Частина I Таємниця стародавньої фортеці

Глава 1. Вершник на чорному коні

Починаючи з XIV сторіччя українські землі входили на рівних правах з іншими землями до Великого князівства Литовського. Військова міць українських та литовських воїнів примусила ворогів триматися подалі від кордонів князівства, але життя на прикордонних землях України ставало все небезпечнішим. Знесилене довгими й виснажливими війнами князівство вже не могло так вдало, як раніше, боронити мирний люд, що жив і працював на плодючих українських землях. Хижі загони безжальних ворогів майже щороку нападали на міста, села й хутори, вбивали чоловіків, а жінок та дітей десятками тисяч гнали в тяжку неволю.

Для захисту Прикордоння литовські князі почали зводити на Порубіжжі фортеці-замки, залоги яких покликані були давати відсіч нападникам. Але цього було замало, країна потребувала нової сили, що могла би порятувати цей край…

…Восени 1545 року, коли над придніпрянськими степами завили перші холодні вітри, провіщаючи наближення зими, вартові на вежі прикордонного Готського замку помітили самотнього вершника, який чвалом нісся дорогою до замкових воріт.

Наближався вечір, ніч уже приготувалася накрити темрявою степ. Ворота замку, як завжди перед заходом сонця, були зачинені. Червоний диск сонця повільно сходив за обрій, прохолодний вітер хвилями котився степовими ковилами, і здавалося, що замок, мов велетенський корабель, повільно пливе безкраїм зеленим океаном. Фортеця стояла над високим берегом річки, що широкою синьою смугою звивалася степом, гублячись десь у далечині поміж високими травами.

Прямо від замкової брами через річку було перекинуто дерев’яний міст, за яким починався битий шлях. З давньої давнини ця путь називалася Князівською. Колись ходили цією дорогою князі зі своїми воїнами в походи проти хижих кочовиків. Торували його й купці, які, шукаючи прибутків, сунули зі своїми караванами в далекі країни. Багато чого міг би розповісти Князівський шлях, багато таємниць бачив він на своєму віку. І вершник на вороному коні, якого помітила пильна замкова сторожа, здавалося, ніс ще одну таємницю.

Часи були неспокійні, втім на Порубіжжі, між володіннями Великого князівства Литовського та Ордою спокій був рідкістю. Ординці зазвичай, вирушали своїми шляхами (сакмами) на набіги взимку, тож осінь вважалася відносно спокійним часом.

Крім того, недавно війська прикордонного старости Богдана Претвича разом з козаками відбили напад великого війська ординців, і мешканці Порубіжжя спокійно зітхнули, сподіваючись на короткий відпочинок у воєнному лихолітті.

Але чому гнав чвалом свого коня вершник? Може, квапився доставити тривожну вістку про ворожий набіг чи про нову війну на кордонах князівства? А може, був цей вершник шпигуном, провідником хитрощів ворожих, спрямованих на те, щоб захопити та спопелити фортецю, що захищала населення навколишніх сіл та купецькі валки?

На вежі цього вечора вартувало троє стражників. Один відразу побіг до начальника замкової залоги, досвідченого соцького Заруби, а двоє інших, про всяк випадок поклавши стріли на тятиву своїх самострілів, пильно спостерігали за дивним вершником.

У світлі останніх променів вечірнього сонця чоловік на чорному коні здавався охопленим червоним зловісним сяйвом. Уже можна було помітити, що кінь його нісся чвалом дуже довго, бо круп тварини був рясно вкритий шматками піни, які, мов великі краплі крові, падали на шлях. Курява здіймалася за вершником і надовго зависала у вечірньому повітрі.

Вартові, мов зачаровані, дивилися на дивну навіть для цих місць картину. Позаду почувся гуркіт. То соцький, спішно підіймаючись дерев’яними сходами на вежу, брязкав сталевими бляхами панцира й гупав важкими черевиками. І навіть тоді вартові не змогли відірвати поглядів від загадкового вершника, кінь якого вже підскочив до дерев’яного мосту. Охоронці, як один, піднесли самостріли й навели їх на кіннотника.

Соцький перехилився широкими плечима через кам’яний край стіни. Права рука його звично лягла на руків’я важкої шаблі.

Усе своє життя Заруба провів у цих небезпечних краях, безліч разів ходив у походи, й недаремно вважався одним з найбуваліших воїнів Прикордоння. Це був чоловік велетенського зросту й могутньої статури, шкіра його здавалася наскрізь просмоленою гарячим степовим сонцем. Обличчям сотника пролягали два шрами від шабельних ударів, а скільки великих і малих рубців від ран було на його тілі — годі й порахувати.

Соцький пильно дивився з-під кошлатих брів на вершника. Вітер, що ставав усе пронизливішим, куйовдив довге волосся й руду бороду Заруби. Тим часом кінь вибив копитами глухий дріб по дерев’яному містку, викладеному зі старих дубових колод, і закрутився перед самою брамою. Тепер можна було добре розгледіти дивного вершника.

Здавалося, йому ледь вдається втриматись у сідлі. Тулуб його час від часу відкидався назад, а голова безсило падала на груди. Утім, чоловік міцно тримав лівою рукою повід, прикрашений блискучими мідними бляхами, а правою притискав до себе невеличкий згорток. Вартові побачили, що не тільки промені сонця огортали вершника червоним — весь його одяг і обличчя були вкриті загуслими плямами крові.

— Хто ти такий, і що тобі треба?! — гримнув Заруба.

Але вершник мовчки продовжував крутитися перед брамою. Видно було, що останні сили швидко покидали його. Вартові перезирнулися.

Соцький насупив брови й по хвилині роздумів крикнув латникам залоги, які вже стояли напоготові перед брамою у дворі замку:

— Відчиняйте браму!

Декілька латників підхопили тяжку, окуту залізними обручами дубову колоду, якою зачиняли браму. Ворота зарипіли, і кінь миттєво заскочив до двору замку. Заруба встиг збігти по драбині, гукнувши вартовим на вежі:

— А ви слідкуйте за степом, щоб ніякої зради не сталося!

Надворі вже юрмилися люди — селяни, купці, замкова челядь. Усі з цікавістю і страхом дивилися на те, що відбувалося. Два латники ледь утримували скакуна на місці, інші підхопили вершника, який падав з коня.

Виявилося, що повід був міцно накручений на лівицю смертельно пораненого чоловіка. А його праву руку, що міцно пригортала до грудей якийсь клунок, здавалося, було неможливо розігнути. Вершника, обережно притримуючи, опустили на землю. З його спини, прямо під лівою лопаткою, стирчала довга чорна стріла, одяг був залитий кров’ю, і крізь широкі проріхи на плечах і руках можна було побачити глибокі свіжі рани, навколо яких запеклася кров. Біля пояса вершника висіли піхви від меча, за спиною — порожній сагайдак для стріл.

Соцький нахилився над вершником, притримуючи його голову своєю широкою долонею. Побачив, як очі пораненого повільно затоплює морок смерті.

— Хто ти? — несподівано м’яко запитав бувалий вояка Заруба.

В очах вершника на мить з’явилася іскра життя, він спробував щось сказати, але з горла вирвався тільки хрип. Вояка нахилився ще нижче, уважно прислухаючись до слабкого дихання пораненого. Раптом чиясь рука лягла на плече соцького. Заруба озирнувся й побачив отця Григорія, священика невеличкої замкової каплички.

— Вибачте, пане Зарубо, йому тепер Господнє причастя потрібне, — тихо сказав панотець.

Соцький мовчки кивнув і відсторонився. Вмираючий, побачивши священика, спробував підняти голову й майже нечутно сказав декілька слів. Латники, які стовпилися навколо, не почули ці слова, але отець Григорій почув. Його обличчя зблідло. Він простягнув руку до згортка, який вершник притискав до себе. Той спробував підвестися, але руки його безсило впали вздовж тулуба, і голова відкинулася назад.

— Преставився, — почувся тихий голос отця Григорія. Панотець нахилився над вмерлим і обережно закрив йому очі, потім глянув на маленький мідний хрестик, що висів на грудях загиблого, і стиха промовив:

— Нині одпущаєши раба твого, Владико, по глаголу твоєму з миром. Прийми, Боже, цю душу до себе й відпусти гріхи його.

Люди навколо почали набожно хреститися. Панотець простягнув рукий обережно взяв згорток, який вже не стискала рука вершника. Раптом згорток в його руках зарухався. І почувся якийсь чи то писк, чи тонкий плач. Отець Григорій розгорнув тканину, і натовп навколо здивовано завмер — всі побачили маленьку, замурзану кількамісячну дитину, з очей якої котилися сльози, прокладаючи маленькі доріжки серед степового пилу, що вкривав крихітне обличчя.

Глава 2. Стріла з вовчим іклом

Нічого й казати, що поява таємничого вершника, та ще й з маленьким хлопчиком, викликала серед замкового люду численні пересуди. Люди довго не розходились, похмуро дивилися на небо, уже затягнуте нічною темрявою, хрестилися й розмовляли про лихі часи, зловісним провісником яких міг стати цей дивний випадок.

Панотець розпорядився віднести мертвого в каплицю, а малого поки взяла доглянути дружина замкового скарбничого.

Стурбований соцький наказав посилити варту та подвоїти кількість латників на вежах. Він знову піднявся на стіну й довго дивився на небосхил — на небі, затягнутому хмарами, не було видно ні зірок, ані місяця. Здавалося, темрява щільно оточила замок, готуючись хижо стрибнути на його мури. І дарма протистояли їй вогники смолоскипів, що їх тримали в руках вартові.

Замок, у якому почалася ця неймовірна історія, побудували півсторіччя тому на місці дуже давньої фортеці, відновивши залишки кам’яної вежі. На місці, де колись височіли стіни, насипали високий земляний вал. На цих насипах звели нові стіни з великих дубових зрубів — «городень». Між колод натовкли землі, щоб зберегти споруду від вогню. Самі стіни були щільно змащені товстим шаром глини. Увінчував мур фортеці дерев’яний поміст з бійницями для стрільців, прикритий дахом, званий бланкованням. На кам’яній вежі знаходилася єдина в замку гармата, яку доглядав досвідчений гармаш Марко Копиця. Її бронзове жерло грізно дивилося у степ.

Цю ніч люди спали тривожно, але більше ніщо не порушило спокою замкових мешканців. Соцький довго бродив по стінах, вдивлявся в далину, перевіряв, чи готові стражники до того, щоб відбити несподіваний напад. Але його турбували й інші думки, якими він ні з ким не ділився. Для чогось він попрохав панотця, який виконував при замковій залозі також функції лікаря, витягти з мертвого тіла стрілу та принести всі речі, що мав при собі загиблий вершник.

Вранці у своїй невеличкій коморі соцький розглядав сагайдак, порожні піхви від меча, сідло та вуздечку.

Не треба й казати, що соцький, усе життя якого минуло в цих степах серед войовничого люду, як ніхто інший розбирався у військовому обладнанні. Сагайдак таємничого вершника був звичайний, зшитий із жорсткої шкіри. Хіба на бронзовій блясі, що скріпляла шкіряний ремінь сагайдака, тьмяно зблискував незвичайний візерунок. Такі сагайдаки носили як прості ординці, так і козаки, які частіше покладалися на швидкий і влучний постріл з лука, ніж на довге возюкання з незграбним самопалом. Дерев’яні піхви для меча, скріплені двома мідними пластинами з таким же візерунком, як і на блясі сагайдака, теж нічим особливим не вирізнялися. Ось тільки були вони досить великими. Крім того, мечами в цих краях вже не користувалися степові воїни. Крива шабля, якою можна було не лише рубати, але й розтинати плоть супротивника, витіснила важкі мечі, якими битися могли лише легендарні витязі—велетні.

«Скоріше за все, напали на сердегу якісь степові розбишаки, — подумав Заруба, — але звідки дитина?»

Двері відчинилися, і до світлиці зайшов отець Григорій.

— Доброго ранку, панотче, — привітав його соцький.

— Благослови Боже, пане Зарубо, — панотець перехрестився й підійшов до столу.

— Здається, це і все, що було у вершника, — сказав Заруба, кинувши оком на сагайдак і піхви від меча.

— Так. А ще це, — панотець поклав на стіл довгу темну стрілу. — Ледь витяг, глибоко засіла — додав він.

Соцький взяв у руки те, що, вочевидь, і убило вершника. Стріла відразу зацікавила старого вояку. Була досить незвична — довге древко пофарбоване начорно, оперення з трьох чорних пер кріпилося тонким срібним дротом, а замість сталевого наконечника соцький зі здивуванням побачив вовче ікло.

— Непростий це був чоловік, — замислено промовив соцький.

— І непростий ворог за ним гнався, — додав, немовби повторюючи думку соцького, панотець.

— Ким же цей вершник міг бути? — промовив Заруба.

— Хтозна… — потис плечима панотець. — Здається, якийсь козак, на голові чуприна виголена.

Запала тиша. Соцький почав знову уважно розглядати стрілу, а священик взяв до рук сагайдак. Особливу увагу привернула бронзова бляха. Покрутивши сагайдак і піхви в руках, він знов поклав їх на стіл і про щось замислився.

Соцький підвівся, поправив шаблю при боці:

— Вибачте, панотче, але мені треба йти перевіряти сторожу.

Вже біля дверей він зупинився, немовби згадав щось важливе, обернувся й запитав:

— А що він сказав вам, цей вершник? — панотець знову зблід, трохи ніяково склав руки, помовчав і промовив:

— Він сказав дивні слова.

— Які? — соцький нахилив голову.

Панотець ще трохи помовчав. Здається, він намагався точно пригадати слова вмираючого вершника. Нарешті він сказав, повільно вимовляючи кожне слово:

— Захистить малюка… Оберіг… Серце фортеці…

Наступні декілька днів минули спокійно. Козаки, яких соцький відправив на розвідку, повернулися зі звісткою, що нікого не помітили, і у степу все спокійно. Ще через кілька днів до замку прибув прикордонний староста Богдан Претвич. Соцький докладно розповів йому про те, що сталося. Пан Претвич згадав, що не так давно його люди бачили озброєних вершників, які в бій не вступили і швидко зникли в степу.

Староста наказав дитину охрестити й залишити в замку. Кількамісячному хлопчикові отець Григорій дав ім’я Данило.

Минуло дванадцять років. Серед неспокійного життя на Порубіжжі про вершника, який невідомо звідки привіз малого Данилка, більше не згадували. І здавалося, що ця таємниця так і залишиться нерозгаданою, розвіяною часом, немов степовими вітрами. І навряд чи міг хто здогадатися, що обставини, за яких малий Данько опинився в замку, були лише початком багатьох дивовижних і не менш загадкових подій.

Глава 3. Чалма-бек

Так і зростав Данько в замку, що став для нього рідною оселею. Був він досить розумним та кмітливим, як на свої роки. Хлопчина часто з благоговінням дивився на старовинні книжки отця Григорія. Тому священик почав вчити малого читати й писати. Вивчаючи безкінечні «буки» та «веди», хлопець не забував і про різні звитяжні ігри та витівки-бешкетування зі своїми друзями.

Був Данько звичайною дитиною. Відрізняла його лише якась задумливість. Інколи він довго стояв на замковій стіні та, мов зачарований, споглядав безкінечне море степу, або тікав із замку й довго блукав степовими просторами. На це особливо не зважали, бо хлопець завжди повертався з в’язкою наловленої риби або з підстріленою дичиною.

Зі свого першого, ще дитячого лука Данько навчився влучно стріляти. Сивий Заруба, який досі завідував гарнізоном фортеці, пророкував хлопцю славне майбутнє воїна замкової залоги. І сам Данько мріяв стати досвідченим і сильним латником або козаком та захищати Прикордоння від ворожих нападів.

Малому Данилові фортеця здавалася наймогутнішою спорудою цього світу серед безкраїх просторів Дикого Поля. Щоправда, отець Григорій розповідав хлопцю про далекі міста і країни, у яких устиг побувати, але всі вони були для Данька (хоча він міг слухати ці розповіді безкінечно) казковими й дуже далекими, більш далекими, ніж обрій над степом.

Хлопець любив замок, у якому виріс, любив і своєрідне життя замку. Він часто залазив на вежу, з якої можна було побачити велич простору, що грізно розкинувся навколо; любив дивитися, як стражники ладнають своє військове знаряддя, любив слухати тяжкі кроки й перегукування вартових, брязкіт зброї. Але все-таки найбільше любив він блукати степом навколо замку. Простір за замковими стінами нестримно притягував його до себе.

— Дивись, Данько, щоб ординці тебе не схопили, — не раз стурбовано попереджав його отець Григорій, але хлопець, для порядку покивавши головою, знов і знов закидав на плечі лук, саморобний сагайдак та відправлявся у свої короткі мандрівки.

На щастя, після того, як прикордонним старостою призначили досвідченого й хороброго Богдана Претвича, у Дикому Полі стало спокійніше. Про Претвича казали, що він брав участь у сімдесяти битвах і жодного разу не програв. Налякані його грізними вояцькими талантами й хоробрим військом, набраним з козаків та відважної української шляхти, вороги трималися подалі від Порубіжжя. Військо Претвича у відкритих боях та вдалих засідках не раз громило ординців на прикордонних теренах, не даючи ворогам пробитися на українські землі. Тож ногайські загони дуже рідко доходили до замку, де зростав Данилко. І щоразу воїни — кочовики поверталися до Перекопу, не наважуючись брати замок приступом. На все життя запам’ятав Данько той раз, коли вперше побачив ординське військо.

У замку готувалися зустрічати Різдво. Завжди суворі стражники сьогодні весело й таємниче переговорювалися між собою та збиралися ладнали костюми для вертепного дійства. Отець Григорій вчив дітей нових колядок та готувався до святкової служби. Жінки готували різдвяні страви. І навіть соцький Заруба, якого, здавалося, цікавили виключно військові виправи, завітав до панотця. Вони довго про щось говорили, отець Григорій цитував Євангеліє, коментуючи події, що супроводжували народження Спасителя.

Потім соцький за квартою пива так розповідав про почуте гармашеві Марку Копиці та замковому скарбничому Ієремії Капшуку:

— А коли цей клятий султан Ірод почув, що в його клятому ординському царстві народився славний Христос, то дуже розлютився. Бо сказали йому, що цей Христос виросте добрим воїном, ну як наш Богдан Претвич, тільки набагато кращим…

Слухачі зачаровано кивали головами, дивуючись, що в світі може бути воїн, кращий за їх славетного старосту. А соцький тим часом продовжував, сьорбнувши пива:

— Так ось, кажу я вам. Народився славний козак Ісус. Тоді послав клятий султан Ірод своїх прислужників потяти всіх немовлят, що народилися, а кого не потяти, то забрати в яничари. А мати Христа — Марія — утекла від погоні. Але де від ординців сховатись? Ось вона й дісталася до такого замку, як наш. На той час багато народу повтікало від лютого набігу та сховалося за замковими мурами. Ну, знаєте, як це зазвичай буває, коли людолови набігають. Ось вона в замку й народила нашого славетного Ісуса Христа…

Але передсвятковий настрій замку порушили далекі вогні, що вночі спалахнули з боку Прикордоння. Ці вогні запалили замкові дозорці, які пильно слідкували на степових курганах за кордоном і запалювали діжки зі смолою, звані «фігурами», якщо бачили ординські загони, що наближалися.

Вранці на стінах фортеці вже стояли напоготові всі воїни залоги, напружено вдивляючись у біле марево, що зависло над вкритим снігом степом. У трьох великих казанах кипіла смола на випадок, якщо вороги полізуть на приступ. Біля лучників лежали оберемки стріл, а гармаш Копиця запалив ґніт, готуючись у будь — яку мить пальнути зі своєї грізної зброї.

Данько, якому тоді виповнилося сім років, устиг пробратися до дальньої бійниці. Малий затамував подих, застиг, стиснувши в руці тяжкий дрючок з прив’язаним до нього уламком леза. Від грізного ока соцького хлопця приховував величезний казан з якимось киплячим варивом, інакше суворий Заруба негайно зігнав би малого захисника замку униз до каплиці, де жінки й діти з навколишніх хуторів молилися за свій порятунок і перемогу козаків.

Минуло майже півгодини в напруженому очікуванні. Раптом Данькові здалося, що на протилежному березі річки крізь біле марево повільно почав виростати чорний ліс. Через деякий час довга шерега вершників виникла із туману, немов зіткалася з холодного повітря. Охоронці пильно вдивлялися в темні постаті, які легким чвалом наближалися до замку. Більше тисячі ординців оточили фортецю півколом. Зависла моторошна тиша.

Данько дивився на довгі гриви коней із вплетеними стрічками — амулетами, що мали захищати вояків від демонів та ворожих стріл, бачив хижо зігнуті постаті ординців, готових кинутися на приступ. Але вершники застигли на місці, лише іноді їхні низькорослі степові коні били копитами сніговий наст, тривожно іржали та крутили головами. Сріблястий іній вкривав лисячі малахаї ординців і оперення стріл у сагайдаках.

Попереду шереги виїхав вершник, зброя і одяг якого відрізнялися від решти ординців. Навколо його шолома — місюрки — була накручена чорна чалма, на плечах сіріла коротка безрукавка з вовчої шкіри, а на грудях темніла нашита на товстий шкіряний панцир бронзова захисна бляха із вищиреною вовчою пащею.

Чомусь Данькові стало страшно не так від шеренги кінних ординців, як від цієї хижої фігури. Хлопець відчув: від ординця віє якимось потойбічним мороком. Раптом Данькові здалося, що вершник дивиться саме на нього. Малий міцно стиснув свою зброю…

— Ти диви, невже сам Чалма-бек у набіг вийшов? — стиха промовив соцький і підніс руку, готуючись дати знак стрільцям і гармашу відкрити вогонь, якщо ординці вирушать уперед.

Чалма-бек був відомим ватажком ординського загону — чамбулу, який складався з досвідчених і жорстоких степовиків. Його воїни робили надзвичайно швидкі набіги на християнські землі, доходили до Польщі, залишаючи за собою спалені села та хутори і зганяючи в тяжку неволю захоплених бранців. Ординці Чалми-бека відрізнялися особливою жорстокістю, проливали багато невинної крові. Казали, що він багато лиха накоїв і в самому Криму, не підкорявся ні хану, ні султану. Сам староста Богдан Претвич призначив за його голову велику нагороду, але зловити цього хижака поки що не вдавалося нікому.

Охоронців замку було в кілька разів менше, ніж досвідчених і безжальних степовиків, тож сотник вагався і все не давав знаку починати бій.

…Чалма-бек на мить застиг перед своїми воїнами. Здавалося, ось-ось — і почується бойовий клич, засвистять стріли. Але ординець торкнув поводи свого коня, повільно розвернувся, і загін неймовірно швидко зник, немовби розчинившись у білій темряві морозяного ранку…

Потім Данько ще кілька разів бачив чорні ланцюжки ногайських вершників, які проходили десь на обрії, але не так зблизька, як того зимового ранку. І спогад про моторошну силу, якою віяло від очей ординця, іноді вривався в його сни й переповнював душу тривогою й поганими передчуттями.

Глава 4. Козак Голота

З того часу, як прикордонним старостою став Богдан Претвич, багато козаків прийшло до лав його війська. Усе частіше з’являлися вони й у замку. Здебільшого козаки жили в степу, де мали свої таємні хутори — зимівники та бурдюги — будинки у глибоких байраках та понад високими дніпровськими порогами. Кращих воїнів для боротьби з ординськими нападниками годі було й шукати. Але трималися вони зазвичай окремо, підкорялися старості лише за військовою необхідністю, бо більш за все цінували волю та своє таємниче вояцьке братерство.

Козаки приїжджали зі степу до замку на швидких конях невеликими роями — по п’ять-десять чоловік, завжди трималися гуртом, співали свої довгі пісні, варили кулешу, палили довгі глиняні люльки, ладнали зброю, весело жартували з мешканцями замку. Від козаків віяло степовими просторами, п’янкими пахощами трав, пороховим димом та дніпровськими порогами. Їхні широкі шаровари та полотняні сорочки часто були подрані та заплямовані кров’ю — своєю й ворожою, але їхня зброя була добре доглянута та завжди напоготові.

Зазвичай, кожен козак мав шаблю та лук зі стрілами, довгий спис-ратище й кинджал-чингал, але в деяких були й рушниці-самопали та пістолі. Панцири та шоломи козаки не носили — вважали, що це тільки заважає у блискавичних сутичках та гонитвах безперервної степової війни. Козаки, як на підбір, були високі, кремезні. Здавалося, що їхні м’язи були загартовані суворими вітрами Дикого Поля, вогнем битв та сталевими клинками шабель і ятаганів.

Данько був товариської вдачі, тож швидко заприятелював з козаками. Ті часто дарували йому різні надзвичайно цінні для хлопця речі, так що в Данька склався свій скарб, де були остроги, кулі для самопалів, декілька стріл, блях для захисту вояцьких каптанів, саморобні гачки для рибалки, а головне — короткий кривий турецький ніж.

Іноді козаки жартома казали Даньку:

— І не набридло тобі, малий, за цими стінами сидіти? Так все життя і просидиш з цими гречкосіями. Гайда з нами, до Великого Лугу! Степ та воля — козацька доля! А тут стіни, як кайдани, на душі виснуть. Давай з нами, будеш джурою козацьким, а там і отаманом станеш, бач який лук в тебе!

Отець Григорій, зачувши такі розмови, махав руками і гримав на козаків:

— Нема чого малого на свої козацькі лови підмовляти! Він вже грамоту знає і священиком буде. Не для нього по степах з вами за ординцями гасати! А ну йди, Данько, до каплиці, Четьї Мінеї читати!

Козаки реготали, а Данько сумно плентався до каплиці, із заздрістю обертаючись на козаків. Йому теж хотілося приєднатися до їхньої веселої ватаги та майнути в самий вир козацького небезпечного, але такого привабливо бурхливого життя.

— От, гаспидські сини, нічого не бояться — ні чортів, ні гніву Божого! — розмахуючи рукавами широкої ряси, бурмотів отець Григорій, а сам думав: «Їй-богу, уведуть у степ малого. Але до науки Данька тягне чи до козакування? Ой, боюсь, таки колись підманять вони хлопця!»

Так і зростав Данько в замку й відати не відав, що вже чекає на нього час, коли потрапить він до виру дивовижних, небезпечних і таємничих пригод.

Пригоди ж ці почалися несподівано. Утім, як і годиться для таких подій.

У червні спала на степ нечувана спека. Трава від гарячих сонячних променів пожовкла й хилилася додолу, немовби тягнулася до вологи, що мала залишатися в землі. Але вологи не було й там. Суха земля тріскалася і вкривалася чорно-багряною кіркою. Лише навколо річки, що огинала замок, зеленіли очерети, а сама річка манила і притягувала все живе своїм синім дзеркалом. Зрозуміло, що й Данько всидіти не міг у замку, з нетерпінням очікуючи чергового походу на рибу.

Замкова сторожа ліниво сиділа на стінах, ховаючись від спеки під тінню дерев’яного помосту. Здавалося, усе навколо завмерло в очікуванні нічної прохолоди.

Соцький Заруба стривожено споглядав на степ. «Хоч би Орда траву не підпалила,» — думав він, згадуючи страшні степові пожежі.

Того ранку, коли сонце ледь-ледь почало розсіювати нічну темряву, Данько тихо вибрався зі свого житла при капличці й побіг до тильної стіни. Замкову браму ще не відкрили, але він мав свій таємний лаз, через який вибирався кожного ранку до річки. Хід цей він знайшов ще два роки тому. Лаз проходив по вузькому руслу джерельця, що протікало між стиком двох замкових стін.

Взагалі, у замку води вистачало. Два колодязі забезпечували залогу й замкових мешканців водою, але запопадливий скарбничий упрохав соцького не завалювати джерельце камінням:

— Через це джерельце й миша не просковзне, а вода зайвою не буде. Набіжать під час навали до замку люди, з колодязя води може на всіх не вистачити, — пояснював він соцькому. Той схмурнів, але зі скарбничим погодився.

Але влітку джерельце пересихало, і Данько примудрявся проповзати його руслом за замкові стіни. Хлопець він був, як на свої роки, досить міцної статури, але гнучкий і верткий. Тому й повзав, як кріт, не лякаючись тонн землі та дерев’яних зрубів, що нависали над ним. На таку виправу наважувався тільки один його товариш, син пушкаря, одинадцятирічний Тиміш. Тільки йому й відкрив Данько свій таємний лаз…

Тишком Данько пробрався до замкової стіни. На небі вже сірів ранок, але Тимоша ще не було.

«Спить, ледацюга!» — роздратовано подумав Данько, якого немов волами тягнуло на річковий простір. Він ще раз перебрав своє рибальське знаряддя — невеличку сітку та гачки на довгих шовкових нитках. Здавалося, усе було напоготові. Нарешті з’явився й заспаний Тиміш.

— Ми за цей час вже стільки риби наловили б! — накинувся на нього Данько.

Тиміш тільки похнюпив заспану скуйовджену голову й розвів руками:

— Та куди ж вона втече, ота риба?

— Годі, нема часу з тобою базікати, — сказав Данько, махнув рукою і пішов до лазу, — давай мерщій за мною.

Чомусь на цей раз Данькові здалося, що лаз став затісний для нього. Він ледь протискався вузьким отвором, підтягуючись руками, між вологою землею русла і стінами закам’янілої землі. Через декілька хвилин хлопець, чхаючи і протираючи очі від пилу, насилу видерся за стіни замку. Невдовзі в отворі з’явилася замурзана голова Тиміша. Данько глянув на вкриту пилом і грязюкою мармизу свого товариша й зареготав:

— Ну ти, як чортяка з пекла, на світ Божий висолопився!

— На себе краще подивись, — ображено прошипів Тиміш, струшуючи з себе бруд.

Хлопці підхопили рибальські лахи та з насолодою дихаючи свіжим ранковим повітрям, побігли до очерету, за яким заманливо блищали під першими променями сонця річкові води.

Риба ловилася так собі, з десяток вловлених карасів та декілька окунів тільки й плескалося на в’язці, коли сонце почало нещадно смажити й річку, і рибалок. Хлопці сиділи на березі. Навколо них коливалася стіна комишу, яка вже не ховала від прямих променів безжального сонця. Данько й Тиміш марно намагалися прикритися заздалегідь зірваними велетенськими лопухами, але ці імпровізовані парасольки мало допомагали.

— Ну все, проспали рибу, — рішуче заявив Данько, — а все через тебе, ледарю!

— А може риба теж заспалася, — спробував одмовитись Тиміш.

— Добре, будемо додому збиратись, — рішуче вимовив Данько й почав прибирати знаряддя, — на юшку вже наловили.

Хлопці швидко зібралися й вирушили вузькою стежкою, яку встигли проторувати до свого улюбленого місця рибалки.

Йти треба було, петляючи серед високого очерету, тінь від якого приємно рятувала від червневої спеки. Довгий і вузький комиш звично й тихо шелестив, але хмара мушви вже встигла піднятися в повітря і звично атакувала малих рибалок.

Хлопці йшли швидко, майже бігли. Попереду стелився довгий сонячний день і степ, сповнений пригод і нових вражень. Раптом десь у глибині комишевої хащі почувся якийсь хрускіт і тяжке сопіння. Хлопці застигли. Хрускіт і сопіння гучнішали. Здавалося, якась велетенська істота продирається прямо на доріжку.

Данькові згадалися розповіді бувалих людей про комишаних чортів або велетенських полозів, що залюбки крадуть малих і дорослих рибалок та нищать у своїх пекельних схованках.

— Тікаємо! — в один голос гукнули хлопці. Але не встиг Тиміш ступити й кроку, як щось величезне, брудне й потворне, сопучи, довбонуло його в бік, і він, пролетівши декілька метрів, шубовснув у нетрі комишів.

Данько почув пронизливий зойк Тимоша й озирнувся — прямо на нього стежкою, трощачи комиш, неслося величезне чорно-зелене створіння, з пащі якого стирчали довгі білі ікла. Щоб вискочити з комишу, залишалося декілька кроків. Данько проминув їх у два стрибки, пронизливе ревіння немов підштовхувало його в спину. Інший помчав би далі степом, але недаремно Данька підмовляли на козакування. Малий добре розумів, що за мить потвора наздожене його. Тож, вихопивши кинджал, який завжди носив з собою, він рішуче розвернувся, виставивши лезо поперед себе.

Хижак летів прямо на нього, і грудки землі відлітали врізнобіч від його ратиць, а ікла були спрямовані в груди малого.

Данько відчув, що його ноги тремтять, він ледь подолав бажання заплющити очі й тицьнув вперед лезом кинджалу.

Несподівано щось довгою тінню майнуло в повітрі. Почувся глухий удар, і тварюка, наскрізь пронизана довгим ратищем, покотилася в зелені хащі.

М’язи, що хвилину тому закам’яніли від нервового напруження, почали обм’якати, хлопця починала бити пропасниця. Данько ледь перевів дихання й озирнувся в той бік, звідки прилетів несподіваний порятунок. Метрів за десять від себе він побачив вершника. Чоловік вправно сидів на схарапудженому коні. Лівою рукою міцно тримав повід, а праву, якою щойно метнув спис, поклав на руків’я пістоля. На ньому були широка полотняна сорочка та шаровари, заправлені в м’які шкіряні чоботи. На голові — низька шапка з довгим чорним шликом.

«Козак!» — відразу здогадався Данько.

За спиною вершника він побачив сагайдак зі стрілами й лук, у кобурах біля сідла стирчали довгі руків’я пістолів. Зовні чоловік мало відрізнявся від інших козаків, яких чимало вже бачив Данько.

Козак посміхнувся крізь довгі чорні вуса, на сонці блимнула срібна сережка у вусі:

— Бачиш, друже, як ми з тобою цю кабанюку здолали!

Данько трохи прийшов до тями і, щоб не губити своєї статечності, повільно вклав кинджал-чингал у піхви. Він перевів дихання й раптом згадав про свого друга.

— Там десь Тиміш загубився, — сказав Данько.

— Ну, що ж, поїхали твого Тимохвія шукати, — посміхнувся козак і протягнув руку Данькові. Той ухопився за засмаглу міцну правицю і злетів у сідло перед козаком. Вони поїхали стежкою, прислуховуючись до шелесту комишу. Невдовзі почули жалісний і переляканий голос:

— Даньку!

Козак спрямував свого коня крізь очерет, туди, звідки доносився голос. Невдовзі вони побачили голову Тиміша, що стирчала з багнюки.

Хлопець незграбно плескав руками, намагаючись вибратись із муловини поблизу берега річки, густо покритої зеленою ряскою.

— О, Тиміш! — радісно вигукнув Данько, побачивши свого товариша, хоча і в такому потопаючому стані, але живим і неушкодженим.

— Так ти що, з чортами товаришуєш, козаче? — весело зареготав козак.

Тиміш, до маківки вкритий зеленою ряскою та річковим намулом, дійсно здавався маленьким чортом. Він безпомічно бив навколо себе коротенькими ручками, здіймаючи бризки темно-зеленого мулу.

— Не верещи, Тимохвію, зараз ми тебе порятуємо, — посміхаючись, промовив козак, відчепив від сідла складений колами аркан і, справно розкрутивши його, кинув петлю перед Тимішем. Хлопець одягнув мотузку на себе, закріпив її під пахвами. Данько не зміг втриматися від сміху, коли Тиміш вилетів з багнюки, немов велетенський окунь, висмикнутий могутньою рукою.

— Ну йди, хлопче, ополоснись у річці, щоб замкову сторожу не перелякати, а то і справді в тобі чорта побачать, — наказав йому козак.

Малий на мить застиг, скидаючи з себе аркан, і набурмосено пробубонів:

— Та не чортяка я, це мене комишаний чорт у багнюку жбурнув, — і побіг до річкового плеса змивати з себе багнюку.

Сонце вже піднялося, і почалася звична спека. Вартові біля розчиненої брами із здивуванням вгледіли вершника, який їхав, тримаючи поперед себе на сідлі двох хлопців. Діти гордо сиділи в сідлі. Тиміш радісно вчепився в повіддя обома руками, а Данько статечно тримав довгий спис, яким щойно був убитий дикий вепр.

— Егей, вояки, нехай хтось піде кабанюку біля плеса забере, — весело гукнув вартовим козак, — там такого вепра ваші малюки вполювали!

Один стражник здивовано вигукнув, упізнавши козака:

— Отаке! Де тебе стільки років носило, буйна голово!

Козак тільки посміхнувся крізь довгі вуса.

— А хто це? — запитав молодий стражник.

— Та це ж козак Голота! — здивовано промовив старий латник, проводжаючи поглядом міцну поставу козака.

Звістка, що до фортеці приїхав сам козак Голота, швидко облетіла всіх мешканців замку. А коли троє латників ледь дотягли з плавень здоровенного вепра, розмов мало вистачити надовго.

І хоча отець Григорій дав Данькові доброго прочухана, та й Тимішеві було вдома непереливки, хлопці відчували себе справжніми героями.

Тим часом Голота радісно привітався з козаками, які на той час знаходилися в замку, і завітав до соцького Заруби.

Соцький здивовано дивився на Голоту.

— Так казали, що тобі у Стамбулі голову відрубали! Уже більше десяти років не бачились! От кого я радий бачити живим, козаче!

— Та що з нами, сіромами, станеться! — одізвався Голота.

Старі друзі обійнялися.

— Ну розкажи, де тебе стільки років носило, гультіпако! — із цими словами соцький поставив на стіл повний жбан меду. — Хіба з того світу повернувся?

— Та набридло в пеклі з чортами в карти грати, — віджартувався Голота, — ти краще розкажи, як тут у замку справи?

— Та що там — спека, — втираючи спітнілий лоб, сказав Заруба, — на кордоні, здається, усе спокійно.

Останні слова соцький промовив якось невпевнено, чомусь йому відразу здалося, що неспроста Голота приїхав до замку.

— Так отож, — уже не жартома сказав козак і відставив жбан, — кружляти меди потім будемо. Щось незрозуміле в ординських улусах відбувається.

— Що, Орда в набіг вирішила податись? — стривожено запитав Заруба.

Голота трохи помовчав.

— Хто ж в набіг випаленим степом піде, у них уже через два дні перегону коні повиздихають, а все ж щось недобре, дивина якась. Кажуть, що в таємних місцях ординські чаклуни почали щось ворохобити, у тулумбаси б’ють, самі чогось бояться. До того ж, Чалма-бек десь вештався в Єгипті, у Білій Арапії. Що він там робив і яким повернувся, тільки сатана, може, і знає, але вірні люди мені передали, що він до нас збирається навідатись. Здається, хмари на Порубіжжі знов збираються.

— Так, не до добра все це, — замислився соцький, — а тут ще Претвич десь у Вільно на нараді у Великого князя.

— Ти, пане соцький, про всяк випадок охорону біля фігур посиль, нехай за степом пильнують.

У неспокійні часи вздовж кордону виставляли на високих могилах дозорців, які пильно слідкували, чи не з’являться вдалині ординські загони. Тоді вони запалювали діжки зі смолою — «фігури», щоб димом попередити про несподіваний напад.

Соцький не сперечався. Останнім часом йому самому було неспокійно на серці, а розмова з Голотою ще більше занепокоїла його. Але ні він, ні козак Голота навіть не підозрювали, що справжня небезпека вже наблизилася до замку.

Глава 5. Купецький караван

В обід того ж дня, коли Данько зустрівся за таких небезпечних обставин з козаком Голотою, до замку прибув великий купецький караван, що повертався з Криму.

Данько саме в цей час намагався зосередитись на читанні, знемагаючи від спеки, але в голову лізли думки про ранкову пригоду та про свого нового знайомця. Раптом на вулиці за вікном світлиці почувся якийсь гомін, і в двері увірвався Тиміш. Очі Данькового приятеля аж блищали від захоплення.

— Купці приїхали! — крикнув Тиміш і миттєво зник. Тут вже Данькові було не всидіти. У небагатому на події житті замкових мешканців прибуття купецького каравану мало неабияке значення. Щоправда, з того часу, коли на степовому Прикордонні запанував відносний спокій, купці з європейських та східних країн почали їздити країною, але не так часто, як би хотілося хлопцям.

І хоча мешканці замку не були багатіями, купці не втрачали нагоди виставити свої товари. Як годиться, на центральній площі замку розставляли намети й довгі лави, на яких розкладали скарби, привезені з далеких південних країн.

І чого там тільки не було! Очі хлопцям аж засліпило від кольорів та яскравого блиску дивовижних купецьких товарів. На одних лавах лежали згорнуті сувої індійських та перських тканин, розцвічених дивними візерунками. Під променями сонця вони, здавалося, оживали, і візерунки, немов живі, лилися вздовж лав, немов чарівні створіння, що мешкали у глибинах океанів та серед синіх небесних хмар.

Інші лави були заставлені мідним, срібним та золотим посудом. Поруч звабливо мерехтіли намиста та ґердани, кільця та персні. Зрозуміло, що біля цих лав купчилися жінки, зачаровано перебираючи скарби та кидаючи запитальні погляди на своїх чоловіків.

А народу зібралося в замку безліч! Данько ще ніколи не бачив стільки люду на замковій площі. Звістка про прибуття купецького каравану миттю облетіла всі землі навколо замку. Була субота, і селяни, відклавши усі справи, родинами з самого ранку прибували до замкової брами. Чимало було й козаків, які щойно повернулися із вдалого походу та сподівалися збути купцям свої трофеї і придбати зброю та інші військові лаштунки.

Голова каравану, львівський купець Щуцький, поважно проходжав між лавами, посміхаючись крізь рідку бороду, яку час від часу погладжував короткими товстими пальцями, нанизаними золотими перснями.

Він задоволено посміхався, трохи зверхньо споглядаючи на покупців. Навколо все гуділо, сперечалося та гомоніло. На краю площі грали музики — скрипаль та сопілкар виводили мелодію веселого танку, а якийсь селянин, що вже встиг випити меду, колотив у бубон.

Нарешті Данько проштовхався крізь юрбу до лав, на яких була розкладена зброя. Тут юрмилися козаки та замкові латники. Зі знанням справи вони перебирали виставлене на продаж військове знаряддя, торгувалися та сперечалися із торгівцями. Данько ледь просковзнув між широкими спинами покупців і опинився біля лави. Тиміш, як завжди, застряг десь позаду — тяжко сопучи, він намагався протиснутись між двома могутніми латниками. А зачарований Данько навіть не міг поворухнутись, захоплено розглядаючи зброю на лаві.

— Ось гарний келеп, — десь над головою почув він голос козака, який тримав у руках дивну зброю з довгим держаком та лезом, що закінчувалося вузьким наконечником, — таким добре панцири пробивати…

Інші покупці теж жваво обговорювали виставлену на продаж зброю:

— А скільки коштує оцей кинджал?

— Чуєш, лук перський чи турецький?

— Ти диви, з такого пістоля й сам султан, мабуть, стріляє!

— Та такий панцир тільки Претвичу підійде!

Данько, краєм вуха слухаючи ці розмови, прикипів очима до бойових луків та сагайдаків, повних стріл, до кривих перських шабель у багато оздоблених піхвах, до панцирів, пістолів та рушниць.

Раптом Данько відчув на плечі чиюсь тяжку руку. Він ледь відірвав очі від зброї і подивився вгору — біля нього стояв його новий знайомий, козак Голота.

— Що, друже, на зброю задивився? — посміхнувся козак. — Ти тільки запам’ятай — цінуй зброю для бою, а не для краси.

— Дядьку Голото, а коли ви в похід підете, мене з собою візьмете? — благально запитав Данько.

— А чому б ні, ось хлопці на чати до фігур у степ зібралися, — досить поважно відповів Голота, — якщо ми такого вепряку подолали, то турка тим більше переможемо. Тільки в соцького відпросись та в панотця, бо не добре старших зневажати.

Очі Данька запалали, він вже уявив себе озброєним вершником, переможцем численних ворожих лав.

— Панове козаче! Чому стоїте, нічого не купуєте? — звернувся до Голоти продавець.

Козак уважно подивився на зброю, погляд його став зосередженим і уважним.

— А ну покажи мені оце, — промовив він, показавши рукою на бронзове зерцало, що висіло на ланцюжку десь у глибині шатра.

— Та нащо вам ця дрібниця за пару шелягів, — здивовано запитав торгівець, — у мене такі шаблі, такі пістолі є!

— Роби, що кажу, — сказав Голота.

Купець протягнув йому зерцало. Воно була трохи більше за великий медальйон, але замале для захисних круглих блях, які носили латники на грудях. Голота уважно роздивився візерунок, провів пальцем бронзовою поверхнею зерцала.

— Де придбав таке? — запитав він продавця.

— Та десь у Білій Арапії в одного старого воїна-каліки купили, — здивовано відповів продавець.

Голота мовчки витягнув з гаманця на поясі золотий талер і кинув його купцю.

Той, не чекаючи такої щедрої платні, почав дякувати і кланятися Голоті, але козак, не звертаючи на купця уваги, протягнув покупку Данькові.

— На, носи, може і згодиться.

І в словах його вже не відчувалась посмішка.

Щасливий Данько, не відриваючи очі від подарунку Голоти, йшов через майдан. Він і не помітив, що за ним уважно слідкують дві пари очей.

Двоє охоронців каравану, що найнялися у Криму супроводжувати купців, сиділи обабіч замкової площі в тіні під великим будинком, де зберігався арсенал залоги. Ці чоловіки весь час не випускали хлопця з очей. Біля них сидів один із замкових мешканців, Іван Бурдюк, який був помічником скарбничого. Він вже був досить напідпитку, але охоронці час від часу наливали йому вино з гарбузової пляшки.

— Так це точно він? — кинувши оком на хлопця, що саме проходив повз них, запитав у Бурдюка один з караванних стражників.

— Та він, добродію, це його якийсь вмираючий сердега до замку привіз, — хитаючи головою, промимрив п’яний Бурдюк.

Охоронці перезирнулися, і в їхніх очах зблиснули зловісні вогники…

Глава 6. Вовча могила

Під вечір купці почали збирати свої товари. Данько весь день невтомно ходив за соцьким, очікуючи, коли той хоч на хвилинку відірветься від своїх безкінечних справ. Зарубі треба було поговорити з купцем Щуцьким про забезпечення охорони в подальшій мандрівці каравану. Соцький про щось домовлявся із козаками, призначав охорону до фігур та загони для чатування у степу.

Нарешті Данькові вдалося дочекатися хвилини, коли соцький за своєю звичкою піднявся на стіни фортеці. Данько швидко задріботів за ним дерев’яними сходами й почав просити:

— Пане Зарубо, пустіть мене з козаками у степ! Ну пустіть, будь ласка, я вже сильний, з лука стріляю, вепра вполював…

— Іди грамоті вчись! — суворо гримнув на нього соцький, хоча й непомітно посміхнувся в руду бороду.

— Та я вже грамоту вивчив, пустіть мене, у мене он і кинджал є, і зерцало військове.

Соцький, зрозумівши, що хлопець все одно від нього не відчепиться, махнув рукою:

— Ну добре, давай до Голоти, він зараз біля брами хлопців збирає.

Данько радісно підстрибнув та побіг, перестрибуючи через кілька сходинок, до брами. На чати в степу соцький призначив латника і трьох селян з найближчого хутора. Раніше, поки староста Претвич зі своїм військом не забезпечив на Порубіжжі відносний спокій, біля фігур на степових могилах постійно чатували козаки. Але останнім часом від цього відвикли. Тому чоловіки трохи незадоволено дивилися на Голоту, який поважно стояв біля них і пояснював тонкощі нічного чатування у степу:

— І не позасинайте там усі, бо ординці вмить переріжуть. Один нехай поблизу діжок зі смолою постійно чатує, а другий — біля коней. Як тільки ординців побачите, запалюйте діжки та мчіть до замку.

Сторожа мовчки слухала. І тут до них підбіг захеканий Данько.

— Дядьку Голото! — Радісно заволав він, — А мене соцький відпустив! Зараз, я тільки отця Григорія попереджу!

І з цими словами Данько побіг до каплиці, здіймаючи куряву босими п’ятами.

Голота посміхнувся:

— Ну тепер, панове, вам така допомога буде!

Тим часом Данько витягнув зі сховку кинджал і причепив до пояса, схопив лук, сагайдак зі стрілами й вискочив з хати.

— Ти куди зібрався? — почув він над головою здивований голос панотця.

— Мене соцький на чати призначив! — гордо вигукнув Данько і, щоб уникнути довгих пояснень, побіг до брами.

Полуденне сонце вже почало хилитися на захід, коли шестеро вершників виїхали на чати до фігури, що знаходилася за кілька кілометрів у Дикому Степу. Про всяк випадок козак Голота приставив до їхнього невеличкого загону старого й досвідченого козака Пугача. Казали, що він міг бачити в темряві так само чітко, як і при світлі сонця.

Данько весело поплескував по шиї свого гнідого жеребця. Серце хлопця аж калатало від радості та захоплюючого передчуття небезпеки. Старші чоловіки посміювалися над вояцьким завзяттям хлопця. Але Данько не звертав на них уваги. Він уважно вдивлявся у степ, щоб першим побачити ворогів, якщо вони з’являться.

Уже вечоріло, коли загін дістався Вовчої могили. Під останніми променями сонця степ нагадував безкраїй океан, поверхнею якого повільно котилися духмяні хвилі. Було в цьому і щось таємниче, навіть страшне, коли невідомо які створіння — добрі чи зловісні — можуть піднятися з його глибин. Данько вдивлявся у присмерк, і якась неясна тривога почала підійматися в душі хлопця.

У сутінках до п’янких пахощів степових трав домішався дим вогнища й запах кулеші, яку поставили варити сторожі. Пугач спокійно лежав на схилі могили, пихкав люлькою і вдивлявся начебто байдужим оком у степ Але Данькові чомусь здавалося, що вся постать козака була, мов напнута тятива, готова у випадку небезпеки вибухнути страшною і нестримною силою. Тож коли хлопець дивився на козака, відчуття спокою і впевненості знов поверталося в його душу.

Чоловіки поїли кулешу (ніколи в житті вона не здавалося Данькові такою смачною!) і зібралися спати, попередньо призначивши вартових і порядок, коли вони будуть змінюватися. Невдовзі всі поснули, крім вартового під фігурою. Данько ж не міг заснути, не зважаючи на втому. Він лежав на траві, нажатій для постелі, дивився в зоряне небо та вслухався в музику степової ночі.

Тим часом козак Голота блукав замковою площею, намагаючись зрозуміти, звідки взялося дивне почуття якоїсь загрози, що несподівано охопило його під вечір. Люди розходилася по своїх будинках на нічліг, купці закінчували збирати свої товари. Раптом Голота помітив Бурдюка, який, хитаючись, йшов через площу.

— Гей, козаче, давай вип’ємо! — запинаючись, промимрив Бурдюк до Голоти.

— Та, здається, тебе вже хтось пригостив, — байдуже відповів Голота, щоб відчепитися від настирного п’яниці.

— Авжеж, знайшлися добрі люди, пригостили, — не відставав від козака балакучий Бурдюг, — охоронці з каравану. Хороші люди. Усе питали: якого такого малюка поцілений чорною стрілою вершник дванадцять років тому до замку привіз…

Тут вже Голота застиг як вкопаний і вхопив могутньою рукою Бурдюка за комір:

— Ну і що ж то за хлопець?

— Тю! Та отой самий, із яким ти вепра вполював!

— Так ти їм його показав?

— А чому б ні, добрі люди, з Криму з караваном йдуть, вином пригощають…

Але Голота його маячню вже не слухав. Козак швидко пішов до брами.

— Хлопці, тут із купецького каравану ніхто з замку не виходив? — запитав він у латників, які втомлено дивилися за безкінечним натовпом людей, що юрмився навколо.

— Двоє пішли кудись у степ. Казали, на полювання, — пригадав один стражник…

…Уже через декілька хвилин козак Голота гнав свого коня дорогою, що вела до Вовчої могили.

…Данько сумно дивився на небо, всіяне срібними зірками. Повний місяць заливав усе навколо мінливим світлом.

Сторожа спала, навіть задрімав незвичний до нічного чатування вартовий біля фігури. Спав і козак Пугач, поклавши долоню на кольбу мушкета. Почало хилити до сну й Данька. Але він твердо вирішив бути насторожі всю ніч. Хлопець підвівся, потягнувся. Уже звик до нічного степу, і чатування почало здаватися йому звичною пригодою, чимось на зразок рибалки.

Раптом у повітрі щось майнуло. Данько мимоволі здригнувся, але відразу полегшено зітхнув. Невелика пташка вилетіла із густої трави та опустилася в якихось двадцяти кроках від хлопця. Данько почав обережно підкрадатися до пташки. Але щойно він наблизився, птаха майнула крилами й відлетіла, низько стелячись над самою травою, ще на десяток кроків. Так повторилося кілька разів. Коли Данькові вже набридли ці перегони, він зупинився й озирнувся — Вовча могила темніла далеко позаду.

Данькові стало ніяково — збирався чатувати всю ніч, а побіг за пташкою, як малий. Він розвернувся й пішов швидкими кроками до кургану. Але не пройшов і п’яти кроків, коли попереду почувся шерех. Щось велике й чорне виникло, мов з-під землі. Данько застиг, відчуваючи, як страх підступає до горла. Прямо перед ним погрозливо шкірив зуби величезний чорний пес. Червоні очі погрозливо дивилися на хлопця. Відчувалося, що хижак готовий у будь-яку мить кинутися на Данька. Хлопець збентежено подивився на собаку — такого він ніколи не бачив. Пес згрупувався, готуючись до стрибка, і загарчав. Відразу було видно, що тварюка жартувати не збирається.

— Ну чого ти, песику, я зараз тобі трохи сальця дам, тільки ось на могилу підіймусь, — якомога лагідніше забубонів Данько, обережно намагаючись боком обійти собаку.

Пес уважно дивився на Данька. На мить хлопець і величезний хижак застигли навпроти один одного…

Данько відчув ту мить, коли пес кинувся на нього, і стрибнув убік. Біля самої його ноги клацнули страшні собачі ікла. Переляк, замість того, щоб паралізувати хлопця, навпаки, надав його ногам швидкості.

Данько зібрав всі сили і дременув, петляючи, мов заєць, до рятівного кургану. Позаду чулося важке й гаряче дихання пса. Коли, здавалося, до підніжжя Вовчої могили залишилося пробігти ще хвилину-дві, щось велике й чорне вистрибнуло збоку, вдарило Данька та повалило у траву. Другий пес, стрибнувши, збив хлопця з ніг. Гаряче смердюче дихання обпалило Данькові обличчя. Перед очима хлопця брязнули білі ікла. Данько рвонувся з останніх сил. Почувся тріск роздертої сорочки, пес ковзнув іклами по бронзовому захисному зерцалі, якого Данько почепив на себе перед походом у степ. Собака закрутився навколо себе. Данько відскочив назад і упав — ноги вже не слухались його. Пес підстрибнув, цілячись хлопцеві в горлянку.

За спиною в малого гримнув постріл, і пес упав на землю. Хлопець озирнувся — Пугач, тримаючи мушкет, швидко біг до нього. Але козак запізнювався — другий пес із глухим гарчанням нісся просто на Данька. Раптом хижак якось дивно перекинувся через голову, і Данько завмер, вражений жахом, — пес перетворився на людину в чорній одежі. У руках у перевертня блиснуло довге лезо ножа. Хлопець від жаху інстинктивно виставив уперед руки й заплющив очі. Не побачив, як кінь чвалом вискочив з високої трави і вдарив грудьми людину, що вже занесла ніж для смертельного удару. Вбивця покотився по траві, а козак Голота, що правив змиленим конем, зіскочив із сідла і схопив перевертня за руку з ножем.

Коли Данько розплющив очі, козак Пугач і Голота вже в’язали нападника, а прямо перед хлопцем лежала людина із закривавленим обличчям.

— Вони тебе не поранили? — стурбовано запитав Голота в закам’янілого Данька.

— Хто це? — тремтячим голосом промовив хлопець.

Обличчя Голоти стало похмурим, і він відповів:

— Пси-вбивці.

Глава 7. Розповідь козака Голоти

Тільки почало ясніти небо, як Голота й Данько відправилися назад у замок. За козаком, прив’язаний до аркана, плентався зв’язаний полонений. Данько час від часу боязко озирався на нього і згадував свою нічну пригоду. Обличчя чорного чоловіка було замазане кров’ю та вкрите шаром пилу, але очі його так недобре зиркали на малого, що Данька навіть під теплим літнім сонцем кидало в холодний піт. Козак Голота похмуро мовчав — видно було, що він глибоко замислився. Нарешті Данько не витримав і обережно запитав Голоту:

— Пане Голото, а хто на мене напав… Ну, що це за Пси-вбивці?

Козак озирнувся на полоненого, трохи помовчав і нарешті заговорив:

— Та є такі Пси-вбивці, їх ще називають комишані пси, психази. Живуть вони у плавнях понад перекопськими лиманами, там у них свої нори є, і наймаються вони за великі гроші, щоб убити когось або розвідати чиїсь таємниці. З’явилися вони дуже давно, кажуть, що одного разу якийсь володар прокляв свого полководця за зраду й увесь рід його. З тих часів і живуть нащадки цього зрадника понад Перекопом. Через прокляття не можуть увійти до людського світу. Знюхалися вони з чорними духами, які навчили їх чародійства. Тепер, коли треба, вони можуть обертатися на чорних псів, іноді на воронів. Але нащо їм за тобою полювати?

Козак Голота розповідав спокійно, навіть буденно, але від цього хлопцю не ставало легше — він уже зрозумів, що мимоволі потрапив у якусь дуже небезпечну історію.

— Слухай, Даниле, я бачив, що пес на тебе стрибнув, він що, не встиг тебе іклами зачепити? — запитав Голота.

Данько, для якого події останньої ночі перетворилися в уяві в одну страхітливу мить, замислився, а потом схопився за залізну бляху під сорочкою.

Козак Голота повільно похитав головою:

— Такі зерцала носять арабські воїни-мамелюки. У бою вони мало допомогти можуть, але якщо їх заговорять чарівники-дервіші, то таке зерцало може стати в нагоді від всякої нечисті. Ось тобі й пощастило — мабуть, воно з тих, зачарованих.

Данько знов сунув пальці під сорочку — на цей раз доторк до металу надавав йому більшої впевненості.

— І що, ці чари всім допомагають? — запитав він у Голоти.

Козак трохи помовчав і промовив:

— Та ні, тільки тим, у кого в душі здібність до чар є…

На лаві у світлиці сиділи соцький Заруба, отець Григорій, Голота й Данько. Хлопець уперше був у такому поважному товаристві, тож почував себе трохи ніяково, але намагався триматись статечно, як і всі присутні. Після того, як Голота з хлопцем і незвичним полоненим повернулися до замку, отець Григорій обкурив Данька ладаном та прочитав над ним охоронні від нечистої сили молитви. Полоненого перевертня-вбивцю соцький наказав замкнути у льох і поставити надійну охорону. А ввечері козаки зібралися порадитись про нічну Данькову пригоду.

Деякий час у світлиці тривала мовчанка. Голота сидів, пихкаючи люлькою, а інші уважно дивилися на нього, очікуючи, коли козак добре зважить усі свої міркування.

— Панове, — нарешті сказав Голота, — справа дуже важлива і вкрай непроста. Пси-вбивці просто так, щоб на малих хлопців полювати, з-за Перекопу не вибираються. Хто їх найняв, я сам спробую в полоненого довідатись, але мені треба знати, яким чином малий до замку потрапив?

Якось так повелося, що про це Данькові ніколи не розповідали. Тому соцький та отець Григорій перезирнулися і глянули на Данька. Хлопець напружився й опустив голову. Він відчув, що зараз почує те, що назавжди змінить його життя. Немовби читаючи їх думки, Голота сказав:

— Думаю, Данилові вже час дізнатися про це.

Пан Заруба кахикнув у бороду й почав розповідь про те, що трапилося дванадцять років тому, і як Данько потрапив до степової фортеці. Розповідь ця ошелешила хлопця. Він сидів, кліпаючи очима. Козак Голота прикрив очі, але постава його напружилася, він навіть трохи подався вперед.

Коли розповідь закінчилася, знову запала тиша.

— Пане Голото, — сказав отець Григорій, — здається, ви теж щось знаєте, щось, що може стосуватися й нас, і хлопця.

Голота помовчав. Здавалося, він замислився, чи варто ділитися таємницею зі своїми співбесідниками, але потім махнув рукою, у якій тримав люльку, і почав розповідь:

— Козаки на цих землях здавна по степах та байраках живуть. Отаманів ми собі самі обираємо серед досвідчених воїнів. Кращим з кращих був козак Мамай. Не раз ми просили його стати отаманом, але він усе відмовлявся.

А він, щоб ви знали, був неабияким чаклуном-характерником. Коли і звідки він серед козацтва з’явився — ніхто не знає. Багато чого про нього розповідали, але ніхто не знав, де він живе та де його козацькі стежки пролягають. Час від часу він з’являвся на Січі, ходив з товариством у походи й не раз у найскрутнішу хвилину козаків рятував.

Здавалося, усе він на світі знає. Тримався він якось окремо, хоча й часом бенкетував з козаками після походів, дотепний був, але закінчиться війна — і зникає десь, тільки доходять до козацького коша чутки, де він буває та які дива робить. Тільки з ким і любив він іноді погомоніти, так це зі мною та моїм побратимом — Іваном Шершнем. Славно ми тоді з моїм братчиком Шершнем козакували!

А дванадцять років тому часи неспокійні були — самі пам’ятаєте — турецький султан послав яничарів на Порубіжжя, і вся Перекопська Орда на нас у похід вирушила. Скрутно тоді нам було. То ми за яничарами та ногайцями по степу гасаємо, то вони за нами.

Одного разу ми разом з Богданом Претвичем відбили напад та до Перекопу ворожі війська погнали. Але відбилися ми з побратимом моїм від сотні, по степу кружляємо. Аж раптом — де не взялося — з півсотні ординців! Та за нами в погоню кинулися слід у слід. Коні заморені, ніяк не втечемо від них. Думали, що вже живими не виберемось. Степ відкритий — трава погоріла, ногайці вже ледь не в потилицю дихають. Тільки одна кам’яна баба серед трави біліє — знаєте, їх ще мамаями чомусь називають.

Думали вже ми прощатися один з одним та з цим світом. Бачимо: попереду невеличкий байрак, ми коней пустили — може ногайці по їхніх слідах підуть та нас оминуть, а самі вниз покотилися й рушниці наладнали — як хтось у байрак сунеться — свинцевими галушками привітати. Чуємо: ногайці за нашими конями не погналися — тупіт ворожого чамбулу до нашого сховища наближається. Раптом — тиша. Хруст якийсь почувся, але ні вигуків, ні брязкоту. Тиша запала.

Через деякий час чуємо, що тільки один вершник до байраку наближається. Ми курки звели та хрести свої в зуби взяли, щоб Господь влучити допоміг. Бо, як відомо, людина стріляє, але Бог кулі носить. І ось з’явився над краєм байраку вершник. Тільки замість ординця побачили ми козака Мамая. Сидить собі в сідлі, шаблю скривавлену витирає та посміхається. Ми якось зніяковіли, з байраку вилізли. Дивимось, а навколо — матінко Небесна! — порубані ординці валяються та їхні коні поодинокі бродять і хропуть. Тут нам Мамай і каже: «Хапайте хлопці собі коней та поїхали зі мною, нема часу на сонці пузо по байраках гріти».

Схопились ми на коней та за Мамаєм погнали степом. Але помітив я, що кам’яна баба-мамай десь зникла. Кінь у нього, як вітер, несеться, ногами землі не торкається. «Куди ведеш нас, братчику?» — питаюсь я в козака Мамая. А той і каже: «Ви що, думаєте, що султан оце своїх яничарів та Орду на придніпрянські степи погнав за вашими пропащими головами? Справа в нього тут є, і якщо ми йому не перешкодимо — лихо аж до самих Карпат, а може й далі покотиться».

Промовивши такі дивні слова, погнав він далі коня, а ми з Шершнем за ним. Трапився нам по дорозі загін яничарів, але — диво-дивне! — ми повз них проскочили, ледь чалми їхні не зачепили, а вони повз нас пройшли, немов не три козаки біля них проскакали, а легкий вітерець пронісся.

Під вечір дісталися ми самого Дніпра, до місця, що зветься Кам’яна могила. Поріг реве, навколо каміння височить, ми з коней злізли, і довго нас Мамай вів за собою, між ярами та камінням. Місце похмуре таке навколо, і не знаєш, чи чорти зараз з-під кам’яних брил повилазять, чи ще щось гірше. А Мамай нічого собі, йде впевнено, немов по своїй хаті, — видно, що не раз тут бував…

Глава 8. Розповідь козака Голоти (продовження)

…На цих словах Голота перервав розмову й пильно подивився на присутніх:

— А що далі сталося, можу я вам, панове, розповісти, якщо присягнетеся на Святому Писанні ніколи й нікому цю таємницю не розповідати.

Соцький та панотець перезирнулися. Данько сидів ні живий ні мертвий. Соцький урочисто підвівся і взяв старе Євангеліє, яке завжди зберігалося в нього під іконою. Чоловіки поклали долоні на розкриту книгу. Данько відчув старі цупкі листи, від яких йшла якась дивна й заспокійлива енергія.

— Присягаєтесь цією святою книгою зберігати таємницю? — слова Голоти лунали грізно та урочисто.

— Присягаємось! — водночас пролунав гулкий бас соцького Заруби, трохи надтріснутий баритон отця Григорія та дзвінкий голос Данька, який з усіх сил намагався стримувати тремтіння від хвилювання.

Слова присяги прокотилися луною по світлиці. Данько сів і, вчепившись обома руками за лаву, затамувавши подих, приготувався слухати далі.

Козак Голота уважно подивився на свою люльку, але запалювати її не став і повів розмову далі:

— Нарешті опинились ми в якомусь дивному урочищі: навколо — глиби кам’яні, а посередині — стоять троє дідів із довгими білими бородами в полотняних сорочках до землі. Козак Мамай поштиво та поважно їм вклонився й на нас рукою показав. Мовив:

— Ось ці два козаки для цього святого діла придатні будуть!

Один старий на нас глянув — немов наскрізь поглядом пронизав — і проказав дивним голосом, немов і тихим, але в мене всю шкіру продерло:

— Погані часи, козаки, наступають: ворожі сили про таємницю Оберегу провідали, і вирішили ми, що треба його вам під захист віддати. Оберіг ми заховали, згідно із Заповітом прадавнім, і цю таємницю козакові Мамаю передали.

Я нічого не зрозумів, Шершень теж, а Мамай поштиво старців слухає. Старець далі мову веде:

— Так слухайте, козаки, знайти Оберіг та силу йому повернути може той, хто тиждень тому народився, — за ним і полювання турецьке йде. Ми три частини Оберега рознесемо у три Святі місця, і цей нині народжений їх зібрати зможе. Мамай Оберіг охоронятиме, а ви, козаки, повинні хлопця цього знайти та берегти його. Не збережете, втратите Оберіг — дістанеться він темним силам, і велике горе й біда запанують на цій святій землі. Благословляємо вас!

За тими словами я мимоволі очима кліпнув, щось у зіниці потрапило, а як протер їх, то вже ніяких старців на галявині не було — немов все це мені примарилось.

— Усе, хлопці, переночуємо тут, а зранку до справи, — каже Мамай. Ми, звичайно, до нього, — що за диво таке та старці таємничі? Козак Мамай нам і відповідає:

— Хіба про Оберіг ніколи не чули?

— Так, — відповідаємо, — чимало казок про нього розповідають. Тут Мамай спохмурнів і промовляє:

— Так не байки це. Охороняли з прадавніх часів Оберіг втаємничені люди — Зберігачі — і передавали його таємницю найкращим лицарям нашої вкраїнської землі. Та хтось цих Зберігачів зрадив і відкрив таємницю Оберега ворогам, які цією землею хочуть заволодіти. Так що тепер йде велике полювання за ним. Земля наша не проста — сила йде з неї, тому багато хижаків до неї охочі. Ось святиня ця і стереже її. Але лихо буде, якщо Оберіг знищать, і силу свою він не поновить…

…З цими словами козак Голота замовк і почав набивати свою згаслу люльку. Інші напружено мовчали, очікуючи продовження розповіді.

— Так ось, — продовжив Голота, — виявляється, що старці це й були останні Зберігачі, яким вдалося живими залишитись. Оберіг вони розділили на три частини, і згідно зі стародавнім закляттям, його може тільки та людина відновити, яка в певний день і в певному місці народиться та якій Зберігачі вирішать частку своєї сили передати. Ніхто не знає, де вони частини Оберега заховали, і як ці частини знову об’єднати.

Козак Мамай повинен був старців супроводжувати та охороняти, а нам наказав негайно їхати до зимівника, де мешкав старий козак Грім. Там вже два тижні якісь чоловік та жінка від ногайців і яничар переховувались. У них в тому зимівнику народилося дитя. Наказав він нам їх охороняти, а особливо малого хлопця. Ми мали перевезти їх до вашої фортеці й тут більше дізнатися про Оберіг і про те, де його шукати, бо рівно через дванадцять років прийде час його знову збирати, щоб він силу свою не втратив.

Ще козак Мамай сказав нам, що батько цього малюка непростого роду й тому знає, де у замку захована звістка про те, як і де Оберіг шукати. А ще передав козак Мамай нам порожній сагайдак для стріл та порожні піхви від меча і сказав, щоб ми батькові цього малюка передали…

Почувши ці слова, соцький Заруба аж стрепенувся, але переривати розповідь козака не став.

— Розпрощалися ми із козаком Мамаєм, і поїхав він далі, відомими тільки йому стежками, а ми погнали своїх коней до хутора, де мешкав Грім. Цілий день скакали ми степом і під вечір дісталися до яру, де той хутір знаходився. Тільки вже коли під’їжджали, побачили, що запізнилися. Вже здалеку видно було, як над яром дим стелеться. Поганий дим, чорний.

Ми чвалом туди коней погнали. Підскочили, бачимо — хутір горить, старий Грім з уламком шаблі лежить у калюжі крові. Біля хати скупчилися ординці, серед них якійсь кремезний чолов’яга в розідраній одежі здоровенним мечем відбивається, а за його спиною жінка немовля до себе притискує. Ми, не довго думаючи, у цю веремію і врубалися. Я відразу двох з пістолів поклав, почав інших мов курчат на спис нанизувати. Шершень теж задніх не пас. Так ми удвох нападників розпорошили. Чоловікові з мечем дві стріли в ноги влучили, він на коліна впав, до нього Шершень підбіг, щоб підтримати, я від жінки ординців повідганяв.

Бачимо, перемога вже на наш бік схилилася — нападники по ярку розсіялись. Я жінку заспокоюю — кажу: усе, ворогів відбили. Чоловік з мечем тим часом щось намагається Шершню сказати.

Та зарано ми перемогу святкували. Побачив я, що до яру не менше сотні ординців чвалом на конях пре. Та всі в чорному одязі, а попереду сам Чалма-бек. Я його відразу впізнав по блясі з вовчою пащею. Тут чоловік ледь на ноги підвівся й меч підняв. — Рятуйте жінку та малого, — вигукнув, — а я їх затримаю!

«Еге, так діло не піде,» — подумав я. Підхопив я його та на свого коня спробував підвести, але він мене відштовхнув, ніби кам’яною брилою гепнув, і насупроти горлорізів Чалми-бека з мечем став. Твердо стояв, ніби й не поранений був зовсім. Шершень на коня скочив та до жінки, щоб її з малим підхопити. Жінка дитину козакові простягнула. І тут побачив я, що Чалма-бек швидко, немов блискавка, схопив лук та стрілу пустив. Та стріла прямо жінці під ліве плече і вп’ялася. Бідолашна так і впала коню під ноги. Отже-ж, думаю, не змогли ми чоловіка та жінку оборонити, то хоч малюка врятуємо.

Підхопив я спис і навперейми ординцям кинувся. Озирнувся, а за конем Шершня тільки курява знялася. Ну, а далі — звична справа. Бився я, аж поки мене кляті бузувіри всього списами не поштрикали. Останнє, що побачив я, — чоловіка на арканах за конями волочуть, а решта за Шершнем в погоню кинулися. Кінь мене врятував — непритомного з бою виніс. Скільки часу минуло, поки я до тями прийшов, — не знаю. Тільки вже була глуха ніч. Мабуть, дуже ординці поспішали, тому мене й не добили, подумали, що я вже й так мертвий. Навколо степ та могили, я весь порубаний. Так я і їхав ніч, аж поки знову непритомний з коня не звалився.

Підібрали мене чумаки, що у Крим по сіль йшли. Від смерті вони мене врятували та вилікували, але на Перекопі на нас якісь харцизи налетіли. Половину чумацької валки погромили й мене, ще хворого, захопили в полон. Ну а там далі, що зі мною було, до нашої справи не відноситься. Продали мене на галери, через півроку я втік, а там вже в яких краях мене не носило! Ось тільки через дванадцять років повернувся і, бачу, прийдеться таємницю Зберігачів і Оберега далі розплутувати…

Глава 9.Таємниця Готської фортеці

Коли козак Голота замовк, запала тиша. Данько відчув, що все його тіло тремтить, а на очах мимоволі з’явилися сльози. Вражені панотець та соцький похмуро мовчали, роздумуючи над дивовижною розповіддю Голоти.

— Бач, — стиха промовив соцький Заруба, — відкрилася таємниця самотнього вершника, який привіз сюди Данька, а сам помер від ран.

— Але скільки нових з’явилося! — зітхнув отець Григорій.

— Не сумуй, друже, — Голота, побачивши зніяковілий стан малого, поклав тому руку на плече, — ми всьому цьому раду дамо!

Данько із вдячністю шмигонув носом. Тут, серед добрих, розумних і сильних людей, він відчував себе безпечно, але за вікном чорніла ніч, у якій зачаїлося, очікуючи саме на нього, чимало небезпек.

— Я усі ці роки думав, — знов заговорив Голота, — що то за чоловік та жінка були? Звідки вони у степу з’явилися? Чом звістка про Оберіг у вашій фортеці захована й де її шукати? Здається мені, що чоловік той встиг Шершню цю таємницю переказати, та тільки братчик мій її з собою до могили забрав.

— Ну про це ми ще встигнемо поговорити, — рішуче сказав соцький, — а зараз слід у того зарізяки, якого ви у степу захопили, довідатися, хто його підіслав на Данька напасти?

— Так, панове, цю справу дозвольте мені самому з’ясувати, — козак Голота рішуче підвівся з лави.

— Може і я піду? — запитав отець Григорій. — Може, святий хрест, молитва та покаяння вплинуть на бісову душу?

— Щиро дякую, панотче, але для таких випадків наші особливі козацькі засоби є, — твердо відмовився Голота.

Усі вийшли надвір. Полоненого тримали в замковому арсеналі, де було обладнано підвал для в’язнів. Коли панотець, соцький, Данько й Голота підійшли до великих, окутих залізом дверей, що вели до арсеналу, стражник, який вже встиг задрімати, здивовано підвівся й подивився на них. Козак Голота взяв у руки смолоскип і став навпроти дверей.

— Впусти його, — коротко наказав соцький стражникові. Раптом десь із глибини льоху почулося протяжне виття. Данько аж зблід, а панотець перехрестився.

— Мабуть чує, що ми з ним зараз балакати будемо, — посміхнувся Голота, звично перевірив, чи легко сидить у піхвах за шкіряним поясом кинджал-чингал, і рішуче зробив крок по сходах у темряву…

…Панотець перехрестив його навздогін і перехрестився сам…

…Потяглися довгі хвилини. Данько вже не знав, що й думати. Події, які зливою впали на його бідолашну голову останнім часом, здавалися йому темним вихором, що неухильно втягнув його у зовсім інший світ. У цьому світі залишалися всі знайомі люди, але сам світ раптом змінився з сонячно-яскравого на похмурий, небезпечний і сповнений зловісних таємниць та жахливих пасток…

Нарешті почулися кроки, блимнуло світло смолоскипа, і на порозі з’явився Голота. Усі запитально подивилися на нього. Панотець знову перехрестився. Козак витер піт з чола і сказав:

— Найняв його Чалма-бек…

Вже сірів ранок, коли Данько доплентався до свого ліжка й відразу ж заснув. Нічого й казати — сни йому снилися не дуже веселі: то він намагався втекти від великих чорних потворних псів, але ноги ніяк не хотіли зрушити з місця, то бачив могутнього чоловіка, який відбивався довгим мечем від безлічі нападників, то високе полум’я над палаючим замком. І тільки під кінець цих тяжких марень раптом побачив він жінку, яка простягала здалеку до нього свої долоні, від яких віяло теплом та ласкою. Данько уві сні побіг їй назустріч і… прокинувся.

Декілька хвилин він сидів на ліжку кліпаючи очима. Дивний — тривожний і водночас щемливий — сон усе ще не відпускав його. Тривога стискала серце, але за віконцем привітно сяяло сонце, тож світ навколо вже не здавався таким похмурим.

Хлопець швидко одягнувся, вискочив на подвір’я, вмився колодязною водою і побіг на замкову площу, де завжди можна було дізнатися новини й зустріти своїх друзів. Першого він побачив Тиміша. Звістка про те, що Данько переміг якихось вбивць у степу, та ще й разом з козаком Голотою захопив одного з них у полон, уже встигла облетіти всіх замкових мешканців, обрости чутками, у яких кількість переможених Даньком ворогів істотно збільшилася. Це робило Данька в Тимішевих очах справжнім героєм. Але Тиміш зробив вигляд, що нічого тут особливого нема і, привітавшись з другом, почав зосереджено розглядати горобця, який радісно купався в пилюці.

— Далеко зібрався? — так, між іншим, запитав Тиміш.

— Та так, по справах своїх козацьких, — статечно відповів Данько, намагаючись наслідувати інтонації козака Голоти. — Ну добре, я пішов.

Данько вирушив далі, але почув за спиною благаючий голос Тиміша:

— А мене з собою візьмеш?

Данько змилосердився й майнув рукою:

— Гайда за мною!

І друзі весело побігли до замкової площі. Але Тимішу не вдалося цього разу долучитися до козацьких справ. По дорозі вони зустріли його матір, яка суворо нагадала, що хлопець має доглянути за худобою. Тиміш сумно поплентався додому, а Данько вирушив на пошуки козака Голоти.

Соцький Заруба й козак Голота стояли на вежі та уважно розглядали степ.

— Староста наш зараз у Вільні, сил значних на Порубіжжі немає, тож якщо раптом Орда наскочить, може бути лихо, — замислено сказав Заруба.

— Треба по зимівниках проскочити та про всяк випадок козацьке товариство зібрати, щоб бути напоготові.

— Добре було б, — погодився соцький.

— Доброго ранку, пане соцький, доброго ранку, пане Голото! — почувся ввічливий голос Данька, який уже встиг забігти на вежу.

— От вояк — як вітер носиться! — засміявся Голота. — Чого тобі вдома не сидиться?

— Такий у хаті хіба всидить. — Махнув рукою соцький. — О, а ось і панотець йде.

Дійсно, під вежею стояв отець Григорій та заклично махав рукою. За кілька хвилин вони спустилися до панотця і привітались. Отець Григорій виглядав утомленим, його сива борода була скуйовджена, але очі радісно блищали.

— Ось що, панове, — сказав священик, — я всю ніч думав і згадав. Коли той сердега Шершень, Царство йому Небесне, малого до нас привіз, останні слова його були — малюк, Оберіг, серце фортеці…

— Так, і що це значить? — здивувався соцький.

— Так я ж і кажу — думав я всю ніч і ось що надумав. Наш замок побудували на місці якоїсь стародавньої фортеці. Може, десь є якийсь старий камінь, що може вказати на таємницю Оберегу?

Козак Голота повів плечима:

— А що це за стародавня фортеця була?

Тут очі панотця так і засяяли, і він показав стос старих, жовтих і цупких листів.

— Замок наш років шістдесят тому за наказом Великого князя збудували, а я сюди службу правити приїхав з Києва двадцять п’ять років тому. До мене служив у замковій капличці один старий священик, який господарські записи вів, — хто народився, хто хрестився, хто вмер. Коли я сюди прибув, він уже преставився, а його папери у скрині до сьогодні збереглися. Я ці записи особливо й не дивився. Аж сьогодні вранці Господь мене осінив, і я їх трохи погортав. Так ось, що я там прочитав, — з цими словами панотець почав гортати сторінки.

— Панотче, можливо, ми десь у вас їх прочитаємо? — запропонував Голота, озирнувшись навкруги.

— Добре, — погодився панотець, і вони всі відправилися до каплиці.

Обережно розклавши листи на столі, отець Григорій почав перебирати їх промовляючи:

— Так, так, не ці, тут про хрестини, тут… еге, ось! — Від паперів піднімався стовпчик пилу, Данько навіть чхнув. Панотець суворо глянув на нього, і хлопець схопився за ніс, щоб не заважати.

— Так, ось, — повторив панотець і почав читати:

«Із Божою допомогою прожив я довгий вік. Старча неміч та хвороби свідчать, що наближається час предстати перед Спасителем. Сподіваюся, що прохання начальника замкової сторожі до старости буде прийняте милостиво, і до нашого замку пришлють нового священика. Тоді серце моє буде спокійним, коли в цьому небезпечному місці люди не будуть позбавлені Божого слова та благословення.

Багато чого сподобив мене Господь бачити за мій недовгий вік. Бачив багато великих подій і великих людей. Тільки знаю, що час зітре на порох все, що, здавалося б, має стояти вічно. Тому хочеться мені, щоб хоч щось залишилося на цих сторінках. Не думаю, що відміряв мені Бог ще багато часу, але все ж хотілося б мені залишити для тої доброї людини, якій потраплять на очі ці письмена мої, ту таємницю, яка вже тридцять років лежить тяжкою вагою на моєму серці. Можливо, стане вона у пригоді добрим людям, і молюся я Богу, щоб не прислужилася вона силам темним.

Тридцять років я живу в цьому замку й віддано правлю службу Божу в каплиці. Лише я знаю, яка велика таємниця прихована серед стін цієї фортеці. Тому й міркую я, що прочитати це зможе людина, яка в замку Святу службу править і, можливо, те, що я пишу зараз, зможе статися їй у нагоді…»

— Тут взагалі довго читати, тут він і про себе пише і про те, як його митрополит через прохання Великого князя відправив до цих степів, — перервав отець Григорій, — я ось що хочу — саме про наш замок прочитати, і ось ці листки окремо відклав:

«…Нарешті прибули ми на місце, де князь призначив будувати фортецю. Місцевість ця немовби Господом Богом призначена для того, щоб звести твердиню неподолану для будь-якого ворожого війська. Видко, і стародавні воїни це розуміли. Тому побачили ми залишки кам’яних стін та веж, що темніли між травами та кущами. Частину каміння розібрали колись поселяни, частину зруйнував час, але й залишки стародавньої фортеці здавалися грізними та могутніми. Керувати будівництвом мав видатний саксонський інженер Готліб. І хоча був він католиком, ми з ним добре заприятелювали. За вдачею був він веселий, а розум мав мудрий і дотепний.

Усю дорогу проводили ми з ним в релігійних диспутах та розмовах про всілякі дива, якими Господь так щедро наділив наш світ. Прибувши до залишків старої фортеці, провів я богослужіння, щоб вигнати язичницький дух, котрий залишався тут з часів прадавніх. А інженер Готліб довго блукав між уламками стін і сказав потім мені, що фортеця була в сиву давнину побудована та ще й такими майстрами, перед якими Готлібу треба на знак пошани шапку зняти.

Почалося будівництво. Робітниками були селяни, які хотіли оселитися на цих плодючих, але й небезпечних місцях. Козаки-воїни їм теж допомагали. Але здавалося нам, що уламки фортеці наче опиралися своєму остаточному знищенню — то несподівано падало каміння, то якійсь робітник на рівному місці калічився. А ночами чулися якісь дивні звуки — чи то плач, чи завивання вітру. Так що мені довелося ще кілька разів відслужити службу Божу. Інженер Готліб ставав усе похмуріший і багато читав. І все книги, писані латиною та грецькою мовою, які привіз сюди, намагаючись знайти якісь відомості про минуле цієї таємничої фортеці. Він розглядав залишки старих стін та все порівнював, яке каміння до яких часів відноситься. Нарешті, здається, він щось знайшов, для себе прояснив і одного вечора розповів мені предивну історію.

Розповів він мені, що вперше цю фортецю почали будувати в незапам’ятні часи народи, ім’я яких вже ніхто й не знає. Тисячу років тому за наказом римського імператора Траяна, дійшов сюди один консул з когортою кращих римських воїнів і побачив на цьому місці фортецю. Уже тоді вона здалася йому дуже старою.

Спробував римлянин захопити фортецю, щоб залишити в ній гарнізон, але місцеві жителі — безстрашні вершники, «жовтобороді» сармати на закутих у залізо конях — розгромили його військо. Легенда розповідає, що головним правителем цих сарматів була смілива й мудра жінка. Мала вона велике чарівне бронзове дзеркало із далекої країни Хань. Сам консул ледь живий дістався Дунаю, де розповів імператору і про фортецю, і про войовничі народи: ясів, алан і сарматів, які жили в цих причорноморських степах. Потім ще більш дивні речі діялися тут.

Через сто п’ятдесят років один римський купець зі своїм торгівельним караваном відправився сюди, щоб розвідати те, що діється в цих степах. Коли повернувся назад, то повідомив, що на ці землі прийшли грізні воїни-готи, які покинули свій великий острів у північних морях. Готи хотіли знайти ту землю, де народився їхній верховний бог Один, і де росте чарівне дерево-ясень, на якому, як вони вважали, тримається весь світ.

Готи об’єдналися і з сарматами, закутими в залізо, і з антами — непереможним народом воїнів. Разом вони побудували багато замків і фортець, а їхньою столицею була могутня фортеця над Дніпром. Ця держава простягнулася від Карпат до далеких Кавказьких гір, і Рим боявся, що ця держава зможе стати могутнішою за їхню імперію. Дійсно, змогли об’єднані сили готів, сарматів та антів-слов’ян добряче потрощити римські війська.

Але почалися між ними свари, і, користуючись послабленням союзу могутніх воїнів, що утворився на Дніпрі, римляни підмовили напасти на готський союз войовничий народ гунів, що жив колись біля самої Хіни. Почалася в цих землях колотнеча велика, довга та кривава. Полягло тут багато добрих воїнів, і зрештою завоювали гуни цей край. Був цей народ кочовим, фортець не будував, а покладався на свою кінноту. Тому занепала наша фортеця, почала потрохи руйнуватися.

Уже пізніше відновив її мудрий київський князь Володимир і залогу в ній залишив. Могутньою твердинею стояв цей форт, та тільки з часом занепала велика держава київських князів через розбрат та чвари та через нашестя безбожних монголів, що вийшли, здається, з самого пекла. Довго вони не могли приступом фортецю взяти, а коли захопили, то все, що було всередині, знищили та попалили.

Так ці, ще досі могутні руїни, майже три століття і простояли, аж доки не вирішив Великий князь на їхньому місці новий замок збудувати.

Але ще розповідали, що була в готів, антів та сарматів одна таємна священна фортеця. Інженер Готліб був упевнений: саме на її місці ми й хочемо побудувати новий замок.

Він повідав мені стару таємницю побудови деяких особливо важливих фортець у давнину. Розповідав, що в кожної було своє «серце», тобто чарівний, заклятий камінь, під яким мав бути вхід до таємного підвалу, де посвячені переховували найбільшу таємницю. Якщо не знайти «серце» старої фортеці та не принести йому певну жертву, то звести на її місці нову нікому не вдасться, а те, що побудують, швидко розвалиться чи впаде в руки ворога після першого ж приступу.

Я часто в молитвах питав Господа, чи не є противним Йому це поганство, але не сподобився отримати відповідь. Подумав я, грішний, що в цьому дикому краю, який здається на перший погляд таким пустельним, насправді безліч віків вирувало бурхливе життя, жили народи, які мали свої вірування і своїх древніх богів. Слово Господа нашого ще не встигло розвіяти могутність тих богів.

Вдень робітники за вказівкою майстрів потроху розбирали кам’яні залишки фортеці та закладали старі брили у фундамент нових стін. Сторожа з князівських латників пильно дивилися за степом, щоб кочовики не застали нас зненацька. Я молився та правив службу. Що стосується майстра Готліба, то він, здається, ніколи не відпочивав — ночами сидів над своїми книгами, робив якісь виміри та порівнював їх із положенням зоряного зодіаку, про яке дізнавався з допомогою тої великої труби, що наближувала предмети. Вдень він керував роботами та ще разів по десять оббігав навколо залишків фортеці, уважно дивився у свої креслення і щось до них дописував.

Я навіть почав хвилюватися за душевний стан мого приятеля. Та якось одного вечора він сказав мені, що здогадався, де має знаходитися «серце» фортеці. Він довго пояснював, як вирахував це місце, але я, не будучи добре обізнаним у будівельному мистецтві та в астрології, мало що зрозумів. Хіба тільки те, що саме цієї ночі зірки на небі зійдуться так, що рівно опівночі, і то лише на декілька хвилин, під сяйвом місяця засвітиться місце, де прихований вхід до «серця» фортеці. Це, пояснив мені майстер, робили стародавні майстри й жерці у всіх країнах, де довелося йому бувати — в Іспанії, Баварії, Італії, Чехії та Польському королівстві. Готліб запропонував мені цієї ночі спробувати знайти «серце» фортеці.

Я спочатку відмовився, не бажаючи навіть наближатися до поганських таємниць. Та Готліб переконав мене, що без Cвятого слова та благодаті, переданої мені через висвячення до священицького чину, нова фортеця триматися довго не буде. Крім того, я міг явити силу і славу Господа нашого, примиривши нове зі старим. Помолившись та скріпивши серце, я погодився, хоча й відчував, що доведеться мені брати участь у справах, що не личили моєму сану.

Таким чином, я, священик Йосафат, літа 1497 від народження Христа, числа 12 місяця червня відправився із майстром Готлібом назустріч дивним пригодам.

У пана Готліба був великий круглий годинник на ланцюжку, що нагадував цибулину. Інженер хвалився мені, що таких є тільки два у всіх краях, де Христа визнавали. Згідно із показниками цього годинника, за десять хвилин мало блимнути те місце, де знаходилося замкове «серце». Осінив я себе й майстра святим хрестом і з тремтячим серцем відправився за моїм невтомним приятелем. На мій погляд, треба було взяти нам пару надійних латників, але інженер рішуче це заперечив, посилаючись на те, що таємниця повинна залишитися між нами двома. Але пішов з нами учень Готліба, юнак років п’ятнадцяти, родом з Іспанії, який супроводжував майстра в усіх його мандрах. Іспанець мав на собі сталевий панцир і меч.

Ніч надворі була непроглядна, вітряна, світла зірок не видно було, і лише місяць час від часу проглядав крізь хмари. Взяв я із собою Святе Писання. Помітив також, що в майстра при боці була довга рапіра. Повів мене Готліб до північної стіни, навпроти якої височіла висока тополя. Біля неї стали ми, і почалося довге очікування. Дуже старанно вирахував пан інженер, де саме нам стати, так, щоб тополя саме з правого боку від нас знаходилася. Ніколи не думав я, що час може так довго тягнутися. І ось нарешті годинник, який пан Готліб у руках тримав, декілька разів тихо продзвенів, сповіщаючи, що північ наступила. У цю ж мить просто від тополі пролягла світла стежка прямо до уламків стіни, що навпроти нас темніли.

І тут побачив я, що там засвітився вогонь, білий та яскравий, переливався він срібним відблиском. Я руками у Святе Писання вчепився, а Готліб з іспанцем радісно до цього відблиску кинулися. Підбігли й почали руками брилу вбік відтягувати. Хочу сказати, що на відміну від мене, Готліб статури був досить мізерної, тому підійшов і я та допоміг їм брилу, а вірніше — кам’яну плиту — відсунути. Готліб запалив смолоскип, перехрестився й разом з іспанцем безстрашно в темряву ступив. Кликав він і мене, але я вирішив, що краще буде мені на місці залишитися й у підземний морок не спускатися.

Не знаю, скільки часу минуло. Встиг я і «Отче наш» декілька разів прочитати, і охоронну від бісів «Хай воскресне Бог», і «Вірую». Молитвами моїми вирвався із підземелля Готліб — блідий, як місяць. Весь тремтів він, і очі його були розширені від жаху. У руках він тримав рапіру, і тіло його тіпалося, мов у лихоманці. Не промовивши жодного слова, схопив він тремтячими руками кам’яну брилу і став отвір у підземелля закривати. Я йому допоміг і, не питаючи нічого, довів до намету, де він жив.

А на другий день почував я себе дуже зле, мабуть, покарав мене Господь за мій вчинок жорсткою лихоманкою, і пролежав я у трясці цілий місяць. А коли видужав, дізнався, що інженер Готліб, давши всі накази робітникам і залишивши замість себе здібного майстра Ореста з королівського міста Львова, зібрався нашвидкуруч і самотній у невідомому напрямку від’їхав.

Після одужання побачив я, що будівництво замку йде швидко, набагато швидше, ніж майстри розраховували, і без жодної затримки чи неприємності. До місця того проклятого не хотів я навіть наближатися. Хоча, коли вже побудований замок я освячував, довелося мені навколо всіх стін обійти. І як проходив повз північну стіну із кадилом, здалося мені, що тополя переді мною, наче перед спільником по змові, гіллям затріпотіла, аж я декілька разів перехрестився й молитву побожно прочитав.

Не знаю, що там тієї бісівської ночі відбулося, і вже тридцять років намагаюсь не думати, але чомусь мені здається, що не варто отой спогад про моторошну ніч із собою до могили забирати. Може вона колись у нагоді добрій справі стане.

Тому нехай Боже благословення назавжди залишиться над цим замком і над нашим славним краєм.

Амінь.»

— Оце так історія! — промовив соцький, коли панотець закінчив читати. — Скільки років цей замок охороняю, але й гадки не мав, що тут такі дива творилися!

— А який сьогодні день, панове? — несподівано запитав козак Голота.

Усі перезирнулися.

— Дванадцяте червня, — подумавши, сказав отець Григорій.

Данько аж підскочив:

— Так сьогодні воно й засвітиться!

— То все марно. — Сумно майнув рукою соцький. — Від старої фортеці вже нічого не лишилося — старе каміння переклали для вежі та фундаменту, усе навколо перекопали, коли вали та рів зводили. Тополю зрубали. Я ніколи поблизу замку жодної високої деревини не бачив. Нічого з цього не вийде. Та і не дуже я вірю в усі ці легенди, які шановний панотець тут нам прочитав.

— Дійсно, може з часом щось нове з’явиться, а так шукати — марна справа, — підтримав його козак Голота.

Отець Григорій, трохи сумний через те, що не зміг допомогти товариству, а його нічні труди пропали даремно, почав збирати прочитані листи.

Раптом у двері вбіг захеканий латник.

— Пане соцький, — з порога закричав він, — отой полонений втік!

— Як втік?! — підхопився з місця соцький.

— Та навіть не можу второпати, — розгублено відповів охоронець, — він же ж, за вашим наказом, був у кайдани закутий, я вранці йому їсти приніс, тільки двері відчинив, як мені назустріч якийсь птах як порхне, може гайворон? Я з несподіванки аж сахнувся, а той — повз мене — і на вулицю вихопився, а там чорним крилом тільки майнув — і немає. Дивлюся, а біля стіни, де полонений був прикутий, тільки кайдани лежать.

— Ну все, панове, піду я сам розберусь, що там у льосі сталося, — підвівся соцький. Видно було, що його думки цілком заполонила нова неприємна подія.

Глава 10. Годинник майстра Готліба

Данько замислено брів через замкову площу до брами. Різні думки лізли йому в голову. Він, мабуть, єдиний беззастережно повірив розповіді старого священика. Хлопець згадував північні стіни фортеці, де облазив, здається, кожну шпарину, і думав: «Де ж знаходитися таємний вхід до «серця» фортеці? Що там заховано, і чи варто туди лізти?» Данько розумів, що не заспокоїться, доки не знайде відповіді на ці питання. Він вирішив пошукати те місце, звідки інженер Готліб та священик Йосафат побачили таємниче біле світло.

Знову стояла неймовірна спека. Латники біля брами зовсім зіпріли у своїх товстих шкіряних панцирах, обшитих залізними пластинами. Вони познімали шоломи й час від часу плескали на свої розчервонілі обличчя водою з фляг.

— Куди, малий, прямуєш, дивись, сонце голову напече! — ліниво промовив один з них, помітивши, що Данько рішуче прямує із замку. Другий страж тільки кліпнув очима. Він стояв, тяжко спираючись на алебарду, і, мабуть, про себе лаяв суворого соцького, який не дозволяв охоронцям знімати панцир тоді, коли вони стояли на варті.

— Та так, на ставок зібрався, — сказав Данько перше, що прийшло йому в голову, — а від сонця я лопухом накриюсь.

— От дитя непосидюще, — кволо махнув рукою латник.

Данько пройшов через міст і виліз на вал, що оточував замок. Суха земля під ногами сипалася, а сонце немилосердно пекло голову. Данько зірвав великий лопух, що ріс біля підніжжя валу та нап’яв його собі на голову.

Ось і довга північна стіна. Височіла вона над ровом та валом, дивилася грізно своїми бійницями, і Данько здавався маленькою комахою перед могутньою спорудою. Тепер треба було знайти місце, де росла колись стара тополя. Але де могли бути залишки старих стін? За шістдесят років з часу, коли почали будувати новий замок, багато що змінилося, де-не-де до замку тулилися селянські подвір’я, між якими зеленіли сади та лани пшениці.

«Оце так загадка, — подумав Данько, чухаючи під лопухом голову. — На якій відстані ця тополя від стіни була? І чи не присипали те місце ровом? І взагалі, замок побудували відповідно до того, як була розташована стара фортеця чи якось інакше?»

Данько повільно рушив вдовж стіни, уважно дивлячись собі під ноги й намагаючись відмічати кожен камінь або виступ. Час від часу під ногами траплялися уламки каміння та напівзгнилі залишки дубових балок. Уся земля була густо вкрита жорсткою травою та колючками — такими гострими, що Данько аж сичав з болю, коли наступав босими ногами на одну зі шпичок. Іноді він знаходив старі напівтрухлі пеньки та бачив ями на місці викорчуваних дерев. Але яке з них було тополею з розповіді отця Йосафата?

Данько уперто кілька годин блукав вздовж стіни. У нього аж у очах переливалося все зеленим та жовтим. Сорочка була мокра від поту, а лопух на голові підсох і обвис. Дуже хотілося пити, але впертий Данько своїх пошуків не припиняв.

Нарешті він відчув, що далі бродити не може і, хитаючись, побрів до річки. Сонце вже хилилося на захід. Данько ледь доплентався до води і, як був у одязі, шубовснув у річку. Відразу стало легше. Він трохи поплавав, потім вибрався на берег, відпочив і побрів до джерельця, де із превеликою насолодою напився.

Відчай підступав йому до серця — поки що пошуки нічого не дали. Інша людина давно би вже махнула рукою, та тільки не Данько. І тоді він вирішив ще раз уважно роздивитися кожне місце, де колись росло велике дерево. Треба було поспішати, бо скоро почне сутеніти, і тоді він точно не зможе визначити місце, де росла саме та тополя. І Данько знову вперто колінкував біля кожного пенька й навіть довбав землю поруч зі старим кореневищем гострою паличкою.

Одного разу, розриваючи руками землю, хлопець пальцями відчув щось металеве й гостре. Серце Данька радісно закалатало. Він ще більше розрив землю й витяг звідти іржавий залізний якірець. Данько розчаровано зітхнув. Такі шпичаки називали «часником», їх густо розкидали навколо замку, якщо насувалась ворожа кавалерія. Завжди один гострий край «часника» стирчав нагору і впивався в копита ворожих коней. Але Данько шукав не це. Він зітхнув і продовжив свої безнадійні пошуки.

Червоне сонце торкалося крайнеба. Данькові вже паморочилося в голові, коли він дістався невеликої вимоїни, навколо якої валялися зітлілі залишки коріння. Данько втомлено почав розгрібати верхній шар землі, обережно відкидаючи старе коріння. І тут він побачив іржаві залишки невеликого ланцюжка. Втому хлопця мов рукою зняло. Він обережно потягнув за ланцюжок, але іржавий метал порвався. Хлопець продовжив копати далі — і скоро побачив круглий предмет, вкритий товстим шаром іржі. Він підняв його й покрутив перед очима. Данько спробував нігтями зішкребти іржу й побачив, що посередині предмета проходила роздільна виїмка. Деякий час хлопець повозюкався, намагаючись підчепити край півкулі. Нарешті це йому вдалося. Куля розкрилася, і ошелешений Данько підхопився на ноги. Всередині він побачив циферблат і стрілки. Він тримав у руках старий годинник таємничого майстра Готліба!

Глава 11. Печера кістяків

Тепер Данько був упевнений у тому, що місце, звідки можна побачити вхід до «серця» старої фортеці знаходиться десь неподалік. Але чи варто розповісти про своє відкриття соцькому, чи не підніме він хлопця на кпини? Чи краще спробувати самому пробратися туди вночі? Радість так затьмарила хлопцеві голову, що він був готовий лізти хоч зараз у будь-яке підземелля.

Він знайшов палицю і, про всяк випадок, встромив її в землю, щоб потім у темряві відразу розшукати місце, де стояла колись тополя.

Цілий вечір Данько вагався — чи варто сунутися туди вночі самому. Так нічого й не надумавши, повечеряв і сів на призьбі, споглядаючи, як сонце повільно сідає за замкову стіну. Але чим темніше ставало навколо, тим менше залишалося в Данька рішучості вирушати самому шукати вхід до підземелля.

Сумніви його розвіяв панотець, повернувшись з каплички. Він сказав, що пан соцький, стурбований утечею пса-вбивці, перевіряє, наскільки залога готова до нападу, а Голота, про щось порадившись з Зарубою, майнув з двома козаками кудись у степ.

Тяжко зітхнувши, Данько вирушив до своєї схованки, одягнув на себе залізну бляху — рятівний подарунок козака Голоти, причепив до пояса кинджал, узяв кресало та смолоскип — великий дрючок, обмотаний просякнутою смолою ганчіркою.

— Данько, помолись і лягай спати, — почувся голос отця Григорія.

— Добре, отче, — хлопець задріботів сходами на горище до своєї постелі.

Потягнулися довгі хвилини. Данько напружено прислухався, як панотець ходить по світлиці, молиться. Нарешті Данько із полегшенням почув скрипіння дубової лави, на якій завжди спав панотець, а через деякий час — і його хропіння. Захопивши зброю, хлопець на пальцях спустився скрипучою драбиною, тихо відчинив двері та вислизнув на вулицю.

Мешканці замку вже спали. Віконця хат не світилися, здалеку переблискували вогники смолоскипів на вежі та стінах. Тепер непомітно треба було просковзнути через знайомий лаз за межі замку. Данько, притискуючись до стін, дістався знайомого отвору, зітхнув і поліз у темряву.

Невдовзі, обійшовши стіну фортеці, опинився біля знайденого вдень місця. Годинника в нього, зрозуміло, не було, тож він вирішив весь час дивитися на замкову стіну. Стало прохолодніше. А тут ще з річки потягнулися комарі, сподіваючись поживитися кров’ю малого. Так Данько і стояв, відмахуючись від комашні й не зводячи очей зі стіни, що похмуро височіла перед ним. Небо затягнуло хмарами, зірки зникли, і Данькові здалося, що й він сам розчинився в темряві, яка запанувала у степу.

«Ну ось, стовбичу тут на самоті. Міг же все розповісти пану соцькому та Голоті, вони б точно знали, що треба робити. Отже ж дурень!»

Хвилина за хвилиною тягнувся час, і хлопець уже тремтів від нічної прохолоди.

«Вдень на сонці ледь не спікся, а зараз мерзну, мов той цуцик!» — сумно подумав Данько. Раптом стало трохи світліше. Вітер розігнав нічні хмари і з’явився місяць, який залив своїм блідим світлом усе навкруги.

І в цю хвилину Данько ясно побачив, як прямо до стіни, майже з-під його ніг пролягла світла доріжка. Хлопець, не довго думаючи, ступив по ній ногами, які чомусь відразу стали неслухняними. Він підійшов до рову — унизу, на дні, блимав якийсь пульсуючий вогник.

Данько, затамувавши подих, сміливо кинувся до нього. Раптом, перечепившись за якесь коріння, він упав і покотився вниз до рову. Йому вдалося зачепитися руками за траву, але коли Данько оговтався й підвівся на ноги, світла вже не було, і навколо знову була непроглядна темінь.

Чхаючи та випльовуючи землю, Данько почав мацати руками стіну, клянучи свою неоковирність. На холодному й темному камінні не залишилося жодного вогнику, жодного світла, яке б могло натякнути хлопцеві на вхід до «серця» фортеці.

Данько в розпачі почав смикати за всі виступи та нерівності, які тільки міг навпомацки відчути на стіні.

Раптом — він і сам не зрозумів, що зробив — але брила, яка, здавалося, навічно вросла у фундамент, провалилася кудись усередину, і в обличчя хлопця повіяло холодним запахом сирого підземелля. Данькові аж зайшлося серце від несподіванки. Він уже й не знав — радіти йому чи ні. Але згадав жартівливу приказку Голоти — «Пан чи пропав, двічі не вмирати» — і рішуче почав вибивати кресалом вогонь, щоб запалити смолоскип. Він вже добряче побив собі пальці, перш ніж вогник стрибнув на трут, і смолоскип запалав.

Данько сунув руку зі смолоскипом у отвір і спробував роздивитися, що там всередині, але побачив тільки стіни вузького лазу, що вів кудись униз. А там все зачаїлося у зловісній темряві.

Данько перехрестився і, тримаючи смолоскип поперед себе, рішуче поліз у отвір. Від вологої прохолоди йому відразу захотілося чхнути, але хлопець стримався й поліз далі. Через деяку відстань лаз став більшим. Данько побачив сходинки під ногами. Тепер можна було йти, правда, зігнувшись. Хлопець помітив, що на деяких стінах були вирізьблені незрозумілі знаки, але зупинятись біля них та уважно роздивлятися Данькові чогось не дуже кортіло. Він ступив ще з десяток кроків уперед і опинився посередині просторої підземної зали, обкладеної масивними кам’яними глибами. Судячи з усього, глиби були дуже старі, укриті густим зеленим мохом. Зі стелі звисало густе павутиння. У кінці зали Данько побачив невелику арку, за якою відкривався чорний тунель. Над аркою були вибиті незрозумілі знаки — скоріше за все, літери невідомої Даньку мови. У стінах зали хлопець побачив чорні отвори. Здавалося, вони уважно слідкували за кожним кроком хлопця.

Данько зробив ще один крок уперед, опустив смолоскип і завмер від жаху. За декілька кроків від нього, прямо посередині зали була вибита роздільна межа, прямо на ній лежав людській кістяк. Полум’я смолоскипа вже починало густо коптити, і в мареві непевного світла здавалося, що кістяк тремтить. Білі кістки пальців стискували руків’я іржавого меча, а на сухих ребрах темнів панцир. «Іспанець!» — здогадався Данько, підняв вище смолоскип, уважніше роздивився навколо й завмер від жаху.

Тепер хлопець ясно побачив, що, окрім решток іспанця, далі на плитах підлоги лежало ще з десяток кістяків. Здавалося, усі ці воїни пали в якомусь запеклому бою. Щити, панцирі та кольчуги мерців були наскрізь пробиті. Кістки були темними, деякі з них — зовсім спорохнявілими, на мерцях були шоломи, з’їдені іржею кольчуги. Скрізь валялася стара вкрита пилом зброя: велетенські бойові сокири, мечі, дивовижні панцирі, шоломи з великими гребнями та гостроконечні, з рогами та крилами, круглі, квадратні та овальні.

За інших обставин Данько не проминув би нагоди роздивитися цю зброю уважніше, але тепер йому було не до неї. Черепи колишніх володарів цієї зброї грізно дивилися на непрошеного гостя своїми порожніми очницями.

Здавалося, мерці ось-ось підіймуться і, струшуючи з себе пил, кинуться на Данька, який остовпіло дивився на них, тремтячи всім тілом.

Не встиг Данько подумати про це, як десь позаду на сходинках почулися кроки. Крик відчаю застряг у Данька в горлянці, він сіпнувся, марно шукаючи місце, де можна було би сховатися. Смолоскип, який і так вже догоряв, випав з його рук, востаннє спалахнув — і все навколо вкрив чорний морок. Хлопець втиснувся спиною в холодне каміння.

Глава 12. Списи Одіна

Кроки наближалися. Хтось повільно спускався сходинками. Данько схопився за руків’я кинджала й обережно витягнув його з піхов. Хтось невідомий вже увійшов до зали. Його кроки гулко відбивалися від камінних плит. Усі чуття хлопця напружилися до краю, йому навіть здалося, що він чує тяжке уривчасте дихання.

Звуки кроків завмерли. Здавалося, людина зупинилася, намагаючись щось відчути. І Данько з жахом зрозумів, що невідомий шукає саме його, і не з найкращими намірами. Раптом дихання змінилося на глухе низьке гарчання. Так погрозливо гарчать собаки, готуючись до смертельного стрибку. Данько тремтячою рукою виставив вперед кинджал, готуючись до смертельного бою.

Сухо тріснуло кресало, і спалахнув смолоскип. Навпроти Данька стояв чоловік. Він тримав у руках довгий кривий ніж і хижо посміхався. Хлопець з жахом упізнав пса-вбивцю, який ледь не вбив його біля вовчої могили.

— Не підходь! — з усієї сили загорлав Данько, розмахуючи кинджалом. Чоловік вишкірив зуби, в очах його спалахнув недобрий вогник, він загарчав і стрибнув на хлопця. В очах Данька блимнуло полум’я смолоскипу й лезо кривого ножа. Хлопець, в’юном ухиляючись від леза, крутнувся вбік. Він маківкою відчув, як ніж зі свистом розсік повітря прямо в нього над головою, ледь не зрізавши пасмо волосся зі стриженої під глек голови. Декілька разів малому вдавалося відстрибувати, рятуючись від ударів пса-вбивці. Одного разу він навіть відбив удар кривого ножа. Але пес-вбивця вибив кинджал з Данькових рук і тицьнув смолоскипом прямо йому в обличчя. Полум’я обпалило брови та чуприну хлопцеві.

З останніх сил Данько кинувся до кістяка іспанця, щоб вихопити з його рук рапіру, але не встиг. Пес-вбивця, немовби відчувши, куди хлопець хоче кинутися, стрибнув йому навперейми.

Коли Данько підскочив до мерця і протягнув руку за рапірою, пес-убивця, перестрибнувши межу, уже стояв за кістяком, занісши ніж для смертельного удару. Довге лезо зблиснуло прямо перед блідим обличчям хлопця. Данько закричав, і луна від його крику покотилася довгими коридорами підземелля…

Раптом пес-вбивця похитнувся, немовби плита під його ногою трохи зсунулася вниз. Він на долю секунди затримав удар, відновлюючи рівновагу, і в ту ж мить з чорного отвору в стіні вихопився довгий залізний спис, який наскрізь пронизав убивцю. Спис блискавично щез у чорному отворі, і тільки тоді перевертень захитався й тяжко гепнувся прямо на кістяк іспанця.

Засапаний Данько відповз подалі від страшного місця, перевів дихання й ледь підвівся, ловлячи повітря тремтячим носом. Він стояв, хитаючись, і застиглим поглядом дивився на чорні отвори. Запала тиша, смолоскип, що випав із рук пса-вбивці, уже догоряв. Данько узяв його. Ноги не слухалися. Хлопець застиг на місці, тяжко переводячи дихання. У голові все кружляло та блимало.

Немов у лихоманці, він ступив крок вперед до межі, щоб обійти мертвого пса-вбивцю.

— Стій! — гримнув за його спиною чийсь голос. Данько різко розвернувся. Позаду стояв… козак Голота.

— Дядьку Голото! — радісно закричав Данько й обхопив руку Голоти.

— Нічого, нічого, друже, — м’яко сказав йому козак, — вибач, я трохи запізнився.

— Звідки ви тут? — запитав Данько.

— Та, гайнув я в погоню за цим втікачем, ледь його сліди визначив, дивлюся — а він до замку знов повертає. Так я за ним до ночі і кружляв, поки нарешті його біля стіни не побачив. А далі за ним гайнув. А ти як тут опинився?

Данько коротко розповів про свої пошуки і про страшний спис, що пронизав пса-вбивцю.

— Так, здається, тобі дійсно вдалося «серце» фортеці знайти, видко було, що цей вбивця тебе довго вистежував.

— А що це за отвори? — зі страхом показав на стіни Данько.

Козак Голота уважно роздивився залу, погляд його затримався на загадковому надписі над аркою.

— І що там написано?

— Зачекай… — замислено промовив Голота. — Здається, це руни… а мова дуже давня. Нею в сиву давнину воїни та волхви між собою розмовляли. Пам’ятаю, колись козак Мамай мене дечому з цієї мови навчив. Спробую розібрати, що тут написано.

Козак Голота зосереджено дивився на загадковий напис.

— Еге ж, написано, що цю залу охороняють «списи Одіна».

Данько ще з більшим острахом оглянув чорні отвори:

— А що таке руни, і хто такий Одін?

Козак Голота, уважно оглядаючи залу, відповів:

— Кажуть, що це магічні знаки, хоча ними можна і слова записувати. Передали їх народам, які тут колись жили, Зберігачі, — охоронці цієї землі. А Одін був видатним воїном. Він біля правічного дерева отримав чарівну силу та могутність. Про нього багато легенд розповідали, казали, що в нього був великий замок на березі Азовського моря, де він зі своїми воїнами-асами жив… Ну, про це довго розповідати, а ось як нам далі пройти? Видно, хто цю межу пройде, буде відразу «списом Одіна» пронизаний.

— А може якось проскочимо, бігцем? — несміливо запитав Данько.

Козак Голота мовчки підняв камінь, що валявся під ногами, і пожбурнув його на ту частину зали, що була за межею. Як тільки камінь впав на плити, зі стіни вихопився довгий іржавий спис, влучив у камінь, розтрощив його і блискавично зник у отворі.

— Святий Боже, що ж нам робити?

— Зачекай, Данило, зараз поміркуємо, — замислено промовив Голота, — ану давай виберемо каменюку міцнішу й важчу.

Через хвилину він, щось надумавши, почав ходити залом, перебираючи каміння. Данько якусь мить здивовано дивився на нього, але, здогадавшись про наміри Голоти, почав йому допомагати. Козак вибрав найбільший уламок гранітної брили й поклав його на межі. Потім ткнув смолоскипом у якусь кам’яну чашу, що стояла біля стіни. Там щось затріщало, і звідти вихопився вогонь. Козак з усієї сили пожбурив смолоскип через увесь зал під арку.

— От що, братику, — тяжка долоня козака лягла на плече хлопцеві, — я зараз спробую до арки добратися, сам розумієш, справа ця непроста, тому ти на мене тут зачекай.

Данько розгублено озирнувся. Він не хотів залишатися в цій залі (а що як сюди залізе ще один пес-вбивця чи якась інша потвора?), крім того, хлопця аж тіпало від бажання побачити, що там далі, які таємниці ховаються за нею?

— Ні, я без вас залишитися тут не можу, — суворо промовив Данько, — я тільки з вами.

Голота трохи поміркував і рішуче махнув рукою:

— Добре, давай разом, тільки тримайся. — Козак протягнув руку Данькові. Хлопець міцно вчепився обома руками в жорстку козацьку долоню. Іншою рукою Голота підхопив камінь.

— От же ж, Боже, помагай, у ночвах через Дунай! — вигукнув козак і пожбурив камінь на відстань добрячого стрибку. Глиба гулко гепнулася на підлогу. Відразу ж залізний спис вихопився з отвору та влучив у камінь, що розлетівся навпіл. У той момент, коли спис вдарив у камінь, Голота і Данько стрибнули. Хлопець відчув, як могутня рука козака відірвала його від підлоги, і він підлетів, мов підхоплений велетенським вихором. Вони змогли перескочити добрячу відстань і опустилися якраз біля розтрощеного каменю. Не гаючи ні секунди, Голота підхопив уламок каменюки й пожбурив його вперед. Знову зловісно ляснув іржавий спис, грюкнувши в плити. І знову Голота з Даньком, зробивши неймовірно довгий стрибок, опинилися біля каменю.

До арки залишилося не менше чотирьох стрибків.

Ще один стрибок, але на цей раз від прямого удару списом камінь розлетівся на порох. Ні на мить не завагавшись, Голота висмикнув важку бойову сокиру з руки кістяка й пожбурив її вперед. Вістря тяжкого списа зі дзвоном вдарило по міцному лезу та відкинуло сокиру кудись під стіну. Але Данько помітив, що козак кинув її поближче до іншого кістяка, біля якого лежав пробитий круглий щит. Опинившись з Даньком на цьому місці, Голота схопив щит і кинув уперед. Данько щосили стрибнув і знову піднісся в повітря разом з козаком. Вже під час лету він побачив, як спис влучив у щит, пробив його і, разом зі щитом, немов величезна змія зі здобиччю, відскочив назад, у своє сховище. Щит вдарився в стіну і з гулким дзвоном покотився по кам’яній підлозі.

До арки залишилося ще два стрибки.

Не встиг Данько відчути під ногами підлогу, як козак вихопив з-за пояса тяжкий пістоль і пожбурив його вперед. Від удару списом пістоль розлетівся на дрібні дерев’яні та залізні деталі.

Данько знову підстрибнув, підхоплений могутньою рукою козака, але якось незграбно приземлився. Нога його підвернулася.

— Стрибай! — крикнув Голота, побачивши, що хлопець на якусь мить завагався. Данько почув, як за спиною зі сталевим ляскотом вихоплюється спис. Голота з усієї сили смикнув хлопця. Данько закричав і, немов куля, вилетів зі свого місця. Почувся тріск — права холоша полотняних штанів хлопця, пронизана списом, роздерлася до коліна. Але тепер списи їм не загрожували. Козак і хлопчик опинилися всередині арки і, тяжко дихаючи, впали на холодну кам’яну підлогу.

Глава 13. Місток над безоднею

Декілька хвилин Данько й козак Голота сиділи на підлозі, віддихуючись. Нарешті козак піднявся і з жалем озирнувся назад.

— Ой, славний пістоль був, — промовив він, — але добрій справі востаннє послужив. Ну що, козаче, вирушили?

Данько мовчки кивнув головою. Після всього пережитого він готовий бути піти за козаком хоч на край світу. Голота взяв смолоскип і пішов уперед. Данько з побоюванням озирався на стіни, — а раптом там знову з’являться жахливі «списи Одіна»?

Вони йшли довгим вузьким тунелем, що вів, звиваючись, кудись униз. Полум’я смолоскипа зменшилося і, блимаючи, ледь світилося. Данько відчув, що йому нічим дихати. Він, мов риба, ловив ротом повітря. Обличчя козака Голоти зблідло і вкрилося потом. У хлопця закрутилася голова, перед очима поплили сріблясті кола. Йому здавалося, що підземні ходи набагато довші, ніж площа замку. І що цей тунель ніколи не закінчиться.

Але тунель скінчився.

Вони стояли на невеличкому виступі над проваллям, дна якого не було видно. Козак і хлопчик опинилися у величезній печері, що здавалася безкінечною у слабкому світлі смолоскипа. Під ногами друзів починалася вузька кам’яна доріжка, що вела кудись у темряву. Данько й Голота застигли на місці. Козак опустив смолоскип. Просто під ногами Данька темніли висічені в камінні заплутані знаки. Подібні до тих, що він уже бачив у залі з кістяками.

Козак Голота уважно роздивлявся їх, намагаючись розібрати зміст. Він підняв голову, подивився на Данька і промовив:

— Тут написано — «Пройде той, кому призначено пройти і провести за собою інших».

— Мабуть це я, — несподівано для себе сказав Данько.

Козак Голота уважно дивився на нього. Потім він витягнув шаблю. Її лезо зблиснуло страхітливим полум’ям. Голота поставив шаблю на перший камінь доріжки і злегка натиснув. Здавалося, камінь був нерухомий. Тоді козак натиснув двома руками, і камінь, м’яко піддавшись, раптом провалився кудись вниз. Так несподівано, що козак втратив рівновагу й ледь утримався на місці. Через мить камінь виринув знизу і знов зайняв своє місце на тонкому містку.

Запала мовчанка.

— Я піду, — рішуче промовив Данько, — здається, цей місток тільки мою вагу витримає.

— Ну, що ж, помагай тобі Боже, козаче, — сказав Голота і протягнув хлопцеві смолоскип.

Повітря в печері було холодне й вологе, брак кисню тиснув на груди. Данько розвів руки і, балансуючи, обережно ступив на каміння. Перший, другий крок… Данькові здалося, що кам’яна кладка під ногами ледь помітно тремтить. Він ішов прямо, старанно намагаючись дивитися під ноги, а не в провалля. Хлопцеві здавалося, що у світі залишилися тільки він та ця кам’яна кладка; що він так і буде йти до безкінечності по хисткому містку, доки не зірветься в бездонну прірву. Відверто кажучи, Данько для більшої впевненості просто поповз би по містку. Але каміння було настільки вузьке, що на ньому відносно впевнено могла стати тільки одна нога.

Декілька разів хлопець завмирав, ледь балансуючи на кладці та ловлячи руками повітря, але, відновивши рівновагу, уперто крокував далі. Данько намагався не думати, що там внизу. Мінливий вогонь смолоскипу ніби замикав хлопця у світле коло, до якого упритул підступала зловісна темрява. Вона притягувала до себе, Данькові навіть здавалося, що він чує її шепіт: «Облиш усе це, ти все одно зірвешся, іди до мене, скільки вже тобі можна йти невідомо куди й невідомо для чого?»

Але Данько наполегливо йшов далі.

Нарешті в полум’ї смолоскипа Данько побачив перед собою кінець кладки, що впиралася в широкий виступ. Бажання піти швидше охопило його серце, але хлопець стримався. Данько зробив ще кілька обережних кроків. До виступу залишався лише один крок, і тут якась тінь вихопилася з темряви і пронеслася над смолоскипом.

Данько сахнувся вбік і захитався на одній нозі. Друга нога опинилася над прірвою. Хлопець замахав руками, намагаючись спертися на повітря. Смолоскип випав з його рук і полетів униз, освітлюючи прямовисні стіни прірви. Вогник летів униз дуже довго, аж доки не став зовсім маленьким та зблиснувши востаннє, згас.

Важча та менш гнучка людина сторчма полетіла би в безодню, але легкий Данько дивом віднайшов рівновагу і, зробивши швидкий крок уперед, опинитися на виступі. Тепер хлопець був у цілковитій темряві. Знесилений, він ліг на холодний виступ. Віддихавшись, Данько спробував рукою намацати кладку, по якій він щойно пройшов, але її не було! Як тільки хлопець ступив на виступ, місточок опустився вниз і зник десь у безодні.

Здалеку почувся голос Голоти, рознесений гулкою луною:

— Данько, як ти?

Хлопець ледь зміг перевести дихання, горло його стискалося від хвилювання.

— Добре! — ледь знайшов він у собі сили крикнути у відповідь.

— Спробуй знайти якийсь знак! — луною докотилося до нього.

Данько підвівся. Простягнувши перед собою руки, зробив кілька кроків, подалі від містка. Раптом хлопця пронизала думка, що перед ним знову може бути прірва. Він перелякано застиг на місці. Просуватися уперед він вирішив потроху, виставивши уперед руки та перевіряючи ногою наявність тверді.

«Знак, знак, яким має бути знак?» — напружено думав він. І тут руки хлопця уперлися в стіну. Через кілька хвилин у Данька не залишилося жодних сумнівів: ця стіна глуха. Назад він теж не міг повернутися. І тут Данько побачив відблиски на стіні, наче від дорогоцінного каміння. Здається, козак Голота розпалив смолоскип і далеке світло від нього якимось дивом змогло відбитися прямо перед хлопцем. Данько простягнув руку й торкнувся вогників. Пальцями він відчув гладку поверхню блискучих камінців, вмурованих у стіну перед ним.

Між камінцями була довга металева ручка. Не довго думаючи, Данько потягнув її на себе. Ручка не піддавалася, хлопець майже повис на ній, намагаючись зрушити з місця. Почувся скрип, немовби сипалася іржа, потім ручка пішла вниз набагато легше. Запала тиша.

Данько напружено очікував.

Десь знизу, з темряви, донеслися звуки, немовби чиясь могутня рука зі скреготом пересувала велетенські кам’яні глиби. Звук наближався. Підлогу під ногами струсонуло. Данько аж чхнув від пилу, який піднявся стовпом навколо нього.

У темряві він ледь зміг побачити: замість вузької кладки знизу піднявся великий міст. Одночасно стіна перед хлопцем розступилася.

Козак Голота ступив на міст, що виник перед його ним, і швидкими кроками, стискуючи смолоскип, пішов до Данька.

Глава 14. Заповіт Зберігачів

Як тільки Голота опинився поруч з хлопцем, Данько відчув себе набагато впевненіше.

— І що ж там далі? — промовив козак, і вони вступили у прохід, що розкрився між стінами.

Тепер вони знову опинилися у просторому кам’яному залі, набагато більшому, ніж той похмурий зі «списами Одіна».

Данько побачив високі, вдвічі більші за людину, фігури дивних воїнів, які стояли вздовж стін. У руках вони грізно тримали зброю і, здавалося, були готові вмить рознести на порох будь-якого порушника їхнього величного спокою.

Козак Голота про всяк випадок поклав долоню на руків’я шаблі й пішов разом з Даньком до протилежної стіни зали. Полум’я смолоскипа висвітило руни, якими була списана вся стіна. Чудні знаки спускалися довгими рядами, вирізані руками невідомих майстрів. Біля стіни знаходилося ще три фігури, висічені з білого каменю. Це були довгобороді сиві старці. Довге волосся спускалося їм на плечі, вони сиділи на великих кам’яних кріслах, і кожен тримав у руках чашу.

Козак Голота намагався розібрати в мерехтливому світлі смолоскипа рунічні надписи. Данько мовчки, у тяжкому напруженому очікуванні дивився на нього.

Нарешті Голота заговорив:

— Здається, головне я розібрав. Часу зараз немає все переповідати. Але ось тут сказано найважливіше: Таємницею Оберега володіють тільки троє Зберігачів, які розділили Оберіг на три частини. Таємницю кожної частини вони передали трьом Майстрам, і тепер кожен з них знає, як відновити свою частину Оберега…

Голота замовк, підійшов до центральної статуї Зберігача й посвітив смолоскипом на чашу. Данько із завмиранням серця побачив, що в чаші лежить якийсь круглий медальйон на ланцюжку, розміром з два таляри.

— Це Печать Зберігачів, її може взяти тільки той, хто об’єднає три частини Оберега, — урочисто сказав козак Голота.

Данько несміливо простягнув руку. Важкий обов’язок, здавалося, тиснув на його плечі.

— Зачекай, — зупинив його руку Голота, — захисна бляха, яку я тобі подарував, з тобою?

Данько кивнув головою і зняв з себе бляху, яка одного разу врятувала йому життя. Хлопець запитально подивився на Голоту.

— Це немов залог залишиться. Вона вже перейняла частину твого духу, а Печать має частку духу Зберігачів. Візьмеш її, значить присягнешся виконати їхній наказ. Подумай.

Данько тяжко зітхнув, за своєю звичкою, почухав потилицю.

— Від долі не втечеш. Що буде, те буде! — махнув він рукою.

Козак Голота уважно дивився на нього:

— Якщо наважився, то бери Печать.

Данько протягнув руку і взяв медальйон. Від печатки йшло тепло, і хлопець відразу відчув дивну силу, яка теплою хвилею огорнула його. На місце магічного скарбу він поклав свою бронзову захисну бляху.

— А тепер швидше повертаємось, — рішуче наказав Голота, — зараз на короткий час «списи Одіна» припинять захищати печеру.

Зворотній шлях Данько запам’ятав погано. Йому здалося, що вони миттю пробігли містком над прірвою, який відразу, як тільки вони пройшли, щез, а на його місце знов піднялася тонка кам’яна кладка; швидко проскочили через жахливу залу з кістяками (Данько все озирався на зловісні чорні отвори у стінах), продерлися тунелем і, нарешті, їм у обличчя майнуло свіже повітря.

Данькова голова ходила обертом, і він, знесилений, упав на дно рову. Кам’яна плита за їхніми спинами нечутно повернулася й закрила вхід до підземелля.

Сірів ранок, і, якби не печатка Зберігачів, яку стискав у спітнілій долоні Данько, ніщо не нагадувало би друзям про карколомні події, пережиті ними в «серці» старої фортеці.

Деякий час вони мовчали. Передсвітанковий степ повнився пахощами, дзвенів пташиними голосами й сюрчанням коників, здалека чулося кумкання жаб.

Козак Голота простягнув руку:

— А ну, давай Печать краще роздивимося.

Вона була зроблена з якогось тяжкого металу. Вони уважно роздивлялися знак, вибитий на печатці. У середині кола, в оточенні складної в’язі з рун, було вибито знак, що нагадував хрест, на кінцях якого сплелися три зігнуті півколом лінії.

Побачивши знак, козак Голота, завжди стриманий, раптом підхопився з землі.

Данько здивовано подивився на нього.

— Знаєш, друже, коли ми з ординцями билися біля хутора Грому, — повільно промовив козак Голота, — я такий хрест бачив на правій руці твого батька.

Глава 15. Магістр Луціус

Минуло декілька днів. Голота відправився збирати козацтво на випадок раптового вторгнення ординців. Заруба досі очікував відповіді на лист, відправлений старості Претвичу, у якому соцький просив терміново прислати до замку підкріплення.

Після нічної пригоди Данько та козак Голота вагалися, але все ж вирішили розповісти отцю Григорію та соцькому про свою подорож у «серце» фортеці.

Вони знову вчотирьох сиділи у світлиці панотця. Данько час від часу пильно поглядав у віконце, побоюючись, що хтось може підслухати їхню розмову. Тепер він відчував себе рівним старшим товаришам. Водночас його гнітила відповідальність за збереження Таємниці Оберега.

— А чи було там написано про те, де саме шукати його частини? — запитав Голоту соцький, коли той закінчив розповідь.

— Коли я ті руни розібрав, — понизив голос Голота, — то зрозумів, чому козак Мамай передав нам піхви від меча та сагайдак. Було там написано, що Майстри-Зберігачі можуть зробити зброю нездоланною. Майстер Степу може зловити степовий вітер і викувати з нього три стріли для сагайдака. Другий, Майстер Гори, має зібрати міць Карпатських гір і викувати з них меч для цих піхов. А третій Майстер зможе відкрити серце втаємниченого для того, щоб той прочитав Книгу Низову.

— А що це за Книга? — запитав отець Григорій.

— Давно я про неї чув, — промовив замислено козак Голота, — казали, що в ній записана доля України і все, що було та буде з цією землею. Але прочитати її дано лише обраним. І кожен з обраних може прочитати тільки те, що йому заповідано.

— Виявляється, той, хто збере разом шаблю і три стріли, зможе прочитати в книзі Низовій, як їх об’єднати, щоб відновився Оберіг? — здогадався соцький.

Голота кивнув головою:

— Пане Зарубо, сподіваюся, оті піхви й сагайдак, які в Шершня були, збереглися у вас?

Соцький сплеснув руками:

— Як чуло моє серце, що їх треба подалі заховати. Є в мене одна скриня, куди я складаю речі, які ніби й непотрібні, але викинути шкода. Чому я туди їх поклав? Навіть не знаю, мабуть, відчув, що то не прості обладунки, — із цими словами він підвівся й підійшов до старої дерев’яної скрині, що стояла в кутку, прикрита рядниною, — ось вона.

Соцький Заруба відкинув ряднину й відкрив кришку. Усі з цікавістю підійшли до неї. Данько зазирнув усередину й побачив, купу різноманітних скарбів: мотків скрученої тятиви для луків, ложі арбалетів, леза алебард без держаків, довгі пістолі, приклади від мушкетів та широкі стволи аркебуз, руків’я шабель та інші військові лахи. Трохи покопирсавшись у цьому грізному знарядді, соцький витягнув сагайдак, шабельні піхви та довгу чорну стрілу із тьмяним наконечником.

Усі заворожено вперлися поглядами в ці речі.

— Краще вам їх окремо у щось загорнути, здається, що їхній час надходить, — промовив панотець.

— Та, мабуть, так і зроблю, — сказав соцький, вкладаючи піхви, сагайдак і стрілу до старої переметної сумки-тороки, які зазвичай возили степові вершники біля сідел.

— Зачекайте, пане Зарубо, — раптом промовив козак Голота і взяв у руки стрілу, — це нею був мій братчик Шершень поцілений?

Соцький мовчки кивнув головою.

Козак Голота деякий час уважно розглядав стрілу. Данько помітив, що вперше за весь той час, відколи він знав Голоту, очі козака-шибайголови наповнились тугою. Голота відірвав погляд від стріли й подивився у віконце, що виходило на східну стіну фортеці. Саме там, далі на схід простягалися безкраї степи, у яких, можливо, вже зачаївся Чалма-бек зі своїми горлорізами. І тут Данько ясно побачив: очі Голоти стали холодними й порожніми, і від цього мороз пройшов шкірою хлопця, бо таїлася за цим холодом і порожнечею така ненависть і лють, від якої не можна було втекти й на край світу.

Минуло кілька днів. Усе в замку затихло в очікуванні можливої загрози. Сонце продовжувало нестримно пекти. Кожного дня до Вовчої могили відправляли чатувальників. Уночі сторожа зі стін та веж пильно вдивлялася у степ — чи не спалахнуть там вогні, попереджаючи про наближення ворога.

Данько після своїх карколомних пригод у підземеллі декілька днів відсипався. Отець Григорій не чіпав його й не примушував, як завжди, просиджувати годинами над Псалтирем або клопотатись у домашніх справах.

Ночами Данькові снилися тяжкі, темні сни. То він блукав і все не міг вибратися із лабіринтів підземелля, то його оточували Пси-вбивці, а він не міг і кроку ступити, то він в’юном крутився між «списами Одіна». Але у своїх мареннях, коли йому загрожувала найбільша небезпека, він стискував у долоні Печать Зберігачів, яку він не полишав навіть коли спав, і всі страхіття якось самі собою розсіювалися.

Ловити рибу він тепер не ходив і при зустрічах з Тимошем та іншими друзями здебільшого відмовчувався.

Одного ранку Данько прокинувся від звуків горну. Так сурмили, коли до замку прибували знатні гості.

Данько швидко одягнувся й вискочив на вулицю. Замковий люд вже біг до брами. Латники ледь стримували цікавих, намагаючись звільнити прохід для соцького, який у оточені кількох вершників саме виїздив за браму.

Данька відразу захопив та закрутив вир натовпу, але хлопець швидко зорієнтувався і зміг протиснутися ближче до брами, щоб хоча б краєм ока споглядати за тим, що відбувається біля замку.

Соцький Заруба тим часом вже виїхав назустріч гостю. Біля замку перед містком вишикувались вершники у блискучих панцирах. Перед ними сидів на коні якийсь знатний вельможа, а поруч три герольди щосили сурмили у свої довгі труби.

Через міст, прямо до брами під’їхав герольд і, розгорнувши перед собою сувій пергаменту, на якому висіла на товстому шнурі золота печать, урочисто почав читати:

— Соцькому Зарубі, командиру залоги Готського замку, іменем Великого князя наказується впустити до замку магістра лицарського Ордена Хреста і Дракона Бенедикта Луціуса з його почтом та військом для посилення замкової сторожі та обопільної оборони Порубіжжя! До цього надається вірча грамота, яку має вручити особисто пан Луціус!

Знову засурмили герольди, а магістр під’їхав до замкової вежі і трохи схилив голову, вітаючи соцького. У руках він тримав згорнуту в рурку пергаментну грамоту.

Соцький теж привітав Луціуса. Він намагався, але ніяк не міг пригадати, чи чув щось про цього знатного вельможу. Заруба під’їхав ближче, і здивовано розглядав панцир прибульця, вкритий якимись чудернацькими гербами.

— Радий привітати вас, шановний пане Бенедикте Луціусе! — з повагою схилив голову Заруба. — Часи зараз неспокійні, тому прошу вручити мені вашу вірчу грамоту.

Обличчя магістра було худорляве. Тонкі губи кривилися в якійсь прихованій зверхній посмішці, а маленькі глибоко посаджені очі холодно дивилися на співбесідника.

Бенедикт Луціус криво посміхнувся:

— Прибув я до Великого Литовського князівства, щоб пошукати собі слави, а своїм васалам — нових військових вправ. Запросили мене посли Великого князя, бо опинилося зараз князівство в небезпеці. З усіх боків підступають до його кордонів ворожі сили. А вже у Вільно почув я розповіді про бурхливе життя на Порубіжжі, про боротьбу з дикими кочовими ордами, почув про ваш замок і про небезпеку, яка над ним нависла. Тому попрохав князя відправити мене до вас, щоб випробувати свою рицарську звитягу та зміцнити ваш гарнізон своїми добірними воїнами — рицарями та кнехтами. Зі мною подорожує донька мого покійного друга, юна княгиня Ярина, яка залишилася єдиною спадкоємницею свого заможного роду. На жаль, їй загрожувала небезпека, і я взяв її під свою опіку.

Слухаючи цю пишну оповідь, Заруба досвідченим оком старого вояки помітив, що коні у воїнів були дуже добрі, свіжі, немов і не робили виснажливий довгий перехід степом під пекучим сонцем. Обличчя воїнів, вочевидь бувалих та досвідчених бійців, були похмурими. Кожен мав на собі панцир або кольчугу, при боці меч або довгу шаблю, майже всі були озброєні арбалетами, луками чи мушкетами.

Чимало в ті часи бродило іноземців у цих степах. Зустрічав соцький тут і шотландців із довгими мечами, й іспанців у чудернацьких легких і міцних панцирах, і німців, які славилися як найкращі гармаші. Усі вони прагнули випробувати свій вояцький талан у безперервних кривавих сутичках прикордонного життя. Але такої дивної військової громади на князівській службі із далеких країв тут ще не було.

— Що ж, пане Зарубо, як бачите, люди мої крізь багато війн пройшли, — немов прочитавши думки соцького, знову зверхньо посміхнувся Луціус, — а ось грамота від Великого князя. Отримавши ваше прохання по допомогу, милостиво дозволив він мені до вас вирушити.

Соцький поштиво узяв князівську грамоту і став читати. Дійсно, князь наказував йому розмістити в замку воїнів рицаря Бенедикта Луціуса, дати їм увесь необхідний провіант, а з паном Луціусом в усьому радитися та мати його за спільного й рівного начальника над замком.

При грамоті була князівська печать, і заперечити Заруба нічого не міг. Більше того, він мав радіти, що замкова залога збільшилася, та ще завдяки такому добірному воїнству. Але щось непокоїло соцького. Можливо, майже непомітна хижа посмішка, що зачаїлася в тонких губах Луціуса, а можливо, просто якісь погані передчуття обсіли стурбовану душу Заруби. Але найбільше здивувала соцького вишкірена вовча паща, що була вибита на панцирі загадкового вельможі.

Та наказ Великого князя треба було виконувати. Соцький з поклоном повернув грамоту Луціусу і сказав, гостинно показавши рукою у сталевій рукавиці на замок:

— Прошу шановного пана магістра Бенедикта Луціуса вступити зі своїм воїнством до нашого замку.

Данько із завмиранням серця дивився на вершників, попереду яких їхав похмурий пан Заруба й пишно вбраний рицар, який зверхньо кидав оком на замковий люд, що радісно вітав новоприбулих.

Хлопець аж завмер, дивлячись широко розкритими очима на впевнених вершників, на їхню багато оздоблену зброю, блискучі панцири, на великих сильних коней, які так відрізнялися від низькорослих степових коників, на яких зазвичай їздили козаки та ординці.

Данько радів разом з усіма, аж раптом якесь погане передчуття з’явилося й почало наростати в нього в душі. Він і сам не міг зрозуміти, звідки воно взялося. Погляд Луціуса на якусь мить вперся в Данька. І від цього хлопцеві стало не по собі. Рицар уже поїхав далі, але Данько все ніяк не міг забути його пронизливий погляд з-під рідкуватих білявих брів.

Данько почав вибиратися з юрби, мимоволі запхав руку собі за пазуху й намацав Печать Зберігачів, яку тепер завжди носив при собі. Дивно, але від цього доторку тривога охопила його серце ще більше.

Поміж колони вершників бруківкою торохкотіла карета. Вона саме порівнялася з Даньком, коли хлопець ледь устиг відігнати від себе тривожний настрій. Віконце карети було завішене яскравою тканиною.

Раптом тендітна долоня з тонкими пальцями відсунула фіранку, і Данько побачив бліде дівоче обличчя. Дівчина була напрочуд гарна, з виразними зеленими очима й довгою русявою косою. Голову її вінчала тонка срібна сітка із золотим обручем. Данько зловив погляд дівочих очей. На відміну від холодного й жорсткого виразу очей пана Луціуса, очі дівчини сяяли добротою й невимовним сумом.

Але це продовжувалося якусь мить. У вікні поруч з дівчиною з’явилося обличчя жінки. Недобре блиснувши чорними очима, вона рішуче закрила фіранку, щось стиха сказавши дівчині.

Данько так і застиг на місці. Карета вже давно зникла за рогом вулиці, але хлопцеві здавалося, що очі дівчини досі залишають за собою тепло, мов доріжку від сонячного променя, якою хотілося бігти й бігти.

Тим часом соцький у своїй світлиці пригощав пана Луціуса. Той сидів на лаві вельможно й погордливо, заради ввічливості кивав головою і пригублював хмільний мед, запропонований Зарубою.

— Так ось, пане соцький, дуже прошу людей моїх розмістити якнайкраще, так, щоб вони в усіх кутах замку побували, а мені відпочивати нема коли, уже сьогодні хочу об’їхати навколо тих теренів, що можуть бути небезпечними у випадку несподіваного нападу. — Трохи плутано пояснив магістр.

Соцький з-під лоба уважно дивився на вельможу. За тридцять років Заруба встиг звикнути, що тільки він несе відповідальність за оборону Готського замку, і тому поява пана Луціуса все менше й менше його втішала. Та наказ Великого князя іншого вибору соцькому не залишав.

Тому Заруба мовчки слухав, намагаючись не показати свого похмурого настрою. Тільки не залишало сотника враження, ніби холодні сині очі магістра пронизують його наскрізь і запросто читають всі думки, що намагається він приховати.

Нарешті соцький промовив, розправивши свою бороду:

— Але ви так і не представили мені вашу супутницю, княгиню Ярину. Чи не було з вашого боку певною необережністю везти її в наші неспокійні краї?

Пан Луціус трохи зам’явся і, ковтнувши з кухля меду, сказав:

— Панна Ярина дуже втомилася від нашого переходу цим степом і зараз відпочиває в будинку, що ви нам люб’язно надали, під наглядом своєї супутниці, сеньйори Гельди.

Соцький, здається, похмурнів ще більше. У цьому замку таких високих гостей ще ніколи не було. «Ще щось трапиться, а я винен буду,» — із сумом подумав він.

Немовби читаючи його думки, пан Луціус примирливо нахилився до соцького і стиха промовив:

— Не турбуйтеся, пане Зарубо, як ви бачите, ваш замок, і, відповідно, панна Ярина знаходяться тепер під надійною охороною. Справа в тому, що в її маєтку під Львовом зараз неспокійно, іде війна, з’явилися зграї різних горлорізів, і я вирішив не залишати княгиню без мого захисту. Її безпека повністю покладена на мої плечі, бо я так пообіцяв її батькові, коли той умирав. Тому можете не перейматися долею моєї супутниці. Утім, я навіть порадив їй не виходити з будинку, де ми оселилися…

Тут магістр Луціус замовк, показуючи, що до цього питанням він більше не хотів би повертатися. Соцький зрозумів, що цю дражливу тему краще не зачіпляти, і провів долонею по своїй густій бороді.

Тим часом Луціус знову заговорив:

— Орден наш ще триста років тому поклав на себе святий обов’язок порятунку християнського світу від навали нехристів. Кожен рицар нашого Ордену прийняв довічну присягу відправлятися саме туди, де загроза ця посилюються. Колись, більше ста років тому, вдалося одному нашому рицарю зупинити нашестя турків у далеких Трансільванських горах, але, мабуть, невдячні святенники не зрозуміли його героїчного вчинку, і от останнім часом переслідують нас нещастя й людська заздрість… Але досить про це. Через годину хочу я із двома своїми надійними людьми перевірити місцевість навколо замку. Чи не зможете ви або хтось з ваших людей супроводжувати мене?

Соцький замислено промовив:

— Кращих за козаків знавців Порубіжжя годі й шукати, але вони саме перед вашим прибуттям роз’їхалися із замку, а фортецю я залишити не можу. Хіба, здається, залишився один козак, він вам за провідника й буде. Зараз накажу його розшукати.

— Дякую, пане сотнику, чув я про ваше славетне козацтво, — сказав, підвівшись пан Луціус, — з годину треба мені відпочити, а потім можна вирушати.

Притримуючи довгу рапіру й подзвонюючи золотими острогами, пан Луціус коротко вклонився й вийшов зі світлиці.

«Ну що ж, якось впораємось,» — подумки вирішив соцький, підійшов до віконця й гаркнув до латника, який тинявся по подвір’ю:

— А ну, розшукай швидше козака Пугача і приведи до мене!

Через деякий час латник знайшов Пугача біля стайні. Той спокійно сидів на добрячому оберемку сіна і змащував дьогтем ствол свого мушкета.

Латник задихано зупинився біля нього, втираючи піт з лоба.

— Тебе пан сотник до себе просять! — одним духом випалив він. Пугач мовчки продовжував водити квачем по мушкету. Латник, не дочекавшись відповіді, здивовано запитав:

— Це тобі що — чоботи, що ти їх дьогтем мастиш? — козак Пугач, який славився своєю мовчазністю, відклав квач, подивився на мушкет, підніс його вгору, цілячись кудись у небо, потім опустив, уважно подивився на латника і пробуркав крізь довгі сиві вуса:

— Дурень ти дурень, це щоб на сонці ствол очі не сліпив.

— Ти ба, — задивувався ратник.

Тим часом Пугач повільно заховав мушкет у чохол, поправив ріг з порохом, що висів на поясі, мацнув долонею по мішечку зі свинцевими кулями й підвівся.

— Ну, де там твій соцький? — буркнув Пугач і побрів до хати Заруби.

Глава 16. Княгиня Ярина

Мешканці замку тільки й говорили про залізних вершників, блискучого рицаря Бенедикта Луціуса та про таємничу княгиню Ярину, яку, утім, мало хто зміг побачити, бо вона, як тільки вийшла з карети в супроводі суворої супутниці, то відразу ж піднялася до будинку біля дзвіниці.

Будинок цей вважався найкращим у замковому комплексі. Коли зводили фортецю, то розраховували, що саме в ньому буде жити прикордонний староста. Але старостам під час безкінечних воєн не було часу затримуватися довго на одному місці. А Богдан Претвич взагалі майже ніколи зі степу до замків не заходив, безперервно гасаючи зі своїм добірним воїнством уздовж Порубіжжя.

Соцький Заруба теж не прагнув розкошів, тому жив у невеличкий хатині поблизу вежі. А в самому «старостиному будинку» розміщали поважних гостей, купців. Бував тут і сам Претвич, хоча й дуже зрідка.

Тепер у одній половині будинку оселився магістр Луціус з двома рицарями, а в другій — княгиня Ярина з сеньйорою Гельдою.

Челядь, яку приставив соцький обслуговувати поважних гостей, розповідала, що княгиня Ярина дуже молода, дуже гарна й чемна, але мовчазна й надто сумна. Здебільшого вона не виходила зі своєї світлиці. А що до сеньйори Гельди, то її відразу почали боятися.

— Коси чорні, очі чорні, та ще ними як зиркне — неначе наскрізь проштрикує! — казали про неї з острахом.

Магістр щовечора їздив зі своїми вершниками й козаком Пугачем вздовж замкових околиць. А Данько все ніяк не міг забути погляд панни Ярини. Через те він навіть не звертав уваги на воїнів магістра, які тинялися по замку, перемовлялись між собою незрозумілою мовою, та тримались осторонь від його мешканців.

Замислений Данько навіть не помічав, як ноги мимоволі все несуть і несуть його до «старостиного будинку». Скоро він довідався, куди виходять вікна світлиці, де живе юна княгиня. Добре, що вони відкривалися в бік високого паркану, де не бродили мовчазні воїни Луціуса, яких той виставив охороняти своє нове помешкання.

Але вікна були постійно зачинені, тільки час від часу звідти виглядала сеньйора Гельда. Тоді Данько вчасно ховався під паркан, аби не зустрічатися з поглядом її страшних очей.

Одного вечора він дочекався, коли магістерські служки зібралися докупи і про щось тихо перемовлялися, і миттю перескочив через паркан. Заховавшись за каретою княгині, Данько продовжив свої спостереження.

Уже сутеніло. Двері будинку розчинилися, і з них вийшов магістр разом із сеньйорою Гельдою. Служники підвели їм двох коней. Не перериваючи розмови, чоловік і жінка на диво вправно вскочили в сідла й поскакали до замкової брами.

Данько полегшено зітхнув. І тут у віконці княгині м’яко блимнуло світло. Мабуть, княгиня Ярина запалила свічку. Серце хлопця від хвилювання заколотило у грудях. Через деякий час віконце відчинилося. Молода княгиня сперлася ліктями на підвіконня й поклала підборіддя на схрещені долоні. Навіть суворий Данько, який після пригод біля Вовчої могили та в підземеллі вважав себе бувалим воякою, замилувався білим обличчям дівчини та її ясними очима.

Здавалося, що відсутність магістра та сеньйори Гельди значно покращила її настрій. Дівчина дивилася на призахідне сонце, а коли десь заспівала якась птаха, навіть сумно посміхнулася. Данько трохи підвівся, озирнувся — чи не бачить його сторожа — і привітно помахав панні Ярині рукою. Та помітила хлопця — очі її округлилися від здивування. Але вона не закрила вікно, не втекла — можливо, згадала хлопця, якого бачила серед натовпу, коли в’їжджала до замку. Данько, щоб хоч якось зав’язати знайомство, скривив кумедну гримасу, схопивши себе за вуха й висолопивши язика.

Ярина посміхнулася, на цей раз вже набагато веселіше, потім якось лякливо озирнулася навкруги. Але Данько вже зовсім розійшовся і знов показав дівчині язика. Панна майже розсміялася і… швидко показала язика Данькові.

Раптом з-за рогу будинку показалися стражники. Ярина побачила їх, і в її очах спалахнув острах. Вона швидко зачинила вікно, а хлопець швиргонув під карету.

Лежачи на землі, він побачив, як повз нього повільно пройшли стражники, взуті у грубі чоботи із залізними острогами. Остроги були якісь дивні — із загнутими вгору гостро наточеними лезами. Щось небезпечне було в цих начебто дружніх вояках. Коли стражники завернули за ріг будинку, Данько вибрався з-під карети, ще раз глянув на вікно, але воно було зачинене, а в глибині світлиці блимало тьмяне світло свічки. Хлопець зітхнув і побіг додому.

Минуло ще кілька днів. Усі потрохи звикли до вершників магістра і вже не витріщалися на них, як у перші дні. Луціус та пані Гельда кожного вечора виїжджали із замку й поверталися вже під ранок. Соцький хотів йому нагадати, що за законами замкового життя нікому не дозволено покидати фортецю після заходу сонця, але передумав.

Данько був радий вечірнім прогулянкам пана Луціуса й сеньйори. Він щовечора лазив на подвір’я «старостиного будинку», щоб побачити панну Ярину. Та теж була не проти таких візитів. Здається, для дівчини це було ледь не єдиною розвагою. Інколи Данькові здавалося, що вона хотіла сказати йому щось важливе чи навіть попередити про щось. Але сторожа пильнувала будинок ретельно, і Данько так і не наважився підійти ближче, щоб порозмовляти з юною княгинею.

Одного вечора, коли Ярина знову закрила вікно, Данько, як завжди, перестрибнув через паркан і швидко пішов між будинками. Було вже темно, але хлопець знав усі провулки замку, як свої п’ять пальців, тому йшов навмання, а із думок його все не йшли спогади про зустріч із дівчиною.

Але не встиг Данько зробити і двох десятків кроків, як дорогу йому заступила темна постать. Юнак спробував чкурнути назад, але чиясь міцна рука схопила його за комір. Хлопець закрутився немов в’юн, даремно намагаючись видряпатись. Полотняна сорочка його затріщала.

Та що ти крутишся, як окунь на гачку, — почув Данько в себе над головою спокійний голос козака Пугача. Хлопець полегшено зітхнув і перестав смикатися, але про всяк випадок промимрив:

— Дядьку Пугаче, я більше не буду!

— Що не будеш?

— Ну… — тут Данько зам’явся, не знаючи, що збрехати.

— Ото ж бо й воно, — буркнув козак, відпускаючи хлопця, — а тепер йди за мною.

Чоловік неспішно побрів кудись у темряву, і Данько слухняно поплентався за ним. Незабаром вони дісталися тієї частини замку, де були розташовані майстерні, зупинилися під кузнею. Данькові навіть здалося, що від неї продовжує віяти гарячим духом розпеченого горну. Козак уважно озирнувся навколо, переконуючись, що їх ніхто неї чує й не бачить. У цю мить він справді нагадував велику птаху. Але в руках цей нічний птах тримав довгий мушкет, із яким ніколи не розставався.

— Слухай, хлопче, — стиха промовив козак, — щось мені останнім часом ці залізні ляльки разом із їхнім магістром не подобаються. Думаю, краще тобі чкурнути з цього замку подалі.

Данько витріщив очі, а Пугач продовжував:

— Сьогодні хлопці з Вовчої могили не повернулися — може десь у степу забарилися, а може щось неладне скоїлося. Чую я, що з приходом оцього Луціуса якесь ворохобництво наближається. За останні дві ночі троє людей із замкової челяді десь поділося. Кажуть люди, що ця, як її, Гельда — відьма. Так що завтра вранці давай разом до козака Голоти відправимося. Щось він з братчиками забарився, а у замку вони дуже потрібні!

— А де він зараз? — запитав Данько.

— У Чорному Яру. Знаєш, де це?

Данько сам у Чорному Яру не бував, але чув, що він знаходиться десь за добрих десять миль від замку, і там завжди збираються козаки, готуючись до свого чергового походу.

— Це за пересохлим озером, — майже навмання сказав Данько.

— Так, якщо вздовж Чумацького шляху йти, то до самісінького Яру й вийдеш. Так що, як тільки браму сторожа відкриє, бери вудки, немов по рибу йдеш, і підходь до річки.

— Добре, прийду. А чому вам магістр здається непевним? — не стримався Данько, якого аж розпирало від цікавості.

— Та щось він розшукує, мабуть. Я коли з ним по околицях їздив, він все мене розпитував, де тут стародавні капища були та де руїни старої фортеці залишилися. Ой, не подобається цей Луціус мені… Ну добре, йди поспи і вранці не забарюйся.

Із цими словами Пугач закинув свій мушкет на плечі та розчинився в темряві. Стривожений Данько пішов нічними провулками додому. Але дістатися свого ліжка йому так і не судилося.

Чи ж міг він знати, що взагалі вже ніколи не буде спати на своєму горищі при каплиці доброго отця Григорія, і що його пригоди все більше й більше набирають швидких та небезпечних обертів?

Глава 17. Сеньйора Гельда

З тяжким серцем брів Данько додому. Ось вже показалася капличка, біля якої темніла хата отця Григорія. Хлопець мріяв упасти на своє ліжко та подумати про все, що почув сьогодні, але раптом перед ним з’явилися дві постаті, заступивши дорогу.

— Оцей? — почув Данько, як один з чоловіків запитав іншого.

— Цей, — ствердно відповів той.

Голоси були незнайомі, і нічого доброго Данькові не віщували.

Один з невідомих, ляскаючи острогами, підійшов до хлопця і схопив за руку:

— Пішли, пан магістр тебе бачити хоче — щось ти забагато навколо його будинку крутишся.

Данько щосили смикнувся, але долоня невідомого була на диво сильною, немовби виплавлена з такого ж темного крижаного заліза, як і його остроги. Данько сподівався, що на якусь мить солдат послабить залізну хватку, і йому вдасться втекти, тому слухняно поплентався за невідомим. Той ішов швидкими кроками, озираючись по сторонах. Інший намагався йти якомога тихіше й теж зиркав з-під лоба навкруги. Данькова рука боліла, мов затиснута у сталевих лещатах.

Зрештою вони зайшли до провулку, що вів до будинку магістра.

— А куди це ви, панове, зібралися, невже до шинку? Так малому ще зарано ваші меди пити, — почувся голос десь з темряви. Надія на порятунок затеплилася у Даньковому серці, бо це був дуже знайомий йому голос.

Дійсно, з темряви з’явився Пугач, який без поспіху йшов їм назустріч, тримаючи на плечі мушкет.

— Ти що, козаче, хіба не відаєш, що пан магістр теж керує цим замком і усіма його мешканцями? — сказав той, хто йшов попереду.

— Та мені що, як скажете, панове, — байдуже сказав Пугач. Серце Данька у відчаї закалатало.

— Пугач потиснув плечима і… щосили тицьнув стволом мушкету переднього в горло. Той захрипів і впав на коліна, тримаючись за шию. Данько навіть не міг уявити, що завжди вайлуватий Пугач може рухатися так швидко. Солдат, який тримав Данька, випустив хлопця і блискавичним рухом вихопив довгу рапіру, але козак вже був збоку і, пригнувшись, щосили вшкварив прикладом мушкету його по ногах, немов скосив одним замахом коси.

Бемкнувши зламаними острогами, солдат підлетів у повітря і з ляскотом впав на землю. Усе відбулося так швидко, що Данько не встиг і оком кліпнути. А коли все ж кліпнув, то побачив, як ватага солдат магістра, чоловік із шість, уже з’явилася перед ними. У їхніх руках блищали при світі місяця важкі рапіри.

Недовго думаючи, вояки кинулися на Пугача. Той надзвичайно швидким рухом крутонув навколо себе мушкет. Брязнула розламана навпіл рапіра. Люди магістра відскочили. На мить усі завмерли. Пугач нерухомо стояв на місці, виставивши вперед мушкет. Біля його ніг лежав покалічений латник.

— Може хто хоче свинцевої галушки? — розважливо запитав Пугач. — Ану, пропустіть хлопця!

Кнехти не рухалися. У їхніх постатях було щось хижацьке.

Раптом солдат, що лежав біля ніг Пугача, щосили смикнувся і вчепився в ногу козака. Пугач вдарив його мушкетом, але кнехти, скориставшись цим, знову кинулися на козака. Пугач ще встиг відбити мушкетом два сильні удари, викришивши з лез цілий оберемок жаринок, але один з солдатів, зробивши швидкий випад, проштрикнув його ліву руку, а другий вибив мушкет з правиці. Пугач закрутився як в’юн, дивом уникаючи смертельних ударів. Йому вдалося перехопити за руку одного з кнехтів і, присівши на коліно, так пожбурнути через себе, що той покотився, гримлячи панциром, уздовж провулку і збив з ніг ще одного солдата. І тут на козака навалилося ще четверо солдатів.

Данько стояв, втиснувшись спиною у паркан. Йому здалося, що тепер Пугач назавжди зникне під грудою латників, але козак знову виринув. Хлопець побачив, як він блискавичним рухом вихоплює з-за халяви довгий кривий ніж.

— Що стовбичиш, — гаркнув на хлопця козак, — тікай давай!

Данько миттю прийшов до тями і дременув щосили вздовж паркану. Позаду лунали звуки колотнечі та дзенькіт зброї.

Та не встиг Данько як слід розігнатися, як щосили врізався головою прямо в живіт ще одного солдата, боляче вдарившись маківкою в залізний панцир.

— Попався! — зловісно крикнув кнехт. У хлопця ще іскри крутилися перед очима від удару, як чиїсь міцні руки підхопили його і жбурнули, мов порося, у лантух. У Данька аж памороки забило від задухи та пилу. Він закрутився, чхаючи, але кнехт уже закинув його за спину й побіг до будинку магістра.

За декілька хвилин лантух, у якому смикався Данько, занесли до світлиці магістра.

Хлопець відчув, що чиясь рука схопила його за комір і витягнула з лантуха, який йому вже набрид навіть за цей короткий час.

Данько стояв посеред кімнати, чхаючи та протираючи очі. Він ще не встиг прийти до тями, як почув над головою холодний голос магістра:

— Тебе хто відправив нишпорити навколо мого будинку? Соцький? Що ти встиг тут винюхати?

Нарешті Данько продер очі. Прямо перед ним стояв високий кістлявий магістр у панцирі із вишкіреною вовчою пащею. Його крижані сині очі, здавалося, наскрізь пронизують хлопця. За ним стояла сеньйора Гельда. Була одягнута в довгу чорну сукню із темно-червоними рукавами. Її чорне волосся зміїлося по плечах. Чомусь Данько перелякався не так магістра, як цієї пані, про яку вже ходило по замку стільки зловісних чуток.

«Еге ж, так я тобі й скажу, нащо сюди приходив!» — подумав Данько, але, хоч зуби його торохтіли від страху, опустив долу очі і пробурмотів:

— Та що ви, пане магістре? Це я так — горобців ганяв.

— Горобців ганяв? — крижані кістляві пальці магістра уп’ялися хлопцеві у плечі. Тут вже все тіло Данька затіпалося від страху.

— Зачекайте, пане Бенедикте, — почувся голос сеньйори Гельди, — що він нам скаже? Хлопець видно впертий. Утім, нам його не тільки для допиту привели…

Голос у неї був тихий і милозвучний, але якось впивався в серце, заворожував і водночас робив людину геть безпорадною.

Сеньйора м’яко поклала руку на плече пана Луціуса:

— Дозвольте, магістре, я сама з ним поговорю.

Вона нахилилася над хлопцем і зазирнула в його зіниці.

Щось Данькові підказувало, що не варто дивитися на неї, але сеньйора взяла своїми довгими пальцями в перснях Данька за підборіддя, і він покірно підняв голову. У ту ж мить йому здалося, що величезні чорні очі сеньйори Гельди, мов тьма, поглинули його, і хлопець застиг перед нею, наче безпомічне кроленя перед удавом.

Тепер йому здавалося, що він шубовснувся в якусь в’язку безодню, що висмоктує з нього останні сили. І тут Данькові ясно примарилося: десь у безодні з’явилися два довгі білі ікла, які невідворотно тягнулися до нього, ладні в будь-яку мить вчепитися в тіло хлопця.

Данько захитався, в’яло помотав головою й безсило опустив руки вздовж тіла. Раптом з його сорочки, роздертої на грудях, щось випало і з глухим стуком покотилося дерев’яною долівкою.

— Що це? — магістр підняв з долівки іржаву металеву кулю.

Туман у голові хлопця почав потрохи розсіюватися, він виринув із безодні, зникли й страшні ікла. Побачив, що магістр Луціус і сеньйора Гельда уважно щось роздивляються. І тут Данько заціпенів — у руках вони тримали годинник майстра Готліба, який він так необережно тягав з собою за пазухою.

Гельда й Луціус перезирнулися між собою.

— Звідки в тебе цей годинник? — хрипко запитав пан магістр, підступаючи до Данька.

Та не встиг хлопець і рота розкрити, аби щось збрехати, як у двері увірвався кнехт, тримаючи в руках палаючий смолоскип. Він про щось, похапцем, почав доповідати незрозумілою Данькові мовою.

Магістр спохмурнів і щось швидко наказав кнехту, той кивнув і вискочив з дверей. Відразу почулися вигуки, тупіт тяжких чобіт, брязкіт зброї.

— Ну, ти нам ще живий знадобишся, — просичав магістр і потягнув хлопця до якихось дверей у кімнаті. Данько ледь встиг кинути оком на вікно — побачив, що надворі відбувається якась метушня. Озброєні до зубів вершники магістра гасали на конях, тримаючи в руках смолоскипи. Але більше Данько нічого не зміг побачити, бо пан Луціус уже штовхнув його в якусь комірчину й замкнув двері.

У темному тісному приміщенні тхнуло сирістю й пацюками. З-за дверей чувся галас і уривчасті накази. «Отак, пропав, як Сірко на базарі,» — сумно подумав Данько, який уже втомився лякатися, сів на підлогу й сумно опустив голову на руки.

Глава 18. Зрада в замку

Становище здавалося безвихідним. Вікна, навіть маленького, у комірчині не було, тяжкі дубові двері годі й було думати відкрити. Данько мимоволі задрімав коротким сном. У тому сні знову примарилися йому жахливі ікла, що зачаїлися в темній безодні, навіяній чорними очима сеньйори Гельди. І, що найстрашніше, ці ікла добиралися вже до худорлявої горлянки Данька.

Від жаху хлопець прокинувся й закліпав очима. Не знав, скільки проспав, може якусь хвилину, а може й цілу добу.

І тут, немовби продовження страшного сну, хлопець почув тихі кроки за дверима, клацнули ключі, і двері почали відчинятися.

Данько відскочив у кут, марно намагаючись намацати щось придатне для оборони. Без бою здаватися він не збирався.

М’яке світло впало на поріг комірчини. На порозі стояла… княгиня Ярина. У руках тримала невеличку лампу, у якій блимав вогник.

На дівчині була проста біла сукня. Ярина злякано і стривожено озиралася назад. Нарешті вона побачила хлопця, який грізно тримав у руках дрючок, готуючись до оборони.

Упізнавши юну княгиню, Данько радісно посміхнувся. Але Ярина підбігла до нього і схопила за руку. Ще раз оглянувшись, вона швидко зашепотіла:

— Скоріше тікай звідси, поки Гельда з тебе кров не випила. Вони здогадалися, що ти щось знаєш про Оберіг… Тікай… Замок ваш люди магістра захопили, вони чекають Чалму-бека на допомогу. Той теж шукає Оберіг. Вони усіх тут переб’ють, їм потрібно провести Велике Жертвоприношення…

Данько міг зачаровано слухати чарівний голос княгині безкінечно, але зараз було не до того. Та і слова, що він щойно почув, аж ніяк не були заспокійливими, хоча багато чого Данько й не зрозумів. Але все з’ясовувати не було часу.

Тримаючись за руки, вони вибігли із комори й кинулися до виходу з кімнати магістра. Але не встигли пробігти кількох кроків, як побачили, що коридором назустріч їм тупочуть кнехти магістра. У відчаї діти заскочили назад до кімнати, Ярина швидко закрила двері на засув.

— Тікай через вікно! — крикнула вона.

— А ти? — озирнувся до неї Данько.

На мить у очах княгині майнув безмежний сум. У двері вже тяжко грюкали кнехти, та ще з такою силою, що з одвірка посипалась пилюка.

— Біжи! — твердо сказала княгиня і протягнула хлопцю запечатаний конверт, — передай тим, хто охороняє Оберіг.

Данько схопив конверт і кинувся до вікна. Останнім часом він переконався, що за деяких обставин не варто зволікати. Хлопець смикнув за раму й розчинів невеличке віконце. В очі йому війнуло ранковим повітрям і смородом диму. На вулиці ледь світало, та попри такий ранній час, замок гудів, мов стривожений вулик. Тривожно бив дзвін біля каплиці, і серце Данька стиснулося з тривоги за отця Григорія. З висоти другого поверху Данько ясно побачив чорні постаті вершників, які із палаючими смолоскипами в руках носилися вздовж вулиць. Де-не-де чулися постріли й вигуки.

Стрибати вниз було страшно — крім цілком реальної можливості потрощити свої кістки, там, внизу, вистачало й інших небезпек. Та вибору не було. Данько востаннє озирнувся на Ярину і скочив на підвіконня. Він почув, як за його спиною із неймовірним гуркотом впали вибиті двері, і до кімнати увірвався цілий натовп кнехтів.

Данько закричав і стрибнув вниз. На його щастя, він упав на оберемки сіна, що складали вершники для своїх коней. Хлопець прокотився по сіні, швидко, мов кішка, підхопився, побіг до паркану, одним махом перескочив через нього, і… ледь не потрапив під копита велетенського вороного коня, який крутився у вузькому провулку.

Вершник, здається, не помітив малого, та Данькові від цього легше аж ніяк не було, він ледь проскочив під крупом коня між копитами й чухнув щосили вздовж провулку.

Данько чудово знав усі ходи в замку, тому відразу звернув, ледь протиснувшись у вузький прохід між майстернями, сподіваючись дістатися замкової брами. Пробираючись між парканами, бачив, як вершники зганяли людей на площу.

«Ой, мені б кинджал,» — подумав у відчаї Данько, почувши, що десь біля вежі чується стрілянина та ляскіт зброї. Але коли він нарешті туди дістався, бій уже закінчився. Біля хати соцького він побачив декількох убитих кнехтів, решта тягнула по вулиці зв’язаного і скривавленого соцького Зарубу.

Позад нього ішов, спотикаючись, отець Григорій. Борода його була скуйовджена, він безпорадно озирався навколо. Його підганяли списами вершники в чорних латах.

«Мене виглядає,» — сумно подумав Данько. Але треба було пробиратися далі.

Хлопець непомітно проскочив провулком поблизу площі. На ній юрмилися замкові мешканці, оточені воїнами магістра. Данькові здалося, що він побачив серед натовпу свого друга Тиміша. Серед вояків крутився на коні сам магістр, роздаючи накази.

По всьому було видно, що замкова залога нічого не підозрювала й була захоплена зненацька. Хіба на вежі, де завжди знаходилася посилена сторожа, ще дзвеніли шаблі.

Ось і замкова брама. Вона була зачинена, а поруч гарцювали на конях чорні вершники.

Данько закрутився на місці, не в змозі дати собі ради.

— Стій! — раптом почув він у себе над головою різкий оклик. Здоровезний вершник з’явився перед ним так непомітно, що Данько аж присів із несподіванки.

Гострим списом вершник цілився прямо дитині в груди. Хлопець, недовго думаючи, схопив у жменю пил та пісок з дороги й пожбурив у широкі ніздрі коня. Кінь на мить рвонувся кудись у бік, але, стриманий досвідченою рукою, став дибки. Прямо над головою Данька піднялися тяжкі копита. Він побачив навіть підкови, набиті на жовті копита, кожне з яких могло запросто розчавити його.

Хлопець відскочив назад, і широке лезо списа, на держаку якого розвивався вузький прапорець із зображенням хреста, навколо якого звивався дракон, встромилося прямо біля його голови в саманну стіну будинку.

Данько намагався проскочити повз вершника, але той спрямував свого коня так, щоб притиснути хлопця до стіни. Відкинувши за спину незручний у такій тісняві спис, вершник вихопив тяжкий палаш і заніс його над хлопцем.

Данько закрив голову руками, заворожено дивлячись, як у повітрі блищить широке гостре лезо бойового палаша. Вершник вишкірив зуби в недобрій посмішці. Раптом десь вдалечині почувся виляск, і жорсткий вираз його очей змінило розпачливе здивування. Данько побачив, як прямо посередині панцира вершника з’явилася дірка. Палаш випав із його рук, він захитався і звалився з сідла. Кінь поскакав далі по провулку, тягнучи за собою вершника, остроги якого зачепилися за стремена.

Данько подивився туди, звідки почувся звук пострілу. Там, на початку провулку, стояв із мушкетом козак Пугач. Одяг його був скривавлений, а мушкет тримав правою рукою, сперши довгий чорний ствол на лікоть лівої.

З іншого кінця провулку бігло декілька кнехтів із алебардами й палашами.

— Тікай, я їх затримаю! — закричав Пугач, забиваючи в мушкет новий заряд.

Данько заскочив між будинками. Він вже знав, куди бігти. Утім, іншої надії на порятунок у нього не залишалося. За спиною гримнув постріл, і кнехт, який кинувся в погоню за хлопцем попереду інших, покотився по землі.

Але Данько вже цього не бачив — він швидко добіг до свого таємного лазу біля стіни і… застиг у розпачі — хтось склав у траві перед входом у лаз добрячий оберемок дров, геть закривши вхід.

Хлопець почав, зриваючи нігті, відкидати тяжкі поліна. Відчай надавав йому сили. І коли кнехти вискочили з-за рогу, лаз було відкрито. Один з них уже підбігав до хлопця, але Данько пожбурив у нього поліном і, мов вуж, прослизнув до лазу. Кнехт сунув руку в темній отвір, хлопець відчув, як рука ковзнула по його п’яті, брикнув ногою та чимдуж поповз уперед. Кнехти збилися докупи навколо лазу, в який годі було протиснутись дорослому чоловікові, і почали штрикати туди списами та алебардами.

Данько повз, ковтаючи пил та бруд, сталеві наконечники списів та алебард позаду нього дряпали землю, шкребли по камінню фундаменту й немовби обпікали на відстані хлопцеві стопи.

У якійсь момент Данько відчув, що застряг. Він заборсався, розгрібаючи навколо себе ґрунт і хапаючи ротом повітря. Нарешті вдалося протиснутись далі. Попереду блимнуло світло, показався вихід. Через хвилину Данько, вкритий пилом і брудом, видряпався з лазу й покотився в рів. Сили зовсім покинули його. Серце хлопця, немов божевільне, калатало у грудях.

Данькові ледь-ледь вдалося заспокоїти дихання. Він підняв голову, щоб роздивитися навкруги, у ту ж мить прямо перед його обличчям у землю вп’ялася довга стріла. Згори, зі стін башти, чулися крики. Данько, мов ужалений, підскочив і почав вибиратися з рову. Зі стіни гримнули постріли, вибиваючи під ногами цівки пилу й розкидаючи грудки землі. Ще дві стріли просвистіли поруч і вп’ялися перед хлопцем у вал.

Данько, петляючи, вибрався з рову і, мов заєць, що тікає від хортів, побіг степом до плавнів. Тим часом вже відкрилися замкові ворота, і кілька вершників поскакали до стіни, у якій був лаз.

Данько щосили біг, ні, скоріше, летів поміж степовими травами, попереду, немов останній порятунок, зеленіла стіна комишу. Зі стіни було добре видно, як стрімко біжить хлопець. Вітер розвивав його біляву чуприну й бив у обличчя. Четверо вершників намагалися відрізати йому шлях до річки. Була би замість дванадцятирічного хлопця доросла людина, то вполювати її було б досить легко на відкритому просторі, але дрібний Данько, останні події життя якого, здавалося, тільки й складалися з набування досвіду різноманітних гонитв, летів, мов блискавка.

Першому вершникові вдалося вирватися вперед, відрізавши хлопця від очеретяних плавнів, які були вже зовсім близько. Він закрутився на коні, намагаючись проштрикнути малого довгим списом, але Данько ухилився від списа і прокотився між копитами коня. Поки вершник розвертав скакуна, Данько підбіг до комишу і з розгону шубовснувся в нього, немов у річку.

Зелена стіна зімкнулася за ним. Данько хотів, але не міг відпочити, віддихатися. Слід було втекти якомога далі. Він продирався між зеленими високими стеблами до річки. Кілька разів його ноги по коліна провалювалися у воду, якісь болотяні птахи, тріпочучи крилами, вихоплювалися прямо перед ним.

Позаду чувся хрускіт комишу — вершники пустили коней у плавні і їхали туди, звідки випурхували в небо болотяні кулики і дрофи, мимоволі зраджуючи напрям, у якому продирався Данько. Вершники уважно вдивлялися в зелені нетрі, навмання штрикаючи списами в комиш перед собою.

Уже було зовсім світло. Данько глянув вгору — на синьому небі не було жодної хмаринки. Від сирого ґрунту плавнів підіймалися тяжкі болотяні випари. Комашня хмарою знялася навколо хлопця й нахабно лізла у ніс і рот, заважаючи дихати, сліпила очі. Данько почув за собою хропіння коня і хрускіт очерету.

Розсуваючи руками перед собою комиш, хлопець вискочив на берег невеличкого озерця, поверхня якого була затягнута щільною зеленою ряскою, з якої стирчали очеретини. Позаду, між зеленим очеретом, вже чорніла висока постать вершника.

І тут Данько пригадав розповіді бувалих козаків про те, як вони ховалися, тікаючи понад озерами, від ординців або маскувалися під час засідок. Не довго роздумуючи, хлопець зламав сухе стебло очерету, дунув у нього, перевіряючи, чи добре проходить повітря, і обережно підійшов до води.

Раптом він згадав про конверт, який йому передала княгиня Ярина. Данько сунув руку за пояс штанів і витягнув конверт, який дивом не загубив. Хлопець полегшено зітхнув, сунув конверт під купу сухого поваленого очерету та торішньої трави й обережно, щоб не розбовтати ряску, ступив у озерце, стискаючи в долоні очеретину. Данько набрав у легені скільки зміг повітря, вставив у рота очеретину й опустився під воду. Прохолодна вода приємно остудила його розгарячене тіло.

Озерце було неглибоке, але рівня води вистачило, щоб з головою приховати хлопця, який відразу ліг на дно. Данько розкрив очі. З-під товщі води ледь синіло небо і, мов туман, коливалася стіна очерету. Данько затримував дихання наскільки міг. Коли вже відчув, що повітря закінчилося, спробував дихнути. Але замість повітря ковтнув… болотяної води.

Данько ледь не вискочив із свого сховища, але в цю ж мить побачив, як небо закрила величезна темна постать вершника. Хлопець відчув, що зараз задихнеться, і вдихнув ще раз. Тонкий струмінь повітря нарешті потрапив у його легені.

Вершник заїхав у озерце. Кінські копита ледь не наступили на хлопця. Кнехт розвернув коня і, перехилившись із сідла, кілька разів штирхнув списом у воду. Спис вп’явся у дно поруч з Даньком. Здавалося, що вершник ось-ось проштрикне хлопця. Ця хвилина тягнулася до безкінечності. Нарешті темна постать зникла за очеретом.

Данько витримав ще деякий час і обережно висунувся з води. Навколо нікого не було. Він уважно прислухався — хрускіт комишу чувся десь здалеку. Хлопець перевів дихання й виліз на берег. Він сунув руку під оберемок очерету й витягнув конверт.

Данько озирнувся, визначаючи, у якому напрямі річка, бо у плавнях можна було заблукати гірше, ніж у лісі, обтрусив із себе п’явок, обійшов озерце, грузнучи у вогкій землі, і зник між зеленим очеретом.

Глава 19. Козацький Яр

Дочекавшись, коли вершникам остаточно набридло блукати між очеретяних хащ і вони поскакали до замку, Данько вийшов на берег річки. Одразу знайшов маленький плоскодонний човник-каюк, на якому зазвичай ходив по рибу та на полювання за болотними пташками один із замкових латників.

Понишпоривши серед очерету, Данько розшукав приховані весла, відв’язав човен і поплив за течією.

Відкритим степом йти було небезпечно — хлопця могли помітити й легко наздогнати, тому Данько вирішив добратися до Козацького Яру річкою.

Сонце піднялось високо, стояла страшна спека, але від води несло приємною прохолодою. Річка несла човен, тож Данькові треба було лише триматися середини течії, щоб його не заносило до вирів та не прибивало до берега. Навколо стояла тиша, тільки дзвеніло розпечене повітря. Данько нахилився й зачерпнув води, щоб змити з обличчя товстий шар болотяної багнюки, яка вже встигла висохнути на сонці.

«Ось побачив мене би зараз отець Григорій, напевно вирішив би, що це якийсь болотяний чорт на човні рибалити подався,» — сумно подумав Данько, і серце його стиснулося з тривоги за своїх друзів, які опинилися в полоні в магістра та його жахливих кнехтів.

Данько напевне не відав, де знаходиться отой Козацький Яр, але тільки там могла залишатися певна надія хоч на якийсь порятунок.

За декілька годин своєї річкової подорожі хлопець трохи відпочив, але тепер далося взнаки почуття голоду. Щоб відігнати думки про їжу, Данько ще раз спробував розрахувати, де знаходиться рятівний Козацький Яр. Для цього слід було зорієнтуватися, де знаходиться сам Данило. Очерети закінчилися, і вздовж обох берегів річки розстилався відкритий степ, іноді траплялися дерева, які немовби тягнулися віттям до цілющої води. Сонце стояло прямо над головою Данька, і він час від часу плескав на себе воду, яка, утім досить швидко випаровувалася.

Через деякий час хлопець помітив, що річка попереду звертає кудись убік, — виходило, що за цим поворотом вона вже буде прямувати не до Козацького Яру.

Данько зітхнув, узяв весла і спрямував човен до берега.

Розпрощавшись із човном, Данько викупався, змив із себе бруд, напився води з джерельця і сміливо відправився у відкритий степ у той бік, де мало бути пересохле озеро, а за ним — Козацький Яр.

Данько пройшов вже добрячих дві милі. Дуже хотілось пити і їсти, але найстрашнішою була спека. Звісно, він міг відпочити до вечора, але бажання врятувати своїх друзів і весь замковий люд гнало його все далі й далі.

Степ навколо був рівний, без жодного дерева чи байраку. Невдовзі Данькові почало здаватися, що він кружляє на одному місці. Він вже просто брів навмання, мов човен без вітрил, загублений у безмежному океані. Гортань його пересохла, дуже хотілося їсти, а сили швидко зникали, немовби випарені розпеченим сонцем.

Раптом світ у очах Данька погас, перед очима все попливло. З останніх сил він схопився за Печать Зберігачів, що висіла в нього на шиї, захитався і впав обличчям у пожовклу від сонця суху степову траву.

— Ну що, бідака, очуняв? — знайомий голос прилетів немовби здалеку до Данька. Відчувши на губах присмак води, Данько захрипів і почав жадібно пити. Вода повернула йому сили. Він відкрив очі — і прямо перед собою побачив обличчя козака Голоти. Данько спробував підвестися й закрутив головою, здивовано озираючись навкруги. Була ніч, навколо змикалася стіна зі стовбурів високих розлогих дерев. Десь поблизу чулося хропіння коней. Козак Голота підтримував долонею голову хлопця, а іншою рукою простягав йому гарбузову флягу з водою.

Данько кліпав очима, поволі приходячи до тями. Він намагався згадати, як потрапив сюди, але нічого зв’язного на думку не приходило. Немовби зрозумівши безсловесне запитання в Данькових очах, козак Голота промовив:

— Тут наші двоє козаків у бекеті, або нічній сторожі, навколо Яру проїжджали, раптом відчули, що коні їх кудись у степ несуть, хлопці самі не зрозуміли, чого їх туди потягнуло, бачать — а там ти непритомний лежиш. Ось козаки тебе до Яру й відвезли.

Данько потер кулаками свої очі й сів. За спиною Голоти він побачив близько двох десятків козаків, що сиділи навколо великого вогнища. Над ватрою кипів казан. Тут Данько пригадав, що хоче їсти, навіть потягнувся носом до киплячого казану.

— Ось тепер я бачу, що ти зовсім очуняв! — засміявся Голота й гукнув до козаків:

— А ви що розсілися, дайте братчикові нашої кулеші!

Хтось з козаків зачерпнув великою дерев’яною черпалкою добру пригорщу кулеші, відрізав кривим захалявним ножем окраєць хліба і приніс хлопцю.

— Ось, поїси добряче, а потім розкажи, яким робом тебе до нашого Яру занесло, — весело сказав козак Голота, але в його словах відчувалося щире занепокоєння.

Данько узяв до рук у дерев’яну ложку.

— Хліб та сіль… — ледве промовив він.

Вичекавши певний час, достатній для того, щоб кулеша охолонула, Данько почав сьорбати. Із кожним ковтком сили поверталися до нього. Доївши повну миску, Данько попросив ще. Козаки навколо зареготали, але той, хто був за кашовара, знов щедро насипав Данькові нову порцію. Хлопець справився і з нею. Весь цей час козаки уважно дивилися на нього.

— Бачите, який козарлюга до нашого кошу приєднався, тільки ось сам усю кулешу з’їв! — весело сказав Голота і звернувся до Данька: — Ну, а ти що нам розкажеш?

Данько, наскільки це йому вдалося, розповів про останні події в замку та про свої пригоди.

Запала мовчанка.

Козаки замислилися; хтось почав набивати люльку, а хтось — багатозначно ладнати рушницю.

— Ну що, панове-браття, — промовив Голота, — часу гаяти не треба, за день-два люди отого магістра, хай йому грець, вирубають упень увесь замковий люд. Думаю я, що треба із цією чужорідною та підступною братією нам покінчити.

— Легко сказати, — обізвався хтось із козацького кола, — нас тут всього двадцять душ, а їх там півста, та ще, по всьому видно, вояків бувалих. І де таке бачили — міцну фортецю здобувати, маючи на кожного по два досвідчених вояки?

— Дійсно, халепа, — заговорив відразу Голота, — товариство козацьке ще з походу на Крим не повернулося, тому така жменя нас тут і зібралася. Та, як кажуть, Бог не без милості, а козак не без вдачі. Втік не втік, а побігти можна! Може спробуємо? Що товариство скаже?

Козаки замовкли, роздумуючи. Данько дивився на їхні немов висічені лезами шабель та ятаганів обличчя й відчував, що саме в цю мить вирішується доля і його, і панотця, і соцького, і всіх його знайомих і друзів, а може й доля самого Оберега.

Козацтво мовчало. Голота став, вперши руки в боки. В очах його сяйнув якийсь завзятий вогник.

— Ну так що, братчики, я все одно піду фортецю на шаблю брати, а ви тут до приходу Спасителя кулешу доїдайте. Та ще потім онукам розкажіть, як отака малеча, сподіваючись на ваше лицарське завзяття й допомогу, смерті собі у степу шукала.

Данько зрозумів, що мова йде про нього, і наїжачився, з-під лоба споглядаючи на козаків.

— А що, Данько, підемо замок здобувати? — весело звернувся до нього Голота.

Тоді й Данько статечно пробурмотів:

— Підемо та здобудемо.

Козак Голота посміхнувся й розвів руками. У відблисках вогнища вираз його обличчя досить відверто показував повну зневагу не тільки до людського боягузтва, але й до всіх проявів обережності.

Данькові стало трохи не по собі — він навіть спробував закритися глиняним полумиском, почуваючи себе винним за ті гострі слова, які сказав козакам Голота.

— Ти, отамане, нам про свою завзятість не розповідай, ми й самі про неї добре знаємо, — з місця підвівся козак зі смоляними вусами та широким шрамом через усе обличчя, — і не треба нам щось втовкмачувати, самі добре знаємо — справа така попереду, що і для дум кобзарських згодиться. Хлопець каже, що Чалма-бек невдовзі з’явиться, — отож діяти треба негайно. Сам знаєш, ми відсиджуватися тут до кінця віку не будемо.

Почувши такі розважливі слова, козаки схвально загули.

Козак Голота задоволено посміхнувся і, ховаючи між чорних вус посмішку, сказав:

— Ну що, браття, у дорогу? А там вже як вийде.

— Діло кажеш! — підхопили козаки.

Один з козаків звернувся до Данька:

— Якщо ми тобі коня дамо — не впадеш? На коні триматися вмієш?

— Як реп’ях! — задоволено й поважно відповів хлопець. Що й казати — чимало він провів часу, випасаючи з хлопцями коней латників замкової залоги.

Козаки зареготали.

— Ну що ж, хлопці, осідлайте для малого чалого коня, досить йому без вершника траву топтати, — посміхнувся Голота. І раптом голос його задзвенів суворим наказом:

— Отож, панове, по конях! Тільки кулешу треба доїсти — не всю ж її гайворонню лишати.

Через деякий час ватага козаків виїхала з Яру. Данько сидів, міцно тримаючи повід чалого. Голота сидів у сідлі, немов влитий, байдуже пихкаючи люлькою.

Вервечка комонних козаків виїхала з яру й понеслася степом у бік замку.

В обличчя Данькові ударив нічний вітер, перемішаний із п’янкими пахощами степової ковили. Він уперше в житті їхав з козаками на справжню бойову виправу. Серце його радісно билося. Він жадібно хапав ротом степову прохолоду.

Козацька ватага, немов зграя орлів, летіла на своїх конях. Над ними сяяли зорі, і повний місяць — козацьке сонце — освітлював шлях.

Під ранок вони доїхали до невеликого, вкритого густими деревами байраку. Далі їхати було небезпечно — можливо, люди магістра вже вислали роз’їзди поблизу замку. Висока замкова вежа виднілася вдалечині.

Усе тіло Данькові ломило після довгих перегонів, але він не звертав жодної уваги на це. Усі думки його були зайняті майбутньою битвою.

Козаки спішилися і, підхопивши вуздечки та приготувавши зброю, почали спускатися в байрак. Раптом Данько почув, що звідти линуть мелодійні звуки, мовби хтось прихований за зеленню дерев та тернів тихо грав на якомусь дивному інструменті.

Ці звуки почули й козаки. Хтось брязнув кресалом, запалюючи мушкетний гніт.

Козак Голота, який йшов попереду, на мить зупинився, потім радісно посміхнувся, заспокійливо майнув рукою козакам і пішов уперед.

Чим довше вони спускалися до байраку, тим ясніше чули перебір струн. Здається, усі, окрім Данька, уже здогадалися в чому річ.

Нарешті вони вибралися на широку галявину, і Данько побачив, що посередині, під широким і могутнім дубом сидить, схрестивши ноги, козак. У нього були довгі чорні вуса, що спадали на кремезні груди. На голові — невелика хутряна шапка з коротким шликом, з-під якої вився, закручуючись навколо вуха зі срібним кільцем-сергою, товстий оселедець. У зубах козак тримав глиняну люльку, з якої підіймалися, розчиняючись у повітрі, білі кільця запашного тютюну.

Козак тримав на колінах невелику кобзу й замислено та легко, немов не торкаючись пальцями струн, награвав якусь тужливу і приємну мелодію. Очі його були напівприкриті, і здавалося, що він нічого не чує навкруги, зачарований цією мелодією. Поблизу пасся розсідланий кінь вороної масті, сідло лежало біля козака. На сідлі Данько помітив лук із сагайдаком, повним стріл, два пістоля і криву перську шаблю.

Козаки мовчки стали в коло, тримаючи коней.

Нарешті дивний козак перервав свою гру і, не піднімаючи очей, промовив:

— Здорові будьте, панове козаки, здоров будь, Голота-отаман.

Козаки зняли шапки і з повагою вклонилися. Вклонився й Данько, схиливши русяву, стрижену під глек голову. Відразу відчув він у цьому незнайомцеві якусь дивну силу, що примушувала шанувати його й у той же час викликала довіру й повагу.

— Здоров будь і ти, козаче Мамаю! — стиха промовив Голота.

Козаки розсідлали своїх коней, пустили їх пастися серед високої трави й розсілися навколо козака Мамая. Той обережно відклав кобзу й уважно подивився на козаків. Данько відразу помітив, що Мамай не робив жодного зайвого руху, а його карі очі дивилися прямо і, здавалося, бачили кожного наскрізь.

— Ну що, панове товариство, будемо раду радити, — спокійно запитав козак Мамай, — чи вже й так бачу, що ви на війну зібралися?

— Замок нам треба брати, — сказав Голота.

— Замок? — перепитав козак Мамай. — А що, справа поважна і славна, тільки ось як ви його брати надумали? У облогу візьмете чи як? Шанці навколо копати будете, під стіни порох підкладете чи так, із драбинами всі двадцятеро на стіни посунете?

— Так отож, — посміхнувся Голота, — може й полізли б, але ж драбин у нас нема…

— …а порох кобила з’їла, — додав жартома молодий козак на прізвисько Бадрак.

— А може ваш джура щось нове нам повідає, — Мамай пронизливо подивився на Данька, — здається мені, він більше знає, що там у замку відбувається.

Данько від несподіванки аж стрепенувся, але спробував не показати свого миттєвого здивування, поважно розправив плечі і, відчуваючи на собі увагу всіх присутніх, розповів про свої пригоди в замку, починаючи від того, як він розмовляв із Пугачем, і як на них напали люди магістра.

Мамай його уважно вислухав і, коли Данько завершив свою розповідь, несподівано запитав:

— А ти нічого не забув?

І тут Данько остаточно переконався, що козак Мамай дійсно не тільки бачить людину наскрізь, але запросто читає всі її думки, навіть ті, які людина й сама не помічає.

Данько розпачливо сплеснув руками — він раптом згадав про конверт, який йому передала княгиня Ярина. Хлопець сунув руку за комір сорочки, витягнув лист і коротко пояснив, звідки він у нього взявся.

Козак Мамай простягнув руку, взяв конверт і обережно розкрив. Усередині був лист, складений навпіл. За час Данькової втечі з замку і блукання по плавнях лист встиг добряче просякнути зеленою болотяною водою, але Мамай швидко оглянув його й мовчки прочитав. З виразу обличчя козака нічого не було зрозуміло, хоча всім було цікаво, що ж там написано. Склав лист, сунув у невелику сумку, оздоблену мідними клепками, що висіла в нього на широкому шкіряному чересі.

— Так ось, товариство, — заговорив козак Мамай, — якщо ми цієї ночі фортецю не захопимо, то під ранок всіх її мешканців люди магістра переб’ють, а вже наступного ранку до неї підійде Чалма-бек зі своїми горлорізами, і тоді по всьому Порубіжжі багато крові проллється… Було б вас не двадцять, а тисяча двадцять — усе одно фортецю прямою облогою чи приступом не захопити. Ви, хлопці, поки відпочиньте, бо вночі на нас весела робота чекає, а я із Голотою та джурою погомоню трохи.

Козак Мамай неквапливо підвівся й пішов кудись між зелених дерев. Голота й Данько теж підвелися та пішли за ним. Решта козаків зайнялася звичною справою — хтось кинув попону та відразу завалився спати, хтось почав ладнати та перевіряти зброю, а хтось узявся викладати із переметних сум сало та сухі хлібці, які козаки називали брусаками.

Тим часом козак Мамай, Голота та Данько сіли в тісне коло під великим ясенем.

— Мабуть, ви й самі здогадалися, панове, — сказав козак Мамай, — що в листі дещо таке було написано, що решти братчиків не стосується, але вам його я прочитаю.

Козак Мамай витягнув лист, обережно розгорнув його й почав читати:

«Магістр — людина страшна, про всі його таємниці жахливі я не знаю, але шукає він саме тут якийсь магічний Оберіг, щоб стати непереможним та володарювати над нашим краєм. Магістр згубив моїх батьків, добився опікунства наді мною й силою вивіз мене з нашого родового маєтку князів Гальчевських. Боюся, що хоче він використати мене для якоїсь своєї мети. Зміг він обдурити й Великого князя, щоб отримати грамоту на охорону замку. Уночі, після захоплення замку, прагне він зробити велике злодійство — принести своєму моторошному демону, якому поклоняється, у жертву невинних людей, і тоді демон допоможе йому знайти Оберіг. Також уклав Луціус якусь угоду з Чалма-беком, і той має відразу після захоплення замку прийти йому на допомогу. Якщо цей лист дістанеться добрим і сильним людям, прошу вас врятувати замковий люд і мене.

Княгиня Ярина Гальчевська».

Голота й Данько мовчали.

— Чув я про цей Орден Хреста і Дракона — багато з ними кривавих таємниць пов’язано. Один з їхніх магістрів такого у Волощині накоїв, що люди вовік не забудуть та завжди ним дітей лякати будуть, — поволі промовив козак Мамай, — чув я і про Луціуса, справжнє ім’я його — Лупус, що латинською означає — хижий вовк. Але зараз не час про це розповідати. Що думаєш, Голото, як замок визволяти будемо?

— Що ж думати, — посміхнувся козак Голота — як не крути, а без твого характерництва його не узяти.

Козак Мамай помовчав, пихкаючи люлькою, потім уважно подивився на Данька.

— Ось що я думаю: для того, щоб замок нам здобути, дві речі треба зробити: браму відчинити та чари магістра знешкодити. Той Луціус зараз на замок закляття накладає, щоб жодна душа його приступом узяти не могла, як дванадцята година проб’є, то закляття вже ніхто подолати не зможе. Тому треба, щоб увечері двоє людей до замку пробралося. У мене свій шлях є, і судячи з того, що малий розповідав, у нього теж є. Не забув, хлопче, де твій лаз рибальський знаходиться? — підморгнув козак Мамай Данькові.

Данько заперечливо закрутив головою — що-що, а про свою таємну нору під стіною, яка вже раз його врятувала, він би ніколи не забув. Тим часом Мамай продовжив:

— Так ось, як сутінки впадуть, відправимося ми, і кожен своїм шляхом до замку пробереться. Я спробую чари магістра подолати й на вартових мару навести, а Данько браму зсередини відкриє. А ти, Голото, з товариством непомітно, по-пластунськи підкрадетеся до брами. Як тільки вона відчиниться, у ту ж мить вдирайтеся до замку. А що в замку вам робити, думаю, ти й сам добре знаєш. Ну так що скажете на це, братчики?

Козак Мамай замовк і уважно подивився на Голоту та Данька. Спочатку Данько трохи перелякався, особливого бажання знову повертатися до замку в нього не було. Але він уже відчував себе справжнім воїном і дуже хотів допомогти козакам та мешканцям замку.

Крім того, від самої постаті козака Мамая віяло такою впевненістю, що Данько рішуче махнув кулаком і сказав, як і належить у таких ситуаціях справжньому козакові:

— Або пан, або пропав!

Козак Мамай ледь помітно посміхнувся у вуса. Голота опустив голову й подивився на Данька — видно було, що тривога за хлопця переймає його серце. Але це тривало лише одну мить — він кивнув головою й розвів руками:

— А що робить? Іншого виходу немає.

До вечора Данько спав, зручно примостившись на попоні й підклавши собі під голову сідло. Спав міцно, без сновидінь, а прокинувся тому, що хтось обережно торкнув його за плече. Відкрив очі — на дворі вже сутеніло. Над ним схилились козак Мамай і Голота.

— Ну що, друже, час за справу братися, — тихо сказав Голота.

Данько озирнувся — козаки прив’язали коней до дерев і мовчки перевіряли — чи легко кинджал виходить з піхов, чи в усі пістолі закладено заряди, чи не брязне зрадливо в темряві прилаштована зброя чи остроги.

Данько здивовано побачив, що козак Бадрак іде до нього, тримаючи в руках велике цебро із якоюсь чорною рідиною.

— Здається мені, що треба хлопця знову охрестити перед його походом, — поважно сказав Бадрак, і не встиг Данько й оком моргнути, як козак облив його з цебра.

Данько аж підскочив від несподіванки й почав протирати очі.

— От клятий Бадраче, як хлопця окропив, — сміючись, сказав Голота й потріпав Данька по мокрій чуприні, — це для того, щоб ти своєю полотняною сорочкою та русявою головою вночі не світився.

Данько підніс до очей руку — рукав його полотняної, вибіленої на сонці сорочки був зовсім чорним, до того ж від нього тхнуло дьогтем.

Козаки навколо зареготали, бачачи здивування хлопця. Той закрутився, озираючи самого себе: і штани, і сорочка були чорні.

— Ось тепер ти справжній козак-пластун, — доброзичливо посміхнувся козак Бадрак, — тепер тебе, Данько, жодна нечиста сила в темряві не побачить, а як побачить, то перелякається і втече.

Данько спочатку насупився, але потім не витримав, і сам засміявся.

— Ну, братчики, з Богом, — тихо сказав Голота й перехрестився. Козаки похилили голови й перехрестилися. Вони вибралися з байраку й мовчки стояли, дивлячись у бік фортеці.

Козак Мамай поклав долоню на плече хлопця.

— Ну що, товариство, ми перші.

— Борони вас Боже, — стиха обізвалися козаки.

Козак Мамай і Данько поклонилися їм і пішли до замку. Мамай на мить уповільнив кроки, озирнувся до козаків і сказав:

— За кобзою моєю добре доглядайте — не дай Боже, хоч одна струна порветься…

Вони йшли степом. Спочатку бачили тільки верхівку вежі, а потім і стіни на обрії виринули. Але з кожним їхнім кроком темрява все більше й більше покривала степ, і замок поступово розчинявся, немов химерна примара, у темряві.

Дивна річ — чим ближче вони підходили до замку, тим більше й більше він здавався Данькові старим другом, який раптом опинився у страшній небезпеці. Рішуче бажання допомогти йому, хоча б і ціною власного життя, перемагала страх і невпевненість у власних силах.

— А тепер, козаче, настав час нам своїми стежками до замку пробиратись, — сказав козак Мамай зупинившись. Останній промінь сонця немовби затримався на обрії, не бажаючи полишати чудовий духмяний степ.

— Не підходь до брами, поки не побачиш, що сторожа закуняла, — наостанок промовив козак Мамай і махнув рукою в напрямі стіни, — а тепер рушай, зустрінемося вже там.

Данько кивнув головою й побіг до тієї відомої тільки йому стежки, що вела до таємного лазу.

Раптом він, несподівано для самого себе, зупинився й озирнувся назад — туди, де залишився козак Мамай.

При світлі останнього сонячного променя, що вкрив степ тривожним темно-червоним маревом, Данько побачив постать козака Мамая. Той стояв, широко розвівши руки й закинувши голову до неба. Здалеку постать козака нагадувала великого орла, який застиг, гойдаючись у небі із широко розкинутими крилами. Данько не міг відвести очей від такого видовища. Раптом постать Мамая огорнуло дивне сріблясте марево, у якому фігура козака почала розпливатися та мерехтіти. Данько від здивування навіть закліпав очима — марево розтануло в темряві разом із козаком. Здавалося, що його тут ніколи й не було, аж тут Данько побачив, як у небі чорною стрілою майнув у напрямку замку хижий птах.

Данько ще якусь мить стояв, зачаровано дивлячись у небо, а потім труснув головою, немовби відганяючи сон, і побіг знайомою стежкою до лазу в замковій стіні.

Глава 20. Бій у замку

На щастя, нікому з людей магістра і в голову не могло прийти, що Данько наважиться повернутися до замку. Тому лаз ніхто не закрив, і малий без перешкод пробрався під стіною. Уже була глупа ніч, і він, пильно озираючись навколо, обережно скрадався між парканами до замкової брами. Кілька разів хлопець падав на землю, коли чув кроки кнехтів, які час від часу проходили неподалік. Його шлях лежав повз замкову площу, яку, на жаль, не можна було оминути.

Данько прислухався: з площі долітав гамір і зойки переляканих людей. Там блимали якісь вогні. Данько поповз під парканом. Коли він дістався до рогу будинку, то побачив моторошне видовище: посередині площі стояла висока, нашвидкуруч зроблена дерев’яна споруда, що нагадувала якийсь химерний будинок. Уся вона була обкладена оберемками хмизу. На гостроверхому даху вітер розвіював чорний прапор із зображенням хижого дракона. Навколо будови юрмилися перелякані мешканці замку. Натовп щільно оточували піші та кінні кнехти магістра Луціуса, які тримали в руках алебарди й палаючі смолоскипи.

Данько дивився на все це широко розкритими очима, погане передчуття стискало крижаними лещатами його серце. Він не міг роздивитися обличчя людей, але напевно знав, що всі, кого він любив, знаходилися на цій, з дитинства знайомій йому площі, яка зараз стала такою зловісною. Данько придивився і нарешті побачив соцького Зарубу, гармаша Копицю, отця Григорія й козака Пугача. Вони, міцно зв’язані, стояли під охороною кількох кремезних кнехтів. Соцький, обличчя й борода якого були вкриті кров’ю, час від часу хилився, не в змозі встояти. Його ледве втримував отець Григорій. Козак Пугач, теж весь скривавлений, міцно стояв на ногах, недобре зиркаючи з-під кошлатих брів на ворогів.

Данько, споглядаючи на все це, не міг навіть поворухнутись.

Загриміли барабани, загули труби. Від будинку старости від’їхало десятеро вершників. Попереду на коні їхав магістр. Замість звичного пишного вбрання він був одягнутий у чорний чернечий балахон із широкими рукавами та відкинутим назад каптуром, до того ж мав при боці меч. Вершники позаду нього теж були в чернечих волосяницях і тримали в руках довгі списи, прикрашені прапорцями із зображенням хреста та дракона.

Поруч з магістром Луціусом правила вороним конем сеньйора Гельда. На ній була чорна сукня із червоними вилогами. Обличчя її випромінювало божевільну радість.

І тут Данько з жахом побачив, що за магістром і Гельдою двоє ченців у чорних балахонах ведуть коня, на якому сидить княгиня Ярина. Обличчя її було надзвичайно бліде, вона хитала головою, її байдужі, немов скляні очі дивилися в нікуди. Здавалося, вона нічого не відчуває й не бачить, а душа її перебуває десь дуже далеко.

Кнехти й «ченці» заспівали низькими зловісними голосами. Чомусь Данько пригадав мелодію, яку награвав на кобзі козак Мамай. Наскільки вона була світла й сонячна порівняно з тим мотивом, який виводили жорсткі голоси служників магістра!

Магістр під’їхав до натовпу й задоволено оглянув переляканих людей. Він повільно підняв руку й опустив її. У ту ж мить кнехти, виставивши списи та алебарди, почали заганяти людей до дерев’яної будови. Люди опиралися, здавалося, що вся площа вибухнула розпачливими криками, відчайдушним лементом та прокльонами.

Останніми кнехти заштовхнули отця Григорія, соцького та Пугача. Ставши у дверях, Пугач озирнувся, грізно блимнувши очима на кнехтів. Ті підштовхнули його списами всередину і зачинили двері, заклавши їх великим засувом.

«Мушкет йому б зараз, — у розпачі подумав Данько, — невже ніхто їм не допоможе?» Озирнувся навколо й раптом побачив на тлі повного місяця на даху найближчого будинку силует великого птаха, що сидів, згорнувши крила.

«Брама! Треба відкрити браму!» — спалахнула запізніла думка в голові Данька.

Він підвівся і, пригнувшись, побіг до брами.

«Ченці» зняли непритомну княгиню Ярину з коня і стали, тримаючи її, позаду магістра. Луціус узяв чорну книгу й почав читати похмурі закляття. Кнехти піднесли смолоскипи до оберемків хмизу навколо будови, очікуючи наказу магістра.

Але Данько не бачив усього цього — він поспішав до брами.

З замку до брами вела досить широка дорога, уздовж якої стояли казани (у них латники нагрівали смолу чи олію, щоб поливати голови нападників), оберемки дров для вогнищ, короби для запасних стріл, драбини та інші речі, потрібні в разі нападу. Ховаючись за ними, хлопець пробирався ближче до брами. Вартові похмуро стояли біля воріт, спираючись на важкі алебарди на довгих держаках.

Данько добре бачив при світлі смолоскипів, закріплених з обох сторін брами, що кнехти на варті пильно слідкують за всім, що відбувається навколо. Час від часу вони перекидалися короткими уривчастими фразами. Здавалося, що їм дуже хотілося бути зараз на площі.

Хлопець напружено чекав. Краєм вуха він почув, що лемент на площі посилився. Судячи з усього, там відбувалося якесь моторошне дійство. Данько зблід і схопився рукою за Печать Зберігачів. «Невже козак Мамай запізниться?» — у відчаї подумав він.

І тут зблизька почувся крик якогось птаха. Раптом один з вартових захитався й безсило опустив руки. Алебарда, яку він тримав, із дзенькотом упала на кам’яну бруківку. Інші кнехти здивовано подивилися на нього. Вартовий стояв, безсило розводячи руками, потім дивно обернувся навколо себе і грюкнувся обличчям униз біля своєї алебарди. Інші троє вартових кинулися до нього щоб підняти, але застигли на місці, очі їх немов затягнуло темне марево, і вони, кидаючи зброю, безсило попадали на землю, гримлячи панцирами та шоломами.

Данько прожогом кинувся до брами і спробував підняти тяжкий, окутий залізом засув. Але годі було й намагатися це зробити малому хлопцеві. Данько аж засичав від власного безсилля. Він озирнувся навкруги, підхопив з бруківки залізну алебарду й підчепив її краєм засув. Користуючись алебардою, мов підоймою, Данько нарешті зрушив засув з місця і, сопучи, скинув його зі сталевих скоб, на яких він тримав ворота.

Окутий залізом засув з гучним грюканням гепнувся на землю. Данько вчепився у стулку брами і щосили потягнув на себе, ворота зарипіли й почали поволі відчинятися. Один з вартових прийшов до тями від гуркоту засува, підняв голову і, побачивши, що якесь маля відкриває ворота, вихопив спис та кинувся до нього. Раптом хтось підхопив ззовні ворота, і вони швидко відчинилися. Чиясь могутня рука вхопила хлопця за плече та відкинула вбік. У ту ж мить вартовий увігнав спис майже на півлеза в дерев’яні ворота — саме туди, де щойно стояв Данько.

Хлопець, немов уві сні, побачив широку поставу Голоти, що блискавкою проскочила повз нього. Козак, тримаючи в одній руці шаблю, а в іншій пістоль, миттю опинився біля вартового, який марно намагався висмикнути спис із брами й одним ударом руків’я пістоля збив його з ніг.

У відкриті ворота, мов тіні, сковзнули козаки.

— Усе гаразд, друже? — схопивши Данька за плече, запитав Голота.

— Там, — піднявши руку і вказуючи на площу, ледь вимовив Данько. Видно було, що звідти долітають відблиски, немов від великого вогнища.

Голота на мить застиг, оцінюючи ситуацію.

— Уперед, хлопці, — наказав він і змахнув шаблею в напрямку заграви.

Данько побіг за козаками. Коли вони вискочили на площу, то побачили, що дрова навколо будови, куди чорні рицарі позаганяли людей, поволі розгоряються. Чулися несамовиті крики тих, хто вже здогадався, яка доля їх очікує.

Посеред площі стояв магістр. Навколо нього, застиглі, немов похмурі статуї, стояли зі зброєю в руках кнехти та комонники. А біля ніг магістра лежала княгиня Ярина! Луціус тримав у руках довгий меч із широким лезом, очі його були звернені до нічного неба, тонкі вуста шепотіли якесь закляття.

Раптом магістр заточився на місці і впустив меч, сеньйора Гельда, що стояла поруч, здивовано подивилася на нього. Луціус охопив голову обома долонями й зігнувся, немовби хтось на відстані могутньою рукою намагався звалити його з ніг.

Поки це відбувалося, козаки миттю оточили площу, ховаючись за спинами кнехтів.

Знову Данько почув пронизливий крик птаха, і в ту ж мить козаки мовчки кинулися із шаблями та кинджалами на кнехтів і вершників. Заляскали постріли, захрипіли схарапуджені коні, задзвеніли леза. Не встиг Данько й оком моргнути, як все на площі злилося в якусь моторошну відчайдушну веремію.

Як тільки почався бій, сеньйора Гельда схопила чорну книгу, яку читав магістр, і швидко зникла в темряві.

Луціус залишився на місці, хитаючись, але видно було, що сили знову повертаються до нього. Магістр повільно підняв голову, дивлячись з-під брів, і здавалося, його моторошний погляд створює навколо нього та охоронців, закутих у тяжкі чорні панцирі, коло, яке ніхто не може переступити. Полум’я палаючої будови кидало на його обличчя червоне світло, і від цього воно світилося кривавим страшним відблиском.

Козаки Голоти здавалися страшними примарами, навколо яких відразу виникали смертельні кола, окреслені блискавичними лезами шабель. Розгублені кнехти, мов ляльки, валилися там, де проходили козаки. З десяток козаків вже, поскидавши з коней латників магістра, із гиком носилися по площі, крутячи навколо себе алебардами і, немов косами, стинаючи ворогів.

Козак Голота із двома шаблями в руках врубався в натовп кнехтів, які стовпилися біля зачинених дверей палаючої будівлі. На мить він зник, але знову вихопився з натовпу, залишивши не менше півдесятка вбитих та поранених. Голота проскочив крізь густий чорний дим до дверей і зірвав засув. Перелякані люди, звільнені зі своєї жахливої в’язниці, вихоплювалися на площу й відразу кидалися на кнехтів.

Останніми вийшли отець Григорій, соцький Заруба й козак Пугач. Всередині будівлі вже крутилися язики полум’я. Козак Пугач, сорочка якого вже встигла обгоріти, озирнувся назад, щоб переконатися, чи всі встигли врятуватися. Побачивши, що серед полум’я нікого не залишилося, Пугач побіг назустріч кнехтам. Ухилившись від алебарди, козак одним ударом ноги у груди збив на землю одного з них, схопив своєю здоровою правицею іншого за груди й зіштовхнув нападників, позбивавши їх з ніг.

Розсіяні козаками та замковими людьми, що хапали в руки не лише шаблі та списи, але й вила, кнехти відчайдушно і вміло билися. Досі було незрозуміло, на чий бік схилиться перемога.

Споглядаючи всю цю колотнечу, Данько так і не зміг побачити, як і коли на площі з’явився козак Мамай. Але тепер він стояв навпроти магістра. Той уже встиг оговтатися, але не рухався з місця.

Так і стояли вони беззбройні один навпроти одного, але погляди їх зустрілися, мов схрещені леза мечів.

Якось раптово бій стих. Усі опустили зброю і, затамувавши подих, звернули погляди туди, де під палаючою будівлею зійшлися козак Мамай і магістр Луціус.

Данькові здалося, що між ними точиться невидимий і від того ще більш страшний і безжальний смертельний двобій.

Раптом магістр закричав і підхопив із землі меча. Блискавичним рухом він опустив свою зброю на козака Мамая і, здавалося, миттю розрубає його навпіл. Але беззбройний козак зробив непомітний крок вбік, і блискавка леза майнула повз нього. Водночас козак Мамай вдарив відкритою долонею магістра під серце.

Гулка луна від цього удару наче хвилею прокотилася площею. І від неї захиталися всі кнехти, гублячи зброю і падаючи на коліна. Козаки й замковий люд радісно закричали й кинулися на ворогів.

Панцир на грудях Луціуса зім’явся, магістр захитався, знову впустив меч і раптом кинувся до княгині, яку все ще продовжували тримати «ченці», схопив її за плечі і приставив до тонкої шиї гострий стилет.

У Данька, який вже встиг проштовхатися до місця цього короткого двобою, захололо серце. З виразу божевільних очей магістра він зрозумів, що життя дівчини може обірватися в будь-яку мить.

— Стій, клятий козаче! — загорлав магістр.

Козак Мамай стояв перед ним, виставивши руки долонями вперед. Обличчя його було непорушне.

— Це не твоя земля, магістре, це наша земля, — стиха сказав він.

І ці слова почули всі.

Раптом десь із темряви, з провулку, який вів до будинку, де жив магістр, почулося іржання коней і цокіт копит. На площу вихопилось кілька озброєних чорних рицарів, попереду їхала сеньйора Гельда. Біля магістра вони зупинилися, рицарі наставили свої списи прямо на козака Мамая, але він не зрушив з місця.

Магістр зробив декілька кроків до коня, якого тримала сеньйора Гельда. Княгиню Ярину він тримав перед собою, прикриваючись нею, немов живим щитом.

Не зводячи очей з козака Мамая, магістр скочив на коня, посадивши перед собою Ярину.

Востаннє Луціус і козак Мамай схрестили погляди. Данькові здалося, що з їхніх очей вилетіли гострі блискучі промені, вдарилися один об одного і, розсипавшись на іскри, розчинилися в нічному повітрі.

Над площею зависла напружена тиша.

Магістр торкнув повід. Натовп грізно ворухнувся. Козаки підняли зброю.

Козак Мамай застережливо підняв руку.

Скорившись мовчазному наказу, натовп повільно розступився, даючи дорогу магістру і його людям.

Вершники, лякливо озираючись навкруги, проїхали поміж натовпом. Люди позаду них мовчки змикалися, як змикається могутня поверхня моря за кораблем. Під жорсткими поглядами, які, немов наконечники гострих списів, кололи їм спини, вершники, не витримавши, вже перед самою брамою пустили коней учвал і миттю розчинилися в нічній темряві.

Данько у відчаї дивився, як тікає магістр, забираючи панну Ярину, і гіркі сльози покотилися по його вкритих пилом щоках. Щоб відчай остаточно не переміг, хлопець зчепив зуби, стиснув кулаки і рішуче подумав: «Ну постривай же, клятий Луціусе, я до тебе ще доберуся і Ярину визволю!»

Глава 21. Ніж, встромлений у землю

На замковій площі тріскотіла палаюча дерев’яна будівля. З гуркотом, догораючи, палали дошки, з яких вона була збита.

Люди збирали убитих і поранених, журились, раділи звільненню і згадували страшні події останніх днів. Данько нарешті відшукав отця Григорія. Той, не вірячи очам своїм, радісно обняв малого й розчулено заплакав. Данько відпросився в панотця піти подивитися, як отаборилися козаки, чи всі вони живі-здорові. Він прибіг до своїх старших товаришів, які палили велике вогнище, і в його світлі перев’язували рани, з полегшенням помітив, що всі козаки були на місці, і непомітно сам для себе заснув, прихилившись спиною до напіврозваленого паркану.

Наступного дня люд взявся наводити лад у замку. Загрюкали сокири, забряжчали пили, зводячи нові будинки.

Козак Голота, який замість тяжко пораненого соцького взяв на себе керування замком, намагався якомога краще підготувати фортецю до оборони.

Але готових до бою людей було дуже мало. Більше половини козаків та вцілілих латників залоги було поранено, п’ятнадцятеро сильних чоловіків було вбито.

Під вечір, коли Голота вже розіслав по стінах сторожу й виставив варту біля брами, до нього підійшов козак Мамай, ведучи свого коня.

— Час мені вирушати, — сказав він Голоті, — але наостанок треба мені з тобою й Даньком трохи порозмовляти.

Козак Голота озирнувся — Данько, який цілий день не відставав від нього ні на крок, сидів неподалік, статечно спостерігаючи, як пушкар Копиця ладнає свою гармату.

Немовби почувши слова козака Мамая, хлопець озирнувся. Голота махнув йому рукою, і Данько, миттю збігши сходами вежі, опинився біля козаків.

Козак Мамай посміхнувся скрізь вуса:

— Ну як, козаче, вже відпочив після своїх ратних звитяг?

Данько потиснув плечима, всім виглядом показуючи, що ратні звитяги для нього справа звична.

Козаки мимоволі розсміялися. Вони втрьох вийшли за браму, перейшли міст і вийшли на дорогу.

— Багато про що ми за цей час довідалися, та ще більше загадок з’явилося, — промовив козак Мамай, — але все, що у світі робиться, рано чи пізно з’ясується. Головне, що хотів я вам сказати: надходить час об’єднати частини Оберега. І так вже сталося, Даньку, що ніхто, крім тебе, цього зробити не може. Батько твій є одним із Майстрів, який може першу частину Оберега відновити. Довідався я, що його зараз у своїй в’язниці Чалма-бек тримає. В’язниця ця поблизу каменоломень при місті Кафі знаходиться. Часу гаяти не можна, тому треба тобі, Даньку, уже зранку в подорож вирушати. Ти, братчику Голото, відвези його до того місця, де зимівник Грому стояв. Там завтра на вас буде чекати голова кобзарського цеху Будник. Ось він з Даньком до Кафи й відправиться. Він шлях добре знає — не раз ходив туди наших бідних невільників викупати. За законами Дикого Поля, сліпих бандуристів ординці не чіпають, а ти, Данько, з ним за поводиря підеш. Може, дасть Бог, визволиш свого батька, хлопче, а той вже знає, де іншу частину Оберега шукати. Тяжко вам буде, але з тобою Печать Зберігачів, вона тобі ще не раз допоможе, хоча занадто багато недобрих сил за нею полює. Тому бережи цю Печать більше, ніж зіницю ока.

Від слів козака Мамая серце Данька забилося у грудях, мов птах, готовий піднестися в небо. Звістка про майбутню подорож і лякала його, і водночас нестримно приваблювала. Так що він був готовий відправитися в далекі мандри хоч зараз.

— Ти, Голото, — продовжив козак Мамай, — дочекайся, коли соцький видужає, — вояка він міцний, так що недовго залишилося, і збирай козаків. З’явився у степах славний лицар Байда, який навколо себе степове козацьке товариство гуртує. Ти йому зі своїми орлами ще в добрій нагоді станеш. Збирається він на острові Хортиці збудувати столицю козацьку, так що поспішай йому на допомогу. А мені вже час рушати. Сагайдак для стріл і піхви для шаблі я заховаю там, де дійство відновлення Оберега має відбутися. Про це місце, Даньку, прочитаєш у Книзі Низовій, якщо зможеш до неї дістатися.

— Слухай, Мамаю, — раптом із тривогою запитав Голота, — ти ось виїжджаєш, а як раптом Чалма-бек на замок із ордою наскочить?

Козак Мамай мовчки звернув з дороги й пішов у відкритий степ. Козак Голота й Данько пішли за ним. Нарешті, козак Мамай зупинився й витягнув з-за халяви чобота короткий ніж — захалявник. Данько встиг помітити на лезі дивні вигравірувані візерунки. Козак Мамай встромив ніж у землю, присів на одне коліно і приклав вухо до руків’я. Піднявши голову, козак Мамай промовив:

— Чалма-бек вже довідався про те, що замок вдалося визволити й магістра Луціуса подолати, тому він свою орду назад повернув.

Данько аж роззявив рота від здивування, навіть по обличчю Голоти сковзнула тінь.

— Дядьку Мамаю, а можна мені послухати? — не витримав Данько.

Козак Мамай посміхнувся, допитливо подивився на Данька і сказав:

— А чому б і ні, братику?

Данько, намагаючись повністю повторити рухи козака Мамая, нахилився до встромленого в землю ножа і приклав вухо до руків’я. Спочатку він нічого не почув, але поступово звичні звуки ранкового степу кудись поділися, кудись поділися й сам ранок, і козак Мамай. Данько, щоб краще почути, заплющив очі. Йому здалося, що руків’я майже непомітно тремтить, але це тремтіння поступово передалося й Данькові, а потім охопило все його тіло. Тепер хлопець добре чув тупіт копит сотень, а може й тисяч коней, які летіли широким, випаленим степом. Було в цьому тупоті щось нестримне, моторошне й невідворотне. Але цей тупіт, віддаляючись, поступово стихав.

Данько розкрив очі й обережно підняв голову, ошелешено кліпаючи очима.

Козак Мамай витягнув ніж, обережно витер лезо й заховав за халяву своїх сап’янових чобіт.

— Чую я, що прийдеться нам ще з цим Чалмою добряче повозюкатися, — спокійно сказав козак Мамай, — ну що, братчики, бувайте здорові.

І козак Мамай щиро, по-братськи, обійняв Голоту, потім поклав руки на плечі Данькові.

— Велика справа тебе чекає, братику, можливо, від неї доля всієї нашої України залежить.

Данько відчув, що його душу й серце переповнює дивна й непереборна сила, яку випромінювали руки й очі козака.

Мамай легко скочив у сідло, і його кінь, тільки відчувши вершника, відразу, майже не торкаючись копитами землі, понісся вдалечінь по безкрайньому степу.

Наступного ранку Данько попрощався з отцем Григорієм і разом з козаком Голотою виїхав у далеку дорогу.

Загрузка...