Лінкольн у бардо

I

У день нашого весілля мені було сорок шість, їй — вісімнадцять. Знаю, знаю, що ви собі подумали: підтоптаний чоловік (зовсім уже не стрункий, лисуватий, кульгавий на одну ногу, з дерев’яними зубами) користується своїм подружнім правом, мало не до смерті жахаючи сердешну молоду…

Аж ніяк.

Бачте, якраз від цього я й відмовився.

Важко, з розчервонілим від випивки й танців лицем піднявшись уночі після весілля нагору, я знайшов її там виряджену за намовою якоїсь тітки у тонесеньку одежину з шовковим коміром, що ледь помітно тремтів, бо під ним трусилася вона сама, — і не зміг.

Натомість лагідно до неї озвався і відкрив їй своє серце: вона — красуня, я ж — старий, потворний, зужитий; то була дивна партія, що корінилася не в любові, а в доцільності, бо ж батько у неї був убогий, мати хворіла. Саме тому вона й опинилася тут. Усе це я знав дуже добре. Тож і сказав, що й пальцем до неї не торкнуся, адже в її очах бачу лише страх і… відразу (саме цим словом, пригадую, я тоді скористався).

Вона поквапилася запевнити мене, що ніякої відрази не відчуває, та мені впало в око, як аж перекривилося і спалахнуло від цієї брехні її чесне обличчя.

Тоді я запропонував, щоб ми стали… друзями. Щоб на людях поводилися в усьому так, ніби живемо звичайним подружнім життям. Щоб вона почувалася у моєму домі вільною і щасливою, ба більше — постаралася зробити цю оселю своєю. Нічого понад це я від неї не чекатиму.

Саме так ми й жили. Стали друзями. Близькими друзями. Й усе. А проте це вже було дуже багато. Ми разом сміялися і спільно приймали рішення по господарству; завдяки їй я тепер частіше звертав увагу на слуг і говорив з ними не так байдуже, як раніше. Вона мала гостре око й зуміла оновити кімнати за якусь дещицю, незначну частину тієї суми, яку я розраховував на це витратити. Бачити, як вона радіє, коли я переступаю поріг, як нахиляється до мене, коли ми обговорюємо якесь господарське питання, — усе це приносило мені таке щастя, що бодай якось його окреслити я навряд чи спромігся б. Я був щасливий, справді щасливий, але почав ловити себе на тому, що частенько промовляю тепер таку собі спонтанну молитву, буквально кілька слів: «Вона тут… ще тут». Моїм домом, таке враження, заструменіла раптом бистра річка, наповнюючи все навколо свіжими пахощами й упевненістю, що зовсім поруч — щось незмінно щедре, цілковито природне, і від усвідомлення цього мені часом аж перехоплювало подих.

Якось увечері, за обідом, коли до нас завітав гурт моїх друзів, вона без усякої спонуки збоку заходилася співати мені хвалебних пісень: розповідати, який я турботливий, розумний, добрий.

Наші очі зустрілися, і я побачив, що говорить вона все це цілком щиро.

Наступного дня я знайшов у себе на столі записку від неї. Сором’язливість перешкоджала їй виявити свої почуття на словах чи на ділі, мовилося там, але моя доброта до неї привела до таких наслідків, що кращих годі й бажати: вона була щаслива, почувалася у нашому домі чудово і тепер прагнула, як сама висловилася, «разом розширювати кордони нашого щастя у той інтимний спосіб, який для мене поки що чужий». Тому й просила, щоб я став тут для неї провідником — так само, як був провідником «у стількох інших проявах дорослого життя».

Прочитавши цю записку, я пішов вечеряти і побачив, як зашарілася вона від хвилювання. Там-таки, при слугах, ми перезирнулися, не приховуючи свого захоплення тим, що зуміли все ж створити, незважаючи на геть несприятливі обставини.

Тієї ночі у неї в ліжку я намагався поводитися точнісінько так само, як і до того: лагідно, шанобливо, уважно. Між нами мало що було — тільки цілунки й обійми, — а проте уявіть собі лишень, коли ваша ласка, усю розкіш цього несподіваного привілею. Ми обидвоє відчували, як хвилею здіймається в нас хіть (звісно ж), та в основі її лежало те міцне почуття, що його ми так повільно вибудовували: надійні узи, тривкі і щирі. До недосвідчених чоловіків я не належав: ще тим шаленцем був у молоді роки, чимало часу збавив (сором і згадувати) на Марбл-еллі, у Бенд-боксі, у тому жахливому Вовчому Лігві, та й одружений уже був, і то цілком щасливо, — але сила цього почуття виявилася для мене чимось зовсім новим.

Хоч ми про це й не говорили, проте обидвоє розуміли, що наступної ночі продовжимо досліджувати цей «новий материк», і вранці я вирушив до своєї друкарні, ледь долаючи ту силу тяжіння, яка настійливо веліла мені нікуди з дому не йти.

І треба ж такого — акурат тому дню й судилося стати «днем балки».

Ото вже пощастило, хай йому грець!

Я саме сидів за письмовим столом, коли з-під стелі обірвалася балка й ударила мене точнісінько от сюди. Тож наші плани довелося відкласти, аж доки я одужаю. За порадою лікаря, мене поклали у… словом, вони розсудили, що такий-от… хвороб-короб… буде для мене якраз… е-е…

^{ганс воллмен}

Помічний.

_{^{роджер бевінс ііі}}

От-от, помічний. Дякую, друже.

^{ганс воллмен}

Завжди радий прислужитися.

^{роджер бевінс ііі}

Тож там я й лежав, почуваючись геть по-дурному, у тому своєму хвороб-коробі, у кімнаті, тій самій кімнаті, через яку ми недавно пройшли (весело, винувато, тримаючись за руки), прямуючи до її спальні. А тоді лікар повернувся, і його помічники перенесли мій хвороб-короб до нього на хвороб-повіз, і я зрозумів… зрозумів, що наші плани доведеться відкласти на невизначений час. Яке розчарування! І коли, коли тепер спізнаю я в усій повноті розкіш подружнього ложа, коли споглядатиму її оголеною, коли вона повернеться до мене у тому відомому стані, зі спраглими вустами і розчервонілими щоками, коли нарешті опаде навколо нас її волосся, розпущене одним грайливим, нестримним рухом?

Що ж, схоже, треба дочекатися повного мого одужання.

Прикро, геть прикро все склалося.

^{ганс воллмен}

А проте знести можна все.

^{роджер бевінс ііі}

Саме так. Хоча, зізнаюся, у той час я так не думав. У той час, на хвороб-повозі, ще вільний, я з’ясував, що можу ненадовго свій хвороб-короб залишити, тож одразу метнувся вбік, здійняв невеличку пилову бурю і навіть розколов вазу, що стояла на ґанку. Проте дружина з тим лікарем так заклопотано обговорювали моє ушкодження, що нічого й не помітили. Це було просто нестерпно. Мушу зізнатися, я таки не стримався і спересердя порозганяв собак: вони заскавуліли і розбіглися хто куди, бо я пройшов крізь них і кожнісінькій навіяв думку про ведмедя. Тоді я був іще на щось таке здатний! Ото були деньки! Це тепер я здатен навіяти собаці думку про ведмедя не більше, ніж повести нашого мовчазного юного друга кудись на обід!

(А він же на вигляд зовсім іще молодий, еге ж, містере Бевінс? Бачите його обриси? А поставу?)

Так чи сяк, повернувся я до свого хвороб-короба й аж заплакав — у той спосіб, який нам тут приступний… ви, юначе, вже з цим стикалися? Коли ми, молодий добродію, у цей-от шпитальний двір допіру прибуваємо, і сльози нас давлять, то відбувається ось що: ми лише легенько напружуємося, в суглобах виникає таке дивне, не надто здорове відчуття, а всередині начебто починають лопатися дрібнесенькі бульбашки. Доки ми ще свіжі, то й обгидитися трохи можемо. Саме так і трапилося зі мною того дня на повозі: я так розгнівався, що з того всього аж у штани наклав, там-таки, у хвороб-коробі, і що ви думаєте? Увесь цей час те гівенце так при мені й залишалося і, якщо вже про це мова, — сподіваюся, вам, молодий добродію, ці подробиці не здаються надто грубими чи огидними і дружбі, яка зароджується між нами, шкоди не завдадуть, — воно, те гівенце, — тут, у моєму хвороб-коробі, ще й тепер, цієї хвилини, тільки-от добряче вже підсохло!

Господи, ви що — ще дитина?

Це ж дитина, правда?

^{ганс воллмен}

Схоже на те. Тепер, коли ви про це сказали.

Ось він.

Уже майже сформувався.

^{роджер бевінс ііі}

Перепрошую. Боже милий… Загриміти до хвороб-короба ще дитям — і слухати, як дорослий описує в усіх подробицях засохле гівенце у своєму хвороб-коробі… ох, не найкращий це спосіб увійти до нового… е-е…

Хлопець. Зовсім іще хлоп’я. Ой, леле.

Дуже перепрошую.

^{ганс воллмен}

II

— Знаєте, — мовила мені місіс Лінкольн, — щороку взимку президент має давати низку офіційних обідів, а коштують такі обіди дуже немало. Якби я влаштувала три великі прийняття, то ті офіційні обіди можна було б із програми викреслити. Якщо мені пощастить переконати містера Лінкольна подивитися на це під таким самим кутом, то я неодмінно так і зроблю.

— Гадаю, певна рація тут є, — сказав президент. — Обґрунтовуєш ти цю думку дуже добре. Що ж, як на мене, можемо зупинитися на прийняттях.

На цьому й постановили, а тоді провели приготування до першого прийняття.

^{Елізабет Кеклі, «За лаштунками, або Тридцять років у неволі і чотири роки у Білому домі».}

Аболіціоністи веселощі у Білому домі критикували, і багато хто від участі у них відмовився. Бен Вейд, подейкували, свій жаль з цього приводу висловив доволі жорстко: «А президентові і місіс Лінкольн відомо, що в країні — громадянська війна? Містерові Вейду і його дружині це відомо, тому брати участь у бенкеті й танцях вони відмовляються».

^{Марґарет Ліч, «Ранкова зоря у Вашингтоні, 1860–1865».}

Діти, Тед і Віллі, постійно отримували подарунки. Від одного маленького поні Віллі був у такому захваті, що хотів кататися на ньому щодня. Погода була мінлива, і тривале перебування просто неба призвело до важкої застуди, яка перейшла у лихоманку.

^{Кеклі, там само.}

Увечері п’ятого числа Віллі палав у гарячці, а мати одягалася тим часом на бенкет. Дихати йому ставало дедалі важче. Вона зрозуміла, що у нього набряк легень, і злякалася.

^{Дороті Мізерв Кунгардт та Філіп Б. Кунгардт-мол., «Двадцять днів».}

III

Прийняття [яке влаштували Лінкольни] критикували просто нищівно, проте всі важливі люди на нього таки прийшли.

^{Ліч, там само.}

Через тисняву ясно побачити щось було неможливо; залишалося лише приголомшено просуватися вперед, начеб опинившись на справдешньому східному базарі, де мало не паморочилося в голові від розмаїтих духів, одеколонів та парфумів, а навколо знай миготіли всілякі віяла, перуки, капелюхи, скривлені у гримасі обличчя й роти, роззявлені у раптовому скрику — скрику радості або й жаху, хтозна.

^{Марґарет Ґарретт, «Усе це я справді бачила: спогади про жахливі часи».}

Що кілька ярдів стояли у вазах екзотичні квіти з президентської оранжереї.

^{Кунгардт і Кунгардт, там само.}

Дипломатичний корпус збився у яскравий гурт: лорд Лайонс, мсьє Мерсьє, мсьє Стекль, мсьє фон Лімбурґ, сеньйор Тассара, граф Піпер, шевальє Бертінатті та інші.

^{Ліч, там само.}

Східну кімнату освічували багатоярусні люстри, що висіли над килимами барви зеленавої морської піни.

^{Девід фон Дреле, «Сходження до величі».}

У Блакитній кімнаті звучало водночас кілька мов: то європейці вшановували неабиякою увагою генерала МакДавелла, який говорив досконалою французькою.

^{Ліч, там само.}

Представлені були, таке враження, кожна нація, кожна раса, кожне звання, кожен вік, кожен зріст і кожна товщина, кожен тембр голосу, кожна зачіска, кожна постава і кожен аромат; от наче веселка взяла й ожила, озвавшись нараз найрізноманітнішими говірками.

^{Ґарретт, там само.}

Там були члени кабінету, сенатори, члени Палати представників, визначні громадяни та жінки-красуні майже з кожного штату. Армійських офіцерів рангу нижчого, ніж командир дивізіону, було небагато. Прийшли французькі принци, а також принц Фелікс Сальм-Сальм, прусський аристократ і кавалерійський офіцер, який служив при штабі генерала Бленкера…

^{Ліч, там само.}

…той хвацький німець, Салюм-Салюм; брати Вітні (близнюки, яких і не розрізнити, от лише один носив еполети капітана, а інший — лейтенанта); посол Торн-Тулі; містер і місіс Фессенден; романістка Е. Д. Е.  Н. Саутворт; Джордж Френсіс Трейн зі своєю чарівною дружиною («удвічі молодшою і вдвічі вищою» за чоловіка, стверджував популярний у ті часи дотеп).

^{Ґарретт, там само.}

Кілька згорблених літніх добродіїв збилися у коло, понахиляли один до одного голови і завзято щось обговорювали; на тлі велетенської квіткової композиції їх можна було й не помітити. То були Абернаті, Севіл і Корд — до кінця того року не доживе жоден. Неподалік стояли височенні й страшенно бліді сестри Кастен; вони скидалися на алебастрові квіткові тичинки, що тягнуться до світла, бо аж шиї повитягували, так їм кортіло підслухати ту розмову.

^{Джо Брант, «Цитадель Союзу}[1]^{: спогади і враження».}

Об одинадцятій місіс Лінкольн за руку з президентом відкрила прийняття і провела гостей по Східній кімнаті.

^{Ліч, там само.}

Ми ринули вперед, аж тут якийсь не знайомий мені чоловік продемонстрував новий танець під назвою «Веселий Джим». На прохання людей, які зібралися навколо, він під оплески затанцював іще раз.

^{Ґарретт, там само.}

Коли з’ясувалося, що хтось зі слуг замкнув двері до зали для офіційних трапез, а ключ десь подівся, здійнялися неабиякі веселощі. «Я — за те, щоб рухатися далі!» — вигукнув хтось. «Просування вперед гальмує лише недолугість командування», — відгукнувся ще хтось, мавпуючи промову, яка прозвучала недавно у Конгресі.

^{Ліч, там само.}

Ось, спало мені на думку, оце і є недоладна людська спільнота, що під впливом свого бездарного колективного розсуду тягне тепер озброєну націю до епічної воєнної катастрофи, наслідки якої годі передбачити: об’ємний організм, який знай бездумно метається туди-сюди, праведністю й далекоглядністю наділений десь на рівні молодих і зелених ще цуценят.

^{З приватного листування Альберта Слоуна (з дозволу родини Слоунів).}

Війні не виповнилося й року. Ми ще не знали, що це таке.

^{Е. Дж. Фрейм, «Бентежна юнь: молодість у роки Громадянської війни».}

Коли ключ нарешті знайшли, і веселі гості заполонили залу, місіс Лінкольн мала всі підстави пишатися, адже трапеза їх там чекала достоту розкішна.

^{Ліч, там само.}

Те приміщення було сорок футів завдовжки і тридцять футів завширшки; ніхто ще не ввійшов, а там, здавалося, вже було повно люду — такі яскраві барви панували всередині.

^{Деніел Марк Епстейн, «Лінкольни: портрет подружжя».}

Дорогі вина й інші напої текли річкою, а у велетенську японську чашу налили десять галонів пуншу з шампанського.

^{Ліч, там само.}

Місіс Лінкольн скористалася послугами вельми поважного постачальника готових страв — К. Геердта з Нью-Йорка. Ходили чутки, що обійшлося все це у понад десять тисяч доларів. Була врахована кожнісінька дрібничка: люстри прикрасили гірляндами з квітів, а столи для сервірування наїдків були оздоблені трояндовими пелюстками, що лежали на невеликих прямокутних дзеркальцях.

^{Брант, там само.}

Свинська і надмірна демонстрація розкоші у воєнний час.

^{Слоун, там само.}

Ельза не озивалася і тільки стискала мою руку. Десь так, думалося, розважалися у давнину наші предки. Яка щедрість! Які ж добрі наші любі господарі!

^{Пітерсен Вікетт, «Наша столиця у часі війни».}

У їдальні стояв довгий стіл, а на ньому — величезне дзеркало, де були викладені зацукровані солодощі різного кшталту й розміру. Найлегше було впізнати форт Самтер, військовий корабель, храм свободи, китайську пагоду, швейцарську хатинку…

^{Кунгардт і Кунгардт, там само.}

…солодка копія храму, а навколо — богиня Свободи, китайські пагоди, роги достатку, фонтани зі струменями з цукрових нитей та зірки…

^{Стенлі Кіммел, «Вашингтон Лінкольна».}

Вулики, де роїлися на вигляд ніби живі бджоли, були наповнені російською шарлоткою. На війну м’яко натякав шолом з розмаяними перами, виготовленими з цукрових нитей. Славний сорокагарматний американський фрегат «Юніон» під усіма вітрилами підтримували херувими, загорнуті в зоряно-смугасті стяги…

^{Ліч, там само.}

Збоку на столику височів і цукровий форт Пікенс, оточений, позірно, барбетними гарматами, які насправді виявилися чимось придатнішим для їжі — чудово приготованими курячими ніжками…

^{Кіммел, там само.}

Вільні цукрові одежі богині Свободи завісою спадали на китайську пагоду, де у ставку з карамелі плавали мініатюрні шоколадні рибки. Неподалік хтиві здобні янголи відмахувалися від бджіл, що висіли у повітрі на тонесеньких нитках з глазурі.

^{Вікетт, там само.}

Спершу таке витончене й досконале, це цукеркове місто впродовж тієї ночі не раз грабували та спустошували, адже гості просто руками виламували з нього цілі квартали і клали собі до кишень: щось мало перепасти і їхнім близьким, які залишилися вдома. Трохи пізніше скляний стіл під натиском юрби хитнувся, і деякі цукрові споруди розвалилися просто на очах.

^{Ґарретт, там само.}

Усі частувалися ніжною фазаниною, жирними куріпками, стейками з оленини та вірджинською шинкою; об’їдалися качками-нирцями та свіжими індичками, а ще поглинали тисячі припливних устриць, які за годину перед тим витягнули з черепашок і охолодили: ті устриці ковтали сирими, запеченими в маслі та сухарях або тушкованими в молоці.

^{Епстейн, там само.}

І ці, й усілякі інші лагомини подавали у такій кількості, що навіть об’єднавшись для спільної атаки, тисяча чи й більше гостей завдати хоч трохи відчутної шкоди асортименту не зуміла.

^{Кіммел, там само.}

Проте ні господиня, ні її чоловік жодної радості у той вечір не відчували і посміхалися суто механічно. Вони знай піднімалися нагору поглянути, як там Віллі, а йому було зовсім кепсько.

^{Кунгардт і Кунгардт, там само.}

IV

Глибокі тони оркестру морської піхоти, який розважав присутніх унизу, до кімнати недужого долинали тихим, приглушеним відгомоном, схожим на несамовиті, ледь чутні ридання якихось духів ген віддалік.

^{Кеклі, там само.}

Віллі лежав у спальні Принца Вельського, з усіма її темно-фіолетовими завісами на стінах та золотими китицями.

^{Епстейн, там само.}

Від гарячки його вродливе круглощоке обличчя аж пашіло. Ноги під брунатним покривалом не знали спокою ні на хвилину.

^{«Історія на відстані простягнутої руки», за ред. Ренарда Кента (з уст місіс Кейт О’Браєн).}

Жах і розпач, що охопили президентське подружжя, може уявити собі кожен, хто має любе серцю дитя і бодай раз відчував той жаский, спільний для всіх батьків натяк на те, що Доля може поставитися до дитячого життя без належного пошанування і розпорядитися ним на свій розсуд.

^{«Вибрані листи Едвайн Віллов з часу Громадянської війни», за ред. Констанс Мейз.}

Їхні серця стиснув страх, але вони знову зійшли вниз послухати спеціально на цей вечір запрошених співаків, сім’ю Гатчінсонів: ті саме виконували — так правдоподібно, що аж моторошно ставало — пісню «Пожежа на кораблі», вельми майстерно відтворюючи при цьому завивання лютої бурі, перестрашені зойки пасажирів, які потрапили у пастку, ридання матері, що притискає до білосніжних грудей немовля, «тупіт, метушню, ґвалт: «Пожежа! Пожежа!»».

^{Кунгардт і Кунгардт, там само.}

Гармидер стояв такий, що доводилося кричати — інакше вас ніхто не зрозумів би. Й далі під’їжджали карети. Вікна розчахували навстіж, і біля них одразу скупчувалися люди, сподіваючись ковтнути прохолодного нічного повітря. Кімнату заполонив дух якоїсь радісної паніки. Мені зробилося млосно, і, гадаю, я була така не одна. У фотелях то тут, то там напівлежали сливе непритомні поважні матрони. До картин на стінах надто вже пильно приглядалися п’яні чоловіки.

^{Ґарретт, там само.}

Залунали дикі зойки.

^{Слоун, там само.}

Якийсь чолов’яга у помаранчевих штанях та розстебнутому блакитному фраку непорушно стовбичив біля столу й аж променився на позір від щастя, тут-таки на місці й бенкетуючи, ніби якийсь величавий Амбруссі, що знайшов нарешті дім своєї мрії.

^{Вікетт, там само.}

Таких квіткових композицій історія ще не знала! Ті справдешні вибухи неймовірно щедрих кольорів, що нестримно здіймалися вгору, незабаром просто викинули засихати і блякнути під тьмяним лютневим сонцем. Туші тварин («м’ясо») гарячі, оздоблені гілочками зелені, викладені на дорогих тарелях, паруючі й соковиті: їх вивезли хтозна-куди, бо тепер то знову було вже чесне падло, трупи, які позбулися, щоправда, певних частин, ненадовго піднісшись до статусу вишуканої їжі! Тисяча суконь, які того пополудня так благоговійно викладали, здували з них ще перед порогом кожнісіньку пилинку і піднімали поділ, перш ніж сісти до карети: де вони тепер? Чи виставили бодай одну у якомусь музеї? Може, хоч кілька збереглося десь на горищі? Здебільшого це вже прах. Як і ті жінки, котрі так гордо носили їх у той момент скороминущої слави.

^{Мелвін Картер, «Світське життя під час Громадянської війни: пустощі, різанина, викорінення» (неопублікований рукопис).}

V

Багато хто з гостей насамперед пригадував, що того вечора світив яскравий місяць.

^{Енн Брайні, «Пора любові й утрати».}

У кількох розповідях про той вечір відзначають ясне сяйво місяця.

^{Едвард Голт, «Довга дорога до слави».}

Спільна риса цих розповідей — золотавий місяць, що химерно висить над усім краєвидом.

^{Бернадет Івон, «Звані вечори у Білому домі: антологія».}

Місяця тієї ночі не було, небо затягло хмарами.

^{Вікетт, там само.}

Одутлий зелений півмісяць висів над цією несамовитою картиною, наче незворушний суддя, який давно вже призвичаївся до всякої людської дурості.

^{Долорес П. Левентроп, «Моє життя».}

Повний місяць був тієї ночі жовто-червоний: у ньому, було таке враження, віддзеркалювався якийсь вогонь із Землі.

^{Слоун, там само.}

Просуваючись по кімнаті, я натрапляв на сріблястий клинець місяця то в одному вікні, то в іншому; він уперто, ніби якийсь старий жебрак, нав’язувався у гості.

^{Картер, там само.}

До того часу, коли подали обід, невеликий блакитний місяць світив уже високо вгорі. Був усе ще доволі ясний, хоч і трохи змалів.

^{І. Б. Бріґґ ІІІ, «Колишні часи» (неопубліковані спогади).}

Ніч і далі була темна та безмісячна; насувалася буря.

^{Альберт Трандл, «Ті найщасливіші роки».}

Гості почали роз’їжджатися, коли повний жовтий місяць висів уже серед вранішніх зірок.

^{Д. В. Фізерлі, «Вашингтонська влада».}

Важкі, наче свинцеві, тьмяно-рожеві хмари висіли дуже низько. Місяця не було. Ми з чоловіком на мить затрималися і поглянули вгору, на кімнату, де нездужав юний Лінкольн. Подумки я помолилася за здоров’я хлопця. Потому ми знайшли екіпаж і подалися додому, де, дякувати милосердному Богу, мирно спали наші діти.

^{Ебіґейл Сервіс, «Спогади однієї матері».}

VI

Останні гості загаялися майже до світанку. У напівпідвальних приміщеннях цілу ніч працювали слуги, які прибирали після бенкету, допиваючи за роботою рештки вина. Спека, втома та випивка призвели до того, що кілька з них посперечалися між собою, а потім ще й побилися на кухні.

^{фон Дреле, там само.}

Кілька разів я чула, як приглушеним шепотом люди казали: коли під дверима об’явилася сама смерть, влаштовувати такі-от веселощі не годиться; либонь, у такий час що скромніше світське життя, то прийнятніше.

^{«Збірка листів Барбари Сміт-Гілл, написаних у воєнний час», за ред. Томаса Скофілда та Едварда Морана.}

Ніч поволі минула; настав ранок, і Віллі стало гірше.

^{Кеклі, там само.}

VII

Вчора біля третьої над’їхала чимала процесія, десь із двадцять екіпажів — стільки, що й місця їм уже бракувало. Їх ставили на траві перед будинками, навскіс — уже на цвинтарному ґрунті, попід огорожею. І хто ж, як ти гадаєш, вийшов з катафалка? Сам містер Л., якого я впізнала, бо бачила вже портрет, — але гірко зігнутий і на вигляд страшенно сумний, його мало не вели, так, схоже, не хотілося йому входити до тієї печальної місцини. Сумної звістки я ще не чула і на мить спантеличилася, та вже невдовзі все прояснилося. Я помолилася за хлопця і за всю сім’ю: у газетах багато писали про його хворобу, й ось який нещасливий був у неї кінець. Наступної години екіпажі знай під’їжджали, й вулицею не можна було вже ні пройти, ні проїхати.

Весь той натовп зник у каплиці, і зі свого відчиненого вікна я чула, що там діялося: музику, проповідь, ридання. Потому люди почали розходитися, а екіпажі — роз’їжджатися, деякі позчіплялися, і їх треба було розчіпляти. На вулиці і на травниках перед будинками залишився після них страшенний безлад. А сьогодні, ще однієї дощової і холодної днини, десь біля другої, до брами цвинтаря під’їхав лиш один не вельми великий екіпаж, і з нього знову вийшов президент, цього разу у супроводі трьох добродіїв: одного молодого і двох старих. Біля брами їх зустрів містер Вестон зі своїм молодим помічником, і вони всі подалися до каплиці. Незабаром можна було побачити, як помічник і ще хтось перекладають на ручний візок невелику домовину, а потім той сумний гурт рушив у напрямку північно-західного кутка цвинтаря; попереду котили візок, позаду важко крокував президент зі своїми супутниками. Схил там доволі крутий, дощ не вщухав, тож усе це злилося в результаті у достоту химерну суміш безрадісної меланхолії та безмірної незграбності, адже помічники насилу втримували ту домовину на візку, а ціла процесія, ба навіть сам містер Л., мусила тим часом дріботіти маленькими кроками, щоб утриматися на ногах на ковзкій від дощу траві.

Так чи інак, те бідолашне дитя, юного Лінкольна, виявляється, там за дорогою і залишать, хоч у газетах писали, буцім його мають тут-таки відправити назад до Іллінойсу. Їм позичили місце у склепі судді Керролла, й ти тільки уяви собі, Ендрю, який це біль: залишити свого любого сина поміж тим холодним камінням, ніби якогось птаха з перебитим хребтом, а самому податися геть.

Сьогодні видався тихий вечір, дорогий брате, і навіть Крік шумить начебто тихіше, ніж звичайно. Допіру вийшов місяць, освітив камені на цвинтарі — і на мить здалося, мовби на землю там зійшли ангели найрозмаїтіших кшталтів та розмірів: огрядні ангели, ангели завбільшки з собаку, ангели верхи на конях і т. д.

До всіх тих померлих я вже давно звикла, і вони, зізнаюся, складають цілком прийнятне товариство — там, у своїх оселях із землі та холодного каменю.

^{«Вашингтон воєнного часу: листи Ізабелі Перкінс періоду Громадянської війни», укл. та ред. Неша Перкінса ІІІ (запис від 25 лютого 1862 р.).}

VIII

Отже, президент залишив свого хлопчика у позиченій могилі і подався далі працювати для країни.

^{Максвелл Флеґґ, «Лінкольн: історія для хлопців».}

Знайти місце, ще більше сповнене миром чи красою, ніж те, де була розташована ця могила, навряд чи вдалося б; крім того, пересічний відвідувач цвинтаря не мав жоднісінького шансу бодай і випадково туди поткнутися, бо то була остання могила ліворуч у найдальшому закутку, на вершині стрімкого пагорба, який майже прямовисно опускався до Рок-Кріку. Знизу долинав приємний шум бистрої води, а супроти неба темніли міцні й голі тієї пори лісові дерева.

^{Кунгардт і Кунгардт, там само.}

ІХ

У ранній юності я з’ясував, що маю певну схильність, яка мені здавалася цілковито природною, ба навіть чудовою, але для інших — для мого батька, матері, братів, друзів, учителів, священників, дідусів і бабусь — ця моя схильність ані природною, ані чудовою не була; навпаки, вони вважали її збоченою та ганебною. Тож я карався і не знав, що маю робити: невже й справді треба цю схильність відкинути, одружитися і приректи себе на, скажімо так, постійне невдоволення? Я хотів бути щасливим (як на мене, щасливими хочуть бути всі), а тому зав’язав невинну — ну, гаразд, доволі невинну — дружбу з одним хлопцем у школі. Проте вже невдовзі ми збагнули, що жодної надії для нас немає, і відтак (опускаю тут деякі подробиці, і невдалі спроби, і намагання розпочати все спочатку, і щиро прийняті рішення, і порушення цих рішень — там-таки, в кутку… е-е, возівні, і таке інше) якось пополудні, через день чи два після однієї гранично відвертої розмови, коли Ґілберт заявив про свій намір «жити надалі правильно», я приніс до своєї кімнати різницького ножа й, написавши по записці батькам (основна думка: вибачте) і йому (я кохав, тож іду з почуттям повноти), присів над керамічною ванночкою і люто перетяв собі вени на зап’ястях.

Від кількості крові та її несподівано разючого червоного кольору на тлі білої посудини мене аж замлоїло, і я очманіло опустився на підлогу. Тієї миті — говорити про це трохи ніяково, але, хай там як, сказати треба, — так от, тієї миті я передумав. Тільки тоді (однією ногою вже, так би мовити, там) я раптом збагнув, яке ж усе навколо невимовно прекрасне — і створене з неймовірною точністю власне для того, щоб дарувати нам насолоду; ще я побачив, що був буквально за пів кроку від того, щоб змарнувати дивовижний дар — можливість щодня чудуватися мало не безмежним чуттєвим раєм, величним торговищем, куди з любов’ю постачають усе досконале й витончене: комашині рої, що витанцьовують у скісному промінні серпневого сонця; трійко чорних коней, які стоять голова до голови у полі, майже по коліна у снігу; запах яловичого бульйону, що його доносить вітерець з розфарбованого помаранчевими відблисками вікна прохолодного осіннього…

^{роджер бевінс ііі}

Добродію… Друже…

^{ганс воллмен}

Я… я знов узявся за своє?

^{роджер бевінс ііі}

Еге ж.

Передихніть. Усе гаразд.

Гадаю, ви трохи бентежите нашого новоприбульця.

^{ганс воллмен}

Дуже перепрошую, юний добродію. Мені лише хотілося ось так, на свій лад, вас привітати…

^{роджер бевінс ііі}

«Від кількості крові» вас «аж замлоїло», ви «очманіло опустилися на підлогу» і «передумали».

^{ганс воллмен}

Саме так.

Від кількості крові і її несподівано разючого червоного кольору на тлі білої посудини мене аж замлоїло, і я очманіло опустився на підлогу. І тієї миті передумав.

Надіятися я міг тільки на те, що мене знайде хтось зі слуг, тому пошкандибав до сходів і кинувся вниз, а звідти зумів якось доповзти до кухні…

Де залишаюся ще й досі.

Чекаю, аж мене знайдуть (лежу долі, головою до печі, до щоки прилипла шкуринка помаранчі, поряд валяється перевернутий стілець) і оживлять, щоб я міг підвестися і прибрати весь цей жахливий безлад, який накоїв (матері це точно не сподобається), а тоді вийти, новою і сміливішою людиною вийти у той чудовий світ і почати жити! Чи віддаватимусь я своїй схильності? О, так! І робитиму це зі смаком! Опинившись на волосині від того, щоб утратити все, я тепер звільнився від усілякого страху, вагання та сором’язливості, тож, повернувшись до життя, маю намір благоговійно мандрувати землею, ковтати, вдихати й пробувати все, що заманеться, і любити кого сам захочу; торкати і куштувати дивовижі цього світу (а часом просто, затамувавши подих, стояти серед них), споглядати, приміром, пса, що заснув у трикутному затінку від крони дерева і ворушить уві сні лапами; схожу на піраміду купку цукру на стільниці з чорного дерева, яку поступово, кристалик за кристаликом, перебудовує на свій манір непомітний протяг; хмару, що, наче корабель, пропливає над округлим зеленим пагорбом, на вершині якого бадьоро витанцьовує на вітрі шерег розвішених на мотузці барвистих сорочок, тимчасом як унизу, у місті, розгоряється багряно-блакитний день (достеменне втілення музи весни), а кожне поросле росяною травою і пройняте квітами подвір’я мало не божеволіє від…

^{роджер бевінс ііі}

Друже.

Бевінсе.

^{ганс воллмен}

«Бевінс» мав кілька пар очей І всі вони знай зиркали то в один бік, то в інший Кілька носів І всі вони знай нюшили Його руки (їх у нього теж було кілька пар, або ж вони були такі швидкі, що здавалося, ніби їх багато) теж рвучко рухалися то туди, то сюди, хапали то те, то се, і підносили до обличчя з вельми зацікавленим

Трохи моторошно

Розповідаючи свою історію, він наростив собі стільки додаткових очей, носів і рук, що решта тіла за ними просто зникла Очі — наче виноградини на лозі Руки мацають очі Носи нюхають руки

І порізи на кожнісінькому зап’ясті

^{віллі лінкольн}

Новоприбулець сидів на даху свого хвороб-дому і зачудовано витріщався на містера Бевінса.

^{ганс воллмен}

Час од часу крадькома та вельми вражено зиркаючи і на вас, сер. На ваш чималенький…

^{роджер бевінс ііі}

Годі, годі, немає потреби говорити про…

^{ганс воллмен}

Той інший (якого стукнуло балкою) Зовсім голий Член страшенно розбухлий, завбільшки з Не міг відвести очей

І ще й хитався, коли він

Тіло — наче якась галушка Широкий плоский ніс, ніби у вівці

Зовсім голий, їй‑бо

Жахлива вм’ятина на голові Як він узагалі може ходити і говорити з такою страшною…

^{віллі лінкольн}

Незабаром долучився преподобний отець Еверлі Томас.

^{ганс воллмен}

Прибіг, як завжди, кульгавим підтюпцем і весь час тривожно озираючись; брови високо підняті, волосся сторч, рот ідеально заокруглений від жаху. Проте й говорив, як завжди, зі щонайглибшим спокоєм і здоровим глуздом.

^{роджер бевінс ііі}

Новоприбулець? спитав преподобний.

Гадаю, ми маємо честь розмовляти з одним із Керроллів, мовив містер Бевінс.

Хлопець лише розгублено дивився на нас.

^{ганс воллмен}

Новоприбульцем був хлопець років десяти-одинадцяти. Вродливий хлопчак, він лише кліпав очима і сторожко роззирався навколо.

^{преподобний еверлі томас}

Нагадував рибину, яка, опинившись на березі, лежить нерухомо й насторожено, гостро усвідомлюючи свою вразливість.

^{ганс воллмен}

Наводив на думку про мого небожа, який одного разу провалився на річці під кригу і прийшов додому промерзлий до костей. Сповнений страхом перед карою, зайти у дім той хлопець не наважувався; я випадково побачив, як він тулиться до дверей, намагаючись бодай так трохи зігрітися, приголомшений, винуватий, майже задубілий від холоду.

^{роджер бевінс ііі}

Ти, безперечно, відчуваєш певний потяг? поцікавився містер Воллмен. Спонуку? Спонуку піти. Деінде. У якесь приємніше місце.

Я відчуваю, що маю зачекати, сказав хлопець.

Він говорить! вигукнув містер Бевінс.

^{преподобний еверлі томас}

Зачекати на що? спитав пан Вівця-Галушка.

На мою маму, відповів я. І на батька. Вони скоро прийдуть. Забрати мене Пан Вівця-Галушка сумно похитав головою Його член також хитнувся Сумно

Вони, може, й прийдуть, мовив багатоокий. Тільки-от забрати тебе — це вже навряд.

І всі троє засміялися Багато рук багатоокого заплескали у багато долонь Розбухлий член пана Вівці-Галушки захилитався Засміявся навіть преподобний Та навіть сміючись, вигляд він усе одно мав наляканий

Так чи інак, надовго вони тут не затримаються, сказав пан Вівця-Галушка.

Весь час хотітимуть опинитися деінде, додав багатоокий.

Думатимуть лише про обід, докинув преподобний.

Скоро вже весна Різдвяними іграшками ще й не набавилися Я маю скляного солдатика, у якого повертається голова Йому можна міняти еполети Скоро зацвітуть квіти Лоренс зі садового сараю дасть кожному з нас по пригорщі насіння

Треба зачекати сказав я

^{віллі лінкольн}

Х

Я глипнув на містера Бевінса.

^{ганс воллмен}

Така молодь баритися тут не повинна.

^{роджер бевінс ііі}

Маттісон, у віці дев’яти років? Барився менш ніж пів години. А тоді просто розчинився з таким звуком, ніби тихенько пукнуло. Дваєр, 6 років і 5 міс.? Коли привезли хвороб-короб, його взагалі всередині не виявилося. Вочевидь, пішов під час переїзду. Салліван, немовля, забарився на якихось дванадцять-тринадцять хвилин — така повзуча, вересклива куля роздратованого світла. Руссо, світло очей матері, що покинуло нас на шостому році життя? Барилася хвилин чотири, не більше. Понишпорила за кількома каменями. «Я шукаю свою абетку».

^{ганс воллмен}

Бідолашне маля.

^{преподобний еверлі томас}

Близнюки Еванси залишили цей паділ печалі разом у віці 15 років і 8 місяців, барилися дев’ять хвилин, а тоді відійшли однієї і тієї самісінької миті (як уже близнюки, то до останку). Персіваль Страут, віком 17 років, забарився на сорок хвилин. Саллі Берджес, 12 років, дорогá кожному, барилася сімнадцять хвилин.

^{ганс воллмен}

Белінда Френч, крихітка. Пам’ятаєте її?

^{роджер бевінс ііі}

З хлібину завбільшки, просто лежала он там, випромінювала тьмяне біле світло і пронизливо голосила.

^{преподобний еверлі томас}

Цілісіньких п’ятдесят сім хвилин.

^{ганс воллмен}

Ще довгенько по тому, як відійшла її мати, Аманда Френч, втратила життя, даруючи його чудовій, а проте нещасливій дитині.

^{роджер бевінс ііі}

Вони лежали разом, в одному хвороб-коробі.

^{ганс воллмен}

Надзвичайно зворушливе видовище.

^{преподобний еверлі томас}

Проте з часом пішла і вона.

^{роджер бевінс ііі}

Як і має чинити молодь.

^{преподобний еверлі томас}

Як, цілком природно, чинить переважна більшість.

^{роджер бевінс ііі}

Або й так.

^{преподобний еверлі томас}

Тож уявіть собі наше здивування, коли, проходячи десь за годину чи й більше мимо, ми побачили, що те хлоп’я далі сидить на даху й вичікувально роззирається навколо, немовби сподіваючись, що ось-ось по нього над’їде якийсь екіпаж.

^{ганс воллмен}

Вибачте, що про це згадую… але ви ж помітили сморід дикої цибулі, яким відгонить молодь, коли тут бариться? Був уже досить густий.

^{роджер бевінс ііі}

Треба було щось робити.

^{преподобний еверлі томас}

ХІ

Ходімо з нами, хлопче, сказав пан Вівця-Галушка. Ми хотіли б тебе з кимось познайомити.

Можеш іти? — запитав багатоокий.

З’ясувалося, так

Міг іти Міг ковзати Міг навіть іти… е-е… посковзом

Невелика прогулянка посковзом — якраз те, що треба Всередині в тій хатині, у якомусь коробі в нас під ногами, лежало щось паскудне

Паскудне-паскудне

І знаєте що?

Воно мало морду, як у черв’яка

Черв’яка, їй‑бо! Черв’яка з хлопця завбільшки У моєму костюмі

Жахіття.

^{віллі лінкольн}

Хлопець зробив такий рух, немов збирався схопити мене за руку, але потім наче передумав: не хотів, видно, щоб я мав його за дитину.

^{ганс воллмен}

І ми рушили у напрямку на схід.

^{роджер бевінс ііі}

ХІІ

Вітаю вас, любі добродії! Я могла б, якщо бажаєте, назвати вам деякі дикі квіти з наших пралісів.

^{місіс елізабет крофорд}

За нами ув’язалася місіс Крофорд, демонструючи у звичній для себе манері всі можливі знаки щонайглибшого пошанування: вона кланялася, всміхалася, шаркала ніжкою й аж начебто тремтіла.

^{роджер бевінс ііі}

Росте в нас там дико, преміром, турецька гвоздика, і рожові чиревички королеви, і всякі-різьні дикі рожі. Є й шовчина, яку ще ваточником прозивають, є й жимолость дика, сиріч козолист, не кажучи вже про сині півники, і жовті кугутики, і ще тьму-тьменну всілякого квіття, каждого назвиська якого мені цеї хвилі й не прегадати.

^{місіс елізабет крофорд}

Й увесь час їй мало на п’яти не наступав Лонґстріт, той поганець, що мешкає біля скособоченої лавки.

^{роджер бевінс ііі}

Зверніть увагу, джентльмени, на моє тонке розуміння суттєвих аспектів жіночого вбрання: всі ті застібки й защіпки, гаплички й ґудзички, ті вигадливі спідниці до кісточок… кажу вам, Скаддере, це ніби цибулину облущувати: розв’язуєш, розстібаєш, улещуєш, аж доки не доберешся врешті-решт — навряд чи швидким темпом — до самого осереддя драми, до самісінької, сказати б, перлини — тієї кущуватої лощинки…

^{сем лонґстріт-«мазунчик»}

Доки ми йшли, він безперестанку давав рукам волю, мацав місіс Крофорд і лапав, але вона, на превелике щастя, цих огидних виявів уваги ніби й не помічала.

^{преподобний еверлі томас}

Хлопець, пройнятий благоговійним страхом, не відставав ані на крок і лиш зиркав то туди, то сюди.

^{ганс воллмен}

Ну а зарас я заспіваю вам пісню — пару куплетів, а чи й цілу, то вже як собі забажаєте, — пісню, яку часом співав кулись мій ненаглядний чоловік. Називав її висільною піснею Адама і Єви. Ту пісню співав він і на висіллі у моєї систри… Страх як полюбляв, знаєте, складати пісні, і їх співати, і…

Ой ні, далі я не піду.

Гарного дня вам, добродії.

^{місіс елізабет крофорд}

Ми підійшли до краю незаселеної глухої місцини площею кількасот ярдів, яка закінчувалася моторошною на вигляд залізною огорожею.

^{ганс воллмен}

Та згубна межа, перетинати яку ми не наважувалися.

^{роджер бевінс ііі}

Як же ми її ненавиділи!

^{ганс воллмен}

Міс Трейнор, та дівчина, лежала, як завжди: біля огорожі потрапила була у пастку, а тепер уже становила, по суті, її частину. Тієї миті вона прибрала вигляд такої собі страхітливої почорнілої печі.

^{роджер бевінс ііі}

Мені мимохіть пригадалася вона першого дня після прибуття сюди: тоді вільно являлася нам у вигляді юної дівчини, яка знай кружляла і кружляла навколо у літній сукні, що без упину мінилася різними кольорами.

^{преподобний еверлі томас}

Я окликнув її і попросив поговорити з хлопцем. Про загрози, які чаяться у цьому місці. Особливо для молодих.

^{ганс воллмен}

Дівчина не озивалася. Лише прочинилися, а тоді знову зачинилися дверцята печі, якою вона була тієї миті, й ми мали змогу кинути оком на її жаске, розжарене до червоного нутро.

^{роджер бевінс ііі}

Аж тут вона притьмом обернулася на зруйнований міст, на стерв’ятника, на великого пса, на страшезну відьму, яка жадібно пожирала шмат чорного пирога, на стернисте, спустошене повінню кукурудзяне поле, на розкриту парасолю, яку шарпав нечутний для нас вітер.

^{преподобний еверлі томас}

Усі наші палкі благання були марні. Говорити дівчина не бажала.

^{ганс воллмен}

Ми повернулися і зібралися йти.

^{роджер бевінс ііі}

Щось у хлопцеві її зворушило. Парасоля перетворилася на качан кукурудзи, качан кукурудзи — на відьму, відьма — на дівчину.

^{ганс воллмен}

Жестом вона підкликала його до себе.

^{роджер бевінс ііі}

Хлопець сторожко підійшов, і вона заговорила, але так тихо, що розібрати слів ми не могли.

^{ганс воллмен}

ХІІІ

Млодий містер Брістоль бажав мене, млодий містер Фелловз і містер Делвей бажали мене, у вечері вони сиділи на траві нав коло мене, і в очах їхніх горіло палке-препалке сердечне Бажання. Я ж сиділа у своїй сорочці барви спілого винограду у плетеному кріслі, у колі тих захоплених палких сердечних очей, часом навіть і до пізньої ночі, коли той чи той хлопець від кидався на спину і казав: о, які зірки, і я казала: о, так, зірки сьогодні пре гарні, а сама (визнаю) думала, як добре було б при лягти біля нього, інші ж хлопці, по бачивши, що я дивлюся на того, хто при ліг, і собі думали: добре було б при лягти біля мене.

Усе це було дуже

А тоді мати при силала по мене Енні.

Я за надто рано пішла. Від того товариства, від того

Бо ж була пере конана, що по переду ще безліч таких вечорів, і в решті решт вони під штовхнуть до вибору, і вибір буде зроблено, правильний вибір, і він стане Любов’ю, і Любов стане дитям — а більше нічого я й не прошу

Я так хотіла по тримати на руках дороге дитя.

Я добре знаю, що вже нетака гарненька, як раніше. А ще з часом я, визнаю, на брала ся де яких слів, яких до того не

Трахати ся хер гівно дрочити гративдупу

А ще дізнала ся про де які не пристойні місця

Темні за капелки на за двірках де жлуктять ром

І їх по любила

Сумую за тими місцями. І сильно серджу ся.

Бо нічого такого не за знала.

За надто рано пішла

Щоб за знати

Тільки чотирнацять

років мала тоді

При ходьте при ходьте ще сер дуже при ємно було з вами

Але тих ваших стариганів при ятелів до дупи (більше їх не при водьте) вони ж при ходять тільки по витріщатися і з мене по кепкувати, а тоді просять мене за пинити ні не те слово зу пинити ні при пинити робити те що я роблю. А роблю я лише те саме що й вони. Хіба ж ні? Бо те що я роблю, якщо тільки дуже по старатися, до поможе мені по вернутися туди, куди я так прагну

До зеленої трави, до сердечних очей.

^{еліза трейнор}

XIV

Дорогою назад хлопець примовк.

Це станеться і зі мною? запитав він.

Так, безперечно, відповів містер Воллмен.

До певної… е-е… міри це відбувається вже, тактовно докинув преподобний.

^{роджер бевінс ііі}

Ми підійшли до місця, де стежина різко обривається вниз.

^{преподобний еверлі томас}

Біля Фрілі. Біля Стівенса. Біля чотирьох немовлят на прізвище Несбіт та їхнього ангела з похиленою головою.

^{роджер бевінс ііі}

Біля Мастертона. Біля Амбусті. Біля обеліска, трьох лавок і встановленого на високому п’єдесталі погруддя гордовитого Меррідейла.

^{ганс воллмен}

Що ж, гадаю, треба зробити так, як ви радите, сказав хлопець.

Славне хлоп’я, мовив містер Воллмен.

^{роджер бевінс ііі}

XV

Біля дверей хлопцевої білої кам’яниці ми з ним обнялися.

^{ганс воллмен}

Він сором’язливо нам усміхнувся, трохи схвильований тим, що на нього чекало.

^{преподобний еверлі томас}

Ну, йди, лагідно мовив містер Бевінс. Так буде найкраще.

^{ганс воллмен}

Йди, йди, сказав містер Воллмен. Тут тобі робити нічого.

^{роджер бевінс ііі}

То бувайте здорові, попрощався хлопець.

Нічого страшного, сказав містер Бевінс. Усе абсолютно природно.

^{ганс воллмен}

І тут це сталося.

^{роджер бевінс ііі}

Надзвичайна подія.

^{ганс воллмен}

Справді безпрецедентна.

^{преподобний еверлі томас}

Хлопців погляд ковзнув кудись повз нас.

^{ганс воллмен}

Схоже, він щось там побачив.

^{роджер бевінс ііі}

Його обличчя осяяла радість.

^{ганс воллмен}

Тато, сказав він.

^{преподобний еверлі томас}

XVI

До нас наближався у темряві якийсь довготелесий, розтріпаний чолов’яга.

^{ганс воллмен}

Це було проти всіх правил. Час для відвідин закінчився, брама мала вже бути під замком.

^{преподобний еверлі томас}

Хлопця привезли тільки того дня. Тобто, хочу сказати, той чоловік, найімовірніше, уже тут був…

^{роджер бевінс ііі}

Зовсім недавно.

^{ганс воллмен}

Того дня пополудні.

^{роджер бевінс ііі}

Проти всіх правил.

^{преподобний еверлі томас}

Добродій, схоже, збився з дороги. Раз по раз він зупинявся, роззирався навколо, повертався трохи назад і йшов у іншому напрямку.

^{ганс воллмен}

І тихенько, упівголоса плакав.

^{роджер бевінс ііі}

Не плакав. Тут у мого друга пам’ять притерлася. Він просто засапався, а не плакав.

^{ганс воллмен}

Ні, тихенько плакав, а дедалі сильніше роздратування через те, що знайти дорогу ніяк не вдавалося, його сум лише поглиблювало.

^{роджер бевінс ііі}

Рухався він якось незграбно, мав, таке враження, самі лікті та коліна.

^{преподобний еверлі томас}

Хлопець притьмом вискочив з дверей і кинувся тому чоловікові назустріч; обличчя його аж променилося від радості.

^{роджер бевінс ііі}

Яка, втім, змінилася на страх і заціпеніння, коли той пізній відвідувач і не подумав підхопити його на руки, як то, здогадувалися ми, було у них заведено.

^{преподобний еверлі томас}

Натомість хлопець просто пробіг крізь чоловіка, який тим часом далі простував до білої кам’яниці, схлипуючи на ходу.

^{роджер бевінс ііі}

Він не схлипував. Навпаки, цілковито панував над собою і крокував з неабиякою гідністю й упевненістю в…

^{ганс воллмен}

Тепер він був уже ярдів за п’ятнадцять і йшов прямо до нас.

^{роджер бевінс ііі}

Преподобний запропонував нам зійти зі стежки.

^{ганс воллмен}

Він, преподобний, був твердо переконаний, що дозволяти комусь проходити крізь себе не годиться.

^{роджер бевінс ііі}

Тим часом чоловік підійшов до білої кам’яниці, відімкнув ключем двері й увійшов досередини. Хлопець подався слідом за ним.

^{ганс воллмен}

Хвилюючись, щоб з хлопцем не трапилося нічого лихого, ми з містером Бевінсом і містером Воллменом увійшли й собі.

^{преподобний еверлі томас}

І тоді той чоловік дещо зробив… я навіть не знаю, як…

^{ганс воллмен}

То був високий чолов’яга. І, видно, дужий. Досить дужий, щоб висунути хлопців…

^{преподобний еверлі томас}

Хвороб-короб.

^{ганс воллмен}

Отже, чоловік висунув з ніші у стіні короб і поставив його на підлогу.

^{роджер бевінс ііі}

І відкрив.

^{ганс воллмен}

Опустившись навколішки перед коробом, чоловік поглянув на те, що…

^{преподобний еверлі томас}

Поглянув на форму… е-е… тіло хлопця у хвороб-коробі.

^{ганс воллмен}

Так.

^{преподобний еверлі томас}

Й ось тут уже він заплакав.

^{ганс воллмен}

Він плакав увесь час.

^{роджер бевінс ііі}

Він схлипнув, один раз, але так, що аж серце краялося.

^{ганс воллмен}

Або застогнав. Мені це більше нагадало стогін. Стогін усвідомлення.

^{преподобний еверлі томас}

Пригадування.

^{ганс воллмен}

Раптової згадки про те, що було втрачено.

^{преподобний еверлі томас}

А тоді з любов’ю торкнувся до обличчя й волосся.

^{ганс воллмен}

Як, безперечно, не раз робив, коли хлопець був ще…

^{роджер бевінс ііі}

Не такий хворий.

^{ганс воллмен}

Авжеж, то був стогін усвідомлення, він ніби хотів сказати: ось воно, моє дитя, таке, як і було. Я знайшов того, хто був мені такий дорогий.

^{преподобний еверлі томас}

Хто мені й далі такий дорогий.

^{ганс воллмен}

Звісно.

^{роджер бевінс ііі}

Утрата була зовсім свіжа.

^{преподобний еверлі томас}

XVII

Віллі Лінкольн чахнув на очах.

^{Епстейн, там само.}

Сумовито тяглися один за одним дні, а він тим часом усе слабшав і дедалі більше нагадував тінь.

^{Кеклі, там само.}

Секретар Лінкольна, Вільям Стоддард, пригадував, що в усіх на устах було тоді одне запитання: «Невже немає жодної надії? — Жодної. Так кажуть лікарі».

^{Доріс Кірнс Ґудвін, «Команда суперників: політичний геній Абрагама Лінкольна».}

Біля п’ятої години того пополудня я дрімав на дивані у себе в кабінеті, аж раптом мене розбудив його прихід. «Що ж, Ніколею, — сказав він здавленим від надміру почуттів голосом, — мій хлопчик відійшов — відійшов назавжди!», а тоді розплакався, повернувся і пішов до свого кабінету.

^{Джон Дж. Ніколей, «З Лінкольном у Білому домі», за ред. Майкла Берлінґейма.}

Смерть настала якусь мить тому. Хлопець лежав на ліжку, покривало було відкинуте. Одягнений він був у блідо-голубу піжаму. Руки витягнуті по боках. Щоки все ще палали. На підлозі лежали одна на одній три подушки. Столик збоку стояв криво, ніби його грубо штовхнули.

^{«Очевидці історії: Білий дім Лінкольна», за ред. Стоуна Гіл’ярда (з уст Софі Ленокс, покоївки).}

Я допомогла обмити його й одягнути і якраз поклала на ліжко, коли ввійшов містер Лінкольн. Зроду мені не доводилося бачити ще, щоб чоловіка так підкосило горе. Він приступив до ліжка, підняв з обличчя своєї дитини покривало і довго дивився, розважливо і з любов’ю, бурмочучи: «Мій сердешний хлопчик, він був занадто добрий для цієї землі. Бог покликав його додому. Знаю, на небі йому набагато ліпше, але ж ми так його любили… Важко, як же важко прийняти те, що він помер!».

^{Кеклі, там само.}

То був батьків улюбленець. Дуже близькі, вони часто на очах у інших трималися за руки.

^{Кеклі, там само (з уст Натаніеля Паркера Вілліса).}

Він був достеменною копією свого батька, адже відзначався і такою самою притягальною силою, і такими самими здібностями та смаками.

^{Рут Пейнтер Рендолл, «Сини Лінкольна».}

То було дитя, на яке Лінкольн покладав найзаповітніші сподівання, по суті, маленьке віддзеркалення його самого, з яким він міг говорити щиро, відверто і довірливо.

^{Тайрон Філіан, «Підрахунки: спогади «своєї людини» про важкі часи».}

Віллі з усілякого погляду був точним портретом містера Лінкольна, навіть голову він тримав злегка нахиленою до лівого плеча.

^{Берлінґейм, там само (з уст одного сусіди зі Спрінґфілда).}

Ти відчуваєш таку любов до своїх діточок, повнишся такими сподіваннями, що вони спізнають усе, що є у житті гарного, такою ніжною прив’язаністю до неповторної низки рис, що проявляються у кожному з них: тут і напускна хоробрість, і вразливість, і манера говорити, і милі помилки у мовленні, і ще багато чого, як‑от запах шкіри і волосся, відчуття маленької долоньки у твоїй великій… і раптом дитини більше немає! І тоді ти стоїш мов громом прибитий, вражений тим, що у такому начебто прихильному досі світі могла трапитися така страшна несправедливість. Велика любов народилася з нічого, і тепер, коли її джерело кануло у небуття, ця любов, що знай шукає — і не знаходить, а тому нездужає, обертається найглибшим стражданням, яке тільки можна собі уявити.

^{Місіс Роуз Мілленд, «Есей на втрату дитини».}

«Це — найважче випробування у моєму житті», — зізнався він доглядальниці, а тоді, сповнившись раптом бунтарським духом, переобтяжений клопотами та горем, вигукнув: «Чому?! Чому?!».

^{Джеймс Морґан, «Абрагам Лінкольн: хлопець і чоловік».}

Говорити він не міг, бо його душили ридання. Тож лише сховав обличчя у долонях, а тим часом уся його висока постать аж здригалася від надміру емоцій. Я стояла у ногах ліжка, і крізь сльози дивилася на нього у безмовному, благоговійному зачудуванні. Горе позбавило його мужності, перетворило на слабку, безвольну дитину. Я й у думці собі не клала, що цього твердого, непохитного чоловіка можна так зворушити. Ніколи не забуду тих урочих миттєвостей, коли саме втілення геніальності та величі ридало над утраченим кумиром любові.

^{Кеклі, там само.}

XVIII

З тих хлопців, яких мені будь-коли доводилося знати, Віллі Лінкольн був найприємніший: кмітливий, чуйний, він мав лагідний характер і гарні манери.

^{Джулія Тафт Бейн, «Батько Теда Лінкольна».}

Власне такими, як він, люди й уявляють собі своїх дітей, доки ще їх не мають.

^{Рендолл, там само.}

Характерне для нього самовладання — aplomb, як кажуть французи, — було просто дивовижне.

^{Вілліс, там само.}

Розум він мав жвавий, допитливий і совісний; до інших ставився приязно і з любов’ю; пориви у нього були добрі і щедрі, а слова та манери — лагідні і привабливі.

^{Фінеас Д. Ґерлі, «Прощальна промова на похороні Віллі Лінкольна» («Іллінойс стейт джорнел»).}

Він ніколи не минав нагоди розшукати мене у натовпі, потиснути руку і сказати щось приємне; стороннім людям така поведінка десятилітнього хлопчика впадала у вічі і щонайменше викликала захоплення.

^{Вілліс, там само.}

Одяг Віллі носив здебільшого сірий, дуже мішкуватий, і цим неабияк відрізнявся від тих кучерявих пестунчиків, що їх викохують схиблені на модах матері.

^{Лора Сірінґ (під псевдонімом Говард Ґліндон), «Правда про місіс Лінкольн».}

Якось, коли я проходив повз Білий дім, він саме бавився на тротуарі з одним своїм товаришем по таких забавах. Над’їхав містер С’юард, у кареті разом із принцом Наполеоном та ще двома особами з принцового почту. І тут державний секретар — між ним і хлопцем явно існували якісь близькі, дружні стосунки — у такому собі бурлескному стилі зняв свого капелюха, те саме зробив і Наполеон; словом, усі вони привітали юного «президент-принца» на вельми урочистий манір. Анітрохи не збентежений цим виявом поваги, Віллі витягнувся на повен зріст, елегантно, з неймовірним самовладанням скинув свою шапочку і віддав офіційний доземний поклін, наче якийсь маленький посол.

^{Вілліс, там само.}

Його обличчя світилося розумом та почуттям, і завдяки цьому він справляв враження дуже цікавого співрозмовника, з яким залюбки перекидалися словом-другим навіть незнайомі люди.

^{Сірінґ, там само.}

Неважко зрозуміти, яке глибоке коріння пустила за одинадцять років любов до цієї обдарованої такими непересічними якостями дитини у серцях тих, хто знав її найкраще.

^{Ґерлі, там само.}

Сонячне дитя, лагідне і щире, з навстіж відкритою перед чарами цього світу душею.

^{Керол Драйзер, «Вони знали хлопців Лінкольна» (з уст Саймона Вебера).}

Приємний, милий хлопчак, круглощокий та блідолиций, з довгою гривкою, яка часто спадала йому на очі; коли він був чимось зворушений чи соромився, то починав мимоволі швидко заплющувати й розплющувати очі і тоді знай моргав, моргав, моргав.

^{Опал Страґнер, «Президентові маленькі чоловіки».}

Зіткнувшись з якоюсь навіть дрібною несправедливістю, він аж змінювався і темнів на обличчі, а на очі йому набігали сльози — так, ніби у цьому конкретному нещасному випадку він убачав прояв несправедливості вищого порядку. Якось товариш по іграх приніс затиснутого між двома паличками мертвого дрозда, у якого щойно поцілив каменем. Віллі різко вишпетив хлопця, забрав у нього пташину і пішов її поховати, а решту того дня був зовсім маломовний і сумний.

^{Саймон Айвернесс, «Утрачений ангел Лінкольна».}

Основною його рисою була, схоже, безстрашна і м’яка щирість; усе навколо він сприймав у всьому властивому нашому світові розмаїтті і проти цього не перечив, сам же залишався цілковито непорушним у своїй підкресленій прямодушності. Я піймав себе на тому, що мимохіть невпинно його вивчаю, ніби одну з тих милих загадок дитинства, якими не так уже й часто благословляють наш світ.

^{Вілліс, там само.}

У приватній розмові після служби доктор Ґерлі розповів, що незадовго до смерті Віллі просив його взяти зі скарбнички на письмовому столі його заощадження, шість доларів, і передати їх місіонерському товариству.

^{Кунгардт і Кунгардт, там само.}

Попри всю пишноту, яка оточувала цього хлопчака у новій оселі, йому вистачало відваги і внутрішньої краси, щоб залишатися собою — і лише собою. Польова квітка, яку пересадили з прерій до оранжереї, він до самої смерті тримався набутих у тих преріях звичок, незмінно чистих і простих.

^{Вілліс, там само.}

Згодом, через багато місяців, перебираючи на прохання місіс Лінкольн старий одяг, у кишені якогось плаща я знайшла маленьку підбиту ватою рукавичку. На мене накотилося тієї миті чимало спогадів, і з очей потекли сльози. Того хлопчика і його миле поводження я пам’ятатиму завжди.

^{Гіл’ярд, там само (з уст Софі Ленокс, покоївки).}

Він не був бездоганний; ми ж говоримо, не забувайте, про хлопчака. Бував геть нестримний, капризний, надто збуджений. Одне слово, хлопець. Але — і на цьому варто наголосити — то був добрий хлопець.

^{Гіл’ярд, там само (з уст Д. Страмфорта, дворецького).}

ХІХ

Біля полудня президент, місіс Лінкольн і Роберт зійшли вниз до померлого, щоб наостанок спільно виявити свою любов до нього. Вони висловили бажання, щоб останні сумні хвилини разом із їхнім покійним дитям і братом у цьому домі минули без сторонніх. Тривало це десь пів години. Доки вони перебували у тій кімнаті, здійнявся буревій — один з найсильніших, що налітали на місто за багато років. Лив дощ, віяв вітер, і здавалося, що страшна буря надворі лютує майже суголосно з бурею гірких почуттів у домі.

^{Бенджамін Браун Френч, «Свідок молодої республіки: щоденник одного янкі (1828–1870)», за ред. Д. Б. Коула та Дж. Дж. МакДонау.}

У ті пів години, коли біля померлого хлопчика зібралася за зачиненими дверима сім’я, захмарене небо надворі прорізали блискавиці, від подібних на гарматний вогонь перекотів грому аж дзеленчав череп’яний посуд, а з північного заходу налетів потужний буревій.

^{Епстейн, там само.}

Просторими коридорами ширилися того вечора звуки, що свідчили про глибоку скорботу, і не всі вони долинали з кімнати, де лежала без пам’яті місіс Лінкольн; чути було і приглушені стогони президента.

^{Елліот Стернлет, «Мої десять років у Білому домі».}

Минуло півтора століття, а проте ще й досі, пробуючи уявити в усіх подробицях ту жахливу сцену, почуваємось якось ніяково: сум’яття, обурена недовіра, нестямні згорьовані крики.

^{Епстейн, там само.}

Тільки у той час, коли у домі зазвичай уже готувалися до сну, а хлопцеві переважно кортіло ще побалакати або й поперевертати все догори дриґом, містер Лінкольн, схоже, по-справжньому усвідомив усю незворотність цієї втрати.

^{Стенлі Гонер, «Вибрані спогади з життя, присвяченого служінню».}

Десь біля півночі я прийшов запитати, чи президентові нічого не треба. Його вигляд мене приголомшив. Волосся у нього було розкуйовджене, обличчя — бліде, з явними слідами недавніх сліз. Я був глибоко вражений цими переживаннями і замислився: чим же все це може закінчитися, якщо він не знайде бодай якоїсь розради? Нещодавно я побував на одному металургійному заводі у штаті Пенсильванія, і там мені показували клапан, за допомогою якого випускають пару; стан, у якому перебував президент, навів мене на думку, що такий пристрій не завадив би і тут.

^{Гіл’ярд, там само (з уст Д. Страмфорта, дворецького).}

ХХ

Розтріпаний добродій знай метушився тепер над тим дрібним тілом: гладив волосся, пестив бліді, ніби лялькові руки і перекладав їх то так, то сяк.

^{роджер бевінс ііі}

А хлопець тим часом стояв поряд і наполегливо, ледь не розпачливо благав свого батька поглянути на нього, попестити й погладити його.

^{преподобний еверлі томас}

Проте добродій, схоже, нічого цього не чув.

^{роджер бевінс ііі}

Потім ця й так уже прикра та не надто пристойна сцена опустилася в наших очах іще нижче.

^{ганс воллмен}

Ми почули, як судомно зітхнув преподобний, а його, попри зовнішнє враження, яке він зазвичай справляв, здивувати було зовсім не легко.

^{роджер бевінс ііі}

Він збирається ту дитину вийняти, мовив преподобний.

^{ганс воллмен}

Так воно й було.

Чоловік вийняв маленьке тіло з…

^{роджер бевінс ііі}

Хвороб-короба.

^{ганс воллмен}

Тож він схилився, вийняв маленьке тіло з короба, а тоді миттєво, дивовижно спритно як для такої-от кепсько збудованої людини, всівся долі і поклав його собі на коліна.

^{роджер бевінс ііі}

Уткнувшись обличчям у западинку між підборіддям і шиєю того тіла, добродій заплакав: спочатку схлипував ще потиху, а потім заридав уже нестримно, давши повну волю сльозам.

^{преподобний еверлі томас}

А хлопець тим часом гарячково кидався то туди, то сюди, у повному розпачі від розчарування.

^{ганс воллмен}

Хвилин десять тримав добродій на руках те…

^{роджер бевінс ііі}

Хвороб-тіло.

^{ганс воллмен}

Хлопець, зовсім уже зневірений через те, що уваги, якої, на його думку, заслуговував саме він, йому не вділяють, підійшов і сперся на свого батька, а той тим часом далі тримав і лагідно погойдував…

^{преподобний еверлі томас}

Хвороб-тіло.

^{ганс воллмен}

Певної миті, глибоко зворушений, я відвернувся і побачив, що ми не самі.

^{роджер бевінс ііі}

Надворі зібрався цілий натовп.

^{преподобний еверлі томас}

Усі мовчали.

^{роджер бевінс ііі}

А добродій далі легенько колихав на руках своє дитя.

^{преподобний еверлі томас}

І його ж дитя водночас тихо стояло поруч, спираючись на нього.

^{ганс воллмен}

Потім він заговорив.

^{роджер бевінс ііі}

Хлопець звичним порухом закинув руку батькові на шию — безперечно, робив так не раз і не два — і присунувся ближче, так, що головою тулився вже до батькової голови, бо хотів краще чути, що саме шепоче той, прихилившись до шиї свого…

^{ганс воллмен}

Розпач, який його проймав, став уже геть нестерпним, і він почав…

^{роджер бевінс ііі}

Хлопчак почав входити сам у себе.

^{ганс воллмен}

Так воно й було.

^{роджер бевінс ііі}

Отже, хлопець почав входити у себе й уже невдовзі ввійшов повністю; чоловік же тієї миті знову заплакав, ніби відчуваючи, як змінилося тіло, що його він і далі тримав на руках.

^{преподобний еверлі томас}

Це вже було понад усіляку міру. Справа була надто особиста, надто інтимна, тож я розвернувся і пішов геть.

^{ганс воллмен}

Так само зробив і я.

^{роджер бевінс ііі}

Я ж усе зволікав, не в змозі й кроку ступити, і лиш одну за одною бурмотів молитви.

^{преподобний еверлі томас}

ХХІ

Прихилившись устами тому черв’якові до вуха, батько заговорив:

— Ми з тобою, любий Віллі, так любили один одного, але тепер, через причини, збагнути які нам не дано, зв’язок між нами розірвався. Проте насправді розірвати цей зв’язок неможливо. Ти, дитя моє, будеш зі мною завжди, до скону.

І схлипнув.

Любий тато у сльозах Бачити це було дуже важко І хоч як я намагався його розрадити, гладив і цілував, усе це не давало жодного

Ти був радістю, сказав він. Я хочу, щоб ти це знав. Щоб знав, що був радістю. Для нас. Кожної хвилини, кожної пори ти був… знаєш, ти добре постарався. Добре постарався, щоб стати для нас справжньою радістю.

І все це він говорив тому черв’якові! Як же мені хотілося, щоб він говорив ці слова мені Хотілося відчути на собі його погляд І тоді я подумав, ну гаразд, хай там що, а він таки мене побачить І ввійшов Це було зовсім не важко Я мав відчуття, ніби так і треба Ніби я якимось чином перебував там, де й мав бути

Усередині, тісно затиснутий, я опинився частково й у батькові

І тепер точно знав, так би мовити, що він таке

Відчував, як лежать його довгі ноги Як це — мати бороду Вловлював смак кави у роті і, хоч і не думав про це такими самими словами, знав, що відчувати його у своїх руках пішло мені на користь. Справді, на користь. Може, це неправильно? Не по-божому? Ні, ні, він же мій, він наш, а тому я у певному сенсі сам маю бути тут богом; у всьому, що стосується його, вирішувати, як буде найкраще, — мені. Я ж переконаний, що для мене це було корисно. Тепер я знову його пам’ятаю. Знову. Пам’ятаю, який він був. Бо ж дещо уже й забулося. Але ось тут, переді мною, він, на око, такий самий, як і колись, костюм усе ще зберігає його запах, а між пальцями у мене — той неслухняний вихор на маківці, та й вага тіла добре знана: скільки разів він засинав у вітальні, і я відносив його нагору до…

Так, мені це на користь.

Я у цьому переконаний.

Це — таємниця. Така собі потаємна слабкість, яка дає мені силу, і тепер я, ймовірно, зможу краще виконувати свій обов’язок в інших царинах. Поза тим, завдяки їй швидше закінчиться цей період безсилля. Так чи інак, вона нікому не шкодить, а тому в ній немає нічого поганого. Отже, над усім цим розваживши, можна постановити так: нікому не звіряючись, я приходитиму сюди стільки, скільки захочу, і черпатиму з цих відвідин усю можливу користь аж доти, доки ця користь не вичерпається.

Потому батько прихилився до мене головою.

Любий мій хлопчику, сказав він, я ще до тебе прийду. Обіцяю.

^{віллі лінкольн}

ХХІІ

Минуло, либонь, уже пів години, й урешті-решт той розтріпаний чоловік вийшов із білої кам’яниці і подибав геть у темряву.

Увійшовши у дім, я побачив, що хлопець сидить у кутку.

Мій тато, мовив він.

Еге ж, відповів я.

Він сказав, що прийде ще, повідомив хлопець. Пообіцяв.

Хтозна-чому це незмірно мене зворушило.

Чудо, озвався я.

^{преподобний еверлі томас}

ХХІІІ

Приблизно о першій ночі сьогодні згідно з цим записом до головної брами прибув през. Лінкольн і попросив мене йому відчинити тож не дуже знаючи як бути і враховуючи те що він займає у даний час посаду президента високу як для нього самого так і для будь-кого іншого я впустив його хоч як тобі Томе відомо в інструкції сказано що після того як браму замкнули відмикати її можна не раніше приписаного часу тобто вранці та оскільки з цим проханням до мене звернувся сам президент я зіткнувся з непростою дилемою а ще трохи нетвердо тримався на ногах бо година була як згадано вище вже пізня і поза тим я трохи повеселився вчора у парку зі своїми дітьми Філіпом Мері та Джеком-молодшим тому був дещо втомлений і визнаю задрімав на хвилю за твоїм Томе столом. Я не запитував у президента що він тут робить або ще щось подібне тільки коли наші очі зустрілися він глянув таким відвертим дружнім трохи зболеним поглядом ніби хотів сказати що ж приятелю знаю виглядає це дещо дивно але в очах у нього була така потреба що відмовити йому я не міг адже щойно сьогодні поховали його хлопця тож можеш собі уявити як почувалися б і чинили ми з тобою Томе на його місці якби така доля спіткала твого Мітчела чи моїх Філіпа Мері або Джека-молодшого гаразд навіть і думати про таке не хочеться.

Приїхав він без кучера сам верхи на невеликому конику чим я був добряче здивований бо ж він усе-таки президент і всяке таке скажу ще що ноги у нього довжезні а коник низенький тож виглядало це так ніби до тієї бідолашної безталанної шкапини вчепилася якась комаха з людину завбільшки і потім звільнившись від тягаря та шкапина стояла якась така винувата зморена і тільки важко дихала ніби собі міркувала ото буде що розповісти іншим коненятам коли повернуся якщо вони ще не спатимуть а президент тим часом попросив ключ від склепу Керроллів і я йому дав а потім дивився як він побрів уперед поміж могилами і жалкував що мені забракло люб’язності бодай запропонувати йому ще й ліхтар бо свого він не мав тож так і рушив у той непроглядний морок ніби прочанин який вирушає у неходжену пустелю ох Томе як же сумно було на це дивитися.

Томе найдивніше тут те що пішов він уже дуже давно. Скільки я вже пишу а його ще нема. Де ж він Томе. Запропастився десь запропастився. Заблукав а може упав щось собі зламав лежить там і кличе на допомогу.

Щойно виходив надвір прислухався ні криків не чути.

Де він у цю хвилину Томе не маю поняття.

Може десь там під деревами приходить до тями після цих відвідин і хоча б має тепер змогу досхочу наплакатися на самоті?

^{Журнал сторожа за 1860—75 рр., цвинтар Оук-Гілл, запис Джека Мандерса вночі 25 лютого 1865 р. (цитується за домовленістю з Едвардом Сенсібелем).}

XXIV

Переоцінити той цілющий вплив, що його справив на нашу спільноту цей візит, було б достоту важко.

^{ганс воллмен}

Звідусіль виходили та виповзали, а подекуди вже й сором’язливо стояли, з недовірою і водночас із захватом заламуючи руки, ті, кого ми не бачили роками.

^{преподобний еверлі томас}

Щобільше, на сцені якось стривожено дебютували особи, яких ми не бачили ще ніколи.

^{роджер бевінс ііі}

Хто знав, що Іденстон — це крихітний чоловічок у зеленому вбранні і зсунутій набакир перуці? А Краввел — подібна на жирафу жінка в окулярах, з томиком легких віршиків її ж таки авторства в руках?

^{ганс воллмен}

Лестощі, вияви поваги, посмішки, дзвінкий сміх, сердечні вітання — ось що було тоді на порядку денному.

^{роджер бевінс ііі}

Чоловіки юрмилися під високим лютневим місяцем, схвально відгукувалися про побачений на інших одяг, а взагалі поводилися як звично: кóпали землю, жбурляли камінці й удавано обмінювалися стусанами. Жінки, закинувши назад голови, трималися за руки, називали одна одну «люба» і «дорогенька» й зупинялися під деревами, щоб звіряти навзаєм химерні таємниці, які впродовж усіх цих років усамітнення мусили тримали при собі.

^{преподобний еверлі томас}

Люди просто були щасливі — ось як це можна окреслити; вони знову відкрили для себе поняття щастя.

^{ганс воллмен}

Думка, сама лише думка про те, що хтось…

^{роджер бевінс ііі}

Звідти, з тієї іншої місцини…

^{ганс воллмен}

Що хтось з тієї іншої місцини зволить…

^{роджер бевінс ііі}

Торкання — ось що, властиво, було незвично.

^{преподобний еверлі томас}

У тому, що люди з тієї попередньої місцини сюди приходили, нічого незвичного якраз не було.

^{ганс воллмен}

Ой, та вони частенько тут з’являлися.

^{преподобний еверлі томас}

З усіма тими своїми сигарами, вінками, сльозами, жалобним крепом, важкими екіпажами, чорними кіньми, які били копитами у землю перед брамою.

^{роджер бевінс ііі}

А ще зі своїми чутками, відчуттям незручності, перешіптуванням про речі, які взагалі жоднісіньким чином нас не стосуються.

^{преподобний еверлі томас}

Зі своєю теплою плоттю, парою з рота, вологими очима, тісною спідньою білизною.

^{роджер бевінс ііі}

Зі своїми жахливими лопатами, які вони кидали абияк під нашими деревами.

^{преподобний еверлі томас}

Але торкатися… Мій Боже!

^{ганс воллмен}

Не те щоб вони ніколи до нас не торкалися.

^{роджер бевінс ііі}

Ну, гаразд, часом таки торкаються, згоден. Коли запаковують до хвороб-короба.

^{ганс воллмен}

Одягають, як самі собі хочуть. Зашивають, підмальовують, якщо треба.

^{роджер бевінс ііі}

Але коли ми вже такі, як їм хочеться, не торкаються до нас більше ніколи.

^{ганс воллмен}

А Рейвенден?

^{преподобний еверлі томас}

Так, Рейвендена торкалися.

^{роджер бевінс ііі}

Але то таке торкання…

^{ганс воллмен}

Еге ж, кому таке торкання потрібне.

^{преподобний еверлі томас}

У нього протікав дах кам’яниці, і хвороб-короб зіпсувався.

^{роджер бевінс ііі}

То його витягнули на світ Божий, відкинули віко.

^{преподобний еверлі томас}

Була осінь, і бідолаху зовсім засипало листям. А він же ще той гордун. Банкір. Розповідав, що мав власний будинок у…

^{ганс воллмен}

Його виволокли з короба і — гуп! — перекинули у новий. Тоді ще запитали жартома, чи він, бува, не забився, і якщо таки забився, то, може, скаргу бажає подати? І потім курили та курили, а сердешний Рейвенден (напівусередині, напівназовні, та ще й голова звісилася під геть незручним кутом) тим часом знай благав їх кволим голосом зробити йому ласку і покласти у не такій непристойній…

^{преподобний еверлі томас}

То таке торкання…

^{роджер бевінс ііі}

Звісно, нікому не потрібне.

^{ганс воллмен}

Але це… це було щось зовсім інше.

^{роджер бевінс ііі}

Тримати на руках, засидітися так довго, шепотіти просто на вухо такі добрі слова? Мій Боже! Мій Боже!

^{преподобний еверлі томас}

Торкатися одного з нас, до того ж з такою любов’ю, так ласкаво, наче то хтось ще…

^{роджер бевінс ііі}

Здоровий.

^{ганс воллмен}

Ніби то хтось ще вартий любові та поваги?

Це неабияк нас підбадьорило. І дало нам надію.

^{преподобний еверлі томас}

Либонь, ми все ж не аж такі не гідні любові, як убили собі в голову.

^{роджер бевінс ііі}

XXV

Будь ласка, зрозумійте нас правильно. Ми були матерями і батьками. Багато років були чоловіками, вельми важливими особами, і першого дня, коли щойно тут опинялися, нас супроводжували цілі натовпи, такі великі й печальні, що, прагнучи не проґавити жодного слова з уст промовців, зносили всі огорожі, і потім просто полагодити їх було вже годі, доводилося ставити нові. Були молодими дружинами, які потрапили сюди під час пологів і зазнавали тоді такого нестерпного болю, що геть позбувалися природної для нас ніжності й лагідності, дружинами, які залишали своїх чоловіків такими закоханими, такими вимученими жахіттям тих останніх хвилин (адже їм видавалося, ніби ми зникаємо у тій моторошній чорній дірі розпанахані страшним болем, аж самі не свої), що знову полюбити вони не могли вже ніколи. Були кремезними чоловіками, спокійними і вдоволеними, які ще в ранній юності збагнули, що нічим особливим не відзначаються, і тоді ж радісно (а водночас і трохи збентежено, ніби беручи на себе нелегкий тягар) знайшли собі у житті нову мету: гаразд, якщо вже нам не судилося стати винятковими, то чому б не бути просто корисними? І багатіли, і повнилися добром, а тому були спроможні добро чинити: заклавши руки у кишені, посміхатися й оглядати світ, який нам щастило отак на ходу, проходячи мимо, зробити бодай на дещицю кращим (справити посаг он тій убогій дівчині, потай оплатити навчання он тому хлопчині). Були привітними, дотепними слугами, до яких поступово неабияк прив’язувалися господарі, бо ж у важливі, сповнені сенсу дні ми завжди знаходили влучне слівце, щоб їх підбадьорити. Були бабусями, терплячими і відвертими, хранительками деяких темних таємниць; бабусями, які вже завдяки своєму вмінню без осуду вислухати дарували мовчазне прощення — і відкривали шлях сонцю. До чого я, власне, веду: ми мали якесь значення, якусь вагу. Нас любили. Ми були не самотні, заблукані, дивакуваті, а мудрі — кожен по-своєму. Наш відхід викликав біль. Люди, які нас любили, сиділи тоді на ліжку, обхопивши руками голову, або спиралися обличчям просто на стіл і тяжко заводили, ніби дикі звірі. Нас любили, повторюю, а коли згадували, навіть через багато років, то, потішені бодай на мить цими споминами, всміхалися.

^{преподобний еверлі томас}

А проте…

^{роджер бевінс ііі}

А проте ніхто ніколи не приходив сюди, щоб так-от узяти когось із нас на руки та ще й промовляти при цьому такі-от ніжні слова.

^{ганс воллмен}

Ніколи.

^{роджер бевінс ііі}

XXVI

Невдовзі навколо білої кам’яниці зібралося вже ціле море таких, як ми.

^{преподобний еверлі томас}

І те море ринуло вперед та напосіло на хлопця, бо прагнуло подробиць: які почуття проймали його у тих обіймах? А правда, що той відвідувач обіцяв прийти ще? Він подав якусь надію на те, що теперішній стан хлопця можна змінити? І якщо це так, то чи можна поширити цю надію на нас усіх?

^{роджер бевінс ііі}

Чого ми хотіли? Як на мене, насамперед нам хотілося, щоб хлопець нас побачив. Хотілося отримати його благословення. Хотілося знати, що ця явно підвладна якимсь чарам істота думає про ті чи інші причини, які спонукали нас тут залишатися.

^{ганс воллмен}

Правду кажучи, серед усього того численного люду, який зібрався тоді біля білої кам’яниці, навіть поміж найсильнішими, не було нікого, чиє серце не точили б сумніви: правильний вибір вони зробили чи ні.

^{роджер бевінс ііі}

Завдяки сповненим любові виявам уваги того добродія хлопець тепер піднісся в наших очах так високо, що нам страшенно кортіло налагодити бодай найслабший зв’язок…

^{преподобний еверлі томас}

З цим новоявленим принцом.

^{роджер бевінс ііі}

Тож незабаром з тих, хто хотів перемовитися з хлопцем, утворилася справжня черга, що тягнулася вниз доріжкою аж до рудувато-коричневої, спорудженої з піщаника домівки Еверфілда.

^{ганс воллмен}

XXVII

Я на два слова.

^{джейн елліс}

Навряд.

^{місіс ебіґейл бласс}

Місіс Бласс, прошу вас. Кожен отримає…

^{преподобний еверлі томас}

«Якось після Різдва тато повіз нас на чудове сільське свято…» Уф-ф.

^{місіс ебіґейл бласс}

Будьте ласкаві, не напирайте. Просто стійте у черзі. Поговорити зможе кожен.

^{ганс воллмен}

Вона скавчить і скавчить і завжди пхається поперед усіх. У всьому. Чим, скажіть на милість, ну от чим вона заслужила на таку…

^{місіс ебіґейл бласс}

Місіс Бласс, ви теж могли б дечому у неї навчитися. Подивіться хоча б на її поставу.

^{ганс воллмен}

Або на те, яка вона спокійна.

^{преподобний еверлі томас}

І який чистий у неї одяг.

^{роджер бевінс ііі}

Добродії?

Можна?

Якось після Різдва тато повіз нас на чудове сільське свято. Над дверима якоїсь м’ясарні ми побачили прегарний навіс із туш: оленів з вийнятими тельбухами, які попримотували дротами їм до боків назовні, наче величенькі яскраво-червоні гірлянди; фазанів та селезнів, підвішених догори ногами і з крилами, розпростертими за допомогою укритих повстю дротів, які підібрали так, що за кольором вони підходили до відповідних пір’їн (мушу зазначити, дуже майстерна робота); обабіч дверей стояло двійко поросят, схожих між собою як викапаних, а на спини їм припасували, ніби дрібних вершників, диких курей. Усе прикрасили зеленню, повсюди висіли свічки. Я була у білому, гарненька дитина; за спину звисала довга коса, і я знай навмисне погойдувала нею, ось так. Їхати звідти мені страшенно не хотілося, тому я здійняла бучу. Щоб мене заспокоїти, тато купив одного оленя і попросив допомогти прив’язати його ззаду до візка. Ця картина ще й досі у мене перед очима: мимо пропливає і поступово зникає у передвечірній імлі сільський краєвид; безживний олень, з якого скрапує кров, залишаючи тонкий слід позаду; вгорі мерехтять зірки; коли ми переїжджаємо збудовані зі свіжої деревини містки, вони аж постогнують під нашою вагою, а попід ними дзюркочуть струмки та потічки; ми ж тим часом прямуємо додому у дедалі густішій…

^{джейн елліс}

Уф-ф.

^{місіс ебіґейл бласс}

Я почувалася тоді так, ніби належала до якогось нового різновиду дітей. Не була хлопцем (це вже напевне), але й звичайною дівчинкою теж не була. Представниці тієї раси у спідницях, вічно заклопотані заварюванням чаю, до мене жодного стосунку не мали.

Я ж, бачте, плекала такі високі мрії.

Світ здавався тоді мало не безмежним. Я збиралася побувати у Римі, Парижі, Константинополі. В уяві у мене поставали якісь потаємні, розташовані у напівпідвальних приміщеннях кав’ярні, де, притиснувшись до вогкої стіни, ми з другом (вродливим і щедрим) обговорювали… чимало всякої всячини. Глибокі думки, нові ідеї. На вулицях зблискувало дивне зелене світло; неподалік, під брудними скособоченими причалами, плюскотіло море; насувалися клопоти, революція, до якої ми з моїм другом мусили…

Що ж, як то часто буває, мрії мої… не здійснилися. Чоловік у мене не був ані вродливий, ані щедрий; він був просто нудний. Грубо зі мною не поводився, але й ніжності не виявляв. Їздили ми не до Рима, Парижа чи Константинополя, а лише до Ферфакса — туди й сюди, і так без кінця, бо там жила його літня мати. Він, таке враження, взагалі мене не бачив, йому треба було мною тільки володіти, а коли називав мене «дурною» (траплялося таке нерідко), то лише стовбурчив у мій бік свої куценькі вуса. Я, бувало, казала щось, на мою думку, правдиве й аж ніяк не безпідставне — наприклад, про його неспроможність сягнути поступу на своєму професійному поприщі (то був любитель понарікати та поскаржитися, який постійно уявляв себе жертвою всіляких змов, а тому не сумнівався, що ставляться до нього погано, шукав першу-ліпшу зачіпку для сварки й уже невдовзі опинявся на вулиці), але він лише ворушив тими своїми вусами і заявляв, що це — «жіночий погляд на речі», та й по всьому. Хай що я казала, йому було байдуже. Слухати, як він вихваляється, що справив неабияке враження на того чи іншого дрібного чиновника одним надзвичайно влучним і «гострим» слівцем — а я ж стояла поруч, і те слівце чула, і бачила, що чиновник з дружиною ледь стрималися, щоб не порснути зі сміху, — о, це було… непросто. Я ж, бачите, й далі залишалася тією чарівною дитиною у білому, з Константинополем, Парижем і Римом у серці, дитиною, яка тоді ще й гадки не мала, що належить до «нижчого виду»: це ж «просто» жінка, що з неї взяти. А вечорами помічати часом, як він стріляє у мене тим особливим поглядом (о, я вже добре його знала, той погляд), що означав: «Зберіться-но, мадам, скоро я вилізу на вас, і вам здаватиметься, що складаюся я з самих лише стегон та язика, вусики ж мої розмножаться так, що кублитимуться у кожному вхідному, так би мовити, отворі… а тоді знову вилізу на вас, напрошуючись на компліменти»… ні, знести все це було просто годі.

Потому пішли діти.

Так, діти. Троє чудових дівчат.

У тих дівчатах я знайшла свій Рим, свій Париж, свій Константинополь.

Його вони взагалі не цікавлять, от хіба що похизуватися ними на людях він таки полюбляє. Одну знай картає за якусь дрібну провину, іншу ганьбить за те, що наважилася боязко висловити свою думку, всім трьом гучно читає лекції про якісь цілком очевидні речі («Бачите, дівчата, місяць висить он там угорі, серед зірок»), і то таким тоном, ніби сам допіру це з’ясував, а потім роззирається навколо, щоб побачити, яке враження справляє на перехожих його мужність.

^{джейн елліс}

Зволите закінчувати?

Люди чекають.

^{місіс ебіґейл бласс}

Невже він про них потурбується?

Доки мене не буде?

Кетрін скоро до школи. Хто подбає про те, щоб вона вдягалася належним чином? Мерібет має проблеми з ногою, вона сором’язлива і часто приходить додому в сльозах. Кому вона поплачеться? Еліс хвилюється, бо надіслала вірш. Не надто вдалий, якщо відверто. Я планую дати їй почитати Шекспіра, потім — Данте, а тоді ми попрацюємо над якимсь віршем разом.

Нині, під час цієї перерви, вони мені якісь особливо дорогі. На щастя, це лише дрібна, цілком безпечна операція. Рідкісна, як по правді, нагода ненадовго зупинитися і переглянути своє…

^{джейн елліс}

Навколо місіс Елліс — розкішної, величавої жінки — постійно плавало у повітрі три драглисті кулі, кожна з подобизною котроїсь із її доньок. Часом ці кулі виростали просто велетенські і напосідали на неї, витискали з неї кров та інші рідини, вона ж лише корчилася під їхньою страшною вагою, проте не видавала ні звуку, адже це розцінили б як вияв невдоволення; іноді кулі, навпаки, від неї відлітали, і вона дуже цим мучилася, і бігала навколо, їх шукаючи, а коли знаходила, то аж плакала від полегшення, вони ж тим часом знову заходилися на неї насідати. Та найгірша мука чигала на місіс Елліс тоді, коли одна з тих куль, завбільшки така самісінька, як у житті, зупинялася у неї перед очима і ставала зовсім прозора, тож можна було розрізнити всередині найдрібніші деталі доньчиного одягу, побачити вираз обличчя, відчути настрій тощо, а дівчина тут-таки починала виливати душу, розповідаючи про труднощі, з якими останнім часом зіткнулася (особливо з огляду на раптову відсутність матері). Виявляючи свою безмежну любов, місіс Елліс одразу ж відгукувалася, виносила вельми проникливі судження і співчутливим тоном пояснювала, як стурбованій дитині найкраще повестися у ситуації, що склалася. Тільки-от, на лихо (у тім-то й була мука), та дитина матері не бачила й не чула і просто на очах у місіс Елліс аж руки заламувала від дедалі глибшого розпачу, а бідолашна жінка вже тільки кидалася то туди, то сюди, намагалася втекти від кулі, що переслідувала її з якоюсь садистською, інакше й не скажеш, кмітливістю, передбачаючи кожен рух і повсякчас опиняючись просто у неї перед очима, заплющити ж їх, наскільки я розумію, вона тоді була неспроможна.

^{преподобний еверлі томас}

А бували дні, коли кожен, хто їй траплявся, мав вигляд велетенських вусів з ногами.

^{ганс воллмен}

Еге ж, нелегкий у неї шлях.

^{роджер бевінс ііі}

Та чого вже там нелегкий. Вона ж багата.

Це навіть по голосу чути.

^{місіс ебіґейл бласс}

Юний добродію, можна попросити вас… про одну послугу, коли ваша ласка?

^{джейн елліс}

Ач, як дере носа.

^{місіс ебіґейл бласс}

Якщо вам дозволять повернутися туди, у ту попередню місцину, вам же не важко буде подивитися, як одягається Кетрін, розрадити Мерібет і сказати Еліс, що невдала перша спроба — то ще не кінець світу, правда? Перекажіть їм, що я думаю про них, відколи тут опинилася, і намагаюся потрапити назад додому… навіть тієї миті, коли мені дали ефір, я думала про них, про них і тільки про…

^{джейн елліс}

Візьміть, кажу, гроші. Я спокійний.

^{містер максвелл бойс}

Знову хтось пхається поперед мене?

Це тому, що я така мала?

^{місіс ебіґейл бласс}

А може, тому, що ви така брудна?

^{роджер бевінс ііі}

Я мешкаю при самій землі, сер. Думаю, що й ви…

^{місіс ебіґейл бласс}

Подивіться на свої капці, вони ж геть почорніли від бруду.

^{роджер бевінс ііі}

Візьміть, кажу, гроші. Я спокійний.

І ви, сер, кажу, будьте ласкаві зберігати спокій. Наскільки мені відомо, жодних причин для ворожнечі між нами немає. Пропоную поставитися до цього як до звичайної ділової операції. Я віддам вам свій гаманець, ось так, а тепер, з вашого дозволу, піду своєю…

Ні-ні-ні.

Ні-ні-ні.

Те, що ви збираєтеся зробити, — цілковито неправильно і геть нелогі…

Зірки низько… дахи розпливаються…

У мене встро мили ножа.

^{містер максвелл бойс}

Спробуйте зараз, місіс Бласс.

^{роджер бевінс ііі}

Місіс Бласс, горезвісна скнара, брудна, сива і дрібна (менша за немовля), збавляла ночі за тим, що знай никала туди й сюди, гризла камінці та патички, збирала їх, ревно оберігала і цілими годинами рахувала та перераховувала ті свої мізерні пожитки.

^{преподобний еверлі томас}

І тепер, коли у цієї крихітної пані з’явилася нарешті можливість звернутися до хлопця — тут-таки, на очах у радісного натовпу, — її раптом охопив страх перед публікою.

^{ганс воллмен}

У вас є тисяча триста доларів у «Першому банку», правильно?

^{преподобний еверлі томас}

Так.

Дякую, отче.

У мене є тисяча триста доларів у «Першому банку». В одній кімнаті нагорі — не уточнюватиму, в якій саме, — у мене лежить ще чотири тисячі золотом. Я маю двох коней, п’ятнадцять кіз, тридцять одну курку і сімнадцять суконь загальною вартістю десь три тисячі вісімсот доларів. Але я — вдова. Все це скидається на достатки, а насправді — сущі злидні. Відплив жене воду від берега і ніколи — на берег. Камені котяться вниз і ніколи — вгору. Тож ви напевне зрозумієте моє небажання віддаватися марнотратству. Я маю понад чотири сотні патичків і близько шістдесяти камінців різного розміру. Маю дві частинки мертвих пташок, а грудок землі стільки, що й не злічити. Перш ніж лягти спати, я перераховую свої частинки мертвих пташок, патички, камінці та грудки, а щоб переконатися, що все це справжнє, пробую кожну річ на зуб. Коли ж прокидаюся, то частенько чогось та й не дорахуюсь. Отже, тут є злодії, а певні мої звички, за які (мені це добре відомо) багато хто тут мене суворо засуджує, таки небезпідставні. Але ж усі ті злі язики — то не літні жінки, слабкі й оточені ворогами, у яких припливу вже не буває, а є лише відплив, відплив, відплив…

^{місіс ебіґейл бласс}

Так багато ще чекають Мінлива сіро-чорна маса Доки сягає око Штовхаються і пхаються вперед там, у місячному світлі, стають навшпиньки, і все це тільки для того, щоб побачити

Мене

Просовують у двері голови, щоб вибовкати все своє сумне Те чи те Вдоволених тут немає З усіма повелися несправедливо Усіх занедбали Знехтували Неправильно зрозуміли Багато хто одягнений у старомодні рейтузи, з перукою на голові та

^{віллі лінкольн}

Коли у повному Розквіті Юності я проходив у своєму славному Мундирі з червоного Оксамиту повз Заквітчані Живоплоти, то Враження справляв таки неабияке. Хоч хто мене бачив, кожен був про Мене гарної думки. Помітивши мене, Чоловіки у Місті ніби язики Ковтали, а мої КІПТІ у страху розступалися, коли я Проходив Мимо.

Мені хотілося б, щоб той молодий Свинопас це знав.

Скільки ж разів товк я вночі свою Хіть, і то не без успіху; товк свою добру Дружину або, якщо не мав змоги до неї добратися, товк своїх КІПТІВ; називав їх КІПТЯМИ, бо вони й справді були чорні як сажа, темні як Ніч, схожі на безліч укритих КІПТЯВОЮ вуглин, і від них мене просто жаром обсипало. Варто було лише Схопити якусь КІПТЕдівку і, незважаючи на крики її КІПТЯ…

^{лейтенант сесіл стоун}

Господи Боже…

^{ганс воллмен}

О, наш лейтенант сьогодні у непоганій формі.

^{роджер бевінс ііі}

Лейтенанте, не забувайте: він — ще дитина.

^{ганс воллмен}

І це було Чудово, так Принизити того КІПТЯ перед Іншими; Чутка про це розходилася навколо, і ті КІПТІ починали Поводитися краще, і наступного робочого Дня навіть найбільш Товстошкірі опускали очі, бо знали вже, що я маю і ПІСТОЛЬ, і НАГАЙКУ; кожен КІПОТЬ зарубав собі на носі: якщо мене Образити, то Вночі це Дорого Йому коштуватиме, бо ЗАПЛАТИТИ за образу доведеться Найдорожчим, бо я прийду, і ногою розчахну навстіж Двері, і витягну його КІПТЕдівку надвір, і заберу її до своїх покоїв, і Почнуться там вечірні Розваги, а з нього самого тоді аж іскри посипляться. Тож на Полях у мене було Тихо і Спокійно, а коли лунав якийсь Наказ, Виконувати його тієї ж миті кидався добрий Десяток пар Рук, і потім Утомлені жовті очі лише зиркали вгору, бо хотіли побачити, чи я це помітив і чи уникнуть вони та їхні близькі моїх Розваг.

Так я зробив КІПТІВ своїми Союзниками і Ворогами одне одному.

^{лейтенант сесіл стоун}

Під час подібних довірливо-агресивних орацій розпалена цими нахваляннями тілесна подоба лейтенанта Стоуна витягувалася вгору і перетворювалася на таку собі страшенно видовжену натільну прикрасу чи головний убір. Об’єм тіла жодних змін при цьому не зазнавав, тож видовжуючись, лейтенант одночасно тоншав і місцями був уже з олівець завтовшки, у висоту ж сягав верхівок найвищих тутешніх сосен.

Змовкнувши, він повертався до попередніх пропорцій і знову ставав чоловіком середньої статури, чудово одягненим, але з жахливими зубами.

^{преподобний еверлі томас}

Юний добродію, можна нам підійти? Оцій маленькій пані і мені?

^{едді берон}

Ой, ні. Ні-ні. Боюсь, зараз це просто неможли…

^{преподобний еверлі томас}

От к***!

^{бетсі берон}

Черга дійде до кожного! Ви ж самі сказали!

^{едді берон}

Ми й так були низько, а впали ще нижче. Саме це й хотіли…

^{бетсі берон}

А перевозити наше г*** барахло в ту с*** діру біля річки ми навіть не думали. Після того, як швед витурив нас із того місця на Ґ.

^{едді берон}

Таж наша пречудова канапа, б***, навіть не влізла б у ті г*** дверцята, якими до тої с*** діри біля річки заходиш.

^{бетсі берон}

Е, та коли згадати, які до х*** прекрасні двері були в нас на Ґ., то називати ті с*** дверцята в тій г*** дірі біля річки «дверима» і язик не повертається! Якби вони, ті дверцята зі г*** діри біля річки, побачили ті о*** двері на Ґ., то й дверима зватися посоромилися б.

Та все-таки ми повеселилися.

^{едді берон}

Там, біля річки.

^{бетсі берон}

Усі нализалися і кидали один одного в те й*** пійло? З запаленими сигарами в зубах і все таке? А Чеснєвський усе намагався вимовити «Потомак»?

^{едді берон}

І жбурляли камінці в тих праль?

^{бетсі берон}

Пам’ятаєш, а той… як там його, Тентіні мало не втонув? І коли полковник Б. таки привів його до тями, що він насамперед попросив? Свою с*** склянку з пуншем!

^{едді берон}

Мабуть, досить уже, холодно мовив преподобний.

^{роджер бевінс ііі}

А пам’ятаєш, як ми залишили малого Едді на плацу?

^{бетсі берон}

Ага, тоді, коли Полк… як там, до дідька, це називається.

^{едді берон}

Та то не раз таке було.

^{бетсі берон}

Але йому не зашкодило.

^{едді берон}

Може, й на користь пішло.

^{бетсі берон}

Міцнішим його зробило.

^{едді берон}

Якщо на тебе наступить кінь, ти не помреш.

^{бетсі берон}

Хіба що покульгаєш трохи.

^{едді берон}

Ну, і коней потім боятимешся.

^{бетсі берон}

І собак.

^{едді берон}

А просто блукати п’ять годин у натовпі? Це тебе не вб’є.

^{бетсі берон}

Знаєш, що я думаю? Це навіть корисно. Бо потім ти вже вмієш блукати п’ять годин у натовпі без сліз і паніки.

^{едді берон}

Ну, він трохи плакав і панікував. Коли прибився вже додому.

^{бетсі берон}

Ой, Христе-Боже, ти так тих малих вилупків від усього оберігаєш, що вони скоро тебе до вбиральні потягнуть с*** їм підтирати.

А знаєш, цього в Едді-молодшого і Мері-Меґ не забереш. С*** вони завжди підтирають собі самі.

^{едді берон}

І вбиральні в нас нема.

^{бетсі берон}

Та й то правда, с*** де попало.

^{едді берон}

Чому вони ніколи до нас не заходять? От що я хотіла б знати. Скільки це ми вже тут? Довго, до дідька довго. І вони ще ні разочку…

^{бетсі берон}

Та ну їх до с***! Ті г*** невдячні вилупки не мають жодного права винити нас у якихось своїх с*** проблемах, доки самі не влізуть у нашу трикляту шкуру, а ніхто з тих й*** не був у нашій г*** шкурі навіть довбаної хвилини.

^{едді берон}

Досить, сказав преподобний.

^{ганс воллмен}

Це були Берони.

^{роджер бевінс ііі}

П’яні як ніч, вони валялися без пам’яті на дорозі, де й потрапили під колеса одного й того самого екіпажа, а потім їх кинули очунювати до ганебної, нічим не позначеної спільної хвороб-ями під тією моторошною залізною огорожею. Були там єдиними білими, що затесалися поміж кількох представників чорної раси; у жодного, чи то білого, чи чорного, не було навіть хвороб-короба, де можна було б одужувати як годиться.

^{ганс воллмен}

Те, що Берони надумали поговорити з хлопцем, — не зовсім комільфо.

^{преподобний еверлі томас}

Як і те, що вони взагалі по цей бік огорожі.

^{ганс воллмен}

Ну, тут не у багатстві річ.

^{преподобний еверлі томас}

Я теж не бозна-яким багатієм був.

^{ганс воллмен}

Тут річ радше у поводженні. У тому, щоб бути, так би мовити, «багатими духом».

^{преподобний еверлі томас}

А ще Берони приходять і йдуть, коли їм заманеться. Огорожа їм не перепона.

^{ганс воллмен}

Як і в тій попередній місцині, вони тут вільні.

^{преподобний еверлі томас}

Гм.

^{роджер бевінс ііі}

Гм-гм.

^{ганс воллмен}

Слідом за Беронами швидко змінили одне одного містер Бантінґ («Я, звісно, не маю чого соромитися»), містер Елленбі («Я прийшов тут, у то місто, з сімома долярами, зашитими у штанях, і нікуда, бий його трясця, відсіль не піду, доки мені не скажут, куда, до біди тяжкої, ті мої доляри поділися») і місіс Пропер Фессбітт («Я прошу лише, щоб на одну-єдину останню Годину той жахливий біль мене відпустив: тоді я могла б Попрощатися зі своїми Близькими у веселішому дусі»): хтозна-як вона дошкандибала до дверей, надалі заціпеніла, скручена в три погибелі у позі ембріона, як і пролежала, майже не підводячись з ліжка, останній рік свого перебування у тій попередній місцині.

^{роджер бевінс ііі}

А десятки інших, збадьорившись новою надією, і далі схвильовано чекали своєї черги поговорити з хлопцем.

^{ганс воллмен}

Та, на жаль, збутися цьому не судилося.

^{преподобний еверлі томас}

XXVIII

Невдовзі ми завдяки певним добре знаним уже ознакам збагнули, що насуваються неприємності.

^{роджер бевінс ііі}

Усе почалося так, як завжди.

^{преподобний еверлі томас}

Усю околицю вповила тиша.

^{роджер бевінс ііі}

Чути було, як труться одна об одну гілки голих дерев.

^{ганс воллмен}

Повіяв теплий вітерець, який ніс пахощі найрозмаїтіших речей, що дарують людям утіху: трави, сонця, пива, хліба, теплої ковдри, вершків; перелік цей був у кожного свій, тож і втішався кожен по-своєму.

^{роджер бевінс ііі}

З землі прокльовувалися вже повністю сформовані квіти найрізноманітніших кольорів, розмірів, обрисів та ароматів.

^{преподобний еверлі томас}

По-лютневому сірі дерева раптом зацвіли.

^{ганс воллмен}

А потім на них з’явилися плоди.

^{преподобний еверлі томас}

Плоди ті збігалися з бажаннями: варто було дати думці змогу помандрувати у напрямку певного кольору (скажімо, сріблястого) і форми (наприклад, зіркоподібної), як умить гілки дерева, що секунду тому стояло безплідне і по-зимовому мертве, уже аж угиналися під вагою безлічі зіркоподібних сріблястих плодів.

^{роджер бевінс ііі}

Зненацька повсюди — на доріжках поміж нашими насипами, попід деревами, на лавках, на гілках дерев (одне слово, всюди, де був хоча б дюйм вільного простору) — почала з’являтися найрізноманітніша їжа у горщиках та на чималих тарілках, на завішених між товстими гілляками рожнах, у золотих ночвах, у діамантових супницях, у маленьких смарагдових соусницях.

^{преподобний еверлі томас}

З півночі ринула стіна води і, трохи зблизившись, з достоту військовою точністю розділилася на десятки дрібних потічків, і вже невдовзі біля кожної кам’яниці та кожного хвороб-насипу дзюркотів окремий струмок; вода у тих струмках аж іскрилася й вигравала і перетворювалася то на каву, то на вино, то на віскі, а потім — знову на воду.

^{ганс воллмен}

Ми вже знали, що все це — всипані плодами дерева, запашний легіт, їжа без міри, чарівні струмки — було лише, так би мовити, передвістям того, що насувалося далі.

^{преподобний еверлі томас}

Тих, хто насувався.

^{ганс воллмен}

Усе це вони слали поперед себе, щоб хоч трохи пом’якшити ефект.

^{преподобний еверлі томас}

Тож ми набралися духу.

^{ганс воллмен}

Найкраще було скрутитися клубком, затулити вуха, заплющити очі і втиснутися обличчям у землю, щоб і носа таким чином заткнути.

^{роджер бевінс ііі}

Ну, тримаймося усі! вигукнув містер Воллмен.

^{преподобний еверлі томас}

А вони вже були тут як стій.

^{ганс воллмен}

ХХІХ

Наближалися довгою процесією.

^{ганс воллмен}

Кожен із нас бачив їх під іншою машкарою.

^{преподобний еверлі томас}

Дівчата в літніх сукенках, засмаглі і грайливі, з розпущеним волоссям і сплетеними з трави браслетами на руках: сільські дівчата, радісні й веселі, вони знай хихотіли, проходячи мимо.

Такі, як я.

Була колись.

^{місіс ебіґейл бласс}

Юрма вродливих молодих наречених, прибраних у тонесенькі шовкові одежі з тріпотливими комірами.

^{ганс воллмен}

Янголиці з напрочуд тілесними крилами, кожна — з одним великим крилом, яке, коли відвести його назад, перетворювалося на такий собі пожухлий стяг, що біг, туго згорнутий, уздовж спини.

^{преподобний еверлі томас}

Сотні точних копій Ґілберта, мого першого (і єдиного!) коханого. Точнісінько такий вигляд він мав того найкращого для нас пополудня у возівні, коли стояв, недбало обгорнувши сірим рушником стегна.

^{роджер бевінс ііі}

Мої дівчата. Кетрін, Мерібет, Еліс. Незліченні двійниці кожної ідуть собі, тримаючись за руки, волосся заплетене у трентонські кіски, кожна у справленій торік на Пасху сукні та із соняхом у руках.

^{джейн елліс}

Ціла делегація КІПТЕдівок (виряджених у свої Улюблені грубі Сорочки, які ті шльондри знай скидають Розпусним рухом з Плечей) прийшла поплазувати переді мною, але я ж бачив і Перемагав їхнє Кодло вже не раз, тож тільки щедро наклав Купу Лайна їм у подарунок, а сам Відступив у Дім і почав чекати їхнього Відходу.

^{лейтенант сесіл стоун}

Пересувалися наречені покрадьки, ніби мисливиці, вишукуючи бодай найменшу ознаку слабкості.

^{ганс воллмен}

Де ж мій любий преподобний отець? вигукнула головна янголиця, і голос її нагадував подзвін тих крихких скляних дзвоників, у які ми завжди видзвонюємо Великодньої неділі.

^{преподобний еверлі томас}

Один із тих численних Ґілбертів підійшов і, опустившись біля мене навколішки, запитав, чи не буду я такий ласкавий відкрити вуха і просто на нього поглянути?

Було у його голосі щось таке, що не виконати цього прохання я не міг.

Вродливий він був понад усіляку міру.

Ходімо з нами, прошепотів він. Усе тут — суцільна дикість і обман. Ти належиш до шляхетнішої породи. Ходімо з нами, усе прощено.

Ми знаємо, що ти зробив, сказав другий Ґілберт. Усе гаразд.

Я ще цього не зробив, відповів я. Не довів до кінця.

Довів, мовив перший Ґілберт.

Усе можна ще повернути назад, наполягав я.

Любий хлопче, знов озвався другий.

М’якше, м’якше, сказав третій.

Ти — хвиля, що розбилася об берег, докинув четвертий.

Будь ласка, не переймайтеся, мовив я. Усе це я вже чув…

Дозволь-но дещо тобі сказати, різко кинув другий Ґілберт. Ти не лежиш на жодній підлозі у жодній кухні. Розумієш? Озирнися навколо, дурню. Ти ж обманюєш сам себе. Усе закінчено. Ти довів справу до кінця.

Ми все це кажемо, щоб тебе підігнати, пояснив перший.

^{роджер бевінс ііі}

Серед тих сільських дівчат була і Міранда Дебб! Сиділа там справжнісінька, мов земля піді мною, так само, як колись давно, заклавши ногу на ногу під тією вибляклою жовтою спідницею, що її полюбляла тоді носити. От лише виглядала тепер, порівняно зі мною, страшенно великою — суща велетка та й годі!

Ти тут у тарапатах, миленька Ебіґейл, правда? поспитала вона. Коли прокидаєшся, то часто-густо чогось не дораховуєшся, еге ж? Ходімо, ходімо з нами, ми й прийшли тебе визволити. Поглянь, які у нас руки, ноги, посмішки. Хіба ж ми брехухи якісь? Ти тільки подивися, скільки у нас здоров’я! Ми ж тебе знаємо бозна-відколи. Пам’ятаєш, як одного дня влітку ми ховалися у стозі сіна? Твоя мати тебе кликала, а ти тільки глибше в те сіно запорпувалася, так тішилася, що від неї ховаєшся!

Там, куди ми тебе заберемо, у мільйон разів краще, сказала інша, і я допіру тоді її впізнала: то ж був не хто інший, як моя дорогенька дружка — Синтія Гойнтон!

^{місіс ебіґейл бласс}

До д***, Едді, а хіба це не Квіні? каже мені моя Бетсі.

І, хай йому чорт, то таки була вона — Квіні, хвойда з закладу Перді. Яка так вам відсмокче, що аж очі рогом полізуть.

Може, час уже збиратися, шкіпере? питає Квіні.

Час в г*** колупатися, кажу я.

Едді! докірливо каже Бетсі.

Від’ї***, кажу я. Я знаю, що роблю.

І що ж ти робиш? питає Квіні.

Йди до с***, кажу я.

А твоя жінка, може, іншої думки, кидає вона.

Ні х***, кажу я. Від’ї***. Ми по одному не ходимо, тільки разом.

Та ну? роблено дивується Квіні.

Бетсі дивиться в землю й очей не підводить.

І правильно, молодчина, кажу я. Так і роби. Тоді вона не зможе до тебе дої***.

Ми тут не для того, щоб до когось дой***, каже Квіні.

Ану, відсмокчи, кажу я.

Якщо ми будемо потрібні, каже тоді вона Бетсі, ти тільки поклич. Коли завгодно.

Вали вже, вали, кажу я. Баламутка й***.

^{едді берон}

Якоїсь миті, коли янголиці саме ступили всі разом у промінь місячного світла, намагаючись вразити мене своїм колективним сяйвом, я підвів погляд і побачив достоту вражаючу картину страждань, що розгорталася навколо білої кам’яниці: перелякані, заціпенілі від жаху, ми цілими десятками лежали ниць або стояли навкарачки і тільки корчилися у тяжких муках, зазнаючи, кожен по-своєму, страхітливої наруги.

^{преподобний еверлі томас}

Еббі, дорогенька, сказала Міранда Дебб, можна тобі дещо показати?

І затулила долонями мені очі.

І я побачила! Там, куди вони хотіли мене забрати, буде лише приплив і ніякого відпливу. Я мешкатиму на вершині пагорба, а проте камені котитимуться вгору, не вниз. Коли ж прикотяться до мене, то розколяться навпіл. Усередині в кожному буде піґулка. Одну я ковтну і… ох, як же це славно! Нічого більше мені й не треба.

Хоч раз.

Хоч раз у житті.

Міранда опустила руки, і я знов опинилася тут.

Тобі сподобалося? спитала вона.

Ще б пак! відповіла я.

То ходімо з нами, мовила її подруга, і я побачила, що то стара добра Сюзанна Бріґґз (це ж треба!); вона якраз перев’язувала собі хустиною волосся, а в губах тримала довгу травинку.

У виярку грало у квача ще двоє дівчат. Заждіть-но, чи ж це не Адела і Єва МакБейн? Так воно й було! Збоку за грою з любов’ю спостерігало кілька корів. Знаю, це звучить кумедно: корови і любов, але світ, де жили ці милі дівчата, якраз такий і був!

Не можу повірити, що ти — стара вдова, сказала Міранда Дебб.

Та ще й така крихітна, докинула Сюзанна Бріґґз.

Ти ж завжди була дуже навіть гарненька, мовила Міранда Дебб.

Нелегко тобі довелося, озвалася Синтія Гойнтон.

Увесь час відплив, і жодного припливу, підхопила Сюзанна Бріґґз.

Камені котилися лиш униз, а назад, угору, котитися не хотіли, вела далі Синтія Гойнтон.

Ніколи в житті ти не мала нічого вдосталь, підсумувала Міранда Дебб.

На очах у мене забриніли сльози.

Чистісінька правда, схлипнула я.

Ти — хвиля, що розбилася об берег, сказала Міранда.

Ми все це кажемо, щоб тебе підігнати, мовила Сюзанна.

Я відповіла, що не дуже тямлю, про що це вони, але від ще одної такої піґулки точно не відмовилася б.

То ходімо з нами, запропонувала Міранда.

МакБейни у виярку зупинилися і нашорошили вуха. Корови — теж. Не знаю, як, але прислухалася навіть повітка.

Мене ж проймала втома, і то ще бозна-відколи.

Гаразд, думаю, я піду, погодилась я.

^{місіс ебіґейл бласс}

Звіддалік, по ліву руку від мене, донісся крик — настрашений чи переможний, сказати напевне було годі, — а відразу ж опісля пролунав вогнезвук, пов’язаний із явищем спалаху світлоречовини; вперше ми почули його вже давненько, та все одно щоразу від нього аж мороз дер по спині.

Хто пішов?

Важко сказати.

Та й сам я зазнавав ще надто сильного тиску, щоб цим перейматися.

^{ганс воллмен}

Ніби надихнувшись цією перемогою, наші мучителі подвоїли зусилля.

^{преподобний еверлі томас}

Згори дощем посипалися трояндові пелюстки (веселенька така провокація): червоні, рожеві, жовті, білі, бордові. Далі — пелюстки прозорі, смугасті, крапчасті, із зображенням (якщо підняти з землі і придивитися, то там можна було побачити дуже детальні картинки двору, де ви бавилися у дитинстві, аж до зламаних квіткових стебел та покинутих напризволяще іграшок). Насамкінець задощило золотими пелюстками (вони справді були зі щирого золота і знай подзенькували, падаючи на дерева та каміння).

^{роджер бевінс ііі}

А ще спів. Пречудовий спів, у якому звучала і туга, і обіцянка, і запевнення, і довготерпелива, щира приязнь.

^{ганс воллмен}

Той спів проникав у саме серце.

^{преподобний еверлі томас}

Аж хотілося, к***, танцювати.

^{бетсі берон}

Але й плакати, к***, теж хотілося.

^{едді берон}

Ага, у танці.

^{бетсі берон}

Прийшла мама Десь із десяток мам Але жодна навіть і близько не пахнула так, як мама Думаю, то був просто такий фокус Відправити до самотнього хлопця десять фальшивих матерів

Ходімо з нами, Віллі, сказала одна з них

І тут раптом Вони всі запахли так, як має бути Навіть дуже так І стали мене обнімати, і пахнули вже так, як треба

Мама О, Боже Така, як колись

Ти — хвиля, що розбилася об берег, сказала друга мама

Любий Віллі, мовила третя

Любий, любий Віллі, озвалася четверта

І всі ті мами страшенно мене любили, і хотіли, щоб я пішов з ними, і казали, що заберуть мене додому, щойно я буду готовий.

^{віллі лінкольн}

І коли, коли ж тепер спізнаєш ти в усій повноті розкіш подружнього ложа, коли споглядатимеш Анну оголеною, коли вона повернеться до тебе у тому відомому стані, зі спраглими вустами і розчервонілими щоками, коли нарешті опаде навколо вас її волосся, розпущене одним грайливим, нестримним рухом? (Так промовляла Елсбет Ґроув, кузина моєї дружини — чи, радше, лицемірна істота, точнісінька копія Елсбет на вигляд, — виряджена у тонесеньку одежину з тріпотливим шовковим коміром.)

Я тобі скажу, коли, озвалася друга наречена, і тут уже я впізнав у ній свою любу бабуню (так само невідомо з якої рації виряджену у тонесеньку одежину з тріпотливим коміром). Ніколи. Усе скінчено. Ти, Оклецьку, обманюєш сам себе.

Відтоді, як були тут востаннє, зуміли вишпортати звідкілясь навіть моє дитяче прізвисько.

Анна хвилюється через те, що ти тут загаявся, мовила Елсбет. Просила тобі це переказати.

Я слабшав щосекунди і знав, що мушу якось оборонятися, тож запитав:

А сама вона тепер там? Чекає на мене? Там, куди ви так красномовно мене кличете?

От, і тепер я вже мав їх у жмені, бо хоч вони й раді були б обвести мене навколо пальця, та відвертої брехні все ж уникають.

Елсбет спалахнула і стривожено зиркнула на бабуню.

Відповісти на це твоє запитання… е-е… доволі складно, сказала вона.

Ви — демони, мовив я. Прибираєте знайомі обриси і хитрощами намагаєтеся заманити мене туди.

Еге ж, а ти, Оклецьку, такий уже порядний, що аж світишся! роздратувалася бабуня.

Скажи, ти чесно оцінюєш своє становище? запитала Елсбет.

Ти точно «хворий», Оклецьку? докинула й бабуня. Відколи це лікарі кладуть хворих до «хвороб-коробів»?

Щось не пригадую, щоб у наш час десь таке робили, підтакнула Елсбет.

Тож який висновок мусимо зробити, Оклецьку? спитала бабуня. Хто ти? Де ти? Визнай нарешті, дорогенький, повір, промов це вголос, собі ж на користь, і долучайся до нас.

Ми все це кажемо, щоб тебе підігнати, мовила Елсбет.

І я побачив, що мушу хоч-не-хоч викинути останнього козиря.

До кого ви оце говорите? запитав я. Хто вас слухає? Кого слухаєте ви? За чиєю рукою стежите очима ось тепер, цієї миті, коли вона підноситься, щоби вказати на небо? Чий голос викликає страх, який, бачу, з’явився у вас на обличчях? Я — тут. Тут — я. Хіба ж ні?

Ефект ці слова мали такий, як завжди.

Збентежені й розчаровані, наречені збилися докупи і заходилися перешіптуватися, вимислюючи, безперечно, план нового підступного нападу.

На щастя, тієї ж таки хвилини нараду цих крутійок перервало ще два чіткі, окремі вогнезвуки, спричинені спалахами світлоречовини: один донісся з півдня, інший — з північного заходу.

^{ганс воллмен}

Едді як зачув ті звуки, то так дременув — тільки його й бачили.

Часом вони, к***, лякають його мало не до всирачки.

Одна з тих шльондр тут-таки приступила до мене, і я побачила, що то взагалі ніяка не шльондра, а наша донька — Мері-Меґ! Одягнена так, що й*** можна! Об’явилася нарешті, прошу дуже! А де ж ти, с***, пропадала всі ці роки, га?

Мамо, озвалася вона. Вибач, що ми були такі неуважні. Еверет і я.

Хто такий Еверет? запитала я.

Твій син, відповіла вона. І мій брат.

Ти Едварда маєш на увазі? сказала я. Едді? Едді-молодшого?

Так-так, Едварда, звісно ж, перепрошую, виправилася вона. Хай там як, ми мали прийти вже давно. Але я була дуже заклопотана. Зате чимало досягнула. І знайшла любов. І народила багато дітей. Надзвичайно вродливих. І розумних. Так само й Еверет…

Едвард, сказала я.

Так, Едвард, квапливо мовила вона. Знаєш, я така втомлена! Від… від усіх тих досягнень!

Ну-ну, дитино, усе гаразд, сказала я. Ти ж таки прийшла.

І знаєш що, мамо? вела далі вона. Я хочу, щоб ти знала. Усе й справді гаразд. Ти зробила все, що могла. Ми ні в чому тебе не звинувачуємо. Бо ти ж, таке враження, вважаєш, ніби часом тобі дещо бракувало материнської…

А що, г*** була з мене мати, правда? запитала я.

Хоч які невдачі та вади ти тепер кладеш собі на карб, забудь про них, залиш їх позаду, мовила вона. Усе вийшло просто чудово. Ходімо з нами.

Але куди? спитала я. Я не…

Ти — хвиля, що розбилася об берег, сказала вона.

Знаєш, оцього я ніяк не втямлю, мовила я.

І тут звідкілясь примчав назад Едді.

Мій герой!

Ха!

Ану вали на х*** звідси, ти, с*** д***! вигукнув він.

Це ж Мері-Меґ, сказала я.

Ага, вже, відповів Едді. Дивися!

Він підняв якийсь камінь і ним як торохне! Прямісінько у Мері-Меґ! Та коли той камінь пролетів наскрізь, я побачила, що то вже ніяка не Мері-Меґ, а чорт його зна хто. Чи що. Якась пляма або спалах сонячного світла у формі тієї б*** сукенки!

Ну й дурень же ви, добродію, обізвалася та пляма.

Тоді обернулася до мене і додала:

Ви, добродійко, теж дурепа, але не аж така.

^{бетсі берон}

Головна янголиця обіруч узяла моє обличчя у свої долоні, а крило її тим часом знай гойдалося то туди, то сюди, і це наводило на думку про коня, який пасеться собі, помахуючи хвостом.

То що, благоденствуєте, отче? запитала вона, ніби знічев’я розпростерши понад собою крило. А Той, кому ви служили за життя, тут присутній?

Д-думаю, так, присутній, відповів я.

Він, звісно, всюди і в усьому, мовила вона. А проте Йому не до вподоби, що ви так тут загаялися. Та ще й у такому не надто підхожому товаристві.

Вона була прегарна, і краса її щосекунди зростала. Я розумів, що мушу цю розмову закінчувати, бо інакше не минути лиха.

Будьте такі ласкаві, йдіть собі, попросив я. Сьогодні ви мені не… не потрібні.

Але скоро, мабуть, таки станемо потрібні, правда ж? запитала вона.

Її краса зросла вже до небачених меж.

І я розридався.

^{преподобний еверлі томас}

Аж тут ураз напад закінчився — так само раптово, як і почався.

^{ганс воллмен}

Ніби за сигналом наші мучителі відступили; змінився і їхній спів: тепер у ньому звучала туга й скорбота.

^{преподобний еверлі томас}

Отже, вони відійшли, а дерева тим часом знову посіріли, наїдки позникали, потічки пересохли, вітерець ущух, спів змовк.

^{роджер бевінс ііі}

І ми зосталися самі.

^{ганс воллмен}

Й усе знову сповнилося печаллю.

^{преподобний еверлі томас}

ХХХ

Ми з містером Воллменом та отцем Еверлі негайно пішли подивитися, хто з нас устояти таки не зумів.

^{роджер бевінс ііі}

Першою, як з’ясувалося, була та скупердяга, місіс Бласс.

^{преподобний еверлі томас}

Навколо її оселі валялися порозкидані частинки дохлих пташок, патички, грудки землі і т. д.; усе, що вона берегла, наче хтозна-який скарб, тепер утратило будь-яку цінність.

^{ганс воллмен}

Другим, схоже, піддався Е. Дж. Кумбз.

^{преподобний еверлі томас}

Бідолаха. Ніхто з нас добре його не знав. Він пробув тут багато років, але покидав свій хвороб-короб лише зрідка.

^{ганс воллмен}

А коли таки виходив на люди, то знай гиркав: «Добродію, а вам відомо, хто я такий? Для мене постійно тримають столик у «Бінлей»! Я ношу відзнаку «Легіону Орла»!». Досі пригадую, який вражений він був, коли я сказав, що не знаю такого місця. «Та це ж найкращий заклад у цілому місті!» — вигукнув тоді Е. Дж. Кумбз. «У якому місті?» — поцікавився я, і він відповів, що у Вашингтоні, і пояснив, де саме, та я знав те перехрестя, і тепер там стояли тільки якісь стайні, нічого більше, тож я так йому і сказав. «Мені вас просто жаль!» — відмахнувся він від мене, проте ця звістка добряче його приголомшила. Якийсь час по тому Е. Дж. Кумбз сидів, задумливо погладжуючи бороду, на своєму насипі, а потім раптом гримнув: «Але ж вельмишановного містера Гамфріса ви вже напевне знаєте?!».

Й ось тепер він відійшов.

Прощавайте, містере Кумбз. Сподіваюся, там, де ви тепер, про «Бінлей» знають усі!

^{роджер бевінс ііі}

Ми йшли, а навколо багато хто якось відсторонено сидів чи то у себе на насипі, чи на східцях своєї кам’яниці, і просто плакав, до краю виснажений опором, який забрав усі сили. Інші натомість сиділи спокійно, перебираючи подумки всі ті розмаїті звабливі видіння та спокуси, яких нещодавно зазнавали.

^{преподобний еверлі томас}

До всіх, хто залишився, я повнився якоюсь оновленою любов’ю.

^{роджер бевінс ііі}

Зерно відділили від полови.

^{преподобний еверлі томас}

Наш шлях — не для всіх. Багато кому — я не маю жодного наміру нікого засуджувати чи принижувати — просто бракує належної рішучості.

^{ганс воллмен}

Для них ніщо не має достатнього значення, ось у чому річ.

^{роджер бевінс ііі}

Хто став третьою жертвою, ми ще не знали, і тут раптом згадали про хлопця.

^{ганс воллмен}

Щоб хтось такий іще юний пережив таку безжальну атаку — ні, це було б надто неймовірно.

^{преподобний еверлі томас}

Хай там як, а так усе й мало закінчитися…

^{роджер бевінс ііі}

…з огляду на його молодість.

^{ганс воллмен}

Бо ж альтернатива полягала у вічній неволі…

^{роджер бевінс ііі}

Відчуваючи сум упереміж із полегшенням, ми пішли на власні очі переконатися, що він відійшов.

^{преподобний еверлі томас}

ХХХІ

Тож уявіть наше здивування, коли ми побачили, що він сидить собі, схрестивши ноги, на даху своєї білої кам’яниці.

^{ганс воллмен}

Ти все ще тут! вражено вигукнув містер Воллмен.

Так, сухо відказав хлопець.

^{роджер бевінс ііі}

Вигляд у нього був такий, що ми аж роти пороззявляли.

^{преподобний еверлі томас}

Опір він учинив гідний, але й заплатив за нього дорого.

^{ганс воллмен}

У такому юному віці баритися тут не варто.

^{преподобний еверлі томас}

Хлопець ледь переводив подих; руки у нього трусилися; судячи з того, що я бачив, він утратив десь із половину ваги. Вилиці випнулися, комір сорочки широкою петлею обвис навколо шиї, яка зненацька зробилася мало не з олівець завтовшки; попід очима з’явилися темно-сірі, барви деревного вугілля кола; усе це вкупі надавало йому якогось зовсім уже примарного вигляду.

^{роджер бевінс ііі}

Раніше то був такий повновидий хлопчак.

^{ганс воллмен}

Та від кругленьких щік не зосталося й сліду.

^{роджер бевінс ііі}

Милий Боже, прошепотів містер Бевінс.

^{ганс воллмен}

Щоби скотитися до такого рівня, тій дівчині, Трейнор, потрібен був десь майже місяць.

^{роджер бевінс ііі}

Те, що ти ще тут, просто вражає, сказав хлопцеві преподобний.

У цьому є навіть щось героїчне, додав я.

Та хай там як, це нерозважливо, знов обізвався преподобний.

^{ганс воллмен}

Усе гаразд, лагідно мовив містер Воллмен. Справді, все гаразд. Ми — тут. Іди з миром: завдяки тобі ми здобули надію, яка не згасатиме ще роки й роки і стане нам у неабиякій пригоді. Тож ми тобі дякуємо, бажаємо всіх благ і благословляємо на добру путь.

^{преподобний еверлі томас}

Усе це чудово, але нікуди я не піду, відповів хлопець.

^{роджер бевінс ііі}

Тут на і так постійно добряче здивованому обличчі преподобного відбилося здивування ще глибше.

^{ганс воллмен}

Тато пообіцяв, сказав хлопець. Він прийде, а мене нема, і що тоді?

Твій тато не прийде, мовив містер Воллмен.

А якщо й прийде, то не скоро, докинув я.

Коли ти вже будеш у такому стані, що прийняти його не зможеш, вів далі містер Воллмен.

Якщо твій тато прийде, озвався преподобний, ми перекажемо йому, що ти мусив піти. Пояснимо, що так найкраще.

Ви брешете, сказав хлопець.

Схоже, загальний занепад почав уже впливати і на його вдачу.

Прошу? перепитав преподобний.

Ви троє брехали мені від самого початку, вів далі хлопець. Сказали, що мені треба йти. І що було б, якби я так і зробив? Я ж тоді взагалі б із татом не побачився. А тепер обіцяєте щось йому переказати?

Ми так і зробимо, запевнив преподобний. Повір, ми…

Але як ви це зробите? запитав хлопець. Хіба у вас є якийсь спосіб? Спосіб спілкуватися? У мене нема. Навіть коли я був у ньому всередині…

^{роджер бевінс ііі}

Є, мовив містер Воллмен. Є у нас такий спосіб.

^{преподобний еверлі томас}

(Вельми розпливчастий.

Зовсім іще не усталений.)

^{роджер бевінс ііі}

(Достатньої ясності щодо цього питання не було зроду-віку.)

^{ганс воллмен}

Тієї миті звіддалік донісся голос місіс Делані, яка гукала свого чоловіка.

^{преподобний еверлі томас}

Містер Делані потрапив сюди багато років тому, й було це ще перед тим, як тут опинилася і вона. Одначе тепер його вже не було. Себто хвороб-тіло й далі лежало у тому самому місці, де вона його колись поклала, а от сам містер Делані…

^{роджер бевінс ііі}

Був уже деінде.

^{преподобний еверлі томас}

Вирушив далі.

^{ганс воллмен}

Проте сердешна місіс Делані все ніяк не наважувалася податися слідом за ним.

^{роджер бевінс ііі}

Через одну кумедну історію. Пов’язану з іншим містером Делані.

^{преподобний еверлі томас}

Братом її чоловіка.

^{ганс воллмен}

Хоча тоді та історія «кумедною» не здавалася… була в ній радше якась невідкладність, неминучість і чудесність.

^{роджер бевінс ііі}

Тепер, одначе, у жінки краялося серце: впродовж багатьох років у тій попередній місцині вона тужила за тим іншим Делані, бо почувалася нещасливою у шлюбі…

^{преподобний еверлі томас}

І от не минуло й місяця після того, як її чоловік перебрався сюди, а вона вже злигалася з тим іншим Делані, й одразу ж він упав у неї в очах, адже ставився до пам’яті її чоловіка недбало та без належної поваги і виявився людиною зіпсованою та захланною, на відміну від її чоловіка, який, побачила вона тільки тепер, був особою з усілякого погляду вельми гідною.

^{ганс воллмен}

Хоч натуру мав доволі прозаїчну і сором’язливу, а вже зовні свого показного та привабливого (і зіпсованого) брата не нагадував навіть близько.

^{роджер бевінс ііі}

Отак вона й застрягла — ні туди, ні сюди.

^{ганс воллмен}

Фізично її тягнуло до того Делані (а він усе ще перебував там, у тій попередній місцині).

^{преподобний еверлі томас}

Та водночас їй хотілося піти і знову побачитися зі своїм чоловіком, і попросити у нього пробачення.

^{роджер бевінс ііі}

За те, що змарнувала стільки років їхнього життя, жадаючи іншого.

^{ганс воллмен}

Словом, вона не знала, що має робити: залишатися чи йти.

^{преподобний еверлі томас}

Йти чи чекати.

^{роджер бевінс ііі}

Тож знай блукала навколо, гукаючи: «Містере Делані!».

^{преподобний еверлі томас}

І так без упину.

^{ганс воллмен}

А ми ніколи не знали, якого Делані вона кличе.

^{роджер бевінс ііі}

Не знала вона й сама.

^{преподобний еверлі томас}

Ой, що це? зненацька судомно видихнув хлопець, і голос у нього, тут не було жодного сумніву, аж затремтів від страху.

^{ганс воллмен}

Я зиркнув у його бік, і серце у мене обірвалося.

Дах навколо нього ніби розрідився, і він сидів тепер у сіро-білій калюжі.

^{роджер бевінс ііі}

Нараз із тієї калюжі виринуло щось схоже на виноградну лозу або на пагін якоїсь виткої рослини.

^{преподобний еверлі томас}

Наближаючись до хлопця, той пагін робився дедалі товщий і, ніби кобра, обвився внизу навколо схрещених ніг.

^{роджер бевінс ііі}

Я вхопив його, щоб відкинути геть, і відчув під пальцями, який він твердий — на дотик радше камінь, аніж змія.

^{преподобний еверлі томас}

Від усього цього мені аж морозом сипнуло по шкірі.

^{роджер бевінс ііі}

То був початок кінця.

^{ганс воллмен}

ХХХІІ

Якщо брати за взірець те, що трапилося з міс Трейнор, то невдовзі за цим пагоном з’являться інші, і їх ставатиме щораз більше й більше, аж доки хлопець не буде міцно й надійно прив’язаний до даху на манір Гуллівера.

^{роджер бевінс ііі}

Після цього його хутко вкриє… ну, найкраще, мабуть, описати це як плацентарний покрив.

^{преподобний еверлі томас}

Далі цей покрив затвердне й обернеться на такий собі панцир, а вже з тим панцирем відбуватиметься ціла низка перетворень (він перетворюватиметься, приміром, на зруйнований міст, стерв’ятника, пса, страховидну відьму тощо), і кожен наступний образ буде детальнішим та огиднішим за попередній, і все це лише пришвидшуватиме падіння хлопця, який по спіралі рухатиметься вниз: що потворнішим буде панцир, то менше світла (щастя, щирості, радісного натхнення) потраплятиме досередини.

^{роджер бевінс ііі}

Тож від світла він опинятиметься щораз далі й далі.

^{ганс воллмен}

Спогади про міс Трейнор нас засмутили.

^{преподобний еверлі томас}

Адже на пам’ять нам прийшла і ганьба, якою ми вкрилися тієї далекої вже ночі.

^{роджер бевінс ііі}

Ночі, коли ми покинули її напризволяще.

^{ганс воллмен}

І, понуривши голови, поплелися геть.

^{роджер бевінс ііі}

Мовчки погодившись із тим, що така вже їй судилася доля.

^{преподобний еверлі томас}

А вона тим часом знай падала і падала.

^{ганс воллмен}

Ми пам’ятали ще, як весело співала вона, обростаючи панцирем… так, ніби просто не йняла віри тому, що відбувалося.

^{роджер бевінс ііі}

«Ввігнулася важка гілляка…»

^{ганс воллмен}

Любе дитя.

^{преподобний еверлі томас}

І голос такий приємний.

^{ганс воллмен}

Утім, він ставав дедалі менш приємним у міру того, як формувався навколо панцир, а сама вона перетворювалася на ворону з дівчину завбільшки.

^{роджер бевінс ііі}

Каркаючи при цьому таку версію тієї мелодії, що й у страшному сні не насниться.

^{ганс воллмен}

А ще махала на нас, коли ми підходили надто близько, раз — людською рукою, раз — велетенським чорним крилом.

^{преподобний еверлі томас}

Ми зробили тоді явно недостатньо.

^{ганс воллмен}

Самі в той час щойно тут опинилися.

^{роджер бевінс ііі}

І дуже переймалися труднощами, пов’язаними з перебуванням у цьому місці.

^{ганс воллмен}

А труднощі ж були таки чималенькі.

^{роджер бевінс ііі}

Та воно й тепер не легше.

^{преподобний еверлі томас}

Я після того випадку підупав у власних очах.

^{ганс воллмен}

Еге ж.

^{роджер бевінс ііі}

Тричі пробив дзвін на каплиці.

^{ганс воллмен}

Повертаючи нас у теперішнє і залишаючи звичний уже дивний, немелодійний післязвук.

^{преподобний еверлі томас}

Самолюбно, самолюбно, самолюбно…

^{роджер бевінс ііі}

Головна пара очей містера Бевінса розширилася, ніби промовляючи: ну, добродії, час іти.

^{преподобний еверлі томас}

Та все ж ми чомусь барилися.

Змітаючи нові пагони, щойно вони з’являлися.

^{ганс воллмен}

Мамо, прошепотів він.

^{преподобний еверлі томас}

ХХХІІІ

Мама каже, що мені можна буде покуштувати те цукеркове місто Коли я піднімуся і вийду Вона приберегла для мене шоколадну рибку і медову бджолу Каже, що колись я командуватиму полком Мешкатиму у розкішному старому домі Одружуся з якоюсь милою і гарненькою Матиму своїх малюків Ха-ха Мені це подобається Ми всі будемо збиратися у мене, у тому розкішному старому домі, і гарно забавлятися Я стану такою веселою-превеселою старенькою, каже мама Ви, хлопці, носитимете мені солодке З ранку до ночі А я просто собі сидітиму Страшенно розтовстію Доведеться вам, хлопці, купити візок і по черзі всюди мене возити, ха‑ха

Мама так гарно сміється

Ми на третій сходинці На сходинці номер три Тій, де три білі троянди Від сходинки номер один до сходинки номер шість кількість білих троянд змінюється так: 2, 3, 5, 2, 6

Мама підходить зовсім близько Торкається своїм носом мого Це називається «нюх-нюх» Трохи по-дитячому, як на мене Але часом я таке дозволяю

Тоді приходить тато і каже: Знаєш, а я можу з нижньої сходинки дотягнутися до найвищої, і вся та купа буде моя

Тато справді так може

Якщо він спреться колінами на сходинку номер два і витягнеться, то кінчиками пальців дістане до сходинки номер дванадцять Він такий високий Уже так робив Багато разів

Але більше не треба Доки я не одужаю

Тож я знаю, що мушу Мушу залишитися Це не легко Але я знаю, що таке честь Примкнути багнети Як бути відважним Це не легко Пам’ятаєте полковника Елліса Того, якого вбили заколотники За те, що він відважно зірвав їхній прапор Я мушу залишитися Якщо хочу потрапити Додому Коли ж Коли буде можна

Ніколи, якщо буду слабкий

Може, колись, якщо буду сильний.

^{віллі лінкольн}

XXXIV

Хлопець широко розплющив очі.

^{роджер бевінс ііі}

Так дивно тут, сказав він.

Нічого дивного, мовив містер Бевінс. Не те щоб дуже.

До цього звикаєш, озвався преподобний.

Якщо ти тутешній, уточнив містер Бевінс.

А ти явно не звідси, додав преподобний.

^{ганс воллмен}

Тієї миті мимо пролетіло, ніби когось шукаючи, три драглисті кулі.

^{преподобний еверлі томас}

І ми збагнули, що третьою з тих, хто піддався, була місіс Елліс.

^{роджер бевінс ііі}

Кулі були тепер порожні… себто її доньок усередині не було.

^{ганс воллмен}

Одна за одною вони похмуро продефілювали мимо (та ще й, таке враження, зміряли нас поглядом), а тоді полетіли понад стрімким схилом униз, до потічка, зробилися тьмяні й урешті-решт зникли з очей узагалі.

^{преподобний еверлі томас}

Анічогісінько дивного, повторив, трохи почервонівши, містер Бевінс.

^{ганс воллмен}

XXXV

І тут згори на нас справжньою зливою посипалися капелюхи.

^{преподобний еверлі томас}

Усякі-різні.

^{роджер бевінс ііі}

Капелюхи, сміх, вульгарне зубоскальство, майстерно відтворене губами пердіння: усе це провіщало наближення трьох Холостяків.

^{преподобний еверлі томас}

Хоч вони єдині з-поміж нас уміли літати, ми їм не заздрили.

^{ганс воллмен}

У тій попередній місцині вони самі ніколи нікого не любили і ніхто не любив їх, а тому тут ніби заціпеніли у молодечому стані постійної емоційної порожнечі; їх цікавила лише свобода, розпуста й усілякі витівки, натомість будь-які обмеження чи обов’язки викликали у них тільки ремство та нарікання.

^{преподобний еверлі томас}

Їм би знай веселитися та розважатися; до всього серйозного вони ставилися з недовірою і жили виключно задля своїх каверз.

^{роджер бевінс ііі}

Над нашими теренами часто відлунювали їхні несамовиті крики та верески.

^{преподобний еверлі томас}

Бували дні, коли з ранку до ночі без упину дощило капелюхами.

^{роджер бевінс ііі}

Всякими-різними.

^{ганс воллмен}

Запас тих капелюхів у них був, схоже, абсолютно невичерпний.

^{роджер бевінс ііі}

Котелок, трикутний капелюх з блискітками по краях, чотири гарні шотландські шапки з перами — усе це швидко звалилося одне по одному з неба, а тоді звідти з’явилися і самі Холостяки: легко спустилися на дах білої кам’яниці, кожен галантним жестом торкнувшись пальцями до свого капелюха чи шапки.

З вашого дозволу, мовив містер Ліпперт. Шукаємо місце для Спочинку.

Ці польоти такі втомливі, поскаржився містер Кейн.

Хоч узагалі літати нам дуже навіть до вподоби, сказав містер Фуллер.

Святі угодники! вигукнув, побачивши хлопця, містер Кейн.

Вигляд у нього якийсь не дуже жвавий, зауважив містер Фуллер.

Я трохи хворів, озвався, прокинувшись, хлопець.

Воно й видно, кивнув містер Кейн.

Щось у вас тут так тхне… затиснув собі пальцями носа містер Фуллер.

Приходив мій тато й обіцяв прийти ще, повідомив хлопець. Я намагаюся протриматися.

Що ж, успіху тобі в цьому починанні, підняв брову містер Ліпперт.

Дітваку, ти ліпше на ногу вважай, застеріг містер Кейн.

Гості відволікли нашу увагу, і ми втратили пильність: хлопцева ліва нога була вже примоцована до даху кількома міцними новими пагонами, кожен із зап’ястя завтовшки.

О, Боже, вихопилося у хлопця, і він почервонів.

Щоб його вивільнити, довелося таки докласти зусиль; десь так само треба було б попріти, щоби з корінням висмикнути з землі ожиновий кущ. Йому ця процедура жодного задоволення не принесла, та він витерпів усе з гідною справжнього вояка стійкістю, яку аж дивно було спостерігати у такої зовсім іще юної особи, і лиш стоїчно покректував при кожному нашому посмику, а потім, знесилений, знову повернувся до стану байдужої апатії.

Той його тато… поспитав упівголоса містер Фуллер, то такий цибатий чолов’яга?

З таким дещо печальним обличчям? додав містер Ліпперт.

Високий такий, трохи ніби потріпаний? уточнив містер Кейн.

Так, відповів я.

Щойно його проминули, повідомив містер Фуллер.

Перепрошую? не повірив я.

Щойно його проминули, підтвердив містер Кейн.

Тут, у нас? недовірливо спитав містер Воллмен. Як, він ще тут?

Он там, біля Беллінґвезера, того, який Чоловік, Батько, Корабельний майстер, сказав містер Ліпперт.

Сидить такий тихий-претихий, докинув містер Фуллер.

Щойно його проминули, повторив містер Кейн.

^{преподобний еверлі томас}

Ну, до скорого, попрощався містер Фуллер.

Ви вже нам вибачте, мовив містер Ліпперт. Надходить та нічна година, коли ми повинні притьмом облетіти довкола всіх наших теренів, ширяючи буквально за лічені дюйми від Жах-огорожі, щоб подивитися, хто з нас зуміє підлетіти до неї найближче, хоч від цього сусідства й нудота до горла підступає.

^{ганс воллмен}

І вони відлетіли, досконалим мажорним тризвуком імітуючи гучне пердіння та, ніби на прощання, сипнувши вниз дощем святкових головних уборів: тут були і циліндри з розширеним верхом, і турецькі домашні шапочки, і кепі різних кольорів, і прибраний квітами бриль, який падав повільніше, ніж усе решта, — чудова річ, що наводила на думку про літо.

^{роджер бевінс ііі}

Від цього одкровення нам просто відібрало мову.

^{ганс воллмен}

Те, що той добродій сюди прийшов, було дивно вже само по собі; ну, а те, що він барився тут досі, було ще дивніше.

^{преподобний еверлі томас}

Хоча цілковито довіряти Холостякам я б не став.

^{ганс воллмен}

Нудьга вселяла в них жах, і вони були схильні до всіляких витівок.

^{роджер бевінс ііі}

Якось переконали місіс Тессенбаум, буцім вона розгулює у самій білизні.

^{ганс воллмен}

І та кілька років не наважувалася вийти з-за дерева.

^{роджер бевінс ііі}

А ще часом ховали від місіс Бласс її частинки дохлих пташок, патички, камінці та грудки землі.

^{преподобний еверлі томас}

Як наслідок, вона несамовито носилася по всіх наших теренах, а вони знай літали над нею і морочили голову, спонукаючи стрибати через обламані гілляки і переходити вбрід вузенькі струмки, які їй, сердешній, видавалися справжніми бурхливими потоками.

^{роджер бевінс ііі}

Хай там що твердили Холостяки, їхні слова треба було, що називається, пробувати на зуб.

^{ганс воллмен}

Та все ж вони нас зацікавили.

^{роджер бевінс ііі}

Тут варто було розібратися.

^{ганс воллмен}

Не думаю, різко сказав преподобний, немовби здогадуючись, що у нас на думці.

А потім багатозначним поглядом дав зрозуміти, що хоче перекинутися з нами словом віч-на-віч.

^{роджер бевінс ііі}

XXXVI

Крізь дах ми втрьох опустилися у білу кам’яницю.

^{ганс воллмен}

Там було на кілька градусів холодніше, пахло старим листям і цвіллю.

^{роджер бевінс ііі}

І, ледь-ледь, тим добродієм.

^{ганс воллмен}

Те, що ми тут, — справжня ласка, мовив преподобний. І скільки ми ще зуміємо так протриматися — невідомо, жодних гарантій у нас немає. Тож мусимо берегти сили і робити тільки те, що безпосередньо служить нашій головній меті. Не варто непродуманими діями створювати враження, ніби ми не відчуваємо вдячності за те таємниче благословення, завдяки якому ми й досі перебуваємо у цьому місці. Бо ми‑то тут, але наскільки і внаслідок якого особливого дозволу — цього нам не…

^{роджер бевінс ііі}

Я помітив, що містер Бевінс закотив кілька зі своїх численних очей.

^{ганс воллмен}

Чекаючи, доки преподобний спуститься з висот на грішну землю, містер Воллмен розважався тим, що клав на свій велетенський член камінець, а тоді дивився, як той камінець падає донизу.

^{роджер бевінс ііі}

Маємо подбати про себе самі, сказав преподобний. Таким чином, до речі, ми захистимо і хлопця. До нього все це дійти не повинно, бо лише додасть йому надії. А як нам відомо, спонукати його зробити те, що він має зробити, може тільки цілковита безнадія. Отже, ні слова. Домовилися?

Ми промимрили щось на знак згоди.

^{ганс воллмен}

Спритності старим ногам преподобного бракувало вже добряче (він і сюди потрапив у доволі похилому віці), тож лізти догори по стіні йому було не так і легко, та все ж скоро (хоч, як по правді, можна було і скоріше) він дістався до стелі і зник за нею.

^{роджер бевінс ііі}

Ми ж із містером Бевінсом залишилися внизу.

^{ганс воллмен}

Відверто кажучи, нас проймала нудьга, страшенна нудьга, і не було тій нудьзі ні кінця, ні краю.

^{роджер бевінс ііі}

Кожна-кожнісінька ніч минала для нас із просто-таки спустошливою одноманітністю.

^{ганс воллмен}

Ми вже посиділи на кожній гілці кожного дерева. Прочитали і перечитали кожен напис на кожному камені. Пройшли (пробігли, проповзли) кожною доріжкою, кожним путівцем, кожною зарослою стежиною, і навіть на них полежали, перебрели кожен струмок, здобули вичерпні знання про те, чим різняться на дотик і на смак чотири різновиди тутешніх ґрунтів, уклали докладний перелік усіх зачісок, костюмів, шпильок для волосся, кишеньок для годинника, підв’язок для панчіх та ременів, які носили наші сусіди; я тисячі разів вислухав історію містера Воллмена і сам, боюсь, стільки ж разів розповів йому свою.

^{роджер бевінс ііі}

Словом, тут було нудно, і будь-які зміни, нехай навіть зовсім не значні, страшенно нас тішили.

^{ганс воллмен}

Будь-що нове становило достеменний скарб; ми тужили за пригодами і хапалися за будь-яку нагоду хоч трохи розвіяти нудьгу.

^{роджер бевінс ііі}

То й подумали: жодної шкоди не буде, якщо ми швиденько прогуляємося…

^{ганс воллмен}

Туди, де сидів той добродій.

^{роджер бевінс ііі}

Казати преподобному, що ми йдемо, не було жодної потреби.

Можна ж просто взяти і… піти.

^{ганс воллмен}

Спекаєшся на якийсь час того старого зануди — й завжди аж легше стає на серці.

^{роджер бевінс ііі}

XXXVII

Випорснувши крізь передню стіну, ми з містером Бевінсом попрямували геть.

^{ганс воллмен}

Пускаючи повз вуха досадливі крики, що долинали з даху: то протестував преподобний.

^{роджер бевінс ііі}

Перетнувши навскіс зарослу конюшиною лощину, де оселилося семеро членів родини Палмерів, які занедужали внаслідок паводку, ми невдовзі сягнули вузенької сланцево-сірої стежини, що бігла вниз поміж Коутсом з одного боку і Вемберґом з іншого.

^{ганс воллмен}

Шлях наш пролягав повз Федерлі: Блаженні ті, хто помер у світлі.

^{роджер бевінс ііі}

Схожий на шахову фігуру пам’ятник з вазою нагорі, яка закінчується чимось подібним на пиптик.

^{ганс воллмен}

Далі ми проминули місцинку, де тісною купкою мешкали М. і Дж. Бойдени, Ґрей і Геббард.

^{роджер бевінс ііі}

Й опинилися у неглибокій улоговині, яка навесні густо заростає наперстянкою та рудбекією.

^{ганс воллмен}

Тепер вона, втім, скидалася радше на чималеньку сіру хащу, що впала у зимову сплячку.

^{роджер бевінс ііі}

Звідти на нас позирало двійко по-зимовому в’ялих птахів.

^{ганс воллмен}

До нашого роду-племені птахи чомусь особливої довіри не мають.

^{роджер бевінс ііі}

Чимчикуючи вниз дальнім схилом Північного пагорба, ми привіталися з Меркелем (його хвицнув бик, але він усе ще сподівався піти до танцю), Постербеллом (вигляд у цього франта був уже геть не той, що колись, та він і далі палко прагнув, щоб у нього відросло волосся, щоб у яснах знову з’явилися зуби, щоб м’язи рук не нагадували більше якісь обвислі стяжки, щоб йому принесли парадний костюм, і плящинку парфумів, і букет квітів, а тоді вже він знову вирушить причаровувати жіночі серця…), а ще з містером Вестом та його дружиною (потрапили сюди після пожежі, якої не мало трапитися в принципі, адже вони завжди були страшенно скрупульозні й обережні в усьому, що стосувалося використання в домі вогню) і з містером Діллом (той знай задоволено бубонів: мовляв, у внука в університеті чудові результати, оце навесні вже й диплом отримає — жду не діждусь).

^{ганс воллмен}

Потім ми пройшли повз Тревора Вільямса, який колись був мисливцем, а тепер сидів перед велетенською горою всяких-різних тварин, яким свого часу вкоротив віку: тут були сотні оленів, тридцять два чорні ведмеді, троє ведмежат, незліченні єноти, рисі, лиси, норки, бурундуки, дикі індики, бабаки та пуми; достолиха мишей і щурів, чортова гибель змій, сотні корів та телят, один поні (його він збив візком) і тисяч двадцять розмаїтих комах. Кожну з цих істот Вільямс мав тепер потримати в руках, уділяючи їй увагу й любов пропорційно до страху, якого вона зазнала, прощаючись із життям. Минав час, і коли уваги й любові виявлялося достатньо, тварина піднімалася і йшла (летіла, повзла) собі геть, а гора перед Вільямсом трішечки меншала.

^{роджер бевінс ііі}

І все одно була височенна — майже така, як шпиль дзвіниці заввишки.

^{ганс воллмен}

Мисливець із Вільямса був колись дуже вправний, тож попереду на нього чекали ще роки й роки важкої праці.

^{роджер бевінс ііі}

Тримаючи на руках телятко, він окликнув нас і попросив скласти йому товариство; мовляв, добрий це труд, от лише самотньо — страх, бо ж навіть встати і прогулятися не можна.

^{ганс воллмен}

Я пояснив, що ми тут у нагальній справі й затримуватися не можемо.

^{роджер бевінс ііі}

На знак того, що все зрозуміло, містер Вільямс (славний чолов’яга, після навернення на добро — незмінно веселий, похмурим його тут ніколи й не бачили) помахав нам ратичкою свого теляти.

^{ганс воллмен}

XXXVIII

Незабаром ми підійшли до масивного хвороб-дому Кольєра; він був з італійського мармуру, обсаджений трьома концентричними колами троянд, з двома багато оздобленими фонтанами обабіч (щоправда, тепер, узимку, води в них не було).

^{роджер бевінс ііі}

Коли маєш чотири будинки, і п’ятнадцятеро садівників тільки те й роблять, що доводять сім твоїх садів і вісім рукотворних потічків до бездоганного стану, то хоч-не-хоч доводиться весь час бігати поміж усіма тими будинками та від одного саду до іншого… тому воно, може, й не дивно, що якось пополудні, кваплячись перевірити, як там справи у кухаря з приготуванням обіду для членів правління одного з наших улюблених доброчинних закладів, ти раптом відчуваєш непереборне бажання трохи перепочити, опускаєшся спочатку на одне коліно, потім — на друге, а тоді просто падаєш долілиць, і тебе, неспроможного підвестися, перевозять сюди для тривалішого відпочинку, та вже невдовзі з’ясовується, що жодним відпочинком тут навіть не пахне, бо ж відпочиваєш ти лише на вигляд, насправді ж постійно тільки те й робиш, що непокоїшся через свої повози, сади, меблі, будинки і т. д., адже все це терпляче очікує (принаймні так сподіваєшся) твого повернення і не потрапило, боронь Боже, до недбалих та безгосподарних рук когось Іншого, який узагалі нічого такого не заслуговує.

^{персіваль кольєр—«шарах»}

Містер Кольєр (після того падіння сорочка у нього на грудях була вимащена глиною, а ніс зовсім розквашений) мусив постійно плавати у повітрі в горизонтальному положенні, ніби така собі стрілка компаса в людській подобі, маківкою вказуючи у напрямку тієї частини свого майна, долею якої переймався в ту хвилину найбільше. Сьогодні маківка містера Кольєра була повернута на захід. Наш прихід хтозна-чому його втішив, він мимоволі полегшено зітхнув і, крутнувшись, став вертикально, лицем до лиця з нами.

^{ганс воллмен}

Містере Кольєр, сказав містер Воллмен.

Містере Воллмен, сказав містер Кольєр.

^{роджер бевінс ііі}

Та тут йому на думку спала якась нова майнова турбота, і його тієї ж миті різко підкинуло вгору. Зависнувши долілиць у повітрі, він лиш злякано кавкнув і розвернувся головою на північ.

^{ганс воллмен}

ХХХІХ

Далі, щоб трохи скоротити шлях, нам треба було перетнути ту невелику болотисту ділянку, яку облюбували найупослідженіші з-поміж нас.

^{ганс воллмен}

У тому місці вони шукали вільготу й безмісячну темряву.

^{роджер бевінс ііі}

Тут стояли, заглибившись у свою безконечну розмову, містер Рендолл з містером Твудом.

^{ганс воллмен}

Та зрозуміти один одного не могли — таке вже спіткало їх лихо, і про його причини ми могли хіба що здогадуватися.

^{роджер бевінс ііі}

Обличчя у них нагадували розмиті брудні плями, де годі було щось розібрати.

^{ганс воллмен}

Тулуби були сірі й безформні, за винятком схожих на торпеди зачатків рук і ніг.

^{роджер бевінс ііі}

Їх і не розрізниш, от лише в рухах містера Твуда зберігся слабкий натяк на бодай якусь жвавість. Час од часу, ніби намагаючись переконати у чомусь співрозмовника, він піднімав догори один із тих своїх рукоподібних придатків і робив такий жест, наче показував: он там, на полиці, лежить річ, до якої будь що треба привернути увагу містера Рендолла.

^{ганс воллмен}

Містер Твуд, на нашу думку, працював колись у роздрібній торгівлі.

^{роджер бевінс ііі}

Витягніть велику вивіску Негайно знову її відкладіть І знову витягніть Не випустіть з рук Значно знижений жіночий…

^{містер бенджамін твуд}

У відповідь безлиций сірий клин, який був колись містером Рендоллом, виконував іноді невеличкий танець.

^{роджер бевінс ііі}

Звільніть-но стілець Ось той, хто справді може Ану, збренькай І тоді той, за піаніною, запропонував би щось своє Ото було б по-моєму.

^{джаспер рендолл}

Інколи, майже вдосвіта, коли інші насельники того болота були вже потомлені та виснажені і мовчки збивалися в купки біля обгорілого від удару блискавки чорного дуба, містер Рендолл, бувало, ще кланявся й кланявся, ніби стояв перед уявною публікою.

^{роджер бевінс ііі}

І це наводило нас на думку, що раніше він був, мабуть, якимсь виконавцем.

^{ганс воллмен}

Дякую дякую дякую!

^{джаспер рендолл}

ВСЕРЕДИНІ — НАДЗВИЧАЙНА ЦІННІСТЬ:

Подумайте лише про свою худющу, змарнілу матір, яку можнажіще порятувати автопраскою, заводною теркою, холод-коробом, машинкою для автозасолки, і тоді її колись така гарна постава повернеться, і повернеться її миладобрапосмішка, й усе буде так, як у тідавнічаси, коли ви у коротких штанцях розмахували своєю гілкошаблею, а навколо так солодко пахло святковим пирогом.

^{містер бенджамін твуд}

Гучний акорд, арпеджіо, антракт на випивкуцигарку. Коли акорд виходив добре, золотиста випивка переді мною аж брижами бралася.

^{джаспер рендолл}

Якщо ми й захоплювалися колись їхньою стійкістю, то те захоплення вже давно перетворилося на відразу.

^{роджер бевінс ііі}

Невже й нам судилася така доля?

^{ганс воллмен}

Ні, вважали ми.

^{роджер бевінс ііі}

(Але регулярно уважно приглядалися один до одного, шукаючи бодай натяк на те, що у нас починають розмиватися риси обличчя.)

^{ганс воллмен}

(І постійно вслухалися у мову: ану ж почуємо хоч найменше порушення дикції.)

^{роджер бевінс ііі}

Втім, і те, і те було ще далеко не найгірше.

^{ганс воллмен}

Треба згадати і про містера Пейперса.

^{роджер бевінс ііі}

По суті — про сіру лінію, що запопадливо розпласталася долі.

^{ганс воллмен}

Про його існування здогадувалися тільки тоді, коли через нього перечіплялися.

^{роджер бевінс ііі}

Мож мні хтось помож? Ходь. Сюд. Позбрайте мне д’купи? Мож хтось помож? Ну хоч хтось? Помжіт. Мож хтось позбрати мне д’купи? Прчистити? Мож?

Помжіт, пршВас.

^{л. б. пейперс}

Ми поняття не мали, ким міг бути колись містер Пейперс.

^{роджер бевінс ііі}

Від нього ж мало що й лишилося.

^{ганс воллмен}

Ідіть Проходьте Інакше такого підсрачника дістанете, що довго будете пам’ятати Вискочу знизу і перевітрю вам портки.

^{флендерс квін}

Флендерс Квін.

^{ганс воллмен}

Колишній грабіжник.

^{роджер бевінс ііі}

Бевінсе, я зараз п*** гаряченьким на твої довбані розпанахані руки, чуєш? А тебе, Воллмене, вхоплю за х*** патика, а тоді шарахну тобою у той чорнопаркан.

^{флендерс квін}

Я, наприклад, його боявся.

^{роджер бевінс ііі}

Я не боявся.

Аніскілечки.

Але ж ми мали нагальні справи. Затримуватися не можна було.

^{ганс воллмен}

І ми де боком, де скоком прошмигнули краєм болота й подалися своєю дорогою, Квін же тим часом знай кляв нас, на чім світ стоїть, а потім нараз перемінився і почав слізно благати, щоб ми повернулися, адже залишатися у тому місці боявся, а покинути його (і піти далі) — то й поготів, бо що може чекати на грішника, який просто біля поламаного екіпажа з Фредеріксбурга перерізав горло одному купцеві і його доньці (та ще й зірвав із шиї тієї бідолахи разок перлів і витер його від крові її ж таки шовковою хустиною)?

^{роджер бевінс ііі}

Трохи піднявшись догори, ми додали кроку, проминули перекособочений сарай із різним знаряддям, перетнули всипану гравієм дорогу і довго простували старим шляхом для повозів, де все ще зберігався (принаймні у цьому переконували мене мої ніздрі) легкий і якийсь таємничий запах газетного паперу.

^{ганс воллмен}

XL

Попереду, за дещо похиленим уліво обеліском Каферті, навколо свіжозасипаної хвороб-ями зібрався натовп.

^{ганс воллмен}

Містер Воллмен підійшов до тієї юрби і делікатно поцікавився:

А новоприбулець ще… з нами?

Він — так, відповів Тобін Мюллер-«Борсук», зігнутий, як завжди, у три погибелі від важкої праці.

Ану стуліть пельки, бо я ’го не чую, гиркнула місіс Спаркс, яка стояла навкарачки, притиснувши до землі вухо.

^{роджер бевінс ііі}

XLI

Дружинонько моя люба, кохана лоро лоро

Беру до рук перо у стані такого виликого виснаженя, що до сього може спонукати мене лише глибока любов до всіх вас, особливо після цілого дня такої Безбожної різанини та страху. І мушу насамперед відверто звістити вам, що Том Джилмен сього жахливого бою таки не пережив. Нашу позицію у переліску виявили. Почалася сильна стрільнина, і тут я почув крик. У Тома вцілили, і він упав. Наш Відважний і Шляхотний друг лежав, уткнувшись Лицем у Землю. Я дав Хлопцям завданя будь що помститися, хочби для сього довелося пройти крізь саму браму Пекла.

Мої думки нині у такім стані, що хоч мені й відомо шо ми вирушили у тому напрямку і з тим наміром, але що трапилося далі, згадати я не можу. Знаю тільки, що все Гаразд і що я беру своє вірне перо, аби звістити тобі, що я на разі у безпеці і, пишучи сі рядки, сподіваюся, що моя Люба маленька Родина читатиме їх, втішаючись таким самим Благословіням.

Сюда, у се Місце, я прибув після далекої Дороги, ув’язниний від початку до самого кінця. Був страшний бій… здається, я вже про се писав. Том Джилмен згинув… здається, і про се я вже писав. Однак Той, хто за своєю примхою зберігає житя або його забирає, моє житя зволив зберегти, щоб я мав можливість писати тобі сі рядки. І сказати, що хоч я тут і в ув’язнині, та Благословіня свої рахую всі до одного. От лиш Утомлений на стільки, що в загалі не можу сказати, де я і як сюда втрапив.

Чекаю, аж прийде сестра-жалібниця.

Тут нависають дерева. Віє вітирець. Мені трохи сумно і боязко.

Люба моя, якесь у мене погане передчутя. Здається, баритися тут не варто. Тут, у сім місці великої печалі. Того, хто нас Любить та Оберігає, поблизу ніби то й немає. А позаяк нам треба завжди змагати до того, щоб бути поруч із Ним, то, думаю, гаятися тут нічого. Проте річ у тім, люба моя дружинонько, що я в ув’язнині, і Душою, і Тілом, тож і не спроможний тепер нікуди звідси податися, от ніби кайданами прикутий.

Мушу, отже, шукати й шукати відповідь на запитаня: що ж тримає мене в сьому безконечно печальному місці?

^{капітан вільям прінс}

Тут з-під невисокого хвороб-насипу вирвалася зненацька, немов дике створіння з клітки, якась постать і заходилася походжати туди й сюди навкруги, стривожено зазираючи в обличчя містерові Мюллеру, місіс Спаркс та іншим.

^{роджер бевінс ііі}

Вояк.

У формі.

^{ганс воллмен}

Не бі-ійся, протягнув хтось із юрби. Ти був у тій старій місцині, а тепер — тут, у новій.

^{роджер бевінс ііі}

Вояк зробився прозорий, майже невидимий — таке часом трапляється з нами у моменти сильного хвилювання, — а тоді повернувся сторчголов до своєї хвороб-ями.

Та вже за мить знов опинився назовні, з виразом якогось тужливого подиву на обличчі.

^{ганс воллмен}

Дружинонько моя люба, Голубонько моя Лоро

У моїй в’язниці лежить якась дуже схожа на мене мішура. Я допіру її оглянув. Моя родимка на щоці, моя, нестеменно моя лінія волосся. Дивитися на ту мішуру якось неприємно. На обпеченому (!) обличчі — сум. А на тулубі — важка рана, про яку не хочеться й

Я тут у пастці і бачу, от сеї миті бачу, що маю зробити, аби опинитися на свободі.

Просто сказати ПРАВДУ — і все буде

Ох, не можу я сього сказати, а треба, треба ж?

Чую, серцем чую, що треба, бо інакше

зостануся на завжди

у сій печальній та жаскій

Лоро, відішли малят, їм не варто чути того, що буде далі.

Я злягався з молодшою з тих двох. Так, злягався. У тому вбогому сільці. Ми з молодшою злягалися, і вона сягнула по мидальон, який ти мені дала, і спитала А добра з неї дружина? сиділа тоді на мені, і стиснула мене стегнами, і дивилася мені в очі, щоб зневажити твою Честь, але запевняю тебе, такої втіхи я їй не зробив (хоч вона стиснула мене ще двічі й очей не відводила) і не заплямував ні твого імени, ні пам’яти, хоча, щоб сказати вже всю ПРАВДУ (й отримати відтак змогу покинути сю місцину), мушу відверто зізнатися: коли вона зігнулася наді мною і почала вкладати мені до уст свої жіночі Принади, спершу одну, потім другу, і питатися А твоя дружина теж так робить, вона теж така шалена? я лиш хрипко зітхнув, і нам обидвом було зрозуміло, що се означало Ні, моя дружина так не робить, вона не така Вільна. І далі весь час, доки ми з нею злягалися у тому брудному перекошеному сараї, де у жалюгодній колисці спало троє малюків, а у Дворі галайкотіло двійко її блідих Сестер і Мати, вона не випускала того мидальона з руки, коли ж було вже по всьому, спитала, можна лишити його собі? Але тоді злощасна хіть уже мене покинула, тож я різко відповів, що ні, не можна. І пішов до лісу. І гірко там плакав. І з достеменною Ніжністю думав про тебе. І вирішив, що найкраще буде обманути.

Обманути тебе.

^{капітан вільям прінс}

Обхопивши руками голову, спотикаючись і заточуючись, він тепер без упину крокував, описуючи широкі кола довкруг.

^{роджер бевінс ііі}

Високо у небі світив Місяць, і я сказав собі, що іноді заради миру та спокою треба шкодувати тих, кого любиш. Так я й робив. Досі. Мав намір росповісти тобі про се не листовно, а віч-на-віч. Може, зумів би тоді вкласти у свої слова стільки тепла, що се хоч трохи зм’якшило б удар. Та становище моє, здається, зовсім безнадійне, і додому мені вже не вернутись. Тому й кажу тобі, взиваю до тебе голосом, у якому немає нічого, крім правди (я пирдолив молодшу з тих двох, так, я се робив), у надії, що ти і Той, хто чує всіх і всім прощає, почуєте, і все мені відпустите, і дозволите покинути сю паскудну…

^{капітан вільям прінс}

І тут ми побачили біля обеліска сліпучий зблиск і почули вогнезвук, пов’язаний із явищем спалаху світлоречовини, — давно знайомий, а проте мороз від нього пробирав поза плечі так само, як і першого разу.

^{роджер бевінс ііі}

І він щез.

^{ганс воллмен}

Згори дощем опали потріпані формені штани, сорочка, чоботи й дешева залізна обручка.

^{роджер бевінс ііі}

Деякі з упослідженіших представників люду, що зібрався навколо, через усе це мов з ланцюга зірвалися і почали брати того вояка на глум, вистрибувати на його хвороб-насип і викидати там усілякі-різні бридкі й образливі коники — не з ницості, бо жодної ницості в них немає, а радше просто через надмір почуттів.

Тут вони скидаються на диких псів, які прорвалися на бойню, гасають там по сковзкій від крові долівці й упевнені, що тепер уже хоч якась сатисфакція їх не мине, — і власне через цю впевненість мало з глузду не сходять.

^{ганс воллмен}

Боже мій, подумав я, ото бідолаха!

Цій місцині ти не залишив ані найменшого шансу й бездумно накивав п’ятами, назавжди покинувшу всю красу цього світу.

Й заради чого?

Хто його зна.

Абсолютно невиправданий ризик.

Адже піти назавжди, любий добродію, означає проґавити, наприклад, двох допіру обстрижених ягнят, які бекають собі на недавно скошеному полі; чотири рівнобіжні, прямі, мов стріла, тіні, що ледь помітно для ока повзуть боком пістрявої кицьки, яка надумала трохи перепочити опівдні; дев’ять жолудів, що їх порив вітру скинув на вкритий збляклим шифером дах, яким вони й скотилися підстрибом у прив’ялий верес під стіною; запах щойно поставленої на вогонь сковорідки (і ранкове дзеленчання посуду, і баляндраси дівчат на кухні), що долинає до хлопця, який саме взяв до рук бритву і збирається поголитися; шхуну завбільшки з добрячий особняк, що стоїть на якорі у гавані і крениться вліво під натиском свіжого морського бризу, який розвіває прапор та видзвонює снастями, і хор верескливих дитячих голосів зі шкільного подвір’я на березі, по лівому борту, і якийсь просто-таки несамовитий гавкіт: то валує, таке враження, не менше десятка…

^{роджер бевінс ііі}

Друже.

Навряд чи зараз доречно…

^{ганс воллмен}

Дуже перепрошую.

Просто (вам, безперечно, це вже добре відомо) я не завжди у змозі повністю тут себе контролювати…

^{роджер бевінс ііі}

Усі навколо завмерли і зачудовано витріщалися на містера Бевінса, який, так промовляючи, набув стільки додаткових очей, вух, носів, рук і т. д., що нагадував тепер страшенно роздутий букет із частин тіла. Довелося Бевінсові вдатися до звичного ліку (заплющувати очі і затикати, наскільки вистачало рук, носи й вуха, приглушуючи таким чином чуттєве сприйняття й утихомирюючи думки), й усі ті численні очі, вуха, носи та руки почали чи то втягуватися всередину, чи просто зникати (я ніколи не міг точно це описати).

Юрба тим часом продовжила бешкет на хвороб-насипі вояка: Мюллер-«Борсук» удавано на нього мочився, а поруч присіла навпочіпки місіс Спаркс.

Гляньте, прохрипіла вона, я тут лишила тому страхопудові даруночок.

^{ганс воллмен}

XLII

А ми тим часом рушили далі.

^{роджер бевінс ііі}

Попростували посковзом поміж (а де інакше не пройти, то й понад) колишніми домівками тих незліченних дурнів, яких серед нас уже не було.

^{ганс воллмен}

Ґудсон, Рейналд, Слокам, МакКі, Ван Дайк, Пішер, Слайтер, Пек, Сафко, Свіфт, Роузбум.

^{роджер бевінс ііі}

Для прикладу.

^{ганс воллмен}

Сімкінс, Ворнер, Персонс, Ланьєр, Данбар, Шуман, Голлінґзгед, Нелсон, Блек, Ван Д’юсен.

^{роджер бевінс ііі}

Вони, треба визнати, становили більшість; нашого люду було на порядок менше.

^{ганс воллмен}

Тоупенбдейл, Геґґердаун, Мессершмідт, Браун.

^{роджер бевінс ііі}

І це лише підкреслювало виняткові якості, властиві тим, хто вперто не бажав здаватися.

^{ганс воллмен}

Коу, Мамфорд, Райзлі, Роу.

Біля їхніх колишніх домівок панувала тиша, і коли ми у присмерку вихором виривалися зі своїх осель, там жодних вихрів не спостерігалося, а вміст їхніх…

^{роджер бевінс ііі}

Хвороб-коробів.

^{ганс воллмен}

…тихо лежав унизу — інертний, відкинутий, занедбаний.

^{роджер бевінс ііі}

Прикро.

^{ганс воллмен}

Ніби ті покинуті коні, які знай стоять у стайні й намарне чекають, коли ж прийдуть їхні улюблені вершники.

^{роджер бевінс ііі}

Еджмонт, Тоді, Блейзінґейм, Фрі.

^{ганс воллмен}

Гейбернотт, Б’юлер, Дарбі, Керр.

^{роджер бевінс ііі}

Люди здебільшого жваві, холоднокровні й не обтяжені особливими бажаннями, вони якщо тут і барилися, то хіба якусь коротку мить, настільки вдоволені були своїм перебуванням у тій попередній місцині.

^{ганс воллмен}

Вдячно всміхаючись, вони зачудовано роззиралися навколо себе, обдаровували нас останнім теплим поглядом і…

^{роджер бевінс ііі}

Здавалися.

^{ганс воллмен}

Поступалися.

^{роджер бевінс ііі}

Капітулювали.

^{ганс воллмен}

XLIII

Як і казали Холостяки, того добродія ми знайшли біля Беллінґвезера — Чоловіка, Батька, Корабельного майстра.

^{ганс воллмен}

Схрестивши ноги, він сидів на клаптику порослої високою травою землі і мав вигляд людини, яка зазнала тяжкої поразки.

^{роджер бевінс ііі}

Коли ми підійшли, він підняв голову, яку спер був на руки, і важко зітхнув. Цілком міг тієї хвилини слугувати натурою для скульптури — достеменного втілення Утрати.

^{ганс воллмен}

То як? спитав містер Воллмен.

Я ще вагався і мовив:

Преподобному це не сподобалося б.

Преподобного тут немає, відповів він.

^{роджер бевінс ііі}

XLIV

Щоб зайняти якомога більше добродієвого обсягу, я опустився йому на коліна і сів, схрестивши ноги, — так, як сидів він сам.

^{ганс воллмен}

Тепер вони сиділи двоє в одному: у поясниці містер Воллмен був трохи ширший за добродія, а його масивний член узагалі стримів назовні і вказував на місяць.

^{роджер бевінс ііі}

О, перебувати тут — то було щось.

Дуже навіть щось.

Бевінсе, ходіть сюди! гукнув я. Таке не можна проґавити.

^{ганс воллмен}

Тож я ввійшов і собі й так само всівся, схрестивши ноги.

^{роджер бевінс ііі}

І ми троє стали одним цілим.

^{ганс воллмен}

Так би мовити.

^{роджер бевінс ііі}

XLV

У цьому чоловікові було щось із прерій.

^{ганс воллмен}

Еге ж.

^{роджер бевінс ііі}

От наче заходиш улітку пізно ввечері до спіжарні.

^{ганс воллмен}

Або до якоїсь затхлої контори на рівнинах, де ще ясно горить свічка.

^{роджер бевінс ііі}

Безмежний. Відкритий усім вітрам. Новий. Сумний.

^{ганс воллмен}

Просторий. Цікавий. Схильний до фаталізму. Честолюбний.

^{роджер бевінс ііі}

Трохи горбить спину.

^{ганс воллмен}

Правий чобіт натирає.

^{роджер бевінс ііі}

Вхід (молодого) містера Бевінса викликав у добродія м’який поворот думок, і йому нараз пригадалася одна сцена з минулого, з (буремної) молодості: лагідномовна, але геть відстала дівчина (брудні щоки, добрі очі) сором’язливо веде його кудись заболоченою стежиною, погойдуючи зеленою спідницею, за яку чіпляється кропива, а йому тієї миті стає соромно, бо він відчуває, що насправді ця дівчина — здобич не надто законна, адже вона, як по правді, радше тварина, ніж людина, бо ж навіть читати не вміє.

^{ганс воллмен}

Коли добродій збагнув, що́ саме згадує, то від думки про те, що за таких трагічних обставин йому на пам’ять прийшов такий ганебний випадок, у нього аж спаленіли щоки (і ми це відчули).

^{роджер бевінс ііі}

І він квапливо спрямував свої (наші) думки куди-інде, щоб цей не надто підхожий спогад зостався позаду.

^{ганс воллмен}

XLVI

Спробував «побачити» обличчя свого хлопчика.

^{роджер бевінс ііі}

Не зумів.

^{ганс воллмен}

Спробував «почути» його сміх.

^{роджер бевінс ііі}

Не зумів.

^{ганс воллмен}

Тоді спробував пригадати конкретний, пов’язаний із хлопцем випадок, сподіваючись, що це, можливо, допоможе…

^{роджер бевінс ііі}

Коли ми вперше приміряли на нього костюм…

Так думав добродій.

(І це спрацювало.)

Коли ми вперше приміряли на нього костюм, він глянув униз, на штани, а тоді вражено зиркнув угору, на мене, ніби хотів сказати: Ого, тату, це ж я у справжніх дорослих штанях.

Був до пояса голий, стояв босоніж, мав блідий кругленький животик, як у літнього чоловіка. Потім ми вдягнули і застебнули маленьку сорочку з манжетами на запонки.

Бувай здоровий, животику, все — ми тебе засорочкували.

Засорочкували? Тату, таж нема такого слова, точно нема.

Я пов’язав йому маленьку краватку. Трохи покрутив ним на всі боки, щоб добре роздивитися. І сказав:

Схоже, ми цього шаленого дикуна таки вдягнули.

Він скорчив страшну гримасу. Волосся у нього стояло сторч, щоки розчервонілися (ще буквально кілька хвилин тому він гасав по всій крамниці і перевернув стійку зі шкарпетками). Тим часом спільник-кравець з неабиякою помпою вніс піджачок.

Я допоміг синові вдягнутися, і його обличчям розпливлася сором’язлива хлоп’яча усмішка.

І що, тату, запитав він, гарний у мене вигляд?

Потім упродовж якогось часу — взагалі жодної думки, ми лише роззиралися навколо: вгорі на тлі темно-синього неба чорніло гілля голих дерев.

Піджачок піджачок піджачок, лунко перекочувалося в нашій голові це слово.

У небі на мить згасла, а потім знову замерехтіла якась зірка.

Той самий, який на ньому і тут, сьогодні.

Ех…

Той самий піджачок. А от той, хто у ньому…

(Як же мені хочеться, щоб це була неправда.)

Зламаний.

Блідий зламаний…

Чому ж він не діятиме. Яке чарівне слово спонукало його до дії. Хто хранитель цього слова. І який з того зиск — отак просто взяти його та й вимкнути. Що ж це за пристрій такий хитромудрий. І як він узагалі діяв. Яка іскра вселяла в нього життя. Такий величний маленький механізм. Отак усе й почалося. Він отримав іскру — і прокинувся до життя.

А що ту іскру погасило? Який же це гріх. Хто ж наважився. Знищити таке чудо. Це ж довічна анатема за душогубство. Боронь Боже, щоб я скоїв коли-небудь такий жахливий…

^{ганс воллмен}

І тут нас щось занепокоїло…

^{роджер бевінс ііі}

Ми провели рукою по обличчю, ніби намагаючись притлумити здогад, який ось-ось мав зринути у свідомості.

^{ганс воллмен}

Та нічого з цього не вийшло…

^{роджер бевінс ііі}

І той здогад линув на нас, наче хвиля крижаної води.

^{ганс воллмен}

XLVII

Юного Віллі Лінкольна поклали на вічний спочинок акурат того дня, коли оприлюднили списки загиблих у переможній для військ Союзу битві під фортом Донелсон; це спричинило тоді неабияке потрясіння серед широкого загалу, адже під час цієї війни платити аж таку високу ціну за перемогу ще не доводилося.

^{Джейсон Тамм, «Виправляючи записи: спогади, помилки та відмовки» («Джорнел оф Амерікен Гісторі»).}

Тіло юного Віллі якраз бальзамували, та все ж до відома президента донесли детальні вісті про втрати.

^{Айвернесс, там само.}

Загинуло понад тисячу солдатів з обидвох боків, поранених виявилося втричі більше. Та битва видалася «страшенно кривава», розповідав своєму батькові один молодий вояк-юніоніст, для його підрозділу така спустошлива, що, попри перемогу, він був потім «сумний, самотній і пригнічений». У його роті з вісімдесяти п’яти вижило лише семеро.

^{Ґудвін, там само.}

Загиблі під Донелсоном, Ісусе милий. Подібні на вижате пшеничне поле, вони лежали покотом, один на одному, по двоє і по троє. Я йшов потім тим бойовиськом і почувався зовсім кепсько. Господи, це ж і моїх рук діло, думалося мені.

^{Перший лейтенант Деніел Брауер, «Ті спогади про битви».}

Тисяча загиблих. Це вже було щось нове. Схоже, починалася справжня війна.

^{Маршалл Тернбулл, «Велика війна в описах її учасників».}

Загиблі лежали, як упали, у кожнісінькому положенні, яке тільки можна собі уявити; хтось тримав рушницю — так, ніби саме стріляв, у когось в захололих уже пальцях були набої — так, ніби настав час перезарядити зброю. Деякі обличчя променилися умиротвореною, радісною усмішкою, тоді як на інших застиг вираз жорстокої ненависті. На кожному з цих облич закарбувався, таке враження, точний відбиток тих думок, які пролітали у голові тієї миті, коли край їм поклала поява провісника смерті. Он той шляхетний на вигляд хлопець, з усміхненим, зверненим до неба лицем та лискучими кучерями, що просякли його ж таки кров’ю, відчував, либонь, молитву матері, яка зійшла на нього в ту хвилину, коли він прощався зі своїм юним життям.

Поряд упав молодий чоловік, і можна було подумати, наче з його уст ще й досі злітає молитва за дружину та дитину. На цих обличчях була і юність, і старість, і чеснота, і порок. Перед нами лежали обвуглені й почорнілі останки тих, хто згорів живцем. Очевидно, поранені вони були надто важко, щоб пересуватися самостійно, і люті стихії не зоставили їм жодного шансу.

^{«Роки Громадянської війни: поденна хроніка життя нації», за ред. Роберта Е. Денні (з уст капрала Луціуса В. Барбера, учасника битви під фортом Донелсон, рота Д, 15-й Іллінойський добровольчий піхотний полк).}

До того часу я ніколи не бачив небіжчика. Зате тепер уже набачився донесхочу. Один бідолаха так і закляк з розплющеними очима, нажахано дивлячись униз на свою рану. Його нутрощі частково вивалилися назовні й утворили у нього на боці розпливчасту червоно-фіолетову пляму, що вкрилася вже тонкою крижаною кіркою.

На столику біля ліжка у мене вдома стояв образок Священного Серця Ісусового, то десь такий самий вигляд мав і той хлопець, от лише червоно-фіолетова опуклина в нього була більша, трохи нижче і збоку й дивився він на неї з великим страхом.

^{«Та страшна слава: добірка листів із часу Громадянської війни, написаних тими, хто тоді воював», укл. і ред. Браян Белл та Ліббі Траст.}

Мамо, і поміж замерзлими вже мертвими та пораненими, які так і лежали там, де попадали, стіною пройшов вогонь. Ми знайшли серед них одного, який ще шарпався, і змогли винести його звідти живим, хоч і не знали навіть, на чиїм боці він воював — такий був обгорілий і, якщо не рахувати одної штанини, зовсім голий. Видряпався той неборака чи ні, я так ніколи й не дізнався, але тоді вигляд у нього був не дуже обнадійливий.

^{«Листи одного солдата з Іллінойсу», за ред. Сема Вестфалла (з уст рядового Едварда Ґейтса, рота Ф, 15-й Іллінойський добровольчий піхотний полк).}

По двоє-троє ми хапали якогось мерця і волікли геть — у тому самісінькому положенні, в якому й знайшли, бо було холодно і тіла позаклякали.

У той день я на власному досвіді переконався, що людина може звикнути до чого завгодно. Уже невдовзі це заняття здавалося нам цілком нормальним, і ми навіть жартували, вигадуючи кожному з загиблих, що їх витягували звідти, ім’я — залежно, який той був на вигляд. Після Покрученого знайшли Перестрашеного, а потім — Зовсім-іще-Хлопчака.

^{Брауер, там само.}

Трапили ми на двох дітваків яким було по п’ятнайцять-чотирнайцять каждому не більше; вони трималися за руки так ніби надумали пройти через ту темну браму разом.

^{Ґейтс, там само.}

Кілько ше людей має згинути, доки ви, сер, зволите вже вступитися? Ше яку хвилю тому наш малий Нейт стояв отамо на мосту з вудкою в руках, і де, скажіт мені, де той хлопака тепер? А хто його туда послав? Бачте, любийсер, у тій повістці, яку він відчитав до остатньої букви, було таки ваше ім’я: «Аврам Лінкольн».

^{«Листи президентові Лінкольну», укл. і ред. Джозефін Баннер та Івлін Дрессмен, лист від Роберта Гансворсі (Бунсборо, штат Меріленд).}

XLVIII

Він — лиш один.

І вага того, що трапилося, ось-ось мене вб’є.

А я ж поширив це горе. Тепер його десь у три тисячі разів більше. Поки що. На сьогодні. Ціла гора. Хлопців. Чиїхось синів. І я мушу стояти на своєму. Мені може просто не вистачити духу. Натискати на важіль, не бачачи наслідків, — це одне. Та коли перед тобою — як наочний приклад того, до чого призводять твої накази, — лежить любе дитя, то це вже…

Може просто не вистачити духу.

Що ж робити. Усе зупинити? І визнати, таким чином, що життя тих трьох тисяч просто взяли й викинули на смітник? Попросити миру? І перетворитися на дурня, який сам не знає, куди йде й чого хоче, на короля нерішучості, на віковічне посміховисько, на селюка, який лише треться та мнеться, а сказати нічого путнього не може, на сухореброго містера То-туди-то-сюди?

Усе вже вийшло з-під контролю. Хто ж за цим стоїть. Хто став призвідником. З чиїм виходом на сцену це розпочалося.

Що я роблю.

Що я роблю тут.

Тепер усе втратило сенс. Прийшли оті, висловити співчуття. Простягнуті руки. Живі-здорові сини. Маски робленого суму на обличчях, покликані приховати будь-які ознаки радості, якої все ж… не меншало. Приховати те, чим живеш, достоту важко, а власне цією радістю вони й жили — радістю, яку викликали у них потенційні можливості, що розкривалися перед їхніми живими синами. Донедавна я й сам був одним із них. Насвистуючи, прогулювався цією бойнею, відвертав погляд від жорстокої різанини, міг сміятися, мріяти і надіятися, бо ж не знав, що чекає невдовзі мене самого.

Нас самих.

Пастка. Жахлива пастка. І потрапляємо ми в неї у той перший день, у день свого народження. Адже рано чи пізно настане й день останній. День, коли треба буде покинути тут своє тіло. Уже кепсько. А тоді раз — і в нас самих народжується дитина. Умови життя у пастці ускладнюються. Бо ж і дитину чекає така сама доля. Усвідомлення цього мало б очорнювати кожну мить насолоди. Та ми знай на щось сподіваємося, знай забуваємо.

Навіщо, Господи? Навіщо тепер прогулюватися, намагатися, посміхатися, вклонятися, жартувати? Навіщо сидіти за столом, прасувати сорочки, зав’язувати краватки, чистити черевики, планувати мандрівки, співати пісень у ванній?

Навіщо, якщо його хоч-не-хоч доведеться залишити тут?

Невже треба й далі кивати, танцювати, міркувати, ходити, обговорювати?

Як раніше?

Проходить парад. А він не може підвестися і долучитися. То мені побігти навздогін, зайняти своє місце, високо піднімати коліна, розмахувати прапором і дути в ріг?

Був він любим чи ні?

Дозволь же мені більше ніколи не бути щасливим.

^{ганс воллмен}

XLIX

Було доволі холодно (перебуваючи у тому добродії, ми вперше за…

^{ганс воллмен}

…дуже тривалий час…

^{роджер бевінс ііі}

…змерзли самі).

^{ганс воллмен}

У сум’ятті наш добродій сидів і тремтів, шукаючи подумки бодай якоїсь розради.

Він тепер або там, де панує радість, або взагалі ніде.

Думав добродій.

Так чи йнак, більше не страждає.

А так страшно мучився у кінці.

(Болісно кашляв увесь трусився блював зворушливо намагався тремтячою рукою витерти рот часом крадькома підводив догори очі де вже чаїлася паніка і перехоплював мій погляд ніби запитуючи Тату невже ти справді нічого не можеш зробити?)

Ця думка спонукала його звестися на ноги (разом із ним звелися і ми), й над самотньою околицею злетів у небо згорьований крик — на всю силу наших легень.

Потім прийшла тиша, а за нею — велика втома.

Уже по всьому. Тепер він або в радості, або ніде.

(То навіщо тужити?

Найгірше для нього вже позаду.)

Я дуже його любив і звик до цієї любові… надалі ця любов має виявлятися у формі всілякої метушні, різних клопотів та вчинків.

От лише робити більше нíчого.

Визволитися, наскільки зумію, від цієї темряви, залишатися корисним, не збожеволіти.

Його ж, пройнятого новим осяйним способом буття, уявляти у якомусь світлому, вільному від страждання місці.

Так думав наш добродій.

Замислено прочісуючи пальцями латку пожухлої трави.

^{роджер бевінс ііі}

L

Сумно.

^{роджер бевінс ііі}

Дуже сумно.

^{ганс воллмен}

Особливо враховуючи те, що вже знали ми.

^{роджер бевінс ііі}

Його син не перебував «у якомусь світлому, вільному від страждання місці».

^{ганс воллмен}

Аж ніяк.

^{роджер бевінс ііі}

І не був «пройнятий новим осяйним способом буття».

^{ганс воллмен}

Au contraire.[3]

^{роджер бевінс ііі}

Угорі зальотний вітерець вивільнив багато поламаних буревієм гілок.

^{ганс воллмен}

І вони то тут, то там падали на землю.

^{роджер бевінс ііі}

Так, ніби у лісі щойно прокинулася сила-силенна всіляких істот.

^{ганс воллмен}

Цікаво… протягнув містер Воллмен.

І я вже знав, що він скаже далі.

^{роджер бевінс ііі}

LI

Ми хотіли, щоб хлопець пішов — і таким чином порятувався. Його батько хотів, щоб син перебував «у якомусь світлому, вільному від страждання місці, пройнятий новим осяйним способом буття».

Напрочуд вдалий збіг.

Схоже, нам треба було переконати нашого добродія повернутися разом з нами до білої кам’яниці. Там ми мали спонукати хлопця знов увійти в батька, а далі залишалося сподіватися, що він почує батькове бажання і сам переконається, що…

^{ганс воллмен}

Задум непоганий.

От лише способу його здійснити у нас немає.

^{роджер бевінс ііі}

(Достатньої ясності щодо цього питання не було зроду-віку.)

^{ганс воллмен}

Та ні, друже, якраз тут усе гранично ясно.

Спілкуватися з людьми звідти нам не до снаги, а вже переконувати їх щось зробити — то й поготів.

Думаю, вам це відомо.

^{роджер бевінс ііі}

LII

Дозволю собі не погодитися.

Якщо пригадуєте, то одного разу завдяки нам дійшло й до весілля.

^{ганс воллмен}

Дуже сумнівно.

^{роджер бевінс ііі}

Чоловік із жінкою, які тут прогулювалися, були за крок від того, щоб розірвати стосунки, але потім змінили своє рішення, бо на них уплинули ми.

^{ганс воллмен}

То майже напевне був просто збіг.

^{роджер бевінс ііі}

Нас було кілька — Гайтавер, ми троє і… як же його… той, що йому відтяли голову…

^{ганс воллмен}

Еллерс.

^{роджер бевінс ііі}

Звісно ж, Еллерс! Від нудьги ми зійшлися докупи, ввійшли у ту парочку і, зосередившись на своїх бажаннях, спільними зусиллями зуміли викликати…

^{ганс воллмен}

Насправді все було так:

Їх охопила раптова пристрасть, і вони сховалися за однією з тутешніх кам’яниць.

^{роджер бевінс ііі}

Щоб учинити те, до чого означена пристрасть спонукала.

^{ганс воллмен}

А ми собі спостерігали.

^{роджер бевінс ііі}

І тепер мене мучить сумління. Підглядати негарно.

^{ганс воллмен}

Ну, милий друже, того дня жодних докорів сумління у вас не було. Ваш член розбух тоді до небаченого розміру. Зрештою, він і так не маленький…

^{роджер бевінс ііі}

Наскільки пригадую, ви теж погляду не відвертали. І щось я не бачив жодних ознак відрази на жодному з цілої купи ваших…

^{ганс воллмен}

Ясна річ, споглядати таку пристрасть — це надихає.

Обійми були просто несамовиті.

^{роджер бевінс ііі}

Еге ж.

І стогнали від насолоди вони так, що аж птахів на деревах розполохали.

^{ганс воллмен}

А потім відновили свої зобов’язання та й пішли собі — тримаючись за руки, у мирі й злагоді, як і личить зарученим.

^{роджер бевінс ііі}

І все це завдяки нам.

^{ганс воллмен}

Та ну, дайте спокій. Вони були молоді, пристрасні, віч-на-віч в усамітненому місці чудового весняного вечора. Навряд чи їм потрібна була допомога від…

^{роджер бевінс ііі}

Друже, ми ж тут.

Уже тут.

Усередині.

Потяг на шаленій швидкості мчить до стіни. У вас під рукою — якийсь важіль, але що він робить, вам не відомо. Невже ви за нього не потягнете? Тоді катастрофа просто неминуча.

Втрачати нам нíчого.

То чому ж бодай не спробувати?

^{ганс воллмен}

LIII

Там-таки, всередині у нашому добродії, містер Бевінс узяв мене за руку.

^{ганс воллмен}

І ми заходилися…

^{роджер бевінс ііі}

Добродія переконувати.

^{ганс воллмен}

Пробувати його переконати.

^{роджер бевінс ііі}

Ми обидва почали водночас думати про ту білу кам’яницю.

^{ганс воллмен}

Про хлопця.

^{роджер бевінс ііі}

Уявляли собі його обличчя, волосся, голос.

^{ганс воллмен}

Його сірий костюм.

^{роджер бевінс ііі}

Підігнуті ноги.

^{ганс воллмен}

Зношені черевики.

^{роджер бевінс ііі}

Вставай і повертайся назад, в один, так би мовити, голос думали ми. Твоєму синові потрібна твоя порада.

^{ганс воллмен}

Йому загрожує серйозна небезпека.

^{роджер бевінс ііі}

Для дітей баритися тут — значить наражатися на вічне прокляття.

^{ганс воллмен}

Через своє завзяття і стійкість — у попередній місцині ці риси вважали б за безумовну чесноту — він опинився під загрозою, адже тут панує закон природи, жорсткий та деспотичний, і опиратися йому марно, йому можна тільки беззастережно коритися.

^{роджер бевінс ііі}

Тож просимо вас: уставайте…

^{ганс воллмен}

…і повертайтеся з нами рятувати свого сина.

^{роджер бевінс ііі}

Та схоже, усе це було марно.

^{ганс воллмен}

Наш добродій просто сидів собі та й годі, погладжував траву, а в голові у нього було зовсім порожньо.

^{роджер бевінс ііі}

Здається, нам варто було діяти якось безпосередніше.

^{ганс воллмен}

І ми за взаємною згодою викликали з глибин пам’яті певний спільний спогад про міс Трейнор.

^{роджер бевінс ііі}

Минулого Різдва, навідавшись до дівчини з нагоди свята, ми з’ясували, що у зв’язку з особливою напругою, яка притаманна тим благодатним святковим дням, вона вже пройшла стадії, коли оберталася на зруйнований міст, на стерв’ятника, на великого пса, на страшезну відьму, яка жадібно пожирала шмат чорного пирога, на стернисте, спустошене повінню кукурудзяне поле, на розкриту парасолю, яку шарпав нечутний для нас вітер, і пішла далі…

^{ганс воллмен}

Постала перед нами у вигляді стародавнього монастиря, де жило п’ятнадцятеро черниць, які запекло сварилися між собою; тим часом монастирська будівля загоряється й ось-ось згорить дотла.

^{роджер бевінс ііі}

Монастир з дівчину завбільшки, схожий на обитель в Аґреді, маленькі черниці всередині якраз збираються на утреню.

^{ганс воллмен}

І тут раптом усе те місце (себто дівчину) охоплює полум’я: зойки, верески, хрипи, зречення — що завгодно, аби тільки порятуватися.

^{роджер бевінс ііі}

Та не рятується ніхто: гинуть усі.

^{ганс воллмен}

Нам і самим кортіло побачити, почути, занюхати все це знову: ладан; пахучі кущики шавлії попід стінами; насичений трояндовим ароматом вітерець, що віє з гори; пронизливі зойки черниць; тупіт крихітних чернечих ніжок утоптаною червоною глиною стежки, що веде до міста…

^{роджер бевінс ііі}

Марно.

^{ганс воллмен}

Він просто сидів.

^{роджер бевінс ііі}

І тут ми разом дещо відчули.

^{ганс воллмен}

У лівій кишені його штанів.

^{роджер бевінс ііі}

Якийсь замок.

^{ганс воллмен}

Саме той замок. Замок від білої кам’яниці.

^{роджер бевінс ііі}

Важкий і холодний.

З ключем у шпарині.

^{ганс воллмен}

Наш добродій забув знову почепити його на місце і замкнути.

^{роджер бевінс ііі}

Це могло спростити нам завдання.

^{ганс воллмен}

І ми зосередили увагу на тому замку.

^{роджер бевінс ііі}

На небезпеках, пов’язаних з незамкненими дверима.

^{ганс воллмен}

Я пригадав, як шаленів від обурення Фред Даунс, коли п’яні студенти-медики абияк закинули мішок з його хвороб-тілом на свій повіз, і як стривожено сахнулися від того запаху коні.

^{роджер бевінс ііі}

А я уявив опертий до дверної рами тулуб місіс Сковілл: якось його роздерли вовки, одну руку відірвали зовсім… на рештках сивого волосся ще тріпотіла маленька вуаль.

Уявив, як тепер, у цю хвилину, вовки в лісі збираються у зграю, нюхають вітер…

І вирушають до білої кам’яниці.

Гарчать, пускають слину.

Вриваються досередини.

І т. д.

^{ганс воллмен}

Добродій засунув руку в ту кишеню.

^{роджер бевінс ііі}

І намацав замок.

^{ганс воллмен}

Сумно похитав головою:

Як це мені вилетіла з голови така проста річ…

^{роджер бевінс ііі}

Підвівся.

^{ганс воллмен}

І пішов.

^{роджер бевінс ііі}

У бік білої кам’яниці.

^{ганс воллмен}

Ми ж з містером Воллменом так і залишилися сидіти на землі.

^{роджер бевінс ііі}

LIV

Невже ми… невже ми таки зуміли?..

^{ганс воллмен}

Схоже на те… можливо, й справді зуміли.

^{роджер бевінс ііі}

LV

Оскільки ми все ще сиділи, так би мовити, один в одному, то цілком природним чином у мене в голові почали з’являтися певні ознаки містера Воллмена, тимчасом як певні мої ознаки не менш природним чином почали з’являтися й у нього в голові.

^{роджер бевінс ііі}

Перебувати у такому положенні раніше нам якось ніколи не випадало…

^{ганс воллмен}

Ефект був просто дивовижний.

^{роджер бевінс ііі}

Я ніби вперше побачив велику красу всього сущого у цім світі: у лісі навколо спадали з гілок на землю краплини води; низько у небі якось невпевнено мерехтіли біло-блакитні зорі; у повітрі пахло багаттям, сухою травою, річковим намулом; шарудіння сухостою під дедалі сильнішим вітром ставало щохвилини гучнішим, а десь далеко за річкою призначена для санного запрягу конячина саме теленькнула дзвониками, що висіли у неї на шиї.

^{ганс воллмен}

А я побачив обличчя його Анни і збагнув, чому він так не хотів її покидати.

^{роджер бевінс ііі}

Я запрагнув чоловічого запаху і міцних чоловічих обіймів.

^{ганс воллмен}

Я ж знав, що таке друкарня, і любив там працювати (тигель, каландр, форгрейферна штанга, рама для заключки — усе це було мені добре знайоме). Пригадував, що очам своїм не повірив, коли побачив, як падає зі стелі центральна балка. О, та остання панічна мить, перш ніж усе погасло! Я провалив підборіддям свій письмовий стіл; хтось (містер Пітс) закричав у передпокої; біля мене лежало розтрощене погруддя Вашингтона.

^{роджер бевінс ііі}

Гуде вогонь у печі. Метаючись у паніці, я перевернув крісло. Кров, прокладаючи собі шлях у пазах між дошками на підлозі, наштовхується на край килимка в суміжній кімнаті і збирається там у калюжу. Мене ще можна повернути до життя. Хто не припускався помилок? Світ добрий, схильний прощати і дарувати ще один шанс. Коли я розбив мамину вазу, мені дозволили спокутувати провину, позамітавши у погребі для фруктів. Коли я негречно обійшовся з Софією, нашою служницею, то написав їй листа, й усе налагодилося.

^{ганс воллмен}

Якщо тільки я встигну одужати, то вже завтра вона буде моєю. Я продам друкарню. Ми будемо мандрувати, побуваємо у багатьох нових містах, де я побачу її у сукнях найрізноманітніших кольорів, і спадатимуть ті сукні на підлогу у багатьох різних опочивальнях. Ми вже друзі, а досягнемо набагато більшого, адже щодня працюватимемо над тим, щоб «розширювати кордони нашого щастя» (як гарно вона колись це окреслила!). Потім, можливо, підуть і діти: я не такий уже й старий, лише сорок шість, вона ж узагалі у самому розквіті своєї…

^{роджер бевінс ііі}

Чому ми ніколи не робили так раніше?

^{ганс воллмен}

Стільки років я знайомий уже з цим чоловіком, а виявляється, ніколи не знав його по-справжньому.

^{роджер бевінс ііі}

Це було надзвичайно приємно.

^{ганс воллмен}

Пуття, втім, було небагато.

^{роджер бевінс ііі}

Наш добродій пішов.

Попрямував назад до білої кам’яниці.

^{ганс воллмен}

І вирушити туди спонукали його ми!

^{роджер бевінс ііі}

Яка ж чудесна ніч!

^{ганс воллмен}

Я вийшов з містера Воллмена.

^{роджер бевінс ііі}

Варто було містерові Бевінсу вийти, як мене тієї ж миті пройняла туга за ним і пов’язаними з його перебуванням у мені явищами; це почуття могло б позмагатися з тугою за батьками, яка охопила мене тоді, коли я вперше покинув рідний дім і подався на науку до Балтимора, — а отже, було таки доволі сильним. Ось таким яскравим видалося те наше, так би мовити, співжиття.

Тепер я ніколи не проґавив би вже нагоди знову побачити його в усій повноті. Любий мій містер Бевінс!

^{ганс воллмен}

Любий містер Воллмен!

Я глянув на нього, він — на мене.

^{роджер бевінс ііі}

Віднині ми довіку носитимемо у собі якісь ознаки один одного.

^{ганс воллмен}

Та це було ще не все.

^{роджер бевінс ііі}

Схоже, тепер ми так само добре знали й нашого добродія.

^{ганс воллмен}

Відокремившись і від Воллмена, і від добродія, я відчув, як розростається в мені обсяг нових знань — і це направду лякало. Добродій? То був містер Лінкольн. А містер Лінкольн був президентом. Як узагалі таке могло статися? Як? Адже президентом — і я аніскілечки в цьому не сумнівався — був містер Тайлер.

^{роджер бевінс ііі}

Я ж був переконаний, що ту високу посаду обіймав містер Полк.

^{ганс воллмен}

І все ж тепер я знав, знав напевне, що президентом був містер Лінкольн. У країні точилася війна. Ніякої війни в країні не було. Усе навколо охопив хаос. Усе було спокійно. Винайшли пристрій для спілкування на великій відстані. Та ні, жодного такого пристрою не існувало. Просто не могло існувати. Сама думка про щось подібне віддавала божевіллям. А проте я його бачив і сам використовував; мені навіть вчувався звук, який він видає, коли працює.

І звався цей пристрій телеграф.

Боже мій!

^{роджер бевінс ііі}

У день падіння балки президентом був Полк. Але тепер я знав, із достоту сліпучою ясністю знав, що після Полка президентом став Тейлор, після Тейлора — Філлмор, після Філлмора — Пірс…

^{ганс воллмен}

Після Пірса президентом був Б’юкенен, а після Б’юкенена…

^{роджер бевінс ііі}

Лінкольн!

^{ганс воллмен}

Президент Лінкольн!

^{роджер бевінс ііі}

Залізниця сягала тепер далеко за Баффало…

^{ганс воллмен}

Дуже далеко!

^{роджер бевінс ііі}

І «нічного ковпака герцога Йоркського» ніхто вже не носить. Зате є «рукави Памели» — такі, знаєте, з прорізами.

^{ганс воллмен}

Освітлення в театрах тепер газове. Для цього використовують флуоресцентні трубки та рампу.

^{роджер бевінс ііі}

Як наслідок, вистави у театрі перетворилися на справжнє чудо.

^{ганс воллмен}

Цей винахід привів до революційних змін.

^{роджер бевінс ііі}

Вираз обличчя акторів видно тепер зовсім чітко.

^{ганс воллмен}

Тож їхня гра сягнула цілковито нового рівня реалізму.

^{роджер бевінс ііі}

Важко й описати, яке сум’яття викликали в нас усі ці одкровення.

^{ганс воллмен}

Ми повернулися і посковзом помчали назад до білої кам’яниці, схвильовано перемовляючись на бігу.

^{роджер бевінс ііі}

Мчали так швидко, що і пасма волосся, і численні очі, руки та носи містера Бевінса лише метлялися в нього позаду.

^{ганс воллмен}

Щоб не перечепитися через свій велетенський член, містер Воллмен ніс його у руках.

^{роджер бевінс ііі}

Скоро ми наздогнали містера Лінкольна і підійшли зовсім близько, а позаяк були з підвітряного боку, то вловлювали навіть, чим від нього пахне.

^{ганс воллмен}

Милом, помадою для волосся, свининою, кавою, димом.

^{роджер бевінс ііі}

Молоком, ладаном, шкірою.

^{ганс воллмен}