Лазарус

I

— Тра-ах! — щось боляче вдарило Тюрина по голові. Він потер забите місце і незадоволено роззирнувся. Двір Лаври вражав осінньою тишею. Покрова минула, і навала паломників спала, як весняний розлив Дніпра.

— Гуп! — знову озвався невидимий кривдник. З-під ніг слідчого викотився репнутий каштан і вишкірився лискучим боком. Щоосені одна і та сама історія. Кияни нарікали на бомбардування кінських каштанів. Думські гласні закликали вирубати шкідливі дерева і планували додаткові витрати з бюджету. Але тільки-но навесні на гілках з’являлися запашні пірамідки, містяни згадували, що без каштанів Київ не місто. Що вже казати про Лавру.

— Тьху! — з серцем сплюнув Тюрин і почимчикував подалі від ворожого дерева, загрібаючи ногами у довгій чернечій рясі. Ранок не заладився. Замість отримати черговий курс гальванізації, мусив іти на таємну нараду до настоятеля Лаври. «До Самого»,— побожно видихнув Скалонне, не перериваючи снідання. Вустриця пискнула під дворогою виделкою і потонула у величезній пащі поліцмейстера. «Рука руку миє»,— подумав Тюрин.

У Лаврі вкрай потребували втручання відділу людиноподібних. Хай як приховували, чутки проповзли назовні. Вперше за кілька століть у давніх стінах людина повстала з мертвих.

— Справа вкрай делікатна, тому доведеться обрядитися у ченця,— попередив поліцмейстер.

«Монастирські думають, що то людиноподібні. Але, видно, мають сумніви. Ось і попросили про неофіційне слідство»,— подумки переклав Тюрин.

У Києві вже добре знали, що у міській поліції працює синьопикий людиноподібний. Але Лавра існувала за своїми законами. Була державою у державі. Деякі ченці за все життя жодного разу не виходили з-за мурів до міста, тож цілком могли не знати про існування відживленого. Тому його і попросили попрацювати «під прикриттям» — у рясі ченця.

Таємна нарада Лаврського собору відбувалася у старому митрополичому будинку. Тюрин поглянув на товсті стіни, на старовинні віконниці з вузькими прорізами і подумав, що це місце радше пасує для казематів, ніж для зустрічі ієрархів. Розкішний стіл намісника тільки підсилював враження. У маленькій приземкуватій кімнаті видавався грубою рум’яною попівною у селянській хаті.

Члени собору шелестіли рясами, стукотіли патерицями і перебивали один одного, користуючись нагодою показатися новому настоятелю.

— Раб Божий Теофіл випустив дух акурат на Іоанна Богослова. Як годиться, був покладений у Дальніх печерах,— кліпав підсліпуватими очима благочинний, намагаючись не дивуватися синій шкірі гостя.

— Жоден тлін, яко же і жоден хробак, не торкнувся тіла покійного, а братія відчула дивний солодкий аромат,— перебив еклезіарх і мало не вдарився головою об низьку стелю. Був сухий і довгий, як жердина.— Велика благодать зійшла на нашу обитель.

— Вперше за кілька століть,— побожно прошепотів червонощокий келар, з глибин ряси дістав яблуко, сумно на нього подивився і знову заховав.

— Але не встигли члени духовного собору вирішити, чи визнавати мощі Теофіла нетлінними, як сталася друга напасть,— наввипередки проказав економ. Його пенсне зловило вогник лампадки і зловісно блиснуло.— На святого апостола Фоми брат Теофіл ожив!

Очі духовних отців спалахнули обуренням. Тюрин злегка усміхнувся. І вже приготувався сказати, що найпростіше пояснити «диво» (якщо отці так прагнуть раціонального пояснення) — це припустити, що померлий став нечистю. З опису ієрархів найбільше схоже на перетворення на упиря. Це злочин ризикований і складний, але цілком реальний.

Деякий час мертвим тілом можна керувати. Способів чимало — від магії до підселення душі. Ефект тимчасовий, але, може, хтось прагнув саме такого ефекту.

— Теофіл був людиною. До смерті й після неї,— ніби прочитав думки сищика архімандрит Амвросій, у миру Булгаков. Зовсім нещодавно прибув до Києво-Печерської з Почаївської лаври — оплоту чорносотенних настроїв — і тепер прагнув насадити такі самі порядки у новій обителі.— Жодного наглого оживлення, рівно як і відродження в його тілі іншої істоти, не було,— поставив жирну крапку намісник.

Тепер уже Тюрин скривився. Була людина і вмерла, труп зник, а комусь ще й здалося, що між тим устиг походити й інших полякати, але до чого тут поліціянт відділу з питань людиноподібних?

— В історії церкви бували випадки воскресіння,— на зчеплених пальцях архімандрита неприємно заскреготіли персні.— Повстав з мертвих Лазар, на честь якого тепер звуть істот, подібних до вас,— з вуст намісника це прозвучало як комплімент, бо всі знали, яку неприязнь він відчував до людиноподібних.— Апостоли у своїх діяннях повертали людей до життя. Юліан Кеноманійський оживлював дітей, Ірина Македонська — свого батька, затоптаного конем. Мали таку силу Варсофоній Великий, Яків Нізибійський, Симеон-стовпник та інші святі. Здатність на кілька годин підняти з могили, щоб попросити вкластися якнайзручніше, мав і наш Марко Печерський. Усе то за Божим велінням. Іншої, протилежної природи — оживлення мертвої плоті, що принесла нечисть. Але не будемо про гріховну природу мерзоти...— єлейні напівзаплющені очі архімандрита нервово сіпнулися.

Тюрина пересмикнуло. Зловив себе на тому, що відвик од відвертого використання образливого слова на адресу нечисті. У відділку поліції панувала відносна толерантність. Принаймні при ньому образ не вживали.

А от члени собору не забарилися продемонструвати своє ставлення до людиноподібних. На фразі про «гріховну природу мерзоти» благочинний закотив очі та притулив надушену хустинку до носа, еклезіарх зайшовся тріскучим сухотним кашлем, келар з огидою стис повні губи, секретар демонстративно струснув кадилом перед обличчям Тюрина, ніби це могло полегшити перебування архієреїв у одній кімнаті з відживленим. Здавалося, тільки його чин підполковника поліції утримував архієреїв од відвертих образ.

У загальному пожвавленні Олександр Петрович устиг зловити рух тіні у прочиненій кімнатці за спиною намісника Лаври. Майнув формений кашкет двоголовців і суворий профіль з тарганячими вусиками. «Мабуть, і правду кажуть, що Голубєв тут частий гість»,— подумав сищик.

— Хай там як, своїми ногами пішов з могили а чи злою волею іншого, хочемо знати, що сталося з тілом брата нашого! — голос намісника потоншав: він побачив, куди дивиться Тюрин, і демонстративно причинив двері.

— З того, що ви запросили мене,— Тюрин обвів святих отців важким поглядом і зробив єдино можливе припущення,— виходить, що вже маєте на прикметі підозрюваних. І це хтось із людиноподібних? Але, наскільки мені відомо, жити у Лаврських монастирях дозволяється лише людям, чи не так?

У кімнаті запанувало мовчання. Благочинний утупився у стіну, келар знову дістав яблуко, еклезіарх засовався на стільці, економ розвернувся до настоятеля, готуючись ловити кожне слово.

— Не так,— просипів архімандрит, у два слова вклавши все своє ставлення до цього обурливого факту.— Теофіл був ченцем у Дальньому монастирі.

Кожен у келії вибухнув власним незадоволеним зойком, ніби перед ними вивалили віз гнилої капусти.

— Ми не любимо про це говорити, але це єдиний монастир у Лаврі,— здушеним голосом уточнив еклезіарх,— де дозволено жити нечисті.

II

Не дивно, що Тюрин про нього не чув. Дальній монастир був більмом на оці у церковного керівництва. Заснований тисячу років тому, ще до Великої війни Змія, продовжував існувати попри всі намагання його зачинити.

Вже кілька десятиліть за обитель боровся її настоятель. «Теж з мерзоти»,— печально зітхнув келар. І цього разу скривився лише намісник. Інші святі отці поквапилися сховати очі. «Мабуть, добрий священик,— подумав відживлений.— Але так чи так, зникнення мощів — чудовий шанс для нового настоятеля нарешті розібратися з Дальнім. Можливо, і зачинити від гріха подалі».

— Раді вітати тебе, брате...?

Тюрин уже кілька хвилин очікував біля каштана на центральній алеї і не зразу зрозумів, звідки лунає голос. Навкруги нікого не було. Нарешті здогадався й опустив голову. Перед ним стояв опецькуватий гмур з темним, немов дуже засмаглим, обличчям.

— Палладій, настоятель Дальнього,— назвався чернець.

Сищик здивовано кліпнув. У «Класифікації видів» Беллінг писав, що гмури люто боронять прадавню віру в темних підземних богів. Досі Тюрин не чув про випадки їхнього переходу в іншу віру.

— Олександр,— у відповідь назвався Тюрин.

Палладій поважно кивнув і жестом наказав прямувати за ним.

Поява людиноподібних у рясах на центральній алеї Лаври викликала зацікавлення. Послушники завмирали з роззявленими ротами. Статечні ченці, що насолоджувалися останніми погідними днями у палісадниках, супили брови. Заїжджий селянин з в’язанкою дров сторожко перехрестився.

— Кілька десятиліть до нашого монастиря не приходили нові з нечисті,— ніби не помічав загальної уваги отець-настоятель Паладій.— Тим сильніша радість сердець наших від твоєї появи. Хоч і скрутний час ти обрав.

Тюрину довелося зігнутися і стишити кроки, щоб чути слова гмура. Довга ряса чіпляла розкидані по долівці каштани, а потилицю пекли злякані погляди.

— Наша обитель бере початок від п’ятого Константинопольського собору. Від першого миру між людьми і нечистю. Святі отці дозволили людиноподібним навертатися, яко тим, хто має душі й хоче їх врятувати. Так-бо прийшов у цю землю Лаврентій-затвірник і почав споруджувати перші келії.

— Лаврентій-затвірник? — не зрозумів Тюрин.

— Дух-скарбник Лаврентій-затвірник знайшов у печерах великі варязькі скарби і віддав їх на Лавру,— вже з більшою цікавістю поглянув на відживленого гмур.— Лаврентій-затвірник і Мартирій-диякон, що бісів усмиряв, стали першими братами нашої обителі. Першими людиноподібними у Лаврі. Відтоді в Дальньому монастирі мали жити як люди, так і нечисть. Але нових ченців, з людиноподібних, у нас давно не було,— знову наголосив Палладій.

«А зараз і тим більше не буде»,— подумав Тюрин, згадуючи намісника Лаври, а вголос обережно запитав про того, чиє зникнення мав розслідувати:

— А Теофіл?

— Останнім до нас прийшов. Але ж людиною був,— блиснувши очима, собі під ніс проказав гмур.— І по смерті нею лишався, тож не бійся, брате Олександре, сміливо займай його келію, не думаю, що повернеться.

— Але ж тіло його зникло. Як таке могло статися?

— Диво,— впевнено мовив Палладій і ще з більшою підозрою поглянув на відживленого. За стільки років настоятелем навчився бачити підступи лаврського керівництва. І тепер не дуже поспішав вірити новому брату, хоч і з нечисті.

Тюрин вирішив більше не розпитувати. Нарешті вийшли до воріт Дальнього, і сищик завмер від подиву — так відрізнявся занедбаний монастир нечисті від пишної обителі людей. На центральній площі похилилася набік церковця, її оточували брудні келії-мазанки, деякі давно розвалилися і, наче обгризені кістяки, світили непотинькованими дошками. Ще вище Тюрин розгледів вхід до печер, за ним осінньою вогкою землею чорніли монастирські городи.

— Ось ми і вдома,— незворушно проказав Палладій, ніби, на відміну від Тюрина, бачив не зубожілу обитель, а розкішні палати.

— І давно ви тут, отче? — запитав заскочений сищик.

— Тридцять літ, яко один день,— посміхнувся гмур.— Останнім з нечисті прийшов, якщо тебе не рахувати. Інші брати вже кількасот років служать. У нас тут тихо. Немає кращого місця для нечисті, що спокою шукає.

— Або тікає від людей...— уголос подумав Тюрин.

— Не віриш, що людиноподібні здатні щиро вірити у спільного Бога? — Палладій задер підборіддя, щоб краще роздивитися відживленого, а сищику здалося, що в питанні настоятель висловив свої приховані сумніви.

— Просто не очікував зустріти тут гмура,— стенув плечима Олександр Петрович.— Про відданість вашого виду Підземному богу ходять легенди.

— Перед Великою війною нечисті з людьми всі старі боги присягли на вірність Змію,— поволі, ніби продовжуючи власний внутрішній діалог, проказав Палладій.— Змій пішов, а всіх нас об’єднав спільний Бог людей і нечисті, тож у тому немає нічого дивного, брате.

— «Пішов»? — здивувався Тюрин.— Ти не віриш, що Змій помер від ножа Віщого Ольга?

— Мій народ переконаний, що Змій спить у підземних палатах. Є нечисть, що вірить у смерть Змія і його нове пришестя. Є люди, що вважають Змія казкою. А є єдиний Бог, який однаково любить усіх, про кого я згадав.

Палладій молитовно склав руки і схилив голову, потім звів очі на Тюрина і показав на найближчі двері. Вони були дерев’яні, пофарбовані насиньо, як у сільській хаті.

— Тут твоя келія,— гмур натиснув на клямку. В носа вдарив запах сирості й мишей.— Ми до розкошів не звиклі, але тут є дещо, що може стати тобі у пригоді,— скоромовкою проказав ігумен. Тюрин подумав, що попереднє питання відбило у гмура бажання продовжувати розмову.

— Льодовник,— Палладій делікатно скосив очі на плече Тюрина. При цьому його ніздрі сіпнулися. «Я й сам знаю, що від мене смердить»,— про себе вилаявся сищик. Очищення синьої крові вирішувало проблему гнилизни тіла, але ненадовго. Потрібно було регулярно лягати під машину Гальванеску. Краще діяло сухе варення — на кілька годин Тюрин ставав майже людиною, хіба колір шкіри лишався синім. Але й до «солодкої крові Змія» Олександр Петрович волів вдаватися якомога рідше. Окрім оновлення тіла, магічне зілля викликало жахливі сни й видіння, після яких він ще кілька днів ходив, як у тумані. Найдивніше, така реакція на варення з’явилася лише після відживлення. Кілька разів за життя, людиною, пробував магічне зілля — і нічого такого не помічав.

— Брат Теофіл любив свіжину, коли це було дозволено,— гмур нахилився до ляди у підлозі й потягнув за кільце. Від різкого руху з коміра випав великий золотий медальйон, який Палладій злякано накрив рукою. З льоху потягло холодом і гнилизною.

— Здається, льоду ще повно. Вечірня о шостій,— не прибираючи долоні, проказав Палладій і прожогом вибіг з келії.

«У Бога єдиного вірує, а дукач змієпоклонця носить»,— йому в спину прошепотів Тюрин.

Одного погляду на медальйон було достатньо, щоб упізнати зображення: з одного боку — людський святий, з другого — зображення матері Змія — змієногої Апі. Так звані «змійовики» носили ті, хто визнавав Змія.

Але сищик вирішив подумати про Палладія пізніше. Перш за все мав закінчити з оглядом келії.

У давно не топленому приміщенні, як парфуми на немитому тілі, вітав запах свіжого тиньку. Можна було б подумати, що келію готували до нового мешканця, якби не така недбала робота. Хтось швидко розмазав вапно біля ліжка, коло столу і, ніби для годиться, пройшовся навколо образів.

Сищик нахилився до постелі, де переставився Теофіл, і кілька разів рвучко втягнув повітря. Попри перетворення, нюх залишався на диво гострим. Ніби настільки звик до власного запаху, що міг чіткіше відфільтровувати інші. Як і сподівався, ніздрів торкнувся ледь уловимий аромат. Тюрин стягнув матрац і знайшов на трухлявій рамі кілька бурштинових сліз застиглої смоли. Вони ніяк не могли належати старій зчорнілій деревині. Розтер дрібку між пальцями і підніс до носа. Так і є. Повіяло квітами. «Братія відчула дивний солодкий аромат»,— згадав слова еклезіарха. Зі слів благочинного, Теофіла поклали до печер відразу по смерті. «Отже, його тіло почало змінюватися ще в келії. І дуже швидко»,— зробив висновок Тюрин.

Йдучи за свіжими плямами тиньку, переключився на стіл. Торкнувся томів на поличці — всі були присвячені історії Лаври. Тюрин розгорнув «Тератургиму» Кальнофойського[3] і зауважив, що монастирські мапи густо покреслені хімічним олівцем. Теофіл щось вираховував, шукав певне місце. Сищик відгорнув позначену сторінку і здивовано звів брови. Стаття, що зацікавила померлого ченця, розповідала про Василя-пісника, який був одним з чотирьох рясофорних людиноподібних і єдиним упирем у монастирі над Дальніми печерами. Належав до рідкісного виду земляних десмодусів, що важко переносили навіть сутінки і яскраве штучно світло.

Печерський упир уславився тим, що не вживав людської крові й лише двічі на тиждень пив щурячу. Кілька століть тому звався графом Василем Дуніним-Борковським. Був козацьким діячем і страшним багатієм. Мав землі як від Речі Посполитої, так і від Першого царя. Ходили чутки, що йому торгували гетьманську булаву. Але Дунін-Борковський пошкодував грошей. Завелику пристрасть до них мав.

У «Пам’ятній книзі Чернігівської губернії» Іларіона Жихаря, яку теж читав Теофіл, йшлося про посмертне життя Дуніна-Борковського.

Потому як графа поховали, як годиться ховати генерального обозного Війська Запорозького, почав він вставати з домовини і чинити усілякі напасті селянам. Разом з присмерковими гайдуками влаштовував дикі полювання й гучні застілля, викрадав і невинних дівчат, і молодиць з ліжок чоловіків. Навіть почав створювати власний рід. Серед його «синів» називали знаменитого упиря Танського, що під час повстання десмодусів перейшов на бік людей.

Нарешті один із заможних сусідів Дуніна-Борковського не витерпів (якраз проти шлюбної ночі зникла його дружина) і запросив архієпископа Іоанна Максимовича. Архієпископ знав чари, зустрівся з дебоширом і переконав його покинути лихі справи. Дунін-Борковський, усупереч звичаям упирського роду, віддав гроші й майно монастирю, а сам одяг рясу.

У «Житіях печерських старців» наводиться легенда, яку теж підкреслив Теофіл, що упир власноруч зарив у печерах скриню з золотом. Її можна відчинити лише у найскрутніший для монастиря час. Хай як просили наступні намісники, хай як шукали завзятці, але Василь не відкрив таємниці скарбу. «Так і лежить скриня, повна золота, десь у лаврських печерах»,— завершив житіє невідомий автор.

Сищик поклав книгу і придивився до тиньку. Хтось старанно забілив стіну. Керуючись миттєвим інстинктом, Тюрин потер пальці олівцем і провів по поверхні. Чорні сліди увиразнили малюнок. Відживлений міг би заприсягнутися, що Теофіл і тут шкрябав мапу лаврських печер.

— Не інакше як скарб упиря шукав! — охнув Тюрин і аж підскочив від неочікуваного рипіння.

— Шефе? — у дверях показався ніс-картопля Парфентія Кіндратовича Топчія.

— Заходьте вже! — крикнув сищик, лише на мить глянувши на вовкулаку.— Але ще раз назвете мене в цих стінах шефом, нарікайте на себе. Для вас — брате Олександре.

— Ясно, чого ж мені не ясно, ше...— закліпав рудими віями вовкулака.— Брате Олександре.

Топчій зачудовано оглядав келію, автоматично струшуючи лушпиння з темної монастирської куртки. Слідом за шефом мусив вирядитися у церковне.

— А що це за людська кров у вас тута під ногами? — Парфентій незворушно тицьнув у ледь помітну темно-буру пляму біля ляди.— І льох відчинений. Обережніше, ше... брате Олександре. Мій кум на тому тижні отак-о з дурної голови не опустив ляду на місце, а потім гепнувся. І до вечора гавкав, як той пес на шворці, поки кума з базару не прийшла. Так ще й отримав за потовчену квашенину і горілку. Ну випив, як не випити? — розійшовся околодочний.— Як-то кажуть, у лихий час п’ю і квас, а побачу пиво — не пройду мимо. А що було цілий день робити?

— Що? Яка кров? — Тюрин різко обернувся, недовірливо глянув на помічника, підійшов і нахилився до підлоги.— Впевнені, що людська? — суворо перепитав вовкулаку, хоча чудово знав, що Парфентій у цьому ніколи не помиляється.

— Людська,— ще раз понюхав вовкулака,— але давня, тижнів зо три як розлита. Мабуть, і всередині була,— ніздрі Топчія нервово сіпалися.

— Треба подивитися, що у льосі,— сищик запалив гасницю і став на сходи.— Посвітіть! — передав лампу околодочному і почав спускатися до ями.

Топчій почекав, поки Олександр Петрович спуститься, припав до підлоги і передав шефу ліхтар. Льох виявився чималим. Стіни ховала темрява. Було видно лише Тюрина у колі світла.

— Точно кажуть: лаврські як кроти, не дивно, що тут гмур оселився,— сказав відживлений, освітлюючи приміщення.— Що ви дізналися про ченців з людей? Розговорили когось зі служок?

— Химерний тута монастир,— відказав вовкулака.— З Теофілом було троє homo sapiens. Крім нього, брати Протасій і Назарій. Останній — дитя зовсім, ще б жити і жити. Ну, як брати — побратими,— сам себе виправив вовкулака.— Смішна історія. Мені Клим Уткін з Подільської дільниці... Знаєте Клима? На одну ногу шкутильгає?

З льоху долинув роздратований рик. Тюрин знав, що як не зупинити, Топчій розповість про всю родину до третього коліна.

— Добре-добре,— схопився вовкулака.— Отже, про що я? А, так! Протасій до чернецтва був злодюжкою, жив на Подолі з чаклункою, що заробляла приворотним зіллям, у неї ж ховав награбоване. Якось несподівано повернувся зі справи і застукав коханку з товаришем. Той, ясна річ, почав заливати. Мовляв, то все зілля, я б ніколи. Але Протасій не повірив. Одним махом їх і порішив, як курку на Великдень. Нє, його не скрутили, бо ніхто не вмер. Товариш його встиг нову довбешку відростити, яко багатоголовий змій, а відьма виставила замість себе цукрову бабу. Це у нас таке з макухи від червоного цукру, що на сухе варення йде, ліплять. Отак-о відьми зроблять фігуру, рівно як голема з глини, прокажуть закляття — і на тобі: хош яка подоба. І чоловіків ліплять. Особливо якщо тихцем треба від жінки втекти, то сам бог велів цукровика замість себе лишити. Правда, діє недовго. Їх ще тому снігурками називають,— зареготав околодочний, але лише на мить. Зрозумів, що бовкнув зайвого.— Але з тої пригоди Протасій засумував і аж постригся. А Назарій, кажуть, був банщиком у Каплера на Ярославській. Ото у лазнях і роззнайомилися, так Назарій за Протасієм і підв’язався як названий брат.

З-під землі долинув дзенькіт скла і лайка відживленого.

— Знайшли щось? — нетерпляче запитав Топчій, коли з льоху показалося перемащене у павутиння і бруд синє обличчя Тюрина.

— Він тут кров зберігав. Людську,— відказав Олександр Петрович.— Куплену в аптеці за ліцензією упиря.

— Це ви все за плямами визначили? — здивовано гикнув помічник.

— Ні, з оцього,— Олександр Петрович підняв затиснутий у руці скляний штоф зі слідами засохлої крові й етикеткою з адресою банку крові.— Дізнайтеся, як це людина могла купити кров? Заразом попитайте, що той Теофіл був за один. Може, мав родину за стіною, друзів?..

Не встиг Парфентій перейняти пляшку, як у дверях показався черговий гість.

— А що ви тут такс робите? — молодий чернець густо почервонів і швидко закліпав великими, наче у теляти, очима.

— Ви, мабуть, брат Назарій? — оцінив вік ченця Тюрин і завів за спину знахідку.— Служка мій має пристрасть до гріховного напою,— сищик кинув повний щирого гніву погляд у бік Топчія. Той мав охороняти двері.— Так от — наказав вилити отруту і простояти сім діб навколішках з покаянною молитвою.

Тюрин демонстративно віддав пляшку і виштовхав помічника у плечі.

— Суворий ти, брате Олександре,— гарне обличчя юнака випромінювало цікавість.— А я прийшов на вечірню тебе провести, запитати, чи маєш які треби. Теофіл просто людиною був, а ти...— в очах Назарія промайнуло добре знайоме сищику замішання.— І що ж то з нашим братом Теофілом стало, упокій його душу...— знову запнувся молодик.

— Подейкують, зійшла на нього велика благодать?

— О так! Благословенна наша обитель.

— А ти, брате, те диво бачив? — обережно запитав відживлений, спостерігаючи, як очі юнака бігають келією у пошуках цікавинок. «З тих, хто зазирає до чужих баняків на плиті»,— Тюрин поглядом оцінив молодого ченця.

— Увесь монастир уздрів! — Назарій діловито пройшовся кімнатою, заглянув до льоху.— Першими брати-людиноподібні Василь-пісник із Захарієм-травником зауважили, а потім уже і решту прикликали.— Ми з Протасієм, звісно, не барилися,— на згадку про друга блаженна посмішка розлилася по обличчю юнака.— І раптом встав Теофіл перед нами! — чернець мальовничо змахнув руками і навіть підстрибнув на місці.— Мене Паладій відіслав собор сповістити. А коли я повернувся, браття вже Теофіла по печерах шукали. З того дня яко крізь землю провалився. І не знаю, чи правильно, що ти оце його келію переймаєш. А як повернеться?

— Може, вирішив монастир лишити — вийшов іншим ходом та й по ньому? — безневинно запитав Тюрин.

— Немає з печер іншого виходу. Це ти казок наслухався,— насварився пальцем Назарій,— ніби ходи аж до Новгорода йдуть. Але то все байки. Марко Проклятий точно знає. Та й Теофіл чимало часу під землею провів. Любо то йому було.

— Під землею сидіти?

— Ні,— поглянув на Тюрина Назарій, як на сільського дурника, і з придихом додав,— досліджувати. Історію Лаври любив, печери, ходи вивчав.

— Мабуть, сильний розум мав брат наш Теофіл? — Тюрин покірно схилив голову і кивнув на книжки.— Така похвальна пристрасть до історії.

Молодший брат потиснув плечима, для годиться підійшов до столу, ліниво торкнувся палітурок, підсліпувато втупив очі у відбиток п’ятірні на стіні, що лишив Тюрин, досліджуючи тиньк, хмикнув, ніби це було не менше диво, ніж воскресіння Теофіла, і повільно відповів.

— Міцний тілом був. Як оце ти, брате,— Назарій облизав м’яким поглядом відживленого, аж Тюрину стало не по собі.— Міг Іллю-стовпника на плече підняти. Але потаємний. Часто у місто випрошувався.

— І що ж шукав у місті брат наш Теофіл?

— Не знаю,— розчаровано знизав плечима чернець.— Але дивно, що тебе то так цікавить,— гарні очі хитро блиснули.

— Я ж його місце переймаю,— добродушно проказав Тюрин.

Назарій подивився на відживленого, наче роздумував, чи вартий той уваги, і з милою посмішкою зауважив:

— Хіба Василь-пісник знає. Багато часу за розмовами провели.

— Упир-схимник? — спохмурнів Олександр Петрович. Згадав позначену сторінку в Житіях.

— Тільки ти не виказуй мене, але у них спільний гріх був,— Назарій довірливо нахилився до Тюрина і майже одразу відсахнувся, по-дівочому прикривши носа рукою.— Теофіл розкоші любив,— чернець кивнув у бік льодовника,— а Василь у нас знаний багатій. Хоч і грошей своїх нікому не показує.

III

Дерев’яна церковця порипувала, як стара, в якої не лишилося жодної дужої кістки. Бані, здавалося, гойдалися від вітру. Підлога зойкала від доторку ніг. Пахло ладаном і порохном. Рівний голос гмура, що правив вечірню, заколисував, змушував уявити себе на загубленому в безчассі кораблі.

Тюрин згадав, що востаннє відвідував службу ще за життя матері. Після втечі з маєтку і переїзду до столиці мати стала дуже набожною. Щонеділі ходила до церкви, ставала навколішки і ревно молилася. А коли підлітком Олександр запитав, які ж гріхи вона вчинила, що так палко вимолює прощення, мати сказала, що це не для себе, а для нього і для батька.

— Я ще не встиг нагрішити,— заперечив Олександр.

— У гріх тебе вмочив батько! — відказала мати.

Тюрин шкодував, що так і не розпитав, що вона мала на увазі.

Остання зустріч, за день до смерті матері, досі тривожила пам’ять. А одна фраза віднедавна почала приходити особливо часто.

— Він проміняв тебе на нечисть! Зустрів її і відмовився від нас,— істерично прокричала мати, кидаючи у нього лист батька, в якому було лише холодне прощання.

«Зустрів її»,— знову і знову прокручував у голові Тюрин. Раніше він думав, що йшлося про коханку з нечисті. Тепер почав сумніватися.

Справи змієпоклонців у архівах Четвертого відділу були мовчазними свідками пошуків батька. Потому як Тюрин-старший дізнався, що серце Змія забрала Апі, він зосередився на її пошуках. За його сприяння були виловлені десятки змієпоклонців. На допиті кожного він був присутній особисто. Тюрина-старшого цікавило одне — як викликати Апі.

Слова матері могли значити, що батькові це вдалося — він знайшов Апі. Але як і коли, Тюрин-молодший поки що не знав.

— Смертію смерть подолав! — особливо голосно вивів молитву гмур. Тюрин здригнувся. З думок про батька знову повернувся до рипучої дерев’яної церковці й мусив зосередитися на ченцях.

У сільських храмах Межі зазвичай людиноподібні тіснилися біля входу. У соборах Києва все залежало від характеру панотця, складу громади, але тут, у церкві Дальнього монастиря, люди і нечисть стояли впереміш.

Назарій тулився до приземкуватого смаглявого чоловіка, що міг бути тільки Протасієм. Старший з братів мляво шепотів молитви, раз по раз давлячись позіханням.

У центрі горою грубої сили височів Марко Проклятий — один з п’ятьох людиноподібних у Дальньому. Сиві пасма падали на очі. Стирчав лише зламаний, ніби вбитий в обличчя, ніс. Кремезні руки сягали нижче колін. Лівою обіймав іншого з нечисті — Іллю-стовпника, що до середини тулуба вріс у дерев’яну колоду. Щоразу як Марко замахувався, щоб покласти хрест, стовпник хитався, як від ударів сокири. Очі Іллі були міцно заплющені, а на голові тулилося пташине гніздо.

Ще один людиноподібний лежав розпластаний на підлозі. По темних, наче старе коріння, пальцях, що міцно трималися за чавунні плити, сищик визначив Захарія-травника. На мить здалося, що у мерехтливих тінях біля кануну з розп’яттям розгледів Василя-пісника. Темрява здригнулася, і місце виявилося порожнім.

Попри все, що сталося у Дальньому монастирі, ченці здавалися заглибленими у молитву. Гріх цікавості не торкнувся їхніх суворих облич. Хіба молодий Назарій вряди-годи розвертав голову в бік Тюрина, а потім винувато зиркав на Протасія.

— Відаю, що думаєш, отроче,— за плечем Тюрина почувся шепіт, ніби змія проповзла над вухом,— чи була душа брата Теофіла уж тако відкрита небесам, щоб сподобитися воскресіння?

Серце сищика на мить зупинилося, хоча боятися не було чого. В жилах давно пульсувала не цікава упирю синя рідина доктора Гальванеску.

З-під клобука схимника на Олександра Петровича подивилися жовті, як у кота, очі Василя-пісника. Страшно червоніли вуста. «Повнокровні,— промайнуло в голові у Тюрина,— занадто, як на того, хто харчується самими пацюками».

— І чи понєже за заслуги оцінений, яко агнець Божий? А чи покараний посмертним життям, яко першоспокусник-змій за гріхи тяжкі й підступні? — голос шелестів, наче прив’яла трава, і Тюрин відчув, як холод розливається по шкірі, і з подивом відзначив, що напівживе тіло досі може лякатися.

— Вам видніше, брате Василю. Кажуть, чимало з Теофілом спілкувалися?

— Я обітницею мовчання вуста не запечатував, а розваг у нас небагато. Теофіл історії давні любив. Час на дотик мацав,— жовті очі гіпнотизували, зазирали в саму душу.— Здається мені, синьопикий, і ти шукаєш правди у минулому?

— Іноді минуле може пояснити теперішнє, а то і майбутнє,— подивився Тюрин на Василя-упиря і подумав, скількох той встиг обернути за довге упирське буття. Близько трьохсот років існування давали силу і досвід, щоб створити чималий рід. Мало хто з сучасних «батьків» упирських родів міг похвалитися таким довголіттям. Упирські повстання і протистояння з людьми призвели до винищення найкращих. А пісник сховався за стінами, і час для нього ніби зупинився.

Грінівецький, від якого Тюрин порятував велику княжну, мав трохи більше ста років. Його обернув один з декабристів — Олександр Поджіо. Від «батька» Грінівецькому дісталася ненависть до монархії та імперії, а ще чималі сили для продовження революційної справи.

Дивлячись на біле й роздуте, наче у потопельника, обличчя Василя-пісника, Тюрин згадав, як убив Грінівецького. Йому пощастило. Упир-заколотник одним порухом пальця міг зламати людині кістки. Начальник царської охорони полковник Розенов пожертвував собою, щоб Тюрин зміг прошити груди Грінівецького священним кілком. Олександр Петрович досі пам’ятає вираз обличчя упиря: подив смерті і прикрість, що не зміг закінчити почате. Проти нього Василь-пісник здавався сільським дідуганом, якому до всього є діло, але немає сили більш ніж на теревені.

— А я тебе як книгу читаю, немертвий,— проказав упир-схимник,— ким був, ким є, ким станеш...

Відживленому здавалося, що пісник постійно змінює положення, кружляє, як муха над головою, водночас усюди і ніде.

— І ким я є? — розсердився Тюрин.— Думаєш, я не знаю?

— Думаю, не знаєш,— хитро посміхнувся упир.— Гадаєш, що сам свою долю куєш, але ні. За тебе все вирішено. Але мені немає діла до старих чи нових богів. У Василя-пісника свої турботи, свої бажання.

— І чого ж може бажати трьохсотлітній упир? Яких таких розваг, крім крові? Ти Теофілу золотом за кров платив? — просипів Олександр Петрович. На них почали озиратися інші брати.

— Годі, брате,— проказав упир, здавалося, не розтуляючи губ,— хіба не бачиш? Схимник я і пісник. І золота давно не маю. Все на обитель віддав. Теофіл, дитя, теж розпитував. Але і йому казав, і тобі скажу: не маю скарбів. То все легенди.

— То що ж тоді Теофіл у печерах шукав?

— Щось шукав, але мені то не відомо. Хто людині заборонить, коли їй нетерплячка? Цікавий був, як от ти, синьопикий,— сищику здалося, що упир змовницьки кліпнув лівим оком.— Але ти краще Марка Проклятого розпитай. Теофіл з ним шляхи печерні топтав.

Гмур показово замовк і суворо глянув на порушників спокою, а упир зник так само несподівано, як і об’явився, тільки тінь біля кануну знову загусла. Тюрин подивився на кремезного Марка Проклятого і насупився. Хай який небезпечний трьохсотлітній упир, а «навіки проклятий» ще небезпечніший.

IV

Топчій запізнювався, і сищик вирішив пройтися нічним монастирем. Після вечірньої причащали справжнім живим соком, і в тілі досі відчувалася легкість скинутих років. Попри жовтневу вогкість, хотілося зняти монастирську куртку і вдихнути на повні груди.

Тонкий серпик молодого місяця ледь освітлював сонну обитель. Лише де-не-де, як з іншого світу, долинали вереск тварин чи голоси. На півночі Дальній межував лише з дніпровськими кручами. А рідко який рибалка ризикував упритул підходити до оповитих легендою берегів. Містяни вірили, що Київ перерізаний підземними ходами, в яких навіки-вічні замкнені потвори з почту Змія, а може, і сам цар людиноподібних. У деяких місцях, як тут, у лаврських печерах, межа між світами тоншала.

Ніч у Дальньому монастирі видалася неспокійною.

Тюрин помітив рух біля входу до печер. Величезні лапища відчинили двері, й досередини протиснувся зігнутий у три погибелі Марко Проклятий. Горбом височів заплічний мішок. Тюрину вчулося, що з нього лунають невдоволені жіночі голоси.

Ходило чимало чуток про страшного людиноподібного. Чернігівський слідчий і аматор-дослідник нечисті Олекса Стороженко написав розвідку про Марка Проклятого, де на основі зібраних фактів доводив, що Марко був покараний «вічним неспокоєм» за вбивство рідної матері й сестри. Про схожий випадок написав поет-людиноподібний — Іван Франко у «Смерті Каїна».

У книзі Ебрсо Морпурга названі й інші «прокляті», покарані вічністю за страшний гріх: Каїн, Агасфср, Еспера-Діос, Бутадеос, Картафіл, Летючий голландець, Тангейзере, Ян Родуїн. Описуючи «проклятих», Морпурго відзначає їхній лютий характер, ненависть до всього живого і потяг до мандрів. Прикметно, що Марко Проклятий вже кілька десятиліть живе на одному місці. І він чи не єдиний «проклятий» у Межі.

Двері за Марком Проклятим з ляскотом зачинилися, а Тюрин звернув увагу на вогник у келії травника. Сищик обережно наблизився до вікна і встиг побачити, як Назарій щось прийняв з рук Захарія, сунув згорток за пазуху і швидко перебіг до сусідньої «квартири». Його обличчя ясніло від радості. Але до дверей не кинувся. З сумом глянув у темне вікно і ніжно, самими пучками провів по стіні, ніби пестячи того, хто спав з іншого боку. Мука викривила гарне лице. Назарій покрутив головою, пересвідчився, що його ніхто не бачить, і всівся під вікном.

тихенько завів чернець.

Тюрин з подивом усвідомив, що Назарій вмостився біля келії Протасія, а пісня у його вустах набула зовсім іншого змісту. Відживлений посміхнувся і згадав Василину, і враз болюча зморшка перерізала чоло.

Почасти через панну Айвс він зараз у Лаврі. Після справи маніяка-перелесника Тюрин шукав будь-якої нагоди, щоб звернутися до Василини по консультацію. Планував маршрути так, щоб проїхати Великою Підвальною. Вже з Володимирської починав виглядати Замок барона з вічною хмарою над дахом.

Щоб мати кращий вигляд, Тюрин ковтав перед візитами до Айвс сухе варення і якось обмовився, що від «солодкої крові Змія» має жахливі видіння. Тоді Василина торкнулася його руки і попросила «більше так не робити». Тюрин міг заприсягтися, що вона здогадалася, навіщо він їв зілля. Йому стало соромно, а ще страшно від того, що думка жінки стала для нього настільки важливою. Це суперечило обіцянкам самому собі ні з ким не зближуватися.

Більше сумнівів додав випадок у лікарні, де кілька разів на тиждень проводила безкоштовні консультації для нечисті панна Айвс.

Тюрин чекав навпроти її кабінету. Біля вікна палив і кидав на нього знервовані погляди упир у білому халаті.

— Теж потрапили у полон чарівних очей? — нарешті не витримав десмодус і кивнув на двері Айвс.— Думаєте, з її боку це щось більше за екзотичне бажання дослідити небачений вид? Не тіште себе ілюзіями. Для людей ми лише потвори.

Упир виявився з рідні одного з пацієнтів Василини. Ще на початку кар’єри до неї на прийоми ходив новонавернений десмодус. Тяжко переживав перехід. Вона не змогла йому допомогти, і десмодус насадив себе на кіл. Перед тим залишив записку, де освідчувався Василині. Його рід ще довго звинувачував ексцентричну лікарку у грі з почуттями юнака. Нібито вона його у себе закохала, щоб краще вивчити упирів.

Історія вразила. Хай як воно було, хай яке добре серце мала Василина, вона — лише людина, а Тюрин... уже ні. Побувавши по обидва боки кордону, тепер добре розумів, якою глибокою є межа між видами. Забагато ненависті, образ, упереджень роблять її майже нездоланною. При всій щедрості душі Василина не змогла б покохати людиноподібного.

Тому Тюрин так легко погодився на неофіційне завдання Скалонне. «Час без Василини має остудити голову. Краще і не фантазувати про стосунки, які від початку приречені»,— подумав Олександр Петрович, спостерігаючи за сплячою Лаврою.

— Шефе... брате Олександре,— відірвав від гірких думок шепіт Топчія.— Нам сюди. Вовкулака показав у бік церкви Всіх святих. У цей час брами були зачинені, але метикуватий околодочний зумів домовитися про прохід. Вони довго дерлися темними провулками, кілька разів зустрічали військових з Печерської фортеці. Попри комендантську годину, нікого не дивувала поява чорноризців пізньої ночі. Служки особливо часто бігали до невибагливих солдаток.

— То ви кажете, кров була з Олександрівської лікарні?

— Ясно що напряму ніхто не сказав. Але я обережно, як ви вчили, притис аптекаря, то він і розповів, що крівцю брала одна краля-упириця, яка тута сестрою-жалібницею працює. Аптекар їй зайві норми видавав. По-приятельському,— очі вовкулаки хтиво блиснули.

Після нескінченних блукань між корпусами Топчій нарешті штовхнув двері. В носа вдарив запах формальдегіду та гнилого м’яса.

— Це що — трупарня? — здивувався Тюрин.

— Ясно що. Куди ж її сердешну візьмуть?

У кімнатці з мерехтливим електричним світлом їх зустріла молода жінка. Жовті очі палали на блідому стомленому обличчі. Безкровні, аж прозорі вуста прикривали довгі гострі зуби. Вона здавалася тендітною і вицвілою у білому, не дуже чистому халаті. Тюрин знову чомусь пригадав таку іншу і повну життя Василину.

— Парфентій Кіндратович попросив розповісти,— руки упириці тремтіли, вона кілька разів намагалася розпалити цигарку, аж поки сищик не запропонував допомогу. Жінка вдячно кивнула і з насолодою втягнула дим. У примарному світлі блиснуло гостре ікло.— Сказав, зарахуєте добровільну участь. Прошу, зробіть так, щоб ліцензію не забрали. В мене на тваринну кров алергія,— простогнала упириця.

— Розповідайте,— наказав Тюрин, ховаючи вогонь.

— Теофіл, чернець лаврський, раз на тиждень брав штоф крові. Платив справно. Розпитував про упирів, казав, що мусить підмазатися до столітнього десмодуса, щоб вивідати якусь таємницю.

Вії жінки тріпотіли, наче крила метелика, ніби вона не могла довго дивитися на синьопикого слідчого.

— Що за таємницю?

— Певно, про гроші. Хвалився, що скоро забагатіє. Ніби мав знайти скарб. Усе про якусь древо-келію розповідав.

— Ви добре знали Теофіла? — Тюрин подумав, що якби це була звичайна жінка, то її б обличчя залив рум’янець, але був змушений поставити наступне питання.— Не тільки ж через гроші зустрічалися?

— Зрозумійте правильно,— упириця опустила очі,— він добрий до мене був. А серед людей це така рідкість. Думаю, ви знаєте, про що я? — жінка з сумом подивилася на синю шкіру Тюрина.— Але хорошим не був.

— Що ви маєте на увазі?

— Якось бачила його з людьми у чорних шинелях. Вони гадали, що самі. Говорили по-приятельському. Жартували. Чула тільки, як Теофіл сказав, що поділиться, як знайде.

Тюрин з радістю вийшов на повітря. Трупарня справляла гнітюче враження. Не полишала думка, що десь тут у 1897-му лежав його батько. Після приїзду до Києва Олександр Петрович звертався до керівництва лікарні, але йому не змогли сказати, хто написав листа про смерть батька чи де зараз по коїться Тюрин-старший. Усі архіви згоріли під час пожежі у 1905-му. А кладовище неодноразово розширювали і перероблювали, тож навіть цвинтарний дух заплутався, де хто лежить.

«Може, варто було запитати в упириці?» — подумав Тюрин і сам собі заперечив: тонкі риси, інтелігентна вимова видавали у жінці високого десмодуса, з давнього аристократичного роду. Такі рідко запам’ятовують людей.

— Батьків на кіл посадили після повстання 1861-го,— ніби читаючи думки, повідав Топчій на зворотній дорозі до монастиря.— От вона, як неблагонадійна, і поневіряється. Де це бачено, щоб така, як вона, за штоф продавалася.

— Яка така, як вона? Хіба ви не знаєте, скільки ваші так звані благородні упирі крові пролили за останні століття? — просичав Тюрин. У душі було шкода гарної упириці. Ризикувала, навіть натякаючи на чорносотенців. Але перед очима вкотре спливло обличчя Грінівецького.— Ви помітили, що вона сказала про чорносотенців? Не виключено, що Теофіл був членом «Двоголового орла». Можливо, і скарб Василя-пісника шукав за їхнім наказом, або щоб вислужитися. Тому і носив упирю кров.

Тюрин згадав, як бачив Вольку Голубєва у намісника. Почаївська лавра, звідки до Києво-Печерської перейшов архімандрит Амвросій, вважалася оплотом боротьби за чистоту людського роду.

Відразу після прибуття нового намісника «Двоголовий орел» отримав величезні внески. Наклади їхньої газети збільшилися у кілька разів, а акції стали ще голоснішими. Тому зв’язок чорносотенців з керівництвом Лаври не випадковий.

«Те, що Теофіл пов’язаний з „Двоголовим орлом“, тільки ускладнює завдання»,— подумав Тюрин. Він постійно переходив їм дорогу.

— Думаєте, Теофіл так напосівся на упиря з тим золотом, що пісник вирішив його убити? А може, слухайте,— зрадів вовкулака власній здогадливості,— упир перестарався — зробив собі подібним? А Теофіл наче помер, а потім утік?

Тюрин хотів дорікнути Топчію незнанням процедури, а потім згадав, що нелегальні перетворення розслідує Четвертий відділ. Упирі — потенційні революціонери, а тому їхнє «розмноження» контролює політична жандармерія.

— Для перетворення треба бажання і вміння, причому обох,— пояснив Олександр Петрович,— випадково не вийде. Хіба... Теофіл сам попросив? — Тюрин замислився. У його практиці траплялися випадки: людина зближувалася з упирем і загорялася бажанням стати такою самою.— А що ви про Теофіла дізналися? — запитав сищик.

— Він у залізничних бараках виріс, коло Протасового яру,— Топчій зневажливо сплюнув.— Там вічно люди з нечистю б’ються. Фомка Андрєєв, як його у миру звали, сирота, швидкий на розправу. Про таких говорять: «високий як лоза, дурний як коза, злий як дика кобила». Завжди першим у погромах був. А щодо «Двоголового орла» — не чув. Ви ж знаєте, які вони секретні,— кисло проказав вовкулака. Вже здогадався, яким буде наступне завдання шефа.

— То дізнайтеся!

Коло брами відживлений різко розвернувся. Кілька разів здавалося, що чув тупіт переслідувачів. Глуха темрява навколо світлих острівців від ліхтарів дихала спокоєм. Топчій безтурботно знизав плечима: мовляв, якого темного наброду не зустрінеш довкола міської лікарні.

V

Наступного дня сищик подався до Дальніх печер, щоб розпитати Марка Проклятого. Але завдання виловити кремезного могильника виявилося не з легких. Дужі руки, мовчазний характер, невтомність зробили його затребуваним по всій Лаврі. Там, де роботи було на артіль, Марко міг упоратися самотужки, ще й за безцінь.

— І нащо йому стільки грошви? — Тюрин розлігся на пригірку біля входу до печер в очікуванні на могильника. Жовтневе сонце дарувало останнє тепле проміння.

— Ясно нащо — на базарі тринькати,— моментально знайшовся вовкулака, що тут-таки засівав долівку лушпинням.— Нещодавно на Галицькому Проклятий усілякий непотріб згрібав: стрічки, дукачі на шворці, коралі. Хустку з великими квітами потяг. Може, яку молодицю за стінами улещує, га? — Топчій замислився, а за мить маленькі очі здивовано округлилися.— Але уявляю ту бабу! Мабуть, якась відьмища потворна пудів на сто. Меншу точно роздушить.

А Тюрин згадав жіночі голоси з торби Марка і подумав, що всі ченці у Дальньому монастирі мають свої таємниці Дзвін на дерев’яній церковці пробив обідню. Самотній тривожний звук злякав ворон, що обсіли пагорби над печерами. Несподівано для Олександра Петровича Топчій розвернувся до храму, зняв шапку і поклав на груди розмашистого хреста, а потім дістав з пазухи медальйон і приклав до губ. На подив Тюрина, це знову був змійовик. Але вже срібний.

— Ви, мабуть, усім свічки ставите, Парфентію Кіндратовичу? — посміхнувся Тюрин.— І Єдиному Богу, і Змію?

— Часи зараз такі,— несподівано серйозно відповів вовкулака. Його очі дивно блиснули.— На Галицькому сьогодні при мені відьма-ворожка почала віщувати про прихід Змія. Очі закотила, з рота піна, сама аж зелена, кричить: «Року Божого 1914-го почнеться кінець часів, і повернеться Змій, і втопить Київ у крові».

— Кому-кому, а вам у таку дурню за посадою вірити не можна,— насварився Тюрин, але в душі похололо, між ребрами стисло і стало важко дихати. На щастя, на схилі показався Марко Проклятий, і Олександр Петрович зосередився на ньому.

Величезними ножищами Проклятий міряв землю, однією рукою тяг Іллю-стовпника, другою притримував пазуху, оберігаючи заховане. Тривога і страх читалися на широкому обличчі людиноподібного. Марко притулив стовпника біля входу і кинувся донизу.

Ілля так і стояв із заплющеними очима, коли і Тюрин пробіг повз. Вовкулака, як завжди, лишився охороняти вхід.

Здавалося, незрима гільйотина на вході обрізала все сонячне проміння. Печери вчавило в підлогу огромом землі і столітньою історією. Пахло перегорілим лоєм і ладаном. Лампадки мерехтіли, кидаючи на стіни злякані тіні. Святі урочисто лежали у нішах, про вмурованих у стіни свідчили скупі таблички чи вічка у кладці. Тюрин попрямував найширшим коридором. Проклятий так поспішав, що не помітив переслідувача. На якусь мить сищик злякався думки, що без сторонньої допомоги не зможе звідси вибратися. Лабіринт темних, схожих один на одного коридорів затягував. Нарешті показалося яскраво освітлене приміщення. З-за рогу з кімнати, де зберігалися мироточиві голови, прилинули мелодійні голоси.

«Невже Марко таки жінок протягнув?» — подумав Тюрин і обережно зазирнув до печери. Здоровань у сажень на зріст стояв навколішках перед відчиненою шафою і заливався гіркими сльозами. Понад кремезними плечима на сищика шкірилися голомозі голови у скляних ковпаках. Порожні очниці сліпо вдивлялися в темряву. Зараз вони спали. Лише на великі свята і величні події ділилися миром.

Марко щось простягав невідомим жінкам, що якимось дивом ховалися між головами на полицях. Тюрин зробив ще один нечутний крок і побачив у вузлуватих долонях прикраси. З цікавістю витягнув шию і не помітив, як краєм ряси зачепив позолочене панікадило, що зі страшним гуркотом гепнулося на підлогу. Наступної миті все змішалося. Ніби дикий звір наскочив на Тюрина, величезні пальці вп’ялися у горло. Над лицем нависли палючі жаринки очей. Аби не дивовижна живучість і сила, отримані разом з відживленням, хребет сищика розлетівся б, як тонка склянка. Тюрин щосили вчепився у клешню. Ноги бовталися у повітрі. Голова була готова відвалитися. Тюрин малодушно подумав, що доведеться продовжити існування у двох половинах, бо ж тут його доктор Гальванеску точно не знайде, щоб знову зібрати.

— Годі, ти, йолопе проклятущий! Бузувір! А бодай моє черево тебе не родило. І як такого дурня тільки земля носить. Цур тобі й пек! Відпусти синюшного! Бач, зараз очі виваляться,— наказав суворий старечий голос.

Миттєва зміна відбулася з Марком Проклятим. Раптом зіщулився, здрібнів. Риси розгладилися, а хватка ослабла. Він обережно поставив сищика на підлогу і навіть, як малій дитині, обсмикнув рясу.

— Ану вибачайся перед чорноризцем, підла душа. Душогуб! — кричав той-таки голос.

— Мамо, а хай-но він його покаже. Мабуть, спеціально комедію розігрує, аби тільки мені кульчики не купляти,— капризно попросив інший.

Могильник ще більше похилився, ніби під вагою страшної провини, і ступив крок назад, пропускаючи Тюрина до шафи. Сищик з цікавістю вийшов наперед і вкляк від подиву. На середній полиці, між голими черепами, покоїлися дві живі жіночі голови. На кільці чорного, як смола, волосся посміхалася молода і гарненька, поруч супила брови сивокоса.

— О, то це один з нечисті. Новенький. Нічого з лиця,— заторочила молодша.

— То, може, Маркові хоч перед братом соромно стане. Хай синюшний подивиться, як наш бугай з рідні збиткується,— стара лише глянула на Тюрина. Її очі ще дуже запалали у бік сина.— Ти чого сестрі кульчики не приніс? А мені? Хіба то хустка? Хіба я заслуговую на таке дрантя? А бодай я очі заплющила і не бачила! — голосила стара.

З кожним словом голова велета схилялася дедалі нижче. Велике тіло обм’якло, і здавалося, він от-от з риданнями зариється у долоні. Тюрин не став вислуховувати, що прикличе зла жінка. Він обережно зачинив дверцята. Потім схопив очманілого Марка за рукав і потягнув коридором. Відпустив, коли зупинилися у невеличкій келії. Боявся, що той знову кинеться з кулаками, але Проклятий лише розгублено вибалушив очі.

— Ти їм лише раз голови зніс, а вони тепер цілу вічність допікають,— спробував заспокоїти Тюрин, згадуючи книгу Стороженка. За нею, Марко мусив носити з собою торбу з відрубаними головами жертв, поки вони самі не захочуть іншого.— Сказано-бо: жінки — бісове насіння.

— Мій то гріх! — нарешті поворухнувся Марко.— Сховав тут. Думав, і мені спокійніше, і їхні душі мир обрящуть. А воно он як.

— Але ти добре вчинив. Святе місце. Навіть мертві воскресають.

— Ти про Теофіла? Якщо він так смерть знехтував, то мені шкода. Тут би хоч раз умерти,— тяжко зітхнув Проклятий, аж мало не задув каганець над образами. Кожне слово вимовляв важко, ніби штовхав вагонетку заіржавілою колією.— Але Теофіл прокинувся зміненим і відразу кудись подався, ніби тільки для того і встав.

У темряві щось зашаруділо. Земля тріснула й осипалася сухою цівкою. Тюрин подумав, що навіть удвох з Марком Проклятим не хотів би зустрітися з новооберненим упирем. У перші тижні вони майже дикі.

— Ти кажеш, прокинувся зміненим. Що ж змінилося у тілі нашого брата Теофіла? — запитав Тюрин.

— Пахнув гарно, знаки мав...— перераховував Проклятий і ніби по-новому проживав мить.— А може, таки справді воскрес, а я малодушний? — Марко розвернув до Тюрина перемащене у бруд лице. Очі наївно палали.

— Знаки? Про які знаки ти говориш? — перепитав заскочений Олександр Петрович. Думав про те, що першим бажання новонароджених десмодусів, позбавлених пам’яті й ошелешених новими відчуттями, є кров. Може, її і кинувся шукати Теофіл? — Стигмати?

— Плями темні, тверді. Може, і стиг-ма-ти,— покрутив у роті незвичне слово Марко і радісно схопився.— Може, через ці стиг-ма-ти і стіни ходять?

Ніби на підтвердження слів Проклятого, у ґрунті знову щось тріснуло.

— Таке і раніше бувало, як хто з братів помирав. Але зараз просто дуже печери нервують.

Проклятий провів вузлуватою рукою по стіні. Павутиння тріщин зі скрипом розбіглося під його пальцями, ніби спричинене дотиком.

— Кажуть, Теофіл скарб шукав? — запитав Олександр Петрович.

— Шукав,— з легкістю погодився велет.— Василь-пісник пожартував, що треба у древо-келії рити. То Теофіл, наївна душа, і повірив.

— А чому ти вважаєш, що упир пожартував? — Тюрина здивувала впевненість Проклятого.

— Сам побачиш,— загадково сказав Марко і знаком показав йти слідом.

Марко випростав руку з ліхтарем і освітив загадкову кімнатку. Перше, що спало на думку сищику,— «перевернутий кошик». Стіни щільно заплело коріння. Лише долівка залишалася земляною, і то з виступами і корчами неслухняної деревини. «Копати тут і справді важко»,— подумав сищик, роздивляючись підлогу. Лише невеликі заглиблення свідчили про те, що хтось тут міг працювати лопатою. Але дуже давно. Так, що земля встигла обвалитися і затягнути «рани». «Ніби минуло не кілька днів у печері, а кілька місяців під дощем і вітром»,— здивувався Олександр Петрович.

Він поклав руку на бугристий виступ. Рештки давно померлого дерева здавалися пружними і наповненими життям. Кора пульсувала, ніби сік досі циркулював під всохлою оболонкою, і була тепла, наче нагріта під сонцем. Тюрин нахилився до коріння і втягнув ніздрями повітря — в уяві постало розкішне дерево з п’ятипалим листям і духмяним, таким знайомим квітом...

Уже вечоріло, коли Олександр Петрович нарешті виблукав з печер. Потер засліплені очі. Вовкулаки ніде не було. Від місця, де стояв Ілля, тягнувся слід волочіння.

«Дивно,— подумав Тюрин,— Марко завжди обережно носить товариша». Тюрин механічно пішов по сліду і знайшов стовпника на задньому дворі. Той лежав, обіпертий об призьбу, як завжди спокійний, з міцно заплющеними очима, наче обапіл, готовий до обробки.

— Колода колодою,— вголос подумав сищик.— Тільки й того, що обличчя ще людське.

Тюрин торкнувся вирізьбленої з дерева руки. Деревина поглинула тіло до пояса, ноги вкрилися корою, в якій уже роїлися дрібні комашки. В «Пам’ятній книжці про Дальній монастир» була згадка, що за мури Ілля прийшов своїми ногами. Був з роду перевертнів і у тваринному стані загриз когось із родини. Тяжко карався і як спокуту обрав стояння на дерев’яному стовпі. Відтоді дика личина не поверталася, але й Ілля що далі, то більше став заростати деревом. Один Марко жалів стовпника і вічно тягав за собою, наче вериги.

Тюрин нахилився до землистого обличчя. Здавалося, чернець спав, ледь чутний подих вилітав зі ще живих легень. Раптом вії тріпнулися, і на сищика подивилися холодні сині очі. Нсвисловлсна мука причаїлася на їхньому дні. Сухі губи ледь помітно сіпнулися. Олександр Петрович нахилився. З рота стовпника повіяло зіпрілим листям і ароматом квітів з древо-келії. Неймовірними зусиллями монах розтулив вуста і висолопив язика. На бурому, як зів’ялий лист, кінчику лежав темний предмет, схожий на обплетений тонкою лозою каштан.

— Це мені? Що це? — Тюрин обережно зняв подарунок.

— Тобі-тобі, фараоне! — пролунало за спиною, і щось важке вдарило по потилиці.

Під градом ударів сищик повалився на землю.

— А не пхай свого синього носа куди не слід,— примовляли нападники, раз по раз копаючи Тюрина під ребра. Їх було щонайменше п’ятеро. Всі у чорних шинелях, з блискучим знаком чорносотенців на кокардах. Як ведмідь, що хоче розкидати собак, Тюрин зіп’явся навколішки і могутнім рухом повалив кількох двоголовців. Ті сторчма влетіли у складені дрова. Ілля підстрибнув зі свого місця, впав на малі кругляки і, як на санчатах, покотився з гірки, при цьому засвистів, як старий сич уночі. Заскочений дивним звуком, сищик обернув голову, і в цей час один з чорносотенців непомітно підповз, обхопив його за ноги і повалив на землю.

— Лежи, сучий сину! Бо подивимося, як ти, синя мерзота, без мозку заспіваєш,— довгов’язий, що вдарив перший, навів на сищика револьвер. Тюрин гарячково кумекав, куди краще отримати кулю, так щоб Гальванеску було менше шити. Чоловік зі зброєю замахнувся, але замість стрелити, з усієї сили заїхав руків’ям. Перед очима сищика спалахнули зорі. Він обхопив голову руками і знову повалився на землю. Чорносотенці знову загупали у його боки. Цього разу він вирішив не пручатися. Болю майже не було, але шви затріщали як скажені, й сищику здалося, що почувся гидкий звук розривів.

— Не лізь у наші справи, не чіпай порядних людей, бо наступного разу пальну,— просичав наостанок ватажок.

За кілька хвилин хтось обережно підняв поліціянта і, як дитину, поніс до келії.

Крізь пелену, що розповзлася перед очима, Олександру Петровичу привиділося, як Ілля-стовпник крутить його руки, лоскоче боки і штрикає під ребра. Чиїсь сухі дужі руки підняли голову — горлом потекла гидка смердюча речовина. Разом з нею полишила дрімота. Відживлений підніс до очей руку і порахував пальці. Всі на місці, не більше не менше. Провів по голих грудях і з подивом відчув тверді нарости на швах.

VI

— Довелося наново зшити, а то б розвалився,— як стара липа, прорипів Захарій-травник, якого Тюрин прийняв за стовпника.

Стіни келії губилися під шарами висохлого зілля. З низької стелі звисали чебчик, душиця, нечуй-вітер, тирлич. Між ними, як дорогоцінне каміння, виблискували ягоди шипшини чи вовче око. Павуки та дрібна комашня мали тут повну свободу. Крізь трав’яні просвіти суворими очима стежили святі. Звідкілясь вистрибнув горобчик і прошмигнув у відчинене вікно. А з-під Миколая-чудотворця, Тюрин міг заприсягнутися, визирнула біляча морда.

— Хто це тебе так? — запитав травник, вкриваючи груди сищика смердючим мастилом. По тілу розлилося приємне тепло.

— Люди одні. Що чорні шинелі носять.

Тюрин утупив недовірливий погляд у нові шви. Краї стягувала тонка міцна лозина. В деяких місцях ще виднілися зелені листочки.

— А оце не пустить у мене коріння?

— А хто ж його знає? — не підводячи голови, Захарій продовжував щось перетирати у ступці.— Кожна рослина душу має і сама до Бога говорить. Куди Він повелить, туди і тягнеться. Вподобає твоє тіло, зробить своїм. Але ти не бійся,— травник покосився на злякані очі Тюрина,— мертве і гниле лозинці не до пари.

Лицем травник і справді нагадував Іллю. Наче з дерева вирубані риси прикрашали яскраві бурштинові очі. Шкіру мав темну і гладку, як у молодого ясеня. На голові замість волосся стирчав тонкий вицвілий пух чортополоху. Гнучкими, схожими на живе коріння пальцями травник погладжував скручену лозину, яку приніс, щоб зашити сищика.

«Якийсь дивний вид»,— подумав Тюрин про п’ятого людиноподібного.

— Що ж ти їм зробив, тим людям у шинелях? — травник мастив смердючим мастилом нові шви, і сищик відчував приємне тепло на тілі.

Чорносотенці мали багато підстав перерахувати йому ребра. Могли дізналися, що в Лаврі, й вирішити помститися за наругу над батьком Голубєва. Хай як волів Скалонне поховати кінці у воду, справа про чарівні документи у Думі наробила галасу. В салонах ближче до вечора шепотіли загадку: «Що об’єднує професора Голубєва і гласного Добриніна?» — і неодмінно реготали з відповіді: «Женя-поцілунок», або просто «Поцілунок». Професор був батьком голови «Двоголового орла», гласний — засновником товариства, тож чорносотенці гострили зуб на Тюрина.

Але Олександр Петрович підозрював, що напад був пов’язаний з Теофілом. Тепер сищик не мав сумніву, що той шукав скарб Василя-пісника для чорносотенців. Але досі не мав відповіді, що ж з ним сталося по смерті.

— Скажи, Захарію, ти ж Теофіла лікував, чи не було у нього на тілі дивних малюнків?

Члени «Двоголового орла» показували приналежність до організації татуюванням.

— Люди люблять шкіру псувати,— незадоволено прохрипів травник.— З живих дерев кору луплять. З тварин здирають. Був якийсь знак, вибитий чорнилом,— монах умочив вузлуватого пальця у мазь і повторив на столі малюнок, який побачив на тілі Теофіла.

Сищик поспішно вдягався, нові думки обсіли голову. Захарій бачив на тілі Теофіла букву «о» з двома закарлючками по боках і з запечатаною в неї «д» — беззаперечний символ «Двоголового орла».

— Братія каже, Теофіл перед смертю хворів. Чи не було чогось дивного у тій хворі?

Новонароджений упир у перші три дні після перетворення дуже мучиться: спливає кров’ю, іншими рідинами тіла, його корчить і лихоманить, він розгублений і не має спогадів, а тому страшенно небезпечний.

— Чого розпитуєш, брате? — незадоволено прорипів травник.

— Як же? Я у Теофіла келії живу, раптом і на мене та хороба перейде? — збрехав Тюрин.

Захарій подивився на сищика, поклав йому на груди руку, схожу на всохлу гілку, і, ніби заклинання, проспівав:

— Нехай життя завжди перемагає.

Кілька секунд потримав долоню там, де мало би битися серце, і скривився.

— Твоє тіло, брате, ні смерть, ні життя не бере, тож не бійся. А Теофіл застудився у сирих печерах. Було чого туди ходити,— буркнув травник і стукнув товкачем у ступці.

— Марко каже, що бачив на тілі у небіжчика дивні плями, ніби коросту,— не вгавав сищик,— то хіба від застуди таке буває?

— Не кажи при мені того, бо здобудеш славу безбожника. То святі рани! — очі Захарія спалахнули, ніби бурштин, крізь який сяє сонце.— Він Богом позначений!

«Ну хоч один справді вірує»,— подумав Тюрин і вже у дверях зіштовхнувся з захеканим Назарієм. За ним пролізла руда макітра Топчія.

— Ви живі, шефе... брате Олександре? — проскиглив околодочний.

— Прикликає намісник! Терміново! — на одному подиху протарабанив молодий чернець.— А ви, брате Захарію, уклінно прошу, навідайте Протасія. Зовсім йому зле,— застогнав Назарій до травника.

Дорогою молодий чернець тільки й говорив, що про названого брата, повсякчас квапив і мало не розплакався, коли сищик намірився поговорити з Топчієм. Протасій захворів раптово. Заснув звечора, а вже сьогодні не зміг поворухнути кінцівками, ніби кров зупинилася у жилах. Недуга названого брата вибила з колії довгоносого ченця, навіть не поцікавився, хто це так пройшовся ребрами брата Олександра. Якнайшвидше хотів розв’язатися з дорученням і повернутися до Протасія.

Терміновий виклик до архімандрита не віщував доброго, а надто після «приємної» зустрічі з чорносотенцями.

— Теофіл був членом «Двоголового орла»,— обдаючи часниковим духом, у саме вухо прошепотів Парфентій. «Обідав, бузувір, поки мені чорносотенці боки м’яли»,— про себе обурився Тюрин, але вже не мав часу на з’ясування стосунків.— Поцупив гроші з каси, то його і нагнали.

— Я думаю, його сюди відіслали спеціально, щоб знайшов скарб Василя-пісника. А потім змусили піти на перетворення. Сила роду потужна. «Батько» який завгодно секрет відкриє «сину»-упирю. Думаю, ще й тому Теофіл завів знайомство з упирицею з Олександрівської. Василь-пісник погодився. Може, справді сприйняв як розвагу. Важко уявити, що коїться у голові в трьохсотлітнього упиря. Від старості навіть у десмодусів мізки плавляться. При перетворенні Василь десь помилився, тому на тілі Теофіла залишилися плями. А дивний запах — від коріння з келії, де копав. Як і задумувалося, Теофіл став упирем, але вирішив чинити по-своєму — вирив золото і втік. Нам же наказали шукати мощі. Нібито людиноподібні щось утнули. Завжди найлегше спихнути на нечисть,— роздратовано проказав Тюрин.— Але насправді їм потрібно, щоб ми знайшли гроші.

— Ви думаєте, це все архієреї на пару з двоголовцями вигадали? — аж присвиснув Топчій.

— Думаю, хтось вирішив, що розумніший за всіх,— відказав Тюрин. Назарію не було сили чекати, він схопив Олександра Петровича за руку і заходився тягти.

— Ще одне,— згадав відживлений і непомітно сунув Топчію подарунок від стовпника.— Нехай Гальванеску з’ясує, що воно таке.

Лишившись без своїх книжок, єдино як міг з’ясувати походження дивного «каштана» — передати до лабораторії доктора.

— Вам що було велено? — з порогу накинувся економ.— Знайти Теофіла. Живим, мертвим, переродженим!

— Воскреслим,— прошепотів еклезіарх і поклав широкий хрест на груди. Намісник осадив його гнівним поглядом. Внутрішній неспокій Амвросія видавав перекошений клобук. Тюрина зустрів малий собор за участі економа, еклезіарха й архімандрита. Навіть секретаря не було на місці, але сищик відразу помітив, що двері у службову кімнатку залишилися завбачливо прочиненими. І чиясь тінь уже нашорошила вуха.

— Що вам вдалося дізнатися? — запитав Амвросій.

— Що ви мене використовували і з самого початку не казали правди! — з порогу обурився Тюрин. Шрами досі нагадували про себе після бійки з чорносотенцями.

Намісник скривився, як з перекислого квасу. Еклезіарх схопився зі свого місця, економ зойкнув, як перелякана попівна.

— Я знаю, що ви дали завдання Теофілу знайти скарб Василя-пісника. А він перетворився на упиря і втік разом з грошима. Ви запросили мене, бо я розуміюся на десмодусах, так? — відживлений навис над столом намісника.— Але як ви взагалі додумалися спонукати його до перетворення?

— Про що ви говорите? Ви знаєте, на кого піднімаєте голос... мерзото! Я гадки не маю ні про яке перетворення,— заволав Амвросій.— Я хочу, щоб ви негайно пішли геть!

— З превеликим задоволенням,— Тюрин відступив на крок і вдав, що справді готовий піти.— Розбирайтеся самі з новонаверненим. Сподіваюся, ви знаєте, наскільки новонароджені упирі небезпечні у перший тиждень. Скількох людей у Лаврі він вип’є, перш ніж вирветься у місто? А коли вирветься, кияни всіх видів з цікавістю довідаються, як ієрархи разом з чорносотенцями зробили з людини упиря, щоб дістати легендарні скарби Василя-пісника,— останню фразу Олександр Петрович адресував персоні у службовій кімнатці.— Таким буде безславний кінець початку вашого служіння у Лаврі,— сказав уже Амвросію.

Намісник кілька секунд спопеляв Тюрина поглядом. Потім повагом підвівся і сховався у службовій кімнатці. Під злякані погляди економа й еклезіарха Олександр Петрович всівся у кріслі.

Чорносотенці хотіли отримати гроші Василя через голову намісника. Але він щось запідозрив. Тому і запросив для розслідування персону зі сторони. Мабуть, чув про те, як він зловив упиря-змовника, що хотів перетворити велику княжну. У будь-якому разі, намісник потрапив у неприємну ситуацію, і Тюрин хотів цим скористатися.

— Ви стверджуєте, що Теофіл став упирем? — Амвросій зашелестів одежами і знову повернувся на своє місце. Він зблід, але говорив спокійніше. Судячи з усього, чорносотенці теж не чекали на втечу Теофіла.— І як ви, в такому разі, збираєтеся його знайти? — намісник сплів пальці біля нагрудного хреста.

— Щоб знайти Теофіла, треба поговорити з Василем-пісником. І для цього мені потрібен доступ до ваших фінансових книг.

Тюрин обернувся до економа. Ієрарх надув щоки, а його очі нервово забігали.

— Я хочу знати правду про скарб упиря, про те, що він передав монастирю після постригу.

Намісник ледь помітно кивнув.

— І вважайте, що роблю «Двоголовому орлу» послугу, хоч міг би поспостерігати за черговим вашим позориськом! — крикнув Тюрин до службової кімнатки, сподіваючись, що Голубєв особисто вийде посперечатися. Але двері не ворухнулися. Всі розуміли вагу питання. Ієрархи не хотіли хаосу і ще більше чужих людей на своїй території, чорносотенці — нового скандалу, а Тюрин... Дивна річ, а Олександр Петрович хотів допомогти упирю. Василь-пісник не мав права перетворювати, і, за законом, Теофіл підлягав знищенню. Якщо Олександр Петрович не зможе допомогти, людям залишиться лише цей варіант.

Амвросій наказав економу допомогти і демонстративно заплющив очі. Еклезіарх учергове перехрестився.

VII

Сонце хилилося до заходу, коли Тюрин закінчив з паперами. Злі та всесильні вночі, земляні кровопивці були сліпими і безпомічними при денному світлі. Тому потрібно було поквапитися, щоб заскочити упиря у лігвищі ще за білого дня. Сищик щодуху дерся пагорбом. Повсякчас здавалося, що в надрах щось гупає, і цей гуркіт неприємно відлунював у наново зашитих грудях.

Нарешті перед ними виріс земляний гриб. Одна з найдавніших келій у Лаврі була вирита просто на кручах. Якщо вірити мапі — прямо над древо-келією. Тюрин обережно штовхнув двері. Всередині стояла непроглядна темрява, пахло сирою землею і щурами.

— Де він? — закричав з порогу. Сонячне світло відкрило очам убогу кімнату, що нагадувала печеру перших ченців. Посередині беззубим ротом чорніла свіжа яма, в якій пісник мав би проводити дні. Могила виявилася порожньою.

— Зачини, зачини, зачини! — застогнала тінь з протилежного кутка.

— Кажи, бо підсмажу,— крізь стиснуті зуби засичав сищик.— Де ховається твій «син» Теофіл?

Упир ще більше зіщулився у своєму куті. Його обличчя нагадувало сліпу пику крота, витягнутого на світло.

— Думав побавитися? На всі боки вихвалявся про скарб. Змусив Теофіла кров тягати. А потім обернув, коли той попросив. І покинув самого у перші години після обернення, коли «син» найбільше потребує «батька». А найпідліше, що немає ніякого золота! Є розписка про передачу від 1705-го. Але під нею знак упиря Танського — «гілка глоду». Ієрархи не розібралися, але я зразу зрозумів. Це значить, твої гроші забрав спадкоємець. Пішовши до монастиря, ти відрікся від роду, а отже, мусив віддати все майно тим, хто лишався. А ти знав, з ким граєшся, дурний кровопивце? Теофіл був двоголовцем!

Тюрин помітив, як Василь аж підскочив від подиву.

— Знаєш, що вони з тобою зроблять, як дізнаються правду? Як зрозуміють, що Теофіл їм не потрібний, бо немає грошей? Уб’ють «батька», щоб позбутися «сина». Тож розповідай. Я єдиний здатен тобі допомогти!

— Не губи, брате. Все скажу.

Тюрин причинив двері, завбачливо залишивши шпарину. Хоч яким огидним здавався упир, ще менше хотілося передавати його чорносотенцям.

— Теофіл болєзний грошей алкав! Усе розпитував, умовляв. Я ж бо зла не мислив,— краєм ряси упир обтер червоні повні губи,— оповів легенду про мій скарб. Але от тобі хрест, я його не чіпав і не знаю, куди він подівся. Хіба я не знаю, яка то морока — новонароджений? Тим більше, Теофіл кров справно носив.

Василь-пісник притискався спиною до стіни, шкрябав довгими кігтями землю і, здавалося, говорив правду.

— А чого на древо-келію вказав? — Тюрин осяяла несподівана здогадка.

— А хай не думає, що тільки він світло віри несе! — вищирився Василь і вибухнув прокльонами.— Не дивися на мене так, синьошкірий! Думаєш, моцно розумний? Притис упиря до стіни? Викрив, що кров людську замість щурячої ссе? Що про скарб навигадував? Може, гадаєш, і схима моя тому неправдива? А дзуськи! З цього бедламу малодушного тільки я один і вірую. Я один! Гмур чекає на Змія. Інші — грішники і єретики, своїх давніх богів кличуть...

— Кого єретиками називаєш? — Тюрин відчув напад гніву. Він витріщився на упиря, що звивався, як щур у клітці.

— Вже ж не пташок-содомітів. А того, хто богодреву жертви приносить!

Ніби від слів упиря, земля судомно здригнулася. Василь сіпнувся і, наче на хресті, розкинув руки. Невідома сила відірвала його від підлоги і підняла в повітря. Величезний кілок зі спини прошив тіло. Ніби пригвинчений метелик, упир трусив руками. Довгі зуби заклацали у безсилій люті. Упир не міг звільнитися. Кілок посунувся, ще більше виліз із грудей, і Тюрин побачив, що то кінець могутнього кореня полонив упиря. Наче щупальце велетенського спрута, закрутився відросток, дедалі більше вгризаючись у тіло столітнього кровопивці. Десятки нових пагонів простромили жертву. Земля ще дужче затряслася, обвалилася частина келії, двері впали, і сонце довершило справу. Рештки обвугленого упиря розлетілися кімнатою. Коріння зарипіло, наче прагнуло вирватися з підземного полону, стіни застогнали і після кількох сильних ударів обвалилися. Все сталося так швидко, що Тюрин ледве зміг вискочити з келії. Один з пагонів встиг обвити ногу відживленого. Останнє, що збереглося у його пам’яті,— грудки землі, що сиплються на обличчя.

Тюрин отямився від того, що хтось безжально лупцював його по обличчю.

— Шефе, шефе, ви живі? — стогнав над сищиком Топчій, раз по раз струшуючи його за плечі.

— Парфентію Кіндратовичу, припиніть трусити, мене зараз знудить.

Тюрин тяжко підвівся і спробував зчистити землю з одягу. Топчій сторожко пнув один з коренів і швидко прибрав ногу. Паросток звився як вуж і відразу сховався під землю. На місці колишньої келії упиря залишилася лише купа розпатраної землі.

VIII

На вечері стало зрозуміло, що пропав Ілля-стовпник. Марко Проклятий цілий день сидів у печерах і пізно зауважив відсутність товариша. Щось дивне відбувалося у темних переходах. Земля рухалася, мощі неспокійно стогнали, і навіть голови завчасно розплющили очі.

— Що вам вдалося дізнатися про каштан? Це приворотне зілля?

— Приворотне? Ні! — відповів Топчій.— Доктор сказав... зараз, я записав,— околодочний витягнув папірець, де кривими дитячими літерами було виведено: «Схоже на розумну рослину»,— і ще сказав... Ага,— околодочний з труднощами розібрав власні закарлюки,— йому треба ще час на «пророщування». Порадив подивитися у лаврській бібліотеці. Ось,— помічник розвернув до Тюрина папірець.

Сищик вилаявся. Рукою Гальванеску була написана назва якоїсь книжки.

Старий, схожий на крота чернець-бібліотекар довго тер здивовані очі, коли Тюрин з’явився на порозі. Зі свого спорохнявілого сховку рідко бачив людиноподібних, а тим більше відчиняв на їхнє прохання рипучі перехняблені двері. Книжки про нечисть зберігалися глибоко під землею, в окремому вогкому льосі. Фоліанти сиріли, вкривалися цвіллю на тісних і зчорнілих від часу стелажах. Ця частина бібліотеки не користувалася попитом у братії. А може, навмисно розміщувалася під сімома замками, подалі від цікавих очей, бо Тюрин зустрів на полицях назви давно забутих або суворо заборонених книжок. Деякі бачив і в батьківській книгозбірні.

Бібліотекар сторожко стежив за кожним рухом і поглядом синьопикого ченця.

Книга, що її порадив Гальванеску, як і очікував Тюрин, виявилася цілковито нікчемною. Замість очікуваної біологічної енциклопедії, це була збірка давніх легенд з життя людорослин. Олександр Петрович розчаровано гортав сторінки, поливаючи доктора ледь чутними прокльонами. Вперше з часу відживлення відчув утому. До звичного болю у грудях приєднався свербіж. Страшенно хотілося пити.

— Якщо вас цікавить богодрево, то краще почитайте Фокла,— прошепотів бібліотекар і затулив рота рукавом, ніби злякався власного голосу.

— Нечасто у вас тут гості? — Тюрин відчув, що господаря сховища розпирає цікавість, а надто жаль до давно забутих книжок.

— Книги лише пристановище думок, а мусять страждати за те, що вклали в них інші,— сумно зітхнув чоловічок. У його руках невідомо звідки з’явився старовинний фоліант, обтягнутий шкірою. Бібліотекар лагідно погладив палітурку й обережно підсунув Тюрину.

«Пристановище людської глупоти», Ієромонім Фокл,— прочитав сищик і перегорнув кілька сторінок. Тут переповідалася легенда про могутні дерева, що росли на печерських пагорбах. Фокл називав їх castanea sapiens, або ж розумні каштани. «Це були істинно київські дерева: розлогі й могутні. А не те, що ми зараз називаємо каштанами»,— хтось написав на берегах.

«Величне богодрево — володар castanea sapiens — щовесни благословляло життя на дніпрових кручах, і всякий дрібний звір вільно плодився у його гілках». Що далі читав сищик, то більше сум’яття вносив запис Фокла у його думки. Вже знав, чим завершиться казка.

«Радісне життя розумних дерев закінчилося з приходом імператора Візантії. Вогнем і мечем знищив він місто за те, що його дружина — змієнога Апі, остання з роду царів нечисті — потай від нього народила у Києві сина. Його сина».

А потім прийшов Змій. Богодрево, як і інші старі боги, присягнуло новому істинному царю нечисті — сину візантійського імператора і змієногої князівни — Обадії-Змію. «В надії на захист і нове панування, на знак вірності, принесли Змію свої дари... „Нехай життя завжди перемагає“,— промовило богодрево». У Тюрина закололо під серцем. Він пригадав легенду про дари Змію з книги Лазаруса. Подарунок богодрева був одним з тих, що змінив тіло Обадії, зробив його непереможним, а по смерті «повернувся тому, хто дарував».

«Коли Змія не стало, люди знищили і богодрево»,— писав Фокл.

«Хоча й досі знаходяться сміливці, які шукають забутого бога. Мріють прийняли в черево дари божественних каштанів, щоб стали подібними до розумних дерев або ж потравою для могутнього коріння»,— прочитав Тюрин коментар на берегах, й у грудях ще дужче запекло. Знав кожну закарлючку. Змалечку пам’ятав простуватий, але вишуканий почерк. Книгу Фокла читав батько.

Ще хвильку Олександр Петрович дивився на запис, ніби той міг розказати, коли і за яких обставин до забутої лаврської бібліотеки приходив батько. На інших сторінках зображалися жахливі старовинні ритуали. Усюди були батькові позначки. Але справа не чекала.

Поруч з легендою про розумні дерева художник намалював істоту — викапаного Іллю-стовпника, а ще через сторінку сищик знайшов малюнок зерняти каштана, такого, як передав Гальванеску.

— Хто ще брав цю книгу?

Книжник тільки-но задрімав і ще не вийшов з чарівного сну про ідеально впорядковану книгозбірню.

— Здається, десь є записи...— по-дитячому кулаком потер очі.— Але я і так скажу. Чернець з вашого монастиря. Здається, Теофілом називався. Шукав відомості про древо-келію, то я йому і порадив...

— А до нього? — прорипів Тюрин.

— А до нього,— бібліотекар дістав з полиць громіздку бухгалтерську книгу, здув порохи й обережно розгорнув,— а до нього... Але то давно було. Років п’ятдесят минуло. Кажу ж, у мене все записано,— його обличчя задоволено просяяло.— Ось, є! Травник. Він тоді більш до людини подібний був. Усе мріяв древо-келію віднайти. То він її вирив. А ви хіба не знали? — здивувався бібліотекар.— Доти ж тільки легенди ходили.

Але Тюрин його вже не чув. У голові пульсувало: «Він тоді більш до людини подібний був». А ще слова Захарія, сказані, коли той його лікував. Слова з легенди про дари Змію: «Нехай життя завжди перемагає». Травник перетворився вже тут — у монастирі. Сищик розвернувся на п’ятках, зробив крок і, ніби притягнутий останньою надією, знов обернувся до ченця.

— А до нього? У вас записано, хто і коли її брав?

Бібліотекар здивовано глипнув.

— То ще за мого попередника було. Треба в інших реєстрах дивитися. Але я гляну!..

Останні слова розбилися об спину відживленого. Він щодуху побіг до Дальнього монастиря. Топчій незадоволено заскавучав. Він якраз солодко дрімав у кущах коло бібліотеки.

IX

Незважаючи на глупу ніч, у келії Протасія горіли яскраві вогні. Невтішний Назарій палив над другом десятки свічок і не зразу звернув увагу на опівнічного гостя.

— Відійшов мій друг коханий,— обличчя молодого ченця блищало від сліз.— Тільки-но.

Тюрин безцеремонно відкинув запинало з обличчя Протасія і наблизив ліхтар.

— Що ти робиш? Май жаль, облиш його! — Назарій з відчаєм кинувся на сищика. Той одним порухом, немов кошеня, схопив ченця за комір, відкинув в інший бік і знову нахилився до померлого. Топчій перехопив юнака з рук шефа і міцно притис до стіни, аж хлопець ледве дихав.

Як і очікував Олександр Петрович, на сірому обличчі Протасія проступили темні плями. Тіло задубіло і теж вкрилося жорсткими деревоподібними наростами. Шкіра випромінювала ледь помітний солодко-пряний аромат.

— Він перетворюється на дерево.

— Брешеш! — простогнав Назарій і відчайдушно забився в лещатах Парфентія.

— Сам поглянь.

Тюрин махнув помічнику. Той ослабив хватку, і чернець миттєво опинився біля тіла Протасія. Майже впав на друга, прагнучи і роздивитися, і накрити собою. Відкриття заскочило і його.

— Що це таке? — вирячився Назарій.— Знаки, як і у Теофіла. Він... він повстане? Як і Теофіл, повернеться? — він звернув палючий погляд на Тюрина.

— Зможеш хіба бовванчика дерев’яного з нього вистругати для плотських утіх,— зло посміхнувся Тюрин.

Гарне обличчя ченця залилося фарбою. Він знову схопив руку друга і сміливо задер підборіддя.

— А нехай вас не обходить... Він чистий був... Я братньою любов’ю...

— Мені немає діла до... Кажи, що в травника брав?

— Ви думаєте, то через те?

— Дурню! Ти ж власноруч його на дерево перетворив.

— Я... я не знав! От тобі хрест! Захарій казав, що то приворот. Щоб Протасій серце мені віддав. Не зна-а-ав я! — Назарій упав на задубілі груди названого брата.

— Що за те від тебе просив?

Чернець зайшовся страшним плачем. За стогонами тільки й вдалося, що розібрати: «Дрібне. Келію Теофіла вимазати. Стовпника принести». Скільки не погрожував Топчій, нічого більше Назарій не сказав.

— Де ж того травника шукати? — вже надворі почухав потилицю околодочний.

— Ясно де, Парфентію Кіндратовичу! У Древо-келії. Ця потвора, мабуть, уже і стовпника дереву згодувала.

Поліціянти з усіх ніг кинулися до печер. Здавалося, могутні подихи здіймають земляні груди — так гудів ґрунт під ногами. Давнє богодрево пробуджувалося до життя. Кричало і прагнуло волі. Хотіло помститися за століття наруги. Кожен рик зневаженого Бога відлунював страшним болем у грудях Тюрина. Стіни тріскалися й обсипалися, кругом валялися вивернуті раки, стогнали мощі, у дикому танці кружляли лампадки. Коридорами звивалися і дерлися пагони могутнього коріння. Ні, це не милосердний Бог Нового Завіту, і навіть не караюча лють Старого, це сліпа і безжальна сила життя розривала давні печери. І ніяке то не божество, а лише тупа і могутня рослина, що понад усе прагнула вижити.

Збентежений Марко ледве встигав прибирати ноги. Він уже витягнув голови матері й сестри і тепер намагався порятувати решту.

— Сокири маєш? — на все горло заволав Тюрин і для вірності потрусив закляклого велета.

Сокира дісталася лише Олександру Петровичу, Марко випростав перед собою гостру лопату, Топчій десь знайшов кухонний сікач. Молоді пагони, як руки кощів з могил, лізли зусібіч. Пробивали дорогу крізь стіни, перекидали трухляві гроби й оголяли кістяки.

Один з коренів непомітно ухопив вовкулаку за ногу, і якби не Марко, затягнув би під землю. Пильнуючи на кожному кроці, відбиваючись від атак дерева, вони важко прорубували дорогу до древо-келії, розтяте коріння пищало і спливало темно-бурим соком. Лише надзвичайна сила людиноподібних дозволила дістатися до суцільного зміїного кубла. Нутром Тюрин відчув поклик древа, обіцянку вічного життя, енергію самої природи.

«Змій обіцяв! — кричало древо у голові.— Дар — запорука! Він у тобі! Виконай! Дай жити! Змій обіцяв! Дай жити!»

— Туди! — намагаючись не звертати уваги на крики, Тюрин указав на найтовщий корінь, що один-єдиний залишався непорушним серед божевілля живої деревини.

Поки Олександр Петрович з вовкулакою відбивалися на флангах, Маркові вдалося завдати кількох могутніх ударів. Коріння страшно задрижало, пролунав дикий стогін, відразу три роти роззявилися на дерев’яній поверхні. Один по одному в передсмертній муці вигулькнули гримаси Теофіла, Іллі та травника. Коріння розродилося страшною пащею. Зруйнованими коридорами розлетівся останній повний люті рик. Тюрин відчув, як щось вибухнуло у його грудях, і повалився на переплетені пагони.

— Доктор Гальванеску сказав, що вам дуже пощастило,— Скалонне крутив якийсь предмет у світлі лампи.— Оце зерно, чи що воно в біса таке, вже почало проростати у вас у грудях.

— Мабуть, травник зашив, коли я валявся після нападу чорносотенців.

Тюрин сидів навпроти, не зводячи очей із загадкового каштана.

— То ви кажете, він був послідовником таємного культу? Приносив у жертву дереву братів? Дикість якась.

— Теофіл, Ілля, та й сам Захарій-травник стали жертвами розумного дерева — богодрева. Вважалося, що його давно не існує. Вже й забули, що таке було.

— Недаремно забули,— скривив повні губи поліцмейстер.— Після вашої самодіяльності три брати зникли, упир згорів, хоча тут не велика втрата, печери обвалені. Архієреї ще сала заллють за шкуру.

— Направду, все почалося з чорносотенців. Якби Теофіл не почав шукати неіснуючий скарб упиря, то Захарій ніколи б не подумав його перетворювати. А так злякався, що той почне рити у древо-келії. Може, Теофіл якось виказав, що знає про те, що травник богодреву молиться. Тому-то Захарій і нагодував його каштановим зерням. А той не тільки перетворився на деревоподібного, але й зрісся з корінням, відродивши його до життя. Це напоумило травника на подальші жертви.

— Ви ж кажете, що й стовпник каштан проковтнув, чого ж тоді так довго на дерево перекидався, а Теофіл раз — і в корі?

— Ілля людиноподібний. Мабуть, зерно краще приживається на людях. Протасій теж швидко почав перетворюватися. Треба було б коріння дослідити. Цікава доісторична істота. З такою міццю і силою!

— Справу закрито, Олександре Петровичу. Раджу про слід чорносотенців не згадувати у рапорті,— Скалонне передав Тюрину каштанове зерня, а з ним — свіжий номер «Киянина».— Здається мені, на нас чекають куди тривожніші події.

Київський поліцмейстер вказав на новину про появу в Києві незрозумілої хвороби. Олександр Петрович пробіг очима замітку: «Чорт-душолов Мартинчук з вулиці Рейтарської у нападі люті покусав сусідку — відьму Галину Трохимчук та її ученицю, малолітню відьму Соломію Гак. На виклик прибув городовий Голець, людина. Поки городовий боровся з чортом, на нього напали відьми, яких теж охопило шаленство... Усього в результаті події постраждало три людини і п’ятеро осіб з нечисті. Всіх виловили і доправили до Олександрівської лікарні. Нашому репортеру вдалося дізнатися, що укушені мають однакові симптоми: через якийсь час починають кидатися на інших, перестають розмовляти й усвідомлювати, хто вони і де перебувають. Усі, хто пам’ятає погром 1892-го, прочитавши ці рядки, відразу згадають про кощів. Закликаємо владу прокоментувати випадок на Рейтарській...»

Тюрин хмикнув. Після погрому ще довго всіх оскаженілих тягнули до лікарні і кричали про кощів. «За двадцять років жодного випадку. Скалонне просто хоче відвернути увагу»,— подумав Олександр Петрович і переключився на інше повідомлення.

Газета написала про землетрус і втечу мощів. Архімандрит засвідчив нове диво, і паломники почали шикуватися у чергу на вході до Лаври.

Поки відживлений валявся на столі у Гальванеску, від богодрева не лишилося і сліду. Повним ходом ішли відновлювальні роботи. Пагорб перетворився на мурашник. Старі келії перебудовували. Церковцю затулили риштованням. На горі зводився новий монастирський паркан, під ним уже розчищали галереї старих печер. Замість облуплених дверей поставили величезні ковані.

Тюрин безпорадно махав руками, наче потопельник, у русі робітників. Згори кричали посторонитися. Поки відживлений шукав джерело звуку, переїхали ногу візком. І жоден навіть не намагався відповісти на запитання. Нарешті сищик не витримав, плюнув і стрімкими кроками повернувся до центральної алеї. Зупинився лише під старим каштаном, що зовсім нещодавно першим зустрічав у обителі.

— Спалили. Що не змогли — порубали або ж глибше прикопали. Особисто Голубєв стежив,— пролунало знизу.

— Нас у Святогірський переведуть. А там, кажуть, печери як молоко білі,— зітхнув голос.

Олександр Петрович опустив очі та здивовано посміхнувся. На корінні вмостився гмур. Як завжди, дивився у землю, але цього разу ще й торкався пучками витоптаної долівки, ніби найніжнішої шкіри.

— Старі боги вмирають,— промовив Паладій, не піднімаючи очей. А Тюрин подумав, що намісник Лаври зміг усіх переграти. Отримав нове диво, ще й Дальнього монастиря спекався.

— А Змій? Ти досі на нього чекаєш? Думаєш, зрадіє, коли побачить свій народ таким кволим і смиренним? — несподівано розсердився Тюрин.

— Новий вогонь очистить землю. Ще один дар старого бога знайшовся. Не даремне пророцтво Офаніти Бека. Скоро Змій прийде,— очі Палладія дивно блиснули.— Але я б цього бачити не хотів. Іноді забуття краще, ніж ревне служіння, особливо якщо воно несе смерть.

Обидва згадали фанатичну віру Захарія-травника у богодрево. Тюрин здивовано повторив «новий вогонь очистить землю», а у пам’яті виринула замітка про кощів. За ним ішли вогонь і смерть.

Ще хвильку сиділи у глибокій задумі. Нарешті Паладій підвівся і зрівнявся обличчям з відживленим.

— Але здається мені, брате, в тебе інший шлях,— гмур простягнув книгу.— Брат-бібліотекар казав, ти в нього забув.

Настоятель перехрестився і мовчки почимчикував у глиб монастиря.

Сищик роззирнувся, побачив, що поблизу нікого, і жадібно розгорнув «Пристановище людської глупоти» Ієромоніма Фокла. У записці бібліотекаря значилося, що у 1892-му книгу на вивчення брав член Археологічної комісії П. Тюрин. Його цікавили ритуали, пов’язанні з культом матері Змія — Апі.

Олександр Петрович відшукав малюнок, на який звернув увагу ще в бібліотеці. Синя шкіра похолола. У грудях стислося, ніби там досі було зерно. На берегах батьківською рукою було написано: «Апі потребує людської жертви. Це має бути хлопчик. Тепер я знаю, як її прикликати. Залишилося визначитися з місцем».