ПОВІСТІ
До Золотої Зорі
«…Як сказали жерці, за 11340 років у Єгипті царювали тільки смертні люди, а не боги в людському образі… За цей час, розповіли жерці, сонце чотири рази сходило не на своєму звичайному місці: а саме — двічі сходило там, де тепер заходить, і двічі заходило там, де нині сходить».
«Дослідження генератора магнітного полюса, відкритого Никифором Ярковим під крижаним щитом Антарктиди, триває[13].
«Рушійний агрегат» нашої планети — чи не найбільша таємниця, яку ось уже протягом року розгадують фахівці з різних галузей знань.
Нещодавно відкрито тайник-архів з численними записами на тонких металевих аркушах. Фотокопії цих записів передано до Бібліотеки Інтернаціональної Ради в Парижі, щоб дати змогу лінгвістам світу ознайомитися з ними і якнайшвидше розшифрувати. На прес-конференції, проведеній телемережею «Меркурій», голова Вченої ради акад. Сокальський заявив, що він і його колеги покладають великі надії на прочитання цих записів. — Саме там сховано відповіді на всі «як?» і «чому?», — сказав академік».
Приреченість
Велика довгаста призма кабінету академіка Сокальського була вщерть заповнена м’яким світлом, що просочувалось звідусюди, ніби приміщення оточували якісь ласкаві сонця, а не скам’яніла крига Антарктиди. Академік сидів за робочим столом, який більше скидався на пульт управління з невисоким білим бортом, що виставив перед ученим кілька овальних екранів і панель обчислювальної машини, рясно втикану різноколірними кнопками, клавішами і важельками. Проте Сокальський до них майже не доторкався, електронний комплекс обробляв і видавав на екрани інформацію відповідно до заданого алгоритму. Інколи вчений зупиняв особливо цікаву для нього модель чи ряд символів, вдивлявся, примружуючи очі, потім переводив зображення в запам’ятовуючий пристрій і, зітхнувши та підперши рукою бороду, знову стежив за екранами.
Та зосередитись йому не вдавалося, час від часу академік повертав голову і дивився на стосик паперу, що лежав ліворуч, скраю під бортом. Це була перша ластівка, що випурхнула з-під руки невідомого йому філолога, який відгукнувся на заклик розшифрувати записи металічних аркушів. Може, вченого заінтригував заголовок хроніки — «До Золотої Зорі»? Чи назва комп’ютера, з яким працював філолог, — «Романтик»? Академік тільки й прочитав оці слова, бо мав нагальну роботу, стосик відсунув, зараз не час, загляне хіба що наприкінці робочого дня, але от голова сама собою повертається, і важко дотриматись робочого розпорядку. Ще, мабуть, з годину господар кабінету кріпився, а тоді таки не витримав, клацнув вимикачем, екрани потьмяніли, згасли, а він підсунув до себе той білий стосик і почав читати.
…По широкій алеї, що вела від важкого, неоковирного палацу через весь сад — униз, до озера, прогулювалось подружжя з маленьким синком, якого тільки-но почали навчати грамоти. Чоловік і жінка в білому вбранні йшли попід густими кущами тамариску, що обрамлювали алею, йшли спроквола, видно було по всьому, що спішити їм нікуди. Розмову підтримували без особливого інтересу, більше мовчали, поглядаючи то на високі акації, наче викувані із заліза, то на присадкуваті яблуні за ними, обтяжені червонястими плодами. Зате хлопчик ганяв, як заведений, — і по бічних доріжках, і до озера, й назад.
— Хочу купатись! — Білявенький непосида притулився головою до мами, намагаючись обняти її за стан. — Купатися, купатися!
— Але ж не жарко. Бачиш, ніхто не купається.
Та малий так настирливо домагався свого, так тупцював навколо матері, що вона, зрештою, поступилася.
— Ну, ходімо, візьмемо плавки.
Чоловік, мляво помахуючи руками і байдуже вітаючись із зустрічними, почалапкав до озера, зупинився біля самісінької води та й почав спостерігати, як над піщаним дном шмигають табунці довгастих рибок. На душі було тоскно й порожньо.
Малий ще здалеку розігнався і з вереском плюхнувся у воду, здіймаючи бризки. Мама любувалась ним, а батько чи ледве й помічав.
— Останнім часом ти збайдужів до всього, — обізвалась дружина докірливо. — Може нездужається?
— Та ні, — знехотя сказав чоловік, тамуючи в собі легке роздратування. — На здоров’я не скаржусь.
От уже ці жінки! Добре знає, в яку безвихідь вона потрапили, а говорить так, ніби нічого й не сталося. «Нездужається…» Вмираюча планета а напівдикими племенами і ніякої надії вирватися звідси, то що йому — веселитися? Краще б уже були загинули всі в космосі, аніж нидіти отут, живучи без мети і надії.
— Остерігайся апатії, Імпете. Ну, от скажи, чого тобі не вистачає на цій планеті? Це ж просто щастя, що ми врятувалися і можемо нормально, в спокої і достатку доживати віку!
— Як оті священні акації, — криво усміхнувся Імпет.
— Аякже — прихідці з неба! — В очах дружини спалахнули іскорки радості, чоловікової іронії вона не сприймала. — І сам Верховний Маг рахується з нами. Автохтони[14] такі ж люди, як і ми. Природа розкішна. Синок росте. Чого ж ти хочеш?
Присіли на плескатий камінь, загрузлий у піску, вона прихилилась до чоловіка, малий Бад брьохався перед очима.
— Ми шукали перспективну планету… — обізвався після довгої мовчанки Імпет. — А де опинилися?
— Ну, це ж не наша вина. Якби не той клятий метеорит… Признаюсь, я не сподівалася, що ми врятуємось. Така пробоїна… Наковталася я тоді жаху.
Імпет зітхнув:
— Майже половина екіпажу… Може, з ними вдалося б відремонтуватися…
— Чула, чула про це вже не раз! — перебила дружина. — Але ж, любий мій капітане, хіба варто сушити голову над тим, що поза нашими можливостями?
— Ти не знаєш одного, Кені, — життя на цій планеті приречене. Спостереження нашої обсерваторії…
Дружина повернула до нього здивоване обличчя.
— Як це… приречене? Хіба життя тут не грунтується на двадцяти амінокислих і чотирьох пуринових основах, як і на рідній нашій планеті? Одержано якісь нові характеристики?
— Та ні, фундаментальні закони діють… Але от енергетика…
— Яка енергетика? Сьогодні ти заповзявся говорити загадками.
— Маю на увазі променеву енергію центрального світила. Зірка ця інтенсивно старіє, згасає. Особливо в ультрафіолетовій частині спектра.
Кені подивилась на небо — світлий диск спокійно плив у високості, освітлюючи планету так само, як і раніше. Опустила очі з затаєною усмішкою, — цей вираз її тонкого обличчя завжди зворушував Імпета. І зараз йому потепліло на серці. Може, й справді вона має рацію? Але ж факти… Не хотілось викликати осмутку на її ще й тепер привабливому лиці.
— Вигадки… Ніяких особливих змін у природі не помітно.
— Пояси субтропіків почали звужуватися. Температура світила катастрофічно падає.
Кені знову позирнула на небо, зіщулилась, ніби відчула похолодання, і покликала сина.
— Годі, Ваде, вилазь! Он уже посинів…
Імпет усміхнувся:
— Не бійся, похолодання фіксують лише прилади.
Витираючи малого пухнастим рушником, Кені спитала:
— Що ж показують ваші прилади? На скільки його вистачить? — кивнула в небо.
— Якщо процес ітиме з такою інтенсивністю, як тепер, то приблизно через сім тисяч років…
Не встиг він закінчити фразу, як дружина пирхнула і враз вибухнула таким дзвінким сміхом, якого він давно не чув.
— Сім тисяч?! Ха-ха-ха! Та це ж вічність! Ха-ха-ха!
Вона так заразливо сміялася, що й Імпет не зміг стримати посмішки, а малий Вад, зиркнувши па них, загиготав і застрибав на одній нозі.
— Ти маєш рацію, Кені, — сказав Імпет, — строк не малий, якщо міряти людським життям. Але ж він пройде? Промине? Припустімо, сто чи більше поколінь ще зможуть прожити на цій планеті. А наступні?
— Наступні щось вигадають. Може, отак, як ми, полетять у космос. Галактика велика, притулок для життя знайдуть…
— Імовірно. Але ж тут ще навіть металургії нема, кам’яний вік.
— А ми хіба не зробимо внеску в прогрес? Тепер це ж і наша планета. Ми все одно збиралися переселитись…
— Та збирались, тільки ж не з такою перспективою.
— А мені тут гарно! Сади, озера, гаї… Птаство і квіти… Навколо стільки краси! Відкинь, Імпете, світову скорботу — це химери. Серед такої розкішної природи нудитися протипоказано.
Кені озирнулась навколо — чи ніхто не бачить? — і раптом поцілувала чоловіка. Імпет був радий, що не засмутив дружину, і водночас розчарований таким її оптимізмом.
— Зрозумій, Кені, — без мети життя втрачає сенс.
— Я це розумію, і навіть у цих умовах, в яких ми опинилися, можна віднайти мету, але до чого тут центральне світило?
Обличчя Імпета спохмуріло, брови зійшлися докупи.
— Як тобі сказати… Світило і планета — стійка система, і ось її рівновага порушується. Негативний космічний фактор зростає, згодом він стане вирішальною силою катастрофи. Хоч трагедія і віддалена у часі, а вже кидає зловісну тінь. Уяви: з полюсів льодовики сягнуть до екватора. Лютий холод понищить, насамперед, рослинність, поля і ліси сховаються під білим покривалом, навіть моря й океани…
— Та перестань, — замахала руками Коні, — мене вже проймає дрож.
І тут у розмову батьків устряв малий Бад. Хлопчисько увесь час дослухався, про що вони говорять, своєрідно засвоював інформацію, аналізував. Коли батько змалював страхітливу картину загибелі планети, малий не втерпів:
— Тату, а хіба не можна перелетіти до золотої теплої зорі? Як в отій казці?
— То ж казка, сину, — зітхнув батько, — а дійсність… У нас ні на чому летіти, корабель наш пошкоджений, ти ж знаєш, упав, і вже йому ніколи не знятися.
Бад поклав рученята батькові на коліна, заглянув йому в вічі та таким серйозним, вдумливим поглядом, що той аж примружився.
— Ну, тоді… Планети ж літають, га?
— Що ти сказав? Планети? — Імпет ухопив сина під пахви, підняв — обличчя до обличчя, з радісним здивуванням вигукнув: — Оце ідея! Оце мета в житті! Ох ти мій різноокий… Ти чуєш, Кені, він хоче до Золотої Зорі!
Очі малого сяяли: одне зеленувато, а друге — блакитно.
Колоквіум
Записи ці не повні, але зафіксовано головне, про що йшлося на цьому важливому колоквіумі. Присутній був увесь екіпаж, за винятком дітей, хоча, принагідно сказати, саму ідею підказала дитина.
Капітан Імпет. На нашу долю випали тяжкі випробування, ви всі це знаєте, і я згадую про це тільки тому, що вони продовжуються. Хоч ми й урятувалися, хоч і маємо твердий грунт під ногами. З одного боку нам пощастило: потрапили до планети нашого типу, на якій іде такий самий процес еволюції, дарма що з помітним відставанням у часі — автохтони ще тільки започаткували свою цивілізацію. Водночас нам і не поталанило: Центральне Світило, як показують спостереження, починає втрачати сталість, змінює свої характеристики, що виявляється в зниженні інтенсивності радіації в кількох ділянках спектра. Особиста помилка спостерігача тут виключається, статистичні дані, на превеликий жаль, надзвичайно точні. Отже, в перспективі — обледеніння планети, загибель біосфери…
Репліки із залу.
— Антиперспектива!
— Катастрофа!
Капітан Імпет. Так, це космічна катастрофа. І хоч вона не загрожує безпосередньо нам, але нашим нащадкам — напевно. Попросимо Астрофізика поінформувати нас про її ознаки.
Астрофізик. Уже першого року спостережень діаграми показали зниження максимумів активності Центрального Світила, зменшення емісії променевої енергії. І це як у рамках циклічних змін, так і в значенні так званої постійної зіркової величини. Деякі ділянки дають спектр жовто-червоних зірок, ілюструючи домінуючу тенденцію…
Астрофізик демонструє діаграми, спектри хромосферних спалахів, супроводжуючи все це сухими коментарями.
Репліка із залу. Чи означає це початок замикання Світила на себе?
Астрофізик. Говорити про колапс, може, ще зарано. Процеси, що відбуваються на Світилі, дуже складні і, я б сказав, надзвичайно своєрідні, примхливі. Зверніть увагу на діаграму інтенсивності радіохвиль Світила. О шостій годині дев’ятнадцять хвилин восьмого квітня інтенсивність раптово знизилась удвічі. А на одній ділянці — в десять тисяч разів! Далі. Можливо, внаслідок послаблення космічного магнітного поля, планета пришвидшує обертання навколо своєї осі. Зараз воно становить 0,00164 секунди і темп його зростає. За сто років сягне 29 секунд.
Репліка із залу. За століття — двадцять дев’ять секунд?
Астрофізик. Так. І це відчутна величина. В астрономії сто років — як мить.
Репліка Кені. Всі ці дослідження, можливо, становлять теоретичний інтерес. А який стосунок мають вони безпосередньо до нашого життя?
Астрофізик. Я, власне, тільки поінформував про наші спостереження, а який стосунок… це вже, пробачте, поза рамками астрофізичних досліджень.
Капітан Імпет. Стосунок безпосередній. Планеті загрожує екологічна криза, на біосферу в цілому насувається небезпека. Звичайно, деякий час біосфера компенсуватиме енергетичні втрати…
Репліка Кені. Деякий час? Чи не можна уточнити?
Капітан Імпет. Астрономи і геофізики визначають період у п’ять тисяч років…
Кені. Це просто грандіозно — програма на п’ять тисяч років!
Капітан Імпет. Іронія сюди не вписується. Йдеться про відповідальність за долю планети, яка прихистила нас. То хіба не мусимо відповісти їй синівською вдячністю? І якщо маємо перед собою час, то за це треба тільки дякувати долі. Були ж зареєстровані випадки, коли отакі зорі колапсували протягом сорока секунд. Ніхто не висуває тут програми на тисячоліття, а от робочу гіпотезу слід обміркувати… хоча б у теоретичному плані. Я подаю на обговорення ідею: планеті слід обрати інше світило. Залишити її населення на загин ми не можемо, а по сусідству сяє зірка подібного спектрального класу, з відповідними параметрами.
Астроном. У нас є підстави припускати, що ця зірка має планетну систему. Не виключена можливість, що там виникло життя.
Еколог. Це ускладнює ситуацію. Включення нової планети до установленої системи не пройде без наслідків… може, навіть катастрофічних. Як для тієї планетної сім’ї, так і для нас.
Капітан Імпет. Траєкторію буде розраховано оптимальну. А щодо небезпечних несподіванок… Для того ж ми й зібралися, щоб усе обміркувати, в тому числі й нову модель тієї планетної системи.
Репліка із залу (Ботанік). Переміщення планети? Нечувано! Грандіозно! Але нездійсненно. Такого втручання у світобудову ще не було.
Капітан Імпет. Може, й не було, це не аргумент. Ми не повинні сидіти склавши руки. Інакше життя втрачає всякий сенс.
Еколог. Нас небагато, і на час довгої мандрівки, — якщо, звичайно, вдасться зрушити планету, — зможемо скористуватися системою життєзабезпечення нашого корабля, вона функціонує. А як з місцевим населенням? Адже автохтонів на планеті не менше півмільйона!
Геолог. Поселити їх у теплі печери. Там же влаштувати іонітні[15] оранжереї, підключивши внутріпланетні джерела тепла.
Еколог. Вони недавно тільки вийшли з печер, і тепер — назад? Це регрес! До того ж ще треба одержати їхню згоду.
Капітан Імпет. Насамперед, мусимо самі дійти згоди. А тоді вже поведемо переговори… Обов’язково, без цього обійтися не можна. Хоча я не знаю, як наші спеціалісти по контактах зможуть порозумітися з магами щодо цієї проблеми. їхнє мислення… надто відмінне.
Репліка. Чиє мислення — спеціалістів?
Капітан Імпет. Магів. І спеціалістів, якщо хочете. Різні рівні.
Фахівець по контактах. Завдання важке — і рівень мислення, і їхня логіка дуже далекі від нашого мислення і нашої логіки. Але точка співдотику є, і можна сподіватись на взаєморозуміння.
Представник варти. А навіщо їх питати? Змусимо їх виконувати приписи — та й уся дипломатія.
Капітан Імпет. Це суперечило б нашим переконанням і, звичайно, було б порушенням букви і духу обов’язкової Інструкції по міжпланетних стосунках.
Представник варти. Так для їхнього ж добра! Інакше-бо загинуть.
Капітан Імпет. Це так, але для досягнення мети не всякі засоби годяться.
Астрофізик. Я підтримую ідею переведення планети до іншого світила. Мусимо попрацювати для наступних поколінь. Але щодо печер… тут я заперечую. Нам треба запустити один або два плазмові супутники, які хоча б наполовину компенсували втрату радіації Центрального Світила. Це забезпечило б функціонування біосфери в широкій екваторіальній зоні, куди змушені були б перекочувати усі племена аборигенів. Я знаю, що зараз нам не під силу виготовлення і запуск штучних сонць, але ж проект буде розрахований не на кілька років, а на цілі століття! Геологи, треба сподіватися, відкриють поклади радію та й інших необхідних елементів. Чи не так?
Репліка. Так! Щодо мінеральних запасів оця друга наша кулька незмірно багатша за першу. Немає сумніву, що ми тут знайдемо все потрібне. Але добре пристосовані до життя печери…
Еколог. Печери, хоч які б вони були впорядковані, — це не практично. Припустімо, що жителів можна було б розмістити, а тваринний світ? Уся багатюща фауна загине!
Капітан Імпет. Гаразд. Потрібно ще обміркувати проблему рушія. Це серцевина всього проекту. Яким способом перевести планету до іншого світила? Які ідеї висунуть енергетики та інженери-конструктори?
Інженер. Якщо розглядати планету як великий космічний корабель, потрібно спорудити силовий відсік, в якому встановити рушій такої потужності, щоб подолати силу тяжіння Центрального Світила. Це по-перше. По-друге, для колекції траєкторії необхідно буде встановити принаймні два бокові рушії меншої, звичайно, потужності. Спроектували ракетні двигуни потрібної тяги справа не важка, а от виготовити їх…
Репліка. Використати наш корабель!
Інженер. Я теж про це думав. Не вистачить потужності.
Репліка. Підірвати вулкан!
Інженер. Щоб викликати неконтрольовану силу? Ні, доведеться починати з нуля. Треба буде створити металургію, без цього з таким завданням не впоратись…
Капітан Імпет. Звичайно, не впоратись… якщо прийняти таку схему. Більше того, навіть при наявності високорозвиненої металургії, яка дала б нам потрібні засоби, транспортування планети на відстань чотирьох світлових років здається мені чистою фантастикою. На таке механічне переміщення не вистачить усього часу існування планети! Хто не вірить — нехай полічить.
Репліка. Яка ж альтернатива?
Капітан Імпет. Більшість із вас, напевне, пам’ятає експерименти з гравітацією, які проводились у нашому Центрі Наук…
Репліка Кені. І які закінчилися катастрофою…
Капітан Імпет. Стежка фундаментальних досліджень в’ється поміж колючих терпів. Так, стався нещасний випадок, були жертви. Але відтоді наука вилущила не одну зернину із того стручка гравітації. І тепер ми стоїмо на порозі великих, може, найбільших в історії відкриттів. Гравітація — всеохоплююча конструктивна сила тієї динамічної системи, яку звемо Всесвітом. І якщо нам пощастить розгадати її шифр…
Інженер. Якщо пощастить…
Капітан Імпет. Я вже маю деякі теоретичні розробки. Якщо мобілізуємо на це всі наші наукові сили, то, безперечно, досягнемо успіху.
Астрофізик. Маєте на увазі гіпотезу «Гравітаційної хвилі»?
Капітан Імпет. Так, саме цю гіпотезу, що обіцяв нам необмежені можливості для використання функції протяжності простору-часу, гіпотезу, що наблизить «верхню межу», до якої можливі кількісні зміни просторово-часових структур.
Астрофізик. Захоплююча перспектива!
Репліки.
— Потрібен конкретний план і — за роботу!
— Це окрилює!
— Усі обчислювальні світловоди — на розробку Проекту!
Кені. А про Мага забули?
Репліка. Включити Кені до групи Контакту. Як психолог, вона стане в нагоді.
Капітан Імпет. Чи хто заперечує? Ніхто. Отже, астрономи продовжують патрулювання Центрального Світила, інженери приступлять до створення надійних і точних інерційних систем керування — таких систем, що забезпечать рух планети на гравітаційній хвилі до іншої, стаціонарної зорі… Енергетики мусять сконструювати надпотужні гравітаційно-магнітні рушії… Робота знайдеться всім — адже починаємо новий акт історії.
Кені підвелася, певне, бажаючи щось сказати, але тільки змахнула рукою і рушила до виходу.
Розмова із Сонцем
Маг вийшов із свого приземкуватого палацу, складеного з тесаного граніту, саме в ту мить, коли над обрієм зачервоніла вузенька смужечка Сонця. Поважно ступаючи, ніс напівголе сухорляве тіло до чорних сходів, прокладених на схилі крутої гори. Обличчя, густо вкрите червоною фарбою, було урочисте і грізне. Наче в прорізах маски, поблискували чорні, як антрацит, очі. Від поперека до колін його прикривала шкура пантери, голова якої із кривавими рубіновими очима хилиталась на животі, а плямистий хвіст бив по п’ятах, ніби підганяючи. Капітан, підтягнутий і стрункий у своєму білому костюмі, зустрів Мага біля підніжжя гори, там, де починаються сходи.
— Хвала Повелителю Духів! — сказав звичну фразу і пішов поруч.
— Нехай ніщо зле не наближається до тебе! — відповів Маг, торкнувшись правою рукою ошкіреної голови пантери.
Чим вище викочувалось на небо Сонце, тим вище вони піднімались по сходах, що вели до Обсерваторії. Члени групи Контакту (і капітан з ними) ще вчора мали довгу і досить нудну розмову з Магом — учені пояснювали Повелителеві Духів структуру Всесвіту, його динаміку, енергетичний баланс Центрального Світила. Він уважно слухав, інколи вигукував якісь магічні формули, певне, не зовсім зрозумілі і йому самому, а на закінчення сказав:
— Завтра я з ним поговорю.
— З ким?
— Із Світилом.
От вони й ідуть до Обсерваторії на розмову із Світилом. Капітан, примруживши очі, поглядає на шкуру пантери, на різнобарвні амулети і талісмани, нанизані на сухорляву шию Мага, його руки і ноги. Маг іде у всеозброєнні, готовий не лише відбити напад злих духів, а й настрахати їх, підкорити своїй волі. На кількох найбільших талісманах вирізьблено магічні знаки — це незмірно посилює їхню дію. Оті дрібні вузлики, зібрані в намисто на тонкій шиї, зв’язують життя Мага і втримують його в цьому висохлому тілі. Це захист, охорона. Знаки і формули, вирізьблені на талісманах, костяних паличках і кам’яній дощечці, яку Маг тримає у правій руці, — то закляття, що мають надприродну силу і вплив… «Ех, — думає капітан, — коли б ти хоч трішки був знайомий з фізикою небесних тіл, то ми б оце не витрачали марно часу. Скільки ж то промине тисячоліть, доки процес цивілізації охопить усю планету? Але час той неодмінно настане, його приведе Необхідність».
Учора дехто з колег дозволив собі поіронізувати з Мага: мовляв, ану, поговори, налякай Центральне Світило, може, воно схаменеться. А зараз Маг ішов так упевнено, риси його обличчя загострилися, воно позначене величчю, незбагненною силою, і капітанові раптом подумалось: «А що, коли б справді? Але то було б небезпечно, Природа й так багато дала людині, може, аж занадто… Кені вчора чомусь прийшла раніше і довго розмовляла із старим Магом наодинці. Невже переконувала не поступатись? Просто дивно, як вона не розуміє… А втім, Кені протягом усієї їхньої космічної мандрівки ревнувала його до… науки, умовляла не братися за експерименти, небезпечні для життя. Може, й небезпечні, то що? Оце ж і сина постарається виховати в оранжереї. А навіщо мені пустопорожнє життя? Цікаво, про що зараз думає старий Маг? Може, слід було б записати для майбутніх археологів, істориків, а вони ще будуть, обов’язково будуть на планеті». Диск Центрального Світила стрімко викочувався вгору, все дужче розгоряючись — немов радіючи зустрічі з Магом. А старий долав сходинку за сходинкою, здається, зовсім і не стомився, тільки час від часу облизував пошерхлі губи. На скронях у капітана засріблилися крапельки поту.
Ступивши на порослу травою вершину гори, де бовваніли, куполи астрономічних приладів, опинилися на одному рівні з Світилом. Тут на них уже чекала вся група Контакту і троє астрономів, не було тільки Кені, що мусила лишитися з малим. Учені зустріли Мага, як і належить «прихідцям з неба», — шанобливо, але без догідливості, щоб старий часом не подумав, що в ієрархії Світу зони стоять нижче. Це зіпсувало б взаємини.
— Хвала Повелителю Духів! — привітався Перший Астроном, і всі присутні кивнули головами. — Привіт капітанові!
— Нехай ніщо зле не наближається сюди! — сказав Маг, торкнувшись ікластої голови пантери.
— Вітаю усіх вас! — підніс руку капітан. — І давайте починати.
Вчені розступалися, даючи дорогу Магові. Старий твердим кроком підійшов майже до самісінького краю, підняв угору білу кам’яну дощечку, всіяну магічними знаками та формулами, і суворо сказав:
— Ти чуєш, Світило, я знаю твоє істинне ім’я!
І враз капітан відчув, як світ перетворився на велетенський храм. Голубе склепіння неба, що спирається на тьмяві гірські пасма в далині, оця ось Обсерваторна гора в центрі, Маг, що розмовляє із Світилом…
Урочиста напруга відбивалася на лицях, хоча колеги (капітан це добре знав) досі були настроєні, звичайно, іронічно. Та в цей момент усі ніби відчули подих атавістичного страху. Але то була тільки мить, їх наче пронизав квант психічної енергії з далекого минулого. Мить промайнула, і вони просто з цікавістю стежили за обрядом. Старий сухорлявий чоловічок то показував білу кам’яну дощечку, на якій було вирізьблене коло з променями, то сварився костяними магічними паличками, наголошуючи на тому, що йому відоме якесь інше, справжнє ім’я Світила. Потім, заткнувши дощечку та палички за пояс, він узявся обома руками за голову пантери.
— Дивись! Це Богиня Смерті!.. Міцні в неї зуби, страшний погляд. Я її тримаю в своїх руках, мене вона слухається! Бійся Богині Смерті, о Світило, вона невблаганна, чуєш? Світи нам, як і раніш, давай достатньо тепла! Це я тобі наказую, всемогутній Маг!
Він дивився просто в золоте сонячне око, ні на секунду не відводячи погляду. Фарба на обличчі почала розтоплюватись і стікати рівчаками зморщок — здавалося, тече кров і скапує з підборіддя на задихані груди.
— Гляди ж, начувайся!
Старий повернувся і, навіть не глянувши на присутніх, наче тут нікого й не було, рушив до сходів.
Капітанові не хотілося повертатися з ним, але мусив: так належало. Донизу йшли мовчки, лише неподалік палаців, де мали розійтися, капітан сказав:
— Ну що ж, наші вартові Неба будуть пильно стежити за ним… Якщо не послухає твоїх заклять, доведеться тобі пристати на наш бік!
Старий повернув до капітана криваве обличчя, прискалив око і вже хотів щось сказати, але перебило темне кружальце, прикріплене над верхньою кишенькою капітанового кітеля. Звідти прозвучав голос Кені:
— Імпете, сніданок готовий!
— Іду, — відповів капітан, кивнув Магові і рушив до Великого Будинку, в якому мешкали найзначніші прихідці з неба.
Маг і раніше спостерігав їхні перемови на далеких відстанях, але кожного разу це його вражало. «Ну звичайно ж, це боги, а не признаються», — подумав старий, човгаючи до свого гранітного палацу.
Ява первісної драми
— Мабуть, сама планета відчуває небезпеку і створює для нас надзвичайно сприятливі ситуації,— сказав капітан Імпет у мікрофон, коли йому повідомили, що у визначеній ними геодезичній ділянці знайдено простору печеру, вимиту невеликою підземною річечкою. — Отже, приміщення для машинного залу є?
— Ідеальне. От побачите — пересвідчитесь. А щодо сприяння, — голос керівника пошукової групи забринів радістю, — то планета підсунула нам ще один гостинець…
— Який?
— Комору із чудовою залізною рудою. Та ще й зробила широкий вихід на поверхню — ніби знає, що в нас мало робочої сили.
— Координати передайте в пам’ять світловода.
Сьогодні капітан Імпет був у піднесеному настрої: задум, підтриманий на колоквіумі, пускає коріння. Звідусіль, де працюють пошукові групи (у більшості з них по два чоловіки) надходять добрі вісті. От лише Маг не хоче поступатися. Та ще й Кепі з її «раціональною» філософією життя. А ситуація різко змінилася: світило стискується — за останню декаду його діаметр зменшився майже на двадцять дев’ять кілометрів.
Обличчя капітанове насупилось, він провів долонею по русявому волоссю, підвівся і відійшов од світловодної кулі до відчиненого вікна. Подих повітряного океану приємно освіжав. Центральне Світило котилося на захід. Ген-ген, аж на обрії, у синьому серпанку ледь маячить смужечка гір. Тепле відчуття наповнило груди: рідна планета… Тоді, коли в аварійній ситуації вони знайшли тут порятунок, вона була чужою, незнайомою. А тепер стала рідною… Як? Чому? Може, тому, що майже за всіма своїми параметрами вона схожа па їхню далеку, тепер уже назавжди втрачену, праматір? Чи просто людина в силу інерції звикає до нових обставин життя? Як би там не було, капітан спостеріг, що цей психологічний злам стався — планета прийняла їх, а вони — планету. І вчасно: вони врятують її від загибелі…
У пам’яті капітана Імпета залишилися спогади про історичні події, здебільшого — трагічні, що сталися там, на прабатьківщині. Тут, певне, все буде інакше, ресурсів незрівняно більше, отже й цивілізація розвиватиметься швидше. Якби тільки пощастило причалити до стаціонарної зірки! Але Маг ніяк не може збагнути ситуації, відмовляє у робочій силі. Тут його не обійдеш… Упертий дід. Боїться? Чи просто нічого не розуміє?
Раптом до капітана долетіли звуки ріжків. Далекі й близькі, вони то знімалися до високості, то згасали десь унизу, за обрієм. Зайшла Кені, по її обличчю він побачив: щось сталося.
— Чуєш? То Маг скликає племена…
— Що ж надумав цей невіглас?
Кені підійшла до Імпета впритул, поклала руку йому на плече, промовила заспокійливо:
— Не треба дратуватися, любий. Бачиш, у нього зовсім інший погляд на світ, а ти не хочеш на це зважати.
— Ну чого ж? Хіба мало ми змарнували часу, а особливо ти?
— Не втрачай терпіння, — лагідно сказала Кені. — Вся природа для нього одухотворена, старий годинами сидить під гіллястим дубом, вслухаючись у шелестіння листя, силкуючись зрозуміти віщу мову дерева.
— Ну й що, розшифрував? — У голосі капітана чулася іронія.
— Звичайно, на те ж він і Маг, щоб розуміти мову дерев, птахів, звірів. Світанок цивілізації. Хіба наші пращури не так само…
— Ти хочеш пофілософствувати, — сказав капітан, вмикаючи кулю світловода. — Може, краще на прогулянці, коли мене змінять на посту?
— Я хочу тебе застерегти: Маг щось задумав, ходить похмурий, то відводить очі, то раптом зиркає зухвало. Може, треба вжити заходів для нашої безпеки?
— Перебільшуєш, Кені. В могутності «прихідців з неба» він давно вже пересвідчився.
Куля світловода, досі наповнена білястим туманом, прозорішала, в ній усе чіткіше проступали обриси навколишнього: стежки в густій траві, ліс, Обсерваторна гора з кам’яними сходами.
— А он і той дуб, — сказала з якимось острахом Кені, — бачиш, туди стікаються люди…
Імпет уже й сам помітив чимало напівголих, зарослих чоловіків, що скупчилися на узліссі. До них приєднувались усе нові й нові постаті, ніби виникали з повітря.
— Отой підліток, то Магів син?
Кені поглянула на кулю:
— Ага, це Дан, поглянь — у нього в руках звірятко.
— Мабуть, упіймав кошеня. — Каштан сфокусував зображення. — Так і є, це буде перший приручений тут кіт.
— Та вони вже давно приручають тварин, — докинула Кені. — О, прошкує до нашого будинку.
— Певне, хоче показати Вадові.
Зненацька на узліссі почався рух. Кілька чоловіків стали кружка, мов у танці. Потім, коли Маг змахнув білою кам’яною дощечкою, взялися виривати траву, дерев’яними копачками зіскрібати землю. Незабаром з’явилося заглиблення, схоже на чорну таріль діаметром у кілька метрів.
— Що вони роблять? — не відриваючи погляду від кулі, обізвалась Кені.
— Мабуть, якесь ритуальне дійство. Побачимо.
Тим часом інші чоловіки носили камені — округлі, завбільшки з голову. Тими каменями вони вимостили «таріль», а тоді накрили сухим гілляччям і зеленим хмизом. Коли таким робом приготування були закінчені, всі трохи відійшли і сіли на траві. Маг, узявши дві сухі палички, почав терти, видобуваючи вогонь.
— Може, кинути їм пучок променів? — усміхнувся Імпет. — А то в нього трохи застаріла технологія.
— Не втручайся, — спохмурніла Кені.
Нарешті Маг запалив багаття. Сизий димок піднявся над хмизом саме тоді, коли зайшло Світило. Незабаром полум’я затанцювало над усією «таріллю», люди відсунулися подалі — в сутінки, один лише Маг лишився сидіти віч-на-віч із Духом Вогню. У світну кулю було добре видно, як тремтять відблиски вогню на його сухорлявому обличчі, як ворушаться старечі губи: він щось говорив Духові Вогню, мабуть, благав його, умовляв допомогти, бо і міміка, і жести рук, і похитування корпусу виражали упокорення. Ні погроз, ні найменшого залякування!
Багаття палало цілісіньку ніч, і десь передсвітом тишу розкололи лункі вибухи — то від жару тріскалось каміння. Перші промені Світила позолотили верхівки дерев, і тоді пролунав різкий звук ріжка, будячи сонних. Майже всі «прихідці з неба» вже були на ногах, а Кені та Імпет чи не найперші. Вони вже знали, що зараз відбудеться ритуал на догоду Духові Вогню, і поспішили на узлісся.
Видовище було вражаюче. До «тарілі», що пашіла жаром, підійшов невеликий гурт босих і майже голих чоловіків, стегна яких були прикриті свіжим листям із різних дерев. На мить вони зупинились, Маг кинув кілька зелених гіллячок на каміння і змахнув рукою. Присутні спокійно, без вагання рушили на «таріль», один за одним ходили по колу, ступаючи на розпечене каміння.
— Божевільні! — із жахом прошепотіла Кені.
Тим часом старий Маг почав кидати на «таріль» зелене листя — його жмутами подавали діти. Задиміло, зашипіло, — наче під ногами виконавців ритуалу звивалися гадюки. Картина одразу змінилася: учасники «ходіння по вогню» взялися за руки і почали танцювати, щось вигукуючи. А потім, узявши в дітей невеликі дерев’яні дзбани, почали чимось поливати каміння, затим усю «таріль» засипали землею. Оговтавшись, Кені підійшла до них, оглянула кожного, але ні в кого — найменшого опіку! Наче вони й не ступали на розжарене каміння.
Імпет наблизився до Мага. Старий випростався і наче повищав, очі йому сухо блищали, і важко було визначити, чого в них було більше: лютої затятості чи торжества. Капітан, не відводячи погляду від Магових палаючих зіниць, поцікавився, коли чекати допомоги, адже треба вести земляні роботи.
— Я питав Духа Лісу, — урочисто відповів Маг, — і він загадав благати Духа Вогню. Ти бачив, як Дух Вогню ласував камінням, чув, як воно тріщало в його зубах?
— Нам давно відомо, що вогонь зажерливий, — промовив капітан, спохмурнівши, — але ми втрачаємо час. Центральне Світило покарає усіх за таке зволікання. Треба негайно розпочинати роботу.
Маг прискалив око, і капітанові на мить здалося: старий наскрізь пройнятий отим жаром, що жеврів тут усю ніч.
— Дух Вогню наказав: син мій — Дан — мусить відправитися до самого Духа Світила!
— Як це? — здивувався капітан.
— Його перенесе дротик. Дан дізнається про все. Вернеться з мандрівки — стане на моє місце, буде Магом.
— А коли не повернеться?
— Якщо Дух Світила залишить його в себе, нам не випадає переходити до іншого Світила. Все буде, як було.
— Ти сказав — дротик. Як він його перенесе? Він же летить недалеко.
— Дротик випустить дух, той полине вгору.
— А чому саме Дан?
— Так звелів Дух Вогню.
Старий знову прискалив око, і капітана обпалив хижий погляд.
Більше не питав ні про що. Хитнувши головою, поспішив до себе.
— Бачиш, бачиш, яке звірятко подарував Дан? — Малий Бад з розгону обхопив батька рученятами. — Зловив у хащах! Він ще ввечері приніс…
Дан, опецькуватий підліток, сидячи навпочіпки на підлозі, погладжував пухнасте кошеня по спині.
— Це з тих, що полюють на зовсім маленьких, — сказав, поглянувши на капітапа.
— Я знаю, це — кошенятко, з нього виросте великий кіт.
— А можна, хай він у нас живе? — з надією в голосі попросив Бад.
— Нехай. Годуватимеш, він і звикне. Це буде наш перший приручений кіт.
Підійшла Кені — обличчя схвильоване, в очах тривога.
— Дан приречений, — прошепотіла, озирнувшись на хлопчиків, що вовтузились з кошенятком. — Я не сподівалася, що старий такий підступний і жорстокий.
— Я знаю про його наміри, — зітхнув Імпет. — Дикість, звичайно, але…
— Які можуть бути «але», які вагання? — Кені насупила брови. — Треба відвернути це ритуальне вбивство хлопця.
Капітан підійшов до Дана.
— Ти вже знаєш, куди тебе хочуть послати?
— До самого Духа Світила! — юне лице засяяло радістю.
— І тобі не страшно?
— Страшнувато, — похнюпився Дан. — Зате, як повернуся, — буду Магом!
— Ох ти… — захоплено вигукнув Бад. — Невже станеш Магом?
— Так.
— А навіщо це тобі? — подивився йому в вічі капітан.
— Мага всі мисливці слухаються. Я поведу їх уполювати величезного мамута.
— Полювання — це добре, але потрібно ще й працювати.
— Мисливці полюють, працювати не вміють.
— Ми навчимо, Дане. — Капітан по-батьківському поплескав хлопця по плечу. — І разом збудуємо таке… що зрушить планету, перекотить її до іншого Світила…
Зазвучав ріжок — тягуче, тривожно. Наче якесь невидиме звукове ласо звивалося в повітрі. Дан стрепенувся, мить постояв, прислухаючись, а тоді кинувся до виходу.
— Мисливці збираються! — гукнув, оглянувшись у дверях, і зник. Той вигук збудив тривогу, передчуття біди. Навіть малий Бад занепокоївся, облишив кошеня і дослухався, про що так швидко говорили батько з мамою.
…Мисливці стоять великим півколом, чатуючи ліс, наче з його хащ от-от має вибігти якийсь лютий звір. Обличчям до них під крислатим дубом стоїть Маг, Із шиї звисають магічні разки зубів, костяних кружалець, на широкому поясі теліпаються висушені дзьобасті голови птахів.
Деякий час і мисливці, і Маг стоять непорушно, за ними стежать — не змигнуть — сотні, а може, й тисячі очей одноплемінників. «Прибульці з неба» теж тут — вони ніколи не бачили такого ритуального дійства. Кені — в білому халаті, обома руками тримає перед себе чималу скриньку. Біля неї колеги з медичного сектора: дві стрункі дівчини і широкоплечий, з бородою чоловік.
Раптом тишу прорізав різкий скрик Мага. Загупали удари кийків об землю, і з лісу вибіг Дан. Майже голий, тільки спідничка з листя прикривала стан, він біг, як молодий олень, викидаючи ноги вперед. Кені побачила, як один з мисливців, що стояли довкруж, підніс угору засмаглу руку, в якій гостро зблиснув дротик. Хлопець, наче спіткнувшись, повільно падає на траву… До нього, мов шуліка, підбіг старий Маг, схилився над ним, прикривши своїм одягом, щось вигукнув, і раптом з-під його кістлявої руки випурхнув птах, шугнув у високості. Той птах прикував до себе погляди присутніх: то ж полетів дух забитого — далеко, аж до Світила…
Лише «прибульці з неба» не проводжали птаха очима. Кені, а за нею й колеги, що були напоготові, кинулись до забитого. Кені так нервувала, що в неї тремтіли руки, дрож проймав усе тіло.
— Тепер відступіться, шановний. — Бородатий хірург відтіснив Мага від розпростертого на траві Дана. — Ви свою справу зробили… — І до Кені: — Тут почнемо?
— Тут. Швидше, швидше! — Руки її вже масували ще теплі хлопцеві груди. — Кисневу маску!
Маг, знову, сівши під облюбованим дубом, похмуро спостерігав за чаклуванням «прибульців з неба». Вже шкодував, що погодився на їхню спробу повернути малого з тих мандрів, з яких ще ніхто не повертався. Ну, та поки що це не затримує їхнього обряду, мисливці ще зносять сухе гілляччя, жінки вичавлюють із ягід горючий сік, останки Дана запалають на багатті, тоді ніхто не загрожуватиме посісти місце старого Мага. А прибульці скоро втихомиряться.
Нараз його мов шпигонуло — різко підвів голову, обіперся руками об коріння старого дуба, наче збирався встати. Невже Данові груди зворухнулися?! Неймовірно. Це йому здалося. Зиркнув на купу сухого гілля над камінням — треба ще, ще, носять поволі. А ті — підводять Дана. Хлопець розплющує очі. Повернувся звідти? Мана! Дротик стримів у самісінькому серці!
Маг схопився, як ошпарений, але тут же оговтався, змусив себе рухатися статечно, хоч у ногах несподівано з’явилась слабість і дрижали коліна. Та для капітана — головного серед «прибульців з неба» — це було непомітно. Видати хвилювання старого могло тільки часте дихання, упоратися з яким ніяк не вдавалось.
Доки Маг скрадався, Дан підвівся на повен зріст і став на ноги, підтримуваний з одного боку дівчиною в білому, з другого — бороданем.
— Це новий Маг, — сказав капітан, коли старий підійшов, невідривно дивлячись на Дана повними жаху очима. Капітанової репліки наче не чув, тільки пересмикнулось сухорляве обличчя. Різко спитав сина:
— Що сказав тобі Дух Світила?
— У нього чорне сердите око, — ще слабким голосом промовив Дан. — Гнівається. Звелів забиратись далеко.
Старий метнув погляд на капітана, ніби дротик, і обидва зрозуміли один одного: віднині і назавжди вони — непримиренні вороги!
Маг почав скидати свої магічні обладунки і вішати на шию Данові, проте віддав ледь половину. Мовчки повернувся і пішов у хащі. За ним посунули старші мисливці. А молоді з веселими вигуками оточили Дана.
Хроніка, записана в інформаторії
«Клімат у північних широтах суворішає буквально на очах. Снігові бурі почастішали, подовшали, температура повітря неухильно знижується. Вище 70-ї паралелі спостерігається утворення численних центрів обледеніння, інтенсивне поширення (на південь) і з’єднання криги в тисячокілометрові фронти. Автохтони перекочовують на південь, втрат майже немає. Інша картина з фауною — важкі й неповороткі крупні звірі, яких різке похолодання застало зненацька, загинули у великій кількості…»
«Сповіщаємо про смерть Інвестигатора. Цього вітряного дня він замірював добове потовщення льодовика, небезпечно наблизився до самісінького краю, підсковзнувся і впав з крижаної стіни висотою 37 м. Знизу був товстий сніжний покрив, що пом’якшило удар, але при падінні роздерся скафандр, і хоч допомога приспіла не більше, як за 6–7 хвилин, Інвестигатор загинув од холоду…»
«Інтенсивність радіації Центрального Світила почала несподівано падати стрибкоподібно, що може призвести до катастрофи уже ближчим часом. Запуск штучного світила необхідно прискорити, інакше — обледеніння сягне екватора…»
«Подих крижаного панцира, що суне від полюсів, уже відчувається і тут, у зоні екватора. Мисливські племена, які раніше ледь прикривали тіло широким листям, почали надягати звірині шкури. Вечорами гріються біля вогнищ».
«Запуск штучного світила. Натовп цікавих, що тіснилися навколо гравітаційної пращі, бажаючи побачити обряд «прибульців з неба», мало не перешкодив його здійсненню. З великими труднощами вдалося вчасно вивести їх із небезпечної зони.
Згідно з розрахунками, праща, нейтралізуючи тяжіння, викинула на задану орбіту кулю діаметром 9 метрів — світило, яке ще треба «запалити». Його тепла мусить вистачити якраз на той час, доки планета разом з ним перекотиться до визначеної стаціонарної зорі».
«Старий Маг застеріг Імпета, щоб той не «викрадав Центрального Світила». Юний Маг із захопленням вивчає техніку «прибульців з неба» і в усьому підтримує капітана. Без його допомоги годі було б і думати про здійснення проекту переміщення планети. Не одна сотня юнаків за велінням свого вождя під керівництвом інженерів і вчених видобуває руду, вчиться працювати на ливарних установках, у печері, де намічено встановити устаткування за проектом «Гравітаційна хвиля».
«У день «оживлення» штучного світила навколо Обсерваторної гори зійшлася тьма-тьмуща автохтонів не лише з ближніх, а й з віддалених мисливських ареалів. У них поки що немає ніяких технічних засобів зв’язку, проте інформацію одержали вчасно. Незрозуміло тільки, чого надумали примандрувати до нашого Центру, адже спалах можна спостерігати з будь-якої точки цієї півкулі. Знову довелося докласти великих зусиль, щоб не пустити їх на Обсерваторну гору, звідки провадилось інтенсивне опромінювання штучного світила часточками високих енергій. Процес вимагав надзвичайно точного контролю, бо найменша похибка могла призвести до вибуху. Та ось штучне світило почало жевріти, яскравіти і, нарешті, засяяло сліпучим світлом. На планету ринули нові потоки світла і тепла».
«Просування льодовиків як з півночі, так і з півдня припинилося. Температурна карта стабілізується».
«Під час випробування невеликої фізичної моделі за проектом «Гравітаційна хвиля» сталася аварія, і капітан Імпет мало не втратив праву руку, якою вмикав пусковий механізм. Обійшлося переломом передпліччя. Лікування проходить нормально. В модель доводиться вносити зміни. «Синці теж рухають науку вперед», — жартує Імпет, удосконалюючи схему».
«У Дана виявились неабиякі художні здібності. На стіні печери, в якій інженери монтують устаткування «Гравіхвилі», він охрою намалював сцену полювання. Два мисливці з різних боків поцілили списами бізона, і він от-от упаде. Картина сповнена динаміки, зображення звіра пластичне.
— Чого ти взявся до малювання? — спитав його Фахівець по контактах.
— А так… схотілося… — зніяковів юнак. — Тепер красива стіна.
— Красива… Отже, почуття краси… можна сказати, інстинкт… — міркував уголос Фахівець. — Чи це функція свідомості, чи прояв підсвідомого?
— У нашого Фахівця — філософський інстинкт! — засміявся капітан. — Малюй, малюй, Дане!
— А може, це ритуальне? — провадив далі Фахівець.
— Не розумію, — зніяковів хлопець і винувато поглянув на співбесідника.
— Скажімо, ти збираєшся вполювати бізона, — явно потішався Фахівець.
— Збираюся. Ми заготували списи.
— І це зображення вам допоможе?
— Допоможе.
— Що й потрібно було довести. — Фахівець втішно поглядав то на Дана, то на його творіння.
Не витримав капітан:
— Висновок інший. Зображення сцени полювання їм допоможе, але не своїм магічним впливом на перебіг майбутньої події, а в розумінні підготовки, вироблення плану дії, обрання ефективнішої позиції, пози мисливців.
Фахівець по контактах стенув плечима, мовляв, як собі хочете, а я маю власну точку зору.
— У нас нема часу на дискусію, — сказав капітан. — Мусимо, розумієте, мусимо кінчати монтаж… А розмову про мистецтво давайте продовжимо під промінням Золотої Зорі, куди нас перенесе «Гравіхвиля». Згода?
— Згода, — почулося звідусіль, і всі взялися за роботу.
— До того ж і майбутнім дослідникам треба лишити горішків, — докинув Психолог».
Примітка. «Хроніка» містить численні побутові і технічні факти, — ці записи будуть розшифровані згодом.
Одна тільки мить
Сідаючи в літальний апарат, капітан Імпет подумки дорікав дружині: «Вона ж психолог, а, бач, не розуміє, як потрібна йому душевна рівновага саме тепер… Вона боїться! Ну й тримай свої страхи при собі… Невже сподівалася, що в останній момент він відступить? «У мене передчуття…» Суто жіночий підхід… Не передчуття зараз головне, а точний розрахунок! Пересування планети — це не гра емоцій, а дія фундаментальних законів Природи. Але настрій затьмарено. «Хоча б не сталось чогось непередбаченого…» Що може статися? Сам я кілька разів перевіряв розрахунки. Планета перебуватиме в темряві лише півтори години і вирине в щедрому промінні Золотої Зорі…»
Апарат беззвучно піднявся над Обсерваторною горою, що зачаїлась, дивлячись на небо очима телескопів, і взяв курс туди, де розмістилась станція «Гравіхвиля». Обсерваторія швидко віддалялась, капітан ледве встиг подумати, що астрономи прощаються з оцим небом, як вона зникла в темно-синьому мареві. «Нехай зафіксовують, адже це остання можливість, скоро перед нами відкриється інший простір, з іншою конфігурацією зірок…»
Капітан стиснув губи: «Досить концентрувати увагу на ранковій розмові з Кені, то — спросоння… Ну, звичайно. Сон, пробудження — біополя міняються, психіка, може, теж потрапляє на якусь хвилю… Цікаво тільки, чи Бад сам підбіг до нього, чи Кені його послала? Вже чималий хлоп’як, певне, багато відчуває і розуміє самостійно. Та й материні балачки… Треба не думати про це… Так. Орбіта навколо Золотої Зорі проляже на середній віддалі сто п’ятдесят мільйонів кілометрів. Це оптимальна відстань. Дехто з астрономів припускає, що Золота Зоря має свою планетну сім’ю. Можливість зіткнення — один шанс із мільйона, можна сказати, дорівнює нулю. Планета на обраній орбіті? Що ж, імовірно. Задача трьох тіл на цей випадок розв’язана. А яке життя буде… Планета Земля — це згусток енергії. Тут розвинеться цивілізація, яку зараз уявити неможливо. Кам’яні знаряддя, дротики, списи — все це будуть реліквії. Автохтони різняться від нас лише рівнем освіченості, так що ми навчимо їх виготовляти потужні знаряддя. їм не доведеться винаходити колесо. Мільйони, мільярди умів, може, розкриють найбільшу з таємниць: що таке людина, яка її функція у Всесвіті? І створять життя… От заглянути б хоч одним оком!» Настрій у капітана покращав.
Земля летіла навстріч, махаючи віялами густих пальм. Та ось апарат шугнув поміж мохнатими стовбурами і сів побіля невеликого дерев’яного павільйону, де був спуск до печери. Капітан вибрався з апарата, осмикнув піджак і окинув поглядом свою чудову машину, що формою нагадувала чи то краплю, чи сльозу. Заходячи до павільйону, ще раз оглянувся, ніби відчув, що більше не побачить ні цих буйнолистих пальм, ні лискучої сльози апарата.
Момент був надзвичайно відповідальний, історичний, — капітан це усвідомлював, — і водночас усе було звичайним, буденним. Тісна кабіна, шум спускових механізмів, помигування лампочки.
Стоп. Капітан вийшов у підземелля, сповнене сизуватого світла. Стіни цього велетенського еліпсоїда тонули в мареві, вгорі проглядало кулясте сузір’я, і капітанові раптом здалося, що це палуба космічного корабля, який завис у незміряності Простору. Та, власне, Земля і є космічним кораблем…
До капітана вже поспішав його друг ї найближчий помічник інженер Едхієрент.
— Перевіряли сітку координат? — спитав Імпет.
— У першу чергу. Всі точки збігаються з розрахунковими.
Розміреним кроком пішли попід стіною, яка служила панеллю для численних приладів і агрегатів, що мали зіштовхнути планету на гребінь гравітаційної хвилі. Капітан дивився на це химерне нагромадження призм, циліндрів, куль, проводів з якимось бентежним почуттям.
Кожна деталь тут береже тепло їхніх рук, але зараз, готові до дії, ці пристрої набрали чужого, незнайомого вигляду.
Розпитуючи інженера, на ходу вітаючись з техніками, Імпет часто поглядав на хронометр. До пуску залишалось трохи більше години, мозаїку світних точок уже ввімкнули, вона була готова показати роботу генераторів і перетворювачів магнітного поля. «Синхронність — ось що найголовніше, — подумав капітан, прямуючи до пускового пульта світловода, який має спрямувати обидва потоки енергії — електромагнітний і гравітаційний. Найменша похибка призведе до катастрофи… Та все буде гаразд. Операцію від початку й до кінця здійснить світловод, а він не знає ніяких тривог і передчуттів…»
Сів у жорстке, але зручне крісло з округлими бильцями. Едхієрент говорив і говорив без упину, та капітан уже не дослухався, силкуючись заглушити хвилювання. «Виринемо аж біля Золотої Зорі… Інше світило, інші сузір’я. Після того, як натисну клавішу, мине всього півтори години, і ми опинимось…»
— Імпульс!
Хто це вигукнув? Він сам, чи Едхієрент?
Раптом шию обпекло вогнем, різкий біль ударив йому в голову. Що це? Одірвав пальця від клавіші, провів долонею по шиї. Стріла!..
Глухо, ніби з-під води, донеслося:
— Маг!
— Маг!
Стріла, певне, була отруєна, капітанові потемніло в очах, голова схилилась набік, руки впали донизу. Він уже не міг ні побачити, ні почути того, що діялось у машинному залі. Лише двоє інженерів врятувалися від підступних пострілів лісових мисливців, решта загинули.
Маг, обвішаний чаклунськими обладунками, торжествував перемогу. Очі його під острішками сивих брів горіли вогнем, старий вимахував руками, корчив страшні гримаси, з горла йому виривався клекіт, і всі мисливці підбігли до нього, руки їхні сплелися. Ще один скрик старого, і почався ритуальний танок. Ніхто навіть не почув, як просвистіла стріла, вдаривши Магові в груди. Опам’ятались тільки тоді, коли старий скорчився і впав посеред кола, та вже було пізно: стріли дзижчали, пронизуючи мисливців…
— Тіла злочинців ми віддамо вовкам! — гукнув поблідлий Дан. — А «прихідців з неба» поховаємо тут, під оцим камінням. Вони хотіли наблизити нас до Золотої Зорі!
Остання сторінка металевих аркушів прочитана. Академік Сокальський вирівняв стосик паперу і, зітхнувши, відкинувся на спинку крісла. Рукопис викликав багато думок… Отже, в Антарктиді росли пальми. А тепер навіть Обсерваторна гора похована під кригою, і не десь далеко, а тут, поблизу. Може, й кам’яна будівля, в якій виростав Бад, лишилася цілою?
Академіка охопило радісне передчуття нових археологічних відкриттів, аж очі йому засяяли — одне зеленкувато, а друге — блакитно.
«…Як сказали жерці, за 11340 років у Єгипті царювали тільки смертні люди, а не боги в людському образі… За цей час, розповіли жерці, сонце чотири рази сходило не на своєму звичайному місці: а саме — двічі сходило там, де тепер заходить, і двічі заходило там, де нині сходить».
«Дослідження генератора магнітного полюса, відкритого Никифором Ярковим під крижаним щитом Антарктиди, триває[13].
«Рушійний агрегат» нашої планети — чи не найбільша таємниця, яку ось уже протягом року розгадують фахівці з різних галузей знань.
Нещодавно відкрито тайник-архів з численними записами на тонких металевих аркушах. Фотокопії цих записів передано до Бібліотеки Інтернаціональної Ради в Парижі, щоб дати змогу лінгвістам світу ознайомитися з ними і якнайшвидше розшифрувати. На прес-конференції, проведеній телемережею «Меркурій», голова Вченої ради акад. Сокальський заявив, що він і його колеги покладають великі надії на прочитання цих записів. — Саме там сховано відповіді на всі «як?» і «чому?», — сказав академік».
Приреченість
Велика довгаста призма кабінету академіка Сокальського була вщерть заповнена м’яким світлом, що просочувалось звідусюди, ніби приміщення оточували якісь ласкаві сонця, а не скам’яніла крига Антарктиди. Академік сидів за робочим столом, який більше скидався на пульт управління з невисоким білим бортом, що виставив перед ученим кілька овальних екранів і панель обчислювальної машини, рясно втикану різноколірними кнопками, клавішами і важельками. Проте Сокальський до них майже не доторкався, електронний комплекс обробляв і видавав на екрани інформацію відповідно до заданого алгоритму. Інколи вчений зупиняв особливо цікаву для нього модель чи ряд символів, вдивлявся, примружуючи очі, потім переводив зображення в запам’ятовуючий пристрій і, зітхнувши та підперши рукою бороду, знову стежив за екранами.
Та зосередитись йому не вдавалося, час від часу академік повертав голову і дивився на стосик паперу, що лежав ліворуч, скраю під бортом. Це була перша ластівка, що випурхнула з-під руки невідомого йому філолога, який відгукнувся на заклик розшифрувати записи металічних аркушів. Може, вченого заінтригував заголовок хроніки — «До Золотої Зорі»? Чи назва комп’ютера, з яким працював філолог, — «Романтик»? Академік тільки й прочитав оці слова, бо мав нагальну роботу, стосик відсунув, зараз не час, загляне хіба що наприкінці робочого дня, але от голова сама собою повертається, і важко дотриматись робочого розпорядку. Ще, мабуть, з годину господар кабінету кріпився, а тоді таки не витримав, клацнув вимикачем, екрани потьмяніли, згасли, а він підсунув до себе той білий стосик і почав читати.
…По широкій алеї, що вела від важкого, неоковирного палацу через весь сад — униз, до озера, прогулювалось подружжя з маленьким синком, якого тільки-но почали навчати грамоти. Чоловік і жінка в білому вбранні йшли попід густими кущами тамариску, що обрамлювали алею, йшли спроквола, видно було по всьому, що спішити їм нікуди. Розмову підтримували без особливого інтересу, більше мовчали, поглядаючи то на високі акації, наче викувані із заліза, то на присадкуваті яблуні за ними, обтяжені червонястими плодами. Зате хлопчик ганяв, як заведений, — і по бічних доріжках, і до озера, й назад.
— Хочу купатись! — Білявенький непосида притулився головою до мами, намагаючись обняти її за стан. — Купатися, купатися!
— Але ж не жарко. Бачиш, ніхто не купається.
Та малий так настирливо домагався свого, так тупцював навколо матері, що вона, зрештою, поступилася.
— Ну, ходімо, візьмемо плавки.
Чоловік, мляво помахуючи руками і байдуже вітаючись із зустрічними, почалапкав до озера, зупинився біля самісінької води та й почав спостерігати, як над піщаним дном шмигають табунці довгастих рибок. На душі було тоскно й порожньо.
Малий ще здалеку розігнався і з вереском плюхнувся у воду, здіймаючи бризки. Мама любувалась ним, а батько чи ледве й помічав.
— Останнім часом ти збайдужів до всього, — обізвалась дружина докірливо. — Може нездужається?
— Та ні, — знехотя сказав чоловік, тамуючи в собі легке роздратування. — На здоров’я не скаржусь.
От уже ці жінки! Добре знає, в яку безвихідь вона потрапили, а говорить так, ніби нічого й не сталося. «Нездужається…» Вмираюча планета а напівдикими племенами і ніякої надії вирватися звідси, то що йому — веселитися? Краще б уже були загинули всі в космосі, аніж нидіти отут, живучи без мети і надії.
— Остерігайся апатії, Імпете. Ну, от скажи, чого тобі не вистачає на цій планеті? Це ж просто щастя, що ми врятувалися і можемо нормально, в спокої і достатку доживати віку!
— Як оті священні акації, — криво усміхнувся Імпет.
— Аякже — прихідці з неба! — В очах дружини спалахнули іскорки радості, чоловікової іронії вона не сприймала. — І сам Верховний Маг рахується з нами. Автохтони[14] такі ж люди, як і ми. Природа розкішна. Синок росте. Чого ж ти хочеш?
Присіли на плескатий камінь, загрузлий у піску, вона прихилилась до чоловіка, малий Бад брьохався перед очима.
— Ми шукали перспективну планету… — обізвався після довгої мовчанки Імпет. — А де опинилися?
— Ну, це ж не наша вина. Якби не той клятий метеорит… Признаюсь, я не сподівалася, що ми врятуємось. Така пробоїна… Наковталася я тоді жаху.
Імпет зітхнув:
— Майже половина екіпажу… Може, з ними вдалося б відремонтуватися…
— Чула, чула про це вже не раз! — перебила дружина. — Але ж, любий мій капітане, хіба варто сушити голову над тим, що поза нашими можливостями?
— Ти не знаєш одного, Кені, — життя на цій планеті приречене. Спостереження нашої обсерваторії…
Дружина повернула до нього здивоване обличчя.
— Як це… приречене? Хіба життя тут не грунтується на двадцяти амінокислих і чотирьох пуринових основах, як і на рідній нашій планеті? Одержано якісь нові характеристики?
— Та ні, фундаментальні закони діють… Але от енергетика…
— Яка енергетика? Сьогодні ти заповзявся говорити загадками.
— Маю на увазі променеву енергію центрального світила. Зірка ця інтенсивно старіє, згасає. Особливо в ультрафіолетовій частині спектра.
Кені подивилась на небо — світлий диск спокійно плив у високості, освітлюючи планету так само, як і раніше. Опустила очі з затаєною усмішкою, — цей вираз її тонкого обличчя завжди зворушував Імпета. І зараз йому потепліло на серці. Може, й справді вона має рацію? Але ж факти… Не хотілось викликати осмутку на її ще й тепер привабливому лиці.
— Вигадки… Ніяких особливих змін у природі не помітно.
— Пояси субтропіків почали звужуватися. Температура світила катастрофічно падає.
Кені знову позирнула на небо, зіщулилась, ніби відчула похолодання, і покликала сина.
— Годі, Ваде, вилазь! Он уже посинів…
Імпет усміхнувся:
— Не бійся, похолодання фіксують лише прилади.
Витираючи малого пухнастим рушником, Кені спитала:
— Що ж показують ваші прилади? На скільки його вистачить? — кивнула в небо.
— Якщо процес ітиме з такою інтенсивністю, як тепер, то приблизно через сім тисяч років…
Не встиг він закінчити фразу, як дружина пирхнула і враз вибухнула таким дзвінким сміхом, якого він давно не чув.
— Сім тисяч?! Ха-ха-ха! Та це ж вічність! Ха-ха-ха!
Вона так заразливо сміялася, що й Імпет не зміг стримати посмішки, а малий Вад, зиркнувши па них, загиготав і застрибав на одній нозі.
— Ти маєш рацію, Кені, — сказав Імпет, — строк не малий, якщо міряти людським життям. Але ж він пройде? Промине? Припустімо, сто чи більше поколінь ще зможуть прожити на цій планеті. А наступні?
— Наступні щось вигадають. Може, отак, як ми, полетять у космос. Галактика велика, притулок для життя знайдуть…
— Імовірно. Але ж тут ще навіть металургії нема, кам’яний вік.
— А ми хіба не зробимо внеску в прогрес? Тепер це ж і наша планета. Ми все одно збиралися переселитись…
— Та збирались, тільки ж не з такою перспективою.
— А мені тут гарно! Сади, озера, гаї… Птаство і квіти… Навколо стільки краси! Відкинь, Імпете, світову скорботу — це химери. Серед такої розкішної природи нудитися протипоказано.
Кені озирнулась навколо — чи ніхто не бачить? — і раптом поцілувала чоловіка. Імпет був радий, що не засмутив дружину, і водночас розчарований таким її оптимізмом.
— Зрозумій, Кені, — без мети життя втрачає сенс.
— Я це розумію, і навіть у цих умовах, в яких ми опинилися, можна віднайти мету, але до чого тут центральне світило?
Обличчя Імпета спохмуріло, брови зійшлися докупи.
— Як тобі сказати… Світило і планета — стійка система, і ось її рівновага порушується. Негативний космічний фактор зростає, згодом він стане вирішальною силою катастрофи. Хоч трагедія і віддалена у часі, а вже кидає зловісну тінь. Уяви: з полюсів льодовики сягнуть до екватора. Лютий холод понищить, насамперед, рослинність, поля і ліси сховаються під білим покривалом, навіть моря й океани…
— Та перестань, — замахала руками Коні, — мене вже проймає дрож.
І тут у розмову батьків устряв малий Бад. Хлопчисько увесь час дослухався, про що вони говорять, своєрідно засвоював інформацію, аналізував. Коли батько змалював страхітливу картину загибелі планети, малий не втерпів:
— Тату, а хіба не можна перелетіти до золотої теплої зорі? Як в отій казці?
— То ж казка, сину, — зітхнув батько, — а дійсність… У нас ні на чому летіти, корабель наш пошкоджений, ти ж знаєш, упав, і вже йому ніколи не знятися.
Бад поклав рученята батькові на коліна, заглянув йому в вічі та таким серйозним, вдумливим поглядом, що той аж примружився.
— Ну, тоді… Планети ж літають, га?
— Що ти сказав? Планети? — Імпет ухопив сина під пахви, підняв — обличчя до обличчя, з радісним здивуванням вигукнув: — Оце ідея! Оце мета в житті! Ох ти мій різноокий… Ти чуєш, Кені, він хоче до Золотої Зорі!
Очі малого сяяли: одне зеленувато, а друге — блакитно.
Колоквіум
Записи ці не повні, але зафіксовано головне, про що йшлося на цьому важливому колоквіумі. Присутній був увесь екіпаж, за винятком дітей, хоча, принагідно сказати, саму ідею підказала дитина.
Капітан Імпет. На нашу долю випали тяжкі випробування, ви всі це знаєте, і я згадую про це тільки тому, що вони продовжуються. Хоч ми й урятувалися, хоч і маємо твердий грунт під ногами. З одного боку нам пощастило: потрапили до планети нашого типу, на якій іде такий самий процес еволюції, дарма що з помітним відставанням у часі — автохтони ще тільки започаткували свою цивілізацію. Водночас нам і не поталанило: Центральне Світило, як показують спостереження, починає втрачати сталість, змінює свої характеристики, що виявляється в зниженні інтенсивності радіації в кількох ділянках спектра. Особиста помилка спостерігача тут виключається, статистичні дані, на превеликий жаль, надзвичайно точні. Отже, в перспективі — обледеніння планети, загибель біосфери…
Репліки із залу.
— Антиперспектива!
— Катастрофа!
Капітан Імпет. Так, це космічна катастрофа. І хоч вона не загрожує безпосередньо нам, але нашим нащадкам — напевно. Попросимо Астрофізика поінформувати нас про її ознаки.
Астрофізик. Уже першого року спостережень діаграми показали зниження максимумів активності Центрального Світила, зменшення емісії променевої енергії. І це як у рамках циклічних змін, так і в значенні так званої постійної зіркової величини. Деякі ділянки дають спектр жовто-червоних зірок, ілюструючи домінуючу тенденцію…
Астрофізик демонструє діаграми, спектри хромосферних спалахів, супроводжуючи все це сухими коментарями.
Репліка із залу. Чи означає це початок замикання Світила на себе?
Астрофізик. Говорити про колапс, може, ще зарано. Процеси, що відбуваються на Світилі, дуже складні і, я б сказав, надзвичайно своєрідні, примхливі. Зверніть увагу на діаграму інтенсивності радіохвиль Світила. О шостій годині дев’ятнадцять хвилин восьмого квітня інтенсивність раптово знизилась удвічі. А на одній ділянці — в десять тисяч разів! Далі. Можливо, внаслідок послаблення космічного магнітного поля, планета пришвидшує обертання навколо своєї осі. Зараз воно становить 0,00164 секунди і темп його зростає. За сто років сягне 29 секунд.
Репліка із залу. За століття — двадцять дев’ять секунд?
Астрофізик. Так. І це відчутна величина. В астрономії сто років — як мить.
Репліка Кені. Всі ці дослідження, можливо, становлять теоретичний інтерес. А який стосунок мають вони безпосередньо до нашого життя?
Астрофізик. Я, власне, тільки поінформував про наші спостереження, а який стосунок… це вже, пробачте, поза рамками астрофізичних досліджень.
Капітан Імпет. Стосунок безпосередній. Планеті загрожує екологічна криза, на біосферу в цілому насувається небезпека. Звичайно, деякий час біосфера компенсуватиме енергетичні втрати…
Репліка Кені. Деякий час? Чи не можна уточнити?
Капітан Імпет. Астрономи і геофізики визначають період у п’ять тисяч років…
Кені. Це просто грандіозно — програма на п’ять тисяч років!
Капітан Імпет. Іронія сюди не вписується. Йдеться про відповідальність за долю планети, яка прихистила нас. То хіба не мусимо відповісти їй синівською вдячністю? І якщо маємо перед собою час, то за це треба тільки дякувати долі. Були ж зареєстровані випадки, коли отакі зорі колапсували протягом сорока секунд. Ніхто не висуває тут програми на тисячоліття, а от робочу гіпотезу слід обміркувати… хоча б у теоретичному плані. Я подаю на обговорення ідею: планеті слід обрати інше світило. Залишити її населення на загин ми не можемо, а по сусідству сяє зірка подібного спектрального класу, з відповідними параметрами.
Астроном. У нас є підстави припускати, що ця зірка має планетну систему. Не виключена можливість, що там виникло життя.
Еколог. Це ускладнює ситуацію. Включення нової планети до установленої системи не пройде без наслідків… може, навіть катастрофічних. Як для тієї планетної сім’ї, так і для нас.
Капітан Імпет. Траєкторію буде розраховано оптимальну. А щодо небезпечних несподіванок… Для того ж ми й зібралися, щоб усе обміркувати, в тому числі й нову модель тієї планетної системи.
Репліка із залу (Ботанік). Переміщення планети? Нечувано! Грандіозно! Але нездійсненно. Такого втручання у світобудову ще не було.
Капітан Імпет. Може, й не було, це не аргумент. Ми не повинні сидіти склавши руки. Інакше життя втрачає всякий сенс.
Еколог. Нас небагато, і на час довгої мандрівки, — якщо, звичайно, вдасться зрушити планету, — зможемо скористуватися системою життєзабезпечення нашого корабля, вона функціонує. А як з місцевим населенням? Адже автохтонів на планеті не менше півмільйона!
Геолог. Поселити їх у теплі печери. Там же влаштувати іонітні[15] оранжереї, підключивши внутріпланетні джерела тепла.
Еколог. Вони недавно тільки вийшли з печер, і тепер — назад? Це регрес! До того ж ще треба одержати їхню згоду.
Капітан Імпет. Насамперед, мусимо самі дійти згоди. А тоді вже поведемо переговори… Обов’язково, без цього обійтися не можна. Хоча я не знаю, як наші спеціалісти по контактах зможуть порозумітися з магами щодо цієї проблеми. їхнє мислення… надто відмінне.
Репліка. Чиє мислення — спеціалістів?
Капітан Імпет. Магів. І спеціалістів, якщо хочете. Різні рівні.
Фахівець по контактах. Завдання важке — і рівень мислення, і їхня логіка дуже далекі від нашого мислення і нашої логіки. Але точка співдотику є, і можна сподіватись на взаєморозуміння.
Представник варти. А навіщо їх питати? Змусимо їх виконувати приписи — та й уся дипломатія.
Капітан Імпет. Це суперечило б нашим переконанням і, звичайно, було б порушенням букви і духу обов’язкової Інструкції по міжпланетних стосунках.
Представник варти. Так для їхнього ж добра! Інакше-бо загинуть.
Капітан Імпет. Це так, але для досягнення мети не всякі засоби годяться.
Астрофізик. Я підтримую ідею переведення планети до іншого світила. Мусимо попрацювати для наступних поколінь. Але щодо печер… тут я заперечую. Нам треба запустити один або два плазмові супутники, які хоча б наполовину компенсували втрату радіації Центрального Світила. Це забезпечило б функціонування біосфери в широкій екваторіальній зоні, куди змушені були б перекочувати усі племена аборигенів. Я знаю, що зараз нам не під силу виготовлення і запуск штучних сонць, але ж проект буде розрахований не на кілька років, а на цілі століття! Геологи, треба сподіватися, відкриють поклади радію та й інших необхідних елементів. Чи не так?
Репліка. Так! Щодо мінеральних запасів оця друга наша кулька незмірно багатша за першу. Немає сумніву, що ми тут знайдемо все потрібне. Але добре пристосовані до життя печери…
Еколог. Печери, хоч які б вони були впорядковані, — це не практично. Припустімо, що жителів можна було б розмістити, а тваринний світ? Уся багатюща фауна загине!
Капітан Імпет. Гаразд. Потрібно ще обміркувати проблему рушія. Це серцевина всього проекту. Яким способом перевести планету до іншого світила? Які ідеї висунуть енергетики та інженери-конструктори?
Інженер. Якщо розглядати планету як великий космічний корабель, потрібно спорудити силовий відсік, в якому встановити рушій такої потужності, щоб подолати силу тяжіння Центрального Світила. Це по-перше. По-друге, для колекції траєкторії необхідно буде встановити принаймні два бокові рушії меншої, звичайно, потужності. Спроектували ракетні двигуни потрібної тяги справа не важка, а от виготовити їх…
Репліка. Використати наш корабель!
Інженер. Я теж про це думав. Не вистачить потужності.
Репліка. Підірвати вулкан!
Інженер. Щоб викликати неконтрольовану силу? Ні, доведеться починати з нуля. Треба буде створити металургію, без цього з таким завданням не впоратись…
Капітан Імпет. Звичайно, не впоратись… якщо прийняти таку схему. Більше того, навіть при наявності високорозвиненої металургії, яка дала б нам потрібні засоби, транспортування планети на відстань чотирьох світлових років здається мені чистою фантастикою. На таке механічне переміщення не вистачить усього часу існування планети! Хто не вірить — нехай полічить.
Репліка. Яка ж альтернатива?
Капітан Імпет. Більшість із вас, напевне, пам’ятає експерименти з гравітацією, які проводились у нашому Центрі Наук…
Репліка Кені. І які закінчилися катастрофою…
Капітан Імпет. Стежка фундаментальних досліджень в’ється поміж колючих терпів. Так, стався нещасний випадок, були жертви. Але відтоді наука вилущила не одну зернину із того стручка гравітації. І тепер ми стоїмо на порозі великих, може, найбільших в історії відкриттів. Гравітація — всеохоплююча конструктивна сила тієї динамічної системи, яку звемо Всесвітом. І якщо нам пощастить розгадати її шифр…
Інженер. Якщо пощастить…
Капітан Імпет. Я вже маю деякі теоретичні розробки. Якщо мобілізуємо на це всі наші наукові сили, то, безперечно, досягнемо успіху.
Астрофізик. Маєте на увазі гіпотезу «Гравітаційної хвилі»?
Капітан Імпет. Так, саме цю гіпотезу, що обіцяв нам необмежені можливості для використання функції протяжності простору-часу, гіпотезу, що наблизить «верхню межу», до якої можливі кількісні зміни просторово-часових структур.
Астрофізик. Захоплююча перспектива!
Репліки.
— Потрібен конкретний план і — за роботу!
— Це окрилює!
— Усі обчислювальні світловоди — на розробку Проекту!
Кені. А про Мага забули?
Репліка. Включити Кені до групи Контакту. Як психолог, вона стане в нагоді.
Капітан Імпет. Чи хто заперечує? Ніхто. Отже, астрономи продовжують патрулювання Центрального Світила, інженери приступлять до створення надійних і точних інерційних систем керування — таких систем, що забезпечать рух планети на гравітаційній хвилі до іншої, стаціонарної зорі… Енергетики мусять сконструювати надпотужні гравітаційно-магнітні рушії… Робота знайдеться всім — адже починаємо новий акт історії.
Кені підвелася, певне, бажаючи щось сказати, але тільки змахнула рукою і рушила до виходу.
Розмова із Сонцем
Маг вийшов із свого приземкуватого палацу, складеного з тесаного граніту, саме в ту мить, коли над обрієм зачервоніла вузенька смужечка Сонця. Поважно ступаючи, ніс напівголе сухорляве тіло до чорних сходів, прокладених на схилі крутої гори. Обличчя, густо вкрите червоною фарбою, було урочисте і грізне. Наче в прорізах маски, поблискували чорні, як антрацит, очі. Від поперека до колін його прикривала шкура пантери, голова якої із кривавими рубіновими очима хилиталась на животі, а плямистий хвіст бив по п’ятах, ніби підганяючи. Капітан, підтягнутий і стрункий у своєму білому костюмі, зустрів Мага біля підніжжя гори, там, де починаються сходи.
— Хвала Повелителю Духів! — сказав звичну фразу і пішов поруч.
— Нехай ніщо зле не наближається до тебе! — відповів Маг, торкнувшись правою рукою ошкіреної голови пантери.
Чим вище викочувалось на небо Сонце, тим вище вони піднімались по сходах, що вели до Обсерваторії. Члени групи Контакту (і капітан з ними) ще вчора мали довгу і досить нудну розмову з Магом — учені пояснювали Повелителеві Духів структуру Всесвіту, його динаміку, енергетичний баланс Центрального Світила. Він уважно слухав, інколи вигукував якісь магічні формули, певне, не зовсім зрозумілі і йому самому, а на закінчення сказав:
— Завтра я з ним поговорю.
— З ким?
— Із Світилом.
От вони й ідуть до Обсерваторії на розмову із Світилом. Капітан, примруживши очі, поглядає на шкуру пантери, на різнобарвні амулети і талісмани, нанизані на сухорляву шию Мага, його руки і ноги. Маг іде у всеозброєнні, готовий не лише відбити напад злих духів, а й настрахати їх, підкорити своїй волі. На кількох найбільших талісманах вирізьблено магічні знаки — це незмірно посилює їхню дію. Оті дрібні вузлики, зібрані в намисто на тонкій шиї, зв’язують життя Мага і втримують його в цьому висохлому тілі. Це захист, охорона. Знаки і формули, вирізьблені на талісманах, костяних паличках і кам’яній дощечці, яку Маг тримає у правій руці, — то закляття, що мають надприродну силу і вплив… «Ех, — думає капітан, — коли б ти хоч трішки був знайомий з фізикою небесних тіл, то ми б оце не витрачали марно часу. Скільки ж то промине тисячоліть, доки процес цивілізації охопить усю планету? Але час той неодмінно настане, його приведе Необхідність».
Учора дехто з колег дозволив собі поіронізувати з Мага: мовляв, ану, поговори, налякай Центральне Світило, може, воно схаменеться. А зараз Маг ішов так упевнено, риси його обличчя загострилися, воно позначене величчю, незбагненною силою, і капітанові раптом подумалось: «А що, коли б справді? Але то було б небезпечно, Природа й так багато дала людині, може, аж занадто… Кені вчора чомусь прийшла раніше і довго розмовляла із старим Магом наодинці. Невже переконувала не поступатись? Просто дивно, як вона не розуміє… А втім, Кені протягом усієї їхньої космічної мандрівки ревнувала його до… науки, умовляла не братися за експерименти, небезпечні для життя. Може, й небезпечні, то що? Оце ж і сина постарається виховати в оранжереї. А навіщо мені пустопорожнє життя? Цікаво, про що зараз думає старий Маг? Може, слід було б записати для майбутніх археологів, істориків, а вони ще будуть, обов’язково будуть на планеті». Диск Центрального Світила стрімко викочувався вгору, все дужче розгоряючись — немов радіючи зустрічі з Магом. А старий долав сходинку за сходинкою, здається, зовсім і не стомився, тільки час від часу облизував пошерхлі губи. На скронях у капітана засріблилися крапельки поту.
Ступивши на порослу травою вершину гори, де бовваніли, куполи астрономічних приладів, опинилися на одному рівні з Світилом. Тут на них уже чекала вся група Контакту і троє астрономів, не було тільки Кені, що мусила лишитися з малим. Учені зустріли Мага, як і належить «прихідцям з неба», — шанобливо, але без догідливості, щоб старий часом не подумав, що в ієрархії Світу зони стоять нижче. Це зіпсувало б взаємини.
— Хвала Повелителю Духів! — привітався Перший Астроном, і всі присутні кивнули головами. — Привіт капітанові!
— Нехай ніщо зле не наближається сюди! — сказав Маг, торкнувшись ікластої голови пантери.
— Вітаю усіх вас! — підніс руку капітан. — І давайте починати.
Вчені розступалися, даючи дорогу Магові. Старий твердим кроком підійшов майже до самісінького краю, підняв угору білу кам’яну дощечку, всіяну магічними знаками та формулами, і суворо сказав:
— Ти чуєш, Світило, я знаю твоє істинне ім’я!
І враз капітан відчув, як світ перетворився на велетенський храм. Голубе склепіння неба, що спирається на тьмяві гірські пасма в далині, оця ось Обсерваторна гора в центрі, Маг, що розмовляє із Світилом…
Урочиста напруга відбивалася на лицях, хоча колеги (капітан це добре знав) досі були настроєні, звичайно, іронічно. Та в цей момент усі ніби відчули подих атавістичного страху. Але то була тільки мить, їх наче пронизав квант психічної енергії з далекого минулого. Мить промайнула, і вони просто з цікавістю стежили за обрядом. Старий сухорлявий чоловічок то показував білу кам’яну дощечку, на якій було вирізьблене коло з променями, то сварився костяними магічними паличками, наголошуючи на тому, що йому відоме якесь інше, справжнє ім’я Світила. Потім, заткнувши дощечку та палички за пояс, він узявся обома руками за голову пантери.
— Дивись! Це Богиня Смерті!.. Міцні в неї зуби, страшний погляд. Я її тримаю в своїх руках, мене вона слухається! Бійся Богині Смерті, о Світило, вона невблаганна, чуєш? Світи нам, як і раніш, давай достатньо тепла! Це я тобі наказую, всемогутній Маг!
Він дивився просто в золоте сонячне око, ні на секунду не відводячи погляду. Фарба на обличчі почала розтоплюватись і стікати рівчаками зморщок — здавалося, тече кров і скапує з підборіддя на задихані груди.
— Гляди ж, начувайся!
Старий повернувся і, навіть не глянувши на присутніх, наче тут нікого й не було, рушив до сходів.
Капітанові не хотілося повертатися з ним, але мусив: так належало. Донизу йшли мовчки, лише неподалік палаців, де мали розійтися, капітан сказав:
— Ну що ж, наші вартові Неба будуть пильно стежити за ним… Якщо не послухає твоїх заклять, доведеться тобі пристати на наш бік!
Старий повернув до капітана криваве обличчя, прискалив око і вже хотів щось сказати, але перебило темне кружальце, прикріплене над верхньою кишенькою капітанового кітеля. Звідти прозвучав голос Кені:
— Імпете, сніданок готовий!
— Іду, — відповів капітан, кивнув Магові і рушив до Великого Будинку, в якому мешкали найзначніші прихідці з неба.
Маг і раніше спостерігав їхні перемови на далеких відстанях, але кожного разу це його вражало. «Ну звичайно ж, це боги, а не признаються», — подумав старий, човгаючи до свого гранітного палацу.
Ява первісної драми
— Мабуть, сама планета відчуває небезпеку і створює для нас надзвичайно сприятливі ситуації,— сказав капітан Імпет у мікрофон, коли йому повідомили, що у визначеній ними геодезичній ділянці знайдено простору печеру, вимиту невеликою підземною річечкою. — Отже, приміщення для машинного залу є?
— Ідеальне. От побачите — пересвідчитесь. А щодо сприяння, — голос керівника пошукової групи забринів радістю, — то планета підсунула нам ще один гостинець…
— Який?
— Комору із чудовою залізною рудою. Та ще й зробила широкий вихід на поверхню — ніби знає, що в нас мало робочої сили.
— Координати передайте в пам’ять світловода.
Сьогодні капітан Імпет був у піднесеному настрої: задум, підтриманий на колоквіумі, пускає коріння. Звідусіль, де працюють пошукові групи (у більшості з них по два чоловіки) надходять добрі вісті. От лише Маг не хоче поступатися. Та ще й Кепі з її «раціональною» філософією життя. А ситуація різко змінилася: світило стискується — за останню декаду його діаметр зменшився майже на двадцять дев’ять кілометрів.
Обличчя капітанове насупилось, він провів долонею по русявому волоссю, підвівся і відійшов од світловодної кулі до відчиненого вікна. Подих повітряного океану приємно освіжав. Центральне Світило котилося на захід. Ген-ген, аж на обрії, у синьому серпанку ледь маячить смужечка гір. Тепле відчуття наповнило груди: рідна планета… Тоді, коли в аварійній ситуації вони знайшли тут порятунок, вона була чужою, незнайомою. А тепер стала рідною… Як? Чому? Може, тому, що майже за всіма своїми параметрами вона схожа па їхню далеку, тепер уже назавжди втрачену, праматір? Чи просто людина в силу інерції звикає до нових обставин життя? Як би там не було, капітан спостеріг, що цей психологічний злам стався — планета прийняла їх, а вони — планету. І вчасно: вони врятують її від загибелі…
У пам’яті капітана Імпета залишилися спогади про історичні події, здебільшого — трагічні, що сталися там, на прабатьківщині. Тут, певне, все буде інакше, ресурсів незрівняно більше, отже й цивілізація розвиватиметься швидше. Якби тільки пощастило причалити до стаціонарної зірки! Але Маг ніяк не може збагнути ситуації, відмовляє у робочій силі. Тут його не обійдеш… Упертий дід. Боїться? Чи просто нічого не розуміє?
Раптом до капітана долетіли звуки ріжків. Далекі й близькі, вони то знімалися до високості, то згасали десь унизу, за обрієм. Зайшла Кені, по її обличчю він побачив: щось сталося.
— Чуєш? То Маг скликає племена…
— Що ж надумав цей невіглас?
Кені підійшла до Імпета впритул, поклала руку йому на плече, промовила заспокійливо:
— Не треба дратуватися, любий. Бачиш, у нього зовсім інший погляд на світ, а ти не хочеш на це зважати.
— Ну чого ж? Хіба мало ми змарнували часу, а особливо ти?
— Не втрачай терпіння, — лагідно сказала Кені. — Вся природа для нього одухотворена, старий годинами сидить під гіллястим дубом, вслухаючись у шелестіння листя, силкуючись зрозуміти віщу мову дерева.
— Ну й що, розшифрував? — У голосі капітана чулася іронія.
— Звичайно, на те ж він і Маг, щоб розуміти мову дерев, птахів, звірів. Світанок цивілізації. Хіба наші пращури не так само…
— Ти хочеш пофілософствувати, — сказав капітан, вмикаючи кулю світловода. — Може, краще на прогулянці, коли мене змінять на посту?
— Я хочу тебе застерегти: Маг щось задумав, ходить похмурий, то відводить очі, то раптом зиркає зухвало. Може, треба вжити заходів для нашої безпеки?
— Перебільшуєш, Кені. В могутності «прихідців з неба» він давно вже пересвідчився.
Куля світловода, досі наповнена білястим туманом, прозорішала, в ній усе чіткіше проступали обриси навколишнього: стежки в густій траві, ліс, Обсерваторна гора з кам’яними сходами.
— А он і той дуб, — сказала з якимось острахом Кені, — бачиш, туди стікаються люди…
Імпет уже й сам помітив чимало напівголих, зарослих чоловіків, що скупчилися на узліссі. До них приєднувались усе нові й нові постаті, ніби виникали з повітря.
— Отой підліток, то Магів син?
Кені поглянула на кулю:
— Ага, це Дан, поглянь — у нього в руках звірятко.
— Мабуть, упіймав кошеня. — Каштан сфокусував зображення. — Так і є, це буде перший приручений тут кіт.
— Та вони вже давно приручають тварин, — докинула Кені. — О, прошкує до нашого будинку.
— Певне, хоче показати Вадові.
Зненацька на узліссі почався рух. Кілька чоловіків стали кружка, мов у танці. Потім, коли Маг змахнув білою кам’яною дощечкою, взялися виривати траву, дерев’яними копачками зіскрібати землю. Незабаром з’явилося заглиблення, схоже на чорну таріль діаметром у кілька метрів.
— Що вони роблять? — не відриваючи погляду від кулі, обізвалась Кені.
— Мабуть, якесь ритуальне дійство. Побачимо.
Тим часом інші чоловіки носили камені — округлі, завбільшки з голову. Тими каменями вони вимостили «таріль», а тоді накрили сухим гілляччям і зеленим хмизом. Коли таким робом приготування були закінчені, всі трохи відійшли і сіли на траві. Маг, узявши дві сухі палички, почав терти, видобуваючи вогонь.
— Може, кинути їм пучок променів? — усміхнувся Імпет. — А то в нього трохи застаріла технологія.
— Не втручайся, — спохмурніла Кені.
Нарешті Маг запалив багаття. Сизий димок піднявся над хмизом саме тоді, коли зайшло Світило. Незабаром полум’я затанцювало над усією «таріллю», люди відсунулися подалі — в сутінки, один лише Маг лишився сидіти віч-на-віч із Духом Вогню. У світну кулю було добре видно, як тремтять відблиски вогню на його сухорлявому обличчі, як ворушаться старечі губи: він щось говорив Духові Вогню, мабуть, благав його, умовляв допомогти, бо і міміка, і жести рук, і похитування корпусу виражали упокорення. Ні погроз, ні найменшого залякування!
Багаття палало цілісіньку ніч, і десь передсвітом тишу розкололи лункі вибухи — то від жару тріскалось каміння. Перші промені Світила позолотили верхівки дерев, і тоді пролунав різкий звук ріжка, будячи сонних. Майже всі «прихідці з неба» вже були на ногах, а Кені та Імпет чи не найперші. Вони вже знали, що зараз відбудеться ритуал на догоду Духові Вогню, і поспішили на узлісся.
Видовище було вражаюче. До «тарілі», що пашіла жаром, підійшов невеликий гурт босих і майже голих чоловіків, стегна яких були прикриті свіжим листям із різних дерев. На мить вони зупинились, Маг кинув кілька зелених гіллячок на каміння і змахнув рукою. Присутні спокійно, без вагання рушили на «таріль», один за одним ходили по колу, ступаючи на розпечене каміння.
— Божевільні! — із жахом прошепотіла Кені.
Тим часом старий Маг почав кидати на «таріль» зелене листя — його жмутами подавали діти. Задиміло, зашипіло, — наче під ногами виконавців ритуалу звивалися гадюки. Картина одразу змінилася: учасники «ходіння по вогню» взялися за руки і почали танцювати, щось вигукуючи. А потім, узявши в дітей невеликі дерев’яні дзбани, почали чимось поливати каміння, затим усю «таріль» засипали землею. Оговтавшись, Кені підійшла до них, оглянула кожного, але ні в кого — найменшого опіку! Наче вони й не ступали на розжарене каміння.
Імпет наблизився до Мага. Старий випростався і наче повищав, очі йому сухо блищали, і важко було визначити, чого в них було більше: лютої затятості чи торжества. Капітан, не відводячи погляду від Магових палаючих зіниць, поцікавився, коли чекати допомоги, адже треба вести земляні роботи.
— Я питав Духа Лісу, — урочисто відповів Маг, — і він загадав благати Духа Вогню. Ти бачив, як Дух Вогню ласував камінням, чув, як воно тріщало в його зубах?
— Нам давно відомо, що вогонь зажерливий, — промовив капітан, спохмурнівши, — але ми втрачаємо час. Центральне Світило покарає усіх за таке зволікання. Треба негайно розпочинати роботу.
Маг прискалив око, і капітанові на мить здалося: старий наскрізь пройнятий отим жаром, що жеврів тут усю ніч.
— Дух Вогню наказав: син мій — Дан — мусить відправитися до самого Духа Світила!
— Як це? — здивувався капітан.
— Його перенесе дротик. Дан дізнається про все. Вернеться з мандрівки — стане на моє місце, буде Магом.
— А коли не повернеться?
— Якщо Дух Світила залишить його в себе, нам не випадає переходити до іншого Світила. Все буде, як було.
— Ти сказав — дротик. Як він його перенесе? Він же летить недалеко.
— Дротик випустить дух, той полине вгору.
— А чому саме Дан?
— Так звелів Дух Вогню.
Старий знову прискалив око, і капітана обпалив хижий погляд.
Більше не питав ні про що. Хитнувши головою, поспішив до себе.
— Бачиш, бачиш, яке звірятко подарував Дан? — Малий Бад з розгону обхопив батька рученятами. — Зловив у хащах! Він ще ввечері приніс…
Дан, опецькуватий підліток, сидячи навпочіпки на підлозі, погладжував пухнасте кошеня по спині.
— Це з тих, що полюють на зовсім маленьких, — сказав, поглянувши на капітапа.
— Я знаю, це — кошенятко, з нього виросте великий кіт.
— А можна, хай він у нас живе? — з надією в голосі попросив Бад.
— Нехай. Годуватимеш, він і звикне. Це буде наш перший приручений кіт.
Підійшла Кені — обличчя схвильоване, в очах тривога.
— Дан приречений, — прошепотіла, озирнувшись на хлопчиків, що вовтузились з кошенятком. — Я не сподівалася, що старий такий підступний і жорстокий.
— Я знаю про його наміри, — зітхнув Імпет. — Дикість, звичайно, але…
— Які можуть бути «але», які вагання? — Кені насупила брови. — Треба відвернути це ритуальне вбивство хлопця.
Капітан підійшов до Дана.
— Ти вже знаєш, куди тебе хочуть послати?
— До самого Духа Світила! — юне лице засяяло радістю.
— І тобі не страшно?
— Страшнувато, — похнюпився Дан. — Зате, як повернуся, — буду Магом!
— Ох ти… — захоплено вигукнув Бад. — Невже станеш Магом?
— Так.
— А навіщо це тобі? — подивився йому в вічі капітан.
— Мага всі мисливці слухаються. Я поведу їх уполювати величезного мамута.
— Полювання — це добре, але потрібно ще й працювати.
— Мисливці полюють, працювати не вміють.
— Ми навчимо, Дане. — Капітан по-батьківському поплескав хлопця по плечу. — І разом збудуємо таке… що зрушить планету, перекотить її до іншого Світила…
Зазвучав ріжок — тягуче, тривожно. Наче якесь невидиме звукове ласо звивалося в повітрі. Дан стрепенувся, мить постояв, прислухаючись, а тоді кинувся до виходу.
— Мисливці збираються! — гукнув, оглянувшись у дверях, і зник. Той вигук збудив тривогу, передчуття біди. Навіть малий Бад занепокоївся, облишив кошеня і дослухався, про що так швидко говорили батько з мамою.
…Мисливці стоять великим півколом, чатуючи ліс, наче з його хащ от-от має вибігти якийсь лютий звір. Обличчям до них під крислатим дубом стоїть Маг, Із шиї звисають магічні разки зубів, костяних кружалець, на широкому поясі теліпаються висушені дзьобасті голови птахів.
Деякий час і мисливці, і Маг стоять непорушно, за ними стежать — не змигнуть — сотні, а може, й тисячі очей одноплемінників. «Прибульці з неба» теж тут — вони ніколи не бачили такого ритуального дійства. Кені — в білому халаті, обома руками тримає перед себе чималу скриньку. Біля неї колеги з медичного сектора: дві стрункі дівчини і широкоплечий, з бородою чоловік.
Раптом тишу прорізав різкий скрик Мага. Загупали удари кийків об землю, і з лісу вибіг Дан. Майже голий, тільки спідничка з листя прикривала стан, він біг, як молодий олень, викидаючи ноги вперед. Кені побачила, як один з мисливців, що стояли довкруж, підніс угору засмаглу руку, в якій гостро зблиснув дротик. Хлопець, наче спіткнувшись, повільно падає на траву… До нього, мов шуліка, підбіг старий Маг, схилився над ним, прикривши своїм одягом, щось вигукнув, і раптом з-під його кістлявої руки випурхнув птах, шугнув у високості. Той птах прикував до себе погляди присутніх: то ж полетів дух забитого — далеко, аж до Світила…
Лише «прибульці з неба» не проводжали птаха очима. Кені, а за нею й колеги, що були напоготові, кинулись до забитого. Кені так нервувала, що в неї тремтіли руки, дрож проймав усе тіло.
— Тепер відступіться, шановний. — Бородатий хірург відтіснив Мага від розпростертого на траві Дана. — Ви свою справу зробили… — І до Кені: — Тут почнемо?
— Тут. Швидше, швидше! — Руки її вже масували ще теплі хлопцеві груди. — Кисневу маску!
Маг, знову, сівши під облюбованим дубом, похмуро спостерігав за чаклуванням «прибульців з неба». Вже шкодував, що погодився на їхню спробу повернути малого з тих мандрів, з яких ще ніхто не повертався. Ну, та поки що це не затримує їхнього обряду, мисливці ще зносять сухе гілляччя, жінки вичавлюють із ягід горючий сік, останки Дана запалають на багатті, тоді ніхто не загрожуватиме посісти місце старого Мага. А прибульці скоро втихомиряться.
Нараз його мов шпигонуло — різко підвів голову, обіперся руками об коріння старого дуба, наче збирався встати. Невже Данові груди зворухнулися?! Неймовірно. Це йому здалося. Зиркнув на купу сухого гілля над камінням — треба ще, ще, носять поволі. А ті — підводять Дана. Хлопець розплющує очі. Повернувся звідти? Мана! Дротик стримів у самісінькому серці!
Маг схопився, як ошпарений, але тут же оговтався, змусив себе рухатися статечно, хоч у ногах несподівано з’явилась слабість і дрижали коліна. Та для капітана — головного серед «прибульців з неба» — це було непомітно. Видати хвилювання старого могло тільки часте дихання, упоратися з яким ніяк не вдавалось.
Доки Маг скрадався, Дан підвівся на повен зріст і став на ноги, підтримуваний з одного боку дівчиною в білому, з другого — бороданем.
— Це новий Маг, — сказав капітан, коли старий підійшов, невідривно дивлячись на Дана повними жаху очима. Капітанової репліки наче не чув, тільки пересмикнулось сухорляве обличчя. Різко спитав сина:
— Що сказав тобі Дух Світила?
— У нього чорне сердите око, — ще слабким голосом промовив Дан. — Гнівається. Звелів забиратись далеко.
Старий метнув погляд на капітана, ніби дротик, і обидва зрозуміли один одного: віднині і назавжди вони — непримиренні вороги!
Маг почав скидати свої магічні обладунки і вішати на шию Данові, проте віддав ледь половину. Мовчки повернувся і пішов у хащі. За ним посунули старші мисливці. А молоді з веселими вигуками оточили Дана.
Хроніка, записана в інформаторії
«Клімат у північних широтах суворішає буквально на очах. Снігові бурі почастішали, подовшали, температура повітря неухильно знижується. Вище 70-ї паралелі спостерігається утворення численних центрів обледеніння, інтенсивне поширення (на південь) і з’єднання криги в тисячокілометрові фронти. Автохтони перекочовують на південь, втрат майже немає. Інша картина з фауною — важкі й неповороткі крупні звірі, яких різке похолодання застало зненацька, загинули у великій кількості…»
«Сповіщаємо про смерть Інвестигатора. Цього вітряного дня він замірював добове потовщення льодовика, небезпечно наблизився до самісінького краю, підсковзнувся і впав з крижаної стіни висотою 37 м. Знизу був товстий сніжний покрив, що пом’якшило удар, але при падінні роздерся скафандр, і хоч допомога приспіла не більше, як за 6–7 хвилин, Інвестигатор загинув од холоду…»
«Інтенсивність радіації Центрального Світила почала несподівано падати стрибкоподібно, що може призвести до катастрофи уже ближчим часом. Запуск штучного світила необхідно прискорити, інакше — обледеніння сягне екватора…»
«Подих крижаного панцира, що суне від полюсів, уже відчувається і тут, у зоні екватора. Мисливські племена, які раніше ледь прикривали тіло широким листям, почали надягати звірині шкури. Вечорами гріються біля вогнищ».
«Запуск штучного світила. Натовп цікавих, що тіснилися навколо гравітаційної пращі, бажаючи побачити обряд «прибульців з неба», мало не перешкодив його здійсненню. З великими труднощами вдалося вчасно вивести їх із небезпечної зони.
Згідно з розрахунками, праща, нейтралізуючи тяжіння, викинула на задану орбіту кулю діаметром 9 метрів — світило, яке ще треба «запалити». Його тепла мусить вистачити якраз на той час, доки планета разом з ним перекотиться до визначеної стаціонарної зорі».
«Старий Маг застеріг Імпета, щоб той не «викрадав Центрального Світила». Юний Маг із захопленням вивчає техніку «прибульців з неба» і в усьому підтримує капітана. Без його допомоги годі було б і думати про здійснення проекту переміщення планети. Не одна сотня юнаків за велінням свого вождя під керівництвом інженерів і вчених видобуває руду, вчиться працювати на ливарних установках, у печері, де намічено встановити устаткування за проектом «Гравітаційна хвиля».
«У день «оживлення» штучного світила навколо Обсерваторної гори зійшлася тьма-тьмуща автохтонів не лише з ближніх, а й з віддалених мисливських ареалів. У них поки що немає ніяких технічних засобів зв’язку, проте інформацію одержали вчасно. Незрозуміло тільки, чого надумали примандрувати до нашого Центру, адже спалах можна спостерігати з будь-якої точки цієї півкулі. Знову довелося докласти великих зусиль, щоб не пустити їх на Обсерваторну гору, звідки провадилось інтенсивне опромінювання штучного світила часточками високих енергій. Процес вимагав надзвичайно точного контролю, бо найменша похибка могла призвести до вибуху. Та ось штучне світило почало жевріти, яскравіти і, нарешті, засяяло сліпучим світлом. На планету ринули нові потоки світла і тепла».
«Просування льодовиків як з півночі, так і з півдня припинилося. Температурна карта стабілізується».
«Під час випробування невеликої фізичної моделі за проектом «Гравітаційна хвиля» сталася аварія, і капітан Імпет мало не втратив праву руку, якою вмикав пусковий механізм. Обійшлося переломом передпліччя. Лікування проходить нормально. В модель доводиться вносити зміни. «Синці теж рухають науку вперед», — жартує Імпет, удосконалюючи схему».
«У Дана виявились неабиякі художні здібності. На стіні печери, в якій інженери монтують устаткування «Гравіхвилі», він охрою намалював сцену полювання. Два мисливці з різних боків поцілили списами бізона, і він от-от упаде. Картина сповнена динаміки, зображення звіра пластичне.
— Чого ти взявся до малювання? — спитав його Фахівець по контактах.
— А так… схотілося… — зніяковів юнак. — Тепер красива стіна.
— Красива… Отже, почуття краси… можна сказати, інстинкт… — міркував уголос Фахівець. — Чи це функція свідомості, чи прояв підсвідомого?
— У нашого Фахівця — філософський інстинкт! — засміявся капітан. — Малюй, малюй, Дане!
— А може, це ритуальне? — провадив далі Фахівець.
— Не розумію, — зніяковів хлопець і винувато поглянув на співбесідника.
— Скажімо, ти збираєшся вполювати бізона, — явно потішався Фахівець.
— Збираюся. Ми заготували списи.
— І це зображення вам допоможе?
— Допоможе.
— Що й потрібно було довести. — Фахівець втішно поглядав то на Дана, то на його творіння.
Не витримав капітан:
— Висновок інший. Зображення сцени полювання їм допоможе, але не своїм магічним впливом на перебіг майбутньої події, а в розумінні підготовки, вироблення плану дії, обрання ефективнішої позиції, пози мисливців.
Фахівець по контактах стенув плечима, мовляв, як собі хочете, а я маю власну точку зору.
— У нас нема часу на дискусію, — сказав капітан. — Мусимо, розумієте, мусимо кінчати монтаж… А розмову про мистецтво давайте продовжимо під промінням Золотої Зорі, куди нас перенесе «Гравіхвиля». Згода?
— Згода, — почулося звідусіль, і всі взялися за роботу.
— До того ж і майбутнім дослідникам треба лишити горішків, — докинув Психолог».
Примітка. «Хроніка» містить численні побутові і технічні факти, — ці записи будуть розшифровані згодом.
Одна тільки мить
Сідаючи в літальний апарат, капітан Імпет подумки дорікав дружині: «Вона ж психолог, а, бач, не розуміє, як потрібна йому душевна рівновага саме тепер… Вона боїться! Ну й тримай свої страхи при собі… Невже сподівалася, що в останній момент він відступить? «У мене передчуття…» Суто жіночий підхід… Не передчуття зараз головне, а точний розрахунок! Пересування планети — це не гра емоцій, а дія фундаментальних законів Природи. Але настрій затьмарено. «Хоча б не сталось чогось непередбаченого…» Що може статися? Сам я кілька разів перевіряв розрахунки. Планета перебуватиме в темряві лише півтори години і вирине в щедрому промінні Золотої Зорі…»
Апарат беззвучно піднявся над Обсерваторною горою, що зачаїлась, дивлячись на небо очима телескопів, і взяв курс туди, де розмістилась станція «Гравіхвиля». Обсерваторія швидко віддалялась, капітан ледве встиг подумати, що астрономи прощаються з оцим небом, як вона зникла в темно-синьому мареві. «Нехай зафіксовують, адже це остання можливість, скоро перед нами відкриється інший простір, з іншою конфігурацією зірок…»
Капітан стиснув губи: «Досить концентрувати увагу на ранковій розмові з Кені, то — спросоння… Ну, звичайно. Сон, пробудження — біополя міняються, психіка, може, теж потрапляє на якусь хвилю… Цікаво тільки, чи Бад сам підбіг до нього, чи Кені його послала? Вже чималий хлоп’як, певне, багато відчуває і розуміє самостійно. Та й материні балачки… Треба не думати про це… Так. Орбіта навколо Золотої Зорі проляже на середній віддалі сто п’ятдесят мільйонів кілометрів. Це оптимальна відстань. Дехто з астрономів припускає, що Золота Зоря має свою планетну сім’ю. Можливість зіткнення — один шанс із мільйона, можна сказати, дорівнює нулю. Планета на обраній орбіті? Що ж, імовірно. Задача трьох тіл на цей випадок розв’язана. А яке життя буде… Планета Земля — це згусток енергії. Тут розвинеться цивілізація, яку зараз уявити неможливо. Кам’яні знаряддя, дротики, списи — все це будуть реліквії. Автохтони різняться від нас лише рівнем освіченості, так що ми навчимо їх виготовляти потужні знаряддя. їм не доведеться винаходити колесо. Мільйони, мільярди умів, може, розкриють найбільшу з таємниць: що таке людина, яка її функція у Всесвіті? І створять життя… От заглянути б хоч одним оком!» Настрій у капітана покращав.
Земля летіла навстріч, махаючи віялами густих пальм. Та ось апарат шугнув поміж мохнатими стовбурами і сів побіля невеликого дерев’яного павільйону, де був спуск до печери. Капітан вибрався з апарата, осмикнув піджак і окинув поглядом свою чудову машину, що формою нагадувала чи то краплю, чи сльозу. Заходячи до павільйону, ще раз оглянувся, ніби відчув, що більше не побачить ні цих буйнолистих пальм, ні лискучої сльози апарата.
Момент був надзвичайно відповідальний, історичний, — капітан це усвідомлював, — і водночас усе було звичайним, буденним. Тісна кабіна, шум спускових механізмів, помигування лампочки.
Стоп. Капітан вийшов у підземелля, сповнене сизуватого світла. Стіни цього велетенського еліпсоїда тонули в мареві, вгорі проглядало кулясте сузір’я, і капітанові раптом здалося, що це палуба космічного корабля, який завис у незміряності Простору. Та, власне, Земля і є космічним кораблем…
До капітана вже поспішав його друг ї найближчий помічник інженер Едхієрент.
— Перевіряли сітку координат? — спитав Імпет.
— У першу чергу. Всі точки збігаються з розрахунковими.
Розміреним кроком пішли попід стіною, яка служила панеллю для численних приладів і агрегатів, що мали зіштовхнути планету на гребінь гравітаційної хвилі. Капітан дивився на це химерне нагромадження призм, циліндрів, куль, проводів з якимось бентежним почуттям.
Кожна деталь тут береже тепло їхніх рук, але зараз, готові до дії, ці пристрої набрали чужого, незнайомого вигляду.
Розпитуючи інженера, на ходу вітаючись з техніками, Імпет часто поглядав на хронометр. До пуску залишалось трохи більше години, мозаїку світних точок уже ввімкнули, вона була готова показати роботу генераторів і перетворювачів магнітного поля. «Синхронність — ось що найголовніше, — подумав капітан, прямуючи до пускового пульта світловода, який має спрямувати обидва потоки енергії — електромагнітний і гравітаційний. Найменша похибка призведе до катастрофи… Та все буде гаразд. Операцію від початку й до кінця здійснить світловод, а він не знає ніяких тривог і передчуттів…»
Сів у жорстке, але зручне крісло з округлими бильцями. Едхієрент говорив і говорив без упину, та капітан уже не дослухався, силкуючись заглушити хвилювання. «Виринемо аж біля Золотої Зорі… Інше світило, інші сузір’я. Після того, як натисну клавішу, мине всього півтори години, і ми опинимось…»
— Імпульс!
Хто це вигукнув? Він сам, чи Едхієрент?
Раптом шию обпекло вогнем, різкий біль ударив йому в голову. Що це? Одірвав пальця від клавіші, провів долонею по шиї. Стріла!..
Глухо, ніби з-під води, донеслося:
— Маг!
— Маг!
Стріла, певне, була отруєна, капітанові потемніло в очах, голова схилилась набік, руки впали донизу. Він уже не міг ні побачити, ні почути того, що діялось у машинному залі. Лише двоє інженерів врятувалися від підступних пострілів лісових мисливців, решта загинули.
Маг, обвішаний чаклунськими обладунками, торжествував перемогу. Очі його під острішками сивих брів горіли вогнем, старий вимахував руками, корчив страшні гримаси, з горла йому виривався клекіт, і всі мисливці підбігли до нього, руки їхні сплелися. Ще один скрик старого, і почався ритуальний танок. Ніхто навіть не почув, як просвистіла стріла, вдаривши Магові в груди. Опам’ятались тільки тоді, коли старий скорчився і впав посеред кола, та вже було пізно: стріли дзижчали, пронизуючи мисливців…
— Тіла злочинців ми віддамо вовкам! — гукнув поблідлий Дан. — А «прихідців з неба» поховаємо тут, під оцим камінням. Вони хотіли наблизити нас до Золотої Зорі!
Остання сторінка металевих аркушів прочитана. Академік Сокальський вирівняв стосик паперу і, зітхнувши, відкинувся на спинку крісла. Рукопис викликав багато думок… Отже, в Антарктиді росли пальми. А тепер навіть Обсерваторна гора похована під кригою, і не десь далеко, а тут, поблизу. Може, й кам’яна будівля, в якій виростав Бад, лишилася цілою?
Академіка охопило радісне передчуття нових археологічних відкриттів, аж очі йому засяяли — одне зеленкувато, а друге — блакитно.
Архітектурна фантазія
Стерничий з нетерпінням чекав, коли нарешті з’явиться цей загайний Тао. Не відривав очей від екрана, стежачи за кожним його рухом з того моменту, як розвідник причалив і перейшов на борт корабля. Ох і повільно ж він скидає захисну спецівку! Нарешті тупає осьовим тунелем… Звичайно, Стерничий віддавав йому тільки частину своєї уваги і мозкової енергії. Одночасно стежив за показаннями численних приладів, за рухом різноколірних змійок осцилографів, обмірковував третій, завершальний, розділ теоретичної розробки «Нова стереометрія космічного простору», прагнучи формулами пробитися на кривизну дев’ятого порядку. Формули виходили занадто громіздкі, кривизна не давалася, вислизала, і це також нервувало.
Нарешті пневматичні присоски на черевиках Тао зачмокали в рубці Стерничого. Не припиняючи писати формулу, вчений стріпнув поріділим волоссям:
— Ваші повідомлення, Тао… Поясніть, що сталося?
— Можу ще раз повторити: я не помітив жодного міста.
— Отже, ви вважаєте, що людство загинуло? «Хитрющий старий, — подумав Тао, — потім скаже Старшій Матері: поверховість спостережень, поспішливість висновків. Сидів би в своєму Центрі Наук та виводив формули, так пі, потягло в мандрівку…»
«Формула вийшла цікава, але не симетрична, — думав тим часом учений. — А ще ж треба ввести співвідношення невизначеності…»
— Загинуло людство? Ні, я цього не стверджую, шановний Стерничий. Я сказав про міста…
— Так. Але це ж неймовірно. Ми знаємо, що головною прикметою Землі були міста. І ось їх немає, зникли. Спустошень ви не зафіксували. Може, процес техногенезу знищив своє творіння — людську цивілізацію? — Стерничий одірвав очі від формули, поглянув на стрункого хлопця. — Що ж ви пропонуєте?
— Я хотів би спуститися на поверхню планети, щоб там, на дні повітряного океану, безпосередньо…
— На дні океану… Так. Одразу видно, що ви поет, юначе. Гаразд, відпочиньте, а я тим часом обміркую план досліджень. А тоді — що скаже Мати.
«От уже сухар, — незлобливо думав Тао, прямуючи до своєї кабіни. — Мати поцікавилася б враженнями, а він… Чи, може, вчені-адміністратори і мусять бути саме такими? Прикмета Землі… Який кентавр її закреслив? Адже у хроніці мого далекого пращура Туо змальовано велетенську мозаїку гамірливих міст[16]. І от маєш… Невже й наша експедиція невдала? А я ж мріяв…»
Юний Тао належав до покоління романтиків, що рвалося в космос заради нових вражень, мріяло про зустріч з людьми — їхніми далекими родичами. От і спорядили експедицію, він довго літав над континентами, і Земля, їхня пращурка, хлюпнула таке розмаїття фарб… Зелений і синій океани… Очі відбирає… А як же там, на поверхні?
Хлопець довго не міг склепити очей, груди йому розпирало і радісне, і журливе відчуття. Якщо земляни загинули, Філія лишилась сиротою… Самітною сиротою на весь бездонний космос… Адже ніде, в жодній Зоряній системі ще не відкрито життя. Та не може такого бути, щоб людство зникло! Хіба Природа виплекала мислячий розум для того, щоб знищити? Вони марили Землею — своєю праматір’ю, звідки вилетіли космонавти, що осіли на Філії…
Тао довго перевертався на тоненькому матрацику, слабенька гравітація корабля не втримала, він поплив угору і стукнувся об стелю. Після цього лежав не ворушачись, пригадував тисячолітні манускрипти, які розповідали про Землю, про політ легендарного Туо, що повернувся на Філію із земною дівчиною. Він невдовзі загинув, удосконалюючи апарат, але встиг написати, хоч і не повний, звіт про свою мандрівку. Тао пригадує — там ішлося про гострі суперечності, що роздирали тодішнє людство. Ядерна війна? Самознищення? В такому разі планета була б спустошена, обвуглена після атомних пожеж, а вона квітує! Навіть тієї пустелі, про яку згадував Туо в своєму звіті, тепер немає. Сам бачив — океан зелені! Щось тут не те…
Крізь плетиво думок пробивалося інтуїтивне передчуття якихось подій, але зосередитись на цьому Тао не міг — сон уже оповивав мозок.
Щойно пройшов дощ, виглянуло Сонце, і міріади краплинок — на листі, на червонобоких яблуках, на гіллі — спалахнули гострим блиском. Тао стояв, як заворожений, тільки примружував очі. Сонячне світло дробилось на різнобарвні осколки, мінилося, переливалося відтінками од фіалкового до золотого. На Філії обмаль води, дощів не буває, лише туман, а тут він щойно був свідком прекрасного видовища — на цей густий і, здавалося, безконечний сад в якомусь шаленстві ринула вода! Сріблясті цівки лопотіли в кронах дерев, розбивалися на бризки, шмагали його по шолому, по плечах. А гуркоти грому! Ще й досі у вухах… Яка тут буйна природа! Диво, та й годі.
Тао довгенько бродив по росяній траві — на ній також зблискували бісеринки, і вже хотів зв’язатися із Стерничим, висмикнувши антену з портативного передавача, що висів у нього через плече, коли раптом побачив людину. Все тіло його наче пронизало струмом, хлопець закляк, остовпів, навіть руки не опустив, так і тримався за металевий ґудзичок штиря. Людина, та ще й дівчина! Тенькнуло серце, защеміло в захваті. Не зводив очей з її постаті, стежив за кожним її рухом — як вона ставала навшпиньки, і коротенька спідничка ще більше оголювала її гарні ноги, як підносила руку і зривала яблука, дивився не так, як зачаєний мисливець, а як художник — на прекрасне творіння. Не дівчина, а музика, пісня! Учадів хлопець як стій. Якби в цей момент був тут Стерничий, то обов’язково поіронізував би з його кумедної пози. Але Стерничий — старший чоловік, а молоді властиве захоплення.
Дівчина, певне, відчула його погляд і рвучко обернулася. О, сили космосу, як вона глянула на нього! В очах змигнув острах, але тільки на мить, дивилася зухвало, з викликом. Брови їй скинулися вгору, дівчина обурено і водночас насмішкувато вигукнула:
— А це що за потороча?
Раптом, помітивши, що він тримається за антену, кинулась, як пантера, і, муркнувши «Ага…», шарпнула передавача, і, розмахнувшись, брязнула об дерево. Знівечений, побитий апарат жбурнула в гущавину. Тао тільки кліпав очима.
— Ось тобі, щоб знав, як стежити!
Стиснула кулачки і дихала так, що тремтіли ніздрі, — ану, мовляв, підступи.
— Чого ж мовчиш? Соромно?
Ошелешений Тао відчув, що задихається в своєму захисному балахоні. Забувши про інструкцію, суворі правила поведінки зореплавця, сіпнув блискавку і миттю вивільнився з комбінезона. Запашне, терпке повітря, це очищене фільтром, забило йому подих, п’янким трунком влилося йому в легені. Дихнув раз, удруге, і аж засміявся від задоволення. О, благословенна Земля! Простягнув до дівчини руки:
— Здрастуй, юна Мати!
Зачувши незрозумілу мову, дівчина подалася назад.
— Ти що, не знаєш есперанто?
Він подумав, що це вона так називає або його, або народ. Заперечливо хитнув головою:
— Ні, я — Тао з планети Філія. Ще й показав рукою в небо.
Мить — і дівчина кинулась навтіки, тільки п’яти замелькали. На Філії Тао не посмів би гнатися за юною Матір’ю, це було б нечуваним порушенням звичаїв і моральних норм, а тут… все інакше.
Тао побіг за нею, сподіваючись легко наздогнати. Але де там! Дівчина бігла сягнисто, петляючи поміж деревами й кущами із спритністю дикого звіра. Хлопець мало не стукнувся лобом об дерево, ухилився, але в плече таки стусонуло добряче, а там гілка хльоснула по лиці — проступив червоний рубець, та він біг, затуляючи обличчя руками, перестрибуючи через кущі. Перша зустрінута людина! А може, й остання на цій планеті… Прудка… Невже не наздожене?
— Зупинись! Послухай…
Він явно не розрахував свої сили — дух забивало, ноги обважніли… А вона все далі й далі, уже тільки розпатлана голова мелькає над заростями, о, зникла, не видно. Тао досадливо махнув рукою і зупинився, важко дихаючи. Пройшов ще кілька кроків і, зітхнувши, сів на траву. Було чого зітхати: юна Мати втекла, передавач пропав, женучись за нею, він втратив орієнтир і тепер не знає, де його «Птиця»… Ну, спецкостюм відшукає, не голка, прикро, що юна Мати… І чого вона злякалася? Такий емоційний сплеск… Незрозуміло… Дивно…
Щось застогнало. Тао нашорошив вуха: невже вона? О, знову, приглушено, ніби крізь зуби. Юнакове серце пойнялося тривогою і якоюсь затаєною радістю: вона! вона! Схопився — втоми як не було, — підтюпцем побіг у той бік, звідки чулося оте постогнування.
Так, це вона стогнала. Сиділа на траві, безпорадна, скорчена, тримаючись руками за ушкоджену ступню. Побачивши незнайомця, застогнала, вже не стримуючись, як мала дитина. Гримаса болю пересмикувала її обличчя, і Тао пройнявся до неї співчуттям. Одразу помітив — оступилася, кісточка лівої ноги підпухла, шкіра на ній посиніла.
— Це все… через тебе… — докірливо обізвалася дівчина. — Хотів наздогнати… Я ж олімпійська чемпіонка!..
Тао швидко видер довгий шмат своєї сорочки і нахилився, щоб перев’язати. Дівчина помітила, як він сором’язливо-ніжно доторкається до її босої ноги, і усміх промайнув їй в очах:
— Дужче, міцніше!
Він здогадався, повторив:
— Дузсе, міснісе!
Дівчина засміялася, і він разом з нею. Поглядав не тільки, як на першу людину, зустрінуту на планеті… Вона це відчула, вийняла з кишені яблуко, надкусила і подала йому. Охоче взяв і схрумав до решти.
— Єва, — промовила, усміхаючись крізь біль. — Притулила долоню до тугих грудей, що напинали блузку з цупкої зеленої тканини, повторила: — Єва.
— Тао. — Хлопець також тицьнув собі пальцем у груди. — Тао.
— Єва.
— Тао.
— Ні, ти — Адам. Адам і Єва!
Тао, не розуміючи, поблажливо, може, навіть трохи дурнувато, посміхався, і це її так тішило, що аж у долоні заплескала. Та біль у щиколотку нагадав про себе — обличчя пересмикнулося і в очах пробігла тінь.
— Пора йти, — сказав Тао і, щоб вона зрозуміла, махнув рукою в той бік, де, як він вважав, стоїть його «Птиця».
— Е ні, я туди не повернуся! — вигукнула Єва. — Може, це атавізм, але я хочу простору, хочу жити віч-на-віч з природою. Додибаємо до мого куреня, тут недалечко. — І вказала пальцем у протилежний бік.
Що мав робити новітній Адам? Допоміг їй підвестися, узяв під пахви, і вони помаленьку пішли туди, куди вказувала дівоча рука. Сонце вже хилилось до заходу, тіні густішали. Єва раз у раз пристоювала, тамуючи біль, постогнуючи, зрештою хлопець наважився взяти її на руки і поніс, притискаючи до грудей, як дитину. Ваги її зовсім не помічав, щемливо-солодке відчуття розливалося йому в грудях, було чомусь так приємно, що, здавалося, йшов би та й ішов з молодою Матір’ю на руках через усі сади, які є на світі! А їй, мабуть, теж подобалось отак переміщатись у просторі — закинула руку йому на шию, час від часу поглядала на нього зеленкуватими очима ще й кліпала густими віями. Чарівниця!
«Це просто щастя, — думав Тао, тримаючи Єву обома руками, — людство не загинуло! А вона… Ото буде, як з’явимось із нею па Філії! От установимо контакт і шугнемо… Але куди ми йдемо? Як її умовити, щоб до «Птиці»?.. А тоді б на орбіту…»
Юнак тяжкенько зітхнув, і Єва подумала, що він утомився.
— Перепочиньмо! — замахала рукою, щоб посадив на повалене вітром дерево. А коли всілася, почала просити, щоб приніс води. Він, звичайно, не зрозумів, що вона казала, і стояв перед нею як тороплений. «От прикидається! — майже весело подумала Єва. — Мабуть, здогадується, що хочу втекти. Ну, як собі хочеш, а я все одно не повернусь! Хоч як хитруй — назад не заманиш, остогидло мені телевізійне життя».
— А твоя спецівка? — згадала раптом. — Піди забери!
Юнак тільки кліпав очима.
— Тао звідти, Тао не знає! — і показав на небо.
— Облиш цю гру, ти мусиш знати есперанто.
Він зірвав двоє яблук, одне поклав біля її ніг, мовляв, оце твоя планета, друге — біля себе, сказав, супроводжуючи слова жестами, що він прилетів з Філії.
Все це дійство почало зацікавлювати дівчину, вона перестала скептично усміхатися, хоча й знизувала плечима, все ще не впевнена, чи правильно розуміє. Тао взяв якусь зелену бубку і, сівши навпочіпки, почав водити нею навколо того яблука, що зображувало Землю, нарешті, показав, як він сам спустився з орбіти.
«Інопланетянин? — думала тим часом Єва. — Але ж нічим не відрізняється від землянина… Та й взагалі… хіба існують де-небудь інопланетяни?»
Коли б вона цікавилась ще чим-небудь, окрім архітектури, скажімо, історією, то могла б натрапити на згадку про якогось ученого, що в давнину нібито прилітав на Землю з якоїсь планети. Але, з одного боку, згадка була досить туманна, деякі дослідники вважали, що це міф, а з другого, повторюємо, Єва займалася виключно архітектурою.
І тут сталася подія, що змусила нашу чарівницю закліпати своїми густими віями і в подиві скинути бровами. Тао став перед нею на коліна, розв’язав пов’язку і кілька хвилин уважно розглядав припухлість, торкав пальцями і знову придивлявся, ніби хотів у чомусь упевнитись.
— Так, так, тепер уже можна… — проговорив сам до себе і, не зводячи з кісточки очей, почав робити чудернацькі маніпуляції. Він то наближав долоні до болючого місця, то відводив, і хоч зовсім не доторкався до тіла, Єва одразу ж відчула поколювання, — наче тонюсінькі, як волосина, голочки впивалися в шкіру, викликаючи млість і відчуття холоду. Руки Тао кружляли, неначе птахи, це тривало… Єві було так приємно, що вона зажмурила очі, немов кішка на осонні, і не змогла б сказати, скільки це тривало. З кожною хвилиною біль стихав, танув, аж поки й зовсім зник, настала цілковита полегкість.
Тао підвів голову, запитливо подивився їй у вічі.
— Не болить? Так-от, вставай і йди!
Що він казав, їй було не зрозуміло, але здогадалася, бо хвацько підвівся і подав їй руку. Несміливо стала на ноги, все ще побоюючись, не зовсім вірячи в таке швидке зцілення. Але нічого, не болить нітрішечки. Вдячно усміхнулася, стріпнувши волоссям:
— І як це ти… Я вже боялася, що надовго…
— Дузсе, міснісе! — і собі засміявся Тао. Радів, що вдалося, що допоміг молодій Матері. Тепер їм залишалося знайти «Птицю»…
— Ходімо до мого куреня, — махнула рукою Єва в той бік, де над садом зеленою хмарою здіймалися верхівки сосен.
Пішла, осмикуючи спідничку, оглянулась і поманила пальцем:
— Адаме!
Багато знань було в голові Тао, але зигзагів жіночого характеру він ще не знав. Нехотя похилитав слідом, міркуючи, як все-таки порозумітися з нею. Мова! Негайно, не відкладаючи, вивчити мову! Але яку? Вирішив — краще земну, — успіх залежав од нього, а в своїх здатностях не мав сумніву.
Наздогнавши примхливу аборигенну, торкнув за плече:
— Навчай мови! — Вказав на неї: — Єва, — Потім на яблуко: — А це?
— Яблуко…
Йому досить було почути слово один раз, як воно закарбовувалось у пам’яті. Вимова, правда, шкутильгала, йому важко давалися шиплячі, зате як запам’ятовував!
Та ось усе навколишнє було назване, і Тао з подивом відзначив — звучання її голосу викликає в уяві зорове зображення, картинку. Називала предмет чи дію, Тао повторював і уявляв те, про що йшлося. Вона, звичайно, не могла стриматись і жестикулювала обома руками, і це обох тішило.
Уже й сонце зайшло, небо на заході догоряло, з луків потягло сивим туманцем, а вони, як діти, то підстрибували, то бігли, то зупинялися, то лягали в траву, немов полюючи на слова. Зрештою новітній Адам уже міг зліпити речення:
— Весір. Я буду хотів ходити «Птиця».
— Що за птиця, Адаме? — перепитала Єва. — Птиця літає, а ти кажеш — ходити.
— Так! — зрадів Тао — «Птиця» літає з орбіти на Земля, апарат. Я — Тао, чому кажеш Адам?
— Бо нас тільки двоє на всі суходоли. Адам і Єва — перша пара на Землі.
— Єва любить Адам?
— О, так! Вона його любила.
— А ти?
Дівчина грайливо посварилася пальцем і тільки усміхнулася.
Доки вони отак вивчали есперанто, у пілотській кабіні «Птиці» з динаміка лунали тривожні заклики:
— Тао! Що сталося? Тао, Тао, Тао…
Наче квилила чайка над розбурханим морем.
Звичайно, Тао відчував, що пауза неприпустимо затягнулася, він уже двічі мав зв’язатися із Стерничим. Але що вдієш? Ця юна Мати…
— А де людина?
— Осьде коло тебе — я.
— Людина, ще людина, ще… Багато людина! Я літав Континенти, бачить ні.
Єва розгубилася, зиркнула на нього з острахом: «Цікавиться людством… А які, власне, їхні наміри? Хлопець гарний…» На мить їй здалося, що десь, колись вона вже бачила його, чула цей голос… «Говорить лагідно, а що в нього на умі? Може, вони замислили колонізувати Землю… А скромний, обличчя правдиве, чесне… Очі глибокі… Якби він… Та, здається, я йому подобаюсь…»
— От ми й прийшли!
Густі сутінки вже наповнили зарості, і на темному тлі забілів округлий кам’яний козирок — наче в землі застряв якийсь міфічний велетень і ніяк не може вибратись. Далі, внизу, тьмяніла річка, за нею чорною стіною стояв ліс. Під козирком, нижче рівня землі, виднівся вхід. Єва почала спускатися стежкою, але Тао зупинив її тривожним вигуком:
— Не ходити! Там лежати звір!
Тао лапнув рукою кишеню, але ж зброї при ньому не було — генератор високочастотних хвиль залишився там, у захисному костюмі.
Єва побачила дві жарини очей, але не зупинилася. На порозі, поклавши морду на витягнуті лапи, лежав тигр. Дівчина спокійно підійшла, нахилилась і погладила його шовковисту шерсть.
— Не бійся, — обернулась до Тао, — це мій друг, він мене провідує часто.
Все ж таки чотирилапе страховисько, довжиною, мабуть, не менше двох метрів, відстрашувало прибульця. Неконтрольована сила… раптом… Нізащо не наважився б підійти, коли б не Єва, що гладила звіра, неначе кота, лоскотала його поза вухами.
— Іди, йди, це велика кицька. Правда ж, ми лагідні, ми людей не чіпаємо!..
Тао пройшов біля тигра — той блимнув, але не зворухнувся — і опинився у Євиному житлі. Кімната завалена якимись пожитками, а в бік річки і лісу зяяв пролом, четвертої стіни, вважай, не було зовсім.
— У давнину це був гарний будинок, — сказала Єва, покинувши свого хвостатого друга, — колись тут жили люди…
— А де пішли люди? — аж кинувся Тао. — Міста зникли… А наші легенди малюють рясне скупчення…
— Розповім, я тобі все розповім. Залишайся тільки на Землі…
— О, юна Мати!..
— Чого ти звеш мене матір’ю? Я — дівчина!
— Це в нас така… така… У нас мало дівчата.
— Що, матріархат?
— Не розумію.
— Матріархат… ну, це коли мати, жінка — всьому голова. — Єва поплескала себе по чолу, а в очах так і сяйнуло.
— Всьому голова, так. А на Землі?
— Ну… розповім… згодом, — ухильно відповіла Єва. — А ти мусиш слухати мене. Я тут голова!
І Тао слухався — назбирав дров, розіклав на кам’яному козирку багаття, приніс із річки води… Усе виконував, що б вона не загадала. Єву це тішило, їй явно подобалось «головувати». Повечерявши, посідали в проломі, звісивши ноги вниз, дивилися, як із-за лісу сходить місяць, — велике, трохи надщерблене багряне коло. Не шелесне, а душу юнака сповнила урочиста беззвучна музика. Такого величного видовища па Філії не буває, і він всотував, пив його жадібними очима. «Юна Мати» теж сиділа, наче зачарована, стежила, як Місяць випливає на чистовид неба, потроху світліючи і зменшуючись. «Що може дорівнятись цій живій картині природи? — думала, милуючись грою м’якого світла і примарних тіней. — Пензель? Голографія? Та ніколи в світі! Твердять: мистецтво — це друга природа. Ні, голубчики, мистецтво і природа нероздільні. Як собі хочете, а мені до душі першоджерела, а не довільні копії…»
«Яка прекрасна планета! — думав Тао. — Але що сталося з людством? Чому Єва про це мовчить?.. Хоча б швидше зв’язатися із Стерничим, певне, вони там тривожаться…»
— Ну, як тобі ця небесна механіка?
Тао знизав плечима:
— Механіка?! О юна Мати! Казать «механіка» на таку… таку…
— Красу?
— Так, це жива краса!
Наша хитрунка аж усміхнулась від задоволення: цей дивакуватий юнак витримав тест! Він так само, як і вона, сприймає дивовижу світу… «Жива краса»! Гарно сказав. Тікати не буду, порозуміємось.
Рештки стародавнього будинку, де вона знайшла собі притулок, — це був тільки початок велетенського міста, що, покинуте людьми, за якусь тисячу років опинилося під землею. Там би він ніколи не знайшов її — в тих залах, переходах, коридорах, тунелях, ще й заблукав би… Єва зітхнула, уявивши, як він без світильника мацає стіни. Ні, вона не дасть загинути своєму Адамові… Вони тут оселяться удвох… Двоє на цілий континент!
— Так ти, Адаме, справді… той, за кого себе видаєш?
— Я — Тао.
— Не будь упертюхом. Ми ж домовились: ти — Адам. Потім я розповім цю красиву легенду, а зараз скажу тільки, що Адам і Єва — двоє, пара… Докумекав?
Вирвала дві стеблинки:
— Оце пара. Адам і Єва.
Хлопець засміявся:
— Двоє, пара! Двоє, пара!
— А тепер кажи свою казку.
Те, що розповів, затинаючись, з трудом добираючи слова, Тао, справді скидалося на казку. Нібито багато тисяч років тому могутня земна держава Атлантида послала в космос велику експедицію, і, доки та експедиція заглиблювалася у міжзоряний простір, на самій Землі сталися катастрофічні події, мабуть, ядерна війна дощенту спустошила планету, знищила цивілізацію. Загинула й сама Атлантида. Можливо, ця звістка, а може, неполадки корабля змусили жменьку людей назавжди осісти на планеті, яку вони назвали Філією. Та мрія про свою праматір-Землю ніколи не полишала їх і їхніх нащадків. Один геніальний винахідник, його далекий пращур Туо, сконструював апарат, на якому дістався на Землю, але його переслідували, наледве вирвався. Правда, за тяжкі поневіряння доля наприкінці ощасливила його: на Філію Туо повернувся з коханою молодою Матір’ю…
— А тепер ось і я маю премію! — закінчив свою розповідь Тао і заглянув Єві в обличчя. — Так, юна Мати?
Єва загадково посміхнулася:
— А може, навпаки…
Він спочатку не зрозумів, та коли Єва пояснила, заплескав у долоні:
— Так, добре, я — премія! Полетимо на Філію…
Вона схилила голову, зиркнула спідлоба:
— А може, навпаки…
— Знову навпаки?!
— Віднині все буде навпаки.
Ледь помітна торжествуюча посмішка торкнула їй губи, і коли б Тао знав земне малярство, то одразу впізнав би усмішку Джоконди, — оту саму, що назавжди захопила мистецтвознавців. Це саме сталося і з нашим прибульцем: та цнотлива, майже невловна усмішка в одну мить наблизила хлопця до цієї примхливої дівчини, розкривши перед ним її єство. Ці двоє ще не сказали про своє почуття жодного слова, а воно вже пройняло їх, з’єднало, наповнило їм душі терпкою радістю буття. Тао відчув себе на вершині щастя. Розбурхана уява вже малювала картини завтрашньою дня. Ось вони вдвох причалюють до космічного корабля. Розчулена Мати обнімає їх, благословляє і тут же наказує Стерничому спрямувати корабель до Філії. Ну, а там… Свято, суцільне торжество! «На ловця і звір біжить… — думала Єва. — Він цілком підходить на роль Адама — гарний, лагідний. І як це добре, що в них там… слухаються жінок!»
Місяць підбився досить високо, помітно зменшився, багрянцю на ньому вже не було, надщерблений диск сяяв сріблом, а вони все сиділи, перемовляючись зовсім не про те, про що думали, що звичайно буває поміж закоханими. Потім Єва тихо заспівала якусь давню пісеньку. Слова були майже незрозумілі для Тао, але голос, мотив проймали душу.
Від мого коха-а-ння
Не пі-і-деш ніку-у-ди.
Як посію співа-а-ночку,
Може, пісня бу-у-де…
«Та що це зі мною? — стрепенувся хлопець. — На кораблі, певне, тривога, а я тут… Навіювання, як при вивченні мови? Це виключено. Раз я про це подумав… Та й взагалі, сприйняття реальності не порушене, мої дії логічні, за винятком лише оцієї… пасивності».
Наважився торкнутись Євиного плеча:
— Мій обов’язок — повідомляти па орбіту. Передавач юна Мати…
Дівчина підвела голову, наче прокинулась зі сну:
— Пошкодила, розбила, розтрощила, так?
— Так.
— Я ж не знала, з ким ти підтримуєш зв’язок.
— Тепер ходімо до «Птиці». На орбіті… вони…
— Турбуються, тривожаться, хвилюються.
— Так.
— Ти казав, Адаме, що на кораблі — Мати. Це твоя рідна?
— Ні, ми всі називаємо — Мати. Вона… дає накази.
— Командує кораблем? Як скаже, так і робите?
— Так.
— Завжди?
— Так. Слово Матері… сказать…
— Розумію.
Єва замислилась, спохмурніла. Як реагуватиме їхня Старша Мати, дізнавшись про неї? І як поведеться Адам?
Дівчину турбувала непевність ситуації; увесь час, поки вони йшли нічним садом, через гайки і росяні луки, розшукуючи «Птицю», тільки й мізкувала про це. «Старша Мати… Старша Мати… Цікаво, яка вона собою? Що видатний розум — це безсумнівно, інакше їй не доручили б очолити космічну експедицію, а от… Певне, стара діва…» На цю думку Єва усміхнулась кривою усмішкою. Ну що, справді, їй до тієї старої? Відправляться до своєї Філії — ну й що ж? Враз Єві защеміло серце. Ні-ні, Адама вона не віддасть!
Якось одразу висвітлилось у душі: це ж той, на кого вона чекала усі свої шістнадцять літ, і ось їхні життєві лінії зійшлися… Яка була самотність досі! А тепер… Втратити його — пропаще життя. Але чого це вона так хвилюється? Ось зараз усе й вирішиться, як тільки вони дійдуть до тієї «Птиці», і буде саме так, як їй запраглося…
Стерничий переживав тяжкі години. Одно те, що його формула кривизни простору нагадувала діряву сітку, в якій не можна було утримати реальний простір, і з гіркотою доводилось визнавати, що всі ці хитросплетіння означають абстракцію, тінь. А друге — Тао. Чому не подає про себе жодної звістки? Що з ним сталося? Сигнали маяка, встановленого на «Птиці», реєструються, а від нього ще не одержано ніякої інформації. Старша Мати хвилюється, перепитує все частіше, ніби він не сповістив би тієї ж миті, коли б зв’язок відновився. О, знову на екрані її стурбоване обличчя:
— Нема?
— Нема.
Екран тьмяніє, і Стерничий стурбовано пригладжує п’ятірнею свою ріденьку чуприну. Перебирає в пам’яті формулу, думає про молодого дослідника цієї дивовижної планети, про Старшу Матір, контролює сузір’я приладів і відганяє за обрій пам’яті спогад про далеку домівку, який настирливо повертається назад, як хвиля на воді. Але зараз не час для спогадів, на борту наелектризована тривогою атмосфера. Може, Штучний Розум щось підкаже про Тао?
Стерничий швидко складає завдання електронному помічникові, закодовує і вводить кінчик стрічки з металевим рубчиком у щілину приймального пристрою. Апарат завуркотів, ніби зрадівши поживі, незабаром уся стрічка зникла в його утробі, а за хвилину на екрані світилася відповідь: «Існує три можливості: вийшов з ладу передавач, вийшов з ладу космонавт, вийшли з ладу передавач і космонавт. Кожна з цих можливостей має однакові шанси реалізуватися».
Невдоволено гмикнувши, Стерничий вимкнув ШаеРа, а тоді пробурчав на нього:
— Телепень…
Коли б ШаеР почув ці компліменти, він, звичайно, визначив би ступінь нервовості Стерничого в цій ситуації. Але він був вимкнений і не міг навіть кліпнути своїми скляними очицями. Нервове збудження в Стерничого досягло, мабуть, найвищого рівня, бо коли спалахнув екран зв’язку, він навіть перестав обмірковувати своє рівняння. Це ж «Птиця» нарешті обізвалася!..
Миттю викликав командирську каюту, повідомив Матері:
— «Птиця» виходить на зв’язок!
— Увімкніть канал загальної комунікації, — стримано сказала Мати, але вухо Стерничого вловило радісні нотки. — Нехай увесь екіпаж…
Довгенько блукали Тао і Єва у пошуках «Птиці». Ніч пливла прозора, було тихо, ні шелесне. Лише інколи чулося далеке завивання вовків і поруч, над головою, попискування сонних пташенят. Єва ступала сторожко, обережно торкалася ногами землі. Ніч так перемалювала усе навколо, що годі було впізнати знайомий краєвид. Стежки поховалися, дерева надягли темні шати, всіяні блискітками, наче з неба на землю текла зоряна ріка. Все дихало спокоєм, а дівчину чомусь не полишала тривога, щось їй млоїло в грудях, стискувало серце.
Наткнулися на комбінезон, — жеврів на траві, наче шкура якогось звіра, Тао накинув його на руку і пішов зигзагами, шукаючи своє радіо, розбите Євою.
— Не пригадуєш де? — повів рукою навколо.
— Десь тут, — озирнулась Єва. Сказала ніяково: — Я ж не знала…
Передавача не знайшли, хоч і попокрутилися поміж дерев, — його надійно приховали трави. Шкода було часу, і вони заспішили далі, пильно вдивляючись в нічне марево — чи не забовваніє силует крилатої «Птиці»? Єва дивувалася:
— І як ти, Адаме, втратив орієнтацію?
Хлопець обернувся до неї, легенько діткнувся її плеча:
— Побачив тебе…
Пройшовши добру сотню метрів попід тополями, вершини яких, черкнувши неба, плавились і отікали сріблом, поминувши сонний яблуневий сад, молодята побачили розлогу долину, охоплену тьмяніючою стрічкою ріки. Понад травою здіймався біластий туман — де густіший, а де зовсім прозорий, — достеменно протопланетна матерія, в якій уже намітилися згустки.
— Тут, — кивнув головою Тао, — річка, простір, дерев нема. «Птиці» не бачу…
Єва обвела поглядом долину, ліворуч в тумані щось бовваніло.
— Чи не там? — вказала рукою.
Тао придивився, заперечливо похитав головою:
— Пагорб. «Птиця» при землі, короткі крила.
— Зажди, зажди, наче зворухнулось… Ходімо, побачимо.
Тепер уже вона пішла попереду, попливла в тумані. Юнак не відривав очей від її силуету, хвиля ніжного почуття затоплювала йому душу, поривало схопити юну Матір на руки і так іти і йти, аби тільки відчувати тепло її подиху на грудях. Та хіба він посмів би?
— Вона? — Видиво обернулося до хлопця і вказало рукою на пагорб, що темнів попереду і чомусь похитувався.
Тао знизив плечима:
— Не схоже.
— Та придивися краще. — У Євиному голосі забриніли веселі нотки. — Я ж бачу он крила…
— Моя «Птиця» має інші контури.
— Біля неї мамонти — два чи три — не розберу.
— Мамонти? Що це?
— Ось підійдем — побачиш. їх таки троє, сімейка! Може, захотіли в космічну подорож?
Тао відчув острах, і не так за себе, як за свій літальний апарат. Велетенські тварини тісно обступили «Птицю», виглядав тільки овальний прозорий ніс та червона дюза в хвості. Якби не Єва, він би й не побачив.
— Що це за істоти?
— О, це дивовижні звірята, — сказала Єва, без страху наближаючись до мамонтів, — розумієш, вони вимерли ще в кам’яному віці.
— Мертві? — не без іронії вигукнув Тао. — Я бачу, ти бачиш, ми бачимо — ворухнулось вухо! Та вони її поламають!!
Нервовими рухами намацав у кишені захисного костюма, якого тримав на руці, видовжену призму генератора високочастотних хвиль.
— Зараз я… вони…
— Не смій! — скрикнула Єва, побачивши в його руці зброю. — Не для того їх повернули з небуття, щоб знищувати.
Єва попрямувала до ближчого кущика, виламала тоненьку лозину.
— Ось я їх прожену, не бійся!
Це було кумедне видовище — така маленька тендітна істота з лозинкою в руці і товстелезні чотириметрової висоти гіганти, які згромадилися навколо «Птиці». Вони, певне, спали, — довжелезні хоботи повисли до землі, вуха з нахилених голів звисали до кінчиків закручених угору пишних бивнів.
— Ану геть звідсіля! — Єва цьвохнула лозиною найбільшого мамонта по нозі, що скидалася на стовбур дерева. Це був, очевидно, вожак, і коли б він рушив, за ним пішла б і його сімейка. Проте батечко навіть не ворухнувся. Євиного поцьвохкування, мабуть, зовсім не відчував. — Та забирайтеся! — І знову хвись, хвись.
Олімпійський спокій цих істот, мабуть, переважував Євине терпіння. Вона бігала навколо них, шмагала своїм прутиком, галасувала, навіть згадала кам’яний вік, про який вони, мовляв, не знають, а тоді мамонти боялися людини, гинули в ловчих ямах під градом каміння і списів. Єва втомилася, а вони й не зворухнулися.
— Я один імпульс… — Тао знову підняв свого генератора.
— Ні, і не думай! Адам і Єва мирно жили з усією звіриною.
— Тоді я хочу в кабіну, кнопка — двигун…
— Запустиш двигуна? Це ідея. Зараз я відсуну хобота…
Хобот, згаданий Євою, належав самиці, і вона поклала його якраз на кружало люка. Тао підсадив дівчину на крило, вона спритно вилізла на фюзеляж і, похитуючись, пішла до люка.
— Може б, ви були ласкаві прибрати звідси свого елегантного носа? — Єва нахилилась і, взявшись обома руками за хобот, спробувала зіпхнути його набік.
Тао, звичайно, не спускав ока з меткої юної Матері, але й не змигнувся, як вона опинилась далеко в траві. Кинувся до неї, допоміг підвестися.
— Тут м’яко, я не забилася, — казала Єва, обтрушуючись. — Видно, мамонтисі не подобається, коли її беруть за носа. Аякже, велике цабе!
Сімейка стояла на місці, наче нічого й не трапилось, але мамонтиха тепер звісила свого хобота, і до люка можна було доступитися. Знову Тао допоміг Єві стати на крило, скочив сам і, взявши її за руку, пішов попереду. З обох боків вивищувались темні туші, і юнакові здавалось, що він потрапив у якісь суточки. Ось і люк. Дзенькнув замок, і металевий овал відсунувся, всередині спалахнуло світло. Тао підтримував Єву попідруки, поки вона спускалась униз, а за нею скочив і сам. Як тільки вони вмостилися в крісла, що стояли перед панеллю з приладами, люк із дзенькотом закрився, відділивши їх від місячної ночі. Тут сяяв осколок золотого сонячного дня. Але тишу краяло тривожне попискування радіосигналу.
— Кличуть, — сказав Тао, швидко маніпулюючи кнопками каналу зв’язку. — Я — «Птиця», я — «Птиця»! — заговорив гарячково, поспішливо, — екран ще тільки набрякав світлом.
Єву раптом охопило якесь дивне почуття. Тао, чи пак Адам, став їй такий близький — одна душа в двох тілах, за словами мудреця, — що вона не сприймала його як прибульця. Свій, рідний, та й годі. А ось ті, що з’являться на екрані, це — інопланетяни. Як вони поставляться до неї? Та що, власне, їй до цього? Це їхня…
І в цей мент відчула на собі пильний, вивчаючий погляд. З екрана дивилась жінка з суворими рисами гарного, трохи видовженого обличчя, дивилася, зсунувши брови над переніссям, стиснувши вуста. У виразі її обличчя не було ні ворожості, ні лагідності, лише зацікавлення. А чоловік з поріділим волоссям чомусь крутив головою, поглядаючи то на Старшу Матір, то на них з Тао.
— Вітаємо тебе, Тао, і… — тут Старша Мати зробила майже непомітну паузу, — твою супутницю. Доповідай.
Тао переповів привітання Єві, дівчина стримано кивнула, але ніякої радості на її обличчі він не помітив. І справді, під поглядом Старшої Матері Єві стало чомусь тоскно, а тут ще й плече почало нити, — таки добряче бебехнула дурна мамонтиха. Потрібні були чималі внутрішні зусилля, щоб погамувати, перебороти негативні емоції. «Тримайся! — наказала собі Єва. — Щоб у них не склалось враження, що ти якась…» Далі думка розпливалася, але головне було цілком ясно — вона розмовлятиме з космічними гостями привітно, але з гідністю, як і личить представниці людства.
Що говорив їй Адам — тільки здогадувалась, поглядаючи на його осяйне обличчя. «Любить, — зігрівала думка, — авжеж любить!»
Старша Мати запропонувала прибути на орбіту, і Стерничий кивнув головою, але Єва несподівано відхилила цю пропозицію, резонно зауваживши, що Тао фактично нічого не бачив, то чи не краще буде, коли вона спочатку покаже йому планету, ознайомить із ситуацією на Землі… Стерничий закивав головою на знак згоди, але, побачивши, що Старша Мати не розімкнула вуст, закляк, мабуть, зосередившись на своїй формулі. Хоча мовчанка була зовсім короткою, Єва зрозуміла: керівниця експедиції не любить заперечень.
— Слушно, — сухо обізвалася Старша Мати. — Ознайомлення з планетою — це наша місія. Тільки Тао мусить частіше виходити на зв’язок. Щасливо.
Єва аж усміхнулася — так зраділа, коли Старша Мати, а з нею і Стерничий втонули в овалі екрана. Перезирнулися з Тао, його обличчя теж осяяла усмішка. Спасибі долі, вони вдвох, самі! Навіть, мамонти їх не бачать. В пориві ніжності притулила Долоні до Адамових щік, прихилила його до себе і, ледь Доторкаючись, провела устами по його устах. Юнак, зацлющивши очі, поцілував її в щоку, поклав руку на плече.
— Ой, мені болить! — скрикнула Єва. — Мабуть, те сальто…
Обличчя Тао спохмурніло, заклопотано сказав:
— Зараз полікуємо.
Повернувшись до неї грудьми, він почав ворожити над її плечем, долоні кружляли, наче птахи, і, відчуваючи полегкість, Єва думала: «Це проста щастя, що ми не розминулися!»
— Ти казала — ознайомиш… — заговорив Тао, коли скінчив сеанс лікування.
— Так, мій Адаме, я покажу тобі… Ти ще ж не бачив Антарктиди?
— Тільки з орбіти. Сніг і сніг.
— Так от, вирулюй обережно, не зачепи мамонтів, і стартуй на крижаний континент!
Тао здивовано скинув бровами, коли; Єва запропонувала летіти до Південного полюса. Що там цікавого в снігах? Проте нічого не сказав, тільки зиркав на неї закоханими очима. Який гострий розум у цієї земної дівчини, скільки енергії! Як це добре, що вона здогадалась показати йому цей ще не досліджений континент!
Раптом по кабіні ударили сонячні промені — «Птиця» з ночі потрапила в ясний день. Швидко зелені поля, густі ліси, пагорби і долини втонули у голубому мареві, натомість океан розгорнув сувій синього серпанку, оздобленого блискітками. Та з наближенням до полярних широт день пригасав, а далі й зовсім померк у сніговій заметілі. Сіра пелена запнула обрій, довелося піти на зниження. Єва припала до «ока» і деякий час невідривно дивилася вниз.
— О, бачу! Бачу! — скрикнула, змахнувши рукою. — Там — ангари.
Тао відразу помітив золотисті цяточки і скерував «Птицю» до них. Виходить, тут, у снігах… Неймовірно!
— Що це, місто? — спитав, стежачи за світловими сигналами внизу, що з цяток розрослися в безконечну гірлянду.
— Зараз усе побачиш, бери тільки лівіше… Так… Зелене світло — значить вільно.
Шурхнули у сніговицю, і навстріч їм попливла гігантська рурка, на верхній дузі якої світився зелений рефлектор. Як тільки «Птиця» пройшла теплу повітряну запону, рефлектор засвітився червоним, попереджаючи, що бокс зайнято.
— Оце так… — дивувався Тао, ідучи з Євою просторим світлим тунелем. — А ми вже тривожились за долю земного людства… Що це за тунелі?
— Ми вступаємо до грандіозного міста — Кріотауна.
— Кріотауна? — чомусь перепитав філієць.
— Так, це — Кріотаун, крижане місто, архітектурний феномен. Тут живе біля дев’яти мільярдів чоловік.
— А жінки? — здивувався Тао.
— І жінки тут, звичайно, — усміхнулась Єва. — Це так говорять про все населення. Усіх — майже дев’ять мільярдів…
Цифра, мабуть, не справила на зореплавця особливого враження, він ще не дуже знався на земних числах, але те, що бачив, дивувало його і захоплювало. З першого ж кроку в очі впадала технічна могутність і сила. Стіни тунелю поблискували, наче обсипані сніжинками, але який може бути сніг, коли тут дуже тепло, так само, як і там, на зеленому континенті. Спитав Єву, що то за матеріал, і вона розтлумачила: облицювальне металічне скло.
Тунель привів їх до широкого проспекту, і Тао зупинився, немов заворожений. Уздовж проспекту кількома рядами вишикувались густолисті дерева, а над ними синіло небо! Духмяний літній вітерець обвівав обличчя, звучала притишена музика. На тротуарах багато людей у яскравому легкому одязі. Одні поспішають, певне, у справах, інші — прогулюються. Не встиг юнак розпитати Єву про дерева і небо, як біля них із шурхотом зупинився довгий напівпорожній вагон. Власне, цей транспорт скорше нагадував човна, бо ні стін, ані даху не мав, лише невисокі борти і прозорий козирок попереду. Вони сіли в зручні м’які крісла, і човен рушив. Швидкість наростала, юнакові з Філії здалося, що вони відриваються від поверхні проспекту, і тільки тепер він помітив, що водія немає, оглянувся — може, позаду? — але й там не було. І ніякої кабіни чи пристрою для керування не помітив.
— Як він рухається? — спитав, прихилившись до Єви.
— Транспортна система Кріотауна — просто чудо, — сказала Єва. — Я точно й не знаю. Магнітні силові пасма…
Тим часом човен справді піднявся вгору, вони вже пливли вище дерев, прямуючи в безбережний голубий простір. Нараз у цьому небі вигулькнув інший проспект з численними фонтанами посередині, а вгорі з’явилося інше небо — по ньому пливли хмари.
— Поспішаймо, щоб нас дощ не застав. — Ступивши на тротуар, Єва поглянула вгору.
— І тут буває дощ? — здивувався Тао. — Навіщо?
— Кругообіг води. Це одна система: фонтани — небо. Але найважливіша функція, мабуть, психологічна.
— Тобто?
— Створюється ілюзія нормальних, природних умов життя.
Побіля фонтанів, попід їхніми шумливими струменями, що витворювали все нові й нові фігури, снували закохані пари. Взявшись за руки, вони мовчки дивилися на водяне гілля, що виблискувало у сонячному світлі.
— Агов, Єво! — почулося здалеку, і до них, махаючи рукою, протовпився високий рудоволосий хлопець. Побачивши, що Єва не сама, знітився, притлумив свою радість. — Повернулася?
— І не подумаю! — дівчина стріпнула волоссям.
— Але ж ти тут?
— Це ось інопланетянин хоче побачити… Рудоволосий зиркнув на Тао, ніяково осклабився:
— Ти, як завжди, з химерами…
Змахнувши на прощання рукою, він зник у багатобарвному людському потоці. Потім Єву кілька разів зупиняли знайомі жінки й дівчата і кожного разу вона відкараскувалась, мовляв, не має часу, треба поспішати. Повідомлення, що з нею прибулець, ніхто не сприймав серйозно, вважали, що це жарт.
— А куди ми поспішаємо? — спитав Тао, коли вони минули велику скульптурну групу, що наче пливла на тремтливих водяних пелюстках.
— Оглянути Кріотаун ти зможеш згодом… — заглянувши йому в вічі, сказала Єва. — На це потрібно не один день і не один місяць. А в нашій секції — великий Музей історії мегаполіса. Матимеш уявлення… А тоді вже…
— Так, Музей — сховище інформації. Шкода тільки, що звідси не можна зв’язатися з орбітою.
Різноманітні фасади, що тяглися ліворуч, оздоблені геометричними фігурами і навіть колонами давньогрецьких ордерів, змінилися білою стіною, яку в двох місцях прорізували щілини, схожі на вузькі довгасті листки, поставлені сторч. Як тільки зашумів дощ і перші крупні краплини вдарили їх по плечах, Єва вскочила до ближчої щілини, Тао за нею.
— От ми й прийшли! — Помітивши здивування свого супутника, додала: — Це вхід до музею.
Юнак обвів поглядом вестибюль. Гострокутна щілина звужувалась, тиснула, далі переходила в округлий тунель, покритий світло-сірою фарбою. Помітивши літери, карбовані із тьмяного золота, запитав, що вони означають.
— Музей Архітектури, — пояснила Єва. — Та й сама архітектура музею оригінальна. У величезній масі криги, виділеній для цієї мети, вирубано приміщення, що тягнуться, наче звивини людського мозку. Це велетенська модель обох півкуль…
Єва бачила, яким жадібним оком дивиться її Адам на експонати, що ілюстрували розвиток будівничого генія людини, і пояснювала написи, цифри. Але й квапила:
— Шлях від житла первісної людини до цього мегаполіса дуже довгий. Хоча тисячі років тут можна вмістити в десяток хвилин, все одно… Довжина музейних приміщень — кілька кілометрів, а ми як поснідали… Хоча можна й тут підживитися.
Проте філієць не хотів ні їсти, ні пити, доки не побував у всіх закутках цього дивовижного сховища Історії. А потім вони ще переглянули кілька стереофільмів (Єва пошкодувала, що не почали з цього). Перед очима зореплавця пройшов кількатисячолітній шлях розвитку земної архітектури. Печери, примітивні землянки (в деяких місцевостях — із мамонтових бивнів), городища… Минали століття, людина займала все більшу і більшу площу під житло. Камінь, залізобетон, асфальт лягали там, де шуміли сади, шелестіли пшениці. Поступово лінійна архітектура ставала вертикальною, просторовою, з’являлися нові рівні над поверхнею землі. Хоч як старалися архітектори уникати стереотипів, урізноманітнювати забудову, індустріальні методи, зумовлені демографічною повінню, диктували стиль. Міста поступово, але неухильно втрачали своє обличчя, житлові комплекси — чи то в Америці, чи, скажімо, в Африці були схожі між собою, як близнята. їх відрізняли тільки назви. Штамп, як і всяке масове виробництво, подолав творчу думку, архітектурне мистецтво. Ніхто вже й не згадував, що архітектура — то застигла музика… На сотні, а згодом на тисячі кілометрів розкинулись кам’яні пустелі з бетонних коробок. Неоковирні житлові структури тяглися в різні боки, як метастази. І не диво: за двадцять тисяч років кількість людей на Землі досягла 4 мільярдів, а далі населення планети за одне десятиліття зросло на мільярд, потім за п’ять років додався ще мільярд… Стабілізувався цей процес на рівні 9 мільярдів чоловік.
— Дивно, але чомусь не прищепилися свайні і плавучі міста, — сказала Єва, — міста у вигляді мостів через протоки, як-то Ла-Манш, підвісні будинки. Натомість почали освоювати крижаний континент. Мовляв, треба вивільнити продуктивні землі…
— Може бути, цьому сприяв розвиток науки і техніки, — зауважив Тао. Вони вийшли через другу щілину і знову опинилися на проспекті фонтанів. — Тут, я бачу, все таке вигадливе…
— Та, звичайно, без високого рівня технології змонтувати в крижаній товщі гігантську машину для життя було б неможливо… — Єва поглянула на хлопця, осміхнулась. — В архівах Кріотауна я вивудила дещо цікаве. Піонером і ентузіастом забудови Антарктиди був архітектор, що користувався мінусовою діоптрією.
— Що це означає?
— А те, що він був короткозорим, ну, бачив недалеко, розумієш? Для нього простір — біласта пляма. Хіба така людина могла душею вбирати, всотувати синю далечінь, хорали лісу і неба? І оцей чоловічок дав імпульс…
Тао слухав уважно, не перебиваючи, а Єва з пристрастю доводила, що могли бути інші вирішення, що користуватися внутрішнім теплом Землі можна й на зелених материках, що, хоча компактність заселення економічно вигідніша, людство добре забезпечене натуральними продуктами, — цей проект має більше мінусів, аніж плюсів, і. найбільша вада — відрив від Природи, ізоляція в крижаній шкаралупі. А відриватись від Природи, відгороджуватись від неї пластиками, жити оранжерейно — це значить спотворювати нормальний процес еволюції… Вона ратує за повернення до Природи — під справжні дощі, справжнє Сонце і вітер! Це просто нонсенс: електронні пристрої і механізми, що займаються сільським господарством, рибальством, перебувають у кращих природних умовах, аніж люди!
— Тут погані умови? — спитав Тао.
— Ні, умови тут оптимальні. Це велетенський дім для всіх разом і кожного зокрема. Але зрозумій, це ж соти, красивенькі теплиці! Ілюзія неба, краєвиду…
— Бачу — ростуть дерева, — змахнув рукою Тао.
— Якби ж то росли… — зітхнула Єва. — Вони завжди однакові — і восени, і весною. Пластикове листя не росте, не жовтіє і не опадає. І навіть світлові ефекти не можуть оживити цих макетів.
— Пташки! — скрикнув Тао. — Чую — співають!
— То запис… — Єва прихилилась до свого Адама, мрійливо, упівголоса мовила: — Ми з тобою житимемо на лоні Природи! Там, де справжні тополі, справжні пташині співи, так? — І, не ждучи відповіді, продовжувала: — Це буде початок нової ери — Повернення!
Вона мало не затанцювала з радості. Повернення! І її, земної, і його, філійця. Дуже влучне слово — Повернення. А головне — початок нової ери.
Тао стримано усміхався і ствердно кивав головою. її радість передалася йому, вона це відчувала і сипала словами, наче засівала благодатну ниву.
— Хіба ж не на моєму боці правда? А ніхто з друзів не пішов за мною… Це просто щастя, що я зустріла тебе!
Знайомство з Кріотауном продовжувалось доти, доки вони не потомилися. Смачно попоївши в чудово ілюмінованій їдальні, де страви подає безшумний конвейєр, що рухається уздовж столів, наші молодята відвідали затишний гіпнотеатр, в якому протягом п’яти хвилин сприйняли довжелезну історично-художню програму. На Тао цей театр справив ще більше враження, ніж Музей Архітектури. Як тільки він — за допомогою Єви, звичайно, — надів навушники і натиснув кнопку обраної програми, гучна музика раптово наповнила вуха, потім він став свідком історичних подій сивої давнини… І все було таке реальне, таке захоплююче, що він відчув себе землянином. Особливо зворушили його емоції молодого Тіберія, що мусив, за велінням імператора Августа, покинути кохану дружину Віпсанію і взяти шлюб з його донькою Юлією. У цього мужнього чоловіка заблищали сльози на очах, сльози розпачу. А випадкова зустріч Тіберія з Віпсанією на вулиці в Римі! Останнє побачення двох люблячих душ…
— Які живі сцени стародавнього Риму! — вигукнув Тао, коли вони вийшли на осяйний проспект. — Завжди пам’ятаю, — торкнувся долонею свого чола.
— А я не вмикала. Дала волю своїй фантазії…
— Що ж ти була уявляти?
Єва усміхнулась:
— Не «була уявляти», а просто — уявляла. Я уявляла, Адаме, майбутні осяйні міста на морських, річкових і озерних берегах, у горах, на піщаних островах… Простір, куди не глянь, над головою справжнє небо. І повітря — без рецепта…
В її грудному голосі було стільки мрійливості, захоплення, що й Тао почав мріяти разом з нею. Скільки архітектурних ідей виникло, поки вони ішли переходами, стояли на рухомих тротуарах, сиділи біля ставка. Особливо фантазувала Єва. Тут були і велетенські міста-піраміди, які можна споруджувати на мілководних акваторіях, міста-гори в гірських місцевостях, висячі міста над річками, міста-веретена кілометрової висоти… Ну, звичайно, бажаючі можуть лишатися і в Кріотауні, можна ще спорудити Кріополіс у гренландській кризі…
— А вже був Центрум, — сказав Тао. — Сахара. Там жив великий народ — атланти, наші предки. Місто-конус, тераси обкручували…
— Оповивали, — поправила Єва.
— Так, оповивали, а на терасах — сади. Кожен мав сад!
— І такий проект наша цивілізація здужає втілити. Але треба поспішати, бо буде запізно.
— Чому?
— Я боюся, що рід людський перетвориться на рід оранжерейний…
Тао хитнув головою:
— Така людина, як ти, юна Мати, може бути творець завжди.
— І будемо! Ми з тобою будемо!
Все в ній сяяло щастям — і очі, і щоки, і примхливі губи, — юнакові кортіло приголубити її, але навколо снували люди, і він тільки усміхався.
Нарешті Єва похопилася і, насупивши брови, спитала:
— Може, досить цього мурашника? Нас чекає «Птиця»!
— Може бути, треба повідомляти нашого Стерничого.
— Якщо ти хочеш, підемо до Адміністративного Центру.
…Посередині великої напівкруглої зали, стіни якої займав комп’ютер, за пультом сидів сухорлявий, підтягнутий Відповідальний Черговий. Він майже не відривав очей від осцилографів, що пульсували зеленим світлом. Коли ж на світній кривій з’являлася червона тремтяча нитка — сигнал перебою, — він одразу натискував кнопки, клавіші, і на екрані линули самі зелені хвильки. Для відвідувачів у Відповідального Чергового було зовсім мало часу. Минуло кілька хвилин, поки він обернувся.
— Слухаю.
Ковзнув байдужим поглядом по Єві і Тао.
— Це ось інопланетянин… — почала Єва, та Відповідальний Черговий перебив її:
— Ви до мене у справі?
— Так. Інопланетний корабель…
— Я дуже зайнятий. Зайдіть до мого помічника. Сусіднє приміщення.
Єва і Тао лише перезирнулися. Певне, повідомлення про інопланетян він сприйняв, як недоречний жарт.
Просторий кабінет Відповідального Помічника Відповідального Чергового був увесь завішаний картами Кріотауна. Сам господар — товстун з лисою головою — сидів за голим письмовим столом з указкою в пухлій руці. Маленькі, заплилі жиром очиці так і вистрілили на відвідувачів.
— Ми прийшли…
— Я це бачу.
— Ми прийшли, щоб повідомити важливу новину…
— Повідомляйте.
Він переклав указку з однієї руки в другу, тримаючи її сторч.
— Це ось інопланетянин. — Єва кивнула на юного філійця.
— Так, так… — Відповідальний Помічник Відповідального Чергового плямкнув товстими губами. — Це дуж-же цікаво. Яка там новина, це — сенсація! Ви знайомитесь з Кріотауном? Так?
— Трохи побачили, — обізвався Тао. Ріденькі брови Відповідального підскочили.
— Чудово! Тепер вам треба навідатися ось до цього закладу. — Він підхопився і тицьнув указкою позад себе.
— А що там такого цікавого? — спитала Єва, дивлячись на карту.
— О, там можна відпочити після космічної подорожі! — Очі йому втонули, губи розтяглися в посмішку.
Єва швидко підійшла до карти і прочитала напис під указкою: «Френоклініка». Мовчки обернулась і, торкнувши Тао за лікоть, покрокувала до виходу.
— Що він показував на схемі? — спитав Тао, ступнувши на рухому стрічку тротуару вслід за Євою.
— Френоклініку. Він вважає нас за ненормальних!.. — Єва стріпнула волоссям. — А ми, знаєш що? Почнемо знизу!
— Не розумію.
— Ну, звернемось до керівництва секції.
У секції, до якої вона була приписана, Єву знали як ексцентричну зухвалу дівчину, від якої так і сподівайся різних витівок. Отож, коли вона почала говорити про експедицію філійців, керівниця секції — висока повногруда жінка з похмурим поглядом чорних очей — холодно процідила:
— У нас тут не клуб фантастів, ми люди практичні.
Керівниця страшенно боялася, щоб гостра на язик Єва потім не виставила її на посміховисько.
— Так ось же член експедиції! — Єва кивнула на Тао.
— Так, це правда, — обізвався хлопець. — Юна Мати…
— Ти вже стала матір’ю, Єво?! Тоді треба стати на облік…
— Та це він так, за звичаєм… — На Євиних щоках спалахнув рум’янець. — Розумієте, на їхній планеті…
— Розумію пречудово. Вам треба звернутися до Відповідального Помічника Відповідального Чергового.
Керівниця стиснула витягнуті в шнурок губи і одвернулася до комп’ютера.
Єва і Тао стояли розгублені, але тільки мить. Ніби щось пригадавши, дівчина потягла свого Адама до виходу.
— Радіо! — вигукнула вже на тротуарі. — Треба через головну антену! Щоб ваша Старша Мати…
…Зустріч — урочиста, велелюдна — відбулася на одному з найкращих майданів Кріотауна — форумі, на якому відзначалися історичні свята. Хоча філійці також люди, родичі землян, але водночас — інопланетяни! Велетенський цирк під шатром голубого неба, по якому пливло літне сонце, був заповнений ущерть. Радісні лиця, легкий барвистий одяг, музика, — важко було повірити, що все це в товщі криги, що нагорі бушують сніговії і лютує мороз. Старша Мати у довгій парадній одежі, урочисто ступаючи до середини цирку, з подивом поглядала навколо і стримано, з гідністю посміхалася. На відстані кроку за нею йшов Тао, а далі гурток найвідоміших громадян Кріотауна, серед них, звичайно, і Відповідальний Помічник. Як тільки вони зійшли на поміст, застелений зеленим синтетичним килимом, — гамір і музика вщухли, сонце зупинилося точно в зеніті, де йому й належало бути.
— Ми переживаємо історичний момент…
Єва це вже пережила — першу зустріч і не дуже й прислухалася до вітальних слів. Старша Мати, — ось про кого вона думала. Спершу, коли Тао підвів до неї, здалося, що це — саме сонячне тепло, та коли очі їхні зустрілися, Єва відчула крижаний холод. Чому, ну чому вона так?.. А зрештою, нехай, це її особисте, головне — Адам кохає свою Єву! Цього не могла не помітити Старша Мати… Стривай, а що, як саме це і є причиною… Та ні, не може бути. Тао не належить до її роду, він розповідав, так що…
Дівчина не могла зосередитись ні на своїх невиразних думках, ні на тому, що відбувалося перед її очима. Як на неї, то хай би скоріш уже кінчалося це пишномовство, ця метушня біля телепередавачів, балачки, охи та ахи обивателів, для яких, власне, однаково, з якого приводу зійтися, аби було видовище.
— А тепер дорогі наші гості зможуть оглянути складну і унікальну систему життєзабезпечення Кріотауна.
Єва полегшено зітхнула. Нарешті вони будуть разом з Адамом! Уже і в його душі палахкотить зелена пожежа лісу, хлюпочеться річка, шумлять тополі, уже його серце охопила жага земної краси…
Радість пройняла дівчину і ніби освітила її зсередини. Знайомі та навіть і незнайомі помічали її в цьому людському тлумі, дівчина чимось вирізнялася серед тисяч, хоча й не була красунею.
А Єва, енергійно пробиваючись до свого Адама, окрім нього, здається, не помічала жодної живої душі.
Наче все було так, як і перед відвідинами Кріотауна, — «Птиця» стояла неподалік того місця, де її облюбували мамонти, трави зеленою повінню стікали до річки, кущі мліли під сонцем… Так і не так. Чутливе дівоче серце вловлювало якісь тривожні зміни, хоч ніяких певних ознак бва ще не помічала. Тао був ніби такий, як і раніше, але…
— Слухай, Адаме, подивися мені в очі! — Підвівшись, схилилась над його обличчям. — Я тривожусь: у твоїх очах — сум. Що сталося?
Він силувано усміхнувся.
— Нічого.
— А чому ж ти відводиш погляд? В тебе… не такий настрій. Може, я… Ти розчарувався, любий?
— Розчарувався? Такого не знаю тепер і далі!
— Чому ж ти невеселий?
Вони лежали в затінку на траві, Тао мусив трохи відпочити після польоту на орбіту, куди переправив Старшу Матір. Може, це просто втома?
— Я думаю про Філію, — обізвався Тао, дивлячись у небо.
Вона теж відкинулась на спину і втопила свій зір у синій простір, де владарювало Сонце.
— Сумуєш за Філією?
— І Філія, і Земля…
З відкритого люка «Птиці» почувся писк, достеменно пташиний. Тао підхопився і швидко покрокував до апарата, махнувши рукою Єві.
— Виклик! Зв’язок!
Єва неохоче, як на прив’язі, пішла вслід за ним, ніби передчуваючи недобре.
І справді, всі їхні мрії і сподівання Старша Мати одразу ж перекреслила. Сеанс зв’язку почався, як звичайно, з вітання, а далі керівниця експедиції попросила Тао передати від імені всього екіпажу якнайщирішу подяку Єві за сприяння в здійсненні контакту, а самому залишити гостинну Землю. Свою програму вони вже здійснили і мусять стартувати до Філії…
Все це Тао переказував Єві, ніби автомат, а наприкінці думка про розлуку різонула його в самісіньке серце, хлопець задихнувся, умовк на півслові, безпорадно позираючи навсібіч.
— Що з тобою, Тао? — В голосі Старшої Матері забриніла тривога. — Чи ти забув про свій обов’язок?
Стерничий, що також дивився з екрана, торкнувся свого рідкого волосся, нахмурив брови. Хотів щось сказати, вже й рота розтулив, але Старша Мати заговорила знову:
— Ну ж бо, відповідай, Тао, що сталося?
Підвівши голову, юнак розпачливо сказав:
— Я так мріяв про Землю…
— Твоя мрія здійснилася, ти побував…
«Вона його забере… — бухало Єві в скроні. — А що ж? На її боці… Справді, він мусить… Але ж ми…» Стало жаль себе, клубок підкотився до горла. Чому в неї така гірка доля? Ще ж зовсім молоденька, а стільки розчарувань…
Слова порощали, як сухий сніг, Тао не все й переказував, і хоч Єву охопило нервове напруження, вона вловлювала не лише холодні інтонації. В голосі Старшої Матері їй чулося щось більше, щось людяніше, аніж офіційна турбота про члена екіпажу. Дипломатія? Боїться, щоб не скоїв чого? Та хіба він здатний на щось відчайдушне? Лагідний, податливий, як віск.
Юнакове обличчя все хмурнішає, він кусає губи, відводить погляд убік. Чому така знервована Старша Мати? За довгі роки польоту була ж прихильна до нього, як ні до кого з екіпажу. А зараз…
Єва паленіє, наче охоплена полум’ям. Чи довго триватимуть ці тортури?
— Старша Мати забороняє,— нарешті каже Тао, і в голосі звучить безнадія. — Можеш на Філію? — Щось по-своєму передав на орбіту, відповідь прозвучала, як постріл. — На корабель не можна. Інструкція забороняє. Виходить…
«Що він запитував? — стрепенулася Єва. — Чи можу я покинути Землю? Невже хоче перекреслити моє життя? Любий мій…»
Невизначеність ситуації мучила її до фізичного болю — під ложечкою замлоїло, отерпіло.
Тао кинув на неї розпачливий погляд, немов благаючи порятунку. Вона ж тільки жалісливо осміхнулася. А що могла вдіяти? Хіба що взяти його за руку та повести звідси? Але ні, почуття вільне, і кожен обирає шлях…
Старша Мати і Стерничий на екрані перезирнулися, вона щось навіть сказала йому стиха. Вчений торкнувся пальцями своєї розрідженої шевелюри, поплямкав, а тоді сказав:
— Це наша традиція, Тао, — шанувати Матір…
— Ще не було випадку, щоб веління Старшої Матері…
— Виховати з тебе зореплавця, — перебив Стерничий, — це була її мрія. Коли ти народився, прийшла звістка про загибель твого батька в далекому польоті. Вона вирішила, що ти його заміниш у космосі.
— А чому це…
— Вона твоя рідна мати — ось чому. Так, так, рідна. Бачу — ти вражений. Послухай, експедиція в напрямку до Веги, в яку вона відправилась, несподівано застряла на довгі роки, і ти виростав…
Болісні, незрозумілі Єві перемови ятрили їй душу, клубок образи і гіркоти душив горло, але все-таки дівчина трималась, та коли Адам, гамуючи хвилювання, затулив своє обличчя долонями, Єва не витримала, підвелася і пішла до люка. Досить. Вона нікому не дозволить збиткуватися над собою! І якщо Адам поступився, то що ж… нехай.
Єва вже була далеко від «Птиці» — ішла не оглядаючись, по коліна в траві, а Стерничий все розповідав ошелешеному Тао його родовід. І, звичайно, продовжував мізкувати над своєю формулою — паралельно. Йому бракувало буквально однієї ланки, одного віртуального моменту руху, щоб опанувати кривизною дев’ятого порядку…
Нараз учений замовк, неначе до чогось прислухаючись, постукав себе пальцем по тім’ю — так, як ото дятел дзьобом по дереву, і рот йому округлився. Це вже була певна ознака, що вся розумова потенція сконцентрована виключно на одному об’єкті.
— Тепер ти все знаєш, сину, — підхопила нитку розмови Старша Мати. — Звичайно, моя провина… — Тут вона зітхнула вже не як керівна, а просто як мати. Очі їй зблиснули, але сльоза так і не з’явилась. — Осісти на Землі, хоч вона й прекрасна, унікальна серед планет…
— Завершив! — раптом вигукнув Стерничий.
Старша Мати здивовано видивилась на нього, і під її поглядом обличчя ученого одразу набрало статечного вигляду. Він сказав своїм звичайним стриманим тоном:
— Віднині залишається лише технічне завдання…
— Про що ви? — спитала Старша Мати.
— Я вивів формулу скорочення простору. Не десятки років відділятимуть Філію і Землю, а лише сім годин! Тао може залишатися на цій планеті. З допомогою землян оснастимо свій корабель…
— Сім годин польоту? — підвів голову Тао. — Неймовірно! То це ж Філія стане околицею Землі…
Материне лице відтало, вираз його полагіднішав і подобрішав. Тао перехопив її погляд — теплий, усміхнений, і сам дитинно посміхнувся.
…Єва прикріплювала пузатого дирижабля до крайньої щогли, яка стояла понад потічком. Всі інші карячкуваті опори вже були обвішані такими сизими стручками, ніби гронами дивовижного винограду. Розташовані на різних рівнях, вони скріплювались поміж собою тонкими, натягнутими, як струни, тросами. І зараз дівочі пальці спритно протягували кінець троса в петлі на «спині» дирижаблика. Та раптом на руку впала тінь. Єва озирнулась — біля неї стояв Тао, її Адам!
— Полетіли?
Він кивнув головою.
Єва покинула дирижаблика і з вигуком радості припала до його грудей.
— Я знала: ти прийдеш… любий!
— А це що побудувала? — кивнув на щогли з дирижаблями.
— Це місто майбутнього, архітектурна фантазія. В кожній такій повітряній секції, скажімо, тисяча квартир, на одній щоглі — п’ять чи більше секцій, уявляєш? Всі основні комунікації — в щоглах, на вершинах — вітряні електродвигуни…
Тао роздивлявся навколо, неначе вже бачив це дивовижне місто збудованим.
— Красива твоя Земля, нема слів — красива?
— Наша Земля, — лагідно поправила Єва і, ледь усміхнувшись, додала: — І Філія наша, увесь Всесвіт…
Неприкріплений дирижаблик, підхоплений повітряною течією, поплив понад річкою, поволі набираючи висоту. Сонячні цятки на ньому скидалися на засвічені віконця — ніби там уже хтось жив.
Лабіринт
I.
Забринів зумер — довго, настирливо. Кук-Соммерс трубки не брав. То нервовими кроками ходив по лабораторії, то присідав до столу і, загородивши пальці лівої руки в рідку чуприну, тупо дивився на свої плутані замітки. А телефон не вгавав із самого ранку. Ніби на чиюсь команду наукові редактори газет, журналів, кореспонденти радіо і телебачення допевнялись, чого він досяг у фізиці елементарних частинок до свого чвертьстолітнього ювілею. Прокляття! Нічого не досяг! І вся ця фізика — нехай би вона горіла ясним полум’ям! — йому ні до чого, ну, зовсім його не цікавить. Він охочіше працював би не на цьому нещасному прискорювачі, а на міксері, готував би смачні тістечка та креми… О, то справді було б солодке життя! Але мама… «Ти мусиш стати фізиком-теоретиком, це мрія моєї юності, розумієш… там тебе чекає славетне майбутнє». І ось йому стукнуло двадцять п’ять, а мрія її юності так і не збулася. Стривай, а чи не мамина це робота — всі оті кореспонденти? Банківський рахунок у неї солідний, а спритності хоч одбавляй.
Кук-Соммерс рвучко схопився і знову сів, нестямно поводячи очима, наче загнаний звір. А тут ще апарат джеркотить і джеркотить. «Ну, якщо це вона влаштувала… — із злістю думав про матір, — то я їй таке влаштую, таке…»
Заціпенів, якась каламутна хвиля затопила йому свідомість. Усе перед ним примеркло, навіть великі вікна лабораторії. Скільки це тривало, не знав, проте, коли та каламуть почала спадати, полишаючи шум у скронях, він побачив перед собою сутулуватого чоловіка, обвішаного фотоапаратурою.
— Перепрошую, ви не брали трубки, і я наважився…
Кук-Соммерс окинув його важким поглядом і тільки скреготнув зубами. Наважився! Бач, цей тип наважився…
— У мене всього кілька запитань… — Кореспондент увімкнув портативний магнітофон, що висів при боці.
— Чого досяг, так? — Лице Кук-Соммерса скривилося.
— Так, і про це…
— Ну, то ось вам відповідь: я досяг того, що нічого не досяг. Дою козла над решетом. Записуєте?
— Аякже. І негативний результат для нас цікавий.
— Морочите мені голову…
— А ваші дослідження елементарних частинок… чи прояснили походження Всесвіту?
— Ого! Та коли б я впіймав потрібну свиню за вухо, то був би вже лауреатом Нобеля!
— Саме цього всі й сподіваються. — Кореспондент миттю націлив фотоапарат і кілька разів клацнув, хльоскаючи Кук-Соммерса тонким батогом блискавки.
— Саме цього? — здивовано вигукнув той. — Ви що, насміхаєтесь? Хто сподівається?
Кореспондент нервовими пальцями закрив футляр.
— Ну, ось хоча б і наш журнал «Нью саєнс», який у наукових колах…
— Але чому? — перебив Кук-Соммерс. — Чому причепилися саме до мене? Ні до Сміта, ні до Айріс, ні до Малькома, хоч і в них були круглі дати…
Кореспондент прискалив око:
— У вас подвійне прізвище, ви на це не зважаєте?
Фізик витріщив олов’яні очі, обурення так і пирскало в його обличчя.
— До чого тут подвійне прізвище?
— Не здогадуєтесь? — Сутулуватий підступив ближче до столу, наче підкрадаючись до звірини. — Невже це для вас таємниця?
— Чого ви морочите мені голову? — Кук-Соммерс ударив кулаком по столу. — Випускайте кота з мішка!
— У вас ювілей, таке свято, — якомога лагідніше сказав кореспондент, — а ви їдете на чорному ослі.
— Ага, так! — Фізик ляснув у долоні. — Няумуко! Цей чоловік без дозволу вдерся до лабораторії.
Ошелешений візитер миттю обернувся та й остовпів: на нього сунувся робот, загрозливо поводячи прямокутними плечима. Няумуко — японська штучка — де він тут узявся? Циліндрична «голова», обведене чорною фарбою «обличчя», намальований «рот» і дужки «брів», але «очі» — ні, «очі» скляні, жевріють; замість «носа» — коротенька трубка, якою цей монстр ніби принюхувався до враженої істоти, з похилих плечей якої звисали апарати.
Кілька секунд людина і робот мовчки дивилися одне на одного. Страх, що нагло пройняв кореспондента, минав, чоловік швидко отямився, коліна перестали дрижати. Біс його матері! Чи він не бував у бувальцях? Хіба його не застукали на дереві, звідки він цілився об’єктивом у спальню? Ну, були гулі і синці, але ж знімки… Сенсація! Зараз теж запахло…
— Я — Няумуко, — обізвався робот котячим голосом, — а ви? Будемо знайомитись.
— Мене звуть Патриком…
Тільки-но робот висунув металеву руку, Патрик відскочив убік і поза столами кинувся до виходу. Може, і встиг би, якби не зачепився футляр з магнітофоном, поки він вовтузився, Няумуко вже стояв на дверях.
Кук-Соммерс відкинувся в кріслі, потираючи руки.
— Не дуже, Патрику, сікайтесь, а то мій друг може й покалічити… при самообороні.
— Я протестую! — заволав кореспондент. — Насильство в науковому закладі!
— Ха-ха! Він протестує! Ха-ха-ха! — приступ нервового сміху тіпав Кук-Соммерса. — Давай його сюди, Няумуко! Насильство… Ха-ха-ха!
Патрик упирався, пробував пробитися до дверей, але де там, робот схопив його у сталеві обійми, приніс і поставив перед столом свого шефа.
— Тепер я візьму у вас інтерв’ю, — з єхидним смішком сказав Кук-Соммерс. — До речі, магнітофон і фотоапарати — на стіл. Так. Тепер викладайте, якого чорта ви цікавитесь саме моєю роботою?
— Я ж вам усе сказав: маєте подвійне прізвище.
— Ну то й що?
— А леді Кук…
— То це все мама?!
— Ні, я кажу, що леді просто Кук… Уловлюєте? Не Кук-Соммерс, а тільки Кук…
— Справді… Я на це якось не звертав уваги, — погамовуючи роздратування, промовив ювіляр. — І що з цього виходить?
— А те, що ваш батько — якщо тут можна вжити це слово — був Нобелівським лауреатом з фізики… Джеймс Соммерс… Він у свої двадцять п’ять…
— Знайшов гніздо кобили! Цей учений помер, мабуть, років із шістдесят тому! Моєї мами ще й на світі не було.
— Усе правильно. Не було. Та хіба ви не чули про Банк?
Кук-Соммерс закліпав рудими віями:
— Який банк? Що ви говорите?
— Банк чоловічого сім’я… тобто, сперматозоїдів, давно закладений у Сполучених Штатах.
— Банк… Що ви цим хочете сказати?
— Там зберігається сперма в рідкому азоті при температурі мінус 196° за Цельсієм. Біологічний експеримент — пошуки, надії…
— Так. Джеймс Кук-Соммерс… Ти чуєш, Няумуко? Ми з тобою — експеримент… А магнітофон крутиться… Експеримент… Понюхай, Няумуко, ці апарати. Гарненько, гарненько.
Робот спритно вхопив магнітофон і, не виймаючи з футляра, підніс до свого куцого «носа». Потримав так, ніби дослухаючись, обережно поставив на стіл. Те ж саме проробив із двома фотоапаратами.
Патрик полегшено зітхнув: апаратури цей монстр не пошкодив. Про те, що всі записи були стерті, навіть не здогадувався.
— Ну, що, Няумуко?
— Ніяких особливих запахів нема.
— Ну, якщо так, то нехай цей упертюх забирає своє начиння і… вимітається звідси геть.
Кореспондент, сопучи, похапцем повісив апаратуру собі па похилі плечі і, озираючись на робота, почиргикав до окованих залізом дверей.
Кук-Соммерс уже не звертав на нього уваги, сидів непорушно, підперши голову руками, навіть очі заплющив, не бачив, як той і вийшов. На душі було тоскно, марудно. Ну й сюрприз… А яке враження це справить на Едну, якщо вона дізнається? Експериментальний… Так ось чому вони налетіли, як шуліки па здобич! Давай їм відкриття, і то велике, незвичайне, Нобелівське. Хоча, як той сказав, і відсутність досягнень теж працює па експеримент…. Не раз допитувався у мами, де батько. «Він давно номер…» Це була правда: Соммерс помер ще до її народження, але в цій правді вмістилася і брехня. Виходить, самою правдою не проживеш. Зажди, зажди, Една, можливо, теж експериментальна? Подвійне ж прізвище: Дулітл-Рок. Уже давненько знайомі, а про батька не обмовилась жодним словом. Хе… А було б здорово! І стукнуло ж комусь у голову закласти той безглуздий банк… А втім, нехай йому чорт, він же все-таки не гомункулюс, він же народжений матір’ю! Ось і Няумуко знає, що він робот, ну, то й що?
Підвів голову, кинув байдужий погляд на свої записки, де йшлося про силу слабкої взаємодії в ядрах атомів, і тонкі губи його скривилися: все той самий триплет із трьох частинок, добре знайомі привиди! Та ну його…
— Няумуко, виклич міс Едну.
Поки електронний секретар пробивався до будівельної фірми, Джеймс механічно гортав списані аркуші. Звичайно, було б добре — та ще й як добре! — виявити той клятий триплет, але, видно, не йому судилося запалити Темзу… Тепер, дізнавшись про свою таємницю, він візьметься за леді Кук — треба змусити її стати трохи щедрішою до свого лебедя, а що?
— Від сьогодні — я завеликий для своїх черевиків! — гукнув Джеймс, беручи трубку, подану роботом.
— Ого, ти вже став великим, любий? — почувся голос Едни. — Докопався до найглибшої таємниці?
— Не дошкуляй хоч ти. Зустрінемось — розповім.
— Влаштовуєш сьогодні вечір?
— Ніяких вечорів! Мені так зіпсували настрій, що хіба ти….
— Не гнівайся, але сьогодні я можу затриматись на нашому об’єкті.
— Де це?
— Поблизу Сіті, ну, Барбікен-центр, я тобі якось говорила.
— А-а… рештки римської споруди. То що, може, ваші екскаватори викопали якусь каменюку?
— Там щодня натрапляють на уламки минулого, але зараз щось сталося, у північних тунелях застряли комбайни, мушу туди заскочити.
— От і чудово! — повеселів Кук-Соммерс. — Бери мене з собою. А звідти поїдемо на Пікаділлі — якраз вечірні вогні…
— А в твого Няумуко є лазер?
— Цівочка невеликої потужності. Так, для самооборони.
— Візьми й його, будь ласка. Може, він мене виручить. Джеймс не розпитував, що й до чого, кинув коротке:
— Гаразд, ми вже вирушаємо.
Една аж ніяк не виділялась красою, проте Кук-Соммерс виділив її серед інших. Міцна, спортивного складу, хлопчакувата блондинка сподобалась йому тим, як тримає бокал з вином, елегантно відхиляючи мізинчика. Той пальчик, ніжний, як пелюсточка троянди, чарував юнака.
Відчиняючи дверці машини, він з удаваною веселістю гукнув:
— Привіт, Мізинчик!
— Привіт, ювіляре, — відповіла Една, всідаючись біля нього. — Хто ж це тобі зіпсував настрій у такий день?
— Знайшлися такі… — похмуро кинув Джеймс, вмикаючи швидкість. — До речі, в тебе також подвійне прізвище, чому?
— Примха матері. їй подобається оте дівоче Дулітл. А в тебе чому?
— Теж мамина примха — вона облюбувала Соммерса. А твій… У тебе є батько?
— А як же без батька? Є, звичайно, сірий банківський клерк.
Кук-Соммерс зітхнув з полегшенням: отже, вона не експериментальна. 1 тут же подумав: а може, було б краще, якби й вона?..
— Ти змінився на лиці, любий. Щось сталося?
— Кожної миті щось стається, — похмуро відказав Джеймс. — Ось ми проминули Пожежний монумент — хіба не подія? В цей час і Земля під нашими колесами описала певну дугу, і сонце, і зорі. Конфігурація світу міняється безперервно…
— А як поживають… твої елементарні частинки?
— Химери… Граються в піжмурки. А навіщо тобі Няумуко?
— Розумієш, прохідницькі комбайни позастрявали у якійсь надтвердій породі. — Една оглянулась на робота, що сидів позаду. — Ти його вимкнув?
— Так.
— Може, Няумуко своїм лазером відколупне хоч шматочок — для аналізу.
— Це для нього насіннячко.
Една зраділа, видно, їй багато залежало на тому аналізі, бо вона ж відала й попередніми, і все було в нормі, а це щось сталося, наче змінився геологічний профіль будівельної дільниці. Кук-Соммерс не дослухався до її балачки, думав про своє. Так чи інак, а чверть століття буває раз у житті… Може, махнути в Кембрідж? Далекувато, «Емпайр-рума» — не першокласний, але затишний ресторан… Ні, на Пікаділлі таки буде веселіше.
— Приїхали! — не то з радістю, не то з острахом вигукнула Една. — Оце наше будівництво.
Крізь металеву сітку огорожі Кук-Соммерс побачив величезний котлован, в якому попрацювали сталеві кроти, нагорнувши гори землі поміж заплутаними проходами.
— Справжній лабіринт!
— Тут були квартали із старою забудовою, — Една провела рукою в бік котлована. — Фашистські літаки скинули на них тисячі бомб. Ти, мабуть, бачив ці руїни, десятки років їх зовсім не чіпали. Тепер муніципалітет розпочав будівництво житлового комплексу.
— Так воно й ведеться, — сказав Джеймс, подзенькуючи ключиками від машини, — то руйнують, то будують.
— О, коли б ти знав, який це проект! І ось раптом усе застопорилось. Бачиш оті тунелі з північного боку — отам і трапились поломки.
Кук-Соммерс зиркнув на кілька овальних отворів, освітлених тьмавими лампочками.
— То ми в який? І як спустимось?
— Бери Няумуко, он там — підйомник.
Відчинивши дверці машини, Джеймс доторкнувся до свого електронного друга, і той одразу ожив.
— Вилазь, Няумуко, підемо.
Робот схилив голову, зігнувся і досить спритно вибрався з автомобіля. Легко переставляючи свої товстуваті ноги, обійшов машину ззаду, ступнув на тротуар до дівчини.
— Вітаю, міс Една.
— Привіт, Няумуко.
Кук-Соммерс натиснув брелок (у дверцятах цокнули електромагнітні стопори) і, подзенькуючи ключами, вже трохи повеселілий, сказав:
— Ну що ж, я готовий… з тобою хоч і на край світу.
Една усміхнулась:
— Краще сказав би — на все життя.
— На що ти натякаєш, Мізинчику?
— Пора б уже нам одружитися, любий.
«Невідомо ще, як ти поставишся до мого походження», — подумав Джеймс, а сказав зовсім інше:
— Хіба тобі не цікаво грати роль у спектаклі залицяння? Ми ж іще… тільки підняли завісу. А втім, ось я зроблю якесь велике відкриття, загребу мільйони, і тоді вже розпочнемо другу дію. Гаразд, Мізинчику?
Тим часом вони опинилися біля входу. Една відчинила хвірточку, і всі троє ступили на майданчик перед кабіною підйомника..
— Це зі мною… комісія, — сказала Една товстому вусатому ліфтерові, що сидів у кутку кабіни. Той чомусь підозріло поглянув на робота, але нічого не сказав, мовчки ввімкнув рубильника, і кабіна з шумом шугнула вниз.
На дні котлована Кук-Соммерс аж зіщулився. Здавалося, вони йдуть ущелинами, блукають небаченим лабіринтом, по якому зміями повзуть товстелезні кабелі.
Нарешті потрапили в тунель, забитий порожніми вагонетками. Тут усе наче принишкло, з металевих тюбінгів, що підпирали склепіння, беззвучно стікали сутінки, стиснений простір наповнювала така густа тиша, аж важко було переставляти ноги. Один тільки Няумуко рухався, як завжди, з ритмічністю машини.
У кінці тунелю, загородивши його великим ротором, на якому зблискували пощерблені та зламані зуби-долота, закляк пофарбований у червоне прохідницький комбайн.
— Поглянь, — кивнула Една у бік тупика. — Це така машина, що й граніт крушить, а тут зуби полетіли.
— Ну, то де різати? — спитав Джеймс.
— Перед ротором, звичайно, он там, де зламалися зуби цього мастодонта.
— Ану, Няумуко, покажи, на що ти здатний, виручи міс Едну.
— Прошу відійти назад, — обізвався робот. — Уже? Вмикаю лазер.
Правду кажучи, Едні не дуже вірилось, що тоненький сизий промінчик, який тієї миті уперся в іскристу стіну перед комбайном, зможе відколупнути хоч грам породи. Проте не зводила очей, пильно стежила, як Няумуко викреслював дугу, а потім хлюскав по обведеному сегменту своєю блискавкою. Це тривало не більше трьох хвилин, а їй здалося хтозна й скільки, час ніби зупинився.
— Готово, — сказав робот, і тієї ж миті промінчик погас.
Кук-Соммерс походжав уздовж комбайна, подзенькуючи ключами, і навіть уваги не звернув, як Няумуко посунув до стіни, підніс на рівень плечей свого металевого кулака і з силою, наче боксер, ударив посеред того місця, яке обробляв променем.
Една скрикнула, і Джеймс обернувся: перед ними тьмянів отвір.
Обличчя дівчини спотворила гримаса страху.
— Невже… невже це приміщення? Поглянь — обличковано…
— Авжеж приміщення! — Кук-Соммерс підійшов до пролому. — На щастя, не житлове. Теж ніби тунель. Давай заглянемо? Вдалині он світло.
— Але ж тут нічого такого… не повинно бути, — прошепотіла Една. — Я ж знаю проект…
— Не хвилюйся, Мізинчику, зараз побачимо, що й до чого. — Кук-Соммерс переступив через бар’єр, обернувся і простягнув до неї руки: — Ну ж бо, сміливіше! Отак. Ходімо. А ти, Няумуко, залишайся тут біля отвору, до нашого повернення.
— Гаразд, — обізвався робот.
— І нікого не пропускай, — ще раз обернувся Джеймс, — це — заборонена зона.
— Заборонена зона, — повторив Няумуко. — Проходу нема.
Една зіщулилась, наче поменшала, здрібніла, очі наповнились страхом, дибала мовчки, тамуючи подих, позираючи навсібіч, хоч тут нічого не було, крім голих стін тунелю.
— Що з тобою, Мізинчику? — вдавано весело обізвався Джеймс, хоч і в самого кішки зашкребли по душі. Йому раптом здалося, що вони потрапили у якусь величезну пастку, аж оглянувся — чи не вернутися, поки не пізно?
— Слухай, якщо отам ліворуч… — зашепотіла Една, прихиляючись до нього, — якщо там буде хол, а в ньому Атлант… я збожеволію.
— Цікаво. Чого ти думаєш, що там…
— Розумієш, так за нашим проектом.
Кук-Соммерс аж свиснув:
— Що ти городиш? О, таки справді хол… І Атлант підставив плечі під балки. Ого, яка могутня постать!..
Зупинилися, важко дихаючи, наче не йшли, а бігли.
— Я ж казала… Переконався? А там он, — Една простягнула руку, і Джеймс побачив, як тремтять її пальці, — мусять бути ліфти.
— Ну, ліфти, так що? Треба ж підійматися з цього підземелля! А їй не хвилюйся, хоч і ліфти.
Проминули Атланта, ступаючи по товстому брунатному килиму, наблизились до кабін.
Одні дверці розсунулись, і навстріч їм вийшло кілька чоловіків і жінок, деякі з дітьми. На Едну і Джеймса ніхто й уваги не звернув, наче їх тут зовсім не було.
Една запримітила: жінки й дівчата носять незвично довгі сукні, жодної не було в джинсах.
Мовчки зайшли до просторої кабіни, Една швидко, не вагаючись, натиснула кнопку з цифрою 9.
— Чому на дев’ятий? — спитав Джеймс.
— Хочу ще пересвідчитись… Розумієш, за нашим проектом, там мусить бути басейн з водоспадом і фонтанами.
— «Розумієш, розумієш…» — перекривив Джеймс. — Я розумію те, що нічого не розумію!
З ліфта вони знову вийшли в просторий хол, такий самий, як і внизу, тільки без Атланта. І килим тут був не брунатний, а зелений, неначе трава. Ліворуч, за скляною стіною, виднілась тераса, заставлена столиками і великими парасольками від сонця. Брівку тераси омивали хвилі.
— Так і є… — зашепотіла Една, прохиляючи двері, — он водоспад, і фонтани б’ють з-під води…
— Оце так басейн! — вигукнув Кук-Соммерс. — Та тут більше двох акрів[17]. Здорово… Діти на човнах… А сонце… Мусило б уже бути над заходом, так?
— Авжеж, ми виїхали після обіду.
— А воно ще тільки підбивається вгору.
Една, приклавши долоню козирком до лоба, поглянула на голубу протоку неба над ярусами осяяних вікон.
— Справді, час ленчу…
За столиками по двоє, по троє сиділи здебільшого люди середнього віку і, певне, споживали другий сніданок.
Джеймс несподівано відчув, що і йому хочеться підкріпитися.
— Може, й собі підкинемо калорій? — запропонував своїй розгубленій супутниці.
— Ми ж пообідали… ще там… ну, до цієї пригоди.
— То й що? Сідаймо, відпочинеш і заспокоїшся.
Пройшовши вздовж басейну, вибрали столик якраз над брівкою, вода хлюпотіла біля самісіньких ніг. Сонце заливало увесь простір яскравим сяйвом, але їх захищала парасоль із тентового полотна. Тихий шум водоспаду, дзюркотіння фонтанів приглушували розмови сотень людей, що сиділи за столиками вздовж усієї тераси. Джеймс відкинувся на спинку легенького стільця, полегшено зітхнув.
— Ти зітхаєш, як старий дід, — обізвалась Една.
— Уяви собі, Мізинчику, втомився.
— Я теж, — винувато посміхнулась Една. — Мабуть, нервове напруження дається взнаки… — Тільки зараз вона помітила газету на третьому стільці. Поклала на стіл. — Не цікавишся?
Кук-Соммерс жадібно вхопив газету, зиркнув на першу сторінку, здивовано присвиснув і поклав перед Едною.
— Поглянь… Може, мені привиділось.
— Що саме?
— Дата…
Една подивилась і одразу побіліла, мов крейда. Підвелася, озираючись навколо, кутики її губ тіпалися.
— Слухай, давай тікати…
— Чого? — вирячився Джеймс.
— Ти ж бачив дату? Це майбутнє… Та ще й не близеньке.
Джеймс знову зиркнув на газету, де під заголовком чорною фарбою була надрукована дата.
— Подумаєш, якихось сімдесят п’ять років! Сядь, Мізинчику, і не рипайся, зараз ми дізнаємось, що ці представники майбутнього споживають на ленч.
Една слухняно сіла, проте переляк по зникав, зачаївся в її очах.
— Розумієш, мені здається, в мене розгвинтився гвинтик…
— Перестань, — сердито сказав Джеймс, — нічого нюні розпускати. Було б гірше, коли б ми потрапили в минуле. Час — це така… така функція… Та що ви, будівельники, в цьому тямите?
Він довго ще розмірковував уголос, пересипаючи мову науковими термінами і навіть формулами, так що Една справді не могла нічого второпати, тільки кліпала очима.
Тим часом підійшла офіціантка, жінка середніх років, запитливо глянула вицвілими очима.
— Як завжди! — кинув Джеймс.
Офіціантка, трохи повагавшись, пішла. І незабаром принесла якісь крученики, залиті кремом, а замість кави — зелений паруючий напій. Коли Джеймс попросив віскі з содовою, жінка не зрозуміла, перепитала кілька разів, зрештою сказала, що про таке й не чула. Кук-Соммерс тільки пирхнув, узяв ножа і виделку та й почав їсти.
— Мабуть, треба ложечкою, — прошепотіла Една. — Якесь желе…
— Принесла стара відьма чортзна-що! — розсердився Джеймс, кладучи ножа і виделку. — Хіба тут розбереш? Мабуть, синтетика.
Свою порцію, проте, він ум’яв швидко, залпом випив зелену рідину, аж прицмокнув. Една ж тільки покуштувала того желе, а до напою й не доторкнулася.
— Ти чого, Мізинчику? — вже лагідніше спитав Джеймс.
— Швидше ходімо звідси.
— Встигнемо, — сказав, розгортаючи газету. — Розрахуємось і підемо. О, тут ось дещо цікаве… Запрошують на лекцію відомого фізика. Ану поглянь, чи не знаєш де це?
Една подивилась на рядки оголошення:
— Так, тут мусить бути Лекційний зал. Це внизу, від Атланта, здається, п’ятий чи шостий поверх углибину. Розумієш, за нашим проектом…
Не договорила, бо саме наблизилась офіціантка. Та й узагалі, Една почувалась не в своїй тарілці.
Кук-Соммерс дістав із внутрішньої кишені піджака гроші і подав офіціантці фунт. Щось в її очах змигнуло, наче якесь недовір’я чи подив, повертіла папірця в руках, буркнула: «Один момент» і швидким кроком подалася до своєї каси.
— Тепер ходімо, — підвівся Джеймс, — здачі я не буду чекати.
Насправді ж він відчув, що з тим фунтом щось не так, і вирішив якомога швидше забратися звідси: Звичайно, Кук-Соммерс не тікав, ні, ні, він респектабельний джентльмен, та й чого, власне… Просто треба поспішати на лекцію.
— Мені справді пощастило, Мізинчику, — виступить фізик!
Та коли безшумний ліфт швидко спустив їх униз — це був сьомий підвальний поверх — і вони побачили афішу, Джеймс зрадів ще дужче — тема лекції була сформульована так: «Дещо про слабку взаємодію»!
— Маєш подарунок на день народження, — все ще винувато посміхаючись, тихо сказала Една. — Але до початку лекції таки довгенько… Треба звірити час.
Виявилось, Еднин і Джеймсів хронометри відставали не менш як на три години. До початку лекції було більше години.
— Ми ще можемо навідатись… до того, нашого Лондона, — кинула благальний погляд Една.
— Е, ні, Мізинчику, я не хочу ризикувати. Таке, знаєш, може й не повторитися. А чого досягла фізика елементарних частинок — мені не просто цікаво, а необхідно знати. Ну, не насуплюйся, Мізинчику, в такий день… Нам страшенно пощастило!
— І що ви, фізики, бачите в тих елементарних… — зітхнула Една.
— Е, коли б ти знала. Як сказав наш професор, на них тримається все — і майбутнє, і минуле, вся світобудова. Без них не могли б існувати атоми та, зрештою, і ваші будівельні матеріали. Та й ми з тобою. Вловлюєш, Мізинчику?
— Я не заперечую тих частинок, нехай собі будуть…
— Не заперечуєш? Ти великодушна, Мізинчику. — Джеймс поплескав її по плечу. — Я просто зворушений, що ти не заперечуєш.
— Ану тебе, — махнула рукою дівчина.
— Ти казала, за вашим проектом, тут є всякі зали…
— Може, заглянемо у виставочний? Зажди, на якому ж він рівні?.. Ходімо швидше, здається, нас шукають… Не обертайся.
Една вхопила його під руку і повела до ліфта.
— Хто шукає? — тепер уже перейшов на шепіт Джеймс.
— Офіціантка і якийсь тип — сутулуватий, біла теніска, чорна краватка.
Вигук «Хелло!» вони почули, вскочивши до кабіни.
— І якого їм дідька треба? — обурився Джеймс. — Сутулуватий, кажеш?
— Еге. Може, мало заплатив…
— За отой мізерний ленч? Не може бути! А взагалі, не хотілося б встрявати… Ну та раз утекли… Хоча ми й не тікали. Трохи поспішили, кому яке діло? Чорти б його взяли, того типа.
— Чи не краще повернутись додому?
— Ні в якому разі! Треба хоч трішки познайомитися з майбутнім!
Една, щоб заплутати сліди, маніпулювала кнопками в кабіні, наче грала на роялі. То вони вискакували на дах, то, перейшовши до іншої шахти, шугала вниз. Тим часом вона пригадала, що Виставочний зал розташований поряд із театром. Спустилися туди. У вузькому приміщенні, що дугою огинало хол і театр, саме розташовував свої картини індійський художник — невисокий чоловік з блискучими очима і густо зарослим обличчям.
— У вас ще не відкрито? — із жалем спитала Една. — А ми так хотіли оглянути…
— О, прошу, будьте ласкаві, дивіться. — Художник посміхнувся, під чорними вусами забіліли зуби. — Це мої найновіші роботи.
Подякувавши за люб’язність, Една і Джеймс поволі рушили вздовж правої стіни, попід якою вже стояло з десяток картин. Усі вони відзначались темно-зеленим колоритом, причому з першого погляду важко було розгледіти, що там зображено.
— «Танцюючий Шіва»… — прошепотіла Една. — Але де він? Ти бачиш?
— Щось не дуже видно…
Художник, певне, почувши їхні репліки, гукнув:
— А ви не поспішайте, дивіться і побачите!
Справді, на темному тлі почав проступати образ багаторукого індійського бога, з кожною секундою все чіткіше і чіткіше.
— Зворухнувся… Бачиш? Бачиш? — зашепотіла Една. — Невже таки затанцює?
— Оригінально…
Кук-Соммерс відчув легенький доторк до ліктя, обернувся. Біля нього стояв сутулуватий чоловік у білій тенісці з чорною краваткою.
— Вибачте, сер…
Джеймс почервонів, побачивши в його руці фунт стерлінгів, той самий фунт, якого він дав за ленч. «От халепа! — подумав сердито. — В такому лабіринті і вистежив! Ще й зуби вишкірює…»
— В чім річ? — запитав стримано, але досить холодно.
Той знітився:
— Оцей грошовий знак… — підніс руку з фунтом мало не до обличчя спантеличеного Джеймса. — Він… ваш?
Відступати було нікуди, і Кук-Соммерс, поглянувши спочатку на Едну, а потім на той злощасний папірець, вимовив з гідністю:
— Так, я заплатив за ленч. Може, мало? То я зараз… — Він вийняв з бокової кишені гаманця.
— Ні, ні, я не хотів сказати, що мало! — вигукнув молодик зраділим голосом. — Навпаки! Старі гроші!.. Розумієте, я — нумізмат. Я мушу ще вам заплатити… — Він вийняв два новенькі папірці і простягнув їх Джеймсові. — Якщо маєте металеві монети… я б з радістю… Ми, я бачу, колеги.
— Добре, — сказав Джеймс, ховаючи нові гроші в гаманець, — завтра я знову буду тут, адже так, Мізинчику, будемо?
Една спаленіла, не могла й слова вимовити, тільки закивала головою.
— То прошу до нас на ленч, — уклонився молодик, приклавши руку до грудей. — На все добре!
Коли він зник за вигином стіни, Кук-Соммерс уже не міг стриматись:
— От банан! Щоб ти луснув із своєю нумізматикою!
— Заспокойся, любий, адже нам потрібні сьогочасні гроші, хіба не так? Нема гроша — нема виграшу.
— Та воно-то так, тут я маю хіба що ключ від вулиці, — блискав очима Кук-Соммерс, — але ж ти, певне, перенервувала? Я з-за тебе теж… Влаштував погоню, телепень! Ех, не було біля мене Няумуко…
До лекційної зали дісталися завчасно. Ще майже нікого не було, а на сидіннях лежали невеличкі аркушики, — як виявилось, анотація лекції, основні тези. Джеймс мерщій узяв одну, прочитав заголовок.
— Слухай, — прихилився до Едни, — це саме те, над чим б’ємося ми, а воно не дається в руки.
Дівчина по-змовницькому моргнула:
— Зараз воно в твоїх руках!
На це Джеймс не без іронії сказав:
— Побачимо, чи вдалося їм узяти невидимого бика за невидимі роги.
Пожадливим оком перебігав рядок за рядком дрібного шрифту. Навіть руку запустив у своє рідке волосся, неначе сидів не в чужому залі, а в себе за робочим столом. Оце так… Ого! Зафіксували триплет часточок, відповідальний за слабку взаємодію в ядрі, плюс гравітони і хронотони! Молодому фізику аж дух захопило, коли він усвідомив, який матеріал потрапив до його рук. Це ж треба — в такий день!..
Люди поволі заповнювали залу, і Една відзначила про себе, що більшість — літні чоловіки і жінки, молоді було мало. Поглядала на вхід, щоб не пропустити, коли з’явиться вчений, а його все не було. Прозвучав низький акорд, засвітилась стіна-екран і з молочного туману вирізнилась велетенська постать лектора, залунав посилений динаміками голос:
— Леді і джентльмени…
Една штовхнула ліктем Джеймса і з подивом побачила, що очі його світяться несамовитістю.
— Що тебе схвилювало? — прошепотіла на вухо.
Кук-Соммерс, мовчки облизавши пошерхлі губи, склав учетверо і сховав до кишені анотацію, перепитав:
— Що ти сказала?
— Та нічого, потім…
Екранний лектор спочатку розповів про гігантський Полярний Прискорювач, скорочено «ПП», який охоплює обидва магнітні полюси Землі.
— Тобі не набридли ці прискорювачі? — знову зашепотіла Една. — Що тут цікавого?
Кук-Соммерс аж прицмокнув:
— Наші прискорювачі — дитячі іграшки… їхній обкручує всю планету!
— В тобі прокинувся фізик…
— А що? Недаремно мама… Ну, та не заважай.
Кук-Соммерс похапцем вихопив з кишені ручку і записник: на екрані з’явилась формула слабкої взаємодії. «У тезах нема, — подумав, — не зівай, у закритий рот муха не залетить… Хоча б встигнути. Так, лектони, кварки… Змінна функція хронотонів? Оце та горошина, якої бракувало у нашому пиріжку! Так, перенесення взаємодії… Стабільність атома…» Він аж упрів, переписуючи довгі рядки знаків, — боявся, що не встигне. Але встиг, тепер пружина однієї з основних сил матінки-природи була в його кишені! Вони таки зафіксували, побачили своїми очима і триплет, і хронотони… От тобі й химери!
У голові Кук-Соммерса був сумбур, молодий фізик ніяк не міг зосередитись, якесь ошмаття думок миттєво з’являлось і так само миттєво зникало. Налягала втома. Виходячи, ледве переставляли ноги.
«Таки виколупали… А що я скажу? Докопався? Ну, звичайно, спрацювали гени. Батьківські. Мізинчик у фізиці ні мур-мур… Я маю лампу Аладдіна — досить потерти і звільнити джина. Ух, як здивуються! Статтю… ні, інтерв’ю почну так: уявімо надпотужний протонний синхротрон, в якому відбуватиметься зіткнення протонів і антипротонів… Можна буде спостерігати не лише триплет, про що наші теоретики вже говорили, а ще й хронотон. Саме хронотони відповідальні за стабільність протонів і нейтронів у ядрах атомів. Он як! А мама зуміє заграти в сурми. Нагорода Нобеля — чому б і ні? Займуся кондитерським виробництвом — Мізинчик пальчики облизуватиме! Заглядатиму в оце майбутнє — найновіші рецепти… Хто може конкурувати?»
— Що з тобою? — Една смикнула його за рукав. — Чи ти оглух?
— Перепрошую, Мізинчику, замислився… Та й важко якось, утомився страшенно.
— Я теж. На плечах наче мішок з піском… А он, бачиш, — кволо махнула рукою в кінець тунелю, — якісь зблиски…
— Щось, певне, сталося. — Кук-Соммерс хотів наддати ходи, але не зміг, на ногах ніби важкі гирі висіли. — Це Няумуко… своїм лазером.
Коли вони причовгали, робот вимкнув блискавку і відступив убік від отвору.
— Що трапилось, друже Няумуко? — через силу спитав Кук-Соммерс. — Навіщо ти пустив у хід лазера?
— Непередбачена обставина, — доповів робот, — отвір почало затягувати, довелось обтинати.
— Правильно вчинив, хвалю…
Джеймс пропустив Едну, допоміг їй перебратися через бар’єр. Нахилився, підібрав два невеликі осколки.
— Візьми ж для аналізу.
Една поклала гострі уламки в сумку, і всі троє, обминаючи непорушний прохідницький комбайн, рушили по траншеї до підйомника. Тут, «на цьому боці», їм одразу полегшало, відчули себе такими молодими, як і були насправді, не пленталися, неначе старі, ступали пружно й сягнисто.
Сонце вже зайшло, лабіринт наповнювали сизуваті, але ще прозорі тіні. Кук-Соммерс ішов, мовчки схиливши голову, Една теж не обзивалася, щоб не порушити його зосередженості. У кабіні підйомника вже чергував інший ліфтер — м’ясисте обличчя, обрамлене густими бакенбардами, кашкет, насунутий на лоба, — цей, так само, як і його напарник, вмикаючи рубильника, з якоюсь підозрою зиркнув на робота.
Сівши в машину, Кук-Соммерс одразу ж зв’язався з редакцією журналу «Нью саєнс». Робочий день скінчився, кореспондента Патрика, звичайно, не було, але черговий дав його домашній телефон. Джеймс не рушив з місця, поки не зв’язався з ним і не домовився про зустріч.
— Няумуко, увімкни телевізор, — наказав Кук-Соммерс, поглянувши на годинника. Якраз мала початися програма «Новини науки і техніки».
Як тільки замерехтів екран і гарненька дикторка оголосила, що темою сьогоднішньої передачі є «сенсаційне відкриття молодого фізика-ядерника Кук-Соммерса», Джеймс почав обдзвонювати друзів і знайомих:
— Телевізію дивишся? Вмикай сьомий канал!
— Передають новини науки — може, поцікавишся?
— Швидше вмикай сьомий канал — сенсація!
Сповістив і мамі:
— Мерщій до телевізора — почуєш і побачиш те, про що мріяла!
Мадам Кук-Соммерс тільки й встигла прошепотіти: «Таки спрацювали гени…»
Тим часом екранна красуня просторікувала, як було непросто добитися інтерв’ю в нащадка Нобелівського лауреата і яку велику люб’язність виявив кореспондент журналу «Нью саєнс», записавши бесіду з ученим не лише на магнітофонну, а й на відеострічку.
Джеймс нетерпляче кружляв по лабораторії. Кортіло, щоб швидше вибухнула сенсаційна бомба, ну та нічого, нехай теревенить. Зрештою, вся ця вода — на його млин. Він таки теоретик, біс його мамі! Те, що він вивідав у тому… е-е… Барбікен-центрі, пройшло через його мозок, всоталося… І хто ж наважиться… Та и те сказати: хіба ж це погано вихопити добре підсмажений каштан?
Тим часом на екрані з’явилося його обличчя. Вираз трішечки перенахмурений, ну, та нічого, йдеться про серйозні речі, тут не до усмішечок. Запускати руку в чуприну, може б, і не варт… А взагалі, цей Патрик — молодчина! От і сама формула крупним планом.
— Чи не змогли б ви прокоментувати ці знаки для наших глядачів?
— От якби ми мали надпотужний синхротрон, то в ньому відбулася б отака реакція, — зазвучав його впевнений голос, і рука піднесла вгору списаний аркуш. — У цій формулі розкрита одна з найбільших таємниць світобудови: слабка ядерна взаємодія. Звичайно, людям, не втаємниченим у теоретичну фізику, ці знаки мало що скажуть. Зате фахівці… — Тут Кук-Соммерс криво посміхнувся. — Хоча Ейнштейна зрозуміли всього десятків два учених…
Це ефектно: заручитися підтримкою одного з великих.
— А що скаже Няумуко — електронний друг ученого?
Робот зблискує скляними очима, комічний, ну достеменно живий.
— Таким відкриттям пишався б найдосконаліший комп’ютер!
Кук-Соммерс (не на екрані, а в лабораторії) гукнув:
— Дивись, дивись, Няумуко! Впізнаєш себе?
— Так, це моє дзеркальне відображення.
«Мудрий з біса, — подумає Кук-Соммерс, — ніхто ж йому не підказував, сам змикитив. Як людина. Гірше, коли людина як машина, хоча й електронна…»
Були й ще запитання, цей Патрик добре набив руку, вміє «оживити» сухий матеріал, спитав навіть, чи є наречена, і він мало не обмовився про Мізинчика, та вчасно схаменувся, на екрані це помітно: хапнув повітря ротом, вибалушив очі, ну та нічого, все о’кей. Бомба вибухнула: ось воно — епохальне відкриття!
Кук-Соммерс потирав руки від солодкого самозадоволення. Гарненька дикторка, усміхаючись, оголосила:
— А тепер слово нашому науковому коментатору…
Джеймс поморщився: коментатору? Приший кобилі хвіст. Дивився на екран спочатку насторожено, підозріливо, а далі… його почала розпирати лють. Що він собі дозволяє, цей хамило?! Одна пика чого варта…
А коментатор тим часом вправлявся у красномовстві, в’їдливо висміюючи і «відкриття», зроблене Кук-Соммерсом, і самого «вченого».
— Ні, в нас іще не перевелися таланти, хоч їх і не сіють і не поливають! — іронізував цей крокодил. — А яким ефектним методом вони рухають науку вперед! Ви чули, що сказав наш дослідник: «От якби ми мали надпотужний синхротрон…» Достоту як у тій байці:
Якби всі моря в одно море —
От величезне море було б!
Якби всі дерева в одно дерево —
От величезне дерево було б!
Та якби всі сокири в одну сокиру —
От величезна сокира була б!
Та якби всіх чоловіків зліпить в одного —
От величезний був би чоловік!
І якби той величезний чоловік
Узяв оту величезну сокиру
Та рубонув величезне дерево,
А воно упало б у величезне море —
Ото був би сплеск!
Ось така наукова підвалина блискучої гіпотези нашого вельмишановного…
Кук-Соммерса ніби пружиною підкинуло, підбіг до телевізора і щосили вдарив ногою по екрану. Огидна коментаторова пика розсипалась на друзки і миттю зникла.
— Телепень! Дундук! Заглянув би в майбутнє…
Почувся зумер телефону. Робот, що досі непорушно стояв біля столу, взяв трубку.
— Вітаю, міс Една.
Рівний, майже без інтонацій, роботів голос подіяв на Джеймса заспокійливо. Провівши долонею по своїй рідкій чуприні, він підійшов до апарата. Невже вона слухала того… блазня? Ні, Една клопочеться своїм. Та порода, яку вони підібрали для аналізу, зникла, ну, розтопилася, наче крижина, випарувала, її нема. Чи не міг би…
— Добре, добре, — нетерпляче заговорив Кук-Соммерс, — поїдемо! І туди ж нам треба заглянути, вловлюєш? Клуб і кафе. Якщо нічого не змінилося… Ми з Няумуко зараз під’їдемо.
Кук-Соммерс і Една сіли за той самий столик у кафе Барбікен-центру, і офіціантка усміхнулась до них, як до знайомих. Нумізмат підійшов, коли вони скінчили їсти і допивали зеленкуватий сік. Шуміли фонтани, приглушуючи людські голоси, поряд плюскотіли хвилі.
Джеймс поставив порожню склянку, витер серветкою губи, а тоді вже дістав з правої кишені піджака жменю металевих монет і з дзенькотом висипав їх на столик. Обличчя нумізмата освітилося радістю, він закліпав очима, смикнув свою чорну краватку.
— О… о, яка в вас колекція! — Почав мацати їх пальцями, та так обережно, неначе вони були гарячі. — Всі обміняємо?
— Авжеж.
— Чудово! Я вам дуже вдячний, дуже…
Він зовсім не поспішав, милувався монетами, розглядаючи їх і так і сяк. Чи не найбільше йому сподобалася срібна крона: аж око прискалив, розглядаючи вершника з коротким мечем у руці, а на другому боці — одутле обличчя короля Георга III. А Кук-Соммерсові не терпілося швидше закінчити цю процедуру — мав ще розшукати того вченого, чию лекцію вони слухали минулого разу. Отож він зціплював зуби, щоб не заскреготати зі злості. Завваживши, що Една нудиться, не витримав:
— Я поспішаю, сер.
— Перепрошую, захопився.
Нумізмат винувато поглянув на втомлені лиця своїх співрозмовників, спритними пальцями поскладав монети у стовпчики — пенси, шилінги, американські центи, дістав з кишеньки своєї білої теніски плескатого комп’ютерика і миттю підрахував, скільки заплатити. Розрахувавшись, уклонився, попросив навідуватись до їхнього кафе і пішов радісною, пружною ходою, так, наче придбав хтозна-який скарб.
— Тепер у нас буде чим тут платити, — сказав Джеймс, ховаючи до кишені пачку банкнотів. — А то почуваєшся, наче безбілетний пасажир.
— А я почуваюся, як бабуся, — зітхнула Една, підводячись. — Мабуть, нездужаеться.
— Тримайсь, Мізинчику, знайдемо того фізика — і назад. Я також — як побитий пес.
Справді, цього разу вилазка в майбутнє давалась їм тяжко. їхні тіла ніби поважчали, підвестися ось із-за столика і то треба було чималого зусилля. Уже спускаючись у ліфті, Кук-Соммерс казав сердито:
— Уявляєш, найновіші досягнення науки, ну, ти ж чула лекцію, у нас там заперечують! Відкидають!
— Та ну їх, не звертай уваги. — Една буквально повисла на його руці. — Слухай, а чому ти не поголився? Щетина, як на вепрі.
— Ні, чого ж, я, здається, голився… — Джеймс торкнувся долонею бороди. — Ого! Це… Гм… Старіємо, Мізинчику, інтенсивно старіємо.
— То, може б, ми не заходили до лекційного залу? — позіхнула Една. — Давай вернемось, га?
— Ну, що ти, старушенціе, ми тут довго не затримаємось. Ні, ні, я мушу, що б там не було.
Оте «старушенціє» не сподобалось Едні, вона закрутила носом, але помовчала, була занадто перевтомлена і ніби сонна. їй хотілось одного — добрести до своєї квартири. Джеймс щось говорив про якогось ученого, інтерв’ю, а їй хотілося впасти і заснути. Холи, коридори, килими, по яких важко ходити, сходи… Чи цей лабіринт скінчиться коли-небудь?
Діставшись до лекційного залу, вона зітхнула з полегшенням: там нікого не було, тьмаві світильники над входами і виходами пунктиром охоплювали порожнечу. Отже, ніякої лекції…
Та Джеймс не хотів повертатися ні з чим. Лишивши Едну в залі, кинувся шукати когось із працівників і таки набрів на кабінет, в якому сидів за невеличким столиком зарослий дідок, схожий на Бернарда Шоу.
— Перепрошую, сер, — звернувся до старого. — Тут у вас минулого разу відбулася лекція… е-е… фізика… слабка взаємодія… Чи не допоможете мені зв’язатися з ним?
Дідок підвів голову і кинув на Джеймса погляд:
— Хіба ви не чули, що сталося? — Старий поплямкав губами. — Нашого славетного вченого знеславили.
Кук-Соммерс поблід, вхопився руками за краї столика, наче збираючись підняти і торохнути ним діда.
— Невже… невже його теорія виявилась неспроможною?
— Заспокойтесь, містер, присядьте. Отак. Ви, мабуть, не належите… до науковців, якщо досі не чули цієї сенсації?
— Я — фізик-теоретик, — гамуючи нетерпеливість, сказав Джеймс, — і хотів би…
— Цікаво… — Старий скинув бровами. — Ну, гаразд, трапляється… Так от, його формула слабкої ядерної взаємодії точно описує процес, до того ж надзвичайно елегантна, витончена. Це — формула-красуня!
— То що ж сталося? — прохопився Кук-Соммерс.
— Його обвинувачують, як це не дивно, в плагіаті.
— Невже такий учений…
Старий скрушно зітхнув:
— Це було так несподівано. Витягли на світ божий один із старих номерів журналу «Нью саєнс», в якому цю саму формулу опублікував… заждіть, пригадаю… ага — Соммерс! Здасться, Нобелівський лауреат… Джеймс Соммерс. Звичайно, вони могли зробити відкриття незалежно один від одного, мабуть, так воно й було, пріоритет тут ні до чого. Але, знаєте, знайшлися заздрісники… Роздмухали скандал. Серце вченого не витримало… — Дідок знову зітхнув. — А яка благородна була людина!
— Та-ак… — Джеймс підвівся, рвучко, знервовано підступив до столика. Очі йому палали, голос помітно дужчав. — Так от, формулу в тому журналі опублікував не Соммерс, а Кук-Соммерс, його син.
— Син? — скинув кошлатими бровами старий. — Уперше чую, щоб у генія і син був геніальний.
— Але це так… — зам’явся Джеймс. — Формулу цю опублікував син Соммерса — Джеймс Кук-Соммерс.
— Ніякого Кука! Там надруковано — Джеймс Соммерс, тепер я точно пригадав.
«Невже це Патрик підклав свиню? — подумав Джеймс. — Ну, зажди…»
— Саме Кук! — роздратовано вигукнув, ніби старий оглух.
— Та звідки ви знаєте?
— Ще б пак не знати! — зблиснув очима Джеймс. — Це ж я сам, я її опублікував! Розумієте — я!
На якусь мить дідок заціпенів, потім силувано посміхнувся:
— Чудасія, та й годі. Якщо це так… Вам мусить бути понад сто років, добродію!
— Завдяки щілині в часі, я зміг проникнути… Та хіба ви повірите?
Кук-Соммерс опік його таким поглядом, що старий зіщулився, злякано промимрив:
— Хоча, може бути… а чого ж… Чорна курка несе білі яйця… Суцільні парадокси.
Переляк старого потішив Джеймса. Гамуючи сміх, що не раз підступав йому до горла, обернувся і вийшов. Було прикро, що його переплутали із славетним татусем, але він цю помилку виправить, і його ім’я лишиться в історії фізики. Вже наближаючись до Едни, — вона задрімала в кріслі, — подумав про спадщину Нобелівського лауреата. Цілком можливо, що він — єдиний спадкоємець! А там же мільйони й мільйони… Треба тільки взяти метикованого адвоката.
— Ходімо, Мізинчику! — торкнув її за плече.
Една розплющила очі:
— Ну як? Щось нове є?
— Скоро станеш мільйонершею!
— Любий… — Една простягла руки і, підвівшись, обняла його за шию. — Придбаємо кондитерську?
— Ну, звичайно! Я перепрограмую Няумуко… Та що там кондитерська… Не той масштаб…
До тунелю тут було рукою подати, але обоє долали цей простір з натугою, важко дихаючи. Ось уже й Атланта проминули, а брунатному килиму, здається, не буде кінця. І навіщо така ворса? Наче трава чіпляється за черевики.
— О, ми заживем солодким життям… — говорив і говорив, нахиляючись до Едни, Кук-Соммерс. — Нащо мені та лабораторія? Або тобі — будівельна фірма?
Він говорив з якимось острахом, хоча в перспективі — спадщина Соммерса, спадщина леді Кук… Але радості не було, він навіть голос притишив. З кожним кроком іти ставало важче, неначе земне тяжіння подвоїлось чи навіть потроїлось.
— Чи ми дійдемо колись? — шепоче Една. — Я боюсь…
— Перестань хникати, Мізинчику, я теж сам не свій, але не боюся. Та й чого нам полохатись, чорт…
Якийсь тріск обірвав його мову. Стали як укопані, прислухаючись і роззираючись. По стінах і склепінню тунелю зміїлись чорні тріщини. Землетрус? У Лондоні?
Тріск припинився, та почало тьмяніти світло. Вони заспішили, як могли. Йшли, натужно дихаючи, мовчки; Една лівою рукою трималася за Джеймса, правою ж час від часу торкалася стіни тунелю, наче боялася збитися з правильного напрямку. Раптом сіпнула Кук-Соммерса за лікоть:
— Бачиш? Бачиш?
Ще кілька кроків, і він розгледів: біля отвору вовтузиться Няумуко, відламує шматки породи і шпурляє навсібіч.
— Няумуко, пропусти міс Едну, — прохрипів Джеймс. І до неї: — Швидше, швидше пролазь. Щілину затягує…
Робот звільнив отвір і став з того боку, простягнувши свої металеві руки навстріч дівчині. Кілька секунд, і Една, тривожно скрикнувши, опинилась біля Няумуко. Тим часом отвір так звузився, що Кук-Соммерс уже це міг протиснутись. Просунув голову і ледве встиг відхилитись назад.
— Няумуко! — заволав щосили. — Розширюй лазером!
Кілька разів зблиснув тонкий промінь і погас. «Невже розрядився? — промайнула страшна думка в Кук-Соммерса. — Не може бути…»
— Ламай руками!
Няумуко схопився за краї, що напливали по всьому периметру, але не зміг відламати й крихти. Просунув голову, намагаючись натиснути плечем, застряв, не зміг і поворухнутись. Ще мить, і страхітлива сила розпанахала його надміцне сталеве тіло, важка голова з половиною грудей бемкнула об підлогу біля Кук-Соммерса. Враз потемніло, він присів, обіпершись спиною об стіну, і вже не бачив, як стискується простір тунелю, як сходяться стіни і склепіння. Його згасаюча свідомість ще встигла прийняти сигнал звідти — крик, істеричний крик Едни. Та проаналізувати цей сигнал вмираючий мозок не зміг. Темрява, шум, зблиск…
«…на будівництві Барбікен-центру знову загуркотіли екскаватори і прохідницькі комбайни — поглиблюється котлован, прокладаються тунелі. На великій глибині в твердій породі будівельники натрапили на останки невідомої людини і рештки робота…»
ТЕЛЕГРАМКанал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками
Книжный Вестник
Бот для удобного поиска и скачивания книг
Книжный Бот
Свежие любовные романы в удобных форматах
Любовные романы
О психологии, саморазвитии и личностном росте
Саморазвитие
Детективы и триллеры, все новинки
Детективы
Фантастика и фэнтези, все новинки
Фантастика
ВКОНТАКТЕ