“Галатея” (укр.)

Я, щасливий власник “зайвого квитка”, стояв біля воріт стадіону, а навколо мене метушились, зітхали, бідкались люди.

Сповнений почуття власної гідності, я з безсторонністю справедливого судді вибирав з численних безбілетних болільників одного, найдостойнішого. Погодьтесь: це була нелегка справа—надати перевагу будь-кому, заздалегідь знаючи, що цим жорстоко вразиш інших, бо всі були однаково гарні і всім я гаряче співчував.

Певно, я зволікав би з вирішенням цього питання до найостаннішої хвилини і віддав би зайвий квиток першому-ліпшому. Але…

Читач уже, певно, догадується, що я побачив дівчину.

Не буду змальовувати її зовнішність, бо мій опис не відтворить і краплинки її краси. Скажу тільки одне: якщо ви коли-небудь закохувались, то ця дівчина в блакитній сукні обов’язково нагадала б вам ту, яку ви покохали вперше.

її сірі очі були сумні. Вона вже, мабуть, втратила надію потрапити на стадіон і лише зрідка обводила поглядом натовп, немов чекаючи появи казкового лицаря з рожевим квитком у руках.

І я відчув: це вона, достойніша з юних болільниць, — та, якій я мушу вручити коштовний подарунок. Не гайнуючи часу, я попрямував до дівчини. А вона, немов відчуваючи моє наближення, підвела голову і радо скрикнула:

— Володю, дістав?

Я сторопів: звідки дівчина взнала моє ім’я! Але не встиг я їй відповісти, як за моєю спиною пролунав задоволений бас.

— Звісно, дістав! Адже ми — гвардія! — кремезний моряк, урочисто простягаючи квитки, протовпився до дівчини і потім разом з нею пішов до стадіону.

Засмучений і злий, я дивився їм услід. Ще не покохавши, я вже ревнував, майже з ненавистю позираючи на широку морякову спину. Я бажав йому всякого лиха, аж до найстрашнішого загубити вхідні квитки.

Але мої сподівання не здійснились. Моряк з дівчиною проминули заповітну рису без перешкоди. Болільники провели їх заздрісними очима, а високий худорлявий юнак, що стояв біля бар’єра, гукнув:

— Наталко, “болій” і за мене, гаразд?

Дівчина посміхнулась і кивнула головою.

“Наталка!” — повторив я подумки. Отже, я вже знаю її ймення. Вже за одне це слід віддячити худорлявому юнакові. Я підійшов до нього, поклав йому на долоню квиток і шепнув:

— Північна трибуна!

Він кинув на мене погляд, повний палкої вдячності і зразу ж рушив до стадіону.

Отак ми й познайомились із Климом Твердохлібом, студентом інституту кіноінженерів.

Визнаю: болільник з мене, мабуть, кепський. Під час найцікавішого футбольного змагання я дивився не на ворота “Торпедо”, де раз по раз спалахувала жорстока боротьба за м’яч, а лівіше, на східну трибуну, де сиділа Наталка. Ледве дочекавшись кінця змагання, я помчав до виходу. Але де вже там серед тисяч людей відшукати одну, хоч і найкращу в світі?!

Я вже втратив надію і збирався піти геть зі стадіону, коли раптом почув голос мого нового знайомого:

— Куди ж ти подівся, друже?.. Шукаю тебе, шукаю… Ну, то підемо до мене?

— Так, так, ходімо! — зрадів я, згадавши, що про Наталку можна розпитати саме в Клима. — А що ж то за чудеса, які ти обіцяв показати?

— Розповідати довго, — посміхнувся Клим. — Краще побачити на власні очі.

“Чудеса” почалися, ледве ми підійшли до його квартири. Замість ключа Клим витяг з кишені якусь трубочку, подув у неї, і двері одразу ж відчинились. У передпокої спалахнуло світло. Голос, що дуже скидався на Климів, промовив:

— Прошу до вітальні. Прямо. Обережніше — двері автоматичні.

Ці двері відчинилися самі собою і справді легенько, але рішуче підштовхнули мене в спину, коли я трохи затримався. Одночасно якийсь колінчастий важіль досить неввічливо зірвав з мене кепку і втягнув у якусь нішу.

— Дякую, — збентежено промимрив я.

— Будь ласка, — посміхнувся Клим. — Ну, то як тобі подобаються мої автомати?

— Непогані, — стримано відповів я, сторожко позираючи на стіл, де раптом щось клацнуло, загуло і спалахнули різнобарвні лампочки.

— Непогані? — перепитав Клим, прикро вражений. — Ти, мабуть, мало знайомий з технікою?

— Дуже мало, — признався я. — Та мені вона й ні до чого. Я — філолог.

— І початкуючий поет, до того ж?

— Так.

— Гм…

Він вимовив це “гм” з таким презирством, наче піймав мене на якомусь дуже неприємному вчинкові. Я не витримав:

— То що ж, по-твоєму, кожен поет повинен бути інженером?

— Техніку мусить знати кожна освічена людина, — переконано відповів Клим.

— Он як! — спалахнув я. — Замість того, щоб наближатися до літератури, я маю іти у протилежний бік?! Замість вивчення класичної спадщини минулого — зубрити нікому непотрібні формули?! Ні, красненько дякую за таку пораду!

Назрівала суперечка. Наша дружба, ледве народившись, вже була в небезпеці. І тут Клим зробив благородний жест:

— Не варто сперечатись — майбутнє покаже, хто з нас правий. Я тільки зобов’язуюсь захопити тебе радіотехнікою. А ти… Втім, це твоя особиста справа… От скажи: чи повіриш ти, що я можу прочитати твої думки?

— Чаклун двадцятого сторіччя? Ні, брат, — дзуськи! Тут навіть техніка тобі не допоможе!

— Побачимо! — загадково посміхнувся Клим. — Сідай-но до оцієї машини, — він присунув до мене складну споруду з численними приладами на передній стінці. — Апарат запише твої думки, а згодом промовить їх уголос.

— Ну-ну! — задерикувато сказав я, одверто глузуючи з дивацтва мого друга.

Після сеансу “записування думок” Клим пояснив, що плівку з “думками”, через недосконалість технологічного процесу, можна буде прослухати не раніше як за кілька місяців, але дещо вдасться розібрати й зараз.

Він надів навушники, ввімкнув якісь сигнальні лампи, довго прислухався до чогось, позираючи на прилади, а потім урочисто проголосив:

— Її звати Наталка!

— Наталка?! — перепитав я, вражений.

— Так, так, — тільки не перебивай: запис нечіткий, ти дуже хвилювався, і я не все можу розібрати. Ось, наприклад, у тебе промайнула думка про моряка… Який моряк?.. Яка блакитна сукня?..

І раптом Клим шпурнув на диван навушники й зареготав:

— Зрозумів! Тепер усе зрозумів!.. Тобі сподобалась Наталя Кузьміна, наша студентка!.. І ревнощі?! Ой-йой!.. Та то ж її рідний брат!.. На щастя, я добре знаю Наталку, можу познайомити й тебе. Ну, то що — прочитав твої думки?

— Прочитати не штука, — збентежено промимрив я. — По-перше, вона дуже й дуже красива, а по-друге, — я увесь час дивився на неї.

— Цілком можливо, — досить байдуже відповів Клим, і я не міг зрозуміти, чи це стосується якостей дівчини, чи, може, висловленого мною припущення.

Не буду описувати, як я познайомився з Наталкою і покохав її. А ось те, як я збирався освідчитись їй в коханні — слід описати. Дивна недорікуватість охоплювала мене в її присутності: я наче перетворювався на якийсь автомат, заряджений чужими віршами. Я читав їй Пушкіна й Байрона, Блока і Твардовського, багатьох інших поетів, видобував з закапелків пам’яті неопубліковане й незакінчене, захлинався сонетами, упивався баладами, сипав каламбурами та епіграмами, але все то були чужі твори А свої власні, вистраждані безсонними ночами, здавалися мені жалюгідними й немічними.

Я декламував по кілька годин поспіль, а вона слухала мовчки, збуджена, і дивилась на мене лагідним ніжним поглядом. І мені здавалось, що вона чекає від мене всього тільки три звичайних слова: “Я вас люблю!” Та я цього вимовити не міг. Мені здавалось, що я не гідний її кохання, і краще вже мовчки страждати, але хоч бачити щодня ці сірі задумливі очі, чути цей м’який, задушевний голос, аніж одержати сувору відповідь: “Ні!”

І раптом — ви тільки уявіть! — вона перша освідчилась мені, хоч це й трапилося дуже своєрідно.

Напередодні Нового року я одержав рекомендованого листа, в якому була невелика пластмасова патефонна пластинка з написом на етикетці: “Володі. Секретно. Прослухай на патефоні”.

Природно було б припустити, що це — якийсь черговий жарт наших хлопців, але я однак побіг до сусідів по патефон. І от уявіть: щойно диск почав крутитись і голка побігла по пластинці, в кімнаті виразно залунав Наталчин голос:

— Володю! Мій любий! Ти дуже добре читаєш чужі твори, але чому ти нічого не напишеш про мене? Хіба ти не бачиш, що я тебе люблю?.. Я читала твої вірші в університетській багатотиражці. Вони хороші. Ти, напевне, будеш справжнім поетом. Але якщо кохаєш мене — я тебе дуже прошу: вивчай радіотехніку. Радянський громадянин, — хто б він не був, — повинен знати техніку, хоч основи її. Так, мій любий?

— Так! — збентежено відповів я патефонові й почервонів: от так штука! Тепер уже хоч-не-хоч, а техніку вивчати доведеться!

Того вечора я написав чотири вірші, присвячених Наталці, і встиг визубрити з підручника радіотехніки два з половиною розділи. А наступного ранку я помчав до Клима Твердохліба по консультацію з розділу “Електронні лампи”.

Я вихором влетів до його кімнати, але не встиг і рота одкрити, як Клим замахав руками:

— Знаю, знаю! Все знаю! Я вдосконалив свій апарат, і записував твої думки протягом останніх кількох днів, а ти навіть і підозри не мав. Учора ти одержав листа, в якому Наталка написала, що любить тебе, і зараз ти хочеш відповісти.

Повірте, друзі, — я роззявив рота від подиву. Можна, зрештою, вгадати, що хлопець закоханий в якусь дівчину — слід тільки перехопити його занадто палкий погляд. Можна надіслати фальшивого листа, підробити почерк. Але ж голосу не підробиш?.. Не змовкаючи ані на мить, у мене у вухах лунали слова: “Володю! Мій любий!..” Адже це її інтонація, її тембр, — я міг би відрізнити їх од тисяч інших!.. Вона, мабуть, продиктувала цей лист в інститутській лабораторії звукозапису, і, ясно, коли нікого поблизу не було… Яким же чином довідався про це Клим?

У повній розгубленості, безвільно скоряючись наказові, я сів до “апарата записування думок”. Клим надів навушники, клацнув вимикачем, почав настроювати прилади. Щось у нього не ладналося, — він злостився, а потім сказав:

— Та заспокойся, хлопче! Записувати неможливо — ти занадто схвильований. Подивись он на прилади.

І справді — стрілки на циферблатах танцювали.

— Ні, — сказав Клим і махнув рукою. — Нічого не вийде. Доведеться використати вчорашній запис твоїх думок. Адже ти вчора збирався написати Наталці листа?

Чи збирався я?! Та я навіть написав листів з десять, але знищив, бо переконався у власній нездатності висловити свої почуття на папері.

— Я передбачав твій стан, — хитро підморгнув до мене Клим, — тому й зберіг плівку. Ну, прослухаємо?

Він увімкнув магнітофон, і в ту ж мить залунав мій власний голос:

— Наталко! Люба моя! Я тебе люблю, люблю од щирого серця!.. Мені трудно було вимовити ці слова вголос, але я щодня, щохвилини повторював їх у душі!..

Я був остаточно переможений: справді, саме так я думав про неї, про свою кохану! І ось тепер мої найінтимніші думки, записані на плівку, звучать з репродуктора?! Майже злякано я дивився на Клима. “Чаклун двадцятого сторіччя!” — спливло в моїй пам’яті. Так, це й справді нагадувало якесь наукове чаклунство!

А Клим реготав:

— Ну то що? Чи варто вивчати радіотехніку?.. Правильно я записав твої думки?.. Отакого тільки листа й можна надіслати Наталці — адже вона майбутній інженер звукозапису!

Виявилось, що “машина для записування думок” могла також переписувати звуки на чисті патефонні пластинки. Доки в кімнаті звучав мій “лист”, ця машина, тихенько поскрипуючи різцем, креслила на чорному пластмасовому диску звукову доріжку.

Ось і скінчилось переписування. Ми ще раз прослухали “лист”, вклали його в конверт, написали адресу і понесли на пошту.

— Все! — зітхнув я з полегшенням. Тепер усі шляхи до відступу було відрізано.

— Ні, не все! — посміхнувся Клим. — Завтра ти одержиш від Наталки другий лист. Що ти хотів би почути?

Я спалахнув:

— Знаєш, друже, для жартів є межі! Сподіваюсь, не за твоїм же замовленням написала вона першого листа?

— Та то вже як сказати! — знизав він плечима. — Послухай, через тебе я спізнився в лабораторію. Тому допоможи мені виконати дуже термінове завдання. Згода?

— Прошу, — сердито відповів я.

Мої обов’язки виявились нескладними: з великого пакета, звіряючи з спеціальною таблицею, треба було вибирати вирізані з цупкого чорного паперу гостроверхі силуети, що скидалися на профілі скелястих гір. Клим наклеював ці силуети на довгу білу паперову стрічку, збільшував і підфарбовував тушшю деякі вершини, зменшував або поширював ущелини, — загалом, робив щось незрозуміле, і на мої запитання не відповідав. Внаслідок двогодинної праці ми одержали щось схоже на зображення довжелезного гірського хребта чи силует дуже пощербленої пилки.

— Чудово! — захоплено сказав Клим. — А тепер прослухаємо.

Він вставив цю паперову стрічку в якийсь апарат, ввімкнув струм і…

Друзі, я почув голос моєї Наталки, — любий, рідний голос! Вона повідомляла, що листа мого одержала й дуже, дуже…

Але що саме “дуже” — я так і не довідався: надто мало було наклеєно “силуетів” на паперову стрічку!

Отак обдурив мене Клим! Все виявилось дуже простим: оці “зубчики” на стрічці були “звуковою доріжкою”, — майже такою, як на кіноплівці звукового кіно. За допомогою спеціального апарата Клим фотографував записані на плівку звуки, а потім збільшував зображення і одержав таким чином “звукову абетку” — мою й Наталчину. Затративши певний час, він міг створити якого завгодно листа— від найніжнішого до лайливого!.. А я, дурень, повірив “чаклунові двадцятого сторіччя”! Я надіслав дівчині, яка нічого навіть не підозрює, нахабного, зухвалого листа! Що я наробив?! Що я наробив?!

Тієї миті я майже ненавидів Клима, проклинав нашу з ним зустріч біля воріт стадіону, дорікав собі за незнання техніки, за довірливість, за безліч існуючих і неіснуючих провин.

Клим спочатку заспокоював мене, а потім розлютився:

— Чого ти скис? Що трапилось? Та чи знаєш ти, що тобі першому я показав винахід надзвичайної ваги? Ти гадаєш, що це так собі — тяп-ляп, наклеїв на папір звукові значки, та й маєш живу мову? А ось бачиш? — шпурнув він на стіл списаний формулами зошит. — Я бився над цим кілька років. Щоб написати тобі листа від Наталки, я просидів за оцим столом чотири вечори! А ти… Ех, ти!.. Ти сліпий, як сива кобила-всім, крім тебе, відомо, що Наталка тебе кохає. То хіба ж вона перша має сказати тобі про це? Ти дякувати мені повинен, ось що!.. А якщо вже Наталка розгнівається на тебе за цього листа — я готовий понести кару. Я… я поступлю на філологічний факультет! Якщо ж не розгнівається — ти мусиш скласти мені курс радіотехніки на “відмінно”. Гаразд?

— Гаразд! — злісно відповів я. — Хай буде так!

Друзі мої, я таки програв. І я дуже радий, що програв, бо Наталка любить мене. Але мені доводиться тепер пріти над формулами з радіотехніки, і, одверто кажучи, це аж ніяк не заважає мені писати вірші!

А Клим Твердохліб ще раз обдарив мене. Навіть якби він програв заклад, то нічого страшного для нього не сталося б: він уже давно готувався до вступу на заочний відділ філологічного факультету, бо теж пише вірші, та ще й непогані.

Ми сперечаємось з ним про літературу, відвідуємо футбольні змагання, конструюємо приймачі і, зберігаючи в глибокій таємниці, працюємо над спільним дипломним проектом. Ми мріємо про той час, коли на екрани країни вийде створений нами кінофільм “Володимир Маяковський”, у якому звучатиме справжній, “живий” голос нашого чудового поета. “Звукову абетку” Маяковського за нечисленними грамофонними записами його виступів ми вже склали.

І повірте: щоб відтворити промову, яка ніколи ніким не була проголошена, треба бути не лише кваліфікованим кіноінженером, але й добрим філологом!