Корида

НЕ БІЙСЯ ВЛАСНОЇ ТІНІ Оповідання

“Тату, я просто хотів тебе розсмішити… Але зараз що вдієш… Павук уже мертвий, я ж йому не повставляю ніжки, які відірвав, а ти чомусь не розсмішений… Чому, тату?”

Вечір і ніч прийшли непомітно, як завжди. Просто Анатолій відчув: злипаються очі, а голова стала важкою. Підвівся з-за столу, вимкнув екран бібліоскопа, запам’ятавши, що зупинився на сто двадцять восьмій сторінці. Скоро іспит. І, якщо все буде гаразд, незабаром він, Анатолій, стане штатним диспетчером Центру транспортного забезпечення. Йому подобалась ця робота — напружена й складна, хоч і така непримітна зовні. Бути володарем усього транспорту величезного міста — це, звичайно, тішить, зате ж і відповідальність неабияка.

— Аварійна ситуація на сьомому кілометрі одинадцятої магістралі може виникнути через дві хвилини і тридцять вісім секунд! — пролунав безбарвний голос автомата “Поліморфа” з-під купола зали.

Анатолій відразу спрямував погляд на екран одинадцятої магістралі, проте не помітив там нічого загрозливого, якусь мить напружено вдивлявся, пригадуючи все, чого його вчили, але, так і не зрозумівши, в чому ж полягає небезпека, перевів погляд на Антуана Вікторовича, свого вчителя, старшого товариша, чергового диспетчера Центру.

— Не розумію… — голосно мовив Антуан, зустрівшись поглядом з Анатолієм. — Я нічого не розумію, на жаль.

— Я теж, — винувато усміхнувся Анатолій і відразу ж розгнівався на себе за цю усмішку, винувату усмішку учня, котрий дуже хоче бути розумнішим за свого вчителя, але не може навіть тоді, коли вони з учителем перебувають в однаковому становищі.

— Може, йдеться про двадцять сьомий ваговоз? — Анатолій показав стрілочкою світлової указки на екрані. — Може, йому треба зменшити швидкість?

— Або збільшити, — усміхнувся Антуан.

— Або збільшити… — повторив Анатолій. — Але щось, мабуть, треба робити…

— Думаю, що робити нічого не треба.

— А якщо?..

Антуан втомлено похитав головою.

— Знаєш, хлопче, ти вже скоро закінчуєш свою практику і, можливо, настав час дещо сказати тобі поза розумними і однозначними рядками підручника… Мені здається, що ти поважаєш мене і зможеш мені щиро повірити… Чи не так?

— Безумовно, Антуане Вікторовичу. — Анатолій відчув, як мурашки пробігли в нього по спині, він чекав, що вчитель зараз скаже щось надзвичайно важливе, якусь таємницю, одкровення, яке змінить все його, Анатолія, життя, освітлить розумінням якихось вищих істин.

— Усе, що ти читаєш, дуже важливе. Воно знадобиться тобі… Все знадобиться, але… Навіть не знаю, як сказати, аби ти зрозумів мене правильно… Життя якось так цікаво влаштовано, що…

— Аварійна ситуація на сьомому кілометрі одинадцятої магістралі може виникнути через одну хвилину і п’ятдесят дев’ять секунд, — промовив “Поліморф”.

— Життя якось так влаштовано, що дуже важко іноді буває збагнути, що в ньому просто, а що складно… — Антуан стримано розсміявся, відкинувшись у глибокому кріслі і якусь мить сидячи з заплющеними очима.

— Антуане Вікторовичу, але що ми будемо робити? — запитав Анатолій дуже стримано, боячись мовити прямо: “Мені страшно! Що треба робити?”

— Не хвилюйся. Якби я знав, що робити, то вже давно б… Але я певен, що все буде гаразд.

— Ви певні?

— Так. Але не можу тобі пояснити, на чому моя впевненість грунтується. — Антуан знову стримано розсміявся, — На жаль. Я дуже хотів би поділитися з тобою власним досвідом, адже я твій учитель, однак… Є на світі речі, котрі не можна увібгати ні в яку формулу, ні в які слова… Ти мене розумієш?

— Хочу зрозуміти…

— Але не можеш?

— На жаль… Я зараз думаю про можливість аварії… Аптуан, відчувши у цих словах прихований докір, спохмурнів:

— У тебе це вперше на чергуванні така ситуація? — запитав.

— Уперше, — тихо мовив Анатолій.

— Тобі поталанило… Я навіть дивуюсь… Власне, тобі дуже не поталанило, хлопче. Принаймні думаю, що те, що я хотів тобі сказати, ще буде передчасним.

— Ні. Скажіть, Антуане Вікторовичу. Я все зрозумію… Я повинен усе зрозуміти…

— Ти гадаєш? Добре… — мовив Антуан і чомусь усміхнувся якось дитинно. — Тож я казав, що в житті доволі часто трапляється так…

— Двадцять сьомий ваговоз входить у зону аварійності! — пролунав голос з-під купола.

— Ви чуєте, двадцять сьомий ваговоз! — вигукнув Анатолій, і очі його заіскрилися енергією наївного торжества й самоповаги. — Я ж казав, що справа в двадцять сьомому ваговозі. Ви пам’ятаєте?

— Безумовно, пам’ятаю.

Анатолій підхопився і кинувся до пульта, проте важка рука вчасно лягла йому на плече.

— Що ти хочеш робити?

— Змінити швидкість ваговоза.

— Заспокойся… Все буде гаразд, Анатолію… Сьогодні працює “Поліморф”… Тобі часто випадало чергувати з “Поліморфом”?

— Сьогодні втретє…

— Оп як? А що ти про нього знаєш?

— А що я можу про нього знати? Універсальний кіберон-диспетчер… Я, врешті, не інженер…

— Скажімо, чи знаєш ти, скільки йому років? Власне, цього і я, на жаль, не знаю, але чи відомо тобі, що наш “Поліморф” уже дуже старий?

— Ні, я цього не знав… А це важливо? Антуан втомлено посміхнувся:

— А ти гадаєш, ні? Останні три місяці він мене домучує оцими аварійними ситуаціями. Він став дуже обережним, але працює прекрасно. Досвід у нього величезний. Ось ти побачиш, що ніякою аварійністю на одинадцятій магістралі зараз і не пахнутиме, — сказав Антуан і чомусь злякано насторожився, мовби відчув, що сказав зайве. — 3 кожним роком “Поліморф” стає… Та, власне, і ми теж з досвідом стаємо розважливішими і обережнішими… — Аптуан по-батьківськи глянув на Анатолія. — Ми теж стаємо обережнішими з кожним днем, аж доки не почнемо боятися власної тіні. І ось тоді вже все… — Антуан голосно розсміявся. — Коли боїшся власної тіні, в цьому світі робити вже немає чого.

— Антуане Вікторовичу, а якщо “Поліморф” не помиляється?

— А він справді не помиляється, Анатолію. Він бачить, розуміє щось таке, чого ми просто не можемо, не встигаємо помітити. Але він почав боятися. Залишкові потенціали, виснаження гальванічних структур аналізатора… Ти, правда, зауважив, що ти не інженер… Але не забувай про необхідність для диспетчера і таких знань. До речі, дивись уважно на екран. І на годинник аварійного відліку часу… Ну! Що я казав?! Як бачиш, усе гаразд!

— Аварійна ситуація може виникнути на сто двадцять восьмому кілометрі сімнадцятої магістралі через три хвилини і дев’ятнадцять секунд.

— От бачиш, “Поліморф” знайшов для себе нову проблему і поспішає поділитися своїми страхами.

— Але ж чому його не демонтують? — невпевнено запитав Анатолій.

— Тому, що він ще…

— …не боїться власної тіні? — докінчив хлопець.

— Знаєш, що я інколи думаю, — несподівано повернувся до Анатолія” Антуан. — Думаю про те, що за давніх, як кажуть, добрих часів, коли за кермом кожного ваговоза чи звичайного гелікомобіля сидів водій, було набагато простіше…

— Зате аварій було більше, — перебив його Анатолій.

— Кількісно. Але що то були за аварії. Дитячі забавки…

Знову пролунав сигнал аварійної готовності, і на екрані зеленкавий пунктир п’ятдесят другої магістралі перетворився на червоний, а всі рухомі цятки на ньому завмерли.

— Він зупинив рух… — тихо мовив Анатолій. Антуан заплющив очі, безпорадно промовив:

— Зараз почнеться… — і кинувся до пульта, крикнувши на ходу: — Анатоль, до резервного блоку! Коригуй після мене сімнадцяту! зразу вмикай “Елефанта”! Сто чортів! Мине не менше двадцяти хвилин, доки він прогріється.

Не встиг Антуан розблокувати п’ятдесят другу магістраль, взявши управління в свої руки, як червоним загорівся пунктир двісті сімнадцятої.

— Анатоль, управління двісті сімнадцятою бери на себе!

— Антуане Вікторовичу! Я… Боюсь… Адже я ще… І не маю права!

— Приймай управління! Бо інакше такого права взагалі ніколи не матимеш!

“Елефант” увімкнувся раптово. Може, просто на три хвилини раніше, ніж того чекали.

Анатолій відразу обм’як і безвільно опустився в м’яке крісло. Антуан підійшов до нього, втомлено усміхаючись і витираючи краплини поту на чолі.

— Вітаю тебе, — поплескав Анатолія по плечу. Той повільно підвів погляд.

— Я все робив так, як треба?

— Так. Вважай, іепит на диспетчера нашого Центру ти вже склав.

— Жартуєте. На справжньому іспиті з мене ще сім потів зійде. Десять членів комісії, і кожен поставить по одному запитанню. І, певно ж, кожне запитання буде із заковикою…

— Вони вже поставили тобі всі запитання. І ти відповів на них.

Анатолій запитально подивився на свого старшого товариша:

— Що ви хочете цим сказати?.. Я не зовсім розумію…

— У сусідній залі стоїть дублююча диспетчерська система. Окрім “Елефанта”. Вона повністю координувала мої з тобою рішення. За кілька хвилин, мабуть, шановна комісія повідомить результати іспиту. Я майже певен, що все буде гаразд. До речі, це був іспит не тільки для тебе, але й для мене. Якби я сам не впорався в цій ситуації, а ситуація була, повір мені, цілком несподіваною… Я розумів, що іспит може відбутися… Я впевнився в цьому, коли “Поліморф” повідомив про третю аварійну ситуацію… Але якби я не впорався, то мені теж не бути б диспетчером. А я люблю свою роботу. І вже пізно мені її міняти. Знаєш, якби мене позбавили права бути диспетчером, для мене то означало б, мабуть, життєвий крах. Я вже не молодий. Безумовно, я ще можу багато років жити просто так… Я давно заслужив відпочинку, але без цікавої діяльності — то не життя. Правда ж, хлопче?

У цей час пролунав голос з-під купола:

— Аварійна ситуація може виникнути на тридцять восьмій та сто двадцять п’ятій магістралях на їхньому другому перехресті через дві хвилини і три секунди! Антуан раптово зблід.

— Виявляється, це ще не все. Це вже “Елефант”… Анатоль, візьми на себе управління! Пробач, я не зможу тобі допомогти. Я думав, що вже все… Я геть розслабився…

Анатолій підхопився, підбіг до пульта. Але його зупинив незнайомий голос з-під купола зали:

— Дякуємо, не варто хвилюватися. Вважайте це просто жартом, шановний Анатолію Севастяновичу та Антуане Вікторовичу. Можете на кілька хвилин залишити пульти управління на “Елефанті”, а самі, будь ласка, підійдіть в сусідню залу. Ми хочемо оголосити наслідки перевірки і вручити вам, Анатолію Севастяновичу, диплом… з відзнакою.

Антуан сидів непорушно, і ота непорушність та ще вражаюча блідість видавали його стан.

— То це був просто жарт? — нарешті кволо посміхнувся він. — Якби я знав, то першим би підбіг до пульта… — і враз розсміявся. — А пам’ятаєш, я казав тобі, що в житті часом дуже важко розібратися, що просто, а що складно. Але не хвилюйся за мене. В мене невелика ділянка за містом на березі озера, садок там і гарна хатинка, а дружина вже другий рік, як ніде не працює. Вона буде просто щаслива, що я вже не диспетчер… — Голос Антуана затремтів. — Я знав, що колись так буде… Дружина буде рада… Жарт… Вони просто пожартували. Тільки мені чомусь зовсім не смішно… — і раптом підхопився, витерши сльози, бадьоро мовив: — Ходімо, Анатолію. Я вітаю тебе. Ти молодець.

На якусь мить він зупинився, стояв деякий час завмерши, мов закам’янів, і несподівано рвучко й рішуче рушив до пульта, з розмаху поклав долоню на важіль реверса, заблокувавши автоматику, а правицею відчайдушно, якось по-хлопчачому вдарив по клавішах раз і вдруге:

— Беру на себе керування рухом на сьомій, десятій та двадцять шостій магістралях! Іспит триває!

Автуанові руки напружено завмерли на клавіатурі. Поглядом він прикипів до екрана. Мить. Ще одна. Хвилина…

— Шановний Антуане Вікторовичу, повірте, ми ніякою мірою не сумнівались у вашій фаховій спроможності, — про: лунав іронічний голос з-під стелі. — Ми просто пожартували. Просимо вас пройти з Анатолієм Севастяновичем до сусідньої зали.

Антуан стримано, але переможно посміхнувся.

— Вони пожартували. Тільки мені чомусь було зовсім не смішно. — Він раптом голосно розсміявся. — Ти молодець, Анатолію. І пам’ятай, що коли починаєш боятися власної тіні, на цьому світі…

— …робити вже немає чого! — в тон йому докінчив хлопець, з почуттям зворушення та захоплення обнявши вчителя за плечі.