Козацький оберіг

Глава 1. Алхімік Зенон

Данько вибрався на шлях, сів на узбіччі й замислився, згадуючи наказ свого батька. По-перше, йому треба було дістатися до міста і знайти там алхіміка Зенона, по-друге, відшукати загадкового мольфара Ореста, який може його випробовувати, і по-третє, охороняти від злих сил Печать Зберігачів.

Здалеку почулося рипіння коліс. Через декілька хвилин Данько побачив звичайний селянський віз, запряжений конем, який, не поспішаючи, ступав курною дорогою, понуро опустивши голову. Конем правив приземкуватий селянин, який посапував довгою глиняною люлькою. Віз був доверху завантажений глечиками, на яких тьмяно блищала ранкова роса.

— Добридень вам, — підвівся й поштиво привітав селянина Данько.

— І тобі добридень, малий, — флегматично відповів селянин, не виймаючи люльку з рота.

— А ви далеко їдете? — спитав Данько, йдучи біля возу.

— Та на базар до Львова, — відповів селянин.

— А мене підвезете? — набрався нахабності Данько.

— Та ти мені всі глечики потовчеш, що я тоді продавати буду? — не поспішаючи, відповів селянин, підганяючи коня, який, втім, не звернув на це жодної уваги.

— Ні, не всі, — спробував заспокоїти його хлопець.

— Ну, якщо не всі, то сідай, — дозволив йому селянин, і Данько швидко вмостився край воза.

Вони досить довго їхали, не промовивши жодного слова, аж поки селянин не запитав:

— І що ти оце тут у лісі загубив?

— Та так, гриби збирав, — відповів Данько перше, що прийшло йому у голову.

— І багацько назбирав? — не вгамовувався настирливий селянин.

Данько розвів руками:

— Ні, небагато. Та й ті загубив.

Тут селянин обернувся до нього і стиха запитав:

— А дракона бачив?

Данько заперечливо покрутив головою.

— А я бачив, — задоволено промовив селянин, понизивши голос і довірливо нахилившись до Данька, — сьогодні бачив, як він над нашим селом пролітав.

— Пощастило вам, — підтримав його Данько, — дракона побачити — це не те, що гриби в лісі збирати.

Селянин кивнув головою, глянув на небо, крикнув на коня: «Вйо!» — і гучно хляснув у повітрі довгим канчуком.

Чим ближче вони під’їжджали до міста, тим більше на шляху з’являлося селянських возів, які завертали на битий шлях з невеличких доріг від найближчих сіл. Ось вже й ліс закінчився, і показалися городи мешканців міста.

Данько зачаровано дивився на високі кам’яні мури з високими баштами, які оточували місто. Колись Готський замок здавався Данькові найбільшою фортецею у світі, а тепер він зачаровано роздивлявся високі муровані будинки, довгі кам’яні стіни.

— А ти де в місті мешкаєш? — знову перервав мовчанку селянин.

— Я? Та на Руській вулиці, — знайшов зручну відповідь Данько.

— Отож, — стиха промовив селянин, — більшість наших краян-русинів там і проживає. А колись панували, поки під королівську владу не втрапили! Чув я, що за Дніпром ми ще волю маємо.

— Маємо, — запевнив його Данько.

Так, не поспішаючи, вони минули пригороди й під’їхали до міських воріт, які були вдвічі більші за браму Готського замку. Біля міських воріт юрмилися селяни, поспішаючи на міський базар. Данько ледь не оглух з незвички від гусячого ґелґотання, ревіння корів та вигуків торгівців, незадоволених справжньою запрудою, що утворилася під брамою. Нарешті, вони проштовхалися у ворота й колеса возу заторохкотіли бруківкою.

— Ось і Галицький ринок, — повідомив селянин, коли вони під’їхали до довгих рядів, де вже кипіла торгівля, — тепер тобі недовго залишилося пішки добиратися. Може глечик собі візьмеш, замість грибів додому принесеш?

Данько про всяк випадок узяв глечик, подякував дядькові, зіскочив з возу й навмання побрів далі, петляючи вузькими вуличками. Він йшов, озираючись на високі собори, будинки з гостроверхими дахами. Йому здавалося, що він потрапив у чарівний світ малюнків з книг отця Григорія. Його піднесений настрій не псувало те, що йому час від часу доводилося увертатися від помиїв, що їх мешканці будинків виливали з вікон прямо на бруківку.

На вулицях юрмилося багато людей, які поспішали у своїх справах. Одного разу Данькові довелося притиснутися до стіни, щоб не потрапити під копита, коли назустріч йому виїхало кілька важко озброєних вершників. Ці лицарі були пишно вбрані у блискучі панцирі й шоломи. А за їхніми плечима, просто на панцирах були прикріплені високі зігнуті обручі з перами. Передній вершник накинув на себе ще й плямисту леопардову шкіру. Пани їхали, не звертаючи жодної уваги на людей, які врозтіч кидалися до стін. Від вершників віяло силою, погордою і прихованою загрозою. Данько дочекався, коли вони від’їдуть подалі, і уважно дивився їм у металеві спини, аж поки вони не зникли за рогом будинку. Але передчуття, що колись йому доведеться зіткнутися з ними у смертельному двобої, назавжди залишилося у його серці.

Плутаючи вузькими вуличками, Данько вийшов на площу, біля якої знаходилася висока башта із годинником. Він набрався хоробрості й запитав у одного з перехожих:

— Скажіть, будь ласка, а де знаходиться Руська вулиця?

Перехожий зупинився, здивовано подивився на хлопця, який тримав у руці глечик, і відповів, вказуючи на провулок за баштою:

— Завернеш у отой провулок за Ратушею, пройдеш ним декілька кварталів, а там побачиш майстерні. То цех русинських різьбярів, за ними відразу Руська вулиця й починається.

Данько подякував і швидко побіг у провулок. Невдовзі він побачив ряд майстерень, звідки чулося дрібне цокотіння молотків.

Вхід до Руської вулиці загороджувала стіна з воротами, вздовж яких похмуро проходжалися крутоплечі чолов’яги, тримаючи на плечах тяжкі молоти, коси й сокири.

— Ти куди оце прямуєш? — суворо запитав Данька один з охоронців, коли той намагався проскочити повз таку грізну варту.

— Ось, глек пану Зенону несу, він його замовив у нашому селі, — спробував викрутитися Данько й сунув подарований селянином глек вартовому під ніс.

— А ти не з підмайстрів цеху майстра Шварта, який намагається нашу торгівлю собі перехопити? — підозріло спитав його вартовий.

— Та борони Боже! — щиро сказав Данько й задля переконливості перехрестився.

— Ну добре, йди, — змилостивився вартовий, — та передай панові Зенону від мене вітання. Скажи, що його ліки моїй дружині дуже допомогли.

— Обов’язково передам! — крикнув Данька і швидше побіг подалі від непривітних вартових.

Хлопець розглядав вивіски на майстернях, аж тут побачив будинок, над дверима якого висіла дошка із криво намальованою широкою колбою, під якою палав вогонь, і написом: «Кепська доля, поганий сон? Вам допоможе алхімік Зенон».

Данько навіть зніяковів від такого поважного напису, трохи поміркував про свою долю, почухав потилицю і, нарешті наважившись, постукав у двері тяжким бронзовим кільцем. Кільце тримала в пащі бронзова голова лева, що прикрашала вхід.

Почулися швидкі кроки, двері зарипіли й відчинилися. Спочатку в обличчя Данька дихнуло гострими запахами якихось загадкових речовин, а вже потім він побачив високого чоловіка з рудою бородою в дивному довгополому халаті, пропаленому в кількох місцях та вкритому жовтими й чорними плямами. Його борода була розпатлана, один вус стирчав угору, а другий опускався вниз, на носі блимали темним склом круглі окуляри.

— Доброго ранку! — промовив Данько й чомусь простягнув чоловікові глечик.

— Дякую, — відповів чоловік і взяв глечик.

Наступила мовчанка. Чоловік зніяковіло роздивлявся глек, намагаючись зрозуміти, нащо він йому потрібен, а Данько все ніяк не міг вирішити, з чого почати розмову.

— А ви і є алхімік Зенон? — нарешті наважився спитати Данько.

Чоловік виструнчився, кивнув головою і гордо промовив.

— Доктор алхімії та астрології Зенон Радипус до ваших послуг, шановний.

— А я Данько із Готського замку, — не менш гонорово сказав хлопець і теж поштиво схилив голову, — у мене є до вас одна справа, тільки на вулиці про неї я з вами розмовляти не можу.

— Прошу, прошу, заходь, — алхімік Зенон широким рухом руки запросив хлопця до свого будинку.

Данько зайшов у темний коридор, просякнутий гострими запахами хімічних речовин, старих книг та їдких випарів. Спотикаючись об якісь скрині, перекинуті стільці, мідні чани та кам’яні чаші, Данько пройшов за алхіміком до невеличкої кімнати, яку ледь освітлювало сонце через слюдяне вікно під стелею. Кімната була переповнена чудернацькими речами. Посередині стояв широкий стіл, завалений товстенними книгами із жовтими товстими сторінками, пергаментними зшитками, між якими стояли жовтий людський череп та опудало великої сови. Майже півкімнати займало кілька глобусів на широких дерев’яних підставках, уздовж стін висіли гравюри із загадковими малюнками й мапи із зображеннями далеких земель та зоряного неба.

Хлопець підняв очі й побачив, що прямо над ним зі стелі звисає опудало велетенського крокодила. Зрозуміло, що в Данька залишилися не дуже приємні спогади про крокодилів, тому він вирішив не гаяти часу й відразу перейти до справи.

Тим часом алхімік Зенон сів у рипуче крісло і вперся поглядом у хлопця. Але як він не намагався надати своїм очам суворого й таємничого виразу, вони залишалися добрими і привітними.

— Чим можу допомогти? — нарешті статечно запитав алхімік.

Данько підійшов до нього, таємниче озирнувся навколо й показав Печать Зберігачів. Алхімік аж підстрибнув на місці, взяв Печать і почав її уважно роздивлятися через велику лупу.

Данько мовчав. Алхімік Зенон підніс Печать до віконця, ще раз уважно розглянув її і, зітхнувши, повернув хлопцеві.

— Звідки вона в тебе? — запитав він Данька.

— Мене відправив до вас майстер Богдан. Він попрохав, щоб ви переправили мене до майстра Ореста, який живе в Чорному лісі.

— Так майстер Богдан ще живий? — радісно вигукнув алхімік.

Данько згадав криваву пляму, що розплилася навколо батька, коли той впав у море, але відігнав подалі цей спогад і впевнено відповів:

— Так, живий, передавав вам вітання.

— От і добре, а то я чув, що він потрапив до в’язниці якогось ординського чаклуна… Значить живий і на волі, — задоволено промовив алхімік, відкинувшись у кріслі. — У буремні часи ти сюди потрапив, хлопче, зараз майстри усіх русинських цехів нашого вільного міста об’єдналися й вимагають надати їм такі ж привілеї, як німецьким і польським цехам. Тож у Львові зараз неспокійно. А тут ще, кажуть, до міста приїхав інквізитор на прохання міських райців. Кажуть, що буде розслідувати випадки чаклунства, через яке почалася страшна посуха. Та ще люди з міських околиць почали зникати. Подейкують, це справа рук упирів. До того ж, магістр Бенедикт Луціус повернувся, втративши все своє воїнство в наддніпрянських степах.

При згадці імені страшного магістра Данько зблід і, намагаючись не видати свого хвилювання, запитав:

— Так цей магістр зараз у Львові?

— Ні, він мешкає у своєму маєтку в горах. Замок цей йому вдалося підступно захопити після смерті одного славного лицаря, що походив зі старовинного роду князів Галицько-Волинського королівства. Магістр підробив заповіт, і тепер він є опікуном єдиної спадкоємиці всіх скарбів цього роду, доньки князя — Ярини. Щоправда, чув я, що зараз магістр Луціус збирає нове військо і його наразі в маєтку немає.

— А що сталося з княгинею Яриною? — запитав схвильований Данько.

— Магістр возив її до якогось замку в Наддніпрянщині, разом з нею нещодавно й повернувся. Тепер вона знаходиться в маєтку. Нещасна дівчина, що й сказати… Слухай, Даньку, ти можеш мені на пару місяців позичити Печать? Я впевнений, що з її допомогою нарешті зможу створити філософський камінь.

Але Данькові було не до філософського каменю.

— Пізніше, пане Зеноне. Кажуть, у нас зовсім мало часу залишилося, то може ми якомога швидше відправимося до Чорного лісу?

— Гаразд, — трохи розчаровано сказав алхімік, — відправимося завтра вранці, але мені треба закінчити одну роботу. Мій учень отримав звістку, що його мати захворіла, і поніс їй ліки від мене. Може ти допоможеш мені замість нього? А тепер слід поснідати, виглядаєш ти якимсь виснаженим.

Данько не заперечував ні щодо сніданку, ні щодо пропозиції допомогти алхімікові. Він дійсно давно вже відчував бажання попоїсти, а перспектива побачити, якими ж химородними справами займається алхімік Зенон, повністю захопила його.

Алхімік тим часом приніс молока, налитого у глек, який йому подарував Данько, паляницю й мед, розчистив місце на столі, постелив рушник і поклав на нього страви. Зловивши зніяковілий погляд хлопця, він переставив череп на підвіконня, укрите товстим шаром пилу.

Тут вже Данько не примусив себе вдруге запрошувати і з великим задоволенням приступив до поглинання шматків хліба, помащених медом, запиваючи їх молоком.

Вони трохи перепочили, алхімік розпитував Данька про особливості Печаті, і навіть хотів помастити її якимось підозрілим розчином, щоб перевірити, з якого металу її виготовлено, але Данько переконав його, що ризикувати Печаттю не варто. Зрештою алхімік підвівся, змахнув крихти з бороди і спитав:

— Ну що, хлопче, до роботи?

Данько кивнув головою й пішов за паном Зеноном. Той провів Данька в сусідню кімнату, з якої неймовірно тхнуло. Саме ці запахи і вразили хлопця, коли він тільки переступив поріг будинку алхіміка.

У напівтемряві на довгих столах блищали колби й реторти. Під деякими ретортами блимали вогники, а всередині пінилася речовина, що перетворювалася на густий жовтуватий пар, який повільно перетікав по скляних спіралях у інші колби. У кутку кімнати палав камін, біля якого пихкало жаром ковальське горнило. Данько застиг на місці, здивовано оглядаючи цю лабораторію.

Алхімік почувався тут навіть краще, ніж у кімнаті з книгами й опудалом крокодила. Він швидко переставив реторти, додав вогню, і речовина забулькала з новою силою.

Алхімік дав Данькові великий фартух, теж пропалений в декількох місцях, дочекався, коли малий його надягне, і з таємничим виразом обличчя прошепотів:

— Зараз ми з тобою завершимо один мій дослід. Виготовимо мазь, що зможе на кілька хвилин зробити руки людини надзвичайно могутніми. Її мені замовив начальник цеху кожум’як. Кажуть, його далекий предок Кирило зміг за її допомогою подолати дракона, який напав на Київ. Давай, починай роздмухувати міхи біля горнила.

Данько взявся за руків’я міхів і почав нагнітати вогонь. Тим часом Зенон обережно почав переливати якусь густу речовину з однієї реторти в іншу, помішуючи її срібною ложечкою, та час від часу уважно озираючись на годинник і мапу зоряного неба. Від задухи та смердючого туману, що підіймався від реторт і тиглів, у Данька почала крутитися голова, крім того, він умить став мокрим від поту. Проте сам алхімік не відчував жодної втоми, і його рухи ставали все швидшими і швидшими.

— А тепер тримай цю чашу! — наказав він Данькові після декількох годин своєї загадкової роботи.

Данько ледь зміг підняти з полу важку кам’яну чашу, в якій вже загусла якась темна й густа речовина, і ледь підтягнув її до алхіміка, який вже тримав напоготові невеликий тигель, у якому булькали розплавлені шматки срібла й золота.

Алхімік ще раз глянув на годинник і урочисто промовив:

— Саме зараз крізь сузір’я Лева проходить комета Ціріус, ще хвилина…

У Данька від напруги підкосилися ноги, і він вже ледь міг утримувати чашу.

— Ще хвилина, — повторив алхімік, перемішуючи розплавлений метал, — ще хвилина. Ось, час настав!

Після цих слів він відразу вилив сплав у кам’яну чашу. Із чаші на мить вихопився язик полум’я, обпаливши Данькові брови та чуб. Почулося шипіння, рідина заклекотіла, зашипіла і забулькала. Данько ледь не задихнувся від смороду, що відразу полинув з чаші разом із чорним димом.

— Тепер став чашу на підлогу! — наказав алхімік, що Данько із задоволенням відразу й виконав. З очей його текли сльози, а з лоба — великі краплини поту.

— Є! — радісно вигукнув алхімік, низько нахилившись над чашею. Данько протер очі й зареготав — коли алхімік підняв голову, усе його обличчя було чорне від кіптяви. Але реготав Данько недовго, бо відразу зрозумів, що і його лице виглядає так само.

— А тепер перевіримо, що нам вдалося зробити, — оголосив алхімік, набрав трішки в черпак густої речовини, із нетерпінням подув на неї, щоб та швидше охолола, і старанно намастив свої руки. Натерши руки, алхімік підніс їх до свого обличчя й уважно роздивився.

— Ти диви, здається, нічого з ними не сталося, — трохи розчаровано промовив він, — добре, зараз перевіримо. — Алхімік озирнувся навколо, замислився й підійшов до дверей, над якими висіла підкова.

— Зараз спробуємо її розігнути, — сказав він, взявся за підкову, смикнув її, і… підкова відірвалася разом із дверною рамою, а самі дубові двері з гуркотом впали на підлогу, ледь не прибивши пана алхіміка, який, щоправда, устиг вчасно відскочити.

Декілька хвилин Зенон розгублено простояв серед клубів пилу, здивовано дивлячись на підкову, яку тримав у руках.

— Тепер все ж спробуємо її розігнути, — обережно промовив він.

У ту ж мить вони почули, що у двері хтось настирливо й зовсім непоштиво грюкає.

— Ну добре, іншим разом, — промовив, зітхнувши, алхімік, і пішов відчиняти.

Данько постояв трохи, не рухаючись з місця, а потім, коли алхімік вийшов, підскочив до чаші з чарівною маззю, схопив зі столу порожню колбу, зачерпнув трохи смердючого варива й заховав колбу за пазуху.

Глава 2. Інквізитор Густав

У сусідній кімнаті чулися голоси. Данько несміливо вийшов з лабораторії, у якій уже почав задихатися від смороду.

Хлопець побачив алхіміка, який стояв блідий біля стіни, а в його кріслі сидів високий чоловік з блідим виснаженим обличчям, одягнений у чорну сутану. Очі незнайомця палали якимось зловісним вогнем.

— А це, мабуть, ваш учень? — відразу запитав чоловік у сутані, тицьнувши пальцем у Данька.

Алхімік Зенон трохи знітився, але кивнув головою. Утім, ким би він міг представити хлопця, який вийшов із його лабораторії у фартуху, та ще з ніг до голови прокоптілого після таких виправ.

Чоловік у сутані трохи помовчав, уважно розглядаючи кімнату, алхіміка й Данька. Нарешті він заговорив тихим, скрипучим голосом:

— Я розумію ваше здивування й певне занепокоєння, пане алхіміку. Свята Інквізиція поки не має свідчень про те, що ви працюєте, закликаючи собі на допомогу диявола. Більше того, бурмістр вашого міста рекомендував мені вас як порядну людину, чесного християнина та високого фахівця у своїй справі. Чи не так?

Тут чоловік у сутані пронизливо подивився на алхіміка.

— Так, так, — трохи невпевнено відповів алхімік.

— Тож ми просимо вас допомогти Святій Інквізиції. Ось відповідне розпорядження вашого магістрату. — Він простягнув пергаментний сувій алхіміку, який поштиво узяв його й завмер, слухаючи далі. — Останнім часом з’явилися певні підстави вважати, що навколо околиць міста відбуваються чорні справи, можливо, навіть діється чаклунство. Я вже не кажу про страшну посуху цього літа. Зникають люди, які, вірогідно, стають жертвами сатанинської сили. Ми підозрюємо, що хтось нападає на людей та п’є їхню кров. А сьогодні вранці селяни навколишніх сіл бачили дракона, що летів спочатку до міста, а потім — у напрямку Понту Евксінського. Зрозуміло, що ми не можемо залишити без уваги такі неподобства. Але головне, що примусило Святу Інквізицію направити мене до Львова, це лист, який ми нещодавно отримали від якогось нашого прихильника.

Загадковий чоловік витяг із широкого рукава сутани складений лист.

— Так ось, — продовжив він, — у цьому листі нам повідомили, що все це ворохобництво — справа рук княгині Ярини, яка мешкає у своєму маєтку й зараз залишилася без пильного нагляду свого опікуна магістра Луціуса. З цього листа ми довідалися, що княгиня Ярина є відьмою, єретичкою та чорнокнижницею і проводить у маєтку лиховісні чорні меси, поклоняючись сатані та іншим ворогам Церкви й роду людського. Через те маю я доручення провести ретельне розслідування, і якщо все це підтвердиться, то передати княгиню Ярину до суду Святої інквізиції.

Інквізитор замовк і, узявши в руки глек, що залишився на столі після сніданку, допив з нього залишки молока.

— Але ми добре знаємо княгиню Ярину. Вона хороша християнка й навряд її можна запідозрити в таких провинах, — почав говорити алхімік Зенон, — і для чого я потрібен вам у цій справі?

Чоловік у сутані сплеснув руками:

— Тому ви й потрібні, що княгиня Ярина і весь її рід мають надзвичайно добру репутацію та користуються великою повагою з боку мешканців міста Лева та навколишніх сіл. Тому ви, як людина місцева й добре обізнана з усякими таємницями чародійства, повинні взяти участь у нашому розслідуванні. З одного боку, ви зможете допомогти нам виявити ознаки чаклунства в маєтку княгині Ярини, а з іншого, участь такої поважної людини як ви в цьому ділі покаже, що ми його ведемо абсолютно безсторонньо й виключно для безпеки місцевого люду.

— Але в мене зараз дуже багато справ! — спробував відмовитися пан алхімік.

— Нічого, — байдуже майнув рукою інквізитор, — ваші справи почекають, тим більше я впевнений, що слідство довго не триватиме. І я впевнений, що ви не хочете посваритися зі Святою Інквізицією, чи не так?

Промовивши ці слова, інквізитор з погрозливою посмішкою втупився своїми безжальними очима в алхіміка Зенона.

«Казав же я панові Зенону, що треба негайно до Чорного лісу вирушати!» — із розпачем подумав Данько, відчуваючи, що справи набувають небезпечних обертів.

— Так ви згодні допомогти нашій справі? — єхидно запитав алхіміка інквізитор.

Той повільно опустив голову на знак згоди.

— Ось і добре, — чоловік у сутані потер долоні, і цей жест чомусь дуже не сподобався Данькові, — я піду до Ратуші залагодити деякі справи у магістраті, а ви тим часом збирайтеся. Через годину вирушаємо.

Інквізитор підвівся, махнув на прощання рукою й підійшов до дверей. Біля них він озирнувся і сказав:

— Тут, на вулиці, неспокійно, здається, цехи ваших русинів збираються з’ясувати, хто має право на привілеї у вашому місті. Тому я задля вашої безпеки наказав поставити біля будинку кількох охоронців із тих, які прибули зі мною. До скорої зустрічі.

Інквізитор злегка кинув головою й вийшов на вулицю. Данько побачив трьох латників у сталевих панцирах, які похмуро стовбичили біля будинку алхіміка.

Коли за інквізитором закрилися двері, Данько розгублено запитав:

— Хто це, пане Зеноне?

Той похмуро помовчав і промовив:

— Це інквізитор Густав, страшна людина. Я його добре знаю ще з тих часів, коли навчався алхімії у Празі. Скільки він невинних людей загубив, яких звинувачували у єресі та чародійстві!

— І він може княгиню Ярину погубити? — з острахом спитав Данько.

Пан Зенон тяжко опустився у крісло:

— Я ніколи не чув, щоб хтось міг врятуватись від нього.

Глава 3. Княжий маєток

Алхімік розгублено перебирав свої зшитки та інструменти.

— Треба збиратися, — невесело сказав він, — але що із собою взяти?

Біля вхідних дверей почулися голоси, і алхімік визирнув у вікно — кілька кремезних здорованів про щось сперечалися з латниками біля будинку.

— Пропустіть їх! — крикнув латникам пан Зенон. Ті неохоче пропустили двох здорованів у довгих фартухах.

— Вітаємо тебе, пане Зеноне! — вклонилися здоровані, коли зайшли до дверей. Їхні широкі плечі, здавалося, зайняли відразу півкімнати.

— Ну що, готове наше замовлення? — запитав один з них.

— Так, пане Любомире, — відповів алхімік, — мазь для цеху кожум’як знаходиться в моїй лабораторії. Данько, покажи її пану цехмістру.

Через хвилину кожум’яки повернулися, тягнучи кам’яну чашу.

— А що з вами трапилося, пане алхіміку? І чого це біля вашого будинку товчуться ці три зайди-латники? — запитав цехмістер.

Алхімік сумним голосом розповів про візит інквізитора і про його пропозицію, від якої аж ніяк не можна було відмовитись.

— От халепа, — ревонув цехмістер, — батько княгині стільки нашому Львівському братству допомагав, та й сама княгиня славиться своїм вмінням людей лікувати. Стільки добра зробила! Не було б у нас цієї колотнечі з німецькими цехами, то ми б показали цьому інквізиторові, що Львів є вільне місто, й нема чого зі своєю клятою інквізицією лізти!

Алхімік понуро розвів руками. Кожум’яки сунули йому кошіль з грошима, який алхімік байдуже кинув на стіл, попрощалися й вийшли з будинку.

— Пане Зеноне, — запитав Данько, — а майстер Орест далеко від маєтку княгині живе?

— Маєток знаходиться біля самого Чорного лісу. Будемо сподіватися, що ми зможемо допомогти княгині, а від неї відправимося до майстра Ореста.

Данько кивнув головою. Алхімік тим часом пішов до лабораторії збирати інструменти у дорожню торбу.

— Ти залишайся у фартуху, — наказав він Данькові — щоб інквізитор і далі думав, що ти мій учень. Та ось, візьми капелюх, щоб ти зовсім був схожий на городянина.

Данько нерішуче покрутив у руках чудернацький капелюх і нерішуче натягнув на голову.

Через деякий час біля будинку алхіміка під’їхав візок, запряжений двома кіньми. Візок супроводжувало з десяток добре озброєних вершників, між якими Данько помітив інквізитора Густава, який поважно їхав на віслюку.

— Ну ось, — із тугою в голосі промовив пан Зенон, — це по наші душі гайвороння злетілося.

Данько зітхнув, вони вийшли з будинку й сіли на візок. Інквізитор махнув рукою, і зловісна кавалькада вирушила до міської брами. Мешканці Руської вулиці проводжали їх похмурими поглядами. Здавалося, всі вже провідали про зловісну мету інквізитора.

Через деякий час вони виїхали з міста, проминули околиці та приміські садиби і поїхали широким шляхом, що пролягав між селянськими ланами.

Данько спробував зручніше вмоститися й оперся спиною на лантух, що лежав у візку. Але якісь залізяки, що, виявляється, були в мішку, боляче вперлися в його спину. Данько здивовано помацав лантух руками. Інквізитор, який їхав поруч з візком, помітив здивування хлопця і криво посміхнувся:

— Це «інструменти правди». Вони на випадок, якщо запідозрений не захоче зізнатися відразу.

Данько відсунувся від зловісного лантуха. Інквізитор розсміявся і, звернувшись до алхіміка, сказав:

— Не турбуйтеся за ваш час, ви добре знаєте, що ще ніхто з тих, кого я допитував, довго не опиралися. Так що скоро приступите до своїх справ.

Обличчя пана Зенона зблідло ще більше, і він нахилив голову. Данько був втомлений безсонною ніччю, тож, незважаючи на свої переживання, торохкотіння й погойдування візка поступово нагнало на нього сон.

Уві сні йому примарилось, як вони з Яриною намагаються втекти від чогось лихого, але їхні ноги не можуть зрушити з місця, а позаду вже нависає, закриваючи небо, велетенська тінь чорної сутани.

Данько здригнувся і прокинувся. Вони їхали серед лісу. Вечоріло. Було прохолодно, високі стовбури дерев похмуро підступали до краю дороги. Накрапав дрібний дощик. Вершник, який їхав попереду, тримав у руках смолоскип, мінливе світло якого робило все навколо зловісним і таємничим.

Виявилося, що поки Данько спав, вони зустріли дорогою селянина, який погодився провести їх до княжого маєтку. Хлопець почув, як селянин, не помічаючи застережливих жестів алхіміка, простодушно розповідає інквізитору:

— …Та що ви, княгиня Ярина дуже хороша. Вона лікувати вміє, рано-вранці ходить чудодійні трави збирати. Ми, селяни, знаємо, що вона завжди допоможе у скрутну хвилину: і грошей дасть для господарства, і вилікує від тяжкої хвороби. Навіть птахи її не бояться, я сам бачив, як на її руки та плечі сідають.

Інквізитор слухав, кивав головою, заохочуючи балакучого селянина продовжувати свою розповідь, але хижа усмішка не щезала з його вузьких губ.

— Тільки ось останнім часом, як її батько помер і з’явився цей магістр, щось недобре почало навколо маєтку коїтися. Та ви, мабуть, і самі про це чули. Княгиню, кажуть, під охороною тримають, і вже давно не бачили, щоб вона свої чудодійні трави та квіти збирала. А тут ще ця сеньйора Гельда. Страшна жінка. Набрала до маєтку найгарніших дівчат з нашого села собі у служниці — і більше їх ніхто не бачив. А ще люди бачили постать жінки, яка летить у нічному небі при світлі повного місяця.

Із цими словами селянин побожно перехрестився і промовив:

— Тут мені до свого села треба повертати, а ви оцим шляхом їдьте, до маєтку скоро й доберетесь.

Коли селянин щез між деревами, інквізитор обернувся до алхіміка:

— Тепер ви самі переконались, що мої підозри підтверджуються з кожною хвилиною. Впевнений, що княгиню необхідно відразу арештувати і, можливо, на місці допитати.

Зенон злякано глянув на нього, але опанував себе і зневажливо потиснув плечима:

— Але ж це ні про що не свідчить. Квіти збирати не гріх, а щодо жінки в нічному небі, так забобонним селянам і не таке може приверзтися. І не забувайте, що ви не можете притягнути людину до допиту, якщо не знайдете прямих і безпосередніх доказів.

— Впевнений, що докази ми знайдемо відразу, — криво посміхнувся інквізитор.

Невдовзі шлях став ширшим, ліс закінчився. Вони оминули невелике озеро, на поверхні якого при світлі місяця біліли лілії, та кілька майстерень біля замкової стіни. На стінах палацу палали смолоскипи, у світлі яких Данько побачив вартових зі списами.

Вони під’їхали до воріт, інквізитор зіскочив зі свого віслюка й загрюкав у ворота.

— Хто ти такий і як смієш так нахабно ломитися до нашої пані? — почувся зі стіни сердитий голос вартового.

— Відкривайте іменем Святої Інквізиції! — загорлав інквізитор Густав. — Я маю вердикт Верховного церковного суду на розслідування у вашому маєтку!

Але вартовий виявився обізнаним у законах Польського королівства й відразу відповів:

— Ви що, хіба не знаєте, що церковні вердикти не мають сили в межах шляхетських маєтків?

Інквізитор Густав знітився й думав, що ще сказати впертому стражнику, як почувся жіночий голос:

— Вітаю вас, пане інквізиторе, не звертайте уваги на нашого вартового, ми завжди з пошаною ставилися до Святої Інквізиції. Зараз для вас і ваших супутників відкриють ворота.

Данько пополотнів. Він пізнав голос сеньйори Гельди. Хлопець мимоволі зсунув капелюх на самі очі.

Раптом інквізитор схопився за серце й захитався. До нього підбігли його охоронці й підхопили під руки. Обличчя інквізитора було надзвичайно блідим, на лобі виступили краплини поту. Утім, він швидко оговтався й відштовхнув латників.

— Це чародійство, спрямоване проти мене, — захрипів він, — у цьому маєтку справді діється диявольське чародійство!

Ворота відчинилися, й інквізитор рішучими кроками увійшов у двір маєтку, замощений бруківкою. За ним посунули латники, і зарипів колесами віз, у якому сиділи алхімік Зенон та Данько. Хлопець увібрав голову в плечі та злякано озирався навколо. Позаду зі зловісним скрипом повільно зачинилися ворота.

Глава 4. Лялька із голкою в серці

На подвір’ї маєтку їх зустріла сеньйора Гельда. На ній поверх темного плаття була одягнена широка чорна накидка, зав’язана на шиї шовковим шнуром. Великі виразні очі були холодними, хоча її темно-червоні вуста солодко посміхалися.

— Дякуємо, що завітали до нас, пане Густаве! — привітно сказала вона. — Сподіваємося, вам, як людині досвідченій, вдасться зняти підозри з цього маєтку.

— Розслідування покаже, — суворо відповів інквізитор, — але обіцяю, що слідство буде неупередженим і гарантією цього буде участь львівського алхіміка Зенона, який разом зі своїм учнем прибув сюди.

Данько після цих слів опустив голову ще нижче й підняв плечі. Сеньйора Гельда байдуже ковзнула по ньому поглядом і сказала:

— На жаль, опікун княгині знаходиться далеко, а сама княгиня останнім часом занедужала, тому прошу з усіма питаннями звертатися до мене.

Інквізитор похмуро кивнув і став підійматися сходами, що вели до дверей палацу. Алхімік і Данько пішли за ним. Палац був стародавнім, з високими кам’яними стінами та вузькими вікнами, що більше нагадували бійниці. Вони зайшли у простору залу з високим каміном, у якому палав вогонь. По коридору та вздовж стін стояли лицарські обладунки, на стінах висіли довгі дворучні мечі та щити з химерними гербами. Між зброєю Данько побачив широкі гобелени, на яких було зображено лицарів на баских конях та прекрасних дам, які тримали в руках квіти, сумно визираючи з високих стін кам’яних замків.

Весь час Данько уважно розглядав коридори та двері палацу, прикидаючи, як саме можна було би втекти звідси з Яриною, якщо справи повернуться на гірше.

Сеньйора Гельда завела їх до камінної зали й запросила сісти на круглі стільці.

— А ваш учень нехай побуде в коридорі, зараз ми обговорюватимемо справи, про які не повинні знати непосвячені, — промовив інквізитор.

— Іди, хлопче, — кивнув Данькові алхімік Зенон, — тільки принеси мені торбу з моїми речами, яку я залишив у візку.

Данько, який відразу відчув себе незатишно в цій похмурій залі та ще й у присутності сеньйори Гельди, яка, на щастя, поки його не впізнала, із радістю пішов до виходу. За своєю спиною він почув голос Гельди:

— А зараз я приведу княгиню Ярину.

Данько вийшов у ледь освітлений коридор. Раптом його увагу привернув малюнок на невеликому гобелені Данько підійшов до нього і спробував уважніше роздивитися. На гобелені було зображено високого сивобородого старця, який протягував закутому в лати рицарю меч і чотири стріли, що лежали на товстій книзі.

У цей час за спиною Данька почулися легкі кроки. Данько перелякано озирнувся й миттю протиснувся за обладунки, що стояли біля стіни. До лат було прикріплено довгий парадний темно-синій плащ з вишитим золотом гербом. Данько надійно заховався за плащем і обережно визирнув з-за його краю. Прямо перед ним стояла спиною сеньйора Гельда. Вона хижо озирнулася на двері зали, з якої щойно вийшла, і в її чорних очах зблиснули зловісні вогники. Сеньйора дістала зі своєї чорної накидки невелику ляльку. Данько здивовано помітив, що іграшка була вбрана в чорну сутану — майже таку, як на інквізиторі. Гельда підняла ляльку, звертаючи її дерев’яне обличчя в бік зали, щось прошепотіла й різким рухом встромила довгу голку в її груди! Потім сеньйора задоволено заховала ляльку під свою накидку і зникла в темному коридорі.

Данько вибрався з-за обладунків і обережно, озираючись на всі боки, вийшов на вулицю. Латники інквізитора стояли біля воріт палацу. Данько обійшов їх, витягнув з воза торбу алхіміка й замислився. Справа дійсно почала набирати небезпечних обертів.

Хлопець зітхнув та з великою нехіттю знову увійшов до палацу. Коли він знову опинився в залі, то відразу побачив княгиню Ярину. На ній була та ж біла сукня, у якій її востаннє бачив Данько. Дівчина ледь стояла на ногах, і її очі на схудлому блідому обличчі зацьковано дивилися на інквізитора. Той сидів, потираючи руками свої груди навпроти серця, і суворо дивився на княгиню.

— …Я не розумію, про що ви кажете, — говорила Ярина, — я ніколи не займалася ворожбою, я не відьма.

Данько застиг біля дверей, тримаючи в руках торбу алхіміка.

— Ну що ж, княгине, тоді нам доведеться зробити обшук у вашій кімнаті, — жорстко сказав інквізитор і звернувся до сеньйори Гельди: — Сподіваюся, ви не будете заперечувати?

— Я не думаю, що наша княгиня займається відьмацтвом, — лагідно промовила Гельда й торкнулася плеча Ярини. Від цього доторку княгиня відсахнулася, з жахом дивлячись на сеньйору. — Але, щоб підтвердити її непричетність до відьомства, я не лише не заперечую, я навіть прошу вас зробити обшук в її кімнаті.

— От і добре, — піднявся з місця інквізитор. Тут він помітив хлопця й тицьнув у нього гачкуватим пальцем:

— Нехай він також іде з нами! Буде свідком обшуку.

Ярина озирнулася на Данька, і в її очах промайнуло здивування. Здається, цей погляд перехопила сеньйора Гельда. Данько пригнув голову й пішов за ними.

Вони проминули коридор і зайшли в невеличку кімнату із заґратованими вікнами. Тут було багато свіжих квітів і рушників, обшитих тонким мереживом. Данько подумав, що відчував би себе в цьому покої дуже добре й затишно, якби не обставини, за яких він у ньому опинився.

Очі інквізитора забігали. Він хижо пригнувся і став нагадувати великого чорного птаха, який розорює голуб’яче гніздо. Його гачкуваті пальці почали розкидати речі княгині і зривати рушники зі стін. Алхімік хотів щось сказати, але замовк на півслові. Сеньйора спокійно дивилася на все це. Ярина мовчала, але її губи тремтіли, здавалося, вона ось-ось заридає.

Данько почував себе зле. Передчуття, що зараз скоїться лихо, лещатами стисло його серце.

— Ось! Знайшов! — переможно вигукнув інквізитор і підняв якусь річ, витягнувши її з-під подушки на ліжку княгині.

Усі швидко підійшли до нього. У руках, піднесених над головою, інквізитор Густав тримав ляльку в чорній сутані. З грудей ляльки стирчала довга блискуча голка.

Глава 5. Що можна побачити при спалахові блискавки

Інквізитор наказав зачинити Ярину в її кімнаті та поставив біля входу та під вікнами охоронців. Він, тріумфуючи, дивився на алхіміка й Данька.

— Я вважаю, що необхідно зараз же закувати її в кайдани, — суворо сказав інквізитор, коли вони поверталися в залу. Тут він глянув на алхіміка й додав: — Тепер ви самі переконалися, що немає підстав сумніватися у причетності княгині Ярини до відьомства. За допомогою цієї ляльки вона хотіла мене убити, але я переборов ці пекельні чари!

Алхімік мовчав, опустивши голову. І тут Данько, вилучивши слушну хвилину, схопив алхіміка за руку і швидко прошепотів йому на вухо:

— Пане Зеноне, цю гидку ляльку підкинула Ярині сеньйора Гельда, я сам бачив.

Алхімік кивнув головою і сказав:

— Пане Густаве, мені необхідно порозмовляти з вами віч-на-віч.

Інквізитор здивовано подивився на алхіміка, але сказав сеньйорі Гельді:

— Перепрошую, сеньйоро, але мені треба порадитись зі своїми помічниками.

Сеньйора Герда на мить злісно зблиснула очима, і Данькові здалося, що цей погляд не обіцяє йому нічого доброго.

— Так, так, — відразу відповіла вона, — хіба я можу втручатися у ваше високоповажне розслідування?

Алхімік, Данько і інквізитор зайшли до зали й зачинили за собою двері.

Інквізитор запитально вперся поглядом у алхіміка та Данька. Хлопець швидко розповів про те, що бачив, як Гельда встромлювала голку в ляльку в сутані.

Інквізитор спохмурнів, вираз в нього був, як у хижака, від якого раптом втекла здобич.

— Добре, я візьму до уваги свідчення вашого учня, пане Зеноне, — повільно сказав він, — а тепер мені треба наодинці порозмовляти з пані Гельдою.

Інквізитор відчинив двері зали, підійшов до Гельди й суворо промовив:

— У мене до вас є кілька запитань.

Та схилила голову, знов з-під лоба зиркнувши недобрим оком на Данька:

— Я не заперечую. Ви можете пройти до моєї кімнати, щоб пересвідчитися, що в мене немає жодних відьомських речей.

За цими словами сеньйора розвернулася й почала підійматися сходами на другий поверх маєтку.

— Залишайтеся тут! — наказав інквізитор Данькові й алхіміку та пішов за сеньйорою.

Данько й алхімік перезирнулися. Коли кроки на рипучих сходинках затихли, Данько стрепенувся й несподівано для самого себе промовив, озираючись навколо:

— Пане Зеноне, думаю, нам треба дізнатись, про що вони будуть розмовляти. Я спробую прокрастися на другий поверх і підслухати їхню розмову.

— Будь обережним, Даньку, — зітхнув алхімік.

Хлопець швидко вислизнув із зали й навшпиньки почав підійматися старими дерев’яними сходами. Він прокрався до другого поверху, обережно визирнув з-за стіни і, переконавшись, що в коридорі нікого немає, почав скрадатися вздовж стіни. Тут було декілька дверей, з-під однієї пробивалося світло.

Данько підкрався до дверей і приклав до них вухо. Він почув голоси інквізитора й сеньйори Гельди, але розібрати, про що вони говорять, було неможливо.

Данько в розпачі озирнувся й наважився обережно відкрити двері до сусідньої кімнати. Двері легко відчинилися. На щастя, тут нікого не було. Данько прослизнув усередину. Повний місяць за віконцем ледь освітлював масивні меблі. Хлопець придивився й побачив під стелею віддушину, що вела до сусідньої кімнати. Данько взяв велике важке крісло й обережно підсунув його до стіни, потім поставив зверху стілець. Затамувавши дихання, він обережно заліз на цю хитку піраміду і, піднявшись навшпиньки, зазирнув до сусідньої кімнати.

Гельда та інквізитор стояли один навпроти одного. Сеньйора щось говорила, пильно дивлячись у очі співбесідникові. Данько напружив слух і почув:

— …Подумайте добре, пане Густаве. У вас є можливість долучитися до нашого Ордену. Ви зможете розділити з нами всю славу й могутність, коли ми досягнемо нашої мети.

— Але навіщо ви обмовили княгиню? — запитав інквізитор.

Сеньйора Гельда посміхнулася:

— Це давня історія. Її батько був одним із втаємничених у справі Талісману, який українці називають Оберегом. Наш Орден Хреста і Дракона давно полює за цим артефактом. Ще триста років тому люди нашого Ордену, перебуваючи в сарацинських землях, уклали з асасинами з Ордену убивць таємну угоду про спільні пошуки цього Талісману. Нарешті останньому магістру Ордену — Бенедикту Луціусу — вдалося дізнатись із записів інженера Готліба про підземелля одного замку на Дніпрі та про те, що батько Ярини посвячений у таємницю Оберега, а сама юна княгиня має здібності до чарів. Утім, їх мають усі, хто походить з роду Втаємничених. Магістр отруїв її батька, підробив його заповіт й оселився в цьому маєтку. Ми вирішили поки не вбивати княгиню, бо це може викликати зайві підозри. А головне, ми намагаємося використати її здібності задля своєї мети. Нам майже вдалося зробити це в Готському замку на Придніпров’ї. Княгиню треба було принести в жертву під час Великого Ритуалу, але козаки, які допомагають Зберігачам, не дали цього зробити. Тепер нам потрібна ваша допомога.

— І яка це має бути допомога? — покірно запитав інквізитор.

— Ви заарештуєте княгиню й передасте її церковному суду, який, зрозуміло, відправить її на вогнище як відьму. Це і стане нашим Жертвоприношенням, після якого її чарівні властивості посилять нас і допоможуть захопити Талісман. До того ж, маєток князя і його скарби дістануться нам, а звинувачення у смерті княгині не впадуть на Орден. Вас знають як безжального інквізитора, тому ніхто не здивується, якщо ви доведете цю справу до аутодафе.

— А якщо я не погоджусь на це? — вагаючись, запитав інквізитор.

Сеньйора Гельда підійшла до нього зовсім близько й поклала руки на плечі інквізитора. Тепер її очі впритул дивилися на нього.

— А що вам залишається ще робити? Решту життя відправляти на тортури й вогнище нещасних єретиків і каратися, що не згодились на мою пропозицію?

— Хто ти, відьмо? — тяжко дихаючи, тремтячим голосом запитав інквізитор.

— Я походжу з роду могутнього володаря Влахії, і його сила живе в мені. Я передам вам частку своєї сили… Так ви згодні служити нам, Густаве?

Інквізитор після довгої мовчанки кивнув головою. Його трясло, мов у лихоманці. У ту ж мить Гельда охопила його шию руками і швидко нахилила до неї голову. Її чорне волосся закрило плечі й голову інквізитора. Той смикнувся й захрипів. Його руки безвільно повисли вздовж тулуба.

Данько відчув, що жах перехопив його дихання. Він оступився, ледь втримавшись на хиткому стільці. За вікном спалахнула блискавка, палац здригнувся від зловіщого гуркоту грому. Данько ясно побачив у світлі блискавки, як сеньйора підняла голову. На губах її тремтіла потойбічна усмішка, а з обох кутків рота пролягали цівки крові.

Тут Данько не витримав, закричав від жаху й разом зі стільцем з гуркотом покотився на підлогу.

Глава 6. Зоряна доріжка у бронзовому дзеркальці

Данько відразу підхопився і, на бігу розтираючи забите плече, стрімко побіг коридором. У три стрибки він перескочив через сходинки й увірвався до зали. Алхімік Зенон здивовано вперся очима в захеканого, переляканого Данька.

— Пане Зеноне, там, там… таке! — ледь переводячи подих загорлав Данько, — там ТАКЕ! Треба швидше тікати звідси!

Але не встиг алхімік і рота розкрити, щоб докладніше розпитати хлопця, як у залу увірвалися охоронці інквізитора. Один з них, без довгих розмов, ухопив Данька за комір, а двоє інших скрутили алхіміка. У залу неспішно зайшов інквізитор Густав, за ним — сеньйора Гельда. Данько помітив, що інквізитор сильно змінився. Тепер його голомоза голова була закрита гостроверхим чорним каптуром, з якого виглядало бліде обличчя й жахав пустий погляд запалих очей.

— Тепер я, нарешті, зрозумів, що ви й ваш учень є співучасниками відьомських злочинів княгині Ярини. — Повільно глухим голосом промовив інквізитор. — До того ж, цей хлопець збирався завадити ходу розслідування, відвернувши підозру від відьми. Завтра вранці я відвезу вас до краківського церковного суду, який, не сумніваюсь, засудить вас до страти на вогнищі. Вранці я проведу допит із тортурами, зважаючи, що ви і княгиня Ярина відмовляєтесь від визнання своїх злочинів.

— А тепер накажіть відправити затриманих до підвалу, — почувся голос сеньйори з-за спини інквізитора.

Данька й алхіміка мовчазні латники потягнули із зали, провели коридором і вштовхнули в холодний сирий льох. Коли двері зі скрипом зачинилися, алхімік Зенон сів на підлогу й обхопив руками голову. Данько в розпачі озирався навкруги.

— Так що ж ти побачив? — запитав алхімік.

Хлопець коротко розповів про розмову сеньйори та інквізитора і про жахливе видовище під час спалаху блискавки.

— Я так і думав, — у відчаї промовив алхімік, — у залі не було жодного дзеркала, а коли я ближче підійшов до Гельди, то побачив, що моє відображення у її зіницях було перевернуте.

— І що це означає? — похмуро запитав Данько.

— Хіба не зрозуміло?! Сеньйора Гельда є упирем і відьмою! Їхні постаті не віддзеркалюються.

— Що ж робити? — приречено запитав Данько.

Алхімік тяжко зітхнув і підійшов до вузенького віконця, закритого товстими ґратами.

— Якби можна було звідси вибратися й повідомити майстра Ореста! Напевно, він міг би щось придумати. Але як звідси втекти?

І тут Данько згадав про колбу з чарівною маззю, яку він прихопив у лабораторії.

— А може спробуємо це? — запитав хлопець, протягуючи колбу панові Зенону.

Той здивовано подивився спочатку на колбу, а потім на Данька. Хлопець надав своїм очам невинного виразу й потиснув плечима. Алхімік махнув рукою й підійшов до маленького заґратованого віконця без скла. Знадвору до комірчини залітали краплі зливи, що бушувала надворі.

— Слухай, Даньку, — сказав алхімік, озирнувшись на хлопця, — навіть якщо мені вдасться розсунути ґрати, пролізти в це віконце зможеш тільки ти. Спробуй вибратися з маєтку й дістатися до майстра Ореста. Тут алхімік зняв з шиї невелику шкіряну торбочку й витяг з неї маленьке бронзове дзеркальце.

— Зараз на небі хмари, але коли ти будеш дивитися в це дзеркальце, то в ньому зможеш побачити зоряну доріжку. Йди цією доріжкою, вона виведе тебе до майстра Ореста. Розкажеш йому все.

Данько протягнув руку, обережно взяв дзеркальце й заховав його в кишеню. Тим часом алхімік натер свої руки до плечей чудодійною маззю.

Він підійшов до віконця, уважно подивився на свої пальці і взявся за ґрати. Глибоко вдихнувши, алхімік стиснув своїми руками товсті металеві прути. Ґрати затріщали, з них посипалася іржа, і вони повільно почали розгинатися.

За дверима почулися голоси, дзенькнув ключ у замку.

— Швидше залазь мені на плечі! — закричав алхімік. Данько підскочив до нього і швидко, наче мавпа, заскочив на плечі алхіміку, дотягнувся до зігнутих ґрат, ухопився за них і просунув голову назовні. Прямо перед носом він побачив калюжі на землі, у яких булькали дощові струмені. Вдарила блискавка. Двері в льох розкрилися й на порозі з’явилися озброєні слуги сеньйори Гельди. Вона сама стояла попереду зі смолоскипом.

Алхімік підштовхнув хлопця, і той кулею вилетів через віконце, плюхнувшись всім тілом у калюжу.

Десь у підвалі почулися крики, Данько скочив на ноги й не обтрушуючись побіг до воріт маєтку. Вартові стояли біля стіни, ховаючись від дощу. Побачивши Данька, троє латників кинулися йому навперейми. Данько заметався між ними. Він зрозумів, що через ворота йому проскочити не вдасться, тому, побачивши драбину, приставлену до замкової стіни, стрибнув до неї. Один з латників спробував схопити його, але послизнувся на мокрій траві та гепнувся в багнюку. Данько підбіг до драбини і став швидко підійматися. Хлопець сів верхи на стіну й озирнувся: з обох боків до нього, тяжко тупочучи чоботями по дерев’яному настилу, бігли двоє латників.

Данько закричав і стрибнув. Він прокотився по вологій землі, відразу підскочив і стрімко побіг туди, де темніла стіна лісу.

Струмені зливи били Данька по обличчю, одяг його швидко промок наскрізь, але хлопець не звертав на це уваги. Коли він добіг до лісу, злива почала вщухати. Тяжко дихаючи, Данько зупинився під буком і витягнув з кишені бронзове дзеркальце, яке йому дав алхімік. Дійсно, незважаючи на те, що небо було вкрите хмарами, між якими ще котилися, затихаючи, гуркоти грому, у дзеркальці Данько ясно побачив відображення зоряної доріжки. Хлопець аж присвиснув від такого дива й пішов у тому напрямку, куди вказували срібні краплинки зірок. Він вийшов на вузьку стежку, ледь помітну серед густих кущів, і невдовзі заглибився в темний похмурий ліс.

«Недаремно його Чорним називають!» — думав Данько, озираючись на високі темні стовбури дерев, що стіною височіли над його головою. Час від часу він заглядав у дзеркальце; стежка, якою він ішов, точно відповідала напряму зоряної доріжки. Через деякий час Данько вибрався на широку галявину. Небо починало сіріти, наближався ранок. Хлопець ще раз зазирнув у дзеркальце й раптом побачив, що зоряна доріжка щезла, а саме дзеркальце світиться якимось тривожним червоним полум’ям.

Данько здивовано озирнувся, і в цю ж мить небо пронизала блискавка, у світлі якої хлопець побачив, як до нього наближається… сеньйора Гельда! Вона легко йшла по повітрю, неначе плила. Руки її були простягнуті до хлопця, і вона ледь посміхалася. Але ця зловісна посмішка не обіцяла нічого хорошого. Данькові здалося, що він спить і йому сниться жахливий сон. Хлопець закрутив головою, щоб прокинутися, навіть смикнув себе за вухо, але сеньйора Гельда нікуди не ділася.

«Головне — не дивитися в її очі!» — подумав Данько і, зібравши останні сили, стрімголов дременув у лісову гущавину. Страх надав йому сил, він нісся, петляючи, немов заєць, між деревами. Один раз він не витримав і озирнувся — Гельда стрімко летіла за ним між кронами дерев. Вона була прозора, із білим крейдяним обличчям, її чорне волосся розвивалося, немов крила велетенського кажана. Данько відчув, що сили швидко залишають його. Гельда опинилася над його головою, і смертельний холод пронизав усе тіло хлопця.

Данько зарепетував, зробив останній стрибок і раптом впав у якийсь потік води. Невеличкий струмок, що став повноводним після зливи, стрімко збігав схилом гори. Вода підхопила хлопця, закрутила у брудних хвилях і швидко понесла за собою. Данько з усіх сил намагався якщо не вибратися з потоку, то хоча б не захлинутися. Кілька разів його підкинуло, немовби він опинився на спині дикого тарпана. Хлопець добряче наковтався води, аж доки потік не виніс його на вкрите камінням мілке місце. Данько спробував звестися на ноги, але швидка вода вдарила його під колінами, він не втримав рівноваги і сторчма полетів у невеличке озерце, куди впадав водоспад. На мить він опинився під темною водою й ледь виплив на поверхню.

З останніх сил Данько видряпався на берег, хапаючись ослаблими руками за мокре і слизьке коріння дерев, і знесилений упав на траву. Тяжко дихаючи, він підняв голову й заціпенів: у передранковому небі він чітко побачив упирицю, яка виринула між крон дерев і почала швидко наближатися до хлопця. Данько не міг навіть поворухнутись, заворожено дивлячись на свою вірну загибель. Раптом перший промінь сонця прорізав темні хмари, і сеньйора Гельда зникла. Її постать стала зовсім прозорою, і вона розчинилася в ранковому тумані.

Данько ошелешено покрутив головою, вдихнув повітря і втратив свідомість. Хлопець прийшов до тями від того, що хтось трусив його за плече. Данько здригнувся й перелякано закліпав очима. Перед ним стояв кремезний здоровань, одягнений у білу сорочку, гаптовану червоним та чорним і полотняні штани. На плечах здорованя був товстий червоний кептар, прикрашений складними візерунками, на широкому шкіряному чересі висів ніж, штани були заправлені у шкіряні чоботи — капчури.

У руках чоловік тримав топірець-бартку, чиє лезо грізно блищало на сонці. Обличчя незнайомця було суворе, із гострими рисами. Довге чорне волосся спадало на плечі, густі вуса опускалися на груди. Погляд з-під кошлатих брів пронизував Данька наскрізь. Чоловік нахилився, узяв бронзове дзеркальце, що лежало біля Данька й запитально подивився на хлопця. Не вдаючись у довгі пояснення, Данько коротко промовив:

— Мене звуть Данько. Дзеркало мені дав алхімік Зенон. Я шукаю майстра Ореста.

— І нащо він тобі потрібен? — суворо запитав чоловік.

— Про це я тільки йому можу сказати, — уперто нахилив голову Данько.

Чоловік ледь помітно посміхнувся:

— Бач, майстер Орест сам знайшов тебе. Так що розповідай.

Данько трохи помовчав, роздумуючи, чи варто вірити цьому незнайомцю. Раптом він згадав слова свого батька про те, що й у майстра Ореста має бути такий же хрест на правиці.

— А ви мені спочатку свою праву руку покажіть, — сказав він чоловіку, прямо дивлячись у його пронизливі очі.

На мить в очах чоловіка майнуло здивування, але він задер широкий рукав, і Данько ясно побачив на руці з могутніми м’язами такий же хрест, як і в його батька.

Данько полегшено зітхнув і зняв із шиї Печать Зберігачів.

— Я син майстра Богдана, — промовив він і накреслив Печаттю таємний знак.

Орест взяв Печать Зберігачів, уважно роздивився її, повернув хлопцеві й сказав:

— Ну, а тепер розповідай.

І Данько коротко розповів про свої пригоди та про халепу, у яку потрапили його друзі. Коли він закінчив, майстер Орест промовив:

— Ну що ж, не варт гаяти часу — треба врятувати алхіміка і княгиню Ярину, а потім відправимося в гори, для того щоб викувати меч для Оберега.

Глава 7. Засідка коло Білої скелі

— Як же ж ми їх порятуємо? — запитав Данько.

Майстер Орест махнув рукою:

— Та щось придумаємо! — і пішов швидкою ходою кудись у лісову хащу. Данько, ледь встигаючи, біг за ним. Вони швидко піднялися на гору, і майстер Орест уважно озирнувся навкруги.

— Бачу, треба моїх опришків кликати, — повільно сказав він і пронизливо свиснув. Свист прокотився над горою, мов раптовий вітер. Данько аж вуха затулив, з повагою дивлячись на майстра Ореста. Той постояв, прислухаючись до тиші, що настала тільки-но стихла луна від свисту.

— А тепер пішли, — суворо наказав майстер Орест і почав спускатися з гори майже непомітною стежкою. Але не встигли вони пройти і трьох десятків кроків, як з-за стовбура високого бука з’явився високий вусатий чоловік, одягнений як і майстер Орест. За чересом у нього було два пістоля, а в руках він тримав лук.

— Що чути, друже Василю? — звернувся до нього майстер Орест.

— З княжого маєтку сьогодні вранці виїхали зо два десятки вершників, — відповів Василь, — вони охороняють візок, у якому знаходяться двоє людей у кайданах. Здається, це княгиня Ярина й алхімік Зенон. Супроводжує їх якийсь чоловік у сутані, мабуть, інквізитор і та відьма, що із магістром Луціусом завжди перебуває.

— А скільки вас зараз на горі є? — запитав Орест.

— Аж п’ятеро залишилося. — гордо відповів Василь. — Четверо на Мадярщину пішли, троє в Львові цехмістру Любомирові допомагають порядки навести, а двоє села від песиголовців охороняють. Щось останнім часом багато цієї нечисті розвелося.

— Ну, п’ятеро так п’ятеро. — Спокійно промовив майстер Орест. — Збирай ватагу та спробуємо інквізитора біля Білої скелі перехопити. А я поки їх лісом поводжу, щоб хлопці встигли до Білої скелі дістатися.

Василь кивнув головою і двічі стукнув обухом свого топірця-бартки об стовбур дерева. У ту ж мить Данько здивовано побачив, як невеличка ялинка із добрячим шматком дерну навколо коріння відсунулася, відкриваючи чорний отвір. Із отвору один за одним вибралося четверо високих, кремезної статури чоловіків. Троє тримали в руках луки, а один — довгий мушкет.

— То що, браття-опришки, за роботу? — посміхнувся Василь. Опришки весело привітали свого ватага й майстра Ореста. Через мить вони зникли в гущавині.

— Зараз хлопці біля скелі засідку влаштують, а я вже спробую зробити так, щоб пан інквізитор трохи лісом пройшовся, свіжим повітрям подихав, — підморгнув майстер Данькові. Вони перейшли на іншу, ще вищу гору. На її вершині Данько побачив, що весь Чорний ліс розлігся перед його очима. Десь вдалині, на обрії біліли стіни Львова. До схилів гір тулилися невеличкі хатини, вузькі дороги плуталися поміж дерев. Однією дорогою неспішно просувалися вершники, оточивши візок. Данько придивлявся, йому навіть здалося, що він побачив струнку дівочу постать у білій сукні та довгов’язого сумного алхіміка.

Майстер Орест напружився і простягнув руки в бік цієї процесії та щось пристрасно зашепотів. Данько побачив, як вершники зупинили своїх коней і почали здивовано озиратися навкруги. Коли вони нарешті знову зрушили з місця, то спрямували своїх коней на дорогу, що вела назад до маєтку.

— Ну ось, нехай покрутяться, — сказав майстер Орест, витираючи піт з чола, — а ми підемо до Білої скелі, туди, де братчики зустрінуть цих дорогих гостей.

Вони швидко спустилися з гори, перейшли вбрід вузеньку стрімку річку й через півгодини вийшли на широкий шлях. Через деякий час вони дійшли до місця, де над шляхом нависала скеля з білого каменю, а з іншого боку підступав темний густий ліс.

Опришки сиділи на скелі й мовчки палили довгі люльки-файки. Вони познімали свої кептарі й у своїх білих сорочках і штанях здавалися частиною цієї скелі.

— Усе, браття, зараз вони під’їдуть, — сказав майстер Орест.

— Погано, що не вночі доводиться на них чатувати — промовив ватаг Василь, — але все ж спробуємо їх добряче привітати.

Невдовзі опришок, який сидів найвище, махнув своєю шапкою-кресанею.

— Їдуть, — стиха промовив він.

Опришки затаїлися, приготувавши зброю до бою.

Данько почув форкання коней та тупіт копит, а через деякий час процесія вигулькнула з-за лісу. Вузькою дорогою, що звивалася між скелями, їхало з десяток вершників, за ними — запряжений парою коней візок з полоненими. З одного боку візка їхав згорблений інквізитор, а з іншого — пані відьма на чорному коні. Замикали процесію ще десять озброєних латників. Було видно, що вершники втомилися блукати лісом. Сонце добряче припікало їхні панцирі, чоловіки час від часу витирали піт з розчервонілих облич.

Серце Данька стислося від жалю, коли він побачив Ярину. Її руки й ноги були скуті тяжким ланцюгом. Здавалося, вона з усієї сили намагається зберігати спокій, але в її погляді відчувалися страх і невпевненість. Алхімік Зенон, теж зі скутими руками, озирався навколо.

«Мабуть відчуває, що майстер Орест недалеко,» — подумав Данько.

Коли вершники порівнялися з Білою скелею, високе дерево, що стояло край дороги, захиталося і з тріском впало на землю, перегородивши шлях. Коні перших вершників перелякано заіржали й закрутилися на місці. Один кінь став дибки і скинув свого вершника, який, гримлячи панциром, покотився на землю. Коли вершники трохи вгамували своїх коней, біля дерева з’явився ватаг Василь. Він поставив ногу на стовбур і уважно подивився на процесію.

— Я ватаг опришків Василь Гануляк, — гордо сказав він, — і ніхто Чорним лісом не може проїхати, не спитавши в мене дозволу!

Стражники зі здивуванням вперлися очима у кремезну постать опришка.

— Як ти смієш заважати мені, інквізитору Густаву! — закричав інквізитор.

— А інквізиція нехай навіть не потикається в цей вільний край свій ніс пхати, — погрозливо промовив ватаг опришків.

— Ну бережись, відступнику! — прошипів інквізитор і наказав охоронцям: — Убийте його.

Троє вершників зіскочили з коней і, виставивши вперед списи, побігли до Василя, плутаючись між гілок поваленого дерева. Опришківський ватаг підхопив свій топірець, вправно відбив удар одного списа, ухилився від другого, перехопив рукою третій та біля наконечника й одним ударом топірця перерубав древко навпіл.

Зі скелі гримнув мушкетний постріл і свиснули стріли — кілька латників повалилися зі своїх коней. Решта застигла, нерішуче озираючись навкруги.

— Уперед, убийте його! — горлав інквізитор, і латники почали збиватися докупи, готуючись до рішучої атаки. Данько з острахом дивився на їхні алебарди з широкими лезами, на блискучі шоломи та гострі палаші. Було зрозуміло, що п’ятеро опришків не зможуть протриматися проти такого великого загону. Наступила загрозлива тиша.

Раптом на шляху з’явився великий натовп чоловіків, які наближалися зі сторони міста Лева. Данько зі страхом помітив, що тепер опришки опинилися в оточенні: з одного боку — стражники інквізитора, з іншого — невідомі люди. Латники теж здивовано дивилися на городян. Тих було не менше сотні. Кожен мав у руках якусь зброю: сокири, тяжкі молоти, луки й навіть мушкети. Невдовзі вони підійшли до скелі. І тут Данько побачив, що веде цих людей цехмістер кожум’як пан Любомир. Цей кремезний чоловік тримав на плечі величезну довбню, з якої стирчали довгі залізні цвяхи. Біля нього йшов огрядний чоловік у довгому жупані, і спирався він на довгий посох із мідним набалдашником. Ставши поруч з ватагом Василем, пан цехмістер поставив перед собою довбню, сперся на неї і грізно ревонув:

— Наше Львівське братство вирішило захистити шановного пана Зенона та високоповажну княгиню Ярину. Люди ці добре відомі всім своєю набожністю, благочинністю та добрими справами.

Чоловік із мідним посохом статечно промовив:

— Я голова Львівського братства й міський суддя Остап Когут. Ми з’ясували, що пан Луціус незаконно став опікуном княгині Ярини, крім того, вердикти інквізиції не можуть мати сили в її маєтку. Тому, іменем вільного міста Львова, наказую вам відпустити своїх в’язнів.

Ватаг Василь розвів руками й посміхнувся:

— Я ж казав, пане інквізиторе, що для вас немає місця на наших землях!

Обличчя інквізитора Густава злісно скривилося. Він вихопив з кишені сутани пістоль і вистрелив у ватага опришків. Василь встиг пригнутися, і пробита шапка злетіла з його голови. Ватаг блискавичним рухом метнув свій топірець у інквізитора. Топірець декілька разів прокрутився в повітрі, зблиснувши на сонці гострим лезом, і вп’явся у груди інквізитору. Той захитався і впав на землю. Латники підхопили його. Один із охоронців підніс мушкет, цілячись у Василя, але зі скелі свиснула стріла і пробила йому руку. Латник вронив мушкет і злякано озирнувся на скелю.

— Нас тут багато, — сказав Василь, — хочете залишитися живими — віддайте нам своїх в’язнів.

Данько помітив, як перекосилося від злості обличчя сеньйори Гельди. Вона зацьковано озирнулася, розвернулася й погнала чвалом свого коня між деревами.

Латники швидко порадились між собою.

— Ми згодні, — сказав один з них, — дозвольте нам забрати інквізитора й повернутися до Кракова.

Пан суддя кивнув головою, і городяни розступилися, даючи дорогу. Латники перекинули інквізитора поперек його віслюка, проїхали крізь натовп і невдовзі щезли в далечині.

Братчики переможно загорлали й побігли до візка. Через мить кайдани з рук княгині й алхіміка злетіли, і городяни радісно привітали звільнених.

Княгиня Ярина слабко посміхалася. Здавалося, вона сама не вірить у несподіваний порятунок. Алхімік Зенон полегшено розтирав руки, щойно звільнені від кайданів. Данько ледь зміг протиснутися до них.

— Даньку, друже! Добре, що ти вчасно привів допомогу! — Радісно сказав алхімік, побачивши замурзане, але щасливе обличчя хлопця.

— Нічого, і не таке бувало, — сказав тоном бувалого вояки Данько.

Княгиня Ярина посміхнулася і м’яко провела долонею по розпатланій чуприні Данька. Хлопець аж застиг на місці, не в силах промовити жодного слова й тільки мовчки дивлячись на дівчину.

Тим часом до княгині Ярини підійшов суддя Когут і урочисто промовив:

— Наше Львівське братство бере під свій захист ваш маєток. Ви, шановна княгине, постановою нашого суду звільняєтесь назавжди від опіки магістра Бенедикта Луціуса.

Данько ледь не підстрибнув від радості. Ярина змахнула непрохану сльозу й щиро подякувала городянам. Усі радісно зашуміли. І тут хтось торкнув Данька за плече. Хлопець обернувся — позаду стояв майстер Орест.

— Часу замало, — суворий голос майстра Ореста контрастував зі святковим настроєм городян і врятованих ними бранців.

— Мені треба поговорити з тобою і княгинею.

Данько і Ярина пішли за ним. Вони вийшли на галявину, і майстер Орест промовив:

— Княгине, чи передав вам батько перед смертю якусь таємницю, попередивши, що ви можете передати її тільки одній людині?

— Ви майстер Орест? — запитально подивилася на нього княгиня.

— Так, — кивнув головою майстер, — він мав сказати, де захована Криця Карпат для Меча Оберега.

Княгиня Ярина кивнула:

— Так, перед смертю мій батько сказав, де знаходиться Криця Карпат. Вона в нашому мисливському будиночку, у сховищі, про яке знаю тільки я.

— Добре, — кивнув головою майстер Орест, — сьогодні вночі я викую Меч Оберега. Зараз я піду у свою кузню щоб приготувати все необхідне, а ви з Даньком знайдіть Крицю Карпат. Ти, хлопче, принеси її якомога швидше до моєї печери, де знаходиться кузня.

— А як я знайду вашу кузню? — запитав Данько.

— Тебе проведе ватаг Василь, який буде охороняти вас.

Тим часом до них підійшов цехмістер Любомир. Він низько вклонився княгині й промовив:

— Шановна панно Ярино, завтра ми надішлемо до маєтку охорону від нашого братства, а зараз нам треба вертатися до Львова.

— Не турбуйтеся, пане цехмістре, — лагідно промовила княгиня Ярина, — я впевнена, що в маєтку мені тепер ніщо не загрожуватиме.

Подякувавши львівським братчикам за допомогу й попрощавшись з алхіміком Орестом, княгиня Ярина й Данько в супроводі ватага Василя й чотирьох опришків неспішно відправилися до невеличкого дерев’яного будиночку, що знаходився в гущавині Чорного лісу. Уже вечоріло, коли вони нарешті дісталися до високого частоколу, яким було обнесено князівський будиночок. Опришки відчинили скрипучі дерев’яні ворота. На подвір’ї, порослому травою, панувало запустіння. Було помітно, що тут ніхто не жив уже дуже давно. Обличчя княгині спохмурніло.

— Ми вас тут, на подвір’ї почекаємо, — сказав ватаг Василь.

— Добре, — кивнула головою Ярина і звернулася до Данька:

— Пішли, покажу тобі, де мій батько заховав Крицю Карпат.

Вони зайшли в будинок. Здавалося, колись тут вирувало життя. Але тепер він мав похмурий вигляд. До того ж, сонце вже сховалося за обрій, і в кімнатах панувала темрява. Пахло цвіллю, зі стелі звисали довгі пасма павутини. Данько викресав вогонь, запалив свічку та передав її Ярині. Вони зайшли в кутову кімнату на першому поверсі. Було видно, що сюди вже давно ніхто не заходив. На столі та дубових кріслах лежав товстий шар пилу, зброя, що висіла на стіні, місцями поржавіла. На одній стіні на полицях Данько побачив багато старих книг.

— Тут мій батько читав мені цікаві книги латиною, грецькою та руською мовами й розповідав дивні історії, — сумно сказала Ярина й запалила на столі кілька недопалків товстих свічок. — А десь тут має бути скарбниця, — промовила вона й підійшла до полиці з книжками. — Батько, мабуть, передбачав, що колись недобрі люди погрожуватимуть нам, тому надійно заховав Крицю, яку не встиг передати майстру Оресту.

Із цими словами княгиня вийняла одну книгу і протягнула руку до стіни. Вона зробила легкий рух рукою, щось клацнуло, полиця повільно відсунулася, відкриваючи невеличкий отвір-сейф. Ярина обережно вийняла із отвору довгий тяжкий предмет, загорнутий у шкіру. Данько підхопив його й допоміг дівчині покласти важкий згорток на стіл.

— Це і є Криця Карпат, — сказала Ярина, — батько разом з майстром Орестом відлив її в таємних ливарнях, що знаходяться далеко в горах. Батько встиг підготувати Крицю за допомогою стародавніх заклять.

— Скажи, Ярино… — почав казати Данько, але не встиг договорити. Йому здалося, що за його спиною прошелестіло повітря, немовби до кімнати залетів великий кажан. Він озирнувся й застиг на місці. За ними стояла сеньйора Гельда, і її губи на блідому обличчі кривилися у зловісній посмішці.

Глава 8. Песиголовці

Данько розгублено озирався в пошуках порятунку. Гельда ступила один крок до них. Вона холодно промовила, незмигно дивлячись на Ярину:

— Зараз ти поїдеш зі мною, а цей хлопець загине.

Княгиня стрепенулася. На її обличчі спочатку з’явився страх, але вона змогла подолати його. Тепер її очі світилися гнівом:

— Досить, закінчилася твоя влада наді мною! Забирайся звідси геть до свого Луціуса!

Гельда ніколи не бачила такою княгиню. Вона відступила на крок. Ярина обернулася до Данька і сказала:

— Швидше, діставай Крицю!

Данько, не гаючи часу, почав неслухняними пальцями розплутувати мотузки, якими був міцно перев’язаний згорток із Крицею. Упириця кинулася до них, виставивши вперед розчепірені пальці. З її губ вирвалося зміїне шипіння.

Ярина стала перед нею і простягнула руки долонями вперед:

— Заклинаю тебе Святим Хрестом і правдою нашого краю, заклинаю тебе силою води й таємницями землі, заклинаю тебе променями сонця й силою небес, — заговорила дівчина дзвінким голосом, наближаючись до Гельди, — заклинаю тебе правдою мого народу, щезни разом із Тьмою.

У голосі Ярини відчувалася дивна, небачена сила, і сеньйора почала повільно відступати.

Данькові нарешті вдалося розплутати згорток, і він витяг з нього тяжкий крицевий брус. Хлопець підняв його наче меч і став біля Ярини. Гельда відсахнулася від нього і впала на підлогу. У ту ж мить до кімнати вбіг ватаг Василь і двоє опришків.

— Ну що, попалася, нечиста сила! — закричав Василь. — Добре, що ми її коня біля частоколу побачили, та вчасно поспіли, а то хтозна, що вона ще накоїла би.

Опришки міцно зв’язали Гельду цупкими шкіряними ременями.

— Тепер не будеш у нашому лісі всяку нечисть розводити, — похмуро сказав ватаг.

Відьма лежала нерухомо, заплющивши очі. Здавалося, вона не дихала. Раптом її очі широко відкрилися, тіло вигнулося дугою, і сеньйора почала говорити якісь слова. Спочатку тихо, а потім все гучніше й гучніше, аж поки ці звуки не злилися в один несамовитий крик. Слова, що зривалися з її губ, були незрозумілі, але в них відчувалася загроза. Здавалося, чорне вороння розліталося з її рота по всьому маєтку й відлунювалося в лісі. Ремені, якими була вся сповита, затріщали від нелюдської сили, з якою упириця борсалася на підлозі. У її розширених очах палав вогонь пекельної ненависті й потойбічної сили. Несподівано Гельда завмерла. Запала тиша. Усі полегшено зітхнули, але через мить з лісу донеслося довге низьке виття.

Схоже було, що це виє один великий вовк, аж раптом до цього завивання приєдналося ще одне, потім ще одне й через хвилину здалося, що виє ціла вовча зграя. Княгиня, Данько й опришки перезирнулися — щось було в цьому завиванні таке, що охоплювало душу жахом.

— Песиголовці! — вигукнув один з опришків.

— Дивно, раніше вони ніколи не з’являлися зграями, — замислено промовив ватаг Гануляк і швидко наказав: — Гельду замкнути в цій кімнаті. Усім швидко на частокіл! Вам, панно Ярино, краще залишитися на подвір’ї. Хлопці, срібні стріли у всіх є?

Вони вибігли на подвір’я. На небі яскраво сяяв місяць. Виття припинилося, але тиша була зловісною, і Данько ясно відчував небезпеку, що причаїлася між високими деревами навколо будинку.

П’ятеро опришків і Данько підбігли до частоколу і швидко забралися на поміст вздовж стіни. Княгиня Ярина стояла, притиснувшись спиною до вхідних дверей. Вона не хотіла залишатися сам на сам з відьмою, але й песиголовці жахали її не менше.

Опришки насторожено вдивлялися в лісові хащі. Данько, тяжко дихаючи, міцно стискував Крицю Карпат у руках. Раптом зігнута тінь вихопилась з лісу й почала пробиратися через галявину до частоколу. При світлі місяця Данько побачив зігнуту людську постать у якомусь дранті. Мороз пройшов шкірою хлопця, адже ця людина мала велику псячу голову! Потвора застигла на хвилину, принюхуючись до повітря.

Песиголовець мав довгі м’язисті руки та широкі плечі. Коли потвора наблизилася на пару десятків кроків до частоколу, ватаг Гануляк, який вже тримав у руках напнутий лук, вихопився з-за стіни й вистрілив. Дзенькнула тятива, і стріла, зблиснувши срібним наконечником, пронизала груди чудовиська наскрізь. Із пащі потвори вихопилося харчання, песиголовець захитався, зробив крок і впав на землю. У ту ж мить ліс вибухнув пронизливим завиванням, і на галявину вискочило з півтора десятка песиголовців. Одночасно дзенькнули тятиви чотирьох луків, гримнув постріл з мушкету. Троє песиголовців нерухомо впали на землю, ще двоє закрутилися із завиваннями на землі. Але решта вже добігла до частоколу й почала видиратися на стіну, чіпляючись за деревину великими міцними кігтями. Опришок, який тримав у руках мушкет, тицьнув прикладом псячу голову, що з’явилася над стіною. Знизу чулося оскаженіле гарчання.

— До будинку! — скомандував ватаг, і опришки стрімголов зіскочили з частоколу і підбігли до міцних дубових дверей. Данько трохи загаявся й побачив волохаті товсті пальці з кігтями, які вчепилися у край стіни. Хлопець завмер, і через мить прямо перед ним виринула величезна собача голова з вишкіреною пащею. Данько закричав і махнув Крицею. Тяжкий брус просвистів над головою песиголовця, той відпустив частокіл і покотився вниз.

Данько зістрибнув зі стіни й побіг до будинку. Через частокіл вже перестрибували песиголовці. Опришки встигли поцілити ще кількох і вихопили свої топірці, приготувавшись до рукопашного бою.

— Усередину! — закричав ватаг.

Вони заскочили будинок і зачинили на засув тяжкі двері. Ледь встигли опришки покласти дубовий засув у залізні пази, як ззовні почулися гучні удари, від яких міцні двері затрусилися.

Данько завмер, піднісши над головою грізну Крицю Карпат. Пройшла довга хвилина. Данькові здавалося, що його серце гупає у грудях не менш сильно, ніж удари песиголовців об двері.

Нарешті, від міцного удару двері розлетілися на друзки, і до палацу увірвалися песиголовці. Опришки, вправно відбиваючись від них своїми топірцями, збилися в коло, усередині якого опинилися Данько і княгиня Ярина.

Песиголовці з гарчанням оточили їх, оскаженіло клацаючи довгими білими іклами. У їхніх жовтих очах відбивався блиск опришківських топірців. Було зрозуміло, що зараз натовп песиголовців змете й порве на шматки оборонців.

І тут Данько згадав про Печать Зберігачів. Він вихопив Печать і почав швидко креслити таємний знак, обертаючись по колу. Навколо опришків з’явилося ледь помітне сяюче коло, від якого відчахувалися песиголовці.

Ватаг Василь тихо промовив:

— Повільно відходимо до лісу.

Притиснувшись плечима один до одного, щоб не розірвати коло, виставивши перед собою грізні топірці, оборонці почали повільно просуватися на подвір’я. Сіра стіна песиголовців із гарчанням розступилася, немовби невидима сила відкинула їх. Опришки вибралися на подвір’я й обережно почали відходити до воріт частоколу. Данько не переставав креслити таємний знак, і сяйво навколо них посилювалося. Песиголовці, хижо блимаючи вищиреними пащами, не маючи сил переступити сяючу межу, супроводжували їх.

Коли оборонці вийшли на галявину, де все ще темніли постаті вбитих песиголовців, і підступили до лісу, з воріт вихопилася звільнена сеньйора Гельда. Відьма летіла не торкаючись землі. Її чорне волосся розвивалося, білі руки з чорними кігтями були простягнені в бік сяючого кола.

— Убийте їх усіх! — Заверещала вона, і у відповідь почулося виття десятків чудовиськ.

Данько з жахом накреслив перед упирицею правою рукою чарівний знак, а лівою навів на неї Крицю Карпат. З меча вилетів струмінь світла, який поцілив у відьму. Сеньйора Гельда скрикнула, впала на землю та почала відповзати геть. З останніх сил вона свиснула, і раптом один з песиголовців перетворився на великого чорного коня. Відьма скочила на нього і швидко поскакала геть, розчинившись у нічній темряві.

Як тільки зникла сеньйора Гельда, песиголовці із завиванням розбіглися. Опришки, княгиня й Данько зупинилися, ще не вірячи у свій порятунок. Ватаг Гануляк витер піт з чола, подивився на зоряне небо і промовив:

— Дякуємо Господу та силам цієї землі. Спасибі й тобі, Даньку. Сподіваюся, ти поцілив її у саме серце, і відьма більше ніколи не повернеться сюди. А тепер слід поспішати. Меч треба викувати саме цієї ночі.

Чоловіки швидко просувалися ледь помітними стежками, Данько і Ярина намагалися не відставати від них. Через дві години вони вибралися на високу гору. На її вершині Данько помітив вогонь. Коли вони під’їхали ближче, то стало зрозуміло, що цей вогонь виривається із ковальського горна, який роздмухував кремезний чоловік у білому фартуху.

Майстер Орест стояв біля ковадла, спершись на величезний молот.

— Довго ви блукали, — звернувся він до опришків. Ватаг Гануляк коротко розповів їм про нічну пригоду.

— Полетіла ця Гельда у свою Трансильванію. Після такого одкошу навряд чи вона знову до нас повернеться, — замислено промовив Майстер Орест і махнув рукою. — А тепер до справи. Крицю привезли?

Данько мовчки простягнув йому крицевий брус та Печать Зберігачів.

— Добре, — суворо промовив майстер, повісив на свою могутню шию Печать Зберігачів й уважно оглянув Крицю Карпат, — а тепер до роботи.

Він кивнув ватагу, той одягнув великий шкіряний фартух і взявся роздмухувати міхи сильними рвучкими рухами. Полум’я із ревом вирвалося з горну. Коваль узяв брус і став нагрівати його в горні. Коли Криця нагрілася до білого, майже прозорого кольору, він поклав її на ковадло й почав обробляти молотом, примовляючи якісь слова.

Опришки, княгиня Ярина й Данько, стали навколо Майстра й зачаровано дивилися на його роботу. Данько бачив, як поступово вправні удари молота надають Криці форму меча. Здавалося, що молот майже не торкається крицевого бруса, але розпечені окалини сипалися яскравими блискітками від його дзвінких ударів.

Здавалося, майстер не відчуває втоми, його могутні м’язи на плечах і руках блищали від поту та перекочувалися сталевими кулями під шкірою.

Заворожений цим дійством, Данько не помітив, як сплив час. Коли перші промені сонця впали на гору, майстер взяв лещатами готовий меч і промовив, зануривши його у джерело, що било кришталевими струменями біля самої кузні:

— Нехай ця джерельна вода надасть тобі священної чистоти й життєдайної сили.

З джерела з шипінням піднялася хмарка пари. Потім коваль нагострив меч, обережно протер шматком тканини й підняв до неба. Ранкові сонячні промені заграли на його прямому і ясному, мов дзеркало, лезі.

— Нехай Святе сонце подарує тобі частку свого світла, щоб Тьма завжди відступала від тебе! — урочисто промовив Майстер. Коваль провів мечем навколо себе, і в лезі відбився величний краєвид, що розстилався навколо гори.

— А тепер, прошу вас, могутні гори Карпатські, — гучно промовив Майстер і його голос луною понісся схилами, — обдаруйте цей меч своєю непоборною силою!

Раптом Данько побачив, як до меча в руках майстра линуть хвилі дивного світла, і зброя засяяла так, що всім засліпило очі. Здійнявся вітер, і десь здалеку, немовби відповідаючи на прохання Майстра, почулося відлуння грому. Здавалося, меч увібрав у себе й відлуння грому, і сонячні промені, і кришталеве сяйво.

Майстер Орест підійшов до Данька і простягнув йому меч:

— Тепер у тебе є Меч Зберігачів, бережи його! І нехай тобі вдасться з його допомогою зібрати Оберіг.

Данько вклонився, взяв у руки меч і відразу відчув, що криця насичує його нездоланною силою.

— Бережи й Печать! — промовив Орест, одягаючи хлопцю на шию Печать Зберігачів. — Тепер тобі, Даньку, треба вирушати на Запоріжжя. Зараз зі Львова вертаються на дніпровські пороги козаки на чолі зі славним лицарем Байдою-Вишневецьким. Ватаг Василь проведе тебе до них. Будемо прощатися. Але знай, що тут ти завжди знайдеш допомогу надійних братчиків. Коли побачиш свого батька — Майстра Богдана — передавай йому вітання від мене. Тепер тобі слід знайти Книгу Низову. Запам’ятай, зберігає її наш третій Майстер — літописець Петро. Живе він відлюдником у печері Київської Лаври. Ти покажеш йому Меч і Печать Зберігачів. Тоді він навчить тебе, як прочитати у Книзі Низовій про те, як створити Оберіг. Що ж, друже, давай прощатися.

Майстер Орест обійняв Данька. Опришки, посміхаючись, зібралися коло Данька.

— До зустрічі, легіню!

— Повертайся до нас — з тебе славний опришок буде!

— Помолися за нас у Святій Лаврі!

Данько дружньо попрощався з ними й підійшов до княгині Ярини.

— Дякую тобі, Даньку, за все, що ти зробив для мене, — промовила дівчина й ласкаво посміхнулася, — справи в тебе поважні й небезпечні, але нехай завжди буде з тобою твоя вдача і твоє щастя. Знай, що я завжди буду пам’ятати тебе й буду щаслива тебе знову побачити.

Промовивши ці слова, Ярина нахилилася й поцілувала хлопця у щоку. Данько трохи зніяковів, переступив з ноги на ногу, зашарівся й ледь вимовив:

— І я тебе не забуду…

— Час вирушати, — промовив ватаг Гануляк, поклавши руку на плече хлопця. Данько мовчки кивнув головою й пішов за ватагом до дерева, де було прив’язано двоє баских коней. Хлопець йшов і все озирався на білу постать Ярини, яка стояла і прощально махала йому рукою.

Глава 9. Книга Низова

Коли Данько й ватаг Гануляк дісталися до Львова, козаків у ньому вже не було. Вони вирішили свої дипломатичні справи і спішно відбули до Києва. Розчаровані Данько з Василем вирішили їхати самі до стольного граду. Під вечір, втомлені від швидкої їзди, вони зупинилися край битого шляху, відпустили коней попастися й сіли під тінню розлогого дерева. Ватаг витягнув з торби добрячий шмат сиру, чорну хлібину, відкрив флягу з джерельною водою й вони добряче повечеряли. Данько ліг на траву й задрімав.

— І хто ж тут на всю Галицьку землю так сопе! — почув він крізь сон над головою знайомий голос. Данько стрепенувся і здивовано закліпав очима — прямо перед ним стояв… козак Голота, тримаючи коня в поводу. За ним хлопець побачив на шляху ще з півтора десятки кінних козаків.

— Ось так зустріч, — посміхався Голота, розвівши руки, — йшов до Криму, а дійшов до Карпат!

— Дядьку Голото! — аж схлипнув розчулений Данько, який усе ще не вірив своїм очам.

Козаки розреготалися. Засміявся й Данько.

— От і добре, пане Голото, мене просили довести цього славного хлопця до козаків, а козаки самі до нас прийшли. Так що буду я до свого товариства повертатися, — потиснув руку козаку ватаг Гануляк. — До речі, деякі наші опришки хочуть до вашого Дніпровського коша завітати, так що прийміть їх по-братськи.

— Чи ти не знаєш, як ми братів зустрічаємо? — посміхнувся Голота. — Забув, як разом на Волощину ходили турків шарпати?

— Не забув… Ну що, до зустрічі, братику? — потис руку Данькові ватаг Гануляк.

— До зустрічі, — поважно відповів опришкові Данько.

Ватаг Гануляк попрощався з козаками і зник між зеленими деревами. Данько перекинув через спину Меч Зберігачів, старанно загорнутий у шкіряний чохол, і заскочив на коня, який залишив йому ватаг опришків.

— Дозвольте, пане отамане, щоб мій братчик Данько до нашого товариства приєднався? — звернувся Голота до високого огрядного чоловіка, що відрізнявся своєю статечною поставою.

Чоловік уважно оглянув Данька й кивнув головою:

— А чом би й ні? Нехай іде до нашого коша, знаю я, що в тебе, Голото, абихто серед братчиків не водиться.

Чоловік торкнув повідця, і козаки поїхали за ним широким битим шляхом. Данько їхав поруч з Голотою.

— Пане Голото, а як ви сюди потрапили? — спитав хлопець, коли вони рушили з місця.

— Краще ти розкажи, як тебе в ці краї занесло? — засміявся Голота, і бачачи зацікавленість Данька, продовжив:

— А у нас новий отаман — лицар з лицарів, князь Дмитро Вишневецький, рід якого від славних Волинських ведеться. Як увійшов він до нашого лицарства, дали ми йому прізвисько Байда. Почав він козацтво, яке до того окремими ватагами по байраках і ярах сиділо, збирати в єдиний кіш. До того ми сила розпорошена була, а тепер, якщо вдасться йому всіх козаків воєдино зібрати, то цілий світ нас не зможе подолати. Думає він з нашого степу та з Дніпровських порогів незламну фортецю зробити, об яку розіб’ються всі вороги. Їздив він і до князя Литовського, і до царя Московського, а зараз від короля Польського повертаємось. Але ніхто з очільників інших держав не хоче нам допомогти в цій святій справі. Усі прагнуть козацтво під своєю рукою мати, немов озброєних хлопів своїх. Так що тільки на себе сподіватися треба. Зараз гуртується козацтво на славному острові Хортиця. Збудували ми там міцний замок і вже готуємося до оборони, бо розвідка донесла, що сам Кримський хан на нас з Ордою та турками йде.

— А як там мій батько, кобзар Будник, Жила, невільники? — зі страхом у серці запитав Данько.

— Усі живі-здорові. Бачилися з ними на Хортиці. Розповідали вони мені про дивовижні пригоди, які з вами у Криму сталися. Як відправилися вони від берега, то цілий день за ними три турецькі галери гналися. Добре, що капітан на їхньому кораблі вправний був, — змогли гарматами в галер щогли позбивати та від погоні втекти. Усякі чудасії розповідали, навіть казали, що вночі якогось крилатого лева над кораблем бачили! Ну добре, а що ти мені повідаєш?

І потягнулася довга розповідь Данька про свої дивовижні пригоди… Розповів Данько Голоті й те, що вкрай треба знайти йому біля Київської Лаври відлюдника Петра…

Довго їхали козаки. На ніч зупинялися вони табором під зоряним небом, варили куліш та співали свої довгі пісні. Данько швидко почав відчувати себе серед них як риба у воді, всі вважали його рівноправним козаком свого коша.

Нарешті, коли побачили козаки, як сяють під променями сонця маківки київських церков, Голота під’їхав до отамана і промовив:

— Дозвольте, пане отамане, мені з Даньком до Лаври завернути, ми до нашого коша пізніше прилучимося.

Отаман ствердно кивнув половою:

— Довго ми в Києві не затримаємось, так що завтра вранці виїжджайте на пристань біля Перунового плеса, а вже звідти вирушимо чайкою по Дніпру. І не забаряйтеся, бо чекати довго не будемо!

Данько й Голота повернули своїх коней і поїхали дніпровськими схилами.

— А ви знаєте, де відлюдник Петро живе, пане Голото? — запитав козака Данько.

— Та хто ж не знає? Наші козаки до нього іноді навідуються, як у Києві бувають. Дуже він вчена й мудра людина. Кажуть, що сам він колись козакував, але вже дуже давно розпрощався з товариством і тепер живе самітником поблизу Лаври.

Так, неспішно розмовляючи, дісталися вони до підніжжя порослої густим лісом гори.

— Ось ми й приїхали, — промовив козак Голота, зістрибнувши з сідла.

Козак розсідлав коня, стриножив його й відпустив пастися. Теж саме зробив і Данько. Хлопець здивовано озирався — йому здалося, що поруч немає ніяких слідів людського житла. Але Голота впевнено попрямував до густих кущів бузини, нахилився й постукав у невеликі дерев’яні двері.

Деякий час було тихо, чутно було лише щебет пташок та звук хвиль, які повільно накочувалися на берег. А потім двері зарипіли й відчинилися. На порозі стояв високий, сивобородий чоловік. Тяжко було визначити, скільки йому років. Борода, що спадала на його широкі груди, була білою, як сніг, але сині очі дивилися пронизливо і ясно. Старець стояв прямо і, не зважаючи на похилий вік, мав доволі сильну статуру.

— Слава Ісусу Христу! Вибачте, будь ласка, пане схимнику, що потурбували вас, але маємо до вас важливу справу, — сказав, скидаючи шапку козак Голота.

— Навіки слава. Заходьте, прошу.

Данько, притримуючи загорнутий Меч, що висів у нього за спиною, увійшов у двері й почав озиратися навкруги. Відразу він відчув вологу прохолоду й запах книжкового пилу. Вони пройшли темним низьким коридором і опинилися в невеликій кімнаті-келії, видовбаній у скелі. Печеру освітлювала свічка, що стояла на невеликому дубовому столі. Поруч лежали дві великі книги. Одна — дуже товста, у пожовклій пергаментній обкладинці з бронзовими накладками. Книга була розгорнута посередині. Було видно, що печерник щойно читав її. Данько побачив списані дрібним почерком папірусні листки. На одному з них блищали ще свіжі чорніла. Придивившись до відкритої книги, Данько зі здивуванням помітив, що її цупкі сторінки були чисті.

— Я козак Голота, а це наш братчик Данько, ми приїхали, щоб… — почав казати козак, але пустельник перервав його:

— Для чого ви прибули, я знаю. Давно чекаю, коли настане час відновити Оберіг, і коли з’явиться той, кому маю передати своє знання про Книгу Низову.

Голос літописця Петра, заворожуючи, лунав під стінами печери. Данько, який вже навчився нічому не дивуватися, тут не стримався й несміливо запитав:

— Але звідки ви знаєте, хто ми такі?

Пустельник ледь помітно посміхнувся:

— Той, хто вміє читати Книгу Низову, може дізнатися з неї набагато більше, ніж ви можете собі уявити.

— Ось вона яка, ця Книга Низова… — зачудувався хлопець.

— Оце і є вона, — промовив літописець Петро й обережно поклав руку на чисті пергаментні сторінки. Козак Голота й Данько завмерли, не відриваючи очей від легендарної книги. Тим часом пустельник знов заговорив:

— Справжнє Знання не може бути відкритим для всіх, але має зберігатися. Ніхто не знає, коли ця Книга опинилася в людських руках, і прочитати її повністю ніколи ніхто із людей не зможе. З прадавніх часів зберігалася Книга у священних місцях низовин Дніпра, тому і зветься Низовою. Написано у Книзі Низовій про минуле й майбутнє землі, що зветься Україною, про її вищий закон і про долю всіх людей, які народилися на цій землі чи походять з роду українського, чи були або будуть пов’язані з нею. Але, як вже сказав я, далеко не кожному дано прочитати хоча б одне слово з неї. З давніх-давен передавалася Книга Низова з рук у руки тим втаємниченим, які змогли відчути і зрозуміти долю України, пропустити її через свою власну кров, свій розум і свою душу. Це нелегко. Але тільки так можна навчитися розуміти, що записано у Книзі. Деякі втаємничені у Книгу Низову складали літописи, синопсиси історії нашої землі, але писали вони так, щоб більше було зрозуміло для звичайних людей, уміло приховуючи за звичайним текстом ті таємниці, які розкривала їм Книга Низова. Тому тільки той, хто зможе відчути своєю душею минуле України, про яке дізнається зі звичайних літописів, зможе відчути і справжній зміст того, що відбувалося й відбудеться на нашій землі.

— Це так складно. А як же мені прочитати Книгу Низову? — розгублено запитав Данько.

— Ти пройшов багато випробувань, а ще більше маєш пройти за своє життя. Ти встиг довести, що серце твоє належить нашому краю, тому зрозумій — слова можуть бути оманливі, слова можуть служити і Світлові, і Темряві. Єдине, що ніколи не зрадить добру і правді, це твоя душа, і ти вже давно підкорився би силі Зла, якби йшов не шляхом, яким веде тебе твоя душа, а шляхом жадібності, погорди чи лукавства. Тому не шукай в Книзі слів, нехай читають її не твої очі, а твоя душа.

Пустельник Петро простягнув до Книги свою руку:

— А тепер читай, і те, що тобі дано в ній прочитати, ти прочитаєш.

Данько несміливо підійшов до Книги Низової, торкнувся долонями її розгорнутих сторінок і заплющив очі.

Пройшло декілька хвилин, і раптом Данько відчув, що від сторінок Книги через його пальці полилось, наповнюючи його серце, якесь дивовижне відчуття, немовби він поринув у Книгу й розчинився в ній. Знання стало для нього відкритим, і він з радістю відчув, що воно завжди було в ньому, хіба що він не відав про це. Тепер він знав, що йому робити далі для відновлення Оберега, і він готовий був поринути ще глибше в цю чарівну Книгу, але раптом щось заступило йому шлях невидимою стіною.

Данько відкрив очі й так застиг, намагаючись якнайдовше затримати в своєму серці пережиті відчуття. Відчуття доторку до Знання.

Пустельник уважно дивився на нього.

— Ось ти і зрозумів, що кожна людина знає все, тільки не кожна може й хоче це зрозуміти. Але обраним Книга Низова допомагає. Тепер ти знаєш, де і як ти зможеш відродити Оберіг.

Данько повільно кивнув головою. Він повернувся й вийшов із печери. Ноги його підкошувалися, але душу переповнювало дивне відчуття, що цілий всесвіт лежав перед ним, немов на розкритій долоні. Данько жадібно увібрав у себе ранкове повітря, намагаючись усвідомити щойно пережите.

З печери вийшов козак Голота.

— Час вирушати, — тихо сказав він, — треба встигнути дістатися до Перунового плеса, бо хлопці довго чекати не будуть.

Голота свистом підізвав коней. Данько, мов уві сні, підійшов до свого коня й почав сідлати його. Біля виходу з печери з’явилася висока постать літописця. Він уважно дивився на хлопця. Якась тяжка дума відбивалася в його очах.

— Прощайте, братчики, — сказав пустельник, — відчуваю, що багато у Книзі Низовій ще записано буде про вас і про ваші вчинки. Підіймається дніпровське лицарство, починає тільки свою силу відчувати, і має стати Оберіг для козацького лицарства тим світлом, що осяє його тяжкий, але праведний шлях.

Глава 10. Дніпровські пороги

Коли Данько й козак Голота дісталися до Перунового плеса, козацька чайка вже готова була вирушити в далеку дорогу.

Всю дорогу вони скакали мовчки. Тільки коли вдалечині показалася висока щогла чайки зі згорнутим білим вітрилом, хлопець озирнувся й тихо сказав Голоті:

— Коли мій батько викує Стріли Степового вітру, мені треба буде переправитися з ними на острів Базавлук, біля якого тече річка Чортомлик, і там, біля кам’яного хреста, поєднати Стріли та Меч для Оберега.

Гонта замислився.

— Непростий той острів, охороняє його великий змій-жовтобрюх. Між скелями є печера, де він живе. Але щось придумаємо — нема на світі жодного звіра, птаха чи гада, з яким козак не зміг би собі ради дати!

Данько похмуро кивнув головою.

— Пане Голото, а чого плесо Перуновим називається? — запитав він, побачивши далеко попереду чайку, яку тихо гойдали дніпровські хвилі.

— Коли князь Володимир Київ хрестив, то дерев’яні зображення старих богів наказав порубати та пустити Дніпром. Ось статую Перуна на це плесо й винесло, з тієї пори так і звуть його Перуновим.

— А він ще там залишається, бог Перун?

— Хтозна, — замислено промовив козак.

Козацький отаман, побачивши Данька й Голоту, відразу наказав підіймати вітрило, яке весело залопотіло на вітрі. Козаки дружньо сплеснули веслами, і чайка понеслася вниз по Дніпру.

Данько, який уперше потрапив на козацьку чайку, уважно роздивлявся навколо. Уздовж добре просмолених дерев’яних бортів сиділи на веслах козаки. Сивоусий, могутній козак стояв біля великого керма, уважно вдивляючись у неспокійні води могутньої ріки. На палубі стояли діжки з провіантом, кільця згорнутих линв і зброя, а на гострому носі чайки грізно зблискувала бронзова гаківниця.

— Ось на таких чайках наші пращури далеченько запливали, — поважно пояснював хлопцеві козак Голота, який, судячи з його поведінки та історій, що розповідали про нього, не вперше мандрував на такому кораблі, — допливали й до Царгороду, і ще далі. Жоден флот у світі не міг їх подолати. Навіть ромеї з їхнім грецьким вогнем.

Данько сперся на борт, вдихаючи пахощі дерев’яних брусів, з яких було збудовано чайку, смоли й річкового прохолодного вітерцю. Невдовзі вони виплили на середину Дніпра, і хлопець не міг навіть побачити берегів великої ріки. Йому здалося, що вони випливли в море, — таким могутнім і величним здавався йому Дніпро.

Чайка швидко летіла течією, до того ж, попутний вітер, напнувши вітрило, дозволяв козакам, що сиділи на веслах, не витрачати сил. Час від часу на шляху чайки виникали білі киплячі буруни, але старий козак-лоцман звично проводив судно повз них.

Козаки квапилися дістатися до Хортиці й не зупинялися навіть вночі. Зручно вмостившись на линвах, Данько довго не міг заснути, дивуючись срібним яскравим зіркам у небі й тиші, що огортала душу спокоєм. Скоро чайка попливла більш вузьким руслом, правий берег став ще вищим, скелястішим, течія пришвидшилася.

— Ось і камені з’явилися. — Махнув рукою хлопцеві сивобородий лоцман, який побачив, що той з цікавістю крутить на всі боки головою. — Цей, високий, чорний, за островом Кодачком — зветься Байдужів, а оці (бачиш два камені?) — то Близнючки. Далі — камінь Сухі Трояни. Розповідають, що видатний римський вояка Троян на них із ворогами бився. А ото — камінь Горбатий, далі — Сідлач, потім — Нижній, або Плоский. За цим, Нижнім каменем, уже пороги дніпровські починаються.

— А які вони, пороги? — загорілися очі в Данька.

— Побачиш, — коротко відповів лоцман. — Пороги, Даньку, це межа, за якою Великий Луг починається, — поважно продовжив він, пихкаючи люлькою. — Той, хто за Дніпровські пороги перебереться, немов до іншого світу потрапляє. Бережуть пороги цей світ і далеко не кожного туди пропускають. Називається край за порогами Запоріжжя, це край волі та сили. Тому стоять п’ять порогів, мов п’ять грізних отаманів, і бережуть цю волю. Кожен поріг декількома лавами по Дніпрі спускається. Перший — Кодацький поріг — має чотири лави, другий — Сурський поріг — дві лави в нього білими бурунами б’ють, третій — Лоханський поріг — тут три лави вирують, четвертий — Звонецький поріг — з чотирма лавами. Але найгрізніший з них — поріг Ненаситець — аж дванадцять лав його киплять. Недаремно місце біля цього порогу Пеклом прозивається, бо мало хто зміг живим крізь нього проплисти. А як проскочимо Ненаситець, то останнім буде поріг, який здавна зветься Вільним, бо хто його минає, той вже до полі добрався.

— Як же ж ми крізь них пропливемо? — обережно запитав Данько, щоб не видати свого хвилювання.

— А з Божою допомогою, — посміхнувся лоцман Карпо крізь сиві вуса. — Купці, що Дніпром плавають, зазвичай, щоб пороги минути, кораблі свої на берег витягували та волоком по суходолу тягнули. Але ми, лоцмани козацькі, навчилися ці пороги і вплав долати, а козаки-характерники запросто кинуть на воду свої кожухи, на кобзі заграють та проскочать крізь ці пороги, вуса не замочивши. Кажу ж тобі, що пороги не всіх пропускають, а тільки тих, хто дійсно цього гідний.

Тут лоцман замовк і, міцно тримаючи своїми могутніми руками кермо, почав пильно вдивлятися в річкові хвилі.

— А ну, хлопці, знімайте вітрило, сушіть весла та добре подумайте, чи нема серед вас великого грішника? — гучно промовив він.

Козаки підняли весло і згорнули вітрило, прислухаючись до ревіння води десь попереду. Данько теж уважно прислухався — майже нечутне кілька хвилин тому ревіння зростало. Здавалося, що велетенський звір вихопився з води і щосили б’є по ній своїми могутніми лапами. Течія посилилася. Раптом Данько побачив перед носом корабля високу білу стіну, що здіймалася над водою. Вітер вдарив у обличчя хлопця водяним пилом. Данько захекав і заплющив очі. Коли він наважився відкрити їх, то побачив, що чайку оточує кипляча біла стіна. Від ревіння води Данько не міг почути навіть власного голосу. Весь укритий, немов інеєм, прозорими краплями, лоцман Карпо впирався в кермо й вів чайку, що стрімко падала в білу безодню, тільки йому знайомими шляхами. Чотири рази чайка підхоплювалася на водяній лаві, а потім знову провалювалася в білий морок. Данько від страху заплющив очі, міцно обхопивши руками щоглу. Нарешті, чайка виплила на спокійні води.

Данько озирнувся — позаду клекотіли чотири лави Кодацького порогу.

Хлопець полегшено перевів дихання, але згадав, що попереду ще чотири пороги й найстрашніший з них дванадцятилавий Ненаситець. Данько вчепився у щоглу і став з тривогою вдивлятися у водний простір, що спокійно розкинувся попереду.

Потім, коли Данько згадував інші пороги, перед ним повставала єдина картина: біла стіна водяного пилу, оглушливе ревіння води й відчуття падіння в безодню.

Тільки коли пороги залишилися позаду, Данько відчепився від щогли і знесилений сів, прихилившись спиною до мокрого борта. Козаки весело перегукувались між собою, немовби не були щойно на волосок від смерті.

Він ще раз озирнувся — білий водяний пил клубами здіймався над Вільним порогом, але Данькові здалося, що це один з велетенських стародавніх богів привітно махає йому своєю рукою, вітаючи з прибуттям у зовсім інший, вільний край.

Ще через деякий час Данько почув над головою спокійний голос лоцмана:

— А ось і Хортиця!

Глава 11. Запорізька Січ

— Хортиця здавна відома вояцькому люду, — розповідав далі лоцман, неспішно правлячи кермом, — коли вояки на своїх човнах, подібних до наших козацьких чайок, у похід вирушали, то завжди на цьому острові зупинялися і з богами радилися, вояцького щастя просили та жертви приносили. Тут є дуб, на якому, як вважали вони, увесь світ тримається. Князі київські не раз тут зупинялися, бо Хортиця завжди була священним місцем для всякого, хто своїм мечем волю захищав.

Данько широко розплющеними дивився на легендарний острів, до якого повільно підпливала чайка. З одного боку острова вивищувалися скелі, інший бік був пологий, біля нього зеленіли плавні та ліс, синіли невеличкі річки та озерця. Уздовж низького берега Данько побачив укріплення з переплетених лозин та стовбурів дерев. На березі сильні засмаглі чоловіки були зайняті будівництвом стін, валів та ровів.

— Ти диви, чимало встигли хлопці побудувати, доки ми до Кракова їздили! — здивовано вимовив Голота, дивлячись на могутні укріплення. — Ось тут ми і зводимо свою Січ Запорізьку Низову — столицю для вільного лицарства. — З гордістю додав Голота, помітивши, як Данько захоплено дивиться на таку небачену кількість козаків.

Чайка пристала до невеличкої дерев’яної пристані, біля якої вже стояло декілька чайок. На пристані стукали сокири й кипіла у вогнищах смола — козаки будували нові кораблі.

Данько разом з іншими козаками спустився з чайки і ступив на берег. Новоприбулих відразу оточили інші козаки, залунали жарти й веселі привітання.

— Даньку, братику! Живий! — почув хлопець знайомий голос. — Чиїсь руки схопили його в міцні обійми.

— Пане Жило! — Ледь перевів подих Данько.

— Тю, та який я тобі пан, ми ж з тобою брати! — засміявся Жила.

— А де кобзар Будник і батько? — запитав Данько, озираючись навкруги.

— Пішли, я тебе до них зараз проведу, — сказав козак, — хто ж міг подумати, що ти отаким чином до нас повернешся? Батько твій кузнями козацькими завідує — вони зараз кулі відливають та шаблі кують. Такі в нього кулі дивні — жодна ціль не минає! А шаблі які! На льоту пір’їну розрубати може! А що це за пакунок у тебе за спиною?

— Та так, — трохи зніяковів Данько, поправляючи за спиною Меч Зберігачів, — один майстер карпатський подарував.

Данько ледь встигав за Жилою, бо постійно крутив головою, розглядаючи гармати на валах, високі стіни, козаків, які вправлялися в шабельному бою, кашоварів, які поралися біля великих казанів із киплячим кулешем. Десь почулися постріли, Данько напружився.

— Це ще не війна, — засміявся козак Жила, — то козак Пугач молодих козаків до мушкетного бою привчає.

Далі, за стінами, знаходився широкий майдан, навколо якого височіли довгі, щойно побудовані дерев’яні курені. Вони проминули їх та підійшли до майстерень, звідки долітали дзвінкі удари молотів по ковадлах. Майстер Богдан працював на вулиці, стоячи перед ковадлом. У руках він тримав щойно виготовлену шаблю. Побачивши Данька, він так і застиг на місці, не вірячи своїм очам. Данько, ледь стримуючи бажання кинутися батькові на шию, зупинився і промовив:

— Тату, я повернувся…

Майстер Богдан обняв сина й тихо сказав:

— З поверненням, синку. Скоро ми всі будемо разом. Я знайшов свою дружину і твою мати, вона залишилася живою, чекає нас у Каневі…

Під вечір майстер Богдан, Данько й Голота вийшли до скелястого берега Хортиці. Невдовзі хлопець з радістю побачив кобзаря Будника, який наближався до них у супроводі козака Жили.

— Ну ось ми й зібралися знову разом, щоб допомогти Данькові завершити створення Оберега, — промовив майстер Богдан, коли хлопець радісно й поштиво привітався з кобзарем.

— Сьогодні військова рада була, — сказав Голота, — гетьман Байда наказав бути напоготові, бо вже степами до нас наближається кримський хан з Ордою, а Дніпром підіймаються турецькі галери з яничарами. Тому не варто гаяти часу. Якщо завтра вони зможуть Січ оточити, тоді з острова не легко буде вибратися.

— А ви що на це скажете, пане кобзарю? — звернувся до Будника майстер Богдан.

Кобзар трохи помовчав і промовив:

— Чую я, що велика ворожа сила нашу Січ знищити збирається. Переказали мені надійні люди, що магістр Луціус зі своїми чорними рицарями об’єднався з Чалма-беком і сюди суне. На кожного оборонця Хортиці по двадцять нападників буде. Якщо вдасться їм Січ зруйнувати, надовго козацтво занепаде й не залишиться оборонців для нашого краю.

— Тоді так, браття, — рішуче сказав майстер Богдан, — сьогодні ввечері Данькові потрібно з Хортиці вибиратися. З ним поїдемо ми з Голотою. Ви, пане Буднику й Жило, залишайтеся на Хортиці, допоможіть братчикам ординців відбити. Ми, як тільки справу зробимо, відразу на Січ повернемося. Там, біля Змієвої печери, є човен.

— Нехай удача вас не покидає, — тихо промовив кобзар.

Данько, козак Голота й майстер Богдан відпочили в таборі, а ввечері відправилися до човна. Вони спустилися між двома скелями до води. Неподалік зяяв чорний отвір — вхід до Змієвої печери. Данько злякано озирався, очікуючи, що зараз із неї виповзе велика змія. «Живуть тут на дніпровських островах величезні змії — полози, або жовтобрюхи. Такі можуть і вола задушити своїми кільцями, не те що людину, — згадалися Даньку слова лоцмана Карпа, — тому запам’ятай, як, не дай Боже, доведеться тобі із таким полозом зустрітися, ніколи не дивися йому в очі. Заворожить тебе своїм крижаним поглядом — і ногами не поворухнеш, щоб утекти».

Тож, коли вони сіли в човен і попливли, розсікаючи темні хвилі, хлопець полегшено зітхнув. Тим часом довга темна тінь вислизнула з печери й тихо, без плюскоту, занурилася у воду, коли люди відпливли досить далеко від острова.

Майстер Богдан і Голота швидко гребли веслами, і скоро вони допливли до високої стіни очерету, що повільно колихалося під легким нічним вітерцем. Човен заплив у ледь помітну протоку серед очерету. Час від часу протока розділялася на декілька рукавів, але козак Голота пильно вдивлявся протоку та вправно вибирав напрямок у цьому очеретяному лабіринті.

Данько з тривогою озирався — верхів’я очерету змикалися над його головою, нічна темрява робила стіну очерету непроникною, і хлопцеві здавалося, що вони остаточно заблукали в цих нетрях дніпровських плавнів і назавжди залишаться тут. До того ж комашня хмарою нависла над човном, і хлопець ледь встигав зганяти їх зі свого обличчя. Нарешті човен ткнувся носом у берег. Плавні закінчилися. Попереду сірів у ранковому тумані безкраїй степ.

Глава 12. Стріли степового вітру

Данько, Голота й майстер Богдан вискочили на берег і витягнули човен.

— Коня б сюди — так би чвалом і майнув у степ! — мрійливо сказав Голота, вдивляючись у простір, що відкривався перед ними.

— Ще встигнеш, — промовив майстер Богдан, вдивляючись у ранкове небо.

Раптом з боку Хортиці донісся шум і виляски мушкетних пострілів.

— Невже турки підійшли? — сказав Голота.

Вони швидко вибралися на високу могилу, з якої добре було видно Дніпро й Хортицю. Данько побачив, до острова підійшло кілька великих галер. Уздовж їхніх бортів вихоплювалося полум’я й дим. З острова теж відповідали гарматними залпами. Над однією галерою вже підіймався чорний дим.

— А що, влучно наші б’ють, — задоволено промовив Голота.

— Треба квапитись, братчики, — нагадав Богдан, і вони вирушили у відкритий степ.

Данько здивовано дивився на батька. Той йшов, широко розгорнувши руки і трохи нахиливши голову, немовби ловив вітер у свої обійми. Коли вони порівнялися із високим курганом, майстер Богдан підняв голову і стиха промовив:

— Ось тут.

Вони піднялися на самий верх кургану, і тут Данько відчув, що вітер, який звично віяв степом, посилився. Сорочка на хлопцеві почала здійматися, мов напнуте вітрило.

Майстер Богдан витягнув із торби три невеликі шматки срібла й підніс їх на своїх долонях вгору.

— Вітри степові, — заговорив майстер, — буйні вітри! Ніколи не потрапите ви в ярмо невольниче й ніколи не буде загороди для вашого вільного лету. Закликаю я вас, вітри степові, на допомогу! Злітайтесь до мене, степові вітри, та дайте вольного духу нашим стрілам!

Поки майстер Богдан вимовляв ці слова, навколо кургану піднялася справжня буря. Небо стемніло, пил, сліплячи очі, здіймався над землею. Кущі перекотиполя, ніби відчайдушні вершники, неслися, ледь торкаючись степової трави, що прилягла під натиском вітру до землі. Завивання суховію оглушило Данька. Він спробував закричати, але не чув власного голосу. Хлопець упав на землю, зі страхом очікуючи, що смерчі підхоплять його та понесуть у незвідані краї.

Але буря стихла так само раптово, як і почалася. Данько підняв голову, насилу підвівся і, струшуючи з себе пил і суху траву, підійшов до майстра. Той тяжко дихав, але стяв нерухомо, тримаючи перед собою на витягнутих долонях три стріли зі срібними наконечниками. Темне оперення на стрілах злегка тріпотіло.

— Тепер на Базавлук, — промовив майстер і простягнув стріли Данькові.

— А це що за вояки? — почувся голос Голоти.

Данько й майстер Богдан озирнулися — прямо перед курганом непорушно сиділи на конях троє вершників. Судячи з їхнього одягу та озброєння, це були ординці. Вони похмуро й ошелешено дивилися на майстра Богдана, Данька й Голоту. Данько зрозумів, що ординці вирішували, чи варто нападати на них. Високий чоловік здався їм чарівником. Але хлопець і молодий козак могли бути легкою здобиччю. Після хвилини роздумів ординці вдарили нагаями своїх коней і поскакали на курган.

Майстер Богдан був беззбройний, а втекти у відкритому степу від вершників було неможливо. Данько зніяковіло озирався. Козак вийшов наперед і поклав долоню на руків’я шаблі. Один ординець вихопив стрілу з сагайдаку і звично поклав на тятиву. Стріла свиснула в повітрі, але Голота блискавичним рухом вихопив шаблю й перерубав стрілу навпіл. Ординці стримали своїх коней і почали стріляти в Голоту з луків. Шабля в руках козака перетворилась на вогняне коло, від якого на землю падали розрубані навпіл стріли. Здивовані ординці розвернули коней, не наважуючись наблизитися до козака, який знову вклав шаблю в піхви і склав руки на грудях.

— Я вас не вб’ю, якщо залишите нам своїх коней, — сказав він ординцям.

Розлючені вершники знов кинулися до нього. Козак прокотився під крупом першого коня й вихором злетів на коня другого вершника. Скинутий з сідла ординець покотився по траві, а Голота одним ударом шаблі вибив спис із рук третього. Козак закрутився на коні, відбиваючи удари ординців, що обступили його з трьох сторін.

Данько стояв, стискуючи в руці Степові стріли. «Як же йому допомогти?» — єдина думка крутилася в нього в голові. Данько несподівано для себе приклав Печать Зберігачів до стріл. Раптом, немов вловивши думки хлопця, стріли вихопилися з його долоні й понеслися до ординців. Стріли лише торкнули ворогів своїм оперенням, але всі троє впали, мов підкошені, на землю. Данько навіть не встиг здивуватися, а стріли вже повернулися в його долоню.

— Ось і коні в нас вже є! — весело вигукнув Голота, тримаючи за вуздечку трьох коней. — А стріли в тебе, хлопче, дійсно чарівні. Як би я без них відбився, не знаю.

Майстер Богдан підійшов до торби, яку віз із собою з самої Хортиці, витяг з неї піхви для меча й сагайдак для стріл. Данько розгорнув свій шкіряний згорток, у який було загорнуто Меч Зберігачів. На мить застиг, милуючись сонячними променями, які заблищали на лезі, і вклав Меч у піхви. Потім опустив стріли в сагайдак. Майстер причепив Меч до пояса, а Данько закинув за спину сагайдак зі стрілами.

Через хвилину вони вже скакали на конях відкритим степом. Був уже полудень, нещадно палило сонце, коли вершники зупинилися для відпочинку в невеликій балці, порослій деревами й терновими кущами.

— Ще дві години їхати чвалом — і доберемося до берега, а там і Базавлук близько, — промовив Голота, дістаючи з переметної суми шматки в’яленого м’яса, — бачите, панове, нам ординці й обід залишили.

— Як там Байда з товариством тримається? — промовив тривожно майстер Богдан, прислухаючись до дзвінкового степового повітря.

— Нічого, утримається, — відповів Голота, але в його голосі Данько відчув занепокоєння.

Раптом коні, що спокійно паслися на галявині поруч, почали стривожено хропіти.

— Ой, чують якусь небезпеку, — промовив Голота й вони почали вибиратися з балки, насторожено вдивляючись у тіні між деревами.

Глава 13. Дума про козака Голоту

— Оце так зустріч! — вимовив Голота, як тільки вони виїхали з балки.

Данько аж присвиснув з несподіванки — їх щільним колом оточили кількасот вершників у чорному одязі. Попереду сидів на вороному коні Чалма-бек.

— Ось і зустрілися! — скривив губи в посмішці Чалма-бек.

Майстер Богдан поклав долоню на руків’я Меча Зберігачів і похмуро сказав:

— Сподіваюся, це наша остання зустріч.

— Дійсно, — розсміявся Чалма-бек, — хтось із нас живим з цих степів не вернеться. Але, судячи з усього — не я.

— Ой ні, — протягнув Голота, хижо дивлячись на Чалма-бека, — мені ще треба з тобою за мого братчика Шершня поквитатись!

— Хіба він встиг тобі розповісти, як далеко мої вовчі стріли летять… і влучають? — посміхнувся Чалма-бек і торкнувся сагайдака за своєю спиною, з якого стирчали стріли з чорним оперенням.

— Знаю, що стріли в тебе непрості — із завороженими вовчими іклами, але я від тебе тікати не збираюсь. Досить, настрілявся ти у спини. Тепер спробуй віч-на-віч з козаком на герць стати!

Майстер Богдан вихопив Меч Зберігачів, який сліпуче зблиснув на сонці.

— Я сподіваюся, ти здогадуєшся, що це за Меч.

Коваль повільно провів Мечем перед собою. Коні вершників Чалми-бека перелякано заіржали, відступаючи назад. Ординці, мов заворожені, мимоволі почали відходити.

— Чалма-бек, я викликаю тебе на двобій! Згадай, що колись ти був славним степовим богатирем, тож не зганьби своє ім’я! — закричав Голота, гарцюючи на коні.

— Добре, козаче, — злісно вигукнув Чалма-бек, — зараз ти відправишся в пекло за своїм братчиком!

Ординці повільно розступилися, утворивши коридор. Козак взяв одну стрілу із Данькового сагайдака. Хлопець помітив, що біля сідла коня, на якому гарцював Голота, висів лук.

Козак і Чалма-бек чвалом проскакали вздовж шеренги ординців, пронісшись майже пліч-о-пліч. Вихопившись на відкритий простір, вони поскакали в різні боки. Роз’їхавшись на добру сотню кроків, вони розвернули коней назустріч один одному. Чалма-бек першим схопив лук, майже непомітним рухом, поклав стрілу на тятиву й вистрелив. Стріла із якимось вовчим завиванням полетіла назустріч козакові. Голота спритно пригнувся, і та пролетіла над його потовою. Але Чалма вже вистрілив удруге. Голота знов опинився у сідлі й вихопив шаблю, щоб відбити стрілу, але не встиг, і вона, поціливши у руків’я, вибила шаблю з його руки. Третя стріла Чалми-бека свиснула в повітрі. Голота натягнув повід, його кінь став дибки, і стріла уп’ялася в кінські груди. Кінь заіржав і впав на землю. Козак вилетів з сідла й покотився по траві, але швидко підхопився, підскочив до помираючого коня й вихопив лук із сідельного сагайдака. Чалма-бек стримав коня й почав повільно під’їжджати до козака, тримаючи стрілу на тятиві.

— А де ж твій постріл, козаче? — глузливо вигукнув Чалма-бек.

Дві тятиви дзенькнули одночасно.

Дві стріли зустрілися в повітрі.

Вигук здивування прокотився між рядами ординців. Стріла Голоти розщепила стрілу Чалми-бека — влучила в груди чорного чаклуна. Чалма-бек захитався, на його враз сполотнілому обличчі з’явився здивований вираз. Він з ненавистю вирвав стрілу зі свого тіла, захрипів і упав з коня.

Козак Голота підняв стрілу.

— Прощавай, Чалма-бек! Багато лиха наробив ти за життя, та хоч вмер, як воїн! — промовив він, скочивши на коня мертвого ворога.

Ординці чорною хмарою посунули назустріч трьом друзям. Голота сміливо поїхав на них, дивлячись прямо перед собою. Майстер Богдан стис руків’я Меча, Данько інстинктивно схопився за Печать Зберігачів. І вкотре сталося диво: ординці не змогли під’їхати до трьох вершників, які проїхали крізь лаву ворогів, мов розпечене лезо ножа крізь сніг. Забравши тіло Чалми-бека, ординці похмуро повернули на південь.

Данькові здалося, що десь здалеку доноситься до нього величний дзвін струн кобзи.

Глава 14. Велетенський полоз

Скоро Данько, майстер Богдан і козак Голота доїхали до великої річки.

— Оце і є річка Базавлук, а на ній і сам острів, — сказав Голота, пильно вдивляючись у зелену стіну очеретяних плавень, що оточували острів.

Данько із завмиранням серця дивився на острів, де мала закінчитися найзначніша подія в його житті. З усіх боків до острова підступали плавні. Східна сторона була високою й немов пофарбованою у темно-червоний колір.

— Отой берег називається Червоним Кутом, він весь вкритий червоною глиною, — пояснив Голота.

— Човна в нас немає, то ми що, попливемо туди? — запитав Данько, з готовністю входячи у прохолодну воду.

— Попливемо старим козацьким способом, — відповів Голота. Він зіскочив з коня, вихопив шаблю й почав скошувати високий очерет. Майстер Богдан швидко перев’язував їх, і через декілька хвилин очеретяний пліт був готовий.

Друзі залишили коней, залізли на пліт, і Голота довгою жердиною, зробленою з молодого деревця, відштовхнувся від берега. Провівши очеретяний човен між плавнів, Голота виїхав на чисту воду, і невдовзі вони пристали до Червоного Кута. Данько першим зіскочив на берег і, загрузаючи ногами у в’язкій червоній глині, почав вибиратися по крутому підйомі.

Ледь вилізши на схил, Данько озирнувся й побачив, як з-за рогу острова повільно випливає велика галера. На її щоглі тріпотів довгий чорний прапор. Із зображенням Хреста і Дракона!

Не встиг Данько отямитись від несподіванки, як з одного із отворів у борті галери вихопився клуб диму. Почувся свист, і позаду Данька піднявся високий стовп червоного пилу. Від вибуху у хлопця заклало вуха, він впав на землю, обхопивши голову руками. Йому здалося, що гармата поцілила в його батька та козака Голоту, і що їх назавжди поховали під собою пласти червоної глини. Але через мить майстер і козак підвелися і, вкриті з ніг до голови червоним пилом, побігли по схилу. Данько побачив, як від галери відчалило кілька шлюпок з озброєними людьми й попливло до острова. Майстер і Голота нарешті добігли до Данька. З боку галери знов почувся глухий гуркіт гарматного пострілу.

— Лягай! — крикнув Богдан і, схопивши сина за плечі, упав разом з ним на землю. Данько почув, як над його головою просвистіло гарматне ядро, і через мить земля здригнулася під ним.

— Уперед, до скель! — крикнув Голота, і вони побігли до брил, що біліли попереду, час від часу падаючи на землю, коли чули звук гарматного пострілу. Нарешті їм вдалося добігти до вузької розщелини між двома скелями. Данько озирнувся: позаду залишилося декілька глибоких ям від гарматних вибухів.

Пробравшись улоговиною, Данько, майстер Богдан і Голота видерлися на кам’яне плато і, тяжко дихаючи, зупинилися на гранітній плиті. Постріли з галери припинилися, але тепер друзі побачили, що близько сотні вояків видерлися на глиняний схил Червоного Кута й біжать до скель.

— Ну ось що, Даньку, — ледь переводячи дихання сказав майстер Богдан, — біжи прямо до кам’яного хреста — він за тією грядою, а ми їх затримаємо.

— Здається, це кнехти магістра Луціуса, — похмуро дивлячись на ворогів, які невпинно наближалися, промовив Голота, — нічого, не переймайся, ми якось їм раду дамо. Тут більше двох не протиснеться. Так що на рівних битися будемо.

З цими словами він передав свою шаблю майстру Богдану, витяг з-за пояса довгий кинджал і поклав перед собою на граніт, а з кобур, що висіти у нього на поясі, дістав два пістоля.

— Нехай спробують наших козацьких галушок, — стиха сказав Голота, зводячи курки.

Данько відчув, як у нього сперло горло. Він безпомічно стояв, стискуючи в руках сагайдак зі стрілами. Майстер Богдан відчепив від пояса Меч Зберігачів і протягнув його Данькові.

— Тепер наша доля у твоїх руках, — стиха сказав він, — біжи, ти знаєш, що робити.

Данько взяв тремтячими руками Меч, постояв мить, обводячи поглядом суворі обличчя батька і козака Голоти, і побіг через плато до скель, що виднілися вдалині.

Він біг і чув, як позаду гримнули два постріли, і залунали розпачливі крики.

Данько проскочив між скелями й застиг на місці. Прямо перед собою він побачив високий камінь, на якому було вирізьблено хрест, точно такий, як на Печаті Зберігачів. Перед каменем із хрестом лежав інший, менший камінь, витесаний у формі округлої чаші, посередині якої було три виїмки — одна у формі меча, друга, трохи менша, нагадувала обриси сагайдака, а третя, кругла, була зовсім маленькою.

Данько глянув на сонце. Йому треба було покласти Печать, Меч і Стріли в кам’яну чашу рівно ополудні. Сонце вже наближалося до зеніту.

Хлопець підійшов до кам’яної чаші й обережно поклав Меч у вибоїну. Потім Данько взяв сагайдак і нахилився над чашею. Раптом він почув, як хруснув камінь під чиєюсь ногою, підняв голову — навпроти нього стояв магістр Луціус.

Магістр дивився на хлопця, і його губи кривилися в ледь помітній посмішці. При боці пана висів тонкий меч, на панцирі шкірилася вовча паша. Магістр простягнув руку:

— А тепер віддай мені Печать і Стріли степового вітру, — тихо сказав він, але в цих словах Данько відчув подих смерті. З-за спини магістра Луціуса вийшло двоє здоровенних кнехтів. У руках вони тримали довгі алебарди.

Данько зробив крок назад.

— Так, так, зараз, — ледь вимовив він тремтячим голосом.

— Ось і молодець, — сказав магістр і ступив крок до Данька. І тут хлопець зробив відчайдушний стрибок уперед, вихопив Меч із кам’яної чаші й, ледь ухилившись від леза алебарди, що вдарила поруч з ним у камінь, викресавши цілий оберемок іскор, стрибнув убік.

Данько стрімко побіг, перестрибуючи через камені. За ним тяжко гупали підкутими чобітьми магістр і його кнехти. Хлопець оббіг камінь із хрестом, збіг кам’яним схилом униз і потрапив на вузьку косу, що відходила від острова в річку. Перестрибуючи з каменя на камінь, Данько повернув углиб острова. Попереду зеленіли дерева. Раптом перед собою він побачив гадюку, що звернулася клубком прямо в нього на шляху. Гадюка підняла голову й зашипіла. Данько ледь зміг проскочити повз неї, і тут йому здалося, що каміння навколо нього ворушиться. Розпачливий зойк вихопився з горлянки хлопця — усе навколо нього кишіло малими й великими зміями, які погрозливо розхитували своїми розкритими пащами із білими іклами. Данько увібрав готову в плечі і, розмахуючи мечем, побіг крізь це зміїне кубло.

Задихаючись, він добіг до дерев і зупинився. Данько перевів дихання й оглянув свої руки й ноги. На щастя, жодна змія не вкусила хлопця. Крім того, йому вдалося втекти від магістра! Данько оглянувся: виявилося, що він потрапив на невеличку галявину, яку оточували дерева. Попереду синіли води широкої ріки, а навпроти, у присмерку тіней від дерев, хлопець помітив високий і блискучий, немов обгорілий стовбур дерева. Данько зробив крок до нього й застиг на місці. На вершині стовбура погойдувалася велика голова змії, що незмигно дивилася просто в душу хлопця. Погляд цих круглих очей заворожував і паралізував волю.

Данько стояв, не маючи сил поворушитись. Якась мара немов скувала все його тіло. Змій, ледь помітно нахиляючись довжелезним тулубом, поповз до хлопця. Данько зойкнув і впустив Меч. Лезо дзенькнуло об камінь, і хлопець схаменувся. Підхопив Меч і обернувся, щоб бігти назад, але назустріч йому з-за дерев вискочив магістр зі своїми кнехтами. Данько почувався, мов загнаний у пастку звір. Луціус біг на нього, виставивши вперед руки. Позаду чулося шипіння полоза, який швидко повз між високою травою. І тоді Данько, зібравши останні сили, закричав і стрибнув убік. Луціус на мить вражено застиг, побачивши полоза на місці, де щойно стояв хлопець. Змій щосили вдарив головою магістра у груди. Почувся дзвін панцира, і гад миттєво обкрутив Луціуса своїм товстим блискучим тулубом. Кнехти кинулися магістру на допомогу, намагаючись штиркнути алебардами полоза. Один з ударів розрізав луску на тулубі змія. Той зашипів і вдарив кнехта своїм хвостом. Алебарда в руках воїна від могутнього удару розлетілася на тріски, а сам він полетів сторчма у воду. Другий кинув алебард і, не витримавши жахливого видовища, побіг уздовж коси. Тим часом полоз повністю обкрутив магістра своїми сталевими кільцями й покотився разом з ним у воду. Вода зімкнулася над ними і ще кілька секунд пінилася на тому місці. Потім все стихло, і річкові хвилі знову почали спокійно плюскати в берег.

Глава 15. Кам’яний хрест

Данько підвівся і злякано подивився навколо. На галявині було тихо, ніщо не нагадувало про те, що тут щойно відбулося, крім уламків алебарди. Данько побіг назад до каменя з хрестом, пильно дивлячись під ноги, але тепер він не побачив жодної змії.

Данько підбіг до кам’яного хреста й подивився на небо — сонце вже стояло в зеніті. Хлопець знову поклав Меч Зберігачів у вибоїну, потім обережно опустив поруч з ним сагайдак зі Стрілами степового вітру, зняв з шиї Печать Зберігачів і теж поклав у невеличку круглу вибоїну.

Цієї ж миті чаша під променями полуденного сонця стала прозорою й заблищала, переливаючись різнокольоровим світлом. Данько захитався — навколо нього закрутилися струмені кришталевого сяйва. Голова хлопця пішла обертом, очі засліпило пронизливе світло, і він застиг на місці, не маючи сил поворухнутися. Він вже не бачив ні каменю з хрестом, ні чаші, перед очами коливалося лише сріблясте марево. У ньому Данько, мов крізь сон, побачив три постаті старців, подібних до тих статуй, які він побачив у підземеллі під Готською фортецею. Поруч зі старцями стояв козак Мамай.

«Ти виконав свій обов’язок і зміг відновити Оберіг, — долинув до хлопця суворий голос, відлуння якого, здавалося, прокотилося всім світом, — віднині він буде зватися Козацьким Оберегом!»

І тут Данько побачив гори Карпати, гостроверхі собори й кам’яні мури стародавніх міст, стали перед його очима морські безкраї простори і степова далечінь, могутні ріки й високі ліси, пронеслося перед очима хлопця незліченне військо гордих вершників під козацькими прапорами…

Потім постаті зникли, поступово розтануло і сріблясте марево. Данько ледь отямився і, коли його очі знову змогли сприймати денне світло, він побачив, що стоїть на тому ж місці перед каменем із хрестом, але чаша з Мечем, Стрілами Степового Вітру й Печаттю Зберігачів щезла.

Данько вклонився хресту й побрів до улоговини між двома скелями, де залишив вранці батька й козака Голоту. Він йшов, відчуваючи себе втомленим як ніколи і як ніколи щасливим.

Майстер Богдан стояв біля селі, спершись на шаблю. Ліва рука його була геть скривавлена й висіла вздовж тіла. Козак Голота сидів, прихилившись спиною до каменю, вищербленого слідами від куль. Біля нього лежали два пістоля, стволи яких ще димилися, і зламана алебарда. Груди його були залиті кров’ю. Перед ними лежали кілька десятків убитих кнехтів. Удалині біліли вітрила галери. Один порожній човен, на якому підплили до острову латники, гойдався біля берега.

— Усе гаразд? — спитав майстер Богдан, побачивши Данька.

Хлопець мовчки кивнув, дивлячись на рани батька і Голоти. Козак повернув голову і тихо промовив:

— І у нас все добре — відбилися. Була б чайка, ми би й галеру захопили.

Тут Голота закашлявся, і на його губах виступила кров.

— Треба повертатися на Січ, — промовив майстер Богдан, — може ще нашим у пригоді станемо.

Голота ледь міг іти. Майстер Богдан і Данько підтримували його з обох боків. Вони спустилися до берега й сіли в човен.

— Випливемо до Дніпра, а там на Хортицю попрямуємо, — сказав майстер Богдан, узявшись за праве весло. Данько схопив обома руками ліве, і вони швидко поплили річковими хвилями. Козак Голота, тяжко дихаючи, сидів, спершись на корму.

— Вибачайте, братчики, що не можу допомогти вам, мені б трохи перепочити та кров змити, — тихим голосом сказав він.

— Зачекай, друже, ось ми до кобзаря Будника дістанемося, і він твої рани відразу загоїть, ти тільки не засинай, — промовив майстер Богдан, з тривогою дивлячись на Голоту.

— Та де ж там спати! Як там хлопці на Січі тримаються?

— Вони перемагають, — несподівано для себе промовив Данько.

Козак Голота ледь посміхнувся…

Глава 16. Повернення на Хортицю

Під ранок вони допливли до Дніпра, у який впадав Базавлук. Данько з батьком гребли весь вечір і всю ніч. Хлопцеві руки аж пекло від довгого веслування, але він не звертав на це уваги. Треба було поспішати — Голоті ставало все гірше. Козака трусило, мов у лихоманці. Данько час від часу обтирав його бліде обличчя річковою водою.

— …Більше ніж вдвох вони в улоговину впхатися не могли, — розповідав батько, — Голота чоловік вісім зі своїх пістолів поклав, поки латники магістра зі своїми алебардами до нас допхалися. Ну, а тоді вже довелось врукопаш з ними зійтися. Ми алебарди в тих, кого Голота підстрелив, вихопили й почали з ними битися. Тяжко прийшлося. Мені ліве плече проштрикнули, а Голоту у груди з мушкету поцілили. Я вже думав, що загинемо. Аж раптом, дивлюся, — Голота рубає ворогів, мов рани у нього немає, та і я відчув, що якась сила в мене влилася. Перебили ми більшість тих, хто нас атакував, а решта втекли… А ось і наші б’ються, чуєш?

Данько прислухався. Він почув глухий гуркіт гармат і часті постріли, відлуння яких котилося вздовж Дніпра. Одночасно у степу чувся тупіт тисяч копит. У ранковому присмерку Данько побачив, що вздовж берега стрімко несуться тисячі вершників.

— До Перекопу тікають, — почув Данько голос Голоти. Козак трохи піднявся, вдивляючись у ординців, які відступали. Здавалося, це видовище надало йому сил. Коли вершники щезли у степу, хлопець побачив натовпи яничар, що бігли слідом.

— Видно, добрячої прочуханки їм січовики дали, раз так назад квапляться, — промовив майстер Богдан.

Вони попливли, налягаючи на весла. Ранковий туман розсіявся, і вони побачили, що прямо на них насувається велика турецька галера-каторга. Майстер Богдан і Данько з усієї сили налягли на весла, щоб встигнути проскочити під носом галери. Величезне весло із рипінням пронеслося прямо над головою Данька. Злива води з лапасті облила хлопця з ніг до голови. Човен на хвилі, здійнятої галерою, пронесло до зелених плавнів, і він ткнувся носом у густий очерет.

Данько озирнувся на галеру. З неї чулися хльосткі удари наглядацьких канчуків по спинах веслярів та розпачливі вигуки. Було зрозуміло, що тільки під жорсткими ударами невільники неохоче гребуть веслами. Уздовж борта з’явилися яничари, ладнаючи рушниці та натягуючи луки в бік човна, що застряг у очереті.

Майстер Богдан дивився широко відкритими очима на галеру, губи його щось шепотіли. Голота слабкою рукою підняв пістоль і вистрелив.

Товстий наглядач, який заніс канчук над головою одного з невільників, поточився і впав. У ту ж мить весла галери попадали у воду, кайдани злетіли із прикутих до лав веслярів, і невільники накинулися на наглядачів та яничарів.

На борту галери спалахнув бій. Голота підняв другий пістоль і знову вистрілив. Капітан галери, який стояв на носі свого корабля, покотився по палубі.

Течія трохи винесла галеру вперед, і вона, втративши управління, почала розвертатися посередині ріки. І тут Данько побачив три козацькі чайки, які швидко наздоганяли галеру. З бортів чайок полетіли довгі линви із якірцями. Гаки міцно вп’ялися в борт галери й по мотузках, прив’язаних до якірців, на галеру швидко полізли козаки із шаблями, стиснутими в зубах.

За кілька хвилин відчайдушного бою козаки й невільники перебили яничар на галері. Майстер Богдан і Данько нарешті виплутали човен із очерету й підпливли до корабля. Данько задер голову й побачив, що на борту стоїть, широко розставивши ноги і тримаючись за линву, козак Жила. Данько ледь зміг впізнати його — обличчя козака було чорним від порохового диму, але він широко посміхався.

— Тільки дві галери втекти змогли! — задоволено посміхаючись, повідомив Жила. — А ви як тут опинилися?

— Потім, братику, побалакаємо, — крикнув майстер Богдан, — Голота тяжко поранений, необхідно його швидше до Хортиці довезти!

Жила гукнув козакам, що сиділи в чайці:

— Гей, хлопці, Голота поранений, ануте, швидше його на Січ домчимо!

Жила миттю зіскочив по линві на чайку, і козаки швидко допливли до човна з нашими друзями. Очі Голоти були заплющені, на губах запеклася кров. Козаки обережно підняли його на борт, допомогли перелізти знесиленому Данькові та пораненому Богданові, і через мить чайка неслася хвилями в бік Хортиці.

Назустріч чайці дніпровські хвилі несли багато вбитих ординців і яничар. На берегах теж було чимало ворожого трупу. Біля самого острова догоряли турецькі галери.

Поки чайка плила, Жила розповідав про битву:

— Щойно ви відплили, як турки обступили Хортицю. Нашим гармашам вдалося одну галеру відразу підпалити, але далі тяжче діло пішло. Усю ніч і весь ранок галери по Хортиці гарматами лупили, а потім турки на штурм пішли. З берегів кримський хан шляхи перекрив, та ще яничари, що суходолом підійшли, на плотах пнуться до острова. Три рази ми їх відбивали. Але найбільший наступ розпочався опівдні. Яничари, мов комашня, Січ хмарою обступили, гармати з галер гатять безперервно. Ми на шанцях врукопаш зчепилися. Аж раптом, коли вже нас до самої січової площі відтиснули, відчуло наше козацтво, що втома десь поділася, немов ми тут без продиху не билися. Навіть козаки, які від ран конали, попідхоплювалися та так вшкварили по ворогах, що ті відступати почали. На яничар та ординців немов якась мара найшла — зброю покидали та врозтіч кинулись. За півгодини змели ми їх. Половину галер гарматним вогнем перетопили, частину приступом узяли й за рештою погналися.

— А кобзар Будник живий? — запитав Данько.

— О, кобзаря нашого ні куля не бере, ні ятаган! Навколо нього січа люта йде, кулі свистять, а він сидить собі та на кобзі грає.

Так вони дісталися до Хортиці. Данька вразило те, наскільки за дві доби змінився острів. Берег був зритий гарматними пострілами. Дерев’яні стіни в багатьох місцях були пробиті. Острів було завалено вбитими та пораненими. Козаки спішно гасили кілька куренів. Але, тим не менш, навкруги вирувала радість перемоги.

— Де кобзар? — запитав Жила першого ж козака, який потрапився їм назустріч, коли вони зійшли на берег.

— Там у крайньому курені поранених лікує.

Козаки обережно зняли з чайки Голоту й понесли його до вцілілого куреня, біля якого лежало багато поранених козаків.

— Велика битва тут відбулася, — промовив Данько, озираючись навколо.

Батько поклав йому руку на плече.

— Знаєш, сину, для тебе ця битва вже давно почалася, але сьогодні вона завершилася. І ти став переможцем.