Леобург

Пролог

Леобург важко здивувати, проте сьогодні на майдані Олекси Чорного голці ніде впасти. Перехожі зупиняються, в будинках відчиняються вікна, хлопчаки видряпуються на ліхтарні стовпи. Всі вони збираються заради нього.

Хай він брав участь у таких заходах тисячу разів, та щоразу ця увага й цей захват тішать, наче вперше. Леобуржці ловлять кожне його слово, стежать за кожним порухом: як він недбало поправляє шийну хустку, як елегантно схиляє голову, щоб феротипіст упіймав найкращий ракурс і зобразив його тріумф. Шкода, зображення вийде нечітким — небо сьогодні похмуре, і крім звичного жовтуватого серпанку, над містом нависають важкі хмари, що передрікають дощ. Глядачі хвилюються, захоплено завмирають. Так, мабуть, варто послухатися дядька й пошукати щастя в політиці. Ці ідіоти носитимуть його на руках.

— Пані й панове! — він обводить поглядом присутніх. У голові паморочиться: блакитні, білі, ніжно-жовті стіни будинків ніби обертаються навколо нього коловоротом. Бентежить дивне відчуття: він бачить усе так ясно, до найдрібніших деталей, мов дивиться крізь лінзи тетранокля. Тонке мереживо на грудях юної дівчини, яка не зводить з нього очей, ворушиться від схвильованого дихання. По шиї огрядного пана у першому ряду сповзає крапля поту. Над головою гуркочуть вагони повітряного монорельса, й пасажири припадають до вікон, роздивляючись площу,— їхні обличчя білими плямами сяють за запиленим склом. Інтрига! Ще б пак! Це небезпечний, дуже небезпечний експеримент.

— Пані й панове! — повторює він, і площа завмирає.— Сьогодні ми маємо честь презентувати вам унікальний винахід, справжнє диво науки й техніки! Ми назвали його водомобілем.

Він справді любить цього маленького монстра. І не шкодує жодного лео, вкладеного в його розробку. В думках пролітають давнішні мрії — слава, запаморочливий, неймовірний успіх і тур по всій Європі, по всьому світу, як досі їздили тільки найкращі винахідники міста. Як багато він заробить! Значно більше, ніж коштували креслення того дурнуватого бідолахи, який продав їх за безцінь! Можливо, зараз, порівняно з розкішними кінними екіпажами аристократів чи доладно зібраними паромобілями, цей горбатий карлик з опуклими фарами й роздутим дахом і не схожий на чиюсь мрію, проте скоро ця модель заполонить вулиці Леобурга. Його жадатимуть усі — панночки в кольорових панчохах, солідні торговці патентами, розбишаки з Робітничого району. Бо це — майбутнє!

Краєм ока він помічає брата. Той стоїть на сходах, спираючись на білого кам’яного лева. Прийшов, бо сподівається побачити його провал! Жалюгідний пияк, нездара. Погляд темно-карих очей, як зазвичай, похмурий. Проте раптом брат посміхається самим куточком рота. Від цієї посмішки по спині всипає холодом. Слова завченої промови випурхують з голови, мов перелякані пташки. Він замовкає, а шофер визирає з кабіни, чекаючи на команду.

— Ми не розкриватимемо всіх деталей...— бурмоче він майже зніяковіло.— Але сміливо заявляємо: незабаром гуркоту й чаду на вулицях поменшає. Адже наш автоматичний екіпаж пересувається, використовуючи саму лише воду!

Натовпом пролітає гомін сумніву, а він бере барильце і заливає воду до баку водомобіля.

Як же йому подобається ця іграшка — вся, до блиску хромованих ручок.

— Яким же це чином, дозвольте поцікавитися, пане Яблонський! — недовірливо хмуриться високий пан, зазираючи всередину механізму. — Хіба йдеться не про парову тягу?

Ось воно! Ось це питання!

— Забудьте про неї! — збуджено кричить він.— Пара — вчорашній день! Леопольде, друже мій,— звертається до шофера,— почнімо демонстрацію. Пані й панове, на всі ваші питання ми відповімо за кілька хвилин, а поки що — насолоджуйтеся видовищем!

Він сідає всередину і хвацько грюкає дверцятами кабіни прямісінько перед носом занадто допитливого роззяви. Той червоніє від обурення й відступає на крок. Секунда, дві. Водомобіль оживає, починає вібрувати — стінки його тремтять дедалі сильніше, сильніше, і це тремтіння починає непокоїти. Він дивиться на водія — той гарячково смикає за важелі керування, проте водомобіль не рухається з місця.

— Леопольде? — стривожено каже він і несамовито лементує: — Леопольде!!!

Хапається за важіль аварійного скидання газів і зціплює зуби — шкіру обпікає.

А за мить усе вибухає гуркотом, вогнем і нестерпним, жахливим болем.

Розділ 1 Пляма

— Ні фіга собі будиночок!

У такі моменти, як зараз, Данилові навіть подобалося, що його друг негайно втілює у слова будь-яку думку, що залітає в його біляву голову. Бо самому осмислити почуття від цієї грандіозної будівлі з бурого ракушняка було вкрай складно.

Неспокій. Бентежність, прихована тривога. Бажання втекти і водночас — неймовірний потяг.

Перед ними височів справжнісінький замок — з величезними дубовими дверима, оббитими залізом, вітражним віконцем над входом і майже кокетливим на загальному похмурому тлі ажурним балконом. Стінами будинку повзли темно-зелені пагони дикого винограду. Вікна з дерев’яними рамами, схожі на бійниці, були каламутні й непривітні — здавалося, люди тут не живуть уже багато років. Обабіч будівлі наче приросли дві чотирикутні вежі з зубцями. За будинком був великий зарощений сад — розлоге гілля дерев звисало через кам’яну огорожу, повз яку вони їхали. Напівзруйноване око фонтана навпроти головного входу тільки підсилювало гнітюче враження. Данило чув про панські садиби, розкидані навколо Києва, але на власні очі таку бачив уперше. Будинок так контрастував з навколишньою сільською місцевістю, якою тягнувся їхній шлях, що, здавалося, потри очі — й усе зникне, мов міраж.

— І що мені з цим робити? — видихнув Данило, не зводячи приголомшеного погляду з запилених вікон другого поверху.— Я на таке не підписувався.

— Чуваче, та ти тепер просто феодал! — Федині карі очі спалахнули подивом.— Це ж справжнісінький палац! Слухай, тобі ж потрібні обладунки! Ну там кінь, щит, спис — усяке таке.

— Ще слово — і я офіційно призначу тебе на посаду коня.

— Грошей забракне! — гмикнув Федя.— А ким узагалі був цей твій дядько, чим займався?

— Та в якомусь начебто бізнесі крутився, типу купи-продай. Ми з ним сто років не спілкувалися. Чув, що він постійно їздив кудись, допомагав фрікам різним, групам з пошуку аномалій чи там цих... інопланетян.

Федя здивовано кліпнув очима й повільно повторив:

— М-м-м... інопланетян?

— Ага. Здається, у нього була мрія зробити наукове відкриття.

— Як же нудно я живу.

В цю мить на другому поверсі рипнуло вікно. Згори, притримуючи окуляри, визирнула худорлява жінка в сірому піджаку.

— Молоді люди, ви щось хотіли?

Федя кинув на землю величезну спортивну сумку і за звичкою здмухнув з чола волосся.

— О, добридень! Спускайтеся швидше, я тут шляхтича вам привіз.

Обличчя жінки здивовано витягнулося. Данило штовхнув приятеля ліктем у бік і виступив наперед:

— Я — Данило Левченко, мені телефонували щодо будинку.

Жінка скривила нафарбовані яскраво-червоною помадою губи у слабку подобу усмішки. Вікно зачинилося, і навколо запанувала тиша, яку переривали хіба що далеке коров’яче мукання й гуркотіння трактора на сусідньому полі. Данило почухав потилицю:

— Здається, нам тут не дуже раді.

Федя вже набрав був у груди повітря для відповіді, аж тут масивні двері з дивною легкістю відчинилися, і на поріг випурхнула їхня співрозмовниця. Підбори дами процокали сходами, вона зупинилася перед Данилом і простягнула руку.

— Маріанна Олександрівна,— з застиглою усмішкою повідомила вона й енергійно потиснула йому долоню.— Я була асистенткою у вашого дядька і вела справи за його відсутності. Прийміть мої співчуття.

Її манера говорити й низький голос нагадували роботів зі старих мультфільмів, останні слова прозвучали цілком незворушно. Данило ввічливо кивнув у відповідь, хоча особливого смутку не відчував: та і як сумувати за людиною, яку бачив востаннє у ранньому дитинстві. Маріанна Олександрівна прискіпливо зиркнула на нього, ніби перевіряла, чи схожий він на свого зниклого дядька, а потім пильно подивилася на його супутника.

— А... це мій друг, Федя,— відреагував Данило.— За компанію приїхав.

— Дуже приємно, Федоре,— відрубала асистентка.

— Взаємно. Тільки не називайте мене Федором, будь ласка.

— Гаразд, я запам’ятаю, Федоре.

— Дякую. А ще кажуть, що це у мене хист дратувати людей,— зблиснув посмішкою Федя, але Маріанна Олександрівна вже дивилася на Данила.

— Я запросила вас сюди, бо ваш дядько, від’їжджаючи, передав мені конверт. Іван Дмитрович попросив розшукати вас, якщо він не з’явиться за пів року,— вона стиснула вуста.— Отже, я маю передати вам документи і його листа.

— Листа? — кліпнув Данило, втупившись у вузьке і густо напудрене обличчя асистентки.— Цікаво почитати.

Маріанна Олександрівна кивнула і жестом запросила їх зайти. Данило рушив був за нею і раптом завмер — у вікні лівої вежі щось промайнуло. Але асистентка не зупинялася, і вони попрямували за нею.

На кам’яній підлозі згасла тоненька смужка світла. Двері безшумно зачинилися, ковтнувши гостей. Усередині будинок мав не менш претензійний вигляд, ніж зовні. Данило на мить зупинився, роздивляючись хол. Від входу вгору вели мармурові сходи з різьбленим поруччям; ліворуч і праворуч розташовувалися дві кімнати — схоже, їдальня й вітальня. Десь дзвінко цокав годинник. Стіни вкривали світло-бежеві шпалери, паркет рипів від кожного кроку, а на стелі над входом виднілися сірі плями цвілі. Будинок справляв украй суперечливе враження: з одного боку — все тут здавалося грізним і величним, а з другого — нагадувало старого аристократа в потертому фраку, що чекає на милостиню, але вперто вдає, що капелюх біля його ніг не має до нього жодного стосунку. Атмосфера, яка на перший погляд здавалася заспокійливою, насправді гнітила.

Хлопці слідом за асистенткою увійшли до вітальні. Все тут Данилові було наче знайомо: меблі з темного дерева, диван з бордовою атласною оббивкою, антикварний стіл, важкі завіси, коминок... тут могла б мешкати родина аристократів!

— Прошу, можете ознайомитися,— Маріанна Олександрівна подала йому конверт.

Химерні гачкуваті рядки. Насилу можна вихопити зміст. Дядько писав, що вирушає в небезпечну подорож, з якої може не повернутися, тому, якщо за пів року він не з’явиться, доручає передати будинок у розпорядження племінникові, Данилові Левченку.

— А ось документ,— Маріанна Олександрівна тицьнула у блакитний бланк з печаткою і захисною голограмою.— Це дарча на ваше ім’я. Дядько подарував вам будинок.

Данило глибоко вдихнув.

— Навіть не знаю,— знизав плечима він.— Мати казала, що дядько Іван часто поводився дивно. Раптом він повернеться і змінить рішення?

— Не думаю, що він повернеться,— асистентка схилила голову набік і подивилася йому в очі.— Ви, напевно, знаєте, що ваш дядько багато подорожував. Перед своєю останньою подорожжю він фактично завершив усі свої справи, залишив конверт для вас і гроші для сплати комунальних платежів приблизно на пів року. Потім я замовила йому квитки і готель у Луанді, й він поїхав. Наскільки мені відомо, він збирався в якусь глушину на кордоні Анголи й Конго. Більше ніхто не отримував від Івана Дмитровича жодних звісток.

— Тобто, він просто зник безвісти? — насупився Данило.— І ніхто не бачив, як він загинув?

Маріанна ледь помітно поморщила ніс.

— Я лише виконую вказівки вашого дядька. Ви, звісно, маєте право кинути будинок на поталу місцевим вандалам. Але особисто мені буде шкода, якщо ви приймете таке рішення.

— Даню,— стиха вимовив Федя, не відриваючи погляду від асистентки,— вона ж має рацію. Дядько чомусь хотів, щоб тут жив саме ти. Це твій будинок.

У цей момент Данило вперше відчув дещо дивне. В оксамитовій тиші бордової вітальні було присутнє якесь напруження, ніби хтось невидимий уважно стежив за кожним його рухом. І чекав на відповідь.

— Та на біса він мені?! — видихнув Данило й одразу відчув, як здригнулося повітря в кімнаті.

Федя перевів на нього ошелешений погляд.

— Ти чого, Даню?! Такий палац! Хоч і в дідька на рогах, але ж тут можна забабахати туристичну Мекку! — він підхопився з дивана і впер руки в боки.— Ти ж хотів власний бізнес? Ну от: готель у справжньому середньовічному замку. Поруч мальовничі луки, річка, сосновий бір — усе як треба! Можна музей замутити в одній з веж, сад підстригти, сухостій попиляти, розваги там різні... Фонтан відновимо. Якщо зробити нормальний маркетинг — народ просто повалить сюди, я тобі кажу!

— А ще можете продати будинок і отримати за нього чималі гроші,— вставила асистентка, роздивляючись манікюр.

Данило відкинувся на спинку дивана й замислився. Щось відбувалося. Щось не давало сказати «так». Водночас він розумів, що будинок уже став його власністю, тільки-но він переступив високий кам’яний поріг. Федя закінчив виклад свого пафосного бізнес-плану і присів на стілець навпроти, поруч з Маріанною Олександрівною. Тепер вони вдвох свердлили Данила напруженими поглядами.

Навіщо йому будинок, готель, «туристична Мекка»? Адже його це зовсім не цікавить.

Його віднедавна взагалі мало що цікавить.

— Даню, ти ж не хочеш повертатися до своїх у Мюнхен. А треба щось змінювати,— спохмурнів Федя.— Розумієш?

Данило відвів погляд. Так, звісно, він усе розумів.

Ти ніколи не повернешся до спорту, час починати нове життя. І, ніби на підтвердження цієї думки, неприємне відчуття в зв’язках коліна знову нагадало про себе. Він більше не може займатися легкою атлетикою. Федя не говорив про це вголос, і Данило був йому за це вдячний. Але факт лишається фактом. Жодних стометрівок. Жодних медалей. Жодної Олімпіади. Ніколи.

— Добре, я згоден.

Здавалося, всі видихнули з полегшенням: він сам, Федя, Маріанна Олександрівна й навіть бордові стіни.

— От і чудово,— вимушено посміхнулася асистентка.— Я підготую папери.

— А ми поки що прогуляємося,— Федя попрямував до виходу і потягнув Данила за комір теніски.

Хлопець знехотя підвівся, але позаду знову почувся металевий голос Маріанни Олександрівни:

— До речі, а що тепер буде з дівчиною?

Вони перезирнулися. Федя спантеличено всміхнувся.

— З якою дівчиною?

Серце Джекі перетворилося на кувалду. Воно стукотіло так сильно, що розрізнити, де саме лунав стукіт — у грудях, у голові чи горлі,— було практично неможливо. Що робити? Забарикадувати двері в кімнату? Сховатися? Заявити, що її звідси винесуть тільки вперед ногами?

Пізно. Немає надії, що її залишать тут жити. Добре, хоч збиратися недовго — все її манаття можна скласти в один пакет із супермаркету: плеєр, татова футболка «Барселони», пара джинсів і майок. Уже можна складати! У кращому разі запропонують платити за оренду кімнати, але хіба вистачить тих жалюгідних грошей, що вона отримує в корівнику? Це тобі не Іван Дмитрович, схиблений на фізиці й папуасах, якого не дуже турбувало, хто готував йому їжу і ночував у сусідній кімнаті.

З новим господарем усе буде геть інакше. Хоча він, звісно, не схожий на монстра. Звичайний хлопець — невисокий, русявий, з чубчиком, що стирчить урізнобіч, одягнений просто. Машина — старий корч, хоча номери київські. Начебто не з мажорів. Певно, займається спортом: розвинені м’язи, зосереджений погляд, а в рухах і ході — та невловима рівновага, за якою спортсменів можна відрізнити в натовпі. Дивним здавалося лише те, що хлопець помітно накульгував на праву ногу. Ну, з ним ще можна спробувати домовитися... Набагато більше Джекі розхвилював його друг. Це капець, точно вкаже їй на двері. Вона вже бачила таких. Здебільшого по телевізору, бо наблизитися до тих красунчиків не було ані шансу. Менше з тим, такій, як Джекі, навіть не комільфо задивлятися на фарбованих блондинів. Ну справді, що в ньому цікавого — певно, крім яхт і клубів з тусовками, іншого життя і не бачив. Ще й, либонь, самозакоханий, лінивий і нудний. Пхе! За інших обставин, вона, може, і визнала б його симпатичним, але точно не тепер. От дурна, про що ти тільки думаєш?! Джекі винувато зітхнула, відсунула фіранку і визирнула у двір. Ні, вже пішли в будинок. А от і кроки на сходах...

Дівчина трималася на ногах тільки завдяки тому, що вчепилася в край столу. Двері важко рипнули, й у Джекі була лише секунда, щоб приготуватися і вгамувати тремтіння. Але вона нею не скористалася.

Спортсмен, накульгуючи, увійшов до кімнати першим. Від страху і хвилювання в роті пересохло, замість «привіт» вийшло здавлене сипіння. Очі нового господаря будинку тим часом розширилися від подиву. Слідом у кімнату ввалився блондин і теж витріщився на неї.

— Привіт,— сказав русявий, дивно всміхаючись, ніби збирався приручити її, як дику кицьку.— Маріанна Олександрівна сказала, ти тут мешкаєш. Ти хто?

Вона не встигла відповісти, як пролунала інша репліка:

— Твою ж нехай... Гадаю, логічніше запитати: «Що це?»

Джекі миттєво спалахнула, долоні стиснулися в кулаки. Спершу вона збиралася поводитися привітно й увічливо, але навіть подумати не встигла, як випалила:

— На себе подивися! Обвішаний цяцьками, як різдвяна ялинка!

Треба ж, і голос повернувся! Джекі закортіло сховатися, ледь останнє слово зірвалося з язика, проте відступати не було куди, тим паче, що карі очі блондина стали завбільшки з п’ять копійок. Він поправив купу мотузочків на зап’ястку і підійшов ближче. Тепер він безсоромно роздивлявся її, наче музейний експонат.

— Даню, воно ще й кусається! — на його обличчі, усипаному яскравими жовтими веснянками, засяяло по-дитячому щире захоплення.— Я в шоці!

От недаремно він їй відразу не сподобався!

— Так, угамуйся,— кульгавий стиснув його плече і звернувся до Джекі.— Вибач, у Феді просто хист...

— ...бісити людей! Я здогадалася.

А ім’я яке у нього дурне! А футболка... на всі груди — отруйно-зелений напис «Remember my name — you’ll be screaming it later[1]». Ну, хто б сумнівався!

— Слухай, а ти маєш непроколоті частини тіла? — брови Феді поповзли вгору і зникли під білявим чубчиком, він вражено посміхнувся.

— Маю, але навряд чи ти їх колись побачиш!

— Боронь боже,— скривився блондин.— Я взагалі-то пишу статті для глянцю і маю суто професійне питання: зелене волосся і голена потилиця — то така мода на вашій планеті?

— Не знаю, як модно на твоїй, не бувала на планеті мавп,— з останніх сил просичала Джекі та притиснулася до стола. Ще одна репліка — і вона точно вчепиться йому в обличчя, а тоді все полетить під три чорти, кульгавий одразу ж викине її за двері, наче бридке кошеня.

— Так, попустіться обоє, що за дитячий садок,— новий господар будинку став між ними.— Я — Данило, племінник Івана Дмитровича. Як тебе звати?

— Джекі.

— О ні, у неї ще й ім’я собаче? — не витримав блондин і схопився за голову.— До такого мене життя не готувало. Треба написати в «Твітер».

Він вийшов з кімнати, і Джекі трохи заспокоїлася. Данило чекав на її відповідь, а вона знову зазирнула в його серйозні сірі очі й гарячково намагалася згадати отой план увічливого знайомства зі спадкоємцем, який розробляла весь ранок.

— Ну, взагалі-то я — Женя. Але мене так ніхто не називає. Я живу тут... тобто, жила,— вона насилу вичавила з себе слово в потрібному часі.— Допомагала Іванові Дмитровичу, а потім він... ну... поїхав...

У неї ж виходило жваво розмовляти з його приятелем, чому зараз язик ледве ворушиться?

— Маріанна Олександрівна трохи розповіла про тебе. Ну, що ти з’явилася... доволі раптово...

Він замовк, схоже, в очікуванні на продовження її історії, проте Джекі ніяк не могла оговтатися. Що їй розповісти? Що її виперли з інституту й вона пів року вешталася з юрбою байкерів, які одного дня кинули її у першому-ліпшому селі без грошей, документів і навіть теплого одягу? Або як вона через вікно влізла на кухню погрітися, а Іван Дмитрович подумав, що вона злодійка? Досі незрозуміло, чому він одразу не випхав її надвір. Двадцять один рік невдалого, нікчемного життя. Навряд чи ця історія комусь сподобається.

— Ну...

Данило нахилився до неї і злегка примружив очі, ніби намагався роздивитися щось на її обличчі.

— Та не тремти. Живеш — і живи собі, ніхто втришия не жене. Може, дядько скоро повернеться.

Обличчя хлопця осяяла усмішка — зовсім не така, як у його друга,— світла, без тіні глузування. І Джекі вперше за цілий день захотілося видихнути з полегшенням.

Але краще цього не робити.

Адже вона знала, що відбувається, коли ворог зрозуміє, що ти йому довіряєш.

В інтернаті добре цього вчать.

— Ну, гаразд...— промимрила вона.— Ви надовго до нас?

— Сам не знаю,— знизав плечима Данило.— Тут купа всілякої юридичної метушні. Поки що будемо сусідами.

Він підморгнув і пішов до виходу. Джекі сповзла зі столу і впала на ліжко, глибоко вдихаючи і видихаючи.

Все, вгамуйся. Найстрашніше — позаду.

Чи ні?

Перед вечерею хлопці трохи прогулялися селищем. Побачене не вразило. Маєток височів на пагорбі, й від центральної площі біля будинку культури з облупленим тиньком виднілися лише бурі зубчасті вежі. В помаранчевому промінні призахідного сонця вони мали вельми зловісний вигляд. «Палац» нависав над усім селом, ніби з’явився тут завдяки якомусь чаклунству й відтоді жив своїм життям, але не тільки це здалося Данилові дивним. Їх усюди супроводжували сільські хлопчаки, проте варто було заговорити до них — діти порскали врозтіч. Дорослі мешканці Романівки проводжали їх недовірливими поглядами. Певно, вони просто спостерігали за чужинцями з міста. Нічого дивного, подумав Данило.

Дядькова кімната спочатку здалася Данилові занадто темною — тінь від дерев падала на половину будинку. З вікна було видно лише просмолений дах стайні й невеликий закуток саду. Кімната Феді, що розташовувалася навпроти, була світліша і мала кращий краєвид з вікна: нерівні сільські вулички збігали до річки, а далі відкривався неозорий простір протилежного берега — жовті плями неприбраних пшеничних нив, зелені смужки посадок, вершкові гори хмар. Щоправда, мальовничу картину трохи псували брудно-білі коробки корівника на пагорбі.

Увечері, коли Данило набрав у легені повітря, щоб випалити: «Це моя кімната!» — обличчя Феді посвітлішало, він відчинив стулки вікна й, наче господар, усівся за стіл. Зрозуміло. Він знайшов собі робоче місце і збирався тут писати, отже, випхати його звідси тепер було неможливо.

Поміркувавши, Данило вирішив зайняти ту кімнату, де мешкав дядько Іван. Перше, що впало в око, коли він переступив поріг,— величезний бронзовий котел у кутку: з трьома золотистими циферблатами, купою трубок і вентилем спереду. Данило протер запилене скло. Написи на циферблатах — німецькою. Він якийсь час жив з мамою в Німеччині, тому без зусиль прочитав: «Тиск», «Температура», «Час». Що воно таке? Парове опалення? Прилад для експериментів? Певно, дуже старий, зараз використовують пластик або плексиглас. Данило роззирнувся.

Крім потемнілої від часу шафи і широкого ліжка з балдахіном, тут знайшлася безліч дивовижних приладів, яких Данило побоявся торкатися. Якщо дядько повернеться (а він же цілком може повернутися!), не хотілося б пояснювати, хто тут порядкував... Проте цікавість таки узяла гору — і Данило заглибився у вивчення шкал, стрілок і тягарців на підвісках.

Певний час він роздивлявся прилади, але так і не зрозумів призначення жодного з них, крім польового компаса. Той розкривався, як молюск: усередині містилася лінза, яку можна було використовувати окремо від компаса як збільшувальне скло, і циферблат з різьбленими стрілками: «Norden», «Westen», «Süden», «Osten»[2]. Знову німецькою.

Данило відчинив дверцята шафи, і йому в руки впав згорнутий руркою аркуш паперу. То виявилася роздрукована чорно-біла мапа околиць Романівки. Річка (на мапі вона звалася Білкою), ліс, дорога, озерце... Жирним чорним кружальцем, як здогадався Данило, було позначено їхній будинок. А навколо Романівки було домальовано обриси іншого населеного пункту, набагато більшого. Хтось позначив на мапі райони, неначе замість села колись було велике місто.

Нічого такого про цю місцевість він не чув. Можливо, дядько мав на увазі якусь давню цивілізацію, на кшталт трипільської? Та Данило не пригадував, щоб його особливо цікавила археологія.

Хлопець пробігся поглядом по полицях шафи. Книжки з фізики, вищої математики, геодезії, щось про теорію відносності, про чорні діри... «Німецько-український політехнічний словник». «Коротка граматика боснійської мови». Боснійської?!

В кутку на полиці стояв ще один прилад, схожий на гранату-лимонку. Данило узяв його до рук. Збоку — засклене табло, чотири квадрати з нулями, знизу — невелике коліщатко. Данило провернув його кілька разів — з тихим клацанням останній нуль змінився на одиницю. Хлопець підійшов до столу і розстелив мапу, а потім притиснув коліщатко до кружальця, що позначало їхній будинок, і провів лінію до намальованої межі населеного пункту. На табло заклацали цифри. П’ятнадцять. Данило насупився. Схоже, прилад визначав відстань на мапі в сантиметрах, як звичайний курвіметр. Мабуть, від їхнього будинку до межі невидимого міста — близько п’ятнадцятьох кілометрів.

Данило вже хотів поставити прилад на місце, проте мимохіть натиснув на кнопку згори. З тіла «лимонки» вилізли чотири залізні «ноги» — прилад став схожий на павука. Данило поставив його на мапу і кілька секунд заворожено дивився, ніби чекав, коли залізний павук оживе й поповзе. Але прилад не рухався, хоча цифри на табло знову стали нулями. Данило смикнув за одну з «ніг», і вона витягнулася вбік, проте прилад не втратив стійкості. Зробивши те саме з іншою «ногою», Данило знову натиснув на кнопку. Циферблат показав двадцять п’ять. Це що — площа кола, на якому стояв залізний павук? Данило всміхнувся, запхав «ноги» всередину приладу, сховав усе, щоб часом не розбити, і ліг спати.

Проте сон не йшов. Змалечку хлопець привчив себе засинати швидко — лягаєш і ніби вимикаєш мозок. Хвилини дві-три — і готово. Все змінилося півтора року тому: фатальний забіг на чемпіонаті Європи, травма, невдала операція на коліні. Він за кілька тижнів утратив усе, чого прагнув. Усеньке життя Данило рухався за наміченим планом, досягав мети за метою — й ось тепер все зупинилося і стало безглуздим, і власне тіло обмежувало його. Тепер він не може бігати на швидкість, не може вистояти у фанзоні концерт улюбленого гурту, не може піти на контракт в армію. У двадцять три роки його життя перетворилося на ланцюжок суцільних «не можу», і засинати від таких думок ставало дедалі важче. Але в кімнаті дядька коїлося щось геть дивне. Данило лежав із заплющеними очима й лічив від тисячі у зворотному порядку, але сон ніяк не йшов. Минуло пів години... година... дві... Час непропорційно подовжувався і стрибав. Близько третьої ночі Данило розплющив очі та змирився з неминучим: виспатися не вийде. Гарячі простирадла зім’ялися і муляли, але Данилові не вдалося відчинити забите наглухо вікно, щоб впустити в кімнату хоч трохи нічної прохолоди. Темрява під стелею, здавалося, рухалася з одного кутка кімнати в інший, немов важка, липка чорна хмара. Лишалося тільки лежати в тиші й чекати ранку.

Сьома година — контрастний душ. Чверть по сьомій — світ навколо набуває звичних барв, Данило готовий до ранкової пробіжки. А тепер — найскладніше. Підняти Федю й витягнути його надвір.

Після кількох ударів у двері стало зрозуміло, що у його друга геть інші плани на ранок. Крізь двері було чути придушену лайку Данило зазирнув у кімнату. Федя лежав, розкинувши руки й ноги і накривши голову подушкою.

— Підйом! — бадьоро гаркнув Данило.— Ходімо до річки, я там учора турніка бачив!

Федя промимрив щось нерозбірливе.

— Ти як — нормально спав? — Данило пропустив повз вуха тяжке зітхання і провадив: — Зі мною якась чортівня коїлася — не спав ані хвилини...

Він порився в шафі та жбурнув на ліжко тренувальні шорти і майку.

— Якщо враховувати, що я ліг о третій ночі, а о сьомій мене нахабно збудили, то виспався я зашибісь,— пробурчав Федя, не знімаючи подушки з обличчя.

— О третій? Усе-таки вирішив написати статтю про стиль нашої подруги?

— Ага, з її фоткою журнал враз розметуть,— Федя сів у ліжку.— Взагалі-то я пишу різну херню тільки вдень. Уночі я займаюся мистецтвом.

Авжеж. На столі поруч з ноутбуком Данило помітив повну недопалків попільничку. Писав усю ніч черговий бестселер. Не інакше, як прорив у літературі. Або Нобелівська премія.

— Зайняв чергу по автограф!

Федя кинув на нього осудливий погляд.

— Ти там збирався кудись бігти? Ото біжи собі... А я ще подрімаю годинки зо три-чотири...

Данило попрямував до дверей і рішуче кинув:

— Чекатиму на тебе біля сходів за двадцять хвилин!

І зачинив двері, перш ніж до них долетіла подушка.

Двадцять хвилин для Феді — поняття дуже відносне. Данило стирчав у їдальні вже пів години, аж раптом згадав, що залишив у кімнаті секундомір. Звісно, на тренуванні можна обійтися й без нього — однаково бігати на швидкість Данило вже не може. Але йому не хотілося втрачати останні прикмети звичного образу життя. Тому він і далі зав’язував шнурки «щасливим» вузлом і брав із собою щопонеділка помаранчевий рушник.

Отже, для ранкової пробіжки потрібен секундомір — і квит.

Щойно він почав підніматися сходами, як почувся здавлений зойк. Данило перехилився через бильця. Джекі, сидячи навпочіпки, намагалася дістати з-під вузького мармурового виступу велетенського сірого кота.

— Мої вітання!

Дівчина аж підстрибнула з несподіванки і кинула на хлопця стривожений погляд, її жовто-зелені очі злякано зблиснули, ніби вона, як і вчора, вагалася між двома рішеннями: бити чи бігти. Джекі відпустила пухнастий клубок, і він жалісно занявкав.

— «Жорстоке поводження з тваринами». Стаття 299.

— А для невдячних котів статті немає? — набурмосилася вона.— Коли вперше побачила, воно було миршаве й худюще. А тепер ач який — у старі сховки вже не влізає,— всміхнулася Джекі й сумовито провадила: — У мене в Харкові був схожий. І зник.

— То ти з Харкова?

— Точніше — «с Харькава». Жила там колись.

— Допомога потрібна? — Данило спустився вниз. Пухнастий димчастий кіт зацьковано дивився на них крізь ґрати й ніяк не міг витягти задню лапу.

Під обурений нявкіт ціною кількох подряпин кота звільнили з ув’язнення, і Джекі понесла його в їдальню — заїдати стрес. Данило піднявся на другий поверх, роздратовано копнув Федині двері й вирушив до дядькової кімнати. Покопирсався в кишеньках сумки, намацав на денці холодну покришку секундоміра, обернувся до виходу... і завмер.

Перед очима висіла мерехтлива напівпрозора пляма — ніби хтось повісив посеред кімнати целофанову плівку, і тепер вона погойдувалася від ледь відчутного протягу. Данило роззирнувся. Що це за імла? Схожа на тремтливе повітря над розпеченою дорогою. Прорвало трубу з гарячою водою? Хлопець примружив очі, роздивляючись ледь помітну пляму. Махнув рукою — повітря приємно війнуло свіжістю.

Що це?.. Данило відчував дивну вібрацію, ніби всередині нього щось тремтіло так само, як химерна пляма посеред кімнати. Він знову обережно випростав руку — і раптом відчув поколювання у самих кінчиках пальців. Повітря стало схожим на рідкий мед, до руки потягнулися прозорі струмки. Пляма рухалася назустріч долоні, охоплювала її, танцювала й вібрувала довкола неї.

А потім Данило раптово відчув, ніби хтось схопив його спереду за майку і повів за собою.

— Що за фігня? — пробурчав він і за інерцією зробив крок вперед.

На секунду стало дуже тихо, немов заклало вуха. Шкіру кілька секунд поколювало, а в роті з’явився дивний присмак, ніби від м’ятної жуйки. Данило похитав головою і порухав плечима. Жодної плями. Мабуть, примарилося.

— Федю! — відчинив він двері.— Годі валятися! Ходімо!

Тиша. Чи він знущається?

Данило вийшов у коридор — й отетерів.

З бронзового горщика між Фединою кімнатою і кімнатою Джекі стирчало строкате листя дивної квітки.

Під ногами були не голі дошки, а червона килимова доріжка.

Маріанна Олександрівна зранку пригнала загін робітників? Та ну. Коли б вони встигли? Данило відчув, як по спині війнуло морозом. Він шукав секундомір і роздивлявся пляму в повітрі не більше двох хвилин.

Данило торкнувся стіни — навіть шпалери стали геть іншими: з темно-золотавого атласу. На стіні між його кімнатою і сусідньою — портрет незнайомого чоловіка у старомодному костюмі з червоною стрічкою через плече.

Кімната Феді була замкнена.

Може, це все ж таки сон? Буває ж таке — здається, що ти прокинувся і ходиш у себе по кімнаті, говориш з кимсь, а насправді продовжуєш спати. Отже, він досі в ліжку, не збирався на пробіжку і не витягав кота разом з Джекі? Але все тіло й інстинкти протестували: неможливо, неможливо, неможливо! Він глипнув на свою руку: на звороті долоні виднілися свіжі подряпини. Так, попередній сон, схоже, триває, просто змінилися декорації. Як прокинутися? Данило ущипнув себе, заплющив очі та труснув головою. Ні, це не сон. Тоді... галюцинація? Може, з’їв щось не те? Чи йому в кімнату пустили якийсь газ?

Данило йшов повільно, роздивляючись стіни й підлогу, ніби боявся наступити на змію. У голові не паморочилося, стеля не падала, кольори, яскравість — усе було, як завжди. Будинок як будинок. Якщо не брати до уваги те, що він геть змінився.

Може, це ідіотський розіграш?

Унизу почулися голоси.

Данило глибоко вдихнув і збіг сходами.

Вітальня, звідки було чутно розмови, мала майже такий самий вигляд, як і пів години тому. Старовинні меблі, секретер і стіл з темного дерева, коминок, бордові шпалери, крісла й диван. Окрім одного. Данило не знав жодного з присутніх там людей.

Звичайне питання «Хто ви всі такі?» від обурення застрягло в горлі. Чому жінки одягнені в довгі сукні з корсетами й шлярками, а чоловіки — в старомодні костюми-трійки?

Історична реконструкція? Зйомки фільму?

— Ви хто?

Данило не впізнав власного голосу — хрипкого і тихого. Схоже, присутні були не менш здивовані, бо їхні розгублені погляди ковзали по його одягу й обличчю, ловили кожен порух. З рук дівчини, що сиділа на стільці біля вікна, зі стукотом випала книжка.

— Ви хто такі? — повторив Данило майже пошепки і стер піт з чола.— Вас Федя привів?

— Edward, sind Sie wiedergekehrt? — притуливши руку до серця, самими губами прошепотіла статечна дама у кріслі.— Was ist los mit Ihnen? Wo sind Siegewesen?![3]

— Що значить звідки я повернувся? — перепитав Данило, перш ніж зрозумів, що його питали... німецькою!

Данило закліпав, ніби намагався прогнати набридливу галюцинацію. Все це схоже було на мару, оману зору, але водночас здавалося таким знайомим, наче... він уже не раз бачив таке уві сні. Так, він уже бачив їх... Чоловік з пишними сивими вусами швидким кроком перетнув кімнату. Данило відскочив, ледве той простягнув до нього руку.

— Едфард, малчік мой...— раптом ласкавим голосом пробелькотів прибулець ламаною російською.— Кдє ті биль? Мі не слішалі, как ти фошел. Мі так фолнофалісь!

— Матап, может, посфать Сфенссон? — також російською сказала дівчина, яка впустила книжку, але тут-таки перейшла на німецьку.— Потрібно негайно викликати лікаря Жукова. Нехай з’ясує, що це таке. Альберте, займися цим!

Данило ледве розумів, що відбувається і якою мовою говорять ті чи інші фрази. Сенс слів ніби виринав у нього в голові нізвідки, він розумів їх аж надто добре. Хлопець з кволим жовтуватим обличчям, не відриваючи погляду від Данила, потягнувся до дивного пристрою на столі. Пристрій був схожий на корабельний телеграф з намальованими секторами, ручкою і стрілкою. Хлопець швидким рухом перевів стрілку на один із секторів. Данило примружився, роздивляючись напис на секторі. «Doktor». Десь у глибині будинку дзенькнув дзвіночок. Поки Данило вражено спостерігав за діями хлопця, вусань знову простягнув руку і схопив його за плече.

— Што са лахмотьє? Кто дал тепе ета одежда? Мі іскать тепя дфа дня!

Серце Данила стиснулося в грудях і шалено закалатало. Ці люди невідомо як вломилися в його будинок, удають, що вони іноземці, називають його якимось чужим ім’ям, а тепер ще й хочуть викликати йому лікаря!

— Та не чіпайте ви мене! Хто ви такі й як сюди потрапили? — закричав Данило.— Де Федя? Це його ідея? Що за грьобаний маскарад?!

У цей момент у холі пролунали швидкі кроки, й Данило рвучко обернувся.

Це була Джекі. Але він не одразу впізнав її. Ніякого пірсингу. Замість зеленого чубчика і голеної потилиці — довге чорне волосся, завите акуратними локонами. І тільки очі — величезні, золотаво-зелені, все з тим самим виразом переляку і рішучості водночас. Вона здалася йому такою гарною, що, попри всі переживання, всередині раптом похололо від захвату. Разом з цим Данила охопила дивна ейфорія. Чудово! Ну, хоч комусь Федине шоу пішло на користь: Джекі — справжня лялечка!

— Едфард? — вигнувши брову, промовила вона.— Фи фернулісь?

— Йа-йа, фернувся,— в тон їй відповів Данило, ледве стримуючи сміх.— Джекі, ану ходімо на два слова!

Він гидливо відчепив пальці вусаня від свого плеча і стиснув вузьку долоню дівчини. Та зойкнула від болю. Вони відійшли на кілька кроків, але не встиг Данило розтулити рота, щоб висловити все, що думає про їхній з Федею маскарад, як вона швидко промовила німецькою:

— Едварде, вам краще піти до своєї кімнати. Якнайшвидше...

Данило вже збирався уїдливо запитати, відколи це вона вказує, що йому робити у власному будинку, але щось завадило. Джекі смертельно зблідла і тепер стояла так близько, що він міг розгледіти її обличчя до найдрібніших деталей. І він закляк на місці.

Жодного шраму. Жодного проколу. Навіть в акуратних маленьких вушках — жодної дірки для сережок.

— Це неможливо,— вражено пробурмотів він.— Я ж бачив тебе... п’ятнадцять хвилин тому...

— Я нє понімаль,— з подивом мовила вона.— Етот язик... Фи так странно...

— Я — странно?! — вигукнув Данило.— Та годі! Ти ж Джекі, правда?..

— Agnes![4]

Вона здригнулася від звуку цього хрипкого голосу й відсахнулася. З їдальні широким кроком вийшов ще один учасник цієї дивної вистави.

— Geh sofort aufdein Zimmer![5]

Данило вже нічому не дивувався і тільки з цікавістю роздивлявся його старомодний піджак, недбало зав’язану білу шийну хустку, штани з високим поясом, густий вихор темно-русявого волосся над високим чолом, злегка розпатланий від швидкої ходьби, короткі бакенбарди. Погляд знайомих темно-карих очей уп’явся в обличчя Данила, ковзнув по яскравій спортивній майці й шортах і зупинився на їхніх досі зчеплених руках. Дівчина миттєво висмикнула з його долоні руку, сховала за спину й опустила очі. Новий персонаж цієї фантасмагорії почервонів так, що навіть зникло ластовиння.

Федя. Оце вирядився! І саме він — «винуватець свята», без сумніву. Тільки навіщо це все? Що це в біса за перформанс?!

— Наконец-то,— Данило перейшов на російську, щоб підіграти, і підійшов до нього.— А я все думаю, когда же ти появиться?![6]

— Seit wann sprichst du Russisch zu Hause?[7] — з дивним блиском в очах процідив новоприбулий і впер руки в боки. З-під поли піджака вигулькнула кобура з револьвером.

Данило завмер і витріщився на зброю. Звідки це в нього? Втім, неважливо. Це просто вистава.

— А мне интересно, с каких пор ти говорить по-немецки? — Данило обійшов його, роздивляючись дивний одяг і зачіску.— Ти же двух слов связать не мог! Кто эти люди? Что за клоунада?[8]

— Милий братику,— недобре посміхнувся Федя, вперто продовжуючи говорити німецькою.— Не знаю, де ти вештався, але... Чи, бува, не сподіваєшся ти, що через утрату пам’яті можеш не повертати кредиторам гроші за провал розробки? На ліпшу вигадку твій курячий мозок не здатен?

— Курячий мозок? — перепитав українською Данило.— «Милий братику»? Що за херню ти верзеш? Що це ти на себе начепив?

Федя витріщився на нього, наче геть його не розумів. Данило наблизився і рвучко смикнув його за волосся, не сумніваючись, що зараз зірве з голови перуку. Наступної миті навколо ніби здійнявся вихор. Всі водночас заволали різними мовами, десь розривався дзвіночок, «винуватець свята» відбив атаку, повалив Данила на підлогу і придавив щокою до паркету. Вусань намагався розтягнути їх у різні боки, дивна Джекі кілька разів мало не потрапила під гарячу руку — через її вереск «Theo, nein! Nein![9]» у Данила дзвеніло у вухах.

Він ніколи не замислювався, що могло б статися, якби вони з Федею побилися — такого не було жодного разу від раннього дитинства, коли вони познайомилися на прогулянці в дитсадку. А варто було б подумати. Адже Федя виявився достобіса дужим. І він точно не збирався поступатися другові.

Ще кілька хвилин — і Данило точно знепритомнів би: його супротивник скажено давив на шию, зайнявши аж надто вигідну позицію. Але тут тиск послабшав. Данило скористався секундним перепочинком, рвонув убік і вивільнився. Він миттєво вибіг сходами нагору й озирнувся. Вусань і незнайомий дідок у довгому піджаку схопили його друга за лікті — обличчя того почервоніло, на лобі надулися вени, він щосили борсався і сипав добірною лайкою. В цю мить, стоячи в потоці блідого ранкового світла спиною до вікна, Данило помітив тінь, що повзла по підлозі. У небі щось рухалося. Не хмара. І не літак — занадто низько й гуркоче, наче звичайний автомобіль. Щось велике. Гігантське!

Данило обернувся саме тої миті, коли над будинком, кліпаючи сигнальними вогниками, проплив... дирижабль.

Це було останньою краплею. Він не спить, це не маскарад. Він просто збожеволів!

Жодна з повітряних куль, які Данило раніше бачив, і близько не могла зрівнятися розмірами з цим повітряним кораблем. Потужні двигуни гуркотіли, з машинного відділення по сріблястому боку струменіла цівка чорного диму, гондола здавалася непропорційно маленькою, ніби дитяча колиска. Почувся звук — наче хтось голосно свиснув у свисток. Дирижабль плавно набрав висоту і нарешті зник у низьких хмарах.

Від шоку Данило безпорадно опустив руки, і в цю мить на нього зі спини налетів нещодавній супротивник. За інерцією вони обидва звалилися в куток, але нападник підняв його з підлоги і жбурнув у бік дядькової кімнати так, що Данило мало не виламав двері спиною.

Він потрусив головою, щоб оговтатися; зі сходів знову пролунали жіночі крики, дід і вусань удруге вчепилися в його переслідувача.

Так, уперед не прорватися, галерея закінчується глухою стіною. Залишалося єдине: Данило заскочив у дядькову кімнату, зачинив по собі двері й провернув ключа. Клямку почали смикати, він позадкував у центр кімнати, і тіло раптом знову овіяв прохолодний вітерець...

Усе стихнуло. Данило підійшов до дверей і дослухався. Що це все в біса означає?

Розділ 2 Питання фізики

Джекі сиділа на дивані й наполегливо гладила кота, якому, здавалося, це не дуже подобається. Вона трохи заспокоїлася після знайомства з новим господарем і вирішила розробити план, що дозволив би їй залишитися в будинку. От якби стати Данилові у пригоді! Але поки що слід добре вивчити противника й постійно тримати його в полі зору. Як-от, наприклад, зараз.

Федя вже хвилину крутився біля старовинного дзеркала в масивній темній рамі, ретельно пригладжуючи й зачісуючи волосся, щоб не лізло в очі. Судячи зі спортивної форми, яка була на ньому, вони з Данилом збиралися на пробіжку. От тільки де ж Данило? Джекі обернулася в бік сходів.

— Даню, ну де ти застряг?! — Федя нарешті відірвався від дзеркала і впер руки в боки, дивлячись угору.

Рипнули двері кімнати Івана Дмитровича. На сходах пролунали повільні кроки.

Данилове лице було настільки блідим, що, здавалося, він от-от упаде. Він сповз сходами, не відриваючи приголомшеного погляду від обличчя свого друга. Потім підійшов ближче, примружившись і пильно вдивляючись, ніби бачив того вперше. Федя закляк на місці. А Данило підняв руку й торкнувся його волосся, смикнув футболку, поплескав по плечу.

— Ти чого? — до Феді повернулася здатність говорити.

— Чому ж не німецькою, милий братику? — з безглуздою посмішкою вимовив Данило.— Чи ти всього кілька фраз вивчив?

— Е-е-ем, що? — погляд фарбованого став стурбованим.— Маєш дуже дивний вигляд, чуваче. І блідий, наче зустрів у себе в кімнаті Майкла Джексона.

— Гірше,— прошепотів Данило й перевів погляд на Джекі.— О, ти знову зелена?

Що таке? Він п’яний? Чи схибнувся? Дівчина відчула недобре поколювання десь у районі шлунку, яке зазвичай попереджало її, що саме час забиратися геть. Кіт скористався секундною розгубленістю хазяйки, вистрибнув з рук і чкурнув у їдальню.

Данило сів у крісло й заходився ретельно обмацувати предмети навколо себе: атласну оббивку, різьблену дерев’яну спинку, журнал на маленькому столику. Джекі так захопилася спостереженням, що навіть не помітила, як Федя сів поруч. Схоже, його увагу теж поглинув Данило, і він не звернув уваги, як вона здригнулася і відсунулася.

— З тобою все гаразд?

— А в здорової людини можуть бути галюцинації? — пробурмотів Данило, звертаючись кудись у простір.— Навіть якщо нічого не вживати напередодні?

— Хочеш сказати, що тебе проглючило? — криво посміхнувся Федя.

— Ага,— Данило невпевнено кивнув.— Річ у тім, що я бачив не Джексона, а тебе... і її. Ви розмовляли німецькою. Ти був психом з темним волоссям, а вона — дуже гарна... і в старовинній сукні. А ще... ще... дирижабль.

Те, що далі розповідав Данило, звісно, вразило Джекі, проте не шокувало. Якось Іван Дмитрович повернувся додому під ранок п’яний як чіп після корпоративу в компанії, з якою він співпрацював. Джекі тоді спізнювалася на роботу до корівника, але їй довелося тягти очманілого господаря до дивана у вітальні. Зазвичай небагатослівний, того ранку Іван Дмитрович чомусь став базікати без упину й верзти нісенітниці. Про інший світ, про якихось двійників, про портали й викривлення простору. Про те, що він бачив її інакшою. Про те, що їй бажано б підтягти німецьку. Джекі страшенно дратувало це п’яне базікання, але піти вона не могла, тому сиділа і слухала, допоки старий Левченко не вирубався на півслові й не захропів на весь будинок.

А тепер те саме говорив Данило — цілком тверезий і серйозний хлопець. І він теж бачив її інакшою. Ось чому...

— Іван Дмитрович залишив мене тут жити, бо бачив мого двійника! — вихопилося у Джекі й вона затулила рота долонею.

— Якого ще двійника? У дядька теж були галюцинації? — недовірливо перепитав Данило.— Ну-ну, давай подробиці!

— Я не знаю... Він просто якось розповідав про портали до паралельного світу. І про мене. Що я — цінна знахідка. Він казав, що мріє познайомити мене з... як же її звали...— Джекі наморщила лоба.— О, Агнеса!

— Агнеса...— прошепотів Данило й побілів ще дужче.

— Так, він хотів привести до мене якусь Агнесу! Казав, що я — це вона, що ми — одне ціле. Якби ми зустрілися, я б відчувала все те, що відчуває вона. І навіть читала б її думки. А вона — мої. Але він попереджав, що до цього треба підготуватися, бо я можу збожеволіти. Я злякалася і подумала, що він тю-тю. Але Іван Дмитрович більше не чіпав цю тему.

Федя зневажливо пирхнув.

— Саме час набивати собі ціну! Який у біса паралельний світ? Яка Агнеса? Як ти це все вигадала?

— А як Данило вигадав цю божевільну історію?! ЛСД? — огризнулася Джекі.— Іван Дмитрович вірив у цей портал! Він говорив щось про прорив у науці. Він хотів написати книгу про нове фізичне явище! Але я не пам’ятаю оте слово...

Федя зціпив зуби і просвердлив її гнівним поглядом, але не став відповідати.

— Агнеса...— наче зачарований повторив Данило.— Він сказав... «Агнесо, йди до своєї кімнати».— Данило поглянув на Джекі.— Він назвав тебе Агнесою.

— Хто «він»? — примружив очі Федя.

— Ти,— видихнув Данило.— Той... інший ти... казав.

— Люди, та що з вами?! — роздратувався Данилів друг.— Подуріли зовсім?!

— Так, ходімо,— раптом стрепенувся Данило.— Якщо не тільки я, але й дядько Іван бачив цю пляму, то і ви повинні.

Джекі насилу встигала за ним. Данило рішуче вибіг нагору і рвучко відчинив двері дядькової кімнати. Дівчина з побоюванням зазирнула всередину, ховаючись за його спиною. Все, як завжди: котел, шафа, ліжко, письмовий стіл і сервант з книгами. Тільки приладів стало менше — певно, Данило прибрав їх кудись.

— Ну от, ти ж бачиш? Така, напівпрозора пляма в повітрі! — Данило озирнувся на Джекі й указав на центр кімнати.

Тут Федя нарешті подолав сходи і теж зайшов до кімнати. Він зупинився, вперши руки в боки.

— І що я маю тут побачити?

Данило раптом здригнувся, здивовано кліпнув і витягнув шию.

— Стоп! Тільки-но була тут! Ви бачили, як вона зникла?! — на його обличчі відбився гострий відчай.— Ну, така напівпрозора пляма!

Джекі знизала плечима: вона не бачила геть нічого незвичайного. Федя скептично підняв куточок рота.

— Не вірите? — зітхнув Данило.— І що ж мені робити?

— Я знаю що,— кивнув його друг і закинув рушник на плече.— Сьогодні ввечері поїдемо в бар.

Після блискучих столичних закладів цей генделик з дощатими стінами викликав у Феді непереборне бажання щонайшвидше напитися. Втім, тут було незрівнянно краще, ніж у тому смердючому хліві в центрі Романівки, куди вони заскочили спочатку в надії заощадити час на дорогу. Звідти вони вибігли одночасно і так само, не змовляючись, вирішили їхати сюди, в сусіднє містечко Радомишль.

Федя гидливо примружив очі й оглянув свій кухоль пива. Здається, скло чисте. Чи тут просто погане освітлення? Ліпше б купили кілька пляшок у крамничці й завалилися вдома на диван, сьогодні якраз футбол... Він мигцем глянув на Данила, що понуро перекочував пальцем по столу горішок. Ні. В будь-якому разі його потрібно було витягти з тієї фортеці, нехай навіть сюди, на розведене пиво і цвілі горішки.

На дверях дзенькнув дзвіночок, і в приміщення впурхнуло двійко неземних створінь. Утім, вони просто здалися Феді такими, бо він не бачив нормальних дівчат уже дні зо три. Він штовхнув сонного Данила в плече і вказав очима в бік барної стійки.

Одна з дівчат кинула на них зацікавлений погляд і посміхнулася краєм губ. Данило зітхнув, відвернувся і підпер голову кулаком.

— Нє, чуваче, так нічого не вийде,— розлютився Федя.— Вона ж з подругою! Уявляю: «Знайомтеся, це Олена, це Тетяна, а це мій друг, Овоч». Давай, прокидайся!

— Відчепися,— пробурмотів Данило.— Якщо хочеш, іди до них, чого стирчиш тут? Інакше ми знову поб’ємося.

— Знову?

А, чергові фантазії. Так точно знайомства не вийде. Федя шумно видихнув, зробив кілька ковтків з кухля і відвів погляд від усміхнених дівчат.

— Кажи, чим забита твоя макітра?!

Данило округлив очі та стиснув губи, певно, не в змозі знайти потрібні слова. Після невеликої паузи мовив:

— Тисяча питань! Що це було? Я спав, чи що?.. Мені ж... снилися сни такі. Люди в дивному одязі, якісь паротяги... Останній був за два дні до того, як ми приїхали сюди. Я був у якійсь чудернацькій тачці, й мене розірвало вибухом.

— Ну, то бачиш сам,— посміхнувся Федя.— І це також тобі наснилося. Знаєш, буває «миттєвий сон», коли людина засинає на кілька секунд від перевтоми... а ти ж не спав уночі!

— Агнеса! — майже крикнув Данило і Федя роззирнувся, чи не привернули вони зайвої уваги.— Я так і думав, поки Джекі не сказала, що дядько розповідав про її двійника — Агнесу. Вона не могла просто вгадати ім’я!

— Твою ж нехай,— Федя хитнув головою і допив своє пиво.

— Я не розумію... хто ті люди? Як це може бути? Чому ви з Джекі були у старовинному вбранні, як у моїх снах? Чому ви говорили німецькою? Я, до речі, німецьку знаю, і доволі непогано, але я розумів усіх занадто добре! Та й узагалі... це все... я вже десь бачив! А дирижабль? Дирижабль, трясця!!! Ти помічав зранку щось над будинком, га? Отож! — Він перевів подих, сьорбнув пива і провадив: — А тут, виявляється, дядько говорив про це! І ця клята пляма в повітрі... Я порився в інтернеті, але нічого не знайшов. Ще трохи — й у мене голова лусне. Розумієш?!

Зрозумієш тут, еге ж. Федя невпевнено кивнув і замовив ще два кухлі.

— Та не парся. Головне, щоб тобі не захотілося інвестувати в інопланетян. Решту можна пережити.

— А ще знаєш, що я подумав? — Данило вихилив пів кухля одним ковтком.— А що як дядько Іван не відлітав до Африки? Що як він — там?

— Де?

— Ну, там! — Данило роздратовано закотив очі.— Де в небі дирижаблі, а ти — псих!

— Та я вже почуваюся психом і тут,— пробурчав Федя.— Якась дурня. Гадаєш, він пройшов через цей... як його... портал і залишився у твоїй вигаданій країні?

— Вона не вигадана! — відрубав Данило.— Між іншим, ти непогано приклав мене об підлогу — досі щелепа болить.

Федя нахилився ближче, роздивляючись його обличчя. Ну, так. Червоно-синя пляма, хоч і невелика, справді є. Можливо, Данило якось вдарився об одвірок і вирубався? Втім, наразі головне — щоб він зовсім не схибнувся.

Повернення до «палацу» було зовсім не таким солодким, як мріялося Феді на початку вечора. По-перше, вони повернулися самі, по-друге, все з тим самим кепським настроєм, а по-третє, на вході, схрестивши руки на грудях і роздратовано насупившись, на них чекала ця жахлива дівуля.

— Я згадала слово.

— З трьох літер? — глузливо гмикнув Федя і завалився в крісло.

— Ні, літер там вистачає. Ти з першого разу не запам’ятаєш,— Джекі вжалила його злим поглядом.— Транслокальність. Переміщення в просторі. Те, що описував Іван Дмитрович.

Данило всміхнувся, вмощуючись на дивані.

— Прикольно. Це дядько вигадав?

— Не знаю. Поки ви гуляли, телефонувала Маріанна. Завтра приїде Трегубов, колишній колега Івана Дмитровича, можеш запитати у нього,— дівчина вийшла з кімнати й повернулася з чорною пластиною в руках.— І ще — ось. Може, тобі буде цікаво.

Федя витягнув шию, щоб роздивитися дивний предмет, який вона віддала Данилові. Він був схожий на просту рамку для світлин, тільки картинка мала незвичний вигляд. Зображення було розпливчасте і жовтувате, ніби знімали в позаминулому столітті. За столом, у старомодному піджаку й циліндрі, пихато задерши підборіддя, сидів чоловік середнього віку. Зліва на поверхні фотопластинки було вигравіювано герб: лев з колбою у лапах. Унизу, натертий до блиску, сяяв кириличний напис: «ЛЕОБУРГ».

— Це шо таке? — Федя прибрав з чола набридливе пасмо.

— Це мій дядько,— прошепотів Данило, замислено роздивляючись зображення.— Цікаво, чи зараз роблять такі фотографії? Залізна пластина... Федю, ти бачив сучасні фотки на залізі?!

Федя насупився, але чимала кількість випитого пива не давала змоги зосередитись.

— Іван Дмитрович показав мені її пів року тому,— сказала Джекі та присіла на краєчок дивана поруч з Данилом.— Мене теж здивувало, що вона видається старовинною. До речі, він називав це «феротипом», а не фотографією.

— Ну, це не дивина,— Федя почухав потилицю.— Він міг сфотографуватися в якійсь антикварній крамниці. Або на фестивалі субкультур.

— А що тоді «Леобург» по-твоєму? — в’їдливо посміхнулася Джекі.— Назва крамниці?

Вони втрьох втупилися в дивовижний герб. Ні, все-таки це схоже на місто. Тільки де воно? В Нижній Саксонії? Або під Віднем? Чи дійсно десь у паралельному світі? Невже і Данило, і його дядько примудрилися побувати там? У Феді вже злипалися очі, тому всі ці питання зараз не здавалися такими вже дивними.

— Леобург,— задумливо вимовив Данило.— Чому тоді напис кирилицею? До речі, вони теж говорили російською, але з жахливим акцентом.

— Ich weiss nicht[10],— раптом промовила Джекі, й Данило помітно здригнувся.— Але Іван Дмитрович казав, якщо німецьку я не подужаю, то нестрашно, бо вона мене обов’язково зрозуміє.

— Вона?

— Мабуть, Агнеса, яку ти бачив,— тихо відповіла Джекі.— Я відмовилася від експериментів, але він хотів, щоб ми зустрілися. Він ніколи більше не заводив про це мову, проте я поцупила у нього підручник з німецької. Аби було за чим гаяти час вечорами.

Федя вже не розумів, про що йдеться, тому позіхнув і насилу підвівся з м’якого крісла.

— Ну, все. На сьогодні з мене досить цього вашого фентезі. Я спати.

Він поплентався нагору, сяк-так почистив зуби і потім з насолодою розтягнувся на прохолодних простирадлах...

Щось шаруділо.

Федя вмить розплющив очі, серце шалено калатало в грудях. У кутку щось майнуло, блиснуло світло, і з темряви виринуло потворне зморшкувате обличчя. Від жаху Федя не міг поворухнутися. У темряві поступово почали проступати непевні обриси — білий туман, складки одягу... Істота знову зашаруділа, проте й не думала зникати — навпаки, раптово посунула просто на нього.

Федя мало не оглухнув від власного крику і стрімголов кинувся з кімнати.

Немає того Леобурга й паралельного світу. Данило просто бачив привидів цього клятого будинку.

— Обличчя над столом, кажеш? Літало?

Данило присунув склянку води ближче до друга. Похмурий блідий Федя тільки скривився.

— Ти мені ще валер’янки накрапай! — він клацнув запальничкою, розпалюючи цигарку.

— Валер’янки немає, але в барі бачив коньяк.

— Це вже краще. І, будь ласка, тихіше, бо ота прокинеться...

— «Ота» вже прокинулася. Не треба було так верещати,— Джекі сонно потерла очі й сіла з іншого боку столу.— Чого ж вам усім не спиться, га?

— Федя бачив привида.

Данило подивився на неї максимально серйозно. Дівчина вигнула брови від подиву, яскраво-зелений хвилястий вихор упав на чоло. Вона помовчала, а потім розреготалася.

— Ой... Вибач, Даниле!

— Та я тут до чого. Онде у нас потерпілий.

— Ой блін,— вона затулила обличчя руками, намагаючись заспокоїтися.— Ну, чому тільки я в цьому будинку нічого не бачу і не чую, Федоре?

Федя пустив дим крізь ніздрі. Його очі загрозливо потемніли й почали наливалися люттю. Майже як у того психа з... з Леобурга?

— Треба оголошення написати, що за «Федора» засуджують до...

— Це, звісно, дивно,— урвав його Данило.— Але ж сам казав, що привид у замку — це круто, туристи повалять, усе таке. Мені здавалося, ти їх не боїшся.

— Як можна боятися того, чого не існує? — роздратовано пробурчав його Друг.— Але я справді не знаю, як це пояснити. Було — і зникло. Як у кіно. Я спочатку навіть не знав, що робити.

— В будь-якій незрозумілій ситуації з вереском ховайся в шафу! — втулила Джекі та схилила голову набік, роздивляючись наїжаченого очевидця «надприродного явища».— А пояснення просте — треба менше пити.

— Де у неї вимикається звук, га? — загарчав Федя й підвівся з-за столу.— Чи ця функція в андроїдів не передбачена?

В цей час із їдальні пролунало п’ять глухих ударів. Озвався старовинний годинник з позолоченим циферблатом. Федя помітно здригнувся, дівчина знову порснула сміхом. Так, цих двох час розводити по кутках!

— Джекі, йди спати. Обіцяю, більше ніхто не кричатиме,— промовив Данило.

— Сумніваюся,— вона глузливо посміхнулася до його друга.— Я на роботу. До речі, можу прилаштувати на нічну зміну оцього, щоб не верещав на всю хату Звертайся!

Джекі випурхнула з їдальні, перш ніж хтось устиг відповісти. Федя провів її важким поглядом і зі стукотом поставив склянку на місце.

— Піду попишу, коли вже сон скасовується,— заявив він.— А, ще. Ти ж пам’ятаєш про Трегубова?

Данило наморщив лоба. Це хто?

— Ну, зелена ввечері казала, що приїде якийсь чувак. Слід буде розпитати в нього про всіх цих двійників, фотку з Леобурга і привидів.

А й справді! Якщо ця людина працювала з дядьком і знає, що конкретно той вивчав, бесіда вийде дуже цікавою! Федя пішов, а Данило ще довго сидів у їдальні в роздумах.

Данило зазвичай уявляв фізиків розпатланими і з божевільним блиском в очах — напевно, через портрет Ейнштейна у класі на стіні. Але темночубий чоловік навпроти був більше схожий на керівника міжнародної корпорації — дорогий костюм, дібрана в тон краватка, золоті шпоньки. Шпоньки! Хто нині їх носить?! Гість ідеально вписувався в аристократичний інтер’єр «палацу», ніби він спеціально вдягнувся до цього візиту. «Ігор Андрійович Трегубов» свідчила його візитівка.

— Ви працювали з моїм дядьком?

— Іван Дмитрович мав контракт з нашою лабораторією,— гість кивнув.— Ми закуповували в нього обладнання. Його зацікавив мій проект у галузі альтернативної енергетики.

— Ви що-небудь знаєте про його дослідження? — обережно запитав Данило.

— Транслокальність? Так, він багато про це розповідав. Але, щиро кажучи, все це більше схоже на байки.

Прозоро-блакитні очі Трегубова трохи лякали — вони не видавали жодної емоції. Данило кинув швидкий погляд на Федю. Той, підперши голову кулаком, роздивлявся гостя з погано прихованою недовірою. Хай там як, а брехунів і пройдисвітів Федя розрізняв уже на другій хвилині розмови, тож його раптова підозрілість насторожувала.

— Вас, напевно, дивує, навіщо я приїхав? — гість уловив погляд Феді й стрепенувся.— Буквально вчора дізнався, що Іван Дмитрович загинув...

— Зник безвісти,— машинально поправив Данило.

— Так, вибачте. Хотів висловити співчуття.

— Дякую.

— Шкода, він був цікавою людиною. Я навіть заздрив його ентузіазму. Взяти хоч цей будинок,— він обвів поглядом вітальню.— Не думав, що цей смітник може когось зацікавити, а ваш дядько відремонтував його! Але ж ви знаєте, що цей маєток вважається лихим місцем?

— Та ну? — звів брови Данило.— А я планую відкрити тут готель.

— Справа, звісно, ваша. Але ви хіба не помічали, як на всякого, хто виходить звідси, реагують місцеві?

Федя обернувся до Данила. За три дні вони прогулювалися селом тільки раз, але ставлення до них було, м’яко кажучи, не дуже доброзичливим.

— Певно, це через історію з хлопцем, що «заблукав у часі»,— Трегубов позначив пальцями лапки.— А ще до того зникла якась іноземка. Я не заглиблювався в деталі, але, здається, саме тому тут оселився ваш дядько.

Історія, яку далі розповів їхній гість, ще кілька днів тому здалася б Данилові справжньою нісенітницею і породженням хворої уяви. Проте сьогодні він слухав її з цікавістю й напругою, намагаючись намацати хоч якесь логічне пояснення тому, що бачив сам. Багато років, розповідав Трегубов, «палац» у Романівці стояв занедбаний — вікна забиті, сад захаращений, і якщо сюди хтось і вдирався, то хіба що безхатьки. Якось селом пролетіла чутка, що в будинку зникла іноземна туристка. Згодом про історію почали забувати, аж от місцевий хлопець у пошуках металобрухту вліз до будинку і теж зник. Приятелі кілька днів намагалися його розшукати, вважаючи, що той провалився до підвалу. Старі подейкували, що «палац» глитнув його, але хлопець раптово повернувся і розповідав суцільну маячню про дирижаблі, пані в гарних сукнях і незвичайне місто. І про те, що якась дівчина, янгол, як він вважав, перевела його назад у наш світ. Природно, ніхто йому не повірив, а приятелі кепкували з нього. Проте відтоді він буквально оселився в будинку, сподіваючись знову потрапити до загадкового міста. Дівчина-янгол так і не з’явилася, все скінчилося тим, що бідолаху забрали до психлікарні. Його історію в розділі курйозів надрукувала районна газета — так про цю подію дізнався Іван Левченко.

Коли Трегубов закінчив, у кімнаті запанувала незвична тиша, ніби досі його голос супроводжувало химерне відлуння, яке врешті стихло.

— І де зараз цей хлопець? — упоравшись із сухістю в роті, запитав Данило.

— З’їхав з глузду й помер, така прикрість,— байдуже зауважив візитер, оглядаючи вітальню.

— Ага,— кивнув Федя.— З ким не буває.

— Деталей не знаю, здається, після курсу лікування його відпустили додому, а там він переплутав вікно з виходом у паралельний світ.

— Отже, вже двоє...— пробурмотів Данило.— А чого дядька взагалі зацікавила ця історія? Хіба мало альтернативно-обдарованих розповідає всіляку фігню?

— Я думав приблизно так само,— розвів руками Трегубов.— Але пан Левченко казав, що вже стикався з таким явищем. Він багато подорожував, напевно, ви знаєте про це? Так от, улюбленим його місцем була південно-західна Африка. Він їздив туди невипадково. Саме там ваш дядько, за його словами, уперше зіткнувся з просторово-часовими викривленнями й порталами в іншу реальність. Він стверджував, що бачив, як люди розчинялися в повітрі. І поверталися знов за якийсь час. Цих людей він називав шаманами. Історія того хлопця тільки підказала, що таке явище спостерігається в нього під боком.

— І ви в це вірите? — здивувався Федя.— Ви ж начебто фізик. Матерія сама по собі розчиняється у повітрі?.. Якась єресь.

— Мене його розповіді не переконали, але, знаєте, Джордано Бруно теж якось ніс таку, на думку інквізиторів, «єресь». Я не хотів би бути схожим на них,— Трегубов поправив дорогий годинник на зап’ястку.

Невже все, що бачив Данило, може бути правдою, невивченим фізичним феноменом? Але чому тоді плями в повітрі не бачать інші? І куди подівся портал? Данило знемагав від цікавості й хотів дізнатися про транслокальність якнайбільше, але одразу розкривати карти перед незнайомим типом не хотілося.

— А ви самі брали участь у дослідах мого дядька?

В прозоро-блакитних очах гостя спалахнули іскри, немов він очікував цього питання.

— Звісно, ні. Це не моя сфера інтересів. Та я й не міг, на думку пана Левченка,— посміхнувся він.— Ваш дядько називав себе транслокалом і стверджував, що чутливий до відкриття порталів. Таких людей, на його думку, не так багато на світі. Тому я, як інші, жодного виходу в паралельний світ не бачив і самостійно потрапити туди не міг. Він вважав, що порталом можна керувати, але як саме — я й гадки не маю. Я розповів вам усе, що знаю. Так, я читав тези його статей. Але не можу ані підтвердити, ані спростувати його відкриття, бо не бував у світі, який він описував. Я не бачив жодного переконливого доказу існування Леобурга.

Данило здригнувся. Отже, рамка з феротипом дійсно звідти. І, здається, він власною персоною побував «по той бік». І це означає, що він має такий дар. Можливо, дядько знав про це і саме тому заповів йому будинок? Данило похитав головою. На лобі проступив піт, а в шлунку неприємно похололо. Якась маячня. Як же йому хотілося вірити, що його дядько — просто трохи дивакуватий любитель інопланетян!

Трегубов випив філіжанку кави і захотів подивитися колишню кімнату Івана Дмитровича. Втім, погляд його залишався байдужим: він мляво оглянув стоси книжок і погладив блискучу поверхню котла.

Цієї миті у дворі щось вибухнуло. В будинку задзеленчали шибки. Данило з Федею перезирнулися.

— Я подивлюся,— першим отямився Федя і вибіг з кімнати.

Трегубов підійшов до вікна.

— Напевно, хлопці кинули щось через паркан,— сказав він Данилові.— Взагалі, це небезпечно. Можуть кинути ще. Я б не радив вашому другові там стояти.

Данило визирнув у вікно. Федя, вперши руки в боки, роздивлявся розкидані по всьому двору дрова, які раніше акуратною пірамідкою лежали біля стайні.

Данило помчав униз. За кілька секунд він уже стояв поруч з другом, роздивляючись невеселу картину. Десь за парканом почувся гучний глузливий сміх.

— Пацанва розважається, хто же ще...— констатував він.

У цей момент Федя круто обернувся.

— А де Трегубов?

— Ну-у...— Данило й не відразу здогадався, чому витягнулося і зблідло обличчя його друга.

Вони не змовляючись кинулися в кімнату дядька. Гість сидів за столом і роздивлявся компас.

— Мабуть, я піду,— пробурмотів він.— Усього найкращого.

Він мляво всміхнувся і вийшов з кімнати. Данило провів візитера до воріт. Потім зони розпрощалися, Трегубов сів у автівку й поїхав.

— Хух,— Данило закинув руки за голову і дивився, як за автом здіймається курява.— І що ти про все це думаєш?

— Що ти даремно залишив його самого в дядьковій кімнаті,— Федя насупився, поміж бровами з’явилися дві зморшки.— Якого дідька ти побіг за мною, Даню?!

— Не знаю,— Данило знизав плечима.— Він так сказав... що можуть кинути ще. Вікно не відчиняється, а я хотів попередити, щоб ти не стовбичив посеред двору.

Його друг роздратовано закотив очі.

— Що далі, то менше мені тут подобається. Спочатку та тітка з червоними губами. Потім — незрозуміла зеленоголова. Твоя галюцинація. Мій привид. Тепер ще цей... Пробзділось шось у Дацькому князівстві... Знаєш, я передумав щодо готелю. Я б на твоєму місці оформив папери і продав цей будинок до біса.

Данило невпевнено кивнув. Усе справді здавалося дуже дивним. Тільки одна думка не давала йому спокою. І Федя, схоже, помітив це і спрямував на нього пильний погляд.

— Навіть не думай, Даню...

— Він досі там! Дядько не в Африці, а в Леобурзі, розумієш? Я думаю, він чомусь не може повернутися додому.

Його друг вражено роззявив рота.

— Ні! Стоп!

— Коли я вирішив показати вам портал, його вже не було! Просто зник! Уявляєш, що відчуває людина, яка замкнена в чужій реальності? А якби я не потрапив додому? Він цілком міг застрягти там, а я, може, єдина на світі людина, здатна повернути його назад!

Федя схопився за голову.

— О Боже мій. Годі. Не хочу слухати цю маячню. Ходімо краще бігати, стрибати, гойдатися, що ти там зазвичай уранці робиш.

Федя розвернувся і пішов у будинок. Ну, чому ж він не розуміє очевидного?!

— Та ти ж чув Трегубова? — Данило вирушив за ним слідом.— Більшість людей не бачить портал. А я бачу! Хто ще може йому допомогти?

— Нео, ти обраний,— пробурмотів на ходу Федя.

— Це мій дядько, мій родич,— вибухнув Данило.— І я не хочу тупо оформлювати на себе будинок людини, яку навіть не спробував урятувати!

— Це самообман,— похитав головою Федя.— Даню, це небезпечно. І безглуздо. Ти нікого не врятуєш, а просто схибнешся, як той хлопець. Або зникнеш, як дядько.

Раптом Данило відчув приплив дикої, пекучої злості. Півтора року чи не щодня йому казали, що він чогось не зможе, що він має думати про здоров’я, поводитися обережніше. Всі лікували його, але ніхто в нього не вірив. І тепер те саме робить його найкращий друг?! Федя відчинив був двері, як тут Данило з силою захряснув їх.

— Але я принаймні спробую. Я не боюся залишитися там, гірше думати про те, що я міг би допомогти, але злякався.

Федя важко зітхнув і потер шию долонею.

— Вже за годину, якщо спокійно все обміркуєш, ця ідея здаватиметься тобі дурнею. Тому я радію, що плями зараз немає і ти не зможеш стрімголов чкурнути до Леобурга.

— Плями немає. Але, як сказав Трегубов, дядько гадав, що нею можна керувати. І якщо це правда, то я знайду спосіб.

Федя тільки гмикнув.

Федя плентався по запорошених, зарослих бур’яном вуличках. Ось уже кілька днів вони з Данилом говорили про що завгодно, тільки не про його нав’язливу ідею з подорожжю до іншої реальності. Ніхто не наважувався зачепити цю тему першим, і відчуття було таке, як тоді, коли він уперше здалеку побачив «палац» — грізну сірувато-жовту брилу, що тяжіє над усім навкруги. Навряд чи в нього вийде переконати Данила. Він занадто впертий, а особливо тепер, коли повірив у власну унікальність.

Феді дуже хотілося, щоб Данило врешті-решт на щось відволікся. Після травми його друг став геть іншою людиною. Не захотів переїжджати до батьків у Німеччину, хоча жив там певний час, і залишився тут, де все нагадує про минуле. Колишнє життя закінчилося за день, а в новому він ніяк не міг улаштуватися. Його було важко кудись витягнути, чимось зацікавити. Якби хтось приносив їжу, Данило не виходив би з дому взагалі. Старі друзі кудись щезли. Здавалося, він зовсім перестав довіряти людям, і коло його знайомих звузилося до кількох людей. Свого часу Федя побоювався, що Данило викреслить зі свого життя і його. Він хотів знайти якесь заняття для друга, але аж ніяк не божевільну ідею з паралельним світом. А якщо він зникне? Якщо стане таким самим диваком, як його дядько?

Від усього цього у Феді геть зникло натхнення, і це дратувало його ще більше. Часто він сидів до ранку перед порожньою сторінкою текстового редактора, не в змозі написати ані слова. Так він ніколи не допише книгу! Клятий будинок, краще б вони не приїжджали сюди!

У крамниці на центральній площі Федя забрав пакет з харчами, похмура продавчиня тицьнула йому решту, і він поквапом забрався на вулицю. На сходинках сільради знову зібрався гурт хлопчаків. Вони явно вдавали, що не помічають його. Федя зупинився на повороті, запалюючи цигарку, і краєм ока спостерігав за ними. Всі як один втупилися в нього й завмерли. Як же це дістало! Він сягнистим кроком перетнув площу й підійшов до них.

— Ну що, хлопці? Нумо знайомитися, чи як?

Хлопчаки з гиканням чкурнули з місця, немов зграйка горобців. Федя спостерігав за тим, як вони тікали геть. Один хлопчак пригальмував біля крамниці, підняв щось із землі та жбурнув у Федю. Він устиг ухилитися, але впустив цигарку в пилюку.

— Чаклун! — вигукнув хлопчина і кинувся наздоганяти друзів.

— От бздюха мала,— процідив Федя і штовхнув носаком кросівки гниле яблуко.— Мало не влучив!

Джекі й Данило щось жваво обговорювали в їдальні, й судячи з того, що обідній стіл був завалений паперами, а не смачним обідом, розмовляли вони на ту саму тему.

— Дивися, що я знайшов! Це якийсь щоденник,— Данило простягав їй потертий синій зошит.— Не пам’ятаєш такого?

— Ну, здається, Іван Дмитрович якось діставав його при мені. Але я не цікавилася, що там написано,— потупила очі дівчина.— Хто ж знав...

Он як. Тобто, Данило все ж таки не відмовився від своєї ідеї і знайшов вільні вуха!

— Привіт,— мляво привітався Федя й сів за стіл.

Джекі окинула його швидким поглядом і стиснула губи, ніби намагалася не засміятися. Він оглянув себе, але не помітив нічого смішного.

— Привіт, Спанч Бобе,— вишкірилася зеленоволоса.

А, точно, це ж так смішно. Певно, в цьому чортовому селі не бачили футболок з кумедними принтами!

— Я знайшов дядьків щоденник,— Данило посунув йому через стіл зошит.— Прикинь, сам не розумію, чого мене потягнуло натиснути на задню стінку в шафі. А там — купа документів, креслення, якісь папірці... Може, саме це шукав Трегубов?

— І справді! — раптом пожвавішала Джекі.— Недарма це було в сховку! Схоже на нотатки для книги. Треба переглянути — може, зрозуміємо, як відкрити портал?

— Що ти верзеш?! — ошелешено видихнув Федя.

Обоє «юних фізиків» одностайно витріщилися на нього.

— Ти його підтримуєш?!

— А чом би й ні? — пирхнула Джекі.— Якщо до тебе не доходить, що значить втратити рідну людину й навіть не спробувати її врятувати!

Федя закотив очі. Який пафос! Авжеж, усе саме так! Данило вирушає «рятувати рідну людину», а вона залишається й далі безкоштовно мешкати в шикарному будинку. План простий, як двері, дуже спритно! Тільки він не дасть їй його здійснити.

Данило похитав головою, мовляв, з’ясовуйте стосунки без мене, зіп’явся на ноги й пішов нагору. На другому поверсі грюкнули двері.

Федя та Джекі водночас підвелися з-за столу, не зводячи одне з одного лютих поглядів. Долоні дівчини були стиснуті в кулаки. Яка ж вона дурна! Невже вважає всіх навколо ідіотами чи фанатиками на кшталт Івана Дмитровича?

— Хочеш позбутися Данила, так? — Федя хижо посміхнувся й підійшов до неї впритул.— Гарний план. Але ти, схоже, не замислювалася, з ким тоді залишишся наодинці в цьому будинку, кицю?

Лише на секунду вії Джекі злякано здригнулися, але вона не відступила, як бувало раніше, варто було йому наблизитися. Натомість вона раптом встала навшпиньки і обійняла його за шию.

— Це тобі варто про це замислитися, Спанч Бобе!

Дівчина клацнула зубами просто перед його носом і відпустила. Потім, люто зиркнувши, вискочила до холу. Федя навіть не міг поворухнутися. І що це було?! Звідки таке нахабство? Сказилася, чи що?! Або настільки впевнена у прихильності Данила? Адже він, схоже, так і не здогадався...

Десь нагорі почувся стукіт і легке рипіння дверей.

— Даниле! Ти тут?

Голос зеленоголової. Федя вийшов у хол. Що там відбувається?

Джекі, бліда як смерть, злетіла сходами вниз. Серце Феді шалено закалатало — шостим чуттям він здогадався, що вона збирається сказати. Дівчина нервово ковтнула, на обличчі позначився відчай.

— Федю...— вона затнулася.— Данило зник.

Розділ 3 Ласкаво просимо до Леобурга

Розплющити очі... заплющити... розплющити... стиснути кулаки... поворухнути руками... Начебто живий. Кімната дядька змінилася. Зник бронзовий котел, на столі натомість з’явилася ваза з синіми квітами, шафа — в іншому місці, на ліжку — купа перин. Шафи з книжками, комод, секретер, балдахін і письмовий стіл вигляд мали, як і раніше. А от з тумбочки біля ліжка стирчало знайоме руків’я з командами. Данило торкнувся полірованої дерев’яної ручки. На секторах виднілися короткі написи німецькою: «Виклик», «Чай», «Прибирання», «Не турбувати», «Доктор», «Екіпаж», «їжа». Здається, цей пристрій використовував минулого разу хлопець, якому доручили викликати лікаря. Певно, так віддавали накази слугам. Хто б міг подумати, що корабельний телеграф тут отримає таке нове життя!

Данило ще раз роззирнувся й видихнув. Так. Слід заспокоїтися, порахувати до трьох і перетворити власне хвилювання на стартовий поштовх, як казав тренер. Отже, всі мешканці будинку «по цей бік» вважають його іншою людиною. Як там його, Едвардом? Гаразд, нехай буде Едвард. От тільки куди подівся «оригінал»? Усередині неприємно похололо. Навряд чи його двійник зрадіє зустрічі десь на сходах чи на терасі за філіжанкою кави.

Поринувши в роздуми, Данило постояв посеред кімнати кілька хвилин, потім дістав з-за пазухи бляшану рамку з феротипом дядька. Не можна носити це з собою — краще заховати десь у кімнаті. Якщо вихід відкривається тільки тут, ще буде час забрати. Шкода, що Данило не встиг узяти щоденник зі столу в їдальні — боявся, що пляма швидко зникне. Дідько, та він так поспішав, що нічого з собою не взяв — ні зброї, ні мотузки, ні їжі на перший час, хоча зовсім не зрозуміло, що на нього тут чекає.

Данило відчинив шафу, розсунув костюми й ретельно оглянув задню стінку. Так і є — тутешній сховок нічим не відрізнявся від романівського. Все, що є цінного з собою, краще сховати тут. Данило покопирсався в кишенях і гмикнув. Смартфон. Нехай полежить теж. Він сховав свої речі й засунув кришку. Ну, а тепер... як маскарад — то маскарад.

Данило, намагаючись не дуже шуміти, витягнув з гардероба кілька речей. Він обрав сорочку з широкими рукавами, натягнув вузькі коричневі штани й жилет. Денне світло вигравало на начищених пряжках ременів. Черевики... підтяжки... краватка... Ні, замість краваток у них були шийні хустки! Данило покопирсався в шафі й знайшов цілу купу Едвардових хусток. Оце, звісно, біда. Данило морочився перед дзеркалом близько двадцяти хвилин, але неслухняний білий клапоть щоразу зав’язувався криво. Хух... Принаймні тепер він не буде схожий на інопланетянина в очах місцевих мешканців. Щоправда, чуприна стирчала їжаком і ніяк не вписувалася в образ пристойного джентльмена. Завершуючи своє перетворення, Данило нахилив вазу з квітами й вилив у жменю трохи води. Пригладив волосся, розвернувся до дзеркала й залишився цілком задоволений своїм зовнішнім виглядом. Раптом він помітив медальйончик на тумбочці. Всередині був портрет... його самого. Щоправда, франт на зображенні здавався трохи старшим, мав тонкі вусики, циліндр і монокль на правому оці. А ще — мав холодний і пихатий погляд, ніби побачив у житті стільки всього, що вже нічому не дивується й нічого більше не хоче.

Едвард. Ось ким йому доведеться стати.

Але про що розмовляти з мешканцями? Минулого разу вони розпитували про його здоров’я, говорили про якийсь вибух, після якого він начебто зник на два дні. От і добре. Якщо він постраждав при цьому, то міг втратити пам’ять. Вибух... саме як той, що він бачив уві сні за два дні до першого візиту до Романівки!

Що ж, тепер... тільки вперед.

Він узявся за клямку дверей і дослухався. З коридору не долинало ані звуку.

Все — або пан, або пропав. Данило рішуче вийшов з кімнати. І в ту саму мить мало не зіштовхнувся з однією з мешканок цієї реальності.

Світ в очах Агнеси розпливався за завісою сліз, щоки палали. Те, що вона побачила кілька хвилин тому, тепер ніколи не дасть їй спокою і снитиметься ночами. Цьому немає пояснення, немає виправдання! Пляма на всю їхню родину! Як Беата могла таке вчинити?! Агнеса закусила губу. Дурне, наївне дівча. Невже вона не розуміє...

Двері Едвардової кімнати розчахнулися, Агнеса ледве не налетіла на юнака, який вийшов у коридор. Вона відсахнулася та притулила руки до грудей. Едвард? Він знову з’явився?! Але де він був так довго?!

— Guten Tag[11],— вимовив він з підозрілою старанністю.

— Едварде...— видихнула Агнеса.— Де ви були?!

Юнак злегка зашарівся й невпевнено знизав плечима.

— Я... тобто... я виходив...

Виходив?! За наказом Оздеміра Едварда шукав увесь Леобург! Якби він залишився в місті, його б неодмінно знайшли! Племінник засновника міста не може розчинитися в повітрі, а потім знову з’явитися, наче нічого не сталося! Що за нісенітниці? Агнеса втупилася в кузена аж надто пильно, й той помітно зашарівся. Дівчина відвела погляд. Не може бути! Коли це він ніяковів? Завжди самовпевнений, безпардонний, а іноді просто нестерпний...

— Я, мабуть, мав попередити, вибачте.

Він говорив дуже повільно, в його мові не було чутно леобурзького акценту. Крім того, Едвард вигляд мав досить дивний: шийна хустка пов’язана криво, жилет не застебнутий. У будь-якому разі, нічого доброго в його поверненні не було. Агнеса кинула ще один короткий погляд на кузена. Той покірно мовчав, роздивляючись підлогу. Можливо, на нього так уплинув вибух? Менше з тим, їй до того абсолютно байдуже. Агнеса вже хотіла проскочити повз юнака, але тут помітила, що сходами хтось швидко йде.

Тео! Господи, ще бракувало, щоб він побачив у кімнаті Беати те, що й вона!

— Всі зібралися,— прошепотів Едвард і дивно посміхнувся.

— Тео, Едвард повернувся! — Агнеса на мить притулила долоні до щік, що палали вогнем. Тео підійшов до них і став посеред коридору, широко розставивши ноги та впершись кулаками в боки, ніби хотів перекрити всі шляхи до порятунку.

— Важко не помітити,— він презирливо скривив губи.— Дозволь запитати, де ж ти знову вештався цілий тиждень, милий братику?

Тео замовк, пропалюючи брата злим поглядом. О ні. Схоже, на них очікує черговий спалах гніву. Агнеса ковзнула поглядом по кобурі з револьвером на поясі Тео. Навіть повернувшись до Леобурга, він поводиться, немов у Вайомінгу. Неймовірні дикунські звички!

Едвард глибоко вдихнув і звів брови, вагаючись, що відповісти.

— Я можу все пояснити.

— Авжеж, тобі доведеться,— глузливо посміхнувся Тео.— А також, якщо твоя ласка, поясни, якого біса твої кредитори вимагають гроші в мене?

Агнеса збентежено переводила погляд з одного брата на другого. Едвард витримав паузу, а потім на одному подиху вимовив:

— На жаль, я не знаю, про яких кредиторів мова.

— Що?!

— Річ у тім, що я абсолютно нічого не пам’ятаю,— провадив Едвард.— Забув навіть своє ім’я.

Та що це з ним! Дівчина вражено зітхнула. Невже після вибуху він дійсно втратив пам’ять?!

— Ти...— Тео хотів продовжити, але поперхнувся.— Kurwa mać[12]!

Агнеса спалахнула й зніяковіло кахикнула. Втім, вона вже звикла до того, що її наречений використовує міцні вирази у присутності дам. Тео голосно зареготав.

— Ви ж пам’ятаєте, я був удома тиждень тому,— провадив Едвард.— І був не при собі. Я почувався розгубленим. Тому вирішив піти, щоб хоч якось отямитися. Але у мене нічого не вийшло, і я повернувся назад...

Агнеса згадала їхню останню зустріч. Коли вона бачила кузена минулого разу, він дійсно нікого не впізнавав. І мав більш ніж дивний вигляд — без вусів, з розпатланим волоссям, у спідній білизні, а розмовляв майже як божевільний. Це через нервове потрясіння? Тео з подивом дивився на брата, вочевидь, чекаючи, коли той зізнається, що пожартував. Усе це дійсно схоже на якийсь дурний жарт, але Едвард тільки знизав плечима.

— Мені прикро... То що там за кредитори?

Очі Тео недобре зблиснули. В повітрі знову відчувалася напруга.

— Гаразд,— кивнув він.— Я сподіваюся, найближчим часом пам’ять до тебе повернеться. І нехай у цьому місті мешкає забагато Яблонських, платити за вибух тієї пекельної машини доведеться саме тобі!

— Не хвилюйся,— раптом з легкістю погодився Едвард.— Я все владнаю, треба тільки докладніше ознайомитися з цією справою.

— Едварде,— нарешті вимовила Агнеса.— Схоже, вам терміново необхідна допомога! Я попрошу викликати...

— ...лікаря? — Едвард похитав головою.— Ні-ні, не варто турбуватися! Зараз мені важливіше самому все з’ясувати.

Очі Тео звузилися, він схрестив руки на грудях.

— Здається, я розумію, що за гру ти ведеш,— криво посміхнувся він.— Але не сподівайся, що батько виплатить твої борги — я не дозволю! Хоча мушу визнати: твоє дивовижне зникнення справило на мене враження. Особливо зважаючи на те, що твій асистент досі в шпиталі з важкими опіками.

Агнеса здригнулася. Справді, історія вкрай дивна. Постраждало десять глядачів презентації, а водій досі перебуває на межі життя та смерті. Але ж Тео розповідав, що Едвард намагався опустити розпечений важіль аварійного клапана й був усередині водомобіля, коли пролунав вибух. Навіть якщо зникнення й було підлаштоване навмисно, на його долонях мають залишитися опіки! Едвард помітив її погляд, сховав руки до кишень і нервово облизав губи. Агнеса заклякла на місці. Що з ним сталося? Чому його не було в шпиталі, куди відвезли всіх постраждалих?

— Мені дуже пощастило,— по паузі сказав Едвард.

Агнесі здалося, що він хотів щось додати, але передумав.

— Гаразд, розкажеш історію свого щасливого порятунку інспектору з небезпечних виробництв і поліції,— зверхньо промовив Тео й додав: — І лікар Жуков неодмінно огляне тебе ввечері.

Едвард силувано всміхнувся й кивнув. Агнеса вже збиралася збігти по сходах, аж тут Тео звернувся до неї:

— Люба Агнесо, чому б тобі не поїхати з кузеном на прогулянку містом? Якщо він дійсно нічого не пам’ятає, йому це буде корисно.

Агнеса здригнулася. Тео жартує? Залишитися з Едвардом сам на сам?! Менш за все їй зараз хотілося розмовляти з ним, терпіти його слизькі компліменти й посміхатися у відповідь на непристойні дотепи. Певно, ставлення до ідеї прогулянки позначилося на її обличчі, бо Едвард відчайдушно захитав головою:

— О ні, не варто турбуватися! Якщо Агнеса не хоче...

Дівчина зіщулилася. Тео повільно розвернувся до неї. Чому він відсилає саме її, а не якогось служника? Що задумав? Він здавався нетерплячим і роздратованим, наче не чекав, що в будинку буде ще хтось із родини. Певно, він не знає, що Беата також лишилася вдома... В темно-карих очах Тео промайнула злість. Агнеса зітхнула: чи їй не знати, яким небезпечним може бути черговий вибух його люті. Хай що там вона собі думала, а доведеться їхати з його братом. Так треба. І вона не посміє о слухатися.

— Ні, Едварде, я поїду охоче...— покірно відповіла вона й опустила очі.— Я покажу вам Леобург.

Інша реальність.

Данило не розумів до кінця значення цих слів до того, як переступив поріг свого будинку «по той бік». Від Романівки не залишилося й сліду, і тепер «замок» цілком гармонійно вписувався в оточення подібних йому розкішних будинків, обриси яких бовваніли за огорожею. На табличці над центральним входом виднівся родовий герб власників — щит з підковою і хрестом. Усе у дворі було витончене й доглянуте — і стрижені галявини, і зелена огорожа вздовж гравійної доріжки, що вела до воріт, і фонтан — лев, що сидить на трьох кам’яних шестернях. Нічого зайвого, нічого надмірного. Єдине, що залишалося як раніше,— це відчуття від самого будинку. В ньому так само було щось величне й зловісне водночас.

Данило чекав на Агнесу. Дівчина зупинилася біля вікна, натягуючи тонкі білі рукавички, потім вийшла й швидким кроком попрямувала до воріт. Вона кинула на Данила короткий погляд, і він слухняно рушив за нею. Все, що відбувалося тут, здавалося настільки нереальним, що він, на диво, не відчував жодної незручності від спілкування зі своїми новими знайомими. Тео й Агнеса, вочевидь, щось запідозрили, але його все одно переповнювало відчуття незрозумілої ейфорії. Він опинився в місці, куди немає доступу простим смертним, ніби прокинувся у власному сні. Тут усе здавалося можливим — він з легкістю говорив німецькою, носив дивний одяг, спілкувався з людьми, які були майже копією його друзів, і вони сприймали його за свого! Він почувався володарем унікальної сили й нічого не боявся, навіть обіцяної зустрічі з поліцією.

Вони з Агнесою вийшли з воріт і опинилися на вузькій брукованій вулиці. Схоже, нещодавно пройшов дощ, у повітрі відчувалася свіжість, а вздовж тротуару мчали веселі струмочки. Над зубчастими вежами будинку пропливали клапті хмар, нереально білих на тлі глибокого синього неба. Біля воріт, крізь які близько тижня тому вони з Федею вперше увійшли на подвір’я, стояв білий екіпаж з відкритим верхом, запряжений парою сірих у яблуко коней. Дивно. Після всіх цих розмов про водомобілі він очікував чогось значно технологічнішого.

Позаду почулися кроки. На протилежному тротуарі, помітивши Агнесу, зупинився й торкнувся пальцями циліндра темношкірий чоловік.

— Добрий день, господин Нгуайе[13]! — промовила дівчина з кумедним акцентом і всміхнулася куточком рота.

Стоп. Російською? Але як же...

Задивившись на знайомого Агнеси, який пішов, погойдуючи тростинкою, Данило навіть не помітив, як молодий засмаглий візник із закрученим пишним чубом відчинив дверцята екіпажа й допоміг його супутниці сісти. Данило вмостився на сидінні. Фурман скочив на передок, клацнув батогом, і коляса рушила з місця.

Будинки з крученими кам’яними балкончиками, гостроверхими дахами й химерами на карнизах пролітали повз, переплітаючись у вигадливий візерунок. Ляскання крил голубів, далекий бій дзвонів, пихкання парою чорних автомобілів — звуки зливалися в особливу музику, різкувату, проте дивовижну симфонію, так ніби місто навколо співало. Високо в небі над ними пролетів дивний апарат, схожий на великий велосипед з широкими механічними крилами. Причеплений ззаду мотор випускав іскри й дим, і машина, здавалося, мала ось-ось упасти — водій судомно вчепився в кермо. Данило, витріщивши очі, стежив за ним.

— Літоциклетка.

Від нових вражень Данило й забув, що навпроти хтось сидить. Агнесин голос, такий схожий на голос Джекі, змусив його підскочити на місці. Дівчина пильно спостерігала за ним увесь цей час. Не варто випускати її з поля зору!

— Цікавий пристрій,— сказав він німецькою і напружено всміхнувся.— І багато так літають?

— Конечно, нет[14],— Агнеса, на його подив, відповіла російською і провадила: — Це Оз Гуровіц. Він працює над створенням швидкісного повітряного транспорту.

Данило невпевнено кивнув, згадуючи, як пропливав над будинком дирижабль з миготливими вогниками на борту. На такому справді швидкісні перегони не влаштуєш. Літоциклетка знову виринула з-за даху, сонячне проміння зблиснуло на круглих окулярах пілота. Данило ледве не скрутив в’язи, спостерігаючи за ним.

Агнеса перевела погляд на його руки.

— Едварде, ви ж начебто схопилися за розпечений важіль перед вибухом. Але я не бачу опіків.

От халепа! Чомусь про опіки й інші травми, які мали залишитися у його двійника після вибуху, він і не подумав! Данило звів брови й уже збирався видати чергову вигадку, але Агнеса випередила його:

— Тео був на площі на вашій демонстрації. Він бачив усе, що відбувалося до вибуху. А потім почалася паніка, й він не зміг вас знайти ані серед постраждалих у лікарні, ані серед тих, кого опитувала поліція. І раптом ви з’являєтесь у будинку, ніби нічого й не сталося! Як це можливо?

Данило зітхнув.

— Я отямився вже в ліжку. Мене підібрали якісь люди,— невпевнено почав він.— Я не знаю, що бачив Тео, бо нічого не пам’ятаю. Можливо, відкинуло вибуховою хвилею. Зараз зі мною все гаразд.

Почувся віддалений гуркіт, він наближався, й Данило знову задер голову. З арки між двома будівлями раптово вилетів потяг. Точніше, потягом це можна було назвати лише умовно, та й пересувався він не по рейках, а під ними. Радше це було схоже на різновид метро — невелика кабіна машиніста, овіяна парою, позаду якої тряслися кілька маленьких вагончиків з пасажирами. Здається, Данило десь читав про такий транспорт — за старих часів він називався монорельсом. «Потяг» стрімко промайнув між будинків і зник з очей.

Данило помітив, що Агнеса крадькома роздивляється його, вочевидь, чекаючи продовження розмови, але тільки-но він обернувся, до неї, дівчина відвернулася. Вітерець грав неслухняним чорним кучериком, який вибився з її зачіски. Білі квіти на ширококрисому капелюшку ледь помітно тремтіли в такт руху. Екіпаж викотився на широку прямокутну площу, де височів величний готичний собор. Гострий різьблений шпиль, здавалося, проколював холодну синь і губився вгорі, й тільки птахи бачили його верхівку. Темні стрілчасті вікна будівлі заповнювали вітражі.

— Михайлівська площа,— тихо сказала дівчина, роздивляючись скульптуру янгола над входом до собору.— Ми в самому центрі, і звідси, як бачите, зовсім близько до нашого будинку.

Данило мигцем оглянув пейзаж. Крамниця валіз, цукерня, магазинчик незрозумілих приладів, ресторан «Жорж» і кілька столиків під парасольками на літній веранді. За чашкою чаю сидів хлопець, задумливо втупившись в екран якогось чотирикутного пристрою. Данило придивився. Хлопець опустив важіль, і на екран з дзижчанням виповз інший аркуш. Механічна... книга? Екіпаж летів далі, й розгледіти уважніше не вийшло.

Біля закладів стояли запряжені кіньми екіпажі, а де-не-де вздовж тротуарів рухалися маленькі чорні автомобілі з опуклими фарами на тонких колесах зі спицями, як у велосипедів, і трубами, що пахкали парою. Тут усе їздить на паровій тязі, чи що? Один з паромобілів обігнав їх, заскочивши колесами на тротуар, і водій обурено просигналив. Колясу обдало густою сумішшю пари й вугільного диму. Все це скидалося на звичайну площу якого-небудь старого міста в Європі, якби не циліндри й ширококрисі капелюшки на головах перехожих і фраки, тростини, корсети й довгі брижаті спідниці. Також помітна була любов леобуржців до всякого роду хронометрів, барометрів й інших вимірювальних приладів, збільшувальних лінз і моноклів на тонких ланцюжках. Але за всієї химерності міста, яке оточувало Данила, впадало в око інше. Всі вивіски тут були... російською мовою. Назви вулиць і номери будинків були написані, схоже, зовсім нещодавно, згори німецького готичного шрифту, ніби хтось за один день «переклав» усе місто іншою мовою. Над рестораном висів широкий транспарант: «Жить в Леобурге — гордость и честь!»[15]

А ще на цій площі Данило вперше побачив леобурзьких поліціянтів. Вони були в чорній формі з білосніжними еполетами, на голові мали капелюхи з білою стрічкою, а пересувалися на двоколісних мотокатах, височіючи над натовпом, як в’язничні наглядачі. Люди минали їх, не піднімаючи поглядів, і щоразу прискорювали крок. Навіть Агнеса відводила очі, коли їхня коляса пролітала повз двоколісного поліціянта.

Данило вже збирався запитати в Агнеси з приводу вивісок, але його увагу відвернув високий аристократ, за яким по тротуару перевальцем дибав механічний пес. Точніше, він був би схожий на пса, якби мав голову. До спини дивного пристрою кріпився портфель.

— А який зараз рік? — раптом запитав Данило, впіймавши пильний погляд Агнеси.

— Сім тисяч п’ятсот двадцять шостий,— здивовано відповіла вона.— Ви навіть цього не пам’ятаєте?!

Ого! Отже, вони живуть за іншим календарем. Здається, за візантійським. Але чому?! І взагалі, чому цивілізація тут розвивається так повільно й дивно? Де електрика, інтернет, Ілон Маск із його ракетами? Чому Агнеса й Тео такі схожі на Джекі й Федю? Та не просто схожі — вони ніби розлучені в дитинстві близнюки! Данило почухав потилицю. Оскільки він не марить і не спить, то має бути якесь логічне пояснення...

Повз них з ревом пронеслося щось схоже на сосиску, яка пихкала парою. Їхній візник привітно махнув рукою водієві.

Так. Згадаємо про логічне пояснення.

— На жаль, я нічого не пам’ятаю,— знизав плечима Данило.— Забув, наприклад, що таке водомобіль.

— А ви так вірили в цей винахід, витратили стільки коштів,— зітхнула Агнеса і, помітивши його спантеличений вигляд, швидко пояснила: — Це новий різновид автоматичного екіпажа. Схожий на паромобіль, але вода використовується як паливо.

Данило кивнув, хоча насправді не зрозумів. Здається, він чув щось таке по телевізору... Автомобілі на воді, точніше, на водні... Невже тут теж вигадали щось таке?

— На першому випробуванні все минулося добре. А під час показового пробігу екіпаж вибухнув.

Коляса звернула в темний вузький провулок, колеса загуркотіли по бруківці.

— І цей... водомобіль... винайшов я?

Агнеса глузливо посміхнулася.

— Ні, ви заплатили тому, хто його винайшов.

Данило гмикнув. Хоч десь можна побути багатим і знаменитим.

— Це тому диваку на літоциклетці? Чи тут є й інші винахідники?

— Леобург — місто вчених,— золотаво-зелені очі Агнеси здивовано розширилися.— Ми постачаємо винаходи до багатьох країн, це головна стаття нашого бюджету. Весь світ ступає по наших слідах.

Данило кивнув. Мова Агнеси, коли вона заговорила про власне місто, стала схожою на лозунги з плакатів. Хоча тепер Данило зрозумів, чому місцеві говорили німецькою — колись уся європейська наука використовувала цю мову. Але чому Леобург так стрімко русифікувався — оце питання.

Екіпаж вилетів з темного провулку на світло, й Данило вражено похитав головою: занедбана річка Білка дивовижно змінилася — з’явилися красиві кам’яні балюстради, мармурові леви, що зажурено дивляться в воду, зникли непролазні хащі очерету. Агнеса обернулася й щось сказала візникові, той пригальмував і зупинився.

— Це Яблунева набережна,— Агнеса вказала віялом уперед.— Тут не пускають екіпажі, тому пройдемося пішки.

Данило кивнув, гарячково намагаючись пригадати, чи потрібно пропонувати дамі руку. Обличчя дівчини залишалося сумним і відчуженим, вона попрямувала тротуаром, не чекаючи на супутника.

Яблунева набережна вабила алеєю розлогих яблунь, з рядом крамничок біля води. Над аркою входу на набережну висів транспарант, що не гармоніював з навколишнім пейзажем: «Великому городу — великое будущее![16]» Річкою повільно пливли довгасті човни, схожі на гондоли. З ледь чутним плескотом човни ковзали вздовж набережної, як велетенські качки, тільки злітали срібні бризки, коли автоматичні весла здіймалися та знову занурювалися у воду.

В небі знову щось задиркотіло, але хмари приховали чергове летюче видиво з очей. Данило підійшов до парового автомобіля, що запаркувався неподалік, торкнувся його теплої гладенького боку, зазирнув на подення. Купа труб, дивний запах хімії. Схоже, паровий двигун розташовувався позаду, як у 911-му «порші». Агнеса зупинилася поруч з Данилом і невдоволено стиснула вуста. З крамнички харчів на розі вискочив огрядний пан і побіг до них, мало не загубивши циліндра. Схоже, Данило злякав господаря увагою. Хлопець кивнув йому на знак вітання й відійшов від машини.

Вони з Агнесою повільно йшли вздовж річки.

— Знаєте, в мене таке відчуття, ніби я народився вчора,— зізнався Данило.— Мене все дивує. Навіть розмаїття імен і назв.

— О, це цілком зрозуміло! — слабко всміхнулася Агнеса.— Приїжджі зазвичай дивуються. Адже хто тут тільки не живе! За кордоном наше місто називають «Останньою обителлю бунтарства».

Данило обернув голову.

— Винахідники, бунтівники... Цікава публіка.

— Леобург створений ними,— пояснила Агнеса.— Наше місто дуже молоде, йому трохи більше тридцяти років. Сюди, на вільну територію, з’їжджаються ті, кому тісно у своїх країнах.

— А в якій країні було тісно нашій родині?

Данило зауважив тінь, що пролетіла обличчям дівчини; Агнеса трохи відхилилася від нього.

— Наша родина походить з Малопольського Князівства. Проте це не має значення. Яблонські — леобурзька сім’я. Я народилася тут, це моя батьківщина, це місто будував мій батько. Ми — корінні леобуржці.

Данило раптом відчув, як стіна між ними стала ще відчутнішою. Агнеса чомусь уперто не хотіла визнавати його членом своєї родини.

— А я? Адже я ваш родич. Я теж леобуржець? — усміхнувся Данило.

— Безсумнівно, вам би дуже хотілося ним стати,— з презирством посміхнулася Агнеса й нервово смикнула срібну брошку у формі лева.— Ще б пак.

Вираз її обличчя Данилові геть не сподобався. Агнеса дивилася на нього, як на дощового черв’яка, що виповз на дорогу.

— Така людина, як ви, ніколи не стане леобуржцем,— провадила вона.

Данило звів брови. Он як? Схоже, Едвард — ще той тип... Чи Агнеса чомусь навмисно хоче його принизити? Данило відчув, як усередині закипає злість.

— Я б не радив вам розмовляти зі мною таким тоном. Цілком можливо, я робив якісь прикрі вчинки й чимось вас образив, проте не забувайте, що я нічого про це не пам’ятаю! Отже, чому ви заслуговуєте на це почесне звання, а я — ні?

Золотисті іскри в зелених очах Агнеси гнівно спалахнули, на блідих щоках розлився рум’янець.

— Шкода, що ви нічого не розумієте. Але ані ви, ані ваш брат, ані ваш батько нічого не зробили для нашого міста. Ви повернулися зовсім нещодавно й вже маєте те, про що більш гідні люди тільки мріяти можуть! — гірко сказала вона.— Проте ваші гроші та зв’язки навряд чи вам допоможуть. І навіть після нашого з Тео весілля ви ні на йоту не наблизитеся до звання леобуржця, хоча й народилися тут!

Данило здивовано насупився: його охопило почуття гидливого подиву, спричинене навіть не її різкими словами, а тим фактом, що Агнеса заручена з власним братом. Нехай і двоюрідним. Що за середньовічні порядки панують у цьому місті?!

— Ви — наречена Тео? Так, стривайте,— Данило видихнув, намагаючись упорядкувати те, про що дізнався.— Ми з Тео — брати. Ви — наша кузина. Як ви можете стати його дружиною?

— А що вас дивує? — з презирством скривилася Агнеса.— Такі шлюби не рідкість. Зрештою, це було бажання вашого батька, яке ви підтримали!

— Чому?

— Тому що... тому що жити в Леобурзі — велика честь!

Агнеса розвернулася й цим дала зрозуміти, що розмову закінчено. Вона попростувала далі Яблуневою набережною. Данило шумно видихнув і рушив слідом. Очам відкрилася затишна квадратна площа, в центрі якої височіла біла будівля з зубчастою вежею посередині. На тонкому шпилі майорів синьо-білий прапор зі знайомим Данилові срібним левом з колбою в лапах.

— Це — центральна площа й міська ратуша,— безбарвним голосом повідомила Агнеса.— Раніше називалася площею Єдності, тепер носить ім’я одного з отців-фундаторів міста, Олекси Чорного. Він був головним архітектором міста й спроектував більшість будівель середмістя,— дівчина знизила тон, кинувши погляд на двох поліціянтів, які проїжджали периметром площі, й пошепки додала: — Загинув два роки тому.

Данило здивовано вигнув брову. Отже, це місто будував українець. Дуже цікаво. А ще цікавіше, чому Агнеса остерігається говорити про його смерть за присутності поліціянтів.

Вони підійшли до ратуші й завернули за ріг. Данило підвів голову й завмер. На фасадах чотирьох будівель, які півколом оперізували площу, були намальовані величезні портрети. Четверо чоловіків, усі у фраках з червоною стрічкою через плече. Здається, десь він уже бачив таке... А, точно. На другому поверсі у будинку Яблонських. Данило примружився. Так і є. Це він.

— А це...

— Отці-фундатори Леобурга,— мляво відповіла Агнеса й почала вказувати віялом на кожен портрет.— Йоганн Райнгард, Олекса Чорний, Юміт Оздемір і мій батько, Август Яблонський.

Данило роздивлявся портрети. Вони справді вражали — «отці», ніби непідвладні часу, зверхньо спостерігали за дрібними людцями, що тинялися майданом. Їхні обличчя були суворі та грізні, червона фарба на стрічках яріла в світлі призахідного сонця. Цікаво виходить, подумав Данило: він прийшов сюди розшукувати свого дядька й раптово виявив, що в цьому світі у нього був ще один. Август Яблонський був зображений у центрі поруч з Оздеміром. Будинки спеціально були розташовані так, щоб вони ніби стояли пліч-о-пліч.

— Ходімо, Едварде,— втомлено промовила Агнеса. Дівчина здавалася пригніченою, і Данило зніяковів. Схоже, стосунки в їхній родині не безхмарні, й він перебрав міру, нагримавши на неї.

— Агнесо...— наважився Данило.— Може, продовжимо екскурсію іншим разом? Хочете додому?

— Ні! — вона занадто рвучко обернулася, з голови мало не злетів капелюшок.— Ми ще не закінчили. До речі, ви говорили, що після вибуху опинилися...

Тільки не це! Данило знову відчув тривогу.

— Вибачте, якщо я торкнувся тем, які бентежать вас,— тихо сказав він, дивлячись їй у вічі.— Мені просто хотілося бодай щось дізнатися про свою родину. Бо я дійсно нічого не пам’ятаю.

Дівчина щось відповіла, але повз них з пихтінням промайнув паровий екіпаж, і її слова потонули в гуркоті.

— Ось бачите, чому вам так подобалася ідея водомобіля? — вона вперше за день усміхнулася.— У них водій може їздити без навушників!

Вони розсміялися, і напруга трохи спала.

— Знаєте, два тижні тому я нізащо б не повірила, що Едвард Яблонський може подумати про чиїсь почуття, окрім своїх.

Погляд Агнеси прояснів, проте в глибині її очей досі ховався смуток. У цей момент годинник на вежі відбив шість разів, а з віконця під дахом, смішно перевалюючись із ноги на ногу, висунувся механічний чоловічок і зіграв на трубі кілька протяжних нот. Відразу ж після цього з мегафона над входом в Ратушу пролунав чоловічий голос, що говорив російською:

— Високоповажні гості й підданці вільного міста Леобурга! Нагадуємо вам, що всі акції пам’яті, збори й інші публічні заходи мають відбуватися згідно з законом і погоджуватися з Верховною Радою Леобурга. В той час, коли місто веде боротьбу з порушниками спокою та іншими зловмисниками, необхідно суворо дотримуватися урядових приписів. Організаторів сьогоднішніх незаконних зборів у Робітничому районі буде притягнуто до відповідальності. Верховна Рада закликає підданців усіляко сприяти затриманню ненадійних елементів і виявляти пильність.

Мегафон замовк, але відгомін, ніби серпанок, кілька секунд ще плив над площею. Раптом Данило зрозумів, що такі самі мегафони транслювали послання по всьому місту.

— А що було в Робітничому районі? — сторожко запитав Данило.

— Я не стежу за новинами,— безбарвним голосом відповіла Агнеса.— Це псує сон.

Надвечір холоднішало, і коли вони дісталися екіпажа, Агнеса помітно тремтіла.

— Нам краще повернутися,— Данило допоміг їй сісти в колясу.— Ви застудитеся.

— Пусте,— дівчина смикнула невеликий важіль на бічній стінці екіпажа. Сидіння та спинки крісел завібрували й поступово потеплішали, і згодом Данилові навіть стало спекотно. Він розгублено озирнувся, намагаючись збагнути, як у звичайній на вигляд кареті з відкритим верхом з’явилося опалення.

— Паровий генератор у поденні,— пояснила Агнеса.— Ви так дивно на все реагуєте! Хочете побачити дещо справді приголомшливе?

Данило кивнув, а його «кузина» обернулася до фурмана й щось скомандувала. Екіпаж покотився в північному напрямку, й місто поступово змінювалося: зникла горда монументальність, аристократична пихатість. Будинки світлішали, ставали простішими й вищими, архітектура здавалася менш суворою, а на стінах будівель почали з’являтися цілі картини. Це не було схоже на міські графіті або панно, якими рясніють вулиці у звичному світі. Ось «будинок-море» — сонце над затокою і самотній корабель на обрії. А онде вогненний будинок, і навіть фіранки на вікнах доповнюють загальну картину бурхливого полум’я. «Будинок-натюрморт» з виноградом і хлібом, «будинок-ліс» із завмерлим посеред пейзажу оленем. Картини мали куди більш природний і милий вигляд, ніж портрети отців-фундаторів.

— Це справді вражає...— видихнув Данило, але Агнеса тільки недовірливо звела тонкі чорні брови.

— Та ні, ми ще не доїхали! Це район Творців. Тут живуть художники, музики, актори, циркачі. Хтось подав ідею, що мистецтво має бути загальнодоступне, тому в Леобурзі немає платних музеїв, а картини можна побачити навіть на вулиці. Альберт, коли закінчить навчання в Академії мистецтв, хоче намалювати щось на задній стіні нашого будинку — попри те, що в Аристократичному районі це заборонено,— дівчина на мить замовкла й провадила з несхвальною інтонацією: — Мені ця мода не подобається. Я вважаю, що споглядання творів мистецтва — це приватний, можна сказати, інтимний процес.

Данило так захопився спогляданням нового району, що майже не слухав Агнесу. Місцевих мешканців на вулицях було небагато, але їхнє вбрання значно змінилося. На невеликій площі навколо фонтана зібралася молодь. Спідниці дівчат були незвично короткі й пишні, стрункі ноги обтягували фіолетові панчохи в білу смужку. В русявому кучерявому волоссі однієї з них заховався кокетливий фіолетовий циліндрик. На плечі іншої дівчини сидів червоний папуга, і вона час до часу подавала йому гарбузову насінину. На сходинках біля фонтана всівся хлопець з якимось музичним інструментом, схожим на домру,— його звуки, наче намистини, падали на бруківку разом зі сміхом й уривками розмов. На веселу компанію з протилежного кута площі невдоволено дивився самотній поліціянт.

Екіпаж звернув на криву вузьку вулицю. Увагу Данила привернув ще один будинок. Одну з його стін зафарбовувала в білий колір бригада малярів. За їхньою роботою спостерігав черговий поліціянт. Хай як вони старалися знищити картину, під фарбою проступало зображення — величезна, стилізована під народний орнамент латинська літера «V».

— Агнесо, а що це...

Дівчина простежила за його поглядом і здригнулася.

— Гадки не маю,— мляво відповіла «кузина».

Коні зупинилися біля круглого будинку з колонами. Над входом виднівся напис «Farbelauf»[17].

— Фарбелауф? — прочитав уголос Данило.— Щось про фарби?

Агнеса чи то не розчула, чи не звернула уваги, й вони увійшли всередину будинку.

Данило завмер, ледь у темному залі засвітився екран. Образки вражали своєю чіткістю, а головне — розмаїттям барв. Звісно, до якості 4К-зображення їм було далеко, але перед його поглядом то розквітав сад, де зустрічалося двійко закоханих, то відходив від платформи оповитий клубами пари потяг і заплакана дівчина махала йому вслід хусткою... Десь лунала музика — так глибоко, ніби народжувалася з самої картинки. Іноді екран темнішав, і на ньому спалахували рядки віршів. А потім — війна, вибухи, будинок у вогні. І хлопець, що сходить на пагорб, зайнятий ворогом. Далекий звук пострілу. Екраном розпливається кривава пляма, яка поступово темнішає і перетворюється на зоряне небо. Данило, не зводячи очей, стежив за зміною картинок, але іноді боковим зором помічав, що Агнеса пильно поглядає на нього. Остання картинка — знову квітучий сад, та сама музика, дівчина, що плаче під деревом. І тінь у військовому мундирі за її спиною.

Фільм тривав не більше десятьох хвилин, але у Данила залишилося враження, що він подивився багатогодинну епопею. Можливо, в сучасному кіно справді показують забагато зайвого і не лишають простору для уяви?

— А як утворюється зображення? — Данило задумливо дивився перед собою, досі вражений.— Я й гадки не мав, що таке можливо...

«...у вашому світі», мало не бовкнув він, але вчасно прикусив язика.

— Власне, технологію вам краще пояснив би мій батько...— обличчя Агнеси спохмурніло.— До призначення на останній проект він займався цією машиною і назвав її фарбелауфом. Наскільки я знаю, вона просто переміщує дрібні частинки фарби у потрібному порядку,— дівчина замовкла й потім з гордістю додала: — Такий апарат є тільки в Леобурзі. Щоправда, кажуть, в Австро-Боснійській Імперії з’явилося щось подібне... Але, гадаю, це лише чутки.

— Австро-Боснійська Імперія? — луною повторив Данило.

Агнеса знову поглянула на нього з сумнівом.

— Невже ви не пам’ятаєте навіть цього?

Данило похитав головою.

— Леобург — єдине поселення в Нейтральній зоні. Там, за Дніпром,— вона вказала віялом на північний схід,— Російська Імперія. На захід звідси — Українське Королівство. Австро-Боснія починається одразу за Карпатами. Так ясніше?

Більше вона не промовила ні слова й мовчки пішла до екіпажа.

Нейтральна зона? Українське Королівство? Австро-Боснія? Данило закотив очі. Хіба можна уявити мапу Європи «по цей бік»?! Треба терміново знайти глобус.

Джекі колупала виделкою картопляне пюре. Навряд чи комусь захочеться їсти, коли на тебе так дивляться! Білявий раз по раз кидав на неї злі погляди, поглинав бутерброди й сьорбав каву з величезного помаранчевого кухля. Від зникнення Данила минуло вже шість годин. Вони обшукали кожен сантиметр будинку. Немає сумнівів, що він вирушив до іншого світу, а не виліз прогулятися по даху.

Клятий портал! Усе полетіло шкереберть! Коли Джекі вперше почула про те, що Данило хоче розшукати Івана Дмитровича, то дуже зраділа. Якби той повернувся, все знову стало б на свої місця: Левченко подорожував би своєю Африкою, мотався на зустрічі, вивчав транслокальність, а вона куховарила б для нього й тихо собі жила в сусідній кімнаті. Та й спадкоємець виїхав би з будинку й забрав назад до Києва свого гидкого приятеля. Вона зовсім не замислювалася, що буде, якщо Данило гулькне в паралельний світ і кине її наодинці з цим темнооким монстром. У Джекі вкотре перевернулося все всередині, тільки-но вона згадала, як зважилася повиснути в нього на шиї.

— Не дивися на мене так, ніби це я відкрила той довбаний портал! — нарешті не витримала вона.— Я тут ні до чого!

— Ага-а-а, ні до чого! — протягнув Федя й з дзенькотом відсунув від себе тарілку.— З нас трьох лише ти знала про цю транс... транс... про цю фігню більше за всіх! Ну от, можеш радіти!

В холі заскреготав замок, і за кілька секунд у їдальні з’явилася Маріанна Олександрівна. Джекі мимоволі втягнула голову в плечі. Асистентка Левченка мигцем глянула на неї і звернулася до Феді:

— Доброго вечора, Федоре. А де Данило? Ми домовлялися, що він сьогодні забере папери.

— А-а-а... Данило...— промимрив Федя, гарячково намагаючись вигадати, куди подівся його друг.— Його зараз немає...

— І найближчим часом, схоже, не буде,— перехопила ініціативу Джекі.— Йому довелося нагально поїхати до батьків у Німеччину.

Фарбований повільно обернувся й окинув її здивованим поглядом.

Маріанна Олександрівна склала руки на грудях і затарабанила по плечах довгими червоними нігтями.

— Що ж, сподіваюся, нічого серйозного,— невдоволено промовила вона.— Хоча в таких випадках зазвичай попереджають.

Асистентка підійшла до Феді, а Джекі, скориставшись моментом, вислизнула на кухню.

Вона машинально возила мочалкою по тарілці й спостерігала, як піна сповзає по раковині й, закручуючись, зникає у водостоку.

Данила слід негайно повертати. Найпевніше, він уже шкодує, що так раптово поліз у той портал — адже вони так і не з’ясували, як ним керувати. У Джекі до горла підступив клубок, тільки-но вона уявила, що може відчувати людина, коли зачиняється вихід у рідний вимір.

Вона має допомогти йому! Вона повинна відкрити портал. Дівчина домила посуд і побігла нагору, до своєї кімнати, де під подушкою зберігався щоденник Івана Дмитровича.

Розібрати ці завитки й каракулі — завдання не з легких. Шкода, звісно, що старий Левченко не любив друкувати, проте... Маємо, що маємо. Джекі засіла під лампою і заходилася терпляче розшифровувати абзац по абзацу.

Одним з головних питань, що зацікавили мене після першого переходу в реальність L (назвемо її «Леобургом» за назвою міста, куди вивів портал), було питання про двійника людини, чутливої до відкриття порталу в іншу реальність (надалі будемо називати її «транслокалом»). Після здійснених мною десятьох переходів я так і не знайшов жодного свідчення того, що мій двійник у Леобурзі й далі існує. Беззаперечно лише те, що він жив там. Судячи з усього, він був таким собі підприємцем. Купував у Леобурзі технологи і продавав їх іншим країнам. Мене називали Елвіром Дем’яничем. За походженням мій двійник, схоже, був боснійцем (я виходжу з того, що знайшов у його речах мусульманську вервечку, Коран і килимок для намазу), але мешкав у Леобурзі. Після певних зусиль з мого боку вдалося дізнатися, що він знімав кімнату в готелі й востаннє його бачили в день відкриття порталу. Він не прийшов на заплановану зустріч (на його ім’я в готель надійшло кілька телеграм, а потім капсула пневмопошти з гнівним посланням) і не з’являвся в жодному місці пізніше. Того дня в Леобурзі сталася паромобільна троща, яку спричинив раптовий вибух одного з паромобілів під час руху, тож, можливо, Дем’янич міг бути серед жертв катастрофи. Втім, того разу я пробув у Леобурзі двадцять один день, до наступного відкриття порталу, і справжнього Елвіра Дем’янича — ні живого, ні мертвого — ніхто й ніде більше не бачив.

Куди ж зникають двійники транслокалів? Це питання занепокоїло мене після першого ж переходу. Під час експедицій в африканські країни я неодноразово розмовляв з місцевими шаманами. Деякі рішуче відмовлялися говорити про інші світи, але кілька гіпотез мені все-таки вдалося записати. Однак, жодна з них поки що не знайшла свого підтвердження. Ба більше, ці гіпотези стосуються більше езотерики, ніж традиційної фізичної науки, тому поки що розглядаються як легенди.

В селі одного з племен чокве в Анголі я чув версію, що двійники та їхні «оригінали» в нашому світі живуть приблизно в тих самих місцях — людей ніби тягне в певну місцевість. Мабуть, те саме відбувається й з транслокалами перед виявленням у них здібностей до сприйняття просторово-часового викривлення. Про те, що двійники відчувають один одного навіть крізь кордони своєї реальності, говорив і шаман Мбутуна з народу бура, в якого я зупинявся в горах Мандара у 2010 році (диктофонний запис D3405, ч. 2). Саме там я вперше зафіксував сильні магнітні коливання в місці, де шаман указував на портал. Крім того, Мбутуна — перший, хто на моїх очах зник і повернувся за дві години чотири хвилини.

Що ж до двійників, то він щиро вірить у певний зв’язок... між душами двійників. Поки транслокал і його двійник живуть «по різні боки», вони можуть співіснувати без шкоди один для одного. Проте в ту мить, коли в одного з них відкриваються транслокальні здібності, другий приречений. Він, за словами Мбутуни, зливається з транслокалом воєдино, і в підсумку залишається тільки та сутність, риси якої на той момент були сильнішими. Могутніша особистість «пожирає» слабшого близнюка, як буває в утробі матері у деяких тварин.

Джекі приголомшено вигнула брови та ще раз ковзнула поглядом по жовтому аркушу зошита й густо підкреслених словах про близнюка. Виходить, Данило... «зжер» свого двійника?! Дівчина важко зітхнула. Дуже хотілося, щоб той шаман пожартував... чи помилився. Чи вигадав це все під люльку з якоюсь веселою травичкою!

Джекі похитала головою і знову заглибилася в читання, вже побоюючись сюрпризів, які чекали серед гачкуватих завитків і розмазаного чорнила.

В цьому сенсі цікаво розглянути співіснування в одній реальності двійника та його оригіналу, який не володіє транслокальними здібностями. Шамани стверджували, що транслокал здатен переводити разом із собою в інший вимір звичайних людей так само, як переносить предмети. Шаман чокве говорив, що одного разу «приводив» двійника своєї дочки. У випадку звичайних двійників, на відміну від транслокалів, співіснування «оригіналу» з його «віддзеркаленням» в одному світі цілком можливе. Цікаво, що нещодавно в моєму будинку з’явилася дівчина, двійника якої я бачив у Леобурзі. Там її звали Агнесою Яблонською...

Отакої! Джекі напружено підняла плечі. І він вважає, що теорію шамана не можна довести! Спочатку Іван Дмитрович потрапив до Леобурга й став тамтешнім «Елвіром Дем’яничем», потім сюди занесло її, згодом приїхав Данило з Федею — і всі вони з’їхалися саме до Романівки, де існував портал! Хіба не доказ гіпотези про те, що двійників тягне один до одного?!

Вона знову повернулася до читання.

Жодна з дівчат не виявляє транслокальних здібностей, і було б вельми цікаво влаштувати експеримент за їхньої участі. Я планував привести Агнесу в «нашу» реальність, але не зміг встановити з нею достатньо дружніх стосунків. Хоча людина з транслокальними здібностями здатна перевести двійника через межу реальності, самі двійники порталу не бачать і самостійно перейти з однієї реальності в іншу не можуть. Втім, експеримент досить ризикований. За легендами бура, двійник і його оригінал є частинами єдиного цілого. Можливо, щоб зрозуміти їхню взаємодію, потрібно уявити співіснування в одному світі двох абсолютно ідентичних організмів. Шамани описували мені їхній зв’язок: він набагато глибший, ніж у звичайних близнюків, а це означає, що коли один з них відчуває біль, другий відчуває те саме такою ж мірою, аж ніяк не метафорично. Думає один — його думки з’являються в голові другого. За такого рівня взаємодії смерть одного двійника, ймовірно, спричинить смерть і другого, якщо він перебуватиме в тому самому вимірі.

Якщо вдасться влаштувати такий експеримент, опис взаємодії Агнеси й Джекі в межах однієї реальності становитиме великий науковий інтерес, але я маю серйозні сумніви, що обидва організми зможуть довго перебувати поруч. Це загрожує психічним розладом.

На кілька хвилин Джекі заціпеніла. Отже, в Данила відкрилися ці самі транслокальні здібності, й коли він уперше потрапив до Леобурга, його тамтешній двійник зник назавжди? Судячи з того, що ані Федя, ані вона сама ніякого порталу не бачили, хоча Данило й привів їх до нього, у них цих здібностей немає. І вони не можуть потрапити у Леобург без допомоги Данила або іншого транслокала. Але Данило може привести до цієї реальності ту Агнесу. Джекі спохмурніла: тільки б йому не спало на думку тягти її сюди! Добре, що Іван Дмитрович так і не зважився на цей експеримент — не хотілося б слухати її думки й у результаті схибнутися...

Або ще гірше! Раптом в Агнеси теж виявляться оті транслокальні здібності?! Боже! Адже тоді вона, Джекі, пропаде назавжди! Ця дамочка зайде сюди й «зжере» її, так би мовити, «аж ніяк не метафорично»! Джекі важко дихала. Лишається сподіватися, що абихто не може зненацька стати транслокалом. І її надалі буде надійно охороняти від кровожерливої Агнеси невидима стіна реальності.

Яка маячня... Джекі похитала головою. Ну, все. На сьогодні досить.

За читанням минуло кілька годин, і Джекі відчула, що зголодніла. Вона сховала щоденник і спустилася на кухню. І тільки присівши на ослінчик біля столу, зрозуміла, що чогось бракує.

Якщо вона з’являлася ввечері на кухні, її моментально атакував завжди голодний Бальтазар. А зараз його не було.

Вона відчинила чорний хід і визирнула надвір. Кота немає. Дуже дивно. З часу їхнього знайомства він жодного разу не проґавив вечерю. Де ж він подівся?

Джекі обійшла сад зі шматочком ковбаси в руці, киць-кицькаючи і виглядаючи в сутінках димчасту спину серед високого бур’яну, аж тут почула несамовитий котячий лемент з боку підвалу. Джекі кинулася в будинок, шарпнула важкі дубові двері й... мало не впала у воду.

— Бальтику! — зойкнула вона й спустилася на пару сходинок.— Ти там?

Звідки тут стільки води?!

Кіт відчайдушно нявкнув. Серце Джекі защеміло. Що робити? Коти вміють плавати? У будь-якому разі, вона сама плаває поганенько, і це значить, поки прийде майстер, кіт може загинути. Джекі вже сіпнулася в бік їдальні, але тут уявила, з яким виразом Федя слухатиме історію про потопаючого «нахлібника» і як знущатиметься з неї і з її пухнастого компаньйона. А от дзуськи! В підвалі не може бути глибоко, метрів зо два. Та ще й багато речей! Найпевніше, Бальтазар сидить на старій шафі, й до нього лише кілька кроків. Вона впорається!

Джекі на секунду заплющила очі й стала спускатися сходами. Вода виявилася крижаною, і що нижче дівчина опускалася, то гірше слухалося її тіло.

— Ой мамо! — схлипнула вона й занурилася по шию. Вода дійшла практично до стелі підвалу, на поверхні плавали якісь кошики й старий матрац. Крізь маленьке заґратоване віконечко ледве просочувалося згасаюче вечірнє світло. Згори на шафі, як вона й думала, нестямно волав Бальтазар.

Усього кілька гребків... Вона зможе. Круглі перелякані очі кота світилися в темряві. Джекі набрала повні груди повітря й попливла вперед.

Звуки згасли, у вухах мелодійно забулькало. Непроглядна темрява й крижаний холод, що сковував рухи. Ось і підлога...

Щось із силою потягло її нагору, звуки набули чіткості, нявкання кота знову стало гучним, а вона мало не задихнулася від того, що хтось міцно стиснув комір її футболки.

— Ну, ти зовсім дурна, чи що?! — закричав Федя й трусонув її ще раз.— Куди тебе понесло?!

Джекі тяжко закашлялася. Він штовхнув її до шафи. Дівчина судомно вхопилася за різьблені дверцята й спробувала відсапатися.

— Чому ти не покликала мене?!

Її охопила злість. Можна подумати, він добровільно поліз би в крижану воду через кота, ага! Аби тільки згадати про «мужчину в хаті», якого потрібно терміново кликати, тільки-но що-небудь трапиться. Федя хитнув головою, зі скуйовдженої чуприни цівками збігала вода, на довгих віях висіли крапельки. Вигляд у нього був страшенно розлючений.

— Типу ти допоможеш,— просичала Джекі.— На біса мені послуги стиліста?!

На секунду їй здалося, що він зараз цілком може її втопити, хоча щойно врятував, але Федя лише зціпив зуби й щосили жбурнув геть від себе якогось кошика. Після того вхопив кота, що волав і відчайдушно пручався, дістався виходу й закинув Бальтазара на сходинки. А потім виліз сам.

— Чекай, а я?! — крикнула Джекі.— Я ж не вмію плавати!

Федя обернувся й пропік її гнівним поглядом.

— Та невже?! Нічим не можу допомогти. Навіщо тобі послуги стиліста?!

І він виліз нагору, кілька разів послизнувшись на вологих сходах. Джекі заніміла від потрясіння. Ну що такого вона в біса сказала?! От же ж сволота! Як він міг її кинути після того, як вона мало не потонула!

Злість додала їй сили, Джекі рвонула вперед і за кілька секунд виповзла сходами нагору. Вона схопила вішак, що мирно плавав біля виходу, і підійшла до Феді. Той сидів посеред кухні й порпався у смартфоні. З його одягу на підлогу крапала вода.

— Я тебе ненавиджу, зрозумів?! Ти — свинота!

Він навіть не глянув на неї.

— Я ж могла потонути!

Хлопець, мов нічого й не було, і далі гортав сторінки на екрані.

— Подивися на мене, інакше я вріжу тобі тремпелем! — крикнула Джекі.

— На моїй могилі так і напишуть: «Прийняв смерть від тремпеля розлюченої харків’янки»,— незворушно відповів він і приклав смартфон до вуха.— А тепер сядь і не верещи. Я дзвоню сантехніку.

Джекі здивовано звела брови, поклала вішак на стіл і сіла навпроти Феді. Нещасний кіт ретельно вилизувався у кутку.

— Сантехнік? З місцевих? Звідки в тебе його телефон?

— Фея вночі надиктувала,— огризнувся хлопець, набираючи номер.— Просто я розумний і передбачливий, тому дізнався номери місцевих майстрів у Маріанни, щоб зовсім не пропасти в цій дірі, поки Данило вештається іншими світами!

Джекі пішла у вітальню, зняла мокрий одяг і витягла з шафки рушника. Тільки перевдягнувшись у суху футболку, вона припинила цокотіти зубами.

Дівчина повернулася на кухню і простягнула Феді рушника, але він не звернув на це уваги. Джекі роздратовано зітхнула й усілася навпроти. Кілька хвилин вони сиділи мовчки, тільки в підвалі била вода.

— A-а, блін, усе так невчасно! — зітхнув Федя й поклав смартфон на стіл.— Гаразд, вище вікна вода не підніметься — почне виливатися до саду. Я піду в село, спробую знайти цього майстра. А ти стеж за підвалом: литиметься на кухню — відчиняй двері надвір. Витирати тут марно.

Джекі кивнула й раптом відчула полегшення: паніка й гнів самі собою вляглися — вона дістала точну інструкцію, що потрібно робити, і тепер їй не доведеться самій якось угамовувати цю стихію.

Федя скоро повернувся, тягнучи за собою вельми пом’ятого на вигляд дядька. Джекі навіть не ризикнула нічого питати. Вони довго й затято сперечалися про ціну послуги, в результаті Федя заштовхав дядька до підвалу й поліз слідом сам. За кілька хвилин звідти почулася лайка й скрегіт заліза.

— Та перевірив же! Все нормально, кажу! — дядько почав вилазити слизькими сходинками.

— Якщо налажав — я тебе посеред ночі підніму й притягну сюди! — кричав Федя.— Перевір ще раз, спеціаліст!

— Де тече — знайшов, муфту поставив, що тобі ще треба? Корабля з матросами?! — сантехнік учепився за двері.— Труба тут іде тільки згори, муфта не тече, все решта — ціле! Відчепися!

«Спеціаліст» виборсався з води, кинув Феді ліхтарик, пхнув у кишеню м’яту купюру й пішов. Федя знову вилаявся й пірнув у крижану воду. Джекі зазирнула в підвал.

— От дідько! Не довіряю я цьому мужику...— бубонів Федя, уважно вивчаючи товсту чавунну трубу.— Здається, ще десь підтікає.

Він посвітив на пластину, що трохи виступала зі стіни. Джекі придивилася — надворі згустилися сутінки, і промінь вихоплював з темряви лише окремі закутки. Те, що зараз роздивлявся Федя, було схоже на вмурований у стіну сховок. Він постукав по ньому ручкою ліхтарика. Залізне.

— Що це?

Він продовжував оглядати пластину й трубу під нею. Потім здивовано свиснув.

— Тут, вочевидь, хтось копирсався. Причому нещодавно,— він провів пальцями.— Пластина подряпана. Схоже, наш гість пошкодив трубу. Гадки не маю, що воно має означати. Як думаєш?

Федя обернувся до неї. Його губи посиніли від холоду, і Джекі раптово відчула до нього щось типу співчуття. Звісно, не такого сильного, як до кота-потопельника.

— Ти б вилазив уже, застудишся,— тихо сказала Джекі, опустивши очі.— Вода крижана...

Федя завмер на секунду, а потім підплив до неї. В його темних очах засвітився щирий подив, що поступово перетворився на знайому в’їдливу посмішку.

— Ти — сама турбота,— він так пильно роздивлявся знизу її обличчя, що Джекі зашарілася.— Може, ще підеш і набереш мені гарячу ванну?

Джекі мовчки підвелася. Вже на виході з кухні вона зупинилася та пробурмотіла, не обертаючись:

— Тільки не співай, добре?

— Навіть не мрій,— скривився Федя й виліз із підвалу.— Я співатиму голосно й верескливо. Я це заслужив.

Розділ 4 Спадкоємець

На зворотному шляху з фарбелауфу Агнеса думала про майбутню вечерю. Схоже, це буде найгірший вечір у її житті. Розмовляти не хотілося, і вона була вдячна Едвардові, який задумливо роздивлявся будівлі, поодиноких перехожих і скульптури левів — грізних і веселих, грайливих і кумедних; вони стояли, спали, сиділи на чатах, оберігаючи спокій господарів. Коли під’їхали до будинку, вже остаточно стемніло, вулицю осявало тільки мерехтливе світло газових ліхтарів. Чорні силуети веж, що підпирали низький небосхил, немов атланти, в сутінку здавалися зловісними. Дивно, адже Агнесу раніше не лякала рідна домівка. Ніколи! Кожен камінь пашів теплом і спокоєм, допоки сюди не повернулися «любі родичі» — Фелікс і його сини. Тепер маєток, побудований дбайливими руками батька, перетворився на холодну сиру в’язницю.

Агнеса за звичкою глянула на Едварда з презирством — той раз по раз нервово поправляв поли піджака — і раптом збагнула, що почуття вперше зрадили її. Чи то справді він нічого не пам’ятав після травми, чи просто вдавав, проте цей хлопець подобався їй значно більше, ніж раніше. Він перестав бути... небезпечним. Навіть якщо він просто прикидається, щоб відстрочити розплату з кредиторами, і скоро знову стане собою, принаймні сьогодні в неї не було до нього претензій.

Сімейство вже розсілося за сервірованим до вечері столом. Тільки-но Агнеса переступила поріг їдальні, дзиґар вибив сьому, і з боку кухні, штовхаючи перед собою візок з тацею, з’явилася молода покоївка. Агнеса все ніяк не могла пригадати її ім’я. Берта, здається... За нею, виструнчившись перед дверима, уважно наглядав Свенсон — старий дворецький будинку Яблонських.

Беати за столом не було.

— Прошу вибачити за запізнення,— всміхнулася Агнеса присутнім.— Я приєднаюся до вас за п’ять хвилин.

На її слова ніхто не звернув уваги, бо до кімнати зайшов Едвард. Фелікс кинувся до сина, Агнесин брат Альберт і їхня мати Юліана водночас схвильовано охнули.

— «...побачив його батько, і зглянувся; і побіг він, і кинувсь на шию, і цілував його...» — з помітним роздратуванням процідив крізь зуби Тео, ретельно заправляючи серветку за комір.

Проте ніхто не звертав на нього уваги. Всі схвильовано гомоніли, Едвард щось збентежено бурмотів у відповідь, Фелікс плескав його по плечу й розпитував, де він був.

Агнеса вислизнула з їдальні. На другому поверсі було тихо й темно. Відтоді як у будинку запанував Фелікс, вони почали на всьому економити — на гардеробі, домашньому меню, розвагах, навіть на освітленні. Все це здавалося дивним, бо після повернення з-за океану її дядько став чи не найбагатшою людиною в місті. Агнеса вже збиралася піти до себе, як раптом побачила тонку смужку світла з прочинених Беатиних дверей.

Ні. Поговорити з сестрою краще просто зараз.

Беата сиділа на пуфі перед дзеркалом, її волосся, поклацуючи щипцями, завивав у локони автоматичний гаармахер. Рухатися під час цієї процедури було неможливо, бо розпечені щипці машини могли залишити опік на шиї або на скроні. Беата помітила сестру й уїдливо посміхнулася:

— О, Агнесо! Ваша прогулянка з Едвардом так затягнулася, невже тобі сподобалося проводити з ним час?

— У моїх стосунках з Едвардом немає нічого таємного чи... ганебного,— Агнеса відчула, як щоки заливає рум’янець, перед очима знову постала картина, яку вона побачила вранці.— Чого не можна сказати про твої зустрічі з Феліксом.

Беата кліпнула очима й ледве стрималася, щоб не обернутися до сестри.

— Що ти маєш на увазі?!

— Я бачила...— Агнеса до болю стиснула віяло.— Я все знаю, Беа, і мені гидко навіть говорити про це.

Шестерні знову заклацали, гаармахер методично накрутив останній локон і завмер. Ледь щипці розкрилися, локон акуратно впав на плече Беати, а «руки» машини слухняно опустилися. Дівчина смикнула важіль і підвелася з пуфа. Вона ретельно розправила спідницю й повільно рушила до Агнеси. Її погляд був, як і раніше, холодним, тільки тепер — з легким відтінком безтурботного нахабства.

— То й що? — вона іронічно вигнула брову.— Тобі ніхто не повірить.

У світло-сірих Беатиних очах заіскрилася злостива посмішка. У пам’яті Агнеси спливла картина з далекого дитинства: її молодша сестричка голосно заплакала серед ночі, злякавшись уві сні павуків. Якою невинною та зворушливою вона тоді була, як терла ручками оченята! Агнеса була всього на два роки старша, але вже не боялася ані поганих снів, ані привидів, що ховаються в темряві. Вона запалила свічку, міцно обійняла сестричку і тримала на руках, поки прибіг батько. Тоді він розповідав їм казки й наспівував красиву мелодію, поки Беата не заснула. А Агнеса все дивилася, як ворушаться під час розмови батькові вуса, як затишно звучать низькі нотки його голосу... Що з ними всіма сталося? Чому все стало так?

— Як ти не розумієш...— почала Агнеса й затнулася, помітивши, що Беата сміється.

— А ти гадала, я дивитимуся, як ти прибираєш до рук усе, що в нас є?

— Що?!..

— Добре, я поясню краще, якщо ти наполягаєш,— Беата прискіпливо оглянула своє вбрання.— Ти станеш дружиною Тео. А він успадкує те, що є у Фелікса. І тобі належатиме все — і наш будинок, і майно, нажите Феліксом в Америці. Тобі належатимемо навіть ми самі!

Її сірі очі гнівно зблиснули.

— Досить вдавати з себе жертву, Агнесо,— вона гидливо скривилася.— Всі чудово розуміють, що ти тільки на це й чекаєш. І в мене немає ніякої гарантії, що ти не витуриш нас геть з дому, як безпородних цуценят, тільки-но Фелікс...

Беата обірвала фразу вбивчо-презирливим поглядом. Агнесі стало зле, в грудях защеміло, серце билося, немов канарка у клітці.

— Я теж маю право поборотися за своє щастя, люба сестро,— Беата підійшла й поправила брошку на її сукні.— І ти не зможеш мені перешкодити.

На очах Агнеси проступили сльози, але вона вперто трималася, щоб не розридатися.

— Беа, невже ти такої низької думки про мене? Це ж... Чому?

Сестра знизала плечима.

— Я втомилася бути «другою після Агнеси». Фелікс кохає мене, він зробить усе, чого я забажаю. І вам з Тео не вдасться перемогти. Тепер моя черга! — просичала Беата їй в обличчя й вискочила з кімнати, доки сестра не встигла відповісти.

Агнеса безсило впала на стілець. Беата не розуміє, що за людина їхній дядько. Єдиний, хто викликає у нього бодай якісь почуття, це Едвард, холодний, розважливий і злий, такий самий підлий пройдисвіт. Беата вже програла, бо зв’язалася з ними, і тепер ніхто не зможе її врятувати. Вона втратила не тільки честь, але, можливо, заклала власне життя, хоча поки що не розуміє цього. Такі люди не зупиняться ні перед чим.

Відсутності Агнеси за столом ніхто не помітив — уся увага родини була прикута до Едварда. По вечері, незважаючи на те, що надворі було не по-літньому вітряно, Фелікс наказав подати чай на веранду. Агнеса зітхнула. Знову вечірній чай! Цю традицію запровадив її батько, але зухвалий родич вирішив продовжити її після його смерті. Це дратувало ще більше — весь будинок був і так просякнутий Феліксовим духом.

Служниця занесла чайний автомат, який тихенько посвистував, випускаючи цівку пари, й почала розставляти сервіз на столику. Тео супроводжував кожен її рух хижим поглядом. Утім, це давно не дивувало Агнесу — ця дівчина була не перша і буде не остання.

Агнеса сіла в старе крісло-гойдалку оддалік і розгорнула книгу. Раптові спогади не давали зосередитися, рядки стрибали перед очима в блідому світлі газової лампи. Шпаркі пориви вітру навіювали знайомі з дитинства пахощі, суто леобурзький аромат — річкову вільгість із нотками чогось хімічного та... яблук. Від цього рідного запаху краялося серце.

Тео з Альбертом принесли з мисливського кабінету на веранду кілька револьверів і тепер жваво обговорювали переваги розривних куль над звичайними. За роки мандрівок Америкою Фелікс зібрав досить велику колекцію зброї. В кабінеті зберігалися найрізноманітніші зразки — від скромних велодогів і мініатюрних французьких апашів до чималого за розмірами й потужністю багатоствольного кулемета Ворта-Честера. Агнесі не подобалася зброя. Але вона, як, до речі, й кожен відвідувач їхнього будинку, вже з десяток разів чула історії про кожен з цих «зразків зброярського мистецтва». Дивлячись, як Альберт з усмішкою захопленого школяра розмахує револьвером, Агнеса втягнула голову в плечі. Цікаво, чи заряджав Тео зброю? Принаймні свій револьвер він завжди тримає в повній бойовій готовності й не розлучається з ним навіть уві сні. Цю звичку він зберіг з часів життя в Конфедерації Вайомінг-Юта — штатів, де владу захопили двійко військових і відмовилися добровільно вступати до новостворених Федеративних Штатів Америки, та ще й прибрали до рук частину Колорадо. Агнеса мало цікавилася подіями за океаном, але Тео полюбляв просторікувати під склянку віскі про життя-буття серед прерій, сутички з шаєнами й свої геройські походеньки. Дівчина гидливо примружила очі.

Взагалі, в цієї родинної гілки Яблонських повно дивакуватих схильностей: після повернення Фелікс зробив своїм леобурзьким родичам вельми неординарні подарунки. Беата отримала дерев’яний талісман у вигляді голови змії, вирізаний індіанцем-шаєном. Братові Агнеси, Альберту, він привіз величезні чоботи з важкими острогами, й той не міг ступити в них і кроку. Їхній матері, Юліані, дістався фривольний солом’яний капелюшок, що жодним чином не личив до її нарядів, але найдивніший подарунок отримала сама Агнеса. Це був малесенький дамський револьвер з шістьма цівками, вишуканим різьбленим руків’ям і патронами з чудернацьким гравіюванням — у комплекті їх було шість штук: як сказав Фелікс, «для шістьох чоловічих сердець». Подарунок так шокував Агнесу, що вона сховала його вглиб комоду, щоб більше ніколи не бачити.

На прохання матері слуги винесли надвір скрипку для Беати. Агнеса зітхнула. Либонь, єдиною беззаперечною перевагою сестри була вправна гра на цьому інструменті. Тепер Фелікс і Юліана з виглядом досвідчених цінителів слухали капричіо.

Несподівано поруч, неначе з повітря, виник вовняний плед. Агнеса здригнулася.

— Не думаю, що крісла тут оснащені підігрівом,— усміхнувся Едвард.— А надворі вже прохолодно.

Агнеса розгублено кивнула і вкрила плечі. Кузен сів поруч. Тільки цього бракувало!

— Я тут знайшов дещо в кімнаті,— він дістав з-за поли піджака бляшану рамку.— Цікаво, хто це?

Агнеса глипнула на феротип. Так, вона бачила цю людину декілька разів, цей чоловік навіть колись залишався на вечерю... Дивно, як це зображення потрапило до кімнати Едварда?

— Він бував у нашому будинку,— сказала дівчина, роздивляючись знайоме обличчя.— Його звати Елвір Дем’янич. Але більше я нічого не знаю. Востаннє я бачила його зо пів року тому, в нього були якісь справи з вашим батьком.

— Он як,— Едвард забрав рамку.— Гаразд.

Агнеса завмерла. Щось у його вимові здивувало її.

Він почав розтягувати голосні, як леобуржці!

Це відкриття вразило її. Лише годину тому, коли вони під’їхали до будинку, Едвард розмовляв дуже дивно, ніби механічний синтезатор звуків професора Ердема! Його німецька була чиста, проте геть не схожа на місцеву.

І в нього не було опіків.

Гаразд, це ще можна якось пояснити. Можливо, пара наповнила водомобіль, і Тео не вгледів, хто схопився за важіль — це міг бути водій. Але Едвард буквально розчинився в повітрі відразу після вибуху! А тепер нічого не пам’ятає. Списати це на шок і травму? Мабуть, так. Але чому він так дивно розмовляв увесь цей час, чому поводився інакше? Як це розуміти?

Єдине пояснення, що... це не Едвард.

Ця думка наче обпекла її. Та ні, неможливо! Агнеса вдивлялася в риси його обличчя й не бачила жодних відмінностей, крім, звісно, дивної, трохи незграбної зачіски, легкої засмаги й відсутності чепурних вусиків. «Цей» Едвард мав дещо молодший, чи-то пак... наївніший вигляд. У цю мить їхні погляди перетнулися. Агнеса завмерла, кузен звів брови, недовірливо роздивляючись її. У сірих очах спалахнув сторожкий вогник.

Хто ж ти такий?

Однозначної відповіді немає. Ось тепер Агнесі стало по-справжньому моторошно.

Музика обірвалася. Пролунали оплески, Фелікс підвівся. Беата кокетливо опустила очі й уклонилася слухачам. І в цей момент щось сталося.

...Агнесі здається, що вона бачить один з коротких фільмів фарбелауфу чи, радше, сама перебуває всередині зображення, поміж частинками фарби, що карколомно рухаються. Картинки змінюються швидко, але чіткість гіршає. Ось із дбайливо підстрижених кущів вискакує справжнє чудовисько. Чорна тінь з гарчанням за два стрибки перетинає галявину. Агнеса помічає очі, що палають жовтим, і жмути піни в пащі монстра. Ані часу, ані можливості щось вдіяти чи бодай закричати. Агнеса тільки дивиться, як істота мчить на Бeamy.

Гримить постріл...

Нарешті в картину увірвалися звуки. Всі водночас закричали, вітер люто шарпнув сторінки книжки.

Тео стояв з револьвером у руці, але цівка не диміла. Він повільно обернувся до Альберта.

— Ти випередив мене,— приголомшено вимовив Тео.— Ти його застрелив.

Погляди всіх присутніх звернулися до блідого Альберта. Його руки тремтіли, револьвер зі стукотом випав на стіл.

— Що це було? — важко ковтаючи повітря, спитав Едвард.

Тео підійшов до розкинутого на галявині тіла тварини.

— Пес наших сусідів. Здається, бідолаха сказився,— Тео гидливо штовхнув носаком черевика труп.— Не торкайтеся його, він заразний! Батьку, гадаю, нам потрібно сходити до них. Якби не вдалий постріл Альберта, він міг покусати Беату. Можливо, навіть загризти.

Юліана зойкнула й кинулася до доньки, вразливий молодий Альберт затулив обличчя руками — його плечі здригалися від безмовного плачу. З маєтку вже бігли на веранду слуги й переляканий пострілом дворецький, було чутно зітхання, зойки, обурення Тео й Фелікса... Агнеса відчула, що до неї повернулася здатність рухатися. Дівчина повільно підвелася з крісла і, ніким не помічена, пішла в будинок.

Близько одинадцятої Данило зачинив двері Едвардової кімнати й притулився до них спиною, ніби боявся, що настирливі родичі вдеруться вслід і почнуть новий допит: де був, чому все забув, що болить, куди поділися вуса... Данило провів рукою по спітнілому чолу. Господи, як можна стільки брехати протягом одного дня! Особливо якщо до цього не звик.

Зараз точно не завадило б заспокоїтися й усе обміркувати. Він пройшовся кімнатою туди-сюди, зірвав обридлу шийну хустку. Ох і халепа! Взяти хоча б цей клятий леобурзький акцент — вони ж не говорять, а пережовують слова, так з ходу й не скопіюєш! Проте поки що, здається, йому вірять. І це головне. Потрібно виграти трохи часу, щоб краще вивчити цю родину, а тоді вже можна впритул братися до пошуків зниклого дядька. От тільки ця дівчина... Він спохмурнів, згадавши погляд, яким Агнеса проводжала його на веранді. Схоже, вона щось підозрює. Але навряд чи зможе припустити, що він — прибулець з іншого світу. З нею потрібно бути обережнішим.

Роздягнувшись, Данило за звичкою з розмаху плюхнувся на ліжко й одразу провалився в задушливі, занадто м’які перини. Все в цій кімнаті чомусь здавалося огидним і слизьким. Можливо, тому, що сам Едвард видавався йому не таким уже й гарним хлопчиною. Але тепер доведеться носити його личину, щоб усі повірили. Данило дивився в чорну, тягучу, наче нафта, темряву широко розплющеними очима і, незважаючи на втому, абсолютно не хотів спати. Тут усе здавалося дивовижним, тож важко було навіть визначити, що вразило найдужче. Як на місці Романівки з’явилося велике місто? Місто вчених у цій глушині! А Австро-Боснія? Це що за качкодзьоб?! Данило уявив мапу Європи. До Києва якась сотня кілометрів, і навколо Леобурга мала бути Україна. Але вона тут чомусь на заході, якщо вірити Агнесі. А Київ бодай на місці? А де Угорщина, Польща? І що за «нейтральна зона» оточує Леобург? Нейтральна для кого? Як узагалі вийшло, що реальності розкололися? Чи вони спочатку співіснували? Навряд. Може, на землю прилетів якийсь метеорит і жахнув так, що зміг уплинути навіть на час і простір? Данило посміхнувся.

Завтра необхідно почитати місцеві газети й розшукати мапу. В кабінеті Фелікса має бути — він, схоже, велике цабе в місті. Данило гмикнув. Очільника родини Яблонських йому тепер доведеться називати батьком, щоб не виходити з образу. Скільки ще триватиме цей маскарад? Якщо Данило — «двійник» Едварда в цьому світі, десь поруч ходить і «оригінал»? Чи він справді зник під час вибуху? Від цієї думки Данилові стало незатишно, він підвівся й роздратовано скинув на підлогу кілька подушок. Куди той міг подітися? Адже Федя, Джекі, Тео й Агнеса на місці. Данило замислився. Якщо відповідь є, то, найімовірніше, в щоденнику дядька, що лишився вдома. В будь-якому разі, йому треба якнайшвидше з’ясувати, куди зник дядько Іван, поки не припхався справжній Едвард Яблонський.

Данило підійшов до вікна, не в змозі заснути. Дивно, але тут воно легко відчинялося. Він визирнув і вдихнув повні легені свіжого повітря. В цей момент помітив у дворі щось дивне. Чи то від утоми, чи від тьмяного мерехтливого світла ліхтарів йому здалося, що з даху будинку на дах стайні перелетіла велика тінь. Данило завмер і на кілька секунд прикипів до підвіконня. Ні, мабуть, здалося: чого тільки не примариться після важкого дня в чужому світі!

Данило зачинив стулки й ліг. Він спробував уявити Джекі з Агнесою і Федю з Тео в одній кімнаті. Що з ними було б? Федя вмить розлютив би Тео своїми жартиками, і той почав би ганятися за ним по будинку з револьвером. А Агнеса, панночка в корсеті й мереживі, була б шокована тим, що зробила зі своїм волоссям й обличчям Джекі. Данило всміхнувся крізь дрімоту. Цікаво, чи зміг би він перевести через портал Федю і Джекі? Де вони зараз? Либонь, зовсім поруч з ним, обмінюються в’їдливими дотепами... проте він не бачить їх крізь товщу повітря. І хтозна, чи взагалі зможе колись побачити.

Вранці Данило прокинувся від різкого нав’язливого скреготу. Спросоння він не міг збагнути, хто змінив рингтон на його смартфоні, але вже за кілька секунд вигляд кімнати Едварда Яблонського повернув його до реальності. Данило підскочив на ліжку й роззирнувся: виявилося, музика линула з невеликої скриньки на столі, схожої на старе радіо на різьблених ніжках. Музична скринька? Як він не помітив її вчора? Данило протер очі й обережно наблизився до чудасії. З різьбленої покришки стирчало чотири віконця з великими цифрами, наче табло на стадіоні. «08:30». Схоже на старовинний лічильник! За кілька секунд нуль з легким клацанням з’їхав донизу й змінився одиницею. Очі Данила розширилися: це такий чудернацький годинник! За віконцями містилися три маленькі перемикачі: «die Uhr», «die Minute», «die Wecker» — «Час», «Хвилина», «Дзвінок». Збоку поволі крутилося витончено загнуте руків’я, наче вивільняючи рух пружини всередині. Данило спочатку завагався, а потім натиснув на «die Wecker». Мелодія змовкла, руків’я завмерло, але скринька продовжила тихенько цокати.

Раптом пролунав делікатний стукіт у двері. Данило здригнувся, але запросив ранкового гостя увійти.

На порозі стояв дворецький і тримав вішак з ідеально випрасуваним костюмом-трійкою. Як там його звати? Здається, Свенсон. Данило спантеличено втупився у старого.

— Скоро сніданок, пане Едварде,— скрипнув дворецький. Він досі тримав одяг у руках і не рухався з місця.

— Я... той... дякую, я вдягнуся сам,— нарешті промимрив Данило.

— Як бажаєте,— кивнув Свенсон.— Ваш батько просив поквапити вас.

— Так-так,— Данило протер очі.— Вже йду. До речі, ви не могли б принести мені ранкову газету?

Гм... Мабуть, Едвард нечасто читав пресу. Дворецький затримав на ньому погляд, але вираз його обличчя не змінився. Він кивнув і вийшов.

Едвардова кімната мала окремий вихід у маленьке приміщення з круглою чавунною ванною і схожим на квітку умивальником. Над ванною здіймалося сплетіння мідних труб, вони сходилися під самою стелею і закінчувалися круглим віночком душу. Дивно, в будинку «по той бік» у цьому місці була лише невелика комірчина. Данило уважно придивився до вентилів на трубах. Нічого незвичного — холодна й гаряча вода. Тільки третя труба підозріло вигиналася й дивилася на нього порожнім жерлом. Данило смикнув за ланцюжок, що звисав поруч. Труба загула, з неї линув потік холодного повітря, який поступово потеплішав. Он воно що — Едвард мав власний фен!

Данило помився, почистив зуби гидким зубним порошком і глянув на себе в маленьке запітніле люстро. Так, час поголитися. Він спантеличено роззирнувся. На поличці над умивальником лежала груба металева коробка з ручкою збоку. Він повернув ручку, і з протилежного боку висунулися блискучі леза. Бритва з механічним заводом! Трохи помарудитися — й однією проблемою буде менше.

Данило щільно зачесав вологе волосся, щоб не стирчало, і вдягнувся. Свенсон залишив на тумбочці газету. «Леобуржский вестник»[18] ще пахнув друкарською фарбою.

Передовиця присвячувалася перемозі леобурзьких інженерів у конкурсі на постачання газових моторів британським субтеринам. Субтерини... Підземні човни?! Данило закотив очі. Щось таке він чув, але уявити, як ця штуковина реально рухається й свердлить землю, було доволі складно. Нижче замітка розповідала про закінчення випробувань літоциклетки, про виставку відомого іспанського художника в районі Творців і його можливий переїзд до Леобурга. На зображенні високому панові у фраку й циліндрі потискав руку чоловік в ошатному костюмі з широкою стрічкою через плече. «Юміт Оздемір: „Леобург з гордістю вітає видатних митців на своїй території“». Ну звісно. Тут і Оздемір, один з «отців-фундаторів». На другій сторінці збоку колонкою розмістилося коротке зведення міжнародних подій: посла Австро-Боснійської Імперії в Росії, графа Людвіга фон Штаремберга, викликали до його імператорської величності государя-імператора Бориса Олександровича, щоб дав роз’яснення з приводу затримання підданця Австро-Боснійської Імперії, який вів шпигунську діяльність у Петербурзі; канцлер Австро-Боснїї князь Конрад фон Цинцендорф обурений позицією Росії і незаконним затриманням австрійського підданця; Королівство Етрурія розглядає можливість нових перемовин з Французькою Імперією з приводу обміну колоніальними територіями в Західній Африці; в Колорадо спалахнуло повстання проти незаконної експансії Конфедерації Вайомінг-Юта... Данило спантеличено почухав брову. Етрурія... Він навіть слова такого не чув! І чого б це Вайомінг з Ютою перетворилися на окрему Конфедерацію? У них тут зовсім немає всесильних США? Третя й четверта сторінки містили розгромну статтю про швейцарського виробника тканини для балонів трансатлантичних дирижаблів і картинки нещодавньої катастрофи «Геркулеса» при швартуванні на півночі Португалії; кілька некрологів, оголошень про знайомства з метою отримання леобурзького підданства й стаття про модну довжину жіночих спідниць.

На вулиці знову почувся свист, і з міських мегафонів залунав бадьорий голос російською. Диктор розповів про заходи, які заплановані сьогодні в місті, й наприкінці додав: «Тільки спільні зусилля приведуть до процвітання нашого міста! Разом з Верховною Радою ми побудуємо наше майбутнє. Великий Леобург був і буде прикладом згуртованості, завзяття й перемоги науки! І бути причетним до цієї перемоги — велика честь!» Пролунав бадьорий марш, голос замовк. Данило скривився. Велика Рада, велике місто, велика честь. Цікаво, чи всім леобуржцям живеться тут справді добре?

Данило поклав газету на тумбочку, поправив недбало зав’язану шийну хустку та спустився в їдальню. Стіл був сервірований до сніданку, але крім Агнесиної матері Юліани, в кімнаті нікого не було.

— Доброго ранку,— привітався Данило.

Жінка злякано здригнулася. Схоже, вона не помічала його, поки він не заговорив.

— Вибачте, тітонько,— зніяковів Данило.— Свенсон зайшов до мене так рано, і я подумав...

Тільки тепер він помітив у руці Юліани маленьку пляшечку з білим порошком. Невже вона щось підсипала у сік Феліксу? Його «тітка» силувано всміхнулася. Оксамитовий погляд жінки випромінював лише безтурботну привітність. Данило здивовано звів брови.

— О Едварде, ви, ймовірно, спантеличені,— Юліана кокетливо закліпала.— Ваш батько дещо неуважний і часто забуває випити ліки від розладу шлунку. Я стежу за цим на прохання лікаря Жукова.

— Дуже люб’язно з вашого боку,— насторожено мовив Данило.— Ви — сама турбота.

— Сьогодні щось усі затримуються,— його «тітка» квапливо змінила тему.— Але ви вчасно й маєте бадьоріший вигляд, ніж учора. Як почуваєтесь, Едварде?

— Вже набагато краще, дякую.

Данило сів навпроти неї, міркуючи, що робити зі склянкою Фелікса. За кілька хвилин на сходах почувся шурхіт сукні, й до їдальні увійшла Беата. Поки вона теревенила з матір’ю, Данило вислизнув з-за столу й рушив у бік кухні, але вже в холі зіткнувся зі Свенсоном, який прямував до їдальні. Пощастило!

— Гм-м... Вибачте, ви ж Свенсон, так?

Старий перевів на нього здивований погляд і напнувся, як струна.

— Так, пане Едварде.

Данило занепокоєно глянув у бік їдальні.

— Свенсоне, у склянку батька впала муха. Поміняйте йому сік, будь ласка. Тільки якомога швидше — не хотілося б, щоб він розгнівався з самого ранку.

Бідолашний дворецький помітно зблід, брови поповзли догори. Данило чемно кивнув і повернувся до їдальні.

Сніданок минув спокійно — ніхто більше не ставив Данилові ідіотських запитань про зниклі вуса й опіки. Лише Агнеса крадькома роздивлялася його з підозрою. Ця дівчина лякала його. Вона здавалася найрозумнішою та найдопитливішою з усієї цієї розвеселої родини, отож становила серйозну загрозу. І водночас, як не дивно, тільки вона викликала в Данила симпатію. І справа була навіть не в її привабливості й не в тому, що вона йому нагадувала кумедну зеленокосу дівчину з дому «по той бік». В Агнесі відчувалося щось дуже близьке йому. В ситуації, в яку вона потрапила через смерть батька й вимушені заручини з Тео, в тому, як вона розповідала про своє місто й свою сім’ю, як гордо тримала голову й сміливо дивилася на Данила було щось до болю знайоме. Це водночас захоплювало й викликало до неї щире співчуття.

По сніданку Альберт, який уже трохи відійшов від учорашнього шоку, запропонував Тео зіграти в шахи, але той відмовився й пішов до своєї кімнати. Данило провів його поглядом — схоже, Федин «двійник» був сьогодні не в гуморі. Близько десятої до Фелікса завітав невисокий чоловік поважного віку в сірому костюмі, з краваткою-метеликом і патерицею з навершям у вигляді лев’ячої голови. Данило гмикнув — здається, левова тематика тут надзвичайно модна! Фелікс усамітнився з гостем у кабінеті на другому поверсі.

Дослухавшись до вмовлянь молодшого брата, Беата нарешті погодилася зіграти з ним у шахи — вони влаштувалися у вітальні. Агнеса сиділа біля коминка й читала книгу. Юліана звеліла принести до вітальні фонограф, і за кілька хвилин поруч з нею на кавовий столик поставили пристрій з величезним дифузором і вертикально встановленим диском для платівок. У нижній частині була шкала з маленьким перемикачем. Юліана переставила важіль на один пункт, і платівка швидко сховалася всередину приладу, а замість неї з’явилася інша. Потім Юліана стала крутити ручку фонографа, платівка почала рухатися, і з дифузора, порипуючи, полилася симфонічна музика. Данилова «тітонька» сіла в крісло й блаженно заплющила очі. Він спробував був розпитати її про людину на феротипі, але жінка тільки підняла долоню, вимагаючи тиші.

Отже, зі слів Агнеси, дядька Івана найкраще знав Фелікс, і поговорити треба саме з ним. Очікуючи, коли він звільниться, Данило вирішив обстежити кімнату свого леобурзького двійника.

В Едварда виявилося повно різних брязкалець — шкода, тут не було Феді, він би точно оцінив! Одна частина лежала в шухлядах столу, інша — в коробочках на горішній полиці шафи. Данило виявив шпоньки з аметистом, кілька золотих годинників на ланцюжку з родовим гербом Яблонських — підковою і хрестом, як над входом до маєтку, діамантову шпильку. В коробках також знайшовся кишеньковий хронометр з опуклим склом і механічний календарик. З кишень Данило виловив кілька зім’ятих купюр і купу мідяків з гербом Леобурга. «1 левчик. 7522 рік» — було вибито на монеті. На купюрах зображувалися ті самі «отці-фундатори». П’ятдесят, сто й двісті лео — Райнгард, Яблонський і Оздемір. Цікаво, це велика сума? Що ж, треба залишити на дрібні витрати.

Досліджуючи надра величезного гардеробу, Данило штовхнув задню стінку і відчинив уже знайомий сховок. Коли після прибуття він сховав туди рамку з феротипом, то навіть не подивився, чи зберігалося там ще щось. Усередині він знайшов потертий документ: «Reise-Pass. Freie Stadt Leoburg. Edward Rafl Jabloński»[19]. Схоже, це був тутешній закордонний паспорт. Цікаво, чи мають леобуржці «безвіз» з європейськими країнами? Чи бодай з Україною? Хлопець усміхнувся. В Едвардовому документі містився лише штамп у вигляді зубра на тлі гори: «Конфедерація Вайомінг-Юта». Окрім документу, Данило знайшов стос пожовклих листів. Більшість конвертів були підписані жіночими почерками з завитками й кокетливими малюнками на берегах, з одного випало біляве пасмо — його двійник, схоже, користувався неабияким успіхом у місцевих панянок. Данило гмикнув. Он як. А в його житті через постійні збори та змагання на дівчат часу майже не залишалося.

Мабуть, найважливішою знахідкою в кімнаті Едварда виявилася стара пожовкла мапа Європи. Данило розстелив її на столі, й серце закалатало частіше. Адже все, що він досі бачив у цьому світі,— лише кілька районів дивовижного міста.

Мапа була вельми оригінальна. Обриси країн тут передавалися фігурками тварин і людей. Данило відразу знайшов Леобург — маленький лев, що тримав у лапах колбу, сидів неподалік Києва на правому березі Дніпра. Його оточувала й тяглася від Полісся аж до Чорного моря довга сіра смужка, окреслена рядами списів. Очевидячки, це й була та сама Нейтральна зона, про яку казала Агнеса. Вона повторювала обриси Дніпра й ділила навпіл Українське Королівство, яке на мапі було зображене як легко впізнаваний і в цьому світі козак з мушкетом. Одну руку козака з півночі стискав лапою лютий ведмідь з роззявленою пащею, другу схопив пазурами чорний орел на заході. Данило почухав потилицю. З ведмедем усе зрозуміло — це Росія. І тінь від нього падала на всю Лівобережну Україну. А от орел, крила якого простиралися на половину континенту — від Угорщини й Балкан до Швейцарії і німецьких земель, вочевидь, символізував загадкову Австро-Боснію. І списи Нейтральної зони, напевно, мали розмежувати дві імперії...

Внизу, за Чорним морем, лежала на спині людина у турецькій фесці й червоному кожушку — мабуть, Османська Імперія почувалася не дуже добре, і саме тому Австро-Боснія трималася за плече турка другою пазуристою лапою. Над австрійським орлом розташувався менший орел — Прусія. Поруч, на березі Балтійського моря, спостерігаючи за сутичкою Росії й Австро-Боснії, причаїлися три важко впізнавані звірятка. «Троїстий Балтійський Союз». Ага, зрозуміло: Латвія, Литва й Естонія. Знизу, ніби шукаючи порятунку, тягнув до них крила ще один орел — Малопольське Князівство. Як мило. Поруч із західними кордонами Австро-Боснії красувався півень без хвоста, пір’я якого плавало в Ла-Манші — Франція і, вочевидь, незалежне герцогство Бретань. Англійський леопард у себе на острові робив стійку, щоб стрибнути в центр Європи, а грізний іспанський бик мирно пасся на Піренейському півострові й, схоже, не збирався втручатися у чвари здичавілих звірів. Італійський «чобіт», на якому лежала сумна капітолійська вовчиця, що спостерігала за Австро-Боснією, на цій мапі позначався Етрурією. Ось де вона!

Данило кілька хвилин роздивлявся мапу, аж тут у двері постукали. В кімнату зазирнув Агнесин брат Альберт. Він запросив Данила подивитися на виступ вуличного театру в районі Творців, про який повідомляли розклеєні по всьому місту листівки. Данило хитнув головою — важливо якнайшвидше поговорити з Феліксом про дядька. Довге жовтувате обличчя Альберта розчаровано витягнулося, він вибачився й зачинив двері. Данило склав мапу й продовжив копирсатися в Едвардових скарбах. Незабаром він витягнув стосик старих родинних феротипів Яблонських. У холі почулися голоси й гучний Беатин сміх, вхідні двері грюкнули, і в будинку запанувала тиша. Данило зітхнув з полегшенням і вийшов у коридор. Тепер — до Фелікса. Данило підійшов до дверей його кабінету й раптом почув дивний гамір.

— Тео, твій учинок просто обурливий!

— Я не розумію, про що ви!

— Не смій мене дурити, ти, щеня! — Схоже, Фелікс підскочив з-за столу — заторохтів відсунутий стілець.— Де він?!

Після секундної паузи почувся низький хрипливий голос Тео. Хлопець несподівано перейшов з німецької на польську, вочевидь, щоб їх перестали розуміти. Данило отетерів. Можливо, хтось і перестав розуміти, але не він! Його охопило химерне відчуття, ніби хтось усунув його на деякий час від управління власним розумом, і запрацював певний механізм, про існування якого він не здогадувався. Тепер усе, що казав Тео польською, було йому так само зрозуміло, як і досі німецькою.

— Як ви могли так учинити зі мною, батьку?! Я ж... Я навіть уявити такого не міг!

— Я вчинив так, як вважав за потрібне, зрозуміло тобі? І не маю наміру нікому звітувати, а тим паче власному... синові!

Тео зареготав гучним лютим сміхом.

— О, нарешті ви про це згадали!

Кімнатою хтось протупотів: чи то Тео намотував нервові кола, чи Фелікс збирався вийти. Данило відскочив від дверей.

— Моє рішення залишиться незмінним! Даю тобі останню можливість виправити становище — й тоді я, можливо, дещо зміню умови...— пробасив старший Яблонський і провадив трохи м’якше.— Тео, поглянь на себе. Як я можу довірити все, що маю, такій дратівливій і непередбачуваній людині? Як ти зможеш забезпечити майбутнє всій родині — Юліані, Едварду, Альберту й нещасним дівчаткам?..— його голос затремтів.

— О, ці нещасні дівчатка! — уїдливо просичав Тео.— Який же ви, батьку, дбайливий до них! Та прикрість у тому, що навіть коні в нашій стайні здогадуються про причини цієї раптової турботи!

Запала мовчанка, відчувалося, що Фелікс розгубився.

— Моє рішення залишається незмінним.

— Але це неможливо! Це несправедливо! Едек ніяк, ніяк того не гідний!!!

У кімнаті щось торохнуло, Данило відчув, що Тео от-от вискочить у коридор, і відійшов подалі.

— Вистачить і того, що він набагато розумніший,— спокійно сказав Фелікс.

Отакої. Навіть Федю ця розмова довела б до сказу, що вже казати про цього психа, подумав Данило й тільки дивом встиг заскочити до своєї кімнати, коли двері кабінету розчахнулися та з тріском вдарилися об стіну. Тео вихором промчав по коридору в бік сходів. Данило кинувся до вікна. За мить він побачив свого «милого братика» у дворі, біля стайні. З Тео коїлося щось недобре. Спочатку він схопився за голову, його плечі напружено піднялися й кілька разів здригнулися, Данилові навіть здалося, що він плаче. З бічних дверей вискочила служниця. Якусь секунду вона стояла, переминаючись із ноги на ногу, а потім все ж таки зважилася торкнутися плеча Тео. Той рвучко розвернувся й відштовхнув її — так, що бідолашна відлетіла від нього на метр.

А потім у його руці з’явився револьвер.

Данило прилипнув до холодної шибки. Трясця! Тільки стрілянини бракувало! Тео зник за воротами стайні. Пролунав перший постріл — коні злякано заіржали. Потім — ще й ще. Що він там робить?! Стріляє в слуг?! Данила пробила остуда. Він злетів сходами вниз і гайнув просто до стайні, навіть не уявляючи, що зможе зробити з розлюченим і сильним, як тур, старшим «братом».

Тео гатив по мішках із сіном. Один, два, три постріли — в повітрі стояла густа курява, змішана з димом, кулі шматували мішковину. Двоє молодих конюхів отетеріло тулилися до стіни, коні шаленіли в стійлах.

— Тео!

Той рвучко обернувся, його очі почервоніли й зволожилися.

— Що трапилося?

Тео насилу перевів подих, пальці, що стискали руків’я зброї, побіліли від напруги.

— Іди... Геть з моїх очей, Едеку, дідько б тебе забрав!

Данило не зрушив з місця.

— Сховай револьвер. І поговорімо.

Він і сам не розумів, навіщо це робить, але відчував гострий, щемливий жаль до цієї божевільної від розпачу людини. Тео, хотів він того чи ні, мав щось від Феді, і справа не тільки в зовнішності. Данило не міг ставитися до нього так само, як до інших мешканців будинку. В цей момент він зрозумів, чому в леобурзькій реальності Тео виявився його братом. Варто лише згадати, як вони з Федею ділилися обідами в школі, як він роз’юшив носа одному здоровезному гопникові, коли той причепився до Феді, і як Федя прогуляв іспит з тележурналістики, бо у Данила в цей час був важливий забіг. Споріднені душі. Схоже, вони були братами в усіх реальностях цього Всесвіту.

— Віддай мені револьвер,— Данило простягнув руку.

Руки Тео трохи тремтіли, з револьвера цівкою вислизав дим.

— Забирайся, Едеку. Не хочу тебе бачити.

— Ні. Я не можу залишити тебе в такому стані зі зброєю.

Кілька секунд вони незмигно дивилися один одному в очі. Тео трохи заспокоївся. Залишився лише шалений подив у очах.

— Kurwa...— видихнув він.— Певно, ти задумав щось дійсно грандіозне, якщо не злякався прийти сюди, хоч я цілком міг прострелити тобі макітру! Що ж, вважай, я повірив у твою щирість. Але ви з батьком жорстоко помиляєтеся! Я не тупий нездара, як ви вважаєте. Я ще поквитаюся з вами всіма.

Тео сунув револьвер у кобуру й промчав повз Данила до виходу зі стайні, міцно штурхонувши його плечем.

Розділ 5 Постріл

Недільний ранок видався туманним і тягучим, наче молочний кисіль. Родина Яблонських, як і більшість благочестивих містян, зібралася до церкви. Біля дверей Михайлівського собору, пильно оглядаючи юрму вірян, виструнчилося кілька поліціянтів. Здавалося, вони от-от накажуть дамам вивертати на землю вміст ридикюлів, а чоловікам — знімати циліндри й показувати підкладку сюртуків. Данило, проходячи повз наглядачів, низько схилив голову, щоб не привертати зайвої уваги — дуже не хотілося мати справу ані з поліцією, ані з якимось інспектором з приводу вибуху, про який він і гадки не мав.

Після вчорашніх подій Данило не наважувався підійти до Фелікса з феротипом: навіть коли всі члени родини повернулися, варто було Тео з’явитися поблизу батька, повітря між ними миттєво електризувалося. Данилові лишалося тільки стежити за тим, щоб розлючений Тео не накоїв дурниць... або щоб Юліана знову не підмішала Феліксу чогось до ранкової кави!

Ось і тепер, сидячи на вузькій незручній лаві в соборі святого Михайла, Данило раз по раз поглядав у бік своєї «тітоньки». Юліана знову перебувала в якомусь безглуздо-екзальтованому стані: вона склала руки й благоговійно закотила очі. Зрідка її губи тремтіли — схоже, шепотіла молитву. Оце так, подумав Данило, спочатку підсипала якусь гидоту в келих родичеві, а потім ревно молиться. В тому, що порошок — не ліки, Данило не мав жодного сумніву.

Данило випадково зустрівся поглядом з Агнесою. Поміж зведених чорних брів — маленька серйозна складочка, вуста стиснуті, в очах — недовіра. Стежить! Та що ж таке?! Що він їй зробив?! Чи вона теж дещо задумала проти Фелікса й дізналася, що це Данило перешкодив здійсненню їхнього з матусею плану? Хлопець відвів погляд і втупився в кам’яну мозаїку на підлозі.

Найнеприємніше почалося після меси. До нього підходили незнайомі люди, плескали по плечу, тиснули руку, питали про здоров’я, вітали з поверненням. Один хлопець з вусиками, як у Едварда на феротипі, навіть міцно обійняв його, як старого приятеля. А якась симпатична білявка, вочевидь, одна з тих, хто писав Едвардові любовні листи, вліпила йому ляпаса й гордовито пішла.

Данило наблизився до екіпажів і вже збирався підсісти до Фелікса, щоб нарешті показати йому феротип, але тут його «батько» зупинився біля дверцят кабріолету й поважно заявив, що їхню родину бажають бачити у пана Сяо Ши.

— В якого ще пана?..— роздратовано пробурмотів Данило, зіпершись на товсту загнуту трубу, що стирчала з тротуару. Труба здригнулася й почала декламувати вірш. Данило з несподіванки відсахнувся вбік. «Автоматичний читець. Дар Жиля Легардо вільному місту Леобургу»,— пояснювала мідна табличка. Виявилося, він натиснув долонею на невелику кнопку під нею.

— Невже ви забули про пана Сяо Ши? Раніше ви просиджували в нього в салоні цілі дні.

Позаду стояла й іронічно посміхалася Агнеса. Данило озирнувся на екіпаж Фелікса, але місця поруч з ним уже зайняли Юліана, Альберт і Беата. Данилові нічого не залишалося, як сісти з Агнесою. Він подав їй руку й допоміг сісти в екіпаж, слідом за ними заскочив Тео й плюхнувся на сидіння навпроти. Його почервонілі очі й невпевнені рухи свідчили, що він устиг добряче хильнути.

— Господи,— видихнула дівчина, сплеснувши руками.— Де ж ви примудрилися...

— Не твій клопіт! — гримнув він.— Усі прагнуть оточити мене турботою!

— Ану легше, ковбою!

Данило помітив, як Агнеса ковзнула дивним поглядом по його обличчю. От дурний. Тут узагалі знають таке слово?

— Не вказуй мені, що робити! — Тео з люттю хряснув дверцятами екіпажа.— Я цього не терпітиму.

— Добре-добре, але прошу: на пів тону тихіше,— безбарвним голосом промовила Агнеса.— Вам не завадило б згадати про Закон 4526. Поліціянти почують.

— Der Rat kann seine Verbote sich in den Arsch schieben[20],— пирхнув Тео.— Jeźeli zechcę, będę mówić tylko po polsku.[21]

— Teo!

— Що таке Закон 4526? — Данило звернувся до Агнеси.

— Цим «законом» нас зобов’язали вести справи, а також розмовляти у громадських місцях винятково російською мовою,— відповів Тео.— Прогресивне місто не може користуватися німецькою через те, що вона нібито давно перестала бути мовою науки й тепер використовується лише на догоду Австро-Боснії. Крім того, ми зобов’язані поважати права російськомовної громади. І, певна річ, це данина довгим і вкрай вигідним для Ради взаєминам з Російською Імперією.

— «Зобов’язані поважати російськомовних», звучить знайомо,— кивнув Данило.— І як, дотримуються?

— Так, дотримуються,— Тео розвалився на сидінні й склав руки на животі.— Переважно різноманітні посіпаки Ради, міські дурники й моя люба наречена. Тебе ж так навчали у «Доглядачах свободи», правда?

— Я закінчила гімназію до того, як з’явилися кундшафтерські[22] загони. Проте не бачу нічого поганого в повазі до численної громади,— зітхнула Агнеса.— Увесь північний схід Леобурга заселений росіянами, вони роблять значний внесок у розвиток міста.

— Агнесо,— засміявся Тео.— Тобі знадобився цілий закон, щоб поважати співрозмовника? Коли я мав домовитися з недобитками шаєнів на Чорних пагорбах, а вони вперто вдавали, що не розуміють англійської, мені довелося вивчити кілька фраз їхньою мовою. Бо я був на їхній землі, а не вони — на моїй.

— Логічно,— погодився Данило.

— Найцікавіше, Оздемір сам насилу розмовляє мовою, яку так ревно захищає,— посміхнувся Тео.— Шаєни змусили мене грати за їхніми правилами, а я примушу Раду. Маю дві рідні мови, і жодна з них не є російською. Я леобуржець, я в Леобурзі й розмовлятиму так, як мені зручно. Най випишуть мені за це батога!

Всередині екіпажа запала мовчанка. Тео схилив голову набік і задрімав. Міський пейзаж швидко змінювався — після переїзду через міст розкішні будинки аристократів змінили простіші на вигляд будівлі: схоже, це були комерційні організації — біржа, кілька банків, великі крамниці. Перехожих, не враховуючи поліціянтів на мотокатах, на вулицях майже не було, незважаючи на вихідний день. Промайнули невеличку площу з торговими рядами, і колеса екіпажа покотилися бруківкою менш респектабельного району. Вулиці стали темні та брудні, на обшарпаних балконах з’явилися малопристойні вивіски. Подекуди виднілися плакати з пропозицією швидкого заробітку, безпрограшної лотереї та «моментального кредитування». Над тьмяно освітленими вікнами однієї з крамниць красувалося зображення півголої дівулі в корсеті, пишній короткій спідниці й панчохах у чорно-білу смужку. Вона час до часу підморгувала перехожим механічним оком. «Поспішай кохати!» — закликав напис на дивані, на якому вона лежала. Знизу, під плакатом, хтось нашкрябав: «Ти не підданець, ти громадянин. V.»

Задивившись на раптові зміни міста, Данило не одразу почув, що до нього звертаються.

— Чи подобається вам Робітничий район?

— Гм-м...— Данило поглянув на Агнесу.— Якщо бути відвертим — то не дуже. А куди ми, власне, їдемо?

— Туди, куди зазвичай не возять порядних дівчат. Однак, ваш батько забажав, щоб там була присутня вся родина,— Агнеса гидливо підібгала губи.— Ми їдемо у гральню.

Данило похитав головою. З церкви — за картярський стіл, отакої!

А тим часом перший екіпаж Яблонських зупинився біля будинку з колонами. Данило штовхнув Тео, той хропнув і прокинувся. З будинку вискочив маленький лисуватий азіат.

Щойно він заговорив, Данило ледве стримав посмішку. Розібрати цей захоплений клекіт було вкрай важко, але господар сумлінно намагався говорити російською.

— О, как я рад, как я рад! — він потрусив руку Фелікса й вклонився його супутникам.— Я оцинь давно ждал вас![23]

Раптом погляд Сяо Ши стрибнув на Данила.

— О, господин Эдвард, как ви?! Я пириживаль, оцинь пириживаль, когда услихаль о той катастрофе...[24]

Данило силувано всміхнувся й сховав руки до кишень.

— Так, дякую. Дуже ґречно з вашого боку.

— Нас сьогодні пустять у дім? Чи так і стовбичитимемо на порозі? — позіхнувши, кинув Тео. Китаєць заклекотів вибаченнями й жестом запросив їх усередину.

Гостей провели на другий поверх. Усередині салон був більше схожий на вітальню аристократів, ніж на заклад із сумнівною репутацією. Оксамитові бордові портьєри на вікнах були щільно запнуті, посередині розташувався величезний круглий стіл, укритий зеленим сукном. Стіни прикрашали мініатюрні копії портретів отців-фундаторів, які Данило вже бачив на майдані Чорного. В кутку, на низькому столику, Данило побачив знайомий фонограф, тільки більшого розміру. З мідної квітки дифузора, схрипуючи, лилася весела пісенька німецькою. Біля м’якого дивана стояв відкритий глобус, з чаші якого стирчали горлечка пляшок.

Яблонські увійшли до зали, і троє чоловіків, що сиділи за зеленим столом, підвелися на знак вітання.

«Батько» Данила роздякувався навсібіч — за запрошення на гру, за увагу до його родини, за нещодавно укладений договір. Вочевидь, Фелікс відчайдушно прагнув справити гарне враження — інакше навіщо потягнув на ці посиденьки всіх родичів? Поки гості обмінювалися компліментами, Данило роздивлявся трійцю. Звісно, він миттєво упізнав їх.

Юміт Оздемір, що сидів найближче до дверей, вигляд мав майже такий, як на зображеннях: моложавий, підтягнутий чоловік з військовою виправкою і гордовитим виразом обличчя. Його синяво-чорна блискуча чуприна була ретельно зачесана назад, гострий швидкий погляд дрібних карих очей ніби пронизував співрозмовника наскрізь. Турок пильно подивився на Данила й кивнув з ледь помітною усмішкою, від якої чомусь сипнуло морозцем.

— Тішуся, що ви знову з нами, Едварде,— промовив він російською з сильним акцентом, подаючи руку.— Адже вас шукало все місто.

Данило потиснув вузьку білу долоню. На мить рукав Оздемірового піджака оголив зап’ясток, що оперізував дивний червоний рубець. Помітивши погляд Данила, турок швидко осмикнув рукав і жестом запросив усіх до гри.

Данило видихнув з полегшенням: грали в покер, фішки й карти — такі самі, що й у «нормальному» світі. Якщо правила тут схожі, то він не почуватиметься білою вороною хоч у чомусь. Усе-таки Федя не дарма діставав його своїми фулхаузами й флеш-роялями: тепер головне — вдати запеклого знавця й протриматися бодай кілька ставок. Чекаючи роздачі, він і далі спостерігав.

Другий «отець» Леобурга, високий і моторошно-худий, різко контрастував зі своїм сусідою по столу — білясті брови, майже невидимі вії, світло-сірі очі й ретельно пригладжене світле волосся. Це був Йоганн Райнгард. Німець або австрієць, Данило не уточнив у Агнеси. Третій відвідувач салону був пухким рожевощоким балакуном і трусив Феліксову руку з такою ретельністю, ніби хотів відірвати. Він повсякчас витирав з чола піт, хоча спеки в кімнаті зовсім не відчувалося. Його Данило теж упізнав — то був угорець Ласло Варга, третій член Верховної Ради. Усі троє, дотримуючись власних правил, говорили російською, але докладали неабияких зусиль. На їхньому тлі навіть сильний акцент Фелікса видавався не таким уже й помітним.

— О, можна я сяду поруч з вами, дядечку? — всміхнулася Беата.— Зі мною вам обов’язково пощастить!

— Головне — не переборщи, люба кузино,— пробурмотів Тео німецькою, підпалюючи сигару мініатюрним пристроєм з прозорою капсулою газу.— Інакше ми всі залишимося без штанів.

Чоловіки за столом засміялися, Агнеса, що сиділа між ним і Данилом, роздратовано закотила очі. Фелікс обдарував поважну трійцю чемною усмішкою та знехотя звелів приставити стілець для племінниці.

Минуло близько чверті години. Карти Данила не обіцяли нічого доброго — схоже, перспектива залишитися без штанів загрожувала лише йому. Чоловіки пили шнапс, окрім Тео, який потроху допивав третю склянку віскі. Юліана про щось весело щебетала з Оздеміром. Дивовижно, як швидко «фундатор» забув про власний закон і почав відповідати німецькою — Данило відзначив, що мовою Ґете турок володів дуже добре. Беата всякчас зазирала в карти Феліксові й цим доводила його до сказу. Агнеса, схоже, насилу витримувала те, що відбувалося, й раз по раз зітхала. Данило підкинув пару фішок на кін, обернувся до неї і з іронією запитав:

— І часто ми ось так граємо в покер із засновниками Леобурга?

Золотаво-зелені Агнесині очі заіскрилися злою усмішкою.

— О, для вас це правдиве досягнення! Але дозвольте нагадати, що мій батько входив до Верховної Ради Леобурга, тому його колеги були вельми частими гостями в нашому домі. А тепер... тепер...

— ...його місце посів мій батько, так? — Данило озирнувся на неї через плече.

Агнеса втягнула повітря, ніби їй стало важко дихати, й відвела погляд убік.

— Ненадовго. Він — лише опікун. І тільки-но мені виповниться двадцять два роки, я успадкую батьківське місце в Раді.

Вона гонорово задерла підборіддя й торкнулася своєї брошки у формі лева. Данило кивнув і всміхнувся. Цікаво, як це юна Агнеса керуватиме містом разом з трьома досвідченими політиками? Навряд чи хтось дослухатиметься до її думки.

Коли служник відкоркував другу пляшку шнапсу, в кімнаті остаточно запанувала німецька мова. За столом виникла дискусія, на яку Данило спочатку не звернув уваги.

— Панове, користуючись моментом, хотів би торкнутися серйозного питання,— схвильовано пискнув Альберт, зминаючи мереживного носовичка.— Як ви гадаєте, чи вибухне найближчим часом світова війна?

Данило здригнувся від слова «війна». Перед очима замиготіло те, що він бачив на сході за кілька своїх волонтерських поїздок. Зруйновані будинки, небо крізь пробитий дах, спалені дерева, покорчована земля, хвостовики мін. Він уявив чорні пасма кіптяви на ніжно-блакитних, жовтих, рожевих стінах Леобурга, зруйнований дощенту Михайлівський собор, завалену спаленим залізяччям бруківку... Ні, не треба їм війни, не треба.

— Про яку війну мова, Альберте? — здивовано звела брови Юліана.— Не бачу жодних передумов!

— О матінко, ви просто не знаєте того, що знаю я...— Альберт невідривно дивився на Оздеміра й навіть не зважив на матір.— Зо пів року тому мені сказали, що між Австро-Боснійською Імперією і Росією от-от спалахне конфлікт. Щоправда, тоді я не надав цьому значення, проте сьогодні, коли стало відомо, що австрійці зміцнюють східні й південні кордони... А ці чутки про надзброю? Що станеться, якщо австрійці справді створили небачено потужну зброю, здатну одним ударом стерти з лиця землі ціле місто? Театр військових дій може розвернутися на Нейтральній території, від чого неодмінно постраждає Леобург.

— Надзброю? — посміхнувся Оздемір.— Господь з вами, Альберте! В австрійців вистачає звичайнісінької зброї для перемоги в будь-якій війні. До того ж, зараз вони мають чимало клопоту — після завоювання Константинополя, гадаю, вони почнуть зміцнювати свій вплив у Африці. Нема причин для хвилювання. Я певен, що нашому місту нічого не загрожує. Леобург захищають три світові угоди, маємо особливий статус, який беззастережно визнається всіма державами світу.

Данило хитнув головою. «Нема причин для хвилювання». Міжнародні угоди як гарантія. Один меморандум, підписаний у Будапешті, вже якось «допоміг» Україні в його світі. Невже вони дійсно такі наївні, маючи під боком агресивні імперії?

— Але послухайте, пане Оздемір, я вважаю...

— Альберте! — Агнеса зніяковіло всміхнулася похмурому туркові.— Зміни тему, будь ласка.

— Але чому ж! — набурмосився хлопець.— Я багато про це чув! Природно, що я хвилююся! Українське Королівство не раз висловлювало невдоволення, що його лівобережна частина фактично залишається під окупацією царських військ, хоча, згідно з Палермським договором, їх мали негайно вивести за встановлені межі. Гадаю, ви чули, що австрійський імператор підтримав короля Болеслава й український Сейм? Тільки уявіть: якщо ці божевільні гіганти розпалять війну, що буде з Нейтральною зоною? Гармати не зупинити жодними угодами!

Обличчя Альберта почервоніло, у своєму модному картатому костюмі з краваткою-метеликом він мав водночас кумедний і відчайдушний вигляд. «Отці» роздратовано насупилися, Варга знову нервово потер лисину. А Данило згадав статтю в «Леобурзькому віснику» про затримання австрійського шпигуна в Петербурзі.

— Повірте, якщо така інформація потрапила до мене, до неї варто дослухатися. Джерело цілком надійне,— Агнесин брат закивав, запопадливо зазираючи в обличчя можновладців.

Турок кинув кілька фішок на стіл і нічого не відповів.

— Пам’ятаєте, Едварде, ви питали про ту людину на феротипі? — прошепотіла Агнеса, нахилившись до Данила.— Гадаю, Альберт має на увазі під загадковим «джерелом» саме Дем’янича. Тому я й не хочу продовжувати цю розмову — брат занадто захопився його ідеями.

Данило здригнувся й обернувся до неї. Дівчина зніяковіло відвела погляд.

— Чому ви так вважаєте?

— Я згадала, хто це. Він є підданцем Австро-Боснійської Імперії, але жив у Леобурзі й торгував винаходами. Батько якось говорив, що на батьківщині ця людина має знайомства у дуже високих колах. Щоправда, тато відмовився мати з ним справу, але дядько Фелікс із задоволенням співпрацював.

— Ваше припущення цілком логічне: якщо підприємець дізнається, що його справі загрожує війна, він зробить усе можливе, щоб якомога раніше попередити про це своїх партнерів у Леобурзі,— погодився Данило. Агнеса кивнула.

— Тобто ви вважаєте, що місту загрожує небезпека? — угорець згорнув носовичка вчетверо.— Даруйте, імператор Вільгельм — розумна, орієнтована на розвиток науки людина, він — один з гарантів миру в Європі! Це просто смішно!

— Я підтримую вас, пане Варга,— вставила Юліана, що весь цей час мовчки шарілася через свого надмірно балакучого сина.— Від росіян ще можна чекати чого завгодно, але щоб Австро-Боснія... Нової війни Європа не витримає, її ніхто не бажає, це неможливо.

— «Неможливо», авжеж,— посміхнувся Тео.— «Гарант миру», певно, щовечора вигадує, на кого тепер нацькувати своїх скажених боснійців, сп’янілих від турецької крові. Австро-Боснія на піку могутності, це монстр завбільшки з пів контитенту, ви гадаєте, її зупинять угоди?! А Росія тридцять років тільки те й робила, що принизливо втрачала території. Можемо тільки здогадуватися, наскільки росіяни роздратовані. Вони досі не оговталися після втрати українських земель, і ніколи не оговтаються — закладаюся на що завгодно. До того ж, в Австро-Боснійській імперії почастішали бунти різнонаціональної голоти. Чим відвертати її увагу? Та тільки війною! Що більше пороху та крові, то менше потрібно хліба. Війна буде, і буде жахлива, і найкраще, що може зробити Леобург,— це шукати союзників, а не сподіватися на «тверді гарантії».

Тео відсалютував склянкою віскі замисленому Оздемірові.

— Я й гадки не мав, що ви так тямите у світовій політиці, Теодоре,— мляво всміхнувся Варга.

— Це всього лише мої припущення, панове,— пробурмотів Тео й випустив струмінь диму.— Не варто брати їх близько до серця.

— От і я думаю: місту слід виявити обережність! Може, варто було б скористатися послугами інформаторів за кордоном...

— Альберте, коли ти закінчиш навчання в Академії мистецтв, ми відішлемо тебе на курси шпигунства в Лондон,— роздратовано буркнув Фелікс. Усі розсміялися.

На цьому дискусія вщухла сама собою, й Альберт розчаровано зітхнув. Фелікс не промовив більше ані слова, час до часу кидаючи розлючені погляди на племінника. Схоже, його дратувало все: Альберт, який хотів втягнути членів Ради в безглузду суперечку, Беата, яка недоречно хихотіла поруч, постійно намагаючись привернути його увагу. Зрештою він програв свою останню фішку й, вибачившись, вийшов з кімнати.

Партія добігала кінця. Тео голосно зареготав, жбурнув карти на стіл і згріб купу фішок до себе. Вражало, як добре він грав, навіть п’яний мов чіп! Надворі запанували сутінки — Данило зловив себе на думці, що час сьогодні промайнув катастрофічно швидко. А свій намір — поговорити з Феліксом — він так і не здійснив. Данило зітхнув і підвівся з-за столу. Від сигарного диму розболілася голова, йому закортіло ковтнути свіжого повітря. В суміжній із салоном кімнаті нікого не було, крізь прочинені двері веранди дмухав холодний мокрий вітер, від якого тріпотіли тонкі фіранки.

Данило вийшов на веранду й одразу помітив Фелікса, який стояв на балконі навскіс. На обличчі Яблонського застигла гнівна гримаса, він люто стискав поруччя та вдивлявся кудись у простір нічного міста, сповненого тьмяним жовтуватим світлом газових ліхтарів. Спершу Данило хотів махнути «батькові», але за мить поруч з Феліксом на балконі опинилася Беата. Вона стрибнула на нього ззаду й затулила очі долонями, ніби він не міг здогадатися, хто це, лише з її дратівливого сміху. Данило відступив у кімнату.

— Беато! — просичав Фелікс і розтиснув її руки.— Ти сьогодні нестерпна!

— Чому ти до мене такий суворий? — дівчина капризно надула губи.— Я просто втомилася від ваших нескінченних розмов про політику! Як добре, що ти вирішив втекти сюди!

Вона всміхнулася й зовсім не по-родинному потягнулася до його вуст. Данило мало не вимовив уголос: «Що-о-о?!»

Фелікс відсторонив її і гидливо скривився.

— Що ти собі дозволяєш, дівчисько?! — він перейшов на польську й говорив так тихо, що Данило ледве його чув.— Якщо я приділяю тобі трохи уваги, ти не маєш демонструвати це всім присутнім, особливо членам Ради. Ти навіть уявити не можеш, що станеться, якщо, не дай Боже, вони дізнаються про наші... зустрічі!

Беата відступила на крок і затулила обличчя руками. Здавалося, вона от-от заридає.

— Я гадала, ти кохаєш мене...

— Авжеж,— роздратовано кивнув Фелікс.— Але я прийняв рішення. Наші стосунки не мають майбутнього, тому нам треба це припинити.

Дівчина здригнулася, вражено роздивляючись його лице.

— Ти не можеш так вчинити зі мною!

— Я не довіряю тобі. Крім того, дехто вже здогадується про наш зв’язок. Мене це не влаштовує.

Беата застигла з напіврозтуленим ротом, її губи ворухнулися, і Данилові здалося, що вона вимовила слово «Агнеса». Втім, він не був у цьому впевнений.

— Я дуже сподіваюся, що ти мене зрозуміла. Обіцяю, в тебе буде все необхідне, і тільки-но Тео й Агнеса поберуться, я знайду тобі гідного нареченого.

— «Гідного нареченого»? — схлипнула Беата.— Більшої жорстокості годі й вигадати...

Вона вискочила з балкона, ніби вжалена, і зникла у задимленій гральній залі. Данило почухав потилицю. Оце сімейка! Він почувався смертельно втомленим. Нестерпно хотілося додому. Але портал закритий, Данило досі не з’ясував, де дядько Іван, і сьогодні ввечері, мабуть, не найкращий час, щоб говорити з Феліксом. Доведеться відкласти все до завтра.

Вони провели у Сяо Ши ще пів години, після чого Фелікс попрощався зі своїми поважними колегами. Додому вони їхали у важкій тиші, тільки чутно було, як ледь порипує екіпаж і гримить під колесами бруківка. Тео, вже злегка протверезілий, задоволено лічив виграні гроші. Беата попросилася до їхнього екіпажа й тепер сиділа поруч з ним, зрідка кидаючи гнівні погляди на Агнесу. Та лише мовчки дивилася у вікно й іноді ледь чутно зітхала. Було темно й тихо, туман стелився безлюдними вулицями й зависав на шпилях Михайлівського собору.

Після повернення Данило відразу ж пішов у свою кімнату. Знову мучило безсоння, він вирішив почитати газету. Можлива війна, отці-засновники, гральний дім китайця, сцена на балконі — хаотичний вир подій ніс його все далі. Ні, на сьогодні досить. Данило, погасивши лампу, зібрався лягти в ліжко. Його погляд ковзнув до вікна — й раптом його увагу привернула постать у чорному плащі, що швидко перетнула внутрішній дворик і опинилася біля стайні. Людина зупинилася й роззирнулася. Данило припав до вікна і... не повірив власним очам.

Це була Агнеса. Упевнившись у тому, що її ніхто не бачить, вона насилу переставила драбину від стайні до високого кам’яного паркана й швидко видерлася нагору. Ще раз боязко озирнулась і зістрибнула в темряву, немов великий чорний птах — тільки плащ зметнувся за нею.

Так. Це вже занадто. Куди може податися вихована й пристойна на вигляд дівчина о другій ночі, та ще потай?! Данило насупився. Агнеса не кохає Тео. Вона одружується з ним не з доброї волі. То куди вона може бігати ночами, якщо не на побачення до якогось палкого залицяльника? Дивно, але ця думка чомусь обпекла Данила, немов жарина, що відскочила від багаття. Та ну, тільки не Агнеса. Чи... чому він такої високої думки про дівчину, яку знає лише кілька днів?!

У цей момент у двері постукали. Данило сіпнувся й швидко розвернувся спиною до вікна. Кого ще чорти принесли в такий час?

— Так!

— Пане Едварде, прошу вибачення,— проскрипів Свенсон, зазирнувши в кімнату.— Не встиг вас попередити: завтра опівдні на вас чекають на засіданні комітету з розробки водомобіля.

— Свенсоне, який у біса водомобіль, я ж мало не загинув через нього! — роздратовано видихнув Данило.

— Вам краще піти туди, там буде інспектор з небезпечних виробництв.

— Оце вже зась, я зараз абсолютно не в гуморі для цього! — рішуче відрубав Данило.— Та й потім...

І цієї миті пролунав постріл.

Несподіваний телефонний дзвінок — не найкращий початок дня.

— Доброго ранку, Федоре. Отже, наскільки я розумію, Данила досі немає? Спросоння Федя насилу второпав почуте. По-перше, знову «Федір». По-друге, Маріанна Олександрівна чомусь страшенно сердита. Справді, дивно, що Данило досі не зателефонував їй зі своєї «Німеччини».

— Гм... ну... так, немає. Йому щось переказати? Я можу написати йому на «Фейсбуці».

— Так, перекажіть. Я переслала йому перелік документів і адресу юриста, до якого слід звернутися. На цьому все — в мене більше не буде можливості їздити до села.

Федя різко сів на ліжку.

— Тобто?

— Я закінчила працювати з Іваном Дмитровичем пів року тому, а далі виконувала його особисте прохання.

Федя почухав брову, міркуючи, що робити. Данила нема й найближчим часом не буде. Якщо й узагалі коли-небудь...

— Ну, послухайте, ви ж не можете все просто кинути! Ми ще не оформили документи...

Асистентка роздратовано кахикнула.

— Вибачте, перекажіть Данилові, що далі вам доведеться розбиратися без мене.

Наостанок вона гаркнула: «Дякую!» — і відключилася. У телефоні заскиглили тужливі гудки.

— Зашибісь,— просичав Федя й став одягатися.

Купа брудного посуду в умивальнику свідчила, що про його сніданок знову ніхто не подбав — певна річ, зеленоголова тільки й може, що залишати вранці безлад. Знадвору почувся нявкіт — прийшов з нічних походеньок кіт. Федя відчинив двері, й Бальтазар кинувся до мисочки з їжею. Ну звісно, про кота вона не забула! Хлопець важко зітхнув, але за кілька хвилин йому все-таки всміхнулася фортуна — у шафі знайшлася чиста пательня. Він посмажив яєчню, запустив кавоварку й всівся за ноутбук. За вчорашній вечір редактор надіслала йому одразу кілька листів, і всі — гнівно-істеричні.

— Так, спочатку ти вирізаєш пів шпальти, а тоді скаржишся, що мало,— де логіка? — роздратовано пробурмотів Федя в монітор і одразу ж примружив очі. Дивно, але тут йому постійно ввижалося, ніби його хтось слухає. Чи то самі стіни, чи то привиди, як той, що він бачив уночі у своїй кімнаті. Федя стривожено роззирнувся.

Він добив потрібну кількість знаків і скинув черговий варіант статті в редакцію, а потім знову поліз у «Гугл». «Транслокальність», «транслокал», «як потрапити в паралельний світ», «як повернути людину з паралельного світу». Схоже, він знов увійде в топ найбільш ідіотських запитів у пошуковику! Нічого навіть близько схожого. Тільки нісенітниці про геопатогенні зони й жахачки про ліс, де втрачаєш відчуття часу.

Про це явище знав тільки Іван Дмитрович, африканські шамани і... Трегубов. Два варіанти з трьох відпадали, тому дізнатися нові подробиці можна тільки з вуст їхнього недавнього гостя.

Федя піднявся до кімнати Данила й ще раз перебрав купу паперів. Куди ж могла зникнути візитівка Трегубова? Невже Данило забрав її з собою?

Пошуки не дали результату. Близько другої години Федя зібрався йти в центр по цигарки й тільки тоді помітив, що чогось бракує.

Джекі не повернулася з роботи, хоча зазвичай її зміна тривала з п’ятої ранку й максимум — до пів на одинадцяту. Не те щоб він сильно переймався, але через останні події відсутність дівчини здавалася підозрілою.

«Та, певно, загуляла десь».

Федя безтурботно рушив до виходу й уже хотів пхнути у вуха навушники, як масивні вхідні двері рвучко відчинилися, і всередину влетіла Джекі. Вона за інерцією налетіла на нього й мало не впала.

— Ти чого? — Федя схопив її за плечі й струсонув.— Здуріла?

Дівчина була така бліда, що побіліли навіть губи.

— Мене мало не вбили! — вона з обуренням відчепила його руки.— Довелося видертися на дерево!

Федя здивовано витріщився.

— Так, з цього місця докладніше.

Джекі коротко видихнула, як спортсмен перед запливом.

— Ну, йду собі з роботи, а тут місцеві. Ти ж бачив їх, напевно,— ображено зітхнула вона.— Зранку вже п’яні, іржуть і пальцями тицяють. Я пройшла, не звертаючи уваги, а позаду хтось видає: «Чуєш, убога, а ти ходити сама не боїшся?»

— Може, це все через твій зовнішній вигляд? А ти давно зелена, до речі? — всміхнувся Федя.

Джекі кинула на нього сердитий погляд.

— Мене один чувак пофарбував, сюди приїжджав до бабці, на перукаря вчиться в Києві. Сміялися, звісно, але ніхто не чіплявся. Це не через зачіску!

Федя задумливо закусив губу, роздивляючись крізь вікно розкидане в долині село.

— Ну от, а там дядько Толік стояв у дворі,— Джекі шморгнула носом.— І як почув, кричить: «Поки що не боїться, але хай знає — це їм так не минеться! Не дамо нашу річку труїти!» Я йому кажу: «Чи ви здуріли? Кому ваша річка треба!» — а він мені: «Все село бачило, як ви щось із підвалу тягали й виливали! От воно через підземні води до річки потрапляє!» І потім: «Ти б краще моєю вулицею не ходила! Ще раз побачу — шию скручу!» Ну, я його знаю: хоч він і пияк тупий, але клішні там такі, що запросто вбити може!

— Ясненько,— гмикнув Федя.— Сільські пристрасті. Ну й чого ти на дерево видерлася?

— Як чого?! — обурилася дівчина.— Бо вони за мною погналися! Спочатку загнали на дерево, кричали, кидалися камінням... По спині влучили, мабуть, синець буде. Потім постояли хвилин п’ять і пішли, а як злізла — звідкілясь знову вискочили. Гнали аж до будинку...

Федя почухав за вухом.

— Це недобре. Мені теж щось таке кричали, тільки діти, не дорослі. Таке відчуття, що хтось навмисне пускає ці чутки. А, поки не забув... Маріанна сказала, що більше не буде сюди їздити.

Брови Джекі полізли на лоб.

— Отакої. І не пояснила чому?

— А ти як вважаєш? — зневажливо пирхнув Федя.— Нормальним людям не подобається село з таким контингентом. Тільки ми з тобою такі ідіоти.

— Не треба узагальнювати,— в золотисто-зелених очах Джекі затанцювали бісики.— Я — то я, а от чого тут стирчиш ти? Їхав би собі додому, будинок як стояв без тебе, так і стоятиме!

— Бачу, ти тільки про це й мрієш...— скривився Федя.— Я тут заради Данила, зрозуміла? І з місця не зрушу, поки він не повернеться.

Витримавши її зневажливий погляд, він застромив у вуха навушники й неквапно, з почуттям самоповаги пішов до крамниці.

Вивчення щоденника кожної вільної хвилини вже увійшло в звичку. Джекі в роздумах гризла олівець, намагаючись розшифрувати закрутистий напіврозмазаний текст. За вікном сутеніло, а вона так і не видобула жодної суттєвої інформації. Данилів дядько лише докладно міркував про технології, розвиток леобурзького світу й інші особливості тієї реальності.

Економіка Леобурга, як я зазначав вище, здебільшого ґрунтується на торгівлі технологіями. Цікаво, що зовсім нещодавно якийсь пан з кола клієнтів Елвіра Дем’янича натякнув мені, що місто не гребує розробкою зброї різного ґатунку. Щоправда, ці відомості ретельно приховуються, і докладніше про це мені дізнатися не вдалося.

Джекі потягнулася й позіхнула. Вона спромоглася розібрати ще кілька абзаців і врешті дісталася більш-менш цікавого уривка:

Здається, я з’ясував чинник, що впливає на з’яву порталу. Це місцевість. Раніше я вже досліджував місця, де відкриваються портали: у горах Мандара на північному сході Нігерії, в поселеннях близько Саурімо в Анголі, в Камеруні, Намібії та на Мадагаскарі (,координати див. нижче). Характеристики магнітного, електростатичного, геомагнітного поля, ультрафіолетового випромінювання, температура повітря (в різні пори року), радіаційний фон тощо в цих місцях практично ідентичні й значно відрізняються від території поруч. Ці дані незмінні, незалежно від того, активний портал чи ні.

За легендами племен антадруї та бура, певна точка землі — будівля, хатина, печера біля водоспаду, прохід між скелями — має властивість розпізнавати «своїх». Коли транслокал з’являється поруч, його енергетика резонує з енергетикою місця, і транслокальна точка відкриває перехід. Шаман Мбутуна стверджував, що транслокальне місце має певну «свідомість». У будь-якому разі, мені поки що не вдалося знайти спосіб керування порталом, і я досі не впевнений, чи взагалі це можливо.

Цікаво, під час мандрів Африкою я неодноразово чув від шаманів, що місця з’яви порталу треба ретельно оберігати від стороннього втручання, тому вони їх приховували. «Каміння повинно лежати так, як лежало, птахи — співати, як і співали, вітер — віяти, як і віяв». Утім, жодного підтвердження цьому я не знаходив, особливо з огляду на те, що мій будинок і маєток у Леобурзі багато в чому відрізняються, особливо щодо системи енергопостачання, яку мені довелося істотно змінити.

Крім того, цікаві також інші особливості з’яви порталу. Зазвичай портал зачиняється одразу ж після переходу транслокала — про це свідчить більшість моїх переходів. Але в деяких випадках він залишається на невизначений термін. Так, одного разу, побачивши портал, я зробив перехід, але забув забрати зі столу в Леобурзі важливий документ. Згадавши про нього тільки за дві години, я виявив портал на місці, повернувся й забрав документ, після чого перехід одразу зник.

Джекі закусила нижню губу. Адже в цьому будинку справді відбувалися різні дива. Іноді чулися зітхання, скрипи, з’являлося відчуття, що за тобою уважно спостерігають протягом цілого дня. А потім ще цей привид, якого бачив Федя... Вона, звісно, тоді посміялася, але насправді його розповідь — не така вже й нісенітниця. Судячи з записів Івана Дмитровича, будинок живе власним життям. І, мабуть, щоб відкрити портал, йому потрібно сподобатися, стати «своїм».

Сподобатися будинку? Тобто, їй доведеться надягти сукню, нафарбуватися й призначити йому побачення в їдальні? Джекі посміхнулася. Що за маячня!

Втім, щось, крім «розумності» будинку, хвилину тому привернуло її увагу. Вона переглянула текст ще раз.

...багато в чому відрізняються, особливо щодо системи енергопостачання, яку мені довелося істотно змінити.

Енергопостачання... Джекі сама сплачувала рахунки за будинок, бо в Маріанни Олександрівни завжди бракувало на це часу. І за електроенергію вона жодного разу не платила, хоча на кухні висів лічильник. То яким же чином у будинку вмикалися лампи, працював телевізор і розетки? Дівчина спантеличено насупилася. Вона не могла зрозуміти, чому її зацікавила саме ця деталь.

— Здається, час уже спати,— промовила вголос Джекі й завмерла.

В будинку було тихо, й ніхто не співав — отже, фарбований принаймні не зайняв знову на півтори години ванну, тому можна спокійно почистити зуби й скупатися. І хто тільки вигадав єдину ванну на весь будинок?!

Швидко упоравшись із вечірнім туалетом, Джекі загасила світло в коридорі й визирнула у вікно — в бузкових літніх сутінках їй знову ввижалися зловісні тіні п’яних переслідувачів. Але у дворі, певна річ, нікого не було. Нікого, крім Феді.

Спочатку вона й не зрозуміла, що той робить. Здавалося, хлопець збирав конструктор: на ґанку валялися гайки, залізяччя, якась іржава конструкція — два колеса, й обидва від різних велосипедів, високе кермо, невеликий кошик-багажник. Зацікавившись, Джекі закинула у кімнату рушник і зубну щітку й підстрибом побігла вниз по сходах.

— Оце дивина,— вражено видихнула вона, побачивши, як Федя підняв із землі зібраний з купи мотлоху дивовижний велосипед.— Бракує лише ведмедя. Як у цирку.

— Ага, клоунеса в нас уже є.

Джекі закотила очі й глузливо провадила:

— Ще скажи, що воно їздить...

— Звісно, їздить! — пирхнув Федя й відставив підніжку.— Маєш сумніви?

— Ти не схожий на того, хто вміє крутити гайки.

— Зовнішність оманлива,— хлопець задер підборіддя й усміхнувся.— Чи ти вважаєш, що ми з Данилом могли б потоваришувати, якби я тільки вмів полірувати нігті й ходити в солярій?

— А ти ходиш?

Федя зміряв її саркастичним поглядом, сів на поріг і продовжив колупатися в старому залізяччі. Джекі раптом зрозуміла, що абсолютно не хоче спати. Абсолютно! Вона присіла поруч, спостерігаючи за його роботою, і нарешті наважилася спитати:

— А що у Данила... ну... з ногою?

— Довга історія,— буркнув Федя, не відриваючи погляду від ланцюга.

— Та ми начебто нікуди й не поспішаємо,— задумливо пробурмотіла Джекі.— Я його як побачила, чомусь подумала, що він спортсмен.

— Був,— кивнув Федя.— Бігав. Не Усейн Болт, звісно, але він цим... жив. От просто дихав цим.

— Травма? — Джекі сумно зітхнула.

— Та ні. Підстава.

Федя замовк, хоча Джекі аж розпирало від цікавості. Але вона відчувала, що варто їй пробурмотіти ще бодай слово, він одразу вижене її з затишного ґанку й більше ніколи не розмовлятиме на цю тему.

— Десь півтора року тому в Дані була невелика травма зв’язок. А тут чемпіонат Європи. Він узагалі не збирався нікуди їхати, але тренер попросив, мовляв, будеш запасним, «просто посидіти», бо заявка команди неповна. Звісно, він поїхав, бо це ж Сан Санич попросив! — Федя занадто сильно крутнув гайку, ключ з дзенькотом зіскочив.— А в день забігу виявилося, що хтось там травмувався, хтось попався з сумнівним тестом на допінг і бігти, власне, нікому. Якби на його місці був я, то просто послав би всіх: «Фіг вам, я не можу зараз, у мене травма!» Але ж це Данько. Звісно, він погодився. Він біг за Україну.

Хлопець замовк і спохмурнів, обмацуючи колесо. Джекі напружено подалася вперед і зазирнула йому в обличчя.

— І що той забіг... погано скінчився? — хрипким від хвилювання голосом спитала вона.

Федя обернувся через плече, коса смужка світла з дверей впала йому на обличчя — дивно, він навіть не розізлився на неї за дурне запитання, просто дивився — сумно й серйозно.

— Як бачиш. Потім ще була невдала операція. Ну, і все. Це вирок. Але то навіть не головне. Просто йому дещо розповіли. Які в них усередині команди розклади були й чого забажали спонсори, і як Сан Санич не хотів свого найкращого спортсмена підставляти, як той відмовився програвати на фініші... Отак і виходить. Той відмовився. А Данька навіть не спитали.

Джекі важко зітхнула, намагаючись позбутися гарячого клубка, що ніби застряг у горлі.

— А потім почалося. Данило ж просто схиблений на чесності. Ще змалечку. Завжди йому треба, щоб усе правильно було. Тобі яблуко — і мені яблуко. Ти завинив — ти й стій коліньми на гречці. Але в житті так не буває. А тут... уявляєш? — Федя різко глянув на неї, і Джекі здригнулася.— Дивишся йому в очі, а там — порожнеча. Була людина — і немає. І головне — ти нічим не можеш допомогти.

— І чим він займається тепер?

— Та таке. Сайти якісь клепає. Хотів навіть піти на контракт до армії, але не взяли, то він трохи волонтерив, але йому... йому важко то все, і фізично, і психологічно. Думав, його попустить, як щось корисне робитиме. Та щось не дуже. Поїхав у Мюнхен, до батьків, але повернувся — каже, що тут йому краще. А тут його Леобургом по голові стукнуло.

Федя підвівся з поріжка, і Джекі, як за командою, встала за ним услід. У цю мить вона чомусь думала не про Данила. От як воно — бачити, як руйнується життя твого найкращого друга, як він згасає, і навіть не знати, що робити? Що робила б вона? Джекі відчула тяжкість у грудях — просто неймовірну, нестерпну. Вона не знала. Бо насправді в неї ніколи не було жодної близької людини. Тільки батько, якого вона майже не пам’ятала.

— Так, ну добре,— тихо сказав Федя.— Досить розпускати шмарклі.

Джекі раптом збагнула, що вже кілька хвилин незмигно дивиться йому в обличчя. Збагнути — збагнула, проте погляду не відвела.

Федя дістав з кишені запальничку, в його долонях спалахнув маленький метушливий вогник. Червоні відблиски заграли на западинах щік. Він запалив цигарку й видихнув тонкий білий струмінь диму. Ланцюжок браслета ніби у сповільненій зйомці ковзнув униз по жилавій руці.

— Ти вмієш кататися на велосипеді?

В сутінках темно-карі очі здавалися пекуче-чорними. Це був дивний стан — почуттів, питань, думок і спогадів було стільки, що Джекі навіть не встигала повністю усвідомлювати їх. Тільки знала, що саме зараз хоче стояти тут, посеред порожнього темного двору, де дзвінко скрекоче цикада, і дивитися на Федю. На те, як падає жовтувате світло з вікна на його блискуче світле волосся. І як він стискає однією рукою кермо свого безглуздого саморобного велосипеда.

А ще в нього гарні вуста. В чоловіків нечасто бувають красиві губи, а коли він ще так злегка підібгає їх, замислюючись про щось, і...

— Джекі!

— М-м?

— Ти вмієш кататися на велосипеді, питаю?

Джекі здригнулася й наче прокинулася від сну Від переляку по шкірі сипнуло морозцем. Кого це вона роздивлялася? Геть здуріла?! Від збентеження й злості на саму себе закололо в животі. Тим часом Федя посміхнувся й примружився, ніби не був упевнений у тому, що побачив. Потім задер підборіддя й злегка втягнув щоки, ледь стримуючи сміх.

Ну от і все. Він повернувся. І Джекі відчула, що готова четвертувати себе за ті кілька секунд слабкості, коли вона підпала під настрій сумної розповіді й роздивлялася його, як романтична восьмикласниця.

— Я?

— Ні, я! — засміявся він.— Ходи сюди, навчу.

Втекти? О так, звісно, втекти! Швидше, ну ж бо! Не стій, як засватана!

А раптом він подумає, що вона дійсно зніяковіла?

От дурепа! Авжеж, він помітив. Добре, хоч надворі темно, побачив би її зараз червоною, мов херсонський помідор!

— Ану залазь! — він підкотив до неї рипучий велосипед.

Господи. Що вона робить? Джекі незграбно видерлася на сидіння, кермо виявилося десь на рівні її плечей. Коли вона востаннє каталася? Років у сім? Федя нахилився й прилаштував ланцюг. А потім... обійняв її ззаду, накрив її руки долонями й міцно притиснув їх до керма.

Вона мало не задихнулася від обурення, але тепер не могла навіть поворухнутися.

— Ти шо це робиш?! — зойкнула вона.

— Допомагаю тобі тримати рівновагу,— промуркотів він просто у неї над вухом.— А ти що подумала?

— Пусти.

— Впадеш.

— Прибери руки, негайно!

Федя ворухнувся, і велосипед почав хилитися вбік.

— Ну що ти робиш, я ж не дістаю ногами до землі! — закричала Джекі.— Я зараз завалюся!

— То що мені робити — прибрати руки чи тримати? — в його голосі вже відчувалася неприхована насмішка, така безжальна й знайома, що всі сентиментальні почуття одразу вивітрилися з голови, ніби їх і не було.

І Джекі зробила єдине, що могла. Натиснула на педалі.

Велосипед рушив з місця, і Федя від несподіванки одразу ж відпустив її. Джекі незграбно прокотилася декілька метрів і спробувала загальмувати, але з цього нічого не вийшло, і вона з розгону врізалася в кам’яну огорожу. Позаду почувся сміх.

Джекі жбурнула іржавого монстра на землю і попрямувала до будинку, ледве стримуючи гнів.

— Брехати — погана звичка! — вигукнув Федя й пішов за нею.— Ти куди? Ми ще не закінчили!

— Вже! — гримнула Джекі й почала підніматися сходами.— І ще... будеш дівок своїх по клубах мацати, а не мене, зрозумів?!

Він знову засміявся, цього разу голосніше, ще й присвиснув.

— Хіба це не ти роздивлялася мене, як дитина — ляльку Барбі?

— Ти і є лялька Барбі,— пробурмотіла Джекі, не обертаючись.— Тупа фарбована лялька Барбі! І сьогодні я замкну свої двері!

— І стільцем підіпри! Я ще той маніяк! — він підкинув у повітря подушечку жуйки й зловив її ротом.— Особливо коли дівчина так... заводить!

Розділ 6 Листування з пеклом

Тиша в кімнаті здавалася густою та липкою, мов патока. Хотілося грюкнути чимось важким, щоб переконатися, що зі слухом усе гаразд. Яблонські в повному складі сиділи у вітальні та зрідка перезиралися. Іноді тишу порушували глухі схлипи Беати — її плечі здригалися від ридання. Переляканий Альберт з темними колами під очима дбайливо притискав сестрину голову до своїх грудей і гладив заплетене в тугу косу волосся. Тео стояв біля вікна спиною до присутніх, нервово смикав золотисту китичку штори й час до часу зі свистом втягував повітря, ніби задихався. Юліана, похнюпившись, роздивлялася своє бузкове віяло. Агнеса була неприродно бліда, і біле мереживо на її чорній сукні нагадувало морозний візерунок. Вона здавалася манекеном з бездоганною поставою — тільки тривожний вогонь у золотисто-зелених очах видавав у ній живу істоту. Дівчина сиділа на краєчку стільця, ніби от-от збиралася підхопитися та втекти з кімнати, що пахла корицею і поминальними свічками.

В неділю вночі вбили Фелікса. Данило знову й знову прокручував у голові ті злощасні пів години, що незворотно змінили життя в будинку Яблонських.

...Ось він бачить, як тікає Агнеса. Заходить Свенсон. Цієї миті лунає постріл. Вони з дворецьким біжать коридором, навмання смикаючи дверні ручки. Всюди замкнено, але з-під дверей кабінету Фелікса ллється тонка смужка тьмяного світла. Поруч з темряви виринає Тео — досі хитається, але більш-менш протверезів. Ліворуч риплять двері — то Юліана, вона підіймає лампу вище, мружиться й силується розгледіти, що відбувається. За кілька секунд зі своєї кімнати визирає заспана Беата. «Що це було?» — губи Тео ворушаться, але Данило швидше вгадує те, що він говорить, ніж дійсно чує звуки.

«Хто стріляв? Де?»

Данило обертається й бачить переляканого Альберта в нічному ковпаку й халаті. Його зіниці в напівтемряві розширені, очі здаються величезними й темними.

«Гадаю, це в кабінеті Фе... батька»,— вимовляє Данило.

Вони відчиняють двері.

Фелікс лежить на підлозі долілиць. Навколо голови — величезне чорне коло. М’яка ворса дорогого килима вбирає кров і темнішає.

Далі все крутиться вихором. Тео падає навколішки поруч з тілом. Позаду глухий стукіт — то непритомніє Беата. Альберт обертається до неї, а поруч повільно осідає на підлогу Юліана. Вона хапає його за картату холошу, безмовна, бліда, дивиться безтямно...

Ця картина закарбувалась у пам’яті Данила так, що він згадав би її і за сто років. Він обвів очима кімнату. Зброї біля тіла не було, тож самогубство виключене. Тоді хто вбив Фелікса? І чи не сидить ця людина зараз тут? В очах присутніх застигло те саме питання. Крім того, вбивство значно ускладнило й пошук дядька Івана — Данило так і не встиг поговорити з Феліксом на цю тему.

В коридорі почулися кроки. Свенсон квапливо заскочив до вітальні й оголосив:

— Пан Джозеф Бридж-Паркер, поліцмейстер Леобурга.

Всі присутні здригнулися. До кімнати зайшов головний поліціянт міста: високий плечистий чоловік у чепурному сірому костюмі, з ретельно зачесаним назад сталево-сірим волоссям і запалими світлими очима. Незважаючи на високу посаду, він був ще досить молодий, років зо тридцять п’ять. Бридж-Паркер якось одразу не сподобався Данилові: зневажливим поглядом і саркастичною посмішкою він був схожий на Едварда з портрета в медальйоні.

— Добридень,— недбало кивнув він.— Прийміть мої співчуття.

Юліана кивнула й жестом запросила його сісти.

— Є якісь новини, пане Бридж-Паркер?

— Наразі не можу нічого коментувати. Вбивство члена Ради — справа надто серйозна, містяни схвильовані. Поговоримо пізніше.

Тео пропалив поліцмейстера роздратованим поглядом, але той не звернув уваги й зручно вмостився в кріслі. В кімнаті знову запанувала тиша.

— Дивно, зазвичай пан Іжачек не запізнюється,— невпевнено сказав Альберт.— Уже пів години.

Краєм ока Данило помітив, як Тео завів руки за спину й міцно зчепив пальці. Схоже, необхідність чекати юриста дійсно змушувала його нервувати!

— На те має бути поважна причина,— стиха зауважила Агнеса.

— Годі! — Беата затремтіла від гніву.— Бездушні, корисливі люди! Єдине, що вас хвилює, це оголошення заповіту!

— Беато, благаю...— Юліана притиснула руки до грудей.— Ми всі приголомшені...

— Я вам не вірю! Адже його вбили! — Беата захлиналася від плачу.— Це хтось... хтось із вас! Ви... ви...

Альберт пригорнув сестру до себе й вибачливо покосував на поліціянта.

— Може, ви маєте на увазі щось конкретне? — вкрадливо запитав Бридж-Паркер і начепив монокль на око.

— Беато, тобі краще піти до себе,— прошепотіла Агнеса.— Ти в такому стані...

— Замовкни! — з дикою люттю вигукнула сестра.— Ти бридка... огидна... Це ти у всьому винна, гадала, я не дізнаюсь?!

— Альберте, відведи сестру нагору! — владно, з металом у голосі сказав Тео.— Вона не при тямі.

— В чому ж провина вашої сестри, панно Яблонська? — помітно пожвавився Бридж-Паркер.

— Альберте! — гримнув Тео.— Пане поліцмейстере, зараз не час ставити подібні питання.

Альберт схопився й допоміг Беаті, яка кидала гнівні погляди на сестру, підвестися з дивана. Щойно вони вийшли, у вітальні з’явився стривожений дворецький із залізною капсулою пневмопошти в руках і простягнув її Тео.

Тео різким рухом розкрив її і витрусив на долоню згорнутий папірець.

— «Виникли несподівані обставини надзвичайної важливості»,— прочитав він.— Іжачек просить зачекати чверть години.

— Що ж, Теодоре, вам зовсім недовго чекати на звання найбагатшої людини Леобурга,— раптом з урочистим виглядом заявила Юліана. Данило здригнувся від подиву й обернувся до неї, Бридж-Паркер посміхнувся, Агнеса широко розплющила очі.

Юліана не вирізнялася особливим тактом, але її зауваження зараз здалося цілковитим блюзнірством. Тео мовчки зміряв її презирливим поглядом, підійшов до серванта й опустив важіль на стінці. Почувся глухий скрегіт. Незабаром передні дверцята відчинилися, Тео просунув руку й дістав з надр шафи пляшку. Судячи з її матового запітнілого скла, пляшка зберігалася в холоді десь у глибині підвалу й піднімалася нагору за допомогою спеціального пристрою. Всередині шафи рядком стояли пляшки з віскі й бурбоном, за ними — пляшки з вином, шампанським та іншими напоями. Тео налив віскі в склянку, поставив пляшку на місце, після чого зачинив дверцята серванта. Механізм знову заскреготів, а важіль повільно повернувся в попередню позицію.

Маленький худорлявий юрист — той, якого Данило бачив раніше в кабінеті Фелікса,— з’явився за пів години. Він розклав на столі папери, надів пенсне. Тео вчепився в бильця крісла, нервово покусуючи губу. На Агнесиному обличчі застиг дивний апатичний вираз. Юліана з цікавістю роздивлялася поліціянта. До кімнати тінню шмигнув Альберт. Юрист обвів усіх уважним поглядом, відкашлявся, витер носа хустинкою і мовив:

— Прошу вибачити за затримку, але вона викликана дуже поважною причиною. Хочу повідомити шановному панству, що обидва примірники заповіту, який склав у моїй присутності пан Фелікс Яблонський, було вкрадено. Але сьогодні вранці я отримав пневмопоштою пакет документів. Відправник, на жаль, мені не відомий. У пакеті була записка,— він розрівняв папірець на столі й зачитав уголос: — «Правда завжди випливає назовні. Навіть якщо її заховати за сімома замками. Тобі треба було подумати про це, Тео. Шкода, що думати ти так і не навчився».

Тиша в кімнаті кристалізувалася. Повітря завмерло, ніби всередині вимерло все живе. На лобі Тео заряснів піт, на білому, як крейда, обличчі різко проступило ластовиння.

— Я не волів би зараз гаяти час на різні припущення, панове, можу лише засвідчити, що текст відповідає тому, що планував пан Яблонський. Отже, переходжу до оголошення останньої волі покійного Фелікса Густава Яблонського.

Іжачек почав читати.

— «Я, Фелікс Яблонський, перебуваючи при здоровому глузді та твердій пам’яті, відповідно до Закону номер тисяча сто вільного міста Леобурга, заповідаю все рухоме й нерухоме майно, яке на день моєї смерті виявиться у моїй власності, в чому б воно не полягало й де б не перебувало, моєму синові, Едвардові Рафлу Яблонському. Текст заповіту написаний мною власноруч і завірений нотаріусом у моїй присутності».

Мовчання. Раптове здавлене зітхання Юліани зробило тишу ще більш напруженою. На Данила звернулися погляди всіх присутніх.

У пам’яті Данила випливла недавня сцена. «Де він?!» — запитує грізний бас Фелікса. «Як ви могли так учинити зі мною, батьку?! Я ж... Я навіть уявити такого не міг!» — у відчаї вигукує його старший син. То ось що так образило й розгнівало Тео! Він якимось чином дізнався про зміст заповіту й викрав його! І судячи з того, що документ якось потрапив до рук юриста, виходить, у Тео теж його викрали! Але чому Тео не знищив заповіт одразу, як вкрав?

Данило збентежено кахикнув, але не зважився зустріти погляд «брата», який кипів неприхованою ненавистю. Юліана й Альберт завмерли зі здивованими виразами на обличчях. Агнеса тільки вигнула брову в німому запитанні. Наче Данило сам розумів, що відбувається!

— То це той...— схвильовано просипів Данило,— виходить...

— ...що найбагатшою людиною Леобурга є ви, Едварде,— промовив Альберт.— Оце несподіванка!

Тео схопився з крісла.

— Тільки не для нього! Що ж, віддаю належне твоїй винахідливості, брате. Мої вітання!

Він швидким кроком залишив вітальню. Данило заплющив очі. Що-що, а сваритися з цим навіженим не входило до його планів. Тео, мабуть, думає, що цю бісову записку написав саме він! Звісно, кому же ще було вигідно, щоб загублений заповіт раптово знайшовся?

— Але дозвольте...— втрутилася Юліана.— Тео — старший син, і за правом успадкування...

— Все абсолютно законно,— запевнив Іжачек.— Людина при здоровому глузді й твердій пам’яті має право заповісти своє майно будь-якому суб’єктові.

— О Господи...— Юліана приклала долоню до щоки.— Агнесо, дитино моя...

— Едварде! — різко вимовила Агнеса.— Мені шкода, що ви успадкували капітал унаслідок такої трагічної події, але все одно прийміть мої вітання. Вочевидь, батько безмежно вас любив. Сподіваюся, ви зможете розпорядитися спадщиною гідно.

— Дякую,— вичавив Данило.— Я спробую.

Годинник на стіні відбив дванадцять ударів, над циферблатом розчахнулися дверцята, й з них виїхали дві фігурки сурмачів, як на будівлі Ратуші. Захований у таємних глибинах годинника музичний механізм заграв марш. Данило задивився на годинник, нотаріус кашлянув, привертаючи увагу, і підсунув йому папери. Данила хопили дрижаки — він жодного разу не бачив підпис Едварда.

— А... ви знаєте, після вибуху мені важко писати, рука болить,— незграбно посміхнувся Данило й тієї миті помітив погляд Агнеси. Вона вигнула брову. Дідько, треба було їй поскаржитися на біль у руці раніше! Іжачек кивнув і забрав папери.

Юрба у вітальні розходилася. В голові панував повний безлад, Данило схилився над столом. Схоже, Тео дізнався про заповіт до його оголошення й викрав обидва примірники, тому й стався той грандіозний скандал. Це було в суботу, й оформити новий примірник Фелікс не встиг, бо в неділю ввечері його вбили. Хтось дізнався про викрадення документу, знайшов його й надіслав юристові разом з цидулкою. «Тобі треба було подумати про це, Тео!»

— Поясніть, будь ласка,— Данило нахилився до Іжачека.— А якби заповіт сьогодні не потрапив до вас?

— Так, пане, ви правильно оцінюєте ситуацію,— прибравши з очей пенсне, відповів юрист.— Я, звісно, знав про останню волю вашого батька, але без оформленого належним чином заповіту майно й кошти перейшли б до вашого старшого брата, Теодора Яблонського.

Отакої. Хтось зруйнував інтригу Тео. Але хто? Кому вигідно, щоб він залишився без копійки, а молодший брат успадкував би все? Данило хитнув головою. Немає відповіді. Знову немає. Ані Юліані, ані її дітям це не потрібно — завдяки шлюбу найближчим часом Агнеса повернула б (хоч і частково) права на рідний дім. Комусь ззовні? Але Фелікс не лишав нічого стороннім особам. Так чи так, тепер становище Данила ставало вельми діткливим: Тео будь-що захоче помститися, й це може статися щохвилини. Крім того, таємничий «доброзичливець» теж може відіграти свою роль. Заглибившись у роздуми, Данило не одразу помітив, як Бридж-Паркер задумливо спостерігав за ним крізь скляне око монокля.

Агнеса заклякла. На столі лежав чорний конверт з листом.

Вибачте, що наша розмова минулого разу не відбулася. Сьогодні, о дев’ятій годині, Шкуратяний провулок, 13. Приходьте сама, як і тої неділі. Екіпаж залиште біля таверни «Лісова лілея». V.

Знову.

Це був не звичайний страх... у цього відчуття не було назви. Крижана рука стиснула горло, а душа ніби вкрилася колючою памороззю й могла тріснути від необережного руху.

Це почалося близько двох тижнів тому. Якось Агнесу налякав у саду незнайомець у сірому плащі, від якого вона втекла, навіть не вислухавши. Потім хтось вдерся до неї в кімнату й залишив на столі листа — вона не наважилася навіть розпечатати конверт. Про цей візит якимось чином дізналася мати, прибігла до неї нажахана й благала не наближатися до цих людей. А минулої неділі Агнеса отримала чергове послання. Незнайомець писав, що знає, як загинув її батько. Ці слова відразу підважили її рішучість не вплутуватися в цю справу. І вона вже була готова летіти на зустріч до загадкового «V», палаючи від бажання швидше дізнатися відповідь на загадку, що зводила її з глузду, аж поки не здогадалася, що насправді означає остання літера в листі.

Це не латиниця. Це кирилиця. Перевернута літера «А» — знак леобурзьких вигнанців.

Руки затремтіли так сильно, що записка з шурхотом полетіла кудись під ліжко.

Агнеса затулила долонею рота, щоб не закричати, і швидко нахилилася, шукаючи тонкий аркуш. Швидше! Ось він! Але папірець розсипався просто у неї в пальцях. Бохумська есенція. Якщо нею просочити папір, він перетвориться на попіл за кілька хвилин після того, як на нього впаде світло. Ось чому конверти завжди були чорні. Агнеса струсила з подолу рештки цидулки.

Отже, перед нею нелегкий вибір. Коли вона втекла з дому на зустріч до небезпечного злочинця вперше, її врятувало справжнє диво, і ризикувати знову — самогубство. Адже щось злякало того вигнанця — він уже підійшов був до неї, але раптом утік, не промовивши ані слова. На очах Агнеси виступили сльози, тіло мліло від неймовірного напруження. Піти чи залишитися? Чи потрібна їй ця правда, коли батька вже не повернути?..

Адже вона — дівчина з порядної, шанованої родини. Вона ж знає закони Леобурга. Жоден підданець не ставав вигнанцем безневинно. Поки ти любиш це місто — воно любить тебе, але Леобург суворий і не прощає зради.

Кілька років тому в Академічному районі з’явилася група студентів-юристів, які нібито боролися проти тиску на студентські організації з боку Ради. Свою компанію вони назвали «Сокіл-Свобода» і вибрали собі емблемою сокола, що летить. Здавалося б, нічого небезпечного. Але потім, коли поліція провела обшук в Академії юриспруденції, містянам оголосили, що ці молодики не були такими вже безневинними ягнятами. З газет Агнеса дізналася, що учасники організації планували знищити кілька важливих міських підприємств, після чого захопити владу. Тоді всіх винних заарештували, але у місті вже не жилося так безтурботно, як досі. Привид «Сокола-Свободи» виникав то там, то тут: у малюнках на стінах, у листівках, у розмовах на вулиці. І коли в річці знайшли тіло члена Верховної Ради Олекси Чорного й головними підозрюваними в його загибелі стали «соколята», в Леобурзі ухвалили закон про остракізм. Відтепер людей, що були звинувачені в зраді Леобурга або чинили дії проти законної міської влади, виганяли без права оскарження, а все їхнє майно переходило у власність міста. Зазвичай їх, як і інших ув’язнених, випроваджували на копальні до Російської Імперії, але ніхто ніколи не бачив вигнанця, який би повернувся. Поширювалися плітки: щоб вигнанці не поверталися з підробленими документами, їм на обличчі ставили тавро, подібне до перевернутої літери «Л», але жодних підтверджень цьому не було — в газетах не писали про це, а судові засідання у справах про зраду завжди були закриті.

Спочатку закон про остракізм здався Агнесі дикістю. В місті навіть спалахнули заворушення, через це батьки змусили їх з Беатою вчитися вдома, а не в університеті. Агнеса десь глибоко в душі розуміла, чому люди настільки розгнівані, але потім, коли почали зникати міські чиновники, а в повітроплавному порту згорів дирижабль, стало зрозуміло: війна з провокаторами неминуча, і Рада просто робить кроки для захисту леобуржців. Зрадники ні перед чим не зупиняться. Зрадники небезпечні. Зрадникам тут не місце.

Агнеса потерла скроні. Якби справа стосувалася лишень її, вона довго не роздумувала б. Але будь-яка зустріч з вигнанцями могла скінчитися вигнанням усієї родини без права повернення. Їй, дівчині, змалечку безмежно закоханій у свій затишний світ, це здавалося чи не найсуворішим покаранням. Вигнанці були страшні люди, і Рада ніколи не застосовувала б це покарання даремно.

Агнеса заплющила очі, намагаючись викинути з пам’яті нав’язливий спогад.

Батько показує, як правильно складати розрізнені картинки у праксиноскоп. Вона не розуміє, як цей пристрій встигає міняти їх так швидко, щоб картинка рухалася і персонажі оживали на екрані. Батько всміхається й розповідає їй щось неймовірне: скоро ці механічні штуки не знадобляться, і фільми будуть самі з’являтися з суміші води, фарби й світла!..

Вона таки мусить піти. І вона піде, нехай із загрозою для життя й честі родини. Залишить екіпаж біля таверни й піде в сутінках по Робітничому району. Їй треба дізнатися, що сталося з батьком, бо ніхто на цьому світі не любив його так, як вона.

Агнеса рішуче витерла сльози, розчесала черепаховим гребенем скуйовджені кучері й вирушила в стайню.

— Андресе, підготуйте екіпаж о пів на дев’яту,— звеліла вона фурманові.

Тепер Агнеса почувалася впевненіше. Звісно, її трохи бентежило, що візник стане свідком її сумнівної пригоди, але не вирушати ж у місто на смердючому паромобілі! Поліція, щоправда, могла встановити стеження за їхнім будинком, але поки що нічого такого вона не помітила. Поліція... Пальці ще й досі були в чорній фарбі від дактилоскопії. Від одного спогаду про сьогоднішню розмову тет-а-тет з поліцмейстером Бридж-Паркером Агнесу кинуло в холодний піт. Здається, вона цілком переконливо брехала йому про події тієї ночі. Принаймні він незабаром дав їй спокій і почав розпитувати Тео.

Точно у призначений час екіпаж рушив. Руки в Агнеси тремтіли, і від цього ознобу її не міг врятувати навіть обігрівач. Дівчина до болю в пальцях стиснула віяло, раз по раз із тремтінням вдивляючись в обличчя нечисленних перехожих. Схоже, що за нею таки не стежили, але краще не випробовувати долю. Ледве екіпаж звернув у вузький, розфарбований сонцем у криваво-помаранчеві кольори провулок на під’їзді до Робітничого району, Агнеса нахилилася до Андреса.

— Мені потрібна таверна «Лісова лілея»,— видихнула вона, сподіваючись, що візник почує з першого разу.— Але, будь ласка, об’їдьте той жахливий квартал з... з...

— З червоними ліхтарями? — посміхнувся Андрес.— Як накажете, панночко!

Й екіпаж заколесив вузькими звивистими вулицями. Ось і межі Аристократичного району. Австрійський міст із ліхтарями на високих тонких ніжках. Угорі, за хмарами, почувся гуркіт моторів. Агнеса здригнулася, безпомилково впізнавши звук поліційного дирижабля. Вона жваво уявила чергового, який пильно спостерігає згори за містом у потужний поліційний тетранокль. «Усе добре,— заспокоювала вона себе.— Ніхто не забороняв їздити в екіпажах з відкритим верхом у Робітничий район». Дирижабль пішов на південний захід, у бік Академічного району, а коляса переїхала Австрійський міст. Андрес круто звернув у один з вузьких похмурих провулків, щоб об’їхати Фривольний квартал, і в цю мить Агнеса помітила, що за ними на невеликій відстані їде паромобіль. Він переслідував їх уже кілька хвилин, і спершу здалося, що це лише гра її уяви. Ніби для того, щоб розсіяти її сумніви, паромобіль, пирснувши вгору високим струменем пари, сховався в сусідньому провулку.

Андрес упевнено правив до «Лісової лілеї» і невдовзі зупинився біля брудного, запльованого входу з табличкою «Тут не діє закон 4526».

Агнеса зітхнула.

— Дякую, далі я піду сама. Чекайте на мене тут.

— Оце вже зась! — похитав головою молодий фурман.— Панно, ваше право — наказувати мені, але якщо хтось дізнається...

Агнеса дістала з ридикюля два лео. Андрес важко ковтнув слину й задивився на монети.

— Один — зараз, другий — після повернення додому. Ви лишаєтеся біля входу до таверни.

— Але ж пан Теодор мене вб’є...

— Коли повернемося, він буде напідпитку і ні про що не розпитуватиме,— байдужно промовила Агнеса, опустивши на обличчя вуаль.

Вона пхнула в долоню візникові монету й швидким кроком перетнула Шкуратяний провулок, гидливо скривившись. Сморід тут стояв такий, що Агнеса насилу дихала навіть крізь хустинку. За все своє життя вона заїжджала до Робітничого району Леобурга всього декілька разів, а в цій частині, поруч з чинбарнею Гульдена, взагалі не бувала ніколи. Як тут жахливо... Чи знає вона своє місто по-справжньому? Чому воно здається їй то раєм, то вбогою смердючою ямою? Хто живе тут? Чому ці люди перетворили свій світ на таку темну смердючу глушину? Хто винен? Відповідей на ці питання у неї не знайшлося. Переступивши через розлиті на бруківці помиї, Агнеса опинилася біля будинку номер тринадцять. Половину стіни з величезною тріщиною від підвалу до другого поверху затуляв свіжий плакат з усміхненими «отцями» Леобурга. З-під мокрого плаката ще проступала велика літера «V». З-за рогу з’явився поліціянт. Дівчина здригнулася, хутко піднялася сходами й декілька разів стукнула дверним молоточком.

Ніхто не відчинив. Краєм ока вона помітила, як у вікні другого поверху промайнула й одразу зникла тінь. Постукала ще раз. Тиша.

І тут за спиною пролунав голос.

— Цікаво, що тут може робити дівчина, яку обурює відвідування грального салону?

Агнеса помертвіла й повільно обернулася.

За два кроки від неї, схрестивши руки на грудях, стояв і посміхався її двоюрідний брат, Едвард Яблонський.

Данило вискочив з будинку слідом за Агнесою. Відчайдушно замахавши руками, зупинив перший-ліпший паромобіль. Усю дорогу водій невдоволено стовбурчив руді вуса й зиркав на нього крізь величезні вітрові окуляри, але слухняно блукав вулицями Леобурга за Агнесиним екіпажем. Вочевидь, водію не подобався ані дивний пасажир, ані місце, куди вони заїхали. Данило мало не задихнувся в цій пекельній паровій машині — у вухах дзижчало, одяг за час поїздки просякнув запахом мастила.

Він не спускав очей з Агнеси. Її обличчя побіліло так, що майже зливалося з кольором мереживного комірця на сукні.

— Отже...

— Я... приїхала до модистки! — нарешті видихнула дівчина.

— До кого?! — скривився Данило.— Дайте подумаю... Ні, не вірю.

— Це правда! — гаряче вигукнула Агнеса й наблизилася до нього, з собачою відданістю зазираючи в очі.— Ось ця сукня, що на мені, така чудова, що я вирішила замовити ще одну.

— Так, а в неділю вночі ви перелазили через паркан теж заради цієї «модистки»?

Агнеса набрала в легені повітря, але не змогла вимовити ані слова. Вона стояла так близько, що Данило міг вільно роздивлятися її обличчя: трохи зведені тонкі брови, ніжно-рожеві вуста, іскристі від страху жовто-зелені очі — такі яскраві, що навіть дивитися в них довго було нестерпно. Вони з Джекі були схожі, як сестри-близнючки, але що довше Данило знав Агнесу, то чіткіше бачив приголомшливу прірву, що їх розділяла. І справа навіть не в зеленому волоссі й пірсингу. Таких, як Агнеса, у його — нормальному — світі не було.

— У що ти вплуталася, Агнесо? — прошепотів він.

Вона спалахнула, вражена такою фамільярністю, й опустила погляд додолу.

— Едварде, будь ласка, не мучте мене питаннями.

— Це пов’язано зі смертю мого батька?

— Не знаю,— вона примружила очі, ніби від болю.— Присягаюся. Не знаю.

— Гаразд. Їдьмо додому.

Агнеса кинула швидкий розгублений погляд на вікна будинку, куди щойно стукала, і взяла Данила під руку.

— Андрес біля таверни, я...

— Бачив,— урвав її Данило.

Якийсь час вони йшли мовчки, Агнеса з напругою стискала рукав його піджака. У цей момент Данило помітив чоловіка в довгому чорному плащі, що прямував до них з протилежного боку вулиці. Його обличчя було брудне від кіптяви, під очима проступали синюваті мішки, а руки здавалися моторошними корчами, що всохли під палючим сонцем.

— Бачу, ви з аристократії. Чи не бажаєте свіжої преси, панове? — ядуче просипів чоловік німецькою і відхилив полу плаща. З численних кишень стирчали згорнуті в рурку газети.

— О, що за газета? — пожвавішав Данило.— «Леобурзький вісник»?

«Продавець» хрипко засміявся.

— Ні, тут такого не читають.

— Давайте,— одразу погодився Данило, понишпорив у кишені й кинув йому монету. Чоловік не став ловити її, і срібло брязнуло об бруківку.

Данило розгорнув газету.

— «Зоря Леобурзька»! — видихнула Агнеса.— Викиньте негайно!

— З якого це дива?

— Це ж... це... ви знаєте, що там друкують? — засичала Агнеса.— Там наклеп на Раду!

На її обличчі відбилося таке щире обурення, що Данило мимоволі всміхнувся.

— А я, знаєте, люблю читати різні «наклепи» на владу, а потім робити власні висновки,— кивнув він.— Ось і Андрес!

Фурман відчинив дверцята, Агнеса пригнічено залізла до екіпажа. Данило всівся поруч і розгорнув газету.

«Зоря Леобурзька». Вільна газета вільного міста. Заснована радою товариства «Сокіл-Свобода».

— Едварде, не знаю, чи можу просити про це...— знічено почала Агнеса.— Але ви зробите мені неоціненну послугу, якщо нікому не розповісте про нашу сьогоднішню зустріч, а також про мою... нічну прогулянку.

Данило обернувся до неї.

— Ви мені заважаєте.

— О, вибачте,— зашарілася дівчина.— До речі, я б вам порадила сховати це... коли ми переїдемо Австрійський міст. Поліція може помітити. Заборонена преса, непідзвітна Раді, може спричинити неприємності.

— Дякую за турботу! — відрубав Данило.— А що, в Леобурзі вся преса підзвітна Раді?

Її погляд знову став недовірливим. Невже його брехня про втрату пам’яті настільки кострубата?

— Так. Уже понад десять років, після великого скандалу. Головний редактор «Леобурзького вісника» був викритий у корисливих зв’язках з одним з міських магнатів. Відтоді в кожній редакції працює аташе Ради.

— А... тобто цензор? — скептично посміхнувся Данило.— А що таке «Сокіл-Свобода»?

Агнеса вдала, що не почула питання, й утупилася у вікно, а Данило знову поринув у читання.

Газета була німецька. На першій шпальті містилося слово редакції: «До наших однодумців».

Гордощі переповнюють нас. Якщо ви читаєте ці рядки, то ми працюємо недарма. Ми віримо, що свобода не порожнє слово для кожного з нас, братове. Якщо у вашому серці живе дух колишнього Леобурга, дух волі, рівності й поваги, ми йдемо однією дорогою! Владі ніколи не зламати нашої волі! Їм не здолати Леобург — місто вільних людей. Ми боремося й переможемо.

Данило посміхнувся. Для початку непогано. Далі була розлога стаття «Як Закон 6911 „Про остракізм“ порушує права громадян Леобурга». Остракізм? Тут когось виганяють, та ще й для цього ухвалили спеціальний закон? Данило насупився. Трохи нижче розташувалися дві колонки: «Чому єврейській громаді заборонили будувати синагогу. Кайдани Закону 1245» та «Як знайти делегата Союзу працівників у вашому районі», і ще одна стаття: «Австрійська надзброя. Що загрожує Леобургу?» Мабуть, чутки про якусь неймовірну зброю в Австро-Боснії справді ходять містом і хвилюють громадян. Що ж, цікаво. Стаття «Дірявий мішок. Де шукати тисячі лео з міської скарбниці» мала ще й підзаголовок: «У чому причина любові Юміта Оздеміра до російського престолу». О! Це особливо цікаво! На останній сторінці містилася стаття «Загадкові зникнення» про двох дівчат.

Останнім часом Рада докладає неймовірних зусиль, щоб приховати від леобуржців справжній стан речей, і будь-які злочини списуються на дії підпільних організацій, які нібито загрожують «законній владі». Однак, про загадкові зникнення дівчат у Робітничому та Творчому районах у «Леобурзькому віснику» з якихось причин не повідомляють. Ми вважаємо, що леобуржці заслуговують знати, в яких жахливих умовах вони живуть. Дві громадянки Леобурга — Дарина Дубова й Олена Кулик...

— Едварде, ви розкажете вдома про те, що бачили?

Данило закотив очі.

— Так, якщо ви не дасте мені дочитати газету.

Він зустрівся з Агнесою поглядом, у її очах стояли сльози. Данилові на мить стало ніяково, але він швидко відкинув це почуття — врешті-решт, Агнеса теж дошкуляла йому незручними запитаннями. Нехай терпить.

— Я не бажала зла ані вам, ані вашому батькові. Не розповідайте за жодних обставин.

— О, не турбуйтеся! — посміхнувся Данило.— В цьому можете на мене покластися. Адже це не я втікаю з дому посеред ночі, а потім у темряві тиняюся Робітничим районом!

Агнеса тільки зітхнула. Екіпаж влетів на Австрійський міст. Мабуть, краще не ризикувати. Данило згорнув газету та сховав її в рукав.

Тільки-но вони увійшли в будинок, краєм ока Данило помітив, як лакей, що зустрічав їх біля дверей, віддав Агнесі конверт. Дівчина гарячково розпечатала його, проглянула текст, ледь помітно похитнулася й притулила долоню до чола. Данило хотів забрати цидулку, але його «кузина» зібгала її та відвела руку за спину. Ну, гаразд, їй же гірше!

Коли вони з Агнесою з’явилися в їдальні, погляди всіх присутніх прикипіли до них. Тиша тиснула на вуха. Бридж-Паркер ледь помітно посміхнувся.

— Гм... що таке? — намагаючись притлумити хвилювання, запитав Данило.— Щось трапилося?

— О, нічого особливого,— процідив крізь зуби Тео.— Окрім того, що зараз ми довідаємося, хто ж убив мого батька.

Данило здригнувся й відчув, як Агнеса міцніше стиснула його руку.

— Пане поліцмейстере,— силувано всміхнувся він,— бодай ви поясніть, що тут, урешті-решт, відбувається.

— Звісно, пане Яблонський,— кивнув Бридж-Паркер, підводячись із крісла.— Ознайомтеся, будь ласка.

Він простягнув йому аркуш паперу.

Якби ви були уважніші, то давно б уже побачили, хто винен. Брехня — підступна штука, і що ретельніше її ховаєш, то яснішою вона стає. Отже, повідомляю: ви знайдете те, що вкаже на вбивцю, в горішній шухляді комода в кімнаті ліворуч від кабінету Фелікса Яблонського. Успіхів, пане Бридж-Паркер!

— Господи...— самими губами вимовила Агнеса, почувши текст таємничої записки.— Це ж моя кімната...

— Ваша правда, панно,— стримано мовив поліцмейстер.— У такому разі, спробуйте пояснити, звідки там ось цей револьвер?

Бридж-Паркер узяв зі столу маленький шестиствольний револьвер з різьбленим руків’ям.

— Фелікса Яблонського було застрелено саме з нього,— вів далі поліцмейстер, поки Агнеса зачаровано дивилася на зброю.— Наскільки мені відомо, цей пеппер-бокс вам подарував ваш дядько. Досить рідкісна антикварна зброя специфічного калібру. Куля, вилучена з тіла небіжчика, була з патрона саме такого калібру й мала специфічне гравіювання,— Бридж-Паркер зробив драматичну паузу.— І саме одного патрона бракує у футлярі вашого револьвера.

Данило відчув, як Агнесині пальці на його руці розтиснулися, і вчасно підхопив її під лікоть і всадовив на стілець. Обличчя дівчини помертвіло — схоже, вона не розуміла навіть, про що її питають. Юліана, Беата й Альберт заклякли за столом і тільки переводили вражені погляди з поліціянта на Данила й Агнесу.

— Це твій револьвер? — різко запитав Данило.

— Так.

— Зізнаюся, спершу я думав, що цей злочин — справа рук Теодора Яблонського,— поважно вів далі Бридж-Паркер, і відблиски сонця, що пробивалися у вікно, надавали його гладенько зализаній чуприні кривавого відтінку.— Те, що спадок дістався не йому,— страшний удар по самолюбству, та й, власне, по кишені, ніде правди діти,— поліцмейстер скосив погляд на похмурого Тео.— І ви, пане Теодоре, цілком могли піти на вбивство. Адже ви навіть наважилися викрасти заповіт, як повідомив нам шановний пан Іжачек. Однак ми встановили, що ви маєте алібі: Берта Подольська, одна з ваших покоївок, перебувала з вами в той вечір на першому поверсі й може це підтвердити. А от свідків того, де в момент злочину була панна Агнеса, немає.

Данило слухав мовчки, стискаючи холодну руку дівчини. Агнеси ж не було в будинку в мить убивства! Але вона просила нікому про це не розповідати!

— Ви — наречена Теодора Яблонського, так? — поліцмейстер нахилився до неї, і Агнеса не могла відвести погляд.— І той факт, що спадкоємцем усього майна, включно з вашим будинком, буде не він, неабияк вас розчарував?

Вона мовчала. Вона просто мовчала, невідривно дивлячись в очі поліцмейстерові.

— Заждіть... Агнеса не могла знати про існування цього заповіту! Ми всі довідалися про це тільки на оголошенні! — втрутився Данило.

— Перед смертю батько дізнався, що я взяв папери! — зірвався на ноги Тео.— Ми посварилися, і тобі відомо, що було потім! Нашу розмову міг чути хто завгодно, і їй могли розповісти! Тут, у цьому будинку, навіть у стін є вуха!

— Та я сам чув! — вигукнув Данило українською і рвучко випростався на повен зріст.— Але ні фіга не второпав з ваших слів!

Тео вражено звів брови й відступив на крок.

— Ця мова... Не пригадую, щоб ти колись вчив...

— У мене багато талантів, милий братику! — просичав німецькою Данило.— Цікавився архітектурним здобутком Олекси Чорного, нашого отця-фундатора!

— Панове, облишмо ці суперечки! — сказав поліціянт і став між ними.— Я хотів би продовжити, якщо не заперечуєте. Довідавшись про те, що заповіт викрадено, а новий досі не складено, панна Агнеса збагнула всю складність моменту. Зізнайтеся: ви ж ніколи не відчували особливої симпатії до дядька, чи не так? Імовірно, ви не змогли пробачити йому того, що по смерті вашого батька він викупив з муніципальної власності ваш дім? Адже маєток Яблонських був закладений вашим батьком у той час, коли він відкрив власну лабораторію. Так Фелікс заволодів будинком. Усе це дуже прикро, правда ж?

Агнеса тільки зітхнула.

— Вона не зізнається! — витягнувши вперед довгу шию, засичала Беата.— Проте я це можу підтвердити! Всі присутні його ненавиділи! І вона — також! О мій бідолашний, мій нещасний дядечку! Хай буде проклятий той день, коли він подарував їй зброю...

— Зрозуміло,— вдоволено кивнув Бридж-Паркер.— Саме тому ви, панно Агнесо, й вирішили вбити вашого дядька.

Поліцмейстер зробив паузу. Данило чув тільки шалені удари власного серця. Чому вона мовчить? Чому?!

— Мовчите? Що ж, це ваше право,— незворушно провадив Бридж-Паркер.— Ви мали очевидний мотив. Потім ми дізналися, де зберігається знаряддя вбивства. І, крім усього, ваша кімната поруч з кабінетом, де стався злочин. Ви могли вистрілити й повернутися до себе, перш ніж на звук прибігли люди.

— Могла...— нарешті видихнула Агнеса.— Ви ж у цьому впевнені. Хіба вам потрібна правда, пане поліцмейстере?

— Отже, ви визнаєте свою провину?

— Зачекайте! — втрутився Данило.— Звідки ви взяли, що стріляла саме вона? Лишень через записку? А якщо її написав убивця, щоб збити зі сліду?

— О, яка бурхлива фантазія,— просичав Тео.

— Якщо ви помітили,— підняв палець поліцмейстер,— я не стверджую, а лише розповідаю версію слідства. І панна Яблонська ще жодного разу мені не заперечила. Ймовірно, тому, що вона знає: віднедавна в лабораторії Головного слідчого управління міста Леобурга проводять дактилоскопічне дослідження. І ми вже це зробили. Ви знаєте, що це означає?

Ще б пак! Кляті хіміки — звідки в Леобурзі такі технології, як недоречно! Данило відчув, як усередині все стислося й закрутилося, ніби хтось почав вити мотузку просто з його нутрощів.

— Неважко здогадатися, чиї відбитки пальців ми виявили на знарядді вбивства,— злегка скривився Бридж-Паркер.— Тому я питаю ще раз: чи визнаєте ви, Агнесо Яблонська, свою провину?

Вона підвела на поліцмейстера важкий погляд, але не вимовила ані слова.

— Нічого вона не визнає! — рішуче заперечив Данило.— Бо Агнеси не було в кабінеті, коли вбили Фелікса. Я це знаю абсолютно точно!

Вона здригнулася. Дивна річ: усе, що говорив поліцмейстер, майже не хвилювало її. Агнеса ніби заздалегідь змирилася і з несправедливим вироком, і з одностайними звинуваченнями членів власної родини, але варто було Данилові згадати про втечу, як обличчя дівчини одразу ж посіріло від страху. Він напружено дивився їй в очі й провадив:

— Агнеси не було на місці злочину, бо в мить, коли пролунав постріл, вона була в моїй кімнаті!

Зніяковівши від її шокованого погляду та власної брехні, Данило тихо додав:

— Так, нехай усі про це знають!

До біса всю їхню патетику й правила пристойності! Якщо вона не хоче рятувати себе сама — це мусить зробити хтось замість неї.

Остання заява справила ефект вибуху бомби: всі водночас загомоніли, Тео підскочив до Данила та схопив за барки, але Данило очікував на таку реакцію і з люттю відкинув «брата». Юліана зойкнула, притиснувши долоні до щік, Беата істерично засміялася, Альберт ошелешено втупився у нього. Агнеса затулила обличчя руками.

— М-м-м,— тільки й зміг вичавити Бридж-Паркер, поправивши монокль.— Це правда?

— Так, хай йому біс! — важко дихаючи від сутички з розлюченим Тео, повторив Данило.— Я — її алібі! Вбили мого батька, й у мене нема підстав жаліти його вбивцю! Того вечора Свенсон зайшов якраз тієї миті, коли Агнеса сховалася у ванній кімнаті, тому й не бачив її.

— Ні!

Данило повільно обернувся до Агнеси.

— Не роби цього...

— Ні, це неправда! — в її голосі бриніли сльози.— Едвард просто намагається мене захистити... Ми не були разом у ту ніч...

— Тобто ви фальшиво свідчите? — звернувся до нього поліцмейстер.— Пане Яблонський, ви знаєте, до чого це може...

— Агнесо! — Данило рвучко розвернув її до себе.— Адже все так і було, ну скажи!

— Ні...— хрипко повторила вона й прошепотіла: — Пробач.

Поліцмейстер удоволено посміхнувся.

— В такому разі можу лише повідомити: панно Агнесо Яблонська, вас заарештовано за підозрою в убивстві вашого дядька, члена Верховної Ради, Фелікса Яблонського.

Розділ 7 Один з Яблонських

Ні, це не текст. За таке слід спалювати на вогнищі.

Федя роздратовано грюкнув кришкою ноутбука. Схоже, в цьому будинку вимерли всі його музи, й з цим нічого не поробиш. Залишається тільки чекати. Данило не може гулькнути у свою Нарнію навічно. Чи... може? Федя сьорбнув кави, зітхнув і знову розгорнув ноутбук. До біса цих муз! Він однаково писатиме. Не можна марнувати час.

Раптом унизу почувся дзенькіт розбитого скла. Й одразу — переляканий зойк. Федя здригнувся й заскреготів зубами.

— Джекі! Мені спуститися — чи ти сама прийдеш, щоб я тобі запотиличника врізав?

Мовчання. Федя з гуркотом відсунув стілець і збіг сходами на перший поверх. Джекі стояла посеред кухні, притиснувши руки до грудей, і не рухалася.

— Воно... ось... мало н-не влучило у мене...— насилу промовила дівчина.

На столі серед уламків чашки в калюжі розлитого чаю лежала кругла каменюка. Федя підняв її, зважив на руці й оглянув з усіх боків — ані написів, ані послань. Певно, знову хлопчаки.

— Нічогенький подарунок. Якби це прилетіло тобі в голову, могло б...— він не закінчив, побачивши вираз її обличчя.— З днем народження!

Дівчина роздратовано штурхонула його в плече. Вони мовчки постояли посеред кухні, потім Джекі напружено витягнула шию, до чогось дослухаючись. У цю мить вона нагадувала Феді оленятко, що раптом відчуло поблизу небезпеку.

— Що це? — прошепотіла вона.— Чуєш?

Десь оддалік лунали обурені вигуки й тупіт. І вони наближалися до будинку.

— От дідько...— видихнув Федя.— Схоже, до нас заявиться ціла делегація.

Ворота здригалися від ударів. Хтось кричав п’яним басом, хтось бридким голосом кликав господарів. Федя відсунув фіранку й визирнув на вулицю. Хвіртка рипнула, й непрохані гості зайшли у двір. Ближче за всіх стояв товстий низькорослий дядько в сорочці навипуск, заляпаній чимось жовтим. За його спиною штовхалося кілька тіток зі злими розпашілими обличчями. Одна з них, у червоній хустці, щось лементувала, впершись руками в боки. Навколо з реготом, кидаючись один в одного камінчиками, бігали вже знайомі романівські пацани.

— Бісові аборигени! Чого їм треба? — просичав Федя.— Так, ти стій тут. А я піду й побалакаю з ними.

— Ану ж, Цицероне,— підколола його зеленоголова.— Сподіваюся, ти добре лазиш по деревах!

Ні, вона справді нестерпна. Федя пропалив Джекі злим поглядом і пішов до дверей.

Забачивши його на порозі, сільська делегація завмерла, а тоді вибухнула обуреним галасом. Федя стояв на порозі, схрестивши руки на грудях.

— Що сталося, шановні громадяни?

— Скільки можна терпіти це неподобство! — випалив чолов’яга у брудній сорочці.— Годі вже з людей знущатися! У Семенівни корова захиріла, у мене помідори зів’яли, у Гаськів вода в колодязі смердить! І отак уже цілісінький тиждень: то те, то се. Тільки ви в’їхали — і почалося!

— Так і є! — підтакувала тітка в червоній хустці.— Правду каже баба Маня — ви в усьому винні! Не можна в це місце лізти! Думали, пропало оте чудило, то й нехай, нікому цей будинок не потрібен... Чого вам тут треба?!

Федя здивовано вигнув брову. Кам’яний вік, їй-бо!

— Слухайте, це ж просто смішно! Якщо у вас якась не така вода в колодязі — пишіть скаргу до відповідних служб, будинок наш до чого? — уже відверто розлютився він.— І хто така баба Маня?

— Ви щось у підвалі варите, потім у саду виливаєте, а все до річки потрапляє! Ви воду труїте, а ми відбуваємося! — обурено заклекотів дядько.— Баба Маня ще жодного разу не помилялася!

— Ага, Ванга з Романівки,— вишкірився Федя.— А крім її слів, у вас є якісь докази?

— Тиць-дриць, добривечір! Та ти на дівку свою подивися! Наркоманка бісова! Наче ми тут таких не бачили! — заверещала інша баба й тицьнула пальцем за спину Феді. Хлопчаки на паркані заґелґотіли.

Неважко здогадатися, що там стояла Джекі. Федя шумно видихнув і обернувся з наміром заштовхати її в будинок. Але не встиг він вимовити хоч слово, як вона раптом міцно стиснула його зап’ясток і похитала головою. Її погляд у цю мить був настільки владним, геть не схожим на звичайний — переляканий і недовірливий, що Федя навіть не наважився заперечити. Серце калатало у грудях молотом. Джекі розтиснула пальці й пішла гравійною доріжкою до самого паркана.

— Слухайте,— стиха сказала дівчина, спідлоба дивлячись на обурену юрбу. Дивно, але всі одразу припинили кричати.— Щиро кажучи, я б і сама тут не жила, але більше просто ніде. Запевняю: ми не псуємо воду й не впливаємо ніяк на ваші помідори. Але я обіцяю — ми запросимо інспекцію, пустимо їх у підвал, у будь-яку кімнату, нехай обстежать. Захочете — покличемо священика, приведемо бабу Маню, щоб вони оглянули будинок. Нам нема чого приховувати.

— Обіцяє вона! — пирхнув «ватажок» романівців.— Та хто в це повірить?! Поки твої екологи доїдуть, у нас пів села вимре!

— Зачекайте,— промовила Джекі та зробила паузу. Люди знову витріщилися на неї і замовкли.— Ми не ховаємося від вас. Ми ходимо тими самими вулицями, п’ємо ту саму воду, дихаємо одним з вами повітрям. Їхати мені нікуди. От він,— вона вказала на Федю,— людина тут нова, він з міста. І може виїхати. Але обіцяє вам не він, а я. І я залишуся тут, з вами. Романівка — моє село, тож з’ясуймо все разом.

Люди знову невдоволено загули.

— Дивися мені! — крикнула тітка в червоній хустці.— Щоб до неділі все стало як було!

— Ми зробимо все, що зможемо.

Баби зацокотіли язиками, проте не заперечували. Натовп ще трохи потупцяв, але вже за кілька хвилин розійшовся, хлопчаки зістрибнули з паркана й з гиканням розбіглися.

Федя увесь час зачаровано спостерігав за дівчиною і, на щастя, вчасно згадав, що час стулити рота та зробити більш-менш інтелектуальний вираз обличчя.

— Як ти це зробила? — не витримав він.— Я боявся, що вони тебе розірвуть. Як це ти спровадила їх так швидко?

— Ой Боже,— засміялася вона.— Ну, ти бачив би себе! Лорд із замку! Федю, ці люди бояться! Вони забобонні й дурні, а дехто просто п’яний як чіп. Баба Маня тицьнула пальцем на «проклятий» будинок — вони й припхалися сюди. Я просто стала на їхнє місце й сказала те, що вони хотіли почути, а не бундючилася, як індик.

Вона переможно всміхнулася. Федя окинув її оцінювальним поглядом.

— А ти небезпечна.

— Я просто розуміюся на людях. А ти — ні.

— Ну звісно. Щоправда, ти наобіцяла їм, як депутат перед виборами, і тепер нам доведеться все це розхльобувати.

— Принаймні ніхто не кричить і не виносить двері.

— Добре,— він кивнув і примружив очі.— Але мене хвилює інше. Якщо баба Маня послала їх сюди, хто підкинув цю ідею тій бабці?

— Ой, ти б її бачив! — похитала головою Джекі.— Вона, бува, таку фігню верзе, могла й сама вигадати.

— Тобто, це випадковість? — Федя посміхнувся й махнув рукою: мовляв, безнадійний випадок. Як він і гадав, жест спричинив негайний ефект — золотисто-зелені очі дівчини спалахнули образою.

— Може, поясниш?

Але він неквапом рушив до будинку, зайшов до вітальні, всівся на диван і далі загадково посміхався. Джекі подріботіла слідом, немов цуценя, й обурено зазирнула йому в обличчя, вимагаючи докладних пояснень. Федя закинув ногу на ногу, ввімкнув телевізор і нарешті обернувся до неї, ніби згадавши, що вона досі тупцює тут, поруч з диваном.

— Ну, поміркуймо. Ти кажеш, що баба Маня просто дурна й забобонна і скерувала селян сюди випадково. Але будинок мав погану славу й раніше, так? Та коли тут мешкав Данилів дядько, вода була нормальна й жодній бабі не спадало на думку пов’язати всі дурні халепи, що сталися в селі, з будинком. Навіть коли тут з’явилася ти — вся така зелена й в сережках! Далі — ще цікавіше. Данило отримує дарчу і, здавалося б, має продати це незграбне одоробало в глушині. Але він вирішує не продавати одразу, бо сумнівається в дядьковій смерті. Й тільки після цього покотилося. Спочатку — ці всюдисущі дітлахи, злі погляди бабусь, бо хтось пустив чутки, що ми щось варимо в підвалі,— він зробив промовисту паузу.— Потім той «привид», хоча й я досі не впевнений, що саме бачив. Може, то була людина, яка щось шукала в моїй кімнаті! А після зникнення Данька все стало ще гірше: потоп... і знову де? В підвалі! Тебе загнали на дерево, розбили вікно, прийшли й стали волати, а в селі раптом усе стало геть погано! Совпадєніє? Не думаю.

Дівчина спантеличено потерла підборіддя.

— Мені здається, ти поквапився зв’язати це все в один ланцюжок.

— Ага. А ще нас раптом залишила шановна Маріанна Олександрівна! — гмикнув Федя.— Вгадай, хто першим заговорив з Данилом про продаж будинку? Тепер Дані немає, і схоже, вона тільки й чекає його появи, щоб ми, затинаючись, одноголосно почали умовляти його продати «проклятущий палац».

Джекі сіла поруч, її очі округлилися від подиву.

— Ну, не знаю,— сказала вона й знизала плечима.— Однаково схоже на випадковість.

— О, ці жінки! — застогнав Федя.— Все життя — суцільний збіг.

Вона надула губи, але нічого не відповіла, а потім пішла на кухню.

Федя втупився в екран, хоча думав геть про інше. Щось його хвилювало. Він мимоволі торкнувся зап’ястка — й згадав прохолодний дотик Джекі. В цьому впевненому жесті й у тому, з якою переконливою силою вона дивилася, було щось магічне. От дідько! Що такого вона зробила, як вийшло, що він досі сидить і думає про той незначний епізод?

Утім, нічого дивного, вирішив він. Це професійне. Якщо пишеш, то мусиш звертати увагу на дрібниці: таке можна описати в книзі, вразливі дамочки таке люблять. Але Джекі його здивувала. Здивувала! Він покрутив зап’ястком, ніби досі відчував дотик її холодних пальців.

Федя похитав головою сам собі й гмикнув. Це лірика. Інша річ — у селі справді відбувається щось недобре. А що як завтра в когось здохне корова чи засохне яблуня в садку? Або, ще гірше, отруїться дитина? Місцева галайса одразу посуне сюди. І тоді Джекі їх не спровадить.

Зателефонувати до дільничного? І що сказати? «Нас не влаштовують сусіди»?

Ці люди прийшли сюди не з доброго дива. І для того, щоб уникнути нових підступів, потрібно схопити змію за голову. Данило має повідомити Маріанну Олександрівну, що готовий продати будинок. Чи не задумає вона щось капосне, якщо здогадається, що він усе знає? Федя примружився. Можливостей у неї більше. Схоже, що все село тільки й чекає вказівок «голосу згори», а баба Маня отримує за свої провіщання гроші. В тому, що за цим хтось стоїть, Федя не сумнівався.

Хлопець навіть не помітив, коли почало сутеніти. Завтра зранку зателефонує колишній асистентці Івана Дмитровича й поговорить з нею. Скажімо, натякне, що Данило має намір залишитися в Німеччині і йому нагально потрібні гроші, тому будинок доведеться продати. Федя неохоче підвівся з дивана — й у цю мить почув відчайдушний крик.

Він заскочив на кухню. Джекі сполотніла, її руки тремтіли, вона притискалася спиною до дверей підвалу.

— Там... там мужик якийсь! — Її зуби цокотіли.— Я відчинила двері, а він... на мене... і я... його... цим...

Федя ривком підскочив до неї і відкинув її вбік. Потім підняв з підлоги величезну сковорідку, якою Джекі почастувала непроханого гостя, й смикнув двері. Клацнув вимикач. Федя коротко видихнув і спустився на кілька сходинок. У підвалі тхнуло вогкістю. Нікого. Тиша.

— Ну, і де він? — роздратовано вигукнув він.— Ходи сюди!

У дверях з’явилося бліде перелякане обличчя Джекі.

— Я тобі присягаюся...

— Не треба присягатися! Куди він міг подітися з замкненого підвалу?! Та ще коли ти його довбонула по голові.

Джекі сповзла сходами, боязко роздивляючись яскраво освітлене приміщення. Її губи досі тремтіли, й Феді навіть стало її шкода. В цьому химерному будинку й не таке може примаритися.

— Гаразд,— примирливо сказав він.— Оглянемо все ще раз.

— Дивися,— прошепотіла Джекі, присівши поруч з шафою.

На підлозі біля товстої дерев’яної ніжки виднілися свіжі подряпини. Федя задумливо стиснув губи. Оце вже цікавіше. Коли він оглядав водопровідну трубу під час потопу, невелику плиту над нею теж дряпали.

Він натиснув плечем на стару напіврозвалену шафу й з легкістю зрушив її вбік.

— Дивина,— вражено гмикнув Федя.— Здається, ти знайшла потайні двері!

Джекі з сумнівом дивилася на темні дошки, оббиті залізом. Федя про всяк випадок підняв з підлоги сковорідку й міцно стиснув литу ручку.

— Ні, зачекай! — Джекі поквапом накрила його руку своєю.— Не треба... Тут краще не відчиняти зайвих дверей...

— Та годі тобі! — криво посміхнувся він, невідривно дивлячись на її маленьку білу руку й знову відчуваючи пекучий дотик.— Треба ж урешті-решт дізнатися, куди воно веде...

Зустрівши його погляд, Джекі зніяковіло відвернулася та прибрала руку. Федя стримано кахикнув і штовхнув двері. Темрява. Доріжка світла з підвалу вихоплювала частину роздвоєного коридору.

— Над нами їдальня,— промовила дівчина, визираючи з-за його спини.— Отже, один хід веде в праву вежу. А другий куди?

Федя не відповів і рушив коридором. За кілька метрів прохід почав звужуватися й незабаром уперся в стіну. Провівши рукою по холодному каменю, хлопець намацав над головою дерев’яний люк.

— Альо, ти там живий? — в абсолютній тиші голос Джекі звучав глухо й моторошно.

— Живий,— відповів він і підняв ляду. Знайомий запах сіна. Хід вів до стайні. То ось як цей приятель потрапив до підвалу!

Федя швидко повернувся, а Джекі, задерши голову, роздивлялася сходинки, що вели вгору.

— А я гадала, що в праву вежу взагалі немає ходу...

— Як бачиш, є,— буркнув Федя, випхав її в підвал і зачинив двері.— Цей чувак пробрався до нас через стайню. І, схоже, збирався перечекати в підвалі до ночі, гніздо тут собі влаштував, блін!

— От бачиш! Я ж казала, що у нас були гості,— Джекі задоволено всміхнулася.— Що будемо робити з вежею?

— Наразі десантування відкладемо. Пізно вже.

Вони підперли клямку дверей коцюбою, яка валялася під шафою, і вже збиралися виходити. Аж раптом Федя втупився в стіну.

— Що? — шепнула Джекі, переводячи погляд туди, куди він дивився.

— Дріт...— повільно вимовив він.— Чому я раніше цього не помітив?

Він підійшов і торкнувся вологої кам’яної стіни. Під стелею по всьому периметру приміщення тяглися дроти. Найпевніше, вони й забезпечували будинок електрикою. І всі вони чомусь вели до маленької залізної плити, яка минулого разу привернула його увагу. Федя роззирнувся, підтягнув до стіни дерев’яний ящик і заліз на нього, щоб розгледіти ближче.

Пластина на вигляд залізна, але ніби вмурована в камінь. На протилежній стіні, під самою стелею, він помітив таку ж саму, і до неї теж підходили дроти. В тиші інколи чулося ледь вловне тріскотіння. Федя спантеличено почухав маківку. Що б це означало?

— Знаєш, я той... ну, Івана Дмитровича щоденник почитала нещодавно,— сказала Джекі, спостерігаючи за ним.— Схоже, він створив у будинку власну систему енергопостачання.

Федя рвучко обернувся до неї.

— Тобто?

І Джекі почала розповідати. Спочатку про електроенергію, за яку ніколи не сплачували, потім про портал, про будинок, якому потрібно «сподобатися», про те, як транслокал «ковтає» свого двійника, коли в нього відкриваються здібності. Та ще про якийсь експеримент, що Данилів дядько хотів провести з нею й Агнесою. Звести двох двійників у одному світі, щоб подивитися, чи не збожеволіють вони. Оце потяг до наукових відкриттів! Усе це якось важко вкладалося у Феді голові.

— Щоденник Левченка в тебе?

Дівчина кивнула.

— Покажеш мені. Ти могла проґавити щось важливе,— ваговито мовив хлопець.

Двері в коридорі грюкнули. З передпокою повернулися Альберт і Юліана, які ходили проводжати Агнесу та її конвоїрів. Данило навіть не ворухнувся. Він сидів, упершись ліктями в стіл і обхопивши голову руками.

Чому вона мовчала? Дівоча честь? Дурня! Коли тобі загрожує в’язниця, підеш і не на таке. Данило примружився. Ця дівчина йому подобалася. І це безглуздо було заперечувати. А тепер вона потрапила в жахливо несправедливе становище! Це безжально мучило та гризло його. Вона не вбивала, він знав це точно. Ба більше, судячи з її поведінки, вона справді не знала, чи пов’язана її нічна втеча зі смертю Фелікса. Але чийсь підступний палець тицьнув у її бік. І вона одразу здалася.

Вона здалася.

Данило відкинувся на спинку стільця й обвів присутніх презирливим поглядом.

— Що ж ви мовчите? — хрипко спитав він.— Мовчали тоді, мовчите зараз...

— А що казати? — мляво відповіла Беата.— Справу вирішено. Злочинця буде покарано. Є вища справедливість...

— Справедливість?! — раптом закричав Данило.— Вона — твоя сестра! Вона нікого не вбивала! Тебе це не хвилює?!

Він обернувся до Юліани й Альберта, які тупцяли коло виходу, ніби готувалися тікати.

— А ви? Чому ви нічого не зробили, щоб їй допомогти?!

— Зате ти, Едеку, зробив чимало! — вимовив Тео, який досі мовчки стояв біля коминка, спершись на мармурову камінну полицю.— Тепер увесь Леобург тільки й патякатиме про адюльтер у родині Яблонських! Мало було заповіту — з твоєї легкої руки у міських пліткарів з’явився новий привід обговорювати мою персону, дякую!

Данило повільно обернувся до нього.

— То ось що тебе бентежить... Ти приходиш п’яний навіть до церкви й бавишся ночами зі служницями, але це не привід для пліток? Найкраще, що ти зараз можеш зробити, Тео, це забратися з моїх очей геть!

— Ти надумав мене лякати? — гидливо скривився «брат», і Данило помітив, як він стиснув кулаки.— Це безглуздо.

— Безглуздо мовчати, коли звинувачують твою наречену! Агнеса — твоя наречена! А брехати, щоб урятувати її, довелося мені!

— Ти божевільний! Вона вбила мого батька! Якого біса я маю її захищати?!

— Тео, якби ти хоч раз замислився своїми курячими мізками, то зрозумів би, що це не так! — похитав головою Данило.— Ви просто жалюгідні боягузи! Не можу вас більше бачити, мене від вас на хрін нудить!

Леобурзьке сімейство завмерло від подиву, а Данило швидким кроком залишив їдальню. Він уже майже вибіг на другий поверх, аж тут знизу почув рипучий старечий голос:

— Пане Едварде, прошу вибачення...

Коло нього стояв Свенсон.

— Це вам. Від панни Агнеси...— захекано мовив дворецький і пхнув йому в руку зім’ятий папірець.

Я знаю, де ти була й з ким зустрічалася. Мабуть, ти здогадуєшся, що краще для тебе й твоєї родини зараз мовчати. Мовчиш ти — мовчу й я. Дозволь Бридж-Паркеру хоч раз відчути себе переможцем. Це так кумедно!

Данило відчув, як його спина вкривається сиротами, і згадав записку, передану Агнесі перед сценою «викриття». Він мав рацію. Вона вляпалася у щось страшне, проти чого покарання за вбивство — менше зло! «Для тебе й твоєї родини». До кого ж вона ходила? Чому це має загрожувати її родині? І головне — звідки про це дізнався «доброзичливець»?! Звісно, Агнеса мовчатиме й далі — немає навіть сенсу намагатися її вмовити. Данило важко видихнув і глянув на старого.

— Дякую, Свенсоне.

Дворецький дивно здригнувся, ніби хотів щось додати, але в останню мить передумав. Данило кивнув і пішов до своєї кімнати. Годинник у їдальні пробив одинадцяту.

Ранок видався задушливо спекотним — над містом висіло синювате марево, щільне та сповнене хімічних випарів. Після вчорашньої сцени Данило відмовився снідати з усіма і, проходячи на кухню, помітив у їдальні тільки знічених Альберта і Юліану, які мляво колупали вівсянку срібними ложечками. Місце Тео було порожнє, Беата, схоже, знову мучилася мігренню. Данило похмуро привітався й нічого не відповів на запитання Юліани про його самопочуття.

На кухні він почувався затишно. Кухня в маєтку Яблонських була схожа на наукову лабораторію. На подив, тут нікого не було, хоча на столі лежали вимиті й порізані овочі. Під стіною розташувався апарат, схожий на величезний барабан із заглибленням у центрі, де сяяла начищеними боками каструля. Данило не зміг стримати цікавості й підійшов ближче. Щось сичало, запах їжі змішувався з ледь відчутним, але вже знайомим запахом вугільного чаду. Стінки барабана були прозорі; видно було, як зсередини каструлю обдає струменями пари. Придивившись, Данило помітив кілька трубок зі стіни — пара вихоплювалася саме з них. У цей момент почувся тихий дзвіночок і скрегіт, почав рухатися ланцюг. Залізні щипці, опинившись точно над каструлею, розкрилися, і долі полетіла порція приправи. Данило витріщив очі. Тільки тепер він помітив угорі інші щипці, які очікували своєї черги на ланцюгу, приєднаному до годинникового механізму.

— Дідько... пароварка чи що? — прошепотів він.

Куховарка, огрядна рожевощока жінка, зайшла на кухню і мало не впустила з рук дві качині тушки.

— Пане Едварде! — скрикнула вона.— Чогось бажаєте?

— М-м-м,— зніяковіло промимрив він.— Я просто... можна кави?

— Вмить! — заметушилася жінка.— Уже робимо! Нішанте!

Рипнули двері підвалу, на кухню заскочив смаглявий кухарчук, з вигляду індієць. Він теж злякано втупився в Данила своїми величезними карими очима. Куховарка щось швидко заторохтіла йому, він кивнув і за мить зник за дверима.

— Вам подати до кімнати? — запитала жінка, витираючи пухкі руки об рушник.— Пирога бажаєте? За хвильку буде готовий!

Вона вказала на залізну шафу, яка пашіла жаром.

— Так, із задоволенням,— кивнув він.— Я попоїм тут, якщо не заперечуєте.

З’явився Нішант з мішечком. Він посунув табурет, відчинив дверцята шафи — всередині виявився ще один дивний агрегат з трубками. Хлопчина акуратно засипав у отвір жменю кавових зернят, від старанності висолопивши язика. Зерна застукотіли по мідному жолобу, що спускався всередину агрегату. Нішант прудко зісковзнув з табурета й підтягнув до машини глечик з водою. Тільки-но до жолоба потрапила вода, всередині агрегату щось клацнуло, і скляна поверхня завібрувала. Зернята з шаленою швидкістю помчали по трубах і закрутилися в центрифузі. Данило заворожено спостерігав, як вони перетворюються на порох. Нішант знову кудись щезнув і з’явився за кілька хвилин з широкою порцеляновою чашкою та блюдцем.

— Молока? — пошепки запитав він.

— Можна, дякую.

Хлопчик кивнув і підставив чашку під жолобок, що виходив з надр агрегату. За мить звідти тоненькою цівкою полилася кава.

Кухню наповнив запах свіжої випічки й ванілі. Данило обернувся, метушлива куховарка скрушно похитала головою над пирогом і почала запевняти, що коли вона сьогодні й пересолила, то цього більше ніколи не буде. Зараз вона трохи неуважна через велику радість: учора її синові дозволили жити в Леобурзі й навіть дали дозвіл на роботу! Данило привітав її і сів у кутку за стіл, начищений дбайливими руками слуг. Тут він почувався незрівнянно краще, ніж серед мармуру й пісних мармиз «родичів».

«Майже як удома. Бракує тільки Феді з його ноутбуком!» Не встиг Данило всміхнутися цій думці, як на кухні завмерли всі звуки, а слуги застигли на місці.

Так, Феді тут нема, проте з’явився його двійник. Тео шарпнув на себе двері чорного ходу й зупинився: він ледве тримався на ногах, у руці була недопита пляшка віскі. Чуприна скуйовджена, піджак м’ятий і вкритий тирсою. З рук переляканого кухарчука випав глечик з молоком.

Біла калюжа розтеклася по всій кухні. Хлопчик не наважувався підвести очі на Тео, який схилився до нього, намагаючись розгледіти обличчя.

— Ти хто такий? — прохрипів Тео, стиснувши худеньке плече кухарчука.— Звідки тут узявся?!

— Я... я...

— Тео, відпусти його,— Данило підвівся з-за столу, але «милий братик» навіть не помітив його.

— Дармоїди! — заревів він, шарпаючи хлопчиська за плече.— Нахлібники бісові! Мерзотники! Батько ж наказував... щоб більше жодного... Але ж ні! Кожен холоп тягне сюди своїх друзяк! І чхати вам на закони! Чхати на своїх господарів! Покидьки!

Хлопчик витріщав на нього й без того величезні чорні очі. Його губи тремтіли. Тео розмахнувся й з усією ведмежою силою вдарив бідолаху по щоці. Хлопчик відлетів у кут і схопився за обличчя.

Данилова реакція налякала його самого. Жодного разу в житті він не відчував більшої люті. Тео вмить опинився на підлозі, булькаючи від крові, яка заливала йому обличчя. Данило завдав ще кілька ударів, перш ніж зрозумів, що зламав Фединому двійникові носа. Він схопив Тео за комір і стиснув так, що той ледве міг дихати — в темно-карих очах застигли подив і страх.

— Ти, смердюча п’яна свиня, ти за кого себе маєш? — засичав Данило йому в обличчя.

З несподіванки Тео трохи протверезів, але досі не міг поворухнутися, тільки лежав, розкинувши руки, в калюжі молока, змішаного з кров’ю. Данило витяг револьвера з кобури на його поясі й відкинув убік.

— Думаєш, можна всіх бити, залякувати, і тобі минеться?!

— Едеку...— нарешті прохрипів Тео, але Данило тільки сильніше стиснув комір його батистової сорочки.

— Тепер слухай, ковбою! Ще раз заявишся додому п’яний — підеш ночувати на стайню! А вдариш дитину — приб’ю! Зрозумів?!

Його «брат» промимрив щось незрозуміле, Данило встав і гидливо обтрусив жилетку й штани. Тео насилу підняв руку, торкнувся свого колись гарного обличчя й заридав. Хрипко, відчайдушно, ніби хотів цього все життя, але всякчас стримувався.

— Та що ти... ти... можеш знати!..— Тео відповз назад, важко дихаючи.— Він мене зрадив! Не тебе! Ви всі мене зрадили — жалюгідні, нікчемні істоти... І не тобі мене судити!

Данило обернувся до нього й примружився.

— Це ти вбив батька?

Але Тео його вже не чув, певно, відключився — голова безсило звисала набік. Данило тяжко зітхнув. Від люті не лишилося й сліду, натомість розкинуте перед ним тіло викликало тільки болісне почуття жалощів і тривоги. Рана в душі Тео виявилася глибшою, ніж він припускав, а гнів був такий шалений, що його «брат» цілком міг вистрелити у Фелікса. І зрештою, він мав для цього достатньо підстав. Тео почувався зрадженим, адже втратив усе.

Покоївка Берта Подольська безслідно зникла з маєтку Яблонських одразу ж після Агнесиного арешту, Данило навіть не встиг з нею поговорити. Тео міг заплатити їй або пригрозити, щоб вона збрехала Бридж-Паркеру.

Данило вийшов з кухні. Їсти перехотілося, а збиті кулаки відчутно нили. Дізнатися б, як двійники в різних реальностях реагують на ушкодження. Чи не зламав він носа своєму найкращому другові? На кухні здійнялися метушня й галас, з їдальні прибігли Альберт і Юліана. Данило пройшов повз них, не звернувши уваги.

Тео міг убити Фелікса. Але як же, чорт забирай, Данилові не хотілося, щоб це було правдою!

Спекотний день неквапно перетікав у безбарвний матовий вечір. У саду час до часу лунав спів лінькуватого соловейка — він ніби засмучено примовкав, бо його ніхто не слухав. Спека виснажувала. Данило згадав, що збирався дочитати «Зорю Леобурзьку», але ніде не зміг її знайти. Відчинив вікно, проте жаданий свіжий вітерець знадвору не торкнувся фіранок. Було тихо, і з самого серця завмерлого міста пролунав звук годинника на Ратуші. Десята. Вгорі, над сріблястими гребенями дахів, поблискували низькі зорі. За якийсь час пролунав монотонний гул двигуна, і з небес двір маєтку затопило біле світло. Данило висунувся з вікна й примружив очі від яскравого сяйва. Над будинком висів дирижабль, на його гондолі Данило помітив великий напис: «Поліція Леобурга». По землі нишпорив білий промінь прожектора. Повітряний корабель повільно розвернувся й поплив у напрямку Михайлівської площі, висвітлюючи вузькі вулиці Аристократичного району.

Сімейний лікар Яблонських пішов тільки під вечір. Тепер, оцінивши ранкову ситуацію ще раз, Данило вже не відчував, що правда цілковито була на його боці. Він зламав Тео носа, окрім того, лікар підозрював у нього струс мозку. Юліана й Альберт дивилися на Данила, як на злочинця. Беата вийшла з кімнати лише на кілька хвилин і мала жахливо пригнічений вигляд. Лікар Жуков попрямував до неї одразу ж після візиту до старшого Яблонського.

Данило сів за стіл і вперся підборіддям у складені руки. Його не полишало відчуття, що він не бачить чогось просто у себе під носом. І це пов’язано саме з Тео й Феліксовим заповітом. Якщо не брати до уваги те, що Фелікс, як виявилося, дуже любив Едварда й не надто — свого старшого сина, в цій ситуації було щось дивне. Чому в чоловіка у розквіті сил раптово з’явилася ідея переписати заповіт? От жив-жив — і зненацька вирішив зробити спадкоємцем саме молодшого сина? Так само Агнеса «раптом» вирішила мовчати під час звинувачень. А Бридж-Паркер «раптом» дізнався про револьвер у комоді. А ще юрист затримався на цілу годину, хоча раніше, за твердженням Яблонських, ніколи не спізнювався.

Вочевидь, ідея з заповітом виникла не просто так. Знову невідомий «доброзичливець»? Але що такого він міг повідомити Феліксові, щоб той аж так розлютився, що зважився на небачений вчинок: залишити старшого сина без копійки? Данило згадав ранкову сутичку й перелякані, майже божевільні темно-карі очі Тео...

Данило здригнувся, потім схопився й кинувся до шафи.

— Дідько, та де ж вони?!

Нарешті купа старих феротипів лежала перед ним на столі. Колись, досліджуючи кімнату свого двійника, Данило знайшов їх, але так і не роздивився як слід. Увімкнув лампу, мерехтливе жовтувато-біле коло впало на стіл, відбиваючись у залізних пластинках. На першому феротипі було зображено поставну високу жінку (мабуть, покійну дружину Фелікса), вона притискала до себе двох хлопчиків приблизно одного віку: неважко здогадатися, що один з них — насуплений і чорноокий — Тео, а другий — худенький, з ясно-сірими очима й не по-дитячому уважним поглядом — маленький Едвард. «Магда, Теодор і Едвард Яблонські». Так воно й є.

На наступному феротипі хлопчикам було вже років по десять, і стояли вони поруч з батьком — молодим, вусатим і вже пихато надутим Феліксом. Данило поклав поруч дві картинки. Потім дістав ще одну, зроблену, либонь, одразу після повернення Фелікса і його синів з Америки. Тут родина була в повному складі: Тео в чоботях з острогами й в одязі, абсолютно не схожому на леобурзький — з купою заклепок, ремінців, з пряжками та блискучими мідними вставками, наче у рокера; Едвард з чепурними вусиками, пихатий Фелікс, а також схожа на примару бліда Агнеса, дурнувато-радісна Беата, Альберт з витягнутим обличчям, мовби тої миті саме намагався придушити позіхання, а поруч — мляво усміхнена Юліана. Яблонські. З картинок на Данила дивилося кілька пар світлих очей, і лише одна пара — темних, наче міцна кава.

Не може цього бути!

Данило стер з чола піт. Він згадав, як років п’ятнадцять тому тато, ще до переїзду до шикарних німецьких лабораторій і «світлого майбутнього», розводив у акваріумі мошок-дрозофіл. Він сидів над ними цілодобово, іноді навіть забуваючи про сон і відпочинок, і Данило ніколи не розумів, що можна досліджувати з цим роєм мошви. Та одного разу батько, помітивши його своєрідну гидливу цікавість, пояснив йому суть експерименту. Він вивчав мутації та спробував розповісти синові про якісь там ознаки. Данило слухав дуже уважно, але безглузда термінологія ніяк не вкладалася у нього в голові. «Ну гаразд, якщо ти не розумієш на прикладі дрозофіл,— сказав батько й зняв окуляри,— я тобі поясню по-іншому. Загалом, у двох карооких темноволосих людей цілком може народитися світловолоса й світлоока дитина, якщо бабусі-дідусі були такі. А ось навпаки виходить украй рідко — домінантній ознаці просто нема звідки взятися. Темний колір — домінантний, він переважає інші ознаки. Так зрозуміліше?»

Данило відкинувся на спинку стільця. В пам’яті сплив момент сварки в кабінеті, залунали гнівні голоси Фелікса й Тео:

«Як ви могли так учинити зі мною, батьку?! Я ж... Я навіть уявити такого не міг!»

«Я вчинив так, як вважав за потрібне, зрозуміло тобі?! І не маю наміру нікому звітувати, а тим паче власному... синові!»

Невже Тео не Яблонський, і Фелікс про це дізнався?

— Не може цього бути...— пробурмотів Данило собі під ніс.

Від хвилювання зашкребло в горлі, він скосив очі на рубильник з командою «Чай», яким викликали прислугу. Ото вже ні. Він, звісно, має зображати з себе аристократа, але всі вже, певно, сплять, не будити ж! Данило заховав феротипи в шафу, накинув сорочку й вийшов з кімнати. В будинку панувала могильна тиша, але це вже не лякало. Данило перехилився через поруччя й подивився вниз, у вітальню. Нікого немає. Ліворуч почувся легкий порух. Данило навіть не встиг обернутися.

Все, що відбувалося далі, він бачив крізь синювату імлу. Він лежав на першому поверсі. Вгорі на сходах, у фосфоричних спалахах, стояв чорний силует. За кілька секунд він розчинився в темряві. Данило хотів поворухнутися, але кожен порух молотом гупав у скронях. До горла підкотився раптовий нудотний клубок, Данило заплющив очі й провалився в глибокий чорний колодязь без дна й стін...

— ...Пане Едварде! Пане Едварде!

Спалахи повернулися, темрява стала не такою гнітючою. Хтось плескав його по щоках, Данило спробував розплющити очі й ніби збоку почув власний стогін.

— Що з вами?!

В зіниці било яскраве світло. Данило покліпав очима й зрозумів, що на нього злякано витріщилися Свенсон у нічному ковпаку й кухарчук, що насилу утримував громіздку лампу над його обличчям.

— О, я... це...

— Що тут відбувається?

Дворецький відсахнувся від Данила, і над ним з’явився Тео — в довгому халаті, скуйовджений, з білою наліпкою на розпухлому носі й симетричними бузковими синцями під очима. Нішант кинувся геть і мало не розбив лампу, але Тео навіть не глянув на нього.

— Матір Божа! — нагорі хтось зойкнув, і Данило не одразу збагнув, що це Юліана.— Що тут трапилося?

— Я впав...— прохрипів Данило, незмигно дивлячись у темні очі Тео.— Сам не знаю, як це сталося...

— Ви остовпіли, бовдури? — роздратовано поморщився його «брат».— Допоможіть Едвардові!

Свенсон і переляканий Альберт, що наче виник нізвідки, допомогли Данилові дійти до дивана у вітальні. Тео поклав подушку йому під голову Дворецький спішно вийшов з кімнати. Данило, досі помираючи від спраги, залишився сам на сам зі своїми леобурзькими родичами.

— Ви спіткнулися, Едварде? — схвильовано запитала Юліана, притискаючи руки до грудей.— Як же так?

— Я ж казав цим дурням, що не можна гасити світло скрізь! — похмуро кинув Тео, сідаючи в крісло навпроти.

— Отож, я сам якось мало не впав,— пискнув Альберт.— Мармур такий слизький, якщо зійти з доріжки!

Данило обмацав голову й поступово оговтався. Нічого страшного — просто велика ґуля на потилиці. Тео не зводив з нього стривоженого погляду, і на мить здалося, що він от-от зізнається. Але «брат» мовчав і тільки пильно дивився йому в очі.

Свенсон з’явився знову — приніс невелику залізну кулю та склянку з водою. Данило потягнувся до води, але старий спочатку притулив холодне залізо до його голови. Штукенція клацнула. За дві хвилини Данило з подивом виявив, що ґулі на потилиці ніби й не було.

— Що це таке? — випивши залпом воду, поцікавився Данило.— Просто диво якесь!

— Магнітна сфера,— спокійно відповів дворецький.— Її подарували вашому покійному батькові по приїзді до Леобурга. Усуває набряки, застосовується при забоях.

Данило сів на дивані й кліпнув очима. У голові проясніло, а біль у потилиці потроху вгамувався.

— Бачу, ви вже почуваєтеся краще, любий Едварде,— протуркотіла Юліана.— Я піду до себе, але якщо знадоблюся — кличте без зволікань!

— А я повернуся до Беати,— кивнув Альберт.

Тео стиснув губи, ніби міркуючи, що йому робити.

— Мабуть, я теж піду,— задумливо мовив він.— Свенсон подбає про тебе, Едеку.

Він знову помітно нервував, його рухи стали неприродно рвучкими. Тео обігнав кузена на виході з вітальні й першим піднявся нагору. Данило насупився. Коли він тут з’явився? Адже прикрий випадок з Данилом найбільше вигідний саме Тео. По-перше, він навряд чи зможе пробачити таке приниження, яке пережив уранці. По-друге... хто ж успадкує будинок і все майно в разі раптової смерті молодшого брата? Данило важко видихнув і ще раз торкнувся потилиці. Він ще вдало «впав». Міг би і в’язи скрутити... та годі про це думати!

Данило підвівся з дивана за допомогою Свенсона. Вони рушили на кухню.

— Свенсоне, я б хотів дещо у вас спитати,— невпевнено почав Данило.— Наша родина має архів, так? Ну, сімейні документи, світлини, листи. Мені потрібно дещо дізнатися. Корисно для відновлення спогадів.

— Так, ви маєте рацію,— проскрипів старий.— Але, на жаль, мені не відомо, де він. У будинку його нема — це абсолютно точно. Можливо, пан Август, ваш дядько, передав його на зберігання в ратушу, адже родина Яблонських багато значить для історії Леобурга.

Данило кивнув, намагаючись збагнути, що тепер робити. Якщо архів перейшов у державну власність, то навряд чи там можна знайти документи, які доводять його припущення щодо Тео.

— Дякую. Я дізнаюся в ратуші.

Він уже збирався йти, аж тут дворецький знову заговорив:

— Пане Едварде, вибачте, але... Раджу вам серйозніше потурбуватися про власну безпеку. В цьому будинку може трапитися все, що завгодно.

Данило здригнувся. Досі перебування в леобурзькій реальності здавалося йому цікавою пригодою. Але зараз усе змінилося. І сьогодні він пересвідчився в цьому на власній шкурі.

Розділ 8 Справжній дім

Після візиту розлюченого натовпу до «палацу», здавалося, сама природа повстала проти його мешканців. Уже кілька днів над Романівкою висіла імлиста, в’язка спека, що не давала вільно дихати ані вдень, ані вночі. Спати було неможливо, не допомагав навіть холодний душ, до того ж, після появи гостя з підвалу й розбитої шибки, віконниці на ніч зачиняли.

Федя маявся з глибокої ночі, тільки-но вимкнув ноутбук. Він спробував читати щоденник, але кострубаті фрази скакали перед втомленими очима, і нічого розібрати не вдавалося. Про систему енергопостачання дійсно не було більше ані слова, проте докладно описувалися традиції та звички Леобурга. Розмаїття мов, технологій і пристроїв, якась Рада, якісь «отці»... Десь о четвертій ранку Федя вирішив покурити. Здається, безсоння, що мучило Данила, тепер перекинулося на нього.

Ідучи сходами, він почув, як на другому поверсі грюкнули двері. Джекі, сонна, розпатлана, але вже вдягнена в робочий комбінезон, виповзла з кімнати й зупинилася в коридорі. Місячне сяйво, що линуло крізь центральне вікно за її спиною, сріблило її постать.

— І куди це ти намилилася?

Дівчина здригнулася — мабуть, не очікувала зустріти його в досвітньому сутінку. Вона остаточно прокинулася й вибалушила очі.

— Як «куди»? На роботу...

— Я б на твоєму місці не ходив на той берег,— хитнув головою Федя, витрушуючи з пачки цигарку.— Це небезпечно. Адже ми так і не запросили ані інспекцію, ані священика, та й баба Маня досі опіньйонмейкер.

— Опіньйон... хто?

Федя скептично посміхнувся, Джекі збігла вниз по сходах, стала навпроти нього й уперла руки в боки. Вона мала такий відчайдушний і водночас кумедний вигляд, що він не стримав усмішки.

— І що ж тоді я маю робити, розумнику? Мені їсти треба! А гроші я поки що не малюю.

— Ну, нічого, можемо пожити на мої скромні заощадження,— Федя випнув підборіддя.— Мені вчора перекинули гонорар.

Джекі гидливо скривилася.

— Аякже, я ще на твої гроші не жила! Все, я побігла!

— Біжи, дитино, біжи. Але не кажи потім, що я не попереджав!

Дівчина схопила з крісла свій пошарпаний наплічник і вискочила з дому.

Спекотна ніч повільно розчинялася в світлі ранку. В повітрі змішувалися пахощі скошеної трави й місцевого корівника. Номер Маріанни Олександрівни не відповідав. Федя згадав, що збирався дістати контакти Трегубова й спробувати дізнатися бодай щось нове про транслокальність. Але ані в будинку, ані в інтернеті нічого знайти не вдалося. Близько десятої він задрімав у вітальні, а прокинувся аж опівдні. Джекі досі не було. Федя вилаявся й почав одягатися. Невже знов доведеться знімати її з дерева або з якогось бісового даху?

Але в ту саму мить, коли він уже натягував футболку, двері відчинилися й на порозі з’явилася Джекі. Вона низько похилила голову, швидким кроком перетнула передпокій і кинулася до сходів. Федя здивовано звів брови та здмухнув з чола неслухняне пасмо.

— Ти куди?

— Відчепися.

— Не зрозумів...

— Відчепися, кажу, не до тебе зараз! — гримнула дівчина й обернулася до нього.

Федя ошелешено свиснув. Під правим оком у неї красувався добрячий синець, повіка розпухла, око майже не розплющувалося. Джекі відвернулася й попрямувала нагору.

Він наздогнав її на другому поверсі.

— Чекай! Треба ж холодне притулити!

— Не допоможе...— вона судомно втягнула повітря.— Я пів години тулилася до залізного бідона. Марно...

— Хто це зробив?!

— Та яка різниця!

Федя раптово розлютився. А вже мав би звикнути до її витівок!

— Гаразд. Не хочеш — не кажи. Ти ж усе любиш вирішувати сама! Хоча... вже можна говорити: «А я попереджав...»?

— Замовкни! — закричала Джекі.— Мені тільки повчань твоїх тупих бракувало! І так паскудно!

— Я бачу! Але ніхто легкого життя й не обіцяв! Добре, хоч до мамці й татка не просишся...

Дівчина зблідла й витягнулася. Її рот розтулився, неначе їй раптом забракло повітря, вона часто закліпала здоровим оком. І тільки цієї миті до Феді дійшло, що саме він ляпнув.

— Джекі...

— Пішов у дупу!

Вона побігла по сходах і з усієї сили грюкнула дверима. Федя схопився за голову й скуйовдив волосся. От же ж бовдур. З усіх можливих варіантів обрав найгірший. Дідько його за язика смикнув!

Він важко зітхнув і спустився у вітальню. Сів на диван. Встав, походив кімнатою. За своє життя він, бувало, потрапляв у халепу через звичку спочатку говорити, а потім думати. Але сьогодні, схоже, він себе перевершив. Джекі йому не пробачить. Це було занадто. У неї ж насправді нікого нема: ані друзів, ані родичів. Ще й синець під оком... Хай як вона його дратує, залишитися зараз без спільниці — нехай навіть такої вередливої та свавільної — буде зовсім сумно. Отже, треба щось робити.

Федя вийшов у сад, знайшов найбільше й найстигліше яблуко, трохи постояв у коридорі перед її дверима й нарешті постукав.

— Іди геть!

Він прочинив двері, просунув руку з яблуком у кімнату й промовив:

— Це яблуко перемир’я. Ти не можеш убити того, хто його приніс.

Дівчина сиділа на ліжку, схрестивши ноги та притискаючи до себе подушку.

— Убити не можу. Але й розмовляти з тобою не хочу!

Федя зайшов і зупинився посеред кімнати. Джекі відвернулася.

— Пробач. Я ляпнув не думаючи. Раптовий напад кретинізму.

— Ти диви, дійшло...— скривилася вона й відсунулася, коли хлопець присів поруч.— То не напад, а твій звичний стан!

— Ну, гаразд, говори все, що про мене думаєш,— покірно зітхнув він.

— Не хочу.

— А я піцу замовив.

— Сподіваюся, кілер промахнеться!

— Джекі...— всміхнувся він.— Ну, не злися...

— Ні!

— Сьогодні ж футбол. «Ель класико».

Вона сіпнулася, досі з люттю стискаючи в обіймах подушку.

— А чого це мене має цікавити?

Федя витягнув з-під її подушки футболку «Барселони».

— Ми все ж таки мешкаємо разом. Я бачив тебе ввечері в цій футболці.

Дівчина насупилася, але з її погляду зникла гостра ворожість. За кілька секунд вона вправно вихопила в нього яблуко.

— Гаразд. На один вечір. Заради «Барси». А зараз геть звідси, інакше я жбурну в тебе чимось важким.

Він майже вийшов за двері, проте в останню мить розвернувся:

— Отже сьогодні. Двадцять перша нуль-нуль. Внизу, біля телевізора. Чекатиму.

Він шмигнув у двері, наче кролик до нори, рятуючись від подушки, що вже летіла в напрямку його голови.

Піца з міста їхала цілісіньку вічність. Федя поставив її та шість пляшок пива на столику перед телевізором, скромно сів у кутку дивана й лише тоді помітив, як калатає серце. Це відкриття насмішило його. Та годі, розхвилювався, наче перед побаченням! Він посміхнувся й увімкнув телевізор. На екрані вже шаленіли трибуни «Сантьяго Бернабеу». Ну, і де Джекі?!

— Ти за кого вболіваєш?

Федя здригнувся з несподіванки й обернувся. Вона стояла, вдягнена у свою гранатово-синю футболку, просто в нього за спиною.

— За наших. Коли наших немає — то за хороший футбол.

Вона недовірливо покосувала на нього, але застрибнула на диван.

Суддя свиснув, і гра почалася. Джекі мовчки жувала піцу, іноді підскакуючи і подаючись уперед, коли каталонці перехоплювали м’яч.

— А чому раптом «Барса»? Тому що часто виграють? — з насмішкою поцікавився Федя.

Дівчина кинула на нього роздратований погляд. Ну що знову не так сказав?!

— Ні. За них мій тато вболівав.

От халепа, знову. Федя зітхнув. Сьогодні просто не його день.

— Зрозуміло.

— Я майже нічого про нього не пам’ятаю. Тільки те, що він був дуже добрий і вболівав за «Барселону». Чесно кажучи, я у футболі нічого не тямлю, просто у мене залишилася його футболка. Ну, бодай це. Маму я не пригадую взагалі...— задумливо промовила Джекі.

Федя забув про футбол, невідривно роздивляючись її обличчя, яке здавалося сяюче-білим на тлі охопленої бузковими літніми сутінками кімнати. Він знову відчував біль від чужої образи — тупий, скімливий, огидний біль, хоча, за великим рахунком, Федя навіть уявити не міг, що відчула в ту мить на сходах Джекі. Він не думав, просто бовкнув, але, схоже, влучив у її незагоєну рану. Але вона прийшла сюди, бо, либонь, теж не хоче втратити єдиного союзника серед моря ворогів. А може, лише хотіла подивитися футбол. Федя зітхнув і підпер голову рукою.

— Я сьогодні за «Барселону»,— сказав він.— Вияв солідарності.

Погляд Джекі швидко ковзнув по ньому, вона всміхнулася.

— Ну ок. Солідарний ти наш.

Матч видався насиченим — уже до кінця першого тайму суперники назабивали одне одному по два голи. Джекі пожвавішала й тепер вигукувала на кожен пас, і відлуння змушувало стіни будинку здригатися.

Наприкінці другого тайму Федя потягнувся до столу по чергову пляшку пива, але її там не було. Він обернувся до Джекі та вражено завмер. Одразу стало зрозуміло, чому вона постійно кудись бігала, а тепер затихла, розляглася на канапі й витягла ноги під столик. Чотири пляшки з шістьох випила саме вона.

Поки Федя спантеличено чухав за вухом, «Реал» кинувся до воріт «Барселони» у вирішальному штурмі, і стадіон вибухнув радістю. Одразу після голу пролунав свисток судді. Джекі витріщила очі, випрямила спину й завмерла, втупившись в екран незмигним поглядом.

— Нічого собі,— гмикнув Федя.— Ну, буває. Навіть «Барса» може програти.

Дівчина мовчала, проте незабаром почувся гіркий схлип.

— Джекі? — Федя сторожко звів брови.— Ти ж не збираєшся...

Але було пізно. Його «спільниця» відчайдушно розмазувала сльози по обличчю, несамовито ридаючи в подушку.

— Ну як вони могли програти?! — закричала вона.— Що ж це таке?!

— Та годі, заспокойся,— повагавшись, він усе-таки ризикнув торкнутися її плеча.— Це гра.

— Спочатку мені дав у око той жирний кнур... Потім ти тут... і от... «Барселона»!!! Та що ж у мене за життя таке...

Вона ридала так голосно й невтішно, що Федя мимоволі запанікував. Зазвичай, коли дівчина починала плакати у його присутності, він розвертався і йшов геть, бо щиро вважав, що втішати її — справа марна. Але зараз усе було геть інакше. І піти, кинувши Джекі на дивані, таку засмучену та в сльозах, він не міг.

— Ну, чого ти...— хлопець несміливо погладив її по спині.— Сьогодні просто день такий;

— То не день! — люто закричала вона.— День звичайнісінький! У мене... весь час... так...

— Ну хочеш, я йому в пику дам? — запропонував він.— Підемо завтра?

— До чого тут цей мужик?

— Ти ж сама сказала...

— Ти мене не слухаєш! Просто я... в мене... не знаю, як можна так жити, як я! — вона вперлася чолом у його плече.— В мене навіть власної домівки нема, розумієш?! Я ніяк, ані на секундочку... не можу розслабитися... все життя... В мене ніколи нічого свого не було... От живу-живу, і кожна клітинка... всі м’язи постійно... в напрузі... ніби ще мить — і мені треба тікати, ховатися... а-а-а!

Те, що сталося далі, Федя й сам ледве розумів. Він не знав, що ще можна сказати, тому просто пригорнув її до себе. Дівчина сіпнулася, проте не відсахнулася. Навпаки, вона раптом заповзла йому на коліна й міцно обійняла за шию. Джекі пригорнулася до нього й гірко плакала, і в цьому не було нічого ані вульгарного, ані романтичного. Федя ніби тримав на руках засмучену дитину.

— Ну, все. Заспокойся...— голос Феді зрадливо затнувся.

Джекі похитала головою і пригорнулася міцніше.

— Поглянь на мене.

Дівчина нерішуче відхилилася й подивилася йому в обличчя. Одне око стало геть фіолетове, друге, червоне й розпухле, насилу розтулялося.

— Ти вдома, Женю. Ти зараз удома.

Вона недовірливо наморщила лоба, але він відчув, як, немов за помахом чарівної палички, розслабляється її тіло. Джекі обм’якла в його руках, наче велика ганчір’яна лялька, і роздивлялася знизу його обличчя. Федя всміхнувся їй.

— У тебе такі довгі вії,— серйозно сказала вона й невпевнено тицьнула пальцем угору.— Й очі... гарні...

— Та й узагалі я хлопець з величезною харизмою,— він усміхнувся, м’яко притиснув її руку до своїх грудей.— Але якщо ти виб’єш моє нереально гарне око, це навряд чи додасть мені привабливості.

Вона засміялася й тої самої миті, буквально за секунду, заснула. Федя сидів і розгублено дивився перед собою. Зараз ця дівчина з зеленим волоссям була такою зворушливою та ніжною, що він боявся навіть поворухнутися, щоб не збудити її. Він ніжно прибрав з чола скуйовджені зелені пасма. Голова Джекі лежала в нього на плечі, й він відчував пахощі її м’якого, наче у дитини, волосся. Так пахне молоко й сіно. Мирний сільський запах. Запах домівки, якої в неї ніколи не було. Це був химерний вечір, один з найхимерніших у його житті, і в тому, що він нахилився й поцілував Джекі в маківку, не було нічого дивного. То був просто такий день.

Федя вмостив її на дивані й накрив ковдрою. Постояв кілька секунд і пішов до себе.

Голова розколювалася, мов той горіх у лещатах. Джекі не наважувалася поворухнутися. Лише торкнулася долонею палючого чола й насилу розплющила очі, що пекельно різало проміння сонця, яке радісно заливало всю кімнату.

Це просто жах. Але найгірше було те, що вчорашній вечір у її голові геть змішався: що вона робила й що казала, що відбувалося насправді й що наснилося — зрозуміти було практично неможливо.

Здається, вони обіймалися. Вона. І Федя. Обіймалися. На дивані.

— Ой Боже...— прохрипіла вона.— Вбийте мене.

Колись Джекі вже зарікалася вплутуватися в такі пригоди, як того разу з Барсом, її приятелем з байкерської тусовки. Вона добре пам’ятала, як під час привалу, коли всі добряче хильнули, він таки вмовив її усамітнитися з ним на сіннику. Джекі гидливо скривилася, згадуючи, як повзала брудною підлогою, збираючи свої речі під акомпанемент громоподібного хропіння. Невже це повторилося?

Вона насилу підвелася. Федя, щось насвистуючи, гримів посудом на кухні. Джекі зупинилася в одвірку й заніміла.

Дві тарілки, дві склянки, дві виделки...

Готує сніданок?! На двох? З якого це дива?!

— Привіт,— він усміхнувся й махнув рукою.— Підозрюю, що їсти ти не дуже хочеш, але я тут про всяк випадок...

— Федю! — перервала вона.— Що вчора було?!

Хлопець насупився, наче пригадував, а потім мовчки засипав у кавоварку зерна. Він обернувся до неї, і на його обличчя наповзла знайома іронічна посмішка. Джекі кинуло в холодний піт.

— Ну, чого мовчиш?!

— Ого, здається, тут дехто злякався! — Федя обернувся до неї, променисто посміхаючись.— Провал у пам’яті, еге ж? От і добре, в мене буде козир про всяк випадок!

— Який козир, що ти верзеш? — пирхнула Джекі.— Нічого ж не було!

— Я — єдиний живий свідок! — він поворушив бровами.— А, ні, ще він,— Федя вказав на кота. Бальтазар, що сидів на табуретці в кутку, наїжачився й кулею вистрибнув з кухні.

— Так, ану давай без приколів,— Джекі повільно видихнула.— Я ж не накоїла дурниць?

— Ну, це з якого боку подивитися,— з раптовою серйозністю вимовив білявий.— Залізти до мене на коліна, розревітися й обслинити плече — на те людина при здоровому глузді не здатна.

— А потім? — ледь чутно прошелестіла Джекі.

— Чого це ти раптом розхвилювалася? — Федя роздратовано вихопив з машини горнятко з гарячою кавою.— А я скажу чому!

Він рвучко, притягнув її до себе за талію вільною рукою.

— Бо ти й тверезою ледь стримуєшся!

Дівчина спалахнула й з обуренням відштовхнула його від себе. Кава виляпалася на підлогу й залила пів кухні. Джекі чекала, що він розрегочеться, як зазвичай, проте Федя мовчав і дивився на неї спідлоба.

— От чому щоразу, коли мені здається, що ти не такий уже й поганий хлопець, ти поводишся, як свиня? — зітхнувши, промовила вона.

— А чому щоразу, тільки-но мені здається, що ми в одній команді, ти починаєш поводитися зі мною, як зі свинею? — він гучно поставив горнятко на стіл.— Спочатку ти відмовляєшся від допомоги й дістаєш в око, тепер підозрюєш, що я тебе використав. Джекі, я й кліпнути не встиг, як ти видудлила чотири пляшки, розплакалася й стала проситися додому. І я збіса добре тебе розумію. Тут навряд чи хтось може почуватися вдома.

Вона не насмілювалася підвести на нього погляд.

— Потім ти вирубалася, я лишив тебе на дивані й пішов. Тож, мабуть, тобі потім просто наснилося щось цікаве про мене.

Він відвернувся, дістав з кутка швабру й почав витирати підлогу.

— Вибач,— тільки й змогла видихнути Джекі.— Я просто... не п’ю...

— Ані краплиночки, ага,— перекривив її Федя.— Особливо коли роз’їжджала з байкерами.

— Тому й не п’ю,— похмуро кинула Джекі.— Я бачила, на що вони перетворюються під час пиятики. І мені не хотілося ставати такою ж. Я їм не довіряла.

Федя завмер.

— Тобто, ти довіряєш... мені?

Він обернувся й зміряв її здивованим поглядом. Джекі зашарілася.

— Але ж не дарма?

Федя посміхнувся й продовжив возити ганчіркою по підлозі. Джекі сіла на стілець.

— Що сьогодні робитимемо? — тихо й буденно спитала вона, ніби вони щодня узгоджували свої плани.— Бо в село, певно, краще не виходити.

— Слід перевірити праву вежу. Як оклигаєш — спробуємо злазити нагору. Мені не подобається, що в цьому будинку є місця, про які ми нічого не знаємо.

Вона слухняно кивнула й вислизнула з кухні. Вежа — то й вежа.

Вони обіймалися на дивані. Вона. І Федя. Обіймалися. На дивані.

От дідько!

Синьо-білий прапор понуро висів на шпилі ратуші, й вітерець не турбував його сьогодні. Данило задер голову, притримуючи обридлий циліндр, з яким леобурзькі джентльмени не розлучалися навіть у таку пекельну спеку, й оглянув масивну чотирикутну вежу з годинником. Архів розташовувався на другому поверсі, як свідчила кована вивіска біля входу, подібна до розгорнутої книжки. Данило відпустив Андреса з екіпажем і попрямував до дверей ратуші, прикрашених різьбленням і мініатюрними фігурками левів. Двоє поліціянтів, які весь цей час із підозрою спостерігали за ним, тут-таки зірвалися з місця й кинулися до нього.

— Що пан хотів? — пробурмотів один з них, і його пишні бакенбарди наїжачилися від поважності.

— Я?.. — Данило на секунду розгубився.— Хіба містяни не можуть вільно відвідати ратушу? Я до архіву.

— В такому разі вам потрібно було заздалегідь попросити дозвіл на папери, пане...

У цю мить позаду Данила пролунав голос:

— Це Едвард Яблонський, бовдуре. Пропусти його.

Данило обернувся. За ним, манірно склавши руки в кишені штанів, стояв один з його нових леобурзьких знайомих. Данило завмер, здивовано роздивляючись Юміта Оздеміра.

— Яка несподівана зустріч,— стримано всміхнувся турок, не зводячи напруженого погляду чорних, наче темна беззоряна ніч, очей.— Доброго дня, Едварде.

— Вітаю,— кивнув Данило, судомно міркуючи, що в Леобурзі належить робити при зустрічі з отцем-фундатором.— Який сюрприз.

Поліціянт із шанобливим уклоном відчинив двері, і Юміт пропустив Данила в темний коридор. Оздемір пройшов повз круті мармурові сходи, що піднімалися на другий поверх, і зупинився біля залізних ґратчастих дверцят. З темряви одразу виринув швейцар у формі, схожій на поліційну.

— Добридень, пане Оздемір,— привітав він отця-фундатора російською.

— Другий поверх, Міхаю.

Швейцар кивнув і опустив важіль. У глибині будівлі щось здригнулося, почулося рипіння. До них спускався ліфт. Ґрати розійшлися, й Оздемір жестом запропонував Данилові увійти в кабінку. Міхай ледь утиснувся останнім і, здавалося, влипнув у решітку.

Всередині було б зовсім темно, якби не світло маленької газової лампи в кутку. На стіні розташовувалася панель зі стрілкою та чотирма натертими до блиску мідними табличками німецькою. «Другий поверх», «Третій поверх», «Четвертий поверх», «Вежа». Поруч містився великий важіль, що мав три позиції — «Вниз», «Угору» і «Стоп». Дивно, що в самій цитаделі Ради таблички досі не змінили на російські.

Міхай перевів важіль «Угору», і ліфт зі скреготом рушив. Просто навпроти дверцят ліфта на другому поверсі Данило помітив знак «Архівний відділ».

Оздемір увійшов у кабінет першим. У кутку Данило помітив молоду жінку, яка відірвалася від стосу паперів, щойно чоловіки з’явилися в полі її зору. Жінка питально дивилася на них, не промовляючи ні слова. Табличка на її столі свідчила, що це Шанталь Піту, архіваріус.

— Пан Яблонський шукав зустрічі з вами, Шанталь,— сказав турок.

— Вітаю вас,— Данило переводив погляд з пані на Оздеміра.— Мені потрібен архів сімейства Яблонських. І я чув, що він тут.

Жінка підвелася з місця й заговорила, щоправда, Данила не полишало відчуття, що вона звертається не до нього:

— Яблонських? Дійсно, архів був тут. Але, наскільки мені відомо, тепер у ратуші зберігаються лише декілька феротипів і книжки, подаровані Леобургу за життя Августа Яблонського. Решту документів, на жаль, викрали близько пів року тому.

— Викрали? Але, даруйте, кому міг знадобитися наш архів?

Данилове питання зависло в повітрі. Юміт склав руки на грудях, про щось напружено міркуючи. Потім він промовисто глянув на архіваріуса. Шанталь зблідла.

— Едварде, вас цікавить щось конкретне? — запитав Оздемір.— Можливо, я зможу допомогти вам у пошуках?

Данило насупився. Оце вже ні! Все в цій людині — від гладенько зачесаного синяво-чорного волосся до бездоганно начищених черевиків — викликало в нього незрозумілу відразу. Від Оздеміра слід триматися подалі — про це кричали його інстинкти, і дослухатися до них Данило звик ще з часів спортивного минулого.

— Дякую, пане Оздемір,— усміхнувся хлопець.— Але причина моєї цікавості банальна й не варта таких зусиль. Останнім часом я став надмірно сентиментальним і от... вирішив написати книжку про нашу родину та її роль в історії Леобурга.

Данило навіть сам здивувався, як легко збрехав, та ще й не вигадуючи нічого заздалегідь. Турок усміхнувся у відповідь без особливих радощів і задумливо кивнув. Архіваріус, здавалося, перетворилася на камінь і сторожко спостерігала за реакцією «отця», ніби боялася бовкнути щось зайве.

— Ну що ж,— нарешті сказав Данило.— Викрали — то й викрали. Шкода, що не можете допомогти, втім, дякую.

— Я проведу вас,— сказав Оздемір.

Вони знову опинилися в темному коридорі ратуші.

— До речі, якщо вам буде потрібна допомога у виданні книжки або в пошуках матеріалів...— почав був «отець» Леобурга, аж раптом зблід і приголомшено втупився у вікно. Данило обернувся.

На склі виднівся дивний напис чимось червоним, схожим на губну помаду, незнайомою Данилові мовою: «Ümit, senin için geleceğim. Leyla»[25]. Судячи з того, як стрепенувся й квапливо став підштовхувати його до ліфта Оздемір, він чудово зрозумів сенс послання.

— Що це?

— Гадки не маю,— пробурмотів турок.— Чийсь безглуздий жарт. Накажу негайно прибрати. На все добре, Едварде.

Він буквально силоміць запхнув Данила до ліфта, і Міхай поспіхом опустив важіль.

Уже з вулиці Данило побачив, як хтось швидко стирає ганчіркою напис із шибки. Що це було? Хто міг залишити послання в будівлі, що добре охороняється, в самому центрі міста? Та ще й написати це... губною помадою? Якась відчайдушна прихильниця на ім’я Лейла? Але тоді чому Оздемір так злякався? Шкода, що текст іншою мовою. Данилові чомусь згадалася перша зустріч з Оздеміром і дивний червоний рубець навколо його зап’ястка. Сьогодні, до речі, рукава його сорочки були незвично довгі, а манжети щільно охоплювали руки. Данило гмикнув, надів циліндра й поплентався до Михайлівської площі.

Отже, архіву нема. Вся ця розмова в кабінеті викликала вельми дивне відчуття, яке не полишало його на зворотному шляху додому. Юміт явно напружився, щойно Данило заговорив про архів. Та й Шанталь, схоже, шокувало його звичайнісіньке прохання. Отже, цілком нормальне прагнення одного з членів родини покопирсатися в їхньому минулому спричинило справжню паніку. Чому? Данило потер підборіддя. Схоже, в історії Яблонських було чимало темних моментів. Але який стосунок до таємниць їхньої родини має член Верховної Ради? Що такого може бути в архіві, про що Едвардові Яблонському знати не слід? Данило хитнув головою. В нього досі замало інформації. Для початку необхідно бодай з’ясувати, кому міг знадобитися архів. І що в ньому взагалі є.

Повернувшись додому, Данило відмовився від обіду, піднявся у свою кімнату й завалився на ліжко. Ввечері, коли Юліана зі своїми нащадками поїде до модистки, а Тео піде вештатися по шинках, потрібно буде проскочити в кабінет Фелікса й поцупити з його колекції один з револьверів. Уся ця метушня з дивними цидулками й нічний напад усерйоз стурбували Данила, і не можна було не погодитися зі Свенсоном — безпека наразі найважливіша. Тепер, за відсутності Агнеси, хлопець став уникати зайвих розмов і контактів з мешканцями будинку. В голові товклися тисячі питань, але шукати відповіді на них йому, вочевидь, доведеться самотужки. Нема кому довіряти. Данило важко зітхнув і подивився у вікно, а потім обернувся праворуч і здригнувся з несподіванки.

Біля ліжка, вібруючи й виблискуючи, коливалася вже знайома йому напівпрозора пляма.

Леобург відпускав його додому.

Але навіщо? І що все це мало означати?

Навіть запах тут був зовсім інакший. Данило обережно розплющив очі, роззирнувся й радісно всміхнувся. Дядькове ліжко, череватий котел у кутку, Федині навушники на підлозі.

Він удома!

В коридорі почулися знайомі швидкі кроки.

— Я зараз повернуся, чого ти панікуєш? Віднесу ящик і повернуся!

Після переходу Данило ніби скам’янів, тому навіть не зміг поворухнутися, коли Федя відчинив двері ногою і застиг на порозі, ледве утримуючи в руках масивну дерев’яну скриню.

— Фокус-покус,— усміхнувся Данило й розвів руки в боки.— Зачекалися?

Вираз обличчя його друга в ту секунду неможливо було описати. Федя витягнув шию і дивився на нього не кліпаючи, наче на привида. Данилові на мить здалося, що скриня от-от упаде на підлогу й розчавить йому ногу. Федя кілька разів кліпнув, ніби не вірячи власним очам, а потім пошепки запитав:

— Даньку... Це ти? Чи...

— Ну я, хто же ще?

Федя обережно поставив свій дерев’яний скарб на підлогу й підійшов ближче, здивовано роздивляючись сорочку з пишними рукавами, коричневий жилет і штани з кількома ременями на поясі.

— Карлсон повернувся!

Вони обійнялися, й Федя поплескав друга по спині й плечах, ніби досі сумнівався, що все це — не гра уяви. Данилові було важко говорити від вихору почуттів: він уже змирився з тим, що ніколи не покине Леобург, і навіть перестав сподіватися на зустріч з другом. Тільки за хвилину він зумів опанувати себе й вимовив перше, що спало на думку:

— Ніс у нормі?

Федя криво посміхнувся, не розуміючи, про що йдеться.

— Ну... наче на місці,— він на секунду звів очі до носа.— А що?

— Та нічого, не звертай уваги,— Данило похитав головою й усміхнувся.— Навіть не уявляєш, який я радий тебе бачити!

— Навіть не уявляєш, наскільки це взаємно! — з почуттям відповів Федя й додав: — Більше жодних «кролячих нір», так?

Данило з сумом зітхнув. Те, що він збирався сказати, мало спричинити тайфун обурення, але нічого не поробиш. Позаду тремтіла в повітрі пляма порталу й, оскільки вона не зникла одразу після переходу, то залишиться відкритою ще на якийсь час.

— Здається, я ненадовго.

Федя витріщив очі й різко скинув пасмо з чола, радісна усмішка одразу щезла з його обличчя.

— Це прикол такий, да?

— Ні, серйозно. Я не можу тут залишитися... Дядька я поки що не знайшов, Агнеса за ґратами...

— Так, стоп,— Федя підніс руку.— Те, що не знайшов дядька — погано, але яка ще в біса Агнеса?

— Це та дівчина, яку я бачив тоді. Ну, Джекі, тільки в гарній сукні й не зелена! Її двійник.

Федині очі округлилися від подиву, й він сторожко, наче розмовляв з божевільним, промовив:

— І до чого тут вона?

— Все просто,— Данило схрестив руки на грудях і насупився.— Схоже, я єдиний, хто думає, що вона ні в чому не винна.

Федя роздратовано закотив очі й почав міряти кроками кімнату.

— Не винна? Знову ця твоя манія зі всесвітньою справедливістю?

— Федю, я не можу кинути її напризволяще.

— Даню! — зі злістю крикнув друг.— Ти повернувся — і слава Богу! Забий ти на цю віртуальну сімейку — без тебе розберуться!

— А якщо не розберуться? — в тон відповів Данило.— Їм на неї начхати! Посадили — от і добре, не винувата — ну що ж, буває... Ніхто навіть не збирається її захищати! Як я можу це так залишити?

Федя зупинився і, примружившись, став роздивлятися його обличчя з зацікавленістю лікаря, який побачив пацієнта з рідкісною хворобою.

— Запав на неї, так?

— Що?!

— Капець, чуваче...— він розчаровано зітхнув, а Данило відчув, як щоки гаряче спалахнули.— Ти здурів?

— Звідки такі висновки?

— Звідти. Я знаю тебе двадцять років,— похмуро відповів Федя.— Ти б себе бачив, коли про неї заговорив: така захоплена мармиза! Ну, врятуєш ти її, а далі? Залишишся у своїй вигаданій країні? Або забереш її до нас, щоб вона очманіла від реактивних літаків і сахалася телевізора?

— Так, проїхали...— скривився Данило.— Краще розкажи, що тут у вас. Де Джекі?

Федя журно похитав головою і не вимовив ані слова. В коридорі почулися кроки — легкі, майже непомітні в загальному плетиві звуків будинку,— і в кімнату влетіло зеленоволосе дівчисько:

— Ну, де тебе носить, я ж там, у вежі...— вона зупинилася на порозі й так і застигла на півслові.

— Привіт,— усміхнувся Данило.— Давно не бачилися.

— Данило...— тільки й змогла видихнути Джекі, а наступної секунди кинулася до нього й міцно обійняла, притулившись головою до грудей, як дитина. Данило зворушено погладив її по спині. Джекі схлипнула й підвела голову.

Тільки зараз він помітив на обличчі дівчини величезний червоно-фіолетовий синець.

— Не зрозумів... Федю?! Це ти її, чи що?

— Що? A-а, синець? — пирхнув він.— Так, давав прочухана. Бо не слухається ж...

— Вимагав, щоб я для нього куховарила.

— От зараза,— похитав головою Федя.— І не соромно?

Джекі підступно посміхнулася йому й знову обернулася до Данила. Її золотаво-зелені очі — очі Агнеси — виблискували правдивою радістю, та й уся вона здавалася Данилові якоюсь неземною — яскравою, променистою, теплою. Він навіть не помічав грона залізних сережок і шпичаків — і в цей момент Данилові дуже захотілося торкнутися її блідої щоки, розпатланого волосся, пригорнути її... Він розгублено всміхнувся, сам не розуміючи, що відбувається, і в цю мить почув:

— Вона не Агнеса, єслі шо.

Вся чарівність і ніжність моменту зникла, і навіть Джекі знову стала звичайним вертким дівчиськом з дядькового будинку.

Федя стиснув губи, його погляд потемнішав і став таким самим похмурим, як у Тео. Він схрестив руки на грудях і роздивлявся їх з Джекі з презирством, наче злочинців, яких заскочив на місці. Що це означає? Данило звів брови. Його приятель тим часом злегка втягнув щоки й відкинув голову назад, вираз його обличчя став підкреслено-байдужим. Що ж, усе очевидно. І він ще читатиме йому нотації?!

— Я знаю, що вона не Агнеса,— ледве стримуючи посмішку, відповів Данило.— А ти чого так напружився?

Джекі, яка весь час стояла до Феді спиною, круто обернулася й окинула його зацікавленим поглядом. Федя звів брови й безглуздо всміхнувся, ніби почув на свою адресу вкрай дивне й безпідставне звинувачення.

— Я?! Напружився? Та де! — тепер він шкірив зуби у фальшивій усмішці.— Просто ти так дивно на неї витріщився.

— Ага. До речі, я теж знаю тебе двадцять років,— посміхнувся Данило.

— Ну, витріщився — й витріщився,— кокетливо вигнула брови Джекі.— Мені сподобалося.

Федя закотив очі й цокнув язиком.

— Я пішов, любі друзі. Треба відписати редакторці.

Він вийшов з кімнати, грюкнувши дверима — чи то спеціально, чи то дійсно ненавмисно. Данило й Джекі перезирнулися, дівчина загадково посміхалася.

— Я щось проґавив?

Джекі знизала плечима. Данило нарешті звернув увагу на дерев’яну скриню, яку залишив його приятель. Навіть не придивляючись, він одразу ж упізнав на вікові знайомий герб. Ця річ належала Яблонським.

— Що це? — він обернувся до Джекі.— Де ви це взяли?

Дівчина підійшла до нього й присіла поруч.

— Та після того нічного мужика ми вирішили перевірити всі закапелки. Федя відкопав цю скриню у правій вежі... ой! Ти ж узагалі нічого не знаєш...

Двадцять хвилин Джекі невтомно розповідала про всі їхні пригоди. Від такої кількості інформації мозок Данила мало не вибухнув, а дівчина все сипала й сипала новими сюрпризами: то потоп, то втеча Маріанни, то чувак у підвалі, то будинок, якому потрібно сподобатися... Джекі тараторила так швидко й емоційно, що після стриманого аристократичного Леобурга сприймати це було вкрай важко. А найбільше шокувала новина про те, куди насправді подівся Едвард Яблонський. Данило ошелешено видихнув, а Джекі залізла в шафу, витягла зі сховку синій зошит і продемонструвала списані сторінки.

— Ото й усе, а потім Федя запропонував залізти у праву вежу й понишпорити там. Сьогодні з підвалу піднялися — виявляється, хтось ізсередини підпер клямку дверей, які ведуть туди з другого поверху! І якби ми не дізналися про хід, то не потрапили б туди ніколи. Там і знайшли цю скриню,— перевела дух дівчина.— Тільки незрозуміло, як відчинити, бо замка щось не видно!

— Це ж леобурзька річ,— усміхнувся Данило, роздивляючись знахідку.— Тут має бути секрет.

Оглянувши всі кути скрині та гравіювання, він знайшов тонкий шпичак у ледь помітному отворі позаду. Данило дістав його й покрутив у руках. Схоже на стило для планшета — ця штука тут явно не просто так.

— Дивись, а це що? — Джекі вказала пальцем на круглий отвір на бічній стінці.

Данило спантеличено насупився й встромив туди «стилос». Усередині скрині почулося кілька клацань, ніби спрацювали невидимі шестерні, й віко повільно піднялося вгору.

— Ого! — вражено видихнула Джекі.— Ну ти даєш, ми б і не здогадалися...

— Припини. Просто пожив трохи «по той бік»,— зніяковів Данило.— Гаразд, ходімо в їдальню, а то Федя нервує.

Джекі звела на нього зацікавлений, грайливий погляд.

— Тобі теж так здалося?

Данило всміхнувся й похитав головою. Звісно, він не сказав би, що вперше, ще з часів старшої школи, помітив у Феді спалах явних, відчутних, справжнісіньких ревнощів. Він не знав, що відбувалося між ними під час його відсутності, і, цілком імовірно, йому все примарилося. Але якщо він усе ж таки має рацію, давати дівчині такий козир проти свого найкращого друга було б неприпустимо.

— Не знаю,— Данило знизав плечима.— Ходімо.

Джекі тільки розчаровано зітхнула.

Коли вони спустилися у вітальню, Федя сидів на дивані й похмуро перебирав непотріб з вежі. Тут було кілька потертих зошитів і книжок у шкіряній палітурці, якесь залізяччя, але загалом — нічого незвичайного. Данилові здалося, що Федя перебирає все механічно, навіть не роздивляючись.

— Ми відчинили скриню,— прошепотів Данило й закинув її на диван. Федя здригнувся з несподіванки.

— Довго ж ви копирсалися.

— Джекі просто розповідала мені новини,— лаконічно мовив Данило, вигрібаючи зі скрині купу пожовклих паперів.

Данило зарився в папери й навіть не одразу помітив, коли Джекі сіла на бильце його крісла і стала з цікавістю зазирати в старі листи й щоденники.

— І що це таке?

Але Данило не чув. Він нарешті зрозумів, що саме виявилося в правій вежі.

Архів родини Яблонських.

На питання, як він тут опинився, була єдина відповідь: безсумнівно, його міг перенести сюди тільки той, хто бував у Леобурзі, тобто дядько Іван. Але навіщо? Данило зітхнув. Щоб дослідити документи й спробувати все збагнути, піде кілька днів. Але залишатися тут так довго він ніяк не може — поки портал відкритий, потрібно повертатися назад, інакше незрима стіна реальностей знову відріже його від Леобурга й від тих, кому він там потрібен.

— Ти хоч розповів би, що у вас там відбувається,— без особливої цікавості попросив Федя й з удаваною недбалістю відкинувся на спинку дивана, продовжуючи уважно спостерігати за ними з-під напівопущених повік.— І чого ця твоя пасія опинилась у в’язниці?

Данило кинув на нього докірливий погляд і коротко розповів про перипетії леобурзького життя.

— Як у вас усе заплутано. Австро-Боснія, Російська Імперія, Українське Королівство, війна, місто вчених, двійники якісь... І що, ця Агнеса реально схожа на Джекі, а той псих — на мене? — Федя спантеличено випнув нижню губу й закинув руки за голову.

— Як дві краплі води.

— Треба ж таке! Однаково не розумію, чим ти можеш їй допомогти. Вбивцю вирішив зловити, чи як?

— Мені досить знайти докази її невинуватості. Але для цього, схоже, доведеться з’ясувати, який спритник уколошкав Фелікса. Бо особа, яка шле ці записки, про це точно знає. Цілком можливо, це і є вбивця.

— Та годі! — зітхнула Джекі.— Я, щиро кажучи, не розумію, як ти зможеш в усьому розібратися. Я навіть в іменах заплуталася.

— Це тому, що ти не знаєш їх особисто,— всміхнувся Данило.— Хоча... стривай.

Він почав перетрушувати щоденники й пожовклі листи, поки з одного зошита не випала бляшанка з феротипом.

— Ось, така сама світлина є в кімнаті Едварда, тобто в моїй. Тут усе сімейство. Думаю, половину з них ти точно впізнаєш.

Очі Джекі округлилися, вона затамувала подих і обережно взяла у нього феротип. Певний час незмигно дивилася на Яблонських і — чи то випадково, чи свідомо — сперлася на Данилове плече. Федя шумно видихнув, підійшов до них і безцеремонно висмикнув феротип з чіпких пальців дівчини.

— Дай сюди!

— Я ще не роздивилася!

— Мені теж цікаво. Хочу зацінити красуню.

Джекі одразу ж підхопилася з бильця й побігла за ним. Тепер вони наскакували одне на одного й штовхалися, але роздивлялися картинку разом і стояли поруч. Данило посміхнувся. Дитячий садок!

— Ого, цей красунчик — Тео? Крутий! — захоплено вигукнула Джекі.— І без усіляких там цяцьок!

— У нього револьвер замість цяцьок,— посміхнувся Данило.

— Ну, Даню, я можу тебе зрозуміти,— Федя кинув зневажливий погляд на дівчину.— Агнеса твоя дійсно гарна, і вона не фарбувалася б у зелений колір, аби привернути до себе увагу. Може, і мене б понесло визволяти її з в’язниці...

Джекі спалахнула, вирвала феротип з Фединих рук і підійшла до вікна, роздивляючись обличчя Яблонських. Данило зітхнув і оглянув вітальню. Через цих двох невгамовних тут усе здавалося таким домашнім і рідним, що повертатися до Леобурга відчайдушно не хотілося, але що поробиш. Якщо вірити дядьковим записам, для відкриття порталу та його закриття завжди мусить бути якась причина. Найпевніше, портал відкрився тільки тому, що Федя випадково знайшов архів. І тепер, коли Данило отримав його, має повертатися назад — іншого пояснення немає.

— Друзі, я вже маю йти,— тихо сказав Данило, не наважуючись підвести погляд.— Я розумію, це звучить трохи по-свинячому...

— Ні, це звучить по-дебільному! — вибухнув Федя.— Ти вигадав собі місію і носишся з нею, як мала дитина! Тобі пощастило повернутися — от і радіймо з цього!

Данило обернувся до Джекі, сподіваючись на розуміння, але вона тільки зиркнула на нього спідлоба й далі мовчала, підібгавши нижню губу.

— Федю... ну слухай!

— Я слухаю, але не розумію, навіщо воно тобі все. На біса ти повертатимешся у цей... як його... Леобург?!

— Бо там я справді потрібен.

У кімнаті запала мовчанка. Данило не зводив прямого погляду з Феді, й той приголомшено витріщився на нього у відповідь, не в змозі дібрати слів, лише змахнув рукою. Так, він цього не розумів. Данило ні в чому його не звинувачував — його друг лише старався допомогти. Тільки можливості його обмежені: на щастя, він не може повністю його зрозуміти — Федя не втрачав усе водномить, не прокидався щодня з думкою: «Навіщо?» І від його дій нині не залежить нічия доля.

— Добре, добре,— пирхнув Федя.— Може, заодно поясниш, що нам тепер робити?

— Я вас ні до чого не примушую,— знизав плечима Данило.— Якщо хочеш поїхати додому — їдь. Я не ображатимуся, чесно. Ти й так застряг тут через мене.

Федя схилив голову й потер напружену шию, мигцем глянувши на Джекі, яка й далі нерухомо сиділа на своєму місці.

— Звісно, поїду, але... Гаразд, Даню... Це твоє життя. Але якщо ти знову збираєшся зникнути на пів місяця чи навіть і довше, то, будь ласочка, зроби так, щоб тут нікого не вколошкали до твого повернення. Для початку — скажи Маріанні, що збираєшся продавати маєток!

— Навіщо? Я так і не зрозумів, чому ти думаєш, що у всьому винна Маріанна Олександрівна.

— А хто же ще? — всміхнувся Федя.— Вона давно мріє про цей будинок, до того ж, часто бувала тут, тому найпевніше знала про таємний хід, куди й пустила свого спільника. Вона знала про репутацію будинку в Романівці. І з місцевими теж не раз спілкувалася. Їй щось дуже потрібно в нашому підвалі. Так от: зателефонуй і скажи, що віддаси їй усе на блюдечку, але трохи згодом. А поки що прилетів лише на кілька днів і найближчим часом аж ніяк не зможеш вибратися зі своєї омріяної Німеччини. А то ще її приятель, який сновигає по нашому підвалу, може на щось зважитися...

Він простягнув Данилові телефон. Федя був страшенно злий, і це було видно неозброєним оком. Що ж, нехай і так. Незрозуміло, на що Данило розраховував, але повертатися до Леобурга доведеться з тяжким серцем. Він зітхнув і набрав номер.

Розмова вийшла несподівано доброзичливою. Маріанна Олександрівна розсипалася в щедрих побажаннях здоров’я для всієї його родини й була дещо здивована рішенням продати будинок. Вона також вибачилася за те, що несподівано припинила їздити в Романівку, й попросила Данила переслати необхідні для завершення співпраці документи. Потім переказала вітання Джекі й Федору і тепло розпрощалася.

— Ну, хоча б і так,— Федя шморгнув носом.— Однаково я їй не довіряю. Але, сподіваюся, вона бодай трохи притримає своїх сільських гавкунів.

— А може, ти все-таки залишишся? — тихо запитала Джекі й скрутилася в клубочок, обійнявши коліна.— Ну справді — там же є поліція. Нехай вони й шукають убивцю...

— Поліція вже знайшла,— твердо вимовив Данило й почав збирати документи в скриню.— Їм більше нічого й не треба. Я сподіваюся скоро повернутися.

Дівчина хотіла сказати ще щось, але тільки похилила голову. Вона не підводила погляду, але й так було видно, наскільки їй лячно. Данило важко зітхнув. Якщо Федя поїде додому (а в тому, що він так зробить, можна було не сумніватися), жити у величезному маєтку, де за парканом сновигають підозрілі типи, і справді невесело...

— Друзі, все буде добре,— з награною бадьорістю сказав Данило.— Маріанна Олександрівна тепер вважає, що я не збираюся боротися за цю купу цегли і вона отримає її рано чи пізно. Місцеві мають заспокоїтися.

Вони провели його до кімнати Івана Дмитровича. Повагавшись кілька секунд, Федя все-таки обійняв друга й поплескав по спині, Джекі стала навшпиньки й поцілувала в щоку, намагаючись не дивитися в очі — схоже, вона теж засмутилася. Вони потопталися біля входу в кімнату, але не зайшли. Двері повільно зачинилися, відгородивши від нього друзів з рідного світу. Пляма тремтіла й обвіювала приємною прохолодою, Данило забрав зі столу щоденник дядька, підняв скриню з архівом, заплющив очі та зробив крок уперед.

Леобург знову з апетитом глитнув його.

Розділ 9 Архівні справи

Вітер осатаніло кидався на кам’яні стіни, крізь ґрати вузького вікна до камери потрапляли колючі бризки дощу. Задушлива спека знову змінилася вогким, бридким холодом: здавалося, природа збожеволіла й цієї ночі переживала черговий напад шаленства. Від вологого каміння з грубими, необтесаними краями тхнуло цвіллю. Агнеса щільніше загорнулася в стару брудну ковдру, проте тепліше не ставало. Цю в’язницю побудували ще до того, як був заснований Леобург, і вона завжди здавалася дівчині плямою на світлому чолі міста. В такому місці, як її «Остання обитель бунтарства», не повинно бути в’язниць, бідності, злочинів. Тут не має бути несправедливих звинувачень. Не повинно бути горя й холоду. Адже вона пам’ятала такі часи, хоч і була зовсім маленькою. Що трапилося? Чому вона тут? Агнеса заплющила очі, щоб придушити гостре, пекуче бажання розплакатися.

Сьогодні зранку її водили на попереднє судове слухання. Як же швидко! Вона уявляла довгу судову тяганину, опитування свідків, натовп обурених леобуржців під вікнами суду й у залі, газетярів, магнієві спалахи, але все відбувалося геть інакше: засідання минуло надзвичайно швидко й за зачиненими дверима. В певний момент навіть здалося, що про суд узагалі ніхто не знав. Агнеса почувалася, як уві сні, коли ніяк не можеш прокинутися. На засіданні з’являлися люди, яких вона ніколи не бачила. Дуже багато говорили про загрозу місту й законній владі, про те, що зволікати з рішенням не можна. Тоді ж Агнеса вперше почула словосполучення «блискавичне правосуддя», яке, на думку прокурора, мало сприяти якнайшвидшому встановленню спокою в Леобурзі. Найбільше Агнесу вразило те, що їй не дозволили зв’язатися з Іжачеком, і на місці її адвоката тепер сидів незнайомий сивий дід з пишними бакенбардами й похмурим витягнутим обличчям. Протягом засідання він поставив лише декілька питань Бридж-Паркеру й жодного разу не виступив з протестом. На цьому перше слухання завершилося, а її знову запроторили до камери.

З моменту арешту Агнеса спала не більше шістьох годин. Ось і зараз заснути вдалося всього на кілька хвилин, судячи з ударів годинника на Ратуші. Слідом заверещали мегафони, й у всьому місті, у всій в’язниці залунав голос диктора: «Високоповажні гості й підданці нашого міста!..» Промова долітала до Агнеси, немов крізь щільний туман, і тільки слова Оздеміра: «Щодня ми повинні доводити, що гідні жити в нашому великому місті!» — засіли у неї в голові, мов гірське відлуння. Доводити, що гідні. Доводити, що гідні.

О шостій вечора спрацював годинниковий механізм. Брязнула залізна завіса, за стіною заскреготав конвеєр подачі їжі, й у камеру просунулася миска. Агнеса сіла на жорсткому солом’яному матраці, взяла миску. Господи, як це можна їсти? Зелена юшка своїм запахом віддалено нагадувала горохвяний суп, проте дівчина так і не наважилася спробувати її на смак, тільки погризла черству скоринку хліба. Дивно. Колись Тео розповідав, що в деяких в’язницях на Сході так погано годують тільки засуджених до смертної кари, щоб єдиним їхнім бажанням було якнайскоріше припинити ці тортури. Неймовірний, дикунський звичай. Не могли ж його ввести в Леобурзі? Чи могли?

Знову заскреготали важкі зубчасті колеса, тюремні ворота, видавши тяжке зітхання, пропустили поліційну карету з арештантами. Цікаво, куди їх розміщують? Тут було так порожньо й самотньо, що Агнеса була рада навіть товариству місцевої мишви. От чого-чого, а мишви в камері для вбивць було вдосталь, і якби тут була Беата, то просто збожеволіла б! Агнеса зітхнула. Зараз би вона зраділа й сестрі. Що вони роблять після її арешту? Мати, Альберт, Тео? Дивуються? Чи радіють? А Едвард...

Спогади про кузена змусили її здригнутися. Нащо, нащо вона передала йому записку?! Адже від неї однаково жодної користі, хіба що він зрозуміє, чому Агнеса так уперто мовчала. А якщо йому заманеться з’ясувати, до кого вона ходила, і він через необережність наразить на небезпеку всю родину?!

Вона віддала йому записку, бо повірила.

Того дня вона вірила тільки Едварду Яблонському, єдиній людині з усієї родини.

Чи не з’їхала вона з глузду?

Агнеса похитала головою. Неймовірно. Але як було не повірити? Те, як він стиснув її руку, як дивився, як відчайдушно намагався захистити... Перед внутрішнім зором спливло його бліде обличчя, спітніле чоло, а очі... Темно-сірі, перелякані, палкі. Вона ніколи не бачила такого вогню: це і лякало, і захоплювало водночас. Ці думки раптом збентежили Агнесу: вона сидить у найпохмурішій камері леобурзької в’язниці, а думає про Едвардові очі! Сором, та й годі!

Негода потроху вщухала, клапті чорних хмар пролітали на тлі повного місяця, в камері стало трохи світліше. І все-таки... Хто він такий?

Згадався день, коли вона вперше побачила того Едварда, що повернувся з Америки. Цей хтивий погляд, двозначні жарти! А ще той момент, коли він не випускав її з вітальні! «Люба кузино, ви ж розумієте, що рано чи пізно вам доведеться грати за моїми правилами?» Агнеса здригнулася від огиди. Що з ним сталося, як він міг так змінитися? І чи не грає вона зараз, сама того не усвідомлюючи, за його правилами?

Ні, Едвард став геть іншою людиною... це ніяк не вкладалося у неї в голові. Колись вона вже вирішила, що він — не той, за кого себе видає. Але як не придивлялася, знайти підтвердження цьому ніяк не вдавалося. Обличчя Едварда Яблонського. Його тіло, його руки, його очі, його волосся. Бракує хіба що вусів. Щоправда, він хмурився, сміявся, їв і ходив якось інакше. А ще дивний акцент. Але все решта... Всі родичі або намагалися не помічати змін, або дійсно їх не помічали.

Ця людина — ніби Едвардів брат-близнюк! Абсолютна зовнішня схожість, проте цілковита відмінність усередині.

В голові Агнеси раптом виник давній, майже забутий спогад.

Її батько, помітно роздратований, виходить з кабінету, різким жестом указуючи шлях своєму відвідувачеві. Невисокий чоловічок притискає до грудей капелюха та дріботить до сходів з винуватим виразом обличчя.

«Хто це, Vati[26]?»

«Ох, дитино, не питай. Спочатку цей чоловік намагався викупити в мене декілька винаходів, і я навіть боюся припустити, яку суму він запросив би за них у Сараєві. А тепер він геть з’їхав з глузду. Слід буде сказати Свенсонові, щоб більше не пускав його».

«Але в чому річ? Він небезпечний?»

«Ні, не хвилюйся, він просто занадто докучливий. Верзе про якісь „плями“ в нашому будинку, про паралельну реальність... Про двійників, які буцімто є в кожного з нас, про людей, що можуть переходити через кордони вимірів. Я відіслав його до професора Кубрика, мене такі гіпотези не цікавлять — вони не мають жодного наукового підтвердження. Ці казочки можуть захопити лише такого вразливого хлопчика, як твій брат».

Батько пішов, а спантеличена Агнеса залишилася стояти в коридорі.

Виявляється, вона таки дещо пам’ятала про людину з феротипу.

«Двійники, які є у кожного з нас...»

«Можуть переходити через кордони вимірів...»

Ні, це неможливо, адже не існує жодного наукового підтвердження. Простіше повірити в таємного брата-близнюка. Але в такому разі про його існування мали б знати Фелікс або Тео, і вони одразу б запідозрили недобре, коли Едвард змінився. Але здавалося, що вони не помітили жодних змін.

Що ж тоді сталося з Едвардом? Чому він нічого не пам’ятає? А ці його дивні слівця? Як він тоді сказав... «ні фіга не второпав»? Господи... Одне припущення химерніше за інше!

За вікном потроху світлішало, над гостроверхими вежами й горищами Леобурга розгорявся злий, яскраво-червоний світанок.

Пані Магді Яблонській,

маєток Яблонських,

вулиця Соборна, 18,

Аристократичний район

Люба моя дівчинко!

Пробач мені це фамільярне звернення... твій світлий образ я зберігала в серці двадцять чотири роки, і зараз, коли мій смертний час уже близько і всемилостивий Господь незабаром забере мене до себе, я згадую тебе з великою радістю. Увесь цей час я думала й молилася за вас із сином, але, на жаль, так і не отримала жодної звістки з Леобурга, а писати листи самим, як ти знаєш, нам суворо заборонено.

Проте, дізнавшись про мою хворобу, настоятель дозволив відіслати тобі записку. В цьому конверті міститься аркуш з метричної книги нашого монастиря, яку я дивом урятувала з нещодавньої пожежі, і твій клятвений підпис. Можливо, це ніколи не стане в пригоді вашій родині, але зараз, на смертному ложі, багато речей здаються мені вкрай важливими, тому я відчуваю, що мушу передати це тобі. Вирішувати, що робити з цим документом, маєш тільки ти сама, Магдо, але, сподіваюся, ти все-таки скористалася мудрою порадою нашого настоятеля й розповіла про все своєму поважному чоловікові.

Молюся за здоров’я всієї твоєї родини. Нехай благословить вас усіх Господь!

Сестра Жозефа.

13 січня 7524 року.

Монастир Ордену святого Роха.

Данило поспіхом розгорнув другий аркуш — давній, пожовклий від часу. Тут, у таблиці, гарним округлим почерком було виведено кілька імен і дат, а під одним записом дописано ще кілька рядків:

Запис 233.

Ім’я новонародженого: Римма Шубська.

Місяць, день, рік: березень, 18, 7496.

Звання, ім’я, прізвища батьків і якого віросповідання: Аристократичний район, чиновник Леобурзького управління торгівлі Леопольд Шубський і законна дружина його Барбра Шубська, уроджена Свідзельська, обоє латинського віросповідання.

Запис 234.

Ім’я новонародженого: Теодор Пьотр Яблонський.

Місяць, день, рік: березень, 20, 7496.

Звання, ім’я, прізвища батьків і якого віросповідання: Аристократичний район, купець, Фелікс Густав Яблонський і законна дружина його Магда Яблонська, уроджена Пастернак, обоє латинського віросповідання.

Спеціальні примітки: пом. березень, 21, 7496. [Дописано іншою рукою] Клянуся виховувати, шанувати й ростити як власне дитя, хай допоможе мені Господь!

Запис 235.

Ім’я новонародженого: Іоанн Данилов

Місяць, день, рік: березень, 20, 7496.

Звання, ім’я, прізвища батьків і якого віросповідання: Робітничий район, куховарка Марфа, православного віросповідання, батько невідомий.

Запис 235.

Ім’я новонародженого: Амадей Чезарчик.

Місяць, день, рік: березень, 23, 7496.

Звання, ім’я, прізвища батьків і якого віросповідання: Академічний район, професор права Думітру Борзна і Ярослава Чезарчик, Творчий район, слухачка Академії високих мистецтв (писано зі слів матері, Ярослави Чезарчик), обоє — латинського віросповідання.

Данило почухав потилицю. Попри те, що ці аркушики мали вельми сумнівний вигляд, тут, схоже, вони були юридичними документами, які свідчили, що певний Іоанн Данилов за одну ніч перетворився на Теодора Яблонського, померлого по народженні, і Магда Яблонська присягнула виховувати його як власного сина. Лист прийшов до маєтку Яблонських пів року тому. Магдою звали матір Тео й Едварда, і судячи з того, що за двадцять чотири роки черниця написала листа саме на цю адресу, ця жінка колись мешкала тут... Але, наскільки пам’ятав Данило, дружина Фелікса померла досить давно. В будь-якому разі, посилати викривальні папери навмання було дуже ризиковано.

Цікаво, коли про походження Тео дізнався Фелікс? Як зрозумів Данило, він із синами повернувся з Америки одразу по смерті Агнесиного батька. Тобто кілька місяців тому. І він не міг отримати цього листа замість померлої дружини. Його отримав хтось інший і сховав тут, у скрині з архівом. Але архів ще пів року тому вкрав і для чогось перетягнув у іншу реальність дядько Іван. Постає питання: чи повірив би Фелікс чиїмсь порожнім заявам? Певно, що ні. Виходить, той, хто отримав листа або знав про його існування, перед викраденням зробив копію, щоб надати докази, оскільки оригінал був у Романівці.

Отже, Фелікс зрозумів, що все життя виховував не свою дитину, й раптово розлютився. Важко сказати чому, але він вирішив переписати заповіт на Едварда. Данило похитав головою. Як же треба було зневажати нещасного Тео, щоб з легкістю позбавити його всього! Хіба може батько так учинити? «Та що ти... ти... можеш знати...

Він мене зрадив! Не тебе! Ви всі мене зрадили, жалюгідні, нікчемні істоти... І не тобі мене судити!» Данило важко зітхнув. Так, Тео мав рацію. Але хто міг показати Феліксові документ? Хто підставив Агнесу з револьвером? Той, хто викрав у Тео заповіт і відіслав його юристу? І хто, в такому разі, вбив Фелікса? Ображений Тео чи той самий «доброзичливець»? Якщо у Фелікса стріляв його імпульсивний старший брат, то чому він стріляв не зі свого револьвера?

Данило потер утомлені очі. Що за маячня... Він уже два тижні ходив по колу, намагаючись знайти відповіді на одні й ті самі питання, але йому бракувало одного — знань про родину Яблонських. Йому був потрібен той, хто знає їх дуже близько, але не належить до родини. Хтось, кому Данило зможе довіряти.

Така людина є. Це Свенсон.

Старий сидів за столом, помішував чай у маленькій порцеляновій філіжанці, задумливо дивлячись на пару, що вигадливими кільцями піднімалася догори. Кухня освітлювалася лише кількома восковими свічками в масивному бронзовому підсвічнику. Данило ввічливо кахикнув, щоб не налякати старого. Свенсон одразу підхопився й напружено виструнчився.

— Вибачте, не очікував побачити вас тут так пізно, пане Едварде...

— О, я не хотів вас тривожити,— м’яко вимовив Данило.— Просто закортіло попоїсти.

Свенсон шанобливо схилив голову, не втримавшись від здивованого погляду Схоже, не тільки Агнеса помітила дивні зміни в поведінці Едварда, але Данило нічим не міг цьому зарадити — добре, хоч ніхто більше не ставив незручних питань. Свенсон дістав вазу з кренделями й налив Данилові чаю. Кілька хвилин вони посиділи в тиші, але відчувалося, що старому кортить щось сказати.

— Свенсоне, ви вважаєте, що Агнеса могла вбити мого батька?

Дворецький здригнувся, мудрі темні очі потьмяніли.

— Ні, пане Едварде. І ви, схоже, теж у це не вірите.

— Не вірю,— кивнув Данило.— Але мені ще гірше, ніж іншим. Я геть нічого не пам’ятаю після вибуху. Виходить, я не знаю цих людей, а з огляду на останні події... мені моторошно, розумієте? Я дуже хочу допомогти Агнесі, але зараз абсолютно безсилий. Мені потрібна ваша порада.

— Чим я можу бути корисний? — скрипнув Свенсон.

— Мене цікавить Тео,— рішуче провадив Данило.— Бо, як не прикро, у нього було найбільше причин ненавидіти батька. І його смерть на той момент була вигідна лише моєму братові. Тео вкрав останній варіант заповіту, він був злий і ображений. А після сутички на кухні він, схоже, хотів помститися мені, тому й зіштовхнув уночі зі сходів.

— Вас зіштовхнули?! — вражено вигукнув старий.

— Так. І моя смерть була б вигідна лише Тео. А ще та покоївка... Берта. Куди вона зникла? Вона сказала поліції, що була з ним, а після цього — як у воду гулькнула! Підкуп, погрози? Тео міг зробити це! — Данило набрав повітря й повів далі: — Але навіть так картинка не складається. Як я з’ясував, хтось надіслав моєму батькові документи, після отримання яких він вирішив переписати заповіт на мене проти всіх правил. Цього Тео зробити не міг, так само як і відправити вкрадений заповіт Їжачеку. Одначе Тео знав, що батько подарував Агнесі револьвер і що вона сховала його в своїй кімнаті. Він міг узяти його там, вистрелити й покласти назад. Але ці цидулки... Їх пишуть різні люди? Я заплутався...

— Пане Едварде, я вважаю, що...— дворецький затнувся й нервово покрутив блюдце з філіжанкою.— Ваш брат навряд чи має якийсь стосунок до вбивства, як і до тих цидулок. Якщо вас цікавить моя думка, він недостатньо розумний для цього.

Дворецький вигнув брови й часто закліпав. Його тонкі губи були щільно стиснуті. Відвертість старого здивувала Данила, він мимоволі згадав, як казився Федя, коли хтось сумнівався в його розумових здібностях. Якщо він і міг кинутися на когось, як Тео, то тільки після таких слів.

— Тобто, ви гадаєте, що вбивця й той, хто пише листи,— одна й та сама особа?

— Це логічно. Пан Теодор не плів би таку складну інтригу й не наводив би підозру на свою наречену,— знизав плечима старий.— Так, він — не зразок доброчесності, й Берта Подольська справді могла бути з ним того вечора. Але вона поїхала з Леобурга, бо злякалась. У її зникненні, на відміну від інших випадків, нема таємниці.

— «Інших випадків»? — Данило згадав статтю в «Зорі Леобурзькій».— Ви теж чули про зникнення дівчат?

— Так,— кивнув Свенсон.— Жахливі історії. Гадаю, їх вигнали, як і багато людей до того. Але повернімося до наших справ. На мою думку, якби ваш брат дійсно вирішив убити батька, то просто вихопив би власний револьвер і застрелив його. Але він не витримав би докорів сумління. Пан Теодор занадто любив його, повірте старому. Я працюю в цьому будинку майже тридцять років, пам’ятаю, як усе будувалося, а ви були ще дітьми,— Свенсон зітхнув.— Колись ваш татусь сильно застудився й заслаб. Тоді пан Теодор сидів під дверима його спальні три дні! Його гнали геть, замикали в кімнаті, але він незмінно повертався на свій пост. У ті кілька днів ваш брат спав, либонь, усього кілька годин.

Данило насупився й сьорбнув холодного чаю, йому раптом стало соромно, так ніби не Едвард, а він сам отримав від Фелікса значно більше, ніж заслуговував. А Свенсон тим часом вів далі:

— Крім того, засудження панни Агнеси може дуже зашкодити панові Теодору.

— Чому?

— Ви читали останній випуск «Леобурзького вісника»? Два роки тому за загадкових обставин помер Олекса Чорний, один з членів Верховної Ради. Він потонув у річці. Пів року тому під час вибуху в лабораторії загинув пан Август Яблонський, ваш дядько. А тепер — убили пана Фелікса. У «Віснику» пишуть, що ці трагічні події, найпевніше, призведуть до того, що за вбивство члена Ради буде призначено смертну кару.

Данило зблід. По тілу пронеслася крижана хвиля.

— Та ну...

— Все до того йде, пане Едварде. Ми живемо в дуже темні часи. Одні люди зникають і їх ніхто не шукає, інших виганяють з міста за абсурдними звинуваченнями... Смерть пана Августа лишила по собі найбільше питань. Дійшло до того, що містяни прийшли під стіни ратуші вимагати неупередженого розслідування, але зрештою все списали на необережне поводження з хімікатами. А люди досі хочуть справедливості. Я не здивуюся, якщо Рада ухвалить цей жорстокий закон.

— Але ж Агнеса...— Данило затнувся.— Вона не вбивала! Яка ж це справедливість?! До речі, коли її судитимуть?

— Не знаю,— похитав головою старий.— Її арешт викликав велике обурення у містян. Подейкують про якусь нову концепцію правосуддя, але поки що про неї ніхто нічого не знає. Розумієте, справа не тільки в Леобурзі, всюди неспокійно, напруга між державами зростає... щось незабаром станеться,— Свенсон помовчав.— Так от, про пана Теодора. Панна Агнеса мала успадкувати місце свого батька у Раді. І доки їй не виповниться двадцять два роки, це місце займав її опікун — пан Фелікс. По смерті вашого батька опікуном спадкоємиці, як її наречений, став пан Теодор. Але він, схоже, цього не усвідомлює, переживаючи особисту драму. Однак, Рада вже з цього місяця почне виплачувати йому гроші за опікунство й, повірте, сума чимала. Зараз він цілком може закріпитися в міській еліті, якщо добре зарекомендує себе перед отцями-фундаторами. Але якщо панну Агнесу, не доведи Господи, засудять за вбивство та стратять — пан Теодор залишиться і без грошей, і без зв’язків.

— А хто в такому разі посяде її місце в Раді? — прошепотів Данило, намагаючись відігнати з-перед очей настирливу картинку ешафоту.

— Хтозна... Найпевніше, спадкоємцями буде оголошено або панну Беату, або пана Альберта. Тоді їхнім опікуном, можливо, станете ви.

Тіні під стелею дивно заворушилися, й Данило не одразу збагнув, що то одна зі свічок нахилилася набік. Дворецький загасив вогонь і запалив газовий світильник.

— Що ж, гадаю, мені необхідно поговорити з Тео й спробувати пояснити йому ситуацію.

— Гарне рішення,— погодився Свенсон.— Бо коли він отямиться, рятувати його наречену буде запізно.

— Дякую вам,— кивнув Данило.— Але мене турбує ще дещо. Якщо ви чули, я сказав Бридж-Паркеру, що знаю, де була Агнеса в ніч убивства.

Старий кинув на нього докірливий погляд.

— І це... не зовсім брехня. Агнеси не було в моїй кімнаті. Але її не було й у будинку! Я бачив, як вона потай перелізла через паркан перед самісіньким пострілом. Тож куди вона могла податися?

Дворецький, схоже, зовсім не здивувався, лише спохмурнів.

— Важко припустити. Панна Агнеса — чесна й добропорядна дівчина. Подумати, що вона втекла з дому з якоїсь негідної причини, я не можу.

— От і я так само! — вигукнув Данило й зніяковіло кахикнув.— А ще... в тій записці, що ви передали мені від Агнеси, наш таємничий «друг» натякав, що секрет її нічної втечі може нашкодити всій родині. Що це може значити?

Свенсон зблід і ухопився за серце. За хвилину прошепотів:

— Не знаю. Але панна Агнеса могла зважитися на такий відчайдушний крок, тільки якщо хтось пообіцяв розповісти їй про смерть батька.

— Чому ви так вважаєте? — схвильовано вимовив Данило, налив у склянку воду з карафки й простягнув її Свенсонові.

— Бо вона єдина вперто намагається з’ясувати, чому стався вибух у лабораторії. Нам цього так і не пояснили.

— Чому?

— Дізнавачі сказали, що це був таємний проект особливої важливості.

— Зрозуміло,— Данило сьорбнув чаю.— Під цими «таємними проектами» зазвичай маються на увазі військові розробки. До речі, ходять чутки про якусь над-зброю в Австро-Боснії. Чули?

— Так, постійно чую,— кивнув Свенсон.— Повідомляли про велетенську гармату небачених раніше розмірів. Потім — про нові швидкохідні аероплани, невразливі для снарядів. Маю надію, що ці чутки навмисно розпускають австрійські таємні служби. Але... я все-таки передчуваю недобре. Нова війна не буде десь за морем. Вона буде тут.

Годинник у їдальні пробив дванадцяту. Данила не полишало відчуття, що старий знає набагато більше, ніж розповів. І, певна річ, має свої припущення щодо того, хто міг покликати Агнесу за паркан глупої ночі, бо лише натяк на це ввів зазвичай незворушного Свенсона у стан, близький до паніки.

— Свенсоне, у мене до вас є ще одне питання,— Данило дістав феротип з дядьком.— Чи знаєте ви цю людину?

Старий ковзнув поглядом по знімку й знизав плечима.

— Він багато разів бував у нашому будинку, проте я вже давно його не бачив. Крім того, він так роздратував пана Августа своєю нав’язливою ідеєю про іншу реальність, що той наказав його не пускати.

— Іншу реальність? — перепитав Данило.

— Пан Август не пояснив деталей.

— А коли ви бачили цього дивака востаннє?

— Дуже давно. Чув, що він поїхав до Європи й почав виступати там з якимсь дивовижним винаходом. Але подробиць не знаю, пане Едварде. Мені завжди здавалося, що ця людина — шарлатан.

Данило подякував дворецькому й попрямував до своєї кімнати. Про всяк випадок перевірив скриню з архівом і сховав її під ліжко, ближче до узголів’я. Краще було б запхати її до сховку в шафі, але вона завелика. Коли Данило вже вмостився в ліжку, його знову охопило неприємне відчуття проґавленої розгадки. Крім таємниці Тео, в цих паперах було ще дещо варте уваги. Але що? Лист, феротип, документ? Завтра потрібно ще раз переглянути архів. Данило тяжко зітхнув. Після новини про те, що Агнесу можуть стратити, уві сні він, найпевніше, побачить ешафот і цілий майдан народу.

— Так, ну, здається, все зібрав,— Федя насупився й ще раз критично оглянув купу своїх речей на дивані.— А, ні. Стоп. Де мої навушники? Ти не бачила?

Джекі похитала головою, хоча чудово пам’ятала, що вони лежать на ліжку в кімнаті Данилового дядька. Вона сиділа в кріслі, обхопивши себе руками, і насилу могла думати, а говорити й поготів. За кілька хвилин Федя запхає речі до сумки, взує кросівки й назавжди покине цей будинок. А Джекі залишиться тут сама, під похмурим бордовим склепінням, в оточенні очманілих жителів Романівки, що готові спалити її на вогнищі, як відьму. Вона залишиться тут чекати на Данила, що може ніколи й не повернутися. А Федя поїде, і вона більше ніколи його не побачить.

— Ти щось зовсім бліда,— він схилився до неї.— Боїшся?

— Боюся?! — пирхнула вона, відчайдушно борючись із раптовою сухістю в горлі.— Я виросла в дитбудинку!

Він знизав плечима й підібгав губи — якось ну дуже жалісливо. Джекі остаточно розлютилася. До біса! Навіть якщо вона одного разу нарікала при ньому на свою долю, це не привід жаліти її, немов побите цуценя. Жаліють лише слабких і вбогих, а вона цілком може дати собі раду. Знайде собі роботу в райцентрі, бодай продавчинею у кіоску або навіть прибиральницею. Щоправда, доведеться довго діставатися туди, але вона впорається. Вона вміє виживати.

Федя кивнув.

— Ну, атмосфера трохи напружена, справді є чого боятися. Але Данило ж пообіцяв будинок Маріанні, все начебто вляглося, і тобі, мабуть, нічого не загрожує...

— От і добре.

— Але я міг би...

— Міг би що? — Джекі схопилася з крісла.— Пожити тут ще кілька днів, а потім усе одно поїхати? Ні, вже ліпше їдь зараз! Не треба цих жертв!

Федя здивовано закліпав.

— Гаразд. Я ж хотів як краще...— він знизав плечима.— Бувай.

І він пішов. Грюкнули важкі вхідні двері, й у будинку затихли всі звуки, навіть масивний дзиґар у їдальні цокав не так голосно. Джекі відчула, ніби кисню в кімнаті раптом поменшало і скоро зовсім нічим буде дихати. Вона ступила кілька кроків і зупинилася на виході з вітальні, притулившись чолом до холодного дерев’яного одвірка.

Ситуація абсолютно типова. Навіть незрозуміло, чому вона раптом так похнюпилася. Дівчинко, ти ж знаєш, що на цьому світі потрібна лише самій собі. Тож у чому річ?

Джекі й сама не помітила, як по щоках покотилися сльози. Вона відчувала, як з-під ніг пливе земля, а все тіло стискають гігантські залізні лещата.

Ти на цьому світі потрібна тільки самій собі.

І, авжеж, не йому.

— От дурна...— Джекі затулила обличчя руками й кілька хвилин стояла, тяжко ковтаючи повітря.

Тиша навкруги стала прозорою й нереально дзвінкою, і дівчині здалося, що їй у спину спрямовано кілька пар очей. Вона рвучко обернулася. Нікого. Охопила жорстка остуда. Ніч на самоті в цих стінах — і збожеволіти можна...

Коліна тремтіли, Джекі рушила на кухню, випила склянку води й раптом почула, що у дворі щось відбувається.

Джекі миттю влипла у вікно. Хвіртка була незамкнена, й у двір безцеремонно вдерлася юрба. Дівчина помітила звично п’яного дядька Толіка та здригнулася. Їхня минула зустріч обернулася для неї величезним синцем під оком. Що їм усім знову треба?! Люди кричали, кидали камінці у вікна, натискали кнопку електричного дзвоника, і трелі його лунали по всьому будинку, дзеленчали по шибках і краях кришталевого посуду в серванті.

Ззаду почулися кроки. Джекі похолола від страху. Вона ж власноруч зачинила двері чорного ходу! Тоді хто ж це?!

Вона кинулася у вітальню і присіла за спинкою дивана. Поки той, хто вдерся до будинку, роззиратиметься, можна проповзти повз нього — килим тут товстий, з високою ворсою, і Джекі не почують, а потім...

— Джекі!

Невже...

Вона здригнулася й повільно випросталася. Федя стояв посеред кімнати з круглими від переляку очима, його сумка глухо впала на підлогу.

Від несподіваних радощів у Джекі запаморочилося в голові. Її захлиснула така хвиля ніжності, що вона злякалася сама себе. Їй хотілося обійняти його, притиснутися до веснянкуватої щоки, вчепитися в нього так міцно, щоб він ніколи не пішов, не кинув її саму і щоб вона знову, як тої миті на дивані, почувалася в безпеці. Від цього почуття їй забракло повітря.

Федя за кілька кроків перетнув вітальню.

— Нас нема вдома, чуєш? Нікого нема. Вони мене не бачили.

Він простягнув їй руку, але Джекі не зрозуміла, чого він від неї чекає.

Він таки повернувся. Він з нею. І разом вони вже якось вигадають, що робити з цими маніфестантами.

Федя схопив її за руку й потягнув на кухню, до входу в праву вежу.

— Ми побачимо, що відбувається навколо будинку,— говорив він, швидко збігаючи по високих сходах.— І, крім того, звідти є вихід до стайні.

Вони опинилися в кімнатці з купою мотлоху: коробок, банок, зламаних приладів, старих наукових журналів. Федя визирнув у вузьке вікно з різьбленою решіткою. Джекі тільки невідривно дивилася на нього, як на справжнє диво, і не могла вимовити й слова.

— Я пішов до автостанції, дивлюся — сунуть. І звідки їх стільки взялося? Ти правильно вчинила, що не вийшла.

— Куди тут виходити...— Її голос пролунав хрипко й невпевнено.

— Ага, вони щось не схожі на пупсиків,— кивнув Федя й поглянув на неї.— Я тому й повернувся.

У її голові безперервно крутилося лише одне й те саме питання.

— То ти залишишся?

Федя звів брови, ніби й сам перейнявся цим питанням.

— Не знаю. Якщо чесно, я почуваюся якимось кретином.

— Ти диви,— здивувалася Джекі.— А чого ж так?

Він опустив погляд у підлогу й копнув ногою старий транзистор.

— Ну, почнімо з того, що я не збирався тут жити. Але так вийшло, ну й біс із ним. Потім Данило повернувся, наче залагодив усе з Маріанною... і відпустив мене. Будь-яка нормальна людина, в якої є робота й особисте життя, одразу ж подалася б додому. Це логічно. Але я відчуваю, що це... якось неправильно. Розумієш? Залишитися — неправильно. Але поїхати — теж.

Джекі важко зітхнула й склала руки на грудях.

— Ну, я тобі не допоможу у твоїх рефлексіях.

— Допоможеш.

— Як?

Їхні погляди перетнулися, серце затріпотіло. «Залишитися — неправильно. Але поїхати — теж». Те, що відбувалося зараз унизу, абсолютно не стосувалося Феді. Це стосувалося Данила і його будинку, зниклого дивакуватого дядька-дослідника, її — бо вона не мала куди йти, але жодним чином не зачіпало ані Фединих інтересів, ані обіцянок. Він виконав свою місію. Данило зняв з нього відповідальність. І справді дивно, що він раптом повернувся. Адже єдина причина, яка тримала його тут зараз,— це... вона.

— Попрохай мене залишитись.

У Джекі одразу пересохло в роті, тому, навіть якби її катували, вона не змогла б видати ані звуку. Вона тільки незмигно дивилася йому в очі, лякаючись власних припущень і почуттів.

— Скажи: «Федю, залишися, будь ласка».

— Я...

— Дай мені причину, Джекі. Я зависнув. Я не можу тут залишатися, але й поїхати не можу.

Федя ступив уперед і тепер стояв так близько, що у Джекі підкошувалися коліна. Ще кілька секунд — і вона впаде просто йому під ноги. Федя роздивлявся її з якимось сумом, без жодної іронії, як і тоді, коли розповідав про травму Данила. Це так лякало Джекі, що сили думати чи говорити не було. Він не жартує. Він тут через неї. Але чому? Через жалощі? Чи...

Джекі заплющила очі. Звідки це «чи»? Звісно, жаліє її, як вуличне кошеня. Вона ж така субтильна й маленька, а тут ще синець набили... Джекі ледь помітно посміхнулася сама собі. Яка ж ти дурна. Яка жалюгідна. Тільки у твоїй голові могло виникнути божевільне припущення, що...

— О, диви, вони звалюють! — радісно виголосив Федя, й вона різко розплющила очі. Звуки, запахи, світло — весь світ обвалився на неї, наче величезна хвиля, що нависала, чекаючи потрібної миті. Федя дивився у вікно.

— Федю...

Він, схоже, не чув її, притулившись плечем до стіни й роздивляючись двір.

— Що за фігня така? Данько ж поговорив з Маріанною...

— Федю, залишися, будь ласка.

Він обернувся до неї і, хоча не усміхався, у його темних очах спалахнули вогники.

— Залишися, будь ласка,— самими губами повторила Джекі.

Він нарешті відірвався від споглядання, сховав руки в кишені джинсів і поважно рушив до неї. Потім звів одну брову та втягнув щоки.

— Ну... якщо ти наполягаєш...

— Не знаю, чому ти це робиш, але дякую.

Джекі відчула, що її знову, як і пів години тому, огортає тепло — таке несподівано бажане, що навіть поколює шкіру. Їй стало млосно: так ніби дістаєшся найвищої точки на американських гірках, а тоді зриваєшся вниз на шаленій швидкості. Федя здмухнув з чола неслухняне пасмо й простягнув руку.

— Спільники?

Вона слабко всміхнулася й потисла його долоню.

За кілька годин по тому вони сиділи внизу, у їдальні, з бутербродами й чаєм, і вигадували якийсь план, щоб здихатися настирливих відвідувачів. Джекі досі перебувала в дивній невагомості й чула Федині слова, ніби крізь товщу води. Цього оксамитового вечора, такого тихого і прозорого, їй зовсім не хотілося згадувати про погане. Її вперше в житті не кинули напризволяще. Про що інше думати зараз?

Мабуть, усвідомивши, що його спільниця перебуває десь за межами стратосфери, Федя побажав їй на добраніч, суворо наказав замкнути всі виходи та входи й не визирати у вікно. Він пішов до себе, а Джекі ще довго сиділа за столом з шістьма порожніми стільцями.

— Тео, Едвард, Фелікс, Агнеса, Беата, Альберт і їхня мамця... як там її...— пробурмотіла вона й підвелася, коли годинник пробив десяту.— Іван Дмитрович навіть стільці передбачив. От маніяк.

Дивно, хоча нічого й не змінилося, проте спала Джекі в ту ніч напрочуд спокійно, хоча й недовго. Вже о сьомій ранку Федя затарабанив у її кімнату.

— Хто рано встає, тому Бог подає,— бадьоро продекламував він з-за дверей.— Я щойно з церкви, зараз почнеться наше шоу. Якщо не хочеш бігати в одній футболці перед натовпом, вилазь із ліжечка!

Джекі тільки ліниво угукнула, підібгавши подушку.

Коли за двадцять хвилин вона вийшла на сходи, то мало не скотилася вниз від подиву. Першою думкою було бігти назад, але, здається, її вже помітили: погляди гостей метнулися нагору, а дітлахи, що роздивлялися картинки на порцелянових кахлях коминка, почали тицяти пальцями в її бік. Федя стояв посеред холу поряд зі священиком у довгій чорній рясі й осявав присутніх яскравою усмішкою. Під аркою входу до вітальні сиділа в кріслі баба Маня — сухувата старенька у квітчастій червоній хустці. Помітивши Джекі, вона несхвально скривилася.

— О, ну от і Джекі! — радісно вигукнув Федя. Він умить злетів по сходах, міцно стиснув її руку й смикнув до себе.— Ви її чудово знаєте і...

— Федю...

— ...сподіваюся, любите...

— Що вони тут роблять? Що відбувається? — шикнула Джекі, напівмертва від страху.— І цей... дядько Толік...

— Усміхайся...— жорстко процідив Федя крізь голлівудську усмішку.— Вони мають переконатися, що ми тут не ріжемо чорних півнів на вівтарі.

Джекі роблено всміхнулася.

— Вони шастатимуть скрізь?..

— Ноутбук я вже сховав, а той пекельний котел у Даниній кімнаті накрив скатертиною,— не обертаючи голови, прошепотів він.— Твоя справа — зображати привітну господиню... ну, бодай спробуй.

Він стиснув її руку ще сильніше, аж Джекі мало не скрикнула, і потягнув униз. Вхідні двері були відчинені навстіж, і здавалося, тут уже зібралася вся Романівка від старого до малого. Сюди, немов до музею, вели діточок, сільська молодь знімала внутрішнє оздоблення «замку» на телефони. Джекі знала майже всіх, але їй так і не вдалося ні з ким потоваришувати. Тільки тітка Дарина, яка прийняла її на роботу до корівника, ставилася до неї поблажливо, але її тут чомусь не було. Федя проштовхав Джекі крізь натовп просто до священика. Той змусив людей розступитися, і процедура освячення розпочалася.

Поки панотець креслив у кутках кімнат хрести й махав кадилом, читаючи молитви, Джекі помітила, що її кривдник, дядько Толік, зосереджено роздивляється стелю, стіни, ніби вишукує якісь пастки чи камери відеоспостереження. Дівчині це не сподобалося.

Священик піднявся на другий поверх, і натовп роззяв рушив за ним. Дядьки занесли крісло з бабою Манею сходами нагору, і вона тепер напружено вдивлялася всередину кімнати Левченка, куди щойно зайшла процесія.

— Лихе місце...— баба Маня глянула на Джекі прищуленим оком.— Дірка там, холодом тягне...

Джекі й сама похолола. Напевно, вона так зблідла, що Федя, який обернувся цієї миті, підтримав її за плечі.

— Яка дірка? — змертвіло прошепотіла Джекі.

— А то ти не знаєш, кицю,— скривилася баба.— Те, що отця святого покликали, добре, та тільки жити тут усе’дно нікому не варт! Того й гляди засмокче... кількох уже засмоктало...

Федя нервово всміхнувся, вони з Джекі швидко перезирнулися.

— І що ж робити з цією діркою?

— Нічого. Чіпати її не можна — пропаде все село. Їхати вам треба звідси.

Чудова порада! Весь переляк як рукою зняло, і Джекі розлютилася.

— А як нікуди? Що тоді?

— А нічого,— баба Маня вишкірилася своїм беззубим ротом.— Буде тобі куди їхати, кицю. Нікуди не подінеться. Все в тебе буде!

Джекі здивовано наморщила лоба. Це що, пророцтво? Вона виграє в лотерею і купить собі будинок? Чи у неї теж з’явиться дядечко з нечуваними статками? Вона хитнула головою. От що-що, а в балаканину провісників вона зроду не вірила. А баба Маня — це абсолютно клінічний випадок.

Священик уже закінчував обхід, і цієї миті у дворі почувся гуркіт автомобільного двигуна. Джекі визирнула у вікно. В розчинені ворота увійшли двоє хлопців і дівчина. Всі троє були з наплічниками.

— А це хто в біса такі? — вигукнула Джекі.

— Мої «екологи»,— шепнув їй Федя.— Розважаємося далі!

Федя спустився на перший поверх і зупинився посередині холу.

— Пані й панове,— тоном конферансьє оголосив він.— Будинок нарешті освячено. Тепер дозвольте представити вам фахівців-екологів.

— З Києва? — недовірливо запитав дядько Толік.

— А то! — фиркнув Федя.— На закордонних у мене грошей забракне, але, я вас запевняю, ці нічим не гірші!

«Екологи» увійшли в будинок і зупинилися на порозі. Присутні оточили їх щільним колом. Федя почав натхненно розповідати, яка висока їхня кваліфікація. Джекі придивилася — всі троє зовсім не були схожі ані на екологів, ані на важливих «фахівців». Один з хлопців, худий і незграбний брюнет, мав довгу бороду, вузькі брюки й футболку з якимось дурнуватим написом у Фединому стилі. Другий був зовсім юний, Джекі навіть замислилася, чи виповнилося йому вісімнадцять років. Тільки дівчина лишалася незворушною. Її вбрання — короткі джинсові шорти й чорна майка, бретелька якої постійно з’їжджала з плеча, геть не пасувало до звання вченої дами. Вона жувала жуйку й знуджено спостерігала за тим, що відбувається. В якийсь момент її погляд упав на Джекі, й вона посміхнулася краєчком губ. Щось у її усмішці Джекі зовсім не сподобалося.

— Отже, всі охочі — до підвалу! Там ви переконаєтеся, що воду ми нічим не труїмо. А фахівці заміряють показники: радіацію і все таке інше,— бадьоро промовив Федя.

Підвал зацікавив далеко не всіх, але першим за Федею побіг дядько Толік. Романівці, обстеживши всі кімнати «палацу», вгамували цікавість і почали розходитися. Джекі пішла у вітальню і стомлено впала в крісло.

І чому в неї в голові досі лунав голос тої недоумкуватої бабці?

«Нікуди не дінеться».

Що? Або хто?

Джекі потерла скроні й відкинула голову на спинку крісла. З боку кухні почувся гамір — це поверталися «екологи» з Федею. Хлопець з бородою пройшовся вітальнею з якимось приладом, другий виніс із кухні дві колби з водою і запхав у свій наплічник. Дівчина теж повернулася до вітальні та знову втупилася у Джекі, від чого їй стало якось незатишно. «Екологиня» тепер роздивлялася її з відтінком презирства, без жодного натяку на тактовність.

Федя провів останніх відвідувачів, грюкнули вхідні двері. Він повернувся до їдальні, притулився до одвірка і схрестив руки на грудях.

— Ну от і все. Вони — наші найліпші друзі. Тільки, на жаль, якийсь пацан таки поцупив цяцьку з Даниної кімнати...

Дівчина нарешті відірвала погляд від Джекі й підійшла до нього.

— То що, наша місія закінчена?

— Звісно, ні,— Федя поклав руку їй на плече.— Ви ж екологи, люба моя. Зараз ми підемо брати проби води з колодязів і з річки.

Дівчина скинула його руку й закотила очі.

— Якийсь цирк! Мені сказали: «Треба допомогти Феді»,— і я, як дурна, побігла. І тепер стою отут і ні фіга не розумію.

Федя нарешті помітив наполегливий погляд Джекі й розвернув дівчину обличчям до неї.

— До речі, це — Джекі. Я про неї розповідав...— оголосив він.— Джекі, це мої друзі...

— М-м-м,— дівчина мляво всміхнулася.— Вона справді дивна.

Джекі спалахнула й уже хотіла щось відповісти, але Федя вказав усій компанії у напрямку дверей, і його друзі рушили туди.

— Дуже приємно,— процідила Джекі заготовлену фразу й проштрикнула Федю поглядом.

— Не звертай уваги,— винувато посміхнувся він.— Ліпше перевір, щоб усі двері й вікна були зачинені. Сподіваюся, вони більше не повернуться. Тож поки що — з перемогою, Курчатко!

Він вийшов. Джекі вигнула брови й здивовано кліпнула.

Курчатко?!

Розділ 10 Хімічний слід

Данило прокинувся сам, за кілька хвилин до того, як на столі заграв химерний будильник. На табло годинника була «08:30». Данило перевів держак виклику прислуги в положення «їсти», сходив у душ і сів за папери.

Накладні, якісь розписки, листи Агнесиного діда до своєї коханої в Париж, листи від Фелікса до Августа та його родини... Врешті-решт він витягнув зі скрині товсту теку з двома гербами: леобурзьким і родовим гербом Яблонських. Данило швидко переглянув текст.

«Історія маєтку Яблонських. Власник — Август Тадеуш Яблонський».

На пожовклих аркушах містилася історія будинку, але розповідь обірвалася на другій сторінці. Крім неї, в теці знайшлася купа феротипів і синюваті аркуші копій документів на будинок. Тут лежали креслення, кошторис на будівництво, кілька сторінок описів із заплутаною юридичною термінологією. Данило насупився. Цікаво, як цей будинок з’явився одразу в двох реальностях? Судячи з усього, будівля в Леобурзі та в Романівці — це той самий об’єкт і, відповідно, будуватися він мав одночасно — років тридцять тому. Тільки так можна пояснити разючу схожість будівель. «Будинкові необхідно сподобатися». Данило гмикнув. Якщо транслокальне місце, як вважав дядько, і справді має «розум», цілком можливо, що й Августові Яблонському в паралельному світі, і якомусь партійному цабе «ідея» побудувати той самий маєток спала водночас.

Маєток Яблонських оберігається законом про збереження цінних культурних об’єктів... відповідно до закону... раз на рік власникові будинку слід з’являтися до Верховної Ради й надавати докладний звіт про стан будівлі, підтверджений висновком. Головного архітектора вільного міста Леобурга. Для виконання перебудови або інших втручань... слід подавати спеціальне клопотання до Управління охорони архітектури й історії міста...

На останньому аркуші в окремій графі перелічувалися всі власники за всю історію будинку разом з їхніми можливими спадкоємцями.

І щоб уникнути розбіжностей і суперечок поміж членами родини, за заповітом засновника Августа Тадеуша Яблонського будівля передасться від батька до сина або до іншого спадкоємця чоловічої статі, який іменуватиметься далі істинним спадкоємцем. За відсутності такого, будинок передасться в тимчасову власність міста, зі збереженням права інших членів родини Яблонських мешкати в ньому. Якщо ж рід урветься або жоден зі спадкоємців будинку з роду Яблонських не відповідатиме званню істинного, будинок належить передати в постійну міську власність.

У двері постукали, Данило здригнувся. Він рвучко схопив зі столу стос паперів, сховав їх у скриню й запхав її під ліжко.

— Так, заходьте!

Він усівся на краєчок столу. В кімнату зазирнула Юліана. В чорній траурній сукні вона мала ще більш блідий вигляд, ніж зазвичай.

— Доброго ранку, Едварде. Як почуваєтеся?

Данило роздратовано зітхнув, схрестивши руки на грудях. Він що — має настільки кепський вигляд?

— Чудово,— байдужно відповів він.— Дозвольте поцікавитися: чого вам треба?

Юліана знітилася і, втупивши погляд у підлогу, тихо сказала:

— Мені здається, ви уникаєте нашого товариства. Ви снідаєте, обідаєте й вечеряєте тільки в себе у кімнаті або — ще гірше — на кухні, серед слуг. Ви не спускаєтеся до вітальні ввечері... Я далебі не знаю, чим ми завинили перед вами...

— Ви все чудово розумієте, люба тітонько,— презирливо скривився Данило.— З огляду на обставини, що склалися, спілкуватися зі слугами мені набагато приємніше.

— Ви натякаєте, що це через Агнесин арешт? — сіро-зелені очі Юліани спалахнули, обличчя витягнулося.— Прошу, Едварде, не нагадуйте мені про той страшний день!

— Не нагадувати? — Данило криво посміхнувся.— Оце так! То ви вже встигли забути?!

Юліана посіріла й хитнулася. Здавалося, вона от-от знепритомніє і впаде просто Данилові під ноги, але він не зрушив з місця, щоб її підтримати.

— О, я не про це...— за мить відповіла вона.— Звісно, я караюся через те, що не змогла її захистити. Але, повірте, у мене була на те серйозна причина...

Оце вже цікавіше. Данило уважно стежив за кожним рухом своєї удаваної родички.

— Яка?

— Я не можу вам сказати, бо це, насамперед, в інтересах самої Агнеси,— швидко промовила вона й повернулася до початку розмови.— То що мені переказати Альбертові й Беаті? Ви прийдете почаювати?

Данило насупився, міркуючи, і тут помітив, куди спрямований Юліанин погляд. Вона витягнула шию і роздивлялася те, що лежало на підлозі поруч зі столом. Данило побачив один з аркушів, що його він щойно читав. Схоже, Юліана здогадалася, звідки міг випасти цей документ! Утім, те, що власник будинку вирішив ознайомитися з його минулим, ще ні про що не говорить. Але їй зовсім не обов’язково було знати, що вся історія Яблонських зараз міститься у скрині під його ліжком. Одного разу її вже крали.

— До чаю, кажете? — всміхнувся Данило.— Так, я спущуся. Об одинадцятій буду.

Юліана обдарувала його стриманою усмішкою, ще раз глипнула на аркуш на підлозі та вийшла з кімнати. Ледве двері зачинилися, Данило підхопив документ і роздратовано запхав його до скрині. Навіщо приходила Юліана? В те, що вона могла вбити Фелікса, він не вірив жодної секунди — аж надто груба робота, як на таку вишукану пані. Крім того, навряд чи вона стала б так підставляти власну доньку. Але те, що Юліана чудово знає, хто вбивця, і покриває його або навіть допомагає з якихось особистих мотивів, цілком імовірно. Він згадав, як Юліана намагалася підсипати в склянку Фелікса якийсь порошок, нібито засіб від розладу шлунку. Тоді вона ще не знала про історію з заповітом і, можливо, хотіла позбутися чванькуватого дівера, щоб Тео швидше став повноправним власником будинку. Проте реалізувати цей задум у неї не вийшло. В той сам час хтось почав плести свою хитру й плутану інтригу, і Юліані в ній цілком могла бути призначена головна роль.

Данило зітхнув. Зміїне кубло... Але у нього в голові вже визрів план. Він знав, що потрібно робити. У двері знову постукали. На порозі з’явилася нова покоївка, яку Свенсон нещодавно найняв на місце зниклої Верти.

— Прошу вибачити, пане Едварде, чи дозволите прибрати в кімнаті? — запитала вона російською майже без акценту: ймовірно, вона якраз і була представницею тієї російськомовної діаспори, заради блага якої в Леобурзі ухвалили Закон 4526.

Данило невпевнено кивнув, кинувши ще один швидкий погляд на ліжко, під яким була захована скриня, а потім вигукнув:

— Одну хвилину!

Покоївка покірно опустила голову й вийшла в коридор.

— Бісові секрети,— пробурмотів Данило, витягаючи архів. Він кинувся до шафи, відсунув Едвардові костюми, і запхав скриню під саму стінку. Потім зачинив дверцята й заховав ключ у кишені.

— Заходьте!

Покоївка зашурхотіла в коридорі й затягла до кімнати дивний, схожий на величезного жука з двома хоботами прилад. Один з «хоботів» покоївка одразу встромила в отвір за шафою. Вочевидь, він також працював від загальної для всього маєтку парової мережі, як і кавоварка на кухні. На мідній спині «жука» виднівся великий важіль з трьома можливими положеннями: «Mehr», «die Norm», «Weniger»[27].

— Що це? — пошепки поцікавився Данило, ніби боявся, що ця мідна істота оживе.

— Тягочист, пане Едварде,— здивовано мовила дівчина.— Його ще називають «буркотун».

— Ну звісно, буркотун, блін...— пробурмотів Данило.— Тобто, і як я одразу не здогадався?..

Дівчина подивилася на нього з подивом, витягла з-за пояса фартуха пухнасту щітку й почала змітати пил з тумбочки біля ліжка.

Данило обійшов «буркотуна» й вийшов у коридор.

Біля сходів стояло двоє: лікар Жуков — невисокий старигань із залисинами та блискучим чолом, і Альберт, який виструнчився зі звичним трохи переляканим виразом обличчя.

— Я вважаю, панні Беаті потрібно частіше бувати на свіжому повітрі,— сказав лікар і сховав у саквояж коротку мідну трубку з двома мініатюрними гнучкими шлангами.— Ліки обов’язково матимуть ефект, але мене турбує її меланхолія.

— О так, пане Жуков! Я не раз намагався вивести її на прогулянку, але Беа невтішна! Вона відмовляється виходити!

Данило зробив стурбований вираз обличчя, підійшов до них і шанобливо кивнув лікарю.

— Намагайтеся, намагайтеся, любий Альберте,— Жуков ввічливо кахикнув, натякаючи, що поспішає,— здоров’я вашої сестри залежить саме від вас.

Альберт зробив жест у бік сходів.

— Я вас проведу...

— О, Альберте! — Данило всміхнувся «кузенові».— Гадаю, в цьому немає потреби, я залюбки проведу пана Жукова.

Схоже, обидва його співрозмовники здивувалися, але заперечувати ніхто не наважився. Данило й лікар рушили сходами вниз, Альберт плентався позаду, напружено дослухаючись до розмови.

— Едварде, бачу, що ви накульгуєте... це після катастрофи водомобіля?

Данило стиснув зуби. Чортова нога! Якщо він пробуде в Леобурзі занадто довго, буде дедалі важче списувати свою ваду на вибух.

— Нещодавно послизнувся на мармурі, дрібниці.

— Дарма ви відмовилися від огляду,— лікар зміряв його недовірливим поглядом.— А як справи з вашою пам’яттю? Мене це неабияк непокоїть.

Данило примружив очі, міркуючи, що б таке збрехати.

— Здається, я починаю потроху пригадувати, лікарю,— нарешті сказав він.— Наприклад, нещодавно згадав епізод з дитинства... Батько застудився, і Тео так розхвилювався, що сидів біля дверей його кімнати кілька ночей... Пам’ятаю його обличчя — бліде й перелякане...

Треба ж, як розгулялася фантазія! Лікар подивився на нього уважним поглядом, від якого Данило аж упрів. Так, брехав він трохи незграбно, але, з іншого боку, Едвард, схоже, був у цій справі майстром, отже, якісь здібності мали би передатися, як-от розуміння польської.

— Добре. Але я радив би не відмовлятися від огляду.

— Згоден,— кивнув Данило.— Лікарю, скажіть, будь ласка, у мого батька часто траплялися розлади шлунку? Мені наснився сон... нещасний батько мучився від страшного болю. І я не знаю: це спогад чи сновидіння?

— О ні, Едварде, на моїй пам’яті такого не було,— відгукнувся лікар Жуков.— Пан Фелікс мав пречудове здоров’я, незважаючи на довге перебування на золотих руднях. Принаймні мені він ніколи не скаржився.

— Тобто, ви ніколи не призначали йому лікування?

— Звісно, ні. А тепер вибачте, молоді люди, на мене чекають пацієнти.

Данило розпрощався з лікарем, зачинив двері й притулився до них спиною. Альберт спантеличено вимовив:

— Який дивний у вас був сон, Едварде... Хоча зізнаюся, мені теж іноді сниться полювання з дядечком, на яке ми так і не сходили.

— Авжеж, але хтось доволі успішно «вполював» його самого...— похитав головою Данило.

Альберт насупився, осмислюючи сказане, і пішов до вітальні. Крізь арку входу Данило побачив, як «кузен» всівся поруч з матір’ю і, схоже, почав розмову про Беатин стан — обличчя обох були стурбовані. Данило крутнувся на підборах і попрямував у бік кухні, сподіваючись побачити дворецького.

За дверима почувся сиплий старечий голос, і Данило, пригнувши голову, переступив поріг його кімнати. Два на два метри, вузька й темна... Тут заледве поміщалися крихітний письмовий стіл, комод і ліжко. Дивно, стільки років цей старий вірою і правдою служив родині Яблонських — щоб урешті-решт мешкати в такій комірчині? Свенсон сидів за столом, розкладаючи рахунки на різні стосики. Помітивши Данила, старий сторожко дослухався, ніби побоюючись, що за стіною може хтось перебувати.

— Свенсоне, чи не могли б ви зробити мені невелику послугу?

— Я вас слухаю, пане Едварде.

— Треба, щоб ви десь на пів години чимось відвернули увагу Юліани, щоб вона не зайшла до своєї кімнати,— Данило зробив коротку паузу й додав: — Повірте, все, що я зараз роблю,— це заради Агнеси.

Маленькі очі дворецького помітно розширилися, вираз обличчя став недовірливим — точно як у Агнеси, коли та намагалася дізнатися, куди Данило зник після вибуху. Але старий не зважився нічого питати, лише хутко зібрав зі столу купу паперів і попрямував у вітальню. Данило поспіхом вибіг по сходах і, роззирнувшись, повернув ручку дверей.

Гардероб, ліжко, дві тумбочки, трюмо з купою пляшечок і коробочок, дві скрині в кутку, пуфики, ширма для перевдягання... Запах пудри й нафталіну. В нього хвилин двадцять, може, пів години. І безліч предметів.

Звісно, спливло багато часу, і злощасної пляшечки, напевно, в кімнаті вже немає. Данило тяжко зітхнув і почав обшук з матраца. Нічого. Відчинив дверцята гардероба. Скільки в тітки одягу! Потаємна схованка може бути будь-де серед цього мотлоху — йому не оглянути все й за цілий день! Попорпавшись трохи в мереживах, Данило перейшов до комода, потім — до трюмо. Якісь настоянки, склянки, засіб від зморщок... Ну що за дурня! Зневірившись знайти хоч щось більш-менш схоже на підозрілий порошок, Данило спересердя штовхнув нижню шухляду. І почув підозрілий дзенькіт.

Здається, секрет трюмо був схожий на той, що в леобурзькій скрині з архівом. Данило вмостився на підлозі й зазирнув під низ. У нижній частині трюмо він виявив маленький важіль, що пускав у дію складний механізм — вбік повільно від’їжджала дерев’яна пластинка, під якою була прихована невелика шухляда. Від легкого дотику сховок відчинився, і на підлогу посипалися Юліанині «скарби» — купа пожовклих листів, імовірно, від давнього шанувальника, медальйон у формі серця, безліч усіляких дрібничок... Останньою зі схованки випала пляшечка з білим порошком.

Воно!

В коридорі почулися кроки. Данило здригнувся й почав рвучко запихати до сховку весь його вміст. Цокіт жіночих підборів наближався...

— Свенсоне, я не розумію, чому ви звертаєтеся з цими питаннями до мене! Уже бозна-скільки ми порпаємося у ваших паперах! Цим повинен займатися Едвард... або ж Тео! Але не я!

— Але вибачте, пані, на тих розписках стоїть ваш підпис!

— Ох, Свенсоне! Зрозумійте нарешті: так сталося лише тому, що одразу після аварії Едварда не було вдома. А Тео, як завжди, знайшов привід напитися.

Хух, ледве встиг... Лежачи під ліжком, Данило міркував, як тепер вилізти на світ Божий. Він спробував поворухнутися. От дідько! Схоже, зачепився за щось ременем і міцно застряг.

— ...я розумію, пані, але ж відіслати рахунки потрібно негайно! А жодного з панів удома нема...

Дворецький шанобливо очікував на її реакцію. Юліана роздратовано пирхнула:

— Гаразд, Свенсоне, чекайте на мене у вітальні — я за хвильку спущуся.

Грюкнули двері, потім — дверцята гардероба, і на ліжко з легким шурхотом полетіла сукня. До кімнати увійшов ще хтось, і Данило з голосу впізнав одну з покоївок. Юліана вирішила перевдягнутися до чаю. Що ж, принаймні вона не збирається залишатися тут надовго.

Поки дівчина під роздратований вереск тітоньки старанно шнурувала корсет, Данило роздивлявся пляшечку з порошком. Якщо припустити, що це отрута, то як підтвердити? Якщо ні, то чому клята пляшка була так ретельно захована? Єдиний вихід — знайти експерта. Добре, що хіміків у Леобурзі — хоч греблю гати, залишалося з’ясувати, кому з них можна довіряти.

Почулося пихкання, й кімната наповнилася задушливим ароматом Юліаниних парфумів. У носі в Данила відчайдушно засвербіло, аж на очах виступили сльози. Він щосили притиснув долоню до обличчя. Покоївка забрала сукню з ліжка — Юліана наказала їй віднести її в чистку, й вони обидві вийшли з кімнати. Данило почав був виповзати з-під ліжка, але в останню мить, відчувши себе майже на волі, смикнувся занадто різко, і його штани не витримали такого випробування. Тканина з тріском луснула саме на заду. От дідько! Це ж найзручніші Едвардові штани!

Данило зітхнув і вислизнув у коридор. За першим же поворотом він натрапив на Беату — бліду, з фіолетовими колами під очима.

— Добридень,— Данило важко ковтнув і всміхнувся, стараючись непомітно притримувати клаптик тканини, який компрометуюче теліпався позаду.— Сподіваюся, ви приєднаєтеся до нас за чаєм?

Дівчина млосно зітхнула.

— Гадаю, так. Вигляд моєї кімнати вже викликає у мене огиду,— байдужно відповіла вона.— А ви, Едварде? Невже ми побачимо вас сьогодні?

— Сподіваюся, я складу вам компанію.

— Чудово,— глузливо посміхнулася Беата.— В такому разі, до зустрічі.

Вже прослизнувши повз неї в свою кімнату, Данило почув позаду легкий смішок. Що ж, якщо йому вдалося розвеселити навіть депресивну «кузину», то вигляд ззаду в нього, м’яко кажучи, і справді комічний.

— Маю одне припущення, що це за порошок, але я не впевнений...

— Миш’як?

— Господь з вами, що ви таке говорите, пане Едварде! — сплеснув руками Свенсон.— Не думаю, що пані Юліана намагалася отруїти вашого батька!

— Але вона сипала йому в склянку якусь гидоту,— роздратовано відповів Данило й покрутив у руках пляшечку.— Наскільки я знаю, солі миш’яку спричиняють симптоми, схожі на розлад шлунку. Необхідно з’ясувати, що це.

Дворецький в задумі звів брови.

— В нашому місті багато славетних вчених, але після того, як загинув ваш дядечко, є тільки одна людина, здатна на чудеса у своїй лабораторії. Його звуть Абу Аль-Разі. І якщо цей порошок — те, що я думаю, то створив його саме він. Вам слід показати вміст пляшечки йому.

Аль-Разі мешкав на околиці Академічного району, на вулиці Джабіра ібн Хайяна. Спочатку Данило хотів смикнути держак виклику слуг у положення «Екіпаж», але потім передумав. Що менше людей знатиме, куди й навіщо він пішов, то краще. Свенсон намалював йому досить докладний план, та й відстань була не надто велика. Данило вийшов з дому. Його шлях лежав на південний захід Леобурга. Від маєтку Яблонських на Соборній вулиці він попрямував у бік центральної площі. Зупинившись під табличкою «Станція „Площа Олекси Чорного“», Данило помітив сходи, що піднімалися до вузької платформи на рівні другого поверху, де стояло кілька людей, вочевидь, чекаючи на монорельс. Данило збіг сходами, й саме тієї миті потяг із сичанням зупинився біля платформи. Хлопця обвіяло хмарою сизої пари, і він насилу втиснувся у переповнений вагончик.

— Хто ще не сплатив за райзу[28], шановні добродії? — гукнув російською зі звичним для леобуржців німецьким акцентом вусатий кондуктор, просуваючись салоном.— П’ять левчиків!

Данило порився в кишені й витягнув срібний лео. Монорельс різко здригнувся й помчав углиб Аристократичного району. Поки кондуктор відраховував решту, Данило обернувся до вікна й спостерігав: повз пролітали гарні будівлі та сквери, поважно ступали вулицями аристократи, постукували копитами коні, сигналили паровими свистками метушливі паромобілі. Тротуаром однієї з вулиць простувало щось на зразок механічного крісла на масивних ногах — згори, сховавшись від сонця під парасолькою, сиділа літня жінка. Побачивши її, з кондитерської вискочив товстий лисуватий господар і, запрошуючи жінку до крамниці, заметушився навколо крісла. Данило мимоволі всміхнувся. Він і сам не розумів, чому це місто так припало йому до душі, так надихало та вражало його. Тут він уперше за довгий час почувався собою колишнім — цілеспрямованим, наполегливим, живим. І водночас тінь чогось брудного, лихого постійно закрадалася в його думки про Леобург. Осяйне, провідне місто вчених, зі світлими будинками й розмаїттям культур, нагадувало велике яблуко, поточене шкідниками: десятки чорних мундирів на вулицях, гонорові лозунги й заборони, заборони, заборони... Тут було важко дихати, і зовсім не через імлу від парових котлів.

Монорельс зупинився на станції «Науковий узвіз». Вузька вулиця вела до гарних кованих воріт з написом «Академічний район». Навпроти цієї вивіски тріпотів черговий плакат: «Ученые — честь Леобурга! Высокому званню служи беззаветно!»[29] Поруч з цим невинним гаслом чомусь був розміщений портрет усміхненого Оздеміра. Вождь і керманич! Данило презирливо гмикнув.

— Перепрошую,— Данило звернувся до кондуктора.— Як мені потрапити на вулицю Джабіра ібн Хайяна?

— О, не хвилюйтеся,— кондуктор підкрутив кінчик пишного вуса.— Вам до кінцевої.

Монорельс мчав парком, просто поміж дерев: унизу миготіли доріжки для прогулянок, фонтани й мешканці Академічного району — переважно молодь. Дехто носив чорні, бордові й зелені мантії, інші — звичайний одяг, притаманний їхньому рідному району: хтось ходив у дорогому костюмі, навіть у спеку пов’язуючи шийну хустку; хтось вбирався у яскраве, блискуче, оторочене пір’ям вбрання, пишні короткі спідниці й споруджував неймовірні зачіски, вплітаючи в різнокольорове волосся дивні мідні штуковини та прилади; інші перехожі були вдягнені простіше: картузи, штани на підтяжках, прості лляні сорочки та штиблети, сірі невиразні сукні. Аристократи, богема, робітники. Всіх їх об’єднав потяг до науки. Кілька разів на очі Данилові потрапляли загони хлопців, одягнених в однакові білі сорочки й сині костюми. На піджаках вони мали емблеми, а на рукавах — пов’язки з леобурзьким гербом. Імовірно, в Леобурзі теж були свої пластуни. Здається, колись Тео називав їх кундшафтерами.

Раптом потяг різко зупинився, машиніст протяжливо посигналив. Леобуржці стривожено посунулися до вікон. Попереду щось відбувалося, в повітрі чувся ледь уловимий запах пороху. Внизу раптом щось вибухнуло. Дами зойкнули, чоловіки обурено загомоніли. Данило відчинив вікно й визирнув назовні.

— Спокійно, спокійно, панове,— забасив кондуктор.— Ловлять шпигуна! Все задля нашої безпеки!

Вулицею бігли чи то люди, чи то якісь істоти — Данило навіть не зрозумів, що відбувається. Їхня форма була схожа на важкі шкіряні скафандри. На головах були круглі шоломи з опуклими скляними «очима» й залізні маски з витягнутими ґратчастими носами, а на рукавах виднілися шеврони у вигляді срібних плавців. Певно, це був якийсь особливий загін леобурзької поліції. Вони вели якогось чоловіка, заломивши йому руки. Один з поліціянтів зупинився й махнув рукою машиністові монорельса. В ту ж мить потяг рушив далі.

Вагон стривожено обговорював «шпигуна». Жінки зітхали, якийсь товстий пан трусив кулаком і кричав, що австріяки ніколи не отримають їхнє місто, а одній юній панночці стало зле, й тепер кілька дам обмахувало її віялом. З-перед очей Данила ніяк не могли зникнути акулячі морди з опуклими скляними очима. Якщо це така форма у тутешнього спецназу, то вигляд вона має більш ніж загрозливий. І чийого шпигуна вони впіймали? І чи шпигуна взагалі?

Потяг пролетів крізь парк і зупинився на черговій станції. «Леобурзький класичний університет». Данило глянув праворуч і завмер. Будівля з червоної цегли зі стінами, що були багато прикрашені різноманітною ліпниною, мозаїкою, фресками, нагадувала середньовічний палац, хоча їй, як іншим спорудам Леобурга, не могло бути більше тридцятьох років. Університет обіймав внутрішній двір своїми величезними крилами — західне закінчувалося невисокою каплицею, східне крило уквітчувала вежа, оточена відкритими гвинтовими сходами. Зараз у дворі було порожньо — студенти роз’їхалися на вакації.

Поруч з центральним входом вітерець шарпав великий плакат: «Громадський диспут: чи існують вікна в іншу реальність». Данило здригнувся й притулився до скла. «В гострій дискусії зійдуться професор природознавства Леобурзького класичного університету Дж. Д. Кубрик і член Австрійської імператорської академії наук Е. Фон Гогенгоф. Вхід — 50 левчиків». Наукова дискусія про паралельний світ? Невже Данилів дядько був не єдиною людиною, яка знала про існування порталу? Чи після Августа Яблонського він поніс свою ідею до інших учених мужів Леобурга? Данило не зводив очей з плаката, аж поки монорельс не звернув за ріг.

Краєвид за вікном змінився — будинки тепер були нижчі й вигляд мали простіший, з пласкими дахами — однотипні квадрати з внутрішніми дворами. На вулицях стало помітно більше людей: багато чоловіків носили тюрбани й довгі різнобарвні халати, деякі мали фески; голови жінок покривали хустки. Тротуари захаращували прилавки з усякою всячиною: мішки з кавою та прянощами, фрукти на піддонах, якісь агрегати з безліччю трубок, схожих на кальян. А на тлі розмаїття кольорів самотньо темніли грубими плямами силуети поліціянтів.

Потяг став на останній зупинці — «Мусульманський квартал».

Данило ніби опинився на жвавій вулиці Стамбула. Людей було так багато, що йому доводилося протовплюватися крізь них, відбиваючись від настирливих торговців і намагаючись розібрати закрутисті назви вулиць. Раптом на очі йому трапився папірець з уже знайомим зображенням дівчини. Оголошення було написане німецькою:

Зникла Олена Кулик. За будь-яку звістку про неї — винагорода в тисячу лео. Підданка Леобурга, живе в Творчому районі, скрипалька. 18 років, невисока, волосся чорне, очі карі, над верхньою губою — дві родимки. В день зникнення була вдягнена в блакитну сукню, білий капелюшок, білі черевики. Звістки надсилати батькові, Михайлові Кулику, вузол пневмопошти №2, Творчий район.

Данило озирнувся. На інших стовпах такі самі оголошення були ретельно здерті, подекуди навіть замазані білою фарбою. Або поліція вважала, що докладає достатньо зусиль для пошуку дівчини, або ж хтось не бажав, щоб леобуржці знали про зникнення. Дуже дивно.

За кілька хвилин Данило опинився на круглій площі з невеликою мечеттю. Чотири різьблені мінарети стриміли в небо, наче гострі голки, сама будівля була схожа на ажурний торт з кількома темними куполами й вигадливими візерунчастими арками. Вглиб кварталу по діагоналі від мечеті збігала вузька вуличка Джабіра ібн Хайяна. Ну нарешті!

Будинок Аль-Разі знайшовся майже одразу. Ледве Данило заніс руку, щоб постукати дверним молотком, двері розчахнулися самі. На нього, примружившись від яскравого денного світла, дивився височезний чорнявий чоловік з довгою кошлатою бородою. На ньому був брудний, подекуди пропалений одяг з пристебнутими рукавами й фартух, ноги захищали гумові чоботи з високими грубими халявами, а на шиї гойдалися круглі захисні окуляри. Данила мало не звалив з ніг ядучий запах — схоже, хімік проводив якийсь експеримент.

— Доброго дня,— Данило зняв ненависний циліндр.— Пан Аль-Разі?

— Оце так несподіванка,— презирливо посміхнувся дослідник, обтираючи руки об фартух.— Це ж вельмишановний пан Едвард Яблонський власного персоною!

Данило отетерів. Утім, нічого дивного — Едвард був досить відомою фігурою в місті, й багато людей знало його в обличчя.

— Так, це я, але хотів би попередити вас, пане Аль-Разі, що після недавньої аварії...

— І принесло ж тебе лихо сьогодні! — змахнув руками хімік.— Це я маю тебе попередити: якщо розмова — не про повернення боргу, маєш одну хвилину, щоб забратися звідси деінде!

Його суворо зсунуті кудлаті брови, сердиті чорні очі й вигнуті з огидою губи свідчили про те, що варто забиратися подалі просто зараз.

— Я вам винен? Багато? — Данило насупився.

— Ти ще маєш нахабство перепитувати?!

— Я ж намагався вам сказати, що після нещодавньої аварії нічого не пам’ятаю...

— Не пам’ятаєш?!

— Так, можливо, ви чули, вибухнув водомобіль...

— То це твій клятий водомобіль винен у тому, що ти не пам’ятаєш про борг?! — араб затрусився від люті.— Я заклав Раді свою лабораторію, сидів на хлібі з водою, щоб завершити експеримент, поки ти щедро оплачував це безумство моїми чесно виграними грошима!!!

— Так, почекайте,— Данило підняв вгору руку.— Я все поверну, присягаюся, до останнього лео. Я просто забув...

Даремно він це бовкнув! Хімік грюкнув дверима й за мить з’явився знову, але вже з дивакуватого вигляду рушницею, що мала довгу, трохи вигнуту цівку та круглий барабан, забитий патронами.

— Ти забув, що мало не лишив мене без левчика, мерзотнику?! — заревів араб.— Я зараз трохи поновлю тобі пам’ять!

Данило позадкував, а потім щодуху драпонув вулицею вниз. За спиною пролунав перший постріл.

Квадратні двоповерхові будиночки розташовувалися майже впритул один до одного. Данило пірнув у вузький прохід між будівлями. То був маленький світлий двір: посередині на мотузках сохнула білизна, балкони другого поверху сходилися в спільну галерею. Старезний дід у тюбетейці, що стискав у руках прозорий курильний апарат, видихнув дим і здивовано витріщився на розпатланого від бігу молодика. Данило озирнувся. Тікати далі нікуди. Він ухопився за край балкончика-галереї і, підтягнувшись, виліз ґратами на другий поверх. Тільки-но він устиг застрибнути на балкончик, пролунав другий постріл, за ним — третій. У вікнах з’явилися перелякані обличчя.

Данило притулився спиною до широкої колони й обережно визирнув на оскаженілого араба.

— Абу, ти що коїш, навіжений?! — верескнула з вікна жінка.— Ти мені своєю хлопавкою дітей збудиш!

— Цей пройдисвіт хоче обдерти мене до нитки! — заволав хімік і ще раз вистрілив у небо.— Він каже, що не пам’ятає про борг!

— Брехня! — вигукнув Данило.— Я не про борг говорив, а взагалі! Я втратив пам’ять!

— Ось бачиш, Зуліє, він забув, а я тепер лабораторію не викуплю! Сфера сьогодні знову вибухнула!

— То он воно що гриміло...— буркнула жінка.— Дивись, Абу, вилізуть тобі боком ці експерименти!

Гримнув ще один постріл.

— І годі стріляти! Який шайтан тебе сюди загнав! Забирайся до свого дому, там і лякай людей!

Вікно гримнуло, старигань у тюбетейці влипнув у стіну галереї, круглими очима дивлячись то вниз, то на Данила. Дід зробив вдих, і з круглих залізних трубочок обабіч прозорого тубуса вихопилися струмені диму з ароматом кориці.

— Спускайся, пройдисвіте!

Шостий постріл! Данило зітхнув: можливо, ця рушниця — дійсно нешкідлива пукалка, як вважала Зулія, але ризикувати все-таки не хотілося.

— Послухайте, пане Аль-Разі, присягаюся, що поверну всі гроші! Ну, невже слово Яблонського зовсім нічого не варте? Ви ж, здається, товаришували з моїм дядьком?

— Не смій порівнювати себе з ним, негіднику! — прогарчав хімік, але нового пострілу не зробив.— Слово Яблонського мала право давати тільки одна людина, але її вже забрав до себе Аллах! І тепер я хіба що старшій його дочці повірив би, вона — чесна дівчина, а так — більше жодному з вашого брехливого сімейства!

— О, зачекайте! — Данило визирнув з-за колони.— Ви говорите про мою кузину, Агнесу? Я, власне, прийшов до вас через неї! Вона у в’язниці, і якщо ви допоможете мені, я, можливо, зможу допомогти їй!

Аль-Разі важко дихав, стискаючи в руках рушницю, але нічого не відповідав.

— Скільки я вам винен? — запитав Данило вже спокійніше.— Тисячу, півтори?

— Десять тисяч лео! — араб розпачливо тупнув ногою.— Ти програв мені у Сяо Ши десять тисяч!

Данило подумки зважив цю суму й витріщив очі. Здається, на ці гроші в Леобурзі можна було купити цілий будинок. Отакої, краще б з Абу грав Тео — він навіть п’яним грає краще за будь-кого.

— Ви отримаєте їх цього тижня.

— Сьогодні!

— Гаразд, сьогодні, щонайпізніше — завтра! А тепер зробіть мені невелику послугу. Заради Агнеси!

Хімік щось роздратовано пробурмотів, але вже надів лямку рушниці на плече.

— Спускайся! І якщо задумав мене обдурити — можеш розчищати місце в родинному склепі!

Данило перекинув ноги через поруччя й зістрибнув у дворик. Аль-Разі махнув рукою, і вони вирушили до його дому.

У вітальні досі стояв дим, на столі валялися покручені шматки сфери, на підлозі поблискували калюжі зеленкуватої рідини.

— Що тобі від мене треба? — гримнув араб і всівся в крісло.— Кажи швидше, я сьогодні не в гуморі!

— М-м, я помітив...— Данило витягнув з кишені пляшечку.— Мені потрібно визначити, що це за порошок.

Хімік узяв пляшечку, подивився на світло, потім схопився з місця й кинувся до полиці з реактивами. Кілька хвилин він розмішував невелику кількість порошку в якійсь синюватій рідині, поки вона не почорніла, а потім вигукнув:

— Де ти це взяв?!

Данило почухав потилицю. Судячи з реакції Аль-Разі, порошок дійсно був непростий.

— Де взяв — там уже нема. Ми ж домовились. Я плачу — ви відповідаєте.

— Так, але ми не домовлялися, що я розголошуватиму державні таємниці!

Он воно як! Данило здивовано звів брови.

— Плюс дві тисячі вас влаштує? — тихо запитав він.— Розголошувати таємниці дорогувато, чи не так?

Араб насупився й схрестив руки на грудях.

— Це порошок забуття,— він кинув йому пляшечку.— Один з моїх винаходів на обов’язковому міському проекті. Щоправда, суміш засекречено вже багато років, тож навіть припустити не можу, де ти міг це дістати.

— Порошок забуття? — Данило спантеличено видихнув.— Ви впевнені?

— Слухай-но, Яблонський, у мене обмаль часу й кредитори можуть припхатися сюди щохвилини! Певно, вже половина Леобурга знає, що гримнуло у мене в будинку. Якщо ти наполягаєш, я можу провести кілька експериментів і в підсумку сказати те саме, що зараз, тільки ще за пару тисяч.

Данило кивнув. Раптом хімік часто закліпав, уважно роздивляючись його, наче результат експерименту. Данилові ніби сипнули снігом за комір. Він підняв плечі, не знаючи, чого чекати.

— Яблонський, ти казав, що став забудькуватим...

— Утратив пам’ять.

— І показуєш мені порошок забуття. Тобі не здається, що це трохи дивно?

Боже! Данило похитав головою.

— Ні, ні. Це сталося після вибуху. Мене ніхто ним не годував.

— Ти впевнений?

— От ви мені зараз і розповісте! — роздратовано видихнув Данило.— Як діє порошок?

— Людина забуває деякі події минулого. Може забути вчорашній день, весь тиждень, а може й прокинутися, не пам’ятаючи своє ім’я. Але це залежить від концентрації і часу, а також того, з чим змішувати,— араб склав руки на грудях.— Для втрати пам’яті треба всипати добрячу дозу, але якщо змішати з алкоголем...

— Мене цікавить, що буде, якщо вранці підмішати в сік приблизно чайну ложку...

— Ай, шайтан, я тебе цього не вчитиму! — знову розлютився Аль-Разі.— І так забагато вибовкав! Тепер доведеться щоразу перевіряти їжу й питво: від тебе тільки й чекай підступу!

— Ні, стривайте! — Данило підійшов ближче.— Це дуже важливо. Я бачив, як дехто використав цей порошок. І постраждав не я. Для того, щоб допомогти Агнесі, мені потрібно знати, який період свого життя могла забути людина, якій підмішували ці ліки!

— Тиждень або близько того,— здався араб.— Але треба кілька прийомів. А тепер забирайся, і не забудь, що не пізніше як завтра я чекаю твого чека на дванадцять тисяч!

Данило ходив з кутка в куток своєї кімнати хвилин двадцять, поки неприємне відчуття у зв’язках травмованого коліна не далося взнаки. Мабуть, варто присісти — з сьогоднішнім акробатичним етюдом у мусульманському кварталі він і так перевиконав місячну норму.

Юліана не вбивала Фелікса власноруч. Але вона відчайдушно хотіла, щоб він забув щось важливе. Що саме? Кому це було потрібно?

Судячи з того, як розкручувалися події далі й яку хитру інтригу зі звинуваченням Агнеси сплітав «доброзичливець», Фелікс міг загинути зовсім не через своє багатство. Він міг дізнатися певну таємницю, а коли в Юліани не вийшло напоїти його порошком забуття, «доброзичливець» розв’язав проблему в інший спосіб.

А це означає, що Юліана, найімовірніше, знає, хто ж цей розумник, що розсилає всім бридкі писулі. Знає, але боїться розповісти, попри те, що в тюрмі опинилася її донька. Або ж нею керують так само, як і Агнесою, але в такому разі Юліана однаково розуміє, чого боїться її таємний «друг». І якщо в неї дізнатися це, можливо, стане зрозуміліше, кому було вигідне вбивство Фелікса.

Слід поговорити з «тітонькою». І що швидше, то краще.

Данило підвівся зі стільця, скривившись від скімливого болю в коліні. Фізіотерапевт, звісно, попереджав про неприпустимість серйозних навантажень, але у його напутній промові не було ані слова про навіженого араба, який стріляє з хлопавки, схожої на справжню рушницю.

Данило спустився на перший поверх і зупинив у коридорі покоївку. Від неї хлопець дізнався, що пані Юліана пішла до своєї кімнати чверть години тому.

Надворі сутеніло, меблі з темного дерева здавалися ще похмурішими, ніж зазвичай, будинок сповнювався звичними для вечора таємничими тінями. Данило знову піднявся по сходах і, роззирнувшись, постукав у кімнату своєї «тітки».

Вона сиділа в ліжку з книжкою, в кумедному очіпку та круглих окулярах.

— Едварде? — здивовано звела брови Юліана й натягнула на себе мереживний край укривала.— Вибачте, вже пізно, і я...

— Мені украй потрібно з вами поговорити,— Данило визирнув у коридор і зачинив двері.— Якщо ви будете зі мною відверті, розмова не забере багато часу. До ранку це чекати не може.

Юліана на мить завагалася, але потім усе-таки піднялася й накинула халат. Вигляд вона мала обурений. Данило окинув її прискіпливим поглядом і дістав з кишені пляшечку.

Безбарвні очі Юліани поповзли на лоба.

— Ви знаєте, що це. Я знаю, що це. Залишилося з’ясувати, навіщо ви намагалися підсипати порошок у склянку мого батька.

Юліана розтулила рота, її вкриті сіткою ранніх зморщок щоки затремтіли. Вона відчайдушно захитала головою.

— Едварде... Едварде... Ви все неправильно... ні, це... я не...

— Навіщо? — повільно повторив Данило й зробив крок уперед.— Що мав забути мій батько?

Його «тітка» почала дивно погойдуватися. Здавалося, вона роздумувала, чи слід непритомніти просто зараз, чи трохи почекати.

— Я... ні, насправді... Ох... Ви все не так зрозуміли!

— Склянка, порошок, забуття. Що я міг не так зрозуміти? — заперечив Данило й підійшов до неї впритул.— Вам краще розповісти мені, аніж поліцмейстерові Бридж-Паркеру. Він обожнює звинувачувати, але не дуже любить розслідувати.

Юліана в паніці закотила очі. Її обличчя раптом пожовкло, а пальці, зчеплені в замок, побіліли від напруги.

— Хто просив вас підсипати порошок?

— Ніхто. Я сама.

— Навіщо?

Тітка відвела погляд і почала лепетати:

— Це був... це був... звичайний жарт! Ми з Феліксом говорили напередодні, що... іноді щось забувати дуже навіть приємно... і корисно! Справді! Можна забути неприємність чи образу, або...

Данило роздратовано цокнув. Якби на світі нагороджували за найбільш жалюгідну брехню, Юліана, безумовно, посіла б перше місце з великим відривом від конкурентів.

— Авжеж, гарний жарт — батько міг забути цілий тиждень! Годі! Бачу, ви мене не зрозуміли. Тож я піду в поліцію, розповім їм про те, що трапилося за сніданком, і нехай вони з’ясовують... можливо, вам не вдалося нагодувати батька тим порошком, і ви його застрелили...

— Ні! — зойкнула Юліана й піднесла долоню до губ.— Ні! Я не вбивала Фелікса!

— Але ж і Агнеса теж! — відрізав Данило.— І ви це чудово знаєте! Але боїтеся захищати власну доньку! Чому?! Бо вам надсилали цидулки точнісінько, як і їй?

Після Данилових слів з обличчя Юліани зникли всі барви — вона стояла біла, як мрець, з тремтячими синюватими губами й скляними очима, що дивилися кудись у безвість.

— Ви знаєте про погрози?

— Я багато про що знаю,— кивнув Данило.— Бо хочу з’ясувати, хто вбив мого батька й запроторив за ґрати мою кузину. Тож повірте — цілком у ваших інтересах розповісти мені всю історію. Якщо батькові вже не допоможеш, то ще є шанс урятувати Агнесу.

Юліана змучено скривилася.

— Ні... ні... вже нічим не зарадиш...— вона затулила обличчя руками, і її плечі здригнулися, ніби від беззвучного схлипу.— В найкращому разі на мою дівчинку очікує ув’язнення. Й Агнеса про це знає. А якщо ви продовжите це дізнання, постраждають ще й інші люди...

Данило презирливо посміхнувся.

— Це вам сказав той, кого ви так дбайливо покриваєте? Наш майстер епістолярного жанру?

Юліана кинула на нього швидкий погляд. Кілька секунд вона збирала сили, а потім обхопила себе руками й рішуче заявила:

— Я нікого не покриваю, Едварде! Але якщо ви дійсно хочете добра для Агнеси, припиніть цей допит. Я однаково не скажу більше ні слова — ні вам, ні Бридж-Паркерові! — вона гордовито задерла підборіддя й відвернулася до вікна.

І вона таки не скаже, в цьому Данило не сумнівався. Особливо — Едварду Яблонському, збіса слизькому типові. Він шумно видихнув, міркуючи, що робити.

Агнеса боялася не за себе. «Мабуть, ти здогадуєшся, що краще для тебе й твоєї родини зараз мовчати. Мовчиш ти — мовчу й я».

Родина... Юліана прийняла Агнесину жертву заради двох інших дітей. І «доброзичливець» уміло на цьому грає. Данило відчував, що ніяк не зможе розірвати кільце його влади бодай тому, що не знає, куди ходила Агнеса і чому це так лякає її матір та її саму.

«Збіса слизький тип». Едвард Яблонський знайшов би спосіб, як витягти з Юліани потрібну інформацію. Данило гидливо скривився. На секунду йому стало так соромно, ніби за спиною стояла й докірливо дивилася в потилицю сама Агнеса. Але наступної миті він відчув, що його розумом знову керує невідома сила.

— А скажіть-но, мила тітонько, як давно ви мешкаєте в цьому будинку? — вкрадливо промовив він.

Данило з подивом помітив, як змінився його голос. Тітка перевела погляд на його обличчя й вигнула брову, запідозривши лихе.

— Понад двадцять років...

— Як шкода, певно, буде вам з дітьми залишати насиджене місце. Сподіваюся, ви таки зможете знайти притулок десь у Леобурзі. Адже жити в нашому місті — це велика честь.

Він криво посміхнувся. Обличчя Юліани витягнулося, вона розтулила рота, збираючись щось відповісти, але, схоже, втратила дар мови.

— Так-так,— вів далі Данило, задумливо примруживши очі.— Коли ви з’їдете геть, у нас буде стільки вільних кімнат, що ми зможемо приймати тут пожильців. Як вам ідея, тітонько? Щоправда, Тео навряд чи зрадіє гостям, але нічого, звикне...

Десь у глибині душі Данила все палало вогнем, але він не міг зупинитися. Щось, над чим він був не владний, вело його вперед. Таке вже було, коли він усвідомив, що розуміє польську.

— Ви не зробите цього,— просипіла Юліана.

— Ще й як зроблю,— кивнув Данило.— Я не збираюся мешкати в одному будинку з тим, хто приховує ім’я вбивці мого батька, ба навіть гірше — є співучасником вбивства!

— Але ж ви маєте розуміти... ви маєте... ми ж цілковито залежимо від вас! — на очах Юліани з’явилися сльози, її руки тремтіли.

— А доля Агнеси залежить від вашого мовчання! — Данило шумно вдихнув, повертаючись у звичний стан свідомості.— Вчинімо так, Юліано. Ви розповідаєте мені все від початку: що мав забути батько, чому Агнеса мовчала, коли її звинувачували, чому ви вважаєте, що краще для неї — залишатися у в’язниці, і хто, на вашу думку, вбив мого батька. І тоді ви з дітьми залишаєтеся жити в маєтку,— він жестом зупинив її заперечення.— Я обіцяю... присягаюся, що не використаю ці відомості на шкоду жодному з членів вашої... тобто, нашої родини.

— Я вам не вірю! — Юліана в розпачі похитала головою.— З якого дива ви раптом почали так турбуватися про Агнесу?

— Вірите ви мені чи ні — мене не обходить, бо у вас нема вибору,— байдужно відповів Данило.— Що стосується кузини Агнеси... Вона сидить у в’язниці замість того мерзотника, який застрелив батька. Це влаштовує поліцію, але не влаштовує мене. Тож мій інтерес до Агнеси — це лише природне бажання знайти й покарати справжнього злочинця.

Оце вже занадто. Дія «ефекту Едварда» минула, тепер головне — не забрехатися. Данило відвів погляд і кахикнув. Юліана мовчала, стиснувши губи, але потім прошепотіла:

— Ви не уявляєте, що це за люди... Вони можуть усіх нас знищити...

— Розповідайте,— наказав Данило й умостився на пуфик біля трюмо.— Від початку.

І його «тітонька», безсило опустившись на край ліжка, заговорила по суті.

— Вперше Агнеса отримала послання ще навесні. Але вона — чесна дівчина, тому й не думала йти до тих негідників.

— Яких?

— До вигнанців! — ледь чутно видихнула вона.— Це жахливі люди. З Леобурга виганяють тільки за найстрашніші злочини.

Данило насупився. Що за нісенітниця? Для чого тоді міська в’язниця?

— Наприклад?

— Замах на законну владу. Зрада міста. Образа честі Леобурга,— гірко зітхнула Юліана.— Зрадників тут не пробачають. Ви ж знаєте закон «Про остракізм»?

— Так.

— Дуже правильний закон! — вигукнула Юліана.— На вироках про вигнання ставлять печатку — перевернуту літеру «А». Але вигнанці пустили чутки, що цю букву випалюють їм тавром на щоці!

— Ви впевнені, що це лише чутки?

— Звісно! — вирячила очі тітка.— Але боюся, скоро всі зможуть переконатися в цьому, бо вони повернуться в місто! Росіяни більше не приймають наших в’язнів, ніби їм шкода того Сибіру...

Юліанина розповідь була плутана й раз по раз переривалася схлипами, однак Данило жадібно ловив кожне її слово. До Агнеси ще кілька разів приходили цидулки з проханням про особисту зустріч, але вона їх незмінно ігнорувала. Але одного разу Фелікс перехопив посланця й заплатив йому десять лео, щоб дізнатися, хто його послав. Почувши, що з Агнесою бажає зустрітися один з вигнанців, він одразу зрозумів, навіщо їм потрібна саме вона. Агнеса єдина сумнівалася в офіційній версії слідства про нещасний випадок на виробництві. Після вибуху в лабораторії, коли загинув Август Яблонський і ще кілька хіміків, його найближчого друга й соратника, Марсело Мотту, вигнали з Леобурга. Дізнатися, чому він не потрапив до в’язниці, а був одразу ж вигнаний, не було жодної змоги — всі суди про зраду відбувалися за зачиненими дверима. Допитавши посланця, Фелікс подумав, що Мотта, єдиний живий свідок трагедії, якимось дивом утік із заслання й хоче розповісти Агнесі свою версію смерті її батька.

Фелікс саме заприятелював з отцями-фундаторами, і його, вочевидь, лякав той факт, що племінниця може вплутатися в сумнівну історію. Крім того, через її зв’язки з вигнанцем могла постраждати вся родина. Якби це стало відомо, тієї самої миті всіх би депортували, не зважаючи на жодні заслуги перед містом. Тому Фелікс, у нестямі від гніву, одразу ж після розмови з посланцем прийшов до Юліани й порадив їй поговорити з донькою. Якщо вона наважиться на зустріч з вигнанцем, він буде змушений відправити її до Единбурга, в закритий пансіон. Агнеса дуже не хотіла цього.

Юліана була шокована звісткою про те, що з донькою прагнуть зустрітися вигнанці, й, певна річ, побігла до неї, щоб провести попереджувальну бесіду. Однак дівчина зізналася, що вже ходила на зустріч за призначеною адресою, але невідомий, ким би він не був, чомусь утік — Агнеса бачила його лише здалеку. Ця звістка приголомшила Юліану, особливо після того, як вона почула від Агнеси, що та вперто збирається з’ясувати, як загинув її батько — за допомогою вигнанців або в інший спосіб, бо присягнулася дізнатися правду на його символічній могилі, біля стін зруйнованої лабораторії.

Відмовити доньку було неможливо, тож Юліана вигадала єдиний можливий спосіб — зробити так, щоб Фелікс забув те, про що дізнався від посланця, за допомогою порошку забуття. Подіяти таким самим чином на Агнесу вона не могла: з дня смерті Августа спливло забагато часу, щоб порошок міг безболісно для свідомості стерти всі ці події, крім того, вигнанці могли б надіслати нового листа. Юліана скористалася старими зв’язками чоловіка й купила в нелегального торговця пляшечку. Вона підсипала порошок до склянки Фелікса лише раз, але боялася, що така доза не матиме належного ефекту, й вирішила підсипати ще раз. Та їй завадив Едвард. Однак навіть тієї дози, яку отримав Фелікс, вистачило: обережно торкнувшись теми вигнанців, Юліана зрозуміла, що її дівер нічого не пам’ятає. На якийсь час усе заспокоїлося, вигнанець більше не виходив на зв’язок. Але тут сталося найбільше лихо — Фелікса вбили, й Агнесу звинуватили в цьому злочині через чиїсь інтриги.

— Немає сумніву, що всі ці цидулки писала одна й та сама людина...— витираючи сльози краєчком хустинки, завершила розповідь Юліана.— І вашого батечка вбив теж він. Це Марсело Мотта. Спершу він хитрістю виманив до себе на зустріч мою доньку, а потім пригрозив, що розповість про це владі. Ви ж розумієте, що буде в цьому разі? В день арешту я також отримала цидулку, де цей негідник нагадував: якщо хтось спробує заперечити Агнесину провину, вся родина опиниться в екзилі. Зараз є бодай якась надія на те, що Агнесі призначать тюремний строк замість вигнання. Інакше станемо вигнанцями й усі ми...

— Але навіщо це йому потрібно?

Голос Данила, який увесь цей час зберігав мовчання, пролунав занадто гучно, Юліана помітно здригнулася й притулила долоню до рота.

— Едварде, благаю вас, тихіше! Він... його люди можуть бути скрізь! Одну з тих цидулок Агнесі підклали просто в кімнату. Гадки не маю, як вони туди прослизнули! — Юліана глянула на двері й зашепотіла.— Ви не розумієте? Нам сказали, що Август загинув від нещасного випадку. Але я вважаю, що цей вибух підлаштував той, хто єдиний вижив. Можливо, саме через те його й вигнали. Хто ж знав, що йому вдасться повернутися! Ймовірно, Мотта заздрив таланту Августа, авторитету в місті, нашій родині. Але тепер, після вигнання, він геть сказився й прагне звести в домовину всю нашу сім’ю! Він жадає помсти — це ж очевидно! Фелікс поплатився, бо посів місце Августа в Раді, Агнеса постраждала, бо Август любив її понад усе. Якби Мотта справді хотів розповісти їй щось про смерть батька, то міг замість цидулок написати й підкинути свою версію подій, а не виманювати її з дому, щоб потім шантажувати зустріччю з вигнанцем,— Юліана зітхнула.— Мотта чудово знав наше життя. І те, чи продовжить він свою жахливу помсту, залежить тільки від нашого мовчання!

Данило тяжко зітхнув. Безумовно, Юліанина версія мала право на існування. Особливо якщо спробувати скласти все докупи. Завдяки зусиллям «доброзичливця» розсипалося на друзки життя Тео — його зрадила людина, яку він вважав своїм батьком. А Фелікс дізнався про брехню дружини й про смерть рідного сина. Данила (тобто — Едварда) намагалися вбити, зіштовхнувши зі сходів. А вибух водомобіля? А напад скаженого пса? Адже якби не Альберт, Беата теж загинула б. Усе це справді схоже на витончений план помсти Яблонським.

— Тепер ви розумієте, чому нам усім краще мовчати? — прошепотіла Юліана.— Для нас усіх є загроза!

Цієї миті Данило почув щось дивне. Двері в кімнату ледь чутно грюкнули, як від протягу. В коридорі почувся легкий шелест, немов від крил кажана.

Неможливо! Він же сам зачинив двері!

— Що це...

— Мовчіть! — Данило зірвався з місця й рвучко відчинив двері. В темряві, за кілька кроків від кімнати Тео, щось ворухнулося.

Часу на роздуми не було. Данило помчав слідом за тінню, не замислюючись про те, що таємничий гість міг бути озброєний. Легкі, ледь вловні кроки почулися на сходах. Незнайомець тікав у бік кухні.

«Хід...»

Данило шугнув слідом. На вузьких гвинтових сходах відгонило пилом і старими речами, сходинки були занадто високі — Данилові довелося докласти чимало зусиль, поки він видерся нагору. Грюк! Двері розчахнулися просто на нього, але він устиг вчасно відскочити й увірвався в кімнату вежі. Крізь вітражне скло знадвору ледь пробивалося тьмяне світло. У протилежному кутку майнула й зникла тінь, дзвінко брязнуло залізо. Від адреналіну всередині клекотіло. Данило намацав на підлозі люк, про який розповідав Федя. Ось і хід, саме сюди незнайомець і втік. Знизу, з підвалу, повіяло сирістю. Данило різко видихнув і почав спускатися.

Шлях у задушливому вузькому просторі тривав цілу вічність. Данило намацував похилі гладкі сходинки носаком черевика, ковзав руками по грубій нерівній стіні, обережно просуваючись до підвалу. Вже майже досягнувши мети, Данило зненацька послизнувся й стрімголов покотився вниз.

Від болю в спині перед очима спалахнули іскри. Почувся раптовий скрип, і на нього звалилося щось важке й дерев’яне — він дивом устиг затулити рукою обличчя. Кілька секунд після удару Данило не міг дихати, але потім з останніх сил зіштовхнув із себе порожній ящик. Знову грюкнули двері. Данило перевернувся на живіт і навколішках ледве виповз із того закутка, куди так невдало завалився. Проклинаючи своє хворе коліно, він побіг далі в напрямку вузької смужки світла. Шарпнув двері, зупинився, чекаючи нового нападу, але нічого не сталося. Підвал був порожній. Він програв у швидкості.

— От лайно...— Данило притулився чолом до холодного одвірка.— Я — грьобаний каліка.

Зрозуміло було одне: той, кого він переслідував, знав маєток Яблонських, як свої п’ять пальців.

Розділ 11 Облога

Пробудження було брутальне. Ба більше, Федя раптом зрозумів, що за кілька тижнів у цьому будинку він жодного разу не відпочивав по-справжньому. Ось і тепер, почувши крізь сон легке шарудіння, одразу ж розплющив очі.

Судячи зі світла, що впевнено залило кімнату, було близько сьомої ранку. Джекі стояла над його ліжком, тривожно витягнувшись, мов переляканий ховрах. У її погляді прозирала паніка.

— Ти чого?

— Вони прийшли.

— Хто прийшов? — Федя сів у ліжку.— Куди?

— Люди. Їх там трохи більше ніж до фіга. Стільки ще не приходило...

Федя здивовано хитнув головою.

— Чого їм треба?

— Я не второпала. Вони волають усі водночас. З ночі дохне худоба,— Джекі тяжко зітхнула.— Я вийшла через чорний хід до огорожі й почула, як вони про це говорили. Ну і, звісно, баба Маня сказала, що винні в усьому ми...

От дідько! Все ж наче було так добре лише кілька днів тому!

— Бісова бабенція,— скривився Федя.— Але з якого дива?! Ми ж улаштували їм екскурсію, все пройшло «на ура»! Та й Маріанна знає, що Данило продасть цей клятий будинок!

— Гадки не маю,— роздратовано відповіла Джекі.— Але в натовпі обурювалися, що твої «екологи» — вистава.

— Якого біса...

— Але ж вони й є вистава, Федю. Можливо, якби вони були справжніми, то дійсно виявили б у селі якесь джерело забруднення, і всі були б задоволені,— похмуро мовила дівчина.

— Та хрін там! — обурено пирхнув Федя.— Забруднення тут ніколи не було, поки Данило не отримав цей будинок!

Він виліз з-під ковдри й підійшов до вікна. Огляд з його кімнати був гірший, ніж з вежі, але величезний натовп під будинком було важко не помітити: «хвіст» юрби завертав за ріг і тягнувся дорогою до села, наче черга на базарі. Здавалося, сюди прийшли абсолютно всі мешканці. Раз по раз чулися обурені крики, баби лементували, а очолював процесію той самий завзятий чолов’яга, якого вони бачили раніше. Як там його? Дядько Толік?..

— Твою ж...— видихнув Федя, роздратовано натягуючи футболку.— Так, годі! По-доброму, схоже, не вийшло. Але якщо вони думають, що ми так просто візьмемо й дременемо звідси, я їх розчарую.

Джекі тільки знизала плечима й провела його поглядом до дверей.

— Ти куди?

— Хочу впасти в обійми фанатам! — гримнув він на виході з кімнати.— А ти сиди й навіть не думай потикатися надвір!

Його поява викликала неабиякий ажіотаж. Спочатку всі присутні почали лементувати, тицяли йому під носа якісь папірці й трусили зашкарублими кулаками. Проте Федя весь час непохитно мовчав, і лемент помалу почав стихати, поки від цілого хору не лишилося тільки гучне соло місцевої прими: дядько Толік щось гугнявив Феді просто в обличчя, його оповивали аромати хронічного перегару.

— З якого приводу ґвалт, громадяни? — з удаваним спокоєм запитав Федя.

— Комісія твоя — нікчеми якісь! Нічого вони не знайшли, а в селі біда! Мабуть, вже й колодязі всі потруєно! У мене корова зранку злягла, як напоїла! — вигукнула одна з жінок.

— Співчуваю,— кивнув Федя.— А ми тут до чого?

— А от ми й подивимося, до чого чи не до чого,— поважно заявив дядько Толік.— Сьогодні сюди приїде справжня інспекція! От і дізнаємося, що ви в там у себе в підвалі за хімію варите.

— І телебачення! І телебачення приїде! — кричав з натовпу сивий дід, що спирався на костур.

— От і добре, нехай приїжджає! — вигукнув Федя.— А що буде, коли з’ясується, що причина не в нашому будинку?

— Та що ти нам голову морочиш!

— Я свій город кілька днів полити не можу — засохне ж усе!

— Скільки можна з нас знущатися!

Всі знову почали горлати та смикати Федю за рукави. Він мовчки, схрестивши руки на грудях, дослухав до кінця претензії, кивнув і пішов дорогою до центру села.

План був простий і, як здавалося Феді, досить дієвий: звернутися до дільничного або, якщо не допоможе, то й до голови сільської ради.

На словах усе здавалося просто. Поки він не зіткнувся з суворою реальністю.

Близько п’ятої вечора Федя, злий як чорт, повернувся додому. Більшість жителів Романівки розійшлася по домівках, але деякі активісти, вже озброєні плакатами, досі юрмилися біля воріт «замку». Поруч з будинком стояв невеликий телевізійний «бусик», і юна журналістка зосереджено слухала якогось досі не відомого персонажа. Це був невисокий лисуватий чоловік в окулярах зі шкіряним портфелем. Поруч з ним, з тим самим обуреним виглядом, стовбичив дядько Толік. Його лисина блищала від поту, він поважно випнув губу й неспокійно поглядав на камеру своїми дрібними жовтуватими оченятами.

Федя підійшов до них і став навпроти, схрестивши руки на грудях.

— Отже, спалах хвороби в худоби міг статися через забруднення річки Білки. Цю думку підтримують і місцеві активісти. Цілком імовірно, джерело забруднення — в підвалі цього будинку, й хімікати потрапляють до річки через ґрунтові води. Потрібно провести комплексне дослідження,— завершив промову чоловік в окулярах.

— Наш підвал усі бачили, там нічого нема,— похмуро заявив Федя.— А ви взагалі хто такий?

Оператор умить розвернувся на сто вісімдесят градусів, і журналістка кинулася за ним, утративши цікавість до «експерта» й дядька Толіка.

— Ви господар? Це правда, що забруднення води спричинено шкідливим виробництвом у підвалі вашого будинку?

В обличчя Феді тицьнули мікрофон.

— Без коментарів,— роздратовано буркнув він і відмахнувся, продовжуючи з викликом дивитися на незнайомця.

— Я — еколог,— відповів той.— Мене запросили з’ясувати ситуацію...

— І посвідчення маєте? Ви з екологічної інспекції?

Чоловік почав метушливо нишпорити по кишенях. Потім він витягнув червону книжечку, швидко розгорнув її і так само миттєво сховав.

— Зрозуміло. Перевіряйте що завгодно, але за межами маєтку. Це все.

Федя попрямував до будинку, гримнув хвірткою, пройшов гравійною доріжкою через двір і зачинив по собі двері.

Джекі, на щастя, зрозуміла, що питати його зараз — небезпечно для здоров’я. Федя пішов на кухню, випив одним духом пів карафки води, після чого повернувся у вітальню і впав у крісло.

— Ну, що сказали? — нарешті заговорила дівчина.

— «Якщо люди до вас прийшли — тут ще з’ясувати треба, хто винен! Розганяти їх я не можу!» — глузливо пробурмотів Федя й поклав голову на м’яку спинку крісла.— «Вони навіть у ваш двір не заходили. Тож яке ви маєте право їм указувати, де стояти, а де ні? І взагалі, де господар будинку? Нехай він прийде, тоді й поговоримо». Такі реформи у поліції, Джекі! Вартують наш спокій!

— Зашибісь,— гмикнула дівчина.— І ти це так лишив?

Сьогодні всі змовилися діяти йому на нерви! Зустрівши його погляд, вона одразу ж закліпала й кивнула з розумінням.

— Я написав заяву. Він запхав її до якоїсь теки, ото й усе,— Федя схрестив руки на грудях.— Ми тут чужі. Ми нікому не потрібні. А у мента цього, здається, теж корова здохла. Я телефонував до екологічної інспекції, там сказали, що приїдуть післязавтра. В понеділок.

У кімнаті запала мовчанка.

— А доти нас триматимуть в облозі? — Джекі нервово кусала губи.— Має ж бути якийсь вихід, врешті-решт!

— Знаєш що? — не витримав Федя.— Я сьогодні всіх їх трусив пів дня! Якщо маєш інші варіанти — кермуй, тепер ти — капітан!

Джекі насупилася.

— До речі, я сьогодні підслухала, що жінки обговорювали якісь харчові набори.

— Які ще набори?

— Які нібито вчора роздавали біля крамниці. Гречка там, тушонка, ніштяки різні. Матеріальна допомога! І сьогодні ще мають роздавати. Вони збиралися у дядька Толіка про це питати.

Федя вигнув брову.

— Дивина! Наче й виборів немає, хто ж це раптом розщедрився? Здається, стає трохи ясніше, якого дідька така активність. Хтось хоче вичавити нас звідси їхніми руками.

— Але ж ми не можемо просто так сидіти й чекати! — Джекі підхопилася з дивана, кілька секунд нерішуче постояла на місці, а потім почала ходити кімнатою.— Потрібно комусь про це розповісти! Звісно, якщо до дільничного піду я, він узагалі мене на десять діб посадить лише за зовнішній вигляд. Але ж ти... цей... журналіст! Ти ж преса! В тебе повинні бути зв’язки!

Федя важко зітхнув. Схоже, свою маленьку таємницю зберегти не вдасться.

— Сідай,— втомлено мовив він і вказав на диван.— І приготуйся почути про мене страшну правду.

Дівчина покірно опустилася на краєчок дивана, не зводячи з Феді здивованого погляду.

— Річ у тім, що я працюю на пів ставки редактором відділу моди в одному з глянцевих журналів,— знехотя почав Федя.— А на додачу пишу статті для кількох сайтів і однієї жовтої газетки.

— Ну от, жовта преса — це ж те, що нам треба! — вигукнула Джекі й усміхнулася.— Не розумію, чому ти досі не викликав своїх столичних дружків.

Усе. Дістала!

— Бо я пишу анонімно й під жіночими іменами! — люто засичав він.— Одарка Франко, Красимира Люта! Я наче спецагент під прикриттям — мене особисто знає лише мій випусковий редактор. Ну, ще різні там селебретіс, у яких я беру коментарі. Всі інші, зокрема мої гіперкруті однокурсники, вважають, що я працюю в консалтинговій фірмі.

Джекі недовірливо примружилася.

— Красимира?

— Так!

— Ем-м... як це сталося?

Він гучно видихнув. Цього питання можна було очікувати. Проте з кожним наступним разом розповідати одну й ту саму історію легше не ставало.

— Я працюю в журналі, бо ця робота дає багато вільного часу. А для того, що я дійсно хочу робити, його треба до фіга. Проте мені нудно писати про політику чи спорт, а в економіці я, щиро кажучи, не великий експерт. Мода ще покатать. Я на цьому трохи знаюся.

— Чого ж тоді анонімно? — покліпала віями Джекі.— Я по телеку бачила таких журналістів, вони, навпаки в камеру лізуть постійно...

— По-перше, я не хочу, щоб мої однокурсники гигикали й тицяли в мене пальцем. Мода — це ж фігня якась, ага! А по-друге, якщо людина в книгарні побачить на полиці книгу Ф. Броницького, не хотілося б, щоб першою думкою у нього було: «А, це отой... „у наступному сезоні будуть актуальні всі відтінки сірого“?»

Джекі здивовано вигнула брови.

— То ти той... письменник?

— Письменник — це той, у кого книжка є у твердій палітурці,— похмуро пояснив Федя.— Он у Данила мати — письменниця. Дуже популярна. Живе собі в Мюнхені, виховує шарпея і штампує книжку по книжці.

— Заздрити — це недобре...— обережно вставила дівчина.

Знову!

— Я не заздрю! — Федя підвівся з крісла.— У нас із нею особливо «приязні» стосунки. Коли в Дані трапилася вся ця халепа з коліном, у лікарні день і ніч стирчали мої батьки. А його — навіть не спромоглися приїхати. Він втратив усе, а їм було байдуже.

— І не забрали його, щоб лікувати? — прошепотіла Джекі.— Тому Данило й не захотів там жити?

— Данило не захотів там жити, бо тоді не хотів жити взагалі.

В будинку знову стало так тихо, що було чути галасливі перекрикування пікетників. Годинник у їдальні глухо вдарив шість разів. Федя підійшов до вікна й відсунув важку бордову штору. На паркані сидів один із сільських підлітків — він підкидав на долоні камінь і з цікавістю роздивлявся стрілчасті вікна й вітражі правої вежі.

— Ну, які ще в тебе...

— Дай почитати,— Джекі раптово опинилася поруч, і Федя здригнувся з несподіванки.

— Не дам.

— Чому?

Федя підібгав кутик рота. Як би їй чемно пояснити, що вона навряд чи зрозуміє те, про що він пише? Він стримано всміхнувся й кивнув у бік хлопця, що погойдувався на паркані.

— У нас тут облога, якщо ти не помітила, і...

— ...і ми однаково нічогісінько не можемо з ними вдіяти,— спокійно мовила вона.— Мені нема чого робити. А читати я люблю. В інтернаті іноді цілі дні в бібліотеці стирчала.

Федя мовчав. Поки що його роман читала тільки одна людина, й вона була не в захваті. Отож, якщо Джекі скаже те саме, це свідчитиме, що його письменницький талант, без жодних сумнівів, недалекий від нуля. Але дівчина вперто не зводила з нього погляду. Її брови були трохи підняті, а в очах з’явилося німе благання. Федя не втримав посмішки.

— В тебе очі — як у кота зі «Шрека». Як я можу відмовити?

За кілька хвилин він приніс і поставив на стіл ноутбук. Джекі влаштувалася поряд на дивані, спостерігаючи, як Федя шукає і відкриває потрібний файл.

— Ну от. Щоправда, ще незакінчений.

— Нічо’. Якщо мені не сподобається — я кину одразу,— впевнено кивнула дівчина.— Іди собі.

Федя недовірливо насупився.

— Куди?

— Та куди-небудь! Можеш піти покурити. В танчики порубайся на смартфоні. Чи ти хотів сидіти й сопіти у мене над вухом, поки я читатиму?

Федя закотив очі й знехотя підвівся. Ну й куди йому йти? Піти з кімнати — це понад його сили. Адже він має бачити реакцію. Можливо, якщо він крадькома спостерігатиме за нею зі спини, то не заважатиме?

— І через плече не зазирай,— владно заявила Джекі, не відриваючись від монітора.

Її тон не залишав вибору. Федя трохи потинявся їдальнею, сходив на другий поверх, оцінив масштаб сільського мітингу, а потім повернувся у вітальню і тихенько всівся у крісло навпроти, намагаючись не ворушитися, щоб не відволікати.

Минуло кілька годин. Похмурий бордовий інтер’єр кімнати швидко набрид. Знічев’я Федя став роздивлятися Джекі, яка напружено схилилася над ноутбуком. Вона була з тих дівчат, у яких на касі завжди просять документи при купівлі алкоголю — ані двадцять один рік, ані навіть вісімнадцять їй з першого погляду не даси. Джекі скидалася на пташеня: тонкий ніс, великі жовто-зелені очі, різкуваті, гострі рухи — ось вона піднесла руку і стрімко прибрала за вухо неслухняне пасмо. Так само по-пташиному швидко звела на нього погляд і знову втупилася в текст. Волосся на поголеній потилиці вже трохи відросло й тепер здавалося екзотичним чорно-зеленим пір’ям. Точно, пташеня. Вертке, рвучке й хитре. І приручити цю пташку практично неможливо.

Вона не була схожа на жодну з гурту його знайомих, і Федя навіть не міг сказати, що саме його в ній дивує. Вередлива, в’їдлива, вперта. Добра, іноді така ніжна й беззахисна, що аж щемить у грудях. Дивна — з великої літери. Йому б хотілося написати такого персонажа. Жоден з його знайомих раніше не викликав такого бажання.

— Припини на мене витріщатися.

— Ну, ти сьогодні просто тиран,— усміхнувся Федя.— Сопіти не можна, зазирати через плече — теж, тепер на тебе ще й не дивитися?!

Вона нічого не відповіла, тільки поставила ноутбук на диван, вляглася на живіт і підперла голову рукою. Федя зітхнув. У неї таки неймовірно гарні обриси спини, і йому раптом відчайдушно захотілося провести по цій спині долонею.

Звідки ж ти така взялася?

Це питання з бентежливою частотою виникало в його думках останнім часом. Ця дівчина точно була не з його світу. Федя не міг познайомитися з нею в барі, вона не прийшла б з друзями до його улюбленого клубу — бодай тому, що друзів вона не мала. Джекі ніколи не сіла би поруч з ним на модному показі й не зависала б у салоні його перукаря. Якщо Данилові, щоб перейти в іншу реальність, довелося використовувати портал, то йому, щоб потрапити до іншого світу, досить було побачити це зеленоголове диво.

Джекі раптом випросталася, всілася на дивані й відсунула від себе комп’ютер. Федя здригнувся.

— Я дочитала,— тихо сказала вона.

— І?

— Дай мені хвилинку.

В кімнаті стемніло, Джекі вперлася підборіддям у коліна й певний час дивилася просто перед собою не рухаючись, неначе намагалася дібрати слова. Федю охопила тривога. Невже все так погано?

— Я й гадки не мала, що так буває...— нарешті вимовила вона й звела на нього погляд.— Що людина може так здивувати.

Федя зірвався з крісла й пересів ближче, просто на журнальний столик перед диваном. Світ навколо розчинився, і тепер мало сенс лише те, що збиралася сказати його читачка.

— Я дуже хочу сказати тобі одну річ, але боюся, що ти образишся.

Непоганий початок. Федя знизав плечима й примружив очі:

— «Свинота», «мавпа», «різдвяна ялинка» — здається, тобі вже нема чого соромитися.

— Я гадала, що за ці кілька тижнів вивчила тебе,— зітхнула вона.— Ти здавався мені схожим на папугу. Яскравий, галасливий і балакучий. Мені здавалося, що ти дуже поверховий. Але... Федю...— гучність її голосу впала майже до нуля.— Тут такі гострі почуття... така... мудрість чи що... В мене тільки одне питання: хто знає тебе справжнього? Скільки людей знають, як глибоко ти можеш відчувати їхній біль?

Це було дивовижно. Ніби все, чого він хотів і чого прагнув, зараз, саме в цю мить, залежало від того, що скаже ця химерна дівчина. Всередині палало, серце калатало так швидко й гарячково, що його биття навіть не відчувалося. Він нахилився до неї ближче, упер руки в спинку дивана так, що вона не могла поворухнутися, і поставив одне-єдине питання:

— Про що цей роман, Джекі?

— Про те, як жити далі, коли втрачаєш сенс життя.

Так. Це воно. Найприємніше, що він будь-коли чув. Отже, все недаремно. Федя полегшено видихнув, відсунувся й поклав руки на коліна.

— Ну, десь так. А Ніка сказала: «прикольний детективчик».

Джекі різко звела на нього погляд.

— Ніка?

— Ага, моя мала. Сестра. Тимчасово замешкав у батьків, то вона влізла в ноут, коли мене не було, знайшла й прочитала. Не знаю нащо.

Джекі всміхнулася куточком рота, але її обличчя залишалося сумним.

— Данило читав?

— Ні,— Федя похитав головою.— І не буде.

— Чому?!

— Тому. Він читав кілька моїх оповідань, ще в дитинстві. І вважає все це марнуванням часу,— він зітхнув.— Наче дорослим мужикам бігати наввипередки — це вкрай важливе заняття.

— Шкода. Мені здається, він повинен знати, як ти його любиш.

О ні! Краще б вона розповіла про своє ставлення до персонажів!

— Ой, всьо,— роздратовано відмахнувся Федя.— Це найдурніше визначення для наших стосунків.

— Я ж не в сенсі кохання,— стривожено запевнила Джекі.— Це ж природно — любити друзів. Як і батьків, собак, рідну землю і свій мотоцикл. Любов узагалі буває різна.

Феді захотілося співчутливо погладити її по голові. І ця теж вірить у любов? Хоча начебто бачила в житті чимало гидоти.

— Та не буває ні любові, ні кохання,— кивнув їй Федя, немов суворий вчитель до першокласниці.— Ці слова вигадали ті, хто не може або соромиться називати речі своїми іменами. Хіть, прихильність, дурість, жадібність, почуття обов’язку, залежність, звичка: оце все — по-справжньому. А любов, кохання — просто красиві слова.

Джекі вражено похитала головою, але не промовила ні звуку.

— Ти більше нічого не хочеш мені сказати?

— Роман гарний. Його мають надрукувати. Ти молодець,— сказала вона слабким голосом.

— Угу,— кивнув Федя.— Дякую. Піду поїм.

Не чекаючи відповіді, він підвівся й пошкандибав до одного з найприємніших куточків будинку — до великого двокамерного холодильника. Бальтазар, забачивши це, припинив вилизувати задню лапу й провів його пильним поглядом. Федя відчинив дверцята й завмер.

Два яйця, шматочок черствого сиру і хвостик ковбаси. Бракує тільки мишеняти у петлі.

— Джекі!

— Ковбасу віддай котові,— крикнула вона з вітальні.— Вона вже давно лежить! Юрма «доброзичливих» жителів Романівки навколо будинку, синюватий вечір за вікнами й дуже, дуже сумний холодильник. Ліпше не буває.

Джекі нерухомо сиділа на дивані, підібгавши під себе ноги, й неуважливим поглядом втупилася в поліровану поверхню столика. «Іноді чуже нещастя вражає сильніше, ніж очікуєш. У моменти, коли ти бачиш порожнечу там, де раніше палахкотіло полум’я, і кам’янієш від власного безсилля, легко зрозуміти, що фізична смерть насправді нічого не означає».

Такого не буває. Або... буває, й у всіх письменників саме так? Вони запросто граються почуттями, пристрастями й враженнями читачів, водночас думаючи зовсім інакше? Вони знають, куди вдарити, щоб викликати ту чи ту емоцію, але самі її не відчувають? Чи відчувають, але бояться собі в цьому зізнатися, бо так простіше?

— Чому ти не сказала, що в нас нема шо їсти?

Джекі втомлено видихнула. Попри те, що зранку вона з’їла лише маленьку канапку, після всіх подій цього божевільного дня вона геть не відчувала голоду.

— Бо ти міг би й сам зазирнути до холодильника,— роздратовано відповіла вона.— До речі, поки ти апелював до влади, я збігала до крамниці. В тітки Дарини вночі здохла корова. Вона вигнала мене на вулицю віником.

Федя гнівно ляснув себе по стегну.

— Я ж просив не висовуватися!

— Але тепер ти просиш їсти! Проте я нічим не можу допомогти. Випий гарячого чаю і лягай спати. Ми так в інтернаті робили — хвилин на двадцять шлунок можна обдурити.

Ця ідея чомусь не надихнула її союзника. Він похмуро кивнув і попрямував до чорного ходу. Джекі почула далеке дзижчання й пихкання мотора, потім лайку, а за двадцять хвилин Федя повернувся до будинку й люто хряснув дверима. Він вийшов до холу, Джекі почула грюкіт і побігла на звук.

— Ти що робиш?

Федя витягнув з комори свій саморобний велосипед.

— Знаєш, іти вночі пішки п’ять кілометрів — це, звісно, корисно для підтримання форми, але якось невесело! — пробурмотів він.— Якщо нас не хочуть годувати в Романівці, доведеться їхати в Радомишль. Там бодай є цілодобові мінімаркети.

Джекі злякалася. Місцеві й так не відчувають до них особливої теплоти, але якщо, не приведи Господи, Федя раптом надибає десь у лісі хмільну компанію...

— Давай завтра, м-м? Зовсім темно вже.

— До завтра я помру голодною смертю,— скривився він.— Не хвилюйся, довезу їдло цілим і неушкодженим!

Джекі кивнула й не стала нічого пояснювати, тільки торкнулася його плеча. Так, усього на мить. Не звернувши на це уваги, Федя покотив свій велогібрид до чорного ходу.

Час тягнувся так довго, що хотілося кричати. Джекі намотувала кола по вітальні, не вмикаючи світла, щоб добре бачити те, що відбувається у дворі, й рахувала власні кроки. Без трьох п’ятсот. Скільки ж це метрів? Скільки кілометрів? Як швидко цю відстань можна проїхати на велосипеді?

Після цього взяла самовчитель німецької та спробувала зробити кілька вправ, але так і не змогла зосередитися. За дві години вона не витримала і, притиснувши до грудей Бальтазара, щоб не було так моторошно, вийшла у двір. Над Романівкою висів жовтуватий повний місяць. За парканом чулися голоси. Досі не розійшлися? Як довго вони там стирчатимуть? Чи не збираються вони штурмувати будинок? І куди в біса подівся Федя?!

Нарешті позаду почувся тихий скрегіт. Феді якимось дивом вдалося прослизнути непоміченим: мабуть, з того боку маєтку, за садом, пікетників не було. Він завів велосипед у двір і гнівно насупився, побачивши її посеред темного саду. Джекі винувато втягнула голову в плечі, й вони попрямували до дверей чорного ходу.

— Напевно, мені потрібно було прикупити наручники,— зітхнув він, знімаючи з багажника пакети з провізією.— Чи тебе прив’язувати до батареї перед виходом? Людську ж мову ти явно не розумієш...

— Я просто хвилювалася. Про їдло,— бовкнула Джекі.

Федя вихопив з пакета свіжий хрусткий батон.

— О Господи, нарешті! Ми зустрілися!

Він відламав половину й простягнув Джекі, а потім відкусив величезний шмат від своєї. Він жував з таким захватом, що дівчина всміхнулася.

— Так,— Джекі підійшла й різким рухом вихопила хліб з Фединих рук,— не збивай апетит. Почекай двадцять хвилин — поїмо нормально.

Він прожував і недовірливо всміхнувся.

— Ти збираєшся приготувати щось і для мене?

Вони майже не вечеряли разом, не кажучи вже про те, щоб вона годувала Федю власноруч приготовленими стравами. Джекі зніяковіло кахикнула.

— Ну, ти ж таки добув провізію. Тож чом би не нагодувати героя?

— Це ти вдало придумала,— задоволено вишкірився білявий.— Заради такого варто було відмотати вночі на велосипеді десять кілометрів.

Джекі постаралася — буквально за пів години вечеря була на столі, і їдальнею линули радісні, привабливі аромати. Вони їли в повному мовчанні, але ця тиша, незважаючи на вороже оточення, була аж ніяк не гнітюча, а навпаки — приємна. Джекі всміхнулася сама собі — їй подобалося спостерігати, як Федя жадібно поглинає суп, зварений нею. В цій дивній вечері було щось родинне. Якщо забути про розлючених «активістів» за парканом — наймиліша ідилія.

І тут задзвонив телефон.

О пів на першу ночі.

Федя глянув на екран, неквапно витер губи серветкою, зачекав якийсь час і натиснув «Відповісти».

— Які люди! — весело сказав він і задоволено відкинувся на спинку стільця.— Привіт, кохана!

Джекі саме підняла зі столу порожню тарілку й з несподіванки мало не впустила її на підлогу. Кохана?!

А Федя спокійно теревенів далі:

— Та ну, щоб я — та й забув? Я просто не знав, що ти прилітаєш! Ну, вибач... Ні, не вдома. Так, тут є певні проблеми... Зайчику, я обов’язково заїду, тільки-но вирвуся. Тут у мене обставини... як це... непереборної сили!

Джекі сама собі здивувалася. Якусь мить вона не могла ані вдихнути, ані видихнути, а тільки тупо дивилася на Федю широко розплющеними очима.

Це його дівчина. В нього є дівчина. Господи, авжеж! Як у такого хлопця може нікого не бути? І вона просто десь поїхала, от чому він певний час залишався тут.

— Дуже приємно тебе чути!.. Звісно, надолужимо!.. Ага! Давай, я тебе теж!.. Побачимося!

Вона, певно, дуже гарна. Висока, струнка, цицьката й з маленьким тату на щиколотці. Напевно, теж блондинка. Якась відома відеоблогерка. І коли вони йдуть удвох вулицею, люди обертаються. І Федя — в білій сорочці й подертих джинсах, а вона — в легкій рожевій сукні... І він усміхається. Сліпуче, просто як бог... І тримає її за руку...

— Ти чого?

Й усі друзі-хлопці заздрять йому, а дівчата — їй. Ще б пак, така гарна пара...

— Женю, в тебе ложка впала.

Джекі здригнулася, коли почула своє справжнє ім’я. Але змісту його фрази так і не зрозуміла. Зате раптом випалила:

— Хто це був?!

У ту мить їй закортіло затулити рота рукою і померти на місці від сорому. Яке право вона мала це питати, та ще й з такою істеричною інтонацією?

Федя тим часом уважно роздивлявся її, трохи схиливши голову набік — як цуценя, якому показали м’ячик.

— А що? Ну, дівчина моя.

Всередині у Джекі все обірвалося, аж захололи кінчики пальців. Вона гучно втягнула повітря й почала бездумно збирати зі столу все, що під рукою — ніж, тарілку, салатницю, дошку для хліба... Набравши цілу гору, рушила на кухню. За спиною зарипів стілець. Федя попрямував за нею.

— Тобі зле?

— З якого це дива? — з грюкотом скинувши посуд у мийку, вигукнула вона. Ой дарма! Зараз скаже, що вона — бісова істеричка, і взагалі...

— Та ти позеленіла. В тебе обличчя зараз — як твоє волосся,— повідомив Федя.— Водички?

Джекі зібралася з духом і кинула на нього свій найкращий важкий погляд. Але Федя не збирався дати їй спокій.

Він повільно розтягнув губи в посмішці, його очі потемніли ще сильніше й заблищали. Якоїсь миті Джекі здалося, що він буквально перебуває в її голові, бачить її наскрізь, з усіма її безглуздими почуттями й бажаннями, ба більше! Тепер він захоче використати це знання у власних цілях. Він ніби зрозумів, що має над нею необмежену владу, й тепер може ось так посміхатися, мов змій-спокусник, і робити з нею, що хоче. Будь-якої миті! Коли тільки заманеться! Відтепер він знав про неї те, що вона не змогла приховати. Вона почувалася слабкою. І це лякало.

— Не треба на мене так дивитися.

— Як?

— Отак!

— Та дивлюся як дивлюся! — засміявся він, і на щоках з’явилися легкі веселі зморшки, хоча очі залишалися уважно примруженими. Потім Федя закусив нижню губу й вигнув одну брову, ніби щось запитував у Джекі.

Вона гучно видихнула й нарешті змусила себе відірватися від небезпечної темно-карої безодні.

— Так, вона — моя дівчина,— тихо повторив Федя.— Але колишня.

— Яка мені різниця? — з удаваним подивом закліпала Джекі.— Мене це не стосується!

— «Мене це не стосується...— перекривив Федя.— Я просто так позеленіла»!

— Нічо’ я не зеленіла! — обурилася Джекі й одразу відчула, як спалахнули щоки. Тільки цього бракувало...

— Ти просто поквапилася з висновками, люба,— раптом цілком серйозно сказав Федя.— Треба було дослухати до кінця.

Він знущається. Кожним порухом, тією посмішкою і цим палючим поглядом... Джекі гнівно зціпила зуби.

— Слухай, Федьку, мене абсолютно не обходить, з ким ти спілкуєшся. І з ким спиш — також!

О Боже! Ну що за дурепа! Джекі відвернулася й закотила очі в нападі безсилого гніву від власної дрімучої дурості. Федя пирхнув і засміявся, а вона рішуче рушила з кухні.

— Посуд миєш ти!

— Звісно, я. Дякую за вечерю!

Джекі злетіла сходами нагору і мало не впала, послизнувшись на гладкому мармурі. Навіть коли вона сховалася у своїй кімнаті, спокійніше не стало. Прихилившись спиною до дверей, Джекі заплющила очі. Чарівна дівчина в рожевому поруч з Федею повільно перетворилася на неї саму — маленьку, непоказну, з голеною потилицею, кільцем у носі й шпичаками під нижньою губою. Ох і гарна ж пара! Джекі затулила обличчя руками. Федині друзі питатимуть, чи не програв він Данилові парі, якщо змушений водити за собою це чудовисько. Адже вона пам’ятала, як відреагувала на неї його подруга. А його батьки, якщо, не дай Боже, колись побачать її зі своїм сином... І, звісно, люди на вулиці теж обертатимуться їм услід. І дивуватимуться, де ж цей красень знайшов собі таке...

В кімнату постукали. Джекі здригнулася й відчинила.

— Джекі, я серйозно,— тихо сказав Федя.— Ліза — моя найкраща подруга. Я знаю її сто років. Ну, ніде правди діти, ми трохи покрутили, але нічого з того не вийшло — вона для мене просто «свій пацан».

— Співчуваю,— похмуро кинула Джекі й ковзнула по його обличчю швидким поглядом.— Але навіщо ти мені це розповідаєш?

Федя знизав плечима й винувато всміхнувся.

— Просто хочу, щоб ти знала.

— Гаразд, занесу в твоє досьє,— кивнула Джекі.— На добраніч.

Вона вже потягнула клямку на себе, але Федя притримав двері.

— Але мені було приємно.

Й усміхнувся — щиро, по-доброму, саме тією усмішкою, від якої в неї вже давно переверталося все всередині. Джекі закотила очі й зачинила двері.

— От дурко,— прошепотіла вона й усміхнулася сама собі.

Розділ 12 Палац із кришталю

За день після невдалої нічної гонитви за незнайомцем Данила досі турбували неприємні відчуття під коліном. На додачу, нагадували про себе й Едвардові борги. Данило відправив Аль-Разі банківський чек на суму боргу й замовив собі трохи готівки на поточні витрати, але питання з комітетом з розробки водомобіля залишалося відкритим. Утім, зважаючи на те, що погода сьогодні була на подив чудовою після прохолодної дощовитої ночі, Данило дозволив собі ненадовго розслабитися й посидіти на веранді в плетеному кріслі. Почувся гуркіт мотора. Данило примружився проти сонця й поглянув у небо. Над будинком пролетів уже знайомий йому силует літоциклетки — «велосипеда» з двигуном і широкими механічними крилами. За Озом Гурвіцем тріпотів білий пілотський шарф, а очі від сонця захищали круглі окуляри.

Гудіння моторів не слабшало. За літоциклеткою промайнуло ще кілька літальних апаратів на балонах, а потім маєток Яблонських накрила повільна тінь від вайлуватого пасажирського дирижабля. Всі вони прямували на схід.

Мегафон на Соборній вулиці засвистів, і над дахами будинків полетіла врочиста мелодія гімну Леобурга.

— Доброго ранку, високоповажні гості й підданці нашого великого міста! — бадьоро продекламував диктор.— День, якого з нетерпінням усі чекали, прийшов! Головний архітектор Леобурга, пан Готтард фон Іберайн, презентує публіці найграндіознішу будівлю в історії світової архітектури — Діамантовий палац! Не проґавте! Сьогодні відбудеться урочисте відкриття, і ця велична неповторна будівля прийме щорічну виставку досягнень науки й техніки. Кожен свідомий леобуржець мусить відвідати цей видатний захід, де наше місто вчергове продемонструє всьому світові дивовижні плоди своєї праці!

Знову пролунав гімн, і мегафон замовк. Ось куди полетіли Гурвіц і компанія! Треба буде змусити Яблонських відвідати виставку — там, певно, можна якнайповніше познайомитися з життям Леобурга.

Сонце припікало, Данило відкинувся на спинку й задоволено витягнув ноги. В цьому кріслі, наскільки він пам’ятав, любила сидіти Агнеса. В неї на колінах завжди лежала розгорнута книжка, але йому часом здавалося, що вона не читає її, а просто тримає, як своєрідний щит. Агнеса не могла розслабитися навіть у колі своєї родини. Точнісінько так, як зараз не міг ані на мить втратити пильність він сам.

— Пане Едварде, вам термінова пневмопошта.

— Мені? — Данило здригнувся й миттєво розплющив очі. Свенсон стояв поруч із залізним циліндриком у руках.— Від кого?

— Підпису немає, пане. Відправлено з Центрального поштового управління,— дворецький шанобливо схилив голову.

Данило підвівся й відкрив металевий циліндр. На долоню випав згорнутий вчетверо папірець. Хлопець розгорнув його й завмер.

Страх холодною хвилею прокотився між лопаток і збив дихання. Данило мимоволі похитнувся й обернувся до Свенсона.

— Що це має означати?

Він простягнув папірець. Обличчя старого, тільки-но він кинув погляд на папір, витягнулося та зблідло.

У верхньому кутку — латинська буква «V». А внизу — майстерно, з любов’ю до деталей, вимальована картинка. Кожна лінія випромінювала загрозу, лють, ненависть. Хтось дуже постарався і, без сумніву, довго й уважно спостерігав за тим, кого малював. Тому Данилові було важко не впізнати власну відрубану голову.

— Якого біса?

— Пане Едварде, можливо, це помилка і...

— Яка помилка, Свенсоне? — прохрипів Данило й утупився у дворецького напруженим поглядом.— Яка в біса помилка? Ви що — не впізнали б мене на цьому малюнку? І що це в дідька за літера «V»?

— Це не «V». Це перевернута «А»,— видихнув старий.— Знак леобурзьких вигнанців. На вироках...

— ...ставлять таку печатку, а ще ходять чутки, що їм випалюють таке тавро на щоках,— закінчив за нього Данило.— Отже, той, хто підслуховував нашу з Юліаною розмову і кого я переслідував, повідомив їм про все!

— Цілком можливо. Я кілька разів бачив дивні тіні в саду,— скрипнув Свенсон, згорнув аркуш з картинкою і простягнув його Данилові.— Можливо, це зайве, але я маю застерегти ще раз: пане Едварде, на вашому місці я би припинив пошуки вбивці батька. Ніхто в Леобурзі не знає, що трапляється з людьми, які назавжди втрачають людську довіру, але не думаю, що це щось добре. Вигнанці справді можуть бути небезпечні.

Данило важко зітхнув і зім’яв послання в тугу паперову кульку.

— Відступати мені нікуди. Мабуть, я добряче зачепив їх за живе, якщо вже почали погрожувати.

— Я очікував, що ви так скажете,— з жалем кивнув дворецький.— Що ж, це ваш вибір.

Цієї миті двері на веранду відчинилися, і з дому вискочив незвично жвавий, як на такий ранній час, Альберт.

— Он ви де, Едварде! — всміхнувся його юний кузен.— Ви поїдете з нами на щорічний огляд досягнень науки й техніки?

— Так, я сам збирався запропонувати.

— О, це така подія, буде все місто! Обіцяють змагання механічних маніпуляторів!

— Маніпуляторів?

— Ну як же! — засмучено протягнув Альберт.— Я сподівався, що ви про них пам’ятаєте. Одного разу ви казали, що в недалекому майбутньому завдяки їм відпаде потреба у слугах і дворецькому!

Данило відчув незручність ще до того, як Свенсон звів брови, стиснув губи й почав уважно роздивлятися кам’яну підлогу веранди. Хай що це за механічні штуки, схоже, Едвард свого часу сказав це навмисно, щоб принизити старого.

— Гм-м...

— Але ж той огляд насправді не головне,— захоплено провадив кузен.— Палац! Презентують палац! Це... ви навіть не уявляєте, яка це грандіозна будівля! Це прогрес, сила духу, торжество науки в склі й металі.

Данило знизав плечима. Найпевніше, ця скляна штука буде чимось схожа на вокзал у Львові, та й по всьому.

— До речі, Альберте, хто ще поїде з нами?

— Я сподіваюся, ми виберемося всією родиною, адже проґавити свято такого рівня — це ж невимовна прикрість,— Альберт схвильовано сплеснув руками, майже так само, як це полюбляла робити його мати.— Тільки допоможіть мені умовити нещасну Беату вибратися на свіже повітря.

— А Тео немає вдома? Чи він не годиться вам у помічники? — Данило сховав у кишеню зім’яте послання.

— О, Тео...— скривився Альберт.— Після того інциденту на кухні його або нема, або він сидить у себе в кімнаті й відмовляється спілкуватися з нами. Щиро кажучи, я не наважився запропонувати йому прогулянку.

Свенсон раптом глянув Данилові в обличчя. Хлопець здригнувся. Чи то від зневажливого погляду дворецького, чи то з якоїсь іншої причини, яку він ще не усвідомлював, Данило раптом відчув докір сумління. Тео сидить у своїм барлозі, мов поранений звір, і, найпевніше, досі знемагає від ганьби й ненависті до свого молодшого брата. Останнім часом Данило дізнався про нього чимало нового, і тепер його доля, що колись здавалася справедливою, викликала лише жалість і співчуття. Ніхто в цьому будинку не наважиться переступити поріг його кімнати. Ніхто не захоче першим заговорити. Револьвер на поясі й безліч важких предметів поблизу надійно відженуть подалі будь-кого, а представників цієї недолугої родини — й поготів. Він такий самий самотній у цьому будинку, як і Данило, але Тео не має навіть підтримки в особі Свенсона. Данило задумливо потер брову.

— Я зайду до Тео, може, він складе нам товариство. Гадаю, йому теж буде корисне вийти на люди.

Альбертове обличчя витягнулося, здавалося, він хотів запротестувати, але зловив суворий погляд Данила й не наважився.

За дверима лунало громоподібне хропіння. Данило обережно постукав. Раз, другий — цілком скромно, а втретє — так, що двері здригнулися.

Звуки припинилися. Кілька секунд було тихо, а потім почувся хрипкуватий голос:

— Свенсоне, йди до дідька! Я ж сказав, що не голодний!

Нарешті. Данило зазирнув у кімнату.

— Це не Свенсон. Це я.

Тео лежав на ліжку у верхньому одязі й у чоботях — мабуть, завалився так, як і прийшов уночі. На підборах налипнули бруд і солома. Певно, ходив кудись у Робітничий район, де дороги прибирають не так часто, як в Аристократичному.

— Я відпочиваю, Едеку, чого тобі?

Тео перейшов з німецької на польську, як часто робив, спілкуючись із родичами. Данило розумів кожне слово, але не був упевнений, що не наробить помилок, тому відповів німецькою:

— Дізнатися, як у тебе справи.

Одного погляду вистачило б, щоб зрозуміти, що справи в Тео кепські. Його підборіддя вкрилося нерівною щетиною, очі почервоніли — чи то від алкоголю, чи то від безсонної ночі, а від одягу линув неприємний запах. Тішило єдине: синці на обличчі майже зійшли, та й наліпки на зламаному носі вже не було.

— Мої справи нікого не обходять.

— Ти перетворюєшся на тварину, Тео,— Данило сів на край ліжка.— І на це не можна так просто заплющувати очі. Звідкіля ти такий гарний?

Данило кивнув на його розірвану на грудях сорочку й пом’ятий, у бурих плямах піджак. На перший погляд здалося, що це сліди крові, але, вочевидь, Тео просто облився вином.

— Я був у Шарлотти,— буркнув він і закинув руки за голову.— Тільки в неї в цьому клятому місті ще залишилася випивка. Ці негідники з Ради два дні тому ввели «сухий» закон!

— Співчуваю,— кивнув Данило.— Але це на краще. Не дуже приємно бачити, як спивається твій рідний брат.

Тео заплющив очі й широко посміхнувся, але в його посмішці відчувалося стільки болю, що Данило точно вгадав, про що той скаже далі.

— Та ніякий я тобі не брат, Едеку, і ти про це, напевно, вже знаєш...

На певний час у кімнаті запала мовчанка — стало неприродно тихо, ніби з приміщення раптом викачали повітря. Тео безшумно посунувся на ліжку й усівся, прихилившись спиною до стіни. Данило звів на нього погляд.

— І що з того?

— Що з того?! — темні очі «брата» заблищали, на обличчі спалахнула безглузда посмішка на межі з божевіллям.— Ти хоч уявляєш, як мені тепер жити? Я не Яблонський! Яку огиду, певно, відчув твій батько, дізнавшись про мене правду! Моя мати — дворова дівка, а про батька й узагалі ніхто не знає! Та я навіть слугам уже наказувати не наважусь!

— А ти не наказуй, а прохай. Працює чудово,— похмуро кинув Данило.— Хто тобі розповів про все? Коли ви з батьком сперечалися в кабінеті, ти був здивований його рішенням.

— Був,— кивнув Тео.— Але нещодавно певний «добрий самарянин» вирішив врятувати мене від невігластва. Мені надійшов лист із документом. Саме тому я пиячив усю ніч, а вранці... ми з тобою зустрілися на кухні.

Данило знову згадав розмову з Юліаною. Ідеальний план помсти. Зруйнувати сім’ю не ззовні. Зсередини. Кожного окремо. «Добрий самарянин» знає, що робить.

— Тео, щодо тієї нашої з тобою... розмови. Я розумію, наскільки це було принизливо для тебе. Але якби час повернувся назад, я вчинив би так само.

— Облиш, Едеку. Ти вчинив правильно. З безрідними холопами тільки так і треба.

Цей новий напад самобичування вивів Данила з себе. Він схопив Тео за комір і струсонув. Той різко вдихнув з несподіванки, але не наважився чинити опір — чи то пам’ятаючи про минулу сутичку, чи то просто від розгубленості.

— Та зрозумій ти, бовдуре: ти однаково мій брат! І вдарив я тебе тільки тому, що ти образив дитину! Хай там як насправді — я не збираюся перекреслювати все життя через якийсь клятий папірець! Ти — Яблонський, Тео. Ти виріс у цьому будинку, і він належить тобі так само, як і мені, як Агнесі, як Альберту й Беаті. Мої гроші — твої гроші, якщо ти не вирішиш купити на них річний запас віскі. Якщо ти зараз відмовляєшся від мене, від своєї родини, чим ти кращий за батька?!

Він відпустив його піджак, і Тео впав назад на подушку, ошелешено дивлячись Данилові в обличчя. Декілька хвилин він мовчав, ніби оговтуючись, а потім пробурмотів:

— Коли я побачив ті сторінки з метричної книги, мені було важко повірити, що мій батько — не батько мені, а ти — не брат. А зараз... зараз мені здається, що я зовсім тебе не знаю,— Тео важко ковтнув.— Мій молодший брат ніколи б не сказав такого. Він не заступився б за хлопчиська. Він виписав би винагороду пройдисвітові Бридж-Паркеру за чудову роботу, коли той заарештував Агнесу. Він гребував навіть заходити на кухню, де вештаються слуги, не те що... То хто ти в біса такий?

— Едвард Яблонський,— знизав плечима Данило.— Хоча, якщо бути відвертим — я й сам у цьому не впевнений, бо нічого не пам’ятаю.

Данило підвівся. Тео дивився на нього широко розплющеними очима, але в його погляді, ще мить тому шаленому й розгубленому, щось невловно змінилося. Данило попрямував до дверей і ледь узявся за клямку, як позаду почулося:

— Дякую тобі, Едеку.

Данило обернувся й з легкою посмішкою вимовив:

— Поголися й перевдягнися. За пів години ми з Альбертом і Беатою чекаємо на тебе у вітальні.

Шлях за місто видався нудним: повз пролітали одноманітні зелені пагорби, екіпаж підскакував на нерівній дорозі, до того ж, над вухом щебетав невгамовний Альберт. Данило відчував, як самі собою заплющуються очі, але тримався з останніх сил. Андрес нарешті виїхав на пагорб, і Альберт зойкнув від захоплення.

— Дивіться! Дивіться! Діамантовий палац!

Данило визирнув у вікно. Все, що він досі уявляв, виявилося справжньою нісенітницею. Він ніколи в житті не бачив таких будівель — ані за розмірами, ані за архітектурою. Палац займав тисячі квадратних метрів, мав чотири поверхи й величезну скляну баню, яку можна було порівняти хіба що з базилікою Святого Петра в Римі. Здалеку Данилові здалося, що будівля могла б запросто накрити собою весь Леобург, разом з усіма його будинками, соборами, заводами й майданами...

— Неймовірно!

Альберт відчинив дверцята екіпажа ще до зупинки й мало не впав. Данило допоміг зійти Беаті, й навіть похмурий Тео, який виліз останнім, з подивом роздивлявся дивовижний палац. На щастя, Альберт заздалегідь придбав вхідні квитки, і їм не довелося чекати у довжелезній черзі.

— Ходімо, ходімо! Та швидше ж! — підганяв Альберт, розштовхуючи роззяв біля входу.

На вході перевіряли документи. Данило втягнув голову в плечі. Він мав при собі паспорт Едварда, але й гадки не мав, чи не згадають йому зараз історію з водомобілем, абощо. Будь-яке спілкування з поліцією Леобурга здавалося йому небезпечним. На щастя, в мешканців Аристократичного району документи майже не дивилися, а Тео взагалі пропустили без паспорта, тільки-но він зміряв поліціянта гнівним поглядом.

— Бачу, в тебе неабиякі привілеї? — посміхнувся Данило, чекаючи «брата» поза кордоном поліції.

— Ці Оздемірові пси чудово знають, що ми — Яблонські. Я б на твоєму місці не принижувався,— глузливо кинув він.— Кілька років тому вони б собі такого не дозволили! А тепер ловлять «соколят», наче це когось убереже.

Данило кивнув і нарешті роздивився будівлю всередині. Палац зі скла й металу приголомшував неймовірною ажурною легкістю — кілька галерей з ґратчастою підлогою розташовувалися уздовж стін одна над одною. Поважне панство неспішно прогулювалося, роздивляючись експонати виставки. Все тут було пронизане світлом, яке так вигадливо переломлювалося, що палац дійсно здавався діамантовим і сяяв на сонці; вузькі скляні коридори, що вели в інші кімнати з головного холу, були заплетені в’юнкими рослинами; в діжках росли пальми й цитрусові — хлопчаки стрибали біля апельсинового дерева, намагаючись зірвати плоди. Людей тут було стільки, що важко було пересуватися, особливо зважаючи на те, що більшість відвідувачів виставки дивилася вгору, оглядаючи палац.

У центрі великої зали розташувався фонтан, його струмені грали у світлі, а безліч крапельок, зависаючи в повітрі, створювала навколо райдужний ореол. Данило звів погляд, і в нього перехопило подих — таким далеким і величезним йому здалося ажурне скляне склепіння. Він уже бачив у Леобурзі чимало — і дирижаблі, і паромобілі, і монорельс, але тільки тут, у цьому грандіозному палаці, що будувався кілька років, серед усієї цієї різнобарвної публіки відчувався справжній дух цього міста — дух чогось захопливо нового й дивовижного, передового, той самий дух, про який стверджували плакати на стінах, але якого не відчувалося на площах і вулицях Леобурга під невсипущим оком отців-фундаторів і поліціянтів. Утім, навіть тут, у натовпі, з’являлися чорні мундири, а найбільше їх було на горішній галереї. Поліціянти з нудьгою дивилися на натовп, немов на отару овець, що товклася у великій залі. Відчуття величі від палацу вмить змеркло, і Данило опустив погляд.

— Шкода, що ми проґавили урочисте відкриття,— щебетав Альберт.— Послухати б фон Іберайна! Як можна створити таке диво! Кажуть, отці-фундатори теж дуже добре виступили!

Зависла ніякова пауза, Данило й Тео втупилися в нього вщипливими поглядами. Альберт вигнув брови й вигукнув:

— Подивіться! З чого все це зроблено? — Він почав обмацувати стільці й столики кав’ярні, що розташувалася всередині палацу.— Вони такі легкі, мені здається, я можу підняти стілець одним мізинцем!

— Це льовшталь,— уперше за всю прогулянку промовив Тео, що значно посвіжішав порівняно з ранком.— Левова сталь. Метал справді надзвичайно легкий. Поки що не вивчені всі властивості, і його мало використовують, хіба що такі навіжені, як Гурвіц, для свого літального апарата.

Вони неспішно прогулюватися далі, поки не помітили табличку «Механічні маніпулятори», що вказувала на бічній коридор.

— Швидше! Змагання ось-ось почнеться!

Альберт смикнув Беату за руку, вона щось невдоволено замимрила, але скорилася. Вони вийшли з палацу й вирушили до сидінь, що розмістилися на схилі пагорба. Звідти відвідувачі виставки мали спостерігати за змаганням «механічних маніпуляторів» — для них уже споруджували доріжки й розставляли круглі столики з наборами різноманітних деталей і коліщаток. Над головами публіки раз по раз шугали літальні апарати різних розмірів і форм — від зовсім маленьких, з численними пропелерами, що призначалися для швидкої доставки вантажів на короткі дистанції, до величезних дирижаблів, що поважно пливли над виставкою у напрямку центру міста. І тут, і всередині палацу чувся неймовірний гомін: гуділи мотори, сміялися й розмовляли люди, ляскало залізо, земля здригалася від важких кроків гігантської, схожої на броньованого носорога, чотириногої махини.

Просто неба дихалося вільніше, але Данило й тут, як і більшість людей навкруги, не міг відірвати погляду від осяйного палацу. Однак, він дедалі частіше помічав дивні погляди — чи то співчуття, чи то переляку,— якими леобуржці супроводжували Яблонських у натовпі. Мабуть, через Агнесину справу.

Навколо палацу, наче гриби після дощу, виросли дрібні намети — Альберт пояснив, що туди свої винаходи звозили приватні винахідники, які не здобули грантів од міської влади. Трохи осторонь, майже біля самого краю майданчика, тіснилися купці: до щорічної виставки сюди спеціально приїхали торговці з сусідніх країн, і тепер аристократи, статечні пані та джентльмени, простий люд з Робітничого району й екстравагантні особи з району Творців юрмилися, штовхалися й роздивлялися розкладки з закордонними тканинами, їжею, прикрасами й усіляким крамом.

— Ви тільки погляньте на це,— розгорнувши білу ажурну парасольку від сонця, скептично зітхнула Беата.— Шкіряні корсети... А яка груба лямівка, застібки! Раніше такий одяг дозволяли собі тільки дешеві актрисульки. Невже восени так одягатиметься весь Леобург?

Данило стримано всміхнувся, Альберт щось лагідно заґелґотів, запевняючи, що леобурзька публіка не так схильна до модних віянь. Тео тільки ледачо позіхнув. Вони продерлися крізь щільний натовп і вийшли до трибуни.

— Що воно таке? — здивувався Данило.— Маніпулятор?

З невеликого намету до доріжок для змагань котили щось мідне. Дивовижний винахід був віддалено схожий на постать людини. В нього була лискуча кругла голова й мініатюрні скляні очиці. Черевате тіло на чотирьох колесах мало ззаду прозорі ґратчасті дверцята — крізь них проглядала яскрава капсула, від якої в усі кінцівки маніпулятора тяглися низки трубок. Поруч кілька роботяг намагалися приєднати до аналогічного «чоловічка» три пружні лапи, але одна вперто не хотіла згинатися.

— Яка нудьга,— зітхнув Тео.— Оце й усі наші досягнення. На цих виставках уже давно нема на що дивитися. Сюди більше ніхто не приїжджає.

— Що ти маєш на увазі? — спалахнув Альберт.— Подивися, скільки людей!

— Це все леобуржці, яким нудно вдома,— скривився Тео.— Пам’ятаєш, Едеку, які виставки були років десять тому? А, ти ж...— він знову спохмурнів.— А зараз? Де британці? Де австріяки, японці, росіяни, врешті-решт? Усі гострять сокири, готуються до війни. Людей тепер цікавлять дві виставки — у Сараєві за два тижні й потім у Петербурзі. Всім цікаво, чим їх убиватимуть.

— Мені здається, ти занадто песимістичний,— заперечив Альберт.— Ми ж місто...

— ...за яким іде решта світу? — Тео глузливо посміхнувся.— Так, авжеж.

Місця на трибунах для глядачів, вочевидь, розташовувалися відповідно до району проживання: на горішньому ярусі з найкращим оглядом сиділи мешканці Аристократичного району, трохи нижче — люди з району Творців і Академічного, а біля самого підніжжя пагорба були відведені місця для робітників. Яблонські почали сходити на трибуну. Данило сів поруч з Тео й знайшов на бильці щось на зразок бінокля з додатковими висувними лінзами. Збоку було викарбувано: «Тетранокль К-201». Хлопець підняв прилад до очей, навів фокус і поглянув у бік міста.

Над фігурними гребенями дахів Леобурга, мало не зачіпаючи колючі шпилі обох соборів, спритно сновигали різноманітні літальні апарати, іноді дуже дивної конструкції: з перетинчастими крилами, як у кажанів, або у формі мініатюрних морських кораблів з пропелерами й щоглами. На південь, у бік повітроплавного порту, сунув велетенський дирижабль. На його світло-блакитному балоні виднівся великий леобурзький лев.

Місто по периметру, наче кріпосні мури, оточувала масивна кована огорожа. На східній околиці, біля Російської брами, бовваніли сторожові вишки з охороною. Данило з хвилину роздивлявся їх, поки не помітив, що охоронці теж уважно оглядають поле виставки в такі самі, як і в нього, прилади. Оддалік за Леобургом виднілися пагорби, на обрії темнів ліс, сріблилася під полуденним сонцем річка. Данилову увагу привернула похмура будівля на одному з пагорбів за містом — кругла вежа, практично без вікон, оточена парканом. З конічного даху просто на очах повільно висувався майданчик, який містився на вершині ґратчастої ферми, що робило всю конструкцію схожою на гігантську поганку, яка косо стирчить з пенька. Коли ажурний залізний «гриб» розкрився повністю, на майданчику з’явилося кілька людей. Незабаром до вежі наблизився один з дирижаблів.

— Це що там таке? — Данило простягнув Тео свій тетранокль.— Он там, на півночі, де дирижабль?

Тео навіть не глянув.

— В’язниця, що же ще.

Данило здригнувся. Справжня неприступна твердиня.

— Агнеса там?

Тео повільно обернув до нього голову й зміряв іронічним поглядом.

— Ти такий кмітливий,— він дістав з кишені сонцезахисні окуляри.— Ті віконця нагорі — це камери для вбивць. Голі кам’яні стіни, дошки замість ліжка. Вона там.

Данила пробили дрижаки. Звісно, не варто очікувати, що в’язниця в Леобурзі буде схожа на скандинавську — з усіма зручностями та тренажерною залою, але було моторошно навіть на секунду уявити, що приготувала дівчині доля. Данило нервово покусав губи й покрутив свій тетранокль. Дві додаткові лінзи мали б збільшити зображення. Він опустив їх і притулив пристрій до очей. Так і сталося — в’язниця одразу ж наблизилася.

Дирижабль плавко знизився й тільки-но порівнявся з будівлею, як з гондоли викинули швартові канати, щоб закріпити їх на майданчику Данило ковзнув поглядом у бік Тео.

— Що там відбувається? Що це за дирижабль?

— Зараз змінюється патруль. Чотири рази на добу В інший час літають над містом і видивляються, чи не продає хто «Зорю Леобурзьку»,— посміхнувся Тео, й літня пані, що сиділа нижче, кинула на нього переляканий погляд.

Літальний апарат, надійно прив’язаний канатами, тримався в повітрі точно над майданчиком. З нижнього люка гондоли скинули канатну драбину. Двоє людей швидко спустилися донизу, їх змінили інші двоє.

За периметром вежі під дахом ішла доволі широка ринва — в деяких місцях зовсім близько до віконець камер. Данило на мить уявив, як повзе по бляшаній трубі, зазирає всередину, крізь ґрати. Агнеса там, і її життя зруйноване назавжди, бо якийсь покидьок вирішив помститися за своє вигнання...

— О, дивіться, зараз почнуться перегони маніпуляторів! — захоплено верескнув Альберт, указуючи пальцем униз.

— Чому її тримають у камері для вбивць, якщо не було суду? — тихо запитав Данило у Тео.— Це незаконно!

— Її звинувачують у вбивстві члена Ради,— знизав плечима той.— Хоча я вже не сумніваюся, що вона не вбивала батька. В будь-якому разі, це злочин проти законної влади, з такими не жартують.

— Коли суд?

— З судом у Леобурзі складно. Після того, як ухвалили закон «Про остракізм», засідання зазвичай проводять за зачиненими дверима. Минулого тижня Іжачек казав, що йому не дозволили зустрітися з Агнесою — їй призначено іншого адвоката,— Тео примружив очі.— Ситуація паршива.

— Але нас мали б запросити на засідання, навіть якщо воно було закрите?

— Мені надіслали повідомлення з Ради, що я, як наречений Агнеси, тепер є її опікуном по смерті батька. Я ходив до Оздеміра, і він сказав, що я зможу посісти місце у Верховній Раді не раніше, ніж за місяць — мають пройти всі необхідні процедури. Він запевнив мене, що справа про вбивство нашого батька — це справа честі для всього міста. Її буде розслідувано максимально ретельно, і суд винесе об’єктивне рішення. Більше я нічого не знаю.

— Якщо це «справа честі» — то суд точно не може бути таємним!

Тео похитав головою.

— Едеку, в нашому місті багато речей відбувається не так, як повинно бути. Я вже нічому не здивуюся, особливо після появи концепції «блискавичного правосуддя».

— Це як?

— Коли провина обвинуваченого підкріплюється вагомими доказами, суд може винести рішення за день-два. Ніхто навіть отямитися не встигне. А якщо йдеться про зраду міста або злочин проти законної влади,— Тео скептично підібгав кут рота,— то вирок не підлягає оскарженню.

— А можна якось потрапити до Агнеси?

Тео спантеличено стиснув губи й почухав брову — зовсім як Федя, подумалося Данилові. Його «брат» і далі стежив за тим, як сяючі на сонці мідні й латунні «маніпулятори», порипуючи шестернями й попихкуючи парою, виповзають до старту. До них з Тео раптом підскочив хлопець з купою папірців і запитав, чи не бажають вони зробити ставку. Данило заперечливо похитав головою.

— В законний спосіб тебе до неї не пустять,— Тео простежив за букмекером, перейшов на польську й знизив тон.— Зазвичай наших ув’язнених засилають на копальні на північ Російської Імперії з правом повернутися, якщо виживуть, і тільки вигнанцям такого права не дають.

— Я чув, що Росія припинила приймати наших ув’язнених.

— Не звичайних ув’язнених — саме вигнанців! Оздемір почав виганяти мало не за косий погляд на його портрет, і росіяни розірвали договір. Гадаю, більшість вигнанців вирушила до Українського Королівства або до Малопольського Князівства, але найбільш злі та відчайдушні, ймовірно, сховалися десь у Нейтральній зоні. Звичайних же злодіїв, порушників патентів і вбивць доволі небагато, їх стережуть з потроєною пильністю до заслання в Сибір.

— Хіба не можна якось домовитися? — знизав плечима Данило.— Охорона навряд чи відмовиться заробити кілька золотих лео...

— Сумніваюся,— Тео схрестив руки на грудях.— В Агнеси дуже складна ситуація. Вона досі там, бо вони не знають, що з нею робити. За її долею стежить усе місто, адже вона — Яблонська. А містян ліпше зайвий раз не дратувати. Пам’ятаєш, як після...

— Не пам’ятаю.

— Так... Коли Август загинув під час вибуху в лабораторії, його похорон перетворився на марш протесту. Леобуржці вимагали розслідування. Але, як і смерть Олекси Чорного, цей вибух залишився загадкою. Отож, поки Рада роздумує, як вчинити з Агнесою, вони стерегтимуть її, мов зіницю ока.

Внизу почалося змагання — публіка на трибуні вибухнула радісними вигуками, винахідники, що вишикувалися уздовж доріжок, кричали й розмахували руками, вболіваючи за своїх «маніпуляторів». Один круглий, без коліс і «очей», завалився на бік і задимівся просто на старті.

— Допоможи мені потрапити до Агнеси.

Тео невідривно стежив за перегонами.

— Я не вважаю це вдалою ідеєю.

Натовп завирував: у лідери, поклацуючи, вирвався циліндр на шістьох кумедних ніжках-пружинах. За декілька секунд він уперся в червону стрічку на фініші й зупинився, трохи похитуючись із боку в бік. Народ шаленів: леобуржці з Робітничого району підкидали кашкети, панство з Аристократичного трусило ціпками, пані розмахували ажурними парасольками. Маніпуляторів-спринтерів покотили до п’єдесталу, і після нагородження їхнє місце посіли інші. Винахідники вишикувалися шерегою й підвезли свої винаходи до столиків з розкладеними деталями. Глядачі захоплено спостерігали, як механічні створіння на швидкість збирають годинник з розкиданих шестерень, циферблатів і стрілок. Дивно, але маніпулятори могли впоратися навіть з такою прецизійною роботою. Переможцем виявився той самий циліндр на пружинах. Його творець, юнак з вогненною чуприною і почервонілими від збентеження щоками, покотив його до п’єдесталу. Якийсь поважний вусань у неприродно довгому циліндрі тепер потискав переможцям руки й надягав на шию винахідників медалі, а діти, вислизнувши від батьків, підкрадалися до див техніки, тицяли пальцями в «очі»-коліщатка й гріли долоні на теплих блискучих боках.

— Мені зле на сонці...— примхливо скривилася Беата й торкнулася скронь.— Я вже відчуваю, як наближається мігрень...

Альберт підхопився й повів її до невеликого фонтанчика оддалік. Тео з Данилом рушили за ними й опинилися під скляним дахом біля стенду з різноманітними барометрами. Данило знічев’я почав роздивлятися їх: тут були і мініатюрні прилади, які можна було носити на ланцюжку в кишені жилета й самостійно передбачати погоду на день, і величезні — мабуть, для розміщення у дворі або у вітринах крамниць. На деяких навіть було коліщатко для того, щоб налаштуватися на певну територію, як пояснював продавець високому пану в дорогому чорному костюмі й циліндрі. Були тут і барометри, суміщені з годинником і вологоміром, з мідними прикрасами й тонкими блискучими візерунками — для леобурзьких модниць і модників.

Данило подумки повсякчас повертався до темної кам’яної твердині на горизонті. Тео підійшов до невеликої залізної коробки, що на вигляд трохи нагадувала кавовий автомат. Тут видавалися сигари. Данило рушив за ним.

— Ти ж знаєш: я однаково це зроблю,— сказав Данило, дивлячись, як Тео закидає в отвір для монет срібні левчики.— Допоможи бодай зв’язатися з тюремниками.

Його брат потягнув на себе важіль, і на піддон автомата випала сигара.

— Облиш цю ідею,— вимовив Тео, відкусивши кінчик сигари.— Розмову закінчено.

Всередині Данила наче щось вибухнуло. Тео відмовлявся йому допомагати не тому, що хотів уберегти. Він просто не вірив, що той може впоратися, тому вважав обговорення марним. Тео зневажав і ненавидів Едварда. Просто гидкий молодший братик, який був слабший, але завжди отримував значно більше уваги, ніж заслуговував. Данило пригадував це зі снів, що переслідували його напередодні приїзду в дядьків будинок,— і це були єдині спогади, які лишив йому Едвард. Комусь іншому, кого Тео вважав би спроможним урятувати Агнесу, він би допоміг, але не йому. Авжеж.

Але він — не Едвард. Усе змінилося. І Тео мусить це второпати.

«Брат» зібрався йти за Альбертом, але Данило схопив його за лікоть.

— Ні, ми договоримо,— твердо промовив він.— Я піду по неї, що б ти там собі не думав про мене. І я її витягну. Я зроблю це.

Тео здивовано подивився на власний лікоть, а потім звів погляд на Данилове обличчя. Десь глибоко в його темних очах зблиснув вогник, віддалено схожий на повагу, але потім його лице спохмурніло. Він роздратовано звільнив руку з пальців Данила й обсмикнув рукав.

— Ти не зможеш.

— А от подивимося. Якщо ти допоможеш, то...

— «Леобурзький вісник»! Терміновий випуск! Вбивцю буде покарано!

Данило здригнувся й озирнувся. Хлопчисько прудко проскочив між ним і Тео, розмахуючи стосиком газет і волаючи рекламні гасла:

— «Леобурзький вісник» — всі новини міста всього за два левчики! Вбивцю члена Ради стратять на Ярмарковому майдані!

У Данила закалатало в грудях. Він пхнув хлопчику монету й гарячково розгорнув свіжу газету.

«Знаряддя помсти». Готичний шрифт із завитками.

Малюнок — майже на всю першу сторінку. Квадратний Ярмарковий майдан. Оздемір, Варга й Райнгард, притримуючи циліндри, дивляться, як робітники встановлюють на помості гігантських розмірів... гільйотину.

Як добре знають наші високоповажні читачі, публічних екзекуцій у Леобурзі ніколи не проводилося. Проте останнім часом наше місто веде справжню війну. Лиходії, які вважають себе борцями за справедливість, не гребують жодними засобами — вони знищують цивільні дирижаблі й мирних містян, викрадають шанованих у місті людей і ображають честь Леобурга! Неспокійна ситуація в місті та трагічна загибель високоповажного Фелікса Густава Яблонського змушують Верховну Раду вжити найжорсткіших заходів. Сьогоднішнім рішенням Ради було введено в дію новий вид покарання за особливо тяжкі злочини — смертну кару. Першою випробувати силу нового знаряддя помсти — гільйотини — випаде Агнесі Яблонській. Сьогодні вранці Високий суд вільного міста Леобурга, зважаючи на наявність беззаперечних доказів, визнав її винною у вбивстві члена Верховної Ради Фелікса Яблонського...

«Наше місто — це місто гордих, чесних і сміливих людей. Воно не терпить зради, і до такої образи, як вбивство шановного Фелікса Яблонського, нашого вірного соратника й друга, ми не можемо поставитися поблажливо. Прощення не буде. До цього часу смерть злочинців не поганила міських площ, але часи змінилися. І спраглі до справедливості леобуржці побачать відплату вбивці на власні очі вже за два дні»,— наводилися нижче слова голови Верховної Ради, отця-фундатора Юміта Оздеміра.

Данило зім’яв газету й поглянув на Тео.

Агнесу стратять.

І щоб урятувати її, він має лише два дні.

Розділ 13 У вогні

Пролунав дзенькіт, ніби тиша літньої ночі за мить розбилася на друзки. Федя не одразу зрозумів, чи не сниться це йому. З вікна линуло дивне мерехтливе світло: мінливе, помаранчево-червоне. Його джерело було десь унизу. Федя сів на ліжку, кілька разів розгублено кліпнув, і в нього всередині за мить усе закрижаніло.

Він похапцем підскочив до вікна. Поруч зі стайнею яскраво палав дерев’яний сарайчик із садовим реманентом і стара суха яблуня.

— Твою ж нехай!!!

Федя схопив зі стільця джинси, вліз у них, сяк-так влучаючи в холоші, й вилетів у коридор.

— Женю!

— Та я вже бачила! — вона стояла на порозі кімнати, розпатлана й перелякана.— Викликати пожежників?

— Так! Чи... які в дідька пожежники? Поки доїдуть — згоримо! Я по вогнегасник!

— Де ж ти його...

— В коморі!

За хвилину Федя з вогнегасником вискочив на подвір’я. Джекі завмерла посеред двору й незмигно дивилася на вогонь. Зблизька все мало значно гірший вигляд. Сарайчик палахкотів, у повітря вихором здіймалися іскри. Суха яблуня розкололася навпіл. Охоплена полум’ям гілка майже опустилася на дах стайні. Ще мить — і вогонь перекинеться й поглине всю дерев’яну будівлю.

— Відійди! — Федя відштовхнув дівчину.— Зараз завалиться!

Біля підніжжя пагорба з боку села чулася якась метушня. Хтось кричав: «Пожежа! Рятуйте!»

Дах сарайчика прогорів і обсипався всередину. Струмінь піни вперіщив у стовбур, охоплене вогнем дерево застогнало й розвалилося надвоє. Вогню стало менше, але на деяких гілках ще досі гарцювало полум’я. Щоправда, тепер — на даху стайні.

— От паскудство...— Федя кинув порожній вогнегасник на землю.

Джекі схопилася за голову.

— Казала ж — треба викликати!

— Вони приїдуть за три години! — загарчав Федя й закашлявся від диму.— Потрібен брезент... Неси ковдру, плед, пальто! Що-небудь! Треба загасити дах!

Джекі шмигнула в будинок. Стовбур яблуні важко застогнав і завалився на землю. Федя вилаявся, підняв драбину й притулив її до стіни стайні. За хвилину Джекі з’явилася з оберемком мокрих ковдр. Вона тицьнула усе це Феді, той виліз на плаский дах. Він швидко накривав охоплене полум’ям гілля, потім заходився гасити дерево, що поволі догоряло на землі.

Сарайчик, точніше, те, що від нього залишилося, тим часом остаточно розвалився, вогонь почав затухати. Біля будинку зібралися люди, але у двір не заходили, тільки зазирали через паркан. Поки Федя і Джекі вовтузилися з мотлохом, що жеврів на землі, надворі засяяв світанок. Нарешті загасили все до останньої тріски.

Федя розлючено глипнув на юрбу й витер з чола піт. Джекі ледь помітно тремтіла, переступаючи з ноги на ногу.

— Вибух був, потоп був, тепер ще й підпал,— люто посміхнувся Федя, не зводячи погляду з сусідів.

— Ти гадаєш...

— Джекі...— видихнув він і обійняв її за плечі.— Ану ж, задіємо твій мозок. Раптовий мітинг, раптовий камінь у вікно, раптова пожежа. Дивина та й годі.

Дівчина ніяково кахикнула й опустила очі. Образилася? Джекі ніби ненароком ковзнула поглядом по його торсу. Федя здивовано кліпнув і всміхнувся. Ага, збентежилася: вибігаючи з кімнати, він не натягнув футболку. Він прибрав руку з її плечей і трохи відступив.

— Перед тим, як спалахнуло, я чула дивний звук,— промовила Джекі після хвилинної паузи.— Щось дзенькнуло.

— Я теж. Мабуть, розбилася пляшка.

— Яка?

Федя знову роздратовано видихнув: ну скільки ж можна?

— Знаєш, що таке «коктейль Молотова»?

— Було б дивно не знати.

— Алілуя,— похмуро буркнув він.— Оце нам і кинули. Тому й спалахнуло за секунду.

— Стривай! Якщо це підпал, то мають залишитися якісь докази! Нам треба кудись поскаржитися, заявити...

— От ти й підеш заявляти. Я вже ходив — це нам дуже допомогло.

Джекі кілька секунд задумливо дивилася йому в обличчя, стиснувши вуста, а потім вказала пальцем:

— У тебе там сажа.

Федя насупився й потер долонею щоку.

— Ой, блін...— Джекі закусила нижню губу, ледве стримуючи усмішку.— Дай я.

Вона стала навшпиньки й торкнулася його щоки. Федя завмер. Її ніжний дотик був на диво приємний для розпеченої від жару шкіри, йому раптом захотілося, щоб ця мить тривала вічно. Щоб Джекі легко, ніби граючись, провела по його чолу. Щоб її тонкі пальці торкнулися скроні, скуйовдили волосся... Він заплющив очі, але дотик миттєво зник — так швидко, що Федя інстинктивно потягнувся за рукою дівчини.

— Це так просто не відтерти...— Джекі прибрала руку за спину й слабко всміхнулася.— Іди краще вмийся.

Федя кивнув, зібрав обгорілі клапті й попрямував до будинку. Він швидко помився й ліг у ліжко. Отже, чи дотягнуть вони до понеділка та приїзду екологів? Хтось не на жарт узявся за них. І, найпевніше, їх поки що «ввічливо попереджають», оскільки не жбурнули пляшку з «коктейлем» просто у вікно. А от згодом...

Федя перевернувся на другий бік. Очевидно: того, хто намагається їх вижити, не зупинять жодні папірці чи висновки експертів. Звідси треба забиратися, і то якнайшвидше! Немає жодної причини, чому вони мусять віддавати своє життя в жертву цьому будинкові.

Федя знову повернувся й роздратовано скинув ковдру.

«У тебе там сажа».

Її руки такі м’які.

Федя примружився. Як їй знову це вдалося — торкнутися так, що він досі згадує про це, хоча минуло вже пів години?

Так, стоп. Це явний сигнал, що час відвідати найближчий бар... минулого разу вони з Данилом цілком могли познайомитися з двома симпатяшками, якби той після подорожі до Леобурга не поводився, наче заморожений палтус.

«Це так просто не відтерти».

Він міг би стояти там вічність, якби вона продовжувала пестити його обличчя.

Саме вона.

І це ще одна проблема.

Десь завила сирена. Федя виліз із ліжка й підійшов до вікна. До маєтку їхали пожежники, яких викликали турботливі сусіди.

Віднедавна тиші й спокою у цьому будинку було годі й очікувати. Знову дзенькіт розбитого скла. Радісні вигуки. Джекі завмерла й зупинилася посеред сходів. Куди бігти — в бік кухні, до вежі, на дах?

— Де це у нас торохнуло?

Джекі здригнулася з несподіванки, ніби її облили крижаною водою. Федя стояв нагорі й з безтурботним виглядом спирався на поруччя другого поверху.

— Здається, на кухні.

— Ходімо,— він квасно посміхнувся й спустився до неї.— Оцінимо масштаби катастрофи.

Цілих шибок більше не було. Жодної. На підлозі валялося каміння, якийсь дрючок, гравій з доріжки. Федя прочинив двері чорного ходу й визирнув надвір.

— Курва мама! — тихо видихнув він.

— Що там?

— Збирай речі.

Він навіть не глянув на неї, тільки взяв з бюрка пачку цигарок і розкурив одну.

— Що? — Джекі перелякано дивилася на нього.— Що там таке?

— Кажу: збирай речі, ми звідси їдемо,— Федя видихнув дим і звів на неї погляд.— Негайно!

Нормальної відповіді, ясна річ, годі й очікувати. Джекі роздратовано видихнула й вийшла повз нього надвір. Зовні будинок було не впізнати.

Мало не до другого поверху стіни були вимазані свіжим гноєм і замальовані перевернутими пентаграмами. Довершував картину кривий напис крейдою: «Геть!» Прекрасний аристократичний маєток тепер став схожий на притулок підлітків-сатаністів.

— Я не жартую, у тебе двадцять хвилин,— Федя щиглем викинув недопалок у вікно.— О пів на другу автобус, ще встигнемо.

— К-куди?..

Він звів брову й скептично підібгав куточки уст. Джекі вже навчилася розрізняти з виразу обличчя, коли Федю скажено дратували її питання, але зараз чого кривитися? Якщо він хоче поїхати, то нехай їде собі, але куди він тягне її?!

— Спочатку — на зупинку. Потім заліземо в автобус. Доїдемо до Макарова. Від Макарова маршрутка ходить на Київ. Тоді до мене додому.

— Ні!

Слова вихопилися в неї мимоволі. Федя здивовано схрестив руки на грудях.

— Шляхетна панно, дозвольте поцікавитися: чому так категорично? — саркастично поцікавився він.

Вона вже якось уявляла його квартиру. Незвичне планування, багато світла, простору, дизайнерські штучки. Певно, десь у центрі. І потім, він казав, що зараз тимчасово мешкає у батьків. Судячи з його годинника, ноутбука та смартфону, родина у Феді далеко не бідна. Ох... Перед внутрішнім зором Джекі одразу ж замиготіли нещодавні нав’язливі картинки: реакція його батьків, сестри, друзів. Кого він притягнув? Хто це? Що їй тут треба?! Їй тут не місце!

— Я не можу...— жалісно пробелькотіла вона.— До тебе я не поїду.

— Знову це твоє чарівне «я ще на твої гроші не жила»? Тепер тебе бентежить мій дім?

— Та ні, не зовсім...— вона похитала головою і підійшла ближче, щосили стримуючи себе, щоб не взяти його за руку.— Просто... от що ти скажеш своїй родині? «Мамо, тату, Ніко, це Джекі, вона безхатько, хай отут переночує»? Вони будуть шоковані. Вони навіть ніколи не чули про мене...

Він і далі пильно дивився на неї, злегка примружившись від роздратування, але гнів у його очах поступово змінювався ледь помітним відтінком жалю. Джекі одразу спалахнула. Знову жаліє її?!

— Я дещо не так хотів сказати,— вимовив Федя з сумним, задумливим виразом обличчя.— Але якщо ти вважаєш, що мої настільки жахливі й викинуть тебе за двері, як паршиве кошеня, то о’кей — я винайму тобі номер у готелі. Згодна?

Ну... на це вона, мабуть, могла би погодитися. Можливо, Федя допоміг би їй знайти кімнату в гуртожитку, поки вона шукала б роботу, а там...

Цієї миті Джекі здалося, що стіни будинку здригнулися.

— Ти чув? — вона перелякано підняла плечі.— Таке «у-ух...»?

— Джекі, в тебе вже не двадцять, а десять хвилин,— втомлено пробурмотів Федя.— Якщо не звалимо, нас можуть закидати камінням до смерті. Тут стає занадто небезпечно. Мою заяву знову запхнули кудись у дупу, ніхто нас не захищатиме. Коли будемо в безпеці, я спробую писати по усіх фейсбуках, що тут руйнують архітектурний шедевр і все таке.

Джекі не слухала його. Будинок тремтів. Дивно, що Федя досі цього не помітив. У повітрі відчувалося стільки обурення й образи... Вона дослухалася, намагаючись збагнути. Невже вона божеволіє?

Антикварний інтер’єр. Сім стільців у вітальні будинку, де мешкало двоє. Старовинний коминок, старовинні годинники, важкий підсвічник, цупкі бордові портьєри, картини в позолочених рамах...

«Каміння повинно лежати так, як лежало, птахи — співати, як і співали, вітер — віяти, як і віяв».

Іван Дмитрович намагався відтворити тут атмосферу того, іншого світу. Можливо, саме тому портал урешті-решт відкрився, а тепер...

— Федю! — схвильовано вигукнула вона.— Ми не можемо звідси поїхати!

Він недовірливо звів брови.

— Чому це? Хочеш спробувати пожити з діркою в голові?

— Вони нас бояться! Хай що вони роблять, вони не шкодять нам безпосередньо, бо бояться. Вони навіть тебе не чіпали, коли ти виходив. Але тільки-но ми поїдемо, вони рознесуть увесь будинок, як той нещасний сарайчик! — Джекі затремтіла.— Будинку не буде! І порталу — теж! Ти ж пам’ятаєш, що писав Левченко? Данило ніколи не повернеться!

Федя хитнув головою, прибираючи з очей неслухняне пасмо, і кілька хвилин мовчав, задумливо дивлячись їй в обличчя.

— А крім того...— несміливо провадила вона.— Мені шкода будинок. Хай тут і моторошно, але я до нього якось звикла... Я його навіть... люблю.

— Все це дуже дивно,— промовив Федя.— І мене не полишає відчуття, що вони хочуть зруйнувати все тільки заради того, щоб розвалити стіни в підвалі й дістати те, що запаковано в контейнерах. Те, що постачає нам електрику.

Джекі кинула на нього швидкий погляд.

— Що це може бути?

— У щоденнику Івана Дмитровича про це не йшлося,— сказав Федя.— Від нього ще залишилися якісь папери?

Джекі задумливо потерла підборіддя.

— Здається, в тому сховку, який знайшов Данило, була ціла купа креслень. Але не думаю, що це нам допоможе.

— Тягни сюди! Хутко!

Серед документів Левченка були синюваті копії якихось креслень і зошити з розрахунками. Кілька хвилин Федя зосереджено роздивлявся папери, а Джекі, затамувавши подих, стежила за ним. Вони напружено схилилися над столом, стикнувшись головами.

У дворі знову почувся лемент — під парканом збиралися «активісти».

Плани будинків у Романівці та в Леобурзі. Якийсь пристрій у розрізі. Схема апарата, схожого на велосипед з крилами...

— Так, стоп. А це що? — Федя насупився.

На берегах, у самому куточку, була недбало намальована чудернацька схема, схожа на супутникову антену. Три кола — як вершини трикутника, пунктирні лінії, що вели до них, з’єднувалися в центрі. Федя підніс креслення ближче до світла.

Кристали!

Август не закінчив!

— Що це?

Федя підстрибнув на місці, ніби забув, що Джекі досі сидить поруч.

— Аби ж я знав...

— Антена для спілкування з інопланетянами?

— Сумніваюся. Швидше схоже на ідею якоїсь зброї. Ну, знаєш, така, як у коміксах. Кумедна й дивна, проте дієва. Якась мозкова хвиля чи спопеляючий промінь. Або звук надвисокої частоти. Хто такий Август, не знаєш?

— Це Агнесин батько. Він нещодавно загинув.

— І, мабуть, перед смертю щось не закінчив,— Федя закусив нижню губу.

— Я згадала! Двійник Івана Дмитровича торгував технологіями! — вигукнула вона.— Левченко продовжив його справи й писав, що один з клієнтів розповідав про зброю, яку таємно створюють у Леобурзі!

— Отакої! То, можливо, Август не закінчив розроблення зброї? Припустімо, що так. І Данилів дядько про це дізнався й вирішив запропонувати свій варіант? Як тобі, га? Ця «антена», звісно, трохи дурнувата, але якщо вони досі живуть у світі, схожому на дев’ятнадцяте століття, дядькова ідея цілком могла комусь там сподобатися. Якась Австро-Боснія виклала б за це величезні гроші.

Вони схилилися над малюнком.

— Ось ці кружечки — схоже, це кристали, які виробляють електрику для всієї штуки, як великі батарейки,— пробурмотів Федя.— Може, такі стоять у нас у підвалі? За тими залізними пластинами?

— На малюнку — три кружечки, потрібні для зброї. Щонайменше два кристали повинно бути в підвалі, адже залізних контейнерів — два. А скільки всього кристалів було у Левченка? — Джекі потерла брову.— Скільки кристалів узагалі існує? Два, три, п’ять? Більше?

— Хтозна. Але якщо він дійсно збирався створити зброю, то мав би узяти бодай три з собою. Гадаю, тут, у будинку, його заначка.

Вони кілька секунд незмигно дивилися одне на одного. Федя згорнув креслення, запхав їх у шафу й повернувся до неї зі спантеличеним виглядом.

— Підсумуємо. Схоже, ці кристали — дуже коштовна й цінна річ. Припустімо, кристалів усього п’ять, і два з них — у нашому підвалі, а три — в Леобурзі... тоді не дивно, що хтось постійно пхається до нас у підвал і намагається їх звідти дістати!

— Навіщо вони потрібні комусь? Для створення зброї?

— Та я й гадки не маю! Ми не знаємо, скільки всього існує кристалів. Не знаємо, скільки людей має здатність переходити в ту реальність і хто знає про ідею зі зброєю. І навіть не впевнені, що Левченко пішов у іншу реальність, а не загинув десь в Африці.

— Ти хочеш сказати, що хтось інший міг дізнатися про ідею Левченка й тепер прагне здобути кристали, щоб виготовити в Леобурзі суперзброю?

Федя знизав плечима.

— Якщо Данило шастає по світах, як його дядько, то хтось інший може робити те саме. Як на мене, то хай казяться в тому світі, як хочуть... нам що з того? Якби не одне «але».

— Там Данило.

Вони помовчали.

— Гаразд, як пропонуєш діяти зараз? — стрепенувся Федя.

— Зачинити всі віконниці й прибирати на кухні.

Ця ідея точно не припала до душі її союзнику, проте він не став сперечатися й мовчки пішов у вітальню. Почувся грюкіт віконниць. Поступово на першому поверсі стемніло. Скільки ще часу вони так протримаються? Де Данило? І чи збирається він узагалі повертатися? Джекі витягла віник з-під мийки й почала змітати до центру кухні друзки, гравій і каміння.

Джекі старанно намагалася розчесати сплутане після душу волосся. Тим часом у коридорі почулася якась метушня. Джекі відчинила двері й зойкнула з переляку — просто навпроти неї стояв старий смугастий матрац.

— Ти чого? — Федя вистромився з-за нього й зміряв її здивованим поглядом.— Розумієш, ми тут з приятелем вирішили прогулятися до правої вежі. Краєвиди, все таке. Щоправда, важкий, зараза...

— На біса ти його туди тягнеш?

— Я тобі навіть більше скажу,— гмикнув Федя.— Туди скоро піде й твій матрац! Будемо спати разом!

Джекі мимоволі зраділа, що світло з її кімнати падало з-за спини, і Федя навряд чи побачив, як одразу спалахнули її вилиці.

— Гм-м... ну, тобто, в одній кімнаті...— після ніякової паузи всміхнувся він.— Там є гарний огляд і прямий вихід у двір... Буде безпечніше. То я пішов, а ти тягни подушки.

Джекі кивнула, не наважуючись поглянути на нього.

Джекі ніколи не бувала на заході сонця у вежі з вітражами. Останнє проміння розкраювало присмерк і розбивалося об кольорове скло, вкриваючи весь простір кімнатки різнобарвними тінями. Тремтливе світло згасало, і небо набувало дивовижно глибокого відтінку індиго. Джекі сіла на свій матрац, притулилася спиною до стіни й дістала з кишені плеєр — старезний, ще на пальчикових батарейках, подарунок одного з байкерів. «У тебе може не бути грошей, слави, родини, але з тобою завжди має бути музика». Вона так і не стала меломаном, проте відтоді завжди носила з собою плеєр, навіть якщо місяцями не торкалася його. Зараз робити не було чого, а спати не хотілося, тому Джекі зітхнула, розплутала дріт і вставила навушники.

В її свідомість увірвалася музика. Все навкруги стало ще загадковішим — звуки гітари в голові, казкові відблиски в кімнаті й ще Федя... Федя теж був нереальним. Він влаштував свій матрац, склав докупи подушки й тепер стояв посеред кімнати, вперши кулаки в боки й роззираючись, ніби щось загубив. Джекі не могла відвести погляд від нього. Як довго він ще буде з нею? І що вона робитиме, коли він її покине? Від цієї думки відчайдушно запекло в куточках очей — так, що дивитися на Федю стало нестерпно. Вона уперлася чолом у зігнуті руки.

Раптом один навушник рвучко вилетів з вуха, Джекі злякано здригнулася.

— Ура, мене почули! — зрадів Федя й гепнувся поруч на матрац.— Спочатку ти вмовляєш мене залишитися, а тепер сподіваєшся спокійно слухати музичку? Оце вже ні. Будемо розмовляти, мені нудно.

Їхні плечі тепер торкалися, Джекі відчувала тепло його тіла крізь сорочку. Дівчина нервово всміхнулася, але залишилася на місці, не в змозі відсунутися.

— Про що?

— Я тут подумав... цікаво, чому ти називаєш себе цим ім’ям? У мене у дворі колись так звали собаку.

— Ну... Мене так Барс назвав. Ну, байкер, мій типу... хлопець, чи як... Будеш сміятися, але в нього справді в дитинстві було цуценя. Звали Джекі. Він її дуже любив.

Федя задумливо насупився.

— Тебе, я бачу, він теж любив. І охрестив так в ім’я її світлої пам’яті,— сказав він після паузи.— Це зовсім не смішно насправді. Просто подумав: як це — називати себе чужим іменем. Я, наприклад, не хотів би бути повсякчас Красимирою.

Джекі засміялася, уявивши, як Данило кличе його з першого поверху на пробіжку. «Красимиро, прийом, прийом! Ти йдеш?»

— І чого?.. Гарне ж ім’я!

— Твоє справжнє краще,— сказав він майже пошепки.— Женя, Женюля, Єня... Світле. Тепле, як сонечко.

Метелики в животі? Це так називається? Джекі раптом зрозуміла, що той, хто вигадав цей вислів, ніколи не відчував того, що відчула цієї миті вона. Всередині неї все завмерло, їй стало затісно у власному тілі. Легка, мов повітряна кулька. От-от полетить. І тепло... вогонь, від якого неможливо вдихнути.

Стоп. Але ж Федя нічого особливого не сказав! Хтозна, скільки імен ще йому подобається...

— Мені так звично,— мовила Джекі, не наважуючись звести погляд.— У тої Жені нічого доброго в житті не було... Незакінчений інститут, виселення з гуртожитку, розбите серце. Але якщо хочеш, можеш називати мене так. У тебе це виходить якось по-особливому.

Вона відчувала його погляд, але вперто не обертала голови. Мовчання затягнулося, і їй тільки лишалося здогадуватися, що за думки крутяться в його білявій голові.

Бічним зором вона побачила, як Федя дивно всміхнувся куточком губ і підібрав навушник, що теліпався в неї на шиї.

— Що слухаємо?

— Тобі не сподобається.

— Ти, як завжди, все знаєш краще за мене,— гмикнув він і пхнув навушник у вухо.— Гм-м... а нічо’ так... Десь я це вже чув.

— Це моя улюблена, хоч і стара,— зітхнула Джекі.— Жити без неї не можу. «Сізер» та Емі Лі. «Broken».

Федя не відповів. Вони мовчки слухали гітарні перебори й високий голос, що сягав самісіньких глибин душі — до запаморочення, до тремтіння. І здавалося, що й сутінки навколо — дивні, синьо-гранатові — співають і змінюються разом з музикою.

— Я не знаю, про що ця пісня...— прошепотіла Джекі.— Але в мене відчуття, ніби я стою над урвищем, сама, а внизу — зруйнований світ.

— Так,— відповів Федя.— Але ти не сама. Я стою разом з тобою.

Вона стрепенулася, коли його пальці торкнулися її долоні. Федя стиснув її руку — міцно, майже до болю, так ніби теж відчував нереальність моменту, ніби хотів, щоб Джекі навіть крізь фантастичний серпанок цього вечора пам’ятала одне — його дотик.

— Я з тобою, Женю.

Лівою рукою Федя торкнувся її підборіддя й обережно повернув до себе. Джекі не могла поворухнутися: вона вже не володіла власним тілом — Федин млосний погляд чарував, позбавляв волі й змоги дихати, але ніщо в цілому світі не змусило б її зараз відвернутися. В його карих очах знову танцювали химерні спалахи, але зараз вони здавалися їй м’якими, задумливими, теплими. Федя всміхнувся, провів великим пальцем по її щоці. І приголомшливий, чарівний погляд повільно пересунувся на її губи.

Кілька сантиметрів. Вона вже відчуває його дихання, ловить його, лине до нього. Вона відчуває його п’янкий аромат — трохи терпкого диму, трохи цитрусової туалетної води та його власного запаху, такого рідного, що від того нестерпно паморочиться в голові. Здається, серце от-от розіб’є грудну клітку. Джекі стискає Федину долоню ще міцніше, і він відповідає їй навзаєм.

Щойно він торкнеться твоїх уст — ти зникнеш, Джекі.

Впаде останній твій бастіон.

І ти визнаєш, що все життя хотіла саме такого — чванливого, самозакоханого, кумедного, талановитого, неперевершеного фарбованого блондина,— і перетворишся на його тінь. Ти знищиш саму себе.

Бо для нього все це — просто розвага. І ти теж. Він звик до таких ігор.

Федя ледве чутно набрав повітря в легені, обернув голову і...

— Вколешся.

Він здригнувся. На обличчі позначився подив, хлопець недовірливо кліпнув.

Джекі ніби задерев’яніла. Жодної емоції, жодного відчуття — в ту мить вона не відчувала навіть свого тіла. Тільки порожнечу.

От і все. Її світ зруйновано.

Вона відчула, як Федя повільно розтиснув пальці й відпустив її долоню. Він посунувся від неї, прихилився спиною до стіни й мовчав, трохи примруживши очі, так ніби намагався усвідомити, де припустився помилки.

— Федю...

Його погляд був розгублений і сумний.

— На добраніч, Джекі.

Він підвівся й пішов у свій закуток. Кілька хвилин вмощувався, світив екраном смартфону, відвернувшись до стіни, а потім, схоже, задрімав.

Так іноді буває — вдаришся, але біль минає не одразу. Спочатку нічого не відчуваєш, але згодом потужна, непереборна хвиля звалює тебе з ніг, і ось ти вже хапаєшся за забите місце й верещиш від болю. Джекі затулила обличчя руками й не могла знайти в собі сили навіть поворухнутися. Ось тут Федя щойно сидів, навіть місце ще не охолонуло. І він хотів її поцілувати. А вона...

Такого більше не буде. Ніколи.

І ти ніколи не дізнаєшся, як воно — коли тебе цілує той, про кого ти навіть мріяти не наважувалася.

Бо тобі закортіло вдавати з себе горду й неприступну тієї миті, коли насправді ти знемагала від бажання. Попелюшко бісова, кохання тобі захотілося?!

Джекі здавлено схлипнула й вислизнула за двері. Коридор з високими сходами здався їй нескінченно довгим, кілька разів вона спіткнулася, ризикуючи скрутити собі в’язи. Нарешті опинилася на другому поверсі. В будинку було зовсім темно — сонце вже сіло, а на нижніх поверхах віконниці залишалися зачиненими. Джекі влетіла у свою кімнату й клацнула вимикачем. Світло боляче вдарило по очах. Вона зупинилася перед величезним старовинним дзеркалом і вперлася долонями в стіну, щоб не впасти.

Маленька зеленоголова потвора.

За що тебе любити? Хіба ти не хотіла, щоб до тебе ніхто не наближався?

В цю секунду вона так відчайдушно ненавиділа себе, кожну свою думку й кожен свій безглуздий принцип, що від цього хотілося кричати, рознести пів будинку вщент і вистрибнути з вікна на радість шаленим блокувальникам. Джекі згадала своє перше враження від Агнесиного феротипу. Болісні заздрощі. Їй ніби показали, якою вона мала би бути, але ніколи не була. Вихована, витончена, елегантна. Заради такої дівчини жертвують життям і дістають зорі з неба. А натомість на неї з дзеркала дивилося маленьке зацьковане звірятко з величезними переляканими очима — миршаве, тремтливе й невпевнене.

Джекі грюкнула шухлядою столу й дістала ножиці. Зелені пасма посипалися до ніг. Хутко й рвучко, переборюючи біль, витягла сережки з вух, кільце з носа та шпичаки з-під нижньої губи.

Вона ніколи не стане такою, як Агнеса, але й собою колишньою вона більше бути не може. Сьогоднішній вечір змінив геть усе.

— Пане Едварде, вам треба заспокоїтися. В такому стані ви не здатні конструктивно мислити.

— Я знаю, Свенсоне, але...— Данило жбурнув на стіл зім’яту газету.— Але не виходить!

Він обвів поглядом кімнату й важко зітхнув.

— Чому вони вирішили стратити її так швидко? Я думав, буде суд...

— Суд був — «блискавичний»,— похитав головою старий.— Загинуло вже троє членів Верховної Ради. Влада має нарешті когось покарати.

Данила штрикнув раптовий спомин. Як спантеличено дивилися одне на одного Оздемір і архіваріус із ратуші, коли він попросив дістати архів Яблонських. Вони злякалися, коли Едвард Яблонський зацікавився родинними папірцями?

— А може, Оздемір боїться, що, намагаючись урятувати Агнесу, я знайду щось інше? Щось про нього? От він і вирішив позбутися її якнайшвидше.

Старий важко ковтнув і стенув плечем.

— Гаразд, це зараз неважливо.— Данило всівся за стіл.— Що ми маємо? Агнесу планують стратити... післязавтра. Всього день і дві ночі, щоб їй допомогти. Як потрапити в тюрму? Найкращий спосіб — дати хабар охороні, так? Скільки потрібно запропонувати, щоб вони без опору погодилися, га, Свенсоне?

Старий зміряв його докірливим поглядом.

— Вам навряд чи вдасться підкупити охорону. Рада спеціально добирає таких людей, яким може цілковито довіряти.

— Та ну... має ж бути серед них паршива вівця.

— Пане Едварде, якщо ви втратили пам’ять,— недовірливо пробурмотів старий, і від того «якщо» Данилові стало незатишно, але Свенсон незворушно провадив,— то забули про певні об’єднання, що існують у нашому місті. Їх кілька: «Воїни Лева», «Діти науки», «Вартові свободи». Назагал туди беруть гімназистів і студентів, але іноді й тих, хто вже закінчив навчальний заклад. Уся їхня діяльність спрямована на те, щоб виховати вірних місту й Раді людей, «плоть від плоті Леобурга». Їх називають кундшафтерами. Саме їх наймають для охорони в’язниці, ратуші, скарбниці й міських мурів. Це віддані Оздемірові пси, а не люди.

Данило завмер. На кухні на мить запанувала абсолютна тиша, було чути лише старече дихання з присвистом і поцокування годинника в їдальні. Данило вперся підборіддям у зчеплені руки. Він уже бачив такий загін в Академічному районі. Та й місто було буквально переповнене сотнями пропагандистських плакатів. Мегафони щоранку та щовечора оспівували велич Ради, а леобурзькі газети були просякнуті пафосом і величальними одами Юмітові Оздеміру. Якщо вже навіть на Агнесу, дівчину зовсім не дурну, все це подіяло, то що ж говорити про звичайних хлопчаків з гімназії? Але однаково має існувати спосіб потрапити у цю холодну фортецю!

— Невже нічого не можна вдіяти? — Данило благально глянув на дворецького.

— Можна.

Вони водночас здригнулися. На кухню зайшов Тео й щільніше зачинив по собі двері. Підсунув стілець і сів поруч зі Свенсоном, закинувши ногу на ногу. Данило підозріливо примружився.

— Ти підслуховував?

— Чи не діло! — пирхнув Тео.— Едеку, твій голос було чути навіть у стайні.

— Що ти чув?

— Достатньо, щоб зрозуміти, що ти задумав, милий братику. Я бачу, ти вперто не бажаєш полишити цієї ідеї? Що ж, у такому разі я маю намір тобі допомогти.

Данило сторожко перезирнувся з дворецьким: чи можна довіряти Тео? Свенсон мав напружений і зосереджений вигляд і ледь помітно кивнув у відповідь.

— З якого ж це дива, Тео? — запитав Данило.— Ти ж спершу відмовився. Та й не думаю, що тебе хвилює доля бідолашної Агнеси.

Тео схилив голову набік і уважно роздивлявся його з іронічною посмішкою на вустах, ніби чекав, що він сам здогадається. Нарешті він стиснув губи з легким розчаруванням і мовив:

— Чому ж? Агнеса — добра дівчина. Звісно, я досі вважаю, що вона таки щось приховує. Проте мені б не хотілося, щоб їй відітнули голову, адже ми ще й досі заручені,— Тео втупив погляд у стелю.— Але річ навіть не в ній. Скажімо так: ти зробив для мене дещо важливе. Тож я хочу віддячити тобі.

Данило схрестив руки на грудях. Навряд чи Тео так швидко змінив про нього думку й щиро вболіватиме за нього. Втім, інших варіантів однаково немає. Повз будинок прогуркотів паромобіль, Данило здригнувся й виринув з роздумів.

— Гаразд. Отже, чи існує можливість потрапити до Агнеси?

— Так,— поважно мовив Тео.— Свенсон має рацію: охорону підкупити неможливо, але в її щільних рядах є одна вразлива ланка, про яку, маю надію, поки ще не відомо Раді.

— Яка?

Данило відчув, як серцебиття прискорюється у сто, тисячу разів. У нього з’явилася надія, сяйнуло світло в кінці нескінченного тунелю. У них з Агнесою з’явився шанс.

— Ти часто бував на кухні останнім часом, Едеку,— глузливо посміхнувся Тео.— Отже, бачив нашу куховарку, Кристу. Її синові зовсім нещодавно видали дозвіл на проживання в Леобурзі, й він, природно, вступив у одну з патріотичних організацій Ради, щоб здобути гарну роботу. Тепер він служить у тюремній охороні. Саме він минулого тижня витягнув мене з в’язниці за погром таверни в Робітничому районі.

— Ти розтрощив таверну?

— На друзки. Проте в нашій родині так цікавилися моїми справами, що цього ніхто й не помітив,— Тео відкусив кінчик сигари.— Втім, сувора рука закону оминула мене саме завдяки нашому доморощеному кундшафтеру, який дуже переймається тим, щоб у них з мамцею була робота. Бо інакше їх викинуть з міста геть.

— Схоже, йому не встигли промити мізки, як тим, хто виріс у Леобурзі з пелюшок,— зауважив Данило.— Де ж мені його знайти?

— Я гадаю, про це краще знає його матінка,— вставив дворецький.— Вона не мешкає тут, як більшість слуг, і вже пішла. Будинок Кристи — в Робітничому районі. Завтра вранці...

— Яке в біса завтра, Свенсоне?! — зірвався на ноги Данило.— Не гаймо часу! Нехай Андрес виведе екіпаж — я їду негайно!

— Ми їдемо,— уточнив Тео й поправив кобуру з револьвером на поясі.— Я вмію переконувати людей набагато краще за тебе.

Обличчя Кристи, коли вона побачила господарів маєтку Яблонських на порозі свого будиночка з карикатурно кривим дахом, було важко описати. Мабуть, вона подумала, що чимось завинила, бо пан Едвард особисто, та ще й у супроводі навіженого брата, приїхав до неї по роз’яснення. Жінка зойкнула й хряснула дверима перед самісіньким його носом. За секунду двері розчахнулися знову, й жінка, вибухнувши вибаченнями, впустила неочікуваних гостей.

— Доброго вечора, Кристо, перепрошуємо за вторгнення,— Данило опустив циліндр на потерте крісло.— Мені потрібен ваш син. Де я можу його знайти?

— Йонас? Даруйте, пане Едварде... Він щось накоїв?..

Тео мовчки витягнув револьвер, перевірив патрони й провів барабаном по рукаву. Данило ошелешено втупився у нього.

— Оце в тебе цікавий спосіб просити про допомогу!

— Я бачив чимало таких, як він, у Вайомінгу. Шакали, що обіцяють золоті гори, але зраджують у вирішальний момент,— прогарчав Тео.— Сподіваюся, що він не забув нашу минулу зустріч і цього разу буде так само люб’язний.

І він рішуче попрямував до сусідньої кімнати. Данило збентежено рушив за ним слідом. Криста заверещала й кинулася їм навперейми, проте Тео ніби не помітив її і щосили шарпнув двері кімнати.

Йонас — здоровань у линялій ситцевій сорочці та тріснутих на коліні штанях — безтурботно розвалився на ліжку й прокинувся лише тоді, коли Тео добряче струсонув залізне бильце. Щойно його сонний погляд сфокусувався на постаті над ним, хлопчина хрюкнув і пружиною скочив з ліжка. Його обличчя зблідло й водночас взялося червоними плямами.

— Вийдіть обоє,— рішуче наказав Тео.— Я нічого йому не зроблю, натомість маю цікаву пропозицію.

Куховарка кинулася до сина й щось благально забелькотіла рідною мовою. Йонас похитав головою і вказав очима на двері, й Данило не без зусиль вивів жінку, яка й далі чинила відчайдушний опір, з кімнати.

За дверима ось уже чверть години було підозріло тихо. Ну, хоч без пострілів... Данило зітхнув.

Тео з’явився за кілька хвилин, але з його самовдоволеного вигляду було зрозуміло, що перемовини минули успішно. Данило зніяковіло кахикнув, прощаючись із переляканою куховаркою, забрав з крісла циліндр і рушив слідом за «братом».

— Може, ти...

— Дві пляшки «Вдови Джейн»,— посміхнувся Тео, коли вони завернули за ріг.— Але звідки в цього телепня такий гарний смак?

— Невисока ж ціна нині за злочин,— насупився Данило.

— О ні, після «сухого закону» заради «Джейн» можна піти й на вбивство.

Данило побачив попереду їхній екіпаж і зупинився.

— Я хотів спитати... Як ти дізнався про зміст заповіту?

Обличчя його «брата» спохмурніло.

— Я був у кабінеті Іжачека й той обмовився, що має якісь справи з батьком щодо спадку. Його викликали до приймальні... і я помітив документ на столі,— губи Тео презирливо вигнулися.— Я так розлютився, що пошматував його одразу, як прочитав. А потім прийшов додому й зустрів вас з Агнесою в коридорі.

— Тому ти вигнав нас на прогулянку?

— Сподіваюся, ви чудово провели час! — Тео мляво всміхнувся.— Тоді я вкрав другу копію заповіту з батькового кабінету.

— Чому ти його не знищив?

— Бо батько склав би ще один! Я збирався його повернути, лише хотів показати знайомому правнику й спитати, що можна з цим зробити. Але не встиг.

Данило зітхнув.

— Мені шкода.

— До біса, Едеку. Що було, те загуло.

Тео пішов у напрямку екіпажа, й Данило рушив слідом.

— Я так розумію, нема жодних гарантій, що коли я прийду до в’язниці, мене не буде там очікувати озброєний до зубів загін на чолі з вдоволеним Оздеміром?

Тео примружився.

— Не думаю. По-перше, я піду з тобою...

— Ні, Тео,— Данило похитав головою.— В мене й так удосталь причин для хвилювання! Я не хочу втягувати у цю справу брата... Від тебе у в’язниці буде більше клопотів, ніж користі.

Тео різко зупинився.

— Я не збираюся це обговорювати. Ти забув, як тоді, у Шаєні... а, прокляття,— він опустив погляд.— Я піду з тобою, і квит!

— Ні,— твердо сказав Данило.— Я прошу тебе.

— В тебе обмаль шансів, Едеку...— Тео насупився.— Все може закінчитися тим, що гільйотина спрацює двічі.

— Але поки є надія, що вона не спрацює жодного разу, я не можу сидіти склавши руки,— зітхнув Данило.— Можливо, це найвизначніша річ, яку я зможу зробити за все своє життя.

Певний час Тео дивився йому в обличчя, і Данило знав, про що він думає, але вдіяти нічого не міг. Навіть якщо йому вдасться звільнити Агнесу, вони з Тео навряд чи знову житимуть під одним дахом: Леобург зненавидить утікачів, і єдиним виходом буде добровільне вигнання — в інше місто чи... в іншу реальність. Данилові захотілося запам’ятати Тео таким, який він був зараз: із розпатланим від швидкої ходи хвилястим волоссям, легковажними веснянками й темним похмурим поглядом, у якому проглядав погано прихований смуток.

— Цей негідник — не корінний леобуржець,— нарешті вимовив Тео.— Якщо його зловлять, то відберуть дозвіл на роботу, а можливо, зроблять вигнанцем. Але якщо він не виконає свою обіцянку переді мною, йому буде значно гірше. І йому, і його найближчим родичам. Принаймні тепер він у цьому переконаний.

І він вишкірився в недобрій вовчій посмішці. Данило мимоволі подумав, що на місці Йонаса будь-що виконав би його прохання.

Вони підійшли до екіпажа, фурман відчинив перед Данилом дверцята. Коли ж він пристосується до цих панських звичаїв? Данило невпевнено кивнув, уникаючи запопадливого погляду Андреса.

— До речі, мало не забув про найголовніше,— промовив Тео.— Йонас не зможе провести тебе до камери. Тільки на дах. Але він запевняє, що звідти можна дотягнутися до вікна камери. Що робити далі — твоя справа, тут наш добрий приятель, на жаль, не допоможе.

— Що ж...— гмикнув Данило.— Схоже, і справді небагато шансів...

— Їдь додому,— кивнув Тео.— Тобі потрібно підготуватися. А я завітаю до Шарлотти, у неї в льосі ще лишалося кілька пляшок старої доброї «Вдови Джейн».

Мотузка, дві пляшки віскі, револьвер... Ще б трохи везіння... Що ще треба для успішної втечі з в’язниці? Данило оглянув свої убогі лахи й відчув, як повертається напад паніки, що, здавалося, минув кілька хвилин тому.

Як він збирається врятувати Агнесу? Це ж абсолютне божевілля! Данило нервово скуйовдив волосся. Якби він міг збігати в рідний світ, коли заманеться, взяти щось із собою... альпіністське спорядження, сухпайки, бодай щось... але клятий портал був зачинений. А ще — нога... Ніколи не знаєш, коли тебе підведе власне коліно. Втім, на Олімпіаду Данило так і не потрапив, проте несамовитих фанатів на трибунах стадіону цілком може замінити розгніваний натовп на Ярмарковому майдані Леобурга — хіба не епічний фінал?

Але головною проблемою зараз було не це. Дістатися даху — такий-сякий успіх, але що робити далі? Нехай він знайде потрібне вікно і його не помітять з поліційного дирижабля. Але однаково залишиться перешкода — ґрати на вікні! Він розгледів їх у тетранокль і не сумнівався в їхній міцності.

У двері постукали. Це Свенсон — Данило вже навчився розрізняти тихе човгання й боязкий стукіт старого. Хлопець відчинив двері, швидко роззирнувся і впустив дворецького всередину.

— Пане Едварде, вибачте, я хотів лише дізнатися, чи можу чимось допомогти.

— Ох...— Данило сів на край ліжка.— На думку спадає тільки динаміт, як у старому доброму вестерні.

— Що, перепрошую?

— Міркую вголос,— кивнув Данило швидше самому собі, ніж старому.— Ніяк не збагну, що робити з ґратами. Без цього весь мій план — нісенітниця.

Дворецький кілька секунд постояв мовчки, а потім його безбарвні очі розширилися.

— Пане Едварде, є один спосіб... Щоправда, доволі сумнівний...

— Кажіть! — Данило підскочив до нього.

— Перед тим злощасним проектом пан Август, наскільки мені відомо, розробляв універсальний розчинник металів. Але зрештою він синтезував зовсім іншу сполуку, під дією якої будь-який метал розсипається, наче пісок. Причому абсолютно безпечно для людини.

— Отакої,— почухав потилицю Данило.

— Так. Але, наскільки знаю, формулу концентрату Яблонського було втрачено.

Данило розчаровано видихнув.

— Увесь світ проти мене! Але ж він не міг це так лишити... мали бути якісь публікації в наукових журналах, якісь презентації... хто може знати? У кого запитати? Куди бігти?

Свенсон стримано вимовив:

— Боюся, вам доведеться знову звернутися до Абу Аль-Разі. Якщо хтось і знав про результати дослідів, то тільки він. Раніше він часто бував у маєтку, і, напевно, вони обговорювали з паном Августом ці ідеї...

У Данила замлоїло у шлунку. Минула зустріч з шаленим хіміком мало не закінчилася для нього фатально, і зараз лишалося тільки сподіватися, що чек на дванадцять тисяч лео трохи втихомирив його лють і ненависть до Едварда. Втім, треба взяти з собою револьвер. Про всяк випадок.

Мусульманський квартал уночі здавався ще зловіснішим, ніж удень. Людей на вулицях не було, торговці згорнули свої ятки й намети. Неживим блакитнуватим світлом сяяла лише квадратна будівля мечеті в кінці вулиці й високі мінарети, чиї верхівки потопали в темряві, ніби стріли, що встромились у темне низьке небо. Світло величезного місяця, що висів над містом, не допомагало Данилові в пошуках будинку — номери будівель було неможливо розібрати. Раптом у кінці вулиці щось гримнуло, почувся дзенькіт скла й відчайдушна лайка арабською.

Це він! Данило кинувся туди й за хвилину побачив на порозі самого Аль-Разі. Сьогодні шаленець був у костюмі на кшталт водолазного скафандра з просякнуто: гумою тканини та тримав у руках шолом з круглим скляним отвором для обличчя. Схоже, вибух укотре зруйнував його чудернацький пристрій з мільйоном незрозумілих трубочок і спіралей.

— Доброї ночі, пане Аль-Разі...— якомога ввічливіше промовив Данило й співчутливо зітхнув.— Бачу, у вас знову прикрість? Але в мене до вас нагальна справа.

— Що? Хто? — хімік відірвався від розтрощеного котла та звів на нього розгублений погляд.— Яблонський? Яким вітром тебе сюди занесло?

У вікнах сусідніх будинків почали з’являтися вогники, одна по одній з грюкотом і лайкою відчинялися віконниці. От-от збуджені недоумкуватим арабом люди з’являться на вулиці...

— Швидше в будинок! — Данило вже відкинув ввічливість і потягнув винахідника за рукав. Той ще не повністю отямився, однак мовчки підкорився.

В кімнаті, як і минулого разу, смерділо чимось неймовірно ядучим, а на столі з купою колб і мензурок різного кольору досі сичав газовий пальник.

— Чого тобі, Яблонський? — втомлено промовив Аль-Разі й кинув свій шолом на стіл.— Пригнав тебе шайтан у цю нещасливу ніч! Моя сфера знову розбита, і...

— Ви чули про концентрат Августа Яблонського? Той, що руйнує будь-який метал? Він негайно мені потрібен!

Араб утупився у нього враженим поглядом.

— Припустімо, чув. Але хто ж розповів тобі про нього, якщо сам творець тримав це в таємниці?

— Маю певні джерела...— ухилився від відповіді Данило, стиснувши губи.— Але я не знаю, де дістати цю речовину. Це питання життя та смерті!

Хімік насупився й замислено потер підборіддя.

— Я гадки не маю, що ти задумав, Яблонський, але не хочу мати до цього жодного стосунку! — гримнув він.— Ти повернув мені борг, але допомагати такому ненадійному типу, як ти, я надалі не збираюся.

Після цих слів Данила хтось знову ніби «усунув» від керування власним розумом.

— Дві тисячі лео,— відкарбував кожне слово хлопець.— І ще дві — якщо мій план спрацює. Адже ви — азартна людина, Абу. І, як я бачу, вам знову потрібні гроші на сферу. Це ж експеримент усього вашого життя, чи не так?

Чорні очі араба спалахнули.

— Ти знаєш, у яке місце поцілити, негіднику! — засичав він.— Мені справді потрібні гроші.

— Чудово, домовилися,— Данило сів на стілець і відчув, як до нього повертається контроль над самим собою.— Розповідайте все, що знаєте.

— Мій нещасний друг Август не закінчив експеримент, тож концентрат існував лише на папері,— скривився Аль-Разі.— Після його смерті я побував у вашому маєтку й забрав з його кабінету деякі папери, щоб ти чи твій брат-п’яниця ненароком не знищили надбання леобурзької науки! Але щоб розшифрувати Августові записи, мені потрібен час.

— У вас близько години,— Данило витягнув з кишені годинник на ланцюжку.— Зараз дванадцята. О першій годині мені потрібна відповідь — справа нагальна.

Араб щось невдоволено буркнув, але перспектива отримати ще чотири тисячі точно зацікавила його. Він зняв заляпаний фартух, жбурнув його на крісло й почовгав гвинтовими сходами на другий поверх. Данилові лишилося тільки тривожно очікувати.

Аль-Разі повернувся за двадцять хвилин зі стосом списаних сторінок. Розклав їх на маленькому столику біля коминка й певний час роздивлявся текст у мерехтливому жовтому світлі.

— Я не маю всіх складників,— пробурчав хімік.— Деякі з них Рада нещодавно включила до переліку заборонених. Крім того, не впевнений, що тут записано правильні пропорції.

Данило рішуче видихнув:

— Доведеться ризикнути. Що вам потрібно, щоб його приготувати?

Аль-Разі кинув на нього роздратований погляд, потягнувся й узяв з камінної полиці тонку паличку. Потім підійшов до столу, відкрив кришталеву чорнильницю і, опустивши в неї чорнильну ручку, потягнув за крихітний шпиндель. Закрив чорнильницю, сів за стіл і почав писати. За кілька хвилин Данило отримав папір з переліком інгредієнтів.

— Знайдеш усе — я спробую приготувати. А ні — то й ні,— знизав плечима хімік.

— Скільки часу вам знадобиться, якщо я знайду все, що потрібно? Концентрат потрібен мені до завтрашнього вечора.

— В такому разі тепер у тебе не більше години. Чимало часу піде на його приготування.

Данило втупився в перелік, намагаючись розібрати хоч букву. Ну й перспектива — шукати вночі в незнайомому місті те, що сам не можеш навіть прочитати!

— Скажіть хоч, де це все шукати?

— Едварде, поза міськими мурами нині розташовано найбільший чорний ринок з усіх можливих — ми ж проводимо щорічну виставку наукових досягнень. Працює цілодобово,— Аль-Разі саркастично посміхнувся.— Коли Леобург підпускає до себе так близько, важко не скоритися його чарам. Покупців тут — хоч греблю гати.

— Стій, хто тут?!

Данило почув клацання затвору й підвів голову. З віконця будки над міською брамою визирав незадоволений охоронець. В одній руці він тримав пневмогвинтівку, в другій — надкушену булку.

— Доброї ночі! — Данило ввічливо підняв циліндр.— Я — Едвард Яблонський, племінник покійного Августа Яблонського. Мені потрібно ненадовго вийти з міста.

— А-а...— протягнув вартовий.— Вибачте, пане Едварде Яблонський, навіть якби ви були головою Верховної Ради, виходити вночі з міста віднедавна заборонено. Нічим не можу допомогти.

Охоронець зачинив віконце й повернувся до нічної трапези, але Данило наполегливо смикнув за ґрати хвіртки.

— Пане! — почулося згори.— Якщо ви зробите ще хоч крок, я буду змушений стріляти!

Бісове місто! Данило пропалив вартового гнівним поглядом, відійшов від огорожі й присів на камінь, що лежав на узбіччі.

Табір торговців вабив близькими вогниками — Данило добре бачив його крізь залізні ґрати, які окреслювали кордони Леобурга.

Єдиний шанс урятувати Агнесу. І водночас — можливість отримати кулю. Невеселий вибір.

Коли вони з Яблонськими виїжджали на виставку, Данило бачив по той бік зарості кущів, а трохи далі — густий підлісок, де зловити його буде досить складно, особливо за слабкого освітлення. Але як потім повернутися в місто до Аль-Разі?

Якраз у той момент, коли Данило вже зважився на відчайдушний забіг на коротку дистанцію, до брами підійшов чоловік у розшитому східним орнаментом халаті. Зсунувши на потилицю тюбетейку, він свиснув охоронцеві й указав на залізну пластину, що висіла на шиї. На превеликий подив Данила, вартовий кивнув і сховався. Незнайомець, наспівуючи собі під ніс, підійшов до воріт і вставив залізну пластинку у вузьку щілину замка, що був схожий на термінал для оплати банківськими картками в супермаркеті.

Пристрій голосно клацнув. Десь загуркотіли невидимі шестерні, й стулки брами почали повільно розсуватися.

— Стривайте!

Данило підскочив до незнайомця так швидко, що ледве не загубив циліндра. Чоловік обернувся й здивовано витріщив розкосі темні очі.

— Як це ви зробили?

— Хто ви? — розгубився незнайомець і раптом простягнув руки: — О-хо-хо, пане Едва-а-арде! Скільки часу минуло!

Він стиснув його в міцних обіймах.

— Ви теж не любите всі ці нововведення? Автоматичні ворота, залізні перфокарти — дідько знає, навіщо це понавигадували! Наче стражник сам не в змозі вирішити, кого випускати, а кого ні!

— Ми знайомі? — промимрив Данило й спробував вивільнитися.— Вибачте, після травми я не пам’ятаю...

Його несподіваний приятель відхилився, прискіпливо роздивляючись його обличчя, і похитав головою:

— Так-так, чув про ваше нещастя... Шкода, що ви забули мене... Батир Джамублаєв до ваших послуг!

Данило кивнув, намагаючись збагнути, які такі справи могли звести Едварда Яблонського зі старим узбеком. Утім, не це головне. Важливішою зараз була ця залізна плашка в нього на шиї.

— Дуже приємно,— всміхнувся Данило.— Але повернімося до мого запитання. Хіба вам дозволено виходити з Леобурга вночі?

Узбек узявся за свій медальйон.

— О, все дуже просто, пане Едварде! — пробурмотів він.— Оскільки я входжу в гільдію леобурзьких торговців, то під час технологічної виставки можу залишати місто заради ділових перемовин. Раді потрібні від мене деякі послуги, а мені від Ради — деякі поступки.

Данило відчув, як усередині потеплішало. Якщо торговець виведе його з міста чи бодай подивиться на перелік інгредієнтів, то є шанс, що Данило знайде все для приготування концентрату! Тим часом охоронець довечеряв, визирнув у вікно й тепер уважно спостерігав за ними згори.

— А ви змогли б мене провести?

Узбек рішуче похитав головою.

— Ні, це заборонено. Я не можу зловживати довірою Ради, зрозумійте мене! Але якщо вам щось потрібно, то...

— Слухайте, Батире...— кинувши швидкий погляд на набундюченого стражника. Данило взяв торговця під лікоть і відвів убік.— Мені терміново потрібні ось ці інгредієнти. Ви знаєте, де їх можна дістати?

Узбек примружив очі й підніс до носа жовтуватий аркуш. Біля воріт було темно, Батир роздратовано пирхнув, дістав з кишені круглі окуляри, схожі на пілотські, дбайливо зняв тюбетейку й начепив їх на голову. Клацнув мініатюрний важіль, і між лінзами спалахнула крихітна лампочка. Аркуш осяяло слабке світло. Вивчивши список, узбек спантеличено почухав потилицю і зняв окуляри.

— Так, я можу принести вам майже все з цього переліку. Однак, оцього ви не дістанете навіть у Сараєві.

— До чого тут Сараєво? — здивовано кліпнув Данило.

— Пане Едварде! — змахнув руками торговець.— Це ж одна зі столиць Австро-Боснійської Імперії. Там потужний центр науки й хімічного виробництва. Те, що ви шукаєте,— рідкісна сполука, її видобувають за надвисоких температур. Де же ще шукати такі заборонені речовини? Тільки на Тржишті в Сараєві!

— Зрозуміло,— похмуро зітхнув Данило.— Але що мені робити? Ви впевнені, що ось цього,— він нахилився й спробував розібрати кривий почерк Абу Аль-Разі,— зіль... зіль... зільбершторуму, чи як його там... немає у жодного з торговців у наметах?

Узбек стулив губи й склав руки на животі.

— Хіба я колись уводив вас в оману, пане Едварде? — розчаровано протягнув він.— Якщо Батир каже, що немає, можете бути в тому певні.

— От дідько...— Данило зібгав аркуш у кулаку.— Що ж, у такому разі, я куплю у вас решту. Але все ж таки розпитайте у своїх приятелів, я готовий заплатити будь-яку ціну!

— О, у вашій щедрості я не маю жодних сумнівів! — в’їдливо всміхнувся узбек, його очі дивно заблищали.— Особливо пам’ятаючи про історію з водомобілем...

Мабуть, звичка Едварда дурити кожного, з ким його зводила доля, розкрилася й тут. Данило коротко кивнув і сунув узбекові перелік.

— Чекаю на вас тут за годину, Батире,— мовив він, дістаючи з кишені пачку лео.

Кілька хвилин Аль-Разі роздивлявся банки й пляшечки, які Данило дбайливо розставив перед ним на столі, а потім кинув на нього скептичний погляд:

— І що накажеш з усім цим робити без зільбершторуму? Так нічого не вийде, Яблонський, я попереджав.

— А якщо спробувати?

— Розумнику, ти зовсім не тямиш, як працює хімічна наука?

Данило сів у крісло й уперся чолом у зігнуті руки. За вікном уже почало ясніти — глибоке темно-синє небо відтіняв несміливий рожевий відсвіт.

— Ну, а якщо змішати кислоти? Я чув, що їх суміш може розчиняти метал.

— Які та в яких пропорціях? — роздратовано махнув рукою Аль-Разі.

— Загуглити б...— скрушно промимрив Данило.— Бо сам я й гадки не маю.

— Якщо не знаєш, то й не мороч мені голову! — пирхнув араб і похитав головою.— Навіть якщо ми зможемо вигадати щось, концентрат Яблонського діє набагато швидше. Однієї краплі вистачить, щоб утворити дірку в залізному сейфі всього за кілька секунд!

Данило стомлено опустив повіки.

— Гаразд,— нарешті сказав він досліднику.— Спробуйте все-таки приготувати суміш кислот. Я зайду до вас увечері.

Він кинув на стіл пачку грошей і пішов.

Свенсон зустрів його біля чорного ходу. Старий нічого не питав, хоча Данило бачив палку цікавість у його очах.

— Ми не зможемо приготувати концентрат Яблонського.

Свенсон зітхнув.

— Чи можу я чимось допомогти пану?

— Хіба що у вас десь захована пляшечка зільбершторуму.

Дворецький скрушно похитав головою. Данило піднявся на другий поверх. Відчуття чиєїсь присутності вже стало таким звичним, що він не міг позбутися його, навіть переступивши поріг своєї кімнати. Зачинивши двері, Данило відчув таку непереборну втому, що вже не міг стояти на ногах. Він заповз у ліжко й накрив голову подушкою. Після безсонної ночі, переживань і хаотичних переміщень містом він уже за мить провалився в глибокий важкий сон.

Розділ 14 З дощу та під ринву

На стінах знову з’явилися яскраві червоні й сині відблиски, перше сонячне проміння осяяло вікна. В саду співали пташки, одна виводила свої вигадливі переливи біля самісінького вікна. Десь удалині кілька разів ударив дзвін, так тихо й несміливо, ніби хтось випадково зачепив мотузку. Рипнув ланцюг старої криниці, почувся плюскіт води. На Романівку сходив новий літній ранок, разом з яким починався черговий день облоги.

Федя лежав на спині, закинувши руки за голову, і дивився в темряву під стелею. Яка ж дурна ситуація. Ані поїхати, ані залишитися тут неможливо. Його найкращий друг рятує вигадану дівчину у вигаданій країні. А він... не спав цілу ніч через примхливе зеленоголове дівчисько. Хтозна, чому так сталося. Хай що він робив — лічив слоників, крутив у голові новий епізод з роману, згадував матюкливі віршики, які вони з Данилом складали в школі,— нічого не допомагало. Вчора вночі з ним щось трапилося, щось вагоме, проте він ніяк не міг збагнути, що саме.

На щастя, ця ніч скінчилася. Він підвівся й пішов до дверей, намагаючись не збудити Джекі, яка ще спала, згорнувшись калачиком під самісінькою стіною. Він спустився на другий поверх, де ще панував морок через щільно зачинені віконниці, й заліз у душову кабіну.

Федя підставив обличчя під струмені й уперся руками в холодні кахлі. Таких епізодів, як учора — з відповідним інтимним освітленням, елементом небезпеки та іншою романтичною дурнею,— в його житті вистачало. Бувало й таке, що дівчата раптово тікали, а кілька разів, коли він був ще підлітком, навіть лупили по обличчю лише за спробу поцілувати. Тож учора, здається, не сталося нічого надзвичайного. Але його мучило якесь невловиме, химерне відчуття, якого він ніяк не міг позбутися.

Вона — це все, про що він думає ось уже кілька днів. Вона — все, чого він зараз хоче. До тремтіння, до божевілля, до смерті. Так, що йому чхати на дядька Толіка й компанію, на постійну загрозу під будинком, чхати на роботу й навіть на власну книгу! І байдуже, що Джекі схожа на інопланетянку й має кільце в носі. Відколи це почалося? Хтозна, але перебувати поруч з нею день у день ставало складніше. Вона немов хвороба. Вона в його снах, вона увіч. І Федя чудово розумів: єдиний шанс позбутися спокуси — це скоритися їй, але всі його інстинкти протестували проти цього, наче у глибині душі він знав, що це призведе до чогось поганого. Певно, Джекі це збагнула одразу. Їй стало волі його зупинити. Не варто починати те, з чим не зможеш упоратися. Федя швидко намилився й змив із себе піну. Світ знову став чітким і зрозумілим, а відчуття важкості в голові змінилося приємною легкістю.

Вже в їдальні він налив собі кави, сів за стіл і відчинив одну з віконниць, щоб запустити трохи світла й свіжого повітря. Підняв горнятко і сторожко дослухався — на сходах почулися тихі кроки.

І потім він побачив її.

Федя отетерів. Отак і закляк: роззявлений рот, горнятко в руці.

Нерівні короткі жмутки волосся, що стирчать врізнобіч, так-сяк пригладжені на потилиці.

Нема пірсингу — зникло навіть горезвісне кільце з носа.

Очі тепер були підведені чорним, і від того погляд став гострішим і... вабливішим.

А крім того — короткі джинсові шорти й майка, що щільно облягала стан. Неймовірно! Хто б міг подумати... Нічого, окрім старих футболок і робочого комбінезона, він на Джекі досі не бачив.

— Привіт,— без особливих емоцій кинула дівчина й сіла навпроти.

Федя досі роздивлявся її обличчя.

— Що?

— Хто ти така й куди поділа Женю? — лише зміг вичавити він.

Джекі пирхнула від сміху. Вона відверто тішилася з його розгубленого вигляду.

— Просто набрид зелений колір,— вона знизала плечима.

— Ага,— Федя примружився.— І шпичаки. Якими можна вколотися.

Золотисто-зелені очі Джекі спалахнули. Вона встала з-за столу й пішла на кухню, сунувши руки в кишені шортів. Федя продовжував незмигно стежити за нею. Схоже, вчорашня ніч уплинула не тільки на нього. Але що відбувається? Що це з нею? Вирішила познущатися? Вдала ідея, особливо з огляду на його теперішній аварійний стан. Навряд чи вона не усвідомлює, які в неї дивовижно гарні та стрункі ноги!

— Бутерброд хочеш? — Джекі визирнула з кухні.

Федя важко ковтнув.

— Хочу. Дуже хочу.

Снідали вони в цілковитій тиші, зрідка зиркаючи одне на одного. Федя допив каву, поставив горнятко на стіл і окинув Джекі прискіпливим поглядом.

— Так, ножиці мені.

— Навіщо? — здивовано кліпнула дівчина.

— Забула? Ти маєш справу з експертом з питань моди та стилю,— суворо насупивши брови, нагадав Федя.— Оця твоя божевільна асиметрія не в тренді з минулого сезону. Моя внутрішня Красимира вкрай обурена.

Джекі криво посміхнулася.

— Ну, гаразд. Ти, звісно, ще той перукар, але гірше вже не зробиш.

Певний час вони знову мовчали: Федя був надто зосереджений на тому, щоб випадково не відрізати їй вухо, а Джекі випростала спину й дихала повільно й обережно. Тільки чутно було, як на розстелену на підлозі газету падають зрізані пасма. Нарешті він струсив зістрижене волосся, зняв рушник з її плечей і розвернув до себе обличчям.

— Ну от... ти досі схожа на курчатко, але тепер — на чепурне курчатко. Можеш роздавати всім номер свого особистого перукаря.

Вона штовхнула його в бік і засміялася. Її сміх — ніби сіль на рану. Скоро їхнє вимушене ув’язнення, на щастя, закінчиться, але чи побачаться вони ще хоч раз? Федя зітхнув і похитав головою.

— Гарна ж ти, Женько...

Джекі відсахнулася й підхопилася зі стільця. Її рухи стали метушливими, руки тремтіли. Так і не наважившись звести на нього погляд, вона забрала з підлоги газету й пішла на кухню.

— До речі, я тут усе міркую...— повернувшись, ніби нічого не сталося, промовила Джекі.— Справді, стільки збігів і випадковостей не буває. Певні люди ходять до будинку, як на роботу. Причому вони завжди одні й ті самі — дядько Толік, в якого іншого заняття нема, кілька тіток і купка безробітних гопників. Селяни сердиті, але в кожного свої турботи — трохи погомонять, та й розходяться. А ці стирчать отут постійно. Найпевніше, їм справді платять. Та ще й роздають харчові набори... Треба подумати, кому потрібні ті кристали.

Федя присів на край столу й замислився.

— Справді. «Шукай того, кому вигідно». Згадаймо, з чого все починалося.

— Спочатку в твоїй кімнаті з’явився «привид»,— Джекі задумливо потерла підборіддя.— Гадаю, це був той самий тип, який потім приходив до підвалу, де стався потоп. А ще оті подряпини на пластинах контейнерів! Згодом у селі хтось пустив чутку, що якісь витоки з-під нашого будинку забруднюють річку. Тоді до нас знову залізли у підвал...

— ...і зацікавилися системою енергопостачання.

— Ага! І коли чувак зрозумів, що контейнери не так просто відчинити, винуватцями всіх сільських нещасть призначили нас. Тоді почалися оті мітинги й інша метушня.

— Суцільні збіги,— невесело всміхнувся Федя.— Але не думаю, що все замутив цей клоун з підвалу.

— Та він просто такий самий виконавець, як і ті, хто намагається нас звідси витурити. До речі, пам’ятаєш, як дядько Толік роздивлявся нашу стелю і стіни, коли ти приводив їх сюди? От що в них цікавого? Я швидше б звернула увагу на коминок з малюнками,— Джекі зробила паузу й очима вказала на стелю.— Може, він шукав угорі датчики протипожежної сигналізації? А потім у нас сталася пожежа.

— Не випадково, нас підпалили.

— Так, проте не сам будинок. Чому?

— Бо вбивати нас не входить у їхні плани, нас просто хочуть вичавити звідси. Але хто? Маріанна давно знала про кристали. А в мене складається враження, що ці люди якраз дізналися нещодавно. Хто б це міг бути?

Очі Джекі раптом розширилися, вона схопилася зі стільця.

— А як звали отого мужика, який до вас із Данилом приходив?

— Трегубов. Ігор Андрійович,— Федя похитав головою.— От дідько... Ми вчепилися за версію з Маріанною. А він же теж цікавився будинком!

— І йому можуть бути потрібні кристали, у нього ж якась лабораторія!

— Це ж було в нас під носом...— Федя роздратовано закотив очі.— Неприємності почалися від його приїзду! У нас у дворі щось бухнуло. І ми з Даньком, як двоє ідіотів, побігли дивитися, а він залишився сам-один у кімнаті Левченка.

— І цей... у нього ж бізнес свій! Я думаю, він може дозволити собі спонсорувати ці сільські заворушення.

Федя шумно видихнув. Де може бути візитка Трегубова? Не міг же Данило забрати її з собою? Слід пошукати ще раз. Не кажучи ані слова, він кинувся до кімнати Данила.

Ще раз: сумка, гаманець, кишені... Дідько, та звідки ж у Данила стільки лахів?

— Що ти шукаєш? — Джекі відсапалася й тепер здивовано спостерігала за тим, як він копирсається в речах свого друга.

— A-а, псячі ноги,— просичав він.— Невже Данько засунув цю кляту візитку в кишеню джинсів, у яких пішов у Леобург?

Джекі знизала плечима. Вони спустилися на перший поверх і знову засіли в їдальні. Старовинний годинник пробив дев’яту ранку.

— Ну, і як тепер знайти цю гниду? — витягуючи з пачки цигарку, пробурмотів Федя.— Я шукав у інтернеті — не знайшов. Так ми бодай могли подзвонити йому й від чужого імені запросити на зустріч. Як-небудь прорвалися б з боями, а там уже я...

Джекі примружила очі.

— Може, Маріанна Олександрівна знає його номер? Дай телефон, я наберу.

Федя видихнув дим у прочинене вікно, роздратовано розчавив недопалок і підійшов до неї. Джекі майже з побожною акуратністю взяла смартфон з його рук.

— Слухай,— раптом сказала вона.— Я, звісно, взагалі не спец... Але хіба нормально, що тут показує «Немає мережі»?

— Може, сімка відійшла. Або перебої... треба перезавантажити.

— Уже. Немає мережі.

— «Сервіс відсутній». Що за фігня? — Федя здивовано потрусив апарат.— Учора ж увечері все працювало!

Він підійшов до столу й підняв кришку ноутбука. Дочекавшись завантаження, спробував зайти у мережу.

«Немає з’єднання з інтернетом».

— Це як же...— закліпала Джекі, схилившись над його комп’ютером.

— Це означає,— Федя обернувся до неї,— що ігри закінчилися. Трегубов відрізав нас від зовнішнього світу.

В цей момент знадвору щось зашаруділо. Федя кинувся до вікна, але, відчинивши віконниці, встиг помітити лише спину невідомого, який хутко перелазив через паркан. Усередині недобре похололо.

— От дідько, він усе чув,— пробурмотів собі Федя під ніс.— Тепер можна вважати, що Трегубову все відомо.

— Кидай палити,— докірливо зітхнула Джекі.— Віконниці тут краще не відчиняти.

На тумбочці стояла акуратна світло-срібляста колба.

Данило миттю прокинувся. «Silberstorum». Він витріщив очі. Що це? Адже він точно не спить! Але хто зміг за лічені години знайти заборонену сполуку, якої не було навіть на чорному ринку?!

Що все це означає? Від подій останніх днів у Данила йшла обертом голова, найменше зараз хотілося міркувати про те, хто підсунув йому рятівну колбу. Навіть якщо хтось стежить за ним і вирішив використовувати Агнесину втечу в своїх цілях, вибору нема. Відкладати не можна, діяти доведеться за складеним планом, але тепер, з появою зільбершторуму, бодай є надія на успішний фінал.

Данило накинув піджак, знайшов у шафі Едвардову сорочку й зав’язав у вузол скляну колбу. Що ж, тепер — до араба.

Дослідник, схоже, не заплющував очей — він похмуро кивнув, забрав препарат і навіть не спитав, звідки Данило його взяв. Потім наказав повернутися за три години й зачинив двері. Тепер лишалося тільки чекати.

Данило прийшов додому. В нього було зовсім небагато часу на підготовку. Зараз усі його думки поглинав план порятунку. Але що буде потім? В’язниця розташована за міськими мурами, тож, найпевніше, повернутися в охоронюване місто до порталу буде неможливо. Їх переслідуватимуть, але, щоб вижити, доведеться якось вибиратися з Нейтральної зони. Добре було б узяти з собою якісь припаси. Але з собою їх тягнути неможливо, а заготувати десь за містом у сховку вже немає часу. Єдине, на що він міг розраховувати,— це на гаманець із золотими лео й кілька перснів з коштовним камінням з Едвардової скриньки. Має вистачити на якийсь час...

— Прорвемося,— зітхнув Данило.

Щоб трохи абстрагуватися, він дістав з-під матраца щоденник дядька й почав читати. Економіка Леобурга, транслокали, способи відкриття порталу... «Зовсім нещодавно якийсь пан з кола клієнтів Елвіра Дем’янича натякнув мені, що місто не гребує розробкою зброї різного ґатунку. Щоправда, ці відомості ретельно приховуються, і докладніше про це мені дізнатися не вдалося». Данило похитав головою. Дивно. Раніше він не помічав цієї фрази... Втім, зараз однаково неможливо зосередитися. Він підвівся, ще раз перевірив своє спорядження, покрутив у руках револьвер, згадуючи інструкції Тео. Може статися, що сьогоднішня ніч стане останньою в його житті. І на підході до в’язниці його чекатимуть Юміт Оздемір і компанія, і він навіть не дістанеться до Агнеси. Данило заплющив очі. Ні, він за всяку ціну мусить упоратися. Заради Агнеси, заради Феді й Джекі, які чекають його вдома, заради себе самого — він повинен зробити за своє життя бодай щось вартісне. Тому він не має права на помилку.

Поміркувавши хвилину, Данило згорнув дядьків щоденник, витягнув бляшану рамку з його зображенням, свій смартфон, паспорт Едварда й розпихав по кишенях. Потім дістав з-під ліжка скриньку з архівом Яблонських, видобув звідти документи й переклав їх у невеликий сховок у стіні шафи, до Едвардових листів. Він забере все це пізніше, коли вони з Агнесою повернуться до порталу. Хоча... може статися, він не повернеться в цей будинок ніколи, і вихід у рідний світ виявиться для нього недосяжним.

Данило знову вирушив до Аль-Разі. Під обід над Леобургом зібралися хмари — їх пригнав потужний північний вітер. Почав накрапати бридкий дрібний дощик, блискуча бруківка потемніла. Він просидів у навіженого хіміка до восьмої, забрав пузату пляшечку з концентратом Яблонського, повернувся додому й став чекати ночі.

...Допоможи, Господи, прийняти всі випробування, які посилаєш мені, покірно. Амінь.

Сьогодні її остання ніч. Їй бракувало сил навіть міркувати — в голові від голоду не залишилося жодної думки. Було так тихо, що, здавалося, вона давно вже в могилі. Не відчувалося навіть страху — все сплуталося й знецінилося. У свідомості лише зрідка миготіли майже стерті спогади: усміхнені обличчя батьків, родинні свята, леобурзькі майдани та яскраві ліхтарики на дахах під Різдво. Чому Різдво, адже зараз серпень?..

Агнеса обвела повільним поглядом камеру, що оберталася перед очима. Вода... Води теж нема. Тепер вона дізналася, що всі чутки, всі жахливі припущення про леобурзьку в’язницю — цілковита правда. В останню ніч не дають ані ковтка. Напевно, вважають це милосердям. Адже зараз смерть справді здавалася їй визволенням.

Суд стрімко промайнув. Агнеса насилу згадала момент, коли суддя виголосив вердикт. Здається, вона засміялася. Чи було їй моторошно, прикро, гірко? Ні. Вона немов померла задовго до тієї миті, коли місто, збудоване дбайливими руками її батька, таємно засудило її до страти.

Повіки стулялися самі собою, і знову з’являлися обличчя... Цього разу — Едвард. Знову він... Навіть батька вона бачила рідше. Щоночі одне й те саме: їй здавалося, що кузен відчиняє двері камери, підхоплює її на руки й несе. І на душі стає так спокійно й легко, що вона не питає навіть, куди вони прямують — Едвард знає краще. Агнеса тільки дивиться на його обличчя й хоче запам’ятати кожну рису — те, як він переводить погляд, як усміхається їй куточком уст... Якщо це останнє, що вона побачить у своєму житті, то вона зовсім не засмутиться.

— Агнесо!

Схоже, вона геть не при собі. Сни були такі реальні, що навіть голоси лунали так, ніби оточували її, і привиди старої в’язниці повторювали за ними.

— Агнесо, ти мене чуєш? Ти жива?!

Вона здригнулася й насилу розліпила важкі, гарячі повіки. Лише маленький квадратик нічного неба, закутий у ґрати, вирізнявся на тлі безкрайньо чорних стін. І в це крихітне віконце майже під стелею хтось зазирав.

— Та чого ж ти верещиш, га? — гнівно засичав привид. Агнеса й не помітила власного крику.— Це я! Едвард!

Агнеса затулила рота рукою, щоб не зойкнути ще раз. Вона збожеволіла? Спить? Марить? Чи вже померла?!

— Що ти тут робиш? — ледве ворушачи язиком, пролепетала вона й підвелася з дерев’яного настилу, що правив їй за ліжко. Дівчина попленталася до вікна й насилу залізла на хиткий трухлявий столик під ґратами.

— Просто зараз я завис униз головою на висоті тридцяти метрів над землею,— відповів прибулець.— А взагалі — я по тебе.

В цю мить ззовні стало світліше: темне небо розкраяв сліпучо-білий промінь. Зовсім поруч потужно заревли мотори, й Агнеса здогадалася, що світло линуло з прожектора на гондолі сторожового поліційного дирижабля, що підходив на швартування. Незнайомець, який розмовляв з нею, нервово озирнувся — бліде світло впало на його обличчя, й Агнеса затремтіла. Так, це був Едвард. Справді Едвард. Вона не спала й не марила. Едвард Яблонський власною персоною, з плоті та крові, висів у неї за вікном, дивом утримуючись на круглій залізній ринві!

Голова у вікні зникла, але за кілька секунд з’явилася знову.

— Слухай уважно! — вимогливо мовив Едвард.— У нас обмаль часу. Зараз майже північ, дирижабль спуститься на майданчик на даху з іншого боку, варта почне мінятися. Поки вони зайняті, ми маємо встигнути до вікна на горищі. Там на нас чекають.

— Я... я... Господи... Едварде...— вона потяглася до ґрат і торкнулася його руки.

Він на якусь частку секунди завмер від її дотику, але потім прошепотів:

— Прибери руки, я ламатиму ґрати.

Едвард дістав з-за спини гладеньку пляшку й чимось помастив пруття. Хвилину нічого не відбувалося, аж потім хлопець ударив по ґратках — і вони розсипалися, наче піщані. Неймовірно!

— Це концентрат Яблонського. Твій батько — геній,— усміхнувся «кузен», помітивши збентеження на її обличчі. Він кинув їй край мотузки.— Обв’яжися оцим.

Агнеса насилу зав’язала найміцніший вузол, на який була здатна слабкими неслухняними руками. Дівчина потягнулася, вперлася однією ногою в кільце для кайданів і спробувала вилізти у вузький кам’яний отвір. Довга спідниця зачепилася за ланцюг і затріщала. Едвард штовхнув дівчину в камеру. В небезпечній близькості знову промайнув білий промінь.

— Швидше, скидай спідницю.

Агнеса відчула, як щоки заливає рум’янець.

— Що?!

— Роби! — роздратовано гримнув Едвард.— І нижню теж!

— Але я не можу... я ж залишуся у... о Боже...

— Агнесо! — видихнув він.— Обирай: або без спідниці, або без голови!

Яка ганьба! Він побачить її в самому спідньому! Але не залишалося нічого, як скоритися. Агнеса відстебнула гачки, що кріпили спідницю до корсета, й відкинула брудне шмаття.

— Так набагато спортивніше,— схвально кивнув Едвард і простягнув їй руку.— На рахунок три — вилазиш у вікно. Тримайся за мене й дряпайся нагору.

Вологий від дощу дах, пронизливий вітер, поліційний дирижабль, що повільно підпливає в темному небі... А ще — висота. Така, що варто глянути в чорну прірву — й одразу гулькнеш униз. Агнеса міцно вчепилася за єдину клямру, що стирчала серед блях на даху — тепер дівчина стояла на ринві, притискаючись до похилого даху. Едвард повільно розвернувся, вперся в ринву колінами, потім підвівся на ноги й міцно стиснув Агнесину руку.

— Рухаємося праворуч,— прошепотів він.— Там вхід на горище.

Агнеса насилу розтиснула пальці й відпустила клямру. Тепер вони просувалися по периметру даху без можливості вчепитися бодай за щось, коли налітав шпаркий вітер.

Крок, ще крок, завмерти... Крок, ще крок. Її пальці конвульсивно стискали долоню Едварда, бляшана ринва рипіла під ногами.

Він прийшов по неї. Це неможливо.

Ще крок. Едвард майже дотягнувся до дверцят, що темніли на тлі блискучої поверхні даху.

Цей хлопець — не її кузен. І тепер вона була абсолютно впевнена в цьому. Едвард Яблонський ніколи не вчинив би так. Він на таке не здатен. Отже те, про що розповідав дивак, який приходив до її батька,— цілковита правда. Переходи, двійники, паралельна реальність. У це набагато легше повірити, ніж у те, що її руку зараз стискав боягузливий і підступний двоюрідний брат. Але що спонукає цього незнайомця? Навіщо він так ризикує? Хто він такий і яка йому користь від неї?

— От лайно...— просичав прибулець і ще раз смикнув ручку люка.— Замкнено!

— Що таке? — Агнеса здригнулася.

— Гадки не маю. Йонас мав дочекатися! От бісів вилупок! Сподіваюся, Тео здере з нього шкуру.

— Тео?..

— Так, він мені допомагав.

— Допомагав?!

— Так, чекай...— пробурмотів Едвард.— Є ще трохи концентрату. Я змащу замок. Дирижабль уже пришвартувався?

Її «кузен» витягнув шию, щоб розгледіти, що коїться за конусом даху. Агнеса гойднулася вперед, щоб розгледіти, і раптом підбір її черевика зісковзнув з мокрої труби.

Її рятівник сіпнувся й схопив її за плече, але було запізно. Навіть якби вона прикусила язика, промовчати б не вийшло, і тишу похмурої серпневої ночі розітнув її пронизливий зойк. На протилежному боці даху одразу ж спалахнуло світло.

— Швидко! — скомандував Едвард і потягнув її далі.— За мною!

Тепер вони пересувалися швидше, але ринва невдовзі закінчилася. Рухатися далі нікуди — попереду була піднята ляда люка, звідки визирали стривожені криком поліціянти, які щойно спустилися з дирижабля. Ревіння двигунів заглушило навіть думки: повітряний корабель висів просто над їхніми головами, прив’язаний канатами до причальної щогли.

— Це на тому кінці даху! — вигукнув один з поліціянтів і свиснув: — До дирижабля!

Агнеса не встигла усвідомити, що відбувається. Едвард раптом відпустив її руку і щосили штовхнув залізну ляду люка на поліціянтів, придавивши її своєю вагою. Хутко завернув гвинт і заблокував його своїм револьвером. Едвард опинився на вузькій кам’яній смужці біля люка, перетягнув Агнесу до себе й міцно обійняв за талію.

— Куди тепер? — запитала дівчина, перекрикуючи гуркіт дирижабля.

Едвард задер голову.

— Тільки нагору,— він показав на ґратчасту конструкцію зі скобковою металевою драбиною всередині, що вела до висувного майданчика.

— Але ж там...

Він рішуче потягнув її вперед. Агнеса ледве встигала за Едвардом, який стрімко піднімався драбиною. Крізь ґрати ревів вітер. Едвард першим опинився на майданчику. Нагорі почувся шум. Господи! Що там відбувається? Серце калатало так швидко, ніби от-от готове було розірватися. Агнеса швидше полізла вгору.

Піднявшись на майданчик, дівчина на секунду заплющила очі від яскравого світла прожектора. Рвучкий порив вітру мало не звалив її за край, у темряву. Її підбори провалювалися в отвори між ґратами.

Де Едвард? Вона розплющила очі й здригнулася. Її кузен і поліціянт каталися по майданчику в запеклій боротьбі. Чоловік захопив голову Едварда й навалився на нього згори. Від переляку в Агнеси заніміло все тіло, але вже наступної миті вона, не тямлячи, що робить, кинулася на поліціянта. Вони удвох відлетіли вбік і ледве не випали за край. Агнеса боляче вдарилася головою об коловорот з причальною линвою дирижабля. Ручка заскреготала, поволі розкручуючись. Одна линва почала розмотуватися, дирижабль плавко розвертався ліворуч.

Едвард підскочив до поліціянта й перехопив руку з револьвером саме тої миті, коли той збирався стріляти. Вони знову покотилися по майданчику.

Дирижабль розвертався, його відносило вітром. Ще трохи — і линва розмотається, він відчалить, а разом з ним — будь-яка надія на порятунок! Агнеса зціпила зуби й всім тілом налягла на неслухняну ручку коловороту — і той нарешті припинив обертатися. Клацнув залізний гак — тепер линва розгойдувалася на вітру, проте більше не розмотувалася.

Позаду почувся удар — і звуки бійки раптом стихли. Агнеса рвучко обернулася. Едвард звівся на рівні ноги. Поліціянт лежав горілиць, розкинувши руки.

— Ти... ти його...

Кузен кинув на неї швидкий погляд, сунув револьвер за пояс і допоміг їй підвестися. Змахнув з чола піт і втупився в дирижабль, що гуркотів над їхніми головами.

— Ти вмієш ним керувати? — крикнув він.— Я ні фіга не шарю!

— Ти... що?..

Постріл.

— Ані руш! Поліція Леобурга!

Свисток. Вони водночас обернулися.

Гуркіт. Дахом будівлі рухалися поліціянти. Вони насилу відривали ноги від залізної покрівлі й різко наступали, хитаючись із боку в бік. Агнеса придивилася. До підошов їхніх чобіт кріпилися якісь пристрої, що дозволяли їм безперешкодно пересуватися похилим дахом. Десь завила сирена.

— Але ж як...— Едвард осікся й втупився у загін, який невідворотно наближався, тупаючи по конусному даху.

Ще один постріл. Цього разу — зовсім поруч, куля зі свистом розкраяла повітря.

Едвард підштовхнув Агнесу до канатної драбини, що теліпалася під черевом дирижабля. Агнеса вчепилася за мотузки й відчула, як величезний повітряний корабель просів під вагою її тіла.

— Не рухатися! Іменем Леобурга!

Біль обпік плече. Агнеса скрикнула й мало не розчепила пальці. Зціпивши зуби, вона просувалася далі, й відчинений люк на гондолі дирижабля ближчав. По рукаву цебеніла кров. Агнесу розгойдувало, пальці зводило судомою. Вона глянула на майданчик: Едвард розмотав обидві линви й похапцем кинувся до мотузяної драбини. На мить Агнесі здалося, що він не встигне, але в останню секунду, коли корабель розвернувся й відчалив від в’язниці, хлопець устиг ухопитися за поперечку. Від ваги Едварда дирижабль знову здригнувся й просів. Драбина натяглася, підійматися стало простіше. Агнеса полізла вгору.

Ось і гондола. Всередині було задушливо й темно, лиш мерехтіло світло від двох тьмяних ламп десь углибині. Через різкий хімічний запах нещадно дерло в горлі. Агнеса визирнула назовні. На майданчику з’явилися поліціянти. По дерев’яних стінах гондоли заляпали кулі. Едвард заліз усередину слідом за нею.

— Зачиняй!

Агнеса, немов той механічний «маніпулятор», не роздумуючи штовхнула дверцята й провернула вентиль. Навкруги щось глухо ляскало — кулі просікали обшивку кабіни, одна пробила двошарове скло ілюмінатора. Проте в’язниця поступово віддалялася.

— Ви хто такі?!

Агнеса здригнулася. Пілот! Він залишився на борту! Едвард вихопив револьвер і зробив кілька кроків до панелі приладів у глибині кабіни. Агнеса поповзла за ним назирці.

— Ми — твої пасажири,— спокійно сказав він.— І в нас до тебе пропозиція.

Обличчя пілота — з темними колами під очима й посинілими губами — у тьмяному газовому світлі здавалося обличчям мерця. Він рвучко розвернувся й хотів вихопити зброю, але Едвард упер цівку просто йому в чоло й похитав головою.

Пілот мовчав і свердлив нападника злим поглядом.

— Маєш вибір,— почав Едвард.— Або ти ведеш корабель, куди ми скажемо...

Стрілка одного з приладів полетіла вліво й майже досягла червоної позначки на шкалі.

— Едварде...

— ...або просто зараз стрибаєш з парашутом...

Агнеса придивилася. Це був покажчик висоти. Дирижабль стрімко знижувався!

— Едварде...

— ...або дістаєш кулю в голову.

— Едварде, ми падаємо! — вигукнула вона. Пілот кинувся вперед і вчепився в руку її рятівника. Від різких переміщень дирижабль хитнуло, Агнесу жбурнуло на панель приладів. Вона зачепила якийсь важіль, нагорі засичало — так, ніби з балона стрімко виходило повітря. Дирижабль здригнувся, пілот і Едвард стрімголов скотилися в інший куток кабіни. Стрілка висоти поповзла в зворотному напрямку. Агнеса намертво вчепилася у дерев’яний штурвал.

— Прямо. Лети прямо, будь ласка...— прошепотіла вона.

Едвард схопив пілота за барки й ударив об борт. Револьвер покотився по підлозі. «Кузен» всівся на пілота й заломив його руки за спину.

— Умови змінено,— сказав він.— Якщо ти такий брикливий, то далі ми без тебе.

— Без мене корабель упаде,— прошипів пілот.

— Та пофіг! — вишкірився Едвард.— Він однаково впаде, вони проб’ють нам балон. Тепер рахуй до п’ятьох і смикай за кільце.

І з цими словами він потягнув пілота за лямки парашута до люка в центрі кабіни. Зайвий вантаж вилетів з корабля, судно струсонуло, і стрілка на приладі трохи відхилилася праворуч.

Едвард кинувся до Агнеси й перехопив з її рук штурвал. Він бігцем глянув на прилади й опустив маленький мідний важіль біля самої основи. Колесо штурвала заблокувалося. Едвард роздивлявся панель керування, а потім обернувся й посміхнувся до неї. Агнеса вловила його погляд — зосереджений, злий, азартний. А наступної миті Едвард смикнув важіль до позначки «Voile Fahrt[30]». Корабель хитнувся. Заревіли двигуни, кабіна почала наповнюватися парою, що просочувалася з машинного відділення. Дирижабль здригнувся й почав нарощувати швидкість.

— Так! Так! Вийшло! — Едвард відпустив штурвал, притулився спиною до стіни кабіни й розкинув руки.— Йди до мене!

Агнеса й сама не збагнула, як опинилася в його обіймах. Едвард узяв її обличчя в долоні, кілька секунд дивився в очі й дивно, недовірливо всміхався, ніби не вірив, що вона поруч, що вона справжня. А потім нахилився до її вуст.

Ти не знаєш, хто він такий. Ти не знаєш, що йому потрібно й навіщо він тебе рятував.

Агнеса сіпнулася й відвернулася, притулившись щокою до його грудей. Вони з Едвардом без сил сповзли по стінці кабіни й певний час нерухомо сиділи на підлозі. Агнеса тільки слухала, як шалено калатає його серце. Нарешті її рятівник зітхнув і вимовив:

— Агнесо, в мене для тебе дві новини...

Вона підвела голову. Його очі в напівтемряві сповненої парою кабіни дивно заблищали.

— По-перше, я не Едвард.

— Я знаю.

Він аж здригнувся.

— Але... Ну, гаразд. Мене звати Данило. По-друге, я — з іншого світу. Тобто не звідси. Ти навряд чи зможеш у це...

— В нашому будинку є перехід,— прошепотіла Агнеса.— І ти прийшов крізь нього. Ти — двійник мого кузена, так?

— Звідки ти знаєш?! — від подиву його голос захрип.— Неможливо...

— Той чоловік з феротипу... Ти питав про нього. Він намагався переконати мого батька, що наш будинок треба вивчати, що там є... як це... портал.

Раптом Агнесину увагу привернуло дивне сяйво за склом ілюмінатора. Вона придивилася — й тієї ж секунди скам’яніла від жаху.

— В мене для тебе теж є новина,— насилу вимовила вона.— За нами женеться весь Леобург.

Місто, її рідне й любе місто, що залишилося далеко позаду, палахкотіло сотнями вогнів. На будівлі в’язниці істерично вили сирени. В небі над Леобургом з’явилося кілька чорних еліпсоїдів з голчастими «плавниками», світло їхніх прожекторів було спрямоване на їхній дирижабль. Переслідувачі наближалися з загрозливою швидкістю. Агнеса затремтіла. От і кінець.

— Це «акули»! — скрикнула вона й указала в бік міста.

— Більше схожі на тунців,— усміхнувся Едвард.

— Даремно жартуєш... ми не втечемо! Це спеціальний загін, у них найкраща техніка!

— Дурниці, в нас непогана фора,— її «кузен» похитав головою і став оглядати прилади на панелі управління.— Вони летять не швидше, ніж ми.

— Удвічі швидше! — схлипнула Агнеса.— Батько розповідав, що в них газові мотори, а не парові, як у нас!

— Елітні такі, чи що? А, це вони ходять у скафандрах з акулячими мордами?

— Не кепкуй!

— І не думав. Бачив їхню спецоперацію в Академічному,— він припав до вікна.— Гм-м... вони й справді наближаються...

Цієї миті повітряний корабель здригнувся й зненацька нахилився вперед. Агнеса вдарилася спиною об дошку приладів. Почулося сичання й легкий сплеск.

— Що це?!

— От дідько! Вони вистрелили! — Едвард припав до ілюмінатора.— В нас величезна діра в балоні!

Її рятівник витер рукавом чоло, його погляд забігав по панелі керування. По корпусу продовжували стріляти. Кулі з тріскотом ударялися об дерев’яні стіни гондоли, ляскали по балону, десь угорі було чути гучний свист.

— Дивися, тут компас. Судячи з нього, ми летимо на південь. Що там на південь від Леобурга?

— Нейтральна зона... Ліс... суцільний ліс...— Агнеса похитала головою.— І десь там... є озеро Телубін.

Куля прошила обшивку просто над їхніми головами.

— Те, що треба! — підхопився прибулець.— Озеро нас влаштовує!

Він протер запітніле скло над панеллю і раптом радісно вигукнув:

— Здається, я його бачу! — він схопив Агнесу за руку.— Дивись! Он, щось блискуче між пагорбами! Ми вже близько!

Ще одна куля ляснула по панелі приладів. Агнесине серце так калатало, що, здавалося, от-от вирветься з грудей. Вони з Данилом (чи як там звати цього прибульця?) втупилися в панель керування.

— Це не складніше за авто на механіці,— він перевів важіль біля основи штурвала в інше положення й поклав її руки на штурвал.— Стеж за альтиметром і крути штурвал. Отак. Трохи праворуч — повертаємо, потім по прямій. Ми дуже швидко знижуємося, але твоя задача — вести дирижабль до озера.

Він дістав з-за пояса револьвер.

— А я поки що попсую нерви вашим «акулам». Вони вже достатньо близько.

— Що ти вигадав?!

Її рятівник мовчки влаштувався біля ілюмінатора. Агнеса більше не могла відволікатися. Озеро сяяло сріблом у світлі місяця, що прорвалося крізь хмари, і стрімко наближалося, збільшуючись у розмірах. Невдовзі з суцільної чорної маси внизу виокремилися дерева: сосни, ялини, дуби, а ще берези, що яскраво біліли в темряві. Агнеса натиснула на штурвал, але він не піддався. Ще раз, і ще. Його заклинило? Від переляку дівчина затремтіла й навмання схопилася за один з важелів. Він піддався за один дотик. Нагорі знову засвистіло, дирижабль різко нахилився. Данило не втримався й стукнувся об борт. Револьвер вислизнув з його руки, покотився й випав у відчинений люк.

— Блін, Агнесо! — вигукнув її рятівник.— Треба ж попереджати!

Матір Божа... Тепер вони беззбройні! І все через неї!

Агнеса обернулася до оглядової щілини над дошкою приладів, але побачила лише нескінченну темряву.

Дирижабль раптом затрусився, під гондолою почувся хрускіт.

— Дерева! — крикнув Данило.— Ми майже на землі!

Він кинувся до Агнеси й схопив її за руку. Смикнув за важіль, мотори важко заревли, пара сповнила кабіну вщерть. Данило підтягнув Агнесу до люка.

— Набери повітря.

— Едварде... тобто... Даниле, я маю попередити...

— Озеро просто під нами! Стрибаємо в люк за моїм сигналом!

— ...що я не вмію...

— Один... два...

— ...плавати!

— Три!

У вухах засвистів вітер. Кілька секунд Агнеса не відчувала ані рук, ані ніг, тільки в’язку слабкість. Від удару об поверхню озера тіло пройняв різкий біль, дихання збилося. Холод, бризки, вода — крижана вода скрізь, у вухах, у роті, у носі... Агнеса не могла дихати, не могла розплющити очі, не могла крикнути. Жах стиснув горло. Рука Едварда відпустила її руку. Ця ніч усе-таки стала останньою в її житті.

Щось боляче ляснуло по щоці.

— Агнесо!

Вона схлипнула. Вода досі хрипіла й булькала у неї в горлі, вона не могла вдихнути.

— Агнесо, ну будь ласка! Розплющ очі!

Її перевернули набік і стукнули по спині. Вода ринула з рота, й Агнеса почала надсадно кашляти. Її обійняли, та так міцно, що нарешті можна було повірити: вона досі жива.

— Де ми?..

В голові проясніло. Пахло хвоєю та вільгістю.

— На березі,— Данило підняв її на ноги.— Ходімо, швидше!

Вгорі почувся свист і гуркіт моторів. На тлі нічного неба ковзнули три тіні. Втікачі припали до мокрої глини й завмерли.

— «Акули»? — стривожено запитала Агнеса.— Вони ще тут?

— Так-так,— закивав Данило.— Біжімо!

Вони заглибилися в гущавину. Дерева кружляли в чорній круговерті, звуки лісу наповнювали навколишній простір, переслідували їх, мчали слідом... Вітер знову свистів у вухах, а дух перехоплювало від страху. Едвард стискав її руку й тягнув за собою вперед, але за якийсь час Агнеса відчула, що ноги нестерпно тремтять від напруги, а кожен крок дається з неймовірним зусиллям.

— Зажди... Більше... не можу...

Біль у всьому тілі став жахливим, нездоланним. Судоми зводили кожен м’яз, суглоби нестерпно пекли. Агнеса впала навколішки, опустила голову на зігнуті руки й заплакала. Данило сів поруч і торкнувся її плеча.

— Агнесо... сонечко... я розумію, що тобі зле й моторошно... і ти втомилася. Давай ще трохи! Поліція зараз піде у ліс. Не можна зупинятися.

Дерева шуміли й крутилися навколо, у вухах дзеленчало. Вона зробила кілька кроків і знову впала, але раптом, ніби за помахом чарівної палички, злетіла в повітря й попливла вглиб лісу.

— Ти така легка,— всміхнувся її «кузен» і пригорнув її до себе.— Худенька й легка, мов пір’їнка... Коли все закінчиться, будемо тебе відгодовувати. Чого б тобі хотілося?

Вона обійняла його за шию і вперлася у плече.

— Яблучного пирога... Криста... пече... чудовий пиріг...

Це все до болю нагадувало її сон у в’язниці: вона так само роздивлялася його обличчя знизу, намагаючись запам’ятати кожну рисочку, ніби це було останнє, що вона бачить за життя.

— Гаразд, буде тобі пиріг,— кивнув він.— От тільки треба вижити.

Агнеса загубила лік часу. Навколо було темно й тхнуло сирою землею. Вони рухалися годину, чи дві, чи більше. Данило засапався — він утомився, до того ж, дорога вела вгору. Раптом хлопець зупинився. Агнеса насилу розліпила очі. Ліс навколо порідшав. Вони опинилися на краю яру.

— Цікаво, що то були за рейки?

— Які рейки?

— Кілька хвилин тому бачив дуже стару вузькоколійку. Звідки вона в лісі...

— Тут не завжди була Нейтральна зона. Можливо, старий завод,— Агнеса поворушилася.— Пусти мене.

Хлопець опустив її ноги на землю.

— Ти знаєш, де ми? Поруч є люди?

В голові паморочилося. Агнеса не впізнавала місцевості, вона не могла навіть зрозуміти, де саме залишився Леобург.

— Ні... В Нейтральній зоні нема поселень. Єдиний шлях — іти до українського кордону.

— Далеко?

— Так, далеко,— схлипнула вона.— Я не дійду.

Данило важко зітхнув, схилився й почав розтирати праве коліно. В цю мить він утратив рівновагу й шкереберть полетів у яр.

— Ні!!!

Внизу затріщало гілляччя й почулася лайка. Принаймні він живий!

— Даниле,— обережно покликала вона.— Як ти?

— Як людина, що звалилася в чагарник,— пробурмотів він.— Уся дупа в колючках. Не рухайся, я зараз вилізу.

Кілька хвилин унизу щось тріщало, сипалася земля, знову чулася українська лайка.

Він... він не Едвард. Він не леобуржець. Що він тут робить...

Думки Агнеси плуталися, вона втомлено опустилася на холодну землю й обхопила себе руками.

— А це що таке? — раптом почулося з яру.— Ого!

На кілька секунд запала мовчанка, аж раптом Данило виліз на стежку. Його обличчя було подряпане, але вигляд він мав надзвичайно захоплений.

— Ти маєш це побачити,— хлопець подав їй руку.

Вони почали спускатися, обережно, крок по кроку. Нарешті зупинилися на невеликому виступі. На схилі яру виднівся зарослий рослинністю вхід.

— Печера?

— Не зовсім.

Данило стиснув її долоню і почав просуватися вперед. За кілька метрів вони зупинилися. Агнеса випростала руку й намацала попереду холодне залізо. Двері. Люк.

— Що це?

— Ну, якщо це не будиночок Більбо Бегінса...— всміхнувся Данило.— Гадаю, це якийсь тунель. Може, якась покинута військова база. Хтозна.

Він відсунув її від люка й почав його обмацувати. В темряві почулося легеньке рипіння.

— Сподіваюся, нас не розірве на шматки. Відійди.

Данило коротко видихнув і потягнув вентиль на себе. Метал скреготнув, але люк повільно відчинився. Всередині тхнуло вогкістю і цвіллю. Агнеса злякано пригорнулася до Данила, він стиснув її долоню.

Вони зачинили по собі люк, і її кузен-самозванець закрутив вентиль. Навколо була цілковита темрява, Агнесі здавалося, ніби вона втратила зір. Ані звуку, окрім їхнього дихання. Данило відпустив її. Кілька хвилин він копирсався в мотлоху, що лежав під стіною. Раптом у повітрі запахло сіркою, і в мороці спалахнув вогонь. Агнеса затулила очі долонею.

— Тут є оливна лампа...— пробурмотів Данило.— Надовго не вистачить. Оливи майже нема.

Слабке світло осявало досить просторий тунель, що вів углиб схилу над урвищем. Під ногами теж були заіржавілі рейки, ніби тут колись їздили вагонетки. Біля стіни валялися ящики й купа мотлоху. Вони перезирнулися й рушили вперед. За кілька метрів тунель перекрив новий люк. Данило передав Агнесі лампу й спробував повернути вентиль. Він не піддався.

— От лайно,— зітхнув він.— Ну, нічого. Зупинимося тут — схоже, це давно закинута шахта. Треба перепочити. За годину підемо далі.

Він повісив лампу на стіну. Потім перевернув ящик, накидав мішків і допоміг дівчині вмоститися на імпровізованому матраці. «Ліжко» виявилося жорстким, груба тканина дряпала шкіру. Агнеса відчула, як Данило розв’язує шнурочки її корсета. Вона одразу ж здригнулася, сіла й притиснула руки до грудей.

— Треба зняти... Корсет досі мокрий.

— Ні! — вона відчайдушно захитала головою.— Я не можу.

Данило втомлено закотив очі.

— Та я ж не заради цікавості. Замоталася б у мішок. О, а тут ще й кров!

Агнеса скосила очі на плече. Звичайна подряпина, вона вже й забула про це.

— Пусте, не турбуйся, Ед... тобто...

Її рятівник похмуро кивнув.

— Гаразд.

І зняв із себе вогкий одяг і акуратно розстелив на перевернутому ящику. Агнесині очі мимоволі розширилися. Ніхто зі знайомих їй чоловіків зроду не посмів би роздягнутися в її присутності, навіть Тео, який зазвичай нехтував правилами пристойності. Але не це раптом збентежило її. Його тіло. Так близько. Таке... досконале. Його ніби виліпив давньогрецький майстер — витесав і відполірував кожен м’яз, кожну лінію... Агнеса судомно втягнула повітря. Прибулець прискіпливо оглянув її і похитав головою.

— Лягай. Тобі треба відпочити. В нас обмаль часу.

Агнеса кивнула й згорнулася клубочком у мішках. Данило сів поруч, діставши з кишені якісь папірці.

— Дідько, треба було загорнути Едвардів паспорт у щось водонепроникне,— пробурмотів він і витягнув гаманець з монетами.— Добре, хоч гроші взяв золотом.

Жовте світло мінливо ковзало по його профілю. Цей хлопець був і знайомий, і геть незнаний для неї. Агнеса зачудовано міркувала, як вона взагалі могла вважати його Едвардом Яблонським.

— А який він, твій... твій світ?

Її «кузен» усміхнувся.

— Схожий на цей. Багато автомобілів, різної техніки, замість дирижаблів — літаки. Є всесвітня інформаційна мережа — інтернет називається. Можна розмовляти з Нью-Йорком, листуватися з Мельбурном, слати фотографії в Барселону — і все це одночасно.

— Щось на зразок телеграфу?

Данило кивнув.

— Так, але значно швидше. А ще є телефони — їх можна носити з собою, щоб завжди можна було поговорити з будь-якою людиною. Будинки високі, багато бетону, скла.

— А Леобург там є?

— Ні. Міста вчених нема. Але він схожий на міста старої Європи. До речі, знаєш, що дівчата в нас носять такі коротенькі шорти, що ці твої мереживні штанці — узагалі еталон скромності...

Агнеса затулила повіки долонею. Її били дрижаки. Відчувши її тремтіння, рятівник ліг поруч і міцно обійняв її. Агнеса здригнулася, але не відсунулася.

— Так тепло?

— Так,— вона відчула, як її накриває тепла хвиля — така затишна, ніби вона раптом опинилася вдома, у власному м’якому ліжку.— Ніколи не бувало тепліше.

Шум у голові посилився, повіки стали надзвичайно важкими. Темрява, одна суцільна темрява, але вже не колюча й не моторошна. Данило щось ще розповідав, але його голос долітав до неї, наче крізь воду. Але ось і він зник. Темрява жадібно поглинула її тіло, її свідомість і всі її думки...

— ...Агнесо!

Її трусили за плече. Вона прокинулася, серце шалено калатало десь у горлі. Лампа згасла, але в тунелі чомусь не було темно.

— Хтось відчинив люк. Ззовні.

Її замутило від страху. Знадвору вливалася тоненька смужка світла. Данило повільно підвівся й рушив до виходу. Пригнувся, обережно визирнув з-за люка й дослухався.

— Без фокусів,— загрозливо вимовив німецькою жіночий голос.— Ви в оточенні. Вас двоє, ви без зброї. Виходь сам і виводь свою подружку.

Агнеса здригнулася та втиснулася в стіну. Люк відчинився ширше. Данило повернувся до неї і простягнув руку, дівчина слабко стиснула його долоню.

— Ходімо.

Надворі жеврів світанок. Вони вийшли з тунелю, який ще кілька хвилин тому здавався затишним і надійним.

Навколо було п’ятеро: один присів над входом до печери, двоє — вище на стежці, ще один стояв на краю урвища. Всі стискали в руках пневмогвинтівки. Обличчя було годі розгледіти — їх приховували натягнуті по самі очі шарфи й хустки. Ближче за всіх стояла дівчина з довгим темним волоссям, заплетеним у косу, її револьвер був спрямований на Данила. Раптом вона стягнула хустку з обличчя.

На її правій щоці виднілася потворна червона мітка у вигляді літери «V».

Та це ж... В Агнеси перехопило подих.

Вигнанка! Вигнанцям справді випалюють тавро!

Агнеса злякано притулилася до Данила й тихо видихнула:

— Хто ви? Чого вам треба? Грошей у нас нема.

Вигнанка презирливо пирхнула.

— Дівчинко, ти, напевно, не зрозуміла, куди потрапила,— крижаним тоном відповіла вона.— Гроші нам не потрібні. Ви — чужинці. І ви залізли на нашу територію. А таких ми зазвичай вбиваємо.

Розділ 15 Дівчина, яка бачила плями

Данило невідривно дивився на незнайомку. Тавро на щоці... Вигнанці! Отже, вони — в руках зграї леобурзьких злочинців. Пречудово.

Данило роззирнувся — схоже, їм перекрили всі можливі шляхи до відступу, хіба що стрибати у яр. Тікати навмання безглуздо. Навіть просто вскочити назад до тунелю і зачинити люк наразі не вийде — позаду них зістрибнув на виступ той здоровило, який кілька хвилин тому сидів над печерою. Данило нервово озирнувся. Обличчя вигнанки залишалося серйозним ще кілька секунд, а потім вона розреготалася, багатозначно бавлячись револьвером. Її товариш, який перекривав відступ до тунелю, теж мало не оглушив Данила реготом.

— Ти бачив їхні пики, Маку? — пирхнула дівчина.— Вони мало не попалали!

Здоровань скинув каптур і підійшов до неї. Це був рудобородий чоловік середнього віку, з грубим, але не злим обличчям. Він грайливо штовхнув дівчину в бік і продовжував сміятися, роздивляючись бранців.

— Лейло, досить! — раптом почулося згори.— В нас нема часу на жарти!

Доріжкою збіг молодик з геть чорними, мов вугілля, очима. Вони з Лейлою були схожі, наче брат із сестрою. Він скинув плащ і простягнув Агнесі. Лейла... Данилові здалося, що він уже чув це ім’я в Леобурзі, хоча був цілком певен, що ніколи не бачив її раніше. Її напрочуд гарне, з виразними рисами обличчя навряд чи можна було забути, навіть не враховуючи рубець на правій щоці.

Данило обернувся до Агнеси, щоб допомогти з застібкою на плащі.

— От лайно,— машинально просичав він українською.— І жодного порталу поруч.

Погляд Агнеси впав за його спину, Данило рвучко обернувся. Лейла дивилася на нього круглими від подиву очима. В її погляді було щось особливе. Вона підійшла до Данила майже впритул і пильно зазирнула йому в очі.

— Тоже любишь бегать по чужим мирам?[31]

Від цієї фрази і її тону Данила взяли дрижаки. Вона зрозуміла те, що він сказав, і знає про портали?! І що означає «тоже»?

— Ich verstehe nichf[32],— відповів він дерев’яним голосом.

— Прекрасно понимаешь[33],— змовницьки посміхнулася вона.

Вона говорила російською чисто, з помітним московським акцентом. Хто вона в біса така? Кілька секунд вони з вигнанкою свердлили одне одного допитливими поглядами. Потім дівчина зацікавлено гмикнула й обернулася до чорнявого вигнанця.

— Слухай, Давиде, а хлопчина цікавий попався,— сказала вона німецькою і здунула з чола чорне пасмо, що вибилося з зачіски.

— Не займай бранця!— суворо відказав вигнанець.

Вона кокетливо вигнула брову й оглянула Данила з ніг до голови.

— Важко втриматися від спокуси,— дівчина засміялася, зблиснувши білими зубами.— Хіба щодня знаходиш таких симпатичних, та ще й голих одноплемінників!

Що вона верзе? Від перевтоми мозок Данила відмовлявся працювати. Хто вона? Двійник? Але хто притягнув її сюди? Чи... невже... невже вона така, як він?!

— Лейло, я попередив!

Вигнанка ще раз посміхнулася до хлопця, якого називала Давидом.

— Щось ти не в гуморі. Добре, наказуй: що з ними робити?

Давид насупився.

— Ми не можемо залишити їх тут. Але й вести до нас занадто ризиковано.

Данила сповнювали суперечливі почуття. З одного боку, ці люди не здавалися йому надійними — крім того, що загін озброєний до зубів, так ще у лавах вигнанців міг перебувати (і, найімовірніше, перебував!) Марсело Мотта — головний винуватець ув’язнення Агнеси й катастрофи в родині Яблонських. Проте з іншого боку, якщо зараз за ними назирці женуться «акули», а Леобург схожий на оскаженілого дикобраза, шансів пробратися до маєтку Яблонських і дочекатися, поки відкриється портал, у них нема. А ще — ця дівчина... Він був майже впевнений в тому, що вона прийшла сюди з його реальності. От тільки чи має вона транслокальні здібності, чи є чиїмось двійником? Якщо так, то... чи не привів її у цей світ його дядько? Можливо, їй відомо, де він?

— Не забувай: ми досі не знаємо, хто вони такі,— скептично посміхнулася Лейла.— Добродії не забажали відрекомендуватися!

Так, шансів без вигнанців у них небагато.

— Я знаю, хто це,— звів брови Давид.— Едвард і Агнеса Яблонські, чи не так? Ми вже зустрічалися, панно Агнесо. В саду. Пригадуєте?

Агнеса здригнулася. Схоже, вони дійсно вскочили в серйозну халепу.

— Ну, она, может, и Агнесса,— промовила Лейла й зміряла Данила поглядом.— Но вот этот — точно никакой не Эдвард. Ферштейн меня, парень?[34]

Ні, от тепер вони в халепі!

— Вона каже правду? — сторожко перепитав Давид.

Данило повільно видихнув.

— Я не зовсім...

— Ти такий, як я. Ти прийшов через перехід у маєтку Яблонських,— промовила німецькою Лейла й жорстко посміхнулася.— І краще не намагайся брехати, бо я перестану жартувати.

Вона стиснула руків’я револьвера. Данило кинув на неї похмурий погляд і кивнув.

— Я не Едвард. Мене звуть Данило Левченко,— він намацав Агнесину руку й міцно стиснув її.

— Це вас шукає поліція? — кинув рудобородий вигнанець, якого Лейла називала Маком.— Щось вони нишпорять у лісі, це недобре.

— Так. Я витягнув Агнесу з в’язниці.

— Ого! — захоплено видихнула Лейла.— Та ви просто супергерої! Бетмен і Жінка-Кицька. У Раді, напевно, повиплигували зі штанів від люті.

Раптом рудий схилив голову набік, уважно роздивляючись Агнесу.

— То ти справді Агнеса Яблонська? Його дочка?

Данило завмер. У руках вигнанців опинилася дійсно неабияка здобич — дочка одного з засновників міста. І тепер залишилося тільки чекати, як вони скористаються цим раптовим подарунком долі. Чекати й бути готовим захищатися — шалено, люто, до останнього подиху... Іншого виходу в них нема.

— Я вас не розумію, пане,— стримано відповіла Агнеса.

— Ти — дочка засновника Леобурга, що тут розуміти? — гримнув рудий.— Агов, ви розумієте, хто це?!

Він обернувся до Лейли й Давида. Судячи з їхніх облич, вони збіса добре розуміли всю пікантність ситуації. Вигнанка дивно посміхнулася, хоча погляд її залишався крижаним і нерухомим, мов у змії, і подивилася на ватажка загону. Той ледь помітно кивнув. Данило відчув, як карколомно зростає напруга. Треба вшиватися! Але як? З обличчя Агнеси відхлинула кров, вона стала такою блідою, що, здавалося, от-от знепритомніє. Лейла поправила широкі шкіряні браслети на зап’ястках і знизала плечима:

— Якщо вже ми зустрілися — відведемо вас до фахівця з Яблонських. Хай він вирішує, що з вами робити.

Ліс досі здавався чорною стіною, між густими ялиновими лапами та щільними кучерями високих кленів панував морок, хоча сонце вже почало золотити небо на сході. Давид присів біля печери і якийсь час уважно роздивлявся сліди на вогкій землі, а потім роздратовано видихнув:

— Ми добряче наслідили. Гаразд, зробімо так: Лейло, Маку, ви ведете бр...— він затнувся, зустрівши переляканий Агнесин погляд,— наших гостей до штабу. Спускайтеся в яр, потім кілька разів перейдете струмок. А ми з хлопцями візьмемо їхні речі й рушимо назустріч поліції, почепимо їх на слід і поводимо по лісу, поки не втомляться. Тобі все зрозуміло?

Лейла солодко посміхнулася йому у відповідь.

— Так ми можемо зайти просто тут,— вона махнула в бік тунелю.— Я знаю цей коридор.

— Ні, тут не можна. Будемо плутати сліди,— ватажок вигнанців подивився на ноги Данила.— А ти скидай черевики.

— Що?

— Що чув. Поміряй мої, якщо підійдуть, підеш у моїх. Заплутаємо остаточно.

Данило глипнув на рушниці в руках вигнанців. Так, ліпше підкоритися. Вони обмінялися взуттям, і Давид побіг доріжкою на гребінь пагорба. Лейла поманила пальцем Данила, й вони з Агнесою почали спускатися крізь колючий чагарник у темне річище, що зміїлося долиною.

Вони йшли мовчки, Лейла й рудобородий стиха розмовляли... англійською. Вимова дівчини була схожа на типову британську, вона говорила так легко й природно, наче рідною. Та що вона таке? Данило хотів був спитати, але потім просто зітхнув і зосередився на Агнесі. Бідолашна ледь пересувалася, раз у раз зупинялася, на її чолі ряснів піт. Більшу частину шляху Данилові довелося нести її на руках. Їхній шлях плутав між деревами, ніби вони просто гуляли. Біль у коліні знову почав нагадувати про себе, Данило насилу шкандибав. Згодом Мак зглянувся й забрав у нього Агнесу. Від голоду в дівчини майже не зосталося сил — ті кілька шматочків цукру й окраєць хліба, що Давид дістав з торби, навряд чи могли допомогти після кількох діб без їжі.

Раптом Лейла зупинилася й дослухалася. Данило давно втратив орієнтири, й зрозуміти, як далеко вони відійшли від печери, було надто складно, хоча йому здавалося, ніби вони обійшли пагорб з іншого боку. Ліс на схилі порідшав.

— Слухай, а де цей ваш штаб? І що то був за тунель? — зважився Данило.— Про який коридор ти казала Давиду?

Лейла обернулася до нього, її темно-карі очі загадково зблиснули.

— Ото все тобі треба знати,— кокетливо посміхнулася вона.— Це Нейтральна зона, тут повно різних див. Колись то був завод-гігант, як зараз набудували довкола Вінниці.

— Вінниці?

— Боже,— роздратовано видихнула Лейла.— Не вашої Вінниці! А тутешньої. Столиці Українського Королівства. А цього на поверхні уже нема — розібрали на каміння, мабуть, коли будували Леобург. Але ми знайшли підземні склади. Це кілометри коридорів, кімнат, усіляких приміщень, є кілька сховищ. Ми досі всі не проінспектували.

Данило вражено зітхнув. Мак підійшов до них і поставив Агнесу на землю.

— І Оздемір про це не знає?

Лейла дивно сіпнулася, почувши прізвище «отця-фундатора», вони з Маком перезирнулися.

— Певно, що знає. І про нас також. Але штаб поза межами земель, що належать Леобургу. За міжнародною конвенцією, міські силовики не повинні потикатися за місто, та я гадаю, Оздемір просто ще не вирішив, що з нами робити.

— Або боїться,— посміхнувся Мак.

— Не лести собі,— хитнула головою Лейла.— Він підступний, але не боягузливий. Тож пильнуйте: ми не маємо права привести в селище «хвіст».

— Яке ще селище? — здивувалася Агнеса.— У Нейтральній зоні немає жодних поселень! Є лише певна кількість заїжджих дворів.

Лейла презирливо скривилася.

— Що ж, спотворюючи обличчя громадян, отці-фундатори та їхні поплічники зовсім не зважають на те, що людям потрібно десь жити, а перетнути кордон Нейтральної зони без грошей практично неможливо. Ми називаємо селищем наш штаб.

— Підземне селище?..

— Так, уяви, нам нікуди піти! Потоваришували з вартовими на українському кордоні, тепер хоч їжу можна купити, а то... всюди чужі. Вигнанців більше не приймає навіть Сибір! — дівчина перевела погляд на Данила.— А ми з Давидом були там. І повернулися. Цікава була подорож, та нікому не раджу.

Данило помітив, як затремтів Лейлин голос — чи від гніву, чи від важких спогадів, вона обернулася й почала сходити вгору по схилу.

— Не зважайте,— буркнув Мак.— Вони з Давидом дуже багато роблять для людей. Якби не вони, не знаю, де ми були б. Вони збирають нас, вселяють надію. Я вірю, що ми колись повернемося. Повернемося додому. Всі.

Агнеса здавалася такою наляканою і зніченою після розмови з вигнанкою, що Данилові закортіло бодай якось її заспокоїти. Він м’яко обійняв її за плечі, й дівчина стомлено пригорнулася до нього.

— А навіщо взагалі потрібна ця Нейтральна зона? — спитав Данило в Мака, просуваючись вузькою стежкою.— Адже тут така багата земля, Дніпро...

— Її вже тридцять років як не повинно бути,— відповів вигнанець.— Але Російська імперія вдає, що Палермський мирний договір підписував не їхній цар, а хтось інший, і не поспішає передавати українцям Лівобережжя.

— Коротше кажучи...— обернулася Лейла,— це «подушка безпеки». Австро-Боснія та Росія вже давно плекають «ніжні почуття» одна до одної. Щомиті все може полетіти під три чорти. Тож цей буфер між ними не завадить.

Навіть якби Данило й спробував запам’ятати дорогу, йому навряд чи це вдалося б: їхній шлях постійно петляв і йшов то різко праворуч, то ліворуч, а один з ярів здався йому навдивовижу знайомим, ніби вони проходили тут удруге. Виснажений довгою ходьбою і пережитими пригодами, Данило вже був готовий накинутися на невтомну Лейлу, яка рухалася зі жвавістю молодої рисі, але в цей момент на стежці попереду з’явилося двоє малят.

Хлопчик і дівчинка. Вогненно-руді голови, хитрі погляди.

Вони з вереском кинулися до Мака.

— Йой, хто зараз дістане? — забасив він.— Я ж наказував вам не виходити назовні!

— А ми недалеко, ми недалеко! — діти з вереском підстрибували навколо нього.— Нас мамця послала! Наказала тебе зустріти!

Данило не зводив нажаханого погляду з цих радісних дітлахів. Червона буква, трохи менша, на блідих веснянкуватих щоках.

— У них... рубці.

— Вони вигнанці, що тебе дивує? — в’їдливо зауважила Лейла, переходячи на російську, і він зрозумів, що промовив це вголос.

— Але ж вони такі маленькі...

— Так, але вже встигли «образити честь Леобурга», як і їхній батько,— чорні очі Лейли люто спалахнули.— В комісії у справах вигнанців, до твого відома, є такий собі набірчик. Більша «V» — для дорослих. Трохи менша — для дітей на кшталт оцих. І зовсім маленька — для новонароджених. Сама бачила.

Агнеса закотила очі й похитнулася, Данило вчасно підставив їй плече.

— Це неможливо...— видихнула вона.

Лейла зміряла її презирливим поглядом.

— Хочеш помацати мій рубець, аристократко? Чи, може, ти гадаєш...

— Добре-добре,— урвав її Данило.— До речі, щиро кажучи, не очікував зустріти серед вигнанців когось... із наших.

— Та й я не очікувала, що хтось... із наших крастиме дівулю з в’язниці,— знизала плечима Лейла.— Щоправда, якщо мені за мою помилку подарували ось цю прикрасу,— вона провела пальцем по щоці,— то тобі, найпевніше, просто відтяли б голову. Чув про нову гільйотину Оздеміра?

Оздемір... Послання на вікні Ратуші... Точно! В кінці був підпис «Leyla»!

— Лейла...— пробурмотів він, і дівчина очікувально втупилася в нього.

В Даниловій голові крутилася купа запитань, і йому хотілося якнайшвидше дізнатися про все. Що вона написала в тому посланні на вікні? Чому вона досі тут? Чому не повернулася додому? Що такого могла накоїти людина не з цієї реальності, щоб накликати на себе гнів Ради й таку кару?

— Що ти зробила, Лейло? — наважився він.— За що тебе так?

Її очі потьмарилися.

— Коли-небудь розповім,— зітхнула вона й посміхнулася: — Якщо будеш розумничком.

Мак підняв дітей на руки, донька почала щось із захватом розповідати йому. Лейла перша видерлася на невеликий виступ, дуже схожий на той, де Данило знайшов тунель. Вигнанка кинула на них швидкий погляд і пірнула кудись під груду землі й коріння над виступом. Данило рушив слідом за нею, тримаючи Агнесу за руку. Останнім зайшов рудобородий.

Лейла кресонула чимось у темряві, й вхід до штабу вигнанців осяяло тьмяне світло. Попереду був такий самий люк, як і в попередньому тунелі. Лейла заскреготіла вентилем, і велетенська залізна ляда відкрила перед ними довгий, освітлений газовими лампами коридор.

З глибин гори чулися голоси. Чоловічі, жіночі, дитячі. В химерному сплетінні заліза й каміння відчувалося стільки життя, що Данило не йняв віри тому, що чув і бачив. Лейла впевнено вела їх уперед, вузький коридор раптом влився ще в один, значно ширший, і Данило зненацька відчув, як різко зупинилася Агнеса, яка спиралася на його руку.

— Даниле...— її пальці стиснули тканину його рукава.— Скільки ж їх тут...

У коридорі й бічних кімнатах було безліч людей. Лейла маневрувала між ними та йшла далі, не зупиняючись. Тут були десятки, може, сотні мешканців, і атмосфера справді була схожа на ту, що буває в звичайному селищі, а не у військовому штабі, як уявляв Данило. Кілька хлопчаків гралося з якимись видовженими штуками — вони підкидали їх угору, й ті залишалися на стелі, сяючи, наче ліхтарики. Двоє чоловіків намагалися полагодити старий іржавий механізм і затято сперечалися. Звідкись тягнуло смажениною і чимось пряним. Ці підземні люди з жахливим тавром зрадників на обличчях нагадували плем’я гномів чи інших фантастичних створінь — однакові у своїй відчайдушності, непокірності, завзятті. Данила пробили дрижаки. Він згадав тон, яким була просякнута «Зоря Леобурзька». Тут, у глибинах лісів, дозрівало дещо нове для Леобурга. Тут кували зброю проти Ради. Тут купчилася сила, в боротьбі з якою Оздемірові не позаздриш.

Раптом позаду почулося тріскотіння, коридор затягло ядучим білим димом. Діти захоплено заверещали. Лейла рвучко розвернулася до них.

— Якого біса? — вигукнула вона.— Хто дозволив?

Один з хлопчаків тримав над головою щось схоже на фанатський фаєр, і Данило не одразу зрозумів, що дим та іскри вихоплювалися з такої самої видовженої штуки, що сяяла під стелею. Вигнанка кинулася до хлопця й міцно стиснула його зап’ясток.

— Кидай! Кидай, негайно!

Хлопчик схлипнув і розтиснув пальці. Його рука була в крові. Лейла тупнула ногою по його імпровізованому смолоскипу, іскри згасли.

— Хто це вигадав? — вигнанка грізно звела брови.

— Я не хотів,— хитнув головою хлопчик.— Богдан сказав, що воно від крові димить, а я палець подряпав і випадково схопився!

— Геть звідси й більше ніколи ними не грайтеся! — хлопчаки чкурнули вглиб коридору, й Лейла гукнула у темряву: — І зайди до Роксани, нехай палець перев’яже!

— Що це таке? — Данило спантеличено почухав брову.

— Люмінола,— буркнула вигнанка.— Це наші хлопці зробили мобільні світильники. Рідина починає світитися від удару, світла вистачає на пів години. Але якщо вона змішується з кров’ю, то... ну, ти бачив реакцію.

Лейла рушила далі, й Данило поплентався за нею.

Двері багатьох кімнат були відчинені: в одній куховарили, перегукувалися й сміялися жінки, шкварчала олія; в іншій крапала вода — схоже, тут містилися пральня й душові кабіни, далі — кілька приміщень з табличками на дверях: «Мак», «Давид», «Лейла».

— Ви самі це все...— приголомшено пробурмотів Данило.

— Дещо було, дещо вдосконалили. Жити хочеш — маєш крутитися,— кинула Лейла й зупинилася, жестом запросивши їх до кімнати.

Тільки-но Данило й Агнеса переступили поріг, на них спрямувалися десятки поглядів. Вони опинилися в добре освітленій залі, що колись, імовірно, була великим складом. Тепер, схоже, вигнанці облаштували тут їдальню — збиті з дощок і старих ящиків стільці, столи й лави займали більшу частину приміщення. Вигнанці роздивлялися їх з цікавістю, іноді запитально позираючи на Лейлу.

— От і прийшли,— мовила дівчина, спостерігаючи за їхньою реакцією.— Про всяк випадок, гостинності не обіцяю, а як воно буде — побачимо.

В цю мить до зали увійшов чорнявий смаглявий чоловік. Лейла кивком привітала його.

— Марсело, ми...

— Господи, Агнесо!

Чоловік підлетів до них, і спантеличений Данило не одразу зрозумів, що його руку більше ніхто не тримає — Агнеса кинулася назустріч незнайомцеві й міцно обійняла його.

— Як ти потрапила сюди, дівчинко моя? — вигнанець тримав її обличчя в долонях.— Що з тобою трапилося?!

— Дядьку Марсело...— в її голосі забриніли сльози.— Яке диво, що ви живий...

Данило гнівно звів брови, спостерігаючи за цією сценою сімейного возз’єднання.

Звісно, здогадатися, хто ця людина, було нескладно, але ж як пояснити Агнесі, що саме він міг бути причиною всіх нещасть, що сталися з Яблонськими останнім часом?

Якщо Юліанині підозри небезпідставні, Марсело Мотта — ще той хитрун. Він навіть пустив сльозу, побачивши дівчину, яка була засуджена за вбивство його зусиллями. Данило схрестив руки на грудях і мовчки роздивлявся його. Невисокий на зріст, смаглява червонувата шкіра, широкий ніс, вузькі очі й волосся кольору воронячого крила — у жилах Мотти, певно, текла кров індіанців, і він мав вигляд досить екзотичний навіть для багатонаціонального Леобурга. Агнеса щось збуджено розповідала йому, вдивляючись в обличчя з такою відданістю й радістю, що Данило гидливо примружив очі. Якого ж болю їй доведеться зазнати, якщо його припущення виявляться правдою!

— Яка зворушлива зустріч,— Лейла нетерпляче смикнула Агнесу за край плаща.— Твій тато й справді багато значив для нашого Марсело.

— Так-так! — закивав Мотта.— Мій нещасний друг... Це я хотів зустрітися з Агнесою, і Давид допомагав мені. Пам’ятаєш, Лейло, коли він прослизав у місто?

Погляд вигнанки спалахнув і став украй зацікавленим. Вона огледіла Агнесу з голови до ніг, ніби бачила вперше. Данило коротко видихнув. От дідько! Тепер, крім небезпечної близькості вбивці, що вправно дурив голову всій родині, потрібно остерігатися ще й того, що забажають зробити ватажки вигнанців з цим несподіваним «дарунком» — опальною донькою засновника міста.

— Ага,— кивнула Лейла за мить.— Навіть мене не взяв із собою, бо небезпечно було. Але тепер можна не хвилюватися: Агнеса тут, у нас, і ви зможете спокійно поспілкуватися.

— Так. І я дуже тішуся з того,— з тремтінням у голосі промовив Мотта.— Коли я приїхав у місто й почав працювати в лабораторії Августа, ми потоваришували, і його родина стала мені за рідну...

Данило зціпив зуби, щоб не кинути йому в обличчя гнівне звинувачення.

— Агнесо, підійди до мене,— стримано попросив він, не зводячи погляду з Мотти.— Будь ласка.

Очі вигнанця розширилися, він сплеснув руками:

— Едварде! Вибач, я так зрадів, побачивши Агнесу, що не одразу помітив тебе...

Він кинувся був обійняти його, але Данило з огидою відсахнувся.

— Я не Едвард,— відповів він.— Вибачте, але я вас не знаю.

Агнеса жалісно всміхнулася Мотті й знехотя повернулася до Данила. Він стиснув її долоню так міцно, що дівчина здригнулася. Чорні Лейлині очі задумливо потьмяніли — вона щось обмірковувала.

— Ти не Едвард? — здивувався вигнанець.

— Ні, Марсело, він з мого світу. Такий, як я,— замість Данила пояснила Лейла.— Ну що ж, хлопчики й дівчатка, маю пропозицію. Оскільки до нас завітала така поважна особа, донька самого засновника, чом би не влаштувати на її честь святковий обід? Заразом і розповісте нам, як утекли з в’язниці й що робитимете далі...

Агнеса досі дивилася на вигнанця, мов зачарована, в її очах блищали сльози радощів. Данило хитнув головою. Що швидше він викладе їй свої аргументи, то більше шансів, що вони виберуться звідси живими й здоровими. Але як розповісти їй усе? Треба, щоб вона повірила. Він цього навіть не уявляв.

— Дякую,— сказав він Лейлі.— Було б дуже люб’язно з вашого боку дати Агнесі якийсь чистий одяг і кілька годин на відпочинок.

Лейла підморгнула йому.

— Та ми й тобі одяг дамо! Хоча, як на мене, тобі без нього ліпше!

Данило насупився, а вона весело засміялася й поманила їх за собою. Вони опинилися в кімнаті навпроти. Всередині було порожньо, не враховуючи двох перевернутих ящиків і спальних мішків на них, а також бляшаної похідної фляги, що лежала біля входу. За десять хвилин Лейла повернулася.

— Це тобі, взяла у Давида,— вона тицьнула Данилові сорочку зі штаньми значно ширшими, ніж носив модник Едвард, і обернулася до Агнеси.— А для тебе — моя стара сукня. Щоправда, у грудях буде завелика.

Агнесині щоки спалахнули, але дівчина швидко забрала в Лейли сіру бавовняну сукню з грубим шкіряним поясом. Вони з Данилом по черзі перевдягнулися. Агнеса залізла у спальний мішок. Данило всівся поруч, нарешті випроставши хвору ногу.

Лейла залишила кімнату. На дверях з боку коридору ляснув засув.

Схоже, вони тут таки не зовсім гості.

Данило нахилився до Агнеси.

— Слухай уважно: мені потрібно дещо тобі розповісти. Схоже, ми вляпалися по самісінькі вуха.

Дівчина здригнулася й злякано втупилася в нього.

— Вони зовсім не добрі чарівники, Агнесо. Гадаю, вони спробують використати нас як знаряддя помсти.

— Але я не думаю... тобто, вони поки що непогано ставилися до нас.

— Після вигнання в людині можуть прокинутися найгірші риси: вона стає поза законом і більше не зобов’язана його дотримуватися.

— Але тут є дядько Марсело! Ти не уявляєш, як я хотіла побачити його й розпитати про те, що сталося з батьком!

Данило нахилився до неї ще ближче, щоб лише вона чула його шепіт.

— От про нього я й хотів тобі розповісти... Цієї людини треба остерігатися найбільше.

Агнеса хотіла була заперечити, але він притиснув до її вуст палець і похитав головою. А потім став розповідати: про розмову з Юліаною, про лист для Тео, де хтось «люб’язно» повідомив про його походження, хоча правда вже не грала жодної ролі; про малюнок, який він сам отримав поштою, коли зрозумів, що ця історія справді може бути планом помсти родині Яблонських. Агнеса слухала мовчки й напружено кусала губи. Іноді здавалося, що вона от-от розридається.

— Тепер ти розумієш, чому ми потрапили з дощу та під ринву?

Дівчина звелася на лікті.

— Я не можу в це повірити, Даниле. Навіть якщо ти тисячу разів повториш те саме, я ніколи не зможу повірити, що дядько Марсело міг влаштувати вибух у лабораторії, сплести таку жахливу інтригу й знищити нашу родину! Ти зовсім його не знаєш! Крім того, навіщо б він так наполегливо шукав зустрічі зі мною, надсилав листи?

— Пам’ятаєш цидулку від «доброзичливця», через яку тобі довелося мовчати, коли тебе звинуватили? Ти боялася, що твою родину виженуть з Леобурга. Він міг кликати тебе на зустріч, щоб потім шантажувати зв’язком з вигнанцями. Зрештою, на тебе таки повісили вбивство, якого ти не скоювала. Якщо припустити, що Мотта вбив твого батька через заздрощі, як вважає твоя мати, і його вигнали саме за це, то він цілком міг повернутися й продовжувати знищувати все, що той любив.

Агнеса насупилася, але за мить знову гарячково запротестувала:

— Я хочу спершу поговорити з ним! Нехай розкаже, як загинув мій батько!

— Гаразд,— утомлено кивнув Данило.— Ми вислухаємо його. Але принаймні будь обережна.

Минуло кілька годин, перш ніж до їхньої кімнати повернулася Лейла й мовчки вказала в бік їдальні.

Гарячий запашний гуляш, що роздавали вигнанки, здавався неземним частуванням, і Данило поспівчував Агнесі: після кількох днів голоду їсти ситну їжу було не можна, і їй довелося вдовольнитися курячим бульйоном. Колишня ув’язнена вже мала набагато кращий вигляд: щоки порожевіли, вона вмилася, розчесала сплутане волосся й заплела косу.

Давид повернувся з лісу, обличчя його було зосереджене і навіть зле. Він віддав Данилові черевики й сказав, що на сьогодні поліція згорнула пошукову операцію, але у деталі не вдавався. Вони розсілися за довгим столом, атмосфера в кімнаті не тішила: вигнанці раз по раз кидали на гостей сторожкі погляди, ніби очікуючи раптової втечі, Мотта роздивлявся Агнесу зі щасливою усмішкою, а Лейла навіть не торкнулася їжі й напружено стежила за кожним їхнім порухом, нервово граючись застібкою шкіряного браслета.

Цю трапезу пора було закінчувати. Данило кахикнув.

— Ви хотіли розповісти про Августа... правду.

Агнесина долоня лягла на його руку, ніби попереджаючи. Лейла помітила це й сторожко примружила очі.

— Так,— кивнув Мотта.— І не лише про нього. Гадаю, вам обом буде цікаво дізнатися, що таке Леобург насправді.

Агнеса ширше розплющила очі.

— Леобург?

— Моя дівчинко, ти навіть не уявляєш, як мало ми знаємо про наше місто. І як мало про своє творіння знав сам Август. Так мало, що Леобург урешті знищив його,— вигнанець зробив паузу, присутні, здавалося, припинили дихати.— Щоб зрозуміти, що сталося, потрібно повернутися до витоків.

І Мотта почав свою розповідь.

Тридцять років тому Август Яблонський, екстравагантний молодий хімік з Малої Польщі, потрапив у немилість до сейму Кракова. Він працював у єдиній міській хімічній лабораторії, перебивався крихтами з державного столу й ледь животів. У лабораторії здебільшого працювали літні люди, яким уже давно було начхати на науку й відкриття, і вони мовчки тягнули свій вік на державному утриманні. Августа ж розпирало від бажання створити щось нове, тому він часто засиджувався допізна. Старожилам це не подобалося, й ось до Краківського сейму надійшов анонімний донос на такого собі Яблонського, який марнує державні кошти, що виділяються на проекти для лабораторії. Август шаленів від гніву, але йому довелося змиритися зі звільненням. Він розумів: за того рівня науки, що тримається в цій маленькій глухій державі, затиснутій між Пруссією, Російською та Австро-Боснійською Імперіями й Українським Королівством, його винаходи ніколи не знайдуть гідного застосування — тут вони просто не потрібні. Жити в Кракові було нестерпно, тому вихід він бачив лише один — поїхати до іншої країни.

В той сам час Яблонського розшукав агент Петербурзької наукової академії, і йому зробили привабливу пропозицію: очолити одну з лабораторій у російській столиці. Яблонський одразу почав пакувати речі. Він їхав довго, втомлений і змучений, і коли перетнув кордон Нейтральної зони, зупинився на ночівлю у таверні в невеликому селищі біля річки. Ввечері він вирішив випити кухоль пива й познайомився з Юмітом Оздеміром, який відрекомендувався турецьким офіцером, що переховувався від влади, начебто через несправедливе звинувачення в державній зраді після австрійського полону під час Першої середземноморської війни.

Він розповів Августові, що в Османській імперії йому загрожував розстріл, тому він змушений поневірятися Нейтральною зоною в пошуках бодай якогось житла. Й ось тепер він знайшов те, що шукав. У тому селищі жили бунтівники — ті, кому стало затісно у власних країнах, кому нікуди було йти, хто хотів волі й не міг змиритися з тим, що їхню працю не цінують на батьківщині. Саме тоді в Августа й народилася ідея — створити незалежне місто, куди кожен міг приїхати, щоб вільно творити. На вході до таверни стояла старовинна статуя лева без передньої лапи, що казна-звідки взялася там за кілька років до того. Поселення було вирішено назвати Леобургом.

Пізніше до двох ентузіастів приєднався Олекса Чорний, архітектор з Українського Королівства. Він і спроектував загальний план Леобурга та його найвеличніші будівлі — Ратушу й будівлю Ради, Михайлівський собор і кілька центральних площ і вулиць. Першими кредиторами майбутнього міста були торгівці сіллю, бо зовсім поруч розташовувалася їхня перевалочна база на шляху з Криму до Риги. Найбільшу суму інвестував прусський мільйонер Йоганн Райнгард, який і став четвертим «отцем-фундатором».

Першими нову державу визнали сусіди: на черговому Балто-Чорноморському конгресі Леобург визнали Троїстий Балтійський Союз і Українське Королівство, потім — Австро-Боснійська Імперія. Це спричинило міжнародний скандал: страшенно обурилася Росія, бо у Нейтральній зоні за результатами Першої середземноморської війни поселення були заборонені. Але після візиту Оздеміра до Петербурга Російська Імперія несподівано визнала Леобург.

Уже за кілька років селище бунтівників було не впізнати: Леобург наново зв’язав шляхи між двома імперіями, що були розірвані після встановлення Нейтральної зони. Він перетворився на чарівне місто-державу. Август був щасливий: у місто прямували винахідники — хіміки, фізики, біологи... Будувалися нові будинки, розвивалася торгівля. Леобург вабив художників, письменників, музик. Однак десять років тому Яблонський зрозумів, що не може бути водночас і науковцем, і політиком. Тому він відійшов від справ, хоча формально й залишився у Верховній Раді. Насправді ж реальна влада перейшла до його друга Оздеміра й інших отців-фундаторів, які разом з ним починали будівництво. Поступово в Леобурзі почалися перетворення: після скандалу з головним редактором «Леобурзького вісника» до редакцій усіх газет були введені «інформаційні представники» від Ради. Надання підданства обмежили, а називатися леобуржцем могли тільки люди, що прожили в місті понад десять років. Жителям Робітничого району заборонили купувати нерухомість в Аристократичному. В містян почали виховувати дивний надмірний патріотизм і зі шкільної лави навчали шанобливості до отців-фундаторів. Потім за загадкових обставин у річці втопився Олекса Чорний, і його місце посів один з міських магнатів, Ласло Варга. Але Августа все це не обходило: він днював і ночував у лабораторії і видавав винаходи один по одному.

Леобургові надходили великі замовлення на технології — саме цим здебільшого торгувало місто,— і дедалі більше грошей. На кредити Російської Імперії в місті почали будувати найбільшу в Європі експериментальну лабораторію. Рішенням Ради утвердили гранти для найкращих вчених на їхні експерименти в обмін на участь в обов’язкових міських проектах. І Август, певна річ, погодився з цією новою вимогою. Він виконав кілька замовлень — цілком упевнений, що допомагає власному місту. Тож чергове завдання, яке він дістав від Ради, його жодним чином не збентежило.

— А дарма. Проект було повністю засекречено, ми з Августом не мали права залишати лабораторію і спілкуватися з людьми ззовні. Від початку тхнуло доволі кепсько,— Мотта зітхнув і якийсь час помовчав, а потім провадив: — А потім нам озвучили те, що ми мали створити. Й одразу стало зрозуміло: наш винахід буде використовуватися аж ніяк не в мирних цілях. Це був газ — хімічна зброя, що знищує все живе. Смертоноснішої речовини світ ще не знав.

Агнеса вражено зітхнула. І без того бліда, вона зблідла ще дужче й важко хапала повітря. Данило обійняв її за плечі. Дівчина зніяковіло відсахнулася.

— Август вимагав покликати до нього Оздеміра, погрожував саботувати проект. Юміт з’явився наступного дня й мав дуже невдоволений вигляд. Він пояснив, що газ використовуватимуть лише у крайньому разі, і він потрібен винятково для самооборони Леобурга, що не має власної армії. Юміт казав, що місто оточують непередбачувані держави, і взаємини між Російською Імперією та Австро-Боснією з часів Першої середземноморської війни залишаються вкрай напруженими. Август наполягав, шо така зброя мирному місту, захищеному міжнародними угодами, не потрібна. Але Оздемір уперся, і нам довелося розпочати роботу, бо правила були єдині для всіх. А потім Август дещо дізнався...— вигнанець обернувся до Агнеси й подивився їй в очі.— Так, ми з твоїм батьком, Агнесо, мали створити зброю. Але не для Леобурга. А для Російської Імперії.

— Але це... це... божевілля! — за мить видихнула вона.— Якби вам вдався цей проект, Росія одразу ж могла б оголосити війну австрійцям і використати цей газ на полі бою! Тоді постраждали б не тільки обидві сторони, але й Українське Королівство, і Нейтральна зона, і... і сам Леобург! Вони зійшлися б саме тут!

Мотта знизав плечима.

— Оздеміра це не хвилювало. За проект обіцяли нечувану суму — сто мільйонів лео.

Агнеса хотіла щось додати, але затнулася й вражено округлила очі.

Данило насупився. Повірити в цю історію було легко, старий індіанець виявився напрочуд переконливим оповідачем. До того ж, Данило знаходив запис у дядьковому щоденнику — в Леобурзі справді створювали зброю. Але гарно брехати можна й навчитися: по смерті Яблонського у Мотти було вдосталь часу, щоб зліпити будь-яку, навіть найфантастичнішу історію. Крім того, дивувало інше. Вигнанці чогось чекали: Лейла вже кілька разів поривалася вставити в розмову свої «п’ять копійок», а Давид мовчки кидав гострі, пильні погляди то на Данила, то на Агнесу, ніби готувався атакувати їх у будь-який момент.

Мовчати більше не було сенсу. Вигнанці дійсно мали плани щодо Агнеси, і Данило в цю схему, вочевидь, не вписувався. Саме час поставити уточнювальні питання.

— Ви попереджали Августа, що проект може бути небезпечний? Тоді, на початку? — запитав Данило. Вигнанці дивилися на нього так напружено, ніби чекали, що він вихопить з-за пазухи револьвер.— Як ви потрапили до лабораторії, Марсело?

— Мене привів Август,— спокійно відповів Мотта.— Ми товаришували й знали один одного багато років. Я відповідав за зв’язки з леобурзькими винахідниками, коли працював у себе на батьківщині, в Перу. Август покликав мене до Європи, допоміг влаштуватися в місті й надав роботу в своїй лабораторії. Напевно, тому я й дозволив йому переконати себе, що обов’язкові міські проекти не можуть мати на меті нічого поганого...

— Але ви про це гірко пошкодували! — Данило з презирством викривив губи.— Ваш друг по смерті став міською легендою, він віддав життя за науку, а вас ганебно виперли геть, та ще й покалічили! Як же не зненавидіти Яблонського й всю його родину після цього?

Мотта здивовано роззявив рота, Лейла дивно сіпнулася, але Давид одразу ж схопив її за лікоть. Агнеса обернулася до Данила й кинула на нього докірливий погляд.

— Ваші звинувачення щонайменше безглузді,— оговтавшись, мовив перуанець.— Родина Августа завжди була мені як рідна. Я виріс без батьків, а коли приїхав сюди, настільки захопився наукою, що так і не одружився. Ви й гадки не маєте, що для мене означає дім і родина Яблонських.

— Ну, знаєте, як це буває,— глузливо посміхнувся Данило.— У вашого друга все виходить: і родина гарна, і будинок найкращий у місті, і повага. А у вас нічого.

— Даниле!

— Помовч, Агнесо! — не витримав він.— Ми б не сиділи зараз тут, якби не ці люди! Вони можуть розповісти тобі що завгодно. Ти наївна й повіриш їм, але у мене є достатньо підстав, щоб не вірити жодному їхньому слову!

— Хлопче, ти перебрав міру,— гримнула Лейла російською.— Може, нагадати тобі, де ти перебуваєш?!

— О, не треба! — Данило обернувся до неї.— Я все розумію! Спочатку пан Мотта вирішив помститися та знищити родину Яблонських, і ви допомагали йому в цьому. Майже все вдалося, але потім невчасно з’явився я, і ви підслухали нашу з Юліаною розмову й зрозуміли, що я про все дізнався! Хто був тоді в коридорі? За ким я гнався? За тобою, Лейло, чи за Давидом? Але однаково нічого не вийшло — я навіть малюночка вашого не злякався й вирішив витягнути Агнесу з в’язниці! І тоді ви подумали: а чом би й ні, нехай цей ідіот спробує, ось йому зільбершторум! Можливо, він витягне дівчинку, а ми знайдемо, як її використати, так? — Данило важко перевів подих і провадив, дивлячись у геть чорні від гніву очі Лейли.— Думаєш, чому я про це зараз так відверто кажу? Бо ви в будь-якому разі мене вб’єте. Я не маю для вас цінності, а от Агнесу можна використати, вона — дочка засновника міста.

В їдальні, та й в усьому «селищі» вигнанців запанувала така тиша, що було чутно стукіт крапель у душовій у кінці коридору.

— Давиде,— ледь ворухнувши побілілими губами, засичала Лейла.— Ти прострелиш йому макітру, чи можна мені?

— Заспокойся,— владно відповів вигнанець.— Усе це дуже цікаво. Але, по-перше, ми не підкидали тобі зільбершторум. І я навіть не уявляю, що воно таке. По-друге, я й гадки не мав, яку павутину виплів той, з чиєї ласки Агнеса опинилася у в’язниці. Адже дійсно, на перший погляд, виходить, що в усьому винні ми.

— Ой, та годі вже, Давиде! — кинув Данило.— Знову порожні балачки. Я оперую фактами, є ціла купа свідків, а у вас — лише слова. Навіть ця хитромудра історія про зброю для росіян нічим не підкріплена. А отже, ви просто добре вмієте вигадувати казки.

У цю мить Мотта потягнувся до своєї торби, дістав з неї пачку паперів і жбурнув перед Данилом. Кілька хвилин вони з Агнесою вчитувались у канцеляризми договору, укладеного на гербовому папері й підкріпленого підписом трьох «отців» і печаткою міста. А потім водночас підвели голови та вражено перезирнулися. Данилові стало важко дихати, а серце впало.

— Звідки це у вас? — спитав він у Мотти.— Адже лабораторія вибухнула.

— Август приніс мені їх у день своєї загибелі,— все з тим самим незворушним спокоєм відповів перуанець.— Ми скликали всю групу й показали їм те, що знайшли. Виявилося, більшість учених зовсім не була здивовані тим, що замовлення виконувалося для Російської Імперії — адже замовником більшості винаходів Леобурга віднедавна була саме вона. Про це нам розповіли люди, які брали участь у попередніх проектах. У цей момент стало зрозуміло, що відбувається. У відповідь на визнання Леобурга й щедре забезпечення Оздемір пообіцяв цареві перетворити наше місто в дослідницький плацдарм для Росії.

Агнеса зітхнула та вражено похитала головою, але Данило так і не почув відповіді на своє питання, тому й далі уважно вдивлявся в обличчя Мотти.

— Вочевидь, газ цареві знадобився через чутки, що Австро-Боснія розробляє якусь неймовірно жахливу зброю,— знизав плечима вчений.— Та й потім: тридцять років поразок, утрата частини України й Бессарабії — все це було для росіян украй принизливо, особливо коли вони спостерігали, як Австро-Боснія стає європейським гегемоном.— Мотта поглянув на Агнесу.— Того ранку, коли ми вирішили всією групою відмовитися від участі в проекті, Август збирався піти до Ради, щоб з’ясувати все на місці. Мене послали до брамника, щоб я знову викликав Оздеміра. Коли я вийшов з лабораторії і попрямував туди, за спиною пролунав вибух. Вони про все знали: імовірно, в лабораторії були канали для прослуховування. Я побіг на допомогу товаришам, але було запізно: майже всі були мертві, крім одного юнака, який накрив своїм тілом документи. Він передав їх мені й помер у мене на руках. Я почув у коридорі тупіт охорони, вистрибнув у вікно й побіг до брами. Так я встиг утекти й заховати документи, поки мене не схопили. Саме в той час із міста вперше урочисто вигнали людину — художницю Оксану Верестович, яку звинуватили у зв’язках з підпільною групою «Сокіл-Свобода» і злочині проти законної влади за її картину з соколом над панорамою Леобурга. Я став другим вигнанцем. Третім, до речі, був Давид — він захищав Оксану в суді. Потім виганяти почали таємно, тому в місті навіть не знають про масштаби скоєного Радою,— Мотта зітхнув.— Давид і Лейла знайшли мене на руднику неподалік Іркутська. Ми вижили й повернулися. Але я досі не розумію, чому мене не вбили у в’язниці, адже мені було відомо дуже багато. І не знаю, що краще: чи таке існування, як зараз, чи та доля, що спіткала моїх друзів і колег. У мене немає приводу ненавидіти Августа або мститися його родині, бо єдиний сенс життя, який у мене лишився після всього, що сталося,— це розповісти Агнесі правду й передати їй ці документи.

Всі мовчали. Присутні чекали реакції Данила: сповнений злості погляд Лейли, як оса, повзав по його обличчю, Давид задумливо дивився спідлоба, Агнеса відвернулася й затулила долонями обличчя. Данилові нестерпно хотілося торкнутися її, погладити, обійняти, але він знав, що будь-який його дотик зараз викличе у неї вибух обурення.

Вигнанці мовчали, але Данила однаково не полишало відчуття, що головного він ще не почув. Навіть якщо це все правда — питань залишається занадто багато.

— Гаразд, припустімо, ви говорите правду про смерть Августа,— схвильовано промовив Данило.— Але навіщо цареві потрібен Леобург, чому б їм не створити щось таке на своїй території?

Мотта обернувся до нього.

— Бо до Росії, з її самодержавством, ніхто не хотів їхати. Ви не уявляєте, який дух творчості й свободи панував у Леобурзі в перші роки його існування! Найкращі голови, найвидатніші творці з усього світу летіли туди, мов нетлі на вогонь! Цар учинив мудро, не розголошуючи своєї протекції. Вони користувалися нашими послугами таємно, поступово висмоктуючи найкраще. Я гадаю, у Відні про щось таки підозрювали, тому в Академічному районі й з’явилося «Австрійське імператорське наукове товариство», куди не пускають жодного з моїх знайомих професорів. Але що більше грошей імперії вкладають у своє дитя, то більше воно стає схожим на своїх годувальників. Ви ж бачите, що відбувається зараз? Підзвітна преса, таємні суди, кількість вигнанців зростає день у день, тепер ще й гільйотина на майдані. Кому сподобається жити в постійному страху? Багато дослідників вже перебралося до інших країн. Наше місто повільно вмирає...

— ...і всі ми сподіваємося, що Агнеса допоможе нам його врятувати,— закінчив за нього фразу Давид.

Данило повільно обернувся до нього. На обличчі сама собою з’явилася крива посмішка. Приголомшливо!

— Оце й усе? Халява скінчилася?

— Він звертається до Агнеси! — Лейла підскочила з місця й нависла над столом.— А не до її прес-аташе! Ти вже достатньо нагородив тут усілякої фігні, саме час трохи помовчати. Вона має повне право вирішувати, чи брати участь у нашому плані, чи ні. Чи не так, Агнесо? Ти ж любиш Леобург. Це — твоє місто. Це — місто твого батька. І ти не можеш зараз туди повернутися. Насправді ти така сама вигнанка, як і я. Отже, чому б нам не допомогти одна одній?

Агнеса витерла очі й важко втягнула повітря.

— Я... що я можу?

— Розповісти леобуржцям правду,— зблиснувши очима, мовив Давид.— Оздемір убив Яблонського й таємно перетворив Леобург на наукову лабораторію Росії. Австро-Боснія й Росія готуються до чергового раунду протистояння, і нас втягують у війну. Леобуржці мають право знати, яка небезпека висить над містом. Ми намагаємося пояснювати їм. Але «Зоря Леобурзька» користується попитом лише в Робітничому районі, до інших вона просто не доходить. Я хочу, щоб ти стала нашим голосом. Тобі вони безумовно повірять.

— О так, звісно! — посміхнувся Данило.— Між вами велика відмінність! Ви — політичні вигнанці, а Агнеса всього-на-всього офіційно визнана винною в убивстві свого дядька і, до того ж, утекла з в’язниці. Вона точно гідна повної довіри з боку містян, у яких голови забиті пропагандою Ради!

— Ти можеш дослухати до кінця? — Лейла вигнула брову.

Данило розлючено закотив очі. Ця дівчина з холодним поглядом і вкрадливим голосом нервувала його від першої хвилини знайомства.

— І що ж ви можете запропонувати нам? Якщо у нас взаємовигідна співпраця.

— Ми допоможемо тобі довести розслідування до кінця,— рішуче сказав Давид.— І дізнатися, хто насправді вбив Фелікса й сплів це жахливе павутиння, в якому ми всі тріпочемо, наче мушва. Тоді ти зможеш довести непричетність Агнеси й повернутися разом з нею до свого будинку.

— Або до порталу, який веде у нашу реальність. Ти зможеш повернутися додому, Даниле,— з несподіваним сумом у голосі промовила Лейла.

Данило мимоволі роззявив рота. Ще десять хвилин тому він з цілковитою впевненістю підозрював це люб’язне товариство у світовій змові, але ось тепер вони пропонують допомогу. Він раптом відчув, як неймовірно втомився — мозок просто відмовлявся переробляти такий обсяг суперечливої інформації. Агнеса, здається, вже ненавидить його, Мотта зневажає, а Лейла з Давидом просто знущаються. Данило зрозумів, що остаточно заплутався.

— Чи правильно я розумію ваші умови,— повільно вимовив він.— Ви хочете, щоб ми довели непричетність Агнеси до вбивства, і після цього вона розповіла б усю правду містянам? Прес-конференцію скликала, чи що?

Давид кинув запитальний погляд на Лейлу, але та похитала головою і відповіла:

— Ну, чому ж? Усе це можна зробити водночас. І так, щоб почув увесь Леобург.

Данило розгублено розвів руками, але в цей момент відчув, як його долоні торкнулися прохолодні пальці. Агнеса взяла його за руку, і коли їхні погляди зустрілися, він зрозумів, що має лише один варіант відповіді.

— Ми згодні,— коротко сказала вона.

Данило сидів у їдальні на самоті, зрідка прокручував коліщатко лампи й незмигно спостерігав, як полум’я то яскраво спалахує, то згасає і віддає кімнату похмурим сутінкам. Агнеса зупинилася за кілька кроків, не наважуючись підійти ближче, і просто дивилася на його стомлену згорблену спину, на розпатлану чуприну. Їй чомусь стало боляче дихати й нестерпно кортіло наблизитися, сісти поруч, покласти голову йому на плече, але вона стояла нерухомо, ніби втратила здатність пересуватися.

— Ти, напевно, ненавидиш мене,— почав першим Данило й кинув на неї задумливий, сповнений гіркоти погляд.— Чи, точніше, зневажаєш.

— Ні,— вона похитала головою, сіла на лавку поруч і склала руки на колінах.— Ти ні в чому не винен. Варто визнати: у тебе були підстави не довіряти їм.

— Я й зараз не довіряю.

— Я теж...

Данило кинув на неї дивний погляд — у ньому прозирали не тільки подяка й полегшення, але й сум. Агнеса знала, що саме обтяжує його. Навіть якщо вигнанці допоможуть з’ясувати, хто вбивця, це буде непросто. І поки вони не вирішать цю справу, її добре ім’я відновити неможливо, а Данило не зможе дістатися порталу, щоб потрапити додому.

— Як ти? — Данило простягнув руку й злегка торкнувся її щоки.— Вигляд маєш уже кращий.

— Мені справді ліпше,— всміхнулася Агнеса.— Я багато думала... Якщо в усьому винні не вигнанці, то хто? Маєш якісь припущення?

— Я не знаю, Агнесо...— Данило важко зітхнув.— У мене відчуття, що я біг-біг — і раптом упав і ніяк не можу підвестися. Мені повсякчас таке жахіття снилося в дитинстві. А ще... я думаю про те, що сталося з тим поліціянтом.

Він обернувся до неї і завмер, дивлячись у очі, а за певний час знову перевів погляд на вогник.

— На майданчику, коли ми тікали на дирижаблі. Напевно, він мертвий.

Боже! Агнеса заплющила очі. Після всього, що сталося, вона геть забула про це. Можливо, через них загинула людина, а вона викинула це з голови, ніби несуттєву дрібницю.

— Що тоді сталося? Я обернулася, коли він вже лежав.

— Ми билися, я вибив у нього револьвер. Потім я вдарив його. Він упав і більше не ворушився.

Агнеса затремтіла.

— Може, з ним усе гаразд? Він знепритомнів, але це не означає, що ти його вбив.

— Можливо. Знаєш, у мене останнім часом бувало відчуття, ніби хтось керує моїм тілом, а я не можу нічого вдіяти, лише спостерігаю. Але річ у тому, що іноді я навіть задоволений з того. І я щойно це зрозумів. На щастя, я його тільки вдарив. Але ж у мене був револьвер. І в тому стані я б стріляв не в повітря, не в руку, не в ногу. Я б стріляв на ураження. І не знаю, чи я хотів урятувати тебе, чи просто боявся програти,— Данило похилив голову на руки.— Едвард, мабуть, був таким. Він пішов би на будь-що, аби тільки не програти, правда?

— Ти не Едвард,— Агнеса присунулася ближче й обережно, майже невідчутно торкнулася його плеча.— Навіть якщо у вас і є щось спільне, повір мені, ти зовсім на нього не схожий.

— Але ми — єдине ціле,— задумливо промовив Данило.— Ми однакові. В мені все це є, розумієш? Я не зробив нічого протиприродного ані тоді, коли вистрелив у людину, ані тоді, коли шантажував твою матір виселенням з будинку.

Агнеса спантеличено закліпала очима, але миттєво опанувала себе. Ще кілька днів тому, коли вона не знала точно, що людина, зовні настільки схожа на її кузена, насправді з іншої реальності, вона не сприйняла б його слова, як щось дивне. Але зараз... навіть якщо так і було, відмінність між ними полягала в тому, що Едвард Яблонський ніколи не відчував би докорів сумління за такі вчинки.

— Проблема не в тому, що всередині тебе все це є. А в тому, щоб зробити правильний вибір.

Данило всміхнувся, не обертаючи голови. Агнеса потягнулася до нього й торкнулася вустами його щоки.

— Дякую.

— А я дякую тобі,— за якийсь час відповів Данило й глянув на неї.

В його очах знову танцювало полум’я, як у день арешту, коли він намагався врятувати її. Агнеса зберігала в пам’яті той палючий, схвильований погляд як один зі своїх найкращих спогадів, наче промінчик, котрий обіцяв їй, що все ще може вирішитися щасливо, навіть коли надія випаровувалася, вислизала крізь маленьке ґратчасте вікно, і дівчина залишалася сама в темряві й нескінченному холоді. Він був з нею весь цей час, і Агнеса нарешті зізналася собі, що тільки зараз їй знову захотілося жити, і сили сповнили її втомлене, змучене тіло. Данило потягнувся до її обличчя, як тоді, на дирижаблі, але тепер вона не відсунулася, тремтливо чекаючи його дотику.

— Ма-а-аку, це твої малі поцупили мій ремінь? Знайду — вуха обірву! Ой...

Лейла зупинилася на порозі, і здивований вираз обличчя за мить змінила звична крива посмішка. Агнеса зніяковіло відсунулася, Данило кинув на вигнанку роздратований погляд.

— А, у вас тут типу інтим? Вибачте, що потурбувала,— дівчина вперла руки в боки, а відтак почала копирсатися у речових мішках, звалених на купу у кутку їдальні.— Ви теж молодці, знайшли час.

Лейла не знайшла ременя й вилаялася. Агнеса все ніяк не могла звикнути до її поведінки й навіть зовнішнього вигляду: поспіхом заплетена коса, зелена чоловіча сорочка, чоловічі штани, грубі чоботи з високими халявами, шкіряний корсет. На ньому щось виблискувало — здається, невеликі метальні ножі. А ще її зап’ястки обхоплювали браслети з темно-коричневої шкіри — щось таке Агнеса бачила в чоловіків на феротипах Тео з Вайомінгу. В Леобурзі жінки так не вдягалися навіть у Робітничому районі. Лейла уважно подивилася на них і зникла в темряві коридору. Агнеса ще досі почувалася ніяково й не наважувалася глянути Данилові в обличчя.

— До речі, в мене з’явилося одне припущення щодо вбивці.

— Яке припущення?

— Все, що відбувається, однаково дуже схоже на помсту. Тональність цих записок, постійні пастки, і навіть копія метричної книги, що надіслали Тео. Може, все це роблять самі отці-фундатори? Мені на думку не спадає більше жоден «хтось», настільки ж хитрий і розумний, щоб провернути всі ці справи.

— Вони вже вбили мого батька. Навіщо їм усе це? — сумно запитала Агнеса й склала руки в замок.— Навіщо вбивати дядька Фелікса? Навіщо шантажувати мене зустріччю з вигнанцями, якщо можна без зайвих зусиль депортувати всю родину?

— Фелікс був братом Августа, він посів його місце в Раді й міг розпочати розслідування обставин його загибелі,— невпевнено заперечив її «кузен».

— Ні, Даниле, твій...— вона запнулася, мало не вимовивши «батько».— Тобто, дядько Фелікс ніколи не став би з’ясовувати причини вибуху в лабораторії. По смерті тата ми опинилися у вкрай складному становищі,— зітхнула Агнеса.— Перед участю в останньому проекті батько заклав до міської скарбниці наш маєток, щоб отримати кошти на дослідження. Ти, напевно, вже чув про такі ситуації: вчені в Леобурзі — справжнісінькі фанатики, вони продадуть останню сорочку заради завершення досліджень. Так от, після його смерті ми фактично залишилися на вулиці. Того дня, коли наше майно вже описували й виносили з дому, на порозі з’явився Фелікс. Дядечко одразу попрямував до міського скарбника й викупив маєток. Так ми потрапили в найдурніше й найжахливіше становище, яке тільки можна уявити: стали гостями у власному будинку й мешкали там тільки з ласки заможного родича.

Агнеса з болем опустила повіки. Всі довгі дні, коли вони потай обговорювали цю ситуацію й гадали, як довго зможуть жити тут, за якусь секунду пролетіли перед її внутрішнім зором. Жахливі, темні дні. Але хто знав, що все складеться ще гірше?..

— Потім мама знайшла вихід. Ми б ніколи не назбирали стільки грошей, щоб викупити маєток у Фелікса, але ми могли б його успадкувати! Того самого дня вона заявила дядечкові, що Тео в його двадцять чотири роки вже давно час взятися за розум і побратися, а кращої кандидатури, ніж я, в Леобурзі годі й шукати. Тео! Я була шокована, коли дізналася, що заради родини мені доведеться стати дружиною цього дикуна. Я боялася його до смерті! Але довелося поступитися. Я не могла допустити того, щоб ми опинилися на вулиці,— Агнеса зробила паузу й розправила брижі на спідниці.— Фелікс спочатку здивувався, але потім дав згоду. Тепер я розумію чому: він одразу ж прорахував, що в такий спосіб стане моїм опікуном, а це означає місце в Раді! Гадаю, отців-фундаторів також порадувала ця перспектива: Фелікс усіляко намагався довести їм свою лояльність, і, ймовірно, вони хотіли використати його для замилювання очей — леобуржці обожнювали мого батька, і допоки в Раді сидів його брат, містяни не звинувачували б її членів у трагедії.

Агнеса кинула на Данила сумний погляд і замовкла. Він насупився, потер підборіддя й криво посміхнувся.

— Ти розумієш, що це означає?

Дівчина здригнулася. Його інтонація чомусь налякала її.

— Що?

— Те, що ми перебрали всі можливі варіанти ззовні. А отже, вбивця й загадковий «доброзичливець» — це людина з нашої родини. Це не ти, не я, чи, точніше, не Едвард, якого вже, певно, не існує на цьому світі, не Тео й не Юліана. І — на дев’яносто дев’ять цілих і дев’ять десятих відсотка — не Свенсон, який не зміг би так швидко бігати та зникати з місця злочину за лічені секунди. Можливо, Альберт? Але він ще зовсім дитина. Фелікс був прихильний до нього. Та й у разі загибелі дядька будинок усе одно дістався б не йому. Не бачу мотиву.

— О ні! — простогнала Агнеса.— Не хочу про це навіть думати!

— Але доведеться,— голос Данила став крижаним.— Хтось дуже сильно ненавидить нас і бажає відібрати маєток, тому не полінувався влаштувати цю грандіозну інтригу з убивством. Хто, Агнесо? В мене в голові крутиться лише одне ім’я.

Горло Агнеси здавила залізна рука, так ніби щось витискало повітря з її легень. В очах потемніло, але думка, що відчайдушно свердлила скроні, все ніяк не могла скластися у літери рідного імені.

— Архів Яблонських зберігався під замком,— вів далі Данило.— До нього мали доступ лише ті, хто мешкав у будинку. Тому знайти там метричну книгу й надіслати її копію Феліксові міг тільки той, хто допоміг моєму дядькові викрасти архів,— Данило зловив її вражений погляд і додав: — Пам’ятаєш, я питав про людину на феротипі? Це мій рідний дядько, Іван Дмитрович Левченко, він має такі самі здібності, як ми з Лейлою, і тому опинився тут.

— Але навіщо твоєму дядькові знадобився наш архів? — сплеснула руками Агнеса.

— Він досліджував ваш світ,— Данило знизав плечима.— Ймовірно, він шукав інформацію про будинок, де міститься портал, щоб зрозуміти його механізм. Ти ж знаєш, на що здатні вчені, коли вивчають новий феномен. Вони й на крадіжку підуть.

Вони водночас замовкли, міркуючи кожен про своє, і ніякова пауза затягнулася. В глибинах лігва вигнанців чулися перегукування й сміх. Нарешті Агнеса зітхнула:

— Заповіт, який Тео викрав у Фелікса, теж не покидав маєтку. В Тео є маленька схованка в кімнаті, й він вважає, що про неї нікому не відомо. Але ж ми виросли в цьому будинку... Він мав би сховати надійніше — наприклад, у міському банку.

— Він збирався його повернути,— пояснив Данило.— Крім того, цей загадковий «хтось» знав і про револьвер, що його подарував тобі Фелікс. Він знав, де захована зброя, і міг щомиті дістати його з твого комода й покласти назад. Мене теж хотіли вбити саме в будинку — врятувало те, що я, падаючи зі сходів, вдало згрупувався. І якщо зараз згадати купу дрібних збігів, вони так чи інакше пов’язані з маєтком: нашу з Юліаною розмову підслуховував той, хто знав про таємний хід. Я не знаю, за ким я тоді гнався — бачив саму лише тінь. А потім ще зільбершторум у моїй кімнаті...— Данило почухав потилицю.— За мною стежили. Якщо вірити Давиду, то це були не вигнанці. Отже, зільбершторум підкинув мені вбивця. І мені здається, я знаю, навіщо він надіслав мені його. Щоб не зірвалася втеча. Пам’ятаєш той люк на даху в’язниці, через який ми мали спуститися? Ляда виявилася замкненою, і що сталося з Йонасом — я не знаю, але гадаю, що саме в цьому й полягав план: дати мені надію на успіх, а потім просто кинути на даху на поталу Оздеміровій поліції. І, як казав Тео, гільйотина «спрацювала б двічі». Ти досі не можеш назвати ім’я того, хто міг це влаштувати?

Це було схоже на тортури. Але Агнеса розуміла, навіщо він це робить. Він занадто часто покладався лише на свої міркування — і вони вже підводили його. Тепер Данило хотів дійти кінцевого висновку разом з нею.

І вона допомогла йому.

— Беата. Моя сестра.

— Вона таємно зустрічалася з Феліксом.

— Я знаю,— Агнеса важко зітхнула.— Я намагалася її присоромити, але вона лише наговорила мені всілякої гидоти... Беа сподівалася вийти заміж за Фелікса й отримати половину його статків та наш будинок, бо не хотіла, щоб усе успадкував Тео... і я разом з ним. Вона ненавиділа мене змалечку! Моя рідна сестра ненавиділа мене все життя...

Агнеса затулила долонями обличчя і, коли відчула на своїх плечах дотик, обережно припала до Данила й завмерла. У грудях болісно стиснулося серце.

— Беата не така проста, як здається,— промовив Данило після паузи.— І я бачив, як вони з Феліксом посварилися незадовго до його смерті. Він хотів припинити стосунки. Саме тому, гадаю, він і загинув — інтрига з заповітом вже була запущена, й Беата просто прискорила події.

Перед очима Агнеси досі стояло гнівне заплакане обличчя Беати в день оголошення заповіту. Чи могла вона прикидатися так майстерно?

«Ні, тату, це не я з’їла цукерки, я їх не люблю! Як негарно, Агнесо, казати на мене, якщо сама ховаєш під подушкою обгортки!»

Могла. І вона втомилася бути «другою після Агнеси». Але чому ж Агнесі так боляче це визнавати?

— Ходімо, розповімо все Марсело,— м’яко сказав Данило й провів долонею по її волоссю.— Вигнанцям треба добре підготуватися, щоб провести нас до маєтку.

Данило крутився з боку на бік уже майже годину. Йому не так пощастило, як Агнесі, й замість окремої кімнати його вклали в загальній чоловічій спальні. Поруч хтось гучно хропів. Крім того, після стількох поневірянь, що випали на їхню з Агнесою долю за ці кілька днів, заснути ніяк не вдавалося. Він думав про будинок, про портали, про Федю та Джекі. Про Беату. Але щось підсвідомо бентежило його. Це відчуття було схоже на швидкоплинну тремтливу тінь: тільки глянеш — вона зникла. Їхня версія здавалася правильною, логічною і пасувала за всіма пунктами, але ж... доказів практично не було. Залишалася тільки надія, що дівчина запанікує і капітулює сама, злякається вигнанців і розплати. Данило думав ще й про свого зниклого дядька, й усі ці думки крутилися навколо нього, наче мушва, що постійно набридливо гуділа й не давала змоги розслабитися. Він жив у Леобурзі вже досить довго, але так і не зміг з’ясувати, куди власне подівся дядько Іван. Раптом Данилові так закортіло побачити його, що, намацавши в темряві свою торбу, він витягнув з неї феротип у залізній рамці. Проте в кімнаті було надто темно, щоб роздивитися зображення. Покрутившись ще кілька хвилин, він урешті-решт утомився від задушливої атмосфери й вибрався в коридор.

«Селище» вигнанців спало. Навкруги панували сутінки — лише з дверей однієї кімнати лилося тьмяне світло. Данило попрямував туди, і тільки-но світло впало на феротип так, що стало видно обличчя, він зупинився й підніс світлину до очей.

— О, чого це ти не спиш? — почулося з дверей.

Лейла визирнула в коридор і втупилася в нього питальним поглядом.

От трясця! Знову вона! Це її кімната. Данило сховав феротип за спину та зміряв Лейлу невдоволеним поглядом.

— Бачу, в тебе теж нічні чати.

Дівчина всміхнулася, і Данило зазначив, як дивно згинається випалене тавро в тому місці, де на щоці з’являлася ямочка.

— Я мало сплю,— сказала вона й посунулася, запрошуючи його до кімнати.— Ти той... до речі... вибач за сьогодні. Тобі справді дісталося. В кого хочеш мозок закипить після таких подій.

— Та нічого, все з’ясували,— похмуро відповів Данило, заходячи всередину.— Залишилося довести справу до кінця.

Кімната Лейли була майже як звичайна дівчача спальня, хоч більшість меблів дівчина, либонь, знайшла на міському звалищі. Трохи побитий міллю рожевий пуф, дзеркало в потертій рамі, купа коробочок і банок з косметикою навколо нього, масивне дерев’яне ліжко, в якого замість однієї ніжки стояла дерев’яна колода. В кутку за шафою Данило помітив дві підставки з перуками. То он воно як Лейла ходила до міста непоміченою! Крім того, біля протилежної стіни стояла кругла дерев’яна мішень, з якої стирчали руків’я кількох метальних ножів. То вона тут тренується?

— Доведемо. Завтра все скінчиться. Давид з хлопцями вже пішов до міста.

Дівчина раптом випростала руку, й Данило почув глухий звук, з яким черговий ніж устромився у центр мішені. Данило закляк на місці, важко ковтнувши. Лейла не звернула на нього уваги, підійшла до мішені й заходилася висмикувати свої ножі з деревини. За мить вона повернула їх у мініатюрні піхви на своєму шкіряному корсеті й сіла на лаву. Данило вражено вигнув брови, але змовчав, всівшись поруч з вигнанкою.

— Лейло, я не знаю, чи з’явиться портал. Коли щось піде не так — ми з Агнесою не зможемо втекти. Ти вмієш його відкривати?

Дівчина замислено підібгала губи.

— Я багато разів переходила, але, як правило, він з’являвся сам. А ти? Спочатку я подумала, що ти — двійник Едварда.

— Я — транслокал.

— Еу...— Лейла примружила очі.

— Ти теж!

— Я — ні!

— Ти бачиш портали? Можеш самостійно перейти? Твій двійник десь зник? — Данило переможно посміхнувся.— Отже, ти володієш даром транслокальності. Це просто термін.

— Ну, якось я бачила, що коїться з людьми, які зустрічають двійника. Вони мало не казяться. Чують думки одне одного, відчуття, біль — геть усе. Тіло не знає, чиїх наказів слухатися. Спогади плутаються,— Лейла хитнула головою.— Мабуть, згодом минає, але це небезпечно, тож краще я побуду транслокалкою, вмовив.

— Як ти взагалі потрапила сюди? Я чув, як ти розмовляєш російською. Ти не з України.

Вигнанка криво посміхнулася.

— Я нізвідки.

— Крім того, я чув твою англійську. Вона блискуча й дуже британська.

— Бо рідна.

— А російська?

— І російська.

Данило звів брови і так і завмер.

— Але ж ім’я...

— Ім’я арабське. Батьки були схиблені на сході. Ще питання? — Лейла закусила нижню губу, стримуючи сміх.— Мабуть, ти чув, як ми теревенили з Маком? Він з Ірландії, не корінний леобуржець, тож іноді втомлюється від німецької. Йому пощастило, що я знаю чимало мов.

Данило слухав її так уважно, наче йому розповідали найбільший секрет цього всесвіту. Він сидів поруч з такою самою людиною, такою ж істотою, що пройшла увесь його шлях і навіть більше — втрапила в халепу в цій реальності, побувала тут в інших країнах, вижила й повернулася до міста, що спотворило її обличчя.

— Ну... гаразд. А я недарма питаю,— примружився Данило.— Можливо, якщо ти розкажеш, як потрапила сюди вперше, стане зрозуміліше, як працює портал.

— Та як-як! — пирхнула вона.— Моя мама з Плімуту, батько — з Москви. Жила на дві країни... Якось до мене в Москву приїхали мої англійські друзі, показала їм місто, ми накурилися, і щось їм стукнуло поїхати на авто до Румунії. Браян верз дурню про румунські ліси, які любить принц Чарльз. Вирішили їхати через Україну — найкоротше.

— І не страшно було з Росії сюди їхати? Не боялася, що бандерівці з’їдять тебе, як снігура?

Лейла стукнула його в плече.

— Я не смачна. У мене британський паспорт,— вона закотила очі.— Біля Романівки наша тачка зламалася. Пішли шукати, як полагодити. Потім я побачила гарний будинок на околиці, вирішили зайти. Там був справжній смітник, ніхто не мешкав. Ну, власне, ми з Браяном просто шукали місце, щоб... ну...— вона посміхнулася.— Зайшли в одну з кімнат на другому поверсі... Ха, уявляю його пику, коли я розчинилася в повітрі на його очах!

Лейла замовкла, роздивляючись власне віддзеркалення. Цікаво, що з цього було правдою? Данило раптом подумав, що Лейла, либонь, найдивовижніша людина цієї реальності, дарма що вона прийшла сюди з його рідного світу. Вона пасувала до цього багатомовного міста в похмурому очікуванні війни, до цих темних коридорів і газових ламп більше, ніж до скляних хмарочосів і літаків, які вона покинула, перейшовши сюди.

— Я не зрозуміла, що сталося, будинок наче перебудувався. Спустилася на перший поверх. Мене перестріли слуги. Всі в старовинному одязі, розмовляють німецькою. Я не дуже добре знала німецьку, але я розуміла...

— ...кожне слово. Без перешкод. Наче рідну мову.

— Саме так! — вигукнула вона.— Наче уві сні. Або у фільмі. Мені хотілося роздивлятися деталі, торкатися меблів, людей, приладів на кухні. Тут було... як це описати... по-справжньому цікаво. Я в нашому світі бачила таке, що мене важко здивувати, але тут... я не хотіла повертатися. Я втекла від тих слуг і до ночі гуляла містом, а потім в одному з пабів на лівому березі познайомилася... Де з ким познайомилася.

Дівчина замовкла, її очі потьмяніли.

— Зрештою я повернулася до маєтку, але той старий, як його... Свенсон? Він викликав поліцію. Я побігла нагору й зачинилася в кімнаті. Коли приїхала поліція й почали вибивати двері...

— ...ти побачила пляму в повітрі.

— Звідки ти знаєш? — недовірливо перепитала Лейла.

— Бо я опинився в Леобурзі точно так, як ти описала. А коли ми побилися з Тео, і я зачинився в кімнаті,— Данило всміхнувся,— тільки тоді знову з’явився портал.

— З яким Тео?

— Тео Яблонським. Коли ти потрапила сюди, ми з ним, тобто, вони з Едвардом, мабуть, ще були у Вайомінгу,— Данило помітив її здивований погляд.— Це Агнесин кузен, якщо коротко.

Вигнанка кивнула.

— І що, твої друзі не шукали тебе? — продовжував розпитувати Данило.

— Шукали, звісно. Спочатку Браяну ніхто не вірив. Та коли стемніло, а мене так і не було, вони злякалися. Здійняли галас, пішли до поліції. Зникла іноземна туристка, скандал! Мене довго шукали, та зрештою хлопці поїхали в свою Румунію. А коли я знову опинилася в нашій реальності,— Лейла підібгала куточки уст,— я мовчала. Взагалі нічого нікому не сказала. Мене аж трусило від усього цього. Я поїхала додому, а за тиждень повернулася до Леобурга.

— Навіщо?

— Бо тут залишилася дорога мені людина.

Судячи з її інтонації, вигнанка не збиралася продовжувати. Певно, мова йшла про того, з ким вона познайомилася в перший день у цій реальності.

— Зрозуміло,— видихнув Данило.— Бачу певну закономірність між нашими випадками. Здається, перехід дозволяється, якщо є серйозна небезпека.

— Так, а ще портал відкривався, коли я завершувала якусь справу або в цьому, або в нашому світі. Бувало кілька разів.

— О, до речі,— надихнувся Данило.— Коли в нашій реальності знайшли архів Яблонських, портал відкрився, і я потрапив додому!

— От бачиш. Ми відкриємо його. Що-що, а небезпеку я тобі гарантую. Не кажучи вже про завершення справи.

Данило кілька секунд вивчав поглядом її гарне, з трохи жорсткуватими рисами обличчя. Помаранчеві відблиски вогника газової лампи танцювали в її темних очах.

— Я оце думаю,— почав Данило.— На твоєму місці я б щоночі прокрадався до Яблонських і чекав, коли відкриється портал, але ти не поспішаєш додому. Чому ти залишаєшся? «Порятунок Леобурга» — це ж не твоя мета.

— Маю одну незакінчену справу,— ухильно відповіла Лейла.

— Оздемір?

Вигнанка повільно обернулася до нього.

— Тобто?

— Що ти написала Оздемірові тоді, в Ратуші?

— Коли?

— Я приходив по архів. Ми вийшли з кабінету, і на шибці був напис... губною помадою?

— А, це...— всміхнулася Лейла.— Та дурниці. Дрібні жіночі капості.

— Але він злякався.

— Це добре,— задоволено кивнула дівчина.— Шкода, що не настільки, як мав би.

— Ти хочеш помститися йому за своє вигнання?

— Можна й так сказати.

Лейла мимоволі втягнула голову в плечі й стиснула кулаки. Данило опустив погляд на її руки й виявив, що шкіряних браслетів нема, а зап’ястки пошматовані старими шрамами. Їх було багато, різної форми — поздовжні й поперечні, широкі й ледь помітні, але два найбільших оперізували її руки біля самої долоні. Лейла здригнулася, простеживши за його поглядом, і швидко обсмикнула рукави.

— Що це?

— Тебе не обходить.

— Я бачив такі рубці в Оздеміра, але їх було лише два — навколо зап’ястків.

— Ну, треба ж таке, дуже цікаво,— дівчина роздратовано видихнула.

— Звідки ти знаєш турецьку? — продовжив допит Данило.— Чи тобі хтось...

— Мій батько — професор-сходознавець з МДУ, я багато чого знаю,— рішуче урвала його Лейла й змінила тему.— До речі, а що ти там роздивлявся в коридорі?

Бісова дівка! Коли вона встигла помітити?

— Так, нічого особливого.

— Показуй. Швиденько. Ну?

Лейла жадала змінити тему й навіть вигадала як, але Данила просто розпирало від цікавості. Її історія очевидним чином відрізнялася від історій інших вигнанців і — він був ладен побитися об заклад — була якось пов’язана саме з турецьким «отцем-фундатором». Але як?

Цікаво, як би вчинив Едвард на його місці?

— Міняймося. Я тобі покажу те, що роздивлявся, а ти мені розкажеш, за що тебе вигнали й як це пов’язано з Оздеміром.

Лейла витріщила очі.

— Ти нахаба!

— Не нахабніший за тебе. То як?

— Гаразд,— гмикнула дівчина.— Мене вигнали, бо ми з одним чуваком намагалися пограбувати аристократа, і мій напарник мене здав. Він сказав, що все спланувала я. До мене грабіжників не виганяли, але Оздемір наполіг на цьому. От і все.

— А рубці?

— Чула, що під час Першої війни, ну, як її... Першої середземноморської, він потрапив у полон до австрійців. Певно, вони тримали його в кайданах, може, катували. А історія про мої рубці не входить у пакет домовленостей,— усміхнулася дівчина.— Тепер показуй.

— Це все?

— Так, я — грабіжниця-невдаха. А ти чого чекав?

Кілька секунд вони дивилися одне одному в очі, й Данило точно знав, що вигнанка бреше. В думках промайнув ще один спогад: зображення зниклої дівчини на оголошеннях в Академічному районі. «18 років, невисока, волосся чорне, очі карі, над верхньою губою — дві родимки». Лейла, звісно, була старша за зниклу Олену й не мала родимок, але в іншому вона була доволі схожа на неї.

— Тут усього можна чекати,— знизав плечима Данило.— В Леобурзі виганяють, калічать, засуджують невинних, ще й дівчата зникають...

Варто було йому кинути останню фразу, як обличчя вигнанки перетворилося на камінь. Погляд став холодним і жорстким, вона розлютовано стиснула щелепи.

— Колись усі дізнаються,— промовила вона, дивлячись кудись у темряву.— Я тобі обіцяю. Але наразі тобі краще не думати про це. То що там ти ховаєш від мене, мій транслокальний друже?

Данило показав їй феротип.

— Це мій дядько. Він такий самий, як і ми: відчуває портали. Саме за ним я попхався до Леобурга, але так нічого й не з’ясував... Ну, вбивство Фелікса, потім арешт Агнеси... Все якось закрутилося. Такий з мене дбайливий племінник.

Лейла тим часом незмигно дивилася на зображення, ніби взагалі не слухала його.

— А я його знаю...— повільно вимовила вона по паузі.— Якщо це справді твій дядько, а не його двійник — він непогано влаштувався.

Лейла більше не вимовила ні слова, підвелася з місця й зникла в темряві. За кілька хвилин вона повернулася зі старою пом’ятою газетою.

— Дивися. Це австрійська газета. Тут стаття про те, як Австрія посилює оборону східних кордонів. І нижче... «Елвір Дем’янич призначений особливим радником цісаря з озброєння й підтримання військової потужності всієї Імперії».

З зображення на нього дивився... усміхнений дядько Іван, що потискав руку самому імператору Австро-Боснійської Імперії.

У Данила мимоволі відвисла щелепа, а брови поповзли вгору.

— Круто, еге ж? Цікаво, ким був мій двійник? Може, мені теж можна влаштуватися на тепленьке місце? З’ясувала тільки, що вона, ймовірно, загинула в пожежі, але...

— Не може бути! — Данило не слухав її, роздивляючись феротип.— Ми знайшли це в будинку по той бік... Але ж... дідько! Хто б міг подумати!

— А що на другій половинці фотки?

Данило перевів погляд на Лейлу й здивовано звів брови.

— Ну, це ж допельт,— з притиском пояснила дівчина, немов тупоголовому першокласнику.— Так тут називають ці штуки.

І Лейла натиснула на герб Леобурга. Мініатюрні шестерні біля основи герба й над головою лева почали обертатися, і бляшанка пересунулася на інший бік. Під левом виявилося ще одне зображення — друга частина феротипу. Тут на Данила чекало чергове потрясіння.

— Лейло...— прошепотів він за мить.— Чи то в мене справді кипить мозок, чи я нарешті розумію, що саме не влаштовує мене у версії з Беатою.

— Слухай, а ми... я ж...— Лейла вихопила з його рук феротип.— Цікаво, ми ніколи з тобою не зустрічалися, але я чомусь знаю всіх твоїх леобурзьких знайомих!

— Знаєш?

— Так, кумедна вийшла історія...— всміхнулася вона.

І вигнанка почала розповідати. З кожним її словом у голові Данила ніби ставав на місце потрібний гвинтик. Один — і він розуміє мотив. Два — і він знає, як архів Яблонських опинився в Романівці, а аркуш з метричної книги — у Фелікса. Три — і він знає, хто малював його відрубану голову. Чотири... п’ять... Перед очима постала картина тієї ночі. Щось не так... не так з одягом...

— Мали б залишитися сліди крові...

— Га?

— Даси мені оту вашу люмінолу?

— Нащо?

Данило схопився з місця, в голові ніби працював годинниковий механізм. Як довести? Все, либонь, знищено. Але якщо вдасться... Якщо тільки вдасться!

— Ти не поясниш?!

А ще — архів. Усередині знову дерло неприємне відчуття, ніби Данило щось проґавив, переглядаючи матеріали архіву Яблонських. Але... тепер він точно знав, що саме шукати.

— Мені потрібні папери з моєї кімнати,— він відчув сухість у роті.— Я залишив архів у кімнаті Едварда, коли йшов, і вони, певно, досі там, у мене в схованці. Якщо тільки поліція не перевернула будинок догори дриґом після нашої втечі.

— Певно, обшук уже був,— підтвердила Лейла.— Але, може, схованки вони не дісталися. Чесно кажучи, тутешня поліція — ті ще тупаки.

— A-а, блін...— Данило скривився й захилив голову.— Мені потрібен архів! Дуже потрібен! Якщо його знайшла поліція — це ще не кінець світу. Але якщо знайде вбивця...

Лейла насупилася й певний час мовчала.

— Я можу принести,— коротко сказала вона.— Поясни, де схованка.

— Ти впевнена?

Чорні очі вигнанки обурено спалахнули.

— Якщо я щось кажу — я в тому впевнена. Ми пообіцяли допомогти тобі, щоб Агнеса могла допомогти нам. Давид у Леобурзі, зараз у таборі головую я. Отже, будь-яке твоє прохання, пов’язане зі справою, маю виконувати я.

— Добре,— кивнув Данило.— Слухай.

Розділ 16 Правда

— Ти впевнений, що ми маємо робити це саме зараз?

— Ні.

— Тоді чому б нам не дочекатися ночі?

Федя повільно обернувся й зустрівся поглядом з Джекі. Її приголомшлива здатність говорити під руку доводила його до сказу. Знущається, чи що?!

— Бо вони розслабилися,— він відчинив різнокольорове вікно й указав на пагорок за будинком, де дядько Толік і його фан-клуб зібралися навколо багаття й улаштували щовечірню пиятику.— Якщо вже тікати, то зараз.

Джекі важко зітхнула.

— А якщо не вийде? — вона схвильовано покусувала нижню губу.— Нас можуть убити?

Федя роздратовано закотив очі.

— Звісно ж, ні. Але якщо цей місцевий Тарзан уже доповів Трегубову, той може вигадати для нас якусь нову гидоту. Якщо ми здогадалися, хто організував весь цей безлад, ми небезпечніші для нього на волі, ніж замкнені тут. Тому нам треба вшиватися. Я влаштую тебе кудись, а потім відвідаю Трегубова й трохи поспілкуюся.

На обличчя Джекі падали різнокольорові відблиски від вітража, але навіть у такому червоно-синьому світлі було помітно, як вона зблідла. Їй лячно. Ще б пак! Феді нестерпно кортіло пригорнути її, але він не став цього робити. Звісно, будинок треба було зберегти, щоб у Данила був шанс повернутися, але тепер, коли організатору облоги доповіли про їхні здогадки, ситуація може щомиті непередбачувано змінитися. Штурм може початися хоч за пів години, хоч на світанку. І навіть якщо всю цю катавасію оплачує манірний бізнесмен, зовсім не факт, що п’яні виконавці, захопившись, не проломлять голови мешканцям будинку.

— Все, ходімо,— видихнула дівчина й закинула на плече потертий наплічник зі своїми лахами.— От Бальтазара тільки шкода...

— Та цього бурлаку все село підгодовує, не пропаде,— заспокійливо сказав Федя й підняв з підлоги торбу.— Головне, щоб вони не розбили мій ноут, я за нього будь-кому голову знесу.

— Які різні в нас цінності,— всміхнулася Джекі, відчиняючи люк.

— Там роман. У «хмару» не встиг закинути.

Поки що все відбувалося за планом: вони вдало дісталися стайні, Федя тихо відчинив дверцята автівки й пустив туди дівчину, після чого вмостився сам.

Ключі, на щастя, виявилися у тому самому місці, де вони їх лишили,— у невеличкій ніші під пасажирським сидінням. Федя провернув ключ у замку запалювання. Корч заіржав, мов норовливий кінь, проте мотор не завівся.

— От лайно!

Ще раз. Знову чхання, тепер з упертим схлипом наприкінці. Ще раз. Автівка грізно шикнула.

— Може...

— Ні, я її заведу!

— Хто б сумнівався,— гмикнула Джекі.— Але поки ви з нею будете розважатися, сюди припхаються «любі друзі» з-за паркана.

Федя скривився й зміряв її роздратованим поглядом. Втеча на машині здавалася безпечнішою та швидшою, але він уже втратив надію, що Данилів столітній «Форд» коли-небудь заведеться. Крім того, центральні ворота були зачинені, і щоб відчинити їх, доведеться виходити на вулицю: пробити їх на швидкості, либонь, неможливо — авто перетвориться на груду металобрухту. Федя кинув ключі під сидіння та вказав очима на вихід зі стайні.

За хвилину вони опинилися у рятівній близькості від потайної хвіртки.

— Біжимо й не зупиняємося, зрозуміла? — Федя стиснув маленьку руку Джекі.— Якщо ми раптом загубимо одне одного, навіть не думай мене шукати або рятувати, їдь за тією адресою, що я тобі дав.

— Добре,— покірно відповіла дівчина й коротко видихнула.— Понеслась.

Літній сутінок укривав їх брунатним серпанком, у садку було темно й тихо, лише чулися галасливі вигуки на пагорбі. Федя обережно зняв засув і відчинив хвіртку: з цього боку нікого не було видно. Він обернувся, кивнув Джекі й потягнув її за собою.

Хвилина, дві. Вони опинилися в полі.

Далеко попереду темнів рятівний ліс.

І вони побігли.

— Е! Е, ви куди?!

Густа трава плутала ноги. Дихання збилося, Федя раз по раз спотикався об купини. Джекі ледве встигала за ним, але темпу не збавляла: назирці мчали місцеві на чолі з несподівано прудконогим дядьком Толіком.

Лишилося сто метрів до лісу. П’ятдесят. Двадцять...

Раптом Федя став як стій. Джекі з розгону налетіла на нього й мало не збила з ніг.

З густої тіні лісу виокремилися п’ять тіней.

— Паскудство...— просичав Федя, озираючись.

Романівці перетинали поле. Відстань між ними небезпечно скорочувалася. П’ятеро швидко зорієнтувалися в ситуації, стали півколом і перекрили шлях уперед. Федя рвучко сіпнув Джекі вбік — тепер вони щодуху тікали вздовж лісосмуги, намагаючись відірватися від переслідувачів.

Земля несподівано пішла з-під ніг. Федя зрозумів, що послизнувся, коли стрімголов полетів у невеликий ярок з розмитими дощем краями. Він невдало приземлився на спину — в очах на мить потемніло, ніч стала непроглядно чорною. Поруч хтось зойкнув, від цього звуку він отямився.

Заледве Федя встиг підвестися на ноги й відсапатися, як його звалив на землю потужний удар у живіт. Яр заповнили люди. Федя відповз до схилу й насилу підвівся. Чулася лайка, крики, чийсь істеричний вереск, на нього сипалися стусани. Від удару в щелепу задзвеніло у вухах. У роті з’явився солонуватий присмак.

Джекі... Де вона?

Федя розмахнувся й з усієї сили приклався у вухо одному з нападників. Той завалився на спину й випадково підім’яв під себе іншого романівського «активіста». Федя відповз, уперся руками в край обриву й ривком видерся з яру. Де Джекі?!

— Федю!!!

Вона налетіла на нього та вчепилася в руку, ніби не вірила, що він живий. З яру виповзали їхні переслідувачі.

Куди тікати? До лісу? Нападників занадто багато, їх виловлять за лічені хвилини й відлупцюють до півсмерті. І ліс тут, наскільки знав Федя, простягається на багато кілометрів, що далі — то густіший, надто легко заблукати. Назад?

— Біжімо! — Джекі потягнула його за руку швидше, ніж він устиг отямитися, і тепер вони мчали у зворотний від яру бік — до будинку.

Позаду чувся тупіт і вигуки, але у Джекі немов виросли крила — і тепер Федя ледве встигав за нею. Вони влетіли у хвіртку з північного боку, Федя зачинив її по собі й придавив засувом. Вони перезирнулися й побігли до стайні: тим самим шляхом, яким і вийшли, повернулися назад.

З вежі на другий поверх, звідти — у вітальню. Нікого. Всередині — важка могильна тиша. Федя подумав, що в нього заклало вуха від удару, але вже за кілька секунд, коли з кухні з відчайдушним нявканням вилетів кіт і кинувся до його спільниці, він зрозумів, що все чудово чує. Але ця товща повітря, затиснута між похмурих бордових стін, тепер і йому здавалася живою та... ображеною. Джекі увімкнула світло й поставила на підлогу його торбу з ноутбуком.

Єдина гарна новина на сьогодні. Торба ціла.

У дворі чулися крики: «Де ці? В будинку? Потруїли й вирішили втекти?! Так не вийде!»

— Дісталося тобі? — запитала Джекі, роздивляючись його обличчя.— Щось болить?

Він не знав, що відповісти. Зараз він не відчував болю навіть у розбитій губі, лише нескінченний, неконтрольований, божевільний гнів. Усередині просто клекотало від люті.

— Ні.

— Але ж у тебе...

— Я ж сказав: ні! — гримнув Федя.— Мене це дістало!

— Розумію...

— Та дідька лисого ти розумієш! — він стиснув кулаки й почав ходити туди-сюди вітальнею.— Я не можу повірити... Це ж ідіотизм! Це комедія! Нас тримає в облозі купка рагулів-дегенератів! Підсилають нам у підвал якогось довбня, який колупається у дротах, потім влаштовують пожежу у дворі, глушать зв’язок та інтернет, а ми не те що чинити опір — ми навіть утекти не змогли!

Джекі втягла голову в плечі й стежила за ним спідлоба.

— Я ненавиджу цей будинок! — провадив він, набравши в легені повітря.— Я його не-на-вид-жу! Хай Трегубов рознесе його на бісові друзки! Мені байдуже! Я просив Данила не йти, але йому на все начхати. То якого ж дідька я маю хвилюватися, чи відкриється без будинку його ідіотський портал, чи ні?!

Його спільниця мовчала й відсторонено гладила переляканого кота. Федя глянув їй в обличчя й завмер. Її губи були міцно стиснуті, а в очах стояли сльози. Джекі кілька разів кліпнула, щоб позбутися їх, а потім відвернулася. Його гнів миттєво кудись випарувався. Поки Федя вів заочну війну з Трегубовим, він геть забув про Джекі — але ж їй, насправді, значно гірше. Їй нема куди тікати. І це не в його будинку винесли шибки й розмалювали стіни лайном. Тієї самої миті він зрозумів, чому насправді так сказився.

Вони знову замкнені разом. Сам на сам.

— Ті чуваки в полі з’явилися не просто так, і вони справді вигадають нову гидоту,— голос Джекі затремтів.— Шкода, що в тебе не вийшло втекти.

— Шкода,— кивнув він.— Але не в тому річ. Найнебезпечніше для мене в цьому будинку — це ти.

Джекі різко звела на нього погляд і похитнулася з несподіванки. Кілька секунд вони незмигно дивилися одне одному в очі, а потім вона знизала плечима, випустила з рук кота й тихо мовила:

— Я йду спати.

— А я хильну. Здається, в буфеті бачив коньяк.

Треба було одразу здогадатися, що заснути не вдасться. Джекі відчинила вікно, але від того не стало прохолодніше.

Чому він досі внизу? Вже минуло близько двох годин. Чи з ним усе гаразд? Вона згадала нещодавню сцену й знову відчула крижаний холод усередині. Вона не пам’ятала жодного слова з його гнівної промови, крім останньої фрази, що скалкою засіла в голові. «Найнебезпечніше для мене в цьому будинку — це ти». Кожне слово дзвеніло у вухах, ніби вона досі стояла посеред вітальні й дивилася в його темні очі, що палахкотіли від люті й розгубленості.

Джекі поспіхом одяглася та спустилася вниз. Скрізь було темно, лише тонка смужка світла жовтою стрілою летіла з коридору, де світив нічник. Федя розвалився в кріслі, підпер голову кулаком і задумливо ковзав пальцем по краю чарки. Джекі вмостилася на журнальному столику просто навпроти нього й рішуче забрала чарку. Після чого налила собі коньяку, випила одним ковтком і скривилася. Всередині розлилося гостре, недобре тепло.

І знову тиша. Наче в бібліотеці. Федя похмуро втупився в підлогу.

Хто першим подивиться в очі — той і програв. Погляд Джекі блукав кімнатою: наглухо зачинені, незважаючи на спеку, вікна, важкі штори з бахромою, задушливо-м’який диван, коминок з різьбленою решіткою і мармуровою полицею. Серце калатало десь у горлі, й відчайдушно хотілося пити, ніби Джекі пробігла кілька кілометрів.

— З цим треба закінчувати.

Федин голос пролунав хрипко й набагато грубіше, ніж зазвичай. Вона здригнулася й глипнула на нього.

— Нам треба...— він нарешті звів погляд, очі здавалися геть чорними.— Треба забиратися звідси. Негайно. Сьогодні ж. Може, їх водою з брандспойта? Або...— він завмер і за секунду прошепотів: — Та блін, я так більше не можу...

— Як? — ледь чутно видихнула Джекі.

— Ти. Скрізь ти,— він похмуро замовк і потім додав: — Я божеволію!

Джекі не поворухнулася. Що він сказав? Як?! Вона раптом відчула, як десь глибоко в її тілі спалахнула іскра — майже невідчутна, але вона відбирала всю увагу, всю волю і розум. У голові остаточно запанував безлад. Федя справді сказав це? Чи...

— В будь-якому разі, нам потрібен Трегубов. Нам треба вирватися, і коли я до нього доберуся... Ну... Але без Данила нам не впоратися, бо нас тільки двоє, і ти...

Федя говорив плутано, без зупинки, ніби намагався відвернути увагу чи заговорити сам себе. Джекі мовчала, не зводячи з нього враженого погляду, і з кожною миттю пожежа, що спалахнула від тієї крихітної іскри, розгорялася з неймовірною, нищівною силою — дедалі яскравіше, відчайдушніше. В голові паморочилося, вона дедалі менше розуміла, що відбувається й де межі цієї реальності, наче у справжній лихоманці. Джекі ніби провалилася у власний вимір і тепер зовсім не розуміла, що робити. І ці відчуття більше неможливо було ігнорувати.

— От якби Данько повернувся завтра, а то мені здається...

— Я обожнюю твої веснянки...— пробелькотіла Джекі, насилу розуміючи саму себе.— Мені подобається, як ти смієшся, як їси, подобається твій голос, твої жести, і навіть ці твої дурнуваті брязкальця мені подобаються!

Джекі не тямила, що відбувається, і ніби слухала себе збоку. Що ти верзеш, дурепо! Що ти в біса...

В її голосі відчувався відчай, наче у воїна, що кидає зброю до ніг супротивника і благає про милосердя. Кожне слово давалося їй з величезним зусиллям. Федя заплющив очі та змучено всміхнувся.

Те, що відбувалося далі, вона майже не пам’ятала. Здається, вони зірвалися з місця водночас, дзенькнула й покотилася десь під диван чарка, а Джекі ледь устигла подумати, що так і не запам’ятала першого поцілунку: вони не закінчувалися, перетікаючи один в інший. Федя стискав її в обіймах з несподіваним хвилюванням і таким відчаєм, ніби боявся, що вона от-от зникне. Вона й не помітила, як опинилася під ним, на підлозі, у м’якій ворсі килима, і квапливо почала розстібати його сорочку. Його тіло було напружене, і вона відчувала його дотики щомиті — здавалося, ніщо не могло змусити його відірвати від неї ані уст, ані пальців.

Федя миттю стягнув з неї футболку й почав укривати поцілунками її шию, плечі, груди, глибоко втягуючи повітря, ніби не міг удосталь насолодитися її ароматом, а його права рука повзла дедалі нижче по її тілу. Тільки-но він досяг ґудзиків на її шортах, Джекі широко розплющила очі, ніби отямилась.

— Федю!

Він завмер і підвів голову, стемнілий погляд проштрикнув її наскрізь.

— Ну, нам не можна... Ми ж... типу... спільники...

Федя потягнувся до її обличчя й легко торкнувся вустами спочатку верхньої, потім нижньої губи. Він узяв обличчя Джекі в долоні, тож вона не могла відвести очей.

— Я теж так гадав. Але, по-моєму, це дуже слабкий аргумент,— рішуче сказав він.

— Я б вигадала кращий, але, здається, вже запізно.

Він тільки задоволено всміхнувся й обвів указівним пальцем її губи, ніби перевіряючи, чи вона справжня, чи не ввижається йому.

— От і молодець. Бо в мене аргументи скінчилися кілька днів тому.

Джекі ще думала якось заперечити, але потім обійняла його за шию і поцілувала у відповідь.

Жар його тіла здавався всеосяжним, у Джекі йшла обертом голова й перехоплювало дух. Зараз, у ці хвилини, Федя належав їй по-справжньому, щиро, й від цього запаморочення лише посилювалося. На землі міг початися Армагеддон, будинок міг обвалитися їм на голову, а п’яні блокувальники — розпочати штурм. Зараз Джекі було до того геть байдуже. Вона вперше відчувала іншу людину так близько, і ближче, здавалося, вже неможливо. Все це відбувалося з нею, і зараз вона могла щиросердо зізнатися собі, що більше за все на світі їй не хотілося відпускати Федю. Він палав у її обіймах, палав з нею і заради неї, і це наповнювало її новим сенсом. Їй хотілося віддати йому більше, ніж вона отримала, віддати більше, ніж вона могла б мати за все своє життя. Був лише він, вона й час між ними — величезна прірва, у яку вони обоє летіли, не в змозі опиратися. Однієї миті по тілу хвилею пронеслося спекотне, нестерпне тремтіння. Джекі судомно видихнула. Федя досі лежав на ній, важко дихаючи. Потім він підвівся на ліктях і знову обережно взяв її обличчя в долоні. Його погляд пропалював наскрізь, він усміхався, і в Джекі всередині все стиснулося від передчуття того, що він хоче сказати.

І я тебе теж.

Вона тримала ці теплі, пряні слова на язику рівно три секунди, поки дивилася йому в очі. Але він мовчав, а потім поцілував її дивним, аморфним поцілунком, після чого ліг поруч і міцно притиснув її до себе однією рукою. За якийсь час він заснув, а Джекі ще довго дивилася неуважним поглядом у темряву під стелею і дослухалася до його спокійного, тихого дихання, поки під ранок її не зморив сон.

Повернутися в цей маєток було доволі дивно. Данило стояв посеред бордової вітальні, чув гучне цокання годинника, відчував аромати майбутнього сніданку з кухні. Але ситуація, за якої він опинився тут, аж ніяк не схиляла до ностальгії: кілька пар очей з хвилюванням вдивлялися йому в обличчя й чекали, коли ж він почне свою промову.

Тео, Юліана, Беата, Альберт, Свенсон, Агнеса й поліцмейстер леобурзької поліції Бридж-Паркер.

У вранішньому листі до поліції Данило пообіцяв повідомити надзвичайно важливу інформацію щодо загибелі двох отців-фундаторів і просив вислухати його висновки про смерть Фелікса Яблонського за присутності всієї родини, після чого обіцяв здатися на розсуд «найсправедливішого на світі» леобурзького правосуддя. Розрахунок виправдався. Головний поліціянт Леобурга миттєво вчепився в можливість зірвати такий куш і надіслав у відповідь єдине слово: «Обіцяю».

Тепер поліцмейстер зі самовдоволеною пикою спостерігав за ним, певно, передчуваючи тріумф. Бридж-Паркер привів із собою цілий виводок поліціянтів: вони чатували на виході, в сусідній кімнаті, за спиною Данила й обшукали їх з Агнесою з голови до ніг.

Вночі Лейла принесла йому папери з архіву Яблонських. Данило почувався напрочуд впевнено й знову — наче уві сні. Він не боявся ані смерті, ані ув’язнення. Все, чого він прагнув,— зробити щось вартісне, щось незабутнє. Близько восьмої ранку вигнанці провели їх з Агнесою до будинку, де вже зібралося все це несподіване товариство.

— Шкода, пане Яблонський, що ми не зустрілися тоді у в’язниці. Я чекав на вас унизу, мене попередили, що ви на даху. Але ваш спільник хильнув на посту й не дочекався вашого повернення,— задумливо промовив поліцмейстер.— Я не думав, що вам вдасться захопити поліцейський дирижабль.

Данило подивився в очі поліцмейстерові, потім глянув на двох поліціянтів, що чергували біля виходу з вітальні. Тільки-но хлопець скаже хоч слово, його промову почує з гучномовців увесь Леобург. Загін Давида захопив передавальний пункт, і вигнанці отримали доступ до радіомережі по всьому місту.

— Я переконався, що ви — небезпечна людина, й не чекав, що ви прийдете добровільно,— Бридж-Паркер посміхнувся.— Але, сподіваюся, пане Яблонський, ви цілковито усвідомлюєте, що, влаштувавши втечу з в’язниці й учинивши збройний опір поліції, ви скоїли тяжкий злочин, і вас у будь-якому разі буде покарано, незалежно від того, що ви збираєтеся повідомити.

Гучномовці довкола будинку Яблонських було завчасно вимкнено, щоб не викликати підозр у поліцмейстера. Данило уявив, як зараз, затамувавши подих, очікує на сигнал Лейла. Такий і був план — не буде прес-конференції, леобуржці просто в себе вдома, за сніданком або ще в ліжку, дізнаються, чому Агнеса без жодної провини опинилася у в’язниці й хто насправді вбив Фелікса. Лейла увімкне передавальний пристрій, захований у будинку, і все місто замість звичної балаканини про велич Ради почує з мегафонів прямий репортаж з маєтку Яблонських.

Уявивши вираз обличчя Юміта Оздеміра в той момент, коли він зрозуміє, що відбувається, Данило посміхнувся. Часу в них небагато: Рада одразу кине «акул» на штурм передавального пункту, бо не існує іншого способу вмить вимкнути всю систему сповіщення. Вигнанці довго не протримаються, тож потім... потім «акули» прийдуть сюди. Треба поспішати.

— Так, я усвідомлюю це. Я готовий до покарання,— Данило подивився на бліду, наче сметана, Агнесу.— Воно було того варте.

Легке відлуння. Тепер їх чує все місто. Бридж-Паркер трохи напружився, але, схоже, не зрозумів, у чому підступ.

— Що ж. Більшу частину відомостей про своє особисте розслідування я виклав у листі до вас, шановний пане поліцмейстере, який вам передали разом із запрошенням сьогодні вранці. Гадаю, буде доречно нагадати хід моїх думок, перш ніж ми з’ясуємо, хто з присутніх убив Фелікса Яблонського.

Всі загомоніли. Юліана приголомшено затулила долонею рот, Беата зблідла, Тео обвів повільним поглядом обличчя своїх родичів.

— Добре,— Бридж-Паркер примружився.— Кажіть. Але якщо бажаєте привселюдно зганьбити ім’я людини, вам потрібні збіса переконливі докази.

Данило з легкою посмішкою поглянув на Беату. Дівчина запитально вигнула брову.

— Так от,— Данило взявся за спинку стільця спітнілими від хвилювання долонями.— Спочатку ми з вами, пане Бридж-Паркер, рухалися в одному напрямку: найбільше причин ненавидіти батька за зраду було в мого брата Тео. Але були розбіжності: наявність таємничих цидулок і поява справжнього заповіту в найбільш невідповідний момент. Тоді я вперше подумав, що загадковий «доброзичливець», який надсилав їх, вочевидь, вважав себе розумнішим за інших, і, найпевніше, вбивство Фелікса — це справа його рук. Проте, най Тео мені пробачить, він занадто прямолінійний і запальний, щоб довго плести інтригу й тримати під повним контролем ситуацію. Тоді я сфокусував увагу на шановній Юліані. Був певний момент, що змусив мене подумати про неї як про вбивцю, але незабаром цю думку також довелося відкинути, бо на обрії з’явилися вигнанці.

Він замовк, обличчя Яблонських приголомшено видовжилися, Альберт похитав головою. Бридж-Паркер нервово провів долонею по волоссю.

— Вигнанці? Ви хочете сказати, що ці люди вдерлися на територію Леобурга й убили одного з членів Верховної Ради?

— Ні, вони його не вбивали,— відрубав Данило.— Але вони дійсно були тут і навіть намагалися зустрітися з Агнесою з причин, про які йтиметься далі. Про цей факт дізнався справжній убивця. Він наказав їй мовчати й настрахав її, що розкаже все поліції. Саме тому Агнеса не могла захищатися, коли ви, шановний пане поліцмейстере, звинуватили її в убивстві.

Данило замовк. Бридж-Паркер схрестив руки на грудях і відкинувся на спинку крісла.

— Якщо панна Яблонська контактувала з вигнанцями, то це надзвичайно серйозна річ, за яку доведеться відповідати не тільки їй, але й членам її родини.

— Доволі дивна логіка у Ради, вам не здається? — посміхнувся Данило.— Але, боюся, я розчарую вас, пане поліцмейстере. Агнеса лише отримувала листи з проханням про зустріч, але, як законослухняна громадянка, ігнорувала ці послання. Тож вона не винна й у цьому, однак убивця вміло використав те, про що дізнався. Він знав, що Агнеса не наважиться ризикувати своєю родиною і радше добровільно піде у в’язницю, ніж відправить їх усіх у вигнання.

— Хай так, продовжуйте,— кивнув поліцмейстер.— Якщо не помиляюся, ви обіцяли звинуватити когось із присутніх у вбивстві.

— І я це зроблю,— спокійно підтвердив Данило.— Вже після того, як мені пощастило врятувати Агнесу від страти, коло підозрюваних звузилося. Обміркувавши все, ми зрештою зрозуміли, що занадто багато подій мало стосунок безпосередньо до самого будинку й родини Яблонських. А це означає, що вбивця й «доброзичливець», який надсилав цидулки, постійно перебував десь поруч. Він цілковито контролював кожен наш крок і розвиток ситуації і не міг лишатися невидимкою в цьому будинку. Відповідно, це мав бути хтось із членів родини. І цього разу наші підозри впали на Беату.

— На мене?!

Бліде обличчя дівчини витягнулося, вона закліпала очима й роззявила рота від потрясіння. Альберт схопив її за руку, але та одразу ж роздратовано висмикнула її.

— Що?! — Юліана підхопилася з крісла.— Едварде, ви остаточно втратили розум! Беа? Моя дівчинка?!

— Матір Божа! — зойкнула Беата.— Підозрювати мене у вбивстві Фелікса міг тільки божевільний!

Бридж-Паркер випнув нижню губу, з цікавістю спостерігаючи за тим, що відбувається.

— А чому ви називаєте вашого дядька на ім’я?

— Тобто? — бліді щоки Агнесиної сестри раптово заяріли.— Я... у нас у родині... Чому це взагалі вас обходить? Мене тут звинуватили в жорстокому злочині, а ви ставите якісь дивні питання!

— Пан поліцмейстер поставив гарне питання, Беа,— кивнув Данило.— Про твої далеко не родинні стосунки з Феліксом знали майже всі в цьому будинку. І те, що він раптово вирішив перервати це, цілком могло спровокувати тебе на вбивство.

— Так! — вигукнув Альберт і всім тілом гойднувся вперед, ніби хотів затулити сестру.— Але це не означає, що Беата вбила дядечка!

Данило поглянув на Агнесу: вона вже пів хвилини занепокоєно роздивлялася його обличчя. Звісно, вона нічого не розуміла. Вчора ввечері вони обговорили те, що він говоритиме, і разом написали листа Бридж-Паркерові, але Данило не встиг розповісти їй, про що вони з Лейлою здогадалися останньої миті. Данило повільно перевів погляд на Альберта, який досі очікував його відповіді після своєї відчайдушної тиради.

— Звісно, не означає. Бо його вбив ти.

Всі завмерли. Данило не зводив погляду з обличчя свого «кузена». Альберт вибалушив очі й теж незмигно дивився на нього. Беата й Юліана втиснулися в спинку дивана. Першим отямився Тео.

— Едеку,— видихнув він з ледь помітною усмішкою,— але ж цього не може бути! Альберт? Це ж повна дурня! Як тобі таке спало на думку?

— Справді, Едварде, це вже переходить будь-які межі! — заверещала Юліана.— Вам подобається паплюжити імена родичів?

Данило відчував кожен удар свого серця, наче перед вирішальним забігом. Здається, Агнеса була єдиною в усьому будинку, хто ще не дивився на нього, як на божевільного.

— Це нахабна брехня! — вигукнув Альберт, і в його голосі забриніли сльози.— Я не чекав такого підступу від вас, кузене!

Він затулив обличчя руками, мати співчутливо гладила його волосся.

— Та як же... та що ж...— продовжував схлипувати Альберт.— Я ж так любив дядечка! А моя сестра? Як я міг би так вчинити з Агнесою — це ж божевілля!

Агнеса опустила погляд долі й тихо промовила:

— Мені складно в це повірити так само, як і вам, але я розумію хід думок Едварда,— вона обернулася до брата.— Ти завжди нарікав, що тобі бракувало батькової уваги, Альберте. Як і Беаті. Тепер я розумію, що ви заздрили, бо я народилася перша й мала успадкувати його місце в Раді. Адже я змалечку почувалася чужою у вашому товаристві. Але, повірте, мені дуже шкода, що так вийшло. Я люблю вас обох однаково.

— А от Альберт понад усе любить себе. А ще — цей будинок, Агнесо,— промовив Данило й звернув крижаний погляд на свого «кузена».— Саме тому ти почав плести всю цю інтригу.

— Та ну, Едеку! — Тео відкинувся на спинку крісла.— Поглянь на цього шмаркача! Воно же ще зовсім мале, звідки стільки підступності?

Бридж-Паркер задумливо тер підборіддя й мовчав.

— У тім-то й річ, Тео,— відповів Данило.— Альберта ніхто не сприймав дорослим і розумним — ані батько, ані дядько, ані ми з тобою, ба навіть сестри. Пам’ятаєте, як він почав розмову про неминучу війну між Австро-Боснійською Імперією та Росією? Хто послухав його? Всі лише посміялися. Проте Альберт говорив цілком серйозно.

Юліана затремтіла від гніву, її обличчя викривила гримаса презирства.

— Едварде, я прошу припинити ваші порожні звинувачення! Ваші припущення просто жалюгідні — мій син не міг застрелити Фелікса! Він ніколи не тримав зброї в руках, я забороняла йому це! Він просто не вміє стріляти...

— ...але без вагань убив скаженого пса, що кинувся на Беату тоді, на терасі,— додав Данило.

— Це була випадковість! — вигукнув Альберт, розмазуючи сльози по обличчю.— Ви ж були там! Я просто тримав револьвер у руках і вистрілив від переляку!

Тео повільно обернувся до нього. Його щелепи були міцно стиснуті, на щоках заграли жовна.

— Однак поцілив ти відмінно. Просто межи очі.

— А Фелікс у той вечір був п’яний,— зауважив Данило.— Вистрелити в нього — не таке вже й складне завдання.

Очі Тео налилися кров’ю, він пропалював поглядом напівживого кузена.

— Він каже правду?

— Тео! Це не я! Він усе вигадав! — заверещав Альберт, відчайдушно мотаючи головою.

— Це ти стріляв у мого батька, щеня?! — Тео рвучко схопився з місця, схопив кузена за барки й одним рухом підняв над кріслом. Рука Тео ковзнула до пояса, і Бридж-Паркер, помітивши руків’я револьвера, що стирчало з-під поли піджака, схвильовано вигукнув:

— Пане Яблонський, ще один рух — і я накажу вивести вас звідси під вартою!

Але той уже не чув його.

— Ти жалюгідний, кволий вишкребок! — заревів Тео.— Я весь цей час жив у одному будинку з убивцею мого батька, я дозволив поліції заарештувати Агнесу, а ти...

В його руці миттєво опинився револьвер. Юліана несамовито заверещала й учепилася в зап’ясток Тео. Беата втиснулася в крісло й посіріла від жаху. Клацнув курок. Поліціянти досі зволікали, й іншого вибору не лишалося — Данило кинувся на свого «брата» зі спини й схопив за правий лікоть. Зупинити Тео було так само складно, як розлюченого бізона. Вони разом повалилися на підлогу. Револьвер випав з руки, дзвінко брязнувши.

— Cholera![35] Едеку... пусти мене... Я маю розквитатися з ним за все...— сичав Тео, і тут нарешті прокинулися двоє поліціянтів, які чергували біля входу.

— Лейтенанте! — крикнув Бридж-Паркер.— Негайно виведіть пана Яблонського з кімнати!

Вони насилу витягли Тео з вітальні в коридор, але звідти досі чулася добірна лайка й прокльони.

Кілька хвилин у кімнаті панувала тиша, поки всі відсапувалися після того, що відбулося. Данило смикнув поли піджака й підійшов до столу, де лежала тека з документами, що їх йому вночі принесла Лейла. Він дістав кілька аркушів з історії маєтку Яблонських.

— Отже, коли я виявив архів, то читав поквапом і не одразу зрозумів, у чому справа,— сказав Данило.— Але вчора вночі я здогадався, що саме збентежило мене. Ось: «І щоб уникнути розбіжностей і суперечок поміж членами родини, за заповітом засновника Августа Тадеуша Яблонського будівля передається від батька до сина або до іншого спадкоємця чоловічої статі, який іменуватиметься далі істинним спадкоємцем. За відсутності такого, будинок передається в тимчасову власність міста, зі збереженням права інших членів родини Яблонських мешкати в ньому. Якщо ж рід урветься або жоден зі спадкоємців будинку з роду Яблонських не відповідатиме званню істинного, будинок належить передати в постійну міську власність».

Данило закінчив читати, віддав папірець Бридж-Паркерові й поглянув на кузена.

— Єдиним «істинним спадкоємцем» був ти, Альберте. І по смерті Августа саме ти мав успадкувати маєток, який переходив тільки по чоловічій лінії. Але Август заклав будинок, а потім Фелікс викупив його з міської скарбниці. Відтоді ви вчотирьох були гостями в рідному домі. Як змиритися з цим фактом? А тут ще Юліана підклала дров до багаття, коли вигадала одружити Тео з Агнесою. Відчуваю кричуще обурення: мало того, що твій маєток успадкує стороння людина, та ще й осоружна сестра стане тут господинею! Тоді ти — як і Беата, до речі — злякався, що Агнеса вижене вас усіх з будинку геть.

Альберт лише дивно гикав, не в змозі вимовити ані слова, але в його очах щось невловно змінилося.

— Все це — брехня від першого й до останнього слова! — вигукнув Альберт.— Пане поліцмейстер, я не розумію, чому ви досі мовчите?! Ваш обов’язок — захищати, а ви лише дивитесь, як він звинувачує мене в жахливих вчинках, які я не скоював!

— Шановний, у мої обов’язки входить виявлення істини,— спокійно відповів Бридж-Паркер.— І я пообіцяв дослухати версію цього молодика. Якщо він бреше, ми це з’ясуємо, не хвилюйтеся. Продовжуйте, пане Яблонський.

Альберт і Юліана з викликом дивилися на нього. Беата приплющила очі з гримасою жахливого болю.

— Але на здійснення твого грандіозного задуму тебе підштовхнуло інше. Альберте, тобі про щось говорить ім’я Лейла?

— Вперше чую,— шморгнув носом «кузен» і надув губи.

— Дуже дивно. А вона тебе чудово знає,— посміхнувся Данило.

— Ви про кого це? — насупився Бридж-Паркер.

— Про мене, пане поліцмейстере.

Погляди всіх присутніх звернулися до входу у вітальню. На порозі стояла й солодко посміхалася вигнанка. Данило здивувався. Зі щоки Лейли зник потворний шрам, вона убралася в ніжно-блакитну сукню і кокетливо бавилася віялом. Рубці на зап’ястках приховували рукавички з тонкого мережива.

— Мені знайоме ваше обличчя,— після секундної паузи сказав поліцмейстер.— Ми часом ніде...

— Навряд,— протуркотіла вона й підійшла до крісла, де сидів Альберт.— Привіт, любий. Пробач, що так надовго зникла.

Той не вимовив ані звуку, тільки важко ковтнув. Вигнанка чарівно всміхнулася й кивнула Данилові.

— Перш ніж Лейла розповість нам одну історію, я хочу дещо пояснити. Ймовірно, ви всі стежите за науковим життям міста й уже чули про диспути щодо так званих виходів у іншу реальність. Хай як фантастично це прозвучить, але в маєтку Яблонських можна спостерігати один маловивчений фізичний феномен. Тут існує портал, або — іншими словами — перехід до паралельного світу, в якому багато хто з тутешніх людей має двійників. Так, у це дуже важко повірити — саме тому твій батько, Альберте, не сприйняв усерйоз міркування дивакуватого чоловіка, який назвався Елвіром Дем’яничем. Той стверджував, що бачить ці портали й волів би організувати у вашому будинку лабораторію. Проте ти поставився до його ідей набагато уважніше. Це тому, що незадовго до цього ти особисто познайомився зі своїм двійником з паралельної реальності.

Всі знову загомоніли, один з поліціянтів голосно розреготався, поліцмейстер махнув рукою, і тільки Агнеса залишилася абсолютно нерухомою та схвильовано торкнулася долонею чола. Данило дістав з торби феротип дядька й відкрив другу частину зображення. Потім простягнув її Бридж-Паркеру. Той уважно вивчив картинку й щось записав у блокнот.

— Абсолютна, божевільна нісенітниця! — голос Альберта зірвався на писк.

— Не нісенітниця,— заперечила Агнеса.— І ти це знаєш. Навіть професор Кубрик з Леобурзького університету повірив «Дем’яничу». Якщо уважно вивчити щоденники, в яких він викладав свої роздуми щодо цього феномена, і послухати свідків явища, можна зробити висновок, що портал справді існує. Ба більше: ти сам розповідав мені про дивну дівчину, з якою познайомився в Академії.

— Про яку ще дівчину?! — схопився Альберт.— Нічого такого я тобі не розповідав!

Бридж-Паркер проштрикнув суворим поглядом утікачку, чекаючи пояснень.

— Це була Лейла. Дівчина з паралельної реальності,— продовжив за неї Данило.

— Ага,— кивнула вигнанка.— Це була я. Розумію, ви зараз гадаєте, що всі ми остаточно з’їхали з глузду, але дозвольте показати вам дещо з мого світу,— вона обернулася до Бридж-Паркера й обдарувала його білосніжною усмішкою, після чого витягла зі складок спідниці маленький чорний прямокутник.

Данило посміхнувся.

Вранці він дав Лейлі свій смартфон і — о диво! — апарат пережив і купання в озері, і довгу розлуку з джерелом живлення. Заряду майже не лишилося, але вони сподівалися, що цього вистачить для демонстрації. Бридж-Паркер здивовано покрутив предмет, потрусив ним біля вуха, тицьнув пальцем по кнопці на панелі — й на екрані одразу ж спалахнули піктограми.

— Що це?

— М-м-м, як би пояснити... Це щось на зразок портативного телеграфу. Щоправда, в нього десь разів у сто більше функцій. Але у вас нема мобільного зв’язку, тому в цьому світі з нього користі мало. Ось-ось вимкнеться,— Лейла підійшла до поліцмейстера й м’яко, але впевнено забрала з його рук смартфон, потім увімкнула камеру й сфотографувала їхні здивовані обличчя.

— Цікаво, правда? — промовила вона, демонструючи їм світлину.— І жодних тобі бляшанок або картонок.

Бридж-Паркер зависнув над екраном, і Данило подумав, що тепер повернути увагу поліцмейстера до вбивства Фелікса буде вкрай важко.

— Як ви це зробили? Цю річ винайшли в Леобурзі? Ні? У Сараєві, в Лондоні?!

— В Купертіно,— гмикнула Лейла й забрала смартфон.— Це винахід мого світу, тут такі речі поки що неможливі.

— Як він працює? Віддайте мені його негайно!

— Ні, не віддам. Краще повернімося до справи, пане поліцмейстере,— обличчя Лейли посерйознішало.— Отже, ми з Альбертом познайомилися випадково, під час моєї прогулянки в Академічному районі. Я одразу зацікавилася його зовнішністю. Розумієте, я ж потрапила сюди через маєток Яблонських і бачила там його фотогр... пардон, феротип. Ми познайомилися, якийсь час навіть ходили на прогулянки вечорами. А потім я знову повернулася додому. Уявляю, як він засмутився, бідолаха! Я просто зобов’язана була принести йому подарунок з мого світу! Тому я повернулася. Але не сама. Разом з його двійником!

Юліана злякано охнула й поклала руку на плече сина, Альберт люто захитав головою, заперечуючи.

— Неправда, не слухайте її, це якісь недолугі вигадки! Вона хвора!

Один з поліціянтів гмикнув — схоже, він сприймав слова Лейли так само.

— Та годі,— ображено стиснула губи вигнанка.— В той час, коли ми зустрічалися, ти не вважав мене вигадкою! Розумієте, я не могла потрапити до Леобурга, бо не знала, як відкрити портал. Але мені надзвичайно хотілося повернутися. Тож мені доводилося ночувати на тому смітнику... ви навіть не уявляєте, який тоді мав вигляд маєток Яблонських «по той бік»! Але нічого не виходило. Й от, сплю собі, раптом розплющую очі... а тут — Альберт! Його обличчя, його очі, тільки весь брудний, наче безхатько. Я аж заклякла! Щоправда, за кілька секунд зрозуміла, що це зовсім не мій приятель, а просто місцевий хлопчина, що вдерся до старого будинку в пошуках металобрухту. І тут... наче диво: обертаюся — висить пляма. Леобург запрошував мене! — вона театрально зітхнула й склала руки на колінах.— Звісно, мене скільки завгодно можна звинувачувати в нерозсудливості, але тоді я дійсно не замислювалася про наслідки. Цікавість перемогла, пане поліцмейстере. Довелося наобіцяти тому бідоласі сім мішків гречаної вовни. А потім я взяла його за руку й перевела через портал до Леобурга.

Лейла замовкла, переводячи дух. Тепер поліціянти зачаровано дивилися на її груди, що схвильовано здіймалися над корсетом.

— Ті дні, коли ви були з двійником в одному світі, важко забути, чи не так, Альберте? — посміхнувся Данило.— Якщо жоден з вас не може самостійно переходити між реальностями, зустрітися ви можете тільки за допомогою людини з таким даром, як у Лейли. Але це — важке випробування. І ти мало не з’їхав з глузду. Ще б пак — чужі почуття, чужі думки в голові! Ти не міг навіть встати з ліжка й тому не повернувся на зимові вакації додому...

— Це неймовірна дурня! Я лишився у студентському братстві через звичайну застуду! — роздратовано урвав його Альберт.

— Так-так, застуда...— засміялася Лейла.

Данило зиркнув на Свенсона. Старий аж надто пильно дивився на Альберта, його сиві скуйовджені брови поволі поповзли на лоба, ніби він тільки зараз зрозумів, у чому звинувачують його молодшого господаря. Ба більше, Данилові здалося, що дворецький збирається щось промовити.

— Свенсоне,— різко покликав його Данило,— ви хотіли щось додати?

Старий підвів плечі й невпевнено кивнув.

— Якщо дозволите, пане Едварде. Єдине, що я можу повідомити шановному панству, це те, що всі ми були надзвичайно схвильовані раптовою хворобою пана Альберта,— він досі здивовано й трохи перелякано дивився на молодшого Яблонського.— Але коли пан Август відіслав мене до Академії, щоб передати подарунки з дому, у дворі студентського братства мене зустрів ваш добрий товариш, Густав Йонк. Він сказав, дозвольте процитувати: «Малина божевільному не допоможе». До вас у кімнату мене не пустили, але того самого дня я переказав його слова вашому батькові, чим дуже його стривожив. Однак, потім ви повернулися додому, ніби нічого й не сталося, і про цей випадок усі забули.

Старий замовк, схиливши голову. Погляд Альберта спалахнув гнівом, обличчя почервоніло.

— Густав Йонк,— карбував кожне слово Альберт,— жалюгідний блазень і брехун, як і більшість студентів! Він надурив вас, Свенсоне.

— Гадаю, вам, пане поліцмейстере, все-таки варто поговорити з ним. Забагато людей в один і той самий час вирішили обмовляти шановного Альберта,— Данило обернувся до Свенсона.— Ви маєте рацію: він повернувся додому здоровим. Лейла прослизнула вночі у маєток Яблонських, портал був відчинений, і вона повернула двійника назад, бо жарт затягнувся й обидва бідолахи вже дерлися на стіни й несамовито лаялися.

— Цікаво, як він там? — вставила вигнанка.

— У щоденнику «Дем’янича» зазначається, що він збожеволів і випав з вікна, яке йому здалося схожим на портал в інший світ,— Данило кинув на Лейлу суворий погляд, вона байдуже знизала плечима у відповідь.— Саме стаття про цей випадок у газеті, копію якої ви, пане поліцмейстере, можете побачити в зошиті, привернула увагу одного шукача пригод — Івана Дмитровича Левченка. Він довгий час займався вивченням часово-просторових викривлень. Саме його ви всі знали під іменем Елвіра Дем’янича.

Данило зупинився перевести дух, і за нього продовжила Агнеса:

— Ця людина часто відвідувала нас, пане поліцмейстере,— сказала вона й схилила голову.— Батько кілька разів вислуховував його ідеї, але вони здавалися йому абсурдними, тому він наказав не пускати його до маєтку. Але, як ви вже знаєте, Дем’янич познайомився з моїм молодшим братом і припинив переслідувати батька,— Агнеса звернулася до брата.— Ви ж просиджували з ним на терасі годинами, коли ти повернувся з Академії на канікули, Альберте. І тепер я гадаю, що мені слід було брати участь у ваших дискусіях. Можливо, все не зайшло б так далеко.

— Так, напевно,— кивнув Данило.— Після знайомства з двійником Альберт зажадав з’ясувати, що це було. І «Дем’янич» залюбки взявся пояснювати йому свою теорію щодо виходу в іншу реальність — нарешті в Леобурзі з’явилася людина, яка не вважала його божевільним і була готова до співпраці. Він розповідав тобі про свій світ, а ти йому — про цей, адже так? Він методично занотовував твої слова у щоденник. Але якось твій новий знайомий висловив припущення, що в Леобурзі не все так спокійно — схоже, між Австро-Боснією і Росією зріє конфлікт, адже він, прикидаючись Елвіром Дем’яничем, і далі зустрічався з його торговими партнерами з різних країн і дізнався про те, що в Леобурзі почали створювати зброю. Саме тоді в тебе народився грандіозний план: якщо війна справді вибухне, то вихід до іншої реальності у своєму маєтку — це неймовірна перевага. По-перше, можна сховатися там самому, адже твій двійник загинув і «Дем’янич» розповів тобі про це. По-друге, можна непогано заробити: після того, як одна з імперій буде повалена, знайдеться чимало впливових людей, яким загрожуватиме смерть чи вічне переслідування. Ясна річ, вони заплатять будь-які гроші, щоб зникнути з цього світу назавжди й розпочати нове життя. Але для цього необхідна чутлива до порталів людина, як-от Лейла або «Дем’янич», яка здатна перевести їх, і рішучий компаньйон — як-от ти, що спочатку вистежить і вб’є їхнього двійника. Тоді певні особи зможуть залишитися в іншому світі назавжди.— Данило глипнув на поліцмейстера.— Тому Альберт не збирався втрачати рідного маєтку й розробив хитрий план щодо усунення конкурентів. Тільки Дем’янич, певно, не пояснив йому: якщо Росія й Австрія знову зіткнуться, то від Леобурга й будинку Яблонських може не лишитися каменя на камені. А отже, й портал може бути зруйновано. Недалекоглядно якось.

Обличчя всіх присутніх видовжилися, погляди були прикуті до Альберта. Його очі округлилися, він навіть забув, що ще кілька хвилин тому невтішно ридав. Тепер здавався лише роздратованим і спантеличеним.

— Як ти зміг усе це вигадати, Едварде? — нарешті шмигнув носом Альберт.

— Це я йому розповіла,— всміхнулася Лейла.— Вибач, котику, я збіса ненадійний бізнес-партнер.

Данило видихнув і провадив, не відриваючи погляду від обличчя кузена:

— Мені поки що трохи незрозуміло, чому «Дем’янич» показав тобі аркуш з метричної книги, де зберігалася одна давня сімейна таємниця. Певно, ти просто заскочив його в момент крадіжки архіву Яблонських і пригрозив розповісти про все Феліксові, чи не так? І Дем’янич в обмін на архів дав тобі зброю проти Тео, який саме оголосив про заручини з Агнесою.

— Стривайте хвилинку! Який секрет, про яку зброю йде мова? — Бридж-Паркер перевів погляд з Данила на Альберта.

— Річ у тім, пане поліцмейстере, що Тео — не рідний син Фелікса й Магди Яблонських. Дізнавшись про це, батько одразу змінив заповіт, тому головним спадкоємцем став не старший, а молодший син, тобто я. Так Альберт викреслив Тео з претендентів на будинок.

Глухо пробив годинник у їдальні. Данило вів далі:

— Розрахунок себе виправдав. Проте Тео вкрав заповіт. Він казав мені, що збирався повернути папери до кабінету, але батько загинув, і він цього не встиг зробити. Уявляю твою паніку, Альберте, коли ти з’ясував, що нового заповіту в кабінеті Фелікса нема. Але це тривало недовго: необхідний документ виявився в схованці в кімнаті Тео. Ви, пане поліцмейстере, самі були присутні на оголошенні й пам’ятаєте, чим саме завершилася ця історія. Отже, на шляху до володіння будинком залишився єдиний можливий суперник — Едвард Яблонський. Тобто я, власною персоною.

Бридж-Паркер задумливо потер підборіддя.

— Зізнаюся, у ваші слова досить складно повірити, особливо з огляду на абсолютно фантастичну версію про «двійників» у паралельному світі. Це мають з’ясовувати вчені, а не поліція. Але, припустімо, ви кажете правду. Чому вбивця в такому разі підвів під звинувачення панну Агнесу, а не вас?

— Саме так! — вигукнув Альберт, і Юліана злякано прибрала руки з його плечей.— Ви маєте рацію, пане поліцмейстере, це все провокація й нісенітниця з першого до останнього слова! Якби я справді дізнався про зв’язок Агнеси з вигнанцями, шантажувати її було би безглуздо — я ніколи не зміг би виказати її, бо виселили б нас усіх!

— Але ж ти знав, що я мовчатиму,— голос Агнеси затремтів.— Не заради себе. Заради вас. Ризик був нульовим, Альберте, і ти був у цьому впевнений.

Її молодший брат знову хотів щось вигукнути, але Данило урвав його:

— Коли ти підставив сестру, то сподівався, що на цьому все й закінчиться: Тео поза грою, Агнеса у в’язниці, а трохи згодом можна буде спокійно прибрати мене. І все — будинок переходить у цілковиту власність Альберта Яблонського. Але перед арештом Агнеса віддала мені твою цидулку. До речі, пане поліцмейстере, вона досі в мене. Коли я зрозумів, чому Агнеса мовчала, тоді й вирішив докопатися до правди,— Данило дістав з кишені пошарпану паперову кульку, віддав її Бридж-Паркерові й звернувся до Альберта: — Тут тобі знову довелося ризикувати: ти скинув мене зі сходів. Ти знав, що Тео був у вітальні й мав першим прибігти на гуркіт, тому всі підозри одразу впали б на нього. Саме так і сталося б, Альберте, але я вже доволі добре пізнав Тео, щоб мати сумніви. Це було занадто підступно. І занадто хитро. Хвалити Бога, що я вдало впав. Отже, Альберте, мені б хотілося дізнатися твою версію, де ти був у ніч убивства мого... батька, а також у той час, коли мене зіштовхнули зі сходів.

Альберт мовчав, тільки безпорадно розтуляв і стуляв рота, а потім голосно вигукнув:

— Та це ж елементарно, Едварде! Нехай наші стосунки з Агнесою і не були настільки близькими, але я обожнюю Беату! Вона хворіє, і я був з нею весь час, нікуди не виходив! Я проводив з нею всі свої вечори, бо її мучили жахливі напади мігрені, чи вам не знати цього!

Він обернувся до сестри й пронизав її гарячковим поглядом. Беата мовчала, затуливши очі долонею.

— Ви можете це підтвердити, панно Яблонська? — вимовив Бридж-Паркер і зробив позначку в блокноті.

І знову мовчання. Здавалося, Беата померла — її шкіра стала жовтуватою, тьмяною, ніби з неї за мить викачали всю кров. Альберт спробував торкнутися її руки, але дівчина сховала її в зборки сукні.

— Я можу погодитися з вами, пане Яблонський, що у вашого кузена був мотив, але це лише опосередковано вказує на нього,— сказав Бридж-Паркер.

— Вам мало? Я можу продовжувати. І розповісти, як надіслали малюнок — мою відрубану голову. Хто ще, як не студент Художньої академії, так майстерно намалював би її? І про те, як він підкинув мені зільбершторум — адже втеча Агнеси без нього дійсно могла б зірватися. Він постійно стежив за мною і чув, що я шукаю цю сполуку,— Данило поглянув на «кузена».— Той зільбершторум тобі, напевно, надіслав пневмопоштою Дем’янич, просто з Сараєва, з Тржишта?

— Едварде, годі,— вигукнула Юліана.— Пан поліцмейстер має рацію: це лише ваша версія, нічого більше!

— Я можу її довести...

Данило знову відчував, як прискорює біг кров по судинах. Це було ризиковано. Дуже ризиковано. І хоча Лейла вночі пересвідчилася в тому, що потрібна йому річ на місці, все могло виявитися лише невдалим фокусом. Агнеса здивовано кліпала очима.

— Свенсоне,— попросив Данило.— Принесіть сюди з шафи Альберта всі штани.

— Що?! — верескнув Альберт.— Навіщо?

Бридж-Паркер роздратовано поглянув на годинник, але нічого не заперечив. Дворецький вийшов з кімнати.

За хвильку купа штанів Альберта опинилася на столі. Данило дістав з кишені люмінолу.

— Ця сполука реагує на кров,— він обережно розрізав гумовий бік світильника.— Навіть на дуже малу кількість крові. У вечір убивства Альберт сперечався з Оздеміром у салоні в Сяо Ши, і я дуже добре пам’ятаю, що на ньому був картатий костюм.

Данило витягнув з купи картаті штани свого кузена. Долоні зробилися липкими й холодними, пальці заледве слухалися.

Всі завмерли. Данило покропив штани рідиною з люміноли. На тканині миттєво спалахнули іскри, рідина задиміла й засичала. Данило збризнув ще кілька штанів для порівняння, але реакції не відбулося.

— То от якого біса вона тобі здалася...— видихнула Лейла.

Бридж-Паркер замислено вигнув брови. Данило поглянув на Альберта.

— Коли стріляєш у голову, бризок не уникнути.

Молодший Яблонський, здавалося, не чув його й невідривно стежив за нерухомим обличчям Беати. І нарешті посеред в’язкої тиші пролунав її хрипкий від гніву голос:

— Ти не встиг перевдягнутися повністю...— дівчина прибрала руку від обличчя та підвелася з крісла, її трусило.— Не встиг... Я пам’ятаю. Нічний ковпак. Ці штани. І поверх халат. Я збрехала б, що ти був зі мною в обидва ті страшні вечори, збрехала б, незважаючи ні на що, але я ніколи...— вона глибоко вдихнула повітря й нахилилася до обличчя брата.— Ніколи не пробачу тобі Фелікса. Ти не зрозумієш, що я до нього відчувала...

Ніхто не наважувався навіть поворухнутись. Альберт витягнувся, немов струна, і невідривно дивився в обличчя сестри. Юліана, кілька разів хитнувшись, закотила очі й, наче лялька, впала на диван. Свенсон кинувся до неї, проте більше ніхто не зрушив з місця.

— Карпенку,— гукнув Бридж-Паркер.— Спакуйте речовий доказ для експертизи!

Поліціянт забрав штани Альберта зі столу.

Данило з Агнесою перезирнулися. Зараз або ніколи.

— Але це ще не все,— посміхнувся Данило.— Я знаю, хто вбив Августа Яблонського.

Поліцмейстер вирячив блідо-блакитні очі.

— Август Яблонський загинув,— швидко провадив Данило,— бо дізнався, що на обов’язковому міському проекті має розробити вбивчий газ для Російської Імперії. Мій дядько хотів розповісти про це містянам, і Юміт Оздемір віддав наказ на його знищення. Вибух не був випадковістю, й у мене є цьому докази.

— Боже...— прошепотіла самими вустами Агнеса.

Поліціянти наче заклякли на своїх місцях. Данило дістав теку з документами Марсело Мотти й поклав на столик перед поліцмейстером.

— Маю припущення, Олекса Чорний так само заважав співробітництву Оздеміра з Росією, тому він також мертвий,— додав Данило.

Цієї миті у вікні з’явився силует. Усі присутні обернулися. На підвіконні, тримаючись за відчинену раму, стояв Давид. Поліціянти одночасно здригнулися, помітивши на його щоці тавро вигнанця.

— «Акули» сунуть сюди. Ми от-от втратимо передавальний пункт!

Лідер вигнанців зістрибнув з вікна та зник з очей, ще поліціянти не встигли вихопити револьвери. Раптом Альберт зірвався зі свого місця. Секундної паузи через раптову з’яву Давида наймолодшому Яблонському вистачило, щоб намацати револьвер Тео, що весь цей час лежав поруч з диваном.

— Ані руш! — крикнув він.— Ані руш, бо я стрілятиму!

Бридж-Паркер завмер, його рука зупинилася біля поли піджака, за якою ховалася зброя. Дівчата зойкнули. Альберт переводив цівку з людини на людину, його очі горіли вже не переляком і гіркотою, а дикою, божевільною ненавистю. Він був готовий натиснути на спусковий гачок. І зробити це стільки разів, скільки буде потрібно.

В коридорі почувся тупіт. У вітальню влетів поліціянт, який виводив Тео. Хлопець перестрибнув через спинку дивана й кинувся до Альберта. Данило схопив за руку Агнесу й шарпнув до себе, вони впали за крісло в той самий момент, коли будинком прокотився грім першого пострілу. Тіло поліціянта звалилося на підлогу, Данило встиг побачити мляво розкинуті в боки руки. Його револьвер опинився поруч, і Данило схопив його.

Цієї миті Бридж-Паркер нарешті отямився, і в кімнаті запанував хаос: поліцмейстер і другий поліціянт кинулися до Альберта, Беата забилася в куток й істерично верещала, Свенсон намагався стягнути з дивана непритомну Юліану.

— Швидше! — Данило стиснув руку Агнеси й потягнув її до виходу.— До моєї кімнати!

За вікном чулися крики й постріли. У вітальні ще раз гримнуло.

Данило обернувся тільки на сходах: закривавлений Бридж-Паркер відчайдушно боровся з Альбертом посеред вітальні. Вистрелити? Данило завагався: противники були так близько, що він міг промахнутися. Тієї миті молодший Яблонський шмигнув під лікоть поліціянта й звільнився від опонента.

— Стій!!! — заревів той і метнувся до сходів.— Не втечеш!

Тепер секунди клацали з приголомшливою швидкістю.

Агнеса перечіплюється на мармуровій сходинці й мало не скочується вниз. Данило одним рухом витягає її на горішній майданчик. Ще один постріл — навздогін Альберту стріляє поліцмейстер. Куля дзвінко б’є по мармуровому поруччю. Втікачі влітають у кімнату Едварда, й Агнеса зачиняє двері. Данило штовхає крісло, щоб заблокувати ручку. В коридорі чутно звуки боротьби й галас, галас, галас...

— Що робити?! — схлипнула Агнеса.— Може, у вікно?

Данило похитав головою і почав озиратися. Ну, саме тут, тут вона має бути! Де ж? Де ця бісова пляма?! За дверима хтось гарчав, клямка ходила ходором.

— Перекрийте виходи!

Це у дворі. Данило піймав зацькований, сповнений відчаю Агнесин погляд і завмер. Вони вже тут. Це «акули». Данило уявив, як до маєтку вдираються страхітливі істоти в шоломах з витягнутими мордами. Вигнанці програли бій, з невеликого Давидового загону, певно, вже нікого не лишилося. Бліде світло сонця повільно перетворилося на тінь. Десь угорі чувся різкий огидний свист газових моторів і бряжчання. Данило визирнув у вікно. Високо над маєтком зависнув чорний дирижабль з голчастими «плавцями», з нього на тросі спускалася клітка з «акулами».

Якби він умів стріляти, як Тео... Данило повернувся до центру кімнати. Агнеса перелякано припала до нього.

— Нам нікуди звідси дітися...— прошепотіла вона.

— Де ж цей клятий портал...

Клямка дверей перестала торохкотіти, і на мить стало неймовірно тихо. Потім глуху, страхітливу тишу розрізав черговий постріл.

Данило не одразу зрозумів, що сталося. Агнеса сіпнулася в його руках, її пронизливо-зелені очі раптом розплющилися й оскляніли. Губи розкрилися, вона хотіла щось промовити, але не змогла навіть видихнути. Данило відчув щось гаряче й липке на своїх руках. Він подивився на свої долоні й остовпів.

Кров. Багато, багато крові. Дівчина глухо застогнала, її голова схилилася назад.

— Ні! — Данило обережно опустив її на підлогу.— Ні, Агнесо! Ні!!! Дивись на мене!

Її повіки опустилися, вона вже не ворушилася. Позаду почувся дзенькіт розбитого скла — на підвіконні стояв чоловік у шкіряному скафандрі зі срібними шевронами у формі плавців на рукавах. Цівки багатоствольного револьвера були спрямовані в їхній бік.

— Ані руш!

Це кінець. Данило стиснув мляву руку Агнеси.

Якби портал відкрився, то був би просто в нього за спиною.

Проте пляма не з’являлася.

Клятий Леобург жадав нової крові.

Розділ 17 Новий шлях

Крок. Ще крок. Легкий скрегіт.

Федя не одразу зрозумів: сниться йому це чи відбувається насправді. Він підвів голову й дослухався до звуків.

Рипнуло. Десь повільно відчиняються двері. Протяг?

Ні, це не протяг. Тут хтось є.

І це не Джекі, яка тихо спить, упершись чолом йому в груди.

Він нахилився до неї й торкнувся губами її скроні. Дівчина щось пробурмотіла крізь сон і відмахнулася.

— Женю, прокидайся,— прошепотів він їй на вухо.— Не лякайся, будь ласка. У нас, схоже, гості.

Джекі підскочила на місці навіть не від того, що він сказав, а тому, що прокинулася поруч з ним. Її вії затріпотіли, кілька секунд вона здивованим поглядом вдивлялася у його обличчя. Федя роззирнувся — де зараз валяється їхній одяг, сказати було доволі складно. Він навмання помацав рукою на кріслі й знайшов футболку й шорти Джекі.

— Тримай, де решта — не знаю...

Вона, як і раніше, не вимовила ані звуку, тільки зніяковіло зашарілася й почала поквапом одягатися, поки Федя зазирав під диван у пошуках своїх джинсів.

— Що ти там казав про гостей? — прошепотіла вона.

Знову рипнуло. Цього разу — в їдальні. Поруч з велетенським годинником трохи потріскував паркет — хтось ходив саме там.

— Т-с-с! — Федя затиснув її рота долонею і не дозволив договорити, а потім визирнув з-за дивана.

Частина їдальні, яку можна було бачити з цієї точки, була порожня й безлюдна. Але тривога не минала.

— Там хтось є. І прийшов він з кухні,— пояснив Федя, не прибираючи долоні від рота Джекі.— Ми відрізані від усіх виходів. Можна спробувати сходами, нагору, до правої вежі.

Джекі звела брови й хитнула головою. Він прибрав руку.

— Це ті, що були вчора в полі?

— Можливо. Схоже, у Трегубова добряче підгоріло, якщо він наважився прислати до нас бійців, щоб відбити бажання йти до нього в гості.

Джекі напружено вдихнула. Федя потягнувся й забрав зі столика мобільний.

— Ходімо,— Федя стиснув її долоню.— Головне — потрапити до вежі.

І вони повільно поповзли до виходу з вітальні.

Знову кроки.

Цього разу — нагорі.

Федя підвівся й обережно визирнув у хол — і тут-таки отримав потужний удар. В очах потемніло, його відкинуло на метр. Джекі скрикнула й кинулася до нього. На виході з вітальні, граючись кийком, стояв здоровань.

— Пацани! — заволав він кудись у їдальню.— Я їх знайшов!

Плече, на яке припав удар, пекло вогнем. Федя хитнув головою, щоб трохи отямитися, і схопився на ноги. Єдиною його перевагою була швидкість — кремезний нападник, вочевидь, був не надто рухливий. Федя схопив лампу з журнального столика й жбурнув її в непроханого гостя, після чого миттю копнув його в живіт і відштовхнув зі шляху.

— Швидше! — Федя кинувся до сходів і потягнув за собою Джекі.

З кухні та їдальні до них бігли ще троє «штурмовиків» з кийками в руках. Федя та Джекі злетіли на другий поверх, але прохід по галереї, що вела до рятівної вежі з таємним ходом, був перекритий: п’ятий боєць стояв біля поруччя. Двері позаду нього були прочинені. Отже, він прийшов таємним ходом, і цей вихід також заблоковано. У стайні їх, либонь, чекає дядько Толік з компанією.

Отепер їм нема куди діватися.

За спиною Феді почувся зойк: один з переслідувачів схопив Джекі й здавив її шию, міцно притиснувши до себе. Вона застигла, її очі були широко розплющені від страху.

— Ну що, гіпстере, поговоримо? — зі знущальною посмішкою поцікавився він у Феді й міцніше стиснув пальці на горлі у Джекі.

Становище здавалося безвихідним. Їх п’ятеро. Федя один. Ще й Джекі... без шансів.

Обличчя Джекі змінилося. Здавалося, вона вмить страшенно розлютилася. А за секунду вона по-зміїному вивернулася й щосили вдарила хлопця ліктем під здухвину. Влучний удар вибив дух нападника, він витріщив очі й відпустив її. Джекі водномить розвернулася й завершила справу ударом у пах. Пролунав глухий стогін, і здоровань зі стогоном скорчився на підлозі.

Що це вона в біса коїть?!

Від того, що відбувалося, отетерів не лише Федя, але і їхні переслідувачі. Дівчина тим часом відскочила від противника й кивнула на щось позаду. Федя встиг обернутися саме в ту мить, коли його спина мала б дістати потужний удар кийком. Він ухилився й одразу повернув удар, вклавши в нього всю силу. Нападник схопився за щелепу. Федя з Джекі перезирнулися й помчали галереєю, поки інші «штурмовики» не встигли збігти сходами нагору. Права вежа поза досяжністю — вони заскочили в Данилову кімнату. Федя прихилився до дверей, насилу стримуючи натиск. Джекі підтягла до клямки крісло, і вони сяк-так заблокували вихід, хоча двері вже здригалися від потужних ударів.

— Твою ж нехай... що за херня відбувається? — бурмотів Федя, тягнучи до дверей антикварну шафу.— Куди тепер?!

Але Джекі не відповіла. Вона зупинилася посеред кімнати та втягнула голову в плечі.

— Федю, він тут.

Ну звісно. Саме час для ребусів. Федя стиснув зуби та рвучко штовхнув дубового велетня вперед. Нарешті двері були підперті так, що ламати їх стало значно складніше.

— Хто «він»?

— Данило,— не обертаючись, відповіла дівчина.— Він тут, і йому потрібна допомога.

Марить вона, чи що?! Наче ж по голові не били! Федя закотив очі й розвернув її до себе обличчям.

— Я тут страшенно вибачаюсь, але, якщо ти не помітила, допомога зараз потрібна нам!

— Нам нікуди звідси тікати,— побілілими губами прошелестіла Джекі.— Вони всюди. Вихід один — Леобург.

Ні, вона точно марить!

— Як ти це уявляєш?! — вибухнув Федя.— Хто відкриє портал? Ми ж його навіть не бачимо!

На її золотисто-зелені очі ніби зійшов серпанок, і погляд линув кудись крізь нього.

— Ми не можемо. А Данило — так. Він тут, він забрав би нас до Леобурга, але просто не може потрапити до нас.

Один, два, три удари. Дерево на дверях затріщало, у дворі почулися голоси.

— Звідки знаєш? — закричав Федя й струсонув її, аби привести її до тями. Джекі всміхнулася куточками рота.

— Мені... будинок сказав.

— Що?!

У дворі кричали:

— Драбину!

Федя кинувся до вікна. Дядько Толік і двійко сільських чолов’яг тягли з саду стару драбину. Дідько!

— Може, коли ви з ним такі друзі, будинок тобі скаже, що робити з цими?

Він рвучко обернувся. Джекі нерухомо стояла посеред кімнати, розкинувши руки, її очі були заплющені, вона злегка похитувалася. Збоку все мало трохи моторошний вигляд — це було схоже на беззвучну молитву або... напад божевілля. Вона закинула голову назад і на видиху вимовила тільки два слова:

— Будь ласка...

І в цей момент у Феді очі полізли на лоба. Просто з повітря, з небуття, до кімнати ввалився блідий закривавлений Данило.

Проте не сам.

Він притискав до себе якусь дівчину, і Федя від шоку не одразу зрозумів, хто це.

— Ой... здається, щось відбув...— вимовила Джекі й упала на підлогу.

— Женю! Женю... та що ж це... Женю, ти мене чуєш?!

Серце калатало так гучно, що приглушувало всі інші звуки, думки й почуття. Федя отямився від поштовху в плече.

— Та відчепися від неї! — Данило обережно поклав Агнесу на підлогу.— Зле не їй!

— Тобто... як це... Даню! — він приклав пальці під підборіддя Джекі й переконався, що слабкий пульс ще відчувається.— Вона ж знепритомніла!

У вікні раптом з’явилася голова. Дядько Толік недобре вишкірився й вчепився у підвіконня. Федя кинувся до вікна й з усієї сили затопив візитерові в пику. Стара драбина з хрускотом підломилася, і величезна туша з зойками й грюкотом гепнулася на те, що колись було клумбою. Внизу почулася метушня: баби, що юрмилися за парканом, заверещали, компанія «осадників» стала піднімати свого ватажка. Федя зачинив віконниці, в кімнаті стало майже темно.

— Блін, треба забиратися звідси! — Данило стер піт з чола.— Агнесу слід негайно в лікарню!

Федя розвернувся до них і сів навпочіпки. Кульовий отвір трохи вище лопатки. Твою ж нехай... Він метнувся до ліжка, стягнув з нього простирадло й відірвав кілька тонких смужок. Швидко перевернув Агнесу набік і перев’язав рану.

— Занадто багато крові втратила... Може не доїхати,— Федя кинув розгублений погляд на Джекі.— І це... що з Женькою?

— Довго пояснювати! Вони ж двійники, пов’язані. Відчувають одне й те саме.

— Так виходить... якщо вона... то й Женя теж?..

Очі Данила спалахнули гнівом, він стиснув щелепи та знову штовхнув друга в плече. Могутні удари в двері поновилися, дерево жалісно тріщало, масивна шафа здригалася.

— А до Леобурга нам не можна? — запитав Федя.

— Ні. Треба вибиратися звідси швидко,— Данило озирнувся на двері.— Що тут у вас відбувається?

— Трегубов вирішив піти ва-банк,— пояснив Федя.— Ми не лише в облозі, тепер нас ще й штурмують. А... а що це за хлопавка?!

Поруч з Данилом валявся дивний револьвер з левом на руків’ї і начищеною до блиску цівкою. Хлопці перезирнулися.

Удар, ще удар. Тиша. Довкола замка такі тріщини, що, здається, достатньо одного потужного поштовху — і двері з хрускотом вилетять.

Гримнув перший постріл, у Феді заклало вуха. Старий будинок здригнувся й луною повторив цей звук — глухо, зі щораз більшою люттю.

Метушня одразу ж припинилася, в коридорі почулася лайка.

Данило дбайливо підняв Джекі, закинув на плече та рвучко відчинив двері. Один з нападників вражено втупився в револьвер у його руці.

— Усі — геть на сходи! — Данило махнув цівкою в бік мармурових сходинок.— Тільки спробуйте підійти — і я стрілятиму!

Федя йшов назирці за ним, тримаючи Агнесу на руках. Виходити через центральний хід було ризиковано — так вони одразу опинилися б на відкритій території, що давало змогу нападникам атакувати їх ззаду. Лишилось одне — таємний хід, що вів на стайню, де досі припадав пилом непокірний Данилів корч.

Вони повільно пройшли галереєю другого поверху й увійшли в праву вежу. Ледь зачинивши двері, Данило провернув ключ, що стирчав у замку, і клацнув засувом. Тепер їхній шлях вів тільки вгору.

— Вони знають про хід, нас там чекатимуть.

Федя обернувся до Данила.

— Головне, щоб авто завелося.

— Я тут намагався... буде складно.

Більше вони не розмовляли.

Хід вони минули благополучно, але з кожною хвилиною Федя відчував, як зростає хвилювання — його колотило до нудоти, і він раз по раз поглядав на Агнесу. Її руки безсило звисали, обличчя стало сірим, вона так і не отямилася. Звісно, Данило не міг кинути її в Леобурзі, це логічно й правильно. Але, дідько забирай, якщо через неї помре Джекі...

Якщо вона помре, він буде ненавидіти Данила все своє життя.

Але водночас розуміти, що той не міг вчинити інакше.

Ось і стайня. Федя відчинив люк. Тиша. Машина на місці, в приміщенні, схоже, нікого нема, проте з вулиці чути збуджені голоси.

— Швидко! — скомандував він.— Тут чисто.

На те, щоб вибратися назовні й залізти у Данилів драндулет, пішло близько хвилини. Федя пристебнув Джекі ременем на сидінні спереду, а сам сів позаду й улаштував поруч Агнесу. Данило дістав ключ запалювання й провернув. Авто чхнуло, але не завелося. І ще раз, і знову... Данило тихо вилаявся й поліз під дошку приладів. Якраз тієї миті дерев’яні ворота відчинилися, і до стайні увірвалися трегубівські бійці.

Група нападників розсіялася стайнею, вони ховалися за баками для води та ящиками, але крок у крок наближалися. Раптом Федя помітив якийсь рух праворуч, майже за метр від машини.

— Дай револьвер!

Данило здригнувся й ударився головою об кермо, але передав йому леобурзьку зброю. Один з бійців уже заніс вила, щоб пробити ними колесо, але Федя опустив вікно і, піднявши цівку досить високо, щоб не влучити «штурмовику» в голову, натиснув на спусковий гачок.

Руку проштрикнув гострий біль — віддача в цього дива леобурзької техніки була така, що пробивала до самого плеча.

— Назад, кому сказав! — закричав він. У цю мить раптово заревів мотор, і старий «Форд», бадьоро побрязкуючи, зірвався з місця.

Коли залізна шкапа вирвалася у двір, навколо панував хаос. Люди кидалися врозтіч просто з-під коліс, здійнявся лемент, один із сільських хлопців, що сидів на паркані, з несподіванки звалився вниз. Данило вивернув кермо, й авто зашаруділо по гравійній доріжці.

У воріт була прочинена лише одна стулка.

— Ворота! — закричав Федя з заднього сидіння.— Ми не проїдемо!

Але Данило не обернувся. Він щосили втиснув педаль газу, і старий «Форд», відчайдушно заскреготівши, полетів уперед. Федя вчепився в Агнесу, намагаючись утримати її.

Один. Два. Три. Ще секунда — і вони всі разом потраплять на небеса. Почувся тріск, автомобіль ледь протиснувся у відчинену половину воріт, залишивши розчарованим нападникам дзеркала. «Форд» підстрибнув на купині й важко плюхнувся на дорогу, що вела вниз до центру Романівки.

Позаду досі волали й розмахували руками, але Федя полегшено видихнув.

— Даню, ти геть охрінів,— він відкинувся на спинку сидіння.— Ми ж могли вбитися. Що це за фокуси?

— Мій старигань ще всім фору дасть,— задоволено відповів його друг, не зводячи погляду з дороги.— Як там Агнеса?

Федя глянув на дівчину. Її губи ледь помітно ворухнулися.

Які ж вони схожі! Федя обережно прибрав розпатлане волосся з її обличчя. Агнесині вії затремтіли, вона важко вдихнула й розплющила очі.

— Т... Theo?[36]

Автівку відчутно повело вбік, Данило різко обернувся.

— Я? — всміхнувся Федя.— Ну, не зовсім.

На передньому сидінні застогнала Джекі. Федя здригнувся й торкнувся її плеча.

— Ти як?

Дівчина не відповіла. Агнеса кілька разів кліпнула, не зводячи погляду з Фединого обличчя. Її очі розплющувалися дедалі ширше, і вона прошепотіла білими губами:

— Was für... eine Stimme in meinem... Kopf?[37]

— Шo-шo?

— Трясця! — видихнув Данило.— Я про це навіть не подумав.

— Вимкніть радіо...— простогнала Джекі.— Es stört... mich...[38]

— Theo, b... b-bitte... sag mir,— тонкі пальці Агнеси стиснули тканину Фединої футболки.— Was ist... los?[39]

— Даню, що вона від мене хоче? Що в біса відбувається? Чому Джекі заговорила німецькою?!

— Alles in Ordnung, Agnes[40],— відповів Данило та звернувся до Феді.— Вони в одному світі. Не лише відчуття, але й думки в них спільні. Джекі тепер знає німецьку й розуміє польську. Зі мною було так само, але в мене ці здібності залишилися, а в них, мабуть, тимчасово.

Федя насупився й збирався поставити ще одне питання, але потім зрозумів, що не знає, про що питати. З очей Агнеси покотилися сльози. Вона спробувала підняти руку, але лише скривилася й застогнала від болю. Джекі схлипнула так само й ледь змогла повернути голову до Данила.

— Ти... тут...— прошепотіла вона.

Данило всміхнувся і, намацавши її руку, злегка потиснув.

— Я знаю, це ти відкрила портал. Дякую.

— Це не я. Просто... відчула... і попросила... будинок.

Вони дісталися лікарні в Радомишлі за десять хвилин — Данило подався кудись із лікарями, які забрали Агнесу, а Федя залишився в машині разом з Джекі. Кілька секунд вони мовчали, дивлячись одне на одного, потім її повіки знову опустилися, і голова знесилено звісилася. Федя відхилив сидіння й улаштував її зручніше. Дістав з кишені мобільний. Звісно, тут одразу ж з’явилася мережа.

— Привіт, Ганнусю,— заговорив Федя.— Ну, звісно, Броницький. Хто же ще? Як справи?.. Це чудово. Так, я в нормі. Так, усі плюшки потім, зараз мені дуже потрібна твоя допомога. Пробий мені, будь ласка, телефон одного тут... Так! Трегубов Ігор Андрійович. Добре, зачекаю.

За кілька хвилин він отримав номер телефону, записав і сунув смартфон у кишеню джинсів.

Федя гнівно стиснув кулаки, розбиті кісточки дошкульно нили.

Ігор Андрійович Трегубов ще не підозрював, яка зустріч на нього чекає.

Якщо секретарка Трегубова не помилялася, він мав бути на сніданку з партнерами в ресторані «Дежавю». Данило глипнув на Федю. Той стиснув щелепи, його ніздрі загрозливо роздувалися. Е ні, так до арешту недалеко. Він зупинив друга, поки той не відчинив дверей ресторану.

— Федю, ми маємо чемно з ним поговорити.

— Угу.

— Чемно. Спокійно. В нього може бути охорона. І в ресторані також.

— Угу.

— Нам не потрібна бійка.

— Не хвилюйся,— засичав Федя.— Я тихесенько!

І шарпнув на себе двері.

В залі грав лаунж. Данило одразу помітив бізнесмена за столом у кутку й схопив Федю за лікоть.

— Не зараз.

До них саме поспішала адміністраторка. За хвилину вони всілися за столик в іншому кінці зали й почали спостереження. Федя стискав меню з такою люттю, що мало не порвав. Аж раптом він здригнувся й указав очима в бік Трегубова.

Данило швидко озирнувся. Чоловік попрямував кудись углиб залу.

— Ходімо,— кивнув Федя, відставивши каву.

— Чемно!

Той невиразно хитнув головою і підвівся. Данило рушив слідом.

Федя рвучко відчинив двері туалету. Трегубов обернувся й сполотнів. Данило застережливо поклав руку на плече друга, проте зупинити того було не так просто. Федя широко всміхнувся й одним ударом відправив Трегубова в нокаут.

— Ні, стоп... Федю! Федю! — Данило вчепився в комір його футболки, але відтягнути його було неможливо.— Припини!

— Я тебе, падло, придушу зараз! — засичав Федя, піднімаючи Трегубова з підлоги за барки.— Що, думав, я на тебе не вийду?!

— Що відбувається?— захрипів бізнесмен.— Я зараз...

— Ти зараз поїдеш з нами в Романівку й розповіси всьому селу, як твої люди за бабло розпускали чутки про наш будинок, а потім ти найняв гопників, які нас мало не повбивали!

— Я не розумію, про що ви... Кому я платив?

— Тобі нагадати?..

Данило ледь устиг учепитися у Федину руку, поки той не завдав ще одного удару. Трегубов втиснувся в стіну й тільки витріщав на них свої безбарвні очі. Федя обернувся, його погляд палав дикою люттю, він за мить став утіленням свого леобурзького двійника.

— Даниле! — знову прохрипів Трегубов.— Я цього так... не залишу... Приберіть... вашого...

Данило знизав плечима.

— Він — вільна людина. А те, що робили ви й ваші найманці, поки мене не було в будинку, інакше як злочином назвати не можна.

— Який злочин? Чого це ви вирішили...

— Бо лише тобі, сволото, потрібні були ці грьобані кристали! — Федя придавив його до стіни й трусонув за барки.— А я ж спершу на Маріанну подумав! Проте дістати їх ані в тебе, ані у твого клоуна підісланого не вийшло! Бо Левченко так ретельно їх сховав, що треба розібрати пів льоху!

— Відпустіть мене негайно, інакше у вас будуть неприємності!

Трегубов нарешті опанував себе, з його обличчя зник переляк, лише очі були гидливо примружені. Федя загрозливо загарчав, але Данило похитав головою.

— Слухайте, Ігорю Андрійовичу. Неприємності у нас уже. Тож тепер вони будуть і у вас,— Данило схрестив руки на грудях.— Завтра до села приїде екологічна інспекція, і з’ясується, що наш будинок ні до чого, а факти підкупу селян залишаться. Може намалюватися неприємна стаття. Тому раджу негайно заспокоїти людей, відкликати своїх найманців і пояснити, що саме вам треба в моєму будинку.

— Я не розумію, про що йдеться. На мене чекають колеги. Поговорімо пізніше.

— Ні, ми поговоримо зараз, це терміново. Федю, пусти його.

Федя знехотя відпустив комір бізнесмена, і той, зиркнувши на нього, розправив піджак. Цієї миті двері прочинилися й всередину зазирнув один з трегубівських супутників. Він запитально кивнув, але Трегубов хитнув головою.

— Отже, навіщо вам потрібен мій будинок? — спитав Данило.

— Будинок мені не потрібен,— Трегубов зиркнув на Федю спідлоба.— Мені потрібно те, що ваш дядько поцупив з моєї лабораторії!

— Так, стоп,— Данило здивовано підняв брову.— В чому ви звинувачуєте мого дядька?

Бізнесмен поглянув на годинник.

— Він украв документацію й тестові зразки з моєї лабораторії! Ваш Левченко — звичайний злодюга.

Данило вибалушив очі.

— Та годі! — видихнув Федя.— Які ще в біса зразки?

— Ми шукали фірму для монтажу й обслуговування певного обладнання. Якого біса я звернувся саме до нього! — роздратовано вимовив Трегубов.— Він постійно підвищував ціни й ліз не в свою справу. Так ми остаточно розсварилися, і я відмовився від його послуг. А потім за одну ніч в лабораторії було знищено технічну документацію і викрадено вже виготовлені зразки. Я одразу подумав на Левченка, але він наче крізь землю провалився.

— Зрозуміло. А що у вас поцупили? Що то за тестові зразки?

— Якщо коротко, то ми отримали модифіковані кристали кремнію з атиповими кристалічними ґратками.

Федя гмикнув, Данило примружився. Трегубов закотив очі.

— Їх можна використовувати як суперконденсатори, що здатні зберігати й віддавати величезний обсяг електроенергії. Відкриття має надзвичайні перспективи. Ми шукали інвесторів для продовження дослідів і виготовлення серійних прототипів, і коли нарешті знайшли, ваш дядько поцупив тестові зразки й документи! І тепер нам доводиться збирати інформацію по крихтах, і треба купа часу, щоб виростити нові кристали! Інвестор навряд чи захоче чекати! Левченко завдав мені серйозної шкоди, і я цього так не полишу!

Данило вражено похитав головою, досі не в змозі повірити в почуте.

— Чому ви одразу не сказали? Чому не прийшли до мене й не виклали фактів?

Трегубов зміряв його зневажливим поглядом.

— Бо, по-перше, я не знав, що мої кристали у вас. Левченко зник пів року тому, і весь цей час ми шукали його схованки. Ми були навіть у Анголі, у клятій Анголі! Поки випадково не дізналися, що в його будинку є автономна система енергопостачання. А по-друге, я не мав достатніх доказів. Якби мав, я прийшов би не до вас, а до суду. А так... я хотів усе зробити без вашої участі, бо, звісно, я вам не довіряю.

— То ти визнаєш, що це саме твій жевжик бігав будинком? Двічі в підвалі й одного разу в мене в кімнаті, на другому поверсі? — вигнув брови Федя.

— Так, це був мій помічник. Але жодної шкоди він не завдав — лише шукав документацію і підтвердження інформації про енергосистему. А ця ваша божевільна дівка мало не проломила йому череп!

— Гаразд, що ви збираєтеся робити далі? — запитав Данило.

Трегубов знову поглянув на годинник.

— Мої зразки — у вашому будинку. Я маю намір їх дістати. Щоправда, там усього два контейнери замість п’ятьох, але й цього вистачить, щоб переконати інвесторів. Крім того, потрібно знайти документацію, вона також може бути у вас. Хоча, можливо, Левченко все забрав із собою до цього, як його... Леобурга.

Данило пригнічено кивнув. Ще б пак! У його дядечка нині виникли чудові кар’єрні перспективи в іншій реальності.

— Він тепер радник цісаря Австро-Боснії. Гадки не маю, як йому це вдалося.

— Отакої! Ну то можете переконатися, наскільки він амбітний.

Данило боковим зором помітив, як здригнувся Федя.

— Радник цісаря?

— «З озброєння й підтримання військової потужності всієї Імперії»,— процитував Данило газетну статтю.— Чесно кажучи, я досі нічого не розумію.

Федя закусив губу, його очі розширилися.

— Чуєш, Трегубов! А як довго ці твої кристали можуть працювати?

— Я б попросив не розм...

— Я поставив питання.

— Енергії двох заряджених кристалів вистачить, щоб забезпечувати електрикою будинок, як-от ваш, років сто. Ми збиралися розробити систему для цілого міста, але встигли виростити лише п’ять штук.

— Вони якимось чином заряджаються? Можна «перезарядити» кристал, що розрядився?

— Звісно.

— І як цю енергію збирати й спрямовувати? Просто підключити до дротів, як батарейку?

— Ну не так просто, але загалом схема подібна,— роздратовано зітхнув їхній співрозмовник.— Кристали можуть віддавати свій заряд у різний спосіб. Або поступово, і тоді вони дійсно схожі на звичайні акумулятори, або коротким імпульсом великої потужності. Зважаючи, що саме ви збираєтеся живити за їхньою допомогою.

— Тобто, можна влаштувати таку собі надпотужну штучну блискавку?

— До чого ти ведеш? — насупився Данило.— Що таке?

Федя глипнув на нього й важко зітхнув.

— Ми з Женькою читали документи, які ти знайшов у схованці разом зі щоденником. Там різні креслення, формули завдовжки з мою руку. Левченко вивчав винаходи з Леобурга. Але я знайшов ще дещо. У мене відчуття, що твій дядько збирався замутити якийсь лютий агрегат: три кристали й велетенський випромінювач, який, вочевидь, і викидає назовні електричний заряд. Ним можна було б спопеляти ворожі армії. Ба й міста. В нас цей пристрій навряд чи комусь знадобився б, а ось там...

Данило завмер. Можна з легкістю уявити, якої жахливої сили буде ця зброя в світі, де електрика використовується хіба що в телеграфі. Але навіщо...

— І, до речі, хто такий Август? Це, здається, Агнесин батько? — поцікавився Федя.

— Так.

— Він мав створити якусь зброю?

Данило досі намагався уявити пекельний пристрій, який його власний дядько вирішив зібрати під крилом австрійського цісаря, і не одразу зрозумів питання.

— Звідки ти знаєш?

— Припустив. Під кресленням було написано «Август не закінчив!». Але звідки про це знає твій дядько — гадки не маю.

— Оце й дивно. Август Яблонський загинув у лабораторії, яка розробляла секретну зброю для Російської Імперії. Про те, чим він займався, практично ніхто не знав. Росія зробила замовлення, бо дізналася, що в Австрії розробляють зброю...

— Чи це були тільки чутки, якими потім і скористався твій дядько.

Трегубов помацав щелепу, на яку припав удар Феді.

— Тепер ви бачите, як він вибився в еліту. Хоч десь знайшов вихід своїм амбіціям. Не сумніваюся, Левченко впорається — створити таку електромагнітну гармату не так уже й складно, якщо є трансформатор. Щоправда, кристали потрібно буде перезаряджати. І як цей шарлатан розв’яже цю проблему, я не уявляю.

— А раптом у нього вийде? Цього не можна допустити! Що будемо робити? — запитав Данило.

— Гадки не маю, що будете робити ви,— недбало кинув Трегубов.— Я, наприклад, збираюся залучити інвесторів. Це означає, що ви маєте віддати мені кристали з підвалу. Інакше я гарантую вам неприємності.

Федя зневажливо пирхнув.

— Ти підкупив половину села, тримав нас в облозі, псував майно, що тобі не належить, воду в річці труїв...

— Воду ніхто не труїв! Це лише чутки!

— ...ти найняв бійців, які нас мало не вбили, цікаво, які ще неприємності ти можеш влаштувати? Для суду в тебе нема доказів — сам казав. Ти мене вб’єш заради тих каменюк?

— Федю, легше. В нас зараз є спільна мета. Пан Трегубов хоче повернути кристали й заробити грошей. А я хочу зупинити дядька.

— Що ти хочеш? — Федя повільно обернувся до нього.

— Я пішов до Леобурга по дядька. Відчував, що він не в Африці, не загинув, не зник, а пішов у портал добровільно. Я хотів його знайти — і знайшов. Я вважав, що в тому світі він у біді. Але тепер бачу, що він сам біда того світу. Можливо, він не усвідомлює цього, можливо, вважає все це за цікавий експеримент. Але він хоче зробити австрійському цісарю зброю, що здатна знищити не тільки Леобург, а й увесь світ. Ти це розумієш? Якщо Росія з Австро-Боснією розв’яжуть чергову війну, той світ може спіткати катастрофа! Я не хочу, щоб так сталося. Просто не можу цього допустити. Я маю зустрітися з ним і переконати його цього не робити!

Він підвів погляд на співрозмовників і виявив, що вони обидва дивляться на нього з однаковим подивом. Трегубов криво посміхнувся.

— Як це шляхетно...

— ...і тупо! Даню! — Федя похитав головою.— Ти з глузду з’їхав? Ти зібрався завадити імперіям влаштувати війнушку? Агнеса в лікарні, Женька без тями, будинок треба ремонтувати, а ти збираєшся знову драпонути на місяць? А якщо тебе там уб’ють? Що мені робити з двома близнючками, які потроху божеволіють?!

Так, він має рацію, чорт забирай. Данило ледве примусив себе поглянути другові в очі. Але Федя ніколи не був у іншій реальності. Він не знає, як Леобург повільно, проте незворотно входить у твоє життя, щоб залишитися там назавжди. Він не бачив літоциклетку, що гасає в небі, не знає людей, які здатні віддати останню копійку заради науки. Він не бував у поселенні вигнанців і не розуміє, яка жахлива несправедливість трапилася з більшістю з них. З дітьми, зі старими, з немічними. І ніхто не в змозі допомогти їм повернутися додому. Ніхто не в змозі зупинити трійцю іноземних шпигунів, що називають себе «отцями» міста, але руйнують його за вказівкою іншої країни. Федя не розуміє і ніколи, напевно, не зрозуміє, що все в тому світі Данилові насправді набагато ближче, ніж у цьому. Там він не думав ні про спорт, ні про травму, бо в нього вперше за останній час з’явилося дещо, що було набагато більше за нього самого і його зламану долю. Він, Данило Левченко, належить Леобургу, він потрібен йому й готовий за нього боротися. І цього вже ніхто не може змінити.

— Я мушу повернутися туди,— підкреслюючи кожне слово, відповів Данило.— Але не зараз.— Він обернувся до Трегубова: — Розкажіть мені все про ці кристали. І про технологію, яку ви розробляли.

— Як вона?

Данило кинув на друга допитливий погляд. Федя не ворухнувся, лише опустив очі й почав роздивлятися горнятко зі свіжозвареною кавою.

— Вже підводиться з ліжка, сама спускається вниз. Скоро одужає. За кілька тижнів ми повернемося до Леобурга,— відповів Данило та схрестив руки на грудях.— Чи ти не про Агнесу?

Федя примружив очі, ніби від болю, й відчинив вікно, потім дістав з пачки цигарку.

— Я питав про Агнесу. Але Женя цікавить мене не менше.

Чиркнув сірник. У сутінках засвітився помаранчевий вогник.

— То піди й запитай,— Данило глянув на годинник.— Хоча ні. Вона ще спить. Вони з Агнесою нещодавно навчилися спати по черзі.

— Чому?

— Джекі занадто голосно кричить серед ночі, якщо бачить кошмари про в’язницю. А Агнеса... мабуть, її дістали сни про тебе. Я одного разу чув, як вони сварилися. Коли спить лише одна, друга може хоч трохи контролювати свій розум.

— Копи приходили? Поранення ж вогнепальне.

— Ні. І навіть не питай, як ми з цим упоралися.

Федя кивнув і випустив сивий пелех диму, машинально рухаючи пачку цигарок туди-сюди. Данило ледве розумів, що відбувається. Перші два тижні після повернення з Леобурга, коли Агнеса лежала в лікарні й майже весь час перебувала в напівтямі, Федя ні на крок не відходив від Джекі. Він годував її, намагався розважати розмовами, стирчав біля ліжка, навіть коли дівчина спала. Але тільки-но Агнесі стало краще і її дозволили забрати додому, Федя раптово зник. Він приїжджав на вихідних, привозив харчі, питав про здоров’я дівчат і одразу, не побувши й п’ятьох хвилин, тікав. Спочатку Данило дивувався, але тепер його взяла злість. Якби не доглядальниця, яку на його прохання знайшла Маріанна Олександрівна, він самотужки не впорався б.

Федя повільно видихнув дим у вікно, замислено роздивляючись біле напівпрозоре марево на тлі вечірнього саду, а потім загасив недопалок і розкурив ще одну цигарку.

— Що в біса відбувається?

Федя здригнувся від запитання й зиркнув на друга, але надовго затримати погляд на ньому не зміг.

— Джекі й ти. Що між вами трапилося?

Данило похмуро спостерігав, як його друг совається на стільці, нервово струшує попіл і уникає прямого погляду.

— Ми кохалися. Розповісти докладніше? — нарешті видихнув він.

— Це я давно зрозумів,— кивнув Данило.— І що тепер? Це серйозно?

Ще один недопалок люто розчавлений у попільничці.

— Не знаю! — Федя підійшов до вікна й уперся руками в підвіконня.— Не знаю. Бачу її — і все!

— Ясненько,— всміхнувся Данило.

Федя обернувся до нього. Вираз його обличчя став презирливим, він скривився.

— Та що ти там можеш розуміти, якщо я сам ні хріна не тямлю! Дідько його розбере, що відбувається,— він похитав головою і звів погляд до стелі.— Це як хвороба, розумієш? Мене мало не трусить, коли вона поруч! Їй-бо, не думав, що таке буває!

— Ну, ти ж сам казав: якщо любов існує, то вона ось така — голову зносить,— усміхнувся Данило.— Оповідання ще свої писав...

— Ага, в дев’ятому класі,— в’їдливо мовив Федя.— Так-от, я ні бельмеса в цьому не розумію! І не знаю, як довго це зі мною триватиме. Може, до кінця життя, а може, вона набридне мені за тиждень! — він зробив паузу й підпалив ще одну цигарку.— Й ось це, Даньку, найпаскудніше. Я не знаю, як поводитися! Женя ну точно не та дівчина, якій я зможу сказати: «Було класно, бувай, я подзвоню».

— А у Джекі взагалі є телефон?

Федя кинув на Данила докірливий погляд і глибоко затягнувся. Данило спантеличено почухав брову.

— Вона не така, розумієш? — втомлено промовив Федя.— Не така, як мої друзі, батьки, сестра. Тут, у цьому будинку, в нас була цікава пригода, так. Але прийде завтра. І ми повернемося до Києва, а там...

— Ти будеш її соромитися?

— Та не соромитися, але... Нам обом буде важко.

В цей момент у коридорі щось грюкнуло.

— Так, стоп! — Федя сторожко витягнув шию.— Що це було?

— Напевно, кіт. Дівчата нагорі,— Данило підійшов до виходу з кухні й оглянув темну порожню їдальню. Нікого. Лише гучно відбивав годинник. Хлопець зачинив по собі двері й повернувся на місце.

— Розумієш, я не хочу її образити,— Федя опустився на стілець і відкинувся на спинку.— І боюся втратити. І потім знову думаю, що все це — якась цілковита дурня. Чорт, я сам собою не керую і нічого гарантувати не можу! Сам знаєш, як у мене з дівчатами зазвичай...

Данило важко зітхнув. Він не ліз у такі справи — людина має сама вирішувати, як поводитися в особистих стосунках, але тут ситуація була зовсім інша. Він ніколи не бачив приятеля таким схвильованим і не відчував у ньому такої симпатії до дівчини, про яку той говорив. Федя докурив третю, підпалив четверту цигарку й сьорбнув кави.

— Здається, ти забагато уваги звертаєш на чиюсь думку,— сказав Данило.— І драматизуєш. А щодо Джекі... Поговори з нею, коли прокинеться. Бодай поясни, куди ти зник. Поки що вигляд це має не дуже: переспав і звалив. Ти правда гадаєш, що їй від цього легше?

Федя насупився, задумливо перекочуючи кубики на браслеті. Він зіп’явся на ноги, загасив недопалок і, поплескавши Данила по плечу, вийшов з кухні. Данило підвівся з-за столу — Бальтазар терся йому об ноги й набридливо нявчав, вимагаючи їсти. Але тут у дверях знову постав Федя. На його обличчі застиг здивований вираз.

— Даню,— він кивнув у бік холу.— Дівчат нема.

Джекі насилу подолала останню сходинку. Синьо-гранатова кімната. Сонячне проміння, що пронизувало різнокольорове скло, розмалювало кімнату вибагливими візерунками. Останнє сонце дня, що вмирає. Вона відчинила вікно. Всередину увірвався прохолодний вечірній вітер і злегка скуйовдив її коротке незачесане волосся.

Тут її ніхто не потурбує бодай кілька хвилин. Часу вистачить, щоб оговтатися.

У вежі досі валялися покинуті смугасті матраци — відтоді, як вони з Федею притягли їх сюди під час облоги. Вона лягла на один, затулила обличчя руками й схлипнула.

Вони з Федею.

Не смій більше ніколи навіть подумати про це!

«Вона набридне мені за тиждень!»

А чого ти ще очікувала, дурна курко?!

«Я не знаю, як поводитися! Женя ну точно не та дівчина, якій я зможу сказати: „Було класно, бувай, я подзвоню“».

Так, її ще й збіса важко позбутися!

«Вона не така...»

Не така. Не така. Не така!!!

Джекі хотілося кричати. Злі слова вривалися в мозок, палили, пекли, кусали. Вона ж усе знала. Вона ж усвідомлювала. Звісно, вона йому не пасує, і він дуже добре це розуміє. А його родичі й друзі... дідько! Раптом Джекі відчула, як відчай перетворився на гнів — жахливий, дикий, від якого пекло все всередині ще гірше, ніж від Агнесиного поранення. Що він узагалі про себе думає?! Ще й Данилові прийшов поскаржитися! Може, сподівається, що той проведе з нею виховну роботу? Джекі посміхнулася, відчайдушно намагаючись проковтнути клубок, що стояв у горлі. Сіла й притулилася спиною до стіни. Коли Агнеса не рухалася або опускала «завісу» між їхніми свідомостями, біль був практично невідчутним, але цієї миті всередині защеміло, у лопатку ніби вдарив електричний струм.

— Господи,— вголос простогнала Джекі.— Ну, куди знову несе цю квочку?

За місяць поруч Джекі встигла палко зненавидіти леобурзьку панночку. Агнеса увірвалася в цю реальність, зробила її безпорадним інвалідом з неймовірною багатомовною кашею в голові й захопила все її життя, її тіло й душу. Думки, сни, картинки зі спогадів — все змішувалося й ставало спільним, ніби в її рідну домівку, якої в неї ніколи не було, нахрапом ввалився пройдисвіт з вулиці. Джекі звично починала фразу українською і закінчувала німецькою, їй хотілося плакати, коли Агнеса бурмотіла польські молитви й вони кружляли в неї в голові, наче опале листя. Джекі відчувала її присутність щомиті. Вони лише нещодавно навчилися зусиллям волі ставити між собою уявну «ширму». Спочатку не звертати уваги на чужі думки й спогади в голові було неможливо. Але потім Джекі вичитала в інтернеті про тибетські медитації — і день у день ігнорувати чужий голос ставало дедалі легше, допоки він не зник зовсім. Тепер вони могли відчувати одна одну лише на бажання, але почуття зруйнованої таємниці не полишало її ані на мить.

За кілька хвилин у двері постукали. Не чекаючи відповіді, Агнеса зазирнула до кімнати. Навіть у вечірньому сутінку було помітно, як спітніло її чоло — сходинки у вежі були занадто круті й високі, і кожен її крок віддавався невимовним болем всередині самої Джекі.

— Чому ті фтекла? — прошепотіла Агнеса.— Я шукала...

Як же, як же її дратує цей проклятущий німецький акцент! Вона ніби навмисно дратувала її, намагаючись говорити її мовою.

— На біса ти підняла «завісу»? В мене всередині тепер усе болить.

Агнеса винувато опустила очі.

— Я хотіла снайти тепе.

Джекі роздратовано сіпнулася.

— Господи, та говори вже німецькою! Я і так розумію! Чого тобі?

Агнеса нічого не відповіла, насилу прошкандибала через усю кімнату й опустилася на матрац поруч. Їхні погляди зустрілися, дівчина в темряві намацала руку Джекі й міцно стиснула долоню.

Джекі заплющила очі. Гнів, сум, біль — стільки болю, що самій і не витримати. Страх, сумніви й туга. Сльози підбираються так близько, що стримувати їх доводиться лише пекельним зусиллям волі. Тіло б’ють дрижаки, а в голові — картинки, картинки, картинки: ось Федя підпливає до неї в підвалі й зазирає в обличчя, ось він нахиляється до неї, щоб поцілувати, а вона каже про шпичаки, ось він ніжно торкається її волосся, підносячи ножиці... ось він притискає її до себе — так міцно, що, здається, от-от захрускотять її ребра, але їй хочеться ще сильніше, ще ближче, бо їй завжди його замало... Все скінчено. Її мало що цікавить тепер. Але плакати не можна. Ще чого! Цей герой точно захоче побачитися сьогодні, і не дай Боже...

Вії Агнеси затріпотіли, погляд став імлистим. По щоці повільно скотилася одна, друга сльоза, дівчина уривчасто зітхнула. І Джекі раптово відчула, як біль відходить, стає трохи м’якшим, хоча дихати досі було досить важко. Вона вражено дивилася на Агнесу. Її власні губи, її очі, її ніс, її волосся. Вона їй не сестра, не родичка й навіть не подруга. Вона — істота з паралельного світу. Але водночас не уявляє і не здогадується, а саме відчуває те, що Джекі навіть не в змозі вимовити. Джекі відчула таке полегшення, ніби Агнеса підставила плече під стотонну брилу, яку вона несла. І зробила це на власне бажання.

— Ходімо вниз,— Агнеса витерла очі мереживним носовичком.— Данило, мабуть, уже почав нас шукати.

— Пробач мені,— самими губами прошепотіла Джекі.— І...

«Я хочу з вами до Леобурга».

Це рішення прийшло так раптово, що здивувало її саму. В цьому світі їй більше нема чого робити. У неї нічого не залишилося.

— Ти впевнена? — відреагувала на її думку Агнеса, і між чорних брів лягла маленька напружена зморшка.— Адже ми з тобою...

— ...знову опинимося в одному світі,— кивнула Джекі.— Якщо ти згодна потерпіти мою пекельну вдачу, я вже якось потерплю твої тюремні жахіття.

Агнеса всміхнулася крізь сльози й м’яко торкнулася її щоки.

— Чого ти вирішив, що вони в садку? — Федя підвів голову й зустрівся поглядом з Данилом, який визирнув з вікна другого поверху.— Здається, з дому ніхто не виходив.

— Дійсно, Даню, чого ти вирішив?

Поруч з головою Данила виникла ще одна — трохи менша, з чорним волоссям, що безладно стирчало навсібіч.

Федя відчув, як усередині підстрибнули всі нутрощі — що було доволі дивно, адже він бачив її раніше щодня.

— Привіт,— кивнув він.— А де Агнеса?

— Я тут.

З вікна визирнула ще одна голова, і Федя, привітавши її поклоном, попрямував до будинку.

Джекі сиділа на стільці й, тільки-но він з’явився в кімнаті, окинула його іронічним поглядом. Федя зупинився навпроти неї і лише сторожко повів бровою. На мить здалося, що її очі гнівно зблиснули, але Джекі розвернулася до Данила і, не чекаючи, поки Федя втрутиться в розмову, спитала:

— Коли ви збираєтеся до Леобурга? За кілька тижнів, так?

— Мабуть, так,— кивнув Данило й кинув швидкий погляд на Агнесу.— А що?

— Я піду з вами. І це не обговорюється.

Федя здригнувся. В кімнаті стало неприродно тихо, Агнеса відвернулася до вікна, а Данило здивовано закліпав.

— Куди ти підеш? — Федя не впізнавав власний голос, хрипкий і грубий.— У Леобург?!

— Саме так,— спокійно підтвердила дівчина.— А що таке?

— Джекі, там зараз зовсім не так, як було в середині літа,— Данило похитав головою.— Там реально тхне смаженим. І ми з Агнесою не у відпустку туди йдемо. Була б моя воля — я б і її не брав.

— Я все це знаю,— рішуче відповіла Джекі.— Але тут мені робити нічого.

— Даниле, можеш мені повірити, умовляти її безглуздо,— з упевненістю в голосі сказала Агнеса.— Джекі розуміє, про що говорить.

Ці люди з’їхали з глузду! Федя відчув, як по спині сипнуло морозцем. Спочатку вони самі вирішили повернутися в місто на порозі війни, а тепер тягнуть туди його дів...

— Що за маячня? — вигукнув він так голосно, що сам не очікував.— Я нікуди тебе не відпущу!

Джекі зареготала, закинувши голову назад.

— Вибач, татусю, але мені вже є вісімнадцять! Тож я як-небудь сама...

Федя підлетів до неї і рвучко підняв зі стільця за лікоть. Агнеса охнула від болю, він відпустив руку Джекі й указав очима на вихід. Дівчина скептично підібгала куточок рота, але все-таки пішла до дверей.

— Женю, не дурій,— почав він, тільки-но вони вийшли з кімнати.— Це не весела пригода — там стріляють, рубають голови та вважають Данила й Агнесу за злочинців.

— Саме тому я й хочу їм допомогти,— спокійно відповіла вона.

— Їх я зупинити не можу, але... я не дозволю піти тобі! — Федя спробував узяти її долоню, але Джекі різко прибрала руку за спину.— Я розумію, ти образилася, що я так раптово... ну... зник. Просто мені треба було подумати й розібратися в собі. Мені потрібен був цей тайм-аут, це нічого не означає, і зараз я готовий...

От дідько, здається, обличчя вже, мов той буряк. Від кожного слова Федю то палило, то морозило, і лише зараз він наважився звести на неї погляд. Джекі міцно стиснула вуста, її погляд іскрився — на мить йому знову здалося, що у золотаво-зелених очах майнув гнів, але він одразу змінився знайомою в’їдливою посмішкою.

— Федю, та годі тобі! — сказала вона.— Ти серйозно вирішив, що мені потрібні твої вибачення? Ну, переспали — так уже сталося, було прикольно, облога, адреналін, усе таке... Не варто виправдовуватися. Все нормально.

Джекі підвелася навшпиньки, обійняла його й дзвінко цмокнула в губи. Після чого відпустила й пішла коридором.

— Я не вірю жодному твоєму слову.

Джекі завмерла й обернулася.

— Шкода. Вибач, але, якщо чесно, не так уже це було й незабутньо.

— Коли він повернеться? — запитала Джекі німецькою.

Агнеса похитала головою. Хтозна... Ця ідея з розвідкою їй не сподобалася від початку, але іншого виходу не було. Данило «попросив» будинок випустити його до Леобурга й пішов, залишивши їх у цілковитій невідомості. Можливо, його вже скрутили й заарештували, або він змушений ховатися чи взагалі убитий...

Джекі буквально палала від нетерплячки, і її хвилювання заважало Агнесі зосередитися. Вони домовилися не опускати «завісу», щоб не втрачати зв’язку, поки не переконаються, що перебувають у безпеці. Думки Джекі линули так швидко, що Агнеса не встигала розібрати, що турбує її найбільше: Данило, власний перехід в іншу реальність чи кіт, якого вона прилаштувала волонтерам у якомусь Радомишлі. Тільки коли десь на тлі вигулькувала примарна тінь згадки про Федю, вона зупиняла цей кипучий потік і безжально викидала з голови непрохану думку.

— Спробувати відкрити портал з нашого боку? — занепокоєно спитала Джекі, покусуючи губу.

— Не треба,— зітхнула Агнеса.— Ми однаково не дізнаємося, вийшло чи ні, а Данило просив не заважати.

Двері в кімнату відчинились, і Федя зупинився на порозі. В Агнеси всередині все перевернулося й підстрибнуло, серце закалатало у скронях, і вона не одразу зрозуміла, що це зовсім не її емоції. Джекі, втім, навіть не зашарілася. Вони не бачилися вже два тижні.

— Чи я, бува, не спізнився? — спитав Федя.— Не міг проґавити побачення з Тео.

Агнеса лише зітхнула. В цей момент у центрі кімнати нізвідки з’явилася спочатку Данилова нога, яка ніби переступала поріг, а вже потім і решта. У прямому сенсі він матеріалізувався з повітря.

— В будинку порожньо. Це нам на руку, хоч і дивно,— він запропонував руку Агнесі.— Ходімо?

Агнеса здригнулася. О, як же вона мріяла й боялася цього моменту! Рідне місто могло стати їхньою могилою.

Джекі всміхнулася й підійшла до Данила, взяла його під лікоть.

— Ну, з Богом...

— Нікого не забули?

Схоже, Данило лише тепер помітив Федю, що стояв на порозі зі схрещеними на грудях руками й похмурим виразом обличчя.

— Не зрозумів...

— Я ж сказав, що не відпущу її.

— Так, слухай, дятле! — вибухнула Джекі, й Агнеса відчула, як усередині мимоволі закипає гнів.— Якщо ти гадаєш...

Але він навіть не звернув на неї уваги, просто підійшов і поклав руку Данилові на плече.

— На рахунок три?

— Ага,— кивнув Данило й обернувся до тієї частини кімнати, де мав розташовуватися портал.— Один... два... що за...

Їхній провідник завмер і простягнув уперед руку, обмацуючи повітря. Всі присутні, затамувавши подих, стежили за кожним його порухом. Він зробив крок назад і відвів усіх за собою. Потім відпустив їхні руки й підійшов сам.

— Портал зменшився...— сказав Данило.— Коли підходжу я один — з ним усе гаразд. Але коли ми разом — він стає завбільшки з яблуко.

— Схоже,— промовила Джекі,— тут є дехто зайвий.

І всі подивилися на Федю.