою вниз, лишень би забратися подалі від цього гордовитого недоумкуватого суб’єкта і більше не бачити ані його темних очей, ані його ідіотських веснянок, ані револьвера.

Тільки-но Данило зайшов у будівлю Ратуші, на нього мало не налетів професор Кубрик. Таким схвильованим він професора ще не бачив.

— Ходімо! Ви маєте це бачити.

Вони піднялися до кабінету голови Ради. Навколо ще були розкидані речі Оздеміра. Данило всівся у крісло, погладив лаковане поруччя з червоного дерева. Професор відсунув фіранку на протилежній стіні, й Данило побачив ряд опуклих, схожих на старі телевізори екранів.

— Ми довго не могли зрозуміти, що це,— сказав Кубрик.— А тоді Ґрета припустила, що цей пристрій, схожий на фарбелауф.

— Ґрета? Це ота з...

— І я мала рацію,— почувся звідкілясь високий хрипкуватий голос. Дівчина вилізла з-під пристрою і зняла окуляри з додатковою лінзою.— Оздемір мав прямий зв’язок з гарантами безпеки Леобурга, крім офіційного телеграфу. За бажання він міг побачити самого цісаря Вільгельма, чи царя Бориса, чи лорда-канцлера Британської Імперії, не виходячи з кабінету.

Данило вражено втиснувся в крісло. Відеозв’язок тут? Агнеса не вірила, що Австро-Боснія має подібну технологію, і пишалася цим фамільним винаходом. А що вже казати про Росію... Подарунок Оздеміра? Втім, розгледіти в аморфних плямах співрозмовника буде важкувато.

— Неймовірно! Ти знаєшся на техніці?

— Хіба я не з Робітничого району? — пирхнула дівчина.— Воно й не дивно, що ніхто не тямив, як його налаштувати: це вдосконалена технологія. Ми в гімназії мали практику у фарбелауфі, але тут усе набагато цікавіше — мабуть, цю штуку робили не в Леобурзі, хоч і на основі наших технологій.

— Невже ми зможемо це використовувати...— пробурмотів Данило.

— Питання в тому, чи погодяться монархи витрачати свій час на наші скромні особи,— професор крутнув завиток на кінці бороди.

— Під вікнами Ратуші лежать рештки російського бойового дирижабля. Я гадаю, цісарю Вільгельмові буде вельми цікаво, звідки він там узявся,— кивнув Данило.— З канцелярії короля Болеслава підтвердили, що працюють над організацією такої розмови. Чому б не сьогодні ввечері?

Тео клацнув вогницею. Ароматний дим огорнув його, наче плащ-невидимка, що відгороджував від реальності білою духмяною завісою. Так він уявляв і «ширму». Тео тренувався щоразу, коли мав змогу, і тренування поступово робили його ціліснішим. Федя зникав з його голови, і тоді Тео почувався сильнішим і вільнішим, ніби викорчовував з фамільного саду кущ.

Над Леобургом сяяв молодий місяць, звично тхнуло гаром і якоюсь хімією. Численні леви, зловісні химери та флегматичні атланти потопали в синіх осінніх сутінках. Після вибуху дирижабля на площі Чорного завалився один з будинків, і тепер погляд постійно зачіплявся за зяючий провал у звичному архітектурному ансамблі. Яблонський стояв на порозі Ратуші, не поспішаючи підніматися до кабінету Оздеміра, де засіли вигнанці. Зрештою, Тео уже так-сяк призвичаївся до їхньої постійної присутності, до того ж йому кортіло подивитися, як та дівчинка від імені Агнеси вестиме перемовини з сильними світу сього. Тео посміхнувся. Джекі подобалася йому чи не найбільше з усього оточення, і він навіть шкодував, що Агнеса так мало на неї схожа. Можливо, за інших обставин їхня історія могла б скластися інакше.

На сходах почулися кроки. Тео обернувся й побачив Давида.

— Усе готово,— недбало кинув вигнанець.— Можеш заходити.

— Слухаюся і корюся,— гмикнув Тео.— Чекав твого наказу.

— Слухай, Яблонський, я розумію, що тобі гидко бути в товаристві «плебеїв», проте я волів би укласти тимчасове перемир’я. Сьогодні Агнесі випало важке випробування, ми маємо її підтримати.

Тео незмигно дивився Давидові в обличчя. Вигнанець здавався цілковито спокійним, і його голос не здригнувся, але за згадки Агнеси його обличчям майнула ледь помітна тінь, ніби розійшлися брижі на воді тихого літнього дня. Тео посміхнувся і глибоко затягнувся.

— Авжеж. Заради Агнеси.

— Заради Леобурга.

— Так, безумовно,— Тео жбурнув недопалок під ґанок.

Почулися кроки, сходинками хтось піднімався. Тео і Давид водночас обернулися до несподіваного гостя.

Оз Гурвіц, а це був саме він, зустрівшись із Тео очима, рвучко відсахнувся, наче побачив привида. Берет авіатора сповз набік, він нервово смикнув його і пригладив неслухняний вихор на чолі.

— Па-а-не Гурвіце, мій добрий друже! — вигукнув Тео.— Ти нарешті прийшов запропонувати нам свої послуги?

Винахідник діловито обсмикнув вилоги пальта.

— Мені нагально потрібен один документ з архіву, і я...

— А мені,— урвав його Давид,— нагально потрібні ваші пояснення, яким чином нібито експериментальні літоциклетки опинилися на озброєнні Українського Королівства.

Тео насупився і глипнув на вигнанця.

— Коли ми були у Вінниці, я бачив у небі винахід цього вельмишановного пана. Оскільки перевірка не виявила жодних згадок про сплату податків за продаж технології, ймовірно, літоциклетки опинилися там незаконно.

Тео по-вовчому посміхнувся до Гурвіца. Чоло винахідника заблищало, він шморгнув носом.

— Гадки не маю, про що ви. Можливо, ви щось плутаєте,— авіатор спробував був зайти до Ратуші, але, порівнявшись із Тео, отримав міцний поштовх у плече і відскочив назад.

— А що, Озе, багато блохоліток своїх накрутив?

— Я маю всі дозвільні документи.

— Скільки? — з крижаною інтонацією промовив Тео, зціпивши зуби і прибравши посмішку.

— Вибачте, пане Яблонський, але це не ваше діло,— ніздрі винахідника роздувалися з переляку.— Ви взагалі хто такий, щоб питати мене?

— Я — той, хто може тебе вбити. Тут і зараз. Тож відповідай.

Гурвіц відступив на крок. Давид осудливо зиркнув на Тео і спустився до авіатора:

— Послухайте, якщо ви справді не сплатили податок, це легко можна виправити. Наразі нас цікавить, скільки готових до вильоту одиниць ви маєте в ангарі. Вони знадобляться для оборони.

— Я це не обговорюватиму в жодному разі! — засичав винахідник.— Ви не влада, ви ніхто! Ви не маєте права нічого вилучати! І я не стрілятиму в людей. Я проти війни, я — за торгівлю.

— У твоєму випадку я б ліпше був проти в’язниці й за сплату податків,— позіхнув Тео.— Тому, ймовірно, ти посидиш у підвалі до завтрашнього ранку, а тоді ми разом відвідаємо твій ангар.

Гурвіц відступив ще на крок і кинувся навтьоки.

— Засилай до нього хлопців, Давиде. Я літав на його апараті й маю кілька цікавих ідей.

Джекі вчепилася в поруччя крісла. Вона ледь дихала, спина вкрилася холодним потом. З каламутного екрана на протилежній стіні на неї дивився цісар Австро-Боснії Вільгельм Другий. Аж цілий цісар! Військовий мундир, еполети, пишні вуса і гордовито задерте підборіддя. Екран фарбелауфа кепсько передавав зображення, але Джекі була впевнена, що його цісарська величність надзвичайно роздратований. І він жадав перемовин зовсім не з ними — посеред сусідньої стіни, ледь пробиваючись крізь завади зв’язку, висіла аморфна пляма, в якій ледь угадувалися обриси російського царя Бориса — лисуватого, вузькоплечого і короткошийого, в пафосній порфирі поверх одягу. На вухо йому щось постійно нашіптував перекладач. Навпроти царя Бориса на екрані висів британський лорд, сер Джефрі Кавендиш. Джекі забула, як правильно звучить його посада, і подумки називала його «прем’єр-міністром». Роздивитися Кавендиша було найпростіше — зв’язок з Лондоном був чудовий, можна було розрізнити навіть речі в його кабінеті. Британець сильно нервував і виявився значно молодшим, ніж Джекі уявляла,— на вигляд йому було не більш як сорок років, він чимось нагадував дівчині короля Болеслава, тільки в рухах відчувалося більше енергії і напруги. Під екранами, так, щоб їх не було видно, сиділи професор Кубрик, Паль Келемен, Данило і Тео. За завісою, наглядаючи за пристроєм, причаїлася Ґрета Ветцель. Джекі й досі не вірилося, що дівчина змогла налаштувати такий складний апарат. Троє з екранів дивилося на Давида, що сидів поруч з нею і розповідав про справи в Леобурзі.

— Отже, ми розцінюємо напад субтерини і бойових дирижаблів на Леобург як порушення світового правопорядку і багатосторонніх домовленостей,— промовив Давид.— Ми не маємо сумнівів, що зброю колишньому очільнику Верховної Ради Леобурга надала Російська Імперія.

— Що ж,— цісар Вільгельм ворухнувся, й екран фарбелауфа затремтів, частинки фарби збиралися в нову картину.— Прикрі новини. А що з цього приводу гадає його імператорська величність цар Борис?

— Ми не розуміємо, чому маємо вислуховувати скарги засуджених на вигнання злочинців, що незаконно захопили владу у вільному місті Леобурзі,— мовила російською червона пляма на екрані.— Ми погодилися на участь у цій... зустрічі... лише з поваги до вашого рішення, любий Віллі.

Що? Віллі?

Джекі насилу сховала посмішку, але Вільгельм не повів бровою — вочевидь, їх з Борисом пов’язували родинні зв’язки, проте таке звернення на офіційному рівні було схоже на образу.

Давид обернувся до неї. Джекі рвучко втягнула повітря.

— Перепрошую, панове,— занадто тонким з переляку голосом пискнула вона.— Але владу в Леобурзі ніхто не захоплював. Я законно посіла місце батька у Верховній Раді й ініціювала створення Народної Ради Леобурга, яка була змушена перейняти на себе всю повноту влади після ганебної втечі Юміта Оздеміра й інших так званих отців-фундаторів,— вона перевела дух.— Також нагадаю, що пан Дусманіс повністю реабілітований після незаконного вигнання указом самого Оздеміра і має право представляти леобурзький народ.

Данило з протилежного боку показав їй великий палець — мовляв, молодець. Ага, аякже.

В кімнаті залягла мовчанка.

— Хай там як,— похмуро мовив цісар,— маємо достовірні відомості, що війська Росії нині присутні в Нейтральній зоні. Це викликає занепокоєння як у нас, так і у наших союзників — Українського Королівства, Малопольського Князівства — і може розцінюватися нами як загроза.

«Bedrohung». Руки Джекі всипало сиротами від того, як саме Вільгельм вимовив це слово. Повітря в кімнаті ніби наелектризувалося.

— Якщо дозволите, панове...— втрутився в розмову Кавендиш.— Ми також володіємо тривожною інформацією про маневри російських військ біля кордонів Нейтральної зони. Крім того, його величність висловив обурення фактом застосування бойової субтерини в мирному місті.

Британець прошив красномовним поглядом царя Бориса, і Джекі здалося, що його слова — це натяк... А Тео, здається, називав субтерину «британською іграшкою». Дуже цікаво!

— Росія дотримується взятих на себе зобов’язань зі збереження миру і спокою у вільному місті Леобурзі,— з дещо глузливою інтонацією вимовив цар Борис.— Ми лише гарантували безпеку законним правителям Леобурга — Юмітові Оздеміру, Ласло Варзі та Йоганну Райнгарду — і дуже шкодуємо, що панна Яблонська вирішила стати на бік заколотників. Честь законного уряду захищають небайдужі громадяни Леобурга. Ми й надалі надаватимемо їм усіляку підтримку. Також зазначу, що ми не маємо стосунку до постачання зброї жодній зі сторін. Росія не сприймає порожніх звинувачень і погроз із боку будь-якої іноземної держави. У зв’язку з певними обставинами, які вам відомі, ми маємо докладати значних зусиль для надійної охорони власних кордонів — цим і пояснюються маневри російської армії на кордоні Нейтральної зони...

— ...якої вже тридцять років, як не має бути,— прошепотів Давид.

— Ви хотіли щось додати, пане Дусманісе? — насупився британський лорд.

— Ми взяли в полон механіка субтерини, що атакувала нас,— підвищив голос Давид.— Він не леобуржець. Солдат розповів нашим командирам, що прибув до Леобурга з Пскова і навіть не знав, що опинився в Нейтральній зоні.

— То де ж він? — гримнув Вільгельм.— Ведіть його!

Дідько! Джекі закотила очі. Лейла викинула на вітер їхній козир!

— З огляду на його стан, він був переданий протилежній стороні,— невпевнено відповів Давид.

— Тоді не бачу предмета для обговорень,— одразу ж пожвавішав російський імператор.— Можливо, це вигадка. У Леобурзі мешкає чимало російськомовних. Вони роблять серйозний внесок у розвиток міста. Нічого дивного, що один з них став на захист законної влади.

— На бойовій субтерині? — вставила Джекі й подумки шикнула на себе. Пурпурна пляма царя Бориса заворушилася.

— Панове, пропоную обговорити пропозицію леобурзької сторони щодо конференції гарантів вільного міста Леобурга,— заметушився Кавендиш.— Британська Імперія негайно надішле представника для переговорів, тільки-но дату буде офіційно затверджено.

— Годину тому ми отримали згоду від Франції,— Давид продемонстрував телеграму.— Сподіваюся, Японська Імперія також погодиться.

— Росія не має наміру брати участь у конференціях, організованих особами, що незаконно утримують владу,— відрізав цар Борис.

— Так чи так, пан Дусманіс має рацію,— холодно вимовив цісар Австро-Боснії по паузі.— Російські війська не лише не повинні перебувати в Нейтральній зоні, але після Першої середземноморської війни, відповідно до положень Палермської мирної угоди, росіяни мають бути виведені за кордони лівобережної частини Українського Королівства. Крайній строк, до якого Російська Імперія зобов’язалася вивести війська, вийшов три роки тому. Виконуючи обов’язки гаранта миру і недоторканності кордонів вільного міста Леобурга, а також на підтримку союзних зобов’язань перед Українським Королівством, у разі продовження військових провокацій у Австро-Боснійської Імперії не лишається іншого виходу, крім як оголосити Росії війну.

Джекі відчула, ніби провалюється кудись на перший поверх разом з цим клятим Оздеміровим кріслом. Велика війна! Ні! Ні!

Давид зблід, британський лорд вражено роззявив рота, але одразу ж схаменувся і щось забелькотів. Але Джекі його не чула — пляма царя Бориса почала розпливатися, з резонатора фарбелауфа лунали російські слова: «Не слышу... Прием... Проверьте... соединение... Прием![86]» За кілька хвилин усе скінчилося: вельможні особи розпрощалися, й екрани згасли. Джекі затулила обличчя долонями. Давид сидів поруч, не рухаючись. Тишу розірвали повільні оплески.

— Це було яскраво. Моторошно, але яскраво,— Тео підвівся.— Мені навіть полегшало.

— Полегшало? Ми, здається, щойно розв’язали світову війну! — вигукнула Джекі.

— Та... формальність. Війна давно вже йде,— знизав плечима Тео.— Тепер, щоправда, буде більше трупів.

Джекі почувалася так, наче її горло стискає залізна рука. На очі набігли сльози.

— Більше не просіть мене,— Джекі схлипнула і схопилася з місця.— Досить з мене цієї вашої політики!

Вона вискочила з кімнати, не маючи наміру ні на мить затримуватися у кріслі леобурзького різника. Її кроки залунали порожніми коридорами Ратуші.

Лейла не пригадувала, чи бувала колись у гіршому гуморі. Судячи з розмов у штабній, після діалогу лідерів цього прокопченого вугільним гаром світу «Велика війна», яку невтомно пророкував Яблонський, зависла просто над їхніми головами. Їм залишився день, може, два. А вона досі не має плану, як дістатися до Оздеміра, і далі борсається в цій калюжі. Разом з Яблонським.

Від огиди в Лейли звело зуби. На щастя, він нарешті взявся до справи — тренування добровольців — і більше не муляв їй очі в штабі. Лейла швидко рушила погано освітленим коридором і грюкнула дверима своєї кімнати. Тиша. Як тут добре.

У люк боязко постукали.

Лейла беззвучно вилаялася і рвучко відчинила. На неї злякано дивилися величезні чорні очі Казумі.

Дідько, геть забула про дівчинку. Навіть німецьку та тепер вчила зі старою вигнанкою-німкенею. Може, це й на краще, подумала Лейла, адже вона так само навчилася діалекту арабської з бедуїнами.

— Як справи? — мляво спитала вигнанка, запускаючи Казумі до кімнати.

— Я зробила для тебе костюм!

— Що?

Лейла втупилася в купу тканини і шкіри в руках дівчинки.

— Я подумала: ти носиш ножі на корсеті, але спеціального пристосування, аби швидко видиратися нагору, не маєш. Якби ти мала таке, то не впала б з даху!

— Я...

— Це просто! — дзвінкий голос дівчинки натхненно затремтів.— На рукавах є кріплення, а тут — два гачки з тросами. Вони дуже міцні, не переймайся!

Цей погляд... Чорні очі сяяли в імлистій темряві, як дві намистини. Лейла знову відчувала, як з глибин пам’яті піднімаються, наче армія зомбі, спогади.

— Казумі...

— Якщо зачепитися цими гаками, можна зависнути. Щоправда, я ще не вигадала, як подовжити трос — він лише пів метра...

— Казумі! — верескнула Лейла, заплющивши очі.

Дівчинка замовкла, перелякано дивлячись їй в обличчя.

Чорні очі палають божевільним вогнем. Прегарне оголене тіло, вкрите татуюваннями, як візерунком, звивається, і піт блищить на боках.

Це ти винна. Ти.

Вона кохала тебе. А ти її вбила.

— Чого тобі треба від мене?! — люто засичала Лейла.— Чого ти бігаєш за мною, як те кляте цуценя?! Нащо ти мене постійно малюєш, не маєш інших занять?!

Японка притисла до грудей свій безглуздий костюм і відступила на крок. В очах замерехтіли сльози.

— Мені не потрібен твій костюм. Мені нічого ні від кого не треба! — Лейла важко втягнула повітря і далі мовила крижаним тоном: — Я не маю часу на тебе. Ти знайшла собі вчительку — от і добре. Якщо треба буде щось перекласти, я допоможу. Але я тобі не подружка, це зрозуміло?!

Дівчинка схлипнула і кинулася до виходу, мало не збивши її з ніг. Ляда грюкнула. Лейла глибоко дихала, але затхле повітря кімнати наче не проходило до її легень. Вигнанка сіпнула шухлядку і вихопила фляжку. Але віскі скінчилося. Жодної краплини.

— Паскудство,— Лейла притулилася спиною до стіни і сповзла вниз.

Айрі не було. Не існувало. Ashes to ashes, dust to dust[87]. Це інший світ. Годі вже думати про це.

Лейла обхопила коліна і довго сиділа нерухомо, слухаючи тишу.

Після фатальної конференції минуло кілька годин, а Данило досі не зміг заспокоїтися. Навіть якщо цісар Австро-Боснії виголосив би свій ультиматум у будь-якому разі, почути це ось так — у прямому ефірі — все одно було моторошно. Вільгельм геть не схожий на жартівника.

Данило вийшов з Ратуші та глибоко вдихнув тепле повітря, просякнуте запахом прілого листя й вугільною кіптявою. Стемніло, у глибині міста лунали поодинокі постріли, іноді стрекотав кулемет. Тео обрав кількох вигнанців з тих, хто непогано стріляв, і готував леобурзьких добровольців і резерв. Часу катастрофічно бракувало. На лінії фронту, що розділила місто, було неспокійно, але жодна зі сторін не рухалася. Данило вже збирався їхати до штабу вигнанців, як хтось його покликав.

До Ратуші бадьоро прямував Бобриков. За ним оддалік чимчикував ще один Данилів знайомець.

— Доброго вечора, пане Яблонський!

Данило кивнув, але дивився не на російського шпигуна, а на Абу Аль-Разі, який скромно тупцяв позаду.

— О, яка зустріч! Радий вас бачити, пане Аль-Разі,— всміхнувся Данило.

— А я не дуже, Яблонський,— невдоволено буркнув хімік.

Йому, вочевидь, було непереливки. Аль-Разі, як і більшість городян, остерігався вигнанців і можливих боїв у середмісті. Замість гумового фартуха і рукавів він був одягнений у коричневий костюм-трійку та плащ і тримав невеликий саквояж: скидалося на те, що Бобриков витягнув його з поїзда, коли араб збирався дременути в якусь теплу країну, як це зробила переважна більшість леобуржців. Данило всміхнувся і відвів Бобрикова вбік.

— Дивно, що його привели саме ви.

— Втомився дивитися, як ви шукаєте голку в копиці сіна,— зітхнув він.— Вважайте це за невеличку послугу.

— Сподіваюся, ми не надто дорого заплатимо за неї. Дякую.

— Дурниці,— мовив Бобриков і зблиснув моноклем.— Ще маю інформацію. По-перше, Австро-Боснія збирається мобілізувати східні округи. По-друге, не знаю, про що саме ви гомоніли з їхніми імператорськими величностями, але, здається, наш государ впав у амок. Мої джерела повідомляють, що посол Британії довго чекав на його величність біля входу до приймальні, а коли його впустили, аудієнція тривала не більш як п’ять хвилин, після чого той вилетів як ошпарений,— шпигун обвів поглядом площу Чорного.— Оздеміра усунуто від командування леобурзькою операцією, місію покладено на генерала Сабурова. Вони вдарять по місту вже найближчим часом, щоб випередити наступ австрійців.

У Данила похололо у шлунку. Якщо досі їм фантастично щастило, то зараз усе закручувалося надто швидко, надто круто і геть не на їхню користь. На щастя, на завтрашній ранок Давид запланував евакуацію поранених, жінок і дітей, бодай хтось отримає шанс вижити.

— Ми ж звернулися до Вільгельма, як ви і радили. Тільки все погіршили,— мовив Данило.— Він фактично висунув Росії ультиматум.

Бобриков розправив кінчики вусів, дивлячись удалечінь.

— Я припускав, що так і буде, але гадав, що на той час британці переконають царя не виступати проти леобурзьких заколотників,— він кинув на Данила зневажливий погляд.— У його оточенні, на щастя, є розсудливі люди, які намагаються відтягнути відкрите втручання, проте, боюся, залишився єдиний вихід, щоб зупинити війну.

Данило здивовано кліпнув.

— Що ми можемо вдіяти проти Росії?

— Наразі нічого. Але ви можете змінити баланс між суперниками на світовій шахівниці й отримати несподіваних союзників.

Данило спантеличено почухав брову.

— Як ви гадаєте, чому ви досі не отримали зрозумілої відповіді від гарантів Леобурга? — криво всміхнувся Бобриков.— Бо усі дивляться на Вільгельма. Взаємини між імперіями — це справа балансу. Зараз Австро-Боснія має неймовірну перевагу — надзброю, що загрожує всім без винятку. Ані Франція, ані Британія, ані Японія не підуть на війну з Австро-Боснією за маленьке місто. І тільки наш государ веде Росію в леобурзьку пастку. Відтоді як в Австрії з’явилася надзброя, а наша спроба створити смертельний газ за допомогою Августа Яблонського провалилася, цар Борис мріє лише про те, як перемогти свого кузена.

— Не розумію, до чого ви хилите.

— Якщо зброя, якою володіє Вільгельм, справді нищівна, він може захопити владу в усьому світі. Але якби вона раптом зникла чи втратила свою загрозливість, Британія, Франція і Японія не боялися б захистити вас від зазіхань Австро-Боснії і втримали б Росію від нової самогубної війни. Зрозумійте, що Росія воює не з вами. Вона воює з Вільгельмом.

Данило зціпив зуби, Бобриков зміряв його поблажливим поглядом.

— Можливо, ви маєте рацію. Але надзброя — це факт. Вона існує, і Леобург нічого не може з цим удіяти.

— Не зовсім так. Незабаром «велику рибу» випробовуватимуть на полігоні. Але я не знаю, де саме, і не можу туди потрапити.

— Гадаєте, я можу? — примружився Данило.

— Ви — так. Пам’ятаєте, я питав, чи не спілкувалися з вами члени австрійського Ревкомітету? Маю інформацію, що віднедавна в них з’явився доступ до головних військових об’єктів імперії. А ви маєте доступ до їхнього керівництва.

— Якщо в справу втрутиться Леобург, то весь гнів Австрії впаде на нас,— заперечив Данило.— І тоді вони точно вдарять по нас, і не буде нікого, хто б міг нас захистити, бо ми самі порушили гарантії безпеки.

— Ви не розумієте! — вигукнув Бобриков.— Австрія розпочне війну в будь-якому разі. І вона явиться саме сюди, бо Росія вже готова до удару. Отже, Леобург неуникненно постраждає. Але наразі справа вже не в Леобурзі! Справа в існуванні людства! Якщо ця зброя настільки потужна, як про неї розповідають, може статися правдива катастрофа.

— Якщо зробити божевільне припущення, що ми потрапимо на полігон і якимось чином пошкодимо цю штуковину, тоді ніщо не зупинить Росію від нападу на Леобург. Навпаки, ми віднімемо у її головного суперника козир, якого досі боявся цар Борис,— криво посміхнувся Данило.— Авжеж, вам, як росіянину, це цікаво, але, боюся, це не зіграє нам на користь.

— Я розповім вам, що буде далі, пане Яблонський,— холодно мовив російський шпигун.— Цісар мріє застосувати свою зброю, цар Борис мріє надерти йому зад. І вони зійдуться саме тут, без варіантів. Якщо Австрія справді здатна нищити цілі міста одним ударом, то першим вона знищить саме Леобург, якщо сюди зайдуть росіяни,— чудова можливість для демонстрації! Якщо росіяни не окупують вас першими, то це зробить Відень, усуне Агнесу Яблонську від влади і змусить ваших учених працювати на себе. Цісар чудово вміє висмоктувати ресурси. Якщо нам з вами вдасться прибрати надзброю зі столу, тоді у гру вступлять ваші гаранти і вмовлять Росію вкусити Вільгельма з іншого боку. В будь-якому разі, противникам знадобиться час, щоб перебудувати стратегію, а це — час для Леобурга і держав Нового поясу знайти нових союзників,— монокль Бобрикова зблиснув у сутінках.— Отож, якщо є бодай примарна можливість, що імперії зіткнуться деінде, не на ваших теренах, я б схопився за цей шанс.

Данило вигнув брову. Бобриков був схожий на гравця, який ставить усе майно, відчайдушно та хвацько, і до цього, вочевидь, його щось підштовхувало. Знищення зброї Австро-Боснії однозначно піде на користь Росії, але, можливо, у словах шпигуна справді є раціональне зерно? Що люди цього світу зможуть протиставити пекельній машині, яку змайстрував інженер з іншої реальності?

— Невже за ці роки надзброю Вільгельма ніхто не намагався знищити?

— Ми неодноразово намагалися,— Бобриков зітхнув.— Наскільки я знаю, були спроби в інших країн і в Ревкомітету. Але безуспішні. Час об’єднати зусилля.

— Мені оце спало на думку...— Данило примружився.— Чому ви пропонуєте це мені, а не представникам Ревкомітету?

— О, самі знаєте стан взаємин між нашими державами! — пирхнув Бобриков.— Вони нізащо не викажуть російському агенту свої впливові контакти. Але ви й Агнеса — інша справа. То що скажете?

Данило підібгав губи.

— Скажу, пане Бобриков, що я вам не вірю. Я змушений відмовитися.

Обличчя російського шпигуна не змінило виразу, лише потьмянішав блиск в очах.

— Що ж, тоді я змушений розірвати нашу маленьку домовленість. Вважайте пана Аль-Разі моїм останнім подарунком. Дуже прикро, але ви лишилися без інформації про ваших ворогів. Нехай щастить.

Російський шпигун підняв капелюха і швидко зник у темряві.

Аль-Разі перелякано втупився в Данила. Після таких новин усміхнутися було непросто, але Данило вдав привітність.

— Абу, гадаю, я знову маю до вас ділову пропозицію.

— Яблонський, я ж попереджав, що більше ніколи...

— Ви ж мрієте про власну лабораторію, чи не так?

Темні брови хіміка здивовано злетіли вгору.

— Тобто?

— Власну лабораторію, оснащену найсучаснішими, наймоднішими приладами і технологіями, які тільки має хімічна наука! Все — за рахунок міста.

— За рахунок міста?

— Можете трощити сфери, як горіхи! — Данило демонічно посміхнувся.— А, і ще — двадцять відсотків прибутку з експорту ваших винаходів.

У каламутному світлі газового ліхтаря було помітно, як на чолі Аль-Разі рясно заблищав піт.

— Ох, Яблонський, скидається на те, що ти зібрався мене надурити.

— Ви отримали щедру платню за минулі послуги, я сплатив борг.

— І що я маю зро... втім, хіба не байдуже! — махнув рукою араб.— У місті війна! Законного уряду нема. Ти мене дуриш, та й годі!

— Як бажаєте,— гмикнув Данило.— Прощавайте.

Він розвернувся і пішов до вигнанців, які копирсалися в нутрощах панцирника, що заглухнув посеред площі.

— Годі тобі, Яблонський,— почулося позаду.— Ти хоч би... розповів до ладу. Чого треба?

— Так, дрібницю. Врятувати Леобург,— похмуро кинув Данило.

— Он як!

— Пам’ятаєте, як ви зробили для мене концентрат Яблонського? Скільки його вийде з двох цистерн зільбершторуму?

— З двох... цистерн?!

— Близько дванадцятьох тонн у кожній.

Хімік приголомшено витріщився на Данила.

— Залежно від кінцевої мети, зільбершторуму необхідно від однієї третини до половини загальної маси концентрату...

— Дуже добре, отже, буде мінімум чотири цистерни концентрату.

— Але навіщо?

Данило загадково посміхнувся.

— Скільки часу маю на роботу? — набурмосився араб.— Чи є інші інгредієнти?

— Інгредієнти знайдемо. А щодо часу...— Данило дістав з кишені жилета годинник на ланцюжку.— Завтра до обіду встигнете?

Джекі безсило сиділа на краю ліжка. Перед очима червоними спалахами миготіли закривавлені бинти, готичне склепіння собору, нашиті хрести на хустках сестер-жалібниць. Лікарі ледве справлялися з пораненими після ранкового штурму. Після першої допомоги частину легкопоранених переводили до будівлі Університету, а тих, хто потребував операції, везли в колись розкішну лікарню для леобурзьких багатіїв на межі Аристократичного й Академічного районів.

Вони готувалися до нового удару — і все одно не були готові. І ніколи не будуть. Джекі злилася і ладна була відлупцювати леобуржок, що не вміли найелементарнішого — накласти пов’язку чи джгут, зробити непрямий масаж серця. Минуло стільки часу від початку війни, а вони все не могли навчитися, застиглі, наче ті комахи в бурштині, у своєму мирному часі. Як же воювати, якщо той, хто має тебе рятувати, губиться в найвідповідальніший момент? Єдине корисне, що було для неї в інтернаті, не рахуючи купи прочитаних книжок,— це заняття з першої допомоги.

Хтось постукав, Джекі насилу підвелася, зробила кілька кволих кроків і повільно відчинила люк своєї кімнати.

У коридорі стояв Федя.

Всередині ніби розбилося і з дзенькотом обсипалося скло — закортіло одразу ж зачинити ляду, а потім відчинити знову, щоб переконатися, що це лише мара, що насправді його тут нема, що темний коридор з блідим відблиском газового ліхтаря порожній.

Вочевидь, ці почуття відбилися на її втомленому обличчі, тому Федя виставив долоні, ніби здавався.

— Почекай, не бий.

Джекі хотіла відповісти, але язик ніби присох до піднебіння, і дівчина лише мовчки відступила, пропускаючи його в кімнату.

Цок, цок, цок — по кам’яній стіні Ратуші стукає труба за його спиною.

Федю-Федю. Що ж ти...

Спалах. Дощ з людей. Дощ з ворогів. Вогонь. Гуркіт. Біль.

Він врятував її. Він врятував їх усіх.

В очах закололо.

— Женю...— видихнув він, і Джекі звела на нього погляд. Хлопець ледь помітно здригнувся.

— Федю, я ж...

— Так, я пам’ятаю,— пробурмотів він, втупившись у підлогу.— Але я краще називатиму тебе Агнесою Августівною, ніж тим собачим ім’ям...

— Федю, я була там. Я була в Ратуші.

Їхні погляди знову зустрілися, серце забилося, наче метелик коло ліхтаря. Джекі відчула, як на очі навертаються сльози. Федя збентежено зітхнув.

— Я б там загинула. І Лейла. Я... я хотіла тебе попередити. Побігла, це було нерозумно, я знаю...— плутано пробурмотіла Джекі.— Дякую тобі.

Він кивнув і витягнув з-під жилета згорток.

— Це твоє.

Федя простягнув їй футболку. Татову футболку.

— Вибач, так нечесно, я давно мав її віддати. Це...— він криво всміхнувся, змарніле веснянкувате обличчя порум’яніло.— Але це... ну... ніби я міг коли схочу підійти до тебе і поговорити. Це був привід.

— Ти коли схочеш можеш підійти до мене і поговорити.

Кілька секунд він дивився їй в очі, потім кивнув і пішов до виходу.

— Женю, ти маєш дуже втомлений вигляд. Я досі переконаний, що ця історія для тебе — занадто. Тобі треба додому.

Федя тримався за вентиль на ляді, наче приклеєний.

Мій дім — це ти. Ти — це все, що я маю.

Джекі не могла вимовити ані звуку, горло стиснув болісний спазм. Вона не наважувалася навіть подивитися на Федю.

Ну, чого ти мовчиш! Зроби щось! Агов!

— Федю,— жалісно схлипнула вона.— Я не можу спати.

Він кинувся до неї і обійняв, як тоді, в ту саму ніч, коли вона вперше почувалася вдома після довгих років поневірянь. Федя притиснув її голову до своїх грудей. Його серце шалено калатало, билося просто в неї у скронях.

Він підвів її до ліжка й сів. Прискіпливо обдивився зав’язки корсета і насилу розпустив їх. Джекі не мала сил навіть здійняти руки, тільки відсторонено, наче з іншого, третього виміру спостерігала, як виблискує його біляве волосся у світлі газової лампи, як грають тіні на його блідому обличчі. Хлопець відстебнув гачки спідниці та стягнув з неї грубий шкіряний корсет. Джекі залишилася в просторій нижній сорочці й нарешті змогла вдихнути.

Федя потягнув її на ліжко і влігся поруч. Джекі відчувала його руку на своєму животі, його подих на своїй шиї, і ці відчуття здавалися їй дивно знайомими, але не з тієї ночі в Романівці. Наче якесь дежавю.

Агнеса. Агнеса відчувала подібне. Тієї ночі, коли Данило врятував її з в’язниці. Спокій. Тільки спокій.

— Як ти так швидко зняв корсет? — прошепотіла вона.

— О, нові підозри? — посміхнувся Федя.— Ану спи!

І вона миттєво заснула.

Розділ 11 Відповідальна за життя

Перші шпальти газет навперебій волали про Австро-Боснійський ультиматум. Лейла погортала сторінки і зрештою кинула всю пачку в грубу. Світова війна, що спочатку бовваніла на обрії неясною плямою, щогодини набувала чіткіших обрисів — спочатку блискучих бурів субтерини, згодом чорної махини бойового дирижабля й от тепер полчищ австрійського ландверу, що мобілізувалися на східних кордонах найпотужнішої імперії континенту.

Але поки сильні світу сього мірялися зброєю, в Леобурзі закінчувалися харчі. Перед Університетом було велелюдно. Давид організував термінову евакуацію: за емігрантами з Аристократичного району, що майже спорожнів ще на початках, з міста потяглися колони біженців з Творчого. От і добре, вирішила Лейла, бо всю цю нікчемну публіку не було чим годувати, та й розміщувати було ніде. Будівля Університету незабаром знадобиться для шпиталю, а під ним — просторе підземне бомбосховище, куди геть не вписувалися поети і художники, що не вступили до армії Леобурга.

Армія Леобурга!

Лейла роздратовано закотила очі, проводжаючи поглядом дюжину солдатів. Двоє вигнанців, кілька студентів, старі роботяги, ба навіть один аристократ у чистому сірому пальті. У всіх на лацканах нашитий кривуватий леобурзький лев. Командир вів їх до річки, до нерухомої лінії фронту.

Один з вигнанців, юнак, почав відставати. Він накульгував, обличчя було бліде й перелякане, губи тремтіли, на чолі від напруги набрякли вени. Вигнанець ніби боровся сам із собою, з останніх сил змушуючи себе ступати. Загін віддалився на кілька метрів, хлопчина впав навколішки на узбіччі й розридався. Лейла тяжко зітхнула. До неї підійшов Давид.

— Що відбувається? — стривожено запитав він.

— Та новобранець якийсь рюмсає. Певно, не хоче вмирати,— Лейла спостерігала, як командир стусанами намагається підняти юного солдата.

Давид підійшов і простягнув солдатові руку. Хлопець звів погляд і здригнувся, упізнавши лідера вигнанців. Кілька секунд він вагався, а тоді взявся за Давидову руку і підвівся.

— Ти ж вигнанець, хлопче,— зітхнув Давид, обсмикуючи вилоги його завеликого, певно, батьківського пальта.— Найгірше з тобою вже сталося.

— Пробачте, я... пробачте мені,— крізь сльози бурмотів юнак.— П-пробачте...

— Ніхто не хоче вмирати,— хитнув головою Давид.— Але ми не помремо. Я тобі обіцяю.

Хлопець розгублено дивився йому в очі, не в змозі поворухнутися. Давид дістав з-за пояса мисливський ніж і вколов свою долоню. Потім уколов руку юнака.

— Знаєш, що це? — твердо мовив він, стиснувши його долоню.— Це обітниця вигнанця. Найсильніша обітниця на світі. Я тобі присягаюся: ми не помремо.

Лейла витріщила очі.

— Повтори.

— Ми не помремо.

— Ми переможемо.

— Ми переможемо.

— Ходи,— Давид поплескав його по плечу й відступив. Сторопілий командир кивнув на стрій, і хлопець побіг до загону, на ходу озирнувшись на Давида, який нерухомо стояв на тому ж місці, схрестивши руки на грудях.

— М-м, обітниця вигнанця? — Лейла посміхнулася.— І що ж то за вигнанець її вигадав?

— Я. Просто зараз,— Давид зітхнув і попрямував до Університету.

— А мені можна? — вигукнула Лейла йому навздогін.— Пообіцяй мені мільйон доларів чи бодай Оздемірові вуха!

Давид посміхнувся, але не відповів. Незабаром він зник за огорожею.

— Оздемірових вух обіцяти не можу, а от щодо мільйона...— пролунало поруч, і Лейла злякано відсахнулася.

— Хай тобі чорт, Яблонський! — пирхнула вона.— Я тебе не помітила...

— Чи не дивина. Ти старанно вдаєш, що не помічаєш мене.

— Бо ти не цікавиш мене. До речі, де Федя? — Лейла поправила ножі на корсеті.

Вуста Тео повільно розтяглися в посмішці. В темних очах затанцював неприємний уїдливий вогник.

Цей покидьок щось знає. Ну авжеж, він щось знає!

— Кажи.

Яблонський завів руки за спину і нетерпляче розгойдувався з підступною посмішкою на обличчі. Який же кретин! Пауза затягнулася, Лейла роздратовано зітхнула й розвернулася йти геть.

— Гадаю, тобі цікаво було б дізнатися, з ким він провів сьогоднішню ніч.

По спині наче хльоснули батогом, до горла підступив клубок. Лейла рвучко обернулася.

— Тобто?!

— О, Лейло,— зі знущальною інтонацією мовив Яблонський.— Невже ти така наївна! Час визнати, що ти програла.

Світ навколо затуманився. Всередині розгорялося пекельне вогнище, щоки спалахнули, вигнанка стиснула кулаки. Неможливо! Ця тупа курка... та не може бути! Та якого біса!

— Добре, з цим усе зрозуміло,— задоволено роздивляючись її обличчя, провадив Яблонський.— Ти обміркувала мою пропозицію?

Лейла тупо дивилася на вологу бруківку, не в змозі зібратися на думці. Яблонський бреше. Він точно бреше. У Феді явно щось було з цією Джекі, і в неї, може, й досі жевріють якісь там почуття, але щоб отак...

— Ще міркую. Міркую, як би врізати тобі по причандалах,— відповіла вона.— Я тобі не шльондра.

— Авжеж, ні,— радо погодився Яблонський.— Я ж не пропонував тобі гроші.

Лейла нарешті звела погляд на його обличчя. Тео самовдоволено посміхався, і в цю мить їй до смерті закортіло перетворити його посмішку на «посмішку Ґлазґо». Авжеж, він не вважає її шльондрою. Він вважає її непотребом. Лейла згадала одне з засідань Народної Ради, коли Тео змусив її поступитися місцем Джекі. «Ми перебуваємо в залі засідань Верховної Ради Леобурга, а не в льосі у вигнанців. Ми — Яблонські. А ти — вигнанка, люба». Вона вигнанка. Потолоч, бруд на його чоботях. А Яблонський — аристократ, навіть родовий герб має. І упадати за нею, домагатися її прихильності — нижче за його гідність, адже він і так ощасливив її привабливою пропозицією.

— Только потому, что их у тебя нет[88],— Лейла заговорила російською і підступила до нього впритул.— Бідолашний Теодорчик. Він так любив татка, а той узяв і весь спадок віддав... прибульцю! І тепер якийсь Данило відсипає тобі мідяків на свята, щоб ти купував собі бухло і дівок. Так, Яблонський? Хоча який ти в біса Яблонський. Усе місто знає, що ти ніхто. Чернюк,— вигнанка зловтішно посміхнулася.— Зневажаєш вигнанців, а сам ти хто такий? Байстря з підворіття. Тебе навіть рідна мати покинула, аристократе всратий! Знаєш, хто запропонував, щоб твою історію виголосили в гучномовці на все місто? Я. То що? Досі мене хочеш?

Так, він хотів.

Хотів убити. Тут і зараз.

Погляд Тео спалахнув і сповнився ненависті — щирої, дзвінкої, чорної, наче антрацит. О так. Їй вдалося!

— Хочу,— процідив Тео крізь зуби німецькою.— Але грошей я справді не маю. То я краще почекаю, поки ти втратиш у вартості.

— Дулю з маком тобі. Второпав? — широко посміхнулася Лейла.

Тео посміхнувся у відповідь, ненависть у його погляді згасла, тепер він дивився на неї з легким презирством.

— Ти б ліпше трохи поміркувала про майбутнє.

— Ми з Давидом покінчимо з Оздеміром і заберемося звідси світ за очі, оце і є моє майбутнє.

— Ви з Давидом? — Тео засміявся.— Не хотів би тебе розчаровувати, але він також обере не тебе.

— Я в ньому не сумніваюся. Він зробить заради мене все, що завгодно. Вже не раз робив,— просичала Лейла.

— О, то ви таки коханці? — зверхньо кинув Тео, але в його очах спалахнув недобрий, небезпечний вогник.

Он як. Хвилюється. А здавався таким незворушним. Лейла вигнула брови і глузливо гмикнула.

— Може, й так. А може, й ні,— вона штовхнула Яблонського в груди.— А тепер вали звідси, я втомилася бачити твою пику.

— Ти занадто емоційна, дорогенька. А я лише пропоную тобі заробити грошенят,— діловито заявив він.— У Вайомінгу. Там ми зможемо розбагатіти. Бо там стільки дурнів і стільки золота, що тобі й не снилося.

Лейла здивовано вигнула брови. Судячи з того, як швидко розбагатів Фелікс, справді схоже на правду. Яблонський зміряв її задоволеним поглядом.

— Щось я не зрозуміла: тобі дівка потрібна чи діловий партнер?

Тео незмигно дивився їй в очі, й у цьому було щось гіпнотичне. Він знову лякав її. По Лейлиних руках сипнуло морозцем.

— Не торгуйся зі мною,— його голос задзвенів металом.

Яблонський криво посміхнувся і попрямував вулицею вниз, пхнувши руки в кишені, й лише остроги на його американських чоботях брязкали об темну бруківку.

Федя не пам’ятав, як давно прокинувся. Рука, на яку спирався, затерпла, але він не відчував болю. Джекі пригорнулася до нього, посапуючи вві сні, наче дитина, і він відчував її тепло, відчував її дихання. Все було так само, як і кілька місяців тому, в Романівці, й нині Федя міг знову торкнутися її, не продираючись через рови з колючим дротом, проте не почувався щасливим. Він розумів, чому Джекі не може спати. Десь глибоко всередині нього накопичувалось важке, гнітюче відчуття, що не відпускало, випалюючи будь-які емоції. Щодень його страх слабшав, але разом з ним розчинявся і сам Федя. Він ніби заздалегідь прощався з власним життям. Тінь смерті вкривала все, на що він дивився, все, що він колись любив. Війна влізла в його шкуру і випхала його геть, вона впивалася в його плоть і шматувала її своїми гострими зубами. Вчора Джекі могла загинути. Йому вдалося цьому запобігти. Але чи буде ще так само? Скільки разів йому вдасться врятувати її, і чи вдасться врятуватися самому? Федя тамував химерне почуття, ніби відтепер усе, що пов’язувало його з ним справжнім,— це було її тепло, її дихання як доказ того, що не все ще втрачено й існує примарна, слабка надія повернутися додому.

Джекі поворухнулася і розплющила очі. Кілька секунд вона спантеличено кліпала, а тоді сказала:

— Я заснула, чи що?

— Ти спала, наче киця на пічці. Вирішив не будити тебе, навіть якщо сюди вдереться десант з чергової субтерини.

Дівчина ледь помітно всміхнулася, потім вивільнила руку і піднесла до обличчя. На її худорлявому зап’ястку бовтався величезний годинник з вибагливо розмальованим циферблатом.

— Боже, майже сьома... Мені ж треба...

Джекі замовкла і подивилася Феді в очі.

Вона як диво. Вона як доказ. Доказ того, що надія ще є.

Федя збирався щось сказати, але не міг вимовити ані слова. Дівчина раптом зняла з зап’ястка свій чудернацький аксесуар і взяла Федю за руку.

— Якщо я не зроблю цього зараз, то, мабуть, не зроблю ніколи,— вона дивилася в стелю, уникаючи його погляду.— Ти хотів віддати мені футболку, а я хотіла подарувати тобі оце. Це японський годинник, мені дала Казумі. І вона просила подарувати його тому, хто живе в моєму серці,— вона обернулася до нього, її очі блищали в напівтемряві.— Але ти й сам усе знаєш.

Джекі застібнула грубий шкіряний ремінець на руці хлопця. Федя присунувся ближче і торкнувся її гарячої щоки.

— Якщо я не зроблю цього зараз, то, мабуть, не зроблю ніколи,— сказав він і схилився до її вуст.

У коридорі почувся галас, хтось грюкнув у ляду її кімнати.

— Сніданок! — вигукнув черговий і попрямував будити інших.

Федя здивовано гмикнув і подивився на люк.

— Дідько,— засміялася Джекі.— Здається, ти збирався дещо зробити!

— І тільки спробуй мені завадити!

Федя всміхнувся, притиснув її зап’ястки до ліжка і знову схилився до неї, але вентиль на ляді раптово скрипнув, і черговий вигнанець застромив голову до кімнати:

— Агнесо, тебе чекають у... ой...

Джекі миттєво вислизнула з обіймів Феді й підхопилася з ліжка.

— Вибачте за вторгнення,— вигнанець зніяковіло кахикнув.— Тебе чекають у соборі. Просив переказати... той... лікар Шварц... вибачте.

Джекі кивнула і нервово смикнула кучері перуки. Вигнанець грюкнув люком і помчав далі коридором, Федя ліг на спину і завів руки за голову.

— Неподобство. Де субординація,— пробурмотів він.— Ти ж голова Народної Ради!

— Маю надію, що він не з балакучих,— Джекі натягувала корсет.— Просто всі звикли, що я ніколи не сплю, особливо о сьомій ранку. Особливо з тобою!

Федя засміявся.

— Завжди до ваших послуг!

— Чому ви всміхаєтеся?

Джекі здригнулася і звела погляд на пораненого студента, якому бинтувала руку. Хлопець запитально дивився на неї і всміхався куточком рота.

— Я? Та просто...— вона відчула, як паленіють щоки.— Нічого особливого.

Як Джекі не намагалася зосередитися, її думки досі були в напівтемній кімнаті, осяяній лише слабким світлом газової лампи.

— Ви — наша надія,— раптом вимовив хлопець.— Якщо Агнеса всміхається, то Леобург має шанс.

Джекі подивилася йому в очі. Світло-сірі, променисті, вони світилися на втомленому, вкритому брудом і кіптявою обличчі.

— Я всміхатимуся частіше, обіцяю,— Джекі зав’язала бинт.— Шанс є, бо Леобург захищаєте ви.

Студент кивнув і пішов до виходу. Скільки їх таких загине найближчим часом, подумала Джекі. Раптом хтось торкнувся її плеча. Дівчина перелякано здригнулася.

— Спокійно! Це лише я,— всміхнувся Данило, піднявши долоні.— Поглянь, може, вже зняти пов’язки?

Джекі розбинтувала його руки. Пухирі вже зійшли, проте шкіра була ще рожевуватою. Джекі змастила долоні маззю і знову забинтувала.

— Доведеться потерпіти.

— Я був у Аль-Разі. Він майже закінчив. А ще там бронюють потяг.

— Який потяг? — кліпнула Джекі.

— Побачиш,— загадково підморгнув Данило.— До речі, тут казали, що ти мене шукала?

— Маю розмову,— Джекі схопила його за лікоть.

Вони пройшли крізь похмурий неф собору і звернули до сповідальні Райнгарда. Джекі зачинила двері й обернулася до Данила:

— Я зустрілася з Зінкевичем і погодилася поїхати до Відня. Він каже, що Ревкомітет справді має вихід на високі чини в Австро-Боснійській Імперії і може впливати на ухвалення рішень.

Данило стиснув губи і мовчав, ніби подумки щось прораховував.

— Отже, він не збрехав,— протягнув він.

— Хто? — здивовано кліпнула Джекі.— Зінкевич?

— Ні, Бобриков. Ревкомітет має вихід на керівництво армією,— хлопець погладив її плече.— Ти все правильно зробила. Ми маємо їхати до Відня.

— Щоправда, я не знаю, чим саме ми можемо допомогти їм, щоб очікувати відповідної послуги навзаєм,— насупилася Джекі.

— Ми допоможемо їм позбавити цісаря його дорогої іграшки.

— Якої іграшки?

— Wunderwaffe[89]. Ми знищимо суперзброю Вільгельма.

Що? Він схибнувся?

Джекі витріщилася на Данила. Данилові очі палали, мов у лихоманці, на чолі заряснів піт. Хлопець криво посміхнувся, певно, розуміючи, яку дурню верзе.

— Що? Ми знищимо надзброю імперії, яка займає пів континенту? — уточнила Джекі.— Ти нічого не плутаєш?

— Австро-Боснію всі бояться. Всі. Жодна країна, ба навіть імперія не вступиться за нас, поки Вільгельм розмахує своєю дубиною. Вільгельм не встигне мобілізувати свої війська до того, як сюди зайдуть росіяни. А коли вони прийдуть, він залюбки доведе світу свою міць на прикладі Леобурга.

— Даню...

— Послухай! Бобриков мав рацію! Нам потрібно порушити баланс сил. Тоді Відень розумітиме, що нова війна — це війна, де він не матиме нищівної переваги над Росією та її союзниками.

— Даню!

— Леобург приречений! Нас ніщо не врятує, чи ти не бачиш?! Єдиний шанс — змішати їм карти, зламати систему!

У Джекі пересохло в роті. З Данилом точно коїлося щось дивне — не може ж людина при здоровому глузді казати такі речі?

— Боже,— видихнула Джекі.— І хто ж знищить цю зброю?

— Ми, за допомогою Ревкомітету! Але Бобрикова ми не залучатимемо,— кивнув він.— Цю зброю розробив мій дядько. Він у Відні! Я зустрінуся з ним, підберуся ближче до установки... Ревкомітет прикриє мене! Крім того, я обіцяв Трегубову, що поверну кристали, пам’ятаєш? Без них австрійська гармата не працюватиме! Я побалакаю з Тео...

— Та ти здурів! — скрикнула вона.— Нас мало не стерли на порох єдиним дирижаблем, а ти збираєшся... Це ж маячня! А якщо ти загинеш?! Даниле, ти ж... ти... лише ти можеш повернути нас додому!

Хлопець розчаровано видихнув і відвернувся.

— Є Лейла.

— А якщо вб’ють і її? Не думав? — Джекі схопилася з місця.— А Агнеса? Про неї ти теж забув?

— Не ятри мені душу,— Данило завів руки за голову.— Цілком можливо, я більше ніколи її не побачу. Бо ми не маємо жодного шансу проти Росії. Жодного. Росія захопить нас і знову поставить Оздеміра царювати. Це обурить Австрію, і вона знищить Леобург єдиним ударом. Наші душі нікого не хвилюють. І я не можу просто сидіти і чекати на смерть!

— Даню, це погана ідея! Це... це тобі Бобриков таке наговорив?

— Якщо забажаєш, я відведу тебе додому хоч сьогодні. Тебе, Федю. Ви вільні. Але ти маєш сказати Зінкевичу, що до Відня, як представник Леобурга, поїду я.

— Я не хочу додому, я хочу, щоб ми вижили! Щоб і ти вижив!

— Якщо є хоч малесенький шанс, що це подіє, ми мусимо ним скористатися.

Джекі опустилася на краєчок крісла, безсило зронивши руки на коліна.

— Левченку, ти геть збожеволів.

Данило присів перед нею і взяв її долоні в свої.

— Допоможи мені. Мій дядько схилив шальки терезів на користь Вільгельма. Але ми навіть не знаємо, що воно таке. Мені принаймні треба дізнатися, як ця штуковина працює, перш ніж вигадати, як її знищити. Я обіцяю, що не утну дурницю. Нехай покровителі Зінкевича просто проведуть мене на полігон.

Джекі зустріла його погляд. Вона вже бачила такий вираз на його обличчі. Того дня, коли Данило задумав рятувати дядька з просторової пастки.

Навіть якщо його прикувати до ліжка, він усе одно попхається до Відня. Разом з ліжком.

І там загине.

— Я не допомагатиму тобі,— слабким голосом промовила Джекі.— Пробач.

Накрапав дрібний капосний дощ. Данило вийшов із собору і підняв комір пальта. Кілька студентів тягло на передову скрині з боєприпасами, двоє робітників котило мокрою бруківкою величезну котушку з колючим дротом. Похмурий осінній день здригався від команд і пострілів. «Приготуватися!... Вогонь!» У повітрі клубочився пороховий дим. Чулася різномовна лайка. Мак тицяв пальцем у ціль і гарчав на рекрутів. Леобуржці ховали голови в плечі, опускали погляди. Чого ще чекати від необстріляних цивільних?

Вони всі сподіваються на диво.

Але дива не буде.

Буде вогонь, смерть і рабство.

Після розмови з Джекі Данило ходив сам не свій. Він був стовідсотково впевнений, що вона підтримає його божевільний план, як завжди підтримувала, на відміну від того ж Феді, тож без сумнівів посвятив її в деталі. Тепер же його охопила тривога. Що як вона комусь вибовкає? Нехай не Зінкевичу, на це їй стане глузду, а от якщо Феді? Чи Лейлі?

Данило зціпив зуби.

Вони всі сподіваються на диво.

Але життя навчило його, що чудес не буває.

Буває лише добре підготовлений хід. Твій чи супротивника.

Данило пхнув руки в кишені. Якщо зараз новобранців тренує Мак, то Тео пішов відпочивати. І він має бути в штабі.

...Тео без особливого ентузіазму черпав ложкою грибний суп у їдальні. Його волосся було ще вологим від дощу — він тільки-но повернувся з міста. Данило роззирнувся. Їдальня була порожня, інші пообідали раніше. Він підійшов до столу.

— Є хвилинка? Я у справі.

«Брат» повільно звів погляд.

— Хочу запропонувати тобі з’їздити до Австрії.

Тео вигнув брову, в його очах промайнула тінь недовіри. Данило всівся навпроти.

— Початок мені подобається,— посміхнувся Яблонський.

— Тоді слухай.

Тео притулився спиною до стіни і схрестив руки на грудях. Данило почав розповідати. Він говорив без зупинки добру чверть години, і Тео спостерігав за ним з-під примружених повік, жодного разу не урвавши. Нарешті Данило видихнув і замовк, з надією дивлячись «братові» в очі.

— Раціональне зерно, звісно, є,— по паузі сказав Тео.— Але я вважаю, що це просто неймовірна дурня.

— Якщо пам’ятаєш, ти вважав неймовірною дурнею спробу врятувати Агнесу з в’язниці.

— Тобто ти збираєшся обдурити штаб найпотужнішої імперії світу, знищити улюблену іграшку цісаря і змінити хід історії? — з посмішкою перепитав Тео.

— Цю «іграшку» винайшов мій дядько,— Данило нахилився над столом, ніби боявся, що хтось підслухає.— І він там. Можливо, я зможу з ним домовитися. Або зможу прокрастися до установки і витягнути з неї кристали, які її живлять. Є безліч варіантів. Але ми мусимо зробити щось таке, чого від нас не чекають.

— Чому б тобі не вколошкати царя Бориса? — реготнув Тео.

— Бо заколотника Едварда Яблонського заарештують тієї ж миті, як він з’явиться на кордоні Російської Імперії. І я не маю вельможних знайомих у петербурзькому палаці.

— Яка прикрість,— Тео хитнув головою.— Отже, ти хочеш, щоб я тобі допоміг?

— Так.

Цієї миті ляда їдальні важко брязнула об стіну.

— Ні!

Данило роздратовано закотив очі. Федя миттєво перетнув кімнату і навис над столом. Здавалося, ще трохи, і його очі заметають блискавки.

— Ні! — вигукнув він українською.— Ні, він тобі не допомагатиме!

— Тео, ну якого біса,— розчаровано пробурмотів Данило.— Я думав, ти здогадаєшся підняти ширму!

— Він має право знати,— знизав плечима його «брат» і глузливо посміхнувся.— Він же наш головний стратег. А ти міг би, до речі, й попередити свого друга.

— Даню, ти з дуба впав? Ні, ну серйозно! — Федя прискалив око, намагаючись дібрати слова.— Тебе ж уб’ють раніше, ніж ти залізеш у паротяг! Як тобі така ідея взагалі стукнула в голову? Ти ж задарма загинеш!

— Добре, татусю, не скигли,— Данило підвівся з-за столу і глипнув на Тео.— Я так розумію, ти відмовляєшся?

— Так, він нікуди з тобою не поїде,— засичав Федя.— Розумієш, синку, нам тут потрібна бодай одна людина, що вміє стріляти.

— Вибач, Едеку, але я змушений з ним погодитися,— знизав плечима Тео.— Я б підтримав тебе, якби відчував, що з цього може вийти щось путнє. Але це лише даремне самогубство. Крім того, якщо я відмовлюся, можливо, ти облишиш свою божевільну ідею.

Яблонський відсунув тарілку, підвівся й рушив до виходу. Данило з Федею обмінялися роздратованими поглядами, і Федя пошкандибав за своїм двійником. Данило вперся кулаками в стіл. Хіба не байдуже, де їх уб’ють — у потязі, у Відні чи на Михайлівській площі? Всередині клекотіла непереборна лють. Чому його друзі не вірять у нього? Невже вони вважають, що зможуть відстояти місто з двома полками новобранців і саморобним бронепотягом? Хіба це не даремне самогубство?

Щось ворухнулося в кутку. Данило рвучко обернувся. З-під далекого столу виповзла дівчинка.

От халепа. Може, вона не зрозуміла, про що вони розмовляли?

— Привіт,— мовила вона німецькою.— Я чула... вибач... Зовсім випадково! Я не все зрозуміла... Тобі потрібна допомога?

Данило нервово засміявся. Схоже, він таки знайшов собі спільницю.

— Уже вивчила німецьку, Казумі? — усміхнувся він.

— Ти їхати до Відня. Треба допомога. Якщо хочеш... хочу... поїхати з тобою. Я — допомога.

Данило підійшов до неї і поклав руку на плече.

— Дякую, але то лише балачки. І ще: нікому не кажи, що ти тут почула. Навіть Лейлі. Зрозуміло?

Дівчинка кивнула, але, почувши ім’я наставниці, миттєво спохмурніла й насупилася. Щось у виразі її карих очей підказувало, що Данилова ідея міцно засіла їй у голові. Хлопець насторожено дивився їй в обличчя, але дівчинка мило всміхнулася і закліпала.

Гаразд, може, Казумі зрозуміла не так уже й багато... Тим паче, Федя розмовляв українською, а вона точно не знає цієї мови.

Данило важко зітхнув. Вони не мають часу на роздуми. Однаково доведеться шукати того, хто ризикне поїхати з ним до Відня.

Може, запитати в того бороданя, Аслана? Чи в Лейли? О ні, Лейла збіса ненадійна спільниця.

Не можна втрачати ані хвилини. Данило всміхнувся Казумі й вийшов з їдальні.

Лейла нервово міряла кроками кімнатку. Стоп, з якого це дива взагалі вірити Яблонському? Він здатен вигадати будь-яку гидоту, аби лише принизити її, особливо знаючи, що вона ніколи при здоровому глузді та твердій пам’яті не погодиться на його сороміцькі пропозиції. Але вона також бачила в Ратуші, як багато Федя важить для цієї дівчинки. Невже таки не встежила за ними?

«Зараз саме час визнати, що ти програла».

Та ти, трясця, ще не бачив, як я граю.

Лейла закотила очі й люто видихнула. Треба заспокоїтися. Навіть якщо Яблонський не вигадав, одна ніч нічого не змінює. Лейла домагалася свого і в значно гірших ситуаціях. Федя такий самий, як вони всі! І навіть якщо ця курка справді йому подобається, цей хлопець геть не схожий на однолюба, обтяженого пуританськими принципами.

Лейла зупинилася посеред кімнати, відчепила з пояса годинник і відкинула кришку. Пів на шосту. Бомби на голову наче не падають, усе спокійно. Нарада за дві години. Федя, швидше за все, в новій штабній. Саме час до нього навідатися.

Лейла присіла біля дзеркала, припудрила чоло, причепурила зачіску і вийшла до коридору.

Повз якраз мчав черговий, і дівчина дивом встигла схопити його за лікоть.

— Слухай, ти Агнесу не бачив?

Почувши ім’я, хлопець загадково посміхнувся.

— Уже мала повернутися. Здається, вона в своїй кімнаті.

— Добре. А Федя де?

На обличчі вигнанця знову буквально на мить спалахнула посмішка, але він одразу посерйознішав. Лейла насторожилася.

— Тільки-но бачив, як він заходив до штабної.

— Сам?

— Наче сам, а що?

Ідеально. Просто ідеально.

— Нагадай, будь ласка, як тебе звати? — солодко всміхнулася Лейла.

— Матей.

— Чудово, Матею. Тепер зроби мені ласку: хвилин за п’ять скажи Агнесі, щоб вона прийшла до штабної. Треба обговорити одну важливу штуку.

— Та я і зараз можу...

Лейла підступила до вигнанця впритул і торкнулася його плеча.

— За п’ять хвилин. Ось тобі годинник, час пішов.

Хлопець недовірливо примружився. Лейла м’яко поклала позолочений диск у його долоню.

— Буду тобі страшенно вдячна,— всміхнулася вона.

— Гаразд,— Матей облизнув губи.— Я про це пам’ятатиму.

Лейла рушила вглиб центрального тунелю.

Отже, вона має п’ять хвилин. До біса Федині нічні походеньки — зараз усе зміниться. І Яблонський побачить найзахопливіший у своєму житті ЗD-фільм.

Лейла потягнула на себе ляду і мало не зіштовхнулася з Федею, що ніби чекав на неї біля входу.

— Привіт,— всміхнулася дівчина.— Є розмова.

Хлопець відступив, пропускаючи її всередину. Блідо-жовта газова лампа слабко розсіювала темряву.

— Вибач, але на мене чекає фон Бауф,— з нарочитим наголосом мовив він.— Йому трохи легше, він підготував пропозиції з оборони. Тому, якщо ти не проти, ми могли б поговорити ввечері.

— Ні,— вона хитнула головою.— Увечері я заступаю на чергування. Я просто...

Федя підняв руку, щоб прибрати з очей пасмо волосся, і на його зап’ястку щось зблиснуло.

Годинник.

Клятий японський годинник.

Лейлине дихання збилося, за комір ніби сипнули снігу.

Він носить її годинник. Ще вчора його не було.

Тож усе правда. Яблонський не збрехав.

Лейлу занудило, перед очима все посиніло й розпливлося.

— Я хотіла подякувати тобі. Ти врятував мені життя.

Це не спрацює. Що за інтонація! Він же тобі не повірить!

Федине обличчя витягнулося, він не розумів, про що мова. Лейла змусила себе всміхнутися, намагаючись удати сумну ніжність.

От же покидьок. От мразота.

Лейла стиснула кулаки. Їй кортіло верещати, розбити цю дурну газову лампу об його голову, а потім, коли Федя впаде, з насолодою добивати ногами. В думках крутилося лише одне питання: «Де ти був сьогодні вночі?!»

Вона не може програти якійсь непоказній курці. Вона не може програти.

— Я була тоді в Ратуші,— видихнула Лейла, скромно опустивши погляд.— Якби ти не збив той дирижабль, я б загинула.

— А, ти про це... Отже, ти теж там була.

Теж?

Лейла підійшла до Феді й обійняла його.

— Я втомилася,— прошепотіла вона, притискаючись щокою до його грудей.— Я більше так не можу.

Федя на мить завмер, але потім заспокійливо погладив її по спині правицею. Ліва рука, на зап’ястку якої виблискував злощасний годинник, залишалася розслабленою зовсім близько від її руки. Лейла легко торкнулася його долоні.

— Я теж. Але доведеться потерпіти. Це очікування нападу гнітить.

— Це не тільки через війну. Все набагато складніше.

Вигнанка м’яко розстебнула застібку, непомітним рухом зняла годинник з Фединої руки і сховала до кишені.

— Лейло, побалакаймо пізніше, я справді...

І тут Лейла помітила крісло. Федя стояв усього за крок від нього.

Дівчина відхилилася і поклала руки на Федині плечі. В його очах майнула тінь недовіри, він примружився. Лейла потягнулася до його вуст і водночас зробила крок уперед.

Федя, не втримавши рівноваги, плюхнувся в крісло, й Лейла миттєво всілася на нього верхи.

— Ем-м... стій... Лейло! — Федя зніяковіло засміявся, намагаючись зупинити її.— Припини!

Вентиль за спиною рипнув. Лейла вп’ялася у Федині уста жадібним поцілунком. Хлопець схопив її за плечі й відірвав від себе, а тоді поглянув їй за спину.

О так. Матей зробив усе вчасно. Вигнанка повільно обернулася.

Джекі притулилася до люка. Її обличчя було біліше за молоко, вуста міцно стиснені. В кімнаті запала мертва тиша. Федя закляк, а тоді рвучко скинув Лейлу з себе і підскочив з крісла.

— Женю, от серйозно, це взагалі не те...

— Ні! — верескнула вона.— Ні!

Яка драма! Наче бразильський серіал!

Лейла розвалилася в кріслі, з насолодою спостерігаючи за виставою.

— Почекай, дай сказати,— Федя підняв руки.— Лейла просто неправильно мене зрозуміла.

Він спробував узяти Джекі за руку, але та сховала долоню за спину. В її очах бриніла вся ненависть світу. Федя зробив крок до неї, але відсахнувся.

— Не підходь до мене,— тремтливо прошепотіла вона.— Ніколи більше не підходь, інакше я тебе вб’ю.

Вона тримала у руці револьвер.

Ого! А наша панночка запальна штучка.

Джекі позадкувала і вискочила в коридор, грюкнувши наостанок люком. Федя стояв нерухомо, безсило опустивши руки.

— От лайно! — вигукнув він і вперіщив ногою хистку шафку.— Лайно! Довбане лайно!

Шафа повільно відхилилася від стіни і з хрускотом завалилася на підлогу.

— То ти в нас, виявляється, дівку маєш? — Лейла реготнула.— Мав.

Хлопець здригнувся й обернувся, наче тільки-но згадав, що вигнанка досі тут.

— Звідки ти взялася на мою голову?!

— О так, це я винна,— дівчина підвелася й виклично подивилася йому в обличчя.— Ще скажи, що ніколи не хотів мене.

Федині очі здавалися матово-чорними, це була суміш неприхованої ненависті та зневаги. Але він змовчав. Лейла задоволено кивнула.

— Я так і думала.

Вона гордовито пропливла повз нього, але зупинилася на виході.

— Пам’ятаєш приказку про двох зайців? — усміхнулася вигнанка.— До зустрічі. Дівчина вийшла з кімнати. Отже, перший хід зроблено.

Данило оббігав увесь Аристократичний район, але Зінкевич наче крізь землю провалився. Його не було ані на передовій, ані в штабі, ані в соборі. Можливо, виїхав до Відня? Данило зітхнув і відпив чаю з бляшаного кухля, підігрітого на багатті. Леобуржці тягали важкий мотлох по Михайлівській площі, споруджуючи барикади на суміжних вулицях, добровольці під керівництвом Аслана скупчилися під єдиним ліхтарем і опановували ракетомет. Раптом хтось усівся на колоду поруч з Данилом.

— Чай ще є? — пискнула Ґрета.

Хлопець хлюпнув їй у кухоль трохи окропу.

— Кепська погода, ще й туман. Не видно, що коїться на тому березі,— пробурмотіла дівчина, гріючи руки об бляшанку.— Але маю відчуття, що сьогодні вони не полізуть.

— Так, маємо ще трохи часу.

— Трохи часу? — жорстко посміхнулася вона.— Дихай, Едварде. Дихай на повні груди. Це наші останні дні.

Її щоки розпашіли від гарячого чаю, вітер ворушив білі кучерики довкола чола, але вираз обличчя більше не здавався Данилові дитячим. Ґрета Ветцель здавалася йому рішучішою і сміливішою за багатьох чоловіків у цьому місті. Вона йому нагадувала копію тієї, колишньої Джекі з зеленим волоссям, тільки значно, значно авантюрнішу копію.

— Вони гадають, що кількох бронемобілів і парочки кулеметів вистачить,— гірко всміхнулася вона.— Я не розумію, на що вони сподіваються. Якби я могла... якби була хоч найменша, найпримарніша надія, що ми уникнемо цієї війни або виграємо її... Я б зробила що завгодно. Я б пішла до дідька в пащу! Але сидіти і чекати неминучого фіналу — це нестерпно!

Данило зачудовано дивився на неї. Дівчина сьорбнула чаю і втупилася в рештки багаття, що поволі згасало в діжці. Її погляд був злий і сповнений болю.

Завзята, смілива, готова діяти, знається на техніці... Ні, стоп, це нісенітниця!

— А ти, бува, Зінкевича не бачила? Це той кореспондент віденської газети.

— А, коротун в окулярах? Бігав тут. Мабуть, він в Університеті, звідти відсилають біженців до Українського Королівства.

Чому б не запропонувати їй? Дівчина все одно загине, якщо лишиться вмісті. Чому б їй не випробувати долю на полігоні у Відні?

Данило поставив кухоль біля діжки.

— Хочу прогулятися до Академічного. Складеш мені товариство?

Вони пленталися темними мокрими вулицями в химерній тиші. Данило не знав, з чого почати розмову про майбутню аферу, і не був до кінця впевнений, чи варто посвячувати Ґрету в деталі. Нарешті хлопець зважився:

— Що б ти сказала, якби я запропонував тобі з’їздити до Відня і спробувати зупинити війну?

— Га?

— Якщо ти хотіла влізти до дідька в пащу, то це саме той випадок.

Вони йшли зо пів години, і Данило весь час розповідав про свій план, поки попереду не з’явилися вежі Леобурзького університету. Хлопець зупинився біля брами, роздивляючись територію. Люди вже практично виїхали, останню групу разом з речами вантажили на вози, що вирушали в Нейтральну зону. Данило помітив за ґратами метушливий силует, темряву розрізав яскравий магнієвий спалах.

— Агов, Павле! — Данило помахав йому рукою.

— Це чисте самогубство,— засичала Ґрета крізь зуби, вдаючи приязну усмішку.— Але чи не все одно, де сконати: тут чи у Відні.

— У Відні пафосніше,— посміхнувся Данило.

Кореспондент квапливо прямував до брами.

— Доброго вечора, пане Яблонський! — вигукнув він.— А я шукаю, хто дасть мені коментар щодо сьогоднішньої евакуації! Ці вигнанці, знаєте, не надто говіркі.

— Заждіть з коментарями. Маю важливішу розмову,— Данило примружився, спостерігаючи за реакцією кореспондента.

Зінкевич покрутив носом, ніби відчув запах неприємностей, і запхав нотатник до кишені.

— Я вас слухаю.

— Агнеса переказала мені зміст вашої розмови. Замість неї до Відня поїде інша представниця Народної Ради — Ґрета Ветцель. І я.

Обличчя Зінкевича витягнулося, він роззявив рота і втупився в Ґрету, але зумів швидко опанувати себе.

— Пані й панове, я сподіваюся, ви усвідомлюєте, що про це ніхто не повинен знати?

— Авжеж,— кивнув Данило.— Наскільки я розумію, головною метою Ревкомітету зараз є знищення надзброї цісаря Вільгельма?

Зінкевич нервово всміхнувся.

— Пане Яблонський...

— Я не знаю, що саме ваші очільники хотіли обговорити з Агнесою, але представники Леобурга справді можуть бути корисними для вас. Я цікавився проривними технологіями й інвестував у них чимало коштів, а панна Ветцель,— Данило вказав на перелякану Ґрету,— добре знається на техніці. За моєю інформацією, Ревкомітет має вихід на вищі чини австрійської армії. Допоможіть нам потрапити на полігон, де проходять випробування імперської надзброї. Я хочу побачити, як вона працює.

Брови Зінкевича підстрибнули вгору, проте вираз його очей за блискучими скельцями окулярів не змінився.

— Ще донедавна ми не мали такої можливості. Але я сподіваюся, тепер ми зможемо це гарантувати.

— Тоді вирішено. Вирушаємо найближчим потягом.

Джекі вихором влетіла в темне громаддя собору, ніби за нею гналася зграя скажених собак. Усередині неї бушував вогненний вир: здавалося, не залишилося жодної клітини, не охопленої пекельним полум’ям. Дівчина сапала холодне повітря, проте все одно задихалася. Височенні готичні склепіння, сповнені мороку, наче впали їй на плечі. Джекі кортіло стиснутися до розмірів піщинки, зникнути назавжди, розчинитися в зимовому холоді й неприродній тиші цього напівживого міста.

А як ти гадала? Ти ж знала, що йому не можна вірити.

Замість величних вітражів зяяли чорні дірки, місцями абияк забиті дошками. Поранених вивезли у притулок під університетом, темним нефом снували тільки вигнанці-чергові й дівчата в сірих фартушках. Десь далеко лунали постріли, але Джекі не знала, тренувальні це стрільби чи ні. Все відбувалося наче в тумані, навколишній світ розпливався перед її очима.

Жалюгідна дурепа. Звісно, він не жертвуватиме стосунками з Лейлою заради тебе. Це ж Лейла! А ти хто така?

— Агнесо! Агнесо, ви мене чуєте?

Хтось торкнувся її плеча. Джекі здригнулася й озирнулася. Вона сиділа на підлозі, біля колони, обхопивши руками коліна. Обриси ставали чіткішими. Огрядна фігура, руде кучеряве волосся, світлі очі, кирпатий ніс. До неї нахилилася одна з дівчат, що допомагала лікареві Шварцу.

— З вами все гаразд?

Катажина. Здається, так її звуть. Джекі зіперлася на руку дівчини й підвелася.

— Усе добре, трохи втомилася,— безбарвним голосом відказала Джекі.— Тільки зараз згадала, що сьогодні заняття.

— Я зараз усіх покличу! — натхненно вигукнула Катажина.

Руда попрямувала в темні глибини собору, Джекі зробила кілька кроків, але її коліна не згиналися, а в горлі шкребли пазурами тисячі скажених котів. Вона усвідомила, що добігла зі штабу до Михайлівської площі, жодного разу не зупинившись.

Ще сьогодні вранці ти була жива, бо він тебе врятував. А зараз?

Її учениці збиралися біля сходів, що вели на хори. Катажина жваво командувала вигнанцями: хлопці принесли лавку і розчистили місце.

Кров, смерть, війна. Вщипни себе. Ти зараз тут. І ти потрібна їм.

Джекі зійшла на сходи й обвела поглядом дівчат у хустках з червоним хрестом. Дівчата були різні: студентки, художниці з багатих сімей і пралі з Робітничого району. Сьогодні до них долучився хлопець в охайному пальті та з моноклем, певно, аристократ. Збоку на кам’яних східцях усівся один з вигнанців. Сестер-жалібниць побільшало, але вони, як і раніше, не мали елементарних навичок, і Джекі щовечора доводилося згадувати те, чого вона навчилася в такому далекому, примарному довоєнному житті. Вона вчергове подякувала рідному інтернату за ту дещицю корисного, чого навчилася в його стінах. Хто б подумав, що ці знання колись стануть їй у пригоді. Катажина поставила перед сходами стілець, і на ньому вмостився хлопець з Робітничого району, який погодився бути навчальною моделлю.

— Здається, ми закінчили на... на травмах голови. Пов’язка на голову накладається так,— Джекі поклала долоню на голову хлопця. Він недовірливо скосив очі.

Джекі швидко обв’язала його голову, потім почала намотувати бинт поверх черепа. Деякі сестри замальовували, деякі ворушили руками, повторюючи її рухи. Аристократ щось завзято креслив у блокноті.

— Повторюйте,— наказала Джекі, заправляючи край пов’язки.

Вишикувалася черга, і Джекі відійшла вбік. Аристократ упорався несподівано добре. Де в кого теж виходило непогано, інші надмірно хвилювалися, в одної сестри бинт випав з тремтливих рук. Вигнанець, що спостерігав за процесом, подав його зніяковілій дівчині.

— Добре. Так-сяк годиться,— резюмувала Джекі.— Тепер повторімо про джгут. Ти,— вона звернулася до дівчини, що притискала до грудей бинт, зроблений з простирадла,— будеш першою.

Хлопець-модель гірко зітхнув і влігся на підлогу. Джекі видала підопічній тонку смужку гуми і вказала на годинник. Дівчина присіла поруч з «пораненим».

— У нього поранене стегно, хлище кров. Уперед.

Дівчина метушливо перебирала джгут пальцями, потім спробувала начепити його біля коліна.

— Стоп,— скомандувала Джекі.— Тепер він має поранення в плече.

Дівчина зашарілася ще дужче, на чолі заряснів піт. Катажина кинула на Джекі благальний погляд, але та була незворушна. Дівчина смикала джгут, намагаючись затягнути його якнайміцніше.

— Стоп! — голос Джекі відлунив десь під склепінням.— Ти його вбила! Його не донесуть до лікарів. Ти щойно вбила людину, ти це розумієш?!

— Агнесо,— сторожко вимовила Катажина.

— Я ж не навмисне...

— Матері його поясниш! — Джекі вирвала в неї з рук джгут.— Нащо ви тут зібралися? Чому ви не вчитеся?! Ми ніколи не маємо іншого разу, второпали?

Дівчата уникали її погляду, вигнанці заклякли з несподіванки.

— Навіть Тео так не кричить на солдатів,— ображено набурмосилася Катажина.

Джекі рвучко обернулася до неї.

— Тео відповідає за смерть, а я — за життя. І ти. І вона теж. І якщо ви не готові до цього, то хапайте свої манатки і валіть до Кракова!

Навряд чи вони знають слово «манатки».

Джекі втягнула повітря, від гніву досі тремтіли руки. Дівчата пригнічено роздивлялися підлогу, аристократ колупав деревину на лавці. Цієї миті у проході з’явився професор Кубрик. Він мчав до Джекі з газетою в руках.

— Агнесо, люба моя! — видихнув він.— Ви чули новину?

Джекі вихопила в нього газету.

«Австрія висуває війська».

Дівчина відчула, як серце валиться кудись униз, ніби камінь, що кинули в озеро.

— «Для попередження агресивних випадів і небезпеки для союзників з боку одвічного супротивника — Російської Імперії — його цісарська й королівська величність Вільгельм Другий ухвалив рішення висунути війська австрійського ландверу на передові позиції до кордону Нейтральної зони»,— прочитала вона.— Але Австро-Боснія не має кордону з Нейтральною зоною.

— Саме так,— кивнув професор.— Але мають Українське Королівство й Малопольське Князівство. Україна вже виголосила протест і отримала ультиматум. Якщо вони не пропустять їхні війська...

— Вони не пропустять,— прошепотіла Джекі та звела погляд на професора.— А Росія зробить усе можливе, щоб захопити нас до приходу австрійців.

Данило визирнув надвір. Вітер носив опале листя, в повітрі стояв запах кіптяви. Унизу, на бортику напівзруйнованого фонтана, сиділа дівчина у крислатому білому капелюшку. Безсумнівно, це була Агнеса. Він дивився на неї крізь вітражні вікна лівої вежі, але коли покликав, вона не почула. Натомість хтось постукав у замкнені двері таємного ходу, що вів через весь маєток на стайню. Хтось знову грюкнув, потім ще і ще, ляда ходила ходором. Данило перелякано відсахнувся. Тупотіння наростало, щось здушено загарчало. Люк потроху відчинявся, і в темряві спалахували злі червоні очі. Данило кинувся до виходу, але двері були замкнені. Хлопець відчайдушно гатив по них кулаком, але його ніхто не чув.

Ніхто не прийде.

Ти сам.

Данило різко прокинувся.

Вагон був порожній і темний, вчувалося натужне пихкання парового котла. Зінкевич і Ґрета мирно спали, закинувши голови на спинку лавки. Данило важко видихнув. Це лише сон. Не більш ніж звичайний дурний сон. Нічого страшного.

Цієї миті хтось із силою грюкнув по його сидінню. Зсередини.

Данило підскочив, мов ошпарений, і вихопив револьвер.

— Що трапилося? — сонно пробурмотіла Ґрета. Віденський кореспондент підхопився з місця, в його руці теж з’явився револьвер.

— Здається, там хтось є,— Данило кивнув на своє сидіння.— В багажній скрині. І мені це не наснилося.

Лавка знову підстрибнула. Зінкевич прудко відчинив багажний відсік. Почувся переляканий схлип, і хтось пискнув тонким голосом. З відсіку з’явилася маленька чорнява голова.

— Тиць-дриць, моя радість,— вражено видихнув Данило.— Що ти тут забула?!

Казумі важко дихала і переводила переляканий погляд з одного револьвера на інший.

— Хто це? — сторожко звів брови Зінкевич.

Дівчинка щось забелькотіла японською, затуляючи руками обличчя. Данило гучно зітхнув і простягнув їй руку.

— Довго пояснювати,— відповів він.— Інша річ — що тепер з нею робити? Ми ж не можемо взяти її з собою.

— Я допомога! — зойкнула Казумі.— Я хочу допомогти!

— Вже допомогла,— шикнув Данило.— Що тепер робити?! І взагалі... як ти сюди потрапила?

— Едварде, як це розуміти? Вона знає про нашу місію? Ви довірили конфіденційну інформацію дитині?

Зінкевич і не думав ховати револьвер. Данило похитав головою.

— Сумніваюся, що вона щось знає. Вона майже не розуміє німецької.

Казумі гнівно звела брови.

— Я все розумію! Ви їдете до Відня, щоб знайти якусь австрійську надзброю та...

Данило штовхнув її ліктем, дівчинка замовкла, свердлячи його поглядом.

— Едварде, слід висадити її на найближчій станції,— напружено мовила Ґрета.— Я надішлю телеграму в штаб, її зустрінуть біля кордону Нейтральної зони.

— А яка наступна станція?

Ґрета дістала з кисету годинник і відкинула кришку. Механізм клацнув шість разів.

— Зараз близько шостої, ми саме минули гори... Скоро вже має бути кордон з Австро-Боснією.

— Вирішіть, будь ласка, цю проблему, шановні,— роздратовано пирхнув кореспондент, нарешті сховавши револьвер у кобуру.— І зробіть так, щоб вона нікому не змогла роз...

Зненацька за вікном вибухнуло. Забрязкотіло залізо, потяг струснуло. Казумі пискнула і пірнула назад у багажну скриню. Зінкевич вилетів з купе, Данила відкинуло ліворуч, він вдарився спиною об стінку вагона. Нічну тишу розрізав пронизливий свист. Паротяг сповільнився і зупинився.

— Що це? — пошепки запитала Ґрета.

Данило поплазував до вікна. Скло виблискувало червоним, наче десь по той бік потяга вирувала пожежа. Зінкевич підвівся з підлоги і теж припав до вікна. Почулося кінське іржання й галас.

Ложка в склянці з остиглим чаєм задзеленчала. Разом з тупотом кінських копит гуркотіли двигуни.

Рокотання наростало, наче десь повз рухалися машини. Не одна. І не дві.

За дверима купе спалахнуло світло. Проходом, тримаючи у витягнутій руці гасову лампу, біг провідник.

— Усім залишити потяг! Негайно на вихід! — вигукнув він українською.

— А що таке?! — звівся Зінкевич і спробував вхопити його за рукав.— Що відбувається?!

Данило витягнув Казумі з укриття за комір.

— Я гадаю, той пан має рацію,— хлопець підхопив валізу зі своїми речами.

А за мить Данило ніби опинився всередині велетенської пральної машини. Підлога та стеля помінялися місцями і завертілися з калейдоскопічною швидкістю. Очі бачили тільки нескінченну темряву, з якої назустріч здіймався рій отруйно-жовтої яскравої мушви. Звуки злилися в єдиний безперестанний дзвін, у роті з’явився присмак заліза. Дихання урвалося, Данило обертався разом з вагоном, але раптом усе провалилося кудись у чорноту і нарешті затихло.

Звідкись здалеку, ніби з-під землі, долинав тонкоголосий плач. Хтось трусив Данила за плече. Він нелюдським зусиллям розплющив очі: тіло налилося свинцем і водночас здавалося надзвичайно легким. Завіса перед очима повільно розсіювалася. Його голова лежала на колінах у Казумі, й дівчинка ридала над ним, притискаючи одну руку до грудей. Її обличчя було посічене, кров чорніла дрібними крапельками. Морозне повітря було просякнуте кіптявою та якоюсь хімією.

— Щ-що... що сталося?..

Данило спробував був підвестися і раптом зрозумів, що він уже не в потязі.

Вагон, у якому вони їхали, розкраяло вибухом, наче бляшанку, і скинуло з рейок. Данило лежав за кілька метрів від поїзда на вогкій траві.

Хлопець більше не встиг нічого запитати. Хтось із силою відірвав його від землі та звалив собі на плечі. Навкруги вирувала пожежа, поруч стрекотав кулемет, лунали крики, зойки, лайка й кінське іржання. Над полем пролунав гучний вигук... бойовий клич... Небо і земля знову помінялися місцями, звідкілясь летіли грудки землі, хвиля гарячого повітря збила їх з ніг.

Хтось волав над його вухом:

— Kriechen! Kriechen!!![90]

Данило звивався, наче вуж, намагаючись видертися на крутий схил залізничного насипу. Долоні різали друзки скла, травмоване коліно пекло вогнем, він задихався. Поруч хтось пронизливо верещав, брязкотів метал, гупали вибухи. Землею прокочувалися хвилі вібрації. Раптово нагорі щось пекельно заскреготіло. Данило звів погляд угору і закляк.

Просто над ним черготіли гігантські гусениці. З них сипалися грудки землі. На щоку крапнуло чорним.

Це був танк. Велетенських розмірів — більший за ті, що їх він бачив у Леобурзі.

До Данила притулився маленький тремтливий клубок. Казумі схлипнула і ткнулася обличчям йому в плече.

— Не рухайся,— прошепотів він українською і обійняв її.

Над ними потужно рикнув двигун. Танк нарешті виповз на залізничний насип і ковзнув униз. Гусениці пропливали повз них, наче у сповільненій зйомці. Навколо скреготало залізо, клекотів паровий котел, працювали тисячі механізмів. Данила обдало гарячою парою. Нарешті над головою знову з’явилося сіре досвітнє небо.

— Дідько,— зіпнув Данило, важко хапаючи повітря.— Трясця твоїй матері!

Його одяг був наскрізь мокрий від поту, всі м’язи тремтіли. Хлопець насилу зміг видертися на насип.

— Яблонський! Ти живий! — Зінкевич схопив його за комір.— Ти живий!

Данило закашлявся. Горло дер пороховий дим. Ще раз гримнуло — стріляв танк, який вони пропустили. Земля тремтіла. Вони сяк-так переповзли через насип. Кореспондент тягнув Данила до кущів. Казумі повзла поруч, і хлопець змушений був постійно озиратися на неї. У чорному вітті на них чекала перемазана сажею Ґрета.

— Що в дідька відбувається?! — вигукнула вона.

Зінкевич завалився на спину. У віденського кореспондента була розбита брова, по щоці цебеніла кров, він намагався зупинити її тонким шовковим носовичком.

— Що це? Де ми, чорт забирай?

— Це війна. Це велика війна,— бурмотів Зінкевич, протираючи закривавленим носовичком скельця окулярів.— Вони збожеволіли. Ці кляті українці... за кого вони себе мають!

Данило розвів гілки куща. По полю гуркотіли танки, їх було з десяток, а за ними, ніби на показових навчаннях, рухалося сонмище австрійської кавалерії. Яскраве пір’я на кокардах погойдувалося, шаблі виблискували в світлі охопленої полум’ям трави, коні іржали й випускали хмаринки пари в морозне повітря. Це нагадувало кіно або якусь реконструкцію, щось нереальне, незрозуміле — армія, яка прорвалася на поле крізь дірку в часі. За їхніми спинами торохкотіли самохідні установки з кулеметами й одна потужна великокаліберна гармата.

— Я не зрозумію...— прошепотів Данило.— Адже Україна з Австрією союзники...

— Гарні союзники, як бачите! Просто нерозлийвода! — засичав Зінкевич.— Вочевидь, цісар вирішив висунути війська до Нейтральною зони, а вони...

Але Данило його вже не слухав. На полі з’явилося дещо таке, від чого волосся в нього стало дибки.

Просто назустріч австрійській кавалерії мчали величезні залізні люди. Вони перестрибували яри, легко пружинячи і ковзаючи по траві, як на лижах. Їх охоплювали пелехи пари з невеликих парових котлів за спинами. Постріли танків летіли в порожнечу, кулі з гвинтівок і кулеметів відскакували від панцирів. У тому, як швидко люди, закуті в броню, пересувалися полем, було щось надприродне, хоча Данило ясно бачив людські обличчя за склом їхніх шоломів.

— Парокозаки,— зітхнув Зінкевич, відвертаючись від поля бою.— Клятий Ярошенко, чортів дурень! Він готувався!

— Я нічого не... я... парові козаки? — перепитав Данило.

Танки їм не загрожували. Бо вони їх перестрибували.

— Я гадав, ця сутичка цілковита випадковість: прикордонні війська не знали, як діяти стосовно союзних військ, або ж трапилася провокація! — пирхнув Зінкевич.— Але якщо він вислав до кордону оцих, він готувався до відбиття наступу!

Залізні люди врізалися у стрій кавалерії, наче велетенські футбольні м’ячі. Вони підлітали над землею, скошуючи в повітрі вершників, працюючи ногами, наче лезами, прошиваючи ряди ворожої кавалерії чергами з рук-кулеметів. Карикатурно вигадлива побудова австрійців змішалася, поле затягнуло димом. А тоді з іншого боку в цю криваву гримучу кашу полилося інше військо — в зелених одностроях із золотими коронованими тризубами на шевронах.

— Час забиратися звідси,— Зінкевич поправив кашкет і шморгнув носом.— Потрібно проскочити кордон без зайвих питань, поки вони зайняті бійкою.

І вони поповзли назад до потяга.

Розділ 12 Велика риба

Казумі наче крізь землю провалилася. Лейла шукала її по таких віддалених і потаємних закапелках вигнанського лігвища, про які більшість вигнанців і гадки не мала. Дівчинки не було ані в її кімнаті, ані в штабній, ані в загальній жіночій спальні, ані на камбузі, ані в душовій. Її ніхто не бачив. Вигнанка припускала, що японка могла самотужки податися в місто на пошуки батька, проте її не бачили ані в соборі, ані в Університеті. Лейлі крутило спину від утоми, вона всілася на горбочок над входом до центрального тунелю. Сі оточував темний ліс, глухий і безмовний, що не поспішав прокидатися, хоча небо вже починало поволі рожевіти.

— Куди ж ти поділася, дурненька?..— пробурмотіла Лейла вголос і, скривившись від болю в спині, зіперлася на камінь. Кілька секунд вигнанка просиділа нерухомо, але щось муляло бік, тож вона пхнула руку у внутрішню кишеню хутряного жилета.

Годинник. Клятий японський годинник.

Лейла провела пальцем по опуклому склу циферблата. Дівчина сама не розуміла, нащо поцупила його, але в мить, коли вона помітила годинник на Фединій руці та збагнула, що Яблонський не збрехав, лють сповнила її вщерть. Це тупе курча ніби поставило на хлопцеві свою печатку, просто на лобі: «Це моє». І Лейлі нестримно закортіло зняти цей клятий годинник, усунути, прибрати його — так наче минулої ночі ніколи не було.

З корпуса годинника висунулися вісім мініатюрних павучих ніжок і пробарабанили по долоні. Сьома ранку. Лейла зціпила зуби. Треба знищити його. Розтрощити і закинути десь у пріле листя. І якщо Федя прийде до неї з питаннями, вона знизає плечима і скаже, що має справи важливіші за пошуки сувенірів від його хирлявої шанувальниці.

Лейла озирнулася в пошуках каменюки, але раптом почула підозрілий шурхіт. Дівчина затамувала подих. Досвітнє морозне повітря здавалося німим. Вигнанка випростала спину і повільно підвелася. Поруч хтось був. Не тварина і не птах. Лейла зістрибнула до входу в тунель і обережно зайшла всередину.

Серце стискалося і вистрілювало чергою різких ударів. Лейла дістала з торби люмінолу й підкинула її до стелі. Мерехтливе світло осяяло вхід на завод. Вигнанка вклала свій ключ у паз і провернула його. Ляда клацнула і відчинилася, але вартового не було: ймовірно, пішов будити мешканців табору. Лейла озирнулася — позаду порожньо. Дівчина причинила важкий люк і знову приклала ключ. Механізм спрацював, люк було заблоковано. Лейла рушила була темним коридором, але раптом перечепилася й мало не впала.

Чоботи. Чиїсь ноги. Хтось лежав посеред коридору.

— Дідько,— видихнула дівчина. Її опалив липкий холод, наче її облили бензином.

Лейла присіла навпочіпки біля вартового. Видимих пошкоджень чоловік не мав, вигнанка торкнулася його щоки. Наче теплий, дихає. Просто непритомний.

Важкий люк за її спиною рипнув і почав повільно прочинятися. Лейла втислася в стіну. Коридором шугнула тінь.

Вона вже відчувала щось подібне. Сила, з якою складно змагатися. Людина, що зникає в повітрі.

Дівчина витягла ніж з корсета і неквапом просувалася вглиб штабу. У дзвінкій порожнечі вчувалося лише її власне дихання й тихі кроки. А потім на неї наче завалилася стеля.

Темрява стала непроникною. Сталеві пальці стиснули Лейлине горло, перекриваючи дихання. Вигнанка з останніх сил вивернулася і вдарила нападника ножем — навмання, неточно. Хтось засичав. Тиск на мить послабнув, Лейла ковзнула кам’яною підлогою, підхопилася на ноги й побігла, не розбираючи дороги.

Дідько! З цим треба щось робити!

— Тривога! — заверещала вона.— Чужий!

У глибині вигнанського вулика загукали стривожені голоси.

Лейла незграбно загальмувала на повороті та влетіла в першу-ліпшу відчинену кімнату. Це був камбуз. Вигнанка в розгубленості зупинилася.

Камбуз. Карцер під камбузом. Ляда.

Лейла кинулася на центр кімнати і відчинила ляду, що вела до вузького приміщення просто під підлогою. Сюди час до часу саджали полонених поліціянтів, а також розбишак-вигнанців.

Мак. Це була його ідея. «У темному кам’яному мішку вони стають поступливішими».

В коридорі хтось горлав і командував. З-під дверей сочилося бліде світло. Вигнанка притулилася до стіни біля самого виходу і застигла.

Вхідна ляда грюкнула, всередину ковзнула чорна тінь. Лейла щосили штовхнула чужинця в спину.

Чорна тінь гепнула у діру посеред підлоги, наче мішок картоплі. Дівчина миттєво зачинила ляду і защепнула клямку.

— А тепер побалакаємо,— голосно вимовила вона.— Як там Оздемір, що нового?

Внизу чулася метушня.

— Знаєш, коли сюди прийде Давид, він захоче тебе розстріляти,— провадила Лейла з неприхованим задоволенням.— Тож гадаю, тобі краще потеревенити зі мною.

Кілька секунд унизу було тихо, але тоді крізь дошки зашепотіли німецькою:

— Я можу вбити тебе просто зараз.

— Овва, які ми грізні,— гмикнула вигнанка, але дістала револьвер.— Ти хто такий?

— Звідки у тебе цей годинник?

Лейла здригнулася. Годинник?

— Це подарунок.

— Де дівчинка?

Незнайомець розмовляв німецькою дуже тихо. Але в тому, як він вимовляв слова, було щось штучне. Звісно, іноземець у Леобурзі — явище цілком природне, проте навряд чи перший-ліпший чужинець, навіть з числа Оздемірових посіпак, знатиме, кому належав цей клятий годинник.

Перед Лейлиними очима промайнули епізоди з вулиці Справедливості. Червоний шарф, вуса. Швидкість. Силует, що розчиняється в повітрі. Чоловік, що дивиться на неї з краю даху.

Він не вбив її тоді, не вбив і зараз. Не вбив і вартового. Він шукав... він шукав дівчинку.

— Вона — твоя дочка...— прошепотіла Лейла.— Казумі. Чи не так?

Унизу було так тихо, що їй здалося, ніби незнайомець випарувався з льоху крізь щілини в дерев’яній ляді.

— Я не заподію тобі шкоди, якщо ти скажеш, де вона. Це все.

— Нащо вона тобі?

— Нам час їхати.

— Слухай-но, татусю,— роздратовано пирхнула Лейла.— Казумі гадає, що ти — офігенний архітектор. А ти — провокатор, через якого на вулиці Справедливості загинуло кількасот людей. І ти гадаєш, що я так просто відпущу тебе?

— Я не вбив тебе лише тому, що вона була з тобою і подарувала годинник. Отже, вона довіряла. Але якщо не скажеш, де вона,— я тебе таки вб’ю.

— Ану ж поміркуймо. Я тут, нагорі, ти там, у льосі. Зі мною купа людей, натомість ти там сам, як загублена шкарпетка. І хто ж має більше шансів?

Унизу запанувала тиша. Минула хвилина. Лейла постукала по ляді руків’ям револьвера.

— Агов, ти часом не врізав дуба з переляку?!

І тут гримнув вибух. Дівчина відлетіла на кілька метрів і хряснулася потилицею об стіну До горла підкотила нудота. Камбуз залило таке яскраве світло, що Лейлі здалося, ніби хтось випалив їй очі й більше вона не побачить нічого, окрім цього сліпучого білого світла. Кімнату затягнуло димом.

Хтось усівся на неї верхи. Лейла відчула, як руки нишпорять по її кишенях, але нічого не могла вдіяти, навіть поворухнутися.

І знову цей чорний силует на тлі залитого сяйливим світлом простору. Незнайомець витягнув годинник з її кишені та стиснув її за горло.

— Де вона?

— Я не знаю,— прохрипіла вигнанка.— Присягаю... Ш... шукала... сама...

Чоловік загарчав, тиск на горлі посилився. На сріблястому тлі почали спалахувати і гаснути яскраві цятки. Очі заплющувалися самі собою.

— Тоненький яр. Вони готують засідку в Тоненькому яру. Поміняйте шляхи. Лейлі здавалося, що шепіт гострий, як шпичак, прохромлює її череп, і ці химерні кавкучі слова з чудернацьким акцентом відскакують від її кісток, наче м’ячик. Знову і знову... А тоді Лейла провалилася в темну глуху безодню.

Джекі підняла кришку і зазирнула в казанок із супом. Юшка була каламутна і не надто апетитно пахла, та все одно це краще за те, чим годували у леобурзькій в’язниці, судячи з Агнесиних спогадів. Але наїстися оцим усе-таки було важкувато. Біженці, які ще залишилися в Університеті, шикувалися біля казанка, волонтери розливали суп по щербатих кухлях.

— Нам нема чим їх годувати.

Джекі обернулася. Поруч стояв Давид. Його обличчя посіріло, риси загострилися. А він ще дорікав, що це вона не дає собі відпочити!

— Ми ж мали якісь запаси...— насупилася Джекі.

— Людям треба їсти щодня, Агнесо. Ба навіть кілька разів за день. Ходімо.

Вигнанець рушив углиб університетського двору. Джекі ледве встигала за ним.

Давид клацнув замком і відчинив важкі двері. Вниз вели східці. Вигнанець подав Джекі руку, і вони пірнули у морок.

У сховищі було значно тепліше, ніж нагорі. Давид клацнув вогницею і запалив смолоскип. Підвал виявився просторішим, ніж ділянка, на якій стояв університет Леобурга. Це була величезна зала, з якої розгалужувалися ходи, куди можна було ховатися в разі небезпеки. Як і у вигнанському штабі, окремі кімнати тут можна було швидко ізолювати одну від одної. Професор Кубрик колись казав, що ці укріплення здатні витримати навіть бомбардування надважкими бомбами. Втім, навряд чи ці стіни витримали б атаку субтерини.

Давид прочинив двері в одну з кімнат і жестом запросив Джекі зайти всередину.

Тут зберігалися ящики, на стінах висіли мішки. Картопля, якісь овочі, в’ялене м’ясо, трохи шоколаду.

— Це все, що ми маємо.

— Як?!

— Ми за крок від катастрофи,— зітхнув Давид.— Ще трохи харчів є в штабі, дещо — в льохах леобуржців, але якщо ми якнайшвидше не поповнимо запаси — нам кінець.

Джекі хотіла щось сказати, але не змогла дібрати слів.

— Зараз хлопці намагаються відчинити сховище під Скарбницею. Гадаю, Оздемір вивіз звідти все, але Мак упевнений, що там усе-таки може бути трохи золота.

— Я негайно телеграфую королю Болеславові. Також Дунайські князівства минулого тижня обіцяли надіслати провіант для постраждалих у Творчому районі.

— Добре. Але гадаю, що їхня власна ситуація незабаром буде не надто відрізнятися від нашої,— Джекі вийшла зі сховища, і Давид зачинив двері.— А ще... хотів запитати, що ти, власне, збираєшся робити, коли все це закінчиться?

Джекі здивовано кліпнула. Давидів голос здавався несподівано м’яким, ніби він боявся вплинути на її рішення самою лише інтонацією. Вигнанець утупився в підлогу і мовчав, не зводячи на неї погляд.

— Слід спочатку зрозуміти, чим усе закінчиться, Давиде,— зітхнула вона.— А що?

— Я волів би, щоб ти залишилася тут,— він подивився на неї, його очі блищали, обличчя на мить набуло виразу відчайдушної безнадії.

— Спробуймо вижити для початку,— лагідно мовила Джекі.— Я зараз не можу нічого планувати. А ще є справжня Агнеса. І, можливо, вона захоче сюди повернутися.

— Ти і є справжня Агнеса. І ти потрібна Леобургу.

— Тільки Леобургу?

Вигнанець здригнувся і поглянув на неї. На якусь мить їй здалося, що він відповість, проте Давид не вимовив більше ні слова. Вони піднялися сходами в тяжкій тиші. Джекі накинула каптур і рушила до виходу з університетського двору. З низьких хмар зривалися поодинокі колючі сніжинки. Дівчина майже бігла слизькою бруківкою, її горло стискав болючий спазм. Усе це нагадувало дурний сон, від якого вона ніяк не могла пробудитися. Здавалося, навіть рухатися Джекі стало набагато важче — ніби все місто зненацька напосіло їй на плечі, й ніхто не був у змозі допомогти їй з цим тягарем. Ніхто з них не обіцяв Агнесі, що все буде добре. Ніхто не обіцяв леобуржцям, що вони зможуть устояти. Вигнанці, Тео, Данило, ба навіть Федя — всі вони робили все, що змога, але, хай там як, за це місто відповідала саме вона. Лише вона. На Джекі дивилися тисячі очей, саме з нею погоджувалися розмовляти іноземні правителі. У неї вірили люди. Але хай скільки вона робила, цього завжди було замало.

Федя звів погляд угору. Сніжинки падали на його обличчя і кололи вилиці. Йому здавалося, що в судинах замерзає кров. Майже зима. Скоро рити укріплення й могили стане складніше, все навкруги вкриється пухкою білою ковдрою зі страхітливим візерунком чорних кошлатих вирв від вибухів. Похолоднішає, погіршає. І щодалі менше шансів вижити.

Їм потрібно забиратися. Йому з Джекі. Кидати все це лайно і негайно забиратися геть. Вона не зможе врятувати це місто.

Федя помітив її за кілька метрів. Дівчина в непропорційно великому плащі бігла вулицею, час до часу підносячи руку до очей — чи то витираючи сльози, чи то відігріваючи змерзлі щоки. Така маленька й сіра на тлі велетенського чорного Леобурга. Слова застрягли у Феді в горлі, наче риб’яча кістка.

Каптур не дозволив Джекі помітити того, хто стояв у неї на шляху, і вона налетіла на нього. Вони обоє мало не впали, але Федя встиг схопити її за плечі.

— Так, спокуха, тільки не стріляй!

Джекі повільно звела погляд. Її світло-зелені, золотаві очі почервоніли від сліз. Усередині Феді ніби обвалилася скеля, руки заклякли.

— Що трапилося?

— Нічого! Пусти мене.

— П’ять хвилин! — він відпустив її і благально підніс руки, ніби здавався.— Мені треба лише п’ять хвилин. Будь ласка!

— Кляте дежа-вю,— засичала Джекі й обійшла його.

— Я лише хотів... Женю, повір: усе, що ти думаєш про вчорашнє... це все не так! — Федя біг за нею, намагаючись зазирнути в обличчя, але Джекі уникала його погляду і вперто простувала до площі Чорного.— Ти не повинна була...

— ...зайти так невчасно.

— Так! Ні! Тобто... Я розумію, який це мало вигляд збоку. І я не знаю, як тобі пояснити, що насправді це нічого не означає.

Що ти верзеш. Боже милостивий, що ж ти верзеш!

Федя тонув у відчаї. Його наче крутило у вирі каламутного, брудного багнища: вбивства, вибухи, навіжений двійник, дурнуваті збіги обставин, Лейла, постійно ця Лейла, і він усе не міг намацати рятівну гілку, і ніхто не бажав простягти йому руку. Він не мав ані слів, ані емоцій. Він не міг навіть описати це відчуття. Хто ж йому повірить?

Хто повірить у тебе?

Джекі раптово зупинилася й обернулася до нього.

— Федю, та хіба в біса не байдуже! — вона подивилася йому просто у вічі, й хлопець часто закліпав, ніби намагався захиститися від її пронизливого погляду.— В мене таке відчуття, що ми з тобою перебуваємо в різних світах. У моєму світі точиться війна! Зрозумій нарешті, що є дещо важливіше за тебе, мене, Лейлу і взагалі важливіше за все! Сотні смертей уже завтра можуть перетворитися на тисячі. Люди гинуть! Моїм людям нема чого їсти! І для мене не існує нічого важливішого!

— А для мене не існує нічого важливішого за тебе.

Джекі сіпнулася, наче від удару. Між її тонких чорних брів з’явилася жалобна складочка. Федя знову схопив її за плечі.

— Женю, не втікай. Уже нема куди бігти. Я не хочу тебе втрачати.

Її вії затремтіли, дівчина сполотніла й відвернулася. Раптом її погляд ковзнув по його зап’ястку.

— Де годинник?

— Годинник?.. А... Годинник! Я не знаю, де він, був наче тут! — Федя зачудовано дивився на власну руку, ніби бачив її вперше.— Я ж його не знімав...

Джекі болісно посміхнулася. Потім ще раз, потім засміялася.

Це якась мара, це безумство. Цього не може бути.

— Я серйозно! Боже... Женю!

— «Бог» Женя наразі намагається розділити п’ять хлібів на десять тисяч людей, половині з яких доведеться ще й воювати,— мовила вона крижаним тоном.— Вибач, п’ять хвилин минули.

Вона скинула його руки з плечей і рушила далі.

— Не тікай від мене!

Власний голос здався йому глухим, далеким. Джекі обернулася до нього і похитала головою.

Лейла. Авжеж, Лейла. Хто ж ще міг це зробити?

Лейла зазирнула в люстерко і торкнулася шиї, де фіолетовими плямами вирізнялися синці — клятий японець так стиснув горло, що мало не задушив. Вона витягла з шухляди баночку з маскувальним кремом і заходилася замащувати сліди.

«Тоненький яр». Що він мав на увазі? Оздемірові хлопаки готують чергову провокацію?

У люк ледь чутно постукали. За мить до її кімнати зазирнув Давид.

— Ти шукала мене? — він підійшов.— О... що це?!

— Проводила дипломатичні переговори,— буркнула Лейла, припудрюючи горло.— Схоже, батько Казумі не зовсім архітектор. Радше зовсім не архітектор.

Вона коротко переказала сутичку. Давид ошелешено вигнув брови і повільно опустився на стілець.

— Ти впевнена, що це він спровокував бійню на вулиці Справедливості?

— Авжеж, ні. Але манера пересуватися дуже схожа. До речі,— Лейла закрутила пудру.— Пам’ятаєш той труп без голови, що знайшли біля Ратуші? Щось мені підказує, що і тут без нього не обійшлося.

— Але навіщо йому так витончено вбивати якогось хлопця з заводу?

— Ну...— Лейла посміхнулася.— Бобриков, якщо пам’ятаєш, теж швендяє містом у засмальцьованій робі. Але він аж ніяк не лобзиком пиляє.

Давид почухав потилицю.

— Кепсько. Нами керують якісь сили, а я геть нічого не розумію. Єдине, що я можу — це наказати посилити охорону стратегічних пунктів й Агнеси.

«Агнеси».

Їхні погляди зустрілися, але Давид одразу відвів очі. Лейлу ніби хльоснули по обличчю. Вона знала його кілька років. Іноді здавалося, що їхній зв’язок глибший за зв’язок близнюків. Сибір спаяв їх своєю мерзлотою воєдино. І тепер Лейла відчувала найменші зміни в Давидовому настрої і завжди знала, коли він намагався приховати від неї власне занепокоєння, невпевненість чи хвилювання.

«Не хотів би тебе розчаровувати, але він також обере не тебе».

Яблонський теж це помітив. А якщо навіть Яблонський це помітив, то...

Ні, оце вже ні. Давида ця курка не отримає ніколи.

— Слухай, Давиде... Пам’ятаєш, про що ми мріяли?

Він здивовано насупився.

— Ти відновлюєш справедливість у Леобурзі. Я вбиваю Оздеміра. І ми їдемо. Далеко-далеко звідси. В Перу, в Нікарагуа, в довбану Австралію. Ти пам’ятаєш?

— Чому ти згадала про це?

— Я... ну, сьогодні мене знову мало не вбили, це сприяє певним роздумам...— її голос затремтів, усередині здіймалася хвиля люті.— Я сподіваюся, ти не передумав?

Вигнанець гучно видихнув. Лейла свердлила його напруженим поглядом.

Знову не може звести на неї погляд. Ах ти ж зрадник...

— Лейло, наше місто на межі катастрофи. Майбутнє не визначене. Ми можемо загинути, можемо потрапити в полон. Я не хочу зараз будувати плани, тим більше, що маю певні обов’язки. Нехай шанси невеликі, але в разі успіху Леобургу знадобляться люди, які здатні його відновити. Я тут народився, я маю допомогти цьому місту врятуватися. Бо я його люблю.

— Його чи...

Давид примружився, його очі сторожко заблищали.

— Що ти маєш на увазі?

Серце калатало в скронях, кров вирувала. Лейлі забракло повітря.

Неможливо. Та що ж це! Невже навіть Давид, її Давид, захопився цією куркою? Що вона таке?!

Він був з нею, з Лейлою, в мороз і снігопади, відігрівав її долоні своїм диханням, він годував її, захищав її, вкладав спати, вона була для нього всім, порятунком і надією у Богом забутому краю, і от тепер...

Зрадник!

— Та байдуже,— Лейла силувано посміхнулася і махнула рукою.— Справді, плануватимемо після перемоги!

Давид повільно кивнув, недовірливо роздивляючись її обличчя, і пішов до виходу. Ляда за Лейлиною спиною рипнула. Вигнанка дивилася на себе в люстерку і не могла дихати, ніби її горло знову стискала чиясь невидима рука.

— Яблонський!

Данило здригнувся й розплющив очі. Хлопець був твердо впевнений, що не спить, а лише сидить, притулившись головою до скла. Тіло затерпло, порізи скиміли.

Був ранок. Вночі їм вдалося пішки перетнути кордон Українського Королівства й Австро-Боснійської Імперії біля Хуста. Вони сіли на інший потяг, а тепер знову стали в голому полі. В коридорі хтось метушився, грюкали двері сусідніх купе. Ґрета окинула Данила прискіпливим поглядом, обтрусила солому з його рукавів і пригладила йому волосся на потилиці.

— Перевіряють документи,— буркнула вона.

— Усім залишатися на місцях до особливого розпорядження! — розлючено гаркнув хтось німецькою, і в коридорі промайнув синій мундир.

Данило хитнув головою. Відбувалося щось дивне.

Двері рипнули. До купе застромив голову військовий з пишними чорними вусами.

— Документи!

Данило дістав з кишені м’ятий Едвардів паспорт і простягнув його військовому. Той вивчив пильним поглядом його посічене скалками обличчя, але, побачивши готичний шрифт на обкладинці, повернув паспорт. Документ Зінкевича навіть не брав до рук.

Коридором пробігло кілька людей, один голосно обурювався німецькою:

— Що ви собі дозволяєте, я поскаржуся цісареві!

Військовий зачинив двері купе.

— Що за...

— Шукають українців,— пояснив Зінкевич, підпалюючи цигарку.

Потяг здригнувся й рушив. За запітнілим вікном повільно пропливли солдати і чоловік з валізою, який досі обурено розмахував руками.

— Де Казумі? — схаменувся Данило. Ґрета підвелася з лавки і відчинила багажний відсік. Дівчинка сіла, важко вдихаючи через рот.

— Ми майже приїхали,— Зінкевич випустив струмінь смердючого диму.— На нас уже чекають. Тільки-но вийдемо з потяга, не зупиняйтеся й ідіть за мною. І ніяких балачок з місцевими.

Відень проступав з холодної імли, наче величезний дредноут. Місто було геть не схоже на біле кам’яне мереживо, сповнене аристократичної млості, яким уявляв його Данило. В цій реальності столиця Австро-Боснії вищирялася трубами заводів, над якими клубочився сизий дим, мерехтіла сотнями літальних апаратів: механічних дронів, поважних вайлуватих дирижаблів і грандіозних повітряних яхт, що їхні обриси лише вгадувалися в низьких хмарах. Відень пролітав повз них сплетінням труб пневмопошти і гуркітливими двоповерховими монорельсами. Безсумнівно, саме таким і було серце цього дивовижного світу.

Незабаром компанія опинилася на вокзалі. На пероні купчилися військові. Вони сідали в потяги і виходили з вагонів, диміли дешевими цигарками й голосно розмовляли. Паромобілі, навантажені валізами, продиралися між людських течій і кумкали клаксонами. Були тут і цивільні: серед червоних, синіх, сірих одностроїв іноді виринали витончені капелюшки з пір’ям і костюми-трійки.

— Жахливий скандал! Жахливий скандал! — верещав хлопчик з оберемком газет.— Необачний учинок!

— Необачний учинок?..— перепитав Данило, і Зінкевич обернувся до нього.

— Так, вони, бачте, розцінюють як необачний учинок вбивство кількасот наших солдатів! — кореспондент відчинив дверцята екіпажа, що зупинився перед ними.— Сідайте!

Данило підштовхнув до екіпажа Казумі, притримав дверцята для Ґрети й заліз сам. На протилежне місце всівся Зінкевич і одразу стукнув візнику по стінці. Екіпаж рушив з місця.

Відень здавався соліднішим і суворішим за Леобург, і значно менш привітним, ніж Вінниця. Але найбільше Данила вразили не труби і симбіоз сотень механізмів, а сила-силенна розбурханих, радісних людей на вулицях. Вони співали патріотичні пісні, обіймалися, обурено трусили м’ятими газетами й капелюхами. Над квадратними австрійськими майданами гриміли марші, ревіли труби. Один на вигляд респектабельний пан, який у Леобурзі, ймовірно, виявився б мешканцем Аристократичного району, виструнчився і відсалютував загону військових зі щирим захватом на обличчі. Його очі палали, наче в божевільного.

Ці люди святкували. Велика війна, що нависала над їхньою країною та всім європейським континентом після нічної вилазки австрійців, для них була бенкетом.

— Здуріти просто, трясця,— прошепотів Данило українською.

— Що, даруйте?

Данило кинув погляд на Зінкевича, але змовчав.

Екіпаж виїхав із середмістя і покотився вздовж вузької набережної Дунаю. За кілька хвилин попереду з’явилися доки, річка ставала розлогішою, вони звернули за ріг і опинилися біля величної будівлі з круглим скляним склепінням. «Імператорський річково-повітряний вокзал».

Данило вистрибнув з екіпажа і подав руку Казумі, з обличчя якої не сходив вираз захопленого подиву.

— Ми кудись попливемо?

Зінкевич коротко посміхнувся.

— Не зовсім.

Вони оминули будівлю вокзалу, і Данило завмер. Біля пірсу, погойдуючись на темній неспокійній воді, стояв розкішний вітрильник. Його червоні вітрила напиналися і здавалися неприродно яскравими, вогненними, на тлі сірої дійсності, наче вкритої грубим шаром паморозі. Але найхимернішим у кораблі був не колір і не розміри, а величезні сріблясті балони, що висіли в повітрі над палубою на натягнутих тросах.

— Це... це вітрильник чи дирижабль?

— Дівчинка залишиться тут,— натомість мовив Зінкевич.— Ви з панною Ветцель ходіть за мною.

Данило обернувся до Казумі.

— Чекай тут, зрозуміло? Нікуди не йди.

Японка кивнула, з захватом роздивляючись червону яхту. Ґрета спохмурніла, озирнувшись на дівчинку, але Данило вже підхопив валізу і попрямував за Зінкевичем до трапу.

Внутрішнє оздоблення вітрильника не поступалося його зовнішньому вигляду. Золочені ручки, оксамитові портьєри і сидіння, а столи й віконні скоси — з червоного дерева. Маєток Яблонських у Леобурзі справедливо вважався одним з найрозкішніших, проте він і близько не міг похвалитися таким коштовним інтер’єром. По стінах і підлозі вітрильника йшла легка вібрація, відчувалося тихе гуркотіння двигуна. Їхній австрійський провідник пробіг коридором, наче в себе вдома, і відчинив двері однієї з кают. Данило увійшов туди першим.

У кріслі біля ілюмінатора сидів чоловік у сірому костюмі. Він тримав у руках капелюх, поруч стояла тростина зі срібним навершям. Він мовчки оглянув Данила з ніг до голови й осудливо зиркнув на Ґрету. Дівчина відповіла йому зневажливим поглядом. Зінкевич наморщив носа та причинив двері.

— Ісмаїл Коджич фон Ігман, командувач військами Боснії, Герцеговини й Далмації,— вимовив незнайомець.— А ви, гадаю, пан Едвард Рафл Яблонський?

Данило тільки кивнув, здивовано роздивляючись одного з воєначальників імперської армії. Він же... він керує величезною частиною австрійської армії і при цьому є змовником?! Комітет визволення народів Австро-Боснії... але, судячи з імені, він сам боснієць, які найміцніше підтримують владу Вільгельма. То чому йому раптом закортіло позбавити свою величезну і страшну батьківщину надзброї?

Корабель здригнувся, й картина за ілюмінатором почала змінюватися.

— А це Ґрета Ветцель, делегатка Народної Ради Леобурга від Робітничого району,— сказав Зінкевич і без запрошення всівся навпроти Коджича. Данило з Ґретою перезирнулися і вчинили так само.

Генерал підвівся з крісла, взяв зі столу пляшку віскі та хлюпнув собі до склянки. А тоді поглянув на Данила.

— Що ж, пані й панове, гадаю, вас цікавить загадкова зброя нашого государя, що породила стільки чуток,— Коджич повернувся на місце.

Берег віддалявся, і вже за кілька секунд Данило зрозумів, що не бачить його зовсім. Яхта плавно летіла високо в небі. Дивовижа! Хлопець насилу спромігся відірвати погляд від ілюмінатора. Ситуація бентежила його, він почувався ніяково у присутності аж цілого генерала і не міг опанувати себе, щоб вести бесіду з ним на рівних. Як це Джекі вдалося нагримати на короля?

— Так.

— Пан Зінкевич доповідав мені, що наші цілі на цей момент збігаються,— Коджич розпалив сигару.— На жаль, наші зусилля щодо усунення цього смертоносного апарату поки що не призвели до успіху.

— Ми намагалися влаштувати диверсію, коли установку везли на полігон, але вибухівка не спрацювала,— зітхнув Зінкевич.

— Складнощів додає те, що ми досі достеменно не знаємо, як саме працює зброя. Всі попередні випробування проходили виключно у присутності цісаря, креслення засекречені, а до панелі керування не підпускають нікого, крім Елвіра Дем’янича.

У Данила мимоволі кольнуло в боці. Дядько Іван. Високо заліз, дуже високо.

— Де ця зброя зараз? — спитала Ґрета, сторожко втупившись у генерала.

— На полігоні. У найближчі дні ми маємо побачити її. За фінальними випробуваннями спостерігатиме сам цісар. Але Елвір Дем’янич переконує, що нічого подібного світ раніше не бачив.

«Світ не бачив».

Цей світ не бачив!

— Я хочу поглянути на установку в дії,— тамуючи тремтіння, мовив Данило.

— Так, пане Яблонський. Мені й самому збіса цікаво. Але я просив би вас не чинити жодних неузгоджених дій. Наш Комітет розробляє план, ми представимо його вам для доопрацювання пізніше. Тож не зірвіть його.

Данило знову визирнув у ілюмінатор. Залізний, рипучий, вайлуватий Відень плив далеко внизу й огортав їхній прегарний червоний вітрильник димом тисяч труб, наче велетенський павук — павутинням.

Лейла підвелася з пуфа і взяла з ліжка хутряний жилет. Отже, на Давида розраховувати не варто. Вона залишилася сама. Він її зрадив. Що ж, їй принаймні не доведеться вмовляти його не судити Оздеміра. Тепер жодного суду. Лише помста.

Вхідна ляда рипнула, дівчина рвучко обернулася, сподіваючись побачити Давида, але на порозі стояв Федя.

Щось у погляді його темних очей їй дуже не сподобалося. Федя був ніби не при собі. Якщо раніше він видавався втомленим, то зараз риси його обличчя загострилися, западинки на щоках потемнішали, а очі хворобливо поблискували.

— Чого тобі? — насторожено запитала Лейла.

Він причинив по собі люк і наблизився до дівчини впритул. Лейла інстинктивно відступила на крок.

— Лейло, де мій годинник?

Ого! Просто в яблучко! Невже це курка його напоумила?

— Який ще годинник?

— Той самий годинник, який учора ввечері я мав отут, на руці.

— Слухай, Федю,— вщипливо посміхнулася вона.— Серйозніших проблем не маєш?

— Ти — моя проблема. Головна.

Он як. Лейла повільно розтягнула вуста в посмішці, роздивляючись його спідлоба. Його погляд ковзав по її тілу, але губи були презирливо стиснуті, ніби Федя злився сам на себе за те, що відчуває просто зараз.

А ти як гадав? Думав, усе так просто зникне? Вважав, що можна так швидко цього позбутися?

— Дякую, вважатиму за комплімент. Але з годинником нічим допомогти не можу. Вибач.

Федя коротко посміхнувся і хитнув головою.

— Облиш. Ти ж навмисне все влаштувала. Хотіла посварити мене з Женею. Віддай годинник.

Вигнанка ошелешено засміялася.

— Тобто... тепер я в нас ще і крадійка?

— Ні, я гадаю, ти просто діяла імпульсивно.

Хлопець намагався говорити спокійно і недбало, але глибокі нотки його голосу насторожували її. Федя уникав дивитися їй в очі, наче Медузі Горгоні, але підступив до неї ще на крок. Та що це з ним, чорт забирай! Лейла швидко озирнулася. Позаду пуф і столик з люстром, поруч — ліжко, її практично затиснули в кут.

— Гаразд. З’ясуймо дещо,— глумливо пирхнула вигнанка.— Адже ця історія не про годинник, а про те, як ти брехав і мені, і їй. Ти ж завжди так робив, правда? Одна там, інша тут, головне, щоб не перетиналися. Поки твоя принцеса рятує Леобург, ми з тобою мило спілкуємося в Ратуші на столі... а тоді виявляється, що я, гидка хвойда, заважаю вірному лицареві та краду в нього дарунок коханої. Так от, Федю,— вона дбайливо поправила комір його сорочки.— Зі мною таке не пройде. У мене не буває суперниць.

Ніздрі Феді люто роздувалися, очі гарячково блищали, але він не озивався. Тієї миті він здавався їй моторошним, лютим, геть божевільним, і Лейла не могла повірити, що колись бачила його саркастичним безтурботним хлопчиком з рідної реальності, що привернув її увагу в коридорі штабу.

Лейла посміхнулася і примружила очі.

— Що, насварила тебе, еге ж? «Де годинник, де твій годинник? Шукай годинник, Федю!» І ти, авжеж, побіг, як цуценя.

— Стули пельку!

— Всім вона подобається, всі від неї в захваті, наша мила тендітна Джекі!

— Стули. Пельку,— засичав він їй в обличчя.— І віддай мені те, що ти вкрала!

Федя рушив просто на неї, Лейла зачепила стегном столик з дзеркалом, банки в шухлядах задзенькали. Вигнанка спробувала шмигонути вбік, але Федя схопив її за руку і стиснув зап’ясток так, що дівчина скрикнула. Усередині Лейли вирувала пекельна суміш переляку і збудження. Федине обличчя почервоніло, а погляд став скляний, він рухався за нею ніби за інерцією.

Який же ж він схожий на Яблонського. До дрижаків. Кляті двійники.

— Це все через тебе,— бурмотів він.— Ти не даєш мені дихати, ти тримаєш мене за горло.

— Я б воліла тримати тебе за інше місце.

Федю трусило, він схопив Лейлу за голову і притулився чолом до її чола.

— Нащо ти це робиш... нащо ти це робиш...

— Хочу і роблю,— прошепотіла вона.— Роблю, бо хочу... Хочу тебе.

Кімната підстрибнула і перевернулася. Лейла зрозуміла, що опинилася на ліжку, тільки коли під нею зарипіли пружини й вона відчула на собі Федину вагу.

Ах ти ж сучий сину!

А-ха-ха.

А-ха-ха!

Її тіло охопив жар, по судинах замість крові ніби струменіло розплавлене олово. Тріюмф за мить сповнив її вщерть.

Федя цілував її жадібно й люто, його рухи були рвучкі й хаотичні.

Вона виграла. Вона так і знала!

Першим про це дізнається Яблонський. Так, він матиме кляту пряму трансляцію! Лейла віддала б усі скарби світу, аби побачити зараз його обличчя. Можна не сумніватися, що він не опускатиме «ширму». Так, нехай дивиться. Нехай відчуває. І розуміє, що програв. Адже вона знала, що робить. Вона знала.

Федя обсипав поцілунками її шию. Вигнанка застогнала, її руки ковзнули під його сорочку.

Про це дізнаються всі. Просто всі! Навіть в Оздеміра в таборі знатимуть. І ця курка... навіть шкода її. Постраждає, поплаче, авжеж, але не повіситься.

Бо ніхто не здатен відібрати в Лейли те, чого вона хоче. Нехай це вони всі навчаться програвати.

Лейлу розривало нетерпіння. Вона намацала застібку на Фединому поясі. Грубий шкіряний ремінь ніяк не хотів піддаватися. Та швидше вже. Боже, хто це все вигадав?!

Лейла не одразу зрозуміла, що відбувається. Федя зупинився. Спершу вона подумала, що їй здалося, але за якусь секунду він зітхнув і скотився з неї.

Що?

— Я...— видихнув він, лежачи на спині.— Вибач.

Що?!

Розпечений метал у її венах за мить перетворився на гострі шпичаки, що штрикали зсередини. У животі похололо. Він збожеволів?

— Як це розуміти? — ледь ворушачи язиком, прохрипіла Лейла.

Федя мовчав і важко дихав. А десь там, у темряві, здавалося, зловтішно реготав Теодор Яблонський.

— Ти ідіот?

— Вибач,— ледь чутно пробурмотів Федя.— Я не мав цього робити.

Лейла майже не дихала. Темрява тепер була не лише ззовні, але і всередині неї — морок заповзав у волосся, в серце, в шлунок, застеляв очі каламутною імлою і викручував суглоби. Ні. Не може бути. Якого біса! Він не посміє! Це не може отак скінчитися!

— Я думав, що... але вона...

Вона.

— Стули рота! — хрипко крикнула вона.— Замовкни! Замовкни, бо я тебе вб’ю! Вона!

Лейла тремтіла від ненависті. Їй кортіло верещати, бити, дерти нігтями стіну.

Це маячня. Вона не могла програти. Джекі не могла їй перешкодити. Як таке можливо?

— Лейло...

— Забирайся звідси,— вона схопилася з ліжка.— Поки живий!

Федя важко зітхнув і підвівся. Секунда — і за Лейлиною спиною грюкнула ляда. Лейла намацала руків’я ножа.

Вони всі не знають, з ким зв’язалися.

Данило прокинувся від грюкоту дверей. На порозі його готельного номера з’явилася Ґрета. Він не одразу зрозумів, чому його соратниця вдягнена... в однострій боснійського ландверу.

Ґрета незворушно підійшла до вікна, розсунула гардини і кинула на Данилове ліжко сірий однострій.

— Що це ще в біса таке?

Хлопець відкинув ковдру і сповз із ліжка. Ґрета ковзнула поглядом по його тілу, її вилиці легенько зарум’янилися.

— А ти гадав, тебе пустять на військовий полігон у циліндрі й налакованих черевиках? — глузливо зронила вона.— Зінкевич подбав про реквізит.

Маємо пів години на збори.

— А Казумі?

— Вона в номері, я замкну її на час операції.

Данило вигнув брови, обдивляючись Ґретин тендітний силует у грубому сірому мундирі, підперезаному поясом, з боснійськими зірками на рукавах. Голову прикрашав циліндричний кашкет з китицею. Данило підійшов до неї і потягнув за китицю. Довге золоте волосся, зібгане під кашкет, заструменіло по спині дівчини.

— Господи, Ґрето, нас викриють ще до того, як ми вийдемо з готелю!

— Чого ти чіпав! — обурилася дівчина.— Я була чудовим юним босняком!

— Люба моя, це тобі не Україна! Тут жінка в армії — це виняток, а не правило. І, авжеж, жінка не служитиме в мусульманській частині!

Ґрета закопилила губи й ображено звела білі брови.

— І губи...

— Що «губи»?!

— Губи в тебе занадто пухкі,— пробелькотів Данило.— Занадто... чуттєві.

Що він верзе... Данило зіщулився.

— Нормальні губи! — дівчина спалахнула.— Як у юнака!

— Ну, статура в тебе як у юнака, а от...

Ґрета вражено хапнула повітря. Дідько! Він не те мав на увазі!

— Тобто, цей однострій не виказує жіночних форм,— промимрив Данило.— Це ж не сукня з корсетом...

— Одягайся! — пискнула вона, вихопивши з його рук кашкет.— Я подбаю про волосся!

Дівчина вихором вилетіла з кімнати, тільки грюкнули двері. Данило сів на ліжко і почав натягати штани.

Ґрета повернулася за чверть години. Зняла кашкет — і Данило остовпів.

Її голова була гладенько поголена, наче в новобранця. А блакитні очі нагадували два шматочки криги.

Якщо він шукав по-справжньому відданого справі соратника, він його знайшов.

...Фургон з крикливо-червоним написом «Wiener Zeitung», пхикаючи парою, котився просяклими кіптявою вулицями, вздовж нескінченного мережива пневмопоштових труб. З ранку до пізньої ночі життя в австро-боснійській столиці не завмирало ані на мить. Повз пролітали газетні кіоски, обліплені свіжими передовицями. «Рішуча відповідь!» «Пруссія обурена зрадою Українського Королівства». Схоже, велика війна вже почалася і повернутися до Леобурга буде нелегко.

— Вранці читала, що Троїстий союз почав мобілізацію,— похмуро пробурмотіла Ґрета.— А Малопольське Князівство раптово запросило до себе Вільгельмове військо. Не розумію цих маневрів...

— Гадаю, вони домовилися з Україною,— Данило потер підборіддя.— Якщо Вільгельм знайде найшвидший прохід до свого головного ворога, він не витрачатиме час і ресурси на сутичку з норовливим гетьманом.

Зінкевич обурено гмикнув. Сьогодні він здавався особливо блідим, раз по раз поглядав на годинник і клацав перемикачем на своєму величезному фотоапараті.

— Ви добре запам’ятали? — голос кореспондента здригнувся.— Ви — ад’ютанти генерала Коджича, супроводжуєте мене, щоб я зробив репортаж про новобранців. Полігон, який вас цікавить, розташований поруч з місцем зборів резервістів. Генерал буде на місці випробування зброї, ви скажете, що маєте нагальне повідомлення. Тоді повернетеся до мене, і ми виїдемо тим самим шляхом назад.

Ґрета кивнула і нервово обсмикнула манжети мундира.

За вікном розкинувся сумний передзимовий степ. Екіпаж зупинився на пропускному пункті. У вікні з’явилася голова офіцера охорони.

— Ми — ад’ютанти генерала Коджича,— дерев’яним від хвилювання голосом промимрив Данило, вручаючи австрійцю документи.— З нами кореспондент...

— Виходьте з екіпажа.

Данило кинув насторожений погляд на Зінкевича. Чоло «революціонера» заблищало від поту. Вони з Ґретою перезирнулися й вийшли. Зінкевич нерішуче зістрибнув з підніжки. Офіцер окинув їх підозрілим поглядом і кивнув на будку зі шлагбаумом.

Компанія пройшла за офіцером і опинилася у вузькій кімнатці з безліччю трубок і молоточків польового телеграфу. В кутку дрімав ще один офіцер, його новенька пневмогвинтівка стояла поруч. Конвоїр розгорнув їхні документи і зняв зі стіни вигнуту трубку.

— Штаб! Штаб! Це перший золотий! Перший золотий!

Вони мають телефон?! Почулося рипіння, офіцер вилаявся, повісив слухавку й почав відбивати щось на рухомій стрічці телеграфу. Було так тихо, що його цокотіння мовби зависало в захололому повітрі. У Данила задзвеніло у вухах. За деякий час зацокотів інший молоточок — офіцер узяв стрічку і, швидко переглянувши, похитав головою:

— Мені шкода, пане Зінкевич, але ви не зможете зробити репортаж. Сьогодні на сусідньому полігоні «велика риба». Допуск виключно для вищого офіцерського складу.

Зінкевич навіть не змінився на обличчі. Данила наче забила пропасниця. Щось відбувалося, щось мало статися просто... Застукотів ще один молоточок, і офіцер обернувся до нього. Раптом Зінкевич схопив зі столу друкарську машинку і щосили обрушив її на потилицю нещасного.

— Що ви робите! — скрикнула Ґрета.— Ви ж його...

Офіцер глухо застогнав і повалився на підлогу. Його колега прокинувся і метнувся до пневмовінтівки, але Данило схопив її раніше. В руці Зінкевича з’явився револьвер.

— Ти! Повідом до штабу, що ми маємо відповідний дозвіл,— «революціонер» указав цівкою на телеграф.— І краще не бреши, бо я на слух читаю повідомлення! — Зінкевич обернувся до Данила.— Лізьте до екіпажа!

— Але ж...

Ґрета квапливо потягнула Данила до виходу. Вони йшли, втягнувши голови в плечі, й однаково тремтіли. Позаду загримотіли постріли.

— Нас розстріляють... нас розстріляють...— бурмотіла Ґрета.— Він геть з’їхав з глузду.

Зінкевич вийшов з контрольного пункту, на ходу знімаючи рукавички. Його губи були щільно стиснуті, обличчя бліде і зосереджене. Ледве Данило заліз в екіпаж, Зінкевич обернувся до візника:

— Щодуху жени вперед. Кричи першому, кого побачиш, що скоєно напад на пост,— він криво посміхнувся.— Українські диверсанти!

Фургон пихнув парою і зірвався з місця. У Данила збило дихання, спину заливало крижаним потом. Того, що було далі, він майже не пам’ятав — навколо метушилися сотні військових, від їхніх червоних, зелених, чорних мундирів рябіло в очах, їх трьох відіслали до штабу, потім зупинили, витягли з фургона, заштовхали назад у фургон, відіслали далі... якісь люди намагалися вирвати у Зінкевича фотоапарат, потім вони троє їхали далі, і знову зупинялися, десь лунали постріли, і в цій неймовірній метушні Данило сам не помітив, як фургон опинився далеко від натовпу і завмер біля підніжжя пагорба, на самому вершечку якого виднілося невелике укріплення на кшталт дзоту.

— Слухайте уважно,— забубонів Зінкевич, тільки-но вони вийшли з фургона.— За цим пагорбом — полігон для випробувань «великої риби». Я не гарантую, що ми зможемо побачити її в дії. Але це наш єдиний шанс, перш ніж вона опиниться на полі бою,— він пхнув Данилові тетранокль.

Вони поповзли по мерзлій землі, три сірі постаті на сірому випаленому ґрунті. Кров пульсувала в скронях, долоні змокли. Данило так зосередився на пересуванні, що мало не наткнувся на Зінкевича, який завмер попереду.

— Ти тільки поглянь на це, Яблонський...

Посеред поля, що розкинулося за пагорбом, стояла велетенська машина. Не менш ніж чотири метри заввишки, три потужні залізні «ноги», гігантська гусенична платформа. Увінчував її величезний випромінювач, схожий на смертоносну квітку. В Данила перехопило подих. Він підніс до очей тетранокль. Між гусениць містився пульт керування. Там перебувало двоє людей.

— Його цісарська величність завітали,— Зінкевич сплюнув на тьмяну траву.— А це хто з ним?

— Дядько Іван...— видихнув Данило.

Іван Дмитрович Левченко, власною персоною, розмахував руками та про щось захоплено розповідав цісарю Вільгельмові. Панувала кришталева тиша, лише вітер шурхотів у мертвій ковилі. Раптом поле наповнилося звуками — заревли мотори, затремтіла земля. По полю ланцюгом поїхали танки. Вони рухалися просто на установку.

— Невже вони... знищать танки разом з людьми?! — прошепотіла Ґрета.

Данило, не відриваючись, дивився на свого дядька. Той клацнув декількома перемикачами і потягнув на себе центральний важіль.

Установку на мить охопила сітка блискавок.

Ані удару, ані смертоносного променя, ані пекельного звуку.

— І це все? — гмикнув Зінкевич.

Але Данило не зміг відповісти. Від того, що він побачив на полі, в нього відібрало мову.

Розділ 13 Злочин

У кінці коридору сиротливо миготіла лампа, з санвузла долинало нав’язливе дзюркотіння. Лейла безцільно йшла просто на бліду пляму світла в кінці тунелю. Їй було важко дихати, нутрощі розривалися від болю, наче її наштрикнули ребрами на здоровезний гак.

Та ще й ці бридкі нестерпні спогади.

«Я думав, що... але вона...».

Кохання всього життя! Янгол польового шпиталю. Мати-фундаторка Леобурга. Це просто кляте «бінго»!

«Я не зовсім розумію...»

Як здригнувся Давидів голос! Невже він думав, що вона нічого не відчує?

«Не хотів би тебе розчаровувати, але він також обере не тебе».

Скоро, вже дуже скоро Яблонський прийде до неї зі своїм знущальним вишкіром і чекатиме, коли вона врешті визнає, що він мав рацію.

Адже він таки мав рацію. В неї нікого не залишилося. Вона сама. Вона програла.

На очі набігли сльози відчаю, горло наче в лещатах стиснуло. Лейла втягнула затхле повітря штабу. Зупинилася, схопившись за стіну, наче боялася впасти. Серце калатало в голові, як церковний дзвін. Повз пройшли вигнанці, один привітався, інший щось гукнув до неї, але дівчина не розбирала слів. Раптом щось легенько торкнулося її плеча.

Лейлу жбурнуло до стіни, як п’яну. Джекі відсахнулася, притиснувши руки до грудей, мов збиралася читати молитву.

— З тобою все гаразд?

Лейла чула її ніби крізь товщу води. Коли їхні погляди зустрілися, її втомлене тіло взяли дрібні огидні дрижаки. Обличчя Джекі витягнулося в майже забобонному страху, наче вона бачила потойбічне страховисько.

— Я не хотіла тебе налякати,— насторожено мовила дівчина.— Мені прийшла відповідь з Вінниці.

Кілька хвилин тому Лейлі здавалося, що тільки-но вона побачить Джекі, її ненависть виплеснеться назовні, сповнить по вінця ці похмурі коридори, це кляте конаюче місто. І Лейла вб’є її, власноруч роздере на шматки. Але зараз вигнанку наче спаралізувало. Лейла чула тільки нав’язливий дзвін у голові, що заглушав усі її думки, вона задихалася від страху — безглуздого, тваринного страху перед цією химерною постаттю в сірому плащі.

Зроби щось. Зроби! Не терпи це!

— Вінниця, Одеса й Бердичів погодилися виділити нам трохи харчів,— усміхнулася Джекі.— Мені потрібен транспорт, щоб поїхати на кордон.

— Ти сама туди зібралася? — прохрипіла вигнанка.

— Всі зайняті. А цим мусить хтось зайнятися, бо інакше помремо з голоду.

Дзвін у вухах став нестерпним.

Поруч нікого немає. Ніхто не дізнається.

— На Михайлівській площі є вози,— вигнанка швидким рухом пригладила розпатлане волосся і злодійкувато роззирнулася.— Їдь через Тоненький яр, так буде безпечніше.

Заледве Лейла вимовила останнє слово, в неї ніби відібрало мову. Джекі щось запитала, але вона тільки невпевнено мотнула головою і пройшла повз неї, поринаючи у всеосяжну темряву вигнанського лігвища.

Федя похмуро згорбився над мапою Леобурга. Після подій дня думки плуталися, увагу відвертав навіть посвист газу в несправному світильнику. Справи кепські. Давид і Мак вирушили до центру, але Тео, Аслан, професор Кубрик, Марсело Мотта — всі, хто хоч якось міг допомогти зі стратегією,— були зараз тут. Фон Бауф напівлежав у кріслі, перебинтований, і навідріз відмовився слухати лікарів, що забороняли йому залишати лазарет.

— Маємо близько п’ятьох тисяч вояків. Організували три лінії оборони, згідно з рішенням нашого головного стратега,— Тео саркастично глипнув на Федю і провів пальцем уздовж річки, потім по межі Творчого й Аристократичного районів.— Але, якщо моя думка когось цікавить, новобранців за кілька днів підготувати неможливо. Дехто стріляє погано, дехто — дуже погано, а частина не вміє стріляти взагалі. Але добровольці готові битися, на відміну від більшості мобілізованих, які чи то занадто молоді, чи то застарі, чи то хворі, тож настрій мають геть не бойовий.

Аслан тяжко зітхнув, Федя обернувся до нього. Брови вигнанця були суворо зведені, він міркував, погладжуючи густу чорну бороду.

— Наші інженери продовжують отримувати концентрат Яблонського від Аль-Разі,— доповів Аслан.— Хлопці в майстернях Робітничого роблять заряди нової конструкції для ракетометів.

— Це чудово,— кивнув Федя.— А ще маємо «крабів». Пам’ятаєте, як вони жбурляли світлові бомби в натовп? Що як зарядити їх запалювальними зарядами?

— «Краб» — неповоротка велика ціль, його створювали для боротьби з беззбройними людьми,— заперечив Яблонський.

— Якщо ми застосуємо їх із засідок, то чому ні? — відповів Аслан.— Треба використовувати все, що маємо. Марсело,— він обернувся до Мотти.— Ви зміцнили рубежі довкола штабу?

— Якраз закінчуємо,— мовив Мотта.— В разі катастрофи ми зможемо залишити місто і відійти в підземелля, а тоді розосередитися по навколишніх лісах. Хоча... я б не витрачав таких зусиль на оборону Аристократичного району.

— Аристократичний район — це серце Леобурга! — обурився Кубрик.— Якщо ми підемо звідти, ми втратимо місто!

— А якщо не підемо, то ризикуємо загинути в цих вузьких закапелках,— прохрипів фон Бауф.— Підтримую пана Мотту. Слід замінувати основні будівлі й бути готовими до евакуації,— він насилу підвівся і посунув фігурку ворога ближче до річки.— Вони контролюють Північний міст. Імовірно, частина їхніх сил з важкою технікою зайде з півночі, через Творчий район, і вдарить неподалік Соборної вулиці. А друга частина відвертатиме нашу увагу боями вздовж річки. Ми не зможемо опиратися на обох флангах однаково ефективно.

— Ми й не опиратимемося.

Федя здригнувся й обернувся до Аслана. Всі присутні запитально втупилися в нього. Вигнанець мовчки підійшов до столу і пересунув ворожого солдата просто в центр Аристократичного району.

— Якщо вони так хочуть моє місто, вони його отримають,— спокійно мовив він.— Мертвими.

— Що... що відбувається? — самим губами прошепотів Зінкевич.— Як це?..

Данило закляк. Його шкіру поколювали тисячі маленьких голок, волосся на тілі ставало дибки, в роті відчувався м’ятний присмак. Він невідривно дивився на величезну тремтливу пляму в повітрі, завбільшки з двадцятиповерховий будинок. Створену. Штучну.

Панцерники їхали вперед і один по одному зникали в напівпрозорій завісі. Поле огортали клуби диму й пари, металеві монстри гатили по гігантській машині з усього наявного озброєння, але їхні снаряди й кулі летіли в нікуди, не завдаючи жодної шкоди ані установці, ані цісареві, ані його раднику, що керував випробуванням.

Може, штучний портал на Соборній був створений такою установкою!

Це справді була надзброя. І жодна країна не могла з нею тягатися.

— Куди вони в біса зникають? Там же нічого нема! Австрійці що — збираються завоювати світ цирковою виставою? — нервово реготнула Ґрета.— Куди поділися снаряди?

— Впали десь посеред поля в Романівці. Чи, може, в океані. Чи...— в Данила пересохло в горлі. Його супутники втупилися в нього, вимагаючи пояснень.— Єдине, що я можу сказати: те, що я зараз бачу,— це справді суперзброя, якої більше нема ні в кого в цьому світі.

До установки, притримуючи кашкет, біг військовий з донесенням. Портал миттю зник, а цісаря, затуляючи собою, евакуйовувала група солдатів.

— Нам час забиратися,— Зінкевич зміряв своїх подільників холодним поглядом.— Я сподіваюся, пізніше ти поясниш, що за виставу ми тут побачили. А зараз нам доведеться розділитися. Ви двоє — змішайтеся з солдатами і залиште полігон. Я піду іншим шляхом, щоб нас не бачили разом. Зустрінемося в готелі.

І «революціонер» поповз до підніжжя пагорба.

...Змішатися з натовпом виявилося простіше, ніж Данило уявляв. На полігоні панував хаос. Солдати бігали, наче навіжені, майже не звертаючи уваги один на одного, і вони з Ґретою прибилися до загону, що поспішав до пункту охорони, на який було скоєно напад. Перед Даниловими очима досі стояла величезна напівпрозора пляма посеред сірого поля. Яким же чином дядько Іван, хай йому грець, примудрився створити машину, що викликає портали, та ще й такі, що крізь них можуть самі по собі проходити предмети і люди, які не мають транслокальних здібностей?! Неможливо! А той портал на Соборній? Це дядько створив його? Єдине, в чому Данило був упевнений,— без дядька ця установка не працюватиме. Кристали і купа металу не можуть ані викликати, ані створювати портали. Для цього потрібна людина. Злий геній. Чи вправний шарлатан.

Ґрета торкнулася Данилового рукава і вказала очима на вантажівку. Вони пірнули в кузов за солдатами. Паровий котел засопів, смердюча чортопхайка повільно покотилася в напрямку Відня. Ґрета сиділа на лавці навпроти Данила, погойдуючись на вибоїнах, її обличчя стало таке біле, що, здавалося, дівчина от-от зомліє. Солдати схвильовано обговорювали напад. Судячи з їхньої розмови, зараз загін перевозили до середмістя на посилення охорони цісарського палацу.

Вантажівка влетіла в оповитий туманом Відень, коли вже засвітили ліхтарі. Машина призупинилася на переїзді біля якогось заводу. Ґрета вказала поглядом за борт. Данило моргнув у відповідь, і вони одночасно вискочили з кузова.

Це був їхній єдиний шанс, хоча план виявився геть кепським. Вітер свистів у вухах, позаду залунали вигуки, а за ними — постріли. Данило з Ґретою мчали кудись углиб промзони, навколо не було ні душі. Дуже скоро голоси переслідувачів стихнули. Данило, важко хекаючи, притулився спиною до закопченої стіни.

— Будемо їхати з Австрії, нагадай мені пристрелити Зінкевича.

Ґрета насилу всміхнулася у відповідь й витягнула з речового мішка цивільний одяг. Вони швидко перевдяглися.

— Дивися, якась таратайка,— дівчина вказала на протилежний бік вулиці.— Може, доїдемо на ній?

Надворі панувала синювата темрява, яку розсіювало світло єдиного ліхтаря в кінці вулиці. На узбіччі стояла старенька машина, схожа на леобурзькі паромобілі. Вони перейшли дорогу, Ґрета відчинила дверцята чудернацького транспорту і всілася за кермо.

— Це паромобіль? — спитав Данило.

— Так, тільки дуже старий, наш тато мав такий,— дівчина торкнулася панелі керування.— Пальне тут є.

— Я колись керував паромобілем.

— Не таким, повір мені. Але якщо допоможеш, ми зможемо його завести. Сідай сюди.

З цими словами вона вислизнула з кабіни і діловито полізла під колеса. Данило зніяковіло всівся за кермо. З-під паромобіля лунав брязкіт.

— Маєш вогницю? — гукнула дівчина.

Данило поліз у речовий мішок і дістав звідти гарненьку ковану запальничку. Маленька біла рука, перемазана сажею, цупко вихопила її з його пальців. Щось гучно пирхнуло і засичало.

— Тягни важіль запалення!

Данило втупився у приладову панель. Важіль... певно, ось цей. Він обережно потягнув його на себе. Машину струснуло. Ґрета вилізла з-під паромобіля, витираючи замазані руки хусточкою. По кабіні пролетіла вібрація, за хвилину почувся тонкий посвист.

— Тепер вмикай важіль руху,— дівчина всілася на пасажирське місце й ляснула дверцятами.— Оцей.

Данило вигнув брови і потягнув ще один важіль на себе. В кабіну просочувалася пара. Паромобіль затрусився, засвистів і зрушив з місця.

— Оце так,— вражено видихнув хлопець, звертаючи на сусідню вулицю.— Де ти такого навчилася?

— У дівчат у Робітничому районі мало розваг,— гмикнула Ґрета.— Ми не танцюємо на балах у Ратуші, як Яблонські.

Данило стримано кивнув. Зізнаватися, що він теж не танцював на балах у Ратуші, та й узагалі не має стосунку до Яблонських, було недоречно. Паромобіль попихкував парою і заглиблювався в сіре сплетіння непривітних вулиць.

Шлях до готелю забрав близько двох годин. Данило поглянув на вікна їхнього номера — на тлі блідо-жовтого світла чіткою плямою вимальовувався силует з розпатланим коротким волоссям. Казумі прилипла до скла.

Ледве переступивши поріг власного номера, Данило від неймовірної втоми всівся просто на підлогу. Дівчинка підскочила до нього.

— Де ви були?! — залепетала вона.— Мені бути страх!

— Нам теж,— Ґрета розтягнулася на ліжку.

— Я не знати, що відбувається! — дівчинка дістала з кишені пристрій у вигляді залізного птаха. Почувся стукіт, з пристрою зашаруділа стрічка, Казумі почала вивчати її і раптово заридала.

— Що таке? Казумі! — Данило скочив на ноги.— Ти чого?!

— П’єр! П’єр! — вона показувала йому стрічку з пробитими отворами.— Він у небезпеці!

— Який ще в біса П’єр?! — Данило схопив її за плечі та струснув.— Що за чортівня?

Дівчинка шморгнула носом, по щоках котилися сльози.

— Мені пишуть люди,— вона дістала з кишені купу стрічок.— П’єр говорити, що в його місто зайшла прусська армія. Вони обстрілювати... вони обстрілюють його будинок! Він говорити, що не доживе до світанку.

— А де цей П’єр? — Ґрета звелася на лікті.

— Не знати! — плечі Казумі здригалися від плачу.— Франція. Десь Франція.

Данило повільно обернувся до Ґрети.

— Пруссія напала на Францію?

— Якого біса? Це було узгоджено з Австрією?

— Не впевнений.

Пташка на пристрої знову застукала. Вони заворожено дивилися на стрічку, що повільно виповзала з-під її дзьоба.

— П’єр прощатися! П’єр прощатися з усіма! — закричала Казумі.— Він прощатися, а ніхто не допомагати! Світ не допомагати!

Данило обійняв її однією рукою і притиснув до себе. Пристрій випав з рук дівчинки, вона припала обличчям до його плеча.

— Якщо в цю війну втягнули Францію, то вже завтра за неї вступиться Британія, вони ж союзники. Тепер Австрія виступатиме не лише проти Росії, а й проти цих двох,— зітхнула Ґрета.— Я так і не зрозуміла, як діє ця «велика риба», але знищити її треба негайно, бо австріяки заберуть її з Відня.

— Знищити — не проблема,— посміхнувся Данило.— Але я маю кращу ідею.

— Чіпляйте цей віз! — звеліла Джекі.— І рушаймо нарешті!

Вигнанці слухняно підкотили до тягача останній віз. Джекі важко зітхнула. Сюди вміститься в кращому разі трохи більше за тонну, але, якщо їм перепаде бодай тонна, це буде вже щось. Дівчина залізла в кабіну тягача. Запихкала парова турбіна. Водій обернувся до неї, очікуючи на команду.

— Стій! Стій! Хто наказав?!

Джекі визирнула з вікна. До тягача підбіг Давид.

— О, якраз хотіла когось відіслати до тебе! — дівчина всміхнулася.— Нам надають гуманітарну допомогу! Я їду на кордон.

— Ти? — його брови злетіли вгору.— Ні, ти залишаєшся в місті. Виходь з кабіни.

Джекі спалахнула. Скільки ще ці чортові джентльмени будуть носитися з нею, як з кришталевою вазою?

— Давиде, ти маєш займатися обороною, а я все одно вештаюся без діла.

Обличчя вигнанця наче скам’яніло: шкіра навколо шраму побіліла, очі стали геть чорними. Це була не даремна ввічливість, не жаліслива опіка й, авжеж, не турбота закоханого чоловіка. Це був військовий наказ.

Бо вона — найважливіша. А вони всі — солдати. Солдати Леобурга.

— Вийди з кабіни,— повільно повторив Давид.

Джекі втягнула голову в плечі й відчинила дверцята. Він подав їй руку, а сам сів на її місце. Вигнанці позаскакували на вози.

— Агов, ви куди? А я?! — заревів хтось просто над вухом Джекі, й вона злякано відсахнулася.

Мак заскочив у кабіну поруч з Давидом, і караван зрушив з місця й покотився геть з Михайлівської площі. Джекі раптом здригнулася і побігла за ними.

— Маку! Їдьте через Тоненький яр! — вигукнула вона.— Лейла сказала, так безпечніше!

Мак кивнув і підморгнув їй. Вона зупинилася, спостерігаючи, як паровий тягач повільно везе їх у темряву.

Тишу розривали важкі звуки, ніби десь падали бомби. Лейла здригнулася всім тілом і прокинулася. У люк до її кімнати хтось несамовито гупав. Серце підскочило і забилося десь у горлі, дівчина встала з ліжка і непевними кроками пішла до виходу.

У двері молотив черговий.

— Що трапилося?

— Терміновий збір! Терміновий збір на Михайлівській!

Хлопець побіг коридором і зник за рогом, так нічого й не пояснивши. Лейла притулилася до стіни. Якби почався наступ, їх би не кликали на площу. Сталося щось інше. Нутрощі закрутило від передчуття прийдешньої біди.

Ти же знаєш, що могло трапитися. Ти ж сама цього прагнула.

Лейла хитнула головою, відганяючи настирливі думки. Засинаючи кілька годин тому, вона заборонила собі думати про це. Навіть якщо з Джекі щось сталося, вона тут ні до чого. Адже «леді Леобург» могла не їхати через Тоненький яр. Вигнанка натягнула хутряний жилет, вийшла з кімнати й кинулася до виходу зі штабу.

...Михайлівську площу сповнювало незвичне світло, газові ліхтарі зробили яскравішими. До вух долинали неясні зойки. Лейла побачила натовп біля входу до собору, але тільки потупцяла на місці — ноги відмовлялися нести її далі.

— Що трапилося...— прошепотіла Лейла кудись у морозне повітря, і питання відлетіло разом з хмаркою пари з її вуст. Коліна підгиналися, вона насилу дошкандибала до юрби і торкнулася плеча одного з вигнанців. Той, кинувши на неї швидкий погляд, мовчки пропустив її вперед.

Біля собору хтось ридав. Не один і не два голоси. Лейлине тіло охопили дрібні, огидні дрижаки. Вона пробилася крізь натовп і різко зупинилася.

Накриті простирадлами тіла.

Так, стоп. Можливо, був бій десь на річці. Це не обов’язково через те, що...

Раптом вона побачила дружину Мака, Роксану. Жінка стояла навколішках біля одного з тіл і тримала мляву темну руку, що випала з-під брудного простирадла.

— Ні!!!

Лейла затиснула рот долонею. До неї звернулися численні погляди.

— Ні, ні...— забурмотіла вона.— Ні...

Лейла збиралася підійти до Роксани, але раптом упала. Ноги зрадили їй, тіло кинуло в жар.

Це якийсь безглуздий сон. Цього не може бути! Що це... Як це?.. Мак... та годі! Треба швидше прокинутися... прокинутися...

Молодший син Мака підійшов до матері, вона притиснула його до себе і притулилася чолом до тонкої шийки.

Лейла кинулася до тіла. Її ніби охопила лихоманка. Вона зірвала простирадло і втупилася поглядом у руду бороду, бурі плями на грудях, рвані отвори від куль на сорочці.

Лейлу захитало.

— Де Давид?! — прохрипіла вона.

Вигнанка метнулася до іншого тіла, відкрила обличчя. Цього чоловіка вона не знала. Відкрила ще одного. І ще. З цим якось чергували. А цей...

— Давиде!

— Що ти в біса робиш?!

Вона мигцем побачила над собою Тео. До вух ніби крізь воду долинали обурені вигуки, ридання і зойки. Люди сахалися її. Лейла впала навколішки, плазуючи між тілами.

— Давиде!!! — волала вона, зриваючи покривала.— Давиде!!!

Хтось грубо схопив її за комір сорочки і потягнув. Дівчина захрипіла.

— Давид у соборі,— засичав Яблонський, втягуючи її у натовп.— Він...

Лейла нічого більше не чула. Одним рухом вона вирвалася з його рук і кинулася до собору. В голові паморочилося, вона ледь розбирала, куди наступає. Лейла пірнула в собор і завмерла. Високі склепіння сповнювали стогони. Смерділо паленим і кров’ю. Просто посередині зали юрмилися лікарі. Вона кинулася до них.

— Лейло! Лейло, чорт забирай!

Вона нетямилася. Білі фартухи з червоними плямами мерехтіли, кружляли довкола неї.

Раптом почувся дивний звук. Лейла ніколи не подумала б, що такий звук може видавати людина. Це утробне гарчання лунало з-за білих спин, що погойдувалися і підстрибували у неї перед очима.

Вигнанка пірнула під руку одному з лікарів і опинилася біля операційного столу.

Давида тримало двоє вигнанців. Він учепився в стільницю так, що, здавалося, от-от зламає пальці, а зубами стискав дерев’яну ложку.

Там, де мала бути його права нога, стирчав потворний кривавий обрубок. Гострі краї кістки біліли на тлі червоного місива.

— Давиде!!!

Лейлі здалося, що він не впізнав її. Його погляд був геть божевільний.

— Морфію! Швидше!

Хтось грубо відштовхнув її від столу. Лейла перевела затуманений погляд і на мить зустрілася очима з Джекі.

Вона зрозуміла. Вона все зрозуміла.

— Давиде...— знову прошепотіла вигнанка, ніби замовляння, його ім’я.— Це я...

Джекі більше не дивилася на неї. Руки дівчини тремтіли й аж посиніли від холоду, але вона таки змогла поцілити у вену і натиснула на поршень шприца.

— Це я! Це я сказала! — зненацька заверещала Лейла.— Це все через мене!

Хтось спробував схопити її за лікоть, але дівчина виборсалася і схопилася за руку Давида.

— Вибач мені! Вибач! Я не хотіла! Тільки не ти!

Вигнанець гарчав, очі гарячково блищали.

Хтось схопив її за косу і рвучко потягнув назад. Лейла скрикнула від болю, але підкорилася.

Собор підстрибнув перед очима, дихання збилося, коли її з розмаху жбурнули до стіни.

— Чого ти не хотіла?! Кажи! — чорні очі Яблонського опинилися так близько і горіли такою шаленою люттю, що у неї всередині похололо від страху. Він притиснув її до стіни і схопив за комір сорочки.

— Це я... я сказала Джекі... вони...

— В Тоненькому яру на них чекала засідка! — гаркнув він їй в обличчя.— Ти знала про це?!

— Мені... мені сказав японець...— Лейла судомно ковтнула повітря.— Але я не думала... Чому поїхали Давид і Мак?! Чому не вона?!

Тео зціпив зуби і загарчав.

— Бісова дурепа! — він розстібнув її жилет, повитягав ножі з корсета, нахилився і дістав з чобота кинджал, а тоді озирнувся і промовив: — Тепер слухай мене. Ти зараз ідеш до своєї кімнати і сидиш там тихо, наче клята миша. І не думай тікати. Бо я знайду тебе. Навіть якщо доведеться перевернути догори дриґом увесь цей і увесь той світ. Зрозуміло?!

Лейла схлипнула і закивала. Яблонський обернувся і покликав одного з вигнанців.

— Супроводь, будь ласка, цю красуню до штабу. Тільки добре пильнуй, бо вона має важливі відомості,— він перевів холодний погляд на неї.— Але якщо раптом надумає тікати — пристрель її.

— Затискач! Агнесо!

Джекі пхає в долоню лікаря Шварца інструмент.

Кінчики пальців крижані.

— Тримай тут! Ось так... не відпускай!

Кров, кров, кров. Солодкуватий присмак впивається просто в мозок. Шматки розкиданого обгорілого м’яса.

— Агнесо! Агнесо! От лайно...

Несамовите ревіння. Він уже не може гарчати, бракує сил, лише сичить. Морфій заслабкий. Жили на його лобі мало не лускають від напруги.

Що вони з тобою зробили? За що... за що, чому... За що вони так з тобою, Давиде?

— Агов, хто-небудь, тримайте її!

До горла підкочується клубок, їй бракує повітря. У вухах наростає дзижчання. Криваві плями кружляють перед очима... Її повільно пожирає чорний туман, ніби в собор запускають «хмару Марії».

...Чорнота потроху розсіялася, але голову Джекі наче стискали велетенські сталеві лещата. Дівчина спробувала глибоко вдихнути, але раптом зрозуміла, що висить униз головою і кудись рухається. Здається, хтось ніс її на плечі.

— Тихо. Тихо.

Вона почула власний стогін. Її нарешті перевернули і поставили на ноги, притуливши до холодної кам’яної стіни. Позбувшись підтримки, Джекі повільно сповзла вниз. Її трусило, спина і шия вкрилися крижаним потом.

— Давид... операція...— пробурмотіла Джекі, заплющивши очі.— Я ж асистую... Мені треба туди!

Тео присів перед нею навпочіпки й повільно похитав головою. Його темні очі в сутінках собору здавалися матово-чорними, але чомусь не лякали її. Джекі спробувала підвестися, але руки і ноги ніби перетворилися на вату і не підкорялися її волі. Тео ніжно прибрав з її чола вологі пасма.

— Я мушу допомагати. Якого біса я знепритомніла, я ж не боюся крові... не боюся ран... ти... ти бачив, що з його ногою? Боже мій...

— Ти добре його знала. Тому не здатна контролювати свої почуття. Коли шаєни випустили кишки моєму другові... я довго не міг забути цю картину. Хоча до цього вже бачив сотні трупів.

— Тео...— Джекі кинула на нього змучений погляд і затулила обличчя руками.— Я більше не витримаю.

— Витримаєш.

— Не можу, не можу, не можу. Це занадто! — простогнала Джекі, й з її очей ринули сльози.— Ми втратили тринадцятьох людей, двох командирів, менш ніж за годину... Нам кінець. Ми помремо... Ми загинемо!

Тео витягнув флягу з віскі, змочив хустку і почав відтирати засохлу кров з її обличчя.

— Можливо, але не всі.

— Це місто вже мертве, самі руїни!

Яблонський і далі дбайливо обтирав її обличчя, ніби не помічаючи, що Джекі дивиться йому в очі.

— Це місто живе, допоки тут є ти,— він згорнув хустку і стиснув Джекі за плечі.— Ти — серце Леобурга, невже ти цього не відчуваєш? Твої слова надихають, твої руки зцілюють. Поки ти тут, ці люди мають надію. Не кидай їх.

Його темні очі заворожували. Тут, серед мертвих тіл і голодних людей, впевненість у погляді Тео здавалася їй безумством. Які же вони з Федею схожі! Які ж... Ні, справа зовсім не в зовнішності. Це дух. Душа. Ось що їх пов’язує.

Джекі наполегливо відганяла від себе будь-які думки про Федю, але зараз єдине, про що вона думала,— той незбагненно далекий літній вечір, коли він тримав її на колінах і вона вперше за довгий час почувалася вдома. І зараз Джекі ще гостріше, ще болісніше розуміла, як сильно сумує за ним.

— Я хочу додому.

— Ти була б великою правителькою.

— Тео,— вона гірко засміялася.— Подивися на мене. Це ж смішно.

— Я не знаю нікого, крім тебе, хто краще б пасував до цієї ролі, Женю.

Тео казав цілком серйозно. Її охопило тремтіння. Яблонський узяв її за руки, його долоні були жорсткими і теплими.

— Ти не знаєш мене.

— Ми знайомі значно довше, ніж ти думаєш. Я дуже добре знаю, на що ти здатна.

— То ти віриш у мене?

Він мовчав, але стиснув її руки і вперто дивився в обличчя. Джекі схлипнула.

— Керувати людьми має той, хто для цього був народжений. У кого це в крові,— вона дивилася на Тео з-під напівопущених повік.— Ти міг би, якби захотів. Агнеса могла б... а я... Якби ж я була Агнесою...

— Якби Агнеса була тобою, я б не дозволив розірвати заручини,— раптом вимовив він і поцілував її руку. Джекі здригнулася, щоки спаленіли, вона не могла змусити себе подивитися Яблонському в обличчя, хоча Тео вивчав її уважним поглядом і ледь помітно всміхався. Потім він підвівся і потягнув її за собою. Джекі незграбно встала, в голові досі паморочилося.

— Іди туди й відпочинь. Про Давида попіклуються,— Тео розвернув її обличчям до сповідальні Райнгарда.— Скоро тут буде багато, дуже багато інших поранених, тож сили тобі знадобляться.

Джекі зробила крок, а тоді обернулася до нього.

— Дякую.

— Дрібниці,— всміхнувся Яблонський.— Маю захоплення — приводити до тями розпачливих дівиць.

— Дуже брудна робота, Зінкевичу,— генерал Коджич презирливо вигнув губи.— Довелося докласти величезних зусиль, аби якось замести сліди.

— Прошу пробачити, пане генерале,— Зінкевич клацнув підборами.— Виникли непередбачувані обставини.

— Сподіваюся, ваша експедиція принесла користь,— пробурмотів генерал і обернувся до Данила.— Пане Яблонський, ми показали вам установку. Маєте здогадки, як вона працює і як її знищити?

Данило кинув швидкий погляд на Ґрету. Та була помітно напружена, її долонька лягла поруч з руків’ям револьвера.

— Такої технології справді не має жодна країна світу,— знизав плечима Данило.— Але, боюся, Австро-Боснія володіє цією надзброєю лише доти, доки на її боці Елвір Дем’янич.

Зінкевич і генерал здивовано перезирнулися.

— Тобто я мав рацію? Це якийсь клятий фокус? — криво посміхнувся Зінкевич.— Циркова вистава для цісаревої втіхи?

— Не зовсім,— Данило підвівся і підійшов до ілюмінатора. Червоні вітрила тріпотіли за вітром, унизу над трубами Відня, мов рій настирливої комашні, дзижчали сотні дрібних літальних апаратів.— У нас у Леобурзі точилися запеклі дискусії з приводу існування паралельних реальностей. Цей феномен мало досліджений, але я припускаю, що Елвір Дем’янич не звичайна людина. Він має здатність відчиняти портали до інших вимірів. Вочевидь, його установка за допомогою великого заряду енергії здатна в будь-якому місці створювати локальні портали в інший світ. Саме туди зникали танки і випущені снаряди. Створивши єдиний великий або купу дрібних порталів для кожної одиниці техніки армії, що атакує, він може заслати їх кудись... в океан.

Генерал вражено мовчав, Зінкевич звів брови.

— Це неможливо.

— Ви бачили самі,— тихо буркнула Ґрета.— Вони розчиняються в повітрі, й це не ілюзія.

— Що трапляється з людиною, коли вона зникає? — спитав Коджич.

— Як вважають учені, нічого особливого,— хитнув головою Данило.— Людина не зникає — лише переміщується. Ця установка — страшна річ у вправних руках. Дем’янич розробив технологію, завдяки якій люди і предмети можуть пройти крізь портал самостійно, що досі вважалося неможливим. Власне, люди без здібностей, як у Дем’янича, порталів просто не бачать.

— А ви побачили?

— Що, даруйте?

— Пане Яблонський,— генерал потер підборіддя,— ви так упевнено розповідаєте про те, як працює установка, ніби бачили ті портали на власні очі. А ми, між іншим, лише спостерігали, як танки розчиняються в повітрі. То звідки вам знати все інше?

Данило відчув, як шкіру всипає сиротами. Тон Коджича і його напружений погляд не обіцяли нічого доброго.

— Ні, пане генерале,— посміхнувся Данило.— Якби я мав такі здібності, то сидів би не на вашій яхті, а біля трону якогось імператора. Раніше я полюбляв інвестувати в різні експериментальні проекти на кшталт водомобіля... Тож я приділяв багато уваги дослідженням професора Кубрика і читав його спостереження за людиною, що вміла переміщатися між світами. І те, що я побачив на полігоні, збіса схоже на його описи.

В кімнаті запала мовчанка. Генерал задумливо стиснув губи і дістав із золоченого футляра сигару. Зінкевич зняв окуляри і неквапливо протер скельця. Данило мигцем поглянув на Ґрету. Дівчина втиснулася у крісло і дивилася на нього так само сторожко, як Зінкевич з генералом. Цікаво, чи здогадається вона сама про їхнє з Джекі й Федею походження? Данило не пояснював цього, лише те, як працюють портали. І йому раптом стало ніяково, ніби він навмисне її дурить.

— Отже, якщо пан Яблонський має рацію і саме Дем’янич є надзброєю цісаря, то я чекаю на наказ про ліквідацію цього персонажа,— «кореспондент» обернувся до Коджича.— Все виявилося простіше, ніж я думав.

— Щиро кажучи, я вражений,— повільно вимовив генерал.— Цей пройдисвіт маніпулює цісарем?.. Адже той переконаний, що зброєю здатні керувати інші військові й вона не залежить від здібностей однієї людини.

— Раніше вчені вважали, що портал відчиняється лише за умови резонування вібрацій енергії людини, яка наділена цими здібностями, з енергією певного місця, окремої визначеної точки,— пояснив Данило.— Вочевидь, Дем’яничу вдалося якимось чином створити пересувну версію такої точки, але інший компонент — людина — лишається незмінним. Уся справа в самому Дем’яничі.

— Тоді все просто: ми усунемо його і зупинимо безумство Вільгельма,— Зінкевич схрестив руки на грудях.— Це значно похитне його владу.

— Якщо ви просто вб’єте Дем’янича, зброя унікальної сили перетвориться на купу металобрухту. І досить дорогого металобрухту, дозвольте зауважити,— Ґрета збентежено кахикнула.— Це, можливо, і наблизить вас до зміни влади, але Австро-Боснія має багато могутніх і агресивних ворогів. Позбавляти свою країну такого козиря нерозумно.

Генерал окинув її стривоженим поглядом, у якому, на диво, більше не було зневаги. Вочевидь, це відважне дівча з зачіскою новобранця таки справило на нього враження.

— Маємо інший план,— провадив Данило.— Ми викрадемо Дем’янича і перевербуємо його.

«Революціонери» мовчали, обличчя Зінкевича спохмурніло. Данило відчував, як від його допитливого погляду спина вкривається сиротами. Після того, як вони бачили Зінкевича в дії, хлопець був упевнений, що за найменшого сумніву цей милий недолугий «кореспондент» розрядить у нього обойму і навіть не моргне.

Але Данило вже почав свою партію, назад шляху нема.

— Скоро цісар прибуде на прем’єру опери «Велична звитяга»,— повільно вимовив Зінкевич.— З ним буде й Дем’янич — вони майже нерозлучні. Це гарний шанс підібратися до нього.

— Чудово,— кивнув Данило.— Можете на нас розраховувати.

Лейла лежала на спині, і власні руки, що спочивали поруч на матраці, здавалися їй чужорідними предметами. Груди наче стискали сталеві обручі: дівчина важко і глибоко втягувала вологе повітря підземелля, але не могла надихатися. Лейла не відчувала ані страху, ані болю, як і тоді, коли вперше вбила людину. Тоді її поглинула непереборна, всеосяжна, чорна як смола порожнеча, і це почуття їй навіть сподобалося. Але цього разу їй здавалося, що померла вона сама. Померла тоді, коли зірвала брудне простирадло і побачила мертве тіло Мака.

Вона геть утратила лік часу. На голову тиснув тупий настирливий біль. Дівчина сіла на ліжку і витягла шухлядку трюмо, щоб знайти знеболювальне. Раптом пальці намацали щось гладеньке. Лейла витягла феротип, що його колись зробив на Михайлівській австрійський кореспондент.

Лейла, Мак, Матей і ще кілька вигнанців бешкетували на площі. Сміялися. Далекий безтурботний час. Час до перших смертей.

Лейла витягла олівець і закреслила хрестом усміхнене обличчя Мака. Потім ще одного товариша. І ще одного. А тоді своє. Олівець випав з тремтливих пальців.

Їй не пробачать. На неї чекає суд. Суд вигнанців — фактично військовий трибунал. Але що можуть зробити з вигнанкою інші вигнанці? Чи залишилося на світі бодай щось, здатне її налякати? Тортури, зневага, ненависть? Вона вже переживала це. Смерть? Вона її не боїться. Найгірше вже сталося.

Лейла схлипнула. Їй так кортіло все пояснити! Відколи її витягли з клятого Оздемірового льоху, де вона мала загинути, вона більше не почувалася живою. Все здавалося нереальним, викривленим. Те добре, що було в ній, зникло, натомість щоразу, натискаючи на спусковий гачок, кидаючи ніж і спостерігаючи, як людська постать падає і більше не підводиться, вона не відчувала нічого, окрім азарту. Весь цей світ здавався звичайною комп’ютерною грою, адже які нині можуть бути дирижаблі, який Леобург, які смерті посеред вигаданого міста? Це лише гарні декорації, на тлі яких вона геть утратила орієнтири. А тоді вона побачила Мака. Побачила Давида. Обпечену людську плоть, з якої стирчали гострі білі кістки. І тепер у якій би реальності Лейла не опинилася, їй не забути ніколи мертвих тіл її побратимів і стогонів їхніх жінок і дітей. Вона пірнула в цей світ з головою і втопилася в ньому. Леобург раптом став найреальнішим з того, що вона будь-коли знала.

Рипнув вентиль. Лейла навіть не подумала заблокувати люк, хоч і чула в коридорі схлипи, стогони і войовничі вигуки. Чутки ширилися, люди шукали винного.

Тонка цівка світла на стіні згасла. Хтось зайшов до кімнати. Знову тиша.

— Маккілліан,— вимовила вона, дивлячись на феротип.— Мак — ірландець. Я жартувала, що моя англійська половина завжди його ненавидітиме, а він казав, що його леобурзька половина завжди мене любитиме. А я його вбила.

Рипнув стілець. Тео розвернув його спинкою наперед і сів.

— Що ж. Таки вбила.

— Що ти тут робиш?

— Де ще мені бути? Я ж твій співучасник, Лейло. Глузуючи з тебе, я не врахував, що ти не жінка, а зброя масового ураження.

Лейла слабко посміхнулася. Схоже, Яблонський не відчепиться від неї навіть у пеклі.

— Ну, вперед. Розпитуй.

— Про що саме?

— Як я могла,— мляво пробурмотіла Лейла.— Тобі ж теж не віриться.

— О Лейло,— в його голосі вчулася гірка усмішка.— Якби я не міг повірити в те, що ти зробила, я би прибіг до тебе найпершим. Але, щиро кажучи, я геть не здивований.

Якась слабенька, дрібна голка гніву штрикнула її зсередини, але ані огризатися, ані виправдовуватися сили не було.

— А я геть не здивована тим, що ти вважав мене сволотою ще до того, як це стало мейнстрімом.

— Не знаю, що таке «мейнстрім», але так, вважав і вважатиму. І не збираюся переконувати тебе, що ти не скоїла нічого страшного.

Лейла судомно зітхнула. Раптом її горло стиснулося, наче всі слова, які вона давно хотіла висловити, водномить застрягли там.

— Тео, мене не треба ні в чому переконувати. Я померла. Мене більше нема, розумієш? Ані в тій реальності, ані в цій, у жодній! І мені від цього моторошно. Коли я сказала їй про Тоненький яр, я не думала ні про Давида, ні про Мака, ні про що. Я була наче в тумані. Я так її ненавиділа, що мене пекло вогнем, мені хотілося розірвати її на шматки, щоб вона зникла, згинула, розчинилася,— люто шепотіла Лейла.— Я не могла програти. Я ніколи не програю, розумієш ти чи ні? Цього не мало статися! У моєму світі він не міг покохати таку, як вона, і щоб я нічого не могла з цим удіяти! Я ж краща за неї, краща в усьому. Я знаю це!

Тео мовчав. Він ніби зник з кімнати — не було чутно ні шереху, ні дихання, нічого. Темрява приховувала його, і Лейлі довелося звестися на лікті, щоб роздивитися його силует. Їй стало вкрай моторошно від того, що він просто не слухав її.

— Ну, чого ти мовчиш?

— Хочу, щоб ти почула себе.

Оцього ще бракувало! Яблонський вирішив погратися з нею в психоаналіз. Довбаний Карл Юнг!

— Пішов геть.

Він не зрушив з місця.

— Спочатку я думав вивести тебе до порталу, щоб ти назавжди залишила Леобург. Але Аслан переказав мені волю Давида. Він віддасть мені Маків голос на суді.

— Що?! — Лейла рвучко сіла на ліжку.— Ти ж не вигнанець!

— Так. Але Давид знає, як я проголосую. А ти знаєш, як проголосує він.

На згадку про сцену в соборі в її шлунок ніби залили окропу. Давид був не при собі, шокований болем, але вона добре пам’ятала той його погляд. Він зрозумів. І якщо постане питання про смертну кару, він голосуватиме «за».

Яблонський підвівся, повернув стілець до столу й пішов до виходу.

— Тео...— Її голос захрипів.— Чому ти досі зі мною?

— Бо я знаю, де моє місце,— він зупинився, і Лейла знову відчула на собі його погляд.— І коли-небудь ти зрозумієш, де твоє.

Земля була мерзла і насилу піддавалася. Лопата раз по раз натрапляла на камінь. Незважаючи на морозець, Феді було гаряче — не так від роботи, як від люті. Історія, яку розповів Аслан, досі не вкладалася в голові. Лейла підставила цілий загін своїх? Лейла вбила Мака? Лейла зробила інвалідом свого найкращого друга?

Як вона могла? Вона геть здуріла?!

Федя підняв обличчя до неба і видихнув у морозне повітря хмарку пари.

Ні, вона була цілком при своєму розумі. І, авжеж, не Давид і не Мак були її метою. Вона хотіла вбити Джекі.

Ці кілька днів у штабі всі пересувалися, наче сновиди, навіть говорити намагалися пошепки, перебувати там стало нестерпно. Тишу зрідка пронизували схлипи та стогони. Вигнанці сновигали коридорами, забувши про повсякденні обов’язки, деморалізовані та пригнічені. За цілий день ніхто так і не спромігся зібрати людей, щоб копати могили, поки ще була можливість когось ховати. Федя назбирав кількох людей, і вони вирушили до нового цвинтаря, де вже спочивали жертви цієї неоголошеної війни.

Спочатку Федя хотів увірватися до Лейлиної кімнати, витягти її на світ божий, поглянути у вічі, запитати, як живеться. Чи не приходять часом до неї ночами мерці? Але тоді зрозумів, що йому нема чого їй сказати. Він більше ніколи не хоче її бачити. Лейла тягнула з нього сили, наче омела, не давала йому думати, дихати, жити, і, можливо, якби він краще дослухався до власних почуттів і зміг би її зупинити, всі ці люди, для яких він зараз копав могили, були б живі.

Крізь чорні гілки дерев вишкірявся криваво-червоний диск сонця. Небо сповнювалося рожево-помаранчевими відтінками. Дванадцять однакових чорних ям зяяло посеред припорошеної снігом землі. Вічна вигнанська дюжина. Федя витер спітніле чоло. Чоловіки зібрали лопати і мовчки рушили до воріт кладовища.

— Ми зробили вилазку в Тоненький яр,— мовив хтось позаду Феді.— І помстилися, машаллах.

Федя здригнувся. Поруч стояв Аслан. Криваве проміння сонця відблискувало на цівці його пневмогвинтівки. Федя похмуро кивнув.

— Треба поговорити з Агнесою. Ми ж так і не відіслали транспорт на кордон по допомогу.

Аслан вигнув брови.

— Я гадав, ти знаєш. Агнеса взяла людей і сама повела колону. Хвилин двадцять тому.

Федя відчув, як усередині все стискається і з грюкотом сиплеться вниз.

— Хто її відпустив?!

— Це був її наказ.

Федя жбурнув лопату на землю й кинувся до воріт кладовища.

— Вона хоче тебе бачити.

Тео відразу зрозумів, про кого йдеться. Ім’я «Лейла» в коридорах штабу стало табу. Він зробив усе можливе, щоб стримати чутки, але вони ширилися, наче лісова пожежа. Аж надто дивним видалося її раптове усамітнення і те, що Давид призначив збори суду.

— Зрозуміло.

Вигнанець глянув на нього спідлоба. На обличчі хлопця застиг вираз цікавості та презирства водночас. Тео єдиний заходив до Лейлиної кімнати за ці дні, й тінь Лейлиного злочину так чи інакше падала й на нього.

Яблонський підвівся, посунув портупею і вийшов у коридор. Звернувши з головного тунелю, він раптом зупинився: біля Лейлиної кімнати юрбилися люди. Вони ґелґотіли, обурено розмахували руками, жінки голосили і ридали, дехто з чоловіків уже хапався за зброю, одного хлопця тримали за лікті — він був добряче напідпитку і, хитаючись, дурним голосом вигукував прокльони на адресу Лейли.

— Що ви тут робите?

Галас раптово згас. Люди обернулися до Тео й почали розступатися, пропускаючи його до кімнати. Ніхто не наважився зайти всередину, хоча дівчина вперто не блокувала вентиль на ляді.

— Вам чогось треба від неї? — прогарчав Яблонський.— Чи просто розважаєтеся?

Натовп напружено мовчав, свердлячи його розлюченими поглядами. Його рука повільно лягла на поліроване руків’я револьвера.

— Де ця тварюка?! Де вона? Чому вона не виходить? — видихнув п’яний вигнанець.

— Це тебе не обходить. Наскільки я пам’ятаю, ти зараз маєш охороняти штабну.

— Від кого охороняти?! — залементувала одна з жінок.— Від наступного зрадника?! Вона відсиджується там, жива і здорова, а ти запитай, запитай у неї, як тепер мені жити, коли єдиного сина на шматки розірвало!

Тео обвів натовп похмурим поглядом. Люди принишкли.

— На неї чекає суд. Він визначить покарання. А якщо хтось наважиться підійти до цього люка до суду, матиме справу зі мною.

Він зайшов до Лейлиної кімнати і зачинив ляду. Звуки з коридору поволі вгамувалися, люди розійшлися.

Лейла сиділа на ліжку, обхопивши коліна, і розгойдувалася з боку в бік.

— Мені сказали, що ти хотіла мене бачити.

— Я не хотела тебя видеть, просто мне больше некого позвать[91].

Вона знову розмовляла з ним російською, отже, була розлючена. В кутку мерехтіла маленька газова лампа, яку дівчина не вимикала. Іншого світла Лейла не бачила вже кілька днів. Якщо газ у резервуарі закінчиться, навряд чи хтось потурбується, щоб заправити його заново. Яблонський підійшов і сів на ліжко поруч з вигнанкою.

— Що з Давидом?

— Він у своїй кімнаті. Тримають на морфії. З ним лікар Шварц.

Лейла не ворухнулася. Тео дістав флягу з віскі та зробив ковток. Вони сиділи мовчки кілька хвилин. Вогник лампи хвилювався від невидимого протягу, на стіні танцювали химерні тіні.

— Тобі, напевно, втішно спостерігати, на що я перетворилася.

Він зміряв її поглядом.

— Так, я мав би тішитися, але чомусь ні.

— Я тобі не вірю,— дівчина потягнулася по флягу.— Дай сюди.

Тео віддав їй віскі. Лейла закинула голову і зробила три великі ковтки. Він заворожено дивився на її шию.

— Ще не бачив, щоб жінка так пила віскі.

Лейла видихнула, але навіть не скривилася, лише витерла рот рукавом і вперлася чолом у зігнуті руки. Її плечі опустилися, вона вся зібгалася у клубок, темний розмитий силует, напівлюдину. Від неї колишньої, здавалося, вже нічого не лишилося. Відчай сповнив її по вінця. Лейла шукала вихід, її інстинкти вимагали дій, але розум підказував, що вона ніяк не зможе собі допомогти. Жоден суд не міг покарати її так, як вона карала себе сама. І Тео не був упевнений, що Лейла колись зможе пробачити собі.

Яблонський забрав флягу. Сьорбнув, відставив убік. Пальці Лейли стискали волосся. Він злегка торкнувся її плеча. Відповіді не було. Тео присунувся ближче й обійняв дівчину за плечі.

Лейла повільно підняла голову, а тоді різко скинула його руку і підвелася. Тео розчаровано видихнув. Шлях би його трафив з його жалюгідними проявами співчуття! Він міг припускати, чого б потребувала звичайна жінка в такій ситуації, але він ніколи не вгадав би, що потрібно саме їй.

Лейла непевною ходою попрямувала до люка.

Зараз вона вижене його геть. Їй не потрібні свідки її падіння.

Вигнанка крутнула вентиль. А потім опустила блокувальну клямру.

Тео здивовано кліпнув. Лейла висмикнула з-за пояса сорочку, розстебнула ґудзики і таким самим непевним кроком повернулася до нього. Штовхнула його на ліжко і всілася верхи. Кілька секунд від несподіванки й раптового збудження він не міг навіть поворухнутися. В її непроникно-чорних очах танцювали відблиски світла, чорне волосся було розпатлане, а вуста щільно стиснуті. Тої миті вона здавалася йому середньовічною відьмою. Лейла ще раз сьорбнула з фляги. Її шия і груди виблискували від поту, але тільки-но Тео спробував торкнутися її шкіри, вона ляснула його по руці.

— Я зрозуміла, де моє місце,— презирливо, гнівно вимовила вона.— Але тепер не скигли.

Джекі оглянула вози — цього разу їх було менше, ніж коли з Михайлівської їхав Давид. У грудях тріпотіло від почуття невідомості: до кордону не менше п’ятьох кілометрів, частину з яких доведеться їхати через глухий ліс. Перед очима ще стояли жахливі картини — трупи, простирадла в крові, понівечений Давид. Джекі їде його слідами. Бо її люди хочуть їсти. І вона не може забирати воїнів з постів після нещодавніх втрат.

— Чекаємо на розпорядження... Агнесо.

Молодий новобранець, що згодився керувати паротягачем, запнувся, називаючи її просто на ім’я. Джекі сама наполягла на цьому. Хай що казав Тео, вона не була ані аристократкою, ані панною Яблонською, ані великою правителькою.

— Їдьмо,— Джекі залізла до кабіни і вже збиралася причинити дверцята, як щось завадило.

— І куди це ми зібралися?!

Федя важко втягував повітря, ніздрі люто роздувалися. Дивно, але від його раптової з’яви Джекі відчула не злість, а своєрідне полегшення. Вона не збиралася звертатися до нього по допомогу, проте була б рада взяти його з собою.

— Ми поспішаємо. Відпусти двері,— сухо мовила вона і смикнула за клямку.— Мені не знадобляться послуги стиліста.

— Авжеж! Там, куди ти зібралася, тобі швидше знадобляться послуги гробаря,— засичав Федя і поліз до кабіни.

Місця було так мало, що Джекі затиснуло між ним і водієм. Федя просунув руку і рвучко притягнув її до себе за талію, щоб звільнити місце для водія. Джекі спопелила хлопця поглядом, але протестувати не стала. Вигнанець смикнув важіль ходу.

Зимове сонце згасало за деревами, тепер лише сніг білів у темряві й сяяли в холодному небі зірки. В Тоненькому яру було тихо, наче в склепі. Попереду замайоріли спалені скелети возів, на землі зяяли чорні плями кіптяви.

— Це тут...— видихнув новобранець і більше не зміг вимовити ні слова.

Тут на хлопців чекала смерть. Давид вижив лише дивом, встигнувши подати сигнал. Джекі зіщулилася. Обгорілі рештки пропливли повз них і розчинилися в темряві. У кабіні було тихо, всі троє боялися навіть дихати. Вози пробиралися через ліс і засніжені поля, незабаром вигулькнули прикордонні загородження і вишки з кулеметами.

...Провізії було зовсім мало: Українське Королівство готувалося до війни й акумулювало ресурси, але Джекі була вдячна і за таку допомогу. Укріплення вздовж застави значно посилилися — з’явилися рови, загородження, спостережні вежі наїжачилися безліччю гармат. На стіні бовванів силует, схожий на робота з рюкзаком, хоча Джекі бачила білу пляму обличчя за опуклим склом шолому. Одна з його залізних рук була опущена, Другу він тримав біля грудей, як автомат.

— Парокозак,— промимрив водій.— Не думав, що колись побачу його на власні очі.

Джекі дивилася на «залізного» військового, що споглядав за ними зі стіни, поки втомлені прикордонники вантажили ящики на вози. Валка потягнулася назад до міста. Навколо панувала глибока, похмура тиша, ніч видавалася нескінченною. Джекі кортіло промовити щось уголос, але слова застрягали в горлі. Федя притискав її до себе, і дівчина постійно відчувала напругу в його м’язах, ніби він був готовий утримати її поруч із собою, навіть якщо перед тягачем вибухне бомба.

Попереду розвиднилося, дорога стала помітнішою — штаб вигнанців був поруч, Джекі впізнавала знаки на деревах, що залишали чергові для своїх колег.

— Зупини тут.

— Що?

Джекі й водій водночас обернулися до Феді. Той нетерпляче скривився:

— Зупини. Ми з Агнесою трохи прогуляємося.

— Ти здурів?

Федя не звернув уваги на її репліку. Вигнанець пригальмував і кинув боязкий погляд на Джекі. Федя виліз із кабіни і витягнув дівчину за собою.

— А ти їдь до університету, тебе там зустрінуть.

Джекі так збентежилася, що навіть не пручалася. Все це здавалося їй якоюсь фантасмагорією. Межі реальності здригнулися і почали розпливатися. Джекі ніби знову опинилася в тій гранатово-синій кімнаті у правій вежі, де вони з Федею сиділи на матрацах і слухали її улюблену пісню. Тільки тепер він вів її углиб чорного лісу, не розбираючи дороги. І Джекі не боялася, але все її тіло млоїло від невимовної злості й образи, до яких вона вже встигла звикнути за той час, поки не розмовляла з ним.

— Куди ти мене тягнеш? Що це в біса означає? — Джекі спробувала висмикнути руку з його пальців, але Федя стиснув ще міцніше.

— Маю відчуття, що я помер. У тебе такого немає? — пробурмотів Федя, ніби звертаючись до когось у порожнечу.— Раптом уже... раптом це вже не життя? Ніхто не знає, коли це трапиться, про таке намагаються не думати. От Мак не думав. Він мав здійснити подвиг, урятувати своє місто, а загинув отак по-дурному. Раз — і все.

Від його відстороненої інтонації і мертвої тиші навколо спину Джекі всипало сиротами. Вона згадала вираз Фединого обличчя, коли вони розмовляли минулого разу: рухи — наче лихоманить, смертельна блідість, безумні, хоч і такі гарні, очі.

— Знаєш, коли Данило був тут, я гадав, що все це вигадане, наче якесь кіно. Леобург — наче зла казка: вбили Фелікса, посадили Агнесу, виганяли людей — хіба не байдуже, адже це відбувається лише в Даниловій голові. А тепер усе інакше.

— Федю, куди ми йдемо? — жалісно схлипнула Джекі, й він нарешті зупинився. Вони остаточно заблукали. Навколо стояв глухий ліс, до штабу вигнанців вони так і не вийшли.

Хлопець відпустив її руку і втупився в землю, вона не могла розгледіти вираз його обличчя крізь темряву.

— Навколо сама лише смерть. Без кінця і краю. Я не можу припинити думати про це.

— Мені дуже шкода, Федю, але ти сам сюди пішов.

— Я пішов за тобою!!!

Джекі відсахнулася. Він не дивився на неї, і від цього її трусило ще більше. Дівчина відступила на крок.

— Вибач, не хотів тебе налякати, але інакше ти мене не почуєш,— Федя видихнув і звів погляд у небо, ніби намагався позбутися сліз.— Я не можу це пояснити. Але єдине, що відділяє мене від смерті,— це ти. Ти — моя надія. Ти зупиняєш мене там, де я сам не можу зупинитися, і підштовхуєш туди, куди я сам не можу дійти,— він важко зітхнув.— Але ти маєш рацію. Ти в іншій реальності, а я стукаю-стукаю — і ніяк не можу потрапити до тебе.

У Джекі болісно замлоїло всередині, в горлі став клубок. Федині слова звучали дивно, навіть недоречно, але хіба вона не відчувала те саме і не ловила себе на думці, що думає про нього навіть тоді, коли стикається зі смертю впритул? Джекі похитала головою, але не змогла вимовити ні слова.

— Я намагаюся жити, як раніше. Але не виходить. Женю, я не знаю, що ти таке і що ти зробила. Але я відчуваю, що живий, лише коли торкаюся тебе.

Джекі стенула плечима, по тілу пролетіла хвиля тремтіння. Секунда — і в свідомості майнули спогади. Їй знову стало зле, як того вечора, коли вона побачила його з Лейлою біля багаття. Її нудило. Ні. Ні. Як йому взагалі можна вірити після... після...

— Так, але торкатися Лейли, мабуть, ще приємніше.

— Забудь про Лейлу,— втомлено видихнув Федя.— Вас не можна порівнювати.

— Вона настільки пречудова?

— Вона настільки неважлива. І вона це зрозуміла. Саме тому і хотіла вбити тебе.

Тиша навкруги здригнулася, наче жива істота. Джекі змучено заплющила очі.

— Що тобі потрібно?

— Ти.

Джекі ковзнула по хлопцеві поглядом. Небо над чорними деревами світлішало.

— Я тобі не вірю. Щоразу одне й те саме. А знаєш, Федю, що не дає тобі спокою? Ти звик завойовувати і ставити на поличку, аж тут трофей без твого дозволу дременув до Леобурга! Але ж не буває такого, щоб трофеї самі відмовлялися від володаря, правда?

— Женю...— він посміхнувся.

— Ти загрався,— відкарбувала вона.— І це тобі час додому. Там ти отямишся і без моєї допомоги.

Дівчина замовкла, з викликом дивлячись йому в обличчя.

— Який же ти трофей... Невже ти не бачиш, що це ти володієш мною?

Джекі здригнулася. Федя вперто дивився їй у вічі. Його голос був таким стомленим, ніби він справді довго боровся сам із собою, аби нарешті вимовити цю фразу.

— Ти брешеш. Чи тобі здається,— невпевнено пробурмотіла вона.

— Не брешу і не здається. Я мав до біса часу, щоб перевірити.

— Це лише красиві слова,— Джекі скрушно похитала головою.— Ти ж у нас письменник. Ти довбаний письменник, Федю, авжеж, ти вмієш добирати слова!

— Хочеш без слів?

— Що? Я нічо...

Він схопив її за плечі й поцілував. Його поцілунок був таким палким, що Джекі насилу втрималася на ногах. Її ніби закрутило у вирі, й вона не могла ані вдихнути, ані поворухнутися, ані відштовхнути його. Серце калатало, як скажене. За мить Федин поцілунок з напористого перетворився у ніжний, теплий, ніби він чекав на нього довгі місяці. Нарешті здатність рухатися повернулася, Джекі обурено штовхнула Федю в груди й відскочила.

— Не смій так більше робити! Підеш до своєї...

Федя посміхнувся і знову притягнув її до себе. Джекі не могла навіть відвести погляд — так близько було його обличчя. Федині очі сяяли, коли він посміхнувся, на щоках з’явилися легкі зморшки. Всередині все підстрибувало і тремтіло — чи то від гніву, чи то від зростаючого проти її волі збудження. Джекі заплющила очі. На неї раптом стотонною брилою навалилося все те, з чим вона жила ці довгі дні. Той біль, якого їй завдавав його зв’язок з Лейлою, відчуття спустошеності, власної нікчемності, постійного страху, злість на нього та його дурні вчинки, і в той сам час відчуття шаленого, ураганного, невимовного кохання й болючої, щемливої ніжності. Вона скучила за Федею — до болю, до нестями — і заперечувати це більше не могла. Джекі насилу вивільнила руки і торкнулася його обличчя, обійняла за шию, і потім вклала в поцілунок усі свої почуття — наскільки лише була здатна. За кілька довгих секунд вона відірвалася від його вуст і притиснулася чолом до його грудей.

— Ти таке дурбецало.

— Угу,— промимрив він і потерся щокою об її волосся.— Ти теж.

Джекі всміхнулася.

Позаду захрускотіли гілки.

— Ані руш! Іменем вільного міста Леобурга, вас заарештовано!

Розділ 14 Вибір

«Тео!!!»

Всередині нього щось коїлося. Незрозумілий шум, хвилювання, настирливе гупання.

«Тео, курва мама, прокинься!!!»

Тео рвучко сів на ліжку.

— Яблонський, чого ти сіпаєшся? — невдоволено пробурмотіла Лейла крізь сон і відвернулася до стіни.

«Ну нарешті! Ми в халепі, Тео, це просто дупа!»

Гупання, яке він відчував, виявилося його серцебиттям. Чи, може, не його.

— Що трапилося? — вголос вимовив Тео, намагаючись приборкати неслухняного язика. Віскі зі вчорашнього вечора досі колобродило в ньому, нудота підступала до горла.

«Довго пояснювати. Ми на допиті у поліції!»

Перед внутрішнім зором майнули похмурі стіни і вузький кабінет із заґратованими вікнами. Будівля леобурзької в’язниці. Але ж... вона ж під ворогом... тобто...

— Хто — «ми»? — Тео відчув, як стискаються нутрощі. Федя обернувся, і Тео побачив Джекі, яка сиділа поруч з його двійником. Плечі дівчини скрушно похилилися, на обличчі застигли безпорадність і відчай. Вона сиділа така маленька, сіра і жалюгідна, що коли вони зустрілися поглядами, Тео ніби сипнули снігу за комір.

Яблонський рвучко схопився з ліжка і мало не впав. Його кидало з боку в бік. Він схопив штани і заходився натягувати їх, катаючись підлогою. Лейла звелася на лікті.

— Що таке?

— Choler-r-ra,— гарчав Тео, застібаючи ремені.— Що ж ти накоїв!

Він мало не розірвав сорочку, поки вліз у неї. Вигнанка лише цокнула язиком.

— Ти можеш пояснити нормально?

— Тягни час! — гукнув він у темряву.— Роби, що хочеш, але ми мусимо витягти її звідти!

— Ти кому це? — здивовано моргнула вигнанка і за мить її очі розширилися.— Федя?

Тео важко дихав, застібаючи портупею з револьвером на поясі. Лейла замоталася в простирадло і підвелася з ліжка. Нарешті він поглянув на неї, і дівчина змінилася на обличчі, так наче змогла прочитати його думки.

— Отже, пане Яблонський, я сподіваюся, ви розумієте всю тяжкість обвинувачень?

Федя зціпив зуби. Ідіот, який же ідіот! Як він міг так підставити всіх... Йому здавалося, що до штабу можна дійти швидко й безпечно, а варто було зважити, що вигнанці деморалізовані, ніхто не чергує, а нічний ліс у військовий час — не найкраще місце для прогулянок. Тож нічого дивного, що вони натрапили на загін недобитої Оздемірової поліції на чолі з ротмістром Ніколаєм Лугіним.

— Участь у збройному захопленні влади, замах на життя захисників правопорядку, образа честі міста...— перелічив поліціянт.— Безсумнівно, за таких умов про вигнання не йдеться. Лише про страту.

Чути російську мову без німецького акценту було так дивно.

— Чудово,— українською відповів Федя.— Тільки я не Яблонський.

Поліціянт спохмурнів — чи то його спантеличила інша мова, чи він чекав каяття і розпачу. Лугін вигнув брови і провадив російською:

— Не найкраща стратегія. Вам ліпше співпрацювати. Я міг би заступитися за вас перед Верховною Радою.

— Надзвичайно люб’язно з вашого боку.

Джекі гірко зітхнула. Федя не насмілювався поглянути на неї. Його жер жахливий сором. Хлопець гарячково намагався вигадати, як ще потягнути час, що запропонувати їм, аби тільки її відпустили. Але жодної надії не було: Оздемір зловив золоту рибку, в його руках опинився символ протесту, єдина представниця законної влади, що надавала легітимності обраним городянами представникам, які виступали проти тиранії Верховної Ради. Хто ж її відпустить, навіть якщо Федя стрибне через голову... ідіот, який же він ідіот. І Тео тут нічим не зарадить.

— Панно Яблонська, ваш наречений, схоже, не розуміє серйозності ситуації. Але ж ви маєте розуміти.

Джекі мовчала, ніби втратила дар мови. Федя спробував був підвестися, але двоє поліціянтів вчавили його у стілець. Лугін похитав головою.

— Боюся, знову розчарую вас, пане Лугіне: це не Агнеса Яблонська,— відкарбував Федя українською.

— Пане Яблонський, не порушуйте Закон 4526,— промовив над його вухом інший поліціянт.

— Добре, я повторю,— скривився Федя.— Это не Агнесса Яблонская, уважаемый господин Лугин[92].

— Що? — посміхнувся ротмістр.— Даруйте, але я особисто знайомий з нею і вірю власним очам. Тим паче, панна Яблонська мала при собі паспорт.

Федя засміявся. Хлопець помітив, як Джекі розпростала плечі й витягнулася, наче струна,— він майже фізично відчував жах, що її наповнював.

— Ротмістре,— пирхнув Федя.— Ви маєте справу з вигнанцями. Ці люди влаштували підземний штаб просто у вас під носом, вони писали послання на вікнах Ратуші, вони гуляли Аристократичним районом і вдень, і вночі, й ви не вполювали жодного. Невже ви гадаєте, що справжня Агнеса Яблонська ходитиме глухим лісом на світанку без охорони?

Лугін недовірливо звів білясті брови й посміхнувся.

— Ви погіршуєте своє становище новою брехнею, пане Яблонський...

— Та зрозумійте ви нарешті — я не Яблонський!!! — загарчав Федя.— Я лише трохи схожий на нього! А вона — на Агнесу. Вигнанці намагалися пошити вас у дурні, і їм це вдалося!

Федя обернувся до Джекі, мигцем зазирнув у її золотисто-зелені очі, сповнені недовіри, а тоді рвучко смикнув її за волосся. Дівчина скрикнула, перука опинилася у нього в руках. Лугін здивовано закліпав, роздивляючись коротке скуйовджене волосся Джекі.

— Вона лише актриса. Ви ніколи не вполюєте справжню Агнесу — вона має найсуворішу охорону,— войовничо випнув підборіддя Федя.— Ану ж, придивіться уважніше, не помічаєте шрами на її обличчі? В неї колись були офігенні шипи під губою.

— Федю, нащо ти це робиш,— прошепотіла Джекі українською.— Вони все одно не повірять.

Лугін примружився, уважно вивчаючи біле як молоко обличчя дівчини. Тоді ротмістр уважно оглянув Федю, затримавши погляд на його освітленому волоссі. Федю аж трусило, він важко втягував прокурене повітря кімнати для допитів. Тільки б витягнути її. Тільки б витягнути.

— Я вам не вірю, пане Яблонський.

— Ваша рідна мова російська? — раптом запитав Федя.

— Гм-м-м, так, а що?

— Тоді, гадаю, ви не могли не помітити, що ця «Агнеса» так само порушує Закон 4526, як і я, і робить вона це без найменшого німецького акценту. Але якщо ви справді знайомі з родиною Яблонських, то маєте знати, що рідна мова Агнеси — німецька. І вона вельми кепсько розмовляла іншими мовами, хай як намагалася виконувати ваші ідіотські закони.

Погляд Лугіна став задумливим, він насупився.

«Якщо їм потрібен Яблонський, запропонуй обміняти Агнесу на мене».

Федя хитнув головою, забувши, що двійник його не бачить.

«Ні, Тео, маю дещо важливіше за тебе. Не лізьте на лівий берег, чекайте моїх вказівок».

— Що ж, припустімо. Ви обидва маєте доволі дивний вигляд,— нарешті вимовив поліціянт.— Але це не змінює факту вашої причетності до захоплення влади в місті.

— О, до речі. Ви ж прагнете повернути собі владу, яку «захопили» леобуржці?

— І ми це зробимо, не сумнівайтеся в цьому.

— Я не сумніваюся, лише хочу вам допомогти. Але в обмін на маленьку послугу.

— Наприклад?

— За всієї поваги, пане Лугіне, розмовляти я буду не з вами,— Федя потарабанив пальцями по столу.— Ану, кличте сюди вашого начальника, Джозефа Бридж-Паркера!

— Пана Бридж-Паркера було відсторонено особливим розпорядженням голови Верховної Ради Юміта Оздеміра за неналежне виконання завдання.

— Ну, то тягніть сюди свого Оздеміра,— вишкірився Федя.— Маю дещо повідомити!

Ротмістр перевів погляд на конвоїра біля дверей і ледь помітно кивнув. Поліціянт обернувся до дверей, але вони розчахнулися самі. На порозі стояв Юміт Оздемір власною персоною. Побачивши його прилизану шевелюру й білі тонкі кисті рук, наполовину приховані білосніжними манжетами, Федя мимоволі згадав подряпини на кам’яних сходах підвалу і бурі плями на стінах. Його занудило. Голова Верховної Ради Леобурга зайшов до кімнати й зупинився навпроти нього, ховаючись за яскравим світлом лампи.

— Я вас слухаю.

— О, пане Оздеміре,— силувано посміхнувся Федя.— Яка зустріч! Нарешті поговоримо предметно. Ви, ймовірно, збираєтеся штурмувати місто разом зі своїми російськими друзями? Вам це не знадобиться.

Турок презирливо скривив губи.

— Що ви можете запропонувати?

— Якщо ви відпустите цю дівчину, я здам вам Леобург. Кожен опорний пункт, місце кожного солдата, розташування всіх укріплень і всього озброєння. Я намалюю вам план вигнанського штабу, щоб ви нарешті влучили своєю субтериною саме туди, куди треба.

«Що?!»

— Що?!

Федя проігнорував вигук Тео в голові й наполегливий погляд Джекі.

— Звідки мені знати, що ви мене не обдурите?

— Річ у тому, що саме я складав план оборони,— Федя самовпевнено відкинувся на спинку стільця.— І тому я обізнаний у певних деталях. Розповім вам кілька цікавих штук. Ваші розвідники здійснять вилазку і переконаються в тому, що я не брешу. Тоді ми вийдемо на Австрійський міст, ви відпустите її, а я розповім усе інше. Адже ваша армія напоготові, пане Оздеміре. Ви легко захопите місто.

— Я проти! Я не хочу! — в голосі Джекі забриніли сльози. Федя зціпив зуби. Не можна на неї дивитися.

Оздемір задумливо поглянув на Джекі. Вона свердлила його полум’яним поглядом.

— Ми зустрічалися з вами на переговорах у Ратуші, чи не так? — повільно вимовив очільник-утікач.— Ви справді не Агнеса. Чим же ви така важлива?

— О, це мій персональний каприз,— усміхнувся Федя.— Але пропозиція взаємовигідна. Якщо ви триматимете її тут, або навіть стратите, то нічого не виграєте. Справжня Агнеса Яблонська в Леобурзі. Ви ж добре знаєте вигнанців. Вони так просто не здадуться. Ви можете спалити місто вщент, разом з його мешканцями, але чим же ви тоді будете володарювати, пане Оздеміре?

— Господи, Федю...— простогнала Джекі.— Не смій... Не роби цього! Будь ласка!

Турок втягнув запалі щоки, напружено міркуючи. Фединою спиною стікали цівки холодного поту, йому здавалося, що просто зараз той накаже готувати для них обох гільйотину.

— Пане Лугіне, а покличте сюди пана М.,— крижаним тоном вимовив Оздемір. Обличчя ротмістра витягнулося й побіліло.

— Якого ще в біса пана? — пробурмотів Федя.

За хвилину в кімнаті з’явився кремезний чоловік середніх літ, з широкими залисинами і коротким, непропорційним підборіддям. На ньому був шкіряний фартух з кишенями. Він оглянув Федю, потім Джекі. Щось у його погляді нагадало Феді різника. Якщо хтось і мав рубати шиї бунтівних леобуржців, то це був саме «пан М.». Оздемір наблизився до Джекі та простягнув до неї руку. Федя заціпенів. Він хотів сказати, щоб вона не ворушилася, щоб не дивилася на нього, наче його погляд паралізував, але не міг вимовити ні слова. Дівчина втупилася в Оздеміра і заховала руку за спину. Тоді «пан М.» рвучко схопив її за лікоть і випрямив її руку, простягаючи її туркові. Білі пальці Оздеміра зімкнулися на її зап’ястку.

— Що ви робите? — вигукнув Федя.

«Зроби щось! Зроби! Не дай йому скалічити її!»

Що він міг зробити?

Федя схопився на рівні ноги, але поліціянт із силою всадовив його назад.

«Пан М.» уважно вивчив руку Джекі й дістав з кишені обценьки.

— Ні! Стоп! — язик не слухався, Феді здавалося, що вони його не чують.— Не смійте цього робити!

— А то що? — посміхнувся Оздемір, погладжуючи руку Джекі.— Бачте, пане Яблонський, дуже незручно потрапляти в полон разом з дівчиною, до якої ви небайдужі. Ви й так розповісте мені все, що я захочу.

Джекі спробувала схопитися з місця, але тільки жалібно скрикнула, коли кат заламав її руку сильніше, а другий поліціянт натиснув на її плечі. «Пан М.» діловито примірився обценьками до її пальця.

— Тож, пане Яблонський, ми продовжимо балачки чи можна братися до справи?

— Зачекайте,— промовив Федя, невідривно дивлячись на худеньку руку, затиснуту в кулаці турка.— Вона нічого не знає. Вона ніхто. Це просто актриса. Що мені потрібно зробити, щоб ви її відпустили?

— Звучить розумніше,— кивнув Оздемір і повільно розтягнув вуста у зневажливій посмішці.— Ваші товариші мають дещо моє.

— Ратушу?

— Не тільки.

«Kurwa, тільки не це...»

Тео здогадався раніше. Перед Фединими очима знову промайнув підвал, ланцюги, кайдани.

— Лейла.

Очі Оздеміра жадібно заблищали, він кивнув.

— Я відпущу вашу кохану, якщо за годину вигнанці приведуть на Австрійський міст цю злочинницю. На неї зачекалося покарання.

«Ні!»

— Не можу гарантувати цього. Але надішліть їм повідомлення,— насилу пробурмотів Федя.

— Неодмінно,— кивнув Оздемір і відпустив руку Джекі. Кат сховав обценьки в кишеню.— І сподіваюся, ви розумієте, що вас я відпустити не зможу? Мене дуже заінтригував ваш анонс.

— Тільки після обміну... якщо вони на це погодяться,— прохрипів Федя.— Вважайте це моїм останнім бажанням.

Турок усівся навпроти нього, поруч з блідим Лугіним, і склав руки на животі. Його тонкі прозорі пальці нервово тремтіли. Схоже, окрім Лейли, його більше ніщо не цікавило.

— Ні. Ні! Цього не буде.

Тео затремтів, затуляючи вуха руками. Він ходив кімнатою туди-сюди, але ноги насилу пересувалися.

— Та що таке? — Лейла натягнула сорочку і заправила її в штани.— Тео, що відбувається?

— Я не можу цього допустити, треба щось вигадати! — його очі оскляніли, він дивився на неї, але ніби нічого не бачив. Вочевидь, подумки він розмовляв з двійником.

Вигнанка роздратовано видихнула і почала заплітати косу. Яблонський, нервово похитуючись, міряв кроками кімнату. Лейла підійшла до нього і зазирнула в обличчя:

— Розкажи мені. Що він каже?

— Вони з Женею у...— він замовк, але потім додав,— вони в Оздеміра. Оздемір у місті.

— Що?!

Лейла відчула, як на мить усередині все завмерло, а тоді осипалося вниз, наче вітрина, в яку влучили футбольним м’ячем.

— Він тут?!

— Так. І він хоче...— Тео схопився за голову.— Я цього не казатиму!

Лейлу затрусило, в роті пересохло. Вона підлетіла до Яблонського і схопила за комір сорочки.

— Чого він хоче?! Де він? Де цей сучий вишкребок?

— Він у в’язниці. Федя з Женею в нього. Оздемір знає, що вона не Агнеса. І він може відпустити її... якщо...

— Якщо що?! Та народжуй вже, Яблонський, дістав, ну!

— Якщо замість неї ми віддамо йому тебе.

Лейла відчула задуху, ніби її власна кімната перетворилася на кам’яний мішок підвалу, а зверху на ній знову було тіло її мучителя і зашморг врізався в горло.

— Не хвилюйся. Я цього не допущу,— твердо вимовив Тео і взяв її за плечі.— Ми вигадаємо...

Вона не чула його. Кожна клітина її тіла сповнена була ненависті. Лейла дихала ненавистю, важко втягувала в себе чорну липку субстанцію, а шкірою хвилями прокочувалося рідке полум’я. Він тут. Він досяжний.

— Я згодна.

— Що?! Ні,— Тео нервово засміявся.— Ні, нізащо.

— Стули пельку. Це не твоя справа.

Він грубо схопив її за руку.

— Ні, моя! Я ніколи не віддам тебе йому!

— То, може, ти віддаси його мені?! — Лейла задерла підборіддя й виклично дивилася йому в обличчя.— Це мій шанс, розумієш? Мій шанс!

— Що за дурню ти верзеш! — заревів Тео.— Ти геть збожеволіла!

— Так, і доволі давно! — засичала дівчина.— А тепер веди мене до нього!

— Лейло,— обличчя Тео набуло майже благального виразу.— Я не можу цього зробити!

Вигнанка люто зціпила зуби. Вона вже майже відчувала, як її ніж врізається в плоть Оздеміра. Як у його очах завмирає жах. Він знає. Він знає, за що.

— А це трохи образливо, коли тебе недооцінюють.

— Подивися на мене,— Тео важко видихнув і взяв її обличчя в долоні. Його темні очі палали, наче в лихоманці.— Ти не розумієш. У нього там ціла армія. Як я можу віддати тебе на неминучу жахливу смерть? — він ніжно торкнувся великим пальцем її рубця.— Ніколи.

Його тон чомусь зачепив її. Лейла накрила його руку своєю і потерлася щокою ос його долоню.

— Тео... Я повернулася сюди з Сибіру. Я витримала холод, голод і такі муки, ще тобі й не снилися. Я тренувалася кожен божий день у надії, що колись опинюся достатньо близько до нього, щоб помститися.

— Годі цих нісенітниць,— відрубав Яблонський.— Це неможливо. Але ми маємо вигадати, як витягти звідти дівчину. Я готовий посісти її місце...

— Добре, що ти готовий, але прикрість у тому, що Оздемір тебе не хоче, він хоче мене. І ти там казав щось про нісенітниці.

— Я тебе йому не віддам! — люто видихнув Яблонський.— Лейло, ти повинна знати, що я...

Тео нахилився до її обличчя. Лейла звикла бачити в його очах гнів, ущипливу насмішку або хіть, але те, що вона побачила зараз, налякало її по-справжньому. Дівчина скинула його руки й відскочила.

— Не кажи того, про що пізніше пошкодуєш,— перемагаючи сухість у роті, пробурмотіла вона.— Не смій. І ще. Я тобі не іграшка. Я не лялька і не паровозик на ланцюжку! Я сама розпоряджаюся собою!

— Ти не тямиш, про що кажеш! Навіть я не впораюся в такій ситуації. Ніхто не впорається! А ти — всього-на-всього жінка.

— Дуже сподіваюся, що Оздемір думає так само,— посміхнулася Лейла.

Яблонський похитав головою. Він ледве дихав. Лейла розуміла: хай що вона зараз казатиме, хай як намагатиметься переконати, він не зможе її відпустити. Вона могла поводитися жорстко, навіть жорстоко, вдягати чоловічий одяг, кидати свої ножі, але він усе одно бачив у ній лише жінку, слабку й беззахисну. Саме таких його, аристократа, змалечку привчали захищати й берегти. Все його єство протистояло цьому рішенню, і як би вона не наполягала, Тео не міг відправити її у в’язницю до кровожерливого недолюдка.

Він її не відпустить. Ніколи.

— Ні.

Лейла стомлено похитала головою.

— Простіше було б сперечатися з віслюком, ніж з тобою,— зітхнула вона.— Мені дуже шкода, що ти не віриш у мене.

— Я вірю, але не дозволю тобі вкоротити собі віку.

Лейла підступила до нього і ніжно торкнулася його плечей. Божевільний блиск в очах Яблонського потьмянішав, хоча погляд залишався напруженим.

— Я не знала, що так багато для тебе важу.

Він насупився, тоді посміхнувся. Лейла облизала губи і потягнулася до нього. Тео відвів погляд, намагаючись уникнути її впливу, але його рухи уповільнилися, і якоїсь миті він припинив чинити опір. Лейла штовхнула його до ліжка. Яблонський слухняно опустився на матрац, і вигнанка вляглася зверху, міцно обхопила його, засипаючи його шию поцілунками. Її пальці ласкаво куйовдили його волосся.

— Припини,— видихнув він.— Не зараз.

— А я хочу зараз.

Яблонський спробував відмахнутися, але Лейла зловила його руки й обережно завела йому за голову. Його очі розширилися від такого нахабства. Дівчина схилилася до його губ. Його погляд помутнів, дихання збилося.

Так, Тео міг би вбити її в чесному поєдинку, він стріляв краще, ніж вона кидала ножі. Та Лейла знала, коли саме він втрачає концентрацію. Тоді, коли вона обіцяє йому те, чого він ніколи не матиме, хай скільки ночей вони проведуть разом.

Секунда. Цього достатньо.

Лейла притиснула його зап’ястки до спинки ліжка і захлопнула кришку, приховану в поточеній міллю велюровій шторі балдахіна. Раз — і він полонений. Наче в колодках.

— Лейло! — заревів Яблонський.— Що ти робиш?!

— Мої смаки доволі специфічні,— реготнула вона і злізла з нього, застібаючи ґудзики на сорочці.— Мені дуже шкода, але Оздемір мені потрібен більше, ніж твоя турбота.

Лейла вийшла з кімнати і заблокувала вхідний люк. Машинально спробувала намацати руків’я ножів на корсеті, але вона була без звичної амуніції, та й Оздемір, авжеж, зробить усе можливе, щоб обеззброїти її до того, як почне свою пекельну виставу. В халяві її чобота ще залишався довгий мисливський ніж, але вона не мала сумніву, що його відберуть Оздемірові посіпаки. Тоді лишиться лише один — маленький кинджал у підборі.

І лише вона. Сама проти вурдалака та його армії.

Серце калатало до нудоти, ніби всередині працював чужорідний механізм. Вирішувати все потрібно швидко, поки Яблонський не розніс до бісової матері спинку її ліжка й не вибив люк у марних намаганнях урятувати її від самої себе. Шкода, він так і не повідомив, де саме має відбутися обмін, але найбільш імовірним місцем здавався Австрійський міст — центральний міст Леобурга, що з’єднував Аристократичний район із зайнятою ворогом частиною Робітничого району. Ймовірно, саме туди Оздемір і відпровадить Джекі. В тому, що він справді обміняє дівчину на неї, Лейла не сумнівалася. Цей упир зробить усе, щоб урешті-решт здобути її.

Вигнанка увійшла до штабної. За столом сиділи вигнанці.

— Що це в дідька значить? — промовив Матей.— Це неправда! Хтось бачив Агнесу?

— Гадаю, нам потрібно запитати в Теодора,— знизав плечима Марсело Мотта.— Де він?

— Учора його покликала ота,— процідив крізь зуби Матей.— І більше я його не бачив.

— Негайно знайдіть його. І заради Бога, відішліть уже людей на пошуки Агнеси!

— Ні.

Вигнанці здригнулися й обернулися до дверей. Лейла зайшла до кімнати. Матей схопився з місця, його кулаки були стиснуті.

— Що ти тут робиш?!

— Ви отримали телеграму від Оздеміра? — вимовила вигнанка, тамуючи сухість у роті.— Він каже, що Агнеса в нього. І він готовий обміняти її на мене. Правильно?

Мотта зблід, його обличчя витягнулося, рот розтулився.

— Звідки ти...

— Неважливо, звідки я знаю. Це правда. І Яблонський вам не допоможе. Зате можу допомогти я. Я згодна на обмін. Де він призначив зустріч?

— Десята ранку, Австрійський міст.

— Чудово,— Лейла коротко посміхнулася Матею.— Ходімо. І якнайшвидше.

— Де Тео? — насторожено запитав Мотта.— Ми не можемо приймати такі рішення без його згоди. І треба сказати Давиду...

— Не треба турбувати Давида, він ще, певно, не при собі,— швидко промовила Лейла й одразу затнулася, помітивши, як перемінилися обличчя вигнанців.— Тобто... навіщо вам Давид чи Яблонський?! Ми гаємо час! Ви хочете чекати на рішення вождів, навіть якщо це коштуватиме Агнесі життя? Мені треба до Австрійського мосту!

Мотта підвівся з-за столу і підійшов до неї.

— Але, Лейло, зрозумій, ти не повинна жертвувати...

— Нехай іде,— промовив хрипкий жіночий голос.

Лейла обернулася до дверей. Її ніби хльоснули. Біля люка стояла Роксана. Лейла ледве впізнала її в цій виснаженій старій. Макову вдову з ніг до голови огортало чорне, її обличчя здавалося синювато-білим на тлі цієї нескінченної пітьми, з якої була зіткана її постать. Запалі очі горіли ненавистю, руки тремтіли. Якби можна було вбити поглядом, вона б спопелила Лейлу на місці.

— Нехай іде. Вона має спокутувати свій гріх.

Лейла не могла дихати. Вона відвела погляд, аби більше ніколи не бачити перекошене ненавистю і горем Роксанине обличчя.

«Спокутувати гріх». Смерті на дибі в Оздеміра має вистачити.

— Звідки ти знаєш, що це не пастка? — сторожко спитав Мотта.

Лейла мовчки попрямувала до дверей, намагаючись не дивитися на чорну примару Роксани, але Матей у два кроки підлетів до неї і грубо схопив за лікоть.

— Ти під арештом, забула? І ходитимеш туди, куди тобі дозволять!

— Ну, оскільки ти вже так турбуєшся про мене, то, може, супроводиш до мосту? — презирливо посміхнулася вона.— І візьми ще кілька чоловіків із собою, бо ти один мене не втримаєш!

Вигнанець скривився, але відпустив її руку і штовхнув до дверей.

День видався нестерпно сонячним, наче й не було вчора туману, проте яскраве сонце не гріло, а лише випалювало очі. Після мороку леобурзької в’язниці Джекі практично нічого не бачила. Мороз прокрадався у складки її плаща, в’їдався, здавалося, в саму душу, і, ніби під його дією, вона не могла навіть заплакати — сльози замерзли десь глибоко всередині.

Судячи з того, що її вели до Австрійського мосту, вигнанці вирішили обміняти Лейлу. Можливо, таким робом їй замінили страту, на яку її засудив трибунал, і Тео не зміг протистояти цьому рішенню. Як воно — бути приреченою на смерть, відправленою на заклання власними ж друзями? Навіщо Лейла знадобилася Оздемірові? Адже він вигнав сотні людей, спотворив сотні людських облич — чоловіків, жінок, дітей... Чому саме Лейла? Джекі відчувала, як від цих думок усі її нутрощі перекручує, наче у м’ясорубці.

Федя йшов одразу за нею, але хай скільки разів вона оберталася, хлопець не зводив на неї очей, хоча вона так жадала бодай одного, бодай швидкоплинного погляду! Його обличчя було сіре, ніби неживе. Федя готувався до того, чого боявся найбільше. І все через неї.

Вона житиме, а він помре. Хай що він скаже, хай що зробить, це не зупинить Оздеміра. І вона ніяк не зможе цьому перешкодити.

Адже він міняє не лише власне життя і життя Лейли, він міняє ціле місто на неї одну. Якоїсь миті ця думка напустила на Джекі такий жах, що їй захотілося накласти на себе руки просто тут і зараз, аби не допустити цього. Скільки людей, скільки її друзів загине вже найближчим часом! Їх ударять у саме серце, а вони навіть не зможуть гідно опиратися. Але в неї відібрали револьвер, та й ампули з ціаністим калієм у роті не було, а з обох боків її супроводжували конвоїри.

Краще б вона не намагалася допомогти Данилові, краще б не втікала сюди. Краще б вона взагалі не народжувалася! Кого вона врятувала? Кому допомогла? Джекі схлипнула. Морозне повітря вривалося у її горло і стискало його пазуристими лапами, не дозволяючи дихати.

Нащо тобі жити, якщо він помре за тебе? Нащо тобі жити, якщо він помре?

Попереду вже бовваніли обриси Австрійського мосту. На лівому березі, наче обвуглені ребра, стирчали рештки обгорілих ліхтарів, з химерними напливами на чавунних канделябрах. Джекі помітила кілька силуетів на тому боці. Ближче за всіх стояла Лейла. Її рухи були неприродно рвучкими, наче їй хотілося якнайшвидше подолати міст. З вікон будинків і з-за барикад стирчали цівки пневмогвинтівок. Лугін підняв руку, і поліціянти зупинилися. Хлопець, обличчя якого приховувала хустка, жестом наказав леобуржцям здійняти цівки гвинтівок догори.

Лейла рішуче попрямувала до них. Один з поліціянтів підштовхнув Джекі вперед, але її ноги ніби вклякли й відмовлялися підкорятися. Дівчина похитнулася і раптом кинулася до Феді. Він пригорнув її до себе однією рукою, так відчайдушно і так міцно, що вона мало не задихнулася.

— Не роби цього, не треба... я все одно помру... я не зможу без тебе...

— Йди. Йди вже, будь ласка.

— Федю... навіщо?!

Він притулився до неї ще міцніше, його подих обпік її скроню.

— Бо я кохаю тебе, курчатко.

Федя відштовхнув її від себе. Конвоїри схопили її за руки і потягли, але Джекі все не могла відірвати погляд від Феді. В його темних очах палахкотів хворобливий, божевільний вогонь — наче він палав зсередини, згораючи вщент, і вона дивилася, дивилася на нього що було змоги, аби не змарнувати жодної з тих кількох секунд, які у них лишилися. Розпатлане біляве волосся, щільно стиснуті побілілі губи, плями сажі на рукаві сорочки. Це її Федя, це її життя. Життя, якого більше не буде.

Навколо раптом стало тихо, наче у вакуумі. Хтось підхопив її і поніс до мосту. Цієї миті Джекі відчула, що всередині більше не лишилося жодної емоції. Нічого.

Він міняє на неї ціле місто, але ця жертва її не врятує. Вогонь, що палав усередині нього, спалив і її.

Найбільше дратувало це безглузде цокотіння зубів. Лейла міцно стиснула щелепи, але все одно тремтіла так, що зуби відбивали чечітку. Вона не могла ані дихати, ані думати про щось, просто дивилася під ноги і механічно робила крок по кроку. Швидше. Швидше. І не дай Боже, він прибі...

— Лейло!!!

Вигнанка заклякла, ніби від пострілу в спину. Кілька секунд вона не наважувалася обернутися, але тоді все-таки кинула погляд через плече.

Навіщо вона це зробила...

Тео стояв біля самого мосту. На ньому навіть не було верхнього одягу, лише сорочка. Він важко дихав, вочевидь, біг через пів міста. Матей щось пояснював, перегороджуючи йому шлях. Але Тео дивився на неї, не звертаючи ні на що уваги, і в його очах застиг той відчайдушний, хворобливий жаль, ніби якби він біг бодай трохи швидше, то зміг би її зупинити. Тео сіпнувся, відштовхуючи Матея, але двоє вигнанців схопили його за плечі.

Лейла не зробила нічого. Не кивнула йому. Не махнула рукою, не всміхнулася. Вона не зробила нічого. Вона нічим не могла допомогти ні йому, ні собі. Вони обоє приречені. І обоє зроблять те, що мусять.

За секунду його вогненний погляд перескочив убік, і Лейла обернулася. Поруч стояла Джекі. Вона хотіла щось сказати, але не змогла.

— Час збирати каміння,— прошепотіла до неї вигнанка.— Іди.

Лейла обійшла її і швидко попрямувала до поліціянтів. Більше вона жодного разу не оберталася, ніби Австрійський міст загорівся і впав просто в неї за спиною.

Данило нервово обсмикував рукава смокінга і поправляв шпоньки. Кров пульсувала у скронях, його нудило від хвилювання. Чому він знову бере участь у чистому безумстві? Хіба мало було викрадення Агнеси з в’язниці? Цього разу масштаб значно серйозніший. Про що він думав, коли встрявав у план викрадення цісарського радника? Про що він узагалі думав, коли ліз у цю кляту реальність за своїм навіженим дядьком?

Ґрета порпалася у валізі.

— Зінкевич дав мені це,— вона дістала револьвер і прокрутила барабан.— Ти маєш зброю?

Данило розгублено кивнув.

— Тільки буде важко пронести повз охорону.

— Не хвилюйся. Я про це подбаю,— дівчина простягнула руку, і він віддав їй зброю.— Так, що в нас тут ще?

Ґрета кілька хвилин копирсалася в речах, а тоді витягнула колбоподібну штукенцію.

— Прихопила у вигнанців. Як вважаєш, нам знадобиться люмінола?

Данило почухав потилицю. Їм цілком може знадобитися світло. Крім того, люмінола має й інші цікаві властивості. Данило згадав, як викрив Альберта на очах у Бридж-Паркера, покропивши дивовижною рідиною краплини крові на його одязі.

— Дідько його зна...

— Лови,— рішуче кивнула дівчина.— Най буде.

Данило запхнув до кишені люмінолу. Ґрета зібгала речі у валізу, зачинила її і вийшла. За хвилину хтось тихенько стукнув у двері й одразу ж смикнув. Данило запустив Казумі до себе, дівчинка занесла в номер купу тканини.

— Це що?

Казумі інстинктивно відповіла японською, а тоді роздратовано закотила очі.

— Костюм! Я робити його для Лейли.

— Ну, її тут немає,— знизав плечима Данило.— І... ти ж пам’ятаєш? Ти сидиш у готелі й чекаєш. Стеж краще за своєю «пташкою» і доповідай новини.

Дівчинка похитала головою.

— Я піду з вами. Я можу допомогу. Цей костюм... це... я його зменшити. Він корисно,— вона похилила плечі.— Я хотіла допомогу. А вона кричала.

— Лейла буває дуже запальною, не ображайся. Ти, мабуть, прийшла невчасно.

— Вона... вона така... я хочу бути як Лейла.

Данило підійшов до неї і обійняв за плечі.

— В Лейли було важке життя, їй випало чимало випробувань. Вона стала такою, бо довелося. І вона багато тренувалася. Я вдячний тобі за намагання допомогти, але план не наш, розумієш? Для тебе в ньому роль не розписали, і ми не змішуватимемо карти нашим союзникам.

Дівчинка мовчала, опустивши погляд у підлогу, її губи тремтіли.

— Вона сварилася, бо я нікому не потрібна. І ти теж говорити так. А я так не думати. Я хочу довести.

— Я так кажу, бо іноді корисніше не брати участі, аніж усе зіпсувати. Я поговорю з Лейлою, щоб вона тренувала тебе. Домовилися?

Казумі кивнула. Данило зітхнув з полегшенням. Дівчинка притиснула до грудей свій саморобний костюм і пішла.

— Руки!

Лейла завела руки за спину, і поліціянт закував її у широкі залізні кайданки. Чудово. З мотузкою було б значно гірше. Лейла поворушила пальцями. Її чомусь досі не обшукали, але не було ані найменшого сумніву, що ніж у її чоботі обов’язково знайдуть. Що ж, якби в неї був план, це було б його частиною.

Адже є ще один. Сьомий ніж, остання надія.

Бій ніколи не закінчується.

— Уперед!

Їх з Федею вели разом, але вони навіть не дивилися одне на одного. Смертники. Якоїсь миті Лейлі стало цікаво, чи відчуває він бодай найменшу провину за те, що його любку обміняли саме на неї, але потім дівчину знову охопила цілковита байдужість.

Попереду бовваніла темна брила леобурзької в’язниці. Ворота відчинилися, полонених завели всередину вузьким темним коридором. Лейлі наказали зупинитися обличчям до стіни, з нею залишилося двоє конвоїрів, а Федю кудись повів ротмістр.

— Уперед!

Поліціянт грубо розвернув її за плече, і Лейла ледве стрималася, щоб не копнути його ногою. Її повели гвинтовими сходами нагору. Повітря було просякнуте запахом мишей і тліну, до горла підкотив клубок. Рипнули двері. Її заштовхнули до камери.

— Чекай.

У Лейлиній голові було темно, наче туди налили чорнила. Вона відчувала лише гостре, пекуче нетерпіння — саме очікування і було першою з тортур, які приготував для неї Оздемір.

«Вона в безпеці. Що ти робитимеш далі?»

Голос Тео звучав глухо, ніби він розмовляв з ним з підземелля. Федя понуро плентався коридором леобурзької в’язниці слідком за Лугіним. Їхні кроки відлунювали від грубих кам’яних стін.

«Ти знаєш. Ти добре це знаєш, Тео».

«Я готовий».

«Будь готовий до ще гіршого, ніж можеш уявити. І... дякую тобі».

Федя підняв ширму швидше, ніж Тео встиг відповісти.

Лугін відчинив двері камери і запустив його. Всередині панувала напівтемрява, лише свічка в кутку висвітлювала кам’яне склепіння. Посеред камери висіла величезна завіса, що приховувала іншу частину кімнати. Федя відчув задуху, як і тоді, в льосі леобурзького очільника.

— Гадаю, ви зараз маєте дуже бадьорий настрій, пане Яблонський,— промовила тінь у кутку і звелася на повен зріст. Оздемір зробив крок до нього і склав руки на грудях.

— Ну, як вам сказати,— Федя вигнув брову.— Бувало й краще.

— Ви маєте бути цілком задоволені собою. Ваша кохана у відносній безпеці, а ви, авжеж, не збираєтеся виконувати свою обіцянку.

— Ви такий кмітливий! — Федя задер підборіддя й нахабно посміхнувся.— Маю для вас невеличке послання від леобуржців.

І показав середній палець.

Турок лише стримано посміхнувся.

— Ви, певно, забули, що я радив мене не обманювати?

— Так. Але не бачу сенсу сповідуватися вам. Ви ж однаково мене вб’єте.

— Вб’ємо? — криво посміхнувся Оздемір і зірвав завісу зі стіни.

Ланцюги на стіні. Диба. Величезний дерев’яний хрест. Таця з голками. Цвяхи. Обценьки. Величезна кількість обценьків різноманітних форм і розмірів. Палиця з шипами.

Напад нудоти стиснув горло, кінцівки помліли.

— Гарних вам вражень, пане Яблонський. Якщо захочете поговорити, покличте мене.

Леобурзький диктатор обійшов його і вийшов з кімнати.

Обпалений, розлючений Леобург нависав над нею, тиснув, ліз в очі, в голову. Джекі мовчала, горло ніби стиснув зашморг — здавалося, тільки-но вона спробує вимовити бодай звук, одразу ж помре. Вони майже бігли до Михайлівського собору. Тео дивився на неї так само, як до цього Федя — напружено, але несфокусовано, ніби думками перебував десь далеко. Тео дослухався до чогось усередині себе. І Джекі жадібно ловила найменшу зміну у виразі його обличчя.

— Ми обоє винні,— нарешті пробелькотіла вона.— І... мені так шкода, Тео...

Він повільно перевів на неї погляд і хитнув головою.

— Тебе треба сховати,— неуважно мовив він і обернувся до вигнанців, що супроводжували їх.

— Ми не маємо безпечного місця,— байдужно знизала плечима Джекі.

— Поки що побудеш у с...

Тео раптово похитнувся і схопився за стіну. Джекі різко обернулася. Він захрипів і зігнувся навпіл, наче від удару в живіт. Вигнанці підскочили до нього.

— Що таке? Тео! Що з тобою?!

Джекі затиснула рукою вуста, щоб не скрикнути. Тео хотів зробити крок, але впав на бруківку, ніби його вдарили ще раз.

— Що з ним таке?! — злякано вигукнув його товариш і обернувся до Джекі.

— Це не з ним...

Вона впала навколішки поруч з Тео і торкнулася його плеча. Його тіло корчили судоми, зуби міцно стиснулися, очі закочувалися. Біль, що проймав його тіло, вгризався і в неї, щосекунди дужче і безжалісніше. Джекі затремтіла.

— Беріть його! Несіть до собору! Швидше!

Один з вигнанців скинув плащ, вони підняли Тео з землі й побігли.

Світло сонячного дня змінилося на півморок собору. Тео поклали на порожній матрац біля забитого дошками вікна. Навколо метушилися люди. Лунали крики, хтось термосив її за плече, але Джекі нічого не бачила й не чула. Всю її увагу поглинав Тео: кожен рух, кожен подих означав, що він — він — ще живий.

Тео сипів і корчився, розгризаючи губи в кров. Вигнанці дивилися на нього з забобонним жахом, одна з жінок зашепотіла молитву.

— Геть! Геть звідси! — гаркнула Джекі.— Ви нічим не допоможете!

Вона тримала Тео за плечі й відчувала, як конвульсивно скорочуються його м’язи. На секунду він завмер і без сили впав на матрац. Яблонський важко дихав і лежав нерухомо. Люди навколо заклякли, невідривно дивлячись на його бліде, наче скам’яніле, обличчя. Поруч з Джекі ніби нізвідки з’явилася Катажина.

— Що з ним?

— Вони... вони пов’язані... Вони пов’язані... я...— Джекі душили сльози.

— Вони не брати, вони двійники,— пролунав позаду голос професора Кубрика.— Вони двійники...

Катажина вражено вирячила очі та втупилася в Джекі. Ймовірно, дівчина, як і багато леобуржців, не вірила в теорію паралельних світів, але цієї хвилини здогад про те, чому так сильно змінилася Агнеса, зблиснув у неї в голові.

Перерва була недовга. Тео загарчав і страхітливо вигнувся. Джекі кинулася до нього.

— Федю! — вона вже кепсько розуміла, що відбувається, їй здавалося, їй так само викручують руки, вона терпить такі самі муки.— Чуєш... Ми витягнемо тебе!!! Ми... Ми... Тільки тримайся!

Як би їй хотілося самій вірити в ці слова! Вона схопила обличчя Тео в долоні. Його очі здавалися божевільними — він ніби нічого не бачив, у кутиках від напруги проступила сітка судин. Новий удар змусив його застогнати, скреготнувши зубами, пальці скрутило судомою. Джекі відчувала, як дедалі більше втрачає розум, її тіло горіло вогнем.

Новий удар.

— Треба щось робити...— пробурмотів професор Кубрик, опустившись поруч з матрацом навколішки.— Вони ж... вони ж уміють вимикати чужу свідомість. Агов, Теодоре! Теодоре, ви мене чуєте? — він схилився над Тео.— Ви можете ізолюватися від нього?

Тео придушено застогнав і закашлявся, потім спробував сплюнути. Джекі сама відчула залізний присмак крові в роті.

— Не можу...— прохрипів він.— Інакше... він... він... не витримає...

— Федю!!!

— Не лементуй, ти робиш тільки гірше! — Джекі відчула на плечі важку руку Катажини.— Сльозами не зарадиш!

— Не чіпай...— видихнув Тео.— Вона йому потрібна. Він марить... нею...

— Федю...— Джекі ніжно прибрала налиплі пасма волосся з чола Тео.— Я з тобою. Чуєш? З тобою.

Ті самі очі, ті самі брови, те саме підборіддя — однакове тіло і навіть душа одна на двох. Вона схилилася над Тео так, щоб він міг бачити лише її. Його погляд був каламутний, але в чорних очах на мить спалахнуло впізнавання. Яблонський насилу підніс руку і повільно провів пальцем по її щоці.

Світ розчинився. На неї дивився Федя, як і тоді, на задимленій Михайлівській площі, коли Тео витягнув її з-під струменя вогню. Він був тут, вона відчувала його, бачила його, розмовляла з ним, тулилася до нього. За секунду Тео важко видихнув і опустив повіки. Його щоки набули землистого відтінку, очі запали. На якусь мить Джекі здалося, що він помер.

— Тео...— вона потрусила його за плече.

Яблонський здригнувся і розплющив очі. З його погляду водночас зник туман, він отямився.

— Дай... води...

Катажина одразу ж піднесла до його вуст глиняний глечик.

— Що з ним зараз? — прошепотіла Джекі.

— Не знаю,— Тео звівся на лікті та зробив кілька ковтків з глечика, який йому простягнула дівчина.— Його зняли з диби... І, оскільки я живий, він теж... поки що...

Джекі провела рукою по його волоссю і притулилася щокою до грудей. Серце Тео билося уривчасто і неспокійно. Джекі здавалося, що вона бачить свого Федю на голому камінні в темній затхлій камері — марево, що часто переслідувало Агнесу після в’язниці.

— А Лейла?

Тео нічого не відповів і важко завалився на матрац.

Зал Віденської опери був наповнений поважним пошептом, клацанням театральних тетраноклів, шелестом розкішних суконь і солодким ароматом парфумів. Усередині Данила ніби натяглася струна, він не міг поворухнутися, прикипівши до крісла. Місця під ложею цісаря займало ще двоє агентів Ревкомітету в супроводі поважних пані. Нагорі, навскоси від нього і просто над ложею Вільгельма, сидів Зінкевич. Бачити його без кашкета і звичного картатого вбрання було дивно: волосся було набріолінене, пенсне поважно виблискувало в напівтемряві. Погляд «революціонера» був зосереджений і холодний, і Данило відвів очі. Так, він уб’є їх усіх, як щось піде не за планом.

Завіса на мить роз’їхалася, на сцену вийшов конферансьє.

— Його цісарська й королівська величність! — проголосив він, і всі присутні підвелися.

Данило обернувся до цісарської ложі, серце наче скам’яніло — він практично не відчував його биття. Цісар Вільгельм, людина-війна, підійшов до бортика і привітально помахав рукою своїм вірним підданим. Його оточувало троє охоронців. Зал наповнився радісними вигуками і тим патріотичним чадом, у якому купався Відень з моменту «прикрого непорозуміння» на українському кордоні. Кінчики довгих вусів цісаря були хвацько підкручені, комірець незмінного військового мундира врізався в горло. Цісар допоміг усістися своїй безбарвній худосочній імператриці й сів сам.

— Я не запізнилася?

Данило здригнувся й кинув погляд на Ґрету, що ковзнула до свого місця поруч з ним. Дівчина вбралася у довгу чорну сукню, спідниця якої легко відділялася від корсета і не заважала б швидким рухам. Ґрета дістала з-під спідниці револьвер і вклала в Данилову руку. Її білява перука була дбайливо вкладена у коси. Данило мимохіть подумав, який незрівнянний вигляд мало б її власне волосся, якби вона так прикро не позбулася його.

— Бачу, що ні,— посміхнулася дівчина.— Онде він.

У цісарській ложі з’явився дядько Іван. У Данила перехопило подих. Хто б міг подумати, що йому колись доведеться викрадати власного дядька з-під носа правителя найбільшої і найнебезпечнішої країни Європи? Окрім того, про його справжні наміри не знала жодна жива душа, крім Ґрети. Зінкевич зловив його погляд і хитнув головою. «Не роби дурниць!» Але ж більшої дурниці вже годі й вигадати!

Бліде газове світло змеркло. Залунала увертюра. Данило помітив, як Ґрета нервово посовалася на місці. Цісар байдужно дивився на сцену. Елвір Дем’янич поважно відкинувся на спинку крісла і роздивлявся зал.

Усе почнеться за якихось п’ятнадцять хвилин.

Данило витер піт з чола. Від напруги стало важко дихати. Він помітив, як Зінкевич присунувся до самого краю балкона. Його худі пальці намертво вчепилися в оксамитове бильце.

Данило витягнув з кишені жилета годинник.

Дванадцять хвилин.

Час завмирає. Оперна арія ріже вухо, наче звук пилки. Ґрета киває на агентів під цісарською ложею. Вони починають рух. Ще п’ять хвилин — і в залі вибухне димова бомба.

А раптом Зінкевич захоче вбити цісаря? Адже вбивство нічого не вирішить. Раптом він усе поламає?

Сім хвилин.

Дядько Іван нервує. Він втягує голову в плечі та схиляється над бильцем, ніби хоче роздивитися те, що внизу.

П’ять хвилин.

Ґрета тихенько відчіпляє гачки спідниці та складає її під крісло, залишаючись у чорному шкіряному корсеті й тонких чорних штанцях.

Чотири хвилини.

Данило зауважує краєм ока якийсь рух. На балконі третього поверху, майже під самим дахом, пролітає тінь. Агент Ревкомітету? Але ж це не за планом!

Три хвилини.

Лунають вигуки. Тоненька людська фігурка раптом з’являється на бильці балкона. Вона балансує на самому краєчку, і від неї, немов продовження руки, висковзує чорна блискавка.

Що це в біса таке?!..

Чорна блискавка досягає величезної кришталевої люстри. Це канат з гаком! Фігурка злітає в повітря і летить просто на цісаря.

— О ні... ні...— Данило чує свій шепіт ніби збоку.

Зал вибухає криками, музика перетворюється на какофонію і змовкає. Данило обертається до Зінкевича. Його обличчя спотворене люттю. Охоронці цісаря стріляють у бік летючої постаті...

Чорне тільце впало вниз і завмерло між рядами. Маленьке і безпорадне.

Данило навіть не зрозумів, як перестрибнув бильце і приземлився просто на голову якійсь дамі з пір’ям. Хтось несамовито лементував, Данила били по спині парасольками і кулаками, в очах посиніло від болю в коліні. Він прошмигнув між ліктів і колін до нерухомого чорного тільця.

— Казумі! Казумі, ти мене чуєш?!

Дівчинка розплющила очі. Кілька секунд вона фокусувалася на його обличчі. Вона хотіла щось сказати, але з куточка рота полилася кров. Замість слів вийшли тільки страшні здавлені хрипи. Данило ковзнув поглядом по її тілу.

Смішний саморобний костюм був прострелений на грудях.

Вона розтулила рот і стиснула його руку, але тільки захрипіла.

— Навіщо ж ти... навіщо ти це зробила...

Кілька секунд вона невідривно дивилася йому в обличчя, а тоді її погляд затуманився, величезні чорні очі оскляніли.

— Яблонський! — люто засичала йому на вухо Ґрета і схопила за комір.— Хутко!

Пролунав вибух, залу сповнив густий ядучий дим. Данило спробував підняти тіло Казумі, але Ґрета потягнула його до виходу, й потік переполоханих людей, що в паніці збивали крісла, топтали шлейфи суконь і збивали з ніг забарливих невдах у дорогих смокінгах, поніс його геть, наче гірська річка.

— Замах на цісаря! Рятуйте його величність!

Нарешті вони вирвалися з димної зали. Данило оглух і осліп. Перед очима досі стояло обличчя Казумі, беззахисність її маленьких рук, жах у згасаючому погляді. Вона думала про Лейлу. Вона хотіла переказати їй щось, але не змогла. І вона ніколи не повернеться до Леобурга, бо він кинув її тіло там, на полі бою.

— Дивися!

Попереду серед пір’я і циліндрів промайнула голова Зінкевича. Він роззирнувся. У натовпі вигулькнув один з агентів і махнув рукою. Цісаря в коридорі вже не було. Але Данило раптом помітив попереду знайомий силует.

Елвір Дем’янич. Цісарська охорона геть забула за нього, рятуючи від небезпеки свого патрона.

Данило кинувся вперед, розпихуючи ліктями переполоханий натовп. Зінкевич і один з агентів метнулися йому напереріз. Дем’янич пірнув до гардеробу — в кінці вузького і темного закутка були непримітні двері для фурманів.

Дядько Іван відчайдушно смикав ручку, але там було замкнено. Данило заскочив слідом за ним, затуливши собою світло з коридору. Радник цісаря повільно обернувся. Його зацьковані, божевільні від жаху очі здивовано розширилися.

— Я вас знаю?

— Привіт, дядько Іване,— посміхнувся Данило та вгатив йому по голові руків’ям револьвера.

Розділ 15 Найдовша ніч

Федя здригнувся. Якусь мить його наче сповнювало світло — приголомшливе, неконтрольоване світло, яскравіше за сонячне сяйво, світло, що випалювало всі думки й почуття. Лише за кілька секунд він здогадався, що хтось підніс до його обличчя лампу. Крізь гостре сріблясте сяйво проступило синювате обличчя Лугіна.

— Схоже, ти трохи перестарався, друже,— пробурмотів поліціянт.— Він так довго не протягне.

— Я — людина маленька,— пролунав другий голос збоку.— Мені наказують — я виконую.

— Нам потрібна інформація, а не біфштекс, а цей уже навряд чи може розмовляти!

Федя відчув, як Лугін торкнувся його підборіддя і повернув його голову. Очі набрякли так, що практично не розплющувалися, він уже кілька годин висів на ланцюгах біля стіни. Дивно, але Федя не відчував болю, хоча й розумів, що його тіло має палати вогнем і битися в конвульсіях. Хлопець не відчував нічого, крім настирливого бажання позбутися цього клятого світла, що нищило його мозок, просочувалося під шкіру і роз’їдало нутрощі, наче кислота. Його сприйняття світу огрубіло, стало тваринним — Федя не розбирав слів, не міг розмовляти і, якби не ланцюг, що тримав його, звалився б на підлогу, наче потовчений шмат м’яса.

— Здається, отямився,— констатував Лугін.— Дай йому відпочити години зо дві, а тоді продовжуй.

— Пробачте, пане ротмістре,— промовив голос.— Я маю інший наказ.

Поруч щось затріскотіло, заблискотіли спалахи, і Федине тіло пронизав жахливий біль, м’язи скрутило судомою. Щелепи звело, в роті знову з’явився огидний кривавий присмак.

— Стривай! — Лугін стояв десь близько, але Феді здавалося, що він чує того з підземелля. Інтонація ротмістра була майже благальна.— Пане Яблонський, я не допоможу, якщо ви не співпрацюватимете!

Федя бачив перед собою лише очі. Яскраво-зелені, з золотистими блискітками. Вони затьмарювали і сліпуче світло, і сині потворні обличчя, і спалахи електричного кийка. Він уже й забув, хто саме так дивився на нього, але мав у понівеченому тілі примарне відчуття тепла. То був наче спогад з дитинства, наче крапля дощу пекучого літнього дня. Цей хисткий місток до життя — єдине, що йому залишилося.

Лейлу лихоманило, м’язи, напнуті, наче струни, млоїло від напруження. Руки в ланцях затерпли, але вона поки що не збиралася визволятися. Спочатку слід дочекатися Оздеміра. Чому ж він ховається? Чому не приходить до неї, не заводить свої пекельні пестощі? Думки плуталися, вона відчувала, як залишки здорового глузду полишають її. Навіщо вона пішла на це? Чому їй так кортить померти? Якась її частина палко прагнула смерті, що здавалася їй значно привабливішою за цю нескінченну безодню люті й мороку, в якій вона захлиналася вже кілька років. Вона пішла, щоб якнайшвидше позбутися цього почуття. Вона не може програти цей бій. Бо навіть якщо їй не вдасться перемогти свого ворога, нагородою для неї стане смерть.

День згасав, поволі змінюючись на бузкові сутінки. Крізь ґрати в камеру зазирав напівпрозорий місяць. Лейла чекала так довго, що страх майже минув. Десь у глибинах в’язниці хтось кричав. Спочатку голосно, потім було чути лише здушені стогони, а тоді все стихло. Перед очима промайнули картини: Федя, якого катували в буцегарні, Тео, який помирав від чужих мук. Дівчина затремтіла від ознобу, але її думками знову заволодів леобурзький очільник-утікач. Чому ж він не йде до неї? Чи вже настільки впевнився у власній перемозі, що залишив її на десерт?

У коридорі хтось закашлявся, брязнули ключі. Лейла підійшла до дверей.

Охоронців було двоє. Розмовляли російською.

— Розколовся?

— Ти його бачив? Навіть якщо захоче — вже не розкаже.

Вони помовчали, тоді другий голос глузливо пирхнув:

— Не розумію, нащо вони катують бідолаху, якщо наші прийдуть от-от.

— Воно, звісно, так, але з його інформацією точніше...

— Трохи запізно йому розповідати,— хрипуче зареготав другий.— Може, й помилували б, якби щось корисне сказав, а так — клямка запала, як-то кажуть. До ранку наші все одно зрівняють їх із землею.

Охоронці відійшли від дверей. Лейла глибоко вдихнула. Зовні щось відбувалося, але що саме? «Зрівняють їх із землею». Вона підштовхнула хисткий столик ближче до стіни і влізла на нього. Тепер вигнанка бачила сумні поля з ріденькими гайками, що оточували леобурзьку в’язницю. Попереду в сутінках вбачався якийсь рух, подекуди темряву прорізували спалахи блідого світла. Аби краще розгледіти, дівчина притулилася до холодних ґрат. І раптом зрозуміла, що старі грубі стіни в’язниці трусяться, наче хворий у пропасниці, а те, що вона спочатку вважала за нічний туман, виявилося пелехами густої, важкої пари від сотень машин, що рухалися.

Лейла вдихнула, але видихнути не змогла.

На Леобург повзли танки. Не один і не два, як раніше. Вкриті товстим шаром броні гіганти перемелювали гусеницями тьмяну траву і грудки мерзлого ґрунту, лишаючи чорні смуги на припорошеній снігом землі. Старовинний дуб, що виріс тут значно раніше за Леобург, затріпотів, наче тростина, коли поруч з ним, майже торкаючись бронею, проскреготів російський «ведмідь».

А тоді й у небі, десь над темними хмарами, заревли мотори.

Під Лейлиними ребрами закололо, тільки-но вона звела погляд угору.

Танки ніколи не приходять самі. Їм прокладають дорогу бойові дирижаблі.

— Один... два... три...— в горлі пересохло.— Десять...

Оздемір міг розповідати про добровольців з російської громади все, що заманеться, але сьогодні їх атакувала Росія.

Бузкові сутінки швидко поглинала густа чорна імла, сестри-жалібниці запалювали лампи. Джекі втратила лік часу. Вона ані на мить не полишала Тео. Його судомило, потім він задихався, тоді складався навпіл і гарчав від болю, але згодом затихнув. Так він і лежав уже кілька годин, і тільки слабке дихання свідчило про те, що він — а отже, і Федя — ще живий.

Джекі довго лежала поруч, обійнявши Тео однією рукою і притиснувшись до його плеча, і жадібно ловила ледь відчутний стукіт серця, а тоді її долоні торкнулася Катажина — Джекі кликав лікар Шварц, і вона неохоче підкорилася. Лише б не радили їй відпочити.

Джекі пересувалася, наче вві сні. Її худі білі руки у тьмяному газовому світлі здавалися прозорими і працювали майже без її участі — перебинтовували, підтикали подушки, витирали піт з чола пораненого. Вигнанці з подивом роздивлялися її коротке скуйовджене волосся, яке раптово змінило чорні чепурні локони, але вона не збиралася нічого пояснювати. Допомагаючи леобурзьким лікарям, Джекі знемагала від люті й роздратування. Нащо вони забрали її? Вона має бути з Тео. Вона повинна бути там., коли він... Дівчина похитала головою, відганяючи безжальні думки, і зиркнула на матрац. Тео лежав у тій самій позі, Катажина прикладала до його чола вологий бинт. Джекі рвучко стягнула з обличчя маску і вдихнула вологе повітря собору. Раптом вона відчула, що задихається. І тоді побігла.

Джекі бігла гвинтовими сходами так, ніби її переслідував вогонь. Вона заскочила на оглядовий майданчик і притулилася до шорсткої кам’яної стіни. Вітер шарпав поділ її сукні, влітав у легені й обпікав холодом, вона жадібно хапала крижане повітря, але ніяк не могла надихатися, ніби горло стискала чиясь рука.

На краю майданчика сидів Аслан. Він бурмотів молитву, покірно схиливши голову, і в цьому видовищі було щось магічне — застигле місто, оповите молочною імлою, наче саваном; тривожні хмарки, що плинуть на тлі повного місяця, і самотня постать, яка молиться на краю світу Вигнанець підвівся, згорнув килимок і обернувся до Джекі.

— Вибач...— прошепотіла дівчина.— Я не хотіла заважати.

Він хитнув головою, тоді обернувся до міста, ніби звертався до нього.

— Неспокійно. Занадто тихо. Сьогодні буде дуже, дуже довга ніч.

Від його голосу руки Джекі взялися сиротами. Аслан говорив так рідко, що Джекі здавалося, ніби вона відчуває вагу кожного його слова. Вона соромилася заговорювати до нього перша, але і втекти не дозволяв інтерес, що дзижчав усередині, наче оса в банці.

— Та і нехай. Я щодня готуюся. Але все одно боюся.

— Чого?

— Смерті. Страшенно боюся вмирати.

— Краще бійся жити неправильно.

Коліна підігнулися, Джекі сповзла по стіні, опустивши важкі гарячі повіки. Аслан усівся навпроти, схрестивши ноги.

— Воїн помирає, стискаючи в руках зброю. І судного дня він ітиме поруч з пророками, і рани його сяятимуть яскравіше за золото.

Аслан замовк. Джекі хотіла щось запитати, але голос зрадив їй. Зі сходів війнуло вогким затхлим повітрям, ніби дихнула сама смерть. Джекі завмерла, а в глибині міста раптом почувся дивний звук. Бам-бам-бам. Так далеко, ніби пульс самої землі. Чи їй здалося? Повітря на мить сповнилося гіркувато-солодкого аромату. Мускус? Усе зникло, коли Аслан порушив тишу:

— Полеглий воїн має право забрати з собою в рай сімдесят душ. Тих, хто йому дорогий. Смерть за свою землю — не покарання. Це найвища нагорода.

— Ти воюєш, щоб померти?

— Жодна війна не починалася заради життя. Я воюю, бо вони забрали в мене одну Батьківщину, і я не можу втратити і другу.

Леобург тривожно мовчав. Може, вони всі вже давно мертві, просто не встигли цього зрозуміти? Коли це сталося? Коли танки Оздеміра знищували вогнем і отруйним газом усе живе на своєму шляху? Чи коли нізвідки, розриваючи бетонні стіни і підлогу, харкаючи грудами землі, просто у їхню штабну вкрутилися сталеві бури субтерини? Чи коли Джекі тягли до мосту, а Федя залишився позаду, так близько і водночас так невблаганно далеко? Джекі звела погляд на свого співрозмовника, що спирався на тубус французького ракетомета.

— Ти забереш мене, Аслане? Обіцяєш?

Він ледь помітно всміхнувся. Й усмішка ця була така блаженна, ніби він бачив не її, а позолочену, іскристу браму раю.

З боку річки знову глухо загупало. Аслан із Джекі водночас здригнулися. Це не було схоже на звичну нічну канонаду, обопільну стрілянину, щоб позбавити ворога сну. На лівому березі, ховаючись за сивими пасмами туману, щось рухалося. Виразно гуркотіли мотори, чулася лайка та крики. Біля Ярмаркової площі застрекотів кулемет.

— Трясця...

У голові Джекі заметушилися думки, одна страшніша за іншу. Федя... вони змогли вибити інформацію? Чи, може, він уже... мертвий?

— Саме про це я й казав,— холодно констатував Аслан.

Їхня оборона хистка, командний склад майже втрачено. На що сподіватися?

— Що мені робити?! — вигукнула Джекі.— Як я можу допомогти?!

— Допомогти... ти не допоможеш. Хіба якщо зможеш воскресити Яблонського,— Аслан закинув на плече ракетомет.— Попередь чергових унизу. А тоді сховайся. Це найкорисніше, що ти можеш зробити.

Джекі бігла донизу, не розбираючи сходинок. Вона хапала за рукава людей, кричала, вказувала нагору, а звуки вибухів дедалі гучнішали й чіткішали. Джекі пролетіла через неф собору, кинулася до Тео й упала навколішки. Він нерухомо лежав горілиць. Дівчина завмерла і не могла вдихнути. Він... він дихає? Чи...

Груди Яблонського ледь помітно здійнялися, він важко видихнув.

— Тео... Тео, ріднесенький,— Джекі взяла його обличчя в долоні й поплескала по щоках.— Отямся. Будь ласка. Отямся.

Він сіпнувся й поволі розплющив очі, але погляд був каламутний, здавалося, він нічого не бачив.

— Тео, біда. Вони наступають.

Яблонський кілька разів сонно кліпнув, але Джекі не була впевнена, що він її розуміє.

— Починається штурм. Ти нам потрібен.

— Я... я не...

— Ні, послухай,— урвала вона його.— Ти можеш... нам допомогти. Встанови ширму.

Джекі відчула, як Тео завмер, нарешті усвідомивши, що вона пропонує. Він розтулив рот, ніби хотів вимовити щось уголос, але не наважувався.

— Але ж тоді він... може...

— Так,— схлипнула Джекі.— Він може не витримати болю й померти. Але ти принаймні матимеш шанс щось зробити.

— Я не можу... я вже не зможу...

— Можеш. Я допоможу,— вона щосили вщипнула його.— Відчуваєш? Це твій біль. Сконцентруйся.

— Женю...

— Ану ж! — люто вигукнула вона.— Як тебе звуть?!

— Женю, я нічого...

— Ану ж, хай тобі чорт, Теодоре Пйотре Яблонський! — вона витягла з його халяви ніж і вколола його долоню.— Ти це відчуваєш?! Відчуваєш?!

Тео важко дихав, з грудей вихопився стогін. Хлопець заплющив очі та зціпив зуби. Джекі люто стерла зі щік сльози і стиснула його руку. Біль допомагав йому. Яблонський повільно, крок по кроку, повертався у власне тіло і розум. Джекі могла лише уявляти, який саме спогад він обрав, щоб остаточно відокремити свою свідомість від Фединої, але це було щось неймовірно могутнє, спогад, який тримав його за душу і мав над ним виняткову владу. Тео глибоко вдихнув і ворухнув плечима. Джекі підвелася і застигла над ним. Хлопець повільно сів. Кілька секунд він мовчки сидів, охопивши долонями голову.

— Сподіваюся, ти розумієш... що накоїла... що ми накоїли...

Джекі відчула, як до горла підкочується нудота.

— Стули пельку і знайди Аслана. Ти йому потрібен.

Вона схопила його куртку, яку раніше принесла Катажина, і накинула йому на плечі. Тео підвівся з матраца і непевною ходою пішов до виходу, навіть не глянувши на неї.

— Лягай!!!

Тео впав на крижану бруківку. Десь у темряві просвистів снаряд, і будівлі на Михайлівській площі здригнулися від потужного вибуху. Навіть громаддя собору, здавалося, підстрибнуло і застогнало. Тео повільно звів погляд. Попереду за будинками щось палало — заграва висвітлила велетенський стовп куряви в повітрі. Тільки-но він зібрався підводитися, праворуч знову вигукнули. Тео зіщулився і обхопив руками голову. Новий вибух прогримів десь поблизу Соборної вулиці — можливо, навіть влучили в маєток Яблонських.

Тео підвівся з бруківки й обтрусив з одягу чорний від кіптяви сніг. Негайно треба побачити всю картину. Потрібно опинитися вище. Він поглянув на собор.

«Freiheit oder Tod».

Обвуглений, пошарпаний плакат досі висів уздовж стіни. Тео швидко вибіг гвинтовими сходами й опинився на оглядовому майданчику.

В ніздрях залоскотало від гару. Вітер сатанів — потужний подух мало не скинув його вниз. Тео вчепився у крижані ґрати на самому краю і дістав з кишені тетранокль.

Уся північна частина Аристократичного району палала. За річкою рухалася незліченна кількість військ. До міста йшли танки — то були російські «ведмеді» і «рисі», гуркотіли бойові машини. Тео примружився, намагаючись порахувати кількість, але раптом його погляд упав на один з пагорбів за межами міста.

— O, kurwa...

Це була «Каталіна» — найпотужніша на світі мортира. Навколо величезного жерла метушилися солдати. Раптовий спалах, гармату огорнула пара. Тео вчепився в ґрати, собор струсонув вибух. У повітря вивергнувся стовп диму. Будинок на сусідній вулиці за мить перетворився на руїни.

Яблонський сховав тетранокль за пазуху і поповз до дверей. Спустившись на площу, він побачив Аслана. Обличчя вигнанця було суворе, зосереджене. Він швидко перетинав площу, стискаючи в руках ракетомет.

— Здоров був, вояче!

Вигнанець обернувся і закляк. Його очі розширилися, він зблід і прошепотів щось під ніс, ніби побачив привид.

— У них «Каталіна»,— промовив Тео.

Аслан поправив лямку ракетомета.

— Та й нехай.

Тео гірко посміхнувся. Він навіть тішився з того, що не мав чого втрачати. Ніхто, крім Джекі, не знав, що цієї ночі він був смертником і щомиті міг упасти замертво. Хай як закінчиться ця ніч для Аслана, Джекі, вигнанців і решти захисників Леобурга, його шанси дорівнювали нулю. Оздемір не випустить Федю живим. Питання лише в тому, скільки ще часу триватиме його агонія.

— На тебе зачекалася друга лінія, Яблонський.

— Уже біжу!

— Тримай ось це,— Аслан зняв з плеча шкіряну торбу.— Там є кілька корисних штукенцій.

Вигнанці, які пробігали повз, тепер теж зачудовано юрмилися довкола нього, наче діти в зоопарку.

— Чого стовбичите?! — гаркнув Тео.— По місцях! Пішли, пішли!

Земля здригнулася під ногами, але цього разу вибухнуло на сході. Тео обернувся на спалах. За їхнім планом, відступаючи вглиб Аристократичного району, леобуржці мали підірвати...

— Австрійський міст,— Аслан дістав годинник.— Ми починаємо.

Лейла сиділа біля стіни, дослухаючись до вибухів, що руйнували місто. І Леобург, і вона сама навряд чи доживуть до світанку. Лейла подумала про Яблонського. Оце іронія: свою останню ніч вона провела з чоловіком, якого, як їй здавалося, щиро ненавиділа. Вона не розуміла, навіщо це зробила. Коли Тео прийшов, у неї не лишилося нічого, крім гніву, розчарування і провини, і вона просто не могла впоратися з цим. Вогненна куля руйнувала її зсередини, і єдиною людиною, з якою вона могла поділитися, виявився Тео. Тільки він лишився на її боці. Вчора Яблонський ніби послабив зловісний зашморг на її шиї, і вона нарешті змогла дихати. Проте Лейла ніколи не розповість йому про це. Тепер уже — ніколи.

Знов оглушливо гримнуло. По місту била артилерія. Лейла уявляла, як на обрії над Леобургом постає вогненна заграва, як руйнуються будинки, і величні собори, заводи, ошатні маєтки перетворюються на пил, а чорні тліючі стіни без дахів жадібно їдять сніг, що падає з небес.

Люди, що прийшли сюди, не могли змиритися зі свободою. Вони не зносили свободи, вона доводила їх до сказу, і їхні тіла вкривалися потворними виразками на саму думку про те, що Леобург може полишити ту «тиху гавань», у яку так надійно, намертво пришвартував його Юміт Оздемір. Ведмідь тримав у пазуристих лапах це місто, цей народ, як і сотні інших народів, і щиро вважав його своїм продовженням. У його волохатій голові не вкладалася думка, що хтось наважиться повстати проти нього. Адже хто захоче змагатися з такою потугою? Безсумнівно, росіяни вважатимуть за краще знищити Леобург, розібрати його до останньої цеглини, ніж дозволять їм дихати вільно.

У коридорі знову дзвякнули ключі. Лейла здригнулася і втиснулася у стіну.

На порозі з’явилася висока темна постать. Дівчину кинуло в жар. Він тут. Тут. Лейлине серце болісно стислося — від страху і від солодкого передчуття близької помсти.

— Стань обличчям до стіни,— наказав голос.

Ні, це не Оздемір. Лейла підкорилася. Позаду почулися кроки, до камери ввалилося ще двоє охоронців. Троє чоловіків — небагато, вона, певно, впоралася б, але вирішила завчасно не ризикувати.

— Коли він прийде?

— Стули пельку,— байдужно вимовив голос, і Лейла відчула, як її поплескують по боках, обмацують пахви, комір, стегна. Чиїсь чіпкі пальці влізли до халяви чобота.

— Ніж. Більше нічого нема.

Хтось вилаявся, брязнули ключі.

— Виводь її.

Її вивели в коридор. Залишилося якихось кілька хвилин. Але для того, щоб виконати задумане, їй доведеться здійснити неможливе.

Над містом літала смерть. Джекі відчувала її незриму присутність у моторошному посвисті снарядів і в тремтінні кам’яних вулиць, але не могла змусити себе ховатися під землею, гадки не маючи, що відбувається. Поранених із собору евакуювали до підземного шпиталю під університетом, тож її допомога могла знадобитися там. Саме туди вона й побігла. Після того, що вона скоїла, їй було нестерпно залишатися наодинці з самою собою. Вона ладна була продертися на передній край оборони, кинутися під танк, що завгодно, аби забути те, що промовив Тео.

«Що ти накоїла...»

На вулиці було моторошно і безлюдно, ніби після атомного вибуху,— ані людей, ані паромобілів, ані екіпажів, лише гуркіт моторів десь у самому серці Леобурга і вибухи, які шматувати його тіло. Академічний район поринув у темряву. Раптово Джекі почула вибух з іншого боку міста, й усе на мить завмерло. З боку Австрійського мосту в небо здійнявся сизий дим, видимий у тьмяному світлі місяця. Джекі зірвалася на біг. Попереду бовваніла велична будівля Класичного університету.

Раптом дівчина зупинилася.

Нагорі щось рухалося. Щось дуже велике — Джекі майже фізично відчувала важкість на своїх плечах. Засвистіло, вона ледь устигла звести погляд, як небо впало на землю.

Джекі відкинуло вбік, вона скрикнула від різкого болю в спині, але вже не чула власного голосу. Перед очима все блимало, її засліпило яскраве біле світло. Будинки навколо валилися, земля стогнала, злітала в повітря бруківка. Наче футбольний м’яч, повз Джекі прокотилася кам’яна голова статуї з фонтана на площі. Але дівчина вже не чула ні гуркоту, ні раптової тиші, що впала на розбиті вулиці, вона лежала горілиць і дивилася в темне небо широко розплющеними очима. А тоді пекло розчахнуло безжальну пащу і ковтнуло її.

— Ufam Tobie, boś Ту wierny, wszechmocny і milosierny[93]...

Над містом ніби розлили чорнило, і навіть вогонь від пожеж не розсіював цього нескінченного мороку: всі ліхтарі вимкнули. Тео звів погляд угору. Нічне небо гуло і тремтіло. Вони сиділи у правій вежі маєтку Яблонських, а над ними повільно пливли ворожі повітряні кораблі. Блискучий метал кулемета «ворт-честер» під брезентовою накидкою холодив Тео долоню.

— Dasz ті grzechów odpuszczenie, taskę і wieczne zbawienie[94].

Це бурмотіння нестерпно дратувало. Яблонський рвучко обернувся до солдата, що сидів поруч з ним, та коли побачив, як міцно той замружився від жаху, затнувся. Пальці солдата перебирали вервицю. Білі намистини світилися на тлі темної брудної шкіри. Здається, його звали Адам.

Так, шансів у них небагато.

Солдат розплющив очі. Цієї миті пролунав перший вибух.

Стіни затремтіли, посипався тиньк.

Тео визирнув у вікно. Огляд з вежі дозволяв бачити більшу частину Аристократичного й Академічного районів з низькою забудовою. Блискучі цятки дирижаблів зависали над містом. З темного черева рівними рядами сипалися бомби. Вони позначали свою моторошну ходу Академічним районом. У повітря один по одному злітали будинки.

— Що ж це... що це...— белькотів солдат.— Там мій дім... Я... я залишився без дому...

Дирижабль зробив плавний розворот, знижуючись. Секунда — і горді різьблені вежі Леобурзького класичного університету зникли з обрію, перетворившись на руїни. Залишалося тільки сподіватися, що підземелля, куди переїхав польовий шпиталь, витримало.

— Університет...— процідив Тео крізь зуби.— А зараз...

Два дирижаблі відокремилися від гурту й повернули в бік Аристократичного району. У грудях пекло, наче туди напхали льоду. Тео похмуро поглянув на Михайлівський собор, лише за один квартал від його рідної домівки, де вони зайняли позиції.

Вони мають мовчати. Мовчати до останнього. Це запрошення на страту. Солодке, солодке запрошення. Жертва беззахисна.

Гуркіт стихнув, але тиша була оманлива. Велетенські туші дирижаблів, обвішані важкими кулеметами, зависли над чорними готичними шпилями Михайлівського собору. На секунду їх осяяло холодне світло місяця. Тео не бачив, як відчинилися бомболюки, лише відчув легенький внутрішній поштовх. Спиною пролетіла хвиля морозу. Будинок затрусився. Собор застогнав, і його вежі з диким гуркотом обрушилися. В повітря здійнявся стовп пилу.

Символ опору, їхню другу домівку, їхній бастіон і спостережний пункт, було знищено.

Захисники міста мовчали. Поруч з Тео сидів Андрес, фурман маєтку Яблонських. Його обличчя було бліде, Тео зловив його важкий погляд і обернувся до солдатів, але не зміг вимовити ні слова. Потемнілі обличчя, чорні очі. Разом з вежами Михайлівського в їхніх душах наче обрушилася остання надія.

— Вони руйнують наше місто! — заверещав Адам.— Чому ми не відповідаємо?! Що це за... що за план такий?! Дозволити їм себе вбити?!

— Не скигли. Якщо не замовкнеш, я скину тебе з вікна. Ти нас демаскуєш!

— Ти просто не знаєш, що робити! О-о-о, так, жодного плану не було! Ми втратили місто! Леобурга більше нема!

Лють кинула Тео до нього так блискавично, що хлопець не встиг відскочити. Яблонський притиснув його до підлоги гвинтівкою.

— «Леобург — це я», забув? А ти ще живий. Поки що,— Тео натиснув гвинтівкою йому на горло.— То ж витри шмарклі й чекай на команду!

Він відпустив новобранця, і той перелякано відповз від нього. Тео обвів похмурим поглядом свій невеликий загін.

— Якщо хтось вважає, що Леобурга більше нема і нам нема за що боротися, хай забирається звідси. Сьогодні вночі не врятується ніхто. Питання тільки в тому, помрете ви в бою чи ганебно тікаючи.

Його люди мовчали. Андрес шморгнув носом і стиснув свій ракетомет:

— Ну, нехай. Де вже танки?

Тео помітив самотній спалах на горищі будинку в кінці вулиці. Аслан.

Стіною будинку знову пробігла вібрація. Земля затремтіла, але вже не від вибухів.

— А ось і вони,— похмуро кинув Тео.— До зброї!

Екіпаж торохкотів на вибоїнах. Данило сидів навпроти людини з мішком на голові й ніяк не міг осягнути те, що сталося.

Він так довго шукав і зрештою знайшов свого дядька.

І допоміг узяти його в заручники.

Чоловік поворухнувся. Данило збагнув, що навіть подумки не може назвати його своїм родичем. Іван Левченко став для нього однією з кровожерливих істот з паралельного виміру, що збиралися розпалити війну заради зміцнення власної величі, захоплення чужої землі й поневолення нових народів. Він був смертельною зброєю однієї з імперій, її потворним породженням. Якщо він прагнув стати Елвіром Дем’яничем, то він ним, безумовно, став.

Екіпаж зупинився. Зінкевич глипнув на годинник.

— Не виходьте. Це на кілька хвилин.

«Революціонер» грюкнув дверцятами. Данило відсунув фіранку. Вони перебували десь за містом, імовірно, їх везли до якогось таємного схрону Ревкомітету. Данило глипнув на Ґрету і присунувся ближче до дядька.

— Я знаю, що ти мене чуєш,— прошепотів він.— Я знаю, звідки ти прийшов, і знаю, як працює твоя зброя. Якщо ти не погодишся співпрацювати з людьми, які тебе викрали, тебе вб’ють. Якщо погодишся, то будеш їхнім бранцем, поки не скінчиться заряд у кристалах. А от коли скінчиться і зброя більше не працюватиме, тоді тебе вб’ють. Я знаю, що кристали втрачають енергію, а для установки її потрібно дуже багато. Також я підозрюю, що ці люди аж ніяк не прагнуть поліпшити життя підданих імперії, а лише намагаються вчинити державний переворот на свою користь. Тому я пропоную тобі допомогу в обмін на послугу.

Данило підняв краєчок мішка і зустрівся поглядом з дядьком.

— Я допоможу тобі повернутися до нашого світу, а ти допоможеш мені врятувати Леобург.

Очі Левченка гарячково заблищали, він тремтів від люті. Данилів дядько, авжеж, розумів, хто перед ним сидить. Але зовсім не факт, що він цінував власне життя більше, ніж владу над однією з найбільших імперій континенту. Він був однаково небезпечним, доки перебував тут, і неважливо, на чиєму боці. У будь-якому разі це був не бік Леобурга.

Данило простягнув руку і висмикнув кляп у нього з рота. Дядько вдихнув і закашлявся.

— Краще б... ти задовольнився будинком і не ліз... не в свою справу, Даниле,— Левченко відсапався й посміхнувся, презирливо вигнувши губи.— Я знаю, хто мене викрав. І знаю, чого їм треба. Вони вже намагалися, але в них нічого не вийде, бо гнів цісаря буде страшним. Його люди вже йдуть по ваших слідах. І він зробить усе можливе, щоб зберегти мені життя. Я не хочу повертатися. Для мене там немає місця. Тож іди ти під три чорти, любий мій небоже.

Данило повернув кляп на місце, відкинувся на спинку крісла і сумно зітхнув.

— Дуже шкода. Я припускав, що ти так відповіси. Але ти переоцінюєш власну значущість для цісаря і недооцінюєш спритність Ревкомітету. Я б радив поміркувати над моєю пропозицією. Схоже на те, що я єдиний, хто не збирається тебе вбивати. Поки що.

Танкова колона повільно рухалася вулицею. Тео рахував цілі, ледь ворушачи губами. Від гуркоту важких гусениць тремтіли вцілілі шибки, пара від котлів здіймалася над вулицею, наче тисяча примар. Це були новітні російські танки «ведмідь», важкі, з посиленою бронею і більшою далекобійністю, геть не схожі на ті бляшанки, які раніше кидав проти них Оздемір. На згадку про леобурзького диктатора в голові знову майнула нестерпна, хвороблива думка про Лейлу. Тео зціпив зуби, відганяючи її, але від цих думок неможливо було відгородитися «ширмою». До горла підкочувала нудота. Як він міг попастися на той її фокус? Як він міг відпустити її на смерть? Тео видихнув, намагаючись позбутися важкості, що стискала груди, але перед очима все одно виникало видіння її розтерзаного тіла. І він нічим не міг їй допомогти.

— Йдуть до нас,— Андрес визирнув у вікно.— Вже час?

— Ні.

Тео на секунду заплющив очі, викликаючи в пам’яті знайоме перехрещення леобурзьких вуличок. Кварталом південніше колона натрапила на заблокований барикадою провулок і звернула на Соборну вулицю, де і стояв маєток Яблонських. Від напруги в Тео затерпло все тіло. Танкова група заглиблювалася в самісінький центр його рідного району так повільно, наче йому під ніготь заводили голку.

Ще дві хвилини.

Якщо розвідка не помилилася, то ворог розділився на дві великі групи: одна зайшла в місто з півночі, з боку Творчого району, а друга рухалася лівим берегом, плануючи перейти річку Австрійським мостом. Після того, як леобуржці підірвали міст, перейти на правий берег нападники зможуть лише вище за течією, Північним мостом.

На горищі будинку навпроти двічі спалахнуло і згасло світло. Щось не так. Аслан намагався попередити.

Раптом колона зупинилася, так і не дійшовши до їхньої позиції.

На передньому танку відчинився люк. Біля бойових машин забігали тіні.

— Їм щось не сподобалося,— пробурмотів Андрес.— Хочуть змінити шлях.

Тео зціпив зуби. Потрібно щось, що змусить їх рухатися далі. За планом, не зустрівши опору, ворог мав рушити просто до Ратуші.

— Де моя торба?

— Пане Теодоре,— прошепотів Андрес.— Ви...

— Андресе! — просичав Тео.— Який я тобі в біса пан, ти десь бачиш запряжений екіпаж?!

— Вибачте...

— Хутчіш!

— Так, так... ви наказали принести торбу,— він метушливо кинувся виконувати наказ, створюючи зайвий шум, і Тео роздратовано закотив очі.

За кілька секунд торба була в Тео. Що ж назбирав для нього Аслан? Тео витрусив на підлогу вміст. Кілька запалювальних зарядів, динаміт і брумер. На обличчях його загону застигло здивування.

Брумер!

— Дай мені «Марію».

— Це наш останній пакет,— похмуро попередив Адам.— Ми ж збиралися залишити його для відступу.

Тео вирвав з рук Андреса «хмару» і почав змотувати її дротом разом із запалювальним набоєм.

Це чисте самогубство. Пристрій літав погано, керувати ним було неможливо. Росіяни лише второпають, що вони тут не самі.

Примотавши саморобну бомбу до брумера, Тео просунув руку у вікно і підкинув брумер у повітря. Пристрій верескнув і непевним зиґзаґом пірнув у ніч. Тео ледь розрізняв його обриси понад дахами. Солдати внизу почули дзижчання в небі, але брумер був замалий, щоб помітити його знизу в темряві. Почулися хаотичні постріли. Тео дістав дзеркало. Двічі спалахнув сигнал. З першої лінії з’явився сполох у відповідь.

— Ану ж, друже,— пробурмотів він, намагаючись видивитися апарат.— Ти маєш зрозуміти!

Брумер почав знижуватися в самому кінці вулиці. Солдати внизу завмерли, ніби зачаровані дзижчанням. Цієї миті з протилежного даху гримнула гвинтівка.

Я кидаю, ти стріляєш.

Брумер вибухнув у повітрі, й колону накрив отруйний морок «хмари Марії». Внизу зчинилася паніка. Перша машина зірвалася з місця і покотилася просто до круглої площі, з якої не було виходу. Більша частина колони рушила за нею.

— Зараз! — вигукнув Тео.

— За мій будинок!

Перший ракетометний постріл засичав у нього за спиною — вистрілив Адам. Унизу дзенькнуло — колба з концентратом Яблонського розбилася об броню. Танк продовжував за інерцією рухатися, але у його броні зяяла діра. Запалювальний елемент заряду втрапив досередини, і з машини повалив жовтий дим. Броньований гігант намагався здати назад, натикаючись на інші машини, наче сліпе кошеня. Постріли періщили по броні один за одним. Струнка колона розпалася. У провулках то там, то тут мерехтіли спалахи — замасковані «краби» засипали запалювальними зарядами тих, хто намагався прорватися бічними вулицями. Танки намагалися звернути назад, але натикалися на нерухомі, понівечені скелети своїх же машин. Концентрат перетворював на порох броню, деформував гусениці й люки. Ті, хто встиг вибратися, нічого не могли бачити через чорну пелену «Марії», що висіла у вузькому проході вулиці.

Тео зірвав з кулемета чохол і крутнув ручку. Вісім стволів «ворта-честера» виплюнули в матову темряву смертельне полум’я, стіни правої вежі затремтіли. У Тео миттєво заклало вуха від гуркоту, він щосили заревів, намагаючись втримати розпечені стволи, що швидко оберталися — бідолаха Андрес ледве встигав засипати в кулемет набої. Вогонь вривався у вузьку вулицю, шматуючи землю, відколюючи від стін уламки каміння, прошиваючи тіла ворожих солдатів.

Капкан зачинився. Люди й машини намагалися сховатися в провулках, де натикалися на зведені барикади. Вони бігли назад, але перша лінія оборони зустрічала їх вогнем з пневмогвинтівок. Вулиці сповнилися криків, вибухів і ревіння моторів.

— Дирижаблі!

Тео відірвався від кулемета. Частина колони змогла вирватися з пастки і тепер рухалася в бік Ратуші. А до маєтку Яблонських наближалися бомбардувальники.

Вони мають не більше п’яти хвилин.

— Ну, Гурвіце,— засичав Тео.— Тільки спробуй мене обдурити...

Тео відчував, як чолом сповзають краплі поту. Руки взялися сиротами. Дирижаблі летіли занадто високо, щоб дістати їх з ракетомета. Більше такої помилки вони не припустяться.

— До підвалу! — вигукнув Тео.— Всі до підвалу!

— Пане Теодоре...— погляд Андреса ковзнув по кулемету. Набої закінчилися, їх треба було принести з іншої кімнати.

— Забирайся геть! — заревів Тео і вихопив у нього гвинтівку.— Мерщій!

Його невеличкий загін затупотів по сходах, але він лишився біля вікна.

Один постріл, ще один. Тіні здіймають руки і падають. Гвинтівка розжарюється дедалі сильніше. Куля прорізує темряву, куля впивається в тіло. Він не відчуває пальців, спусковий гачок гарячий, наче розпечений. Вони знищать його місто, знищать його вулицю і його будинок, але він забере їх із собою стільки, скільки зможе. Важке гуркотіння бомбардувальників лунає вже за кілька кварталів. Рибоподібна туша плавно і невідворотно повзе вперед крізь хмари. Тео дивиться на них невідривно, а очі болять від отруйного диму і спалахів.

Дзижчання. Знайоме дзижчання. Тео обернувся. Крізь розбите вікно виднівся шматок графітово-чорного неба, без диму і кіптяви. На мить усе ніби завмерло, а тоді над будинком промчало десять літоциклеток. Вони розділилися на пари і почали набирати висоту. Тео завмер, не в змозі відірвати погляд від маленьких настирливих комашок, що мчали назустріч повітряним гігантам.

З носа першого дирижабля заторохкотів кулемет. Одна з літоциклеток здригнулася, механічні крила затріпотіли, вона різко пірнула вниз. Друга ухилилася праворуч, і кулеметна черга полетіла в чорну порожнечу. Дві інші літоциклетки обійшли бомбардувальник ззаду. Застрекотів кормовий кулемет. Вони крутилися в повітрі, наче настирливі мухи, ухиляючись убік, пірнаючи донизу, злітаючи догори. Дирижабль плювався вогнем навсібіч, його рух сповільнився, пілот почав розвертати корабель, але цієї миті щось гримнуло. Комусь зі стрільців літоциклеток вдався добрий постріл. Літоциклетки порснули врізнобіч, наче зграйка переляканих пташок. Оболонка бомбардувальника спалахнула за лічені секунди, його величний політ обірвався. Охоплений полум’ям чорний скелет застогнав, розламуючись навпіл, і з гуркотом обрушився на землю. Унизу вибухнуло — здетонував боєкомплект. Над Аристократичним районом спалахнула чергова заграва.

Тео дозволив собі видихнути. Два інші дирижаблі різко змінили курс, але літоциклетки кинулися до них, наче рій розлючених бджіл. Вони жалили і переслідували важкі туші бомбардувальників, облітаючи їх, ухиляючись від вогню. Крила однієї з літоциклеток спалахнули, машина промчала по небу, як вогняний метеор, і впала в річку. Інша потрапила під кулеметну чергу, її мотор заіскрив, і крилата машина почала знижуватися, тягнучи за собою хвіст диму.

Дирижаблі віддалялися, літоциклетки перетворилися на маленькі цятки. Бомбардувальники набирали висоту, тікаючи від атаки. Момент було упущено. Але якоїсь миті одна з літоциклеток кинулася вгору. Вона залишилася одна проти трьох гігантів і летіла за ними, як набридливий комар. Її постріли влучали у балон, але жоден з дирижаблів чомусь не вибухав. Тео важко зітхнув. Повітряні машини практично зникли з очей. Але раптом маленька цятка літоциклетки на швидкості з’єдналася з балоном. У небі сліпуче спалахнуло. Обидві машини, охоплені полум’ям, почали падати на землю. Вони зникли за дахами будинків на тому березі річки. Леобург струсонув новий вибух.

Лейла не знала, де перебуває. Її всадовили на стілець, зап’ястки закували у важкі кайдани, через цупкий мішок на голові та кляп у роті було важко дихати.

— Думка про те, що ти одного дня повернешся, завжди мене хвилювала.

Оздемірів голос лунав украдливо, з гидким солодкавим присмаком. Чоловік був десь поруч, та Лейла не могла ані побачити його, ані відповісти. Тваринний, первісний жах. Дівчина затремтіла, все тіло стиснулося. Вона не могла поворухнутися, ба навіть дихати за його присутності. Лейла так довго прагнула знайти свого ворога, вистежити, виловити і змусити пережити всі страждання, що їх вона сама зазнала під його владою, але зрештою виявилася до цього абсолютно неготовою.

Хтось рвучко зірвав з її голови мішок, світло боляче вдарило по очах. Лейла скривилася, окинувши швидким поглядом приміщення.

Це була катівня, годі було чекати чогось іншого. На таці лежали інструменти, а на краю столу, схрестивши руки на грудях, сидів невисокий лисуватий чоловік у шкіряному фартусі. Його маленькі ніжки бовталися в повітрі. Оздемір стояв біля протилежної стіни, його нерухомий погляд був прикутий до Лейлиного обличчя. Дівчина презирливо примружилася. Леобурзький очільник повільно розтягнув уста в посмішці. Лейла ковзнула поглядом по стіні та здригнулася. Там був бранець. Упізнати в ньому Федю можна було лише з білявого фарбованого волосся. З першого погляду Лейла навіть не зрозуміла, чи живий він. Обличчя хлопця набрякло від побоїв і набуло синювато-фіолетового кольору, груди вкривали синці й садна, брудна подерта сорочка валялася під ногами. Федя безвольно висів на стіні, розкинувши руки, пристебнутий товстими ланцюгами. У цій картині було щось давнє, майже біблійне, і Лейла мимоволі відчула поза шкурою морозець.

Оздемір простежив за її поглядом і підійшов. Він нахилився, дівчина відчула тонкий пряний запах його одеколону.

— Не хвилюйся. На тебе чекає дещо набагато захопливіше.

Він витягнув кляп з її рота. Лейла закашлялася, сплюнула на підлогу і просичала:

— Вапа dokunduğuna pişman olacaksm[95].

Очі турка оскляніли. Він став саме таким, яким вона пам’ятала його з нескінченно довгих годин тортур у маленькому льосі. Тоді Лейла ще не розуміла, чому звуки його рідної мови — мови, якою він розмовляв зі своєю дружиною і дочками,— з її вуст так його дратували. Але зараз вона була вдячна батькові за те, що змушував її вчити турецьку.

Оздемір розмахнувся і вдарив її по обличчю.

— Ти ж пам’ятаєш правила,— повільно вимовив він.— Не смій розмовляти моєю мовою.

— Bana birşey yapamazsm[96],— жорстко посміхнулася Лейла, дивлячись йому в очі.— Все, чим ти міг мене налякати, ти вже перепробував.

Оздемір ударив її знову. І знову. Він бив її доти, доки рот не сповнився крові, і Лейла відвернулася, щоб сплюнути. Його очі горіли ненавистю, пасма вибилися з ідеальної зачіски і впали на чоло.

— Кого ти бачиш зараз, Юміте? Хто тобі ввижається? — Лейла вишкірилася.— Ельза, так? Це вона? Ельза робила з тобою все, що хотіла. І вона знову прийшла по тебе, вона завжди приходить. Ти можеш закатувати мене до смерті, як тих, інших, дівчат, але Ельза назавжди залишиться в твоїй схибленій голові! Вона помститься за нас усіх.

— Стули рота!!!

Оздемір ненавидів, коли Лейла розмовляла турецькою, бо тієї миті вона переставала бути його Ельзою. Але ж вона нею ніколи і не була.

Коли він посадив її до підвалу, Лейла була наївним дурнуватим дівчиськом, шукачкою пригод.

А тепер вона стала вбивцею.

Але він цього ще не зрозумів.

— Лейло,— видихнув він, опустивши повіки.— Я нікого не шукав так, як тебе.

— Авжеж, бо інших ти повбивав.

— Ні, о ні,— Оздемір раптом опустився навколішки біля неї, його погляд став жалібним, сльозливим.— Я нікого не вбивав! Одна вкоротила собі віку, а інша якось заснула... і не прокинулася. Але нехай, вони для мене нічого не важать! Лише ти. Ти.

Лейла гидливо скривилася. Оздемір зіщулився, опустив плечі та став схожий на хлопчиська, що просить пробачення у суворої матері. Він торкнувся її шиї, і дівчина відсахнулася. Тілом пролетіло люте тремтіння.

— Краще б ти добив мене тоді.

— Як я міг! Я б не знищив таку красу. Відпустити тебе — одне з найважчих рішень у моєму житті.

— Ти не відпустив. Ти вислав мене на смерть у кляту тундру.

— Це все, що я міг для тебе зробити, Лейло. Тримати тебе в будинку стало небезпечно, а дозволити вільно гуляти містом після всього, що було між нами...— Оздемір стенув плечима.— Але я завжди знав, що ти повернешся.

— Клята збочена сволота...

— Якби ти знала...— розгублено прошепотів він і розстебнув ґудзик на її сорочці.— Я ж лише прагнув... я лише...

Лейла сіпнулася, намагаючись уникнути його рук, але чоловічок миттєво зістрибнув зі столу та стиснув її плече. Оздемір гарячково розстібав її сорочку, а тоді в його руці вигулькнув ніж.

Велетенський мисливський ніж, вона вже його бачила. В льосі. Чоловічок наліг їй на плечі, Лейла спопелила його поглядом, а турок одним махом розрізав її нижню сорочку.

— Я лише прагнув доторкнутися до краси,— зачудовано пробурмотів Оздемір.

— Не чіпай мене...— просичала вигнанка.

Оздемір скинув одяг з її плечей. Лейлу била пропасниця. Світ розчинився. Вона більше не відчувала ані люті, ані приниження, сидячи перед ним гола, лише жах — сліпий, скажений, вона ладна була скавчати від нього, благати про милість, плазувати. Лейла розчинялася в цьому почутті, вона зникала. Не було більше ані хороброї вигнанки, що пройшла Сибір, ані хитрої змії, що готувала план помсти, ані впертої жінки, що тренувалася щодня до запаморочення. Було лише наївне перелякане дівча, яке відчайдушно боялося свого ґвалтівника.

— Ні...— жалісно проквилила вона.— Ні.

— Я ніколи не бачив такої краси,— кінчик ножа Оздеміра повільно опускався по її шиї.— Але тепер мені цього мало,— ніж описав вісімку довкола її грудей.— Я хочу поринути в неї... подивитися... яка вона... зсередини...

Лейла майже відчула, як відлітає з власного тіла. До болю знайоме відчуття. Хай що Оздемір робитиме, це буде вже не вона. Не вона. Лише її тіло.

«Єдиний шанс для змії вижити — атакувати першою».

Лейла здригнулася. Вологі долоні ковзали її шкірою. Щось тиснуло на плечі. Їй було холодно.

Вона досі тут. Сьомий ніж досі в неї. І її єдиний шанс — атакувати першою.

— Юміте,— прошепотіла вона німецькою.— Я ніколи такого не відчувала, це правда. Ти зробив мене інакшою.

Він щось пробурмотів, розрізаючи її холошу.

— Моя краса — тільки для тебе. Ти це знаєш. Ти володієш мною.

Ніж описав дугу по її животу, дряпаючи шкіру. Лейла зціпила зуби.

— Але я хочу як раніше, чуєш? — вона важко видихнула.— Ти і я. Ти знаєш, що я не втечу. Мені нема куди тікати.

Оздемір на мить відірвався від неї й підвів голову. Його погляд був каламутний, відсторонений, але він зрозумів її натяк.

— Відійди,— наказав він, і тиск на її плечах зник.

Чоловічок відійшов до столу.

— Вийди звідси,— просичав Оздемір.— Вийди!

— Але...

— Вона моя. Моя краса.

Чоловічок кинув на стіл зв’язку ключів. Двері рипнули. Мінус один. Оздемір повірив у її беззахисність. Він втратив концентрацію. Лейла посміхнулася до нього — і цієї миті різким рухом вивернула суглоб великого пальця на лівій руці. Зуби звело від болю, але кайдани почали повільно сповзати з зап’ястка. Оздемір звівся над нею, розстібаючи ремінь.

Лейла відчула, як одна рука нарешті звільнилася. Вона повернула фалангу пальця на місце і стиснула ланцюг у кулаці.

— На коліна,— задоволено наказав Оздемір.

Вигнанка ворухнулася, але раптом підскочила і щосили вдарила його в обличчя масивним ланцюгом. Турок відлетів від неї і вдарився спиною об стіл. У його очах застиг переляк. Серце скаженіло в грудях. Вони обоє завмерли, Оздемір досі стискав у руці ножа. Раптом нагорі почувся дивний звук. Щось вило та свистіло, а тоді страшенно загуркотіло, кімната підстрибнула у Лейли перед очима, зі стелі посипалося каміння, і їх поглинув морок.

Розділ 16 Диво

Джекі чула галас, але не могла розліпити повіки, важкі й гарячі, наче розплавлене залізо. Певної миті вона злякалася, що просто втратила зір, але раптом крізь вії пробився промінчик світла. Дівчина повільно розплющила очі.

Світ навколо був імлисто-сірий, каламутний. Їй здавалося, що тіло подерте на шматки. Горло пекло вогнем, від болю в голові зводило зуби і стягувало в тугий вузол шлунок. Джекі застогнала, затуливши долонею очі. Потім повільно звелася на лікті.

Вона лежала на голій землі, вгорі коливалася від вітру брезентова стеля похідного намету. Газова лампа над входом світила їй просто у вічі. В голові паморочилося. Джекі змусила себе сісти, тамуючи нудоту. А тоді побачила гору людських тіл.

Вони лежали одне на одному, заповнюючи весь простір намету. Військові, цивільні. Леобуржці, вигнанці, солдати ворожої армії. Дехто ще дихав. Дехто вже застиг у неприродній позі. А один дивився просто на неї, і його вуста ворушилися. Він просив води.

У них замало медиків, щоб надати допомогу всім. А вона ж була готова до цього. Думала, що готова.

Джекі хотіла закричати, але не змогла. Її раптом знудило, вона спробувала підвестися й вискочити з намету, але впала. Тіло не слухалося, в голові розлунював дзвін, ніби знову бив на сполох Михайлівський собор, і дівчина не знала, чи був реальним цей звук чи лише ввижався в шаленстві інших моторошних звуків — звуків реального світу, що існував за зеленою запоною.

Посвист бомб. Постріли. Вибухи, вибухи, вибухи.

Ворожий солдат більше не шепотів і закляк з розтуленим ротом, так і не дочекавшись води.

Імперії цікавляться лише живими. Мертві їм байдужі. Вони міряють велич територіями, а людей — бойовими одиницями. Тож поки ти можеш нести зброю, ти їм потрібен. А коли ти перетворюєшся на купу м’яса з розірваними легенями, про твою агонію миттєво забувають. І байдуже, у що ти вірив і чого прагнув. Ти — лише купа кісток на згарищі.

Джекі перевернулася на живіт і так-сяк поповзла до виходу. Ноги затерпли, вона їх практично не відчувала. Дівчина відгорнула запону намету, в обличчя війнув крижаний прокопчений вітер з дрібними голками снігу.

— Це... це ж Агнеса!

З темряви вигулькнули нечіткі плями, до неї хтось біг. Навколо було забагато простору, Джекі не розуміла, де опинилася,— здавалося, намет стоїть десь посеред голого степу, але за мить вона побачила розжарені руїни Леобурзького класичного університету.

І кілька зруйнованих вулиць поруч з ним.

Раз по раз якесь із перекриттів завалювалося всередину, здіймаючи в повітря стовп жовтогарячих іскор. Почорнілі зруйновані стіни з німим докором дивилися в небо, наче благаючи про вищу справедливість.

— Де Тео?..

Її вклали на шмат брезенту, підхопили й понесли. Хтось підтримував їй голову. Від постійного гупання вибухів вивертало нутрощі.

— До підвалу її! До підвалу! Де лікар Шварц?!

Університетський сад був завалений камінням, величні вежі склалися у дві безформні купи. Її несли двоє леобуржців, на їхніх рукавах виднілися червоні хрести. Вони перемовлялися: один говорив російською, другий відповідав німецькою. Темне небо змінилося на кам’яну стелю. Дівчину поклали на стіл, газова лампа розгойдувалася над головою, відкидаючи химерні тіні. Над нею схилилося обличчя лікаря Шварца, він світив ліхтариком їй в очі, про щось запитував, але Джекі його не чула, її свідомість захопила єдина думка: де Тео. Що з ним. Де він. Де, де, де, чорт забирай! Їй нестерпно кортіло побачити його, стиснути долоню, відчути, що він — а отже, і Федя — досі живий.

— Агнесо! Агнесо, ви мене чуєте?

— Пустіть мене...— жалібно простогнала вона.— Мені треба...

— Люба моя, вам не можна підводитися!

Джекі спробувала сісти, але її вклали назад силоміць. За секунду вона відчула укол у плече — перш ніж устигла запротестувати. Світ утратив чіткість, світло потьмянішало, і дівчина провалилася у глибокий важкий сон.

Лейла проходила через різнобарвний натовп у бальній залі, залитій світлом свічок і газових світильників. Пір’я, посмішки, блискітки. Дівчина відчувала надмірно затягнутий корсет на своїх ребрах і колючу важкість маски з павичевого пір’я на обличчі. Вона була вдягнена в червону сукню з незвично короткою спідницею — ноги обмаював крижаний протяг. Вигнанка повільно просувалася між вибагливо вбраних гостей, але не чула ні музики, ні розмов. Атмосфера ставала дедалі гнітючішою. А тоді вона побачила його.

— Оздеміре!

Лейла здригнулася й отямилася. Й одразу ж із криком відсахнулася.

Вона лежала за кілька сантиметрів від провалля. Замість даху і стіни камери — небо, з якого сікло снігом. Інша частина кімнати — саме та, куди відлетів Оздемір від її удару,— була завалена камінням. Його зовсім не було видно. Двері були замкнені. А за її спиною на стіні досі висів Федя. Він не рухався і здавався геть чорним — шкіра потемніла, наче дерево у воді. Лейла затремтіла і відвернулася. Він не здавався живим.

Господи, що ж тут сталося?

Лейла застібнула сорочку й обережно підповзла до урвища. Внизу догоряли рештки якогось літального апарата, може, навіть двох. У повітря злітали іскри, по землі розкидало частини фюзеляжу, крил, линви... вона бачила, що стається з дирижаблями, коли вони спалахують у повітрі, а їхній боєкомплект детонує на землі. Після вибуху на площі Чорного завалився один з будинків. А тепер вибуху не витримала леобурзька в’язниця.

Десь у кам’яних нетрях напівзруйнованої фортеці лунали крики.

Саме час забиратися звідси, Лейло.

Але вона стояла, наче спаралізована, дивлячись на купу каміння саме в тому місці, де мало би бути тіло її ворога.

Він загинув. Здох. Сконав. Нема сенсу гаяти час на пошуки. Тікай.

Ні, дідько забирай, вона має впевнитися в тому, що ця мерзота мертва. Лейла збиралася підступити до купи каміння, щоб бодай намацати Оздемірову ногу, витягти тіло й побачити його на власні очі, але раптом вловила ледь чутний стогін позаду.

Не дивися. Не дивися. Не дивися. Просто тікай звідси.

Вона обернулася до Феді. У вухах дзвеніло після вибуху, вона могла помилитися.

Життя або смерть. Так просто, правда? Він обрав не тебе, але саме ти можеш його врятувати. Або можеш відкопати свого лютого ворога і, якщо він раптом живий, добити його, насолоджуючись помстою.

Дівчині заціпило. Перед очима з’являлися і зникали яскраві картини: льох, ланцюги, залізні нари, кайдани, кров, подряпаний поріг. І чорні, чорні очі, що нависають над нею, закочуючись в екстазі.

Але якщо Федя помре, тоді помре й...

— Чо-о-орт,— застогнала Лейла і кинулася до Феді.

Він здригнувся, коли вона торкнулася його щоки, але розплющити очі не зміг. Над його повіками нависали величезні фіолетово-чорні гематоми.

— Федю, Федю, Федю,— вона поплескала його по обличчю.— Тебе викликає Земля! Нам треба валити звідси. Чуєш мене?

Він нічого не відповів.

— Агов, тобі язика часом не відрізали? — стурбовано запитала вона, зазираючи йому в обличчя.

— Ні...

— От і добренько. Я заберу тебе звідси, але ти маєш мені допомагати, бо я твої дев’яносто кілограмів на собі не потягну.

— Вісімдесят... п’ять...

— Та ти шо. Мені одразу полегшало!

Лейла розпачливо озирнулася. Поплічник лишив Оздемірові ключі перед тим, як пішов. Вони лежали на столі. Каміння розкололо стіл навпіл. Лейла мацала підлогу, натикаючись на каміння, поки щось не брязнуло під її пальцями. Ключ. Один, другий — це воно! Вона обережно потягнула їх до себе.

Дівчина спробувала кілька разів, доки не дібрала ключ для своїх кайданів, і нарешті звільнилася від ланцюга, що обтяжував праву руку. Тоді кинулася до Феді.

Тільки-но вона розімкнула кайдани, хлопець безсило звалився на підлогу.

— От же ж курка дурна. На біса він тобі здався,— бурмотіла Лейла, намагаючись звести його на ноги.

— Лейло, тікай... залиш... Не треба...

— Стули писок, рядовий Раяне,— просичала вона, натягуючи на нього брудну сорочку.

Федя так-сяк звівся на ноги і навалився їй на плечі. Дівчина закотила очі в німій люті на саму себе. Бісове лайно. Вони ж обоє загинуть! Лейла приміряла кілька ключів, перш ніж один з них відімкнув двері камери. Вони насилу вийшли у коридор.

Ліве крило в’язниці зникло, замість нього зяяло провалля, і вітер кидав крижинки крізь голе пруття арматури. Лейла вихопила свій сьомий ніж з підбора. Вони пішли праворуч, спираючись на стіну.

— Стій тут, я подивлюся, що попереду.

Дівчина притулила Федю до стіни та спустилася на кілька сходинок. Десь чулися голоси. Серце калатало в скронях. Вона зазирнула в коридор другого поверху. Раптом попереду майнула тінь. Тіло зреагувало саме: Лейла сама не помітила, як її ніж полетів у темряву. Почувся здавлений хрип, тіло важко гепнулося на спину. Лейла підбігла та присіла біля враженого супротивника.

Міцні короткі рученята з огидними товстими пальцями. Шкіряний фартух із засохлими плямами крові. Це був Оздемірів кат. Він судомно тримався за горло і хрипів. Лейла придивилася, і всередині на мить усе стислося від захвату: кидок вийшов блискучий, кинджал влучив просто в шию, а вона ж уперше кидала його в людину! Вигнанка схилилася над катом:

— Переказуй вітання Юмітові!

Він витріщив очі, упізнавши її, але говорити вже не міг. Чоловік схрипнув ще раз і застиг. Лейла посміхнулася, витягла ножа з його шиї, охайно витерла об його сорочку та стиснула в кулаці. На сходах стрибало світло й лунали голоси, хтось піднімався.

Двоє. Не можна пустити їх до Феді. Лейла випросталася, зачаївшись у тіні. До коридору завалилися охоронці та скупчилися біля мертвого тіла. Один з них, невисокий товстун, зупинився спиною до дівчини, зігнувшись над убитим катом. Пневмогвинтівка бовталася на ремені у нього за спиною.

Лейла різко кинулася вперед і захопила охоронця зі спини, напосівши йому на плечі.

— Тс-с-с,— просичала дівчина, вдавлюючи вістря йому в шию.— Не смикайся. Скидайте зброю!

Його товариш витягнувся і завмер, пневмогвинтівка глухо стукнула об кам’яну підлогу, підняті руки затремтіли.

— Скільки вас унизу?

— Десь... із десяток,— прошепотів охоронець, скосивши на неї очі.— У мене діти!

Лейла роздратовано видихнула.

— Це твої проблеми. Так, ти,— вигнанка кивнула його товаришеві.— Повільно відходь назад. Знімай куртку. Кидай на землю. Так! Тепер заходь у камеру. Руки тримай, щоб я бачила! Спробуєш щось утнути — я його вб’ю. А тоді й тебе.

Охоронець закліпав очима й за мить опинився в камері. Лейла штовхнула туди ж його напарника, копнула двері ногою і швидко опустила засув.

— Сидіть там тихенько, хлопці,— Лейла підняла гвинтівку й охоронцеву куртку.— Або ж повернуся й кину вам гранату. Второпали?

Отже, ворогів з десяток, вони озброєні й готові до несподіванок. Усіх цих приємних людей потрібно якось обійти — Лейла геть не відчувала сили боротися з охороною на кожному поверсі, особливо тягнучи на собі напівпритомного Федю. Вони мали кілька хвилин, перш ніж в охоронців мине шок і вони почнуть волати про допомогу.

Вони з Федею могли вийти лише одним шляхом. Вентиляційні канали в тюрмі були завузькі для людини. Лишалася каналізація. Колись вони з Давидом готували план утечі для вигнанців, що чекали етапування до Сибіру, і непогано вивчили леобурзьку в’язницю. Бранців висилали тричі на рік — у квітні, серпні та грудні. Коли ув’язнених меншало, каналізаційні стоки спрямовували лише по одному з каналів, а другий тимчасово перекривали. Якби Данило познайомився з вигнанцями раніше, йому б не довелося дертися до Агнеси через дах. Він міг би скористатися каналізаційною мережею — саме в серпні відпроваджували на копальні чергову партію. Коли Лейлу заводили, тюрма здавалася порожньою — до початку наступу більшості ув’язнених, вочевидь, позбулися, тому резервний канал має бути порожній.

Лейла збігла сходами й кинулася до Феді. Хлопець знову знепритомнів, і вона ляснула його по обличчю.

— Не спи,— шикнула вона, натягаючи на нього куртку.— В нас за програмою купання в лайні!

Вони дошкандибали до каналізаційного стоку в коридорі другого поверху. Лейла поколупала решітку ножем, підчепила й підняла.

З труби тхнуло смердючою вогкістю. Лейла роззирнулася і втиснулася в отвір. Слідом за нею, скрегочучи зубами, поліз Федя. Вони опинились усередині великої труби, що вела вниз, до зливу в підвалі. Лейла гидливо скривилася й поповзла вперед. Федя важко хекав і тамував стогони, але старанно повз за нею. Десь чувся гидкий щурячий писк. Дихати ставало дедалі важче, Лейла ледве стримувала напади нудоти. Нарешті в кінці тунелю посвітлішало. Труба якось несподівано скінчилася, в ніс ударив різкий запах аміаку, і Лейла мало не випала у відкритий темний простір. Вона завмерла і намацала край труби, а тоді обережно вилізла назовні й мало не звалилася у смердючу рідину.

— Ку-у-урва,— Лейла рипнула зубами, утримуючись на краю труби. Вона оглянула приміщення відстійника — продовження стоку виднілося на тому боці. Ані скоб, ані містка. Басейн з нечистотами можна було лише переплисти.

— Сподіваюся, ти таки здох під тим камінням,— засичала дівчина в темряву, гидливо скривилася й опустила ногу в рідину, наказавши Феді: — Скидай куртку.

Лейла зав’язала її в міцний вузол, обмотала ременем і жбурнула через басейн. На щастя, поліційна куртка долетіла до платформи й не впала у воду. Лейла глипнула на гвинтівку. Після такого купання їй точно гаплик.

— Гаразд. Тримайся за мене,— Лейла залишила зброю в трубі й намацала Федину руку. Вигнанка мало не задихнулася, занурившись у брудну воду по самі плечі. Двічі гребнувши, вона опинилася по той бік відстійника і влізла у рятівну трубу. Тепер Лейла ледве зносила сморід власного одягу, але відступати було запізно.

Вигнанка насилу витягла Федю на платформу. Він важко дихав і кашляв, і Лейла вирішила дати йому хвилину на відпочинок. Вони викрутили одяг і знову вдяглися у смердючі вологі лахи. Федя мовчки простягнув їй куртку, але вигнанка хитнула головою.

— Я багато ночувала в снігу, джентльмене. Це ти в нас тендітна квіточка.

Хлопець не посміхнувся, але покірно натягнув на себе куртку. З них двох битися спроможна лише вона, тож не можна втрачати спритності через неповоротку одежину.

З труби повіяло свіжим повітрям. Втікачі поповзли вперед і вивалилися з каналізаційної труби назовні. Лейла жадібно вдихнула гострий морозний вітер.

В’язниця, точніше, її правий бік, осяяний пожежею від збитого дирижабля, зникла позаду. Вони шкутильгали вкритим памороззю гайком, раз по раз зупиняючись, поки не вперлися в ковану огорожу міста.

— Чекай тут.

Лейла придивилася.

«Завжди є шпарина». Улюблена приказка Давида. Колись вони з ним улаштовували сотні дірок в огорожі, щоб приходити до міста й іти з нього, коли заманеться. Він багато чого її навчив... Він навчив її всього! Вона б не змогла дожити до цієї миті без тих Давидових уроків, що він давав їй дорогою з вигнання. Від спогадів про кривавий обрубок замість його ноги Лейлу занудило, вона важко втягнула повітря та спробувала сфокусуватися на огорожі.

Довелося пройти ще кількасот метрів уздовж огорожі, перш ніж знайшовся знайомий таємний лаз. Лейла відсунула металеву загородку і повернулася по Федю. Вони поверталися до охопленого вогнем міста. В самісінький ворожий тил.

Гуркіт вибухів повернув Джекі до тями. Кілька секунд вона лежала нерухомо, напружено дослухаючись. Навколо було чути зітхання, притлумлені стогони, поруч пролунали тихі кроки та прошаруділа спідниця. Дівчина лежала на чомусь твердому, біль у голові потроху вгамовувався, але шлунок досі стискався. І ще — щось міцно стискало її долоню. Джекі насилу розплющила очі. На сусідньому матраці лежав Давид.

— Де я...

Він стрепенувся і відпустив її руку.

— В підвалі університету,— відповів він.— Наш шпиталь тепер тут.

Джекі спробувала сісти, але до горла підкотив огидний клубок, а в голові ніби вибухнула бомба. Вона застогнала і впала назад на подушку.

— Тобі не можна вставати. Лікар Шварц сказав, що в тебе контузія.

— У мене...— Джекі розвернулася обличчям до вигнанця, але той відвів погляд.— Давиде, мені потрібно до Тео... Я повинна бути там...

— Я теж.

— У тебе... інший випадок. Де Тео?

Давид різко обернувся до неї. Його очі палали гнівом.

— Звідки мені знати! Я тепер не воїн. Я — кривавий шмат м’яса, який перетаскують з місця на місце!

Він стиснув зуби і відвернувся. Джекі важко зітхнула.

— Ми візьмемо тебе з собою. У нашому світі зроблять такий протез, що ніхто й не знатиме, що в тебе нема...— вона замовкла, вчасно прикусивши язика.

— Хіба не байдуже, знатиме хтось чи ні, якщо про це завжди знатиму я.

Джекі підвелася з матраца. В голові паморочилося, її жахливо нудило.

— Джекі, залишися,— залізним тоном наказав Давид.— Інакше я здійму ґвалт, і тобі знову вколють снодійне.

— Я не можу. Мені потрібно знайти Тео.

— Ти йому не допоможеш. Якщо вони обидва виживуть, а ти загинеш, то як їм бути далі? За що боротися? І за що боротися мені?

Джекі здригнулася. Вона не наважувалася подивитися йому в очі.

— Вибач.

Похитуючись, дівчина рушила до виходу з підвалу.

Північна частина Робітничого району мурашилася військовими. Над головою зі свистом пролітали снаряди, артилерія била в центр. Ворог ніби грався з ними в якусь дивну гру. Лейла з Федею шкутильгали, пленталися, повзли від льоху до льоху, створюючи стільки шуму, що, здавалося, тільки глухий міг їх не помітити. В деяких підвалах було чути голоси — мирні мешканці, що залишилися, пересиджували там обстріли. І кожен з них щомиті міг їх виказати.

Вони спустилися сходами до підвалу зачиненої кондитерської на першому поверсі єврейського будинку. Лейла скинула з себе Федину руку і розім’яла плечі. Її супутник лежав на спині, розтуливши рота, і дихав з легким посвистом.

— Не спи,— суворо шикнула Лейла.— Якщо заснеш, я тебе кину.

Федя хрипнув.

Справи кепські. Все дуже, дуже погано.

Тільки зараз, коли адреналін у крові вщух, Лейла відчула, як їй зимно. До біса зимно! Зуби цокотіли, шкіра взялася сиротами, її трусило. Але зупинятися їм не можна. Вигнанка прикрила Федю драним рядном і виповзла на вулицю.

Якимось дивом їм удалося дошкандибати до річки — за квартал від них була станція з прокату леочовників — механічних річкових човнів леобурзького виробництва. Лейла присіла за ящиками, спостерігаючи за обстановкою. За річкою буяла заграва, здавалося, Леобург охопив вогняний буревій. Війська зміщувалися до Північного мосту, розташованого одразу за човновою станцією. Дуже скоро частина угрупування залишить цей берег і переправиться до Творчого району. Лейла прищулилася. Річка ще не замерзла. Було б добре переплисти її, скориставшись човном зі станції. Але це надто небезпечно — їх могли помітити як леобуржці, так і вороги. Сама вона мала б шанс прослизнути крізь їхні ряди і навіть не потрапити під дружній вогонь бійців оборони Леобурга. Але вдвох з Федею... Виключено. Плентатися аж на південь Робітничого району теж не варіант. Вона не зможе нести його так довго. Лейла нервово гризла губи. Вони могли б сховатися в якомусь підвалі й перечекати. Але, скоріше за все, без медичної допомоги Федя не дотягне до наступної ночі.

Отже, вони мають дві-три години до світанку. Військові заклопотані наступом. Але якщо Оздемірові таки вдалося вижити і його підручні вже оговталися, вони здіймуть тривогу.

Лейла ковзнула до стіни будинку. Вигнанка йшла майже в цілковитій темряві, але її не полишало відчуття, що на неї повсякчас хтось дивиться. Серце калатало в горлі, на чолі проступив піт. Вона спустилася сходами кондитерської і штовхнула Федю в плече.

— Ходімо,— шепнула дівчина.— Нам доведеться переплисти річку.

Федя подивився на неї краєм ока.

— Але ж вода... крижана...

— Холодніше, ніж зараз, уже не буде. Ми й так геть мокрі після каналізації,— вона потягла його за руку.— Ану, воруши поршнями!

Вони виповзли надвір. Темрява, що клубочилася поміж будинками, здавалася матовою, непроглядною, наче «хмара Марії». Лейлі знову примарилося, що їх переслідує відлуння чиїхось кроків. Вони наблизилися до води і влаштувалися трохи перепочити.

— Лейло...

Шерех. Ледь вловимі зміни в повітрі.

— Т-с-с-с.

Зненацька їй в обличчя вдарив промінь світла. Лейла замружилася.

— Гадала, що зможеш утекти?

Голос належав не Оздемірові. Вона ніколи не чула його раніше.

— Лугін...— прохрипів Федя.— Він... допитував...

Очі нарешті звикли до світла. Промінь ліхтарика виривався з-за рогу будинку.

— Вас оточено! Повільно підніміть руки вгору!

Трясця, чому так тупо. Чому саме так!

Лейла повільно підняла одну руку, другою продовжуючи підтримувати Федю. Лугін підійшов ближче. Револьвер у його руці тремтів. Права брова була розбита, по скроні збігали цівки засохлої крові.

Він ішов за ними від в’язниці. І він був сам — Лейла б напевне відчула ще чиюсь присутність позаду або збоку. Вочевидь, цьому довбенику закортіло вислужитися, і поки поліція й Оздемірові посіпаки збирали кістки після вибуху, він кинувся наздоганяти втікачів. Рушив сам, бо вони не здавалися йому небезпечними — дівка і напівмертвий фарбований блондин.

— Кинь його!

— Не можу, бо впаде,— процідила вигнанка.— Ви трохи перестаралися, коли гамселили його.

— Я сказав, кинь!

Дівчина скосила очі на Федю. Їй здалося, що він ворухнув губами, але вона не розібрала слів. Лугін зробив нерішучий крок уперед. Його самого калатало чи то від страху, чи то від азарту. Лейла затамувала подих. Його револьвер дивився просто їй у живіт.

— Ти б вимкнув світло,— пробурмотіла вона якомога ласкавіше.— З того берега тебе легко дістане стрілець.

— Мовчати! — ротмістр метушливо озирнувся.

Федя раптом тихенько потиснув її плече. Лейла знову поглянула на нього.

— Штовхни мене.

Що? Він збожеволів? Чи їй здалося?

— Повільно опустіться на землю!

Лейла відчула, як Федя напружився, наче перед стрибком. І вона сильно штовхнула його в спину. За інерцією хлопець полетів просто на поліціянта. Вони впали на землю, гримнув постріл. Федя тримав Лугіна за руку, що стискала револьвер, але сили йому явно бракувало. Вони гарчали і качалися по землі. Біля стіни будинку Лейла помітила шматок дошки. Мить — і вигнанка замахнулася на поліціянта, але вдарити не встигла. Вони знову перекотилися. Федя вивільнив одну руку і щосили вгатив йому в щелепу. Лугін сіпнувся і на секунду втратив концентрацію. Його захват ослабнув, і Федя вдарив удруге. Револьвер відлетів і брязнув об камінь десь у темряві, Лугін закліпав, намагаючись отямитися.

— Тікаймо!

Федя схопився за Лейлину руку й насилу піднявся. Вони побігли вздовж набережної, завернули за ріг. Позаду чулися кроки. Лейла зціпила зуби. Від утоми вона погано міркувала. Потрібно було його вбити. Потрібно було бодай забрати револьвер!

Федя потягнув вигнанку за руку. Двері одного з підвалів були прочинені, ланцюг із замком бовтався розірваний. Вони пірнули в темряву. Довкола були навалені дерев’яні скрині й обгортковий матеріал. Федя впав горілиць у дальньому кутку. Він важко дихав і не рухався. Тільки тепер Лейлу охопила паніка. Вона зібрала купу паперу і вляглася поруч з Федею, вкриваючись обгортками з головою. Ось і кінець. Лугін обнишпорить тут кожен будинок і рано чи пізно знайде їх. Без надії, без сил, без зброї. Самі в тилу ворога. Лейла хотіла молитися, але не знала жодної молитви, та й хто її почує? Вона з тих, кого не просто не пускають до раю, а ще й на додачу дають гарного копняка. Лейла обійняла Федю однією рукою, той щось прохрипів, але вона не розібрала жодного слова. Хлопець увесь тремтів. Вигнанка притулилася губами до його скроні й гаряче зашепотіла:

— Перекажи йому... перекажи: якщо він витягне нас звідси, я поїду з ним до Вайомінгу. Я зроблю все, що він схоче. Нехай лише витягне нас.

От дурепа, кому ти це кажеш. Адже Тео так само вмирає. Ніхто по тебе не прийде.

Федя не рухався і, здавалося, не дихав. Лейла здригнулася. Вона поторсала його. Нічого. У неї затремтіли руки. Він витратив забагато сил на боротьбу з тим поліціянтом, міг і...

— Федю! — вона вкусила його за плече зі злості.— Федю!

Лейла озирнулася на вхідні двері, потім вдарила його по щоці. Він не приходив до тями.

Здається, він таки помер.

Зінкевич сидів поруч з полоненим і роздивлявся своїх леобурзьких гостей з-під примружених повік. Як мало в ньому залишилося від того юного дивакуватого репортера, яким Данило пам’ятав його! Погляд став пронизливим і похмурим, а світло, що іноді проблискувало крізь монокль, нагадувало промінь лазерного прицілу. Дорогою вони знову вбралися в австрійські однострої, але тепер Зінкевич не ховав револьвер, а тримав у руці, ніби готувався стріляти, якщо Данило спробує поворухнутися.

Екіпаж знову зупинився. За вікном ще було зовсім темно, Данило лише здогадувався, куди вони заїхали. Цього разу Зінкевич вивів бранця з екіпажа першим, потім вийшов сам. Данило з Ґретою вилізли назирці за ним.

Вони опинилися біля непримітної одноповерхової будівлі, дійшли до сходів, що вели до підвалу, і спустилися вниз. Навколо не було ані душі. Данило помітив труби заводу в кінці вулиці. Він уже бував тут раніше — коли вони тікали від австрійців.

Зінкевич заштовхнув Левченка до кімнати і засвітив газову лампу біля входу. Данило з Ґретою причинили по собі двері. Австрійський «революціонер» усадовив полоненого на стілець, зірвав з голови мішок і всівся навпроти на краєчок столу.

— Отже, до справи,— діловито заявив Зінкевич.— За нашою інформацією, «великої риби» на полігоні нема. Ба більш, секретна служба не виявила її в місці зберігання. Де вона?

Левченко засміявся. Від його хрипкого сміху Данилові руки взялися сиротами. Він постійно нагадував собі, що ця людина — його турботливий дядько Іван, який подарував йому величезний маєток біля Києва, але те, що він бачив зараз, суперечило всьому. Його дядька-дослідника більше не існувало. Цей чоловік був Елвіром Дем’яничем, і, авжеж, він ніколи б не залишив свою улюблену іграшку в руках австрійців. Установка має перебувати там, куди має доступ лише він,— тільки так і зберігається рівновага сил у цьому протистоянні, інакше він не зможе довіряти цісареві.

— Я не люблю, коли зі мною розмовляють подібним тоном, пане... До речі, ви так і не назвалися.

— Де зброя? — металевим голосом повторив Зінкевич, його погляд став крижаним, ніби він міркував, яку частину тіла краще прострелити своєму бранцю.

— Там, де ви її ніколи не дістанете, звісно,— посміхнувся Дем’янич.— Цісар зітре вас на порох.

— Ви настільки впевнені, що він врятує вас? — скривився Зінкевич.— А що як я скажу вам, що годину тому його цісарська величність видав наказ про ваше негайне знищення?

— Я, звісно, не повірю в це,— іронічно посміхнувся бранець.

— А дарма,— хитнув головою Зінкевич і поправив монокль.— Я волів би, щоб ви нарешті спустилися з небес на грішну землю і тверезо оцінили стан речей. А він є таким, що зараз ми — єдина сила, яка здатна вас врятувати.

Данило відчував, як усередині стрімко зростає напруга. Він кинув погляд на Ґрету. Очі дівчини гарячково виблискували в напівтемряві. Вочевидь, вона теж напружено міркувала, як вирішити цю патову ситуацію.

— Я — надто важлива персона для цісаря. Він не може мене знищити,— безтурботно посміхнувся Дем’янич і випростав плечі.— А от ви могли б мене вбити, але ж це, наскільки я встиг зрозуміти, не входить до ваших планів. Тож, панове, чого вам направду від мене треба?

— Нам потрібен цісар Вільгельм,— раптом вимовив Зінкевич.— Він мусить зректися престолу і передати всю владу Революційному комітету Дем’янич витріщив очі, гучно набрав у легені повітря і розреготався.

— Зректися престолу? Отак просто зректися... Вибачте, але це смішно. І нащо вам я?!

— Ви і ваша машина — його головний козир,— спокійно пояснив «революціонер».— Ми знаємо, як вона працює. За її допомогою ми зможемо перенести нашого агента і забрати цісаря просто з його кабінету, з будь-якого бункера, навіть зі спальні його коханки. Ми зможемо підібратися до нього так швидко, так непомітно, що його не врятує жодна охорона. Ось що нам потрібно. Нам нема куди відступати, тож єдина ваша змога лишитися серед живих — це співпрацювати з нами,— Зінкевич склав руки на грудях.— Повторюю ще раз: де «велика риба»?

Дем’янич похитав головою.

— Цісар зітре вас на порох.

— Ви це вже казали. Але я б на вашому місці також не розраховував на його прихильність.

— Я не вірю жодному вашому слову.

Двері позаду Данила рипнули, він здригнувся.

На порозі з’явився генерал Коджич. Очі Дем’янича округлилися від приголомшення, він важко ковтнув. Генерал підійшов до нього і показав тонку паперову стрічку.

— Наказ шість тисяч шостий,— сказав він.— Ви знаєте, що це означає.

Данило переводив погляд з генерала на дядька, не розуміючи, про що саме йдеться. Генерал присунув до Дем’янича лампу і ще раз продемонстрував йому телеграму.

— Це секретний код для знищення об’єкта імперії, що зазнав ворожої атаки. Вгадайте, хто мається на увазі під об’єктом цього разу.

— Я вам не вірю,— Дем’янич зціпив зуби.— Я йому потрібен.

— Цісар думає, що вас завербував Революційний комітет народів Австро-Боснії,— сухо пояснив Зінкевич.— І що саме ви організували замах на нього сьогодні в опері, а після провалу — втекли.

— Що?!

Данило перезирнувся з Ґретою, він теж нічого не розумів, але хто б сумнівався в тому, що Коджич підлаштував усе саме так. Відступати дядькові було справді нікуди. Тільки-но Ревкомітет виконає те, що задумав, вони його позбудуться. Данило глянув на застиглу перелякану постать Дем’янича і на жовте, немов воскове, обличчя.

— Мої агенти надіслали до секретної канцелярії свідчення про те, що ви співпрацювали з нами. Люди цісаря, звісно, спробують схопити вас живцем, але ось цей наказ свідчить про те, що в разі найменшої небезпеки вас просто знищать. Ви не радник цісаря. Ви — об’єкт. Об’єкт, що є власністю імперії. Ви це розумієте?

Дем’янич різко мотнув головою.

— Мені треба поміркувати.

— Добре. Але раджу не затягувати.

Коджич підвівся й попрямував до дверей. Данило обійшов полоненого і наблизився до Ґрети.

— Зроби так, щоб Зінкевич вийшов у коридор.

— Як? — засичала дівчина.

— Не знаю! П’ять-сім хвилин!

— Е-е-ем-м, Павле! — неприродно дзвінко заверещала Ґрета.— Мені негайно потрібно обговорити з вами одну річ.

— Обговорюйте.

— Ну... не привселюдно. Це на кілька хвилин.

Зінкевич кинув холодний погляд на Данила, потім коротко кивнув і вийшов до коридору разом з дівчиною.

Данило кинувся до дядька.

— Слухай уважно: хай що ти скажеш, хай що зробиш, тебе все одно вб’ють.

Дем’янич розлючено посміхнувся.

— Я це чудово розумію. Тому моєї зброї вони не отримають.

— Я знаю, що сила цієї установки залежить від кристалів, і якщо заряд закінчиться, суперзброя перетвориться на гарбуз. Але ти ще маєш шанс. Ми повинні втекти до Леобурга.

— Втекти?! — обурено засичав дядько.— Звідки мені знати, що ти не з ними, Даниле? І що ти так само не вб’єш мене?

— Ну, скажімо так: імовірність того, що тебе вб’ю саме я, є трохи меншою, ніж що це зроблять Коджич або цісар Вільгельм. І... ти ж залишив будинок мені. Щось змусило тебе вчинити саме так.

— Мені наснився сон, що я віддаю тобі ключі,— пробурмотів дядько.— Я не знаю, чому так вчинив. Просто вчинив — і квит.

— Ти так зробив, бо відчув, що я маю такі самі здібності. Коли я побачив Лейлу, я теж одразу здогадався, що вона не чиясь двійниця. Я здогадався, що вона така сама, як я,— Данило метушливо озирнувся на двері.— Я прийшов у цю реальність, щоб урятувати тебе. І я досі хочу допомогти, але ти натомість маєш допомогти мені. Ми повинні врятувати місто. Ми мусимо зупинити війну.

Двері рипнули, Данило відсахнувся від дядька і примостився на краєчок столу. Зінкевич зміряв його допитливим поглядом.

— Пане Дем’яничу, час спливає. Нам потрібна ваша відповідь.

— Я згоден,— кивнув дядько, дивлячись в очі Данилові.— Я покажу вам, де схована установка.

Ніч здавалася нескінченною. Тео дивився на вулицю у вогні. Сніг сипав на охоплені полум’ям танки, на мертвих і живих, і перетворювався на воду на розпеченій цівці його гвинтівки. Вулиці були засипані крихким зіпсованим залізом і залиті кров’ю. Ось уже кілька годин вони стримували настирливі спроби прорвати оточення. Сили і набої закінчувалися. Незабаром сюди посуне ціла армада, і Леобург остаточно перетвориться на згарище — захисники змогли викинути кілька фокусів, але ж сили нерівні. Маленький горішок тріщав у лещатах величезної імперії, і по його шкаралупі вже побігли тріщини.

Хтось торкнув Тео за плече. То був Аслан.

— Вони зосереджуються на тому березі. Поки що не переправляються, але, гадаю, ранку вони не чекатимуть.

— Кілька годин ще поживемо.

З пробитої снарядом діри в підлозі вистромилася голова одного з добровольців.

— Там прийшов парламентер. Вони просять зупинити вогонь. Хочуть зібрати тіла і вийти з Аристократичного району.

Тео глипнув на Аслана. Той ледь помітно ворухнув кошлатою бровою.

— Коли вони прийшли до мого краю, мій брат пішов воювати,— повільно вимовив вигнанець.— Їх з побратимами оточили в маленькому селі високо в горах. Вони не збиралися здаватися, бо такі, як ми, не здаються. Але під ранок, коли стало особливо скрутно, попросили випустити старих, жінок і дітей.

Аслан замовк, дивлячись кудись у в’язку темряву за вікном.

— Тільки-но люди вийшли з села, їх знищили. Всіх до останнього. А тоді й село спалили разом із захисниками. Мій брат загинув, нехай Аллах простить йому гріхи,— він перевів погляд на Тео, його обличчя здавалося вирізьбленим з каменю.— Вони прийшли сюди вбивати. Вони знали, на що йдуть. Я не випущу їх звідси.

Тео задумливо стиснув губи. Агнеса називала Леобург містом «для тих, кому затісно в своїй країні». Але він став притулком і для тих, кого з власної країни витіснили. Яблонський обернувся до солдата.

— Ти чув.

Той кивнув і зник у провалі. Тео хотів підповзти ближче до вікна, але цієї миті в його голові ніби щось вибухнуло. Він відчув різкий біль. У його свідомість увірвався голос. Жіночий голос.

«...витягне нас звідси, я поїду з ним до Вайомінгу. Я зроблю все, що він схоче...»

Тео кинуло в холодний піт, він зціпив зуби і загарчав.

Аслан підповз до нього.

— Chole-e-era,— простогнав Яблонський.— Що це...

— Що з тобою?

Тео важко ковтав повітря, не розуміючи, що відбувається. «Ширма» між ним і Федею, як і раніше, була на місці. Біль минув, він не помер, до того ж не чув Фединих думок. То звідки в його голові міг узятися жіночий голос?! Тео вражено закліпав.

— Я... якщо я зараз... дещо зроблю... ти зможеш вгатити мені якомога болючіше?

— Що?

— Вдар мене прикладом у живіт за сигналом.

— Що?!

Аслан недовірливо примружився і підняв гвинтівку, але Тео застережливо виставив руку наперед. А тоді прибрав «ширму».

Біль навалився на нього, наче стотонна брила. Яблонський зі страшним риком завалився на спину, стискаючи кулаки. Йому здавалося, що в тілі не лишилося жодної цілої кістки, жодного неушкодженого місця. Кортіло розірвати власні груди, щоб впустити в легені хоч трохи повітря.

Він лежав у якомусь льосі, чимось укритий. Щось тепле притискалося до правого боку... щось... або...

— Лейло,— прохрипів він.— Лейло...

— Уже бити?

— Запитай... де... ви... де... ви...

— У кого запитати? — Аслан дивився на нього з забобонним жахом.

— Я не бачу. Я не розумію...

Нещодавні Федині спогади водномить посипалися на Тео, як з рогу достатку. В’язниця, вибух, убитий кат, поліціянт... боротьба з поліціянтом. Він переслідував їх по п’ятах. Будівля з червоної цегли в Єврейському кварталі, поруч з човниковою станцією. Підвал. А тоді чорнота і самотній жіночій голос у його голові. «Нехай тільки витягне нас звідси...»

Їхня надія згасла. Якщо Лейла могла молитися, то він був тим самим, до кого вона молилася в ту мить.

— Бий!

Під ребрами розлився різкий біль. Тео закашлявся, але відчуття забрало всю його увагу, і він миттєво підняв «ширму» від свідомості двійника. Кілька секунд він нерухомо лежав на спині, а тоді розплющив очі.

— Дякую.

Аслан мовчки сидів над ним, міцно стискаючи гвинтівку. Тео кліпнув і підвівся, спираючись на стіну.

— Я мушу піти.

— Піти? Куди?

— Мені треба.

— Яблонський... але ж ти командир. Не думаю, що це гарна ідея.

Тео простягнув вигнанцеві свою гвинтівку і провів рукою по кобурі, перевіряючи наявність револьвера. На місці. Тео поповз уперед. Аслан лише провів його похмурим поглядом.

— Спробуй протриматися якнайдовше.

Теодор Яблонський пірнув у провал між поверхами й дезертирував з поля бою.

Джекі вийшла зі шпиталю й накинула каптур. Голова йшла обертом, від болю темніло в очах. Вона пробиралася через руїни Академічного району якихось кілька хвилин, але здавалося, минула ціла вічність. Повз пробігали люди, але Джекі не впізнавала облич. Раптом позаду загуркотіло, і в небо вперіщив яскравий вогняний сніп — обвалилася покрівля однієї з будівель. Світло впало на обличчя вигнанця, що пробігав поруч. Матей! Джекі дивом устигла схопити його за край плаща.

— Агнесо?! — він витріщив очі, ніби побачив примару.— Що ти тут...

— Де Тео?

Вигнанець криво посміхнувся.

— Він зник.

— Він... що?

Матей потягнув її вбік, вони шугнули в укриття за сходами.

— Дві години тому він самовільно залишив позицію, більше його ніхто не бачив. Він утік!

Джекі вражено закліпала. Тео ніколи не вирізнявся особливою надійністю, але він не міг кинути солдатів без причини. Він знав, що, крім нього, допомогти леобуржцям більше нема кому. Майже всіх командирів було знищено ще до бою.

А раптом він... пішов по Федю? Всередині Джекі ворухнулася надія, але дівчина одразу ж приборкала себе. Федя надто далеко. Їх розділяє ціла армія. Джекі похмуро зітхнула.

— Я хочу потрапити на ту позицію і розпитати людей. Хтось має знати.

— О ні. Звідси ти ніяк туди не дістанешся.

— Має бути спосіб.

— Має,— погодився Матей.— Але це без мене. Я туди не полізу.

— Боюся, що це наказ.

Вигнанець нервово засміявся.

— Ти мені не командир. У мене взагалі немає командирів. Оздемір помилував вигнанців, тож ми тепер...

— То, може, ти перейдеш міст і допоможеш йому знищувати твоє місто, якщо він такий добрий?! — пирхнула Джекі.— Чому ти ще тут?

Хлопець кинув квапливий погляд у небо, хоча вгорі не гуркотіли мотори, і забурмотів:

— Тут усі, кого я знаю. Усі. Але вони не бояться вмирати. Як і ти. Стрибаєте під снарядами. Навіжені. Божевільні. Ви всі сказилися. А я — ні. Я не хочу помирати — мені ще зарано.

Головний біль посилювався. Джекі ледве трималася на ногах. Від вибухів у середмісті здригалася земля.

— Куди ти йдеш зараз?

— До Ратуші. Там мій брат. Хочу його забрати,— вигнанець люто стер з чола піт.— Яблонський правильно вчинив. Треба тікати. Цьому місту гаплик.

— Я думаю, він не тікав. Я піду з тобою.

Матей роздратовано видихнув.

— Вертайся до Університету!

— Ні, я хочу знати, що там відбувається.

— Прочитаєш уранці в газетах.

На сусідній вулиці гримнув вибух. Вони пригнулися, згори посипалися шматки відбитої ліпнини.

— Можливо, хтось таки бачив Тео. Мені треба знати, що з ним! Будь ласка!

Матей закотив очі.

— Яблонський дезертирував. Або вже мертвий. Ви всі схибнулися. Ви божевільні!

— Добре, що в нас є ти,— Джекі стиснула його руку.— Ясний Розум вільного міста Леобурга! А тепер ходімо до Ратуші!

Лейла втратила лік часу. Вона лежала під купою обгорткового паперу в цілковитій темряві. Початковий жах поволі минав, вона зрозуміла, що Федя живий. Іноді їй здавалося, що його м’язи скорочуються самі по собі, ніби він кудись іде, але хлопець дихав уривчасто і не приходив до тями.

Минуло кілька годин, надворі, певно, вже світало. Де той клятий Лугін? Чи пішов він з району, чи нишпорить поміж темно-червоних будинків, винюхуючи їх? Лейла перевернулася і поворушила затерплою рукою. Цієї миті вона дещо почула. Нагорі лунали команди, але слів вона не розбирала.

Лугін не ліз до підвалу, бо чекав на підкріплення.

Їх знайшли.

Серце підстрибнуло і закалатало в горлі.

Раптом Федя заметушився і спробував сісти, хоча його очі досі були заплющені. Він повільно вимовив:

— У якому ви... будинку... будинку... Два будинки...

Бідолашний марив. Лейла навалилася на нього і затулила долонею рота. Все її тіло тремтіло, наче в пропасниці, на очі навернулися сльози.

— Федю, любий, заради бога, тихіше. Мовчи. Мовчи!

Рипнули двері. Нагорі залунали голоси. Страх ніби витягав з Лейли нутрощі. Хтось спускався сходами. Ще хвилина і...

Нагорі гримнув постріл. Один, другий, тоді ближче. На сходинках почулося тупотіння, хтось скрикнув, наступний постріл гримнув у самому підвалі.

Запала тиша. Лейла боялася вдихнути. Все, що вона мала,— маленький ніж у підборі. Вона повільно ковзнула рукою до чобота і раптом зрозуміла, що її остання надія — сьомий ніж — зникла. Це кінець. Вона не мала жодної зброї. Хтось повільно просувався підвалом. Кроки зовсім поруч. А тоді з неї рвучко злетів обгортковий папір. Дівчина обернулася. В очі вдарило світло.

Їх знайшли. Їх знайшли.

Екіпаж колесив вузькими вулицями досвітнього Відня. Раз по раз вили сирени, з небес на землю спадали промені світла, рокотали мотори. Їх шукало все місто. Раптом екіпаж зупинився. Вони ніби застрягли десь поміж світами, навкруги була тільки сіра рідка темрява, суміш ядучої вугільної кіптяви і туману.

— Виходьте з екіпажа,— в руці Зінкевича з’явився револьвер.— Обоє.

Данило відчув, як його серце стискає крижана рука. Вони з Ґретою перезирнулися.

— Вашу участь завершено,— холодно вимовив Зінкевич.— Тільки-но ми отримаємо владу, Австро-Боснійська Імперія виконає свої зобов’язання щодо захисту Леобурга від зазіхань.

Дідько, їхній план пішов під три чорти! Вони вилізли з екіпажа, Ґрета нервово зиркнула на Данила.

Хлопець швидко оглянув противників. Їх було троє — Зінкевич і двоє агентів. Дядько кинув на Данила переляканий, зацькований погляд. Тео вклав би цих трьох з револьвера, але він... він не Тео, так.

Данило сунув руку в кишеню і намацав гладеньку поверхню люміноли, яку в готелі йому підкинула Ґрета.

Кров. Іскри. Дим. Йому згадалося, як витягнулося і скам’яніло обличчя Альберта, коли рідина з люміноли викрила кров на його одягу. Данило намацав у кишені складаний ніж. Біль полоснув пальці, хлопець відчув, як кишеня австрійського однострою стала вологою від крові. Ґрета зловила його погляд і здригнулася.

Данило вихопив люмінолу. Один помах ножа — і міхур вигнанської лампи розрізано. Люмінола спалахнула, з неї повалив густий ядучий дим з іскрами. Данило жбурнув лампу всередину екіпажа.

Гримнув постріл. Ще один. Ґрета скрикнула, впала на землю й перекотилася за ящики, зіставлені біля складу.

Данило схопив дядька за барки й витягнув з екіпажа. Дем’янич надсадно кашляв. Зінкевич вивалився з екіпажа, з-за ящиків гримнув постріл, і він впав на землю — Ґрета верескнула з несподіванки, не очікуючи влучити.

Данило не знав, що відбувається за його спиною, лише біг уперед навмання і тягнув Дем’янича за собою. Очі насилу розрізняли предмети, які проступали крізь матову темряву. Позаду гриміли постріли, лунала добірна лайка. Десь поруч завищала сирена.

— Стій. Зачекай,— прохрипів дядько.— Не можу дихати...

Данило привалив його до стіни і послабив вузол шийної хустки. Всередині палало. З сутінків виник силует Ґрети.

— Не зупиняйтеся,— дівчина важко хапала ротом повітря.— Бігом!

Над головами зарокотали мотори. Наближалися австрійські дирижаблі.

— Ми недалеко,— дядько тримався за груди.— За мною!

По землі вже нишпорили прожектори. Вони побігли, притискаючись до будівель, і за кілька хвилин опинилися біля великого ангара.

— Ми домовилися з австріяками, що я завжди контролюватиму, де установка,— пробурмотів Дем’янич, відчиняючи амбарний замок.— Учора я перемістив її сюди. Але вони про це вже знають.

— Навіщо перемістив? — Данило вдивлявся в мінливу імлу позаду.

— Бо після сутички з українцями на кордоні я боявся, що цісар кине на них установку і використає її на повну потужність. І тоді...

— ...кристали розрядяться, і вона перетвориться на купу заліза, а твій вплив на цісаря завершиться,— посміхнувся Данило.— А ти хотів дочекатися сутички Австрії з Росією. Ти хотів випробувати її в бою проти найсильнішого суперника.

Дядько кинув на нього красномовний погляд.

— Яблонський, трясця, ворушіться,— просичала Ґрета, перезаряджаючи револьвер біля дверей.— Не думаю, що я вдруге так блискуче стрельну!

Дядько насилу підняв засув і відчинив двері ангара. Вони пірнули всередину.

Дем’янич вибіг сходами до керма «великої риби» й почав переставляти важелі на панелі приладів. Данило рушив за ним, але мало не впав, коли мотор установки загарчав і вона здригнулася під ногами.

— Я бачив портал на Соборній,— промовив Данило.— Це ти створив? Оцією установкою?

— Що? — Дем’янич відволікся від керування.— Який у біса портал?

— Просто на вулиці! Не в маєтку!

— Не розумію, про що ти. Я не марную енергію на такі дурниці.

— Тоді звідки він там взявся?

— То, певно, ти сам і створив,— загарчав дядько.— Ти вмієш це незгірше за мене!

Данило здригнувся. «Гайнути б зараз у Романівку!» Ось про що він подумав тоді! Портал здався йому штучним, бо він сам його створив. Сам!

— Якщо я можу контролювати створення порталу, то можу і контролювати, куди він веде?

Дем’янич поглянув на нього, як на дурника.

— Гадаєш, австрійці б марнували стільки зброї на мої досліди, якби я закидав їхні танки кудись під метро «Позняки» в Києві? Вони поверталися на поле біля складів! Я з’ясував природу транслокальності, Даню! Портал у маєтку Яблонських не можна змінити, він природний, але власні я контролюю сам!

Ґрета підійшла до установки, її очі схвильовано блищали. Дівчина кинула Данилові другий револьвер. У барабані практично не залишилося набоїв. Данило звів курок. Дядько повільно обернувся до нього.

— Якщо ти такий вправний, то створи мені портал у Леобург,— повільно вимовив Данило, спрямувавши цівку на нього.— Або ймовірність того, що я тебе вб’ю, значно Зросте.

Ззовні щось гримнуло, всередину ангара залетів сяйливий згорток. Данило бачив такі на Михайлівській площі. Бомба розкручувалася, розкидаючи навколо іскри, простір затягував щільний білий дим.

— Яблонський!!! Ані руш!

Данило здригнувся. Зінкевич вистрілив першим, але хлопець устиг ухилитися. До ангара влетіло ще двоє. Силуети пересувалися в білих пелехах, наче примари. Поруч гримнув постріл — стріляла Ґрета.

Данило оглух від пострілів. Силует Зінкевича вигулькнув у диму, але раптом дивно підкинув руки і зник у молочній завісі. А в ангарі застигла дзвінка, гостра тиша. І вони почули голос:

— Залишайтеся на місці, пане Яблонський. Вас оточено.

Дим розвіювався, відкриваючи кілька тіл, що розтяглися на підлозі біля дверей. Данило відчував, як його розум намагається схопитися за цей голос, за його інтонації, щоб зрозуміти, що відбувається, але йому ніяк не вдавалося. Поки на порозі не з’явився Бобриков.

— Пресвята Діво,— видихнула Ґрета.

— Доброго ранку, пані й панове,— спокійно мовив він.— Підніміть руки і відійдіть від пана Дем’янича. Пане Дем’яничу, спускайтеся.

Данило відчув, як поруч заворушився дядько. Якщо він зробить крок, вони приречені. Ґрета витріщилася на Бобрикова і повільно підняла руки. До ангара зайшло ще кілька людей у цивільному. Їхні револьвери були звернені до втікачів.

— Агент особливої канцелярії при міністерстві закордонних справ Австро-Боснійської Імперії, Костянтин Дмитрович Бобриков,— відрекомендувався він.— Пане Яблонський, як же ви нам допомогли!

Данило ніяк не міг зрозуміти, що відбувається, його мозок ніби спаралізувало. Бобриков... але ж він був російським агентом. І він... він радив звернутися до Ревкомітету... Вони мали стати їхніми союзниками... Що... що відбувається?

— Я довгенько не міг вийти на генерала, але знав, що рано чи пізно вони підуть ва-банк,— Бобриков кинув погляд на нерухоме тіло Зінкевича.— Я знав це, відколи Зінкевич вийшов на контакт з вами. Ви привели мене до Коджича. Завдяки вам вдалося викрити всю їхню мережу, браво!

Данило перестав дихати. Все від початку було не так, як він уявляв. Австрія спрямувала до Леобурга росіянина. І Бобриков шукав щура в австрійській верхівці, намагаючись вистежити його за контактами з леобуржцями, й періодично ділився з ними розвідувальною інформацією про дії Росії. А тепер...

— Пане Дем’яничу, ходіть сюди. Запевняю, вам нічого не загрожує.

Данило наче прокинувся. Його охопило незрозуміле почуття легкості. Він ніби намацав усередині важіль, що перемикав його свідомість на Едварда Яблонського, який здійснював учинки, що їх Данило ніколи б собі не дозволив. Хлопець рвучко кинувся до дядька і схопив його за комір. Дем’янич здригнувся, коли його скроні торкнулася холодна цівка револьвера. Ґрета витріщила очі.

— Бобриков, не робіть різких рухів,— засичав Данило, притискаючи дядька до себе.— А то вся ваша суперзброя піде коту під хвіст. Ви знаєте, що без нього ця установка — металобрухт.

— Опустіть револьвер,— нетерпляче мовив агент.— У вас нема шансів залишити цей ангар.

Данило зробив крок до приладової панелі.

— Запускай.

— Що?..— пробелькотів Дем’янич.

— Запускай цю довбану машину!!! — заревів Данило.

— Пане Яблонський, я вас попереджаю...

Данило вже не чув Бобрикова. Він відчував, як навкруги поширюється енергія — як вона вібрує, переливається, кличе, тягне за одяг, здіймає волосся. Краєм ока Данило помітив пляму — мерехтливу, пульсуючу діру в реальності. Дем’янич рвучко натиснув на важіль, і мотор під «великою рибою» загуркотів. Данило схопив Ґрету за руку, а тоді побачив, як спалахнули кристали в контейнерах під ґратчастою платформою, на якій вони стояли. Машина здригнулася і зрушила з місця. Гримнули постріли, але Данило вже нічого не чув і не бачив, окрім ревіння і потужної сили, що огортала його і забирала кудись у невідомість.

Тео приготувався ухилитися від ножа, та Лейла заціпеніла. Вона не рухалася, на обличчі застиг жах. Її зіниці різко звузилися від яскравого світла, очі набули відтінку міцного чаю і наче осліпли. Серце Тео мало не вирвалося з грудей. Він знайшов її. Він устиг. Яблонський відвів світло від її обличчя.

— Тео!

Лейла видихнула з таким відчаєм і радістю, що йому перехопило дух. А тоді кинулася до нього і жадібно поцілувала.

Він почувався, наче уві сні, де Лейла раптом підпустила його до себе так близько, що йому вдалося зазирнути за межу, де за кулеметною туреллю ховалася перелякана дитина. Тої ночі, яку вони провели разом, Лейла так і не дозволила себе поцілувати. Тео згадав, як вона з огидою скривилася і відвернулася, коли він потягнувся до її вуст,— наче дівчина з будинку Шарлотти, чий поцілунок коштував дорожче, ніж будь-яка дія з її тілом. Та ніч була задушливим, безжалісним пеклом і не мала нічого спільного з коханням. Вони виливали свою ненависть — одне до одного, до своїх ворогів і до друзів, до цього клятого міста — й залюбки поламали б одне одному кістки. Але сьогодні все було інакше. Ця мить була ще однією дрібкою того справжнього, що існувало між ними, того, що залишилося б після цих ігор на виживання. Тео вже бачив її такою: коли діставав з-під бура субтерини й коли Лейла дізналася про трагедію з Давидом.

Вигнанка відірвалася від його вуст і хотіла відвернутися, але він узяв її обличчя в долоні й не дозволив. В очах дівчини стояли сльози, вона всміхалася. Тео криво посміхнувся у відповідь:

— Що, справи такі кепські, люба?

Лейла засміялася й закотила очі.

— Настільки кепські, що я рада тебе бачити.

Вона відповіла німецькою, не намагаючись, як зазвичай, дратувати його російською мовою. Її голос звучав так схвильовано і ніжно, що Тео мимоволі заслухався, але за мить вигнанка посунулася, і він побачив свого двійника.

— Matka boska![97] — Яблонський посвітив на нього.— Як він ще живий?!

— Вам обом пощастило, що є така чудова я,— Лейла змахнула сльози.— Але треба забиратися звідси, бо ти наробив галасу стріляниною.

Тео повільно простягнув руку до фіолетового Фединого обличчя. Його занудило, в очах зашугали білі мухи. Біль його двійника дерся крізь «ширму», наче монстр у зачинені двері в нічному кошмарі. Якоїсь миті Тео раптово занурився в барило з чорнилом.

— Тільки не це! — Лейла поплескала його по щоках.— Агов, Яблонський, зараз не час непритомніти!

Тео розплющив очі. Він лежав горілиць на підлозі. Руки і ноги стали ватяні.

— Він надто близько. Мені важко... утримувати... «ширму». Але Женя навчила... Потрібен постійний біль. Мій, саме мій.

Лейла здивовано вигнула брову.

— То тебе треба періодично бити, різати чи кусати? Це я залюбки.

Тео сів і розім’яв шию. Імла в голові поволі розходилася.

— Для початку потрібно мовчати і робити те, що я кажу.

— Це вже складніше,— зітхнула дівчина.— Все, вшиваймося!

Тео узяв Федину руку і закинув її на плече. Раптовий біль у ребрах вибухнув тисячею фугасів. Яблонський заскреготів зубами і потягнув двійника до виходу. На сходах лежав убитий поліціянт і дивився кудись у стелю незрячим поглядом. Лейла помітно здригнулася, проходячи повз тіло. Вони виповзли на вулицю. Десь за обрієм уже визрівав світанок, небо поволі ставало не таким диявольськи чорним, обриси будинків Єврейського кварталу чіткішали. Лейла перелякано видихнула, помітивши ще кілька тіл. Вони були вдягнені в темні однострої леобурзьких тюремників. З Фединих спогадів Тео не зовсім розумів, який вибух зруйнував в’язницю, але трохи згодом пригадав маленьку цяточку літоциклетки, що протаранила балон російського дирижабля. Ймовірно, здетонував боєкомплект.

Лейла визирнула з-за рогу будинку і поманила Тео вперед. Вони пройшли вздовж порожньої вулиці та присіли за ящиками біля доків. Вигнанка присунулася до нього. Тео всюди переслідував неприємний запах. Він принюхався.

— Чому від вас тхне...

— Лайном?

— Власне, так.

— Оздемір побачив мене і перелякався,— Лейла скептично підібгала куточки рота.— Насправді ми вибиралися з в’язниці через каналізацію.

— Оздемір... що з ним?

Вигнанка відсунулася і відвернулася до річки. Вочевидь, у неї нічого не вийшло, але Федя тоді був не при тямі й ніяк не міг заповнити прогалину в пам’яті.

— Він тебе скривдив?

Тео не знав, навіщо спитав це. Лейла однаково збрехала б, навіть якщо цей брудний вилупок справді щось їй заподіяв, але це питання займало всі думки Тео. Він відвернувся від вигнанки, щоб мимохіть не побачити правдиву відповідь у її очах.

— Ні. Не встиг,— Лейла раптом м’яко торкнулася його плеча і додала,— не хвилюйся.

Тео обернувся. «Не хвилюйся». Її голос прозвучав так ніжно, ніби він справді щось важив для неї.

— Шкода, що я теж його не скривдила,— зітхнула вигнанка.— Сподіваюся, він таки здох під тим камінням. А ти... Дякую, що прийшов.

Тео хотів відповісти, що не міг не прийти, бо думка про те, що вона гине десь у страшних муках, викручувала йому суглоби і затьмарювала розум, але він лише мовчки кивнув. Ще не відомо, чи переживуть вони сьогоднішню ніч.

Тео трохи висунувся з-за мотлоху й оглянув берег. Годину тому він переплив річку трохи північніше, рухаючись назустріч ворожим військам. На щастя, йому вдалося проскочити непоміченим, але пройти втрьох, з Фединим нерухомим тілом на плечах, вони шансів не мають.

— Нам доведеться переплисти річку,— сказав Тео.— Іншого способу немає.

— Я думала почекати.

— Чого? Поки він помре? — він похмуро кивнув на Федю.— Вибір невеликий: прориватися до своїх і сподіватися на лікарів у шпиталі або врізати дуба просто тут.

Лейла розпачливо зітхнула.

— Леобург однаково не встоїть. Ти це чудово розумієш.

Тео обернувся до неї. Так, він розумів це краще за будь-кого. Але він мав те, чого не мали інші,— надію. Іноді вона отруює, засліплює, веде до безодні, але в ті моменти, коли, крім неї, нічого не залишається, саме вона і рятує життя.

— Ноги в тебе не зв’язані, Лейло. Якщо не хочеш вертатися — тікай. Але якщо ти зі мною, то будь зі мною до кінця.

Вигнанка не дивилася на нього, ніби й не чула, в її темних очах відбивалася заграва пожеж на протилежному березі.

— Тут перепливати не можна. Річка дуже широка.

Тео глянув на темну смугу, що відділяла їх від своїх.

— А на тому березі мінні поля,— Тео звалив на себе Федину руку.— Ходімо південніше.

Лейла схопила його за рукав, коли він саме збирався підводитися.

— Ні. Надто довго. Ходімо до мосту. Ми увійдемо до міста слідом за танками.

— Що?!

— Вони і розмінують нам дорогу,— Лейла закинула другу Федину руку на себе.— Ми як ті миші. Маленькі сірі миші. Крізь дим і пару нас ніхто не помітить.

Вони долали відстань в кілька кварталів цілу вічність. По чолу котився піт, утім, через напруження Тео не мерз від промоклого одягу. Небо світлішало. Ще трохи — і пересуватися непомітно буде неможливо. Попереду з’явився міст.

Лейла порилася в торбі Тео й витягла тетранокль.

— Так, до мосту не лізтимемо. Там охорона. Обійдемо. Он там, далі, річка звужується, і є очерет.

Тео нічого не відповів. Вони звернули на сусідню вулицю і за кілька хвилин вийшли з іншого боку Північного мосту. Вода біля берега взялася тонкою крижаною кіркою. Вони сховалися в очереті. Пахло болотом і димом. З протилежного берега долинали вибухи. Вигнанка схилилася до Феді, він ледве дихав. Тео дедалі менше був упевнений у їхньому плані, а вже в тому, як подолати третю лінію оборони,— й поготів. Вони точно втраплять під дружній вогонь. Або підірвуться на мінах.

У гіршому разі — полон.

Тео люто сплюнув.

— Пливімо,— скомандував він і звалив Федю на плечі.

Лейла тихо заквилила, занурюючись у крижану воду. Вони мовчки пливли кілька хвилин, від холоду Федя отямився і відчайдушно вчепився Тео в плечі. У Яблонського знову почало темніти в очах.

— Ні,— процідив він.— Тримай... ширму... Думай про неї!

Федя важко сапав ротом, але більше не намагався борсатися. Тео відчув під ногами дно. Вони виповзли на берег і пірнули в очерети.

— Боже, я вмираю,— Лейла похукала на тремтливі руки, намагаючись зігріти їх.— Як же... як холодно...

Тео скинув із себе двійника і підповз до дівчини. Він стягнув з неї чоботи і вилив воду, потім розтер її ступні й надів чоботи назад. Лейла зняла сорочку й викрутила її, потім стягнула куртку з Яблонського. Тео стягнув чоботи з Фединих ніг — свої, американські чоботи. На щастя, той десь загубив остроги, інакше би брязкав ними на все місто. Всі ці маніпуляції були марними. Вони помирали від холоду, пальці не слухалися. Вигнанка тихенько запхикала.

— Потрібно рухатися. Ну ж бо!

Крізь залишки темряви проступали обпалені скелети будинків Творчого району. Попереду вибухало, заграва стала яскравішою. Десь високо в небі гули мотори.

— Вони намагаються пробитися до своїх,— пояснив Тео.— Ми заблокували чимале угрупування в центрі Аристократичного.

— А де... монорельс?..— раптом промимрив Федя.

— Це ще не твоя зупинка, друже,— пирхнув Тео.— Гадаю, нам...

— Пам’ятаєш... як ми... потрапили на Михайлівську? — пробурмотів його двійник.— Шахта монорельса... Йти по вулиці... надто...

— Надто небезпечно,— кивнула Лейла.— Він має рацію.

— Найближча зупинка — «Фарбелауф»,— повільно вимовив Тео.— Там потяг якраз ходив тунелем.

— Ходімо.

Вони звернули в провулок. Навіть при світлі пожежі пересуватися було складно — вулиці були завалені камінням, бруківку спотворювали свіжі вирви від снарядів. Земля тремтіла від важкої ходи гусениць. Удалині з’явилася будівля леобурзького Фарбелауфу, вкрита кіптявою, але вціліла в пожежі. Напроти нього, на рівні другого поверху, розташовувалася платформа монорельса, а вздовж вулиці тягнулася ґратчаста ферма — шахта, якою і пересувався тут повітряний потяг. Тео кинув погляд на вигнанку. Лейла підбадьорливо підморгнула.

Тео зняв із себе Федину руку. Після освіжаючого купання він трохи очуняв і міг пересуватися самотужки. Лейла підтримувала його під одну руку, поки Яблонський копирсався в замку біля східців. Раптом позаду щось клацнуло. Тео завмер. Цей звук неможливо ні з чим переплутати. Саме так клацає затвор гвинтівки. Він повільно обернувся.

— Не двигаться! Руки за голову[98],— наказав хтось.

Тео окинув поглядом вулицю. Позаду стояло троє солдатів, ще двоє за порогом під’їзду, один — у вікні другого поверху.

Без шансів.

Лейла розпачливо глипнула на нього, ніби вибачаючись за власний план. Вони повільно обернулися й завели руки за голову.

— На колени![99]

Земля ще тремтіла від гусениць, але Тео зненацька почув дещо дивне й до болю знайоме. Цей звук будив його вранці багато років. Такий звичний звук мирного Леобурга, що назавжди залишився в минулому.

Тео повільно опустився навколішки, Лейла сповзла слідом і потягла за собою Федю.

До них підійшли двоє. Один поплескав Тео по кишенях, забрав револьвер, витягнув ніж. Другий обдивився Лейлу.

— Карпов, підніми їх.

Лейла дивилася в землю, але за мить вона звела запитальний погляд на Яблонського. Вона теж це чула. Вона чула звук.

— Веди їх до...

Звук перетворився на ревіння. Оглушливо засвистіло. Тео обернувся й побачив світло в шахті монорельса.

— Лягайте!!!

Вони втислися в землю долілиць, над головами вилетів потяг. Світло прожекторів прорізало дим від пожеж, а з бортів одночасно плюнули вогнем кулемети. Черги пульсували, наче серцебиття. Кулі збурювали землю, дробили цеглу, кресали по бруківці, впивалися в тіла ворогів. Вулиця сповнилася вогню й пилу. Крізь гуркіт лунали крики. Тео обхопив голову руками, крижана бруківка холодила щоку. Нарешті кулемети замовкли, запанувала моторошна, прозора тиша. Тео схопився з землі, здійнявши руки.

— Nicht schießen! — вигукнув він.— Nicht schießen![100]

Клацнула засувка, і хтось гукнув йому у відповідь:

— Яблонський?! Хай тобі чорт!

Тео впізнав Адама. Монорельсовий потяг перетворився на справжнього монстра — його боки були оббиті шматками броні всіх форм і розмірів, з вікон визирало два багатоцівкові кулемети. В череві поїзда рипнув люк. За мить їх втягнули до вагона. Знову застукотіли колеса. Тео безсило притулився до стіни.

— Ми вирішили трохи підсмалити їм дупи,— кинув через плече кулеметник.— І проїхатися в Творчий. Бо ці тварюки геть знахабніли — ще й піхоту сюди тягнуть!

У задушливій тісноті бронепотяга панувала така спека, що «пасажири» ходили у вагоні напівроздягнені. А Тео нарешті відчув занімілі змерзлі ноги. Лейла посунулася до нього, він обійняв її однією рукою. Вона хотіла щось сказати, але їй забракло слів, тож вигнанка лише опустила голову йому на плече.

Монорельс, дитя вільного міста Леобурга, перетворений його громадянами на смертоносну зброю, ніс їх кудись крізь вогонь і темряву.

— Хлопці, хтось бачив Тодорова? Де Тодоров, не знаєш? — Матей хапав леобуржців, що пробігали повз.— Він мав бути в Ратуші!

Вони з Джекі вибігли на другий поверх і зупинилися біля архіву. Будівля стояла зовсім темна. Замість одного з вікон зяяла величезна діра, крізь неї дмухав крижаний вітер.

— Де ж ти...— пробурмотів Матей.

У сходовому прольоті виникла чорна голова, хтось гукнув до нього:

— Тодоров на даху!

— А бодай тобі! — завив вигнанець.— Агнесо! Залишайся тут, я зараз повернуся.

На сусідній вулиці щось вибухнуло, під Ратушею затремтіла земля. Джекі схопилася за стіну і мало не випала в діру. Матей побіг сходами нагору. Крізь вибиті вікна до Ратуші вливалося холодне сіре світло. Джекі впоралася з запамороченням і почала обережно підніматися. Потрібно знайти когось... хто знає... де Тео... він не міг... піти просто... так...

Вона подолала два поверхи і побачила залізну драбину, що вела на дах. Біля неї стояло двоє вигнанців.

— Ви часом не бачили Яблонського? — прошепотіла Джекі, як їй здалося, цілком переконливо.

Обличчя вигнанців витягнулися з несподіванки, один підставив їй плече, перш ніж в очах стемніло і вона мало не звалилася у проміжок між сходами.

— Що ви тут робите, Агнесо?

Її поплескали по щоках. Джекі повільно розплющила очі. Голова пульсувала, ніби хтось стискав і розтискав лещата навколо її скронь.

— Тео...

— Тео тут нема.

Вона відкинула від себе руку і полізла по драбині на горище.

Крижаний вітер приголомшив Джекі. Він шматував поділ сукні, зірвав з голови каптур. Місто під її ногами стогнало і спливало кров’ю, і аж ген-ген до обрію вона не бачила жодної вцілілої будівлі: вулиці Леобурга палали, диміли, здригалися від вибухів, гримотіли перекриттями, що падали. Між будинками раз по раз блимали спалахи. Джекі стояла на самому краю й бачила, як руйнується світ. Це руйнувався світ Агнеси, який вона так хотіла врятувати. Джекі вже знала це відчуття. Пісня. Пісня, яку вони з Федею слухали в правій вежі маєтку в Романівці. Все так і сталося. Вона стояла на краю зруйнованого світу, але Феді поруч не було. Його більше ніколи не буде поруч.

Плаский дах ратуші став платформою для артилерійської батареї. Кілька леобуржців, серед яких був і молодший брат Матея, оточили гармату і вдивлялися в низьке сіре небо.

— Я не можу піти! — хтось заверещав тонким юнацьким голосом.— Я не зрадник!

— Ти дурень! — Матей стиснув комір братового пальта.— Ти загинеш!

Повз проторохкотіла літоциклетка, кувікнув клаксон.

— Заходять праворуч! — вигукнув один із солдатів.— Ох... ви лише подивіться...

Джекі насилу дійшла до краю даху, ноги не слухалися. Дівчина вчепилася в білий камінь башти й заклякла.

Увесь правий берег ворушився вогнями, ніби прокидався зі сну величезний прадавній монстр із тисячею очей. Ранкове світло викривало сотні танків, машин і механізмів, що, зригуючи пелехи пари, повзли до непокірного Леобурга. До росіян, затиснутих у вузьких вулицях Аристократичного й Академічного районів, надходила допомога. Армії не було кінця. Над виднокраєм повільно пливли бойові дирижаблі, ще і ще, десять, двадцять — Джекі збилася з ліку. Лють царя Бориса можна було лише уявити — він кинув на маленьке місто все, що міг.

— Нам гаплик,— прошепотів білими губами вигнанець, який стояв поруч з Джекі.

Дівчина обернулася до них. Вигнанці, леобуржці, Матей, який досі стискав комір свого юного брата — всі дивилися на неї, ніби вона мусила щось сказати, але слова застрягли в неї в горлі. Джекі кинула ще один розгублений погляд на потужну армаду — і раптом відчула дещо химерне.

Її тіло ніби прокололи тисячі голок, а кров у судинах завирувала, як шампанське. Джекі зігнулася навпіл, їй здавалося, місто накрили ковпаком, з-під якого стрімко викачали повітря. Коліна підкосилися, дівчина опустилася на підлогу, з останніх сил тримаючись за зубці башти.

— Господи,— зойкнула вона, задихаючись.

Її оточувала сила. Невидима, але чиста, прозора, дзвінка, як натягнута струна. Енергія була настільки потужна, що дівчина не могла опиратися. Енергія просочувалася в неї, забиралася під одяг, під шкіру. Її руки всипало сиротами. Волосся стало дибки, Джекі відчувала в повітрі спалахи невидимої електрики і не могла знайти цьому пояснення. Хтось підхопив її під лікоть. Джекі заплющила очі, а коли розплющила їх, то не бачила нічого, окрім маленької чорної цятки, що раптово виникла посеред поля по той бік річки, просто між охопленим вогнем містом і ворожою армією.

І танки почали зникати.

— Що... що це? — Джекі пригасла долоню до рота і раптом відчула, що з її рук теж ніби б’ють невидимі струмки електрики. Дівчина вражено дивилася на власні руки.

— Дивіться! Дивіться!!! — один з вигнанців мало не випав між зубцями.— Вони зникають!!!

— Цього не може бути, не може бути,— Матей склав руки, як для молитви.— Це марення, якийсь обман зору...

— Якщо обман зору, то в усіх нас! — вигукнув його брат.— Що це... воно рухається!

Джекі, затамувавши подих, дивилася на маленьку цятку, що рухалася назустріч армаді. Ворог гатив з усіх гармат, але снаряди зникали, ніби за помахом чарівної палички. Невидима стіна пожирала залізних монстрів, наче комашок. І люди не витримали. Наступ зупинився. Танки розверталися на повному ходу, танкісти вискакували через люки й тікали світ за очі. Піхота, що рухалася за танками, спішно розверталася, їхні ряди косила паніка. Два дирижаблі спробували облетіти невидиму стіну, але одразу ж зникли, наче незадоволений художник стер їх з величного пейзажу зруйнованого міста. Лаштування ескадрильї розсипалося, дирижаблі почали набирати висоту, один з них невдало розвернувся і зник, уже практично долетівши до високих хмар.

— Воно їх жере! Що це, що це в біса таке...— на очах Матея проступили сльози.

— Це портал,— ледь чутно прошепотіла Джекі.— Данило повернувся.

Грім вибухів, ревіння моторів, оглушливий лемент. Данило, здавалося, втратив слух. Вони ввалилися до Леобурга так різко, що не одразу зрозуміли, де саме опинилися. Дядько стояв біля приладової панелі й відчайдушно крутив якесь колесо. Потім додав пари, й установка поїхала швидше.

Навколо них клубочилися портали. Не один, не два — тисячі, вони затягували всередину дирижаблі, жерли танки, в них назавжди зникали снаряди. Данило ніяк не міг вдихнути. Портали переливалися і пульсували, наче живі істоти. Якщо він колись і не вірив, що транслокальна енергія має розум, то зараз бачив це на власні очі.

— Як ти це зробив? — Данило заворожено спостерігав за сплесками енергії.— Як ти змусив портал з’являтися там, де тобі потрібно? Чому речі й люди проходять туди без твоєї участі?..

— Забагато питань, Даню! — його дядько перекрикував ревіння двигуна.— Я здатний керувати енергією! Я їй наказую! І ти! Ти теж можеш! Питання лише в ціні. Ти даєш — вона дає взамін.

— Що тут у дідька відбувається? — Ґрета вчепилася в руку Данила. Установка підскочила на вибоїні й мало не завалилася на бік.— Як ми тут опинилися?! Куди все зникає, Едварде?!

— Я не Едвард,— неуважно посміхнувся Данило.

— Гаразд, хлопчики і дівчатка,— Дем’янич підскочив до краю платформи.— Було весело і все таке, але ви маєте ще хвилин п’ять.

— Що?! — верескнула Ґрета.

Дядько кивнув на один з кристалів, що світився в контейнері під платформою. Його сяйво майже згасло. Портали почали стискатися і зникати на очах. Один зі снарядів пролетів над їхніми головами і вибухнув позаду. Дем’янич уже зібрався стрибати, але Данило вчепився йому в лікоть.

— Але... почекай! Їх ще надто багато!

— Це не мої проблеми!

— Кристал розряджається! Що нам робити?!

— Ти... та ти сам як кристал, Даниле! Твої руки...

Дем’янич відштовхнув його, зістрибнув з платформи і зник у хмарі пилу і пари десь позаду.

— Трясця,— видихнула Ґрета.— Слід забиратися звідси, не-Едварде!

«Ти сам як кристал. Твої руки...»

Портали зібгалися, наче всохла шкіра, один з російських дирижаблів прорвався крізь невидиму стіну і попрямував до міста. Данило хапав ротом повітря, на чолі проступив піт. Він згадав перший дотик до мерехтливої імли порталу, і як енергія липнула до його пальців. Потім — електричний розряд у момент, коли вони з Лейлою потиснули одне одному руки. Якщо транслокал і здатен ділитися своєю енергією, то саме через дотик.

«Ти даєш — вона дає взамін».

— Тримай важіль! — вигукнув Данило.

Ґрета намертво вчепилася в центральний важіль. Данило відкинув люк на платформі та спустився в машинне відділення. Кристал майже згас. Хлопець відчинив контейнер, розжарений кристал випав йому на долоню. Сяяння пояскравішало. Якщо він і може зарядити його своєю енергією, на це треба час.

— Хай що трапиться,— прокричав Данило, не дивлячись угору,— тримай курс просто на них!

«Питання лише в ціні».

Він відкинув кришку контейнера і застромив туди свій кулак.

Біль вибухнув, розриваючи його на друзки. Данило навіть не зміг скрикнути, щелепи скувало судомою. Його били тисячі електричних розрядів, і енергія — промениста, палюча, смертельно небезпечна — ширилася довкола нього, проростала з його тіла, з його душі, й жерла ворогів, змивала їх з лиця його улюбленого міста — міста, якому він приніс себе в жертву.

Розділ 17 Лють

На місто зійшов химерний спокій. Джекі досі чула лемент людей, брязкіт заліза й гуркіт вибухів у вузькому лабіринті міських вулиць, та Леобург уже не бився в агонії, а стомлено мовчав. З небес повільно падали сніжинки. Вони спадали на обгорілі рештки, на завали чорної цегли, на понівечені скелети танків, укривали білим простирадлом розбиті дороги, багнюку й мертві тіла. Все навкруги сповнювалося такою чистотою і тишею, що власне дихання і серцебиття оглушувало Джекі. Вона обернулася до леобуржців. Ніхто не міг вимовити ані слова.

Горизонт очистився, кинуті танки нерухомо стояли посеред поля. Лівий берег ворушився, резерв леобурзької армії форсував річку на півдні. Серед темних обрисів Робітничого району раз по раз миготіли сполохи, але вони зміщувалися північніше, до в’язниці — ворожі частини поспіхом полишали облаштовані раніше позиції. Війська поспішали вийти з оточення. Позаду — пекельна машина. Попереду — загони леобуржців, що руйнували броню ворожих танків снарядами з концентратом Яблонського.

Джекі досі не розуміла, чому саме вона змогла відчути, як працює Данилова машина, але те відчуття вібрації і спопеляючого тепла вже минулося. Зникнення припинилися, вочевидь, портали зачинилися. І дівчина відчайдушно проганяла від себе думки про те, що могло трапитися з Данилом.

Вулицею Справедливості вели полонених. Ближче до Михайлівської площі, затиснуті між рештками крихкого заліза й гарячим камінням, гинули залишки тих, хто вирішив битися до кінця, без жодної надії на порятунок. Унизу заревіли мотори, і Джекі перехилилася через стіну, аби краще роздивитися, що відбувається. На площу вилетів повітряний бронепотяг, у якому насилу можна було впізнати леобурзький монорельс. З бійниць стирчали кулемети. У нутрі замлоїло. Джекі й сама не розуміла, чому її охопила така тривога, ніби повернулися ті припливи енергії, які вона відчувала пів години тому.

А вже за хвилину зі сходів визирнуло перемазане брудом і кіптявою обличчя незнайомого вигнанця.

— Агнесо! — схвильовано гукнув він.— Тобі негайно слід спуститися на другий поверх!

Джекі кинулася до драбини. Ноги плуталися в довгих спідницях, вона стрімголов скотилася на майданчик. Між сходами де-не-де з’являлися провалля, тож дівчина була змушена прослизати повз чорні діри, тулячись до стіни, поцяткованої наскрізними кульовими отворами. На другому поверсі розташовувалася зала для прийому делегацій. Біля входу юрмилися люди. Джекі протиснулася крізь натовп і мало не знетямилася.

Навпроти неї стояв Федя. Її Федя. Він не міг навіть подивитися на неї, бо повіки набрякли, а обличчя було чорно-фіолетове, але це був він, і він був живий, він був поряд з нею — їх відділяло якихось пів кроку. Сльози застелили погляд. Хлопець простягнув руку, і вона кинулася до нього. Вони обійнялися й водночас упали навколішки.

— Боже... Боже...— Джекі обіймала його за шию і відчайдушно стискала сорочку, ніби їх могли щомиті розлучити.— Мій... ти мій... ти зі мною...

Джекі відчувала, що Федя плаче, але навіть не помічала, що ридає разом з ним. Федя гладив її скуйовджене волосся, не в змозі вимовити ані слова. Все перемішалося і злилося в єдине відчуття — вона відчувала його, саме його, і він був живий, він повернувся до неї. Усередині вирувала буря, вона ледве дихала, світло наповнювало її. Все здавалося їй нереальним, і Джекі лаяла себе за те, що, як завжди, завчасно поховала надію. Але зараз вона була щаслива, така щаслива, що їй стало ніяково перед тими, хто не дочекався своїх рідних цієї ночі. Нарешті Джекі відхилилася, намагаючись зазирнути Феді в обличчя, але він низько похилив голову, відвертаючись від неї.

— Усе добре. Тепер усе добре,— прошепотіла вона, голублячи його щоки і шию, і гукнула до вигнанців: — Де лікар?!

У дверях з’явилися люди з червоними хрестами, все завертілося, Джекі відтіснили, вона насилу змогла відпустити Федю з обіймів. Дівчина обвела поглядом кімнату — і біля протилежної стіни, поруч з коминком, помітила Тео. Він дивився на неї, куточок його рота був піднятий у посмішці. Поруч, кутаючись у якесь лахміття, стояла Лейла.

Це вони. Вони зробили неможливе.

Лейла не відчувала тіла від утоми. Вона потроху відігрівалася: допомагав щойно розпалений вогонь у коминку й суха сорочка котрогось із вигнанців, але вона відчувала, що от-от провалиться в сон. Вигнанка не знала, чого б їй хотілося найбільше: помитися, поїсти чи випити чогось гарячого. Сцена чарівного возз’єднання Феді та Джекі дратувала її. Зараз на неї не звертали уваги, але тільки-но всі втомляться насолоджуватися мелодрамою, вигнанці знову згадають про неї, і погляди, сповнені ненависті, повернуться. І ліпше було б їй зникнути до цього моменту.

Федю забрали лікарі, Джекі подивилася на неї. В очах дівчини сяяв захват. Оце вже ні. Ще бракувало, щоб вона їй дякувала.

— Уф-ф, мене зараз знудить.

Тео обернувся до неї. Лейла підвелася і збиралася пройти повз нього, але Яблонський різко виставив уперед руку, перепинивши їй шлях.

— Ненавиджу сльозливі сцени й не хочу ні з ким спілкуватися, а особливо — з нею.

— Чому ж ні,— Тео вигнув брову.— Ти ж у нас сьогодні героїня.

— Я починаю шкодувати про своє рішення.

Один з вигнанців кинув Яблонському сухий одяг, він стягнув із себе брудну сорочку й пожбурив її на підлогу.

— А от скажи мені, люба Лейло,— Яблонський уїдливо примружився.— Чому ти витягла Федю? Ти ж могла так загинути. Чому ти його врятувала?

Його очі здавалися непроникно-чорними і сторожко блищали. Червоні відблиски вогню підкреслювали тіні на западинках щік, стиснуті щелепи, рельєф статури. Як легко її піднімали ці дужі руки, як він стискав її груди і сідниці... Лейла втягнула повітря і відвела погляд. Стоп. Більше ніколи не варто думати про це.

Яблонський ледве не погойдувався від нетерпіння. Він чекав на її відповідь. Він чекав правди. Але він її не почує. Ніколи. Лейла криво посміхнулася.

— Бо в мене величезне добре серце?

— М-м-м... та ні. То чому ж?

Вигнанка знову рушила була вперед, але Яблонський уперто зупинив її. Лейла спробувала відштовхнути його руку, але Тео напружив м’язи, і дівчина, як і раніше, залишилася в кутку. Що ж, мабуть, вона була з ним люб’язною надто довго, час уже закінчувати. Лейла презирливо скривилася і мовила:

— Яблонский, дай пройти. У меня выдалась чертовски плохая ночь[101].

— Ничего, потерпить, прошлая ночь ведь была чертовски хороша[102].

Тео вимовив цю фразу російською, по Лейлиній шкірі враз пробіг морозець. Яблонський не мав німецького акценту. На його обличчі заграла пихата посмішка. Лейла не могла повірити: перед нею ніби стояла інша людина, і вона не знала, що ще змінилося в ньому за цю довгу ніч.

— Як?..— видихнула вигнанка.

— Якось так сі стало, люба моя,— відповів він українською і засміявся.— Все, що було його, стало моїм. Тож я розмовляю його мовами, а Федя — моїми. І ще, мабуть, він непогано стріляє. Чи зможе виграти першість Леобурга з покеру. Але це неважливо. Важливо, щоб ти відповіла на моє запитання.

Лейла роздратовано подумала, що чомусь давно не хотіла його вбити.

— Яблонський, єдине моє бажання зараз — це знайти будь-яке джерело теплої води і помитися, поки нас не вбили. Тож у мене нема часу на твої дешеві жарти.

— Невже тобі настільки неприємна моя увага?

— А, це коли до тебе залицяється мужик з перегаром? Мабуть, ні.

— Що ж, доведеться тобі трохи потерпіти, адже ти досі під арештом,— Тео окинув її поглядом.— До речі, ти теж не завжди пахнеш ружами.

Лейла презирливо скривила губи.

— Саме так, тому мені терміново треба помитися.

— Я — твій конвоїр. Якщо ти і підеш кудись, то лише зі мною.

— Що?!

— Так-так, намилю тобі спинку,— кивнув Яблонський.— А поки що сядь біля вогню і слухай мої дешеві жарти.

— Тео, я хотіла...

Вигнанка здригнулася. Поруч з ними стояла Джекі. Вона була бліда, але її обличчя ніби сяяло зсередини.

— Тео, я не знаю, як тобі вдалося, але я хотіла подякувати...

— О, я тут ні до чого,— він швидко натягнув на себе суху сорочку.— Це все вона.

Лейла втягнула голову в плечі. Джекі звела на неї погляд. Від цього їй раптом забракло місця. Хай вона піде, хай вона відчепиться...

— Лейло, дякую тобі...

— Так. Ні. Стоп. Це все Яблонський. Він нас витягнув.

Тео закотив очі.

— Та я б не звівся на ноги без твоєї допомоги, Женю,— він глипнув на юрбу леобуржців і поспіхом виправився,— Агнесо.

— Отож, ми всі одне одного трохи виручили і забудьмо про це,— нервово смикнулася Лейла.

— Гадаю, тобі доведеться все йому пояснити,— Тео звернувся до Джекі.— З моїх спогадів йому буде важко щось зрозуміти.

Джекі насупилася і кивнула. В коридорі почувся гамір.

— Агнесо! — до Джекі підбіг вигнанець і тицьнув їй купу телеграм.— Свіжі зведення з фронтів!

— Що там? — Тео кивнув на телеграми.

— Австро-Боснія розірвала союз із Пруссією,— пробурмотіла Джекі, простягаючи йому паперову смужку.— Пруссія вела таємні переговори з Британією.

— Отже, вони намагатимуться припинити війну з Францією і зосередяться на Росії та Етрурії,— Тео хитнув головою.— Після Другої війни це досі їхні головні проблеми.

— Схоже, ти маєш рацію,— Джекі витягла з купи повідомлень ще одне.— От тільки на італійському фронті їм не щастить. Страйк флоту в Далмації.

— Народи балканського півострова вже наїлися війни доневпоїду,— посміхнувся Тео.— Якщо хорвати ще трохи натиснуть — Австрія за кілька днів утратить Балкани.

— Чого ти радієш? — кинула Лейла.— Польща... пардон, Малопольське Князівство пропускає через свою територію австрійські війська. Вони будуть тут за кілька днів. І візьмуть Леобург голіруч.

— Не візьмуть,— заперечила Джекі.— Данило повернувся. І він повернувся з австрійською суперзброєю.

Лейла здригнулася. Це здавалося неймовірнішим, ніж її втеча з в’язниці. Брови Тео поповзли вгору.

— Вони не полізуть сюди,— промовила Джекі.— Як і росіяни. Я бачила, як діє ця машина. Росія втратила цілу армію за кілька хвилин. Ми всі живі лише тому, що Данило їх зупинив.

Лейла закліпала.

— Тобто, їм залишається...

— ...розпочати бійку з Росією трохи північніше,— посміхнувся Тео.— Приймаю ставки за австрійський бліцкриг на Петербург.

— Гаразд,— гмикнула Лейла.— Ну і де той ваш Данило?

Джекі зупинилася, перш ніж переступити поріг маєтку Яблонських. На весь маєток лишилися цілими лише кілька вікон. Одну зі стін посікло, бурий ракушняк був поцяткований дірками від куль, верхівку правої вежі звалило вибухом.

— Нагору,— скомандувала Джекі.— Кімната ліворуч.

Леобуржці занесли Федю на другий поверх. У кімнаті Едварда було надприродно тихо. Мініатюрний годинник-скринька на столі мовчав. Вікна були наглухо зачинені. Здавалося, що ця кімната — єдина, в якій все залишилося так, ніби її господар хвилину тому вийшов по якусь дрібницю й от-от повернеться. Водночас вулицю поруч з будинком було завалено обгорілим металом. Джекі переступила поріг. Повітря в кімнаті відчутно здригнулося, ніби стрепенулася з несподіванки жива істота. Будинок упізнав її.

Вони довго вирішували, куди доправити Федю: в Ратуші залишати його було не можна, а шлях до шпиталю перекривали груди знищеної техніки, тож Тео згадав про маєток. Тут принаймні мала бути вода.

Леобуржці допомогли Феді підвестися. Джекі підставила йому плече. Лікарі в Ратуші поверхнево оглянули його та вкололи знеболювальне, але їй так ніхто нічого не розповів. Залишалося чекати на лікаря Шварца або когось з університетського шпиталю, проте все це потребувало часу. А Федя ледве тримався на ногах, і йому точно зараз був потрібен відпочинок.

У двері постукали, Джекі здригнулася. В руці леобурзького добровольця, що їх супроводжував, з’явився револьвер: він штовхнув двері й відійшов убік.

На порозі стояв худий старий у чорному костюмі. В душі Джекі ворухнулося щось світле, майже забуте — Агнесин спогад. Вона його любила. Старий був на її боці, коли загинув батько.

— Свенсон...— прошепотіла Джекі.

— Я гадаю, що вам знадобляться ці речі, панно... Агнесо,— прорипів старий і простягнув їй чоловічу сорочку та штани, ймовірно, з гардеробу Тео. Джекі кивнула, Свенсон глипнув на Федю, але втримався від питань.

— У будинку є вода?

— Котел уже нагрітий.

Свенсон залишався в будинку. Він був тут і чекав на повернення господарів.

— Ви вільні,— сказала Джекі добровольцям.— Ми далі вже самі.

Джекі завела Федю до ванної кімнати й усадовила на стілець. Хлопець здригався від найменшого дотику і досі не вимовив ані слова. У грудях переполошеним птахом билася тривога. Джекі здогадувалася про те, що він витерпів. Але вона й гадки не мала, яким він повернувся.

— Ось так, обережно,— дівчина взяла в шафі ножиці й одним рухом розрізала його брудну сорочку.

Й тут-таки придушено скрикнула і притулила крижані пальці до вуст. Його спина була вкрита дрібними ранами: ножові порізи, опіки, синці, садна, відбитки якихось знарядь тортур, про які вона могла лише здогадуватися. На Феді буквально не було живого місця. Так, його катували зі смаком і знанням справи. Згодом ці ушкодження перетворяться на потворні шрами.

— Не дивися туди,— жорстко мовив Федя.

Його голос здався їй чужим. Це були перші слова, які він вимовив у її присутності. Джекі важко зітхнула і зняла з нього сорочку.

— Я помию тебе і змащу рани.

Він не відповів.

В очах у Джекі періодично тьмарилося, ніби вимикалося світло. Дівчина навіть не помітила, коли у ванній з’явився Свенсон, просто потрібні речі вчасно з’являлися поруч — мазь для ран, бинти, пластир, чистий рушник. У грудях Джекі ворушилося щось холодне й липке. «Він вижив, це головне»,— повторювала вона як мантру, але насправді розуміла, що її Феді більше не існує. Він залишився біля того мосту, коли пожертвував своїм життям заради неї. І ким тепер став чоловік, що сидів перед нею, вона не знала.

Джекі хотіла вийти з ванної, щоб розстелити ліжко, але Федя раптом стиснув її руку.

— Пострижи мене.

— Що?

Федя поглянув на неї крізь тонку шпарину розпухлих повік. Його погляд був холодний і рішучий.

— Зістригай усе. Геть усе.

Вони зі Свенсоном перезирнулися, і дворецький простягнув їй ножиці й лезо.

— Як забажаєш.

Біляві пасма падали до ніг Джекі, й вона насилу стримувала сльози. Коли вона закінчить, її Федя зникне назавжди. Вона ніби одну по одній обтинала нитки, що поєднували її з минулим, з їхнім світом, з тривожними вечорами в будинку «потойбіч». Вона згадала, як Федя підрізав нерівні пасма, що лишилися від зеленої шевелюри після її нічного нападу люті. Тої миті колишня Джекі теж залишилася в минулому.

— Готово.

Джекі зістригла волосся так коротко, як змогла. Федя ледь помітно кивнув. Джекі допомогла хлопцеві підвестися зі стільця і дійти до ліжка. Вкладаючись, він скривився від болю, а тоді важко зітхнув і заплющив очі. Джекі вкрила його ковдрою і вже хотіла відійти, але він знову схопив її за руку. Пальці переплелися, Джекі опустилася на край ліжка.

— Не йди.

— Не піду,— вона схилилася й поцілувала його в куточок вуст.— Ніколи не піду.

— Гадаю, це по тебе.

Тео здригнувся і розплющив очі. Дідько! Заснув стоячи, прихилившись до стіни. Лейла вийшла з єдиної вцілілої в Ратуші вбиральні й витирала вологе волосся шматком рядна. Чужі штани й сорочка були їй завеликі, вигнанка здавалася втомленою і розлюченою, але не намагалася втекти, хоча це не склало б для неї особливих труднощів.

Тео простежив за її поглядом і побачив двох леобуржців, що спускалися сходами.

— Може, нарешті знайдуть тобі якусь справу, щоб ти припинив ходити за мною, як теля на прив’язі.

— Про це і не мрій.

— Тео! — гукнув один з добровольців.— Ти маєш це бачити.

— Вже йду,— буркнув Тео й обернувся до Лейли.— А ви поки що складіть товариство моїй подрузі.

— Гадаєш, я не впораюся з двома? — глузливо промуркотіла Лейла.

— Цілком упевнений, що впораєшся, але краще б тобі цього не робити, бо шукатиму тебе я,— Тео торкнувся її щоки, Лейла капризно надула губи і відкинула його руку.— І я тебе знайду.

Тео спустився з вежі. На площі шикували полонених, леобуржці розтягували купи понівеченого заліза, звільняючи дорогу. Десь на лівому березі досі гриміли постріли. Перед входом до Ратуші стояла машина: потужні колеса, ґратчаста платформа з панеллю керування і безліччю важелів, вежа з величезною тарілкою на ній. Яблонський наблизився, роздивляючись установку, і торкнувся холодного металу.

— Що це? — зачудовано видихнув він.

— Це купа заліза,— тихо відповів хтось позаду нього,— за допомогою якої Едвард урятував нам життя.

Тео обернувся. Позаду стояла Ґрета — стрижена, в пошарпаній австрійській шинелі, руки перемазані чорним. Сльози струмочками розмили бруд і кіптяву на її щоках.

— Де він? — Тео відчув, як усередині все стискається і крижаніє.

Ґрета махнула рукою кудись праворуч, але навіть не звела на нього погляду. Тео зробив крок, але дівчина схопила його за руку.

— Є дещо,— вона витягнула з кишені три жовті камінці. Краї одного почорніли.— Я не знаю, що це, та ці камені — серце машини. Я витягла їх з механізму. Підозрюю, що на них можуть полювати. Ти маєш їх зберегти. Бо ти зможеш, я знаю.

Тео розгублено кивнув, запхнув кристали до кишені куртки і кинувся до юрби леобуржців, за якими було помітно білі накидки лікарів. Яблонський насилу протиснувся і зненацька зупинився.

Данило лежав на дерев’яному ящику з-під снарядів. Рукав австрійської шинелі обгорів, його правиця обвуглилася, стала геть чорною. Обличчя було бліде, але наче світилося на тлі брудного снігу, багнюки, всієї цієї метушні й безладу. Здавалося, Данило просто задрімав і йому сниться щось приємне. Тео не знав, що сталося, але в голові спливли слова Джекі: «Ми всі живі лише тому, що Данило їх зупинив». Леобург пручався щосили, але ворог був сильніший у тисячу разів. Їх могло врятувати лише диво. І Данило, його брат, явив для них диво. Він став новим міським святим.

— Він... він живий?

Фельдшер, який схилився над Данилом, обернувся до Тео.

— Живий, але дихання дуже слабке, серця майже не чути.

— Чого стовбичите?! — загарчав Тео, роззирнувшись.— Моєму братові потрібен лікар! Де Шварц?!

— Він в Університеті, зайнятий... багато поранених.

Тео зціпив зуби і шумно втягнув повітря.

— До біса ваших поранених! Моєму братові потрібен найкращий лікар, і ви його приведете,— він обернувся до вигнанців.— Несіть Едварда до монорельса! І за п’ятнадцять хвилин лікар Шварц має бути в маєтку Яблонських!

Лейла знеможено опустилася на шикарний стілець зі шкіряною оббивкою в залі прийому делегацій. Щоправда, шикарним він був колись, а нині каркас посікло уламками, одна ніжка покосилася й от-от підломиться. Лейлу сповнювало дивне почуття: здавалося, все нарешті скінчилося і її ніщо тут більше не тримало,— навіть якщо Оздемір не загинув під завалом, то тепер до нього вже точно не дістатися; Давид ненавидить її, решта вигнанців зневажає; зруйнованому місту загрожує голод,— саме час, щоб нарешті забратися звідси геть. Але вона не збиралася тікати.

Вона чекала на суд.

Це відкриття навіть насмішило її. Та Лейла справді хотіла побачити, як колишні друзі й соратники засудять її на смерть. Лейла воліла бачити їхні очі в ту мить, коли вони голосуватимуть за страту. Вона хотіла закінчити цю історію саме так: нехай навіть Яблонський проголосує «проти» і її не вб’ють, вона хотіла подивитися, як Давид проголосує «за».

Двері рипнули. Лейла обернулася й підскочила зі стільця, ніби її застукали на місці злочину. На порозі стояла Роксана. Очі жінки здивовано розширилися. Лейла хотіла щось сказати, але слова застрягли в горлі, а серце розбивало грудну клітку.

Чи зможе вона колись звикнути до цього?

— Ти жива.

Лейла знизала плечима. Вона й сама не знала. Роксана розвернулася до дверей, та Лейла за кілька кроків опинилася поруч з нею і перепинила їй шлях.

— Я маю з тобою поговорити.

Голос не слухався, уривався і хрипів. Роксана презирливо скривила вуста.

— Я не прошу пробачити мене,— видихнула Лейла.— Але знай, якби я могла, то померла б за Мака. За них усіх. Тоді я не тямила, що роблю.

Жінка звела на неї погляд. У її очах не було ненависті, як тоді, в штабі.

— Ти зрадила не лише їх. Ти...— Роксана скривилася, ніби їй було боляче говорити.— Ти була для нас прикладом, надією, що жінка може не лише виживати, а й боротися за свої права, вести свій народ. Я казала доньці: «Виростеш — будеш такою, як Лейла». Що мені сказати їй тепер? «Лейла не та, ким ми її вважали?»

— Я не хотіла бути прикладом,— Лейла судомно вдихнула.

— Але ти була! Навіть для Мака.

— Мені шкода, що ви вважали мене не тим, ким я є. Я лише хотіла вбити Оздеміра.

— В тому-то й біда, Лейло. Коли ти чогось хочеш, ти змітаєш усе на своєму шляху. Ти хотіла вбити Оздеміра, а вбиваєш тих, хто тебе любить.

Роксана штовхнула двері й вийшла на сходи. Лейла збиралася вийти за нею, але двері зачинилися перед її носом.

Джекі здригнулася і розплющила очі. В кімнаті було так само тихо, з вікна лилося біле матове світло. Знову сніжило. Дівчині здавалося, що вона задрімала всього на кілька хвилин, але годинник на столі показував другу годину по обіді. Вона проспала поруч з Федею майже чотири години. Хлопець ще спав, дихаючи з ледь помітним посвистом. Джекі торкнулася його чола — лихоманки не було, лишалося тільки сподіватися, що він не підхопить пневмонію після купання в крижаній воді.

Внизу лунали голоси, хтось віддавав накази, на сходах тупотіли. Джекі підвелася з ліжка і вийшла в коридор.

— Несіть його на другий поверх! — Тео вказав на сходи.— Де цей клятий лікар?!

— Я тут, пане Яблонський,— невдоволено пробурмотів лікар Шварц у нього за спиною.— Чи не були б ви такі люб’язні провести мене до пацієнта?

Джекі не могла зрозуміти, що відбувається. Вона підійшла до сходів — і її серце різко обірвалося.

— Данило...

Вигнанці пронесли його повз неї. Єдине, що Джекі встигла помітити,— чорна, як шматок вугілля, рука і бліде помертвіле обличчя. Тео вибіг на галерею другого поверху. Лікар зайшов до кімнати за вигнанцями і зачинив двері.

Кілька хвилин вони з Тео стояли в коридорі й мовчали.

— Ти вмієш відкривати перехід?

Голос Тео здавався хрипким і глухим, наче він промовляв з-під землі. Від цього питання Джекі забракло повітря, по шкірі сипнуло сиротами. Вона розуміла, чому Яблонський питав про це.

— Я можу спробувати. Але я не бачу сам портал. Я не зможу нікого перевести.

— Можливо, Лейла...

— З Данилом усе буде гаразд,— раптом жорстко відказала вона.— Він одужає!

Обличчя Яблонського було сіре від утоми та бруду, під очима позначилися темні кола. Він підозріло роззирнувся і дістав з кишень камені.

— Я не знаю, що це,— прошепотів він.— Але це щось із тієї пекельної машини на площі.

Кристали! Кляті трегубівські кристали! Джекі затамувала подих. Тео вклав у її долоні камені, й дівчина раптом здригнулася. Тільки-но кристали торкнулися її рук, то почали стрімко нагріватися. Дівчина зойкнула і впустила їх на підлогу. Тео вражено свиснув і підняв камені.

— Чому вони нагрілися? Що відбувається?

— Якби ж я знала,— жалібно простогнала Джекі.

Але вона знала. Вона знала.

Усередині зметнулася і впала крижана хвиля, серце стислося в хворобливому спазмі.

Вона зможе відкрити портал.

Вона відчула енергію, коли над Леобургом з’явилися тисячі порталів, поглинаючи ворожу армію.

Вона чула, як дихає маєток Яблонських.

Кристали всотали її енергію за кілька секунд.

Джекі затремтіла. Якщо якось вона зайде до Едвардової кімнати й побачить у повітрі мерехтливу пляму порталу, це означатиме, що...

— Тео, ці камені — дуже важлива річ у нашій реальності,— видихнула дівчина.— Але мені не можна їх торкатися. Це може зашкодити Агнесі. Сховай їх. Коли Данило отямиться, ми вирішимо, що з ними робити.

Вони спустилися до їдальні. На порозі кухні стояв Свенсон. Його обличчя витягнулося, він часто закліпав, роздивляючись Тео.

— Якого біса ти витріщився на мене, Свенсоне? — пробурчав Яблонський.— Це я!

Старий полегшено видихнув, навіть не зніяковівши.

— Я приготував обід,— прорипів він.— Можливо, панове голодні, я накрию на стіл...

Тео пройшов повз нього на кухню і загримів посудом. Джекі та дворецький зупинилися на вході, спостерігаючи, як Тео поглинає кашу великою ложкою просто з каструлі.

— Агнеса б, звісно, такого не сказала, але якщо ти не залишиш мені каші, я з’їм тебе,— похмуро посміхнулася Джекі.

Тео обернувся, щоб відповісти, але в коридорі раптом почулися чиїсь кроки. На кухню забіг Матей. Його щоки були червоні з холоду, шкіра навколо шраму побіліла.

— Яблонський, тебе шукає Давид. Є новини про Оздеміра.

Тео різко вдихнув, ніби його вдарили, кинув ложку й вилетів з кухні.

— Я хотів, щоб ти дізнався про це першим.

Заскреготіло. Тео обернувся. Давид сидів у візку з масивними колесами і великим важелем, одна його нога лежала на підставці й була накрита ковдрою, друга, зігнута в коліні, впиралася в педаль. За ним стояла огрядна рудокоса дівчина в хустці з червоним хрестом. Давид натиснув на педаль і під’їхав до вікна, мініатюрний котел пихнув парою. Самохідна коляса для немічних коштувала до біса грошей. Вочевидь, вигнанці поцупили її з якогось будинку в Аристократичному районі.

— Де він? — хрипко спитав Тео.

Сестра-жалібниця нахилилася до Давида, щоб поправити ковдру, він кинув на неї сердитий погляд і смикнув тканину сам. Дівчина відхилилася, її щоки спалахнули. Вона озирнулася на Тео, ніби шукаючи підтримки, але той навіть не повів бровою. Дівчина відступила від вигнанця і схрестила руки на грудях.

— Він у підвалі Ратуші,— мовив Давид.— Вночі ми перевеземо його до штабу.

— Як же він вижив, хай йому чорт,— засичав Тео.— Лейла ж казала... Kurwa mać!

— Він трохи пом’ятий, але цілком собі живий,— презирливо вигнув губи Давид.— Наш патруль затримав його і двох охоронців біля в’язниці.

Тео важко видихнув. Це ніколи не скінчиться. Клятий Оздемір здавався йому безсмертним. Тео відчував, як усередині розростається важке, огидне відчуття. Лейла. Перед очима промайнуло її біле, ніби витесане з мармуру, обличчя й чорні, жахливо чорні очі — такою вона стала, почувши його ім’я, перш ніж прострелила полоненому коліна. Оздемір доводив її до сказу. Вона божеволіла, думаючи про нього. І можна лише здогадуватися, що вона утне, якщо дізнається, що він поруч.

— Хто про це знає?

— Ти, я, Матей і двоє хлопців, які його привезли.

— А Лейла?

Давидове обличчя сполотніло.

— Ні. Вона під охороною і не виходить з кімнати. Я б не дозволив їй дізнатися.

Бо вона збожеволіє.

Вигнанець глянув на нього, і Тео прочитав у його погляді те, що думав сам. Давид знає її найкраще. І знає, що Лейла знищить кожного, хто стане між нею і її ворогом. Цього разу вона не дозволить собі схибити.

— Нехай це якнайдовше лишається таємницею.

Матей посміхнувся.

— Яблонський, гадаєш, це так легко приховати? У нас у руках людина... істота, що мордувала ціле місто, а потім, не вагаючись, перетворила його на чорне згарище! До речі, його гільйотина ще досі на Ярмарковій площі! Й от ми нарешті зможемо використати її за призначенням. Ми перемогли!

Тео кинувся до нього, схопив за барки і притис до стіни.

— Ми лише пережили ніч, ідіоте. Одну ніч. І нам не можна втрачати пильність. Якщо я кажу, що про нього ніхто не повинен дізнатися, то так і має бути!

— Матею, він має рацію,— Давид під’їхав до них.— Я просив хлопців мовчати, а тепер прошу й тебе. Ми не страчуватимемо полонених без суду.

Матей гидливо зіщулився.

— О, як шляхетно з твого боку, Давиде. Спочатку та погань угробила тринадцять наших хлопців і зробила тебе калікою, але досі не відплатила за це, а тепер у нас у підвалі вбивця і військовий злочинець, але стратити його ми не можемо!

Тео загарчав і міцно стиснув його комір.

— Час зараз військовий, Матею. Тож накази командира — закон, а від себе додам: роззявиш патякало — я вирву твого паскудного язика і згодую собакам.

Вигнанець витріщив очі, кучерявий чуб упав йому на чоло. Щось у його очах насторожило Тео, але він розтиснув пальці, й Матей, не відводячи від нього погляду, відчинив двері й вислизнув у коридор.

— Відпочинь, Тео,— задумливо мовив Давид.— Її охороняють четверо. Запевняю тебе, вона не дізнається. А тоді поміркуємо, що робити.

Тео кивнув. Він не мав ніякого бажання сперечатися з Давидом. Але був упевнений: вигнанець не готовий до того, що потрібно зробити.

Тео спустився до підвалу. Поруч з однією з кімнат стояло двоє леобуржців, з невеликого віконця на дверях струменіло жовтувате світло. В кімнаті горіла лампа.

Оздемір був там. За три поверхи від Лейли.

Тео витягнув револьвер, відкинув барабан. Долоні стали крижані й липкі. Він перевірив набої, клацнув барабаном і стиснув руків’я. Тіло тремтіло від напруження.

Якщо Лейла дізнається, що Оздемір тут після всього, що їй довелося пережити, то остаточно сказиться. Вона перетвориться на кровожерливу, божевільну, небезпечну істоту і не заспокоїться, доки не розірве свого запеклого ворога на кавалки. Тео вже бачив у Лейлиних очах це пекельне полум’я. Він бачив її вишкір, сповнений нелюдської ненависті, й це викликало в нього майже забобонний трепіт. Дороги назад не буде. Вона вб’є Оздеміра й сама стане ним. А він утратить її назавжди.

Вони не повинні зустрітися.

Тео сів на сходинку, обхопив руків’я револьвера і вперся в руки чолом. За своє життя він устиг відправити на той світ десятки людей, але всі вони були його ворогами, загарбниками, злочинцями. Він убивав, щоб не вбили його. Тео бачив їхні злочини в приціл, бачив їхню зброю, спрямовану в його бік, він лише відповідав смертю на смерть. Але зараз... Оздемір контужений вибухом і зв’язаний; він — звичайний полонений цієї війни, нехай і злочинець, на чиєму сумлінні нелюдські злочини. І Тео може запевняти себе, що чинить правильно, але частина його завжди знатиме, що він убив беззахисну жертву. Що він убив по-справжньому.

Тео спустився до камери.

— Пане Теодоре? — здивовано вигукнув Андрес.— Що ви тут...

Дідько! Тео зціпив зуби. Чому його охороняє саме Андрес?

— Оздемір там? — він указав на двері.

Колишній фурман з гордістю кивнув.

— Це ми його затримали,— відзвітував хлопець.— А ви бажаєте перевірити, як він? Не варто хвилюватися! Я стежу за цим вилупком!

— Я можу глянути? — дерев’яним голосом пробурмотів Тео.

— Авжеж! — Андрес клацнув замком і відчинив двері.

На столі світила маленька газова лампа. Тіло зв’язаної по руках і ногах людини, що лежала, скорчившись, у кутку, з мішком на голові, було схоже на велетенського хробака. Химерні тіні тремтіли на темній стіні. Тео глипнув на Андреса, що стояв на порозі. Його обличчя було таке щасливе, ніби він демонстрував батькам відмінну оцінку в гімназії. Тео стиснув револьвер.

Один рух — і все буде скінчено. Андрес не встигне завадити, Оздемір помре.

— Лейла... Лейла...

Тео завмер і повільно обернувся. Людина в кутку скиглила і смикалася, повторюючи одне слово, наче замовляння. Тео захотілося забити його до смерті лише за те, що він наважився вимовити її ім’я.

Одна мить. Натисни на спусковий гачок. Ти ж натискав сотні разів.

На чолі проступив піт, його затрусило.

— До речі, пане Теодоре, я тут подумав... після війни я, напевно, вступлю до леобурзької армії,— всміхнувся Андрес і підійшов до нього.— Я так загадав, якщо переживу цю ніч. А! І ще — одружуся!

Тео повільно видихнув. Життєрадісний голос Андреса, його думки про майбутнє здавалися в цьому темному підвалі майже блюзнірством.

— Рано загадувати,— кинув Тео неживим голосом.— Спробуй вижити наступні кілька ночей.

І вийшов з камери.

Другий охоронець клацнув замком.

Спиною струменів холодний піт, Тео бракувало повітря. Чому так сталося? Невже після пережитих тортур він отримав від Феді не лише знання кількох мов, але й страх стріляти в людину?

Ні.

Він міг переступити через багато речей у своєму житті, але не міг переступити через самого себе.

Тео дістав з чобота флягу з віскі та зробив три ковтки, а потім вибіг по сходах і вийшов на площу. Сніг припинився, крізь низькі хмари пробивалося біле сонячне проміння. Цей довгий тривожний день нарешті підходив до завершення.

Лейла стрепенулася і миттєво прокинулася. Вона спала на столі в комірчині архіву, куди її запроторив Яблонський. Світло з коридору на якусь мить вихопило у темряві незнайомий силует. Двері з тихим стукотом зачинилися. Спочатку вигнанка подумала, що це знову припхався Тео, але ілюзія розвіялася, коли людина зробила кілька кроків до неї. Вздовж хребта промайнув холод. Тіло напружилося, наче перед стрибком.

— Сам не знаю, чому я такий добрий до тебе,— вона вгадала посмішку в голосі. Брязнула миска з їжею, яку жбурнули на стіл перед нею.

Хто це?.. Голос наче знайомий... Хтось із вигнанців?

— Напевно, я просто не можу вбити тебе сам, хоч і страшенно хотів би. Але я знаю, що вони все одно тебе відпустять. Вони всі тануть, наче кляте масло, тільки-но ти всміхнешся, довбана ти сучка. І чхати їм на наших хлопців.

— Хто ти?

— Оздемір тут.

Лейлу ніби кинули в окріп. Її шкіра стискалася і пульсувала, наче була готова злізти.

Неможливо. Ні. Як?.. Це брехня.

— Так-так, Оздемір тут, у підвалі,— задоволено просичав голос. Лейла згадала молоденького вигнанця, з яким не раз фліртувала на зборах. Матей. Клятий Матей. Ось хто до неї прийшов.

— Вони дуже хотіли приховати це від тебе. Я знаю, що ти спробуєш дістати його. І сподіваюся, зупинити тебе справді складно, тож їм доведеться пристрелити тебе, як скаженого пса! — сповнені ненависті слова вислизали з нього, немов гадюки.— І може, ти перед смертю вб’єш цього гонорового вилупка Яблонського. Я б і на це залюбки подивився.

Двері грюкнули, темрява знову стала абсолютною, матовою, тихою.

Лейла важко ковтнула повітря. Те, як саме говорив вигнанець, свідчило, що він не брехав: Оздемір справді вижив і перебуває в Ратуші, й зараз уже неважливо, як саме він з’явився тут. Діяти слід негайно, доки Давид не сховав Оздеміра до суду. Лейла за звичкою обмацала підбор. Дідько, вона втратила сьомий ніж, тож її початкові позиції значно похитнулися. Втім, вона й так зможе втекти від тих чотирьох бідолах, які практично сплять біля її дверей після безсонної штурмової ночі.

Лейла скочила зі столу і постукала в двері.

Тео здавалося, що він проспав пів дня, хоча насправді минуло не більше двох годин. За вікном сутеніло, рідкісні сніжинки билися об скло, як метелики. Море руїн унизу було темне й сумне — згарища дотліли, ліхтарі не працювали, лише самотній прожектор на Ратуші вихоплював з темряви невелику пляму на площі Чорного. Лунали накази, жінки-вигнанки варили якусь малоїстівну бурду у величезному казані просто посеред площі, й люди шикувалися в чергу по вечерю. Тео вийшов у коридор і спустився до зали прийому делегацій.

На столі перед Давидом була розкладена мапа Європи, поруч сидів фон Бауф. Вигнанець розставляв мітки і пересував по мапі сільничку й перечницю. Його обличчя було бліде, чоло спітніло. Схоже, поранена нога дошкуляла сильніше, ніж він хотів показати, і йому вже час зробити черговий укол морфію.

— Є новини?

Давид звів на нього погляд.

— Новин стільки, що я не встигаю реагувати. Японські війська висадилися на Далекому Сході. Східний флот росіян розбитий у своїх гаванях.

— Вони чекали цього,— Тео взяв у фон Бауфа сигару і запалив.— Японці зробили все, щоб цар Борис уплутався у війну на заході й відтягнув туди велику частину своїх сил — для сутички з Австро-Боснією й атаки на Леобург. Саме тому той японець організував бійню на вулиці Справедливості. Протест мав перерости в бунт.

— А ми бачили японців в Україні,— Давид вигнув брови.— Й Агнеса казала, що бачила в короля японський годинник.

— Українське Королівство не пустило австрійців на свою територію, бо було впевнене в тому, що зуміє відбити їхню атаку. Вони змогли накопичити достатньо сил. Крім того, наявність японських грошей і допомоги пояснює щедрість українського гетьмана,— кивнув Тео.— А для японців усе склалося навіть краще, ніж могло бути. Західне угруповання російської армії деморалізоване поразкою в Леобурзі, Сибір завалено снігом, перекинути допомогу на Далекий Схід для царя Бориса буде вельми складно.

— В Австрії справи не кращі,— фон Бауф провів долонею по пишних вусах.— Вони кинули свої боснійські частини на упокорення бунту в Далмації, наступ на сході зірвано.

— До речі, завтра зранку тут будуть сотні журналістів. Про леобурзьке диво вже знають по всьому світі,— зітхнув Давид.— Я попросив повіреного у справах Леобурга у Вінниці розіслати запрошення від імені Агнеси всім зацікавленим сторонам на Леобурзький конгрес.

— Конгрес? — Тео видихнув дим.— Гадаю, вони зараз трохи заклопотані, щоб відриватися на мирні перемовини.

— Відповіді почнуть надходити завтра. Ми зробимо все, що від нас залежить, щоб відновити мир.

Тео засміявся.

— Ти — наївний ідеаліст, Давиде. Імперії посмакували кров’ю. І цього разу вони гризтимуть одне одному горлянки аж до скону. Чому б нам не постояти осторонь, зичачи успіху всім причетним?

Вигнанець стер піт з чола і, скривившись, відкинувся на спинку крісла.

— Ви могли б потоваришувати з Северином Ярошенком.

— Авжеж, тепер я навіть розмовляю українською мовою.

Двері позаду грюкнули, в залу ввірвався Андрес. Хлопець смертельно збліднув, з розбитої брови текла кров.

— Оздемір... вона... його забрала!

Тео схопився з місця. Кров хлинула до обличчя. Андрес зіпав ротом, як риба, але не міг вимовити більше ні слова, в його очах застиг жах. Тео обернувся до Давида.

— Скільки людей її охороняло?!

— Чи не менше чотирьох,— насупився вигнанець.— Я думав, цього достатньо, вона ж...

— Вона — найнебезпечніша людина в цьому місті! — гаркнув Тео і повернувся до Андреса.— Коли це сталося?

— Я не пам’ятаю... Вона з’явилася... і вдарила спочатку Степана, він упав... а тоді я... і я отямився оце тільки тепер.

— Cholera! — Тео з огидою сплюнув і кинувся до виходу.

У Лейли перед очима було геть темно, вона бачила все ніби якимось внутрішнім зором, третім оком, шостим чуттям. Її руки тремтіли від люті, коли вона заштовхнула Оздеміра до льоху його власного будинку.

Він упав кудись у темряву. Лейлу мало не вивернуло від знайомого солодкавого смороду. Вигнанка важко втягнула повітря і засвітила маленьку газову лампу при вході.

Оздемір здавлено скавчав унизу сходів. Лейла зачинила двері й повільно спустилася. Її тіло скручувало і вичавлювало, наче тюбик із зубною пастою. Дівчина стягнула мішок з голови свого ворога й посміхнулася.

Оздемір стояв перед нею навколішках. Його очі блищали і майже вилазили з орбіт, волосся вже не було гладенько зачесане назад, а безпорадно звисало, як та локшина. Лейла витягла з халяви великий мисливський ніж з кістяним руків’ям, хазяйновито зважила його на долоні. Андрес має чудовий смак. Навіть добре, що вона загубила заготовлений для Оздеміра ніж. Його лезо було замале.

— Не думала, що це відбуватиметься саме тут,— дівчина обвела поглядом льох, її слова пролунали так глухо, що в неї самої по спині сипнуло морозом.— Але так — просто ідеально.

Лейла підступила до турка і схопила його за підборіддя.

— Розумієш, Юміте, ти поставив не на ту дівчину,— вона люто стиснула його щелепу, коли леобурзький очільник спробував замотати головою.— Я наче той бультер’єр. Ти міг звільнитися від мене, тільки якщо вбив би. Але ти згаяв свій шанс. Двічі.

Її лихоманило, серце гупало в скронях. Він стояв перед нею навколішках, такий жалюгідний і нікчемний, і ніхто не міг його врятувати — не було ані зброї, ані спільників, лише нескінченні години тортур попереду, і він уже передчував їх, і жах заповзав йому за комір, жах викручував йому нутрощі, жах виїдав йому мозок, і він нікуди не міг сховатися від цього почуття. Так само, як і вона тоді. Тут. У цьому льосі.

— Отже, сьогодні все буде на твій вибір. Що мені відрізати тобі в першу чергу? — Лейла наблизилася до його обличчя.— Вухо, палець чи, може, кінчик носа?

Оздемір закрутив головою і застогнав, але вона міцно тримала його за щелепу. Погляд її ворога ковзнув кудись униз, дівчина подивилася на його пах.

— Ну, це я обов’язково відріжу. Але в останню чергу,— Лейла посміхнулася.— Гаразд, поки ти роздумуєш, я відновлю статус-кво.

Лейла рвучко встромила ніж йому в щоку. Оздемір видав дивний звук, ніби здивовано скрикнув крізь кляп. Лейла повільно провела лезом униз і знову вгору — латинська «V» чи кирилична «Л». Знак вигнанця. Її знак. Його погляд, сповнений відчаю й болю, роз’їдав її, наче кислота. Лейла не збрехала, коли сказала у в’язниці, що він змінив її. І тепер вона отримувала таку ж чорну збочену насолоду від його мук, як і він сам, коли катував її.

— Ось так ліпше. А то чого тільки я тут із зіпсованою пикою,— Лейла задоволено витерла ніж об його комір. Оздемір сипів і смикався, кров заливала йому лице і шию. Вигнанка обійшла його ззаду. На підлозі валялися дрібні камінчики. Лейла набрала їх повну жменю, наблизилася до Оздеміра й обійняла за шию.

— Пам’ятаєш, як ти казав мені? «Можеш хоч поріг гризти, але звідси ти не вийдеш». І знаєш що? — люто засичала дівчина йому на вухо.— Я так хотіла вийти, що справді гризла поріг.

Лейла обійшла свого бранця і витягла кляп з його рота. Оздемір скрикнув, але миттєво зігнувся від міцного копняка в живіт. Лейла піднесла до його обличчя жменю камінців і почала запихати їх йому до рота. Оздемір звивався і сипів. Її тіло тремтіло, стало нестерпно спекотно.

— Жери,— засичала Лейла, приставивши лезо ножа до його горла.— Жери, падло!

Оздемір заридав, сльози розмивали доріжки в підсохлій крові та бруді на його обличчі. Він слухняно ворушив щелепами. Лейлу лихоманило, вона вже не розуміла, що насправді відчуває — тріюмф чи відразу, перед очима був лише його зацькований, дикий погляд, погляд людини, яка вже відчуває за спиною власну болісну смерть. Ні. Саме вона і була його болісною смертю. Так само, як він колись став смертю для неї колишньої. І тепер вона тримала його за горло так само, як його кістляві руки тримали її увесь цей довгий час.

— А поки ти вирішуєш, що ми робитимемо далі, я...

— Лейло!

Вигнанка завмерла, всередині ніби обвалилася скеля. Дівчина повільно обернулася.

Двері до льоху були відчинені навстіж. На сходах стояв Яблонський. Цівка його револьвера була звернена до неї.

— Відійди від нього. Він полонений.

Нудота підкотила до горла. Ні. Ні-ні-ні! Він не завадить. Тільки не це.

— Пішов геть звідси,— захрипіла вона і стиснула руків’я ножа.— Я попереджала: якщо станеш мені на заваді — я тебе вб’ю.

— Кинь ножа, я не жартую,— Тео спустився до неї.— Рахую до трьох, а тоді стріляю тобі в ногу. Один...

Реальність зникає. Темрява стає абсолютною. Лейла майже нічого не бачить. Постать Яблонського палає перед її очима, ніби в пекельному вогні. Серце в шаленому герці ламає груди, розколює скроні, трощить зуби. Лейла летить уперед, замахується. Один удар. Ніж розсікає плоть. Яблонський зітхає, розставляє руки і пірнає вбік, вона майже втрачає його з поля зору. Все змішується, від пекельної люті неможливо дихати. Гримить постріл, підвал застилає пороховий дим. Хтось сичить у Лейли під ногами. Перед очима чорно-червоне. Постать Яблонського виринає праворуч, Лейла змахує ножем. Її ніж торкається його шиї. І цієї миті рука вибухає болем.

Лейла скрикнула. Темрява спалахнула сліпучими іскрами. Дівчина зігнулася, її рука опинилася за спиною в неприродному положенні. Зап’ясток пульсував і горів вогнем.

— Кинь ножа...— хрипів Яблонський звідкись згори.— Або я... зламаю тобі... руку...

Лейла зціпила зуби. Біль був нестерпний. Вона жалібно застогнала і розтиснула пальці. Ніж дзенькнув об кам’яну підлогу. Тиск на зап’ястку трохи послабшав, але рівно настільки, щоб вона могла нарешті вдихнути. Тео вирівняв її і притиснув до себе. Дівчина не бачила його обличчя, але відчувала його подих біля скроні.

— Він того не вартий.

Тремтіння у всьому тілі не вгамовувалося, коліна підгиналися. Цієї миті щось штовхнуло їх з темряви. Темна постать побігла в бік сходів.

Гримнув постріл. Голова Оздеміра неприродно сіпнулася. Він навіть не скрикнув, лише незграбно повалився ниць.

Лейла застигла. Вона не могла поворухнутися, лише дивилася на мертве тіло, що лежало, витягнувши руки вперед, наче намагаючись дотягнутися до якоїсь невидимої мети попереду, а навколо розсіювалася хмара порохового диму.

— От і кінець,— Тео сховав револьвер у кобуру.

— Яблонський...— Лейла задихнулася від жаху.— Що ти накоїв?!!

Ні. Ні. Ні, ні, цього не може бути.

Вона зробила крок до тіла, але сили раптом покинули її. Лейла впала навколішки і закричала. Вона не впізнала власного голосу. Здавалося, її горлом прокотилася хвиля вогню, і вона ніколи більше не зможе вдихнути. Лейлу кидало з боку в бік, вона не могла зупинитися, розгойдуючись і стискаючи пальцями волосся. Тео упав поряд з нею і схопив її за плечі.

— Лейло,— його голос затремтів.— Лейло, послухай мене.

Вона хотіла крикнути, але тільки захрипіла. Перед очима шугали білі мухи.

— Що ти накоїв! Що ти наробив!

Тео схилився до неї.

— Лейло! — його інтонація стала майже благальною.— Отямся. Отямся, він мертвий. Усе скінчено!

Вона люто відмахнулася.

— Я не міг допустити, щоб ти перетворилася на нього! — закричав він їй в обличчя.— Щоб ти збожеволіла!

— Що ти можеш знати!

Він різко струснув її. Його очі опинилися зовсім близько — широко розплющені, вогненні. Лейла не могла відвести від нього погляду.

— Я не хотів, щоб моя жінка бруднила руки!

— Твоя жінка?! — засичала вона.— В будинку Шарлотти твої жінки, інших ти не заслуговуєш!

Він з огидою скривився і спробував підняти її на ноги, але дівчина відкинула від себе його руку і підвелася сама.

— Ти... ти взагалі... Я ж... я жила цією хвилиною. Я... ти взагалі уявляєш?.. Ти знаєш, де ми?..

— Знаю. Але це більше неважливо. Цей бій закінчено. Зрозуміла? Все!

Лейла зі свистом втягнула повітря. Вогняна хвиля вщухла, і тепер дівчина відчувала, як у кожну клітину її тіла вливається гнів. Наступної миті гнів сповнив її по вінця. Вся ненависть, дбайливо виплекана роками, мала виплеснутися на її запеклого ворога, але за одну-єдину мить інша людина зробила це неможливим.

Цього не можна пробачити. Тільки не це.

— Я жила лише для того, щоб змусити його заплатити,— видихнула вона, дивлячись Тео в очі.— Я ані секунди про це не забувала. Це як жити... з постійним зубним болем, сподіваючись, що колись зможеш його позбутися. І тут...

— Він заплатив. Він мертвий. Отямся,— Яблонський зціпив зуби, на вилицях заграли жовна. Його очі здавалися чорними, як колодязі зі смолою. Тільки зараз Лейла помітила кров і порізи на його шиї і плечі. Вона дістала його... вона мало не вбила його. Лейла вражено зітхнула.

Тео підняв з підлоги її ніж і запхав собі в халяву, а тоді міцно взяв її під лікоть.

— Я тебе ненавиджу, Яблонський,— прошепотіла вона.— Краще б ти вбив мене, а не його.

— Іноді мені здається, що так справді було б краще.

Лейла хотіла визволитися, хотіла відступити, але раптом її тіло перестало слухатися. Тео підхопив її на руки, переступив Оздемірів труп і поніс її по сходах. Холодне вологе повітря увірвалося до її легень. Залишки Оздемірового будинку, обгорілого під час штурму, чорніли в неї за спиною. Лейла схлипнула і раптом розридалася, проти волі відчуваючи, як лють, що спалювала її роками, відступає і розсіюється, наче туман над рікою.

Розділ 18 Один проти імперій

На кухні панувала напівтемрява, крізь незграбно забиті дошками вікна всередину продиралися крижані пазурі вуличного холоду. Джекі витрусила на стіл уміст пакета, що його Свенсон приніс із льоху. Три заморожені курячі шийки й один посинілий окіст — усе, що залишилося з величезних запасів будинку Яблонських. Дівчина розчаровано зітхнула. О так! У шухляді є трохи сушеного кропу! Джекі засипала інгредієнти до каструлі, залила водою і поставила на вогонь. У дівчини тремтіли коліна від утоми, але вона так звикла до цього відчуття, що навіть не звертала уваги. Щоправда, самопочуття значно погіршало після того, як вона потрапила під те кляте бомбардування,— Джекі вже звикла заздалегідь шукати поруч бодай щось, на що можна зіпертися, коли світ перед очима раптово попливе й у вухах огидно задзижчить. Але найбільше дошкуляв потужний, неймовірний головний біль. Тоді світ навколо розчинявся, і кортіло скиглити з відчаю. Ці відчуття з нею надовго, можливо, на все життя. Тож не лише Феді, але і їй самій доведеться заново вчитися багатьох речей.

Скільки всього змінилося за одну довгу ніч! Тепер Джекі не була впевнена в тому, що зможе витримати, а що ні. Після того, що сталося під час операції на Давидовій нозі, лікар Шварц не підпустив її до Данила. Лише коли все закінчилося, хірург дозволив їй зайти до кімнати. Бліде обличчя з тією ж самою блаженною напівусмішкою, глибоко запалі очі. Джекі опиралася цьому почуттю, але перебувати поруч з Данилом їй ставало дедалі складніше — він не просто спав. Він ніби провалився кудись, звідки ще ніхто ніколи не повертався. І тепер єдине, що вони могли робити,— це сподіватися. Знову.

— Панно Агнесо,— рипнув поруч старечий голос.— Якби ви наказали...

Джекі здригнулася. Свенсон тримав оберемок телеграм. Він називав її Агнесою, навіть коли ніхто не чув, і це ім’я за відсутності справжньої Агнеси лунало в маєтку Яблонських майже блюзнірськи. Можливо, справжня Агнеса ніколи не повернеться. Можливо, її взагалі вже не існує. Ніхто не знає, що сталося в ту мить, коли Джекі відчула, як над Леобургом відчиняються портали, навіть якщо вона їх не бачила. Дівчина зіщулилася.

— Дякую, Свесоне. Я трохи засиділася нагорі. Зараз зварю курячий бульйон. А ви розігрійте кашу, будь ласка.

Старий чемно кивнув і віддав їй телеграми.

«відповідь ваше прохання делегація сойму українського королівства прибуде леобург двадцятого грудня крпк»

«запитом народної ради вільного міста леобурга надзвичайний повноважний посланець його імператорської величності сер джефрі відон прибуде двадцять першого грудня крпк»

Ого! Джекі вигнула брови. Давид телеграфував до Лондона, не особливо розраховуючи на взаємність. Крім того, відповіді прийшли з Малопольського Князівства, Троїстого Балтійського союзу, Франції і навіть Федеративних Штатів Америки — їхній представник у Відні обіцяв прибути до кінця місяця. Що ж спонукало всіх цих шанованих людей кинутися в понівечене війною місто? Тоді, коли їх благали про допомогу, вони лишалися глухими. Ніхто не виявив бажання зупинити цю війну, всі чекали, кого ж з’їдять першим, сподіваючись, що нападуть на сусіду, а не на них. І от тепер, коли Леобург виставив на мапу транслокальну установку, всі одразу заворушилися. Джекі презирливо посміхнулася.

— Ще я знайшов оце,— дворецький простягнув їй круглу металеву кулю.— Це магнетична сфера для лікування забоїв.

— О, я знаю цю штуковину.

Данило колись розповідав про неї. Джекі зважила на руці пристрій. Може, вийде прибрати набряки з Фединих очей, і він зможе бачити.

— Потрібно прикласти до синця і потримати. Вона спрацьовує автоматично,— Свенсон показав їй маленьке вічко на поверхні кулі.— Ось так.

— Спробую,— Джекі вказала старому на каструлю.— Як звариться, будь ласка, принесіть нагору.

— Буде виконано.

Джекі піднялася до Едвардової кімнати. Федя досі спав. Синці на його обличчі почорніли, але набряк досі лишався. Дівчина сіла на край ліжка. Джекі насилу впізнавала його, але навіть не через забої. Щоразу як вона згадувала чужу, відсторонену інтонацію, з якою він розмовляв по поверненні, по тілу сипало морозом. І коли попрохав зістригти волосся, то ніби намагався змити не лише бруд і кров зі свого тіла, але й позбутися будь-якого нагадування про себе колишнього. Джекі не звинувачувала Федю в тому, що сталося, але відчайдушно хотіла сподіватися, що бодай колись, за багато-багато днів, той Федя з дому в Романівці повернеться. І вона ладна була зробити все, що завгодно, заради його повернення, і чекати, не полишаючи надії, скільки доведеться.

Джекі обережно приклала сферу до його розпухлого ока. Куля завібрувала, всередині клацнуло. Джекі злякано забрала руку і зітхнула — повіка ще була чорно-фіолетова, але набряк зник.

Федя здригнувся і прокинувся.

— Вибач, що збудила,— всміхнулася дівчина.— Мені кортіло спробувати.

Він дивився на неї одним оком і мовчав.

— Не рухайся.

Джекі приклала сферу до другого ока, і після клацання набряк також разюче зменшився.

— Ану, подивися на мене!

Федя обережно розплющив друге око. Хлопець спробував сісти, але одразу ж застогнав.

— Зараз! — Джекі підтягла подушку вище.— Ось так. Обережно.

Він улаштувався зручніше і знову подивився на неї. Погляд його карих очей був крижаний. Джекі збиралася щось сказати, але від цього погляду слова ніби замерзли у неї в горлі. На щастя, рипнули двері, й Свенсон заніс до кімнати тацю з їжею.

Кілька хвилин вони дивилися, як Федя повільно сьорбає бульйон. Від каші він відмовився, і Свенсон прибрав тацю з тарілками. Двері грюкнули, вони знову залишилися наодинці. Джекі дивилася на свої руки, не в змозі звести погляд на Федине обличчя.

— Я довго спав?

— Двадцять годин і чотири хвилини,— Джекі глипнула на годинник на столі.— І навіть не ворушився.

— Зрозуміло.

В кімнаті знову запала тиша. Джекі відчувала, як у куточках очей і носі почало поколювати, але не збиралася плакати. Чого ридати, адже він живий. Він з нею. Федя подивився у вікно. Вираз його обличчя не змінювався — хлопець ніби намагався зрозуміти, де опинився. Він нагадував їй Кая зі «Снігової королеви», який марно намагався скласти зі шматочків льоду слово «Вічність». Тільки Федя намагався зібрати з уламків своє розбите життя.

Розбите заради неї.

Але між ними стояло ще дещо, про що вона мала йому розповісти.

«Що ти накоїла...»

Джекі задихнулася від цього спогаду. Слова Тео повсякчас лунали в її голові, пульсували в скронях, стискали горло. Звісно, треба було дати Феді час оговтатися. Але вона не могла мовчати, відчайдушно боячись того, що він складе власну версію того, що трапилося, зі спогадів Тео, і не дасть їй шансу пояснити, чому вона вчинила саме так. Джекі глибоко вдихнула і промовила:

— Я маю дещо тобі розповісти.

Його погляд повільно перемістився на її обличчя.

— Тео не опускав «ширму», поки ти був там. Він підтримував тебе.

— Я знаю.

— Він рятував тебе. І не хотів опускати її. Це...— Джекі зціпила зуби.— Це зробила я. Я змусила його розірвати зв’язок.

Дівчина збентежено ковзнула поглядом по його обличчю. Федя і далі так само байдужно дивився на неї, очікуючи на продовження. Схоже, він не розумів, що саме вона каже.

— Тео попереджав, що ти можеш не витримати. А я...

Джекі замовкла, на складені на колінах руки крапнула сльоза. Потім ще одна. Дівчина й не помітила, як сльози покотилися по щоках, тому й не встигла їх зупинити.

Вони мовчали кілька хвилин. За вікном знову пішов сніг, світло в кімнаті стало м’яким, молочно-білим.

— Женю, я...— Федя скривився, намагаючись посунутися на подушці.— Я не дуже розумію.

— Що ж тут незрозумілого...

— Що ти намагаєшся сказати...

— Ти пожертвував собою заради мене! — відчайдушно вигукнула Джекі.— А я пожертвувала тобою заради цього довбаного міста!

Вона зірвалася з місця і підбігла до вікна. Слова, що роз’їдали її зсередини, нарешті вирвалися назовні, й тепер вони трощили все навколо неї, її минуле, сьогодення, майбутнє, вони знищували все, що вона любила. А за вікном падали лапаті, важкі від вологи сніжинки, вкриваючи рештки Леобурга білою пухнастою ковдрою.

— Ти все зробила правильно.

Хай що він скаже, все прозвучить нещиро. Джекі не була Фединим двійником, але вона чудово уявляла, про що він думав насправді.

— Дідька лисого, Федю! — буркнула вона крізь сльози.— Ти ніколи цього не забудеш. Я кохаю тебе понад усе на світі, але тепер ти ніколи мені не повіриш, бо бачив, чого насправді варте це моє кохання,— Джекі рвучко втягнула повітря й обернулася.— Але вони... вони були такі перелякані... Такі беззахисні... безпорадні... і я... хотіла дати шанс Тео зробити щось. Я хотіла дати цим людям шанс. Я хотіла дати їм надію. Бо в мене самої надії вже не лишилося.

В будинку панувала така дзвінка тиша, що Джекі ледве зносила звук власного голосу. Федя дивився в стелю, між його брів зібралися зморшки. Здавалося, думками він перебував десь дуже далеко.

— Знаєш притчу про сина станційного доглядача?

Джекі обхопила себе руками і похитала головою.

— Я бачив відео на «Ютубі». Станційний доглядач мав єдиного сина. І якось хлопчик грався і вліз під міст, не помітивши, що наближається потяг. Доглядач... дуже любив свого сина, але він мав обрати: перевести стрілки, і тоді потяг... із сотнею людей не зійде з рейок, і вони залишаться живі, але його хлопчик загине, або врятувати сина... і потяг зійде з рейок, загине багато людей,— Федя подивився на неї.— Усього чотири відсотки людей обирають врятувати той потяг. І я, і Тео пустили б... його під три чорти... Але ти не така... Ти здатна прийняти складне рішення... не на свою користь. І я справді пишаюся тобою.

Джекі схлипнула і затулила обличчя руками.

— Це неправда,— простогнала вона.— Ти це кажеш, щоб мене заспокоїти. Я б теж хотіла пустити той потяг під три чорти.

— Це завдання не має правильного розв’язку, Женю. Кожен приймає те рішення, з яким погоджується його сумління. Врешті-решт, ти таки врятувала мене. Ти і Тео.

— А Лейла?

— О, вона рятувала не мене,— Фединим обличчям уперше промайнула тінь посмішки.— Мене врятувала ти. Я вижив заради тебе. Коли ти розірвала зв’язок, я вже нічого не відчував. Я був... як шмат м’яса. Тео вже нічим... не міг мені зарадити.

Джекі повернулася до ліжка і присіла на краєчок. Звісно, він її втішає. І ніколи не забуде її вибору. Це правда. Але якби вона не вчинила так, ані Феді, ані Тео вже не було б серед живих. І це також була правда.

Джекі сиділа поруч з Федею в потоці м’якого білого світла і не мала сили розмовляти. Залишилася тільки єдина мить — зараз. Її минуле замітало снігом, як понівечений метал на вулицях Леобурга, її майбутнє неможливо було розібрати за сніговою пеленою. Сльози продовжували мимохіть сповзати по щоках.

— Чого ти розрюмсалася?

Джекі здригнулася. Федя пробурмотів це з тією самою інтонацією, з якою розмовляв з нею в маєтку в Романівці. Це була жива інтонація, його інтонація — того самого фарбованого блондина в дурній футболці та з браслетиками на зап’ястках.

— Я оце вчора мало не втопився спочатку в каналізації, тоді в крижаній річці, а тепер ти вирішила втопити мене у сльозах?

Джекі закліпала і нарешті зважилася подивитися на нього. Хлопець усміхався. І нехай він не мав переднього зуба, вуста були розбиті, а навколо очей і носа розпливалися фіолетово-чорні синці, він здавався їй таким самим гарним, як того вечора, коли збирав свій кривий велосипед, розповідаючи про Данилову травму.

— Мене поцілують коли-небудь у цьому домі чи ні?

Джекі кинулася до нього, сміючись крізь сльози. Наділ є. Наділ завжди є.

— Ай, ребра! Мої ребра! — вигукнув Федя.— Я тепер скляний!

Дівчина зітхнула і звелася над ним, уперлася в подушку, нахилилася до його обличчя і поцілувала.

Тео розплющив очі. Все навкруги було каламутне, молочно-біле, він не розумів, де опинився. Гарячі повіки пульсували, до рота ніби засипали піску. Нарешті він трохи отямився і роззирнувся.

Він сидів на підлозі між шафою і столом у колишньому кабінеті Оздеміра, поруч лежала порожня пляшка найдешевшого віскі. Де він її взяв, гадати було марно. Тео спробував ворухнутися, та лише застогнав крізь зціплені зуби. Вчорашній вечір лавиною рухнув на нього, повертаючи кляті спогади. Голова тріщала від болю, поріз на шиї запалився і скемів.

Поріз.

Забракло кількох міліметрів. Якби вдарила трохи точніше, він був би вже мертвий.

Вона хотіла його вбити. Вона намагалася його вбити.

Двері рипнули, Тео спробував був виповзти з кутка, але тіло не слухалося, і він лише вилаявся. Аслан зайшов до кімнати й зупинився біля столу.

— Знайшли труп Оздеміра. З простреленою головою.

Тео звів погляд. Бородате обличчя вигнанця було похмуре.

— Хтось вирізав йому на щоці знак вигнанців,— Аслан схилив голову набік.— Це вона?

Тео втомлено закотив очі.

— Що ти хочеш від мене почути?

— Хочу, щоб ти сказав мені, як проголосувати. Давид дав мені право голосу на суді.

— М-м-м, вітаю. Але я не вигнанець і не маю права роздавати тобі поради.

— За традиціями мого народу, за вчинки жінки відповідає її чоловік.

Тео засміявся.

— Якби ти сказав це в її присутності, з твоєї горлянки вже б стирчало руків’я її кинджала.

— Судячи з вигляду твоєї горлянки, ти вчора теж сказав щось не те.

Аслан розвернув стілець і сів на нього, склавши руки на спинці.

— То як ти порадиш мені голосувати?

Тео заплющив очі. Якби ця розмова відбувалася кілька днів тому, коли він ще не бачив, на що Лейла направду здатна, і не розумів, ким вона є, то, безсумнівно, він попросив би Аслана виявити поблажливість — хіба ж може чоловік, воїн, судити жінку? Але тепер... Лейла заслуговувала на справжній військовий суд, де кожен з її товаришів мав оголосити свій вердикт без жодного впливу. Вона була воїном серед воїнів, і за свої вчинки мала відповідати, як будь-хто з них.

— Голосуй так, як ти голосував би, якби на її місці опинився я.

Вигнанець похитав головою.

— Краще б ти обрав собі іншу жінку.

Тео стиснув щелепи. Вона не жінка. Вона — прадавній хаос, смерч, клята Еріда[103], що руйнує його життя, спалює його тіло й жере його душу. І він нічого не обирав. Він просто знав, що так буде. Знав, тільки-но побачив її тоді, в напівтемряві собору.

— Я мав чимало жінок. Але навіщо мені вони, якщо я знаю, що існує вона.

Аслан усміхнувся.

— Я проголосую так, як підкаже мені сумління.

Тео вперся в шафу і нарешті зміг виповзти з кутка. Він звівся на ноги, але світ навколо досі крутився. Вчора, потому як він повернув Лейлу до Ратуші, йому кортіло залишитися з нею. Він уявляв, як вона лежить на столі й дивиться в стелю і сльози стікають їй за комір. Він хотів позбавити її болю, хотів урятувати її, але зрештою зробив тільки гірше. А тепер... Тепер йому було огидно. Вона хотіла його вбити. Вона б убила його вчора. Про це теж не можна було забути.

Лейла почула, як відчиняються двері, але не мала сили навіть озирнутися.

— Ані руш,— холодно вимовив голос.— Якщо ворухнешся, я стрілятиму.

Та де там рухатися, гірко подумала Лейла. Заскреготав замок, у комірчині запахло їжею. Мабуть, це був варений на воді ячмінь, той самий, що готували на площі, та Лейлу зараз не спокусив би навіть стейк рібай зі смаженою картоплею.

Вона не хотіла їсти, вона хотіла померти.

Усе, що відбулося вчора, здавалося їй якимось суцільним жахом, виходу з якого не було і вже ніколи не буде. Її охоплювала непереборна лють, тільки-но вона згадувала, як Яблонський відібрав у неї право звершити суд. Усе, до чого вона йшла, все, що нарешті опинилося в неї в руках після стількох років страждань, раптом вирвали і розтрощили об кам’яну підлогу підвалу. І цього не можна було забути.

Але десь дуже глибоко в душі щось шкребло пазуристою лапою, коли вона згадувала відчуття, з яким побачила поріз на шиї Яблонського. Вона злякалася сама себе. Якби її удар видався трохи сильнішим чи якби Тео виявився трохи повільнішим — його вже не було б серед живих. Лейла навіть не бачила, куди била, все навколо затопила чорна, непроглядна ненависть. Можливо, саме так і божеволіють. І тепер вона чекала не на переляканого вигнанця з мискою каші, а на Яблонського. І геть неважливо, чи повірить він її словам. Їй просто хотілося, щоб він був поруч.

Знову, ніби у відповідь на її думки, заскреготав замок. Лейла сіла на столі. Дівчина яскраво уявила, як Яблонський заходить, сідає навпроти і чекає на пояснення, яких у неї насправді не було. За ті секунди, поки у щілині провертався ключ, поки рипіли, відчиняючись, двері, Лейлу трусило чи то від хвилювання, чи то від гніву, і вона, мов дитина, що скоїла капость, ладна була залізти в шафу, аби її лишень ні про що не розпитували.

Ось тільки дитиною вона не була. І відповідати за все доведеться. В цьому світі забагато людей, які ніколи не зможуть її пробачити.

А тоді двері відчинилися, і до кімнати заїхав Давид.

Лейла різко вдихнула і зіщулилася.

Вигнанець під’їхав до столу.

— Я мушу повідомити тобі, що в саду біля Оздемірового будинку знайшли два тіла. Рештки довго пробули в землі, але, судячи з уцілілого одягу, це зниклі дівчата.

Лейла провела долонею по гарячому чолу і кивнула. Вона хотіла відповісти, але не могла вимовити ані звуку. Давидів погляд, суворий і сумний, той самий погляд, до якого вона звикла, але який тепер видавався їй нещадно палючим, повільно пересувався її тілом, наче він не впізнавав її.

— Його самого теж знайшли мертвим,— промовив вигнанець.— Але про це, гадаю, тобі вже відомо.

Лейла мовчала. Давид натиснув на важіль, колеса рипнули. Раптом щось штовхнуло Лейлу зсередини, вона кинулася до його візка, впала навколішки.

— Давиде, благаю... не йди. Побудь тут,— дівчина припала щокою до його руки.— Поговори зі мною!

— Про що? — холодно поцікавився вигнанець.

— Я розумію, що ти мене зневажаєш, що ненавидиш, але, будь ласка, не йди! Розкажи про себе. Як ти?

— Як я? — Давид криво посміхнувся.— Я заздрю Макові.

Лейла відсахнулася, ніби він ударив її по обличчю. Вона відчайдушно замотала головою.

— Не кажи так... не треба.

— Я заздрю Макові, бо він ніколи не дізнається, хто нас зрадив. Він не дізнається, що це саме ти.

Він не забрав руки, але його пальці побіліли, гарячково стискаючи бильця. Лейла притулилася чолом до його долоні.

— Я не знаю, як просити в тебе пробачення...

— Це не допоможе,— Давид забрав руку і торкнувся її підборіддя, піднімаючи її обличчя. Він був блідий, рубець на щоці здавався майже чорним.— Знаєш, у людини без ноги з’являється стільки нових вражень! Нога іноді болить, іноді свербить. Але ж її насправді нема. Так і з тобою. Ти жива, ти є, але поруч зі мною тебе більше нема. Бо щоразу, коли хтось дивиться на мене... Господи...— він відвернувся і зціпив зуби. Лейла схлипнула.— Щоразу, коли на мене дивляться з жалістю, коли ця дівчина, Катажина, намагається мені допомогти, щоразу, коли мені роблять перев’язку, щоразу, коли я за звичкою намагаюся підвестися, я згадую про тебе. Я згадую про те, як ми зігрівали одне одного в Сибіру, як ми йшли до мети, як ти... ти навіть не знаєш, чим для мене була!

— Знаю.

— Ні, не знаєш! — вигукнув Давид і затремтів.— Не знаєш, бо ніколи не хотіла того знати. Але ти була моїм небом і моєю землею! Лейло, я довіряв лише тобі. Ближче за тебе нікого не мав. Я навіть зараз кажу тобі речі, які не можу сказати нікому. Паскудна звичка.

Лейла померла. Вона була розчавлена, стерта на порох, її більше не існувало. Вона могла б пережити всю ненависть і все презирство Яблонського, пережила б усі знавіснілі погляди Роксани й колишніх друзів, як пережила копальні в снігу й Оздемірів льох, але пережити ці Давидові слова вона не могла. Тепер їй кортіло, щоб він якнайшвидше поїхав, щоб залишив її саму. І повернув їй ножа.

— Але годі про це. Я прийшов сказати, що тебе судитимуть не лише через зраду. Тебе судитимуть і за вбивство Оздеміра.

Лейла сіпнулася. Чорнота всередині спалахнула за мить, ніби хтось кинув у неї коктейль Молотова. Дівчина затремтіла і почала відповзати від Давида, немов від лепрака.

— Ні. Ні. Ти цього не зробиш. Ти же знаєш.

— Ти викрала полоненого.

— Але я нікого навіть не поранила!

— Ти його катувала.

— А він?! Ти ж...— вона схопилася на ноги.— Ти ж усе знаєш! Ти знаєш усе краще за будь-кого!

— Він був нашим полоненим. Ти втекла з-під варти, викрала його, катувала і вбила. Оздемір мав відповідати за свої злочини, але і ти маєш понести покарання за свої.

Лейла відступила на крок, потім ще, поки не вперлася в стіл. Давид дивився на неї прямим спокійним поглядом. Лейлі здалося, що саме так мають дивитися на засудженого до страти кати — холодно, відсторонено, безжально.

— Я його не вбивала. Хотіла... але мені завадили.

— Ми це з’ясуємо,— кивнув вигнанець.

— Давиде,— простогнала вона.— Ти не можеш. Ти не можеш так зі мною вчинити. Ти же знаєш...

Давид похитав головою.

— Забагато всього скоєно, Лейло. Мені шкода, але ти сама в усьому винна.

Вигнанець натиснув на важіль. Мініатюрний паровий котел пихкнув, візок завібрував і рушив з місця. Він від’їхав до дверей, а Лейла, піднявши плечі, втиснулася у стіл, намагаючись усвідомити нову реальність, у якій їй випало опинитися. Давид мав повне право її судити. Але навіть йому не було дозволено торкатися того, що трапилося з нею в тому страшному льосі кілька років тому. Вбивство Оздеміра було її оголеним нервом, справою її честі, її відплатою, питанням усього її життя. І Давид сам підтримував її в цьому бажанні, він навчив її всього, він сам, своїми руками, допоміг їй стати тою, ким вона стала. Й от тепер він зібрався судити її за це?! Навіть не так... він зібрався судити її за те, чого вона не робила! Лейлине тіло пекло вогнем.

Що ж. Якщо Давид вирішить її стратити, він має запам’ятати цей день.

Федя дивився в нескінченну синь за вікном. Спочатку в кімнаті було темніше, ніж зовні, але тоді сутінки загусли, й усе поринуло в морок. Хлопець лежав нерухомо, і йому самому здавалося, що він не думає, не кліпає очима, не живе. Йому не хотілося нічого — ні спати, ні їсти. Ніщо в цьому світі більше не мало значення. Після розмови з Джекі він мав би засмутитися чи навпаки — підбадьоритися, але насправді він досі нічого не відчував. Тоді, біля мосту, Федя змирився з власною смертю, і повертатися до життя виявилося збіса непросто. Він намагався жартувати, втішати Джекі, здаватися нормальним заради неї. І насправді йому не було байдуже, але те, що відбувалося в нього всередині, здавалося привнесеним ззовні, а не його власними почуттями. І зараз він тонув у нескінченній зимовій синяві, і його тіло ніби загрузло у щільній, в’язкій як кисіль субстанції.

Коли він не рухався, біль зникав, але варто було глибоко вдихнути, як він одразу ж повертався, вгризаючись у ребра, блискавкою пронизуючи хребет. Але так, зціпивши зуби, Федя розумів, що досі живий. Тоді йому хотілося, аби біль зник. Лише тоді йому чогось хотілося.

Федя поворушив пальцями, стиснув кулаки. Він більше не міг зносити чорноту цієї кімнати. Повільно сів, упираючись у ліжко ліктями. Трохи відсапавшись, звівся на ноги і пошкандибав до дверей.

Галерея другого поверху тонула в пітьмі, слабкий промінчик світла вислизав з-за прочинених дверей навпроти. Федя взявся за поруччя й почвалав до кімнати Тео.

— І тоді я побачила, як вони зникають. Зникають! Як уві сні!

З коридору Федя бачив силует Джекі, що сиділа на краєчку ліжка: стягнута корсетом вузька талія, втомлено похилені плечі, тендітні руки, що лежать на колінах. Вона розмовляла з кимсь, хто лежав у подушках, проте обличчя співрозмовника видно не було. Федя штовхнув двері, Джекі здригнулася.

— Ой, Федю, чого ти...

Хлопець нарешті побачив того, з ким вона розмовляла.

— Господи Боже...— тільки і зміг видихнути він.

Джекі простежила за його поглядом і важко зітхнула.

Данилове обличчя було жовтувато-сіре, з поганим, неживим восковим блиском. Очі та щоки запали. Федя дивився на нього кілька секунд, а тоді відвів погляд.

— Він...

— ...як мрець,— прошепотіла Джекі.— Але він живий.

Дівчина простягла руку, взяла з тумбочки біля ліжка дзеркальце і приставила до Данилових уст, а тоді продемонструвала йому ледь помітний запітнілий слід. Федя не міг змусити себе знову поглянути на обличчя друга і лише дивився на його забинтовану руку.

— Мені теж трохи моторошно. Але я сиджу з ним, читаю йому новини, про щось розповідаю,— Джекі знизала плечима.— Раптом отямиться...

Федя вмостився з іншого боку ліжка. Все в цій кімнаті, в цьому світі здавалося йому нереальним, неправильним. Вони троє, люди з іншої реальності, виявилися не просто в епіцентрі буревію в паралельному світі, але і перетерпіли найстрашніші випробування заради його порятунку. Але що цей світ дав їм?

— Іноді здається, що він мене слухає. Коли говорить лікар Шварц, то Данила ніби немає. А мене він слухає.

Десь глибоко всередині Феді щось ворухнулося, наче стрепенувся птах. Він поглянув на Джекі. В її очах світилися сльози.

— Бо в тебе Агнесин голос.

Дівчина здивовано моргнула, ніби він зробив якесь відкриття.

— Візьми його за руку.

— Навіщо? Я ж не Агнеса.

— Якщо ти можеш бути Агнесою для цілого Леобурга, то чому б тобі не побути Агнесою для нього? — Федя кивнув на Данила.— Візьми його за руку і поговори з ним.

— Що сказати?

— Щоб піднімав свій транслокальний зад і повертався до нас,— Федя над силу посміхнувся.— Тому що він нам потрібен. І потрібен живим.

Джекі потяглася до Данилової руки й обережно стиснула його долоню.

— Даню, ну годі вже,— прошепотіла дівчина.— Вертайся до нас. Ти нам потрібен.

Данилове обличчя не змінилося, він не порожевів, не зітхнув, навіть вії не здригнулися.

— Гаразд,— зітхнув Федя.

— Я не можу відпустити.

— Що?

Джекі розчепірила пальці, але Данилова долоня залишалася ніби приклеєною до її руки. Брови дівчини злетіли вгору, вона затремтіла. Федя потягнувся до її руки, скривившись від болю. Розірвати їхні долоні вдалося лише з другої спроби. Джекі схопилася за руку і нервово ворушила пальцями.

— Що за фігня,— пробурмотів він.— Ти раніше таке бачила?

— Ні. Але коли вони з Лейлою спробували потиснути руки, то розлетілися врізнобіч,— Джекі підвелася з ліжка.— Більше не проси мене «трохи побути Агнесою». Ніколи.

Вона підійшла до вікна і почала розповідати. Про енергію в повітрі. Про блискавки, що танцювали на долонях. Про те, як нагрілися кристали в її руках.

— Якщо я справді стану транслокалом, поки вона там, це її знищить. Я не можу її вбити.

— А якщо, крім тебе, більше ніхто не зможе допомогти Данилові?

— Отже, ніхто не зможе йому допомогти,— Джекі подивилася на Федю, вираз її обличчя був жорстким, тіні загострилися.— Тео ризикнув собою заради тебе. Ти маєш знати, що для мене важить Агнеса.

Федя кивнув. Він досі не міг сповна зрозуміти те, що сталося між ним і Тео. Але все чуже, досі не відоме йому життя раптом вклалося в ньому так, ніби він прожив його сам. Він відчував гладеньке руків’я револьвера в долоні, відчував аромат прерії і коней, палюче сонце Вайомінгу, різкий, хімічний запах Леобурга, що змішувався з ароматом яблучного пирога на кухні маєтку Яблонських, пам’ятав, як батько гладив його по голові й як батьківська любов виявилася суцільним маревом. Федя пам’ятав п’яне божевілля і десятки смертей. Усе це тепер стало частиною його власної історії.

Навіть якщо Данило ніколи не отямиться, краще не експериментувати. Джекі не переживе Агнесиної смерті.

Внизу грюкнули вхідні двері.

Джекі впізнала кроки на сходах ще до того, як Тео смикнув двері своєї кімнати. Він зупинився на порозі, втупившись у Федю, ніби побачив того вперше, але тоді швидко перевів погляд на Джекі.

— Ти потрібна в Ратуші.

— Я ж просила Давида не...

— Маємо дуже тривожну інформацію,— урвав її Тео.— Збирайся.

Він вийшов до коридору, і Джекі, кинувши на Федю погляд, сповнений німого вибачення, попрямувала за ним. Вона схопила плащ в Едвардовій кімнаті, й вони з Тео збігли сходами до вітальні. Федин двійник мовчав, роздратовано втягуючи повітря, його волосся сплуталося, а очі почервоніли, ніби він не спав кілька днів. Не таке вже й рідкісне явище, враховуючи, скільки часу спала сама Джекі. Тео поправив комір куртки, і її погляд ковзнув по його шиї.

— О... в тебе...

Джекі простягнула руку, щоб торкнутися глибокого порізу на його шиї — цей рух був таким природним, вона просто збиралася оглянути чергового пораненого, але Тео грубо перехопив її руку і відкинув убік.

— Мені не потрібна допомога!

Джекі злякано притиснула долоню до грудей. Тео завмер, не обертаючись до неї, але все-таки запропонував руку. Джекі обережно взяла його під лікоть. Вони вийшли на вулицю. Леобург був схожий на розтривожений мурашник. Вулицями рухалися люди, хтось лементував, десь глухо бахкало, наче хтось намагався вибити двері.

— Розчищають завали між площею Чорного і Михайлівською,— ніби відповів на її думки Тео.

Джекі боялася впасти у вибоїну — пожежі згасли, в непроглядній пітьмі не світився жоден ліхтар, і навіть місяця на небі не було. Коли вона здригнулася черговий раз, мало не ступивши у провалля, Тео притиснув її до себе.

— З приводу полонених... щось відповіли?

Яблонський криво посміхнувся.

— Полонені росіяни — не ходовий товар. Вони найменше цікавлять царя Бориса.

— Але там, на заводі, майже тисяча осіб!

— Російський цар вважає, що оскільки ти опинився у полоні, то погано воював. Та й, крім того, він зараз має до дідька справ.

Попереду кумкнув клаксон і загуркотів мотор. Вони притулилися до стіни будинку, пропускаючи броньовані паромобілі.

— Що відбувається? — пробурмотіла Джекі.

— Вторгнення у Нейтральну зону.

— Що?!

Тео не відповів, лише міцніше схопив її за лікоть, коли вона знову мало не звалилася у вирву. В кінці вузької Соборної вулиці з’явився просвіт — попереду виднілася Михайлівська площа, така порожня і самотня без величного собору в центрі. Тео видерся на груду каміння й витягнув Джекі нагору. Вони подолали кілька завалів і нарешті опинилися в Інженерному провулку, що вів до площі Олекси Чорного.

Вікна Ратуші світилися на тлі нескінченного мороку, наче драконові очі. Вони подолали кілька поверхів і опинилися у залі засідань. Давид сидів над розстеленою на столі мапою, впершись головою у зігнуті руки. Місце поряд пустувало, жоден з членів Народної Ради Леобурга не наважувався зайняти його, і Джекі подумала, що він, либонь, фізично відчуває відсутність Лейли. Разом з ним над мапою схилилися Марсело Мотта, професор Кубрик, Паль Келемен, Аслан, Ґрета Ветцель і Федин радник фон Бауф.

— Ти вже підняв війська по тривозі? — промовив Тео, сідаючи на порожнє місце.

— Війська...— скривився Давид.— Так, усі, хто може тримати зброю, уже на позиціях.

— Що відбувається? — Джекі звела брови.— Хто саме вдерся до Нейтральної зони?

Вигнанець витягнув з купи паперів тонку смужку і простягнув її Джекі.

«увага крпк повідомлення екстреної важливості крпк прохання не атакувати війська українського королівства крпк дії українського королівства не несуть загрози леобургу»

— Це надійшло сьогодні від повіреного у справах Леобурга у Вінниці,— відповів Мотта.— А тоді наша розвідка повідомила про рух військ у Нейтральній зоні.

— У Леобург мала прибути делегація українського Сойму,— здивовано кліпнула Джекі.

— А приїде гетьман Ярошенко на чолі своєї армії,— засичав Тео.— Аслане, нам час іти. Треба збирати людей.

Раптом до зали влетів захеканий хлопець з розпашілим від бігу обличчям, він побачив Давида і потрусив над головою телеграмою. Вигнанець схопив стрічку.

Джекі підійшла до нього і зазирнула через плече.

«його величність король болеслав повідомляє дії армії українського королівства проходять відповідно палермського мирного договору не несуть загрози леобургу крпк прохання утриматися недружніх дій».

— М-м-м...— Тео посміхнувся.— Відповідно до Палермського договору? Це часом не той договір, за яким Нейтральної зони вже тридцять років як не мало би бути?

— У Вінниці чудово знають, що весь Леобург — одна велика руїна і ми не зможемо гідно опиратися,— спохмурнів Давид.— Але вони годували й озброювали нас. Вони були єдиними нашими справжніми союзниками!

— Нащо тоді вони йдуть у Нейтральну зону? Напасти на Росію? — засміявся Тео.

— Згідно з Палермським договором вони рухаються не на російські, а на власні території. Мені складно судити про наміри пана Ярошенка, але маю стійке відчуття, що це справді не наш бенкет,— Давид стер піт з чола.— Південні частини російської армії деморалізовані поразкою в Леобурзі. Агітатори закликають повернути зброю проти тих, хто надіслав непідготовлені війська на штурм. У Петербурзі майже бунт: одні вимагають зібрати всі сили в кулак і вдарити, щоб помститися Леобургу, інші — виступити проти Японії... А треті вже закликають до захоплення царського палацу.

— Японія...— прошепотіла Джекі.— Вам не здається, що одночасна атака Українського Королівства і Японії — це не випадковість? Що це і є «союз без союзу», як казав Ярошенко?

— Якщо врахувати, що Малопольське Князівство погодилося пропустити австрійські війська, які щомиті можуть ударити по Росії на північному заході, а Україна досі — австрійська союзниця, то зараз майже ідеальний час, щоб повернути собі Лівобережжя,— знизав плечима фон Бауф.

— Це божевілля,— невдоволено пробурмотів Келемен.

— Це відчайдушність! — зблиснула очима Ґрета.— Це сміливість! Ніхто з вас не вірив у Едварда, але він упорався, то чому не впорається Ярошенко?

— Аслане,— зітхнув Тео.— Поки вельмишановні геополітики вирішують, будуть нас сьогодні захоплювати чи ні, пропоную перейти до справи.

Вигнанець кивнув у відповідь, вони рушили до виходу. Джекі провела їх поглядом. Дивним було навіть не те, що Теодор Яблонський погодився воювати пліч-о-пліч з вигнанцем, а те, що Аслан, схоже, став єдиним його другом. Джекі зітхнула і потерла скроні — наближався новий напад головного болю. Вона дивилася на мапу, де камінчиками, сільничкою, перечницею та прес-пап’є позначалися розташування і рух армій, і не могла повірити в те, що Українське Королівство, яке годувало і забезпечувало їх зброєю, може вторгнутися до напівживого міста й скористатися з його безпорадності. Але чого, зрештою, навчив її цей світ,— це того, що тут можна очікувати найнеймовірнішого, ба навіть зради того, кого вважаєш найкращим другом, особливо якщо врахувати методи, якими послуговувалася Японська Імперія. Аби спровокувати війну, вони не замислюючись пожертвували трьомастами безневинних леобуржців.

Вечір за вікном був холодний і тривожний. До Джекі повернулося майже забуте відчуття постійної загрози. Воно з’явилося десь у животі, холодне зміїне тіло оплітало клубком її серце й легені, не даючи змоги дихати.

Десь у середмісті гуркотіли леобурзькі панцирники.

Пагорби й долини Нейтральної зони перетворилися на неспокійне, вкрите сірою мрякою море — часом з ледь помітним шурхотом, а деколи з громоподібним ревом повз місто сунули тисячі одиниць військової техніки, лишаючи по собі пелехи пари й кіптяви. Серце Тео калатало так часто й уривчасто, що, здавалося, от-от зупиниться. Отже, їх оточують. Оточують і затискають у лещата. Чи ні? Його розум відмовлявся сприймати реальність. Чи, може, це просто похмілля?

Тео відвів від очей тетранокль.

— Як гадаєш, що відбувається?

Аслан задумливо гладив бороду.

— Їхня мета — Київ, а не ми. Частина російського гарнізону сьогодні відбула на північ — намагаються захиститися від можливого прориву військ Австро-Боснії до Петербурга.

Тео примружився. Цілком логічно: якби українському війську вдалося увійти в Київ і закріпитися, це вирішило б проблему з переходом Дніпра і значно зміцнило б їхні шанси на повернення північного Лівобережжя. А там уже...

Майже поруч з межею міста, проте не порушуючи повітряного простору Леобурга, в небі заскрекотали літоциклетки. Судячи з гуркоту моторів, слідом за ними сунули бойові дирижаблі. Українці непогано підготувалися. Очевидно, весь цей парад було призначено не для обпаленого й виснаженого Леобурга. Тео обернувся, за його спиною холодно виблискувало величезне жерло трофейної «Каталіни». Солдати артилерійського розрахунку стривожено поглядали то на них з Асланом, то на ряди повітряних монстрів, що пропливали на обрії.

Тео знову підняв тетранокль. Місцевість забарвилася зеленим, тіні й напівтони стали більш контрастними. Раптом на обрії він помітив обриси якоїсь величезної конструкції. Тео клацнув лінзами і закляк.

— Де Едвардова установка? — запитав він у вигнанця.

— Давид наказав прибрати її з площі.

— Неможливо. Цього просто не може бути,— пробурмотів Тео, клацаючи лінзами.

Аслан налаштував свій тетранокль і завмер, роздивляючись виднокрай.

— Але як?..

Нейтральною зоною повзли платформи з австрійськими установками. В небо здіймалися могутні залізні ферми, нагорі стирчали антени-випромінювачі, потужні колеса залишали в промерзлій землі рівчаки. Тео звів брови.

— Ця установка існує в єдиному екземплярі,— прошепотів він.

— Але хто може бути в цьому впевнений? Колись ми вважали, що Оз Гурвіц має одненьку літоциклетку.

— Де ж Ярошенко взяв креслення...

— Після штурму Леобурга світлини були в усіх газетах, вона ж стояла на центральній площі,— посміхнувся Аслан.— І якщо росіяни побачать ці штуки на полі бою...

— Вони тікатимуть так, що зупиняться десь у Норильську.

Цієї миті далеко на півночі пролунав перший вибух. Глуха луна прокотилася ярами Нейтральної зони, хвилею накрила почорнілі леобурзькі будівлі. На обрії зажевріла заграва. Загуркотіло — знову і знову. Заграва на горизонті розпалювалася і ставала чимдуж яскравішою.

Прикордонні пости росіян.

Війська дійшли до них.

— Хай що ви задумали, пане гетьмане, я зичу вам успіху,— пробурмотів Тео, і Аслан скептично гмикнув.

— Даню, Українське Королівство повернуло собі Київ, уявляєш?! Вони це зробили!

Якоїсь миті Джекі здалося, що його вії здригнулися. Дівчина сумно всміхнулася. Ні. Данило продовжував перебувати там, де йому було краще, ніж тут, у зруйнованому місті, яке він урятував.

Але вона не втомлювалася пробувати. Джекі розмовляла з ним, торкалася його, одного разу навіть заспівала — промугикала щось, наче колискову для дитини, але більше намагалася не згадувати про Агнесу. Минулий експеримент її надто налякав.

— Ще тут пишуть, що на озброєнні української армії з’явилося кілька установок з «невидимими сітками»,— Джекі розгорнула газету на колінах.— Кажуть, що в цьому успіх їхнього наступу. Але це ж неможливо, так? Суперзброю для Відня винайшов Іван Дмитрович, і вона була в єдиному екземплярі. Правильно?

Минуло кілька днів відтоді, як повз Леобург пропливла ціла армія, але в місті досі не відчувалося спокою, і Давид не скасовував наказу про мобілізацію. Бої точилися зовсім поруч. Хай що задумав Ярошенко, поки що йому це вдавалося. Буквально за кілька днів військо Українського Королівства повернуло собі Київ і Чернігів, закріпилося на півночі Лівобережжя і почало активно рухатися в напрямку Сум. Російські частини опиралися мляво, а з’єднання, що були укомплектовані переважно місцевими, лівобережними українцями, масово переходили під прапори корони. Наступ був настільки несподіваним і зухвалим, що, як писали в австрійському «Цайтунзі», російський цар зачинився в себе в резиденції і два дні не виходив звідти. Подейкували, що старий геть збожеволів. Ситуація в Петербурзі загрожувала вийти з-під контролю: маніфестації не припинялися, незважаючи на регулярні облави. Вулицями розгулювали озброєні люди — одні вимагали відплати оскаженілим австріякам, нахабним малоросам і клятим «косооким», інші закликали до страйків і просили хліба, але в загальному п’яному угарі вони сходилися на тому, що Найясніший уже геть нікуди не годиться і вести за собою Росію більше не здатний. Трон під царем Борисом ходив ходором, а Японія тим часом облаштовувала військові комендатури в Хабаровську, Магадані та Владивостоці.

— О, ось це ще цікаво! — вигукнула Джекі.— «На північний захід від Канберри, що в Австралії, виявлені сотні зразків військової техніки невідомого походження. Люди, які називають себе російськими військовими, стверджують, що їх сюди перекинули за допомогою якоїсь пекельної військової машини». Даню! Ти відіслав їх до Австралії? Серйозно? — дівчина засміялася.— О, є ще таке: «Нагадаємо, що кілька тижнів тому невідомий бойовий дирижабль зазнав аварії біля селища Горе Крік, що в Конфедерації Вайомінг-Юта. Судячи з розпізнавальних знаків, корабель стояв на озброєнні в армії Російської Імперії». Вайомінг? Це що, був салют на честь Тео?

...Вона була така чарівна в цій простій салатовій сукні, яка так пасувала до кольору її очей. Більше не було зими. Агнеса гойдалася на гойдалці в яскравому, сліпуче-яскравому смарагдовому садку. Природа навколо буяла фарбами — пишні багряні троянди, поважні фіолетові півники, лілії — білосніжні, аж різало очі, а під ногами — сині зірки барвінку. Волосся вільно спадало Агнесі на плечі, чорні локони здіймалися слідом за нею, і вона сміялася, і її сміх дзвенів у крапельках роси.

— Даниле! — вигукнула вона і зістрибнула з гойдалки.

Данило навіть не помітив, як вона опинилася в його обіймах. Він заплющив очі й лише вдихав аромат волосся, що пахло трояндами і — от дивина — старими книжками, і притискав її до себе, боячись розплющити очі та знову опинитися десь у нескінченному сірому просторі. Але Агнеса була тут, вона була реальна, він відчував її долоні на своїй потилиці, на своїй спині й відчував, як вона сміється.

— Я не сподівався знову побачити тебе.

Данило повільно вдихнув і розплющив очі. Дівчина відсахнулася, її обличчям пробігла тінь, усмішка змеркла.

— Ти не повинен бути тут.

Її обличчя за мить стало втомленим, сірим. Дівчина розвернулася і рушила углиб саду. Все навколо почало розпливатися, тьмяніти — Данило ніби опинився всередині того фільму, що його бачив у леобурзькому фарбелауфі, й тепер частинки фарби кружляли навколо нього, і він сам ставав розпливчастим, нечітким. Він прямував за салатовою сукнею, ловлячи звук тихого шурхоту спідниці, але йому раптом здалося, що це шарудить опале листя і вже нема попереду ані дівчини, ані саду. Та і його самого нема.

— Даниле, ти мусиш повернутися.

— Я не знаю, яким повернуся.

— Ніхто не знає, яким повернеться з війни.

Він кліпнув — декорації навколо змінилися, все знову почіткішало. Агнеса сиділа за столом, а за нею простягалися нескінченні ряди книжок. Полиці йшли вгору, до них вели плутані вигини дерев’яних сходів.

— Я не хочу.

Агнеса звела на нього погляд. У її зелених очах розлючено блиснули золоті іскри.

— Але ти потрібен.

Данило важко зітхнув і сів поруч. Він не хотів розмовляти — лише дивитися на неї, тримати за руку, вдихати її аромат, цілувати. Він скучив за Агнесою шалено, пекельно, але не міг передати їй навіть дещицю цього почуття.

— Їм допоможе Лейла. Вона поверне їх додому. Я зробив усе, що міг.

Агнеса дивилася кудись униз, і він лише тепер помітив, що вона робить: обережно заклеює розірвані сторінки старої книги, перемотує корінець. Рухи її пальців нагадали йому, як Джекі перев’язувала пораненого в соборі. Вуста її були стиснуті, брови суворо зведені.

— Послухай мене,— Данило м’яко забрав з Агнесиних рук книгу і стиснув її долоні.— Я більше не можу. Я знаю, що вони всі живі. І цього досить. Мені добре так, розумієш? Мені тепло. Я знаю, що вони впораються без мене.

— А я?

У її очах засвітилися сльози, золоті іскри згасли. Агнеса судомно зітхнула. Данило відчув, як усередині все перевертається і пече. Занадто явні, занадто хворобливі відчуття.

— Лейла поверне тебе до Леобурга.

— Дурень.

Вона схопилася з місця, картина навколо попливла, але Данило утримав її за руку і притягнув до себе. Він ніби знову горів у тому пекельному вогні — струмені енергії проходили крізь нього, випалюючи плоть, почуття, все те, чим він був. Він задихався від болю, але зупинитися вже не міг.

— Я ж чекаю на тебе,— прошепотіла вона.— Ти мусиш повернутися не до них. Ти мусиш повернутися до мене!

Все навколо перетворилося на вогонь, полум’я вирувало на книжкових полицях, іскри злітали і падали донизу. Данило тримав Агнесу, тримав до останнього, але згодом і вона перетворилася на полум’я. Його остання надія згоріла...

— ...А тут Давид такий: «Завтра приїде посол Британської Імперії, ти про це пам’ятаєш?»

— Навіщо?

— Ми збиралися...— Джекі підхопилася з краю ліжка і притиснула долоні до грудей.— Даниле!

Серце обірвалося, а потім злетіло вгору і затріпотіло з божевільною швидкістю. Обличчя Данила здавалося жвавішим, ніж зазвичай, хоч він лежав із заплющеними очима. Кілька довгих секунд Джекі здавалося, що їй примарилося, але потім його вуста знову ворухнулися, і Данило прошепотів:

— То навіщо... приїде... посол...

Джекі засміялася, і по її щоках покотилися сльози.

Розділ 19 Серце світу

— Так, я, безумовно, прийду! — Данило впевнено кивнув Давидові.— Я маю взяти участь у цих перемовинах.

Федя глипнув на вигнанця. Той набундючився, його погляд став сторожким. Так, усі, хто спілкувався з Данилом після повернення, відчували дещо химерне.

— Гаразд,— повільно вимовив Давид і рипнув колесами. Його асистент допоміг йому розвернутися і виїхати до коридору.

Федя здивувався, побачивши лідера вигнанців біля воріт маєтку, але, вочевидь, звістка про раптове Данилове пробудження настільки надихнула його, що той не зміг дочекатися його з’яви в Ратуші. Чи, може, гадав, що Данило ще довго не зможе дістатися туди самотужки.

Але насправді все було зовсім інакше.

Двері зачинилися. Данило підійшов до вікна і потягнувся. Якби не забинтована рука, він мав такий вигляд, наче тільки-но повернувся з курорту.

— Даню, ти взагалі як?

— Нормально.

«Нормально». Феді нині було бридко навіть чути це слово. Він не знав, що значить бути нормальним, він забув, як це. І щоразу, коли хтось надто турботливий питав «З тобою все гаразд? Усе нормальної» — він думав про те, чи нормально зрізати з людської спини шматки шкіри, катувати струмом чи бити кийками, поки горлом не піде кров. Ось це нормально!

— Ну, ти ж сам казав — на роялі більше не зіграю, але загалом...— гмикнув Данило.— Я хочу якнайшвидше додому.

— Ти можеш повернутися просто зараз.

— Не все так просто.

Данилова постать здавалася чорною плямою на тлі яскравого сонячного світла, яке вливалося крізь запилені шибки.

— Тебе ніхто не силує,— холодно вимовив Федя.— І я гадав, принаймні мені ти не брехатимеш.

Данило скривився, ніби його рани щеміли.

— Вона чекає на мене,— сказав він.

— Агнеса?

— Так, я її бачив. Але я не можу повернутися, поки не впевнюся, що це місто не загине.

Федя підійшов до нього.

— Ти впевнений, що витримаєш? Знаєш, я...— він хитнув головою.— Можливо, я й міг зробити більше, але зараз цілком упевнений, що зробив усе, що мав. Я дійшов своєї межі. Вчасно зупинитися — це теж правильно.

Данило звів на нього погляд. По Фединій спині війнуло холодом. Очі його друга здавалися прозорими, ніби їхній звичний сірий колір розвели водою, як акварельну фарбу. Данило дивився на нього, чи, може, крізь нього, і від того всередині зринало неприємне відчуття.

— Я витримаю. Після того, що сталося... як би тобі пояснити,— він винувато всміхнувся.— Я дещо зрозумів про свої здібності.

— Що саме?

— Я не просто бачу портали. Я здатен керувати цією енергією. Вона жива. Вона в усьому. Пульсує, б’ється, як серце. Я відчув серце цього світу.

Федя подумав, що за кращих часів він би висміяв його, бовкнув жартик про Майстра Йоду, але зараз дивився на свого найкращого друга, не зводячи очей, і вірив кожному його слову, адже його самого врятувало диво. Вони перебували в паралельному світі. Данило закинув до Австралії цілу армію. І він справді не жартує.

— Коли один з кристалів почав утрачати силу, я відчув, що мене накриває хвиля. Повітря дзвеніло. Воно було тепле і густе, як мед. Енергія була всюди, і така... жива,— Данило опустив погляд.— Я взяв силу просто з повітря і перетворив її на електрику. Ти можеш у це повірити?

— Тепер я можу повірити у будь-що,— Федя всміхнувся.— Коли повернемося, відішлемо тебе на «Битву екстрасенсів», запалюватимеш руками лампочки.

Данило кивнув.

— Але насправді я збіса щасливий, що ти живий,— Федя поклав руку йому на плече.— Хай там як — ти врятував тисячі людей.

— Так, але не свого дядька. Йому вже не допоможеш. До речі, він повернувся з нами з Відня через портал, а тоді зник. Можу закластися на що завгодно — одного дня він ще нагадає про себе.

Федя роздратовано видихнув. Якщо Левченко живий і залишився тут, то цей світ ніколи не буде в безпеці.

— Женя розповіла тобі, що з нею відбувається? — Федя відвернувся до вікна.— Вона боїться, що в неї з’являться транслокальні здібності.

— Не встигла. Але ж вона... вона як сонце. Така тепла,— Данило примружився.— Від Джекі лине стільки енергії, що вона запросто може пробити дірку в реальності. Вона може стати такою, як я.

— Це знищить Агнесу.

— Отож, маємо умову, яку потрібно враховувати.

Федя кивнув. Чи готовий він зостатися в Леобурзі назавжди? Чи все-таки волів би повернутися? Раніше Федя мріяв про повернення додому, але зараз знав єдине: хай що вирішить Джекі, він піде за нею, бо саме вона була його сонцем, саме вона була його реальністю. І тому остаточно обиратиме саме вона.

— А ще є Тео,— задумливо мовив Данило.— І він захоче залишитися тут.

— Не факт. Ми не знаємо, чого хоче Лейла.

Данило здригнувся.

— Дідько, Лейла... я ж їй не сказав...

— Про що?

— Казумі загинула.

Данило зупинився біля брами цвинтаря. Над двома свіжими горбками стояла дівчина, і він насилу впізнав у ній Лейлу: плечі безсило похилені, вона сама наче зіщулилася в грудочку — почорніла, згорблена, переможена — і вже ніколи не буде тою Лейлою, яку він знав. Вигнанка прийшла попрощатися з двома зниклими дівчатами, тіла яких знайшли біля будинку Оздеміра. Джекі розповіла йому про трагедію з Маком і Давидом, і спершу Данило розлютувався і не збирався жаліти її, але зараз, посеред цього похмурого, майже знищеного вибухами некрополя, йому найменше хотілося повідомляти Лейлі ще одну важку новину.

Сонце кинуло самотній промінь крізь чорні гілки дерев. Лейла не обернулася, коли він наблизився.

— Вони мені наче сестри,— мовила вигнанка, ніби звертаючись сама до себе.

Данило глипнув на двох вигнанців, що стерегли її біля виходу. Вони трималися на відстані, але судомно, з острахом стискали свої пневмогвинтівки й, безсумнівно, застрелили б її за найменшу непокору. Диваки! Загрозою смерті її не спинити. Після повернення Данило відчував набагато більше за нормальну людину. Повітря навколо Лейли пульсувало, ніби варто їй було лише здійняти руку, як усе навколо знесе потужний буревій.

— Лейло, я...— Данило почухав маківку, намагаючись дібрати слова.— Я маю тобі повідомити... Казумі загинула. Мені дуже прикро.

Вигнанка рвучко обернулася і поглянула йому в обличчя. Данила наче щосили вдарили в щелепу, він різко вдихнув.

Світло навколо тьмяніє, дерева стогнуть від потужного буревію, небо згортається і чорніє, чорніє, чорніє...

— Що?.. Що ти сказав?

Лейла зробила крок до нього, але він виставив наперед руку, застерігаючи її.

— Не підходь.

— Що ти в біса сказав?!

— Вона була зі мною у Відні.

— Де?!

— Почекай, послухай мене...

Йому бракне повітря, легені вкриваються кригою, світ навколо сатаніє.

— Довбаний ідіоте! Ти що, потягнув із собою дитину?! Ти...

Дерева ламаються, їх вириває з корінням, пісок летить в обличчя, забиває очі й рота.

— Лейло! — вигукнув він.— Я не брав її з собою! Вона сама вчепилася. Присягаюся, що робив усе, аби вберегти її. Але вона хотіла... вона просто хотіла бути тобою.

Данило дістав оберемок малюнків Казумі. Те єдине, що від неї лишилося,— випадково забуті в кишені австрійської шинелі малюнки.

Лейла забрала папірці, але її пальці затремтіли, й малюнки випурхнули з рук. Аркуші з чорнокосою дівчиною в корсеті й чоловічих штанях розліталися по кладовищу, чіплялися за дерева, летіли над Леобургом, наче білі метелики.

— Вони мене люблять, а я їх убиваю.

Буревій вщухає, більше не збиває з ніг.

— Айрі теж мене любила,— Лейлин голос не тремтів, вона говорила холодно і спокійно.— А я їй не вірила. Пустощі ж... Дурненька Айрі. Дурна я.

— Хто... хто така Айрі? — Данило нарешті відсапався, енергія навколо вгамовувалася, світ розвиднювався.

— Дівчина, з якою я навчалася в мовній школі в Японії,— Лейла осклянілим поглядом дивилася на чорні надгробки перед собою.— Вона сказала, що кохає мене, а я посміялася. Приходжу додому — а вона у ванні. Й усюди кров.

Лише зараз Данило помітив, як блищать її щоки від сліз.

— Я не хотіла спілкуватися з Казумі, не хотіла... Я передчувала! Я знала! Чому в цьому клятому місті більше ніхто не розмовляв японською?!

Данило простягнув руку й обережно торкнувся її плеча. Вони не розлетілися врізнобіч. Лейла затремтіла, але не відсахнулася.

— Мак, Давид, Айрі, Казумі... я не просила мене любити. Я не просила. Я не хотіла цього!

— Вони люблять тебе, бо відчувають у тобі щось вартісне. Щось захопливе. І хіба це не правда? Твоїх сил вистачить, щоб перевернути весь світ догори дриґом,— Данило зітхнув.— Я не брав Казумі з собою. Вона мене обдурила. І загинула в мене на очах, а я не встиг нічого вдіяти. Іноді смерть не можна спинити, хай як би ти того бажав.

Лейла затулила обличчя долонями.

— Іноді смерть приходить не по тих.

Данило на мить торкнувся її волосся, погладив плече. Найвеличніший дар іноді знаходить собі дуже дивне вмістилище. І буває, сил людини замало для того, щоб його осягнути. Можливо, одного дня вона навчиться співіснувати з буревієм усередині себе.

Лейла повільно пошкандибала до воріт, але на виході зупинилася, підібрала один з малюнків і сховала його до кишені. Вигнанці рушили за нею, залишивши Данила на осяяному яскравим сонцем кладовищі.

— Панно Яблонська, чого ви очікуєте від так званого Леобурзького конгресу?

Голос прем’єр-міністра Британської Імперії наче збудив Джекі зі сну. Вона перелякано глипнула на Давида. Апарат зв’язку в кабінеті Оздеміра досі працював, хоча у вікно потрапив випадковий снаряд, і меблі тепер були посічені, а у стіні зяяла діра, крізь яку зловісно задував вітер.

— Потрібно зупинити це безумство.

— Чудова мета, але, на жаль, недосяжна,— кивнув сер Джефрі Кавендиш.— Гадаю, ви усвідомлюєте, що цей світ балансує на межі. Австро-Боснія — велетенський колос на глиняних ногах, який завалиться з дня на день. І хоча її падіння буде струсом для всієї Європи, це невідворотна закономірність. Світ швидко змінюється. Британська Імперія почала перебудовувати взаємини зі своїми колоніями добровільно, передчуваючи ці зміни. Але якщо Австро-Боснії вже недовго ряст топтати, то Росію ми ще можемо врятувати.

Джекі скривилася. Росія хвилювала її найменше, але Британія досі сподівалася витягти з вогню свого найбільшого союзника.

— Зараз, коли в Українського Королівства раптом з’явилися щезальні машини, цього не можна ігнорувати,— провадив британець.— Щоправда, вони не застосовували їх у бою, але з такою силою їхні військові потужності вражають. Я б не переймався успіхами пана Ярошенка на Лівобережжі, якби не вважав, що тепер він, а не цісар Вільгельм, становить загрозу для всього світу.

Джекі нервово покусувала губи. Якби вона не знала справжню природу над-зброї, яку створив Левченко, то ситуація і справді видавалася б загрозливою для всіх мешканців континенту. Гетьман Ярошенко ненавидів імперії, але виховувався під їхньою владою. Хтозна, як він повівся б, якби справді мав на озброєнні таку кількість «щезальних машин». Надзвичайна військова потуга може звести з глузду будь-якого правителя, і прагнення відвоювати своє може перетворитися на жагу до захоплення.

— Ви маєте план, сер Джефрі? — спитав Давид.

— Російська армія у нинішньому стані не в змозі протистояти силі Українського Королівства. Тому нам потрібні перемовини.

— Імператор Борис не піде на перемовини,— заперечила Джекі.— Він не розмовляє навіть з власним найближчим оточенням.

— Саме так. Як ви знаєте, я відрядив офіційну делегацію до Леобурга,— зображення здригнулося, але частинки фарби зібралися знову.— Ми, як гарант недоторканності вільного міста Леобурга, організуємо Леобурзький конгрес, але за однієї умови: його має відвідати цесаревич Олексій як законний правитель Російської Імперії.

Джекі закліпала, Давид сторожко примружився.

— А якщо ні?

— Тоді катастрофа спіткає не тільки Росію, але й усі держави навколо. Якщо Російська Імперія програє цю війну, хаос на її землях посилиться. Ми повинні зупинити анархію і те, що може зрости з попелища імперії. Наскільки мені відомо, цар Борис майже самоусунувся від управління державою, російська армія розбита і деморалізована, на Далекому Сході господарює Японія,— британський прем’єр склав руки в замок.— Українське Королівство може розбити російську армію, але що робити з мільйонами голодних людей, що тікають від кривавих бунтів з розорених війною земель? Вони з ними не впораються, і, авжеж, ніхто не допоможе Леобургу. Вам загрожує голод і розорення. Але я обіцяю вам підтримку з боку Британії і Росії, якщо цесаревичу Олексію вдасться встановити лад і усунути божевільного батька від влади.

Джекі потерла скроні. Вона згадала, з якою ненавистю говорив про імперії гетьман Ярошенко. Ця ідея йому точно не сподобається, особливо тепер, коли Україна має такі успіхи на східному фронті. Хтозна, що надумає робити цей цесаревич, упокоривши й очоливши армію. Українські землі явно дорожчі за непролазні хащі за Уралом. А українські «щезальні машини» — лише мильна бульбашка. Леобург, звісно, не мав жодного офіційного союзу з Українським Королівством. Але ж де-факто союз був.

Союз без союзу.

— Нам зрозуміла ваша позиція, сер Джефрі,— Давид постукав по столу.— Ми невдовзі надішлемо відповідь.

— Маєте час до опівночі,— сухо відповів прем’єр.— Сподіваюся на вашу розважливість.

Картинка потьмяніла, екран став матово сірим.

— Який ще в дідька цесаревич? — просичала Джекі.— Чи він здурів?

— Цесаревич Олексій кілька років навчався в Імператорському коледжі в Лондоні,— посміхнувся Давид.— Я був упевнений, що коли-небудь вони розіграють цю карту.

— Думаєш, вони намагаються всадовити на російський престол свого агента?

— Може, й не агента,— вигнанець поворушився в кріслі та скривився від болю.— Але людину під великим британським впливом. Що нам робити?

— Мені не подобається ця пропозиція, а ще менше вона сподобається Українському Королівству,— похитала головою Джекі.— Ми можемо втратити свого єдиного союзника.

— І надбати двох нових, набагато могутніших,— знизав плечима Давид.— Я розумію, що тобі не до вподоби почуватися зрадницею, але повір мені, Ярошенко і секунди не думав би про Леобург, якби йому довелося розміняти дружбу з нами на... Кубань, наприклад.

— Та до біса твою Кубань,— Джекі підвелася з-за столу й почала міряти кроками кабінет.— Українське Королівство вже по той бік Дніпра. Воно оточує Леобург. Це не просто союзник. Вони — наш щит. А ми маємо стати їхнім мечем. Розумієш?

Джекі подивилася на Давида. Вигнанець роздивлявся її з легкою посмішкою, від якої дівчина миттєво зашарілася.

— Ти навчилася,— пробурмотів Давид.— Ти казала, що не здатна керувати. Що не здатна стати лідером. Але ти навчилася.

— Та ну тебе.

— Не йди,— Давид виїхав з-за столу і наблизився до неї, але Джекі не змогла подивитися йому в очі.— Ти потрібна Леобургу!

— Я потрібна Феді. І більше не проміняю його на місто.

Давид знову скривився, але цього разу Джекі не знала — чи то від болю, чи від її слів.

— Якщо ви підете, якщо піде Данило, поїде Яблонський, я залишуся сам. Нема Лейли. Нема Мака. Нема найвірніших моїх друзів. А війну ще не закінчено. Ще геть нічого не закінчено. І я не впевнений, що зможу з усім цим упоратися. Я — каліка, Джекі. Не забувай про це.

Джекі присіла поруч з кріслом. Давидові очі були чорні й порожні, ніби життя пішло з нього, а рухатися і розмовляти він продовжував лише за інерцією.

— Ти не каліка, Давиде. Ти сильний, витривалий і сміливий чоловік. І те, що ти тимчасово змушений пересуватися на візку, нічого не означає.

— Це означає.

— Невдовзі ти ходитимеш. Це буде тяжко, але ти впораєшся. А багато людей живе все життя з покрученими душами, і це набагато страшніше.

— Ти не знаєш, що сталося з моєю душею.

— Але я знаю, що ти — найкраще, що є в цьому місті. Йди до людей, і вони так само підуть до тебе. «Леобург — це я», пам’ятаєш? — Джекі торкнулася його пальців, що судомно стискали бильця інвалідного візка.— Якщо хтось і має сили очолити нову Верховну Раду, то лише ти. Ґрета занадто молода й запальна, Келемен не має стільки авторитету, професор Кубрик рано чи пізно повернеться до викладання та своїх транслокальних теорій, Марсело застарий... лише ти, Давиде. Ти достатньо сильний і розважливий, щоб провести Леобург крізь вогненні роки. І фізична вада цього не змінить.

Давид подивився у вікно.

— Ярошенко сьогодні буде в Леобурзі.

— Що?!

— Так, він надіслав телеграму, я не встиг тобі показати. Ви з Данилом повинні зустрітися з ним,— вигнанець штовхнув важіль і поїхав до виходу.— Українці мають говорити з українцями.

— Наші інженери перевершили себе,— коронний гетьман України ще раз окинув поглядом установку Левченка.— На вигляд вони дуже схожі.

— Але ж довго цей обман не протримається,— знизав плечима Данило.— Що ви робитимете, коли з’ясується, що ваші установки — звичайні муляжі?

Вони вийшли з підвалу Ратуші, й гетьман підняв комір пальта, з вогких синюватих хмар зривався дрібний колючий сніг.

— Це вже неважливо. Ми виграли час і скористалися моментом,— мовив Ярошенко бездоганною німецькою.— То про що ви хотіли поговорити, панове Яблонські?

Данило обернувся до Джекі, й та взяла його під руку. Дівчина була бліда й нашорошена.

— Британці примушують Леобург визнати спадкоємця престолу Російської Імперії новим імператором і укласти союз в обмін на гарантію недоторканності й допомогу,— промовила Джекі.— Цесаревич Олексій їде до Петербурга.

Гетьман зупинився і завмер, його пальці, зчеплені в замок за спиною, побіліли.

— Зрозумів.

— Ми не пов’язані союзом з Українським Королівством, але це питання може значно ускладнити наші стосунки.

— Що ви бажаєте почути від мене?

— Чи є в Українського Королівства шанси домовитися з новим російським імператором?

— Домовитися з імперією? — Ярошенко обернувся до них з посмішкою.— Імперія домовляється з тобою, лише коли тримає чобіт на твоєму горлі. Їх влаштовують перемовини тільки з опонентом, що вже не може дихати.

Данило хитнув головою. Ярошенко мав рацію. З ворогами не домовляються. Але коли аферу з муляжами розкриють, Росія і Британія підтримають одна одну, і тоді всі, хто був проти них, будуть затиснуті в глухий кут. Японія і Федеративні Штати Америки задалеко, Австрія знеможена. Країни Нового поясу надто дрібні. Гетьман мав це розуміти. Можливо, Україні слід закріпитися на відвойованих позиціях і погодитися на британську пропозицію разом з Леобургом?

— Наших сил забракне,— тихо промовила Джекі.— З двома імперіями ми з вами змагатися не зможемо. Навіть за сприяння Японії.

Гетьман пильно подивився їй у вічі. Данило не міг зрозуміти, про що він насправді думає. Очі Ярошенка зблиснули сталево, лише на мить, так ніби він був задоволений тим, що хтось зрозумів його грандіозний план, а тоді просто знизав плечима.

— Зарано щось стверджувати. Імперії смокчуть кров роками, а розпадаються за кілька днів, наче картковий будиночок. Ви настільки впевнені, що план британської корони спрацює, друзі мої, що поквапилися скинути з рахунків Австро-Боснію,— гетьман зупинився біля екіпажа, ад’ютант у зеленому однострої з короною і тризубом на рукаві відчинив дверцята.— Леобург може розпоряджатися своєю долею самостійно. Ви правильно відзначили, що між нашими державами немає союзу. Ми допомогли вам усім, чим змогли. Далі кожен вільний чинити так, як підказує йому здоровий глузд.

Данило потиснув йому руку, Ярошенко вліз усередину і ляснув дверцятами. Самохідний броньований екіпаж попхикав геть з площі Чорного.

Данило зітхнув. Розлючені кров’ю і порохом звірі з мапи Європи й один упертий чоловік, який вірить у свої сили, свою країну і свою ідею. Ставки зависокі. Цього бою йому не виграти.

Минув уже тиждень відтоді, як Тео пристрелив Оздеміра, й за цей час він не наближався до Лейли, хоч і лишався міцно прикутим до неї. Він цілодобово контролював її охоронців, але, схоже, вигнанка не збиралася тікати. Єдине, про що вона попрохала,— це принести скриню з її кімнати у штабі. Тео ретельно обшукав її, зазирнув у всі шпарини, але нічого, крім суконь та іншого дівочого скарбу, так і не знайшов. Тео дозволив занести речі до арештантки, дивуючись, навіщо їй знадобилися ці лахи, які вона ніколи доти не вдягала.

Тео розпирало від люті. А Давид, схоже, геть забув про свій суд.

От і сьогодні: Давид сидів за столом, розбираючи свіжі телеграми, а його помічник стояв поруч з купою газет. Пришелепуватий вигнанець, здавалося, досі вірив, що Леобург має вплив на весь світ. Тео роздратовано закотив очі.

— Коли суд?

Давид звів на нього погляд.

— Боюся, нескоро. Тут таке...— він простягнув йому газету.

«Спадкоємця російського престолу підступно вбито!» Тео здивовано вигнув брови.

— Що за чортівня?! Як це можливо?

— Ми в морі, яке кишить акулами,— знизав плечима вигнанець.— Дирижабль цесаревича сьогодні прибув з Лондона до Петербурга, але палацу бідолаха так і не дістався.

Давид показав йому телеграму.

«екіпаж підірвано крпк ніхто не вижив».

— Мабуть, це австрійці,— похитав головою вигнанець.— Зміцнення ворожої коаліції не вкладалося в їхні плани. Гадаю, тепер Британія страшенно зла на Відень і почне активно допомагати їхнім народам звільнитися від ярма...

Тео, не слухаючи його балаканину, заглибився у статтю. «З великим сумом відзначаємо виняткове звірство, з яким було скоєно розбійний напад. Усі супутники цесаревича, що вижили під час вибуху, були обезголовлені, що змушує нас схилятися до думки...»

— Обезголовлені,— задумливо пробурмотів Тео.— Ні, Давиде, це не австрійці.

— А хто ж то... о! — вигнанець вражено звів брови.— Небіжчик у нас на площі!

— Так,— підтвердив Тео.— Гадаю, це справа рук того спритного японського вилупка. Або когось із його команди.

— Японські годинники, японці біля «Савою», «союз без союзу»... ми розповіли про все Ярошенкові, а той, звісно, поділився інформацією з союзником.

— За словами Едека, гетьман звільнив Леобург від зобов’язань і порадив дотримуватися «здорового глузду». Це,— Яблонський постукав по газеті, що лежала на столі,— схоже на його здоровий глузд. Він боротиметься з імперіями в будь-якому їхньому прояві: чи то в освіченому та благопристойному, чи то в дикунському та кровожерливому. Гадаю, хаосу в Росії вже не зупинити, проте Ярошенко, здається, впевнений, що зможе стримати набіги здичавілих банд з ніким не контрольованої території.

— Зрештою, вони готувалися тридцять років. Може, в них і стане сил.

Газети рясніли сенсаціями.

«Цісар Вільгельм узятий під варту».

«Перше скликання Народної Ради в Будапешті проголошує відновлення Угорського королівства».

«Національні Комітети Хорватії та Словенії не визнають владу Австро-Боснійської Імперії і оголошують про створення Конфедерації».

«Армія Українського Королівства вийшла до берегів Дону».

«У Петербурзі горить імператорський палац».

— Це просто свято якесь,— пробурмотів Данило, відклав купу газет і обвів поглядом людей, що сиділи за довгим столом.

Французи, угорці, хорвати, австрійці, чехи зібралися в єдиній уцілілій під бомбардуваннями залі Леобурзького університету. Американський посол у Румунії про щось перешіптувався з прусським повіреним у справах Українського Королівства і Леобурга. Навпроти Данила сидів похмурий британський лорд, якого останньої миті надіслав їм Джефрі Кавендиш. Поруч з ним сидів галицький воєвода і посол Малопольського Князівства у Вінниці.

Данило не сподівався, що до Леобурга приїдуть перші особи держав, тим паче, що дехто з них уже певний час сидів у тюрмах своїх столиць. Але якщо вони не спробують зупинити хаос, усе згине у вогні, як Михайлівський собор. Данило кинув погляд на Давида і похмуру виснажену Джекі. Вони теж не знали, чого очікувати, як і леобуржці, що зібралися під стінами університету біля єдиного в місті вцілілого гучномовця.

— Отже, панове, пропоную розпочати,— в тьмяному світлі шкіра вигнанця здавалася жовтуватою.— Леобург наполягає на негайному припиненні всіх військових дій, хай де вони відбуваються, і негайному поверненню до мирних переговорів. Продовження цієї війни призведе до катастрофічних наслідків для світової економіки. І ми, мешканці Леобурга, добре знаємо, про що кажемо. Наші громадяни втратили оселі й роботу і відчувають брак їжі. Але Леобург — це невелике місто. Що відбуватиметься, коли біженців будуть не тисячі, а мільйони? Як ми вирішуватимемо цю проблему?

— О, облиште робити з Леобурга невинну жертву! — пирхнув представник Австро-Боснійської Імперії.— Ваш агент убив кількох наших офіцерів, викрав секретну розробку і застосував її на полі бою, що є беззаперечним порушенням Нантської конвенції! Австро-Боснійська Імперія вимагає негайного роззброєння Леобурга і передачі викраденої технології її законним власникам!

— А від чийого імені ви це промовляєте? — іронічно посміхнувся угорець.— Невже від імені цісаря Вільгельма, який другий тиждень скніє у віденській буцегарні? Ви тримали у страху весь континент, а тепер намагаєтеся звинуватити спецслужби іншої держави у власній поразці?

— Я не розмовлятиму з вами, бо ви — нелегітимний представник! — бакенбарди посла Австро-Боснії здригнулися.— Я вимагаю видалити з-за столу переговорів самозванців!

— Але вам таки доведеться розмовляти і не лише з ним, але й з нами,— худорлявий молодий офіцер, що представляв Словено-Хорватську Конфедерацію, підвівся з-за столу.— Австро-Боснійської Імперії більше не існує!

— Так, це ви точно відзначили,— закивав посол Пруссії.— А нашим головним пріоритетом є захист німецькомовного населення Судет і Цислейтанії.

— Судети — частина Чеської Республіки!

— Французька Імперія наполягає на негайній капітуляції Пруссії і її повній демілітаризації, а також на виплаті контрибуцій!

Розмови за столом нагадували Данилові модне політичне токшоу. Він підвівся з-за столу і відійшов до вікна. За спиною лунали обурені вигуки повноважних представників найбільших світових держав, а просто перед ним, біля стін університету, стояли обірвані, голодні, втомлені леобуржці. І ця нова реальність не вкладалася в нього в голові. Він обернувся до Джекі. У її очах проглядав такий самий розпач.

Ці люди не зважали на справжній голод, руйнування та смерть. Вони ділили землі.

Данило підійшов до свого місця і раптом гучно гепнув долонею по столу. На мить у залі запанувала тиша.

— Годі вже, шановні панове,— сказав він.— Це початок кінця цього світу.

Погляди звернулися до нього. Давид сторожко примружився, Джекі випростала спину і завмерла, посол Австро-Боснії посовався на стільці, хорват і чех воднораз смикнули пенсне.

— Європа більше не може дозволити собі воювати,— промовив Данило.— Перша середземноморська, Друга війна, напад на Леобург, розпад Австро-Боснії, Росія у вогні — світ минулого зруйновано! З появою надзброї прийшла нова реальність, у якій усім нам доведеться не вбивати, а домовлятися. Можливо, ви цього поки що не зрозуміли. Можливо, ви не хочете розуміти. Але рано чи пізно ви дійдете того, що права сильного більше не існує,— Данило обвів поглядом присутніх.— Вам здається, що все залежить від територій. Що більше їх маєш, то могутніша держава. Але подивіться на Леобург. І австрійці, і британці, і росіяни могли стерти його на порох. Але Леобург — це не земля, не територія. Це люди, їхній дух, їхнє бажання відстояти своє. Подивіться на Україну. Ще рік тому ніхто й уявити не міг, що їм удасться повернути Лівобережжя, але вони не йшли на компроміси, чатували на влучний момент і отримали таку силу, з якою жодна з імперій змагатися не може. Подивіться на Австралію і Британію. Завдяки тому, що вони змогли полюбовно розійтися, кожна з країн отримала те, чого прагнула, і торгівля між ними зросла вдвічі. Ви всі тут, бо насправді відчуваєте становлення нового світу. Ви знаєте, що самими лише гарматами більше не вижити. Той, хто цього досі не збагнув, може з’їздити до охопленого вогнем Петербурга. Або сходити до цісаря Вільгельма у в’язницю. Ви можете продовжувати вбивати, але рано чи пізно ваш суперник переможе вас. Тому вчіться розмовляти і домовлятися — як усередині країни, так і зовні,— Данило схрестив руки на грудях.— Загалом я не бачу сенсу в таких перемовинах. Розмовляти мають голови держав. Коли вони будуть до цього готові, ми надамо їм місце.

Він розвернувся і вийшов із зали.

Над Леобургом сяяло сонце. На тлі яскравого світла чорнота обпалених стін ще більше пригнічувала. Крижане блакитне небо, колюче повітря, сірий від кіптяви сніг і купи здибленої замерзлої землі — ось якою була прогулянка Леобургом сьогодні. Джекі йшла так повільно, як могла, і Федя плентався поруч, іноді зупиняючись, аби перепочити. Він уперто прагнув ходити, хоча лікар просив його залишатися в ліжку ще бодай кілька тижнів. Хлопець кривився від болю щокроку, але вперто просувався — так, як ішло вперед їхнє місто, незважаючи на руйнування і загрозу голоду.

Вони опинилися на Михайлівській площі. Без собору вона здавалася неприродно порожньою.

— Відпочинь трохи,— прошепотіла Джекі.— І будемо повертатися.

Федя важко видихнув і сперся на її плече.

— Повертатися?

Джекі відвела погляд, але уникати цієї розмови вічно не вийшло б.

— Давид і Тео вважають, що я потрібна Леобургу. Данило волів би лишитися тут. Тео теж. А я... Я лише хочу бути з тобою. І не хочу зашкодити Агнесі,— дівчина подивилася йому в обличчя.— У цьому рівнянні забагато невідомих.

— Ти нікому нічого не винна. Чого хочеш саме ти? Зостатися чи повернутися?

Джекі вже звикла до того, що Федин погляд залишався холодним, ніби він спостерігав за тим, що відбувається, з якогось власного виміру, і лише іноді в темно-карих очах спалахували іскри цікавості. Як-от зараз.

— Я хочу бути з тобою. Неважливо де,— вона провела пальцями по западинці на його щоці.

Сонця нема, веснянки майже непомітні.

— А чого хочеш ти?

Федя знизав плечима.

— Коли я пішов сюди, то відчував, що мене щось пов’язує з тобою. Якась тонка нитка, відчуття... Я не міг визнати, що можу когось покохати. Що я можу покохати тебе,— він торкнувся її щоки, холодні пальці пробігли по лінії підборіддя, шиї, пірнули у волосся, Федя притулився чолом до її чола.— Тоді нас пов’язувала тоненька нитка, але нині це сталеві троси. Я тепер наче прозрів, наче наново навчився слухати. І для мене все таке яскраве, сліпуче. Мабуть, я помер тоді, у в’язниці. Тож не питай мене, чого я хочу. Я ще сам не розумію, Женю, я... поламаний, як мої ребра,— він усміхнувся.— До речі, я раніше краще б удавився, ніж ходив би у всіх на очах без переднього зуба.

— А я цього не бачу,— видихнула Джекі.— Федю, ти... ти сяєш для мене. Як того вечора, коли я прочитала твій текст і побачила, який ти насправді. Зараз я бачу це щодня, навіч, і ти такий прекрасний, що я...

Він поцілував її, не дозволивши договорити. Джекі вже майже звикла до цього відчуття — коли тепло розтікається її тілом і на якусь мить біль у голові відступає, а ниття м’язів стає непомітним. Вона знала, що остаточно вилікувати це неможливо і що симптоми лише з часом потроху слабшатимуть, але Федя відтепер став її ліками, він розганяв морок, витягав її з ями, і якщо вона могла хоч у чомусь йому допомогти, це було б для неї найвищою нагородою.

— А я гадав, ви в маєтку.

Федя знехотя відірвався від її вуст і обернувся. Тео стояв за кілька кроків, сховавши руки в кишені потертої шкіряної куртки. Він був, як завжди, похмурий і втомлений.

— Ми міркуємо про майбутнє,— відповів Федя.

— Це смішно, зважаючи на те, який гармидер зараз коїться в університеті,— гмикнув його двійник.— Усі ці шляхетні пани вже ладні вчепитися один одному в горлянки. Зарано міркувати про майбутнє.

Джекі помітила, як стрепенулися Федині вії, коли їхні з Тео погляди перетнулися.

— Ти залишишся тут,— промовив він.— Ти вирішив.

— Звісно,— підтвердив Яблонський.

— А якщо Лейла захоче повернутися?

Тео іронічно посміхнувся.

— Ні, вона не захоче.

— Ти вирішив би цю ситуацію інакше,— промовила Джекі.— Так?

— Так. Ти, Едек і Агнеса залишилися б тут. А він повернувся б додому.

— Але ми хочемо бути разом.

— Життя несправедливе,— знизав плечима Яблонський.— А великі звершення вимагають великих жертв.

Данило від утоми ледве тримався на ногах. Після кількох невдалих зустрічей у Відні та Страсбурзі британський прем’єр-міністр сер Джефрі Кавендиш, канцлер Пруссії Антон фон Клозен і голова законодавчого корпусу Франції Кристоф Боше погодилися прибути до Леобурга. Академічний район оперізували кордони леобурзьких армійців, а всередині закопчених стін Леобурзького університету вирували бурхливі суперечки.

Поступово до міста прибували все нові й нові політики: король Болеслав, великий князь Мало польського Князівства Вацлав, представник тимчасового уряду Росії на засланні князь Ковров, міністр зовнішніх справ Японської Імперії. З дня на день обіцяв приїхати президент Федеративних Штатів Америки.

Але все це не давало жодного результату. Леви гризлися між собою, не помічаючи, що їхня клітка охоплена полум’ям.

Данило схилився до Давида:

— Ти впевнений?

Вигнанець стиснув кулаки, на щоках заграли жовна.

— Якщо не ми, тоді хто?

Данило прочинив двері до зали засідань, де висів густий дим від сигар, які смалив прусський канцлер. Вигнанець натиснув на важіль, його візок пхикнув парою і покотився всередину. Давид стискав у руці аркуш паперу.

Присутні здивовано підвели на нього погляди.

— Вельмишановне панство, як голова Народної Ради вільного міста Леобурга оголошую, що ми не маємо жодних претензій на територію Нейтральної зони, окрім земель, визначених як кордони території розвитку відповідно до Закону про міжнародне визнання вільного міста Леобурга. Також ми закликаємо світову спільноту дотримуватися досягнутих домовленостей за підсумком Першої середземноморської війни і визнати право Українського Королівства на відновлення держави в кордонах, визнаних Палермською мирною угодою.

Данило помітив, як витягнулося обличчя короля Болеслава, він повільно пересунув браслет годинника на зап’ястку.

— Вільне місто Леобург вітає угоду між парламентом Угорського Королівства і Конфедерацією Хорватії і Словенії про мир і взаємне визнання кордонів, а також рішення Дунайських князівств про об’єднання у Королівство Румунію. За попередніми домовленостями, ми хотіли б винести на загальне обговорення проект створення міжнародного суду, що буде розташований у вільному місті Леобурзі,— Давид поклав на стіл папір і обвів поглядом присутніх.— Почнімо бодай з чогось.

Джекі почула, як унизу рипнули двері. Вона спустилася на кухню. З університету повернувся Данило.

— Ну, що там?

Він мовчки пив воду просто з чайника.

— Британська Імперія вирішила звільнити останню колонію. Індія отримає незалежність в обмін на торговельну угоду. Британія підтримала нас.

Джекі часто закліпала.

— Пруссія, Франція і Британія визнали Конфедерацію Хорватії і Словенії, Боснійський Халіфат, Чеську Республіку й Угорське королівство. Австро-Боснійської Імперії більше немає.

— У мене відчуття, що ти зачитуєш підручник з історії.

— Саме так, але це відбувається в сусідньому районі, в залі з величезною дірою у стелі,— посміхнувся Данило.— Сьогодні просто прорив, досі вони тиждень сичали одне на одного.

Джекі обхопила себе руками.

— Вранці я бачила короля Болеслава. Він був не в захваті. Що з Лівобережжям?

— О, Україну тепер усі хочуть у союзники! Болеслав милостиво погодився зупинитися на відвойованих кордонах, а Пруссія, Британія і Франція згодні поважати територію Українського Королівства за Палермською угодою,— промовив Данило.— Зважаючи на те, що «щезальні машини» Ярошенка — один великий пшик, то це чудові умови.

— Ох, що буде, коли всі дізнаються...

— Гадаю, ніхто не наважиться випробувати на собі,— засміявся Данило.— А гетьман вигадає новий фортель і переконає всіх у тому, що установки — справжні. Він у нас великий фокусник, навіть кращий за мого дядька.

— А Росія?

— В Росії своя «весна народів»... На Північному Кавказі утворився халіфат. Тувинці й татари підняли повстання. На Далекому Сході поки що лишається Японія. Вони не просуватимуться далі, але не збираються віддавати те, що вже окупували.

— Ну, їх можна зрозуміти,— кивнула дівчина.— Досі незрозуміло, хто зараз керує Росією — суцільна анархія. Царя Бориса стратили...

— А його спадкоємець загинув по дорозі,— додав Данило.— Тому британські та французькі війська вчора висадилися у Фінській затоці. Вони хочуть узяти Петербург під контроль і повернути в місто Тимчасовий уряд.

— Ух,— гмикнула дівчина.— Мені здається, це мало кому сподобається.

Данило важко зітхнув і присів на стілець.

— Я не знаю, що буде, Джекі. Але сьогодні з’явилося бодай щось, на що можна опертися.

Вона сіла поруч. На кухні було тихо і темно, за вікном знову падав сніг. Світ досі висів на волосині. А зовсім скоро Новий рік.

— Даню, я знаю, як ти любиш цей світ. Але, може, він не готовий мінятися. Може, вони неспроможні поважати одне одного, об’єднатися заради розвитку чи створити аналог ООН, як ти того хочеш. Твої прагнення утопічні.

— Але ж ми можемо спробувати. Ще кілька тижнів тому ніхто не вірив, що до Леобурга приїде британський прем’єр. Ніхто навіть не вірив, що ми встоїмо під натиском двох імперій. Навіть ти не вірила, пам’ятаєш?

Джекі подивилася на нього з усмішкою. Данило скуйовдив неслухняний чубчик, його обличчя було втомлене, але спокійне, він уперше після виходу з коми здавався їй живим — не тоді, коли бадьоро переконував усіх, що почувається пречудово, а по-справжньому, без облуди. Він насправді переймався долею цього міста і цього світу так, ніби вони були частиною його життя, ніби він прагнув бодай десь створити для себе та своєї країни кращу, справедливішу реальність, ніж та, до якої йому треба було повертатися. Данило робив неможливе, хоч і знав, що, мабуть, більше ніколи сюди не повернеться.

Світ змінюють небайдужі.

«Імператор Японії оглядає лави переможного війська».

Данило схилився над зображенням у газеті й відчув, як по його шкірі сипнуло морозцем.

— Ти готовий?

Хлопець обернувся. До столу під’їхав Давид. Площа Чорного, ледь розчищена від завалів, була забита вщерть, під вікнами Ратуші майоріли прапори, лунали гасла. Леобуржці зібралися на Народні збори.

— Є лінза?

Давид витягнув з торби, що висіла на візку, тетранокль. Данило клацнув лінзою і ще раз глянув на нечітку ілюстрацію.

Елвір Дем’янич.

І «покійний» Альберт Яблонський.

Поруч з імператором Японії.

— Хай йому чорт! — вигукнув Данило.— Цього не може бути!

— Що трапилося? — здивувався вигнанець.

— Сам поглянь.

Давид нахилився над лінзою і за секунду вражено звівся.

— Неможливо! Це... це Альберт? Але ж Лейла його вбила!

— Гадала, що вбила, але, як бачиш, ні. Цей вилупок живіший за всіх живих! — Данило закотив очі.— Я б ще міг припустити, що це його двійник, але ж його двійник загинув у нашому світі.

— От дідько...

— Спокійно спати нікому не вдасться,— похмуро мовив Данило.— Мій любий дядечко про це подбає. Ось чому Японія відкидає будь-які перемовини щодо Далекого Сходу. Вони отримали двох надзвичайних консультантів.

Данило кинув газету на стіл. Помічник допоміг Давидові спуститися на перший поверх. Високі двері відчинилися, і вони опинилися просто посеред бурхливої площі.

Ті, що не втекли. Ті, що вистояли. Ті, що були готові відновлювати місто цеглина по цеглині.

Німці, українці, поляки, євреї, білоруси, росіяни, турки, араби. Леобуржці.

Джекі стояла на краю сцени. Вона більше не вдягала перуку, і сніжинки спадали на її справжнє волосся — чорне, коротке і розпатлане. Дівчина обернулася до них з Давидом. Народ на площі вибухнув вигуками й оплесками.

— Вітаю громадян вільного міста Леобурга! Вітаю тих, хто вистояв! — вигукнув Давид у гучномовець, і в повітря полетіли кашкети, капелюхи, хутряні шапки, над натовпом здійнялися прапори Леобурга, кулаки, парасольки.— Ви знаєте, що на п’ятнадцяте січня призначено перші в історії нашого міста вибори до рад районів! Ви самі оберете тих, хто керуватиме районом, де ви мешкаєте! Голосуватимуть усі, і вигнанці не виняток! Більше жодних утисків прав громадян!

Леобуржці тріюмфували. Данило подумав, що тут, посеред цього різношерстого натовпу, він почувався по-справжньому щасливим. А якою щасливою була б Агнеса! Він поглянув на Джекі. В її очах сяяли сльози. Вона відчувала те саме.

Але їм доведеться піти.

— Разом з виборами до районних рад ми проведемо перші вибори до нової Верховної Ради! Спадкове право на владу скасоване! — вигукнув Давид.— Але, друзі, не секрет, що в нашому місті є одна родина, якій ми багато чим завдячуємо. Тому я пропоную створити почесне місце для представника родини Яблонських при Верховній Раді Леобурга!

Вигнанець обернувся до Данила. Хлопець завмер. Про це йому ніхто не казав. Судячи з галасу, що знову здійнявся над площею, народ гаряче підтримував цю пропозицію. Данило мигцем зауважив, як витягнулося обличчя Тео. Він також не очікував. Але ж він збирався покинути Леобург назавжди! Вигнанець простягнув Данилові гучномовець. Хлопцеві перехопило горло. На нього дивилася вся площа, Тео, Джекі, Давид, його друзі... й він мусив сказати їм правду.

— Це дуже почесно, Давиде,— промовив він.— Але... пам’ятаєте, як Оздемір прибрав до рук усю владу в місті? Йому вдалося це лише тоді, коли Август Яблонський, справжній батько міста, закинув політику і повернувся до науки. Не можна водночас керувати містом і займатися улюбленою справою. Тому і я, і Агнеса... ми прийняли непросте рішення. Я сподіваюся, ви зрозумієте нас. Ми їдемо з Леобурга.

Люди остовпіли. Обличчя Тео було наче вирізьблене з каменю. Данило чекав на свист, гомін і обурені вигуки, та леобуржці лише дивилися на нього, не зводячи очей. І тільки за мить натовп вибухнув обуреним галасом:

— Як ви можете! Навіщо?! Агнесо! Агнесо! Агнесо!

Джекі підійшла до нього і рішуче забрала гучномовець. Її очі були червоні від сліз.

— Друзі мої, послухайте...— мовила вона, і тиша злетіла над площею, наче птах.— Ви ж пам’ятаєте: «Леобург — це я». Яблонські — це лише прізвище, ми такі самі діти Леобурга, як і ви. Кожен, хто боровся разом з нами, хто має в серці свободу, хто прагне поступу, розвитку, вільної творчості, кожен бунтівник цього міста — це і є Леобург. Ви знаєте, що все залежить тільки від вас. Ми не хочемо повторювати помилки мого батька. Керувати містом повинні ті, для яких його розвиток — найважливіше. Я вірю, що Давид, Марсело, Ґрета й ті, кого ви оберете на вільних виборах, приведуть наше місто до процвітання. Тож голосуйте розважливо! І наше місто зміниться, відродиться, зміцніє. Воно стане серцем нової Європи, тут працюватиме міжнародний суд, ми будемо гарантом спокою та миру! На вас чекають великі звершення. Я пишаюся, що живу з вами в один час!

Хтось плакав, хтось кричав, прапори тріпотіли в морозному повітрі. Джекі опустила гучномовець і відвернулася. Данило відчув, що в нього самого застряг у горлі клубок.

Енергія, яка ширяла над цим містом, збивала його з ніг, здіймала в повітря, оповивала його, іскрилася. Данило відчував її, сповнювався нею. І він волів би залишитися — о, як же йому кортіло залишитися!

Але це місто зможе вижити без нього. А Агнеса — ні.

Тож це місто вже отримало все, що він міг йому запропонувати, і навіть більше.

Тео не став стукати в двері комірчини, де майже в цілковитій темряві, як змія в лігві, сиділа Лейла. Він відчинив двері й підняв газову лампу до рівня очей, розсіюючи темряву тьмяним жовтуватим світлом. Вигнанка примружилася і підвелася йому назустріч. Вони не бачилися відтоді, як його куля обірвала мерзенне життя Оздеміра і коли її ніж мало не обірвав життя Тео.

— Суд завтра.

Лейла мовчала, її чорні очі залишалися примруженими, презирливими, гнівними. Погляд ковзнув по порізу на шиї Тео, тоді знову зупинився на його обличчі.

— Це все, що ти хотів мені сказати?

Її голос був хрипкий, як після довгого мовчання. Тео мимоволі подумав, що з нею, либонь, ніхто не розмовляв уже тиждень.

— Так.

Лейла зареготала, і Тео відчув, як по спині майнула хвиля холоду. В цьому її сміху було щось потойбічне, в крижаному блиску очей сяяло шаленство. Лейла м’яко наблизилася до нього.

— Ну що ж. Зайди завтра по мене, Яблонський,— вона фамільярно поплескала його по щоці.— Поведеш мене на бал.

Розділ 20 Бій, що скінчився

— Отже, сьогодні? — Давид похмуро дивився у вікно і стискав бильця візка.

Федя обвів поглядом присутніх. Данило зібрав у залі засідань Ратуші майже всіх: тут були Давид, Мотта, Аслан, Тео, професор Кубрик, Паль Келемен. Бракувало лише Ґрети Ветцель — певно, вона з робітничими профспілками вже була заклопотана передвиборчою кампанією. Їхні леобурзькі друзі й побратими прийшли попрощатися, але ніхто не наважувався першим вимовити сумні слова. Федя поглянув на бліде напружене обличчя Джекі. Він переконував себе, що після повернення вона якось звикне й одного дня забуде це місто і більше не сумуватиме, проте він і сам уже не був певний у тому, де відтепер їхня справжня домівка.

Вечір був тихий, за вікном знову падав сніг — великі лапаті сніжинки вкривали руїни, налипали на обпалені стіни. Федя пригадав вогники, що взимку спалахували по краях дахів ошатних леобурзьких будиночків — розмитий, майже зітлілий дитячий спогад Тео.

— Так. Ми прийшли попрощатися.

Вигнанець мовчки кивнув. Федя взяв зі столу газету.

«Пан’європейській Раді бути!»

— Гадаю, Леобург приречений бути світовим арбітром,— Федя мляво посміхнувся.

— Принаймні штаб-квартира Міжнародного суду буде саме тут,— додав Мотта.

— Хотілося б вірити,— промовив Давид.— Фінальне комюніке підписане, Пан’європейську Раду створять у найближчий час. Є навіть перше рішення: Британія і Франція збираються врятувати Росію чи, радше, те, що від неї лишилося, власними військами.

— Кепська ідея, особливо враховуючи, що Японія не збирається віддавати захоплені території на Далекому Сході,— пробурмотіла Джекі.— А в них тепер є Дем’янич. Та й Альберта, як виявилося, зарано поховали.

— Все краще, ніж орди біженців і анархія,— буркнув професор Кубрик.

— Так, зараз ці шановні російські монархісти, які ще пів року тому закликали царя Бориса до повернення собі всіх українських земель, раптово познаходили в себе українське коріння,— гмикнув Келемен.— І тікають цілими родинами в Українське Королівство.

В кімнаті запанувала тиша, Федя м’яко обійняв Джекі за плечі.

— Гаразд, хлопці й дівчата,— Данило підвівся і вийшов у центр кімнати.— Я не хочу, щоб ми прощалися на такій тривожній ноті. Хай що трапиться, я у вас вірю. Давиде, ви впораєтеся. Леобург врятувала не лише транслокальна зброя. Леобург врятували всі ви.

— Та якось викрутимося,— мляво відказав Давид.— Британія надає нам кредит, а Іберійська унія за умови припинення військових дій почне кілька масштабних проектів з відновлення наших лабораторій... Я відрядив Аль-Разі поспілкуватися з ними.

— Сподіваюся, він не перестріляє перемовників,— усміхнувся Данило.

— Принаймні його має гріти думка про власну лабораторію і повне фінансування від міста, яке ти йому наобіцяв,— вигнанець розвернувся до них обличчям.— Нам доведеться навчитися жити в новому світі, але тепер я знаю, куди ми рухаємося і як можемо захиститися.

Вони з Данилом потиснули один одному руки, Джекі схилилася до Давида й обійняла його. Федя мимоволі подумав: ще кілька тижнів тому він і припустити не міг, що прийде той день, коли сама лише думка про повернення додому буде змушувати його стримувати сльози. Він по черзі обійшов леобуржців, потискаючи їм руки. Наостанок наблизився до Тео.

— Я теж їду,— недбало кинув його двійник.— Одразу після суду.

Федя кивнув. У повітрі зависла ніякова пауза.

Що вони могли сказати один одному?

Що вони могли сказати один одному після всього?

— Твої рубці — на мені,— тихо промовив Тео і простягнув йому руку.

— Звучить, як «ти і я — однієї крові»,— посміхнувся Данило.

Федя міцно стиснув долоню двійника.

— Так. Саме так це і звучить.

Данило йшов коридором Ратуші останнім, коли всі вже розбіглися у справах. Він почувався химерно: з одного боку, не міг дочекатися повернення додому, але з другого... Щось гризло його і муляло. Чи то похмурий стомлений вигляд Давида, чи те, що він полишає це місто не в найкращі часи, чи те, що він так і не бачив Ґрету відтоді, як вирішив замінити собою один з кристалів. Вона не приходила до нього. Мабуть, справді захопилася передвиборчою агітацією у себе в районі...

Данило інстинктивно зупинився ще до того, як хтось покликав його ззаду. Маленький силует у порепаній шкірянці й широких штанях бовванів на тлі вікна в кінці коридору. Хлопець махнув рукою Джекі й Феді, що чекали його біля сходів, і повернувся.

Ґрета мовчки зайшла до колишнього кабінету Варги. Данило причинив двері.

— Ось і все, так?

Данило сумно всміхнувся. Ґрета дивилася в підлогу. Голена голова, вперто стиснені губи, зведені брови. Вона здавалася розлюченою і похмурою, але не плакала, і він був за це вдячний, хоч і змирився з тим, що ніколи її не забуде.

— Так, Ґрето, ми сьогодні їдемо.

— Шкода, не побачиш, як я виграю вибори в Робітничому районі й Келемен удавиться від заздрощів.

— Чому ти не прийшла попрощатися?

— Хіба я не прийшла?

— З усіма...

— Бо я не хотіла з усіма,— її голос затремтів.— Я хотіла попрощатися з тобою.

— Це була велика честь — мати таку напарницю,— Данило підійшов до неї і взяв за плечі.— Я сам ніколи б не впорався. Та і взагалі, не зважився б.

— Я нічим особливо тобі не допомогла.

— Неправда. Ти пішла зі мною туди, куди відмовилися йти мої друзі. Ти мене надихнула.

— То я — твоя муза? — гмикнула Ґрета, підводячи погляд.— Чи напарниця? Чи подруга? Хто я тобі?

Данило наштрикнувся на її гострий, допитливий погляд. Дівчина дивилася спідлоба й чекала на його відповідь, якої він насправді не мав.

— Ґрето, я... Щиро кажучи, я не знаю, якої відповіді ти очікуєш. Найменше мені хотілося б тебе розчарувати.

Дівчина підступила до нього впритул. Блакитні очі на блідому обличчі були схожі на озера серед білого каміння в горах. Він би дуже хотів, щоб вона йому нагадувала Джекі, бо вони насправді були схожі. Але, дивлячись на Ґрету, він завжди згадував Агнесу. Вона чіпляла щось глибоко в його душі та змушувала почуватися водночас сміливо і ніяково. Ці величезні очиська, і пухкі вуста, і ще волосся... яке ж у неї було волосся! Данило знову мимоволі здивувався, як вони вигадали видавати її за хлопчака, вона ж бо геть на нього не схожа. Вона відважна і допитлива, й іноді небезпечна, але з м’якими лапками, як маленька рись, чи пума, чи...

Ґрета потягнулася до нього і поцілувала в губи. Недовго, на кілька секунд. Данило закляк. Дівчина відступила, її рухи стали різкими і нервовими.

— Е-е-е...

— Ну, пробач, я просто нетерпляча,— пирхнула вона.— Ти б довго вагався, а тоді все одно цього не зробив. А я не хотіла, щоб мій перший поцілунок був з іншим.

Данило хотів щось сказати, але не міг дібрати слів. Ґрета рвучко розвернулася і пішла геть з кабінету. Грюкнули двері.

Данило важко зітхнув. Двері рипнули знову. Маленька голена голова знову вигулькнула з коридору.

— До речі, як тебе звуть?

— Га?

— Як тебе звуть, не-Едварде?

— Данило.

Ґрета примружилася, звела погляд на стелю, ніби усвідомлюючи почуте, тоді кивнула.

— Добре.

Двері грюкнули. Данило вигнув брови, потім почухав потилицю, потім зітхнув. За хвилину він нарешті зміг рухатися і підійшов до вікна. Маленький силует у шкірянці й широких чоловічих штанях упевнено прямував площею Чорного назустріч новим пригодам.

Тео міг скільки завгодно переконувати себе, що повернення прибульців у свою реальність — подія цілком закономірна і бажана, проте його переповнювало розчарування. Вони забирали з собою його брата. Його єдиного брата. Він знав, що той — справжній — Едек ніколи не був таким і що Леобург зараз залишає зовсім інша людина, але не міг позбутися відчуття, що саме тепер, уперше за двадцять п’ять років, він нарешті знайшов того брата, про якого завжди мріяв, і одразу ж утратив його. Як утратив і батька. Як утрачав усіх, кого підпускав до себе занадто близько.

Крім того, на нього чекав дурнуватий вигнанський ритуал. Тео роздратовано скуйовдив волосся на потилиці. Давид наполягав на суді. Здавалося, він уже не палав лютою ненавистю і цілком міг своїм рішенням помилувати її, але чомусь не вгамовувався. Та й сама Лейла наче прагнула бути засудженою ним, інакше б накивала п’ятами з-під варти. Цей суд був якоюсь таємною справою між ними двома, і це дратувало Тео ще більше.

Втім, Лейла просила, щоб на суд її відвів саме він. Тож чому б не виконати останню волю підсудної?

Тео звернув до коридору, який вів до Лейлиної комірчини, і зупинився. Двері були прочинені, біля входу до кімнати стовбичили вигнанці.

Першою думкою було те, що Лейла таки втекла. Але, судячи з виразів облич її конвоїрів, у кімнаті на них чекало щось страшне.

Вона ж... вона ж не могла накласти на себе руки?

Тео кинувся уперед, розштовхуючи зі шляху роззяв, і раптом побачив її.

Лейлу вивели з кімнати, її руки були скуті кайданками за спиною. Але вигляд вигнанка мала такий, що у Тео мимоволі відвисла щелепа.

На дівчині була яскраво-червона сукня з довгим шлейфом — спідниця попереду була непристойно коротка і зухвало відкривала на огляд молочно-білі стегна й підв’язки чорних панчіх. Блискуче чорне волосся струменіло по плечах і спадало на розкішне декольте. Тео кинуло в жар. Лейла примружила яскраво підведені очі, не зводячи з нього погляду.

— Яблонський,— її червоні вуста вигнулися у глузливій посмішці.— То не твоя щелепа покотилася?

Її погляд був крижаний і лютий.

Навіщо ця вистава? Щоб вразити Давида? Тео насупився, роздивляючись її з голови до ніг.

— Навіщо ти...

— Хочу померти красивою.

Тео вигнув брови, збираючись на думці, але вигнанка поважно пропливла повз нього.

Давид зібрав усіх у залі засідань. Тео увійшов назирці за обвинуваченою. Обличчя інших «присяжних» так само вражено витягнулися. Давид схопився за бильця візочка і пропалив Лейлу обуреним поглядом, Мотта зітхнув, і лише Аслан залишався спокійним, мляво посміхнувшись. Лейла вмостилася на стілець посеред зали й нахабно закинула ногу на ногу. Тео, згнітивши серце, сів праворуч, уявляючи, який пречудовий вид відкривається з місця голови суду. Він досі не розумів, на кого було розраховане це дійство. Невже це все для Давида, якого Лейла завжди називала своїм братом? Тео презирливо посміхнувся, намагаючись позбутися неприємного морозцю всередині.

Ні, цього не може бути.

В голові Яблонського виринув спогад:

«О, то ви таки коханці?»

«Може, й так. А може, й ні».

Не може цього бути!

Тео гучно видихнув, та Лейла навіть не поглянула в його бік.

Вона ніколи й не дивилася в його бік, бісове стерво, і хай що він робив, йому не вдавалося цілковито заволодіти її увагою.

Мотта підвівся і зніяковіло кахикнув.

— Спершу хотів би зауважити, що за особливі заслуги перед вільним містом Леобургом заступник голови Народної Ради Леобурга Давид Дусманіс передав голос нашого загиблого побратима, Ієна Маккіліана, Теодорові Пйотру Яблонському,— він мигцем глянув на Тео.— Що ж, гадаю, присутнім немає особливої потреби нагадувати, з якої причини Лейла опинилася тут. Вона зізналася в тому, що повідомила Агнесі Яблонській заздалегідь неправдиву інформацію. Вона знала про підготовку засідки і вчинила так навмисне. Це так?

— Так,— кивнула Лейла.

— Що штовхнуло тебе на цей крок?

Лейла презирливо примружилася.

— Ненависть. Я хотіла, щоб вона загинула. Тоді я не думала, що з нею може поїхати його честь пан суддя, чи Мак, чи будь-хто інший. Я не тямила, що робила, і щиро шкодую, що тоді ніхто мене не зупинив, але повернути все назад неможливо. Тож я повністю визнаю свою провину.

В залі запала тиша, вигнанці перезиралися між собою. Давид посовався у візку й раптом вимовив:

— Але це ще не все. Ти викрала полоненого, катувала і вбила його.

Тео мимоволі роззявив рота. Що?! Він збирається судити її за вбивство Оздеміра?

— Його вбила не я,— сухо зауважила Лейла.

— Маєш свідків?

— Давиде, хай йому грець! — Тео схопився з місця і підійшов до вигнанки.— Його вбив я, коли він спробував утекти! Що в біса за цирк?!

Лейла з Давидом не дивилися на нього, штрикаючи поглядами одне одного.

— Сядьте на місце, пане Яблонський.

Клятий вигнанець! Тобто виходить, що від початку справа була зовсім не в Феді, а в Давиді?

Вони так довго були вдвох у Сибіру. Рятували одне одного. Спали під однією ковдрою. Складно уявити чоловіка, який опинився з Лейлою під однією ковдрою і не мав жодних бажань!

Тео скривився. Тоді, на площі, й пізніше, коли він прийшов до її кімнати, Лейла була розчавлена горем. Вона була знищена. Вона прийняла новину про трибунал з честю, але зараз поводилася не як воїн, а як ображена коханка. Лейла кидала Давидові виклик і дивилася лише на нього. Схоже, єдиним її бажанням було перетворити цю виставу на відвертий фарс. Саме для цього вона і вирядилася сьогодні, наче танцівниця вар’єте. У Тео аж скрипіли зуби, але він знову не розумів, ким вона є насправді.

— От бачиш, Давиде... тобто, вибачте, ваша честе, Оздеміра вбила не я.

Звісно, Лейла поводилася так лише тому, що була абсолютно впевнена в тому, що Тео врятує її знову, як рятував під час штурмів, і в тилу у ворога, і під час бунту в неї під дверима. Слухняний хлопчик. Слухняний закоханий хлопчик. Бісова погань, клята лярва. Тео кортіло знову вразити її, зробити щось таке, щоб стерти з її розфарбованого обличчя в’їдливу посмішку, оголити її сутність, зрозуміти її до кінця і позбутися огидного відчуття, що він весь час був для неї лише одним з багатьох.

— ...але я маю право на захист, і я вимагаю, щоб шановні присяжні вислухали, за що ж саме я так не любила нашого колишнього міського голову.

Давид похитав головою.

— В цьому нема потреби.

— Ні, потреба є! — вибухнула Лейла, й у її очах раптом зблиснули сльози.— Ти будеш слухати це ще раз, якщо досі нічого не втямив.

І тут почалося пекло. З кожним її словом залу поступово поглинала темрява. Обличчя вигнанців витягнулися, Мотта не міг звести на Лейлу погляд. Тео кортіло вибігти геть. Вибігти і піти туди, де не було чути її голосу, де картини, описувані нею, не проникали б у його свідомість. Давид побілів, як молоко, і дивився в підлогу.

— А тоді він узяв цю палицю і застромив мені...

— Годі! — Давид сіпнувся, ніби хотів скочити на ноги, але залишився у візку.— Годі вже! Я зрозумів! Я знімаю з тебе звинувачення у викраденні й убивстві Оздеміра.

В кімнаті запанувала м’яка огидна тиша, не було чутно ні звуку.

— Гаразд, мої любі,— просичала Лейла.— Нумо вже закінчувати. Всім зрозуміло, що це не справжній суд, та й ми не зовсім люди. Ми — вигнанці, вовча зграя. Так, Давиде? — Лейла відкинулася на спинку стільця, свердлячи поглядом ватажка вигнанців.— Ви зібралися тут, щоб стратити мене. То ж голосуйте.

— Хто-небудь хоче щось сказати? — здавлено пробелькотів Мотта.

— Вона має рацію,— кивнув Аслан.— Нема чого обговорювати.

— Лейла порушила клятву вигнанки і навмисне підвела своїх товаришів під смертельну загрозу. За законами військового часу такий злочин передбачає розстріл,— голос Давида скреготнув, як метал по склу.— Я голосую «за». Марсело?

— «За».

— Яблонський?

Тео гидливо скривився. Лейла так і не глянула на нього. Її обличчя було абсолютно спокійне. Вона досягла свого: змусила всіх почуватися кепсько, вразила Давида, виконала свою примху і лишилася задоволена виставою, частиною якої цинічно зробила розповідь про власні тортури.

А тепер вона очікувала на фінал, де дурненький хлопчик на побігеньках врятує її.

Тео презирливо посміхнувся і сказав:

— «За».

Краєм ока Тео помітив, як здригнувся Давид. Усі вражено втупилися в Тео, але Яблонський дивився лише на Лейлу. Вигнанка повільно обернулася. Її чорні очі гарячково заблищали, обличчя спотворила лють. Лейла гидливо вишкірилася, ніби збиралася кинутися на нього просто зараз, як розлючена пантера. Тео переможно посміхнувся, насолоджуючись тим, як змінився її силует: вона розвернулася до нього, її руки стиснулися в кулаки, коліна були судомно зведені. О так. Тепер вона бачила в цій залі лише його. І це було найкращою хвилиною за весь час їхнього знайомства.

— Аслане? — дерев’яним голосом буркнув Давид.

Тео відчував, ніби сидить за гральним столом. Ось блеф, ось небезпека, ось надія. «Я кидаю, ти стріляєш». Шанси один до двох, що Аслан знову підіграє йому. Всі заклякли на місцях, але Тео навіть не глянув на свого приятеля, щоб передбачити його відповідь.

— «Проти»,— спокійно сказав Аслан.— Так, вона вчинила страшний злочин. Але сама, з доброї волі витягла з тилу ворога нашого полоненого.

— Але вона пішла туди для того, щоб убити Оздеміра,— Давид намагався говорити байдуже, але видихнув з полегшенням.— А не рятувати когось.

— Так, але вона мала право на помсту і зробила свідомий вибір. Лейла могла втекти з міста. Пробач, Давиде, та я не звик розкидатися добрими воїнами.

— Отже, суд вигнанців не дійшов згоди щодо покарання у вигляді смертної кари. Проте, враховуючи особливу тяжкість вчиненого злочину, я засуджую тебе до пожиттєвого вигнання з вільного міста Леобурга. Лейло, ти повинна назавжди залишити це місто. Тобі зрозумілий вирок?

Вигнанка не відповіла, продовжуючи спопеляти Тео поглядом.

— Відповідальним за виконання рішення суд призначає Теодора Яблонського. Ти й досі готовий поручитися за неї?

— Так,— широко посміхнувся Тео.— Ми маємо відповідати за тих, кого приручили.

Лейлу вивели з зали двоє вигнанців, залізних кайданків досі не зняли. Усередині вирував тайфун — їй було важко дихати, серце калатало в скронях, коліна тремтіли. От же ж покидьок! Але ж він їй обіцяв! Вона так сподівалася на нього!

— Лейло!

Вигнанці нерішуче зупинилися, але вона продовжувала йти вперед, тягнучи їх за собою. Яблонський біг коридором за ними. Вона озирнулася: його мармиза мало не лускала від зловтіхи, Тео замалим не підскакував від радощів, наче той маленький хлопчик, чий капосний жарт удався.

— Ви вільні,— коротко кинув він до конвоїрів.— Від мене вона нікуди не дінеться.

До горла Лейлі підкотив клубок. Тео дістав ключ і показав їй його, але розстібати кайданки не квапився. Ще б пак. Кому захочеться ходити з подряпаним обличчям!

— Смішно тобі, так? Весело? Сподобалося грати моїм життям?!

— Облиш, люба. Аж надто спокусливою була можливість побачити той вираз на твоєму гарненькому личку,— він підступив до неї ближче, швидко облизнув потріскані губи.— Аслан пообіцяв мені. А він горянин, він завжди дотримується обіцянки.

Яблонський нахабно брехав. Лейла відчувала це з його глузливої інтонації, а також з божевільного піднесення, яке зазвичай охоплює гравця після успішного блефу. Він і гадки не мав, яке буде Асланове рішення. Цікаво, що сталося б, якби його гра зайшла задалеко і Давид таки ухвалив рішення її стратити?

— Добре, що я не горянка і тому забираю своє слово назад. Я не поїду з тобою у Вайомінг.

Тео здивовано вигнув брови.

— Чому ж?

— Бо мене засудили до заслання, Тео, а не до щоденного споглядання твоєї пики. Мене вже нудить від тебе. Ти — нахабний огидний мерзотник.

Яблонський припинив посміхатися. Його чорні очі стали холоднішими за мармур.

— Коли ж я був особливо огидний: коли витягнув тебе з підвалу чи коли ти стогнала і благала мене не зупинятися тієї ночі?

Лейла важко втягнула повітря, наче він ударив її під здухвину. Те, що сталося між ними тієї ночі, було актом відчаю. Тоді Тео був саме тим, хто був їй потрібен, але відтоді Лейла ще виразніше відчула велетенську прірву, що їх розділяла. Тепер він був не просто спадковим аристократом, а ще й героєм війни, лідером, який волею долі командував обороною цілого міста і фактично виграв безнадійну битву. А вона стала не просто вигнанкою, а вигнанкою серед вигнанців, засудженою всіма — гидотою, поганню, брудом на черевиках. Тож неперевершений Теодор Яблонський, безсумнівно, відчував до неї поваги не більше, ніж до слимака. Він відчув її слабину, він радів, що виграв їхню суперечку й опинився в її ліжку, а тепер ще й мав ключі від її кайданків, таким робом отримавши її в ексклюзивне пожиттєве користування. І саме пиха переможця зараз з’явилася на його самовдоволеній мармизі.

— Пускати хліб по водах — це не твоє, так, Яблонський?

— Маючи справу з тобою, слід облишити великодушність.

Ця розмова зі скутими руками починала їй набридати. Лейла солодко посміхнулася йому і знову хруснула великим пальцем на лівій руці. Щоразу робити так ставало легше, але й болючіше. Лейла злегка примружилася. Половинка кайданків зісковзнула з зап’ястка.

— Забудь про ту ніч. Тоді мої позиції похитнулися, і мені потрібен був надійний покровитель,— вона відступила на крок, і Тео рушив за нею, мов прив’язаний. Його погляд затуманився, наче в лихоманці, й ковзав по її вустах, шиї, грудях.— Вигнанці могли розірвати мене, але ти б їм не дозволив. Бо ти... попався... на гачок! Та більше ти мені не потрібен.

Їхні погляди зустрілися, по спині Лейли сипнуло морозцем. Тео різко штовхнув її до стіни і придавив власним тілом, широко розставивши ноги, щоб вона не могла втекти.

— Ти брешеш,— прохрипів він їй в обличчя.— Поглянь на мене, Лейло! Годі вже зі мною гратися!

Вигнанка відвернулася, але він грубо схопив її за підборіддя і розвернув до себе. Лейла стиснула губи. Тео спробував поцілувати її і остаточно втратив концентрацію.

Лейла різко зігнула ногу в коліні.

Яблонський миттєво обм’якнув і склався навпіл. Він не міг ані закричати, ані навіть застогнати, лише рвучко втягував повітря і впав на підлогу, затискаючи руками між ніг.

— Бій ніколи не закінчується,— просичала Лейла, обтрусивши спідницю, і нахилилася до нього.— На майбутнє, Яблонський: якщо колись ще раз закортить взяти жінку силоміць, краще поміркуй про наслідки. Бо одна по цимбалах ударить, а інша може й зарізати посеред ночі. Чи отруїти. Тож краще тримай свого прутня при собі.

Вона підняла ключ, відімкнула другу половинку кайданків і скинула їх на підлогу. Лейла переступила через його голову, поділ її сукні прошелестів по його обличчю, і підбори зацокали по камінню, коли вигнанка пішла коридором до своєї комірчини.

Данило ще раз оглянув кімнату Едварда. Будинок по цей бік мовчав: хлопець не відчував жодної образи чи смутку в нерухомому повітрі. На столі гучно цокав годинник, медальйон з Едвардовим зображенням так само висів на дзеркалі. Федя з Джекі сиділи на ліжку, чекаючи на його команду. Він кинув погляд на своїх друзів — від них віяло теплом і смутком. Можливо, колись вони ще повернуться сюди. Але сьогодні прийшов час іти додому.

— Будинком нехай розпоряджається Юліана,— Данило віддав папери Свенсонові.— Тео сказав, що маєток його більше не цікавить, він їде до Америки, а Юліана з Беатою, можливо, повернуться.

Дворецький кивнув. Вираз його обличчя, як завжди, був спокійний, але в очах проглядав смуток. Данило поплескав його по плечу.

— Свенсоне, ви — душа цього маєтку,— мовив він.— Для мене велика честь познайомитися з вами.

Старий шанобливо кивнув. Джекі підійшла до нього і міцно обійняла. На мить Данилові здалося, що дворецький от-от заплаче, але той лише зворушено погладив її по спині. Потім він потиснув Федину руку і вийшов з кімнати. Ледве двері за ним грюкнули, Данило відчув знайомий порух вітру.

— Портал тут? — схвильовано прошепотіла Джекі.— Маю дивне відчуття.

Данило обернувся. Федя з Джекі опинилися по той бік мерехтливої плями.

Портал з’явився сам, він навіть не думав про це — будинок просто дав їм змогу попрощатися.

— Ну, от і все. Прощавай, Леобурже,— прошепотів Данило, як раптом на сходах почулися швидкі кроки.

Лейла вихором влетіла в кімнату. Вона була одягнена у свій звичний одяг — чоловічі штани, сорочку й корсет з шістьма кинджалами, але мала вельми дивний вигляд: волосся скуйовджене, червона помада розмазана по щоці, під очима — чорні кола від туші, ніби вона тільки-но повернулася додому з гулянки в нічному клубі.

— О, ви вже й дірку викликали,— діловито мовила вона.— От і добренько. Всім па-па!

Дівчина пірнула в портал швидше, ніж хтось устиг промовити бодай слово.

— До речі, в мене є до неї кілька питань,— Данило взяв Джекі й Федю за руки.— Кристали взяли?

Джекі вказала на торбу на плечі. Данило заплющив очі та зробив крок уперед.

Лейла відчула легке поколювання, і щільне повітря порталу виштовхнуло її з тимчасового полону. Дівчина завмерла, дослухаючись. У будинку було тихо, десь цокав годинник. Нікого нема. От і чудово.

Вона глибоко вдихнула важке повітря кімнати, намагаючись заспокоїтися, але її досі сіпало, і до горла підкочувався клубок нудоти.

— Все скінчено,— прошепотіла вона.— Все. Це все.

Лейла заплющила очі та зціпила зуби, але біль у всьому тілі не минав.

Треба щось робити. Потрібно тікати звідси. До Лондона. До Москви. Та хоч на Місяць.

Лейла ринулася до котла, який так само самотньо стояв у кутку, як і того дня, коли вона залишала цю реальність. Дівчина підважила ножем мостину. На щастя, її схованку не знайшли. Усе її минуле життя ніхто досі не знайшов. Вигнанка почала витягати свої речі.

— Що ти робиш?

Лейла здригнулася. Данило схилився над нею, а вона притисла до грудей свій скарб, наче боялася, що він відбере його. Вона не відповіла, лише просунула руку у вузький простір під підлогою і витягла звідти стос документів. Паспорт на місці! Лейла витрусила з пакета кількасот фунтів. Чудово! Цього цілком вистачить, щоб доїхати до матері у Плімут. Дівчина видихнула з полегшенням, кинула все на підлогу, підвелася і почала розстібати корсет. Данило підняв її паспорт.

— Лейла Іванова? — посміхнувся він.

— Поклади, де взяв.

Як же вони всі їй набридли!

— Куди ти тепер? — запитав Федя.

— На стімпанк-конвент,— просичала вона, ховаючи корсет до тайника.

Лейлі здавалося, що її тіло мерехтить, наче голограма. Лейла Іванова. Нема Лейли Іванової, вже давно нема. Її не існує в цьому світі. Реальність пульсувала навколо неї, ніби намагалася вичавити з себе чужорідне тіло. Є вигнанка Лейла. Лейла, яка вбила тринадцятьох побратимів і скалічила найкращого друга. Лейла, яка змусила леобурзького очільника жерти каміння. Лейла, яка врятувала двійника свого...

— Я їду по Агнесу. Можу підкинути тебе до «Академмістечка», а там сама дістанешся аеропорту,— сказав Данило.

Лейла примружилася.

— Не треба. Нічого мені від вас не треба.

Вона пройшла до дверей, але повернулася:

— А, ні. Дай кілька гривень на маршрутку.

— Добре. Ходімо.

Вони вийшли на сходи. Кожен крок віддавався болем у всьому тілі. Лейла не знала, що відбувається,— можливо, вона задовго пробула в іншій реальності, і біль швидко мине, коли вона призвичаїться. А може, не мине ніколи. Світло було надто різке, повітря — надто задушливе. Їй кортіло вищати і трощити все навкруги.