Корида

ОРЛАН СТАХ Оповідання

Вулиця простяглась аж до обрію, і Орлан Стах ішов нею, не маючи певної мети. Вже майже біля лісу, де дорога повертала праворуч, його погляд раптом зупинився на одному з котеджів. Спершу Орлан Стах просто завважив, що той котедж зовсім не схожий на інші. А вже потім, ніби осяяний далекими спогадами, збагнув, що перед ним його власний дім, точніше, дім його батьків. Невеличкий будинок скидався на приземкуватого гриба на товстій ніжці. Оранжева шапка-дах помальована сріблястими зірками. Маленький садок у променях надвечір’я. Яблуні, посаджені батьком, уже постаріли.

Перейшов дорогу, став коло невисокого парканчика. Нараз прочинилися двері котеджу, і на порозі з’явився сухорлявий чоловік. Орлан аж сахнувся, так він був схожий на небіжчика-батька — густа сива борода і сива розкошлана чуприна. Чоловік вийшов квапливо, поглянув довкола… Вони зустрілись поглядами. Гаряча хвиля розлилась по тілу Орлана, запульсувала в скронях. Сухорлявий чоловік у білій вишиваній сорочці швидко попростував вузькою стежкою повз білі яблуні.

Ось він уже біля парканчика. Уже поряд… За спиною проскрипів незмазаним ланцюгом передачі велосипедист.

— Орлане… — тихо, пересохлими від хвилювання губами вимовив чоловік. — Я відчував, що ти прийдеш, я чекав цього, чекав цього дня.

— Дорій?

— Так, Орлане. Як ти мене знайшов? — І, не діждавшись відповіді, тихо заплакав. — Ходімо…

Вони рушили вузькою стежкою до будинку.

— Як ти мене знайшов? — повторив чоловік своє запитання, не озираючись.

Гілка квітучої яблуні торкнулась Орланової щоки, і він зупинився.

— Я не шукав тебе.

— Виходить, випадково?

— Так.

Дорій нервово засміявся, здригаючись усім тілом, ніби зпову заплакав.

— Ти впізнаєш наш дім? Я зробив його схожим на батьківський… І яблуні посадив так само. Все дуже схоже. Правда ж?

— Так, Дорію. Піднімалися східцями до дверей.

— Я дуже постарів. Дивлюся на тебе, рідного брата, і бачу, як я постарів. Але, знаєш, у цьому часі швидко старіють. — Дорій вибачливо всміхнувся.

Зайшли до великої, освітленої жовтаво округлої вітальні без вікон. Світилася вся стеля, як і в будинку їхнього батька. Посередині — овальний стіл, застелений білою, гаптованою золотом скатеркою. На стіні — картини. Із сусідньої кімнати долинув старечий голос:

— Тобі здалося, правда ж, Дорію? — З кімнати повільно вийшла сухорлява бабуся у довгій сірій широкій спідниці, босоніж, у блакитній блузці. Ніяково привіталася: — Добрий вечір… — і раптом по-старечому безгучно заплакала, як і тоді Дорій.

— Невже? Орлане?.. — Вона всміхнулася крізь сльози, й Орлан Стах упізнав усмішку юної Ліани Лани.

— Розповідай, Орлане, — схвильовано проказав Дорій. — Хто б міг подумати, що ми ще зустрінемось. Ти уявляєш, Ліано, він знайшов нас випадково.

— Так. Власне, не зовсім, але я міг би вийти і десятиліттям раніше чи пізніше. Я письменник. Вивчаю ці часи… Одного разу вийшов у сорок другому. До всього був готовий. Та хіба вгадаєш? Потрапив саме під бомбардування.

— Де це було?

— Під Тулою. Взимку. Оглушило. В снігу лежав. А як отямився — повз мене бігли люди, стріляли…

— Під Тулою? Я в сорок другому теж був там… Ми паступали… Не випадково ти виходив у сорок другому. Не випадково вивчаєш наші часи. І не випадково я збудував хату, схожу на батьківську. Ти її побачив і зупинився. Ми повинні були зустрітись… А батько живий, Орлане? — Дорій запитав сторожко, ледь чутно.

— Сім років тому… Вони з мамою майже разом…

— Хворіли?

— Ні… Просто вони не вічні… Останні роки про тебе часто згадували… Чому ви не повернулись, Дорію? Ми всі думали, що з вами щось трапилось. Особливо після того, як повернувся Алек. Ти ж пам’ятаєш, як він усіх запевняв, що залишиться в середньовіччі назавжди, згорить у полум’ї інквізиції, але віддасть усього себе великій справі… Пам’ятаєш? І то були не просто красиві слова. Він був серйозним і мужнім чоловіком. Але ж він повернувся через дванадцять років. Сказав: “Я зробив усе, що міг. Більше не витримаю. Мене не спалить свята інквізиція. Я просто збожеволію…” А ви ж обіцяли всім, що через десять років повернетесь.

Дорій з Ліаною перезирнулись:

— Сподобалося нам тут.

…Ще в пам’яті лунали урочисті промови й марші на честь випускників, ще стояли перед очима усміхнені обличчя друзів і викладачів, ще ворушилася під серцем приємна млость від усвідомлення власної самостійності, ще виразно відчував хвилювання Ліани Лани і її маленьку теплу долоню, затиснуту міцно в своїй, але вже розумів — їм обом не поталанило.

Все сталося несподівано. Коли обриси навколишнього почали загусати, утворюючи дуже швидкоплинні, але вже чіткі сполуки, вони приготувались до зупинки.

І раптом якась шалена хвиля кинула їх у різні боки, боляче шмагонула Дорія по обличчю, засипала піщугою очі…

Летіла кіннота. Стукіт копит і надсадні крики. Постріли. Шаблі в руках. А весь світ, перевернутий догори, пульсував первісною магмою. Пахло порохом. На губах відчував присмак крові. Ліани поруч уже не було. І не міг підвестися, щоб роздивитись.

Вони не помітили тої миті, коли опинилися в самому пеклі якоїсь шаленої круговерті.

Зовсім близько побачив залізничну колію, а на ній — паровоз у хмарках диму і три пошарпаних дерев’яних вагончики. А вершники доганяли їх… Хто вони? З вагонів відстрілювались. Паровоз марно намагався на невеликому підйомі розігнати невеличкий состав.

У пам’яті ще лунали урочисті промови і бравурні марші.

Вона лежала горілиць на клаптику пожухлої трави серед рудого, закіптюженого піску. Лежала закривавлена, якась жалюгідна і маленька, а годинник темпорального виходу, недоречно блискучий, недоречно правильної форми, схожий на екран університетського телеінформатора, байдуже світив зеленими цифрами на шкалі — 1920.

“Ліано, — прошепотів Дорій. — Ти жива?”

Вона не рухалась.

“Ліано!” — крикнув і не пізнав власного голосу.

Дівчина застогнала, повільно розплющила очі:

“Болить… — видихнула. — Де я? Що то за коні проскакали? Якась дика орда. Страшно, Дорію. — Ліана підвелась і сіла. Легкий вітерець куйовдив її золотаве волосся: — Мені ще страшно. Але це мине. Ми проживем тут десять років, як і треба. Я вже почуваю себе краще. Можу дихнути на повні груди. Ми зараз підемо”.

“Так, треба поспішати до людей. Як вони нас приймуть?”

Зненацька за спиною пролунав хрипкий, деренчливий голос:

“Хто такі?”

Дорій рвучко обернувся і побачив позад себе трьох підлітків, босих, у пошарпаних полотняних одежинах. В руці одного з них був револьвер.

“Хто такі, питаю?” — почулося знову.

Як важко починати. Що їм сказати? Як повестися? Дорій як міг намагався приховати своє хвилювання.

“Це, мо’, із поїзда? — промовив найменший. — Ба, які чисті, точно — контра!”

“Ви звідки?”

Дорій напружився, мов струна, спробував усміхнутись і тихо мовив:

“Ми з Пітера…”

“Ну да?” — недовірливо протягнув середній.

“Та бреше, гад! Ти глянь, які в них годинники. В одної контри я вже такі бачив. Ану, ходімо!” — І старший наставив револьвер.

Як же це вони так необачно! Годинники темпорального виходу треба було негайно зняти і заховати подалі. Ліана зойкнула і враз підвелася на ноги.

“Він може вистрілити, — ледь чутно прошепотіла вона. — Давай повернемось… Чуєш? Ми ще можемо повернутися…”

Пальці дівчини вже лягли на маленьку блискучу головку годинника. Натиснути на неї — і враз протягнеться невидима волосінь темпорального зв’язку з Центром. ІІДе можна повернутися…

Їхня одежа, теж полотняна, як і в підлітків, вражала чистотою, і взуття було непристойно нове, хоч у Центрі їм і видали “дрантя того часу”, і навіть кров на обличчі Ліани видавалась неприродно червоною, яскравою.

“Ба, Пашко, вони про щось домовляються! Ану, зніми з них годинники!”

Найменший підійшов і, смішно закопиливши губи, схопив Дорія за руку. Той не пручався, навіть допоміг. Діана прошепотіла:

“Чому, Дорію? Ми могли вернутися…”

“Ні”, — заперечив твердо.

Вони обоє розуміли, що ЧАС, ця вічна нить, з якої зіткано життя, може обійтись і без них, без їхнього втручання у структури глибинних циклів. Вони знали весь хід історії. Але їхнім завданням було внести в неї свою частку знань, уміння, енергії, своє слово і свою думку. Велике полотно великого всесвіту чекало від них їхнього штриха, аби ще на крок наблизитись до досконалості.

“Ну, от і все. — Ліана заплакала. — Як же ми тепер?”

“Побачимо…”

Босоногий Пашко ступав попереду і насвистував щось веселе. Старший підліток, його кликали Яшею, ішов з рудим Грицьком позаду. Дорій фізично відчував наставлений йому в спину револьвер. Ліана, часто дихаючи, ішла поряд, тримала міцно Дорія за руку.

“Кумедні годинники”, — голос рудого Грицька за спиною.

“Ану, покаж! Стій, контрики!”

Дорій з Ліаною не озирались. Розуміли, що хлопчаки роздивляються їхні годинники. Пашко хотів також подивитися, але старший гримнув:

“Ану, сліди за гадами! Бо повтікають!”

І раптом… Голосно закричав Пашко. Закричав дико, неначе його зненацька привалила кам’яна брила. Потім кинувся бігти, впав і довго не міг підвестися. Нарешті схопився на ноги й помчав по шпалах.

Дорій повільно обернувся. Ні Яшки, ні рудого Грицька біля них не було.

“Ліано! — крикнув. — Вони натиснули на грейфер кохлеара! — І раптом зайшовся у пароксизмі нервового сміху: — Ха-ха-ха! Уявляєш?! Вони опиняться десь у майбутньому! Ха-ха-ха! Може, пройдуть увесь кохлеарний цикл!”

“Тільки ми самі вже ніколи не повернемось додому”, — тихо мовила Ліана.

Дорій з Ліаною вийшли на залізничне полотно і рушили до людей. За кілька годин вони були вже такі брудні, втомлені й голодні, що не викликали ні в кого ніякого почуття, окрім жалю.

— А наше перше втручання в історію відбулось тільки через два роки, — сказав Дорій. — Тоді ми вперше зрозуміли, що наша присутність у цьому часі потрібна… Після цього вже почалися серйозніші справи, але тих днів нам не забути ніколи. Ось послухай…

…Старий Федосій налив собі в склянку ще трохи самогону, випив, скривився і повів далі:

“Ви роботящі. А я таким довіряю. Ви мені зараз — як діти… От… — Федосій пригладив долонею сиву бороду і дістав з кишені великий зелений кисет, натоптав люльку, неквапом закурив: — А час нині такий, що без дітей, без помочі не проживеш. Підімнуть. Правда ж? Моїх дітей бог забрав. Царство їм небесне. От… Чув я, скоро прийдуть і млин мій забирати. Я не панської крові, Дорію. Я все своїм горбом… А ви мені, як діти, бо біля парового млина сам не впораєшся. Га? Я в п’ятому році теж ходив з вилами, панам півнів пускав. З бідних я. А потім землиці клаптик урвав. День за днем, та трохи й вилюднів. Дак вони прийдуть мого млина забирати! А яке ж мають право?! Що, я — пан?! Чи контра якась? Ну, маю млин… А хто біля нього жили надриває? Вже ж не вони. Хай і собі роблять! Мені ніхто не дав! І не забирав я ні в кого! Га, Дорію?!”

Ліана підвелась і підсипала старому Федосію ще вареної картоплі:

“Їжте, доки не задубіла”.

“А як там моя стара? Поїла хоч щось?”

“Та трохи покопирсала…”

“Тяжко мені дивитись на неї, бідолаху. Серце кров’ю обливається. Спасибі, дочко, що ти за нею доглядаєш… У неї життя здоров’я забирало, а я ніби помагав… Чого мовчиш, Дорію? Вроді наймит… Чи я тобі чимось не вгодив? Га? Чи й ти наслухався тих? От вони прийдуть до мене, а ти з ким будеш, Дорію? Ну? Правду скажи”.

“Ми будемо з вами, Федосію”.

Старий подивився на нього вдячно і раптом п’яно зірвався з місця, гупнув кулаком по столу, аж задвигтіла і мало не впала гасова лампа, закліпавши кволим вогником, і побіг до комори. Повернувся, важко дихаючи, із старезною рушницею в руці й полотняною торбинкою.

“А вони прийдуть і скажуть: “Давай!” А я відповім! — Переломив рушницю, витягнув з торбинки два набої і нервово загнав їх у ствол. — Мені є що сказати! Ось! У мене слів для них вистачить”.

“Ми будемо з вами, Федосію, — спокійно повторив Дорій. — Але ви будете з ними”.

“Це ж як?”

“Ви будете з ними”.

…Ліана підхопилася з-за столу.

— Що жми сидимо! ТребаЗенонові подзвонити. Побачиш нашого сина, Орлане. Він про нас усе знає. Це йому вже тридцять. Конструктор на авіазаводі. Одружений. Онуку маємо. Чуєш, Орлане? Чи, може, не треба розкривати таємниці?

— Які від сина можуть бути таємниці, — стенув плечима і знову звернувся до Дорія: — Ну, і що ж ти йому сказав?

— Сказав, що знав. І слова не збрехав, не умовляв його, не переконував ні в чому. Розказав, як розвиватимуться події далі, говорив про людську природу і про державу, про бідність і про багатство…

— А він же як?

— Ні пари з уст. Ще випив. А вранці мовчки одягнувся — і в артіль.

— З рушницею?

— Та ні. Все навпаки. Віддав млина добровільно. Сказав, що сам був бідним, що розуміє “історичеський момент”. Подав заяву до артілі. Отак.

— І як він пережив це все? Мучився, мабуть?

— Ну, що ти! Адже той млин, вважай, йому і лишився. Бо, окрім нього та ще нас з Ліаною, ніхто не міг дати ради паровій машині. Але вже не треба було боятися, що млин заберуть, не треба було тамувати страх і злість. То було наше перше справжнє втручання в історію.

— Якби люди могли повертатися в минуле, вони весь час верталися б у своє дитинство і жили б вічно. А такого не буває. Жити вічно неможливо, — сказала вона, прополіскуючи масний віхоть під струменем гарячої води.

Вона мила посуд. Зенон узяв рушник і почав перетирати вимиті тарілки. Довго мовчав, нарешті мовив:

— Чому ти думаєш, що, вирушивши в минуле, ти помолодшаєш? Як ти це собі уявляєш? Можливість мандрувати в часі не впливає на фізіологію. Вирушай у минуле чи в майбутнє — а життя собі йде. Твої клітини змінюються…

— Зеноне, я не люблю фантастики.

— Валю, послухай. Це все дуже просто. Багатовимірний організм нашого всесвіту кожної миті є сам собою і водночас змінюється, стає іншим. Тобто структура всесвіту передбачає обов’язкове існування одночасно всіх формацій, які постійно розвиваються, але не зникають, а лишають по собі копію, нащадка… Так, як клітина в організмі залишає по собі іншу клітину. Я свідомо добираю біологічні приклади, щоб тобі, медикові, простіше було зрозуміти.

— Була колись медиком, — сказала Валя, розвішуючи над газовою плитою випрані пелюшки.

— Час — категорія необоротна. Ще нікому ніколи не вдалося і те вдасться повернутись у своє власне минуле. Але можна опинитися в чужому теперішньому, котре як дві краплі води схоже на твоє минуле. Всі історичні формації існують одночасно, постійно переходячи одна в одну, проте не зникаючи. Така будова багатовимірного всесвіту. І тут у нашій кімнаті є зараз і древній праліс, і печерні люди, і середньовічні лицарі, і київські князі, і, може, поруч тебе стоїть біокібер з майбутнього, але всі вони з іншого виміру, і ми їх не можемо побачити… Розумієш?

— Писав би ти, Зеноне. В тебе так гарно виходить. Ти вмієш вигадувати. Написав би книгу… Телефон дзвонить… Підійди, бо в мене руки мокрі.

— Алло! Я слухаю! Це ти, мамуню?

— Що ви робите, синку?

— Та так… Господарюємо…

— До нас… Ти пам’ятаєш, синку, ми розповідали… До нас завітав твій дядько, Орлан Стах…

— Орлан Стах?

— Якщо хочеш, можеш приїхати.

— Звичайно, приїду. — Зенон поклав телефонну трубку. — Валюшо, поїдемо до моїх у гості?

— Зараз?

— Приїхав батьків брат. Дуже цікавий чоловік. От хто розкаже про минуле і майбутнє. їдьмо?

— Облиш ці жарти. Порозвішуєш пелюшки і можеш їхати. А в мене клопоту ще на цілу ніч.

— Тобі, мабуть, доводиться багато мандрувати?

— Так… — Орлан поглянув на годипяик. — Оце скоро вирушаю в Х’юстон. Десь на тиждень.

— Х’юстон якого року? — перепитав Дорій.

— Дві тисячі двадцятого…

— О, це цікаво… І небезпечно. Останній острів старого світу.

— Уяви собі, що за ці п’ятдесят вісім років ми майже нічого не дізналися нового про їхню трагедію. Дуже важко здолати х’юстонський бар’єр. Ти ж знаєш, вони викривили простір і капсулювались. Але в нас з’явилась одна новинка. З нею можна прорватися до Х’юстона. Посилають мене… За тиждень повернусь і заберу вас до себе. Можливо, мені дозволять.

— Ми вже старі, Орлане. Пізно повертатися.

— Чому?

— Ну, просто так… Старі ми вже, Орлане. Та й син, онука… Хочеться їх бачити щодня. А ти одружений, Орлане?

— Так… У нас з Валерією син. Вона теж історик, часто буває у вашому часі…

Якусь мить усі напружено мовчали.

— Ходімо, я покажу тобі наш дім, — нарешті промовив Дорій Стах, підводячись з-за столу. — Я тут все своїми власними руками…

— На жаль, не можу. На мене чекають, — знову глянув Орлан на годинник темпорального виходу. — А ти мені, брате, так мало розповів.

— Орлане, в кількох словах усе життя не перекажеш. Працював у ЧК, вступив до університету, вчителював, потім війна. По війні — директор школи. Зараз на пенсії. Ось коли ти нас відтранспортуєш до себе… у дві тисячі триста п’ятдесят восьмий, я й розповім тобі… Це, вважай, роман. А ти ж письменник.

Орлан Стах раз у раз поглядав на годинник. І всі зрозуміли, що час зустрічі закінчився.

Зенон зачудовано дивився на свого дядька. Потім підійшов і став поруч з ним. За ним — Дорій і Ліана. Стояли, мов до фотографування, урочисті й водночас сумні.

Вийшли з хати. Світало. Нічний морок поволі танув разом з легеньким весняним туманом. Зелень каштанів була ще блідою, чекаючи на перший сонячний промінь, щоб засвітитися цнотливою весняною молодістю, омитою коротким нічним дощем, спалахнути трепетним вогнем каштанових свічок.

Зупинилися на веранді й довго стояли, немов прислухалися до чогось. Від авіаційного заводу долинало приглушене гудіння потужного мотора. По шосе проїхала машина з увімкненими фарами, освітила ряд тополь край шляху.

Орлан Стах зустрівся поглядом із Зеноном, пригадуючи їхню недавню розмову:

“Мій батько ніколи не забував, що він людина з майбутнього. Це було помітно. Він жив немов на сцені, де кожен крок оцінюється людьми. І, знаєте, я і вірив і не вірив часом батьковим розповідям… Ви мене розумієте?” — “Я розумію драматичність і навіть трагічність твого життя. Але скоро я повернусь, ви всі будете моїми гостями. Тоді побачиш — батько казав правду…”

— Мені пора, — промовив Орлан Стах і обняв Дорія за плечі. — Ах, брате, я вже й не думав, що ми колись зустрінемось.

Орлан Стах натиснув на маленьку блискучу головку на годиннику темпорального виходу…

У кабінеті голови Центру всесвітньої історії точилась розмова.

— Відверто кажучи, я хвилювався, — мовив біокібер Андреш, відкинувшись у глибокому кріслі. — Орлан Стах цього разу дуже не хотів вирушати. Саме тому я говорив тоді з вами про…

— Але ж усе гаразд, Андрешу. Орланові вдалося без особливих ускладнень здолати х’юстонський бар’єр… — мовив голова Центру Антон Іваничук.

— Так. Усе ніби гаразд… Ви знаєте, що Орлан знайшов свого брата?

— Знаю. Він розповідав…

— Орлан дуже не хотів вирушати цього разу… — провадив далі біокібер Андреш. — Уявляєте, п’ятдесят вісім років не бачитися з рідним братом… Перед цим виходом у його погляді був тамований страх. А страх — це ж завжди передчуття біди…

— Не треба, Андрешу… Ось повернеться Орлан…

— Я багато думав про х’юстонський вихід. Думав, що. чимало чого можна просто домислити. Довести до абсурду всі прояви та життєві стимули древнього суспільства — і матимемо повне уявлення, що ж робилося за х’юстонською завісою…

— Безумовно, я теж не чекаю розкриття особливих таємниць… Проте часто якісь деталі проливають світло… Даруйте, Андрешу, однак ми, здається, не маємо права залишати невивченим цей період історії, психологію людей, котрі свідомо відмежували себе від людства, ув’язнили себе. Божевільна, хвороблива акція. Загальний психоз такої великої кількості людей…

— Так, Антоне. І я думаю про Орлана. Він справжній дослідник. Там, за бар’єром, він навіть не зможе зупинитися на тривалий час. Адже ми напевно знаємо, що так зване федеральне бюро цікавилось кожною постаттю, знало кожного в обличчя, і все чужорідне знищувалось… Уявляєте, як почуває себе зараз Орлан? Тривале перебування в режимі темпорального напливу таке виснажливе…

Повідомлення № 1. Орлан Стах. Вихід — “Х’юстон 2020”. Радоксаль працює нормально. Вдається залишатися непоміченим. Самопочуття добре. Передаю запис розмови двох полісменів…

“— От і прекрасно. Нехай він почергує. Джон — надійний полісмен.

— Атож. Навчилися робити. А пам’ятаєш, які одоробла раніше приходили? Одна лиш назва — полісмен. Зануди, яких світ не бачив.

— Вони й тепер такі.

— Дурні ми, Віллі, що колись створили цих біокіберів, правда ж? Самі собі ускладнюємо життя. Хіба без них було б погано?

— Хіба це ми з тобою їх зробили?

— Ми — значить, люди.

— Якщо люди, то кажи — вони. Граматику вчив? А кажеш, що дурні ми. От зараз би стояв у тому залі, а так…

— Все одно без нас не обійдуться. Бачиш, скільки викликів. Як подуріли. Стріляються, вбивають, грабують…

— Здається, Джон викликає. Таки без нас не може.

— В чому річ, Джоне? Які в тебе проблеми?

— На Сьомій Авеню, в будинку 32, квартира 47, постріл у голову. Письменник Артур Сет. Система спостереження зафіксувала самогубство.

— Письменник Артур Сет? Щось я про такого не чув.

— А підніми досьє. Цікаво, що то за невдаха.

— Який у нього номер? Ага, є — Артур Сет… Який же він письменник? Волоцюга! Ось бачиш, тут написано: “Без певного роду занять”.

— А нам не все одно?

— І то правда”.

Повідомлення № 2. Радоксаль працює нормально. Зацікавився долею письменника Артура Сета. Передаю запис його розмови з дружиною…

“— Артуре, ти так пізно сьогодні.

— В мене є новини. Старий Віллі замовив на завтра оповідання. Уявляєш? Нарешті починають довіряти. Я вже навіть знаю, хто буде моїм героєм. Людина, яка живе в безпечному світі, в квартирі, де можна ходити без протигаза і нічого не боятись. Ти плачеш?

— Тобі вже тридцять сім, Артуре. І твоїй Музі теж не сімнадцять. І я більше не можу в цих клятих стінах, у цьому божевільному світі… Я задихаюсь, Артуре, я помру.

— Прошу тебе, не плач. Усе буде добре. Завтра старий Віллі…”

Повідомлення № 3. Радоксаль працює нормально. Самопочуття добре. Вдається залишатися непоміченим. Передаю запис відеофонної розмови лікаря Хенка Джерара з письменником Артуром Сетом…

“— Алло! Артуре! Нарешті я зміг до тебе додзвонитися. Вже з півгодини набираю номер, і все ніяк. Ти з кимось говорив?

— Ні, Хенку. Я набирав твій номер.

— Он як? Я тобі потрібен?

— Ні, Хенку. Я просто так… А ти?

— Я теж…

— Що, знову кепсько?

— Знову. Артуре, як усе набридло. І часом видається: божевілля — це вищий дар, який ще треба заслужити. Знаєш, у коледжі я мріяв бути психіатром, а зараз навпаки — прошу в бога… Якщо він є…

— Його немає, Хенку. Але хто просить довго, кажуть, той діждеться. Тому замовкни. Ти ж усе-таки лікар…

— Друже, ти чудовий хлопець. Ти говори, Артуре, говори… Прошу тебе. Якби ти знав, як все набридло, як кожен день приходить запитанням: “А навіщо я…”

— Замовкни, Хенку. Ти забуваєш, що сьогодні кепсько нам обом. Ти слухав музику?

— Сьогодні цілий день. Але мені це вже не допоможе.

— Не розкисай. Це хай уже я — “без певного роду занять”. А в тебе — гроші, слава. Що ж тоді мені робити? Ах, як ми мріяли колись із Музою… Я ніби не помічав, де ми живемо.

— А тепер помітив? Ти хочеш жити в хмарах. От і живи. Живи собі у вигаданому світі. Ви з Музою це можете…

— Ми з нею справді як у хмарах. Чи як у тумані. Літаємо в піднебессі. Плюю! Сто разів підряд плюю на цей світ, що робить з мене ідіота, кретина…

— Не треба так, Артуре. Заспокойся.

— Вже все байдуже! Мертву душу ми носимо в собі.

— Артуре…

— Хенку, ти знаєш, я давно вже не ходжу без пістолета. То для себе. Коли я зрозумію, що став таким, як усі, тієї ж миті припиню цю безглузду гру…”

Антон Іваничук і біокібер Андреш сиділи мовчки.

І раптом до кабінету зайшов схвильований Олекса Рамен.

— Орлан Стах… не зможе повернутись, — тихо сказав він.

— Як?!

— Припинились позивні маяка. Ви ж знаєте, що це означає. І мені видається, він зробив це свідомо, зупинився в часі, пожертвував собою, аби допомогти таким людям, як Артур Сет чи Хенк Джерар…

Минав другий тиждень. Орлан Стах не з’являвся. Зенонові майже щоночі снився дивний сон. Снилося майбутнє…

Ніби він іде стежкою серед густих трав — зелених, буйних, а вітер куйовдить йому чуприну, довкола — гори, стрімкі й красиві. У долині — місто. Над містом — птахи різноколірні, як метелики. Стежкою назустріч — Орлан Стах. Усміхається. Зенон відчуває, як невідома сила піднімає його в повітря. Він летить назустріч Орланові. А той намагається теж злетіти, але не може і винувато мружиться:

“Я так стомився, Зеноне. Я дуже стомився. Візьми мене на руки”.

І він підхоплює його на льоту з високої густої трави і злякано запитує:

“А куди летіти, Орлане? Куди?”

“Летімо в долину. Там я живу. Я так довго чекав на тебе, Зеноне. Чому ти барився? У нас у дві тисячі триста п’ятдесят восьмому без тебе мені було так сумно, Зеноне. Як там твої батько, мати? Чому вони не прилетіли з тобою?”

“Не знаю…”

Вони опускаються з гір дедалі нижче й нижче. Летять уздовж широкої вулички над невеликими будиночками з рожевими еліпсоїдними дахами.

“Он мій дім”.

Опускалися швидко, аж завмирало серце. Впали на подвір’я, заросле споришем та конюшиною.

“Я тут живу, Зеноне. Спасибі, що ти мені допоміг. Я був дуже втомлений, — каже Орлан, стаючи на рівні ноги. — А оп моя дружина. Бачиш?”

Зенон помічає за вікном хатини обличчя жінки, вона стоїть за шибою непорушно, мов нежива, дивиться на них: красива, молода, брунатне волосся ллється на плечі, на груди, на устах закам’яніла посмішка.

“Ходімо, — каже Орлан Стах. — Я покажу тобі свій кабінет”.

І вони йдуть через усе подвір’я до якихось дверей, відчиняють їх. В очі вдаряє яскраве світло. Ступають кам’яними сходинками до підземелля, і раптом ті сходинки стають рухомими, несуть їх, як ескалатор, донизу — все глибше, глибше, глибше. Лунає тиха і якась всепоглинаюча, всевиповнююча, бентежна музика.

“Цікава штука виходить, Зеноне, — каже Орлан Стах і кладе руку йому на плече. — Безконечність у великому й малому. Безконечність структур атома і всесвіту. Ми шукаємо живих істот на інших планетах нашої галактики, але ми самі, разом з нашою галактикою, є частиною чогось великого, що живе і мислить. І водночас у своїх міжатомних, міжзоряних світах ми несемо в собі мільйони цивілізацій з усіма їхніми радощами і бідами, відкриттями і розчаруваннями, революціями і війнами… А моя дружина цього не розуміє… — раптом розсміявся Орлан Стах. — Вона каже, що я просто несерйозний і маю буйну уяву… Гарна в мене дружина… Правда ж, Зеноне? Красива, спокійна, розумна…”

“І чужа”, — раптом лунає голос жінки.

“Хто це сказав?”

“Моя дружина…”

“Хіба вона тут?”

“Вона скрізь, Зеноне. Закон природи”.

І раптом його оповило блакитне сяйво, що заструменіло згори, мов чиста блакитна вода. Зенон побачив перед собою ущелину. Скелясті, стрімкі схили, порослі дивними деревами. Блакитне світло лилося звідусіль, наче сама земля світилась і осявала небо. Зенон біг ущелиною вздовж струмка.

“Ва-а-лю-у-у!” — закричав раптом голосно, а луна повторила кілька разів його крик.

Відповіді не було.

— Товаришу конструкторе, пора вставати.

Зенон розплющив очі.

Дружина скинула з нього ковдру. Вставати не хотілось, субота, але нічого не вдієш, доведеться. Химерний сон лишив по собі якийсь дивний осад.

У передпокої задзеленчав дзвоник. Валя пішла відчиняти, а він застібав ґудзики на сорочці і думав про батькового брата. Сон і дійсність переплітались у його свідомості.

— Пробачте, Зенон Стах тут живе? — почувся тихий жіночий голос. — Я від Орлана… Від Орлана Стаха…

Зенон вийшов у коридор і побачив високу струнку жінку з пишним брунатним волоссям, яке вільно спадало на плечі.

— Щось сталося?

— Я його дружина. Хочу виконати обіцянку вашого дядька — забрати вас до себе. — Жінці було важко говорити, вона помітно хвилювалася. — Орлан не зможе цього зробити сам. І ми… ми вже, мабуть, ніколи його не побачимо…

Зенон стояв непорушно і в вухах йому лунали слова, сказані Орланом Стахом під час їхньої першої і, ось тепер виявляється, останньої зустрічі: “Мені пора, — сказав тоді Орлан. — Я повернуся до вас…” А потім натиснув на маленьку блискучу головку на годиннику темпорального виходу…

Якусь мить горіла в небі яскрава зоря. І згасла.