Крабат

Млин у Козельбрусі

Було це між Новим роком і Святом трьох царів. Крабат, хлопець років чотирнадцяти, і ще двоє лужицьких підлітків-жебраків домовилися разом поколядувати. Їх не обходило те, що його світлість курфюрст Саксонії суворо заборонив волоцюзтво й жебрацтво на своїх землях (на щастя, судді та інші чиновники дивилися крізь пальці на цей указ).

І ось колядники — три царі зі Сходу — ходять від села до села на околиці Гоєрсверди. На шапках — солом'яні віночки-корони. Малий веселун Лобош грає царя маврів: щоранку намазується сажею. Він гордо носить попереду Віфлеємську зірку, яку Крабат прибив до жердини.

Зайшовши на подвір'я, хлопці стають у ряд (Лобош незмінно посередині) і співають: «Слава Тобі, Давидів Сину!» Щоправда, Крабат тільки губами ворушив: у нього саме ламався голос. Два інші «царі» його виручали: дерли горло, як могли.

До свят чимало селян закололи свиней і щедро обдаровували східних мандрівників ковбасою та салом. Перепадали колядникам і яблука, і чорнослив, і горіхи, рідше — медяники, вергуни й коржики.

— Рік почався непогано! — підсумував Лобош увечері третього дня. — Хай нам отак щастить цілий рік!

— Нехай! — зітхнули двоє інших «вельмож», похитавши головами.

Заночували у Петерсгайні, на горищі кузні. Тут Крабатові приснився уперше той дивовижний сон…

Одинадцять вуронів сиділи на бантині, втупившись у Крабата. З лівого краю — одне місце вільне. І раптом він виразно чує скрипучий, протяжний голос, який лине здалеку з потоком вітру: «Крабате!.. Крабате!.. Крабате!..» Крабат не відгукується — боїться. А голос наказує: «Іди до Шварцкольма, до млина, не пошкодуєш!». Вурони зриваються, крякаючи: «Послухайся Майстра… Послухайся!..»

Крабат прокинувся. «Що за чортівня наснилась!» — промурмотів він сам до себе, перевертаючись на другий бік, і заснув.

Наступного дня він з товаришами помандрував далі. Коли ж йому пригадався той сон, засміявся.

Проте вночі сон знову повторився. Той самий скрипучий голос покликав його, і ворони прокрякали: «Послухайся Майстра! Послухайся…»

Коли ж насниться сон удруге — це насторожує! Вранці Крабат спитав у господаря, який пустив їх переночувати, чи знає він село Шварцкольм.

— Шварцкольм, кажеш… — селянин замислився й за хвилину відповів: — Згадав! Одразу за гоєрсвердським лісом, як іти до Ляйпе.

Наступного разу колядники заночували в Грос-Партвітці. І знову приснилися Крабатові вурони й скрипучий, протяжний голос, що линув іздалеку…

І вирішив Крабат скоритися тому голосові.

Тільки-но почало світати, а товариші ще спали, він тихцем вислизнув із клуні. Біля воріт несподівано перестрів наймичку, що йшла до криниці по воду.

— Будь ласка, привітай моїх супутників і скажи їм, що я мусив піти, — попросив він дівчину.

Проминув село, два, три. Вітер шмагав його колючою сніговою крупою. Крабат зупинявся через кожні два кроки, протираючи очі. У гоєрсвердському лісі заблукав, кілька годин кружляючи, поки знову натрапив на дорогу, що вела до Ляйпе. Своєї мети він досяг лише надвечір.

Шварцкольм був звичайнісіньким селом: хати, хліви, клуні обабіч єдиної вулиці, у снігових заметах, над дахами — стовпи диму. Чулося мукання, мекання худоби, скрипіння снігу під ногами. Над ставком лунав галас — діти їздили на ковзанах.

Крабат роззирнувся навкруги. Де ж той млин? Назустріч йому трапився дідусь, що ніс в'язку хмизу з лісу. Той і запитав його.

— У нашому селі млина немає.

— А може, десь неподалік?

— A-а, ти, мабуть, про той… — Дідусь показав пальцем через плече назад. — Внизу, у Козельбрусі, біля Чорної води, є млин. Тільки ж… — І затих, ніби й так забагато сказав.

Крабат подякував за звістку, повернувся й пішов, куди вказав старий. Та раптом хтось сіпнув його за рукав. Оглянувся — дідусь із в'язанкою.

— Що, діду? — здивувався Крабат.

Дідусь підступив до Крабата впритул і мовив із острахом:

— Хочу застерегти тебе, хлопче. Не йди туди, обминай Козельбрух і млин біля Чорної води. Там нечисто…

Якусь мить Крабат вагався, полишив дідуся, та й пішов собі.

Ураз стемніло. Він пильнував, щоби не збитися зі шляху. Його почав проймати мороз. Крабат озирнувся: у селі, звідкіля він ішов, уже де-не-де засвітили вогні.

Може, краще би повернутися?

«Та ну! — промурмотів Крабат і звів коміра. — Хіба ж — маленький? Подивлюся, а це зробити може будь-хто!»

Якийсь час Крабат сліпма продирався лісом, потім натрапив на галявину. Тільки-но вийшов з-поміж дерев, як над ним одразу розійшлися хмари, виглянув місяць і все навколо залило холодне світло.

Нарешті Крабат побачив млина.

Притаївшись у снігах, темний, зловісний, він скидався на велетенського звіра, що очікував на свою жертву.

«Мене ніхто йти сюди не силував», — подумав Крабат.

Переборовши страх і набравшись духу, він попрямував галявиною до млина.

Двері в будинку було зачинено. Він постукав раз, два — жодного поруху всередині. Дивно: хоч би пес гавкнув, чи сходи скрипнули, чи ключі брязнули. Крабат постукав утретє, аж щиколодки звело.

У млині — тиша. Тоді Крабат легенько натиснув на клямку — і двері відчинилися. Ввійшов до коридору — темінь, хоч в око стрель. Аж там, у глибині, ніби мерехтів слабкий промінь світла, схожий на його відблиск.

«Де світло, там люди», — мовив Крабат.

Він простягнув руки й навпомацки пішов коридором. Світло ніби наближалося, він побачив, як воно пробивається крізь ледь прочинені двері. Цікаво, хто там? Навшпиньках підійшов до дверей і зазирнув у прощілину.

Він розгледів чорну кімнату, яку освітлювала одна свічка. Свічка була червона й трималася на черепі, що лежав на столі, за яким сидів кремезний чоловік у чорному плащі, з білим, немов крейда, обличчям. Чорна пов'язка закривала йому ліве око. Перед ним на столі лежала товста, у шкіряних палітурках, прикута ланцюгом, книга. Чоловік читав.

Несподівано він підвів голову й подивився на Крабата так, наче очікував його давно. Той погляд пройняв хлопця аж до кісток. Очі закліпали, почали сльозитися, кімната зникла.

Крабат протер очі й ураз відчув на плечі холодну, як лід, руку. Холод проник навіть крізь куртку й сорочку. І відразу скрипучий голос промовив по-лужицькому:

— Ну ось ти й тут!

Крабат здригнувся, почувши той голос, до того ж — знайомий. Повернувся й побачив перед собою чоловіка з пов'язкою на оці.

Як він опинився у нього за спиною? У жодному разі не крізь двері.

Чоловік у руці тримав свічку. Якусь мить він мовчки роздивлявся Крабата і, скинувши головою, сказав:

— Я тут господар. Я — Майстер! Навчаю учнів. Якраз тепер одного не вистачає. Ти ж хочеш стати моїм учнем?

— Хочу, — мимоволі відповів Крабат. І не впізнав свого голосу, наче хтось інший за нього мовив.

— І чого хочеш навчитися? Млинарства і, може, всього іншого?

— І всього іншого.

— Домовилися! По руках! — Мірошник простяг йому ліву руку.

Тільки-но вони потиснули один одному руки, як ураз весь будинок здригнувся від гуркоту й двигтіння, що линули, здавалося, з підземелля. Захиталась підлога, задрижали стіни, заскрипіли сволоки й підпори.

Крабат, скрикнувши, кинувся навтьоки, але Майстер перепинив йому дорогу.

— Млин! — склавши рупором долоні, вигукнув він. — Млин знову меле!

Одинадцятеро й один

Майстер звелів йому йти з ним. Мовчки освітлював хлопцеві круті сходи на горище, де містилася спальня мірошниченків. У світлі свічки Крабат розгледів дванадцять низьких тапчанів — по шість обабіч проходу; біля кожного тапчана стояли тумбочка й табуретка. Простирадла на сінниках були зім'яті, на підлозі валялися перекинуті табуретки, нічні сорочки, онучі: мірошниченків, судячи з усього, підняли до роботи зненацька.

Одна постіль була незаймана. На краю тапчана лежав одяг.

— Це твої речі! — сказав Майстер, повернувся й вийшов зі свічкою.

Крабат лишився у пітьмі сам. Він почав повільно роздягатись. Скинув шапку й провів рукою по солом'яному віночку: ще вчора він був одним із трьох східних «царів», а здалося, немовби це відбувалося давно.

Гуркіт жорен і шум млинового колеса долинав і на горище. На щастя, хлопець від утоми падав з ніг. Уклавшись на сінник, він одразу заснув. Спав як убитий, і спав би ще довго, але промінь світла його розбудив.

Крабат, закліпавши очима, підвівся й заціпенів з переляку.

Одинадцять білих привидів, нахилившись, роздивлялися його у світлі ліхтаря: одинадцять білих постатей з білими обличчями та білими руками.

— Хто ви? — промурмотів Крабат.

— Ми — ті, ким невдовзі станеш ти, — відповів один із привидів.

— Не бійся, нічого злого ми тобі не зробимо, — додав інший. — Тут ми — мірошниченки.

— Вас одинадцять?

— Будеш дванадцятим. Як тебе звуть?

— Крабатом. А тебе?

— Я — Тонда. Старший мірошниченко. Це — Міхал, це — Мертен, це — Юро… — Тонда називав усіх по імені. — Та вистачить для тебе на сьогодні, — й насамкінець додав: — Спи, Крабате, а свої сили ще встигнеш потратити в цьому млині.

Мірошниченки повкладалися на тапчани, котрийсь із них загасив ліхтаря, побажали один одному доброї ночі й тут же заснули.

Снідали в наймитській, усі дванадцятеро сиділи за довгим столом, на чотирьох — одна миска жирної вівсяної каші. Голодний Крабат їв, аж за вухами лящало. «Якщо обід і вечеря будуть такими ситними, — подумав він, — то жити в млині можна».

Тонда, старший мірошниченко, був поважним парубком, із густою сивою чуприною, хоча й тридцяти не мав. Уся його постава виражала лише серйозність, власне, його очі виражали її. Крабат од першого дня відчув до нього довіру. Його зачарували розсудливість і якась особлива привітність мірошниченка.

— Сподіваюся, ми тебе не дуже налякали вночі, — запитав Тонда.

— Анітрохи, — відповів Крабат.

«Хлопці-привиди» були звичайними мірошниченками. Всі, як і він, говорили по-лужицькому, але показували на кілька років старшими від нього. В їхніх очах Крабат прочитав жалість до себе, проте не надав цьому значення, а тільки здивувався.

Що його примусило замислитися, то це — одяг. Він був старий, але добре сидів на ньому, ніби йому пошили. Запитав, чиї це речі, хто носив їх досі. Мірошниченки враз опустили ложки й сумно подивилися на нього.

— Якусь дурницю сказав? — витріщився на них Крабат.

— Ні, ні, — відповів Тонда. — Цей одяг носив… твій попередник.

— Мій попередник? А де він? Уже закінчив навчання?

— Так. Він уже… закінчив навчання.

Тієї ж миті двері відчинилися. До наймитської ввійшов сердитий Майстер. Мірошниченки принишкли.

— Годі базікати! — закричав він і, не зводячи з Крабата свого єдиного ока, грубо мовив: — Хто багато запитує, той часто помиляється. Повтори!

— Хто багато запитує, той часто помиляється, — затинаючись, промурмотів Крабат.

— Затям це собі! Назавжди!

Майстер вийшов, грюкнувши дверима.

Хлопці знову запрацювали ложками. Крабат ураз відчув себе ситим. Утупившись у гладеньку поверхню стола, він сидів нерухомо. Жоден на нього й не глянув. А, може, хтось та й дивиться?

Крабат підвів очі і зустрів погляд Тонди. Старший мірошниченко ледь помітно кивнув йому головою, хлопець подумки подякував йому за це. Він зрадів, що в нього у млині є друг. Це добре!

Поснідавши, мірошниченки встали й пішли до роботи. Крабат залишив наймитську разом з усіма. В коридорі на нього чекав Майстер.

— А ти ходи зі мною! — звелів він, махнувши рукою.

Крабат з мірошником вийшли у двір. Світило сонце, ранок був безвітряний, морозний, дерева стояли в інію.

Майстер привів Крабата за млин. У задній стіні будівлі були двері, які він відчинив, і вони зайшли до низької комірчини. Це була борошенниця з крихітними вікнами, заліпленими борошняним пилом. Пил завтовшки з палець лежав скрізь: на підлозі, стінах, на колоді-жолобі, що звисала зі стелі.

— Заметеш тут! — Майстер показав йому віник біля одвірка й вийшов.

Крабат заходився мести. За мить здійняв довкола себе білу хмару пилу.

«Не буде пуття, — міркував він. — Метеш, метеш, а знаку нема — пил осіда, де й лежав. Спробую відчинити вікно…»

Але всі віконця були забиті знадвору. Метнувся до дверей — замкнені. Трусонув клямку, грюкнув у двері п'ястуком — марно. Він у пастці!..

Крабат геть змокрів од поту. Борошняний пил зліпив йому волосся, повіки, лоскотав у носі, дряпав у горлі. Це був наче якийсь злий сон, що не кінчався: одна пилова хурделиця, потім знову…

Крабатові важко дихається, він ударився лобом об колоду-жолоб, і йому запаморочилася голова. «Може, припинити роботу? А Майстер? З ним жартувати — собі нашкодити. Пам'ятай: у тебе є дах над головою, сита їжа. Мети далі!»

Він мів і мів — спершу від стіни до дверей, потім від дверей до стіни, тоді знову від стіни до дверей, не відпочиваючи, мів годину, дві… Здавалося, минула ціла вічність, і раптом відчинились двері й на порозі з'явився… Тонда!

— Виходь! — гукнув він. — Обід!

Гукати Крабата вдруге потреби не було. Кашляючи, він кинувся ковтнути свіжого повітря. Тонда оглянув борошенницю й сказав йому:

— Непогано, Крабате! Жодному новачкові не вдавалося замести краще!

Він промурмотів кілька незрозумілих слів, рукою написав у повітрі якісь знаки. Раптом увесь пил знявся — наче повіяв з усіх шпарин вітер — та білою хмарою прошумів над Крабатовою головою у двері й понісся до лісу.

У борошенниці не лишилося й пилиночки. Крабат з подиву очі витріщив.

— Як це ти зробив?

Тонда не відповів, лише сказав:

— Ходімо, Крабате, суп вихолоне!

Працювати — не мед лизати

Тяжкі часи настали для Крабата. Майстер безжально гнав його до роботи: «Крабате, де ти баришся? Віднеси до комори два мішки зерна!», «Крабате, перелопать зерно на току, та ж ретельно, до дна, бо проросте!», «Крабате, у борошні, яке ти насіяв учора, повно ґрису! Повечеряєш, іще просієш! Підеш спати, коли закінчиш роботу!»

Млин у Козельбрусі молов щоденно, в будні та в неділю, від раннього ранку до перших сутінок. І лиш у п'ятницю мірошниченки кидали роботу раніше, ніж звичайно, а в суботу починали її на дві години пізніше.

Крабат не тільки носив міхи з зерном чи просівав борошно; він рубав дрова, відкидав сніг, чистив шкрябкою коней, вигрібав гній. Ввечері, лежачи на сінникові, він почувався так, наче його перемололи жорнами. Різало в попереку, пекли натерті рамена, нили руки й ноги.

Він дивувався, що найтяжчу роботу хлопці виконували завиграшки. Ніхто не скаржився, жоден, працюючи, не захекувався, не мокрів од поту.

Якось уранці Крабат прочищав стежку до колодязя. Снігу за ніч намело кучугури. Працював, зціпивши зуби, кожен кидок шухлею відгукувався гострим болем у крижах. Надійшов Тонда, і, переконавшись, що вони самі, поклав йому на плече свою руку.

— Тримайся, Крабате!

Хлопець ураз відчув, що в нього влилася свіжа сила, всі болі зникли. Він ухопив шухлю і з подвійним завзяттям заходився працювати. Тонда тут же пригасив його запал:

— Не надривайся, хлопче! Та стережися Майстра, і Лишка теж.

Лишко, худий, як дошка, високий, з гострим носом і колючим поглядом, не сподобався Крабатові від першого дня. «Нишпорка й викажчик» — подумав він.

Гаразд! — погодився Крабат і став удавати, ніби кожен кидок шухлею дається йому з болем.

Невдовзі на стежині з'явився Лишко.

— Гей, Крабате, ну як робота, до смаку?

— З’їж хробака, то й знатимеш, до смаку чи ні!

Відтоді Тонда дедалі частіше підходив до Крабата й потайки клав йому на плече руку. У хлопця відразу додавалося сили, і робота, навіть найтяжча, ставала легкою.

Майстер і Лишко про це й не здогадувалися, як і решта мірошниченків: двоюрідні брати Міхал і Мертен, добродушні й сильні, як ведмеді; рябий Андруш, веселун і дотепник; Ганцо, прозваний буйволом за бичачий карк і коротку стрижку; Петар, який кожного вільного вечора вирізав із дерева ложки; спритний Сташко, кмітливий, як маленька мавпа, яку Крабат бачив позаторік на ярмарку в Кеніґсварті; похмурий Кіто і мовчазний Кубо також нічого не запідозрювали. А простакуватий Юро — і поготів.

Жилавий коротун Юро, з пласким у ластовинні обличчям, найдовше служив у млині. Окрім, звичайно, Тонди. В мірошниченки він не годився. «Не вистачає кебети відрізнити борошно від висівок», — глузував із нього Андруш. Якось Юро спіткнувся й ледве не потрапив рукою між жорна. «Дурням завжди щастить!» — полюбляв повторювати Андруш, пригадуючи той випадок із Юром.

Юро вже звик до таких «жартів». Не реагував на Андрушеві кпини, покірно втягував голову в плечі, коли Кіто навіть через якусь дрібничку погрожував йому п'ястуком. Та й інші не відмовлялись його розіграти, причому досить часто. Юро на те невинно всміхався, ніби казав: «Ну що вам від мене треба? Я й сам знаю, що дурний!»

Щоби вести господарство, клепок хлопцеві вистачало. Юро задовольнив усіх, перебравши на себе всю хатню роботу: варив, мив, пік, палив, прибирав, прав і прасував, і ще багато чого робив у домі й на кухні. Курей, гусей і свиней він доглядав також.

Крабатові загадка: як хлопець устигає все поробити? Мірошниченки дивилися на це як на звичайну собі річ. А от Майстер ставився до Юра зле, наче до тварини. Крабат уважав, що з хлопцем обходяться несправедливо. Одного разу, принісши на кухню оберемок дров, (Юро за це поклав йому до кишені шматок ковбаси, і це він робив не вперше), напрямки запитав:

— Не збагну, як ти все це терпиш?

— Хто? — здивувався Юро.

— Та ти ж! Майстер ставиться до тебе гірше, ніж до скотини, хлопці збиткуються!

— Тонда не збиткується, — заперечив Юро, — та й ти також.

— Ну й що ж із того? — вів своєї Крабат. — На твоєму місці я зумів би захистити себе. Дав би відкоша і Кітові, і Андрушеві, будь-кому.

— Хм-м, — почухав потилицю Юро. — Може, ти, Крабате, й дав би… Та коли в мене на в'язах дурна голова…

— Тікай звідси! Знайди собі інше місце, де ліпше буде!

— Тікати? — Дурнувата посмішка враз зникла з його обличчя, натомість з'явилися розчарування і втома. — Спробуй-но, Крабате, втекти звідси!

— З якої рації?

— З якої рації? — перепитав, зітхаючи, Юро. — Сподіваюся, що її в тебе не буде ніколи!

Він засунув йому до іншої кишені ще окраєць хліба, покивав головою і легенько виштовхав Крабата у двері, коли той хотів подякувати. Дурнувата посмішка знову з'явилася на його обличчі.

Хліб і ковбасу Крабат приберіг на вечір. Повечерявши, мірошниченки зручно повмощувалися в наймитській. Петар захопився вже звичним вирізуванням ложок, інші проводили час у спогадах і розповідях усіляких бувальщин. Крабат піднявся на горище й, позіхаючи, сів на сінник. Він накинувся на частунок Юра — ковбасу з хлібом. Потім, лежачи горілиць, згадав розмову з ним на кухні.

«Тікати? — промайнуло в його голові. — Навіщо? Звісно, працювати тут — не мед лизати… Якби не Тонда, було б мені непереливки. Однак їжі тут багато, і смачної. Є дах над головою. Встанеш уранці і вже знаєш, де спатимеш уночі. Чого ж іще бажати собі, колишньому волоцюзі?»

Дороги, що наснилися

Крабат раз уже тікав. Було це невдовзі після того, як не стало батька й матері; вони померли торік од віспи. Його взяв до себе місцевий священик, щоб не дати, як сказав він, пропасти хлопчині. Але не через священика та його дружину, що мріяли про сина, Крабат накивав п'ятами: до нових умов ніяк не міг звикнути. Той, хто так довго мешкав в убогій, брудній хатині, не сприйняв порядків у пасторському домі: від ранку до вечора будь на очах священика та його дружини, не лайся, не бийся, виходь на вулицю в чистій, білій сорочці та взутий, щодня мий шию і руки, зачісуй чуприну, чисть нігті. А ще — розмовляй лишень по-німецькому, правильно, а не по-вуличному!

Крабат дуже старався, тримався тиждень, два. Та все марно — дав драла, волочився з такими ж сиротюками, як і сам. Звичайно, нині він не знає, чи довго втримається в млині. Але треба протягнути до літа, вирішує він, пережовуючи останній шматочок хліба з ковбасою. До того часу, коли зацвітуть луки, заколосяться жита, скидатиметься риба в ставку, — а поки що його ніхто звідси не виманить. Він засинає.

Літо. Цвітуть луки, колосяться жита, скидається риба в ставку.

Крабат, замість того щоб тягати на собі міхи з зерном, приліг у затінку під млином на траву й заснув. Тут його й запопав Майстер, віддухопелив сучкуватим києм.

— Затямиш, сучий сину, як відсипатися серед білого дня!

Крабат, звичайно, не стерпить такої наруги. Якби це було взимку, коли свище лютий вітер… Майстер, напевне, забув, що надворі літо!

Ні дня він більше не залишиться в млині! Крадучись, дістається до будинку, підіймається на горище, хапає куртку, шапку й навшпиньках спускається вниз, виходить на подвір'я. Здається, ніхто за ним не стежить. Майстер повернувся до себе, вікна кімнати завішено від спеки, мірошниченки — хто в млині, хто в коморі, Лишкові також ніколи шпигувати. Проте Крабат відчуває шкірою, що хтось його спостерігає.

Озирнувся, помітив на повітці кошлатого чорного кота, що утупився в нього. Кіт був одноокий. Звідкіля він там узявся? Крабат підхоплює з землі камінь і шпурляє в котища. А сам прожогом у кущі біля млинового ставка. Та ось він бачить неподалік берега здоровенного коропа. Короп також одноокий. Виткнувшись із води, він пильно вдивляється в Крабата.

Хлопцеві стає зле, він піднімає камінь, шпурляє його в рибину. Короп скинувся й зник у зеленій воді.

Крабат іде понад ставком до Козельбруха, досягає пустки й зупиняється біля могили Тонди. Ледь пригадує, як зимового дня вони тут ховали свого друга. Думає про нього… І раптом серце завмирає — скрипуче кряче ворон. Він сидить на вершечку сосни й зорить за Крабатом. Хлопця проймає дрож: ворон також одноокий.

Тепер він знає, хто за ним стежить. Не вагаючись, кидається навтьоки, біжить щодуху понад ставком угору, у протилежний від Козельбруха бік.

Зупиняється на мить, щоби перевести подих, і бачить: у траві плазує вуж, підводить голову, дивиться на нього й сердито шипить — у нього також одне око.

Он із хащів визирає одноокий лис!

Але Крабат біжить далі, спиняється тільки на хвильку, щоби відсапатись. Лише надвечір він досягає верхньої межі Козельбруха, опиняється в переліску й радіє, що тут він для Майстра недосяжний. Підходить до потічка, зачерпує долоням води, освіжає лоба, скроні. Потім заправляє у штани сорочку, що вибилася під час бігу, підтягує паска. Робить іще кілька кроків до волі — і здригається.

Він бачить перед собою не луки, а галявину. Посеред галявини у місячному сяйві — млин. Біля входу на нього очікує Майстер. Він глузливо посміхається й каже:

— Крабате, де ти барився? Я вже зібрався був шукати тебе!

Крабат сердиться: яка причина його поразки? Він тікає знову. Цього разу задовго до світанку, і в протилежний бік — спершу лісом, потім луками, полями, далі хуторами та селами. Перестрибує потоки, пробирається болотами. Біжить без перепочинку. Не зважає ні на воронів, ні на вужів, ні на лисиць. Не помічає коропів, котів, півнів, качурів. «Одноокі вони чи двоокі, або навіть сліпі,— байдуже, — думає він, — тепер мене ніщо не зіб'є з пантелику!»

Проте наприкінці довгого дня він опиняється перед млином у Козельбрусі. Тепер його зустрічають мірошниченки: Лишко — в'їдливими кпинами, решта — мовчки, скоріше співчутливо. Крабат у розпачі, але не здається. Хоче спробувати втретє, цієї ж ночі.

Йому таланить непомітно вийти з млина. Далі — орієнтир на Полярну зірку! Він продирається крізь хащі, в темряві збиває собі ноги, ранить руки, обличчя — пусте! Головне, ніхто його не бачить, ніхто не нашле на нього злі чари…

Десь поблизу скрикнув сич, поруч прошуміла сова. У тьмяному світлі зірок він ураз помітив пугача, що сидів на гілці зовсім близько. Птах стежить за ним одним недремним оком.

Крабат біжить далі, спотикається, падає у рів з водою. І вже зовсім не дивується, коли у передсвітанкових сутінках перед ним виринає млин.

О цій порі в будинку ще все оповите тишею, тільки Юро вже шпортається на кухні, розпалює вогонь у грубці. Заходить Крабат і зупиняється біля порогу.

— Ти казав правду, Юру, звідси не втечеш!

Юро дає йому напитися, допомагає скинути мокру, брудну сорочку.

— Спершу вмийся, Крабате! — І, зачерпнувши ополоником води, зливає йому на руки. Тоді каже цілком серйозно, зігнавши з обличчя вічно безглузду посмішку: — Як не пощастило тобі, Крабате, одному, то може, пощастить нам обом. Спробуймо разом тікати!

Крабат прокинувся від тупотіння — то мірошниченки піднімалися сходами на горище. Він іще відчував смак ковбаси у роті: отже, спав недовго, хоч уві сні вже прожив два дні й дві ночі.

Рано-вранці він зустрівся віч-на-віч із Юром.

— Ти приснився мені, — сказав Крабат. — І щось мені запропонував.

— Я? — здивувався Юро. — Запропонував? Тобі? Напевно, щось несусвітне. Начхай на те, Крабате!

Незнайомець із півнячим пером

Млин у Козельбрусі мав сім жорен. Шість — працювали, а сьомі — ні. Прозвали їх «мертвими». Вони стояли в кутку млинової зали, віддалі від решти. Крабат уважав, що в них або заклинило приводний вал, або зламався якийсь зубець у колесі. Та одного ранку, прибираючи залу, він помітив купку свіжого борошна під жолобом сьомих жорен. Схоже, що мливо брали поспіхом. «Мертві жорна» вночі мололи? Хтось потайки молов, коли всі спали? Може, не всі сплять так міцно, як він? Виходить, що так. Пригадав: на сніданок сьогодні мірошниченки прийшли бліді-бліді, з темними колами під очима, а декотрі крадькома позіхали. І в нього виникла підозра.

Він піднявся сходами на поміст. Тут мірошниченки насипають принесене зерно в ковші, яке крізь рукави-решета потрапляє між млинові камені. На шляху від комори до жорен зерно неодмінно десь просиплеться, одначе тепер він не помітив жодної зернини. Зате побачив на дошках щось схоже на камінці і, придивившись, здивувався — то були зуби, шматочки кісток.

Хлопець отетерів од страху, силкувався закричати, але йому перетисло горло.

Несподівано біля нього виріс Тонда й узяв його за руку.

— Крабате, що ти тут шукаєш? Спускайся вниз, поки тебе не заскочив Майстер, — і забудь, що бачив. Назавжди забудь!

Він звів його сходами вниз. Відчувши під ногами тверду підлогу, Крабат умить забув усе, що пережив цього ранку.

У другій половині лютого настали сильні морози. Щоранку треба було сколювати зі шлюзу лід. Ночами млинове колесо стояло, і в лопатях залишки води перетворювалися на кригу; її також виколупували, перш ніж запустити млин. Та найбільшою загрозою для млинового колеса була вода в лотоці, що постійно замерзала. Двоє хлопців раз у раз забиралися на лотік й збивали по його краях кригу. Всі цуралися цієї роботи, а тому Тонда пильнував, аби хтось не ухилився. Та коли надійшла Крабатова черга, на лотік спустився старший мірошниченко.

— Небезпечно для підлітка, — пояснив він, — може покалічитись.

Хлопці погодилися з ним. Лише Кіто скорчив невдоволену гримасу, а Лишко буркнув:

— Кожен може покалічитись, якщо буде неуважним.

Випадково чи ні, несподівано з'явився дурнуватий Юро з відром, повним бурди для свиней. Порівнявшись з Лишком, він ненароком перечепився та облив його. Лишко вибухнув прокльонами, а Юро забідкався:

— Ой, ой! Не сердься, Лишку! Я ладен себе відшмагати! Адже тепер від тебе за верству смердітиме! Ой, що я наробив! Мої бідолашні свині залишилися голодними!

У лютневі дні Крабат із Тондою та іншими хлопцями частенько їздили до лісу. Незважаючи на люті морози, ситий Крабат почувався на санях непогано. Загорнувшись у вовняне рядно, натягнувши хутряну шапку аж на вуха, він тепер не заздрив навіть вільному звірові.

Мірошниченки зрізували дерева, обтинали віти, розпилювали стовбури на рівні колоди, укладали їх у стоси, а щоб не зопріли, перекладали полінцями. Наступної зими деревину звезуть хурою до млина, там її обтешуть на трями та бруси.

Минув тиждень, два. Крабатове життя текло без змін. Та багато чого відбувалося такого, що змусило його замислитись. Дивувався, чому в млині не мелють селяни з навколишніх сіл. Чому обминають козельбруський млин? Адже жорна крутяться щодень, деруть ячмінь та овес, петлюють пшеницю. А може, борошно й дерть, що вдень сиплються з жолобів у мішки, вночі перетворюються знову на зерно? Можливо, можливо…

На початку березня погода раптово змінилась. Подув західний вітер, нагнав хмар.

— Дивись, ще й снігом припорошить, — промурмотів Кіто, — недарма мені кістки ломить.

І справді, незабаром пішов лапатий мокрий сніг, та невдовзі упали перші краплини й відразу вперіщив рясний дощ.

— Знаєш, Кіту, — пожартував Андруш, — краще заведи собі жабку-скрекотушку, бо твої кістки тебе в оману вводять.

Ну й погодонька! Злива не вщухала, а дедалі дужчала, підстьобувана сильними вітрами. Миттєво танула крига, млиновий ставок почав розбухати від водяних потоків. За такої негоди потрібно було рятувати шлюз, перекривати, підпирати брусами.

Чи витримає гребля шалений натиск води?

«Ще кілька непогожих днів — і ми потонемо разом із млином», — подумав Крабат.

Надвечір шостого дня небо нарешті розпогодилося, крізь хмари пробилося призахідне сонце й на мить позолотило чорний, намоклий ліс.

Уночі Крабатові приснився страшний сон.

У млині несподівано спалахнула пожежа. Мірошниченки посхоплювалися з тапчанів і стрімголов кинулися сходами вниз. А він, Крабат, лежить на сіннику, силкується підвестись, та не може. Тріщать охоплені полум'ям бантини, іскри сиплються йому на обличчя. Він кричить…

Крабат протер очі, позіхнув, роззирнувся. Де ж хлопці? Покривала відкинуті, простирадла зібгані. На підлозі валяється чиясь куртка, трохи далі — шапка, шалик і пасок. Усе це він виразно розрізняє в миготливому червоному світлі, що проникає крізь слухове вікно.

Може, й справді горить млин?

Крабат ураз прочумався зовсім, прожогом кинувся до вікна, відчинив його. Висунувшись із нього, побачив: перед млином стоїть навантажений фургон, відгорнутий на ньому брезент геть чорний від дощу. Спереду — шестеро запряжених коней, усі вороні. На козлах — візник у плащі з піднятим коміром і в капелюсі, насунутому майже на лоба. Він — увесь у чорному, тільки півняче перо на капелюсі палахкотить то червоним, то білим світлом. Наче вітер його колише: воно то загоряється, то пригасає. Проте світла від нього досить, щоб освітити подвір'я і млин.

Між фургоном і млином снують мірошниченки, вантажать на себе мішки, несуть до млинової зали й відразу повертаються. Працюють мовчки, але поспіхом. Без окриків, лайки, тільки чути їхнє важке, переривчасте дихання. Візник раз у раз цьвохкає батогом над головами хлопців. Тоді вони, на диво, починають снувати ще швидше, наче від пориву вітру.

Майстер також працював! Крабат досі не бачив, щоби той хоч пальцем ворухнув у млині, а тепер надривався, як усі. Лише раз він відлучився ненадовго, зник у темряві. Але не для того, щоби перепочити, як подумалося Крабатові. Він побіг до ставка й відкрив шлюз.

Вода з шумом ринула в канаву, лунко полилася лотоком, враз скрипнуло млинове колесо й за мить швидко закрутилось. Ось-ось донесеться приглушене гуркотіння жорен, але, на диво, запрацював лишень один посад. Його шум видався Крабатові невідомим, і долинав з далекого кутка у млині.

Гуркіт жорен дедалі дужчав. Крабатові видалося, ніби це торохтіла дробарка, повискуючи моторошно і жалібно.

Тут він згадав про мертві жорна, і відчув, як по його спині побігли мурашки.

Робота на подвір'ї тривала, доки розвантажили фургона. Хлопцям дали трохи перепочити. Та ось вони знову забігали, носячи мішки до фургона, але тепер уже з помолом.

Крабат намагається полічити мішки, але його долає сон. Прокинувся він на світанку від стукоту коліс. Незнайомець цьвохнув батогом, і помчав через галявину до лісу. О диво! — на мокрій траві не лишилося й сліду.

Перекрили шлюз, поволі затихло млинове колесо. Крабат миттю повертається на сінник, вкривається з головою. Мірошниченки, похитуючись, піднялися нагору. Втомлені, вони мовчки вклалися на тапчани. Тільки Кіто щось промурмотів про диявольську шкуродерню й ночі при молодику — цур їм тричі!

Уранці Крабат ледве піднявся з тапчана. Голова гуділа, в усьому тілі відчувалася слабість. За сніданком він потайки поглядав на мірошниченків. Невиспані, зморені, вони похмуро глитали кашу. Навіть Андрушеві було не до жартів, він утупився в свою миску й не вимовив ані слова.

Після їжі Тонда відвів Крабата набік.

— Цієї ночі ти спав кепсько?

— Та як подивитися, — відповів Крабат. — Я ж не надривався як ви, я лише спостерігав за вами. Але ви?!.. Чому ви не розбудили мене, коли приїхав той… з півнячим пером? Ви все приховуєте від мене, все, що відбувається в млині. Мені цього не слід знати? Але ж я не сліпий і не глухий… Чи ж я недоумок якийсь?

— Ніхто так не вважає, — перервав його Тонда.

— Доки ви зі мною в піжмурки гратимете? Чи не набридло?

— Усьому — свій час! — спокійно сказав Тонда. — Невдовзі ти про все дізнаєшся, і про Майстра, і про млин. Цей день і година настануть раніше, ніж ти сподіваєшся. Потерпи трохи!

Киш, на жердину!

Страсна п'ятниця. Смеркає. Над Козельбрухом висить блідий розбухлий місяць. Мірошниченки сидять у наймитській, стомлений Крабат лежить на своєму тапчані, йому хочеться спати. Навіть сьогодні їх примусили працювати. Як добре, що нарешті настав вечір і можна відпочити…

Несподівано він почув своє ім'я, воно прозвучало точнісінько як тоді уві сні, на горищі петерсгайнської кузні — лише голос, скрипучий голос, ніби принесений здалеку вітром, був уже не чужий.

Крабат підвівся, сів, прислухався.

— Крабате! — почув він удруге.

Коли Крабат одягнувся, Майстер погукав його втретє.

Він поспіхом навпомацки попрямував до виходу, відчинив двері. Світло вдарило йому в очі, з коридору долинули голоси, човгання черевиків. Його охопив неспокій, він завагався, затаївши подих. Та швидко оговтався й, перестрибуючи через три сходинки, збіг донизу.

В кінці коридору побачив з’юрмлених мірошниченків — усіх одинадцятьох. Двері до Чорної кімнати було відчинено, за столом сидів Майстер. Як і тоді, коли сюди вперше прибув Крабат, та сама товста, у шкіряній палітурці книжка лежить перед ним; той самий череп із запаленою червоною свічкою; тільки Майстрове обличчя сьогодні було не бліде, але навіщо минуле згадувати, збігло ж багато часу.

— Крабате, підступи ближче!

Крабат зупинився перед порогом Чорної кімнати. Де й ділася його втома, — і голова не болить, і серце не калатає.

Майстер якусь мить свердлив його своїм єдиним оком, потім, піднявши ліву руку вгору, глянув на мірошниченків і вигукнув:

— Киш, на жердину!

Крякаючи й лопочучи крилами, одинадцять воронів прошуміло над Крабатовою головою. Озирнувшись, він не побачив жодного мірошниченка. А ворони вже повсідалися на жердині в кутку Чорної кімнати й дивилися на нього…

Майстер підвівся, його тінь упала на Крабата.

— Минуло три місяці відтоді, як ти, Крабате, у млині, — почав він. — Ти витримав випробний термін. Тепер ти, Крабате, не просто учень, віднині ти — мій учень.

Він наблизився до Крабата й торкнувся лівою рукою його лівого плеча. Хлопець здригнувся й відчув, що зменшується, вкривається воронячим пір'ям, виростають дзьоб і кігті. І вже ворон застиг на порозі біля ніг Майстра, боячись поглянути вгору.

Мірошник роздивився його й задоволено поплескав у долоні. Потім звелів:

— Киш, на жердину!

Крабат, ворон Крабат, слухняно розправив крила, незграбно змахнув і влетів до кімнати, покружляв навколо столу, черкнувся книжки й черепа та, опустившися поряд з одинадцятьма воронами, міцно вчепився кігтями в жердину.

Майстер заходився повчати:

— Запам'ятай, Крабате: ти в школі чаклунства. Тут не вчать читати, писати, лічити. Тут навчають дечого незвичайного. Прикута ланцюгом книга, що лежить переді мною, — це Чаклунська, або Чорна, книга. Бачиш, чорні сторінки та білі букви у ній? Тут усі закляття світу. Лиш я один можу читати її, бо я — Майстер. Але вам — тобі й решті учнів — зась! Затям це собі! Не послухаєшся, я все одно дізнаюся. Тоді біди не оберешся. Ти мене зрозумів, Крабате?

— Зрозумів, — крякає ворон Крабат, і дивується, що може говорити. Щоправда, хрипло, але виразно та без жодного напруження.

Крабат уже чував про якісь школи чорнокнижників. Найбільше їх, подейкували, в Нижній Лужиці. Але все це він уважав за побрехеньки, які зазвичай точилися за прядінням чи скубанням пір'я на досвітках. І ось несподівано він сам потрапив до однієї з них, що існувала під ширмою млина. Чи не через це люди обминають Козельбрух?

У Крабата на роздуми часу більше немає. Майстер сів за стіл і почав читати Чорну книгу вголос. Він читав спроквола, співуче, погойдуючись у кріслі:

Далі йшло закляття — Майстер прочитав низку незрозумілих слів. Вони звучали мелодійно й таємниче, наче віщували якусь біду. Потім Майстер почав читати спочатку.

«Це вміння висушити колодязь…»

Майстер тричі прочитав умови завдання й закляття незмінно співуче, погойдуючись назад-вперед, згорнув книгу, якусь мить помовчав і звернувся до воронів:

— Я навчив вас, — мовив він уже звичайним голосом, — ще однієї вправи з Чорної книги. А зараз перевіримо, як ви її засвоїли. Повтори! — Він указав пальцем на одного з воронів.

— Це вміння… висушити колодязь… не залишивши… й краплини води…

Мірошник показував пальцем то на того, то на того ворона, не називаючи імені, але Крабат розрізняв їх за голосом і манерою говорити. Тонда відповідав спокійно та обдумано, Кіто — невдоволено, буркотливо, Андруш — як завжди, безугавно лепетав, а от Юро часто збивався. Крабат упізнав усіх одинадцятьох учнів. Нарешті, дійшла черга й до нього.

— А зараз ти! — тицьнув у нього пальцем Майстер.

Крабат затремтів, почав затинатися:

— Це вміння… вміння… колодязь… сушити…

І замовк. Силкувався, напружував пам'ять, але нічого більше не згадав. Принишк на жердині й чекав кари.

Але Майстер спокійно сказав:.

— Наступного разу, Крабате, більше уваги звертай на слова, а не на голос. Затям: у цій школі вчитися нікого не силують. Запам'ятаєш, що я читаю, — матимеш із того користь, не запам'ятаєш — тільки собі нашкодиш. Подумай про це!

Після цих Майстрових напучувань двері враз відчинилися, і всі ворони спурхнули в коридор. Тут вони знову обернулися в мірошниченків.

Крабат не помітив, як перетворився на себе. Піднімаючись на горище слідом за іншими, він роздумував над пережитим, яке йому здавалося сном.

Знак Таємного братства

Наступного дня, в суботу, перед Великоднем, мірошниченки не працювали. Після сніданку хлопці піднялися до себе й повкладалися спати.

— Крабате, і ти йди! — сказав Тонда. — Поспи про запас.

— Про запас? Як це?

— Згодом дізнаєшся. Лягай та спи, поки спатиметься.

— Гаразд, уже йду. Вибач, що запитав.

На горищі хтось запнув вікно шматиною — щоби швидше заснути. Відвернувшись від вікна, Крабат ліг на правий бік, обхопивши руками голову. Спав так доти, доки його не розбудив Юро.

— Вставай, Крабате, обід на столі!

— Що — вже обід?

Юро, сміючись, зірвав із вікна шматину.

— Авжеж, обід! Смачненький обід! Вже й сонце заходить!

Цього дня обідали й вечеряли разом, і ситних страв було чимало.

— Наїдайтеся досхочу! — попередив Тонда. — Ви ж знаєте, що знову сядете за стіл не скоро.

Після доброї трапези почався передвеликодній вечір, і до наймитської ввійшов Майстер. Мірошниченки стали колом, а він у центр і почав лічити так, наче зібралися грати у відому дитячу гру. Тільки слова «лічилки» були непривітні, погрозливі. Майстер спершу лічив справа наліво, потім зліва направо. Першим із кола вийшов Сташко, другим — Андруш. Обоє мовчки подалися кудись, а Майстер далі лічив. Наступними вийшли Мертен і Ганцо, за ними — Лишко й Петар. Залишились Тонда з Крабатом.

Повільно й урочисто повторив Майстер невідомі слова лічилки, потім порухом руки відпустив і їх.

Тонда подав знак Крабатові йти слідом. Вони мовчки полишили млина, мовчки наблизилися до повітки.

— Зачекай тут хвилинку!

Тонда виніс із повітки два вовняних рядна, одне дав Крабатові. Він повідомив, що їхній шлях проляже до Шварцкольма. Спершу вони йшли вздовж Чорної води. Коли досягли лісу, вже була ніч. Крабат намагався не відставати від Тонди. Ця дорога йому відома, нею він ішов, здається, взимку… вперше до млина. Як це давно було! Три місяці минуло! Аж не віриться…

— Ось і Шварцкольм! — озвався Тонда.

Між деревами замерехтіли вогні села. Але Тонда звернув праворуч. Суха піщана стежина вела крізь кущі, крізь ріденький перелісок, до поля. Небо було всіяне зорями, і тут, на просторі, воно ширше і вище.

— Куди ми йдемо? — спитав Крабат.

— До дерев'яного розп'яття, — відповів старший мірошниченко.

Неподалік у виярку помітили пригасле багаття, яке ще жевріло. Хто ж його там розіклав?

— Тільки не пастухи, — сказав Тонда, — ще не настав їхній час. Напевно, цигани або мандрівний бляхар.

Тонда враз зупинився.

— Вони раніше за нас прийшли до розп'яття. Ходімо до місця Боймелової загибелі.

Не сказавши більше й слова, він повернув назад. Довелося верстати той самий шлях до лісу, потім, узявши направо, вийшли на стежку, що тяглася понад Шварцкольмом і потойбіч упадала в биту дорогу, яка пролягала далі узліссям.

— Незабаром прибудемо на місце, — потішив Тонда.

Зійшов місяць і освітив їм дорогу. Біля першого повороту, у затінку сосен стояв дерев'яний хрест заввишки з людину, старенький, побитий вітром і негодою, без надпису й прикрас.

— Колись давно тут загинув чоловік, Боймелем звали, — повідав Тонда. — Нібито під час лісоповалу. Ніхто про це більше не знає.

— А чого ми прийшли сюди?

— Така воля Майстра. Великодню ніч ми повинні провести просто неба, по двоє на тому місці, де когось спіткала нагла смерть.

— І що робитимемо тут?

— Розкладемо вогонь, — пояснив Тонда, — й очікуватимемо під хрестом, поки почне світати, а потім — сам побачиш.

Вони не давали багаттю розгорітися, боялися, щоб їх не помітили у Шварцкольмі. Посідали біля хреста, загорнувшись у рядна. Тонда ламав хмиззя, назбиране в переліску, а Крабат докидав його потрошку у вогонь, аби не погас. Так розпорядився старший мірошниченко. Він щоразу питав хлопця, чи не змерз. Розмова між ними то вщухла, то знову оживала.

— Скажи-но, Тондо!

— Що?

— У чаклунській школі завжди так? Майстер щось вичитує з Чорної книги, а ти гав не лови і все запам'ятовуй!

— Авжеж!

— І гадки не мав, що так навчаються чаклунства.

— Саме так!

— А Майстер дуже сердиться, коли неуважно слухаєш?

— Ні.

— Надалі я старатимуся все запам'ятати. Як ти думаєш, поталанить мені?

— Авжеж!

Тонда, здається, не дуже охоче розмовляв із Крабатом. Спершись спиною об хреста, він сидів прямо й нерухомо, спрямувавши погляд у далину, за село, у поле, залите місячним сяйвом. Відтоді Тонда не сказав ні слова.

Крабат стиха окликнув його, але той не озвався. Минув якийсь час, і хлопець почав хвилюватися. Колись він чув, що є люди, які вміють «випурхувати» з себе, мов метелик із кокона, залишаючи тілесну оболонку. Невидимі, вони блукають таємними стежками, щоби досягти якихось своїх таємних цілей. А що коли й Тонда «випурхнув» із себе? Ось він наче сидить біля вогню, а насправді блукає десь далеко… «Намагатимуся не заснути», — вирішує він.

Крабат постійно міняв положення: то спирався на лівий лікоть, то на правий, а водночас пильнував вогню, ламав галузки і складав на рівні купки. Так минала година за годиною. Зірки поволі рухалися небом, тіні від дерев переміщалися, довшали під місяцем.

Схоже, що життя знову повернулося до Тонди. Він глибоко зітхнув, нахилився до Крабата.

— Дзвони дзвонять! Чуєш?

Від четверга дзвони мовчали, і ось тепер, у Великодню ніч, вони на всіх дзвіницях воднораз голосно задзвонили і заповнили своїм величним гулом усе довкола: села, поля, луки й ліси.

Невдовзі урочистий гул перейшов у мелодійний передзвін менших дзвонів і понісся до неба. І раптом до Крабата долинув на диво гарний дівочий голос. Дівчина заспівувала дзвінко й піднесено. Він знав цю великодню пісню, навіть підспівував її в церкві ще малим, але тепер слухав так, ніби чув уперше:

Потім долучився дівочий хор, десять чи п'ятнадцять дівчат і заспівав приспів. І знову злетів над селом дзвінкий голос дівчини, а по якійсь хвилині його заступив хор… Так, чергуючись, канторка й хор виконували пісню за піснею.

І дзвони, і спів для Крабата були зрозумілими, рідними. Звичаєм у Великодню ніч аж до світанку дівчата рядочками по троє, четверо ходять селом і співають великодніх пісень. Попереду канторка — дівчина з гарним і зворушливим голосом.

Без угаву дзвонять дзвони, співають дівчата. Крабат нерухомо сидить перед вогнищем біля хреста. Він аж подих затаїв, його зачарувала пісня.

Тонда докинув у вогонь хмизу.

— Я кохав дівчину. Звали її Воршула… Ось уже півроку, як вона лежить у могилі… Я не приніс їй щастя. Пам'ятай: жоден із нас, хто в млині, не принесе дівчині щастя. Не знаю, в чому причина, проте й не хочу тебе лякати. Якщо, Крабате, полюбиш дівчину, намагайся не показувати цього. Передусім Майстрові, ну й, звісно, Лишкові, бо викаже йому.

— Це вони її зі світу звели?

— Не знаю. Але напевно знаю, що Воршула жила б, якби я тримав у таємниці її ім'я… Я збагнув це надто пізно. Але ти, Крабате, тепер це знаєш, тож якщо покохаєш дівчину, нізащо не називай її імені у млині. Ні за яку ціну! Нікому! Чуєш, Крабате, нікому! Ні в сні, ні наяву!

— Не турбуйся, до дівчат мені нема діла! Певен, що й не буде!

Коли почало світати, дзвони й співи у селі вщухли. Тонда відколов ножем дві тріски від хреста, встромив їх у жар, щоб обвуглилися кінці.

— Ти коли-небудь бачив такий знак? Поглянь!

Не відриваючи руки, він накреслив на піску зірку з п'ятьма кутами. Зірка являла собою безліч прямих ліній, кожну з яких перетинали дві інші.

— Це — магічний знак, — повідомив Тонда. — А зараз ти намалюй його, не відриваючи руки.

— Як на мене, це не дуже складно. Ти креслив спершу так, потім так і ось так.

Лише за третім разом Крабат спромігся правильно намалювати на піску магічний знак.

— Непогано! — похвалив Тонда і вручив йому одну з обвуглених скіпок. — А зараз станемо на коліна один проти одного обличчям до вогню, і ти намалюєш мені на лобі такий самий знак, повторюючи за мною…

Вони малювали один одному на лобі магічний знак, при цьому Крабат повторював за Тондою:

Потім вони, обнявшись, тричі розцілувалися, засипали вогонь піском, порозкидали хмиззя, що залишилося, й рушили додому.

Тонда вів Крабата тією самою дорогою — полем, понад селом, до лісу, оповитого ранковим туманом. Раптом удалині виникли розпливчасті обриси людей — назустріч їм довгою вервечкою мовчки йшли сільські дівчата в темних хустках і з глиняними глеками.

— Заховаймося, щоб їх не сполохати! — тихо сказав Тонда. — Вони несуть великодню воду.

Хлопці притаїлися в затінку найближчої огорожі й перечекали, поки пройдуть дівчата.

Крабат знав цей звичай: великодню воду набирали з джерела до сходу сонця й мовчки несли додому. Дівчата вірили, що, умившись нею, будеш гарною і щасливою цілий рік. І ще: коли несеш великодню воду додому, не оглядайся — зустрінеш судженого. У це також дівчата вірили. Хтозна: правда це чи казка?

Не забувай, що я — Майстер

Над вхідними дверима Майстер причепив волове ярмо. Повернувшись, мірошниченки повинні були пройти попід ним, зігнувшись, промовляючи: «Я скоряюся силі Таємного братства».

У коридорі їх зустрічав Майстер. Кожному він давав ляпаса у праву щоку й напучував: «Не забувай, що ти — учень!» А потім ще одного у ліву й додавав: «Не забувай, що я — Майстер!»

Кожен мірошниченко мав тричі низько вклонитися перед Майстром і присягнутись: «Я слухатимусь тебе, Майстре, нині й повік!»

Таким же робом Майстер зустрів Тонду й Крабата. Останній ще не знав, що віднині він тілом і душею належить Майстрові. Він приєднався до гурту учнів, що стояли в кінці коридору й чекали, здається, на ранкову кашу — у кожного на чолі, як і в нього з Тондою, магічний знак на лобі.

Не повернулися ще Петар із Лишком.

Та ось і вони. Як тільки обоє згинці пройшли попід ярмом, одержали свої ляпаси, присягнули, відразу зашумів, загуркотів млин.

— Мерщій! — закричав Майстер. — Ану до роботи!

Мірошниченки вмить поскидали куртки, біжучи, закочували рукави сорочок, притьмом опинилися біля жорен, хапали мішки й наповнювали ковші зерном. Млин молов! Усе відбувалося в шаленому ритмі під окрики Майстра.

«Оце так Великдень! — з гіркотою подумав Крабат. — Цілу ніч очей не склепив, ні ріски в роті не мав, а тепер надсаджаюся за трьох!»

Навіть Тонда невдовзі засапався, вкрився потом. Власне, всі вони того ранку добряче спітніли, аж сорочки поприлипали до тіла і штани також.

«Коли ж це нарешті скінчиться?» — спитав себе Крабат.

Куди не гляне — похмурі обличчя. Усе хекає і стогне, пріє й парує. Магічні знаки з лобів дедалі більше змиває піт.

Аж раптом з Крабатом сталося щось неймовірне.

Він ледь піднімається крутими сходами на поміст, тримаючи на собі міх зерна. Пружиться з останніх сил, мобілізує всю волю. Здається, ось-ось підкосяться ноги і він упаде. І враз… утому як рукою зняло. Ноги більше не підгинаються, поперек перестав боліти, і легко дихається.

— Тондо, поглянь! — вигукнув Крабат.

Він підстрибнув — і вже на помості. Завиграшки знімає з плечей міха, бере на руки й під захопливі вигуки товаришів підкидає його вгору, ніби в ньому не зерно, а пух.

Мірошниченків також наче підмінили: сміються, поплескують один одного по плечу, навіть завжди похмурий буркотун Кіто — веселий.

Крабат побіг до комори, щоб узяти чергового мішка.

— Стій! — наказує старший мірошниченко. — Досить на сьогодні!

Шум, гуркіт затихають — млинове колесо зупиняється.

— Братове! — радісно вигукує Сташко. — А зараз гулятимемо!

На столі у високих дзбанах на них уже чекає вино. Ось Юро несе на таці велику сирну паску. Паска рум'яна і, звісно, солодка.

— Їжте, братове, їжте, — припрошує він. — І про вино не забувайте!

Хлопці їдять, п'ють, усі в доброму гуморі. Потім Андруш завів дзвінкої, веселої пісні. Хлопці стали в коло, взялися попідруки, почали вибивати ногами такт пісні:

Приспів «Трам, там, тар-рам!» співають хором. Далі заспівував Ганцо, далі — кожен наступний у колі, а танцюристи колом, притупуючи, рухалися то в один бік, то в другий, то вперед, то назад.

Настала черга Крабатові заспівувати. Він заплющив очі й проспівав:

Як скінчили танцювати і співати, знову посідали за стіл. Кубо, найбільший мовчун, поплескав Крабата по плечі й похвалив:

— А в тебе красивий голос!

— У мене? — здивувався Крабат.

Тільки тепер він помітив, що може співати, що в нього відновився голос, який почав ламатися на початку минулої зими.

У понеділок після Великодня хлопці працювали, як і раніше. Але Крабат більше не втомлювався. Будь-яку роботу, яку загадував йому Майстер, він виконував легко. Забулися ті часи, коли Крабат, виснажений, щовечора падав на тапчан мов підкошений.

Крабат вдячно сприйняв таку переміну. Але задумався: як це могло статися? Лишившись наодинці з Тондою, спитав його про це.

— Доречне запитання, — сказав Тонда. — Доки в нас на лобі цей магічний знак, доти ми працюватимемо як воли в ярмі. Тільки-но останній знак зійде потом, як робота для кожного стане легкою. І буде вона легкою з ранку до вечора цілий рік.

— А вночі? Я маю на увазі — після вечері?

— Ні! Тоді кожен хай розраховує на свої сили. Та хочу тебе заспокоїти, Крабате. По-перше, не так уже й часто нас піднімають уночі. А по-друге, це ще можна якось витримати.

Ані про великодню ніч, ані про Тондині страждання вони більше не говорили. Крабатові, втім, кортіло знати, де блукав старший мірошниченко, коли він непорушно сидів біля вогнища й зорив удалеч. А ще він часто згадував розповідь про Воршулу. Водночас йому на думку спадала канторка, власне, її голос, який линув із Шварцкольма опівночі. Він хотів забути той голос, але, на диво, не міг.

Щоп'ятниці після вечері мірошниченки юрмилися коло порогу Чорної кімнати і, перекинувшись воронами, сідали на жердину. Цього Крабат навчився дуже швидко.

Майстер читав мірошниченкам наступний уривок з Чаклунської книги, читав звично тричі, потім усі повторювали — хто скільки запам'ятав. Майстер не дуже цим переймався.

Крабат особливо намагався запам'ятати, як змінювати погоду, викликати град чи кульову блискавку, ставати невидимим, куленепроникним, як виходити з тіла й повертатися до нього. Щоби краще засвоїти чаклунські вправи, закляття, він щоразу повторював їх, коли працював або лягав спати.

Крабатові запали в голову слова з Чорної книги: хто опанує чаклунські премудрості, той здобуде владу над іншими. Отже, можна здобути владу над Майстром! Мета, звичайно, складна, але він мусить будь-що досягти її. І тоді Крабат почав учитися, не жаліючи себе.

Минав другий тиждень після Великодня. Серед ночі у спальні з'явився Майстер із ліхтарем у руці та підняв усіх мірошниченків.

— Ану до роботи! Мій пан кум їде!

Крабат так розхвилювався, що не міг знайти своїх черевиків. Босий побіг за іншими на подвір'я.

Ніч була темна, хоч в око стрель. У сум'ятті хтось наступив черевиком Крабатові на ногу. Той зойкнув від болю.

— Гей, ти, баране, тобі що повилазило!?

Чиясь рука затиснула йому рота.

— Більше ні слова! — прошепотів Тонда.

Лише тепер Крабат помітив, що всі мовчали. Мовчали хлопці й решту ночі. І Крабат разом з ними.

Але думати він усе-таки міг. Яка ж робота чекає на них?

Та ось над'їздить незнайомець із вогняним півнячим пером на капелюсі. Хлопці кинулися до фургона, відстібнули чорний брезент й почали тягати на собі мішки з меливом до мертвих жорен, що стоять поодаль від інших.

Усе відбувалося так, як чотири тижні тому, коли він спостерігав у слухове вікно. Тільки цього разу біля візника на козлах умостився Майстер. Сьогодні він підганяв мірошниченків, цьвохаючи над їхніми головами батогом.

Крабат уже майже забув, як тяжко носити повнісінькі міхи, і як швидко не стає духу. «Не забувай, що ти учень! А я — Майстер!» — ці Майстрові напучення раптом спали на думку хлопцеві.

Лунко виляскує батіг, як навіжені носяться туди-сюди мірошниченки, крутиться млинове колесо, від торохтіння й завивання мертвих жорен здригається млин.

Що ж у мішку? Випорожнюючи його, Крабат придивляється. Але хіба при тьмяному світлі розпізнаєш? Наче кінські кізяки або ялинові шишки… А може, просто камінці, круглі, брудні камінці…

Крабат не може довше роздивлятися — Лишко з мішком, крекчучи, напирає і ліктем відштовхує його.

Міхал із Мертеном коло готового млива — підставляють мішки до жолоба, наповнюють їх і зав'язують. Далі — точнісінько так, як першого разу. До світанку фургон був уже повний, хлопці знову пристібнули брезент. Кучер змахує батогом — ой леле! — фургон зривається з місця так швидко, що Майстер ледве встигає зіскочити на землю.

— Ходімо! — гукає Крабата Тонда.

Вони спустилися до ставка, щоби перекрити шлюз. Чутно, як затихає шум млинового колеса, настала тиша, яку розірвав крик півня, і знову запала тиша.

— Він часто приїжджає сюди? — Крабат киває головою у бік фургона, що вже зник у тумані.

— Тоді, коли в небі з’являється молодик.

— Ти його знаєш?

— Тільки Майстер знає. Він називає його паном кумом. Дуже боїться його.

Вони поволі бредуть по росі до млина.

— Дечого я не розумію. Коли він був тут минулого разу, Майстер працював разом із вами. А сьогодні?

— Тоді йому довелося працювати, щоби нас був дюжина. Тепер нас у Чорній школі знову дванадцять. Тож міг собі дозволити поцьвохкати батогом.

Як мірошниченки бика продавали

Часом Майстер посилав мірошниченків по двоє, по троє на села перевірити на практиці свої знання, здобуті в Чорній школі.

Одного ранку Тонда підійшов до Крабата і сказав:

— Сьогодні ми з Андрушем йдемо до Вітіхенау на товарячий ярмарок. Якщо хочеш, ходи з нами. Майстер згоден.

— З радістю! — вигукнув Крабат. — Хоч якась зміна буде, а то в млині життя таке одноманітне!

Вони прошкували лісом. Був сонячний липневий день. Десь у верхів'ї тріскотіла сойка, вистукував дятел. Малинові кущі гули бджолами й джмелями.

У Тонди й Андруша — радісні обличчя. «Не лишень від гарної погоди», — подумав Крабат. Звичайно, той веселун Андруш завжди в доброму гуморі, але щоби Тонда так задоволено посвистував — він ні разу не чув. А ще він вицьвохкував батогом.

— У тебе такий вигляд, ніби ти вже ведеш його додому! — сказав Тонді Крабат.

— Кого?

— Та бика! Ми ж повинні купити бика у Вітіхенау?

— Навпаки, продати!

— Му-у-у! — враз пролунало за спиною Крабата.

Обернувшись, він побачив на тому самому місці, де стояв Андруш, гладкого рудого бика з лискучою шерстю. Бик дивився на нього цілком дружньо. Крабат протер очі. Раптом і Тонда щез, натомість стояв старенький селянин-лужичанин у постолах, полотняних штанах, жупані, підперезаному очкуром, а в руці — засмальцьований картуз, облямований облізлим хутром.

— Гей! — подивувався Крабат, і тут його хтось поплескав по плечі, сміючись.

Крабат обернувся і знову побачив Андруша.

— Де ти був, Андруше? А де ж бик, якого я щойно бачив?

— Му-у! — заревів Андруш.

— А Тонда?

На очах Крабата селянин ураз перетворився в Тонду.

— Диво з див! — радісно вигукнув Крабат.

— Атож! — вигукнув Тонда. — Ми з Андрушем іще не те покажемо на ярмарку!

— Ти його продаватимеш?

— Так Майстер звелів.

— А якщо Андруша заріжуть?

— Не бійся! Продамо Андруша, а налигача залишимо собі. Тоді він знову зможе обернутися в кого захоче.

— А якщо віддамо з налигачем?

— Гей, ви, облиште ці розмови! — злякався Андруш. — Тоді мені доведеться до кінця своїх днів бути биком і жерти солому й сіно. Ви цього хотіли би своєму товаришеві?

Поява Тонди й Крабата зі своїм биком на ярмарку збурила люд. З усіх сторін до них посунули торгівці худобою, оточили їх. Навіть кілька селян, що вже поспродували своїх свиней та овець, також продерлися крізь розбурхану юрбу. Не кожного дня побачиш такого вгодованого бика! Всім кортить погладити його рукою, поки тварину не забрав хтось із-під носа!

— Скільки правите за свого красеня?

Покупці тиснули з усіх боків, дерли горло, перекрикуючи один одного. М'ясник Краузе з Гоєрсверди запропонував за Андруша п'ятнадцять гульденів, кривий Лойшнер із Кеніґсбрюка шістнадцять.

Тонда лише головою похитував:

— Замало!

— Замало? У тебе в голові дечого замало! Чи ти нас за дурнів маєш?

— Вам видніше, дурні ви, чи ні!

— Гаразд, — вигукнув Краузе, — даю вісімнадцять!

— Мало, краще я його собі залишу, — буркнув Тонда.

Не віддав Лойшнеру за дев'ятнадцять, а Густаву із Зенфтенберга за двадцять.

— Ну й стрими тут зі своєю худобиною, — гримнув м'ясник Краузе. А Лойшнер постукав себе по лобі:

— Я ще не з'їхав з глузду! Не дамся розоритися! Даю двадцять два — і це моє останнє слово!

Здавалося, з торгом зайшли в глухий кут. Та ось крізь натовп почав продиратися незграбний опецькуватий чоловік. Він важко дихав, а його горбкувате обличчя з вибалушеними очима лисніло від поту. На ньому був зелений піджак зі срібними ґудзиками, по оксамитовій червоній жилетці збігав навскіс масивний золотий ланцюжок, впадала в око й набита грошвою калитка на поясі. Це був Бляшке з Каменця, прозваний Бугаєм. Його знали як найбагатшого і найспритнішого гендляра худобою в окрузі.

Він відштовхнув Лойшнера й Густава набік і скрипучим голосом вигукнув:

— Чорт забирай! Який гладкий бик у такого худющого селянина! Беру за двадцять п'ять гульденів!

Тонда почухав у себе за вухом.

— Замало, мій пане!

— Замало? Послухай-но, чоловіче! — Він витяг з кишені срібну табакерку. Клац! — і накривка відчинилася. — Тютюнець незгірш! — І простяг спершу Тонді нюхнути, тоді сам понюхав. — Апчхи! Виходить, правда!

— Будьте здорові, мій пане!

Бугай Блашке гучно висякався у велику картату хустинку.

— Двадцять сім, дідько тебе взяв би — і вдаримо по руках!

— Замало, мій пане!

Бляшке збуряковів.

— Гей, за кого ти мене маєш? Двадцять сім за твого бичка і ні гроша більше! Це кажу тобі я, відомий в окрузі каменецький торгівець худобою!

— Тридцять, мій пане! Тридцять — і він ваш!

— Грабують серед білого дня! Ти мене з торбою пустиш у світ! — Бляшке закотив очі під лоба, схрестив руки на грудях. — Камінь у тебе замість серця! Ні крихти жалю до бідолашного торгівця! Схаменися, старий! Віддай бика за двадцять вісім!

Тонда був невблаганний.

— Тридцять — і баста! Такого розкішного бика я не віддам за нижчу ціну. Якби ви знали, як тяжко мені розлучатися з ним. Ніби свого сина продаю!

Бугай Бляшке збагнув, що старий не збавить ціни. Тільки час змарнуєш! А бик і справді дивовижний!

— Твоя взяла, згоден! Я сьогодні надто добрий! Дозволяю обкрутити себе круг пучки! А це тому, що бідним людям співчуваю. Вдаримо по руках — та й по всьому!

— По руках!

Тонда зняв шапку, щоби Бляшке поклав туди всі тридцять гульденів.

— Ти вже полічив?

— Так!

— Тоді віддавай свого дорогого синочка!

Бляшке взявся за мотузок і хотів був повести бика, але Тонда притримав його за рукав.

— Чого тобі ще? — буркнув товстун.

— Нічого такого, — удавано сором'язливо відповів Тонда. — Дрібничка та й годі.

— Ну, кажи вже!

— Чи не був би пан Бляшке такий добрий залишити мені налигача.

— Налигача?

— На пам’ять. Знаєте, пане, так мені тяжко розлучатися з ним. Нехай мені хоч налигач зостанеться. А я вам натомість дам…

Тонда став розв'язувати очкура, яким був підперезаний. Бляшке тільки підсміхувався, спостерігаючи, як старий лужичанин міняє налигача на очкура, а потім узявся за той очкур і повів Андруша. За найближчим рогом він утішливо засміявся. Чималий зиск матиме! Що то тридцять гульденів за доброго бика? Та за нього в Дрездені він утричі візьме!

За містом у приліску Тонда з Крабатом посідали на траву і стали чекати на Андруша. У селі вони купили трохи сала й хліба, бо вирішили підживитись.

— А ти молодець, Тондо! — сказав Крабат до старшого мірошниченка. — Подивився б на себе збоку, як ти вміло видурював у товстуна гульден за гульденом: «Замало, мій пане, замало…» А яке щастя, що ти згадав про налигача! Я геть забув про нього.

— Досвід! — усміхнувся Тонда.

Залишили кусень хліба й сала для Андруша й загорнули в Крабатову куртку. Вирішили передрімнути, але, стомлені довгою дорогою, відразу міцно поснули. І спали б іще довго, якби їх не розбудило протяжне «Му-у». Перед ними постав Андруш у людській подобі, неушкоджений, цілий.

— Гей ви, соньки! Зі спання не буде коня! Чи нема окрайця хліба?

— Є хліб і до хліба, — сказав Тонда. — Сідай, брате, відпочинь, підкріпись. Як тобі було з Бугаєм Бляшке?

— Було та загуло, — спересердя випалив Андруш. — Спека нестерпна, а ти в бичачій подобі дибаєш вулицею, ковтаєш пилюку. Задоволення мало! Але я не серджусь. В Ослінгері Бляшке завернув до шинку, якого тримає його свояк Кречмер. «О, мій двоюрідний брат з Каменця завітав! Як життя-буття? Як справи?»

— «Загалом стерпно. От тільки спрага доконає, спекотно ж!»

«Ну, цьому ми зможемо зарадити. Пива в нас — пити не перепити, навіть тобі. Заходь до зали й сідай за стіл»

— «А як же мій бик? — бідкається товстун. — Мій тридцятигульденовий красень!»

«А його ми заведемо у хлів і дамо водички та сінця досхочу!»

— Уявляєте? Мені дадуть досхочу сіна! — Андруш настромив ножем великий шматок сала й укинув до рота. — Ну ось, завели мене до хліва. Корчмар гукає прислужника:

«Гей, Кателю, обслужи бика. Дивися, щоб не схуд!»

«Добре, пане!» — промимрив Катель і кинув у ясла великий оберемок сіна.

— А мені, щиро кажучи, бичаче життя вже геть остобісіло. Тож я не довго думаючи і промовив до них людським голосом: «Сіно й солому жеріть самі, а я собі поласую свининою з капустою, ще й пивцем зап'ю!»

— А вони що? — вигукнув Крабат. — Кажи, що було далі?

— Далі? Всі троє так і попадали на землю, а за мить заволали: «Рятуйте!». Я їм на прощання ще помукав, тоді перекинувся ластівкою, щебетнув раз, два — пурх — та й у двері.

— А Бляшке?

— А лихий би його взяв! — Андруш зі злістю схопив батога і цьвохнув щосили. — Я радий, що знову з вами і такий, як був, — рудий, з рябим носом!

— І я радий, — усміхнувся Тонда. — Ти чудово зробив своє діло. І Крабат, гадаю, багато чого навчився.

— Авжеж! — вигукнув Крабат. — Тепер я знаю, яка то втіха, коли вмієш чаклувати.

— Втіха? — старший мірошниченко враз зробився серйозним. — Може, ти й маєш рацію. Іноді це й утіха!

Військовий оркестр

Уже кілька років поспіль курфюрст Саксонії воював зі шведським королем за польську корону. Для цього йому, крім грошей і гармат, потрібні були солдати. Тому його посланці мандрували країною, б’ючи в барабани, й вербували до війська молодих хлопців. Охочих стати під бойові штандарти курфюрста було чимало, особливо на початку війни. Проте їх усе одно не вистачало. Тоді вербувальники замість барабана взяли собі в поміч дещо інше: декотрих вони вмовляли, споюючи вином, інших силоміць гнали на війну. Чого тільки не зробиш заради слави героїчного війська непереможного курфюрста, а ще коли за кожного рекрута дають немалу винагороду!

Команда вербувальників — лейтенант дрезденського піхотного полку, вусатий капрал, два єфрейтори та барабанник, що носив свої барабани на спині, мов верблюд горба, — одного осіннього вечора збилися зі шляху та опинились у Козельбрусі.

Майстра у млині не було, він на кілька днів кудись поїхав, мірошниченки точили ляси в наймитській.

І раптом хтось гучно барабанить у двері. Вийшов Тонда. За порогом стояв лейтенант зі своєю командою.

— Я офіцер його світлості курфюрста Саксонії. Ми заблукали. Вирішили заночувати в цьому триклятому млині. Ясно?

— Ясно, ваша милість. Місця на сіні досить.

— На сіні? — скипів капрал. — Ти, хлопче, з глузду з'їхав! Найкращу постіль для його милості! І то якнайскоріше. А якщо мені хоч трішки гіршу даси, шкуру злуплю! До того ж ми голодні. Неси на стіл усе, що є на кухні, та не забудь вина й пива! І багато! Не послухаєшся, голови тобі не зносити! Ну, ворушись, бодай тебе вовки з'їли!

Тонда легенько свиснув крізь зуби. Хлопці, хоч і були в наймитській, почули.

Коли Тонда й вербувальники зайшли до наймитської, там було порожньо.

— Розміщуйтеся, пани служиві, зі стравами ми не забаримося.

Непрохані гості розмістилися якнайзручніше, розстебнули мундири, розмотали обмотки.

Мірошниченки тим часом на кухні раду радили.

— Мавпи з заплетеними кісочками, — вигукнув Андруш. — Що вони собі дозволяють!

У нього вже й план визрів. Усі, навіть Тонда, захоплено його схвалили.

Андруш зі Сташком за допомоги Міхала і Мертена спішно зготували вечерю: три миски висівок із тирсою посмачили згірклою олією і притрусили махоркою.

Юро побіг до свинарника й повернувся з двома цвілими хлібинами. Крабат і Ганцо набрали у п'ять пивних кухлів затхлої дощової води з бочки.

Коли все було готове, Тонда пішов до вербувальників і звернувся до лейтенанта:

— Якщо ваша милість дозволять, звелю подавати на стіл!

Він клацнув пальцями. І це було особливе «клац», як ми зараз переконаємось.

— Ось частування, ваша милість. У цих тарелях курка з локшиною, баранина з капустою, боби зі смаженою цибулею і шкварками…

Лейтенант обнюхував страви, гублячись, з якої почати.

— Молодець, що приніс усе заразом. Спробуймо спершу курку з локшиною.

— Раджу почати з шинки та корейки, — запропонував Тонда, показуючи рукою на цвілі хлібини, які вніс на таці Юро.

— Проте не вистачає тут найголовнішого! — нагадав капрал. — Від корейки спрага мучить! А чим її втамувати, холери на тебе нема?

Тонда подав сигнал — і маршем увійшли Ганцо, Крабат, Петар, Лишко й Кубо, несучи по кухлю з дощовою водою.

— З вашого дозволу, ваша милість, і за ваше здоров'я! — капрал вихилив усього кухля і обтер вуса. — Не поганий продукт, зовсім не поганий! Самі варили?

— Ні, — відповів Тонда. — Пивоварня, з вашого дозволу, в селі Дощовому.

Вечір ставав дедалі забавніший. Гості їли, пили і ніяк не могли насититись, а мірошниченки дивилися на них і стиха хихикали. Пийте, хоч лусніть! Бочка, як колодязь, — дощівки кухлями не вибереш! Поступово обличчя у вербувальників почервоніли. Барабанник, хлопчина Крабатового віку, після п'ятого кухля перегнувся, бухнувся головою об стіл і захропів. Решта гостей завзято пили далі.

У розпалі «бенкету» лейтенант повернув голову й подивився на мірошниченків. Він раптом згадав про винагороду, що її виплачують за кожного рекрута.

— Ото було би здорово, — вигукнув він, розмахуючи кухлем, — якби ви кинули свого млина й пішли на війноньку! Ну хто такі мірошниченки? Ніхто й ніщо! Купа гною! А от солдат…

— Солдат! — очуняв капрал і грюкнув кулаком по столу, аж підскочила голова барабанника. — Солдат має добру платню й веселе товариство. І всі його люблять, особливо дівчаточка! Бо ж є за що! У солдата хустка в два кольори, блискучі ґудзики на мундирі ще й черевики до колін.

— А війна? — поцікавився Тонда.

— Війна?! — здивовано перепитав лейтенант. — Війна — це найкраще, що може собі солдат побажати. А якщо ти не боягуз і тобі ще й фортунить трохи, то слава й трофеї не забаряться. Заробиш ордена, дослужишся до капрала, а може, й до вахмістра…

— А декотрі, — підхопив капрал, — а декотрі під час війни в офіцери, а то і в генерали вискакують! Побий мене грім, якщо кажу неправду!

— Нема чого тут довго розпатякувати! — втрутився лейтенант. — Бачу, ви хлопці браві, гайда до нас у полк! Беру вас рекрутами. Ну що, по руках?

— По руках! — Тонда потис простягнену лейтенантом руку. Міхал, Мертен і решта зробили те саме.

Лейтенант засяяв од радості. Капрал, хоч і непевно тримався на ногах, додибав до хлопців, щоби заглянути їм у роти.

— Треба, чорт забирай, подивитися, чи міцно сидять у вас зуби! Для солдата вони дуже багато значать, надто передні! Інакше солдат під час бою не обкусить патрона й не вистрілить у ворога його світлості курфюрста, як того вимагає військова присяга.

У всіх мірошниченків зуби були здорові, тільки Андрушеві не сподобалися капралові. Він натиснув великим пальцем на його передні зуби. Хрусь! — два зуби зламалися.

— Дідько тебе взяв би! Який зухвалець! Зуби гнилі, як у старої баби, а преться в солдати! Геть із моїх очей, бо не ручаюсь за себе!

Андруш залишався спокійний.

— З вашого дозволу, поверніть мої зуби, — люб'язно сказав він.

— Ха-ха! — напустився капрал. — Може, застромиш їх у свій капелюх?

— У капелюх? — перепитав Андруш, ніби не розчув. — Ні, тільки не в капелюх!

Він узяв у капрала свої зуби й поставив їх на місце.

— Тепер вони сидять іще міцніше. Може, пан капрал хочуть переконатися?

Мірошниченки посміхалися, а капрал наливався люттю. Лейтенант, що вже рахував гроші за кожну голову, не дуже квапився відмовитись від Андруша, а тому звелів:

— Ану перевір!

Капрал знехотя почав виконувати наказ. Диво! Хоч як намагався він вирвати зуби, але не зміг їх навіть зрушити. Тоді він спробував виламати їх за допомоги свого мундштука.

— Якась нечиста сила! — видихнув засапаний капрал. — Що ж іще? Та не мені вирішувати, чи бути цьому конопатому солдатом. За вами, пане лейтенанте, останнє слово!

Лейтенант почухався за вухом. Хоча був він під хмелем, йому це також здалося дивним.

— Залишмо все до ранку. Перед відходом обстежимо хлопця ще раз. А зараз усім спати!

— Будь ласка! — відгукнувся Тонда. — Для вас, ваша милість, постелено ліжко Майстра, пана капрала чекає постіль у світлиці. А от де покласти панів єфрейторів та барабанника?

— Не сушіть собі голову ними! Їм достатньо буде й сіновалу.

Наступного дня вранці лейтенант прокинувся за будинком у ящику з буряками; капрал очунявся в кориті коло свиней. Обоє лаялися і проклинали все на світі. Мірошниченки — всі дванадцять — вдавали, що дуже здивовані. Як могло таке статися? Уночі вони самі вкладали панів, наче дітей, у ліжка. Як же вони опинилися тут? Може, якісь сноходи? Чи не пиво їх погнало надвір? Щастя, що не набили собі синяків і ґуль! Недаремно кажуть, що в дітей, дурнів і п'яниць найкращий янгол-охоронець.

— Стуліть пельку! — гримнув капрал. — Згиньте з очей та готуйтесь до походу! А ти, конопатий, покажи свої зуби!

Андрушеві зуби витримали випробування. Лейтенант переконався, що хлопець придатний до служби.

Поснідавши, вербувальники вирушили з рекрутами в дорогу. Вони марширували в бік Каменця, до місця відбору рекрутів. Попереду крокували лейтенант із барабанником, позаду — мірошниченки за ранжиром, за ними — два єфрейтори. Замикав колону капрал.

Мірошниченки були в доброму гуморі, чого не скажеш про їхніх супровідників. Що довше вони марширували, то дедалі блідішими й кислішими ставали їхні обличчя, дедалі частіше вони один по одному зникали в кущах. Крабат, що крокував в останньому ряду зі Сташком, почув, як один з єфрейторів сказав:

— О Боже, мені так погано, ніби я з'їв десять фунтів клейстеру!

Крабат весело підморгнув до Сташка й подумав: «Таке буває, коли тирса здається вермішеллю, а махорка кропом!»

Опівдні лейтенант дозволив трохи перепочити на галявині в березовому гаю.

— До Каменця чверть милі. Кому треба в кущі, не гайтеся. Це — остання нагода. Капрале!

— Слухаю, ваша милість!

— Перевірте, чи акуратно склали хлопці свої речі. Пильнуйте, щоби вони не псували шерег і відбивали крок, коли маршуватимемо містом! Під барабанний дріб, звісно!

Після короткого перепочинку колона рушила маршем далі, але вже під барабанний дріб і… під звук сурми.

Сурми?

Андруш склав праву долоню рупором, притулив до рота і, надимаючи повні щоки, почав грати марш шведських гренадерів. Він грав так піднесено, що, звичайно, переміг би найкращих сурмачів світу, якби йому довелося з ними змагатись.

Мірошниченки враз збадьорилися і стали йому підігравати. Тонда, Сташко і Крабат дули в тромбони, Міхал, Мертен і Ганцо — в ріжки, решта поділила між собою більші й менші труби, а Юро грав у бомбардон. Треба сказати, що вони всі, як і Андруш, лише дмухали в складені рупором долоні, а всім здавалося, що грає шведський королівський військовий оркестр.

— Припиніть! — хотів крикнути лейтенант.

— Припиніть! Припиніть, негідники! — силкувався гаркнути капрал.

Але жоден із них не вимовив і слова. Не скористалися вони й з кийків, хоча дуже цього хотіли, бо кожен залишався на своєму місці — один попереду, другий позаду — і марширував разом з усіма. Ні прокльони, ні молитви не допомогли їм спинити музикантів.

Під барабанний дріб і звуки труб колона ввійшла до Каменця на втіху перехожим міщанам. До неї приставали дітлахи і з вигуками «Ур-ра!» марширували слідом. Вікна будинків розчинялися, дівчата махали хусточками, посилали повітряні поцілунки.

Не стишуючи своєї гучної гри, Тонда з товаришами й ескортом кілька разів обійшли міський майдан і вишикувалася перед ратушею. Відразу глядачі вкрили весь майдан. Не забарився й переполошений звуками ненависного шведського маршу командир дрезденського піхотного полку пан Кристіан Фюрхтегот Едлер фон Ляндчаден-Пумпеншторф. Підстаркуватий, розтовстілий за довгі роки служби полковник придибав в оточенні трьох штабних офіцерів і ватаги ад'ютантів. Украй обурений безглуздим спектаклем, що розігрувався на його очах, він роззявив був рота, щоби вилити свою лють найдобірнішою лайкою, але слова застряли в горлі.

Андруш із товаришами, помітивши пана полковника, перейшли на врочистий марш шведської кавалерії. Старого служаку-піхотинця допекло до живого. А оскільки під мелодію кавалерійського маршу більше личить гарцювати на коні, ніж марширувати, то мірошниченки та їхні супровідники пустилися риссю. Видовище було дуже кумедне, але не для пана полковника.

Безмовний, він шаленів од люті і, наче короп у верші, хапав ротом повітря. Йому нічого не залишалось, як дивитися на дюжину рекрутів, що, ніби вершники, підстрибували на міському майдані в такт ворожому кавалерійському маршеві. Хай їм грець, отим музикантам! Але ж лейтенант! Той бовдур геть здурів! Осідлав свою шаблю й скаче, мов хлопчик верхи на патику! Нечувано негідна поведінка офіцера не дозволила полковникові приділити належну увагу капралові з барабанником, що також скакали гопки.

— Ескадрон, стій! — скомандував Тонда, і гра припинилася.

Потім, знявши шапки, всі вишикувалися, помахали полковникові й насмішкувато дивилися на нього. Полковник фон Ляндчаден-Пумпеншторф наблизився до них і гаркнув так, якби одночасно гаркнули дванадцять капралів.

— Хто вас, ідіотів, чорт забирай, надоумив влаштувати цей мавпячий спектакль перед чесним народом? Хто вам дозволив, вошиві голодранці, насміхатися з мене? Я — командир героїчного полку, який укрив себе славою в тридцяти семи битвах і ста п'ятдесяти дев'яти вилазках, заявляю, що виб'ю з вас усю дурість! Я прожену вас крізь шерег солдатів, і ви скуштуєте пару сотень палиць, я…

— Годі! — сказав Тонда, і полковник затих. — Пожалійте своїх солдатів і збережіть палиці! Ми ж, усі дванадцять, що стоять тут перед вами, нездатні до солдатського життя. А недоумки, як оцей, — він показав на лейтенанта, — чи горлопани, як отой, — він кивнув у бік капрала, — ті в армії почуваються, як у Бога за дверима, поки їх, звісно, не вколошкають. А я й мої товариші — з іншого тіста! Начхали ми на ваші мундири з блискучими ґудзиками разом із вашим найсвітлішим курфюрстом. Якщо захочете, можете це йому переказати!

Тієї ж миті мірошниченки перекинулися воронами й шугнули вгору. Крякаючи, вони покружляли над майданом і зникли за обрієм.

Подарунок на пам'ять

У другій половині жовтня несподівано потепліло. Сонце гріло, як улітку. Хлопці скористалися з чудових днів, щоби привезти кілька хур торфу. Юро запряг волів, Сташко з Крабатом навантажили воза дошками й брусами, а зверху примостили дві тачки. Прийшов Тонда, і вони поїхали.

Торфовище було по той бік Чорної води, у верхів'ї Козельбруха. Цього літа в найспекотніші дні Крабатові довелося працювати там. Підсобляв Міхалові й Мертенові, бо ще не навчився орудувати торф'яним ножем і штиховою лопатою. Крабат відвозив тачкою масні блискучі скиби торфу на сухе місце і складав їх.

Світило сонце, на узліссі в калюжах віддзеркалювалися берези. Трава на купині пожовкла, верес давно відцвів. На кущах зрідка яріли червоні намистинки ягід, зблискували сріблясті ниточки павутиння.

Крабатові пригадалися дитячі роки в Ойтріху. В такі осінні дні у лісі він збирав хмиз, соснові шишки. Інколи навіть у жовтні знаходив білі гриби, опеньки, рижики, сироїжки. Цікаво, чи є гриби тепер? Адже погода ще зовсім тепла…

На пагорбку поблизу торфовища Юро зупинив волів.

— Приїхали! Розвантажуймо!

Вони поклали в найвужчому місці Чорної води бруси, кругляки й міцно їх закріпили. Далі за містком настелили дощок одну за одною, а щоби не провалювалися в болото, Сташко попідкладав під них гілля. Але відстань до торфовища виявилася довшою, ніж вони гадали. Юро запропонував привезти ще дощок, проте Сташко сказав, що це зайве. Він виламав березову гілку й пішов дерев'яним настилом, промовляючи у такт ході закляття й б'ючи гілкою по дошках. Настил почав довшати й невдовзі вже сягав торфовища.

Крабат стояв приголомшений.

— Не збагну, — вигукнув він, — навіщо ми працюємо, коли все, що робимо своїми руками, можемо начаклувати?

— Можемо, — відповів Тонда, — тільки від такого життя, Крабате, тебе невдовзі знудить. Окрім того, не працюватимеш — нічого й не матимеш! І блукатимеш, як бездомний собака!

Неподалік торф'яної ями стояла повітка. У ній лежав сухий торішній торф. Хлопці тачками перевозили його настилом, а Юро складав на хуру. Скінчивши роботу, він умостився спереду.

— Вйо! — крикнув на волів і поїхав до млина.

До його повернення Тонда, Сташко і Крабат перевозили до повітки цьогорічний торф і там складали. Працювали без поквапу, часу мали досить. Тут і з’явилась у Крабата ця ідея. Він спитав старшого мірошниченка й Сташка, чи дозволять вони йому відлучитися.

— Куди?

— По гриби. Тільки свиснете, я відразу повернуся.

— Якщо певен, що ти їх тут знайдеш…

Тонда погодився, Сташко теж.

— Сподіваюся, ти прихопив ножика!

— Якби я його мав, то…

— Позичу свого, — сказав Тонда. — На, тільки не згуби!

І показав, як відчиняти ножика: натиснути кнопку на обідку рукояті — і всього! Вискочило лезо, чорне, як сажа, ніби Тонда довго тримав його над полум'ям свічки.

— А зараз ти! — Він склав ножика й подав його Крабатові. — Покажи, чи зумієш!

Крабат натиснув кнопку на крицевому обідку — вискочило лезо, блискуче, як сонце. Хлопець остовпів.

— Щось не те? — спитав Сташко.

— Н-ні! Все гаразд!

— Тоді гайда! А то всі гриби розбіжаться!

Чотири дні хлопці працювали на торфовищі, чотири рази ходив Крабат по гриби. І все марно, натрапив лишень на кілька почорнілих червивих підберезників.

— Не переймайся! — заспокоїв його Сташко. — Та й пора вже не грибна! Але якби ти собі трохи допоміг, то…

Він промовив якесь закляття і, розвівши руки, обернувся навколо себе сім разів. На торфовищі відразу з’явилося щонайменше сім десятків грибів. Ніби кроти, витикалися вони з-під землі щільненько — шапка до шапки, утворюючи чарівне коло. Боровики, підберезники, красноголовці, сироїжки — ну, як на підбір, міцненькі, чисті.

— Ой! — здивувався Крабат. — Навчи мене, Сташку!

Він відчинив ножика й кинувся збирати гриби. Але тільки-но він наближався, гриби починали зморщуватися й зникати під землю, і так хутенько, наче їх хтось за ниточку смикав.

— Не тікайте! — закричав Крабат, але гриби всі до одного щезли.

— Не сумуй! — засміявся Сташко. — Начакловані гриби дуже гіркі та й для живота небезпечні! Минулого року я після них ледь дуба не врізав.

Увечері четвертого дня Сташко з Юром поїхали навантаженою торфом хурою додому. Тонда з Крабатом поверталися до млина навпростець через болото. Над купиною й осоками почав клубочитися туман. Крабат зрадів, відчувши під ногами твердий ґрунт. Вони вийшли до пустки.

Тепер вони могли крокувати пліч-о-пліч. Цю відкриту місцину мірошниченки чомусь обминали. Вона видалася Крабатові знайомою. Йому пригадався давній сон. Він тікав… пустка… тут вони поховали старшого мірошниченка. Але ж Тонда, дякувати Богові, живий, Крабат відчуває його лікоть.

— Хочу тобі зробити подарунок, Крабате. — Він дістав ножика з кишені. — На! На пам'ять!

— Ти що, покидаєш нас?

— Може, й покину.

— А як же Майстер? Не повірю, що він тебе відпустить!

— Іноді відбувається таке, у що важко повірити!

— Не кажи так! Не йди! Я не хочу, щоби ти покидав нас! Не можу уявити собі млина без тебе!

— У житті часом буває таке, чого навіть уявити собі неможливо! Але до цього треба бути готовим, Крабате!

Пустка — невеличка галява, завбільшки з тік, — була облямована кривими соснами. Навіть у сутінках Крабат помітив рядок довгастих пласких горбиків, схожих на могили на занедбаному кладовищі: зарослі вересом, без хрестів, без каменів. Чиї вони?

Тонда зупинився.

— Бери ж! — Він простягнув Крабатові ножика. Хлопець збагнув, що відмовлятися не можна. — Ножик має одну особливість, про яку ти повинен знати. Якщо тобі загрожує небезпека, смертельна небезпека, тоді його лезо міняє колір.

— Воно стає чорним?

— Так. Ніби ти потримав його над полум’ям свічки.

Без священика та без хреста

За теплою осінню не забарилася рання зима. Після Свята всіх святих два тижні падав сніг. Крабатові знову довелося відкидати сніг, прочищати під’їзну дорогу до млина. З появою молодика прибув незнайомець з півнячим пером на капелюсі. Він їхав навпрошки крізь замети, не лишаючи на снігу слідів.

І все-таки снігопад не був для Крабата великим лихом. А до справжніх морозів ще далеко. От тільки мірошниченки чомусь хмурнішали з дня на день. З наближенням Нового року вони частіше сердилися, через якусь дрібничку дратувалися, сварилися.

Навіть спокійний Андруш не був винятком. Одного разу Крабат жартома зліпив сніжку й жбурнув у нього, збивши з голови шапку. Андруш накинувся на необачного жартівника з п’ястуками й таки відгамселив би, якби не Тонда, що розборонив їх, ставши поміж.

— Погляньте-но на цього задиру! — спалахнув Андруш. — Іще мамине молоко на губах не обсохло, а в нього вже руки сверблять! Начувайся, хлопче, бо так натовчу пику, що не впізнаєш сам себе.

На відміну від товаришів, Тонда залишався, як і раніше, розважливим і привітним. Але Крабат відчував, що старший мірошниченко також чимось журиться, хоча на виду й не показував. «Може, за своєю дівчиною сохне?» — припустив Крабат. І враз йому пригадалася заспівувачка з хору — канторка. Краще б він зовсім забув про неї! Але як можна забути?

Настали Різдвяні свята. Для мірошниченків це були звичайні будні. Невеселі, вони йшли на свою роботу. Крабатові захотілося бодай трохи їх підбадьорити. Він приніс із лісу кілька ялинових гілок і поставив їх на стіл. Коли хлопці прийшли вечеряти, то спаленіли від гніву.

— Що це? — вигукнув Сташко. — Викиньте цей непотріб!

— Викиньте! Викиньте! — залунало звідусюди. Навіть Міхал і Мертен почали лаятись.

— Хто приніс, хай і виносить, — заявив Кіто.

— І то негайно! — пригрозив Ганцо. — Інакше я йому зуби полічу!

Крабат почав виправдовуватися, але Петар обірвав його.

— Геть! — гримнув він. — Бо зараз всиплю гарячих!

Крабат виніс ялинові гілки з наймитської, але так і не збагнув нічого. Що ж він зробив поганого? Чому вони розсердились? А може, й нічого такого він не зробив, просто останнім часом усі сердяться й сваряться через дрібниці. Тільки дивно, що раніше ніхто ні разу йому не дорікнув, що тут він — молодший учень, який мусить терпіти. А тепер, коли настала зима, кожному кортить дошкулити йому. Невже вони так поводитимуться з ним до кінця навчання? Ще аж два роки…

Невдовзі Крабат спитав старшого мірошниченка, що сталося з хлопцями.

— Вони бояться, — коротко відповів Тонда.

— Чого?

— Не можу сказати. Дуже скоро сам дізнаєшся.

— А ти, Тондо, теж боїшся?

— Більше, ніж ти думаєш.

Новорічної ночі спати полягали раніше, ніж звичайно. Майстер увесь день не з'являвся на очі. Може, він усамітнився в Чорній кімнаті, як це робив частенько, або роз’їжджав на санях засніженими полями.

Ніхто про нього й не згадав.

— На добраніч! — побажав мірошниченкам Крабат, як і належить учневі.

Але сьогодні й це було зайвим.

— Стули пельку! — гримнув Петар, а Лишко пожбурив у нього черевиком.

— Дайте хлопцеві спокій! — сказав Тонда. — А ти, Крабате, лягай і спи!

Тонда накрив його ковдрою, поклав йому руку на лоб.

— Засинай, Крабате. І хай тобі щастить у новому році!

Зазвичай Крабат спав усю ніч, поки його хтось не розбудить. Але цього разу він сам прокинувся близько опівночі. Дивно! Горіла лампа. Хлопці також не спали, але лежали на тапчанах.

Вони ніби чогось очікували. Лежали затамувавши подих, жоден не поворухнувся.

У всьому будинку стояла мертва тиша; Крабатові враз здалося, що він оглух.

Аж раптом тишу розітнув несамовитий крик із коридора, і хлопці зітхнули — хто з відчаю, хто з полегшенням.

Може, сталось якесь нещастя? Хто кричав, ніби його різали?

Крабат, не довго роздумуючи, зірвався на ноги й миттю опинився біля дверей. Хотів побігти сходами, щоби подивитися.

Узявся за клямку — двері виявилися запертими з того боку.

Хтось поклав йому руку на плечі й заговорив. Це був Юро, нетямущий Юро, Крабат упізнав його голос.

— Повертайся на свій сінник, — сказав він.

— Але ж хтось моторошно кричав! Унизу! — задихаючись, промовив Крабат.

— Тобі приснилося, — заперечив Юро, — ми почули б.

Він відвів Крабата до його тапчана.

— А Тонди… нема? — спитав Крабат.

— Нема, — відповів Юро. — Лягай, Крабате, і спробуй заснути. І не скімли. Скімленням собі не зарадиш.

Вранці Крабат побачив Тонду. Він лежав долілиць внизу біля сходів. Крабат не міг повірити, що Тонда помер. Плачучи, він кинувся до нього.

— Тондо, скажи що-небудь! Ну скажи!

— Встань, Крабате! — покликав його Міхал. — І не плач, чуєш, не плач! Сльозами тут не зарадиш!

Він із двоюрідним братом Мертеном перенесли тіло до наймитської й поклали на лаву.

— Що з ним сталося? — спитав Крабат.

Міхал хотів відповісти йому, та завагався.

— Напевно, в темряві… перечепився на сходах і…

— Напевно…

Крабат іще не міг отямитися. Сташко з Андрушем відвели його нагору.

— Лишайся тут! Унизу ти тільки плутатимешся в усіх під ногами, — сказав Андруш.

Крабат присів на краєчку тапчана.

— Коли його ховатимуть? — спитав він.

— Напевно, сьогодні по обіді.

— А Майстер?

— Без нього обійдемося, — грубо відповів Сташко.

Пополудні ялинову домовину з небіжчиком винесли з млина й понесли до пустки. Ховали Тонду поспіхом, без священика, без хреста, без свічок і плачу…

Крабат затримався біля свіжого горбика землі.

Він хотів помолитися за Тонду. Та не міг згадати жодної молитви.