Коли вмирає Безсмертний

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Німа кімната. Золота Завіса над морем. Ще один офіційний представник. «Щактиф ехип!»

Бідило прокинувся, схопився. В кімнаті просторо; крім високого ложа, на якому він щойно спав, нічого нема. Мертва тиша, білий туманний присмерк.

Обережно спустив ноги, торкнувся голими пальцями теплої підлоги, встав. І одразу ж спалахнуло світло. Жовто-зелене, воно лилося з усіх боків: з панелей стін, зі стелі і навіть з підлоги — м’якої, обтягненої еластичною плівкою. Жодного вікна, жодної лампочки.

А де ж двері? Обдивився — дверей нема.

— Чортівня якась… — пробурмотів Іван і — диво дивне! — не почув власного голосу. Як у подушку. Стукав у панелі стін, гукав, та в кімнаті, як і раніше, стояла мертва, глуха тиша.

Понуро підійшов до ложа, ліг. Боліла голова, боліло в грудях, важко, з перебоями гупало серце.

Де зараз «В-18»? Чи можна буде відремонтувати його? Шість місяців, як Іван покинув рідну планету. Шість місяців — це в космосі, а на Землі за той час відшуміло набагато більше. Зате для Івана минули оті шість, як один великий, напружений день.

Чи не рано підбивати підсумки? Перш за все слід, як то кажуть, вияснити обстановку.

…І так же все добре було, занадто добре — як по інструкції. Через Два тижні він мав досягти першої планети системи N, лягти на орбіту, облетіти її кілька разів, сісти. Так би воно й сталося, якби не ця несподівана біда.

Перед очима ясно вималювалась картина недавньої катастрофи. Прилади показують зростання радіації. Паморочиться голова. Поштовх, поштовх… Що це? Метеори? Цього тільки не вистачало… Чому ж не чути сигналів метеоритної небезпеки? Невже відмовив локатор? Так, стрілки приладів на нульових позначках. А радіація зростає й зростає… Якесь невідоме випромінювання…

Страшний удар стрясає броньований корпус. Збігали, заблимали на пульті управління зловісні червоні вогники. Вдарив оглушливий дзвоник.

— «Пробоїни в секторі три. Двигуни не діють», — прочитав Іван світловий напис на великому синьому табло.

— Які двигуни? — запитав космонавт.

«Двигуни № 1, № 2, № 3», — спалахнув новий напис.

Все, що відбувалося потім, — немов у тумані. Іван лаявся, пробував відчинити заклинений метеором люк до третього сектора — даремно.

Третій сектор, енергетичне серце корабля…

А в ілюмінаторі зростав і зростав туманний диск. Втративши управління, не здатний самостійно рухатись, корабель падав на якусь жовто-зелену планету.

Більш нічого не лишилося в пам’яті. Як він не розбився? Хто його рятівник? І чи рятівник? А може — тюремник? Справді, дуже вже схожа на камеру, бачену в старому фільмі, оця порожня, німа кімната.

І знов згадалось: пульт управління, бортовий журнал, інструкція Всесвітньої Ради Астронавтики: «При наявності органічного життя — нижчі рослини, черви та інші безхребетні — всебічно дослідити…»

Бідило всміхнувся: що ж, дослідження можна вважати розпочатим. От тільки невідомо, хто кого досліджуватиме — Іван безхребетних чи безхребетні Івана…

І раптом Бідило почув перший непевний звук. Далекий, ледве чутний дзвін то затихав, то посилювався, напливав хвилями, немов пульсував.

«Зараз щось відбудеться… Щось повинно відбутися…» Іван схопився, сів. І в ту ж мить одна з панелей протилежної стіни беззвучно посунулася вбік.

Що це — сон? І дійсно, все, що було далі, нагадувало химерний сон.

З глибини широкого коридора в жовтому сяйві йшли якісь чорно-зелені створіння. Йшли вони незвичайно — пружними, танцюючими кроками.

Зовні створіння оті дуже скидалися на людей. Та як мало людського було в їхній поставі, у виразах облич. Щось неживе, бездумно-механічне відчувалося в одноманітних, до синхронності злагоджених рухах. Клітчастий, чорно-зелений одяг обтягував однаковісінькі, аж наче стандартні тіла. Під чорно-зеленими шоломами — обличчя абсолютно однакові. Вишикувались двома шеренгами обабіч ложа, притисли до грудей чорні плескаті скриньки з блискучими рефлекторами, застигли. Кожен рефлектор направлений на Івана.

І тоді в глибині коридора з’явилися двоє в білому. Один — присадкуватий, товстенький горбань, другий — худорлявий юнак. Йшли вони повільно, з гордо піднятими головами. Іванові одразу ж впало в око: обидва — і горбань, і юнак — поблискували зеленкуватими лисинами. Панель за ними беззвучно засунулась. Поруч посунулась інша, відкрилася біла дошка-пульт з безліччю всіляких кнопок та важелів.

Горбань подивився на худорлявого, худорлявий щось переключив на білому пульті — і вмить німа кімната ожила. Кожен шерех, шелест, навіть дихання стали дивовижно гучними, підкреслено чіткими…

Двоє в білому стоять перед Іваном. Відчуваючи, що з ним хочуть говорити якісь високі офіційні особи, Бідило встав.

Горбань — за всіма ознаками він і по чину, і за віком був старшим — зробив крок до Івана, приклав собі до скронь пучки обох рук і поважно, неголосно проказав:

— Купхeq \o (е;ґ)йп.

Худорлявий повторив жест горбаня, відрекомендувався:

— Чакт.

Іван, тицьнувши пальцем у свої широчезні груди, теж було хотів тихо й ввічливо назвати себе, та голос його (бісова кімната! То вона німа, то кожен звук стократ посилює!) прогримів розкотистим громом:

— Бідило!

Купхейп здригнувся, на блідому обличчі худорлявого вперше майнула неясна тінь думки. Якусь мить панувала мовчанка.

Панель знову відсунулась, з коридора зайшов ще один чорно-зелений. Поклав Іванові на коліна такий же білий, як на Купхейпові й Пактові, одяг — щось на зразок халата.

Горбань владним жестом наказав Іванові йти за ним. Так, саме наказав, а не попросив.

Коридор повернув праворуч, потім ліворуч. М’яка підлога вгиналася під ногами, і від цього йти було важко. Плив, коливався понуро-монотонний дзвін. Дзвін був таким нудним, що від нього, здавалося, аж у грудях свербіло.

Прохід закінчився тупиком. Чакт щось поворожив біля одної з панелей — і вона відсунулась.

В обличчя війнуло парким оранжерейним повітрям. В отворі світилось зеленкувате небо. Дзвін став гучнішим. Слідом за Купхейпом і Чактом Іван ступив на білі вологі плити.

Від подиву перехопило подих… Просто над головою стояло велике і якесь волохате сонце. В туманному жовто-зеленому небі — ні хмаринки. Пахло грибами, пліснявою. Між білими кам’яними колонами непорушно, як дзеркало, тьмяно світилось море. Жовто-зелене, кольору неба, воно ледве-ледве хлюпало маленькими хвильками на кам’янистий берег. Біля води купчилися безбарвні, схожі на гриби рослини.

Та найдивовижніше було там, на морському обрії. Просто з води підводилася і губилась у небі золота промінна стіна. Ні праворуч, ні ліворуч — наскільки вистачало зору — кінця їй не видно було. Стіна палахкотіла, іскрилася, щомить міняючи тони. То яскраво-жовта, ю побігли по ній, як зморшки по золотому оксамиту, зелені тіні, і вже вона то майже зелена, то знов золота.

Мінлива, хитка, вона була дуже схожа на величезну, розколихану вітром завісу. І ця золота завіса немов пульсувала в такт вібруючому дзвону. Мов заворожений стояв Іван, несила було відірвати очей від дивного, незрозумілого видовища…

Чакт, торкнувши Івана за плече, жестом попросив: ходім, мовляв.

Внизу, під білими колонами ґанку, стояла, а точніше лежала на череві, сигароподібна, гостроноса машина, трохи схожа на дирижабль. Біля машини поралися кілька блідих мовчазних створінь.

І раптом невідь звідки — до того він, напевне, був за машиною — серед юрби з’явився ще один, як подумав Іван, офіційний представник. І по костюму — блискучому, ясно-зеленому, — і по безлічі металевих трикутничків, ромбиків, квадратиків, що рясно вкривали запалі груди і випнуте черево, і по страшенно поважній поставі можна було зрозуміти, що особі цій, гордій та пишній, немає рівних серед присутніх.

Чорно-зелені виструнчились, завмерли, мов статуї з старої позеленілої міді. Стукни, здавалось, котрогось — і задзвенить.

Купхейп щось розгублено пробелькотав і теж став наввипинки.

Чакт ще більше зблід, помітно підтягнувся.

Поважний, не звертаючи ні найменшої уваги на Івана, пішов вздовж строю чорно-зелених. Пройшов, ще більше наприндився і раптом, викинувши вбік правицю із стиснутим кулаком, хрипко вигукнув:

— Хич ехeq \o (и;ґ)п!

— Ехип! — мов видихнули чорно-зелені. Поважний крекнув і рвучко на каблуках повернувся до Івана:

— Хич ехип!

Бідило ввічливо кивнув головою і в ту ж мить — клятий нежить! — скривився, чхнув.

Поважний представник довго тупими виряченими очима дивився на Івана, думав, але, так, напевне, і не второпавши, що означає цей дивовижний вигук небесного гостя, повернувся до чорно-зелених і вже спокійнішим голосом подав якусь команду.

Миттю все ожило. Зламавши стрій, чорно-зелені кинулися до сигароподібної машини. Почалась посадка. Іван сів з Купхейпом, поважна особа розмістилася поруч Чакта.

Клацнули, засунулися панелі. Під ногами глухо загуло. Іван виглянув за борт — корабель висів у повітрі. Висота швидко збільшувалася і через кілька хвилин досягла, як приблизно визначив Бідило, двох тисяч метрів. Гул раптово увірвався. Мотори не працювали, та корабель продовжував непорушно висіти в повітрі.

«Цікаво, — подумав Бідило, — невже вони оволоділи гравітацією?»

Знову став чутнішим нудотний, пульсуючий дзвін. Попереду, за прозорою перегородкою, Чакт, покинувши важелі, про щось радився із поважним. Нарешті він знову взявся за важелі.

Тихо, мелодійно завуркотали мотори — тепер уже інші, не під ногами, а десь позаду. Корабель рушив, набираючи швидкість.

Внизу пропливали гірські хребти, подекуди в глибоких долинах виблискували озерця. Та все — і височина, і низовина — було одноманітного зеленкувато-жовтого кольору.

Іван уважно роздивлявся: ні лісів, ні нив… Що це, вбогість природи чи наслідки якоїсь катастрофи?

Купхейп сидів навпроти, обличчя його аж лисніло від напруги. Час від часу поглядаючи то в вікно, то на Івана, він щось белькотав собі під ніс. Раптом встав, широким жестом обвів увесь мертвотно-жовтий ландшафт і проголосив чванливо, аж наче погрозливо:

— Щактeq \o (и;ґ)ф!

Золота Завіса вже сховалася за горами, але небо з того боку було набагато яскравіше, немов хиталася там дивна денна заграва… Потім і гори сховалися за обрій, і вже внизу стелилася рівна, як стіл, низовина, покреслена якимись незрозумілими зморшками, що дуже скидались на штучні насипи.

Повітряний корабель знизився. Біля невеличкого озера Іван помітив десятків зо два будинків, якщо так можна було назвати геометрично правильні куби без вікон з панелями замість дверей. Кілька будівель схожі були на заводські корпуси.

В центрі селища бовваніла невисока зелена піраміда. Від неї й починалася одна з тих дивовижних зморщок, що сіткою заплели усю низовину.

Згодом селища стали з’являтися частіше й частіше, зморшки-насипи, що з’єднували їх, все ширшали й ширшали, і, нарешті, все злилося в одне суцільне місто.

А от уже й центр видно — зелений круглий хмарочос. Над куполом його похитується промінний стовп, такий же пульсуючий та яскравий, як і Золота Завіса.

Суцільною кріпосною стіною виструнчився навколо хмарочоса незвичайний кільцевий палац. На всі боки від нього розходяться радіальні проспекти. На рівні проміжки розтинають вони кільцеві, концентричні вулиці. В усьому — строгий, похмурий лад. Жовті куби першого кільця нижчі від кільцевого палацу. За першим кільцем — друге, будинки його ще нижчі. 3а другим — третє, четверте і так до самого обрію.

Купхейп знову широким жестом обвів краєвид і з такою ж пихатістю проголосив:

— Щактиф! Щактиф ехип!

Корабель ішов на посадку.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Чарівний екран. Сонце стоїть у зеніті. Урок під чорним рефлектором.

Корабель ішов на посадку. Зробивши коло над передмістями, він став різко знижуватись. І тут тільки побачив Бідило досить велике озеро, щільно оточене жовтими кубічними хмарочосами. Посеред озера — чималий острів, забудований до самої води. Острів являв собою місто в мініатюрі: ті ж концентричні кола вулиць, такий же круглий палац, але вже незрівнянно менший, без купола, в центрі плоского даху — висока вежа.

Над палацом і повис повітряний корабель. За кілька хвилин Іван разом з горбанем і Чактом стояв уже на вологих плитах даху, точнісінько таких, як там, біля моря. Всі разом підійшли до жовтої вугластої вежі, сіли в ліфт.

Коридори, коридори, кімнати без вікон і знов коридори в жовто-зеленому тумані. Дзвін монотонний, набридливий, Івана вже аж нудить від нього. І от вони в затишному білому Залі. Зручні глибокі крісла, якісь прилади на столах, на стіні величезний жовтий екран.

Купхейп і Чакт сідають, Іванові теж показують на крісло. Купхейп надіває блискучий білий шолом, від шолома до приладів тягнуться цілі пасма зелених, жовтих і чорних дротинок.

Чакт, торкнувши Івана за плече, показує на екран: дивись, мовляв.

Загуло, заскрекотало в зелених шафах, що від стелі до підлоги займали всю бічну стіну. Екран ожив. Спочатку на жовтому світляному тлі застрибали якісь рисочки, плями, а потім на весь екран вималювалася величезна постать людини.

Так, це була саме людина, і дуже знайома Іванові. Десь він бачив її, і навіть часто… Щось рідне і водночас чуже світилося в її погляді, відчувалося в різких, до карикатурності Загострених рисах вилицюватого обличчя.

Постать здригнулася, стала напливати, збільшуватись, і от уже на весь екран — величезне обличчя.

Хто ж це такий? Іван од напруження аж шию витягнув і раптом все зрозумів: то був він сам, Іван Бідило!

Оце так так!

Яким же злим, хижим, майже не схожим на себе показаний він на цьому жовтому екрані! Ні, це був не портрет, а несправедлива зла карикатура, викривлений, спотворений образ, чиєсь хворобливе уявлення. Так, саме таким могла уявити Івана обмежена недоброзичлива людина.

Віддалік у м’якому глибокому кріслі напівлежав Купхейп. Він не спав, хоч очі його, були заплющені, — щось бурмотав, розводив руками, хмурився, і в такт його гримасам та рухам змінювалося зображення на екрані. Бідилові стало ясно: все, що відбувається на екрані, — уявлення Купхейпа.

Ні, не можна позаздрити тій, не в міру допитливій людині, котра хоч на мить змогла побачити себе очима деяких домисливих знайомих своїх! А Купхейп для Івана навіть і знайомим не був.

Дивні дива уявлялися цьому присадкуватому горбаневі…

Ось він, екранний Іван, незграбний, з хтивими злими очицями, справжнє втілення тупої, тваринної сили, озирається, наче виглядає когось. Саме таким уявляли колись мужика-слов’янина деякі західноєвропейські крамарі-інтелектуали.

Хижо примружившись, екранний Іван клацнув зубами і раптом стрибнув, накрив когось полами свого білого халата.

Кого ж це він так?

Ого! Якогось чорно-зеленого…

Дива!.. Видобувши блискучі інструменти, космічна потвора почала анатомувати свою жертву. Весь обмазаний густою зеленою кров’ю, екранний Бідило вириває із нутрощів убитого один по одному всі органи, складає їх у прозорі склянки, заливає рідиною.

Вчений-убивця! Містично-загадкова єдність первісної тваринності і незрозумілого інтелекту!

Карикатурний Бідило обміряв труп, вхопив свої препарати і, злодійкувато оглядаючись, подався до космічного корабля. Біг він, перестрибуючи через труби, люки і навіть через самовідданих і благородних чорно-зелених, які, однак, при наближенні Івана ставали чомусь маленькі, мов ліліпути.

І тут настав час довести, що справедливість є справедливість і злочин має бути покараним.

Грізні сили згуртовуються супроти злої потвори. В широкому полі оточують Івана незламні шеренги чорно-зелених. Лунає команда, і з рефлекторів скриньок б’ють сліпучі промені. Б’ють просто в потворне обличчя. Злочинець падає. А дивні промені, немов вогненні бичі, шматують величезне тіло.

Екран гасне. Купхейп стомлено підводиться, знімає шолом і, підійшовши до Івана, уважно, як піддослідну істоту, розглядає його.

І сміх і горе, і все ж таки Бідило щиро вдячний Купхейпові: горбань, очевидно, аж ніяк не був прихильником обміну вражень по принципу «не називаючи прізвищ».

Але трохи згодом, дивлячись уже другий «фільм», — Купхейп знову надів шолом, сів у крісло, — Іван зрозумів, що всі оці марення горбаня ніякого відношення не мали до обміну вражень.

…Потворний Іван па жовтому екрані чинив зовсім уже безглузді злочини. Ось він, голий і волохатий, вбігає у величезну лабораторію, хапає жужмом якісь прилади, шланги, дротини і біжить що є духу прямо до своєї ракети. Ревуть двигуни. З дюз «В-18» вириваються стовпи білого полум’я. Утік! Утік-таки! Повіз на свою дикунську планету здобутки чужого, витонченого інтелекту!

Так ні, і тут, у повітрі, космічного злодія чекає справедлива кара. Десятки зелених, довгастих, як щуки, ракет променями-мечами збивають «В-18».

На екрані знову карикатурний Іван, але тепер він низько схиляється перед Купхейпом. Тепер він і зростом нижчий від наприндженого горбаня. І погляд, і кожна риска такого покірного тепер Іванового обличчя, кожен жест незграбних, неоковирних рук так і промовляє, 1 здається: «Не буду, ніколи-ніколи не буду ні вбивати, ні красти… і — найголовніше! — ніколи-ніколи не здумаю тікати від свого мудрого і всемогутнього володаря…»

Аж тепер Бідило зрозумів справжню мету Купхейпової відвертості. І коли втретє засвітився екран та почалася чергова притча про викрадання Іваном грудних немовлят для переправлення їх як експонатів місцевої фауни на чужу планету, Бідило не витримав.

— Досить, — сказав він. — Суду ясно. Але дайте ж і підсудному висловитись. — І жестами попросив білий шолом.

Спершу в Івана нічого не виходило. Дивлячись на екран, Бідило намагався думати, що він ніякий не ворог, що мета його прильоту чисто наукова, але на екрані танцювали розмиті плями, ніякого зображення не з’являлося. І тільки згодом, коли Бідило трохи забувся, на жовтому світляному тлі проступили спочатку туманні тіні, а потім уже чіткі картини.

Іван замислився, непомітно для себе заплющив очі. «Як би добре було, — мріяв Бідило, — коли б взяли його та й відвезли до «В-18»…» А на екрані вже й вимальовується: летить він разом з Купхейпом і Чактом на тому ж таки схожому на дирижабль повітряному кораблі. Над горами, над долинами летить. Раз у раз по знаку горбаня корабель знижується, а то й зовсім приземляється. Всі виходять. Купхейп пояснює Іванові то походження якогось мінералу, то значення якоїсь рослини для промисловості й життя. Пояснить, а потім уже просить-просить Бідила взяти рослину чи мінерал в дарунок земним колегам. А Іванові й класти вже нікуди тих дарунків.

Пробував Бідило й інше уявити: екскурсії по промислових підприємствах та наукових закладах зеленої планети, але на екрані знов затанцювали розмиті плями.

…Ось він, рідний «В-18», дбайливо відремонтований, перевантажений безцінними експонатами. Під прощальні крики багатотисячної юрби ракета покидає гостинну планету.

Не день, не тиждень пробиватиме космічну темряву світловий промінь, не тиждень і не місяць добиратися йому до Землі від зеленої планети. Та на екрані мрій за кілька дзвінких секунд домчав до Землі Іванів космічний корабель.

І от уже гримлять оркестри, білі троянди, росяні лілеї падають на обгорілу броню «В-18». Москва… Барвистий натовп… Рідні, щасливі лиця…

— Іване! — це Акиро, веселий, поривчастий Акиро. — Летімо, летімо до Йокогами! Летімо!

А навкруг білі, жовті, чорні обличчя:

— Приїжджайте до Барселони!

— Бразілія жде Вас!

— Вас запрошує Аддіс-Абеба!

…Рідне село, яке воно маленьке після Москви… Матуся…

І знову, знову, як у чарівному вихорі, — Італія, Конго, Китай, Японія…

Вологий вітер океану напинає сорочку. Шумлять сади. На мармуровому постаменті бронзові літери: «Бійцям-переможцям японської соціалістичної революції». А біля пам’ятника… Що це? Маки? Наші маки?

— Звичайно, ваші! — радісно сміється Акиро. — Ваші й мої!..

Червоні маки, червоні, як прапори на першотравневому Хрещатику. Прапори, прапори, прапори… Вогненне сяйво Заливає екран…

— Хакахо!!

Іван схопився, розплющив очі.

Купхейп, украй переляканий, показував на екран і аж трусився:

— Хакахо!! — І враз шарпнувся, схопив зі столу плескату скриньку, направив на Івана, клацнув. Рефлектор не засвітився. Клацнув ще раз і 3 досадою жбурнув під ноги.

Чакт стояв осторонь і якось дивно ворушив губами. Може, то тільки здалося Івану? Ні, то справді була посмішка — тонка, ледве помітна, перша посмішка в ньому жовтому, похмурому світі.

Усе те відбулося за якусь мить. Чакт клацнув перемикачами, прапори на екрані поблідли, з червоних зробились рожевими, потім сірими і, нарешті, зникли зовсім. Екран погас.

Кілька хвилин мовчали.

Купхейп взяв Бідила за руки, уважно подивився на широчезні його долоні. Гукнув Чакта і показав йому Іванові долоні. Той знизав плечима: хто зна, мовляв… Та це, видно, аж ніяк не влаштовувало горбаня. Показуючи то на долоні Бідила, то на жовтий екран, він щось гаряче доводив Чакту.

Чакт мовчав. Іван… Іван просто стомився, та й попоїсти не завадило б.

Над вхідною панеллю спалахнув зелений плафон. І в ту ж мить до залу вбігла, ні, не вбігла — влетіла якась дуже молода і, очевидно, страшенно зайнята особа.

Якщо там, на березі моря, розглядаючи поважного товстуна, Бідило не одразу зрозумів, що перед ним офіційний представник, то тут усе було ясно: особа безперечно жіночої статі. Вузенькі яскраво-зелені штанці й жовта клітчаста блузка туго облягали її пишні форми. З плечей спадав зеленастий прозорий плащ, помережаний золотими трикутничками. На голові височіла зелено-жовта зрізана піраміда.

Так, це безперечно була жінка. З добре натренованою безпосередністю вона крутнулась, заджеркотіла спершу до Купхейпа. не встиг той відповісти їй, як вона вже щебетала до Чакта і зненацька опинилася перед Іваном. Церемонно присіла, зробила рукою якийсь граціозно-чудернацький жест, немов муху спіймала, і проспівала тоненько-тоненько:

— Хетeq \o (а;ґ)т Аeq \o (а;ґ)ф…

Заговорили всі разом. Чакт скоромовкою, він, очевидно, обурювався, дивувався, докоряв. Купхейп, наступаючи на жінку, монотонним голосом читав їй якусь нотацію. Жінка, раз у раз поглядаючи на Івана, джеркотіла на всі боки. Нарешті за щебетухою беззвучно засунулася панель.

Івана провели в іншу кімнату. Була вона простора, з прозорою стелею, з кількома білими шафами, столом та ложем.

Просто над головою жовтими протуберанцями кучерявилось величезне сонце. Бідило здивувався: стільки часу минуло, а воно й досі в зеніті! Невже планета завжди повернута одним боком до сонця? А коли так, то що ж там, на протилежній, темній півкулі?

З білої шафи висунулася полиця, заставлена чашечками. Купхейп взяв одну з них і жестом запросив Бідила призволитися. Іван покуштував. Це була якась кисло-солодка, надзвичайно смачна маса з приємним запахом. Спорожнивши одну чашку, Іван взявся до другої. Ковтнув якусь маслянисту, теж дуже смачну грудку — і ця чашка порожня. Незчувся, як випорожнив увесь посуд, що був у шафі. Їсти ж хотілося, як і раніше, — ніби й не їв нічого. Винувато, жестами попросив: чи не можна ще, з другої шафи взяти… Купхейп з жахом дивився на космічного ненажеру.

Після трапези Івана запросили лягти. Ложе виявилося м’яким і дуже зручним.

«Досить гостинно з їхнього боку…» — подумав Бідило. Та відпочити Іванові не дали. Купхейп і Чакт, видно, вважали себе повновладними хазяїнами Івана Бідила.

Горбань натиснув на стіні зелену кнопку, і якась кремезна, вилицювата особа в чорно-жовтому комбінезоні і круглому чорному шоломі внесла до кімнати цілий оберемок всяких скриньок, тек, пакетів. Поклавши все це на стіл перед ложем, чорно-жовтий хотів було вже йти, коли Купхейп гукнув його:

— Шат!

Чорно-жовтий обернувся, низько схилився перед горбанем.

«Шат — ім’я слуги, — відзначив Іван, — треба запам’ятати».

Купхейп щось сказав Шатові, той вислухав з нерухомим, як маска, обличчям. Вийшов і незабаром повернувся з приладом, схожим на кварцову лампу, встановив його над Івановим узголів’ям, а величезний рефлектор направив прямо на голову. Клацнув вимикачем, подивився на горбаня, вийшов. З рефлектора заструменіло приємне тепло. До ложа підійшов Купхейп. Розіклавши на столі теки, скриньки, пакети, став виймати з них і показувати Івану пластмасові таблички з малюнками.

На першій була зображена людиноподібна істота.

— Тeq \o (о;ґ)по! — врочисто мовив Купхейп і показав спершу на малюнок, а потім на себе й на Чакта.

На другому малюнку було сонце, на третьому — море.

Спочатку Бідило намагався запам’ятовувати всі слова, повторював їх про себе, жестами просив не поспішати, але малюнків було так багато, що дуже скоро Іван все переплутав. Підвівся, показує на мигах, що вже не може, стомився дуже.

Купхейп владним жестом примусив його знову лягти і ще нижче опустив рефлектор. Іванові стало жарко, душно, піт котився по щоках. А горбань все показував і показував… Не одну сотню слів і малюнків почув і побачив зовсім уже мокрий Іван.

І — що не? — раптом йому здалося, ні, не здалося, так воно й насправді було: він все пам’ятає. Він пам’ятав сотні зображень і назв!

Та це ще був не кінець. Показавши й назвавши всі малюнки, горбань почав все спочатку. Але тепер він тільки показував, а Бідило неслухняним від перевтоми язиком безпомилково говорив назви. Навіть Купхейп дивувався: у цього чужопланетного створіння неабиякі лінгвістичні здібності!

Останні дві таблички були такі: на першій — зелена планета з великим природним супутником. Планета називалася Щактиф. Другий малюнок являв собою географічну карту якогось материка, оточеного по океану геометрично правильним зелено-золотим колом. Материк теж називався Щактиф.

«Планета, материк… Одна назва… Чому?» — майнуло в голові. Але думати Іван уже не міг: зломлений страшною, нелюдською втомою, заснув, мов провалився в туманну прірву…

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Хич мислить. Перший державний злочин Івана Бідила. Таємнича феноменальна душа.

Коли Іван прокинувся, сонце, як і раніше, стояло в зеніті. Після сніданку Купхейп знову розіклав вчорашні малюнки. Виявилося: Іван пам’ятає виключно всі назви — 495 слів за один прийом!

Після обіду урок продовжувався в знайомому уже білому залі. Звався він Тихим. Чому? «А тому, мабуть, — подумав Іван, — що це єдине приміщення, де не чути набридливого пульсуючого дзвону». Такий же, як і вчора, рефлектор, але вже не так пекуче прогрівав незримими променями Іванові скроні.

«Ясно, — подумав Бідило, — промені інтенсифікують мозкові процеси. Дивні істоти оці щактифці: такі наукові досягнення, а самі… А втім — побачимо…»

Наприкінці другого уроку Іван міг уже вести нескладну розмову, знав чимало назв різноманітних побутових речей, і не тільки побутових.

На стіні висіла трикутна скринька з білим табло. То був тоццeq \o (о;ґ)йт — прилад, що показував час. Назва походила від слів «тоца» і «цота». Тоцою називалася одиниця виміру, що, як потім дізнався Іван, була значно менша нашої години, а цота — теж одиниця часу — значно більша нашої секунди. Щактифська доба ділилася на дві нерівні частини: менша, відведена для роботи, називалася порою малого спокою, більша — сон, відпочинок — порою великого спокою.

Дізнався також Іван, що зміст слова «топо» зовсім не відповідає високому змістові поняття «людина». Людина з великої літери. Топо в буквальному перекладі значить — розумна тварина, мислячий організм, думаючий біологічний особень.

Минала доба за добою, а сонце, як і раніше, непорушно стояло в зеніті.

— Чому це так? — запитав Іван у Купхейпа.

Горбань страшенно наприндився і прорік тоном оракула:

— Так побажав Безсмертний!

— А хто такий Безсмертний?

Купхейп — він сидів боком до Івана — різко повернувся, якось особливо неприязно подивився і ні слова не відповів. І це вже не вперше так.

Все більше й більше розуміє Іван, що ні горбань, ні його синок зовсім не збираються відкривати своєму іншопланетному гостю всієї правди про себе. Не раз уже бачив Іван в руках у Купхейпа якісь прямокутні, пластмасові скриньки. Скоро він пересвідчився, що то своєрідні книги, і попросив щось почитати — ну хоча б з історії Щактиф.

Горбань знову сердито насупився і, не дивлячись на Івана, буркнув:

— Не можна!

Так і не дав. І тільки інколи крадькома через Купхейпове плече Бідило розглядав дивні, дуже цікаві для нього Зразки щактифської цивілізації…

На одному боці кожної книги-скриньки надруковано зміст, що складається із коротеньких анотацій на кожну сторінку. Навпроти всіх анотацій чорніють кнопки найрізноманітніших форм і розмірів.

Перегляне читач такий зміст, дізнається, що, скажімо, на сторінці 1001 вже стає зрозумілим, про що написана ця книга, натисне відповідну кнопку, і з бокової площини тома швиденько висунеться потрібна сторінка. Просто і мудро! І зовсім не треба перечитувати тисячі сторінок!

Одного разу трапився незвичайний випадок. Іван і Чакт займалися в Тихому залі. Чакт показував таблички, Бідило говорив назви — все йшло своїм порядком. Повторивши пройдене і виклавши чергову порцію щактифських іменників та дієслів, Чакт подивився на тоццойт і став хутенько збирати своє педагогічне приладдя. Виходячи, кинув:

— Я поспішаю. До кімнати вас одведе Шат.

Іван встав і в ту ж мить помітив, що на кріслі, де сидів Чакт, лежить велика зеленаста книга.

Аж руки затремтіли! Мить — і він уже вхопив оте блискуче, поліроване диво.

— «Історія Щактиф. Том III. Секретно. Для службового користування», — прочитав і вп’явся очима в надрукований дрібним шрифтом зміст книги.

— «Цікаве і благочестиве пояснення, чому сучасний Вік Тьмяного Світла набагато приємніший для всіх топо, аніж минулий Вік Світлої Пітьми», — Іван натиснув невеличку трикутну кнопку — із легким свистом висунулася пластмасова сторінка.

— «Кожен топо, якщо він правдивий схильник Безсмертного, — похапцем читав Іван і з тривогою поглядав на нещільно засунуту панель, — кожен мислячий організм повинен відчувати, що сучасна доба набагато приємніша від попередньої. Зараз у нас яскравий Вік Тьмяного Світла, а раніше ми жили у тьмяному Віці Світлої Пітьми. Раніше нами правили неблагочестиві власники ланів і пасовищ, а зараз власники стали благочестивими. Нині оці божественні надістоти іменують себе свідками Безсмертного… Свята власність — основа основ нашої…»

Іван озирнувся на вхідну панель, натиснув кнопку, сторінка сховалася.

— «Повчальне й змістовне роз’яснення необхідності щоденного схиляння всіх топо», — прочитав Бідило ще одну анотацію і натиснув відповідну кнопку.

З нової сторінки Іван дізнався, що бог, в якого вірують громадяни Щактиф, зветься Сонячним Вседержителем, або Безсмертним, і що всі віруючі щоденно схиляються перед якимись тетраедрами Безсмертного і через це іменують себе схильниками. «Ваша схильність, — звертаються вони один до одного, — ваша найнижча схильність…»

Скоріше! Скоріше! Кожної доти може повернутися Чакт. Іван тисне на кнопку, сторінка засувається і, вже не читаючи змісту — кожна мить дорога, — знову натискає на якусь велику, найбільшу серед усіх, шестикутну кнопку. Висувається нова сторінка.

«Всі країни планети покірні волі Безсмертного. Вся планета давно підвладна Щактиф.

Іменем Сонячного Вседержителя партія Прогресивних Перукарів пліч-о-пліч з Легіоном Товариства по Сприянню Розвитку Любові до Ближнього, що скорочено зветься Легіоном Любові, благочестиво служить Хичу Мислячому. Пречистий дух приватної власності…»

Іван, поспішаючи, читає з п’ятого на десяте, але поступово захоплюється і вже не пропускає жодного слова, вчитується в кожен рядок.

Дивний — цікавий і страшний — світ відкривається з Цієї полірованої пластмасової сторінки!

Виявляється, в державі Щактиф («Щактиф» — у перекладі «блаженний спокій») гроші платять тільки за службу. За фізичну працю лише годують і одягають. Найбільшу платню отримують перукарі. Причому перукарі ці тільки називаються перукарями. Колись, іще у Вік Світлої Пітьми, вони займалися своїм справжнім ремеслом — голили, стригли, але поступово все більше й більше переходили до іншої, куди більш прибуткової діяльності.

Нині «перукар» — це почесне звання, що говорить про причетність до уславленої партії Прогресивних Перукарів.

Крім цієї організації, на сторінці згадувались іще «Легіон Любові», «Ліга Прихильників Веселого Настрою» та інші — всього десять назв. З плутаних і туманних пояснень Бідило зрозумів, що кожна з цих, нібито громадських, корпорацій часто виконує функції активної автономно діючої контррозвідки і що найвпливовішою організацією серед них вважається Легіон Любові. В кінці сторінки зазначалося, що всі оті ліги, партії, легіони давно вже, з самого свого утворення, підпорядковані безпосередньо Хичу.

«А хто ж такий Хич?» — подумав Бідило і в ту ж мить відчув, що в потилицю йому хтось дише.

Різко обернувся. За спиною стояв Чакт.

Іван схопився. Блискавкою майнула думка: «Кінець! Цього вже мені не пробачать!» Застиг, напружився, як для. стрибка, кожним м’язом готовий на відсіч.

Та, як не дивно, Чакт зовсім не гнівався. Не дивлячись на Івана, спокійно взяв книгу і так само спокійно, мовчки вийшов.

«Пішов доповідати батькові, — подумав Іван. — Зараз прибіжить горбань…» Але минали цоти, тоци, а Купхейп все не з’являвся. Нарешті, коли Бідило зовсім уже стомився чекати, до залу ввійшов Шат і з звичайним своїм кам’яним виразом на обличчі повів Івана до його постійної кімнати.

Наступної доби, тільки-но почалася пора малого спокою, з’явилися Купхейп і Чакт з усім навчальним приладдям. Обидва в прекрасному настрої. По всьому видно: Чакт батькові нічого не сказав…

Багато чого зрозумів Іван з отих трьох похапцем прочитаних сторінок. Не ждати йому добра в цій країні десяти контррозвідок… Десять контррозвідок! Проти кого вони? Адже давно уже всі країни планети перетворені на сателітів Щактиф. Значить, є сили, що борються проти держави мислячих перукарів! Але як зв’язатися з ними? Як знайти шлях до незнаного щактифського народу? Єдине, що зараз може Іван, — це терпіти, приглядатися, вивчати…

Якось після чергового уроку мови Бідило запитав у горбаня:

— Хто такий Хич? Поясніть, якщо можна.

Купхейп навіть зрадів:

— Звісно, можна! Не тільки можна, а й треба! Про велич і могутність нашого Хича Мислячого повинні знати не тільки всі топо нашої планети, але й всі мислячі організми Всесвіту!

Купхейп сів у крісло, надів білий шолом.

Картина за картиною з’являлися на жовтому екрані. Горбань з заплющеними очима пояснював, коментував.

…Материк, оточений по океану зелено-золотим колом, — держава Щактиф. Місто в центрі материка. Воно напливає, і от уже на весь екран — кільцеві вулиці, радіальні проспекти, що сходяться до кільцевого палацу.

Зображення все збільшується й збільшується, уже видно, що і центральний хмарочос, і кільцевий палац, який оточує його, — зовсім не круглі, а грановані.

— Шістдесят дев’ять граней, — пояснює Купхейп. — І радіальних проспектів також шістдесят дев’ять.

Ще і ще напливає зображення. Вже палац і хмарочос Займають весь екран. Вже вони не вміщаються на екрані. Мить — і глядач ніби входить до кільцевого палацу.

У широчезному залі йде засідання. Сотні істот у кріслах. Половина крісел — чорні в білу крапочку, половина — білі в чорну крапочку.

Іван придивляється: щось наче на парламент схоже…

За столом президії — висока струнка особа.

— Хич, — пояснює Купхейп. — Хич мислить…

— А про що ж він думає, цей Хич? — поцікавився Іван.

Купхейп ображається:

— Хич не думає! Хич не може думати! Думають лише прості смертні. Про дітей своїх, та щоб війни не було, та ще всяку всячину про злих багатих і добрих бідних. Державний діяч не думає, він мислить, державно мислить!

Бідило з цікавістю дивиться на жовтий екран: висока істота у високому кріслі…

А горбань уже показує, як саме, в який спосіб мислить щактифський колега земних фюрерів.

Хич примружився, тицьнув себе вказівним пальцем у перенісся — і от уже в горах і пустелях, на берегах озер і на океанському узбережжі оплутані дротами й трубами виростають височезні куби цехів. Вогонь схоплюється над ними, жовта пара повиває, а з широкого отвору найбільшого центрального куба пнеться-виповзає на металевому череві зелений повітряний хижак. Хич мислить…

Хич мислить — і над морем ревучою зграєю мчать повітряні кораблі. Попереду ціль. Вогонь! Мечі променів схрещуються на чепурненькому білому острівці. Жовта пара, зелений дим, і вже на місці острова рівне, спокійне море. Хич мислить…

— Хич мислить! — врочисто проголошує Купхейп, і жовтий екран заповнюється новим зображенням.

…Широчезний, яскраво освітлений зал. На стінах зеленим вогнем палають слова: «Іменем Безсмертного їж!», «Їж і ні про що не думай!»

Тисячі трудівників, охоплені патріотичним поривом, їдять, їдять схвильовано, їдять завзято, — радісно, натхненно їдять. А наївшись, дружним, солодкоголосим хором співають хвалу Хичу. Мовляв, спасибі йому, Мислячому, що так любить своїх підданих, любить трудівників, любить…

— Брехня!! — прогуркотав глухий бас за спинами горбаня й Бідила. В шафах затріщало, екран погас.

Червоне променисте марево сунуло Тихим залом. Гримів глухий голос, і в такт його перекатам трепетало таємниче сяйво:

— Хич Дев’ятнадцятий — гнобитель шхуфів! Двадцятому не бувать!

Допливши до протилежної стіни, сяйво пройшло крізь неї. В тому місці стіна зарожевіла, зробилась прозорою, і крізь сяючу пляму стало видно сусідній зал. Пляма тьмянішала й тьмянішала, і через кілька цот вона була вже такою, як і вся стіна. Голос подаленів, замовк.

Купхейп сидів немов приглушений: очі вирячені, губи сіпаються.

— Що це таке? — украй здивований, запитав Іван.

Горбань наче й не чув.

— Вам погано?

Купхейп грізно насупився, рука потяглася за плескатою скринькою з рефлектором. Іван знизав плечима:

— Чого ви гніваєтесь? Я ж тільки запитав, що це таке…

Купхейп схопився.

— Не смійте про це питать! — закричав він, розмахуючи чорною скринькою. — Ніяких запитань! Чуєте? Ніяких запитань! — І, трохи заспокоюючись, додав: — Якщо ви цінуєте мою приязнь — згодного запитання про це…

Поволі спливав час. Бідило наполегливо вчив мову. Він уже розмовляв, читав і навіть писав по-щактифськи. Останнім часом горбань змусив його не лише вчитися, а й вчити. І Купхейп, і Чакт, а потім і Хетат Ааф стали вчитися у Бідила мови землян. Застосовуючи рефлектори-інтенсифікатори, вони, як і Бідило, робили чималі успіхи, а з часом опанували цю Іванову мову майже в такій мірі, як і він їхню.

Купхейп узяв за звичку вечеряти удвох з Бідилом. Поїдять, сяде горбань в крісло, Іванове присуне поближче.

— Сідай!

І почне правити теревені. Та все про себе: і добрий він, мовляв, і щирий, і такий самотній… Ні з ким і словом перемовитися. І так же йому Бідило подобається, з першого погляду запав у душу.

Зробить таку психологічну і, на думку Івана, дуже примітивну підготовку, а тоді й випитувати почина: що в них на Землі є, чого нема, що буде…

Цікавість ця давно вже не подобалась Іванові… Все, що він уже знав про суспільство Щактиф, примушувало його Зважувати кожне слово.

Якось під час такої розмови — а сиділи вони у невеличкій кімнаті, відгородженій від Тихого залу, — і запитав Купхейп у Бідила:

— А що означає на вашій прекрасній мові слово «аапчхи»? Які благородні почуття хотіли висловити ви цим урочистим словом, вітаючи там, на березі океану, нашого мужнього генерала Хипіца? Чи не б оце звучне і лаконічне «аапчхи» точним перекладом нашого щактифського вітання «ехип»?

— Ні, — Бідило ніяково всміхнувся. — То я просто чхнув.

— Що значить «чхнув»? Вчора уві сні ви говорили: «Чхати я хотів на цю радіацію».

— Бачите, у нас, у слов’ян, є такий вираз: «Начхати мені на те». «Начхати» — значить виразити зневагу. Але я…

Та Купхейп уже не слухав. Мить — і в руках його блиснула рефлектором плеската скринька. Сліпучий промінь б’є Іванові у вічі. Вперше в житті Бідило відчуває, що ні рукою, ні ногою ворухнути не може. І, вже гублячи свідомість, помітив: Чакт посміхається. Дивно якось, сумно, презирливо… Чакт посміхається…

………………………

…Коли Бідило опритомнів, у кімнаті не було вже нікого. Невідь звідки долинав знервований, тремтячий голос Купхейпа:

— Він державний злочинець! Він образив Хипіца, довірену особу Хича! Я мушу віддати його Легіону. Хет, встань, засунь панель. Що за дурна звичка залазити на крісло з ногами!

Аж тепер тільки Іван помітив, що панель до Тихого залу не засунута.

— Ой татуню, я так добре вмостилася… Та він нічого не чуб! Після такої дози опромінювання тоци три, а то й чотири його хоч на шматки ріж. Він зараз такий гарненький! Татуню, а може, він зовсім не злочинець?

— Він державний злочинець.

— Ах, татуню! Ти ж завжди кохався у філології. Ну що таке злочинець? Всі злочинці — мислячі істоти. Всі мислячі істоти — злочинці. Ми всі — злочинці, так само як всі злочинці — ми. Все є всім. Елементарно!

— Прибери ноги з крісла! Вдруге кажу!

— Батьку, — це вже голос Чакта, — ти хоч би зараз розповів, у чому ж суть твоїх дослідів над Іваном?

— Причому тут досліди? Іван — політично небезпечна істота. Я мушу передати його Легіону Любові або партії Прогресивних Перукарів.

— А я хочу знати, — знов голос Чакта, — що більш потрібне населенню нашої країни: розкриття цього, як ти кажеш, злочину чи завершення твоєї наукової праці?

Мовчання.

Хет мугикає пісеньку.

І нарешті тихе Купхейпове буркотання:

— Ти маєш рацію, синку. Ти маєш рацію… Але ні риск, риск…

— Батьку, я хочу знати…

— Так, так… Ти правий. Я розповім дещо. Слухайте. Перше ніж говорити… Хет! Востаннє кажу: прибери ноги з крісла!

— Уже прибрала!..

— Перше ніж говорити про мої досліди, я мушу поділитися з вами деякими міркуваннями відносно самого піддослідного. Одразу після того як цей феномен з’явився на нашій планеті, ним, природно, зацікавилася Вища Рада Слуг. Мені доручили всебічно дослідити його і про все доповісти. Певна річ, ви розумієте, доповідати я не збираюсь, навіть можу взагалі нічого не досліджувати, бо, як і завжди, у Великому Графіку вже поставлена відповідна позначка. Але цей особень мене по-справжньому зацікавив. Одразу ж після прильоту, коли феномен перебував у стані повного виключення свідомості, я методами спіритичного, спіритологічного та спіритографічного контролю виявив у піддослідного наявність душі…

Іван напружено вслухався. Спіритика, спіритографія, спіритологія… Він уже не раз чув від Купхейпа про ці науки. По-щактифськи вони називалися штуфатeq \o (о;ґ)к, штуфатeq \o (а;ґ)к, штуфатeq \o (и;ґ)к — від слова «штуфeq \o (а;ґ)т», що точно відповідало латинському «spiritus» — дух, душа…

— Кілька діб наполегливого дослідження, — продовжував горбань, — дали вкрай дивовижні наслідки. Іванова душа не підходить під жодну з 12 категорій, 48 груп та 164 підгруп, на які поділяються всі душі інтелектуально розвинених мислячих організмів. Не підходить вона і під 4 категорії, 13 груп та 58 підгруп душ мислячих істот, позбавлених витонченого інтелекту.

В Івана дійсно загадкова, навіть більше — таємнича душа. Вона ласкава й жорстока, потайна і вкрай відверта, по-дитячому ніжна й непохитно тверда.

Та найцікавіше, що зараз на планеті Земля майже всі мислячі істоти мають такі ж переконання, як наш піддослідний. Про це свідчать-уже перші наслідки мого спіритологічного аналізу.

Потім, за всіма даними, Іван — типовий представник великого й авторитетного племені. Піддослідний часто згадував і показував на екрані тривалі й запеклі війни, в яких істоти, подібні Івану, захищали скривджених і визволяли поневолених. Це вже не тільки суперечить здоровому глуздові, а й… ну просто реакційно!

Слухайте далі. Після цього відкриття, трохи пізніше, порівнюючи Іванову душу з типовою душею (стандарт ХЦ-112-к) шхуфа, хворого на другу стадію хакахо, я відкрив їхню дивовижну тотожність. До речі, ХЦ-112-к — єдиний різновид хакахо, при якому хворий вважається цілком безпечним для навколишнього оточення. Так принаймні твердить офіційна наука. Я думаю… мені здається: може, воно й не зовсім так…

— Батьку, ти перебільшуєш…

— Можливо, Чакте, можливо… У всякому разі, ХЦ-112-к — явище надзвичайно рідкісне. Саме такого феноменального екземпляра не вистачало мені усі ці останні роки. Тепер, маючи Івана, я розпочав експеримент, що набув би дійсно вседержавного значення, якби я довів його до кінця. Я вирішив шляхом тонких спіритичних, спіритологічних та спіритографічних дослідів розгадати фізичну природу і хімічний склад таємничої Іванової душі. А розгадавши, я зможу вплинути на цю темну і хаотичну субстанцію. Я приведу її в нормальний стан статичної рівноваги. Я зумію нормалізувати п, або, як любить висловлюватись наш Хич Мислячий, — «причесати» розпатлану Іванову душу.

Так от, якщо мені дійсно вдалося б обернути цей феномен на звичайного шхуфа-схильника, тобто вилікувати його від хакахо, суспільство Щактиф отримало б могутню зброю в боротьбі з цим справді страшним недугом. Коротше кажучи, вилікувавши Івана, я б переміг хакахо! Я так захопився цим, що став навіть подумувати: чи не припинити на певний час роботу над апаратом «ХА»?

— Батьку, — це знову голос Чакта, — ти давно вже говориш про цей «ХА». Що це за апарат? Ти нам не довіряєш?

— Вам я довіряю, але таємниця є таємниця. Тим паче, коли вона державна. Пронюхають несхильники, загримить привид, що тоді? І потім, про цей винахід поки що рано говорити. На все свій час. Одне скажу: колись мій «ХА» зробить Хича Мислячого Хичем Всемогутнім! «ХА»… Ні, я навіть радий: Івана — легіонерам, і — геть спокусу! Сьогодні ж сідаю за креслення. От тільки… Є тут ще одна заковика. Хтозна, може, й залишити Бідила на дві—три доби… Потім здати… Розумієте, Іван потрібний не для самого дослідження хакахо. Рано чи пізно озброєні армади Хича вийдуть у космос. Може, й ми доживем до цього… Гряде новий аптахетоп, нова священна війна. Тільки вже не всепланетна — всегалактична! Ой як тоді нам потрібні будуть достовірні дані про всі галузі промисловості, про енергетичні ресурси тих планет, які ми почнемо колонізувати! Та головне — моральний став можливих противників, його треба знать! Ви думаєте, даремно ми з вами вивчали земну мову, а Івана вчили щактифської?

При цих Купхейпових словах Бідило трохи з ложа не схопився. Так от чому горбань розпитував про енергетику Землі!

— Діти мої, слухайте і пам’ятайте, — в голосі горбаня Змовницькі інтонації. — Все, що ви зараз почули, — наша фамільна таємниця Ми все-таки, мабуть, на кілька діб залишимо Івана в академії. Залишимо, поки не випитаємо все, що нам треба. Але…

Замовк. А потім знову:

— Хтозна… Може, справді віддати його до Легіону? Віддати — і квит, га? Все ж таки державний злочин… Риск… Дуже великий риск…

— Татуню, ну який риск? Який злочин?

— Мовчи! Тут тобі не філологічний диспут!

— Батьку…

— Мовчи, Чакте, мовчи й ти. Ви ще не знаєте, що таке Легіон…

— Ні, я не хочу мовчати, — по голосу чути, що Чакт хвилюється. — От ти завжди так: сам вигадаєш якесь страхіття, сам же і лякаєшся його. Цей космонавт зовсім не таке дике і зле створіння, як ти його собі уявляєш. І навіть більше: вітаючись із нашим бовдуром… От чого ти знову лякаєшся? Нас же ніхто не чує! Ти ж сам вмикав променеві штори. Ну не думав твій піддослідний ображати ні нашого генерала, ні самого Мислячого Дев’ятнадцятого! Іван просто не зміг стриматися і… — як це у них на Землі кажуть? — «чхнув, та й годі». Який це злочин?

— Це не злочин? Та ви знаєте, що вважається політичним злочином у державі Щактиф?! Ви чули, за що арештовано філософа Хеца Піца? Позавчора на перехресті 17-ї Кільцевої та 3-го Радіального, показуючи на портрет Хича Мислячого, що висів на стіні, Хец голосно вигукнув: «О! Яке інтелектуальне обличчя!» Його тут же схопили. Не розумієте за що? Легіон офіційно повідомив: вигук філософа був злочинно двозначний. А Кут Пхат? У нього тик, нервова судома. Коли розхвилюється — морщить носа. І треба ж було йому розхвилюватися, слухаючи промову Хича, та ще й у присутності легіонерів. От і порівняйте тепер: Кут Пхат тільки носа наморщив, а Бідило начхав.

І взагалі давайте говорить відверто. Чим більше я читаю в Івановій душі, тим більшу відчуваю образу (голос Купхейпа знову нервово затремтів). Так, так, саме образу! Особисту образу! На його верхніх кінцівках — ти, Чакте, сам бачив — виразні сліди фізичної праці. Іван — шхуф. Звичайний робочий шхуф. Істота, яка за всіма біологічними та соціальними законами може тільки працювати, їсти, спати й плодитися. Думати шхуф не може.

І от — ні, ви тільки уявіть! — Іван Бідило, цей потворний космічний шхуф, виявляється, вміє думати. Він думає, та ще й як!

Мозолі й інтелект! Нахабний виклик всій нашій цивілізації! Ні, це справді страшно. Робіть, що хочете, але мене, як відданого служителя, як принципового, чесного інтелектуала, це глибоко ображає! Хет, засунь панель.

— Ну, татуню…

— Батьку, — голос Чакта, — я теж вважаю: хоч раз нам треба поговорити відверто. Я ж знаю, для чого тобі все це потрібно: і досліди, і відомості про земну економіку, і навіть твій таємничий «ХА». Кар’єра? Я не вгадав?

— Синку, який чесний, відданий служитель не думає насамперед про кар’єру?

— Отже, я вгадав. А тепер слухай: твій апарат — це ще справа майбутнього. А піддослідний Іван, проблеми хакахо і таке інше — це вже сучасне. Я ж знаю: ти домагаєшся місця члена Вищої Ради Слуг. Так? Я вгадав? Ти сам розумієш, що за ці кілька діб, на які ти зважуєшся залишити піддослідного в академії, роботи наукової ти не завершиш і про економіку Землі нічого не дізнаєшся. Отже, місце члена Вищої Ради…— Чакт виразно свиснув.— Гадаю, ти мене зрозумів.

І знову мовчання. Бідило заплющив очі: ще хто загляне. Нехай думають, що він досі не опритомнів.

Незрозуміло, чому за нього гак заступається Чакт… Теж, мабуть, цікавиться «таємничою Івановою душею». Досліднички… Мозолі, кажуть, на верхніх кінцівках…

І згадалось Іванові, як перед самим відльотом п’ять днів разом з другом своїм — іспанським космонавтом Хозе — садив яблуні перед піонерським палацом. Фізична праця давно вже стала одним з найважливіших засобів тренування і підготовки космонавтів в усіх країнах Соціалістичної Землі. Але то було не просте тренування. 3а чесну, сумлінну наукову працю нагородили двох друзів путівками до садівничої бригади. Як він скучив уже за лопатою, за добрим — тривожним і лагідним — запахом сирої землі…

— Ну що ж, — знову чути Купхейпів голос. — Здається мені… Я хотів сказати… Одне слово, ти, Чакте, мабуть, маєш рацію. Так, так, ти правий, синку, ніхто про це, звісно, не взнає. Несхильники? Привид хакахо? Та коли вже їх так боятися, то й жити неможливо. Одного не збагну лишень, як ти міг, такий обачний, врівноважений, і таку вигідну роботу покинути… Знаєш, синку, я часто думаю… Хет, ти нарешті засунеш панель?!

Панель рвучко засунулась, і про що часто думає Купхейп, Бідило так і не взнав.

А знати б треба…

Ні, справа не тільки в тому, що горбань кожної миті може видати його легіонерам. З Купхейпової балаканини Знову — у котрий раз — дихнуло Іванові в обличчя забуте, мертве, земне, давно поховане революціями… І боляче, й гидко…

Хто вони, оті несхильники, яких так боїться горбань? Революціонери? Підпільники?

До кімнати увійшов Шат. Присунув столик впритул до ложа, вийшов. Через хвилину повернувся із знайомими уже скриньками, теками, пакетами.

Дивний він якийсь… Кремезний, вилицюватий, у комбінезоні з чорно-жовтої, розмальованої, мов шахова дошка, матерії. На спині зеленою фарбою номер написано: 9803. Обличчя немов неживе, очі майже заплющені, та якщо відвернутися від нього, а потім несподівано повернутись, на якусь мить майне зовсім інше обличчя: розумне, похмуре, погляд пильний, пронизливий.

«Звичайний Купхейпів шпиг, — одразу вирішив Іван, — до мене приставлений».

Розіклавши приладдя для навчання, Шат зник так само нечутно, як і з’явився.

Легкою, веселою ходою увійшла Хет.

— О нещасний, молодий злочинцю. Ви мене пам’ятаєте? — з манірною безпосередністю защебетала вона. — Мене звуть Хетат Ааф. Запам’ятайте: Хетат. Можна просто Хет. Знайте, я ваша рятівниця! Так, так, це правда! Ви повинні мене… ну хоча б поважали! Ви мене розумієте? От і добре. А тепер, мій хлопчику, уважно слухайте, що я вам пораджу. Ви дуже мило пояснили моєму таткові ваш злочинний інцидент там, на березі моря. Так от, раджу: не здумайте його ще комусь пояснювати. Ви мене розумієте? От і чудесно! А зараз продовжимо наші вправи. Сьогодні вашим учителем щактифської мови буду я.

Мова! Краса і сила трудівничої душі, гордий голос легенд і світла печаль кохання, давня давнина і далеке майбутнє — все в ній, в мові, в кожній мові кожного народу…

Більше тижня вивчає Бідило мову щактиф. Ні, не вірить він, не хоче вірити, що цілий народ мислить і говорить таким убогим, чудернацьким суржиком — не хоче, не може вірити!

Необразна, перенасичена абревіатурами, вона, ця Хичова мова, й граматику має якусь химерну, на алгебру схожу. А словник? Навіть поняття «ЛЮДИНА» немає — ТОПО, особень, мислячий організм… Фонетика — жодного дзвінкого приголосного, в абетці — глухі, редуковані, зітерті звуки…

Була колись на Землі паперова, народжена в кабінетах, мова волапeq \o (ю;ґ)к. Була, та немає, — давно й забули про неї. А може, й ця штучно створена? Може, й цю, щактифську, вигадали Купхейпи та Хичі Мислячі?

Так воно, мабуть, і є.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Промінь погасаючої зірки. Видатна подія громадського життя, Другий державний злочин Івана Бідила.

Над входом блимнув зелений вогник. Ого, його вже стали попереджать! До кімнати увійшла Хет.

— Як спалося? Яка земна красуня осяяла ваші сни? Цікаво, чи називають на Землі коханок іменами зірок? До речі, ви знаєте, як перекладається моє повне ім’я? Хетат Ааф — це значить: останній промінь зірки, що гасне в пітьмі щастя. Батько запевняє: це дуже красиво. А ви як гадаєте? — І раптом, наблизивши своє обличчя до Іванового, майже пошепки запитала: — Ви знаєте, що таке пітьма?..

Іван нічого не відповів. Замріяним, дуже земним голосом Хетат сказала:

— Я вірю, ми ще стрінемося на Святі Пітьми…

Над вхідною панеллю знову блимнув сигнальний вогник. Увійшов Шат.

— Ваша схильність, — звернувся він до Хетат глухим, безбарвним голосом. — Вам пакет від їх схильності експерта Вищої Ради Слуг Купхейпа Х’юпа Купепа.

— Від батька? Хіба він не вдома? Де він?

— В Палаці Великого Кільця.

Хетат надірвала пакет, витягла жовтий бланк. Тільки почала читати, як одразу ж здивовано підвела свої тоненькі, пофарбовані в зелений колір брови.

— Ясно… — і, згортаючи бланк, грайливо всміхнулася до Івана. — Батько хотів взяти вас з собою на прогулянку. Але прогулянка відкладається. Мій друже, ви удостоїлись високої честі. Через півтори тоци ви зможете взяти участь у видатній події нашого громадського життя. Що, зацікавились? Ні, ні, не розкажу, нехай покортить! Ходімте.

«Чи ти бачив таке: подія громадського життя… — міркував Бідило, йдучи за Шатом і Хет. — Ну що ж, подивимось, що воно за громадськість у цих мислячих організмів…»

Зненацька всі троє спинилися: з глибини тьмяного коридора біг якийсь розхристаний, переляканий особень у білому халаті.

— Хакахо! — кричав він, махаючи руками. — Привид хакахо!

І тільки-но Іван хотів запитати, що сталося, як долинув неясний гул і з-за повороту коридора випливло червоне сяйво.

Вже вдруге бачить Іван це дивовижне явище. Невеличка світна хмарка, похитиючись, мов на незримих хвилях, пливе назустріч. З наближенням її гучнішає глухий гул.

Хет спершу остовпіла, а потім, прийшовши до тями, кинулася прожогом у найближчу кімнату. 3а нею, оглядаючись на Івана, зайшов Шат. Бідило спинився біля відсунутої панелі, але ховатись не став: дуже вже його зацікавило це незвичайне явище.

Сяйво наближалося й наближалося. Гул зростав.

І зненацька глухий, глибокий голос розкотився у коридорі:

— Ууммб! Смерть Безсмертному!..

Затрепетало, немов пульсуючи, червоне сяйво. Голос гучнішав — і воно світилося яскравіше, замовкав — тьмянішало.

— Смерть Хичу! Смерть Дев’ятнадцятому! Двадцятому не бувать!

З-за рогу вибігла ціла юрба топо в чорно-зеленому одязі. Вони кричали, погрожували якоюсь чудернацькою зброєю, щось на зразок рушниць з прозорими розтрубами на дулах.

З усіх сил хоробрі воїни робили вигляд, що женуться і ніяк не можуть наздогнати сяюче й рокочуче диво, а воно ж пливло-сунулося зовсім повільно.

Воїни на бігу прицілилися, з розтрубів вихопились вогненні пунктири. Сяйво блимнуло, голос здригнувся, перервався, але в ту ж мить загуркотав з потроєною силою:

— Смерть!.. Смерть Безсмертному!..

Голос пройшов повз Івана, сяюча хмарка наблизилась до жовтої пластмасової стіни, немов прилипла до неї, почала швидко зменшуватись. Стіна круг неї зарожевіла, зробилась прозорою.

Мить — і сяйво вже пливло в якомусь залі, що смутно темнів чорними шафами крізь прозору пляму. І вже там глухо рокотав голос, там, затуливши вуха долонями, тікали від нього перелякані чорно-зелені.

— Що це було? — запитав Іван.

Хет тільки рукою махнула.

…На плоскому даху академії стояла знайома сигароподібна машина. Іван знав уже, що це так званий штейп — гравітаційний повітряний корабель.

Бідило з насолодою вдихав вологе, некімнатне повітря. Але й подихати як слід не дали: Шат ввічливо запросив до кабіни, натиснув на пульті управління велику зелену кнопку. Під ногами загули двигуни. Минуло кілька цот, Шат знову натиснув на ту ж кнопку, двигуни замовкли. Бідило визирнув в ілюмінатор — штейп висів уже на чималій висоті.

«Зелена кнопка — гравітаційні двигуни… Що ж, на такому кораблику і втекти можна… — подумав Іван. — Але куди, куди тікати?»

Шат натиснув жовту кнопку, і десь позаду, в кормовій частині корабля, м’яко і глухо завуркотало. Штейп швидко поплив над столицею.

«Жовта кнопка, — відзначив Іван, — двигуни руху…»

Невеличкий тоццойт, вмонтований у пульт, блимав світними цифрами. Корабель мчав до Палацу Великого Кільця.

Тільки-но Бідило вийшов із штейпу, як його підхопили під руки двоє ввічливих чорно-зелених.

Ліфт, коридори, застелені іскристими килимами. Десятки, сотні високочолих, надзвичайно чемних осіб у білому. Часом крізь їх натовп пробиралися якісь інші особи — гнучкі, теж у білому, але з чорними шарфами на шиях. Вони з захватом дивилися на Івана. Пекуча заздрість, полум’яне бажання догодить світилося в їх очах. Декотрі з них вибігали наперед і шанобливо розправляли зморшки на килимі.

Івана привели у величезний порожній зал, всадовили на сцені в якесь незвичайне м’яке крісло.

Чорно-зелені пішли, Бідило лишився один. Роздивився: та це ж той самий зал, що показував Купхейп на жовтому екрані, коли пояснював, хто такий Хич. Зал засідань парламенту…

Праворуч, у глибині, відсунулася панель, і поважно ввійшов один із високочолих. За ним другий, третій… Зал поступово заповнювався. Високі, лисі, статечні особи з благородними блідими обличчями неквапно сідали, займали кращі місця.

Іван з цікавістю роздивлявся: ось вона, громадськість… Безперечно, всі оті високочолі вельми видатні діячі, мабуть, вчені, а може, письменники…

Згодом, як зал уже наполовину наповнився, права бічна панель хутко засунулась і одночасно відсунулась ліва.

Жужмом, давлячи й перелазячи одне через одного, ринули з проходу гнучкі істоти у чорних шарфах.

В залі вони поправляли шарфи, обсмикували одяг і вже з поважним виглядом — і ми, мовляв, чогось варті! — сідали. Місця вони займали задні і бокові.

«Якісь старорежимні перукарі-підлабузники», — подумав Бідило. На Землі давним-давно вже зникли такі професії, як швейцар, перукар, офіціантка. Багато років їх з успіхом замінюють спритні роботи.

Нарешті всі розмістилися. Глибока тиша запанувала в залі. На сцену вийшов якийсь вертлявий мислячий організм З чорним шарфом на шиї і, жваво жестикулюючи, довго промовляв з високої зеленої трибуни. І якось так дивно він говорив, що Бідило, розуміючи кожне речення, майже до кінця промови не міг збагнути, про що ж, власне, йде мова.

Нарешті він дещо зрозумів: тут, у цьому залі, має зараз початися урочисте ювілейне вшанування якогось дуже видатного культурного діяча Щактиф.

«Отакої! — здивувався Бідило. — При чому ж тут я?»

А промовець все говорив і говорив. У химерні, викручені візерунки запліталися його безбарвні фрази. І знов Бідило не розуміє, який фах у ювіляра, хто він такий.

Та ось промовець закінчив і, оголосивши, що зараз має виступити сам ювіляр, під загальні оплески зійшов з трибуни.

В бурі овацій на сцену вийшла висока особа в білому.

«От хоч зараз, з самої промови ювіляра дізнаюсь, який фах у нього», — подумав Бідило, але й тут його чекало розчарування.

Виголосивши кілька урочистих фраз про священну місію мистецтва у наближенні смертних до Безсмертного, ювіляр заявив, що збирається торкнутись найважливіших, найактуальніших проблем своєї творчої діяльності.

«Художник… Звичайно, художник, — вирішив Іван. — Цікаво, який у них живопис, напевне, теж на два кольори — зелений і жовтий…»

— Несистематичне і несумлінне схиляння, — продовжував ювіляр, — нещирість і душевні лінощі призвели до того, що в наших колах — вже серед самої еліти! — з’явилося чимало неблагочестивих осіб.

«Та ні, це, мабуть, якийсь служитель культу», — подумав Бідило.

Але промовець кількома новими реченнями довів нікчемність і цієї Іванової догадки. Відзначивши падіння благочестя серед молоді, ювіляр авторитетно заявив:

— Давно вже немає серед наших мислячих організмів жодного особня з пристойною рослинністю на голові. Рослинність на голові та обличчі — ось що було колись основним об’єктом нашої древньої, зовсім тепер забутої, благородної справи, нашої колись такої високої творчості, що давно вже перетворилась на священне, ритуальне дійство.

Нарешті з театральною сльозою в голосі ювіляр закликав усіх до боротьби за благочестя. «Воно і тільки воно спроможне оздоровити всіх особнів, а значить, менше стане істот З відсутністю рослинності на голові й обличчі».

Виголосивши цю тираду, ювіляр замовк, вклонився і твердими, чіткими кроками вийшов за сцену.

Не менш як чверть тоци не вщухали овації. Деякі гнучкі плакали, втираючись чорними шарфами. Втирали сльози й розчулені високочолі.

На сцену знову виліз вертлявий і, дочекавшись, поки зал вщухне, урочисто проголосив:

— Зараз геніальний ювіляр покаже, як колись, дуже і дуже давно, ваші предки виконували свою місію. Це не буде той звичайний ритуальний танець, який бачите ви на кожному з’їзді партії, очолюваної нашим ювіляром. Як відомо, в тому священному танці кожне па, кожен рух тільки символізує той чи інший момент давно забутого прекрасного акту творчості пращурів.

О щастя! — вигинався вертлявий. — О нечувана радість! Зараз ви побачите не танець, що імітує творчість, а справжню, живу творчість, високе мистецтво ваших прапрадідів! Але, — вертлявий вклонився, — ювіляр просить вибачення у всіх своїх благородних колег і навіть у нас, недостойних, з милості допущених на ці урочисті збори; ювіляр вибачається, що висока честь бути об’єктом показу його мистецтва випала не громадянинові Щактиф, а якомусь іншопланетному космонавту, що оце не так давно, вперше, до речі, в нашій історії, прилетів з якоїсь там Землі. Кажуть, що про це у свій час навіть писалося в усіх газетах, але хто, — вертлявий скривився, — який справжній інтелектуал читає у нас газети? Новини, сенсації, всесвітні плітки — хіба це пристойно для аристократа думки?!

В задніх рядах залу схвально загули, промовець самовдоволено посміхнувся.

— Самий цей факт, — продовжував вертлявий, — я маю на увазі приліт космонавта, явище настільки дріб’язкове перед величчю нашого сьогоднішнього свята, що про нього, може, й не слід було б тут згадувати, але згадати все ж довелося, оскільки саме цього космонавта за рішенням Вищої Ради Слуг призначено об’єктом сьогоднішнього показу.

Геніальний ювіляр поділяє патріотичне невдоволення присутніх, та що поробиш: на превеликий жаль, в усій країні Безсмертного не знайшлося жодного топо з потрібною гущиною рослинності на щоках і підборідді. Саме тому і вирішили використати космонавта, який — і це, до речі, єдине, що в ньому є цікавого, — має в достатку вищезазначену рослинність.

Аж тепер тільки зрозумів Бідило, якого фаху був ювіляр.

Вертлявий спритно зіскочив у зал. За сценою вдарили барабани, сліпучі промені жовтих прожекторів схрестилися на Івановому чолі.

Великий ювіляр знову вийшов на сцену. Урочистим жестом священнослужителя наказав Іванові відкинути голову. Тонко загув якийсь механізм, і Іванові щоки та підборіддя, що й справді густо заросли волоссям, залила біла пінява маса.

Високо піднявши над головою блискучий, схожий на шаблю інструмент, великий ювіляр ступив на авансцену.

— Хич ехип! — тричі вигукнув він, стрясаючи «шаблею».

— Ехип! — в єдиному пориві видихнув широчезний зал. У передніх рядах ридали.

Івана душив сміх: оце так «подія громадського життям! Оце так громадськість! І справді, куди йому, простому космонавту, до Великого Перукаря, до лідера партії! Яку ж це він партію очолює? Напевне, Прогресивних Перукарів… Феноменально, як говорить Купхейп. Ні, при всій своїй ницості горбань все ж таки незрівнянно вищий од цих особнів.

Тим часом, повернувшись до космонавта, ювіляр розпочав роботу. Та чи можна було назвати роботою все, що творив З Івановим обличчям цей достойний діяч щактифської цивілізації! Ні, це була не робота і навіть не творчість!

Священнодіяння, натхнення, екстаз — ось що це було! Іван тільки кректав та мружився від насолоди. Ні, треба віддати належне оцим щактифцям, ніколи ще в житті Івана так не голили!

Рокотали барабани, немилосердно сліпили прожектори, та Великий Перукар нічого, здавалося, не помічав. Як кожен справжній художник, у хвилини натхнення він забував все.

Виголивши, причесавши, цей геній своєї справи врочистим жестом факіра наказав Іванові встати.

— Ми давно вже по-справжньому нікого не голимо і не стрижемо, — проголосив ювіляр в урочистій, дзвінкій тиші. — Давно вже всі перукарні перетворилися на клуби. Держава поклала на нас інші — високі й нелегкі — обов’язки. Своєю пильністю ми вірно служимо Хичу Мислячому. Але в душі… в душі… — голос ювіляра затремтів, — в душі ми лишаємось перукарями!..

В громі оплесків зал встає. Довго не вщухають овації. Великий Перукар вклоняється і з гордо піднятою головою йде за сцену. Схвильовані глядачі покидають зал.

— Бідило!

Іван поглянув униз — біля сцени стояв Чакт.

— Скоренько злазьте, ходімте, — сказав він, — вас чекає батько.

— Ваша схильність, — ввічливо звернувся Іван до Чакта, — чи не скажете ви мені, хто оті особи з чорними шарфами на шиях? Перукарі?

— Поети-сатирики.

— А оті поважні, високочолі? Напевне, якісь письменники?

— Перукарі.

Це останнє відкриття зовсім розвеселило Івана: ні, панове шановна громадськість, з вами таки варто було познайомитись…

Назад до штейпу ніхто уже не вів Бідила під руки. По іскристому килиму пройшли вони з Чактом до ліфта, піднялися на дах.

Біля штейпу ще здалеку Іван побачив Купхейпа. Горбань теж помітив Івана, якось метушливо озирнувся і, коли Бідило підійшов ближче, викинув вбік стиснутий кулак:

— Хич ехип!

Вигукнув і уважно дивиться: чи не встругне, мовляв, це космічне створіння ще якусь штуку…

Та Іван, на превелике здивування горбаня, став, наче по команді «струнко», і, як годилося, відповів:

— Ехип!

Ще й рукою із стиснутим кулаком махнув.

Це просто зворушило Купхейпа! Іван виправляється! Іван зрозумів свою провину!

Задоволено всміхаючись, горбань сів у кабіну штейпу і, не засуваючи панелі, взявся розглядати якусь книжку. Чакт порався біля моторів. Іван походжав, обмірковував щойно бачене.

Купхейп довго клацав кнопками, висував і одразу ж, мабуть не читаючи, засував пластмасові сторінки і нарешті, позіхаючи, сховав книгу. Виліз з кабіни, пішов глянути, чи скоро там, мовляв, Чакт закінчить.

У цю мить далеко попереду з якогось зелено-жовтого смугастого павільйону вибіг Шат.

— Ваша схильність, заждіть! Заждіть, ваша схильність! Не відлітайте! — загукав він і, відсапуючись, попрямував до горбаня.

— В чому справа? — запитав Купхейп.

— Ваша схильність, — Шат витирав рясний піт. — Їх схильність Великий Перукар Щактиф незадоволені, що ваша схильність не були на ювілейному вшануванні їх схильності. Їх схильність запрошує вашу схильність негайно ж відвідати їх схильність.

— А де зараз Великий Перукар?

— Їх схильність перебувають зараз на банкеті, влаштованому на честь ювілею їх схильності.

— Ясно. Можеш іти. Чакте!

— Зараз! Уже закінчую, — з-за кормової частини корабля визирнув Чакт. — Зараз, батьку, через п’ять—шість цот будемо вже в повітрі.

— Я нікуди не полечу. Мушу йти на ювілейний банкет.

— А я?

— Як хочеш. Лети сам…

— Івана взять? Ти ж хотів перевірити на ньому третій спіритологічний комплекс. Це можу зробити я. Наберу висоту…

— Ну, якщо бажаєш, — Купхейп недовірливо поглянув на Чакта, — можеш взяти. Тільки… Ти ж сам все розумієш…

Ось уже дві тоци, як штейп летить над голою, кам’янистою рівниною. Іван дивиться в ілюмінатор — мертвий степ, все ті ж насипи на ньому. Сплітаються, розгалужуються, знов сплітаються.

Ні, навіть там, у чорній пітьмі космосу, не відчував Бідило себе таким самотнім, як у цьому дрібному й метушливому світі мислячих особнів. Жодної живої, по-справжньому живої душі… От був би в Івана друг… Друг? Звідки він тут? Чи не оцей Купхейпів порідок може стати його товаришем?

Штейп знижувався. Біля невеличкого озерця жовтіло кільканадцять кубічних будинків. Дзвін, ледве чутний на висоті, знов почав гучнішати. Спускалися, як і піднімались, по вертикальній лінії. Не минуло й п’яти цот, як штейп м’яко ліг металевим черевом на вологий жовтий пісок.

Вийшли з кабіни. Праворуч тьмяно світилося дзеркало озера, ліворуч жовтіли кам’яні куби будівель. Кілька будинків стояли осторонь. Огороджені високою стіною з металевою брамою, вони дуже нагадували якийсь завод. Пізніше Іван довідався, що це дійсно був харчовий комбінат, або, як говорили тут, «комбінована добувальня».

Високий насип тягнувся з степу і закінчувався біля заводської брами зеленим присадкуватим тетраедром[1].

Трохи віддалік у великому чотирикутному басейні клекотала, булькала, вирувала зелена маса. Троє огрядних молодиків, перехилившись через поручні, зосереджено плювали в басейн. На них були якісь незвичайні халати — білі, з жовтуватим відливом і аж наче сяючі, такі чисті.

Побачивши молодиків, Чакт злякався, обсмикнув на собі одяг, критично оглянув Івана і раптом зашепотів щось зовсім незрозуміле:

Фі-фе!

Сорок дев’ять

Сто один

Сто один

Фі-фе!

Іван хотів спитати, що оце означає, та, зазирнувши до басейну, аж відсахнувся від несподіванки й огиди: в густій масі звивалися велетенські зелені черви! Товстезні, завтовшки з добру колоду, і, напевне, довгі, вони то спліталися в клубок, то розпліталися, важко сопучи й хлюпаючи.

Чакт — він уже не шепотів, але був все ще якийсь розгублений — коротко пояснив, що тварин цих називають киптип’яками і розводять їх на м’ясо. Киптип’яки дуже швидко ростуть, статі не мають, розмножуються діленням. Щоденно від кожного киптип’яка відрізають більшу частину його тіла, та на другу добу він знову такий же, як був.

— Дуже милі створіння, — пробелькотав один з молодиків, — точнісінько такі, як наш Хич! — І пильно вдивляючись, оцінюючи, яке враження справило на Чакта це ультра-крамольне порівняння, запитав: — Ви теж так думаєте?

— Що ви?! — затремтів Чакт. — Як можна таке говорити?! Я над усе на світі люблю Хича Мислячого! — бідолаха так хвилювався, що аж спітнів.

Молодик з явним невдоволенням зиркнув на Чакта і, позіхаючи, відвернувся. Він виглядав досить товстеньким, хоч і поступався в цьому перед другим молодиком. Але всіх перевершив третій — він був майже квадратний.

— Ваші схильності, — звернувся Чакт до молодиків, — чи не скажете мені, де зараз кулінар Пейч?

— На заводі, — хвацько плюнувши в басейн, відповів найтовщий. — Пейч на заводі, варених киптип’яків смакує.

І, з усіх сил намагаючись посміхнутись, пожартував:

— Пейч — киптип’як!

— Іване, — звернувся Чакт до Бідила, на щось, видно, зважуючись у думках, — Іване, якщо я вас тут залишу цот на двадцять, ви… того… ви нічого тут не накоїте?

— Ну що ви! — всміхнувся Бідило. — Йдіть сміливо, я вас не підведу.

— Ваші схильності, — знову ввічливо й шанобливо звернувся Чакт до молодиків, — ви не будете заперечувать, якщо мій приятель постоїть біля вас, поки я збігаю на завод? У приятеля нема перепустки…

Молодики спершу нічого не відповіли, а потім найтовщий плюнув і знову спробував пожартувати:

— Ваш приятель — киптип’як!

Чакт подивився на Івана, ще раз попросив його нікуди не ходити і попрямував до заводу.

Деякий час Бідило роздивлявся навкруги, слідкував за великими прозорими метеликами. Він знав уже, що на мові щактиф вони мають назву «фит беззубий». Зубів у них дійсно нема. І саме через це фит вважається символом лагідності й смиренства.

«Органічне життя… — знову згадалися слова інструкції, — колекції…» І гірко, і сумно Іванові. У цілому світі немає нічого тяжчого за власне безсилля…

Між камінням щось зашаруділо. Бідило нахилився і помітив тоненьку зелену змійку з жовтими злими очицями. «Фот» — згадалася назва. «Здається, отруйна…» Ні, недаремно горбань займався із своїм піддослідним! Та й Бідило часу не гаяв, буде про що на Землі доповісти. На Землі… А чи побачить Іван оту Землю? І знову думки… «Увійти в довір’я, переконати сильних світу цього, що справна космічна ракета аж ніяк не завадить урядові Хича. Полагодити і втекти. Переконати… Втекти…» Іван всміхнувся. В думках все просто!

Нудьгуючи, дивився на трьох гевалів, що стовбичили на тому ж місці, розглядав басейни — їх тут було чимало. Біля одного з найдальших метушилися особи в чорно-жовтому.

Вони виносили з заводу якісь, схожі на бідони, посудини, виливали з них у басейн зелену густу масу.

«Е, друзі, а з механізацією у вас не того… не дуже, — подумав Іван. — Не могли хоча б шланг якийсь пристосувати, все б не руками носить».

А тим часом постаті в чорно-жовтому, переходячи від басейну до басейну, наближалися до Івана. Це, безперечно, були робітники. Понурі, мовчазні, з нерухомими, аж наче мертвими обличчями, вони носили й носили важкі бідони, витираючи рукавами піт.

Нарешті один з них підійшов до того басейну, в який так методично плювали пузаті молодики.

Троє в білому, побачивши чорно-жовтого, зраділи:

— Шхуф — киптип’як! — вигукнув найтовщий і плювком влучив прямо в бідон.

В Івана аж руки сіпнулися. Ох, з якою б радістю, з якою б насолодою врізав по пиці отого пузатого!

Робітник здригнувся, і вмить ожило мертве обличчя.

Блиснули гнівні очі. Він з такою силою хлюпнув із бідона в басейн, що аж бризки знялися.

Молодики по-свинячому зойкнули, розмазуючи на щоках масні потьоки, кинулись на чорно-жовтого. Робітник виривався, борсався, та коротка, мовчазна боротьба закінчилась цілковитою перемогою молодиків. Із задоволеним гигиканням товстуни потягли знесиленого чорно-жовтого до киптип’якового басейну.

— Ні, ти не киптип’як! — знущався найтовщий. — Ти їжа киптип’яка! Зараз вони тебе з’їдять! Зараз, зараз тобі буде, що й…

Страшний удар в щелепу збив пузаня з ніг — не витримав-таки Бідило.

Двоє приятелів товстуна бігли до заводу.

«Ну — все! Це вже й кінець… Чхнув невчасно і то в державні злочинці попав, а тут…»

Сів, з огидою витер об пісок руку. Ні, він не кається. Жаль тільки — не вбив: іч, голову підіймає…

Робітника біля басейну вже не було.

Підбіг Чакт.

Дивина! Ніколи Купхейпів син так не лютував. Завжди чемний, стриманий, у цю мить він навіть батенька свого перевершив. Які тільки прокльони не сипалися на Іванову голову: «Геть! Геть на штейп! Зараз я тебе повезу до Легіону! Там поговорять інакше! Геть!»

Іван вагався. Звичайно, дуже легко, одною рукою, справитись з оцим істеричним мислячим організмом. Але оті двоє! Он уже зовсім близько біжать, , плескатими скриньками вимахують… Знає Бідило ці скриньки…

«Ні, треба сідати в штейп. А там — побачимо. Зелена кнопка на пульті… Жовта… Нічого, як-небудь справимось. Крикуна оцього — за борт і гайда. Куди гайда? Справа сама покаже…»

Гудуть гравітаційні машини, швидко зростає висота.

І раптом легенька Чактова рука лягає Іванові на плече. Що це він? Душити його надумав?

— Ви справжній шхуф! — і Чакт весело, щасливо всміхається. — Ви справжній шхуф! Вибачте за виставу біля басейну. Інакше не міг — ви вдарили члена Легіону Любові. Досі не розумію, як виплуталися… Іване! Дарую вашій руці мою руку дружби! Так, здається, говорять на вашій Землі? Ви мені вірите?

Іван мовчав.

— Вірите? — перепитав Чакт. Бідило ніяково посміхнувся.

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

Що записано у Книзі Схилянь. Запрошення Великого перукаря.

Чакт таки домігся свого. Нагородив батькові сім копиць гречаної вовни про якісь інгредієнти Іванового спіритологічного комплексу, виявлені під час прогулянки, і Купхейп дозволив продовжувати експерименти.

Штейп летить низько — трохи не торкається жовтих плит бруку. Обабіч височать куби П’ятнадцятого Радіального.

— Розумієш, Іване, — хмуриться Чакт, — вперше в житті брехав. Так якось неправдоподібно вийшло, думав, батько нізащо не повірить. А він: «От і добре, штейп і піддослідний в твоєму розпорядженні». Тут щось не так…

Іван слухає, а думки далеко:

— Це ти навмисне тоді підкинув «Історію Щактиф»?

— Навмисне, — кивнув Чакт, — звичайно, навмисне… — і всміхнувся.

— А що таке шхуф? — запитав Іван. — Ти вчора назвав мене справжнім шхуфом.

— Шхуф… У дослівному перекладі «шхуф» значить «той, хто трудиться». Тільки шхуф може бути справжнім товаришем… — Чакт зітхнув і раптом глянув просто в вічі Іванові пильно-пильно: — Думаю, не помилився в тобі. Давно придивляюсь… Все розповім: і про шхуфів, і про нашу державу, і про нашу планету. От тільки, знаю, про Землю ти зараз мрієш, про повернення — давай-но спершу про це. Твій космічний штейп має три пробоїни. Паливо знищене майже все, але двигуни неушкоджені. Система управління та інші системи потребують капітального ремонту. Отже, якщо все буде гаразд…

— А де зараз мій корабель?

— Цього вже не знаю, друже. Я тільки встиг оглянути механізми твого штейпу, як його тут же забрали легіонери. Отакі-то справи…

Бідило замислився: неясно було, як це могло статися, що «В-18» з паралізованою системою управління не згорів в атмосфері, не розбився, падаючи на Щактиф. Може, Чакт пояснить? І Чакт пояснив.

…Із страшною швидкістю зближався мертвий «В-18» з верхніми шарами атмосфери Щактиф. Ось він ввійшов у них, почав світитися. Обсерваторії планети спостерігали це космічне явище. Всі вже були переконані, що мають справу З новим болідом, коли несподівано цей болід ожив. Протнувши Золоту Завісу Спокою, він спершу помітно змінив швидкість, а потім і траєкторію. З передньої частини небесного тіла вирвалися снопи полум’я. Всім стало ясно, що це ракета.

— Очевидно, — розмірковував Чакт, — під впливом інтенсивного випромінювання Завіси та її надпотужного гравітаційного поля автоматично ввімкнулися двигуни гальмування. Описавши навкруг планети майже правильне коло і ще раз протнувши Золоту Завісу, космічний корабель впав в океан недалеко від мису Блаженних Учнів.

— Слухай, — Івану не терпілося, — може, хоч ти поясниш, що таке Золота Завіса?

Чакт засміявся:

— Чи не забагато питань для лояльного жителя столиці Щактиф? Пам’ятай, Іване: вірний схильник Безсмертного має право тільки відповідати. Запитувать — цей неприємний обов’язок взяв на себе Хич Мислячий.

Штейп повільно плив Радіальним Проспектом. Жовті кубічні хмарочоси — майже всі без вікон, деякі тільки з невеличкими квадратними віконечками — гнітили своєю стандартністю.

Вулиця вщерть заповнена мовчазними перехожими. Всі — в чорно-жовтому. Крамниць мало, зате перукарні на кожному розі.

Нудотний, пульсуючий дзвін пливе над юрбою. Та зненацька він починає мовкнути, а скоро й зовсім затихає.

Проспект спорожнів. Всі, кого застала на вулиці ця несподівана для Івана тиша, з’юрмилися на перехрестях.

— Зараз почнеться схиляння, — пояснив Чакт. — Для таких, як ми (тобто не шхуфів), є спеціальні тетраедри в наших житлах і установах. Ми маємо право схилятися перед ними, якщо захочемо, звичайно. Та коли час схиляння застає на вулиці, ми мусимо схилятися разом із шхуфами.

Штейп посадили на перехресті, недалеко від присадкуватого зеленого тетраедра. Шхуфи ставали перед ним навколішки, низько схиляли голови в стандартних шоломах і з цокотом торкалися його пластмасових граней. На лобовій частині кожного шолома поблискували два металевих горбики. Коли вони клацали об грань тетраедра, а потім відривались, між ними й гранню проскакували зелені іскри.

Чакт став навколішки, торкнувся голим лобом полірованої площини. Вклонився і Бідило.

Над проспектами поплив вібруючий дзвін. Натовп повільно розходився.

І от друзі знов у штейпі. Корабель, покірний найменшому рухові водія, повертає у Вісімнадцяту Кільцеву. На стінах велетенські малюнки в масивних рамах: обличчя, постаті, написи… Вони випромінюють холодне, неживе світло і дуже скидаються на величезні церковні ікони, точнісінько, як у земних музеях.

Ось в явно імпресіоністичній манері зображено елегантного молодика в халаті та в чорному шарфі. В правій руці — банка з барвистою етикеткою, ліва притиснута до грудей. На обличчі — молитовний екстаз. Під малюнком — напис:

ТАК ПОВЕЛІВ БЕЗСМЕРТНИЙ!

КОЖЕН СХИЛЬНИК-ІНТЕЛЕКТУАЛ МУСИТЬ ВЖИВАТИ «КРЕМ РАДОСТІ»!

КУПУЙТЕ «КРЕМ РАДОСТІ» ТІЛЬКИ В КРАМНИЦЯХ СЬОМОЇ ЯЧІ СВІДКІВ БЕЗСМЕРТНОГО!

«КРЕМ РАДОСТІ» ЗМІЦНЮЄ ХАРАКТЕР.

«КРЕМ РАДОСТІ» СПРИЯЄ КАР’ЄРІ.

ЧОМУ ВИ ДОСІ НЕ КУПИЛИ «КРЕМ РАДОСТІ»?

ВИ МУСИТЕ КУПИТИ «КРЕМ РАДОСТІ»!

ВИ ПОВИННІ КУПИТИ «КРЕМ РАДОСТІ»!

ТАК ПОБАЖАВ БЕЗСМЕРТНИЙ!

— Що це? — запитав Бідило.

— Нічого особливого, — махнув рукою Чакт. — Звичайні веління Безсмертного. Я тобі обіцяв розповісти про нашу планету, про нашу державу. Так от слухай. Розповім так, як батько мені говорив.

Тисячі тисяч років тому вічний день не стояв над нашим материком. Столиці не було, та й держава наша ще не існувала.

Для кожного народу був день, була ніч і після ночі знову незмінно наступав день. І це, я думаю, щира правда. Однак все, що далі розповідав мій батенько, завжди викликало у мене, так би мовити, нечестиві сумніви. А втім, переконаєшся сам.

Чакт розповідав неквапно, часом з тонкою іронічною посмішкою.

…Вік Світлої Пітьми. Держави, державки… Одні розвалюються, інші — народжуються, і числа їм нема. Світом правлять неблагочестиві власники пасовищ і ланів, іменуючи себе слугами Світлої Пітьми.

Та з’являються уже перші пророки Царства Тьмяного Світла, Царства Безсмертного.

То буди ділові благочестиві істоти. Володіючи майстернями і копальнями, вчили вони любові й покори, усіх-усіх братами називали…

«Возлюби хазяїна свого, не пошкодуй для нього ні дружини, ні дітей своїх», — такі були перші заповіді перших предтеч.

І об’єдналися пророки, і утворили святу державу свою, і написали на прапорі її «Щактиф», Щактиф — Країна Блаженного Спокою. І нарекли іменем її всю планету. Нехай, мовляв, кожен знає, що саме Безсмертному, а значить, і державі перших пророків його, належить світ!

«Всі! Всі! Всі! — проголосили вони. — Покоріться! Прийдіть у святе лоно Безсмертного. Не прийдете ви, прийде він, і горе тоді невірним!»

Та невірні і не збиралися коритись.

І провістили тоді пророки аптахетоп — священну всепланетну війну із слугами Світлої Пітьми.

Над світом, що гинув у гріхах і лінощах, у жовтій імлі народився Зелений Дзвін… Саме так записано у Книзі Схилянь.

— Хіба дзвін може бути зеленим? — здивувався Іван.

— В Щактиф все може бути. У нас давно вже всі вірять, що кожен звук має колір. Як це пояснити? В тім-то й справа, що цього не поясниш. Але нам якраз так і треба — в Щактиф говорять: який же розумний повірить у те, що кожен дурень пояснить…

Так от, у зеленому сяйві слави звелися легіони праведників: сто сорок чотири тисячі обранців Безсмертного, вірних пророків Царства Сонячного Вседержителя. А проти них, як море в жовтому тумані, хвилювалося величезне військо грішників. Зійшлися, стали одне проти одного — Світла Пітьма супроти Тьмяного Світла.

І збулося провіщення пророків. У страшному гуркоті з жовтого палаючого сонця зійшов Безсмертний, настав аптахетоп — священна всепланетна війна…

Штейп повільно плив. Коливався, бринів дзвін. І хоч він був досить гучний, але своєю монотонністю тільки підкреслював вічну, гнітючу тишу: ні гомону пішоходів, ні пісень, ні музики із розчинених вікон… Тихо-тихо розповідав Чакт…

Не рік і не два в пекельному вогні й двигтінні хиталися долини й гори. Сто сотень щактифських віків гнівом Сонячного Вседержителя гриміла земля пророків.

І прокляв незримий Безсмертний нечестиву упертість слуг Світлої Пітьми, і відібрав у них день, лишивши їм вічну ніч. І з того дня над державою пророків навіки зупинилося сонце, а навкруг держави спалахнула золота промінна завіса.

І оточили грізного володаря вірні предтечі його, і нареклися свідками Безсмертного. Свідками, бо ж тільки вони й удостоїлися бачити сліпуче лице Вседержителя.

І поділив Безсмертний вірних свідків своїх на шістдесят дев’ять загонів-ячей, і кожній ячі віддав частину святої власності своєї. Свідки першої, найсмиреннішої ячі взяли під свою руку заводи, що іменем Безсмертного кували зброю. Свідки другої прийняли підприємства, де вироблялася їжа. Свідки третьої… четвертої… і так до останньої, шістдесят дев’ятої. Між ячами постійне благочестиве змагання.

— І дивна річ, — всміхнувся Чакт, — змагання благочестиве, а кількість ячей все зменшується й зменшується. З шістдесяти дев’яти стало п’ятдесят чотири, п’ятнадцять ячей зникли безслідно. Куди вони поділись — у великій Книзі Схилянь про це ні слова.

Та дива на тому не закінчилися. Там, на темній півкулі, знайшлися рідні брати свідків. І хто б ти думав? Нащадки слуг Світлої Пітьми. їм, бачте, у видіннях з’явився Безсмертний і нарік їх братами. Братство братством, а жити вони мають право тільки там, у темряві. І хоч дозволено їм інколи відвідувати Щактиф, та споглядання рідних своїх братів ніколи вони не удостоюються.

Сонячний Вседержитель оселився в палаці, в святому своєму капищі.

Тісним колом обступили Безсмертного свідки його. І нарік їх Вседержитель особами першого кола.

Другим колом охопили Безсмертного та його свідків догідливі й мудрі служителі: вчені й камердинери, повії і журналісти, поети й офіціанти, художники й перукарі. І нарік їх Вседержитель особами другого кола.

Третім колом оточили Безсмертного, свідків та служителів вірні воїни. І нарік їх Вседержитель особами третього кола.

І четвертим, найширшим, колом обіймають Безсмертного, свідків, служителів та воїнів щасливі трудівники шхуфи.

Кожне коло має свій особливий, освячений Безсмертним одяг. Шхуфи вдягаються в чорно-жовте, лише найсумліннішим дозволяється ходити в жовтому. Воїни носять чорно-зелене, найстарші командири — зелене. Всіх воїнів, крім солдат, з часів правління Хича Першого називають ще хичистами. Слід відзначити, що солдати до цього кола не входять. Носять вони звичайне шхуфське вбрання і лише одним відрізняються від братів своїх по колу: у шхуфів-трудівників номер написано на спині, у шхуфів-солдат — на шоломі.

Служителі вдягаються в біле, служителям мистецтва дозволено прикрашатися чорними шарфами.

Отже, я тобі розповів, як вдягаються шхуфи, служителі і воїни. А от як вдягаються свідки, не зпаю, та й взагалі мало хто про це знає. Ще з дитинства втовкмачують нам, що ні Безсмертного, ні його свідків не сміє бачити смертний.

Хто такий Сонячний Вседержитель, чому його називають Безсмертним, який він на вигляд — про це не тільки питати, а й думати вважається великим гріхом. Лише свідки, мовляв, можуть споглядати його і лишатися живими. Свідків мають право бачити тільки члени Вищої Ради Слуг, Хич та кілька десятків найвидатніших служителів і хичистів. «Ці особні, — каже Хич, — вірним служінням очистили себе від тої гріховної скверни, з якою народжується кожна смертна істота».

Свідки Безсмертного — так офіційно й оголошено — це божественні надістоти, найблагородніші, наймудріші, найпрекрасніші з усіх мислячих організмів. Батько казав, що вони вдягнені в сліпуче вбрання, зіткане з променів слави Безсмертного. І якщо смертний осмілиться глянути на свідка — він осліпне на все життя.

Чому? А тому, що за офіційним вченням всі смертні від самого народження і до зрілості хворіють на хакахо. Вважається, що кожна мисляча істота, особливо шхуф, народжується грішною. Кров у неї нечестивого червоного кольору. Хакахо збуджує…

— А що таке хакахо? — запитав Іван.

— Хакахо… — Чакт замислився. — Як це тобі пояснити… Точний переклад: хвороба червоної крові. В сімдесят першому томі промов нашого Хича про неї сказано так: «Нечестиве соціальне захворювання…» Хтозна, мені часом здається, що це зовсім не хвороба…

Так от, хакахо збуджує у дитини бунтарські поривання, крамольні емоції і думки. Дитина, особливо підліток, прагне якоїсь волі, якихось неймовірних звитяг, не потрібних ні Хичеві, ні Безсмертному.

Такій дитині сняться барвисті, тривожні сни.

Уряд Хича вважає всіх підлітків особами соціально небезпечними. І тому молодь до першого схиляння тримають у педагогічних комбінатах та в спеціальних таборах. Почати ж схиляння в дитячому віці не можна: істота перестає рости.

Як тільки шхуф торкається своїм шоломом тетраедра Безсмертного, сили хакахо покидають його, блаженний спокій щастя вселяється в душу трудівника.

Минають тижні, місяці. Після кожного схиляння все спокійнішає й спокійнішає душа шхуфа. Обличчя його набуває рівного блідо-зеленкуватого кольору, кров стає білою.

І справді, чого шхуфові непокоїтись? Їжі — смачної, споживної, а, головне, абсолютно безплатної — завжди вдосталь, одяг — чорно-жовті комбінезони — теж видається безплатно. І для чого такому спокійному, навік задоволеному книги, музика, наука, любов? Єдиний, кого любить, кому віддано до самої смерті служить шхуф-схильник, — це небачений, таємничий і всемогутній свідок Безсмертного.

Так записано у Книзі Схилянь, але в дійсності, я думаю, не зовсім так, як у книзі… В першу чергу саме життя, а не одне схиляння перетворює мислячу істоту на бездумну тварину. Адже ми, служителі та хичисти, майже не схиляємось, а глупоти й покори в нас куди більше, ніж у шхуфів.

Отака-то наша Щактиф. Оточив її Сонячний Вседержитель Золотою Завісою Спокою. Бурі, зливи, хуртовини лютують на темній грішній півкулі, але всі вони розбиваються об промінно-гравітаційний мур Завіси.

Вічний спокій в державі Безсмертного, вічний, блаженний спокій — ні мряки, ні проливня, ні бурі, ні вітерця…

Ну, а тепер, мій вірний земний шхуфе, час і додому повертать. Не пам’ятаю, чи казав тобі, у нас, у нашій академії, та й не тільки у нас — в усій Щактиф науковими закладами командують генерали. Нашим Інститутом філології, психології та спіритики командує генерал Хипіц. Як зустріне нас отут на вулиці, буде біда, ти ж іще в карантині, гуляти З тобою може тільки Купхейп.— І з цими словами Чакт направив штейп до палацу академії.

Горбань не на жарт зацікавився «таємничою Івановою душею». Раніше було півтори-дві тоци посидить Бідило перед жовтим екраном, подивиться-подивиться банькатими своїми очима поважний Купхейп та й Шата викликає.

— Слухай уважно, — наказує. — Відведеш піддослідного, потім сядеш у коридорі, та не під самою панеллю, а там, на стільчику, біля кейфу, і хто б мене по кейфолінії не викликав, хто б не приходив — мене вдома нема. Ясно?

— А їх схильності Чакт і Хет? — запитує Шат. — Їх теж не пускати?

— Теж не пускать. Я буду працювати.

І так часто. Ясно було, що дослідження Іванової душі хоч і цікавили горбаня, але якісь інші справи — чи не той таємничий апарат «ХА»? — захоплювали його куди більше. Часом навіть по кілька діб Купхейп не турбував свого піддослідного.

А тепер все змінилось. Не давши Іванові й попоїсти як слід, горбань одразу ж після прогулянки потягнув його до Тихого залу. Посадив у крісло, насунув на голову шолом з дротинами, якусь дивну скриньку біля крісла поставив — досі Іван не бачив такої у нього.

— Що ви зараз думаєте? — запитав.

Але тільки-но Іван відкрив рота, як над входом блиснув зелений вогник.

Купхейп здригнувся, вхопив зелену скриньку, засунув її кудись за шафу, метнувся до крісла, сів.

До залу увійшли Хет, Чакт та якийсь хичист, худий і довгий, як голобля. По обличчях брата й сестри видно було: скоїлось щось незвичайне.

— Батьку, — сказав Чакт, — Великий Перукар і Генеральний Цензор Поезії ощасливив тебе своїм особистим листом.

Купхейп схопився.

Хичист, ставши наввипинки і ледве не торкнувшись головою невисокої стелі, вигукнув офіційне привітання.

Все швидше й швидше ворушачи губами, Купхейп читав послання, і кругле його опецькувате обличчя все більше й більше витягувалось. Лист, очевидячки, був не з приємних.

— Ваша схильність, — чемно запитав хичист, — відповідь зачекати, чи пошлете поштою?

— Пошлю поштою… Пошлю, пошлю… — пробелькотав горбань.

Хичист знизав плечима, повернувся, вийшов.

Ніколи ще не бачив Іван свого патрона в такому невеселому настрої. Що ж так стурбувало старого знавця спіритики?

Іван знав уже: тільки особливо важливі листи пересилаються у Щактиф через посланців-хичистів. Для звичайної кореспонденції існує автоматична пошта.

Чакт взяв у засмученого Купхейпа лист і прочитав його вголос.

Це було ввічливе і велемовне прохання дозволити йому, Великому Перукареві Щактиф, чемно запросити Хетат Ааф на Свято Пітьми, що має відбутися незабаром.

Всі троє мовчки вийшли.

Довго Бідило роздумував. Було ясно, що це зовні невинне послання мало якийсь другий, прихований від Івана зміст. Але який?

Думав, думав, так нічого і не придумав. Повечеряв — кат його розбере, чи воно вечір, чи ще день надворі! — ліг. Незчувся, як і заснув.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Несподівана сповідь. Друге, офіційне запрошення Великого Перукаря. Генерал Хипіц задоволений.

Прокинувся раптово: низько, просто над Івановим обличчям, схилилося блякле лице Хет. Зіниці розширені. Зелені, пофарбоівані вії тремтять. Що це? Химерний сон? Ні, це вже наяву.

— Я прийшла до вас, — знервовано шепоче Хет. — Тільки до вас. Більше зараз нема до кого. Великий Перукар запрошує мене на Свято Пітьми. Я не хочу, та знаю — все одно скорюсь…

Іван заплющив очі, відвернувся. Хет відсунулась.

— Вперше в житті, — продовжувала вона, — я хочу бути відвертою. Відвертою до краю! Тільки ви, незнаний, з іншого світу, зможете зрозуміти мене. Я така самотня, трагічно самотня! Одна в цілому космосі! Мені страшно… — І, підвівши очі до жовтого, волохатого сонця, що, як і завжди, сяяло в самому центрі туманної стелі, прошепотіла: — Витончене, тендітне створіння, я приречена вічно гаснуть у примарній пітьмі… Але я не люблю, — блиснула зеленими очицями, — ненавиджу цього банального, пропахлого одеколоном перукаря! — І раптом знову, низько схилившись над Іваном, заговорила поривчасто, скоромовкою:— Я ненавиджу наш уряд! Ненавиджу Хича Мислячого! Він сам колишній перукар і потурає Великому Перукареві. Навіть цензором поезії його зробив. Ганьба! Гине вишукана культура. Ні, ви послухайте, — болісно скривилася Хет, — до чого договорився цей перукар-цензор: «Парфуми освіжають лице, сатира освіжає серце». І от з таким самовпевненим і примітивним я зустріну своє перше Свято Пітьми, свято любові й зачаття!

Іван хоче підвестись, спирається на лікті, Хет знову відсувається. Вона не на жарт екзальтована, оця щактифська Аеліта!

— Ах, філологія… Це не тільки мій фах, — продовжувала Хет, — це моя пристрасть. Я з побожним хвилюванням прочитала вашу велику книгу!

«Що за дивина, — подумав Іван, — яка книга?»

— Я теж не така, як всі, — натхненно шепотіла Хет, — я теж пливу в нікуди. Дивні, химерні почуття бентежать мене з самого дитинства: мені здається, я двічі існую. Дві Хет, чужі, не схожі одна на одну, живуть в одному моєму тілі. І якщо перша захоплюється, друга саркастично регоче, одна радіє любові, друга прагне небуття. Дві душі… О, я теж розумію солодке горе роздвоєння! У вашій книзі обірвана палітурка, немає титульної сторінки. Та я у вас не питаю, хто автор цієї вишуканої поезії, так могли написати тільки ви…

«Що вона верзе? Яка моя книга?» — дивувався Іван. Крім мініатюрного видання Кобзаря і томика Маяковського, жодної поетичної збірки не було на борту «В-18». Навряд чи така, як Хет, захопиться творами цих двох дуже не щактифських поетів.

— Дивні звуки тривожать мене у снах, — майже декламувала Хет. — Якесь шипіння і скрегіт… Уявіть: шипіння і скрегіт… Я знаю, то шум іншого світу! Шерех крил незримих потойбічних створінь. Уві сні вони часом видяться мені — товсті, сірі, волохаті, кружляють, кружляють навколо ложа, все ближче, ближче… 0, я вже не можу терпіти вишукану, співучу муку! — Хет аж тремтіла. — Я хочу бути жертвою вічності! Я хочу стати «розгубленою», як ота — приречена, заворожена із сто сімнадцятої сторінки твоєї святої книги! Ось ці незрівнянні рядки, я вивчила їх напам’ять. — І в трепетному молитовному екстазі Хет проспівала:

Ах, солодко все, що не велено!..

Я різний, я гострий і ступлений….

А постіль була вже розстелена,

І ти роздягалась, розгублена…

Я хочу бути твоєю жертвою!! — несамовито вигукнула Хет і кинулася Іванові на груди.

— Досить, — Бідило рішуче встав, але тут же стримався: ця аматорка щактифської філології як-не-як особа другого кола. — Шановна Хет, — сказав він ввічливо. — Я не хочу залишатись перед вами в боргу і на відвертість відповім відвертістю. Ви тут про якусь книгу мою розповідали, дуже вдячний, хоч і не зовсім зрозумів, про яку саме. Що ж до жертви, вибачте, не приймаю. Занадто висока честь. Якщо дозволите — ось вам рука дружби.— І Бідило простягнув притихлій Хет свою мускулясту правицю.

Аматорка філології довго кліпала очима, напружуючи, очевидно, весь свій витончений інтелект, і все-таки, мабуть, вирішила, що це громоголосе створіння в основному позитивно поставилося до її почуттів. А вирішивши так і знаючи уже земний звичай на знак згоди бити один одного по руках, легенько стукнула своєю тендітною ручкою широчезну Іванову долоню.

— Ну от і добре, так воно краще буде, — всміхнувся Іван. — От взяли б ви, Хет, та й розповіли мені, темному, яку мою велику книгу ви прочитали. Щось такої не пригадую.

— О, то дійсно велика книга, я зараз її досліджую. Це буде друга моя наукова праця, мій скромний вклад у скарбницю філології Щактиф. Перша моя робота — наукова розвідка «З історії Троїстого закону Хича Одинадцятого Приємного». Благословенна давнина!.. Як весело колись жилося жінкам еліти!

За цим законом кожна аристократка отримувала Три Святі Привілеї, а саме: МОДА, ЛОЖЕ, ІНТИМНА ЛІРИКА. Такі привілеї! Ні, ви тільки подумайте, це ж все! Все, що потрібне жінці еліти!

Та наш Хич Мислячий мислив інакше. Як тільки прийняв владу, одразу ж, першим своїм вердиктом, заборонив для жінок Привілей Третій. Після цієї заборони інтимну лірику пишуть лише старенькі продавці галантереї. І тільки дочка генерала Хипіца — найближча знайома Хича — порядком винятку має право займатися цим жанром. Яка несправедливість! Та це ще не все…

Другим своїм вердиктом Хич заборонив Привілей Перший. Модний одяг відтоді дозволено носити жінкам еліти тільки в своїй кімнаті. На вулиці і в офіційних установах всі аристократки носять, як і чоловіки, форму свого кола. Ви розумієте, як це трагічно?! З усіх прав тільки й лишився Привілей Другий, що й було узаконено Хичем Мислячим у спеціальному вердикті під назвою «Закон ложа». Ні, це жахливо! Уявляєте, в якому ми становищі?

— Не уявляю… — зітхнув Іван. — Ложе аристократки — і раптом без моди і лірики…

Це «співчуття» зворушило Хет. У голосі її забринів смуток:

— Ах, минув золотий вік класичної щактифської філології!.. Кілька поколінь тому, під час блаженного правління Хича Приємного, філологія особливо розквітла.

Цей Хич, як відомо, був покровителем чоловіків, що, досконало оволодівши майстерністю кохання, взяли собі за життєву мету всіляко догоджати жінкам похилого віку. Хич Приємний часто приймав у своєму палаці цих схильників любові. Навіть орден відповідний наказав заснувати і нагрудний знак викарбувати: металевий дванадцятикутник, на лицьовому боці рельєфний напис: «ЗДАТНОМУ», на зворотному — «ЗА ОСОБЛИВУ ПРИЄМНІСТЬ».

Але — невблаганна доля! — все, що по-справжньому мудре, завжди недовговічне. На десятому році свого правління Хич Одинадцятий завагітнів і вмер од передчасних пологів. Подейкують, що цей видатний державний діяч був переодягненою жінкою, та чого не наплещуть злі язики…

Хет щиро захопилася, навіть обличчя її стало не таким бляклим. Видно було, що правління Хича Приємного — одна з найулюбленіших тем Купхейпової дочки.

— Мало, дуже мало тепер справжніх інтелектуалів! Неповторна старовина… Оголосивши себе верховним магістром ордену Здатних, Хич Приємний утворив при своїй канцелярії спеціальний комітет із найстаріших та найобізнаніших філологів і ощасливив їх історичним завданням — їм доручалося знайти в давніх архівах та під руїнами древніх міст перші провіщення пророків відносно ордену Здатних…

Хет говорила й говорила. Та Іванові вже трохи набридли оті мандри в минуле щактифської філології. Вмостившись у глибоке крісло, слухав неуважно, блукав поглядом у туманній височині.

Було ясно, що оця Хетат Ааф по самі вуха закохалася в нього, і це трохи непокоїло. Не те щоб Іван боявся жінок, просто напосідання цієї екзальтованої особи ще більш ускладнювало і без того неприродне становище Бідила.

Дослідник в ролі піддослідного… Засинає, прокидається, а над головою, як і раніше, — непорушне, кошлате сонце, тьмяне, каламутне небо… Небо Щактиф, мертве, безхмарне…

І раптом там, у зеленкуватому серпанку, з’явився, заблискотів великий військовий штейп. Саме такі повітряні кораблі показував горбань на жовтому екрані, розповідаючи про Хича Мислячого.

За першим штейпом з’явилися ще два, за ними чотири, десять, і от уже все поле зору заповнене їх довгастими хижими тілами. Стеля бриніла од потужного вуркотання двигунів. Грізні повітряні армади сунули небом Щактиф.

— Куди це вони летять? — запитав Іван.

— Ах, чи не все одно! Якісь штейпи, кудись летять, може, війна десь почалася, чи вам не однаково?! От краще послухайте, що сталося далі. Філологи потрудилися на славу. Виявилось, «здатні», як окремий, організаційно об’єднаний цех майстрів кохання, існували ще на зорі щактифської цивілізації.

Одне відкриття породило друге: філологу Хипіцу — далекому предку нашого шеф-генерала — під час археологічних розкопок вдалося знайти в купі доісторичного мотлоху вірші перших майстрів кохання.

Поезії були датовані. Саме з Цієї дати і веде свою історію так несправедливо занедбаний тепер жанр інтимної лірики.

— Ясно, — зітхнув Іван. — Але яку все ж таки велику книгу мою ви так сьогодні розхвалювали?

…Нові й нові повітряні кораблі заповнювали небесний простір. Небо Щактиф уже не вуркотало, а глухо і грізно ревло. Щось тривожне, незвичайне відбувалося в Країні Блаженного Спокою.

— На вашому космічному штейпі, — безтурботно щебетала Хет, — я знайшла (так, це відкриття належить тільки мені!) великий пакет з написом: «Любий Ваня, розпечатай, як стане нудно». О, так пишуть тільки закохані жінки! Я це знаю… В пакеті була велика книга…

— Ви оглядали мій корабель? Де зараз «В-18»?

— Так, я була на вашому штейпі в день вашого прильоту. Де штейп зараз, знають лише члени уряду та керівники Легіону Любові. Це — державна таємниця.

— А де та книга, що була в пакеті?

— Книга в центральній бібліотеці Академії наук. З неї, з кожної її сторінки, знімають зараз по десять фотокопій. Я переконана: опублікування цього шедевра спричиниться до нечуваного піднесення нашої інтимної лірики. Ми ще повоюємо із сатирою!

Цього було цілком досить, щоб надовго зіпсувати Іванові настрій. Дійсно, такий пакет дав йому в дорогу одчайдушний жартівник і давній Іванів приятель космонавт Хозе.

Оце так пожартував! Де, на якому іспанському смітнику викопав він отой мотлох?

Спробуй поясни тепер шановній Хет, що на Землі давно вже забули таку, з дозволу сказати, поезію…

«Любий Ваня…», «як стане нудно…». Розвеселив!

От тепер Іванові й справді нудно!..

— Хет, послухайте, як власник книги, я не дозволяю її фотографувати та передруковувати. Наскільки я встиг зрозуміти, приватна власність — ваша святиня. Отже, мою книгу прошу принести мені сьогодні. Я теж… е-е… хочу її почитати.

— Цього зробити не можна, книга вже стала власністю нашої держави. Забрати її — зробити злочин проти уряду.

— Але ж, Хет, де логіка? Ви ж…

— Логіка як наука у нас заборонена.

— Тим краще для логіки. Але де ж послідовність? Ви щойно розповідали мені про вашу ненависть до вашого уряду. Забрати книгу у ненависної вам держави цілком відповідало б вашим переконанням. Чи не так?

Хет не розгубилася:

— Ах, любий, ви так погано мене слухали! А це так складно… — І слово в слово із заученими манірними інтонаціями стала повторювати свою сьогоднішню сповідь: — Дві Хет, чужі, не схожі одна на одну, живуть в одному моєму тілі. Дві Хет. І якщо перша стверджує, друга завжди заперечує, перша захоплюється, друга…

Над входом блиснув вогник. До кімнати швидко ввійшов Чакт.

— Іване! — вигукнув він, та, помітивши сестру, одразу ж перейшов на офіційний тон: — Бідило, батько сьогодні мені доручив займатися з вами. Хет, ти заважатимеш.

— Нахабство… — просичала Хет. — Нахабство — найяскравіша риса твоєї індивідуальності! — І крутнулась перед Іваном: — Любий, у мене негайні справи. Ну, не гнівайся, я мушу тебе покинути!.. — Зробивши якийсь чудернацький реверанс, вийшла. Бідило не гнівався…

— Друже! Така новина! — схвильовано мовив Чакт. — Генерал Хипіц дозволив зняти з тебе карантин. Негайно ж ходім до мене!

Чакт жив у просторій затишній кімнаті на найвищому поверсі тої дванадцятикутної вежі, що височіла в центрі даху академії. Кілька прозорих шаф, заповнених книгами, ложе, столик та два глибокі крісла — оце й всі меблі.

Крісла стояли біля справжнього, не намальованого, вікна, а це, як на щактифські житлові умови, — величезна рідкість.

— Ну чого ж ти не радієш? — запитав Чакт. — Ти ж вільний, карантин знято…

— А я можу сам ходити по місту?

— Юридично — можеш, але фактично… На перших порах поки що не треба. Боюсь, не повторилася б твоя сутичка З легіонерами. Пам’ятаєш, там, біля киптип’якового комбінату? Одне слово, гулять гуляй, а не забувайся: у Легіона Любові тисячі очей і вух…

Помовчали.

— Ну, як тобі мій закапелок? — запитав Чакт.

— Подобається: просто й просторо. Слухай, не можу збагнути, чому це з мене раптом зняли карантин. Чи не криється тут чогось такого…

— Е-е, бачу, вже й на тебе наш блаженний спокій впливає.

— Та у вас тут і збожеволіти не довго.. А все ж ти поясни, з якої це радості генерал так роздобрився.

І Чакт пояснив. Генерал Хипіц, як і більшість його колег, дуже «не любив» випить. Пив генерал хвацьки, чорно нив, і, коли напивався, весь інститут відпочивав.

Справа в тім, що за академічним уставом кожен генерал-шеф кожного інституту двічі на добу (на початку пори малого спокою і по її закінченні) зобов’язаний був виводити своїх професорів на стройову підготовку. Цей обов’язок дуже подобався генералам: саме під час муштри і відчували вони всю свою зверхність над науковцями.

Пили всі генерали однаково. Але, напившись, кожен діяв відповідно до своєї індивідуальності.

Генерал Кап Шкеч, дійшовши того чарівного стану, коли З вух його починала йти пара, завжди розробляв плани все-галактичної війни. Світлою мрією його дитинства було бомбардування й знищення всіх навколишніх зірок.

Генерал Шпац, надудлившись, чекав, поки всі поснуть, пробирався до гардеробної і чистив черевики своїм лакеям: у душі він був вільнодумцем…

Генерал Хипіц, починаючи черговий запій, шикував на академічному плацу всіх своїх професорів і читав їм лекцію про божественну історичну місію надістот у зелених мундирах. Наговорившись, осипав науковців своїми генеральськими милостями — вдовольняв прохання, роздавав ліворуч і праворуч письмові подяки, а то й так, з доброго дива, першому, на кого падав його генеральський погляд, видавав невеличку грошову премію з власної кишені. Потім хвацьки, зі смаком лаяв своїх підлеглих і на дві—три доби звільняв від муштри. Під час такого п’яного просвітлення і зняв він карантин з усіх піддослідних.

— А в мого батька сьогодні ювілей… — всміхнувся Чакт.

— Який?

— Рівно двадцять п’ять років, як йому зробили фeq \o (и;ґ)ктак.

— А це що за диво?

— Це не диво, а спеціальна операція на хребті. Після неї кожен стає горбатим. Горбаті чоловіки у нас вважаються особливо елегантними. Все те від Хича Вісімнадцятого пішло. Він був горбатим і придворні служителі його, щоб якнайбільше сподобатися своєму правителю, стали робити собі такі операції. Згорбатіють, а потім іще й кожні п’ять років ювілей святкують…

— Люблять у вас ювілеї!

— Та люблять…

— А от як ти думаєш, Чакте, невже твій батько і досі цікавиться дослідженням моєї душі? — запитав Іван. — У мене таке враження, що все це тільки завіса, за якою ховається щось дійсно важливе. Ця зелена скринька…

— Що за скринька?

— Останнім часом на дослідження він став приносити якусь зелену скриньку з жовтим екраном. Як тільки хто заходить, ховає її.

— Скринька… — Чакт замислився. — Колись під страшним секретом батько розповів, що давно вже працює над якимось апаратом «ХА». «ХА» — по-щактифськи — «слава». Але чим славен буде той апарат, для чого він — так і не сказав. Завіса, думаєш? Ні, мабуть, ти не правий — і тобою, і апаратом батько цікавиться в рівній мірі. А втім — хтозна…

В кутку щось загуло, затріщало, і тільки тоді помітив Іван білу скриньку з круглим екраном. Скринька деренчала, як допотопний польовий телефон, по екрану бігали зелені зигзаги.

— Еге! — заметушився Чакт. — Буде якесь урядове повідомлення. На центральній студії вимагають ввімкнути всі кейфи.

Чакт щось повернув, щось натиснув на скриньці — і тремтяче зелене світло залило опуклий екран.

— Увага! Увага! Увага! — лунко забубонів металевий голос. — Хич мислить! Слухайте новини. В Країні-12 заколот. Нечестива чернь насмілилась заарештувати самого намісника Хича. Місцеві брати свідків офіційно оголосили, що більш не вважають себе рідними братами щактифських свідків. Ці зрадники підступно приєдналися до бунтівників і навіть більше — увійшли до складу новоутвореного уряду. Так званий революційний уряд заборонив руйнувати тетраедри і наказав всім повстанцям в ім’я порядку й законності схилятись, як і раніш. Але наказ ніхто не виконує. В країні епідемія хакахо, в місті Брондeq \o (и;ґ)б зруйновано всі тетраедри. В руках заколотників дві повітряні армади. Хич Дев’ятнадцятий Мислячий послав у Країну-12 десять благочестивих армад. Увага! Увага! Увага! Хич мислить! Хич ехип!

Екран погас.

Тихо в кімнаті. За вікном жовтою метелицею метушаться десятки академічних штейпів — то повільно опускаються на дах, то злітають з нього. Довгасті, квадратні, ромбовидні, конусоподібні, з хижим приглушеним вуркотанням снують під волохатим сонцем…

— Оце так новина… — глухо вимовив Чакт. — Невже придушать?.. Десять армад послали…

І знову мовчання. Тільки штейпи вуркочуть та за стіною у коридорі бринить Голос Безсмертного.

— Розкажи мені про цю країну, — попросив Іван. — Чому в неї така дивна назва?

— Назва як назва… — Чакт присунувся до вікна. — Всі країни, крім словесних, мають ще й цифрові офіційні назви. Щактиф, наприклад, Країна-1, Дервердeq \o (а;ґ)с — Країна-2. А Країну-12 інакше ще звуть Еeq \o (о;ґ)п, що в перекладі на щактифську значить: Країна Підземного Полум’я.

О, то незвичайна країна!.. Всі держави темної півкулі одержують по плану Хича енергетичну допомогу. Незліченними артеріями крізь моря й гори тече з освітленої половини планети сконденсована енергія сонця. Тисячі рукотворних світил гріють і освітлюють землі держав Ночі. І за ці світила, за експортоване сонячне тепло кожна держава, кожна мисляча істота розраховується дзвінкою готівкою і схилянням, вічним схилянням перед тетраедрами Безсмертного.

Лише Еоп не отримувала енергетичної допомоги. Десятки діючих вулканів зігрівають і освітлюють цей невеличкий материк. Надпотужні родовища газу живлять еопську промисловість.

Досі уряд Країни Підземного Полум’я визнавав зверхність Хича. Тільки завдяки цій зверхності і вдалося встановити на тому хиткому від землетрусів грунті зелені тетраедри Безсмертного. Не розумію, — закінчив Чакт, — чому революційний уряд заборонив їх руйнувати?

— А хіба ти не чув, в тому ж уряді свідки сидять. Як їх? Брати свідків.

— Та чув…

— Ну все ж ясно!

— Що ясно? Вони ж більше не вважають себе рідними братами наших свідків…

— Значить, у двоюрідні перейшли, — всміхнувся Іван. — Слухай, звідки у вас така любов до цифрових назв?

— То все наш Хич Мислячий старається. Він, як тільки прийняв владу, одразу ж заснував Департамент Державної Арифметики. Звідти все й пішло. Навіть планета наша тепер офіційно іменується Планета-1. Вся країна поділена на шістдесят дев’ять секторів. Кожен сектор на шістдесят дев’ять провінцій. Столиці секторів і провінцій теж мають цифрові назви. Наприклад, столиця Чотирнадцятого Сектора — Місто-14, столиця Третьої Провінції П’ятнадцятого Сектора — Місто-15—3.

А зараз Департамент Державної Арифметики розробляє Законопроект про перейменування всіх живих істот планети. Всі імена, прізвища та прізвиська мислячих організмів і тварин будуть замінені на цифрові назви.

В небі знову загули бойові штейпи, важкою, зеленою хмарою закрили сонце. Десь там, за жовтим обрієм, на темній нічній півкулі, ясно палахкотіла бунтуюча Еоп. Нові й нові повітряні армади посилав Хич на підкорення Країни Підземного Полум’я.

Чакт сумовито зітхнув:

— Гарно жити, мабуть, на вашій Землі, весело…

— Воно й у вас можна було б веселіше, та дуже ви якісь слухняні, кожному хипіцу підкоряетесь. На Землі теж колись такі проживали. Народ — не народ, а так, соціальний прошарок між хазяїнами-гнобителями і робочим людом. У нас всяке бувало…

— Все одно на вашій Землі вільніше жить. У нас зовсім не так…

— Самі винні.

— Правда, щира правда… — Чакт задумливо примружив очі. — Що ми знаємо про наш народ? От я, вчений, фахівець спіритофізики, а історію свого народу знаю набагато гірше, ніж, скажімо, історію Дервердас. І що слухняні ми, теж правда, та не лише слухняні — боязкі, власної тіні лякаємось…

Влаштував мене якось батько на завод гравітаційних гармат. Знав я, проти кого готується зброя… Але замість того щоб стати ближче до шхуфів, зв’язатися з несхильниками, боротись, я потихеньку втік. Звільнився за власним бажанням. Довго потім переживав, що і цей мій крок можуть зрозуміти як знак протесту.

О, той принизливий, тваринний жах перед всюдисущими легіонерами! Який ти щасливий, що ніколи не знав цього огидного почуття…

Ти думаєш, отам, біля киптип’якового басейну, ти просто заступився за шхуфа, вдарив легіонера та й усе? Ні, то ти тяжку біду мою — рабське боягузтво вдарив! Вдарив і — я дуже хочу в це повірити — смертельно її поранив…

В кутку знову загуло, затріщало. Спалахнув круглий екран.

— Увага! Увага! Увага! — забубонів все той же металевий, голос. — Хич мислить! Дивіться, слухайте, радійте! Благочестиві воїни святкують першу величну звитягу. Іменем Безсмертного наші повітряні армади зрівняли з землею місто Брондeq \o (и;ґ)б — важливий еопський промисловий центр і столицю Брондибської провінції. Увага! Увага! Увага! Хич мислить! Дивіться репортаж! Дивіться наш репортаж!

Затремтіли осяяні прожекторами штейпів темні скелі, хребти. В пітьмі — далеко-далеко — над конусами кратерів колишуться червоні вогні. Пітьма в глибоких долинах. Над горами, в чорному зоряному небі, — тривожні заграви.

Околиці величезного міста, — зйомки, як і попередні, з повітря.

— Брондиб, — пояснює Чакт. — Дивись, дивись, що вони роблять!

По тому, як напливає, збільшується зображення, ясно, що штейп, з якого ведеться зйомка, швидко знижується. І от уже з висоти п’ятиповерхового будинку — зовсім близько! — друзі бачать квартали, площі повсталого міста.

Величезні червоні вогнища, тисячні чорно-жовті юрби. Жодної істоти в білому чи зеленому! Смолоскипи над юрбою, смолоскипи на балконах, смолоскипи на дахах будинків. Глухий шум, схожий на рев прибою… Але штейп уже піднімається.

І знову з великої висоти панорама Брондиба. Грізною хмарою нависли над ним бойові армади Безсмертного. Зарохкало, загриміло, жовті спалахи мигтять на щактифських штейпах.

— Що це?! — стискає Іван Чактову руку.

— Хичисти обстрілюють Брондиб з гравітаційних гармат.

І раптом тисячі широких променів прямовісною зливою впали на житлові квартали. Осідають, розвалюються будинки.

З десяток повстанських штейпів соколами шугнуло в ревучу гущавину карателів. Мов шпаги, схрещуються в чорному небі зелені промені. Ось зайнявся, упав важкий корабель хичистів, ще два хижаки оповилися білим полум’ям.

Та сили повстанців тануть. І от уже останній штейп з червоними трикутниками на боках, палаючи, іде на таран…

А там, де було величезне місто, куриться згарищами чорна нічна пустеля.

Гаснуть зелені промені. Тільки заграви в безпросвітному небі не погасають, не бліднуть — далекі, криваво-багряні, хитаються, хитаються, немов дишуть…

Чакт зігнувся, затулив долонями обличчя, плечі тремтять.

— Не треба, — Іванові в горлі пекучий клубок гніву. — Не треба… — І раптом міцно, як давнього, задушевного однодумця, обняв Чакта.— Не треба, товаришу. Ні, таке в нас, на Землі, не забувають…

— Клянусь! — схопився Чакт. Блідий, урочистий, підвів стиснуті кулаки. — Клянусь! Не забуду! Клянусь!

Екран кейфу давно погас. За вікном строкатою віхолою кружляли незліченні штейпи, туманилось неба, над безмежним містом, — нічого цього Іван не бачив.

Він щось вирішував, і чоло його тьмарилося, він щось пригадував — болюче, давне, на щось велике зважувався, на грізне, безповоротне…

І як рішення, як невблаганний, всім єством усвідомлений висновок, прозвучало глухо:

— Клянусь!..

З тієї хвилини тривожні думки про втечу, про «В-18» відступилися від Івана Бідила.

Почалося нове життя. Ніхто уже нічого не наказував, ніхто не замикав у чотирьох стінах. Офіційно дозволено було навіть ходити по вулицях академічного містечка, що купчилося посеред озера, на невеличкому острівці.

Але яка то була воля!

От хоч би з тими поручнями. Іван часто приходив на набережну і, спинившись біля поручнів, вдивлявся в каламутну воду.

Уже в першу добу він з цікавістю відзначив, що водна фауна Щактиф куди багатша від наземної. Іван виявив і Запам’ятав близько десяти видів якихось рибоподібних істот.

Годинами простоював Бідило, захоплено вивчаючи ці мляві, бліді створіння, і ніхто йому нібито не заважав. Та варто Іванові тільки перехилитися через поручні, як одразу ж невідь звідки з’являлася ввічлива й ласкава особа в жовтувато-білому халаті.

Спершу чемно застерігає — глибоко, мовляв, втопитись можна, а потім, якщо застереження не впливає, просто ввічливо відштовхує: «Одійдіть, ваша схильність, одійдіть! Все одно па той берег не втечете».

А часто й таке траплялося: блукає коридором чи сидить у пустій кімнаті і раптом відчуває: на нього хтось дивиться. Відчуття настільки сильне, що навіть з певністю можна сказати, з якого боку, крізь яку абсолютно непрозору стіну стежать за Іваном пильні очі спостерігача. Як не боровся з собою, як не переконував — моторошне відчуття чиєїсь присутності не залишало його.

«Чи не божеволію я?» — бідкався Іван. Часом йому здавалось — чи здавалось, чи насправді воно так було? — ніби він бачить своїх незримих наглядачів. Спиною, потилицею відчуваючи погляд, Бідило інколи несподівано повертався і За якусь мить на полірованій стіні бачив зникаючий туманний обрис.

Якось Бідило сидів в одній з кімнат академії перед кейфом. Передавали чергове урядове повідомлення з театру воєнних дій. Бої точилися з перемінним успіхом. Щактифська гравітаційна артилерія зруйнувала два робітничих селища. Війська Хича мали незначні втрати: «смертю хоробрих» загинули два генерали і один полк. Деякі еопські свідки із деякими щактифськими свідками продовжують жваву торгівлю зброєю та боєзапасом через деякі нейтральні країни. Декілька сімей тубільних братів свідків перейшли на сторону Щактиф і передали хичистам деякі важливі військові таємниці.

— Собаки… — скривився Іван і раптом відчув, що ззаду на нього знову хтось дивиться. Різко повернувся і від здивування аж очима закліпав: на лискучій жовтій стіні неясною тінню туманилося обличчя Купхейпа. Немов на фотопапері, зануреному в проявник, вимальовувалось спершу неясно, потім все чіткіше й чіткіше лице дослідника Іванової душі.

Погляди зустрілись.

— Здоровенькі були! — вклонився Бідило.

Лице горбаня почало гаснути, даленіти і через мить зникло зовсім.

Ні, Купхейп не забував про свого піддослідного. Двічі, а то й тричі за пору малого спокою кликали Бідила до Тихого залу. Дивні, чудернацькі експерименти робив Купхейп над своїм, таким слухняним тепер, феноменом. То штрикав голкою в литку і наказував думати про щось приємне; то, всадовивши в крісло і надівши шолом, несподівано перевертав Івана разом з кріслом; а то, докладно зі смаком розповідаючи про Свято Пітьми, під час якого всі здорові повнолітні жінки стають матерями, несподівано запитував: скільки буде, якщо сімнадцять помножити на сто тридцять п’ять.

При всіх цих таємничих маніпуляціях на столі стояла незмінна зелена скринька.

Прийде Іван після такого сеансу до Чакта, поділиться враженнями — і посміються, і посумують… Іван подовгу розповідав другові про Соціалістичну Землю. А найбільше — мріяли. Обмірковували свою майбутню боротьбу за волю Щактиф.

Якось, ідучи до Чакта, Бідило знову побачив таємниче багряне сяйво. Червоне марево пропливло через коридор, пройшло крізь стіну, зникло. Та голос, гнівний, громовий, довго ще блукав тьмяними лабіринтами академії:

— Ууммб! Смерть служителям! Вище, вище червоний вогонь!

— Що це за диво? — запитав потім Іван у Чакта.

Той схвильовано застеріг:

— Не здумай ще когось про це розпитувать. Одного такого питання цілком досить, щоб опинитися в Притулку Блаженних Учнів. Гляди, не забувайся! — І вже спокійнішим голосом пояснив: — Це явище у нас всі називають привидом хакахо. Що воно таке — ніхто з наших не знає. Одне ясно: привид — справа рук несхильників. Мабуть, тут щось пов’язано з гравітаційними полями, а втім — хтозна… Красива штука! Служителі бояться її більше смерті…

Чакт був переконаний, що в країні живе й діє революційне підпілля.

«От би з ними зв’язатися…» — зітхали друзі. Але як? Все частіше й частіше навіть урядова преса повідомляла про спалахи хакахо. Шхуфи розбивають тетраедри, не погоджуються віддавати немовлят до педагогічних комбінатів, а то й просто організовуються і не виходять на роботу. Таких шхуфів називають несхильниками. Легіонери їх арештовують і в закритих штейпах відвозять до Притулків Блаженних Учнів.

Іван запитав, що це за притулки, він уже стільки чув про них.

Чакт довго пояснював, але, так і не пояснивши, махнув рукою:

— Про не ніде не пишуть, не говорять, а сам я там поки що не був.

Одне Іван збагнув з Чактової розповіді: притулок — це щось середнє між закритим учбовим закладом з примусовим навчанням і вишукано-модерною в’язницею.

— Хоч би одного служителя, який має зв’язки з несхильниками… — сумовито зітхав Чакт. — Служителя… Чи є такі серед них? От, наприклад, працює на киптип’яковому комбінаті кулінар Пейч. Ніби нічого, добрий, шхуфів не б’є… Та спробуй при ньому заговорити про підпілля — поблідне, злякається. І це найчесніший з моїх знайомих! Нехай їм лихо… Ходім краще погуляємо…

Друзі бредуть хифовими заростями, сідають на лаву. Крізь чагарник жовтіють стіни академії, поблискує якийсь басейн. Пурхають прозорокрилі фит, по стовбурах повзають іскристі равлики. Вітру, як завжди, нема, та брудно-жовті квіти — великі, кожна з полумисок — ритмічно похитуються обабіч стежки, немов танцюють. Іван встиг уже докладно вивчити ці рослини: не простий у них танець. Довгими мокрими пелюстками, як спрути помацками, квіти спритно хапають сяючих золотих мух…

— Розкажи мені, Іване, — просить Чакт, — як там у вас на Землі зараз…

— Та так, як і у вас колись буде.

— Хтозна… — хмуриться Чакт. — От і підпілля у нас, по всьому видно, існує, і несхильників все більшає й більшає (до речі, перші несхильники з’явилися саме отут, на цій щактифській землі), а все ж… Розумієш, сумніви у мене… Дуже вже пригноблені наші шхуфи, пригноблені і пригнічені. Чи зможуть несхильницькі керівники-інтелектуали, — а вони безперечно інтелектуали, — підняти на повстання отаку темну інертну масу…

— Піднімуть, — всміхається Іван. — Та їх і піднімати не треба буде, самі встануть. У нас теж були всякі хичі мислячі і свідки Сонячного Вседержителя. Були, та й слід за ними запав. І у вас так буде.

— Чи буде?

— Буде, обов’язково буде. Он в Еоп уже заворушилося, а там і Щактиф на черзі. Дадуть шхуфи вашим свідкам грішним коліном під святе гузно, еліту розженуть, от і буде у вас так, як на Землі. Гуртом світом володіти станете. Нероби-захребетники тільки у казках залишаться. Щезнуть гнобителі, а з ними й раби, зникне кривда і страх. Вільні й рівні житимете, як побратими… Правда, і до голубих палаців майбутнього спробують знайти дорогу такі, як твій батенько та сестричка. Перекрасяться, перелицюються, їх ньому вчити не треба… Ми, земляни, добре напрактикувались розпізнавати оці мислячі організми — за сто верст по запаху чуємо. Знаєш, що ми з ними робимо? Можу поділитися досвідом, а ти слухай і на вус мотай, бо пригодиться…

У нас так буває: десь в Америці а чи, скажімо, в Антарктиді виявляють підлабузника або — ще гірше — кар’єриста, одне слово, якогось хипіца перелицьованого. Виявлять і одразу ж його, раба божого, в окрему хатку. А кожна така хатка з вічно квітучим садом, альтанками і фонтаном височенною сталевою стіною від соціалістичного світу відгороджена.

Їсть, п’є хипіц що хоче і скільки хоче. Одне лишень цьому особню суворо заборонено — працювати, трудитися. Дуже нудно йому живеться — людей не бачить, прислужують і всю домашню працю виконують догідливі й коректні, але абсолютно німі роботи.

— Ну й як, — поцікавився Чакт, — допомагає?

— А що ти думаєш, багатьох перевиховали. Хоч заднім числом, а людьми стали. Проте на декого і це не впливає. Живе собі такий мислячий організм, аж пухне з безділля, аж говорити розучується, а до людей, до праці — києм не виженеш.

А трудові справжні люди у нас живуть весело. Весело і дружно, як одна велика сім’я. Дарма, що різні континенти й мови не однакові.

Акиро — товариш мій — сам японець, а вивчив німецьку й російську. Тепер Маркса і Леніна в оригіналі читає.

— А хто такі Маркс і Ленін?

— Найбільші вчителі, найближчі друзі трудового люду… — І Бідило довго розповідав Чактові про життя і вчення Маркса і Леніна.

У Чакта аж очі сяяли від захоплення.

Зненацька щось хруснуло, Іван озирнувся, замовк.

— Дивись, — штовхнув Чакта, — дивись… Все чув…

Позад, крізь чагарник — метрів за п’ять від них — темніла чорно-жовта постать. Кремезний шхуф обламував з хифів молоденькі їстівні гілочки…

Постать обернулася — то був Шат.

Минали доба за добою. Пора малого спокою змінювалася порою великого. Та справжнього, щасливого спокою не було в Івановій душі.

— А чи не пора вже нам починати діяти? — все частіше й частіше запитував в свого щактифського друга. — Захопити б десь на даху академії потужний штейп та й перелетіти до еопських повстанців. Га? Як ти гадаєш?

— Ні, — Чакт сумовито похитав головою. — Це самогубство. На цивільному штейпі, який би великий він не був, ми не проб’ємося крізь гравітаційне поле 3олотої Завіси і крізь пояс бур, що оточує Завісу з усіх боків. Тільки надпотужні бойові штейпи можуть подолати ці перешкоди. Ну, ти не журись, із несхильниками ми все-таки зв’яжемося. Це я тобі точно кажу.

Все довше й довше засиджувався Бідило у Чакта. Безліч книжок з найрізноманітніших питань науки і техніки прочитав у його світлій кімнаті.

І чим більше Іван читав, тим сильніше відчував неймовірно різке протиріччя між високим рівнем наукових досягнень і надзвичайно низьким, убогим, спотвореним трохи не до маразму, душевним світом щактифських інтелектуалів. А втім, добре розміркувавши, дуже скоро Іван перестав дивуватися: нічого неприродного в цьому не було. Саме таке становище і повинно скластися в застарілому гнобительському суспільстві. Саме так і було на Землі в останні десятиліття догнивання капіталістичної цивілізації…

Якось, зайшовши до Чакта, Іван застав його в дуже тривожному, сумному настрої: ще б пак, Купхейповими дослідами зацікавився сам генерал Хипіц, а це так, з доброго дива, ніколи не бува. Отже, сьогодні, під час чергових занять у Тихому залі, до них має завітати сам шеф.

— Чи не пронюхав старий служака про апарат «ХА»? — турбувався Чакт. — Коли він дізнається, що батько таємно від академічного командування веде якісь досліди, буде велика біда.

Чактові приятелі — службовці генеральської канцелярії — розповіли по секрету: сьогодні зранку Хипіц замкнувся з трьома членами академічного відділення Легіону Любові й з двома представниками інститутської філії Ліги Прихильників Веселого Настрою. Оце вже третю тоцу вивчають вони особові справи Купхейпа, Чакта і Хетат Ааф.

Друзі не встигли й обговорити цю неприємну новину, як з’явився той же високий хичист, що недавно приносив запрошення Великого Перукаря, і з незграбною ввічливістю запросив Івана до Тихого залу.

В залі уже чекали Купхейп і Хет. Трохи згодом увійшов Чакт. За шафами порався, щось прибираючи, всюдисущий Шат.

Незвичайний, підкреслено урочистий вигляд мав такий знайомий уже Іванові Тихий зал. Все — від жовтого екрану, Задрапованого зеленою матерією, до сліпучо-білого, щойно, мабуть, випрасуваного одягу дослідників — говорило про величність очікуваного моменту…

Нарешті він настав. Не встиг Купхейп надіти Іванові шолома, як тричі спалахнув зелений вогник, і Тихий зал — вперше! — наповнився вібруючим, монотонним дзвоном.

Панель рвучко відсунулась. Карбованим кроком, притискаючи до грудей скриньки з рефлекторами, до залу увійшло З десяток височенних хичистів. Вишикувались вздовж задньої стіни, завмерли, як почесна варта. І тоді через поріг важко переступила товстенька присадкувата особа з випнутим черевом і запалими грудьми.

Іван миттю впізнав того «офіціального представника», на якого він так необачно начхав у перший свій щактифський день.

Ставши наввипинки, генерал викинув убік правицю із стиснутим кулаком.

— Хич ехип!!

— Ехип! — ревнули в один голос з почесною вартою Купхейп, Шат і Хет. Чакт теж вигукнув офіційне вітання.

Горбань почав доповідати про перші наслідки своїх досліджень.

— Вата схильність! — читав з аркушиків блідий Купхейп. — Проблеми боротьби з хакахо зобов’язують нас, вірних служителів, досконало знати етіологію і патогенез цієї нечестивої недуги. Глибоке дослідження душі мислячого організму, знайденого у космічному штейпі, що впав у море недалеко від мису Блаженних Учнів, дало перші цікаві наслідки. Космічна істота — ось вона, перед вами, — називає себе Іван Бі-ди-ло.

Подальші дослідження, — продовжував горбань, — дали змогу встановити цілковиту схожість, ба навіть тотожність Іванової душі і типової душі шхуфа (стандарт ХЦ-112-к), хворого на хакахо другої стадії. В перспективі майбутніх досліджень вимальовується можливість знайти справді всемогутні засоби в боротьбі проти хакахо, що останнім часом все більше й більш…

— Експерт Купхейп!! — рикнув генерал, що досі стояв наввипинки з виряченими очима. Він, здається, так нічого і не зрозумів з цієї наукової балаканини. — Експерт Купхейп! Маю честь вручити вам пакет від Великого Перукаря й Генерального Цензора держави Щактиф! Хич ехип! Я не знаю, якого змісту документ, запечатаний у цьому пакеті. Сподіваюсь, хочу вірити, що ви нічим не прогнівили їх низьку, їх найнижчу схильність… У всякому разі, не надійтесь на моє заступництво — мені відомий кожен ваш крок! Якщо ви вчинили державний злочин, то я, ваш керівник, про це мушу Знати першим. Читайте документ при мені.

Купхейп неслухняними від хвилювання пальцями розірвав цупкий пакет і пробіг очима гербовий, друкований бланк з проставленим угорі прізвищем Купхейпа та підписом Великого Перукаря внизу. Це було друге, на цей раз офіційне, запрошення Хетат Ааф на Свято Пітьми, що мало відбутися незабаром.

Купхейп мовчки подав генералові офіційний бланк.

— О-о! — приємно здивувався Хипіц, переглянувши документ. — Ви зробите кар’єру! Я завжди був найкращої думки про вашу схильність! Мені відомий кожен ваш крок…

Генерал Хипіц був задоволений.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Третє, категоричне запрошення Великого перукаря, план Купхейпа І план Чакта. Свято Пітьми.

—Ні, ти тільки уяви! — весело реготав Чакт. — Він їй торочить: «Ми потомствені інтелектуали! Ми аристократи думки! Твій прадід вдосконалив гравітаційну гармату, твій дід винайшов прожектор спокою, твій батько скоро подарує уряду винахід епохального значення, і ти, ти розділиш ложе своє з перукарем?!» А вона так грайливо-трагічно: «Ах! Я стану жертвою… Я передчуваю своє згасання…» Ну й весело ж було!

— А чому Купхейп не любить перукаря? Адже це не простий — Великий Перукар. Він же і цензор, і лідер партії, навіть генерал Хипіц вважає за високу честь передати його любовну писульку.

— Е, ти не знаєш мого батька! Мій батько — цікава істота… Він до фанатичності відданий всій цій перукарській еліті і в той же час має нехай старомодну, але свою власну гордість.

Інтелектуал! Аристократ думки!

Цілком щиро схиляючись перед урядовцями, він підсвідомо відчуває свою зверхність над ними. Але все — до певної межі. Тільки до певної межі… От послухай:

Всюдисуща, всемогутня

Всесвіт обійматиме можновладна Думка,

Чорні туманності застояного часу

Сліпучим променем протинатиме Мисль,

Веселі вихори швидких комет

По синьому космосу пустить Розум,

Новітні зорі засвітить Мудрість,

Якщо їм це милостиво зробити дозволить

Хич Девятнадцятий,

Хич Мислячий,

Хич-Перукар…

— Ого! Вірші?

— Так… Вчора знічев’я… А що, нічого?

— Для початку нічого. Цілком пристойно для початку… От тільки… не радив би я тобі, чоловіче добрий, так голосно та ще й про Хича. Сам же казав, що у ваших легіонерів, перукарів та їм подібних тисячі вух і очей. Не подобається мені оцей Шат. І потім… Давно вже я хочу спитать у тебе, що це воно за чудасія така… — І Бідило розповів другові про невідступні відчуття чиєїсь присутності, які й досі не давали йому спокою, тільки-но залишався він на самоті. Розповів також про туманні, швидко зникаючі тіні на стінах, про досить виразне, рухливе зображення Купхейпа, що одразу ж розтануло, коли погляди їх зустрілись.— Не знаю, чи я божеволію, чи справді ваша цивілізація так високо сягнула, що вже й крізь стіни навчилися підглядати.

— Можу тебе заспокоїти, ти здоровіший за самого Безсмертного. А підглядати крізь стіни у нас дійсно вміють. І підглядати, і підслухувати. Коли той, хто підглядає, намагається створити на екрані більшу контрастність і переходить певну межу енергетичного режиму, інколи може виникнути так Звана ретроспективна видимість. Себто той, за ким підглядають, може бачити того, хто підглядає. Зараз на замовлення Ліги Прихильників Веселого Настрою, Легіону Любові та ще деяких контррозвідок кілька дослідницьких інститутів вивчає це явище. Дуже воно не до вподоби шпигунам Хича.

— Друже, розкажи мені нарешті про цей таємничий Легіон. Я вже знаю, що з усіх ваших контррозвідок ця організація найбільш активна. І все ж не віриться: невже вона й справді така всемогутня? Про що б не зайшла мова — скрізь Легіон, Легіон…

— Дався тобі той Легіон. Про Легіон говорити — все одно що про смерть думати. Послухай, що я тобі скажу, і ніколи більше про це не питай. Є у нас повір’я: хто про Легіон говорить, сам у Легіоні опиниться. Я не марновірний, але цьому вірю. У нас навіть закляття проти легіонерів є…

— Ясно, — всміхнувся Іван. — Я чув, що логіка як наука у вас заборонена. Це правда?

— Правда. При чому тут логіка?

— А при тому, що про легіонерів у своїй кімнаті ти боїшся розповідати, а вірші проти Хича читаєш. Сам же щойно сказав: у вас і крізь стіни підглядають та підслухують. Отож не ображайся, що вчу тебе, але…

— Вченого навчати — марно час витрачати! — весело перебив Чакт. — Ти думаєш, чому мій батенько так легко вдруге відпустив мене з тобою на прогулянку? В цій кімнаті треба *було зробити обшук. А йди-но сюди. — І Чакт підвів Івана до стіни.

— Бачиш?

Бідило скільки не дивився — так нічого і не помітив. Стіна як стіна.

— А ти уважніше придивись, уважніше…

Іван ще раз пильно оглянув стіну.

— Нічого не бачу…

Чакт від задоволення аж долоні потер.

— Отак і ті, що обшукували, нічого не побачили. Дивись, ось крихітні дірочки… Тепер бачиш?

Тепер Іван і справді побачив. Вся стіна була немов шашелем поточена — вкрита дрібненькими, ледь помітними дірочками. В кожній поблискувало щось металеве, ніби крихітний, з макову зернинку, цвяшок.

— Мій винахід! — похвалився Чакт. — При підгляданні створює завади; на екранах самі розмиті плями вистрибують, а голосів і зовсім не чуть.

— Хто ж обшук робив? Шат, мабуть?

— Який там Шат! Батько і один спіритофізик молодий. Здається, він мені співчуває, може, тому нічого й не помітив. У нас з батьком давня війна. Не любить він мене, не любить і боїться… О, я тобі ще одну штуку покажу. Цікаву. Хочеш зараз мого батька побачити?

— І це ти вважаєш цікавим?

— А от зараз сам пересвідчишся. Сідай сюди, — і Чакт присунув до кейфу глибоке крісло.

— Чи не буде твій татунь виступати по кейфобаченню?

— Мій татунь зараз вдома, і зараз ти його побачиш.

Чакт довго щось налагоджував, порпався в кольорових дротинках численних приладів, що стояли за кейфом на двох металевих столиках. Потім дзенькнув якимись блискучими важельками, попередив:

— Прошу не говорити зайвого і взагалі протягом десяти йот тримати себе в руках, як це і личить лояльному громадянинові Щактиф. Мушу на десять цот вимкнути сітку запобіжників.

Минуло кілька нот, і, знову чимсь дзенькнувши, Чакт промовив:

— Все в порядку. Тепер можеш говорити і робити що забагнеться. Дивись сюди…

Екран кейфу заблимав, засвітився, і перед очима друзів, немов із туману, виступило стурбоване, стомлене обличчя горбаня.

— О, та в тебе й справді незвичайний кейф, — здивувався Іван.

— У мене все незвичайне, — самовдоволено хмикнув Чакт. — П’ятнадцять діб морочив голову, а все ж зробив. У самих легіонерів цієї апаратури нема!

Купхейп щось їв, потім довго ходив по кімнаті, зітхав, розводив руками і, нарешті, сівши на високе ложе, почав роздягатись. Обличчя зосереджене, похмуре…

— Ну й загадав моєму батеньку загадку Великий Перукар, — посміхається Чакт. — Все міркує, як зробити так, щоб і з першим другом Хича не посваритися, і дочку до нього на Свято Пітьми не відпустити… О! Чого це він так злякався?

Горбань підвівся, заблимав очима, похапцем став одягатися. Хтось до нього зайшов — ввічливий, з благородним обличчям, у жовтувато-білому вбранні. Хто ж то? В низькому поклоні незнайомця стільки граціозної гідності…

— Цього тільки не вистачало, — стурбовано шепоче Чакт. — Я так і передчував, накличеш ти своїми запитаннями про легіонерів якусь біду… Ось він, легіонер, можеш милуватися! Ну чого всміхаєшся? Нічого смішного тут нема! Краще от повторюй за мною, — і, затуливши обличчя долонями, Чакт забубонів:

Фі-фе!

Сорок дев’ять

Сто один

Сто один

Фі-фе!

— Що за дивна формула? — запитав Іван.

— Не формула, не формула… — бурмотав уже зовсім переляканий Чакт. — Не формула, закляття від легіонерів. Повторюй, поки не пізно!..

— Ти що, віриш у закляття?

— Повіриш і ти, як довше поживеш отут…

На екрані горбань і посланець Легіону продовжували низько кланятись один одному. І раптом легіонер красивими, натренованими рухами спритно обняв Купхейпа.

— Ну все, — прошепотів Чакт. — Зараз він батька поцілує…

— Ну то й що?

— Що? Запам’ятай, друже, кого легіонер поцілує, не минуть тому Притулку Блаженних Учнів. Поки стоїть Щактиф, ні один із смертних не залишився на волі після цілунку легіонера!

А посланець любові все щільніше й щільніше пригортав обм’якле, зовсім уже безсиле від переляку тіло Купхейпа. Горбань теж, видно, чекав зловісного поцілунку. Та на цей раз доля змилувалася над експертом спіритики. Легіонер розімкнув обійми, Купхейп, майже непритомний, звалився в крісло.

— Улюблений брате мій, — єлейним, добре поставленим баритоном проспівав слуга любові, — даруй нікчемному рабу твоєму оце втручання! Не гнівайся на бідного посланця Легіону, що порушив пречистий спокій твоїх думок…

Купхейп, мов заворожений, не зводив погляду з легіонера.

— Дивина, — зітхнув Чакт, — який він батько мені? Давно ми з ним чужі люди, якщо не більше. А от побачив його у біді — аж серце зайшлося. У вас на Землі буває так?

Іван сумно всміхнувся, поклав важку руку на худеньке плече друга.

— Буває…

— …а значить, і виховання любові — теж наше завдання, — продовжував на екрані у тій же мінорній тональності посланець Легіону. — Улюблений брате! Іменем Безсмертного замкнулося коло твоїх сумнівів. Легіон Товариства по Сприянню Розвитку Любові до Ближнього, керуючись єдиним бажанням — полегшити твою душу бентежну, змучену атавістичними батьківськими почуттями, — радить тобі прийняти з пречистою любов’ю оце третє, категоричне запрошення Великого Перукаря. Легіон Любові радить, — у медовому голосі легіонера забриніла сталь, — категорично радить не перешкоджати здоровій, молодій, прекрасній Хетат Ааф зустріти своє перше Свято Пітьми з благородним другом Хича Мислячого! Хич ехип!

— Ехип… — ледве чутно відповів Купхейп.

— Покличте сюди Хетат! — тоном наказу запропонував легіонер. Не минуло й цоти — Хет у кімнаті. Десь, мабуть, недалеко була, а може, й біля входу підслуховувала.

— Хетат! — виструнчився легіонер. — Хетат Ааф! Експерт спіритики, спіритології та спіритографії Купхейп Х’юп Купеп, що мав честь бути причетним до вашої появи на цей світ, по-батьківськи — даруйте цей нудний архаїзм! — благословляє вас на перше Свято Пітьми, яке ви зустрінете з Великим Перукарем Щактиф! Ось, прийміть! — і легіонер подав схвильованій Хетат зелений сяючий пакет. — Не смію більш заважати вашим світлим радощам з приводу цього останнього, категоричного запрошення. І пам’ятайте: Хетат Ааф мусить зустріти Свято Пітьми в доброму здоров’ї! Хич ехип!

Легіонер вийшов. Кілька цот батько й дочка кожен по-своєму мовчки переживали щойно почуте. Горбань із заплющеними очима напівлежав у кріслі, Хет викручувалась перед великою лінзою якогось приладу, що правила їй за дзеркало.

Раптом Купхейп встав, рвучко схопив за руку Хет і не повів — потягнув її кудись по коридору…

— Що це він замислив? Чи не вбивати збирається свою дочку, щоб зберегти честь? — вголос подумав Іван.

— Ні, такого у нас не буває… Стривай, стривай… Цього вже і я не розумію, куди він потягнув її. До Тихого залу… Чи не збожеволів старий? Для чого він вмикає променеві штори? Цікаво…

— Що цікаво?

— Бачиш, Тихий зал — це єдине, крім моєї кімнатки, приміщення в нашому інституті, де завдяки спіритофізичним пристроям неможливе підглядання та підслухування. Батько щось замислив…

— Виходить, ми теж не зможемо більш нічого побачити?

— Ге-ге! А ця штука для чого? — і Чакт поплескав долонею свою лису голову. — Усе передбачено, друже мій! Дорого б дали легіонери за цей прилад! — Чакт з гордістю показав білу довгасту скриньку.— Моя робота! Ми побачимо все.

…Екран трохи поблимав, потуманився, поки Чакт підключав свій прилад, а потім засяяв іще яскравіше.

Купхейп робив щось зовсім незрозуміле. Дав Хет випити якоїсь рідини, і через кілька цот вона напівлежала в кріслі, розкинувши руки, і зовсім по-земному хропла. Горбань дістав з шафи шматок білої матерії і три прозорих посудини із жовтою, зеленою та білою рідинами. Все це він робив якось похапцем, немов крадькома. Поставив посудини на стіл, кинувся до численних приладів, що гули, поблимуючи білими вогниками.

— Перевіряє надійність променевих штор… — пояснив Чакт. — Мій вірнопідданий батенько замислив щось незаконне…

Купхейп налив у широку колбу жовтої рідини, додав до неї зеленої. Суміш закипіла, вкрилася бульбашками, і раптом, — Чакт аж підвівся від несподіванки, — рідина в посудині стала ясно-багряною. Озираючись, тремтячими руками горбань вмочив у рідину клапоть білої матерії, вийняв, ще раз вмочив…

Матерія взялася рівним червоним кольором. Ввімкнув потужний вентилятор. Тримаючи в струменях теплого повітря, просушив пофарбований клапоть.

Підійшов до сонної Хет, ще раз озирнувся і рвучко накрив їй лице червоною матерією.

Потужні промені рефлекторів били просто в обличчя Хет. Вона здригнулася і раптом гірко, якось зовсім по-дитячому Захлипала, зайшлася плачем.

— Ні, в мого батенька таки державний розум! — Чакт знову сів у крісло. — Ти знаєш, що він надумав?

— Що?

— Червоний колір — надпотужний збудник хакахо… А втім, давай додивимося до кінця.

Купхейп вже закінчував свої таємничі маніпуляції. Почаклував біля невеличкої скриньки, і з неї вихопився зелений язичок вогню, підніс до нього червоний клапоть, спалив його. Попіл вкинув до посудини з червоною рідиною. Розмішав, долив білої. Червоний колір почав рожевіти, бліднути. І через мить в посудині поблискувала іскриста жовта рідина.

Хет уже не плакала, але навіть при значному зменшенні — екран кейфу був невеличкий — видно було, як тривожно спала Купхейпова дочка. Вона то стискала кулаки, і на обличчя її, тепер таке осмислене, людяне, набігала тінь гніву; то глибока скорбота ламала, стискувала недавно жовті, тоненькі, а тепер повні, справжні дівочі уста; то раптом весела усмішка осявала зовсім уже невпізнанне лице Хет.

Ні, це аж ніяк не скидалося на забуття тяжкохворого. Не болісне маячення — природні, молоді тривоги бентежили дівочий сон…

Купхейп по-дослідницьки уважно оглянув наслідки своїх чаклувань, погасив рефлектори, вийшов.

Чакт клацнув вимикачем. Екран погас.

— Так от слухай. Кілька хвилин тому на твоїх очах Купхейп Х’юп Купеп вперше у своєму житті вчинив державний злочин.

— Овва!

— Так, так. Саме державний злочин. Завдяки його старанням Хет захворіла на хакахо.

— Навіщо він це зробив?

— Зараз усе зрозумієш. За державними законами Щактиф шлюбні зустрічі під час Свята Пітьми можуть відбуватися тільки із здоровими жінками. Сьогодні у спеціальному штейпі Хет відвезуть до лікарні закритого типу, де лікуються ті поодинокі представники еліти, які — це дуже рідко трапляється — захворюють на хакахо. В лікарні Хет пробуде діб десять, а Свято Пітьми завтра. Отже, Великий Перукар поки що лишився в дурнях. Правда, таким, як Перукар, ніхто й слова не скаже, якщо він влаштує собі окреме Свято Пітьми і через десять діб. Але до того часу мій батенько ще якусь штуковину вигадає…

Настав день Свята Пітьми. Замкнувшись у Тихому залі, Купхейп тоци дві складав листа до Великого Перукаря. Чорний закритий штейп одвіз Хет до лікарні, що містилась десь далеко у горах.

Поснідавши, пішов Іван бродити нескінченними коридорами академії. Піднявся ліфтом до Чакта, не застав. Спустився на дах — хоч свіжим повітрям подихати… Свіжим?

Парко. Пахне пліснявою, грибами… Іван постояв біля поручнів, подивився на мовчазне, до нудоти ідеально розплановане місто, побрів, позіхаючи, по безмежному, здавалося, даху. Скільки Іван живе тут, а й досі ще ні разу не обійшов усього.

Он стоянка штейпів, що потребують потокового ремонту. Капітальний роблять внизу, біля якогось, невідомого Іванові, очисного басейну. Попереду, прямо посеред даху, навколо величезного повітряного корабля порається кілька шхуфів.

Чорно-жовті засмальцьовані комбінезони, застиглі, нерухомі обличчя. Та скільки скорботи, скільки величавою суму навіть у цій неприродній, схожій на маску застиглості! «Любі мої! — думає Іван.— Як же ви не схожі на земних своїх побратимів! Нічого… Буде свято і на вашій вулиці…»

Одразу за стоянкою штейпів починається так званий Кип-Кейп, улюблене місце відпочинку служителів та хичистів академії. На високій зеленій арці — золоті літери: «Роботам і шхуфам вхід заборонено».

За огорожею — парк. Так, це був справжній парк. Тільки замість каштанів чи пальм над головами перехожих схилялись білі кактусоподібні хифи. Росли вони в величезних пластмасових ящиках. Чим далі від входу, тим більше вони спліталися своїми голими, м’ясистими гілляками, і кроків за двадцять алея перетворювалась на живий тунель.

Тривала пора малого спокою, всі були на своїх службових місцях, парк порожнів. Іван сів, безсило відкинув голову на спинку лави. Скільки мрій перемріяно, скільки планів переплановано… Чи не пора підбивати підсумки?

Вчора у Тихому залі горбань сказав: досить вам, мовляв, сидіти в чотирьох стінах, пора трохи розвіятись. А далі вже цілком офіційно повідомив: найближчим часом він з Іваном зробить кілька відповідальних візитів. Яких? Для чого? Про це ні слова.

Насуваються нові події…

Парко… Над кожним хифом — нерухома хмаринка прозорого туману. Ні вітерця, ні подиху свіжого.

І раптом почулися кроки — по алеї до Івана біг Чакт.

— Ось де ти! А я шукаю… — з розгону впав на лаву. — Хух!

— Чи не на Свято Пітьми думаєш мене запросить? До речі, коли воно почнеться?

— Через дві тоци. Сьогодні такий день — твій перший ювілей, а в мене замість подарунка самі неприємні новини…

— Який ювілей? Щось у вас надмірне захоплення ювілеями — то Великого Перукаря, то Кунхейпового горба…

— Так, ювілеї у нас люблять. А твій… невже сам не знаєш? Сьогодні рівно сто діб, як ми вперше зустрілися. Але слухай новини.

Батько сказав, що йому не подобається моє панібратство з піддослідною істотою. Він вкрай не задоволений нашими частими зустрічами, а головне, мабуть, тим, що нічого не зміг підслухати з наших розмов. Коротше кажучи — я в опалі. Доби через дві—три, а може, навіть і завтра разом з експедицією інституту біопедагогіки я відлітаю до Провінції-13—2. Батько й тут залишився вірним собі: все тонко продумано — про людське око (не виносити ж сміття з хати!) експедицію, а сам… Зараз, друже, я розповім тобі дещо дуже цікаве. У батька — таємний план… — Чакт озирнувся. — Е-е… Знаєш що, давай трохи прогуляємося над містом, не скоро ми тепер з тобою зможемо побути вдвох…

М’яко вуркочучи двигунами, штейп кружляв над столицею. Ввімкнувши автоматичне управління, Чакт відкинувся на м’яку спинку. Кабіна була відкрита, і від швидкого польоту в лице бив приємний вологий вітрець.

Стовп зелено-золотого проміння коливався над куполом центрального хмарочоса. З незліченних металевих гучномовців, що поблискували на дахах будинків, бринів дзвін над столицею — пульсуючий дзвін, Зелений Дзвін, Вічний Голос Безсмертного…

— Так от слухай, друже, — Чакт взяв Івана за руку, — у мого батька таємний план. Завтра він разом з тобою піде на аудієнцію до самого Сeq \o (а;ґ)ча Кeq \o (е;ґ)пста. Сач — редактор «Цікавої газети» і батьків двоюрідний брат. Справа в тім, що мій батенько надумав за всяку ціну домогтися аудієнції у самого Хича. А щоб це вдалося, потрібна протекція і протекція.

Тому я й гадаю, що одним візитом до Сача Кепста справа не обмежиться. Батько тягатиме тебе доти, доки не знайде такого всемогутнього протеже, який відкриє перед ним панель самого кабінету Хича.

— А при чому ж тут я? — здивувався Іван. — Для чого мене тягати?

— О, ти відіграєш неабияку роль у хитромудрому батьковому плані! Він скрізь широко афішує дослідження твоєї Загадкової душі. І тут дійсно є якась загадка.

Кілька днів тому батько сказав, що робота над апаратом «ХА» вже закінчена. І от я не розумію: чому він не піде прямо в Департамент Особистих Справ Хича і не скаже про свій винахід? Переконаний, що тоді б Хич не відмовив йому в аудієнції. Але батько й думати не хоче про такий прямий шлях. Винахід свій всіляко приховує, а аудієнції у Хича хоче домогтися тільки як дослідник твоєї феноменальної душі.

Отже, в усіх батькових візитах до сильних світу цього ти — живий доказ, цікавий феномен: дивіться, мовляв, я досліджую хакахо, це державно важливо, і в інтересах держави я повинен стрітися з Хичем.

Для чого йому зустріч з Хичем? А ось для чого. Він йому теж покаже тебе, щоб Хич, зваживши всю значимість дослідів, під час яких так потрібна кваліфікована допомога Хет, поклав би край амурним зазіханням Великого Перукаря.

Так батько говорив мені. Але я свого батечка знаю… Це, певна річ, тільки половина його плану. Він, мабуть, міркує так: Хич послухає про його дослідження, Хич подивиться на космічне чудовисько, і Хич — на те він і Мислячий — замислиться. «Як же не?! — обуриться він. — Такий видатний учений, такий тонкий дослідник і таку незначну посаду займає?!»

А обурившись, негайно ж видасть вердикт: «Звільнити Купхейпа Х’юпа Купепа з посади експерта спіритики, спіритології та спіритографії при Вищій Раді Слуг і призначити Купхейпа Х’юпа Купепа членом Вищої Ради».

Отакі честолюбні плани у мого скромного батенька.

Тепер слухай ще уважніше. У мене теж є план. Ти думаєш, чому мене не дуже турбує оце тимчасове вигнання? Провінція-13—2, де я незабаром буду, здавна славиться як таємне гніздо несхильників. Твердо переконаний: там я нарешті зв’яжуся з ними.

Вчора зустрів Пейча. У кулінара дружок в Департаменті Державної Арифметики. Він сказав, що за останній рік порівняно з минулим число випадків несхильництва зросло втричі. Нечувано! Ти був правий: насуваються грандіозні події. Ми ще полетимо на твою планету з першою делегацією революційної Щактиф! Скоро, дуже скоро ми почнемо діяти.

— Твоїми б устами та мед пити, — невесело посміхнувся Іван і враз схопив Чакта за руку: — Дивись! Дивись! Що це? Затемнення сонця?

Так, це справді було затемнення. На нерухоме щактифське світило повільно наповзав краєчок чорного диска.

— Ой, — шарпнувся Чакт, — це ж Свято Пітьми починається! Треба тобі його зблизька показати! Зараз, зараз! — і схилився над пультом управління. Штейп став різко знижуватися.

А чорний диск уже на третину закривав сонце. М’який, інтимний присмерк оповив величезне місто. І тут Іван почув, що дзвін, немов перед схилянням, став мовкнути, даленіти і раптом увірвався зовсім.

У глибокій, напруженій тиші, в сутінках, що вкрадливо світились жовтими вогниками, народилися інші звуки.

Глухі, немов здавлені, з’єднані якимось конвульсійним ритмом, вони були огидно тривожні, майже моторошні. Шипіння, стукіт, сичання, хлипання, тріск, висвист — вся оця дика какофонія гучнішала з хвилини на хвилину.

Штейп повільно плив по Радіальному Проспекту на рівні третього поверху. Перехилившись через борт, Іван з цікавістю спостерігав незвичайне видовище.

Вулиця переповнена хичистами, служителями та їх подругами. З обличчями, густо розмальованими якимись чорними знаками, вони кривлялися, присідали, сіпалися в такт диявольським звукам. А звуки все гучнішали й гучнішали…

— Спикт, — пояснив Чакт, — так званий Танець Біологічних Бажань. Ти помітив, що на вулиці нема шхуфів? Їм дозволяється зустрічати Свято Пітьми лише в приміщенні і без спикту.

Вже тільки краєчок сонця блідо світився в примарному небі. Внизу, в хтивому сяйві жовтих ліхтариків, шаленів величезний натовп. Нарешті сонце зовсім погасло. Під різкий металевий свист, що заглушив уже всі звуки, оскаженілі танцюристи і танцюристки звивалися, стрибали одне через одного, падали.

— Так званий «момент пізнання блаженства», — пояснив Чакт. — Дивись, дивись, що робиться!

Творилося дійсно щось неймовірне: плазуючи в жовтому сяйві, осатанілі мислячі організми надсадно кричали. Крізь пекельний свист і скрегіт спикту долинали уривки фраз: «О змії радості!..», «Все дозволено!..», «Ми звіробоги!!», «Веселі змії…»

«Черви! — реготав Іван. — Дустом би по оцій нечисті!»

Страшний, всепронизуючий свист, дійшовши найвищого напруження, увірвався оглушливим тріском. Запала глуха тиша.

В чорному небі тонко-тонко сяяла смужка сонця, що вже Звільнялося із липких обіймів пітьми.

Сонце звільнялося…

Чи справді воно звільнялось? Сонце неволі, сонце мертвого спокою, жовте сонце Щактиф…