Лазарус

I

Квартиру на Катерининській ґвалтували не першу годину. В кутку вітальні голосно ревіла покоївка. Суворі чоловіки безсоромно топтали хідники і гасили недопалки у вазоні крислатої пальми. Олександр Петрович Тюрин покосився на брудні калоші помічника поліцмейстера Рапойто-Дубяга. Той перешіптувався з судовим лікарем і демонстративно не обертав голови у бік людиноподібних. Топчій тулився за спиною: на чужій території краще не вистромлюватися. Липки переважно заселяли люди. Притому заможні, які робили все, щоб їх не турбували огидні пики нечисті.

«І чого ми тут? — думав Тюрин. Так, справа гучна, але по всьому — суто людська». Скинути її на їхній відділ він не дасть: і так справ по горло. Середина вересня — ллє як з відра. З дня на день затопить Поділ, а там чекай на розгул водяників. Минулого разу за такої негоди десять дворів обчистили. Ще й банди вовкулак затіяли черговий переділ території.

— А, пане Тюрин, вельми радий бачити,— Рапойто-Дубяго скривив кислу подобу посмішки і владно простягнув руку. Вони були в одному чині, але про жодну рівність не йшлося. На половині людей командували слідчі з людського відділу. «Дякуйте, що вас допустили»,— говорили цікаві очі поліціянтів.

— Ви, мабуть, уже чули про нашого маніяка? — помічник поліцмейстера наголосив на останньому слові — Це третя. Мадам Петроцька Жозефіна Марківна. Удова Петроцького Натана Федоровича. Служив в управлінні артилерії Київської воєнної округи. Жінка загинула сьогодні в ніч. Причина смерті — отруєння купоросною олією.

Рапойто-Дубяго штовхнув двері до спальні й різко зупинився на порозі. Тюрин відчув, як об його спину стукнувся Топчій.

Посеред напівтемної кімнати біліло розібране подружнє ложе. Пахло ладаном і вологими простирадлами. Портьєри щільно завішані. На тумбі — Біблія і портрет вусаня, перетягнутий траурною стрічкою. На ліжку з неприродно закинутою головою лежала гола молода жінка. Її бліду воскову шкіру густо вкривали криваві рубці. Ніби хтось скористався тілом, щоб залишити довге божевільне послання.

— Покоївка, як завжди, допомогла пані роздягтися і пішла до себе. Слідів злому чи наруги немає. Треба ще зачекати, що скаже пан лікар, але, швидше за все, як й інші, вона напилася купоросної олії. Смертельний опік внутрішніх органів. А потім цей божевільний розмалював її кислотою, як ярмаркову ляльку.

Тюрин і далі стовбичив у проході, очі сторожко вивчали обстановку. Він чув, як Топчій гучно втягує повітря. Запах людської крові. Як вовкулака, балакучий Парфентій міг до хвилини визначити, коли вона пролилася.

— Що скажете, шановний Олександре Петровичу? — ліва брова Рапойто-Дубяга вигнулася у глузливу дугу.

— Скажу, що бачу мертву людину і поліціянтів з відділу людських злочинів, і — навіщось — нас із Топчієм — огидних людиноподібних у царстві людей. Тож скажу, що ви нам не все розповідаєте.

Рапойто-Дубяго незадоволено хмикнув, зайшов досередини і трохи розсунув штори. До кімнати пробилося сіре світло. Дощило. Важкі краплі продовжували барабанити по склу. Під ногами щось хруснуло. Тюрин побачив, як заблищали скалки. Туалетне дзеркало виявилося вщент розбитим.

— Бачите? — Рапойто-Дубяго показав на постіль.— Цього разу жодних слідів сірчаної кислоти. Білизна, паркет, меблі — жодної краплини. У жінки обпечені тільки губи. Ніби вона сама випила отруту. А потім він її розмалював.

Жінка лежала на животі. Тюрин нахилився до обличчя і машинально відсахнувся. Очі були випалені купоросною олією, тобто сірчаною кислотою, шкіра на підборідді злізла, на простирадлі залишилася криваво-жовта плямка — трохи пекучої рідини вилилося з рота в останню мить.

— І що? — холодно запитав Тюрин.— Або тип дуже обережний, що властиво таким психам, або це не місце злочину. До чого тут людиноподібні?

— Я от теж гадав, що ні до чого,— скривився Рапойто-Дубяго. Вже думав, що справа його, а тепер доводиться передавати.— Хоча, як не кажи, що це упередження, жодне страшне вбивство не обходиться без вашого брата.

«У Межі нечисть за визначенням маніяки й убивці»,— подумав Тюрин. Олександр Петрович зловив себе на думці, що віднедавна шукає виправдання для людиноподібних. Себе й інших хоче упевнити, що вид — не вирок. Люди подекуди не менш жорстокі вбивці.

Ще відтоді як почали знаходити обпечених жінок, Тюрин чекав на виклик. Що дивніший і жахливіший злочин, то пильніше шукають нечисть. Але Рапойто-Дубяго взяв справу собі. Наполіг, що підозрює людину. Бачив забагато злочинів людей, щоб у всьому відразу звинувачувати нечисть. «Але тут і його взяли сумніви»,— подумав Тюрин і слідом за Рапойто-Дубягом вийшов у сусідню кімнату.

— Ну-с? — Рапойто-Дубяго втупив злі чорні очі в зарюмсану покоївку, що сиділа у кутку.— Повтори все, що сказала мені, цьому панові.

Повновида дівчина голосно висякалася, обережно глянула на начальника і перевела погляд на Тюрина. Людина чи відживлений, в очах покоївки читався однаковий страх перед представником влади.

— А я шо, пане, я їй-бо ні духом! Учора, як годиться, подала вечерю. Пані ще не схотіли їсти. Як горлиця, сьорбнули консомахи, глянули на порожній стілець пана — і в сльози! — покоївка і собі зайшлася плачем.— Помогла розібратися голубоньці, замкнула вхідні двері й пішла до себе... От вам хрест, замкнула! — покоївка і справді почала ревно хреститися. Обидва поліціянти залишилися незворушними. На їхньому рахунку було чимало покоївок, які самі впускали вбивць до господарів.

— Кажи далі, мила,— м’яко підштовхнув Тюрин.

— Я, прошу пана, під ранок до вітру схотіла. Вийшла в коридор і побачила, побачила...— покоївка обіруч затулила рота, її очі налилися жахом. На якусь мить Тюрин вирішив, що допит обірветься. Зрештою вона голосно видихнула і прошепотіла,— побачила покійного господаря. Він випірнув зі спальні пані, перетнув коридор, відчинив парадні двері й вийшов надвір.

— І уявіть, ця дурепа повернулася в ліжко, і лише коли і по обіді мадам не встала, забила на сполох. Думала, привид до покійної приходив, і вирішила дати господині натішитися. Ні, ви таке чули — натішитися? Тільки у нас можливий такий бедлам,— на обличчі Рапойто-Дубяга застигло мовчазне питання.

— Привиди безтілесні. Не здатні вбити,— відчув його думки Тюрин.

— Може, магія?

— «Глиняне лице»? Не схоже. Були б сліди, та й хто зараз, направду, це уміє? Хіба перелесник? Хоча щоб аж таке... Дуже на них не схоже,— Тюрин замислено потер шрам на скроні.

— Ну-с, як то кажуть, вам і карти в руки,— перебив людополіціянт, заклав щипку махорки в ніздрю і затягнув старомодний кисет. А потім, як здалося Тюрину, з надмірним полегшенням чхнув, аж здригнулася пальма у важкій дубовій діжці.

— І ще одне, не знаю, чи згодиться,— Рапойто-Дубяго розвернувся у дверях,— але ця ідіотка-покоївка сказала, що господар був якийсь не такий. Рудий чи що. А Петроцький був чорний як циган. Я з ним служив.

II

Весь ранок Тюрин перебирав справи. Вбитих жінок нічого не пов’язувало, були різні за віком, зовнішністю, соціальним статусом. Першу знайшли тринадцятого вересня. Акурат у день виходу нового циркуляру «Щодо прав і свобод людиноподібних», підписаного на честь трьохсотліття правлячої династії. Нечисть зобов’язали доводити свою потрібність — мати легальну роботу й постійне місце проживання. Особливо потворним чи шкідливим рекомендували переїжджати до Таврійської губернії.

З нагоди урочистих святкувань у Києві почали виловлювати злиднів та інших волоцюг. Разом з дрібними злочинцями їх мали етапувати до Криму. Офіційно це називалося «переселення для проведення меліоративних та інших робіт з перетворення краю на придатний для життя людей». Але всі знали, що їх просто викидають у дику, не пристосовану до життя резервацію для видів-вигнанців.

Олександр Петрович добре пам’ятав 13 вересня — день підписання циркуляру. Молодь з Партії об’єднаної нечисті оголосила маніфестацію, закликала збиратися під Думою. Міську поліцію вигнали на вулиці. Їх з Топчієм змусили змішатися з натовпом. Озброєні козаки ледь стримували розпашілих коней, чекали на наказ, а Тюрин уявляв, як нагайка здере шмат синьої напівмертвої шкіри з його спини. Козаки не розбирали, хто на чиєму боці. Бачили пику нечисті — і рубали з плеча. Для них будь-який людиноподібний — ворог. Топчій, у якому вовкулаку не впізнати без перетворення, навіть радив Тюрину відсидітися у відділку. На щастя, заворушень не відбулося.

Того сповненого хвилювань дня у розкішному двоповерховому маєтку на Олександрівській знайшли п’ятдесятирічну удову генерала Хом’якова. Голою та спотвореною сірчаною кислотою. Розтин показав, що причиною смерті стало отруєння купоросною олією, яка у великій кількості потрапила до шлунка жінки.

За кілька днів у номері готелю «Франсуа» виявили тридцятирічну Аделаїду Мніх з такими самими слідами. Її чоловік — комівояжер компанії з виробництва швейних машинок «Зінгер» — перебував у відрядженні. І мадам мала намір зустрітися з коханцем — алконостом-куплетистом з «Шато-де-Флер». Його навіть затримали. Коли алконост проспався, виявилося, що він усю ніч провів за макао у мадам Гінди, чому знайшлися поважні свідки. Коридорний з «Франсуа» нібито бачив, як до номера заходив кавалер, схожий за описом на чоловіка небіжчиці. Але чорт третього порядку пан Мніх перебував за сто верст від міста і ледве встиг на похорон. Коридорний з чаркою не розминався, тож його свідчення поставили під сумнів.

Як написав судовий експерт, молодші жінки — Мніх і Петроцька — перед загибеллю мали статеві зносини. Тюрин погортав справу генеральші, але такого висновку не знайшов. І взагалі справа видалася йому підозріло куцою. Ніяких свідчень прислуги, якої, як на такий маєток, мало бути з десяток.

Перед Тюриним матеріалізувався гарячий чай. У носа вдарив солодкий аромат нявчиного збору. Біля чашки впало кілька насінин соняшника, які в ту ж мить згребла волохата рука вовкулаки.

— Нікуди ви без цієї погані, Парфентію Кіндратовичу,— пробурчав поліціянт, стріпнувши аркуш. «Удовицю я любив, подарунки їй носив. Носив сало, носив свічку, носив м’ясо, носив стрічку...» — незворушно наспівував Топчій. Його пику розпирало від гордощів, і Тюрин уже знав, що це значить.

— І що занюхали? Кажіть, а то ще луснете.

Топчій обтрусив лушпиння з кітеля і прочистив горло.

— Ясно що занюхав,— самовдоволено погодився околодочний.— Спершу по Катерининській. Мадам Жозефіна померла у своєму ліжку. Таки знайшов кілька крапель крові на білизні. Її. Пролиті у момент смерті.

— Що ще? — Олександр Петрович відсьорбнув чаю і примружив очі від задоволення. Куди там китайському сіну до збору поліських нявок!

— Ходив до Хомячихи. Мені її двірник трохи ребра не перелічив! Собак спустив. Чуєте, собак? Ще б вовків. Ті як кошаки розбіглися. На дух вовкулак не переносять. Прислуга Хом’ячихи страх як нечисть не любить. Стара і на поріг не пускала. А генеральшин син суворо заборонив язиками плескати про те, як вона ноги відкинула,— околодочний зробив паузу і з надією подивився на шефа.— А що? Це мені Химка-куховарка розповіла,— знизав плечима Топчій і змовницьки прошепотів,— генеральша Хом’якова перед смертю з полюбовником була! Якому сину таке сподобається?

— З яким полюбовником? Його бачили?

— І що то мав бути за бідося, щоб до підстаркуватої удови по любощі ходити? — не слухаючи Тюрина, дивувався околодочний.— Ні, у тім-то і справа, що його ніхто не бачив.

— Може, покійний чоловік навідував?

— Ясно що ні. Чи він дурний заради такої вертатися? Химка каже — то баба люта. Небіжчик уже десять років як на волі. За цей час до неї ні ногою. Навіть маю довідку від упиря-наглядача з кладовища,— вовкулака самовдоволено помахав якимось папірцем.— Чоловіки наших покійниць з могил не вилазили. Та й узагалі мало хто до Хомячихи ходив. Навіть сина не жалувала, бузувірка.

Тюрин відклав справи і подивився на Топчія.

— Парфентію Кіндратовичу, ви думаєте про те саме, що і я?

Вовкулака невпевнено хитнув головою:

— Що маніяк-убивця ще той збоченець — до таких відьом залицятися?

— Що найімовірніший підозрюваний — перелесник. Цей вид являється до самотніх дружин в образі їхніх чоловіків. І перелесники матеріальні, а отже, можуть вбити.

— Та ну! — заперечив Топчій.— Геть-чисто за всю службу не знаю випадків, щоб вони когось убили. А я вже, прошу зауважити, двадцять років форму ношу. Перелесники, за оцінкою безпечності, одні з найспокійніших.

— Я знаю. І це мене теж дивує,— Тюрин роздратовано відставив чашку.— Якщо вірити Погану Беру, а він — найповажніший дослідник перелесників, то вони не агресивні, не здатні вбивати. Тобто або це хтось інший, і я помиляюся,— Олександр Петрович зробив паузу, щоб околодочний міг удосталь нахитатися головою, показуючи, що шеф ніколи не помиляється,— або ми маємо якогось неправильного перелесника. І це повна маячня.

На його подив, Топчій дістав засмальцьований записник, плюнув на палець і перегорнув кілька сторінок.

— Якщо це хтось із наших, але псих, то вам тільки до мадам Айвс.

III

Через зливу поліціянту довелося довго чекати на візника. Нарешті його підібрав похмурий довговухий канькач, що обережно спрямовував прольотку через непереборні київські калюжі. Після відживлення Тюрин міг їздити тільки з канькачами. Коні боялися синьопикого так само сильно, як і вовкулак чи берсерків. Але канькачі могли вмовити тварин везти відживленого.

Замок барона, де приймала Василина Айвс, похмурою темно-червоною громадою височів над Великою Підвальною. Навіть у сонячні дні гостра металева башта ховалася у свинцевій хмарі. Подейкували, дім збудував чорнокнижник, і стоїть він одразу у двох світах. Квартири тут були дешеві, але навіть людиноподібні не квапилися заселятися.

Тюрин розрахувався з візником, високо підняв комір і заскочив під виступ вхідного порталу. Крилаті химери, що тримали еркер, підозріло витріщили собачі морди, й Олександр Петрович подумав, що жінка, яка обрала саме цей будинок для прийому клієнтів, має бути особливою. За мірками Межі, вона такою і була.

Батько Василини — інженер Джеймс Айвс — приїхав до Імперії на запрошення металургійного магната Джона Юза. Привіз із туманного Альбіону бригаду кобольдів, щоб налагодити видобуток заліза у Катеринославській губернії. Коли контракт закінчився, Айвс перебрався до Києва.

Він же, як завжди підкреслювала мати, заразив дитину сумнівними ідеями щодо рівності видів.

Василина змалечку захоплювалася нечистю. Деякий час мріяла про кар’єру відьми, але не змогла звикнути до надмірної театральщини (успішна відьма завжди трохи акторка). Зрештою захопилася наукою. На той час її батьки вже жили окремо. Містер Айвс поїхав налагоджувати видобуток унобтанію у якусь далеку країну.

Коли дочка переключилася на науку, її мати зітхнула з полегшенням. Як і професура Університету святого Володимира, коли панні Айвс — чи не єдиній жінці того року — був присуджений ступінь доктора медичних наук у галузі нервових хвороб. Наступні роки Василина примудрялася працювати водночас у кількох клініках. У психічній санаторії Липинського на Столипінській лікувала заможних матрон від істерії, безкоштовно консультувала людиноподібних в Олександрівській, встигала навідатися в лікарню для нервових душевнохворих на Пріорку та влаштувала нелегальний кабінет на Кирилівських горах.

Нарешті місто здалося, і Василину Айвс визнали головним спеціалістом з душевних хвороб людиноподібних і надали право вести приватну практику. Принаймні про все це гордо повідомлялося на вхідній табличці.

Кабінет панни Айвс цілковито у дусі будинку дихав похмурою елегантністю. Обабіч входу стояло кілька розпухлих від книжок стелажів. По центру розміщувалася кушетка для відвідувача і декілька модерних крісел з різьбленими грифонами на бильцях. На секретері біля вікна причаївся телефон. Господарями кімнати, понад сумнів, був великий дубовий стіл під зеленим сукном і брунатна кахляна піч, що підпирала стелю позаду нього.

Василина Айвс зустріла Тюрина добре натренованою позою: міцно зчепленими пальцями і суворим поглядом спідлоба.

— Ви, мабуть, знаєте, що я беруся працювати тільки з тими, хто мене зацікавлює,— випалила жінка, ще не встиг Тюрин сказати бодай слово.— Тож прошу, пане відживлений, коротко, ясно і по суті: чому ваш невроз вартий моєї уваги?

Зачарований блиском величезних зелених очей, Тюрин не зразу знайшовся, що відповісти.

— Я, власне, з поліції...

— Небезпечна професія тільки погіршує нервові стани,— зітхнула панна Айвс.— І — так, я про вас чула. Ще донедавна ви були людиною. Сищиком у столиці. Приїхали сюди щось розслідувати і стали жертвою власного помічника-вовкулаки. Іноді вони як діти.

Олександр Петрович не зрозумів, помічники чи вовкулаки.

— І тепер ці нові відчуття. Напівмертве тіло. Синя шкіра, запах тліну і необхідність проходити неприємні процедури ревіталізації. Доктор Гальванеску в захваті від ваших змін,— пояснила свою обізнаність жінка.

— Панно Айвс,— перебив Тюрин. Йому стало ніяково від того, що гарна жінка перераховує проблеми з його тілом.— Я прийшов говорити не про себе. Я займаюся серією вбивств людських жінок.

Василина обернула до нього зацікавлене обличчя.

З мовчазної згоди господині Тюрин усівся в одне з крісел і коротко розповів про справу.

— Ось тому я і схиляюся до думки, що це перелесник,— завершив він свої припущення.

— Ви абсолютно праві. Я ще такого не зустрічала, але цілком, цілком може бути. Слід очікувати на нові вбивства,— Василина гордо відкинула голову, а Тюрин уп’явся очима у маленьку западинку між ключицями.

— Ви кажете, він випалював їм очі, й усюди розбиті дзеркала?

— Так, в усіх кімнатах, де знаходили жертв, були розбиті дзеркала,— Тюрина приємно здивувало, як просто і без манірного страху Айвс питає про жахливі подробиці.

— Він собі не подобається,— впевнено оголосила докторка.— І заперечує своє єство. А сучасна наука стверджує, що це дуже невдячна справа і шлях до всіляких перверзій.

Василина Айвс рвучко встала і перетнула кімнату. Вона не була красунею у звичному розумінні. Випромінювала агресивну, майже чоловічу енергію. І при цьому її гордій грації могли б позаздрити короновані особи. Кожну фразу підкріплювала елегантними жестами довгих рук з тонкими віялоподібними пальцям. У Тюрина в голові мимоволі проскакували картинки, що ще могли б робити ці пальці. І водночас він згадав своє спотворене швами синє тіло. Після відживлення Тюрин припинив дивитися у дзеркало. Переодягався швидко. Тіло здавалося чужим і навіть тимчасовим. Куди тут думати про близькість із жінками?

— Йоган Бер,— продовжуючи говорити, жінка зняла з полиці й кинула до рук поліціянта вже знайому книгу,— видатний учений, що присвятив життя вивченню психічного життя людиноподібних. Висунув революційну теорію про те, що деякі види людиноподібних можуть досягти швидкості мисленнєвих процесів, подібної до людської. Уявіть, який ажіотаж свого часу це викликало у наших університетських кабінетах. Дехто з професорів,— пирхнула Айвс,— досі вважає нечисть розумово неповноцінною. Так от, Бер пояснював психологічні проблеми нечисті тотальним неприйняттям свого походження... Ще б пак, якщо люди постійно торочать нечисті, що вона відстала,— сама себе перебила Василина.— Бер називає перелесників давнім матеріалізованим духом, що живиться людською тугою. Перелесники відвідують жінок у подобі їхніх рідних і, вдовольнивши хіть, залишають нещасних,— Айвс перегорнула кілька сторінок — М-м-м... Можуть прихоплювати трофеї. Егоцентричні й по-своєму безтурботні. Наш не такий. Думаю, у його житті сталася якась трагедія. Швидше за все, жорстокість матері. Вона змушувала його бути іншим...— на мить жінка замислилася.— У дитинстві я знала нещасного хлопчика, мені здається, він теж став жертвою матері. Може, від того я і зацікавилася психіатрією. Але той хлопчик був людиною. Отже... З нелюбові матері народилося неприйняття себе. Нашому перелеснику не подобається те, що бачать у ньому ті жінки і що він сам ловить у дзеркалі. Тому їх і розбивав. Цілком можливо, має фізичну ваду, яка не дає йому до кінця перевтілитися. Ви сказали, один зі лжечоловіків мав руде волосся замість чорного?

— Так. Чоловік мадам Петроцької... Тобто наш маніяк у цих жінках бачив власну матір? — не міг повірити Олександр Петрович.

— Якоюсь мірою. Бажання задовольняти еротичну жагу в його природі. За це він і карає жінок. Можливо, як колись карала його мати. Тому я впевнена, що будуть і нові жертви.

— Але як його знайти?

— О, тут я вам не помічник. Це ваш хліб,— Айвс на мить замислилася.— І ще одне. Думаю, наш перелесник вважає себе людиною.

— Теорія Бера? — серйозно запитав Тюрин. Василина здивовано глянула.

— Так, на думку Бера, всі не-люди почуваються обділеними і підсвідомо прагнуть стати людьми. Я б назвала це хворобою часу. Людиноподібні обмежені у правах, тож не дивно, що хочуть приєднатися до панівної людської раси. Але тут інше — глибока особиста травма. Тільки уявіть — надзвичайно гарна істота, яка може закохати у себе будь-яку жінку,— чимало б людей віддало за таку здатність усе до останнього. А він саме себе за це і ненавидить!

Від емоційної промови і постійного ходіння високі вилиці Айвс розквітли рум’янцем, груди нервово здіймалися, а пишна спідниця з кожним поворотом спокусливо обвивала стегна. Тюрин ніколи в житті не бачив чарівнішого видовища. Він пообіцяв тримати її в курсі, записав настанови і вискочив під дощ, щоб хоч якось охолодити голову.

IV

— Що ви собі думали, шановний? Що можна нацьковувати на поважну родину вовкулаку,— Скалонне кивнув на Топчія,— і сподіватися, що все минеться?

Парфентій зайшов за спину київському поліцмейстеру і відчайдушно жестикулював Тюрину. Скалонне метав блискавки. Погані новини заскочили його у найневдаліший момент. На буфетному столику тільки-но розклали підношення з ресторану Роотса. На срібній тарілці парували фірмові крамовські пиріжки з рябчиками, раки а-ля борделез, бурштиновим оком підморгував херес, випаровувала алкоголь цукрова купецька паленка з краплями найгустішого живого соку.

— Ви хоч знаєте, хто син генеральші Хом’якової? — лискуче, як помащений смальцем млинець, обличчя Скалонне вкрилося намистинами поту.— Штабс-капітан Вася Хом’яков — права рука Вальдемара Голубєва. Заступник голови «Двоголового орла». Ви хоч питайте, перш ніж устромляти свій ніс по самі плечі.— Паленка лоскотала ніздрі, аж навіть Топчій почав тягнути носом.

— З її справи зникло кілька сторінок,— зауважив Тюрин.

— Так було чого! — знову напустився поліцмейстер.— Удова генерала — і така пікантна ситуація. Розуміти треба. Запам’ятайте раз і назавжди, мій дорогенький, почесні члени нашої громади мають право на особисті таємниці. Вони за це платять. І ви тут для того, щоб шукати вбивцю, а не копирсатися у чужій білизні.

Справа Хом’якової вибивалася з ряду. Інші жертви були молоді й доступні. Петроцькій — не більш як тридцять, Мніх — зовсім дитя. Натомість генеральша — підстаркувата відлюдниця, що, мабуть, уже і забула, який вигляд мав її чоловік,— міркував Тюрин, знов і знов гортаючи папери.

— За моє жито мене ж і бито,— зітхнув Топчій.

— Скалонне правий, Парфентію Кіндратовичу, відвідини перелесника — це з розряду особистих таємниць. І Басили на має рацію, ці вбивства почалися не сьогодні. Щось ми проґавили. Треба прочесати архіви. Переглянути, може, таки хто звертався зі скаргами на ґвалт від перелесників. Можливо, знайдемо схожі смерті.

— Архів? — обличчям вовкулаки пробігли брижі нудьги.

— Має бути якийсь зв’язок між усіма вбитими. Може, купували товари в одній лавці, мали спільну прислугу? Чому саме вони? Ну ж бо, Парфентію Кіндратовичу, ворушіть крижами, у нас багато роботи.

Тюрин подумав: що раніше отримає результат, то швидше побачить Василину. Повний завзяття, спустився в архів — і мало не охнув від розчарування. Списані папери лежали у дерев’яних ящиках з-під шато-лафіта, мадери чи інших улюблених напоїв міського поліцмейстера.

Залишки речових доказів, які не становили матеріальної цінності, а тому не були розтягнуті доблесними служителями порядку, наче запаси лахмітника, громадилися у продуктових коробах з ресторану Роотса, «Семадені» чи «Франсуа». Якась добра душа проставила на ящиках римські цифри. Вони позначали частини й околодки. Роки залишилися оригінальними — від років випуску продуктів чи вина. І це ще був лад. Тюрин зрозумів, що просидить тут не один день.

Справи під грифом «Нечисть потворна» сміттєвою купою валялися у кутку. Спокушені солодкими ароматами, бридко пищали миші, ніби знущалися з марних пошуків поліціянта.

Злочинів з використанням купоросної олії виявилося як у бідного вошви. Пуд 92-відсоткового розчину можна було купити за десять копійок у кожній лавці. І кияни щедро використовували небезпечну отруту. Сірчану кислоту ставили між рамами на зиму. І щовесни газети писали про випадки недбалості, коли діти чи навіть дорослі отримували жахливі опіки. Але найбільшу славу купоросна олія здобула серед палких коханців. Тільки у 1894-му було зареєстровано двадцять випадків, у тому числі один смертельний, з використанням кислоти.

Галасу наробила історія кокотки-сукуба Бальдажі, що якийсь час виступала в «Ермітажі» на Трухановому острові. Рокова красуня задурила голову не одному багатію. Останньою жертвою став біс-скарбник Аарон Рейхер. Він настільки захопився кокоткою, що заборонив їй співати і наполягав на повному утриманні. Але Бальдажі відмовилася і вже готувалася до наступних гастролей, коли Рейхер вихлюпнув їй в лице склянку сірчаної кислоти.

Здебільшого калічили обличчя, бо головною метою ревнивих коханців залишалося зіпсувати, а не забрати назовсім життя невірного.

Що ж до незапланованих зустрічей з перелесниками, то й тут на Тюрина чекало розчарування. Окрім гучної справи Банди Кравець, яку звинувачували у вбивстві чоловіка, жодних згадок про такі випадки не трапилося. Та й виправдання Банди, що вона запідозрила у чоловікові перелесника, а тому і кинулася з ножем, не мали великого успіху. У справі сплив коханець, і жінку засудили на десять років каторжних робіт.

Олександр Петрович знайшов лише одну згадку про опік кислотою, що призвів до втрати очей. Десять років тому в маєтку на Виноградній заявили про смерть мавки-покоївки через необережність. Справу закрили через відсутність злого умислу. «Аякже, кожен собака у місті знає про замріяність мавок»,— подумав поліціянт, пнув ногою ящик і дістав зі внутрішньої кишені візитівку Василини Айвс.

Легкий аромат жасмину торкнувся ніздрів, приємно залоскотало під ложечкою. За останні чотири місяці вона була єдина, хто не помітив, чи не захотів помітити, його синю спотворену плоть, не наморщив носика, підійшовши ближче. Вона говорила з ним, як з рівним. «Ні, не варто так часто про неї думати. Така жінка точно не зацікавиться людиноподібним. Хіба з професійного боку»,— вирішив Тюрин.

— Зна-айшов! — у підвал влетів захеканий Топчій.— Шефе, знайшов! Інкуб то, бісова душа! З похоронної контори «Бубенчик і син», так його за ногу!

Поки вони вибиралися з архіву, Парфентій устиг розповісти історію пошуків. Він перевіряв зв’язки між загиблими, і виявилося, що «Бубенчик і син» свого часу організовували похорон генерала Хом’якова. Їхніми ж послугами скористалася удова Петроцького.

— Ясно, що я занюхав неладне! — околодочний переможно підняв вказівний палець.— І виявилося, що і Мніх у них бував. Якогось ляда хотів Бубенчикам «Зінгер» продати. Мабуть, і бовкнув, що від’їжджає, а жінка сама лишається. А небіжчиків там прикрашає якраз інкуб. І лютий такий. Десь із Кавказу.

Тюрин дістав з полиці у кабінеті «Compendium Male-ficarum» і звірився з написаним: «Інкуб здатен прибирати і чоловічу, жіночу, іноді навіть тваринну подобу для плотських утіх з жінками. Лише відьма здатна розпізнати його справжнє обличчя». Тюрин з прикрістю гупнув книгою.

За офіційними звітами в Києві інкубів не було, тому Тюрин про них не згадав. Тепер з досадою потер скроню і наказав готуватися до арешту.

Топчій і Тюрин зловили канькача, в останню мить до них заскочив Рапойто-Дубяго. Пішов поголос, що вони їдуть арештовувати «купоросного маніяка», і людополіціянти зголосилися допомогти з арештом. В арештантській кареті поїхали городові.

Контора «Бубенчик і син» містилася неподалік Байкового цвинтаря. Біля входу до акуратної приземкуватої кам’яниці вже чекав кругленький чоловік, більше схожий на кондитера, ніж на власника ритуальної контори. Лискучі, майже дитячі щоки Бубенчика вкрилися рум’янцем, очі тривожно бігали.

— Там, у дальній кімнаті. Тільки обережніше, норов дикий,— прошепотів він.

Тюрин поглянув на групу захоплення. Всі мали чудернацький вигляд. Обрали зброю згідно з рекомендаціями «Compendium Maleficarum». Рапойто-Дубяго тримав у руці аметистовий ніж. Городові обвішалися лататтям і молочаєм, у кишені напхали дикого часнику. Ці трави гидкі для інкуба. Топчій стояв осторонь. Людополіціянти любили покепкувати з недолугості вовкулак. Парфентій Кіндратович не дуже довіряв написаному і взяв наган зі срібними кулями. Один Тюрин був голіруч. Як показав випадок у Думі, йому мало що може зашкодити.

У передпокої стояли труни, стіни підпирали хрести і могильні плити. Тюрин відразу відчув недобре. У кімнаті, на яку вказав Бубенчик, нікого не виявилося. В центрі в пишній труні лежав розмальований покійник. Срібні рублі затуляли очі. Вже посинілі руки складені на грудях. Топчій сторожко роззирався. Рапойто-Дубяго підійшов до труни і нахилився до покійника. Той не ворушився. І раптом, не встиг Тюрин зреагувати, труна підскочила і разом з покійником обрушилася на людополіціянта. Топчій почав нашпиговувати мертве тіло кулями. Городові зашпорталися у рослинності й не зразу зрозуміли, кого слід рятувати, а кого наздоганяти.

Тюрин устиг роздивитися високого чорнявого чоловіка, що перекинув труну. Користуючись сум’яттям, інкуб вирвався з комірчини і побіг надвір.

— Брешеш! Не візьмеш! — заволав чоловік і за мить був би вже надворі. Але Тюрин встиг стрибнути йому на спину і збити з ніг.

— Шивадзе Лев Ревазович, інкуб, демобілізований. Служив демоном вищого порядку на боці Імперії під час третьої війни з чеченськими демонами,— вголос прочитав Тюрин довідку з військового міністерства. Очі інкуба гнівно блиснули. Він ані на мить не припиняв звиватися у путах.— Вийшов у відставку. Отримав припис постійно проживати у Межі. Півроку тому переїхав до Києва і найнявся до Бубенчиків... Чому ви не подали паспорт до поліції як новоприбулий людиноподібний? Як наказує закон?

Інкуб вишкірив красиві рівні зуби і плюнув у бік слідчого.

— Любите мати справу з нерухомими тілами? Для того ви обпоювали жінок купоросною олією?

Тюрин знав цей тип демонів. Про них розповідав ще батько. Горді й незламні. Імперія часто кидала їх у найзапекліші бійні, змушувала вбивати своїх, а потім знищувала без докорів сумління. Але цьому дозволили жити. Животіти, якщо бути точним. Чи дивно, що він зійшов на слизьку доріжку. «Але, хоч убий, не віриться, що цьому статному горцю знадобилася чужа подоба для зваблення удовиць»,— думав Тюрин, зазираючи у темно-оливкові очі.

— Навіщо ви тікали? Ви ж розумієте, що таким чином ви тільки погіршили ситуацію?

— Не обпоював я ніяких жінок купоросною олією! — з помітним кавказьким акцентом прохрипів інкуб.— Цей Бубенчик — брудний ішак Ун-нани! Нехай його роздере Елда! Жирний скот, гроші мені винен. От і оббрехав! Це він мав у поліцію про мене повідомити, але того не зробив. Хай забере його шайтан!

Але, звісно, всі повірили словам людокупця. Бубенчик розповів, що давно підозрював інкуба. Мовляв, любив зачинятися з мертвими жінками. «А ще поклав око на мою дружину,— додав Бубенчик.— Аби не ви, і мене б убив».

І хоча не знайшлося у Шивадзе жодних слідів купоросної олії, як і свідків, щоб бачили його поблизу будинків жертв, горця запроторили до в’язниці.

Скалонне привітав з успіхом. Пронози з міських газет обсіли коридори. «Розслідування року! Поліціянт з нечисті викрив серійного вбивцю людей. Ним виявився інкуб!» — голосили хлопчаки на мостових. Топчій блищав як нова копійка і з радістю ділився з газетярами подробицями справи. Олександр Петрович був схожий на снігову хмару — свинцеву і похмуру.

За успішну операцію їх нагородили кількома запійними днями.

V

Запій — давня традиція робочої людини і єдиний спосіб скоротати вихідний день. У столиці Імперії пили люто і самозречено. У Києві, що перший час надзвичайно дивувало Олександра Петровича, запій не прижився. Людиноподібні мали вдосталь дивних способів розважитися. Наприклад, куренівські злидні влаштовували побоїща у глинищах цегляних заводів. На бійки маленьких сухеньких чоловічків сходилося дивитися все місто. Навіть власники заводів були задоволені. Під кістлявими ніжками фірмова київська глина набувала особливо лискучої консистенції.

Кілька разів на рік влаштовували гарцювання. Найкращі канькачі, вазіли, характерники показували своє мистецтво у приборкуванні коней. Татарські духи виводили чарівних крилатих тулпарів, і в ці дні на іподром заїжджалося все місто.

Що лютого Поділ перетворювався на суцільний ярмарок, де біси-шатуни правили першу партію. Коли після вдалих торгів хотіли отримати столик у розкішних ресторанах, відвідати публічні заклади на Ямській, пропити статки у «Шато-де-Флер», а на ранок опинитися у своєму ліжку, кликали славетного шатуна Арнольда Арнольдовича Пуха.

Купайло чи коляда давали повну індульгенцію нечисті, й тоді місто гуляло за їхніми законами. Весело, затято і дико. На кожне зимове свято на смерть замерзало кілька русалок, які замість спати на дні, брали участь у колядній риболовлі.

Тюрин важко звикав до життя у Києві. А тому свій запій, за давньою звичкою, відзначав пекучим напоєм з Подільського пивзаводу. Його власник, купець Хряков, стверджував, що володіє рецептурою «самого напівбога Хмеля». На пляшках з темно-бурою рідиною так і значилося: «Звалить і нечисть». «Помиї, а не пиво»,— зітхнув Олександр Петрович, роздивляючись етикетку. Але після п’ятої у голові потеплішало, а на серці стало легше.

Останнім часом Тюрин намагався утримуватися від живого соку, а надто від сухого варення. Чарівне зілля викликало дивні видіння. Вже кілька разів він бачив сон про розкопки на Щекавиці. Знову і знову батько Тюрина шукав серце Змія. Він був одержимий могутнім артефактом. Уві сні Олександр Петрович відчував батькову жагу і гіркоту розчарування, коли той не знаходив бажане серед кісток на Щекавиці.

Реальний Тюрин-старший не мав нічого спільного з дитячими спогадами. Вишиєвський у подяку за агентурні послуги (Тюрин приватно відвідав засідання Партії об’єднаної нечисті й переконав котолупа Донцова, що цікавиться боротьбою за права людиноподібних) показав Тюрину деякі документи.

Ще під час служби на Кавказі й участі у приборкуванні повстання упирів у 1863-му, батько почав вивчати історію і вірування нечисті. Був амбітний і допитливий, вважав, що для успішної боротьби з ворогом його треба знати. Але шлях від ненависті через розуміння до захоплення — дуже короткий. Батько захопився ідеями змієпоклонців. Тоді вони збиралися відносно вільно. Читав статті Драгоманова про необхідність автономії для людиноподібних, листувався з людоведмедем Антоновичем.

Бурхлива натура привела батька до таємного гуртка революціонерів. Він досить швидко в них розчарувався. Переконався, що, руйнуючи старе, терористи гадки не мали, чим його замінити. На його думку, їхні ідеалістичні уявлення про «відродження країни нечисті» були смішні.

Але у 1868-му в Києві вбили товариша прокурора окружного суду Котлова, і Тюрин-старший, хоч і не брав участі у замаху, потрапив до Четвертого відділу. Майже без вагань погодився співпрацювати з таємними органами і за наступні роки зробив неабияку кар’єру.

Тюрин-старший продовжив цікавитися історією нечисті. Тепер і з політичною метою. Кілька років він контролював зміст шкільних підручників, за якими навчалися у Межі.

У 1874-му в складі Археологічної комісії взяв участь у розкопках на Щекавиці. Тюрин-молодший знайшов тогочасні газети. У всіх був надрукований однаковий звіт: «Археологи не знайшли кісток величезного Змія, рівно як і могили легендарного змієборця Ольга». Але вже у наступних номерах повідомлялося про скупчення киян навколо Щекавиці. Мешканці міста не повірили газетам. Для охорони порядку викликали козаків, а на місці розкопок нашвидкуруч розбили кладовище.

Після розкопок двоє з трьох членів Археологічної комісії захворіли. Тюрин поїхав до маєтку, щоб «лікувати ушкоджене обличчя». Житоцький зліг з нервовою гарячкою. Степан Голубєв залишився здоровим.

Тоді ж батько познайомився з матір’ю, яка приїхала вчителювати у сусіднє село. Вона була з родини збіднілих дворян, закінчила Смольний і як удар долі сприйняла направлення у Межу. Не відомо, чи вже тоді батько зацікавився молодою вчителькою, але за кілька місяців він повернувся на службу. І відтоді його діяльність стає таємною.

Батьки одружилися у 1879-му, через рік народився Олександр.

Тюрин пам’ятав, що в дитинстві батька подовгу не було вдома. З відряджень повертався стомлений і брудний, казав, що продовжує працювати в Археологічній комісії.

Тільки одного разу, хильнувши живого соку, зізнався, що полює на змієпоклонців і давні капища матері Змія — Апі. Сказав, що шукає найпотужнішу реліквію Межі.

Тоді Олександр сприйняв розповідь батька як казку. Тепер же був переконаний, що батько говорив правду. Після 1874-го бажання знайти серце Змія переросло в одержимість.

За вже усталеною звичкою, Олександр Петрович з думок про батька переключився на книгу Лазаруса.

Діти ночі, вийшовши з темного черева Ліліт, розійшлися світом.

І зустріли вони людей, і відчули їхню плоть на своїх зубах. І зрозуміли, що дужчі за дітей Адама. Пихата і самовпевнена нечисть почала оголювати ікла одне проти одного, прагнучи з’ясувати, хто з видів сильніший. Так загинули найкращі з упирів і вовкулак.

Міжусобні війни виснажували нечисть, Люди ж училися їх перемагати.

І тоді, під загрозою повного винищення, князь Булан — людоолень з кривавими, як розпечена мідь, рогами — закликав нечисть об’єднатися, І постала держава людиноподібних — Зархосія, І оточили її люди високими мурами.

Темрява вкрила країну нечисті. Голод і смерть запанували між видами. А воїни імперії людей Візантії пильно стежили, щоб людиноподібні сиділи за мурами, тож виловлювали і вбивали всіх, хто насмілювався йти до людей.

Тоді останній каган Зархосії, нащадок Булана, князь Кий закликав нечисть вийти на бій з людьми. Але види сховалися. Види захотіли свободи, прагнули повернутися у свої стихії. Злякалися, що програють людям і назавжди залишаться в резервації. І тоді був підписаний Мир.

Кий віддав єдину дочку імператору Візантії, щоб на тому закінчити рід царів нечисті. За життя вона мала безліч імен, але сталося так, що в історії залишилася під скитським іменем Апі.

Бездоганне дівоче тіло Апі вкривала золота луска, в її очах сяяла темрява Чумацького шляху. На її зубах діамантами було вибито ім’я Ліліт, а довгий гнучкий язик вкривали ієрогліфи з Книги мертвих. Вона знала всі мови людиноподібних і всі бажання чоловічого тіла. Але лоно Апі мало залишитися безплідним, а рід людиноподібних князів — забутим. Умовою шлюбу була неподільність ложа.

І вперше пожалів її імператор Візантії. Царівну відіслали у дикі придніпровські хащі, де місцеві племена тільки вчилися жити без тваринних шкур.

За однією з легенд, саме дочка Кия заклала місто над Дніпром. Таємно закликала людиноподібних. Задумала відродити батьківську імперію. Дарувала перші правила співжиття, щоб не повторити долі Зархосії.

Апі раділа, бо сподівалася, що зможе приховати прихід Великого Воїна.

Напередодні шлюбу старі боги і вожді видів благословили лоно Апі. І сталося те, чого не могло статися. В першу шлюбну ніч і останню на рідній землі вона отримала сім’я Костянтина і тепер у місті над Дніпром готувалася стати матір’ю Змія.

— Плюск! — до кружки, що заміняла сищику чарку, голосно приземлилася жирна вереснева муха. Він підчепив бридоту нігтем і струсив на підлогу.

— Євгеніє Карлівно, заходьте вже, будьте добрі!

На порозі, постукуючи, порипуючи і покашлюючи, ніби дух занедбаного будинку, матеріалізувалася квартирна власниця Євгенія Карлівна Житоцька. Мухи завжди передували її появі.

— Чай! — проспівала, ніби вдарила у камертон, Житоцька. Це було єдине слово, яке Тюрин чув від неї за три місяці співжиття. Житоцька поставила на стіл тацю зі срібним сервізом. Посуд страдницьки дзенькнув. Тюрин чемно подякував, а коли стара пішла, вилив вміст чайничка у відро. Удова незмінно пригощала настоянкою з мух.

Тюрин уже хотів повернутися до читання, коли у двері знову постукали.

— І що цього разу, цукрова ви моя? — незадоволено гаркнув сищик.

— Я маю важливу інформацію. Це може переломити хід слідства. Я знайшла, що об’єднувало всіх жінок,— пролунав за дверима голос Василини Айвс.

Тюрин сторопів, панічно оглянув убогу квартиру і закричав:

— Одну секундочку!

Потім запхав порожні пляшки до буфету, сховав недоїдки, так-сяк поскладав папери, понюхав себе і скривився. Він уже кілька тижнів не був у Гальванеску, і сморід мертвого тіла посилився. Погляд Тюрина впав на слоїк Солохи з залишками сухого варення. В голові народилася божевільна ідея: «А що як і цього разу магічне вариво трохи оживить тіло?..» Жахливі видіння не така вже й висока плата за спілкування з панною Айвс.

— Іншим жінкам загрожує небезпека! — нетерпляче повторила Василина.

Тюрин, недовго думаючи, проковтнув грушку і відчинив двері.

— Ви хіба не чули, що ми знайшли маніяка? — проказав Тюрин, впускаючи Василину до кімнати.— Інкуб. Уже за ґратами.

Жінка окинула оком кімнату, зупинила погляд на книзі Лазаруса, потім розвернулася до Тюрина і здивовано запитала:

— Ви що — кілька днів не виходили з дому? Знайшли ще одну. Ми маємо попередити потенційних жертв.

— Коли знайшли?

Олександр Петрович почувався дивно. З одного боку — чергова жертва, з іншого — він від самого початку відчував, що інкуб невинуватий.

— Ранкові газети сповістили. Знову вдова. І я досі переконана, що наш убивця — перелесник,— Василина наблизила до носа гранчак, понюхала, несподівано піднесла до рота і зробила ковток, витерла пухкі вуста зворотом долоні у бузковій велюровій рукавичці. Перо такого ж кольору на її капелюшку хитнулося на знак згоди.— Візник чекає!

Поки Тюрин гарячково збирався докупи, подекуди у прямому сенсі (довелося зубами затягувати шви на лівій руці, ще й так, щоб Василина не побачила), скакав на одній нозі в пошуках чобота, незграбно розмахував руками у спробах потрапити у рукава шинелі, панна Айвс виклала своє бачення. Виявилося, що три перші вбиті були пов’язанні з Союзом жінок за чистоту Імперії. Такого собі жіночого клубу нечистененависників. Хом’якова стояла у витоків, а удова з Катерининської не шкодувала пожертв; дружина ж комівояжера подала заявку на вступ.

— Не знаю, чи справді ненавиділа нечисть, але членство у Союзі жінок — це квиток до респектабельного світу. Ми маємо звернутися до жінок публічно і спробувати вирахувати потенційних жертв.

Наступне, що запам’ятав Тюрин — скажений стукіт коліс. Від сухого варення у голові запанувала дивна легкість. Хотілось їхати і їхати, тільки б Василина була поруч.

Лише коли прольотка проминула Ботанічний сад, обігнула Університет і увірвалася на гамірну Велику Володимирську, Тюрин зрозумів, куди вони їдуть і що значило оце «звернутися публічно». Василина надумала дати оголошення. І єдиною газетою, яку точно передплачували всі людошовіністки, була щоденка «Киянин», редакція якої вже кілька десятиліть розміщувалася на Караваєвській, навпроти знаменитих лазень болотяника Міхельсона.

— І що ви думаєте написати? Що всім жінкам, які значаться у Союзі, загрожує страшна смерть в обіймах божевільного перелесника? Це спричинить страшну паніку. А потім полетять голови перелесників...— п’яно шепотів Олександр Петрович, ледь устигаючи за панною Айвс.

Вони піднялися до редакції, Василина загадково посміхнулася і зникла за дверима редактора.

Тюрин залишився сам на сам з працівниками газети. Всі були людьми і, здавалося, водночас розвернулися, щоб нагородити людиноподібного злими незадоволеними поглядами. Тюрину раптом забракло місця. Він необережно зіштовхнув зі столу паперову купу, і хтось у спину проказав: «Потвора».

Ситуацію порятувала нестримна, як весняний Дніпро, панна Айвс. З кабінету редактора вивалився червоний пан і голосно закричав:

— Тумсе! Тумсе, за ногу тебе дери! Прийми у панни оголошення,— і так гупнув дверима, що з одвірка посипався тиньк. Василина переможно рушила в напрямку піднятої голови.

«Тумс Ярослав Вікторович, молодший реєстратор»,— значилося на табличці на столі.

Невисокий зляканий хлопчина прийняв з рук дівчини покреслений папірець. Йому так кортіло якнайшвидше відпустити клієнтів, що довелося кілька разів перераховувати слова в оголошенні. При цьому масні чорні пасма постійно падали на обличчя. Тюрину так і не вдалося розгледіти рис.

«Союз монархісток Ростова „За царя-батюшку й отєчєство“ пропонує пенсію одній з посестер з „Союзу жінок за чистоту Імперії“. Перевага надаватиметься жінкам, які втратили чоловіка. Окрему відзнаку отримують активні членкині Союзу. Свої заявки надсилати на...» Далі значилася адреса приймальні Василини Айвс.

— От побачите, якщо не на гроші, то на відзнаку точно клюнуть,— уже на зворотній дорозі пояснила жінка. — І ми будемо мати перелік потенційних жертв.

— Я вам дивуюся, Василино...

— Джеймсівна,— проказала Айвс.

— Гм,— кліпнув очима відживлений.— Звідки у вас таке розуміння характеру цих монархісток?

Перед очима Тюрина розповзалися великі кольорові плями.

— Я ж кажу, це модний клуб,— несподівано знітилися Василина,— моя мама... У кожній родині є свої диваки.

Олександр Петрович бадьоро подолав останню сходинку і з усієї дурі бахнувся в чорну київську багнюку.

Шкіра злазить з обличчя упиря-змієпоклонця. Свята вода завдає ран, подібних до опіків купоросною олією. Упир сидить навпроти вікна, жандарм готовий щомиті відтулити завісу, щоб підсмажити його під сонячним промінням.

Разом зі Степаном ми відкрили, що існують давні капища матері Змія Апі. Ці місця манять змієпоклонців. Вони вірять, що Апі допоможе відродити Змія.

Упир, який конає переді мною, намагався принести людську жертву — хлопчика дванадцятьох років. Але Апі не відгукнулася, не постала перед очі упиря. Вона не чує молитов свого народу.

Голова палає, як у гарячці. Забита об кістки Змія щока мала давно загоїтися, але й далі болить.

Степан допоміг Четвертому відділу переховати кістки. Тепер вони запечатані там, де змієпоклонцям їх не дістати. Вони під Великою печаткою.

Степан не хоче говорити про два тіла, які ми бачили між гігантських ребер на Щекавиці. Я переконаний, що чорне тіло належало убивці Змія — Віщому Ольгу: Друге було людською частиною Обадії. Карл каже, ми даремно потривожили кістки. Але я знаю, Змію не відродитися без серця. А воно належатиме тільки мені.

Я беру кілок і приставляю до грудей упиря. В мене немає жалю, я мушу дізнатися, хто забрав серце Змія.

— Ти божевільний!. Ти не знаєш, що шукаєш!. — кричить упир, і я припиняю його муки.

Я вже знаю відповідь. Вона застигла в очах упиря.

Серце Змія...

— Шефе? Шефе? Ви, коли наступного разу зволите нализатися, то питайте мене. Я вам таку цукровку дістану! Пальці пообкусюєте. А ця фабрична...— Топчій ще раз плеснув Тюрина по щоці.— Фе! Від неї одні памороки і гикавка.

Олександр Петрович ні живий ні мертвий доповз до відра з водою і з розмаху занурив голову. Після кількох хвилин жадібного пиття і форкання нарешті пробелькотів:

— Це все бісове сухе варення. Знову дика маячня наснилася, ніби я був батьком і мучив якогось упиря... А ще привиділося, що ми з Василиною їздили до газети, тому що знайшли труп. Добре, хоч це неправда...

— Не зовсім,— Топчій подав рушника і відійшов. Відразу після пробудження Тюрин його мало не розтовк.— До Скалонне зранку приїздив редактор «Киянина», побий його лиха година. Кричали-с. А пан поліцмейстер просто снідати відмовилися, поки вас не побачать. Нова удовиця з Липок, з місцевої аристократії. Тож самі розумієте — галасу вище за Софійську дзвіницю.

— Значить, таки не сон,— зітхнув Тюрин і застебнув кітель.

VI

Новою жертвою стала дружина гласного міської думи Вільгельма Яковича Ряхіна, який за місяць до того переставився за вельми пікантних обставин. Верхи на жовтобілетній нявці з публічного будинку на Думській. Казали, що небіжчик мав особливу пристрасть до людиноподібних красунь. Може, тому Емілія Людвигівна Ряхіна так ненавиділа нечисть. Майже весь посаг вона витратила на Союз жінок за чистоту Імперії.

«Василина мала рацію,— думав Тюрин, оглядаючи голу жінку.— Всіх жертв пов’язує Союз жінок. Але членкинь сотні, чому саме ці? Добре, молоді хоч гарні. А підтоптані? І знову купоросна олія»,— поліціянт торкнувся рубців на мертвій шкірі. Випалені очі сліпо дивилися у стелю. Старечі зморшки назавжди завмерли в огидній хтивій посмішці.

Поліціянт звернув увагу на туалетний столик. Серед гребінців, стрічок, помад і пудр, якими бідолашна жінка хотіла повернути привабливість, самотньо стояв давній знімок. Три молоді жінки всміхалися з ґанку ошатного будинку з білими колонами. Однією, без сумніву, була вбита, у крайній ліворуч Тюрин упізнав відблиск, генеральші Хом’якової. Обличчя середньої виїв час.

Топчій підліз під руку і жадібно втупився у фотокартку.

— Є думки, хто ця жінка? — відживлений тицьнув у невідому особу.

— Ясно що... ні. В неї ж мармиза іржею поточена. Але будинок бачив. Здається, на Виноградній. Там ще сад яблуневий був. А в будинку щось сталося...— вовкулака наморщив лоба. Тюрин затамував подих. Якщо поставити бодай одне запитання, Парфентій назавжди втратить нитку оповіді.— Ні, не згадаю. Я тоді ще в Обухові служив. Треба питати Петюню.

— А щоб тобі піп добре наснився! — вилаявся Тюрин.— Його-то чого?

— Так він яблука любить до зарізу! У Двірцевому околодку починав. Усі Липські сади перемацав,— посміхнувся Парфентій.

Петюня, як завжди, сіяв слину на задньому дворі.

— Паперівка, або білий налив. Як зараз пам’ятаю. Кінець липня — саме воно. Так щоб прозоре, щоб аж дзвеніло,— прокоментував злидень світлину і млосно закотив очі.

— А мешкав там хто? — Тюрин недолюблював коротуна ще від зустрічі на Трухановому острові. Петюня оголив гострі зуби і цокнув язиком, все одно як тварина перед нападом.

— Почекайте,— життєрадісно заспокоїв Топчій. З бездонної кишені витяг запорошене лушпинням яблуко, обтер рукавом і простягнув злидню. Очі Петюні ожили.

— Бариня одна,— злидень смачно відкусив шмат яблука, аж навіть у Тюрина звело щелепи, а рот наповнився слиною.— Чоловік єйний больно любив Ямою швендяти, з дівками, ще й не з абиякими, а все з нашенськими, з нелюдськими. Утоп, як з русалкою бавився. А потім ще й з покоївкою лихо сталося. Мавка безтолкова купоросом залилася так, що й барині пальці попекла,— Петюня зайшовся злим сміхом і трохи не вдавився яблуком.

— Як її звали?

— Мавку? — перепитав Петюня.

— Бариню, дурень! — не стерпів Топчій. Злидень лише знизав плечима.

— Хіба Рапойто-Дубяго знає. Він тоді розбирався.

Рапойто-Дубяго був років на десять старший за Тюрина. Народився у сім’ї священика. Починав з помічника околодочного наглядача. Особливо відзначився у погром 1892-го. У відділку подейкували, що тоді втратив когось із близьких.

Уже у двадцять Рапойто-Дубягові довірили Двірцеву дільницю — Липки, де жили переважно заможні люди. Пізніше людополіціянту пропонували очолити поліцію у якомусь із міст Межі, але він несподівано для всіх вирішив залишитися в Києві.

Людополіціянт вислухав Тюрина, дістав дрібку тютюну, пом’яв у пальцях і поклав назад до срібної тютюнниці. На покришці було вигравіювало «За двадцять років відмінної служби».

— Смерть мавки на Виноградній. Так, я пам’ятаю ту справу. Це за рік до погрому 1892-го було. До кощів. Я тільки починав,— Рапойто-Дубяго на мить замислився, ніби тамуючи болісні спогади.— Власницю маєтку звали Степанида Федотівна Пузріна. Купчиха. Нічого незвичного. Мавка щось там робила з купоросною олією і дуже попеклася.

— Аж так, що загинула? — Тюрин недовірливо звів брови.— А вам не здалося дивним, що сліди від кислоти залишилися навіть у пані?

Рапойто-Дубяго нагородив людиноподібного довгим іронічним поглядом.

— Я бачу, куди ви хилите. Вважаєте себе найрозумнішим? Коли зі столиці, краще за нас знаєте, що тут відбувається? Ні чорта ви не розумієте, Олександре Петровичу. Це місто дуже старе і тримається на своїх ногах, бо існують певні правила.

— Людям з Липок можна все? Навіть мавок купоросом палити? — запитав Тюрин.

— Ні, кожен має знати своє місце і не переступати межі. Там усі домашні посвідчили, що то була випадковість. У Пузріної виявилися впливові захисники. Справу зам’яли.

— А ви як думаєте, що тоді сталося на Виноградній?

Тюрин відчував, що Рапойто-Дубяго досі картає себе за ту справу.

Людополіціянт потрусив тютюнницю, ніби збираючись на думці, а потім з гіркотою додав:

— Мавка була коханкою господаря будинку, а коли він пси мер, купчиха помстилася. Тепер і вона на кладовищі. А чого ви питаєте? Це якось пов’язано з теперішніми вбивствами жінок?

— Я дам вам знати.

Рапойто-Дубяго з розумінням кивнув. Знати своє місце — це й поважати інших за їхню роботу.

Тюрин подивився на стару фотографію з будинку останньої жертви.

Ряхіну і Хом’якову вбив «купоросний маніяк», Пузріна померла у своєму ліжку. Всі три були засновницями Союзу жінок за чистоту Імперії.

— Померла минулого року. Дітей не мала. Взагалі ніяких спадкоємців. Будинок пішов з торгів, і на його місці вже розпочато нове будівництво,— прочитав Тюрин довідку про Пузріну.— Але дивіться, Парфентію Кіндратовичу, є дещо цікаве,— поліціянт сунув під ніс сонному помічнику документ.— Її чоловік мав хімічний завод на Куренівці, де в тому числі виготовлявся купорос і купоросна олія.

Топчій потер очі, вдаючи, що уважно слухає. Вони вже добу розбиралися з давно забутим випадком на Виноградній.

— І ще одне! Ось тут! — очі Тюрина заблищали.— Дата народження Пузріної. Бачите?

Вовкулака схилився над документом. Годинник вибив чверть по другій, а в нього закінчилося рятівне насіння.

— 13 вересня, Парфентію Кіндратовичу! День, коли знайшли першу жертву.

VII

Вдруге за добу ноги Тюрина місили багно в бік Великої Підвальної. У такий пізній час жоден візник не захотів підбирати підозрілого синьопикого людиноподібного.

Олександр Петрович помахав химерам над входом до Замку барона, взяв наскоком сходи і безпардонно вломився у двері. Перед собою, як щит, він тримав оберемок мідно-пекучих айстр, чий гіркий аромат немилосердно дратував ніздрі.

Панна Айвс прийняла букет, іронічно звела брову і приткнула квіти у графин з питною водою. Тюрин помітив завалений паперами стіл. Чомусь і не сумнівався, що вона не спатиме.

— Я бачу, вам краще?

— Це дуже важливо. Прийшов порадитися,— Тюрин несподівано усвідомив, що без попередження вдерся до молодої жінки у зовсім недоречний для того час.

— В мене є зачіпка. Ви казали, що ваша мати належить до Союзу жінок, може, вам знайомі ці жінки? — Тюрин простягнув фотокартку з будинком Пузріної.

Василина незадоволено зітхнула, піднесла світлину ближче до лампи і придивилася. Її обличчя просяяло.

— Так, я впізнаю ці колони. Ми жили по-сусідству. У садибі бабці, коли мати остаточно порвала з батьком. Точно що Київ — велике село.

Тепер уже Тюрин здивовано звів брови.

— За будинком був розкішний сад. Володіли якісь бездітні купці. Бабця з ними не спілкувалася.

— І ви не пам’ятаєте перелесника з цього маєтку? Чоловіка з нечисті?

Айвс потерла мочку вуха.

— Ні, на жаль. Мені було років шість-сім. Мало що пам’ятаю.

Олександр Петрович розчаровано зітхнув: уже повірив, що зараз отримає ім’я маніяка-перелесника.

— Але, може, мати більше знає? — панна Айвс наморщила носа. В ній боролося бажання допомогти з необхідністю йти на неприємну зустріч.— Тоді всі були поведені на чистоті людського роду. Людиноподібним дозволялося тимчасово жити лише в деяких нічліжках Подолу. У нас удома все смерділо часником, кілки висіли біля кожного ліжка, розтовчене сушене зілля сипалося за комір, захисна сіль липла до ніг. Брр! Батько вважав це дикунством. До речі, наше оголошення спрацювало,— Василина покосилася на купу листів.— Оце розбирала. Один якраз згодиться.

Жінка витягла з шухляди акуратний конверт, на мить затримала на ньому погляд і поклала перед Тюриним: «Єлизавета Августівна Ушакова-Айвс». Мати Василини теж зголосилася на пенсію від «ростовських посестер».

За кілька днів вони зустрілися серед обжерних рядів Галицького базару. Запахи від їдла для найбідніших збивали з ніг. Відьми — червоні, ніби прокопчені від постійного стояння під сонцем — довгими палицями мішали у великих каструлях. М’ясоїдна нечисть стовбичила у черзі по холодець з мертвяків. Лахмітники і жебраки простягали плошки по тваринні тельбушки. Сидячи у діжці, закликав скуштувати слизьких і жирних п’явок болотяник. Голодними очима шукали клієнтів упирі. З-під поли нишком показували пляшки з кров’ю. І Тюрин був певен, що людської там чимало. Поруч громадилися купи непотребу. Чорт-лахмітник вихваляв діряві калоші й розпаровані пантофлі без підборів. Регіт, сварки, істеричні зойки окрадених хвилями перекочувалися базаром.

— Ось вона! — Айвс, затуляючи хустинкою носа, вказала на замазуру в обжерних рядах. У казані особливо люто булькала ядучо-зелена юшка. Жінка щось наспівувала під ніс, монотонно човгаючи ложкою. Довгі сиві патли звисали над висушеними, як чорнослив, щоками. Обидва ока бідолахи застилали більма.

— Служила куховаркою у Пузріною. Мати сказала, таку не забудеш.

— Послухайте, Василино,— Тюрин ледь торкнувся руки жінки і зазирнув їй в очі. Навколо вирував базар.— Я хотів сказати... Поки маніяк на волі, може, вашій матері слід поїхати з міста? Все це занадто серйозно. Та й вам разом з нею?

Василина лагідно посміхнулася.

— Мені приємна ваша турбота. Але я можу дати собі раду.

Василина розвернулася і попрямувала до скаліченої куховарки.

— Навіть не сумніваюся,— їй у спину пробуркотів Тюрин і теж посміхнувся.

— Чого витріщився, смердючко? — каліка втупила в Тюрина сліпі очі.— Ти супроти мух носи банячок з медом, бо заїдають, либонь? З таким-то ароматом,— гидкий сміх продер горло.— Шо бульбахи напучив? Один дохтур мені обіцяв жаб’ячі очі присобачити. Але чи я дурна під ніж лягати? І без того все бачу. Все пам’ятаю.

Жінка вишкірила гнилі зуби і перевела сліпі очі на Василину.

— Світ догори дриґом став. От і ти, порядна баришня, а з напівмертвим смердючкою валандаєшся. За часів Степаниди Федотівни, роздери її нечистий, такого не було. Чоловік Федотівни, небіжчик, порядний господар був. Добрий. За сраку міг потримати, у куті притиснути, яку дурепу занапастити, але який пан без того? А Степанида терпіла. Була-бо бездітна. Всю злість на дворових зганяла. Нехай її кістки поб’є шашіль,— колишня прислуга з ляскотом опустила важкий ополоник на голову занадто нахабному злидню.— Особливо хлопчику діставалося.

— Хлопчику? Син когось із челяді? — схопився поліціянт.

— Її прийомний. Пан звідкілясь привіз. Подейкували, що його — нагуляний. Але геть-чисто не схожий. Руденький і тихий, як дівчинка.

Василина і Тюрин перезирнулися.

— От його зі світу зживала. Била дівок, що коло нього крутилися. Об його спину дрючки ламала. Потім плакала, пробачення просила. І знову по колу. Натура хлопчача їй не подобалася, бачте, змінити хотіла.

— А він що — хіба не людиною був? — обережно запитав Олександр Петрович.

— Перелесник, хай йому грець,— покоївка пустила довгу зелену цівку крізь погнилі зуби.— Гарний, що твій херувим. Аж поки у чан з купоросною олією не впав.

— Сам упав? Як таке могло статися? — зойкнула Айвс.

— Ще пан живий був. Поїхав малий до нього на фабрику на Караваєвську. А там і сталося. Бариня тоді над ним тиждень сиділа. Але нічого, виходили. Пана по тому від Степаниди зовсім відвернуло. Вже й ночувати не приходив. А що гірше — до нечисті повадився. На Ямі, бідося, переставився, мо’ чули?

— А покоївка, мавка? Пам’ятаєте? Що з нею сталося? — напосідався Тюрин.

— Ви про Пріську? Сама винна. Чого б це мавка здумала з людським паном валандатися? То Степанида і провчила.

Куховарка крякнула і нахилилася до варива. Більше, як не билися, нічого не витягнули.

— Може, ви знаєте, куди той хлопчик подівся? Як хоч його звали?

— Хе-хе! Смутя, Смутя його кликали. Бо повсякчас смутний ходив.

Жінка зайшлася диким сміхом-кашлем, а коли відхекалася, зло глипнула на Тюрина і пригрозила закликати городового, якщо не підуть добром. Ще й палицею замахнулася, аж зелені каплі потрапили на шинель. Пізніше Олександр Петрович з подивом зауважив, що на їхньому місці залишилися акуратно випалені дірки.

— Маячня якась! — дратувався Тюрин.— Як можна знайти людину без імені? Не було ніякого Пузріна, сина власника купоросної фабрики. Жодних метрик. І що це за ім’я таке — Смутя? Василино, ви точно його не пам’ятаєте?

— Повторю вам рівно скільки й сказала,— вкотре обурилася панна Айвс.— Після слів бідолашної я й справді згадала хлопчика з саду. Я зустріла його тільки раз, коли лазила до них по яблука. В нього було щось з обличчям — червоні плями. І він сказав, що його не любить мати. Мене це тоді вразило. Пам’ятаю, довго потім бігала за своєю матір’ю і допитувалася, чи вона справді мене любить,— Василина всміхнулася дитячим спогадам.— Я ще за першої зустрічі з вами згадувала того хлопчика. Але зовні він був цілковито людиною. І головне, сам себе називав людиною. Я спитала, чи він син господарів, він сказав — ні. І потім, скільки туди лазила, жодного разу його не бачила. Але повторюю, це було років двадцять тому. Навіть не знаю, який він зараз на вигляд.

Щоб не тягнути Василину в управління, вони влаштувалися у гучному «Семадені» навпроти Думи.

Топчій, не звиклий до пафосної обстановки, тихо гойдався на табуретці. Його увагу захопили вогненноголові скарбники, що пили каву за сусіднім столиком, і він не зразу розчув запитання шефа.

— Парфентію Кіндратовичу, я вам голову гвіздками до шиї приб’ю, щоб не крутило! Що про старий будинок розвідали?

Олександр Петрович був на межі. Скалонне погрожував забрати справу, якщо вони до кінця тижня не знайдуть винного. На поліцмейстера тиснули згори. На килим викликав Вишиєвський і красномовно натякнув, що за справою Пузріної стоїть сам цінний громадянин Вальдемар Голубєв. Нібито доводилася сестрою його батькові, професору Голубєву. Але найбільше Тюрин боявся, що маніяк заляже на дно і вони вже ніколи його не знайдуть.

— Нові господарі навіть стару цеглу пустили в хід,— розвів руками вовкулака.

— А завод? Де була та купоросна фабрика купця Пузріна?

— Теж нічого,— Топчій злякано, по-собачому втягнув голову.— Завод-то був на Караваєвській. Але тепера на йому місці нову громадину відгрохали. Газета тама ще ця, що наш рід кляне,— Топчій наморщив низького лоба,— ви ще днями тама скандал учинили.

— «Киянин»! — несподівано вийшла з задуми панна Айвс.— Ось як він дізнавався про похорон чи про відсутність чоловіків. Про таке зазвичай дають оголошення.

— Смутя! — Олександр Петрович опустив важку долоню на мармуровий столик і пильно подивився на Василину. Половий злякано підстрибнув і незадоволено зиркнув на синьошкірого поліціянта. Ще пам’ятав, як довелося прибирати уламки столу з минулого візиту відживленого. Топчій перевів здивований погляд з шефа на жінку. Очі Айвс палали. І якби Олександр Петрович краще її знав, то зміг би розгледіти щирий захват.

— І? — обережно пискнув Парфентій.

— Смутя — то Тумс навпаки! — одностайно викрикнули Василина і Тюрин.

— Ярослав Тумс. «Я. Тумс»,— намалював у повітрі Олександр Петрович.

— Купоросна фабрика. Там він впав у чан і зазнав ушкоджень. Тепер там газета. Перелесники прив’язуються до знакових місць,— сказала Айвс.

— Так. Реєстратор оголошень з газети «Киянин» і наш купоросний маніяк,— Тюрин схопився, кинув гроші на стіл і приготувався йти.— Панно Айвс...

— Навіть не починайте. Я з вами,— безапеляційно зупинила Василина.

VIII

— Ви арештовані, Тумсе! За вбивство Жозефіни Петроцької, Аделаїди Мніх, генеральші Хом’якової та удови гласного Ряхіної,— самовдоволено оголосив Тюрин і наказав Топчію надіти на реєстратора кайдани.

На його подив, Тумс лише нижче схилив голову, ніби хотів сховатися в уявний панцир, простягнув руки і покірно вийшов за поліціянтами. Редактор кидав образи у спини, обіцяв скаржитися, але ні Тюрина, ні звинувачуваного це не спинило.

Після чотирьох днів тримання Ярослава Вікторовича Тумса під вартою навіть Тюрин засумнівався, що він колись заговорить.

Тумс витріщав сумні блакитні очі у казематну стіну і мовчав. Навіть поза лишалася незмінною.

Чорні патли виявилися гарно підібраною перукою, під якою ховалися залишки рудого облізлого волосся. Голову, тіло, шию вкривали страшні шрами від опіків. Лише гарне, майже хлоп’яче обличчя дивом залишилося неушкодженим.

Друге розчарування чекало на квартирі Тумса. Він займав невелику кімнатку тут-таки, по Караваєвській. Охайне аскетичне умеблювання без натяку на злочинні нахили господаря. Не знайшлося жодних доказів того, що покалічений бував у помешканнях убитих чи знав їх особисто. «Перелесник залишає собі трофеї»,— писав Бер, але у квартирі Тумса було тільки найнеобхідніше.

Тюрин притяг сліпу куховарку з обжерних рядів, та обмацала обличчя Тумса, але не змогла упізнати у підозрюваному сина покійної господині.

Лише раз, коли до камери зайшла Василина, Тумс оживився. Назвав ім’я, адресу і рід занять, на питання, до якого виду належить, впевнено відповів «homo sapiens». І знову впав у мовчазне заціпеніння.

— Навіть не знаю, що вам сказати, Олександре Петровичу,— в голосі Василини з’явився несподіваний сумнів,— він дивний, це безперечно. Але зважте на шрами. До речі, вони можуть бути від чого завгодно. У редакції кажуть, він з погорільців. Уся родина загинула. І,— Айвс зробила обережну паузу,— він не схожий на маніяка, як і на перелесника. Милий скалічений хлопчик.

— Ха! Він видається вам милим?

Василина вкрилася рум’янцем.

— Ви гадаєте, я не відчую вплив перелесника? На відміну від вас, я цього вчилася!

Щоки жінки палали. Вона кинула на Тюрина нищівний погляд, розвернулася і пішла геть. При цьому навіть громили Рапойто-Дубяга втиснулися у стіни, щоб дати дорогу.

— Баба-вогонь! — наскочив як завжди радісний Топчій.

— Дурному Гаврилі все чорнобриві,— крізь зуби процідив Тюрин і пішов у інший бік. А бідолашний Парфентій залишився з розтуленим ротом, так і не зрозумівши, що за ґедзь укусив шефа.

У Тюрина не було жодних фактів. Самі підозри. Навіть якщо доведе, що Тумс — той самий Смутя з садиби Пузріної, як це притягти до убивств інших жінок? А головне, жодних підстав вважати тихого обпеченого молодика перелесником.

І всі навколо, а головне, впливовий редактор «Киянина», який став на захист працівника, не мають сумніву, що у скромній особі Ярослава Вікторовича Тумса немає нічого надприродного.

Олександру Петровичу довелося вдатися до останнього аргументу. Він попросив про скликання Комісії з визначення виду. Якщо ж Комісія підтвердить, що Тумс — людина, пообіцяв передати справу Рапойто-Дубягові. Для Тюрина це б означало добровільно посипати голову попелом. Дати зубоскалам привід позловтішатися про не придатні для розшукової діяльності мізки людиноподібних. Можливо, погодитися на закриття відділу.

У Тюрина тріщала голова. Він розгорнув книгу Лазаруса і спробував розвіятися читанням.

Змій зростав у вкритому лускою череві, і що міцнішим ставав плід, то палкіше Апі прагнула самотності. І через те пішла під землю, розширюючи прадавні ходи, аж поки не заховалася у дивній печері, де стіни вкривали барвисті й жахливі малюнки.

Вся історія людиноподібних, від зради Ліліт до народження Великого Воїна, промовляла до Апі, напоювала її тіло міццю. Й ось уже перший упир наповнив для неї ритуальну купіль, а перший перевертень розстелив власну шкуру. Апі готувалася до таємниці народження.

Чутки про велике очікування дійшли до Константинополя. І хай би як імператор тужив за злототілою царівною, мусив зібрати армію. В день, коли люди підпалили місто над Дніпром, здригнулася Гора, рик вирвався з черева, а світ побачив Змій Обадія-бек.

З усіх дір полізли смертоносні гади. Мирні води Дніпра стали кольору люті. Ноги Апі розлилися струмками, перетворилися на могутніх змій, руки почорніли, і під обвугленою шкірою запалала лава, з рота полилася отруйна піна. Підземна цариця готувалася захищати дитя.

І вдруге пожалів її імператор Візантії. Взяв до рук новонародженого і не зміг кинути у вогонь. Імператор розрізав руку і на власній крові присягнув берегти життя сина в обмін на покору Апі й обіцянку не полишати підземелля.

А потім наказав знищити Київ, завалити входи до Апі, насипати земляні вали — тисячолітні печаті ув’язнення — і назавжди стерти пам’ять про останню володарку людиноподібних.

Імператор вирішив, що Змій зможе стати людиною.

— Парфентію Кіндратовичу,— напередодні приїзду Комісії Олександр Петрович здавався ще синішим, ніж зазвичай. Шрам над лівим оком набряк.— Знаєте, що мене непокоїть?

— Ясно що,— стенув плечима Топчій. Він не мав сумнівів, що завтра їх розженуть з великою ганьбою, а якщо й залишать, то тільки щоб глумитися. Прощавайте пенсія і роки спокійної служби.

— Його квартира. Ви ж були там зі мною? Хіба не здалася підозрілою?

Парфентій подивився на шефа, як на хвору дитину в гарячці.

— Занадто безлика. Ми ж там навіть особистих речей не бачили. Я вже не кажу про дзеркала,— провадив Тюрин.

Околодочний не міг уторопати, до чого веде шеф. Кімнати як кімнати. Трохи необжиті, але ж хлопчина он скільки гарус. А коли сам як головешка, то вже не до панянок.

— Але ж клятий Бер, хай йому грець, стверджує, що перелесники — страшні лахмітники. Зберігають докази своїх перемог!

Рука Парфентія так і застигла на півдорозі до рота. Це провал, навіть якщо шеф сумнівається в тому, що Тумс перелесник, про що тут говорити. Треба сушити сухарі.

— Ви теє-то, Олександре Петровичу, ви так душу-то не рвіть,— обережно торкнувся рукава відживленого.— Mo’ воно й на краще. Mo’ вбивця-то і не з нашого брата? Не все ж нашим віддуватися? Mo’ то людина, тоді хай Рапойто-Дубяго і шукає?

Погляд Тюрина блукав, і Парфентій зважився на останній найризикованіший аргумент.

— А може, вам того — з панною Айвс замиритися? Вона ого-го башковита.

Про всяк випадок вовкулака відсахнувся і затулив голову рукою.

— Василина! Точно. Вона ж про це казала. Перелесник, який вважає себе людиною! Розумієте, Парфентію Кіндратовичу? Нечисть і людина водночас. Мас бути друге місце, де він нечисть,— Олександр Петрович хляснув себе по лобі й вибіг з кабінету, а Топчій провів його ошелешеним поглядом.

IX

На порозі у Василини Айвс стояв змоклий і нещасний Тюрин. Звісно, вона вже чула про останні події у відділку і від того не змогла просто грюкнути дверима перед його носом. Жінка стягла зі збентеженого поліціянта шинель і всадовила на канапу. Поки вона вовтузилася з самоваром, Олександр Петрович апатично витріщився в підлогу.

— Відпустили-таки? — Василина поставила перед чоловіком тацю з чаєм.

— Уявіть! Комісія визнала, що він, без сумніву, homo sapiens. Як не відпустити?

— А ви були певні, що він перелесник? — Василина дивилася спідлоба. З одного боку, чекала на вибачення, з іншого — похнюплений вигляд поліціянта підтоплював кригу.

— Але ж ви — ні? Ви ж побачили людину?

На мить Айвс здалося, що Тюрин благально випрошує відповідь.

— А от і ні! — вона рвучко підвелася і гордовито вперла руки в боки.— Я довго думала над цією історією. І тепер упевнена, що Комісія помилилася!

Тюрин з полегшенням відкинувся на канапі.

— Хочете почути мою версію? — Василині сподобалося, як на поліціянта подіяли її слова.— Я думаю, цей бідолаха міг цілком бути перелесником. Уявіть, у яких муках він ріс. Прийомна мати все життя переконувала, що потрібно бути людиною. І він повірив, що тільки так заслужить її любов. І настільки цим пройнявся, що майже зміг стати людиною. Тобто досяг максимального перетворення. Так, що навіть комісія визнала його homo sapiens.

Тюрин не зронив ані звуку, а на його обличчі заграла дивна півусмішка. Ніби йому доводилося вислуховувати щось цікаве і водночас прикре.

— О, я не здивуюся, що він сам заліз у чан з кислотою, щоб змусити матір жаліти і щоб зіпсувати свою привабливість перелесника. Після цього випадку він якимось чином ввібрав у своє тіло купоросну олію. І так потім убивав жінок. Уявляєте, кислота, як метафора тої отрути, якою замість любові все життя напувала його мати... З вами все гаразд?

Олександр Петрович голосно закашлявся, мабуть, ухопивши гарячого чаю.

— І при цьому він її любив,— продовжила Айвс, кілька разів стукнувши Тюрина по спині.— Цю страшну жорстоку жінку. Рятуючись від самотності, у перший день народження після її смерті він пішов до Хом’якової. Мабуть, вона найбільше нагадувала йому прийомну матір. Пішов як перелесник — у подобі її покійного чоловіка. А коли усвідомив, що жінка бачить у ньому лише маску, не стримався й убив. Бо насправді завжди хотів, щоб мати любила його таким, яким він є. Ну як, я права? — Айвс самовдоволено сіла навпроти.

— Більш ніж,— просипів Тюрин, і Василина вперше зауважила, що з-під його картуза, якого він так чомусь і не зняв, видніються кволі пасма рудого волосся.— Це вона змусила випалити мавці очі.

Поліціянт незвично перегнувся через столик і простягнув до жінки довгі скручені пальці. На пучках набубнявіли жовтувато-масляні бульки. Одна луснула, і важка крапля з сичанням впала на сукню Айвс.

Жінка спробувала ухилитися, з жахом спостерігаючи, як змінюється обличчя поліціянта.

— Тумс! — ахнула Василина. Крісло під нею захиталося, і коли перелесник замахнувся, щоб учепитися їй у шию, з гуркотом завалилося набік.

— І я сам заліз у чан! Сам! Але не щоб вона жаліла! Я хотів бути людиною. Мати одне лице. Своє, бодай зіпсуте. Я хотів позбутися вміння перетворюватися,— сипів перелесник.

Він ухопив жінку за спідницю і знову підбирався до обличчя. Василина щосили відбивалася ногами. Перелесник продовжував свій незворотний рух, залишаючи на сукні глибокі хімічні виразки.

— Але вам цього не вдалося! Ви залишилися тим, ким народилися,— задихаючись, прохрипіла Айвс.

Важке тіло з силою притисло її до підлоги. Василина відчула, що більше не може чинити опір. На неї насувалося сумне і водночас прегарне лице Ярослава Тумса. Великі чарівні очі наказували зупинитися, віддатися пристрасті, розчинитися у любові і з’єднатися з теплими ніжними вустами.

— Я — людина,— шепотів Тумс, широко роззявляючи рота, щоб випустити вбивчий струмінь сірчаної кислоти. Айвс заплющила очі й потягнулася обличчям уперед. Але замість поцілувати перелесник різко відсахнувся. Надлюдська сила здійняла його у повітря. Ніби крізь сон, Василина бачила боротьбу двох чоловіків. Обидва мали обличчя Олександра Тюрина.

— Ти — монстр! — рипів один, осідлавши другого.

— Ні, це ти — монстр,— брав гору другий.

— Я знайшов його схованку. Схованку перелесника,— прокричав один з них,— у сараї біля редакції. Як і писав Бер. У місці ініціації, мабуть, там, де стояв роковий чан, де він бахнувся у кислоту. А у лігвищі — всілякі дрібнички з будинків убитих.

— Не вір йому, Василино, він шинель мою вкрав, убивця! — прохрипів другий, зацідивши важким кулаком під ребра супротивнику.

Айвс забилася в куток і з жахом спостерігала за вовтузінням поліціянтів. Один душив другого, обіперши об стіну. Раптом третя фігура з револьвером у руках з’явилася у дверях, на мить зупинилася і почухала потилицю. Чоловік заскочено похитав головою, підвів руку і натиснув на гашетку. Постріл гримнув упритул, і куля прошила обох чоловіків.

— Побий його лиха година! — бубонів Топчій, розтягуючи чоловіків по кутках.— Ох і влетить мені. Бариня, ви як? — нарешті вовкулака нахилився над Айвс. Вона застогнала і важко, тримаючись за руку Парфентія, підвелася.

Біля секретера горілиць лежав Тумс. З пробитих грудей разом з кров’ю виходила сірчана кислота. Шинель і килим зло сичали від доторку ядучої купоросної олії. Василина затулила носа, тіло Тумса більше не могло опиратися кислоті й теж почало розкладатися під її натиском. Ніби відчувши її погляд, Тумс розліпив очі.

— Я думав, ти єдина мене впізнаєш... під чужим лицем. Як тоді, в саду...— останні слова поглинула кислота, що криваво-димними патьоками витекла з рота, щоб довершити справу і назавжди спотворити обличчя Тумса.— Я не монстр,— досі стояло у вухах Айвс.

— Баришня, мила,— скавучав вовкулака, перевертаючи справжнього Тюрина. Василина врешті отямилася і підбігла до пораненого поліціянта. Околодочний поцілив йому у спину, коли Олександр Петрович уже перемагав Тумса.

— Баришня, мила, дзвоніть Гальванеску.

У коридорі почулася метушня. Двері відчинилися, і до кабінету влетіли люди Рапойто-Дубяга. Останнім зайшов людополіціянт, роззирнувся і наказав городовим вийти. Зрозумів, що небезпека минула. Рапойто-Дубяго вклонився Айвс, зазирнув до Тюрина і зупинився біля Тумса, кілька секунд мовчки стояв, а потім спокійно, ніби розставляючи всі крапки над «і», сказав:

— Він повсякчас був у маєтку Пузріної. Вона його ховала. Ні півслова. І прислуга мовчала. Жорстока баба. Ще не відомо, хто більший монстр. То це через неї він таким став? — Рапойто-Дубяго розвернувся до Айвс. Вона оглядала рану Тюрина.

— Несповідимі шляхи материнської любові,— озвався відживлений.

На якусь мить усі змовкли і подивилися на Тумса. Від обличчя вже нічого не залишилося. Тіло продовжувала роз’їдати кислота. «От же ж монстр»,— співчутливо прошепотів Топчій. Рапойто-Дубяго зробив крок, щоб покликати городових. Треба було якось винести загиблого. І раптом Тюрин голосно видихнув:

— От же ж дідько! Мати! Хто ж іще? Серце Змія забрала Апі,— пояснив Олександр Петрович, ніби хтось був здатен зрозуміти його слова.

Василина занепокоєно подивилася на Тюрина, перезирнулася з Топчієм, вовкулака підскочив, щоб підставити шефу плече, лише Рапойто-Дубяго звернув увагу на фразу відживленого. «Значить, Апі» — собі під ніс проказав людополіціянт і якось по-новому подивився на Тюрина.

У загальній метушні цей погляд залишився непоміченим.