Лазарус

З лігвищ Змієва

Не знаю, як вас, а мене завжди дивувало: чому в українській фантастиці існують аж такі прогалини? Де сучасна космічна опера? Чому так і не з’явився істерн — жанр на кшталт вестерну, тільки перенесений у часи Гетьманщини? Скільки ще чекати на масштабне епічне фентезі?

Скидається на те, що український автор у чомусь схожий на Вія. Він чекає десь у темній глибині, допоки по нього прийдуть, підведуть його до цікавої теми, а потім ще й піднімуть повіки. І навіть тоді побачить він того самого нещасного Хому Брута — і напише, якщо взагалі писатиме, знову про славетну минувшину України, про лани й села, і про гудіння хрущів над вишнями. Навіть якщо це будуть механічні хрущі й чорнобильські вишні, все одно по суті нічого не зміниться.

Тож і до «Лазаруса» Світлани Тараторіної, зізнаюся, підступав я з певним острахом. Погодьтеся: Київ початку XX століття — не найпростіше тло навіть для роману історичного, а тут — історико-детективне міське фентезі! Розгортаєш і побоюєшся: чи зі сторінок не порснуть навсібіч бурсаки, чи не зариплять воли чумаків — чи все-таки побачимо ми іншу, міську Україну?..

Таки побачимо. Навіть те, що тут поряд з людьми живуть упирі, змієголовці, водяники, відьми й інші персонажі українського фольклору не робить «Лазаруса» вторинним. Здається, це мало не перший у нашому фентезі приклад такого-от поєднання місця дії, фантастичного припущення й теми.

І знову ж таки — тему авторка обрала не надто й фентезійну. Я б сказав — актуальну, як на наші часи. Головний герой «Лазаруса» — такий собі Олександр Петрович Тюрин, чиновник з особливих доручень — приїздить до мультикультурного міста й намагається розібратися у власному минулому. При цьому він відверто зневажає місцевих мешканців, бо вони — не такі, чужі, незрозумілі; та зрештою йому доводиться стати на їхній бік і захищати їхні інтереси — а отже, зрозуміти отих «інших».

А Київ, до якого прибув Тюрин, якраз перебуває на межі конфлікту, бо люди тут домінують, а всі інші — аборигенні — види розумних істот або живуть у гетто, або позбавлені більшості прав.

І що далі читаєш, то більше, зрештою, розумієш: цей-от вигаданий Тараторіною Київ має чимало паралелей з Києвом цілком реальним, тих-таки часів. (Додамо: для тих, хто знає історію і літературу, в книзі приховано чимало натяків і «пасхалок». Вони не суттєві для розуміння сюжету, але потішать уважного читача).

Та звісно, всі ці чесноти «Лазаруса» мало б важили, якби ця книжка була позбавлена захопливого сюжету, а це не так. Її просто цікаво читати, стежачи за розвитком подій і намагаючись відгадати, куди ще приведе авторка своїх героїв у пошуках страшної істини.

Кажуть, Достоєвський колись стверджував, що «вийшов з гоголівської „Шинелі“». Так само українське фентезі тривалий час намагалося уникнути хтонічного погляду Вієвих очей — і раз у раз знову потрапляло в ту саму пастку. Поетичні звабливі мавки водили навколо авторів хороводи, завивали десь за стінами вовкулаки...

Роман Тараторіної — не перша спроба наших авторів вийти за межі окресленого крейдою кола, але перша фентезійна книжка, присвячена саме Києву 1910-х. «Лазарус» переконливо свідчить, що з’являється нова українська фантастика — і я щиро заздрю читачам, які її тільки відкривають.