Крабат

Цар маврів

Майстра не було ще кілька днів, і млин не працював. Мірошниченки то валялися на тапчанах, то тулилися до гарячої грубки. А Мартен мовчав од ранку до вечора. Коли Юро приніс одяг Міхала й поклав на краю осиротілого тапчана, він схопився й побіг до клуні, де в сіні просидів аж до ранку. Повернувся байдужий, як і перше, до всього: він нічого не бачив, нічого не чув, нічого не робив, сидів, наче скам'янілий.

Крабат не знаходив собі місця, його мучили думки про Тонду і Міхала. Чи померли вони випадково? Обидва в передноворічну ніч! З чиєї злої волі? За чиїми злими приписами?

Мірошник іще не повернувся.

Увечері, напередодні Свята трьох царів, Вітко саме йшов погасити ліхтар, двері спальні раптом відчинилися. На порозі з'явився Майстер, блідий, як крейда. Окинув поглядом спальню, не помітивши (або не хотів помічати) відсутності Міхала.

— Мерщій до роботи!

Він повернувся і не показувався аж до ранку.

Хлопці поспіхом одяглися і, гупаючи, збігли сходами. Петар зі Сташком кинулися відкривати шлюз. Інші почали носити мішки з комори й засипали зерно у ківш. Зашуміла вода в лотоці, скрипнуло й закрутилося колесо, заторохтіли жорна. У хлопців полегшало на душі. Млин меле!

«Млин знову меле! Життя триває…», — подумав Крабат.

Із меливом вони упорались опівночі. Повернулися до спальні й побачили на Міхаловому тапчані хлопчину років чотирнадцяти. Він був маленький як на свій вік, і що всіх здивувало — обличчя мав чорне, а вуха червоні. Його обступили колом і з цікавістю розглядали. Крабат, тримаючи ліхтаря, світив на нього. Хлопчина враз прокинувся. Злякавшись білих привидів, стрепенувся. Крабатові здалося, що він знав цього хлопця. Але звідки?

— Не бійся нас, — заспокоїв його Крабат. — Ми — мірошниченки. Як тебе звати?

— Лобошем. А тебе?

— Крабатом. А це…

Але хлопчина перебив його.

— Крабатом? Я знав одного хлопця, якого звали Крабатом, але…

— Що — але?

— Але той був молодший.

І тут Крабат згадав.

— Ти малий Лобош із Маукендорфа! — вигукнув він. — А чорний, бо грав чорного царя!

— Так! Але це востаннє. Тепер я учень тут, у млині.

Хлопець сказав це з гордістю. Мірошниченки промовчали.

На сніданок Лобош прийшов у Міхалевому одязі. Він спробував змити з обличчя сажу, але вийшло не зовсім: у кутиках очей і навколо носа залишилися чорні плями.

— Пусте! — сказав йому Андруш. — У борошенниці за півдня ти станеш білим!

Хлопчина був голодний. Він наминав кашу, як добрий молотник. Крабат, Андруш, Сташко і Лобош їли з однієї миски.

— Якщо ти й працюєш, як їси, — всміхнувся Сташко, — то нам лишається байдикувати й посиденьки справляти.

Лобош запитально поглянув на нього:

— Я повинен їсти менше?

— Їж, їж! — заспокоїв його Крабат. — Набирайся сил. Вони тобі тут знадобляться. У нас голодний той, хто лінується їсти!

Лобош замість далі молотити, схилив набік голову й примруженими очима втупився в нього.

— Ти, мабуть, його старший брат.

— Чий брат?

— Ну, того, іншого Крабата! Я ж казав, що знав одного.

— Того зі Штімбруха, який потім дав драла від вас у Грос-Правітці?

— Звідки знаєш? — здивувався Лобош. І ляснув себе по лобі. — Бач, як можна дати чуха! — вигукнув він. — А я тоді гадав, що ти від мене на півтора-два роки старший…

— На всі п'ять, — уточнив Крабат.

У цей момент до наймитської ввійшов Майстер; мірошниченки, зіщулившись, принишкли.

— Хлопче! — він підійшов до новачка. — Для початку ти забагато базікаєш! Прикуси язика!

Він перевів погляд на Сташка, Крабата й Андруша:

— Хай їсть кашу, а не просторікує! Втовкмачте йому це!

Майстер вийшов, гримнувши дверима.

Лобош ураз відчув, що ситий. Поклав ложку, понурив голову, втягнувши в плечі. А коли за мить підвів очі, то побачив, що йому навпроти Крабат киває головою, ледь помітно, але хлопець його зрозумів. Тепер він знав: у нього в млині є друг!

Не минула й Лобоша виснажлива праця в борошенниці. Після сніданку Майстер завів його до комірки.

— А чим він кращий за нас? — буркнув Лишко. — Ну, трохи ковтне борошняного пилу! Від цього ще ніхто не вмер.

Крабат не став йому перечити. Він думав про Тонду. Про Міхала. Якщо хочеш допомогти Лобошеві, не треба дратувати Лишка, навіть через дрібниці. Важливо не дати йому приводу для підозри!

Та зараз він не зможе йому допомогти. Крабат уявив собі Лобоша: зліплені повіки, забитий борошняним пилом ніс, а і кругом — біле курище. Він мете, мете, а сліду нема.

Крабат ледве дочекався обіду. Коли хлопці сходилися на обід, він майнув до борошенниці, скинув засув, відчинив двері.

— Виходь! Обід!

Лобош, скоцюрбившись, причаївся у кутку, обхопивши руками голову. Коли почув Крабатів голос, умить підхопився й з мітлою поплентався до дверей.

— Я не впорався, — майже прошепотів він, — хоча дуже старався, але потім кинув роботу й сидів. Як ти гадаєш, Майстер вижене мене?

— Ні, у нього немає причин, — заспокоїв його Крабат.

Він пробурмотів закляття, намалював у повітрі магічний знак. Борошняний пил у комірчині враз здійнявся, ніби його підхопив вітер. Біла видовжена хмарка прошуміла над Лобошевою головою, вихопилась із дверей і понеслася до лісу.

Тепер борошенниця просто блищала чистотою. Хлопець із подиву аж рота роззявив.

— А… як це ти?

Крабат не відповів, а лише сказав:

— Пообіцяй, що про це не розкажеш жодній живій душі! А зараз гайда обідати, твій суп холоне.

Увечері, тільки-но новачок Лобош ліг спати, Майстер покликав до себе мірошниченків і Вітка. Те, що рік тому, напередодні Свята трьох царів, сталося з Крабатом, тепер сталося з Вітком — його, за всіма цеховими мірошницькими приписами, перевели з учнів у мірошниченки. Ганцо і Петар ручалися за рудоголового.

Майстер лезом тесака провів по голові й раменах Вітка: «Як вимагає статут Гільдії мірошників…»

У коридорі на Вітка очікував Андруш із порожнім мішком. Його накинули на голову новоспеченого мірошниченка, щойно той вийшов від Майстра, і понесли до млинової зали для «перемелення».

— Будьте м'якосердими! — остеріг хлопців Ганцо. — Не забувайте, що він дуже худий!

— Худий чи тлустий, байдуже, — засміявся Андруш, — адже мірошниченко не якийсь там кравчик! Він повинен витримувати все! Братове, я правду кажу?

Вітка м'яли, викачували у борошенниці, бо того вимагав мірошницький звичай, але не так довго, як Крабата минулого року. Андруш припинив ритуал, Петар зняв мішка, Сташко посипав голову рудого мукою. Ще його на руках підкинули тричі й спіймали. Потім випили за здоров'я Вітка вина.

Воно було не гірше за торішнє. Проте веселилися хлопці не так буйно, як того разу. Усе через Мертена. Він, як і перше, мовчав увесь день: коли їли, коли працювали і коли «перемелювали» Вітка. Присів на краю борошенниці, байдужий, похмурий, незворушний.

— Гей! — крикнув Лишко. — Чого сидиш, наче тебе мішком з-за рогу прибили! — Сміючись, він простягнув Мертенові дзбан вина. — Випий до дна! Ти нас своїм кислим виглядом уже допік!

Мертен підвівся й мовчки вдарив по дзбану, розлив вино. Обидва, наче півні, стояли, налаштовані кинутися один одного. Мірошниченки затамували подих. Запала мертва тиша.

Раптом у коридорі пролунали кроки — слабкі, нерішучі. Вони наближалися. Усі, навіть Мертен із Лишком, подивилися на двері.

Крабат, що стояв найближче, відчинив їх.

На порозі з'явився Лобош. Він був у самій сорочці, вкрившись покривалом.

— Це ти, царю маврів?

— Я… Я! Я боюся! Мені самому там, на горищі, страшно. Хіба вам іще не хочеться спати?

На крилах

Ох і цей Лобош! Усім від першого дня до душі припав. Навіть Мертенові, хоча той це виражав не словами — то головою кивне, то привітно гляне чи рукою змахне.

З іншими Мертен, як і перше, був безмовним, замкненим у собі. Машинально виконував свою роботу, не перечив ні старшому мірошниченкові, ні Майстрові, покірно робив те, що йому наказували. Навіть під час занять у п'ятницю, коли Майстер, прочитавши уривок із Чаклунської книги, велів йому повторити, Мертен затято мовчав. Проте Майстер сприймав це спокійно. «Ви ж знаєте, — нагадував він, — вивчення таємних наук — справа добровільна. А тому мені байдуже, чи ви їх опануєте, чи ні».

У Крабата душа боліла за Мертена. Він відчував, що мусить поговорити з ним. Якось трапилося так, що він, Петар і Мертен перегортали зерно на току. Тільки-но стали до роботи, як прийшов Ганцо і забрав Петара порати коней.

— Поки що працюйте вдвох, — сказав він. — А якщо котрийсь звільниться, одразу пришлю його до вас.

— Гаразд, — сказав Крабат.

Він почекав, коли Ганцо з Петаром підуть і зачинять за собою двері. Поставивши в кутку лопату, він підійшов до Мертена й поклав йому на плече руку.

— Знаєш, що мені колись Міхал сказав?

Мертен запитально подивився йому в очі.

— Мертві завжди мертві. Він казав мені це двічі. Коли вдруге казав, додав: хто в млині помирає, того забувають, наче його на світі не було. Щоб інші могли жити — бо вони мусять жити.

Мертен його вислухав спокійно. Потім зняв Крабатову руку зі свого плеча й мовчки взявся за роботу.

Крабат не знаходив собі ради. Як Мертенові допомогти? Як до нього підступитися? Тонда, напевно, щось порадив би, та й Міхал теж.

Добре, що хоч Лобош у нього є! Хлопчині нітрохи не легше, ніж було його попередникам-новачкам, але якби не він, Крабат, то навряд чи цар маврів попервах витерпів би.

Крабат, хоч і нечасто, але щоразу, як тільки мав нагоду, наче ненароком, опинявся біля Лобоша, коли той працював. Щоби перемовитися кількома словами і, як це робив Тонда, покласти йому на плече руку й додати нових сил. І, як Тонда, остерігав:

— Тільки не показуй, що тобі полегшало. Бережися, щоби Майстер не помітив. Та й Лишко, він йому все виказує.

— Хіба заборонено допомагати? Що тобі буде, коли хтось узнає?

— Нехай це тебе не обходить. Головне, щоб ти сам себе не виказав!

Лобош, хоч і малий, але, на диво, метикуватий. Він уміло вдавав, що йому препогано, охав, стогнав, і всі тому вірили. Повечерявши і вставши з-за столу, він ледве плентався горішніми сходами до спальні. Снідати з'являвся вкрай знеможений, здавалося, ось-ось упаде з лави.

Як бачимо, Лобош був не тільки кмітливий, а й чудовий актор. Якось Крабат зустрів його за млином — Лобош сколював кригу.

— Хочу тебе спитати, — нерішуче почав малий. — Відповіси?

— Якщо зможу!

— Ти ось допомагаєш мені, відколи я тут у млині. Допомагаєш і водночас боїшся, щоби Майстер не довідався, бо тоді тобі перепаде на горіхи. Чи не так?

— Ти про це хотів спитати?

— Ні! Про інше!

— Про що ж?

— Скажи, чим я можу віддячити тобі?

— Віддячити?

Крабат хотів уникнути відповіді, але передумав.

— Колись я розповім тобі про своїх друзів, про Тонду і про Міхала. Обох уже нема. Якщо ти мене вислухаєш, то це й буде твоя віддяка.

Наприкінці січня настала відлига. Ще вчора був скутий морозом увесь Козельбрух, а сьогодні вранці повіяв західний вітер, надто теплий для цієї пори. Пригріло сонце, і сніг розтанув за кілька днів. Лише в яругах, у ровах і в коліях де-не-де виднілися брудні його рештки. Але вони — ніщо поряд із брунатними луками, вкритими чорнющими кротовими купинами, та мерехтливою першою зеленню, що пробилася з-під пожухлої трави.

— Погода, як на Великдень! — раділи мірошниченки.

Проте лагідний західний вітер завдавав хлопцям дедалі більше прикрощів. Він їх утомлював, дратував. Вони довго не могли заснути, переверталися з боку на бік. Спали неспокійно, голосно говорили уві сні, їм снилися страховиська. Лише Мертен нерухомо лежав на сіннику, він не говорив навіть уві сні.

У ці дні Крабат думав про канторку. Він вирішив порозмовляти з нею на Великдень. Часу лишилося ще чимало, і це його трохи заспокоювало. Проте думка про зустріч ні на мить не виходила йому з голови.

Три ночі поспіль йому снилося, що він ходив до канторки, але так і не дійшов до неї — щоразу щось заважало, що, — він не міг потім пригадати.

Що ж не допускало його до неї?

Початок сну він пам'ятав дуже виразно. Йому поталанило непомітно вийти з млина. До Шварцкольма вибирав не звичну дорогу, а болотяну стежку, якою Тонда колись вів його з торфовища додому. А от що було далі — Крабат не пам'ятав. І це його мучило.

Якось серед ночі, прокинувшись од завивання вітру, Крабат відразу почав пригадувати сон. Але хоч як старався, хоч як напружував пам'ять — марно. Він знову заснув, і ось нарешті побачив той сон до кінця…

Крабат вибігає з млина. Він дочекався слушної хвилини, щоб ніхто не бачив, щоб ніхто не помітив. Його тягне до Шварцкольма, до канторки. Вибирає не звичну дорогу, а болотяну стежку, якою Тонда колись вів його з торфовища додому. І раптом його ноги починають грузнути в багні. Опускається туман, уже нічого не видно. Невже він загубив стежку? Крабат навмання бреде далі.

Та з кожним кроком він дедалі глибше грузне: вже до кісточок… майже до колін… Він потрапив у трясовину. Що дужче він напружує сили, аби видістатися на тверде, то глибше його затягує.

Болото — холодне, як лід. Густа, в'язка чорна маса сягає вже за коліна, ось уже до поперека, ще мить — і вона зімкнеться над його головою. Ще є час кликати на допомогу. Але хто його тут почує? Та попри цю безглузду думку починає кричати щосили:

— Допоможіть! Рятуйте! Тону!

Туман густішає. Враз Крабатові привиділися дві постаті, зовсім близько. Здається, він упізнав їх. Це — Тонда і Міхал. Вони наближаються.

— Стійте! — кричить він до них. — Не підходьте! Тут трясовина!

Постаті зливаються в одну. І та одна далі рухається до нього, кидає йому мотузка з прив'язаною на кінці дощечкою. Крабат хапається за неї, відчуває, що його витягують із твані на тверде.

Це відбувається швидше, ніж Крабат отямлюється… Збентежений стоїть він перед своїм рятівником і хоче йому подякувати…

— Ет, дрібниці! — каже Юро.

Юро? Лише тепер Крабат помічає, що Юро його врятував.

— Якщо хочеш потрапити до Шварцкольма, краще летіти!

— Летіти? Як ти собі це уявляєш?

— Дуже просто! На крилах!

Юро враз щезає в тумані.

«Летіти!… Летіти на крилах!» — подумки повторює Крабат. Дивно, що це йому не спало на думку!

Перекинувшись вороном, що він робив щоп'ятниці, він розпрямляє крила й злітає в небо. Кілька змахів крильми, і він виривається з туману. Він летить до Шварцкольма!

Над селом світить сонце. Внизу, біля криниці, він бачить канторку: вона годує курей. Раптом його накриває чорна тінь. Пронизливий крик яструба, лопотіння крил, посвист… В останню мить Крабат встигає повернути круто праворуч. Яструб не влучив.

Крабат розуміє, що на карту поставлено його життя. Каменем шугає вниз, сідає серед табуна курей, ті, налякані, розбігаються хто куди. Тепер він біля канторки, у безпеці, прибирає людської подоби. Примружившись, дивиться в небо. Яструб зник.

Раптом біля криниці виростає Майстер. Гнівно простягає руку до Крабата:

— Іди за мною слідом!

— Чому? — дивується конторка.

— Він належить мені!

— Ні!

Одне лишень слово «ні», а прозвучало так, що їй увесь світ не заперечив би.

Вона обнімає Крабата за плечі, оповиває великою вовняною хусткою. Хустка м'яка, тепла, гріє, наче бурка.

— Ходімо! — каже вона. — Ходімо ж!

І вони йдуть разом, не озираючись.

Спроба втечі

Лише вранці помітили, що зник Мертен. Постіль не розстелено, покривало акуратно складено на краю тапчана, куртка й фартух — у тумбочці, під табуреткою — дерев'яні черевики. Ніхто не бачив, коли він пішов. На сніданок не з'явився.

Тоді всі кинулися шукати його, та марно.

— Накивав п'ятами! — підсумував Лишко. — Треба повідомити Майстра.

Проте Ганцо перегородив йому дорогу.

— Ти що — з місяця впав? Це — справа старшого!

Усі гадали, що Майстер, почувши новину, розгнівається й кричатиме, лаятиметься, проклинатиме втікача. Проте нічого цього не було.

Як розповів Ганцо хлопцям за обідом, Майстер поставився до повідомлення скоріш прохолодно. Він сказав: «У Мертена глузд за розум завернув!» На запитання: «Що робити?» — промурмотів: «Нічого! Сам повернеться!»

— Але від його погляду, — провадив Ганцо далі, — я весь похолов. Стою і думаю: зараз перетворюся на крижину. Хоч би з Мертеном усе обійшлося!

— З якого дива? — вигукнув Лишко. — Хто надумав тікати з млина, той знає, що його жде! То чого так хвилюватися! Він товстошкірий — усе витерпить.

— Ти впевнений у цьому? — спитав Юро.

— Аякже! — сказав Лишко ще й грюкнув п'ястуком по столу. Щоби ніхто не сумнівався.

Плю-х-х! Йому в писок вихлюпнувся з миски суп. Густий, гарячий, щойно з плити. Лишко завищав від болю.

— Хто? Хто це зробив? — закричав він, витираючи очі, щоки.

Було ясно, що це — витівка котрогось із хлопців. Лише простакуватий Юро не побачив у цьому нічого лихого і пошкодував за розлитим супом.

— Наступного разу, — сказав він, — ти, Лишку, не лупи по столу, або хоч не так сильно!

Сталося те, чого так боявся Крабат. Надвечір, як почало сутеніти, з'явився Мертен. Мовчки, понуривши голову, він став на порозі.

Майстер не лаяв на нього, не дорікав, а сказав:

— Ну що, нагулявся?! Мабуть, не сподобалося, якщо так рано причимчикував? Чи, може, щось інше змусило повернутись?.. Не хочеш розмовляти зі мною? Давно помітив, що ти рота не розтуляєш. Ну й не розтуляй, мені байдуже! Як і те, що ти тікаєш! Можеш іще раз спробувати! Хоч сто разів! Ще ніхто звідси не втік, і тобі, Мертене, не судилося!

Мертен стояв, наче скам'янів.

— Можеш удавати, що тобі байдуже! Але ми, я і всі одинадцять, — він показав на мірошниченків і Лобоша, — краще знаємо, що з тобою діється. Геть з очей!

Мертен піднявся на горище, ліг на тапчан.

Після цієї розмови всі почувалися дуже зле. За винятком Лишка.

— Треба його відмовити тікати вдруге, — запропонував Ганцо.

— То поговори з ним! — сказав Сташко. — Мені здається, що він не послухає.

— Боюся, що він взагалі не озветься, — скрушно повідомив Крабат.

Уночі погода змінилася. Вітер ущух, вдарив мороз. На вікнах з'явилися візерунки. Вранці, вийшовши за ворота, хлопці побачили, що вода в калюжах, у жолобі біля колодязя замерзла. Кротові горбочки скам'яніли, земля знову взялася крижаною корою.

— Це погано для посівів, — сумно сказав Петар. — коли мороз, а нема снігу, озимина вимерзає.

Крабат зрадів, побачивши Мертена за сніданком. Той наминав кашу, аж за вухама лящало. Мабуть, добре зголоднів, мандруючи.

Потім стали до роботи. Ніхто й гадки не мав, що Мертен знову зважиться тікати, та серед білого дня. Але він утік, і це всі помітили, сівши за обідній стіл.

Мертена не було два дні та дві ночі. Досі ще ніхто не спромігся щезати на стільки часу. Вже думали, що його й сліду нема. Та якби ж то! Третього дня вранці Мертен повернувся. Його побачили ще здалеку: брів, похитуючись, луками. Ледве доплентався — виснажений, обморожений. Страшно глянути!

Крабат і Сташко зустріли його за порогом і завели до наймитської. Петар зняв із нього черевика, Кіто — іншого. Ганцо послав Юра принести миску з холодною водою, потім сунув туди побілілі ноги Мертена й заходився розтирати.

— Треба негайно вкласти його у ліжко. Я вірю, що ми його виходимо!

До наймитської несподівано ввійшов Майстер. Він якийсь час не зводив очей з хлопців і мовчав. Мабуть, чекав, доки закінчать поратися коло Мертена. Тільки-но вони його взяли на руки, він сказав:

— Постривайте, я йому маю дещо сказати. — Він наблизився до Мертена. — Дві спроби втечі, Мертене, гадаю, для тебе досить. Нема такої дороги, яка тебе вивела би звідси — від мене ти не втечеш!

Він повернувся і вийшов.

Але ще того ранку Мертен вибрав третю дорогу і, як гадав, останню.

Звісно, хлопці й здогадуватися про це не могли. Вони занесли його до спальні, напоїли гарячим питвом, укрили кількома покривалами. Ганцо залишився біля нього, присів на сусідньому тапчані. Чекав, поки Мертен засне. А коли пересвідчився, що його допомога хворому поки що не потрібна, спустився вниз. Треба було працювати.

Уже кілька днів Крабат зі Сташком шпорталися коло жорнових каменів, гострили їх. Чотири посади вони вже нагострили, щойно взялися за п'ятий, як двері млинової зали враз розчахнулися і влетів блідий, як смерть, Лобош із виряченими від жаху очима.

Він махав руками і щось кричав, але його не чули, поки Ганцо не зупинив млина.

— Він повісився! — кричав Лобош. — Мертен повісився! У клуні. Мерщій туди!

Всі кинулися до клуні. У найдальшому кутку висів Мертен на мотузку, прив'язаному до сволока.

— Хлопці, він ще живий! — вигукнув Сташко. — Негайно переріжмо мотузка!

Андруш, Ганцо, Петар і Крабат миттю дістали ножі, але ступивши три кроки, враз стали, як умуровані. Жоден з них не міг ступити й кроку до Мертена. Наче зачароване коло оточувало його.

Тоді Крабат узяв пальцями за кінчик ножа, прицілився, кинув і — поцілив мотузка.

Він сподівався, що переріже його, але ніж безпорадно упав на долівку.

Враз позаду хлопців пролунав сміх.

То сміявся Майстер, зайшовши до клуні. Він зневажливо дивився на них, наче на купу лайна. Потім нагнувся і підняв ножа.

Чирк — і почувся слабкий удар.

Цієї ж миті вішальник глухо упав на землю. Прямо під ноги Майстрові. З грудей Мертена вирвався хрип.

— Партач! — з огидою сплюнув Майстер.

Він підвів голову — і відразу також упав Крабатів ніж, що доти висів у повітрі.

Мірошниченки почувалися приниженими та обпльованими. Всі, без винятку.

— Я визначаю, кому тут помирати! Тільки я! — вигукнув наостанок Майстер, повернувся і вийшов.

Петар і Сташко взяли Мертена й понесли на горище.

Крабат підняв із землі ножа, якого подарував йому Тонда, і, перш ніж скласти його, витер колодочку соломою.

Сніг на озимині

Мертен зліг, і надовго. Його лихоманило, він задихався, не міг нічого ковтати. Лише за кілька днів він, нарешті, з'їв ложку супу.

Ганцо подбав, аби хтось із хлопців постійно наглядав за ним. Чергували й уночі, побоюючись, що Мертен у нестямі щось собі заподіє. Адже Майстер цілком зрозуміло сказав: жодного шляху до втечі з млина немає.

«Я визначаю, кому тут помирати!» — ці Майстрові слова запали Крабатові в голову. Чи не в них криється відповідь на питання, яке так мучить його: хто винен у смерті Тонди і Міхала? Це — лише здогад, але для нього дуже важливий. Одного дня обов'язково все проясниться, і тоді Майстра не мине кара. Але треба діяти так, щоб його не сполохати. Треба вдавати з себе наївного, сумлінного й слухняного мірошниченка — і готуватися до відплати. А головне — якомога старанніше навчатися чаклунства.

Жодної сніжинки не випало тими лютневими днями, зате лютий мороз не слабшав. Мірошниченки щоранку починали з лотока, сколюючи там кригу. І лаяли холоднечу, згадуючи при цьому тепло, що передчасно прийшло і зникло.

Одного морозяного дня, коли мірошниченки саме сідали за обідній стіл, з лісу на галявину вийшло трос чоловіків. Один — високий, дебелий, у розквіті літ, двоє інших — немічні сивобороді дідугани.

Лобош перший їх помітив. Бо ж окатий, усе на світі бачив.

— До нас гості! — голосно сказав він.

Тепер їх побачили всі. Вони прямували дорогою, що вела зі Шварцкольма. Всі троє — в чорних бурках, шапках-вушанках.

Відколи Крабат живе у Козельбрусі, жоден селянин до них не заходив. І ось ці йдуть, і навіть твердою, впевненою ходою.

Ганцо відчинив їм двері. Мірошниченки, цікаві, з'юрмилися в коридорі.

— Вам чогось треба?

— Порозмовляти з мірошником.

— Я — мірошник. — Майстер непомітно вийшов зі своєї кімнати й пішов назустріч селянам. — Чого вам?

Високий зняв шапку.

— Ми зі Шварцкольма. Я — староста, а ці двоє — старійшини. Передаємо тобі вітання від усіх односельців і просимо тебе, мірошнику, нас вислухати. Річ у тім… Нехай тебе це не дивує…

Майстер обірвав його владним жестом.

— Без зайвих слів! Що привело вас сюди?

— Ми хочемо попросити в тебе допомоги.

— Якої?

— Бачиш, мороз… а на полях снігу катма… — почав староста, мнучи в руках шапку. — Якщо найближчими днями не випаде сніг, озимина загине…

— А я тут до чого?

— Просимо тебе, мірошнику, зробити так, щоб пішов сніг.

— Щоб пішов сніг? Яким чином?

— Ми знаємо — ти можеш, — вів своєї староста. — Зроби так, щоби пішов сніг.

— Ми ж не задармо, — запевнив один із дідуганів. — Матимеш за те дві сотні яєць, п'ять гусок і сім курок.

— Аби тільки сніг пішов, — додав другий дідуган. — А то пропаде наш урожай, голодуватимемо.

— Ми і наші діти, — уточнив староста. — Змилуйся над нами, зроби так, щоби пішов сніг!

Майстер почухав нігтем підборіддя.

— Минуло стільки років, а ви й очей тут не показували. А тепер, коли я вам знадобився, враз з'явилися.

— Ти — наша остання надія, — сказав староста. — Якщо не пошлеш нам снігопаду, ми загинемо. Ти ж не відмовишся нам допомогти, мірошнику? Благаємо тебе на колінах, як Господа Бога! — І всі троє вклякнули перед Майстром, схиливши на груди голови.

— Послухайся нас! Зваж на наше прохання!

— Нізащо! Забирайтеся звідси! Яке мені діло до вашої озимини? Ви — там, ми — тут, — він показав на мірошниченків. — Ми не пропадемо з голоду. Я про це потурбуюся, і сніг нам ні до чого! А ви, сліпі кроти, відчепіться від мене зі своїми яйцями й курми! Здихайте з голоду, так вам і треба! А я й пальцем не поворухну задля вас і вашого кодла! Не надійтеся!

— А ви? — староста звернувся до мірошниченків. — Може, ви нам допоможете, панове мірошниченки? Зробіть це, заради Бога, задля наших бідолашних дітей! Ми вам за вашу добрість віддячимо!

— Цей дідуган зовсім з'їхав з глузду! — вигукнув Лишко. — Зараз я на них собак спущу!

Він пронизливо засвистів. Тут же здійнявся скажений багатоголосий гавкіт.

Староста підхопився, шапка випала йому з рук.

— Тікаймо! — вигукнув він. — Вони загризуть нас!

Він і двоє дідів, піднявши поли бурок, дременули з млина просто через луку й невдовзі зникли в лісі.

— Ти, Лишку, чудово придумав! — похвалив Майстер. — Просто геніально! — І поплескав його плечу. — Здихалися їх! Цей день селюки пам'ятатимуть до нових віників! Більше не поткнуться сюди!

Крабат пройнявся жалістю до старости та його супутників. Як грубо Майстер повівся! Вони ж нічого поганого не вчинили! Чому він їм відмовив? Це ж йому завиграшки — подивився б у Чаклунську книгу і промовив би кілька слів, підхожих для цього випадку. Жаль, що Крабат їх не знає, бо Майстер їх цього ще не вчив. А то він сам на свій страх і ризик накликав би снігу. Та й Ганцо з Петаром і ще декотрі також долучилися б, щоби випробувати свої знання.

Тільки Лишко втішався, що допоміг Майстрові випровадити прохачів. Аж носа задер: витівка із собаками була успішною. Селяни повірили й накивали п'ятами.

Але з ним за цю підлу витівку поквитались. Уночі він спросоння зірвався з несамовитим криком. Потім повідав, що йому приснилося, наче зграя чорних презлющих собак на нього накинулась і почала шматувати.

— Який жах! — поспівчував йому Юро. — Щастя, що то лише сон був!

П'ять разів нападали на Лишко чорні собаки, п'ять разів схоплювався він із вереском і всіх будив. Він так їм набрид, що його витурили.

— Бери своє покривало і гайда спати у клуні! Там воюй зі своїми собаками досхочу. І досхочу там верещи! А нам уже доволі!

Прокинувшись уранці, хлопці своїм очам не повірили: сніг! Надворі біло-біло! Мабуть, він падав усю ніч, і зараз ішов, густий, лапатий.

Ох і радітимуть селяни! І в Шварцкольмі, і в усіх довколишніх селах. Невже Майстер схаменувся й усе-таки допоміг?

— Може, це Капелюш? — висловив здогад Юро. — Може, він випадково зустрівся селянам, і ті попросили його. А він такий, що не відмовить!

— Напевно, Капелюш! Таки він! — погодились решта. — Той не відмовить!

Ні, не Капелюш! Знову в обід, і знову ж таки Лобош перший їх побачив, з'явилися староста зі старійшинами із Шварцкольма. Цього разу вони приїхали саньми. Привезли Майстрові все, що обіцяли: сім курок, п'ять гусок, дві сотні яєць.

— Дякуємо тобі, мірошнику з Козельбруха! — низько вклонившись, сказав староста. — Дякуємо тобі! Ти врятував наших дітей! Ти ж знаєш, ми люди бідні! Візьми, що в нас є, ми принесли тобі це на знак нашої подяки. А за добрість твою хай тобі Бог заплатить.

Майстер слухав їх, скривившись. Потім, ледве себе стримуючи, сказав:

— Хто вам допоміг, не знаю! Але не я. Забирайте своє добро з собою і котіться до дідька! — Повернувся й пішов до своєї кімнати. Було чутно, як грюкнув засув.

Селяни стояли зі своїми дарами ні в сих ні в тих.

— Повертайтеся додому! — сказав їм Юро. — Вдома випийте по чарочці, по дві і забудьте про цей випадок!

Крабат дивився услід саням, аж поки вони не зникли в лісі. Звідти ще якийсь час долинало скрипіння полозів, передзвін дзвіночка, цьвохкання батога й вигуки старости, що поганяв коней: «Вйо! Вйо!»

Я — Крабат

Незабаром розтанув сніг, почалася весна. Крабат навчався як одержимий. Він давно всіх обійшов. Майстер не скупився на похвалу. Бо ж не знав, що хлопець так старається, щоби наблизити годину розплати.

Третьої неділі перед Великоднем Мертен уперше підвівся з тапчана й сів собі за повіткою проти сонця. Був блідий, худющий, аж світився. Але, як і перше, мовчав, казав лише найнеобхідніші слова: «так», «ні», «дай», «візьми».

Страсної п'ятниці Лобоша прийняли до Чорної школи. Як здивувався малий, коли Майстер обернув його на ворона! Він радісно пурхав по кімнаті, черкаючи крильми череп і Чаклунську книгу. Тричі довелося Майстрові гукнути «киш», і лиш тоді вороня опустилося на жердину. Таке собі кумедне чорне пташа з рухливими очками й настовбурченим пір'ям.

Майстер читав:

«Це вміння подумки розмовляти з іншою людиною так, щоби вона чула й розуміла її слова, що немовби виходять із неї самої…»

Сьогодні мірошниченкам нелегко було зосередитися — Лобош їх постійно відволікав: кумедно крутив очками, вертів шиєю, стріпував крильцями. Здавалося, Майстер читав Чаклунську книгу лише для самого себе.

Зате Крабат не пропустив жодного слова. Відразу збагнув, що ця наука для нього і для канторки — вельми важлива. Слово за словом запам'ятовував він чаклунське закляття.

А перед сном, лежачи на сіннику, він повторив його кілька разів, щоб не забути ніколи.

У суботу, напередодні Великодня, як почало темніти, Майстер знову послав їх по магічні знаки. Цього разу Крабатові випало йти з Лобошем. Вони взяли по два рядна, адже хмарилося, збиралося на дощ. Із млина вийшли останніми. Крабат квапив напарника, боявся, щоб інші не зайняли їхнього місця. Та коли прийшли, виявилося, що побоювалися даремно.

На узліссі назбирали хмизу, кори, розклали невеликий вогонь. Крабат пояснив хлопчині, чому вони тут.

Щулячись, Лобош закутався в рядно. Як добре, що він тут не сам. Зі страху помер би, і тоді на цьому місці поставили б іще одного дерев'яного хреста, трішечки меншого…

Трохи поговорили про Чорну школу, про те, як краще навчитися чаклунства. Помовчали… І тут Крабат сказав:

— Якось я тобі пообіцяв, що розповім про Тонду і Міхала…

Тільки-но став розповідати, як подумав, що він сидить на тому ж місці, де тоді сидів Тонда, спершись спиною об хрест, а навпроти, по той бік багаття, такий самий хлопчина, яким він був у той недалекий час…

Знехотя пригадував подробиці з життя і смерті Міхала й Тонди, але що далі він розповідав, то більше переконувався, що Лобош має знати про них усе. І про смерть Воршули, про те, як Тонда попереджав, що мірошниченки з Козельбруха приносять дівчатам нещастя.

Малу-помалу він розповів усе, що знав. Тільки про таємницю промовчав, — щоби не зашкодити магічній силі леза.

— Ти знаєш, хто винен у смерті Тонди і Міхала?

— Здогадуюсь, — стиха відповів Крабат. — І якщо моя підозра підтвердиться, відплачу!

Близько опівночі почало мжити. Лобош натягнув рядно на голову.

— Не вкривайся так, — порадив йому Крабат, — бо не почуєш дзвонів і співу в селі.

Невдовзі у Шварцкольмі задзвонили великодні дзвони, і за мить над селом полинув голос канторки. Його підхопив хор дівчат, потім знову зазвучав голос канторки.

— Як гарно співає! — по хвилі промовив Лобош. — Аби це почути, можна й змокнути.

Добру годину сиділи мовчки. Лобош зрозумів, що Крабат не має бажання розмовляти. Але його це анітрохи не турбувало. Те, що він довідався про Тонду і Міхала, цілком заволоділо його думками і, напевно, не на одну ніч.

Дівчата співали, дзвони безугавно дзвонили.

Ось і дощик ущух. Крабат навіть не помітив. Для нього не існувало тепер ні дощу, ні вітру, ні холоду, ні тепла, ні світла, ні темряви. Тільки канторка, тільки її голос… А як сяяли її очі у світлі великодньої свічки!

Ні, цієї ночі, вирішив Крабат, він не виходитиме з себе. Адже Майстер навчив їх умінню подумки розмовляти з іншою людиною так, щоби «вона чула і розуміла чужі слова, які немовби виходять із неї самої».

Перед світанком Крабат проказав закляття і спрямував усю свою силу, яка була в його серці, на канторку. І ось він уже відчув, що досяг її і — заговорив до неї:

«Один хлопець просить, тебе, канторко, вислухати його. Ти не знаєш його, але він тебе давно знає. Коли набереш у глек великодньої води і повертатимешся з дівчатами додому, відстань трохи, йди сама. Цей хлопець хоче тебе зустріти. Але так, щоб не помітили інші. Те, що він хоче тобі сказати, стосується тільки тебе і його, а більше нікого на світі».

Тричі він благально звертався до неї, щоразу з тими самими словами.

Світало. Замовкли дзвони, дівочий спів. Настав час обмінятися з Лобошем магічними знаками Таємного братства. Крабат відколов Тондиним ножем від хреста дві тріски і встромив їх у тліючий жар. Потім навчив Лобоша малювати магічний знак.

— Я мічу тебе, брате…

І ось вони повертаються додому.

Крабат так квапився, наче хотів прийти до млина раніше за всіх. Малий Лобош ледве встигав за ним. Неподалік Козельбруха Крабат ураз зупинився й почав шукати щось у кишенях. Потім почухав себе на потилиці й сказав:

— Здається, я його біля хреста забув!

— Що забув?

— Та ножа!

— Тондин подарунок?

— Так!

Лобош знав, що ніж був для Крабата єдиною пам'яткою про Тонду. — Тоді вертаймося назад, пошукаємо!

— Ні! — заперечив Крабат. — Я сам побіжу. Так швидше буде. А ти сядь під кущем і чекай!

— Ти так гадаєш?

— Авжеж!

Лобош сів під кущем на торішню пожухлу траву, а Крабат тим часом поспішив до місця, повз яке мали пройти дівчата, несучи додому великодню воду. Заховався він у затінку загорожі.

Аж ось і дівчата з глеками! Канторки серед них нема. Отже, почула, отже, зрозуміла!

Нарешті з'явилася канторка, щільно закутана вовняною хусткою.

Він вийшов на дорогу й попрямував їй назустріч.

— Я — Крабат, мірошниченко з Козельбруха! Не бійся мене!

Канторка пильно подивилася йому в обличчя, зовсім спокійно, так, наче чекала на нього.

— Я знаю тебе. Бачила уві сні. І ще одну людину, яка прагнула заподіяти тобі зло. Але нам було байдуже до цього, тобі й мені. Відтоді я чекала на тебе, сподівалася, що зустріну. І ось ти тут!

— Так, я тут. Але я не можу тут довго лишатись. Мене чекають у млині.

— І мені час додому. Ми ще побачимось? — Вона вмочила кінчик хустки в глек з водою і мовчки, без поспіху, наче робила це все життя, стерла з його лоба магічний знак.

Крабат відчув, що наче змили з нього ганебне тавро. Як добре, що вона є на світі, і стоїть тут поруч, і дивиться йому в очі.

Сни

Лобош, очікуючи, заснув під кущем на узліссі. Коли Крабат розбудив його, той утупився в, нього й спитав:

— Знайшов?

— Що?

— Ножа!

— Ах, ножа! Ось він! — Крабат витяг з кишені ножа й відпустив лезо — воно було чорне.

— Треба його добре почистити. Найкраще змастити собачим лоєм.

— Я так і зроблю.

Вони поквапилися. На півдорозі до млина зустріли Юра з Вітком. Вони були біля далекого хреста і тому також припізнювалися.

— Хлопці, до дощу встигнемо? — спитав Юро й подивився на Крабата так, наче помітив якийсь ґандж.

Ох, магічний знак!

Крабат злякався. Якщо він повернеться до млина без знака, то викличе в Майстра підозру. А це може скінчитися для них обох — його і канторки — лихом.

Він понишпорив у кишенях із надією знайти вуглину. Хоча знав, що її там нема.

— Мерщій біжімо! — схопився Юро. — Бо всім перепаде!

Уже вибігли з лісу, як зірвалася буря. З Юра і Крабата вітер зірвав шапки. Вперіщив дощ. Поки дісталися млина, всі змокли до рубця.

Майстер їх нетерпляче чекав. Нагнувшись, кожен пройшов попід воловим ярмом, і кожен отримав свого ляпаса.

— А де, кат вас бери, знаки?

— Знаки? — здивувався Юро. — Та ось же, — і ткнув пальцем себе в лоб.

— Там пусто! — закричав Майстер.

— От триклятий дощ, усе змив!

Мірошник на мить задумався.

— Гей, Лишку! Принеси-но вуглину з грубки! Поквапся ж!

Грубими мазками він намалював знаки всім чотирьом. Немов вогонь обпік їх — чи то вуглина була гарячою чи то знак пік.

— До роботи!

Так тяжко і так довго вони ще не працювали. Наче ціла вічність минула, поки зійшли ті знаки з потом.

Лобош, малий Лобош, першим відчув полегшення. Сповнений радості, підкинув над головою повен мішок зерна.

— Охо-хо! Подивіться, який я дужий!

… А потім, решту дня, вони веселилися: смакували великодні коржики, пили вино, співали й танцювали. І слухали історії про Капелюша. Андруш, захмелівши, виголосив тост про чесноти мірошниченків, а мірошників послав під три чорти!

— І за це годиться випити! — вигукнув він. — Чи, може, хтось мені хоче заперечити?

— Ні! Ні! — хором відповіли, піднявши келихи. Тільки Сташко не погодився.

— Кажеш під три чорти їх послати! — закричав він. — Нехай сам нечистий прийде і скрутить кожному з них голову! Отак — крр-ах! Я за це!

— Ти маєш рацію, брате! — Андруш обійняв його. — Хай би чорт забрав усіх мірошників, а нашого — першим!

Крабат умостився на лаві в кутку, але неподалік, щоби не вирізнятися з-поміж товаришів. І все-таки він лишався осторонь забави. Поки хлопці співали, сміялися й виголошували тости, він думав про канторку. Про їхню сьогоднішню зустріч, про те як стояли одне біля одного й розмовляли.

Він пригадав кожне їхнє слово, кожен порух, погляд. За спогадами непомітно збігав час. До нього дуже близенько підсів Лобош.

— Хочу тебе спитати… — Лобош виглядав стурбованим.

— Запитуй, — із силуваною невимушеністю озвався Крабат.

— Андруш щойно такого наговорив! І Сташко теж! А що, коли Майстер довідається…

— Ет, пусті балачки, не більше. Чи не так?

— А мірошник? А якщо йому Лишко викаже? Що їм за це буде?

— А нічого! Нічогісінько!

— Здається мені, що ти й сам цьому не віриш. Хіба мірошник може таке вибачити?

— Може, але тільки сьогодні. Сьогодні можна лаяти мірошника на всі заставки. Посилати на його голову чуму й холеру! Кликати нечистого, щоби скрутив йому в'язи. Сьогодні це його не розгнівить. Навпаки!

— Невже?

— Мірошник міркує так: кожному треба хоч раз на рік вилити з душі все, що в ній накипіло. Тоді він легше стерпить злигодні, а їх у нашому млині, як сам бачиш, хоч греблю гати.

Не той тепер Крабат, що був раніше. Не ходив по землі, а літав під небесами. Робив усе легко, завиграшки, залюбки ставав до розмови з хлопцями, щиро відповідав їм, а насправді був далеко-далеко — біля канторки. А канторка була біля нього, і світ довкола них дедалі яснішав, зеленішав.

Досі Крабат не помічав зелені. Його вразило розмаїття її відтінків. Тільки в трави їх не злічити! А скільки їх у зелені березових, вербових листочків, у зелені моху, що де-не-де переливається у блакить! А в молоденькій палахкотливій зелені на березі ставка, на живоплоті, на кущах, а в темній прихованій зелені старих козельбруських сосон, то похмуро-зловісних, майже чорних, то золотаво-сяйливих у променях надвечірнього сонця.

Кілька разів йому снилася канторка: вони йшли разом чи то лісом, чи то садом. Стояла теплінь, канторка була в легенькій світлій курточці. Проходячи попід крислатими деревами, Крабат обійняв її за плечі. Вона нахилила до нього голову, її волосся лоскотало йому щоку. Хустина зісковзнула їй на шию. Він хоче, щоби вона зупинилась і повернулась, тоді він побачить її личко. Але він знає — краще цього не робити, щоби хтось інший, хто вміє проникати в чужі думки, не побачив її.

Усі помітили, що з Крабатом щось коїться. Він геть перемінився, і цього не побачив би лишень незрячий. Але тільки Лишко взявся винюхувати, в чім тут причина.

Було це серед тижня перед Зеленими святами. Ганцо доручив Крабатові й Сташкові нагострити камінь одного з посадів. Вони зняли його й поставили на козли неподалік дверей у млиновій залі. Штирем і клевцем хлопці заходилися поглиблювати канавки у камені. Потім Сташко пішов точити свого штиря, а ця робота, звісно, забарна. В цей час до зали зайшов Лишко, несучи купу порожніх мішків. Крабат його помітив, коли той заговорив. Лишко взагалі мав звичку підкрадатися.

— Ну! — лукаво підморгнувши, звернувся він до Крабата. — Як її звуть? Вона білявка чи чорнявка?

— Хто?

— Та, про яку ти думаєш останнім часом. Ми ж не сліпі, бачимо, що одна особа закрутила тобі голову — уві сні, а може, й наяву… Хочеш, допоможу зустрітися з нею. Знаю один спосіб, ну, розумієш, із власного досвіду… — І роззирнувшись довкола, прошепотів Крабатові на вухо: — Тільки назви її ім'я — і все піде, як по маслу…

— Годі! Мелеш казна-що! Працювати заважаєш!

Уночі Крабатові приснився той самий сон. Знову вони з конторкою йдуть серед крислатих дерев. Теплий літній день. Ось вони вийшли на галявину, прямують далі. Враз чорна тінь промайнула над ними. Крабат хутенько накрив канторку своєю курткою. «Мерщій ходімо звідси! Він не повинен побачити твого обличчя!» Взявшись за руки, вони побігли назад у затінок дерев.

Крик яструба, пронизливий, гострий, наче ножем уцілив у його серце. І він прокинувся…

Увечері Майстер покликав Крабата до себе. Ставши перед ним і відчувши на собі погляд його єдиного ока, хлопець запідозрив щось лихе.

— Хочу з тобою поговорити. — Мірошник сидів у кріслі, наче суддя, схрестивши руки на грудях, з закам'янілим обличчям. — Ти, Крабате, знаєш, що я покладаю на тебе великі надії. Ти багато чого з таємної науки вже опанував. Не кожному це під силу. Проте останнім часом я засумнівався в тому, чи можу тобі довіряти. У тебе з'явилися якісь таємниці. Ти щось приховуєш від мене. Може, краще ти добровільно, без примусу, про все мені розкажеш. Скажи відверто, що тебе непокоїть? Подумаємо разом, як тобі допомогти! Ще є час!

Крабат жодної миті не вагався з відповіддю.

— Мені нема чого сказати тобі, Майстре!

— Насправді нема чого?

— Авжеж! — впевнено підтвердив Крабат.

— Тоді йди! Дивись, а то потім пошкодуєш!

У сінях на нього чекав Юро. Він потяг його до себе на кухню, замкнув двері.

— Я маю дещо для тебе, Крабате!

Юро сунув йому в руку якусь річ: то був маленький, сухий корінець, прив'язаний до потрійної нитки.

— На, повісь на шию, а то накладеш головою за свої сни.

Здогад

Після тієї розмови Майстер почав виказувати Крабатові свою прихильність. За будь-якої нагоди вирізняв його з-поміж інших, хвалив за звичайнісінькі речі. Наче прагнув переконати, що не тримає зла на нього. Доки одного вечора не перестрів Крабата в коридорі, коли всі решта вже вечеряли.

— Як добре, що я тебе тут побачив! — почав Майстер. — Іноді бувають такі хвилини, коли тебе огортає препаскудний настрій. Тоді можна наговорити купу всяких дурниць. Пам'ятаєш ту розмову в моїй кімнаті? Безглузда балаканина! Чи не так? — І не чекаючи відповіді, повів далі у тому самому тоні: — Мені шкода, що ти сприйняв усе за щиру правду! Я знаю, ти славний хлопець! Мій найкращий учень і надійний, як ніхто.

Крабатові стало ніяково. Чого хоче від нього Майстер?

— Сказати коротше, я хочу тобі довести, як я до тебе ставлюся! Зроблю для тебе те, чого для інших іще ніколи не робив. Найближчої неділі я звільняю тебе від роботи. Можеш іти куди душа бажає: до Маукендорфа, Шварцкольма або Зайденвінкеля — байдуже. Повернешся лише в понеділок уранці.

— А чого мені туди йти? — здивувався Крабат. — Що я там загубив?

— Там шинки, кав'ярні! Багато дівчат — танцюй собі до знесилля!

— Ого! Мені й на думку таке не спадало. Чим я кращий за інших?

— Хочу винагородити тебе за твої старання, за успіхи в навчанні. Ти цього заслужив!

Недільного ранку, коли мірошниченки йшли на роботу, Крабат і собі до них долучився. Проте Ганцо відвів його вбік.

— Не знаю чому, але Майстер тобі вихідний дав. І передати велів: не хоче тебе бачити раніше, ніж завтра вранці. Йому, сказав, усе відомо.

— Так, відомо, — промурмотів Крабат.

Він одягнув свою святкову куртку і вийшов з будинку. Хлопці працювали, як і кожної неділі.

Крабат присів за повіткою на траву. Треба поміркувати. Майстер розставив йому пастку. Це ясно. Тільки б не втрапити до неї! Він, звісна річ, може йти куди завгодно, лишень не до Шварцкольма. А найкраще було би провалятися тут на сонці цілий день. Але тоді Майстер запідозрить, що його план розгадано. Ні, треба йти! До Маукендорфа. А Шварцкольм обійти манівцями.

А може, й так неправильно? Чи не розумніше йти через Шварцкольм — це найкоротший шлях до Маукендорфа. Але з канторкою не стрічатися: це очевидно.

Проказавши закляття, він подумки звернувся до дівчини: «Канторко! Це — я, Крабат! Благаю тебе в жодному разі не виходити сьогодні з хати! Й у вікні не показуватись. Пообіцяй це!»

Крабат вірив, що канторка послухається його.

Тільки-но зібрався рушати, як з-за рогу будинку вийшов Юро з порожнім кошичком.

— А! Крабат! Бачу, ти не поспішаєш! Дозволь хвильку посидіти біля тебе.

Він витяг із кишені паличку і, як після їхнього невдалого продажу коня, накреслив довкола них лінію, намалювавши ще магічний знак і три хрестики.

— Гадаєш, від комарів?

— Ні. Я й тоді знав, навіщо ти коло малюєш. Щоби Майстер ні зблизька, ні здалеку нас не побачив і не почув! Чи не так?

— От і не так! Він міг би побачити й почути нас, але не зробив цього: він про нас забув. Ось для чого це коло! Доки ми в ньому, Майстер думатиме про що завгодно, тільки не про тебе і мене.

— Мудро! Цілком мудро! — І тут у Крабатовій голові зблиснув здогад. Він вражено поглянув на Юро. — То це ти селянам снігу начаклував? І в Лишкові сни злих псів наслав? Не такий ти дурний, як ми гадали… Просто ти вдаєш із себе такого!

— А якщо й вдаю?! Не заперечуватиму! Якщо я дурний, то не настільки, як ви вважаєте. А ось ти, Крабате… Тільки не сердься! Ти дурніший, ніж гадаєш.

— Я?

— Адже ти й досі не збагнув, що відбувається в цьому проклятому млині! А то би збавив свого запалу! Або ж тільки прикидався б! Хіба тобі не зрозуміло, що на твоє життя чатує небезпека?

— Здогадуюсь…

— Не вірю! — Юро зірвав травинку й розтер її в пальцях. — Хочу тобі дещо сказати, Крабате, — я, Юро, хто всі ці роки поспіль прикидався дурником. Якщо ти старатимешся так і далі, то будеш у цьому млині наступним. Міхал і Тонда і всі решта, що їх загребли на галявині, припустилися тієї самої помилки. Вони занадто старались у Чорній школі, і Майстер це помітив. Ти ж знаєш, що кожної новорічної ночі котрийсь із нас має померти замість Майстра.

— Замість Майстра?

— Саме так! У нього угода з тим… незнайомцем. Щороку він має пожертвувати котримось із учнів або сам загинути.

— Звідки ти знаєш?

— Для цього у мене є очі. А вони часом помічають таке, що змушує задуматися. Окрім цього, я прочитав про це у Чаклунській книзі.

— Ти?

— Я ж дурний, як ти знаєш. Так думають Майстер і всі решта. Ніхто мене не сприймає серйозно. Він, кажуть, тільки для хатніх робіт годиться. Вичистити, витріпати, пилюку змахнути… Саме це я іноді й роблю в Чорній кімнаті, де лежить Чаклунська книга. Багато хто хотів би її прочитати, але не має змоги. Адже Майстер пильнує її. Там написано, як здолати мірошника.

— І ти… ти вичитав це?

— Авжеж! Ти перший і єдиний, кому я про це сказав. Є лише один-єдиний спосіб покласти край мірошниковим переступам і тобі врятуватися. Це може зробити дівчина, яка тебе кохає. Але за умови, якщо вона попросить Майстра відпустити тебе і витримає загадане ним випробування.

— Випробування?

— Але про це я розповім іншого разу. Коли буде вільна хвилина. А поки що запам'ятай: Майстер не повинен нічого знати про твою дівчину. Бо тоді станеться те саме, що з Тондою.

— Ти про Воршулу?

— Так. Майстрові стало відомо її ім'я. Тоді він вимучив її снами так, що бідолашна втопилася з відчаю. — Юро знову зірвав травинку, розтер її у пальцях. — Тонда знайшов Воршулу наступного ранку. Приніс до батьків у хату і поклав на порозі… Відтоді він посивів, зламався. А який кінець — ти знаєш.

Крабат уявив собі, що він якогось дня знаходить утопленою канторку…

— Що ти мені порадиш?

— Що пораджу? — Юро зірвав ще травинку. — Йди до Маукендорфа чи деінде. І постарайся обманути Майстра!

Крабат крокував Шварцкольмом, не роззираючись довкола. Канторка не показувалась. Напевно, щось таки придумала для рідні, чому вона не виходить із хати.

Крабат перепочив у найближчій харчевні, з'їв шматок хліба з вуджениною. У Маукендорфі зайшов до шинку, замовив пива. Увечері танцював з дівчатами, наплів їм усяких дурниць, затіяв сварку з хлопцями.

— Гей, ти, ану забирайся звідси!

Спробували викинути його геть, але Крабат клацнув пальцями і ті мов закам'яніли на місці.

— Ви барани! — вигукнув він. — Замість того щоб до мене сікатися, краще відлупцюйте один одного!

Зчинився такий шарварок, якого в Маукендорфі давно не бачили. Летіли кухлі, тріщали стільці. Хлопці билися, мов навіжені. Засліплені люттю, вони гамселили, товкмачили один на одного.

Господар заклинав їх припинити, підносячи руки до неба, дівчата кричали, верещали. Музиканти дременули крізь вікно.

— Отак його! Отак! — підбадьорював Крабат то одного, то іншого. — Під бік його! У пику! Дужче! Ще дужче!

Каторжна робота

У понеділок уранці Майстер запитав Крабата, де він провів неділю, як розважився.

— Нічогенько! — Крабат здвигнув плечима. — Більш-менш!

І розповів про свій похід до Маукендорфа, про танці, про сварку з сільськими хлопцями. Веселенько було, що й казати! Та було б веселіше, якби він пішов туди ще з кимось — зі Сташком чи Андрушем, байдуже з ким.

— Наприклад, із Лишком?

— Ні! — Крабат не злякався Майстрового гніву.

— А то чому?

— Ненавиджу його!

— І ти? — Майстер засміявся. — То ми однаково ставимося до нього. Дивуєшся?

— Так! Не чекав цього від вас!

Майстер роздивився Крабата з голови до ніг. Поблажливо, але не без іронії.

— Мені подобається, Крабате, що ти чесний, відверто кажеш, про що думаєш!

Крабат намагався не дивитися на Майстра. Як розуміти його слова? Чи не криється в них погроза? І зрадів, коли мірошник змінив тему.

— А щодо цієї розмови, запам'ятай: віднині ти сам, за власним бажанням, можеш ходити на прогулянки. Щонеділі. Це — привілей для мого кращого учня. Отак і буде!

Крабат прагнув зустрітися з Юром. А той, навпаки, після недільної розмови за повіткою, уникав його. Якби хоч подумки погомоніти з ним…

Та невдовзі трапилося так, що вони на кухні лишилися самі. Юро натякнув, щоби той набрався терпіння.

— Я не забув про тебе, брате. Як вигострю твого ножа, відразу ж принесу.

— Гаразд! — Крабат зрозумів товариша.

Незабаром Майстер знову кудись зник. На два-три дні, попередив усіх.

Уночі Юро розбудив Крабата.

— Ходімо на кухню! Там поговоримо.

— А вони? — Крабат показав на мірошниченків.

— Сплять, не чуючи під собою ніг, їх і грім не розбудить. — Про це я потурбувався.

На кухні Юро накреслив круг стола і стільців магічне коло, запалив свічку й поставив її між собою і Крабатом.

— Змусив тебе довгенько чекати, — почав він. — Ти ж розумієш: треба стерегтися. Ніхто не повинен знати, що ми потайки стрічаємося. Минулої неділі я довірив тобі деякі зі своїх таємниць. Ти, напевно, розмірковував над ними?

— Авжеж! Ти допоможеш мені врятуватися від Майстра. І водночас помститися йому за Тонду і Міхала. Чи не так?

— Саме так. Якщо дівчина тебе кохає, вона повинна прийти передноворічного вечора до Майстра й попросити, щоб він тебе відпустив. Коли вона витримає випробування, яке він їй призначить, то в новорічну ніч померти мусить сам.

— А випробування тяжке?

— Дівчина має довести, що знає тебе, а саме: знайти тебе серед нас і сказати: це — він!

— А потім?

— Це все, що я вичитав про це в Чорній книзі. Але перше моє враження було таке, наче я читаю опис дитячої гри.

Власне, й Крабатові спершу так здалося. Там, напевно, прихований ще якийсь інший зміст? Треба достеменно знати той текст!

— Але ж текст дуже ясний і конкретний. Але Майстер трактує його по-своєму. — Юро вирівняв ґнотик свічки. — Багато років тому, коли я тут з'явився, у млині був мірошниченко, якого звали Янком.

— Його кохана дівчина прийшла, коли треба було прийти — останнього вечора старого року — і попросила Майстра відпустити її хлопця. «Гаразд, — сказав Майстер, — відшукаєш Янка, і я дам йому волю!» Привів він її до Чорної кімнати, де ми, всі дванадцятеро, сиділи на жердині, перекинувшись воронами. Він звелів нам заховати дзьоби під ліве крило. Отак ми й сидимо, а Майстер і каже їй: «Ну, де він? Отой, що з краю? Чи той, що посередині? Подумай! Ти ж знаєш, що чекає вас обох!» Звичайно, вона це знала! Повагавшись трохи, тицьнула навмання в одного з нас. Це був Кіто.

— І далі?

— Вони не дожили до ранку. Ні він, ані вона.

— І що було потім?

— Ще Тонда захотів спробувати. За допомоги Воршули. І що було далі, ти знаєш.

Ґнотик свічки знову поникнув, і Юро знову випростав його.

— Одного я не збагну, — озвався Крабат після тривалої мовчанки. — Чому ще хтось не спробував?

— Бо не знають як. Кожен мірошниченко з року в рік сподівається, що вибір упаде не на нього. Адже нас дванадцятеро, а помирає один. Одначе, крім цього, ось що тобі треба знати передусім. Якщо кохана дівчина витримає випробування, то переможе Майстра. Після його смерті всі чари зійдуть із нас, ми станемо враз звичайними мірошниченками. І всьому тому чаклунству край!

— А якби смерть спіткала Майстра деінде?

— Тоді чаклунство не зникло б. Це — ще одна причина, чому мірошниченки перестали опиратися. А він ціною життя одного з нас рятує своє життя.

— А ти? Чому ти не намагався перемогти мірошника?

— Не наважився. До того ж, у мене немає дівчини, яка попросила би за мене!

Він засовав по столу свічник — туди-сюди, повільно, але напружено, ніби силкувався знайти відповідь на важливе для себе запитання.

— Послухай-но, Крабате, поки що не вибирай для себе остаточного рішення. Ми повинні разом поміркувати, як допомогти дівчині витримати випробування.

— Я можу подумки їй підказати, що і як треба робити. Це ж легко, ми вже це проходили.

— Не вийде!

— Чому?

— Майстер тобі завадить. Як завадив Янкові. Навіть не сумнівайся!

— Де ж вихід?

— Тобі, Крабате, за літо й осінь треба навчитися не коритись волі Майстра. Коли ми, перекинувшись воронами, сидітимемо на жердині і він накаже засунути дзьоба під ліве крило, ти не підкоришся й засунеш під праве. Збагнув? Цим ти відрізнятимешся від нас, і твоя дівчина здогадається, на кого їй показати пальцем.

— І що я маю для цього робити?

— Тренувати волю!

— І більш нічого?

— Цього більш ніж досить. Зараз побачиш. Почнімо?

Крабат кивнув головою.

— Уяви собі, що я — Майстер. Я наказую тобі щось зробити, а ти робиш навпаки. Наприклад, наказую пересунути щось зліва направо, а ти рухаєш справа наліво. Наказую встати, а ти сидиш! Примушую тебе дивитися на мене, а ти дивишся вбік. Зрозумів?

— Зрозумів!

— Почали. — Юро показав на свічника. — Візьми його й підсунь до себе!

Крабат потягся рукою до свічника з наміром відсунути його до Юра. Та наразився на опір. Якась сила скувала його волю, на мить паралізувала все тіло.

Потім розпочався між ними безмовний поєдинок. Юро наказує — Крабат уперто робить своє: «Відсунути від себе свічник! Відсунути!»

Та ось він відчув, що воля товариша поступово підкоряє його волю.

«Нехай буде так, як ти хочеш!» — почув Крабат свій голос.

І покірно підсунув свічник до себе.

Тепер Крабат почувався спустошеним. Якби йому хтось сказав, що він неживий, він повірив би.

— Не впадай у відчай!

Голос Юра долинув до нього ніби здалека. Потім Крабат відчув на своєму плечі його руку і вже виразно почув:

— Це ж лише перша спроба!

Відтоді всі ночі вони проводили на кухні. Звичайно, коли Майстра не було у млині. Крабат за Юрової допомоги вчився підкоряти його волю своїй. Це була тяжка, каторжна праця для обох. Крабат не раз перебував, здавалося, на межі своїх можливостей і вже хотів був припинити навчання.

— Якщо в мене нічого не вийде і мені судилося померти, — казав він Юрові, — то й дівчина загине. А я не хочу бути винуватцем її смерті. Розумієш?

— Розумію! Але ж дівчину поки що не посвячено в нашу таємницю. Тож завчасно не думай про це. Потім вирішиш. А зараз важливо не зупинятися на півдорозі й продовжувати тренування. Не впадай у відчай, не здавайся! І побачиш, який буде гарний вислід наприкінці року! Повір мені!

Почуття розпачу часто охоплювало Крабата, але наприкінці літа дедалі відчутнішими ставали його успіхи.

Султанів орел

Чи Майстер щось запідозрив? Може, Лишко допоміг йому викрити Крабата і Юра?

Якось увечері на початку вересня він запросив мірошниченків до своєї кімнати, посадив їх за великим столом, і коли всі келихи було наповнено, несподівано виголосив тост за дружбу. Юро з Крабатом занепокоєно перезирнулися.

— До дна! Всі п'ють до дна! — загукав Майстер і звелів Лобошеві налити всім знову. По хвилі сказав:

— Минулого літа я повідав вам про свого найкращого друга Їрка. І не втаїв, що сам занапастив його. Як це сталося, зараз дізнаєтесь… Було це в роки турецької війни. Нам з Їрком довелося покинути Лужиці та на якийсь час розлучитись. Я завербувався до кайзерівського війська і служив мушкетером. А Їрко — чого я й припустити не міг — найнявся до султана головним чаклуном. Верховний головнокомандувач кайзера, маршал Саксонії, повів наше військо в глиб Угорщини, де ми, окопавшись, кілька тижнів стояли проти турків, які також окопалися. Справжніх боїв не було. Були нечасті перестрілки, гармати з обох боків інколи накривали вогнем «нічийну» територію. І ось одного ранку з'ясувалося, що зник наш головнокомандувач, маршал Саксонії. Вночі його викрали турки і, мабуть, за допомоги чаклунства. Невдовзі перед нашими окопами з'явився кінний парламентер від турків і повідомив, що маршал Саксонії — бранець султана. Його випустять на волю, якщо впродовж шести днів наше військо покине Угорщину. Інакше він буде повішений уранці сьомого дня. Ми запанікували. Не знаючи, що Їрко в турецькому таборі, я зголосився визволити маршала з полону.

Майстер вихилив келиха, кивнув Лобошеві, щоби той знову його наповнив, і повів далі:

— Сприйнявши мене за божевільного, капітан усе-таки доповів полковникові. Той привів мене до генерала. А цей подався зі мною до герцога Ліхтенберзького, який заступив гофмаршала на посаді головнокомандувача. Спершу й герцог не йняв мені віри. Але на його очах я обернув штабних офіцерів на папуг, а свого супутника генерала — на золотистого фазана. Для герцога було цього достатньо, і він попросив мене негайно повернути панам офіцерам людську подобу. І тут же сказав, що в разі успіху дасть мені тисячу дукатів. Потім звелів привести своїх верхових коней, аби я вибрав котрогось для себе.

І знову Майстер вихилив свого келиха, а Лобош улив йому знову. Якусь хвилину помовчавши, він провадив далі:

— Свою оповідь я міг би завершити кількома реченнями, але хочу, щоби кожен із вас пережив усе це сам. Ти, Крабате, гратимеш мою роль, тобто мушкетера, що зголосився визволити маршала Саксонії. А за Їрка буде…

Він став пильно роздивлятися хлопців: Ганца, Андруша, Сташка… Насамкінець затримав свій погляд на Юрові.

— Може, ти? Ти будеш Їрком, якщо хочеш! — догідливо посміхнувшись, сказав Майстер.

— Гаразд, — цілком байдуже відповів Юро, — комусь же треба.

Крабата не обманула та догідлива посмішка. Обом було ясно, що Майстер хоче їх перевірити. Зараз головне — не видати себе.

Майстер розтер у пальцях над полум'ям свічки жмутик сухого зілля. Густий, одурманливий дух наповнив кімнату, повіки у хлопців стали важкими.

— Заплющіть очі! — звелів Майстер. — Ви побачите, що було в Угорщині. А Крабат і Юро діятимуть так, як Їрко і я тоді, під час турецької війни…

Крабат відчув, як свинцем наливається тіло і він засинає. Здалека долинув монотонний голос Майстра:

— Юро — чаклун у таборі турків. Він заприсягнувся на їхньому півмісяці… А Крабат, мушкетер Крабат, у білих черевиках і голубому мундирі, стоїть праворуч від герцога Ліхтенберзького, вибирає коня…

Крабат, мушкетер Крабат, у білих черевиках і голубому мундирі, стоїть праворуч від герцога Ліхтенберзького й вибирає коня для себе. Найбільше йому подобається вороний з білою цяткою на лобі, схожою на магічний знак.

— Ось цей!

Герцог велить осідлати вороного. Крабат заряджає мушкета, перевішує його через рамено, вискакує на коня і тлуса об'їжджає парадну площу. Потім дає шпори коневі й чвалом мчить на герцога та його свиту, наче зібрався їх розтоптати. Зі страху поважне панство розбігається, як зграя наполоханих курей. Але Крабат, на подив усіх, вихором пролітає над напудреними перуками і здіймається до неба. Вершник із конем дедалі меншають і невдовзі зовсім зникають із виду. Навіть командувач артилерії генерал граф Галлас не в змозі побачити їх у найпотужнішу далекоглядну руру, що є на озброєнні кайзерівського війська.

Крабат мчить високо-високо з шаленою швидкістю, наче по рівному полю. Невдовзі під ним видніє спустошене село. На краю села він помічає перші шанці турків, їхні яскраві тюрбани переливаються на сонці. Також розпізнає замасковані гармати, патрулів, що об'їжджають військові позиції.

Ні Крабата, ні його коня турки, ясна річ, не бачать. Проте коні під турками роздувають зі страху ніздрі, форкають. Собаки починають скавуліти, підібгавши хвости.

Над табором лопотить на вітрі зелений прапор. Крабат спрямовує вороного коня донизу, приземляється. Неподалік розкішного султанового шатра він помічає трохи менше шатро, якого охороняють кілька десятків озброєних до зубів яничарів.

Ведучи вороного за вуздечку, Крабат заходить до шатра. На похідному стільці, обхопивши голову руками, сидить знаменитий герой турецької війни, маршал Саксонії. Крабат стає зримим, кашляє, підступає до маршала… і лякається.

У маршала на лівому оці чорна шкіряна пов'язка.

— Чого тобі? — запитує той скрипучим, наче воронячим голосом. — Ти хто? Турецький прихвостень? Як ти потрапив до мого шатра?

— Ясновельможний пане, дозвольте доповісти! Я маю наказ забрати вас звідси, ваша світлосте! Мій кінь стоїть напоготові!

Тепер і кінь стає зримим.

— Якщо його світлість не заперечує… — Крабат вискакує на коня, показує маршалові місце позаду. Мить — і вони вихором вилітають із шатра.

З несподіванки яничари отетеріли, й пальцем не поворухнуть. Крабат несеться табором, гукаючи: «Розступись!» У нього за спиною звільнений маршал. Забачивши їх, навіть нубійська гвардія султана опускає піки і шаблі.

Крабат пришпорює коня.

— Міцніше тримайтеся, ваша світлосте!

Ніхто не насмілився перепинити їм шлях. Ось вони вже покидають табір, вихоплюються на чисте поле. Лише коли Крабат здійняв вороного в повітря, турки почали по них палити з усіх рушниць і гармат. Але ні турецькі кулі, ні турецькі ядра їм не загрожують, чути тільки їхній посвист довкола.

— Якщо молодчикам конче треба в нас поцілити, вони повинні стріляти кулями чи ядрами зі щирого золота, — заспокоює Крабат здивованого маршала. — Свинцеві й залізні набої для нас — ніщо, а стріли й поготів.

І ось ураганний вогонь припиняється, постріли вщухають. Несподівано до вершників долинає якийсь різкий шум. Шум дедалі дужчає. Крабатові-вершнику в небі не можна обертатися назад. Він просить маршала оглянутись. Той повідомляє, що їх переслідує велетенський чорний орел. Він кулею падає, затуливши собою сонце, прямо на них.

Крабат каже закляття, і ось між ними і орлом постає широченна хмара, густа й сіра. Орел проривається крізь ту хмару.

— Він цілиться у нас! — кричить маршал.

Крабат одразу збагнув, що це за орел, його не дивує, коли той загукав до них:

— Повертайтеся! Інакше вам смерть!

Голос видався Крабатові знайомим. Звідки? Та на роздуми часу нема. Крабат викликає бурю, яка повинна здмухнути орла з неба, як пір'їнку. Але султановому орлові навіть ураган не страшний!

— Повертайтесь! — кричить він. — Бо зараз вам каюк!

«Голос…» — думає Крабат. — Він пізнав його. Це голос Юра, його друга! Колись вони мірошниченками служили в козельбруському млині…

— Орел доганяє нас! — звучить у Крабатових вухах скрипучий голос маршала. Він пізнає і цей голос: — Стріляй, мушкетере! Твій мушкет заряджений! Стріляй!

— Немає ж золотого набою! — Крабат радіє, що знайшов відмовку. До того ж це правда.

Проте маршал Саксонії чи хто насправді той, що сидить ззаду, відриває від мундира золотого ґудзика.

— Заряджай і стріляй!

Юро, орел Юро, на відстані кількох помахів крил. Крабат і гадки немає, щоб його вбивати. Вдає, що заряджає рушницю золотим ґудзиком, але опускає її.

— Стріляй же! Стріляй! — кричить маршал.

Не оглядаючись, Крабат цілиться в орла. Просто так, навмання, через ліве рамено. Адже він твердо знає, що рушниця заряджена не золотим ґудзиком, а порохом. Лунає постріл! І раптом… пронизливий передсмертний крик:

— Краба-а-ате! Краба-а-ате!

Крабат здригається, випускає з рук мушкета. Затуливши обличчя долонями, він плаче:

— Краба-а-ате! Краба-а-ате!

Крабат прокинувся, стогнучи. Як так сталося, що він опинився за столом поряд із Андрушем, Петаром, Мертеном… Бліді, налякані, вони втупилися в нього. Тільки-но Крабат ловив на собі чийсь погляд, як той одразу опускав очі долі.

Майстер звично сидів у своєму кріслі, незворушний, наче дослухався до чогось.

Юро також не рухався. Він лежав грудьми на столі, розпростерши руки. Наче орлині крила, які щойно лопотіли в повітрі. Поряд із Юром — перекинутий келих, червоняста пляма на столі. Вино чи кров?

— Юру! — схлипуючи, кричить малий Лобош і кидається до нього. — Ти живий? Живий? Крабате, ти його вбив!

Крабатові здушило в горлі. Він рвонув на собі сорочку. І раптом бачить, що Юро ворушить рукою. До нього поволі поверталося життя. Опершись руками об стіл, він підвів голову. На лобі — кругла червона цятка. Саме посередині.

— Юру! — Малий Лобош термосить його за плече. — Ти живий, Юру? Живий?

— А ти що подумав? — усміхнувся Юро. — Ми ж гралися! От тільки голова гуде від Крабатового пострілу. Наступного разу нехай хтось інший грає Їрка. З мене досить! Я йду спати.

Хлопці полегшено засміялись, Андруш сказав те, про що всі думали:

— Йди, брате, спати! Йди! Головне, ти витримав!

Крабат сидів, наче закам'янів. Постріл, крик, бурхлива радість — усе одночасно! Як це пережити?

— Припиніть! — закричав Майстер. — Замовкніть! Дістали ви мене своєю крикнявою! Сидіть тихо й мовчіть! — Він схопився і, спершись рукою об стіл, а іншою в напрузі стискуючи келиха, наче хотів його роздушити, вигукнув: — Те, що ви бачили, лише сон, що минув… А я пережив це насправді. Тоді в Угорщині я убив його! Убив свого друга! Як це зробив Крабат, як це зробив би кожен із вас на моєму місці! Чуєте, кожен із вас!

Він грюкнув по столу п'ястуком так, що підскочили всі келихи. Потім ухопив дзбана і заходився жадібно пити, відсунув його, і знову закричав:

— Забирайтеся геть! Забирайтеся всі! Залишіть мене самого! Самого!

Крабатові також хотілося побути в самоті. Він непомітно вислизнув із млина.

Була безмісячна, але зоряна ніч. Росяним лугом Крабат дійшов до ставка. У чорній воді відбилися зорі. Враз йому захотілося скупатись. Роздягнувшись, зайшов у став, відплив трохи від берега, нирнув. Потім ще і ще раз. Холодна вода його освіжила, в голові проясніло. Треба все обміркувати, що сталося сьогодні ввечері. Цокочучи зубами, вийшов із води.

На березі стояв Юру. Він тримав у руках ковдру.

— Застудишся, Крабате! Мерщій до мене!

Юро укрив його ковдрою, хотів допомогти йому витертись. Але Крабат відмахнувся.

— Не збагну, Юро! Ніяк не збагну! Як я міг у тебе вистрілити?

— Ти й не стріляв, Крабате! Не стріляв золотим ґудзиком!

— Ти знаєш це напевне?

— Я бачив! А взагалі…Я знаю тебе! — Юро дав йому під бік стусана. — Отой передсмертний крик, звичайно моторошно чути, але він нічого не вартий!

— А червона цяточка на твоєму лобі?

— A-а, цяточка! Не забувай, що я дещо таки петраю в чаклунській науці. А на це знань у дурного Юро вистачило!

Вінчик із волосся

За літо Крабат кілька разів скористався своїм правом на недільні прогулянки. І не задля свого задоволення, а щоб не дати Майстрові приводу для більшої підозри. Він не міг позбутися думки, що той заманює його у пастку.

Після пострілу в Юра минуло майже три тижні, а Майстер досі жодним словом із ним не перекинувся. Якось увечері, наче між іншим, побіжно він сказав йому:

— Найближчої неділі ти, мабуть, підеш до Шварцкольма?

— Чому?

— У неділю там храмове свято. Причина, гадаю, вагома?

— Хтозна! Ти ж знаєш, мені нецікаво тинятися самому серед чужих людей.

Вибравши момент, Крабат порадився з Юром.

— Йди! — рішуче сказав він. — Що тобі заважає?

— Не так це просто!

— Від цього багато чого залежить! І нагода порозмовляти з дівчиною!

Крабат отетерів.

— То ти знаєш, що вона із Шварцкольма?

— Знаю. З Великодньої ночі, коли ми з тобою сиділи біля вогнища. Було неважко здогадатися.

— Отже, ти її знаєш?

— Ні! І не хочу знати. А чого не знаю, того з мене й не вирвеш.

— А як же Майстер? Він усе одно пронюхає, що ми зустрілися! Від нього ж не сховаєшся!

— Ти ж бачив, як малювати коло довкіл себе. — Пошпортавшись у кишені, він витяг патичка і простягнув йому. — Бери! Зустрінься з дівчиною, поговори!

У суботу Крабат ліг спати рано. Хотів побути наодинці, зважити всі за і проти: чи стрічатися йому з канторкою? Може, ще не пора посвячувати її у свої справи?

Під час нічних вправ йому дедалі частіше щастило не піддатися наказам Юра. Іноді Юро капітулював перший, але при цьому застерігав: не слід легковажити Майстром.

Крабат від заняття до заняття ставав упевненішим. Та ж переміг Майстра Капелюш! А хто йому боронить? Він розраховував на допомогу своїх помічників — Юра і… канторки.

Водночас Крабата терзали сумніви. Чи має він право втягувати канторку в свою історію? Хто дав йому на це право? Хто дозволив йому ризикувати її життям?

Крабат вагався. Здається, і Юро має рацію: нагода зустрітися з дівчиною — щонайсприятливіша. Коли ще випаде така? Але як розповісти їй те, у чому він сам не розібрався до кінця? А що, коли не все їй розказати тепер, змовчати про день і годину випробування? Не може ж вона зопалу дати йому відповідь! А він так трохи відтермінує той момент, коли їм обом доведеться вибрати непросте рішення.

Хлопці позаздрили Крабатові, який у неділю за сніданком повідомив, що мірошник відпустив його до Шварцкольма: там сьогодні храмове свято.

— Храмове свято! — радісно вигукнув Лобош. — Коли я чую ці слова, то бачу гору калачів і велику миску пирогів! Принеси чогось смачненького!

«Звісно, принесу!» — хотів був Крабат пообіцяти. Але завадив Лишко, в'їдливо сказавши:

— Наївний Лобош гадає, що Крабат не матиме кращого заняття у Шварцкольмі, ніж думати про його пироги?

— Нічого кращого за пироги на храмовому святі не буває! — твердив своє Лобош. Він так рішуче це сказав, що всі засміялися.

Крабат попросив у Юра хустину, в яку загортали хліб, коли йшли на роботи в лісі чи на торфовищі. Акуратно згорнувши її, поклав під шапку.

— Чекай, Лобоше, пирогів, якщо залишаться…

Крабат спроквола вийшов із будинку. Не поспішаючи, перетнув козельбруський ліс і якраз натрапив на польову дорогу, що привела його до Шварцкольма. На тому місці, де вони стрілися з канторкою Великоднього ранку, сів, накреслив навколо себе магічне коло. Було тепло й сонячно, справжня храмова погода. Крабат дивився на село. Дерева в садках уже віддали людям свої плоди, тільки де-не-де забуті яблука відсвічували червоним і жовтим золотом з-поміж зів'ялого листов'я.

Крабат упівголоса проказав чаклунське закляття й думками полинув до канторки.

«Канторко, Крабат сидить тут на моріжку, хоче з тобою поговорити. Вділи йому трохи часу, він тебе не затримає довго. Ніхто не повинен знати, куди ти йдеш, з ким зустрічаєшся. Він чекає на тебе і сподівається, що ти прийдеш».

А зараз йому треба чекати. Він ліг горілиць, заклавши руки за шию, і став обмірковувати все те, що мав сказати канторці. Небо високе і ясно-блакитне, таке буває тільки восени. Крабат дивиться у вишину й відчуває, що повіки злипаються.

Прокинувшись, Крабат побачив біля себе на моріжку канторку. Як вона тут опинилась? Нарешті збагнув…

Вона сиділа й терпляче чекала. На ній — святкова збірчаста спідниця, білий чепчик з оборкою, на раменах — квітчаста шовкова хустка.

— Канторка! Ти давно тут? Чому не розбудила?

— Я не поспішаю. А ще я подумала, що краще, коли ти сам прокинешся.

Крабат сперся на лікоть правої руки.

— Як давно ми не бачились!

— Давно, давно… — Канторка замріяно бгала між пальцями кінчик хустки. — Тільки інколи ти являєшся мені у снах. Ми ходили під високими деревами. Пригадуєш?

Крабат посміхнувся.

— Так, стояло тепле літо. Ти була у світлій сукні… Я пам'ятаю все, ніби це було вчора.

— І мені здається, ніби вчора… — кивнула головою канторка та обернулася до нього обличчям. — Про що ти хотів зі мною поговорити?

— Ой, ледь не забув. Ти можеш урятувати мені життя, якщо, звичайно, захочеш.

— Врятувати життя?

— Так.

— А як?

Крабат розказав, яка небезпека йому загрожує, і про те, що є один-єдиний спосіб допомогти йому — якщо вона відшукає його серед воронів.

— Напевно, це не складно. За твоєї допомоги, звичайно, — сказала вона.

— Не складно? Це може коштувати тобі життя, якщо ти не витримаєш випробування.

Канторка розмірковувала мить.

— Твоє життя мені не менш дороге, як моє. Коли я маю прийти до мірошника, щоби попросити в нього для тебе волі?

— Цього я тобі поки що не скажу. Згодом дам тобі знати, може, пришлю свого друга.

Потім він попросив її описати свій дім — як його знайти. Канторка спитала, чи має він при собі ножа.

— Ось! — Крабат простягнув їй Тондиного ножа. Лезо було чорне, як і весь останній час. Але, опинившись у руках канторки, воно заблищало. Канторка розв'язала чепчика, відрізала пасмечко волосся, сплела вінчика й дала його Крабатові.

— Це — наш знак. Якщо його принесе твій друг, я буду певна, що все, що він мені скаже, передав ти.

— Дякую тобі! — Крабат заховав вінчик до нагрудної кишені куртки. — А зараз повертайся в село. Я прийду трохи згодом. Пам'ятай: на храмовому святі ми — незнайомі!

— То ми з тобою не танцюватимемо?

— Танцюватимемо! Але не дуже часто. Розумієш?

— Так. Розумію.

Канторка встала, розправила на спідниці зборки й пішла стежкою до села. Звідти вже линула музика.

Між будинком управи і громадською клунею прямокутником було розставлено столи, лави, посередині — місце для забави. Коли туди прийшов Крабат, хлопці й дівчата жваво кружляли у танку, старші сиділи за столами й споглядали: худорляві чоловіки в коричневих і синіх святкових костюмах, пихкаючи люльками, попивали пиво; поряд із ними їхні гладкі дружини в недільному вбранні скидалися на барвистих квочок; вони ласували здобою й судили: хто кому до пари, а хто кому не до пари, хто, подейкують, збирається женитись, а хто — виходити заміж.

Музиканти вигравали на підмостках — чотирьох поставлених сторчма барилах і покладених зверху двох половинках дверей од клуні. (Староста постарався!) Скрипка і кларнет настійливо запрошували до танку, контрабас вторував їм. Тільки-но музиканти клали набік свої інструменти, щоби перехилити кухоль-два пива, звідусюди одразу лунали голоси:

— Гей, ви, там нагорі! Ви прийшли грати чи пиво дудлити?

Крабат змішався з гуртом молоді. Танцював то з однією, то з іншою дівчиною, не вибираючи.

Іноді він із канторкою танцював. Невимушено, просто, як з іншими. Проте з тяжким серцем віддавав її комусь із хлопців під час танку. Канторка розуміла, що їм не слід виявляти свої почуття. Вони жартували, говорили про всяку всячину, про що, зазвичай, говорять, коли танцюють. Проте її очі залишались серйозними, тільки Крабат це бачив, тому й уникав її погляду, коли випадково стрічалися їхні очі, щоби не видати себе.

Того й нічого не запідозрили, роздивляючись їх, молодички за столами, також і та, в котрої ліве око невидюще (Крабат її виявив щойно).

Проте потім він ні разу не запросив канторки до танку.

На землю непомітно опустився вечір. Одружені порозходились, а музиканти і молодь перейшли до клуні, де вони грали й танцювали вже на току.

Крабат залишився надворі. Найрозумніше, подумалося йому, зараз податися до Козельбруха. Канторка, звісно, зрозуміє його. Звично припідняв шапку, щоби попрощатися, як ураз відчув щось м'яке й тепле на голові. Це була хустина, яку йому дав Лобош. Зв'язавши її кінці, він пішов між столами й зібрав залишені калачі й пироги. Коли хустина наповнилася до країв, Крабат вирушив додому.

Несподівана пропозиція

Із наближенням зими час для Крабата рухався дедалі повільніше. Інколи йому здавалось, що час зупинився на цілий день.

Коли нікого не було поблизу, Крабата охоплювало бажання пересвідчитися, чи на місці вінчик, якого дала канторка. І тільки-но торкався нагрудної кишені, в ньому з'являлася велика упевненість. «Усе в нас вийде! — подумки казав він собі. — Усе буде гаразд!»

Останнім часом Майстер дедалі рідше відлучався. Може, вирішив остерігатися, передчуваючи якусь небезпеку для себе?

Поодинокими ночами, коли не було мірошника, Крабат із Юром невтомно тренувались. Крабат чимраз частіше перемагав Юра.

Однієї ночі, коли вони сиділи за кухонним столом один проти одного, він ненароком дістав із кишені волосяного вінчика. Без будь-якої мети надів його на мізинець лівої руки. Наступний наказ від Юра він знехтував, на диво, швидко й легко.

— Гей! — витріщився на нього Юро. — Я відчув, що твої сили враз подвоїлись. Поясни: чому?

— Не знаю. Просто випадково!

— Давай подумаємо! — пильніше подивися на товариша Юро. — Щось же додало тобі сил?

— Але що? — Крабат задумався. — Навряд чи вінчик?

— Вінчик?

— Вінчик із волосся. Дівчина дала у неділю, на храмове свято. Я його на мізинець надів щойно. Але який стосунок має він до моїх сил?

— Гадаєш, не має? — невпевнено запитав Юро. — А ми його випробуємо, то й знатимемо.

Тільки-но Крабат зняв із пальця вінчика, як йому опиратися наказам Юра стало так само нелегко, як і перше.

— Ясна річ! — підсумував Юро. — За допомоги цього вінчика ти переможеш Майстра за будь-яких обставин.

— Але яким чином? — збентежився Крабат. — Гадаєш, дівчина може чаклувати?

— Може, але інакше, ніж ми, — впевнено сказав Юро. — Є чаклунство, що вимагає великих зусиль, щоб його навчитися. Різні там магічні знаки, формули, закляття, як, наприклад, у Чорній книзі. А є чаклунство, народжене десь у глибині серця — з турботи про того, кого кохаєш. Тобі, Крабате, це важко збагнути, але ти повинен повірити й такому чаклунству.

Уночі випав сніг. Коли вранці мірошниченки, йдучи до колодязя вмиватися, побачили довкола білий світ, їх знову охопив великий неспокій.

Причина неспокою була їм відома. Тільки один хлопець у млині не відчув того почуття — то був Лобош. Тут він майже не підріс, проте у свої чотирнадцять років виглядав уже на повні сімнадцять.

Одного разу, коли він жартома пошпурив сніжкою в Андруша і той хотів був надавати йому запотиличників, а Крабат розвів їх, Лобош почав допитуватися, який ґедзь покусав хлопців?

— Бояться вони.

— Бояться? Кого?

— Радій, що не знаєш. Невдовзі й ти дізнаєшся.

— А ти, Крабате, не боїшся?

— Більше, ніж ти гадаєш! І боюся не тільки за себе.

Незадовго до Різдва в млині ще раз побував незнайомець із півнячим пером. Мірошниченки стрімголов кинулися звантажувати мішки. Незнайомець не залишився, як звичайно, на козлах, а подався, накульгуючи, за Майстром у дім. Поки він там був, у вікні раз по раз зринало і палахкотіло півняче перо. Здавалося, в кімнаті горіло полум'я.

Ганцо звелів принести смолоскипи. Хлопці мовчки носили меливо до мертвих жорен.

Усе перемололи, засипали в мішки, знову повантажили на фургон.

Над ранок незнайомець вийшов, заліз на козли. Проте не рвонув зразу ж, а звернувся до мірошниченків:

— Хто з вас Крабат?

У голосі — палахкотіло полум'я і тріщав мороз.

— Я, — ледь вимовив Крабат, а в горлі застряв клубок. Незнайомець оглянув його з голови до ніг і кивнув головою.

— Гаразд! — кинув недбало, змахнув батогом і тільки його бачили.

Три дні і три ночі Майстер не виходив з Чорної кімнати. Увечері четвертого дня, напередодні Різдва, він покликав Крабата.

— Хочу поговорити з тобою. Вірю, ти не здивуєшся. Поки що ти вільний вирішувати, чи будеш зі мною, чи проти мене.

Крабат удав, що не зрозумів.

— Не знаю, про що ти говориш.

Проте Майстер не йняв йому віри.

— Не забувай, що я знаю тебе краще, ніж ти гадаєш. Деякі з хлопців уже намагалися повстати проти мене. Тонда, наприклад, і Міхал. Невиправні дурні! Мрійники! Але ти, Крабате, повір мені, розумніший за них. Хочеш бути в млині моїм наступником? Ти цілком годишся!

— Збираєшся покинути млин? — здивувався Крабат.

— Уже ним ситий по самісіньку зав’язку. — Майстер розстебнув комір сорочки. — Хочу бути вільним. А ти за два-три роки станеш Майстром, сам у Чорній школі навчатимеш мірошниченків чаклунських премудростей. Якщо ти погодишся — усе тут буде твоє, і Чорна книга теж.

— А ти куди?

— Подамся до двору, стану міністром, маршалом або канцлером при польській короні — що краще підійде. Придворні мене боятимуться, дами зазиратимуть в очі, тому що буду багатим і впливовим. Усі двері переді мною відчинятимуться, всі проситимуть у мене поради або замовити слівце. Хто мені перечитиме, того я знищу, адже моє чаклунське вміння залишиться зі мною. Своєю владою я зумію скористатися, повір, Крабате. — Майстер увійшов у раж, його єдине око зблискувало, обличчя налилося кров'ю. І, вгамувавши свої почуття, провадив далі: — Ти також зможеш зробити те саме. Через років дванадцять-п'ятнадцять знайдеш серед мірошників собі заміну, передаси йому весь цей скарб — і житимеш у розкоші й славі.

Крабат намагався зберегти ясний розум. Подумав про Тонду і Міхала. Хіба не присягався він помститися за них, за всіх, що поховані у пустці? І за Воршулу, і за бідолашного Мертена зі слідами від мотузка на шиї…

— Тонда мертвий і Міхал мертвий. Хто скаже мені, чи не буду я наступним?

— Обіцяю тобі! — Мірошник простягнув йому ліву руку. — Моє слово і слово мого Пана, який мені це доручив, тверде й непорушне!

Крабат не відповів на простягнену йому руку.

— Якщо не я, то хтось інший?

— Хтось інший буде завжди! — Майстер забрав назад руку, але так, наче змітав щось зі столу. — Але ми можемо вирішити це удвох. Нехай тим іншим буде той, кого не жаль. Лишко, наприклад.

— Він мені, звичайно, огидний. Але тут, у млині, він мій товариш. Я не хочу бути винуватцем його смерті. І співучасником теж — це те саме. І ти, мірошнику, мене до цього не присилуєш! — Крабат не міг стерпіти відрази до мірошника, підхопився й закричав: — Вибирай собі в наступники, кого забажаєш, тільки не мене. Я йду!

Майстер лишався незворушно спокійний.

— Підеш ти чи ні — вирішую я. Ану сядь і вислухай до кінця!

Крабатові не легко було скоритися. Може, пора помірятися з Майстром силами? Але він опанував собою.

— Розумію, тебе схвилювала моя пропозиція. Даю тобі час на роздуми.

— Навіщо? Все одно відмовлюсь.

— Жаль! — Майстер дивився на Крабата, похитуючи головою. — Якщо тебе не влаштовує моя пропозиція — отже, смерть! У повітці вже стоїть домовина.

— Для кого — це ми ще побачимо!

Майстер навіть бровою не зморгнув.

— Ти, здається мені, на щось сподіваєшся. Про наслідки, сподіваюся, ти також знаєш?

— Авжеж! Я більше чаклувати не зможу.

— І ти готовий до цього? — Майстер трохи помовчав, відкинувшись у кріслі, задумався. — Гаразд! Даю тобі вісім днів. Я потурбуюся, щоби ти відчув, що означає жити без чаклунства. Усе, чого ти тут навчився, забудеш умить. А в передноворічний вечір я ще раз спитаю, чи хочеш ти стати моїм наступником. Послухаємо, якої ти заспіваєш.

Напередодні Нового року

Такого тяжкого тижня у Крабата ще не було. Хоча був, пригадав він, на початку його млинарства. П'ятипудові мішки доводилося тягати на собі з комори до млинової зали, з млинової зали до комори. Відколи він утратив змогу чаклувати, йому довелося випити гірку чашу до дна.

Знемагаючи від утоми, він ледь волікся до тапчана, але ще довго не міг заснути. Хто володів чаклунством, міг заплющити очі, промурмотіти закляття — і спати глибоким сном стільки часу, скільки собі визначав.

«Хоч би не позбутися сну взагалі», — побоювався Крабат.

Коли він, зрештою, таки засинав, його терзали лихі сновидіння. Хто насилав їх, він знав.

… Безжальна літня спека. Крабат у лахмітті тягне за шнурок візка з камінням. Напружується з усіх сил, ледве ноги переставляє. Неймовірно хочеться пити, горло зовсім пересохло. Ні струмочка, ні дерева, щоби заховатись у затінку. Триклятий візок! Він має доправити його торгівцеві биками. За жалюгідну платню. Відтоді, як сталася біда — права рука по лікоть потрапила в дробарку — він радий будь-якій роботі.

Страдницький шлях від Гербісдорфа до Каменця. Крабат чує знайомий скрипучий голос: «Як живеться Крабатові-каліці? Чи не краще було би послухатися мене і стати моїм наступником у Козельбрусі? Ти й тепер сказав би „ні“?» Чиї це слова — Майстрові чи його власні думки? Отже, він думає голосом і словами Майстра…

Щоночі йому так чи так снилася його гірка доля. То він старий і хворий, то невинний сидить у в'язниці, то смертельно поранений лежить на стерні й дивиться, як із рани цебенить кров. Наприкінці сну він щоразу чув скрипучий голос Майстра: «Ти й тепер сказав би „ні“, Крабате?»

Сам Майстер приснився йому раз останньої ночі, коли кінчався його термін.

Із приязні до Юра Крабат перекинувся конем. Майстер, одягнений під польського шляхтича, на ярмарку Вітіхенау дав за нього разом із сідлом сто гульденів, вуздечку він також прикупив.

Без жалю ганяє Майстер вороного — полями й пагорбами, через канави й загорожі, крізь хащі й драговиння.

«Пам'ятай, що я — Майстер!»

Шмагає його нагаєм куди попадя, гострими шпорами впивається в тіло.

«Я тобі покажу, на чому горіхи ростуть!»

І чвалом — то круто ліворуч, то круто праворуч.

Незнайоме село. Майстер смикнув за повід. Зупинився перед кузнею.

«Гей, ковалю, де ти, чорт забирай, запропастився?»

Вибігає коваль, витираючи руки об фартух, питає, чого хоче пан вершник.

Майстер зіскакує з коня.

— Підкуй вороного! Розпеченим залізом!

Коваль не йме віри.

— Розпеченим, пане?

— Тобі треба двічі повторювати? Вирушаю в дорогу далеку!

— Гей, Бартеку! — погукав коваль учня. — Потримай коня любого пана!

Рябий хлопчина дуже схожий на Лобоша. Часом не брат його?

— Бартеку, — велить коваль, — візьмеш шматок заліза щонайважчий. Покажемо панові, чи такий, як він хоче!

Коваль повів Майстра до кузні, а Бартек, притримуючи коня, приговорює йому по-лужицькому:

— Заспокойся, конику, заспокойся! Ти весь тремтиш!

Крабат тернувся головою об плече хлопчини. «Якби він зняв з мене вуздечку, — міркує Крабат, — я спробував би врятуватись…»

Хлопчина помітив кров на вусі вороного. Мабуть, натер ремінець?

— Стривай-но, зараз попущу тобі вуздечку, стане краще!

Бартек розстібає ремінці і зовсім знімає вуздечку.

Відчувши себе без вуздечки, Крабат одразу перекидається вороном. Крякаючи, піднімається в небо, летить до Шварцкольма.

Над селом світить сонце, внизу, біля колодязя, стоїть канторка з кошичком у руках і годує курей. Раптом чорна тінь напливає на нього. Яструб! Його крик ріже йому вуха. Майстер! Стрілою Крабат летить униз, у колодязь, перекидається рибою.

Врятований! Та через мить зрозумів, що сам себе загнав у безвихідь.

«Канторко! — подумки волає до неї з усіх сил. — Допоможи мені вибратися з колодязя!»

Дівчина опускає руку у воду. Крабат перекидається золотим перснем й опиняється на її пальці.

Біля колодязя, як грім ясенний, з'являється одноокий пан у червоному польському строї для верхової їзди зі срібним позументом…

— Скажи, добра дівчино, звідкіля в тебе такий чудовий перстень? Покажи-но його мені!

Він простягає руку за перснем.

Крабат перекидається ячмінною зернинкою і падає в кошичок. Вона сипле курям зерно. Сипнула жменю — і він уже на землі, біля її ніг.

Польський шляхтич зник. Чорний, як смола, одноокий півень клює зерно. Але Крабат спритніший за нього. Перекидається лисом і перегризає півневі горло. Суха солома тріщить між його зубами. Чи, може, це тріщить солома під ним у сіннику?

Крабат прокинувся, весь мокрий від поту. Те, що він у сні переміг Майстра, сприйняв як добрий знак. Віднині він повірив у себе. Отже, дні Майстра можна полічити. Він, Крабат, покладе край злу, яке чинить Майстер: йому призначено його знищити.

Увечері він зайшов до Майстра.

— Я відмовляюсь! — рішуче сказав він. — Можеш вибирати собі в наступники, кого хочеш!

Майстер вислухав його досить спокійно.

— Йди до повітки й візьми там кирку й лопату. У Козельбрусі на пустці викопаєш собі могилу. Це буде твоя остання робота!

Не промовивши й слова, Крабат повернувся і вийшов. Біля повітки з темряви виринув Юро.

— Я чекаю на тебе, Крабате. Пора повідомити дівчині про час випробування.

Крабат пояснив Юрі, як знайти хату канторки.

— Скажи їй, що вона може прийти до млина завтра, в останній передноворічний вечір, і попросити мірошника, щоби відпустив мене. — Він дістав із кишені волосяного вінчика. — Покажеш його їй, щоби знала, що ти прибув від мене. Не забудь її попередити, що вона не зобов'язана це робити. Прийде до Козельбруха — добре, ні — також добре. Тоді мені все одно, що зі мною буде. — Він обняв Юра. — Пообіцяй мені, що не вмовлятимеш канторку робити те, чого їй не хотілося б!

— Обіцяю!

Чорний ворон із вінчиком у дзьобі полетів до Шварцкольма.

Крабат зайшов у повітку. Що там у кутку? Домовина? Закинув на плече кирку й лопату. Провалюючись у глибокий сніг, брів до пустки.

Де копати? Ага, ось тут темний квадрат серед білого простирадла. Кому призначено це місце — йому чи Майстрові? «Завтра о цій порі все вирішиться!» — подумав він і ввігнав кирку в мерзлу землю.

Наступного ранку Юро після сніданку відвів Крабата вбік, повернув вінчика. Він поговорив з дівчиною, і та дала згоду.

Надвечір, коли тільки-но почало сутеніти, біля воріт млина з'явилася канторка. У святковому вбранні, з білою стрічкою у косах. Її зустрів Ганцо і спитав, у якій вона справі.

— Хочу поговорити з мірошником.

— Я — мірошник. — Майстер рішуче відсторонив хлопців і ступив крок їй назустріч. Був у чорному плащі, трикуті, блідий, як крейда.

— Чого тобі треба?

Канторка подивилася на нього без страху.

— Віддай мені мого хлопця!

— Твого хлопця? — Майстер зареготав. Його сміх нагадував мекання злого цапа. — Я його не знаю!

— Це Крабат. Я кохаю його.

— Крабат? — Майстер вирішив пристрашити її. — Та чи ти його знаєш? Зможеш відшукати серед інших?

— Я його знаю!

— Так може сказати будь-хто!

Мірошник обернувся до мірошниченків.

— Гайда до Чорної кімнати, станьте в ряд і не ворушіться!

Крабат стояв між Андрушем і Сташком. Він чекав, що вони зараз перекинуться воронами.

— Стійте й мовчіть! А ти, Крабате, тільки пискнеш, вона й помре!

Майстер витяг із кишені чорну хусточку і, зав'язавши дівчині очі, завів її до кімнати.

— Пізнаєш свого хлопця — поведеш із собою.

Крабат злякався — не чекав цього. Як їй допомогти?

Тут і вінчиком не зарадиш!

Канторка пройшла повз ряд раз, другий… Крабат ледве стояв на ногах. Він поплатився своїм життям і життям канторки!

Страх, небувалий страх, здолав його цілком. «Я один винен у її смерті! Один тільки я…»

І тут сталося!

Канторка, проходячи втретє повз ряд мірошниченків, простягла руку до Крабата.

— Це — він!

— Упевнена?

— Так! — Зірвавши хусточку з очей, вона підступила до Крабата.

— Ти вільний!

Майстер похитнувся.

Хлопці стояли, наче скам'янілі.

Перший отямився Юро.

— Беріть речі й рушайте до Шварцкольма! Там можна переночувати на сіновалі.

Мірошниченки мовчки повиходили з кімнати.

Вони знали: Майстер не доживе до ранку, загине опівночі, а млин щезне в полум'ї.

Мертен потиснув Крабатові руку.

— Нарешті Тонда, Міхал та інші відомщені.

Крабат не міг і слова сказати. Наче закляк.

Канторка обняла його за плечі, вкрила своєю теплою вовняною хусткою.

— Ходімо, Крабате!

Вона повела його з млина. Ось вони вже минули Козельбрух, попрямували до села.

— Як це тобі далося? — спитав її Крабат, побачивши між деревами вогні Шварцкольма. — Як ти знайшла мене серед хлопців?

— Я відчула твій страх… Страх за мене!

Коли вони підходили до села, з неба посіявся дрібненький, м'який сніг. Наче біле-біле борошно з великого густого сита!