Коли вмирає Безсмертний

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

В Провінціі-13—4. Біопедагогічний присмерк. Особиста справа шефа педкомбінату.

Над кручею, над широчезною долиною, повитою туманом, стояли Іван і Чакт.

Чакт аж світився: досі ще переживав недавню, довгождану радість: вони з несхильниками, вони зв’язалися з підпіллям!

Правда, коли Іван сказав йому про це, Чакт зрадів спочатку, а потім трохи засмутився: «Все ж таки не мені, тобі першому довірились…» Але що той хвилинний смуток! Півтори-дві доби—і вони на волі! На волі, тобто в підпіллі. Так уже воно у Щактиф ведеться: лиш той на волі, хто за волю вийшов на боротьбу…

— Іване!

— Що, друже?

— Знаєш, яка в мене думка? Для чого ще й тепер прикидатися, інспектувати оті безглузді педкомбінати? Дивись, якраз посадка почалась. Махнем прямо в 13—2 до несхильників, га? Згода?

Бідило глянув у бік штейподрому. Там дійсно почалася посадка. Одна за одною до трансконтинентального корабля підпливали важко навантажені білі платформи. В повітрі вони підтримувалися гравітаційними двигунами, рухались низько, трохи не черкали бетонованого майданчика.

Метушились шхуфи, знімали з платформ багаж пасажирів, що довжелезною чергою виструнчилися біля вхідної панелі велетенського штейпу.

— Ну, ходім, — сказав Іван.

— Куди? На посадку?

— На посадку, але тільки не на штейп. Я щось не впізнаю тебе, звідки ці авантюрні вихватки? Ти думаєш, спроста наказує нам несхильницький центр аж до самої 13—2 діяти точно за інструкцією? І потім, ти не задумався, чому твій Завжди такий пильний батенько так легко відпустив мене з тобою? Чи не замислив він ще раз перевірити свого непутящого синка? Раз така вказівка підпільного центру, значить, їм щось відомо. Легіон пильнує, і нам треба не дрімать. У Щактиф усі слідкують за всіма, ти ж сам не раз про це говорив. Та й учбові комбінати мені подивитися не завадить. Ясно?

І друзі вирушили. Йти їм довелося недовго: одразу за штейподромом чорніла широка стрічка саморушної дороги. Іван і Чакт зійшли на невеличкий перон, сіли в зручні крісла. Кілька цот посиділи, і. раптом перон здригнувся і плавко з’їхав прямо на ескалатор. Через мить зелені вежі штейподрому Провінції-13—4 сховалися за гребенем кручі.

Дорога круто спускалася в долину, туман густішав і скоро запнув все навколо.

Рясними жовтими крапельками осідав він на чорній пластмасі взуття, на халатах і навіть на губах. Іван раз у раз плювався — дуже вже гидкі були ці жовті крапельки, як ліки якісь, навіть пахло ліками…

А саморушна дорога все сунулася й сунулася. Позаду, на горі, на далекому уже штейподромі, глухо гуркотали двигуни повітряних кораблів. І це гуркотання і плавний рух дороги заколисували.

— …Іване! Іване! Ти що, оглух?

— Га? — схопився Бідило і рукою до грудей: пакет на місці. — Що сталося?

— Дивись, під’їжджаємо. Ото вже й корпуси комбінату.

В тумані бовваніло кілька будинків, розташованих у шаховому порядку. Всі вони були ідеальної кубічної форми і зовсім не мали вікон.

Платформа плавно з’їхала з саморушної дороги, зупинилась.

— Прибули, — зітхнув Чакт і встав з крісла.

— Ох і відпочинемо зараз… — Іван зі смаком потягнувся, аж хруснув кістками. — Ох і поспимо…

— Відпочивати не будем.

— Чому? Якраз пора великого спокою, всі твої педагоги сплять. Не будеш же ти їх сонних інспектувати?

— Помиляєшся, педагоги не сплять. Вони ніколи не сплять, вони пильнують. І саме зараз ми й будемо їх інспектувати.

І от бредуть друзі, спіткаючись, крізь непроглядну млу.

— Чому тут такий туман? Низовина?

— Ні, це штучний, — пояснює Чакт. — В долині діють спеціальні аерозольні установки. За даними щактифської біопедагогіки, сонячна радіація збуджує у дітей нечестиві емоції. Туман же, навпаки, розвиває благородну млявість думок і бажань. А до того ж, цей штучний туман виробляється не з води, а з спеціальної рідини, що пригнічує нервову систему.

Весь перший період — від народження й до початку навчання, а також весь другий, книжний, ці два туманні періоди діти живуть у постійному присмерку, дихають інтенсивно діючими аерозолями. І тільки в третій, у так званий «період табірного утримання», підлітків переводять у «світлі» табори, де їх навчають шагістиці та військовій справі. От ми й прийшли.

Попереду бовванів великий темний будинок.

— «Іменем Безсмертного, чоловічий учбовий комбінат другого, туманного, ступеня № 2014», — прочитав Бідило чіткий напис на фронтоні.

У безлюдному вестибюлі під стелею тьмяно світився один плафон. Коли очі звикли до присмерку, Іван побачив прямо перед собою вхід до коридора, в кінці якого — далеко десь — ще один такий же плафон.

Не довго думавши, Бідило пішов прямо в прохід, але тільки-но ступив під арку, як вдарили оглушливі дзвоники, праворуч і ліворуч вихопилися із стін два щитки і просто перед носом в Івана наглухо закрили прохід. Чакт засміявся:

— Не поспішай! Як там у вас на Землі кажуть — не лізь поперед пекла з батьком? — Підійшов до стіни, натиснув кнопку, засвітився невеличкий екран. Ще одну кнопку натиснув, і на екрані захиталася лиса голова з запалими щоками і пильними, холодними очима.

— Я вас слухаю, — проскрипів хол одноокий.

— Я Чакт, сип Купхейпа Х’юпа Купепа. Ось моє посвідчення, ось відрядження, — Чакт підніс до екрана свої документи.

— З академії? Інспектор?

— Так.

— Знаю. Чекав. Це, — кивок у бік Івана, — з вами?

— Так.

— Проходьте. Після огляду зайдіть. У мене до вас є справа, особиста справа.

Екран погас.

— Головний шеф комбінату, — пояснив Чакт.— Ходім. Цікаво, що в нього за особиста справа до мене…

В проході ніяких щитків уже не було. В теплому задушливому коридорі пахло ліками. Під низьким склепінням тьмяно жевріли жовті плафони. Жодної душі. Праворуч і ліворуч — панелі, панелі, панелі… На кожній — номер.

— Учнівські спальні, — пояснив Чакт і зупинився перед одною з них. Знову натиснув кнопку, панель нечутно посунулась, друзі зайшли в малесеньку трикутну кімнатку.

Так, так, саме в трикутну! Ліворуч од входу біліло низьке ложе. В протилежному кутку, де сходилися дві стіни-катети, стояв наведений об’єктивом на постіль чималий прилад, Іван знав уже, що це кейфофіксатор — апарат, який автоматично записує всі звуки і знімає на плівку все, що відбувається в кімнаті. Зі стіни поблискував екран.

На ложі спав хлопчик — зовсім голий, але в шоломі. У головах з білої пластмасової тумби дугою вигиналася шарнірна ніжка великого чорного рефлектора, що низько нависав над обличчям сонного. Від шолома тяглися ізольовані дротини до тієї ж таки тумби.

З рефлектора на русяву голівку струменіло тепло, над вухом бубонів невеличкий, припасований до стіни динамік, одноманітним голосом повторюючи граматичні правила, — а хлопчик спав.

— Динамік над вухом, — почав пояснювати Чакт, — це — гіпнопедія. Учень спить і в той же час вчить уроки. Рефлектор-інтенсифікатор… Ну, то вже ти й сам пробував, коли щактифську мову вивчав. Що ж до шолому на голові — це зовсім просто. Всі учні комбінату за допомогою цих шоломів підключені зараз до замкненої енергосистеми. Коли настає пора великого спокою, шеф комбінату вмикає спеціальний генератор, так званий Генератор Спокою, і по всіх провідниках системи, крізь мозок кожного учня, тече струм. Завдяки цій системі учні комбінату одночасно засинають і прокидаються, коли шеф вимикає генератор. Все це разом, а саме: ГІПНОПЕДІЯ + ІНТЕНСИФІКАТОР + СТРУМ СПОКОЮ, і називається Першим Триєдиним Комплексом біопедагогіки, або, як ще інакше його називають, Фізичним Комплексом.

— А чому перший? Хіба ще другий є?

— Є. Всього їх три: Фізичний, Термо-звуко-гастрономічний та Активний.

— І всі три можна побачити в комбінаті?

— Ні. Термо-звуко-гастрономічний та Активний застосовуються тільки в Притулку Блаженних Учнів.

— Ну й система, — крекнув Іван. — Триєдине знущання! Вивчення граматики — і така машинерія…

— Ні, друже, справа тут не в граматиці. Я ж тобі казав, всі підлітки в нас вважаються особами соціально небезпечними — хакахо, хвороба червоної крові.

— І як, — поцікавився Бідило, — виліковують?

— Он, як бачиш…

Іван подивився на хлопчика. Він спав неспокійно: на змученому, мокрому личку виразно проступав крамольний багрянець…

— Так, — зітхнув Чакт. — Але ми з тобою інспектори…

Підійшов до кейфофіксатора, натиснув кнопку. В нутрощах апарата щось глухо загуло, і на екрані з’явився той же хлопчик.

Ось він заходить до спальні, блідий, виснажений. Обличчя розгублене, понуре. Ось він сідає на ложе. Лягає. Боязко озираючись, ховає шолом за тумбу. Та пильні прилади вмить «зафіксовують» хлоп’ячу хитрість. Гримить дзвоник. Так, саме гримить, а не дзвенить! Дзвоник такий гучний, що перекриває навіть монотонний Голос Безсмертного.

Іван озирнувся на сонного: зараз прокинеться! Цей дзвін і мертвого розбудить! Але хлопчик спав — струм спокою діяв безвідмовно.

А той, екранний хлопчик дістав з-за тумби шолом, болісно кривлячись, надів його. Ліг. Дзвінок миттю ущух. Хитнувся, посунувся вниз чорний рефлектор, низько опустився над хлоп’ячою головою, забубонів динамік. Перший Триєдиний Комплекс щактифської біопедагогіки вступив в дію.

— Ходім, — промовив похмурий Чакт. Клацнув вимикачем. — Нам ще багато чого треба оглянути.

Друзі пройшли з кінця в кінець по коридору, відвідали ще кілька спалень — все в них було однакове, похмуро стандартне. Все, крім одного: червоних, змучених дитячих облич.

Зайшли в ліфт, піднялися на наступний поверх. Тут розташовані були учбові приміщення: довгі зали, заставлені рядами крісел. На стелі — тьмяні плафони, в глибині, в сутінках, як голодні вовчі зіниці, поблискують об’єктиви кейфофіксаторів: кожен звук, кожен рух кожного учня і викладача мають бути зафіксованими для начальства…

Наступні два поверхи друзі оглядали вже так, задля годиться: стомилися, та й нічого особливого там не було. На одному з них містилася величезна «споживальня» — так називався зал, де у вигляді таблеток та ін’єкцій діти отримували споживні речовини. 3а роки другого, туманного, ступеня, тобто протягом всього навчального періоду, діти нічого не їли.

Піднялися ще на один поверх. Тут містилися кімнати розваг. Всі вони були тісно заставлені громіздкими апаратами дитячої механічної музики. Що ж то за музика? Чакт ввімкнув екран. На жовтому світляному тлі під скрегіт, шипіння, стукіт, дикі висвисти застрибали, засмикалися в конвульсійному ритмі худорляві, виснажені фігурки дітей.

Іванові защеміло серце, і він попросив вимкнути запис кейфофіксатора.

— Ходім звідси.

— Ходім, — погодився Чакт, — ходім, зараз я тобі покажу найцікавіше.

…У величезному залі п’ятого, останнього поверху під скляною стелею за стандартними пластмасовими столами сиділо кілька десятків абсолютно однакових істот. Всі вони були в білих халатах служителів, всі зігнулися в однакових позах і всі щось писали, писали…

— Хто вони такі? — тихо запитав Бідило у Чакта.

— Біопедагоги, журнали заповнюють.

— Які журнали?

— Візьми подивись.

Іван підійшов до найближчого столу, став за спиною якогось біопедагога, глянув через плече. Той саме закінчив, писати в одному з журналів і, згорнувши його, поклав ліворуч на купу інших.

«ЖУРНАЛ ОБЛІКУ ЖИВОЇ ВАГИ УЧНЯ ДО ПОЯСНЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ І ПІСЛЯ ПОЯСНЕННЯ», — прочитав Іван на обкладинці.

Не повертаючи голови, не дивлячись, біопедагог взяв справа новий журнал. Цей називався: «ЖУРНАЛ ОБЛІКУ ШВИДКОСТІ МОРАЛЬНОГО ЗРОСТАННЯ УЧНЯ».

Учитель заглибився в писанину.

Іван обережно взяв з правої купи ще, видно, не заповнений журнал, прочитав назву: «ОБЛІК УЧНІВСЬКОЇ ЕНЕРГІЙНОСТІ». В журналі були занотовані показники температури та електроактивності кожного живого учнівського тіла до уроків і після них. Тут же реєструвалися всі напруження і послаблення учнівських м’язів.

Бідило посміливішав і почав гортати все підряд. Особливо багато було журналів для «ФІКСУВАННЯ ВІДХИЛЕНЬ ВІД ЗРАЗКОВОЇ, ПЕРЕДБАЧЕНОЇ ІНСТРУКЦІЄЮ ПОВЕДІНКИ».

Чого лишень не «фіксувалося» в цих товстезних зшитках, оправлених в масивні обкладинки! І кількість та тривалість учнівських позіхань. І кліпання очима. І повороти голови. І навіть колупання в носі.

І тільки на самому споді Іван знайшов один-єдиний журнал для реєстрації оцінок успішності від найнижчої — дев’яти до найвищої — нуля. З пояснень Чакта Бідило дізнався, що в щактифській біопедагогічній практиці дуже довго не могли знайти такої системи обліку успішності, при якій кожна оцінка виражалася б у найменш образній і найбільш сухій, незрозумілій для учня формі. Нарешті такою системою зарекомендувала себе так звана «дев’ятибальна негативна».

— Цікаво, — промовив Іван і хотів було взяти ще один журнал, та Чакт зупинив:

— Час, друже. Треба поспішати.

Пройшли коридором. В тупику на великій чорній панелі тьмяно білів напис: «ІМЕНЕМ БЕЗСМЕРТНОГО ШЕФ ЧОЛОВІЧОГО ДРУГОГО, ТУМАННОГО, СТУПЕНЯ БІОПЕДА-ГОГІЧНОГО КОМБІНАТУ № 2014».

Чакт натиснув кнопку, панель відсунулась.

— Прошу! Прошу! — з-за письмового столу назустріч двом інспекторам вийшов високий і худий служитель. Лиса голова його із запалими щоками похитувалася, як і тоді, у вестибюлі, на екрані стінного кейфу.

— Ну як ваше інспектування? Які недоліки виявлено?

Друзі сіли в крісла. Іван з цікавістю оглядав кабінет. Невелика напівтемна кімната. Праворуч — письмовий стіл, ліворуч — біла ширма.

— У мене до вас важлива особиста справа, — продовжував між тим шеф біопедагогічного комбінату. — Дуже радий, дуже радий вашому візиту! Ви, мабуть, і не уявляєте, як важко, як часом нудно і навіть…— він озирнувся, — навіть сумно жити серед оцих сумлінних біопедагогічних роботів!

«О, та він ще, виявляється, здатний мислити образами!» — подумав Іван, але вже через кілька хвилин пересвідчився, що ніякої образності тут не було.

Рівним скрипучим голосом розповідав шеф про роботу ввіреного йому колективу роботів-учителів. Так, саме роботів! Всі оті біопедагоги, що заповнювали у залі численні журнали обліку, були звичайнісінькими кібернетичними апаратами. Роботи виховують дітей! Ні, щактифська цивілізація сягнула не абияких вершин!

— Важко, дуже важко… — продовжував шеф. — Я все розумію. Ось наші прекрасні інструкції… — і шеф витяг із столу зібганий жмут паперів. — Ось наші інструкції. Я щиро люблю їх! Вони мудрі й гармонійні, як вірші стародавніх поетів. Але… — і шеф знову озирнувся, — хоч би одна жива мисляча істота була поруч! Куди не глянь — роботи, роботи, роботи… — Мова шефа прискорилася. Стискаючи у руці жмут інструкцій, він потрясав ним у повітрі і скрипів, скрипів: — Роботи… Кругом роботи… Мені стало здаватись, що не тільки мої підлеглі, а й все… все суспільство, всі, всі — роботи, роботи, роботи. Ху, страшно! — Шеф аж здригнувся і вже зовсім скрипучим голосом, розмахуючи над головою жмутом інструкцій, заторохтів швидко-швидко:— Роботи! Кругом — роботи! В інститутах — роботи! На заводах — роботи. Скрізь, скрізь — роботи! — Шеф метався по кімнаті і вже не скрипів, а скреготав:— Роботи, роботи! Ви! Ви теж роботи! Та все одно я запросив вас. Я неспроста запросив вас. Я маю справу до вас. Я маю особисту справу. Справа в тому, що я не можу займатись справами! Я став дещо розуміти! Я став думати! О-о, це жахливо… Передайте адміністрації: шеф номер 2041 вийшов з ладу.

Шеф кинувся за ширму і почав там чимсь клацати і скреготати. Чакт задумливо роздивлявся свої нігті. Бідило не втерпів, встав, потихеньку зазирнув за ширму. Те, що він побачив, перевершувало всі дива цього справді-таки дивовижного учбового закладу.

Халат на шефові був розстебнутий, на правому боці, майже під пахвою, зяяв отвір, в якому поблискували коліщатка, блимали лампочки. Белькочучи: «Роботи! Кругом роботи!» — шеф, блідий як стіна, намагався засунути жмут інструкцій у свої кібернетичні нутрощі…

Іван штовхнув Чакта:

— Дивись, що він робить!

Чакт тільки рукою махнув: ну що тут, мовляв, дивного! Біопедагогічний робот номер 2041 перейшов межу, встановлену інструкціями: він САМ СТАВ МИСЛИТИ. А почавши мислити, одразу зрозумів дійсний стан речей і… що ж тут незвичайного? — вийшов з ладу. Цілком природний кінець…

Він же не жива істота! Нервів, звичайних нервів, що все на світі можуть витримати, у нього не було. А електронні лампи при перших же сумнівах і тривогах почали перегорати одна за одною…

Робот збожеволів. І що тут дивного? Це ж так природно…

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Назад дороги нема. «Іменем Безсмертного, їж!» Шхуфська подушка.

— Іване, ти нічого не відчуваєш?

— Ні.

— А я… — і Чакт якось криво, болісно посміхнувся. — Я… Ну ти не смійся, страшно мені…

— Страшно? Чому?

Чакт мовчав. Друзі сиділи на лаві, над самісінькою кручею. Внизу, під ногами в них, широко розстилалася жовта гладінь озера Спокою. Позаду, за густим парком, біліли корпуси центрального готелю Міста-13—2. На середньому — найвищому — поблискував екран тоццойта.

— Ну ти хоч розкажи, чому страшно.

— Чому? А он, дивись, — і Чакт показав Іванові в кінець алеї. — Бачиш пам’ятник?

— Пам’ятник? Отой? Хичу Першому Владному? Бачу. Саме біля цього пам’ятника і повинен нас чекати шхуф з Забинтованою головою.

— Повинен, а от чомусь він не чекає… Боюсь — роздумали вони… У шхуфів приказка є: не цілуй змію, не вір служителю. Я служитель, на тобі теж білий одяг… У мене передчуття: з нами щось буде, щось станеться.

— «Станеться»… — перекривив Іван. — Ану, подивись! Туди, туди подивись! — і показав на білий корпус за хифовим парком. — Бачиш готель?

— Бачу…

— А тоццойт бачиш?

— Бачу.

— Скільки зараз?

— Двадцять п’ять тоц шістдесят чотири цоти.

— А о котрій має нас чекати шхуф? О двадцять сьомій нуль-нуль? Чи не так?

— Ну так… взагалі… Але ж тоццойт… — Чактові було нічим крити. — А що, як тоццойт невірний або зовсім не працює? — знайшов він, нарешті, що сказати і сам засміявся.

— Отак краще, — всміхнувся Бідило. — Давай-но, друже, побалакаємо про що-небудь інше. От цікаво, наприклад, чому кожен учень живе в окремій кімнаті і чому ці кімнати трикутні. Ну то як, розкажеш?

— Що ж, слухай, коли вже так хочеш. З чого ж почати тобі?.. Розумієш, основи щактифської біопедагогіки…

Почав Чакт знехотя, невпевненим голосом, говорив, а сам раз у раз на пам’ятник поглядав. Та згодом все спокійнішав і спокійнішав. Як всі безпосередні натури, він швидко збуджувався і так само швидко заспокоювався.

Іван слухав, притакував, а сам теж ні-ні та й зирне в бік пам’ятника: чи не біліє там забинтована голова? Він хвилювався куди більше од Чакта, але не за себе, а за Шатове доручення. А що, як і справді не прийде шхуф, кому тоді передати пакет? Непокоїли думки про Чакта. «Ех, бідолаха, — думав Іван, — і як же йому прикро буде, коли дізнається, що не довірили йому пакета… Іч, як розповідає, аж сам захопився своєю розповіддю…»

А Чакт і справді розповідав цікаві речі. Виявляється, основою основ щактифської біопедагогіки була особа. І навіть не особа, а ТОПО, тобто БІОЛОГІЧНИЙ ОСОБЕНЬ.

«Народу, як цілісної, свідомої себе соціальної сили, — вчила біопедагогіка, — нема, не було і ніколи не буде. Народ — це арифметична сума особнів. А їм — кожному зокрема і всім разом — начхати і на майбутнє, до якого вони не доживуть, і на те минуле, якого вони не бачили. Топо уникають сильних, соціальних подразнень і взагалі бажають прожити свій не такий уже й довгий вік якомога легше, приємніше і ситніше».

І таке становище офіційна біопедагогіка вважав єдино нормальним. Ще б пак, ситими, самовдоволеними особнями так легко правити…

Іван поглянув на пам’ятник — круглий бетонований майданчик біля постаменту, як і раніш, пустий. На тоццойті блимають і блимають цифри, наближається віща двадцять сьома тоца… Що вона принесе двом друзям? На якусь мить Іванові здалося: Шатів пакет пече груди…

— Так от, вся біопедагогічна практика, — продовжував Чакт, — всі зусилля роботів-вихователів та роботів-педагогів скеровані до одної мети: виховати замкнену, самозаглиблену істоту. «ДІТИ ШХУФІВ НЕ ПОВИННІ ЗНАТИ СВОЇХ МАТЕРІВ» — така перша заповідь біопедагогіки. «Любов до матері — це та клітинка, з якої виростає любов до народу. А любов до народу, інтерес до його історії — один з основних симптомів першої стадії хакахо», — так сказав Хич Мислячий в останній своїй промові.

Отже, родин у шхуфів нема. Діти служителів і хичистів мають право знати винуватців своєї появи під щактифським сонцем. Тільки й того. Любов до батьків, повага та інші, як каже Хич, «нікчемні атавістичні почуття» начисто нейтралізуються, знищуються у спеціальних педкомбінатах для дітей еліти. Умови в цих комбінатах значно м’якші, аніж у шхуфських, а результати…

Шхуфи не знають своїх батьків, та люблять, бо знають батьківське горе, і їм зовсім не байдуже своє майбутнє.

Служителі й хичисти знають своїх батьків, але не люблять. Чому? «Благочестиве змагання» іде не тільки між ячами… Кар’єра — ось пречиста матір еліти! їй і любов уся, і повага!

Іван знову подивився на тоццойт: от-от буде 27, а біля пам’ятника — немає нікого. Стислося серце… Ну що ж, назад дороги нема…

А Чакт все оповідав і оповідав.

— Мене завжди обурювало, — говорив він, — що всі оті біопедагогічні страхіття творяться, так би мовити, під прапором любові до мислячого організму: «Геть колектив, хай живе індивідуум». У вас, на Землі ніхто з таким гаслом не виступав?

— Щось схоже було, — відповів Бідило. — Один філософ, такий собі мислячий організм, теж проголошував: «Геть народ, хай живе людина!» А один дуже земний поет знаєш як йому відповів?

Тільки той,

хто любить народ,

Любить

людину!

Непогано, на мою думку. А ти як вважаєш?

Чакт мовчав.

— Ти що, не чуєш?

— Іване, подивись, — і Чакт показав на середній корпус готелю. Було рівно 27.00, а біля пам’ятника, на круглому бетонованому майданчику, — жодної душі…

— Що тепер ти скажеш? — голос у Чакта затремтів. — Не я тобі говорив, що вони передумають? Все. Ніякий шхуф ні з забинтованою, ні з здоровою головою до пам’ятника не прийде… І навіщо ти зв’язався зі мною?.. Може, тобі й повірили 6… А ми… ми служителі…

— Брехня, — спокійно і владно сказав Іван. — Шхуф обов’язково прийде — рано чи пізно. Почекаємо з півтоци і, якщо сьогодні його не діждемось, завтра о 27.00 знову будемо тут. Вір мені, все буде гаразд, — і Бідило присунувся до Чакта.

Тихо-тихо хлюпає під кручею каламутна вода. Спить озеро Спокою. Широке, жовте, воно і справді дуже спокійне: грозові хмари не відбиваються в його тьмянім свічаді, хвилі піняві не ходять по ньому…

Яке ж не схоже на земні сині озера! Безлисті хифи бовваніють на його берегах, безбарвні чагарники схиляються над водою. Праворуч парки розступаються, і прямо над озером височіє п’ятиповерховий куб. На фронтоні напис: «ДЕПАРТАМЕНТ ДАРУНКІВ ЩЕДРОГО СЕРЦЯ. ФІЛІЯ МІСТА-13—2».

— Ех, друже, — зітхнув нарешті Іван, — невесело так мовчати… Розкажи щось, все час швидше мине. Ти ж почав про трикутні кімнати, а звів на інше. Чому ж все-таки кімнати трикутні?

— Ну що тут розповідати? — насупився Чакт. — Невже ти про них і сам не чув? Все це запровадження нашого Хича. З дитинства Мислячий кохається в арифметиці, вважає її найголовнішим компонентом кожного, як він говорить, «сорту мистецтва», в тому числі й архітектури.

Найзаповітніша мрія Хича — вдосконалити гармонію арифметикою, а вершина його діяльності — наказ будувати кубічні хмарочоси без вікон з трикутними кімнатами. Саме за це і назвали Мислячого Великим Арифметиком Країни Блаженного Спокою.

Отакий стиль запровадив наш Хич. Все, що хоч трохи відрізнялося від нього, було раз і назавжди скасовано. Скасована була і вся попередня щактифська архітектура з усіма її течіями та жанрами. І тепер…

— Друже, подивись…

Чакт глянув на пам’ятник і аж схопився з місця. Біля постаменту по бетонованому майданчику прогулювався високий кремезний шхуф. На голові його поблискував звичайний чорний шолом з металевими горбиками на тім’яній частині. Походивши трохи, шхуф сів на лаву і зняв шолом. Голова його була забинтована.

— Ходім! — шарпнувся Чакт. — Ходім скоріше!

— Не роби дурниць, — тихо проговорив Іван. — За нами можуть слідкувати.

Друзі встали і з незалежним виглядом, ніби знічев’я прогулюються по алеї, не поспішаючи пішли до пам’ятника. Шхуф теж ніякої уваги на них, відкинувся на спинку лави, дивиться у небо.

У Івана все аж співало, аж тьохкало в грудях: ще кілька десятків кроків — і вони серед однодумців, у глибокому, надійному підпіллі. Ще кілька десятків кроків… Кілька десятків… І тут Чакт не витримав.

— Скажіть, де можна купити промови Великого Перукаря? — вигукнув він, хоча до шхуфа було не так і близько.

Шхуф здригнувся, з-під лоба подивився на Чакта і… не відповів жодного слова.

— Провокатор! Пароля не знає! — прошепотів вкрай переляканий Чакт і спинився.

Іван стиснув друга за лікоть.

— Дурень! Сам ти нічого не знаєш, іди й мовчи!

Нарешті вони рядом, зовсім рядом. І в цю мить шхуф встав з лави, надів на голову шолом і неквапною вайлуватою ходою побрів у бічну алею. Іван прискорив кроки! Треба ж було цьому Чактові переплутати пароль!

— Ваша схильність! — гукнув Бідило, наздоганяючи шхуфа. — Ви не знаєте, де можна купити кишенькове видання промов Хича Мислячого?

Шхуф спинився, уважно подивився великими стомленими очима. Він був незграбний і водночас красивий: могутні руки з товстими вузлуватими пальцями, високе чисте чоло, чорні острішкуваті брови, круте підборіддя. Іванові він одразу сподобався.

— Ходімте, — густим басом промовив шхуф, — я проведу вас до книгарні. Мені якраз по дорозі.

Яке щастя! Це була умовна відповідь на пароль!

Шхуф одвернувся і пішов собі, наче нічого й не сталося. Друзі — слідом, не тямлячи себе від радості.

Минули хифовий парк, пройшли кілька кварталів по Великому Радіальному Проспекту, завернули на Кільцеву. Попереду на високому будинку Іван прочитав напис: «ІМЕНЕМ БЕЗСМЕРТНОГО, КНИГАРНЯ СВІДКІВ ДЕСЯТОЇ ЯЧІ». Шхуф повів друзів прямо до магазину.

Відкрив їм низенький худорлявий служитель.

— Нові покупці? — запитав він і весело підморгнув шхуфу. — Які книжки цікавлять ваші найнижчі схильності?

— Кишенькове видання промов Хича, — пробасив шхуф і теж посміхнувся.

— О, та це ж унікальне видання! Ну, ходімте, ходімте, — і служитель повів трьох «покупців» крізь чималу залу з прилавками і книжковими полицями по якомусь темному коридору, по хитких сходах спершу угору, потім вниз і, нарешті, зупинився. Клацнула кнопка, і перед друзями відкрився прохід до невеличкої, яскраво освітленої кімнати. В кутку височіли напіврозвалені штабелі якихось книжок, погризених шкідниками, вкритих пилюкою.

«Промови Хича Сімнадцятого Красномовного» — поблискував золотом товстезний том-скринька. «Іменем Безсмертного, благочестиві виступи Хича П’ятнадцятого Гнучкого» — біліло на чорній пластмасі ще товстішої книги.

— Утиль? — запитав Іван.

— Сховище унікумів!— потираючи від задоволення руки, відповів служитель. — Скарбниця щактифської цивілізації. Сідайте, сідайте, друзі! Давайте знайомитись — Рейндз! — і служитель торкнувся пучками своїх скронь.

— Анб, — пробасив кремезний шхуф.

Іван і Чакт назвали свої імена.

— Як добралися? — запитав служитель.

— Спасибі, добре.

— А в тебе, Анбе, як справи? Чому так запізнився?

— Причепився хвіст. Півтори тоци водив його по всіх околицях. Зайшов до Гуртожитку 209. Ждав. Тихцем визирнув — стоїть, клятий. Довелося лізти через вентиляційну трубу. І — все гаразд.

— Бачите, — звернувся Рейндз до Івана і Чакта, — як у нашій справі важлива пильність? Анбе, хто на цей раз був? «Штучне око»? Ну, я так і знав. Запам’ятайте, друзі, цього легіонера. Його головна прикмета: праве око штучне. Цей шпиг особливо небезпечний, він сам колишній несхильник. Ну, а тепер давай, Іване, свій дарунок, викладай пакет.

Бідило кахикнув, показав очима на Чакта, але Рейндз або справді не розумів, або намагався показати, що не розуміє.

— Я питаю про пакет. Давай пакет, ти його не загубив, сподіваюсь?

— Який пакет? — здивувався Чакт.

— Та розумієш… — знітився Іван. — Як це тобі пояснити…

— А просто пояснити — та й квит, — Рейндз підійшов до Івана. — Давай пакет, потім поясниш. Потерпить трохи твій приятель.

Іванові нічого не лишалося робити, як витягти пакет і подати його Рейндзові.

— Що це все означає? — якимсь незнайомим, хрипким голосом запитав Чакт.

— А те означає… — почав Рейндз, розриваючи пакет і витягуючи звідти кілька тоненьких папірців. — Несхильницький центр прийняв рішення: пакет передати Іваном. Чому саме Іваном? Іван — син земного шхуфа, а ви — служитель. Я теж служитель і знаю, як важко нам заслужити довір’я. Та коли ви чесна енборра, настане час — і вам будуть довіряти. І потім ще одна причина: з Іваном ми встановили зв’язок набагато раніше, ніж з вами. Ще до того, коли ви тут розшукували після вибуху академічного штейпу наші сліди, Бідило виконував уже доручення несхильницького керівництва.

— Це правда?! — Чакт різко повернувся до Івана.

— Правда, — відповів Бідило, густо червоніючи.

— Дворушник… — голосно прошепотів Чакт.

— Ніякий він не дворушник, — спокійно пояснив Рейндз. — Він чесно виконував наказ.

— Чесно… — тихо промовив Чакт, немов щось обмірковуючи. — Чесно… А я, значить… — Враз схопився, кинувся до виходу, гарячково, метушливо обмацав одвірок — кнопки нема, плечем натиснув. — Пустіть! А я вас шукав… Мріяв… Не вірите, так не знущайтесь! Пустіть!

— Куди ваша схильність так поспішає? — в’їдливо примружився Рейндз. — Ви шукали несхильників? Ми несхильники. Не подобаємось? Не ввічливі, правда? Звісно, у Легіоні вас би не так зустріли… Там усі ввічливі, тактовні — тонкі душі!..

Чакт зігнувся, як від удару, прихилився до стіни.

— Ну, це вже дурниці… — пробасив Анб. — І завжди ви, служителі, перегинаєте. Надто ви жорстокі до своїх колишніх колег. — Шхуф підвівся, вайлувато підійшов до Чакта, як хлопчика, погладив по голові широчезною, темною від праці п’ятірнею. — Ну, не журіться, друже! Якби ми, шхуфи, після кожної образи отак розкисали — країна потонула б у наших сльозах… Рейндз, покинь ти вже свої папірці! Хіба не бачиш, енборра от-от заплаче…

«Енборра… Що за дивне слово?» — подумав Іван.

— Нехай плаче, — спокійно сказав Рейндз. — Я теж плакав, коли вперше прийшов до несхильників…

Але Чакт не плакав. Притулився до Анба. як підліток до батька. Шхуф гладив його по голові, басив, задоволено посміхаючись:

— Отак краще… Так краще… Рейндз, давай-но хлопцям шхуфський одяг, нехай перевдягаються.

Рейндз дістав із шафи два шоломи і два чорно-жовті комбінезони з номерами на спинах. Чактові припав № 34149, Іванові № 34148.

— Ці комбінезони, — пояснив Рейндз, — належали несхильникам з металургійного комбінату. Хлопці за наказом центру переправлені у підпільну лабораторію гроундів. Ви станете на їх місця біля конвейєра. Шеф цеху п’є без просипу і нічого не помітить, а шеф зміни — своя енборра.

— Що таке енборра? — не витримав Іван.

— Енборра? — перепитав Анб. — Ну, це важко пояснити. Скажу коротко. Хичисти й служителі всіх, і себе в тому числі, називають «топо». Це так принизливо — ми ж не тварини, не особні! Ми маємо горді душі, вільний розум, могутні руки. Ми не топо, ми енборра!

— Люди! — здогадався Іван.

Людина… Та невже він вперше вимовив це горде слово на щактифській землі? Енборра… Енборра — значить людина!

Тьмяні кубічні зали, десятки, сотні столиків. За столами — шхуфи. Низенькі, карячконогі роботи з кубічними головами подають страви.

Чого тільки нема на підносах! М’ясо — і смажене, й парене, і запечене — жирне біле киптип’якове м’ясо; і мариновані равлики; і всілякі салати з хифового листя; і паштети із солоних метеликів; і різноманітні синтетичні страви — якісь зелені каші, чорні драглі — все це жирне, Ситне і в необмеженій кількості…

На стінах сяють золотими буквами величезні плакати: «Будь ситим, задоволеним і спокійним — так повелів Безсмертний!», «Шхуф з повним шлунком — найкращий шхуф», «Їж і ні про що не думай!», «Іменем Безсмертного, їж!»

Та шхуфи чомусь майже не їли. Задумливо, знехотя копирсалися виделками у розкішних витончених стравах щактифської кухні. А більшість зовсім поклали виделки і сиділи, обхопивши голови руками. Гнітюче, напружене мовчання панувало в залі. Шхуфи думали…

За столиком у кутку сидів Анб, Бідило і Чакт — біля нього. Чакт ні-ні та й погляне на Івана, погляне й опустить очі. Іван же навіть глянути не може — і не винен, а все одно соромно якось… Нарешті Анб підводиться, за ним Бідило і Чакт.

— Ходімте, друзі, покажу вам ваші спальні.

І знову довгий, тьмяно освітлений коридор, точнісінько такий, як в учбовому комбінаті. Біля панелі з номером 34149 Анб зупинився.

— Оце ваша спальня, — сказав він Чакту. — А це твоя, — і показав Іванові на сусідню панель з номером 34148.

«До Чакта на ви, до мене на ти — як це все-таки образливо для Чакта», — подумав Іван і з щирим жалем подивився на друга.

— Зараз — спати, — м’яко наказав Анб. — Завтра вставати рано. За дві тоци до початку пори малого спокою я зайду за вами. Спать!

Анб повернувся і пішов. Чакт і Бідило залишилися стояти, як і стояли. Кожен мовчав, дивився собі під ноги.

— Чакте, — нарешті не витримав Іван, — ну за що ти на мене гніваєшся? Вірю я тобі, в усьому вірю! Та не міг же я порушувати наказ.

Чакт, не підіймаючи очей, круто повернувся, зник у своїй спальні. Іван кинувся за ним, але панель засунулась.

Похнюплений, похмурий, Бідило пішов до себе. Спальня була теж трикутна, ліжко таке ж, як і в учбовому комбінаті. Подушка, ковдра, простирадло — все це білосніжне і на вигляд зовсім нове. Особливо свіжою здавалась біла, пухка подушка. Та коли Іван уважніше придивився, то посередині на ній помітив вм’ятину, а в ній сіру пляму.

Шат колись розповідав, що білизну в Щактиф не перуть, а на кілька цот скидають у спеціальний басейн. Кислота з’їдає весь бруд. Щактифські синтетичні тканини такі міцні, що їх не то кислота, а й не всякий вогонь бере.

Так що ж то за пляма на подушці? Невже бруд?

Іван уважно придивляється і з полегкістю зітхає — ні, то був не бруд. Вм’ятина від голови, сіра пляма — просто шхуф, який спав на цій подушці, видно, завжди лягав щокою на одне й те ж місце і тканина витерлась. Та чи один шхуф?

На стінах спальні — плакати: «Іменем Безсмертного — спи»! «Думки перешкоджають сну», «Хочеш бути щасливим? Спи і не думай!»

Але Іван думав: скільки ж поколінь металося в тривожному безсонні на цьому білосніжному, вічно свіжому ложі?.. Скільки неприкаяних шхуфських голів, гарячих од бунтарських думок, терлося об цю подушку, поки не з’явилася на ній сіра пляма…

Роздягнувся, ліг і теж поклав свою неспокійну голову прямо у темну вм’ятину.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

«Штучне око» пильнує. Червоний Вогонь. «Вставайте, вамби!»

Чакт розбудив Івана за кілька цот до того, як мав прийти Анб. Розбудив, міцно обняв.

— Іване, прости, вибач!.. — заговорив він гаряче, скоромовкою. — Такий уже я… Аж самому гидко тепер. Служительська пиха заговорила: як же так, мені — й не довіряють!.. Ти можеш вибачити? Ну чого ти мовчиш? Ну хоч вилай… Іван схопився, згріб Чакта в обійми, підняв високо над головою:

— Не прощу! От зараз підкину і не впіймаю. Боїшся? Чакт щасливо сміявся.

Увійшов Анб.

— О, тут уже повний мир! Ну, ходімте, ходімте, нам ще поснідати треба. Гайда.

Анб пішов попереду, Чакт з Бідилом — за ним. На сходах, продираючись крізь натовп трудівників, що теж поспішали до їдальні, Іван помітив шхуфа із штучним оком. «Клята нишпорка! — вилаявся в думках. — Уже в гуртожиток проліз. Чого це він на мене так дивиться?»

На комбінат прибули за півтоци до початку роботи. У довжезному — кінця не видно — коридорі праворуч і ліворуч панелі, панелі, панелі з номерами. Анб відшукав 34149, натиснув кнопку. Затишна кабінка. Глибоке зручне крісло перед довгим — від стіни до стіни — столом. Підійшовши ближче, друзі побачили, що то не стіл, а частина конвейєра.

Анб наказав Чактові сісти і спеціальними пасками прив’язав його до спинки крісла. Тепер Чакт міг ворушити тільки руками.

— Для чого це? — здивувався Іван.

— Під кінець зміни шхуф так стомлюється, що інколи падає з крісла.

На конвейєрі — він поки що не рухався — тьмяно поблискувала велика деталь з двома нагвинтованими штирами. Тут же, біля деталі, лежала гайка.

— Вимагається одне, — пояснював Чактові Анб, — встигнути, поки деталь рухається повз вас, закрутити цю гайку на оцьому штирі, а звідси, — Анб показав на високий ящик, що стояв біля крісла, — взяти ще одну і покласти на конвейєр біля деталі. Якщо впораєтесь швидко, може лишитись з півтоци на відпочинок.

— І все? — здивувався Чакт. — Ну так це зовсім не важко!

— Подивимось на вас після зміни, — всміхнувся Анб. — Ходім, Іване.

В кабіні 34148 було все точнісінько таке, як і в попередній. Робота теж проста: закрутити гайку на другому штирі і покласти на конвейєр якийсь блискучий шворінь — цілий ящик цих залізяк стояв біля крісла.

— Для чого кабіни? — запитав Іван.

— Щоб мислячі організми не спілкувались одне з одним. Сідай мерщій, прив’язуйся. Зараз увімкнуть конвейєр.

Анб вийшов, панель за ним щільно засунулась. Іван сів, посміхаючись: «Така дурниця! Зовсім, мабуть, не важко!» Неквапно почав прив’язуватись і ледве встиг: під ногами загуло, задвигтіло, конвейєр посунувся.

Бідило вхопив гайку, швиденько закрутив її. Вихопив з ящика шворінь — він виявився дуже важким — хотів покласти, як і годилося, біля деталі, але вона вже упливла в сусідню кабінку. Ледве встиг просунути шворінь в щілину між стіною і конвейєром. А на зміну цій деталі вже під’їжджала друга. Сяк-так з цією упорався — третя пливе…

Важкувато довелося Іванові, а Чактові, видно, ще важче. Деталі від нього приходили з ледь-ледь накрученими гайками. Добре хоч другі гайки класти встигав… Наприкінці зміни Іван так стомився, що, якби не паски, й справді упав би з крісла.

Після роботи удвох із Чактом пішли до Анба. Сиділи довго — спочивали, мріяли, вчились вамбської мови. Попливли, посунули дні за днями Іванового шхуфського життя. Дні за днями, як деталі на конвейєрі…

Якось після роботи до Іванової кімнати завітав Анб.

— Ходім.

— Куди?

Анб підійшов впритул і ледве чутно прошепотів, не дивлячись на Івана:

— Сьогодні наші збори. Іван підвівся:

— А Чакт?

— За Чактом зайде інший однодумець. На таємні збори можна ходити лише по двоє.

На околиці, біля величезного розваленого будинку, прогулювались дві гарненькі шхуфки. Одна з них, молодша, щось тихенько мугикала. Іван прислухався. Пісня знайома:

Зоряний шхуф — енборра…

Велетень наш — енборра…

— Хич ехип, красуні! Підете зі мною на Свято Пітьми? — звернувся до них Анб і підморгнув Івану.

— Ехип, красеню! Спасибі, з тобою і без свята темно! — задиркувато всміхнулася молодша і злегка кивнула в бік руїн: проходьте, мовляв, все в порядку.

…Під низьким задимленим склепінням на чорній кам’яній брилі слабо світяться кілька кишенькових ліхтариків. Глибокий морок. Крім цих блідих вогників і частини навислого склепіння, нічого не видно. Що це — кімната, зал?

Напружене мовчання. Пітьма дихає десятками грудей.

— Всі? — десь із глибини запитує глухий бас.

— Ерба і Чакта немає, — відповідає дівочий голос.

— Якого Чакта?

— Новоприбулого. Служителя з Міста-1.

І знову мовчання. Глухі кроки, дівочий голос:

— Всі! Тепер всі.

— Дозорці на місцях?

— Всі на місцях.

— Запалюйте Червоний Вогонь!

Чиїсь руки розібрали ліхтарики, направили на кам’яну брилу, освітили її. З пітьми виступило дві постаті. На камінь з шурхотом лягли оберемки хифових гілляк. Клацнули камінці, посипались іскри. Затлів, зажеврів зірочкою сухий ґнотик. Темний велетень — аж тепер Іван роздивився, що то був Анб, — подув на жаринку, червоно спалахнув язичок полум’я, такий земний, давно не бачений, рідний… Запалений ґнотик Анб поклав під сухе галуззя.

— Однодумці, в коло! — пролунав все той же глухий бас.

— Однодумці, в коло…

— Однодумці, в коло…

— Однодумці…

— Однодумці… — лунко відгукуються в пітьмі хрипкі й співучі голоси. Рух у темряві, шарудіння, кроки — і от уже навкруг брили десятки облич, десятки грудей, плечем до плеча — коло. Тісне, нерозривне коло.

— Всі однодумці в колі?

— Всі в колі… Всі однодумці… Всі… Всі в колі… — лунають голоси.

— Ууммб! — владно гримить бас.

— Ууммб… — відлунює в Івановій серці. Анб, Чакт поруч у сталевому кільці однодумців. Сльози на очах в Івана, сльози щастя — так би і вмерти…

— Ууммб! — глухо і всемогутньо виривається з десятків грудей. Вогник блимає — слабенький, ледве живий, от-от погасне… Ні. не згасне, життям Бідило присягне — не згасне! Однодумці затулять його, захистять. Всі нахиляються — суцільне коло облич, — диханням своїм роздмухують крихітний, полохливий вогник. І він розгоряється, охоплює, живий, сяючий, темне сухе галуззя. Тріск, шерех — і буйне червоне полум’я пожадливо лиже склепіння, рветься в задимлений отвір.

На середину кола до вогнища виходить високий широколобий шхуф.

— Умбренд, керівник організації всього Тринадцятого сектора, — пошепки пояснює Анб.

— Енборра! — звучить глухий бас Умбренда. — Ви вже багато чули про нашого іншопланетного однодумця, про землянина Івана. Ви вже знаєте, що на тій Івановій планеті перемогли шхуфи. Прийде час — ми теж переможемо! Зараз Іван Бідило біля нашого Червоного Вогню.

— Він тут!..

— Він тут!..

Глухий гомін, схвильовані, радісні обличчя…

— Хай вийде!

— Хай вийде до Вогню!..

Умбренд наближається до Івана, просить вийти до вогнища. Іван робить кілька кроків.

Гул, вигуки, десятки рук тягнуться.

— Іван!..

— Ось він! Ось він!

— Земля!..

— Енборра!

Бідило хотів щось сказати, але не міг від хвилювання й слова вимовити і, махнувши рукою, повернувся в коло.

— Пісню! Пісню! — загуло навкруг.

І змовкло. Тріщать гілляки, полум’я шумить у темному отворі… Тихо-тихо виводять печальні дівочі голоси:

Шхуфу не треба думать…

Шхуфу не можна думать…

Суне, суне час-конвейер, —

Ніколи шхуфу думать…

Ніколи глянуть вгору,

Ніяк поглянуть вгору…

Годі! Годі! Встань, енборра!

Встань, подивися вгору.

Вогник у тьмянім небі,

Зірка в туманнім небі —

Сяє, сяє знак червоний

В нашім імлистім небі.

Світлого світу вісник,

Вільного світу вісник…

— Воля! Воля! Прийде воля! —

Ось він — землянин-вісник.

Зоряний шхуф — енборра!

Велетень наш — енборра!

Славен, славен, тричі славен

Син трударя — енборра!

І знову гул, голоси, вигуки…

— Народна пісня… — шепоче Анб Іванові на вухо. — Шхуфи склали про тебе. Вся Вамбія співає…

— Однодумці! — рокоче голос керівника. Навкруги поступово заспокоюються, вигуки мовкнуть. Тиша.

— Однодумці, — задумливо починає Умбренд, — кожен новонароджений — завжди енборра. Він народжується для волі і боротьби. Народжується… І з цієї миті вся наша велетенська держава повстає проти його світлої істоти. Біопедагогіка і контррозвідка, вояччина і розпуста — що тільки не застосовує підла еліта, щоб із маленької, радісної, непокірної енборра виховати тупого й слухняного топо. Всі засоби підхожі для Хича. А скільки їх у нього, тих засобів… Сьогодні поговоримо про один із них. «Не турбуйтеся! Ні в чому не сумнівайтеся!» — читаємо на плакатах ми, шхуфи Щактиф. «Не думайте, за вас мислить Хич Мислячий!» Бояться свідки, що трудівники думати почнуть, а подумавши, зрозуміють, для чого наказано їм усе життя носити на голові оцю штуку.

Умбренд високо підняв звичайний шхуфський шолом. Червоні відблиски затанцювали на його полірованій поверхні. Вогнище розгорялося.

— Як ви знаєте, — продовжував керівник, — скейп — це особлива енергія мозку. Мало того, що свідки привласнюють плоди нашої праці, вони ще й мозок наш вважають своєю власністю. В цьому шоломі вмонтовано складне обладнання, що, будучи настроєним у резонанс скейповим коливанням, вбирає і конденсує цю енергію. А мозок здорового шхуфа, як відомо, за десять діб виробляє стільки скейпу, що його було б цілком досить для двотоцної безперебійної роботи двигуна бойового штейпу. Якби не скейп, свідки давно б уже спробували замінити живих шхуфів новітніми роботами. І вигідніше це для наших хазяїнів, і спокійніше. Та свідки ніколи цього не зроблять. Знищивши шхуфів, з кого вони тоді смоктатимуть енергію? Хто-хто, а свідки знають: кожен шхуф — живий генератор скейпу.

Умбренд говорив неголосно, проте слова його лунко віддавалися під низьким склепінням. Вогнище кидало багряні бліки на зосереджені обличчя однодумців. Бідило напружено вслухався: знайомий голос, — глухий, глибокий, врочистий… Де ж його чув Іван? А чув же, і не десь, а тут, на щактифській землі…

— Не Хич, не парламент, — звучить бас Умбрепда, — не служителі й не хичисти правлять державою і планетою. Світом володарюють свідки. Багато віків тому закінчився аптахетоп. Відтоді й понині тисячами артерій тече скейп до Палацу Безсмертного. Кому потрібно стільки енергії? Три чверті йде на підтримання Золотої Завіси та Головного Прожектора Спокою. Близько чверті споживають свідки.

Свідки дуже старі. Ровесники самої щактифської держави. Від енергетичного живлення давно вже вони переродилися: спершу стали безплідними, а потім і безсмертними. Свідки нічого не їдять, крім іа та самих себе. Інколи, під час так званих «благочестивих змагань во славу Безсмертного», начисто з’їдають вони слабших і переможених. В основному ж свідки живляться нашим скейпом.

Служителі й хичисти шоломів не носять. В їх житлах і службових приміщеннях встановлені спеціальні тетраедри, які і без шоломів можуть вбирати трохи енергії. Але й ту мізерну кількість скейпу еліта майже не віддає, схиляється нерегулярно, і ніхто її по-справжньому не контролює.

Знають свідки: шхуфське хакахо, це так зване «нечестиве соціальне захворювання», аж ніяк не загрожує нашим служителям і хичистам. Щоправда, трапляються і серед них окремі топо, в яких прокидається енборра, але це буває дуже і дуже рідко. Воно й зрозуміло: вільні думки, бунтарські поривання народжуються і живуть тільки у шхуфському трудовому братстві.

Зате наші шоломи легіонери перевіряють. Та скільки не дивляться — досі ще не знайшли в них нічого крамольного. А шоломи у нас, несхильників, незвичайні… Вони так оброблені в потаємних майстернях, що всмоктують і конденсують лише незначну частину енергії. Це зовсім не шкідливо для дорослої енборра. Але й цієї енергії ми не віддаємо свідкам. Ми збираємо її у спеціальних портативних установках і передаємо до підпільних лабораторій гроундів. Це наш скейп, наша сконденсована ненависть гримить над містами і селищами Щактиф! Кожен несхильник скромними своїми енергетичними внесками наближає час визволення голубої Вамбії!

«Своєрідне енергетичне донорство… — подумав Іван. — Цікаво…»

Умбренд замовк. Тиша така — чутно, як дихають десятки грудей.

Бідило напружено згадує: де ж він все-таки чув цей бас…

— Однодумці! — в голосі Умбренда мідь гніву. — Не було, нема й не буде ненависнішого знака, ніж знак зеленого тетраедра! Знак тетраедра на державнім гербі. Знак тетраедра на прапорі Хича. Знак тетраедра на смертному стандартному мішку шхуфа… Геть зелені тетраедри з нашої голубої Вамбії! Геть підлу еліту з блакитної землі батьків!

І враз Бідило все пригадав — то ж він, оцей глибокий глухий бас, рокотав у залах і коридорах академії, коли з’являлося там червоне сяйво гроунда! То ж цей голос, здолавши Зелений Дзвін, гримів над столицею про древню, голубу Вамбію…

Від подиву в Івана аж подих перехопило.

— Запам’ятаймо, вкарбуймо в серця, — рокоче голос Умбренда, — перший ворог — свідки Безсмертного. Другий ворог — підла еліта на чолі з Хичем, покровителем перукарів. Але брехня, недовго вже їм смоктати скейп трудівників планети. Гряде свято грізне і світле! Ууммб, енборра!

І раптом десь угорі, в темряві, рвучко відсунулася вхідна панель. Струнка дівоча постать звелася в отворі.

— Одно-оду-умці! — несамовитим од радості голосом закричала дівчина. — Однодумці! В Еоп… — і захлинулася. — В Еоп — шхуфська революція! Народ заарештовує свідків! Тетраедри висаджено в повітря! Ууммб!

Всі встали.

Встали з мороку, осяяні багровим полум’ям.

— Гімн, — владно наказує Умбренд.

— Гімн… — хитнулося полум’я.

В тиші глибокого підземелля глухо і всемогутньо зринула грізна пісня:

Ууммб!

Ууммб!

Ууммб!..

— А-а-а-а-а-а-а-а-а-а!.. — широко, багатоголосо підхопив хор.

Палає Червоний Вогонь в крові.

Палає Червоний Вогонь в крові.

Ууммб!

Вставайте, вамби!Вставайте, вамби!

На смертний

Бій!

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Біда приходить зненацька. Таємничий вибух. Другий Триєдиний Комплекс у дії. Пробудження.

Друзі йшли безлюдним прямим проспектом. Йшли обнявшись, міцно притиснувшись один до одного. Минала пора великого спокою, і сонна тиша бриніла стамованим дзвоном: Голос Безсмертного ніколи не замовкав.

Ні попереду, де в жовтому серпанку далини звужувався проспект, ні позаду, ні в бічних кільцевих — ані душі. Друзі йшли і тихо-тихо співали.

Ми забули своїх матерів… —

урочисто виводив Чакт.

Ми забули своїх матерів… —

окселентував Бідило і раптом замовк, замислився.

— Про що думаєш?

— Так… Пісню мамину згадав. У дитинстві було дивлюсь у вікно: сонце заходить, сніги синіють… А мати підійде, пригорне і тихесенько так:

Срібний човник, золоте весельце.

Плине Йвасик лісовим озерцем…

А знаєш, яке в нас вечірнє небо? Глибоке, синє — точнісінько як лісове озеро…

— Гарна пісня… — зітхнув Чакт. — Який ти щасливий…

Друзі давно вже йдуть. Далеко позаду лишилася руїна з підземеллям, де палав Червоний Вогонь, уже й гуртожиток свій пройшли — не хочеться додому, на душі ясно, радісно… Коли мішали гуртожиток, Іван знову побачив знайомого вже шпига. «Штучне око» пильно подивився на двох друзів, але за ними не пішов.

— Гарна пісня… — знову зітхнув Чакт. — Ану ще її заспівай…

Іван міцніше обняв друга і раптом — що це? — спинився. Попереду, в далечині, марширують якісь служителі. Тісною шеренгою перегородили проспект, хутко наближаються.

— Легіонери… — розгублено прошепотів Чакт.

— Так, це справді вони, — погодився Іван. — Ну то й що? Звичайний дозор. Слуги Любові бережуть наш спокій. Ходім сюди, краще з ними не мати справи…

Бідило потягнув товариша в бічну кільцеву, але й там назустріч їм сунула шеренга легіонерів.

— Що за причина? — Іван повернув ліворуч, але й там йшли легіонери.

— Стій, Чакте, тут щось не гаразд. — Роздивляючись на всі боки, Бідило напружено міркував: — Ану ходім назад. Це, видно, облава якась…

— Мерщій, мерщій! — хвилювався Чакт.

— Спокійно, друже, не панікуй. Бачиш, попереду путь вільна. Дійдемо до наступної кільцевої, повернемо, а потім…

— Ой! — Чакт міцно притиснувся до Івана. — Дивись! Дивись!

Попереду теж ішли легіонери. Чіткою шеренгою вони щільно перегородили проспект. Останній вихід наглухо перекрито.

«В будинок! Заховатися в будинок!» — майнула блискавична думка. Вхопив за руку Чакта, кинувся до першої вхідної панелі. Та скільки не тиснув на сигнальну кнопку, скільки не гамселив кулаками, панелі, так і не відсунулась. Друзі кинулися до другого будинку, але й там не пустили. До третього — те ж саме.

Чакта трусила нервова лихоманка.

— Пора великого спокою… — бурмотав він. — Всі сплять… Всі сплять…

— Брехня. Он, бачиш, панель відсунута, на порозі хтось стоїть… Ану бігом, встигнемо ще…

Друзі побігли. «Тільки б встигнути… Тільки б вскочити… — Іван напружував усі сили. — А там справа сама покаже… У кожному будинку є входи до загальноміських підземних складів. Тільки б встигнути…»

Пружною, танцюючою ходою з чотирьох боків зближалися слуги Любові. Дуже швидко вони йшли, але друзі бігли ще швидше. Уже ясно видно, хто стоїть на порозі, — в білому, газета в руках, швейцар, напевне. Ось уже близько, зовсім близько… І тут швейцар, який досі з такою цікавістю спостерігав облаву, зрозумів, мабуть: двоє зацькованих шхуфів біжать саме до нього. Служитель з газетою миттю сховався в отворі, вхідна панель хутко засунулась. З усією силою вдарив Іван у панель — і не хитнулася. Що робити?

— Давай удвох! Давай удвох! — метушився Чакт. — Удвох!..

Та було вже пізно. Щільні шеренги легіонерів, відтіснивши Чакта, зімкнулися навколо Бідила.

— Пустіть! Я з ним! Ми вдвох! — несамовито закричав Чакт, продираючись крізь нерухомі ряди слуг Любові. — Ми разом! Пустіть…

Даремно. Вужчало й вужчало жовтаво-біле коло легіонерів. Наперед виступив шпиг із штучним оком. Не встиг Іван отямитись, як одноокий підійшов і поцілував просто в губи. Десятки холодних мокрих ротів притислося до обличчя й рук. Бідило аж застогнав від огиди.

Рвонувся, трусонув плечима: скинути б! Скинути б оцю погань! Дарма… Міцно тримаються, як п’явки…

Руки й ноги як ватяні — сили нема… Що ж це з ним діється?..

Віддалік, просто посеред вулиці, опустився великий штейп. Спритними рухами зв’язували легіонери майже непритомного Бідила. Зв’язавши, потягли в штейп.

Загули, задвигтіли двигуни. Хмарою знялася пилюка… Коли вона розвіялася, на проспекті можна було побачити одну-єдину постать. То був Чакт. Закинувши голову, приклавши долоню до очей, дивився він, як вище й вище підіймається штейп легіонерів. І тут — за бортом… Навіть легіонери не вважають його справжнім несхильником!

А штейп уже набрав висоту, став розвертатися. На металевому череві блиснула проти сонця емблема Легіону: круглясте серце обвиває зелена змійка. Змійка тягнеться голівкою до метелика, що сидить зверху, на серці. Метелик теж тягнеться голівкою до змії. Збійка й метелик цілуються..

В кімнаті просторо, крім ложа — ніяких меблів. Мертва тиша, білий туманний присмерк. Підлога тепла, м’яка, як пружинний матрац. Ледь торкнешся — спалахує світло. Напроти ложа — вхідна панель. Та як же її відсунути? Ні праворуч, ні ліворуч кнопок нема… Постукав по панелі — жодного звуку. Вдарив кулаком — як у подушку, вилаявся і не почув власного голосу.

«Німа кімната…» — згадав Іван. Колись у такому ж приміщенні, в такому ж адамовому костюмі вперше він зустрівся з Купхейпом і Чактом. Тільки та кімната була значно більша.

«Цивілізація… — подумав похмуро. — Навіть тишу перетворили на засіб катування… Висиди в такій глухоті, через три доби збожеволієш…»

Зігнувся, побрів до ложа, а в голові все бриніло й бриніло:

Срібний човник, золоте весельце.

Плине Йвасик лісовим озерцем…

Враз спинився, прислухався: в гнітючому мовчанні виразно почувся Голос Безсмертного.

Дзвін гучнішав, наближався і, нарешті, зазвучав на повну силу. Панель рвучко відсунулась. Двоє дебелих легіонерів, ставши при вході, жестами наказали вийти. Мусив коритися.

Підлога в коридорі ще м’якіша. Ноги грузли в ній, як у болоті. Легіонери підштовхували кулаками в спину. Йти було важко, Іван ледве-ледве дибав, у той час як конвоїри танцюючими пружними кроками йшли зовсім легко.

«Так от чому у легіонерів така дивна хода: звикли вистрибувати по м’якому, і на твердому пританцьовують», — подумав Бідило і трохи не впав.

Саме в цю мить і хитнув підлогу далекий грім. Посипалося зі стелі. Праворуч зі скреготом розкололась стіна. Денне жовтаве світло залило коридор.

Іван інстинктивно рвонувся, кинувся тікати, але одразу ж звалився під ноги легіонерам. Бігти по такій підлозі було неможливо. Вхопивши під руки, легіонери міцно тримали в’язня.

Голос Безсмертного змовк. Знялося гучне торохтіння, ритмічний стукіт, немов незримі барабанщики вдарили у десяток барабанів. Хрипкий металевий баритон лунко забубонів:

— Всіх учнів у сьомий зал. Всіх учнів у сьомий зал. Всіх учнів у сьомий зал.

Легіонери підхопили Івана, потягли по коридору. Поворот, ще поворот… Рвучко відсунулася панель. Удар у спину, і Бідило покотився по сходах. Панель з грюкотом засунулась.

…Помацав голову — наче ціла. На щоці — кров, розбив, мабуть, як падав. Підвівся, став роздивлятися.

Широкий зал. Кругом такі ж голяки, як і він. Ні, не зовсім такі: на грудях у кожного темніє випалений номер, на голові — звичайний шхуфський шолом з білим написом «УЧЕНЬ».

В залі сутінки. Дві товсті тріщини, мов білі блискавки, розгалужуються по жовтому склу стелі. Сонце просвічує крізь неї.

Боліла голова, нила, як побита, спина. «Щось веселе у них починається, може, ще не все загублено. У всякому разі, треба берегти сили», — подумав і ліг, де стояв, просто на м’яку підлогу.

Іван уже не сумнівався, що перебував у Притулку Блаженних Учнів. Он скільки їх у цьому залі — виснажених, ледве живих. Хто походжає, хто сидить, а хто, як і Бідило, лежить, світить ребрами на підлозі.

Час від часу відсуваються вхідні панелі. Легіонери вкидають у зал нових і нових «учнів».

Поруч, спиною до Івана, лежить білявий, страшенно худий підліток.

— Як вас звуть? — питає Іван. В’язень повертається, і Бідило бачить, що то зовсім не підліток, а старий-престарий дід з запалими щоками і ротом, сивими бровами. На грудях чотиризначне число, на голові — шолом…

— Ук, — відповів дід, торкаючись пучками до скронь. — Мене звуть Ук. А вас як?

— Іван.

— Вамб?

— Ні, українець.

— Не знаю такої нації… Звідки ви?

— З Землі. З планети Земля.

— Жартуєте, такої планети нема…

— Є. В сонячній системі.

— Цікаво… Ніколи не чув! Як приємно побалакати з живою істотою… Ми, блаженні учні, не маємо такої можливості. Навіть наглядачам заборонено з нами розмовляти. З учнями мають право говорити тільки «старші брати» — так звуть у нас слідчих. От я сюди потрапив зовсім юним, а й досі ні з ким, крім слідчого, не говорив. Ви — перший.

— Скільки ж вам років? — запитав Іван.

Ук сказав, що точно він не знає, бо давно вже загубив лік, але йому здається, що він зовсім ще молодий. І, поглянувши на Івана, додав:

— Такий, мабуть, як ви…

В Івана стислося серце.

— Розкажіть мені, друже мій, вашу історію, — попросив Ук. — Дуже вже я люблю всякі історії слухати… Розкажіть. Більше такої нагоди не трапиться. Тут ніколи нічого не трапляється…

— А що ж трапилося зараз? Чому всіх зігнали до цього залу?

— Якийсь вибух… Не знаю… А зігнали тому, мабуть, що од вибуху пообвалювалися стіни і учні могли розбігтися. Взагалі ми бачимося тільки на допитах. Туди приводять одразу по кілька учнів. Поки одного допитують, інші слухають, дивляться. На декого уже саме споглядання тортур так впливає, що, коли доходить його черга, він без допиту в усьому зізнається. Отак по запитаннях і відповідях і взнаємо, кого в чому звинувачують.

— А в чому ж звинувачують вас?

— Я донощик.

— Що?

— Я донощик.

— Отаке диво! Та у вас же за це медалями нагороджують! Мабуть, ви щось переплутали…

— Нічого не переплутав. Я справді донощик. Тільки я донощик незвичайний, я переступив державну межу.

— Яку межу?

— Е-е… Бачу, треба вам це докладніше пояснить. Будете слухать?

— Звичайно!

— Так от. Мені став поперек дороги не один якийсь мій ближній, не сотня їх і навіть не тисяча — мені почала заважати вся щактифська держава. А за щактифськими законами всякий донос не повинен переступати державних меж. Я ж усе, що наболіло в мене на ближніх моїх, вирішив викласти у сатиричному художньому творі. Але я не тільки написав цей твір, а ще й примудрився опублікувати його, тобто ПОСЛАВ ДОНОС У МАЙБУТНЄ.

У майбутньому (в цьому, мабуть, і Хич не сумнівається) не буде ненависної Держави Блаженного Спокою, зникнуть свідки і підла еліта. В майбутньому на нашій Вамбії буде інша, справедлива держава…

Отже, як пояснив мені на допиті старший брат, мій донос, переступивши державну межу Щактиф, іде зараз у майбутнє до іншої грядущої держави (книгу встигли розкупить), і за це мене до самого скону будуть вчити. Вчити любові. Любові до старших братів — слідчих, любові до молодших братів — нишпорок, любові до жовтих шхуфів і взагалі до всього жовтого і зеленого.

— Хто такі жовті шхуфи?

— Зрадники свого кола. Підробляють собі потроху… За доноси платять поштучно. Як особливий привілей цим шхуфам дозволено носити жовті комбінезони. Та цур їм! І говорити про них гидко… Трохи помовчали.

— Що це за номери у всіх? — запитав Іван.

Ук здивовано поглянув на Іванові волохаті груди.

— О, та ви ще не позначені?! Ще свіжак!

— Що? Який «свіжак»? — здивувався Іван.

— Ви, бачу, зовсім ще зелені… — зітхнув Ук. — «Свіжаками», або «метеликами», старші брати звуть тих учнів, які ще не пройшли позначення. Позначення роблять, коли учень пройде через другий, або як його ще інакше називають, Термо-звуко-гастрономічний Комплекс. Після цього учня присплять і в сонного спеціальними приладами — зовсім без болю — випікають па грудях ВІЧНИЙ НОМЕР. Тоді ж і вічний шолом надівають. Це звичайний шолом схильника, але надівається він гак (спеціальна металева дужка під підборіддям), що блаженний учень не зніме вже його до самої смерті. Тільки коли помре, дужку під підборіддям розпилюють і шолом знімають.

— А ви вже пройшли всі комплекси? Який з них найважчий?

— Всі пройшов. Найстрашніший третій, так званий «Третій Активний».

— Що ж воно за диво?

— О, це дійсно диво. Протягом трьох діб учневі в кровоносні судини вливають спеціальну речовину. Після двадцяти чотирьох ін’єкцій він, при повній свідомості, губить всяку волю і робить все, що йому не накажуть. Учня ставлять перед об’єктивом кейфопередавача і примушують спершу танцювати, потім співати державний гімн і, нарешті, публічно (все це передається в ефір) «викривати», лаяти, обпльовувати друзів, знайомих — всіх своїх близьких і рідних. Учень залишається при повній свідомості, відчуває непереборну огиду до всього, що виробляє перед кейфооб’єктивом, а спинитись не може. Дехто, коли закінчувалась дія ін’єкцій, бився головою об стіну.

— Ви теж пройшли через це випробування?

— Пройшов, але перед об’єктивом не виступав: ін’єкції не на всіх діють.

— А на кого ж діють?

— Та от… Був тут один лакей. За киптип’якове м’ясо сюди потрапив.

— Як за м’ясо?

— А так. Купив шматок щойно звареного киптип’якового м’яса і загорнув у свіжу газету. Через кілька цот м’ясо протухло. Лакей приятелеві розповів: от, мовляв, диво, — від свіжої газети свіже м’ясо завонялося. А приятель той був таємним легіонером — молодшим братом Легіону. Лакея зацапали. Виявляється, в газеті, в яку він загортав м’ясо, була надрукована промова Хича про благопристойність і благородство.

Отому лакеєві так добре підійшов третій комплекс, що він і без ін’єкцій виступав перед кейфооб’єктивом.

— А де ж зараз цей учень?

— Він уже не учень. За двісті років це перший випадок, коли учня випустили з притулку. Зараз він служить на центральній кейфостудії головним коментатором з політичних питань. А недавно… Е, стривайте, чому це все я розповідаю і розповідаю? Тепер ваша черга! Розкажіть мені якусь історію! Я так люблю всякі історії… Про себе розкажіть!

— Ну добре, коли вже таке бажання…

Але розповісти Іван не встиг: ожив, забринів, заколихався Голос Безсмертного. Одна за одною стали відсуватися панелі. Легіонери виводили блаженних учнів.

Потягли й Ука. Старий, ледве стримуючи сльози, прощався з Іваном. Прощався, мабуть, навіки…

І от у величезному залі — один Бідило. Лежати набридло. Встав, пішов попід стінами, знічев’я роздивлявся тріщини, обмірковував щойно пережите. Арешт, вибух, Сьомий зал… У Івана не було жодного сумніву щодо причин арешту: легіонери дізналися, що Чакт і Бідило перекинулись до несхильників. Але чому ж не взяли Чакта? Дивно… А що це за вибух у Притулку Блаженних Учнів?

Зі скреготом відсунулась панель — і на порозі встали двоє дебелих слуг Любові.

Приміщення, куди притягли Івана, вражало своєю гнітючою урочистістю. І стіни, й стеля, що вигиналася крутим склепінням, пофарбовані були в два кольори: чорний і золотий. Чорні колони сяяли золотими капітелями, на чорних стінах і стелі світилися золотими серцями емблеми Легіону. І хоч десятки плафонів сліпили очі — в залі стояв присмерк.

Високі сходи вели на поміст, на якому височів чорний металевий стіл. 3-за столу в сяючій золотій мантії підвівся високий легіонер.

Ті двоє, що привели Івана, спинилися біля входу. Тут же стовбичило кілька учнів під охороною чотирьох слуг Любові.

— Іменем Безсмертного, підійдіть! — велично і владно проголосив високий.

Іван, втопаючи у м’яких сходинах, піднявся на узвишшя, став недалеко від чорного столу.

— Ви Іван Васильович Бідило?

— Я.

— Ви прилетіли з планети Земля на штейпі «В-18»?

— Я.

— Відповідайте правду, всю правду і тільки правду. Питання номер один: які секретні інструкції одержали ви перед відльотом на нашу планету?

— Ніяких.

— Роблю перше попередження — ви говорите неправду. Нам все відомо. Питання номер два: чи входили у ваші секретні завдання підготовка всещактифського збройного повстання і повалення уряду Хича? Чи ставили перед вами таку мету?

— Не ставили.

— Роблю друге попередження. Ви знову говорите неправду. Питання номер три: чи входила у ваше завдання антиурядова пропаганда, яку ви почали одразу ж при першому знайомстві з громадянами Країни Блаженного Спокою? Це теж завдання чи ваша особиста ініціатива?

— Я нічого не розумію, — чесно признався Іван. — Яка пропаганда?

— Ну, знаєте, всьому буває край! — легіонер не на жарт розгнівався. — А ваша поведінка там, на березі, невдовзі після прильоту, це не пропаганда? Генерал Хипіц звернувся до вас з урочистим привітанням. «Хич ехип!» — сказав він. А ви? Що відповіли ви? Не прикидайтесь дурником! — закричав легіонер. — Нам все відомо! Їх схильність Купхейп Х’юп Купеп чесно і відверто про все розповів. Про все: і про ваш злочин, і про те, як він приховав цей злочин з любові до вас!

— Я просто чхнув.

— Мовчать! — крикнув легіонер і так стукнув кулаком по столу, що аж загуло. — Ви розумієте, що справа не в фізіологічному акті, викликаному вашим нежитем. Ви не такий дурний, як хочете себе показать! Ви самі пояснили їх схильності Купхейпу Х’юпу Купепу, що своїм «апчхи» ви образили керівника нашого уряду: «Начхачи — значить виразити зневагу» — так, здається, звучить це на вашій тарабарській мові? Хіба це не є антиурядовою пропагандою? Відповідайте правду, всю правду і тільки правду!

— Мені нема чого відповідати. Я все сказав.

— Сто перший! — гарикнув легіонер.

— Я! — відгукнувся один із дебелих слуг Любові, які стовбичили біля входу.

— Програму дев’ять, освітлення двадцять сім! Учневі крісло. Швидко!

Слуга Любові прожогом кинувся в коридор, легіонер стомлено сів за стіл. У ту ж мить слуга повернувся, поставив біля Івана велике м’яке крісло, мотнувся в протилежний кінець приміщення і там, у темнім кутку, став клацати якимись перемикачами.

Дивні дива почали діятися в тьмяному залі! З похмурого, чорно-золотого він став раптом світлим, зеленкувато-жовтим. Лагідні світляні зайчики попливли по стінах. Десь згори долинули приглушені звуки спикту.

— Ех, друже мій, друже мій… — задумливо проговорив все той же легіонер і раптом сумно, лагідно посміхнувся: — Сідайте, сідайте… Давайте знайомитися, я ваш старший брат…

Іван сів. Аж тепер він помітив, що у високого легіонера маленькі поросячі очиці.

— Я ваш старший брат, — продовжував легіонер. — І я вам співчуваю. Вам справді дуже не пощастило. Ах, допит, допит… — і легіонер зітхнув. — Як це архаїчно! Були б у нас зараз Купхейпові АПД, ми 6 і без допиту зафіксували думки ваші… Та що поробиш, за право виробляти АПД досі ще змагаються всі ячі, і тому серійне виробництво поки що не налагоджене. Отже, доведеться вас все ж допитувати, а це, повірте мені, не так уже й приємно… Ви мені чомусь з першого погляду сподобалися… Як старший брат, від щирого серця раджу: будьте відверті! Будьте відверті, і не буде ніяких допитів. Отже, ви скажете зараз правду, всю правду і тільки правду. Чи не так? Я вас слухаю…

— Я сказав все.

— Ні, любий мій… — хижо й солодко всміхнувся старший брат. — Ні, ви ще не все сказали… Але ви скажете. Скажете все, що знаєте, і навіть все, чого не знаєте… Любий мій, ви в надійних руках! Ніколи — чуєте? — ніколи в житті ми з вами не розлучимось…

— Брехня… — пророкотав ззаду спокійний глухий голос.

Миттю все змінилося. Зал знову став грізним, чорно-золотим. Іван озирнувся: просто на нього сунувся гроунд. Багряне сяйво заливало зал. На чорній підлозі тремтіли перелякані легіонери. Блаженні учні біля входу падали на коліна, руки простягали до червоного дива, плакали, сміялися… Старший брат шмигнув під сталевий сгіл.

— Скоро, скоро воля! — голосом Умбренда гримів гроунд.

Ближче, ближче… Мить — і червоне сяйво охопило Івана, і уже не в залі — в серці зарокотав знайомий бас:

— Скоро! Скоро!.. Ууммб!

Радісна, незнана сила заграла, аж забриніла в м’язах. Радісно і врочисто стало на душі.

Гроунд проплив, пройшов крізь стіну, зник.

Кілька секунд в залі ніхто не рухався…

Потім з-під столу визирнув старший брат. Боязко озираючись, підвівся. Повставали й інші легіонери. Івана ніби не помічають. Нарешті старший брат розправив свою золоту мантію, сів за стіл і вже природним голосом наказав:

— Сто перший!

— Я… — відгукнувся слуга Любові.

— Учня в Зал-2.

— Слухаюсь!..

Величезний зал білів ложами. Біля кожного — два столики. На одному — склянки, ампули, шприци. На другому — кейфопередавач і пухкі папки — особові справи блаженних учнів. У головах стояли такі ж, як і в спальнях педкомбінату, пластмасові тумби з рефлекторами інтенсифікаторів та білі шафи з пультами управління.

На ложах у викручених, неприродних позах тремтіли, сіпалися, здригалися блаженні учні. Три стіни і стеля в залі були зовсім прозорі. Крізь них видно було густий, дбайливо оброблений хифовий парк, кілька фонтанів, очисний басейн. Праворуч за парком біліли, аж поблискували маленькі, мабуть пластмасові, будиночки, теж кубічні, але з вікнами і навіть з клумбами біля ґанків. На клумбах витанцьовували Знайомі вже Іванові рухливі квіти — великі, завбільшки з полумисок, з гнучкими довгими пелюстками. Будиночки огороджені високим штахетом, на вхідній брамі напис: «ІМЕНЕМ БЕЗСМЕРТНОГО! ВХІД ТІЛЬКИ ДЛЯ ЛЕГІОНЕРІВ».

Слуги Любові підвели Івана до вільного ложа.

Підійшов старший брат.

— Лягайте!

А сам присів до столика, присунув кейфопередавач.

— Служителів. Двох. Ложе сто двадцять перше, — наказав у мікрофон і схилився, заглибився у папери.

Підбігло двоє служителів.

— Лягайте! — знову наказав Іванові старший брат.

— А мені, братику, щось, знаєш… Не хочеться мені щось лягати… — повільно промовив Іван, роздивляючись хифові зарості.

Старший брат кивнув служителям. Ті вхопили за руки, натиснули на плечі… Рвонувся — даремно… Служителі як ведмеді. Тільки сопуть і давлять, давлять, живосилом кладуть на ложе.

— Ет, що вже тут губити, крім своїх ланцюгів! — Бідило зібрав всі сили… Ривок! І служителі, мов лантухи, — врізнобіч!

Перестрибнув через ложе, збив з ніг якогось легіонера і — боком, з розгону в прозору стіну! Аж загуло! А на стіні — жодної тріщинки… Одскочив, вхопив важкий металевий стілець, замахнувся і… вже не встиг. Підбігли, скрутили, зв’язаного потягли і так до ложа прив’язали, що й головою не поворухнути.

— Ну навіщо це? — всміхається до Івана старший брат. — Навіщо? Заспокоїлись? Тепер слухайте уважно, — легіонер сів у крісло. — Ми гуманні… Подивіться на цей старовинний парк, на ці вілли (там, до речі, ми живемо), на прекрасні квіти… Ви все бачите? Бачите? Я питаю, відповідайте!

— Бачу… — Іванові й справді видно і парк, і будинки легіонерів.

— Так от, — продовжував старший брат, — ми гуманні… Ми конкретно показуємо нашим учням і дерева, і квіти, і небо, і сонце, і… і таке інше. Ми показуємо, а ви подивіться і подумайте: весь цей світ, всю цю красу можна навік загубити, якщо не сказати правду, всю правду і тільки правду. Ну то як, будете говорити? Востаннє питаю, будете?

— Буду… — прошепотів Іван. — Нахиліться… Погано мені…

Старший брат охоче присів на край ложа, нахилився.

— Кажіть.

— Ще нижче… — зовсім тихо прошепотів Іван і заплющив очі.

Легіонер ще нахилився.

— Нижче, нижче… — майже беззвучно попросив Іван.

Старший брат встав з ложа і нахилився так низько, що трохи не торкнувся вухом Іванових губ. Бідило потихеньку розплющив очі і раптом страшним, оглушливим басом ревнув просто у вухо старшому братові:

— Ууммб!

Легіонер відсахнувся, немов від ляпаса, застиг з виряченими очима, а потім кинувся на служників, затупотів, закричав не своїм голосом:

— Чого стоїте? Починайте! Негайно починайте! Він у нас заговорить! Він заговорить сьогодні! Хух, прокляття… — і, витираючи рясний піт, плюхнувся в крісло.

Іван так реготав, що аж сльози виступили.

Служителі заметушилися біля Івана. Наділи йому на голову шолом. До шолома припасували криву металеву трубку. Один кінець трубки встромили Бідилові в губи, другий з’єднали з шлангом, що тягнувся з білої шафи. Ні ворухнути головою, ні викинути з рота кінець трубки Іван не міг.

— Готово, — сказав перший служитель.

— Вмикаю, — сказав другий.

І в ту ж мить постіль (і матрац, і подушка) стала теплою. Млосне, неприємне тепло полилося по жилах. Трубка в роті забулькала, і з неї стала сочитися огидно-солодка рідина. У вуха забубоніли навушники: в праве гугняві голоси наспівували державний щактифський гімн, у ліве звучав знайомий уже Іванові мінливий голос самого Хича. Другий Триєдиний Комплекс вступив у дію.

— Коли заговорить, покличете, — старший брат важко підвівся з крісла. — Я буду в парку…

Іван тяжко дихав. Солодке тепло туманило голову. Нудило від рідини, що крапля за краплею вливалася в рот. І все ж таки окремі речення з промови Хича він розібрав. Хич Дев’ятнадцятий говорив про свободу.

Щоб хоч якось боротися з нападами огидної нудоти, Бідило примушував себе слухати промову. Та скоро в нього так закрутилася голова, затіпалося, зайшлося серце, що вже несила було розібрати жодного слова.

Іванові й справді стало погано. Солодка рідина, солодкоголоса промова під гугнявий акомпанемент гімна, мертвотно-солодке тепло робили своє діло… Все гірше й гірше ставало новоявленому блаженному учню, ніколи ще в житті не було йому так зле…

І раптом Іван згадав про Чакта. Подумав, а що, якби йому отак… Чи витримав би? Чи не став би розповідати те, про що й не питають: про Шата, про Анба, про несхильників?

Ні, Чакт теж нікого б не видав… Чакт би не видав… Краще вмерти, ніж отаке зробити… Любий, смішний, дорогий Чакт… Краще вмерти… Краще…

Каламутними невидющими очима дивився Бідило на жовтий хифовий парк за прозорою стіною, на далеку постать старшого брата, який, нудьгуючи, блукає алеями, на білі будиночки легіонерів…

Забуття.

Хвилі… хвилі… Зоряне небо…

Ага, ось вони — срібний човник, золоте весельце!.. А Іван ще не Іван, а тільки Івасик. Він плаває, плаває…

І було б йому зовсім гарно, так гарно було б, якби не Знав, що звідти, із синьої нічної пітьми, може вийти щось темне, давнє-давнє — безлітне, вийти і покликати його до себе.

Івасик знає про це, і йому трохи страшно. Та раптом бачить він, матуся йде. Висока, вся в білому і молода-молода… В місячному тумані спускається до води, кличе:

— Івасику,

Телесику,

Приплинь, приплинь

До бережка…

І так Івасику гарно від того любого голосу, так гарно, аж сльози на очах. Слухає він, слухає, як мати кличе, а плисти не може — зорі його не пускають. От диво! Були ж високі, далекі, а зараз наче зовсім над головою і тягнуть, піднімають до себе Івасика…

Незчувся, як і човник срібний од води відірвався, незчувся, як і між зірок опинився. А вони навколо мов жар горять, мерехтять, іскряться… Озеро, море, океан зірок. Гребе в них Івасик, а з весельця золотого вогненні краплі спадають…

— Івасику,

Телесику,

Приплинь, приплинь

До бережка…

Глянув Іван, а десь далеко там, внизу, на дні зоряного океану, мати сидить, схилилася… Голова в неї біла-біла. Сидить, сумує, бо вже не з синьої земної пітьми, а з чорного, непроглядного мороку Всесвіту хоче вийти оте давнє-давне, безлітне, вийти і покликати її до себе. І ніхто не оборонить, не захистить…

— Я обороню! Я захищу! — кричить Іван, але мати не чує.

— Не оборониш, не захистиш, — безмовно відповідає оте чорне, давне, що хоче вийти із мороку. — Не оборониш, не захистиш… До тихого бережка в озерці тільки срібний човник Івасика приставав… Ніколи до нього не пристати сталевому човну Івана, зоряному човну, вогненному човну… Плач, стара, плач! Не побачиш ти більше свого Івасика, не доживеш…

— Неправда! Неправда! Я ще повернусь! — кричить Іван, так кричить, що аж вітер знявся над зоряним океаном. Мертвий вітер, нечутний вітер… А мати й голови не підіймає. Там, у безодні, сидить на бережку лісового озерця, схилилася і все віддаляється, віддаляється, даленіє, скоро зовсім зникне.

— Мамо!! — що є сили кричить Іван. — Встаньте, мамо! Встаньте, я не хочу, щоб ви віддалялися!

Але матуся й не ворухнулася, не чує. Дуже вже вона глибоко…

— Мамо!!! —з останніх сил гукає Іван. — Не віддаляйтесь! Мені страшно! Страшно мені!..

Мати підняла голову, видно, останні слова вона все ж почула.

— А чого тобі, синку, страшно? — прошепотіла. Тихо-тихо прошепотіла. Там, на березі, прошепотіла, а тут, у Всесвіті, чути: — Чого ж тобі, синку, страшно? Всі ж люди вмирають…

І тоді вже не устами, серцем закричав Іван;

— Не вмирайте! Встаньте! Я загину без вас! Душно мені! Мучать мене нелюди!..

І — диво! Кожне слово тепер почула мати. Страшна, зоряна безодня між ними, але ніякий морок, ніякі мертві вітри не заглушать для матері голос сина. Голос сина, коли син кличе на допомогу.

— Я встаю! Встаю, синку!..

І встає — горда, сивоголова, висока-висока. Над світом устає, над всією Землею — над тією землею, в яку їй так скоро лягать.

Встає. Ноги на тихому бережку, а голова, плечі, вся вона — в яскравих зоряних хвилях. Мертвий, нечутний вітер волосся куйовдить, древні сузір’я в них вплелися, сухими іскрами поблискують.

Велична і ніжна для сина, грізна для його ворогів встає МАТИ над Всесвітом. Встає. І оте вічне, чорне, всесильне, що хотіло вийти із мороку, так і не вийшло з нього.

— Івасику!..

— Чую, мамо! Чую! Пливу!.. — радісно гукає Іван і хоче вже плисти, але в цю мить оглушливий, пекельний гуркіт стрясає все навколо. Багряне сяйво б’є хвилями в уже розплющені Іванові очі.

За прозорою стіною залу допитів, за хифовим парком, на узвишші, земним, червоним, веселим полум’ям горять будинки легіонерів…

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

Як це починалося. Третій заступник другого помічника. «Здрастуй, прадіде!»

Шхуфська революція в державі Щактиф почалась несподівано і для несхильників, і для еліти. Підпільний центр старанно готував повстання, виробив детальний план, призначив дату. А в житті все вийшло зовсім не по плану.

За дві доби до того, як легіонери заарештували Івана, в тій же Провінції-13—2 відбулася зовсім невизначна подія — вмер шхуф. Вмер шхуф, звичайний шхуф-схильник номер 10407. 3а всіма параграфами відповідної інструкції труп мали покласти в стандартний паперовий мішок з державним гербом і особистим номером, вкинути у найближчий очисний басейн — і на цьому тихо і мирно закінчити. Але так не вийшло.

В 10407-го був син. Як не старається еліта, щоб діти шхуфів не знали своїх батьків, байдужих безбатченків все меншає й меншає серед них. Син 10407-го пам’ятав батька, син був несхильником. Він звернувся до свого підпільного центру з проханням не дати тіло в наругу, а влаштувати, як те велить давній народний звичай, жалобне, урочисте спалення праху небіжчика. Підпільний центр погодився.

І хто зна, чи був зрадник серед несхильників, чи заводські хичисти зацікавилися, куди подівся труп з інвентарним номером 10407, тільки сталося так, що легіонери наскочили на таємне зібрання саме в ту мить, коли Анб запалював Червоний Вогонь.

Зав’язався бій. Несхильники — їх було більше — швидко роззброїли легіонерів. Дехто із слуг Любові п’ятами накивав, а дехто смерть свою зустрів серед кущів диких хифів у покинутому кар’єрі, де мало відбутися урочисте спалення.

Скоро про перемогу в кар’єрі дізналися всі шхуфи металургійного комбінату. Радість охопила трудівників. Ніким не керована юрба висадила в повітря центральний тетраедр, причому хтось явно перестарався — підклав стільки вибухівки, що нею можна було б розвалити півкомбінату. Саме після цього вибуху і перевели всіх блаженних учнів, а разом з ними й Бідила до Сьомого залу.

Та вороги не дрімали: комбінат оточили війська. Каральними операціями за дорученням уряду керував сам Кап Шкеч. Генерал запропонував видати всіх несхильників. На роздуми — п’ятдесят тоц.

У селищі відновили старі порядки. Саме в цей час у Притулку Блаженних Учнів почали допитувати Івана.

П’ятдесят тоц дав Шкеч на роздуми, але не минуло й п’яти, як до генерала прибув письмовий наказ Хича. Під особистим підписом Мислячого стояв знак зеленого тетраедра. А це означало, що наказ погоджено з самими власниками комбінату — свідками Першої ячі.

«Іменем Безсмертного, — прочитав Шкеч, — металургійний комбінат номер 1112 давно вже не дає свідкам Сонячного Вседержителя ніяких прибутків. Наказую ліквідувати комбінат разом з усіма його працівниками».

…Над заводськими корпусами загули бойові штейпи. Широкі промені вдарили у пластмасові дахи. Вступили в дію потужні ПС новітньої конструкції — зброя ця могла не тільки паралізувати чи вбити все живе, а й при певному енергетичному режимі спопелити стіни, розтопити металеві станки.

В жовтій куряві, у хмарах багрового диму загримів гімн несхильників: шхуфи не збиралися просити пощади… І тоді сталося те, чого ні Шкеч, ні сам Хич аж ніяк не передбачали: солдати-шхуфи відмовилися коритись командирам-хичистам. Солдати роззброїли офіцерів, з’єдналися з несхильниками і разом з ними підняли смолоскипи повстання.

Капа Шкеча заарештували, замкнули в кабінеті шефа третього цеху.

Загони шхуфів на чолі з командирами-несхильниками з боєм брали вулицю за вулицею, громили тетраедри, зривали веління Безсмертного, відшукували й розбивали гучномовці, З яких бринів іще Зелений Дзвін.

Особливо тяжкі бої розгорілися за хифовий парк місцевого Притулку Блаженних Учнів. Більше десяти тоц гриміли й рохкали гравітаційні рушниці, тріщали хифи, запалені променями ПС. І з того, і з другого боку було вже чимало вбитих і тяжкопоранених. І, нарешті, коли настала пора великого спокою, командир несхильників прийняв рішення.

За його наказом двоє шхуфів пробралися в тил до хичистів. Біля самого притулку, глибоко під будиночками, проходила одна з магістральних скейпових артерій. Через контрольний люк сміливцям вдалося пролізти і підкласти під артерію кільканадцять саморобних бомб. Вибух розірвав трубу, вивергнув на поверхню покручену арматуру і величезні кам’яні брили. І в ту ж мить із димної вирви на хифовий парк, на білі вілли легіонерів ринула з оглушливим свистом лавина кулястих блискавок. Ніхто з хичистів, які тримали тут оборону, не встиг втекти — всіх спопелив сліпучий, сконденсований шхуфський скейп.

Повстання, немов пожежа в сухому бору, перекидалося з міста в місто, з провінції в провінцію.

Не обійшлося й без прикрих промахів. Шхуф, що вартував Капа Шкеча (як потім виявилося, то був перевдягнений жовтий шхуф), випустив генерала і сам хотів з ним перебігти до військ еліти. Шхуфа спіймали, генерал втік.

Уже в столиці, в самому Місті-1, шхуфи зривали веління Безсмертного і мостили з них барикади: пластмаса велінь не пропускала променів майже всіх видів ПС.

Шхуфи енергійно озброювались. У діло йшло все: від дідівських гравітаційних рушниць і саморобних бомб до новітніх кріпосних ПС, захоплених у боях за Місто-19, де розташовані були найбільші військові заводи.

Хич Мислячий зрікся влади па користь Капа Шкеча, передав йому всі важелі Державної Машини, а сам, покинувши мирську суєту, віддалився в капище Безсмертного з тим, щоб решту років своїх провести у служінні Сонячному Вседержителю.

Кап Шкеч негайно ж скасував усі закони Хича і видав наказ про тотальну мобілізацію. Дуже багато він замишляв, але правління його було короткочасним. Поки розгорталася мобілізація і стягувались до Міста-1 вірні генералові війська, в столиці відбувся державний переворот.

Владу захопив Ф’юче Пехфект. Він одразу ж скасував усі накази Капа Шкеча, припинив мобілізацію і зайнявся реформами. Заборонив художню літературу і відкрив двадцять нових газет. Змінив державний прапор: з клітчастого на смугастий. І хотів було оголосити нові вибори в парламент, та вже не встиг — у столиці відбувся новий державний переворот. До влади прийшла їх Шістдесят дев’ята схильність.

Одним розчерком пера Шістдесят дев’ятий скасував всі реформи Ф’юче Пехфекта, всі накази Капа Шкеча, всі вердитки Хича і видав лише один-єдиний закон, за яким все доросле населення Щактиф поголовно оголошувалося штатними секретними агентами Легіону Любові.

А революційне полум’я все розгоралось і розгоралось. Дивізія за дивізією, прихопивши зброю та зв’язаних генералів, переходила на бік повстанців. І дуже скоро справи склалися так, що з усіх військ тільки шість повітряних армад лишились вірними центральному уряду.

Шість армад — шість сотень бойових штейпів, це була грізна сила! Правда, за цілком точними даними несхильницької розвідки, більшість із тих штейпів могла знятися в повітря тільки після серйозного ремонту, а майже всі шхуфи, які обслуговували військові штейподроми, в перший день повстання перейшли на бік повстанців.

Керівники несхильницького центру Міста-1 вважали, що раніше, ніж через чотири доби, хичистам не вдасться організувати й закінчити ремонт більшості штейпів цих армад. Однак твердої впевненості в цьому у несхильників не було.

Все це Іванові розповів Анб, як тільки вони зустрілися. А стрілися вони при обставинах не зовсім звичайних.

Одразу після звільнення Бідило приєднався до повстанців, роззброював хичистів, заарештовував легіонерів. Про Чакта ніхто нічого не знав. Коли бій закінчився, Іван пішов до повстанського штабу: може, там знають. У штабі зустрів Рейндза. Той, ні слова не кажучи, вхопив за руку, потягнув в якусь кімнату.

— Ось, візьми, — і подав Іванові кілька папірців. — Це документи. Штаб призначає тебе в екіпаж бойового штейпу.

— Та я ж… — зам’явся Іван, — я ж і мотор, і управління погано знаю…

— Взнаєш. Пройдеш дводобовий інструктаж і все взнаєш. Ууммб!

— Ууммб! — відповів Бідило і вийшов у коридор.

Прочитав, що було написано в папірнях. Виявляється, його призначили третім заступником другого помічника першого командира бойового штейпу номер два. Знизав плечима, пішов шукати свого начальника. Навмання зазирнув в якусь кімнату. Людно… Десятків зо два шхуфів товпляться біля стола.

— Чи не скажете, де другий помічник першого командира штейпу номер два?

— Тут! — почувся з натовпу знайомий голос. Шхуфи розступилися, і Бідило побачив Анба.

— Я за нього, — відповів він поважно, аж наче пихато. Щоки в Анба надулися, ніс — догори.

— А де перший командир?

— Теж я! — ще пихатіше промовив несхильник і не витримав, розреготався. Встав з-за столу. — Ану йди, йди сюди! Попробую, чи цілі твої шхуфські кістки!

— Що це за бюрократична ієрархія? — запитав Іван, насилу звільнившись із ведмедячих обіймів Анба. — Що це таке? Третій заступник другого помічника… Тьху, аж язик Заплутався!

Анб реготав.

— То все Рейндз! А що, погано? Краще й не вигадаєш! І додумався ж хтось поставити його начальником канцелярії штабу! Всім хлопець хороший, один гріх: як дорветься до канцелярського паперу — пиши пропало! Ніякий ти не заступник помічника, ти мій майбутній помічник. За дві доби ознайомишся з технікою і — в небо! Здорово?

— А де Чакт?

— Живий твій Чакт. Знаю, не можеш без нього, включив твого дружка до нашого екіпажу. Чакт у Місті‑13 теж дводобовий інструктаж проходить, Ти зараз поспішаєш?

— Ні.

— Посидь пару тоц, звільнюсь, підемо обідать.

І от вони йдуть з їдальні. Анб розказує — скільки тих подій наплелося за дві доби… Вдесятеро більше, ніж за всі віки щактифської історії.

А місто вирує… Пісні, танці, гарні, бадьористі, зовсім не схожі на потворний спикт. Народ святкує перші перемоги.

— Новини! Останні новини! — несамовито кричать хлопчики, бігаючи з паками свіжих листівок. — Війська Шістдесят дев’ятого здаються без бою! Уряд формує армію з жовтих шхуфів! Смерть зрадникам!

«Смерть Безсмертному!» — червоніють написи на обвалених стінах. «Смерті Безсмертному!» — сяє на транспарантах незліченних демонстрацій. «Смерть Безсмертному! Смерть свідкам Безсмертного!» Тисячі палаючих смолоскипів над радісною юрбою Дивно виглядають їх червоні вогні в зеленувато-жовтому сонячному промінні. Здалеку дуже схожі на прапори.

Палає Червоний Вогонь в крові!

Палає Червоний Вогонь в крові! —

гримить гімн несхильників.

— Мабуть, будем прощатися, — Анб спинився. — Ти не забув, що сьогодні починається інструктаж? Перше заняття через десять тоц, гляди, не запізнюйся.

— А коли закінчиться цей інструктаж?

— Післязавтра. Закінчиться — і одразу ж відлітаємо. Ну, ууммб!

— Ууммб!

Бойові штейпи мчали над океаном. Попереду золотою, промінною стіною похитувалася Завіса Спокою. Через три тоци згідно з інструкцією, одержаною разом з маршрутом, всі члени екіпажу вдягнуть антитермічні костюми. Тут же, напохваті, водолазні скафандри.

Рівний, спокійний гул двигунів руху. Анб у кріслі перед пультом управління. Праворуч, біля навігаційних приладів, — Бідило й Чакт. Друзі вже наговорилися і тепер тільки посміхаються…

Іван аж світиться від щастя. Оце тільки-тільки, й п’яти цот не минуло, як Чакт передав йому хвилюючу новину: на центральному штейподромі столиці 28-го сектора знайдено «В-18»… Космічний корабель взято під надійну охорону. Його вже оглядали фахівці і заявили, що після капітального ремонту міжпланетний штейп буде цілком придатний для космічних польотів.

Мерехтить, сяє Золота Завіса… Зеленкуваті тіні біжать по ній, мов зморшки по оксамиту. Та — диво дивне! — вона вже не здається Іванові такою красивою. Щось неживе, хиже в цьому химерному сяйві. Відблисками чужого, давно забутого на Землі гендлярського золота світить вона над землями й водами Щактиф…

«Нічого, недовго вже тобі блимати, — думає Іван.— Скоро погасимо…»

Їх штейп летів другим. 3а ними ще дев’яносто вісім кораблів. Перед відльотом Умбренд (він зараз вів головну машину) вишикував усі екіпажі, прочитав бойовий наказ:

«Підла еліта збирає останні сили. Шістдесят дев’ятий готує до бою шість повітряних армад, жовті шхуфи допомагають йому. В розпорядженні центрального повстанського штабу тільки одна, наша армада.

Однодумці Країни Підземного Полум’я та інших новоутворених революційних держав, що під проводом Еоп об’єдналися у Всесвітню федерацію, посилають нам на підмогу двісті десять армад. Щоправда, штейпи їхні, на жаль, не мають такої потужності, щоб зробитися крізь пояс бур і Завісу Спокою.

Іменем революційної Вамбії наказую:

1. Бойовим штейпам нашої армади о тридцяту дев’ятій тоці досягти острова Зеленого Спокою, приземлитися, вивантажити вибухівку, інструменти, водолазне спорядження.

2. Членам екіпажів одночасно з водолазами-підривниками загону Всесвітньої федерації, що прибуде до Завіси з боку темної півкулі, спуститися на дно океану і закласти під трубу-випромінювач всі двісті ящиків вибухівки. Не бійтеся золотого сяйва! Від теплового випромінювання надійно захистять антитермічні костюми, гравітаційної завіси під водою немає.

3. Вибухом розірвати й погасити Завісу Спокою. Це дасть змогу армадам Федерації проникнути на територію Щактиф».

Перед самим відльотом всім членам екіпажів дали короткочасний відпочинок. Де тільки не побували Іван з Чактом за оті п’ятдесят тоц! Та найсильніше враження лишилося від лабораторії гроундів.

…Глибокі печери під містом, якісь покинуті склади. Тунелі, тунелі, замасковані люки і знов тунелі… Величезна природна зала. Голубе світло широким снопом б’є з отвору в стіні, тріпоче на сяючих сталактитах.

Тривожне, урочисте почуття охоплює Івана: там, за отим порогом, народжуються гроунди — багряні вісники революційної грози…

І раптом згадалося: дитинство, екскурсія в далеке, стародавнє місто. Музей — підпільна друкарня революціонерів… Отак, як тут, у глибині, в підземеллі… Отак, як тут…

Іван переступив поріг і занімів, вражений. Сліпучим видінням іскряться дивовижні механізми. В голубому сяйві сновигають заклопотані шхуфи. Всі чекають Умбренда, скоро чергова передача. Промінна пара рожевими хмарками підіймається під сталактитову стелю, клубочиться, гасне в темному отворі…

І все це зробили шхуфи. Геніальні самоуки… Великі діти свого народу…

Штейпи мчать над океаном. Внизу, за ілюмінатором, — вода, вода… мертва, непорушна гладінь. Ні хвильки, ні острівця.

«От і закінчуються пригоди Івана в Країні Блаженного Спокою. Оце і все», — подумав Бідило і ввімкнув кейф.

На екрані — обличчя шхуфа, мужнє, вилицювате. Пристукуючи кулаком, він говорить спокійно, владно:

— В Еоп — шхуфська революція. В Тахинд — шхуфська революція. В Барра-Лонз — шхуфська революція. В ста двадцяти недавніх щактифських колоніях владу беруть шхуфи.

Нині в ланцюгову реакцію повстань ввімкнулася Вамбія, наша голуба Вамбія — батьківщина несхильницького руху. Грізні повітряні армади Всесвітньої федерації летять нам на допомогу! Нові й нові революційні держави приєднуються до Еоп. Вчора навіть уряд країни Дервердас проголосив, що й він теж приєднується. Але Федерація відмовила, не прийняла дервердасів.

— Слухай, — штовхнув Чакта Іван, — що воно за Дервердас такий? Вже стільки чую про нього…

— О, то країна з цікавою історією… — всміхнувся Чакт. — Хочеш, розповім?

Іван вимкнув кейфоприймач.

— Давай, викладуй! — і зручніше вмостився на великому м’якому сидінні…

— За океаном, за горами, — почав Чакт, — на темній, нічній півкулі здавна-прадавна процвітає благословенна земля Дервердас.

Дервердаси — народ щирий, працьовитий, всього мають вдосталь, все в них своє: і злидні свої, і багатії свої, і столиця своя, і навіть уряд свій у тій столиці засідає.

Щоправда, в цьому питанні — чи свій уряд, чи не свій — серед дервердаських політиків та істориків одностайності й досі нема.

Одні вважають, що уряд їхній останнім часом став наче не зовсім свій.

«Зовсім не свій!» — переконують другі.

«Сам не свій», — твердять треті. Суперечка триває.

А все від того, що уряд Дервердасу завжди приєднується. Приєднується до всіх, особливо до військових блоків. Ще на початку аптахетопу приєднався до держави Безсмертного. Дервердаські міністри й парламентарі на чолі З президентом звернулися тоді до щактифських свідків з проханням перевести їх усіх до столиці Країни Блаженного Спокою на які завгодно посади. Та свідки їм категорично відмовили.

«Дервердасу теж потрібен свій уряд, — сказали вони. — Залишайтесь на батьківщині і правте нашим ім’ям».

Отже, в Дервердасі залишився свій уряд. А коли є уряд, повинен же він щось робити. І уряд став приєднуватись. Тільки надумає Хич будувати в інших країнах додаткові тетраедри, а уряд Дервердасу вже шле схвильовану кейфограму:

«ПРЕКРАСНО! ПРИЄДНУЄМОСЬ ОДНОСТАЙНО!»

Тільки замислить Хич бази свої військові про всякий випадок на територіях колоній розташувать, тільки вердикт про це видасть, а уряд Дервердасу вже й приєднався:

«ЧУДОВО! ПРОСИМО-МОЛИМО, І НА НАШІЙ ЗЕМЛІ ЗБУДУЙТЕ ВІЙСЬКОВІ БАЗИ!»

До того доприєднувалися, що й Палац Парламенту під казарму для солдатів Хича віддати хотіли.

Отака, брате, країна Дервердас! Цікава?

— А цікава й справді! — всміхається Іван.

Чакт замовк. 3а ілюмінатором, як і раніше, стелилася жовта гладінь. Рівно вуркотали двигуни. Все ближчала і ближчала зелено-золота Завіса…

І раптом в кабіні прозвучав тривожний сигнал. Іван стрепенувся — що це? Попереду в ілюмінаторі нічого не видно, праворуч і ліворуч теж все спокійно, позаду… А позаду важкою зеленою хмарою сунули сотні урядових штейпів.

На екрані зв’язку, що світився перед Анбом, з’явилося лице Умбренда.

— Всім повертать! Всім повертать! Триматися мене. Строю не порушувати. Прийняти бій! — пролунав знайомий глухий голос. Екран погас.

— Як же вони встигли? Хто ж їм ремонтував? — здивувався Бідило.

— Звісно хто, — відповів Чакт. — Жовті шхуфи!

— А штейпи гналися за нами… — Іван пильно вдивлявся в ще дуже далекі ряди ворожих машин. — Хтось Шістдесят дев’ятому передав наш маршрут… Хто б це міг зробити…

— Звісно хто, жовті шхуфи! Переодягнені жовті шхуфи! Хто ж іще таке може зробити?! — Чакт аж плюнув і взявся готувати до бою головний ПС корабля.

Іван зрозумів, чому Умбренд вирішив прийняти бій. Можливо б, вони і встигли досягти острівця і навіть приземлитися. Але виконати завдання уже все одно не встигли б. Промені новітніх ПС за кілька секунд спопелили б і їх, і штейпи, і навіть сам острівець. І тому єдине правильне рішення було — прийняти бій.

Два супротивники — шість армад, шість сотень кораблів і одна армада, одна сотня — все зближалися й зближалися. Зелений стрій карателів наїжачився променями ПС.

— Переб’ють нас всіх, попалять, як паперові кораблики… — голосно прошепотів Чакт.

Іван вовком зиркнув на нього.

— Попроси пробачення, може, помилують!

— Зараз попрошу! — ошкірився Чакт і ввімкнув ПС.

Кілька карателів вирвалося вперед, от-от промені їх дістануть до повстанських машин…

І раптом Чакт відсахнувся, руками затуливши лице. Там, внизу, охоплений димним полум’ям, падав в океан штейп Умбренда. І в ту ж мить сліпуче світло вдарило Іванові в вічі.

Коли він прийшов до тями — корабель падав у море. Анб З обпаленим кривавим обличчям лежав на пульті управління. Ліворуч в неприродно викрученій позі, затуливши лице руками, застиг Чакт. Корабель падав.

Іван метнувся до пульта, стягнув з нього важуче тіло Анба, вчепився у важелі. Неймовірні зусилля — і штейп вирівнюється, починає набирати висоту.

Вгорі діялося щось жахливе: одразу чотири повстанські кораблі — три, а потім ще один — спалахнули і стали падати. А карателі все наближалися й наближалися. Грізним клином з глухим зловісним ревінням сунули сотні бойових машин. Попереду, на самому гостряку, важко похитувався величезний флагманський штейн.

І тоді Бідило прийняв рішення. Набравши ту ж висоту, на якій ішов флагман, Іван направив свій корабель просто в лоб супротивнику.

На флагмані помітили Іванів маневр, помітили і, мабуть, Зрозуміли. Головний штейп карателів високо підняв широкий свій промінь і, як меч, заніс його над Івановою машиною.

«Брешеш, не врятуєшся!..» — шепоче Бідило і вмикає найбільшу швидкість, а промінь падає вже на його штейп, мить — і спалахне він, як ті, п’ятеро. Мить…

Іванів корабель різко хитнуло, хитнуло і флагман та інші кораблі карателів. Промінь згас. Разом з ним, немов задуті одним повівом бурі, згасли всі промені. А буря й справді насувала: все навкруг потемніло, океан взявся чорними, пінявими валами. Та Бідило не бачив цього. Він уже не міг нічого бачити, крім ревучого, зеленого, неоковирного флагмана хичистів.

Кажуть, в останні хвилини перед смертю людина пригадує все життя, підсумки немов підбиває. Хтозна, не до підсумків було Іванові.

Єдине обличчя — ясно-ясно! — спливло з минулого, вирізьбилося на грозовому небі. Авіаційний шолом. Нахмурені брови, в зіницях спокійна сталь… На твердих владних устах ледь помітна іронія. Прадід… Таким він, напевне, був, коли повів свого палаючого «Лавочкіна» на таран.

Здрастуй, прадіде! Правнук не посоромить тебе!..

Уже близько, зовсім близько ворожий штейп. Вже в обличчя видно Іванові ворога свого: банькатого, горбоносого хичиста в зеленому бойовому шоломі.

І хичист бачить Івана. В вічі йому дивиться Іван, і хичист не опускає очей.

Очі — в очі…

«Мій!.. — шепоче Іван, стискаючи важелі. — Мій!.. З собою тебе заберу…»

І хичист не витримує, опускає очі, різко повергає штейп спочатку праворуч, а потім вниз і — назад…

— А-а-а! — кричить Іван. — Бісові душі! Всі ви тепер мої! Всі!!

— Що? Що трапилось?! — поряд з Іваном розпатланий, блідий Чакт.

— Воскрес?! — регоче Бідило.

— Ой Іване, а поглянь назад!

Бідило обертається і аж скрикує від захвату і несподіванки: там, за Івановим штейпом, за рівним клином повітряного загону повстанців, далеко на океанському обрії діялося щось неймовірно прекрасне.

Золота Завіса зникла, наче зовсім її там не було. А на сизому, сталевому видноколі грізно громадилися величезні чорно-сині хмари. Росли, клубочились, засвічувалися із глибини беззвучними блискавками. На землю блаженного спокою насувала перша гроза.

А за цим хмарним валом сунула друга, ще грізніша гроза — на служителів, на хичистів, на свідків Безсмертного. Тисячі бойових штейпів вкривали сталеве небо.

З’єднані армади Всесвітньої федерації мчали на виручку однодумцям.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Гроза над Містом-1. «Відступись або стань нейтралом!» На порозі капища Безсмертного.

Уже четверту добу над колишньою столицею колишньої держави Безсмертного гримить весела гроза. Багрові, сизі, фіолетові блискавки переплітаються в розвихрених небесах. Теплі зливи полощуть пластмасові тротуари.

А скільки, виявляється, живого насіння ховала в собі мертва щактифська земля! Віками лежало воно, обплутане корінням торжествуючих бур’янів. Сохло, стискалося, але жило, ждало своєї пори…

І от на площах, на проспектах Міста-1, розколюючи кам’яні, протинаючи пластмасові плити, пнуться, тягнуться в грозове небо тугі парості життя. Червоні, сині, фіалкові квіти розквітають просто на очах.

Часом гроза вщухає, між сивими хмарами проглядає погоже небо. А то й зовсім хмари розходяться. І тоді кожна краплина переливається, як дорогоцінний камінчик. А в калюжах, чудових вуличних калюжах, бездонних, як небо, пливуть-сунуться хмарки — рожеві, блакитні, волошкові… Але це тільки на мить. Дуне вітер, насуне хмара, і знову гуркіт, блиск, проливень…

Четверту добу Іван з Чактом не просихають. Четверту добу навколо Палацу Безсмертного точиться упертий бій.

Після того як загони Всесвітньої федерації спершу в районі острова Зеленого Спокою, а потім і скрізь покінчили із Золотою Завісою. ПС могли діяти тільки в Місті-1, де чомусь світився ще Головний Прожектор Спокою.

Давно вже всі вулиці навкруг Великого Кільця перерили спеціальні команди, вишукуючи ту артерію, що живила ще головний ПС. Шукали, шукали, так нічого і не знайшли. У деяких несхильницьких науковців виникла думка, що то, мабуть, не артерія, а якісь акумулятори живлять ще Головний Прожектор. Які акумулятори? Чи надовго вистачить їх енергії? На це науковці тільки плечима знизували. «Хтозна…»

І тоді Центральний штаб вирішив вимкнути Головний ПС. Зробити це доручили Шату, який, за завданням того ж таки Штабу, продовжував жити в обложеному Палаці.

У свій час, вирядивши Івана і Чакта, Шат довго ще працював при лабораторії спіритики, яку, після призначення Купхейпа шефом СПД, очолив двоюрідний брат генерала Хипіца. Потім лабораторію зовсім ліквідували, а Шата перевели прибиральником до самого Палацу Безсмертного. Працюючи в Палаці, старий несхильник добре вивчив розташування багатьох його коридорів і кімнат. Саме тому Шатові доручив Центральний штаб зруйнувати Головний Прожектор.

Спершу все йшло як по писаному. Завдання Шатові передали умовними сигналами з даху Палацу Кільця, який був уже в руках повстанців. Ніким не помічений, старий несхильник пробрався на горище, виліз на купол. І тут, за кілька десятків метрів до кратера прожектора, Шата помітили хичисти.

Гримнули гравітаційні рушниці. Дві кулі влучили в спину, одна в руку.

І все ж він знайшов сили підвестися і кинути саморобну бомбу у величезний рефлектор…

Прожектор згас. Вибуховою хвилею тіло Шата відкинуло далеко на площу. Ліг він, спотворений вибухом і падінням, перед самими барикадами однодумців.

Гірко було Іванові пригадувати, як погано він колись думав про Ніата…

Нелегко, — добре це знає Бідило, — дуже нелегко орлу пішки ходити, героєві носити маску раба. Скромно, непомітно прожив Шат життя своє. Непомітно минула молодість у жовтих сутінках коридорів академії, непомітно підійшла старість. Жив, як наказував підпільний центр, і вмер, виконуючи наказ. Жив непомітно, а смерть прийняв у всього світу на виду — на крутім, обпаленім вибухом куполі Палацу Безсмертного…

Після загибелі Умбренда і Анба Іван особливо тяжко переживав смерть Шата. Урну з попелом старого несхильника з почестями поховали на Зовнішній площі.

Умбренда поховав океан.

Головний Прожектор Спокою згас. У діло пішли гравітаційні рушниці. От уже четверту добу гримлять вони з вікон Великого Кільця, де засіли несхильним, і з Палацу Безсмертного, де обороняються хичисти. Четверту добу точиться бій, і ні ті, ні ці не переважають.

Пробували з повітря придушити опір хичистів. Три бойові кораблі, озброєні скорострільними гравітаційними гарматами, знялися з столичного штейподрому. Ллє тільки вони наблизилися до центру, як з вікна верхнього поверху Палацу Безсмертного блиснув яскраво-зелений промінь. Це діяв так званий кріпосний ПС. Він єдиний міг заряджатися не тільки від Головного Прожектора та Завіси, а й безпосередньо з самого джерела енергії — з артерії чи з таємничого акумулятора. Але ж всі артерії перервані і ніяких скейпових акумуляторів на момент повстання не існувало в природі. Правда, були якісь проекти. Проте тільки проекти…

Так чи інакше, а зелений промінь запалив повстанські кораблі на такій відстані, на якій гравітаційна зброя діяла зовсім неефективно. Один штейп, намагаючись збити полум’я, довго метався над містом, два інші впали одразу.

Через кілька секунд промінь згас. Та коли пізніше, вже з протилежного боку Палацу, шхуфи піднялися в чергову атаку, їх знову придавив до землі зелений спалах. Ще з двох боків пробували штурмувати, але й там засвічувалися кріпосні ПС. Світились вони недовго — кожен раз всього по кілька цот, але й за ті цоти багато лиха встигали накоїти.

Площа між Палацом Кільця і Палацом Безсмертного, так Звана Внутрішня площа, густо рясніла трупами у чорно-жовтих комбінезонах…

І тоді Центральний Штаб вирішив викликати Тринадцяту.

Тринадцята! Легендарна батарея потужних гравітаційних гармат. По всій країні лине слава про її бойові діла. Бійці Тринадцятої — старі, загартовані несхильники. Майже всі колишні блаженні учні…

Та не самими гармашами славна батарея. Складалася вона з чотирьох гармат, виготовлених порядком експерименту на заводах Міста-19 перед самою шхуфською революцією. Гармати були дуже великого калібру, найбільшого з усіх діючих.

Поки прибуде Тринадцята, — а вона базувалася в сусідньому секторі, — повстанцям, які штурмували Палац, дано короткий перепочинок.

— Іване, розкажи що-небудь, — попросив Чакт, потираючи плече: у цих гравітаційних рушниць така сильна віддача!

Друзі лежали один біля одного на підлозі, кожен перед своєю продовбаною у стіні бійницею. Стеля й дах Великого Кільця були зруйновані, і тепла злива щедро хлюпала на двох побратимів.

— В якій це ми кімнаті? — запитав Іван.

— В приміщенні фракції партії Пристрасних Ораторів.

— Справді?

— А що?

— Цікава тут зі мною історія трапилася…

— Коли?

— Позавчора. Ти саме полоненого хичиста до штабу відводив, а мені знаєш хто зустрівся?

— Хто? Розкажи!

— Ну добре, слухай.

ОПОВІДАННЯ ІВАНА БІДИЛА ПРО ЙОГО ЗУСТРІЧ ІЗ КАПОМ ШКЕЧЕМ

Штурмували Велике Кільце. В одному з коридорів у рудому, ядучому диму — Палац горів уже — Бідило побачив Шкеча…

Генерал біг оглядаючись. Іван прицілився з ПС, Шкеч — праворуч, Іван за ним, вскочив до якоїсь кімнати — дим, нічого не видно…

Це було приміщення фракції партії Прогресивних Перукарів. Коли дим трохи розвіявся, Бідило побачив, що генерал зник. У стіні темніє пролом. Кинувся туди. Це було приміщення фракції Спілки Ліберальних Аптекарів. Але й тут генерала не було, встиг вискочити в коридор.

Іван — у коридор. Ось він! «Стій! Стій! — гукає. — Брешеш! Не втечеш! Все одно зловлю!» Та зловити Капа Шкеча було не так-то й просто. Надістота, богозвір з крилами вічності на голові тікав од Івана, як наполоханий заєць! З коридора він заскочив до кімнати «Унії незалежності» (партія лакеїв), через боковий хід метнувся до апартаментів фракції галантерейників, звідти, через пролом, до «Ордену Лицарів Любові» і знову вискочив у коридор.

— Стій! Стій, вояче! — Бідило трохи не вхопив генерала за фалди зеленого мундира. Але Шкеч і на цей раз вивернувся, шмигнув до кімнати партії Пристрасних Ораторів.

Отут Іван і застукав їх генеральську схильність, — другого виходу з кімнати не було. Бідило став у проході, загородив його своїми плечима.

— Ну, щактифська твоя душа, молись своєму Безсмертному! — знову прицілився з ПС, клацнув — не діє!

Генерал, як зацькований пацюк, бігав попід стінами, спотикаючись об товстезні шматки скла — уламки стелі. Один з таких уламків — завбільшки з генералову голову — поблискував біля самих Іванових ніг. Бідило нахилився за шматком. Коли підвівся, генерала в кімнаті вже не було.

Отаке! Де ж це він? Куди примудрився вислизнути?

З лівого кутка почулося глухе сопіння. Бідило прислухався і раптом все зрозумів. З кімнати, де засідала колись партія Пристрасних Ораторів, був, виявляється, ще один вихід. У лівому кутку на стіні темнів невеличкий квадратний отвір. Над отвором напис: «ДЛЯ ОФІЦІЙНОЇ ДОКУМЕНТАЦІЇ». Саме звідти, з того отвору, куди після кожного засідання фракції акуратно складалися всі протоколи, чулося виразне, глухе сопіння.

— Так от де ви! — зрадів Бідило, став у позу біблейського пророка і врочисто запитав: — А чи знає ваша благочестива схильність, що легше земному верблюдові пролізти крізь вушко голки, аніж щактифському генералові пропхатися через сміттєпровід? Застрягли? Що поробиш, доведеться вам допомогти!

Бідило натиснув на жовту кнопку, в отворі заскрипіло, загурчало, через кілька цот почувся далекий плюскіт, і все затихло. Генерал Кап Шкеч разом з останньою порцією протоколів пристрасних ораторів звалився в очисний басейн…

Чакт реготав. Іван з поважним виглядом — а очі теж сміялися — зауважив, що нічого дивного тут нема:

— Все стало на свої місця. Для надістоти і смерть надприродна…

Батарея прибула аж на початку пори великого спокою. В залах парламенту покотом спали шхуфи, — натомилися, чотири доби штурму за плечима… На даху й внизу, на барикадах, перегукувалися, пильнували дозорці. Вони перші помітили батарею.

— Вставай!..

— Встава-ай! Тринадцята прибула!

Миттю все ожило.

Коридорами, по сходах, застелених дорогими килимами, котили батарейці важкі гармати. З чотирьох боків Великого Кільця повинні були вдарити вони по Палацу Безсмертного. А внизу, в численних вестибюлях, востаннє перевіряли зброю штурмові десятки. Командиром другого десятка призначено Івана Бідила. Чакта — заступником.

Гармашам Тринадцятої дано завдання першим же залпом знешкодити всі чотири кріпосні ПС. Цей перший залп і мав послужити сигналом загального штурму.

І от глибока, тривожна тиша нависла над двома палацами. Всі штурмові десятки із вестибюлів перебралися на барикади. За купами уламків «Велінь Безсмертного», за невеличким обгорілим штейпом, що впав на майдан ще тоді, коли не взяте було Велике Кільце, причаївся напоготові Іванів десяток… Чакт аж блідий від хвилювання, але в очах одчайдушні іскорки. А Бідило наче й зовсім не хвилюється — дивний якийсь, прозорий спокій… Думки ясні-ясні і — зовсім не про бій.

«Цікаво, — думає Іван, — що воно за істоти, оті свідки Безсмертного? А сам Безсмертний — який він? Хоч би дощ перестав… Іч, як гримить… За цим громом і залпу не почуєш… І справді, а що, як…»

І раптом не залп, не грім — знайомий глухий бас:

— Ууммб, енборра! — сяйво гроунда пливе над барикадами повстанців. — Ууммб, однодумці, — кличе голос Умбренда.

Іванові холоне в грудях: «Ні, неправда, не падав в океан палаючий штейп керівника! Живий керівник! Тут він, поруч, на барикадах…»

Страшний, не чуваний досі гуркіт стрясає площу. Повстанцям видно, як весь верхній поверх Палацу Безсмертного осідає, валиться в хмарах диму…

— Впе-ере-е-ед!! — не тямлячи себе від захвату, кричить Іван і єдиним ривком вилітає на обвалену барикаду.

— У-у-уммб!! — гримить, як лавина, за його спиною. На мить цей тисячоголосий рев перекриває і гуркіт грозового неба, і шалену стрілянину хичистів.

Ось… ось вони, чорно-зелені!

— За Шата! За Анба! За Шата! За Анба!

— У-у-у-у-уммб! — гримить майдан. — У-у-у-уммб!

А хичисти уже біжать. Біжать!..

Пригощаючи їх навздогінці, Іван першим вдирається у темний, завалений чорно-зеленими трупами коридор Палацу Безсмертного.

— Чакте!

— Я тут!

Чакт поряд. Слідом підбігають ще троє з Іванового десятка.

— Де решта?

— Не знаю! — Очі Чакта ще пломеніють захватом бою. Таке він уперше переживає.

— Як не «не знаю»?

— Не бачив.

— А кого ж ти бачив?

— Хичистів!

— Я знаю, — говорить немолодий широколобий шхуф, теж з Іванового десятка. — Це — всі. Решта — на площі… — І похмуро уточнює: — Лежать…

А в прохід уже валом валять повстанці.

— За мною! — командує Іван і раптом бачить Рейндза. Він весь обшарпаний, на лобі кров — теж був у бою.

— Стій! — кричить Рейндз. — Стій! — Підбігає до Івана. — У тебе повний десяток?

— Ні.

— Добери повний. Ось ти, ти, ти, ви двоє, — хапає Рейндз за рукави повстанців. — Ви всі будете в його десятку, — показав на Бідила. — Звуть Іваном.

— Ван, Ван… — повторюють шхуфи. — Слухаємо тебе!

Рейндз бере Івана під руку.

— Завдання тобі дуже просте. Бачиш прохід? — рушницею показує на розтріскану зелену панель. — Панель виламати. Там буде ще одна кімната. З тієї кімнати є вхід до капища Безсмертного. За даними нашої розвідки, це єдиний прохід, не перекритий ще гравітаційною завісою. За всяку ціну оволодій проходом! Слідом за твоїм десятком підуть дві сотні повстанців. Заарештуєш свідків і всіх прихвоснів. Ясно?

— Ясно.

— Ууммб!

Два дужі удари — і зелена панель розвалюється.

— За мною! — командує Бідило і першим вбігає в довгу, яскраво освітлену кімнату. Ось він, прохід до капища! З невеликого овального отвору хвилями б’є золоте сяйво… Дві постаті — чоловіча й жіноча — метушаться біля проходу.

Іван щодуху біжить до них і… зупиняється як вкопаний. Оце так зустріч! Перед овальним проходом остовпілі Купхейп і Хет — вони теж побачили Івана.

— Доброго здоров’ячка, ваші схильності! — глузливо вклоняється Іван. — А пропустіть-но мене, темного, в ту світлу дірку!

З цими словами Бідило хотів було вже проскочити в круглий прохід, але горбань, вхопивши за руку Хет, кинувся прожогом поперед нього. Хотіли, видно, одразу вдвох пропхатися й зачинитись, але не гак вийшло. Отвір був розрахований тільки на одного особня, і горбань застряв. А застрявши, зробив вигляд, що грудьми, бач, прохід затулив.

— Там… місце святе… Не смій!

— Вилазьте, ваша схильність, — ввічливо попросив Іван, — вилазьте, бо все одно пройдемо!

— Через мій труп!.. — проголосив горбань і втягнув голову в плечі.

— Ану, хлопці! — моргнув Бідило своїм шхуфам. — Так, тихенько, чемно… витягніть їх схильність!

— Через… через мій… труп!.. — хрипів горбань, з усіх сил намагаючись пропхатись до капища.

— Стривайте! — наперед вийшов Чакт. — Я зараз все полагоджу.

Іван відступився, з цікавістю спостерігаючи, що ж воно буде.

— Батьку! — звернувся Чакт до Купхейпа.

— Синку! — із сльозами в голосі вигукнув горбань і кинувся було вже обняти Чакта, але, згадавши про свою обіцянку лягти трупом в овальному проході, ще щільніше притиснувся до нього. — Синку, і ти з ними?!

— Так, батьку, я з ними! І тебе закликаю стати в їх благородні ряди! Ти ж інтелектуал! Ти ж сам казав, що не любиш гендлярів і лакеїв! Перейди до нас! А не можеш — відійди вбік, стань нейтралом, як К’юс і всі мешканці його Саду Філософів!..

— Мовчи! — проревів Купхейп. — Мовчи, відступник! Ходім зі мною до капища. Вони ніколи не пройдуть туди. Знай, всі ці перемоги черні — туман, дим! В Провінції-41—30 Ф’юче Пехфект збирає військо! Іди до нас! А не можеш — відійди вбік, стань нейтралом, як К’юс і всі мешканці його Саду Філософів.

Чакт кинувся, вхопив батька за руку.

— Іменем революції — дорогу!

— А-а, так! — Купхейп напружився, аж побілів, і раптом пропхався разом з Хет до капища. Чакт, Іван, шхуфи — за ними, та перед самим носом у повстанців панель рвучко засунулась.

— Ех ти! — майже з ненавистю зиркнув на Чакта Бідило і з розгону прикладом рушниці вдарив в овальну панель. Ніяких наслідків… Вдарив ще раз і відскочив немов опечений: вся стіна взялася сліпучим зелено-золотим сяйвом.

Ззаду якийсь шхуф пошпурив у панель важкою каменюкою — навіть не долетіла, немов об незримий мур вдарилася, покотилась під ноги. Іван вистрелив з рушниці — куля теж відскочила від незримої перепони.

— Гравітаційний захист… Променева завіса. І звідки вони енергію беруть?! — промимрив Чакт і винувато розвів руками.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Стара, дуже стара історія… Дві клеми на овальній панелі. «Так от ти який, Безсмертний!»

От уже скоро три тоци, як у колишньому кабінеті Мислячого засідають командири повстанців. На порядку денному — штурм капища. Власне, ні про який штурм і мови не було б, якби не цей гравітаційний захист — остання соломинка потопаючої еліти.

— Що робить? Бомбами згори? Даремно, захист сферичний: і з боків, і зверху не проб’єш… Чекать? Ждати, поки всі свідки з голоду повиздихають? От горе… — бідкаються грізні повстанські командири.

— А що, як підкоп і — вибухівку?.. — пропонує Іван, але ніхто не згоджується.

— Довго. Та й копати дуже глибоко…

І раптом до кабінету вбігає Чакт.

— Вихід є! — гукає він і хапається за серце. — Хух! Ну і біг… За мною! Вниз! Негайно!

— Який вихід?

— Куди вихід? — загомоніли повстанці.

— Є вихід із становища! — урочисто оголосив Чакт. — Ходімте зі мною.

— Куди?

— Вниз.

…Чорне, вогке склепіння. Над неоковирним, допотопним кріслом світиться круглий плафон. У кріслі напівлежить сіре, аж темне тіло. Зовсім як мумія… Коли Іван з Чактом, а за ними й всі учасники наради підходять ближче, мумія розплющує великі майже прозорі очі.

— Я Сто тринадцятий… — чути свистячий шепіт. — Я не Безсмертний… Я скоро засну…

Говорить він давно забутою, старовамбською мовою.

— Ваша схильність, — по-вамбськи звертається до нього Чакт. — Я вам усе розповів. Ви обіцяли порадити, як прорватись до капища. Ви просили покликати вамбів — ось вони, перед вами…

— Вамби… — шепоче старий, і сльози поблискують в його очах. — Вамби… Я знав, що ви прийдете… Я чекав… Я не зможу заснути, поки не почую, що ви простили мою страшну провину… Я вам усе-усе розповім…

Старий стомлено змовк. Кілька цот у темряві підземелля панувало глухе мовчання.

— Ваша схильність, — знову заговорив Чакт, — ви обіцяли порадить…

— Так, — розплющив очі Сто тринадцятий. — Я пораджу. Ви захопите капище… Та спершу я розповім все-все… Багато віків я ждав вас… Я дуже винен перед всіма народами… На всій планеті в усі часи ніхто ще не робив такого страшного злочину!.. Підійдіть ближче…

Всі підійшли, обступили крісло.

— Підведіть мене…

Старого підвели, всадовили, поклали голову так, щоб вона не падала на плече.

— Багато віків, — почав пошепки Сто тринадцятий. — Багато-багато… Скільки — забув… Почався аптахетоп… А ви знаєте, що таке аптахетоп?

— Знаєм, знаєм! — загули вамби.

— Так от… Сто тринадцять інженерів скликали свідки до Палацу Безсмертного…

Голос старого ледве чути. Десь у темряві, мабуть з низького склепіння, лунко плюскали краплі. Було дуже тихо. Іван слухав, зіпершись на Чактове плече.

— …Сто тринадцять найкращих інженерів скликали свідки на своє потаємне зборище. «Всі ви чули, що Безсмертний Зійшов на нашу планету? — запитали вони. — Знайте, ніякого Безсмертного нема і ніколи не було. Безсмертного треба зробить! Хто рухає історію? Хто творить цивілізацію? Шхуфи? Народ? Брехня. Ми — Перше коло, ми — надістоти з крилами вічності на голові, ми рухаємо історію! Ми стільки творимо, що нам уже не вистачає скейпу, в той час як мозок кожного шхуфа, — про це ми дізналися із ваших наукових праць, — виробляє значно більше скейпу, ніж це потрібно для щоденного відновлення життєвих сил. Лишки заважають шхуфові, породжують в його темній голові безплідні мрії про якусь волю. Коротше кажучи, якщо ми заберем у шхуфів оті скейпові лишки, ми тільки ощасливимо їх.

Шхуфам не потрібна зайва енергія. А нам… Ми засвітимо сліпучі сонця нової культури, нової, небачено високої цивілізації. Ви повинні допомогти нам, бо ви теж інтелектуали. Створіть нам таку установку, щоб вона відбирала й конденсувала лишки шхуфського скейпу. Але зробіть так, щоб ця установка сама лагодила себе, сама вдосконалювала…» І ми створили таку установку, — глухо прошепотів Сто тринадцятий. — Ми створили Безсмертного… Ми сподівалися, що служимо великій вамбській культурі, великій цивілізації… Ми вірили в це… Я вірив…

І раптом старий захвилювався:

— Вамби, ви повинні вислухати мене!.. До кінця! Я один знаю ВСЕ про Безсмертного! Я можу скоро заснути… Таємниця моя засне… А це — страшно! — з прозорих очей Сто тринадцятого знову потекли сльози.

— Ну, а далі? Що було далі? — схвильовано запитав Іван.

Сто тринадцятий через силу ворушив губами:

— Далі… Далі — трагедія… Ми довго не розуміли, для чого треба було робити Безсмертного таким, щоб він сам собою керував, сам ремонтувався, сам розвивався, вдосконалювався. Зрозуміли ми це тільки під дулами гравітаційних рушниць. Ще скликаючи нас до Палацу, свідки планували наше знищення.

Та сталося непередбачене. Безсмертний, — це створене нашими руками кібернетичне божество, цей величезний, добре відрегульований робот, — взяв та й ожив… Ожив і перестав слухатися свідків. Нічого дивного тут нема — з нашими рeq \o (о;ґ)ботами це часто буває…

Отже, Безсмертний вийшов з-під влади свідків і став жити своїм, самостійним, майже свідомим життям. І вже не він їм, а вони йому стали всіляко догоджати, щоб тільки отримати зайву додаткову порцію енергетичного живлення.

Безсмертний робив з своїми свідками все, що хотів. Він порушував графік живлення, видавав енергію не по розкладу, а коли забагнеться. Свідки стали нервувати. Все частіше й частіше під час благочестивих змагань поїдали вони одне одного. Все це, правда, було вже потім, а в час, коли поставили нас до стіни, Безсмертний тільки-тільки ожив…

Сто дванадцять моїх колег свідки вбили. Мене лишили для того, щоб я приборкав зарозумілого робота. А я… Я уже збагнув тоді всю глибину свого злочину! Я відмовився…

— Вбийте й мене! — гордо сказав я свідкам.

Мене не вбили. Посадили в оцей склеп і через кілька років, коли свідки помітно вже почали перетворюватися на безсмертних тварин, підключили до енергетичного живлення.

Свідки сподівалися, що згодом я стану такою ж твариною, як і вони, і тоді вже буду їм слухняно служити. Тільки твариною я не став — любов у мені не гасла… Безсмертним я теж не став — ненависть у мене велика… Вамби! Сьогодні ви захопите капище. Вбийте свідків! Жодному не даруйте життя!

Вони ввімкнули гравітаційний струм і променеву завісу… Ні, це не врятує їх… Зніміть з двох гармат генератори гравітонів, і нехай вамб, мужній серцем, затисне їх під пахвами. Генератори створять навколо тіла його поле тяжіння від’ємного знака. Вамб пройде до овальної панелі. Але завіса… Півцоти в теплових променях і — смерть… На овальній панелі є дві клеми. Треба встигнути взятися за них руками, замкнути струм. Це дуже важко витримати, і все-таки — можливо. Завіса погасне, панель відсунеться. Погано, що не всі артерії перервали…

— Всі, всі перервали! — загомоніли повстанці.

— Ні, не всі. Якась артерія живить ще променеву завісу. І Безсмертний ще живий — коли він вмиратиме, всі почують. Пошукайте в склепі під приміщенням Сорок дев’ятої ячі, там проходить найглибша. Все… Ні, ще одне: бійтесь умираючого Безсмертного. Він за собою і вас потягти може… Тепер — все.

І Сто тринадцятий знову заплющив очі. Повстанці заворушилися, хтось уже пробирався до виходу.

— Спасибі, діду! — сказав Іван і вклонився. — Сто років ще живіть!

— Ні, давно вже я хочу заснуть… — зітхнув Сто тринадцятий. — Кінчається мій безконечний день…

Повстанці виходили з склепу, заклопотано перешіптуючись.

Сто тринадцятий розтулив повіки і раптом різко підвів голову.

— Вамби! — майже крикнув. — Куди ж ви?! — І в очах його, уже не прозорих — темних, не сльози — пекучий віковий біль. — Вамби! Ви прощаєте мене?! Я дуже хочу заснуть!..

— Спи… — прогули повстанці. — Ти чесна енборра… Спи…

— Простили… — прошепотів Сто тринадцятий і безсило відкинув голову.

Перед овальною панеллю точилася жвава суперечка. Хто достойний? Хто, важачи життям, кинеться в зелене сяйво?

Небажаючих не було.

Гравітаційні генератори — чорні, металеві диски — лежали осторонь. Вони вже були ввімкнуті на повну потужність, і кам’яна, масивна підлога аж вібрувала під ними. Однодумці так захопилися суперечкою, що, здавалося, забули про диски.

Чактові цього тільки й треба. Крадькома підібрався, вхопив, затиснув диски під пахвами — ну й важучі! — кинувся до овальної панелі. І тут тільки його помітили.

— Стій!

— Куди?!

Але Чакт уже робив своє.

Нестерпний жар дихнув в обличчя сміливцеві, засліпив зеленим вогнем. Та хлопець встиг роздивитися на панелі два металевих горбики. Скарлюченими пальцями вчепився в клеми, і в ту ж мить все тіло його трусонуло струмом. Завіса згасла. Панель з гуркотом відсунулась.

Осліплений, оглушений, ступив Чакт три кроки вперед і вже там, у капищі, впав, …

Мов повінь на прорвану греблю, навалилися вамби на вузенький овальний прохід. Першим проскочив Іван, підхопив Чакта, приклав вухо до грудей:

— Живий?!

А ззаду, з проходу, наступали, напирали нові й нові несхильники.

— Живий… — простогнав Чакт. Прихилившись до Івана, він вже спинався на ноги. І враз аж хитнувсь. — Дивись, Іване! Дивись!

Повстанці зупинилися приголомшені.

— Безсмертний…

У самому центрі неозорого залу, на помості, на круглому золотавому ложі, світилася, рухалася, бриніла величезна потвора. Зовні вона скидалася на гігантського зеленого скорпіона. Кілька десятків металевих кінцівок конвульсивно метлялися, билися одна об одну. Саме вони й породжували отой Зелений Дзвін — Вічний Голос Безсмертного, що зовсім недавно транслювався звідси в усі країни планети.

Вигинався, хвилями ходив сяючий, лускатий хвіст. З гострого жала, що раз у раз висувалося на кінці його, схоплювалися зелені іскри. Підіймалася й опускалася голова. Всі ці порухи були надзвичайно ритмічні, до синхронності злагоджені.

Вражали очі Безсмертного. Жовті, чотирикутні, вони світилися зовсім осмислено. Так хижо й тривожно могла дивитися тільки жива істота.

— Так от ти який, Безсмертний! — вихопилося в Івана. — І цей Сонячний Вседержитель правив світом?!

Сотні товстих і тонких артерій тяглося до металевого черева. Всі вони були темні. І тільки одна, тоненька, звивиста, ще пульсувала золотавим вогнем скейпу. Вона, як видно, і живила досі Безсмертного.

Навкруг скорпіонового ложа плазували, бігали, несамовито гризлися якісь голі створіння. Ні, це були не люди, хоч і скидалися на людей, не звірі, хоч і схожі були на них, і навіть не істоти — це були надістоти, божественні надістоти, свідки слави Безсмертного.

Та не самі свідки метушилися навкруг скорпіона. То там, то тут біліло поміж них вбрання служителів, зеленіли мундири видатних хичистів. І впізнав серед них Іван і Хича, і Шістдесят дев’ятого, і Хетат Ааф, і багатьох-багатьох інших…

— Смерть Безсмертному! — кинулися повстанці до скорпіонового ложа. — Смерть Безсмертному!

І в цю мить з овального проходу протиснувся високий молодий вамб.

— Гей, далі, далі від Безсмертного! Зараз він помиратиме! Знайшли!.. — вигукнув він. — Дервердаська артерія! Ну й дервердаси!..

Всі посунули назад, до проходу, та не всі встигли. Коли Іван з Чактом, — вони опинилися останніми, — добралися до овального отвору, було вже пізно.

Заблимала й погасла остання звивиста трубка. Скорпіон здригнувся, шарпнувся, немов хотів втекти із свого вічного ложа, заскреготав і раптом, високо піднявши сяючий, гострокінцевий хвіст, вжалив себе в опуклу спину.

Пекельний спалах засліпив друзів. Гуркіт струсонув капище. Дзвінкими уламками посипалася сталева стеля. І одразу ж прямовисна грозова злива ринула в зал. З гуркотом завалилася стіна, потім друга…

І враз стало незвично тихо. Аж глухо наче…

Прибитий зливою дим швидко осідав. Висока кучугура металевих і скляних уламків курилася на місці Безсмертного…

А де ж свідки? Де служителі й хичисти?

Коли вже зовсім розвиднілося, Іван з Чактом побачили: в калюжах зеленастого слизу, що поблискували навколо купи уламків, плавало якесь клоччя, уривки білого й зеленого вбрання. Оце все, що лишилося від щактифської еліти…

Злива вщухала, хмари світлішали. В розривах уже сяяло свіже фіалкове небо.

І от долинули знайомі звуки. Ледве чутні, прозорі, безнадійно сумні… Линули вони звідкись знизу, з-під ніг. Бідило нахилився і побачив кілька маленьких іа.

Рибки звивалися біля перекинутої чаші: видро, свідки перед погибеллю здумали поласувать, та не встигли. І тепер іа оспівують свою маленьку риб’ячу смерть… Іван взяв чашу, набрав у неї дощівки із якоїсь ями і повкидав туди щактифських співців вмирання.

Вихід завалило. Тягнучи за собою товариша — Чакт ледве пересував ноги, — Бідило видирався все вище й вище по мокрих, обпалених руїнах.

Дощ зовсім перестав. Пахло озоном. За руїнами, на площі, хтось лункогодосий і молодий високо-високо виводив:

Палає Червоний Вогонь в крові!

Палає Червоний Вогонь в крові!

І тисячі голосів підхоплювали:

Ууммб!

Вставайте, вамби!

Вставайте, вамби!

На смертний

Бій!

Нарешті друзі вибралися на гребінь руїни. Ось вона, площа! Море мокрих шоломів, море усміхнених, щасливих облич.

Сонце вийшло з-за хмари, щедре, післягрозове сонце. Чакт зіперся на Івана, притиснувся плечем. Довго так стояли, мружачись від сонця і щастя…

І здалось Іванові, що нічого-нічого поганого не було з ним на цій хорошій, сонячній планеті. І Купхейп, і Хич З усіма його мислячими іпостасями, і Притулок Блаженних Учнів — то тільки сон! Хворий, гнітючий сон… А зараз Бі-дило видужав, прокинувся, і вся оця витончена гидота забудеться, навік забудеться…

Ми не забули своїх матерів!

Ми не забули своїх матерів! —

гриміла площа.

Вставайте, вамби!

Вставайте, вамби!

Вставай,

Народ!

На повні груди друзі підхопили гімн.

А хмари знову громадилися, буря насувала, дихала озоновим холодом. Та друзі співали — сонце світило їм в обличчя!

Сонце волі, сонце щастя Щактиф!..