Лабіринт

Естафета життя

У присмерку великої зали овальний екран прогностичної машини здавався ілюмінатором, крізь який ці двоє спостерігали зоряний світ. Вони сиділи у зручних кріслах, ніби в космічному кораблі, неквапливо розмовляючи, як воно годиться батькові з дочкою.

— Я вже тобі розповідав, а зараз ти сама все бачиш. — Сивоусий батько кивнув у бік овалу, повного зірок.

— Те кулясте скупчення, тату, в мене в голові чи не з дня мого народження. Насувається і насувається… Всі вже давно до цього звикли.

— Ситуація змінилась, люба Соул. Скупчення, може б, і пройшло крізь нашу Зоряну систему, не порушивши її динамічної рівноваги, але… з’явився новий грізний фактор. Зверни увагу на отой блідий туманець з лівого боку.

— Так, бачу.

— Зараз машина покаже, що буде через століття.

У батьковому голосі почулися сумовиті нотки. Соул пильніше глянула на його стомлене обличчя. Враз щемливе відчуття ворухнулось у серці: старість, підступає старість… Може, тому він і проймається смутком?

— Астрономія вас, мікробіологів, не цікавить, — продовжував батько, — отож дещо поясню. Тут задача трьох тіл. їхня конфігурація змінюється під впливом гравітації. Ота воднева хмара неухильно рухається в напрямку до нашої Зоряної системи. Кулясте скупчення відіграє роль прискорювача. Ймовірність виживання нашої планети в цих умовах дорівнює нулю.

«Ось що його пригнічує, — подумала Соул. — Але ж ми й так приречені на смерть самим життям…»

— А може, все-таки… є шанс?

— Поглянь, як та хмара поглинає зірки і планети… Це хижий левіафан, який не знає жалю. А якщо висловлюватися науково, то це трете тіло захоплене двома іншими, які зближуються. Дія закону всесвітнього оновлення.

— Що ж, виходить, секта Чорної Троянди має рацію? Наближається кінець світу?

Батько тяжко зітхнув і деякий час мовчав, не відриваючи погляду від освітленого овалу. Внизу на екрані миготіли цифри — десятиліття близького майбутнього. Воднева хмара мчить із субсвітловою швидкістю. Ось через дев’яносто років крилом черкає їхню галактику… Сто сімдесят один рік — і рідна планета тоне в білому тумані… Температура катастрофічно падає, атмосфера зникає, замість неї водень, водень…

Нарешті обізвався:

— Сама ж бачиш — катастрофа невідворотна, і станеться вона через сто сімдесят один рік — прогноз точний, я вже перевіряв.

Голос його звучав рівно, монотонно, навіть байдуже. Соул аж здригнулася. Що це з ним сталося? Чи піддався апатії?

— А переселення… Невже немає ніяких проектів?

— Бачиш, дівчинко, хоч ми й вийшли в космос, але… — Він знову зітхнув. — До найближчого зоряного острова щонайменше сто світлових років. Світлових, розумієш? Якби кораблі помчали із швидкістю світла, тоді частина мислячих, можливо, врятувалася б. Та це нездійсненне.

— Отже, Чорна Троянда…

— І не думай, доню, про тих… панікерів, страхополохів. «Кінець світу! Розтринькуй життя! Хай панує смерть!» Гидке блюзнірство…

Батько вимкнув екран, у залі спалахнуло світло. І тепер Соул побачила: на обличчі в нього — ніякісінької апатії, очі зблискують енергією, аж сяють.

— Це серйозне випробування для нас. Мусимо знайти вихід із безвиході. Треба врятувати Життя! Зрозумій: це — наш обов’язок, наша місія…

Пружно підвівся з крісла, заходив по голубому килиму.

— Але ж ви кажете — альтернативи нема, то як же…

— Ні, я такого не казав, — махнув рукою батько. — Хоча ми, ну, твоє покоління, — останні на цій планеті, проте надія на збереження Життя є. Воно мусить відродитися в іншому місці, хоча й через мільйони років…

— Останні… — повторила Соул, аж тепер усвідомлюючи увесь трагізм становища. Провела рукою по чолу, ніби знімаючи павутину. — Не віриться. Невже так і буде? А я ж мріяла про сім’ю…

— Наш електронний мозок ще не підводив. Прогноз безпомильний… Хоч для нас і жахливий. Тут нічого не вдієш, це треба сприймати як належне і… братись за роботу.

— За яку роботу?! — скинулися в неї брови, а подиву в очах було стільки, що батько посміхнувся.

— Завдання… ну, як тобі сказати… — Він знову сів у крісло, повернувся до неї лицем. — За шкалою Часу виходить, що життя у пій Галактиці найперше з’явилось саме на нашій планеті. Тут найраніше створилось те сприятливе середовище, в якому спонтанно виникли живі клітини. Ніякої однієї праклітини не було, в бурхливому процесі Життя вони конденсувались мільярдами і — одночасно… Втім, цю теорію ти знаєш. Я хочу звернути твою увагу ще на один аспект… Різноманіття живих форм. Життєва енергія так і бурунить, втілюється то в рослину, то в тварину, комаху, птаха, то в мислячу істоту. Але подумай: якби цей процес був стихійним, то число живих форм було б нескінченне, і Природа являла б собою конгломерат випадковостей. Форми живих тіл ніколи б не повторювались, а, розпадаючись, давали б усе інакші й інакші конфігурації. Не було б видів. Насправді ж різноманіття живого кінечне, і розвивається воно згідно Закону Інформації, тобто — спадковості. — Він передихнув, облизав пошерхлі губи. — У мене таке враження, що хтось засіяв нашу планету, може, ті, що завершили свій життєвий цикл, — мислячі з іншої зоряної спіралі. Я над цим довго міркував… Засіяли… Передали нам естафету Життя…

Таким натхненним Соул його ще не бачила.

Говорив жестикулюючи, піднесено, швидко, ледве встигаючи за плином думок; наукові гіпотези розцвічував художніми образами, вдавався до метафор. В її уяві поставали картини інших просторів, інших часів… Ті мислячі не підкорилися обставинам, перекинули міст через океани років і… відродилися для нового життя!

— То, може, ми… і є вони? — прошепотіла Соул, вражена здогадом. — Інколи мені здається, тату, що я вже була…

— Я теж фіксував це відчуття. І не один раз. Може, це залишкова пам’ять? Як би там не було, але я переконаний, що існує всезагальна єдність Життя. У масштабах Всесвіту. Виноградна лоза оповиває Галактики…

Болісна гримаса з’явилась на обличчі дівчини, але тут же й зникла.

— Яка ж… конкретна програма?

— Оце діло. Я так і сподівався, молодчина. — В його очах з’явився теплий усміх, а в словах забриніла ніжність. — Коротко щодо програми. Ви у своєму науковому осередку методами генної інженерії створюєте таку структуру генетичного коду, яку можна буде вкоренити в анаеробні[1] бактерії. В тому коді мусите зашифрувати все живе… А я тим часом через Головне Наукове Товариство добиватимусь створення апаратів для доставки тих організмів у Далекий Космос… Сама розумієш, це не прості контейнери.

— Та інженери справляться… А от універсальний код…

— Стривай. Теоретично такий генетичний код можливий?

Повагавшись, Соул ствердно хитнула головою:

— Теоретично — так.

— Ну от і працюйте. Колектив у вас великий, дружний, завзятих дослідників та експериментаторів не бракує, то чого ж… Потрібні будуть додаткові кошти — звертайтеся, асигнуємо. Я тільки хотів би, щоб наслідки досліджень зосереджувались у твоїх руках. І ніяких розголошень, оскільки не виключена можливість ексцесів…

— Маєте на увазі Чорну Троянду?

— Авжеж.

Соул тяжко зітхнула, нервово закрила очі долонями і, не стримавшись, заплакала. Щемкий жаль до себе раптом переповнив їй серце. Усе ж пропало, полетіло шкереберть: її мрія про сім’ю, звичайні життєві радощі… Все, все розвіялось, як міраж…

— Що з тобою? — Батько прихилився до неї, обняв за плечі. — Ти нічого не втратила — чого ж так побиватися? Навпаки, твоє життя набуває он якого сенсу! Мислячі не зникнуть, чуєш? Ми відродимося під іншим Сонцем…

Знову й знову батько розповідав їй про перспективу, про Всесвіт як безконечну інформаційну систему, ще і ще раз науково обґрунтовував свою ідею естафети Життя.

— Все це — красиві слова… — схлипуючи проказала Соул. — А насправді — що ми можемо? Комахи… Ми — слабосилі комахи…

— Отакої! — почав сердитись батько. — Життя — це боротьба. І затям: нема в природі більшої сили, ніж мислячі!

— Абстракції, ілюзії.

Старий спохмурнів, аж вуса йому відстовбурчились. Ніякої логіки в доччиному мисленні! Щойно їй ніби все було ясно — і на тобі, майже істеричний протест…

— Послухай, доню, ти молода, сповнена сил, а що ж я повинен казати па схилі своїх літ? Уже давно мені перевалило за сто. Я охоче лягаю і з великим трудом устаю з ліжка… Скажеш, я своє вже прожив. Нехай і прожив. То навіщо ж мені впрягатись у тяжку роботу? Навіщо мені це напруження? Гадаєш, я не хочу спочинку?

Соул витерла хусточкою очі, тихо сказала:

— Пробачте, тату… Для мене це як грім з ясного неба.

— Заспокойся, не треба так розчулюватись. Учися керувати погодою своєї душі. Тут, певне, нам допоможе філософський підхід. Зневіра, песимізм — надто ядучий дим. Розжени його, і ти відчуєш насолоду весен і літ, осенів і зим свого життя. Нерозумно протиставляти себе Природі, важливо усвідомити: ми — учасники великого процесу Буття. Учасники — розумієш?

— Це я розумію… — Соул зітхнула. — Тільки от сам процес уривається…

— Треба мислити, дочко, ширшими масштабами. У Всесвіті процес розвитку живого ніколи не згасне. Ти скажеш: а звідки ви знаєте? Я відповім — інтуїція. Поки що інтуїція. А звідси й переконання: якщо ми пошлемо у час і простір інформацію про себе і всі живі форми нашої біосфери, — вона передасть естафету Життя. Код! Звістку в Майбуття можна послати лише в зашифрованому вигляді, не інакше. Ось наша альтернатива, наша трепетна надія.

— Отже універсальний код? — підвела голову Соул. — І за допомогою бактерій?

— Саме так.

— Мільйони комбінацій… Тату, я не знаю, чи під силу впоратись з таким завданням нашому колективу дослідників.

— Треба, — твердо сказав старий. — Йдеться ж про існування самого Життя! Звичайно, я, керівник Головного Наукового Товариства, міг би просто зобов’язати вас включити цю тему до поточного плану… Але тут потрібен ентузіазм, пошук.

— Ну що ж, — підвелася Соул. — Тяжкий шлях, та… — І не доказала: до горла знову підкотився клубок.

— Я знаю, ти зараз подумала про особисте щастя. — Батько поклав руки їй на плечі. — Але велика мета — хіба це не саме щастя?

— Так, тату… — Вона прихилилась до його широких грудей.

— Ну то йди, і відразу беріться за роботу.

Поцілував у чоло і легенько підштовхнув до виходу.

Сірий, похмурий ранок. Німа, гнітюча тиша. Ще лежачи в постелі, Соул відчула: щось у світі сталося. Насторожена, але якась байдужа, неквапливо підвелася з ліжка. У спальні холодно. Притримуючи сорочку на грудях, підійшла до вікна, розсунула штори і з подивом побачила… кригу. Так, на рівні третього поверху, сягаючи середини вікон стояла суцільна крига. Важенна, сизувата, без полиску, вона заповнила весь простір поміж будинками. Певно, вночі залило, потім замерзло. Якщо посуне — зріже будинок, знесе геть.

Дивно, як же це трапилося, що вона нічого не почула? Справжній потоп! Невже так тихо, безшумно прибула вода? І ніде нікого. Тиша, глуха тиша. Щось у ній причаїлось, якась невиразна тривога, Соул не дослухається до того, її ще хилить на сон. Позіхнула, зашторюючи вікно, та й почалапкала до ліжка. Ах, як приємно забратися під ковдру!

Прокинувшись, дівчина виглянула у вікно — ніякої криги не було, на подвір’ї гасали діти, вулиця повнилася рухом. Ну, звичайно, наснилось чи привиділось… Мабуть, таки перевтомилася. Ну, що ж, сама винна: і колеги, і навіть батько радять хоч вихідні викроювати, а вона так заповзялась, що й вечорами працює. Вже третій рік не має спочинку. Та от і сьогодні: і науковці, і техперсонал — усі відпочивають, тільки не вона. Бач, її тримає робота… Чи, може, марнославство, підсвідоме бажання залишити слід в Історії, яка сама зникне без сліду? Невже без сліду?

Раніше Соул над цим не замислювалась, працювала — і все. А зараз… Чи займалась своїм туалетом, чи готувала сніданок, — внутрішня дискусія не припинялась. Запитання — дошкульні, нещадні — виникали спонтанно, вимагали відповіді. Якщо планета і все живе на ній приречене, доскіпувалась логіка, то навіщо ти з таким завзяттям убиваєш час, який тобі лишився? Який у цьому сенс? «Навіщо та навіщо», — сердилась дівчина, губи їй сіпались, брови насуплювались, а мозок гарячково шукав пояснення, думки шугали, як птахи в небі: у світі с вища логіка, інші інтереси… Мабуть, її любий вольовий татусь має рацію: виноград Життя проростає крізь Галактики, це неспинний процес…

Раптом прозвучав сигнал. Хто міг навідатися без попередження?

Соул, торкаючи долонями зачіску, пішла в хол, але на дверному екрані не побачила навіть тіні. Розсунула двері — теж нікого. Може, сигнал їй причувся? Хотіла вже ступнути на контакт, прикритий килимком, коли в око впав якийсь темний клубок. На мить отерпла: чорні троянди! їй принесли чорні троянди! Ось воно що…

Машинально взяла пластикову вазу з тими похмурими квітами і сама не своя вернулася до вітальні. Двері зачинилися за нею так, наче ляснув постріл. Чорні троянди — вирок чи попередження?

Дивилася на пухнасті, чорного оксамиту пелюстки — вони притягували, гіпнотизували. Дівчині здавалось, що разом із густим ароматом вона вдихає жорстку радіацію небезпеки, невідворотної біди. Сказати батькові? А чим він зарадить? Тільки рознервується…

Обізвався відеотелефон — аж кинулась з несподіванки. Страх? Уже обступає страх? Полегшено відітхнула, побачивши на екранчику обличчя подруги. До апарата підійшла так, щоб затулити вазу — навіщо їй бачити ті квіти? Хоча… Ні, вона розповість їй при зустрічі.

Фанні запрошувала трохи розважитись у парку, все-таки сьогодні день відпочинку, а в неї он такий стомлений вигляд, темпі кола під очима, не можна ж так нехтувати здоров’ям. Там буде цікава компанія, один гарний хлопець давно вже хоче з нею познайомитись. О, це справжній красень, інтелектуал, якщо й цього разу вона відмовиться, то всіх образить смертельно, а та злощасна лабораторія один день перечекає, нічого з нею не станеться, штами не пропадуть, адже є спостережники…

«А чому б і справді не зробити паузу? — подумала Соул. — Може, й напруження спаде, позитивні емоції, зміна вражень заглушать тривогу».

Прогулянка серед натовпу дерев і кущів була напрочуд цікава й весела.

— Ти мабуть, забула, яке й небо над нами! — сміялася Фанні. — Все нидієш у своїй лабораторії.

— Е, ні, — заступився за Соул красень, з яким її оце познайомили, — нидіти, бачу, не в її натурі, правда ж? — і поглянув у вічі проникливим поглядом. Не ждучи, що вона скаже, провадив далі: — Генна інженерія — це ж творчість, та ще й яка! Генетики перебирають на себе прерогативу самого господа-бога.

Соул приємно було слухати юнака, їй імпонувала його легка іронія, несподівані повороти думки.

— От ми, художники, теж творимо. На площині зображуємо тримірність, глибину, викликаємо у глядача враження об’ємності. Але це ж ілюзії! А генетики доповнюють природу новими, цілком реальними витворами.

Соул, м’яко усміхаючись, заперечила:

— Е, не кажіть. Створити ілюзію — хіба не чаклунство? Мені, скажімо, Легше вмонтувати ген у спіральку, аніж намалювати пейзаж. З цієї причини я витратила багато зусиль, щоб перебороти комплекс неповноцінності.

— Але ж ви себе знайшли? — спитав художник.

— Генетика мене знайшла, — усміхнулась Соул.

Їй було весело, голосно сміялась, та коли в уяві раз по раз висвітлювався букет чорних квітів, — хмурніла, блиск очей пригасав.

— Ви чимось стривожені, Соул? — спитав художник, заглядаючи їй в обличчя. І дівчині сяйнуло: знає!..

— Та я… просто відвикла гайнувати час.

— Невідомо, скільки нам відведено часу, — зітхнув красень. — І чи можна його продовжити…

— Можна, можна! Природа компенсує нам витрачений на розваги день! — защебетала Фанні. — Згідно із всезагальним законом компенсації, винайденим особисто мною!

— Жарти жартами, а взагалі… — обізвався небалакучий подружчин супутник, якого Соул про себе назвала Мовчуном, — відпочивати вміють не всі.

— Тобто? — спохопилась Фанні.

— Ти от вважаєш, що Соул відпочиває…

— А хіба ні?

— Авжеж, ні, — силувано посміхнувся Мовчун. — В її мозку весь час прокручується якась проблема, чи не так, Соул?

«О боже, невже телепат? — Дівчина кинула на нього насторожений погляд. — Тому ж він і мовчав, зосереджувався».

— Ви маєте рацію, — відповіла. — Повністю відключитись важко, інерція мислення… знаєте… її не так просто зупинити.

Мовчун щось хмикнув, а Соул, підтримуючи розмову з художником, думала про «інерцію мислення». Треба навчитися переводити її у підсвідомість — там уже ніхто не намацає… Безсмертя — ось над чим вона ламає голову останнім часом. Це — проблема з проблем… Чому людина смертна? Все залежить від одного, лише від одного запису в спадковому коді. До чого, власне, все зводиться? На фермент, який відповідає тільки за поділ статевих клітин, покласти відповідальність і за соматичні клітини. Перемістити; вмонтувати. От і все. Ніякого старіння, а отже, й смерті людина не знала б… І дарма, що планета приречена! Адже виноградник Життя зазеленіє на іншому ареалі… в майбутньому…

Їй аж дух перехоплювало, коли уявляла: крізь холодний безконечний простір, наповнений усілякими силовими полями, пройнятий видимим і невидимим промінням, мчать грудочки Життя, запаковані в надійні контейнери. І якщо їй пощастить… Люди майбутнього будуть безсмертні!

— Ви знову за своє. — Мовчун поглянув на Соул колючим поглядом. — Подумки докінчуєте свою роботу?

— Подумки? — Соул усміхнулася, хоч її обсипало холодом. — Там потрібно маніпулювати із живим матеріалом.

— Перестань доскіпуватись, — Фанні взяла свого кавалера за руку, і вони подалися в глиб алеї.

Несподівано виринув здогад: Фанні зв’язана з Чорною Трояндою. Фанні, найближча подруга… Чи, може, цей художник? Чи Мовчун? А може, вони всі змовилися проти неї?

Озирнулася навколо — дерева стоять похмурі, кущі збирають темінь, і ніде не видно й душі — справжнісінька пастка. Фанні зі своїм другом попереду, художник трохи відстає… Тікати?

Ноги їй враз обм’якли, і Соул, щоб не впасти, сіла на траву.

— Сидіть, не ворушіться!

Художник вихопив із широкої кишені піджака блокнот, з другої — пачку кольорових олівців і, стоячи, почав малювати.

— Якби ви знали… в цій позі… Наче біла квітка на зеленому!

— Слава богу, хоч не чорна… — знічено посміхнулась Соул.

Нервове напруження почало спадати, дівчина вже подумки дорікала собі: це ж фобії, безтілесні примари страху обступили її душу, а вона піддалася… Мабуть-таки, нервове виснаження дійшло критичної межі. А Фанні молодчина… Свіже повітря, нові враження… Художник справді цікавий… Невже я йому подобаюсь? А як же передати майбутнім поколінням хист до малювання? Кожна нормальна людина має художнє чуття…

— Погляньте, Соул. — Художник простягнув їй блокнот. — Якщо погодитесь позувати… Хотів би написати портрет.

Не підводячись, дівчина розглядала ескіз. Лінії динамічні, енергійні, отже, та хвилинна слабкість на обличчі не відбилася, і ніякого страху, а то він зафіксував би обов’язково.

— Гарно, але… ідеалізовано.

Художник допоміг їй підвестися, ще кілька хвилин вони вдвох розглядали ескіз.

— Ідеалізація? Ніскілечки! — запально вигукнув художник. — Я не фальшую, отака ви є: дівчина рідкісної вроди.

Соул, звичайно, заперечувала, і це було щиро: вона себе майже не знала, за роботою їй ніколи й угору глянути, не те що в люстро, але від слів художника теплі хвилі пробігли по тілу. Які приємні дотики його пальців до її руки!

На доріжці знову з’явилася Фанні, але чомусь сама. Розгублений вираз її обличчя одразу ж стривожив Соул. Вона заспішила навстріч подрузі.

— Що сталось?

— Та, власне, нічого особливого… — ніяково посміхнулась Фанні. — Він ненадовго… у справах…

— Ти щось недоговорюєш. У яких справах? Може, посварились?

— Та ні, справді він подався… Щось термінове… — вже лагідніше промовила Фанні і додала, дивлячись на художника: — Побіля Ажурового мосту.

Соул пополотніла: там, одразу за Ажуровим мостом, їхня лабораторія!

Безпорадно і водночас благально поглянула на подругу і на художника:

— Я мушу теж відлучитися!

Оце «відлучитися» пролунало чи не на весь парк.

— Що з вами? — Художник вхопив її за обидві руки. — Заспокойтеся.

«Значить, так і є, — майнула в неї думка. — Змова, Чорна Троянда… Яка ницість!»

Відчайдушно рвонулася в бік магістралі. Була така обурена, що ніякого страху вже не відчувала. Одна думка палила їй мозок: лабораторія в небезпеці! Той понурий тип уже, певно, там…

— Зажди, Соул! — гукала Фанні. — Ми з тобою!

Соул побігла ще прудкіше.

— Що за паніка? — обурювався художник.

А Соул — поза кущами, поміж деревами — птахою летіла до рятівної магістралі. Ось уже вилискують рухомі стрічки, ще зусилля — дівчина скочила на крайню. Помітивши, що загубила один черевик, скинула й другий. Було ніяково босій, та вона не зважала: в голові боляче дзенькали дзвони тривоги: лабораторія! Лабораторія! Невже вся їхня праця пішла прахом?! Прокляті дебіли…

Перебігла на найшвидшу стрічку, але не вхопилась за поручень, не стояла, як інші, а пробиралась поміж людьми все вперед і вперед. Ех, чи встигне?.. Огидний Мовчун… От би застукати!

А що вона може вдіяти — про це й гадки не мала.

Рухома траса скінчилася. Вже тьмяно поблискують високі вікна лабораторії. Наче ніякого руху.

Серце мало не вискочило з грудей, коли тихо ступила до входу. «Двері прочинені, зумів-таки відімкнути. Ну, та сейфів не відчинить!..»

З порога Головного Залу одразу побачила двох: Мовчун лежав ліворуч під стіною, стискаючи в зігнутій руці тонку цівку зброї, а незнайомий сидів біля сейфів, тримаючи на колінах чорну скриньку. Один з одного не зводили очей.

— Обережно, Соул! — гукнув Мовчун. — У нього вакуумна бомба! Та він у мене на прицілі.

Соул стрепенулась, простягла руки вперед — білі пальці ворушилися від нервової напруги — і рушила до того, що з бомбою… Певне, була в її очах якась демонічна сила, бо, глянувши на неї, терорист мовби закляк. Пошепки вимовляла давно забуті формули, яких навчив її, ще студентку, Великий Психолог.

Вражений Мовчун побачив, як патлата голова терориста почала хилитися на груди; руки, що лежали на чорній скриньці, в’яло зсунулися, ще хвилина — тіло диверсанта зовсім обм’якло і впало на підлогу. Мовчун одразу скочив на рівні ноги і кинувся до скриньки. Обережно відніс її вбік, прислухався, чи не цокає годинник, полегшено зітхнув:

— Не встиг, мерзотник. Якби ми запізнилися на кілька хвилин, від лабораторії нічого б не лишилося. А ви паралізували його на смерть?

— Та ні, за годину — дві прочумається.

Обличчя в неї побіліло, а попід очима проступили синці.

— Вам треба відпочити, Соул. Де тут у вас відео?

Соул здивувалась, побачивши на екрані… батька.

Мовчун сказав щось про «небезпечну ескалацію», чергову невдачу Чорної Троянди, а наприкінці підкреслив «просто-таки відчайдушне втручання Соул».

— Підійди ближче, Соул, — обізвався з екрана батько. — Хвалю, не розгубилася. О, та на тобі лиця нема!

— Багато втратила праенергії…

— Не падай духом, закінчите програму — відпочинеш. І не треба на цьому зосереджуватись, зрозуміла? Робота — найкраще джерело енергії. — Старий спробував усміхнутись.

Соул відчула за собою чиєсь дихання, краєчком ока побачила художника і Фавні. На мить їй стало ніяково.

— Ми пройшли більше, аніж лишилось… От якби ще обіцяний мікроскоп…

У вухах Соул зненацька зашуміло, перед очима засіріла мла, і навіть власний голос звучав глухо, як за стіною. Хотіла ступнути до крісла, та забракло сили. Відчула міцні руки художника, що не дали їй впасти. Передихнула і аж тоді докінчила:

— Мені здається… якщо там… колись… з’являться хороші люди… то ми попрацювали не марно.

Батько щось відповів, щось запитував у Фанні, давав інструкції молодим людям, — Соул не дослухалась, її огорнула дрімота, дівчині приємно було відчувати тепло чоловічих рук, думки плутались: гени… фермент… безсмертя…

Так і заснула.

Озеро було напрочуд спокійне — жодної хвильки! — і Соул, що сиділа на носі човна обличчям до всіх, здавалося, ніби вони пливуть у небі. Он далеко внизу біліє хмарина. З кожним порухом весел вона гойдається, от-от хлюпне через борт.

Соул тішиться, як дівчинка. Ця біла хмарка, що нагадує далеку галактику, і золотий від осіннього сонця ліс на тому березі, такі любі обличчя друзів, — усе бадьорить, улагіднюе душу. От тільки вимушена бездіяльність… «Новий мікроскоп буде готовий не раніше, як через півроку, — сказав батько, — а тобі треба зміцніти…» Він, звичайно, має рацію, сутичка з диверсантом таки відбилась на нервовій системі, але ж і байдики бити…

— Соул знову думає про генетичні коди, — обізвався Мовчун.

Художник, налягаючи на весла, запитливо поглянув на неї.

— Коли впораємось з програмою, тоді… — Хотіла сказати щось веселе, але не вийшло, голос, несподівано для неї, пролунав кволо й сумно; всі знітилися.

— Ну… а багато ще лишилося? — спитала Фанні з корми. І додала, ніяково усміхнувшись: — Якщо це не таємниця.

— Які від вас таємниці? — знизала плечима Соул. — Програма, власне, завершена. Ми хотіли тільки внести ще деякі корективи до формули «Людина і біосфера». — Соул махнула рукою. — Все оце природне середовище зашифроване і відновиться… у сприятливих умовах.

— Як це може статися? — скинув бровами художник.

— Наші космічні кораблі, наповнені таким делікатним вантажем, шукатимуть планету з відповідними параметрами, вони так запрограмовані.

— А може трапитися… така планета? — з острахом докинула Фанні.

— Батько каже: в доступному для спостережень Всесвіті ймовірно є три мільйони планет, подібних до нашої…

— Якби ж то! — вигукнула Фаяні.

— І що далі? — не перестаючи працювати веслами, спитав художник. — Припустімо, наші апарати знайшли потрібну планету і засіяли її спорами життя…

— Далі почнеться генезис біосфери — ареалу для мислячої людини… Піде процес орозуміння середовища, виникне ноосфера… Тобто відбуватиметься інтенсивна взаємодія людини і біосфери. І от хотілося б посилити потенціал мислячих. Як тільки сконструюють новий мікроскоп…

— Що означає «посилити?» — поцікавився Мовчун.

— Продовжити життя людини. — Соул передихнула, глянула на друзів проникливим поглядом. — Продовжити… до безсмертя.

— Ого! — Фанні аж підскочила, і хоч вона була дівчиною тендітною, човен добряче хитнуло. — Оце так!

Але її захоплення поділяли не всі.

— Ви гадаєте, що їм саме безсмертя не вистачатиме для повного щастя? — Художник поклав довгі весла, наче птах згорнув крила. — Я читав фантазію про безсмертних, їхній долі не позаздриш. Стомилися від плину життя, отупіли, цілковито деградували.

— Правильно, в тій ситуації інакше й не могло бути, — поблажливо посміхнулась Соул. — Адже там ідеться про окремих безсмертних, випадкові мутації. А ми хочемо безсмертя не для поодиноких, а для всіх людей, для всієї популяції.

— Та це ж золота мрія! — знову з піднесенням вигукнула Фанні.

Мовчун, обіпершись ліктем об коліно, подався вперед і тепер був схожим на коршака.

— Ну, це з якого боку подивитись, — сказав насупившись. — Людство, якщо воно десь… засіється, і так буде безсмертне. А процес передачі життя новим поколінням — найефективніший шлях розвитку. Інакше — застій, регрес.

— Що ви таке говорите? — невдоволено мовила Фанні. — Ти їх не слухай, Соул. Ба, які мудреці знайшлися. Безсмертя — це ж чудово!

— А ти уяви собі… — Мовчун повернувся обличчям до Фанні, хитрувато посміхнувся. — Уяви, що перед тобою вічність. Як би ти жила?

— О, — дівчина взялася в боки, — ти б за мною упадав сто років, ні, щонайменше — тисячу! Аж доки не заговорив би про кохання.

Усі засміялися, навіть Соул. У Мовчуна заблищали очі:

— І разом марнували б час. І так в усьому. Куди, мовляв, спішити? Ще встигнемо!

— Якщо серйозно, любі дівчатонька, — знову взявся за весла художник, — безсмертя спричинилося б до застою, і тут немає чого поправляти Природу. От якби додати совісті, чесності…

— Так, цих моральних якостей ніколи б не було забагато, — зітхнула Соул. — Але генами вони не передаються. Що ж до регресу за умов безсмертя, то я не можу погодитись з такою категоричністю… Творча основа людини визначається не лише запасом часу…

— Справедливо, Соул! Не поступайся, ідея твоя прекрасна! — проголошувала Фанні. — Відомо ж бо, що той найрозумніший, хто сам знає, що йому робити.

Дискусія, неначе вир, втягувала усіх до своїх глибин, та Соул більше мовчала, відбуваючись кволою посмішкою, їй просто бракувало сили, навіть ця прогулянка не допомогла. Аргументи художника і Мовчуна відфутболювала Фанні, аж ніяк не турбуючись про логіку заперечень. «Ні, це ні в тин ні в ворота! — вигукувала вона. — Не треба каламутити воду!»

Молодики тільки розводили руками.

— А що, нічого сказати? — торжествувала Фанні. — Тож схиліть голови і визнайте…

Мовчун милувався своєю галасливою нареченою, пасучи очима її вихиляси, і це їй вочевидь подобалося. Художник знову покинув весла і вже заходився малювати, коли почувся шум мотора — до них мчав катер. Олівець застиг у руці… Всі повернули голови у той бік, звідки линуло металеве дзижчання. Соул одразу впізнала білокрилу батькову «Чайку». Що ж трапилось?

Катер описав дугу і майже впритул наблизився до човна, розгойданого хвилею. Соул насторожено поглянула на батька, що стояв на борту, тримаючись за поручні,— напружений і тривожний.

— Що сталося? — не витримала Соул. — Від передчуття біди стиснулося серце.

— Є новини.

З катера перекинули дощаний місток, і всі четверо швидко перейшли на борт «Чайки». Човен було взято на буксир.

— Так от, — почав керівник Головного Наукового Товариства, коли всі зайшли до каюти і посідали в кріслах, — ситуація вимагає негайно здійснити Великий Запуск. Необхідно вже сьогодні завантажити три наші ракети біоматеріалом, щоб вони могли стартувати не пізніше, як опівночі…

Соул з подивом дивилася на батька.

— Чого раптом такий поспіх? Адже ви добре знаєте — Програма не завершена. Без мікроскопа ми не змогли перебудувати генний ланцюжок.

— Мікроскоп буде ще не скоро, — зітхнув батько, — а війна…

— Війна?!

— Так, оголошена готовність номер один, війна може вибухнути не сьогодні — завтра, і тоді…

— Яке божевілля! — вигукнула Фанні. — Невже наша цивілізація скінчиться так ганебно?

— З хаосу ми вийшли…

— Безглуздя!

— Ясно, що найпершого удару буде завдано по ракетодромах, отже, мусимо поспішати. — Батько обвів поглядом присутніх. — Сподіваюся, ви допоможете?

— Звичайно, — відповіли молодики.

«Війна… Руїни і смерть… Але це ж не стихійне лихо! Мислячі… Усе ж від них залежить, — скрушно подумала Соул. їй хотілося заплакати з розпачу. — Безсмертя… Невже воно не судилось людині?»

— А я ж так мріяла… — сказала з гіркотою.

— Нічого не вдієш, дочко. — У батьковому голосі бринів глибокий жаль. — І наші нащадки матимуть своїм привілеєм смерть…

Соул зовсім ослабла, не мала сили й говорити, тільки дивилась на всіх повними смутку очима. Відчувала спустошеність і порожнечу. Навіть закохано-тужливий художників погляд не зворушував її душі.

З катера кволу дівчину довелось виносити на руках.

…Її останній подих відлетів, мабуть, одночасно з тими ракетами, що в гуркоті і громі стартували з космодрому в міжзоряний простір, несучи насіння Життя.

Діти одного Сонця

Невеликий електрокар обтічної форми, забравши пасажирів з космічного корабля «Аеліта», який щойно повернувся з Марса, рушив у напрямку приземкуватого вокзалу космодрому. Туди ще було далекувато, а вже виднівся гурт зустрічаючих біля входу, здебільшого — жінки з букетами квітів у руках. Чорніли триноги телевізійних камер: повернулась комплексна експедиція, звичайно ж, телеглядачам цікаво.

Костянтин Федорович Новик, посивілий за ці роки чоловік, напружував зір, щоб швидше побачити свою Олену, вирізнити з гурту її милу постать. Йому здавалось, що електрокар повзе, як жук, що пішки можна було б дійти набагато швидше і взагалі час ніби загальмувався. На очі йому напливали сльози, в грудях спирало віддих, а думки переганяли одна одну: як то вона — чи здорова? Сам він за п’ять років на Марсі постарів, може, на цілих двадцять. Нелегкий політ, інтенсивна праця на розкопках, та ще й у скафандрах, тяжка хвороба добре-таки підірвали йому здоров’я. Борода побіліла, і товариші прозвали його марсіанським аксакалом, хоч і самі… Правду кажучи, Костянтин Федорович і зараз почувався не дуже, та це він відносив на рахунок земного тяжіння, від якого вони зовсім одвикли. «Мине період адаптації, — бадьорився Костянтин Федорович, — і з марсіан ми знову станемо землянами, землянами з марсіан…»

Він аж кинувся, помітивши, що починає дрімати. Отакої! Заснути перед зустріччю! Озирнувся — усі сидять принишклі, зосереджені, тільки «холера ясна», тобто Микола Рудий, розтягує свої тонкі губи в іронічній посмішці. Чи помітив, як він клюнув носом? А Олена, хоч і не займається археологією, буде, певно, здивована… Хоча б уже скоріш…

— Увага! Водій електрокара, поверніться забрати залишений на борту пакет.

— Холера ясна! — буркнув Микола Рудий. — Так ми ніколи не доїдемо.

Звичайно ж, усім не терпиться якомога швидше зустрітися зі своїми рідними, але тут обставини беруть верх над бажаннями. Костянтин Федорович лише зітхнув, коли при розвороті електрокара будинок вокзалу, а з ним і барвистий гурт зустрічаючих зникли з очей. Нічого страшного: збільшується час на адаптацію…

Олена — ставна молода жінка — сиділа, закинувши ногу на ногу, маленькими ковточками попивала каву, жартувала й сміялася, намагаючись приховати душевне сум’яття. Навіть наспівувала давню пісеньку:

Вона відмовляла його від експедиції з самого початку, як тільки він похвалився, і тепер, перед самим від’їздом, теж не відступалася:

— Розкопки на Марсі? Безглуздя!

Костянтин поглядав на її примружені очі, пухкі губи, що ніжно торкалися порцелянової чашечки, і думав, як то йому буде тяжко без неї — любого Оленятка. Ще ж немає й року, як вони одружилися. Але про те, щоб відмовитись від марсіанської мандрівки, він, звичайно, і думки не допускав.

— Поясни їй хоч ти, Михайле, — звернувся до свого найближчого друга, запрошеного на прощальну каву. — Може, вона з тобою згодиться.

Михайло — широкоплечий бородатий молодий чоловік — поглянув на Олену, осміхнувся, потім, прибравши серйозного вигляду, сказав:

— Якщо відверто, Костю, я теж маю великі сумніви. Сама твоя гіпотеза… надто хистка.

У Новика підскочили брови: досі Михайло не висловлювався про його марсіанську гіпотезу, і це сприймалося, як мовчазне схвалення.

— От бачиш, і Михайло! — підхопила Олена. — А ти затявся… Доводь свою правоту на Землі!

— А хіба я не доводив? — заперечив Новик. — Аналіз нових олдовайських[2] знахідок відсунув появу гомо сапієнса ще на мільйон років… Цю загадку можна розгадати лише на Марсі.

— Ну чому, чому саме на Марсі? — Олена із стуком поставила чашечку на блюдце.

— Тому, що в нашій Сонячній системі найраніше склалися умови для виникнення життя саме на Марсі, — спокійно відповів Новик.

— Але ж там не знайдено навіть мікробів, поверхня цієї планети стерильна, — заперечив Михайло.

— Не забувай, що марсіанська атмосфера мільйони років зазнавала дисипації[3], і ультрафіолетове випромінювання Сонця безперешкодно робило свою справу. Звичайно, після такої обробки поверхня буде стерильною. А от у надрах, я вважаю, можна знайти останки… гомо сапієнсів.

— Аякже, так вони на тебе і чекають! — перебила Олена.

— Якби всі були такі скептики, як ви з Михайлом, то мене нізащо б не включили до складу експедиції.

Михайло запалив сигарету і, солодко затягуючись, сказав:

— Я знаю, дехто в Академії схильний підтримувати теорію про марсіанське походження людства. Але ж ні ти, ні хтось інший не пояснили того факту, що… гм… нащадкам тих марсіан, які нібито переселились на Землю, довелося пройти школу палеоліту, потім міді і бронзи… Чому так сталося?

— Нічого дивного, що в моїй гіпотезі ще є чимало темних місць. Було б дивніше, коли б їх не було. І оце теж: чому вони, або їхні нащадки, змушені були починати з нуля? Поки що ми не маємо однозначної відповіді. Можливо, перше покоління прибульців не змогло адаптуватися і загинуло, адже параметри Землі — тяжіння, сонячна радіація, атмосфера і гідросфера — істотно відрізняються від марсіанських. Залишилися, скажімо, діти, підлітки, у яких поступово виробилися пристосувальні реакції. Зрештою, не можна виключати і катастрофи. Так що…

— Все одно, білими нитками шито! — кинула знервовано Олена. — Де ж їхній космічний флот? Не знайдено ж і уламочка!

— Ти не уявляєш, люба, що таке мільйони років, — лагідно зауважив Новик. — Такий потужний агрегат, як Земля, здатний перемолоти не те що дрібні космічні кораблі, а навіть велетенські міста. Для Вавілона, скажімо, вистачило якихось дві тисячі років. А мільйон чи п’ять… Якби жителі покинули найбільше місто Землі — Мехіко, воно б зникло без сліду, дарма, що розташоване на висоті понад два кілометри. І потім — деякі сліди все ж таки лишилися…

— Баальбекська веранда? — обізвався Михайло. — В цю схему вона не включається. Це не такий уже стародавній об’єкт і споруджений не з метою космоплавання.

— В кожному разі, ви, — Новик перевів погляд з Олени на Михайла, — мусите визнати: взяти участь у цій експедиції — це мій моральний обов’язок.

— Ох, якби я могла, то прихилила б Марс до Землі… — зітхнула Олена. — Ти от говориш про мільйони, а мене страшать кілька років…

— А… не можна було… вам обом? — запитав Михайло.

— Не схотіла. — Новик окинув дружину радісним поглядом. — А я й не наполягав. Сам розумієш: скарб треба берегти. Гадаю, п’ять років промине — й оком не змигнеш.

— І все-таки, — вів своє Михайло, — я глибоко переконаний, що колискою людства є Земля і тільки Земля.

— Надворі космічна ера, — заперечив Новик, — а мислення у нас… приземлене. Якщо твою формулу розширити, все стане на свої місця: колискою людства є Сонячна система і тільки вона.

— Е, ні, — заперечив Михайло, — я не хочу включати жодної іншої планети. Я — землянин до останньої клітини. Такий феномен Природа створила у мить натхнення… Отак вони сперечались, відшукуючи аргументи з різних наук про Землю і Космос, але найшла коса на камінь, кожен обстоював свій погляд. Олена, зрозуміло, тягла руку за Михайла, марно сподіваючись, що чоловік передумає і відмовиться летіти. Проте Новик був непохитний, вважав цю експедицію головною подією свого життя, говорив про «внесок в науку», моральний обов’язок, поклик долі тощо.

— Ну що ж… — Олена якось безпорадно усміхнулася. Була схожа на маленьку дівчинку, якої цурається батько. — У такому випадку побажаймо успіхів у безнадійній справі нашому впертому «марсіанинові»!

Костянтин Федорович помітив, як затремтіли її губи.

— Дякую, Оленятко! — сказав бадьоро, щоб заспокоїти її й себе. — А якщо будуть якісь труднощі… — Обернувся до Михайла: — Я сподіваюся, ти виручиш, допоможеш?

— Авжеж. — Михайло знітився, він мало знав Олену, а вдома у них був оце вперше. — Не май сумніву…

Коли через кілька днів прощались на космодромі, Новик міцно обняв свого друга і ще раз попросив піклуватися про Олену. А вона стояла така беззахисна, потемніла з лиця, що в Новика замлоїло у грудях. В останні хвилини казав їй заспокійливі, ніжні слова, та позбутися тривожного передчуття так і не зміг..

Піщана буря — явище на Марсі не рідкісне, проте, коли усе навколо заволокло оранжевою млою, двоє дослідників у скафандрах, обвішаних інструментом, були заскочені зненацька. Міріади піщинок запорощали по шоломах та окулярах.

— Холера ясна! — почувся в навушниках голос Миколи Рудого. — Може, повернемось?

Зупинились, розглядаючись навколо. Крізь піщані хвилі, що набігали одна на одну, бази не видно, а гори, до яких вони прямували, бовваніли неподалік. Світло скаламутилось, сонячне кружальце зникло, можна заблукати. І хоч запаси води і кисню достатні, але все ж таки…

— Давай, мабуть, дійдемо, — сказав Новик, — тут рукою подати. Переждемо. Тільки треба зв’язатися.

Рудий не заперечував, розмотали свої «ласо» і, з’єднавши їх защібками, почовгали по сипучому піску.

Під крутою горою знайшли собі прихисток. Піщані потоки тут робили траєкторію, як ото водоспади на далекій Землі, отож, розташувалися під ними, вирішивши чекати, скільки буде можливо. Ці марсіанські бурі ще недостатньо вивчені, свою безглузду роботу — пересипання мільйонів тонн піску з одного місця на інше — вони провадять інколи цілими тижнями, а найчастіш — кілька годин. Та ось удалині загримів грім, — певна ознака, що буря дійшла свого піка, скоро почне стихати.

«Дивовижна планета, — думав Костянтин Федорович, сидячи плече в плече зі своїм колегою. — Природа не додала їй, може, кілька відсотків маси. А то квітувала б, як і Земля. Чи, може, екологічна катастрофа сталася внаслідок термоядерної пожежі? Колись наука відповість на ці запитання… А розкопувати треба десь тут, у гаданих місцях поселень. З оцих гір витікала річка, поруч — берегова лінія колишнього моря. Ох і здивується ж Олена, коли я знайду рештки Розумної істоти! Відсутність вологи в грунті і в атмосфері — сприятливий фактор для збереження…»

Якщо по щирості, Новик намагався заспокоїти себе. Опинившись на Марсі, побачивши мертву піщану пустелю, він трохи охолов, упевненості поменшало. І ось тепер, слухаючи посвист бурі, чоловік намагався відігнати невеселі думки, що обсідали його.

Гуркітливий вал грому прокочувався все ближче. При кожному розряді наші дослідники зіщулювались, втягуючи голови в плечі. Марсіанська канонада гриміла ще добрих дві години, потім почало втихомирюватись. Піщана каламуть поволі осідала, в небі проступив блідий диск Сонця, і дослідники, полегшено зітхаючи, вийшли зі свого сховку. Та даремно вони раділи. Ніби помітивши нарешті втікачів, розлючена стихія завирувала з новою силою, електричні снаряди рвалися поруч, і не встигли вони вернутись на те місце, де ховалися, як вибух страшенної сили струсонув не тільки атмосферу, а й самі гори. Костянтин Федорович відчув, що падає, і знепритомпів. До тями їх привів голос чергового оператора:

— Дослідники! Дослідники! Що сталося? Чому не відповідаєте? Мабуть, присипало піском…

Оці останні слова і дійшли до свідомості Новика.

— Та ні… — спромігся вимовити. — Оглушило… Шок…

— Скафандри! — тривожно вигукнув оператор. — Як ваші скафандри?

Новик вдихнув і видихнув. Повітря було свіже.

— В порядку.

— І в мене також, холера ясна! — обізвався Микола Рудий.

— Ну, от і чудово. Прохання до заходу Сонця повернутися на Базу.

Підвівшись, вони спочатку обдивилися один одного — ніяких пошкоджень на скафандрах не було. А потім оглянулись на гору і заклякли, вражені побаченим. Там, де був їхній сховок, куди вони не встигли добігти, глибоко в грунт угруз гостроребрий уламок скелі! Он чого двигтіло під ногами… Холодок запізнілого страху прокотився по спині, коли Новик уявив, що б сталося, якби вони сиділи там…

— Холера ясна… — прошепотів Рудий.

— Мабуть, хтось із нас в сорочці народився! — вигукнув Костянтин Федорович.

— Обоє, бісова личина! — озвався Микола.

Тепер уже їх охопила ейфорія: були за кілька секунд від смерті і лишилися живі!

Заспокоївшись, почали оглядати обвал. Тим часом буря вляглася зовсім і новонаметені бархани застигли в нерухомості.

Микола Рудий цікавився мінералами, — відбивав топірцем камінці з окремих жил відпанаханої скелі та кидав їх до «геологічної» кишені свого скафандра. Новик пильно придивлявся до грубих шарів породи, відбатованих скелею. Сірі, біласті, рудуваті, вони нагадували шкуру зебри. Та ось він помітив якусь пляму. Мабуть, смуга осадкових порід… Так і є — черепашки!

— Знахідка, друже!

Показуючи дрібні уламки черепашок напарникові, Костянтин Федорович не приховував своєї радості.

— Ну, хто тепер заперечуватиме, що життя на Марсі було? Хто, я вас питаю?

— А ніхто, холера ясна! — засміявся Рудий.

Длубаючись у породі, що була колись дном океану, дослідники навизбирували цілу жменю черепашок. Потім зафотографували місцину, позначили підхід низкою камінців та й рушили до Бази, бо вже вечоріло, незабаром язики лютого космічного холоду лизатимуть піски. А завтра можна розпочати пошуки з самісінького ранку.

На Базі, як і слід було сподіватися, їхня знахідка викликала фурор. Раділи всі — від командира до кухаря: лише за оцими дрібними уламками давнього життя варто було летіти на Марс! А це ж тільки початок, будуть ще цінніші реліквії!..

Цієї марсіанської ночі Костянтин Федорович майже не спав. Крутився на своєму надувному матраці, марно намагаючись зупинити круговерть думок. Раптом над вухом прокукурікав півень — хрипко, з отим протяжним «а-а-а…» Він схопився. Пам’ять увімкнула ці звуки з далекого сільського дитинства саме вчасно: на марсіанський обрій викотився маленький диск золотого Сонця…

Того дня Костянтин Федорович не забуде ніколи.

У піднесеному настрої вони рушили від свого космічного корабля. Вже підходячи до розчахнутої скелі, Костянтин Федорович раптом перечепився за якийсь майже непомітний виступ і засторчакував у виїмку. Таке з ним траплялося й раніше, бо якось не звик дивитися під ноги. Але то ж на Землі. А тут… Падаючи, забився не дуже, але з жахом почув зловісне сичання: із скафандра виходило повітря.

Безпорадно, гарячково обмацував цупку, таку міцнющу тканину, намагаючись знайти пошкодження. Це ж сама смерть сичить йому в вуха…

— Мундштук, холєра ясна! — скрикнув Рудий.

О боже, він зовсім забув про мундштук! Схопив його в рот, затиснув зубами. Тепер нехай шипить, не страшно — запасного балона височить надовго…

Звісно, довелося вертатися на Базу. Витрачено було майже иівдпя, зате ж тепер Новик був обачливіший, дивився куди ступати.

— Виявляється, й на Марсі є тяжіння, трясця його матері, — пожартував Рудий.

Удруге прийшовши до розкопу, Костянтин Федорович заходився розглядати виступ, що об нього спіткнувся.

— Мабуть, якийсь камінь, холєра ясна. — Микола теж присів навпочіпки.

— Зараз побачимо. — Новик вийняв лопаточку і почав обкопувати. І в міру того, як вибирав грунт, його охоплювало хвилювання. — Дивний утвір… Ні, це не камінь, а скам’янілість…

Почав обережно похитувати, потім спробував витягти, але не зміг.

— Допомогти? — запропонував Микола, беручись і собі.

Удвох вони витягли «палицю» і одразу ж взялися очищати її від затверділого піску і глини.

— Цілий стовбур, — холєра ясна!

— Це кістка, — сказав Новик якомога спокійніше, — скам’яніла кістка… якогось ссавця.

— Може, Гомо Марсіануса? — засміявся Рудий. — Так її ж не менше двох метрів!

Новик повертав костомаху на всі боки, мовчки обмацував (хоч крізь грубі рукавиці що можна відчути?), потім сказав:

— Даремно жартуєте, колего. Цілком імовірно, що й Гомо… Це — гомілкова кістка… так, так… А кому вона колись належала, треба буде ще встановити.

— Нічого собі організмик, холєра ясна! — вигукнув Микола, ставлячи кістку сторч. — Вище нашого зросту! Гомілочка… Це вже серйозніше, ніж черепашки.

Тільки піднявши руку, він сягав верхнього кінця кістки. Поклав, усе ще дивуючись з такої «холери ясної».

— В умовах Марса, може, це — норма, — зауважив Новик. — А взагалі, Природа конструює ще й не таких гігантів… Гадаю, ми тут знайдемо ще дещо…

Маленькими лопатками багато не вкопаєш, а все-таки за кілька годин марудної роботи вони видобули ще троє велетенських ребер, що очевидно належали тій самій особі, кам’яне зубило і шкребок.

Цих знахідок було досить, щоб на все життя прославити кого завгодно з археологів, проте Новик був явно розчарований.

— Що з вами, Костянтине Федоровичу? — подивився йому в вічі Микола. — Холєра ясна! Невже ви не раді?

— Я шукав Гомо Сапієнса… — буркнув Новик.

— А-а…

Рудий швидко зміркував: останки гігантського Марсіануса Габіліса[4] геть підривають гіпотезу вченого про марсіанське походження людства.

Наступного дня Костянтин Федорович занедужав і розкопки провадили вже без нього. Кожну знахідку, проте, реєстрували: «З поховання, відкритого проф. Новиком», наївно сподіваючись втішити самолюбство вченого. А йому було зовсім байдуже, глибока апатія охопила тіло й душу, чоловік лежав пластом, тупо дивлячись на пластикову обшивку стелі. Він, звичайно, знав, яке велике значення для науки мають ці розкопки, і все-таки радості не було.

Майбутні біографи вченого назвуть цей період «кризою ідеї». Воно й схоже на те, бо навіть така унікальна знахідка, як відомий в усьому світі череп марсіанського гіганта, не зворушила його.

Череп відкопали десь на сьомий день виснажливої праці. Порівняно з кістяком Марсіануса, якому він і належав, череп був маленький, і що найважливіше — складався з однієї суцільної кістки. Жодного шва! Тільки в скроні застряг блискучий гострий камінець.

Коли череп занесли в ізолятор, Костянтин Федорович довго і мовчки розглядав його з усіх боків, навіть помацав той кам’яний наконечник, а віддаючи, тільки й сказав:

— П’ятсот грамів…

Це означало, що мозок викопаного марсіанина був мізерно малий. Колеги висловлювали припущення: може, цей марсіанський примат розвинувся згодом до високого інтелектуального рівня, розкопки тільки ж почалися…

Костянтин Федорович кривився на ті слова і заперечливо хитав головою. Хіба ж не ясно, що череп без швів не давав ніякої перспективи? Де вже тут говорити про гомо сапієнса — людину розумну… Очевидно, еволюція тут ішла по тупиковій лінії, зовсім не так, як він змоделював її в своїй гіпотезі.

А на верхню щелепу, в якій усі зуби зрослися в одну кістку, Новик не схотів і дивитися.

— Дайте мені спокій з тим дегенератом! — буркнув роздратовано. — Він запізнився на фестиваль Розуму…

— Влучно сказано. Запізнився, холєра ясна! — Микола Рудий обережно поклав щелепу у пластмасовий мішечок. — Та не сумуйте, Костянтине Федоровичу, ще ж не весь Марс розкопано.

Інколи Новик просто заздрив своєму колезі. Може, отак і слід жити, не вигадуючи казна-чого?

А проте Костянтин Федорович думав про того марсіанського мініцефала і тут, уже на Землі, сидячи в електрокарі. Та, власне, топ незграбило весь час не виходив йому з голови, з тієї миті, коли він розглядав череп, маленький череп з великими очницями. Як то йому жилося на березі моря? Як він сприймав мінливий світ? Чи мислив хоч трохи? Авжеж. Череп був напакований нейронами надзвичайно щільно, а великі очі вбирали широченну панораму. Великі і, звичайно, дуже випуклі… Та він же ось ними дивиться — сам Новик — аж дух захоплює! Далеко внизу котяться безконечні хвилі золотого моря, а високо вгорі пливе золоте кружальце, і він, марсіанин, добре знає: хоч воно й невелике, те кружальце, а випиває море, і доки прилетять сюди діти Голубої планети, навколо буде сама пустеля… О, щось з’явилося в небі, якась цяточка, більшає, зблискує… Космічний корабель. Він добре знає: то летить експедиція на Марс, там і він, Костянтин Новик, він знайде мої останки. Чиї «мої»? Та Новика ж, адже і я — Новик. Ми ж діти одного Сонця, одного Сонця…

— О, холєра ясна, прибули!

Костянтин Федорович кліпнув — немає золотистого моря, і він уже не високий та дужий марсіанин, а знесилений, кволий чоловік, який дивиться на світ маленькими примруженими очима. До нього долинає шум і гам космодромного вокзалу, товариші, пригинаючись, вибираються із електрокара.

Радісні обличчя, усмішки, вигуки і навіть зойки.

Квіти… Які ж вони яскраві, які красиві земні квіти!

І музика під голубим небом, і ніжний вітерець…

А в Костянтина Федоровича стиснулось серце від передчуття якоїсь біди. Скільки тут людей юрмилось! А він відчував порожнечу. Що сталося? Певне, щось сталося: нема Олени…

Ще водив поглядом по юрбі, а груди холодила безнадія, вже знав: її тут нема.

Ох, як запекло, защеміло серце! Перепочити б… Он там, де лава під стіною. На ногах ніби гирі, важко пересувати. А як же той марсіанус?..

Нарешті сів, маленькими ковтками хапаючи повітря, наче пив окріп. Душно. Заросле обличчя зросилося потом. І чого той Микола галасує? У присмерку з’явилися якісь тіні.

— Пробач, Костю, що спізнились. Михайло… Поки впорали малого…

Голос ніби Оленин… Так, так, це вони з Михайлом. А малий… Спізнились… Ні, це він запізнився… Тривожний скрик:

— Що з тобою, Костю? Ти занедужав?!

— Холєра ясна! Чоловік непритомний, а вони з квітами… Мерщій, мерщій, лікарю!

Микола Рудий шарпнув йому сорочку, гудзики посипались додолу.

Чиїсь тремтливі пальці торкалися його руки, а він уже стояв на березі золотистого марсіанського моря, високі дужі ноги омивало тепло, під округлим черепом без єдиного шва билася думка: «Звідки цей колір? Звідки цей колір?» І водночас він бачив, як там, на далекій Землі, біля нього пораються троє лікарів, чув невдоволене бурчання Миколи Рудого і Оленине схлипування:

— Спізнились…

«Усі кудись спізнюються, а Сонце випиває море, крізь воду просвічує пісок — майбутня пустеля… Он чому колір золо…»

Новик полегшено зітхнув, і це було його останнє зітхання.

Формула Космосу

Кирило Федотович — сивоголовий обважнілий чоловік — вийшов з Виставочного павільйону глибоко замислений. На одутлому його обличчі промайнула іронічна посмішка. «Чи ти ба, яка метаморфоза, — пробурмотів сам до себе. — Космос йому ворожий!» Пристояв, поглядаючи на золоті бані Софії, що сяяли над бескеттям дахів, поєднуючи небо й землю, тоді надів захисні окуляри, поправив білу кепку на голові й похилитав униз до Хрещатика.

На виставці фантастичних картин, яку він щойно оглянув, є чимало цікавих полотен, і то не лише професійних митців, а й любителів. Біля картини «В глибинах космосу» Кирило Федотович ніс до носа зіткнувся з професором астрономії Присвятським. Давненько не бачились, з легким подивом поглянули один на одного, і кожен подумав: «Як він постарів!» Кивнувши клинцем вилинялої борідки на картину, Присвятський сказав:

— А космос ворожий людині, ворожий життю!

Кирило Федотович заперечив, наголошуючи на тому очевидному факті, що всі біологічні структури виникли і розвиваються, власне, в космосі. Та старий професор стояв на своєму, ще й підкреслив необхідність прищепити цю тезу якнайширшій молодіжній аудиторії. «З астронома, бач, став філософом. Ну що ж, на старості літ ми всі схильні пофілософствувати… Але то пусте. «Космос ворожий життю…» Треба ж… Космос… Що ми про нього знаємо? — Кирило Федотович продовжував у думці полемізувати з Присвятським. — Структурні елементи, та й то деякі…»

Це давньогрецьке слово, що означає упорядкованість Всесвіту, викресало в душі Кирила Федотовича іскри думок, давно забутих і пригаслих. Колись, у ті неймовірно далекі роки, коли ще тільки починалась його наукова діяльність, йому не давали спокою лаври того «сліпого жука», який помітив кривизну простору і створив теорію відносності. Але ж єдине поле не давалося Ейнштейнові! Коли беручкий аспірант думав про це, обличчя йому кривилося від зловтішної посмішки. А що, коли спостигнути світові зв’язки випаде на його долю? Не святі ж горшки ліплять! А сподівання такі були смачні на сніданок… Гай, гай, уже його висадили з корабля науки на заслужений відпочинок, уже й інші фізики — європейські імена! — затихли, а ключа до єдиного всесвітнього поля так ніхто й не підібрав. Звичайно, з’являться нові Сізіфи… Кирило Федотович гірко посміхнувся: тепер, на схилі свого життя, після інфаркту, він уже знає, що це марнота марнот — оті честолюбні потуги.

Зупинився, підвів голову, ще раз поглянув на Софію — звідси, від готелю «Москва», її гарно видно. Але що це? Кирило Федотович примружив очі, — до Софії підступає сірий бетонний прямокутник! А, здогадався, це па Львівському майдані спорудили торговельний центр… Отак спотворено краєвид! А все тому, що проектанти не зважають на викривлення простору. Де той Львівський майдан, а де Софія, а от бач… Або отой новий будинок навпроти опери. Якщо дивитись на нього уздовж Володимирської — здається кривим, скособоченим, немов листок Мьобіуса. Відстані, простір…

«Кому потрібні ці мої внутрішні монологи? — враз подумалось Кирилові Федотовичу. — Театр одного актора і водночас слухача… Отак чвалає собі до Хрещатика старий emeritus[5] і замість того, щоб подумати, де купити оселедця, маракує про таємниці Космосу… Комедія, та й годі».

Проте конфлікти з собою Кирило Федотович умів швидко залагоджувати, і до горизонтальних фонтанів, де вода широкими, лискучими сувоями спадає з гранітних плит, підійшов майже цілком урівноважений. А подивившись на гладенькі потоки, в яких відбивалося призахідне небо, і зовсім заспокоївся. Космічні думки в його посивілій голові поступалися гастрономічним, тим більше, що до магазину рукою було подати.

Кирило Федотович перевальцем пішов повз колонаду консерваторії, перетнув у недозволеному місці вулицю Карла Маркса і попрямував у бік Хрещатика. В цей саме час з боку Пасажу до цього ж гастроному крокувала ставна блондинка в білих босоніжках на високих каблуках і в білій сукні, з господарською сумкою в руці. Прокладаючи собі дорогу в натовпі, вона поглядала на зустрічних із стриманою гідністю, так, наче позувала перед телекамерою.

Саме за цією жінкою зайняв чергу у рибному відділі Кирило Федотович. Йому дуже не хотілося стовбичити в цих суточках, він і заглянув сюди для очистки совісті, щоб потім сказати собі: «Взяв би, та не було». Але оселедці, як на те, були, і довелося вистоювати в тісноті й задусі. Черга посувалася повільно, бо, як завжди буває, багато хто, особливо жінки, займає кілька черг, а тоді підходить і заявляє: «Я тут стояла». Та й продавці не дуже поспішають… Отож Кирило Федотович знічев’я почав собі прикидати, скільки-то часу прогайновується в чергах, години складалися в дні, тижні, місяці, коли гульк — блондинка вже бере. Позирнув на годинника — минуло всього якихось сорок сім хвилин, а глянувши на гарний профіль жінки, на її пещені пальці, що сяйнули діамантом, коли вона брала загорнутого в коричневий папір оселедця, чомусь подумав, що їй сорок сім років. Сорок сім хвилин — сорок сім років… Дивно… Поки йому зважили, дама відійшла вбік, до столика, щоб загорнути покупку. І раптом Кирило Федотович побачив, що, виймаючи із сумки папір, вона впустила на підлогу кілька аркушів. Кинувся підіймати — де й спритність взялася у старого емерита! Одна старша жінка, побачивши, як він нагинався, відставляючи при цьому ногу, іронічно похитала головою, мовляв, джентльмен знайшовся! Інші насмішкувато перезирнулися, розступаючись, щоб дати місце галантному пенсіонерові. А Кирило Федотович підняв ті аркуші і раптом застиг, помітивши, що вони всуціль списані формулами. Його вчене око відразу побачило рідну стихію: тензори, від’ємні ймовірності, скаляри…

— Я перепрошую, — звернувся до блондинки, яка вже закривала сумку, — тут… формули.

Жінка посміхнулась — може, за звичкою, а може, з його кумедної постаті: незнайомий сивоголовий чоловік стояв перед нею з простягнутою вперед рукою, в якій тремтіли два аркуші, в очах у нього світився не то острах, не то подив.

— Так, я знаю. — Вона рушила до виходу, Кирило Федотович слідом. — Це чернетки мого покійного чоловіка…

— Чернетки! — вигукнув Кирило Федотович так, неначе на тротуарі не було натовпу, а тільки вони вдвох. — А він… чим займався, якщо не секрет?

Кирило Федотович то підносив аркуші до очей, то розмахував ними — аж лопотіли на вітрі.

— Він був математиком, — сказала жінка, не повертаючи голови і дивлячись перед собою. — А потім захопився фізикою та космо… космо…

— Космогонією? — підказав Кирило Федотович, і серце його тенькнуло, вийшовши з-під контролю електронного водія ритму, на щастя, ненадовго, всього на кілька ударів.

— Ага, здається, так. Оце ж і підірвало йому здоров’я, бувало, цілі ночі просиджував над тими дурними формулами… Ні в театр, ні в кіно. Та навіть футбол не дивився! А на іменини? Кілька років ні до кого й ногою! Відлюдником став, уявляєте?

Кирило Федотович уявляв. О, як він добре відчував цього фанатика науки, який, мабуть, сподівався упіймати Всесвіт густою сіткою формул! Хіба він сам, Кирило Федотович, не віддав тьму ночей пошукам всезагального зв’язку світобудови?

А жінка, відкопилюючи губу, тим часом розказувала, як її чоловік занедбав сім’ю — що їй не приділяв уваги, то це ще півбіди, але навіть про доньку не потурбувався, коли вступала до інституту, ну й не пройшла… В голосі її звучала затаєна образа.

— Скажіть, а цей рукопис… — нетерпляче перебив її Кирило Федотович, — зберігся?

— Ну… не весь. Я трохи зужила… Газет не передплачую, а воно ж то на се, то на те…

— Я вас дуже прошу… Хотів би познайомитись…

Дама простягла руку і, мило усміхнувшись, відрекомендувалась:

— Віолетта Михайлівна.

— Та ні, я… Нетреба, — розгубився Кирило Федотович. — Хотів би з рукописом познайомитись…

Зауваживши простягнену руку, яка вже опускалася, вчений упіймав її, торкнувся вусами пещених пальців, і ніздрі йому заповнив запах духів та оселедця.

— Ну, то не треба, — відсмикнула руку Віолетта Михайлівна.

— Не гнівайтесь, Віолетто Михайлівно, це моє прізвище — Нетреба. Кирило Федотович Нетреба.

— А-а… — здивувалась жінка. Потім обличчя її посвітлішало. — І треба ж — Нетреба…

— А ваше?

— Мій покійний чоловік — Чаєцький.

— Чаєцький? Чув. Деякі праці читав. Не знав тільки, що він… уже не живе.

— Його вбили оці формули. — Віолетта Михайлівна кивнула па листки, які тримав у руці Кирило Федотович. — Глядіть, щоб і вас…

Кирило Федотович вибачливо усміхнувся.

— Це, мабуть, серйозна, дуже серйозна праця, Віолетто Михайлівно, і якщо ви дозволите… Не подумайте, що я посмів би привласнити авторство… Якщо вдасться підготувати публікацію, то тільки під його іменем.

— Ну що ж, будь ласка. Ви, мабуть, такий самий фанатик… — Віолетта Михайлівна розкрила сумку, вийняла ті два аркуші, якими обгорнула оселедці, і віддала їх старому вченому. — А решту… Запишіть телефон, домовимось.

Вечоріло, густі каштани струмували на Хрещатик сутінки, проте ліхтарі ще не світились. Кирило Федотович повертався додому в стані тієї душевної рівноваги, коли радісні сподівання хоч трішечки та переважають. Серце билося в оптимальному режимі, може, навіть без участі свого електронного помічника.

Кирило Федотович гадав, що його візит до Віолетти Михайлівни буде максимально коротким: вона вручить йому рукопис, він подякує та й піде, заспішить додому… Але Віолетта Михайлівна, впустивши його до тісного темного коридорчика, махнула рукою в бік розчинених дверей:

— Прошу, заходьте. Сідайте, я зараз.

Кирило Федотович сів у низеньке крісло біля довгастого столика, захаращеного журналами мод. З кухні долинало подзенькування посуду, спливали дорогоцінні хвилини, йому нетерпілось побачити рукопис — аж у пальцях лоскотало, а господарка все товклась там, певно, щось готуючи. Нарешті з’явилась, несучи перед себе срібну тацю, на якій стояли пузата кавоварка, блюдечка і чашечки з тонкої прозорої порцеляни, цукерниця, масляниця, тарілочка з печивом. Поставивши тацю на журнали, Віолетта Михайлівна сказала:

— Прошу, частуйтесь. — Сіла в крісло навпроти. — Може, зробити бутерброди з ковбасою?

— Дякую, — зніяковів Кирило Федотович, — взагалі, навіщо турбуватись, я ж на хвилиночку…

— То, може, з сиром?

— Дякую, дякую.

— Ну, то пийте каву.

— Мені й кава, знаєте, не дуже… Та раз ви вже потрудились, чашечку вип’ю.

— Може, з коньячком?

— Ні, ні, не вживаю, — замотав головою Кирило Федотович, — я переніс такий інфаркт… маю електронного стимулятора серця. Живу з плутонієм…

— Тобто?

— Ну… є такий ізотоп із слабеньким гамма-випромінюванням. Джерело енергії для стимулятора.

Віолетта Михайлівна трохи відсунулась від столика.

— Та не бійтесь, це не той плутоній, яким була начинена бомба, скинута на японське місто Нагасакі. То плутоній-239, а в мене трішечки плутонія-238.

Віолетта Михайлівна здивовано відвела голову:

— Тільки подумати! І як ви почуваєтесь?

— Ось уже третій рік, і — нічого, добре. Рідко й згадую про нього, це от до слова прийшлось.

— Мабуть, перевантажувались, — зітхнула Віолетта Михайлівна. — Отак і мій… Цілими ночами просиджував за столом. А нащо?

Вона і дивувалась, і обурювалась: навіщо витрачати життя заради якихось там формул? Ну ще коли на роботі, коли за це зарплату дають, — тоді інша справа. А то ж так, стукнуло чоловікові в голову — він і почав горбитись за столом цілими ночами, недосипати, недоїдати та все списувати папір якимись закарлюками…

— Та ще до одруження він любив науку більше, аніж мене, — скаржилась Віолетта Михайлівна. — Повірите, приходив на побачення о шостій годині… ранку! Так, так, було, мама будить мене: «Вставай, жених прийшов!» Отак ми й зустрічалися щоранку. Вечори він віддавав науці… Чокнутий, їй-богу!

Кирило Федотович попивав каву, іронічно посміхаючись на її філіппіки, та зрештою не витримав:

— Це, знаєте, Віолетто Михайлівно, як дивитися на життя і науку… Очевидно, Чаєцький вважав метою свого життя пошуки наукової істини, а не саме існування, як таке. Мабуть, йому запраглося скуштувати терпкого яблука з вершини дерева пізнання…

— От він і подерся вгору та й упав, — аж ніби зловтішно зітхнула вдова.

— А монографія лишилась, — схитнув головою Кирило Федотович. — Не пустоцвітом був чоловік.

— Та лишилась, подивіться, якщо вас цікавить.

Віолетта Михайлівна, похитуючи стегнами, пішла до кухні й принесла густо списані математичними символами аркуші. Простягнула Кирилові Федотовичу:

— Ось, маєте. Кількох не вистачає, але то дрібниця.

В Кирила Федотовича аж руки затремтіли, коли він брав папери. Відсунув чашечку з недопитою кавою і почав переглядати працю Чаєцького.

— Гм… так… — бубонів, нахмурюючи брови. — Саме те, що й мені не давало спокою. — Велике об’єднання…

— Вам долити? — Віолетта Михайлівна торкнула кавницю.

— Ні, ні, дякую. Тут, кажу, Велике об’єднання!

— Що? — Господарка закліпала чорними віями.

— Він розробляв теорію єдиного поля, об’єднував ті сили, на яких, власне, тримається Всесвіт. Ось модель трьох фундаментальних взаємодій… — Кирилові Федотовичу пересохло в горлі, і він кашлянув.

— Я вам пораджу пити талу воду, — сказала Віолетта Михайлівна. — Поставте у морозильник чашку води, нехай замерзне, а тоді відтане, до кімнатної температури. Дуже допомагає для дихальних шляхів.

Кирило Федотович хмикнув і провадив далі:

— Залишається прилучити до цієї схеми гравітацію, і всі фізичні процеси від мікросвіту до макрокосму знайдуть висвітлення в єдиній теорії… — В його очах, до цього сірих і невиразних, спалахнуло натхнення, голос продзвенів по-молодечому. — Велике об’єднання! Уявляєте? Та ні, це навіть уявити важко!

— До речі, тала вода корисна і для шлунково-кишкового тракту. — Віолетта Михайлівна трохи надпила кави і надкусила печива. — Та мій, було, не хотів і слухати.

— Не судіть його строго, чоловік був зайнятий зовсім іншим, — обізвався Кирило Федотович, не відриваючи очей від рукопису. — Завершити фундаментальну теорію…

— Якби ви бачили, як округлилися йому очі, коли я запропонувала перейти на сироїжну дієту. Ну, там сира морква, картопля, м’ясо…

— Тут головне: чи він завершив? Чи встиг поставити останню крапку?

— Або, скажімо, безсольова дієта. Сіль — це ж отрута для організму… А він, було, як не підсолить, то й не з’їсть.

Раптом Кирило Федотович болісно, з придихом, зойкнув, наче його штрикнули ножем під самісіньке серце.

— Н-ні… Нема… Саме того аркуша, де вивершується формула, і нема! Прошу вас, Віолетто Михайлівно, подивіться там, пошукайте… Може, випадково… Сьома сторінка.

Жінка, знизавши плечима, неквапом пішла до кухні. Кирило Федотович сіпнувся вслід, але примусив себе знову сісти, зрештою, він у чужій квартирі. Господарка повернулася з порожніми руками.

— Коли б же знати, можна б було приберегти. А так, і без цього квартира захаращена.

— А може… чернетки де-небудь?.. — з надією в голосі спитав гість.

Повні, але вже прив’ялі губи їй скривилися:

— Та що ви, тримала б я ще якісь чернетки!

— Ну, знаєте, як буває, — можливо, десь засунулось… — не втрачав надії Кирило Федотович. — Подивіться ще, будь ласка.

— Не вірите? То давайте вдвох подивимось.

Пошуки, звичайно, нічого не дали. Віолетта Михайлівна чоловікових паперів не зберігала, письмовий стіл уже стояв у кутку на лоджії і був забитий старим взуттям. Жодного папірця!

— А нащо захаращувати квартиру? — обіперлася руками в боки Віолетта Михайлівна. — Я люблю акуратність, а всяка макулатура…

«І до рук цієї жінки потрапило таке наукове відкриття! — скрушно подумав Кирило Федотович. — Таки добре, що я не вплутався у сімейні тенета…»

— Якби ви знали, що це за праця, Віолетто Михайлівно, то так би не казали, — поглянув на її пещене обличчя. — Дуже шкода…

— А що, йому могли б і заплатити? — спитала із затаєною тривогою.

— Заплатити? Це не те слово, Віолетто Михайлівно. Озолотили б! Звання академіка, Нобелівська премія. Ще б пак! Ця праця дала б людям такі скарби, про які ще ніхто й не мріяв.

— Скарби? — Ледь помітний рум’янок виступив на її щоках. — Невже дорогоцінне каміння? Чи золото?

— Я взагалі кажу, Віолетто Михайлівно, в розумінні енергоозброєності людства. Що там те золото чи каміння! Дрібнички! Йдеться про океани енергії! Ось для чого працював Чаєцький. А тепер… як би вам пояснити… Уявіть собі міст через провалля, десь у горах, ажурний такий міст, І ось посередині зяє пролом, немає цілої секції, га?

Жінка звела брови, мабуть, силкуючись уявити той міст із прогалиною, глибоко зітхнула:

— Хто ж міг знати… Але невже все пропало? Стривайте, ви також математик?

— Астрофізик.

— Ну, от і добудуйте… той міст!

Кирило Федотович зніяковів, зіщулився.

— Це ви гарно сказали. Та не кожному, знаєте, вдається…

Вона лише стенула округлими плечима.

Ідучи додому, настроював себе: «А що, коли знову… на корабель науки? Адже я передчасно зійшов, не допливши до свого порту…»

Відчував, як у глибині єства виникала напруга, з’являлись дивовижні імпульси — як тоді, в молодості. Сама доля дає йому ще один шанс — дерзай, оце ось твій порт, це просто щастя, що ти його не проминув. Старий? Наука не знає старості. Лише невгамовність духу, неспинний пошук розуму, невтоленна жага…

Кирило Федотович розплющив очі, поворушився під ковдрою, повернув голову до вікна і, завваживши білі відсвіти, подумав, що, мабуть, уночі випав сніг. Вставати не хотілось, натягнув ковдру до підборіддя і бездумно втупився поглядом у запилену стелю. Помітив у куточку павутину. А нехай собі… Перевів погляд на картину, що висіла на стіні просто перед ним, — у полі стоїть вітряк. Дерев’яна чотирикрила конструкція з минулого. Його не здивувало б, якби ті крила почали обертатися… Було все байдужісінько. В голові порожнеча, наче там зовсім немає тих мільярдів клітин, які здійснюють його зв’язки зі світом.

— Щось ти, старий, того… розрядився, — пробурчав Кирило Федотович. — Мусив би радіти, що завершив таку працю…

Але радості не було й крихти. Пустка, порожнеча в душі. Спогад про себе, як про когось стороннього. Он сидить за письмовим столом, обклавшись стосами книг, старий, змучений чоловік. Дні так і миготять за вікном, наче помахи золотого крила. Не встигне він і оглянутись, як уже сутеніє. Онде він трухикає до обчислювального центру, на нього дивляться як па дивака, а може, й шизика, ввічливо, але твердо відмовляють. Та старий таки добивається свого — одержує дозвіл на короткочасне користування комп’ютером. До речі, тут знадобився авторитет Присвятського, його дзвінки і навіть візити. А скільки було невдач, зривів, тупиків! Але чоловік заповзявся збудувати втрачену ферму Великою Мосту — і не щадив себе. Добре, що Віолетта Михайлівна частенько навідувалась, щоб зварити борщу чи супу, а то був би зовсім підупав. Віолетта Михайлівна… І без натяків ясно: жінка сподівається на гонорар. А який може бути гонорар за наукову публікацію? Буде розчарована. Все наше життя зіткане із надій і розчарування. «А мене, мабуть, покинув мій Геній. Увесь час він стояв за моїми плечима, поки я виводив формулу, підказував, наснажував. Та ще дивовижні, неймовірні мандрівки… Це він переносив мене до самісіньких витоків Часу — Простору — у першу мікросекунду виникнення Всесвіту, коли почався синтез хімічних елементів… А тепер Геній зник. Я самотній і спустошений старий чоловік з приступами сентиментальної патетики».

Кирило Федотович зітхнув, серце защеміло жалістю до самого себе. Знову кинув погляд на млин. В його дитинстві був точнісінько такий. За селом, на пологому пагорбі. Он вийшов статечний мірошник, налягає грудьми на вирло, навертаючи млин за вітром. Зі скрипом рушають крила…

«Стоп, — зупиняє їх Кирило Федотович. — Ця картина — Машина Часу. А мені зараз ніколи мандрувати в дитинство. Ілюзія. А хіба життя — ілюзія?

Дивно: чого це поетичне пояснення Світу раптом спливло у свідомості? Чого та чого… Асоціація. Та ще, може, щоб подумав про свої формули. О, формули, як рентген, висвітлюють каркас Світобудови, всезагальну об’єднуючу силу. Отже, мені вдалося… Не мені, а Чаєцькому. Хоча ні — Чаєцькому і Нетребі. Курйозне прізвище. Ага, обіцяв переписати для Присвятського. Нічого, обійдеться чернетками. А може, в редакції перепишуть? Немає сили. Та й часу також. Сьогодні обіцяв занести. А Присвятський розбереться. «Космос ворожий життю»… А взяв би та прикинув: якби ядерні сили трохи були послаблені, то Всесвіт складався б лише з водню, бо всі інші елементи були б нестійкими, життя не змогло б виникнути. Катастрофічні наслідки сталися б, якби цю константу збільшити: водень перетворився б на гелій. І в цьому випадку життя не було б. Он як усе оптимально підібрано в Космосі! При таких значеннях фундаментальних постійних величин життя не могло не виникнути, мусило з’явитись… От тобі й ворожий».

Згадка про дискусію із Присвяіським розвіяла сонливість, але втоми не зняла. З великою нехіттю, пересилюючи опір свого в’ялого тіла, Кирило Федотович підвівся, спустив ноги з ліжка, вступив у м’які, стоптані капці, так і сидів.

— Та що це діється? — буркнув підводячись. — Поєднав гравітацію з електромагнетизмом. Відкрив доступ до таких енергій, а сам… Не допускай зростання ентропії! Це ж кінець твоєї термодинамічної системи… Дотягни хоч до публікації.

Про славу він зовсім не думав, просто хотів довести розпочате до кінця, по-господарському зібрати урожай. Та й тільки. Але хіба чоловік знає, що з ним трапиться сьогодні? Не знає й не здогадується. Ось він зайнявся ранковим туалетом — поголився, розчесав і пригладив білі вуса. Холодна вода трохи збадьорила, проте снідати не хотілось. Усе-таки почовгав на кухню, присів біля столика, застеленого старою клейонкою, надрізав ножицями паперову пірамідку з кефіром, налив у склянку і деякий час сидів нерухомо, дивлячись у вікно, хоч нічого, крім шматка бляклого неба, там не було. Прозора шуба планети, а далі навсібіч — Космос, Космос… Пульсуюче безмежжя з гарячими синапсами сонць, імпульсами нейтрино і фотонів, незчисленні галактики у матрицях гравітації. І що ж, невже теорія єдиного поля пояснює все? То виходить, Чаєцький, а тепер і я, поставили крапку на розвитку теоретичної фізики? Абсурд, нонсенс. Треба ж дослідити властивості Всесвіту у першу мікросекунду його існування… А екстраполяції в майбутнє?

Почав пити кефір, заїдаючи вчорашньою булочкою і обмірковуючи модель стиснення космічного Простору — Часу.

Дзеленькнув дзвінок — прийшла Віолетта Михайлівна… В передпокої війнуло свіжістю і духами.

— Доброго ранку, Кириле Федотовичу! — Жінка покрокувала до кухні, господар почовгав за нею. — Поснідали?

— Та от кефір…

— Добре, це дуже добре! Я ось принесла вам яблук, і щоб із сьогоднішнього дня — голодна дієта. Кефір і яблука, можна мінеральну воду…

З того моменту, коли задзвонив дзвінок, можна починати відлік часу, який ще лишився Кирилові Федотовичу. Про голодну дієту вони порозмовляють хвилин десять-п’ятнадцять, власне, говоритиме сама Віолетта Михайлівна, а Кирило Федотович лише вставлятиме іронічні репліки, потім старий піде до кімнати одягатися, Віолетта Михайлівна гукне:

— Ви ж там тепліше, бо надворі зривається хуртовина!

Хвилин через двадцять вони вийдуть — старий з тоненькою папкою під пахвою, Віолетта Михайлівна — з порожньою сумкою. У папці, ми вже знаємо, — розшифровані таємниці Всесвіту, але вчений несе її так, неначе там якась звичайна рядова стаття. Навіть тасьмочок не зав’язав як слід! А час іде неспинно. Спускаються ліфтом швидко, ой, як швидко тануть останні хвилини життя видатного вченого…

Але ні він, ні його балакуча супутниця навіть не підозрюють цього. Ось вони вийшли на припорошений снігом тротуар, ідуть Пушкінською, біля театру російської драми повертають на вулицю Леніна… Тут, на перехресті, вітер сипле товчене скло, січе обличчя, і старий кутається коміром, насовує шапку. Віолетта Михайлівна піднесла руки, щоб поправити шарфик на шиї, і цієї миті підсковзнулась. Падаючи, змахнула рукою, щоб вхопитись за свого супутника, і сильно, навідліг ударила його в груди, саме там, де в Кирила Федотовича вживлений електронний помічник серця.

Старий теж підсковзнувся, сила гравітації кинула його на планету, в очах померкло, потемніло, та враз і зблисло осяйним шатром. «Електромагнетизм…» — почалася і тут же урвалася думка.

Попадали вони обоє, а підвелася тільки Віолетта Михайлівна.

Папка відлетіла вбік, розкрилася, і вітер миттю розметав білі аркуші, пожбурив їх вище дахів, і вони зникли у високості. Та ніхто на це й уваги не звернув, перехожі вже юрмилися навколо розпластаного на тротуарі дідка — поли пальта розкинулись, ноги підвернулись. Віолетта Михайлівна охала й ахала, торкалася його чола, натягувала шапку на сиву голову.

— Припорошило, а там льодок…

— Слизота.

— Бач, не посипали піском…

Хтось ускочив до будки телефону-автомата і викликав «швидку». Машина примчала справді швидко, але Кирило Федотович лікарської допомоги вже не потребував…

Дарунки Шамбали

Північне море штормило. Сяяло сонце, на чистому небі не було ні хмаринки, а вітер кошлатив темно-сіру поверхню неозорих вод, зганяючи отари білих баранців. Ростислав Микитюк любив спостерігати мінливу стихію, годинами простоював на кормі, тримаючись руками за перила. Веселий туристський корабель «Клавдія Єланська» завзято краяв хвилі, але бічної хитавиці погасити не вдавалось, і палуба нагадувала розгойдану колиску.

Різкий жіночий скрик примусив Микитюка обернутись. Просто на нього з піднятого краю палуби, немов з гірки, штовхнуло молоду жінку — поли її блакитного плаща лопотіли на вітрі, обличчя було охоплене страхом. Ростислав розкинув руки, і вона опинилася в його обіймах.

— Ох, вибачте, — зніяковіла, — якби не ви…

— Нічого, добре, що не вдарились.

Відчувши у своїх руках пругке жіноче тіло, пройнявся радісним хвилюванням. Здивувало тільки, що на її лиці промайнула гримаса болю. Ця комічна ситуація мусила б викликати сміх, і Ростислав усміхався, а жінка скривилась, пересилюючи біль.

— Що з вами?

— Та… пусте. Мозоль.

Присіла на лавочку, скинула лівий черевик і почала злегка погладжувати ступню.

— Він мені так дошкуляє, що хоч плач, — поглянула на Ростислава трішечки знічено, немовби пробачалася. — Особливо на екскурсіях.

— Ну, та це ж не смертельно. — Ростислав мимоволі милувався її гарною постаттю. — От у ленінградки стан загрозливий…

— Я чула, як по радіо викликали лікарів. Здається, ви теж медик?

— Ну, не зовсім, але…

Подумки здивувався: він хвилюється в присутності цієї звичайної жінки! Хоча… Може, вона саме ота, на яку підсвідомо очікував протягом довгих років, сповнених сумнівів і вагань?

Дивився на неї радісними очима, і все в ній подобалось: і як взуває черевичок, і контури тіла під блакитним плащиком, і трішечки примхливі губи, і пасмо русявого волосся, що вибилося з-під синього капелюшка.

— І як це з нею трапилось?

Вона підвелася, але знову не встояла на хиткій палубі, Ростислав змушений був підтримувати її впродовж усієї прогулянки по периметру корабля.

— А трапилось дуже просто. Вона, певне, забула, що в Лондоні лівобічний рух. Шоферові вдалося трохи пригальмувати, але все-таки її збило, та ще вдарилась об асфальт.

— Їй уже краще? — В голосі — турбота і жіноча цікавість.

— Як вам сказати… Все це дуже складно. Із шокового стану вивели. Добре, що я захопив у дорогу свого «їжачка».

— Їжачка?

— Це я так назвав колючку з моєї колекції гімалайських рослин.

— Ви були в Гімалаях?

— Брав участь у ботанічній експедиції і от… скучив за морем. До речі, як вас звати? Ви мені пробачте, всіх з нашої групи я не запам’ятав.

— Муза. Ох… — скривилась від болю і одразу ж винувато посміхнулась. — А я вас запам’ятала. Ви — Ростислав Микитюк.

Йому було приємно це чути, глянув на співбесідницю, не приховуючи симпатії, і, завжди стриманий у розмові, мовчазний, зараз розговорився.

— Розумієте, Музо… Тут ось простір навколо нас, а в Гімалаях — у високості.

— І там ви знайшли «їжачка»?

— Так. Мені дуже пощастило. Насамперед, нам випало щастя потрапити до Шамбали…

— Де це?

— Ну, там же, в Гімалаях. Шамбала — легендарний край, ні на якій карті його не знайдені. Ми видиралися па гірські хребти, спускалися в долини, та ось перед одним сніговим перевалом два паші провідники раптом зупинилися, в очах — тривога, якесь незрозуміле сум’яття. «Далі не підемо, — твердо сказав старший, сивобородий. — Там, — хитнув головою у бік перевалу, — Шамбала».

Як ми не умовляли — не допомогло. Шамбала для них — святий край. Там, у потаємних печерних містах, живуть махатми, вчителі найглибшої мудрості, що здійснюють зв’язок Землі з Космосом, медитаціями єднаються і Абсолютом, і порушувати ритм їхньої діяльності — тяжкий злочин.

Ми пішли без провідників і наледве подолали той перевал. Вечоріло, коли ми, змучені, до краю виснажені, спустилися в широке міжгір’я, наче в казкову чашу, повну п’янких ароматів. Ще встигли поставити намет, як усе навколо оповила темрява. Сяк-так повечеряли, мої аспіранти попадали як убиті, й одразу поснули, а я вийшов помилуватись зорями. Ні до того, ні після того я не бачив такого неба. Велич. Таїна. Безмовна музика. Подих Вічності…

— Ой… — зойкнула Муза, спіткнувшись.

— Ну, присядьмо на цій лавочці, тут затишно.

Посідали плече в плече, Ростислав турботливо підняв комір її плаща. Деякі туристки, проходячи мимо, кидали на них весело-іронічні погляди, мовляв, ага, і ви контактуетесь!

Микитюк дивився за борт на шумливі хвилі, а думав і говорив про Гімалаї.

— Розумієте, враження було таке, ніби то й не зорі, а пильні очі Космосу дивляться на мене і питають: чи ти усвідомлюєш своє місце на Землі? В потоці Часу? Навіщо ти живеш? Невже тільки для того, щоб споживати? І тоді настала мить, коли я відчув себе просвітленим, інакшим, духовно вищим, аніж був досі. Оце вам Шамбала! І ніякого страху не було, навпаки — проймала радість. Ну… що належиш до людства, чи що… Любов до планети, на якій живеш… 0, саме любов до життя! А чого ті провідники злякалися… Людська психіка — складне явище… Я довго стояв, прислухаючись до безмовності Космосу…

— Їй-богу, ви поет! Здавалися таким сухарем, а насправді поет — та ще й романтик!

— Ну, що ви, Музо, — Ростислав почервонів, як хлопчик. — Я сухар і є, це на мене щось найшло.

Очі їй зблиснули, зиркнула не то запитливо, не то здивовано, прикусила нижню губу. Прошепотіла:

— Дивина… Цієї миті, от зараз, мені здалося, що ми вже колись зустрічались… І розмова така була…

— Ну, якщо вірити в перевтілення, то… не виключено. — Микитгок поглянув у її великі, схожі на індійський мигдаль, очі. — Може, ви із Шамбали?

— Не хотіла б вас розчаровувати, але я з Києва.

— Це відомо, в Києві ви з’явились років двадцять шість тому, а от…

— Хитрун! — засміялася Муза. — Хоче вивідати… Я й так скажу: живу на цьому світі двадцять вісім, не одружена…

— Мені щастить!

— Давайте без натяків. Хоча… Ви ж про квартиру не знаєте, правда?

— В мене є де жити. А що?

— Коли б не розкішна квартира, я, мабуть, уже одружилася б. А то мені все здається, що домагаються не мене, а квартири… Та дачі, та батьківської «Волги»… Ну, та грець з ними! Я перебила вас.

— А про що я саме говорив? Ага, згадав. Ніч у Гімалаях…

— Цікаво, як ви натрапили на того «їжачка»?

— Отож, я стояв і милувався небом, а тоді опустив очі на землю і побачив за кілька кроків перед собою блідо-фіолетове світіння. Подумав, що це сліди зоряного сяйва на сітківці очей. Зажмурився, аж ні — світло ніби струмує із самої землі, наповнюючи коротюсінькі кривулясті провіднички. Може, то жилки якогось кристала? Підходжу, нахиляюсь — колючка. Виткнулась біля камінця та й світиться, подає про себе вість. Удень, звичайно, я б її не помітив, а якби й помітив, то не звернув би уваги. Ми тоді досліджували рослини соковиті, з плодами — там є справжні фармацевтичні фабрики. Між іншим, ми зібрали флакончик такого екстракту… Ще один дарунок Шамбали! Дивовижні властивості! Сподіваємось, допоможе в боротьбі з найтяжчими хворобами. Ну, а тут — суха колючка! Тієї ночі я майже не спав — перед очима був той феномен.

— Уранці викопали?

— Е, ні, так зразу не можна. А раптом загине, втратить свої властивості? Необачність може завдати непоправної шкоди. Ми все обміркували, виробили цілу програму дій. Насамперед, звичайно, почали шукати ще один екземпляр. Обстежили кожен камінчик, кожну грудочку в радіусі, може, з півкілометра — цілий тиждень шукали, і все марно. Хто його знав, може, така дивовижа одна-однісінька на сто квадратних кілометрів! Або з’являється раз у десятиліття чи навіть у століття. От і зустрінься. Вирішили ризикнути — викопали ту колючку з грунтом, пересадили у горщечок. Дарунок Шамбали! Тепер уже з нетерпінням очікували вечора. І яка ж була наша радість, коли в темряві намету засвітилися ці головки!

— Фосфорне світіння? — спитала Муза.

— В тому-то й штука, що ні. Природа його електромагнітна. Ще не з’ясоване тільки джерело. Можна припустити, що в цьому процесі бере участь чимало чинників, зокрема біосфера і динаміка хімічних процесів у самій рослині. А взагалі, нерозшифрованих ієрогліфів Природи — сила-силенна…

— Увага! — почулося з гучномовця. — Керівникам груп і перекладачам терміново зібратися в тенісному залі! Повторюю…

— Таємниць багато, — обізвалася Муза, коли динамік умовк. — Але ж, як сказано, людина має підкорити Природу.

Микитюк помовчав, збираючись з думками.

— Підкорити… Як на мене, то мусимо жити в злагоді з нею. Спробували он в Амазонії випалювати джунглі, порушили тонку рівноваіу ї тільки наробили шкоди. Ні, треба шанувати закони Природи. Муза осміхнулася:

— Який ви законник! Але ж згодьтесь, що в Природі не все досконало і корективи просто необхідні.

— Хто знає… Це вже філософія, не мій фах.

Дівчина не відступала.

— Гаразд, ось вам фізіологія. Біль. Людина страждає, мучиться. А для чого?

— Поставити питання легше, ніж відповісти. Біль… Все це дуже складно. Нейрофізіологічна картина цього відчуття багато в чому загадкова. Як воно зароджується і передається в головний мозок, невідомо. Але це — сигнал небезпеки, конче необхідна інформація. Одна професорка Сорбонни вважає, наприклад, що коли б не існувало болю, його слід було б винайти.

— Мабуть, у неї ніщо не боліло, в цієї вченої, — сказала Муза. — Нехай і сигнал. Але навіщо сигналізувати увесь час? Досить було б, скажімо, хвилини. А то сам сигнал може замучити людину.

— Це явище, як помислити, не вкладається у схему зворотного зв’язку. Природа б’є на сполох доти, доки пожежа не буде погашена. Принцип гарантії, чи що. Це не тільки інформація, а її наказ, вимога дії.

— Ви, може, подумали, Ростиславе… не знаю, як вас по-батькові…

— Не треба церемоній. Мені тридцять, і я теж неодружений.

— Може, ви подумали, що я піклуюсь про себе. Зовсім ні. Мозолі — це, зрештою, дрібниця. Але скільки підлості і жорстокості робиться на світі через біль! Як подумаєш, то аж страшно стає.

— На жаль, це так, Музо. Але Природа тут ні при чому.

— Та мабуть, — зітхнула. — А все-таки… удосконалення не завадили б. От би перехитрити Природу!.. Та це загальна балачка. Ви не Докінчили про свого «їжачка».

— Та була з ним пригода. Хлопці несли гербарій, а цього незнайомця я взяв сам. Тримав, як малу дитину, біля грудей, і на тобі: щойно зійшли на невисоку сідловину, як над горою, може, з півкілометра від нас, з’явилася велика світляна куля. «Літаюча тарілка!» — загукали хлопці. Я крутнувся в той бік, не втримав рівноваги, упав і скотився вниз. Одразу ж все зникло. Хоча хлопці казали, що бачили навіть люки чи ілюмінатори, а я впевнений, що то якийсь світловий атмосферний ефект, сам по собі дуже рідкісний і цікавий.

— Що ж було далі?

— Та що, горщечок розбився на друзки, грунт розсипався, колючка десь зникла. При цьому я забився коліном, воно напухло і боліло страшенно, та я повзав, шукаючи рослинку, і ненароком уколовся об неї саме тим болючим місцем. Ну, думаю, щастить — сім голочок уп’ялося!

— Так часто буває. — Муза співчутливо хитнула головою. — По собі знаю.

— Еге, мені кольнуло, але буквально через кілька секунд коліно перестало боліти, пухлина почала спадати, я підвівся і пішов, навіть не накульгуючи. Отак випадково ми п дізналися про лікувальні властивості «їжачка». А тепер ось його укол допоміг вивести із шоку і нашу туристку.

— Щось надзвичайне. Хоча б показали цю дивовижу!

Микитюк не любив допускати сторонніх очей і рук до своїх експонатів, а тут одразу і з радістю погодився.

— Ходімо!

Із сміхом і жартами перейшли хитку корму. На боковій, заскленій частині палуби вхопилася за його лікоть, щоб не впасти. Зупинилися, вражені величним видовищем. Червоний, ніби набухлий кров’ю, диск Сонця то різко піднімався вгору, тягнучи за собою стіну розбурханого моря, то падав униз, і хвилі з шумом відступали, даючи йому місце.

— Розгулявся шторм… — з острахом і захопленням сказала Муза. — Аж Сонце підкидав.

— І ловить, наче золоту рибу. А якщо без поезії, то в такий спосіб світовий океан дихав, насичується повітрям.

— Без поезії життя не цікаве, — зауважила Муза. — Пам’ятаєте, у Тичини: «Всесвіт наш — це дивна казка…»

Отак вони й стояли, зрідка перемовляючись, слухаючи шум наростаючого шторму, аж доки Сонце пірнуло у хвилі і більше не показувалось. Сумовита задума охопила дівчину, їй знову здалося, що вона вже колись спостерігала подібну картину, переживала схожий душевний стан.

А Ростислава осявала радість: нарешті зустрів дівчину, яка імпонує йому і, здається, зацікавилась с ним. Правду кажучи, він запримітив її ще на початку цього круїзу, тільки не наважувався зазнайомитись. Спасибі, допоміг товариш Випадок. Та, мабуть, до цього йшлося, обоє жили передчуттям майбутньої зустрічі, і ось лінії їхнього життя нарешті перетнулися на цьому кораблі. Ростислав і раніше не нарікав на долю, а зараз душа йому повнилась музикою, і це було так незвично, що він аж розгубився. Червонів, не знав, де подіти свої руки.

— Сонце зайшло. Ходімо?

Дівчина здригнулась, мовби з несподіванки, але одразу опанувала себе.

— Ми йдемо, йдемо та ніяк не дійдемо, — усміхнулась.

Микитюк відчинив масивні двері, тримав їх, доки дівчина не переступила високий поріг, а тоді причинив, долаючи натиск вітру, і повів її сходами вниз — у тепло і світло довгою коридору. В їхню каюту шум шторму майже не долинав. «Хлопці вже, певно, в барі, — подумав, — це якраз добре, а то почнуть кпинити…» Увімкнув світло — ой, леле! — все, що було на столику, тепер валялось на підлозі, килимок притрушений індійською кавою, а банка, певно, закотилась під ліжко.

Муза скинула плаща і почала прибирати.

— Шкода кави. Це ви її п’єте, Ростиславе?

— Так. Але нічого, маю ще про запас.

Йому було приємно спостерігати за рухами дівчини, хоч і незграбними, — як вона простягала руку, як підводилась і потім, балансуючи, присідала навпочіпки. Із столика знову падало, довелося все класти на ліжко.

— То де ж ваш таємничий «їжачок»? — Муза сіла на стілець і одразу проїхалась на ньому до коридорчика. — Атракціон!

Він підняв її разом із стільцем і відніс до столика.

— Тримайтесь, Музо, а то ще наб’єте ґулю. А «їжачок» подорожує в чемодані, зараз дістану.

Висунув з-під ліжка великий шкіряний чемодан, охоплений двома ременями, відімкнув і вийняв маленьку картонну коробочку.

— Ось де він! — весело вигукнув, сідаючи на ліжко. — Нате, знайомтесь, — дав їй коробочку. — Та тільки обережно, не вколіться.

Муза тендітними пальцями зняла кришку, але, крім вати, нічого не побачила. Ростислав допоміг видобути колючку з вати. Справді, нічого особливого. Від коротюсінького стовбурця в усі боки стирчать кривулясті шпички вишневого кольору. Помацала — міцнющі, як сталеві.

— А знаєте, здається, відчуваю струм. Слабенький, ледь-ледь, але є.

— У вас дуже чутливі пальці, Музо.

— Недаремно ж я піаністка, — сказала, не повертаючи голови. Невідривно дивилася на чудернацьку рослину.

— Але я не берусь твердити, що струм іде зі шпичаків, — не то серйозно, не то жартома заперечив учений. — Може, навпаки — із ваших пальців.

— Таке скажете, наче я електростанція. — В голосі її вчувалися смішинки.

— Не смійтесь, кожен має електромагнітне поле. А у вас воно особливо сильне.

— Комплімент? Дякую.

В їхню розмову раптом втрутився динамік:

— Увага! Товариша Микитюка просять зайти в медчастину. Повторюю…

— От невчасно… — зітхнув Ростислав. — Ну от що, посидьте, я миттю. Це ж поруч. Добре?

— А як прийдуть твої… ваші?..

— Та їх не буде до пізньої ночі! Доки бар не зачиниться.

Микитюк подався, хряпнувши дверима. Муза підвелася поглянути в ілюмінатор, та її так хитнуло, що аж скривилась від болю. «Проклятущий мозоль», — подумала сердито і всілася на ліжко, почала знімати панчоху…

Несподівано до каюти повернувся Ростислав, мало не застав її за цим заняттям.

— Ой, пробачте! Забув узяти «їжачка»…

Муза зніяковіла, засоромилася власних рухів, але спромоглася на жарт:

— Я вже поклала спати цю колючу тваринку… Микитюк усміхнувся, вхопив коробочку і, балансуючи, кинувся до дверей.

Едінбург! Ростиславові чомусь давно мріялось побувати в головному місті далекої від України, але манливої Шотландії. Уявлявся Едінбург білокам’яним юрмищем палаців у високості, між голубим небом і морем. Тепер ось, їдучи його вулицями в автобусі, він бачив, що переважають темні тони.

— В моїй уяві він поставав сліпучо-білим, цей Едінбург, — обізвався до Музи, що невідривно дивилася у вікно.

— Він такий і був, це кіптява. Століттями ж у печах топили вугіллям, а димарів он, бачиш, скільки!

Справді, димарів — тьма-тьмуща. І жодного круглого, всі призмоподібні, наче грубі дошки.

— Кіптява століть.

— Аз деяких будинків уже змили сажу — он які світлі, — продовжувала Муза. — Поглянь, ось почали…

Микитюк і сам уже побачив величезний будинок, що плив їм навстріч, — частина фасаду вже очищена, мала колір слонової кістки.

— Так, так. Отже, я бачив Едінбург… колись, — усміхнувся Ростислав.

— Наш мозок здатний творити дива… — зиркнула на нього весело і додала його словами: — Все це дуже складно.

Автобус зупинився біля розчинених воріт королівського замку. Ступаючи на вичовгане каміння просторого двору, куди німо дивились вікна потемнілого середньовічного палацу, Микитюк відчув якесь дивне хвилювання, обличчя його набрало зосередженого, замкнутого виразу.

Муза спробувала розворушити супутника.

— Поглянь, який пишний будяк! Ти де-небудь бачив такого?

У коридорі палацу красувався вирощений у вазоні будячище — колючий, із червонястим квітом угорі.

— Розкішний екземпляр, — байдуже кивнув Ростислав і знову замовк, ніби прислухаючись до екскурсовода, який розповідав, що колись у давнину будяки врятували військо шотландською короля: глупої ночі вороги наблизились до сонното табору, але, натрапивши на будяки, вкололися і скрикнули… Потім був заснований навіть орден Будяка…

«Про що він думає? — силкувалась відгадати дівчина, проймаючись його настроєм. — Може, цей будяк нагадав йому гімалайську колючку?» Сходи, зали, прикрашені скульптурами, картинами, гобеленами.

— А оце кімнати Марії Стюарт…

Слухаючи розповідь про трагічну долю королеви, Ростислав стискував Музин лікоть, а коли всі рушили далі, затримав дівчину, подивився їй просто в вічі і випалив:

— Кохаю. Станеш моєю?

— Тобто як це? — закліпала віями Муза.

— Ну, дружиною…

І такий у нього був урочисто-рішучий вигляд, що Муза наледве стрималась, щоб не розсміятись.

— Ви ж мене ще не знаєте, Ростиславе, — несамохіть перейшла на «ви». — Навіть імені…

— Музо!

— Це так мене батько прозвав, як підросла. Насправді ж моє ім’я — Марійка.

— Марійка?! Муза-Марійка… Який збіг: ми в покоях Марії!

— Ради бога, на нас звертають увагу, — тихо промовила Муза, рушаючи до виходу. — А ще мушу сказати — на господарку зовсім не надаюся, до того ж вередлива…

— Аби тільки не злюка.

— …Пещена…

Ростислав гаряче перебив:

— У тебе добра душа і чуле серце — я одразу відчув. Мовчи, мовчи, ось моє прохання: завтра відвідаємо фортецю — отам і скажеш усе. Домовились?

Муза-Марійка нічого не відповіла, лише в глибині її очей закоханий Микитюк помітив теплий усміх. Взявшись за руки, подалися сходами вниз наздоганяти групу.

Едінбурзька фортеця приліпилась на високій скелястій горі, ніби орлине гніздо. Є чим помилуватись у музеях. Тут виставлено скарби шотландських королів — витвори митців, чиї імена втонули у глибині століть. А який краєвид притягує очі!

Захоплені туристи жваво розмовляють, фотографуються, один тільки Микитюк мовчазний, бродить, як сновида. Ніщо його не цікавить — ні коропи, ні мечі. Тупий меч суму, як сказав би Шекспір, ударив його в самісіньке серце: на екскурсію до фортеці Муза не поїхала. Передала через сусідку по каюті, що нездужає. Хіба ж не ясно — дипломатична хвороба…

— Зверніть увагу на це вузеньке вікно. Воно виходить на дорогу… — долинав голос перекладачки. — Рятуючись від змовників, Марія Стюарт передала дитину через оце вікно вірним людям, що ждали внизу. Так. вікно дуже високо. Дитя спустили в корзині на мотузі. Це був майбутній король Англії Яків Перший…

Микитюк скрушно зітхнув. Як він сподівався, як хотів саме тут почути відповідь на своє Признання! Марія, Марійка…

Сходячи крутосхиллям униз, де на майдані стояли автобуси, урезонював себе: ти її уподобав, а вона? Хіба їй обов’язково відповідати взаємністю? Чоловічий егоїзм. І все-таки… помилився? Чи, може, в неї хтось є? Справді, що він про неї знає? Ну, зовнішність гарна, рухи, вираз очей… А далі? Чи, може, саме оце незнання і притягує? Ет, краще не думати про це, зовсім викинути з голови.

І все-таки невідомість ятрила, не давала йому спокою. Нехай би вже сказала одразу, навіщо ця психопідготовка?

Місце в автобусі біля нього пустувало, пустувало воно і наступного дня, коли їхали в Глазго. Краєвиди Шотландії, схожі на кримські, трохи заспокоювали, зміна вражень відволікала Микитюка від невеселих роздумів, але сум’яття не полишало його душі. На вечорі дружби в Глазго, влаштованому товариством Шотландія — СРСР, такому цікавому й веселому, почувався самотньо. Сусідка по столу, шотландка, жінка вже в літах, певне, відчувши його настрій, раптом обізвалася українськими і польськими словами — наче пташенята запурхали в залі. Ростиславові потеплішало на серці, пожвавішав, а жінка почала розповідати про своє життя.

Під час війни була медсестрою в англійському госпіталі. Доглядала пораненого польського солдата — українця із Холмщини. Покохалися, після закінчення війни одружилися. Поранення вкоротило йому життя, чоловік залишив їй двох синів і… кілька українських та польських пісень.

— Ченсто співав «Повій, вітре, на Вкраїну…»

Ростислав так перейнявся життям цієї жінки, що забув про свої прикрощі. Та коли загриміла музика і під світляною метелицею закружляли пари, знову почав зітхати. Підпер обважнілу голову рукою і байдуже спостерігав за натовпом танцюючих, що поволі обертався у миготливому світлі. Тут, в одному коловороті, взявшись за руки, пропливали дівчата з далекого Казахстану, англійські хлопці, шотландські жінки… Нараз електронна музика урвалася, натомість зазвучала козиця, зал почав обходити музика у барвистому шотландському одязі: шапка, прикрашена пір’їнами, вишитий кептар, картата спідниця. Чоловік виступав, як павич, привітно усміхався, не випускаючи з вуст мундштука свого співучого інструмента… Це минулі століття обізвалися до сучасності: а гей, гей, ми живемо з вами!

І знову під танцювальні ритми закружляли пари, люстра пригасла, на високій стелі замиготіли зорі. Микитюкові важко було встежити за парами, але одна привернула його увагу. Дівчина, схожа на Музу… «Невже вона? Дивно. Може, приїхала автобусом з іншою групою? І ховається, хитрунка, бач, так і пірнає в тінь. Дивні ці жінки… Мені краще шукати рідкісні рослини в Гімалаях, аніж собі дружину. Колючка з Шамбали гамує біль, а тут…»

— Як ви себе почуваєте?

Микитюк раптом відчув чиюсь руку на плечі, підвів голову. Біля нього стояв керівник групи. Зал спорожнів, лише кілька чоловік наближались до виходу.

Він підвівся, сторопіло оглянувся.

— Пора йти?

Над містом стояла прозора літня ніч.

Повертаючись із Глазго до Едінбурга, відвідали рідне містечко Роберта Бернса. Ось довга приземкувата будівля — це хата, в якій народився співець Шотландії, тут же на подвір’ї сяє склом сучасна споруда музею. Микитюк зацікавлено роздивлявся, а у вухах, наче бджоли, гуділи слова гіда:

— Молодий поет полюбляв дівчат і зірвав чимало квіток. Та його впіймали за полу. Батько однієї потерпілої перестрів юнака і погрозив убити, якщо він не одружиться з його дочкою. Роберт одружився, мав шестеро дітей…

«Певне, гарна дівчина була, може, як Муза-Марійка… — міркував Микитюк. — Цікаво, який у неї батько? Теж такий рішучий, як той односелець Бернса?»

Чим ближче було до Едінбурга, тим більше насуплювався Ростислав. Перед очима пропливали мальовничі краєвиди — зелені горби і видолинки, невеликі гаї, будівлі ферм, удалині бовваніли темні терикони, — Микитюк залишав у пам’яті ці мінливі картини і водночас конструював майбутню зустріч з Музою, передбачав варіанти її виправдань. І жодного разу йому не спало на думку: а може, дівчина й справді захворіла?

Скрипить під ногами трап.

У каюті, навіть не переодягаючись у піжаму, ліг перепочити і зібратися з думками. Шуміла повітродувка, женучи легкий вітерець.

«Ну, гаразд, закоханий друже, — запитував себе Микитюк, — може, ти визначиш, що ж таке кохання? Воно означає певний емоційний стан, який характеризується… величиною… ні, ступенем втрати здорового глузду! Це витівки, хитрощі Природи, що мають на меті продовження людського роду. А ти відкинь усі чари, поглянь на все тверезо…»

Микитюк зітхнув. Еге, все це справді дуже складно.

Простягнув руку, намацав на столику дзеркальце. «Ну що ж, з обличчя не гірший за інших. Не треба лишень насуплюватись. Може, вуса завести? Тепер це модно. А що? І заведу — коли… вона покохає».

— Увага! Запрошуємо на вечерю…

Ростислав заспішив, щоб раніше зайти до ресторану: вона проходитиме повз їхній стіл.

Цокання посуду, голосні перемови, сміх, жарти. Її не видно.

Сусіди по столу повечеряли, пішли на прогулянку. А її нема. Їсти не хочеться. «Чого ця жінка дивиться на нього? Наближається. Ага, вона з її каюти… Стривожена».

— Що? Муза хвора?! Навіть марила? «Перехитрити Природу… Вимкнути біль…» Ага, це її слова. Поклали ще вчора? Біжу, біжу… Ох, бідолашна… А я…

Медчастина тут же, на кормі, лише піднятися три марші вгору. Йому ж здалося, що сходить на якусь гімалайську гору, доки викарабкався, передумав бозна-скільки. Спочатку свідомість його облягла чорна хмара тривоги і жалю: в той час, як він подорожував, дівчина страждала у тісняві корабля. Та враз йому стало розвиднятися, наче сонце зійшло над розлогою долиною Шамбали, душу охопила радість: Муза, отже, лише через хворобу не поїхала до фортеці, а не тому, що… знехтувала. Інтуїція його не підвела — це таки вона, єдина в світі…

Поглянувши на Ростиславове обличчя, з якого ще не зійшла радість, лікарка опустила очі.

— Ну, як ваші пацієнтки? — з веселою жвавістю запитав Микитюк.

Лікарка покрутила у пальцях пінцет, похмуро скапала:

— Ленінградка нічого вже, криза минає. А от киянка… щось незрозуміле. Ні на які болі не скаржилась, і раптом… Боюсь, ми не зможемо нічого вдіяти…

Микитюк зблід, обома руками обперся об край столика, за яким сиділа лікарка.

— Діагноз? Діагноз установили?

— Так. Сепсис.

— А лікування?

— Антибіотики. Переливання крові. Ніщо не допомагає.

Микитюк одірвався від столика, мовчки заходив по передпокою.

— Не треба так хвилюватися, — обізвалася лікарка. — Вона вам хто?

— Майбутня дружина.

— А-а…

Лікарка підвелася і прочинила двері ізолятора:

— Зайдіть.

Муза-Марійка лежала на білій постелі під білим простирадлом з розплющеними очима, що темніли, як дві сливи. О боже, як вона помарніла! Щоки сірі, землисті, дихання прискорене.

Ростислав узяв її за руку — гаряча, як вогонь.

— Що сталося, люба?

— Вона непритомна, — констатувала лікарка. — Навіть ваш «їжачок»…

Ростислав аж кинувся, наче його струмом ударило.

— «Їжачок»? Ага, так… Готуйте шприц! Я миттю… — І кинувся до виходу.

На біль не скаржилась… Ну, ясно — вкололась «їжачком». Таки подумала перехитрити Природу, і як він тоді не здогадався? Поспішав. І зараз треба квапитись, це просто щастя, що він узяв того каламарчика із собою.

Ключик не потрапляв у гніздо. Ростислав ледве стримувався, щоб не поламати замок. Нарешті вхопив каламарчика і, полишивши чемодан розкритим, а двері в каюту незачиненими, побіг до сходів.

Лікарка прискалювала око, розглядаючи темно-вишневу рідину, кілька разів струснула скляночку і поставила на столик.

— Ніякої етикетки… Що це?

— Це звідти, що й «їжачок» — із Гімалаїв. По краплині збирав… Може, назвати: «Дарунок Шамбали»? Але ми гаємо час.

— Ви пересвідчились, що ця есенція…

— Препарат не пройшов клінічного випробування, я просто не встиг. Його дію я перевіряв на собі…

— Ну, знаєте… Ризик…

— Нехай і ризик, але ж іншого виходу нема. Давайте шприц!

Лікарка насупила брови.

— Я на себе такої відповідальності взяти не можу.

— Я беру! — з викликом сказав Микитюк.

— Ну, знаєте, ви тут все-таки особа стороння. З колючкою — то інше, а це вводити в організм…

— Вона ж гине, помирає — ви ж самі сказали! — розпачливо вигукнув Микитюк. — Хіба не ваш обов’язок випробувати все…

— Так. І ми зробили все можливе. Загляньте в історію хвороби.

Микитюк вхопив телефонну трубку:

— Попрошу капітана!

Може, з хвилину роз’яснював капітанові ситуацію, інформував про живлючий гімалайський екстракт.

— Бузанова? Тут. Передаю.

Товстуха тільки сопіла, притуливши трубку до вуха. «І це лікарка… — думав Микитюк. — Розминулась з покликанням, її місце на Бессарабському ринку…»

— Ну що ж. Раз капітан наказує… Але ви дайте мені розписку. На всяк випадок.

Кров шугнула Ростиславові в скроні, відчув, як раптово піднявся тиск, чого з ним ще не траплялось.

«Та ну її, цю бочку, — розгніваний сів до столика, вихопив ручку з бокової кишені: — Витримка, витримка, спокій… А то ще руки тремтітимуть».

— Ну, все? Давайте шприц, я сам.

…Кілька годин після уколу Муза-Марійка була між життям і смертю. Микитюк, надівши білого халата, сидів коло її ліжка, ніби ждучи вістей з далекого краю.

Нарешті першу обнадійливу звістку передав термометр: температура почала спадати. На щоках хворої з’явилися невеличкі рожеві плями, ось вона кліпнула повіками, почала роззиратися навколо, довго водила очима по стінах, стелі, тоді побачила Ростислава.

— Це ти? — прошепотіла. — Що зі мною було?

— Скажу. Я багато тобі скажу. Але не зараз. Оклигуй, хитре дівчисько.

Хотіла усміхнутись, та не змогла, тільки сіпнулися губи.

Наступного ранку Муза-Марійка підвелася.

Ростислав, міцно підтримуючи її за лікоть, вивів на палубу. Навколо шуміло море. Едінбург уже був далеко за обрієм. Попереду — також за обрієм — Північна Норвегія, Тромсе і Нордкап. Муза-Марійка сиділа мовчки, поглядаючи на хвилі за бортом. А тоді спитала:

— Скажи, а відчуття болю повернеться, доки ми… одружимось?

— В житті без болю не обійтися.

Загадкова Нóва

Зеленава вечорова імла облягала Руїни. Сухорлявий старий Му причалапкав своїми тоненькими ніжками до прозорої стіни, щоб подивитися, чи двір уже виповнений тінню? Чи зацвітає небо пелюсточками? Стоячи, він почовгував черевиками із цупкої сириці, під хітиновим панцирем на спині наче пробігали мурашки: Му трохи хвилювався, очікуючи Прихильників Духу. Глибоко сховані маленькі очиці сухо поблискували, відбиваючи зеленкувате розсіяне світло, що вже зникало в темних тінях.

Отак, власне, він почувався кожного разу перед нічним пильнуванням. Ніби й не боявся Ватага, проте неспокій охоплював усе єство — було радісно і водночас тривожно. Може, саме цієї ночі Дух скаже щось інше? Адже з самого початку — прокотилося вже багато дисків за обрій — він повторює одне й те ж, та ще й сердито. А може, в тій скриньці ніякого Духу нема? Треба б туди заглянути. І за пелюстками у небесній високості стежити цікаво, особливо коли з’являється Нова… Дехто з Прихильників Духу вважає, що пелюстки заліплять усе небо, і тоді зникне темрява, буде світло, хоч і диск закотиться. От і потрібно дивитися крізь магічну Палицю, примічати нові й нові небесні квіти.

Унизу зовсім потемніло, а онде і перша пелюсточка зринула… Чи Тан принесе сьогодні якийсь образ? Він уже знайшов декілька і невтомно розшукує ще. Хто вони, ті, що зображені на полотнах? Кмітливий Ти твердить… О, чути шарудіння, це вже вони!

Му задріботів до дверей. Справді, прийшли Прихильники Духу — високий Тан і низенький, йому до плеча, Ти.

— Нехай буде твоя мудрість! — привітали господаря писклявими голосами.

— Нехай Дух буде прихильний до всіх нас, — звично відповів Му і кинув погляд на чорну скриньку з білими зубами-клавішами.

Тан вийняв з-під лахміття, що звисало йому з плечей, чималий чотирикутник, загорнений у смугасту ганчірку. Так і є — ще один образ!

— Оце знайшов аж на околиці Великого Руйновища, — сказав, розгорнувши ганчірку і ставлячи картину під стіною, поряд з тими, що приніс раніше.

Му взяв кресало, ударив кілька разів по кременю — сипнули іскри, і трут затлівся. Швидко підніс його до смолоскипа, дмухнув, і в помешканні стало видно, як удень. Усі трос поставали навколішки, щоб роздивитися новий образ. Перед ними було не одне обличчя. На піску біля самісінької зеленої води сиділо і лежало кілька постатей — молоді жінки та чоловіки.

— Це морські істоти, — прописклявив Ти, — бачите, вони не відходять від свого середовища, вибрались подихати та й погрітися.

— Так, — підтримав свого колегу Тан, — їхнє тіло зовсім не мас твердої хітинової оболонки, натомість м’яка шкіра, вочевидячки пристосована до води.

— А їхні голови? Погляньте — на них довга густа шерсть! — докинув Ти, ще й тоненькою рукою вказав.

Справді, на головах істот добре видно було зеленаву шерсть.

Тепер обидва Прихильники Духу поглянули на Му — що то він скаже?

Старий пильно вдивлявся в постаті на картині, неначе очікував, що вони обізвуться і самі розкажуть про себе.

— Я гадаю, — нарешті заговорив Му, — це наші предки. Те, що на них майже немає одягу, нічого не доводить. На інших образах одяг є, на деяких аж занадто. Навіть голови вбрані.

— А де хітинові панцирі? — різко спитав Ти. — Це зовсім інший біологічний вид!

— Може, це «прибульці з Неба», — сказав Тан, — і ми живемо на їхніх Руїнах. Адже невідомо, хто побудував і хто зруйнував громадища, які дісталися нам у спадок.

— Дух! — верескиув Ти. — Це його діяльність!

Тан і Ти з острахом оглянулись на чорну скриньку, що наче шкірила зуби в миготливому світлі смолоскипа, лише старий Му не зворухнувся. Роздумливо сказав, не відриваючи погляду від картини:

— Наш розум ще блукає в зелених сутінках, і часто навколишнє йому здається інакшим, ніж воно є насправді. Піднесіть палець до ока — закриє кам’яну гору. А хіба він такий великий? Отож, очевидне не завжди точне… Я гадаю, наші предки — отакі, як бачимо зображення, — жили тут споконвічно, спорудили велетенські житлові осередки, і навіть отой Дух, що обзивається із скриньки, створили вони.

— Тоді як же пояснити таку велику різницю в будові тіла? — майже пошепки спитав маленький Ти, повернувши свою голу плескату голову в бік старого Му.

— Щось, мабуть, сталося в Природі, — відповів мудрець. — Якийсь катаклізм… От і виник на нашому тілі хітин — захисна оболонка. Ллє не в кожного однакова… — Старий підвівся, розв’язав пояс і, ставши перед смолоскипом, розхилив поли потертого халата: — Подивіться. Раз уже ми заговорили про хітин…

Тан і Ти підхопилися та так і застигли: живіт і груди в старого Му такі ж, як і в тих, що коло моря! Майже одночасно обидва простягли руки і доторкнулися до зморшкуватого тіла. Хітину не було й сліду! Бридливо відсмикнули пальці, перезирнулися. І щось, мабуть, лихе побачив у тому перезирку старий Му, бо, загортаючись полами, гостро пошкодував, що видав свою таємницю. І нащо було?.. Ці двоє Прихильників Духу ще не можуть збагнути багатьох речей. Ось недавно була в них дискусія про костяні фігурки — коники, чоловічки, на які натрапляють в різних місцях. Як він не доводив, що то для гри, для змагання умів, про що сказано і в розшифрованих текстах, обидва твердили своє: то ритуальне начиння, у світлим фігурках втілюються добрі духи, в темних — злі. Му скрушно зітхнув.

— Ми не знали… — обізвався Тан і замовк.

— Для того ж я й показав, щоб знали: всі ми — нащадки отих дужих, — якомога спокійніше промовив Му.

— Приблуд… чи то пак, прибульців? — докинув Ти.

— Мудрий Му вважає: вони і ми — ланки одного ланцюга, — заговорив Тан, чомусь відводячи погляд убік. — То чим же пояснити, що вони геть усе зруйнували? І де вони поділися?

— Ага, де вони поділися? — аж навшпиньки став низькорослий Ти.

— Світ наш сповнений таємниць… — розвів руками Му. — Як зникли наші пращури, ми ще не знаємо.

— І не дізнаємось, якщо нам не допоможе Дух, — затрусив головою Тан і показав рукою на чорну скриньку.

— Мусимо покладатись на свій розум, — видовженими пальцями Му потер чоло. — Він уже прокидається… А щодо коробки… Треба заглянути — що там усередині? Чому завжди говорить одне й те ж?

— Заглянути? Там же немає жодної щілини! — здивовано верескнув Ти.

— Щілину можна пробити.

— Ні, ні, — замахали руками Тан і Ти. — Блюзнірство!

«Ех, бідолашні, — подумав Му, — міцно ж тримають вас пазурі незнання…»

Чорна коробка ніби сміялася, виставивши білі зуби-клавіші. Тан і Ти наблизились до неї навшпиньках. Як завжди, першим почав торкатися клавішів Тан. Ледь-ледь, наче вони припікали. Одну за одною, не проминаючи. Перший ряд, другий, третій…

Нашорошили вуха, невідривно дивилися на круглий отвір, закритий блискучою сіточкою. Спочатку почулося шипіння, потім сердитий голос сказав:

— Неправильно набрано номер. Неправильно набрано…

Тричі повторив і замовк, знову ж таки щось прошипівши.

— Гнівається Дух, — приречено схилив голову Ти.

— Не бажає розмовляти, — закивав Тан.

— Ну й нехай! — різко змахнув рукою старий Му. — Ми ще до нього доберемося.

Тан і Ти знову ззирнулися, знизали гостренькими плечиками, — мовляв, як хоч, а ми тут ні при чім.

Старий Му, погамувавши хвилювання, кинув притишено:

— Пора під небо.

Мовчки вийшли на вичовгані кам’яні сходи. Меткий Ти пішов попереду, піднявши вгору смолоскипа, за ним ступав, натужно сопучи, старий Му, а позаду дерся Тан — високо піднімав тоненькі ніжки, схожий на велику комаху.

Сходи закручувалися спіраллю, і хоч Прихильники Духу долали їх безліч разів, завжди серця холодив страх, що спіраль та ніколи не закінчиться. Хто і коли її збудував? Як сталося, що ця височенна споруда вціліла? Про це думав зараз мудрий Му, думав і раніше, коли ці двоє були ще дітьми, але відповіді нема й досі. Скільки тих зеленкуватих дисків скотилося та й потонуло в морі, а він і тепер нічого не знає! Та добре вже й те, що знає про незнання. Може, в цьому й мудрість? А що вона дає, така «мудрість»? Тільки гіркоту…

Зненацька його струснуло, аж застогнав. Спритний Ти зупинився, освітив смолоскипом стражденне обличчя старого, здивовано спитав:

— Що сталося?

— Кресало… Кресало лишилося там, унизу…

Це й справді було кепсько. На даху вони одразу гасили смолоскип, бо полум’я заважало спостерігати небо, а рушаючи вниз, викрешували вогонь.

По кресало, щось буркнувши, спустився наймолодший серед них — Ти. Старий Му втомлено сів на східцях, трохи нижче — Тан. Мовчки дивилися, як меншає вогонь, скочуючись униз разом із Ти. Цяточка, блідий відблиск, нарешті морок поглинув усе. Чекання здавалося ще довшим і тяжчим, ніж ходьба. «Отакий густий морок вкутує і минуле,» — думав мудрий Му. Внизу, в запаморочливій глибині, знову з’явилась іскорка, вона ширшає, розгоряється, розганяє морок. У серці старого тепліє надія: отак і народ поволі, але неухильно, сходинка за сходинкою, підніматиметься на Гору Знання… І відкриється Істина, розвіються сумніви…

На пласкому даху в їхні очі заглянула бездонна глибочінь неба. Мерехтіння зір вабило, чарувало старого Му, і він деякий час стояв нерухомо, задерши голову. Потім, ніби прокинувшись, подріботів до Палиці, що на трьох підпірках була спрямована вгору. Тан і Ти вже кружляли довкола неї в Танці Приручення. Кланялись, наскільки дозволяв хітиновий панцир, присідали, петляючи навколо. То був їхній обов’язок, старого це не обходило, він навіть сумнівався в доцільності такого обряду.

Нарешті Му підійшов до Палиці, став навколішки й уважно подивився в окуляр. Ось те сузір’я, яке вони спостерігали вчора. Тепер треба повернути Палицю трохи ліворуч… Яка чудова золота зірка! Самотня? Найближча до неї — за чотири одиниці. А це що?.. Поблизу Золотої Зорі — спалах! Нова зірка? Адже ж нові не засвічуються на порожньому місці, кожна розгоряється з маленької, дрібної зірочки, а тут… Що за знак?

Не відриваючись від окуляра, старий Му пробурмотів:

— Нóва… Нóва, та якась загадкова.

Його пильне, натреноване око відразу помітило, що ця Нова незвичайна як світінням своїм, так і формою.

Один за одним дивилися в окуляр, і чим довше спостерігали, як Нова розростається в якусь потвору, тим дужче їх охоплював страх. Такого ще не було…

Звідки ж вони могли знати, що то зовсім і не зірка спалахнула, що то вибухнула ядерна зброя планети Земля, виведена в космос! Людство Землі домовилось і викинуло геть страхітливі заряди…

Поки небесний спостерігач марно сушив собі голову над цією загадкою, Тан і Ти одразу збагнули, що сталося. Це ж Дух отак гнівається на зарозумілого Му. Хіба їхні вуха не чули, як він зневажав Духа?

Одного позирку їм було досить, щоб порозумітися. Підійшли до нього, сопучи. Му одхилився від окуляра і скрикнув:

— Погляньте, вона зникла! Її нема…

Ці слова, немов іскри, запалили їхній жах, несамовитість і лють. Просичали бойовий згук, ущепірились старому в плечі та й потягли до балюстради. Астроном чомусь не випустив із рук Палиці, наче приріс, тоненькі ноги плутались у полах, і, може, тому не боронивсь. Вони недовго й вовтузилися з ним — стягли на кам’яний бар’єр і зіштовхнули вниз. Поли халата залопотіли, наче велетенські крила, Тан і Ти вжахнулися: а що, як полетить у небо? Та важка Палиця потягнула додолу. Почувся зойк, і старого Му ковтнула тьма.

Змовники відітхнули. Проте радості на їхніх блідих обличчях не було, скорше розгубленість і втома.

— Я давно помітив… — прошепотів Тан і замовк.

— Дух розгнівався на нього, — хитнув головою Ти.

Непомітно їх охоплювала тривога. Як то вони будуть без наставника? Старий Му багато знав і намагався те знання передати їм. Тепер лишається коробка. Може, зласкавиться Дух.

Запалили смолоскипа і, розкарякувато переставляючи тонкі ноги, хапаючись за поручні, мовчки подалися вниз.

Цього разу і біля чорної скриньки Тан і Ти виконали Танець Приручення, щоб задобрити Духа. Клавішів почав торкатися Ти. Він аж навшпиньки ставав, щоб поцілити пальчиком посередині клавіша. І от сталося те, чого вони так довго і безнадійно чекали: Дух заговорив! Це був живий і тривожний голос:

— Небезпека ядерної катастрофи нависла над нашою планетою, як та чорна хмара над квітучим садом. Якщо її не відвернути, — поб’є ніжний цвіт і дерева з корнем вирве. Загине сад нашої цивілізації, який ми плекали тисячоліттями… Схаменіться! Вгамуйте свого зажерливість! Тан і Ти попадали навколішки і слухали, пороззявлявши беззубі роти. З круглого отвору з-під лискучої сіточки вилітали й вилітали слова, ніби невидимі птахи. Обидва Прихильники Духу майже нічого не второпали, та все-таки відчули — мова про те, про що здогадувався старий Му. Катаклізм. Катастрофа. Повсюдна руїна. То що, може, таки справді оті на образах — їхні предки?

— Загибель загрожує всім! — гримів голос. — А ті, що вціліють, будуть му-тан-ти…

Тан і Ти були такі приголомшені, що не помітили, як і смолоскип згас, незчулися, як замовкла коробка. Знеможені, простяглися на підлозі біля картин і поснули. їх не міг розбудити каламутний світанок, що просочувався крізь прозору стіну, ані човгання ніг чоловіків їхнього племені,— цілий гурт їх набився до зали. їх пробудив різкий, верескливий голос Ватага:

— Ось кому вони поклоняються! Огидним потворам, які знищили все та й самі пропали! А де ж це лукавий Му? Сховався? Знайдемо! А цих — побиймо камінням!

Він перший кинув камінь, і хітиновий панцир на животі Тана тріснув, як суха дошка. Каміння посипалось градом — Прихильники Духу не встигли й підвестися, як їхні плескаті голови були розтрощені. З особливим шаленством натовп накинувся на портрети — полотно дерли на шмаття і люто топталися по ньому кривими ніжками.

Хтось ударив по клавішах динаміка, і звідти раптом вирвався громовий голос:

— Будуть му-тан-ти! Будуть му-тан-ти!

Ватаг помітив, як злякалися, застигли навіть найсміливіші. Не гаючи й миті, ухопив камінь і обома руками вдарив ним по чорній коробці. Голос урвався. Тоді всі вклякнули на коліна перед Ватагом.

Людина-маятник

Усі в лабораторії помітили: з приходом Флоріки доктор Лавро якось одразу і різко змінився. Де й ділася його нахмуреність, непривітність у стосунках з колегами. Такий уважний зробився, люб’язний, усміхається, навіть лисина заблищала веселіше!

І все це через новеньку стажистку.

— Зверніть увагу на ті створіннячка, Флоріко! — кликав її до мікроскопа, щоб показати холерний вібріон. — Яка функціональна досконалість! Просто і ясно.

— А як ви вважаєте, Флоріко…

— Погляньте на генні ланцюжки in vitro[6], Флоріко! І отак цілий день — Флоріко та Флоріко.

«Що він у ній побачив такого? — знизувала плечима ставна білявка в накрохмаленому халаті.— Суха тараня, ноги — обидві ліві, та ще й дрібне!»

Справді, Флоріка не вирізнялася красою, зате була запопадлива до роботи. Годинами сиділа над мікроскопом, не розгинаючись, наче дивилась якийсь захоплюючий фільм. А з піддослідними морськими свинками поводилась так, немов ті щось розуміли:

— Не треба жахатися! Укол не болючий, а для науки це дуже потрібно…

В її великих очах тихо сяяла ніжність. Може, оте сяйво і приваблювало Лавра?

Білява красуня не без зловтіхи думала: «Цікаво, їй він також запропонує те, що й мені? На морських свинках експеримент удався, але ж ми — люди! Лавро обіцяв тоді золоті гори, навіть одруження, аби тільки вона погодилась на експеримент. «Історичний експеримент». Фанатик. На кандидата в женихи він тоді зовсім не надавався, але тепер…» Його загравання з Флорікою викликало в білявки невиразний внутрішній протест. Чимось він її все-таки зачіпав. Було щось у ньому небуденне, яскравинка, мінлива гра імпульсів — те, що називають творчим неспокоєм. Профіль його особистості не вміщувався у звичних рамках. Залишивши практичну медицину, Лавро з головою поринув у наукові дослідження, пропагував філософію медицини, все мудрував з генетичним кодом: «Треба підібрати ключик до цього шифру матінки-Природи!» Колеги, позаочі, звичайно, вже давненько кепкують: серед медиків Лавро — філософ, а серед філософів — медик. «І справді, вдає із себе хтозна-кого… Штукар. Але ж доктор… Досить відомий учений. У нього лише одна вада, але серйозна: окрім науки, ніяких захоплень, навіть у преферанс не грає. Ще й іронізує: «В азартну гру тільки з Природою варто грати!» Він з тих, що не пристосовуються до обставин, а навпаки — пристосовують їх до своїх потреб. Сухар. А бач, як любенько та лагідненько підсів до робочого столика Флоріки. Щось дуже пильно розглядає предметне скло, бубонить… Певне, підбиває на експеримент. Бо яке до неї може бути почуття?»

Лавро насупив брови, чоло прокреслили вертикальні зморшки.

— Бачите, Флоріко, лейкоцитарна формула вашої крові значно відхиляється від норми. Давайте глянемо правді в очі: катастрофи ще немає, але…

На обличчя Флоріки набігла хмарина, дівчина зніяковіла, на губах з’явилася винувата посмішка.

— Я лікуюся у протизобному диспансері…

— Давно?

— Та вже тривалий час…

— Ну, от бачите, рутинна терапія позитивного ефекту не дала, хіба не так?

Білявці здалося, що Лавро тішиться з неефективного лікування Флоріки, але приглушує свою радість, навіть забарвлює голос у співчутливі тони, йому нехай що, аби провести свій експеримент.

Не діждавшись відповіді, Лавро провадив далі:

— Але, як кажуть, не тільки світу, що в вікні. У вас, Флоріко, є перспектива на одужання! І не зиркайте на мене так недовірливо. Я беруся поставити вас на ноги! Просто і ясно.

Дівчина повернула до нього своє бліде обличчя:

— Справді?

— Авжеж! Тільки тут потрібна… деяка сміливість.

Вії у Флоріки затріпотіли, як метелики:

— Сміливість?

Білявка не витримала, повернула голову з пишною зачіскою і, мило усміхнувшись, кинула «шпильку»:

— Тут, Флоріко, йдеться про сміливість нашого шановного експериментатора.

— Це само собою, Альбіно, — вибачливо посміхнувся Лавро.

— Чого ж тоді, дозвольте спитати, ви шукаєте… жертв, хоча історія науки знає не одного дослідника…

— «Жертв»… — Лавро скривився, наче від кислиці. — Ох і язичок у вас, Альбіно… А втім, ви вже не зможете дорікнути… Я вирішив теж.

— На собі?

— Так. Разом із Флорікою.

Це подіяло на Альбіну, як холодний душ. Деякий час вона неспроможна була вимовити й слова.

— Оце вже по-чоловічому! — нарешті видихнула, труснувши золотистими кучерями.

— А буде ще й по-жіночому, як ви допоможете нам з Флорікою, — поправив окуляри Лавро.

— Ну, якщо зможу… — трохи розгубилася Альбіна, в очах її з’явився вираз настороженого очікування.

— Я хочу, щоб ви провели цей експеримент.

— Я? — вражено перепитала Альбіна, тицьнувши пальцем у свої повні груди. — Ваш експеримент?

— Так, саме ви. Я просто милуюся, спостерігаючи, як ви філігранно проводите операції. У вас висока експериментальна культура. Не скромничайте, в нашій лабораторії ви, Альбіно, перша.

Вона дивилася на обох — Лавра і Флоріку — здивовано і водночас злякано.

— Але ж ми ще не зачіпали генотипу людини. І ніхто в Союзі… і в цілому світі…

— А чому б нам не розпочати? Все одно це мусить колись статися, як ви вважаєте? От давайте спробуємо. І для вас це нагода…

— Нагода для мене?

— А звичайно. Просто і ясно.

«Справді, — подумала Альбіна, — він каже правду, це нагода…» Холодок остраху пройняв їй груди, відчула, що візьметься за цю операцію, що це таки її шанс. Проте ще заперечувала:

— Але ж генетична карта людського організму ще не розшифрована, тут можуть бути…

— Несподіванки? — осміхнувся Лавро. — Промахи? Хто ж від них застрахований? Парашут може й не розкритися.

«Фанатик. Самогубець», — змигнуло в очах Альбіни.

Флоріка не озивалася й словом, сиділа, схиливши голову, тільки інколи на її по-дитячому довірливе бліде обличчя набігала тінь занепокоєння, дівчина кліпала віями.

Лавро кинув запитливий погляд на Флоріку і продовжував, звертаючись до Альбіни:

— Про ступінь ризику ми вже говорили. Вовка боятись — в ліс не ходити, адже так, Флоріко?

— Так, — хитнула головою лаборантка і зажурено подивилась у вікно на інститутський сад, облитий багрянцем призахідного сонця.

Робочий день закінчувався, почувся дзенькіт посуду, шум і дзюркотання води з кранів, глухе постукування металевих дверцят лабораторних шаф, куди на ніч ховали реактиви і препарати.

Флоріка наче прокинулась, швидкими рухами почала прибирати своє робоче місце.

— А знаєте що, дівчата, — сказав, підводячись, Лавро, — якщо ви нікуди не поспішаєте, то заходьте до моєї комірчини, ще трохи поговоримо. Згода?

Авжеж, згода! Обом кортіло якнайбільше дізнатися, що там визріло у Лавровій голові. Альбіна, внутрішньо тремтячи, хотіла упевнитись остаточно, чи справді їй випав шанс, ну, а Флоріка думала про свою недугу.

— Людина живе в океані мікробів і бактерій, — заговорив Лавро, ходячи по зеленій килимовій доріжці поміж Флорікою і Альбіною, що вмостилися в кріслах одна проти одної. — Ви тільки уявіть собі міріади цих невидимих напасників, тьма-тьмуща їх так і кишить навколо і в нас. Ці орди атакують нас удень і вночі, кожної миті. Дивно, як людина змогла вижити… Чи, може, спочатку планета була стерильна?

Лавро став біля широкого вікна, немов ждучи відповіді на своє риторичне запитання, задер голову, щоб не впали окуляри, і згори вниз, як півень, скоса подивився на своїх слухачок. Оця його поза та й зверхній тон, — він говорив, наче перед студентською аудиторією, — дратували Альбіну, і вона опускала очі, щоб приховати невдоволення.

— Ні! — патетично вигукнув Лавро і знову заходив по кабінету. — Мікросвіт з’явився набагато раніше. Виживанням ми завдячуємо імунній системі: вона виставляє бойові загони супроти інфекційних агентів, захищає кожну клітину нашого організму. Але чи може вона функціонувати безперебійно і безвідмовно? Тут відповідь однозначна: ні, не може. Усі структури цього світу — текучі, мінливі. Не становить винятку і наша імунна система, просто і ясно. З плином часу в оборонних лініях організму з’являються проломи, ворожі загони обминають редути і проникають до фортеці. Настає інтенсивне старіння, що зрештою веде до неминучого фіналу…

— «Лінії, редути… — невдоволено кривила губи Альбіна. — Йому все просто і ясно. Чи ти ба, який Ціцерон знайшовся! Замість того, щоб говорити про цитогенетику, розтікається білкою по дереву… Хто тут потребує лекції? Краще вже дискусія!»

— А я вважаю, вельмишановний докторе, — Альбіна поклала ногу на ногу і обхопила руками коліна, — що вирішальний тут інший фактор.

— Ну-ну, — Лавро спинився біля вікна, обіперся ліктем об лутку, — який же?

— В організмі є гени, які завідують процесом старіння.

— Ого! — криво посміхнувся Лавро. — Запрограмоване старіння? А значить, і… смерть?

— Так, і смерть запрограмована. — В очах Альбіни змигнула тінь. — Генів-могильників небагато — може, один на тисячу інших, та коли вони починають діяти — організм приречений.

— І коли ж вони починають? — закліпала віями Флоріка.

Альбіна подивилася на лаборантку, як ото вчителька на учня-тупака, і це було неприємно Лаврові. Чому, ну чому такі нещирі люди?

— Ці гени даються взнаки тоді, коли організм вибуває з еволюційної гри, — сказала Альбіна, — тобто коли зародкові клітини перестають ділитися, припиняють своє розмноження і поступово гинуть. А це починається, — Альбіна повернула голову до Флоріки, — в трохи старшому віці.

Флоріка полегшено зітхнула, і це викликало ледь помітну посмішку в Альбіни.

— Та-а-к… — Лавро поправив окуляри. — Просто і ясно Значить, Природа створює для того, щоб знищити?

— Авжеж, відкинути все непотрібно, використане в еволюційному процесі, а що?

Лавро сів за свій стіл, обіперся ліктями, сплівши докупи пальці обох рук.

— «Еволюційна гра»… Ефектно, — сказав після деякої паузи. — Але це — генна міфологія, ми ж займаємось інженерією, генною інженерією. Ось так. А вашу гіпотезу запрограмованої смерті легко спростовує статистика довгожителів. Та якщо з царини міфів перейти до конкретної проблеми…

— Якої ж саме? — прохопилась Альбіна, пожадливо бажаючи, щоб він знову почав про експеримент.

— Здоров’я Флоріки. Рутинні методи не дають ефекту в лікуванні білокрів’я — спробуємо пересадку генів. Просто і ясно. Мені також потрібно посилити імунну систему, але назвімо цю операцію: «Здоров’я для Флоріки». Нехай вона так і ввійде в історію науки.

— Та чи справа в назві? — не втерпіла Альбіна. Оте «флорікання» сиділо їй у печінках. — Ближче до діла.

В її уяві поставала картина операції. Тьмявий екран скануючого апарата. Несхибно ввести довгу голку шприца у мозок, у потрібну точку — не так-то легко. Тільки-но подумала про це, як відчула нервовий дрож в усьому тілі. Пусте, нема чого боятися. От тільки формальності обов’язково…

— Ви добре володієте цитологічною технікою, фрагменти відповідних хромосом я приготував, отже діло за вами. — Лавро втупив очі в Альбіну. — Ну то як, ви згодні провести… цей експеримент?

Альбіні раптом зробилося страшно. Збентежено опустила очі, обсмикнула сукню на коліні, в неї аж губи зворухнулись, щоб сказати: «Ні!» Але стрималась. Ще кілька секунд, і страх почав танути, наче крижина у теплій воді. Геть нерішучість і вагання! Хіба можна пропустити такий шанс? Але… Ніяких «але»! Carpe diem![7]

І вже в її мозку сформувалась модель такого жаданого майбутнього. Епохальне відкриття! Сам же доктор Лавро визнає…

— Я от що думаю… — нарешті заговорила Альбіна. — А чи це можливо в умовах нашої лабораторії? Хто нам дозволить?

Лавро зчепив і розчепив руки, ляснув долонями по столу.

— Все це я беру на себе. Створимо тут медико-генетичний центр. Обладнаємо дві суміжні палати. Згода, Флоріко?

Лаборантка якось в’яло, ніби знехотя, кивнула головою.

— Ну, якщо так, — в голосі Альбіни вже не було вагання, — то напишете розписки, обоє.

— Розписки? — закліпала очима Флоріка. — Навіщо?

— Ну, мало чого… На всяк випадок. Інакше я за цей експеримент не візьмусь.

— Добре! Добре! — повеселіло вигукнув Лавро. — Все оформимо як слід. Головне, що ми вам довіряємо, Альбіно!..

«Якби ти міг зазирнути в майбутнє, — не без зловтіхи подумала Альбіна, — може б, так не радів…»

— Отже, домовились — здоров’я для Флоріки! — Лавро бадьоро вийшов із-за столу. — Просто і ясно. Вище голови, дівчата, історія нас не забуде!

Доктор Лавро повільно виринав зі сну і ніяк не міг прокинутись, — так знесилений плавець відчуває поверхню води, а прорвати тоненької плівки не може. Напнулася — і тримає. Та навколо все більше і більше світла, крізь повіки воно проймає сітківку, всотується в мозок. Ху-х… Очі розплющились, і він побачив матово-молочний екран. Лежачи на боці, він дивився на нього і перед операцією, аж доки не заснув. Але тоді екран світився, добре видно було гіпоталамус та й інші структури мозку. Навіть після анестезії він деякий час ще міг стежити, як рухалась довга голка шприца… Пальці в Альбіни не здригнулися, ніби вона робила цю операцію не вперше.

Так, голова хоч і важка, але пам’ять не втрачена, це вже добре. А як там…

— Флоріко-о!..

— Ну от, знову… Тихіш-ше! Вона ще спить.

Зашурхотів накрохмалений халат, і до кушетки підійшла Альбіна. Лавро вдихнув тонкий аромат її духів і остаточно проминувся.

— Як самопочуття? — схилилась до нього Альбіна.

— Та я наче нічого, тільки важкість у потилиці, а як там Флоріка?

— Табло висвітлює — все в нормі. А що тут у вас? — Вона подалася до узголів’я, де світилася індикаторна панель, зачепила його полою халата. — Теж усе добре, тільки трохи підскочив тиск… Хочете встати? Зараз познімаю…

Легкими дотиками пальців Альбіна швидко позбирала датчики, що були прикріплені до тіла лейкопластирем.

Доктор Лавро поволі підвівся, намацав ногами капці, несамохіть струснув головою, надів окуляри і, обережно ступаючи, пройшовся по палаті.

— Ну, що ж, координація рухів не втрачена, я все пам’ятаю, голова хоч і не свіжа, та почуваюсь майже нормально, залишається виждати, як запрацюють пересаджені гени. Спасибі, Альбіно. Хоч наш академік і побоювався, експеримент «Здоров’я для Флоріки» почався нібито вдало. А як там вона сама?

— Чого це ви, докторе, все «майже» та «нібито»? Ось погляньте на свою… підопічну — одразу переконаєтесь…

— Гра відбулася, але…

— Ніяких «але»! — посварилась пальчиком Альбіна.

Лавро ще відчував себе її пацієнтом і говорив тихим, нерішучим голосом.

— Але… Finis coronat opus[8].

Флоріка спала здоровим сном, — докторові Лавру досить було одного погляду на осцилограф, щоб перекопатися в цьому. Зелена лінія альфа-ритму[9] пульсувала з побільшеною амплітудою, піби виводила якусь плавну мелодію. Здавалося, Флоріка вві сні дослухається до тієї мелодії, і то з великою приємністю. Так, сон у неї здоровий. Уповільнене дихання, ледь розтулені порожевілі губи, зволожена слиною білизна зубів, і на щоках уже проступає легенький рум’янок. Доктор Лавро з якоюсь невиразною заздрістю дивився на лагідне, спокійне обличчя дівчини — разюча зміна! Де й дівся сірий, землистий колір, що так непокоїв його ще вчора.

— Чудова реакція, — пошепки сказав Лавро.

Флоріка раптом зворухнулась і розплющила очі. Не кліпала віями, а зосереджено дивилась на Лавра, ніби пізнаючи.

— Як почуваєшся, Флоріко? — збентежився він.

— Нічого… Добре… А ви? — В її голосі почулася тривога. — Ви наче постаріли років на десять!

Лавро пішов до своєї палати, сів біля столика, підсунув до себе невелике овальне дзеркало на пластмасовій підставці. Так, обличчя посіріло й осунулось, на лобі пролягли дві зморшки. Справді, ніби постарів. І втома… Руки й ноги обважніли… Треба було таки обійтися без наркозу, але ж Альбіна…

— Трохи є, — сказав, повернувшись у палату до Флоріки. Дівчина вже сиділа на ліжку в білому накрохмаленому халаті, Альбіна заповнювала «історію хвороби». — Але це, я гадаю, післяопераційне… Просто і ясно.

Флоріка зітхнула:

— Якби ж то…

Альбіна тільки поглянула скоса і продовжувала писати.

— В кожному разі, я ще не почуваюсь дідом, — спробував посміхнутись Лавро, але замість посмішки на обличчі з’явилась болісна гримаса.

Так, він ще не став дідом, але в глибині єства відчув: реле старіння ввімкнулося, процес наростатиме. І якщо тисячі процесів у нашому тілі проходять незалежно від нашої свідомості, то цей, без сумніву, викликаний ним самим. Вирішив, бач, погратися з Природою. Ну, що ж… Страху нема, тільки цікавість: що буде далі?

— От що, Флоріко, — сказав спокійним голосом, ще й лагідно подивився на неї, — крім наукового щоденника, який веде Альбіна, ми мусимо завести і свої — треба записувати суб’єктивні спостереження: відчуття, думки, настрій.

— А навіщо?

— Потім, опрацьовуючи увесь зібраний матеріал, ми зможемо краще, всебічно проаналізувати експеримент. Просто і ясно.

«Оце витримка, — заздрісне почуття кольнуло Альбіну, — говорить, як про сторонніх. Але реакція несподівана: він марніє, а вона повниться силою. Наскільки він старший? Та ні, це не має значення». Уголос промовила:

— Особисті щоденники — це прекрасно, доктор Лавро. І треба якомога детальніше фіксувати найменші порухи, все знадобиться.

«Фіксувати» в основному випало на долю Лавра. Самопочуття Флоріки поліпшувалось з кожним днем, і вона коротко нотувала: «Настрій хороший, апетит є, аналізи кращають». Натомість доктор Лавро списував цілі сторінки, помічаючи, як підупадає, розладнується його здоров’я. Симптоми швидкого старіння не забарилися. Почали тремтіти руки, він впустив термометра; іншого разу не зміг налити реактив у мензурку; стало важко читати, літери попливли перед очима — довелось міняти окуляри; з’явилися сонливість, задишка, загальна втома. Десь через два місяці він почувався як восьмидесятилітній. Геть посивів і почав горбитись. Лягав охоче, вставав з великим трудом. Аж тепер зрозумів, чого постогнує його старенька мати: все тіло нило, наче побите.

«Генна аномалія, — кволо посміхався Лавро на прийомі у терапевта. — Але смак до життя ще є, жити цікаво».

Різке ослаблення організму доктор Лавро зносив майже спокійно, та коли його почали не впізнавати знайомі, а в тролейбусі навіть літні люди давали йому місце, — стривожився не на жарт. Щось тут не так. Операція, безперечно, проведена філігранно… Невже якийсь гандж у штамі? Виключено. Тоді що ж?!

Увечері покликав Флоріку — дівчина зайшла до палати ставна, здорова, кров з молоком.

— Що, вам погіршало? — закліпала повіками Флоріка.

— Може, й погіршало. — Доктор Лавро скрушно зітхнув. — Я, мабуть, приляжу. А ти посидь коло мене. Враження таке, ніби зсуваюсь по схилу гори і ні за що зачепитися…

«О боже, як він подався! — подумала дівчина. — Бідний доктор Лавро… Де блиск його очей? Де міцна статура?»

— Кажете, нема за що зачепитися? — обізвалась якомога бадьоріше. — Але ж треба, треба щось робити!

Флоріка знову закліпала віями, на очах блиснули сльози.

— Ну, не слід так побиватися. Експеримент, скажемо так, наполовину вдався: ти позбулася лейкемії…

— Невже ви змирились із своїм становищем? — стріпнула головою Флоріка. — Докторе, я вас не впізнаю!

Голос її зірвався на фальцет, це був крик самої душі — подив, обурення, заклик, і Лавро стрепенувся, немовби прокинувся з тяжкого задушливого сну. Сів на ліжку, ноги намацали капці. Вловивши зміну в його психічному стані, Флоріка продовжила штурм:

— Чим ви займаєтесь, докторе? Самі спостереження. Пасивність, цілковита пасивність. Схаменіться, поки ще не пізно. Чуєте? Саме зараз необхідна ваша знаменита мозкова атака, збурення думки.

Доктор Лавро підвівся, мовчки заходив по палаті, потираючи підборіддя. Бурмотів, ніби й не помічаючи Флоріки:

— Так, так. Справді… гм… Наче хтось сторонній.

Нарешті підійшов до Флоріки, поклав їй на плече свою старечу руку з набухлими венами, бадьорячись, сказав:

— Маєш рацію, треба діяти. Гра ще не програна, ми ще підкинемо дещо матінці-Природі. Просто і ясно.

Флоріка усміхнулась, як дитина, тішачись, що вдалося «ввімкнути» доктора.

«Гра в одні ворота. — Лавро намагався опанувати сум’яття в голові. — Та це поки що… Рахунок треба розмочити. Не може ж так бути». І раптом, як блискавка серед мороку: гамма-інтерферон![10] Вони ж недавно синтезували цей чудо-білок, отут, в оцій лабораторії. Це ж допоміжна армія для імунної системи, гроза вірусів!

— А що, коли ввести інтерферон, Флоріко? Метелики її повік радісно змахнули крильми.

— Оце ідея! Інтерферон — це ж чудово!

— Але чи згодиться Альбіна? Вона така налякана…

— Хто наляканий? — Дівчина стенула плечима. — Аніскілечки. Ці експерименти їй потрібні для докторської.

— Ну, якщо так… Хоча й не похвалилась.

— Ні-ні, — Флоріка припала до грудей, — не треба Альбіни!

— Чому? — здивувався ошелешений Лавро. — Та отак — не треба, і все.

Лавро погладив її по м’якому волоссю, як дитину.

— Дивно… В неї такі вправні руки і зірке око. Що ти проти неї маєш?

Флоріка знітилась, не знала, що й сказати. От не лежить її душа до Альбіни — і край.

— Ну, знаєте, окремі штрихи… Нещира вона, потайна. Ви, може, й не повірите… Я помітила: чим гірший ваш стан, тим кращий у неї настрій. Експеримент, на її думку, удався повністю, розумієте?

Доктор Лавро на те лише гмукнув щось невиразне, пішов за ширму, переодягнувся в смугасту піжаму, що висіла на ньому, як на кілку. В постелі натягнув на себе біле простирадло і, склавши на грудях руки, заплющив очі. Флоріка здригнулась: мрець!

— Будете вже спати? — запитала.

— Та ні, дівчинко, давай обміркуємо становище Може, й справді обійдемось без Альбіни?..

Губи у Флоріки смикнулися, дівчина не змогла стримати посмішки.

— Авжеж! Авжеж!

— Я ось як думаю: штами мікробів, які вироблятимуть інтерферон, можна буде ввести підшкірно, наприклад, під лопатку…

— Просто і ясно! — Флоріка з задоволенням скористалась його улюбленим виразом.

Лавро кволо посміхнувся:

— Завтра попросимо в академіка препарат.

Флоріка пішла до своєї палати в гарному настрої — вперше за ці місяці. Надія підтримує людину хоч у якій скруті.

Чи потрібно детально розповідати, як відмолоджувався доктор Лавро? Не за день і не за два, звичайно, але сила після введення гамма-інтерферону прибувала кожної миті. З’явився апетит, пожвавішала хода. Почав набирати вагу.

— Просто і ясно, — сказав у відповідь на захоплення Флоріки. — Імунна система працює оптимально.

Тепер у щоденник записував тільки приємні звістки:

«Щаслива рука у Флоріки! Старість відступає з усіх життєво важливих пунктів, вузлів і центрів. Поліпшилась робота серцево-судинної системи, органів дихання, активізувалися обмінні процеси. Приємно молодіти!»

Молодість верталася, як в уповільненій кінозйомці, тільки кадри прокручувалися назад.

Альбіна ходила похмура, дратівлива; «флорікання» їй так дошкуляло, що одного разу не стрималась:

— Даремно радієте, органічних змін інтерфероном не вилікуєш…

У Флоріки захмарилось лице, глибоко в очах під густими віями темнів сум. По всьому було видно — дівчина потерпає за свого доктора Лавра. Він же, власне, вилікував її від невиліковної недуги! Та й уся їхня лабораторія прихильно і доброзичливо стежила за перипетіями Лаврової «гри з Природою». От лише Альбіна…

Тим часом фільм про омолодження демонструвався далі і нарешті дійшов до останнього кадру: доктор Лавро став майже таким, як був перед початком свого експерименту. В усіх відлягло від серця: старість відступила!

— Просто і ясно, — посміхався Лавро до Флоріки. — Гру ми виграли, хоч Природа уперто боронилася!

Помолоділий учений був на піднесенні: в особистому плані — взаємність Флоріки (вони вирішили одружитися), в науковому — залишалося систематизувати багатющий матеріал і написати монографію. Вважав своїм обов’язком також допомогти Флоріці в роботі над кандидатською. Авторитетні вчені не мали сумніву, що доктор Лавро — завтрашній академік. Лише Альбіна не приховувала невдоволення, мабуть, образилась, що ніхто її участі в експерименті не відзначав.

Уже був призначений день реєстрації шлюбу, Флоріка приміряла чудову сукню з білого шовку і таку ж білосніжну фату — в цьому наряді та ще й у вінку вона була просто чарівна. Певне, відчувала це й сама, бо довго крутилася перед люстром. А тоді, тяжко зітхнувши, сіла біля вікна й чомусь зажурилася. Наче передчувала лихо. Задзвонив телефон — аж здригнулася.

— Ти не хвилюйся, дорогенька, — кволим голосом обізвався Лавро, — я щось трохи занедужав…

— Які симптоми?! — скрикнула Флоріка.

— Симптоми старості…

— Зараз приїду. — Флоріка поклала трубку і почала скидати весільне вбрання.

— Цей напад — наче пенальті, — пробував жартувати Лавро. Він знову лежав у своїй палаті, вкритий білим простирадлом. — Тут гол невідворотний. Два — один на користь матінки-Природи. Просто і ясно.

Флоріка закліпала повіками і нічого не сказала. їй не подобалось, що доктор, такий талановитий учений, зводить усе до якоїсь гри.

— А може, це звичайна хвороба? Ну, скажімо, грип.

— Ні, золотко, інфекції не виявлено. Це розлад гомеостазу[11].

— То що — знову інтерферон?

— Та ось побачимо. Генна інженерія має досить великий арсенал засобів, ти ж знаєш. Я хочу запросити ще геронтологів.

— Це ідея, — обличчя Флоріки проясніло. — Там є чудові фахівці. Я ось прочитала в реферативному журналі…

Доктор Лавро мовчки слухав її міркування, одразу вловивши, до чого йдеться. Тому, коли вона виговорилась, пообіцяв:

— Не хвилюйся, люба, Альбіни я не запрошу.

Тієї ночі довго не міг заснути, лежав розбитий і безсилий. Круговерть думок то підносила до галактик, то кидала в глибину живої молекули. Наказував собі заснути, не думати зовсім, але… Думки напливали, ніби хмари з-за обрію, і не можна було спекатися їх, сховатися. Виринали й виринали. 1 наче це й не його мозок працював, а чийсь інший, він тільки спостерігав збоку, відсторонено. «Скільки проблем! Скільки запитань без відповідей! Ось хоча б… Та навіщо ламати голову? Однаково ж не докопаєшся, які сили ліплять і живлять ген, мікроскопічний білковий ланцюжок… їх тисячі в живому організмі, це грандіозна система, справжній тобі зоряний космос. В космічних формуваннях — ієрархія, а тут? Чи є серед генів головні й допоміжні? Досить. Спати, спати, спати… А все ж таки, як ген передає команду клітині, як він керує велетенським комбінатом? Як це здійснюється? Які тут біохімічні контакти? Як та які… Можеш «якати» скільки завгодно… Хоч би трохи поспати… От іще таємниця: програма життя організму здійснюється незалежно від свідомості… Скільки ще кодів не розшифровано… А де, власне, взявся генофонд на планеті?.. Як…»

Нарешті сон війнув на Лавра темним крилом, чоловік зіщулився, огорнутий якимсь предковічним страхом. Так, певно, вжахнулася первісна людина, підвівши голову і зазирнувши в океан Космосу. Відчув себе таким малесеньким, що годі й сказати. А проте — стиснув кулаки і посварився в небо:

— Гра ще не закінчена! Я ще заб’ю гол!

У відповідь пролунало зі сміхом:

— Ну що ж, дай боже нашому теляті вовка з’їсти!

Лавро опустив кулаки і прокинувся. Біля нього сиділа Флоріка, поруч вивищувалась Альбіна. Побачивши, що він розплющив очі, знову засміялась:

— Кому це ви погрожували, докторе? Чи не самому господу-богу?

Лавро нерозуміюче поводив очима, і Флоріка пояснила:

— Уже день, а ви не вставали. Коли чуємо — крик… — Взялася за руку, намацуючи пульс. — Датчики поставимо?

Лавро кивнув, усе ще нерозуміюче поглядаючи на Альбіну. Чого вона тут? Дивно, але тепер і йому її присутність була неприємна. Може, через той сміх і плаский дотеп? В усякому разі, йому відлягло від серця, коли вона пішла.

Далі фільм Лаврового життя розкручувався за тим же сценарієм — загальна слабість, задишка, втрата ваги, сивина… Терапія ніскілечки не допомагала, руйнівні сили не зважали ні на які пігулки, з кожним днем діяли агресивніше. Навіть геронтологам не вдалося вплинути на хід подій.

Доктор Лавро танув як свічка, і ніяк було зарадити чоловікові, окрім як знову ввести гамма-інтерферон. Чому він не пішов на це, хоч Флоріка пропонувала одразу після «пенальті»? Він, бачте, вирішив продовжити спостереження якомога довше, щоб нагромадити якнайбільше матеріалу і «таки розкрити таємницю». Сам собі слідчий!

— Хочу докопатися… Це ж аномалія в роботі генного апарата. Наче хилитається маятник: молодість — старість, молодість — старість. Той маятник — це я, Флоріко, я — людина-маятник.

Дівчина кліпала очима і зітхала, їй дуже кортіло, щоб маятник зупинився на позначці «Здоров’я», щоб у нареченого було все гаразд і їхнє життя ввійшло в нормальне русло. Та ба! Не такий Лавро, щоб заспокоїтись, очі його відкриті на світ, пожадливі до інформації. Ну, а про генетику й говорити нічого, тут він готовий життя віддати за краплину істини.

Флоріка, чергуючи біля недужого довгими вечорами, кожного разу нагадувала про інтерферон, та марно.

— Встигнемо, — відмагався Лавро, — ще мало цитологічних аналізів. Краще ось поглянь у вікно — які великі зорі! Наче поближчали… Знаєш, Флоріко, мені часом здається, що я вже колись був, і ти була зі мною, і все це вже було. Ось і зараз виринає якийсь тьмавий, невиразний спогад…

— Генетична пам’ять?

— Можливо. В цьому парадоксальному світі все можливе, але от ніяк не проклюнеться головне, якась подія… Чорна пляма та й тільки, наче вугільний мішок у космосі. Знаєш, що це таке? Скупчення пилу. Цього «мішка» не побачиш і в найбільші телескопи, він проявляє себе, закриваючи зорі… Отак і в нашому мозку…

Доктор Лавро говорив тихо, бурмотів собі під ніс, Флоріка ледве розбирала. Замовк — подумала, що задрімав, і вже підвелася навшпиньки, щоб тихенько вийти. Коли ж ні, знову обізвався:

— Альбіна… Де це вона, що не з’являється? її вже з тиждень нема…

Ще не розтанули в повітрі звуки цих слів, як двері зі скрипом прочинилися, і в тіні (туди не сягало світло нічника) стала темна постать. Флоріку наче струмом ударило: Альбіна!

А Лавро не здивувався ніскілечки, ніби передчував, що вона прийде.

— Це ви, Альбіно? А я щойно про вас згадував.

Альбіна підійшла до його ліжка, лівою рукою притискувала якийсь згорток до грудей.

— Лежите, докторе? — поперхнулася дивним смішком.

— Та лежу.

— Ну й будете лежати.

— Чому? — заперечив Лавро. — Я — людина-маятник, буду хилитатися туди-сюди.

— Людина-маятник? Х-ха-ха! Дотепно. Ну й хилитайтесь… — Насупилась, почала розгортати пакет. — Я ось принесла вам подаруночок… Щоб не скучали.

Шмати впали додолу, і на долоні в Альбіни застрибала химерна лялька — тонкі ноги-пружинки, зубатий рот, на кулястій голові — невеличкі ріжки.

— Подобається? Це — мій синок Гена, тобто Ген, отой самий, що відає смертю. Бач, який жвавий… Ну, годі кривлятися, перелякаєш доктора.

Лавро сперся па лікоть і уважно придивлявся до Альбіниного обличчя, Флоріка не могла й слова сказати, лише кліпала віями. Альбіна ж поколихала ляльку та й поклала в постіль до Лавра.

— Що означає цей спектакль? — стримано спитав він, уже здогадуючись, що сталося.

Альбіна хихикнула, кивнула на ляльку:

— Не здогадуєтесь? А ви ж такий проникливий, докторе… Просто і ясно, як ви мовите. Це той Геник, якого я ввела вам у гіпоталамус. Ви сказали: нагода для мене, от я й використала нагоду…

— Що?! — скрикнула Флоріка.

— …Мій любий підопічний Геник, завідує старінням, — провадила своє Альбіна, зовсім не звертаючи уваги на Флоріку. — А ви не вірили, докторе, заперечували.

— Але ж я сам приготував культуру для операції.

— Ваша культура — х-ха-ха! — попливла в раковину, а шприц я наповнила оцими…

— А для Флоріки?

— Варто було б ввести і їй… Ширший був би експеримент. Але ви так пильно стежили за ходом операції… Потім вона заснула, і я використала свій шанс.

— Це ж злочин! — сплеснула руками Флоріка.

— Науковий експеримент — злочин? Х-ха-ха! Оце зморозила…

Флоріка прожогом кинулася до дверей. Зупинив її приглушений вигук доктора:

— Вернись! Дівчина знехотя стала.

— Я хотіла подзвонити… викликати бригаду. Чи ви не бачите, що з нею?

— Що б там не було, а ніяких бригад… Такий експеримент… А як ви, Альбіно, одержали ці білки?

— О, це було не просто. В клітині вони розміщуються на рівні шостої хромосоми… Я їх вивела in vitro.

От уже цей доктор Лавро! Він розбалакує так, ніби не його самого, а когось іншого ця божевільна кинула в лабети старості. Флоріка страшенно обурена. Що тут з нею теревенити? Негайно в психолікарню! А він цікавиться деталями «ризикованого експерименту», розпитує як та що.

— Просто і ясно: ми продовжимо початий експеримент, адже так, Альбіно?

— Е, ні! — злякано замахала руками. — З мене досить.

— Чому?

— Мене й так совість мучить. Ось тут, — показала на груди, — особливо вночі, наче вогнем пече. Оце віддала вам Геника — може, полегшає.

— А ще як і записи, документацію… Адже вела?

— Звичайно, там уся біографія Геника.

Флоріка ступила до неї, поклала руку на плече:

— То ходімо, віддаси.

— Е, ні! Це мій секрет, — посварилася пальцем на Флоріку. — Бач, яка хитра! — І вже до Лавра: — Я сама принесу, тільки нехай не йде за мною назирці, добре?

— Гаразд.

Коли Флоріка сіла біля доктора, він задумливо сказав:

— Отепер ми знаємо, як воно сталося… Просто і ясно. А я не вірив у ті гени…

— Я й зараз не вірю. Можливо, збіг обставин, випадок.

— Не виключено, але все-таки… Мусимо переконатись. Почулися швидкі кроки, Альбіна прочинила двері, подала товсту папку Лаврові.

— Тут увесь родовід мого Геника. Це він, рогатий чаклун, перетворив вас на маятника. Глядіть, він примхливий, схоче — зупинить!

Доктор Лавро поклав папку на тумбочку і, поправивши подушку, ліг, втомлено заплющив очі.

Альбіна знову посварилася пальцем на Флоріку і навшпиньках пішла з палати. У дверях обернулася, пошепки сказала:

— Нехай вони з Геником посплять.

Флоріка, також легенько ступаючи, вийшла в коридор, увімкнула титан, почекала, поки він закипить, і палила білий лабораторний чайник. Може, Лаврові схочеться вночі пити. Вимкнула світло, щоб уже йти до своєї палати, коли він обізвався:

— Я не сплю, Флоріко, я все думаю…

Присіла на ліжко, нервово сказала:

— Є про що… Вона з самого початку була мені несимпатична.

А Лавра охопив незнаний досі настрій — напруга відхлинула, на душі полагідніло.

— Часом треба стати вище симпатій і антипатій. Ти знервована, люба, мабуть, іди вже відпочивай.

А сам не втерпів, увімкнув настільну лампу і розгорнув папку… Боже, скільки думок викликали з небуття скупі записи, схеми, фотознімки! Попрацювала Альбіна… І це ж поза планом, самотужки, тихцем. Так… А де ж ключик до цього гена? їх небагато в організмі біля шостої хромосоми. Якби створити антиген… Отоді ніякої старості люди не знали б…

Доктор Лавро аж усміхнувся на цю думку. Оце перспектива… «Антистаростин»… Ні, не підійде, краще — «антиген». Одержав ін’єкцію — і ніякої тобі старості! Просто і ясно.

Раптом різкий напад втоми повернув його до дійсності. Коли б на воді — не зміг би рукою ворухнути, втонув би. А тут зсунувся на постіль і довгенько лежав, дослухаючись до того, що діялось у нього в грудях. Дихав поверхнево, бо з’явилися неприємні відчуття біля серця, у скронях тонко дзвеніло. Виходить, що не дуже воно просто і не зовсім ясно…

«Ну-ну, ти там не лінуйся, — подумки звернувся до свого серця, — працюй нормально, нам ще треба забити гол».

На світанку доктор Лавро заснув, йому наснилося, наче він жене м’яч до воріт, а там стоїть, розкарячившись і наставивши ріжки, Альбінин Геник… Сильним і точним ударом Лавро посилає м’яч під верхню перекладину, але прокляте одоробло встигає підхопити його на роги, — чути шипіння, і трибуни сміються голосом Альбіни, Лавро озирається — там сидять самі Альбіни, тисячі, десятки тисяч Альбін! Він знову жене м’яча, і той чортів Геник знову проколює його рогами, а ті, на трибунах, регочуть, аж заливаються. «Головою! Головою!» Він б’є головою, але спотикається і падає.

— Вам погано? — Флоріка гладить йому чоло, долоня її знімає жар, і Лавро нарешті приходить до тями.

— Треба ввести гамма-інтерферон, — пошепки, ніби по секрету каже він. — Виграємо час…

Ця незвичайна історія продовжується. Маятник Лаврового життя коливається з певною, вже установленою амплітудою. За минулий рік він чотири рази змінював молодість на глибоку старість. Наукові дослідження по синтезу гіпотетичного антигена, розпочаті вченим, ведуться силами всієї лабораторії.

Флоріка захистила кандидатську і тепер спеціалізується на цитології. А одруження вони відклали до того дня, коли буде завершено програму досліджень.

— Просто і ясно, — усміхається доктор Лавро. — Нас поєднає ланцюжок того самого білка, що вимкне старість, хоча він і має бути мікроскопічним.

Гравіантена Івана Мудрого

Вони ходили мовчки по верхній алеї Володимирської гірки, так ніби їм ні про що було говорити. А тим часом саме зараз мала відбутися вирішальна розмова, на яку обоє очікували довгими роками, розмова, яку він всіляко відкладав, відтягував, а вона все намагалась прискорити. А тепер ось ходили й мовчали.

Над Києвом пропливав сонячний день початку березня — у блисках, прозорій синяві, ще й пройнятий тонкими струмами морозчика. Здавалося, саме повітря наснажене хорошим настроєм, а проте лиця в цих двох були похмурі, стривожені. Він — високий худорлявий чоловік у потертому пальті з рудим цигейковим коміром і такій же старій шапці — ступав рівно, як автомат, притискуючи опущені руки до боків і закам’яніло дивлячись уперед; вона ж ішла повільніше, не так скуто, хутряна шапочка, легка дублянка і замшеві чобітки надавали їй навіть елегантностй. Дивилась на дерева, що купались у сонці, на зустрічних, на золоті хрести Андріївської церкви, що витикалися з-за кам’яного громаддя, дивилась, та чи бачила? Час від часу крадькома позирала на свого супутника, який, здавалося, зовсім не звертав на неї уваги. Нарешті він підійшов до чорної металевої огорожі, що тягнеться понад самісіньким краєм урвища, саме в тому місці, де її зигзаг вигинається в бік Подолу. Мовчки подивився вниз на хаос дахів, на вулички, по яких котилися манюсінькі, ніби іграшкові, машини, сновигали дрібненькі постаті.

— Мурашник, — сказав не обертаючись.

А їй ця панорама тішила очі — і білостінні будинки, і шпилі церковок, і широке плесо Дніпра.

— Чого ти так… про людей, Іване?

Різко обернувся, наче його струмом ударило.

— Хіба не так? Чим вони відрізняються від мурахів? Працюють, вирощують потомство, вмирають… І хоча б один замислився: а навіщо цей спектакль? Який сенс? Задано програму — от і живуть.

— Поглянь краще на Дніпро — яка краса! Острови, наче хмари…

— Краса, краса, — дратуючись, повторив, ніби хотів зіжмакати слово. — Треба шукати першооснов, а не декорацій.

— А може, насамперед треба просто жити?

Ковзнув поглядом по її обличчю — посіріло, вже й зморшки проступають. Звичайно, їй хочеться сімейного кубла, в її товаришок уже дорослі діти. Але не пожалів, не втішив.

— Жити… А хіба ти досі не жила? Писала дисертацію, потім лекції… Як на мене, то чим більше сірої речовини введено в процес мислення, тим яскравіше життя.

— О, ти завжди охоче філософствував, — обізвалася з гіркотою в голосі. — Не випадково ж хлопці прозвали тебе Мудрим.

— Я не ображаюся. Мудрість — не гандж.

Болісна гримаса з’явилася на її обличчі, брови зійшлися докупи, і на якусь мить його пройняв жаль.

— Та ти не переживай, Надійко. Скривилась, як ображена дитина.

Справді, вона ледве стримувала сльози, важко дихала. Нарешті обізвалася:

— А хто ж нам поверне… втрачені роки?

— Втрачені? — Він жорстко поглянув на неї, та все-таки стримався. — Ти ж закінчила дисертацію. А я… теж не змарнував часу. Я зробив таке відкриття…

— Облиш. — Надія пересмикнула плечима. — Я вже чула про це… І не раз.

Мудрий насупився.

— Знову з тобою не можна поговорити по щирості. Одразу якісь кпини… Та ти б раділа, що я завершив таку роботу. Морочився цілими ночами, аж сусіди почали скаржитись.

«Справжній ізолянт, — подумала Надія. — Хоч в їхній лабораторії — чималий колектив, але він займається лише своїм…»

Іван підозріливо повів очима довкруж, прошепотів:

— Ходімо звідси, якісь два типи огинаються, в одного дипломат… може, з магнітофоном.

— Та облиш…

— Було б наївністю думати, що в Києві немає ворожих агентів.

«Що з ним? — подумала, ступаючи по асфальтовій доріжці. — Він дуже змінився… Сьогодні якийсь особливо дивний».

— Начитався детективів? — спитала з іронією.

Він тільки зиркнув з-під насуплених брів, мовчав, аж поки не відійшли на чималу відстань.

— Якби ти знала, який прилад мені вдалося… — зашепотів їй на вухо, обдаючи щоку гарячим диханням.

— Прилад?

— Еге. — Він оглянувся, чи нікого нема поблизу, примружив очі. — Я сконструював Гравітаційну антену.

І поки вони йшли кривулястим узвозом повз Андріївську церкву, спускаючись до Подолу, гарячковим шепотом розказував і розказував.

— Зрозумій, я мусив… на ці роки… забути про все особисте, інакше нічого б не досяг. Не я перший замислився над сенсом життя, над таємницею Всесвіту, про це думали ще давньогрецькі філософи, але… Я перший маю можливість нарешті одержати відповідь!

— Є така можливість? — знову не без іронії спитала Надія.

— Ось вона! — Іван трохи відхилив полу пальта, і дівчина побачила невеличкий плескатий апаратик у чорному футлярчику, що висів на ремінці через плече. Пола знову прикрила апаратик від сторонніх очей.

— Тобто?

— Це Гравітаційна антена, з її допомогою я встановлю зв’язок із центром Всесвіту.

Надія подивилась на нього з острахом: що за химери?

— Центром Всесвіту? — перепитала. — О боже, яким центром?

— Та вже ж не геометричним, такого немає. В кожному разі, його неможливо визначити. Та це мені й ні до чого.

— Ну тоді…

— Слухай уважно. Я не буду зараз говорити тобі про тонкощі світобудови, про її високий ступінь упорядкованості, що й забезпечило виникнення і розвиток життя на Землі, в тому числі мислячої матерії. А от давай візьмемо живу клітину. Тобі, певне, відомо: наука розкрила складну структуру цього біологічного комбінату, розпізнала тонкі біохімічні реакції, наслідком яких є саме життя. Детально досліджено, наприклад, зародкові, ембріональні клітини. І що ж виявилось? Однакові на першій стадії розвитку, вони, проте, в подальшому розвиваються не однаково, дають початок різним організмам. Чому? Ти скажеш: програма, код, закладений у генах. Це так. Але звідки ж взялась ця програма, як вона виникла? Цього наука ще не розкрила. От я, й хочу…

— Ти зайнявся цитологією?

— Завдання стоїть ширше. Про клітину — це я тобі для ілюстрації. Хоча в ній, як сонце у краплі води, відображена Суть. — Іван різко повернув голову і так поглянув їй в обличчя, що дівчина опустила очі. — То де ж, по-твоєму, взявся код у клітини?

— Ти так говориш, наче я…. досліджую, — зітхнула Надія.

— Чи я не знаю твого фаху? Я тільки хочу, щоб ти замислилась: звідки? як? навіщо?

Іван Мудрий замовк, аж доки не скінчився Андріївський узвіз, і вони опинилися на Подолі біля реставрованої ротонди із Самсоном, що роздирає левові пащу: звідти мають политися цівки води.

— От бачиш, — Іван кивнув у бік ротонди, — отак і Наука намагається видобути Істину з Природи.

— І що ж, ця твоя антена…

— Авжеж! Гравітаційна антена допоможе мені зробити переворот у світовій науці.

Очі йому жевріли завзяттям, і Надіїне серце стиснулось у передчутті чогось лихого. Що з ним сталося? Він ще не був таким несамовитим… Якась манія…

День розгорявся, Андріївська церква вгорі, під самісіньким небом, купалася в золоті.

— Правда, гарно? — обізвалась Надія, завваживши, що Іван дивиться на ажурні хрести піднебесного храму.

— Гарно… — сказав замислено. — Але навряд чи мені вдасться скористатись ними… Розумієш, Гравітаційну антену треба приєднати до якогось шпиля. Розрахунки показують, що хрест для цього підходить якнайкраще. Сигнали підуть одночасно в трьох напрямках. У зеніт і горизонтально.

Надія прикусила губу і з острахом зиркнула на нього з-під хутряної шапочки.

Раптом Іван клацнув пальцями і вигукнув:

— Евріка! Ідемо на Печерськ. Лаврська дзвіниця, сподіваюся, не так охороняється, як ці музеї. До того ж вона ще й вища.

Ой як хотілося Надії відговорити його, хай би трохи отямився. Та, знаючи Іванову впертість, не обмовилася й словом.

У гущавині придніпровських парків на Печерську ще де-не-де біліли латки снігу, дерева, вловлюючи тепло, полоскали гілля в прозорій синяві повітряного океану. І над усім високо в небі сяяли золоті бані Лаври.

Настрій у Надії кращав, душа ніби виходила із нервового заціпеніння. У парку, хоч і безлюдному, легко дихалось.

— Бачиш, як високо? — Іван кивнув у бік Лаври. — Дзвіниця — наче ракета, націлена в космос! Але я пошлю в небо мирні запити, мушу дізнатися, з якою метою поставлено цей експеримент.

— Про що ти говориш? — здивувалася Надія.

— А ось про це все, — крутнув головою Іван, — про Землю і Сонце, Галактику і людину. Мені хочеться цього знання так само, як спраглому мандрівникові в пустелі хочеться води.

Сказав з такою жагою, що аж губи йому пошерхли, почав облизувати їх язиком.

— Але ж такі масштаби… — Надія поглянула на Сонце. — Експерименти проводяться все-таки в лабораторії.

— Може, це і є лабораторія, — твердо, без вагання сказав Іван. — Звідки знати? Що ж до розмірів, то… все це ілюзія. Ні відстані, ані рух не можна визначити абсолютно. Усе на світі відносне. Ми навіть не знаємо, великий наш Всесвіт чи навпаки — маленький. Так, так, ти не округлюй своїх очей. Уяви собі, що, поки ти спиш, Всесвіт узяв та й зменшився до розмірів, скажімо, горошини. В однаковій пропорції поменшало Сонце і Земля, атоми й молекули, все-все. І ми, звичайно.

— Цікаво, що ж би сталося?

— Прокинувшись, ти б і не помітила цих змін. От тобі й масштаби. Може, якийсь розумака поставив цей експеримент для своєї докторської дисертації, чи як там у них зветься, та й метикує над горошиною. А ми тут собі мріємо та зітхаємо.

— Та ні, Іване, ми — люди, а не піддослідні кролики. Цією думкою треба пройнятися, тоді й життя буде повноцінне.

Він аж зупинився, вражений не так цими словами, як упевненим, категоричним тоном досі сумирної Надії.

— Саме тому, що ми — люди, я й хочу дійти Істини. Зрозуміла?

Надія знизала плечима, мовляв, доходь, хіба я заперечую?

Згадався епізод кількарічної давності, ще з студентських часів. Тоді їх щоосені возили на Житомирщину збирати хміль. Якось довелося працювати поблизу річечки, через яку будувався новий міст. Робота йшла — як море горить. Радгоспівські будівельники сяк-так поклали на дві дерев’яні палі довгу колоду, а другої такої не привезли, то вони покинули все те й подалися по домівках. Котрась із дівчат зауважила, що от, мовляв, якби ця колода лежала на траві, по ній пройти — раз плюнуть, а над прірвою — не кожен зважиться, хоч висота не більше чотирьох — п’яти метрів. Перший же з хлопців, котрий хотів спростувати це твердження, не ступив і п’яти кроків, сів, обхопивши колоду ногами, а тоді назад, назад… Іван тільки мружився, ніби прицілюючись, а тоді вигукнув: «А я пройду!» Дівчата, затамувавши подих, дивились на відчайдуха. Спочатку він ступав упевнено, далі кроки уповільнились, ще, ще, скоро середина, і тут Іван схитнувся, не встояв і шубовснув у холодну воду. Надія скрикнула і заплющила очі: внизу стирчали старі палі… Коли поглянула, Іван вибирався на берег — цілий і неушкоджений. Хоч як його відмовляли, він знову і знову ступав на колоду. Надія з захопленням і жахом дивилась, як він падав вниз, подумки давала собі обітницю любити його, хоч і покалічиться. Нарешті таки пройшов! Потім навіть пробіг…

Надія зітхнула: і зараз він такий самий, не змінився й трішки.

До Лаври вони зайшли знизу, з боку Дніпра, піднімаючись вузькою стежкою попід старезним муром. Перед проходом на бруківку Надія зупинилась.

— Поглянь, — показала вгору на будинок Музею стародруків, що ніби плив понад верховіттям. — Бачиш, он балкончик? Туди виходив Тарас Шевченко. З того балкона він милувався Дніпровими схилами. Може, й малював.

Трохи постояли, дивлячись на той історичний балкон, а тоді пішли попід високими контрфорсами до руїн Успенського собору. За ним, обрамлена чорними стовбурами дерев, вивищувалась багатоярусна, білоколонна дзвіниця. Надія зачарованим поглядом окинула цю дивовижу — ярус за ярусом, аж до золотої бані, увінчаної сяючим хрестом.

— Яка краса! Зверни увагу на пропорції.

— Мені головне — висота, — обізвався Іван. — Чим далі від центру землі — тим більше шансів на успіх. Якби мою антену встановити на супутнику… Але де там! Скажуть, божевільний, це точно. Якщо тут нічого не вийде, — кивнув на дзвіницю, — подамся на Кавказ, у гори. На Ельбрусі працює канатна дорога. От тільки з фінансами скрутно.

Надія похитала головою:

— Бач, якби ти не займався химерами, то вже став би доктором. А то ще й не кандидат… Он твої товариші…

— Та ти що?! — розгнівався Іван. — Невже не розумієш?.. Звання! Хіба це може бути самоціллю? Не звання, а знання — ось мета життя!

— Чого ти так нервуєш? — знітилась Надія. — Я мала на увазі… ну, життєзабезпечення… Сам же кажеш — сутужно.

— Годі про це. Сподіваюся, що й тут удасться. Зараз проблема: як пробратися на дзвіницю. Подвір’я охороняється.

— Очевидно, треба попросити дозволу в дирекції заповідника.

— Оце справді,— скривився Іван. — Хочу, мовляв, зв’язатися з космосом, дайте перепустку.

— Не перекручуй. Поясни популярно. Мовляв, треба…

— «Шановна дирекціє! Чи ви маєте зелене поняття про гравітаційну енергію? Я розповім, як вона конденсується на полюсах і в центрах сфер… Але спочатку про кванти гравітаційного поля!..» Гадаєш, слухатимуть, роззявивши рота. Овва!

— Та не гарячкуй. Можна ж сказати: треба перевірити апаратуру, чи що…

В цей час у прозорому повітрі полинули мелодійні звуки, Іван аж шию витягпув, дослухаючись, і Надія помітила, як полагідніло його обличчя.

— Куранти, — сказав бадьоро. — їх же заводять, чи як ти гадаєш?

— Авжеж. Раз на тиждень, здається.

— Ну й чудово. Треба тільки дізнатися, в які дні й години.

Вони, хоч і голодні, вештались по музейному містечку до самого вечора.

Дзвінок був тихий, скрадливий, проте Надія почула одразу. Зиркнула на будильник, що стояв на столику біля узголів’я — дванадцята. Хто б це опівночі? Легка штора на вікні набрякла темрявою. Може, щось трапилось? Вона й так ось уже тижнями не має спокою через Івана, а тут ще й уночі… О, мама вже пошаркала по коридорчику. Перемови, клацнув замок. Чиїсь тверді кроки. Стукіт у її двері, і мамин іронічний голос:

— Надю, наречений прийшов!

Невже Іван? Нарешті об’явився… Але чого ж так пізно? Що скоїлось?

Його з’ява і порадувала, і збентежила Надію. Іван зайшов зніяковілий, і навіть винувата посмішка на його худорлявому лиці не могла приховати внутрішнього сум’яття і розгубленості.

— Доброї ночі… Ти пробач, Надю, що я…

Затинаючись, він говорив про свою зайнятість, особливо вечорами, страшенно за нею скучив, от і наважився прийти, хоч і пізно.

— Міг би хоч подзвонити, — осміхнулась Надія.

— Навіщо? Поки я добирався, ти ще поспала цілих півгодини. Так і завтра буде, й післязавтра, доки не напишу дисертації. А що? Нема чого марнувати вечори на зітхання!

— Краще ночі?

— Ага, після роботи.

Попросила його вийти в коридор, потім, надівши легкого квітчастого халата, спровадила на кухню, де мама вже готувала вечерю.

— Де ж ти пропадав, що так давно не озивався? — спитала Надія, підсовуючи йому яєчню на кухонному столику. — Може, весь час на дзвіниці сидів?

Її обличчя пашіло — чи то від холодної води, чи від хвилювання, в голосі чулася легка іронія. Іван усе це вловлював, милувався нею, а дівчина ніяковіла ще дужче.

— Та побував і на дзвіниці…

— Ну й що? — її очі зблискували усміхом. — Випробував свою антену?

Іван відповів не зразу. Крутнув головою у бік Надіїної матері, що стояла біля плити, ніби й не звертаючи на них уваги, трохи виждав, потім пробурмотів:

— Та що ж, коли взятися, то можна й голкою тунель пробити…

— Пробив?

— От бач, ти іронізуєш… — Іванові брови нахмурились. — А сталася всесвітньо-історична подія.

— Ну, розкажи, розкажи! — похопилась Надія, боячись, що він образиться.

— Розповісти? Але ти ж все одно не повіриш. Серед буденщини — раптом велике, яскраве, незвичне…

— Чому ж… — Надія вибачливо усміхнулась. — Ми вже готові до несподіванок.

— Ну, тоді я тобі скажу: мені вдалося, просто пощастило встановити контакт…

— Який контакт? Я ж запитую про твою антену.

— А навіщо ж я її конструював, як не для космічного зв’язку!

— І що, встановив зв’язок… з тими… суперменами, що вдалися до велетенського експерименту, як ти казав?

— Шукав одних, а наткнувся на інших… — Іван знову покрутив головою і замовк. Відсунув порожню тарілку. — Я б не заперечував проти чорної кави.

— На кого ж ти наткнувся? — спитала Надія, підвівшись із-за столу, щоб дістати в буфеті банку з розчинною кавою.

— Я розмовляв… — Іван зробив паузу, помітно було, що він вагався, казати чи ні. — Майже годину розмовляв із своїм двійником. У нього теж є отака Надія, тільки вони вже одружилися…

Надія так і застигла з чайником у руці, а її мати, яка ніби й не дослухалася до розмови, сплеснула руками, видивилась на Івана, тяжко зітхнула.

— Ой лишенько! Оце домудрувався…

Поквапно вискочила з кухні, щось бурмочучи про себе. Іван криво усміхнувся:

— Бач, твоя мама вже повірила…

— Ти її налякав. Ну, хіба ж можна так жартувати?

— Я не жартую.

— Перестань.

Каву пили мовчки. Іван поглянув на годинника:

— Мені пора.

— Може, завтра… чи пак уже сьогодні сходимо в кіно? — примирливо обізвалась Надія.

— Я ж сказав: працюю. — Іван щільніше прихилив скляні двері. — Пишу про цей контакт…

— О, коли б справді… — не сказала, а проспівала Надія, звівши очі вгору. — Ти б став доктором!

— А може, й стану, — пригорнув її за плечі. — Ну, я пішов. До побачення.

— Щасливо, упертюх! — Надія весело підштовхнула його до виходу.

А було так. На Лаврській дзвіниці Іван приєднав свою антену до позолоченою хреста. Зробити це було нелегко, і наш заповзятець мало не зірвався вниз, на дзвони. Гамуючи дріж у колінах, осідлав бантину, обіперся плечем об дерев’яну крокву і так дожидався вечора. За його розрахунками, які згодом підтвердились, Сонце своєю величезною масою перешкоджатиме гравізв’язку, викликаючи завихрення хвиль. Отож, здійснювати спробу треба було після того, як цей потужний гравітаційний конденсатор сховається за обрій, і то не зразу.

Час минав повільно, та хіба Іванові позичати витримки, терпіння? Сидів, зігнувшись у три погибелі, перебирав у голові різні варіанти свого звернення до тих, хто сконструював видимий Всесвіт і, певне, доглядає його, як майстер-годинникар свої хронометри. Зрештою, зупинився на імпровізації — думка в нього чітка, а в які слова виллється, не має значення. Зрозуміють. Якщо вже вони прилучилися до всеосяжної мудрості, викреслили орбіти електронів і галактик…

Раптом Івана охопив страх, пройняв кожну клітину мозку: як він міг наважитись? Помислити? Отака мізерна грудочка протоплазми… Це ж тільки уявити собі… А втім, як подумаєш, в тому ж то й полягає парадокс — незмірно мале і незмірно велике зумовлюють одне одного, та інакше вони й існувати не можуть. Мале у великому і навпаки — велике у малому. Така діалектика. То чому ж він не може поцікавитись… Мусить! І тут не якась зарозумілість, а жага мислячої матерії.

Увімкнув апарат, і тієї ж миті на нього заспокійливо поглянуло зелене вічко індикатора. Тепер антена могла модифікувати гравітаційні хвилі.

Кашлянувши раз і вдруге, наче збирався промовляти до тисячної аудиторії, Іван, прозваний Мудрим, прихилився до гравіфона і почав:

— Гей ви, ті, що в космосі! — У горлі враз пересохло, язик зробився неповороткий. Ех, якби оце хоч ковток води! Заговорив уже не так голосно: — Я звертаюся до вас за роз’ясненням, тобто хочу сказати… Людський мозок уже дозрів, щоб уважніше приглянутись до навколиишього… Нас цікавлять кардинальні питання Світобудови… підвалини… Ми не якісь піддослідні кролики… Хочемо знати, навіщо увесь цей колообіг, розпад і синтез із… живої і неживої матерії…

Імпровізація виходила трохи недоладна, сумбурна, й Іван пошкодував, що заздалегідь не підготував тексту або хоча б головних запитань. Тоді б не затинався, болісно добираючи слова.

Чи сподівався на якусь відповідь? Ще тоді, коли в нього виникла ідея такого контакту, був упевнений, що розмову вдасться зав’язати, а от коли надів навушники, впевненість його похитнулася. Безбережний космос… Якщо і є десь приймач гравітаційних хвиль, то яка вірогідність, що він саме зараз увімкнутий? Клацаючи вмикачем свого апарата, Іван подумав: як це добре, що він тут сам, що немає свідків цієї його… витівки. Якщо нічого не вийде, він собі пробачить. Мало чого не витворяє людина на самоті… Але ж мусить удатися! Хоч і без надії, а він все-таки сподівався, вірив у свою зорю.

Навушники ожили, почувся шум, наче хтось поруч схвильовано дихав. Іван аж озирнувся, затамував подих, напружуючи слух, щоб уловити бодай найтоншу звукову ниточку.

Уловив! Розрізнив слова!

Не вірилось власним вухам, але він почув:

— Ти вже закінчив? Усе сказав?

Іван ніби язика проковтнув — не міг вимовити й слова.

— Чого ж ти мовчиш?

Голос пробивався крізь шуми, що накочувались хвилями і, здавалось, от-от затоплять його.

— Я… я слухаю, — нарешті спромігся Іван. — А ти… звідки?

— Я з планети Земля, далекий мій брате…

— Що за жарти? — Іван знову озирнувся, та нікого не побачивши під цим куполом, вигукнув: — Це я промовляю з планети Земля!

Тепер уже той голос притих, певне, розмірковуючи над отриманою інформацією. Мовчання тривало кілька секунд, які тяглися для Йвана цілу вічність.

— То, може, тебе і звати Йваном? — нарешті обізвався голос. — Може, ти — Іван Мудрий?!

— Мене саме так і називають, — сказав сердито Іван. — Але хто це дозволяє собі…

— Не гнівайся, брате, я теж Іван Мудрий з далекої планети Земля, — перебив голос. — Тепер мені зрозуміло…

— А я от нічого не второпаю, чи хтось підключився…

— Ні, поглянь на панель відстані — вісімдесят тисяч світлових років! Ми в різних кінцях Галактики.

— В мене такої панелі нема.

— Отож, ще не винайшов… Через деякий час змайструєш… Це нескладна приставка.

— Чому ти все передбачаєш? — Наш Іван уже трохи оговтався і говорив спокійніше.

— Мені здається, що в нас цивілізація трішечки попереду, хоча ми й рухаємося синхронно. Для такої грандіозної системи, як наша Галактика, невеличке відхилення цілком природне.

— Отже, ви, по відношенню до нас, живете в майбутньому?

— Виходить, що так. Я, наприклад, із своєю Надією вже одружився, маємо сина.

— То що — і я скоро одружуся? — з подивом вигукнув Іван.

— А як же інакше? Ми з тобою двійники в усьому, розумієш… Саме це й передбачав наша гіпотеза структури Всесвіту. Синхронність і симетричність. Наша планетна сім’я — у протилежному завитку спіралі, на однаковій з вами відстані від центру Галактики, сказати б, на різних полюсах…

Шуми приглушили останні слова, і Йван наледве їх розібрав.

— Полюси? — повторив, прихиляючись до гравіфона. — Цікаво, який зараз у ваших електронів?

— Позитивний. А у вас?

— Негативний. — Іван зітхнув. Далекий співрозмовник вловив це зітхання, спитав:

— Ти чого так скрушно зітхаєш? Ми з тобою щойно зробили велике відкриття.

— Але ж антиматерія…

— Зрозуміло: безпосередній контакт виключається. Та його й не може бути — наші планети розділяє занадто широкий простір, подолати його неможливо. То вже велике щастя, що ми встановили контакт, можемо обмінюватись інформацією, хіба ні?

Долаючи шуми, спричинені незчисленними гравітаційними масами, що траплялись на шляху хвиль, вони, може, з годину перемовлялися про події на симетричних планетах. Той, далекий співрозмовник, розповів, що їм удалося уникнути ядерного конфлікту, що космологи висунули «вакуумну теорію» виникнення Всесвіту, а фізики визначили масу спокою у нейтрино.

Хоча чутність в окремі моменти падала до нуля, Іван одержав чимало наукової інформації, але, на жаль, занотувати її не зміг: було темно. До того ж триматися за бантину руками й писати було незручно. Ну що ж, перший контакт. До наступного приготується краще.

— А що відомо вашій науці… — Іван зробив паузу, підшукуючи слова, — ну, з тих питань…

— Кардинальних, як ти казав? «Чому» та «навіщо»? Я теж сушив собі голову.

Голос почав тонути в шумі.

— Мати-Природа… життя… живеш — не вмирай… мудрість… дитячі запитання…

На цьому перемови обірвалися остаточно. Надворі вже сіріло, коли Іван крався по лаврському дворищу. Почувався так, наче побував у незміряній далі космосу, на іншій планеті. І ніхто навіть не здогадується, яка всесвітньо-історична подія сталася цієї ночі. «Нічого, скоро дізнаєтесь», — думав Іван і чомусь уявляв, як скривиться обличчя керівника лабораторії. Одне тільки гірчило — останні слова… «Дитячі запитання»… Що він цим хотів сказати? Невже не розуміє… А Надія буде здивована… Вона вже змучилась, бідолашна. Якби інша… Це треба цінити… Але насамперед все-таки наука. Наді нічого не зробиться, коли ще трохи зачекає… Не покине. Раз та… анти-Надя… Кумедно: анти-Надя. А вона ж є, це без сумніву. Певне, така ж гарна, як і моя. Тільки й того, що атоми її тіла мають протилежний заряд.

Діставшись до свого холостяцького житла, Іван як ліг спати, то прокинувся після обіду. Подзвонив до лабораторії, мовляв, трохи занедужав, а сам сів до столу, щоб записати все, що з ним було цієї ночі. Проте написав лише кілька рядків: йому справді нездужалось. П’ять днів пролежав з високою температурою. Опісля, пригадавши свою пригоду, довго не міг повірити, що це таки справді було, а не примарилось.

— Надю, наречений з’явився!

Майбутня теща явно кепкувала з Івана, він зовсім на те не зважав. Приходив на побачення опівночі майже всю весну і ціле літо, аж доки не закінчив своєї дисертації. На іронію Надиної матері відповідав:

— Хочете вченого зятя? Терпіть.

Нарешті поклав Надії на стіл голубу папочку, зав’язану білими тасьмами.

— Ось вона, моя мрія безсонних ночей! — Іван був у піднесеному настрої і говорив трохи патетично. Погладивши папку своєю сухорлявою долонею, продовжував: — Тут нова теорія структури Всесвіту.

— Закінчив?! — зраділа Надія. — Нарешті… Вітаю тебе!

Вона притулилась щокою до його шорсткої щоки, не наважуючись при матері цілувати свого обранця.

— Так, закінчив. Наче гора з плечей… Раділи всі троє, це було схоже на сімейне свято.

— Щодо структури Всесвіту, — пояснював Іван, — то зараз домінує теорія Великого вибуху. Нібито на початку вся матерія була стиснена в одному праатомі, ну, може, в такому об’ємі, як горіх. Стався вибух, і з тієї миті Всесвіт розширюється. І це ніби узгоджується спостереженнями… якщо заплющувати очі на симетрію галактик… Тепер же з відкриттям анти-Землі, стало ясно, що принцип симетрії охоплює і макрокосм…

— Уявляю, як буде вражений твій керівник, — сказала Надія. — Може, одразу на доктора?

— Це не має значення, — відповів Іван. — Мені головне — вийти на люди.

Десь так тижнів через два Іван прийшов темний, як туча, навіть снідати не схотів, наледве умовили випити склянку чаю.

— Що сталося? — лагідно спитала Надя, хоч уже й здогадалася: неприємності з дисертацією.

Іван схопився як опечений, заходив по кухні.

— Уявляєш?! — вигукнув обурено. — Він каже, що це — фантастика! Наукою, каже, і не пахне!

— Заспокойся, Ваню. Хто каже? Рецензент?

— Та ні, керівник, він зовсім відкидає мою працю. Ознайомився, каже, і розчарувався… Ні на чому не засновані фантастичні припущення, які межують… Уявляєш? «Межують». Натякає. Тоді я розповів йому про контакт з анти-Землею, усе, як було. Він тільки кліпав своїми очиськами та червонів. То давайте, кажу, разом заберемось на дзвіницю… Еге, каже, від цього мене звільніть, а вам треба відпочити, зміцнити нерви… Мабуть, даремно я йому розповів, тільки налякав. Уявляєш, яка ситуація?..

— А раніше ж він, здається, був новатором?

— Поки не пробився до командного крісла. Тепер же його влаштовує статус-кво. Теорія Великого вибуху, каже, загальноприйнята, і нічого мудрувати. Птоломеївські епіцикли, кажу, була загальноприйнятими півтори тисячі літ. Та в мене, кажу, не про виникнення Всесвіту йдеться, а про його структуру. Всесвіт симетричний. Еге, паже, симетрія суперечить теорії Великого вибуху. А ієрархічна структура, кажу, це ж факт? Хіба він не суперечить?

— І до чого ж ви домовились?

— А ні до чого. Я бачу, що структура Всесвіту його так хвилює, як позаторішній сніг. Вийшов я від нього — сірі будинки, сіра вулиця, сіре небо над головою, все втратило фарби, світ посірів…

Трохи помовчавши, Надя сказала:

— Ти б зв’язався… ну, з другим Іваном. Що він скаже. Це ж найлегше.

— В тому ж то й штука, що це зовсім не легко, — сказав, узявши склянку з недопитим чаєм. — Я вже пробував. Наслухався космічного шуму. Те, що ми тоді натрапили один на одного… Може, це раз на сто років, або й на тисячу.

— Не журися, я впевнена: ти щось придумаєш. Може, спробуєш у горах… Удосконалиш антену… — їхні погляди зустрілися — глибокі, проникливі, пройняті симпатією. Надіїні губи ледь помітно здригнулись, і дівчина опустила очі.— Життя — це не тільки квіти. Пам’ятаєш, як я студенткою мріяла…

— Полежати на трояндах? — усміхнувся Іван. — Пам’ятаю, ти розповідала.

— Страшенно кортіло занурити обличчя у квіти. Тоді я була на канікулах у тьоті, а вона саме готувала трояндове варення… Про одне я тоді не думала: у троянд в колючки. Отак і в житті.

Надія зашарілася і вмовкла.

— Гарна сентенція. В жіночому стилі, — вже зовсім спокійно обізвався Іван. Обернувся до матері, що сиділа замислена, підперши кулаком голову. — А я подумав, що… Пора вже нам з Надією… Якщо ви не заперечуєте, то сьогодні подамо заяву до загсу.

Мати аж кинулась:

— Я? Мені що… Це вже ви самі…

На її очах заблищали сльози.

Тролейбусом до Хрещатика

На тому боці зупинився тролейбус, одні пасажири виходили, інші заходили, а Льоня нетерпляче переступав з ноги на ногу, ждучи, коли проїдуть машини. І треба ж отак: підійшов до кіоска купити газету — жодної машини не було, а як тільки рушив до зупинки тролейбуса — де й узялися! Шурхотять одна за одною, ех, утече вагон, а він же чекав на нього хвилин п’ятнадцять!..

Стояв, як на голках, зиркав у всі боки, і очі схоплювали все — і криваве небо на заході, куди текла вулиця, і сутінки парку, на тлі якого червонів довгастий вагон тролейбуса. Вагон уже здригався в передчутті руху, з лівого боку вже замиготіли поворотні сигнали, от-от зачиняться двері… Нарешті прошмигнула остання машина, і Льоня кинувся через багряну річку асфальту. Навдивовижу легко, наче одним кроком, перелетів дорогу і скочив на приступку саме тієї миті, коли двері зачинялися. Його стукнуло, та удар був не дуже сильний, хоч і віддало в грудях. Двері відпустили, і Льоня, стримуючи важке дихання, сів на вільне сидіння.

Вагон похитнуло, і Льоня відчув, що його трохи нудить. Послабив краватку, розстебнув комір сорочки. За вікнами у якійсь дивній каруселі кружляли дерева парку, стовпи із сліпими ліхтарями. Згущувались сутінки, проте у вагоні світла чомусь не вмикали.

Льоня намацав у кишені монету, звичним рухом подав пасажирові, що сидів поперед нього, з проханням передати на талон. Але той зовсім не реагував, навіть не зворухнувся. Це здивувало Льоню. Окинув поглядом салон і побачив, що всі пасажири якісь не такі. Щось було незвичне в їхніх позах — напруженість і водночас байдужість. Ні розмов, ні жестів, — сидять, як манекени, кожен сам по собі. Навіть не дивляться одне на одного, і очі неначе скляні, без ніякого виразу.

Що це за вагон? Що це за пасажири?

Льоня відчув, як його проймає страх. Безпричинний страх наливає все тіло, затуманює голову, і ніяк не можна второпати, що сталося з цими людьми, чому вони так дивно поводяться. А може, це й не люди? Може, інопланетяни чи роботи? Але якщо вони обрали собі личину людей, то мусять і триматися відповідно!

Вагон різко труснуло, і один пасажир з переднього бокового сидіння упав на підлогу.

Ніхто уваги не звернув. Наче його тут не було й нема, наче то не один з них лежить у проході, підвернувши під себе руку, і стукається головою об підлогу при кожному струсі вагона. Мертвий?

Льоня поспішив проходом, точніше сказати — хотів поспішити. Ноги чомусь стали страшенно важкими, підошви наче прилипли до підлоги, і їх важко було відірвати. Безконечно довго, натужно рухався він по вагону і таки дійшов. Потерпілому нічого не сталося. Підняв його, посадив на сидіння в куток, якраз біля кабіни водія. Краєм ока помітив: пасажири, як по команді, осклабили зуби — посміхнулися. І знову хвиля страху обдала Льоню холодом. Люди це чи не люди? Зовні — наче люди, тільки худющі, кістляві. А вираз очей…

Льоня заглянув у кабіну — на кріслі водія сиділа жінка — теж сама шкіра й кістки. Пальці її ущепірились у кермо так, що аж кісточки побіліли. Оголене коліно, по якому Льоня ковзнув поглядом, було неприємно вугласте, наче дерев’яне.

Знову витяг монету, простяг водійці:

— Дайте талон.

Жінка навіть не повернула голови, ніби й не чула. Льоні здалося, що, може, він і не сказав, а тільки подумав про талон. Тому повторив, старанно виштовхуючи слова неслухняними губами:

— Дайте талон.

І кинув монетку в картонну коробочку, що стояла під правою рукою водійки. Вона блимнула на нього білками, на коротку мить її тонкі губи розтягнулися в зловтішній посмішці і знову стулились. Чи, може, це йому привиділось?

Талона водійка не дала, і Льоня подумав, що їй саме не можна полишити кермо. Авжеж не можна — вагон різко хитнуло в один, потім у другий бік. Поглянув у вікно — промайнула колонада стадіону «Динамо», і тролейбус повернув на Петровську алею, он уже на тлі неба чорніє арка пішоходного мосту…

Аварія? Мабуть що так, бо тут же тролейбуси не ходять, тут немає лінії…

— Що сталось? Мені треба на Хрещатик! — скрикнув Льоня, але голосу свого не почув.

А водійка, певне, почула, бо швидко, всього лише на мить повернула голову, хльоснула хижим поглядом і зловтішно посміхнулася. Пасажири сиділи, як і раніш, незворушно, тільки похитувались синхронно з вагоном. їх, здається, не обходило ніщо: ні оця шалена водійка, ні маршрут.

Льоня ніяк не міг второпати ситуації, наче був оглушений. Добре ж бачив, що тут щось не те, що це якесь божевілля, що треба негайно вискакувати з цього вагона, бо він от-от розіб’ється, але не міг зрушити з місця свого обважнілого тіла.

А вагон справді зійшов з асфальту і, ламаючи кущі та дерева, котився схилом униз, у прірву, де широкою смугою темніє Дніпро…

— Двері! Двері! — закричав Льоня. — Відчиніть двері!

Жінка ще дужче ущепірилась в кермо, і Льоня побачив, що її тіпає сміх. Тоді він підняв руку, щоб повернути запобіжну ручку вгорі, над самими дверима. Досить штовхнути її, як двері відчиняться, а тоді… Але вагон так хитало, що ніяк не можна було вхопитися за ту ручку… Посував долоню по стіні — ось-ось вхопиться, та вагон кидало з тераси на терасу, і рука відскакувала. Перед очима миготіло зелене віття, тролейбус летів донизу з великою швидкістю, але темна смуга Дніпра не ближчала. Може, він ще встигне відчинити ці кляті двері?

Стогнучи від безсилої люті, знову і знову підсував руку до того запобіжника, підкрадався, щоб ухопити, наче якогось хитрого звірка, що кожного разу відскакує від пальців. Це було нестерпно тяжко, але він не кидав своїх спроб, добре знаючи, що врятуватися можна тільки так — вискочивши з вагона.

Судомно скрючені пальці таки вхопилися за металевий язик, двері з шипінням відчинилися, і Льоня випав з вагона. Шпичаки зламаних кущів-обпекли вогнем, гарячі пелюстки приклеїлись до самісінького тіла. Льоня тяжко застогнав і впав у забуття.

Професор полегшено зітхнув і витер хусточкою чоло.

— Слава богу, криза минула. Тепер ми його не втратимо… Де підібрали?

— Десь на Печерську, — відповіла медсестра, пораючись біля пацієнта, що нерухомо лежав на операційному столі. — Збило машиною посеред вулиці. Хотів швидше сісти в тролейбус.

Професор мимохіть окинув поглядом її постать — вже не молода, під очима «гусячі лапки», обличчя втомлене. «І як це в неї так добре виходить? — подумав, пригадавши, як медсестра припадала губами до губ пацієнта, вдихаючи йому життя. — Якби не вона — ніяка апаратура не допомогла б… Житиме! Ще, можливо, провалюватиметься в безпам’ять, але то нічого… Криза минула, житиме, от тільки чи розповість про своє побачення зі смертю?..»

Уголос трохи сухувато сказав:

— Тепер можете відпочити, ніч минула.

— Ох і піч… — Вона якось болісно усміхнулась. — Я вже боялась… Хоч і клінічна, але ж смерть… Правда, отой ще тяжчий був — молодий поет…

— З Кіровограда?

— Здається. Тоді ви теж…

— Що ми? — скинув бровами професор. — Ми тільки допомагаємо боротися… Головне — життєві ресурси організму.

— Авжеж…

Медсестра вимкнула світло. Реанімаційну палату виповнило сине київське світання.

Повіки пацієнта стрепенулися, він розплющив очі і тихо спитав:

— А тролейбус де?

— Не хвилюйтеся, все гаразд. — Звичним жестом професор взявся перевіряти пульс.

— Я їхав тролейбусом до Хрещатика…

— Ну, ну… — Професор обернувся і виразно поглянув на медсестру. Вона миттю ввімкнула запис і подала мікрофон. Почалася ще одна мандрівка в глибини психіки, як називає професор свідчення тих, що побували по той бік життя…

Ранок уже палахкотів над Києвом.

Ох, ці телепати…

— От навіжений — знову завів! І нащо такі мотоцикли роблять? Реве, як трактор!

— Так це ж гоночний, хіба не бачиш?

Сєва підвів голову, на якій виблискував шолом, озирнувся, але нікого поблизу не було. Що за дивина? Та й як би він міг почути цей дівочий голос в такому ревищі?

— Та вимикай же, бовдуре, голова тріскає!

Сєва заглушив. Скинув рукавицю, потер пальцями чоло. Мотоцикл в порядку, а от голова… Звідки цей голос? Адже він виразно чув: лементувала якась дівчина, точно — дівчина! І гукала до нього, ну, звичайно, він один тут з мотоциклом…

Спантеличений Сєва задер голову й подивився на густий каштан, що розкинув над ним віти, немов дівчина могла бути там. Нічого не побачивши, окрім лапатого листя, зітхнув, узявся за кермо і вивів мотоцикл з двору, не запускаючи мотора. І тільки на дорозі наліг ногою на педаль. Під кулеметний тріск хлопець думав: чи справді було, чи, може, здалося? «Вимикай… голова тріскає!» Чув же, виразно чув…

Наступного дня, здибавши на перерві свого друга Едика з п’ятого курсу, відвів його в дальній кінець коридора і по секрету розповів:

— Розумієш, учора завів свого «Ягуара», прослуховую, мотор реве, як звір, коли якась дівчина просить: «Це ревіння мені заважає, припиніть, будь ласка».

— Чи ти ба, яка ніжна особа! — реготнув Едик. — Наша, з автодорожнього?

— Та в тім то й річ, що не знаю.

— Чому ж не познайомився? Чи не гарна?

— Не міг я познайомитись, її не було.

— Ти ж кажеш, говорила..

— Та говорила, голос приємний, а її самої не бачив.

Едик зареготав:

— Ну, ти штукар, Сєвка! Вона що — невидимка? Чи, може, то якась пташка обізвалася людським голосом?

Сева знизав плечима:

— Кажу ж тобі — чув, отак, як оце тебе.

Едик перестав сміятися, окинув товариша уважним поглядом, поклав йому руку на плече:

— Слухай, а раніше з тобою нічого такого не було? Не причувалось?

— Ні.

— Не привиджувалось?

— Ні.

— І голова не поболює?

— Та ні, я цілком здоровий, недавно і медогляд пройшов.

Едик помовчав, а тоді знову вискалив зуби:

— Отож, якби ти не їздив сам, а посадив кралечку та в обнімку… Отоді не причувалися б дівочі голоси! Та ти не хмурся, знайдемо твою невидимку.

Домовились після занять пересвідчитись, чи справді існує такий феномен, а заодно й покататись. Та Едикові кпини зіпсували Сєві настрій, хлопець уже шкодував, що похвалився гострому на язик товаришу. І кожного разу отак — що йому не розповіси, одразу висміє тебе, зобразить якимось дурником, недотепою. Треба буде… А що треба, Сєва й сам не знав, якось так складалось, що Едик завжди верховодив. Може, що вищий на зріст? Ну, то й що? Сєва струснув головою, щоб одігнати «дурні думки» і зосередитись: лектор саме пояснював конструкцію автомобіля без коробки швидкостей.

…На Київ опустилося золоте крило надвечір’я, коли хлопці підвели свої мотоцикли до густолистого каштана.

— Тут я стояв, — сказав Сєва.

— Ану ж давай запустимо! — Едик обвів поглядом лоджії сусіднього будинку. — Чи обізветься?

Разом заревіли обидва мотори, різкі стріляючі звуки вдарили по будинках, заповнили простір аж під самісіньке небо. Едик щось крикнув Севі, але той не розібрав. Зате голос дівчини почув:

— О, вже їх двоє… Ну й телепні! Ти чи ви припините нарешті?

Сєва миттю заглушив, ніяково позирнувши на товариша. Той також вимкнув.

— Чого так швидко?

— Ображається… — Сєва подивився на будинок. — Хіба ти не чув?

— Ні. Окрім ревища мотора, нічого не чув.

— А вона обізвалася зразу. Просить припинити.

— Слухай, а може, ти краще припиниш розігрувати мене? Вигадав таке…

Цієї саме хвилини з парадного вийшов чоловік у білому халаті, одразу видно, що лікар, і попрямував не до машини медичної допомоги, а до них. Сєва тільки глянув, так і здогадався, про що буде мова.

Лікар уважно подивився на мотоциклістів і тихо, якось довірливо сказав:

— Тут одна хвора дівчина… втім, вона вже одужує…

— Та, що не любить мотоциклів? — прохопився Сєва.

— Їй потрібна тиша, розумієте, її нервово-психічний стан…

— Я так і подумав, що вона нервова, — закивав головою Сєва. — Тільки що лементувала.

— Лементу я не чув, — здивовано глянув на нього лікар. — Бачив тільки, як болісно скривилося її лице, коли загурчали мотори. Вона в цей час відпочиває на лоджії.

— А який хоч поверх? — спитав Едик.

— Сьомий, але й туди долітає. А ви ж можете заводити подалі від будинку.

— Гаразд, — винувато усміхнувся Сєва, — раз таке діло… Ми ж не знали…

Лікар заспішив до машини, ось вона тихо фуркнула, нечутно покотилася поміж будинками, а хлопці переминалися з ноги на ногу біля своїх яскраво пофарбованих мотоциклів.

«Чи ти ба, яка істеричка, — подумки обурювався Едик. — Ще й кривиться…»

— Ану давай, Сєво, вдаримо їй концерт! Щоб знала, як маніжитись.

Едик, наперед смакуючи ефект, гучно зареготав, але тут же вмовк, прикусив язика. Сева так блиснув своїми чорними очима, що Едик знітився, одвів погляд убік і, замість того, щоб надавити на заводну педаль, опустив ногу на землю.

— Ти чого? — силкуючись оговтатись, але все ще із затаєним острахом огризнувся Едик.

— А того, що треба совість мати. Дівчина хвора, і лікар просив, а він — «концерт»!

«Оце хороший хлопець, — раптом почув Сева, наче прошепотіло над вухом. — Добрий…»

Обличчя йому полагідніло, хлопець подивився на лоджію сьомого поверху і мимоволі помахав рукою, наче хтось там міг побачити цей жест. Не заводячи, вивели мотоцикли на вулицю. Севине серце билося в радісному ритмі: незнайомка похвалила його, це — раз, а друге — вдалося приструнити самовпевненого верховода. Едик деякий час хмурився і сопів, але до суперечки в них не дійшло, гасали один за одним, поки зовсім звечоріло і Київ осяяли гірлянди вогнів. Прощаючись, Едик не втерпів:

— Слухай… ти справді її «чув»? Мені й досі не віриться…

— Кажу — справді. — Смагляве обличчя Севи па мить осяяла посмішка.

— А чому ж я…

— Не знаю, — здвигнув плечима Сєва. — Може, настроєний не на ту хвилю.

— Дивно, це дуже дивно, — поміркував Едик. — Це ж виходить… телепатія! Так? Зажди… — Він тяпнув себе рукавицею по чолу. — Можна ж перевірити! І як це я зразу не згадав? У мене ж є хороший знайомий, ми інколи в шахи граємо…

— А до чого тут шахи?

— Він працює в науково-дослідному інституті… от не пригадую в якому… Зв’язано з біологією, психологією… Так він часто заводить балачку про цю саму телепатію та ще пара… пара…

— Парапсихологію?

— Так, саме телепатія і парапсихологія — це його коник. Я йому розкажу про тебе, обов’язково. І про ту твою… невидимку.

Сєва поморщився: поміж них двох (мав на увазі себе і дівчину) вплутається ще один… Та хіба Едика спиниш? Ех, і навіщо він похвалився?..

Помітивши кислу гримасу на обличчі товариша, Едик вигукнув:

— А що? Він перевірить!

— Навіщо ж перевіряти, коли я й так знаю?

— Ну, це ще не факт… Може, тобі причулося, може, в тебе ті… як їх… слухові галюцинації. Є такі… — хотів сказати: хворі, але спохопився, — такі люди, що чують «голоси». Сам бачив — іде і розмовляє.

— То ти вважаєш, що я вже того… з глузду з’їхав? — перебив Сєва.

— Та ні, просто цікаве явище, якщо ти, звичайно… коли це справді.

— Ну, добре, давай твого науковця, — бадьорим голосом сказав Сєва і подумав: «Може, й він нічого не почує та й відчепиться».

Федора Липського провели на лоджію, де в шезлонгу сиділа, розслабившись, заплющивши очі, чорнява дівчина. Призахідне сонце, вже не таке пекуче, як удень, освітлювало їй лице і майже всю постать. Липському досить було одного побіжного погляду, щоб скласти собі уявлення про дівчину. Гарні засмаглі ноги, і вся постать, видно, струнка, обличчя хлопчакувате, трохи грубе, як для дівчини. Навіть легенький темнуватий пушок на верхній губі помітив.

— Це до тебе, Полю… науковець.

Сказавши так, лагідна літня жінка (Липський подумав, що це мати) причинила скляні двері та й пішла в квартиру.

Дівчина розплющила очі і, побачивши ще молодого кремезного чоловіка, зашарілася, осмикнула сукню на колінах.

— Ви, отже, Поля, а я — Федір Липський. — Він ступнув до неї енергійно, потиснув руку і без церемоній сів на розхитаний стілець, який заскрипів і мало не розвалився.

— Обережно, впадете… — усміхнулась дівчина.

— Нічого, я не скляний! — і собі усміхнувся Липський.

І через кілька хвилин уже розмовляв з Полею, як давній знайомий.

— Найперше, я хотів пробачитися за мотоциклістів. Хлопці захоплюються і часом не зважають… Он вони там стоять під каштаном…

Поля підвелася і, трохи перехилившись через перила, поглянула вниз.

— Ну й ревучі ж їхні мотоцикли, — хитнула головою, знову сідаючи в шезлонг. — Повірите, голова розколюється! А я ще нездорова…

— Цілком поділяю твоє обурення. Часто мотори ревуть зовсім без діла, вхолосту. Ось я проходив мимо гастроному — навпроти входу стоїть парковий трактор, мотор гуде, аж кабіна трясеться, з труби валить дим, а водій зайняв чергу за ковбасою… А спитайте: «Чому не заглушив?» То ще й обуриться: «Нащо? Я зараз іду!» Отак і пускають за вітром державне пальне, та ще ж і повітря отруюють.

— Ого, ще й як!

— Ну, ти хоч хлопців добре відчитала! Тобто цього… Сєву, Едик не чув.

— Відчитала? — здивована Поля аж подалася вперед. — Коли? Я ж не виходила…

— А подумки? Сєва твердить, що чув, як ти просила заглушити…

На Полиних щоках з’явилися рожеві смужки.

— І що ж він чув?

— Він каже, — вимовив з притиском Липський, — що дівчачий голос попросив припинити ревище, ну, тобто заглушити мотор. Хлопець дуже здивувався: чув голос, а поблизу нікого не було. Наступного дня вони вже з’явилися удвох з Едиком, це мій приятель, щоб пересвідчитись, розумієте, і ревнули двома моторами… — Говорячи, Липський уважно стежив за виразом Полиного обличчя. Дівчина ніяковіла, прикушувала нижню губу — чи то щоб не розсміятись, чи щось пригадуючи. — І цей самий Сєва знову почув твоє звертання…

— А звідки він узяв, що це я?..

— До них лікар підходив…

«От дивина… «Почув». Той хлопець «почув». А я ж тільки в думці… Що ж це зі мною трапилось? Раніше такого не було…»

— Так було таке чи не було? — раптом спитав Липський.

Поля здригнулась. Невже й цей «чує»? Мабуть, ні, по ньому не видно. Але настирливий, чого це він допитується?

— А ви… — примружилась Поля. — Що ж тут такого?..

— Я тобі поясню… — Липський аж подався вперед, і стілець під ним знову загрозливо зарипів. — Бачиш, якщо це мало місце, так би мовити, фактично, то… В тебе яка освіта?

Полине обличчя пересмикнулося.

— Та от хотіла вступити в Інститут народного господарства… Не вистачило півбала… Уявляєте? Це мене так підкосило… Ну, як я тепер додому повернуся? Я з Батурина, а тут — у дядька і тітки.

— Стреси дуже небезпечні. Тільки спорт — надійний засіб…

— Лікар каже, якийсь невроз. Якби дядько не дістав індійської трави (у нього друг — моряк), то не знаю, чи й підвелася б…

— Так-так, це дуже цікаво, — закивав головою Федір. — Якщо в тебе, Полю, виникли такі здібності…

— Які? Про що ви говорите?

— Ну, як би тобі популярніше… У вас із цим Севою встановився зв’язок…

— Який зв’язок? — У Полі аж брови підскочили. — Я його й у вічі не бачила, того Сєву!

— Оце ж то й цінно, що на відстані! Зв’язок телепатичний.

— А-а… — полегшено відітхнула дівчина. — Хіба що так.

— Отож, якщо це справді, так би мовити, в дійсності, то… не журися за тим інститутом. Я влаштую… Будеш у нас… молодшим науковим працівником!

Поля здивовано видивилась на нього і цієї ж миті «почула»:

«Я доб’юсь… я переконаю директора… Це ж феномен… Готова дисертація… Нарешті й я захищуся. Тільки опрацювати методику експериментів… Співавторство? Нехай і не заїкаються. Хоч би й шеф… Тут головне…»

Правду кажучи, дівчині було ніяково «підслуховувати» чужі думки, вона опустила очі долу і ніби вимкнула ту передачу.

— От що, Полю, — сказав Липський, — мене давно цікавить парапсихологія, зокрема телепатія. І коли Сєва розповів…

— Зрозуміло, — кивнула головою дівчина.

— О, якби то воно було зрозуміло! Світова наука…

— Я кажу, мені зрозуміло, чого ви прийшли. Хочете, щоб я стала піддослідним кроликом!

«Гостра на язик… — вловила Поля. — Вольовий характер. Треба було взяти магнітофон».

— Ти таке скажеш, Полю… Досліди тут які? Передача думки на відстань. Чи символами, чи словами. Не просто звуками, телефоном чи по радіо, а, так би мовити, безпосередньо від мозку до мозку. Хіба не цікаво? Сєва якраз хотів упевнитись…

Федір говорив так запобігливо, так упрошував, що Полі стало аж незручно.

— Ну, що ж… можна спробувати, — погодилась.

— Це ось спеціальні картки. — Липський витяг з кишеньки рожевої теніски три папірці. — Ось поглянь, тут зображено трикутник, на цій — коло, а на цій — зірка. От і спробуй передати ці зображення Севі. А він, якщо сприйме, намалює. Спочатку — трикутник, у такому порядку, як я тобі показав. Тільки не спіши, зосередься…

Федір подав їй картку з трикутником і затамував подих. Поля мовчки, пильно поглянула на зображення і на мить заплющила очі, всього лише на мить, і одразу простягла руку за другою карткою, потім за третьою…

«Спішить, — подумав Липський, — нервує, це не годиться, навряд чи щось вийде…»

— Уже? — спитав насторожено.

— Так.

— Ти не проти, я запрошу сюди хлопців. — Липський підвівся і ступнув до трубчастих перил.

— Я вже сама запросила, — ніяковіючи, сказала Поля. Федір розгубився:

— Коли? Як?!

— Та отак, у Думці, тільки що…

Через кілька хвилин Сєва прохилив двері на лоджію, а за ним і Едик. Липський отерп, не вірив своїм очам. Але ось же вони! Переминаються з ноги на ногу…

— То це ви… — почав Сева, дивлячись на Полю. — Це вам… того… мотоцикли…

— Це мені «того», — усміхнулась Поля, міряючи поглядом хлопців.

— А картки? — Липський ухопив Севу за лікоть. — Намалював?!

Сєва тицьнув папірці, вони затремтіли в руках науковця.

— Так… так… — мимрив Липський. — Трикутник, коло, зірка. Усе правильно… І сюди ви оце піднялися за викликом?

Обізвався Едик:

— Сєва сказав, що запросили, от ми й явилися. Дуже приємно познайомитись. Едик. Ми з Сєвою студенти автодорожнього.

— Я вражений! — вигукнув Липський, потираючи долоні.

— Що? — не зрозумів Едик.

— Я вражений наслідками нашого експерименту! Тепер немає сумніву, Полю, що ти, можна сказати, володієш незвичайними, телепатичними здібностями… Феноменально!

Може, ще більше була вражена сама Поля. Спочатку їй і самій не вірилось, подумала: їм лікар сказав про її обурення. А тепер… Що ж це таке? Що з нею скоїлось? Чи не захворіла знову? Так наче ж покращало.

— Протоколе б оце скласти, — Липський обвів усіх безпорадним, розгубленим поглядом. — Хоча… ніхто не повірить. Потрібна, так би мовити, компетентна офіційна комісія… А я в щоденник занотую.

Він позирнув на свого хронометра і раптом почав потягатися, розводячи руки над плечима, потім бити поклони… Едик бачив це не раз і не звертав уваги, а Поля ї Сева, звичайно, здивувалися. Коли ж Липський закрутив навсібіч головою, а тоді виряченими очима, дівчина пирхнула зо сміху. Сцена й справді була комічна.

— Що з вами? — крізь сміх спитала Поля, коли Федір перестав розмахувати руками.

— Зарядка, Полечко, велике діло. Заспокоює нерви і стимулює розумову працю. От я уже й бадьорий, сповнений наснаги. Кажуть, Липський — спортсмен у науці, силові прийоми, ха-ха-ха! А що? Ось оформимо тебе — побачиш, що міцні лікті теж потрібні. — Він зігнув свої волосаті руки і почав працювати ліктями.

Хлопці ззирнулись, тамуючи сміх. Поля підвела очі на Липського, зосередилась: він уже думав про вечерю; поглянула на Едика, що стояв, спершись ліктем на перила, — цей думав про катання на мотоциклі; перевела погляд на Сєву — і щоки їй почервоніли: юнак думав про неї і думав гарно, із симпатією. Це створило дівчині добрий настрій, так як ото похмурого дня раптом прогляне сонце. Поля повеселіла, це навіть відзначив Липський, і попрощалася з ними по-дружньому.

«26.VI. Щоденникові записи — це також документ, принаймні для мене особисто. Не міг же я, справді, для перевірки сказаного Едиком, організувати цілу комісію! Тепер — інша справа, та й то поспішати не слід. Насамперед — закріпитися, зібрати матеріал. У цій грі потрібно якомога більше козирів.

Коротко про наслідки перевірки.

Відстань до каштана (мотоцикли) по горизонталі — 77 м. Це один катет, другий — 24, таким чином гіпотенуза 85 м. Отже, перший і другий телепатичні сигнали були сприйняті Сєвою (уточнити прізвище) на відстані 85 м. (Це може підтвердити Едик Макуха).

27. VI. Розмова в директора в післяобідній період. Як і слід було сподіватися, — обережний скептицизм. «Ви завжди є… є… щось мудруєте. А дисертація в ембріональному стані». Без іронії він не може, кажуть, називає мене перезрілим аспірантом. Тепер я доведу, тепер покажу, на що здатний Липський! Ото буде фурор, сенсація! Я розповідаю йому про телепатичний зв’язок, а він тільки е-екає та зблискує окулярами. «Не нове, були вже всякі є… є… фокуси». Побачимо, як ти заекаєш, коли я приведу Полю. А може, прямо до президента Академії? Ех, треба було!.. Поспішив.

28. УІ. Несподівана перешкода: лікар ще не дозволяє Полі виходити. Упертий чоловік, не хотів показувати історію хвороби, довелось розповісти про незвичайну здатність Полі, доводити, що це в інтересах науки. Ще одна втрата інформації. Ну, та цей, гадаю, не полізе в співавтори. А може, його в комісію включити? Хоча ні, відпадає. Потрібні науковці, обов’язково двоє—троє світил, в кожному разі — не менше одного.

30. VI. Буваю у Полі щодня в післяробочий період, тітонька вже поглядає на мене скоса. А ми тільки й розмовляємо про телепатію. Поля запевняє, що в період до хвороби ніяких таких явищ не було.

І.VII. Нарешті Поля може виходити. Запросив її з Сєвою до інституту в дообідній період, як і було домовлено із шефом. Не прийняв. Секретарка вирячила очі, замахала руками (копіює шефа), зашипіла, стара карга: «Зайнятий! Звіт. Подзвонили терміново!» Тільки тоді замовкла і мовби закам’яніла, коли я почав робити зарядку. А мені необхідно було заспокоїти нервову систему. Отак і рухай з ними науку. А треба ж терміново вирішувати питання про зарахування Полі до нас у штат. Хоча б лаборанткою.

І.VII. Вечірній період. Несподівана осічка! Виїхали в ліс за Пущу-Водицю. Сонце вже зайшло, жара спала, було так гарно, і на тобі — нічого не вийшло!

Севу поставив за 85 м з чистим аркушем паперу, на якому він мав намалювати просту геометричну фігуру, яку я мав показати Полі, яка мала думкою передати йому. А накреслив я турнік, тобто три лінії, розташовані під прямим кутом одна до одної. Поля зосереджувалась, насуплювала брови, заплющувала очі, і нічого не вийшло. Гукнув Севі, щоб підійшов на п’ять кроків, і знову нічого. Так ми скорочували відстань, аж поки він не підійшов упритул і не почав дурнувато посміхатися. Хто ж із них не спрацював? Не може ж такого бути, щоб обоє — і передавач, і приймач — одночасно вийшли з ладу! Певне, Сєва, скалить зуби… Мене аж пересмикнуло всього, мало не зацідив йому в мармизу, але тієї ж миті переключив енергію на фіззарядку.

Поля була явно розстроєна і зажурена. Одразу ж пішла до машини і поставила вимогу відвезти її додому, тобто до тітоньки. Мені не залишалось нічого, як сісти за кермо. Дорогою всі мовчали.

Що ж буде завтра? От скандал! Як навмисне, чортів е-екало призначив зустріч на ранковий період… Відкласти? Він їде у відпустку. Але якщо Поля втратила здатність… От уже — як не щастить, то не щастить! Все збігається докупи, скручується, і виходить дуля…

2. VІ1. Шеф прийняв у передобідній період. Я наледве умовив це дівчисько поїхати. «Боюся», «нічого не вийде» і т. п. Одне слово, розпустила нюні. Ти, кажу, так себе не настроюй, хоча, може, й без перевірки обійдеться, Сєва там жде, на випадок чого — скаже, болить голова. Нарешті це теля погодилось. Примусив її зробити кілька вправ, і поїхали. Сєва вже стовбичив біля інституту, так що до кабінету зайшли втрьох. Шеф підвів свою конячу голову і запрацював біластими повіками, певне пригадуючи що й до чого. Оце, кажу, та дівчина, про яку, кажу, я вам казав. А оцей студент (тобто Сєва, уточнити прізвище) може все підтвердити. Поля, кажу, і заяву написала, так що черкніть резолюцію та й почнемо працювати з нею, як із штатною одиницею. А одиниця стоїть, опустивши голову, і мовчить, наче їй заціпило. Куди ж пак, побачила професора! член-кора! Переді мною, бач, не ніяковіє, не зважає на те, що я скоро не те що кандидатом, а доктором стану. Висмикнув я заяву з її рук, поклав на стіл під самісінький хобот. Старий хитряк засопів, глипнув на мене, наче давно не бачив. Потім заплямкав: а чи не можна, е-е-е, щоб і я переконався… Ну, думаю, все пропало, але відступати нікуди. Не хотілось вас затримувати, кажу, завтра у вас відпускний період починається, та якщо ви не вірите… А він своєї. Наука, е-е-е, спирається на дослід… Якби я володів телекінезом, був би йому дослід — усі три телефонні апарати так би й пошпурив у його плішиву голову. Та як я не намагався зрушити поглядом хоч один — нічого не вийшло.

Тим часом старий загадав Сєві сісти в найдальшому кутку, де саме смалило сонце, і той почав жмуритися та крутити головою, ніби коло носа гедзь літає. Попросив пересадити, старий ні в яку. Ну, думаю, все одно викручусь, ми ж із Сєвою заготували варіант хворої голови. І взагалі, професора обвести навколо пальця — раз плюнуть. Але все-таки я хвилювався. І коли старий звелів мені одійти до дверей, а сам нагрундзював щось на аркушику і схилився до Полі, що вже сиділа біля його столу, мої нерви так напружились, що я почав робити зарядку.

Ненароком наближаюсь до столу, старий швиденько затулив свій малюнок, махнув рукою, щоб я одійшов. Тим часом бачу — Сєва креслить, малює! Закінчив, засунув олівець у нагрудну кишеньку. Професор підкликає його, дивиться на малюнок і починає гладити своє тім’я. Розгубився, не знає, як реагувати! Підходжу — і що ж бачу? На обох аркушиках зображена… ракетка. Овал і лінія держака. Тільки на контрольному листочку менший розмір, у Сєви малюнок більший. З усією серйозністю запитую: ну що, тепер накладете резолюцію на заяві? Старий мовчить, сопе, огинається. Починає е-екати. Ви, Липський… є… е-е… знаєте, що я люблю теніс… Та я вас ніколи не бачив з ракеткою, кажу; тепер я не граю, каже, але все одно люблю цей вид спорту. А я, наприклад, люблю бокс. Ну, то що, питаю, з того? А те, каже, що давайте поставимо, е-е-е, ще один дослід, і запитує Полю: ви не стомились, дівчино? Поля погодилась. Я одійшов до дверей, Сєва сів на свій стілець, а професор щось вивів на новому аркушу і вручив його Полі. Дивлюсь — Сева вже виводить олівцем, лінія телепатичного зв’язку працює. Готово! Професор попросив показати і вже не гладив своє тім’я, а голосно плямкав. Отепер, е-е-е, і я бачу… Підходжу: на обох аркушиках — знак параграфа. І треба ж таке вигадати! Параграф! Та навіть у картках Зенера[12] такої фігури немає. Бачу — старий шкарбун зацікавився молодятами, вже не згадує про «всякі фокуси», почав розпитувати про навчання, уподобання і т. п., навіть про сни. Я все це слухаю та й думаю: невже мітить у співавтори? А може, запропонувати? Мовляв, під вашим керівництвом… Та навіщо воно йому? Давно доктор, член-кор…

Ну от що, плямкає, зарахуємо вас лаборанткою у відділ функціональної біології, але треба вчитися… Може б, ви пішли на вечірній біофак? Поля цвіте, ще б пак, сам професор опікується нею, а я собі думаю: навіщо їй сушити голову на тому біофаці? Я зроблю її славетною на весь світ без ніякого диплома. І ще старий почав просторікувати, щоб вони із Сєвою і далі дружили, особливо в’ навчанні. Це мене обурило. Та яке тобі діло, думаю, до їхньої дружби? Вони під моїм керівництвом. А може, я ще сам із нею подружу? Взагалі… це ідея! Різниця в роках невелика — трохи більше десятка. Поглянув на Полю — опустила очі.

Написавши нарешті резолюцію на Полиній заяві, шеф узявся за мене. Треба здати анамнез. Важливо встановити, як ввімкнувся телепатичний механізм. Чи спостерігаються функціональні зміни в центральній нервовій системі, зумовлені хворобою? Досліди необхідно поставити на солідну наукову основу, разом з фізіологами, морфологами і психологами опрацювати методику, яку треба буде розглянути на Вченій раді після його повернення з відпустки. І т. д. і т. п. Я нагадав, що це, власне, моє відкриття і я не хотів би ділитися ні з ким, окрім нього самого. Тут пахне державною премією. Як він на мене глянув! Як заплямкав! Наука тепер твориться колективно, і це не той випадок… І т. д. і т. п. Нічого, я ще покажу, який цо випадок. Головний козир у мене. Фігури там всякі, параграфи, так би мовити, насіннячко. А як продемонструю передачу думки — якої ви тоді заспіваєте?

4. VІ1. Сєва з Едиком мали поїхати з будівельним загоном кудись у Сибір. Домігся, щоб Сєву звільнили. Наука вимагає жертв. Ех, якби я міг його замінити! Нехай би їхав хоч на Камчатку. На жаль, голова в мене розумна, але приймати думки на відстані не може. Я з Полею перевіряв. Шумить, як самовар. Навіть індійська трава не допомогла. Дівчисько пирхає зі сміху.

5. VII. Поля поїхала до свого Батурина. Хотів і я з нею — відмовила. Взагалі в даний період ставиться не дуже прихильно. На мої натяки іронічно посміхається. Сєви теж не видно, чи не на мотоциклі чкурнули до Батурина?

28. VІІ. Розмова з шефом. Відпускний період старий провів добре. Обвітрений, великі, як долоня, вуха облупилися, зморщене лице посвіжіло. Тон бесіди був доброзичливий, поки не дійшло до фізіологів, морфологів і психологів. Коли я популярно пояснив, що й ногою там не був, професор вирячив очі, зачмихав, вискочив із-за столу і почав кружляти по кабінету. Я вже подумав, що він зарядку робить. Коли ж ні, знову всівся у своє крісло і почав читати мені мораль. Повне, забувши хто мін батько, натякнув, що я даремно займаю місце в аспірантурі. І це після такого, можна сказати, епохального мого відкриття! А втім, усі старі такі, мій предок теж занудливий. Егоїсти. Заїкнувся про затвердження нової теми, — шкарбун аж руками замахав. Знов своєї гугнявить — потрібна ще серія задокументованих експериментів і т. п. Невже він ще не вірить у телепатію? А може, боїться неслави, коли Поля втратить здатність… Старий лис має рацію. Живемо у вік папірця! А з нею вже було: телепатичний центр вимикався і не раз… Але ж і того експерименту, який він провів сам, хіба не досить, щоб визнати телепатію? Ну, нехай як хоче. І те добре, що погодився після належної підготовки продемонструвати на Вченій раді. Офіційно!

3. VІІІ. Дівчисько поводиться нестерпно. Гигоче, пирхає, на самоті зі мною залишатися не хоче. Запрошував у ресторан «Русь» — закопилило губу з пушком, образилось. Якось у суботу зайшов у передобідній період, вона саме на кухні салат готувала, то при дядечку наділа на мене фартушок і примусила чистити цибулю. Ну, я їй добре подякував… мовчки. Експеримент проводити не схотіла. Може, на неї вплинути через Сєву, який слухається Едика, який слухається мене?

8. VІІІ. Ура! Аналізуючи наслідки численних експериментів, я точно встановив — телепатичний центр у Полі не працює після заходу сонця аж до сходу, тобто, практично, увесь нічний період. Що таке сонячне світло? Електромагнітні хвилі. Коли вони є, Полина думка передається, а нема — і передачі нема. Отже, можна з певністю сказати, що дане телепатичне явище має електромагнітну природу. Та тільки за це відкриття мені треба дати доктора, не то що кандидата! Я так розхвилювався, що довелось робити зарядку серед ночі. Батечко прокинувся і бурчав, що вже не засне. А ви, кажу, танцюйте! Розкрита ще одна таємниця природи!

13. VIII. Еге-ге, ланцюжок Липський — Поля через Едика і Сєву не спрацьовує. Підключив тітоньку (флакон французьких духів на 25 крб.) — ніякого ефекту. Співчуваю великим ученим: рухати науку дуже тяжко.

16. VIII. неділя Завтра — день сенсації, день фурору! Демонструю цих двох телят на Вченій раді».

Невеликий конференц-зал інституту заповнювався здебільшого науковою молоддю, жодного світила Федір Липський поки що не зауважив. Стукали відкидні сидіння, стояв приглушений гомін. Усі троє вікон виходять на вулицю, густо засаджену каштанами, отож тут хоч і сутінки, зате не жарко, хоча цього літа на Київ налягла жорстока спека.

«Поховались по дачах, — ремствував Липський, — і в даний період їх навіть телекінезом не виманиш звідти, не те що телепатією. А ця мелюзга — кандидатики та аспірантики, від них же нічого не залежить… От якби приїхав Суховодов! Могли б і з Москви та Ленінграда запросити. А Нобелівські лауреати хіба відмовилися б? Хутір… А ця чого вирячує на мене очі? Певне, шкодує, що відштовхнула. Та якби в тебе не пробивались вуска, я б того жевжика Сєвочку швидко відшив би… А вуска… З неї мусив би вийти хлопець, а воно дівчина… О, відвернулось, приндиться».

Липський пробрався до неї, удавано мило посміхнувся:

— Ну що, Полечко, нервуємо? Ну, не треба, не треба, заспокойся. Дуже відповідальний період. Гляди ж, зосередься, покажи їм клас!

Поплескав її по плечу, вона нічого не сказала, тільки зітхнула. Видно було по всьому, що не в настрої. Це трохи стурбувало Липського. Чому б то їй бути не в гуморі? Професор до неї ставиться по-батьківському, він особисто нічого такого не сказав, а як буде зібрано достатньо матеріалу для дисертації, то взагалі нащо вона йому здалася… Може, що із Сєвою? А раптом поміж ними пробігла чорна кішка? І його ще й досі нема. Можна б уже й починати…

— Чому Сева запізнюється?

— Не знаю.

До них підійшла секретарка. Ігноруючи Липського, звернулась до Полі:

— Професор запитує, чи скоро…

— Скоро, скоро, — роздратовано обізвався Липський. — Я сам скажу.

Секретарка ніби й не чула, очікувально дивилась на Полю, і вона словила її думки: «Потрібен ти мені, зухвалець… Прив’язався до дівчини…»

— Та от ждемо Сєву, — сказала Поля. — Він мусить бути з хвилини на хвилину.

Гірка образа підкотилась до горла Липському, і, дивлячись, як похилитала секретарка, він подумки пообіцяв, як тільки стане директором, прогнати «стару каргу втришия».

Ось і Сєвин мотоцикл ревнув під вікнами, зал заворушився, знявся гомін. Липський скривився: усі так поглядають на двері, ніби має зайти якась знаменитість — Блохін чи Буряк. І Полине личко пожвавилось, очі заблищали, вона підвелася і поміж рядами пішла йому назустріч. Липський бачив, як хлопець, знявши з голови лискучий шолом, радісно заговорив до Полі, і легке ревниве почуття ворухнулось йому в грудях. «А втім, — подумав він, — у даний період це добре, навіть дуже добре. Краще пройде експеримент».

Кивнувши своїм підопічним, Липський пройшов до кабінету шефа упевненою ходою, навіть не глянувши у бік секретарки. У шефа — в чорних шкіряних кріслах — сиділи члени Вченої ради, здебільшого літні статечні люди, йшла жвава розмова. Як тільки Липський зачинив за собою подвійні двері, розмова увірвалася, і всі голови повернулись до нього.

— Ну, що там, усі вже є? — спитав шеф. — Ми, як бачите, готові.

— Мої піддослідні також готові, — сказав Липський з ноткою урочистості. Окинувши поглядом присутніх докторів, додав: — А може, тут проведемо? Для вас було б зручніше… (Мало не вирвалось — «колеги»).

Старий замахав руками:

— Тут… е-е… мало місць, а бажаючих багато. Це неприйнятно, Липський. — Бочком-бочком вийшов із-за столу і почовгав до дверей. — Ходімо, колеги.

Поля з острахом дивилася, як професор зайшов за стіл, вкритий важким оксамитом, як обіч нього неквапно сідали інші вчені, її навіть кинуло в дрож, коли помітила, як потирає руки Липський. А зал наче був у тумані, голоси долинали ніби здалеку, глухо, невиразно. Лаборантка Валя, що сиділа поруч неї, торкнулася її плеча:

— Професор кличе…

Поля пробралася поміж рядами і, як сновида, зійшла на підвищення, де сиділи члени Вченої ради. Професор посадив її коло себе, прихилився:

— Не хвилюйтеся… є… є… все буде гаразд.

— Ой, боюсь, що не буде… — прошепотіла, зиркаючи на Липського, що вмостився край столу, ближче до трибуни.

Професор підвівся і, крутячи в руках олівчика, обвів поглядом зал.

Побачивши Сєву, що сидів на окремому стільці з каскою на колінах, поплямкав і сказав:

— Ну що ж, почнемо, товариші. Здається, всі, хто цікавиться… е-е-е… прийшли. Сьогодні в нас… є… є… незвичайне засідання. Ідеться про експеримент із так званої… є… є… телепатії. Кажу «так званої», бо це психічне явище не доведене, хоча… є… є… і не спростоване. Мозок людини — це безмежний космос у тісній черепній коробці. На карті обох півкуль… є… є… ще дуже багато білих плям як з морфологічного, так і з функціонального погляду. Скажімо, які структури… е-е… відповідають за інтуїцію? Або: чи існує… є… є… поліфункціональність, коли одна мозкова структура має кілька функцій? Одне слово, мозок… є… є… ще тільки починає вивчення себе… Завдяки щасливому випадку стало відомо про незвичайні… є… здібності Полі Шумейко, яка тепер у нас працює…

«Я її відкрив, я її привів!» — Поля почула думку Липського, і обличчя їй пересмикнулось. «Привів… — промайнуло в голові. — А я не хочу бути на твоєму поводку! Чванько».

Її давно обурювала поведінка Липського, його нещирість до неї, Сєви і навіть професора, а зараз… о, як він їй обрид! Хоча б уже швидше відкараскатись…

— Попросимо нашого… є… є… аспіранта Липського поінформувати про цілі та умови експерименту.

Липський хвацько підступив до трибуни, а секретарка поставила перед ним чорну цибулину мікрофона. їй доручено було записати все засідання. Аспірант чмихнув, стріпнув чубом і почав:

— Я, так би мовити, вирішив продемонструвати цей експеримент, тобто наш вельмишановний директор і керівник… — У залі почувся смішок, і Липський збився. Швидким жестом вихопив з бокової кишені папірця, розгладив на трибуні і далі продовжував із написаного: — Проведено кілька десятків дослідів, один з них у присутності директора, в його кабінеті. Поля Шумейко в думці, так би мовити, передавала зображення фігур на картках Зенера, а Сєва (прізвище уточнити) їх безпомилково приймав. — Оте «уточнити» знову викликало сміх у залі, проте Липський на це не зважав. Одірвавшись од читання, кивнув: — Онде він сидить в кінці залу. — Багато голів повернулося в той бік, Сєва зніяковів. — Отже, факт телепатичного зв’язку є, так би мовити, фактом. В цьому переконався і сам директор, коли намалював знак параграфа… — Професор заплямкав, але нічого не сказав. — У ході дослідів мною відкрито ПеЗеТе. — Липський зробив паузу, зверхньо так подивився на притихлий зал, а тоді пояснив: — Тобто Перший Закон Телепатії, наголошую — Перший, бо, наскільки мені відомо, жодного закону в цій науці ще не було встановлено та навіть і спроб у цьому напрямку не робилося. ПеЗеТе можна сформулювати коротко: не проводь експериментів уночі.

Тепер уже не сміх, а регіт розлігся в залі. Навіть члени Вченої ради розсміялися, тільки секретарка, що сиділа біля маленького столика, схилившись над магнітофоном, стиснула губи в шнурочок. «Оце науковець, — подумала Поля і поглянула на Сєву: — Ти чуєш, що він меле?» Хлопець кивнув головою. Згадав Едика — той називає Липського не інакше, як жмикрут.

— Тобто я підкреслюю, що я встановив електромагнітний характер телепатичного зв’язку, — провадив далі промовець. — Лінія Поля — Сєва діє від сходу до заходу сонця.

У залі захихотіли, почулася репліка:

— Закон треба назвати ПеЗеТеЛ!

— Тобто? — промовець обома руками вхопився за бортики трибуни і схилився до залу.

— Перший Закон Телепатії Липського!

Це вже переходило всякі межі, професорові довелось втрутитися.

— Може, досить… є… є… теоретизування, — сказав, поглянувши на Липського. Той хотів ще щось сказати, але тільки подивився на шефа.

— Зараз починаємо.

Склав свої папери і, вже сходячи з трибуни, засунув у кишеню.

Натомість у його руці де й взялася невеличка картка — він простягнув її Полі:

— Оце прошу для початку, так би мовити, епіграфом.

Поля прочитала текст і примружила очі, дивлячись через голови присутніх на Сєву.

— Записуй! — гукнув Липський. Сева записав. — Тепер прочитай уголос!

Хлопець підвівся, постояв, переступаючи з ноги на ногу, поклав шолом на стільця.

— Тобі що — мову одібрало? — загарячкував Липський. — Читай!

— Та тут… — ніяково проговорив Сєва. — Може, не треба?..

— Читай, читай! — залунало кілька голосів.

Сєва підніс аркушик до очей, певне, щоб не дивитись на законодавця телепатії, і проголосив:

— Липський — перезрілий аспірант.

У залі вибухнув сміх, навіть шеф запирхав у долоню.

— Що-о? — В пошукача вченого ступеня округлилися очі. — Я ж зовсім не те… Ви що — змовились?!

— А що там на його картці?

Секретарка метнулась, як чорна кішка, і через Федорове плече вхопила картку, що лежала на столі перед Полею, та й прокричала в зал:

— Тут ось що: «Липський — першовідкривач телепатії»! Скромненько!

Липського наче окропом облило. Він схопився — аж секретарка шарахнулася, — і тут же, коло столу президії, почав робити зарядку.

У залі знявся шум, галас. Директор підвівся, поцокав олівцем по графину:

— Продовження експерименту, мабуть, давайте… є… є… перенесемо на сприятливіший день. Не заперечуєте, колеги?

Ніхто не заперечував. Через кілька хвилин зал спорожнів, лише декілька цікавих дивилося на просценіум, де закінчував зарядку «перезрілий аспірант».

«Раз-два, раз-два, — командував у думці Липський. — І ну його все к бісу — і дисертації, і кандидатство, докторство. Краще піду в школу фізкультурником!»

Віра-Віруня

— Алло! Я слухаю.

Кузьма Пробус притиснув телефонну трубку плечем до щоки і, слухаючи, застібав піжаму. Зав. відділом науки цікавився, коли він здасть матеріал.

— Та от, занедужав, — перебільшено кволим голосом говорив Пробус. — Ще в дорозі почав. Основа вже є. Ну, в цілому контури уявляються. Так, звичайно. Дякую. Постараюсь.

Поклавши трубку, Пробує почовгав до кушетки. Правду кажучи, він уже шкодував, що взявся написати статтю про «цю спритну ворожку», як висловився завідувач відділом науки. Тоді, під час розмови в його кабінеті, завдання здалось легким — не праця, а прогулянка. Усе ж ясно, як двічі по два. Молодичка із середньою освітою, будівельниця (маляр, штукатур) «перекваліфікувалась» на медика! «Лікує» просто так, без медикаментів, і довірливі люди потрапляють їй на гачок. Вивести аферистку на чисту воду — хіба ж не приємно?

Але скрізь, куди тільки не потикався Кузьма Пробує, чув майже одне й теж:

— Віра? Віруня? О, то золота людина!

Матеріал чинив опір, потрібно було напружувати сили, а їх саме й не вистачало. Останнім часом Пробує почувався кепсько, — через постійний головний біль швидко втомлювався, а під вечір ледве міг доплестися до своєї потертої кушетки. А це відрядження до райцентру Воляки зовсім вимотало. Не маючи ні апетиту, ні бажання щось там шукати в холодильнику, розігрівати, Кузьма Пробус плюхнувся в постіль і заплющив очі. Зненацька побачив себе зовсім голим серед снігу. Відчував, знав, що то він, і водночас дивився на себе збоку — трохи зігнута біла постать, а навколо сніг. «Та я ж замерзну, — лячно подумав, — ніякого ж прихистку… А он сонячна доріжка, хоча б устигнути, може, там тепліше, хоч і сніг». Вузенька доріжка починалася неподалік, навкруги був холодний морок, тільки ця смужка світилася, і він заспішив туди в надії зігрітися, порятуватись. А доріжка плавно здіймалася вгору.

Ступити на ту примарну сонячну еспланаду він так і не встиг — усе миттю зникло: і сніги, і золотиста смужка. Чиясь рука торсала його за плече.

— Та прочумайся нарешті!

Кузьма розклепив повіки і полегшено зітхнув: над ним схилилась дружина.

— Ти що, цілий день спиш? А я дзвонила з роботи… Ну як з’їздив?

Кузьма притулив Тамарину руку до щоки, обізвався сонним голосом:

— Та як… Мабуть, простудився, скрізь сніги.

— Які сніги? Де? Ще ж тільки жовтень!

— Пробач, це мені наснилось.

— Ну, а як феномен тієї… Віри?

— Вона невловна. Не вдалося й побачити. Та мені й так усе ясно… — Кузьма позіхнув. — Експлуатує людську довірливість.

— Ну, гаразд, вставай, за обідом розповіси, борщ уже гріється.

Кузьма нехотя підвівся, спустив ноги на килимок і чхнув.

— На здоров’я, — Тамара відступила до дверей. — Тільки треба прикривати рота.

Кузьма хотів щось сказати і знову чхнув, потім ще і ще. Довге чхання трусило його тіло, аж доки не натягнув шкарпетки і не ступив у теплі тапочки. Але й потім Кузьма продовжував чхати — через певні проміжки часу, наче за сигналом метронома.

— Ачхи! Ачхи! Ачхи!

— Надумав рекорд встановити? — зауважила Тамара, накриваючи стіл на кухні. — Потрапиш до книги Гіннеса!

— От напасть! До всіх моїх недугів — ачхи! — ще й це…

Вазомоторний риніт? Закапали очними каплями — не допомогло.

Сверблячка в носі заважала страшенно, Тамара вже не підсміювалась, а стривожено позирала на свого молодого чоловіка. Зовсім розклеївся!

У проміжках між чханням Кузьма Пробус таки розповів дружині про своє відрядження. Самозвана зцілителька — феномен? Просто смішно. Якось їй потрапило на очі хирляве, хворобливе дитя. Погано їсть, майже зовсім не спить і все плаче. Звичайно, воно було під наглядом лікаря-педіатра, але покращення ніяк не наставало. А Вірі досить було взяти малюка на руки, почукикати, усміхнутись — і все. Дитина стихла, обличчя освітилось посмішкою. Малюк незабаром поправився. Здорово, га? І пішло: Віра, Віруня зцілює! Попередній курс лікування до уваги вже не береться, про це й не згадують. Віра вилікувала!

Або привезли до неї школярика — хлопчик зовсім облисів. Десь йому було вісім чи дев’ять років, а голова гола, жодної волосини! Батьки возили його й до Києва, показували професорам, хлопець прийняв не один курс лікування — не допомогло. А от побув у Віруні — на білому тім і наче мак посіявся. Через якийсь тиждень материна долоня відчула шорстку щітку… Віра, Віруня допомогла!

— Розказують, що так — ачхи! — вона й сама себе називає. Зайде до кого-небудь і вже з порога: «Здрастуйте, Віруня прийшла!» А ще привезли до неї тяжко хворого астматика… Ачхи!

Кузьма, не покладаючись на пам’ять, узяв свого записника і прочитав дружині ще кілька нотаток про «ефект Віри-Віруні», як він іронічно називав медичну практику будівельниці. У багатьох випадках одужання нібито наставало цілковите, в інших — помітне полегшення. Одна жінка середнього віку після розмови з Вірунею позбулася алергії, на яку страждала багато років і яку, звичайно, безуспішно лікували фахівці.

— А чому ти все це поставив під сумнів? — замислено спитала дружина. — Звідки така упередженість?

— Та хоча б тому, що чудес на світі не буває! Ти ж фізик, і не мені — ачхи! — тобі пояснювати…

Тамарині брови зсунулись докупи, жінка схитнула головою.

— Але ж людський організм — це арена зіткнення хтозна-скількох сил. Тут відоме просто мізерне супроти невідомого, хіба не так?

— Та воно-то так…

— То чому ж ти настроївся проти Віри, ще й не знаючи її, не бачивши?

— Хіба тільки я? — знизав плечима Кузьма і чхнув. — Он і зав. відділом… Та ти не подумай, що я… Ачхи! Це ж антинауково, ось що головне.

— Ота Віра, мені здається, добра, співчутлива, любить людей. І любить щиро, справді всім єством. Тому й допомагає недужим.

— Та ти в мене філософ, — спробував усміхнутись Кузьма. — Доброта як лікувальний засіб… Ачхи! Оригінально. Але наукою й не пахне.

Раптом Тамара спитала:

— Скажи по щирості, ти в дитинстві не мучив тварин?

— Котів чи собак? Ачхи! Ні, не мучив, але й не цілувався з ними. А чого це ти раптом…

Жінка трохи помовчала, а тоді заговорила, не приховуючи іронії:

— Ти не вважаєш, що в нас інколи, подекуди, часом, в окремих випадках бракує доброти? А ця Віруня…

— О, вона добра! Ось послухай.

Хоча чхання не припинялося, кожного разу аж струшувало його худорляве тіло, Кузьма Пробус прочитав Тамарі ще кілька записів про випадки з «медичної практики» будівельниці. Торжествуючи вигукнув:

— Анекдоти!

Він уже смакував, як то буде задоволений зав. відділом, але дружина чомусь хмурилась, задум статті не захоплював її ніскілечки, чоловікової іронії не сприймала. Кузьмі навіть здалося, що вона вже й не слухає його балачки, а думає про щось інше.

— Про що ти замислилась?

Тамара наче прокинулась, поглянула на Кузьму так, ніби вперше побачила.

— Ти от кажеш — чудес не буває. Коли б ти заглянув у глибину матерії… Та сама Природа — хіба не чудо?

— Здрастуйте, Віруня прийшла!

Чистий, дзвінкий голос. Наче ж і не спить Кузьма, тільки дрімає, та й то уривками, а голос пролунав дивовижно чітко, виразно, ніби справдешній. Звукова галюцинація? Але ж він ще не бачив і не чув цієї жінки, то як же…

Кузьма чхнув, але очей не розплющив. Почувався зовсім розбитим, не було ні бажання, ні сили навіть поворухнутись.

— Невже чхає вві сні? — той самий голос.

— Як бачите, Віруню. Їздив у ваші краї та й застудився.

Почувши Тамарин голос, Кузьма розплющив очі, повернув голову на подушці. У дверях стояла Тамара, а поряд з нею — жвава молодичка, трохи нижча на зріст, але ставненька. Бистрі її очі позирнули на нього, потім на обстановку кімнати — з неприхованою цікавістю. Може, їй було незвично бачити стільки фаянсових фігурок на полицях, картин на стінах чи книжок на стелажах, що підпирали стелю.

— Як у вас гарно… — аж зітхнула гостя. — Море… Боже мій, яка краса…

Вбирала, всотувала морську голубінь, і навіть Кузьмі картина в цю мить здалася свіжішою, живою, хоча очі його давно звикли до того синього клаптя.

— Ну, от познайомся з Вірунею, а то пишеш про неї… заочно. — Тамара голубила поглядом симпатичну гостю.

Кузьма промимрив, як це добре, що Віра завітала. Підвівся, сутулячись у смугастій піжамі, сів у крісло біля свого письмового столу.

— А як тобі вдалося… ачхи!.. вловити цю невловну жінку? — звернувся до Тамари, що скидала в коридорі плаща.

— А отак! — трохи збуджено вигукнула дружина. — І не думай, що це для твоєї писанини. Я попросила Віруню вилікувати тебе!

Кузьма криво усміхнувся: добре ж знає, як він ставиться до цього лікування, а, бач, своєї. Незручно якось перед людиною.

А Віруня ніякої незручності не почувала. Скинувши плаща, пройшлася по кімнаті, ніби й не помічаючи килима, потім узяла стільця і сіла поряд з господарем, поглядаючи на нього, як на дитину. Кузьма зніяковів, змалів перед цією жінкою, почав щось говорити — і все невлад, все не так, як хотів би. А вона тільки усміхалася — лагідно так, ласкаво, наче пригрівало весняне сонце.

Потроху Кузьма оговтався і в думці відзначив, що Віруня нічого не говорить. Почав запитувати її, де народилася, хто батьки, чому не пішла вчитися в медичний інститут, раз уже має потяг до медицини?

— Я і сама не знаю, як воно сталося, — сказала Віруня, схиляючись до столу, щоб побачити, як він записує. — Життя якось складається само…

Доки вони розмовляли, Тамара на кухні зготувала каву з молоком, розрізала шоколадний торт і все це разом з чашечками, блюдечками та ложечками на легенькій алюмінієвій таці занесла до кабінету. Хотіла поставити на журнальний столик, вже й нагнулася — та так і застигла.

— Та ти вже не чхаєш?! — вигукнула і мало не впустила тацю.

— Що? Справді… — пробурмотів Кузьма. — А скільки ж можна? Остобісіло…

— Я вже боялася, що ти потрапиш до реєстру світових рекордів… — усміхнулась Тамара, ставлячи тацю. — Прошу, Віруню, до кави.

Гостя і біля журнального столика сіла ближче до Кузьми — лікоть у лікоть.

— Ви от звикли до кави, — сказала Віруня, — а в нас рідко хто вживає.

— Може, не смакує? — спитала Тамара. — Беріть торт.

— Нічого, дякую.

— Божественний напій, — проголосив Кузьма, — тільки я більше полюбляю чорну.

Обличчя йому порожевіло, голос зміцнів. «Одужує просто на очах, — раділа і дивувалась Тамара. — Та і я почуваюсь якось бадьоріше. От Віруня! Але як би перевірити? Який тут можна провести експеримент?»

Поставивши недопиту каву, Тамара пішла до спальні і повернулася з елегантним японським транзистором.

— Ви любите музику, Віруньо?

Гостя кивнула головою:

— Люблю. А як заспіває Черкаський хор…

Тамара ввімкнула приймач, прокрутила тумблер, шукаючи музику.

Незабаром крізь шум і тріск просочилась ніжна мелодія — певне, скрипка і віолончель.

— Подобається? — спитала Тамара, ставлячи транзистор на столик.

— Чудово! — просяяла Віруня.

Тамара підсунула транзистор ближче до неї, і звук помітно посилився. Через деякий час відсунула — музика почала стихати, знову поставила ближче — ніби замінила батареї. Сумніву не було: Віруня підсилює звук, та ще й як! «Біополе цієї жінки, — думала Тамара, поглядаючи на гостю, — має електромагнітні характеристики. Треба буде запросити її до нашої лабораторії. Цікаве, дуже цікаве явище!»

— Ой, засиділась я у вас! — Віра аж руками сплеснула. — Оце так. Мене ж люди ждуть!

— Та встигнете, — почала заспокоювати Тамара. — Я не знаю, як і дякувати вам, Віруньо. — Вхопила сумку, що лежала на кріслі, вийняла купюру в двадцять п’ять карбованців і простягла ошелешеній жінці.

— Та що ви? З якої речі? — вигукнула Віруня. — Хіба за те, що погрілася в теплій хаті та попила кави? Ні, ні, не візьму.

Кузьма Пробус налив собі ще чашечку кави і, попиваючи, мовчки спостерігав цю трохи комічну сценку: одна тицяє гроші, а друга відштовхує її руку і задкує до дверей.

— Бувайте здорові, — гукнула Віруня з порога. — І щоб більше не хворіли!

— Постараюсь, — відповів Кузьма, сидячи біля столика. Нарешті клацнув замок, повернулась Тамара. — Ну, що — взяла? — спитав, доїдаючи кусень торта.

— Ні, ось цей четвертак, — Тамара кинула купюру на столик.

— В такому разі, хай буде мені, — криво усміхнувшись, Кузьма простяг руку і накрив папірця долонею. — Наївнячка, хто ж відмовляється від грошей?

— Може, й наївнячка, — обізвалась Тамара, дивлячись, як чоловік ховає гроші до кишені, — але ж ти не чхаєш і, бачу, взагалі почуваєшся добре.

— Що ж тут дивного? — знизав плечима Кузьма. — Я ж стільки ліків наковтався!

— Ну, цього ти вже не кажи, — Тамара почала збирати посуд на тацю. — Якби не Віруня… У мене таке враження, що ця Віра-Віруня розносить… інфекцію здоров’я!

— Оце сказала — ха-ха! Інфекція здоров’я!

Тамара понесла тацю з посудом на кухню, а він усе ще сміявся, заглушуючи транзистор.

У листопаді Київ облягли холодні тумани. Тополі ще не скинули зеленого вбрання, а з глибин темного неба падав мокрий сніг. Під ногами чвакало, пронизлива вологість пробиралась під легке Тамарине пальто. Жінка щулилась від холоду, раз у раз поправляла рожевий шарфик, бо здавалось, що він сповзає і оголює шию. Ну, та нічого, дома вона вже зігріється, цього вечора вони нікуди не підуть — куди по такій погоді? Кузьма подзвонив: затримається ненадовго, одержить гонорар та заскочить у гастроном. Говорив бадьоро, мабуть, добре заплатили — цікавий же матеріал про Віруню! Ти, сказав, поки прочитаєш статтю, я й повернуся. А що б його на вечерю?.. Про таку людину, як Віруня, і вона б написала. Рідкісна, виняткова, і Кузьму оздоровила… Так, саме це слово тут підходить — оздоровила. Бо яке лікування? Посиділа, усміхнулась…

У квартирі було тепло, але Тамара, роздягнувшись, шарфика не скинула. Зайшовши до Кузьминої кімнати, одразу ж побачила на столі журнал. Нетерпляче вхопила цупку книжку, вмостилася з ногами в кріслі, почала гортати, але прізвища свого Кузьми ніяк не могла знайти. Перебігла очима зміст, — Пробує не значився. Окинула поглядом заголовки і тоді натрапила — «Гримаси знахарства», її наче окропом ошпарило. Невже про Віру? Підписано: К.Любимов. Сховався за псевдонімом… Гримаси, значить… Віра — знахарка… Ну, ну… Любимов…

Знайшла статтю, пробігла кілька рядків і одразу відчула, як паленіє від сорому обличчя. Обурення заважало читати, думки плуталися, і годі було їх приборкати; насуплювала брови, щоб зосередитись, і — не могла. Рука сіпнулася — пожбурити б геть те чтиво, але якась злостива цікавість не давала відірвати очей від чорних літер, що вигинались довгими рядками. Стогнала, наче від болю, прикушувала нижню губу, однак продовжувала читати. Оце так Любимов! Більше року, як побрались, а вона й не знала справжнього Кузьми… І як же так можна? Вочевидячки… Фанатизм навиворіт? Чи вульгарне виляння хвостом? А совість? Де ж його совість?

Завжди така врівноважена і стримана, зараз Тамара кипіла. Ошукана! Окрадена! Схопилася з крісла, боса забігала по кімнаті, як пантера в клітці. Раптом погляд її зупинився на великому кольоровому фото, пришпиленому до простінка між вікнами. Сонячний спекотний день. Кримський пляж. Синьо-зелене море, вдалині — густий фіолет. Засмаглі тіла чоловіків, жінок, дітей. На передньому плані — вони з Кузьмою. На ньому чорні плавки з червоною каймою, вона в помаранчевому купальнику. На плечах у неї зблискують краплі води, руки в боки… Було, було! Минуло безповоротно…

Шарпнула зі стіни той зафіксований на папері золотий день, — на килим полетіло біле ошмаття. Ще одне фото під склом — він приїхав до них на дачу, ще як залицявся. Зірвала і кинула на підлогу. Губи її тремтіли, вії кліпали, їй хотілося заплакати від люті, але сліз не було. Згадала Віру, її ласкаве обличчя і поступово вгамувалася. Зітхнувши, провела долонею по чолу і пішла до спальні. Картала себе за нервовий зрив. Ну хіба ж так можна? От Віра так би не повелася. Треба гасити в собі негативні емоції… Гасити… Це легко сказати… Ех, Пробус…

Десь, може, через годину з’явився і він. Лунко клацнув замок, ще раз — уже зсередини, потім почулося шаркання черевиків об килимок. Тамара не виглянула, і завчена посмішка сповзла з його лиця.

— Угадай, що я приніс! Де ти там?

Тамара не озивалась, і він, поставивши на тумбочку великий кульок із зображенням олімпійського ведмедика, попрямував до спальні — світилось там.

— А я сьогодні шампан…

Не договорив, проковтнув кінець бравурної фрази, побачивши, який розгардіяш зробила тут Тамара. Шафа розчинена, сукні, светри й інші жіночі строї безладно розкидані на ліжку, кріслах і навіть на підлозі. Все це Тамара, сяк-так згорнувши, запихала в жовтий шкіряний чемодан.

— Що сталося, Томо? — В роті йому враз пересохло, голос був глухий, немовби й не його. — Куди це ти збираєшся… так поспішливо?

Мовчки обдивилась, чи не забула чого, закрила чемодан, взяла в руку, виважуючи, поставила біля дверей.

Кузьми наче й не помічала, ніби його тут і не було.

— Слухай, можеш ти мені нарешті…

Випросталась, різким, незвичним жестом поправила розтріпане волосся. Очі блищали сухим блиском. «Яка вона зараз наелектризована і… красива!» — промайнуло в нього.

— Поїду до Віри пробачатись.

— Та ти що? Вона, певне, й не знатиме! Хіба там, у Воляках, читають наш журнал?

— Зате я прочитала.

— Ну й що там такого… Я тільки підкреслив антинауковість… Полемічна стаття.

— Полемічна? Ганебний пасквіль!

Тамара одягла пальто, взяла чемодан.

— А коли ж ти… повернешся?

— До Любимова? Ніколи!

І в голосі, і в погляді її було стільки рішучості, що Кузьма отерп, відчув, що це не «сцена», не скороминуще шаленство примхливої жінки. Розкинув руки, став на коліна, бурмочучи якісь благання-виправдання.

Тамара вийшла, хряснувши дверима.