Лінкольн у бардо

LVI

Ніч 25 лютого 1862 року видалася холодною, але ясною; то був вельми бажаний перепочинок після жахливої негоди, яка налетіла на столицю напередодні. Віллі Лінкольна поховали, й усі офіційні заходи, пов’язані з похороном, закінчилися. Країна затамувала подих, сподіваючись, що сьогодні, у цю годину найвищої потреби, президент зуміє знову стати до стерна й уміло правуватиме державним кораблем і надалі.

^{К. Р. ДеПаж, «Лінкольн духовний: посутня мандрівка».}

LVII

Минула друга ночі, а президент до Білого дому ще не повернувся. Я розмірковував, чи не розбудити місіс Лінкольн. Хоча взагалі у тому, що президент поїхав кудись увечері сам-один, нічого дивного не було. Від супроводу він у такому разі зазвичай відмовлявся. З коней сьогодні вибрав Малюка Джека, свого улюбленця. Ніч була холодна й вільготна. Плаща не прихопив, той так і висить онде на гачку. Отже, приїде добряче змерзлий, принаймні тут можна було не сумніватися. Втім, здоров’я йому наче не бракує. Я став на свій пост біля дверей, але час од часу виходив надвір і прислухався, чи не надбігає, бува, клусом Малюк Джек. Минуло ще пів години, та містера Лінкольна все не було. На його місці, думалося мені, я знай їхав би та й їхав без упину, аж доки не повернувся б до себе на Захід, до життя, де було б менше відповідальності та клопотів. Коли настала і минула третя, я почав уже думати, що він, може, так і зробив.

Я знову замислився, чи не розбудити все ж місіс Лінкольн. Та мене зупинив жаль. Їй було дуже кепсько. Дивно, що президент, зважаючи на обставини, взагалі залишив її саму. Проте вона прийняла багато заспокійливого, тож, гадав я, можливо, й не знає, що він кудись поїхав.

^{Гіл’ярд, там само (з уст Пола Райлза, охоронця Білого дому).}

LVIII

Міцним душевним здоров’ям Мері Лінкольн не відзначалася ніколи, а з утратою юного Віллі до належного виконання обов’язків дружини та матері не повернулася вже ніколи.

^{Джейн Костер, «Випробування матері: Мері Лінкольн і Громадянська війна».}

Десь біля другої пополудні з тієї частини будинку, де лежало хворе дитя, долинув страшенний гамір. Схоже, час настав. Повз мене пробігла місіс Лінкольн; вона низько опустила голову і видавала якісь дивні звуки; ніколи, ні до того, ні опісля, я не чула, щоб з людського горла виривалося щось подібне.

^{Гіл’ярд, там само (з уст Софі Ленокс, покоївки).}

Реакцію президента бодай можна було описати, а от щоб окреслити те, що коїлося з його дружиною, уже бракувало слів.

^{Епстейн, там само.}

Вигляд блідого обличчя покійного сина викликав у неї конвульсії.

^{Кеклі, там само.}

Мері Лінкольн звалилася на ліжко, як сніп.

^{фон Дреле, там само.}

Була сама не своя.

^{Кеклі, там само.}

Їй дали настій опію, проте навіть це потужне зілля не могло погамувати ні розпачливих криків, ні несамовитого, зневіреного обурення.

^{Костер, там само.}

Місіс Лінкольн почувалася так погано, що не могла бути присутньою на похороні.

^{Ліч, там само.}

Цілих десять днів після похорону Мері Лінкольн не підводилася з ліжка.

^{Кевін Сворні, «Перетворена красуня: мандрівка Мері Лінкольн».}

Ще багато тижнів після цієї трагедії місіс Лінкольн не могла ні вийти зі своєї кімнати, ні навіть підвестися з ліжка.

^{Слоун, там само.}

Коли ж через місяць вона врешті-решт вийшла, то рухалася якось механічно і дивилася на нас так, наче вперше бачила.

^{Гіл’ярд, там само (з уст Д. Страмфорта, дворецького).}

Для людей надто тендітних деякі удари виявляються надто важкими.

^{Костер, там само.}

Тож там вона й лежала, всім серцем прагнучи, щоб усе було інакше; то не вірила, що трапилося найгірше, то знову переконувалася, що це таки трапилося. Увесь час ті самі стіни, постіль, чашка, стеля, вікна. Підвестися і вийти було їй не до снаги — світ назовні видавався тепер надто страшним. Тож вона лише посьорбувала чай з ліками: то була для неї єдина надія на сякий-такий спокій.

^{Сворні, там само.}

Де мій хлопчик? знай запитувала вона. Де він? Чи не міг би хтось його знайти й одразу привести до мене? Десь же він мусить бути?

^{Гіл’ярд, там само (з уст Софі Ленокс, покоївки).}

LIX

Дорогий брате, тут і надалі тихо та спокійно. Тільки потріскує вогонь і похропує у твоїй старій кімнаті дорога Ґрейс: я поклала її там, щоб їй легше було доглядати мене у ті важкі ночі. У місячному світлі видно, що за дорогою все вздовж і впоперек засипано всілякими уламками після страшного вчорашнього буревію. Могутні гілляки повідламувалися від дерев і лежать тепер на гробівцях та могилах. Може, ти пам’ятаєш одну статую, такого лисого чоловіка в римській тозі (ми ще прозвали його колись «Смертеликом»), який наступив одною ногою на шию змії… а ще, пригадуєш, якось один молодий шалапут знай підкидав і підкидав угору свій светр, аж доки Смертелик таки впіймав ту одежину на кінчик свого меча… Так от, Смертелика більше немає… або принаймні він уже не такий, яким був. З дерева обламалася гілка, вдарила відважного римлянина по руці — і та відвалилася, разом із мечем і всім решта, а падаючи ще й знесла голову змії. Нині і рука, і меч, і зміїна голова — все купою валяється внизу на землі, а сам Смертелик далі стоїть на п’єдесталі, але якось криво, ніби приголомшений цим доказом своєї смертності.

Мабуть, я допіру трохи задрімала… так, уже майже четверта. Он там, за дорогою, стоїть прив’язаний до цвинтарної огорожі кінь. Така тиха, зморена на вигляд шкапина, лише киває час від часу головою, ніби примовляючи: «Що ж, хоч і залишили мене глупої ночі біля самісінького оселища мертвих, я — лише кінь, а тому мушу коритися».

Ця загадка трохи відволікатиме тепер мою увагу… Хто ж міг приїхати туди такої пізньої години? Сподіваюся, то якийсь молодий джентльмен вирішив скласти шану своєму втраченому коханню.

У невеликій Мандерсовій сторожці горить світло, а сам він, як то у нього заведено, крокує туди й сюди перед вікном. Ти, може, пригадуєш: то саме Мандерс притягнув звідкілясь драбину і зняв зі Смертеликового меча той светр, про який я вже згадувала вище. Він постарів, та й на свої роки виглядає, обтяжений, гадаю, численними сімейними клопотами. Ось він виходить зі сторожки, і світло його ліхтаря зникає. Шукає, мабуть, нашого «опівнічного гостя». Усе це по-справжньому інтригує… Якщо комусь здається, ніби погіршене самопочуття, як‑от у мене, не дозволяє відчувати збудження, я б радо запросила його цієї ночі до себе, хай би посидів отут поруч зі мною біля вікна… Думаю, спати я вже не піду, ану ж пощастить бодай мигцем глянути на того гостя, коли Мандерс приведе його сюди.

^{Перкінс, там само.}

LX

Зоставшись на даху білої кам’яниці, я вирішив зробити ще одну, останню спробу переконати хлопця взятися врешті-решт за розум. Він лежав у мене під ногами майже непритомний, ніби якийсь східний принц, приголомшений і неспроможний підвестися на ноги.

Мої почуття вразила незріла й оманлива поведінка містера Бевінса та містера Воллмена, які у своїй вічній погоні за хоча б найменшою нагодою розважитися залишили мене тут у достоту скрутному становищі. Я працював, ніби якийсь примітивний садівник: просто нахилився й обіруч хапав та обривав гнучкі пагони. Постійно доводилося вирішувати, братися до тих кількох пагонів, які вже вчепилися у хлопця, чи до їхніх побратимів, які щойно з’явилися. Утім, правду кажучи, хай що я робив, особливого значення це вже не мало: так чи інак хлопцеві залишилося зовсім не довго.

Невдовзі випала нагода перемовитися з ним відвертим словом.

Раз по раз озираючись — ану ж ті халамидники, Бевінс із Воллменом, таки з’являться десь на обрії, — я побачив натомість, що з лісу вилізли брати Кратчери, а на п’яти їм, як завжди, мало не наступали містер і місіс Ріді. Ця четвірка становила ядро того розпусного гурту гріховодників, що оселився біля щогли з прапором.

Ми прийшли подивитися, повідомив Метт Кратчер.

На занепад, уточнив Річард Кратчер.

Нам це цікаво, пояснила місіс Ріді.

Минулого разу ми теж дивилися, сказав Метт Кратчер. На ту дівку.

Таке направду додає духу, озвався містер Ріді.

От чесно, ніби доброго штурхана дістаєш, звірилася місіс Ріді.

Це кожному потрібно, додав містер Ріді.

Особливо тут, у цій гівняній дірі, докинув Метт Кратчер.

Не судіть нас суворо, попросив містер Ріді.

А хочете — судіть, махнула рукою місіс Ріді.

Ми тоді чуємося ще більшими паршивцями, мовив Метт Кратчер.

Кожному — своє, заявив Річард Кратчер, підступаючи ближче до місіс Ріді.

Мабуть, погодилася та, запихаючи руку в кишеню його штанів.

Й уся та зграя всілася навпочіпки і заходилася жадібно стежити за всім, що тут діялося; огидні стерв’ятники, яких привабило сюди хлопцеве лихо. Невдовзі вони ще й химерно посплітали руки і немовби перетворилися на єдину жаску істоту: руки начебто пульсували, роти ритмічно роззявлялися, втягуючи повітря, і було чітке враження, ніби то працює якийсь чималенький механізм.

То що ти думаєш? запитав я у хлопця. Добре це місце? Безпечне? Ось ці люди — гадаєш, вони при здоровому глузді й гідні наслідування?

Але ж ви самі тут, відповів він.

Я — інакший, сказав я.

Не такий, як я? спитав він.

Не такий, як усі, мовив я.

У чому не такий? допитувався він.

І відповідь на це запитання вже висіла в мене на кінчику язика.

^{преподобний еверлі томас}

LXI

Бо я ж таки інакший, це правда.

На відміну від усіх оцих (Бевінса, Воллмена, десятків інших простаків, серед яких я тут мешкаю), мені якраз добре відомо, що зі мною таке.

Я не «хворію», не «лежу в кухні на підлозі», не «лікуюся за допомогою хвороб-короба», не «чекаю, доки мене повернуть до життя».

Аж ніяк.

Навіть тоді, у самому кінці, у нашій кімнаті для гостей, яка виходить на цегляну стіну розташованого по сусідству дому Реднела (починався червень, і виноградна лоза на тій стіні була вся у цвіту), врівноваженість та вдячність — якості, що їх я ціле життя намагався виховувати в собі завдяки своєму служінню, — спонукали мене до прийняття й послуху, і я чудово розумів, що зі мною сталося.

Я помер.

Потому відчув спонуку піти далі. І пішов.

Саме так: спричинивши і водночас спостерігаючи (так би мовити, зсередини, у стані повного благоговіння) вогнезвук, пов’язаний із явищем спалаху світлоречовини (від нього й справді аж мороз дер по спині, й описати цей досвід я навіть не пробуватиму), я пішов.

Й опинився на якійсь стежині високо в горах; попереду цією стежиною йшло ще двійко чоловіків, які, збагнув я, здійснили такий самий перехід буквально за кілька секунд переді мною. Один, одягнений у, либонь, спеціально для похорону придбаний дуже дешевий костюм, знай роззирався навколо, вертів навсібіч головою, ніби той, хто задля розваги мандрує собі світом, ба навіть (і це вже було доволі дивно) щось мугикав собі під ніс; перебував, таке враження, у стані якогось пустопорожнього щастя і свідомого невідання. Він хоч і був мерцем, а проте ставився до того, що з ним відбувалося, якось так, наче знай жартома запитував: «Ну-ну, і що ж це тут у нас?». Інший, у жовтому купальному костюмі та з вогнисто-рудою бородою, простував уперед з виглядом вельми сердитим, ніби квапився чимшвидше дійти туди, куди йти не хотів, але мусив. Перший був із Пенсильванії, другий — з Мену (з Банґора чи околиць); останній багато часу збавляв у полі і часто вирушав до узбережжя, де годинами сидів на каменях.

У купальний костюм він був одягнений тому, що втонув, купаючись в океані.

Звідкись я вже це знав.

Крокуючи донизу тією стежиною, я періодично знову повертався сюди. Побував у своїй могилі; коли побачив, хто лежить у моїй домовині (чванькуватий на око стариган з висхлим обличчям), то злякано сахнувся і потім знервовано ходив посковзом туди-сюди над могилою.

Моя дружина та паства тим часом прощалися зі мною, і через їхній плач у мене встромлялися маленькі зелені кинджали; говорю це не задля красного слівця, ті кинджали були цілком реальні. З кожним новим риданням плакальника у мене летів новий кинджал, і це завдавало мені вельми дошкульного болю.

Потому я знов опинився там, на тій стежині, з двома своїми приятелями. Попереду, ген унизу, лежала долина, і звідкись мені було відомо, що саме туди ми й прямуємо. Поступово під ногами у нас з’явилися кам’яні східці. Мої супутники спинилися й озирнулися на мене. Впізнавши в мені слугу Божого (мене поховали у священничому облаченні), вони ніби запитували: йти нам далі чи не варто?

Йти, кивнув я.

З долини доносилися вже різні звуки: якийсь спів, схвильовані голоси, бамкання дзвона. Мене це тішило: наша мандрівка добігала кінця, ми прийшли, тепер можна було святкувати. Усвідомлення того, що моє життя визнали гідним такої вражаючої розв’язки, сповнювало щастям.

А тоді я знов, аж досада брала, опинився тут. Моя дружина та парафіяни вже посідали в екіпажі та роз’їжджалися, вряди-годи ще метаючи у мене зеленим кинджалом; утім, відстань тут жодного значення не мала, і ті кинджали дошкуляли аж ніяк не менше. Невдовзі ті, хто прийшов на похорон, перетнули Потомак і засіли у «Пріві» за поминальний обід. Якось я це знав, хоч сам у той час походжав туди й назад біля своєї могили. Я злякався, ба навіть запанікував, що застрягну тут надовго, і хотів тільки одного: знову бути разом із двома своїми приятелями там, на тих сходах. Ця місцина видавалася тепер геть непривабливою: якесь костозвалище, суцільний гробівець, велетенське смітисько, сумні рештки того бентежного, грубо-матеріального кошмару, з якого я допіру лише прокидався.

І негайно (не додумавши навіть тієї думки) я знову перенісся туди, до своїх приятелів, і зійшов сходами на осяяну сонцем луку, де стояла споруда, не схожа на жодну з тих, які мені доводилося бачити за життя; зведена вона була з діамантових дощок та клинів, що вигадливо перетиналися між собою й ряхтіли цілою палітрою барв, які змінювалися миттєво, із кожнісінькою, нехай навіть щонайменшою зміною у сонячному світлі, що лилося згори.

Пліч-о-пліч ми підходили щораз ближче й ближче. Навколо зібрався натовп, який провадив нас уперед. Обабіч дверей стояла почесна варта, і вартові стрічали нас сяйливими усмішками.

Двері розчахнулися навстіж.

Всередині, за просторим обширом діамантової підлоги, стояв один-єдиний стіл, за яким сидів чоловік; я знав, що то князь — не сам Христос, але Його безпосередній представник. Приміщення нагадало мені склад Гартлі, куди я потрапив колись іще хлопчаком: велетенський відкритий простір з височенною стелею, якийсь грізний і зловісний, а ще зловіснішим робила його присутність владного чоловіка (тоді, у дитинстві — самого Гартлі, сьогодні ж — того представника Христа), який сидів поблизу джерела тепла і світла (тоді — каміна, тепер — топаза із зазубреними краями, що горів ізсередини на підставці зі щирого золота).

Ми зрозуміли, що підходити маємо у тому самому порядку, в якому сюди прийшли.

Тож першим пішов наш рудобородий приятель; вигляд у тому купальному костюмі мав достоту потішний.

Тут-таки обабіч нього з’явилися і надалі крок у крок супроводжували до самого столу дві прегарні зовні істоти: високі й тонкостанні, осяйні, з ногами, що променіли яскравим сонячно-жовтим світлом.

Як ти жив? спитала одна.

Правду кажи, мовила інша, і на цих словах вони легенько (кожна зі свого боку) торкнулися головами до його голови.

Те, що відкрилося їм усередині, викликало у них широкі, вдоволені усмішки.

Можна підтвердити? поспитала та, що йшла праворуч.

Звісно, відповів наш рудобородий приятель. Сподіваюся, з цим проблем не буде.

Жовтонога істота праворуч проспівала одну-єдину радісну ноту, і кілька менших, схожих на неї як дві краплі води істот витанцювали (це слово вживаю тут тільки для того, щоб наголосити, з якою надзвичайною грацією вони рухалися) у залу з великим дзеркалом, інкрустованим по краях коштовним камінням.

Жовтонога істота ліворуч проспівала свою радісну ноту — і тут-таки з’явилося кілька менших істот, подібних на неї як викапані; просуваючись уперед перевертом, за допомогою низки неймовірно вправних гімнастичних рухів (щось вишуканіше навряд чи можна собі й уявити), вони принесли терези.

Швидка перевірка, сказав представник Христа зі свого місця за діамантовим столом.

Істота праворуч піднесла дзеркало перед рудобородим, а істота ліворуч сягнула рукою просто йому в груди, спритним і навіть дещо вибачливим рухом вийняла звідти серце і поклала його на терези.

Істота праворуч подивилася у дзеркало. Істота ліворуч подивилася на терези.

Чудово, мовив представник Христа.

Ми надзвичайно за тебе раді, озвалася істота праворуч, і мені просто бракує слів, аби належним чином описати той радісний гамір, що донісся тієї миті з усіх кінців неозорого царства, яке, наскільки я вже тоді зрозумів, розляглося ген-ген навсібіч довкола того палацу.

Діамантові стулки велетенських дверей у дальньому кінці зали розчинилися; за ними була інша, ще просторіша зала.

Там, побачив я, стояло шатро з найтоншого білого шовку (хоч описувати те шатро такими словами — значить його паплюжити, бо то був не земний шовк, а якийсь вищий, досконаліший різновид цієї тканини; порівняно з ним наш шовк — лише кумедна імітація), де ось-ось мала розпочатися пишна учта, а на підвищенні сидів сам господар, величний цар, і біля нього стояло порожнє крісло (таке велике, оббите начебто золотом, от лише золото те було зіткане зі світла, й кожнісінька часточка того світла випромінювала радість і радістю звучала), і призначалося те крісло, зрозумів я, для нашого рудобородого приятеля.

Тим царем на підвищенні був Христос; зрештою, тепер я бачив, що й князем, чи то пак представником, який сидів за діамантовим столом, теж був Христос — під чужою личиною чи у вторинній еманації.

Пояснити це я не в змозі.

Характерною своєю гойдливою ходою рудобородий пройшов крізь діамантові двері, і вони зачинилися за ним.

Я прожив на землі сливе вісімдесят літ, але зроду не відчував ще більшого чи гіркішого контрасту між радістю (тією радістю, яка пройняла мене від одного погляду на те величне шатро, навіть здалека) і сумом (я ж був не там, а навіть кількасекундне перебування поза ним здавалося тієї хвилини достоту моторошною вічністю).

Я заплакав, мій приятель-пенсильванець у костюмі для похорону — також.

Втім, його сльози принаймні скрашувало передчуття: він був наступним, тож розлука з тим місцем мала бути для нього значно коротшою.

Він ступив уперед.

Як ти жив? спитала істота праворуч.

Правду кажи, мовила інша, і вони легенько, кожна зі свого боку, торкнулися головами до його голови.

А тоді відсахнулися, метнулися до двох великих горщиків із сірого каменю, що стояли обабіч у тій просторій залі, і виблювали в них однаковими струменями яскраво забарвленої рідини.

Їхні дрібніші копії кинулися по рушники, якими вони потім витерли собі роти.

Можна підтвердити? озвалася істота праворуч.

Заждіть, що ви там побачили? спитав він. Невже якісь…

Та було вже надто пізно.

Істота праворуч проспівала одну-єдину зловісну ноту, і кілька менших створінь, схожих на неї, але покалічених і з перекривленими обличчями, принесли дзеркало, інкрустоване фекаліями. Істота ліворуч проспівала свою (безрадісну і проразливу) ноту — й одразу кілька дрібніших її копій, перекидьки просуваючись уперед за допомогою низки гімнастичних, але якихось незграбних, ба навіть судомних рухів, принесли терези.

Швидка перевірка, різко кинув князь Христа.

Можливо, я не зовсім правильно зрозумів вказівки, сказав чоловік у призначеному для похорону костюмі. Якби мені дозволили…

Істота праворуч піднесла перед ним дзеркало, а істота ліворуч спритним і агресивним рухом сягнула йому у груди і вийняла та поклала на терези серце.

Лихо та й годі, мовив представник Христа.

Й усім царством розійшовся сумовитий гул осуду та ганьби.

Розчахнулися діамантові двері.

І я аж закліпав очима, бо не йняв віри, що за такий короткий час усе там могло так разюче змінитися. Шатро було вже не з шовку, а з плоті (поплямленої і рожевої від пролитої крові); учта була вже зовсім не святкова: на довгих столах усередині лежали численні людські тіла на різних стадіях свіжування; господарем був уже не цар, не Христос, а якийсь звір із закривавленими руками та довгими іклами, вбраний у сірчано-жовтий балахон, обліплений шматками людських нутрощів. Ще там було троє жінок і згорблений старий, обмотані, наче мотузками, своїми ж таки кишками (жахіття!), та найстрашніше було чути, як вони аж завищали на радощах, коли мого приятеля у костюмі для похорону потягнули до них, а той бідолаха й далі посміхався, ніби пробуючи втертися у довіру до своїх поневолювачів, і знай перераховував усі ті добрі діла, що їх здійснив у Пенсильванії, та всіх тих добрих людей, особливо з околиць Вілкс-Барра, які точно замовили б за нього слово (якщо тільки є можливість їх прикликати), і не змовкав навіть тоді, коли його вже вхопили й силоміць тягнули до столу для свіжування кілька підручних істот — усуціль, либонь, вогненних (принаймні після їхнього палючого доторку костюм для похорону спалахнув на ньому, мов свічка, і тут-таки згорів ущент); допіру тоді він відчув такий біль, що не міг уже ні пручатися, ні взагалі ворушитися, зумів лише зиркнути у мій бік, і його сповнені жахом очі на коротку мить зустрілися з моїми.

Діамантові двері захлопнулися.

Тепер була моя черга.

Як ти жив? спитала істота праворуч.

Отак зблизька здавалася подібною на містера Пріндла з моєї старої школи, який так самісінько по-садистськи стискав свої тонкі губи, коли брався нас шмагати.

Правду кажи, попередила інша пропитим голосом мого дядька Джина (він завжди поводився зі мною геть кепсько, а якось, нажлуктившись, скинув мене зі сходів зерносховища), і вони, кожна зі свого боку, гупнули своїми головами в мою.

Я намагався впустити їх туди якомога повніше, нічого не затримував і не приховував, звітував про своє життя так правдиво, як тільки міг.

Та відсахнулися вони ще поспішніше, ніж попереднього разу, а їхні дрібніші копії вже притягли звідкись ще більші горщики із сірого каменю, у які мої жовтоногі судді й почали судомно блювати.

Я глянув на представника Христа.

Він не підводив очей.

Можна підтвердити? спитала істота ліворуч. Справа принесли дзеркало з фекаліями. Зліва — терези.

Швидка перевірка, сказав представник Христа.

Я розвернувся і побіг.

Ніхто не кинувся за мною навздогін. Не знаю, чому. Перехопити мене було легко. Авжеж, зовсім легко! Я біг, а повз вуха мені хльоскали вогняні батоги; вони начебто щось шепотіли, і я розібрав такі слова:

Нікому про це не розповідай.

А то ще й не такого зазнаєш, коли повернешся.

(Коли повернуся? повторював подумки я, і в серце мені встромилася скалка страху, яка стримить там ще й досі.)

Я біг днями, тижнями, місяцями, піднімався вгору тією самою стежиною, аж доки якось увечері, спинившись трохи перепочити, заснув і прокинувся… тут.

Знову тут.

І був за це вдячний, надзвичайно, глибоко вдячний.

Відтоді я тут і, як мені звеліли, нікому не розповідаю про те, що зі мною було.

Який у цьому сенс? Для будь-кого з нас, тих, хто перебуває тут, змінювати бодай щось уже надто пізно. Усе вже зроблено. Ми — лише тіні, нематеріальні тіні, а позаяк присуд пов’язаний із тим, що ми робили (або не робили) у тому попередньому, матеріальному царстві, виправити щось ми не зуміємо вже ніколи. Нашу працю там завершено; нам залишається тільки чекати розплати.

Я довго й тяжко думав, чим міг заслужити на таку страшну кару.

Не знаю.

Я не вбивав, не крав, не зловживав, не обманював, завжди намагався бути милосердним та справедливим, вірив у Бога і докладав усіх зусиль, щоб за будь-яких обставин жити у якомога повнішій згоді з Його волею.

І все ж заробив собі вічне прокляття.

Можливо, причина тут у тому, що іноді я таки сумнівався? Чи в хоті, що часом мене проймала? Чи в гордині, яка підбивала тій хоті опиратися? Чи у нерішучості, яку я виявляв, коли тій хоті не поступався? Чи у тому, що я марнував життя, частенько діючи напоказ, про людське око? Чи у якомусь недогляді, прогалині або хибі у сімейних справах? Чи в зухвальстві (достоту безмежному!), що спонукало мене вірити, ніби, живучи ще там (в межах свого тіла та розуму), я можу уявляти собі, що відбуватиметься тут? Чи у якомусь гріхові, настільки для мене незбагненному, що я не усвідомлюю його ще й досі, а отже, готовий скоїти знову?

Не знаю.

Багато разів мене проймала спокуса розбовкати правду Бевінсові й Воллмену. Вас очікує страшне судилище, так і кортіло мені їм сказати. Залишаючись тут, ви тільки тягнете час. Ви мертві і до тієї попередньої місцини не повернетеся ніколи. Невже на світанні, коли вам доводиться хоч-не-хоч повертатися до своїх тіл, ви ніколи не помічали, в якому жахливому вони стані? Невже ви справді вірите, що ці огидні останки можуть ще знову вас кудись перенести? Щобільше (сказав би я, якби можна було), вам не дозволять баритися тут вічно. Нікому з нас не дозволять. Ми повстали супроти волі нашого Господа, й у належний час наш опір неминуче буде зламано, й ми будемо змушені піти.

Проте, як мені й звелено, я мовчав.

І це чи не найважча з усіх моїх мук: не мати змоги сказати правду. Говорити я можу, та тільки не про те, у чому вся суть. Для Бевінса з Воллменом я — зарозумілий чванько-задавака, буркотливий старий зануда, і коли я щось їм раджу, вони лиш очі закочують, але насправді нічогісінько не знають і навіть не здогадуються, яким гірким та переконливим досвідом ті мої поради підкріплені.

Тож так я й ховаюся тут, щулюся і маруджуся, й ні на секунду не забуваю (як же моторошно від цього на душі!), що хоч мені й невтямки, якого гріха я припустився, та підсумок залишається незмінний, він такий самий, як і того страшного дня. Я відтоді не зробив нічого, щоб хоч трохи його виправити. Адже тут, у цьому місці, нічого й не можна зробити; хай що ми тут робимо, жодного значення це вже не має.

Жах.

Просто жах та й годі.

Чи може таке бути, що хтось інший мав досвід, відмінний від мого? І потрапив до якогось зовсім іншого місця? Де все було цілковито інакше? Тобто чи може таке бути, що все побачене і пережите у той страшний день — то лише гра моєї уяви, плід моїх переконань та сподівань, наслідок моїх потаємних страхів?

Ні.

Усе там було справжнє.

Таке ж справжнє, як оці дерева, що гойдають гілками у мене над головою; справжнє, як усипана світлим гравієм доріжка он там унизу; справжнє, як оцей знесилений хлопчак, що вже ледь дихає, бо ніби потрапив у цупку павутину і тепер лежить долі просто в мене під ногами, а груди йому, мов бранцеві диких індіанців, перетягують міцні зелені мотузки (він став жертвою моєї недбалості, бо заглибившись у спогади про описані вище події, я вже давно припинив працювати заради його порятунку); справжнє, як Воллмен із Бевінсом, що квапливо піднімаються онде посковзом стежиною: такими щасливими я ще зроду їх не бачив.

Вдалося! вигукнув Воллмен. Нам справді вдалося!

То були ми! вторував йому Бевінс.

Ми ввійшли в того чоловіка і його переконали! пояснив Воллмен.

Аж сяючи з радощів, обидва одним махом вистрибнули на дах.

І справді: чудо з чудес, вони привели нашого добродія назад. Він саме ступив на галявинку внизу, а в руках мав замок, замок від білої кам’яниці, що його, хоч і зігнувся від горя, підкидав собі, ніби яблуко, на долоні.

Яскраво світив місяць, і я вперше отримав змогу добре роздивитися його обличчя.

І що ж за обличчя то було!

^{преподобний еверлі томас}

LXII

Важкий, дещо по-орлиному загнутий ніс, худі і поорані зморшками щоки, бронзова шкіра, повні губи, широкий рот.

^{Джеймс Р. Ґілмор, «Особисті спогади про Абрагама Лінкольна та Громадянську війну».}

Очі у нього темно-сірі, чисті, дуже виразні й часто змінюються залежно від настрою.

^{Айзек Н. Арнолд, «Життя Абрагама Лінкольна».}

Очі він мав сірого кольору — ясні, блискучі, проникливі.

^{Ллойд Остендорф, «Світлини Лінкольна: повний альбом» (з уст Мартіна П. С. Ріндляуба).}

З-під густих брів дивилися запалі сіро-карі очі, оточені кільцем глибоких темних зморщок.

^{Маркіз де Шамбрюн, «Особисті спогади про Лінкольна».}

У нього були голубувато-карі очі.

^{«Інформанти Герндона», за ред. Даґласа Л. Вілсона та Родні О. Девіса (з уст Роберта Вілсона).}

Очі у нього були голубувато-сірі, проте дивилися завжди з глибокого затінку, з-під незвичайно важких повік.

^{Ф. Б. Карпентер, «Шість місяців у Білому домі: історія однієї картини».}

Добрі блакитні очі, наполовину прикриті повіками.

^{Джон С. Барнс, «З Лінкольном із Вашингтона до Річмонда у 1865-му».}

Я б сказав, що очі у президента Лінкольна були голубувато-сірі чи, радше, сірувато-голубі, адже в них незмінно проблискувала блакить, хоч і не завжди це впадало у вічі.

^{Записи Рут Пейнтер Рендолл (з уст Едварда Далтона Марчанта).}

Найсумніші людські очі, які я будь-коли бачив.

^{Джошуа Вулф Шенк, «Меланхолія Лінкольна: як депресія кидала президентові виклик і живила його велич» (з уст Джона Відмера).}

Жоден із його портретів чи фотознімків не дає ані найменшої змоги скласти про нього правдиве уявлення.

^{Часопис «Гералд» (Ютіка).}

Завдяки зображенням, на яких ми бачимо президента, його можна уявити хіба що наполовину.

^{Шенк, там само (з уст Орландо Б. Фікліна).}

У спокійному стані то було найсумніше обличчя, яке мені будь-коли траплялося. Бували дні, коли я ледь міг дивитися на нього без сліз.

^{Карпентер, там само.}

Та коли він посміхався чи сміявся…

^{Остендорф, там само (з уст Джеймса Майнера).}

…то воно оживало й світилося, ніби великий ліхтар.

^{Донн Паєтт, «Лінкольн-чоловік» (з уст одного журналіста).}

Такої різниці між виразами обличчя, як у Лінкольна похмурого і Лінкольна радісного, я ніколи не бачив більше в жодної людини.

^{Вілсон і Девіс, там само (з уст Гораса Вайта).}

Волосся він мав темно-каштанове, без жодних натяків на залисини.

^{Кетрін Гелм, «Справжня історія Мері, дружини Лінкольна» (з уст сенатора Джеймса Гарлана).}

Волосся у нього було чорне, ще без сивини.

^{Натаніель Готорн, «Здебільшого про воєнні справи».}

Його волосся було вже добряче посріблене, хоч каштанова барва тоді ще переважала; борода посивіла сильніше.

^{Корделія А. П. Гарві, «Портрет президента Лінкольна, створений однією жінкою з Вісконсіну» («Вісконсін Меґезін оф Гісторі»).}

Усмішка в нього була надзвичайно приємна.

^{Чарлз А. Дейна, «Спогади про Громадянську війну: з провідниками країни у Вашингтоні та в польових умовах у шістдесятих роках».}

Вуха — великі, неправильної форми.

^{Абрагам М. Ґордон, «Абрагам Лінкольн: медичний висновок».}

Коли я бачила його у доброму гуморі, то завжди мала таке враження, ніби він зараз захлопає ними, немов якийсь добродушний слон.

^{Принцеса Сальм-Сальм, «Десять років мого життя».}

Ніс його аж таким уже завеликим не був, але на худому обличчі все ж виділявся.

^{Едвард Дж. Кемпф, «Філософія здорового глузду Абрагама Лінкольна».}

Ніс у нього доволі довгий, та оскільки він і сам не низенький, це можна пояснити необхідністю дотримання пропорцій.

^{Рут Пейнтер Рендолл, «Мері Лінкольн: життєпис одного шлюбу» (з уст якогось солдата).}

Сміявся він так кумедне шо страшне а ше такі незграбні рухи при тім робив шо на него тоді зглядалися всі від старого сольдата до малого шкуляра але вже за пару мінут був такий спукійний та розважний як суддя на лаві.

^{Вілсон і Девіс, там само (з уст Абнера Елліса).}

Мені думалося, що то найпотворніший чоловік, якого я будь-коли бачив.

^{Френсіс Ф. Браун, «Повсякденне життя Абрагама Лінкольна: біографія великого американського президента з цілковито нового ракурсу, з використанням безцінних нових матеріалів» (з уст о. Джорджа К. Ноєса).}

Коли я вперше побачив містера Лінкольна, то подумав, що він найнепоказніший з усіх, кого я коли-небудь бачив.

^{Кларк Е. Карр, «Мій день та моє покоління».}

Найпотворніший чоловік, який будь-коли трапляв мені на очі.

_{^{Фредерік Гілл Мізерв і Карл Сендберґ, «Фотографії Абрагама Лінкольна» (з уст полковника Теодора Лаймена).}}

Найнезугарніший з-поміж усіх, кого я коли-небудь бачив.

^{Паєтт, там само.}

З усіх, кого я будь-коли бачив, він не лише найпотворніший, але й найбільш неотесаний та незграбний.

^{Девід Герберт Доналд, «Лінкольн» (з уст одного солдата).}

Вродливим він не був ніколи, то правда, проте місяць за місяцем ставав усе неоковирнішим, а з лиця робився дедалі більше подібний на якогось мертвяка.

^{В. О. Кроффат, «Лінкольнів Вашингтон: спогади журналіста, який знав усіх».}

Варто було пробути бодай п’ять хвилин у його товаристві, і він уже не здавався ні якимсь незугарним, ні незграбним.

^{Часопис «Гералд» (Ютіка).}

Що ж до обличчя й постави, що їх так неповторно скомпонувала Природа, то думка тут, схоже, залежала від особистих уподобань кожного більше, ніж зазвичай.

^{«Листи Сема Г’юма», за ред. Кристал Барнс.}

Потворним він мені ніколи не здавався, адже його обличчя, що світилося безмежною добротою та доброзичливістю до людей, несло на собі печать інтелектуальної краси.

^{Принцеса Сальм-Сальм, там само.}

Завдяки доброму гумору, щедрості та розуму, якими світилося те обличчя, воно притягувало до себе око, і невдовзі вам уже уявлялося, що взагалі-то з себе він досить навіть такий нічогенький.

^{Лілліан Фостер, «Погляди з узбіччя: Північ і Південь».}

Сусіди попереджали, що на вигляд містер Лінкольн видасться мені паскудним, а насправді то найвродливіший чоловік, якого я коли-небудь бачив.

^{Аллен Торндайк Райс, «Спогади визначних сучасників про Абрагама Лінкольна».}

Зроду не бачив я обличчя задумливішого та шляхетнішого.

^{Райс, там само (з уст Девіда Лока).}

Ох, скільки ж було в тому обличчі смутку!.. Змарніле, пооране глибокими зморшками, які свідчили про невимовну журбу, а ще — про самотність, от ніби до безодні печалі та гіркоти, що проймають цю душу, не в змозі сягнути жодне людське співчуття. У мене було таке враження, наче бачив я не стільки президента Сполучених Штатів, скільки найсумнішого чоловіка в цілому світі.

^{Браун, там само.}

LXIII

Так важко, немов кожен рух вимагав страшного зусилля, містер Лінкольн узяв ланцюг і повісив на нього замок.

^{роджер бевінс ііі}

Двері, однак, так і залишалися прочинені, всередині лежало хвороб-тіло його сина, й опиратися бажанню ще раз, востаннє тієї ночі, туди зайти було, схоже, просто несила.

^{преподобний еверлі томас}

Зістрибнувши з даху, ми подалися за ним.

^{ганс воллмен}

Здається, близькість того хвороб-тіла спонукала містера Лінкольна відмовитися від якогось прийнятого раніше рішення; він витягнув короб з ніші у стіні і поставив на підлогу.

^{преподобний еверлі томас}

Наміру йти далі в нього начебто не було.

^{роджер бевінс ііі}

(Та спочатку він і цього робити не збирався.)

^{преподобний еверлі томас}

От лише потім опустився навколішки.

^{ганс воллмен}

А стоячи вже на колінах, не зумів устояти перед бажанням відкрити короб — востаннє.

^{преподобний еверлі томас}

Тож і відкрив його; зазирнув досередини; зітхнув.

^{роджер бевінс ііі}

Простягнув руку і ніжно пригладив чубчик.

^{ганс воллмен}

Легенько поправив бліді складені руки.

^{роджер бевінс ііі}

Хлопець на даху скрикнув.

^{ганс воллмен}

Ми зовсім про нього забули.

^{роджер бевінс ііі}

Я відступив на крок і одним стрибком піднявся назад на дах; щоб його звільнити, довелося трохи попрацювати. Він був у кепській формі: такий приголомшений, що геть утратив дар мови, і міцно зв’язаний.

І тут мені свінуло: якщо не можна підняти його вгору, то чому б не скинути вниз?

Виявилося, я цілковито мав рацію: знизу, під спиною, він не зазнав ще жодних ушкоджень.

Я пропихав руки крізь м’ясистий, ще не сформований і не затверділий панцир, доки не вперся йому в груди, а тоді сильно штовхнув — і, зойкнувши від болю, він полетів крізь дах униз, у білу кам’яницю.

^{ганс воллмен}

Хлопець провалився крізь стелю й опустився на долівку біля батька. Одразу за ним з’явився і містер Воллмен.

^{роджер бевінс ііі}

Ще не піднявшись з колін, він легенько підштовхнув хлопця вперед і сказав:

Увійди і добре прислухайся. Може, дізнаєшся дещо корисне. Ми чули недавно, як твій тато висловлював одне бажання, озвався й містер Бевінс.

Говорив про те, де, має надію, ти нині перебуваєш, вів далі містер Воллмен.

У якомусь світлому місці, мовив містер Бевінс.

Вільному від страждання, докинув містер Воллмен.

Пройнятий новим осяйним способом буття, виголосив містер Бевінс.

Увійди, увійди, поквапив хлопця містер Воллмен.

І побачиш, як тобі бути, сказав містер Бевінс. Довідаєшся, чого він від тебе сподівається.

^{преподобний еверлі томас}

Хлопчак кволо звівся на ноги.

^{ганс воллмен}

Усі ці знегоди сильно його виснажили.

^{роджер бевінс ііі}

Якимсь зовсім уже старечим кроком він поплівся до свого батька.

^{преподобний еверлі томас}

Раніше він увійшов був у того чоловіка, не маючи такого наміру, ненавмисне.

^{ганс воллмен}

А тепер, схоже, особливого бажання робити це вдруге не відчував.

^{роджер бевінс ііі}

LXIV

Увесь цей час навколо білої кам’яниці знову збирався натовп.

^{роджер бевінс ііі}

Чутка про ці другі відвідини розійшлася дуже хутко.

^{преподобний еверлі томас}

І тепер туди щосекунди підходив хтось новий.

^{ганс воллмен}

Так хотілося кожному бути присутнім при такій надзвичайній події.

^{роджер бевінс ііі}

Усі прагнули бодай найменшим чином долучитися до вирішального моменту, який видавався абсолютно неминучим.

^{ганс воллмен}

Ніхто вже й не намагався бодай удавати, ніби чекає своєї черги; багато хто розпачливо волав з того місця, де й стояв, а дехто просто нахабно пхався до відчинених дверей, щоб прокричати у них свою історію.

^{роджер бевінс ііі}

Як наслідок, зчинилася веремія.

^{преподобний еверлі томас}

LXV

Ту пожежу запалив я.

^{енді торн}

Краду всьо шо погано лежить.

^{дженіс п. двайтсон}

Я дарую їй брилянти і перли і розбиваю серце жінці і дітям і спродаю наш будинок шоб купити ше брилянтів і перлів а вона мене кидає заради містера голліфена — того шо має живіт як у свині і тільки скалить свої жовті зубиська і рже як той кінь?

^{роберт ґ. твістінґс}

Шідесят акрів землі з добрим доходом і повний свинарник свиней і трийцять голів скотини і шість добрих коней і кам’яниця з кругляка в зимі тепла як колиска і славна жінка яка дивиться на мене як на ікону на стіні і троє файних хлопців які ловлять кожне моє слово і гарний сад з грушами яблунями сливами персиками — а батькові далі на мене начхати?

^{ланс дернінґ}

От що мені недовподоби то це те що я така тупа! Ціле життя всі ставляться до мене так ніби я тупа. І так воно і є! Я тупа. Навіть шити і то мені тяжко. Тітонька яка мене виростила годинами сиділа зі мною і вчила шити. Роби ось так, люба, казала вона. І я робила. Один раз. А коли наступного разу треба було те саме робити, то тільки сіла, голку піднесла… і все. І тітонька казала господи дитино то вже десь хіба мільйонний раз тобі показую. І так зі всім, що б то не було. О, бачите, я вже й згадати не годна. Що то було. Що тітонька мені показувала, а я забула. Коли якийсь молодий чоловік пробував попідбивати клинці, то казав щось там на приклад про уряд, а я відповідала о так-так, уряд він такий, а от мене моя тітонька вчить шити. І він тоді аж на лиці мінявся. Бо кому то треба утримувати або любити таку тупу. Хіба що була б яка красуня. А я не красуня. Така собі, звичайна. Скоро стану вже застара, щоб хлопці приходили тут і нудилися, та й буде по всьому. І зуби в мене жовтіють, деякі і випадають. Але навіть коли ти самотня старша дама, то бути тупою все одно не солодко. На всіляких гостинах тільки сидиш сама біля вогню і всміхаєшся, ніби все добре, бо ж і так знаєш, що ніхто з тобою не хоче говорити.

^{міс тамара дулітл}

Тягав сімдесятифунтові труби на Свот-Гілл Приходиш додому а руки пообдирані і всі в крові Гравій возив по дев’ятнайцять годин без перерви І дивіться яку маю винагороду Една з дівчатами тільки крутяться туда-сюда, сукні пообхляпували, мене доглядають Я завжди працював тяжко, але весело Як тільки оклигаю, то зразу й повернуся до роботи Мушу тільки на лівому черевику підошву поміняти І в Доґерті треба забрати те, що він мені винен Една про це не знає То я боюся, що так і не забере А гроші якраз дуже потрібні Я ж працювати не можу То якби ви були такі ласкаві їй переказати Щоб вона забрала Бо якраз то дуже потрібно Поки я не працюю і з мене їм жодної користі.

^{тобін мюллер-«борсук»}

Містер Джонс Мелбурн таки повів мене у своїй садибі в якийсь закапелок і там недобре до мене торкався. Я був просто собі хлопець. А він же — пастор, поважна людина. То я й не перечив жодним словом, бо не міг, і про це не говорив. Ніколи. Нікому. І тепер хотів би поговорити. Хотів би поговорити про це і про…

^{веспер йоганнес}

Спотикаючись і заточуючись, пришкандибали містер Декруа і професор Блумер, які внаслідок багатьох років взаємних лестощів зрослися докупи стегнами. Грубо відсунувши плечем містера Йоганнеса, вони нерівним кроком посунули прямо у двері.

^{преподобний еверлі томас}

Свого часу я зробив чимало відкриттів, раніше у науковому пантеоні невідомих, та належного мені по праву визнання так ніколи й не здобув. Я вже згадував, які безмозкі були у мене колеги? Порівняно з моїми надзвичайно значущими дослідженнями їхні видавалися сущим дріб’язком. Проте якраз ті свої дослідження вони вважали страшенно важливими. І ставилися до мене як до якогось нікчеми. А я ж чудово усвідомлював, що насправді є постаттю доволі вагомою. Я написав вісімнадцять томів блискучих наукових праць, і в кожній із них виступав, по суті, першопрохідцем у таких царинах людських знань як… е-е…

Дуже перепрошую, але власне цієї миті я й не пригадаю чомусь, які саме галузі досліджував.

Зате дуже добре пам’ятаю ту останню ганьбу, коли, вже після мого відходу, але ще до того, як мене перемістили сюди (я був дуже схвильований і забарився у тому добре знаному клені), мій дім просто спустошили, а мої папери звалили купою надворі і…

^{професор едмунд блумер}

Не нервуйтеся, сер.

Коли ви отак підскакуєте, мені боляче в тому місці, де ми зрослися.

^{лоренс т. декруа}

І спалили!

Усі неопубліковані томи моїх блискучих наукових праць просто взяли і спалили.

^{професор едмунд блумер}

Ну-ну, та годі вже вам. Знаєте, що сталося з моєю фабрикою маринадів, якщо вже про це мова? Так от, вона ще стоїть. Бодай цим я таки пишаюся. Хоч маринадів там уже не роблять. Тепер у тому приміщенні якийсь суднобудівний завод чи щось подібне. А від назви «Маринади Декруа» не…

^{лоренс т. декруа}

Яка несправедливість! Уся моя праця, яка мала стати справжнім проривом, пішла з димом…

^{професор едмунд блумер}

Знаєте, якщо вже зайшло про мою фабрику, то я теж відчуваю щось подібне. Це ж було так важливо, у той час. Зранку звучав свисток, і з довколишніх домів висипало сім сотень моїх відданих…

^{лоренс т. декруа}

Дякую за те, що погоджуєтесь… це ж несправедливість яка! На таке проникливе розрізнення мало хто здатен. І на таке інтуїтивне співчуття. Я про свою працю. Гадаю, ви зуміли розпізнати в мені ту велику людину, якою я був. Ех, якби ж то ми зустрілися в ті часи! Якби ж то ви були в мої дні редактором одного з провідних наукових журналів! Ви б неодмінно опублікували мої праці. І належно б їх оцінили, це точно. У будь-якому разі, щиро дякую вам за те, що визнаєте мене найбільш передовим мислителем мого часу. Ось тепер, отримавши нарешті визнання як найкраща голова свого покоління, я відчуваю навіть певну сатисфакцію.

^{професор едмунд блумер}

Послухайте, а хоч якийсь із моїх маринадів ви коли-небудь куштували? Якщо на початку століття у Вашингтоні чи десь поблизу перед вами на столі стояли мариновані овочі, то є доволі високі шанси, що то було «Гостреньке від Декруа».

^{лоренс т. декруа}

Наскільки пригадую, на слоїках були червоно-жовті етикетки. А з кожної етикетки дивилася росомаха у жилеті, чи не так?

^{професор едмунд блумер}

Саме так! То були мої маринади! І що, як вам смакувало?

^{лоренс т. декруа}

Дуже добре.

^{професор едмунд блумер}

Як же приємно чути, що мої маринади були просто досконалі! Дуже вам дякую. І за те, що вважаєте їх найкращими з-поміж усіх маринадів, які виготовляли в той час у нашій країні, також щира вам подяка.

^{лоренс т. декруа}

Вони були як мої праці: на той час — найкращі у цілому світі. Чи не так? Ми ж можемо щодо цього погодитися?

^{професор едмунд блумер}

Думаю, можемо.

Думаю, вже й погодилися.

І не раз.

^{лоренс т. декруа}

Сподіваюсь, незабаром ви знову нагадаєте мені про те, якої високої ви думки про мою працю. Знаєте, мене це ваше захоплення моєю особою направду зворушує. І, знаєте, скоро я, цілком можливо, знову згадаю мимохідь, які чудові були ваші маринади: бачу, це приносить вам неабияку приємність. Що ж, радо зроблю це ще раз. З огляду на вашу відданість та захоплення мною, ви цього варті.

^{професор едмунд блумер}

А дивно ж, правда? Ціле життя присвятити певній справі, нехтувати всілякими іншими життєвими аспектами — й усе це тільки для того, щоб урешті-решт побачити, як від тієї справи залишився повний пшик, а плоди твоїх трудів відійшли у забуття?

^{лоренс т. декруа}

На щастя, нас це не стосується.

Як ми допіру (вкотре вже) самі собі нагадали, наші вельми значні досягнення живуть ще й досі!

^{професор едмунд блумер}

Тієї миті двері атакували Берони, які заходилися пропихатися між двома співрозмовниками і ненадовго їх роз’єднали.

^{ганс воллмен}

Ой!

^{професор едмунд блумер}

А це боляче!

^{лоренс т. декруа}

І роз’єднуватися, і потім з’єднуватися!

^{професор едмунд блумер}

Сер!

Отче!

^{едді берон}

Ми не закінчили.

^{бетсі берон}

Ви нас відігнали.

Ну, тоді, перше.

^{едді берон}

Отже…

^{бетсі берон}

Як я вже казав, та ну їх до с***! Ті невдячні г*** вилупки не мають жодного права звинувачувати нас у якихось своїх с*** проблемах, доки самі не влізуть хоч би на якусь годинку у нашу трикляту шкуру, а ніхто з тих малих й*** не був у нашій г*** шкурі навіть довбаної хвилини.

^{едді берон}

Може, ми забагато гулянок влаштовували. Може, тому вони до нас ніколи не приходять.

^{бетсі берон}

Та ті дітиська, видно, відразу скоцюрбленими стариганями вродилися і про то, що таке й*** веселощі, ні х*** не знають! Знаєш, як інакше сказати «гулянка»? Свято. А знаєш, як інакше сказати «святкувати»? Веселитися, сто чортів їм у печінку! Забавлятися, щоб їм гикнулося! То ми так і робили: попивали собі, к***, пивце, потягували, с***, винце…

^{едді берон}

Часом і дрібочку опію той-во…

^{бетсі берон}

Ну, може, й скуштували тої х***, щоб не образити того… а хто то був? Хто ту х*** приносив? Хто почав ту цілу…

^{едді берон}

Бенджамін.

^{бетсі берон}

А, Бенджамін, Бенджі! Пам’ятаєш ті його с*** вуса? А як у МакМюррея ми його завалили на землю і поголили на лисо?

^{едді берон}

Одного разу ми з Бенджі так стрижня ганяли…

^{бетсі берон}

Ну, то таке, з ким не буває? Ха! Ні, особисто я з Бенджі, наскільки пригадую, нічого такого не мав, але ж воно, к***, як: часом такі веселощі починаються, що вже ні х*** не розумієш, хто, з ким і де…

^{едді берон}

Тієї миті звідкілясь із натовпу донісся страшний крик…

^{преподобний еверлі томас}

Потім здійнялося глухе ремство…

^{роджер бевінс ііі}

А тоді вже багато хто закричав: мовляв, ні‑ні, так не годиться, нехай ті «чорномазі»…

^{преподобний еверлі томас}

«Чорні тварюки»…

^{ганс воллмен}

«Кляті дикуни»…

^{роджер бевінс ііі}

Зараз же забираються туди, звідки прийшли.

^{преподобний еверлі томас}

Бо це подія надзвичайної ваги, і не можна допустити, щоб вони її зіпсували.

^{ганс воллмен}

Їм також треба дати шанс, гукнув хтось із юрби. Тут, у цьому місці, ми всі однакові.

Ти за себе говори, гаркнув ще хтось у відповідь.

І ми почули звуки ударів.

^{преподобний еверлі томас}

Проте якщо вже кілька чоловіків та жінок з обличчями смоляної барви відважно піднялися з масового захоронення по той бік огорожі і подалися слідом за Беронами…

^{роджер бевінс ііі}

…то переконати їх відступити було не так і легко.

^{ганс воллмен}

Схоже, вони теж мали сказати своє слово.

^{преподобний еверлі томас}

LXVI

У всіх своїх проявах силкувався я змагати незмінно лишень до всього найбільш піднесеного, щоб завдяки таким-ото намаганням зароняти у своє серце високі чесноти, адже, без них зоставшись, можна зовсім легко втрапити у справдешню юдоль, що поспіль нас пристерігає.

^{елсон фарвелл}

Що за х*** він несе?

^{едді берон}

Елсоне, говори трохи простіше, інакше ніхто, к***, не долупає, що ти хочеш сказати.

^{бетсі берон}

Народився я не з власної волі під нещасливою зіркою, і то було б іще пів лиха, якби, осідлавши гірку долю, віддався я їй на поталу, та натомість, одначе, я завжди тішився можливості звалити собі на плечі будь-яку непомірну ношу й неодмінно з гарячковим натхненням хапався за кожнісіньку нагоду вдосконалитися — приміром, за книжки (з яких потаємним чином виписував усе на аркушах, що їх містер Іст позбувався як непотребу, а я ретельно підбирав і вкривав численними й вельми змістовними нотатками); книжки ті наповнювали мене всевіданням і дозволяли дізнаватися та досліджувати те, що моїй душі видавалося найкращим і найбільш осяйним, як‑от: чиста білизна; плавні рухи (як у танці); блискотливі виделки, що їх підносять високо над столом посеред розмови, а навколо звучить схожий на тихе іржання радісний сміх.

^{елсон фарвелл}

Дуже милий мудила, але як роззявить, к***, рота, то аж вуха в’януть.

^{едді берон}

А в нас у ямі впирається своїм стегном у моє.

^{бетсі берон}

Ага, його с*** якраз навпроти мого плеча.

^{едді берон}

Ми не перечимо. Він наш друг.

^{бетсі берон}

Один із тих, звісно, але все одно наш друг.

^{едді берон}

Завжди такий чемний.

^{бетсі берон}

Знає своє місце.

^{едді берон}

Я відчував, що, підносячись на такі високі широти, виставляю напоказ свої блискучіші сторони, і вже невдовзі (нашіптувала мені надія) Істи, щиросердно обговорюючи у якомусь постійно залитому ясним світлом покої мої перспективи, вирішать, як наслідок, мене підвищити й перевести у дім, і тієї ж миті мої страждання, що доти знай громадилися, сердито воркотіли і дратувалися, напучуючи на путь істинну мою піднесену чутливість, навернуться, і тоді я, стрічаючи на радощах веселими криками середину свого шляху, заживу життям, де буде більше ніжності (сиріч менше стусанів і більше добрих посмішок), і все це… е-е…

^{елсон фарвелл}

Потамує.

^{едді берон}

Вічно йому тут оте слівце з голови вилітає.

^{бетсі берон}

Ото власне, потамує.

Потамує мої колишні муки.

^{елсон фарвелл}

А тепер дивіться.

^{бетсі берон}

Що сильніше він сердиться, то краще говорить.

^{едді берон}

Де ж пак.

Як виявилося, мої колишні муки те нове життя не потамувало.

Аж ніяк.

Якось ми поїхали з Вашингтона за місто подивитися на феєрверки. Занедужавши, я спіткнувся просто на стежці і не міг підвестися, так і корчився там під палючим сонцем, але… е-е…

^{елсон фарвелл}

«Так і корчився там під палючим сонцем, але ніхто навіть не підійшов».

^{бетсі берон}

От-от, так і корчився там під палючим сонцем, але ніхто навіть не підійшов. Аж доки врешті-решт не нагодився Реджиналд, наймолодший з дітей Істів. Ти що, захворів, Елсоне? запитав він. Так, я дуже хворий, відповів я. І він сказав, що зараз когось по мене пришле.

Але ніхто так і не прийшов. Ні містер Іст, ні місіс Іст, ні хтось із інших їхніх дітей, ні навіть містер Частерлі, наш брутальний, вічно вишкірений наглядач.

Гадаю, Реджиналд так захопився феєрверками, що просто забув.

Забув про мене.

Про мене, який знав його від народження.

І от, коли я там лежав, мені… е-е…

А щоб йому!

^{елсон фарвелл}

І от, коли ти там лежав, тобі «сяйнуло з силою справжнього одкровення…».

^{бетсі берон}

І от, коли я там лежав, мені сяйнуло з силою справжнього одкровення, що мене (Елсона Фарвелла, чудового хлопця, улюбленого сина своєї матері) просто підло обманули, і тепер (а вгорі, у небі, саме розривалися кольорові ракети й утворювали там і «Стару славу»[4], і курча на прогулянці, і зелено-золоту комету, ніби відзначаючи вчинений наді мною жарт, а кожен новий вибух викликав у тих товстих, розбещених дітей Істів захоплені вигуки) я вже жалкував про кожну мить примирення, всміхання та святочного чекання, й усім серцем прагнув (там-таки, у пістрявому затінку під деревом, над яким сяяв місяць… в останні секунди перебування у тій попередній місцині затінок перетворився на справжню усетінь), прагнув, щоб до мене повернулося здоров’я, хоча б ненадовго, бодай на якусь годинку, щоб я міг відтак виправити свою найбільшу помилку і відкинути весь острах, позбутися звички підлабузнюватися та запобігати ласки, і піти до тих завжди таких самовдоволених Істів, і відгамселити їх добрячою ломакою, і потяти ножем, і розірвати їх на шматки, і мокрого місця від них не зоставити, і роздерти їхній намет, і спалити дотла той будинок, і таким чином повернути собі бодай… е-е…

^{елсон фарвелл}

«…бодай одробину людської природи, бо тільки тварина…»

^{бетсі берон}

От власне: бодай одробину людської природи, бо тільки тварина могла б покірливо й без нарікань зносити те, що довелося знести мені, і навіть тварина не стала б намагатися перейняти звичаї та вдачу своїх господарів, сподіваючись отримати за це винагороду.

Та було вже надто пізно.

І тепер надто пізно.

І завжди буде надто пізно.

Коли наступного дня мою відсутність усе-таки помітили, то відправили назад містера Частерлі, він же, дізнавшись, де я, навіть не вважав за потрібне відвезти мене додому, а домовився натомість з одним німцем, який забрав мене і пожбурив на свій візок, де вже було кілька інших…

^{елсон фарвелл}

Той с*** німак пів хлібини в моєї жінки поцупив!

^{едді берон}

Ага, добрий хлібець був.

^{бетсі берон}

Там ми з Елсоном і запізналися.

^{едді берон}

На тому візку.

^{бетсі берон}

Відтоді й товаришуємо.

^{едді берон}

І доки я не помщуся, нікуди звідси не піду.

^{елсон фарвелл}

Та годі вже, друзяко, не бачити тобі ніякої, к***, помсти.

^{едді берон}

У тому, що з тобою сталося, є один урок.

^{бетсі берон}

Якщо вже ти не вродився білим, то не намагайся ним стати.

^{едді берон}

Якби я зумів повернутися до тієї попередньої місцини, то помстився би ще й тепер.

Скинув би полиці у спальні на голову малому товстунові Реджиналду; підлаштував би так, що місіс звалилася би зі сходів і скрутила би собі в’язи, а на містерові загорівся б одяг — прямо біля ліжка його скалічілої дружини; наслав би на той дім моровицю і повбивав би всіх дітей, навіть найменшого, якого колись дуже…

^{елсон фарвелл}

Гаразд, Елсоне, мушу сказати — вибач, переб’ю тебе, — що на мою долю жодних таких важких випробувань, як ти описуєш, не випало.

Містер Коннер зі своєю доброю дружиною та всі їхні діти й онуки були для мене наче сім’я. Ніколи не доводилося мені розлучатися зі своєю дружиною чи дітьми. Їсти ми мали досхочу, руки на нас ніхто не піднімав. Нам виділили невеличку, але гарненьку жовту хатину. У підсумку, враховуючи всі обставини, велося мені дуже непогано. Адже так чи інак кожен працює, зазнаючи тих чи інших обмежень; абсолютної свободи не існує. Тож я (принаймні здебільшого таке в мене було враження) просто жив із притиском на тому, чим тішився би будь-хто інший. Обожнював свою дружину й наших дітей і поводився так, як поводився б на моєму місці будь-який здатний до праці чоловік, тобто робив те, що приносило користь їм і давало нам усім змогу й далі жити разом та тішити одне одного: намагався вірою і правдою служити своїм господарям, які, на наше щастя, самі були людьми вірними і правдивими.

Звісно, завжди траплялися моменти, коли чуєш той чи інший наказ, а з якогось закапелка у тебе в голові озивається нараз такий тоненький невдоволений голосок. Тоді доводилося докладати зусиль, щоб той голосок нехтувати. Він не був якийсь особливо непокірний чи сердитий, просто тоненький такий людський голосок, який нашіптував (та ви й самі знаєте): я хочу робити те, що собі хочу, а не те, що ви мені кажете.

І, мушу зізнатися, заглушити той голосок повністю так ніколи й не вдалося.

Хоча з роками він таки став помітно тихішим.

Хай там як, надто на це скаржитися мені гріх, адже було в мене й чимало хвилин вільних і радісних. Наприклад, у середу пополудні, коли мені давали дві години вільного часу і можна було робити, що заманеться. А що третьої неділі — цілісінький день, якщо не було, звісно, якоїсь запарки. Зізнаюся, у такі моменти перепочинку радість мені приносили речі дуже банальні, ба навіть якісь дитинячі: А чи не піти побалакати хвильку з Редом? Або до ставка і трохи там посидіти. І стежкою отією, а не цією. І ніхто не міг тоді взяти й гукнути: «Томасе, а йди-но сюди!», або «Томасе, прибери цю тацю, будь ласкав», або «Томасе, ту грядку з городиною треба прополоти, поклич Чарлза та Вайолет, нехай нею займуться, гаразд, старий?».

Якщо, звісно, не було якоїсь нагальної потреби. Бо в такому разі, ясна річ, мій перепочинок могли й перервати. Навіть у середу пополудні.

Або в неділю. Або просто серед ночі. Якраз тоді, коли я насолоджувався хвилиною близькості зі своєю дружиною. Або, набігавшись за цілий день, саме забувся сном. Або молився. Або зайшов до вбиральні.

І все ж свої хвилини я мав. Свої вільні хвилини, коли мене ніхто не переривав і можна було діяти на власний розсуд.

Утім, дивина та й годі, але саме спогади про ті хвилини й непокоять мене нині найбільше.

Зокрема, думка про те, що в інших людей з таких хвилин складалося ціле життя.

^{томас гейвенс}

Як же ви опинилися в нашій ямі, сер?

^{елсон фарвелл}

Я був у місті. Виконував одне доручення. Аж раптом відчув біль у грудях і…

^{томас гейвенс}

І що, вас не шукали?

^{елсон фарвелл}

Ще й як шукали!

Шукають і досі, я певен.

Насамперед моя дружина, звісно, а містер і місіс Коннер усіляко їй допомагають.

Річ лиш у тім, що… вони ще мене не знайшли.

^{томас гейвенс}

Тут цього чоловіка рішуче відсунула вбік молода мулатка у довгій білій сорочці і мереживному чепці з синьою оторочкою; вона ціла тремтіла, ніби у пропасниці, а ще відзначалася такою разючою вродою, що серед білих прохачів, які юрмилися навколо, хвилею прошелестів тихий гомін.

^{роджер бевінс ііі}

Вперед, Літці, або тепер, або, к***, ніколи.

^{бетсі берон}

————————————

^{літці райт}

Мовчить.

^{едді берон}

Як завжди.

^{бетсі берон}

Що ж то з нею таке мали, б***, зробити, щоб аж так заткати їй горлянку?

^{едді берон}

З-за спини мулатки вийшла і стала збоку опасиста негритянка; була вже в літах і в тій попередній місцині славилася, безперечно, своєю дебелою поставою та веселою вдачею — принаймні таке враження справляла зовні. Тут, одначе, від її веселощів не зосталося й знаку, вона була сердита й лише похмуро зиркала з-під лоба, а стерті до мозолів ноги залишали позаду кривавий слід; коли ж вона заспокійливим рухом поклала руки на стегна мулатці, яка й далі тільки щось бубоніла й уся трусилася, на білій сорочці в тих місцях теж залишилися криваві відбитки, бо й руки у неї так само були стерті до крові.

^{преподобний еверлі томас}

————————————

^{літці райт}

Те, що з нею робили, робив багато хто багато разів. Тому, що з нею робили, часом годі було опиратися, і вона не опиралася, а часом таки опиралася, і закінчувалося це нерідко тим, що її відсилали у якесь значно гірше місце, іноді ж цей опір просто долали силоміць (били кулаком, коліном, дошкою і т. д.). Те, що з нею робили, знай робили й робили. Або робили тільки раз. Те, що з нею робили, іноді взагалі ніяк на неї не впливало, а іноді впливало дуже сильно, доводило її до нервових зривів, до сповнених ненавистю слів, до спроб кинутися вниз із мосту через Седар-Крік, і довело врешті-решт до цієї впертої мовчанки. Те, що з нею робили, робили чоловіки великі і чоловіки дрібні, чоловіки-начальники, чоловіки, які випадково проходили повз поле, де вона працювала, молоді синки чоловіків-начальників або чоловіків, які випадково проходили мимо, трійко чоловіків напідпитку, які вийшли з дому і вже збиралися йти геть, аж раптом побачили її, коли вона рубала дрова. Те, що з нею робили, робили регулярно, немов за розкладом, що скидався на якісь моторошні відвідини церкви щонеділі зранку; робили, коли доведеться; не робили ніколи, жодного разу, але постійно грозилися, що таки зроблять, і ця загроза знай висіла над головою, темна й цілком здійсненна. А робили з нею ось що: трахали у звичайній місіонерській позі, трахали анально (а бідолашка ж до того ніколи про таке й не чула), коїли всілякі дрібні збочення (під грубі слівця, що так і сипалися з уст рахітичних селюків, яким ніколи й на думку не спадало, що подібним чином можна повестися і з жінкою своєї раси) і трималися так, наче крім нього, чоловіка, який це робив, там нікого більше й не було, а вона — то лише така собі воскова фігура, тепла й мовчазна. Робили з нею, що кому хотілося, і навіть якщо у когось виникало якесь бодай і слабеньке бажання щось із нею зробити, що ж, жодних перепон не існувало, це можна було зробити — і це знай робили, і робили, і робили, і…

^{місіс френсіс годж}

До нас бігцем наближався лейтенант Стоун («Назад, КІПТІ, ану назад!» репетував він) на чолі ватаги кремезних білих чоловіків (були серед них і Пті, і Дейлі, і Бернс), які без зайвих церемоній відтіснили чорних прохачів від білої кам’яниці, штурхаючи їх гілляками, що пообламувалися з дерев під час учорашнього буревію; ті гілляки вони тримали горизонтально на висоті грудей.

^{роджер бевінс ііі}

З чорного гурту почулися обурені крики.

^{ганс воллмен}

Ага, сказав містер Гейвенс, то тут так само, як там?

^{місіс френсіс годж}

Ну навіщо ж так, к***, грубо?

^{едді берон}

Ми їх знаємо, вони нормальні!

^{бетсі берон}

З побагровілими й перекошеними від гніву широкими обличчями Пті, Бернс і Дейлі загрозливо посунули на Беронів, і та парочка тут-таки боязко відступила у натовп.

^{ганс воллмен}

За сигналом лейтенанта Стоуна патруль рушив уперед, притискаючи чорний гурт до моторошної залізної огорожі.

^{преподобний еверлі томас}

(Втім, у темношкірих та огорожа аж такого страху чомусь не викликала.

Згубно вона діяла лише на тих, хто мешкав у її межах.)

^{ганс воллмен}

Відтак ситуація зайшла у глухий кут: лейтенантові Стоуну та його патрульним паморочилося в голові, тож вони не могли підійти ближче, щоб перекинути темношкірих через огорожу, а тим урешті-решт увірвався терпець і вони не хотіли покірливо зносити подібні знущання й надалі, тому продовжували утримувати позицію по цей бік.

^{преподобний еверлі томас}

Тим часом у вільний тепер простір перед білою кам’яницею ринули, скориставшись нагодою, десятки інших (білих) прохачів, і всі нараз горланили у двері свої історії; вирізнити у цьому розпачливому ревищі чийсь окремий голос було вже неможливо.

^{ганс воллмен}

LXVII

Містер Лінкольн, звичайно, нічого цього не чув.

Для нього то був просто тихий склеп у глупу ніч.

^{преподобний еверлі томас}

Настала вирішальна мить.

^{роджер бевінс ііі}

Батько й син мали поспілкуватися.

^{ганс воллмен}

Завдяки цьому спілкуванню хлопець мав багато чого зрозуміти, одержати згоду чи спонуку — і піти.

^{роджер бевінс ііі}

Інакше все це було марно.

^{преподобний еверлі томас}

Чому ти зволікаєш? запитав у хлопця містер Воллмен.

^{роджер бевінс ііі}

Той глибоко зітхнув і, схоже, приготувався нарешті ввійти й отримати настанови.

^{ганс воллмен}

LXVIII

І тут, як на те…

^{роджер бевінс ііі}

У темряві зблиснуло світло ліхтаря.

^{ганс воллмен}

Містер Мандерс.

Нічний сторож.

^{роджер бевінс ііі}

Він наближався до білої кам’яниці, на вигляд такий, як завжди у ті хвилини, коли опинявся серед нас: наляканий і сам трохи цим збентежений, сповнений бажання чимскоріше повернутися до своєї сторожки.

^{преподобний еверлі томас}

Мандерс нам подобався; під час таких обходів він, щоб додати собі духу, приязно до нас заговорював і запевняв, що «там», по той бік огорожі, усе по-старому: люди й далі так само їдять, кохають, сваряться, народжуються, пиячать, заздрять одне одному — словом, життя йде своїм звичаєм. Бували ночі, коли він згадував своїх дітей…

^{роджер бевінс ііі}

Філіпа, Мері, Джека.

^{ганс воллмен}

…і розповідав нам, як їм ведеться.

^{роджер бевінс ііі}

Його розповіді ми цінували більше, ніж самі могли б сподіватися, адже звучали вони зазвичай дуже весело й потішно.

^{ганс воллмен}

Наближаючись до нас сьогодні, він знай гукав то якогось «містера Лінкольна», то «пана президента».

^{преподобний еверлі томас}

Та хоч ми Мандерса й любили…

^{ганс воллмен}

Цієї ночі з’явився він абсолютно недоречно.

^{преподобний еверлі томас}

Страшенно недоречно.

^{роджер бевінс ііі}

Гірше й не придумаєш.

^{ганс воллмен}

Він кличе тата, озвався хлопець, який далі кволо стояв під стіною біля дверей.

Твій батько — президент? скоса зиркнув на нього преподобний.

Так, кивнув хлопець у відповідь.

Президент чого? поцікавився преподобний.

Сполучених Штатів, відказав хлопець.

Це правда, запевнив преподобного я. Він — президент. Минуло багато часу. Тепер є штат, який називається Міннесота.

У нас війна, сказав містер Воллмен. Ми воюємо самі зі собою. Гармати дуже вдосконалили.

У Капітолії стоять табором солдати, додав я.

Ми самі все це бачили, пояснив містер Воллмен.

Коли були у ньому, мовив я.

^{роджер бевінс ііі}

Містер Мандерс ступив у двері; у замкнутому просторі кам’яниці його ліхтар видавався напрочуд яскравим.

^{ганс воллмен}

Ясне світло розвіяло темряву; тепер можна було розгледіти кожну тріщинку та шпаринку в кам’яних стінах і складки на одязі містера Лінкольна.

^{роджер бевінс ііі}

Й запалі обриси блідого хлопцевого хвороб-тіла.

^{ганс воллмен}

Яке лежало у…

^{преподобний еверлі томас}

Хвороб-коробі.

^{ганс воллмен}

Ах, мовив Мандерс. Ось ви де, сер.

Так, відповів містер Лінкольн.

Вибачте, Бога ради, що заважаю, сказав Мандерс. Просто я подумав, може… може, вам світло буде потрібне. Щоб не йти назад потемну.

Якось спроквола звівшись на ноги, містер Лінкольн потиснув йому руку.

^{роджер бевінс ііі}

Схоже, чувся він явно не в своїй тарілці.

^{ганс воллмен}

Збентежений, либонь, тим, що сторож надійшов якраз тієї миті, коли він…

^{преподобний еверлі томас}

Стояв навколішки перед хвороб-коробом свого сина.

^{ганс воллмен}

Відкритим хвороб-коробом.

^{преподобний еверлі томас}

Погляд містера Мандерса мимохіть ковзнув повз президента, всередину хвороб-короба.

^{ганс воллмен}

Містер Лінкольн запитав, як сторож сам повернеться назад без світла. Містер Мандерс на це відповів, що хоч і воліє ходити зі світлом, бо трохи страхопуд, але ж і знає тут усе, як свої п’ять пальців. Тоді містер Лінкольн запропонував, щоб містер Мандерс дав йому ще буквально кілька секунд, і тоді вони підуть назад разом. Сторож погодився і вийшов.

^{роджер бевінс ііі}

Катастрофа.

^{преподобний еверлі томас}

Вони зовсім не поспілкувалися.

^{ганс воллмен}

Не трапилося ще нічого такого, що могло б піти хлопцеві на користь.

^{роджер бевінс ііі}

Він так і не ступив уперед.

^{ганс воллмен}

Далі стояв, спершись до стіни; видно, його скував страх.

^{преподобний еверлі томас}

Та тут ми побачили, що то ніякий не страх.

Стіна за ним розрідилася, з неї полізли пагони, і чотири чи п’ять уже обхопили його за поперек, утворивши огидний зелений пояс, який не давав йому ступити й кроку.

^{роджер бевінс ііі}

Щоб його звільнити, нам потрібен був час.

^{ганс воллмен}

Нашого добродія треба було будь-що якось затримати.

^{преподобний еверлі томас}

Ми з містером Бевінсом перезирнулися.

^{ганс воллмен}

Що тепер робити, нам було зрозуміло.

^{роджер бевінс ііі}

Цією здатністю ми володіли. Здатністю переконувати.

^{ганс воллмен}

Уже це робили, ще й години не минуло.

^{роджер бевінс ііі}

Містер Бевінс був молодший і мав чимало (дуже сильних) рук; я ж був голий та ще й постійно стикався з наслідками своєї важкої недуги, а тому не надто годився для нелегкої праці, за допомогою якої можна було звільнити хлопчака.

Тож цього разу в містера Лінкольна я ввійшов сам-один.

^{ганс воллмен}

LXIX

І, Господи Боже, як же кепсько було йому на душі.

Прощання він намагався скрасити хоча б на дрібку позитивним духом, щоб не покидати те місце у такому пригніченому стані: ану ж син якось це відчує (хоч і говорив собі, що той тепер там, де нічого подібного вже не відчувають); та його переповняли почуття печалі, провини й жалю, і знайти у себе в душі бодай щось іще було просто неможливо. Тож він і барився, сподіваючись, що до голови ось-ось прийде та чи інша втішна думка, на яку можна буде спертися.

Та жодна така думка чомусь не приходила.

Був пригнічений, ще сумніший, ніж раніше, та й змерз уже добряче, а коли спрямував помисли назовні, шукаючи втіху у своєму житті там, у підтримці задумів на майбутнє й у шані, якою був оточений, то втіхи не знайшов, радше навпаки: думали про нього, схоже, не так уже й добре, та й успіхів він сягнув зовсім не бозна-яких.

^{ганс воллмен}

LXX

У міру того, як кількість загиблих усе зростала і сягала вже небачених висот, а печаль знай примножувалася, нація, яка до того мало що знала про жертви, почала звинувачувати Лінкольна у нерішучості та в помилках у провадженні воєнної кампанії.

^{Ларрі Теґґ, «Непопулярний Лінкольн: історія американського президента, якого лаяли найбільше».}

Президент — ідіот.

^{«Записки Джорджа Б. МакКлеллана про Громадянську війну», за ред. Стівена Сірса.}

Марнославний, слабкий, незрілий, лицемірний, невихований, неприємний у спілкуванні, а розмовляючи з вами, постійно тицяє вам кулаком під ребра.

^{Карл Сендберґ, «Роки війни» (з уст Шеррарда Клеменса).}

Очевидно, особа вельми посереднього характеру, цілковито невідповідна поточній кризі.

^{Аллан Невінс, «Поява Лінкольна: пролог до Громадянської війни, 1859–1861» (з уст Едварда Еверетта).}

Під час його промов усі тут мало не засинали. Коли він починав говорити, від бодай якогось поняття про велич не зоставалося й сліду.

^{Теґґ, там само (з уст конгресмена Чарлза Френсіса Адамса).}

Безумовно, найслабший з усіх, кого будь-коли обирали [на цю посаду].

^{Клеменс, там само.}

Залишиться у пам’яті нащадків як той, хто не вмів читати знаків часу, не розумів ні обставин, ні інтересів, притаманних власній країні… не мав здібності до політики; не розробивши жодного плану, підштовхнув країну до великої війни; припускався непрощенних помилок і врешті-решт, розгубивши всіх друзів, упав сам.

^{Теґґ, там само (з лондонської «Морнінґ Пост»).}

Дев’ятнадцять місяців народ, відгукнувшись на ваш поклик, віддавав своїх синів, братів і чоловіків, свої гроші. І що отримав у винагороду? Ви бодай іноді усвідомлюєте, що спустошення, горе та печаль, які проймають сьогодні нашу країну, — це ваших рук справа? Що молоді хлопці, яких понівечили, покалічили, повбивали, які на ціле життя залишилися інвалідами, постраждали через вашу слабкість, нерішучість та нестачу моральної мужності?

^{Теґґ, там само (з листа С. В. Оукі).}

Гроші викидають на вітер, десятки тисяч людей чекають, їх просто так, без жодної мети, перегруповують, вони безцільно проходять недешевими мостами, лише для цього й зведеними, а потім повертаються назад тими самими мостами, які тут-таки й розбирають. І все це абсолютно намарно.

^{Тобіан Клірлі, «Листи одного юніоніста».}

Якшо ти не підеш у Відставку ми підкинем павука тобі в тарілку і так тобі чортяці гаспидському нашкодим шо будеш знати шо то є ківш лиха будь ти хоч сам бог усемагутній ти потіпахи син іди до чорта і поцілуй мене в дупу і посмокчи мій хрін а мої яйці назви своїм дядьком Хером прокляття на тебе дурнуватий Ейб Лінкольн бий тебе грім вибач шо пишу тобі такі негарні слова але так треба бо ти є тільки три клятий чорномазий негр і нічого більше.

^{«Дорогий містере Лінкольн», за ред. Гаролда Гольцера.}

Якщо моя дружина захоче від мене піти, чи можу я силою зброї змушувати її залишатися в нашому «союзі»? Особливо якщо вона б’ється завзятіше, ніж я, краще організована і рішуче налаштована від мене звільнитися?

^{«Голоси розділеної землі», за ред. Бейнса й Едґара (з уст П. Меллона).}

Вишикуйте трупи; пройдіть повз увесь той шерег від одного краю до іншого; подивіться на кожного батька, чоловіка, брата, сина; підсумуйте у такий спосіб загальні втрати, а тоді подумайте (якщо негласно розпитати наших військових, то вони скажуть вам, що так робить кожен) про те, що цей безрадісний шерег молодих понівечених доль — то лише початок великої припливної хвилі передчасних смертей, яка скоро неминуче на нас накотиться.

^{Часопис «Філд-Ґезетт» (Аллентаун).}

Мир, сер, сотворіть мир: саме про це благають люди ще з часів нашого Спасителя, якщо не з іще давніших. То навіщо ж нехтувати цим закликом нині? Блаженні миротворці, сказано у Писанні, і нам нічого не залишається, як припустити, що правдивим є і зворотне твердження: прокляті палії війни, хоч якою праведною вважають вони справу, за яку борються.

^{Часопис «Труз-Сентінел» (Клівленд).}

Ми не годилися і ніколи не згодимося воювати за ніґґерів, ломаного шеляга невартих.

^{«Забуті голоси Громадянської війни», за ред. Дж. Б. Стрейта (з листа одного піхотинця з Нью-Йорка до Лінкольна).}

Ви вхопилися за віжки, зробилися диктатором і встановили нову монолітну форму урядування, яка має відтепер домінувати над правами окремої особи. Ваше правління провіщає страшні часи, коли ми втратимо всі свої свободи на користь прав того моноліта при владі. Батьки-засновники споглядають усе це із занепокоєнням та сум’яттям.

^{Р. Б. Арнолдс, «Негідник Лінкольн» (з уст Даррела Камберленда).}

Тож перед нами постала дилема: «Що робити?», бо він має перебувати при владі ще цілих два роки, а існування нашої країни може опинитися під загрозою ще до того, як йому на зміну прийде хтось із клепкою в голові. Як же важко підтримувати геть некомпетентну людину, навіть заради порятунку країни…

^{Девід Герберт Доналд, «Переосмислення Лінкольна» (лист Джорджа Бенкрофта до Френсіса Лібера).}

Якщо Ейба Лінкольна переоберуть на ще один термін і на нас чекатимуть ще чотири роки такого нікчемного керівництва, то, сподіваємося, знайдеться десь відважна рука, яка заради загального блага встромить кинджал у серце тирана.

^{Часопис «Ла-Кросс Демократ».}

Старий Ейбе Лінкольне,

Прокляття на твою стару проклятущу бісову душу і до біса в пекло тебе триклятого і прокляття на кляті душі твоєї проклятущої бісової родини і до біса в пекло їх усіх триклятих і прокляття на кляті душі всіх твоїх проклятущих бісових приятелів і до біса в пекло їх усіх триклятих.

^{Гольцер, там само.}

LXXI

Ну, то й що з того?

Ніхто з тих, кому випало зробити щось справді варте уваги, критики не уник. Принаймні що стосується цього питання (пов’язаного з ним), то тут я вище за будь-яку…

Так думав містер Лінкольн.

Та тут його (наші) очі заплющилися, й на обличчя набіг викликаний одним спогадом вираз печалі.

^{ганс воллмен}

LXXII

Ті моторошні дні повнилися жорстокими чутками: мовляв, хлопцеві можна було зберегти життя, просто хтось із батьків мав спонукати його дотримуватися певних правил.

^{Джеймс Спайсер, «Муки прерій: психологія Лінкольна».}

Від одного маленького поні Віллі був у такому захваті, що хотів кататися на ньому щодня. Погода була мінлива, і тривале перебування просто неба призвело до важкої застуди, яка перейшла у лихоманку.

^{Кеклі, там само.}

Чому, запитував дехто, дитина каталася на поні під зливою без плаща?

^{Спайсер, там само.}

Ті з нас, хто знав дітей Лінкольна особисто і бачив, як вони ганяють навколо Білого дому, ніби пара якихось дикунів, засвідчать, що у житті тієї родини панував постійний бедлам, а любов до дітей там явно плутали з уседозволеністю.

^{«Випадковий Єгова: воля, зосередженість і великий чин», за ред. Крістен Тоулбранд.}

У своєму домі [Лінкольн] не керував узагалі. Його діти робили все, що заманеться. Їхні пустощі він часто-густо схвалював і ні в чому їх не обмежував. Ніколи їх не картав і не хмурив по-батьківському чоло.

^{Вільям Г. Герндон і Джесс В. Вейк, «Життя Лінкольна».}

Він завжди казав: «Мені до вподоби, що мої діти вільні — щасливі й не пригноблені батьківською тиранією. Любов — ось ланцюг, яким треба приковувати дитину до батьків».

^{«Інформанти Герндона», за ред. Даґласа Л. Вілсона та Родні О. Девіса (з уст Мері Лінкольн).}

Ті діти стягували на купу книжки, порожні відра для попелу, обвуглені головешки, чорнильницю, папери, золоті пера, листи і т. д., і т. ін., а потім на тій купі витанцьовували. Лінкольн на це не казав ані слова, такий був неуважний і засліплений любов’ю до дітей, що їхніх вад просто не бажав бачити. Якби їм спало на думку надзюрити йому в капелюх, а потім вилити усе те в його черевики, то він тільки посміявся би: спритно ж вони це утяли, правда?

^{«Інформанти Герндона», за ред. Даґласа Л. Вілсона та Родні О. Девіса (лист до Джесса К. Вейка).}

Вони могли гасати повз нього, ніби навіжені, бавитися у стрілецькі змагання, а він навіть голови не підводив від своєї роботи. Адже Лінкольн (відкладемо всю подальшу агіографію) був людиною амбітною — амбітною мало не маніакально.

^{«Вони його знали», за ред. Леонори Моргауз (з уст Теодора Бласґена).}

У того, хто вважає, буцім Лінкольн спокійнісінько сидів собі, розправляв складки на своїй [адвокатській] мантії і чекав, доки його покличуть, уявлення про нього вельми хибне. Він завжди все прораховував і завжди планував наперед. Його амбіції — то був такий собі невеликий двигун, який ніколи не знав спокою.

^{Майкл Берлінґейм, «Внутрішній світ Абрагама Лінкольна» (з уст Вільяма М. Герндона).}

Хтось подібний на мене — а я давно вже вирішив відмовитися від мирських устремлінь задля спокійніших домашніх та сімейних утіх і погодився, як наслідок, на менш бурхливе світське життя, — може лиш уявляти собі ті чорні хмари, які неминуче купчилися над головою, варто було бодай на мить замислитися про те, що все могло б скластися зовсім інакше, якби важливим домашнім справам приділяли належну увагу.

^{Норман Дж. Ґранд, «Мудрі слова та добірка листів від дідуся» (неопублікований рукопис за ред. Сімон Ґранд; використано з дозволу).}

Самокатування батьків після втрати дитини іноді не має кінця-краю. Коли ми любимо, а об’єкт нашої любові — маленький, слабкий та беззахисний і тільки в нас шукає захисту, й коли такий захист через які завгодно причини виявляється недостатнім, то яка тут може бути розрада (виправдання, вибачення)?

Жодної.

Сумніви гризтимуть нас довіку.

І навіть якщо ми одні сумніви відкинемо, на їхнє місце неодмінно прийдуть інші, а потім — ще інші.

^{Мілленд, там само.}

LXXIII

Осуд і провина — ось дві фурії, що оселяються у домі, де смерть забирає дитину так, як забрала Віллі Лінкольна; у цьому ж випадку осуду навколо було більше, ніж досить.

^{Епстейн, там само.}

Критики звинувачували Лінкольнів у безсердечності: мовляв, доки Віллі хворів, планувати прийняття не варто було.

^{Брайтні, там само.}

Навіть коли минув уже якийсь час, спогади про той урочистий вечір неодмінно змішувалися з болем.

^{Ліч, там само.}

Побачивши, що Віллі стає щораз гірше, місіс Лінкольн вирішила відкликати картки із запрошеннями і відкласти прийняття. Містер Лінкольн натомість тримався думки, що картки краще не відкликати.

^{Кеклі, там само.}

Увечері п’ятого числа Віллі палав у гарячці, а мати одягалася тим часом на бенкет. Дихати йому ставало дедалі важче. Вона зрозуміла, що у нього набрякли легені, і злякалася.

^{Кунгардт і Кунгардт, там само.}

[Лінкольн] принаймні сказав, що перш ніж удаватися до якихось кроків, треба порадитися з лікарем. Покликали доктора Слоуна. Той заявив, що Віллі вже ліпше, і додав, що не бачить жодних перепон для швидкого одужання.

^{Кеклі, там само.}

Лікар запевнив Лінкольна, що Віллі одужає.

^{Дебора Чейз, «Президентські Гіппократи» (з уст Джошуа Фрівелла).}

Героїчні й розв’язні мотиви у виконанні оркестру морської піхоти гриміли на весь дім; у гарячковому маренні хворого хлопчака вони перетворювалися, либонь, на кпини якогось здорового товариша по іграх.

^{Слоун, там само.}

Якщо та вечірка й не прискорила кончину хлопця, то вже точно примножила його страждання.

^{Мейз, там само.}

У вашингтонській газетці «Гомін та борня» з’явилася карикатура: містер та місіс Лінкольни перехиляють келихи з шампанським, а тим часом хлопчак (з крихітними хрестиками замість очей) злізає у щойно викопану могилу і запитує: «Тату, по келишку на прощання?».

^{Морін Г. Геджис, «Корабель без стерна: коли президенти дають маху».}

Гамір, веселощі, божевільний п’яний сміх серед ночі, нагорі ж тим часом лежить у гарячці хлопчик; йому страшенно самотньо, а він ще й намагається не пустити в дім темну постать у каптурі, яка вже стовбичить перед порогом!

^{Спайсер, там само.}

«Тату, по келишку на прощання?»

«Тату, по келишку на прощання?»

«Тату, по келишку на прощання?»

^{Геджис, там само.}

Лікар запевнив Лінкольна, що Віллі одужає.

^{Чейз, там само (з уст Джошуа Фрівелла).}

Лінкольн узяв до уваги слова лікаря.

^{Страґнер, там само.}

Відкинути думку лікаря Лінкольн не зумів.

^{Спайсер, там само.}

Вирішивши, що потреби у застережних заходах немає, президент постановив прийняття не відкладати.

^{Геджис, там само.}

З президентового благословення вечірка тривала, а хлопчик нагорі страшно мучився.

^{Чейз, там само (з уст Джошуа Фрівелла).}

LXXIV

Надворі пронизливо скрикнула сова.

Я вловлював запах, що піднімався від нашого костюма: лляна тканина, піт, ячмінь.

Я гадав, що вже сюди не прийду.

Так думав містер Лінкольн.

Але ось я знову тут.

Ще один, останній погляд.

І він присів перед хвороб-коробом навпочіпки.

Знову його личко. Рученята. Ось вони. І завжди будуть такі. Лише такі. Посмішки немає. І ніколи більше не буде. Губи міцно стиснуті. Він не має такого вигляду, ніби спить, аж ніяк. Бо ж зазвичай спав, розтуливши рот, й уві сні його обличчям пробігало багато різних виразів, а часом він міг і бурмотіти якусь нісенітницю собі під ніс.

Якщо справді жив колись на світі Лазар, то немає жодних перепон для того, щоб умови, які склалися у той час, не повторилися тут і тепер.

І тоді трапилася річ справді незвичайна: містер Лінкольн спробував спонукати хвороб-тіло піднятися. Вгамував свої думки, а потім відкрив розум перед тим, що, можливо, існує, хоча й незнане, і могло б дозволити хвороб-тілу піднятися (чи спонукало б його до цього).

Почувався по-дурному, бо ж насправді не вірив, що щось таке могло б…

А проте світ он який широкий, у ньому може трапитися що завгодно. І дивився широко розплющеними очима на хвороб-тіло, уп’явся поглядом у палець на одній руці, сподіваючись побачити бодай найслабший…

Будь ласка будь ласка будь ласка.

Але ні.

Це забобон.

Так не піде.

(Навертайтесь-но знову на розум, сер.)

Я помилявся, коли вважав його сталим і постійним та вважав, що він буде у мене завжди. Він ніколи не був ні сталим, ні постійним; завше був лише минущим, тимчасовим вибухом енергії. І я мав би це усвідомлювати, бо підстави для цього були. Хіба ж не був він на вигляд один, коли народився, інакший — у чотири роки, ще інакший — у сім, і зовсім уже інакший — у дев’ять? Він же ніколи не залишався такий, як був, ані навіть на мить.

Прийшов з нічого, набув певних обрисів, спізнав любов і завжди був приречений повернутися у ніщо.

От лише я не думав, що це станеться так скоро.

І що він піде ще до того, як підемо ми.

Дві минущі тимчасовості сповнилися взаємною приязню.

Дві хмарки диму полюбили одна одну.

Я помилково вважав його чимось постійним і тепер мушу за це заплатити.

Я сам не постійний, і Мері не постійна, й усі оці споруди та пам’ятники навколо не постійні, і це велике місто не постійне, й увесь широкий світ теж не постійний. Усе змінюється, зміни відбуваються кожнісінької миті.

(І що, легше тобі?)

Та ні.

(Час.

Іти.)

У цих міркуваннях містера Лінкольна було стільки напруги, що я відволікся і зовсім забув про свою мету.

Та тут-таки про неї й згадав.

Не треба нікуди йти, подумав я. Ви обов’язково мусите залишитися. Мандерс хай повертається сам. Ви ж зручно влаштуйтеся собі на підлозі, і ми спонукаємо хлопця ввійти у вас, і хто знає, які добрі наслідки принесе це возз’єднання — возз’єднання, якого ви обидвоє так палко прагнете.

А тоді постарався якомога точніше уявити собі, як містер Лінкольн залишається: ось він сидить і задоволений, бо сидиться йому вельми зручно, і через те, що він залишився, його охоплює відчуття спокою і т. д.

Час іти.

Подумав містер Лінкольн.

І почав уже підводитися.

Коли він тільки вчився ходити і якось упав, я підхопив його на руки і поцілунками осушив сльози. Коли у Престера ніхто не хотів з ним бавитися, я підійшов і розрізав яблуко. Для всіх.

І це подіяло.

Це і його природна невимушеність.

Невдовзі він уже всім там рядив і всіма верховодив.

А тепер я маю залишити його, безпорадного, тут, у цьому моторошному місці?

(Щось ти геть загруз. Ти йому вже не допоможеш. Онде у Санґамоні старий містер Ґрасс сорок днів поспіль ходив на могилу до своєї дружини. Спершу це, схоже, навіть викликало захоплення, та незабаром ми вже про нього жартували… а свою крамницю він узагалі довів тоді до ручки.)

Отже, вирішено. Вирішено: тепер нам треба…

(Налаштуватися на думки — важкі, безперечно, і неприємні, — які спонукають тебе вчинити правильно, і тобі це відомо. Поглянь.

Поглянь униз.

На нього.

На… це.

Що це таке? Дай щиру відповідь на це запитання.

Це він?)

Ні.

(Тоді що це таке?)

Це те, у чому він був тут… такий собі носій. Головного (того, що з’явилося на світ і що ми любили) вже немає. Хоч воно й було частиною того, що ми любили (а любили ми те, який у нього, цього поєднання іскри й носія, був вигляд, як він ходив, і бігав підстрибом, і сміявся, і пустував), але ось це, що лежить переді мною, — менша частина того, що було таке нам любе. Без тієї іскри ось це — те, що тут лежить, — то лише…

(Подумай це. Ну ж бо, вперед. Дозволь собі промовити подумки це слово.)

А може, не варто?

(Воно правдиве. Це допоможе.)

Не треба мені його вимовляти, сповнюватися відповідними почуттями і відповідно діяти.

(Перетворювати це на фетиш — теж неправильно.)

Я піду, я вже йду, не треба мене більше переконувати.

(Але ти все ж вимов це, заради правди. Просто вимов те слово, яке приходить тобі на думку.)

Ех, хлопчику мій, хлопчику…

(Без тієї іскри те, що тут лежить, — то лише…

Ну, скажи це!)

М’ясо.

Як же недоречно…

Недоречнішого висновку годі й придумати.

Я спробував ще раз, вкладаючи в цю спробу чи не всього себе:

Залиштеся тут, благав я. Ви можете йому допомогти. Ще й як можете. Можете зробити йому ще багато добра. Як по правді, то зараз ви, можливо, допоможете йому більше, ніж будь-коли у тій попередній місцині.

Адже його вічне життя повисло на волосинці, сер. Якщо він зостанеться тут, його спіткає таке лихо, якого вам і не уявити.

Тож забаріться, затримайтесь, не біжіть стрімголов геть, сідайте собі он там, влаштовуйтеся зручніше і почувайтеся як удома, просто погайте трохи час…

Заклинаю вас.

Я думав, це допоможе. Ні, не допомагає. Не треба мені знову на це дивитися. Коли мені треба буде подивитися на Віллі, я зроблю це у своєму серці. Як належиться. Там, де він ще цілий та неушкоджений. Якби я міг з ним порадитися, то він, безперечно, моє рішення схвалив би; сказав би, що так, усе правильно, а тепер мені треба йти і більше сюди не приходити. У нього була така шляхетна натура. Найбільше його серцю було до вподоби добро.

Як же це добре. Любий мій хлопчик. Він завжди знав, як учинити правильно. І спонукав би до цього й мене. Так я зараз і зроблю. Хоч це й нелегко. Усі дари — тимчасові. І з цим даром я розлучаюся всупереч своїй волі. Дякую за нього Тобі, Боже. Чи світе. Хай хто мені його дав, смиренно дякую і сподіваюсь, що ставився до нього належним чином і так само належним чином ставитимусь до нього й надалі.

Любове, любове… я знаю, що ти таке.

^{ганс воллмен}

LXXV

Нігтями та гострим каменем, який знайшовся неподалік, ми майже звільнили хлопця від зеленого пояса.

^{преподобний еверлі томас}

Уже ось-ось! гукнув я містерові Воллмену.

^{роджер бевінс ііі}

Та було надто пізно.

^{преподобний еверлі томас}

Містер Лінкольн закрив хвороб-короб.

(Серце в мене упало.)

^{роджер бевінс ііі}

Підняв його, відніс назад до ніші у стіні і засунув усередину.

(Тепер усьому кінець.)

^{преподобний еверлі томас}

І вийшов надвір.

^{роджер бевінс ііі}

LXXVI

Просто в тепер уже принишклу юрбу.

^{преподобний еверлі томас}

Яка сумирно розступилася, щоб дати йому пройти.

^{роджер бевінс ііі}

Він пішов? скрикнув хлопець.

Ми нарешті його звільнили. Він відштовхнувся від стіни і, продибавши кілька кроків уперед, сів долі.

^{преподобний еверлі томас}

Де на нього тут-таки знову полізли зелені пагони.

^{роджер бевінс ііі}

LXXVII

Ходімо, сказав я містерові Бевінсу. Мене самого виявилося недостатньо. Гадаю, нам треба спробувати вдвох. Може, ми все-таки його зупинимо.

^{ганс воллмен}

Преподобний, мовив до мене містер Бевінс, підете з нами? За цих обставин вирішальну роль може зіграти навіть одна додаткова голова.

Особливо така потужна, як ваша, докинув містер Воллмен.

Колись, багато років тому, ми з друзями здійснили l’occupation[5] однієї розсвареної молодої пари, що потай пробралася сюди вже після призначених для відвідування годин. Тоді ми спонукали тих молодих людей до перелюбу. Як наслідок, вони відновили свої стосунки. Десь через рік після цього примирення той самий молодий чоловік знов опинився тут. Побачивши, що він, очевидно, шукає місце, де відбувалося згадане побачення, ми сповнилися цікавістю і повторили l’occupation. Виявилося, що причини незгоди, які допровадили до розриву стосунків тоді, згодом, потрапивши у родючий ґрунт подружнього життя, знай розросталися і множилися й урешті-решт призвели до того, що молода дружина за допомогою отрути вкоротила собі віку.

Доводилося хоч-не-хоч визнати, що через те втручання у нас на руках тепер була кров.

Я заприсягнувся тоді, що ніколи більше не братиму участі у подібних справах.

Та моя симпатія до хлопця, а також усвідомлення того, що саме я через свою неуважність накликав певною мірою біду на його голову, спонукали мене тепер знехтувати тією обіцянкою і долучитися до своїх друзів.

^{преподобний еверлі томас}

Прожогом вискочивши з білої кам’яниці і щодуху кинувшись посковзом навздогін, ми втрьох дуже скоро наздогнали містера Лінкольна.

^{роджер бевінс ііі}

І стрибнули.

^{ганс воллмен}

У президента.

^{роджер бевінс ііі}

А навколо тим часом юрмився народ.

^{ганс воллмен}

Кілька натхнених нашим прикладом сміливців теж спробували ввійти в нього слідом за нами.

^{преподобний еверлі томас}

Втім, спершу вони просто пробігали крізь президента, ніби пробуючи розвідати, як воно там усередині, або прошмигували впритул, щоб іще раз кинути на нього оком, або застрибували всередину — і тут-таки вистрибували назад, ніби гагари, які, намагаючись упіймати рибу, притьмом занурюють голову у воду й одразу витягають.

^{ганс воллмен}

Містер Когоус, колишній котляр, який ніколи по слово до кишені не ліз, примірившись до ходи містера Лінкольна, ввійшов у нього зі спини і так у ньому й залишився, точно, крок за кроком, відтворюючи рухи президента.

^{роджер бевінс ііі}

Простіше не буває! вигукнув він якимсь аж пронизливим від усвідомлення нахабності цього вчинку голосом.

^{преподобний еверлі томас}

Ці слова відразу додали всім сміливості.

^{ганс воллмен}

І вже невдовзі до справи взялися геть усі.

^{роджер бевінс ііі}

Залишатися осторонь не бажав ніхто.

^{ганс воллмен}

Багато хто наскакував один на одного…

^{преподобний еверлі томас}

Й один у одного входив…

^{ганс воллмен}

Утворюючи таким чином множинні поєднання…

^{роджер бевінс ііі}

За потреби стискаючись…

^{ганс воллмен}

Щоб усім вистачило місця.

^{роджер бевінс ііі}

Увійшла місіс Крофорд (її, як завжди, мацав Лонґстріт).

^{ганс воллмен}

Увійшов містер Бойс (той, у якого всадили ножа); увійшов Енді Торн; увійшов містер Твістінґс, а ще — містер Дернінґ.

^{роджер бевінс ііі}

Звільнившись від лейтенанта Стоуна та його патруля, увійшов туди й негритянський загін; натомість Стоун зі своїми приятелями, ображені самою присутністю там чорношкірих, загальний почин не підтримав.

^{преподобний еверлі томас}

Берони були вже всередині; були там і міс Дулітл, і містер Йоганнес, і містер Барк, і Тобін Мюллер-«Борсук».

^{роджер бевінс ііі}

Разом із багатьма іншими.

^{ганс воллмен}

Усіх і не перелічити.

^{преподобний еверлі томас}

Стільки проявів волі, спогадів, скарг, бажань, стільки чистої, без жодних домішок, життєвої сили…

^{роджер бевінс ііі}

Тимчасом як Мандерс, високо піднявши ліхтар, саме вів президента через невеликий гайок, нам спало на думку, що цю енергію, цю сукупну силу можна приборкати і спонукати її послужити нашій меті.

^{ганс воллмен}

Чого містер Воллмен не зумів досягнути самотужки…

^{роджер бевінс ііі}

…те, можливо, пощастить здійснити нам усім, якщо ми об’єднаємо свої зусилля.

^{преподобний еверлі томас}

Попереду на стежку косо падало світло ліхтаря, а я тим часом попросив, щоб ті, хто перебував там, усередині, всі воднораз попросили містера Лінкольна зупинитися.

^{ганс воллмен}

(Спершу треба було його зупинити, а якщо пощастить — постаратися повернути до кам’яниці.)

^{преподобний еверлі томас}

Усі охоче погодилися.

^{роджер бевінс ііі}

Кожному лестило, що його взагалі про щось просять, що й казати про запрошення до бодай найменшої участі у якійсь спільній діяльності.

^{преподобний еверлі томас}

Зупинись! подумав я, й до мого заклику долучився весь той сонм, виражаючи його кожен на свій лад.

^{роджер бевінс ііі}

Затримайся, придержи ходу, стань.

^{ганс воллмен}

Притримай крок, загальмуй, припини будь-який рух.

І так далі.

^{преподобний еверлі томас}

Яка ж насолода! Яка ж то була насолода — перебувати там усередині. Усім разом. Об’єднатися заради спільної мети. Усередині у містері Лінкольні, так, проте водночас і всередині одне в одному, маючи змогу мигцем відчитувати не лише його думки та почуття, але й думки та почуття одне одного. Як же добре було робити це всім разом!

^{роджер бевінс ііі}

Ми думали.

^{ганс воллмен}

Думали всі.

^{преподобний еверлі томас}

Як один. Водночас.

^{ганс воллмен}

Єдиний сукупний розум, згуртований певним благим наміром.

^{роджер бевінс ііі}

Усі на якийсь час забули про свої егоїстичні клопоти (зостатися тут, уникати турбот, берегти сили).

^{преподобний еверлі томас}

Який же чудовий то був перепочинок.

^{ганс воллмен}

Звільнитися від усього цього.

^{роджер бевінс ііі}

Нам же зазвичай було так самотньо.

Ми знай воювали за те, щоб тут утриматися.

І боялися помилитися.

^{ганс воллмен}

Та ми не завжди були такі самотні. Адже там, у тій попередній місцині…

^{преподобний еверлі томас}

І нараз ми згадали…

^{ганс воллмен}

Усі одночасно згадали…

^{преподобний еверлі томас}

Згадав раптом і я: ось поява у церкві, ось надіслані квіти, приготування печива, яке мав віднести Тедді, рука на плечі, чорний одяг, чекання годинами у шпиталі.

^{роджер бевінс ііі}

Добре слово, яке чує від Леверворта Бурмайстер у найгірші миттєвості скандалу в банку; Фурбах виймає свій гаманець, щоб зробити щедру пожертву докторові Пірлу, бо у Західному окрузі сталася пожежа.

^{ганс воллмен}

Тримаючись за руки, ми всі гуртом йдемо просто у прибій шукати бідолаху Чонсі, який потонув; дзенькіт монет, що падають до полотняної торбини, де кострубатими літерами написано: «Нашим біднякам»; і знову ми всі гуртом прополюємо навколішки в сутінках цвинтар при церкві; бряжчання великого зеленого казана з юшкою, який ми з моїм дияконом тягнемо тим пропащим нічним блудницям до Овечого Гаю.

^{преподобний еверлі томас}

Ми в дитинстві щасливою юрбою купчимося навколо велетенського чана з киплячим шоколадом, а наша люба міс Бент помішує те вариво і лагідно до нас прицмокує, ніби ми не діти, а якісь кошенята.

^{роджер бевінс ііі}

Боже мій, як це чудово — натрапити в собі на такі приємні подробиці!

^{ганс воллмен}

Як же ми забули? Забули про всі ці щасливі миттєвості?

^{преподобний еверлі томас}

Щоб зоставатися тут, треба ретельно й безперервно обдумувати ті головні причини, які й спонукають тебе тут зоставатися, навіть якщо задля цього доводиться жертвувати всім іншим.

^{роджер бевінс ііі}

І постійно шукати нагод розповісти свою історію.

^{ганс воллмен}

(Якщо ж розповідати її вам заборонено, то все одно треба про неї думати, думати й думати.)

^{преподобний еверлі томас}

Та тепер ми побачили, як дорого нам це коштувало.

Скільки ж усього ми забули — про те, чим були і що знали.

^{роджер бевінс ііі}

Одначе тієї миті, завдяки цьому благодатному масовому співперебуванню…

^{преподобний еверлі томас}

З’ясувалося, що ми (ніби квіти, з яких щойно прибрали каміння) повернулися певною мірою до свого повноцінного природного стану.

^{роджер бевінс ііі}

Так би мовити.

^{ганс воллмен}

То було приємне відчуття.

^{преподобний еверлі томас}

О, так.

^{ганс воллмен}

Дуже приємне.

^{роджер бевінс ііі}

До того ж усе це, схоже, пішло нам на користь.

^{преподобний еверлі томас}

Озирнувшись, я побачив, що на містері Воллмені зненацька з’явився одяг, а його член змалів до нормального розміру. Вигляд у нього був, щоправда, геть нечупарний (друкарський фартух, заляпані фарбою черевики, розпаровані шкарпетки), та все ж він був одягнений: чудо та й годі.

^{роджер бевінс ііі}

Побачивши, що містер Бевінс здивовано позирає на мене, я глянув на нього й собі. Виявилося, що він уже не безладне скопище очей, носів, рук тощо, на яке, відверто кажучи, й дивитися було важко, а вродливий молодик вельми приємної зовнішності: двоє очей, один ніс, дві руки, рум’яні щоки, та ще й копиця чудового чорного волосся там, де раніше наростало стільки очей, що для волосся вже не залишалося місця.

Словом, привабливий хлопець з належною кількістю всього, що треба.

^{ганс воллмен}

Даруйте, якось знічено озвався преподобний, можна щось у вас запитати? А який вигляд у мене?

Дуже навіть непоганий, запевнив його я. Цілком спокійний.

Зовсім не наляканий, додав містер Воллмен.

Брови там, де й мають бути, а не ген на чолі, докинув я. Очі не вирячені.

І волосся вже не стоїть сторч, сказав містер Воллмен.

А рот більше не круглий, наче бублик, мовив я.

^{роджер бевінс ііі}

І ми були не єдині, кому згадана благодатна подія пішла на користь.

^{преподобний еверлі томас}

З не відомих нам причин Тіма Міддена завжди переслідувала більша за нього копія його самого, яка постійно над ним нахилялася і шепотіла якісь бентежні слова. Тепер це страшидло зникло.

^{ганс воллмен}

Містер Декруа та професор Блумер роз’єдналися і, хоч би й ходили пліч-о-пліч, більше не зросталися.

^{роджер бевінс ііі}

Містер Тедмілл, клерк, який зганьбився, бо помилково надіслав один важливий документ не туди, куди треба було, і цим спричинив крах своєї фірми, і потім ніяк не міг знову влаштуватися на роботу, і почав пити, і втратив ще й дім, і лише дивився, як його дружина внаслідок усіх тих гризот опинилася у хвороб-коробі, а їхні діти — у різних сиротинцях, бо через своє розгульне життя дбати про них він був неспроможний, зазвичай з’являвся на людях зігнутий під вагою своєї провини мало не до самої землі; схожий на увінчану сумним віхтем сивого волосся дужку, він увесь трусився і рухався надзвичайно обережно, бо навіть думка про хоча б найменшу помилку викликала у нього дикий жах.

Тепер же перед нами постав моторний молодий хлопець з розкуйовдженою чуприною та з квіткою на лацкані; він щойно отримав призначення на нову посаду і повнився найкращими сподіваннями.

^{преподобний еверлі томас}

Містер Лонґстріт нарешті перестав мацати місіс Крофорд, розплакався і попросив у неї пробачення.

^{роджер бевінс ііі}

(Просто я, мила моя, такий самотній!)

^{сем лонґстріт-«мазунчик»}

(Я могла б, якщо бажаєте, назвати вам деякі дикі квіти з наших пралісів.)

^{місіс елізабет крофорд}

(З задоволенням послухаю.)

^{сем лонґстріт-«мазунчик»}

Верна Блов та її мати, Елла, які звичайно поставали перед нами у вигляді двох майже однакових старих карг (хоч обидві померли під час пологів, а отже, до старості у тій попередній місцині не дожили), були тепер знову молоді (кожна ще й штовхала поперед себе дитячий візочок) і страшенно цим тішилися.

^{ганс воллмен}

До сердешної Літці, жертви хтозна-скількох зґвалтувань, повернувся дар мови, і вона насамперед заходилася дякувати місіс Годж за те, що та протягом усіх цих самотніх і мовчазних років говорила за неї.

^{елсон фарвелл}

Місіс Годж, великодушна жінка, відповіла на подяки Літці лише скупим кивком, бо не могла відвести очей від своїх рук і ніг, які зненацька загоїлися й уже не кривавили.

^{томас гейвенс}

Та незважаючи на ці чудесні перетворення серед нашого люду, містер Лінкольн не зупинявся.

^{роджер бевінс ііі}

Взагалі.

^{ганс воллмен}

Навпаки.

^{преподобний еверлі томас}

Ще й наддав, таке враження, ходу.

^{роджер бевінс ііі}

Наміряючись полишити цю місцину якомога швидше.

^{ганс воллмен}

Ех… пробурмотіла Верна Блов, і навіть у той момент нищівної поразки мене просто вразила її відновлена юна врода.

^{роджер бевінс ііі}

LXXVIII

Я гукнув Холостяків, які тут-таки з’явилися на поклик і, доки я пояснював, у якому розпачливому становищі ми опинилися, і просив облетіти приступні терени та привести на допомогу всіх, кого пощастить, ширяли над нами, скидаючи донизу крихітні випускні шапочки (і так, на свій милий та наївний лад, виявляючи увагу й зацікавлення).

А що саме треба казати? запитав містер Кейн.

Ми ж не бозна-які «майстри слова»! озвався містер Фуллер.

Кажіть, що ми тут намагаємося врятувати одного хлопця, пояснив містер Воллмен. Єдиний його гріх у тому, що він — дитя, а творець цього місця через причини, нам не відомі, вважав, що бути дитиною і любити своє життя настільки, щоб хотіти тут залишитися, — страшний гріх, вартий найсуворішої кари.

Кажіть, що ми втомилися бути нічим, і нічого не робити, й узагалі нічого ні для кого не означати, і жити у постійному страху, додав преподобний.

Не певний, що ми зможемо все це запам’ятати, завагався містер Кейн.

Надто вже серйозно звучить, мовив містер Фуллер.

Як вирішить містер Ліпперт, так і буде, сказав містер Кейн. Він же у нас за старшого.

^{роджер бевінс ііі}

Хоч, Правду мовлячи, ми Троє були однолітками, адже кожен із нас опинився у цьому Місці посеред двадцять восьмого Року свого життя (на той час не спізнавши ще ні любові, ні шлюбу), серед членів нашого невеликого Гурту я й справді був, якщо підходити до питання суто технічно, вищим, так би мовити, за Званням, бо прибув сюди першим і майже дев’ять років провів тут на Самоті, аж доки до мене Долучився містер Кейн (його доправив сюди Індіанський Спис, який вельми невчасно встромили йому в сідницю); як наслідок, майже на одинадцять років ми з містером Кейном утворили Нерозривний Дует, доки оце Щеня, сиріч містер Фуллер, не надумало стрибнути на п’яну голову з однієї силосної вежі у Делавері, перетворивши відтак наш Дует на повноцінне Тріо.

Обміркувавши цю Справу, я подумав, що долучатися до неї, схоже, не в наших Інтересах, адже вона жодним чином нас не стосується і може становити Загрозу для самої нашої Свободи, й обтяжити нас Згубними Зобов’язаннями, й обмежити наші Намагання завжди та незмінно робити тільки й виключно те, що нам до Вподоби; ба більше, усе це може мати Фатальний Вплив на нашу здатність Залишатися тут.

Мені страшенно прикро, гукнув я униз, але ми не хочемо, а отже, й не будемо!

^{стенлі ліпперт-«прохвесор»}

Тепер Холостяки посипали нас згори котелками: чорними, похмурими, похоронними; було таке враження, що попри звичну свою легковажність вони усвідомлювали всю вагомість того моменту і хоча й не мали наміру тут баритися, все ж шкодували, що не можуть допомогти.

^{преподобний еверлі томас}

Утім, журилися Холостяки недовго.

^{ганс воллмен}

Вони ж перебували у пошуку любові (принаймні самі себе в цьому запевняли), а тому мусили постійно бути в русі: сповнені надії, жартівливі, жваві, тільки те й робили, що роззиралися навколо і шукали.

^{роджер бевінс ііі}

Шукали новоприбульців або й проґавлених раніше староприбульців, чия достоту незрівнянна врода могла б виправдати втрату свободи, яку вони цінували понад усе.

^{преподобний еверлі томас}

Тож уже незабаром за ними тільки закурилось.

^{ганс воллмен}

З «прохвесором» Ліппертом на чолі ми влаштували веселі перегони понад усіма нашими теренами.

^{джин кейн-«шельма»}

Пролітали низенько над пагорбами та доріжками, проносилися на швидкості крізь хвороб-доми, повітки, дерева і навіть крізь оленя з того, іншого обшару.

^{джек фуллер-«пустобрех»}

Який, злякавшись нашого майже одночасного входу і виходу, аж дибки став, ніби його бджола вжалила.

^{джин кейн-«шельма»}

LXXIX

Зневірившись, люди почали містера Лінкольна залишати.

^{роджер бевінс ііі}

Скручувалися у позу ембріона і вивалювалися назовні.

^{ганс воллмен}

З достеменно гімнастичною спритністю з нього вистрибували.

^{роджер бевінс ііі}

Або й просто трохи стишували крок, щоб президент сам із них вийшов.

^{ганс воллмен}

І там-таки, на тій доріжці, кожен знеможено простягався долі, аж стогнучи від розчарування.

^{преподобний еверлі томас}

То була мана.

^{роджер бевінс ііі}

Химера.

^{преподобний еверлі томас}

Ми сприймали бажане за дійсне.

^{роджер бевінс ііі}

Врешті-решт, проминувши Дж. Л. Беґґа (тепер він живе у вічнім світлі), здалися навіть ми троє.

^{ганс воллмен}

Спершу — Бевінс, за ним — Воллмен, потім — я.

^{преподобний еверлі томас}

Випали один по одному на стежку неподалік від меморіалу Муїрів.

^{ганс воллмен}

(Жменька ангелів, що метушаться над одягненими по-моряцькому хлопцями-близнюками, які лежать пліч-о-пліч на кам’яній плиті.)

^{роджер бевінс ііі}

(Фелікс і Лерой Муїри.

Загинули в морі.)

^{преподобний еверлі томас}

(Виконання могло бути й кращим. Ті ангели, таке враження, збиралися молодих моряків оперувати. Тільки-от не знали, як взятися до діла.)

^{ганс воллмен}

(Там-таки, на операційному столі, з доброго дива лежала й пара весел.)

^{роджер бевінс ііі}

Щойно тепер ми згадали нарешті про хлопця і про те, що́ він мав у ці хвилини зазнавати.

^{ганс воллмен}

Тож попри втому підхопилися на ноги і квапливо побігли назад.

^{роджер бевінс ііі}

LXXX

І хоч це масове співперебування витягнуло з глибин пам’яті багато зайвого (над головою в мене настирливо висіла тепер туманна хмара з розмаїтих мислених образів, так чи інак пов’язаних з моїм життям: імена, обличчя, якісь таємничі передпокої, запахи хтозна-коли спожитих страв, візерунки на килимах із хтозна-чиїх осель, різні предмети кухонного начиння, іграшковий коник без одного вуха… ба навіть усвідомлення того, що мою дружину звали Емілі), воно не дало мені відповіді на те основне питання, яке цікавило мене найбільше: чим я заслужив собі на прокляття. Я спинився там-таки, на доріжці, і загаявся, розпачливо намагаючись зосередитися на окремих елементах тієї хмари й урешті-решт пригадати, ким я був і яке зло вчинив, та все було марно, тож довелося брати ноги в руки й чимдуж наздоганяти друзів.

^{преподобний еверлі томас}

LXXXI

Хлопець лежав долі у білій кам’яниці, по шию в панцирі, який, схоже, затверд уже повністю.

^{ганс воллмен}

Усе навколо заполонив гнилий сморід дикої цибулі, такий густий, що переходив уже в інший, зловісніший запах, якому немає назви.

^{преподобний еверлі томас}

Він лежав і дивився на нас затуманеними очима, поступливий і покірний.

^{роджер бевінс ііі}

То був кінець.

^{преподобний еверлі томас}

Хлоп’я мусило прийняти свої ліки.

^{ганс воллмен}

Ми скупчилися навколо, щоб попрощатися.

^{роджер бевінс ііі}

Тож уявіть собі наше здивування, коли раптом озвався жіночий голос і сповістив таке: якщо ми бажаємо перенести хлопця назад на дах, щоб він відбував своє (безконечне) ув’язнення там, то у «НЬОГО» заперечень немає.

^{преподобний еверлі томас}

Зауважте, ми не з власної волі все це робимо, пробасив ще один голос, злегка шепелявий. Ми не маємо вибору, нас просто змусили.

^{роджер бевінс ііі}

Голоси ці виходили начебто з самого панцира.

^{ганс воллмен}

Який, схоже, складався з людей! Таких, як ми. Таких, як ми були. З колишніх людей, хтозна-як зменшених і вплетених у саму структуру того панцира. З тисяч крихітних тіл, кожне із зерня гірчиці завбільшки, які знай корчилися там і підносили до нас свої посудомлені мініатюрні обличчя.

^{преподобний еверлі томас}

Хто вони? Ким були колись? Як трапилося, що їх «змусили» аж так сильно?

^{роджер бевінс ііі}

Ми це не обговорюємо, мовив жіночий голос. Не хочемо про це говорити.

Припускалися помилок, сказав шепелявий бас.

^{ганс воллмен}

Хочете пораду? озвався третій голос, у якому чувся британський акцент. Не винищуйте до ноги цілий полк своїх ворогів. Не змовляйтеся з коханою, щоб позбутися щойно народженої дитини, вставив шепелявий бас.

^{роджер бевінс ііі}

Не вкорочуйте за допомогою отрути віку своєму благовірному, краще вже його терпіть, докинув жіночий голос.

^{преподобний еверлі томас}

Статеві зносини з дітьми заборонені, озвався якийсь старий, судячи з вимови — з Вермонту родом.

^{ганс воллмен}

Варто було котромусь з них заговорити, як із панцира на коротку, сливе невловиму мить виринало м’яким світлом відповідне обличчя, спотворене виразом страшної агонії та печалі.

^{преподобний еверлі томас}

Ми бачили тут уже багато дивного.

^{роджер бевінс ііі}

Та це було, певно, найдивніше.

^{ганс воллмен}

Ви… ви у Пеклі? запитав преподобний.

Якщо й так, то не в найгіршому, відповів британець.

Не мусимо принаймні товктися головою до зв’язки викруток, сказала жінка.

Нас не ґвалтує роз’ятрений бик-содоміт, докинув шепелявий бас.

^{роджер бевінс ііі}

Хай який гріх на моєму сумлінні, думав (молився) я, він, певне, ще не такий страшний порівняно з гріхами оцих. А проте я так чи інак — з їхнього роду-племені. Хіба ні? Скоріш за все, для мене піти звідси означає долучитися до них.

Як я сам не раз і не два говорив у своїх проповідях, Господь наш — Бог грізний і таємничий, а тому передбачити Його діяння годі. Він розсуджує, як уважає за потрібне, ми ж для Нього — лише ягнята, на яких Він дивиться хоч і без особливої любові, але й не зі злом; деяких відправляє на заріз, а деяких випускає на пасовисько, і робить це як сам собі забажає, керуючись мірилом, яке ми внаслідок мізерності свого розмислу збагнути не спроможні.

Тож і залишається нам лише приймати; приймати як Його присуд, так і свою кару. Втім, у моєму випадку ця наука переконливою чомусь не видавалася.

Важко, ох, як же важко було у мене на серці.

^{преподобний еверлі томас}

Гаразд, то де? запитав британець. Тут? Чи на даху?

^{ганс воллмен}

Усі погляди звернулися до хлопця.

^{роджер бевінс ііі}

Який лише двічі кліпнув очима, проте так і не зронив ані слова.

^{ганс воллмен}

Ймовірно… мовив містер Бевінс, ймовірно, ви могли б зробити тут виняток.

У відповідь в панцирі лише гірко розреготалися.

Він — добре дитя, сказав містер Воллмен. Добре дитя, у якого багато…

Зі скількома ж добрими дітьми довелося нам уже мати справу… протягнула жінка.

Правила є правила, озвався британець.

Але дозвольте поцікавитися, запитав містер Бевінс, чому для дітей правила мають бути інакші, ніж для всіх решта? Не надто це, знаєте, справедливо.

З панцира піднеслася ціла хвиля обурених докорів різними мовами; багато з тих мов звучали, як на наше вухо, вельми химерно.

От про справедливість нам, будьте ласкаві, не розповідайте, мовила жінка.

Справедливість, ти ба, кинув вермонтець.

Убила я Елмера? спитала жінка.

Так, відказав британець.

Авжеж, убила, підтвердила вона. Чи народилася я власне з такими схильностями та бажаннями, які спонукали мене після всіх прожитих до того років (упродовж яких я нікогісінько не вбивала) до власне такого вчинку? Так, народилася. Та чи моя це провина? Невже це було справедливо? Хіба ж я хотіла народитися розпущеною, жадібною і трохи схильною до мізантропії… хіба хотіла, щоб Елмер так мене дратував? Не хотіла. Але такою вже народилася.

І потім тут опинилася, сказав британець.

Отож-бо й воно, тут опинилася, погодилася жінка.

І я тут опинився, підхопив вермонтець. Чи ж я хотів уродитися з бажанням злягатися з дітьми? Далебі, не пригадую, щоб у материнському лоні мені чогось такого хотілося. Чи силкувався я побороти в собі ту спонуку? О, понад усіляку міру. Себто, певною мірою. Тією мірою, на яку був спроможний. Тією мірою, на яку спроможний той, хто народився з такою самою вадою, що розвинулася до такого самого ступеня. А покинувши ту попередню місцину, хіба ж не намагався я донести все це до відома тих, хто притягнув мене до суду?

Гадаю, таки намагалися, відгукнулася жінка.

Звісно ж, намагався, обурено заявив вермонтець.

І що ж вони відповіли? поцікавився британець.

Нічого втішного, сказав вермонтець.

У нас було дуже багато часу, щоб усе це належним чином обміркувати, мовила жінка.

Аж забагато, підтакнув вермонтець.

Послухайте-но сюди, співучо виголосив шепелявий бас. Коли ми з Марі позбулися того немовляти, то були свято переконані, що це на добро. Слово честі! Ми кохали одне одного; з тією дитиною було не все гаразд; вона становила, по суті, перепону для нашого кохання; затримка у її розвитку перешкоджала природному виявленню нашого кохання (ми не могли мандрувати, не мали змоги пообідати десь поза домом, украй рідко отримували нагоду бодай кілька хвилин побути на самоті), тож нам здавалося (принаймні у той час), що, усунувши негативний вплив того немовляти, себто вкинувши його у Ферніс-Крік, ми здобудемо волю, що це дасть нам змогу спізнати ще більшу любов і зробити повноціннішою свою присутність у світі, дитину ж позбавить страждань, спричинених вадами, які інакше завдавали б їй мук до самого скону; таким чином, отже, ми мали намір змінити на краще і її долю, примноживши огульне щастя.

Отже, вам так здавалося, протягнув британець.

Саме так, присягаюся, підтвердив шепелявий бас.

А тепер вам теж так здається? поцікавилася жінка.

Уже менше, сумно відповів шепелявий бас.

Значить, накладена на вас кара дає бажаний результат, констатувала вона.

^{преподобний еверлі томас}

Ми були такі, які були! гаркнув шепелявий бас. Як могли ми бути інакшими? Або, якщо на те пішло, інакше повестися? У той час ми були такими, якими були, і туди, де ми опинилися, нас допровадило не якесь властиве нам від народження зло, а стан нашого пізнання та досвіду на той момент.

Фатум, Доля… пробурмотів вермонтець.

Те, що час біжить лише в одному напрямку і несе зі собою нас, ми ж зазнаємо лише того впливу, якого зазнаємо, і цей вплив спонукає нас робити лише те, що ми робимо, розтовкмачив шепелявий бас.

А потім отримуємо за свої вчинки жорстоку кару, мовила жінка.

У боях з белуджами наш полк зазнав важких втрат, заговорив британець. Та згодом удача обернулася до них спиною, і вони цілим тлумом прийшли під білим прапором до нас здаватися, і що ж… ми загнали тих дикунів до якогось рову, і хлопці за моєю командою вистріляли їх до ноги (зауважте, ніхто через це особливо не побивався), а потім ми кинули згори їхній білий прапор і засипали той рів землею. Як міг я повестися інакше? Особливо враховуючи те, що час пливе тільки в одному керунку, а я був такий, який був? Зважаючи на мій запальний характер, на мої уявлення про честь та мужність і на спогади про те, як ще школярем мене мало не до смерті побило троє старших братів, а тут ще й рушниця так гарно лягала в долоню і вороги видавалися такими мерзенними? То хіба ж міг я (чи будь-хто з нас) учинити тоді інакше, ніж учинив?

І що, яке враження справили всі ці аргументи? поспитала жінка.

Таж чудово бачиш, лахудро, що ніякого! сердито відказав британець. Я ж тут.

Усі ми тут, озвався вермонтець.

І є, і завжди будемо, докинув британець.

Нічого з цим не вдієш, сказав шепелявий бас.

Нічого з цим удіяти й не можна було, поправила його жінка.

^{роджер бевінс ііі}

Озирнувшись, я помітив, що обличчям преподобного сковзнув якийсь новий вираз: то був проблиск рішучості, проблиск спротиву.

^{ганс воллмен}

Потрапити до одного гурту з оцими, які сприймають свої гріхи так пасивно, ба навіть ними пишаються, та ще й не виявляють жодних ознак покаяння?

Цього знести я не міг; невже навіть тепер у мене не зосталося жодної надії?

(Либонь, подумав я, оце і є віра: бути впевненим, що наш Господь навіть щонайдрібніше добре намірення не залишає поза своєю увагою.)

^{преподобний еверлі томас}

Ну, доста, спохопився вермонтець.

Так, до діла, мовила жінка. Ми й так уже витратили на цього хлопчиська купу сил.

А попередню пригадуєте? спитав британець. Ту дівчину? Вона якась набагато згідливіша була.

Чудесна дитина, погодилася жінка. Цілковито пасивна.

Жоднісінького клопоту нам не завдала, докинув британець.

Еге ж, що хотіли, те з нею й робили, пристав на цю думку і шепелявий бас.

Так-то воно так, обізвався вермонтець, але й усієї цієї «допомоги» вона не мала. І то правда, підтвердив британець. Ніхто й пальцем не кивнув, щоб їй допомогти.

Юначе, звернулася жінка до хлопця, то де беремося до діла? Тут? Чи на даху?

^{роджер бевінс ііі}

Хлопець надалі мовчав.

^{ганс воллмен}

На даху, коли ваша ласка, попросив преподобний.

Чудово, відказала жінка.

І панцир тієї ж миті розпався. Хлоп’я було вільне.

^{роджер бевінс ііі}

Чи можу я попросити довірити мені честь його туди віднести? запитав преподобний.

Звісно, відказала жінка.

^{ганс воллмен}

Я нахилився й підняв хлопця на руки.

І побіг.

Зі склепу в ніч.

Біг посковзом.

Біг посковзом, неначе вітер.

Біг до єдиного місця, де, ледь жевріла у мене надія, хлопець міг іще сподіватися знайти хоч якийсь притулок.

^{преподобний еверлі томас}

LXXXII

Радість, яка ж радість!

Неймовірно відважний учинок!

^{роджер бевінс ііі}

Падлюка! втомлено скрикнула жінка.

^{ганс воллмен}

Ми з містером Воллменом посковзом вибігли з білої кам’яниці навздогін за преподобним.

^{роджер бевінс ііі}

Позаду нас здійнялася нараз невисока хвиля, така собі рухома стіна до коліна заввишки з усього того, у чому перебували тієї миті демонічні істоти (у траві, у землі, у надгробках, у статуях, у лавках)…

^{ганс воллмен}

Ось вона проминула нас…

^{роджер бевінс ііі}

(Ніби діти, які купаються в океанських хвилях, ми спочатку піднеслися вгору, а тоді опустилися вниз.)

^{ганс воллмен}

…і наздогнала преподобного.

^{роджер бевінс ііі}

А той, хоч здиблена матерія гороїжилася навколо і знай частувала його штурханами та лихословила, тим часом уже збіг донизу з невисокого пагорба біля повітки садівника.

^{ганс воллмен}

Попереду забовваніла каплиця, і тут ми нараз збагнули, що він задумав.

^{роджер бевінс ііі}

Розділившись на два, так би мовити, бойові загони, демонічні істоти рухалися тепер обабіч преподобного, а тоді одночасно здибили землю з обидвох боків до висоти колін і кинулися навперейми йому під ноги.

^{ганс воллмен}

Падаючи, він інстинктивно перекотився на спину, щоб хоч трохи пом’якшити таким чином силу удару й захистити хлопця.

^{роджер бевінс ііі}

І тут вони його запопали.

^{ганс воллмен}

Запопали їх.

Полювали за хлопцем, але, таки його вполювавши, скрутили і преподобного.

^{роджер бевінс ііі}

Оскаженіли так, що, схоже, не здатні були вже розрізняти, хто є хто, а може, просто вирішили не морочити собі цим голови.

^{ганс воллмен}

Заки ми до них домчали, обидва — і преподобний, і хлопець — були вже тісно запаковані разом у новий панцир, який швидко затвердівав.

^{роджер бевінс ііі}

Зсередини доносилися жахливі крики преподобного.

^{ганс воллмен}

Вони схопили мене! кричав він. Навіть мене! І що тепер… тепер я мушу йти! Господи Боже! Йти? Чи зостатися у цій пастці довіку?..

Йдіть, звісно, йдіть, рятуйтеся, любий друже! гукнув йому я. Йдіть!

Але я не хочу! зойкнув він. Мені страшно!

Кричав здушеним, не своїм голосом, і ми зрозуміли, що панцир дістався вже йому до рота, ба навіть проник, таке враження, і в мізки, бо те, що ми чули далі, скидалося радше на якесь марення.

Той палац! скрикнув він у самому кінці. Той страшний діамантовий палац!

^{роджер бевінс ііі}

А тоді з-під панцира почувся добре знаний і все одно неймовірно моторошний вогнезвук, пов’язаний із явищем спалаху світлоречовини.

^{ганс воллмен}

Преподобний пішов.

^{роджер бевінс ііі}

Внаслідок його відходу під панцирем утворилося багато вільного місця…

^{ганс воллмен}

Містер Воллмен зі страшною силою ударив його ногою і ввігнув усередину.

^{роджер бевінс ііі}

Не тямлячи себе від люті, ми накинулися на нього, заходилися гамселити кулаками і рвати нігтями; я відчував на собі косі погляди демонічних істот, які зиркали на нас зсередини, вражені нашою несамовитістю та суто людською схильністю до натхнених ненавистю вчинків, яка раптом у нас ожила. Ось містер Бевінс зумів уже засунути одну руку по лікоть усередину.

Зі свого боку мені пощастило проткнути панцир довгим дрючком, а тоді я щосили наліг на той дрючок колінами, і панцир розколовся, і містер Бевінс заліз досередини вже обіруч. Там він за щось ухопився, аж крекчучи від натуги потягнув — і ось наш хлопчак випорснув назовні, ніби новонароджене лоша (такий самий мокрий та розтріпаний), ми ж на якусь секунду ясно побачили у розтрощеному панцирі відбиток обличчя преподобного, і мене неабияк утішило те, що в ті останні миттєвості поряд із нами воно не набуло знову виразу, який ми так давно і звично вже з ним пов’язували (страшенно переляканого, з високо піднятими бровами й ідеально круглим від жаху ротом), а виражало радше непевну надію — так, наче до того незнаного місця він вирушав задоволений бодай тим, що тут зробив усе, що міг.

^{ганс воллмен}

Містер Воллмен ухопив хлопця і шугнув геть.

Демонічні істоти, перетікаючи з решток панцира у землю, кинулися навздогін.

Й уже невдовзі заплели йому ноги. Він упав на коліна, а переслідувачі, знову перетворившись на гнучкі пагони, стрімко полізли догори його ногами та тулубом і ось-ось мали добратися й до рук.

Тут наспів я, перехопив хлопця і щодуху побіг далі.

Та не минуло й кількох секунд, як вони перейняли і мене.

^{роджер бевінс ііі}

Тим часом я зірвався на ноги, метнувся до містера Бевінса, вихопив хлопця та рвонув до каплиці і буквально за мить до того, як мене мали вже наздогнати, зумів-таки останнім ривком просто впасти всередину крізь обернену на північ бічну стіну.

О, це місце я знаю, пробурмотів хлопець.

Сподіваюсь, відповів я. Усі ми його знаємо.

Багато кому з нас каплиця послужила у свій час такими собі воротами: тут закінчувалася наша мандрівка тією попередньою місциною, тут нас востаннє сприймали серйозно.

^{ганс воллмен}

Земля навколо каплиці раптом зворохобилася.

Що, навіть тут? спитав я. Біля цього святого місця?

Святого, не святого — нам до цього діла нема, сказав британець.

У нас робота, докинув вермонтець.

Ми змушені, нагадала жінка.

Ну, давайте його сюди, знов озвався британець.

Ви лише марно тягнете час, мовив вермонтець.

А ми набираємо на силі, додав британець.

Скоро до вас таки дістанемося, пригрозила жінка.

І тоді не минути вам помсти, попередив вермонтець.

Давайте його сюди! гиркнув шепелявий.

^{роджер бевінс ііі}

Не встиг містер Бевінс ступити крізь стіну досередини, як із темряви, що вповивала передню частину каплиці, донісся раптом чіткий звук: там прокашлявся якийсь чоловік. Ми були не самі.

На одному зі стільців у передньому ряді (очевидно, там, де й під час відправи напередодні) сидів містер Лінкольн.

^{ганс воллмен}

LXXXIII

Томе коли ми підійшли вже до брами президент побачивши каплицю сказав що мабуть піде і посидить трохи там у тиші якщо я не проти й зізнався що почувається так наче його син ще й досі тут біля нього і не здатний того відчуття позбутися але може кілька хвилин спокою у тому призначеному для молитви місці допоможуть.

Я запропонував йому ліхтар але він відмовився сказав що у цьому нема потреби бо він добре бачить у темряві завжди так бачив а тоді подався туди через ту саму галявину де ще вчора стояли з відкритими парасольками під дощем сотні людей у чорному і слухали сумні звуки органа що долинали зсередини а я повернувся до сторожки де й пишу ці рядки тим часом надворі його бідолашний дрібний коник уже нетерпляче цокає копитом по бруківці так наче відчуває що господар близько і має ще станцювати на прощання перед довгою дорогою додому.

А президент далі у каплиці.

^{Мандерс, там само.}

LXXXIV

Хоч вітражі у вікнах трохи приглушували місячне світло, та все ж у каплицю його проникало цілком достатньо.

^{ганс воллмен}

Надаючи всьому всередині голубуватого відтінку.

^{роджер бевінс ііі}

Після вчорашньої відправи майже всі стільці прибрали; залишилося тільки перших кілька рядів, та й ті стояли дещо безладно.

^{ганс воллмен}

Містер Лінкольн сидів обличчям до вівтаря; ноги він витягнув перед собою, руки склав на колінах, голову звісив на груди.

На якусь мить мені здалося навіть, що він спить.

Та тут, ніби відчувши, що вже не сам, він випростався й озирнувся навколо.

^{роджер бевінс ііі}

Тим часом цікаві до всього мешканці наших теренів ринули у каплицю, наче вода крізь прорвану греблю.

Ну, заходь, мовив я до хлопця.

^{ганс воллмен}

Той двічі кліпнув.

І ввійшов.

^{роджер бевінс ііі}

Просто всівся собі у тата на колінах.

^{ганс воллмен}

Як, напевно, не раз робив у тій попередній місцині.

^{роджер бевінс ііі}

Сидячи так один у одному, вони займали тепер один і той самий фізичний простір; дитина була тут просто зменшеною копією чоловіка.

^{ганс воллмен}

LXXXV

(Тату я тут

Що мені робити

Якщо ти скажеш іти я піду

Якщо скажеш залишитися залишуся

Чекаю, що ти мені порадиш ваше слово, сер)

Я прислухався, щоб почути татову відповідь

Місяць світив дедалі ясніше Усе навколо стало ще голу бішим в голові у тата було пусто пустопустопусто

І тут

Не можу повірити, що все це справді

Він почав згадувати Переглядати Деякі речі Пов’язані зі мною І з моєю хворобою

Як звали ту жінку, чию доньку вдарила блискавка… На луці у Понса. Якраз перед тим вони обидві йшли тією стороною і розмовляли про персики. Про різні сорти персиків. Кому які до вподоби. Потім ночами її знаходили на тій луці, вона блукала там і бурмотіла щось про персики, шукала в тій розмові ланку, за допомогою якої могла б стрибнути через прогалину в часі і повернутися назад, відштовхнути дівчинку й узяти на себе той фатальний удар. Бо ніяк не могла прийняти те, що трапилося, і знай прокручувала все це в голові, знов і знов.

Тепер я її розумію.

Того дня пополудні він приніс додому на таці п’ять камінців. Щоб спробувати знайти потім їхні наукові назви. Таця з камінцями так і стоїть. На підвіконні у коридорі біля його кімнати. (Навряд чи я зможу коли-небудь їх звідти забрати.)

Уже сутеніло, коли я побачив, що він сидить на сходах з тією тацею на колінах.

Щось мені нині не дуже добре, поскаржився він.

Я приклав руку йому до чола.

Воно горіло.

^{віллі лінкольн}

LXXXVI

Гарячка, яку спершу приписали застуді, перейшла у тиф.

^{Ліч, там само.}

Тиф розвивається упродовж кількох тижнів, повільно й жорстоко, порушуючи у жертви травлення, викликаючи прорив кишок, кровотечу та запалення очеревини.

^{Епстейн, там само.}

Симптоми хвороби зовсім його знесилювали: тут була і сильна гарячка, і діарея, і болісні спазми, і внутрішня кровотеча, і блювота, і глибоке виснаження, і марення.

^{Ґудвін, там само.}

Знеболювальне може трохи погамувати нестерпний біль у животі; марення може перенести дитину у затишну гавань солодких мрій, а може й запроторити її до лабіринту страхітливих нічних жахіть.

^{Епстейн, там само.}

Думки хворого блукали хтозна-де, і високого чоловіка, який схилявся над ним з любов’ю та тривогою в очах, він не впізнавав.

^{Кунгардт і Кунгардт, там само.}

Відпрацювавши день на благо країни, президент повертався до кімнати хворого і знай міряв її кроками; від болісних стогонів бідолашного хлопчика він аж хапався за голову.

^{Флеґґ, там само.}

З його уст без упину злітали ті «добрі, скромні слова, які однієї крові з великими і святими діяннями».

^{Гаролд Гольцер, «Лінкольн, яким я його знав» (з уст Елізабет Тодд Ґрімслі).}

Лінкольн був людиною вельми добросердою і навдивовижу лагідно ставився до кожного, кого спіткало лихо, байдуже, людина то була, тварина чи пташина.

^{Гольцер, там само (з уст Джошуа Фрая Спіда).}

Він мав дуже добре серце, надзвичайно ніжне і чуйне, та відзначався неабиякою людяністю.

^{Вілсон і Девіс, там само (з уст Леонарда Светта).}

Ніколи у житті не стикався я більше з людиною, яка виявляла б таку саму готовність служити іншим.

^{Гольцер, там само (з уст Джона Г. Литлфілда).}

Ненависник з нього був, звісно, геть кепський.

^{Вільям Г. Герндон і Джесс В. Вейк, «Абрагам Лінкольн: правдива історія великого життя».}

Якого ж болю мали завдавати такому від природи співчутливому чоловікові страждання його любого хлопчика!

^{Флеґґ, там само.}

Віллі Лінкольн лиш метався та стогнав, і хоч якось цьому зарадити було годі.

^{Гіл’ярд, там само (з уст Д. Страмфорта, дворецького).}

Щоки у Віллі палали, він блукав очима навколо і тихенько стогнав від розпачу; усе це свідчило, схоже, про те, що він зазнавав неабияких страждань, а водночас страшенно хотів їх уникнути і знову бути собою — щасливим маленьким хлопчаком.

^{Гонер, там само.}

Метаючись на ліжку, юний Віллі скинув із себе золотисто-фіолетове покривало. Тепер воно жужмом лежало на підлозі.

^{Стернлет, там само.}

Жовта облямівка, золоті китиці та торочки не скрашували похмурого враження, яке справляв королівський декор, радше навпаки; тим, хто сюди заходив, вони нагадували, що морок і смерть приходять навіть до принців.

^{Епстейн, там само.}

Та ось очі потьмарилися, й усе те безупинне метання припинилося. Це затишшя, втім, жахало чи не найсильніше. Тепер він був зовсім сам. Ніхто не міг ні допомогти, ні завадити йому у тій останній земній мандрівці, яка, здається, уже розпочалась.

^{Гонер, там само.}

Чоло йому зросив передсмертний піт.

^{Кеклі, там само.}

Перш ніж згасне останній віддих, час у смертному покої начебто цілковито спиняється.

^{Стернлет, там само.}

Президентові залишалося лише стояти і дивитися, широко розплющивши очі; над цими страшними новими обставинами, що так брутально вторглися у його життя, влади він не мав жодної.

^{Гонер, там само.}

LXXXVII

Заждіть-заждіть, мовив хлопчак.

Сидів там, у своєму батькові, зі зляканим виразом на личку; схоже, те, що він там чув, його радше засмучувало, ніж тішило.

Виходь, наказав я.

Я не розумію, сказав він.

Виходь негайно, повторив я.

^{ганс воллмен}

LXXXVIII

Тіло бальзамували 22 лютого доктор Браун і доктор Александер, допомагав їм доктор Вуд.

^{«Традиційні уявлення про Лінкольна: бюлетень фонду Життя Лінкольна», № 1511, січень 1964 р.}

Ні Браун, ні Александер не бальзамували Віллі особисто; цю роботу виконав їхній майстер-бальзамувальник Генрі П. Кеттел.

^{Томас Дж. Кровелл, «Викрадення тіла Лінкольна».}

Головним розпорядником похорону був Френк Т. Сендз. Можливо, саме він завбачливо запропонував вкрити груди трупа зеленню та білим цвітом резеди (Reseda odorata), відомої своїм надзвичайно міцним солодким ароматом.

^{Епстейн, там само.}

Було використано метод Саньє з Парижа.

^{«Традиційні уявлення про Лінкольна», там само.}

Саньє першим почав застосовувати хлорид цинку.

^{Стівен Ведж та Емілі Ведж, «Уповільнення смерті: бальзамування та культ безсмертя».}

П’ять кварт двадцятипроцентного розчину хлориду цинку, введені у підколінну артерію, не лише дозволяли зберегти тіло щонайменше на два роки, але й викликали дивовижне перетворення, надаючи йому вигляду осяйного білого мармуру.

^{Кровелл, там само.}

Про метод Саньє робили всілякі доволі непересічні заяви; стверджували, наприклад, що завдяки цьому методу останки перетворюються «на оболонку статуї, на скульптуру».

^{«Традиційні уявлення про Лінкольна», там само.}

Для цієї процедури там-таки на місці склали тимчасовий стіл на підмостках. Килими у Зеленій кімнаті скрутили, а підлогу застелили великим квадратним шматком брезенту.

^{Д-р Донован Дж. Рут, «Асистент лікаря: мемуари Д. Рута».}

Спускати з тіла кров не треба було. Хлопця роздягнули, на лівому стегні зробили надріз. Хлорид цинку ввели у тіло за допомогою металевої помпи маленького діаметру. Жодних незвичайних труднощів при цьому не виникло. Потім на місце надрізу наклали невеликий шов, і хлопця знову вдягнули.

^{Ведж і Ведж, там само.}

Мати була надто прибита горем, тож одяг для похорону вибирав батько; той одяг принесли нам у великій коробці з-під капелюха.

^{Рут, там само.}

Віллі вдягнули у звичайне вбрання, яке він носив на щодень. То були штани, куртка, білі панчохи, відкриті туфлі. Комір білої сорочки виклали поверх куртки, манжети закотили на рукави.

^{Вейн К. Темпл, «Абрагам Лінкольн: від скептика до пророка» (цит. у «Іллінойс стейт джорнел», 7 липня 1871 р.).}

Усі ми, челядь, багато разів бачили колись хлопчика, доки він був ще живий, у тому маленькому сірому костюмі.

^{Гіл’ярд, там само (з уст Д. Страмфорта, дворецького).}

Маленького Віллі, такого схудлого, що дивитися на нього без жалю було неможливо, одягнули у старий брунатний костюм, білі шкарпетки та відкриті туфлі; він скидався на маріонетку, з якою повелися не найкращим чином.

^{Епстейн, там само.}

Лежав із заплющеними очима, із зачесаним у звичній манері, на проділ, каштановим волоссям, блідий у своєму смертному сні, та в усьому іншому такий самий, як за життя, бо ж був убраний, ніби зазвичай увечері, а в одній зі складених на грудях рук тримав букетик чудесних квітів.

^{Вілліс, там само.}

Президент прийшов подивитися — от лише трохи зарано. Стіл на підмостках ще не розібрали. Дженкінс якраз згортав брезент. У відкритій коробці виднілися необхідні для нашого ремесла інструменти. Ще булькотіла помпа. Мені було трохи прикро, бо все це певною мірою нівелювало бажаний ефект. Президент помітно зблід, подякував нам і хутко вийшов.

^{Рут, там само.}

LXXXIX

Хлопець сидів не ворушачись, із широко-прешироко розплющеними очима.

^{роджер бевінс ііі}

ХС

У той день, коли ховали Віллі Лінкольна, віяв шалений вітер; він зривав з будинків дахи і рвав на стрічки прапори.

^{Ліч, там само.}

У похоронній процесії, що прямувала до цвинтаря Оук-Гілл у Джорджтауні, катафалк з тілом хлопчика, який спізнав у житті лише радість, тягнуло двійко білих коней. Натомість у повіз, де сидів вимучений і приголомшений горем президент, коней запрягли чорних.

^{Рендолл, там само.}

Буревій зривав дахи з високих будівель, трощив скляні вікна, клав покотом цілі ряди військових наметів, перетворював заболочені вулиці на канали, а канали — на стрімкі потоки. Пориви вітру зруйнували кілька церков і чимало не надто міцних хатин, повалили багато дерев, повибивали дахові вікна у бібліотеці Конгресу; на шляху до Александрії «Довгий міст» через Потомак залили хвилі збуреної ріки.

^{Епстейн, там само.}

Та батько їхав, не приглядаючись до руйнувань навколо.

^{Ліч, там само.}

Екіпажі похоронної процесії розтягнулися на стільки кварталів, що звивисту дорогу до джорджтаунського узгір’я та мальовничого, увінчаного могутніми дубами цвинтаря Оук-Гілл їм довелося долати дуже довго.

^{Кунгардт і Кунгардт, там само.}

Коли голова кортежу, рухаючись по Вашингтон-стріт, сягнула цвинтаря Оук-Гілл, виявилося, що з огляду на довжину процесії частину екіпажів краще спрямувати через Бридж-стріт на Гай-стріт.

Піднявшись повз нове водосховище високого рівня на пагорб, процесія повернула на Роуд-стріт і подалася далі на схід, до цвинтаря, де у склепі В. Т. Керролла на ділянці 292 й мали покласти на спочинок тіло Вільяма Воллеса Лінкольна.

^{Матільда Вільямс, кураторка Пібодського бібліотечного товариства, «Есей на смерть Віллі Лінкольна».}

Тут усі спинилися, сотні людей повиходили зі своїх екіпажів і через цвинтарні ворота вирушили до гарної невеликої каплиці з блакитними вітражними вікнами, зведеної з червоного каменю у готичному стилі.

^{Кунгардт і Кунгардт, там само.}

Якоїсь хвилини визирнуло сонце, і світло, що полилося нараз через маленькі вікна досередини, несподівано забарвило все там у зеленаво-блакитні тони, ніби десь на морському дні, аж стихли на мить молитви, а людей, які їх підносили, пройняло непідробне благоговіння.

^{Сміт-Гілл, там само.}

Тут, над домовиною, доктор Ґерлі промовив ще кілька молитов.

^{Кунгардт і Кунгардт, там само.}

Можемо бути певні — а отже, можуть бути певні і скорботні батьки, й усі діти печалі, — що наше горе постало не з пороху, не з землі прийшли наші знегоди.

Такий порядок установив своїм велінням наш Бог-Отець. Нам це діяння може здаватися аж надто таємничим, але так чи інак це Його діяння; і доки ми сумуємо, Він каже нам так само, як сказав колись Господь наш Ісус своїм учням, коли ті спантеличені були Його вчинками: «Те, що я роблю, ти під цю пору не відаєш; зрозумієш потім».

^{Ґерлі, там само.}

І там сидів чоловік, який і так уже несе на плечах та в думках таку ваготу, що цілий світ лише приголомшено за цим спостерігає; тепер же його зігнув ще й інший тягар, який тиснув на серце і на голову так, що він аж похитувався. Зазнав-бо нового удару, який забрав у нього любе дитя!

^{Вілліс, там само.}

Президент звівся на ноги, підійшов до домовини і став над нею, сам-один.

^{Френсін Кейн, «Темні дні».}

Напругу і горе в каплиці можна було відчути на дотик. У ці останні дорогоцінні миттєвості поряд зі своїм сином президент стояв, опустивши голову; молився він, плакав чи заціпенів від горя — сказати напевне було важко.

^{Сміт-Гілл, там само.}

Звіддалік донісся якийсь крик. То, певно, керував товаришами хтось із робітників, які розчищали територію цвинтаря після тієї спустошливої бурі.

^{Кейн, там само.}

Президент відвернувся від домовини — для цього, правдоподібно, потрібне було неабияке зусилля волі, — а мені подумалося: як же важко, либонь, залишати свою дитину у місці, де панує такий морок і така самотність; з живим дитям, довіреним його опіці, він ніколи б так не повівся.

^{З приватного листування містера Семюела Пірса (з дозволу правовласників).}

За останніх кілька днів президент, здавалося, сильно постарів. До нього було звернено тієї миті багато співчутливих очей та молитов, він, схоже, це відчув, опам’ятався і вийшов з каплиці; був страшенно сумний на виду, але сльозам волі ще не давав.

^{Сміт-Гілл, там само.}

Я підійшов до президента, взяв його за руку і висловив щире співчуття.

Але він, таке враження, не слухав.

Його обличчя світилося якимсь темним зачудуванням.

Віллі мертвий, сказав він так, наче щойно це збагнув.

^{Пірс, там само.}

ХСІ

Хлопчак підвівся.

^{ганс воллмен}

Вийшовши, таким чином, з містера Лінкольна.

^{роджер бевінс ііі}

Й обернувся до нас.

^{ганс воллмен}

Бліде кругле обличчя мало здивований вигляд.

^{роджер бевінс ііі}

Можна вам дещо сказати? запитав хлопчак.

Як же він мені тієї миті подобався! Такий трохи дивакуватий парубійко: довгий чуб, випнутий кругленький животик, досить дорослі манери.

Ви не хворі, сказав він.

^{ганс воллмен}

Усі раптом занервували й розхвилювалися.

^{роджер бевінс ііі}

Те, що лежить у моєму коробі, вів далі він, не має до мене жодного стосунку.

^{ганс воллмен}

Люди почали протискатися до дверей.

^{роджер бевінс ііі}

Тобто, має, продовжував він, або мало. Але тепер я вже існую зовсім окремо. Від нього. Не знаю, як це пояснити.

^{ганс воллмен}

Замовкни, наказав містер Воллмен. Будь такий ласкавий, негайно замовкни.

Те, чим ми тут начебто хворіємо, має назву, мовив хлопець. Вам вона не відома? Невже ви справді її не знаєте?

^{роджер бевінс ііі}

Тепер уже порятуватися втечею намагався багато хто, і біля дверей зчинилася тиснява.

^{ганс воллмен}

Це просто дивовижно, сказав хлопець.

Зупинись, попросив містер Воллмен. Зупинись, прошу тебе. Заради добра всіх цих людей…

Мертві, промовив хлопець. Чуєте, ми всі мертві!

^{роджер бевінс ііі}

Раптом десь позаду пролунало один за одним три схожі на тріскучі удари грому, добре знані і все одно неймовірно моторошні вогнезвуки, пов’язані з явищем спалаху світлоречовини.

^{ганс воллмен}

Озирнутися і подивитися, хто пішов, я не наважувався.

^{роджер бевінс ііі}

Ми померли! майже радісно вигукнув хлопець і повагом виступив на середину приміщення. Померли, померли, померли! Те слово. Те страшне слово.

^{ганс воллмен}

Перді, Барк та Елла Блов билися у віконній ніші, мов птахи у пастці; безжальні слова хлопця забирали в них сили і викликали відчуття небезпеки.

^{роджер бевінс ііі}

Верна Блов стояла внизу і благала маму спуститися на землю.

^{ганс воллмен}

Послухай-но, мовив до хлопця містер Воллмен, ти помиляєшся. Якщо те, що ти кажеш, — правда, то хто ж тоді це каже?

Хто це чує? докинув я.

Хто до тебе говорить? продовжував містер Воллмен.

До кого говоримо ми? додав я.

^{роджер бевінс ііі}

Та змусити його замовкнути було не так і просто.

^{ганс воллмен}

Кожною бездумною фразою він нищив роки тяжкої праці.

^{роджер бевінс ііі}

Так сказав тато, мовив він. Сказав, що я мертвий. Чого б йому таке казати, якби то була неправда? Ось щойно я сам чув, як він так сказав. Чув, тобто, як він згадував, що так сказав.

Відповіді на це у нас не було.

^{ганс воллмен}

Справді, якось складно було уявити (особливо знаючи містера Лінкольна так, як ми його тепер знали), що він брехатиме про таку важливу річ.

Це, мушу сказати, спонукало мене замислитися.

Тепер я пригадав, що, допіру сюди потрапивши, я й справді впродовж якогось короткого періоду часу вважав себе…

^{роджер бевінс ііі}

Але ж потім ви побачили, що це не так. Побачили, що можете пересуватися, і говорити, і думати, а отже, безперечно, просто хворі, хворі якоюсь невідомою раніше недугою, і, звісно ж, не можете бути…

^{ганс воллмен}

Це спонукало мене замислитися.

^{роджер бевінс ііі}

Я завжди поводився так, як треба, озвався знову хлопець. Принаймні намагався так поводитися. Хочу зробити, як треба, й тепер. І піти туди, куди маю піти. Туди, куди мав піти ще тоді, коли тільки тут з’явився. Тато сюди більше не прийде. А назад до тієї попередньої місцини нікого з нас ніколи не пустять.

^{ганс воллмен}

На радощах він аж підстрибував, ніби малюк, якому конче потрібен горщик.

Слухайте, гукнув він, ходімо разом! Усі! Навіщо залишатися тут? У цьому ж немає сенсу. Нам кінець. Хіба ви не бачите?

^{роджер бевінс ііі}

У віконній ніші сліпучо зблиснуло: то у потрійному спалаху світлоречовини пішли Перді, Барк та Елла Блов.

^{ганс воллмен}

Внизу відразу за ними пішла й Верна; залишатися тут без матері вона не хотіла (й так уже мусила прожити без неї стільки років у тій попередній місцині).

^{роджер бевінс ііі}

Я знав! крикнув хлопчак. Знав, що зі мною щось не те!

^{ганс воллмен}

Шкіра у нього зробилася на вигляд тонка, ніби пергамент; тілом пробігав дрож.

^{роджер бевінс ііі}

Зненацька його оболонка почала раз у раз змінюватися, демонструючи різні іпостасі, в яких він побував у тій попередній місцині (таке часом трапляється з тими, хто ось-ось має піти); ми побачили багрове, щойно народжене дитя, потім — верескливе голе немовля, малюка з пухлими щічками, який уже зіп’явся на ноги, недужого хлопчика у гарячці на хвороб-ліжку.

^{ганс воллмен}

Потому, не змінюючись у розмірі (тобто й далі залишаючись із хлопця свого віку завбільшки), він заходився виявляти різні свої майбутні іпостасі, яких йому, на превеликий жаль, сягнути не судилося. Тож ми побачили: нервового молодика у весільному костюмі; оголеного одруженого чоловіка з вологим від нещодавніх утіх пахом; молодого батька, який вистрибує з ліжка, щоб запалити свічку, бо його розбудив дитячий плач; скорботного, сивочолого вдівця; зігнутого роками старого зі слуховою трубкою, який напівлежить на пеньку, відмахуючись від мух.

^{роджер бевінс ііі}

Сам хлопець, схоже, про всі ці зміни навіть не здогадувався.

^{ганс воллмен}

Ех, добре було там, мовив він сумно. Так добре. Але повернутися туди і знову стати такими самими неможливо. Усе, що ми можемо, — це зробити те, що й маємо зробити.

^{роджер бевінс ііі}

А потім, глибоко вдихнувши і заплющивши очі…

^{ганс воллмен}

Він пішов.

^{роджер бевінс ііі}

Хлопчак пішов.

^{ганс воллмен}

Ні містерові Воллмену, ні мені ніколи не доводилося ще перебувати так близько від спалаху світлоречовини та вогнезвуку — давно знайомого, та все одно кров у жилах від нього щоразу аж холола.

^{роджер бевінс ііі}

Вибух був такий, що звалив нас з ніг.

^{ганс воллмен}

Зиркнувши з підлоги вгору, ми востаннє побачили ще на коротку мить бліде дитяче личко, пару затиснутих в очікуванні кулачків і зігнуту спинку.

^{роджер бевінс ііі}

А тоді він зник.

^{ганс воллмен}

У повітрі барився ще якусь коротесеньку частку секунди його сірий костюмчик.

^{роджер бевінс ііі}

ХСІІ

Я — Віллі Я — Віллі Навіть досі

Я не

Віллі

Не віллі але якось

Менше

Більше

Усе Тепер можна Тепер мені можна все Усе можна світлосвітлосвітло Мені тепер

Встати з ліжка і зійти вниз на гулянку — можна

Цукрові бджоли — можна

Торт цілими шматками — можна!

Пунш (навіть ромовий) — можна!

Нехай той оркестр грає ще гучніше!

Гойдатися під люстрою — можна; злетіти до стелі — можна; підійти до вікна і визирнути надвір — можна можна можна!

Вилетіти з вікна — можна, можна (усі гості радо, зі сміхом сходяться разом позаду; так, лети собі, лети, спонукають вони мене; і додають: о, та йому вже значно ліпше, він узагалі на хворого не подібний!)!

Усе, що мав той колишній хлопець (віллі), тепер треба повернути (роблю це з радістю), адже все це ніколи мені (йому) не належало, отже, забрати все це з собою не вдасться, аж ніяк!

Тимчасом як я (той, хто був віллі, але вже не (просто) віллі) повертаюся

До такої краси.

^{віллі лінкольн}

ХСІІІ

Містер Лінкольн, який і досі сидів на стільці, стрепенувся.

^{роджер бевінс ііі}

Ніби школяр, який задрімав на уроці, а тоді раптом прокинувся.

^{ганс воллмен}

Він огледівся навколо.

^{роджер бевінс ііі}

Так, наче спочатку якусь мить не міг пригадати, де перебуває.

^{ганс воллмен}

Звівся на ноги і попрямував до дверей.

^{роджер бевінс ііі}

Тепер, після відходу хлопця, він знову був вільний.

^{ганс воллмен}

Рухався так стрімко, що пройшов крізь нас, заки ми встигли відступити вбік.

^{роджер бевінс ііі}

І ми знову на мить спізнали його.

^{ганс воллмен}

XCIV

Його син, його хлопчик пішов; його сина більше немає.

^{ганс воллмен}

Його сина немає ніде; його син — повсюди.

^{роджер бевінс ііі}

Тут йому робити вже нíчого.

^{ганс воллмен}

Себто, його син був тут не більше, ніж деінде. Тут, у цьому місці, не було вже нічого особливого.

^{роджер бевінс ііі}

Не варто було так довго тут затримуватися; це вже він, схоже, своїм горем просто впивався.

^{ганс воллмен}

Та й узагалі, прийшовши сюди, він збився на манівці і виявив слабкість.

^{роджер бевінс ііі}

Його думки знову звернулися до печалі; до того, що світ повниться печаллю; що той чи інший тягар печалі лежить на серці у кожного; що страждають усі; що хоч який шлях обере собі у цьому світі людина, завжди треба пам’ятати, що страждають усі (ніхто не вдоволений життям цілковито; з усіма поводяться несправедливо, всіх нехтують, навмисно не помічають, хибно розуміють), а тому всі повинні робити все можливе, щоб хоч трохи полегшити тягар на плечах у тих, з ким їх зводить на життєвому шляху доля; що печаль, яка гнітить йому душу нині, — не лише його, аж ніяк, адже подібно вже почувалися чи ще почуватимуться десятки інших людей, завжди, в усі часи, і подовжувати чи перебільшувати цю печаль не варто, бо користі тоді з нього не буде нікому жодної, а з огляду на те, що завдяки своєму становищу у світі він спроможний або чинити велике добро, або завдавати великої шкоди, залишатися й надалі у такому пригніченому стані не годиться, якщо тільки можна цьому якось зарадити.

^{ганс воллмен}

Печаль спізнають, чи вже спізнали, чи скоро спізнáють усі.

^{роджер бевінс ііі}

Така вже природа всього сущого.

^{ганс воллмен}

Хоч позірно здається, начебто всі люди різні, та насправді це не так.

^{роджер бевінс ііі}

У серці кожного криється страждання; це і наш невідворотний кінець, і ті численні втрати, яких нам неминуче доводиться зазнавати на шляху до цього кінця.

^{ганс воллмен}

Тож варто бодай спробувати поглянути одне на одного під таким кутом.

^{роджер бевінс ііі}

Як на істот стражденних та обмежених…

^{ганс воллмен}

Над якими вічно беруть гору обставини, а ласкою їх винагороджують зовсім не рівномірно.

^{роджер бевінс ііі}

Завдяки такій-от чіткій логіці його співчуття простягалося тієї миті, нехай навіть навпомацки, через усі можливі поділи.

^{ганс воллмен}

Він ішов звідси розбитий, пройнятий благоговійним страхом, принижений, применшений.

^{роджер бевінс ііі}

Готовий повірити у що завгодно в цім світі.

^{ганс воллмен}

Він залишався самим собою, але через пережиту втрату виявлялося це вже не так жорстко, як раніше.

^{роджер бевінс ііі}

А отже, був таки доволі сильний.

^{ганс воллмен}

Пригнічений, спустошений, перетворений.

^{роджер бевінс ііі}

Милосердний, терплячий, засліплений.

^{ганс воллмен}

Та все ж…

^{роджер бевінс ііі}

Та все ж…

Він вів війну. І хоч протистояли йому так само істоти стражденні й обмежені, він мусив…

^{ганс воллмен}

Їх нищити.

^{роджер бевінс ііі}

Мусив їх убивати, позбавляти засобів для існування і заганяти назад до кошари.

^{ганс воллмен}

Пам’ятаючи про те, скільки вояків по цілій країні лежали вбиті чи поранені, просто в полі, де поміж ребрами у них проросли бур’яни, очі повикльовували птахи або висушило сонце, губи моторошно розтягнулися, а поруч валялися промочені дощем / просяклі кров’ю / засипані снігом листи, він мусив (ми мусили, думалося нам) зробити все можливе, докласти всіх зусиль, щоб, торуючи той непростий шлях, з якого вже не зійти, не робити більше таких страшних помилок (тих помилок і так уже було забагато), щоб цими помилками не руйнувати й надалі життя іншим хлопцям, кожен з яких був колись комусь дорогий. Неруйнуватийнадалі, думали ми, зробити все можливе, щоб неруйнуватийнадалі.

Отже, наше горе треба було подолати; не можна дозволити йому оволодіти нами, зробити нас недієздатними і зіштовхнути до ще глибшої ями.

^{роджер бевінс ііі}

Заради тріумфу добра все це треба закінчити якнайскоріше, а тому доведеться…

^{ганс воллмен}

Убивати.

^{роджер бевінс ііі}

Убивати ще ефективніше.

^{ганс воллмен}

Нічого не відкладати на потім.

^{роджер бевінс ііі}

Пускати кров.

^{ганс воллмен}

Пускати й пускати кров ворогові, аж доки до нього повернеться здоровий глузд.

^{роджер бевінс ііі}

Найшвидший (а отже, й наймилосердніший) спосіб усе це закінчити — водночас, можливо, і найкривавіший.

^{ганс воллмен}

І для того, щоб покласти стражданням край, треба завдати ще більше страждань.

^{роджер бевінс ііі}

Ми були пригнічені й заблукані, з нас насміхалися, ми вже не мали майже нічого і зазнавали невдачі за невдачею, тож мусили вдатися до якихось дій, щоб зупинити своє падіння і повернути собі самих себе.

^{ганс воллмен}

Мусили перемогти. Мусили здобути в цій війні перемогу.

^{роджер бевінс ііі}

Від думки про потребу вбивати серце у нього впало.

^{ганс воллмен}

Чи воно того варте. Чи варте такого кровопролиття. Питання, яке лежало на поверхні, було радше технічне (існування Союзу), та якщо зазирнути глибше, воно тягнуло за собою багато чого іншого. Як мають жити люди? Як вони можуть жити? Він пригадав себе хлопцем (як ховався тоді від батька, щоб почитати Баньяна; як вирощував кролів, щоб заробити кілька центів, а в місті слухав, як сухі, мов тріска, завсідники головної вулиці знай шпетили останніми словами тих, хто, на їхню думку, завинив у нестачі харчів; як мусив сахатися вбік, коли мимо весело проїжджали своїми екіпажами ті, кому в житті пощастило більше), пригадав, яким почувався чужим та недоладним (проте водночас і розумним, вищим), яким був довготелесим та незграбним, які прізвиська отримував від інших (а прозивали його і Мавпольном, і Павуком, і Мавпагамом Лінкольном, і Чуперадлом), однак завжди тихенько, у глибині душі, думав собі, що колись, можливо, чогось таки досягне. І потім, коли вирушив уже по те досягнення, виявилося, що дорога попереду вільна: він був бистрий на розум, людям подобалося його невиразне бубоніння та несамовита одержимість метою, а персикові сади, копиці сіна, юні дівчата і прадавні дикі луки мало не зводили його з розуму своєю красою, замуленими річками бродили ліниві гурми якихось дивних тварин, переправитися ж через таку річку можна було лише за посередництвом древнього самітника-весляра, чия мова тільки віддалено нагадувала англійську. Й усе це, усі ці щедроти, були для всіх, ними міг користуватися кожен, та й створено їх було тут, таке враження, власне для того, щоб навчити людину бути вільною, щоб показати, що людина може бути вільною, що будь-хто, будь-який вільний білий чоловік, може прийти сюди навіть із таких геть упосліджених теренів, як ті, звідки прийшов він сам (одного разу, почувши стогони та сопіння, він мимохідь зазирнув через прочинені двері у хатину Кейна і побачив дві пари ніг у шкарпетках: не в змозі встояти перед нападом хоті, господарі віддалися їй тут-таки, на місці, а поруч дибав малюк, притримуючись за одну з тих ніг, щоб не впасти), і навіть молодий чоловік, який усе це бачив і серед усіх цих жив, тут може піднестися так високо, як тільки сягають його поривання.

Проти цього були, одначе, ті, хто вважав себе приналежним мало не до царського роду, хто без вагань вихопить у вас з руки яблуко, а тоді заявить, що сам його й виростив, хоча своє майно ці люди наживали або без жодних зусиль, або несправедливим шляхом (природа тієї несправедливості часто крилася, мабуть, лише у тому, що їм пощастило народитися сильнішими, розумнішими й енергійнішими за інших), хто, схопивши те яблуко, вгризеться потім у нього так гордо, ніби не тільки його виростив, а й подав саму ідею існування на землі такого фрукта; ціна ж цієї брехні лягала всією ваготою на серця тих, хто перебував нижче (онде містер Белвей зганяє дітей з веранди свого санґамонського дому якраз тоді, коли мимо незграбно чвалають вони з батьком, тягнучи обіруч той важезний мішок зерна).

Огрядні заморські володарі (як і подібні на них володарі, що осіли ген на Півдні) пильно стежили за всім, що відбувалося, і раділи: те, що начебто так гарно починалося, здається, зійшло з рейок і летіло під укіс, а якщо так, то така сама доля неодмінно спіткає і всі інші прояви того починання, і настане йому кінець назавжди, і якщо комусь спаде згодом на думку бодай спробувати те починання відновити, то можна буде цілком небезпідставно сказати: «Чернь керувати сама собою не здатна».

Та ні, здатна. І керуватиме.

І очолить ту чернь у її спробі керувати собою не хто інший, а він.

І вони таки переможуть.

^{роджер бевінс ііі}

Наш Віллі не хотів би, щоб нам стала на заваді у цій боротьбі марна й безплідна печаль.

^{ганс воллмен}

У нашій уяві хлопець стояв на вершині пагорба і весело махав нам, закликаючи бути відважними і вирішити все на свою користь.

^{роджер бевінс ііі}

Стривайте-но (тут ми різко зупинилися), а чи не видаємо ми тут бажане за дійсне? Чи не стверджуємо, щоб мати змогу рухатися далі, нібито отримали від нашого хлопця благословення, наявність якого ні підтвердити, ні спростувати неможливо?

Авжеж.

Так і є.

^{ганс воллмен}

Втім, хай там як, а доведеться так зробити й у це повірити, інакше нам кінець.

^{роджер бевінс ііі}

А про ніякий кінець не може бути й мови.

^{ганс воллмен}

Нам треба йти вперед.

^{роджер бевінс ііі}

Усе це ми побачили за ту мить, якої вистачило містерові Лінкольну, щоб пройти крізь нас.

^{ганс воллмен}

А тоді він ступив із дверей каплиці у ніч.

^{роджер бевінс ііі}

XCV

Ми, чорні, до церкви разом із усіма іншими не ходили.

Знали-бо з досвіду, що білим не надто до вподоби, коли ми з’являємось у їхніх церквах. Хіба що треба, наприклад, потримати дитину, або підпирати якогось літнього пана, щоб йому зручніше сиділося, або махати рукою, мов віялом, перед якоюсь літньою панею, бо їй гаряче.

І тут з дверей прямо на мене вийшов той високий білий чоловік.

Коли він проходив крізь мене, я не відступила і відчула тієї миті щось таке: Я не зупинюсь — о, ні. З Божою поміччю. Хоч убивати інших — це, здається, таки Його волі суперечить. Де ж тут Бог. Він показав нам. Адже міг усе це зупинити. Та не зупинив. Узагалі Бог має поставати в нашій уяві не як Він (такий звичайний собі чолов’яга, який дає кожному відповідно до заслуги), а як Щось — велике, незбагненне з’явисько, яке чогось від нас хоче і завдяки якому ми маємо те, чого Воно хоче, давати; усе, над чим ми можемо при цьому панувати, — це дух, у якому даємо, й остаточна мета, заради якої все це діється. Якій же меті ми маємо, на Його думку, служити? Не знаю. Зараз Йому, таке враження, треба крові, ще крові, а тоді — зміни поточного устрою на такий, який більше відповідатиме Його волі. Та яким має бути той новий устрій, я ще не знаю і терпляче чекаю, аж це з’ясую, хоч ті три тисячі загиблих і вдивляються у мене сповненими ненависті очима, схвильовано розмахуючи руками й запитуючи: до якої ж мети може все це змагати, щоб та мета виправдала нашу страшну жерт…

Тут він з мене вийшов, і я зраділа.

Біля головних воріт, так само на шляху в того білого, стояв містер Гейвенс, і він зробив те, на що мені не вистачило ні зухвалості, ні бажання.

^{місіс френсіс годж}

XCVI

Що на мене тоді найшло, не знаю. У тій попередній місцині схильністю до нерозсудливих учинків я не відзначався зроду. Бо навіщо? Містер Коннер зі своєю доброю дружиною та всі їхні діти й онуки були для мене наче сім’я. Ніколи не доводилося мені розлучатися зі своєю дружиною чи дітьми. Їсти ми мали досхочу, руки на нас ніхто не піднімав. Нам виділили невеличку, але гарненьку жовту хатину. У підсумку, враховуючи всі обставини, велося мені дуже непогано.

Тож що на мене найшло, я справді не знаю.

Коли той добродій проходив крізь мене, я відчув якусь спорідненість.

І вирішив трохи затриматися.

Там, у ньому.

Отже, так разом ми й ішли, і я повторював кожен його рух, крок за кроком. Було це нелегко: ноги він мав таки довжелезні. Щоб зрівнятися з ним, я витягнув свої ноги, витягнувся весь, і тепер ми були однакові на зріст. Так ми й вийшли за ворота, а коли опинились у сідлі, то насолода від того, що я знову їхав верхи, так мене схвилювала, що я не стримався і… залишився там. У ньому. Яка ж то була радість! Робити те, що хочеш. Коли тобі ніхто цього робити не наказував і ти ні в кого не питав дозволу. У домі, де я прожив ціле життя, раптом зірвало дах, якщо можна так сказати. Миттєво спізнав я широкі простори Індіани й Іллінойсу (точні плани цілих міст, особливу гостинність певних тамтешніх осель — хоч і зроду в тих краях не бував), а ще відчув, що цей чоловік… ой, ні, мій Боже, я не наважуся назвати посаду, яку, видалося мені, він тоді обіймав. Я аж трохи злякався, що насмілився проникнути в особу настільки високопоставлену. Хай там як, мені було в ньому дуже затишно. І захотілося раптом, щоб він також спізнав мене. Моє життя. Спізнав нас. Наш люд. Не знаю, чому, але саме так я тоді почувався. Він не мав до мене відрази — ось як, мабуть, можна це висловити. Чи, радше, така відраза була раніше, і певні сліди від неї ще залишалися, але витягнувши її на світло і ретельно розглянувши, він уже певною мірою її позбувся. Нагадував розгорнену книжку. Або книжку, яку саме розгортають. Яку допіру розгорнули дещо ширше. Розгорнула печаль. І — ми. Усі ми, білі і чорні, ті, що недавно цілими десятками, а чи й сотнями в ньому перебували. Схоже, ця подія таки на нього вплинула. Ще й як вплинула. Додала зажури. Хоч якраз зажури там не бракувало, аж ніяк. І це зробили ми. Усі ми, білі і чорні, своєю зажурою додали зажури і йому. І тепер, хай як дивно звучать ці слова, він своєю зажурою додавав зажури й мені, і я думав: гаразд, сер, якщо вже ми вирішили влаштувати такі-от журливі посиденьки, то у мене теж знайдеться чимало суму, про який, гадаю, не вадило б знати і такій поважній птиці, як ви. І почав думати, думати так напружено, як тільки міг, про місіс Годж, і про Елсона, і про Літці, і про всіх тих, про кого чув упродовж тривалого співперебування в нашій спільній ямі, про всі знегоди та приниження, які випали на їхню долю, а також пригадав собі ще деяких людей нашої раси, що їх знав і любив (свою маму; дружину; наших дітей: Пола, Тімоті та Ґлорію; Ренса П. та його сестру Бі; чотирьох малих Кушменів), та все те, чого довелося зазнати їм, і далі думав: сер, якщо ви й справді маєте таку владу, як мені здається, і справді відчуваєте до нас таку прихильність, яку я начебто читаю у вашому серці, то постарайтеся, якщо ваша ласка, зробити щось для нас — щось таке, що дозволить нам самим про себе подбати. Ми готові, сер: розгнівані і спроможні, наші надії та сподівання стиснуті у таку тугу пружину, що можуть зробити нас або смертельно небезпечними, або святими; відпустіть нас, сер, дайте нам волю і змогу показати, на що ми здатні.

^{томас гейвенс}

XCVII

Елсон із Літці стояли біля дверей каплиці й прислухалися.

А тепер швидко підбігли посковзом, тримаючись за руки.

Той білий хлопчик… озвалася Літці.

Сказав, що ми мертві, докінчив Елсон.

^{місіс френсіс годж}

О, Господи, мовила місіс Годж.

^{елсон фарвелл}

Усі ці роки у нашій ямі я, мов справжній скарб, леліяла думку про те, що колись мої діти, Анналіза й Бенджамін, прийдуть і…

І що? Залишаться? Зі мною? Тут?

Що за безглуздя.

Тільки тепер я раптом побачила, яке ж це безглуздя.

Ех, бідолашна ж я, бідолашна.

Стільки років…

Вони ніколи не прийдуть до мене сюди. Постаріють, і помруть, і знайдуть вічний спочинок там, у тих далеких краях, куди їх відвезли, коли забрали у мене. Сюди вони не прийдуть. Зрештою, а чи справді мені цього хотілося б? Хотілося, еге ж, доки я була в очікуванні, бо думала, що все це лише тимчасово. Але тепер, коли…

Тепер, коли я знаю, що померла, я хотіла б лише, щоб вони пішли туди, куди й мають піти. Прямо туди. Хай де це. І, так подумавши, збагнула, що й сама маю туди піти.

Я глянула на Літці, як то не раз робила колись, ніби запитуючи: ну, пані моя, а ви що про це думаєте?

Я з вами, місіс Годж, відповіла Літці. Ви завжди були для мене як мати.

^{місіс френсіс годж}

Хоча трохи сумно.

До мене ж щойно повернувся голос, а вже треба йти.

^{літці райт}

Елсоне? окликнула я.

Ні, озвався він. Якщо щось таке як чеснота, братерство та покута існує й досяжне, то інколи задля того, щоб цього сягнути, треба пролити кров і вчинити помсту, зробити так, щоб того, хто колись скоїв злочин, тепер аж судомило від страху, взяти гору над безсердечним гнобителем. Тож я залишаюся. Залишаюся тут. Доки не помщуся. Доки не помщуся хоч комусь.

(Такий милий хлопець. Такий гордий. Так любить драматизувати.)

Ми померли, мовила я.

Я ж тут, відповів він. Тут — я.

Я не стала більше нічого казати. Якщо він хотів залишитися, то я не мала наміру йому перешкоджати.

Усі мають робити так, як уважають за потрібне.

Готова? запитала я у Літці.

І наче у пам’ять про давні часи, вона двічі кліпнула очима, що у нас завжди означало: так.

^{місіс френсіс годж}

XCVIII

Дорогий брате, постскриптум. Написавши те, що повище, я пішла спати. Та за якийсь час прокинулася від тупоту кінських копит. Я покликала Ґрейс, і вона допомогла мені перебратися у крісло на коліщатах та підвезла до вікна. І хто ж то від’їжджав, як ти гадаєш? Сам містер Лінкольн! Присягаюся. На вигляд — зовсім виснажений, дуже горбився у сідлі. Він зник з очей, а я прочинила вікно, окликнула «старого доброго Мандерса» і перепитала: так, це й справді був президент. Що ж за біль має терзати йому серце, якщо змусив його приїхати сюди навіть такої-от холодної та безжальної нічної пори?

Доведеться тепер знову кликати Ґрейс, щоб допомогла мені дістатися назад до ліжка. Намагаюся викликати її тільки тоді, коли це справді потрібно, бо щось вона останнім часом лиха на мене. Завжди у кепському гуморі і ніколи зі мною не жартує. Так, наче від мене втомилася, але хто б ставив їй це на карб. Що тут доброго — бути на побігеньках у людини, нездатної самостійно пересуватися… Винити її нíчого, бо мене віднедавна знову мучать болі, тож і настрій маю відповідний. Але й вона мені не товаришка. Мушу постійно сама собі нагадувати, що її ми найняли доглядати за мною — і все, крапка на цьому.

Брате, коли ти приїдеш додому? Знаю, що ти не просто для розваги мандруєш, але важко повірити, що тобі не самотньо… хіба що ти, може, встиг уже причарувати якусь леді з прерій. А сестра твоя втомлена, самотня і хвора. Чи ж ти мене не любиш і не хочеш більше бачити? Повертайся додому, будь ласка. Я не маю наміру тебе тривожити і кажу це не для того, щоб змусити тебе приїхати, але почуваюся останнім часом направду погано. Якась така слабка, і думки в голові мішаються, і їсти не можу. Хіба ж це не правильно, щоб ми були разом, якщо вже любимо одне одного?

Тож будь ласкавий, приїжджай додому, мені тебе дуже бракує. Та й не маю я тут жодного справжнього друга.

З любов’ю, твоя сестра, Ізабель.

^{Перкінс, там само.}

XCIX

Коли президент з’явився у дверях каплиці я притьмом вискочив зі сторожки і помчав щодуху відімкнути ворота і він мовчки вийшов здавався трохи розгубленим тепло потиснув мені руку а тоді вистрибнув на спину своєму коникові і я вже думав що зараз вони двоє так і шелепнуться на землю але ні те геройське коненя напнуло всі свої сили та й цілком собі гідно потрюхикало геть так ніби постановило не псувати президентові репутації і заплющити очі на те що той мало не шкребе по землі ногами кажу тобі Томе дивився я як вони від’їжджають по Р.-стріт у холодну ніч та й думав собі що та шляхетна шкапина ступає так поважно й гордовито наче везе на спині самого Геркулеса чи Дж. Вашингтона.

А потім Томе замикаючи знову ворота я відчув на собі чийсь погляд і підвів очі і побачив що у вікні навпроти на своєму звичному посту сидить наша «таємнича дівчина» і вона підняла догори віконну раму що не так легко зробити коли не можеш підвестися й окликнула мене через вулицю запитуючи чи то не президент бува допіру від’їхав і я гукнув у відповідь що так то був президент і сумно мені стало Томе бо ж я знав і бачив її дівчам коли вона ще могла ходити і бігати з іншими дітьми а тепер їй уже напевно десь біля тридцяти і так якось жаль мені було Томе що я гукнув щоб вона краще зачинила вікно бо холодно а я чув що почувається вона не надто добре і вона подякувала мені за турботу і сказала як же сумно правда що президентового сина спіткало таке лихо і я відповів ой так дуже сумно а вона тоді сказала що на її думку тепер те дитя вже у кращому світі і я відповів що теж на це сподіваюся і за це молюся і наші голоси звучали там так ніби ми були останніми живими душами на землі а тоді я побажав їй на добраніч і вона побажала на добраніч мені й опустила своє вікно і вже невдовзі світло в неї згасло.

^{Мандерс, там само.}

C

Наш люд кинувся врозтіч з каплиці, утікаючи через усі чотири стіни одночасно.

^{ганс воллмен}

Багато хто піддавався просто на ходу.

^{роджер бевінс ііі}

Ми з містером Бевінсом вискочили надвір разом; у чорнильній темряві ночі стіни каплиці раз по раз осявали спалахи світлоречовини.

^{ганс воллмен}

Навколо панував хаос.

^{роджер бевінс ііі}

Поволі опала на землю світла сорочка вродливої мулатки, яку колись знай ґвалтували; на білих боках усе ще виднілися криваві відбитки рук.

^{ганс воллмен}

Слідом опустилася і широка, порожня вже сукня місіс Годж.

^{роджер бевінс ііі}

Повітря повнилося криками, прокльонами та характерним шипучим посвистом: то у розпачі чимдуж розбігалися посковзом хто куди крізь кущі та низьке віття дерев наші любі друзі.

^{ганс воллмен}

Деяких здолали такі важкі сумніви, що вони просто втратили здатність пересуватися.

^{роджер бевінс ііі}

Тож лише важко хряпалися на каміння, кволо намагалися повзти доріжками, лежали, якісь пожмакані та розбиті на вигляд, упоперек лавок — так, немов оце допіру звалилися з неба.

^{ганс воллмен}

У таких-от неподобних позах багато хто і здавався.

^{роджер бевінс ііі}

Нараз ми побачили лейтенанта Стоуна, який щодуху мчав через галявину перед каплицею.

^{ганс воллмен}

Прямуючи навпростець до містера Фарвелла.

^{роджер бевінс ііі}

Припини Оскверняти це Святе місце, КІПТЮ, ану геть звідси!

Оскільки з-поміж усіх мешканців цього Місця я тут найдовше (число Ночей, що їх я пробув тут, перевалило вже за ДВАДЦЯТЬ ТИСЯЧ, а число Душ, які, опинившись у цьому Місці, невдовзі його й покинули через своє Боягузтво або бажання Ухилитися від Обов’язку, сягнуло відтоді, за моїми останніми підрахунками, майже ДЕВ’ЯТИ СОТЕНЬ), то кому ж тут Керувати, як не мені, і нехай упаде на мою Голову ПРОКЛЯТТЯ, і то ПРОКЛЯТТЯ цілком ЗАСЛУЖЕНЕ, якщо я дозволю якомусь КІПТЕВІ скористатися всім цим безладом і гармидером як приводом для того, щоб ледарювати!

^{лейтенант сесіл стоун}

Веремія навколо вплинула, схоже, й на безмежну самовпевненість лейтенанта, бо під час цієї гнівної промови він не виріс ані на вершок, ба навіть трохи змалів.

^{роджер бевінс ііі}

Лейтенант звелів містерові Фарвеллу повертатися до роботи, хоч яка б то була робота і хоч хто б із білих наказав її виконати, а містер Фарвелл тим часом ухопив лейтенанта за комір і одним махом грубо повалив на спину.

^{ганс воллмен}

Лейтенант обурено поспитав, як це Фарвелл насмілився у гніві підняти руку на білого, а тоді скомандував Фарвеллові його відпустити; той відмовився, і лейтенант ударив його ногою в груди, і тепер уже навзнак звалився Фарвелл, а лейтенант підхопився на ноги, нахилився і почав обіруч гамселити супротивника кулаками по голові. У розпачі Фарвелл намацав на стежці чималий камінь і вгатив ним лейтенанта в чоло, внаслідок чого той упав, а його трикутний капелюх відлетів убік. Відтак Фарвелл став одним коліном лейтенантові на груди, і тим-таки каменем заходився трощити йому череп, і не спинявся доти, доки той не перетворився на пласку безформну масу. А потому відшкандибав кілька кроків убік, сів долі, обхопив голову руками й безутішно заплакав.

^{роджер бевінс ііі}

Тим часом лейтенантова голова швидко набула попереднього вигляду, він ожив і, уздрівши неподалік заплаканого містера Фарвелла, гаркнув: о, виявляється, КІПТІ вміють плакати, нічого собі, у мене й гадки про те не було, бо ж для того, щоб плакати, треба мати людські почуття. А тоді знову звелів містерові Фарвеллу повертатися до роботи, хоч яка б то була робота і хоч хто б із білих наказав її виконати, і містер Фарвелл знов ухопив лейтенанта за комір та повалив навзнак, і лейтенант знов обурено спитав, як це Фарвелл насмілився у гніві підняти руку на білого, і скомандував Фарвеллові його відпустити, і той знову відмовився, і лейтенант знов ударив його ногою в груди…

^{ганс воллмен}

І так далі.

^{роджер бевінс ііі}

І доки ми бігли звідти геть, ті двоє далі духопелили один одного.

^{ганс воллмен}

І жодних ознак того, що це скоро закінчиться, не було.

^{роджер бевінс ііі}

Навпаки, вони так оскаженіли, що ця колотнеча могла, либонь, тривати й цілу вічність.

^{ганс воллмен}

Хіба що на заваді їй стане якийсь докорінний, немислимий злам дійсності.

^{роджер бевінс ііі}

CI

У відчаї ми з містером Воллменом бігли посковзом до своїх домівок.

^{роджер бевінс ііі}

Приголомшені.

^{ганс воллмен}

Так, приголомшені були навіть ми.

^{роджер бевінс ііі}

Навіть ми з містером Бевінсом.

^{ганс воллмен}

Брате, що ж нам робити? вигукнув я.

Ось ми, відповів містер Воллмен. Поглянь на мене. Ось я, тут. Хто це… хто це говорить? І хто чує, що я говорю?

Та хай там як, а ми були по-справжньому приголомшені.

^{роджер бевінс ііі}

На шляху нам трапилися ті не варті доброго слова Берони; вочевидь, вони як ішли, так і звалилися просто на хвороб-насипі Константина (то була непримітна вапнякова плита; в одному кутку вона тріснула й була вся поцяткована пташиним послідом, якого за десятиліття назбиралося вже чимало…

^{ганс воллмен}

…бо колись давно комусь спало на думку посадити над нею деревце, щоб захистити Константина від сонця).

^{роджер бевінс ііі}

Вставай, вставай!

Не час тепер, к***, зупинятися. І думати, с***, теж не час.

^{едді берон}

Та ні х*** я не думаю.

Мені просто недобре.

^{бетсі берон}

Подивися на мене, чуєш, подивися на мене!

Пам’ятаєш, як ми жили у тому, б***, прегарному полі? З дітиськами? Ту широченну луку пам’ятаєш?

У тому наметі? Пам’ятаєш? Ну, коли той й*** Донован витурив нас з тієї с*** діри біля річки? Ото були деньки, га?

^{едді берон}

Ніяка то не була широченна лука, чи тобі повилазило? От г***! То було місце, куди всякі й*** покидьки приходили с*** і викидати своє с*** сміття!

^{бетсі берон}

Але ж краєвид який, га? Скажи, ну які ще діти щодня таке бачать? А тут виглядаєш з намету — і на, маєш, й*** Білий дім прямо перед носом!

^{едді берон}

Тільки спочатку треба було обійти ту с*** гору всякого сміття. І стерегтися, щоб на якогось з тих здоровенних й*** щурів часом не наступити. І щоб на когось з тих бісових й*** не нарватися, яких там жила ціла банда. Бо ж воно, с***, відразу руки розпускає!

^{бетсі берон}

Але ж тебе вони не чіпали.

^{едді берон}

Не тринди! Одному я мусила цілу лопату розпеченого вугілля в ноги шурнути, щоб відчепився! Бо приперся, й*** с***, прямо в намет! Отак просто перед дітьми, к***! Не дивно, що вони ніколи до нас не приходять! Ми ж тут… скільки це ми вже тут? Уже до х*** часу, хіба ні? А вони ще жоднісінького разу до нас не прийшли.

^{бетсі берон}

Та ну їх до с***! А що, ні?! Ті невдячні г*** вилупки не мають, к***, ніякого права винити нас у якихось своїх с*** проблемах, доки самі не влізуть хоч на якусь довбану годинку у нашу с*** шкуру, а ніхто з тих малих й*** не був у нашій г*** шкурі навіть…

^{едді берон}

Едді, ні.

Вони — наші діти.

Ми самі все прої***.

^{бетсі берон}

Не кажи такої сумної х***, чуєш?

Не час тепер, к***, зупинятися і думати.

Знаєш, чому?

Бо ми хочемо, б***, залишитися тут! У нас ще до х*** веселощів попереду, ні?

^{едді берон}

Едді…

Едді, ми ж той… померли, б***.

Люблю тебе, й*** с***.

^{бетсі берон}

Ні. Ні-ні-ні. Не роби цього.

Залишся тут, к***, зі мною, чуєш, мала?

^{едді берон}

Шкіра у неї зробилася тонка, ніби пергамент. Тілом пробіг дрож. Її оболонка вже раз у раз змінювалася, демонструючи різні іпостасі, в яких вона побувала у тій попередній місцині (надто розпусні, убогі та ганебні, щоб їх тут згадувати), а далі пішли різні майбутні іпостасі, сягнути яких їй уже, на жаль, не судилося: дбайливої матері; вправної пекарки, якій удавався чудовий хліб та всіляке печиво; розважливої парафіянки; поважної, лагідної бабусі, оточеної виплеканими у чистоті нащадками, які прикипіли до неї душею.

^{роджер бевінс ііі}

А тоді пролунав вогнезвук, пов’язаний із явищем спалаху світлоречовини, — давно знайомий, та все одно моторошний, аж мороз дер по спині.

^{ганс воллмен}

І вона пішла.

^{роджер бевінс ііі}

Навколо дощем опав на землю її зношений і не надто запашний одяг.

^{ганс воллмен}

Містер Берон аж завив з горя і видав приголомшливу тираду зі самої лише брутальної лайки, а тоді, хоч і не надто охоче, піддався й сам, бо через нестримну любов до дружини навряд чи міг учинити інакше; втім, спалах світлоречовини був у його випадку не сліпучо-білий, як зазвичай, а радше тьмяно-сірий.

^{роджер бевінс ііі}

Долі опав його одяг, пропахлий тютюном, потом і віскі.

^{ганс воллмен}

І програма верхогонів, і якась непристойна карикатура.

^{роджер бевінс ііі}

CII

Раптом мені впало у вічі, що вигляд у містера Бевінса якийсь не дуже добрий.

Шкіра у нього була тонка, мов пергамент. Тілом побіг дрож.

^{ганс воллмен}

Так багато спогадів, просто повінь якась…

Мені пригадався один ранок. Ранок мого…

Ранок, коли я…

Я бачив тоді Ґілберта. У пекарні.

Так. Авжеж, бачив.

Боже мій!

Він був… о, це найболючіше! Він був не сам. А з якимсь чоловіком. Темноволосим, високим. Широкогрудим. Ґілберт щось йому шепнув, і вони засміялися. Сміялися, здається, з мене. Світ раптом померк. Перетворився на сцену, споруджену з одною-єдиною метою: так-от недобре наді мною пожартувати.

Народився я такий, який народився, згодом знайшов Ґілберта і полюбив його, але бути з ним не мав змоги (бо він хотів «жити правильно»), й ось вона, кульмінація: я, пригнічений, виходжу з дверей пекарні з хлібиною в руках, аж тут мені назустріч — вони… на мить спиняються… шепочуться, сміються… а тоді проходять обабіч мене досередини, і той незнайомець (красень, яких пошукати) ще й недовірливо і насмішкувато підносить брову, ніби перепитує: оце? оце він?

І ще один убивчий вибух сміху. Я кинувся додому і…

Зробив те, що зробив.

^{роджер бевінс ііі}

Містер Бевінс упав навколішки.

Його оболонка почала раз по раз змінюватися, демонструючи різні іпостасі, в яких він побував у тій попередній місцині: розманіжений і пещений, схильний до високих почуттів хлопчик, над яким понад усіляку міру метушаться численні сестри; старанний учень, який скніє над таблицею множення; оголений молодик у возівні з Ґілбертом, до якого й тягнеться, щоб ніжно поцілувати; добрий син, якого посадили між батьками, щоб зробити даґеротип з нагоди його дня народження; знавісніла від горя ходяча катастрофа: багрове обличчя, по щоках котяться сльози, різницький ніж в руках, керамічна ванночка на колінах.

Пам’ятаєте, озвався він, як воно було, коли я щойно сюди потрапив? Ви були до мене такі добрі. Заспокоїли мене. Переконали залишитися. Пам’ятаєте?

Я радий був прислужитися, відповів я.

Щойно мені пригадалося ще дещо, здивовано сказав він. Одного разу сюди приходила ваша дружина.

^{ганс воллмен}

Я нічого такого не пригадую, сухо відказав містер Воллмен. Моя дружина вважає, що найкраще моєму одужанню посприяє перебування на самоті, тому воліє не приходити.

Друже, мовив я, досить уже. Поговорімо відверто. Я пригадую багато чого. Та й ви, підозрюю, теж.

Аж ніяк, відрізав містер Воллмен.

Якось сюди навідалася така повнява, усміхнена жінка, сказав я. Десь рік тому. Вона згадувала багато всього, багато щасливих моментів, пов’язаних зі своїм життям (численних дітей, бездоганного чоловіка), і дякувала — дякувала вам, уявіть собі, — за доброту, яку ви колись до неї виявили, за вашу доброту, яка, мовляв, «дозволила їй віддатися в руки того, хто виявився великою любов’ю цілого її життя, чистою і невинною». Дякувала за те, що ви вказали їй «шлях до любові», і за те, що ви ніколи, жодного разу, погано до неї не поставилися, а завжди були лагідним, милим та розсудливим. Називала вас «справжнім другом».

У містера Воллмена по щоках котилися сльози.

Вона, сер, зробила вам честь, адже прийшла сюди попрощатися і, стоячи біля вашої могили, пояснювала, що не зможе колись приєднатися до вас там, бо муситиме у належний час лягти на вічний спочинок біля того хлопця, свого нового чоловіка, значно…

Прошу вас… простогнав містер Воллмен.

Значно молодшого, докінчив я. Молодшого за вас. Більше підхожого, себто, їй за віком.

А ви, різко крикнув містер Воллмен, перетяли собі вени! Й так і стекли кров’ю на підлозі в себе на кухні.

Авжеж, відповів я, так воно й було.

Багато років тому, додав він.

Дуже багато років тому, погодився я.

Ох, Боже мій, мовив містер Воллмен, і шкіра в нього зробилася тонка, мов пергамент, і тілом побіг дрож, і оболонка почала раз у раз змінюватися, демонструючи різні іпостасі, в яких йому довелося побувати у тій попередній місцині: юний підмайстер у забрудненому фарбою робочому одязі; молодий удівець, який витирає сльози, оплакуючи свою першу дружину; попри нав’язливе відчищання та відшкрябування перед похороном чорна облямівка на нігтях нікуди не поділася — така вже в нього була робота; самотній чоловік середнього віку, який не плекав уже жодних сподівань і знай працював та пив, а час од часу, коли усе навколо здавалося надто гнітючим, навідувався до хвойд; кремезний сорокашестилітній друкар у перуці та з дерев’яними зубами, який, завітавши у перший день нового року до Вікеттів, побачив у іншому кутку кімнати осяйну молоду жінку (фактично, зовсім іще дівчинку) у світло-зеленій сукні — і раптом відчув, що ще не старий, навпаки — молодий (цікавий, енергійний, хвацький), і вперше за багато років збагнув: у нього є що запропонувати, а якщо трохи постаратися, то, можливо, буде й кому.

^{роджер бевінс ііі}

Ходімо? запитав містер Бевінс. Ходімо разом?

І його оболонка почала демонструвати різні майбутні іпостасі, сягнути яких йому, на жаль, не судилося: привабливого на вигляд молодого чоловіка, який стоїть на носі корабля, вдивляючись у низку жовто-блакитних будинків, що допіру з’явилися у полі зору на далекому березі (під час цього плавання його порав — і то добре порав — один інженер-бразилець, який багато чого йому показав і приніс чимало насолоди; відтоді він уже точно знав, що таке життя — для нього, хай який вигляд усе це має в Божих очах);

вдоволеного коханця (впродовж багатьох уже років) лагідного бородатого аптекаря на ім’я Рірдон; забезпеченого круглощокого чоловіка середнього віку, який до самого кінця не відходить від постелі бідолашного смертельно хворого Рірдона; майже столітнього, блаженно вільного від будь-яких бажань стариганя (йому вже не потрібні ні чоловіки, ні їжа, ні, таке враження, навіть повітря), якого привозять до церкви на дивовижному повозі, куди не треба впрягати коня, а їздить той повіз на ґумових колесах, і то так гучно, ніби гармата, що без упину стріляє.

^{ганс воллмен}

Гаразд, відказав містер Воллмен. Ходімо. Разом.

^{роджер бевінс ііі}

Схоже, рішення ми прийняли остаточне. Усвідомлення того, щó з нами, уже міцно сиділо в нас у головах, і заперечити його було годі.

^{ганс воллмен}

Та все ж щось нас не пускало.

^{роджер бевінс ііі}

І ми знали, що.

^{ганс воллмен}

Чи то пак, хто.

^{роджер бевінс ііі}

Сягнувши нарешті повної згоди, ми стрімголов помчали посковзом на схід (заточуючись на ходу, наштовхуючись, наче поранені птахи, на камені, горбики та стіни кам’яниць, не відчуваючи нічого, крім нагальної потреби якомога швидше потрапити туди, куди прямували); ми то спалахували, то пригасали, нас проймала дедалі сильніша слабкість, а підтримувала, та й то ледь-ледь, лише віра у свою реальність, якої, втім, залишалося щораз менше. На схід, на схід, ще трохи на схід — і ось ми дісталися врешті-решт до краю тієї незаселеної глухої місцини площею кількасот ярдів…

^{ганс воллмен}

…яка закінчувалася моторошною залізною огорожею.

^{роджер бевінс ііі}

СІІІ

Міс Трейнор, та дівчина, лежала, як завжди: біля огорожі потрапила колись у пастку, а тепер уже становила її частину. Тієї миті прибрала вигляд зменшених у масштабі димучих решток залізничного вагона, де застрягло кілька десятків обвуглених пасажирів, які вже доходили, проте гаркали ще найбрутальнішою лайкою, а «колеса» міс Трейнор тим часом безжально наїжджали на кількох свиней, які (наскільки ми зрозуміли) і спричинили катастрофу; ті свині мали людські обличчя й голоси і страшенно жалібно кричали, та колеса знай крутилися і крутилися, трощили їх і трощили, знов і знов, аж у повітрі тягнуло паленою свининою.

^{ганс воллмен}

Ми прийшли попросити пробачення.

^{роджер бевінс ііі}

За боягузтво, яке виявили тоді, коли її спіткала така-от лиха доля.

^{ганс воллмен}

Ця провина гризла нас завжди, ми не забували про неї ані на хвилину.

^{роджер бевінс ііі}

Наша перша велика помилка.

^{ганс воллмен}

Це вперше ми відкинули тоді ту кращу природу, яку принесли були зі собою з тієї попередньої місцини.

^{роджер бевінс ііі}

Я зупинився біля палаючого вагона і гукнув:

Люба дівчинко, ви мене чуєте? Ми хочемо щось вам сказати.

^{ганс воллмен}

Могутній потяг злегка хитнувся на рейках, полум’я бухнуло вгору, і кілька свиней з тих, які спричинили аварію, повернули до нас свої досконало сформовані людські обличчя і прегарним американським діалектом абсолютно однозначно пояснили, що ми її не врятуємо, бо врятувати її неможливо, що вона все це ненавидить і нас усіх також ненавидить, і якщо вона справді нам не байдужа, то найкраще, що ми можемо зробити, — це дати їй спокій, бо своєю присутністю ми лише посилюємо її і так уже важкі муки, адже нагадуємо про те, які сподівання були в неї у тій попередній місцині і ким вона була, коли допіру тут опинилася.

^{роджер бевінс ііі}

Юною дівчиною, яка знай кружляла і кружляла навколо…

^{ганс воллмен}

…у літній сукні, що без упину мінилася різними кольорами.

^{роджер бевінс ііі}

Ми перепрошуємо! крикнув я. Нам треба було докласти більше зусиль, щоб таки переконати вас піти, піти тоді, коли ви ще могли це зробити.

Але ми боялися, зізнався містер Бевінс. Боялися за себе.

І непокоїлися, додав я. Непокоїлися, бо не знали, чи зуміємо допомогти.

Вважали, що треба берегти сили, докинув містер Бевінс.

Нам дуже прикро, що з вами таке трапилося, сказав я.

Ви цього не заслуговували, запевнив містер Бевінс.

А ще нам прикро, страшенно прикро, що ми не зосталися сказати вам бодай слово розради, коли вас уже запопали, мовив я.

Еге ж, ви просто підібгали хвости і тихенько звідси чкурнули, протягнула одна зі свиней.

^{ганс воллмен}

Від спогаду про це у містера Воллмена аж перекривилося обличчя.

А потім відбулася якась зміна, і він знову став на вигляд сильним та бадьорим: таким, напевне, був колись у своїй друкарні — чоловіком, якого насправді мало що може змусити просто взяти і чкурнути геть.

І він притьмом помчав своїми майбутніми іпостасями:

ось щасливий чоловік у зібганій постелі зранку після тієї ночі, коли вони з Анною стали нарешті справжнім подружжям (вона радісно пригорнулася йому до грудей, а рукою сягнула між ноги, бо страшенно хотіла ще, і то негайно);

батько двох дівчат-близнючок, на вигляд — менших і блідіших копій матері;

колишній друкар, тепер уже на пенсії; у нього хворі коліна, і та ж сама Анна, трохи старша, але все одно дуже вродлива, допомагає йому йти дощаним настилом; вони йдуть і перемовляються, звично обмінюються думками, хоч і не завжди погоджуються; у них своя, вироблена впродовж багатьох років умовна говірка, а мова, звісно, про близнючок, які самі вже стали матерями.

Містер Воллмен повернувся до мене й усміхнувся, трохи зболено, але добродушно.

Нічого цього ніколи не було, мовив він. І вже ніколи не буде.

А тоді глибоко вдихнув.

І ступив до охопленого полум’ям потяга.

^{роджер бевінс ііі}

Там, де колись був вагон-ресторан, я побачив міс Трейнор: її обличчя чітко виднілося на смугастих шпалерах лавандової барви, якими були обклеєні стіни.

^{ганс воллмен}

Млодий містер Брістоль бажав мене, млодий містер Фелловз і містер Делвей бажали мене, у вечері вони сиділи на траві нав коло мене, і в очах їхніх горіло палке-препалке сердечне Бажання.

Усе це було дуже

А тоді мати при силала по мене Енні.

Я так хотіла по тримати на руках дороге дитя.

Сер ви моглиб

Ви моглиб зробити мені послугу велику послугу

Я добре знаю, що вже нетака гарненька, як раніше.

Ви моглиб спробувати

Хочаб спробувати

Тут. Зробіть це тут. І тепер. Ви ж спробуєте правда

Рознесіть цей довбаний сраний потяг на кавалки сер.

Своїм від ходом.

Як що ваша ласка Може це мине визволить Не знаю Неможу сказати на певне

Але я тут уже так давно і така не щасна.

^{еліза трейнор}

Я спробую, сказав я.

^{ганс воллмен}

І зсередини потяга долинув вогнезвук, пов’язаний із явищем спалаху світлоречовини, — давно знайомий, та все одно моторошний, аж холола в жилах кров.

Потягом затрусило, свині заверещали.

Я кинувся на землю — на стару, добру, благословенну землю, яка зовсім скоро не буде вже моєю.

Потяг вибухнув. Навколо градом сипалися додолу сидіння, сипалися частини свинячих туш, сипалися валізи, газети, парасолі, жіночі капелюшки, чоловічі черевики, дешеві романи.

Звівшись на коліна, я побачив, що там, де раніше був потяг, тепер залишилася тільки страхітлива залізна огорожа.

А мені не залишилося нічого іншого, як піти.

Хоч речі цього світу все одно ніяк не хотіли мене відпускати.

Як-от, наприклад: зграйка дітей, які насилу пробираються вперед крізь косу грудневу заметіль; спалах сірника, яким по-дружньому діляться під вуличним ліхтарем, що трохи похилився після одного давнього зіткнення; висока вежа з завмерлим годинником, до якого навідуються птахи; холодна вода з бляшаного кухля; сухий рушник на спині, з якої щойно стягнули мокру після червневої зливи сорочку.

Перли, ганчірки, ґудзики, торочки на килимку, піна на пиві.

Хтось бажає тобі добра; згадує, що треба тобі написати; зауважує, що ти геть не у своїй тарілці.

Смертельно-червона печеня з кров’ю на тарелі; верхівка живоплоту під рукою, коли стрімголов біжиш, бо вже зовсім пізно, до школи, яка пахне крейдою і дровами, що потріскують у пічці.

Гуси вгорі, конюшина внизу, звук власного дихання, коли засапався.

Краплина в оці, яка розмиває розсипи зірок над головою; натерті плечі, на яких ніс санки; ім’я коханого, написане затягнутим у рукавицю пальцем на вкритому памороззю вікні.

Шнурування черевика; зав’язування вузла на пакунку; вуста, що припали до твоїх вуст; рука, що лежить на твоїй руці; кінець дня; початок дня; відчуття, що завтра буде новий день — як завжди.

Прощавай… тепер усьому цьому треба сказати: прощавай.

Крик гагари у темряві; судома в литці навесні; потирання шиї у вітальні; ковток молока наприкінці дня.

Якийсь криволапий пес гордо порпає задніми лапами траву, щоб прикрити своє скромне гівенце; скупчення хмар над долиною, що проривається упродовж однієї просякнутої бренді години; пил на пальці, яким сунеш по дощечці жалюзі, уже майже полудень, і треба прийняти рішення; ти бачив те, що бачив, і побачене тебе зранило, і вихід, здається, тільки один.

Скривавлена керамічна ванночка витанцьовує догори дном на дерев’яній підлозі; шкуринка помаранчі, що лежить у тій дрібненькій літній пилюці, зовсім не ворушиться від останнього, все ще недовірливого подиху; застромлений у приступі паніки у знайому розхитану балясину фатальний ніж, який мати (люба, прибита горем мати) впускає (а чи й кидає) згодом у тихоплинний, шоколадно-коричневий Потомак.

Усе це було не насправді, зовсім не насправді.

Та ні, все це справжнє, незбагненно справжнє, безмежно дороге.

І це, й усе інше почалося з нічого, ховалося у безконечному вариві енергії, та потім ми дали всьому цьому назву, й усе це полюбили, і таким чином подарували всьому цьому буття.

А тепер мусимо все це втратити.

Кажу це вам, любі друзі, перш ніж піти, у такому-от миттєвому вибуху думки, з місця, де час уповільнюється й урешті спиняється, а ми можемо відтак жити вічно в одній-єдиній миттєвості.

Прощавайте прощавайте проща…

^{роджер бевінс ііі}

CIV

Керолайн, Метью, Річард і я лежали собі переплетені у своєму закапелку біля щогли з прапором: моя штуковина — в роті у Керолайн, Річардова штуковина — у неї в задниці, штуковина Метью — у мене в задниці, а штучку Керолайн ми розділили між ротом Метью та моїм вправним у ласках середнім пальцем.

^{містер леонард ріді}

Схоже, ми проґавили всю забаву.

^{місіс керолайн ріді}

Доки забавлялися собі самі.

^{річард кратчер}

Та потім, коли гуркіт від усіх тих спалахів світлоречовини став уже надто набридливим…

^{місіс керолайн ріді}

…у нас, чоловіків, почалася висячка.

^{містер леонард ріді}

І продовжувати забаву стало вже проблематично.

^{місіс керолайн ріді}

Тоді ми з Річардом та містером Ріді підтягнули штани, місіс Ріді обсмикнула спідницю та застебнула блузку, і ми вирушили повздовж огорожі глянути, що ж там за забава, хоч до нашої вона, звісно, так чи сяк не дотягувала.

^{метью кратчер}

Дорогою нам трапився містер Бевінс…

^{місіс керолайн ріді}

Той довбаний педик.

^{річард кратчер}

Стояв на колінах перед огорожею і щось бубонів собі під ніс.

^{містер леонард ріді}

А потім — звичний шарварок: яскравий спалах, згори сипле одяг.

^{метью кратчер}

І все, вже по Бевінсі.

^{річард кратчер}

CV

Ось-ось мало встати сонце.

Ті з нас, кому пощастило пережити цю моторошну ніч, юрмилися, радилися між собою, бігцем вирушали в розвідку недалекими околицями, шукаючи тих, хто вижив.

Ні Перді, ні Йоганнеса, ні Кролі ми не знайшли.

Не знайшли Піклера, Елли й Верни Блов, Еплтона, Скеррі, Торна. Зник Мідден, і Ґонкур, і Капп, і Едвелл, і Лонґстріт.

Преподобний Томас теж зник.

Навіть Бевінс із Воллменом, двійко тутешніх довгожителів, чи не найбільше відданих цьому місцю, — і ті його покинули.

Як нам було їх жаль… Це ж треба — бути такими легковірними! Піддатися на просторікування звичайнісінького хлопчака. І згинути навіки. Такі милі дурники, інакше й не скажеш.

^{ланс дернінґ}

Ось ми. Хіба ні? Якщо ні, то хто тоді говорить? А хто чує?

^{персіваль кольєр-«шарах»}

Яка бійня!

І це ми зуміли оглянути лише невеличку частину наших теренів.

^{ланс дернінґ}

Невдовзі день почав уже серйозно вступати у свої права, й усім тілом розлилася звична слабкість, яку супроводжувало відчуття здрібніння; ми кинулися кожен до своєї домівки і гидливо розташувалися у своїх хвороб-тілах, заплющуючи або відвертаючи очі, щоб не бачити, на яку бридоту вони перетворилися.

^{роберт ґ. твістінґс}

А коли зійшло сонце, ми, кожен у собі, промовили звичну свою молитву:

^{лоренс т. декруа}

Нехай же ми ще будемо тут, коли сонце знову сховається за небокраєм.

^{місіс антуанетта боксер}

І тієї миті, коли знову зможемо рухатися, насамперед з’ясуємо, що знов отримали той великий материнський дар.

^{роберт ґ. твістінґс}

Час.

^{ланс дернінґ}

Ще трохи часу.

^{персіваль кольєр-«шарах»}

CVI

Як завжди на Світанні, два царства Злилися докупи, й усе, що було справжнім у Нашому, стало таким самим справжнім і в Їхньому: усі Камені, Дерева, Кущі, Пагірки, Долини, Потічки, Ставки, Болота, Латки Світла та Тіні злилися воєдино, й були одними і тими самими поміж двома Обшарами, й одне Царство годі було відрізнити від іншого.

Цієї ночі трапилося багато чого Нового, Химерного і Тривожного. Ми, Троє Холостяків, стежили за тим, як розгорталися події, згори: там, у Височіні, ми були у безпеці, самі по собі та вільні, тобто все було якраз так, як нам до вподоби.

Я напоумив своїх юних Підопічних, що настав час нам нагально Повернутися до своїх Хвороб-коробів і Ввійти.

Увійти у те, що нас там Чекало.

^{стенлі ліпперт-«прохвесор»}

Тьху!

^{джин кейн-«шельма»}

Входити туди нам не подобалося.

^{джек фуллер-«пустобрех»}

Зовсім.

^{джин кейн-«шельма»}

Та це була Ціна; ми мусили перебувати, цілковито Свідомі, проте Бездіяльні, у тих Огидних Рештках, які колись нагадували нас, а чи й, властиво, були нами — тими, кого ми Любили й Леліяли; і так мало тривати, доки на землю знову Впаде Ніч, а ми, вихором шугнувши вгору, станемо…

^{стенлі ліпперт-«прохвесор»}

Вільними.

^{джин кейн-«шельма»}

Знову вільними.

^{джек фуллер-«пустобрех»}

Справді собою.

^{джин кейн-«шельма»}

І знову віднайдемо усе Благословенне Створіння.

^{стенлі ліпперт-«прохвесор»}

І знову все стане можливе.

^{джин кейн-«шельма»}

Ми Троє ніколи не були у Шлюбі, ніколи по-справжньому не Любили, та коли на землю знову спадала Ніч, а ми переконувалися, що й далі Перебуваємо тут, могли з того «ніколи» посміятися…

^{стенлі ліпперт-«прохвесор»}

Адже, доки нам справді не настане кінець, казати «ніколи» не випадає.

^{джек фуллер-«пустобрех»}

І хто його зна, може, й ми ще спізнаємо любов.

^{джин кейн-«шельма»}

CVII

Щойно сходив Томе до склепу Керролла перевірити чи все там гаразд і побачив що домовина юного Лінкольна трохи виступає з ніші у стіні і посунув її на місце ех бідолашний малюк для нього це лише перша ніч тут на самоті а скільки їх тих самотніх ночей ще попереду ціла безконечна сумна вічність.

Не міг не згадати тієї хвилини про свого Філіпа бо ж він і президентів син однолітки ото Філіп гасав по подвір’ї і весь розкуйовджений влетів у дім мало не лускаючи від щастя бо романсував через паркан з сусідськими панночками емі та ребою леонард а тепер від надміру тієї радості схопив віника і штурхнув ним ззаду місіс Альбертс кухарку та коли вона розвернулася з величезною ріпою в руках щоб дати йому доброї прочуханки і побачила те сяюче обличчя то що вже мала робити вкинула ріпу до мийника а сама вхопила малого пустуна за шию і осипала цілунками хоч я й тицьнув їй до рук того віника щоб йому відплатила і добряче вгріла ззаду по протертих від усіляких забав штанях ох не заздрю я йому бо руки у тої пані як довбні Господи від самої тільки думки про те що Філіп лежить у такому-от місці у мене крається серце і коли така думка навідується до мене мушу бадьоро насвистувати якусь мелодійку а в душі тим часом молюся ні ні ні Господи нехай мине ця чаша мене нехай я піду ще перед усіма тими кого люблю (перед Філіпом Мері Джеком-молодшим перед любою моєю Лідією) хоч і це недобре бо коли настане їхня остання година я вже не зможу нічим допомогти. Ох чи так чи так усе одно це нестерпно о Господи сутужно ж нам тут доводиться Томе любий друже Томе страшенно хочу спати і чекаю на тебе сподіваюся що всі ці сумні і хворобливі думки скоро розвіє радісне видовище — схід сонця нашого любого друга.

^{Мандерс, там само.}

CVIII

Я так і їхав тихими вулицями у тому добродії, верхи на нашому конику, і мені було добре. А от йому — ні. Піддавшись цієї ночі своїм бажанням, він геть забув про дружину. Поза тим, удома на нього чекав ще один хворий хлопчик. Який теж міг не видужати. Правда, сьогодні йому було краще, але ж це нічого не означало. Трапитися могло що завгодно. У цьому добродій тепер уже не сумнівався. Але забув. Той інший хлопчик просто випав йому з голови.

Тед. Бідолашний малий Тед.

У джентльмена було багато клопотів. А ще йому не хотілося жити. Отак насправді не хотілося. Якраз у той час жилося дуже нелегко. Треба було багато всього зробити, виходило це в нього не найкращим чином, а тому могло закінчитися повною руїною. Можливо, з часом (казав він собі) усе налагодиться, ба навіть знову стане добре. Та повірити в це було важко. Та й узагалі було важко. Йому. І мені. Далі перебувати у ньому. І все ж таки я вирішив залишитися. Зближався ранок. Зазвичай упродовж дня ми відпочивали. Нас тягнуло до наших мушель, де й доводилося сидіти аж до вечора. Втім, сьогодні я цього потягу чомусь не відчував. Хоча дуже хотів спати. Тому й задрімав і зісковзнув крізь добродія вниз, у коня, який, відчув я тієї миті, був сущим утіленням терплячості, від гриви до копит, і любив того чоловіка; доти я й гадки не мав, яке важливе місце у світі посідає овес, і ніколи в житті не прагнув так певної блакитної попони. А тоді я прокинувся, і випростався, і повністю повернувся у добродія.

І ми помчали навскач у ніч, повз сонні оселі наших співвітчизників.

^{томас гейвенс}