“Галатея” (укр.)

Заходило сонце. Яскраво-жовті промені осявали засніжені верхів’я скель, чітко окреслювали урвища й розколини, тужавими струнами пронизували хмарки в долині. Отакими надвечірніми годинами суворий гірський край дивно змінювався. Він не ставав ласкавішим чи теплішим, але в ньому виникало щось таке величне, таке неповторне, чого не забудеш ніколи, якщо побачиш хоч раз.

Над закутим у сніг та кригу бескиддям, на вершині гострого Космічного піка, проти багряного неба чітким ажурним силуетом вирізнявся новий радіотелескоп. Звідси він здавався іграшковою спорудою, нікому не потрібною і не вартою уваги. Важко було навіть повірити, що його сталеві опори зводяться більш як на двісті метрів, а мережана металева чаша — параболічна антена телескопа — може вільно накрити найбільший океанський пароплав.

Скільки було хвилювань і тривог, доки змонтували цю велетенську споруду! І тепер велика гордість обіймає професора Чухрая: надходить час, коли буде вперше випробувано найпотужніший у світі прилад для вивчення зоряного Всесвіту.

Сонце вже сховалося за радіотелескоп. Воно дотлівало під ажурною чашею, мерехтіло, щораз втрачаючи на силі. А високо над ним в усе ще рожевому небі розгорялася, яснішала вечірня зірка — красуня Венера.

Ще дві години — і настане урочиста мить. Пролунає команда, заклацають перемикачі, завирують у циклофорах електронні вихори, і з антен радіотелескопа помчать у безмежжя Космосу потужні “пакети” радіохвиль. Для них не існує перепон; вони подолають які завгодно простори, пронижуть і міжзоряний газ, і розріджені туманності, дадуть можливість проникнути в найдальші закутки Галактики. Варто було жити й боротися, щоб діждатися цієї миті!

І згадалася професорові та ніч, яка багато в чому визначила зміст його подальшого життя.

То було суворого й величного тисяча дев’ятсот дев’ятнадцятого року на одній невеликій залізничній станції поблизу Курська.

Телеграфіст Микита Чухрай задрімав біля апарата. Власне, він міг би спокійнісінько вмоститись на лаві, але не хотів цього робити, сподіваючись, що сапери ось-ось полагодять пошкоджену лінію і можна буде зв’язатися з Курськом.

Чухрая збудило виразне татакання телеграфного апарата.

Ще в напівсні, нездатний проаналізувати що до чого, телеграфіст звично прошепотів:

— С…т…о…с… — і раптом схопився. — “Стос”? А може, “SOS” — сигнал лиха?

Він кліпав очима, не розуміючи, в чому справа, потім кинувся до приладів.

Ні, зв’язок не відновлено. Як і раніше, до апарата приєднано лише кілька кілометрів телеграфного дроту, який нікуди не веде. То хто ж може телеграфувати?

А сигнали не припинялись. Вони звучали то голосніше, то тихіше, але тепер в них не можна було добрати смислу, — так, ніби якийсь хлопчак заволодів телеграфним ключем та й бавиться, вистукуючи казна-що.

Ось пролунали окремі уривчасті сигнали… А потім, після довгої паузи, апарат випустив довжелезну чергу крапок.

Це було нез’ясовне, дивне явище, і Чухраєві навіть моторошно стало. Він підійшов до канапи, неголосно покликав:

— Товаришу командир!

Той одразу ж схопився:

— Що — лінію полагодили? То передайте в Курськ, нехай…

— Ні, товаришу командир… Діється щось чудне: зв’язку немає, а апарат працює сам… От послухайте.

— Та-ак… — зосереджено насупивши брови, командир прислухався до сигналів. — Дивно… А втім, стривай!

Він витяг з планшета компас, поклав його на стіл. Стрілка, що має неодмінно вказувати на північ, наче сказилась: хиталася на всі боки, повертала своїм синім кінцем то на захід, то на схід, а то й на південь.

— Розумієш? — запитав командир, усміхаючись.

— Ні, — щиро признався Чухрай.

— Магнітна буря!

Це знову ж таки нічого не пояснило Чухраєві. Він знав звичайну бурю, шторм, бо лише півроку тому його списали з флоту на берег через важке поранення; ще на кораблі він вивчив азбуку Морзе, а за апарат узявся тільки три місяці тому. Телеграфіст з нього був поганенький.

— Ну, гаразд, — сказав командир. — Я поясню тобі. Ходімо перевіряти пости.

Вони вийшли на перон. Навкруги була чорна ніч. Мовчали гармати на вогневих позиціях. Не чмихали паровози. Прифронтова станція заснула на часинку тривожним сном солдата переднього краю.

А над напівзруйнованою станцією, над журливим похмурим степом, над усією покопирсаною снарядами та мінами країною мерехтіли великі яскраві зорі — холодні й чужі, далекі від людських страждань і турбот.

І саме про оці зірки й почав говорити молодий командир робітничого загону, колишній петроградський студент.

Він пояснив, що на Сонці — такому блискучому й ясному — подеколи з’являються темні плями. На його поверхні закручуються велетенські чорториї, на величезну висоту здіймаються хмари розжареної речовини. Заряджені частинки долітають аж до Землі, і тоді тут танцюють магнітні стрілки, порушується радіозв’язок, а біля полюсів спалахують надзвичайної краси полярні сяйва.

Але такі заряджені частки долітають не тільки від Сонця. Наше Сонце — крихітна порошинка Всесвіту серед незліченної кількості таких самісіньких, а то навіть і далеко більших тіл. Навколо кожного сонця кружляють планети — може, такі, як Земля, — на тих планетах, можливо, живуть такі люди, як ми, і — хто знає! — може, ті люди вже давно винищили своїх буржуїв і встановили комунізм…

Так говорив молодий командир. А Микита Чухрай, чоловік з двома класами освіти, слухав, роззявивши рота. Перед ним, колишнім батраком, вперше розкривалися величні, навіть страшні поняття: безмежність простору й часу, можливість існування інших світів, інших людей.

Він розпитував і розпитував, пожадливо вбираючи в себе почуте. Так спрагла земля під час першого дощу вбирає життєдайну вологу.

Розмова обірвалась несподівано: на станцію вдерлася ворожа кіннота. Відбувся бій. В тому бою молодий командир загинув, а Микита Чухрай був тяжко поранений.

Так і не дізнався Микита, як звали того командира. З часом подаленів, розплився його образ, — згадувалися тільки непокірна, буйна чуприна та сірі задумливі очі, які, здавалось, бачили недосяжне для інших. А от його слова, його віра у всемогутність науки вкарбувалися у мозок Чухрая назавжди. Він вирішив стати вченим.

Важко було йому спочатку. Часом навіть зникала віра в те, що можна одержати перемогу над власним незнанням. Та його підтримувала світла мета, велична мрія, яку посіяв у його душі один із безіменних героїв громадянської війни. І він таки переміг.

Мрія встановити зв’язок з інопланетними людьми не залишала Чухрая, хоч і видозмінювалась одночасно з тим, як колишній батрак набував знань.

Ще студентом Чухрай висунув проект сигналізації на Марс за допомогою геометричних фігур. Просто й мудро: насадити смугами ліси посеред степу у формі трикутника чи зірки. Смуга завширшки п’ятдесят і завдовжки тисячу кілометрів уже спостерігалася б з Марса у потужний телескоп.

Але зразу ж виявилось: такий проект не новий, та й взагалі нікому не потрібний. Наука встановила, що вищих розумних істот на Марсі немає. До того ж, навіщо такі жалюгідні спроби, коли є радіо?

Перед другою світовою війною професор Чухрай обладнав тоді єдину в світі радіообсерваторію. За допомогою найпотужніших як на той час радіоприладів він обмацував кожну точку небесної сфери, сподіваючись прийняти сигнали з Космосу: адже якщо у Всесвіті є розумні істоти, вони обов’язково користуються радіозв’язком! Радіохвилі, як і світло, поширюються на мільярди мільярдів кілометрів, отже, їх можна перехопити.

І професор Чухрай перехоплював. Та ще й стільки, що аж за голову схопився!

Виявилось, що радіохвилі випромінює весь Космос. Випромінює наше Сонце. Випромінюють планети. Випромінюють туманності й таємничі “радіозірки”. Але це були просто фізичні процеси, а зовсім не цього шукав професор Чухрай. Він сподівався знайти правильні, періодичні електромагнітні коливання, — такі, як у звичайних радіостанцій.

Він вірив у свою мрію, зумів захопити нею свій колектив — обдарованих учених. Довгі роки тривали марні пошуки. І от, нарешті, прийшов успіх.

Професор поглянув на годинник. Чверть на десяту. Треба йти.

Він хвилювався, однак опанував себе і зайшов до апаратної так, ніби нічого не сталося.

— Все готове?

— Так, — відповів йому вже немолодий чоловік, головний інженер обсерваторії. — Все готове, Микито Семеновичу.

Вони подивилися один одному у вічі, міцно потисли руки. Скільки літ довелося чекати на цю знаменну хвилину?! І чи виправдаються їхні сподівання?

— Починай, Петре! — професор випростався, підійшов до пульта. — Запрошуй гостей.

Гості — найвидатніші вчені з усього світу, кореспонденти и кінооператори — заходили поодинці, навшпиньки, наче боялись порушити урочистість моменту. Деякі з них озиралися круг себе навіть з розчаруванням: вони сподівались побачити щось надзвичайне, а це приміщення скидалося швидше на лекційний зал, аніж на апаратну найбільшої в світі радіообсерваторії. Зручні м’які крісла, звукоізоляційна обшивка стін, чималий екран з молочно-білого скла поруч запнутого чорною завісою вікна — оце й усе. А де ж ті найточніші прилади, за допомогою яких здійснюється керування телескопом, що важить кілька тисяч тонн? Де та надпотужна апаратура, яка перетворює потік електричної енергії в “пакети” радіохвиль?

Професор перехопив чийсь запитливий погляд і посміхнувся:

— Не дивуйтеся, друзі. Це, власне, не апаратна. Апаратура телескопа, весь його “електронний мозок”, міститься в герметичному сховищі глибоко в надрах гори. Тут тільки головний пульт.

Пролунав дзвінок. В апаратній згасло світло. Лише над пультом тьмяно горіла лампа під темним ковпаком.

— Пробачте, друзі, — сказав професор, — автомат нагадує, що час починати… Увага!.. — він пильно придивлявся до стрілок хронометра, і коли вони показали точно 21.30, натиснув на кнопку. — Перша станція — струм! Друга станція — струм!

Це був тільки вступ: зараз уся енергія двох потужних атомних електростанцій ішла на те, щоб нагріти випромінювачі циклофорів перед тим, як у головний контур ринуть імпульси справді космічного масштабу.

— Увага!.. Всім на Єдиній Високовольтній Мережі!.. Ввімкнути автомати на перемикання!

Тихо-тихо в апаратній. Всі розуміють надзвичайну урочистість моменту: ось зараз, через кілька секунд, на території всього Радянського Союзу аж на півгодини зупиняться майже всі електродвигуни, погаснуть електричні лампи, замовкнуть радіостанції та телецентри. Вся могутня енергія Єдиної Мережі попрямує в циклофори радіотелескопа; цілих півгодини вируватиме в його незліченних “магнітних пляшках” розжарена до внутрізоряних температур плазма, і аж тоді відбудеться прорив у Великий Космос, далеко-далеко за межі Сонячної системи.

— Лінії приєднано, — сухо повідомив автомат. — Усе гаразд.

“Усе гаразд!” — повторив у думці професор Чухрай. Чомусь знову пригадалась ота залізнична станція під Курськом. Зараз над нею нависає така ж глибока чорна темрява, як і тоді, в дев’ятнадцятому році. Та тільки все, все по-іншому…

— Так ось, друзі, — сказав він опам’ятавшись. — Дві години тому ви переглянули оригінали знімків вічно запнутої хмарами Венери. Розжарені бескиддя скель, грімкотливі вулкани, віковічна напівтемрява… Розвіялась на порох остання надія оптимістів, які сподівалися знайти братів по розуму в нашій Сонячній системі. Але це й закономірно: надто суворі обмеження накладає природа на умови існування живого білка, а можливість не-білкових форм життя й досі лишається нічим не обгрунтованою гіпотезою… Продемонстровані вам знімки було зроблено з допомогою нашого малого телескопа, — вони тьмяні й дрібномасштабні. Сьогодні ми могли б показати вам поверхню Венери зблизька, ви дістали б змогу роздивитись кожен камінець. Але така розвага — надто дорога і навряд чи потрібна. Ми запросили вас для іншого. Ви будете свідками першого, найграндіознішого в історії людства експерименту, спроби перекинути міст через безодню часу й простору між двома цивілізаціями.

Професор зробив паузу і натиснув на одну з кнопок. Темно-фіалковим сяйвом спалахнув екран, срібними цяточками зарясніли на ньому зорі. Під двома з них вималювались назви: “Земля” і “Альфа Орла”.

— Два роки тому, — вів далі Чухрай, — наша обсерваторія опублікувала повідомлення, що від зорі Альтаїр, або Альфи Орла, як називають її астрономи, на Землю періодично надходять дуже слабкі радіосигнали, несхожі на звичайні радіошуми Космосу. Більш ніяких повідомлень у пресу ми не давали. А тепер я можу сказати, що з допомогою новітньої спеціальної апаратури ми не тільки посилили ці сигнали до потрібного рівня, але й визначили їхню природу. Це були випромінювання надпотужного телевізійного передавача. Ціною величезних зусиль працівників нашої обсерваторії спільно з Кібернетичним центром Академії наук сигнали було розшифровано і відтворено.

Професор натиснув на іншу кнопку. Зникло зоряне небо на екрані, а натомість з’явилися геометричні фігури: трикутнички, ромби, кола, спіралі. З калейдоскопічною швидкістю вони поєднувались у химерні сполучення, які одразу ж розпадалися і перегруповувалися, щоб у свою чергу поступитись іншим. А з динаміків, синхронно з рухом фігур, лунало то вищання, то гудіння, то цокання, в якому нічого добрати не можна було.

— Ці геометричні фігури — не що інше, як таблиця настройки, яку передає міжзоряний телецентр. Електронно-обчислювальні машини, аналізуючи закономірності розташування та швидкості зміни фігур, досить скоро зібрали всю зашифровану в них інформацію, потрібну для створення відповідного телепередавача. Такий передавач збудовано. І от через кілька хвилин наша перша програма полине через Космос, аж до зорі Альтаїр… Шістнадцять років мчатимуть туди радіохвилі з швидкістю світла; тільки одна квадрильйонна частка випроміненої енергії досягне тієї далекої зорі. Але я переконаний: її буде сприйнято, і через тридцять два роки ми одержимо відповідь…

Чухрай помовчав кілька секунд, а потім сумно повторив:

— Тридцять два роки! Не всі з присутніх тут доживуть до того знаменного дня. Але що ж — ми ще неспроможні повністю підкорити час і простір… І ця наша спроба — перший крок у невідоме.

Професор занепокоєно глянув на годинник.

— Сьогоднішня передача триватиме сто секунд. Тільки сто секунд!.. Ми довго сперечалися: що показати нашим незнаним друзям? Портрет людини?.. Фотографії земних краєвидів?.. Креслення машин?.. Але для передачі складних зображень потрібний надто великий обсяг інформації. Отже, ми вирішили передати лише зображення елементарних геометричних фігур: квадрата, кола, трикутника, ромба. На перший раз цього вистачить.

Запала пауза. Ніхто не порушив мертвої тиші, бо над екраном враз спалахнуло табло з написом: “Увага!”

— Увага! — неголосно промовив у мікрофон професор Чухрай. — Всім станціям, усім резервам!.. Ввімкніть автомати!

Він натиснув на кнопку, що вмикала найскладнішу електронно-обчислювальну апаратуру радіотелескопа. Усі вчені світу за все своє життя не встигли б виконати й мільйонної частки тих обчислень, з якими мала впоратися ця машина протягом кількох секунд, щоб скерувати радіотелескоп у потрібну точку небесної сфери. Відтепер у дію вступила автоматика; людині з її недосконалими органами чуття тут уже нічого було робити.

Потьмянів і згас екран. Погасла лампочка над пультом. Безшумно розсунулись завіси на величезному вікні в апаратній. І прямо перед очима присутніх вималювався залитий зеленкуватим місячним сяйвом гірський хребет, а на ньому — вся в мереживі червоних сигнальних ліхтарів ажурна чаша радіотелескопа.

Різкий дзвінок, що пролунав у апаратній, примусив здригнутися найвразливіших, сипонув морозом по спинах. Отже, зараз, зараз…

Ввімкнувся метроном. Зазвучав сухий, байдужий голос автомата:

— Десять… дев’ять. вісім…

А коли пролунало — “нуль!” — з чаші радіотелескопа навскоси до обрію вирвався сніп полум’я. І чийсь тривожний голос: “Що це?” — завис у темряві апаратної, розсипався на безліч повторень у мозкові кожного.

Що? Але хіба зараз можна відповісти на це питання? Радіохвиль, звичайно, не видно. Та цього разу потік енергії такий могутній, що, мабуть, в атомах повітря відбуваються якісь невідомі досі процеси: воно сяє, вилискує, немов пружний напівпрозорий стовп.

Сто секунд… Та й швидко ж збігли вони!.. Ось уже й вдруге автомат вимовив: “Нуль!”; ось уже рука професора Чухрая намацала вимикач, щоб увімкнути світло в апаратній… Але він затримався, занепокоєний: чому не гасне світний стовп над радіотелескопом? Післясвітіння йонізованих газів? Ні, тут щось не те… Не те.

Чухрай відчув легке запаморочення голови. З його свідомістю коїлося щось дивне: він тямив, хто він і де він, а водночас усе розпливалось довкола; розпливалось і зникало, поступаючись безмежній порожнечі… Ось здалеку лине чийсь голос; він бринить невідомо де, невідомо як, але його чути дедалі дужче: “Вітаємо вас, брати по Розуму! Вітаємо з виходом у Великий Космос!

Чухрай схаменувся, опанував себе. Обвів очима апаратуру.

Галюцинація? Масовий психоз?.. Кілька десятків чоловік закам’яніли, прислухаючись до чогось нечутного! А по їхніх обличчях стрибають примхливі бліки од яскраво-блакитного стовпа над чашею радіотелескопа… в якому вже давним-давно нема ані ерга енергії!

Професор похопився, перемкнув радіотелескоп на приймання. Може, зараз на екрані вималюється обличчя мешканця далекого зоряного світу?

Але ні, не те, не те!.. Тьмяно вилискує екран, перебігають по ньому блискітки випадкових радіоперешкод… Отже, той пружний блакитний стовп, що уп’явся в чашу телескопа — зовсім не радіохвилі… Але що в такому разі?

“Гравітаційні хвилі! Гравітаційні хвилі! Гравітаційні хвилі!” — Стривай, стривай, хто це промовляє?.. Це — нонсенс, неможливо досягнути швидкості, більшої за швидкість світла!

“Гравітаційні хвилі поширюються в мільйон разів швидше, і для них не існує перепон!”

— Тьху, нісенітниця! — професор Чухрай ще раз струснув з себе дивне оціпеніння. Глянув на радіотелескоп. Стовп ясно-блакитного світла почав поступово тьмянішати. Ось зараз він погасне…

І професор зрозумів: ні, це була не галюцинація! Це й справді прокладено міст через безодню; люди далекої зоряної системи Простягнули руку своїм молодшим братам.

— Ну, любі… Ну, ще хоч трошки!..

І, наче відчувши благання професора Чух-рая, блакитний стовп на мить спалахнув з неймовірною яскравістю… і погас.

А у мозкові кожного, хто був у апаратній, ще довго бриніло:

— Будуйте гравітаційні приймачі!.. Хай щастить вам, люди!