Карта днів

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2019

ISBN 978-617-12-6317-8 (epub)

Перекладено за виданням:

Riggs R. A Map of Days: The Fourth Novel of Miss Peregrine’s Peculiar Children / Ransom Riggs. — Dutton Books, 2018. — 496 p.

Переклад з англійської Василя Чумака

Фото на с. 433 — з колекції DavidBass; на с. 449 — з колекції Erin Waters. Печатка на с. 455 і с. 458 та обкладинка © Chad Michael Studio, 2018

Електронна версія створена за виданням:

Ріґґз Р.

Р49 Карта днів : роман / Ренсом Ріґґз ; пер. з англ. В. Чумака. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2019. — 512 с. : іл.

ISBN 978-617-12-6305-5

ISBN 978-0-7352-3214-3 (англ.)

УДК 821.111(73)

© Ransom Riggs, 2018

© Hemiro Ltd, видання українською мовою, 2019

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад і художнє оформлення, 2019

Пролог

Ніколи ще не сумнівався я у своєму психічному здоров’ї так сильно, як тієї — найпершої — ночі, коли жінка-пташка з’явилася в супроводі своїх вихованців, щоб урятувати мене від божевільні. Отже, їду я на задньому сидінні машини моїх батьків, затиснутий між моїми мускулястими дядечками, — аж тут раз! — і посеред дороги, наче народжені моєю уявою, стоять непорушною стіною мої диво-друзі та сяють у променях дальнього світла наших фар, наче бойовий підрозділ ангелів.

Ми вдарили по гальмах. Хмара куряви накрила все, що було перед вітровим склом. Невже я начаклував собі їхніх двійників і зараз із глибини мого мозку назовні прорвалося щось схоже на мерехтливу голограму? Цієї миті я ладен був повірити в що завгодно, тільки не в те, що зараз тут знаходяться мої друзі. Для дивних, здавалося, не існувало нічого неможливого, але в їхньому візиті до мене я був упевнений найменше.

То був мій вибір — покинути Диявольський Акр та повернутися додому, куди моїм друзям дороги нема. Я сподівався, що після повернення зможу скласти в одне ціле оці такі різні фрагменти свого життя — повсякденні та дивні, звичайні та незвичайні.

І знову про неможливе: мій дідусь уже намагався жити одночасно на два світи, і йому це не вдалося, і, зрештою, він став чужим і для незвичайної своєї сім’ї, і для звичайної. Відмовившись надати перевагу одному способу життя над іншим, він програв і там, і там — що от-от мало трапитися і зі мною.

Я звів погляд на постать, котра наближалася до нас крізь напівпрозору завісу пилу.

— Та хто ви, к бісу, такі? — озвався мій батько.

— Альма Ле Фей Сапсан, — почулося у відповідь, — тимчасовий голова Ради імбрин та директорка цих дивних дітей. Ми вже зустрічалися, хоча я не очікую, що ви це запам’ятали. Діти, привітайтеся!

Розділ перший

Те, як наш мозок здатен сприймати щось нове або опиратися цьому, викликає здивування. Я от щойно був пережив найбільш сюрреалістичне літо, яке лише можна було собі уявити, — попострибавши по минулих століттях, попоприборкувавши невидимих монстрів, закохавшись у колишню подругу свого дідуся, що застрягла в часі, — та тільки тепер, опинившись у своєму безбарвному сьогоденні, у своєму передмісті у Флориді, у будинку, де я виріс, я усвідомив нарешті всю неймовірність пережитого мною.

Тут зі мною був і Єнох, що розвалився на нашому бежевому розкладному дивані, знай посьорбуючи собі колу з келиха, який належав моєму батькові та на якому було зображено логотип американської футбольної команди «Тампа-Бей Баккенірз»; тут була й Олівія, котра відстебнула свої свинцеві черевики і тепер літала попід стелею, катаючись по колу на лопатях нашого вентилятора; тут були і Горацій та Г’ю, котрі розташувалися на нашій кухні — Горацій вивчав світлини на дверцятах холодильника, а Г’ю тим часом нишпорив у пошуках якогось перекусу; тут була і Клер, котра, від здивування відкривши обидва свої роти, витріщалася на величезну чорну громадину нашого настінного телевізора; тут був і Мілард — декор-журнали моєї матусі, коли він їх гортав, наче самі собою піднімалися понад кавовим столиком, зависали в повітрі та відкривалися, і тільки обриси його босих стоп, видавлені на нашому пухнастому килимі, свідчили, що то був саме він, а не якийсь полтергейст. Це була якась суміш світів, яку я тисячу разів уявляв собі, але ніколи навіть не мріяв, що таке можливо насправді. Але тут і зараз переді мною були мої До та Після, які вступили в конфлікт зі вселенськими силами.

Мілард уже намагався був пояснити мені, як так вийшло, що вони змогли опинитися тут, де, без сумніву, були в повній безпеці, не відчуваючи жодного страху. Знищення часової петлі в Диявольському Акрі, яке мало не вбило всіх нас, перезапустило їхні внутрішні годинники. Він так до кінця і не зрозумів чому, але тепер їм більше не загрожувала небезпека несподівано та катастрофічно постаріти під час надто довгого перебування в моєму часі. Віднині вони дорослішатимуть поступово, день у день, так само, як і я, а роки, які вони заборгували вічності, їм пробачено, наче вони й не пропустили більшу частину двадцятого століття, знову та знову проживаючи один і той же щасливий день. Без сумніву, це було диво — безпрецедентний успіх у всій цій дивній історії, — і все ж, як виявилося, воно й наполовину не було настільки дивним для мене, як сам той факт, що вони взагалі опинилися тут: що поруч зі мною стояла Емма, моя чарівна та жвава Емма, чия рука сплелася з моєю, а її зеленкуваті очі сяяли, здивовано оглядаючи кімнату. Це була та сама Емма, про яку я так часто марив довгими самотніми тижнями, що минули звідтоді, як я повернувся додому. На ній була проста сіра сукня, що спадала нижче колін, важкі черевики на пласкій підошві, у яких вона могла і пробігтися, якщо було треба, а її піщано-рудувате волосся було зібране на потилиці в кінський хвостик. Десятиліття, проведені нею в стані залежності від чиєїсь волі, зробили її практичною до глибини душі, але ні ті обов’язки, ні той тягар років, які вона несла на собі, не спромоглися задути в ній ту молоду, дівочу іскру, що так яскраво осявала її зсередини. Емма була водночас і жорсткою, і м’якою; і огидною, і приємною; і старою, і молодою. І все це, що так незбагненно в ній перемішалося, я і любив у ній найбільше. В її душі вистачало місця для всього.

— Джейкобе?

Вона зверталася до мене. Я намагався відповісти, але моя голова саме загрузла в сипучих пісках моїх марень.

Вона помахала мені рукою, потім клацнула пальцями, і її великий палець заіскрився, наче то був кремінь, яким щойно вдарили по кресалу. Від несподіванки я здригнувся і прийшов до тями.

— Ой, пробач, — відповів я.

— У яких хмарах ти літаєш?

— Я просто… — Тут я махнув розчепіреною п’ятірнею, наче згрібаючи павутиння, що висіло в повітрі. — Я такий радий бачити тебе, от і все.

Завершення фрази далося мені нелегко, наче я пробував утримати в руках одразу цілу дюжину повітряних кульок.

Її усмішка не змогла приховати легкого занепокоєння.

— Я знаю, це для тебе, напевне, надзвичайно дивно — те, як ми неждано тут опинилися. Сподіваюся, це не дуже тебе шокувало?

— Та ні. Ну, може, трохи. — Я кивнув у бік кімнати, де були всі. Веселий безлад супроводжував наших друзів скрізь, де б вони не з’являлись. — А ти впевнена, що я не сплю?

— А ти впевнений, що не сплю я? — Вона взяла мене за другу руку та міцно стисла її, і тепло та фізична справжність дівчини наче додали цьому світові особливої ваги. — Мені важко сказати, скільки разів, рік у рік, я уявляла собі, як навідуюсь у це містечко.

На якусь мить я відчув сум’яття, а потім… ну, звісно ж. Мій дідусь… Ейб жив тут іще до народження мого татуся; я вже бачив цю його флоридську адресу на тих листах, що зберігала Емма. Зараз її погляд блукав, наче вона мандрувала своїми спогадами, і я відчув непроханий спалах ревнощів — крім того, я був усім цим збентежений. Вона, як і я, мала право на своє минуле, а також повне право почуватися вільним кораблем у тому штормовому морі, де зіткнулися наші світи.

А тим часом, ніби торнадо, до приміщення увірвалася пані Сапсан. Вона скинула із себе дорожній плащ, під яким виявилась яскрава жокейська блуза із зеленого твіду та брюки для верхової їзди, наче вона щойно прибула сюди верхи на коні. Перетинаючи кімнату, вона безперервно віддавала накази:

— Олівіє, спускайся звідти! Єноху, зніми ноги з дивана!

Потім показала на мене зігнутим пальцем і кивнула в бік кухні.

— Пане Портман, хочу звернути вашу увагу на деякі питання.

Емма пішла разом зі мною, тримаючи мене за руку, за що я був удячний їй: кімната ще й досі кружляла в мене перед очима.

— Може, харе вже лизатися? — гукнув Єнох навздогін. — Ми ж тільки прийшли!

Емма враз вільною рукою махнула в його бік та підсмалила йому волосся на маківці. Єнох сахнувся назад і став бити себе долонями по тліючому тімені. І сміх, який вирвався з моїх грудей, здалося, помітно освіжив мені голову.

Так, мої друзі були справжніми і вони були тут. А крім того, пані Сапсан сказала, що вони трохи погостюють у мене. Дізнаються трохи про сучасний світ. Влаштують собі канікули — чесно зароблені, якщо згадати злиденність Диявольського Акра, котрий став для них тимчасовим притулком, після того як було знищено їхній величний стародавній будинок на острові Кернгольм.

Звісно ж, вони були бажаними гостями і я був невимовно радий прийняти їх. Але як? Що робити з моїми батьками та дядьками, котрих у цю саму мить у гаражі стереже Бронвін? Це неможливо було вирішити одразу, тож я відклав це на потім.

Уже біля відчиненого холодильника пані Сапсан почала вичитувати Г’ю. Вони обоє у своєму вбранні цієї миті виглядали настільки недоречно поміж сучасного начиння з іржостійкої сталі та ребристих країв умеблювання модернової кухні моїх батьків, наче актори, які випадково забрели не на той знімальний майданчик. Г’ю розмахував шматком запакованого в поліетилен плетеного сиру й виправдовувався:

— Та тут уся їжа якась ненормальна, а я не їв уже кілька століть!

— Не перебільшуй, Г’ю, — заперечила пані Сапсан.

— А я не перебільшую! Востаннє ми снідали в Диявольському Акрі у 1886 році!

А потім, виходячи з нашої комори, озвався Горацій:

— Я завершив свою інвентаризацію і відверто шокований. Один мішечок харчової соди, одна бляшанка засолених сардин та одна коробка суміші для бісквітів, яка кишить довгоносиками. Уряд що, видає йому продукти за картками? Зараз війна?

— Ми зазвичай замовляємо їжу з доставкою, — відповів я, наблизившись до нього. — Мої батьки по-справжньому не готують.

— Тоді навіщо їм оця офігенно велика кухня? — вигукнув Горацій. — Може, я і досвідчений шеф-кухар, але я не можу зробити щось із нічого!

Правда була в тому, що мій батько побачив колись оцю кухню в якомусь дизайнерському журналі й вирішив, що повинен її мати. Він виправдовував витрати на її придбання тим, що вони окупляться, щойно він навчиться готувати та почне влаштовувати казкові кулінарні вечірки для всієї сім’ї, але, як і більшість його планів, ця затія також провалилася вже після кількох уроків кулінарії. Тож тепер ми мали цю надзвичайно дорогу кухню, яку використовували переважно, щоби приготувати заморожені напівфабрикати або розігріти вчорашню доставку. Та, замість сказати це вголос, я просто знизав плечима.

— Я впевнена, у найближчі п’ять хвилин від голоду ви не помрете, — сказала пані Сапсан та вигнала з кухні обох: і Горація, і Г’ю.

— Отже, так, — звернулася вона потім до мене. — Я бачила, вас трохи похитувало, пане Портман. Із вами все гаразд?

— Із кожною хвилиною дедалі краще, — відповів я дещо збентежено.

— Імовірно, це у вас легкий напад петельного десинхронозу, — заявила пані Сапсан. — Певні процеси уповільнились. Це абсолютно нормально для мандрівників у часі, особливо для новачків.

Усе це вона мені казала через плече, ні на мить не припиняючи ходити по кухні та зазирати до кожної кухонної шафки.

— Симптоми зазвичай безсистемні, хоча й не завжди. Як довго ви вже відчуваєте запаморочення?

— Звідтоді, як ви тут з’явилися. Але, правда, зі мною все добре…

— Як щодо виразок, патологічних наростів, мігреней?

— Нема.

— Раптове порушення розумової діяльності?

— А-а… це коли щось із пам’яттю?

— Петельний десинхроноз, якщо його не лікувати, це не жарт, пане Портман. Від цього навіть помирають. О! Печиво! — це вона знайшла в одній із шафок коробочку з печивом, витрусила одну штуку собі на долоню та відправила її до рота.

— А слимаки в калі? — продовжила вона, пережовуючи.

Я ледве не вдавився сміхом:

— Нема.

— Незапланована вагітність?

Емма відсахнулася:

— Ви приколюєтесь!

— Наскільки нам відомо, принаймні один раз таке вже було, — сказала пані Сапсан. Вона відклала коробку з печивом та пильно подивилася мені в очі. — Та особа була чоловіком.

— Я не вагітний! — заявив я доволі голосно.

— І слава богу! — почулося з вітальні.

Пані Сапсан поплескала мене по плечі:

— Схоже, що ви чистий. Однак, я повинна була вас попередити.

— І добре, що ви не зробили цього раніше, — відказав я, подумавши, що інакше це перетворило б мене на параноїка, котрий ще місяць тому почав би потайки робити тести на вагітність та вишукувати слимаків у власному калі. І мої батьки вже давно запроторили б мене до якоїсь психіатричної лікарні.

— Доволі чесно, — підсумувала пані Сапсан. — А тепер, перш ніж ми зможемо розслабитися та насолодитися компанією одне одного, поговорімо про справи.

І вона почала кроками описувати вузьке коло між двокамерною духовкою та кухонною раковиною.

— Пункт перший: безпека та захист. Я вже дослідила периметр будинку. Усе нібито спокійно, але зовнішність буває оманливою. Чи є щось, що я повинна знати про ваших сусідів?

— Що, наприклад?

— Кримінальне минуле? Схильність до насильства? Колекції вогнепальної зброї?

У нас було лише двоє сусідів: древня, як світ, місіс Мелловруз — прикута до інвалідного візка вісімдесятирічна жінка, котра покидала свій будинок тільки за допомогою доглядальниці, що жила разом із нею, та одна німецька пара, котра більшу частину року проводила десь у іншому місці, залишаючи свій дім, свій велетенський «Макменшн» у стилі Кейп-Код, порожнім весь час, окрім зими.

— Місіс Мелловруз може проявляти надмірну цікавість, — повідомив я. — Але поки прямо в неї під вікнами не з’явиться хтось обурливо дивний, думаю, клопоту вона нам не завдасть.

— Прийнято, — погодилась пані Сапсан. — Пункт другий: чи не відчували ви, звідтоді як повернулися додому, присутності порожняків?

Я відчув, як у мене підскочив тиск при тому слові, яке вже протягом кількох тижнів не торкалося ні моїх вуст, ні моїх думок.

— Ні, — відказав я швидко. — А що? Були нові напади?

— Ні, не було. Навіть нічого про них не чути. Але це мене і тривожить. А тепер про вашу сім’ю…

— А хіба ми їх не всіх повбивали чи полонили в Диявольському Акрі? — зауважив я, не готовий так миттєво залишати тему порожняків.

— Не всіх. Після нашої перемоги невелика група їх разом із деякими витворами врятувалася, і ми думаємо, що вони втекли до Америки. І хоча я й сумніваюся, що вони коли-небудь наблизяться до вас особисто — насмілюся висловити думку, що вони засвоїли попередній урок, — та все ж, можу припустити, що вони знову щось затівають. Додаткова обережність зайвою не буде.

— Вони бояться тебе, Джейкобе, — з гордістю промовила Емма.

— Бояться? — спитав я.

— Після такого прочухана, що ти їм дав, вони були б дурнí, якби не боялися, — з іншого краю кухні пролунав голос Міларда.

— Виховані люди не підслуховують особисті розмови! — гнівно зауважила пані Сапсан.

— Я не підслуховував — я зголоднів. А ще, мене послали попросити вас не викрадати в нас Джейкоба. Ми ж таки пройшли страшенно довгий шлях, щоб побачитися з ним.

— Вони дуже скучили за Джейкобом, — звернулася до пані Сапсан Емма. — Майже як я.

— Здається, настав час звернутися вам до всіх, — мовила до мене пані Сапсан. — Виступіть із вітальною промовою. Викладіть їм основні правила.

— Основні правила? — здивувався я. — Які саме?

— Вони — мої вихованці, пане Портман, але це — ваше місто і ваш час. Мені буде необхідна ваша допомога, щоб не дати їм ускочити в халепу.

— Просто не забувай їх годувати, — додала Емма.

Я повернувся до пані Сапсан:

— А що ви казали про мою сім’ю?

Не можна ж назавжди залишати їх в’язнями в гаражі, і мене хвилювало те, як ми збираємося з ними вчинити.

— Не хвилюйтеся, — заспокоїла мене пані Сапсан, — Бронвін тримає ситуацію під контролем.

Та ледве ці слова злетіли з її губ, як із боку гаража почувся неймовірний гуркіт, наче впала стіна. Від струсу окуляри, що лежали на поличці коло дверей, котрі вели в гараж, полетіли на підлогу та розбились.

— Схоже, що ситуація зовсім не під контролем, — прокоментував подію Мілард.

А ми вже бігли.

— Усім лишатися на місці! — заволала пані Сапсан у бік вітальні.

Я рвонув із кухні в кінець холу, Емма зразу за мною. Мене переповнював адреналін. Я навіть не знав, що побачу, коли ми забігали до гаража. Дим? Кров? Звук був як від вибуху, але чого я ніяк не міг передбачити, так це те, що знайду своїх батьків і дядьків у нашій машині в повній відключці та блаженно-тихими, наче сонні немовлята. Задньою своєю частиною автомобіль знаходився у величезній ум’ятині, яку він зробив в опущених ролетних воротах гаража, а бетонна підлога навколо була засіяна уламками розбитої задньої фари. Двигун був увімкнений та працював на холостому ходу.

Бронвін стояла біля передньої частини авто з відірваним бампером напереваги.

— Ой, мені так шкода. Я не знаю, що трапилося, — промовила вона та випустила бампер, і той упав із розкотистим «дзен-н-нь».

Усвідомлюючи, що мені необхідно заглушити двигун, перш ніж ми всі тут почадіємо, я підбіг до дверцят із боку водія. Ручку було заблоковано. Ну, звісно ж: моя сім’я зачинилася від Бронвін. Я впевнений, вони були нажахані.

— Я можу відчинити, — озвалася Бронвін. — Відійди назад!

Вона вперлася ногами та схопилася обома руками за ручку.

— Що ти?.. — Я ще не встиг спитати, а вона одним потужним ривком угору вже вирвала дверцята, зірвавши їх із завіс. Але, враховуючи їхню вагу та прикладену до них енергію, дверцята не припинили свій рух, а, вирвавшись із рук дівчини, пролетіли через усе приміщення та врізалися в дальню стіну, пробивши її. Я навіть відчув, як ударна хвиля від зіткнення штовхнула мене назад.

— Ой, попала, — пролепетала Бронвін у відносній тиші (якщо не рахувати роботи двигуна на нульовій передачі).

Гараж почав нагадувати мені деякі з тих розбомблених будівель, що я бачив у Лондоні під час війни.

— Бронвін! — крикнула Емма, опускаючи руки, якими щойно прикривала собі маківку. — Ти ледве не відірвала комусь голову!

Я пірнув в отвір, що виник на місці вирваних дверцят, потягнувся рукою повз сплячого батька, що знай собі хропів, та вирвав ключі із замка запалювання. Моя мати спала в батька на плечі. На задньому сидінні в обіймах одне одного спали мої дядьки. Незважаючи на гамір навколо, ніхто з тих, хто в машині, навіть не ворухнувся. Я знав лише один засіб, який міг уганяти людей у такий глибокий сон, — це порошкоподібний виріб Матінки Пилок. Коли я виліз із машини, то побачив Бронвін, котра тримала в руці кисет із цим засобом та намагалася пояснити, що сталося.

— Той чоловік іззаду, — промовила вона, показуючи пальцем на мого дядька Боббі, — я бачила, як він дістав свій… маленький такий…

Вона дістала з кишені дядьків телефон.

— Мобільник, — підказав я.

— Точно, його, — продовжувала вона. — Так я його відібрала. І тоді вони так оскаженіли, як зграя тхорів у мішку. І тоді я зробила так, як пані Сапсан мені показувала…

— Ти застосувала порошок? — спитала пані Сапсан.

— Я дмухнула ним точно на них, але вони не заснули одразу. Джейкобів тато завів машину, але замість поїхати вперед, він… він… — Бронвін показала рукою на пом’яті гаражні ворота. Слова в неї закінчилися.

Пані Сапсан погладила її по руці:

— Усе гаразд, дорогенька. Ти все зробила правильно і точно.

— Ага, — озвався Єнох. — Точно в стіну.

Ми озирнулися та побачили інших дітей, які спостерігали за нами, щільно збившись у проході до вітальні.

— Я наказувала всім лишатися на місці, — зауважила пані Сапсан.

— Після такого? — заперечив Єнох.

— Пробач мені, Джейкобе, — звернулася до мене Бронвін. — Вони так сварилися, і я не знала, що робити. Я ж не зашкодила їм?

— Гадаю, ні, — відповів я. Я вже колись був випробував на собі солодкий сон, викликаний порошком Матінки Пилок, і цей гараж був не найгіршим місцем, щоби комусь провести в ньому ще кілька годин. — Можу я побачити телефон мого дядька?

Бронвін передала його мені. Екран був розбитий і вкритий тріщинами, схожими на павутину, але, коли засвітився, виявився читабельним. На ньому я побачив низку есемесок від моєї тітки:

«Що сталося?»

«Коли будеш дома?»

«Все ОК?»

У відповідь дядько Боббі почав був набирати «ВИКЛИЧ КОПІВ», а потім, вочевидь, збагнув, що він і сам легко міг би їх викликати. Але Бронвін забрала в нього телефон, перш ніж він устиг. Якби вона спізнилася хоч на кілька секунд, до нас, либонь, навідались би спецпризначенці. У мене аж у грудях здавило, коли я зрозумів, як легко наше становище могло стати небезпечним та складним. «Блін, — подумав я, переводячи погляд із розбитого автомобіля на розбиту стіну, а з неї на розбиті гаражні ворота. — Уже стало».

— Не хвилюйся, Джейкобе. Я справлялася і з набагато гіршими ситуаціями. — Пані Сапсан походжала навколо автомобіля, оцінюючи збитки. — Твоя сім’я міцно спатиме аж до ранку, і, насмілюся зауважити, нам слід спробувати зробити так само.

— А що потім? — стривожено запитав я. І вже почав пітніти: у гаражі з некондиційованим повітрям було задушно.

— Коли вони прокинуться, я зітру їхні останні спогади та відправлю твоїх дядьків по домівках.

— А що як вони?..

— Я поясню їм, що ми — далекі родичі з боку батька, приїхали з Європи, щоб ушанувати пам’ять Ейба на його могилі. А що стосується твоєї відправки до психіатричної лікарні, то тепер ти почуваєшся набагато краще і відповідного лікування там не потребуєш.

— А що?..

— О, ще й як повірять; звичайні дуже добре піддаються навіюванню після стирання пам’яті. Можливо, я могла б навіть переконати їх, що ми — гості з колонії на Місяці.

— Пані Сапсан, будь ласка, припиніть.

Вона посміхнулася:

— Мої вибачення. Століття в ролі директорки привчають передбачати запитання з практичних міркувань. А тепер, діти, ходімо: нам необхідно обговорити правила поведінки на наступні кілька днів. Нам багато треба вивчити про теперішній час, а часу в нас тепер на це вивчення немає.

Вона стала виштовхувати дітей із гаража, а вони тим часом закидали її питаннями та скаргами:

— А як надовго ми тут? — запитувала Олівія.

— А можна нам уранці сходити роздивитися все навколо? — запитувала Клер.

— Я хотів би з’їсти що-небудь, перш ніж зникну з лиця Землі, — скаржився Мілард.

Дуже скоро я залишився в гаражі сам, забарившись почасти тому, що мені було неспокійно на душі через необхідність покинути тут свою сім’ю на всю ніч, а також тому, що я переживав через неуникне стирання їхньої пам’яті. Пані Сапсан здавалася впевненою, але цього разу стирання повинне бути більшим за те, яке вона проводила на них у Лондоні, коли з їхньої пам’яті було видалено лише близько десяти хвилин. Що коли вона не зітре достатньо або ж зітре забагато? Що коли мій тато забуде все, що він знав про птахів, або моя мама цілковито забуде французьку мову, яку вона вивчала в коледжі?

Хвилину я дивився, як вони сплять, і на душі було важко. Раптом я відчув себе стривоженим дорослим, тоді як моя сім’я здавалася мені маленькими дітьми — вразливими, сумирними, трохи заслиненими.

Можливо, був інший шлях.

Крізь відчинені двері наполовину висунулась Емма:

— Усе окей? Я думаю, хлопці вчинять заколот, якщо якнайскоріше не з’явиться вечеря.

— Я не впевнений, що повинен залишити їх, — сказав я, кивнувши на мою сім’ю.

— Вони нікуди не підуть, і за ними не треба наглядати. З отриманою дозою вони, не чуючи ніг, спатимуть аж до завтрашнього полудня.

— Я знаю. Просто… мені трохи неспокійно на душі.

— Ти не повинен переживати, — вона підійшла і стала поряд, — це не твоя провина. Узагалі.

Я кивнув:

— Це здається трохи сумним — усе це.

— Що саме?

— Що син Ейба Портмана ніколи не дізнається, яким незвичайним чоловіком був його батько.

Емма поклала мою руку собі на плечі, опинившись так у моїх обіймах.

— Я думаю, що в сто разів сумніше те, що він ніколи не дізнається, яким незвичайним чоловіком є його син.

І щойно я нахилився, щоби поцілувати її, як у моїй кишені задзижчав телефон мого дядька. Ми обоє від несподіванки здригнулися. Я дістав його та прочитав нову есемеску від моєї тітки:

«Дурко Дж уже в дурці?»

— Що це? — спитала Емма.

— Нічого важливого.

Я знову поклав телефон до кишені та став обличчям до дверей.

І несподівано ідея залишити свою сім’ю в гаражі на цілу ніч здалася мені не такою вже й поганою.

— Ходімо придумаємо щось із вечерею.

— Ти впевнений? — спитала Емма.

— Цілком.

Коли ми виходили, я вимкнув світло.

Я запропонував замовити піцу — там, де є пізня доставка. Лише деякі з дітей знали взагалі, що таке піца, а слово «доставка» було для них абсолютно чужинське поняття.

— Її готують десь та приносять тобі додому? — спитав Горацій, наче сама думка про це певною мірою була ганебною.

А Бронвін запитала:

— Піца — це щось із флоридської кухні?

— Не зовсім, — відповів я. — Але повірте, вона вам сподобається.

Я подзвонив у прийом групових замовлень, і ми у вітальні повсідалися на кушетках та стільцях чекати, поки привезуть. Пані Сапсан прошепотіла мені на вухо: «Гадаю, зараз саме час для твоєї промови». І, не чекаючи на відповідь, вона прочистила горло та оголосила на всю кімнату, що я хочу щось сказати. Тож я підвівся та почав дещо незграбно імпровізувати:

— Я такий радий, що всі ви тут. Не впевнений, чи відомо вам, куди моя сім’я везла мене цього вечора, але то було не дуже хороше місце. Я маю на увазі… — завагався я. — Я маю на увазі, воно може бути хорошим для деяких людей, ну там, знаєте, зі справжніми психічними проблемами, але… коротше, народе, ви врятували мою жопу.

Пані Сапсан насупила брови.

— А ти врятував наші… зади, — відказала Бронвін, зиркнувши на директорку. — Ми тільки повернули борг.

— Ну… дякую. Коли ви тільки з’явились, я подумав, що ви сон. Звідтоді, як ми зустрілися, я безперервно мріяв про те, щоб ви до мене завітали. Тож було доволі важко повірити, що це відбувається насправді. Хай там як, річ у тому, що ви тут, і я сподіваюсь, що ви будете почуватися тут такими ж бажаними, як почувався я у вас, коли прийшов був, щоб залишитися у вашій часовій петлі.

Несподівано засоромившись, я різко опустив голову та уп’явся поглядом у підлогу:

— Тож, загалом, вражений, що ви тут. Люблю вас, народе. Кінець.

— Ми теж тебе любимо! — вигукнула Клер, зіскочила зі свого місця та побігла мене обнімати. Зразу ж до неї приєдналися Олівія та Бронвін, а за мить уже майже всі намагалися задушити мене у ведмежих обіймах.

— Ми дуже щасливі, що ми тут, — сказала Клер.

— А не в Диявольському Акрі, — додав Горацій.

— Ми завжди будемо дуже весело проводити час! — проспівала Олівія.

— Пробач, ми зламали частину твого будинку, — озвалася Бронвін.

— Що означає «ми»? — запитав Єнох.

— Не можу дихати… — Я хапнув ротом повітря. — Сильно здавили…

Юрба навколо трохи розступилася, щоб я міг дихнути. І тоді в щілину, що утворилася, уліз Г’ю та штовхнув мене в груди:

— Ти ж знаєш, що ми не всі тут, правда ж?

Навколо нього швидкі нервові кола нарізала самотня бджола. Усі подалися назад, даючи Г’ю та його сердитій бджолі певний простір.

— Коли ти сказав, що радий, що ми були усі, — так ми тут не всі.

Мені вистачило миті, щоби зрозуміти, що він мав на увазі, і тоді мені стало соромно.

— Пробач мені, Г’ю. Я не забув про Фіону.

Він подивився вниз, на свої пухнасті смугасті шкарпетки:

— Інколи мені здається, наче всі, крім мене, про неї забули.

Його нижня губа затремтіла, і тоді він міцно стис кулаки, щоби припинити це.

— Вона не мертва, ти ж знаєш, — продовжив він.

— Сподіваюсь, це правда.

Він із викликом глянув мені просто в очі:

— Не мертва.

— Окей. Не мертва.

— Я дуже сумую за нею, Джейкобе.

— Ми всі сумуємо, — відказав я. — Я не забув її й ніколи не забував.

— Вибачення прийнято, — сказав Г’ю, затим витер собі обличчя, повернувся на підборах та вийшов із кімнати.

— Повірте мені, — озвався Мілард за мить, — це був прогрес.

— Тепер він із нами навіть не розмовлятиме, — промовила Емма. — Він розлючений і не захоче дивитися правді в очі.

— А ви не думаєте, що, припустімо, Фіона могла якось вижити? — спитав я.

— Я оцінив би це як малоймовірне, — відповів Мілард.

Пані Сапсан поморщилася та приклала пальця до губ, безшумно ковзнула до нас через усю кімнату, поклала нам руки на спини та почала таємну нараду.

— Ми відправили запит до кожної часової петлі та до кожної громади дивних, із якими ми контактуємо, — повідомила вона тихо. — Ми розповсюдили офіційні комюніке, інформаційні бюлетені, фотографії, детальний опис Фіони. Я навіть відправила голубиних скаутів пані Королик, щоб вони там оглянули всі ліси. Досі нічого.

Мілард зітхнув:

— Якби вона, бідолашна, була жива, хіба вона б уже не з’явилася тут? Нас неважко знайти.

— Я теж так думаю, — сказав я. — А ніхто не пробував шукати її… м-м?..

— Її тіло? — спитав Мілард.

— Міларде, будь ласка, — обурилася директорка.

— Це було неделікатно? Мені слід було вибрати менш точний термін?

— Просто розмовляй тихіше, — шикнула на нього пані Сапсан.

Міларду не бракувало почуттів; просто йому не завжди вдавалося брати до уваги почуття інших.

— Падіння, яке, можливо, убило Фіону, — продовжив Мілард, — сталося в часовій петлі, розташованій у звіринці пані Королик, котрий звідтоді лежить у руїнах. Якщо її тіло було там, його вже неможливо відновити.

— Я от усе думаю, чи проводити поминки, — промовила пані Сапсан. — Але я не можу навіть порушити цю тему без того, щоб у Г’ю не стався новий напад депресії. Боюся, що, якщо ми будемо тиснути на нього надто сильно…

— Він навіть не приймає більше нових бджіл, — зауважив Мілард. — Каже, що не зможе полюбити їх так само, як тих, котрі бачили Фіону, тому він тримає тільки тих, які на сьогодні мають уже доволі похилий вік.

— Схоже, що зміна обстановки може піти йому на користь, — висловив я надію.

І в цю мить пролунав дверний дзвінок. І саме вчасно, бо загальний настрій у кімнаті з кожною секундою дедалі погіршувався.

Клер та Бронвін спробували піти за мною до вхідних дверей, але пані Сапсан перехопила їх.

— О, я так не думаю! Ви ще не готові розмовляти зі звичайними.

Я не думав, що був великий ризик у їхній зустрічі з розносником піци… поки не відчинив двері та не побачив там хлопця, якого я знав зі школи та який у цей момент балансував стопкою коробок із піцою в руках.

— Дев’яносто чотири шістдесят, — пробубонів він, а потім, упізнавши мене, кивнув: — О, блін! Портман?

— Джастін! Овва!

Його звали Джастін Пампертон, хоча всі його називали Памперс. Він був одним із тих обкурених скейтбордистів, які часто каталися на наших шкільних паркувальних майданчиках.

— Гарно виглядаєш, — продовжив він. — Тобі, типу, вже краще?

— Ти про що? — поцікавився я, хоча насправді й не хотів знати, що він мав на увазі, тому намагався відрахувати йому гроші якнайшвидше. (Перед цим я пограбував ту шухляду в комоді моїх батьків, де вони серед шкарпеток завжди тримали пару сотень баксів у ничці.)

— Гомонять, що ти, типу, зійшов із рейок. Без образ.

— А-а… ні, — відповів я. — Я в порядку.

— Правда, — кивнув він на знак згоди, наче тупа покиван-статуетка. — Бо те, що я чув, було…

Він зупинився на половині речення: у домі хтось засміявся.

— Чуваче, у тебе просто зараз вечірка?

Я взяв піцу та запхав купюри йому в руку:

— Щось таке. Тримай бабло.

— Із дівками? — Він спробував зазирнути всередину, але я став перед ним. — Я кінчаю за годину. Можу захопити пива…

Я ще ніколи не хотів так сильно скинути когось зі своєї веранди.

— Пробач, це мої особисті справи.

На нього це справило враження:

— Удачі тобі, друзяко! — Він підняв руку, щоб «дати п’ять», але тут до нього дійшло, що в мене руки зайняті піцою, тож він стис долоню в кулак та потряс ним. — Побачимось за тиждень, Портмане.

— За тиждень?

— Школа, бро! На якій планеті ти живеш?!

І він, похитуючи головою та сміючись сам до себе, побіг підтюпцем до свого хетчбека, що весь цей час тихо диркав собі на холостих обертах.

Коли піцу було розподілено, розмови припинилися та протягом аж цілих трьох хвилин чулося тільки плямкання губ і ненавмисне задоволене порохкування. Під час цього відносного затишшя я все повторював у голові слова Джастіна. До школи тиждень, а я про це якось забув. Іще до того, як мої батьки дійшли висновку, що я божевільний, та пробували ізолювати мене, я вирішив був повернутися до школи.

Мій план полягав у тому, щоб залишатися вдома рівно стільки, скільки необхідно буде для закінчення школи, а потім злиняти до Лондона — і таким чином я міг би знову бути з Еммою та моїми друзями. Але тепер мої друзі — такі далекі, як я думав, — і їхній світ — такий недоступний, як я думав, — опинилися в мене на порозі, і все змінилося за одну ніч. Тепер мої друзі могли вільно мандрувати скрізь (і в будь-який час), де б захотіли. Чи міг я тепер уявити себе щодня на нескінченних уроках, перервах на ланч та обов’язкових зборах, тоді як оце все чекало й на мене?

Може й ні, але саме в той момент вирішити це було доволі складно — із піцою на колінах та головою на плечах, яка йшла обертом від можливих перспектив. До школи залишався ще цілий тиждень. Час був. А просто тоді все, що я мав робити, це їсти та насолоджуватися компанією своїх друзів.

— Це найкраща їжа у світі! — заявила Клер із повним ротом розтопленого тягучого сиру. — Я тепер їстиму це щовечора!

— Ні, якщо хочеш прожити ще хоч тиждень, — прокоментував Горацій, із досконалою точністю вибираючи маслини зі своєї скибочки. — Тут солі більше, ніж у всьому Мертвому морі.

— Боїшся розжиріти? — розсміявся Єнох. — Жирний Горацій. Я хотів би на це глянути.

— Я боюсь, що мене рознесе, — поправив Горацій. — Моє вбрання скроєне в строгому стилі, на відміну від мішків, у які вдягаєтесь ви.

Єнох оглянув свій одяг — сіра, без коміра, сорочка під чорним жилетом, обшарпані чорні штани та лаковані шкіряні туфлі, які давно втратили свій блиск.

— Я придбав це в Парí, — слово «Париж» він вимовив на французький лад, із відповідним акцентом, — в одного модного хлопця, котрому воно більше не було потрібне.

— У мертвого хлопця, — вставила Клер, і її губи скривилися від огиди.

— Похоронні салони — це найкращі секонд-хенд-бутики у світі, — заперечив Єнох, відкушуючи величезний шмат піци. — Просто треба встигнути забрати одяг до того, як його тимчасовий власник почне гнити.

— Ну от, весь апетит перебив, — пробурчав Горацій, пожбуривши свою тарілку на кавовий столик.

— Візьми й доїж! — насварилася на нього пані Сапсан. — Ми не марнуємо їжу!

Горацій зітхнув і знову взявся за тарілку.

— Інколи я заздрю Нулінґсу, він міг би набрати зайвих сто фунтів,[1] і ніхто цього б не помітив.

— Я доволі стрункий, до твого відома, — озвався Мілард, а затим пролунав звук, наче хтось ляснув себе долонею по голому череву. — Підійди помацай, якщо не віриш.

— Я пас, дякую.

— Заради пташки, одягнися, Міларде, — проказала пані Сапсан. — Що я казала про непотрібну наготу?

— Яке це має значення, якщо мене ніхто не бачить? — заперечив Мілард.

— Це поганий смак.

— Але тут так спекотно!

— Негайно, пане Нулінґс!

Мілард підвівся із кушетки та, легким вітерцем прошелестівши мимо нас, пробурчав щось про якихось «святенниць», а за хвилину повернувся з нетуго намотаним на поясі банним рушником. Але пані Сапсан цей варіант також не прийняла та відправила Міларда назад. Коли той повернувся вдруге, то на ньому вже було те, що він поцупив із моєї особистої шафи: туристські чоботи, шерстяні штани, пальто, шарф, шапка та рукавички.

— Міларде, так тебе вб’є тепловий удар! — вигукнула Бронвін.

— Зате ніхто не муситиме уявляти мене в костюмі Адама! — відказав він, і це справило бажаний ефект на пані Сапсан, розізливши її. Вона заявила, що їй наразі треба ще раз перевірити стан нашої зовнішньої безпеки, та вийшла із кімнати.

Вибухнув сміх, який перед цим більшості з нас ледве вдавалося стримувати.

— Ти бачив її обличчя? — спитав Єнох. — Вона ладна була тебе вбити, Нулінґсе!

Динаміка стосунків між дітьми та пані Сапсан трохи зсунулася в іншу площину. Тепер вони здавалися більше схожими на тінейджерів — справжніх, які помалу починали вже піддавати сумніву її авторитет.

— Ви всі невиховані! — крикнула Клер. — Припиніть негайно!

Отже, не всі сумнівалися в авторитеті їхньої директорки.

— А не здається тобі докучливим, коли тебе повчають через якусь дрібничку? — запитав Мілард.

— Дрібничку! — вигукнув Єнох та знову вибухнув сміхом. — У Міларда там дріб… ай!

Це Клер укусила його за плече своїм ротом на потилиці, і поки Єнох потирав те місце, вона відповіла Міларду:

— Ні, мені не здається. І це дивно з твого боку, що в змішаній компанії ти голий без усякої поважної причини.

— А, дурня, — не погодився Мілард. — Чи непокоїть це когось іще?

Усі дівчата підняли руки.

Мілард зітхнув.

— Ну, добре. Я постараюсь бути повністю одягнутим віднині та на віки, аби моя біологія більше нікого не напружувала своїми голими фактами.

А далі ми все говорили та говорили. Треба було так багато надолужити. Ми так швидко та непомітно скотилися до легкого панібратства, що здавалося, наче ми не бачились лише кілька днів, а насправді минуло вже шість тижнів. Багато що трапилося за цей час — принаймні з ними, — але до мене долітали тільки уривчасті повідомлення, які я отримував із листів, що їх мені надсилала Емма. Мої друзі по черзі описували мені свої пригоди, що вони пережили, досліджуючи дивні місця, куди вони потрапляли через Панконтуркон. Правда, вони бували тільки в тих часових петлях, котрі попередньо були перевірені імбринами та визнані ними безпечними, оскільки не було достеменно відомо, які загрози чаяться за іншими дверима Панконтуркону.

Вони відвідали часову петлю в Стародавній Монголії та бачили там одного дивного пастуха, який розмовляв мовою овець, скеровуючи свою отару без допомоги палиці або пса, а тільки власним голосом. Олівії найбільше сподобалася мандрівка до петлі в Атлаських горах, що в Північній Африці, бо там в одному маленькому містечку жили такі ж, як і вона, дивні, котрі вміли левітувати. Скрізь понад містечком було натягнуто сіть, тож люди могли цілими днями пересуватися в усіх напрямках, не прив’язуючись до чогось важкого внизу, і все знай собі стрибали з місця на місце, наче акробати в невагомості. Існувала одна дуже популярна серед мандрівників часова петля і в басейні Амазонки: там було одне фантастичне місто, побудоване з живих дерев, чиє коріння та віття, дивним чином переплетене між собою, утворювало дороги, мости та будинки. Тамтешні дивні вміли маніпулювати рослинами так само, як і Фіона, — і Г’ю виявився настільки шокований та вражений цим фактом, що майже одразу поспішив звідти геть та повернувся назад до Диявольського Акра.

— Було спекотно та дуже дошкуляли комахи, — розповідав далі Мілард, — але місцеві були неперевершено люб’язними та показали нам, як вони виготовляють із рослин фантастичні ліки.

— А ще вони ходять на риболовлю зі спеціальною отрутою, яка тимчасово паралізує рибу, але не вбиває, — додала Емма, — і вони можуть просто вибрати з води тільки ту, яка їм потрібна. Дуже розумно.

— Були ще й інші мандрівки, — озвалася Бронвін. — Ем, покажи Джейкобу свої знімки!

Емма, що сиділа поруч зі мною, підхопилася з кушетки та побігла діставати світлини зі свого багажу. За хвилину вона повернулася з фотографіями в руці, і ми всі розсілися під торшером, щоб їх подивитися.

— Я лише недавно почала фотографувати і досі реально не знаю, як це в мене виходить…

— Не будь такою скромною, — сказав я. — Деякі з твоїх фото ти мені вже надсилала в листах, і вони були чудові.

— Ой, а я й забула.

Емма була якою завгодно, але не хвалькуватою. Та при цьому вона не боялася сурмити на весь світ про свої досягнення, якщо це стосувалося того, що вона вміла робити добре. Отже, той факт, що вона засоромилася від згадки про її фотографії, означав лише, що вона дуже до себе вимоглива. На щастя для нас обох — оскільки прикидатися, зображуючи захоплення, я вмію дуже погано, — вона була справжнім талантом. Але, при тому що композиція, експозиція і все таке було на висоті (не те щоб я був експертом), по-справжньому цікавими ті знімки робив зміст зображеного на них — цікавими та жахливими.

На першому фото було десь близько дюжини людей, убраних у одяг часів королеви Вікторії, які позували, як позують випадкові люди на пікніку, стоячи на неймовірно перекошених покрівлях будинків, а ті виглядали так, наче їх потрощив якийсь сердитий гігант.

— Землетрус у Чилі, — пояснила Емма. — Виготовлено на неякісному фотопапері, який, на жаль, сильно зістарився, після того як ми покинули Диявольський Акр.

Сказала і зразу ж перейшла до наступної світлини. Там був потяг, який зіскочив із рейок та завалився на бік. А ще там же були діти — дивні переважно, — котрі сиділи та стояли довкола, усміхаючись, наче в ті старі добрі часи ця подія була для них розвагою.

— Аварія потяга, — прокоментував Мілард. — Він віз якісь леткі хімікалії, і за кілька хвилин по тому, як було зроблено цей знімок, ми, відступивши на безпечну відстань, спостерігали, як він загорівся, а потім пролунав страшенний вибух.

— А заради чого були ці мандрівки? — запитав я. — Це мені видається набагато менш цікавим, ніж відвідати якусь круту петлю на Амазонці.

— Ми допомагали Шарону, — відповів Мілард. — Пам’ятаєш його — високий такий човняр із Диявольського Акра, у плащі? Щури замість друзів?

— Як таке забудеш!

— Зараз він розробляє нову та покращену версію свого туру по місцях великого голоду та великих пожеж, використовуючи часові петлі Панконтуркону, і для цього одну з версій він попросив нас протестувати. А ще там, окрім чилійського землетрусу та аварії потяга, у Португалії було одне містечко, де дощило кров’ю.

— Серйозно? — здивувався я.

— Я там не була, — відказала Емма.

— От і добре, — сказав Горацій. — Наш одяг було там безнадійно забруднено.

— Бачу, ви проводите час набагато цікавіше, ніж я, — підбив я підсумок. — Здається, звідтоді, як я востаннє вас бачив, я покидав свій дім лише десь разів із шість.

— Думаю, це скоро зміниться, — озвалася Бронвін. — Я завжди хотіла побачити Америку. А особливо цей час. А Нью-Йорк дуже далеко?

— Боюся, що так, — відповів я.

— Жаль, — відказала вона, занурюючись у диванні подушки.

— А я хотіла б побувати в Мансі, що в Індіані, — повідомила Олівія. — Бо в путівнику сказано, що ви ще не жили, якщо не бачили Мансі.

— У якому путівнику?

— «Дивна Планета. Північна Америка», — відповіла Олівія, показуючи книгу в подертій зеленій обкладинці. — Це, певне, путівник для дивних. Він назвав Мансі таким, що вважалося найбільш нормальним містом Америки аж шість років поспіль. Із усіх поглядів середні показники.

— Ця книга давно застаріла, — озвався Мілард. — І вже ні для чого не придатна.

Олівія пустила його слова мимо вух:

— Очевидно, там ніколи не відбувалося нічого незвичайного чи надзвичайного. Ніколи!

— Не всі з нас, на противагу тобі, вважають звичайних людей цікавими, — сказав Горацій. — А взагалі я впевнений, що все там давно вже кишить дивними туристами.

Олівія, на котрій не було в цей момент свинцевих черевиків, пролетіла над журнальним столиком до дивана та кинула книгу мені на коліна. Вона була розгорнута на сторінці, що описувала єдине придатне для дивних місце поблизу Мансі — будиночок під назвою «Рот Клоуна», що знаходився в часовій петлі, розташованій на околиці містечка. Виправдовуючи свою назву, він являв собою приміщення всередині гігантської гіпсової голови клоуна.

Я трохи сіпнувся, і книга закрилася.

— Нам не потрібно пертися всім до Індіани, щоб знайти там якесь неекстраординарне місце, — сказав я. — У нас їх до біса прямо тут, у Енґлвуді, повірте мені.

— Усі ви можете робити все, що захочете, — заявив Єнох, — а я наступні кілька тижнів планую тільки спати до полудня та гріти босі ноги в теплому піску на пляжі.

— Однозначно, класно! — погодилася Емма. — А є тут поблизу пляж?

— Через дорогу, — відповів я.

Її очі спалахнули.

— Ненавиджу пляжі, — заявила Олівія. — Я ніколи не зможу там зняти свої дурні металеві боти, що псує всю забаву.

— Ми б могли прив’язати тебе до скелі біля краю води, — запропонувала Клер.

— Звучить чарівно, — буркнула Олівія, а потім схопила «Дивну Планету» з моїх колін та полетіла в куток. — Але я краще просто сяду на поїзд до Мансі, а ви тут грайтеся собі в шашки щигликами.

— Ти цього не зробиш.

Це пані Сапсан зайшла до кімнати. І я подумав, що вона, мабуть, увесь цей час підслуховувала нас із холу, замість того щоб робити той свій незапланований обхід території.

— Звісно, діти, ви заслуговуєте хоча б на якийсь відпочинок, але ми маємо певні обов’язки, що не дозволяють нам просто так пробайдикувати наступні кілька тижнів.

— Як?! — обурився Єнох. — Я чітко пам’ятаю, як ви сказали, що ми тут на канікулах!

— На трудових канікулах. Ми не можемо собі дозволити змарнувати таку можливість для навчання, яку надає нам перебування тут.

При слові «навчання» по всій кімнаті прокотився стогін.

— Хіба ми й без того не робимо вже достатньо уроків? — занила Олівія. — Моя голова просто трісне.

Пані Сапсан, кинувши на Олівію суворий погляд, вийшла на середину кімнати.

— Я не бажаю більше чути жодного слова скарги, — сказала вона. — Із тією екстраординарною новою свободою пересування, яку ви отримали, ви станете неоціненними для Реконструкції. За належної підготовки одного дня ви зможете стати посланцями до інших дивних людей… дослідниками нових часових петель і територій… топографами та картографами, вождями та архітекторами — такими ж незамінними для роботи з перебудови нашого світу, як були ви незамінними для перемоги над витворами. Хіба вам цього не хочеться?

— Звісно, — відповіла Емма. — Але який це має стосунок до канікул?

— Перш ніж ви станете кимось із цих людей, ви мусите навчитися добре орієнтуватись у цьому світі — у сьогоденні. От Америка: ви мусите добре знати характерні для її мови вислови та її звичаї і, врешті-решт, навчитися виглядати, як звичайні. Якщо ви цього не зможете, ви будете небезпечними і для себе, і для всіх нас.

— Отже, ви хочете, щоб ми… що? — поцікавився Горацій. — Почали брати уроки нормалізації?

— Так. Я хочу, щоби, поки ви тут, ви дізналися якомога більше, а не просто попідсмажували собі мізки на сонці. І мені пощастило знайти для вас одного дуже здібного вчителя. — Пані Сапсан повернулася до мене та всміхнулася. — Пане Портман, візьметеся за цю роботу?

— Я? — спитав я ошелешено. — Я не зовсім експерт щодо того, що є звичайним. Саме тому, народе, я почуваюся з вами так просто.

— Пані Сапсан каже правду, — сказала Емма. — Ти для цього ідеальний. Ти прожив тут усе своє життя. Ти ріс, думаючи, що ти звичайний, але ти один із нас.

— Узагалі-то, я вже мав у своїх планах провести наступні кілька тижнів в оббитій матрацами палаті, — почав був я, — та, оскільки з цим мені не пощастило, гадаю, народе, я тепер маю вільний час, щоб навчити вас хоча б дечого.

— Уроки нормалізації! — озвалася Олівія. — Як прикольно!

— Нам треба встигнути дуже багато, — попередив я. — Коли почнемо?

— Уранці, — відповіла пані Сапсан. — Зараз уже пізно, і нам усім треба десь поспати.

Вона казала правду: вже було близько півночі, а для моїх друзів цей день був почався ще двадцять три години (та сто тридцять років із гаком) тому в Диявольському Акрі. Ми всі були виснажені. Місце для ночівлі я знайшов усім — комусь у гостьових кімнатах, комусь на диванах, а комусь і на купі шерстяних ковдр у комірчині для віників, як Єноху, котрий полюбляв, щоб його спальні місця були затемнені та гніздоподібні. Пані Сапсан я запропонував ліжко моїх батьків, оскільки цієї ночі воно їм не знадобилося б, але вона запротестувала:

— Я ціную таку пропозицію, але краще хай воно буде для Бронвін та панни Блум. А я цієї ночі буду на варті, — і вона глянула на мене таким усезнаючим поглядом, який наче казав: «І не тільки в домі». І мені довелося докласти чимало зусиль, щоб не подивитися їй в очі. «Можете не хвилюватися, — ледве не промовив я вголос, — ми з Еммою не поспішаємо». Але яке до цього діло було їй? Тоді це мене так роздражнило, що, як тільки вона пішла вкладати Олівію і Клер у постіль, я знайшов Емму та запитав:

— Хочеш побачити мою кімнату?

— Авжеж, — відповіла вона, і ми прослизнули до холу та стали підніматися сходами.

Я чув, як із однієї з гостьових кімнат лунав голос пані Сапсан, котра співала ніжну та сумну колискову. Як і всі колискові дивних, вона була журливою та довгою — це була сага про дівчину, чиїми єдиними друзями були привиди, — а це означало, що в нас було принаймні кілька хвилин до того, як пані Сапсан вирушить шукати Емму.

— У моїй кімнаті безлад, — попередив я її.

— Я спала в нічліжці з двома дюжинами дівчат, — попередила вона. — Мене важко шокувати.

І ми стрілою пролетіли сходи та опинилися в моїй спальні. Я ввімкнув світло, й у Емми аж відвисла щелепа:

— А що це за речі?

— А-а, точно, — зауважив я і зрозумів, що, напевне, припустився помилки: якщо я зараз почну розповідати Еммі про все, що вона бачить у моїй кімнаті, то не залишиться часу на те, для чого ми сюди прийшли.

То були не речі. То були колекції. І в мене їх було до біса на книжкових полицях, що знаходились по всій кімнаті. Я не назвав би себе посмітюхою — я не збирав усякий мотлох, — але збирання різних речей у ранньому дитинстві було для мене одним зі способів боротьби із самотністю.

Коли вашим найкращим другом є ваш сімдесятип’ятирічний дідусь, то багато часу ви витрачаєте на те саме, що і він, а для нас це означало кожного суботнього ранку чесати туди, де є якийсь гаражний розпродаж. (Дідусь Портман, можливо, і був незвичайним героєм війни та крутожопим мисливцем на порожняків, та мало що збуджувало його дужче за дешево куплену річ.)

На кожному такому розпродажу мені дозволялося вибрати одну штуку, що коштувала менше п’ятдесяти центів. Помножте це на кілька таких продажів за вікенд і зрозумієте, як я за десять років нагромадив таку купу старих платівок, дешевих детективних романів із дурнуватими обкладинками, гумористичних журналів «MAD» та інших речей, що, якщо сказати об’єктивно, були барахлом, звісно, але було в них щось, наче від справжніх скарбів. Мої батьки часто благали мене прорідити це «стадо» та викинути геть більшу частину. І хоча я і зробив кілька позбавлених ентузіазму спроб, та ніколи не заходив у цьому надто далеко — решта будинку була настільки величезною, модерною та порожньою, що в мене з’явилося щось на кшталт боязні незаповненого простору, — тож у тому, що стосувалося єдиної кімнати в домі, над якою я мав хоч якийсь контроль, то я волів, щоб вона була добре заповнена. Ось чому, на додачу до всіх переповнених книжкових полиць, я обклеїв одну стіну від підлоги до стелі картами, а іншу — старими вініловими альбомами.

— Ух ти! А ти реально любиш музику! — Емма відірвалася від мене та підійшла до стіни, що була, наче лускою, вся обклеєна конвертами з вініловими грамплатівками. І я вже починав злитися на цей відволікаючий декор.

— А хіба не всі люблять? — спитав я.

— Не всі отак обклеюють собі стіни.

— Мені переважно подобаються старі записи, — повідомив я.

— О, мені теж, — зраділа вона. — Мені не подобаються всі оці нові групи, з їхніми гучними гітарами та довгим волоссям. — Вона показала на альбом «Meet the Beatles!» («Зустрічайте Бітлз!») та наморщила носика.

— Цей запис вийшов… що?.. п’ятдесят років тому? — здивувалася вона. — І правда… Але ти ніколи не казав, що так любиш музику. — І вона пішла вздовж стіни, проводячи рукою по моїх платівках та оглядаючи кожну. — Існує так багато всього, чого я про тебе не знаю, але хотіла б.

— Я знаю, про що ти, — промовив я. — Я відчуваю, що ми в чомусь дуже добре знаємо одне одного, а в чомусь поводимося так, наче щойно познайомились.

— Нас виправдовує те, що ми були дуже зайняті, намагаючись не загинути та врятувати всіх отих імбрин і все таке. Але тепер ми маємо час.

«Ми маємо час». Щойно я почув ці слова, як десь глибоко в моїй душі з’явилося гостре передчуття фантастичної перспективи.

— Програй мені одну, — попросила Емма, кивнувши на стіну. — Яку завгодно з твоїх улюблених.

— Не знаю навіть, яку вибрати, — відказав я. — Їх так багато.

— Я хочу з тобою потанцювати. Вибери якусь, підхожу для танцю.

Вона усміхнулася та пішла назад, у мій бік, продовжуючи оглядати мої колекції. Я подумав якусь мить та знайшов «Повню перед осіннім рівноденням» Ніла Янґа, дістав платівку з конверта, поклав її на програвач та обережно опустив голку в проміжок між третьою та четвертою піснями. Почулося приємне потріскування, а потім, зажурлива та щемливо-солодка, пішла титульна фонограма, що дала назву всьому альбому. Я сподівався, що Емма долучиться до мене посередині кімнати, де я вже розчистив трохи місця для нашого танцю, аж тут раптом вона наткнулася поглядом на мою стіну з карт. Вони там були просто нашаровані одна на одній — карти світу, карти міст, карти метро, трискладкові карти, вирвані зі старих журналів «Нешенл Джіоґрефік».

— Це дивовижно, Джейкобе.

— Я мав звичку багато часу проводити, уявляючи себе деінде, — пояснив я.

— Я теж.

Вона наблизилася до мого ліжка, що впиралося в стіну з картами, та стала на ковдру, щоби краще ті карти роздивитись.

— Інколи я згадую, що тобі лише шістнадцять, — промовила вона. — Насправді шістнадцять. І це мені не вкладається в голову.

Вона повернулася та глянула на мене згори здивовано.

— Що змусило тебе так сказати? — запитав я.

— Не знаю. Просто це дивно. Ти не виглядаєш на шістнадцять.

— І ти не виглядаєш на дев’яносто вісім.

— Мені лише вісімдесят вісім.

— О, так. Ти насправді виглядаєш на вісімдесят вісім.

Її мила голівка затряслася від сміху. А потім Емма знову перевела погляд на стіну.

— Спустись до мене, — покликав я. — Потанцюй зі мною.

Здавалося, вона не чула. Натомість вона підійшла до найстарішої частини моєї «географічної» стіни — до тієї, яку я обклеював іще разом із дідусем, коли мені було вісім чи дев’ять, і де були всякі карти, намальовані від руки на папері в клітинку або на кольоровому ватмані. На створення тих карт ми тоді витратили чимало довгих літніх днів, вигадуючи картографічні символи, малюючи дивних створінь на полях, іноді наносячи на ті наші вигадані карти реальні географічні місцевості. Коли я зрозумів, на що вона так пильно дивиться, моє серце трохи стислося.

— Це почерк Ейба? — спитала вона.

— Зазвичай усі ті карти ми робили разом. Власне, він був моїм найкращим другом.

Емма кивнула.

— Моїм теж.

Вона провела пальцем по деяких словах, що він написав, — «озеро Окічобі», — а потім, нарешті, повернулася в мій бік та зіскочила з ліжка.

— Але це було дуже давно, — додала вона.

Вона підійшла до мене, взяла мене за руки та поклала свою голівку мені на плече. І ми почали розхитуватись у такт із музикою.

— Пробач, — сказала вона. — Це заскочило мене зненацька.

— Усе окей. Ви ж так довго були разом. А тепер ти тут…

Я відчув, як вона затремтіла в мене на плечі. «Не руйнуймо це». Її руки вислизнули з моїх та охопили мій стан. Я притиснувся щокою до її чола.

— Ти й досі уявляєш себе деінде? — запитала вона.

— Більше ні, — відповів я. — Уперше за довгий час я почуваюся щасливим там, де є тепер.

— Я теж, — промовила вона та підняла голову, і тоді я її поцілував.

Ми танцювали та цілувались, поки не закінчилась пісня. І от урешті-решт кімнату заповнило м’яке шипіння, а ми все ще продовжували танцювати, тому що не були готові до того, що ця мить має закінчитися. Я намагався не думати про те, як дивно все обернулося та як я почувався, коли вона згадала мого діда. Вона щось переживала, і це було нормально. Навіть якби я цього не зрозумів.

А наразі, сказав я собі, усе, що дійсно мало значення, так це те, що ми були разом та в безпеці. І наразі цього було досить. Цього й так було більше, ніж будь-коли. І не існувало в природі таймера, котрий відрахував би час до того моменту, коли Емма змарніє та обернеться на прах. І не було ніяких бомбардувальників, котрі весь світ навколо нас обертали на пожарище. І не було порожняка, котрий чаївся за дверима. Я не знав, що для нас приготувало майбутнє, але в ту мить досить було просто повірити, що воно в нас є.

Я почув, як на нижньому поверсі з кимось розмовляє пані Сапсан. Для нас це стало сигналом.

— До завтра, — прошепотіла мені на вухо Емма. — На добраніч, Джейкобе.

Ми поцілувалися ще раз. І наче електричний імпульс прошив усе моє тіло, і я відчув поколювання в кожній його частині, ніби вони раптом усі одночасно затерпли. Потім Емма вислизнула за двері, і я вперше за весь час після появи тут моїх друзів залишився на самоті.

Тієї ночі я майже не спав. І не стільки через хропіння Г’ю під купою ковдр у мене на підлозі, як через дзижчання джмелів у моїй власній голові, яку тепер переповнювали невизначеність та нові захопливі перспективи. Коли я був покинув Диявольський Акр, щоби повернутися додому, то це було тому, що я вирішив тоді, що закінчення середньої школи та допомога батькам були для мене дуже важливими та вартими того, щоби помарудитися в Енґлвуді ще пару років. Для мене час між «тоді» та отриманням атестата зрілості обіцяв був стати особливою такою тортурою, бо Емма та мої друзі застрягли були в часових петлях на іншому боці Атлантики.

Та раптом, за один вечір, багато що змінилося. І тепер, можливо, я вже не мусив чекати. Можливо, тепер я не мусив обирати те чи інше: дивне чи звичайне, такий спосіб життя чи інший. Я хотів — і потребував — і те, й інше, хоча й не однаковою мірою. Мене не цікавила кар’єра пересічної людини — спілкуватись із кимось, хто навіть не уявляв собі, ким я був насправді, або заводити дітей, від котрих я мав тримати в секреті половину мого життя, як це робив мій дід.

А втім, я не хотів прожити все життя недоучкою, котрий кинув школу — в резюме ж не напишеш «приборкувач порожняків», — а щодо моїх мами й тата, то, хоча вони ніколи й не виграють звання «Батьки Року», та я не хотів викреслювати їх зі свого життя. А ще я не хотів стати для світу звичайних людей настільки чужим, що міг би навіть забути, як у ньому слід поводитись. Дивосвіт був сповнений див, і я знав, що без нього ніколи не почуватимусь цілісним, але він міг також бути й надзвичайно шокуючим та гнітючим. Тож заради якнайтривалішого збереження власного здорового глузду я мусив підтримувати зв’язок зі своїм буденним життям. Таке урівноваження було мені необхідне.

Отже… Можливо, наступні рік-два вже не здадуться мені тюремним терміном, як я думав раніше. Можливо, я зможу бути з моїми друзями та Еммою і мати свій дім і свою сім’ю. Емма могла б навіть піти зі мною до школи. Можливо, усі мої друзі могли б! Ми б могли відвідувати заняття разом, обідати разом, ходити на дурнуваті шкільні танці. Звісно, де ж іще знайти краще місце, щоб дізнатися про життя та звички пересічних тінейджерів, як не в середній школі? І вже за один семестр вони б навчилися видавати себе за звичайних (і врешті-решт навіть я б навчився) та змішуватися з натовпом, на той випадок, коли б ми згодом ризикнули дослідити широченний світ Дивної Америки. А коли дозволяв би час, ми поверталися б до Диявольського Акра, щоби перебудувати часові петлі чи допомогти в якийсь спосіб зробити наш Дивосвіт, сподіваюсь, недосяжним для майбутніх загроз або ж іще якось прислужитися спільній справі.

На жаль, багато що залежало від моїх батьків. Вони б легко змогли посприяти цим планам або ж зробити їх реалізацію неможливою. От якби придумати для моїх друзів якийсь спосіб залишитись тут і щоб мої мама й тато не збожеволіли при цьому, тобто щоб нам не довелося ходити коло них навшпиньки, боячись, що одного разу, через якийсь випадковий прояв нашої дивності, мої батьки з криками вибіжать на вулицю, а на наші голови впадуть усі прокляття світу.

Це мало бути щось таке, що я міг би розповісти своїм батькам і в що б вони повірили. Треба придумати, як пояснити моїм батькам особливості поведінки моїх друзів. Що вони тут роблять, чому такі дивні… можливо, навіть розповісти про їхні вміння. Від намагання вигадати правдоподібну історію в мене аж мізки закипіли. Ну, наприклад, можна було сказати, що мої друзі — учні за обміном, котрих я зустрів був у Лондоні. Вони врятували мені життя, прихистили мене, і тепер я хотів їм віддячити. (Мені сподобалось те, що це було недалеко від істини.) А ще вони виявились професійними фокусниками, котрі повсякчас тренують свою майстерність. Майстри ілюзії. І їхні трюки настільки досконалі, що ви ніколи не здогадаєтесь, як це в них виходить.

Можливо. Можливо, це був вихід. І тепер усе буде ТІП-ТОП!

Мій мозок — справжня «надієтворна» машина!

Розділ другий

Наступного ранку я прокинувся з неприємним щемливим передчуттям у грудях, упевнений, що все це було сном. Наперед налаштувавшись відчути розчарування, я наважився спуститись, уже наполовину переконаний, що побачу там свої сумки зібраними, а своїх дядечків — знову біля дверей, щоб я не втік. Натомість мене зустріла сцена незвичайної сімейної гармонії.

Увесь нижній поверх був наповнений веселим гомоном і теплими запахами з кухні. Горацій дзенькав начинням на кухні, а Емма та Мілард накривали на стіл. Пані Сапсан, тихо щось насвистуючи, відчиняла вікна, щоби трохи запустити всередину ранкового бризу. А за вікнами було видно Олівію, Бронвін та Клер, котрі бігали одна за одною по всьому подвір’ю. Бронвін ловила Олівію і підкидала її на двадцять футів[2] угору, а Олівія сміялася, наче божевільна, коли, із удвічі вже меншою швидкістю, плавно знову опускалася на землю: ваги її черевиків було якраз достатньо, щоби подолати її природну підйомну силу. У вітальні Г’ю та Єнох прилипли до телевізора, із захопленням та здивуванням дивлячись рекламу прального порошку. Усе це було настільки приємне видовище, яке я тільки міг собі уявити, що довгий час я стояв унизу біля східців, ніким не помічений, та насолоджувався ним. Лише за одну-єдину ніч моїм друзям удалося зробити мій дім більш щасливим, більш затишним місцем, ніж воно було всі ці роки, що я прожив тут із батьками.

— Добре, що ти з нами! — проспівала пані Сапсан, повернувши мене до реальності.

Емма кинулася до мене.

— Що таке? — стривожилась вона. — Знов запаморочення?

— Просто оцінюю декорації, — відказав я, а потім притягнув її ближче та поцілував. Вона оповила мене руками та поцілувала у відповідь, і мій мозок ураз залило потоком тремтливого тепла, і в мене з’явилося відчуття, ніби я вийшов із тіла та піднявся під самісіньку стелю і тепер дивився зверху вниз на ніжне, прекрасне обличчя цієї чарівної дівчини, на своїх друзів і на весь цей радісний світ довкола — і не вірив, що все це відбувається зі мною і зараз.

Поцілунок тривав настільки недовго, що здавалось, наче ніхто, крім нас двох, його й не помітив. А потім ми взялися за руки та рушили в напрямку до кухні.

— Як давно ви всі попрокидалися? — запитав я.

— О-о, ще кілька годин тому, — відповів Мілард, несучи повз нас деко з чимось здобним до їдальні. — У нас жахливий петельний десинхроноз.

Я помітив, що він був одягнений від голови до ніг: темно-фіолетові штани, легкий светр, шарф навколо шиї.

— Це я одягав його сьогодні вранці, — повідомив Горацій, вистромивши голову з кухні. — У вмінні правильно одягатися він як мала дитина.

Сам Горацій був одягнутий у фартух поверх білої сорочки з комірцем, на якій була краватка, а на ногах були випрасувані штани — і це майже напевне означало, що він прокинувся надзвичайно рано, просто щоби попрасувати свій одяг.

Я перепросив їх та покинув, щоби піти перевірити, як там у гаражі моя сім’я. Мої рідні й досі спали — точно там же, де я їх залишив. Навряд чи вони навіть крутились уві сні. І щойно я так подумав, як став підозрювати щось нехороше. Я негайно ж підбіг до машини та заходився підносити зовнішній бік своєї долоні до кожного носа, перевіряючи, чи вони дихають. Із задоволенням переконавшись, що всі живі, я повернувся до своїх друзів.

Усі зібралися навколо того, що мої батьки називали «славним столом», — довгої стільниці із чорного скла в нашій рідко використовуваній офіційній їдальні. Це місце в домі у мене асоціювалося із суворими манерами та неприємними розмовами, тому що воно використовувалось тільки або коли вся сім’я збиралася за столом у вихідні, або коли моїм батькам треба було обговорити зі мною «щось важливе», що зазвичай означало лекцію про мої оцінки, погану поведінку, дружбу чи її відсутність тощо. Тож мені приємно було побачити цю кімнату, наповнену їжею, друзями та сміхом.

Я втиснувся поруч із Еммою. Горацій показував велике шоу, відкриваючи тарілки зі стравами, які він приготував.

— Цього ранку в нас pain perdu,[3] картопля á la royal,[4] viennoiserie[5] з французької кухні та вівсяна каша з карамелізованими фруктами!

— Горацію, ти перевершив себе, — заявила Бронвін із уже напханим ротом.

Отже, тарілки було наповнено, а хвалу воздано. Я їв із таким завзяттям, що минуло аж кілька хвилин, перш ніж мені спало на думку спитати, звідкіль узялися всі ці припаси.

— Ну-у, може, вони випали, а може, й не випали, із полиць одного маркета, що тут далі по дорозі, — відповів Мілард.

Я припинив жувати.

— Ти вкрав це все?

— Міларде! — обурилася пані Сапсан. — А що якби тебе схопили?

— Неможливо, я злодій-спец, — заперечив він. — Це моє третє та найбільш вражаюче вміння, після мого надзвичайного інтелекту й майже ідеальної пам’яті.

— Але тепер у магазинах є камери, — зауважив я. — Якби тебе засікли на відео, це було б великою проблемою.

— О, — озвався Мілард. Здавалося, що його раптово зачарував вигляд карамелізованого шматочка персика на кінці його виделки.

— Дуже вражаюча крадіжка, — сказав Єнох. — Нагадай, а яким було твоє перше та найбільш вражаюче вміння?

Пані Сапсан поклала своє столове срібло на стіл та клацнула пальцями.

— Гаразд, діти. Ми додаємо крадіжку у звичайних до списку «Не можна робити».

Усі жалібно застогнали.

— Я цілком серйозно! — підвищила голос пані Сапсан. — Якби до нас навідалась поліція, це не було б якоюсь маленькою незручністю.

Єнох театрально впав на стілець:

— Цей час такий утомливий. Пам’ятаєте, як легко було розбиратися з такими речами в нашій петлі? — Він провів лінію по горлу. — Чик! І: бувай, клопітний звичайний!

— Ми більше не на Кернгольмі, — зауважила пані Сапсан, — і це не гра «Здійсни наліт на село». Те, що ви зробите тут, матиме реальні та незворотні наслідки.

— Я лише приколовся, — буркнув Єнох.

— Не приколовся, — прошипіла Бронвін.

Пані Сапсан підняла руку, вимагаючи тиші.

— Яке нове правило?

— Не можна красти, — хором та без ентузіазму проказали діти.

— І?

Минуло кілька секунд. Директорка спохмурніла.

— Не можна вбивати звичайних? — ризикнула озватися Олівія.

— Правильно. Не вбивати нікого в цьому часі.

— А що як вони дійсно дратують? — запитав Г’ю.

— Неважливо. Вам не можна їх убивати.

— Без дозволу від вас, — уточнила Клер.

— Ні, Клер! — різко відрубала пані Сапсан. — Не вбивати ніяк!

— Ну гаразд, — погодилась Клер.

Можливо, цю розмову можна було б назвати цинічною, якби я не знав цих людей так добре. А втім, вона безперечно вказувала на те, як багато мої друзі мали ще дізнатися про життя в моєму часі. До речі, щодо дізнатися…

— А коли ми вже почнемо уроки нормалізації? — запитав я.

— Як щодо сьогодні? — з ентузіазмом запитала Емма.

— Просто зараз! — вигукнула Бронвін.

— І з чого ж мені почати? Про що ви хочете дізнатися?

— Чому б тобі не розповісти нам про останні десь років сімдесят п’ять? — запропонував Мілард. — Історія, політика, музика, поп-культура, недавні досягнення в науці і техніці…

— Я чомусь думав, що вам насамперед треба навчитися розмовляти не як у 1940-му та правильно переходити вулицю, щоб вас не задавило.

— Гадаю, це теж важливо, — погодився Мілард.

— А я просто хочу вийти на вулицю, — заявила Бронвін. — Ми тут уже з учора, а все, що ми досі зробили, це помісили гній ногами в якомусь смердючому болоті та покаталися ввечері на автобусі.

— Так! — підтримала Олівія. — А я хочу побачити якесь велике американське місто. І муніципальний аеропорт. І олівцеву фабрику! Я прочитала захопливу книжку про олівцеві фабрики…

— Авжеж, зараз, — відказала пані Сапсан. — Сьогодні ми не збираємося споряджати ніяких грандіозних експедицій, тож просто викиньте це з голови. Перед тим як бігати, слід навчитися ходити, а, зважаючи на наші обмежені транспортні можливості, наразі прогулянка — майже те, що треба. Пане Портман, чи є десь тут якесь малолюдне місце, де б ми могли походити, і щоб якомога ближче звідси? Я не хочу, щоб без крайньої на те потреби діти почали контактувати зі звичайними, перш ніж набудуть якогось досвіду.

— Тут є пляж, — відповів я. — Улітку він казково пустельний.

— Відмінно, — сказала пані Сапсан та відправила дітей, щоб вони підготувались. — Я хочу бачити засоби захисту від сонця! — гукнула вона їм услід. — Капелюхи! Парасольки!

Я також збирався вже піти підготуватись, аж раптом згадав дещо вкрай важливе.

— То що ми вирішуємо з моєю сім’єю? — спитав я її.

— Із тією дозою пилу, що вони отримали, вони спатимуть до другої половини дня, — відповіла вона. — Та про всяк випадок ми залишимо тут когось за ними наглянути.

— Окей, а що потім?

— Ти хочеш сказати, після того як вони прокинуться?

— Так. Як повинен я пояснити… чи ви?

Вона усміхнулася:

— Це, пане Портман, вирішувати тільки вам. Але, якщо бажаєте, ми можемо обговорити все під час прогулянки.

Заради підхожого для пляжу одягу, оскільки вони такого не мали, я дозволив моїм друзям здійснити наліт на шафи, і коли за кілька хвилин вони повернулися, то в сучасному прикиді мали вельми незвичайний вигляд. Для Олівії та Клер не підійшло нічого, тому вони до власного одягу додали лише крислаті м’які капелюшки від сонця та темні окуляри, що зробило їх схожими на знаменитостей, котрі намагаються сховатися від папараці.

На Мілардові не було нічого, крім величезної кількості сонцезахисного крему на обличчі та на плечах, від чого той став подібним до якоїсь невиразної ходячої брудної плями. На Бронвін був квітчастий топ та безформні лляні штани, Єнох натягнув на себе купальні шорти та стару футболку, а Горацій, у синій сорочці-поло та чінозах[6] кольору хакі, з акуратно підкоченими штанинами, виглядав цілком консервативно. Єдиний, хто не змінився, це був — як і доти, похмурий та пригнічений, — Г’ю, котрий сам зголосився залишитись і наглянути за моїми батьками. Я передав йому телефон мого дядька, вивів на екран номер свого мобільника та показав, як мені подзвонити, коли вони почнуть прокидатися.

А потім до кімнати зайшла пані Сапсан, і звідусіль почулося «ух!» та «ах!». На ній був топ із прорізами на плечах та прикрашений бахромою, брюки капрі, розмальовані під тропічну рослинність, пілотські сонцезахисні окуляри, а її вічно зачесане вгору волосся височіло тепер над рожевим пластиковим сонцезахисним козирком. Трохи збивало з пантелику те, що вона була в одязі моєї мами, зате — і це було найголовнішим — вона виглядала цілком звичайно для мого часу.

— Ви виглядаєте так модерно! — проворкотала Олівія.

— І дивно, — озвався Єнох, наморщивши носа.

— Ми мусимо стати майстрами маскування, якщо вже нам судилося подорожувати різними світами, — відказала пані Сапсан.

— Обережно, пані Сапсан, тепер за вами бігатимуть усі неодружені! — зауважила Емма, коли зайшла.

— І хто б казав! — прокоментувала Бронвін. — Ну ж бо, гляньте, хлопці!

Я озирнувся на Емму, і в мене перехопило подих. На ній було купальне платтячко, спідничка якого досягала лише середини стегна. Це зовсім не виглядало скандально, але було найбільш відкритою річчю, що я будь-коли на ній досі бачив. У неї були ноги! Звісно, я здогадувався про це ще з нашої першої зустрічі, але зараз Емма Блум була нестерпно звабливою — і настільки, що мені довелося докласти відчутних зусиль, щоб не витріщатися на неї.

— Ой, перестань, — відповіла Емма дівчинці, а потім спіймала на собі мій погляд і усміхнулася. І та усмішка — боже мій, — вона запалила мене ізсередини.

— Пане Портман.

Я озирнувся, і моя замріяна усмішка розтанула: просто переді мною стояла пані Сапсан.

— А, так?

— Ви готові? Чи ви й досі погано почуваєтесь?

— Та ні, добре.

— Хто б сумнівався, — насмішкувато прокоментував Єнох.

Зачепивши його плечем, я рушив до вхідних дверей. Затим я широко розчахнув їх та повів своїх дивних друзів у широкий світ.

Я жив на одному з вузьких бар’єрних острівців під назвою Голчаста Коса: п’ять миль переповнених туристами барів, із будинками вздовж берега, з мостами на обох кінцях; п’ять миль, що розділені навпіл уздовж вузенькою звивистою вуличкою, над якою нависають баньяни.[7] Його називали островом тільки завдяки довгій канаві з водою, котра відділяла нас від материка десь на тисячу футів, які під час відпливу можна було подолати вбрід, навіть не намочивши сорочки. Будинки багатіїв виходили на Затоку,[8] всіх інших — на Лимонну бухту, котра тихими ранками була дійсно доволі милою — з вітрильниками, що пропливали мимо, та чаплями, котрі вздовж берегів ловили собі рибу на сніданок. Це було безпечне та благословенне місце, щоб вирости в ньому, і я, імовірно, мав би бути йому більш удячним, але я провів свої ранні роки, постійно борючись із відчуттям — спершу ледь помітним, а потім усепоглинаючим, — що я був тут чужий, що мозок мій починав плавитись тут і що, якщо я залишусь тут після закінчення школи ще хоча б на день, він розплавиться остаточно, та й витече геть із моїх вух.

Отже, я сказав друзям заховатися за заростями живоплоту в кінці моєї під’їзної алеї, поки не проїдуть усі машини в межах чутності. А потім ми стрімголов кинулись через дорогу до стежки, зарослої мангровими деревами та навмисне занедбаної, щоб її не змогли знайти туристи. За хвилину чи дві «партизанського походу» крізь хащі стежина вивела нас до головної принади Голчастої Коси — на довгий білопіщаний пляж на березі широкої смарагдово-зеленої затоки, яка йшла за обрій.

До мене долинуло, як мої друзі кілька разів зітхнули, побачивши цю красу. Вони й раніше бачили пляжі — усе ж таки більшу частину своїх неприродно довгих життів вони прожили на острові, — але їм рідко доводилося бачити і таку морську гладінь, рівну та спокійну, наче в озері, і таку чудову смугу пухкого білого піску, один бік якої плавно вигинався вздовж води, а інший, наче бахромою, був оздоблений пальмами, які злегка гойдалися на вітрі. Цей первозданний вигляд був істинною причиною того, що близько двадцяти тисяч душ не хотіли жити більш ніде у світі, крім як тут; і в такі моменти, коли високо в небі сяє сонце, а легенький бриз жене спеку геть, ти відчуваєш себе не в праві звинувачувати людей за такий вибір.

— Благодать, Джейкобе, — промовила пані Сапсан та набрала повні груди повітря. — У вас тут просто маленький рай.

— Це Тихий океан? — спитала Клер.

Єнох єхидно пирхнув:

— Це Мексиканська затока. Тихий океан на протилежному кінці континенту.

Ми йшли собі пляжем. Навколо нас, збираючи мушлі, крутилися молодші діти, решта ж просто насолоджувались краєвидом та сонцем. Я сповільнив крок та, порівнявшись із Еммою, узяв її за руку. Вона глянула на мене й усміхнулась. Ми одночасно з нею зітхнули і зразу ж одночасно розсміялись. Ми трохи поговорили про пляж і про те, яке все навкруги чудове, але ця тема швидко вичерпалась. І тоді я, звернувшись уже до всіх, запитав, як вони жили в Диявольському Акрі без мене. Я знав лише про їхні, через Панконтуркон, мандрівки за межі Акра, але ж, напевне, вони не тільки мандрували.

— Мандрівки мають надзвичайно важливе значення для розвитку людини, — відказала пані Сапсан, наче виправдовуючись. — Без мандрівок навіть найбільш освічена людина залишатиметься недосвідченою. Це дуже важливо, щоб діти засвоїли, що наша спільнота не є центром Дивосвіту.

Далі, після розповіді про ті поодинокі «шкільні екскурсії», пані Сапсан повідомила, що вона та інші імбрини доклали значних зусиль зі створення стабільних умов існування для їхніх підопічних, більшість із яких, як і мої друзі, були відірвані від своїх часових петель, у яких вони прожили більшу частину свого життя. У деяких випадках ті петлі були зруйновані та зникли назавжди. Багато хто під час нападів порожняків утратив друзів, був поранений чи зазнав інших травм. І хоча Диявольський Акр із його мерзотою, хаосом та поганою славою центру імперії зла, яку створив Коул, і не був ідеальним місцем, щоб оправитися від травм, та імбрини зробили все можливе, щоби перетворити його на прихисток. Там знайшли собі новий дім діти і дорослі, котрі належали до дивних і котрі врятувались від переслідувань, улаштованих витворами. Там імбрини заснували нову академію, де щодня відбувалися лекції та дискусії, що їх проводили або самі імбрини, якщо мали можливість, або ті з дивних дорослих, котрі мали особливі знання, яких не мали імбрини.

— Іноді там буває нудно, — повідомив Мілард. — Та все ж знаходитись серед учених приємно.

— Тобі там буває нудно тільки тому, що ти думаєш, ніби знаєш більше за викладачів, — зауважила Бронвін.

— Зазвичай я нудьгую, коли викладають не імбрини, — заперечив він. — А в ті дні, коли я там буваю, імбрини майже завжди зайняті.

А пані Сапсан сказала на те, що зайняті вони бувають виконанням «сотні тисяч неприємних завдань», більшість яких стосується наведення порядку після витворів.

— Вони залишили по собі жахливий безлад, — сказала вона. А безлад, про який вона згадала, був буквальним: пошматована після битви з витворами територія, часові петлі, що витвори їх пошкодили, та не знищили до кінця. А найбільше клопоту було із цілим потоком дискредитованих та скомпрометованих співпрацею з витворами людей, як-от із амброзієзалежними дивними з Диявольського Акра, котрі потребували лікування від своєї залежності, але не всі погоджувалися на це добровільно. А ще необхідно було вирішити доволі дражливе питання, кому серед них можна довіряти. Чимало з них співпрацювало з витворами: одні під тиском, інші — охоче, і навіть настільки, що це можна було однозначно потрактувати як злий умисел чи навіть зраду. Необхідні були судові процеси. Система правосуддя дивних, яку було розроблено для розгляду щонайбільше кількох справ на рік, була в процесі стрімкого переходу на розгляд уже десятків справ щороку, та вивчення більшості з них іще навіть не розпочиналося. І, поки цього не було зроблено, обвинувачені довго та нудно чекали своєї черги у в’язниці, що її збудував іще Коул для жертв своїх жорстоких експериментів.

— А коли ми не зайняті боротьбою з тими неприємними речами, — продовжувала пані Сапсан, — то Рада імбрин проводить наради. Радимося вдень, радимося вночі.

— Про що? — спитав я.

— Про майбутнє, — відповіла вона напружено.

— Наразі повноваження Ради під сумнівом, — додав Мілард. На цих словах обличчя пані Сапсан заціпеніло. Мілард продовжував, не звертаючи уваги: — Дехто каже, що настав час змінити існуючу систему управління. Що система імбрин застаріла та годиться радше для якоїсь більш ранньої епохи. Що світ змінився і ми мусимо мінятися разом із ним.

— Гомосеки невдячні, — вставив Єнох. — Киньте їх у тюрягу до зрадників.

— А це вже точно неправильно, — відказала пані Сапсан. — Імбрини правлять від імені народу. Тому кожному мусить бути дозволено виголошувати власні думки, навіть якщо вони помилкові.

— А в чому вони з вами не згодні? — запитав я.

— Насамперед, у питанні необхідності подальшого проживання в петлях, — відповіла Емма.

— А хіба більшість із дивних мали вибір? — спитав я.

— Ні… поки ми не спробували створити великомасштабний колапс часової петлі, — відповів Мілард, — як той, що переналаштував наші внутрішні годинники. Без сумніву, саме це привернуло до нас загальну увагу.

— Зробило людей заздрісними, якщо більш точно, — додала Емма. — Вони чого тільки мені не наговорили, коли почули, що ми відбуваємо сюди надовго! Аж позеленіли від заздрощів.

— За що заздрити? Ми ж тоді могли загинути в тому часовому колапсі, — сказав я. — Це надто небезпечна штука.

— І такою буде, — додав Мілард, — принаймні поки ми не зрозуміємо феномена колапсу часової петлі більш повно. Якщо ми належним чином його вивчимо, то, можливо, зможемо безпечно відтворити те, що з нами трапилось.

— Але це може забрати чимало часу, — зауважила пані Сапсан, — а дехто з дивних не бажає чекати. Вони вже так стомилися жити в петлях, що згодні й життям ризикнути, аби вибратися звідти.

— Це якесь безумство, — прокоментував Горацій. — Я навіть уявлення не мав, скільки там тупоголових серед дивних, поки ми не опинилися в Акрі поруч із ними, ніс до носа.

— Але вони й наполовину не такі божевільні, як та отара з Нового Світу, — сказала Емма, а пані Сапсан при цьому важко зітхнула. — Вони хочуть спілкуватися із суспільством звичайних.

— Я не хотів би навіть згадувати про тих лунатиків! — вигукнув Єнох. — Вони думають, що цей світ уже став настільки відкритим і толерантним місцем, що ми б могли просто вийти з укриття та «Привіт, світе! Ми дивні і пишаємося цим!», наче нас ніколи й не спалювали живцем на вогнищі, як у давні часи.

— Вони молоді, от і все, — сказала пані Сапсан. — Вони ніколи не знали, що таке полювання на відьом чи паніка від зустрічі з дивними.

— Але їхня поведінка є небезпечною, — заперечив Горацій, знервовано вимахуючи руками. — А що як вони вчинять щось нерозсудливе?

— Ми їх теж посадимо, — сказав Єнох. — Я думаю так.

— І тому ти не в Раді, дорогенький, — промовила пані Сапсан. — Ну, годі вже. Політика — це остання річ, про яку я хочу розмовляти в такий чудовий день.

— Слухайте! — озвалась Емма. — А навіщо на мені цей купальник, якщо ми не збираємося залазити в ту кляту воду?

— Хто останній, той трухляк! — прокричала Бронвін та кинулася бігти в бік моря, а за нею інші.

А ми з пані Сапсан стояли та дивились. Мої думки літали десь далеко, та й не дуже хотілося плавати, а пані Сапсан, попри всі наші розмови про труднощі та складнощі, узагалі не здавалася нічим пригніченою. Хоча в неї завжди, як і в цю мить, клопоту було по самісіньку маківку. І в цю мить, як і завжди, найбільше її турбували — принаймні наскільки я її знав — розвиток спільноти дивних, її зцілення та відновлення, а також права та свободи. І за це їй було слід подякувати.

— Джейкобе, іди до нас!

То Емма гукала до мене, стоячи біля самісінької води, показуючи мені морську зірку, що вона її спіймала у хвилях прибою. Деякі з моїх друзів плескалися на мілководді, інші пірнали та плавали. Улітку вода в затоці була тепла, наче у ванні — жодної схожості з Північною Атлантикою, яка повсякчас безжально шматувала своїми хвилями скелі Кернгольма.

— Це розкішно! — викрикнув Мілард, котрий у цю мить являв собою виїмку у воді у формі людського тіла.

Навіть Олівії було весело, незважаючи на те що з кожним кроком вона вгрузала в пісок на три дюйми.[9]

— Джейкобе! — гойдаючись на хвилі, покликала Емма, змахом руки запросивши мене приєднатися.

— На мені джинси! — гукнув я у відповідь чисту правду, але я і так почувався щасливим, просто спостерігаючи за ними: була в цьому якась особлива насолода — просто дивитися, як мої друзі веселяться. І я вже відчував, як цей процес споглядання поступово топить у мені той лід, котрий нашарувався на моєму уявленні про рідний дім. І захотілось мені, щоб у них теж був такий же дім, колись, коли вони захочуть, — такий же невигадливий затишок, — і, ймовірно, спосіб для цього вже існував.

Щойно я нарешті остаточно вирішив, як мені вчинити з батьками. Це було настільки просто, що я не знаю, чому не подумав про це раніше. Мені не треба було винаходити якусь залізобетонну брехню. Мені не потрібна була якась майстерно створена сенсація для першої шпальти газети. Сенсацію могли спростувати, а брехню — розкрити. А якщо й ні, то нам довелось би довіку ходити коло моїх батьків навшпиньки, у постійному напруженні через те, що вони б могли побачити дещо дивне, химерне та розбити наш невигадливий затишок на шматки. Навіть більше, ідея хтозна-скільки приховувати від них те, ким я був насправді, здавалася виснажливою, а особливо тепер, коли лоб у лоб зіткнулися два мої життя, звичайне та незвичайне. А найголовніше те, що мої батьки були непогані люди. Вони жодним чином не ображали мене і не зневажали. Просто вони не зрозуміли мене, і я вважав, що вони заслуговують на ще один шанс виправити це.

Отже, я вирішив, що розповім їм правду. І якщо я робитиму це поступово та достатньо обережно, то, можливо, вона не стане для них надто травматичною. От якби познайомити їх із моїми друзями за спокійних обставин, по одному, а про їхні особливості розповісти тільки після того, як мої батьки вже трохи звикнуть до них, то, можливо, це спрацює. А чому ні? Мій тато був як батьком, так і сином дивного. Якщо якийсь звичайний і міг мене зрозуміти, то це був він. А якби моя мама «заводилась повільно» в цьому плані, то мій тато «взяв би її на буксир».

І, можливо, тоді — нарешті — вони мені повірять та приймуть мене такого, як є. І, можливо, тоді ми відчуємо себе справжньою сім’єю.

Я почувався трохи знервовано, збираючись викласти це, тому підійшов до пані Сапсан, коли поблизу більше не було нікого. Більшість моїх друзів і досі плавали або гралися у хвилях прибою на мілководді, а пані Сапсан ішла собі в супроводі почту зі зграйки крихітних куликів, котрі бігли за нею та покльовували своїми довгими дзьобиками її щиколотки.

— Киш! — гукнула вона, відганяючи їх ногою. — Я не ваша мати!

Ті змахнули крильцями, і наче невидима хвиля віднесла їх трохи назад, але вони й далі продовжували йти слідом.

— Птахи вас люблять, чи не так? — почав я розмову.

— У Британії вони поважають мене… та мій приватний простір. А тут вони поводяться, як жебраки. — Вона знову замахнулась ногою: — Геть, киш!

Ті хуркнули у воду.

— Нам належить поговорити, так?

— Я тут подумав… А що як я просто поясню все своїм батькам?

— Єноху, Міларде, припиніть бешкетувати! — вигукнула вона крізь складені рупором долоні, а потім повернулася до мене: — І ми не стираємо їхню пам’ять?

— Перед тим як остаточно віддати їх вам, я хотів би дати їм іще одну спробу, — сказав я. — Я знаю, що це може не спрацювати, але якщо спрацює, то все стане набагато простішим.

Я боявся, що вона одразу ж відмовить, але вона цього не зробила… ну, майже.

— Це стане неабияким винятком для давно встановленого правила, — відповіла вона. — Дуже мало є звичайних, утаємничених у наші секрети. Необхідно буде отримати спеціальний дозвіл від Ради імбрин. Потім процес прийняття. Церемонія присяги. Довгий випробний термін.

— Тобто ви кажете, що це того не варте.

— Я зовсім так не кажу.

— Правда?

— Я тільки кажу, що це складно. Але у випадку з твоїми батьками це може коштувати нам великих неприємностей.

— Яких саме?

Позаду нас з’явився Горацій — і доволі близько для того, щоб можна було продовжувати розмову тільки поміж мною та пані Сапсан.

— Я збираюсь розповісти моїм батькам правду про нас, — повідомив я йому. — Щоб подивитись, чи зможуть вони це прийняти.

— Що? Навіщо?

Така реакція була дещо більшою, ніж я очікував.

— Я думаю, вони заслуговують на те, щоб знати.

— Але ж вони спробували тебе ізолювати! — вигукнув Єнох, котрий теж підійшов. Тим часом із води стали виходити й інші та збиратися навколо нас.

— Я знаю, що вони зробили, — сказав я, — але вони зробили це тільки тому, що хвилювалися за мене. Якби вони знали правду — і прийняли б її, — вони б ніколи цього не зробили. І нам би стало набагато простіше відвідувати одне до одного, і в будь-який час.

— Ти хочеш сказати, що не повернешся з нами? — спитала Олівія.

Тут якраз із моря, капаючи водою, вийшла Емма, і коли вона почула ці слова, то примружила очі та пильно подивилася на мене. Ми ще не розмовляли про це з нею наодинці, а тут я раптом обговорюю це з усіма.

— Спершу я збираюсь закінчити школу, — продовжив я. — Але, якщо я правильно все зрозумів, наступні пару років ми зможемо постійно бачитись.

— Це дуже важливе «якщо», — озвався Мілард.

— Тільки уявіть собі, — вів я далі, — я міг би приходити допомагати вам із Реконструкцією — імовірно, по вихідних, — а ви б усі могли приходити сюди, коли захочете, та дізнаватися щось нове про звичайний світ. Ви б навіть могли піти зі мною до школи, якби захотіли.

Я глянув на Емму. Її руки були схрещені на грудях, а вираз її обличчя не читався.

— Піти до школи зі звичайними? — перепитала Олівія.

— Нам навіть заборонено відчиняти двері, коли привозять піцу, — сказала Клер.

— Я навчу вас, як із ними поводитись. Ви станете спецами нараз.

— Із кожною секундою все це звучить дедалі більш та більш надумано, — підбив підсумок Горацій.

— Я просто хочу дати моїм батькам шанс, — не погодився я. — Якщо це не спрацює…

— Якщо це не спрацює, пані Сапсан може стерти їм пам’ять, — підказала Емма. Вона підійшла до мене та взяла під руку. — Хіба це не трагічно, що син Ейба Портмана не знає, ким був його батько?

Вона сіла в мій човен! Я стиснув її руку, дякуючи за підтримку.

— Трагічно, але необхідно, — заперечив Горацій. — Його батькам не можна довіряти. Жодному звичайному не можна. Сама тільки думка про те, що вони можуть накоїти, змушує мене нервувати. Вони можуть виказати нас усіх!

— Вони цього не зроблять, — запротестував я, хоча слабенький голосок десь у моїй голові спитав: «Чи зроблять?»

— А чому б нам просто не прикидатися звичайними, коли вони поряд? — запропонувала Бронвін. — Тоді їх ніщо не тривожитиме.

— Якщо реально, то я не думаю, що це спрацює, — сказав я.

— Дехто з нас не має можливості прикинутися звичайними, — зауважив Мілард.

— А я ненавиджу прикидатися в будь-якому разі, — додав Горацій. — Як щодо того, щоб ми просто залишалися самими собою, а пані Сапсан могла б витирати їхню пам’ять наприкінці кожного дня?

— Коли «витиралок» стає занадто, у людей у голові з’являється каша, — прокоментував Мілард. — Скиглення там, нюні та шмарклі без кінця і все таке.

Я глянув на пані Сапсан — вона підтвердила його слова коротким кивком.

— А що якби вони мали поїхати кудись далеко на відпочинок? — запропонувала Клер. — Пані Сапсан могла б закласти їм таку думку в голови після стирання пам’яті, коли вони найбільш піддатливі для навіювання.

— А що робити, коли вони повернуться? — спитав я.

— Тоді ми замкнемо їх у підвалі, — відповів Єнох.

— Нам слід замкнути тебе в підвалі, — відказала Емма.

Я всім завдав тільки стресу та неспокою, а це нікому не було потрібно. Вони тепер нервуватимуть. Я тепер нервуватиму. І все заради моїх батьків, котрі за останні шість місяців не принесли мені нічого, крім нещастя.

Я знову повернувся до пані Сапсан.

— Усе це дуже складно, — сказав я. — Просто витріть їм пам’ять.

— Якщо ти хочеш розповісти їм правду, гадаю, тобі слід спробувати, — відповіла вона. — Я вважаю, що майже завжди це варте зусиль.

— Дійсно? — спитав я. — Ви впевнені?

— Якщо я бачитиму, що це працює, то заднім числом проситиму в Ради згоди на це. А якщо не працює, то, думаю, ми доволі швидко про це дізнаємось.

— Фантастика! — вигукнула Емма. — А тепер, коли ми з усім розібралися… — і вона потягнула мене за руку до води, — час поплавати!

Я був заскочений зненацька, так що навіть не встиг її зупинити:

— Че-кай-мо-біль!..

Я ледве встиг витягнути мобільник із кишені джинсів, перш ніж опинився по груди у воді, а потім кинув його Горацію на берег.

Затягнувши мене у воду, Емма відпливла вбік, і я, сміючись, похлюпав за нею. Неждано-негадано я відчув себе дико щасливим — щасливим від того, що перебував серед друзів і що, засліплений сонцем, плив слідом за прекрасною дівчиною, котрій я подобався, котра кохала мене, як зізналася вона якось.

Блаженство.

Ген попереду Емма знайшла піщану обмілину та стала на ноги. Води їй було по пояс, хоча до берега було далеко. Це був один із тих трюків, якими славилися тутешні відпливи — і які я так любив.

— Ну, привіт! — сказав я їй, трохи засапаний, і сам уростаючи ногами в ту обмілину.

— А ти завжди ходиш купатися в джинсах? — спитала вона, показуючи зубки в милій усмішці.

— Ага. Усі так роблять. Ці джинси — останній писк.

— Неправда, — сказала вона.

— Серйозно. Це називається «нано-денім». Вони висихають за п’ять секунд після того, як виходиш із води.

— Реально? Це дивовижно.

— А ще вони самі складаються.

Вона недовірливо примружила очі:

— Ти серйозно?

— Та готують сніданок.

Вона бризнула на мене водою:

— Це некрасиво, жартувати над дівчатами з минулих століть!

— З тобою це дуже легко! — гукнув я, пірнувши, а потім оббризкавши і її.

— Узагалі я більше очікувала чогось на кшталт летючих машин та роботів-помічників тощо. А робота-штани вже насамкінець.

— Ну, звиняйте. Зате в нас є Інтернет.

— Я дуже розчарована.

— Розумію. Я б теж краще мав летючу машину.

— Я маю на увазі, що розчарована тим, що ти виявився таким брехуном. Я дійсно дуже сподівалася, що ми будемо разом. Ну що ж.

— Я просто повинен був так зробити. Жодних викрутасів більш не буде, обіцяю!

— Обіцяєш-обіцяєш?

— Стопудово. Я обіцяю-обіцяю завжди казати тобі правду.

— Окей, — вона широко всміхнулася, відгорнула мокре пасмо з очей та схрестила руки на грудях, — розкажи про свій перший поцілунок.

Я відчув, що заливаюсь рум’янцем, та спробував пірнути у воду, щоби приховати колір свого обличчя… але, звісно, у мене нічого не вийшло, тому що я мав якось дихати.

— Я попався, так?

— Ти знаєш практично кожен закуток, кожну шпарину моєї романтичної історії. Хіба це чесно, що я нічого не знаю про твою?

— Тому що в ній не було нічого вартого уваги.

— Дурниці. Навіть поцілунків?

Я роззирнувся довкола, сподіваючись побачити щось, що могло б відволікти її увагу і цим самим зупинити потік її питань.

— М-б-р-л… — мій рот занурився під ватерлінію та булькав там щось нерозбірливе.

Тоді вона приклала долоні до поверхні води. Уже за мить вода почала шипіти та інтенсивно випаровуватись.

— Відповідай, інакше я тебе зварю!

Я миттю випростався.

— Окей, окей, зізнаюсь! Я зустрічався із суперрозумною супермоделлю. І з парою близнючок, котрі виграли грант за свою гуманітарну діяльність та за чудові навички екзотичного сексу. Але ти краща від усіх!

Стовп пари ненадовго поглинув дівчину, а коли пара розвіялась, Емми не було.

— Еммо? — у паніці я вглядався у воду. — Еммо!

А потім десь за спиною почувся плескіт. Я враз розвернуся і миттєво спіймав обличчям цілий потік води. То була Емма — стояла та сміялася з мене.

— Ми ж домовились: жодних викрутасів!

— Ти нереально мене злякала! — вигукнув я, протираючи очі.

— Я ніколи не повірю, що такий вродливий хлопець ні разу не цілувався до мене.

— Окей, раз, — визнав я, — але це не рахується. Схоже, та дівчина, типу, експериментувала зі мною.

— Боже. Ну ж, це дуже цікаво.

— Її звали Джанін Вілкінз. Вона поцілувала мене за блічерами[10] на дні народження Мехлані Шах, що ми святкували на ролердромі «Зоряний Пил». Вона сказала, що їй набридло бути «нецілованкою», та хотіла дізнатись, що відчуваєш, цілуючись. Потім вона примусила мене поклястися зберегти все в таємниці та сказала, що, якщо я розповім про це комусь, вона пустить поголос, що я й досі впісююсь у ліжку.

— Боже. Яка хвойда.

— Оце і вся моя романтична історія.

Її очі здивовано округлились, а потім вона відкинулася на спину та й просто, наче поплавок, лежала собі на воді. Радісний щебет наших друзів як почався, так і закінчився під звуки ніжного шурхотіння прибою.

— Джейкоб Портман… чистий, наче свіжий сніг. Лиш подумай.

— Я, е-е… так, — відповів я, ніяковіючи. — Звучить якось недоладно.

— А знаєш, тут нема чого соромитись.

— Та знаю, — сказав я тоді, хоча й не був упевнений у тому. Кожне кіно чи телешоу, зорієнтоване на тінейджерів, змушувало думати, що якщо ти не втратив незайманість раніше, ніж отримав водійське посвідчення, то ти був невдахою. Що, звісно, звучало по-ідіотськи — але важко не вбити собі в голову таку дурню, якщо чуєш її постійно.

— Це означає, що ти розбірливий у почуттях, — зробила висновок Емма. — Я високо ціную це, — і вона глянула на мене одним оком. — І мене це ніяк не засмутить. Я певна, що це… — вона провела по воді пальцем, і за ним потягнувся паровий слід, — у тебе не назавжди.

— Еге? — вичавив я із себе, а по всьому моєму тілу прокотився легкий нервовий дрож.

— Час покаже, — відповіла вона, знову стаючи на ноги. Не відриваючи від мене погляду, вона все дивилася й дивилася на мене, аж поки в якийсь момент ми не опинилися у воді вже поруч, а наші руки не з’єдналися та ноги не переплелися під водою. Та перш ніж щось іще встигло переплестися чи з’єднатися, ми почули крики, і я побачив, як пані Сапсан та Горацій махали нам із берега.

— Це Г’ю, — сказав Горацій, передаючи мені мій телефон, коли я вискочив із прибою.

З голови капала вода, тому я не притуляв мобільник до вуха:

— Алло?

— Джейкобе! Твої дядьки прокидаються! Батьки, здається, теж!

— Буду за п’ять хвилин, — відповів я. — Тільки затримай їх.

— Спробую, але поспішіть! — відповів Г’ю. — Я не маю того пилу, а твої дядьки сердиті!

І тоді всі ми, хто міг бігти, побігли.

Бронвін понесла Олівію. Пані Сапсан, котра добре вміла тільки ходити чи літати, але не бігати, звеліла нам продовжувати без неї. Уже озирнувшись, я побачив, як вона пірнула в море та зникла у хвилях, а за мить на поверхню сплив лише її одяг, а вона сама вилетіла з води у вигляді пташки та залопотіла крилами над нашими головами в напрямку мого дому. Щоразу, коли я бачив, як вона подібним чином міняє свій вигляд, мені хотілося плескати в долоні та кричати від захоплення, але наразі я стримався — на той випадок, якщо раптом якісь звичайні нас бачать, — та побіг далі.

Коли ми добігли до вхідних дверей, то були всі спітнілі, у піску та захекані, але приводити себе до ладу часу не було. Крізь гаражні двері було чути розгнівані голоси моїх дядечків. Передусім нам треба було потурбуватися про них, інакше старенька місіс Мелловруз могла почути галас та викликати копів.

Щойно ми опинилися всередині, як я кинувся до гаража та почав вибачатися перед дядьками за завдані їм незручності. Вони були злі, спантеличені та налаштовані войовниче, і вже за якусь хвилину після початку моєї перепрошувальної промови вони повільно та незграбно продефілювали повз мене всередину будинку. У холі на них чекала пані Сапсан, озброєна лиш своїм пір’ям та пронизливим поглядом, і невдовзі обидва дядечки були вже тихі, спокійні та податливі, як «Плей-До».[11] Їхній розум так легко піддався стиранню пам’яті, що я був майже розчарований. І, коли вони вже перебували наче в наркотичному кумарі, у стані, котрий настав після стирання та був дуже підхожим для навіювання, пані Сапсан дозволила мені з ними поговорити. Я посадив їх на кухні на табурети навпроти себе та повідомив, що останні двадцять чотири години були нічим не відзначені, що моє психічне здоров’я було бездоганним і що вся недавня сімейна драма була результатом неправильного діагнозу, поставленого моїм новим психіатром. Для більшої безпеки я повідомив їм, що всі оті дивні британці, на яких вони можуть наткнутися тут протягом наступних кількох тижнів — особисто чи по телефону, якщо дзвонитимуть сюди, — є далекими родичами з боку мого тата, і вони приїхали вшанувати пам’ять мого дорогого діда, котрий покинув нас. Дядечко Боббі загіпнотизовано кивнув у відповідь, а дядечко Лез знай бурмотів «ум-м-гу» та все набивав собі кишені яєчнею, що залишилася від сніданку. Я порадив їм трохи відіспатися, для кожного окремо викликав таксі та повідправляв їх по домівках.

Тепер настав час розібратися з моїми батьками. Я попросив Бронвін, перш ніж у них мине дія сонного порошку, перенести їх нагору до їхньої спальні, щоб вони прокинулись у себе в ліжку, а не в розбитій машині, в оточенні спогадів про неприємні події минулого вечора. Вона залишила їх у ліжку та зачинила двері, а я ще деякий час міряв кроками хол у них перед дверима, залишаючи на килимі піщані сліди, напружено намагаючись придумати, що я скажу батькам.

Сходами піднялась Емма.

— Агов, — прошепотіла вона. — Перед тим як ти зайдеш, я хочу щось сказати.

Я підійшов до неї, і вона схопила мене за руку.

— Ну?

— Вона сохла за тобою.

— Хто?

— Джанін Вілкінз. Знаєш, дівчата не віддають свою нецілованість абикому.

— Я, е-е… — Мій мозок спробував, але не зміг бути одночасно у двох різних місцях. — Ти жартуєш, правда?

Вона засміялась та опустила очі:

— Тобто сохла. Але так — я просто прийшла побажати тобі удачі. Не те щоб ти її потребував. Вона й так із тобою.

— Дякую.

— Раптом що треба — ми зразу внизу.

Я кивнув. А потім поцілував її. Вона всміхнулась та швидко майнула сходами назад униз.

Крізь жалюзі пробивалося сонце. Батьки прокидалися повільно, а я все дивився на них зі стільця в кутку, покусуючи нігті та намагаючись зберігати спокій.

Першою очі відкрила мама. Вона зморгнула, потерла повіки. Сіла в ліжку, тихо зойкнувши, та почала масажувати собі шию. Вона навіть не здогадувалась, що останні вісімнадцять годин проспала в машині. Це будь-кого змусило би почуватися недужим.

А потім її погляд упав на мене, і між її бровами пролягла глибока сердита складка.

— Любчику? Що ти тут робиш?

— Я, е-е… я просто хотів дещо пояснити.

Тут вона вже глянула на себе та помітила, що одяг на ній був той самий, що і вчора ввечері. Обличчям її промайнуло збентеження:

— Котра година?

— Близько третьої, — відповів я. — Усе окей.

— Ні, — не погодилась вона, оглядаючи кімнату поглядом, який дедалі помітніше перетворювався зі збентеженого на панічний.

Я підвівся. Вона показала на мене пальцем:

— Стій там!

— Мам, не чуди. Дай поясню.

Вона відвернулась — мене ігнорували, наче мене тут не було зовсім.

— Френку, — вона стала термосити мого батька. — Френку!

— Ммм, — перекинувся він на інший бік.

Вона затрусила сильніше:

— Френкліне!

Це була вона — моя остання можливість; мить, до якої я готувався. Раніше я вже прокрутив у голові кілька різних варіантів, але всі вони тепер здалися мені несерйозними — надто тупі, надто дурні. І щойно мій тато підвівся та сів у ліжку, почавши продирати заспані очі, як мої нерви майже здали, бо я раптом усвідомив, що не маю потрібних слів.

Але це вже не мало значення. Готовий чи ні, а виставу час було починати.

— Мамо, тату, я маю вам дещо сказати.

Я підійшов до краю їхнього ліжка та почав свою розповідь. Не пам’ятаю вже, що саме тоді я казав, пригадую тільки, що почувався, наче мандрівний продавець, котрого футболять від дверей до дверей. Я тужився пояснити, як останні слова мого діда, його дивні фотознімки та поштова листівка від пані Сапсан допомогли мені знайти той будинок, де мешкали дивні, а серед них і старі друзі Ейба, котрі виявилися не тільки й досі живі, а навіть і не старі.

Та раптом я помітив, що безнадійно застряг на місці у своїх поясненнях, бо такі терміни, як «часова петля» чи «надзвичайні вміння» видавалися моїм батькам занадто неймовірними. Моя незграбно цензурована версія правди в комбінації з хвилюванням, здавалося, тільки довела їм іще раз, що я несповна розуму. І чим довше я говорив, тим далі, дюйм за дюймом, вони відсовувалися від мене — матуся щораз дужче й дужче натягувала ковдру собі на плечі, а тато в якийсь момент так різко здав назад, що вдарився потилицею об спинку ліжка, і вираз його обличчя в ту мить був такий самий, як колись, коли він танцював джигу, і в нього від напруження очі мало на лоба не повилазили, — неначе та манія, котрою я був одержимий, могла бути заразною.

— Спинись! — крикнула мама, перервавши врешті-решт мою розповідь. — Я більше не можу це чути!

— Але ж це правда, і якби ви лиш вислухали мене…

Вона скинула покривала та вистрибнула з ліжка.

— Ми почули достатньо! І ми вже знаємо, що сталось. Ти дуже горював за своїм дідусем. І ти таємно перестав уживати ліки, — виклала вона сердито, походжаючи туди-сюди. — За порадою одного шарлатана ми відправили тебе на інший кінець світу та в найбільш невдалий час, і там у тебе стався нервовий зрив! Тобі нема чого соромитись, і ми повинні глянути на цю ситуацію чесно. Окей? Ти не зможеш постійно прикриватися цими… історіями.

У мене було таке відчуття, наче мені дали ляпас.

— Ви не волієте дати мені жодного шансу.

— Ти мав їх уже сотню, — відповів тато.

— Ні. Ви ніколи мені не вірили.

— Ну звісно ж, ні, — озвалася матуся. — Ти самотній хлопчик, котрий утратив дорогу тобі людину. І тоді ти зустрічаєш тих дітей, котрі є такими ж… «особливими», яким був твій дідусь. І тільки ти їх бачив? Тут і без психіатра все ясно. Ти вже з двох років дружив із вигаданими друзями.

— Я б не сказав, що я єдиний, хто їх бачив, — відповів я. — Ви теж бачили їх учора ввечері на під’їзній алеї.

На мить мені здалося, що в моїх батьків був такий вигляд, наче вони побачили привида. Можливо, події вчорашнього вечора в їхніх головах до цього моменту були заблоковані. Таке іноді може траплятись, коли якась окрема подія аж настільки не співвідноситься з концепцією реальності якоїсь окремої людини.

— Про що ти кажеш? — запитала матуся тремтячим голосом.

Здавалось, нічого вже не залишалося, крім як познайомити їх із моїми друзями.

— Хочете їх побачити? — спитав я. — Знов?

— Джейкобе, — вимовив батько загрозливим тоном.

— Вони тут, — сказав я. — Клянусь, вони безпечні. Лиш… спокійно, окей?

Я відчинив двері та впустив до кімнати Емму. Вона тільки й устигла що сказати «привіт, пане та пані Портман», як моя матуся заверещала.

До кімнати увірвалися пані Сапсан та Бронвін.

— Що сталось? — спитала пані Сапсан.

Моя матуся сильно відштовхнула її — по-справжньому таки відштовхнула пані Сапсан: «Геть. ГЕТЬ!» Я бачив, що Бронвін ледве стримала себе, щоб не вхопити мою матусю та не запустити нею в стіну.

— Меріен, заспокойся! — гукнув тато.

— Вони тебе не скривдять! — вигукнув і я.

Я спробував схопити її за плечі, але вона вирвалась із моїх обіймів та рвонулась із кімнати.

— Меріен! — знову гукнув мій тато. Але, коли він спробував побігти за нею, Бронвін схопила його за руки. А він був іще надто слабкий після дії пилу, щоб із нею битися.

Я помчав за матусею сходами вниз. Вона забігла на кухню та схопила ніж для м’яса. Тут зі сховку повиходили й інші дивні та — оскільки вона, ставши спиною до холодильника, розмахувала ножем — обступили її з усіх боків, на достатній віддалі від її зброї.

— Спокійно, місіс Портман! — вигукнула Емма. — Ми не завдамо вам жодної шкоди!

— Геть від мене! — заверещала матуся. — Боже. Боже!

Можливо, причиною тому була Олівія, котра підкрадалася до неї по стелі, — дівчинка знайшла в гаражі рибальську сіть та збиралась кинути її зверху на мою матусю, — чи голос Міларда, котрий пролунав із наче завислого в повітрі банного халата, але, врешті-решт, моя матуся просто знепритомніла. Ніж заторохтів по кахляній долівці, а вона звалилася поряд — видовище було настільки зворушливе, що я відвів погляд.

Я чув, як нагорі кричав мій тато. Він кликав мою матусю на ім’я. Імовірно, він вирішив, що ми її вбили.

— Вона в нас, — звернулася до мене Емма. — Іди до батька.

Я наступив на ніж, який упав, та заштовхнув його під кухонну шафку — на той випадок, якщо матуся опритомніє. І вже потім Емма, Горацій, Г’ю та Мілард підняли її та понесли до дивана. Далі я не був тут потрібен, тож побіг нагору.

Свого тата я побачив у кутку спальні, де той присів, учепившись у подушку.

Бронвін стояла у дверях із розпростертими руками, наче голкіпер у воротах, готова ловити мого тата, якби він спробував прорватися.

Вираз обличчя мого тата, коли він мене побачив, став льодяним.

— Де вона? — спитав він. — Що вони з нею зробили?

— Усе окей, — відповів я. — Вона спить.

Він заперечно хитнув головою:

— Вона цього не переживе.

— Переживе. Пані Сапсан уміє стирати певні спогади. Мама цього не згадає.

— А твої дядьки?

Я кивнув:

— Так само.

Увійшла пані Сапсан:

— Пане Портман, як ваші справи?

Тато проігнорував її. Натомість, він не відривав свого погляду від мене.

— Як ти міг? — Він ці слова наче виплюнув. — Як ти міг привести цих людей у наш дім?

— Вони прийшли допомогти мені, — відказав я. — Переконати тебе, що я не божевільний.

— Ви не можете витворяти таке з людьми, — тепер він уже звертався до пані Сапсан. — Влізати в їхнє життя. Лякати всіх до чортиків. Стирайте що хочете. Це неправильно.

— Здається, дійсність для вашої дружини дещо заважка — принаймні поки що, — сказала пані Сапсан. — Але Джейкоб дуже сподівався, що з вами буде інакше.

Тато повільно підвівся. Руки висіли безвільно вздовж тіла, а сам він виглядав покірним та ображеним.

— Ну що ж. Гадаю, далі вам краще буде покластися на мене, — сказав я, озирнувшись на пані Сапсан.

— Упораєшся?

Я кивнув.

— Коли що — ми за дверима, — сказала вона та разом із Бронвін вийшла, зачинивши за собою двері.

Я говорив довго. Я сидів на краєчку ліжка, а мій тато сидів на стільці в кутку. Очі його дивилися вниз, а плечі були опущені, і схожий він був на дитину, котра слухала неприємну нотацію. Та я не дозволив собі відволікати на це свою увагу, а натомість спокійно розповів йому все від самісінького початку.

Я розповів йому про те, що знайшов на Кернгольмі. Як познайомився з цими дітьми і ким вони виявилися насправді. Як я дізнався, що був одним із них.

Я навіть розповів йому про порожняка, хоча й не обмовився про те, що відбувалося потім, — ні про битви, у яких ми брали участь, ні про Бібліотеку Душ, ні про злих братів пані Сапсан. Наразі було досить того, що тепер він знав, ким був його батько та ким був я.

Коли я закінчив, він кілька хвилин мовчав. Він більше не виглядав наляканим. Тільки засмученим.

— Ну? — спитав я.

— Я б мав здогадатися, — відповів він. — Те, як твій дідусь і ти спілкувались. Наче у вас була своя таємна мова, — продовжував він, покивуючи собі головою. — Я б мав здогадатися. І думаю, частина мене здогадувалась-таки.

— Що ти маєш на увазі? Ти здогадувався про дідуся, але не про мене?

— Так. Ні. Чорт, я не знаю. — Він пильно та напружено вдивлявся кудись позад мене, наче намагався розгледіти щось крізь туман. — Гадаю, десь глибоко в душі я здогадувався, але відмовлявся в це вірити.

Я повільно підсунувся ближче до краю ліжка:

— Він сказав тобі?

— Думаю, якось він намагався. А я, очевидно, не сприйняв цього… або ж хтось викрав мої спогади. А вчора ввечері… — Він стукнув себе по лобі. — Коли я побачив тих людей, мені згадалося щось давно забуте.

І тепер настала його черга говорити, а моя — слухати.

— Мені було десь років із десять, коли це сталося. Довгі ділові поїздки для твого діда були звичною справою. Бувало, що він зникав із дому на цілі тижні. Я завжди хотів поїхати з ним і часто просився та благав, але він завжди, завжди відповідав «ні». До одного дня. А одного дня він відповів «так».

Батько підвівся та став проходжатися туди й назад, неначе сам лише процес пригадування вже додавав йому снаги.

— Ми тоді поїхали, точно не пам’ятаю, чи то на північ Флориди, чи то до Джорджії. Дорогою ми підібрали його товариша. Я знав його: він був у нас раз чи двічі. Чорний хлопець. Завжди тримав сигару в роті. Ейб називав його Ейч. Просто Ейч. Хай там як, перед тим під час наших зустрічей той завжди ставився до мене справді приязно, а того разу від нього йшла якась моторошна енергетика. І він постійно дивився на мене. А пару разів я навіть чув, як той питав мого тата: «Ти в цьому певен?»

Згодом стемніло, і ми спинилися на ночівлю. У якомусь старому, повному щурів мотелі. І от десь посеред ночі мій тато будить мене, і він наляканий. Він каже: «Френку, збирайся», — а потім чимдуж тягне мене надвір до машини. Я в піжамі, і вже і я наляканий. Тому що зазвичай мій батько не боявся нічого. Нічого. Отже, ми на машині вилітаємо з того паркувального майданчика, наче за нами женуться зомбі, але не здолали ми ще й пари кварталів, як відчуваємо удар — бум! — і машину зносить, наче щось ударило нас у бік. Тільки навколо не було інших машин. І тато зразу ж різко пригальмовує та повертає в поле. Там вискакує з машини та каже мені: «Пригнись, Френку, не висовуйся». Але я не можу відвести погляду, і наступне, що я пам’ятаю, як він раптом злітає в повітря, наче зверху його різко підняло щось невидиме. Тоді він почав видавати страшні такі горлові звуки, і оте «щось» упустило його на землю. Але він і далі продовжив оте своє пекельно жахливе, наче звіряче, гарчання. А його очі — я бачив їх у світлі передніх фар, — його очі закотилися під лоба, тільки білки видно. І одяг його весь заляпаний якимось чорним лайном. І я вибігаю з машини, і як припустив, не розбираючи дороги, прямо в кукурудзяне поле. Не озираючись. Думаю, в якийсь момент я знепритомнів, тому що наступне, що я пам’ятаю, це я вже в ліжку в нашому мотельному номері, а поряд мій тато, Ейч та ще двоє чи троє. І вони дивні такі. Вони всі замащені брудом та кров’ю, а запах… боже, запах. А один чоловік — я ніколи не забуду, — він узагалі не мав обличчя. Просто маска зі шкіри. Я був такий наляканий. Надто наляканий, щоб навіть закричати. А тато й каже: «Усе окей, Френкі, не бійся. Ця тьотя хоче поговорити з тобою, не бійся». А та жінка, вона була як ця… — і мій тато показав жестом на пані Сапсан, котра в якийсь момент прочинила була двері та напівпросунулася до кімнати, слухаючи розповідь. — Вона зробила зі мною щось таке, що наступного дня я майже нічого не пам’ятав. Наче то був просто поганий сон. І після того мій тато більш ніколи про це не говорив.

— Імовірно, вона стерла вашу пам’ять, — сказала пані Сапсан. — Та, здається, вона не довела справу до кінця.

— Господи, я хотів би, щоб довела, — сказав мій тато. — Мені роками снилися жахіття. А потім протягом деякого часу мені здавалося, що вони нарешті минулися. Але, як видно, мій батько був сказав їй не видаляти ті спогади повністю. Такий собі прояв садизму щодо дитини, вам не здається? Бо частина його хотіла, щоб я знав. Це було схоже на… шкільну дошку, яку нібито витерли, але якщо досить добре придивитися, то все ще можна щось прочитати. Але я не хотів того читати. Я не хотів того знати. Тому що я дійсно, дійсно не хотів, щоб оте все було правдою про мого батька. Щоб він був… таким.

— Ти просто хотів нормального батька, — сказав я.

— Точно, — відповів тато, ніби я його нарешті зміг зрозуміти.

— Але він не був таким, — додав я. — Як і я.

— Скидається на те. — Він припинив ходити та всівся на край ліжка, трохи нахилившись у протилежний від мене бік.

— Ваш син — хоробрий та обдарований юнак, — холодно зауважила пані Сапсан. — Ви б мали пишатися ним.

Батько щось пробурмотів. Я перепитав у нього, що він сказав.

Він звів на мене очі, і в тому погляді було щось таке, чого не було ще за мить до цього. Це було щось схоже на огиду.

— Ти зробив свій вибір.

— То не був мій вибір, — відповів я. — Просто я таким є.

— Ні. Ти сам вибрав їх. Ти сам вибрав цих… людей… над нами.

— Це не мусить бути так. Або-або. Ми можемо співіснувати.

— Скажи це своїй матері, котра кричала, наче божевільна! Скажи це своїм дядькам, котрі… де? Що ви з ними зробили?

— З ними все добре, тату.

— Нічого не ДОБРЕ, — проволав він, зіскакуючи знов на ноги. — Ти все знищив!

Пані Сапсан, яка весь цей час усе ще стояла на порозі, вітром влетіла до кімнати, а Бронвін відразу ж за нею:

— Сядьте, пане Портман…

— Ні! Я не житиму в божевільні! Я не піддаватиму свою сім’ю цьому безумству!

— У нас вийде, — звернувся я до тата, — кажу тобі…

Він стрімко кинувся до мене, і я на мить подумав, що він хоче вдарити. Але він враз спинився.

— Я зробив свій вибір, Джейкобе. І дуже давно. А тепер, схоже, ти зробив свій, — батько важко дихав, а щоки його вкрилися багрянцем. Так ми і стояли навпроти одне одного, лице в лице.

— Я й досі твій син, — прошепотів я.

Його щелепа була непорушною, але я побачив, як затремтіли його губи, наче він збирався щось сказати. Натомість він розвернувся, підійшов до свого стільця та знову сів, обхопивши голову руками. На якусь мить у кімнаті стало тихо. Чути було тільки батькове нерівне, уривчасте дихання.

Нарешті я спитав:

— Скажи мені, що ти хочеш?

Він, не дивлячись у мій бік, підвів голову й торкнувся пальцем своєї скроні.

— Давайте, — прохрипів він. — Стирайте. Ви все одно збиралися це зробити.

І я миттю впав у відчай.

— Ні, якщо ти не схочеш. Ні, якщо ти думаєш…

— Це те, що я хочу, — промовив він, дивлячись на пані Сапсан. — Але цього разу доведіть справу до кінця.

Він розслаблено відкинувся на спинку стільця, і його очі, здавалося, світилися зсередини.

Пані Сапсан подивилася на мене.

Я відчув, як ціпенію з голови до ніг.

І я кивнув їй. А потім залишив кімнату.

Емма зупинила мене, коли я біг сходами вниз.

— Ну, як ти? Як усе пройшло?..

— Зі мною все добре, — відповів я.

Звісно, добре не було, але я ще не знав, як про це сказати.

— Джейкобе, будь ласка, поговори зі мною.

— Не зараз, — відказав я.

Мені було необхідно, дуже-предуже, побути самому. А якщо конкретніше, то мені просто необхідно було, аж поки вистачило б дихання, викричатися у вікно машини, яка мчить на повній швидкості.

Емма мене пропустила. Я не озирнувся: не хотів бачити виразу її обличчя. Я пробіг мимо матері, що лежала на дивані, уся така зіщулена, та мимо ватаги моїх друзів неподалік, які були знервовані та перемовлялися пошепки. Із дерев’яної чаші на кухонному столі я схопив ключі від машини, зайшов у гараж та ляснув по кнопці, яка відчиняла гаражні ворота. Але останні, у спробі відчинитися, видали тільки болісне, скреготливе скавучання: задній бампер автомобіля так міцно застряг у них, що відчинитись не вийшло, а за мить ворота здалися у своїх намаганнях, і запанувала тиша. Я вилаявся та щосили вдарив ногою те, що в ту мить знаходилось найближче. І так сталося, що найближче виявився старий ящикоподібний телевізор, який ховався під гаражним верстатом. Моя боса нога пробила задній кожух апарата, що аж уламки пластику бризнули навсібіч. Нога миттєво заніміла і, як мені тоді здалося, порізалась. Я різко її витягнув і через бокові двері покульгав у двір, де заходився кричати на дерева.

Вузол киплячого гніву в моїх грудях трохи ослаб.

Я повернув на задній двір, перетнув газон та спустився на наш маленький, весь покороблений від палючого сонця причал, що випинався в бухту.

У моїх батьків не було човна. Навіть каное. Я використовував наш причал завжди тільки для одного: щоби сидіти на краю, опустивши ноги в коричневу воду, та думати про неприємні речі. Що я тепер і робив.

За хвилину чи дві я почув кроки по дошках. Я вже готовий був повернутися та гавкнути в той бік прохання забратися до пекла, хто б то не був, але перед тим ту людину видала трохи нерівна хода, а я не міг собі дозволити бути нечемним із пані Сапсан.

— Зважайте на цвяхи, — сказав я їй, не повертаючись.

— Дякую, — відповіла вона. — Можна сісти?

Не відриваючи очей від води, я здвигнув плечима. На віддалі поперечним курсом повільно плив човен.

— Усе зроблено, — повідомила вона. — Наразі твої батьки перебувають у стані, готовому для програмування. Мені необхідно знати, що б ти хотів, аби я їм сказала.

— Байдуже.

Минуло кілька секунд. Вона сіла на настил причалу поруч зі мною.

— Коли я була твого віку, — продовжила вона, — я спробувала щось подібне з моїми батьками.

— Пані Сапсан, я реально не хочу розмовляти прямо зараз.

— Тоді слухай.

Іноді з пані Сапсан сперечатися було неможливо.

— На той час я вже чимало років провела була в академії імбрин пані Шилодзьобки, — почала вона, — коли одного разу мені раптом спало на думку, що в мене й досі є мати з батьком і що мені буде приємно побачити їх знову. Оскільки вже досить багато часу минуло звідтоді, як у мене з’явилися крила та мене доволі безцеремонно було спроваджено з дому, то я подумала, що вони могли б тепер поглянути на мене в іншому світлі, як на особистість і доньку, а не якусь огидливу аберацію.[12] Вони жили в одній халупі на околиці нашого села. Через мене всі їх обминали. Навіть наші родичі відмовилися з ними спілкуватися. Усі вважали, що мої батьки були слугами диявола. Я намагалася схилити їх на свій бік. Вони й досі любили мене, але водночас боялися ще дужче, ніж раніше. Закінчилося все тим, що моя мати прокляла той день, коли я народилася, а мій батько вигнав мене з дому, тримаючи в руці розжарену на вогні праску. Через роки я дізналася, що вони померли — позашивали каміння собі в кишені та зайшли в море.

Вона зітхнула. Дмухнув свіжий бриз, прогнавши на мить затхлу літню спеку. І не вірилось, що десь поруч із нашим світом міг існувати світ, описаний пані Сапсан.

— Прийміть мої співчуття, — промовив я.

— Наші родинні стосунки часто не витримують випробування правдою, — відповіла вона.

Лише якусь мить я встиг про це подумати, як відразу ж розсердився:

— Це не те, що ви казали годину тому. Тоді ви казали, що правда варта неприємностей, чи щось таке.

Вона знітилася, трохи відсунулась і — десь майже внизу — стала обтрушувати собі пісок зі штанин.

— Я гадала, що мала дати тобі шанс.

— Для чого? — спитав я дещо підвищеним тоном.

— Цей світ не мій, і я тут не повчатиму тебе, як бути сином своїх батьків.

— Наскільки я знаю, у мене нема батьків.

— Не кажи так, — заперечила вона. — Я знаю, вони наговорили тобі всякого непотребу, але ти не можеш…

Я стрімко підскочив і стрибнув у воду. Опинившись на дні, я затамував подих, сподіваючись, що чорнота і раптовий холод вимиють геть оці мої думки:

«Він не хоче тебе знати».

«Замість знати тебе, він обрав забуття».

А потім, перш ніж у мене закінчився в легенях кисень, я закричав що є духу в каламутну безодню. Коли я знову з’явився на поверхні, десь футів за двадцять від причалу, пані Сапсан стояла, уже збираючись пірнати за мною.

— Джейкобе! З тобою все?..

— Добре, добре! — відповів я. Вода була настільки мілкою, що я легко міг дістати дна. — Я ж казав: я не хочу розмовляти!

— Казав, — погодилась вона.

Вона стояла на причалі, а я стояв по пояс у воді, і ноги мої грузли в мулі, і якась маленька рибка тикалась у них своїм носиком.

— Я зараз тобі дещо скажу, — промовила вона, — тільки не впадай в істерику.

— Добре.

— Я знаю, що просто зараз воно тобі дуже не до вподоби, але запевняю, що, якщо ти відмовишся від свого нормального життя, потім іще не раз пожалкуєш про це.

— Якого життя? Я не маю тут друзів! А мої батьки бояться мене та соромляться!

— Вони живі, чого нема в більшості з нас. І вони не пам’ятають нічого з того, що трапилося п’ять хвилин тому.

— Хай і так. Але мені нецікаво решту свого життя прикидатися тим, ким я не є. Якщо така ціна за те, щоб бути їхнім сином, то воно того не варте.

Після цих моїх слів у неї був такий вигляд, наче вона хотіла щось мені крикнути, але натомість вона проковтнула той крик.

— Я ніколи не стверджувала, що бути дивним легко, — сказала вона за мить. — У тому, що стосується того, щоб бути одним із нас, є чимало неприємних та важких моментів. А найважчим у цьому є, імовірно, навчитися домовлятися зі світом людей, котрі не можуть чи просто не хочуть тебе розуміти. Багато хто вважає це неможливим — і залишається в часових петлях. Але я ніколи не припускала, що ти з таких. Ти маєш дуже особливий талант, і я кажу не про твоє вміння легко обходитися з порожняками. Ти, Джейкобе, є свого роду перевертнем, котрий здатен легко подорожувати між світами. Такі, як ти, не мусять бути прив’язаними лише до одного дому чи однієї сім’ї. У тебе їх може бути багато, як було у твого діда.

Я глянув угору, де над головою плавно ширяв пелікан, ліниво ворушачи крильми, наче опахалами, та пригадав собі життя мого діда. Більшу частину його той прожив у трухлявій хатинці на краю болота. Його дружина та діти майже не знали його. Він рік у рік ризикував життям, боровся за інтереси дивних, а в нагороду за це, урешті-решт, його стали лікувати, наче якогось забудькуватого старого психа.

— Я не хочу бути схожим на мого діда. Я не хочу його життя.

— Ти й не будеш схожим, у тебе буде своє життя. Як щодо школи?

— Здається, ви мене не слухаєте. Я не хочу… — Я повернувся та, широко розкинувши руки, заволав через усю бухту: — НІЯКОГО! ТАКОГО! ГІВНА!

І з розпашілим обличчям я знову розвернувся до неї.

— Ти вже закінчив? — спитала вона.

— Так, — тихо відповів я.

— Добре. А тепер, коли я повністю проінформована про все, чого ти не хочеш… що ж хочеш ти?

— Я хочу чимось допомогти єдиним у світі людям, котрі завжди приносили мені тільки нещастя. Дивним. І я хочу зробити щось важливе. Щось велике.

— Ну гаразд. — Вона присіла та простягла мені руку. — Можеш почати просто зараз.

Я підбрів ближче, і вона допомогла мені видертися на причал.

— Я маю для тебе роботу, яка є дуже важливою та яку в усьому Дивосвіті не зможе зробити ніхто, крім тебе, — сказала пані Сапсан, коли ми вирушили.

— Окей. Що це?

— Дітям потрібне сучасне вбрання. Мені треба, щоб ти взяв їх на шопінг.

— Шопінг? — спинився я. — Ви прикололись.

Вона повернулась до мене обличчям. Його вираз був незворушним.

— Аж ніяк.

— Я сказав, що хочу зробити щось важливе. Для Дивосвіту!

Вона підійшла ближче та промовила тихо і чітко:

— Я вже казала це раніше, але можу повторити. Це є вкрай важливим для майбуття того світу, щоб ці діти вміли орієнтуватися в цьому світі. І ніхто, крім тебе, не навчить їх, Джейкобе. А хто ще? Ті, хто десятиліттями живе в часових петлях, не знають про це нічого. Вони не зможуть домовитись навіть із сучасним пішохідним переходом! А ті, хто не жив у петлях, — або дуже старі, або настільки молоді та нові для нашого Дивосвіту, що самі ще не мають необхідного досвіду. — Вона схопила мене за плечі та стиснула їх. — Я знаю. Я знаю, що ти гніваєшся та хочеш піти звідси. Але я благаю тебе. Залишся ще трохи. Я думаю, що знаю спосіб, як би ти міг існувати тут — лише інколи, коли захотів би сам, — водночас разом із нами роблячи важливу роботу в петлях.

— Еге? — запитав я скептично. — І що ж це?

— Дай мені час до… — Вона вивудила свого кишенькового годинника зі штанів та глянула на нього. — До сутінків. Тоді побачиш. Влаштовує?

Спершу я подумав, що це якось стосувалося Панконтуркону в Диявольському Акрі, але найближча петля, та, крізь яку вони потрапили сюди минулого вечора, знаходилася за кілька годин звідси посеред болота. А мені, як би там не було, зовсім не усміхалося постійно мотатися туди й назад, наче ком’ютер.[13]

Я хотів залишити своє попереднє життя в минулому, піти звідси й не повернутись. Але з пані Сапсан важко було сперечатися. І я погодився допомогти моїм друзям дізнатися дещо про мій час. Я відчував, що це буде неправильно — відразу ж відмовитись від цієї обіцянки.

— Добре, — сказав я. — До вечора.

— Відмінно, — і, уже збираючись піти, вона сказала: — Ой, поки не забула, — і з іншої своєї кишені вона витягла конверт і простягла мені. — Це на шопінг.

Я зазирнув усередину. Він був набитий купюрами по п’ятдесят доларів.

— Цього вистачить?

— Е-е… Гадаю так.

Вона коротко кивнула та одразу ж попрямувала до будинку, залишивши мене в збентеженні та з конвертом у руці.

— Стільки справ, стільки справ, — бурмотіла вона, а потім гукнула мені через плече, показуючи вказівним пальцем у небо: — До вечора!

Розділ третій

Оскільки — тепер-три-дверний — седан моїх батьків міг умістити тільки половину нашої ватаги, нам довелося на шопінг робити два виїзди. У перший виїзд вирушили: Емма, тому що в мене завжди було до неї привілейоване ставлення, і я не робив із цього таємниці; Олівія, тому що вона була життєрадісна, а мені в цю мить хотілося чогось радісного; Мілард, тому що він безперестану до мене чіплявся із цим; та Бронвін, тому що її м’язи виявились єдиним способом змусити простромлені гаражні ворота відчинитися. Я пообіцяв Г’ю, Горацію, Єноху та Клер, що повернуся за ними за пару годин. А Горацій заявив, що новий одяг його все одно не цікавить.

— Денім став повсякденним одягом, — сказав він, глянувши на мене скоса, — і нинішня мода втратила будь-яку довіру. Сучасний подіум схожий на табір одягнутих у джинсу шабашників.

— Ти повинен мати новий одяг, — сказала Клер. — Так каже пані Сапсан.

Єнох спохмурнів:

— «Так каже пані Сапсан, так каже пані Сапсан!» Ти розмовляєш, наче заводна іграшка.

Ми залишили їх сваритися, а самі пішли в гараж. За допомогою клейкої стрічки, пакувального дроту та невеличкого точкового зварювання, проведеного Еммою, нам удалося поставити на місце водійські дверцята; правда, вони не відчинялися та не зачинялися, але із чотирма дверцятами існувала набагато менша ймовірність бути зупиненими допитливими полісменами, ніж із трьома. Закінчивши, ми залізли в машину. За хвилину ми виїхали на затінену баньянами дорогу, котра вела вздовж Голчастої Коси.

По обидва боки від нас виднілися великі будинки, у проміжках між ними де-не-де мелькав пляж. Це було вперше, коли мої друзі бачили стільки всього в цьому світі серед білого дня. І вони старалися мовчки напитися цим світом. Дівчата поприклеювалися до віконець позаду, а дихання Міларда затуманило переднє скло навпроти місця для пасажира. Я пробував уявити собі, на що це було для них схоже — усі ці краєвиди, на які я давно вже не звертав уваги.

Чим далі ми їхали на південь, тим вужчою ставала коса. Великі будинки поступилися місцем трохи меншим, а потім — колонії приземкуватих кондомініумів родом із сімдесятих років та позбавленим смаку знакам, на котрих було зазначено назви тих володінь: ОСТРОВИ ПОЛІНЕЗІЇ, РАЙСЬКЕ УЗБЕРЕЖЖЯ, ФАНТАСТИЧНИЙ ОСТРІВ. Коли ми опинились у комерційній зоні острова, то кольори навколо просто вибухнули: укриті рожевою покрівлею крамнички, в яких продавався всілякий дріб’язок: від сонцезахисного крему до чохликів для зберігання охолодженого пива; яскраво-жовті рибальські магазинчики; смугасті навіси агенцій нерухомості. І, звісно ж, бари, їхні «танцюючі» полінезійські смолоскипи, вишикувані рядами, та двері, відчинені навстіж, щоб упустити досередини морський бриз і випустити назовні чийсь скрипучий переспів у караоке пісні Джиммі Баффетта, щоби та «трель» безкінечним потоком котилася собі аж до лінії прибою. Обмеження швидкості було таким офігенним, а дорога була настільки забита сп’янілими від сонця пляжниками, що, їдучи повз караоке-бар, водії мали час попідспівувати. Нічого й ніколи із цього в моєму житті не мінялося. Я міг би, наче під час перегляду довготривалої п’єси, звіряти свій годинник за черговістю дій акторів або за тривалістю окремих сцен — щодня одне й те саме: туристи з Європи, червоні, наче омари, нидіють у тіні тонких, наче олівці, листочків карибських пальм; рибалки з обвітреними обличчями та з пониклими донизу капелюхами й животами, ловлячи рибу, стоять уздовж мосту, наче вартові, та все закидають свою ліску на мілководдя, не відходячи далеко від своїх кулерів фірми «Іґлу».

Із коси ми піднялися на міст, помчавши над мерехтливою бухтою, і зумкотіння наших шин залунало над його металевими ґратами. З мосту ми з’їхали на Велику Землю, цілий архіпелаг із міні-маркетів і ринкових площ, оточених цілим океаном паркувальних майданчиків.

— Який дивовижний пейзаж, — сказала Бронвін, порушуючи режим мовчання. — Чому Ейб із усіх місць у Америці вибрав саме це?

— Флорида завжди була одним із найкращих місць, де легко могли переховуватися дивні, — відповів Мілард. — Принаймні поки порожняки не прийшли сюди з війною. Це була зимова квартира для всіх цирків, і вся центральна частина штату являє собою величезне непролазне болото. Подейкували, що будь-хто, яким би дивним він не був, міг знайти тут місце, щоб остаточно загубитися — тобто зникнути.

Ми залишили позаду бежево-засмагле середмістя та попрямували в бік малолюдних околиць. Там, поза зачиненим торговельним центром, поза недобудованим житловим комплексом, що повільно заростав підліском, виднілися величезні супермаркети. Саме туди ми і прямували. Я звернув на Сосновоборовий шлях, коридор завдовжки з милю, уздовж котрого вишикувалися всі міські платні лікарні, санаторії та інтернати для пенсіонерів, трейлер-парки для тих, кому за п’ятдесят п’ять, та будинки для людей похилого віку. Вся дорога була утикана нехитромудрими рекламними щитами з інформацією про лікарні, клініки невідкладної допомоги та меморіальні парки. Усі в місті називали Сосновоборовий шлях «Хайвей на Небеса».

Коли ми наближалися до великого знака, на якому було зображено коло із сосен, я почав гальмувати, і тільки після того, як уже зробив поворот, спіймав себе на думці, що зробив усе не так. До торговельного центру, куди ми збиралися, вело кілька маршрутів, але, за звичкою, я вибрав саме цей тому, що дозволив своєму розуму літати десь у хмарах, і моя підсвідомість зробила поворот за мене. Якраз тут був в’їзд до Круглого Села, і це був райончик мого діда.

— Упс, не туди, — промовив я, зупиняючи машину і здаючи назад.

Але ледве я встиг розвернутися і знову лягти на попередній курс, Емма сказала:

— Зачекай. Джейкобе… стій.

Моя рука затрималася на перемикачі передач, як раптом мене пронизала невеличка хвиля страху.

— Що?

Емма роззиралася навколо, витягнувши шию, намагаючись розгледіти щось у заднє вікно.

— Хіба це не те місце, де жив Ейб? — спитала Емма.

— Так, воно.

— Правда? — спитала Олівія, нахилившись між пасажирським і водійським сидіннями. — Воно?

— Я звернув сюди випадково, — сказав я. — Я так часто сюди їздив, що це була просто, типу, м’язова пам’ять.

— Я хочу подивитися, — сказала Олівія. — Можна нам роззирнутися навкруги?

— Пробач, сьогодні нема часу, — відповів я, крадькома глянувши на Емму в дзеркало заднього огляду. Я побачив тільки її потилицю, бо дівчина повністю відвернулася, дивлячись крізь заднє скло на кабінку охоронця, котра позначала собою початок дідового кварталу.

— Але ми вже тут, — проказала Олівія. — Пам’ятаєш, як ми завжди говорили про відвідини? Хіба ви ніколи не запитували себе, як виглядав його дім?

— Олівіє, ні, — сказав Мілард. — Це погана ідея.

— Так, — погодилась Бронвін, штовхнувши Олівію, а потім різко повернувши голову до Емми: — Може, не сьогодні.

Олівія нарешті зрозуміла поданий знак:

— Ой. Окей. Ви знаєте, насправді, я вже не…

Я натиснув на сигнал повороту. І щойно я збирався виїхати на дорогу, як Емма на своєму місці нарешті розвернулася вперед.

— Я хочу сходити, — сказала вона. — Я хочу побачити його будинок.

— Правда? — спитав я.

— Ти впевнена? — спитав Мілард.

— Так, — нахмурилась вона. — Не дивись на мене так.

— Як? — спитав я.

— Як наче я не зможу із цим упоратися.

— Ніхто цього не казав, — промовив Мілард.

— Ви так подумали.

— А як щодо купівлі одягу? — спитав я, усе ще сподіваючись виплутатись із цього.

— Я думаю, ми повинні вшанувати його, — сказала Емма. — Це важливіше за одяг.

Ідея робити гастроль до напівпорожнього будинку Ейба видавалася ну ніяк не здоровою, але в цей момент було б жорстоко виступити проти неї.

— Гаразд, — сказав я неохоче. — Лиш на хвилину.

А щодо інших, то, гадаю, їм було просто цікаво дізнатися трохи більше про те, ким став Ейб після того, як залишив їхню часову петлю. Для Емми ж усе це було значно серйозніше. Звідтоді, як вона прибула до Флориди, я знав, що вона думала про мого діда постійно. Вона багато років намагалась уявити собі, як і де він жив, складаючи собі неповну картину його життя в Америці з нерегулярних листів. Роками вона мріяла провідати його, і тепер, коли вона була, нарешті, тут, вона вже не могла відмовитися від цієї думки. Я відчував, що вона намагається, але в неї не виходить. Вона надто довго мріяла про те, щоби знову побачити Ейба, а також його будинок. І для мене певною мірою цілком новим і тривожним став той факт, що я почав відчувати, як в інтимні моменти між нами наче проявляється його привид. Можливо, якщо вона побачить, де він жив — і помер, — то це її заспокоїть.

Я не був у домі мого діда вже багато місяців, і востаннє це було перед тим, як мій тато і я поїхали до Уельсу, — тоді, коли я ще нічого не знав. З усіх сюрреалістичних моментів, котрі я пережив звідтоді, як мої друзі прийшли, щоб залишитися, ніщо не здавалося мені таким неймовірним, як проїхатися вздовж лінивого, схожого на петлю кварталу мого дідуся з тими самими людьми, на пошук яких він відправляв мене за кордон.

Як мало тут усе змінилося. Ось такий (а може, і той) самий охоронець махає нам крізь ворота, а його обличчя через сонцезахисний крем на ньому здається блідим, наче в примари. Ось будинки, а перед ними скрізь однаково завмерли гномики на подвір’ях, пластмасові фламінго та іржаві поштові скриньки у формі риби — просто палітра вицвілих пастелей. Ось такі ж самі різкі тіні-примари повільно крутять педалі своїх ортопедичних триколісних велосипедів між шафлборд-кортом[14] і громадським центром. Неначе це місце також застрягло в часовій петлі. Може, саме це і сподобалося тут моєму дідові.

— Однозначно, непримітне місце, — сказав Мілард. — Ніхто не подумав би, що тут живе відомий мисливець на порожняків, це однозначно.

— Я впевнена, це було навмисне так, — сказала Емма. — Ейб мав жити непримітно.

— Навіть якщо так, я очікував чогось більш грандіозного.

— А я думаю, це так мило, — сказала Олівія. — Маленькі будиночки йдуть уряд. Мені просто шкода, що так багато років ми все збиралися відвідати Ейба, а змогли зробити це лиш тоді, коли його вже немає тут, щоб привітати нас.

— Олівіє! — шикнула Бронвін.

Олівія глянула на Емму і спохмурніла.

— Зі мною все добре, — сказала Емма підкреслено байдуже. Але коли я зустрівся з нею поглядом у дзеркалі заднього огляду, вона швидко відвела очі вбік.

Я запитав себе, а чи не була реальною причиною, з якої вона захотіла приїхати сюди, спроба довести щось мені — що в неї з моїм дідом уже все, що старі рани вже не болять?

Потім я звернув за ріг, і ось нарешті він — непримітний, наче коробка з-під взуття, будинок у самісінькому кінці зарослого бур’яном сліпого провулка. У провулку Ранньої Пташки будинки були дещо занедбаними — більшість сусідів зазвичай літо проводили десь на півночі, — але Ейбів виглядав іще гірше: його газон пішов у насіння, а жовта облямівка уздовж лінії покрівлі почала лущитися та облазити. Коли з настанням осені сусіди Ейба повернуться, вони дізнаються, що він покинув їх назавжди.

— Ну, це тут, — сказав я, заїжджаючи в під’їзну алею. — Просто звичайний будинок.

— Як довго він тут жив? — спитала Бронвін.

Я збирався вже відповісти, але мене відволікло щось незвичне, що до цього моменту проходило повз мою увагу: увіткнута в траву табличка «ПРОДАЄТЬСЯ». Я вийшов, пройшовся двором, витягнув оту табличку із землі та й закинув її до стічної канави.

І ніхто мені про це не казав! Авжеж, не казали: я впав би в істерику, а мої батьки не хотіли мати з нею справи. Мої почуття були надто складною штукою.

Іззаду підійшла Емма:

— Ти в порядку?

— Я мав би спитати тебе про це, — відповів я.

— Я в порядку, — сказала вона. — Це ж просто дім. Правда?

— Правда, — відповів я. — Але чому мене так непокоїть, що мої батьки продають його?

Вона обняла мене зі спини:

— Ти не повинен виправдовуватись. Я все розумію.

— Дякую. І я цілком зрозумію, якщо колись ти захочеш від мене піти. Тільки скажи.

— Зі мною все буде добре, — сказала вона. А потім додала тихіше: — Але дякую.

Раптом позад нас почалась якась метушня, і ми повернулися та побачили Бронвін і Олівію, котрі стояли біля багажника машини.

— У багажнику хтось є! — закричала Бронвін.

Ми підбігли. Я почув, як хтось кричав приглушеним голосом. Я натис кнопку на брелоку для ключів, і багажник відчинився. Звідти вискочив Єнох.

— Єноху! — вигукнула Емма.

— Що, в біса, ти тут робиш? — спитав я.

— Ви реально думали, що я дам вам піти без мене? — Він закліпав від несподівано яскравого для нього сонячного світла. — Ви помиляєтесь!

— Твій розум… — сказав Мілард. — Інколи він просто не піддається логіці.

— Так, мій неперевершений розум багатьох заставав зненацька. — Єнох виліз на під’їзну алею, потім збентежено роззирнувся: — Стоп. Це не магазин одягу.

— Боже, він правда неперевершений, — прокоментував Мілард.

— Це будинок Ейба, — сказала Бронвін.

Єнохів рот відкрився.

— Що?! — Він здивовано глянув на Емму: — І чия це була ідея?

— Моя, — відповів я, сподіваючись закінчити незручну розмову, перш ніж вона почнеться.

— Ми тут, щоб віддати Ейбові належну шану, — сказала Бронвін.

— Ну, як скажете, — погодився Єнох.

Я не брав ключа від будинку, але це не мало значення. У городі був запасний, захований під мушлею, і тільки дідусь Портман та я знали про нього. І щось приємне було в тому, щоб віднайти його саме там, де він мав бути. За якусь мить я відімкнув вхідні двері, і ми зайшли усередину.

Кондиціонер, імовірно, було вимкнуто більшу частину літа, і повітря в будинку було гарячим та спертим. Але гіршим за задушливий жар був стан самого житла. Одяг і папери було звалено в неоднакові купи на підлозі, різноманітне хатнє начиння лежало безладно розкидане на кухонних столиках, а з піраміди сміттєвих мішків, звалених у кутку, висипалося сміття. Мій батько та моя тітка так і не закінчили сортувати речі дідуся Портмана. Тато остаточно відмовився від цього задуму (і від будинку, здається, теж), коли ми поїхали до Уельсу. Він увіткнув у землю перед будинком табличку «ПРОДАЄТЬСЯ», сподіваючись, що хтось інший зможе доробити цю роботу за нього. Усе навколо виглядало не як будинок шановного літнього чоловіка, а як склад Армії Спасіння[15] після обшуку. І мене залила хвиля сорому. Я мимоволі почав вибачатися перед друзями, намагаючись одночасно щось пояснити їм та навести хоч якийсь лад у домі, наче я міг приховати від них те, що вони все одно вже побачили.

— Чорт, — сказав Єнох, клацнувши язиком, коли роззирнувся навколо, — напевне, в останні свої дні він мав реальні фінансові проблеми.

— Ні… ніколи… ніколи так не було, — сказав я, затинаючись та вигрібаючи старі журнали з Ейбового крісла. — Принаймні поки він був живий…

— Джейкобе, стій, — озвалася Емма.

— Народе, ви б не могли вийти на хвилинку надвір, поки я тут усе зроблю?

— Джейкобе! — Емма схопила мене за плечі. — Стоп.

— Я скоро, — сказав я. — Він не жив так. Клянусь.

— Знаю, — мовила Емма. — Ейб навіть не снідав без чистої сорочки з комірцем.

— Саме так, — відповів я. — Тож…

— Ми хочемо допомогти.

Обличчя Єноха витягнулося:

— Ми хочемо?

— Так! — вигукнула Олівія. — Ми всі в ділі!

— Я згодна, — сказала Бронвін. — Не слід усе тут залишати так.

— А чому ні? — спитав Єнох. — Ейб мертвий. Кого хвилює, чи його будинок чистий?

— Нас хвилює, — відповів Мілард, і Єнох спіткнувся, наче той його штовхнув. — І якщо ти не збираєшся допомагати, то піди й залізь знову в багажник!

— Так! — вигукнула Олівія.

— Не треба насильства, друзяки. — Єнох схопив віник у кутку і закружляв із ним по підлозі. — Дивіться, я в грі. Вжик-вжик!

Емма ляснула в долоні:

— То зробімо з цього місця цукерку!

І ми швиденько стали до роботи. Емма взяла командування на себе, віддаючи накази, наче сержант-інструктор, що допомогло їй, як я думаю, відволіктися від болісних спогадів.

— Книги на полиці! Одяг — у шафи! Сміття — у бачки!

Бронвін однією рукою підняла крісло Ейба над головою:

— Куди його?

Ми повитирали пилюку та попідмітали підлогу. Ми повідчиняли вікна, щоб запустити свіже повітря. Бронвін повиносила килими, що кожен був завбільшки з кімнату, на подвір’я та повибивала з них пил — сама. Навіть Єноха, схоже, ця робота перестала обтяжувати, щойно ми ввійшли в потрібний ритм. Усе навколо було вкрите пилом та брудом: і наші руки, і наш одяг, і наше волосся. Але ніхто не ремствував.

Коли ми працювали, я всюди наче бачив примарні óбрази мого діда. То він ніби у своєму картатому кріслі читав один зі своїх шпигунських романів. То начебто його силует показався був навпроти вікна у вітальні, звідки мій дід зазвичай просто, бувало, дивився… за поштарем, як він казав, а потім чувся його приглушений сміх. То ось він начебто схилився над баночкою польської тушонки на кухні, викладаючи її на тарілку, а заразом розповідаючи мені якісь історії. То ось на великому креслярському столі, котрий він тримав у гаражі, він разом зі мною малює географічні карти в пообідню літню пору, і тільки кнопки канцелярські повсюди та безкінечна дідова розповідь. «Куди має текти ріка?» — бувало, запитував він, вручаючи мені синій маркер. «А що з містом?» І тільки сиві волосинки, наче кучері диму, в’ються над його головою. «А може, краще так?» — запитував він, ведучи моєю рукою трохи туди чи сюди.

Коли ми із друзями закінчили, то вийшли на ланаї,[16] щоб освіжитися під легким бризом та повитирати спітнілі лоби. Звісно, Єнох казав правду: нікого насправді не хвилювало, чи цю роботу виконає хтось.

Це був жест — даремний, але дуже важливий. Друзі Ейба не змогли побувати на його похороні, тож прибирання його дому стало свого роду їхнім прощанням.

— Ви, народе, не повинні були цього робити, — сказав я.

— Знаємо, — відповіла Бронвін. — Але це було добре.

Вона потягнула за кільце та відкрила содову, яку ми знайшли в холодильнику, зробила великий ковток, задоволено зригнула та передала баночку Еммі.

— Мені шкода лиш, що інших тут не було, — зауважила Емма, роблячи невеличкий ковток. — Ми повинні привезти їх пізніше, щоб вони теж це побачили.

— А ми ще не закінчили? — спитав Єнох, і в голосі його пролунало величезне розчарування.

— З будинком усе, — відповів я. — Якщо не хочеш поприбирати у дворі, звісно.

— А як щодо оперативного штабу? — поцікавився Мілард.

— Як щодо чого?

— Ну, знаєте, то таке місце, де Ейб планував атаки проти порожняків, отримував закодовані повідомлення від інших мисливців тощо… Напевне, він мав його.

— Він, е-е… Ні, він не мав.

— Можливо, він не розповів тобі, — сказав Єнох. — Імовірно, у штабі було повно всякої цілком таємної фігні, а ти був іще надто маленьким і тупеньким, щоб зрозуміти.

— Я впевнений, що, якби в Ейба був оперативний штаб, Джейкоб знав би, — сказала Емма.

— Так, — погодився я. Хоча і не був таким упевненим. Я й досі залишався все тим же малюком, котрий після того, як мій дідусь розповів був мені правду про дивних, дозволив шкільним задиракам переконати себе, що то все казка. І тоді ж таки я просто в обличчя назвав його брехуном, що, як я знаю, завдало болю його почуттям. Так що, можливо, він і не довірив би мені таку таємницю, тому що я не довіряв йому. Але загалом, якщо подумати, — як можна заховати щось на кшталт оперативного штабу в такому маленькому будиночку?

— А як щодо підвалу? — спитала Бронвін. — Ейб, напевне, мав укріплений підвал, котрий захищав від атак порожняків.

— Якби він мав таке місце, — сказав я, відчуваючи певне роздратування, — то його не вбив би порожняк, чи не так?

Бронвін виглядала ображеною. Якусь мить тривало ніякове мовчання.

— Джейкобе? — відважилася озватись Олівія. — Це те, що я думаю?

Вона стояла біля сітчастих дверей, що вели на заднє подвір’я, а її рука повільно сковзала вниз уздовж довгої рваної рани у дверній сітці, краї котрої коливалися від вітру.

Я відчув новий спалах гніву щодо батька. Чому він не полагодив сітку або не зірвав зовсім? Чому вона й досі висіла там, наче речовий доказ на місці скоєння злочину?

— Так. Ось тут і зайшов порожняк, — відповів я. — Але все відбулось не тут. Я знайшов дідуся… — я показав на ліс, — он там.

Олівія і Бронвін обмінялися важкими поглядами. Емма дивилася в землю, і її щоки були блідими. Можливо, усе це, врешті-решт, було для неї занадто.

— Там нема на що дивитись, реально. Лише кущі і все таке, — сказав я. — І я не знаю, чи знову знайду точне місце. Узагалі.

Брехня. Я міг би знайти його із зав’язаними очима.

— Якби ти постарався, — мовила Емма, дивлячись мені в очі. Її обличчя було спокійне, а брови нахмурені. — Мені треба побачити те місце, де все сталося.

У високій, по коліно, траві я провів їх аж до узлісся, а потім ми заглибились у похмурий бір. Я показав їм, як пробиратися крізь колючий підлісок, щоб вони не порізались об пилкоподібні карликові пальми чи не заплуталися в заростях ліан, і як визначати та обходити ті місця, де в змій могли бути гнізда. Дорогою я знову переповів їм історію про те, що трапилося того фатального вечора — вечора, котрий розколов моє життя на До та Після. Про панічний дзвінок, що я прийняв від Ейба, коли був на роботі. Про мою затримку в дорозі сюди, тому що мені довелося чекати, щоб мене підвезли, — про затримку, котра, імовірно, і коштувала моєму дідові життя та врятувала моє. Про те, як я застав будинок уже розгромленим, а потім побачив у траві ліхтарик мого діда, і той іще світився, і промінь від нього вказував на ліс — прориваючись поміж чорними деревами, так само як зараз робили й ми, — а потім…

Шурхіт у хащі змусив усіх підстрибнути від переляку.

— Це просто єнот! — сказав я. — Не хвилюйтесь, якби просто зараз поблизу були порожняки, я б відчув.

Ми обігнули частину хащі, яка здалася мені знайомою, але я ще не був упевнений, що знайшов точне місце, де помер мій дідусь. Ліс у Флориді ріс швидко, і звідтоді, як я був тут востаннє, він дещо змінив свої обриси на трохи інші. Врешті-решт я мав визнати, що знайти потрібне місце із зав’язаними очима вже не зможу. Забагато місяців минуло.

Я вийшов на сонячну галявину, де ліани йшли низько, а хаща здавалася трохи витоптаною.

— Це було приблизно тут. Здається.

Ми стали широким колом, не торкаючись одне одного, і, не змовляючись, якусь мить помовчали.

А потім по черзі, одне за одним, мої друзі стали прощатись із моїм дідусем.

— Ти був великою людиною, Абрахаме Портман, — сказав Мілард. — Дивосвіту б не завадило більше таких, як ти. Ми щиро сумуємо за тобою.

— Те, що сталося з тобою, — несправедливо, — сказала Бронвін. — Шкода, що ми не змогли захистити тебе, як ти захищав нас.

— Дякуємо, що послав нам Джейкоба, — мовила Олівія. — Ми б усі померли без нього.

— Тільки не треба перебільшувати, — озвався Єнох, і, оскільки він уже заговорив, черга перейшла до нього. Він довгенько колупався черевиком у бруді під ногами і врешті сказав: — І навіщо ти зробив таку дурню, що дав себе вбити? — і сухо засміявся. — Вибач, якщо я коли-небудь поводився з тобою, як козел. Якщо це щось міняє, то я хотів би, щоб ти був живий. — Потім він відвернувся і тихо промовив: — До побачення, старий друже.

Олівія приклала руку собі до серця:

— Єноху, це було чудово.

— Окей, заспокойся. — Єнох труснув головою, зніяковів і відступив назад. — Я буду в будинку.

Бронвін та Олівія поглянули на Емму, котра ще не говорила.

— Я б хотіла тут побути сама. Будь ласка, — промовила вона.

Дівчатка були трохи розчаровані. Та потім усі, крім мене, пішли слідом за Єнохом.

Емма глянула на мене. Я здивовано підняв брови, наче питаючись:

«Я теж?»

Вона виглядала трохи сором’язливою:

— Якщо ти не проти.

— Звісно. Я просто буду неподалік. Якщо тобі знадобиться щось.

Вона кивнула. Я пройшов близько тридцяти кроків, притулився до дерева і став чекати. Емма стояла на одному місці кілька хвилин. Я намагався не витріщатися на неї, але що більше часу минало, то більше я ловив себе на тому, що придивляюся, чи, бува, не хитає вона головою та чи не тремтять її плечі.

Якоїсь миті мій погляд перемістився на яструба, що кружляв високо в небі. Але за мить я знову перевів погляд униз, бо саме тоді в хащі почувся якийсь шум.

Просто на мене з усіх ніг летіла Бронвін. Від такої несподіванки я ледве не впав.

— Джейкобе! Еммо! Негайно до нас!

До нас підбігла Емма.

— Що сталось? — спитав я.

— Ми щось знайшли, — відповіла Бронвін. — У домі.

Вигляд її обличчя змусив мене подумати, що то було щось жахливе. Мертве тіло? І її голос був дуже схвильований.

Вони стояли в кімнаті, котру Ейб використовував як робочий кабінет. Старий перський килим, який раніше застеляв майже всю підлогу від стіни до стіни, тепер був згорнутий та відсунутий набік, виставивши на показ побляклі, потерті дошки під ним.

Ми з Еммою відсапувалися після біганини.

— Бронвін каже… ви щось знайшли? — проказала Емма.

— Я хотів перевірити одну теорію, — відгукнувся Мілард. — Отже, поки ви двоє фліртували в лісі, я попросив Олівію прогулятися будинком.

Олівія зробила пару кроків, і кожне опускання ноги її свинцеві черевики перетворювали на глухі звуки.

— Уявіть собі моє здивування, коли вона пройшлася цією кімнатою. Олівіє, продемонструєш?

Стартувавши від стіни, Олівія затупотіла через усю кімнату. І коли вона досягла самісінької середини підлоги, звук її свинцевих черевиків змінився із солідного «гуп-гуп» на щось більш порожнисте і трохи металеве.

— Там є щось унизу, — сказав я.

— Пустота. Западина, — озвався Мілард.

Я почув, як коліно Міларда торкнулося підлоги, а потім над підлогою вознісся ніж для відкривання конвертів, спрямований вістрям униз. Ніж заліз між двома дошками, і от, крекчучи, Мілард підважив частину підлоги завбільшки десь із три квадратні фути. Вона на завісах відкинулася назад, оголивши металеві дверцята, котрі виглядали досить великими, щоби крізь них міг протиснутися дорослий чоловік.

— Святá хрінь.

Олівія глянула на мене очима, повними жаху. Я рідко висловлювався перед ними не зовсім літературно, але це була, ну, просто… свята хрінь.

— Це дверцята, — сказав я.

— Скоріш люк, реально, — виправила Бронвін.

— Ненавиджу повторювати «а я ж казав», — озвався Мілард, — але… а я ж казав!

Ці металеві дверцята були зроблені зі сталі із сірою матовою поверхнею. Вони мали ручку в заглибині та цифрову панель. Я опустився на коліна та постукав по металу кісточкою пальця. Звук був глухий і важкий. Потім я потягнув за ручку, але вона не піддалася.

— Замкнено, — сказала Олівія. — Ми вже пробували відчинити.

— А яка комбінація? — спитала в мене Бронвін.

— Як я можу знати?

— Я ж казав, він не знає, — устряв Єнох. — Ти мало що знаєш, правда ж?

Я зітхнув:

— Дайте секунду подумати.

— А чи не може код бути чиїмось днем народження? — спитала Олівія.

І я спробував — мій, Ейба, мого тата, моєї бабусі, навіть Емми, — але жоден не підійшов.

— Це не день народження, — сказав Мілард. — Ейб ніколи б не зробив комбінацію настільки очевидною.

— Ми навіть не знаємо, скільки чисел у комбінації, — додала Емма.

Бронвін стиснула моє плече:

— Давай, Джейкобе. Думай.

Я спробував зосередитись, але болісні спогади лише розсіювали мою увагу. Я завжди вважав себе ближчим до Ейба, ніж усі інші. То як же так сталося, що він ніколи не згадував про секретні дверцята в підлозі свого кабінету? Він більш ніж половину свого життя прожив, від усіх шифруючись, і не зробив жодної реальної спроби поділитися цим секретом зі мною. Авжеж, він розповідав мені всякі історії, що були схожими на казки, та показував навіть кілька старих фотографій, але він мені так і не відкрив ніколи й нічого. Я б ніколи не засумнівався в його розповідях, якби він доклав трохи більше зусиль, щоб довести їхню справжність, — наприклад, якби показав мені секретні дверцята до своєї секретної кімнати.

На відміну від мого батька, я хотів повірити.

Невже він реально був настільки уражений моїм скептицизмом, який змусив його відмовитися від будь-якого плану розповісти мені все? Я ніяк не міг у це повірити. Якби він був щиро розповів мені всю правду, я охороняв би його секрети ціною власного життя. Думаю, врешті-решт, він не хотів, щоб я щось знав, просто тому, що не довіряв мені. І ось тепер я тут намагаюся відгадати комбінацію на дверцятах, про які він мені ніколи не розповідав і за якими були секрети, котрі він ніколи не збирався мені відкривати.

То чому це має мене турбувати?

— Я не маю жодних ідей, — сказав я і встав.

— Ти здаєшся? — спитала Емма.

— Хтозна, — відповів я. — Можливо, це просто льох.

— Ти ж знаєш, що ні.

Я здвигнув плечима:

— Моя бабуся до зберігання фруктів ставилася вельми серйозно.

Єнох зітхнув і мовив роздратовано:

— Схоже, ти щось приховуєш від нас.

— Що? — спитав я, повернувшись до нього.

— Я думаю, ти знаєш код, але хочеш лишити Ейбові секрети собі. Хоча це ми знайшли дверцята.

Я насупився та зробив крок до нього. Бронвін стала між нами:

— Джейкобе, заспокойся! Єноху, заткнись! Так не допоможеш.

Я показав йому середній палець.

— А-ах, кого хвилює, що там у запорошеній старій Ейбовій норі в землі, — сказав Єнох та засміявся. — Напевне, це всього лиш тисяча старих любовних листів від Емми.

Тепер уже Емма показала йому середній палець.

— Чи, може, вівтар із великою її світлиною та свічками навколо… — і він удавано радісно заляскав у долоні. — О, це було б так незручно для вас обох!

— Підійди-но сюди, щоб я могла підсмалити тобі брови, — сказала Емма.

— Не звертай на нього уваги, — мовив я.

Тримаючи руки в кишенях, ми з нею відійшли до виходу. Він дістав нас обох.

— Я нічого не приховую, — тихо сказав я. — Я реально не знаю коду.

— Я вірю, — відповіла вона і торкнулася моєї руки. — Я от подумала… Може, то й не номер.

— Але ж панель цифрова.

— Може, то слово. Глянь сам, на клавішах крім чисел є і літери.

Я підійшов до дверцят і глянув. Вона казала правду: кожна цифрова клавіша мала ще й по три літери під нею, наче кнопки на телефоні.

— Чи було якесь слово, яке б означало щось для вас обох? — спитала вона.

— «Е-м-м-а»? — знову встряв Єнох.

Я повернувся до нього.

— Богом клянуся, Єноху… — Бронвін підняла його та кинула через плече.

— Гей! Облиш мене!

— У тебе тайм-аут, — відповіла Бронвін та повела його геть із кімнати, хоча той пручався і скиглив.

— Як я вже казала, — промовила Емма, — це якийсь секрет, який був поміж вами двома. Щось, відоме тільки вам двом.

Я на мить задумався, а потім опустився на коліна біля люка. Спершу я спробував імена — моє, Ейба, Емми, — але облом. А тоді, просто зі злості, я набрав слово «д-и-в-н-и-й».

Ні. Це надто очевидно.

— Знаєте, це може бути навіть іншою мовою, — подав голос Мілард. — Ейб розмовляв також і польською.

— Тоді, напевне, усе це може затягнутися до ранку, — сказала Емма.

Але мій мозок уже загудів на повну. Польською! Так, він розмовляв нею інколи і переважно сам із собою. Він ніколи не навчав мене цієї мови, окрім одного слова. «Тиґриску» — ім’я, яке дають домашнім улюбленцям і на яке він часто до мене звертався. Це означало «Тигриську».

Я набрав його.

Тумблери всередині замкá відчинилися з гучним «клац!».

Свята хрінь.

Дверцята відчинилися, щоб явити нам драбину, яка вела в пітьму. Я поставив ногу на першу щаблину.

— Побажайте мені удачі, — сказав я.

— Дай спершу я, — зупинила мене Емма. Вона розкрила долоню, і з’явилось полум’я.

— Це маю бути я, — відказав я. — Якщо там зачаїлося щось злобне, я хочу, щоб мене з’їли першим.

— Як по-лицарськи, — прокоментував Мілард.

Я зробив десять кроків униз і став на бетонну долівку. Тут було прохолодніше, ніж у будинку, — десь градусів на десять-п’ятнадцять.

Переді мною була повна пітьма. Я дістав свій телефон і посвітив ним навколо себе. Світло було достатнім, щоб я побачив стіни — нерівний, сірий бетон. Це був тунель: клаустрофобічно вузький і настільки низький, що мені довелося зігнутись. Світла мого телефона все ж не вистачало, щоби побачити, що там було попереду чи як далеко прокладено тунель.

— Ну? — покликала Емма.

— Жодних монстрів! — гукнув я. — Але мені б не завадило більше світла!

От і все лицарство.

— Зараз буду! — гукнула Емма.

— Ми теж! — почувся голос Олівії.

І тільки тоді, коли я вже чекав, як мої друзі спустяться, мене раптом приголомшила думка — мій дідусь наперед призначив мені віднайти це місце!

«Тиґриску». Це було наче хлібні крихти в лісі з відомої казки. Так само, як і поштова листівка від пані Сапсан, що її він засунув у той томик Емерсона.[17]

А тим часом Емма спустилася і запалила полум’я в руці.

— Ну-у, — сказала вона, дивлячись у тунель попереду, — без сумніву, це не льох.

Вона підморгнула мені, і я вишкірився у відповідь. Вона здавалася такою крутою та зібраною, але я був майже впевнений, що то була маска; напевне, кожен нерв у ній бринів у ту мить, як і в мені.

— Можна мені спуститись? — із кімнати зверху озвався Єнох. — Чи я маю бути покараний за почуття гумору?

Бронвін щойно досягла нижньої частини драбини.

— Стій, де стоїш! — гукнула вона. — На випадок, якщо хтось прийде, ми не хочемо, щоб нас заскочили зненацька!

— На випадок, якщо хто прийде? — спитав він.

— Хто завгодно! — відповіла Бронвін.

Ми зібралися у ватагу з Еммою попереду. Щоб добре все освітити, її вогник у долоні дещо збільшився в розмірах.

— Отже, рухайтесь повільно, прислухайтеся до всього незвичного і зберігайте ясність думки, — проінструктувала вона нас. — Ми не знаємо, що там далі, і, можливо, Ейб міг понаставити там пасток.

Позгинавши спини та човгаючи ногами, ми почали рух уперед. Орієнтуючись на напрямок, куди вів тунель, я спробував уявити собі, де ми були щодо будинку, який був над нами. Через двадцять чи тридцять футів ми, найімовірніше, опинилися під вітальнею. Через сорок ми зовсім вийшли з-під будинку, а через п’ятдесят, я був цілком упевнений, ми були вже під передньою частиною подвір’я.

Нарешті тунель закінчився біля якихось дверей. Вони мали такий же монументальний вигляд, як і люк позаду нас, але були трохи прочинені.

— Хтось є? — гукнув я. Від звуку мого голосу Бронвін усю пересмикнуло від несподіванки.

— Пробач, — сказав я їй.

— Ти когось тут чекаєш? — спитав Мілард.

— Ні. Але ніколи не вгадаєш…

Хоч я і намагався не показувати цього, але я так нервував, що аж тремтів. Емма зайшла у двері і там на мить зупинилася, щоб освітити своїм полум’ям усе довкола.

— Виглядає досить безпечно, — промовила вона. — А це те, що треба…

Вона простягла руку до стіни, клацнула перемикачем, і враз верхом прокотилася ціла серія флуоресцентних миготливих вогників, які в супроводі невидимих скляних дзвоників стали заповнювати кімнату світлом.

— Ух ти! — вигукнула Олівія. — Так набагато краще!

Емма закрила долоню та загасила полум’я, і ми всі також позаходили всередину. А потім я повільно та уважно оглянув усе навколо. Кімната була маленька, можливо, двадцять футів на п’ятнадцять, але тут я нарешті міг стати на повний зріст. Усе тут було організовано педантично, у дусі мого діда. Уздовж однієї стіни знаходилися чотири металеві ліжка, поставлені у два яруси, як дві етажерки, а в ногах кожного з ліжок був щільний згорток простирадл і ковдр, запакованих у поліетилен. До стіни було пригвинчено велику шафку, що була незамкнена, і в ній Емма знайшла всілякі предмети першої необхідності: ліхтарики, батарейки, основні інструменти й достатню кількість консервованих і сухих продуктів, що їх вистачило б на кілька тижнів. Збоку стояла велика синя ємність, заповнена питною водою, а поряд із нею дивний на вигляд пластиковий ящик, що я його визначив як хімічний туалет — завдяки журналам, присвяченим екстремальному виживанню, які інколи знаходив у гаражі Ейба.

— Вау, гляньте на це! — вигукнула Бронвін. Вона стояла в кутку, прикипівши очима до металевого циліндра, який стирчав униз зі стелі. — Я можу визирати назовні!

У циліндра були ручки, прироблені до основи, та окуляр для огляду. Бронвін відійшла вбік, щоб і я міг подивитися, і я іззовні побачив трохи невиразне зображення завулка. Я взявся за ручки та почав повертати конструкцію вбік, і краєвид став мінятися, поки я не побачив дім, частково затулений ділянкою високої трави.

— Це перископ, — сказав я. — Напевне, він захований на краю подвір’я.

— Отже, він міг бачити, як вони наближаються, — промовила Емма.

— І що це все-таки за місце? — спитала Олівія.

— Напевне, це сховище, — висловила припущення Бронвін. — На випадок нападу порожняків. Бачите чотири ліжка? Отже, його сім’я теж могла сховатись.

— Це було для чогось іще, ніж просто для перечікування атак, — зауважив Мілард. — Це була приймальна станція.

Його голос лунав від протилежної стіни, поряд із великим дерев’яним столом, поверхня котрого була майже повністю зайнята якоюсь дивною на вигляд машиною, виготовленою з металу, вкритого хромом та зеленою патиною. То був наче якийсь гібрид архаїчного принтера та факсимільного апарата, до передньої частини якого неакуратно приліпили клавіатуру.

— Напевне, так він підтримував зв’язок.

— Із ким? — спитала Бронвін.

— З іншими мисливцями на порожняків. Розумієте, це повітряний телетайп.

— Овва! — вигукнула Емма, перетнувши всю кімнатку, щоби краще роздивитися цю штуку. — Я пам’ятаю їх. У пані Сапсан завжди був такий. То що з ним таке?

— Це було частиною схеми підтримання зв’язку між імбринами, щоб у них не виникало необхідності покидати свої петлі, позбуваючись при цьому їхнього захисту, — пояснив Мілард. — Однак це не допомогло. Занадто все складне і занадто вразливе для перехоплювання.

Але я був у заціпенінні й слухав тільки упіввуха. Я намагався усвідомити той факт, що все це було так близько від мене — буквально під ногами — протягом багатьох років і я не знав цього; що пообіді зазвичай я грався у траві лише на двадцять футів вище від того місця, де стояв зараз.

Це заплело мені всі мізки та змусило замислитись: наскільки більше незвичайності було навколо мене насправді, що я цього навіть не усвідомлював? Я думав про друзів мого дідуся — старих приятелів, котрі час від часу приходили, щоби провести кілька годин в бесідах із Ейбом на задній веранді або в його кабінеті.

«Я знаю його ще з Польщі», — казав мій дідусь про одного такого візитера.

«Друг іще з війни», — так він описував іншого.

Але ким вони були насправді?

— Ви кажете, ця штука призначена для підтримання зв’язку з іншими мисливцями на порожняків, — сказав я. — А що ви про них знаєте?

— Про мисливців? — спитала Емма. — Ми мало знаємо, але так було задумано. Вони були вкрай засекречені.

— Чи знаєте ви, скільки їх було?

— Гадаю, не більше ніж дюжина, — припустив Мілард. — Але це всього лише напрактикований здогад.

— І чи всі вони могли контролювати порожняків? — запитав я. Можливо, десь існували й інші такі ж дивні, як і я. І, можливо, я міг би знайти їх.

— О, я так не думаю, — відповіла Емма. — Ось чому Ейб був таким особливим.

— І ви, пане Джейкобе, — сказала Бронвін.

— Є одна річ, котра не має сенсу, — втрутився Мілард. — Чому Ейб не шукав укриття тут тієї ночі, коли за ним прийшов порожняк?

— Можливо, у нього не було часу, — відказала Олівія.

— Ні, — заперечив я. — Він знав, що той прийде за ним. У паніці він подзвонив мені, за кілька годин до того.

— Можливо, він забув кодову комбінацію, — припустила Олівія.

— Він не був маразматиком, — сказала Емма.

Було тільки одне пояснення, але мені важко було висловити його вголос, бо навіть від самої думки про нього мені перехопило подих.

— Він не заховався сюди, — усе ж таки сказав я, — тому що знав, що я шукатиму його в нього вдома. Незважаючи на те, що він благав мене бути якнайдалі звідси.

Бронвін ця несподівана новина так засмутила, що вона аж прикрила долонею рота, сказавши:

— А якби він був унизу тут… поки ти був би нагорі там…

— Він захищав тебе, — сказала Емма. — Намагаючись відтягти порожняка геть, подалі в ліс.

Я раптом відчув, як моє тіло стає надто важким для моїх ніг, і, щоб не впасти, я сів на одне з ліжок.

— Ти не міг знати, — мовила Емма, підсівши поруч.

— Ні, — зітхнув я. — Він сказав, що до нього йдуть потвори, а я йому не повірив. Він міг би досі бути живим… а я йому не повірив. Знову.

— Ні! Не винувать себе, — розсердилася вона. — Він мало тобі розповів… Дуже мало. Якби він розповів більше, ти повірив би. Правда ж?

— Так…

— Але Ейб любив свої секрети.

— Завжди любив, — докинув Мілард.

— Я думаю, що інколи він любив їх більше за людей, — зауважила Емма. — І врешті-решт це його і вбило. Його секрети… Не ти.

— Можливо, — сказав я.

— Напевне.

Я знав, що вона мала рацію… в основному. Я був злий на нього, що він не ділився зі мною чимось більшим. Але було важко позбутися думки про те, що він міг би розповісти мені все, якби я його був не відштовхнув. Тому я почувався водночас і розсердженим, і винним, але я не міг поговорити про це з Еммою. Тому я просто кивнув і сказав:

— Ну… принаймні ми знайшли це місце. Стало одним секретом менше з тих, що Ейб забрав із собою в могилу.

— Можливо, і не одним, — озвався Мілард, витягнувши шухляду зі столу. — Ось дещо тут може тебе зацікавити, Джейкобе.

Мені вистачило секунди, щоби підхопитися з ліжка та перетнути всю кімнату. У шухляді була велика, прошита металевими кільцями папка для документів, наповнена паперами. На обкладинці був напис: «ЖУРНАЛ ПРОВЕДЕНИХ ОПЕРАЦІЙ».

— Тпру! — вигукнув я. — Це ж?..

— Тільки те, що написано, — повідомив Мілард.

І всі скупчились навколо нас, щойно я підважив папку пальцями та витягнув її з шухляди. Вона була завтовшки в кілька дюймів і важила не менше п’яти фунтів.

— Ну, давай, — не витерпіла Бронвін.

— Не підганяй мене, — відказав я.

І я розгорнув випадкову сторінку посередині. То був зроблений на друкарській машинці звіт про одну з місій, доповнений двома фото, прикріпленими степлером. На одному з фото була якась дитина, що сиділа в карнавальному костюмі на дивані. На іншому фото — якісь чоловік із жінкою, одягнуті в клоунське вбрання.

Я став читати звіт уголос. Він був написаний лаконічною та сухою мовою правоохоронних органів. У ньому було написано про місію з порятунку одного дивного хлопчика від двох витворів і порожняка, котрі полювали на нього, та про доставлення дитини до однієї з безпечних часових петель.

Я перегорнув іще кілька сторінок у папці, яка була вщерть заповнена подібними звітами, що сягали назад у часі аж до 1950-х років, а потім закрив її.

— Ти здогадуєшся, що це означає, чи не так? — спитав Мілард.

— Ейб робив щось більше, ніж просто шукав та вбивав порожняків, — сказала Бронвін.

— Точно, — погодився Мілард. — Він іще й рятував дивних дітей.

Я глянув на Емму.

— Ти знала?

Вона опустила очі.

— Він ніколи не обговорював свою роботу.

— Але ж порятунок дивних дітей — це робота імбрин, — заявила Олівія.

— Так, — сказала Емма, — але якщо витвори використовували дітей як приманку, як у цьому випадку, то, імовірно, імбрини не могли.

Мене цікавила одна деталь, але наразі я вирішив промовчати.

— Агов! — почувся голос із дверей, і ми аж попідскакували від несподіванки, повернулися в той бік та побачили Єноха.

— Я ж сказала, щоб ти не спускався сюди! — гримнула Бронвін.

— А чого ви ждали? Вас не було цілу вічність! — Він увійшов до кімнати й роззирнувся: — Отже, це через оце була вся метушня і колотнеча? Схоже на тюремну камеру.

Емма глянула на годинника.

— Уже майже шоста. Нам краще повернутися.

— Інші нас уб’ють, — сказала Олівія. — Нас не було всю другу половину дня, і в нас і досі немає нового одягу!

Потім я згадав, що пообіцяла пані Сапсан. Вона повинна була показати мені щось із настанням сутінків, як вона сказала, а це вже лише за годину чи дві. Правду кажучи, я не дуже і хвилювався про те, що вона хотіла мені показати. Усе, про що я зараз міг думати, це чимскоріш добратися додому, замкнутися в спальні та прочитати журнал мого дідуся від початку до кінця.

Коли ми повернулися додому, сонце саме починало сідати за дерева. Наші друзі, котрих ми залишали вдома, досить голосно висловлювали свою образу на те, що нас так довго не було. У мене все ще голова йшла обертом від того, що ми відкрили цього дня, і я ще не був готовий обговорювати це з усіма, тому вигадав історію про довгу затримку через те, що в нас нібито пробило колесо, яке Емма латала за допомогою нагрітого нею шматка асфальту, і нас одразу пробачили.

Мої батьки поїхали. Вони зібрали свої сумки й вирушили в подорож до Азії. На кухонному столику я знайшов записку, написану почерком моєї мами. Там говорилося, що вони сильно сумуватимуть за мною, постійно будуть на зв’язку по телефону чи на імейлі та щоб я, будь ласка, не забув заплатити садівникам. З огляду на бадьорий та невимушений тон записки — «Любимо тебе, Джейкі!» — я міг би сказати, що пані Сапсан провела велику роботу, видаливши з їхньої пам’яті останні кілька місяців хвилювання за моє психічне здоров’я. Здається, їх уже не турбувало, що, поки їх не буде, у мене може статися новий напад чи я знову втечу. Як факт, вони зовсім не здавалися занепокоєними. І це було добре. «Скатертю дорóга», — подумав я. Принаймні тепер будинок був повністю наш.

Пані Сапсан також ніде не було. Горацій доповів, що вона була покинула будинок одразу після нас і звідтоді цілий день відсутня.

— Вона сказала, куди йде? — спитав я.

— Вона сказала тільки, що ми повинні зустріти її рівно о сьомій п’ятнадцять коло садового сарайчика на задньому дворі.

— Садовий сарайчик.

— Рівно о сьомій п’ятнадцять.

У мене в запасі було ще більше ніж година вільного часу.

Я швиденько майнув до своєї кімнати і поставив на програвач платівку «IV» гурту «Лед Зеппелін», яку зазвичай слухав, коли робив щось таке, що вимагало серйозної концентрації. Я забрався на ліжко з журналом мого дідуся, поклав його перед собою та почав читати.

Та не встиг я прочитати й сторінки, як у двері просунулася голова Емми. І я запросив її приєднатися до мене.

— Ні, дякую, — відповіла вона. — На сьогодні для мене Ейба Портмана було вже задосить, — і вона вийшла.

Журнал мав багато сотень сторінок, котрі охоплювали цілі десятиліття. Більшість записів відповідали формату того, який я читав у бункері: увага до деталей, свобода від емоцій і часте супроводження певною світлиною або якимось іншим візуальним доказом. Щоби прочитати все до кінця, мені знадобився би тиждень, отож, маючи у своєму розпорядженні тільки годину, я міг лише проглянути все «по діагоналі». Але цього було достатньо, щоб ознайомитися хоча б у загальних рисах із діяльністю Ейба в Америці.

Зазвичай він працював сам, але не завжди. У деяких записах часто згадувалися й інші «оперативники», котрих було пойменовано тільки літерами англійського алфавіту — Еф, Пі, Ві. Але найчастіше Ейч.

Ейч був тим чоловіком, із котрим колись бачився мій батько, якщо його частково витертій пам’яті можна було вірити. Якщо Ейб довіряв Ейчеві настільки, що представив йому свого сина, то він, напевне, дуже його цінував. То ким же був Ейч? Якою була структура їхньої організації? Хто призначав їхні місії? Усяка нова інформація породжувала з дюжину нових запитань.

У перші дні їхня робота була зосереджена майже винятково на пошуку та знищенні порожняків. Але з роками щораз більше та більше місій присвячувалися пошуку та порятунку дивних дітей. Що, безумовно, було пречудовим фактом, якби слова Бронвін не породили в моїй голові питання: а хіба це не робота імбрин? Чи, може, існувало щось таке, що заважало американським імбринам робити це?

Щось було не так із ними?

Записи почались у 1953 році і раптово перервалися в 1985-му. Чому вони перервалися? Чи, може, десь був іще один журнал, якого я поки не знайшов? Чи Ейб вийшов із гри в 1985-му? Чи щось іще сталося?

Після години такого читання я вже мав кілька нових відповідей і ще більше нових запитань. І найпершим із них було: чи хтось десь іще робив таку роботу? Чи могла й досі десь бути ще якась група мисливців на порожняків, котра боролася з монстрами та рятувала дивних? Якщо це так, то я б дуже хотів її знайти. Я хотів би стати її частиною та використовувати свій дар для продовження справи мого діда тут, у Америці. Урешті-решт, можливо, цього він і хотів! Так, він ховав свої секрети від мене під замóк, але ж ключем до того замка він зробив ім’я, яким мене називав. Просто він надто рано помер, не встигнувши мені розповісти всього.

Отже, насамперед, щоб отримати відповіді на свої запитання, я мав би знайти єдину людину у світі, яка, імовірно, знала всі секрети Ейба.

Я мав би знайти Ейча.

Розділ четвертий

В очікуванні пані Сапсан ми тинялися по всьому периметру заднього двору. Була сьома дванадцять, і небо вже майже повністю почорніло. Я все поглядав на садовий сарайчик, на цю занедбану хатинку, ґратчасту дерев’яну конструкцію, яка стояла впритул до олеандрового живоплоту. Садову фазу свого життя моя мати пройшла кілька років тому, тож зараз цей сарайчик був просто притулком для бур’янів і павуків.

І от, рівно о сьомій п’ятнадцять, у повітрі пролунав електростатичний розряд, котрий ми одразу відчули на собі — він змусив Горація «ухнути», а довге волосся Клер піднялося й стало дибки, — а потім сарайчик засвітився зсередини. Це був короткий яскравий спалах, і сотні отворів у ґратчастих стінах, перш ніж почорніти знову, на мить стали білими. А потім ізсередини ми почули голос пані Сапсан.

— А ось і ми! — і, широко ступаючи, вона вийшла на траву. — А-ах! — вигукнула вона, вдихнувши на повні груди. — Як же подобається мені така година! — Вона глянула на всіх нас: — Вибачте, я спізнилася.

— Менш ніж на тридцять секунд, — сказав Горацій.

— Пане Портман, ви дещо збентежені.

— Я не дуже догнав, що тут сталося, — відповів я. — І де ви були. І… як?

— Це, — вона показала на сарайчик, — часова петля.

Я перевів погляд із неї на сарай:

— У моєму дворі була петля?

— Не була, а є. Я створила її сьогодні по обіді.

— Це ж кишенькова петля, — озвався Мілард. — Пані Сапсан, це пречудово! Я не думав, що Рада схвалює створення нових таких.

— Тільки цієї і тільки сьогодні, — сказала вона, широко усміхаючись від гордості.

— І навіщо ж вам петля із сьогоднішнього пообіддя? — спитав я.

— У кишеньковій петлі головне не час, який ти закільцьовуєш. Її перевагою є її надзвичайно маленький розмір, що робить її дуже простою для утримання. На відміну від звичайної часової петлі, цю треба перезаписувати тільки раз чи два на місяць, а не щодня.

При цих словах усі розцвіли веселими усмішками та стали збуджено переглядатися між собою, тільки я все ще був розгублений.

— Але що хорошого в петлі розміром із садовий сарай?

— Нічого як щодо сховища. Але такі петлі вкрай корисні як портали. — Вона опустила руку до кишені свого плаття та витягла звідти невеличкий латунний предмет, схожий на величеньку рушничну кулю зі зробленими в ній боковими отворами. — Із таким човником — це ще один із геніальних винаходів мого брата Бентама — я можу прошити цю петлю у зворотному напрямку та опинитися в його Панконтурконі. І вуаля! У нас є двері до Диявольського Акра.

— Прямо тут, — промовив я. — На задньому дворі.

— Ти не зобов’язаний приймати мої слова на віру, — сказала вона, випроставши руку в напрямку садового сарайчика. — Просто сходи´ і сам подивись.

Я зробив крок у той бік.

— Реально?

— Це прекрасний новий світ, пане Портман. І ми будемо зразу за вами.

Сорок секунд — саме стільки мені знадобилося на мандрівку зі свого заднього двору до часової петлі в дев’ятнадцятому столітті в Лондоні. Сорок секунд між тим, як дійшов до задньої стіни садового сараю, і тим, як вийшов із якоїсь комірчини для віників у Диявольському Акрі. Така швидка зміна оточення спричинила в мене запаморочення: мої голова та шлунок уже відвикли від усіх цих раптових вихилясів петельних подорожей.

Отже, я вийшов із комірчини для віників і опинився в знайомому коридорі — довжелезному, щедро вкритому килимовими доріжками та з однаковими дверима обабіч, на кожних із яких була невеличка табличка. На тій, що була навпроти, було написано:

гаага, нідерланди, 8 квітня 1937

Я обернувся, щоби подивитися на двері позаду мене. Там поруч, до стіни, було прикріплено папірець:

джейкоб портман, дім, флорида, 21 ст.

тільки а. сапсан і підопічні

Я знаходився в серці машини Бентама, яка вміла викривляти реальність, у Панконтурконі, до якого тепер був під’єднаний мій дім. Я все ще намагався утрамбувати цю інформацію собі в мізки, як двері відчинилися і звідти вийшла Емма.

— Привіт, друзяко! — промовила вона та поцілувала мене в обличчя. За нею з’явилися пані Сапсан та інші мої дивні друзі. Вони збуджено теревенили, не звертаючи уваги на своє миттєве перенесення через океан і століття.

— Тож це означає, що нам більше не треба спати в Диявольському Акрі, якщо ми цього не хочемо, — казав Горацій.

— І робити цей довжелезний шлях до болота, аби лише дістатися до будинку Джейкоба, — погоджувалася з ним Клер. — Мене укачало.

— Але найкраще з усього — це їжа, — додавала Олівія, пролізаючи крізь юрбу. — Уявіть лише, у нас може бути традиційний англійський сніданок, піца в домі Джейкоба на ланч та баранячі відбивні прямо з ринку, що в Смітфілді,[18] на вечерю!

— Хто б знав, що така маленька людина може так багато з’їсти, — коментував Горацій.

— Їж удосталь, і, може, тобі не знадобляться оті свинцеві черевики! — заявляв Єнох.

— Хіба це не дивовижно? — запитала пані Сапсан, відвівши мене вбік. — Тепер ти бачиш, що я мала на увазі під вирішенням проблеми. За допомогою цієї кишенькової петлі ти зможеш жити в одному світі, не відрізаючи себе від іншого. І з твоєю допомогою ми продовжимо розширювати наші знання про сучасну Америку, не ухиляючись від наших обов’язків тут, у Диявольському Акрі. Є петлі, котрі треба відбудувати; є дивні, котрі зазнали фізичних та психічних травм — і їм необхідно надати допомогу; є захоплені в полон витвори, із котрими треба щось вирішувати… і я не забула про дану тобі обіцянку. Ти матимеш тут дуже цікаву роботу. Як тобі таке?

— Яку саме роботу ви мали на увазі? — запитав я, і моя голова вже пішла обертом від можливостей, які щойно переді мною відкрилися.

— Завдання роздає Рада імбрин, тому я поки що не знаю. Але вони сказали мені, що в них є для тебе щось дуже цікаве.

— А як щодо решти нас? — устряв у бесіду Єнох.

— Ми хочемо важливі завдання, — сказав Мілард, — а не просто пустопорожню роботу.

— Або умиваємо руки, — додала Бронвін.

— У вас буде важлива робота, я обіцяю, — сказала пані Сапсан.

— Я думав, що навчитися поводитись, як звичайні у двадцять першому столітті, і було важливою роботою, — зауважив Єнох. — То навіщо ж ми марнуємо наш час у цьому щурятнику?

Директорка стиснула губи.

— Поки ви здобуваєте свої знання і навички у двадцять першому столітті, ви можете також одночасно із цим брати участь у Реконструкції тут, у Акрі. Ми й так щодня мотаємось туди-сюди, наче люди двадцять першого століття. Хіба це не забавно?

Єнох заперечно похитав головою та відвернувся вбік:

— Це дипломатичне лицемірство. Це те, чого ви ніколи не ви´знаєте.

Очі пані Сапсан спалахнули.

— Ти поводишся невиховано, — втрутилась Клер.

— Ні, продовжуй, Єноху, — сказала пані Сапсан. — Я хочу послухати.

— Хтось там, на вершечку харчового ланцюжка, вирішив, що це воно якось не дуже добре, що ми зависаємо собі у двадцять першому столітті в Джейкоба вдома, тоді як усі інші застрягли тут, виживаючи, наче біженці, та наводячи лад після того, що накоїли витвори. Але мені байдуже, що про це хтось там думає. Ми заслужили відпочинок, чорт забирай!

— Тут усі заслуговують на відпочинок! — різко відказала пані Сапсан. Вона заплющила очі й ущипнула себе за перенісся, наче намагаючись подолати раптовий головний біль. — Поглянь на це з іншого боку: усіх інших дітей окрилятиме вже сам факт того, що ви, герої битви за Диявольський Акр, пліч-о-пліч із ними працюєте для загального блага.

— Бве-е! — прокоментував Єнох зневажливо, наче збирався ригнути, та й почав собі колупатися в нігтях.

— Зате мені цікаво, — сказала Бронвін. — Я завжди хотіла справжньої роботи зі справжніми обов’язками, навіть якщо це означає трохи скоротити наші уроки нормалізації.

— Трохи скоротити? — спитав Горацій. — У нас іще не було жодного!

— Навіть одного? — пані Сапсан глянула на мене: — А як там із шопінгом?

— Ми, е-е… трохи не туди заїхали, — відповів я.

— О-о, — промовила вона, спохмурнівши. — Та нічого, у нас багато часу. Але не сьогодні! — І вона стомлено побрела коридором, махнувши нам, щоб наздоганяли.

Коли ми уздовж довгого коридору йшли слідом за пані Сапсан, крізь численні двері Панконтуркону постійно заходили та виходили люди. Усі вони мали дуже серйозний і зосереджений вигляд та були одягнуті в найрізноманітніші наряди, які підходили для різних випадків. Була там одна дама в синьому платті з турнюром, і воно так широко роздувалося на всі боки від своєї хазяйки, що нам довелося вишикуватись в одну шеренгу та просуватися повз неї попід стіною. Був там чоловік у важкому білому зимовому комбінезоні та круглій хутряній шапці, а ще один чоловік — у просто таких собі казкових «семимильних чоботах», котрі доходили йому до середини стегна, та у флотському бушлаті, що сяяв золотими ґудзиками. Я настільки був відволікся всім цим гардеробом, що, коли ми зайшли за ріг, ледве не розбився об стіну… або об те, що, як я думав, було стіною, поки «стіна» не заговорила зі мною.

— Юний Портман! — прогриміло десь угорі. Я підвів очі та аж витягнув шию, щоб мати змогу побачити голову того, хто говорив. То був чоловік сім футів заввишки, у широкому чорному чи то плащі, чи мантії, чи рясі, і він виявився водночас і видінням утіленої смерті, і старим другом, за яким я час від часу сумував.

— Шароне!

Він уклонився та привітався з пані Сапсан, а потім простягнув мені руку і потис мою, і його довгі крижані пальці змогли так обвитися навколо моїх, що зімкнулися зі своїм же великим пальцем на протилежному боці моєї долоні.

— Нарешті прийшов привітати своїх фанатів, чи не так?

— Ха-ха, — сказав я. — Точно.

— Він не жартує, — зауважив Мілард. — Тепер ти знаменитість. Коли ми вийдемо на вулицю, пильнуй.

— Що? Серйозно?

— О, так, — відповіла Емма. — Не дивуйся, якщо в тебе проситимуть автографи.

— Тільки сильно кирпу не задирай, — озвався Єнох. — Ми тепер усі трохи знамениті, після того що зробили в Бібліотеці душ.

— Ага, правда! — сказала Емма. — Це ти знаменитий?

— Трохи, — мовив Єнох. — Я отримую листи від фанів.

— Ти отримав один. Єдиний.

Єнох переступив із ноги на ногу та буркнув:

— То ти так думаєш.

Пані Сапсан прочистила горло:

— Хай там як, а сьогодні діти повинні отримати від Ради свої завдання, що стосуються Реконструкції. Шароне, чи ти не проти провести нас до Будинку Міністерств?

— Звісно, — Шарон уклонився їй, і від його плаща війнуло пліснявою та вологою землею, — для таких шановних гостей, як ви, я радий виділити трохи часу зі свого напруженого графіка.

Він, коли вже вів нас по коридору, повернувся до мене та сказав:

— А знаєш, я мажордом цього будинку, а також головний доглядач Панконтуркону і його численних порталів.

— Я й досі не можу повірити, що це йому довірили, — промимрив Єнох.

Шарон обернувся та подивився прямо на нього, і з-під його темного каптура блиснула божевільна усмішка.

Єнох заховався за Емму та зіщулився, наче взагалі намагаючись розчинитись у повітрі.

— У нас тут є прислів’я… — сказав Шарон, — «Папа Римський зайнятий, а Матір Тереза мертва».[19] Ніхто не знає це місце краще за мене… крім, можливо, старого Бентама, котрий, завдяки юному Портманові, постійно почувається погано. — Його тон був безпристрасно нейтральним; неможливо було сказати, шкодував він чи ні про смерть свого колишнього працедавця. — Тож, боюся, вам мене не здихатись.

Ми повернули за інший ріг і опинилися в значно ширшому коридорі. Він був залюднений так, наче термінал авіакомпанії у святкові та вихідні дні: крізь двері, що вишикувалися вздовж обох стін, постійно снували навантажені важкими сумками подорожани. До підвищень, де клерки у формі перевіряли документи, тяглися довгі черги. За всіма навколо спостерігали непривітні прикордонники.

Несподівано Шарон гаркнув до найближчого клерка:

— Зачини двері! Ти запустиш сюди половину Гельсінкі та його Різдво 1911 року!

Клерк схопився зі стільця та грюкнув дверима поруч, які були трохи прочинені, і з них усередину залітали сніжинки.

— Ми слідкуємо, щоб люди подорожували тільки до тих петель, котрі їм було дозволено відвідати, — пояснив Шарон. — У цих коридорах розташовано понад сто петельних дверей, і Міністерство в Справах Часу оголосило безпечними менше ніж половину з них. Велика їхня кількість іще недостатньо досліджена. Деякі не відчинялися роками. Отож, до подальшого розпорядження, усі подорожі через Панконтуркон мусять бути схвалені міністерством — і ваша так само.

Шарон вихопив квиток із руки якогось схожого на злякане мишеня парубка в коричневому тренчкоті.[20]

— Хто ви і куди прямуєте? — Шарон був явно задоволений, що мав хоча б маленьку владу над людьми, і не міг не показати цього.

— Мене звати Веллінґтон Вібас, — пролепетав чоловік. — Пункт призначення Пенсильванський вокзал, Нью-Йорк, 8 червня 1929 року. Сер.

— Які там у вас справи?

— Сер, я офіцер закордонного представництва лінгвістичного відділу, призначений до американських колоній. Я перекладач.

— Навіщо нам перекладач у Нью-Йорку? Хіба вони розмовляють не тією ж англійською, що й король Англії в 1929-му?

— Не зовсім, сер. Насправді вони розмовляють доволі своєрідно, сер.

— Навіщо парасолька?

— Там іде дощ, сер.

— Костюмери перевірили ваш одяг на анахронізми?

— Перевірили, сер.

— Я думав, усі мешканці Нью-Йорка тієї епохи носять капелюхи.

Чоловік дістав зі свого тренчкота невеликого капелюха.

— У мене тут є один, сер.

У пані Сапсан, котра вже деякий час нетерпляче постукувала ногою, ґніт її терпіння догорів нарешті до кінця.

— Якщо ти тут так потрібен, Шароне, я впевнена, що ми й самі зможемо знайти дорогу до Будинку Міністерств.

— Я не хочу про це й чути! — вигукнув він та віддав квиток назад чоловікові: — Поводься добре, Вібасе, я за тобою стежу.

Чоловік узяв квиток і швидко задріботів геть.

— Сюди, діти. Це недалеко.

Шарон розчистив нам шлях через переповнений коридор, а потім повів східцями вниз. На першому поверсі ми проминули величезну бібліотеку Бентама, звідки було прибрано меблі, щоби звільнити місце для сотні чи більше ліжок.

— Ось тут ми зазвичай і спали, поки не перейшли жити до тебе, — повідала мені Емма. — Леді в тій кімнаті, чоловіки в цій.

Потім ми пройшли через те, що раніше було їдальнею. Ліжок тут було ще більше. Весь нижній поверх будинку Бентама перетворився на прихисток для переміщених дивних.

— Вам було зручно тут? — спитав я.

Тупе запитання.

Емма знизала плечима; вона не любила скаржитись.

— Безумовно, це краще, ніж спати у в’язниці витворів, — відповіла вона.

— Не набагато краще, — додав Горацій… котрий любив поскаржитись, і щойно відчув можливість для цього, як відразу ж непомітно опинився поруч зі мною: — Дозволь тобі сказати, Джейкобе, це було жахливо. Не всі ставляться до своєї особистої гігієни так само серйозно, як ми. Кілька ночей мені навіть доводилося вставляти в носа камфорні палички! І тут нема ні особистого простору, ні хоч якихось шафок для одягу, ні переодягалень, ні нормального місця для прання, і навіть краплі креативності щодо кухні! — Ми саме проходили повз неї, і крізь двері я побачив цілий батальйон кухарів, котрі щось кришили на столах та помішували в каструлях. — І в багатьох із цих бідних дияволенят із інших петель є кошмари, тож навряд чи ти зможеш спати уночі через їхні стогони та крики!

— Ти нам порозказуй, — утрутилась Емма. — Ти й сам будиш нас усіх своїм криком двічі на тиждень!

— Так, але мої сни принаймні хоч щось означають, — відказав він.

— А знаєте, в Америці є дівчина, яка вміє позбавляти нічних жахіть, — почувся голос Міларда. — Можливо, вона стала б у пригоді.

— Ніхто у світі не здатен отримати належний контроль над моїми снами, — сухо відповів Горацій.

Слухаючи все це, я зауважив собі, що от листи від Емми, які вона писала мені, завжди були бадьорими та оптимістичними, зосередженими на щасливих моментах і маленьких пригодах, що постійно з ними траплялися; вона ніколи не згадувала про умови життя тут або про свою щоденну боротьбу за існування. І я відчув, як мене заливає величезна хвиля незнаної раніше поваги до цієї дівчини за її життєрадісність.

Шарон відчинив великі дубові двері в кінці коридору, і нас із головою облило вуличним гамором та денним світлом.

— Тримайтеся разом! — крикнула пані Сапсан.

І от ми вийшли на вулицю, на тротуар, занурившись у людський потік.

Якби Емма не схопила мене за руку та не потягнула за собою, я, можливо, так і стояв би далі на місці. Я майже не впізнавав тут нічого. Коли я востаннє бачив Диявольський Акр, вежа Коула була ще купою битої цегли, а вулицями бігали витвори, переслідувані розгніваною юрбою. Безчинствували наркомани, грабуючи притони, де ще залишалася покинута напризволяще амброзія. Безчинствували і ті, хто раніше співпрацював із витворами, підпалюючи тепер будівлі, де знаходилися докази їхніх злочинів. Але це було зовсім недавно, і от тепер це місце раптом так сильно змінилося в кращий бік. У глибині душі воно ще й досі залишалося пекельною дірою — будинки були укриті чорною, жирною кіптявою, що глибоко в’їлася в усе навколо, а небо мало такий же отруйно-жовтий колір, що і завжди, — але пожежі були вже погашені, руїни розчищені, а на переповненій вулиці одягнуті у форму дивні правували старомодними кінними кабріолетами.

Але більше, ніж оце місце, змінилися самі люди. Не було видно ні злодійкуватих, із запалими очима наркоманів, ні торгівців плоттю дивних, котрі виставляли свій товар у вітринах магазинів, ні гладіаторів, накачаних амброзією та з очима, що світились ізсередини. Судячи з еклектичних та міжепохальних костюмів перехожих, ці люди були родом із петель по всій Європі, Азії, Африці та Близькому Сході… а також із різних періодів часу.

У своєму полюванні за душами дивних витвори не проявляли дискримінації, і сфера їхнього впливу була значно ширшою, ніж я досі думав.

Та що вразило мене більше, ніж їхні костюми, це була гідність, із якою вони себе подавали, незважаючи на їхні обставини. Вони прийшли сюди з пошкоджених та зруйнованих петель шукати притулку. Вони втратили свої будинки, бачили, як у них на очах убивали друзів і коханих людей, зазнали неймовірних потрясінь. Але в їхніх очах не було ні шоку, ні порожнечі. Жоден із них не був у лахмітті. І хоча кожен із них і зазнав величезних утрат у власному житті, але ось тут і зараз, на вулиці, відчувалося, як усе навколо було просто переповнене рішучістю та енергією, що їх випромінювали ці люди.

Можливо, їм просто було ніколи оплакувати минуле. Та я був схильний думати, що ось, нарешті, уперше за майже століття дивні отримали можливість робити щось іще, крім як просто ховатися у своїх петлях та на щось сподіватись. Найгірше вже сталося. І тепер, коли вони це пережили, їм треба було багато що зробити. Наприклад, переробити світ. І вони могли зробити його кращим.

І, десь так уздовж одного чи двох кварталів, я був настільки захоплений тим, що витріщався на них усіх, що й не помітив, як багато хто з них став витріщатися й на мене. А потім хтось глянув на мене ще раз, і хтось інший показав на мене пальцем. І я міг би заприсягтися, що читав по їхніх губах, як вони вимовляють моє ім’я.

Вони знали, хто я.

Ми пройшли повз хлопчика, що продавав газети, і той закричав:

— Сьогодні до Акра навідається Джейкоб Портман! Уперше після перемоги над витворами герой повертається до Диявольського Акра!

Я відчув, як до мого обличчя прилила кров.

— А чому тільки Джейкобу вся слава? — почув я голос Єноха. — Ми теж там були!

— Джейкобе! Джейкобе Портман! — то слідом за мною ішли двоє дівчаток-підлітків, розмахуючи папірцем. — Ти б не міг підписати це для нас?

— Він запізнюється на важливу зустріч! — відповіла їм Емма, тягнучи мене за собою крізь натовп.

Але не пройшли ми навіть десяти футів, як мене зупинила пара міцних рук. Вони належали одному чоловікові зі швидким язиком та з єдиним оком посеред лоба, і на капелюсі в нього було написано «ПРЕСА».

— Фаріш Обвело з «Вечірнього Макрейкера».[21] Як щодо швидкого фото?

Перш ніж я встиг відповісти, він поставив мене перед камерою — гігантською антикварною штукою, яка, напевне, важила цілу тонну. Фотограф пірнув під темну накидку позаду камери та підняв у руці фотоспалах.

— Отже, Джейку, — сказав Фаріш, — на що то було схоже — командувати військом порожняків? Що відчуває людина, котра виграла битву проти цілого полчища витворів? Які були останні слова Коула, перш ніж ти завдав удару, який його убив?

— Е-е… це не зовсім так, як…

Камера спалахнула, і я на мить осліп. І тоді вже інша пара рук схопила мене — цього разу то були руки пані Сапсан, котра поволокла мене звідти геть.

— Не розмовляй із пресою, — шепнула вона мені на вухо. — Ні про що. А особливо про те, що сталося в Бібліотеці Душ!

— Чому? — спитав я. — А що, вони думають, там сталося?

Вона не відповіла. Не змогла. Тому що несподівано я вознісся над головою Бронвін, котра понесла мене, наче тацю зі стравами, поза зоною досяжності юрби.

Так ми і пішли далі. Шарон був попереду, формував руками клин, щоби зробити прохід у людському морі, та все показував нам шлях рукою — «так, туди, ми майже там» — до воріт у високій залізній огорожі. За огорожею височіла будівля з масивного чорного каменю.

Крізь ворота нам помахав охоронець, запрошуючи на подвір’я, а натовп залишився позаду. Бронвін поставила мене на землю, і, поки я обтрушувався, усі інші зібралися навколо нас.

— Мені вже здавалося, що дехто збирався тебе трохи надкусити! — сказала Емма.

— Я ж казав йому, що він знаменитий! — озвався Мілард, і тон його був водночас і жартівливим, і трохи заздрісним.

— Ну-у, я не думав, що ти мав на увазі…

— Дуже знаменитий? — спитала Емма.

— Людина місяця, — прокоментував Єнох, махнувши рукою: — Побачите, до Різдва всі про нього забудуть.

— Боже, сподіваюсь, так, — мовив я.

— Чому? — спитала Бронвін. — Ти не хочеш бути знаменитим?

— Ні! — відповів я. — Це було, — я хотів сказати «жахливо», — трохи занадто.

— Ти тримався пречудово, — зауважила пані Сапсан. — Далі буде легше. Коли люди стануть бачити тебе частіше, вони вже не створюватимуть такого ажіотажу. Деякий час тебе тут не було, Джейкобе, і за твоєї відсутності легенда про тебе трошки підросла.

— А вона таки підросла. Там сказали, ніби я убив Коула?

Вона нахилилася до мене та понизила голос:

— То необхідна вигадка. Імбрини вирішили, що буде краще, якщо всі повірять, що він мертвий.

— А хіба ні?

— Дуже ймовірно, — відповіла вона якимось не дуже серйозним тоном, тож я не зрозумів, чи маю в це вірити. — Але правда в тому, що ми не знаємо, що там відбувається всередині зруйнованих часових петель. Ще ніхто й ніколи не повертався звідти, щоб розповісти. Коул та Бентам можуть бути мертві, а можуть бути просто… в іншому місці.

— Позапросторово недосяжні, — уточнив Мілард.

— І, звісно, назавжди, — поспішила додати пані Сапсан. — І ми не хочемо, щоб і громадськість, і ті нечисленні витвори, котрі змогли втекти від нас, мали якісь сумніви щодо того. І щоб комусь закортіло їх урятувати.

— Отже, вітаю, ти все-таки вбив Коула, — сказав Єнох, просто бризкаючи сарказмом.

— А чому то не міг бути хтось із на-ас, хто вбив його? — жалібно занив Горацій.

— Тобто ти? — вишкірився Єнох. — Хто б у це повірив?

— Ану тихо там! — різко обірвала їх пані Сапсан.

Я все ще боровся з думкою, що Коул був лише «дуже ймовірно» мертвим і що хтось, навіть такий супермонстр, яким він став у кінці, міг пережити щось таке ж нещадне, як руйнування петлі, коли раптом мене мало не збив із ніг Шаронів ляпас по спині.

— Хлопчику мій, мені час вертатись. Будь ласка, не соромся кликати мене, якщо тобі знову знадобиться ескорт.

Пані Сапсан подякувала йому. Він низько уклонився, потім розвернувся та пішов, і плащ у нього за спиною — театрально так — прошелестів у повітрі.

Ми повернулись обличчям до похмурої будівлі, яка загрозливо нависла над нами.

— То що це за місце? — запитав я.

— Наразі це осередок уряду дивних, — відповіла пані Сапсан. — Тепер тут Рада імбрин проводить свої наради, а різноманітні міністерства ведуть свої справи.

— І тут ми отримуємо наші робочі завдання, — додала Бронвін. — Ми повертаємося сюди щоранку, і вони кажуть нам, що треба робити.

— «Притулок Святого Варнави для Душевнохворих», — прочитав я вголос слова, вибиті в камені над залізними дверима будівлі.

— Вибір вакантної нерухомості був невеликий, — пояснила мені пані Сапсан.

— «Ще раз удармо всі в пролам!»[22] — продекламував Мілард і, засміявшись, легенько підштовхнув мене ліктем уперед.

Повна назва установи була «Притулок Святого Варнави для Душевнохворих, Шахраїв та Бешкетників», і всі пожильці — більшість із яких, хай там як, перебували тут на добровільній основі — у тому хаосі, котрий виник услід за поразкою витворів, порозбігалися. Притулок стояв порожній, аж поки Рада імбрин, чия будівля під час нальоту порожняків опинилася в льоду і стала непридатною для використання, реквізувала його як тимчасову штаб-квартиру. Тепер це був дім для більшості міністерств Усеєвропейського Уряду Дивосвіту, а його обдерті темниці, оббиті повстю палати й гнилі від вологи коридори були заставлені письмовими столами, столами для нарад і шафами для документації. Вони, незважаючи на зміну умеблювання, виглядали не гірше, ніж камери для тортур.

Ми проминули похмурий вестибюль, наповнений гамором канцеляристів і службовців, більшість із котрих носили формені жилети та були обкладені паперами і книгами. У стінах було пророблено цілий ряд віконець, за кожним із яких знаходився секретар для прийому відвідувачів, а зверху було зазначено назву відомства: Міністерство в Справах Часу, Міністерство Анахронізмів, Міністерство Стосунків зі Звичайними, Міністерство Фоно- та Фотографічної Реєстрації, Міністерство Мікроменеджменту та Педантизму, Міністерство Реконструкції. Пані Сапсан відвела нас аж до останнього віконця та назвала себе:

— Вітаю, Бартлбі, — сказала вона, постукавши по дошці під віконечком. — Альма Сапсан, зустріч із Ізабель Зозулею.

Чоловік підняв очі та заморгав. Між його скронями якимось чином умістилося п’ятеро очей, і в центральному тримався монокль.

— Вона давно чекає на вас, — проказав він.

Пані Сапсан подякувала йому та рушила у зворотному напрямку.

— На що ти витріщився? — спитав мене секретар, блимнувши чотирма зі своїх очей.

І я поспішив за іншими.

Із вестибюля вело кілька дверей, і через одні з них ми потрапили до дещо меншого приміщення. Усередині було кілька рядів стільців і півдюжини дивних, котрі на них сиділи, заповнюючи якісь бланки.

— Тести на здібності, — пояснила мені Емма. — Щоб знати, яка робота підходить тобі найбільше.

Розпростерши обійми та широко ступаючи, до пані Сапсан наблизилась одна жінка:

— Альмó, ти повернулася!

Вони обмінялися поцілунками в щоку.

— Діти, це пані Ізабель Зозуля. Вона старовинна, дорога моя подруга, а ще їй випало бути імбриною, котра відповідає за розподіл завдань високого рівня, які стосуються Реконструкції.

Ця жінка мала блискучу темну шкіру та легкий французький акцент. На ній був оздоблений яскравими золотими ґудзиками костюм із синього, що м’яко вилискував, оксамиту, із широкими крилоподібними плечима, які звужувалися в напрямку вузької талії. Її волосся було коротке, розчесане на проділ і з металево-сріблястим відблиском. Вона була схожа на рок-зірку з майбутнього, а не на леді з минулого, з вікторіанської епохи.

— Я з таким нетерпінням чекала на зустріч із вами всіма, — сказала вона тепло. — Альма стільки вже нарозповідала мені про вас, що я відчуваю, наче вже й сама давно вас знаю´. Ось ти, напевне, Емма-Іскрá. А хто Г’ю-Сам-Собі-Пасікá?

— Радий познайомитись, — озвався Г’ю.

Вона впізнала більшість із нас та стала підходити до кожного, потискаючи нам руки. І от вона підійшла й до мене.

— А ти Джейкоб Портмáн. Твоя слава йде попереду тебé!

— Авжеж, я чув, — відказав я.

— Він не в захватí? — спитала пані Зозуля, звертаючись до пані Сапсан.

— Уся ця увага виявилася для нього повною несподіванкою, — відповіла пані Сапсан. — Напевне, зараз він залюбки опинився б у своєму спокійному двадцять першому столітті.

Пані Зозуля засміялася.

— Ну-у, його спокій закінчився´! Якщо він готовий, звіснó, попрацювати трохи для доброї справи´.

— Я хочу допомогти, чим зможу, — сказав я. — Що у вас для мене є?

— А, а! — вона грайливо ворухнула пальцем із боку в бік. — На все свій час.

— А я хотів би попросити щось більше, ніж просто поденна робота, — озвався Мілард. — Я впевнений, що мої численні таланти краще підійдуть для іншого.

— Вам усім пощастилó. У нас немає неважливих завдань, і не існує такого незвичайного талантá, яким би неймовірним той не був, котрий не зміг би стати в пригоді нашій справí. Якраз минулого тижня´ я призначила одного хлопчикá з клейкою слиною´ на роботу зі створення надміцних утримувачів для ніг. Тож, який би ви не мали талант, я знайду для вас завдання´. Так?

Останнє слово стосувалося Єноха, котрий підняв руку.

— Мій талант — гіпнотизувати дам своєю красою. Що у вас є для мене?

Пані Зозуля спалахнула широкою усмішкою.

— Єнох О’Коннор-Воскреситéль, народився в сім’ї власникá похоронного бюро, — вона знову усміхнулася, — і має хамовите почуття гуморý. Я це запам’ятаю.

Єнох вишкірився в підлогу, а його щоки почервоніли.

— А вона добре знає мене, — почув я його голос.

Пані Сапсан виглядала так, наче збиралася вбити його.

— Мені так прикро, Ізабель…

Але та лиш махнула рукою:

— Він дурний, але хоробри´й. Це може бути кориснó, — і вона оглянула решту нас: — Хтось іще припас для мене жарти´?

Ніхто не сказав ні слова.

— Тоді давайтé поставимо вас до роботи´.

Вони взялися з пані Сапсан за руки та широкими кроками, наче сестри з різних століть, рушили разом до виходу. А ми рушили слідом за ними.

— Єноху, що тебе вкусило? — почув я голос Міларда. — Вона ж на сто років старша за тебе, та ще й імбрина!

— Вона сказала, що я хоробрий, — відповів Єнох із якимось одурманеним виразом обличчя.

Схоже, що він уже не був проти роботи в Акрі.

— Я думала, що ніколи вже не зрозумію хлопців, — озвалася Бронвін, похитавши головою. — Але зараз, думаю, зрозуміла. Вони всі ідіоти!

Ми йшли слідом за імбринами вздовж похмурого коридору, що блимав газовими ліхтарями.

— Ось тут вершаться´ долі світý, — озвалася пані Зозуля, повернувшись до нас усім корпусом та продовжуючи рух спиною вперед, поки говорила до нас. — Це відомства міністерств.

Через кожні кілька ярдів там були двері, і кожні з них були позначені у два способи: написи, зроблені ще за часів притулку, були вирізані на дереві великими жирними літерами, а над ними міністерства прикріпили власні написи, зроблені на папері через трафарет. Крізь відчинені двері, де було написано водночас і ЛИХОДІЇ, і МІНІСТЕРСТВО В СПРАВАХ ЧАСУ, я побачив чоловіка, котрий однією рукою гучно клацав щось на друкарській машинці, а другою тримав над собою парасольку, бо зі стелі так жахливо капало, що я на мить подумав, що в кімнаті йшов дощ. За наступними дверима (ЗБОЧЕНЦІ / МІН. НЕЛЮДЯНИХ СПРАВ) одна жінка віником захищала свій ланч від невеличкої орди щурів. Емма, котра була не з лякливих щодо більшості речей, але з презирством ставилася до гризунів, учепилася мені в руку.

— Я здивована, що ви обрали цю конкретну будівлю для міністерських відомств, — сказала Емма пані Зозулі. — Вам тут комфортно?

Пані Зозуля засміялася:

— Не зовсім, але це зроблено навмиснé. Жодному з наших переміщених підопічних некомфортно в Диявольському Акрí, тож і нам також не повинно бути´. Таким чином кожен із нас умотивований якнайефективніше докладати своїх зусиль задля Реконструкції´, щоб ми змогли якнайшвидше вибратися звідси та повернутися назад до своїх петéль.

Я не був упевнений, наскільки ефективною може бути робоча сила, якщо їй доводиться половину свого робочого часу витрачати на боротьбу зі щурами та стелями, що протікають, але сама ідея була шляхетною. Якби імбрини та урядовці розташувалися в якомусь золотому палаці, це б виглядало непорядно. У битвах зі щурами була якась своя особлива чеснота.

— Тепер, як ви знаєтé, безпосередньо тут, у Лондонí, є дуже багато всякої роботи з Реконструкції´, — розповідала пані Зозуля, — і на цьому незвичайному ринку працí ви всі є дуже гарячим товарóм. Нам потрібні кухарі, охоронці, люди, котрі можуть піднімати важкі предмети´, — показала вона на Бронвін. — У нас є кілька відомств, які потребують допомоги панни Брантлí. Це відділи Рятувальних Робіт і Знесення´, Охорони В’язниць і Поліцейських Сил.

Я швидко глянув на Бронвін і побачив, як її усмішка зникла.

— Ну ж бо, Бронвін, — промовила пані Сапсан. — Це ж, напевне, краще ніж розчищати руїни!

— Я сподівалася, що мене призначать до експедиційного корпусу в Америці, — відказала Бронвін.

— В Америці немає експедиційного корпусý.

— Поки що немає. Але я б могла допомогти створити його.

— Із такими амбіціями я не сумніваюся´, що ви це зробитé, — сказала пані Зозуля. — Але, перш ніж ми відправимо вас на лінію фронтý, ви маєте трохи постажуватися в нас.

Бронвін виглядала так, наче хотіла сказати ще щось, і, можливо, сказала б, якби тут була тільки пані Сапсан. Але в присутності пані Зозулі вона свого язика стримала.

Пані Зозуля показала на місце поряд зі мною, де в повітрі рухалися Мілардові піджак і штани:

— Пане Нулíнґс, ви маєте пропозицію на «тепленьке місцé» від Розвідувального Управління Дивни´х — «невидимки» завжди стають найкращими оперативними агентами´.

— Хіба б не було кращим варіантом Міністерство Картографії? — заперечив Мілард. — Будь-який «невидимка» може будь-де прокрастися та підслухати будь-які таємниці, але я поставив би на карту, що мої картографічні здібності не гірші за чиїсь іще.

— Можливо, але Розвідка недоукомплектована, а Картографія заповнена вщерть. Мені шкода. А тепер, будь ласкá, з’явіться до пана Кімблá в Розвідку, кімната три-нуль-один.

— Так, мем, — відповів Мілард уже без хвилювання в голосі. Він повернувся та пішов далі коридором в інший бік.

Потім пані Зозуля показала на просторий офіс із високою стелею, повз який ми проходили. Там півдюжини чоловіків і жінок сортували цілі гори поштової кореспонденції.

— Пане О’Коннóр, я впевнена, що Відділ Мертвих Листів належним чином оцінить вашý допомогý.

Єнох миттю занепав духом:

— Сортування неотриманої пошти? А як щодо мого таланту?

— Наш Відділ Мертвих Листів не обробляє неотриману поштý. Він займається перепискою´ з покійниками´.

І тут один із працівників показав конверт, заляпаний могильною гряззю.

— Їхній почерк просто паскудство, — поскаржився він. — А граматика в них ще гірше. Щоб розібратися, для кого призначені ці листи, нам систематично потрібен експерт. — Він перевернув конверт, і із того вивалилася невеличка купка червів і жуків. — Періодично в нас виникає ідея звернутися до котрогось відправника та розпитати в нього, що він мав на увазі, але жоден із нас не вміє воскрешати мертвих.

— Мертві пишуть листи одне одному? — спитала Емма.

— Вони постійно про все розпитують та виявляють бажання повідомляти новини старим друзям, — відповів Єнох. — Половина з них справжні базікала. Якщо в мене буде час, інколи я дозволятиму їм написати якусь поштівку, перш ніж вони повернуться в могилу.

— От і займися цим! — гукнув чоловік. — Бо в нас для цього руки закороткі.

— А в мене ні! — озвався працівник, що був позаду. Він підняв угору свою химерно довжелезну руку та, наче гребінцем, провів пальцями по стелі. Потім він зареготав, а ми пішли собі далі.

Пані Зозуля махнула нам, щоб ми поспішили.

— Панно Блум, як на менé, я відправила б вас до Відділу Охорони В’язниць. Ви б могли стати відмінним тюремним охоронцем для наших найнебезпечніших витворíв. Та пані Сапсан кажé, що останнім часом у вас з’явилося ще одне вміння´?

— Так, міс. Фотографія. У мене вже є ручний спалах… — Вона піднесла долоню вгору та блимнула вогнем. Пані Зозуля засміялась.

— Це дуже добрé. Нам конче буде потрібнó, щоби кваліфіковані фотографи як слід усе документально зафіксували´, коли ми відновимо контакт з американськими´ колоніями´. А поки що, оскільки наразі найбільш корисною для нас зброєю є, як і раніше, ваші пірогенні навички´, то я хотіла би постійно бути з вами на зв’язку щодо надзвичайних ситуацíй.

— О-о, — промовила Емма, явно розчарована, та намагаючись це приховати. Коли вона глянула на мене, у неї був такий покірний погляд, наче вона й сама себе вважала аж настільки тупою, що на щось більше сподіватися й не мала права. Її вміння вправлятися з вогнем було настільки вагоме, що, як казали дивні, загнало її в певні рамки, і, судячи з усього, ті рамки починали її душити.

За кілька хвилин кожному дали завдання, яке звучало, може, і не завжди суперкруто або життєво важливо для всієї справи, але принаймні стосувалося їхніх дивних здібностей. Кожному, крім мене. Один за іншим мої друзі покинули наш гурт, щоби проконсультуватися з певним чиновником котрогось міністерства, до якого вони були направлені, а я залишився сам із пані Зозулею та пані Сапсан. Ми зайшли до великої оранжереї, у якій за стіни правили пазлоподібні вікна, що ззовні майже повністю були оповиті ліановими рослинами. У приміщенні найперше впадав в око величезний чорний стіл для нарад, на якому було зображено офіційну печатку імбрин — пташку з годинником, який звисав із її дзьоба, і котра одним пазуром пришпилює до землі змію. Це була палата Ради імбрин, де вони проводили свої наради й вирішували наше майбутнє. І я, опинившись тут, відчув раптом якесь ненормальне благоговіння, попри те що це було лише тимчасове для них місце. Єдиною прикрасою в приміщенні був набір карт, прикріплених до нижніх вікон.

— Будь ласкá, — сказала пані Зозуля, показуючи на стільці, що стояли навколо великого столу. — Присядь.

Я потягнув на себе один зі стільців — скромний на вигляд, оббитий простою сірою тканиною, — та сів. У приміщенні не було ніде ні золота, ні престолів, ні скіпетрів, ні мантій, ні будь-яких інших подібних атрибутів. Навіть варіанти декору самих імбрин були скромні, покликані продемонструвати, що вони не піклуються про себе краще, ніж про інших, і що ті виняткові ролі, які випали їм, були обов’язком, а не правом.

— Будь ласка, Джейкобе, дай нам пару секунд, — попросила пані Сапсан та разом із пані Зозулею перейшла на протилежний бік приміщення. Чути було тільки, як кожен крок пані Зозулі лунав молотом по кам’яній підлозі, коли на неї опускалися її підбори. Імбрини розмовляли між собою тихо, час від часу кидаючи погляд на мене. Пані Сапсан, здається, щось пояснювала, а пані Зозуля слухала, нахмуривши брови.

«Напевне, у неї для мене є щось реально велике», — подумав я. Щось настільки важливе, настільки небезпечне, що вона мала переконати пані Зозулю, щоби та дозволила мені стати тим, хто зробив би це першим. «Такий молодий, такий недосвідчений — це ж безпрецедентно», — так, мені уявлялося, відповідала пані Зозуля. Але пані Сапсан знала мене, знала, на що я здатен, і вона не сумнівалася, що я зможу це зробити.

Я намагався не хвилюватися занадто, не хотів випереджати події. Але мій погляд почав блукати по кімнаті, і коли він знову зупинився на картах, у мене раптом виникла ідея щодо того, що саме пані Сапсан для мене підготувала.

Це були карти Америки.

Одна була з двадцять першого століття, кілька старіших — іще з тих часів, як Аляска та Гаваї не були штатами, а одна навіть така стара, що на ній державний кордон країни проходив уздовж ріки Міссісіпі. Ця остання являла собою мозаїку з кількох великих різнокольорових плям: Південний Схід був пурпуровий, Північний Схід зелений, більша частина Заходу жовтогаряча, а Техас був сірим. Нанесені по всій карті символи та написи мене просто загіпнотизували — вони нагадували ті, що я бачив на Карті днів пані Сапсан, — і я аж шию витягнув у той бік, щоб роздивитися краще.

— Болюча проблемá! — почувся голос пані Зозулі.

— Що саме? — спитав я, повертаючись до неї обличчям.

— Америкá, — відповіла вона, ідучи просто на мене. — Протягом багатьох років і донині вона залишається терра інкоґнітá.[23] Дикий Захід або, якщо хочете, географія його часових петéль залишається незрозумілою´. Чимало з петель були втраченí, а про багато інших узагалі ніколи не було відомó.

— О-о? — здивувався я. — І чому ж?

Я починав хвилюватися. Америка — ну звісно ж. Я був ідеальним дивним для здійснення небезпечної місії в Америці. Це була моя територія.

— Найбільша проблема полягає в томý, що в Америці немає централізованої влади дивни´х, немає керівного органá. Вона роздроблена та розділена між кількома кланами´… тільки з найбільшим із котрих ми підтримуємо дипломатичні стосунки. Але вони зациклились на тривалому конфлікті за ресурси´ і територію´. Протягом багатьох років загроза у вигляді порожняків слугувала кришкою на тому киплячому казанку, але тепер, коли її зняли, нас непокоїть, що старі обрáзи можуть вилитися в збройний фізичний конфлікт.

Я випростав спину та глянув в очі пані Зозулі:

— І ви хочете, щоб я допоміг вам запобігти цьому.

Коли я знову звів на неї очі, у пані Зозулі був такий кумедний вираз обличчя, наче вона намагалася стримати сміх, а пані Сапсан виглядала, ніби їй завдано було великого болю.

Пані Зозуля поклала мені руку на плече. Сіла поряд зі мною.

— У нас є… інша ідея´.

Пані Сапсан сіла з іншого від мене боку:

— Ми хочемо, щоб ти всюди розповідав свою історію.

Я, наче флюгер, закрутив головою то в один бік, то в інший:

— Не розумію.

— Життя в Диявольському Акрі може бути важким, — пояснила пані Зозуля. — Спустошени´м, деморалізовани´м. Нашим дивним потрібні ті, хто б їх надихáв, і вони люблять слухати історію про те, як ти взяв гору над Коулóм.

— Битва за Диявольський Акр — це те, що всі наші малюки хочуть слухати перед сном, — сказала пані Сапсан. — Її навіть було показано на сцені драматичною трупою пані Ґракл… і покладено на музику!

— Боже мій, — промовив я зніяковіло.

— Ти почнеш тут, в Акрі, — сказала пані Сапсан, — а потім вирушиш у деякі із зовнішніх петель, ті, що сильно постраждали від витворів, але й досі не покинуті…

— Але… як щодо Америки? — спитав я. — Вашої болючої проблеми?

— Наразі ми переважно зосереджені на відбудові нашої власної спільноти´, — відповіла пані Зозуля.

— Тоді навіщо ви все це мені розповідали? — запитав я її.

Пані Зозуля здвигнула плечима:

— Ти з такою печаллю дивився на ті карти´.

Я похитав головою:

— Ви сказали, що в Америці повно невідомих петель. І там були сутички та інші неприємності.

— Так, але…

— Я американець. Я можу допомогти. Як і мої друзі.

— Джейкобé…

— Ми всі б могли допомогти, щойно я навчу їх, як зійти за звичайних. Чорт, Емма готова вже зараз, а на більшість із них мені знадобиться лише кілька днів, ну, може, тиждень повноцінних занять…

— Пане Портман, — зауважила пані Сапсан, — ви надто поспішаєте.

— Чи не тому ви хотіли, щоб вони дізналися про мій час? Чи не тому ви привели їх жити зі мною?

Пані Сапсан важко зітхнула:

— Джейкобе, я дуже захоплююся твоїми амбіціями. Але Рада не думає, що ти вже готовий.

— Ти лиш кілька місяців як дізнався, що є дивни´м, — сказала пані Зозуля.

— І ти лиш цього ранку вирішив, що повинен допомогти нашій справі! — додала пані Сапсан.

Це пролунало майже так, наче вона з мене насміхалася.

— Я готовий, — наполягав я. — Й інші теж. Я хочу, щоб ми працювали для вас у Америці, як і мій дідусь.

— Група Ейба не отримувала від нас наказів, — сказала пані Сапсан. — Вони були повністю самостійними.

— Правда?

— Ейб робив усе по-своєму, — продовжувала пані Сапсан. — Звідтоді наш світ сильно змінився, і ми більше не можемо функціонувати в такий спосіб. Принаймні той спосіб, у який вів свої справи Ейб, цієї розмови не стосується. Усе, що має значення тепер, це те, що ситуація в Америці досі не стабілізувалася. Наразі це все, що ми можемо тобі сказати. Коли нам знадобиться твоя допомога там — і коли Рада вирішить, що ти і твої друзі готові, — ми самі попросимо про це.

— Так, — підтвердила пані Зозуля. — Але доти´…

— Ви хочете, щоб я був мотиваційним оратором.

Пані Сапсан зітхнула. Вона починала на мене сердитися, і це стало мене дратувати.

— У вас був важкий день, пане Портман.

— Ви навіть не уявляєте наскільки, — відказав я. — Послухайте, я просто хотів зробити щось важливе.

— Може, він хоче стати´ імбриною´? — запитала пані Зозуля, самовдоволено посміхнувшись.

Я відсунув стілець назад і встав.

— Куди ти йдеш? — поцікавилась пані Сапсан.

— Шукати своїх друзів, — відказав я та попрямував до дверей.

— На все треба свій час, Джейкобе! — гукнула пані Сапсан мені навздогін. — У тебе попереду ще ціле життя, щоб стати героєм!

Мої друзі все ще перебували десь у будівлі, уточнюючи подробиці своїх робочих завдань, тому я сидів собі на лавці в переповненому коридорі та чекав. І, поки мені чекалося, я дещо вирішив.

Мій дідусь ніколи не запитував дозволу в імбрин на те, щоб робити свою роботу, тож і мені не треба було їхнього дозволу, щоби продовжувати його справу. Те, що Ейб залишив свій журнал так, щоб я зміг його знайти, саме собою вже було достатнім дозволом. Мені конче було необхідно здійснити якусь місію. А щоб узяти участь в одній із…

— Боже мій.

— Е-е-е… Ти Джейкоб Портман?

Поряд зі мною всілися дві дівчини. Я відірвався від ходу своїх думок, щоби поглянути на них, і був здивований, побачивши тільки одну дівчину. То була азійка, трохи молодша за мене, одягнута у фланель епохи сімдесятих та брюки кльош… і, точніше вже не буває, сама-самісінька.

— Я — він, — відповів я.

— Ти б не підписав мені руку? — спитала вона, простягаючи руку. Потім вона простягла другу і сказала більш глибоким голосом: — І мені теж?

Вона побачила моє збентеження.

— Називай нас «бінар», — пояснила вона. — Інколи нас плутають із людьми з роздвоєною особистістю, але насправді в нас два серця, дві душі, два мозки…

— І дві гортані! — сказав її другий голос.

— Вау, це круто, — мовив я, щиро вражений. — Здорово було з вами познайомитись. Але… я не думаю, що повинен ставити свої підписи на частинах тіла.

— О-ой, — проказали вони одночасно.

— А що ти думаєш про творіння пані Ґракл? — спитав більш глибокий голос. — Я не можу дочекатися. У минулому сезоні вона зробила виставу про пані Королик та її тварин. «Таємний звіринець».

— Це було нереально. Дуже класно.

— А як ти думаєш, вони мають зіграти тебе?

— Е-е… вау… я реально не знаю. Гей, народе, ви мене пробачите?

Затим я підвівся, ще раз попросив вибачення та швидко почесав через усе приміщення. Та не тому, що хотів утекти від них — ну, не зовсім, — а тому, що помітив декого, хто здався мені знайомим настільки, що в мене аж мозок засвербів піти й дізнатися, хто ж то був такий.

То був один із клерків за одним із приймальних віконець у вестибюлі. Молодий чоловік із коротко підстриженим волоссям, дуже коричневою шкірою і тонкими рисами обличчя. Я знав звідкілясь його обличчя, та не міг згадати звідки. І мені подумалося, що якби я поговорив із ним, це б могло підхльоснути мою пам’ять. Побачивши, як я йшов до нього, той вихопив із чорнильного прибору пір’яну ручку і, коли я наблизився до віконця, став робити вигляд, ніби щось пише.

— Чи не міг би я вас звідкись знати? — запитав я в нього.

Чоловік навіть не підняв очей.

— Ні, — відповів той.

— Я Джейкоб Портман.

Він поглянув на мене. Без емоцій.

— Так.

— Чи не зустрічалися ми раніше?

— Ні.

Я залишався на місці. І звернув увагу, що на віконці був напис: ІНФОРМАЦІЯ.

— Мені потрібна інформація.

— Про?

— Помічника мого дідуся. Я намагаюсь із ним зв’язатися. Якщо він іще живий.

— Ми не адресно-довідкове бюро, сер.

— Тоді яку інформацію ви надаєте?

— Ми не надаємо її. Ми її збираємо.

Він потягнувся за чимось через стіл, а потім простяг мені довгий бланк:

— Ось, заповніть це.

— Та ви приколюєтесь, — відказав я та відкинув той бланк клеркові на стіл.

Той кинув на мене сердитий погляд.

— Джейкобе!

Це пані Сапсан ішла до мене через весь вестибюль, а мої друзі пленталися позаду. За мить я опинюся в оточенні!

Я нахилився прямо до віконця та промовив:

— І все-таки я звідкись вас знаю.

— Як скажете, — відповів чоловік.

— Ну, ти йдеш? — запитав Горацій.

— Я помираю з голоду, — поскаржилася Олівія. — А можна нам ізнов американську їжу?

— То куди тебе призначили? — спитала Емма.

Коли мої друзі підхопили мене, як течія підхоплює поплавок, та понесли до виходу, я ще раз озирнувся на того чоловіка. Він здавався дуже спокійним, але, коли глянув на мене, його хвилювання видали спохмурнілі брови.

Пані Сапсан відвела мене вбік.

— Ми якнайскоріше маємо переговорити, тільки ти і я, — сказала вона. — Мені дуже прикро, якщо на нашій аудієнції постраждали твої почуття. Це дуже важливо для мене та для всіх імбрин, щоб ти почувався задоволеним. Але ситуація з Америкою, як ми вже зазначили, доволі непевна.

— Я просто хочу, щоб ви всі повірили в мене. Я не прошу призначити мене головнокомандувачем армії чи щось таке.

«Я взагалі нічого більше не прошу», — подумав я, але не сказав.

— Я знаю, — запевнила вона. — Але, будь ласка, наберися терпіння. І повір, будь ласка, що якщо ми здаємося тобі занадто обережними, то це для твоєї ж власної безпеки. Якщо з тобою щось станеться — чи з будь-ким із вас — це буде катастрофою.

У мене в голові промайнула одна нехороша думка: те, що вона мала на увазі, насправді означало, що це виглядатиме погано, якщо з нами щось трапиться, так само як виглядатиме погано, якщо ми не допоможемо з Реконструкцією, та ще й так, щоб це було видно всім у Диявольському Акрі. Та я знав, що це було не повне пояснення. Звісно, вона хвилювалася за нас. Але її також хвилювали і думки людей, котрі були для мене чужі, і те, що ті люди думають про моє життя, — і мені стало байдуже.

Але замість усього цього вголос я сказав: «Окей, жодних проблем, я зрозумів», — тому що знав, що вона своєї думки про це все одно не змінить.

Вона усміхнулася і подякувала мені, і мені стало трохи ніяково, — але не дуже, — що я обманув її. Відразу по тому вона з нами попрощалася.

Годинник щойно відцокав полудень у Диявольському Акрі. У пані Сапсан залишалися тут іще деякі справи, які треба було владнати, а наші на сьогодні були вже завершені, тому ми мали зустрітися з нею пізніше вже в мене вдома.

— Ідіть прямо туди, — попередила вона нас. — Не тиняйтеся без діла, не затримуйтесь, не марнуйте час і не байдикуйте.

— Так, пані Сапсан, — відповіли ми хором.

Розділ п’ятий

Ми не пішли прямо. Я запитав, чи не могли б ми пошукати якийсь інший маршрут, де натовп на вулиці не такий численний, і вони, у дусі дослідництва та легкої неслухняності, погодились. Єнох заявив, що знає швидкий шлях, який майже напевне був малолюдним, і вже за хвилину ми йшли вздовж річечки під назвою Смердючка.

Ця частина Акра не була прибрана так, як його центр. Імовірно, її і неможливо було прибрати. Диявольський Акр був часовою петлею, тому основні деталі місцевого краєвиду щоденно мали перезавантажуватись до попереднього вигляду. Річечка завжди і повсякчас являла собою буру та бридку смужку рідких нечистот. Те сонце, яке змогло пробитися крізь пелену фабричного диму, що висів над нами, завжди в цьому місці матиме колір слабкого чаю. Звичайні, котрі застрягли тут як частина краєвиду, який безперервно повторювався, назавжди залишаться такими ж нещасними, напівголодними бідолахами, що з підозрою витріщалися на нас із вузьких провулків та вікон прибуткових будинків, повз які ми зараз проходили. Мілард сказав, що десь, напевне, існувала карта всіх убивств, збройних нападів і пограбувань, котрі сталися в той день, у якому Диявольський Акр був закільцьований у часі, тому цих небезпечних місць можна було б уникнути, але ніхто з нас ніколи тієї карти не бачив. Ми всі розуміли, що треба бути обережними, проминаючи звичайні райони. Поки була можливість витримувати запах, ми тулилися до краю річки, намагаючись не підходити надто близько до темних будівель.

Мої друзі, коли їм не доводилося знервовано озиратися довкола, обговорювали свої нові призначення. Більшість із них здавалися розчарованими. Дехто був просто злий.

— Я мав би складати карти Америки! — скаржився Мілард. — Зараз головою нещодавно зруйнованого Міністерства Картографії є Перплексус Аномалус. І якщо імбрини не вважають, що вони чимось зобов’язані нам за все, що ми зробили, то він, безумовно, вважає.

— Тоді ти маєш звернутися прямо до нього, — сказав Г’ю.

— Я так і зроблю, — погодився Мілард.

Щодо Єноха, то він, як тільки його початкове враження від нового заняття минулося, був зрозумів, що його робота у Відділі Мертвих Листів лише десь на п’ять відсотків складалася з воскрешення мертвих, а на дев’яносто п’ять — із порпання в паперах.

— Як вони можуть засовувати нас на якусь тупу роботу, після того що ми зробили в Бібліотеці Душ? — запитував він. — Ми врятували імбринам їхні шкури. Вони повинні за це або дати нам провести казкові довгі канікули, або поставити нас на грошовиті місця з купою підлеглих.

— Я сказав би це не такими словами, — озвався Горацій, — але в цілому згоден. Асистент анахроніста у Відділі Костюмів? Я мав би стати щонайменше радником зі стратегії при Раді імбрин. Я вмію бачити майбутнє, заради пташок!

— Я думала, пані Сапсан вірила в нас, — сказала Олівія.

— Вона й вірить, — мовила Бронвін. — То інші імбрини — вони нас не знають так добре.

— Вони нас бояться, — заявив Єнох. — Що за призначення такі? Вони просто хотіли цим сказати: ви все ще тільки маленькі дивні дітки.

До мене тихенько збоку підійшла Емма, і далі ми стомлено попленталися вже пліч-о-пліч. Я спитав її, як минула її співбесіда на місці нового призначення.

— Глянь на це, — сказала Емма, дістаючи із сумочки витончену прямокутну коробочку. — Це розкладний фотоапарат. — Вона легко натиснула перемикач, і об’єктив вийшов із корпусу.

— Отже, вони дали тобі роботу, яку ти хотіла? Документування подій?

— Ні, — відповіла вона. — Я поцупила його з кімнати апаратури. А щодо призначення: я маю три дні на тиждень охороняти імбрин під час допитів витворів.

— Але це може бути цікаво. Ти зможеш почути якісь божевільні зізнання.

— Я не хочу все те чути. Ні про всі їхні злочини, ні про те, що вони робили з нами багато-багато років… Я втомилася знову та знову переписувати для себе наново історію минулих днів. Я хочу бачити нові місця, знайомитись із новими людьми. А як ти?

— Я теж, — підтвердив я.

— Я мала на увазі, що з твоїм призначенням? Я аж помираю, хочу дізнатися, що вони тобі дали. Упевнена, щось дивовижне.

— Я тепер мотиваційний оратор, — сказав я.

— А що це за чортівня?

— Я тепер повинен ходити по різних петлях та розповідати людям про себе.

Вона аж скривилася:

— Для чого?

— Щоб… надихáти їх?

Вона так розсміялася, що мені стало навіть трохи неприємно.

— Гей. Це не настільки смішно, — зауважив я.

— Не зрозумій мене неправильно: я думаю, ти дуже всіх надихáєш. Та я просто… я не уявляю цього.

— Я теж. Ось чому я не збираюсь цього робити.

— Реально? — промовила вона вражено. — То що ти збираєшся робити?

— Щось інше.

— А-а. Розумію. Щось дуже таємниче.

— Так.

— А мені скажеш?

Я усміхнувся:

— Ти будеш першою.

Не те щоб я хотів тримати Емму подалі від своїх планів — просто я ще не мав узагалі ніяких планів, а тільки впевненість у тому, що щось обов’язково випірне на поверхню.

І от щось таки випірнуло. З боку річки почувся якийсь шум — сплеск, а за ним гучний протяжний вдих-видих.

Клер заверещала:

— Риб’ячий монстр!

Ми всі повернулись у той бік, але те, що на перший погляд здавалося морською істотою, виявилось огрядним чоловіком із блідою лускоподібною шкірою. Він швидко плив паралельно з нами, і з води було видно лише голову та плечі, які здавалися непорушними, отож складалося враження, що його несе захований під водою, невидимий оку рушій.

— Гей, там! — вигукнув чоловік. — Молоді люди, стійте!

Ми пішли швидше, але той чоловік так само поплив швидше.

— Я просто хочу спитати.

— Усі стоп! — скомандував Мілард. — Цей чоловік не завдасть нам шкоди… Ти дивний, чи не так?

Чоловік трохи підвівся, і на його шиї ми побачили пару зябер, які широко відкрилися та виплюнули із себе струмені чорної води, і питання, чи був він дивним, одразу відпало.

— Мене звати Ітч, — відповів чоловік. — Я хотів би знати тільки одне. Ви ж підопічні Альми Сапсан, правда?

— Так, — відповіла Олівія, стаючи прямо на краю річки, щоби показати, що вона не боїться.

— А чи правда, що ви буваєте, де хочете, і ніколи не постарієте передчасно? Що ваші внутрішні годинники переустановлено?

— Це було два питання, — зауважив Єнох.

— Так, це правда, — відповіла Емма.

— Зрозуміло, — сказав Ітч. — А коли б ми могли переустановити наші годинники?

— Хто «ми»? — запитав Горацій.

Навколо Ітча з води показалися ще чотири голови — двох молодих хлопців із плавцями на спинах, старшої на вигляд жінки з лускатою шкірою та дуже старого чоловіка із широко відкритими, риб’ячими очима, по одному на кожній скроні.

— Моя прийомна сім’я, — відрекомендував Ітч. — Ми вже занадто довго живемо в цій проклятій річці та дихаємо її бридкою водою.

— Час поміняти краєвид, — пробуркотав рибоокий чоловік.

— Ми хочемо піти в якесь чисте місце, — додала луската жінка.

— Це не так просто, — сказала Емма. — Те, що сталося з нами, було випадковістю, і воно могло нас убити.

— Нам усе одно, — відказав Ітч.

— Вони просто не хочуть ділитися своїм секретом! — вигукнув один із хлопців із плавцями.

— Це неправда, — заперечив Мілард. — Ми навіть не впевнені, що переустановлення можна буде відтворити. Імбрини досі вивчають це питання.

— Імбрини! — жінка плюнула чорною водою із зябер. — Навіть якби вони знали, вони б ніколи не розказали. Тоді б ми всі залишили їхні петлі, і їм би не було ким правити.

— Гей! — крикнула Клер. — Ви кажете жахливі речі!

— Просто зрадницькі, — додала Бронвін.

— Зрада! — вигукнув Ітч, потім підплив до краю та виліз на тротуар. Ми відійшли від нього, бо з його тіла стікала вода, оголюючи його шати з довгих зелених водоростей, котрі вкривали його від грудей до ніг. — Це слово небезпечне, щоб ним розкидатися.

Хлопці та жінка — вона так само була вбрана у водорості — теж повилазили з річки. У воді залишився тільки старий, який від хвилювання плавав колами.

— Послухайте, — сказав я (я досі мовчав і тому подумав, що, можливо, мені вдасться всіх заспокоїти). — Ми всі тут дивні. У нас нема причин битися.

— Що ти про це знаєш, новачку? — спитала жінка.

— Він думає, що він наш спаситель! — сказав Ітч. — Ти не що інше, як брехло, котрому пощастило.

— Лжепророк! — вигукнув один із хлопців, а потім і інший прокричав те ж саме, а тоді вже всі вони: — Лжепророк! Лжепророк! — тим часом наступаючи на нас із трьох сторін.

— Я ніколи не заявляв, що я пророк, — намагався я виправдатись. — Я ніколи не заявляв чогось такого взагалі.

Десятки звичайних мешканців прибуткового будинку позаду нас повисовувалися з вікон і тепер також кричали, а на наші голови посипався град із покидьків і сміття.

— Ви, шановні, надто довго перебували в цій канаві! — огризнувся Єнох. — Ваші мізки засмерділи!

Емма почала розкочегарювати свої вогні, а Бронвін здавалася готовою звалити Ітча з ніг боковим ударом, та інші відтягли їх назад. У Диявольському Акрі до нас пильно всі придивлялися, і тому калічення нами котрогось дивного, навіть при самообороні, виглядало б дуже некрасиво.

Отже, мешканці Смердючки, з яких капало нечистотами, відтіснили нас у якийсь провулок, а їхні крики «лжепророк» змінилися на вимоги видати наш секрет. Урешті-решт нам не лишилося іншого вибору, крім як розвернутися та тікати. І тільки їхні крики переслідували нас луною, поки ми не повернули за ріг.

Ми таки вибралися з того небезпечного кварталу та повернулися до середмістя, але все навколо тепер здавалося нам наче в тумані; ми були шоковані, а дружні вітання та рукостискання, котрими нас ушановувала юрба коло будинку Бентама, тепер здавалися нереальними.

Що було за всіма тими усмішками?

Як багато з них у глибині душі були на нас ображені?

Потім ми зайшли до Панконтуркону, і присутні там дивні махали нам руками, а ми важко та повільно волочили ноги вгору по сходах, а далі вздовж довгого коридору, і всі мовчали, поринувши в глибокі роздуми.

Ми запхалися до комірчини для віників, а потім, спотикаючись, після того як нас трохи погойдало під час стрімкого переходу крізь портал, вийшли нарешті в спекотний флоридський вечір. Над гостроверхою покрівлею сараю піднялася хмарка ледве помітної пари та почувся легкий шиплячий звук, як від гарячого двигуна, на який бризнули водою.

— Озон, — прокоментував Мілард.

— Двадцять дві хвилини сорок секунд, — почувся голос пані Сапсан, що стояла на подвір’ї, схрестивши руки. — Це наскільки ви запізнилися.

— Але, пані, — озвалася Клер, — ми не хотіли…

— Ніхто нічого не каже, — прошепотіла Емма. А потім, голосніше: — Ми пробували зрíзати, але заблукали.

Ми стояли на подвір’ї, виснажені, усе ще налякані нашою сутичкою на Смердючці, і слухали лекцію про пунктуальність і відповідальність. І я почув, як мої друзі заскреготали зубами. Після того як вона з усіма подробицями пояснила нам, чим ми її розчарували, пані Сапсан обернулася на птаха, злетіла на дах мого будинку та влаштувалася там, як на сідалі.

— А що сталось? — спитав я тихо.

— Вона завжди так робить, коли їй треба побути на самоті, — відповіла Емма. — Напевне, вона реально засмучена.

— Тому що ми спізнилися на двадцять дві хвилини?

— На неї сильно тиснуть, — пояснила Бронвін.

— І вона переносить це на нас, — додав Г’ю. — А це нечесно.

— Я думаю, зараз у світі багато є дивних, котрі не люблять слухати своїх імбрин, — сказала Олівія, — але пані Сапсан завжди могла розраховувати на те, що ми слухаємо. Тому, коли ми десь напаскудимо, навіть зовсім маніпусіньку крихітку…

— Тоді вона може запхати це собі під хвіст! — заявив Єнох трохи заголосно.

Бронвін ляснула його долонею по губах, і вони обоє впали на землю та покотилися.

— Припиніть, припиніть! — закричала Олівія, і ми з нею та Еммою стали рознімати їх, і в цьому процесі теж опинилися на землі. А потім ми всі лежали на траві, переводячи подих та починаючи пітніти у вологому вечірньому повітрі.

— Це так по-дурному, — сказала Емма. — Більше жодних сутичок між нами.

— Перемир’я? — спитала Бронвін.

Єнох кивнув, і вони вдарили по руках.

Усі хотіли відпочити й відновитися після сьогоднішніх подій, тому ми пішли в дім, де Горацій приготував дещо дивовижне з того, що залишилося від украдених товарів. А потім я познайомив їх із перевіреною часом американською традицією трапезування перед телевізором. Я пультом перемикав канали, а мої друзі пильно стежили за екраном. І декого з них це заняття так поглинуло, що вони зовсім забули про свої тарілки на колінах, і їжа в них захолола. Телевізійна торгова мережа, реклама собачого корму і виробів з догляду за волоссям у жінок, якась проповідь на релігійному каналі, шоу талантів, фрагменти новин про конфлікти в далеких країнах — усе це було для них однаковою мірою чуже. Та, щойно вони подолали шок від того, що такий екран був прямо в домі, із повноколірним зображенням, об’ємним звуком та сотнею різних каналів на вибір, вони почали ставити питання. Деякі заскочили мене зненацька.

Коли на екрані майнув епізод з однієї зі старих серій «Стартреку», Г’ю запитав:

— А багато людей мають нині космічні кораблі?

Бронвін, дивлячись реаліті-шоу «Справжні домогосподарки з Оріндж-Кавнті[24]»:

— А в Америці бідних людей уже нема?

А Олівія:

— Чому вони такі неввічливі одне з одним?

Під час реклами якогось автомобіля Горацій спитав:

— А той шум уважається за музику?

Коли ми наскочили на теленовини, Клер скривилася та спитала:

— А чому вони так кричать?

Я побачив, що це почало їх засмучувати. Емма напружилася, Г’ю став ходити туди-сюди, а Горацій смертельною хваткою стиснув бильце дивана.

— Це занадто, — промовила Емма, торкаючись очей нижніми краями долонь. — Надто голосно, надто швидко!

— Воно ніколи не спиняється ні на чому довше ніж на мить, — прокоментував Горацій. — Ефект запаморочливий.

— Не дивно, що в цьому світі звичайні взагалі рідко помічають дивних, — додав Єнох. — Їхні мізки розплавились!

— Якщо люди двадцять першого століття дивляться, то й ми будемо, — сказав Мілард.

— Але я не хочу розплавленого мозку, — не погодилася Бронвін.

— Та нічого не розплавиться, — запевнив її Мілард. — Думай про це, як про вакцину. Лише краплі буде достатньо, щоб прищепити тебе проти великих потрясінь цього світу.

Ми ще трохи пострибали каналами, але той ефект, що перед цим змушував нас заціпеніти, уже почав випаровуватись, і мій розум став повертатися до неприємної реальності. І, коли ми наскочили на епізод із телевізійного реаліті-шоу «Холостяк», мені раптом спало на думку, як же мало я розумію світ, у якому виріс. Усе своє життя звичайні нібито люди в більшості своїй збивали мене з пантелику — отими смішними способами, якими вони пробували справити враження одне на одного, отими примітивними цілями, які вони перед собою ставили, отією банальністю своїх мрій. А також тим, як люди відкидали все, що не відповідало їхній вузькій парадигмі прийнятності, — неначе ті, хто думав, діяв, одягався чи мріяв інакше, ніж вони, були загрозою самому їхньому існуванню. Сáме це більше, ніж що інше на світі, було причиною того, чому я весь час почувався таким самотнім. Речі, які звичайні люди вважали важливими, я вважав тупими. І ніколи поруч не було нікого, із ким би я міг про це поговорити, тож я тримав свої думки при собі. І от, нарешті, у цьому звичайному світі в мене з’явилася була впевненість, що віднині в мене є справжній дім у Дивосвіті, де на мене завжди чекають. Але сьогоднішній день у Диявольському Акрі змусив мене почуватися так, наче там я теж був чужинцем — героєм для одних та брехлом для інших. І незрозумілим для всіх, прямо як удома.

А тим часом, поки я намагався пояснити друзям сюжет мультсеріалу «Сімпсони» та збирався вже остаточно здатися на милість глибокого сну (день був довгий), у моєму мозку раптом щось клацнуло, і я згадав, де раніше бачив обличчя того клерка. Я передав пульт Єнохові, перепросивши, що мені, мовляв, треба до ванної, та побіг нагору.

Зачинивши за собою двері до своєї кімнати, я дістав із-під ліжка Ейбів журнал проведених операцій та почав гортати, шукаючи обличчя того клерка. Щоб знайти його, знадобилося кілька хвилин — там було стільки сторінок та стільки облич, — але я, нарешті, знайшов його в одному записі за 1983 рік. Фото було старе, із 1930-х чи 1940-х років, як я здогадався, але той клерк на фото виглядав так само, як і сьогодні, що означало, що він жив у петлях уже доволі довго. Його ім’я було записане як Лестер Новбл-молодший. На світлині він мав на собі великий круглий капелюх та спокійно дивився в об’єктив — і жодної тіні страху, який я бачив на його обличчі сьогодні вдень. Я прочитав записи мого діда про ту місію, потім вирвав скріпки, котрі прикріпляли фото до сторінки журналу, та засунув світлину до кишені.

У коридорі я зіткнувся з Еммою.

— А я якраз ішла тебе шукати, — сказала вона.

— І я йшов тебе шукати. Мені потрібна твоя допомога.

Вона нахилила голову:

— Звісно, що завгодно.

— Прикрий мене. Лиш на годину чи дві. Мені треба повернутися до Акра.

— Навіщо? За чим?

— Нíколи зараз пояснювати, — відповів я. — Коли повернусь.

— Я теж піду.

— Мені треба зробити це самому.

Вона схрестила руки:

— Сподіваюсь, це щось хороше.

— Так і є. Я думаю.

Я поцілував її, потім прослизнув сходами вниз і через гараж вийшов надвір. А далі попрямував до садового сарайчика.

Коли я повернувся до вестибюля Будинку Міністерств, клерка вже не було. Його віконце було зачинене, і за ним було пусто. Я підійшов до віконця, що поряд, і запитав жінку, яка там була, чи не знала вона, де б міг бути її сусід зараз.

Вона глянула на мене скоса крізь товсті окуляри:

— Хто?

— Чоловік, котрий працює он там. Лестер Новбл.

— Я не знаю ніякого Лестера Новбла, — відповіла вона, постукуючи своїм вічним пером[25] по столу, — але хлопець, котрий працює поряд зі мною, сьогоднішню роботу щойно закінчив. Ви ще зможете наздогнати його, якщо… ой, онде він.

Вона показала на вестибюль. Я повернувся та побачив, як той клерк поспішає до виходу. Я швидко буркнув «дякую» та помчав через усе приміщення, перехопивши хлопця за мить до того, як той вийшов за двері.

— Лестере Новбл, — звернувся я.

Він трохи зблід.

— Мене звати Стівенсон. І ви заступили мені шлях.

Він спробував прошмигнути повз мене, але я твердо стояв на місці. А він явно хотів уникнути скандалу.

— Ваше ім’я — Лестер Новбл-молодший, і цей британський акцент ви удаєте.

Я дістав із кишені його фото та показав йому. Він на мить закляк, а потім вирвав світлину з моєї руки. Коли він підняв очі та знову зустрівся з моїм поглядом, то здавався переляканим.

— Що вам треба? — прошепотів він.

— Зв’язатися з деким.

Його погляд майнув по вестибюлю, а потім повернувся до мене:

— Пройдіть цим коридором. Зустрінемось за дві хвилини біля кімнати 1-37. Нас не повинні бачити, як ми йдемо разом.

Я вихопив у нього фото:

— Це побуде в мене. Поки що.

Через дві хвилини я зустрівся з ним коло простих дерев’яних дверей, на яких було написано лише «137». Він деякий час не міг упоратись із ключами, його руки тремтіли. Нарешті ми зайшли всередину, і він зачинив та замкнув за нами двері. Кімната була маленька і вся — від стіни до стіни, від підлоги до стелі — заставлена великими світло-коричневими папками з документами.

— Послухай, хлопчику, — промовив він, повернувшись до мене та молитовно склавши руки. — Я не злочинець, окей? — його британський акцент зник, змінившись на ледь помітну гугняву південноштатівську вимову. — В Америці є погані люди, і я не хотів би дати їм себе знайти. Коли я прийшов сюди, то змінив своє ім’я. І ніколи вже не думав, що хтось називатиме мене, як колись.

— Невже тамтешні порожняки були реально набагато гірші, ніж тутешні? — спитав я його.

— Вони були погані, але я забрався звідти не тому. Це через дивних. Вони там просто божевільні.

— О-о? Як так?

Лестер похитав головою:

— Я порушив близько сотні правил, запустивши тебе сюди. Якщо ти хочеш досьє — окей, але на розповіді нема часу.

— Добре, — сказав я. — Що тут є на мисливців на порожняків?

Лестер завагався:

— На кого?

— Я знаю, що ви знаєте, про кого я кажу, — відказав я та розповів йому, що знав із Ейбового звіту про одну з бойових операцій.

У тому звіті було сказано, що Лестер жив у петлі 5 січня 1935 року в Анністоні, штат Алабама, аж поки на ту часову петлю не було здійснено напад, а її імбрину вбито. Ейб із Ейчем знайшли Лестера, що жив самітно у своїй норі в одному з мотелів у їхньому теперішньому часі — тоді це був 1983 рік, — де йому загрожувала велика небезпека передчасного старіння. Їм удалося переправити його в безпечне місце в іншій часовій петлі. Через деякий час після тих подій він, напевне, знайшов дорогу до Англії, що, безумовно, було пов’язано з якоюсь драматичною історією. Але в мене не було часу ту історію слухати, а Лестер, після того як я закінчив розповідати йому, що про нього знаю, узагалі здавався не в настрої щось пояснювати.

— Звідки ти все це знаєш? — запитав він. Усе його тіло напружилось, наче він приготувався почути погані новини.

— Ейб був моїм дідом, — відповів я.

— Він тобі про мене розповів? — голос його все підвищувався. Здавалось, мій візит реально його налякав.

— Не зовсім так, — заперечив я. — Послухайте, приводу хвилюватись нема, як і приводу вдаватися в деталі. Я тут не для того, щоб відкопувати трупи у вашому минулому. Мені просто треба зв’язатися з тим, кого звати Ейч. Ви провели з ним деякий час. Ви працюєте тут, у цій святая святих… — кажучи останні дві фрази, я то однією, то другою долонею показував на Лестера, а потім з’єднав їх у рукостисканні; і цей мій жест мав наочно відобразити причиново-наслідковий зв’язок із моїми діями. — Ви просто найкращий варіант.

Він зітхнув і помітно трохи розслабився. Потім склав руки на грудях та притулився боком до одного зі стелажів.

— Вони не залишали мені візитівок або чогось такого, — сказав він, — а навіть якби й залишили, то це було дуже давно.

— Я сподівався, що у ваших досьє щось таки мусить бути, — промовив я. — Імбрини, напевне, мали якийсь спосіб із ними зв’язуватись.

— То чому б тобі не спитати імбрин?

Щось він став почуватися аж надто комфортно.

— Я намагаюсь бути обережним. Але, якщо я зроблю по-вашому, то, будьте певні, вони дізнаються, що це Лестер Новбл-молодший направив мене до них.

Він спохмурнів.

— Тоді окей, — сказав він коротко. — Зараз гляну, що тут є.

Він повернувся і пішов уздовж стіни, ведучи вказівним пальцем по папках. Ось він витягнув із полиці якусь папку. Проглянув її вміст, бурмочучи щось про себе. Потім пройшов навпростець до іншої стіни та іншого стелажа і дістав іще дві папки. Похитав головою, сховав папки під пахвами та рушив далі. Через кілька хвилин він підійшов до мене та простягнув руку. У його долоні була стара сірникова книжечка.

— Що це? — спитав я.

— Це все, що є.

Я взяв оту сірникову книжечку в руку. Вона була потерта з країв, наче багато часу провела в чиїйсь кишені. Зовні обкладинка була чиста. Із внутрішнього боку розміщувалась реклама китайського ресторану, адреса, якийсь незрозумілий набір цифр і літер, а також написане від руки олівцем «ПІСЛЯ ПРОЧИТАННЯ СПАЛИТИ». Очевидно, дехто проігнорував цю інструкцію.

— Отже, так… — і з цими словами Лестер вирвав у мене фото. — Я сказав би, це чесний обмін, з огляду на те, що мене б можна було звільнити вже за те, що я просто запустив тебе до цієї кімнати, а тим паче дав тобі піти звідси із цим.

— Це просто стара сірникова книжечка, — сказав я. — Що я маю з нею робити?

— Це тобі вирішувати. — Він підійшов до дверей, відчинив їх та почекав, поки я вийду. — А тепер, приятелю, зроби мені послугу, — мовив він ізнов із британським акцентом, — та забудь, що ми взагалі зустрічались.

Я перетнув Акр із таким поспіхом і з таким нестримним натиском, що навіть ті люди, котрі мене впізнали, не встигли зреагувати, щоб мене зупинити. Я примчав до будинку Бентама, піднявся сходами, пройшов довгим коридором Панконтуркону до дверей із позначкою «тільки а. сапсан і підопічні», пірнув усередину і вже за мить вискочив на траву свого заднього подвір’я. Навколо була тепла ніч, і я на якусь мить завмер, прислухаючись, як гармонійно перегукувалися між собою цвіркуни та жаби, у той час як крізь вікна моєї вітальні мерехтіло світло від телевізора.

Пані Сапсан на даху вже не було. Ніхто не бачив, як я повернувся. У мене ще був час для себе. Я вирушив навпростець через подвір’я до причалу, пройшов ним до кінця та сів. Це було єдине місце, яке, як я вважав, могло наразі забезпечити мені певне усамітнення — якщо раптом хтось прийде навідати мене, я почую його кроки.

Я дістав свій телефон та сірникову книжечку і став гадати, як її можна використати, щоб добратися до Ейча. Кількахвилинне тикання великими пальцями по екрану допомогло дізнатися, що дивний на вигляд рядок літер і цифр під адресою виявився телефонним номером, який, щоправда, неможливо було набрати, бо він був у алфавітно-цифровому вигляді, який у 1960-х вийшов зі вжитку.

Я провів у Інтернеті пошук того ресторану, що рекламувався в сірниковій книжечці, за його назвою. І удача: він і досі існував. Я подивився його теперішній номер телефону та набрав його.

Спершу я почув серію якихось клацань, наче мій виклик перенаправлявся кудись на інший кінець світу. Потім почулися гудки — разів, може, десять, дванадцять, поки нарешті не відповів непривітний чоловічий голос:

— Так.

— Мені потрібен Ейч. Це…

На лінії затихло. Він поклав слухавку!

Я передзвонив. На цей раз він підняв слухавку через два дзвінки:

— У вас неправильний номер.

— Це Джейкоб Портман.

Запала пауза. Але він не поклав слухавку.

— Я внук Ейба Портмана.

— Це лише слова.

Моє серцебиття прискорилося. Номер був правильний. Я розмовляв із тим, хто знав мого діда. Може, і з самим Ейчем.

— Я можу довести.

— Ну, скажімо, я тобі вірю, — відгукнувся чоловік. — Може, вірю, може, й ні. То що хоче Джейкоб Портман?

— Роботу.

— Пошукай рекламні оголошення.

— Роботу, яку робите ви.

— Кросворди?

— Що?

— Я на пенсії, синку.

— Тоді ту, яку ви робили? Ви, Ейб та інші.

— І що ти про це знаєш? — судячи з його тону, власник голосу несподівано перейшов у оборону.

— Я знаю багато. Я читав Ейбів журнал проведених операцій.

Почулося металеве скреготіння, а потім невеликий гуркіт, наче Ейч щойно підвівся зі стільця.

— І?

— І я хочу допомогти. Я знаю, там досі є порожняки. Може, їх і не так багато, але навіть один може спричинити серйозні проблеми. І ще багато чого зробити.

— Це щедро з твого боку, синку. Але ми більше не займаємося цим.

— Чому? Тому що Ейб помер?

— Тому що ми постаріли.

— Ну тоді, — сказав я з дедалі більшою самовпевненістю, — я почну це сам. У мене є друзі, котрі також можуть допомогти. Нове покоління.

Я почув, як зачинилися дверцята серванта й у чашці задзеленчала ложечка.

— Ти коли-небудь особисто бачив порожняка? — спитав чоловік.

— Бачив. І вбивав їх.

— Це точно?

— Ви не чули про Бібліотеку Душ? Про битву за Диявольський Акр?

— Я не зовсім у курсі останніх подій.

— Я вмію робити те, що робив Ейб. Я можу їх бачити. А також контролювати.

— Знаєш… — він голосно відсьорбнув зі своєї чашки, — можливо, я й чув щось про тебе.

— Ви чули?

— Так. Ти ще зелений, неперевірений. Імпульсивний. А в нашій роботі такі гинуть першими.

Я скреготнув зубами, але стримав себе, і мій голос і далі лунав рівно та спокійно:

— Я знаю, що мені є чого повчитися. Але, думаю, що я також маю і що запропонувати іншим.

— Ха, ти такий серйозний, — його тон здавався і жартівливим, і враженим.

— Так.

— Гаразд. Вважай, ти напросився на співбесіду.

— А це була не вона?

Він засміявся:

— Навіть поруч не кашляла.

— Ну добре, а що я?..

— Більше не дзвони. Я сам подзвоню.

На лінії затихло.

Я кинувся в дім, помахав рукою своїм друзям, коли пролітав повз них у вітальні — вони дивились якесь кіно про зомбі, — і тоді Емма швидко скочила на ноги та побігла слідом за мною до порожньої спальні.

Там вона міцно обняла мене, а потім штовхнула в груди:

— Починай розповідати, Портмане.

— Я зв’язався з одним зі старих партнерів Ейба. Щойно говорив із ним по телефону.

Вона, широко відкривши очі від несподіваної новини, зробила крок назад.

— Лапшу зніми.

— Я серйозно. Той мужик, Ейч, багато років працював із моїм дідом. Вони здійснили разом офігенну купу місій. Але тепер він старий і потребує нашої допомоги.

Можливо, я там трохи перегнув. Але тільки трохи. Ейч дійсно потребував нашої допомоги, тільки спершу він мав переконатись у цьому.

— Допомоги в чому?

— В одній місії. Тут, у Америці.

— Якщо йому потрібна допомога, він має звернутися до імбрин.

— Наші імбрини не мають влади в Америці. Америка ж, як із усього видно, своїх імбрин не має взагалі.

— Чому не має?

— Не знаю, Ем. Є сто тисяч речей, котрих я не знаю. Зате я знаю, що Ейб замкнув оті дверцята в підлозі кодом доступу, який тільки я знав. І журнал своїх місій він залишив так, щоб я зміг знайти. І якби він мав щонайменшу впевненість, що колись і ти будеш тут, він був би не проти, щоб його журнал знайшла і ти.

Вона відвела погляд, борючись із думками.

— Ми не можемо ось так просто втекти на якусь місію. Пані Сапсан ніколи цього не допустить.

— Я знаю.

Вона пильно глянула на мене:

— А в чому полягає місія?

— Ще не знаю. Ейч сказав, що буде на зв’язку.

— Тобі реально так не подобається те завдання, що дали імбрини, га?

— Так. Дуже.

— Я думаю, ти б із ним упорався. Те, що ти сказав мить тому, було гарною мотиваційною промовою.

— То ти зі мною?

На обличчі її з’явилася широка усмішка.

— Чорт, так.

Розділ шостий

Тієї ночі в мене був жахливий сон. Я був посеред якогось пустиря, а навколо все палало. Замість обрію була тільки кіптява та полум’я, а по всій поверхні землі калюжами розлилася якась липка чорна твань. Я закляк у повітрі, зависши над глибокою ямою. У глибині її сліпуче сяяли два блакитні вогники. Вони належали Коулу — Коулу у формі монстра, що був у сто футів заввишки, що в нього руки були схожі на стовбури дерев, а пальці — на довге та чіпке коріння, і ними він тягнувся до мене знизу.

Він кликав мене на ім’я.

— Джейкобе, Джейкобе, — чувся різкий та в’їдливий монотонний речитатив. — Я бачу тебе. Я бачу тебе там. Я-а-ба-а-чу-у-те-е-бе-е…

Знизу вгору лійкоподібно — чим вище, тим ширше — піднімалися навколо мене хвилі смердючого повітря. Запах — наче обгоріла плоть. Мені хотілося блювати, я прагнув утекти, але був паралізований. Я спробував заговорити, крикнути на нього. Але не зміг видушити із себе ні слова.

Потім почувся звук, наче від сили-силенної щурів, які легко та швидко видиралися на стіни тієї ями.

— Ви не справжній, — зміг я нарешті сказати. — Я вас убив.

— Так, — озвався він. — І тепер я повсюди.

Щурячі звуки ставали дедалі голоснішими, аж поки на краї ями не виповзли пальці Коула — десять довгих та покручених коренів, які зразу ж потяглися до мене та обвилися мені навколо горла.

— Я маю великі плани на тебе, Джейкобе… Великі-великі плани…

Я думав, що мої легені вибухнуть, а потім відчув гострий біль у животі.

І раптом я опинився у вертикальному положенні, хапаючи ротом повітря та тримаючись за живіт. Сну вже не було, а я був у себе вдома, на підлозі своєї спальні, а навколо мене обвивався мій спальний мішок.

Місячне світло, що падало крізь вікно навскіс, розділило кімнату навпіл. Єнох та Г’ю похропували в моєму ліжку. Цей біль у животі був мені давно відомий. Це був і біль, і стрілка мого внутрішнього компаса.

Стрілка кликала спуститися сходами вниз та вийти надвір.

Я виплутався з мішка, вискочив із кімнати та стрімко спустився сходами.

Біг я тихо, навшпиньки. Якщо це було те, що я думав, то мої друзі не сильно б мені допомогли. Вони тільки плутались би під ногами. І я не хотів їх розбудити та викликати паніку, перш ніж оціню ситуацію.

Тільки чужий страх провокував порожняків. Той страх робив їх голодними.

По дорозі через кухню я витягнув ножа з блока — не дуже добре проти порожняка, та все ж краще, ніж нічого, — потім через гараж вийшов назовні, мало не впавши через згорнутий садовий шланг, коли повертав на задній двір. Над дахом садового сарайчика піднімалась напівпрозора хмарка озону. Кишенькова петля була використана зовсім недавно.

І в цю мить, так само раптово, як воно до мене було прийшло, оте тривожне відчуття зникло. Стрілка компаса показала в бік бухти, потім повернулася повністю в протилежному напрямку, до затоки, а потім узагалі наче зникла. Такого ніколи не бувало раніше, і я не міг цього збагнути. А чи не могло все це бути фальшивою тривогою? Чи не могли оці нічні жахіття змусити спрацювати мій незвичайний рефлекс?

Відчувши вологу траву між пальцями на ногах, я оглянув те, у що був одягнутий: рвані спортивні штани, стара футболка, взуття нема, — і мені подумалось: «Ось так загинув Ейб. Ось так, майже точно». Дозволивши заманити себе в темряву у своєму нічному вбранні; і в руках якась імпровізована зброя.

Я опустив ніж. Не відразу, але моя рука перестала тремтіти. Я обійшов свій будинок по периметру, уперед і назад, прислухаючись. Не було жодних відчуттів. Урешті-решт я повернувся до своєї кімнати і заліз у спальний мішок у себе на підлозі. Але не спав.

Уранці я перевіряв свій телефон мало не щохвилини, очікуючи дзвінка від Ейча. Він не сказав, коли саме буде на зв’язку. Ми з Еммою сперечалися, чи казати про це іншим, та вирішили зачекати із цим, поки не отримаємо новин від Ейча — а може, ми навіть і тоді нічого нікому не скажемо. Можливо, до своєї місії він залучить тільки нас двох. Можливо, дехто з наших друзів не захоче піти з нами або ж буде взагалі проти цієї ідеї. А що, як хтось із них, перш ніж у нас з’явиться шанс піти звідси, обмовиться про наші плани пані Сапсан?

Після сніданку мені довелося взяти своїх дивних друзів на шопінг за одягом. Це здавалося непоганим способом убити час, поки я чекав новин, тож я скористався ним, щоб не думати про можливий дзвінок від Ейча.

У першій групі були Г’ю, Клер, Олівія і Горацій. Я повіз їх у торговельний центр. Але не в той, що біля мого будинку, де, як я хвилювався, ми могли зустрітися з кимось із моєї школи, — я вибрав торговельний центр «Шейкер-Пайнз», що розташовувався біля міжштатної автомагістралі.

По дорозі я знайомив своїх друзів із основними компонентами сучасних передмість — «це банк, це лікарня, це кондомініуми», — тому що вони безперервно запитували «а що це таке?» Те, що мені здавалося цілком банальним, для них було дивовижним.

У своїй часовій петлі пані Сапсан використовувала різні чудеса, які захищали її підопічних від фізичних ушкоджень, але у своєму фанатичному прагненні тримати їх у безпеці вона забороняла всім візитерам говорити з її підопічними про світ, яким він став після 1940-го року, і це ставило моїх друзів у невигідне становище. Вони були надто закриті від світу й тепер нагадували маленьких Ріпів ван Вінклів,[26] які прокинулися після довгого сну у світі, який вони не розуміли. Вони більш-менш розумілися на сучасних поняттях — електриці, телефонах, автомобілях, літаках, фільмах, музиці та інших загальновідомих у їхній час речах — лише до певної точки в часі, до третього вересня 1940 року. Усе, що стосувалося їхніх знань про світ після цієї дати, було уривчасте і суперечливе. Після того дня, у більш новому часі, вони спорадично провели не більше кількох годин, і при цьому майже весь той час вони перебували на Кернгольмі, де навіть після зміни дати в календарі практично все залишалося таким же, як колись. У порівнянні з їхнім островом навіть моє маленьке містечко, здавалось, рухалося зі швидкістю мільйон миль на годину, і це інколи навіть уводило моїх друзів у тривожне заціпеніння.

На гігантській автостоянці торговельного центру Горацій настільки був приголомшений побаченим, що відмовився виходити з машини.

— Минуле набагато менш страшне, ніж майбутнє, — відказав він на наші умовляння. — Навіть найжахливіша епоха минулого є принаймні пізнаваною. Її можна вивчити. Світ її вже пережив. Але в часі, у якому ми живемо зараз, ніхто ніколи не знає, коли і в яку мить може настати жахливий і руйнівний кінець цього світу.

Я спробував порозмірковувати з ним:

— Сьогодні Кінець Світу не настане. А якщо й настане, то це відбудеться незалежно від того, підеш ти з нами до того торговельного центру чи ні.

— Я знаю. Та відчуваю, що так буде. А може, якщо я просто сяду тут і не зрушу з місця, усе завмре разом зі мною, і нічого поганого не станеться.

І саме в цей час із однієї машини неподалік крізь віконця з опущеним склом голосно заревіла басами якась хеві-металічна композиція. Горацій увесь наїжачився та сильно замружив очі.

— Бачиш? — сказала Клер. — Цей світ розламується, навіть якщо ти просто сидиш на місці. Тож ходімо з нами всередину.

— Що за хрінь, — промовив він та відчинив дверцята машини.

А поки інші аплодували його хоробрості, я подумки зауважив, що Горацій, напевне, був би не найкращим компаньйоном, щоб його брати на нашу першу місію, якою б та не була.

«Шейкер-Пайнз» у тому, що стосувалося торговельних центрів, був класикою — гамірний, антисептично яскравий та багатоплановий у своїх незбагненних мультикультурних проявах (спробуйте-но пояснити комусь із першої половини минулого століття, що таке «Бабба-Ґамп-Шрімп-Кампані»[27] або «телемагазин на дивані»). Тут було повно підлітків — чи не кожен другий від загалу. Ми були тут не тільки для того, щоб нарядити моїх друзів у сучасний одяг. Я хотів показати їм звичайних дітей — дітей, котрих вони мали імітувати. Це було більше ніж шопінг — це була антропологічна експедиція.

Ми йшли та роздивлялися довкола — дивні, котрі збились у єдиний клубок, центром якого був я, — наче дослідники в джунглях, сумно відомих нападами тигрів. Ми їли жирний хавчик на фаст-фуді та сиділи, розглядаючи інших підлітків. Мої друзі незворушно вивчали їхню поведінку: як ті перешіптуються та жартують; як несподівано вибухають сміхом; як вони збиваються в тісні та відособлені групки, що рідко між собою змішуються; як вони роблять усе на світі, і навіть їдять, не випускаючи з рук своїх телефонів.

— Вони з дуже заможних сімей? — стишеним голосом запитала Клер, нахилившись до нас над своїм пластиковим підносом.

— Я думаю, вони просто звичайні тінейджери, — відповів я.

— Вони не працюють?

— Не знаю. Вони можуть працювати влітку неповний робочий день.

— Коли ріс я, — сказав Г’ю, — було так: якщо ти доріс до того, щоб піднімати щось важке, то ти доріс і до того, щоб працювати. Тоді цілими днями не розсиджувались, не жували й не теревенили.

— А ми доросли до того, щоб працювати, ще до того, як змогли піднімати важкі речі, — сказала Олівія. — Мій батько відправив мене працювати на гуталінову фабрику, коли мені було п’ять. Це було жахливо.

— А мій відправив мене в робочий дім,[28] — сказав Г’ю. — Я цілими днями робив вірьовки.

— Боже милосердний, — промимрив я.

Вони прийшли сюди з того часу, коли такого поняття, як підлітковий вік, іще навіть не існувало. Це було винаходом повоєнних років, а до того ви були або дитиною, або дорослим. Я запитав себе, як вони зможуть видавати себе за сучасних підлітків, якщо самé це поняття було для них чуже?

А що як усе це було поганою ідеєю?

Хвилюючись, я перевірив свій телефон.

Від Ейча нічого. Зовсім нічого.

Ми пішли купувати одяг, але дорогою загубили Горація, котрий заклав крутий віраж до продуктового магазину, що сам-один займав ціле крило торговельного центру. Ми знайшли його, коли він, охоплений благоговінням, стояв перед гігантською стіною сиру в секції охолоджених продуктів.

— Фета, моцарелла, камамбер, гауда, чедер! — промовляв він захоплено. — Країна мрій для гурмана.

Для мене це був просто сир, але для Горація це було диво: тридцять футів харчу, нарізаного скибочками, збитого з вершками, у брусках та головках, в окремих пакунках, знежиреного, жирного та з двома відсотками жиру. Хлопець, неначе в трансі, стояв і читав етикетки, а мені довелося стояти поруч та безперервно шикати на нього, щоб він своїм голосним і нестриманим здивуванням не привертав сторонньої уваги.

— Це супер, — бурмотів він. — Це супер.

— Гляньте на це! — вигукнув він, звертаючись до якогось літнього чоловіка, котрий саме проходив неподалік із візочком, якого штовхав перед собою. — Гляньте на це!

Чоловік швидко забрався геть.

— Горацію, ти лякаєш людей, — сказав я, підійшовши до нього впритул. — Це просто сир.

— Просто сир! — скрикнув він.

— Окей, це купа сиру.

— Це вершина людських досягнень, — заявив він серйозно. — Я думав, що імперією була Британія. Але це — це — панування над світом!

— У мене живіт болить від самого лише вигляду його, — поскаржилася Клер.

— Як ти можеш! — обурився Горацій.

Коли, нарешті, нам удалося витягти його з продуктового та затягти до магазину, де продавався одяг, Горацій вибором був уражений менше. Я навмисне вибрав найбанальніший магазинчик із найбанальнішим вибором — прості кольори, стандартні комбінації, — що б там не було одягнуто на манекенах.

Коли він побачив, що ми кладемо до кошика, то дуже спохмурнів.

— Я радше ходив би голий, — заявив він, тримаючи, наче отруйну змію, пару джинсів, котрі я йому вручив. — Ось так ти хочеш, щоб я одягнувся? У денім, як фермер?

— Тепер усі носять джинси, — відказав я. — Не тільки фермери.

Насправді ж, пара дійсно хороших джинсів коштувала доволі дорого порівняно з тим, що в той день у магазині носили більшість людей.

А потім я побачив, як зблідло обличчя Горація, коли він придивився до спортивних шортів і штанів, брюк карґо та піжамних штанів із зав’язками на поясі, у яких доволі вільно почувалися інші покупці поряд.

Він випустив джинси з рук, і ті впали на підлогу.

— О, ні, — прошепотів він. — О, ні, ні.

— Що таке? — запитав Г’ю. — Їхня мода не відповідає твоїм високим стандартам?

— Забудь про стандарти. Що із пристойністю? Що із самоповагою?

Мимо йшов чоловік у камуфляжних штанях, оранжевих в’єтнамках та спортивній майці з грубо відрізаними ножицями рукавами, на якій було зображення Губки Боба.

Я думав, Горацій зараз заплаче.

Та, поки він оплакував кінець цивілізації, ми вибрали одяг для всіх інших. Оскільки свинцеві черевики, які зазвичай носила Олівія, мали такий вигляд, наче вони належали монстру Віктора Франкенштайна, ми дали їй можливість вибрати нову пару взуття — щось на один-два розміри більше, щоб ми могли потім наповнити зайвий простір обважнювачем.

Я наполіг, щоб діти мовчали, поки касир проводить наші покупки через касу. І вони мовчали, навіть коли пленталися з торговельного центру слідом за мною через автостоянку назад до нашої машини — їхні руки були навантажені пакетами, а їхні голови перевантажені враженнями.

Коли ми повернулися додому, то виявили, що всі інші в другій половині дня вирушили в Акр — на якусь нараду, присвячену координуванню завдань стосовно Реконструкції, як було сказано в записці, що її залишила пані Сапсан. Удома зосталася тільки Емма, як у записці було сказано далі, але я довго не міг її знайти. Нарешті я почув, як вона насвистувала в гостьовій ванній на верхньому поверсі.

Я постукав.

— Це Джейкоб. Там усе окей?

Із-під дверей пробивалося слабке червоне світло.

— Хвилинку! — вигукнула вона.

Я почув, як вона вовтузиться там із чимось. За мить увімкнулося звичайне освітлення, і двері відчинилися.

— Він подзвонив? — спитала вона з нетерпінням.

— Ще ні. А що відбувається?

Я подивився на те, що було в неї за спиною. Уся маленька ванна кімната повсюди була заставлена фотографічним обладнанням — якісь металеві баночки вишикувались на зливному бачку унітаза, пластикові ванночки розташувались по периметру раковини, громіздкий фотозбільшувач стояв на підлозі. Я наморщив носа від гострого запаху летких хімічних речовин.

— Ти не проти, щоб я перетворила цей туалет на темну кімнату, правда ж? — запитала Емма із сором’язливою усмішкою. — Тому що я вже це зробила.

У нас було ще дві ванні кімнати. Я сказав їй, що не проти. Вона запросила мене всередину подивитися на її роботу. Місця було небагато, тому мені довелося втиснутись у куток. Діяла вона вправно, але без поспіху, і весь час щось говорила. Хоча вона і стверджувала, що була новачком у цій справі, але її рухи здавалися відточеними до автоматизму.

— Напевне, це звучить, як кліше… — говорила вона, присівши навпочіпки, спиною до мене, та крутячи якісь диски із цифрами на збільшувачі, — «дивний фотофіл».[29]

— А це кліше?

— Я серйозно. Гадаю, ти помітив, що в кожної імбрини є свій великий альбом зі знімками, і є ціле міністерство, основним призначенням якого є фотографічна каталогізація всіх нас; і кожен третій із дивних, узявши до рук камеру, уявляє себе свого роду генієм фотографії… хоча більшість із них не змогли б сфотографувати власні ноги… Ей, допоможи переставити. — Вона підважила руками одну сторону збільшувача, а я підняв іншу (він виявився на диво важкий), і ми поставили його на дошку, яку Емма заздалегідь поклала над ванною.

— І як ти думаєш, чому? — запитав я. Досі я сильно про це не задумувався, але мені здавалося дивним, що людям, які знову та знову проживали один і той же день і при цьому не змінювалися зовні, було потрібно, щоб їх пам’ятали за фотографіями.

— Звичайні протягом століть постійно намагаються знищити всяку згадку про нас. Я думаю, що фотографія — це спосіб документально підтвердити, що ми дійсно існували і що ми не були чудовиськами, якими вони нас завжди виставляли.

— Так, — кивнув я на знак згоди. — Це має сенс.

Задзижчав таймер. Емма зняла одну з металевих баночок, які стояли на зливному бачкові, відкрила її та вилила з неї в раковину відпрацьований хімічний розчин, потримала деякий час баночку під проточною водою з крана, потім воду вилила. Потім із тієї баночки Емма витягла пластмасову котушку, а із котушки витягла (завдовжки приблизно з її руку) рулон негативної (проявленої та зафіксованої) фотоплівки, двома пальцями обережно струсила з неї зайву вологу та повісила плівку сушитися на провід, котрий іще раніше вона натягла над ванною.

— А, крім того, тепер, коли ми опинились у твоєму часі, усе стало інакше, — продовжувала вона. — Я поступово стаю старшою, і вперше звідтоді, як пам’ятаю, кожен день, котрий проживаю тепер, я вже ніколи не проживу знову. Тому я збираюся кожного дня робити хоча б по одному знімку, щоб потім було що згадати. Навіть якщо той день не дуже вдалий.

— Я вважаю, твої світлини просто чудові, — сказав я. — Як оте фото людей, що спускаються сходами до пляжу, яке ти надіслала мені влітку. Воно було таке гарне.

— Реально? Дякую.

Вона рідко соромилася чого-небудь. І саме така її скромність надзвичайно мене приваблювала.

— Ну, окей, якщо тобі цікаво… Я оце щойно проявила кілька рулонів плівки, які назнімала за останні кілька тижнів. — Вона простягла руку вгору та зняла з проводу одне фото: — Це учасники ополчення дивних, — і вона передала його мені; відбиток був іще трохи вологим. — Вони закидають яму, де раніше була вежа Коула. Вони вже цілу вічність там працюють по дванадцять годин на день. Там був страшенний безлад.

На фото було зображено шеренгу чоловіків у формі, які стояли на верхньому краї глибокого кратера, згрібаючи в нього биту цеглу.

— А ось я зняла пані Сапсан, — сказала Емма, передаючи мені іншу фотокартку. — Їй не подобається, коли її фотографують, тому мені довелося підловити її зі спини.

На фото пані Сапсан була одягнута в чорне плаття та чорний капелюшок і йшла до чорних воріт.

— Схоже, вона йде на похорон, — сказав я.

— Так, ми всі тоді ходили. Після того як ти вирушив був додому, мало не щодня протягом кількох тижнів ховали тих дивних, котрі загинули в нальотах порожняків.

— Я не можу собі уявити, як це щодня ходити на похорон. Напевне, то було жахливо.

— Так. Дійсно.

Далі Емма сказала, що їй треба проявити ще кілька плівок та фото.

— Не проти, якщо я дивитимусь? — запитав я.

— Якщо ти не проти запаху хімікалій. У декого це спричиняє головний біль.

І вона знову стала щось там робити зі збільшувачем.

— Мені от цікаво, чому ти не використовуєш цифрову камеру? — запитав я. — Це було б набагато легше.

— Це як твій телефон-комп’ютер?[30]

— Типу того, — відказав я і, щойно мені нагадали про телефон, знову його перевірив, але пропущених викликів не було.

— Бо всередині більшості петель вона не працюватиме, — пояснила Емма. — Так само, як і твій телефон-комп’ютер. А ця стара кобилка… — вона підняла свій розкладний фотоапарат, — вона може проїхати де завгодно… Окей, зачини двері.

Я зачинив. Вона увімкнула червоне світло та вимкнула біле над головою. Ми занурились у майже повну темряву, і там було так тісно для нас обох, що було важко не задіти Емму, поки вона щось робила.

Проявлення фотографій, а особливо плівки, вимагає дуже точної роботи з таймером. Кожні сорок п’ять секунд Еммі доводилося збовтувати одну з баночок (де була плівка) або виливати з неї один хімічний розчин та заливати інший, або ж вішати негативи сушитися. А в проміжку між цими діями нічого не залишалося, як чекати. Чекати та цілуватися в кутку тісної та залитої тьмяним червоним світлом ванної. Наш перший сорокап’ятисекундний поцілунок був пробним та пестливим, і він нас тільки розігрів. Другий був не таким стриманим. А під час третього ми перекинули якусь ванночку з хімікатами і після цього взагалі вже не звертали уваги на таймер. Я майже впевнений, що принаймні одну з плівок було безнадійно пошкоджено.

І тут почав дзвонити мій телефон.

Я вирвався з обіймів Емми та вихопив мобільник із кишені. На екрані було «Номер не визначився». Я відповів:

— Алло?

— Слухай уважно, — це був той же непривітний голос на іншому кінці, Ейч. — Ейбове місце, дев’ята година вечора, рівно. Сядь за його столик. Замов його звичайну їжу.

— Ви хочете, щоб я… зустрівся з вами?

— І приходь сам.

Він поклав слухавку.

Я опустив телефон.

— Це було швидко, — зауважила Емма. — І?

— Нам призначили побачення.

Що ви зазвичай одягаєте на співбесіду з мисливцем на порожняків? Я не був упевнений, що обрати, тому вирішив даремно не ризикувати — одягнув джинси, мої найкрасивіші кросівки та найпрактичнішу сорочку, яка в мене була, — зеленувато-блакитного кольору сорочку-поло з логотипом аптеки «Кмітливий помічник» і з моїм ім’ям, вишитим над кишенею. Емма вирішила залишитись у своєму одязі воєнного часу кінця 1930-х років: просте синє плаття, підперезане на поясі сірою стрічкою, і чорні черевики без підборів. Я не сказав їй, що Ейч розпорядився прийти мені самому. Я на жодну місію не хотів іти без неї, тому все це мало сенс, тільки якщо вона буде зі мною. Сказати їй, що вона не була запрошена, означало тільки змусити її почуватися ніяково.

Наші друзі, котрих я перед цим возив на шопінг до торговельного центру, у цю мить приміряли куплений їм одяг, а решта наших дивних і досі були в Акрі. Тому вислизнути непоміченими нам було неважко. О восьмій тридцять вечора ми з Еммою вже їхали до міста.

Я сподівався, що зрозумів лаконічні інструкції Ейча. Якщо «Ейбове місце» могло означати багато чого, то «його столик» і «його звичайна їжа» наводили мене на думку тільки про одне особливе місце — ресторанчик «Мел-О-Ді», дешеву старомодну закусочну з інтер’єром вагона-ресторану, що знаходилася на трасі Ю-Ес-41. Там, іще звідтоді, як бог був дитиною (або із 1936 року, що було майже те саме), подавали жирні гамбургери та дешеві комплексні обіди. Це було наше улюблене місце, моє та Ейба, незмінна позитивна деталь усіх моїх дитячих спогадів. Я любив його, але мої батьки зазвичай сюди не заходили (воно «навіювало депресію», і тут подавали «їжу для стариганів»), тож воно було тільки моє та Ейбове. Нас можна було знайти тут за одним і тим же столиком біля вікна мало не кожної суботи по обіді — мене з липким сендвічем, що з тунцем та плавленим сиром, плюс суничний молочний коктейль, а Ейба з тарілкою печінки з цибулею.

Востаннє я тут був, коли мені було дванадцять чи тринадцять. Я не міг навіть пригадати, чи проїжджав тут десь недавно, і раптом звернув увагу, що мало не молюся, щоби той ресторанчик був іще там. Місто швидко мінялося, і більшість неповторних старих будівель були знесені, щоби звільнити місце для банальних сучасних торговельних центрів. Нервуючи через це, я тиснув на газ, слухав радіо та барабанив пальцями по керму.

Я зробив поворот, і мета нашої подорожі показалася за гайочком із вічнозелених дубів. Здавалося, що цей ресторанчик зовсім не чіпляється за життя: його паркувальний майданчик був майже порожнім, а старий неоновий знак частково згорів.

— Це тут він хотів із нами зустрітись? — запитала Емма, пильно вдивляючись у віконце, коли я паркувався.

— Я впевнений на дев’яносто вісім відсотків.

Вона глянула на мене скептично:

— Пречудово.

Ми зайшли всередину. Це місце зовсім не змінилося. Жовті пластикові сидіння по обидва боки від столиків — довгі, на кілька місць, як у поїзді, — і між кожним таким «купе» штучні рослини; далі — довга стійка, покрита термостійким ламінатом, сатуратор.[31] Я поглядом пошукав навколо людей, котрі б, на мою думку, могли бути схожими на Ейча, але там були лише дуже старенька пара в кутку та пошарпаного вигляду середніх літ чоловік, який попивав собі чашку кави біля стійки.

Офіціантка крикнула нам через усю обідню залу:

— Сідайте, де хочете!

Я підвів Емму до столика коло вікна, де завжди сиділи ми з Ейбом. Ми стали читати меню.

— А чому це називається «Мел-О-Ді»? — запитала вона.

— Думаю, колись це було одним із тих місць, де працювали співаючі офіціанти.

До нашого столика причовгала офіціантка. У неї була згорблена спина та біловолоса перука, яка не відповідала її зморшкам, і макіяж її було накладено нерівно. «Норма» — було написано її ім’я на бейджику. Я її впізнав — вона працювала тут із давніх-давен. Вона зняла окуляри для читання, що були на ній, глянула на мене й усміхнулася.

— Це ти, молодший? — спитала вона. — Боже мій, ти такий гарненький! — підморгнула вона Еммі. — До речі, про гарненьких: як там твій дідусь?

— Він помер. Недавно.

— Ой, мені так шкода, дорогенький.

Вона простягла свою плямисту руку над столом та поклала на мою.

— Так іноді буває, — сказав я.

— Уже кому, а мені можеш не казати. Знаєш, мені буде дев’яносто наступного року.

— Ого, це вражає!

— Авжеж, напевне. Практично всі, кого я знала, мертві. Чоловік, друзі, брат і дві сестри. Іноді я думаю, що ці хороші гени є прокляттям від Бога. — Вона блиснула нам своїми великими штучними зубами: — Що, дітки, будемо замовляти?

— Каву, — відповіла Емма.

— Е-е… печінку із цибулею, — сказав я.

Норма глянула на мене так, наче моє замовлення нагадало їй про щось.

— А не сендвіч із тунцем і плавленим сиром?

— Час попробувати щось нове.

— Ум-м-мгу… — Вона підняла один палець, потім відійшла від столу, пірнула за свою стійку та повернулася із чимось у руці. Вона нахилилася до мене та прошепотіла: — Він чекає тебе.

Вона відкрила долоню та поклала переді мною маленький синій ключ, потім повернулась та показала на двері чорного ходу:

— Коридором, останні двері за вбиральнями.

Останні двері за вбиральнями були металеві, товсті й важкі на вигляд, і на них було написано «ВХІД ЗАБОРОНЕНО». Я повернув ключ у замку та відчинив двері, і нас миттю огорнула пелена морозного повітря. Щулячись від холоду, ми зайшли всередину.

Уздовж стін вишикувались полиці, забиті замороженими продуктами. Зі стелі на нас націлювалися бурульки, схожі на шипи якогось середньовічного знаряддя тортур.

— Тут нікого немає, — сказав я. — Гадаю, у Норми старече слабоумство.

— Глянь на підлогу, — сказала Емма. Там були стрілки, зроблені з електроізоляційної стрічки, і вони вели в дальній кінець приміщення, де зі стелі до підлоги звисала занавіска з довгих та вузьких полотен, нарізаних із товстого еластичного пластику. На ній через трафарет було написано «МІСЦЕ ДЛЯ ТЕПЛИХ ЗУСТРІЧЕЙ».

— Це такий тупий жарт? — запитала Емма.

— Давай дізнаємось.

Я проштовхався плечима між полотнами занавіски, що були заляпані замерзлим м’ясним слизом, і ми зайшли до меншого, ще більш холодного приміщення, де блимала несправна флуоресцентна лампа. Там усюди по підлозі, укриті інієм, валялися шматки порубаного м’яса, які повипадали з порваних картонних ящиків.

— Що за хрін? — вирвалося в мене.

Я відштовхнув ногою ягнячу спинку. Цей шмат мерзлого м’яса був перекушений навпіл. І тут у мене несподівано з’явилося якесь погане передчуття.

— Здається, нам треба звідси забиратись, — сказав я. — Це може бути…

Слово «пастка» злетіло з моїх губ уже під час процесу швидкої послідовної зміни певних подій, а саме:

• я поставив ногу на великий хрест, зроблений на підлозі з ізоляційної стрічки;

• лампа, що блимала над нашими головами, лопнула, й у кімнаті стало темно;

• я відчув, як за одну мить у моєму шлунку різко все перевернулося, наче на «американських гірках», а в скронях сильно запульсувало від тиску, що раптово підскочив.

Потім світло спалахнуло знову, тільки тепер це була жовта лампа розжарення в дротяній сітці. Коробки з м’ясом десь зникли, а натомість з’явилися пакети із замороженими овочами. І я відчув гострий, безпомилковий біль у себе в шлунку.

Я торкнувся до руки Емми та приклав палець до губ. І самими тільки губами сказав «порожняк».

На якусь мить Емма злякалась… та відразу ж, хоч це було нелегко, примирилась із такою новиною та взяла себе в руки. Вона торкнулася губами мого вуха.

— Можеш контролювати його? — прошепотіла вона.

Здавалось, ціла вічність уже минула звідтоді, як я востаннє розмовляв із порожняком чи просто стикався з котримсь віч-на-віч. Я давно не практикувався, та навіть у кульмінаційні моменти мого полювання мій контроль над порожняками ніколи не наставав миттєво.

— Мені треба час, щоб відчути його, — прошепотів я у відповідь. — Хвилина чи дві.

Емма кивнула:

— Тоді почекаємо.

Ми знаходились у морозилці. Стрілка мого внутрішнього компаса прогрівалась, навіть коли моє тіло замерзало, і зараз вона казала мені, що звір знаходився за пластиковою занавіскою, що була далі перед нами. Ми чули, як він там щось жує, задоволено порохкуючи та чавкаючи. Ми присіли навпочіпки поряд із якимсь дерев’яним ящиком, намагаючись зробитися невидимими та чекаючи на слушну мить.

У якийсь момент порожняк відкинув убік те, що недоїв, і почулася громоподібна відрижка.

Емма кинула на мене запитальний погляд — «ну, ти вже?» — і я заперечно похитав головою. Наразі нічого. Перш ніж я зміг би здобути над ним контроль, я мав почути, як звір говорить.

Той зробив крок у наш бік; крізь напівпрозорі пластикові полотна занавіски я побачив його нерівні обриси. Я марно намагався почути хоча би щось, що міг би використати для отримання влади над його мозком, — згодилось би будь-що, схоже на пару слів, — але єдиним звуком, що його видав звір, був різкий вдих, коли він понюхав повітря, відчувши наш запах. Здається, це викликало в нього новий напад апетиту.

Я легенько доторкнувся до Емми та показав пальцем угору. Ми повільно звелися на ноги. Ми збиралися битись.

Емма виставила руки долонями догори, а я міцніше стиснув зуби, котрі знай собі вистукували чи то від холоду, чи то від страху. Імовірно, останнє. Я був здивований тим, що був таким наляканим.

Обриси порожняка за занавіскою змінились. Один із його м’язистих язиків пройшов між полотнами занавіски, вигнувшись у повітрі, наче перископ підводного човна, що хотів нас вислідити.

Не бачачи порожняка, але побачивши рух на занавісці, Емма зробила півкроку вперед і тихо запалила свої ручні вогні. Вона залишала їх маленькими, але, судячи з того, як вона напружила свої передпліччя, я міг сказати, що вона готувалася до атаки. А ось і другий язик проткнувся крізь занавіску. Еммині вогники стали трохи вищими, потім іще вищими. Ззаду мені на шию впала крапля холодної води. Бурульки на стелі починали танути.

Усе сталось несподівано, як це часто відбувається під час проявів нестримної та безглуздої люті. Порожняк пронизливо скрикнув, і крізь занавіску пробився останній із його язиків, а потім усі три потягнулись у наш бік. Емма закричала та, орієнтуючись на рух занавіски, випустила в той бік хвилю вогню. І, коли язики звіра вже майже торкалися нас, їх обпекло, і вони стрімко стали змотуватись назад, звідки прийшли… але один із них устиг обвитись навколо моєї ноги та потягнув мене за собою.

Я на спині сковзнув по підлозі крізь занавіску до ще більшої холодильної камери. Рятуючи свої язики від вогню, порожняк потягнув їх назад, а заодно й мене — ще трохи, і я опинюсь у його відкритому роті. Коли мене тягло, я рукою намагався за щось зачепитись і згрібав, як граблями, усе, що було на найближчій полиці, аж поки, нарешті, мені це не вдалося. Але ненадовго — то був просто дерев’яний ящик, і за мить він вискочив із полиці та заковзав слідом за мною.

Десь позаду Емма викрикнула моє ім’я. Діючи чисто рефлекторно, я схопився за ящик уже й другою рукою, а далі тримав його перед собою. І в той момент, коли я опинився перед порожняком, я той ящик затрамбував йому точно між щелепи.

Це дало можливість моїй щиколотці звільнитись, і я мав достатньо часу, щоб забитись у найближчий куток. Я почув, як звір вимовив кілька звуків, і спробував їх повторити. І той порожняк, який дрімав усередині мене, прокинувся та заговорив своєю дивною гортанною мовою.

Я стояв на колінах у той момент, як до мене підбігла Емма.

— Ти окей?

— Так, — відповів я. — Але нам треба вийти з цієї кімнати. Ніколи не бийся з порожняками в обмеженому просторі.

Вона поглядом прослідкувала за ящиком, який рухався в повітрі в напрямку дверей.

— Він блокує вихід, — сказала вона.

Порожняк припинив спроби витягнути ящика язиками. Натомість клацнув щелепами, і дерево розлетілося на скалки, неначе його рот був напханий простими картопляними чипсами.

— Іди, — спробував я сказати мовою порожняків.

Той зробив один крок до нас, але все ще блокував нам вихід. Я спробував сказати трохи інакше:

— Іди вбік.

Той зробив іще один крок уперед. Його язики витанцьовували в повітрі, наче гримучі змії, що готові напасти.

— Це не працює, — сказала Емма. Її вогники почали плавити весь лід навколо, і краплі води зі стелі утворили на підлозі цілу калюжу.

— Зроби ще жаркіше, — сказав я. — Я дещо придумав.

Емма глибоко вдихнула, напружилась, і її полум’я піднялося трохи вище.

— Коли я скажу, — прошепотів я, — ти біжиш туди, а я сюди.

Порожняк видав пронизливий крик та побіг на нас. Я гукнув: — ДАВАЙ! — і Емма стрибнула праворуч, а я ліворуч. Язики порожняка просвистіли в нас над головами, а я продовжував бігти, поки не дістався кутка. Порожняк хотів круто розвернутись та кинутися за мною, але послизнувся в калюжі та впав, після чого закричав і спробував дістати мене язиками. Та один із них заплутався в арматурі металевої полиці попід стіною. При спробі звільнитися порожняк завалив важку етажерку зі всіма її ящиками із замороженими продуктами собі на голову.

Я гукнув: — БІЖИ! — і за мить ми з Еммою зустрілися вже коло дверей, які я відразу ж відчинив, а ще за мить ми вискочили в коридор та зачинили їх за собою.

— Замикай! — вигукнула Емма. — Де той ключ?

Але в цих дверей була інша ручка і жодного замка, тому ми повернулись у протилежний бік та побігли коридором, поки не опинилися знову в обідній залі ресторану. Вона була наповнена ранковим сонцем та відвідувачами в новенькому, проте старомодному одязі. І всі вони тепер повернулись у наш бік, пильно розглядаючи дивних новоприбулих, змокрілих та захеканих. Емма, хоч і надто пізно, та все ж згадала про свої ручні вогники і швидко сховала руки за спину, а троє офіціантів — єдині люди в цьому приміщенні, котрі нас іще не помітили, — продовжували злагоджено співати якусь столітньої давності пісеньку в стилі реґтайм:

Алло, красуне!

Алло, гарнюня!

Ось я і подзвонив…

Із дальнього кінця коридору почувся страшенний гуркіт, й офіціанти запнулися. Люди, котрі на нас дивилися, позіскакували зі своїх стільців.

— Усі геть! — закричав я. — Негайно всі геть звідси!

Емма дістала з-за спини руки з вогниками в долонях та знову виставила їх перед собою:

— Точно! Усі геть, усі геть!

Почувся ще один гуркіт — звук металевих дверей, зірваних із петель, — і тепер майже всі були на ногах та в паніці стрімко мчали до виходів.

Ми озирнулися глянути, що там позаду. А там, важко ступаючи, у коридор вийшов порожняк. Він побачив нас та завив. Три його жахливі язики звивались у повітрі, наче щупальця спрута на полюванні, коли той готовий от-от міцно обхопити ними свою здобич; а коли порожняк вив, його язики тремтіли від напруження.

Повз мене промчав продавець, що працював на сатураторі, та рвонув до найближчих дверей. Самого тільки звуку виття звіра було достатньо, щоб налякати кого завгодно. Цей кошмар міг витримати тільки я.

— Скажи мені, що в тебе все готово, — промовила Емма.

— Він майже мій.

Порожняк рушив по коридору в наш бік. Я крикнув йому:

— Стій! Ляж! Закрий рота!

Спершу він трохи уповільнився, наче мої слова проникли в його череп, але ще не дісталися його мозку повною мірою, а потім рушив на нас удвічі швидше. Я волів би в цю мить вибігти на вулицю та зустрітися зі звіром на паркувальному майданчику, але, на жаль, усі виходи були забиті відвідувачами, що тікали.

Ми перебралися за довжелезну стійку та побігли в дальній її кінець, до касового апарата. Я не припиняв кричати на порожняка, пробуючи різноманітні варіанти одних і тих же фраз: «Заспокойся! Засни! Сядь! Не рухайся!» Але я чув, як порожняк крушив усе навколо, і цей шум ставав щораз ближче. Було чути, як навсібіч від потужних ударів розліталися столики та стільці, а люди несамовито кричали, наче їх різали. Я відважився визирнути понад стійкою та побачив, як порожняк, ухопивши офіціанта за талію, розкрутив його, а потім пожбурив у скляну вітрину.

Емма рвучко піднялася, схопила якусь важку пляшку із зеленою рідиною та знову присіла. Далі вона відгвинтила кришечку, а потім почала відривати від сукні смужку.

— Що ти робиш? — запитав я її.

— Коктейль Молотова, — відповіла вона, вставляючи відірваний шматок тканини в пляшку.

На пляшці було написано «Бабл-Ап!»[32]

— Це не спрацює — це содова!

Вона лайнулася, а потім усе одно підпалила тканину та кинула свою гранату навісом, не дивлячись, через стійку.

Стрілка мого компаса ворухнулась. Порожняк наближався.

— Сюди, — прошепотів я, і ми накарачках поповзли в інший кінець стійки. За мить язики порожняка, наче граблі, прочесали полиці над нашими головами, і відразу ж на підлогу полетіли, розбиваючись, десь із півсотні скляних пляшок.

Я почув, як закричала жінка. Там були люди — поранені, а може, і вбиті; які застрягли в цій часовій петлі, які ніколи не дізнаються, що з ними сталося, і в яких ніколи не буде завтра, — але все-таки люди. Не було ні порятунку, ні іншого способу вирішити це — я мав постати перед звіром віч-на-віч, зараз або ніколи.

Тому я звівся на ноги та гукнув до тварюки. Вона якраз тримала за шию жінку в рожевих бігуді, яка так несамовито кричала, що бігуді тремтіли, аж падали. Коли тварюка побачила мене, то жінку відпустила. Жінка впала на бік та відразу поспішила сховатися під столиком. А тварюка рушила до мене, бурмочучи щось швидко та нерозбірливо. Непорушно стоячи на місці, я почав наслідувати говірку звіра звук за звуком, повторюючи сказане ним, хоча й не знав, що воно означає.

На мить порожняк спинився, щоб відфутболити вбік столик, що опинився в нього на шляху. Мій язик почав підвищувати тональність цієї бесіди, і мені здалося, що він діяв сам по собі…

— СТІЙ! ЛЯЖ!

Звір захитався, потім упав на долівку.

— ЗАКРИЙ РОТА!

Той змотав усі свої три язики назад до рота. Із купи столового срібла на підлозі я вибрав зазубрений і гострий ніж для біфштексів. Підійшла Емма зі своїм високим та пекучим полум’ям.

— НЕ РУХАЙСЯ!

Іще мить тому звір звивався, намагаючись вирватись із-під гіпнотичної влади моїх наказів, але тепер він закляк, і все, що ми мали зробити, це…

— Цього цілком досить!

Голос був гучним і знайомим. Я повернувся, щоб подивитися, кому він належить. Це був один — у жовтувато-коричневому костюмі — літній чоловік, котрий спокійно сидів собі за столиком у кутку — за Ейбовим столиком. Він сидів, повернувшись до мене впівоберта та безтурботно спираючись одним ліктем на столик. Він був єдиним, хто залишився в ресторані, і, схоже, він анітрохи не боявся.

— Боже мій, — проказав чоловік. — Ти таки дійсно маєш дар твого діда. А тепер, якщо ти не проти, відпусти Хорейшіо…

Він пробурмотав щось тихо мовою порожняків, і я відчув, що мій контроль над тварюкою зник.

— Я пообіцяв йому щось гаряченьке, якщо він сьогодні буде хорошим, — сказав він, а потім звернувся до порожняка: — Правда ж, хлопе?

Порожняк заворушив язиками, підскочив до нього та сів біля ніг, наче велике цуценя.

Чоловік узяв біфштекс у себе на столику та кинув порожнякові, котрий схопив його щелепами та відразу проковтнув. Потім той чоловік почав посуватися до краю довгого сидіння, збираючись вийти з-за столика, але Емма зробила один крок уперед, тримаючи напоготові доволі величеньке полум’я, та вигукнула:

— Лишайтесь на місці!

І він продовжив сидіти.

— Я друг, а не витвір.

— Тоді чому ви ходите з порожняком?

— Я більше нікуди не ходжу без Хорейшіо. Бо я не хотів би закінчити так, як дід цього хлопчика, якщо це якось залежатиме від мене.

Я запитав:

— Ви — Ейч, правда?

— Він самий. — Чоловік показав рукою на порожнє місце навпроти нього: — Ви до мене приєднаєтесь?

— Ви цілковито божевільний! — вигукнула Емма. — Ваш порожняк ледве не вбив нас!

— Запевняю вас, ви ні секунди не були в реальній небезпеці. — Він іще раз показав навпроти себе: — Будь ласка. У нас лише п’ять хвилин, поки не прибуде поліція, щоб устигнути розібратися з багатьма речами.

Я подивився на Емму. Вона виглядала роздратованою, та все ж закрила долоню й погасила полум’я. Прокладаючи собі шлях через гори розбитих тарілок і перевернутих меблів, ми добралися до столика, де сидів Ейч. Порожняк, після перекусу біфштексом, згорнувся калачиком на підлозі поряд із Ейчем та, здається, придрімав. Біль у моєму череві, що його спричиняла стрілка мого внутрішнього «порожняковказного» компаса, притупився, але не зник, і я зрозумів, що його інтенсивність мінялася залежно від настрою порожняка. Агресивні та голодні тварюки відчувалися мною більш болісно, ніж спокійні та ситі.

Сунучись одне за одним по слизькій поверхні стільця, ми всілися навпроти Ейча. Спершу зайшла Емма, щоб я міг бути ближче до порожняка. Ейч, поклавши лікті на стіл, трохи нахилився вперед, потягуючи через соломинку свій напій із високої склянки. Він був спокійний та зібраний.

— Я готовий до співбесіди, — сказав я.

Ейч підняв палець, просячи таким чином нас зачекати, поки він доп’є. Поки ми чекали, я його розглядав. Його обличчя було красиве у своїй похмурості та глибоко пооране зморшками, очі глибоко посаджені та пронизливі, і в нього була чахла та скуйовджена борідка, а під піджаком — плетений жилет; і все це робило його віддалено схожим на якогось професора. І я зрозумів, що раніше вже бачив Ейча на одному з фото в Ейбовому журналі, і там на ньому було майже таке саме вбрання.

Допивши склянку, він відштовхнув її та відкинувся на спинку сидіння.

— Коктейль «Поплавець»,[33] — сказав він і задоволено зітхнув. — Сучасна їжа більше не має смаку. Ось чому я не уникаю нагоди поласувати чимось, коли опиняюсь у якійсь часовій петлі. — Він кивнув на кілька тарілок із їжею на столі: — У тебе біфштекс, обсмажений по-сільському, і шматочок тістечка з лимоном. Я замовив би і для вас, панно Блум, — він кинув на мене сердитий погляд, — та я попросив Джейкоба прийти самого.

— Ви знаєте, хто я? — спитала Емма.

— Звісно. Ейб часто про вас розповідав.

Емма опустила очі, але не змогла приховати усмішки.

— Ми з нею одна команда, — заявив я. — Ми працюємо разом.

— Та бачу, — сказав Ейч. — До речі, ти пройшов.

— Пройшов що? — запитав я.

— Свою співбесіду.

Я засміявся так, як сміються в ситуаціях, коли щось більше здивувало, ніж насмішило.

— Це була співбесіда? Оцей напад?

— Принаймні перша частина. Мав глянути, чи ти дійсно підходиш.

— І?

— Твої команди їхньою мовою могли б бути кращими. Тобі треба навчитись установлювати свій контроль над ними швидше… Тоді деяких із цих втрат можна було б уникнути, — він показав на розбите вітринне вікно й офіціанта надворі, котрий лежав та стогнав на капоті «шевроле», — але ти дійсно підходиш. Без сумніву.

Я відчув гордість та почервонів від зніяковіння.

— Не радій так швидко. Є певні речі, які ти маєш знати.

Я стримав усмішку.

— Я хочу знати все.

— Що твій дід розповідав про свою роботу?

— Нічого.

Це його здивувало.

— Зовсім нічого?

— Він казав, що був комівояжером.[34] А ще мій батько розповідав, що, коли він був іще малим, Ейб уже тоді їздив у ці відрядження, що тривали тижнями, і раз або двічі той навіть повернувся був додому зі зламаною ногою чи пов’язкою на обличчі. І тато зі своєю матір’ю, а моєю бабусею, думали, що Ейб зв’язався з якимись поганими людьми чи в нього були проблеми з азартними іграми.

Ейч провів рукою по бороді.

— Тоді в нас буде час тільки для головного. Ейб приїхав до Америки після війни. Він хотів жити настільки звичайно, наскільки зміг би, бо відчував, що для його дивних приятелів — а особливо для панни Блум та її товаришів по петлі — його обмежені на той момент здібності були здебільшого небезпечні, ніж корисні. У той час Америка була відносно мирним місцем. Протягом багатьох років звичайні запекло нас переслідували та змогли посіяти чимало недовіри між різними кланами дивних, але ми ніколи не мали проблем із порожняками та витворами, як це було у Європі. Точніше, до кінця п’ятдесятих. Вони прийшли за імбринами й діяли безжально. Вони завдали тоді величезної шкоди. Саме тоді Ейб вирішив, що його відставка була передчасною і йому треба повернутися до справ. І він заснував наше братство.

Якоїсь миті я звернув увагу, що слухаю, затамувавши подих. Я так довго чекав на когось, хто розповів би мені про ранні роки мого діда в Америці, що тепер ледве міг повірити, що це нарешті відбувається.

Ейч продовжував розповідати далі, покручуючи кінець своєї короткої борідки між пальцями:

— Нас було дванадцятеро. Ми, як на стороннє око, вели цілком нормальне життя. Ніхто з нас не жив у петлях — таке було правило. У декого з нас була сім’я, постійна робота. Ми зустрічалися таємно та спілкувалися кодом. Спочатку ми просто шукали порожняків. Але після того, як імбринам довелось піти в підпілля, через те що витвори схопили багатьох із них, ми почали виконувати за них ту роботу, якої вони більше робити не могли.

— Пошук відособлених дивних дітей, — сказала Емма. — Переміщення їх у безпечне місце.

— Ви читали журнал.

Я кивнув.

— Це було нелегко. І не завжди нам усе вдавалось. Час від часу люди помиляються. Буває, не помічаєш якоїсь дрібниці… — Він глянув у вікно, і на його обличчі майнула тінь якогось застарілого болю. — Мене тривожить, що, можливо, невдачі й досі мене переслідують.

— А де інші? — спитав я. — Інші десятеро?

— Хтось загинув під час виконання службових обов’язків. Хтось виїхав. Не могли більше жити таким життям. Вісімдесяті були важкими для всіх нас.

— А Ейб так і не знайшов їм заміну?

— Важко було знайти людей, яким би ми могли довіряти. Ворог завжди намагався проникнути до нас, розкрити наші секрети. Можу з гордістю сказати, що ми були справжнім більмом у них на оці. І загроза, яку становили для нас витвори, почала спадати, тільки коли вони знову звернули свою увагу на Європу. Вони отримали доволі багато з того, чого хотіли тут, хоча завдяки нам це їм обійшлося дорожче, ніж вони розраховували, — на мить він опустив очі. — Але, можливо, тепер настає нова ера. Я завжди сподівався, що одного разу мій телефон задзвонить і це будеш ти.

— Ви ж могли подзвонити мені, — зауважив я.

— Я пообіцяв Ейбу, що не буду йти на контакт першим. Твій дідусь… він не хотів утягувати тебе в усе це. Він хотів, щоб це було твоїм вибором. Та, зрештою, я завжди мав відчуття, що ти прийдеш.

Я глянув на нього.

— Ви маєте на увазі, ми, типу, зустрічалися раніше.

Він підморгнув мені.

— Пам’ятаєш пана Андерсона?

— Боже мій. Так! Ви дали мені велику торбинку солоних ірисок тефі.

— Думаю, тоді тобі було десь років вісім-дев’ять. — Він блиснув широкою усмішкою та похитав головою. — О-о, що то був за день. Ейб дуже не хотів, щоб ми приходили до нього додому — він був завжди такий обережний, — та я так хотів зустріти його онука, яким він так пишався. Тому якось серед білого дня я й заявився до нього, а там якраз був і ти. Він так тоді палав гнівом, що в нього на лобі можна було яєчню смажити! Та воно того коштувало. І вже за хвилину після того, як уперше тебе побачив, я міг сказати, що в тебе також є дар.

— Я завжди думав, що мій дід і я були одні такі.

— У нашій групі могли бачити порожняків четверо. Та тільки Ейб і я могли контролювати їх до певної міри. А ти єдиний із тих, хто, як я чув, був здатен контролювати більше ніж одного за раз.

Десь далеко почулися сирени.

— То у вас є робота для нас? — спитав я.

— Власне кажучи, так. — Він сягнув рукою вниз, десь обіч нього, та поклав на стіл два невеличкі пакети. Кожен із них був завбільшки з книгу в м’якій обкладинці, загорнуту в простий обгортковий папір. — Мені треба, щоб ви доправили їх. Не відкриваючи.

Я майже засміявся.

— І це все?

— Вважайте це другою частиною вашої співбесіди. Доведіть мені, що впораєтесь із цим, і я дам вам справжню місію.

— Ми впораємось із цим, — сказала Емма. — Чи уявляєте ви, що нам доводилося робити?

— То була Європа, маленька леді. А Америка — зовсім іншого поля ягода.

— Я на багато років старша за вас… І ваша приказка якась дивна.

— Бо так воно і є.

— Добре, — сказав я. — То куди їх доставити?

— Там на пакетах написано.

На одному з пакетів від руки було написано «Вогненний Чоловік».

На іншому — «Портал».

— Щось я не вловлюю, — прокоментував я.

— Ось вам для початку невеличка підказка. — Він підняв свою склянку та витягнув із-під неї паперову серветку, на якій та стояла. Скільки я себе пам’ятаю, фірмові серветки «Мел-О-Ді» завжди друкувались у вигляді мультяшної мапи Флориди, на якій було позначено туристичні атракціони… і більш нічого. Ні доріг або автомагістралей, ні маленьких чи середнього розміру містечок. Столицю штату цілковито затуляло собою зображення алігатора, котрий потягував собі коктейль. Але та серйозність на обличчі Ейча, із якою він через увесь столик підсунув нам цю карту, була такою незмірною, наче він щойно подарував нам мапу закопаних скарбів. Він легенько постукав десь посередині карти, де його склянка залишила вологе коло навкруг місця під назвою «Русалчина Країна Мрій».

— Коли пакети будуть доставлені, я з вами зв’яжусь. Ви маєте сімдесят дві години.

Емма з недовірою оглянула серветку.

— Це абсурдно. Дайте нам справжню карту.

— Ні, — відказав він. — Якщо вона потрапить до ворожих рук, то весь наш задум піде псу під хвіст. І частиною цього завдання є пошук того, що знайти нелегко. — Він ізнов постукав по мокрому колу на цій мультяшній карті. Сирени чулися ближче, і на краях паркувального майданчика почали вже збиратися роззяви. — Ти так нічого й не скуштував.

— Я не голодний, — відповів я. — Коли порожняк так близько, мій шлунок зав’язується вузлом.

— Не викидай марно, і житимеш гарно, — промовив він та відтяв виделкою шматочок мого тістечка, якого я так і не торкнувся, поклав собі до рота і встав. — Ходім, я виведу вас.

На паркувальному майданчику несамовито ревіли поліцейські машини старої моделі.

Я згріб обидва пакети й поклав між ними складену навпіл карту-серветку, а потім вибрався з-за столика. Ейч свиснув двома пальцями. Його порожняк звівся на ноги та пострибав слідом за нами до коридору, ручний, наче старий мисливський пес.

— От що, запам’ятайте кілька речей, — озвався Ейч уже на ходу. — В Америці дивні місця і люди не такі, як ви до них звикли. Тут повсюди безлад. Про імбрин узагалі не чути. У деяких місцях кожен дивний сам за себе, і довіряти не можна взагалі нікому.

— І між деякими петлями тривають сутички? — запитав я.

Він кинув на мене погляд через плече.

— Сподіваймося, що ні. І я не хочу забігати наперед, але скажу: можливо, ви й вигнали витворів з Європи, та я відчуваю, що тут нам із ними ще розбиратися й розбиратися. Я думаю, вони б хотіли війни між дивними. Думаю, для їхньої мети це підійшло б якнайкраще.

Він відчинив двері до холодильної камери, і ми один за одним зайшли всередину.

— Іще одне. Не кажіть нікому, з ким працюєте. Наша організація ніколи себе не розкриває.

— А як щодо пані Сапсан? — спитала Емма.

— Навіть їй.

Ми ввійшли в завішену частину та зібрались у кутку, де був хрест на підлозі. Коли ми над ним проходили, зі мною щось сталося. Щойно відчуття прискорення зникло і ми всі повернулися у двадцять перше століття, я запитав:

— Якщо тут більше немає імбрин, як ця часова петля залишається відкритою?

Ейч розсунув полотна пластикової занавіски, і його порожняк перебіг на інший бік.

— Я не казав, що їх зовсім нема, — зауважив він. — Але ті, котрі в нас є — я сказав би, ті, котрі залишились, — не зовсім того калібру, до якого звикли ви.

За дверима в коридорі, притулившись до стіни, пихкаючи сигаретою та випускаючи дим крізь двері, що вели на вулицю, стояла наша товариська літня офіціантка.

— А ми щойно розмовляли про вас, — сказав Ейч, широко усміхаючись. — Як ваші справи, пані Абернаті?

Вона викинула сигарету за двері та кволо обняла Ейча.

— Ти більше не приходиш до мене, погана ти людино.

— Був дуже зайнятий, Нормо.

— Звісно, звісно.

— Вона імбрина? — запитала Емма.

— Деякі люди називають нас напівімбринами, — сказала Норма, — але я думаю, що «петельний придверник» краще лягає на язик. Я не вмію ні перетворюватись на пташку, ні створювати нові петлі або щось подібне, але я дуже довго можу тримати відкритими вже створені. І платять добре.

— Платять?

— А ти думаєш, я роблю це по доброті душевній? — Вона відкинула голову назад і зареготала.

— Норма керує кількома часовими петлями по всій Південній Флориді, — пояснив мені Ейч. — Вона в нашої організації на утриманні, — Ейч дістав із кишені пачку грошей, перетягнуту гумкою, та передав Нормі: — Дякую за сьогоднішню допомогу.

— Це просто робота за живі гроші, — сказала Норма, підморгнувши, та запхала пачку у фартух. — Волію триматися від податківців подалі! — Вона знову засміялась та пошкандибала, важко перевалюючись, до холодильної камери. — Зачиню-но я магазин та гляну, якого безладу ви там наробили. Людям довіряй, а голову май.

На паркувальний майданчик ми вийшли вчотирьох. Місяць був високо, а нічне повітря прохолодне. Порожняк погнався за бездомним котом, а ми троє попростували до моєї машини — до однієї з тих двох, які ще залишалися на паркінгу.

— Тож, — промовив я, — ми доставляємо ці пакети та отримуємо участь у реальній місії?

— Побачимо.

— Що?

Він усміхнувся кутиком рота.

— Чи ви взагалі це зробите.

— Ми це зробимо, — сказала Емма. — Але більше жодних сюрпризів із вашими порожняками, окей?

— Якщо ви знову десь побачите порожняка, то не буде Хорейшіо, тому вам краще спробувати його вбити.

Ми підійшли до машини. Коли Ейч побачив відсутній бампер та примотані дротом дверцята, він аж зморщився.

— Синку, а чи вмієш ти водити взагалі?

— То був не я, — відказав я. — Я хороший водій.

— Сподіваюся, що так, бо для цієї роботи ти маєш ним бути. Та хороший чи ні, а ти не зможеш керувати цією штукою — вас кожні десять миль зупинятимуть копи. Візьміть одну з Ейбових.

— Ейб не водив. Він не мав машини.

— Ще й як мав. І красиву… — Він глянув на мене здивовано: — Ти хочеш мені сказати, що добрався до його підземного бункера, але не знайшов його… — розсміявся він і похитав головою.

— Що «його»? — вигукнули одночасно ми з Еммою.

— Там унизу є ще одні двері.

Він повернувся, збираючись піти.

— А можете ви розповісти нам щось про майбутню місію? — запитав я.

— Дізнаєтесь, коли буде треба, і не раніше, — відповів він. — Але можу сказати вам таке: місія стосується однієї відособленої дивної дитини, яка зараз у біді. У Нью-Йорку.

— А чому ви не допомагаєте їй? — запитала Емма.

— Якщо ви досі не помітили, я став трошки застарим для цього. У мене ішіас, погані коліна, високий цукор… Хай там як, я не та людина, котра потрібна для цієї роботи.

— Я вам обіцяю, що ми — ті, — сказав я.

— Сподіваюсь на це. Удачі обом.

Він підійшов до іншої машини на паркінгу — глянцевого старенького кадилака з дверцятами, що відчинялися не як звичайно, а проти напрямку руху автомобіля, — і свиснув, кличучи свого порожняка. Той прибіг і з ходу пірнув на заднє сидіння крізь опущене вікно. Двигун автомобіля заревів надзвичайно гучно. Ейч відсалютував нам та рвонув із майданчика так, що із-під коліс пішов дим.

— Шизня якась повна, правда? — Я кермував, але дивився більше на Емму на пасажирському сидінні поруч і лише кожні кілька секунд кидав погляд уперед, на дорогу. — Я маю на увазі, це однозначно тупа ідея з різних причин. Правда ж?

Вона кивнула:

— Ми майже нічого не знаємо про цього чоловіка. Ми з ним бачилися вперше.

— Точно.

— Ми навіть не знаємо його справжнього імені. А він хоче відправити нас із якимось дивним дорученням хтозна-куди…

— Точно-точно…

— А ці пакети?! Нам не дозволено навіть зазирнути всередину…

— Точно! А ця місія може бути реально небезпечною. Та якою б не була! Ми навіть не знаємо.

— І пані Сапсан злитиметься на нас.

Я виїхав на зустрічну смугу, щоб обігнати машину. Коли я схвильований, то їжджу швидко.

— Вона оскаженіє, — погодився я. — Вона після цього може ніколи вже з нами не заговорити.

— І не всі наші друзі захочуть цього.

— Твоя правда.

— Це може розколоти групу, — продовжувала вона.

— Це буде капець.

— Так і буде, — сказала вона.

— Реально буде, — я глянув на неї, — та все ж…

Вона зітхнула. Поклала руки собі на коліна та подивилась у вікно:

— Та все ж…

Червоне світло. Я пригальмував перед світлофором. На мить запала тиша, і я почув, що в радіоприймачі, який, як виявилось, був вимкнений не до кінця, на класичній рок-станції тихо лунала якась пісня. Я зняв руки з керма та всім тілом повернувся до Емми.

Вона подивилась на мене:

— Ми це зробимо, правда ж?

— Так. Думаю, зробимо.

Несміливо почав накрапати дощик. Навколо нас на мокрому склі розпливалися вогники передмістя. Я ввімкнув склоочисники на вітровому склі.

Поки ми їхали до мого дому, уточнювали деталі. Отже, ми все розповімо нашим друзям, але не пані Сапсан, сподіваючись, що вона не дізнається, що ми втекли, поки ми не будемо вже надто далеко, щоб нас зупинити. Ми візьмемо із собою ще двох із них. Будь-кого, хто видаватиметься нам найбільш підхожим за своїми вміннями та проявить найбільше бажання піти з нами. І з цього моменту свого рішення змінювати ми не будемо. Я просто нутром відчував, що ця місія була чимось таким, що було вкрай необхідне мені; що це було саме таке життя, якого я для себе й хотів — не зовсім звичайне і не зовсім дивне, але не кероване примхами і приписами імбрин.

Частина мене хотіла негайно вирушити до будинку Ейба, щоб задовольнити мою цікавість щодо того, що ж іще було там у його бункері (машина? реально?), та, перш ніж ми зробили щось іще, ми мали поговорити з іншими.

Коли ми зайшли в мій дім через парадні двері, найперше, що я почув, був голос Олівії в мене над головою: «А де ви були?», — і я ледве не впав із серцевим нападом. Вона, схрестивши руки на грудях, пильно дивилася на нас зі стелі, на якій стояла вниз головою.

— Як довго ти там чекаєш? — запитала Емма.

— Достатньо довго.

Олівія відштовхнулася від стелі до підлоги, де вона стала на ноги, які швидко, одним метким рухом, засунула у свинцеві черевики, що там її ждали.

Усі інші нас чули і швидко позбігалися з усіх куточків будинку та стовпились у передній частині холу, прагнучи нас порозпитувати.

— А де пані Сапсан? — запитав я, дивлячись повз них у напрямку вітальні.

— Досі в Акрі, — відповів Горацій. — На ваше щастя, усі імбрини зараз перебувають на дуже тривалому засіданні в Раді.

— Намічається щось велике, — сказав Мілард.

— А де ви були? — запитав Г’ю.

— Одне одного на пляжі за попки мацали? — запитав Єнох.

— У секретному бункері Ейба? — запитала Бронвін.

— І про який секретний бункер тут згадують? — запитав Г’ю.

Його не було з нами, коли ми знайшли бункер. Він не знав.

— Ми не були впевнені, чи ти захочеш, щоб ми розповідали всім іншим, — виправдовувалась переді мною Бронвін.

Тоді я сам став пояснювати всім іншим, але невдовзі все перейшло в хаос крикливих запитань, усі говорили одне поперед одного, поки Еммі не довелось ляснути в долоні та закликати до тиші.

— Усі перейдіть до вітальні! Ми з Джейкобом маємо вам дещо розповісти! — гукнула вона.

Ми всадовили їх та почали викладати все по черзі: про відкриття, яке зробили напередодні в домі Ейба, про зустріч із Ейчем та про міні-квест, який він нам влаштував, а також про обіцянку набагато важливішого квесту.

— Ви ж не маєте наміру це робити, правда ж? — запитав Горацій.

— Чорт забирай, маємо, — відказав я. — І ми хочемо, щоб двоє з вас пішли з нами.

— Ми команда, — сказала Емма. — Усі ми.

Але їхня реакція була різною. Клер розсердилась. Горацій став мовчазним та напруженим. Г’ю та Бронвін глибоко замислились, але я мав надію прихилити їх на свій бік. З іншого ж боку, Єнох, Мілард і Олівія здавалися готовими стрибнути з нами в машину просто зараз.

— Пані Сапсан була такою доброю до нас, — похмуро проказала Клер. — Ми в боргу перед нею.

— Я згодна, — додала Бронвін. — Я не брехатиму їй. Я ненавиджу брехати.

— На мій погляд, ми надто стурбовані тим, що подумає пані Сапсан, — сказала Емма.

— Я думаю, що місії, схожі на ті, які виконували мій дід і його група, — ось наше призначення, — заявив я. — А не уславлена офісна робота на благо Реконструкції.

— Мені подобається моє призначення, — сказав Г’ю.

— Але ми марнуємо себе в Акрі, — заперечив Мілард. — Ми без страху можемо бувати в цьому часі. Хто ще з таким досвідом, як у нас, міг би це зробити?

— Вона ж не мала на увазі, що ми просто зараз повинні вирушати, — озвався Г’ю. — Досі в нас був тільки один день уроків нормалізації!

— Думаю, ти готовий, — сказав я.

— Половина з нас не має навіть сьогочасного одягу! — зауважив Горацій.

— Ми з цим розберемось! — відповів я. — Послухайте, в Америці є дивні діти, котрі потребують нашої допомоги, і я думаю, що це більш важливо, ніж відновлення деяких петель.

— Слухайте, слухайте, — підтримала мене Емма.

— Лиш один потребує там допомоги, — зауважив Г’ю. — Можливо. І якщо той мужик, Ейч, не бреше.

— Журнал Ейба заповнений сотнями місій, — заперечив я, намагаючись не показувати свого розчарування, що все зростало, — половина з котрих полягала в допомозі юним дивним у небезпеці. Дивні не переставали народжуватись після того, як Ейб припинив свою діяльність. Вони й досі там є, і їм і досі необхідна допомога.

— Вони не мають власних справжніх імбрин, — додала Емма.

— Ось чому ви тут, — сказав я. — Ось що ми повинні робити. Мисливці на порожняків постаріли, імбрини надто зайняті проведенням нарад, і немає нікого, хто міг би допомогти отим дітям краще за нас. Настав наш час!

— Якщо ми тільки зможемо довести це якомусь чуваку, якого ми навіть не знаємо! — саркастично зауважив Єнох.

— Це іспит, — відказав я. — І я збираюсь його скласти. Кожного, хто думає так само, чекаю внизу коло сходів зі складеною сумкою рівно о дев’ятій ранку.

Розділ сьомий

Коли вже пізньої ночі у своїй кімнаті я складав свою сумку, мій погляд раптом за щось зачепився, і те «щось» було серед карт, прикріплених до стіни над моїм ліжком. Тих карт були там цілі пласти. Вони були наклеєні та прибиті одна поверх іншої та утворювали собою велетенську мозаїку, котра із часом стала для мене чимось більшим, ніж просто шпалери. І от тепер я помітив там дещо, що привернуло мою увагу, і я припинив складати сумку та виліз на ліжко. Я став на подушки, щоб роздивитись невеличкий малюнок, який виднівся із-під трискладкових мап «Нешенл Джіоґрефік»: мультяшний алігатор, що через соломинку потягував коктейль.

Я познімав із цвяшків усі ті карти, що затуляли собою малюнок, і під ними побачив стару серветку з «Мел-О-Ді» — ту, на якій була карта Флориди. У «Мел-О-Ді» зазвичай роздавали кольорові олівці дітям, щоб ті малювали, поки їдять. І ми з дідом таким чином розмалювали цю серветку. Я вже давно забув і про той день, і навіть про те, що тут була ця карта. І ось тепер я дивився на те, що був намалював Ейб — бо ж переважно саме його тверда рука й малювала на цій мапі. Посередині він обвів «Русалчину Країну Мрій» — у тому ж місці, де й мокра склянка Ейча залишила була свій слід. А поряд Ейб намалював іще невеличкий череп та схрещені кості. А посеред болота Еверґлейдз він намалював зграйку рибок із ногами. (Чи то були люди з риб’ячими головами?) А ще в кількох місцях по всьому штату він зобразив якісь кривулясті значки, і, якщо я правильно пам’ятав умовні позначки з нині загубленої Карти днів пані Сапсан, це означало «тут петля». Були там також і ще кілька інших символів, котрі я не зміг розшифрувати.

Ейч нібито казав, що вони не роблять карт. Але якщо це був один із законів мисливців на порожняків, то Ейб порушив його, намалювавши для мене цю мапу. І, роблячи це, він сильно ризикував.

Питання чому?

Я обережно зняв карту, а потім перевірив решту стіни щодо всього, що там намалював Ейб. Які ще «хлібні крихти» він позалишав для мене, ховаючи їх на видноті? Я почав несамовито знімати все, на чому було бодай щось, намальоване чи написане рукою.

Таким чином, я знайшов кілька карт, які були намальовані від руки, пером, на чистому папері в клітинку, але вони були без позначок і контурні лінії на них мали незнайомі мені обриси. Була ще карта автомобільних доріг штатів Меріленд і Делавер, на якій були якісь помітки, тому я склав її та вклав у неї мапу «Мел-О-Ді». Були там, прикріплені до стіни, кілька поштівок, надісланих із тих місць, якими подорожував Ейб, — із мотелів, придорожніх «пасток для туристів»[35] та містечок, про які я ніколи не чув. Ейб припинив подорожувати, коли мені було близько одинадцяти. Попри протести моїх батьків, він самостійно постійно їздив машиною «відвідати друзів у штаті». І, хоча він ніколи не знаходив часу подзвонити моєму татові, щоби просто «відмітитись», та завжди надсилав мені поштівки з місць, куди вирушав. Я не знав, чи мають вони яке-небудь значення, але про всяк випадок поклав їх разом із картами, засунувши до книги у твердій обкладинці. Потім я поклав усе це до своєї спортивної сумки, поверх зміни одягу, що я зібрав. Рано-вранці я зібрав усю готівку, яку зміг знайти в усьому домі, що було не так багато, на додачу до тієї заначки, яку мої батьки тримали в шкарпетці в одному зі своїх комодів. Я обтягнув пачку з грошима гумкою та поклав її в мою стару — із зображенням Покемона — пластикову коробку для обідів, де в мене був набір основного туалетного приладдя, а також пачка таблеток від болю в шлунку та пляшечка «Пепто-Бісмолу»[36] — на випадок, якщо нам доведеться трохи помандрувати в супроводі якогось порожняка.

Я вже збирався затягнути блискавку на сумці, коли мені спало на думку ще дещо. Я став на коліна та витягнув із-під ліжка Ейбів журнал проведених операцій. Я підняв його та зважив у руці, намагаючись прикинути, чи варто брати його із собою. Він був товстий і важкий, але заповнений конфіденційною інформацією, так що Ейч майже напевне не захотів би, щоб цей журнал був украдений чи зник іще з якоїсь причини. Я подумав, що, імовірно, для безпечного зберігання мав би замкнути його в бункері Ейба. Але що як він мені знадобиться? У ньому було повно фотографій та підказок щодо того, як Ейб із Ейчем робили свою роботу. Це була золота копальня інформації.

Я повитягав зі спортивки одяг і туалетне приладдя, а потім дістав із книги карти й поштівки та вклав їх під задник журналу. Потім я поклав журнал на дно спортивної сумки, зверху знову склав одяг і туалетне приладдя, застебнув блискавку на сумці, а сумку зважив у руці. Це було схоже на жим тридцятифунтової гантелі. Я кинув сумку на ліжко. Вона відскочила та гепнулась на підлогу, й удар був такий потужний, що затремтіла вся кімната.

Тієї ночі я майже не склепив повік. Уранці я встав удосвіта, і ми з Еммою тишком-нишком вислизнули з дому. Ми поїхали до будинку Ейба, відчинили люк у підлозі його кабінету і спустилися в бункер, щоби глянути, яка ж іще не відкрита нами річ на нас там чекає. Я сподівався, що — як і натякав нам Ейч — це буде машина з чотирма справними дверцятами, але я не міг збагнути, як машина могла поміститись у тунелі, надто маленькому навіть для мене, або як я тепер витягатиму її назовні, навіть якщо вона тут усе-таки помістилась.

Усього лише за кілька хвилин оглядання підземної штаб-квартири мого діда ми знайшли в стіні якусь ручку. Частково вона втопала в темній прогалині між двома металевими полицями на стіні. Я дотягнувся та повернув оту ручку, і враз частина стіни разом із полицями відчинилась назовні, відкривши прохід у нову секцію тунелю. Ми зважились увійти — знову згорбившись, оскільки цей тунель був іще дужче клаустрофобічно «низькостельовим», ніж попередній. Емма запалила полум’я, а я підпер двері металевим ящиком із сухозамороженими «сніданками» з одного зі стелажів.

Десь футів через сто ми підійшли до вузьких бетонних сходів. Вони вели до товстих металевих дверей, які відчинялись не вперед чи на себе, а плавно ковзали вбік. За ними була комірчина. Застелена килимком домашня комірчина. Я тихо відчинив дощаті двері, і ми опинились у якійсь спальні, типовій для передмістя. Там було ліжко з голим матрацом, тумбочкою та комодом із дзеркалом. На стінах нічого. Вікна були забиті, і єдине світло, яке було в кімнаті, пробивалося крізь щілини між дошками.

Ми опинились у іншому будинку в тому ж провулку.

— Що це за місце? — запитала Емма, проводячи пальцем по запиленому комоду.

— Можливо, це конспіративна квартира, — відповів я, зазираючи у ванну кімнату поруч; вона була порожня, тільки біля раковини висів один рожевий рушник.

— Думаєш, тут хтось є? — прошепотіла Емма.

— Мабуть, ні. Та все ж будь насторожі.

Ми навшпиньки проминули короткий коридор, по дорозі зазираючи в інші кімнати. Меблів було небагато, наче в макетному будинку[37] чи стандартному мотелі — нічого особливого, але достатньо, щоби створити ілюзію, що тут дійсно хтось живе. Дійшовши до кінця коридору, я повернув ліворуч, де, як я знав, була вітальня. План будинку був такий же, як і в домі мого діда, і в мене з’явилося дивне відчуття дежавю — я знав кожен дюйм цього місця, де ніколи не ступала моя нога. Вікна вітальні також були забиті дошками, тому я підійшов до вхідних дверей та зазирнув у дверне вічко.

За кількасот футів, через дорогу, я побачив будинок Ейба.

Після цього ми пішли в гараж. І щойно ми зайшли всередину, як відразу стало ясно, що єдине, що в цьому будинку мало для нас реальне значення, це було оте приміщення. На стінах повсюди були кілочки та полиці, а на них усілякий інструмент і запасні частини. У центрі всього цього, у світлі прожекторів зусібіч, поряд стояли дві машини.

— Будь я проклятий, — не стримався я. — Він мав-таки машини.

Одним із автомобілів було біле «Шевроле Капріс Клессік». Він був схожий на шматок мила з колесами і мав незмінний успіх серед флоридських водіїв похилого віку. Я упізнав у ньому машину мого діда, ту саму, якою він користувався, поки мої батьки не змусили його припинити водіння. (Я думав, він його позбувся, але той був тут.) Іншим автомобілем було міцно збите чорне купе, яке виглядало, як «мустанг» епохи шістдесятих, але з більш широкими боками та більш запаморочливими обрисами. Я не був упевнений, що саме це було, тому що машина не мала жодного ідентифікаційного символу.

Я подумав, що «капріс» був для подорожей інкогніто, а інше авто — для подорожей на драйві та з певним шиком.

— Ти дійсно не знав, що він мав це? — запитала Емма.

— Нічогісінько. Я знав, що він їздить, але мій тато змусив його відмовитись від цього, коли той не пройшов перевірку на зір в автотранспортному департаменті. Дідусь часто їздив у свої самотні подорожі. Коли на кілька днів, інколи на цілі тижні. Як і тоді, коли мій тато був іще дитиною, тільки трохи рідше. Перейти від такого життя до необхідності просити мене чи моїх батьків підвезли його до продуктового магазину чи до лікаря — напевне, це для нього було тяжко.

Одначе саме тоді, коли я це казав, мені спало на думку, що Ейб міг і не припиняти водіння повністю; просто він став тримати це в секреті.

— І все-таки він мав машини, — промовила Емма.

— І доглядав за ними, — додав я; машини, на відміну від усього іншого в домі, були трохи запиленими зовні, але мали ідеальний стан у дечому іншому. — Напевне, він кожну вільну секунду вискакував сюди, щоб попрацювати над ними. Начистити до блиску, замінити мастило. Щоб вони завжди були на ходу, але тільки заховані від моєї сім’ї.

— І це тебе змушує запитати себе, заради чого він так заморочувався, — прокоментувала Емма.

— Заради знищення порожняків? — висловив я припущення.

— Заради захисту сім’ї, — відповіла вона.

Я не знав, що їй на це сказати, тому не сказав нічого. Я відчинив «капріс» і пірнув усередину, перевірив бардачок та знайшов водійські права. Вони все ще були дійсні, подовжені лише за кілька тижнів до смерті Ейба. Але вони були не на його ім’я.

— Знаєш, хто такий Ендру Ґанді? — запитав я, через відчинені дверцята передаючи права Еммі.

— Напевне, це було вигадане ім’я, яке він використовував. — Вона повернула мені права. — Боже!

Я зачинив бардачок та вийшов із машини. У Емми був кумедний вираз обличчя.

— Що? — запитав я.

— Цікаво, чи було його справжнім ім’ям «Ейб»? — промовила вона.

Це питання не було божевільним, але з певних причин мене зачепило.

— Авжеж.

Вона глянула на мене.

— А ти впевнений?

В її очах було німе питання. Якщо Ейб був здатен на такий обман, то був і я?

— Упевнений, — відповів я та відвернувся. — Уже майже дев’ята. Вибираймо тачку та їдьмо.

— Ти за кермом — ти й вибирай.

Вибір був легкий. «Капріс» був більш практичний автомобіль — він мав четверо дверцят, а не двоє, більший багажник, і на дорозі привертав би до себе менше уваги. Але інший був набагато, набагато крутіший, а на вигляд прудкіший, і після аж цілих трьох секунд обмірковування я показав на нього та сказав:

— Цей.

У мене ще ніколи не було справжньої автомобільної подорожі (хіба тільки через «жирне пузо» Флориди,[38] щоб відвідати двоюрідних братів і сестер у Маямі, що навряд чи рахувалось), й ідея здійснити її в цій машині була занадто спокусливою, щоб опиратися.

Ми всілись у вибрану машину. Я пультом відчинив гаражні ворота і запустив двигун, який пробудився до життя з таким ревом і з таким славним гортанним гарчанням, що Емма злякалась. Коли я заднім ходом виїжджав із під’їзної алеї на вулицю, то побачив, як вона закотила й заплющила очі.

— Прямо як Ейб! — зауважила вона за якусь мить, перекрикуючи двигун.

— Тобто?

— Взяти таку машину для секретних місій!

Я залишив машину на холостому ходу на вулиці, припаркував авто моїх батьків у гаражі Ейба та зачинив гаражні ворота. Потім я повернувся в загадкове, без розпізнавальних знаків, купе, широко всміхнувся Еммі та натис ногою педаль газу. Двигун заревів, як звір, і, коли ми рвонули з місця, нас утиснуло в спинки наших крісел.

Інколи людям буває необхідно трохи повеселитись. Навіть під час секретної місії.

Поки нас із Еммою не було, зі своєї наради в Акрі, яка тривала всю ніч, повернулася пані Сапсан та одразу рухнула у своє ліжко на верхньому поверсі — це були ті рідкісні хвилини, коли я точно знав, що вона дійсно спить. Ми зібрали всіх дітей у спальні внизу та зачинили двері, тож наші голоси її не розбудили б.

Я попросив присутніх підняти руки, запитавши:

— Хто з нами?

Руки підняли Єнох, Олівія і Мілард. Клер, Г’ю, Бронвін та Горацій — ні.

— Місії змушують мене нервувати, — пояснив Горацій.

— Клер, — звернулась Емма, — а чому ти не підняла руку?

— Ми вже маємо місії, — відповіла дівчинка. — Я керую доставкою ланчів і десертів у всі бригади з відновлення петлі в Бельгії.

— Це не місія, Клер, це робота.

— А ви доставляєте пакети! — глузливо посміхнулась Клер. — Яка ж це місія?

— Ця місія має допомогти одному дивному, що в небезпеці, — відповів їй Мілард. — Після доставки пакетів.

— Бронвін, а як ти? — запитав я. — З нами чи ні?

— Мені незручно обманювати пані Сапсан. Хіба ми не повинні розповісти їй про це?

— НІ! — в унісон відказали всі, крім Клер.

— А чому ні? — запитала Бронвін.

— Мені це теж незручно, — сказав я, — але вона зупинить нас, тому ми не можемо.

— Якщо ми дійсно хочемо допомогти Дивосвіту, то тільки так, — пояснила Емма. — Ставши наступним поколінням бійців, які знамениті не тим, що позують при нагоді для фото десь у Акрі.

— І які не запитують дозволу щоразу, коли захочуть щось зробити, — додав Єнох.

— Саме так! — сказав Мілард. — Директорка й досі ставиться до нас, як до дітей. Нам усім десь років по сто, заради пташки, і нам саме час почати поводитись відповідно до свого віку. Або хоча б відповідно до половини свого віку. Ми повинні самі почати приймати рішення за себе.

— Це те, що я кажу роками, — зауважив Єнох.

Я зрозумів, що мої дивні друзі вже змінились, але спосіб, у який ставилася до них пані Сапсан, — ні. Після того як їм довелось покинути Кернгольм, вони отримали велику дозу свободи — як і я, — а час, проведений ними в Акрі під наглядом не однієї, а понад дюжини імбрин, породив у них відчуття задухи. За останні кілька місяців вони подорослішали більше, ніж за останні півстоліття.

— А як ти, Епістоне? — запитала Емма Г’ю.

— Я пішов би, — відповів той, — та в мене власна місія.

Ми й без пояснень знали, що він мав на увазі. Він через Панконтуркон шукатиме Фіону.

— Ми розуміємо, — сказав я. — Ми в наших подорожах теж будемо її шукати.

Він, зажурений, кивнув.

— Дякую, Джейкобе.

Отже, з нами були всі, крім Горація, Клер та Бронвін — і тоді Бронвін передумала.

— Окей, я піду. Мені не подобається брехати, але якщо ми дійсно хочемо допомогти дивній дитині, чиє життя в небезпеці, а брехня є єдиним способом зробити це, тоді було б непорядно не збрехати, чи не так?

— Дурна думка над розумним пролетіла, а дурному на голову сіла, — прокоментувала Клер.

— Ласкаво просимо на борт, — сказала Емма.

Усе, що нам залишалося, набрати команду. Я сказав, що ми можемо взяти тільки двох, що викликало в декого розчаровані вигуки. Незважаючи на сказане мною напередодні ввечері, я трохи хвилювався, що половина з них не мала ще уроків нормалізації і їхня готовність протистояти сучасному світу була потенційно вразливою. І в той же час, коли я чекав і потребував їхньої допомоги, мені також було необхідно зосередитись на нашій місії, а не на поясненні того, як працюють пішохідні переходи та двері ліфтів і як просто та невимушено спілкуватись із сучасними звичайними. Але, замість того щоб залізати в цю тему, бо це б могло завдати болю їхнім почуттям, я просто заявив, що не хочу перевантажувати автомобіль.

— Тоді виберіть мене! — вигукнула Олівія. — Я маленька і важу майже нічого!

Я уявив собі, як Олівія забула надягнути черевики і я змушений ганятися за нею, мов за повітряною кулькою, що вирвалась із рук.

— Нам потрібні люди більш старші на вигляд.

Я не пояснив чому, а вона не запитувала.

Ми з Еммою порадились у кутку десь із хвилину, а потім назвали вибраних — Міларда та Бронвін. Бронвін за її грубу фізичну силу та надійність, а Міларда — за його розум, уміння складати карти та вислизати навіть із глухого кута, просто скинувши одяг.

Усі інші були розчаровані, але ми пообіцяли взяти їх на майбутні місії.

— Якщо вони будуть, — сказав Єнох. — Якщо ви не запорете цю.

— А що робити іншим, поки вас не буде? — запитав Горацій.

— Просто виконуйте свої завдання в Акрі та дійте так, наче нічого не сталось. Ви нічого не знаєте ні про нас, ні що ми робимо.

— Так, авжеж, — погодилась Клер. — Та якщо пані Сапсан спитає, я скажу їй.

Бронвін схопила Клер попід пахви та підняла її на рівень своїх очей.

— Тепер це дурна думка, — сказала вона, і в її голосі чітко та неочікувано пролунала загроза. Бронвін із двома найменшими з наших дивних завжди поводилася дуже делікатно.

Із рота, що був у Клер на потилиці, почулося гарчання.

— Постав мене! — крикнула Клер на Бронвін своїм звичайним ротом.

Бронвін поставила, але Клер усе одно надалі поводилася стриманіше. Повідомлення до адресата дійшло.

— Коли пані Сапсан прокинеться, вона почне розпитувати, де ми, — продовжила Емма. — А вона точно… пішла спати?

Це було так незвичайно для імбрин, навіть після «всеношної».

— Ну, може, я вдув дрібку пилу до кімнати, — сказав Мілард.

— Міларде! — скрикнув Горацій. — Падлюко!

— Що ж, це, напевне, дасть нам трохи часу, — підсумувала Емма. — Якщо пощастить, вона аж до вечора не помітить, що ми поїхали.

— Ось це, — сказав Мілард, поплескавши капот чорного купе, коли ми зібрались навколо машини на під’їзній алеї, — для автоподорожей тачка те що треба.

— Зовсім ні, — не погодилася Бронвін. — Вона надто криклива. І вона британська.

Без сумніву, машина виглядала круто, але вона не мала того, що, на мою думку, було супер-уваго-привертальним — вона не була яскраво-червоною і на ній не було блискучих колісних дисків чи великого спойлера, чим вирізнялися чимало спортивних автомобілів.

— А що не так із британськими? — запитала Емма.

— Вони часто ламаються. Принаймні так кажуть про британські машини.

— Хіба Ейб використовував би таку для рятувальних місій, якби вона реально була з механічними дефектами? — запитав Мілард.

— Ейб багато знав про машини, зокрема і як їх відремонтувати, — озвався Єнох.

Він притулився до багажника, зі своєю сумкою через плече та самовдоволеною усмішкою на обличчі.

— Ти з нами не їдеш, — сказав я. — Там немає місця.

— А я казав, що хочу поїхати? — запитав Єнох.

— Ти виглядаєш, наче хочеш поїхати, — відповіла Емма. — А тепер іди.

Я легенько відштовхнув його ліктем, щоб ми змогли відчинити багажник і завантажити наші сумки… але через двадцять секунд танців навколо я зрозумів, що не знаю, як той багажник відчиняється.

— Дозволь мені, — сказав Єнох. Він крутнув якусь кулясту ручку поміж задніми фарами, і багажник різко відкрився: — «Астон-мартін», — промовив він, ідучи вздовж автомобіля та ніжно торкаючись бічної панелі. — Ейб таки завжди мав стиль.

— Я думав, це якийсь «мустанг», — сказав я.

— Як ти можеш! — заперечив Єнох. — Це ж тисяча дев’ятсот сімдесят дев’ятого року «астон-мартін-ві-вісім-вантідж».[39] Триста дев’яносто кінських сил, від нуля до шістдесяти розганяється за п’ять секунд, максимальна швидкість сто сімдесят миль на годину. Справжній звір… Перша дійсно потужна британська машина.

— І звідколи це ти так багато знаєш про тачки? — запитав я. — Особливо випущені після тисяча дев’ятсот сорокового року?

— Журнали та посібники поштою, — пояснив Мілард. — Доставлені на його поштову скриньку в теперішньому Кернгольмі.

— О-о, машини він любить, — додала Емма, закотивши очі. — Хоча сам він, зауважте, ніколи не водив, та про те, що знаходиться під капотом, можете в нього запитувати…

— Я захоплююсь механікою, так само як біомедициною, — сказав Єнох. — Органи. Двигуни. Поміняйте мастило на кров — і вони не так уже й відрізняються. І я можу воскресити мертвий двигун, обійшовшись без баночки з серцями. І це добре, тому що ця машина, британська та майже сорокалітня, украй ненадійна, якщо її не підтримувати молитвами. Й оскільки Ейб тепер мертвий і все таке, я щиро переконаний, що є єдиною людиною на тисячу миль навколо, яка підходить для роботи на цій машині. Ось чому, хоч я й не хочу, — він закинув свою сумку в багажник поряд з моєю, — ви змушені взяти мене з собою.

— Ой, та залазь уже, щоб ми могли поїхати нарешті, — сказала Емма.

— Цур, моє! — вигукнув Єнох, пірнаючи на сидіння поруч із водійським.

— Це буде дуже довга подорож, — прокоментував Мілард.

Я зітхнув. Здавалось, я не мав вибору.

Наші друзі зібрались на під’їзній алеї, щоб нас провести. Ми обмінялись обіймами, і вони побажали нам удачі — усі, крім Клер, котра, набурмосена, залишилась стояти на порозі.

— Коли ви повернетесь? — запитав Г’ю.

— Дайте нам тиждень, а потім починайте хвилюватись, — відповів я.

— Цур, я перший, — сказав Горацій. — Я вже хвилююсь.

Розділ восьмий

Наш шлях пролягав по набережній, що вздовж коси, та через міст, потім через майже безлюдні околиці та самісінький край містечка. Там — виїзд на міжштатну-75, а далі нам на північ.

Першою зупинкою мав стати «Вогненний Чоловік», що б це не було. І його, як казав Ейч, можна було знайти всередині кола, залишеного вологою склянкою на карті «Мел-О-Ді». Це звузило зону пошуку місця призначення до приблизно тридцяти квадратних миль десь серед боліт, що знаходились у центрі штату за кілька сотень миль на північ.

Сидячи за кермом, я повністю був поглинутий метою впоратись із потужним, але зі своїми вивертами старим автомобілем мого діда. У нього було важке рульове управління, і він так нахилявся на поворотах, що в мене з грудей серце вискакувало. А на додачу, всі його давачі та шкали вимірювальних приладів були розташовані не з того боку.[40] На пасажирському сидінні поряд зі мною сиділа Емма, і в неї на колінах лежав розгорнутий звичайний — надрукований, а не намальований від руки — дорожній атлас Флориди. (Мілард також захопив був із собою примірники «Дивної Планети», хоча карти в них були вже доволі застарі.) Я наполіг, щоб нашим штурманом була Емма, тому що це давало мені привід переселити Єноха на заднє сидіння та провести наступну пару днів, час від часу поглядаючи на її обличчя, а не його. Єнох сердито дувся у віконце та періодично бив ногою в спинку мого сидіння. Мілард, сплющившись, сидів між ним та Бронвін, якій довелося повернутись по-діагоналі, щоб її довгі ноги помістились.

— Звідси до кола на карті близько трьохсот миль, — говорила Емма, поглядаючи то на мультяшну карту, то на дорожній атлас. — Якщо ми не будемо зупинятись, то можемо бути там за п’ять годин.

— Ми маємо коли-небудь зупинитись, — озвалася Бронвін. — Ви ще не купили нам сучасний одяг.

Вона казала правду. Усі, кого я брав на шопінг, залишились удома; ті ж, хто вирушив зі мною, і досі були в одязі, у якому прибули з Акра. Їхній зовнішній вигляд скоро може стати проблемою.

— Ми скоро зупинимось, — сказав я. — Я тільки хочу, передусім, покрити певну відстань між нами та пані Сапсан.

— Як ви думаєте, де той Портал? — запитав Єнох. — Дуже далеко?

— Можливо, — відповів я.

— Чи зможеш ти так довго вести машину? — поцікавився Мілард.

— Муситиму, — відповів я. Ми не могли їхати міняючись, тому що в моїх друзів не було водійських прав. А крім того, Мілард був невидимий, що миттю привернуло б до нас увагу, Бронвін дуже боялась сідати за кермо, а Єнох не мав досвіду. Тільки Емма більш-менш уміла кермувати, але, знову ж таки, не мала водійських прав. Отже, усе було на мені.

— Просто тримайте мене на кофеїні, — додав я.

— Я допоможу, — озвався Єнох. — Я доправлю нас туди набагато швидше, ніж ти.

— Забудь про це, — сказав я. — Коли ми повернемось, ти зможеш узяти уроки водіння, але зараз навчатися не час.

— Мені не потрібні уроки, — відказав він. — Я вже знаю все про те, як працюють машини.

— Це не одне і те ж.

Він знову вдарив ногою спинку мого сидіння, і сильно.

— Е-е, за що?

— Водиш, як бабуся.

І так сталося, що саме в цей момент ми вже були перед в’їздом на міжштатну автостраду. Я звернув у бік в’їзду та втопив педаль газу до підлоги. Двигун завив, а з мене вирвався несамовитий сміх. І аж до тієї миті, поки ми не доїхали до місця, звідки вже починалась магістраль, Єнох верещав на мене, щоб я уповільнив рух. Я перевірив дзеркала, чи не видно там поліцейських машин, трохи попустив газ та натис усі віконні кнопки.

— О-о-о-о-ой, — проворкотала Бронвін, коли її віконце ковзнуло вниз. — Фантастика!

— Музику? — запитав я.

— Так, будь ласка, — відповіла Емма.

У Ейба був радіоприймач та якийсь древній різновид касетного програвача. Касета була вже всередині, тож я просто натиснув «грати». За мить із гучномовців вирвалося завивання гітари та гучний голос — Джо Коккер співав свою «З невеликою допомогою моїх друзів». Через три хвилини я переконався, що жодна музика чи пісня ніколи ще не звучали так добре. І мої друзі, котрі всі щиро усміхалися та відстукували ритм, поки вітер куйовдив їм волосся, здається, були зі мною згодні. У цьому підвиванні такій особливій пісні, разом із такими особливими людьми, коли керуєш таким особливим автомобілем, було щось таке, що давало мені божевільний кайф, від якого бігли мурахи по спині, схожого на який я ніколи раніше не переживав. Це виглядало так, наче ми, як і свої власні життя, проголосили своєю власністю цілий світ.

«Життя — моє. Так. І я зроблю з ним, що схочу».

Дивно та неприродно було думати про пані Сапсан, як про когось іще, а не тільки нашого захисника та покровителя, але сьогодні вона була для нас наче супротивник. Коли вона дізнається, що ми поїхали, то неминуче вирушить нас шукати, і вона зробить це в найбільш підхожий для неї спосіб — із повітря. Її швидкість, висота, на яку вона могла злітати, гострий зір її очей, що бачили дуже далеко, та її внутрішній радар, налаштований на пошук дивних дітей, означали, що нас неважко буде знайти, якщо ми будемо десь у межах сотні миль та під відкритим небом. Ось чому я взагалі не зупинявся протягом перших трьох годин, навіть не давши Бронвін скористатися вбиральнею.

Я хотів подолати якомога більшу відстань між директоркою та нами. Через двісті миль я, нарешті, пом’якшав, зваживши на наростаючий хор скарг із заднього сидіння, але навіть тоді я не втрачав пильності та весь час поглядав на хмари, коли ми з’їжджали з хайвею в бік паркувального майданчика одного торговельного центру. Я звернув увагу, що Емма теж поглядає.

Поки інші бігали до вбиральні, що була при крамничці автозаправної станції, я заправив бак «астона». Крізь великі вітринні вікна я бачив, як продавець та ще кілька покупців витріщались на моїх друзів, коли ті ждали своєї черги до єдиного туалету, я бачив, як вони нахилялись одне до одного, перешіптувались і продовжували відкрито витріщатися. Один чувак навіть сфоткав їх своїм мобільником.

— Ми маємо купити вам сучасний прикид, — сказав я, коли вони повернулись назад. — Негайно.

Ніхто не заперечував. І взагалі, я вибрав цей виїзд із хайвею саме для цього. Через дорогу від автозаправки розташовувався найбільший із-посеред усіх гіпермаркетів — цілодобовий «Сьюпер-Олл-Март». Це був флагман роздрібної торгівлі. По суті, цілий мегаполіс.

— Боже мій, а що це за місце? — запитав Мілард, коли ми заїхали на безкінечний паркінг, що був перед магазином.

— Це просто магазин, — відповів я. — Великий.

Поставивши автомобіль, ми попростували через паркувальний майданчик до входу. Коли ми підійшли, перед нами із сичанням відчинились автоматичні двері. Єнох аж підскочив від несподіванки, не знаючи, тікати йому чи стояти на місці.

— Що, що, ЩО?! — закричав він, піднявши кулаки.

Усі навколо стали уважно до нас придивлятися. І це ж ми були ще тільки на вулиці.

Я відвів своїх друзів убік та пояснив їм про давачі руху та розсувні двері.

— А що не так із ручкою, щоб відчиняти двері? — запитав Єнох, роздратований та збентежений.

— Це важко робити, якщо у вас багато покупок, — відповів я. — Як он у того чувака, — і я показав на одного чоловіка, котрий саме виходив із магазину крізь двері, що сичали, штовхаючи перед собою повний візочок куплених товарів.

— Навіщо комусь треба стільки всього? — запитала Емма.

— А може, він запасається перед повітряним нальотом, — пожартував Єнох.

— Я думаю, ти зрозумієш, щойно ми зайдемо всередину, — відказав я.

Я все дитинство проходив на шопінг до таких магазинів, як «Олл-Март», тому мені ніколи не спадало на думку, що вони чимось дивні.

Проте, коли мої друзі слідом за мною зайшли всередину та миттю заціпеніли біля касових стійок і на їхніх обличчях читався шок та здивування, я почав розуміти.

Проходи між стелажами тяглися в туманну далечінь. Калейдоскопічно вишикувані шеренги товарів просто волали з кожної полиці, аби на них звернули увагу. А поміж ними патрулювала невеличка армія похмурих продавців-консультантів в уніформі, прикрашеній, наче гербом, гігантським жовтим усміхненим обличчям. Цей магазин був у тисячу разів більший, аніж той, що на розі, із якого Мілард украв був продукти. Звісно, мої друзі були переповнені враженнями.

— Він каже, просто магазин, — промовила Емма, витягнувши шию, щоб роздивитися все навколо. — Це не схоже на жоден магазин із тих, що я бачила.

Єнох присвиснув:

— Більше схоже на ангар дирижабля.

Я схопив візочок та, із певними умовляннями, змусив-таки нас рухатися знову, хоча й не зовсім у потрібному напрямку. Як тільки вони призвичаїлись трохи до істинних розмірів цього приміщення, їх відразу ж захопило величезне та незвичайне розмаїття речей, що продавались.

Я спробував скерувати нас до секції одягу, але мої друзі постійно відволікалися, відділяючись від групи та хапаючи з полиць усякі випадкові речі.

— Що це? — запитав Єнох, помахуючи парою капців із горбочками з мікроволокна на підошвах.

Я відібрав їх у нього та поклав на місце.

— Це щоб можна було витирати пил на підлозі ногами. Мабуть.

— А це? — запитала Емма, показуючи на коробку з написом «Годівниця для птахів, яка розмовляє, — тепер із Блутусом!»

— Я не зовсім упевнений, — відповів я, почуваючись, наче якась замучена матуся, котра намагається утримати вкупі зграйку малюків, які щойно навчилися ходити, — але в нас на виконання завдання є тільки сімдесят дві години, тому ми не повинні…

— Уже шістдесят дві, — поправила Емма. — А може, і менше.

Раптом у кінці проходу завалився стенд із книгами, і мені довелося бігти та зупиняти Міларда — оголеного, а тому невидимого — від спроби виправити, що він сам наробив. Я особливо уважно спостерігав за Мілардом (точніше, за місцем, де, як я думав, він міг бути), тому що я реально не хотів загубити невидимого хлопця в «Олл-Марті».

Високий темп нашої атаки на магазин тримався недовго. Щойно ми проминули годівниці з Блутусом, як Єнох завис у проході зі спортивними товарами.

— О-о, ця маленька красунечка швидко знайшла б дорогу до серця якогось лошари! — проворкотав він у бік кількох складаних ножів, що були викладені на замкненому стенді під склом.

Емма безугавно ставила питання. А навіщо нам треба так багато всього на світі? А для чого це все? А стелажі з жіночою косметикою її навіть розсердили.

— Кому б могло знадобитися стільки різних видів крему для шкіри? — запитала вона, беручи з полиці коробочку з написом «Екстразміцнювальна омолоджувальна та відновлювальна нічна маска». — Тут що, усі страждають на шкірні хвороби? Чи тут лютує якась смертельна шкірна пошесть?

— Ні, наскільки мені відомо, — відповів я.

— Це дуже дивно!

— Легко вам так казати, дорогенька, — обізвалася одна леді з об’ємною зачіскою та кільцеподібними серіжками, котра стояла неподалік. — У вас же шкіра, як у дитини!

Емма швидко повернула коробку на полицю, і ми швиденько звідти злиняли.

Мілард багато не розмовляв (тому що я попросив його не робити цього), і з того, що постійно було чути його тихенькі зітхання та стримані «хм-м-м», можу сказати, що він узяв моє прохання до уваги. І я запитав себе, скільки б днів життя в часовій петлі могло знадобитись Міларду, щоб написати історію про все, що сталось у цьому місці протягом двадцяти чотирьох годин?

Коли ми нарешті добралися до секції одягу, я мав повне відчуття, що часу в нас дедалі менше та менше — мене тривожило і те, що годинник знай собі цокає, і прискіпливі погляди звичайних, звідтоді як ми увійшли, і пані Сапсан, яка знайде нас, якщо ми затримаємось тут надто довго, хоча ми й були за сотні миль від мого дому, і вона, я мав надію, усе ще спала під дією порошку Матінки Пилок.

Я не придивлявся надто уважно до того одягу, що його мої друзі клали в наш візочок. А те, що я голодний, я зрозумів, тільки коли ми були вже перед касами. Усі інші, як виявилось, теж зголодніли, але замість того, щоб ізнову пірнати з головою в магазин заради перекусу, ми похапали все, що знайшли в проході перед касою: шоколадні плитки та батончики, солоний попкорн і цукерки.

— Вічна їжа, — промовила Емма, звернувши увагу на дату закінчення строку придатності на задньому боці пакетика з цукерками. — Як оригінально.

Ми розрахувались на касі та попрямували до вбиралень, де кожен зміг переодягнутись у новий одяг. Коли мої друзі один за одним почали виходити звідти, стало ясно, що більшу частину роботи було виконано. Вони були одягнуті в найзвичайнісінький одяг із найзвичайнісінького магазину, та все ж вони ще не виглядали звичайними на всі сто. Можливо, їм було незручно в новому вбранні чи я настільки звик бачити їх у старому, що раптова зміна їхнього зовнішнього вигляду трохи ошелешила мене — чомусь здавалося, що на них були маскарадні костюми.

На всіх, крім Емми. На ній були вузькі чорні джинси, білі кросівки «Рібок-клессікс» та широка хвиляста темно-коричнева блуза. Яка ж вона гарнесенька, подумав я, коли вона обернулась та невдоволено глянула на себе в дзеркало.

— Я схожа на чоловіка.

— Ти виглядаєш чудово. І модерново.

Вона зітхнула та підняла пластиковий пакет, у якому було її неакуратно складене старе плаття.

— Я вже за ним скучила.

— Ця тканина така… несвербіжна, — прокоментувала Бронвін, обсмикуючи на собі сіру сорочку-хенлі,[41] яку ми їй купили. — Це так незвично.

Єнох з’явився з убиральні в кросівках на товстих, під шипи, підошвах, у піжамних штанях із зображенням палаючих черепів на кожному коліні та у футболці, на якій було написано «ЗВИЧАЙНІ ЛЮДИ МЕНЕ ЛЯКАЮТЬ».

Емма похитала головою:

— Це був останній раз, коли ти сам вибирав собі одяг.

Часу повертати товар назад не було, тому ми вийшли… примудрившись на виході привернути до себе ще більше уваги, ніж коли заходили. Коли ми штовхали наш візочок через автоматичні двері, пролунав гучний та дзвінкий сигнал тривоги.

— Що це? — зойкнула Емма.

— Можливо, ми не… е-е… за все заплатили, — пояснив Мілард.

— Що?! Як??? — вигукнув я.

До нас швидко наближалися двоє чуваків у синіх жилетах.

— Старі звички не хочуть помирати, — виправдовувався Мілард. — Не зважайте, біжіть за ним! — і він вирвав візочок у мене з рук та кинувся з ним стрілою до нашої машини… і тепер запросто ціла сотня людей спостерігала, як, очевидно, самокерований візочок на шаленій швидкості котився тротуаром, а за ним гналася зграйка дивних на вигляд дітей та двоє охоронців із магазину.

Ми з нашими сумками пірнули в машину. Я загнав ключ у замок запалювання та крутнув, і машина завелась із таким гучним ревом, що я аж зіщулився від страху.

Я втопив педаль газу в підлогу та на повній швидкості помчав коридором, який утворювали собою автомобілі на стоянці — повз двох охоронців, котрі, щоб уникнути наїзду, кинулись у протилежні боки.

— Якщо ти й далі збираєшся порушувати закон, то принаймні роби це трохи оригінальніше, Міларде, — сказала Емма. — Ти навіть не намагаєшся!

— Я знав про камери, — виправдовувався Мілард. — Але мені ніхто не сказав про сигналізацію!

Після гонитви по автостраді протягом кількох миль, постійно перевіряючи дзеркало заднього огляду щодо наявності поліцейських проблискових вогників, я переконався, що нас ніхто не переслідує. Врешті-решт ми з’їхали на невеличку внутрішньоштатну дорогу, вирушивши в напрямку від океанського берега до центральної частини Флориди.

На карті «Мел-О-Ді» кільце Ейча охоплювало ділянку в середині штату, і ту ділянку перетинала тільки одна головна дорога — та, якою ми зараз їхали. А всередині тієї зони була «Русалчина Країна Мрій». Я не був упевнений, що саме там ми знайдемо «Вогненного Чоловіка», але, оскільки це було єдине, що було позначено на цій частині мапи, варто було почати шукати там.

— Зачекай-но, — із заднього сидіння озвалася Бронвін. — Наразі ми їдемо геть від океану. Чому русалки живуть у болоті?

— Вони не справжні, — відповів я. — Це просто стара дешева «пастка для туристів».

— Можливо, — сказав Мілард, — але «Русалчина Країна Мрій» також є в «Дивній Планеті». — Він підняв путівник, щоб показати мені, потім прочитав звідти: — «Цілком новий атракціон для дивних, що вирізняється яскравими постановами на воді. Заселення в часовій петлі поряд. Приводьте дітей!»

— Це не означає, що ті русалки належать до дивних, — сказала Емма. — Це просто означає, що в місті є петля.

— Або там була, — виправив Мілард. — Не забувайте, що цьому посібнику майже сімдесят років. До всього, що в ньому, слід ставитись із найвищим скептицизмом.

Ми їхали далі. Сонце в небі опускалося все нижче. Дорога звузилась із двох смуг у кожному напрямку до однієї. Ми заглиблювались у ту частину Флориди, яка здавалася взагалі якимсь іншим штатом. Удалині від переповнених грошима узбереж не було ні мережевих магазинів, ні блискучих нових перспектив. З обох боків підступали джунглі, а в прогалинах між деревами, що інколи траплялись, ми бачили дорожні вказівники, що сповіщали про наявність тут незайнятої землі чи землі під заставою, а також про фермерські господарства з вирощування суниць.

Замість шаблонних передмість, що тяглись на багато миль, тут були невеличкі містечка, що юрмилися навколо роздоріж. Трохи більші містечка мали фаст-фуд на околицях та кілька кварталів напівмертвої головної вулиці в середмісті — поважний старий банк, зачинений кінотеатр і якусь церкву, що розміщувалась у будівлі колишнього магазину. У кожному окремому містечку, де був світлофор, ми, зупиняючись на червоне світло, мали щоразу сидіти й чекати, поки літні люди на лавках та перехожі знічев’я витріщались на нас, наче ми були найцікавішим, що будь-коли тут траплялося. Ми стали боятися цих світлофорів. На третьому чи четвертому якийсь молодик із в’яленою кефаллю та відкритим пивом вигукнув: «Хелловін аж через два місяці!» — та й пішов собі геть, регочучи.

Через кілька миль по тому ми проїхали повз вицвілий рекламний щит із інформацією про «Русалчину Країну Мрій», а ще через кілька миль ми, нарешті, дістались і до неї. Це було якесь поле, усе в багнюці, а на ньому — кілька понурих на вигляд наметів. На віддалі розташовувались якісь будиночки зі шлакоблоків, які, можливо, були офісом чи приміщеннями для персоналу. В’їзд було заблоковано зачиненими воротами, тому я припаркувався на узбіччі, і далі ми пішли пішки. Ми попростували через поле прямо до наметів. Здавалось, навколо нікого не було, та ось ми почули, як хтось бурчить та лається з-за найближчого намету.

— Є хтось? — запитав я, ідучи попереду друзів на звук.

Обійшовши намет, ми побачили двох людей у клоунському макіяжі. Один із клоунів був у костюмі русалки та мав на голові перуку зі світлого волосся, а інший незграбно цю «русалку» ніс, відхилившись назад і охопивши її руками спереду навколо талії, тоді як русалчині ноги, імовірно, знаходились у хвості, який землі не торкався.

— Не вмієте читати? — запитала «русалка», сердито зиркнувши на нас. — Ми зачинені!

Інший клоун не сказав ані слова і навіть не глянув у наш бік.

— Ми не бачили оголошення, — відказав я.

— Якщо ви зачинені, чому ви в костюмі? — запитав Єнох.

— У костюмі? У якому костюмі? — «русалка» гойднула своїм, очевидно, фальшивим хвостом та якось дивно засміялась. За мить її усмішка розтанула: — Щезни, окей? Ми підновлюємо реквізит, — і «русалка» штовхнула ліктем клоуна, котрий її ніс: — Джордже, рухайся!

І другий клоун поніс її далі в бік намету.

— Заждіть, — озвалась Емма, ідучи слідом за ними. — Ми читали про вас у путівнику.

— Нас немає в жодному путівнику, дорогенька.

— Таки є, — заперечила Емма. — У «Дивній Планеті».

Голова «русалки» різко повернулась у бік дівчини.

— Джордже, стій.

Той завмер. Якусь мить «русалка» вивчала нас із підозрою.

— І де ви відкопали той старий мотлох?

— Ми просто… знайшли це, — відповіла Емма. — Там сказано, що тут є дещо цікаве, щоб подивитись.

— Це ж треба. Тут є дещо цікаве — для правильних людей. До яких людей ви б зарахували себе?

— Це як подивитись. А ви?

— Джордже, постав мене.

Той поставив, і «русалка», тримаючись однією рукою за Джорджа, забалансувала на згині хвоста. Хвіст виявився гнучким та мускулястим, не затріщав і не зім’явся, як би це було з фальшивим хвостом.

— У нас тут шоу-програма. Але минуло вже чимало часу звідтоді, як у нас востаннє була аудиторія, для котрої варто було виступати, — русалка показала на полог намету. — Хочете подивитися шоу?

Здавалось, вона вирішила, що ми належали до дивних, а я своєю чергою запідозрив, що вона теж. Її тон змінився з різкого та дратівливого на нудотно-солодкий.

— Нас цікавить тільки вогняне шоу, — озвалася Бронвін.

Русалка різко підняла голову.

— У нас немає вогняного шоу. Хіба я схожа на учасницю вогняного шоу?

— Тоді хто такий «Вогненний Чоловік»? — запитала Бронвін.

— У нас для нього дещо є, — сказав я. — Ось чому ми тут.

На обличчі русалки промайнуло здивування, яке вона швидко вгамувала.

— Хто вас послав? — запитала вона, і фальшиве тепло в її голосі зникло. — На кого ви працюєте?

Я згадав попередження Ейча не згадувати його ім’я.

— Ніхто, — відповів я. — Ми тут в особистій справі.

Джордж приклав руку до русалчиного вуха та щось прошепотів.

— Ви нетутешні, як я бачу, — почули ми знову солоденький голосок. — На нашому шоу немає ніякого вогню, але чом би вам не лишитись ненадовго та не отримати насолоду від інших вистав?

— Ми дійсно не можемо, — відказала Емма. — А ви впевнені, що вам нічого не відомо про «Вогненного Чоловіка»?

— Пробачте, малече. Зате в нас є три русалки, танцюючий ведмідь, а Джордж уміє жонглювати кирками.

І саме в цей час із-за намету вийшли двоє людей — іще один чоловік у клоунському макіяжі та хтось у костюмі ведмедя.

— Ми організуємо вечерю, — казала тим часом русалка, наче не помічаючи, що ми вже пішли. — Вечеря та шоу, що може бути краще?

— Пісня! — відповів клоун та почав крутити ручку на шарманці, яка була прив’язана до його пояса, а ведмідь — на якому була дуже страшна, зроблена вручну ведмежа маска, що швидше нагадувала череп, — сприйняв це як сигнал та почав співати. Але слова, які він співав, були якоюсь дивною мовою; і ритм пісні був настільки повільним, а голос його настільки глибоким, що я одразу ж відчув сонливість і, побачивши, як мої друзі кивають носами, зрозумів, що ця пісня мала подібний ефект і на них.

— Софур тху свід тхітт, — співав він. — Свартур і авґум.

Ми почали задкувати.

— Ми не мо-же-мо-о, — промовив я, і слова виповзали з мене повільніше та повільніше, а голос ставав усе нижчим та нижчим. — Ми… по-винь-ні…

— Найкраще шоу в місті! — вигукнула русалка, рухаючись ривками в наш бік на своєму хвості.

— Far i fulan pytt, — співав собі ведмідь. — Fullan af draugum.[42]

— Що зі мною відбувається? — запитала Бронвін сонним голосом. — Моя голова наче цукрова вата.

— Моя теж, — озвався Мілард. І, коли його голос несподівано пролунав у повітрі, русалка, ведмідь та обидва клоуни від несподіванки аж підскочили, а потім поглянули на нас голодними очима. Якщо раніше в них були якісь сумніви щодо нашої належності до дивних, то Мілард їх розвіяв.

Не знаю як, та ми змусили себе тікати — штовхаючи та тягнучи одне одного, спотикаючись на полі. І хоча ті «шоумени» й не пробували зупинити нас фізично, руками чи тілами, та забратися звідти здавалося майже неможливим завданням — наче вирватись із сотні гігантських павутин. Щойно ми дісталися до воріт, те павутиння, здається, порвалось, а до нас повернулись мова та ясність у голові.

Ми, хоч і не одразу, та якось відчинили дверцята автомобіля. Я запустив двигун, і ми так рвонули геть, що з-під шин дугою полетів цілий потік грязюки.

— Хто були ці жахливі дивні? — запитала Бронвін. — І що вони з нами робили?

— Я відчував, наче вони пробували залізти до мене в мозок, — промовив Єнох. — Фе, я не можу забути це відчуття!

— Напевне, тому і позначив Ейб це місце на карті черепом та кістками, — сказала Емма. — Бачите? — Вона підняла та показала всім карту «Мел-О-Ді», на якій були помітки Ейба.

— Якщо це місце таке небезпечне, навіщо Ейч нас сюди відправив? — запитала Бронвін.

— Можливо, це перевірка, — відповів Мілард.

— Я впевнений, що так, — додав я. — Питання в тому, чи пройшли ми її? Чи це був тільки початок?

І тут, наче хто підказав, я глянув у дзеркало заднього огляду та побачив поліцейську машину, яка швидко нас наздоганяла.

— Копи! — вигукнув я — Усім поводитись нормально!

— Думаєш, вони знають про Мілардову крадіжку з того магазину? — запитала Бронвін.

— Аж ніяк, — відповів я. — Це було надто далеко звідси.

А втім, було ясно, що вони їдуть слідом. Вони так близько під’їхали до мого заднього бампера, що я навіть подумав, що вони ось-ось його вдарять.

Потім дорога поширшала на ще одну смугу, і вони збільшили швидкість та порівнялися з нами. Але вони не ввімкнули свою сирену чи проблискові вогні. Вони не кричали по гучномовцю, щоб я з’їхав на узбіччя. Вони просто їхали собі поруч, і водій виставив лікоть у вікно, наче вони тут цілком випадково; і вони пильно на нас дивились.

— Чого вони хочуть? — запитала Бронвін.

— Нічого хорошого, — відповіла Емма.

Другою дивною річчю, крім цих дивних копів, була їхня патрульна машина. Вона була стара. Модель тридцяти-, а може й сорокалітньої давності. Я зауважив, що таких більше не виготовляють. І дуже давно.

— Може, вони не можуть дозволити собі нові?! — висловила здогад Бронвін.

— Може, — відповів я.

В якусь мить копи пригальмували та відстали. Я бачив у дзеркалі, як при цьому водій говорив по рації.

Потім вони різко звернули на якусь ґрунтову дорогу та зникли з поля зору.

— Це було так дивно, — прокоментував я.

— Забираймося звідси, перш ніж вони повернуться, — сказав Єнох. — Портмане, харе кататись, як моя няня, та втопи крайню праву педаль!

— Гарна ідея, — відповів я та прискорився. Але за кілька миль двигун почав тривожно торохтіти, а на панелі приладів спалахнув червоний вогник.

— Блін, якого біса, — промимрив я.

— Це легко виправити, — озвався Єнох. — Але я не знатиму точно, поки не гляну.

Ми щойно були проминули випалений сонцем рекламний щит, на якому було написано: «ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО СТАРКА! НАСЕЛЕННЯ 502».

Трохи далі була саморобна табличка, де було написано: «ЗМІЇ НА ПРОДАЖ — ДЛЯ ДОМУ ЧИ НА М’ЯСО».

Торохтіння у двигуні ставало дедалі гучніше. Я реально не хотів зупинятися в містечку під назвою Старк із населенням у п’ятсот дві душі, але, здається, вибір був невеликий. Тому я звернув до мийки для вантажівок, де був майже порожній паркувальний майданчик, і ми всі повиходили, щоб подивитись, як Єнох буде копирсатись під капотом.

— Це найдивніша річ, — сказав він після короткого огляду. — Я знайшов, яка деталь вийшла з ладу, але не можу зрозуміти, що з нею сталось. Вона мала прослужити сто тисяч миль.

— Думаєш, хтось її зіпсував? — запитав я.

Єнох почухав підборіддя, вимазавши його моторним мастилом.

— Я не знаю, як це можливо, але навряд чи зможу пояснити це інакше.

— Нам усе одно, як це зламалося, — сказала Емма. — Головне, чи зможеш ти це полагодити.

— І як швидко, — додала Бронвін, глянувши на темне небо.

Уже вечоріло, а вдалечині збиралися грозові хмари. Попереду маячила паскудна ніч.

— Авжеж, я зроблю це, — сказав Єнох, б’ючи себе в груди, — хоча мені тут, напевне, знадобиться трохи допомоги від ходячої паяльної лампи, — повернув він голову до Емми. — А як довго це буде, залежить від кількох речей.

— Добривечір, — раптом почувся незнайомий голос, і ми, повернувшись, побачили хлопчика, котрий стояв трохи збоку, на якомусь підвищенні, де паркувальний майданчик упирався в поле, заросле дикою травою.

На вигляд йому було десь років тринадцять. Він мав коричневу шкіру й носив старомодну сорочку та кепі. Говорив він тихо, а ходив іще тихіше — настільки, що ніхто з нас не почув, як той був підійшов.

— Звідки ти прийшов? — запитала Бронвін. — Ти мене злякав!

— Відтіль, — сказав хлопчик та показав на поле поза ним: — Мене звати Пол. Вам помогти треба?

— Ні, якщо в тебе нема двокамерного карбюратора низхідного потоку для «астон-мартін-вантіджа» тисяча дев’ятсот сімдесят дев’ятого року, — відповів Єнох.

— Ні, — відказав Пол. — Але в нас є місце, де ви зможете заховати цю штуку, поки її не підлатаєте.

Це привернуло нашу увагу. Єнох вистромив голову з-під капота.

— І від кого ми повинні ховатись?

Якусь мить Пол нас розглядав. Його постать вимальовувалась темним силуетом на тлі неба, що вже починало темніти, і тому я не міг бачити виразу його обличчя. Він мав на диво солідну поставу, як на хлопчика свого віку.

— Ви не відсіль, чи не так? — запитав він.

— Ми з Англії, — відповіла Емма.

— Добре, — сказав він. — У цих краях таким людям, як ми, небажано залишатися під відкритим небом після заходу сонця, якщо тільки в них немає на це до біса вагомих причин.

— Що ти мав на увазі під «як ми»? — запитала Емма.

— Ви не перші дивні, які приїхали сюди з міста і в яких поламався автомобіль саме на цій ділянці дороги.

— Що він?.. — озвався Мілард, насмілившись і собі взяти участь у розмові. — Ти щойно сказав «дивні»?

Хлопчик, здається, ніяк не здивувався, почувши слова, що лунали з порожнечі.

— Я знаю, хто ви. Я сам такий. — Він повернувся та пішов у поле: — Ходім. Вам не треба тут бути, коли люди, які налаштували цю пастку, прийдуть подивитись, що вони спіймали. Й автомобіль теж заберіть, — кинув він через плече. — Гадаю, ваша силачка зможе легко його допхати.

Ми здивовано дивились йому в спину і не знали, що робити. Наш досвід спілкування з дивними в цій частині світу зробив нас недовірливими.

Емма нахилилася до мене та промовила:

— Треба спитати в нього, чи він не знає, хто такий… — й у той самий момент, коли вона сказала останні два слова, які логічно завершували фразу, не дуже далеко попереду нас, за полем, через яке йшов Пол, вони — саме ті слова — спалахнули неоновими літерами: Вогненний Чоловік.

Це був знак — буквальний та фактичний, — зроблений із неонових ламп. Колись там було написано «Маєток “Фламінго”»,[43] але потім кілька літер згоріли. Більшу частину маєтку — чи що воно там було — затуляв від нас сосновий гай.

Ми з Еммою дивились одне на одного, наче громом оглушені, та усміхались.

— Ну, — озвалася вона, — ти чув, що він сказав.

— Дивні мають триматися разом, — промовив я.

І ми всі рушили слідом за ним.

Ми йшли за хлопчиком через поле, по стежці, захованій у траві та непомітній із дороги. Позаду, крекчучи, Бронвін по горбкуватій землі штовхала «астон», який рухався сяк-так. Якщо не зважати на якийсь автомобіль, що проїхав головною дорогою, чи на шипіння пневмогальм на мийці для вантажівок позаду нас, то вечір був тихим.

Ми пройшли повз старий знак, що вказував на мотель (під яким була табличка «ПРОДАЄТЬСЯ»), подолали сосновий гай, і перед нами постав сам мотель… або те, що від нього залишилось. Імовірно, десь у 1955-му році це був пік крутизни зі своїм V-подібним дахом, наче два підняті крила, басейном у формі нирки та бунгало з окремими входами, але тепер він однозначно справляв враження покинутої будівлі. Дірява покрівля була залатана шматками якогось еластичного водонепроникного матеріалу. Подвір’я перетворилось на густі джунглі. На вкритому ямами паркувальному майданчику іржавіли покинуті автомобілі. Басейн був порожній, якщо не брати до уваги кілька дюймів зеленої води та довгу, схожу на батон штуку, яка цілком могла виявитись алігатором — хоча важко було розгледіти напевне в присмерку, що ставав дедалі густішим.

Напевне, неонові вогні було увімкнуто, тільки щоби привернути увагу потенційних покупців, які могли б придбати покинуту споруду.

— Не звертайте уваги на зовнішній вигляд цього місця, — сказав Пол. — Усередині воно краще.

— Я туди не піду нізащо у світі, — оголосила Бронвін.

— Це, імовірно, петля, сонечку, — озвався Мілард. — У такому випадку, я певен, що краще всередині.

Часові петлі часто мали відверто загрозливий вигляд у своїх вхідних точках — це допомагало тримати звичайних людей на відстані.

А путівник «Дивна Планета» згадував про «заселення в часовій петлі» неподалік від «Русалчиної Країни Мрій». Напевне, «Вогненний Чоловік» і був тією петлею. І, якби це навіть і не було достатньою для нас причиною, щоб вирушити за хлопчиком, ми все одно не могли піти звідси, поки Єнох не відремонтує машину.

— Гляньте, — прошепотіла Бронвін, і ми озирнулись на мийку для вантажівок. Там, повільно рухаючись повз мийку, їхала ота стара поліцейська машина та прожекторами світила з боку в бік.

— Я заходжу, — повідомив Пол, а потім додав більш різким і наполегливим тоном: — Раджу піти зі мною.

Умовляти нас не довелось.

Розділ дев’ятий

Пол завів нас у довгий, критий каретний в’їзд — porte cochère, — який крізь критий паркінг вів до внутрішнього двору мотелю. Ми героїчно зайшли всередину, Бронвін слідом за нами запхала автомобіль. Десь на півдорозі я відчув прискорення, а потім, після раптового спалаху, сутінки перед нами перетворились на сонячний день. Ми вийшли в прохолодний яскравий ранок та акуратний, вимощений двір, оточений яскраво-рожевими та майже новими на вигляд мотельними номерами. Тепер на даху не було отих латок, басейн іскрився блакитною водою, покинуті іржаві автомобілі на паркувальному майданчику зникли, а натомість з’явились машини п’ятдесятих та шістдесятих років, і в пречудовій формі. Ось де ми, напевне, опинились — кінець шістдесятих чи початок сімдесятих.

— Вхід у петлю пристосовано для прийому машин, — захоплено промовив Мілард. — Як модерново!

Я побіг уперед, щоб наздогнати Пола.

— Окей, ми вже прийшли. Тепер відповіси на наші питання?

— Краще спитайте міс Біллі, — відповів він. — Вона керує цим місцем.

Він провів нас через двір до бунгало, яке стояло окремо від інших, а поряд був знак, де було написано «ОФІС».

— Облиш його, — сказав Пол до Бронвін. — Ніхто його тут не потривожить.

Бронвін перестала пхати «астон» та побігла наздоганяти нас.

На цьому боці петлі були й інші люди. Наприклад, двоє літніх чоловіків сиділи біля басейну, розгадуючи кросворди. Коли ми проходили мимо, вони опустили свої газети та провели нас пильними поглядами. У бунгало, що поряд, ворухнулася занавіска, і ми побачили у вікні жіноче обличчя, яке уважно нас розглядало.

— Міс Біллі? — покликав Пол, постукавши у двері офіса. Він відчинив двері та жестом запросив нас зайти всередину. — Ці люди зламались!

Ми по одному зайшли до кімнати, де було кілька стільців і реєстраційна стійка, за якою сиділа жінка, до котрої звертався Пол. Це була літня біла леді, одягнута в красиве плаття та з помадою на губах. А на колінах у неї сиділи три мініатюрні пуделі, яких вона ніжно обнімала.

— Господи, — промовила жінка з грубим південним акцентом. Пуделі тремтіли. Вона навіть не спробувала підвестись. — Хтось бачив, як вони заходили?

— Я так не думаю, — сказав Пол.

— А як щодо розбійників?

— Жодних ознак.

Якщо розбійниками були ті чуваки в поліцейській машині, то Пол просто збрехав заради нас. Я не був упевнений навіщо, але все ж був йому вдячний.

— Мені це не подобається, — проказала міс Біллі, рішуче похитавши головою. — Це ризик. Щоразу це ризик. Але раз ви вже тут… — Вона трохи опустила окуляри в роговій оправі та глянула на нас поверх них. — Ви ж не вважаєте, що я можу кинути вас на поталу вовкам?

— Якщо ви пробачите, — перепросив нас Пол, — я маю залагодити кілька справ.

І він вийшов. А міс Біллі прикипіла поглядом до нас.

— Ви ж не збираєтесь тут у мене постаріти, чи не так? У мене й без вас тут достатньо старих людей, тож якщо ви вирішили померти, то просто йдіть собі далі та робіть це в іншому місці.

— Ми не збираємось помирати, — заперечив я. — Просто ми маємо кілька питань.

— Приміром, це ви тут директорка? — запитала Бронвін.

Міс Біллі нахмурилась.

— Дире-що?

— Імбрина, — пояснила Бронвін.

— Божечку! — вигукнула міс Біллі, відкинувшись на спинку стільця. — Невже я аж так стара?

— Вона — напівімбрина, — здогадалась Емма.

— Це наче «спрощена версія» імбрини, — пояснив я своїм друзям.

— Я менеджер, і цього достатньо, — відказала міс Біллі. — Я збираю гроші та намагаюсь уберегти це місце від занепаду. Раз на кілька тижнів приходить Рекс та накручує годинника. — Вона показала на старезний годинник, який стояв під протилежною стіною. Старий, масивний та невиправдано пишно оздоблений, він виглядав недоречно посеред жахливого мотельного декору.

— Рекс? — перепитав я.

— Рекс Послвейт, надзвичайний петельний придверник. Він займається сантехнічними роботами та трохи електрикою, хоча й не має на це ліцензії.

— Дозвольте спитати прямо. У вас тут немає імбрини, а той, хто видає себе за неї, з’являється тільки раз на кілька тижнів?

— Тільки він може накручувати годинник. Або, можливо, інший петельний придверник. Але Рекс працює по всій північній частині Флориди, тож результати дуже скромні.

— А що як він занедужає? — запитав Мілард.

— Або помре? — уставив Єнох.

— Йому не дозволять.

— А все ж, що це за штука? — запитав Єнох, зробивши кілька кроків у напрямку годинника. — Я ніколи не бачив…

Усі три собачки почали голосно дзявкати.

— Не підходь до нього близько! — гримнула на нього міс Біллі.

Єнох швидко відкотився назад.

— Я тільки дивився!

— Дивитись на нього теж не треба, — відрізала міс Біллі. — Не хочу, щоб ти колупався в моєму петельному годиннику, хлопчику. Ти міг усе поламати.

Єнох схрестив руки та закипів від злості. А я вирішив, що настав час перейти до справи, тому, щойно собачки перестали дзявкати, я сказав:

— Я маю для вас дещо.

І простягнув їй пакет від Ейча, на якому було написано «Вогненний Чоловік». Вона пильно подивилась на нього поверх окулярів і запитала:

— Що це?

— Не знаю. Але, якщо ви менеджер, то, гадаю, це для вас.

Вона наморщила лоба.

— Відкрий.

І я розірвав папір. Я аж помирав, хотів побачити, що було всередині, звідтоді як Ейч дав це мені.

Це був пакетик із собачими ласощами. На обгортці було написано «Колосальний АРОМАТ! Колосальне джерело веселощів!»

— Це, певно, насмішка, — промимрила Емма.

Обличчя міс Біллі засвітилося.

— Як мило! Мої дівчатка це так люблять!

Собачки побачили пакетик, і їх почало просто викручувати в той бік по-всякому. Міс Біллі вихопила його в мене та високо підняла в них над головами.

— Е! Е! Не будьте такими жаднюгами!

— Ми пройшли це все, щоб доставити собачий корм? — обурився Єнох.

— І не просто якийсь там старий собачий корм, — зауважила міс Біллі, трохи повернувшись, щоб укинути пакунок собі в сумочку — подалі від собачих носів, що переслідували його, наче приклеєні.

— Вам не цікаво, від кого це? — запитала Емма.

— Я знаю, від кого. Коли ви побачите його, щиро йому подякуйте за мене та скажіть, що він повернувся в мій різдвяний список. А тепер… — вона міцно притисла собак собі до грудей та так і встала з ними, тримаючи в обіймах, — я повинна забрати дівчаток на «пі-пі», тож слухайте, які тут правила. Номер один, не торкайтесь до мого годинника. Номер два, ми не любимо тут гамір чи метушню, тому не робіть цього. Номер три, поруч є автозаправна станція з гаражем, де ви зможете попрацювати зі своєю зламаною машиною. Коли ви закінчите, я сподіваюся, вас тут не буде. У нас нема вільних місць.

Вона повернулася, збираючись піти.

— А чи не маєте ви щось для нас? — запитав я.

Вона спохмурніла.

— Наприклад?

— Ключ, — відповів я. — Ми шукаємо… портал? — Я сподівався, що вона могла б дати мені принаймні щось корисне в обмін на пакет — частину карти, поштову листівку з адресою на ній, — щось, що могло б допомогти нам знайти наш наступний пункт призначення.

— Ой, любесенькі. Якщо у вас нема ключа, боюсь, що не зможу вам допомогти! — і вона голосно засміялась. — А тепер ідіть собі, я маю вигуляти дівчаток.

У внутрішньому дворі, коли ми розмовляли біля безлюдного басейну, мешканці маєтку «Фламінго» спостерігали за нами крізь жалюзі.

— Корм для собак, — промовила Бронвін. — Не можу повірити.

— Уміст пакета навряд чи має значення, — сказав Єнох. — Важливим є тільки те, що ми його доставили.

— Він хоче знати, що може покластися на нас, — зробив я висновок.

До нас підійшов Пол.

— Я був у гаражі по сусідству, — повідомив він, показуючи на будівлю поза межами «Фламінго». — Там є запасні частини, хоча про карбюратори я не знаю.

— Навіть торцевий ключ краще, ніж нічого, — відповів Єнох. — Дякую.

Пол кивнув та знову кудись заспішив, а ми зібралися докупи, щоб обговорити наші наступні кроки.

— А як щодо іншого місця… цього «порталу»? — запитала Бронвін. — Як нам його знайти?

— Будемо всіх розпитувати, — запропонувала Емма. — Хтось неодмінно має знати.

— Якщо тільки Ейч не послав нас сюди лише заради того, — докинув Єнох, — щоб перевірити наше терпіння.

— Він би так не зробив, — заперечила Емма.

Єнох ударив ногою великий пляжний м’яч, який лежав біля його ніг. Той полетів у басейн.

— Може, ви не звикли, щоб із вас насміхались, але всі ці приколи з тих, що полюбляв робити Ейб — принаймні щодо мене, — а цей тип працював на нього.

— Із ним, — поправила Емма, котрій ніколи не подобалось, якщо хтось критикував мого діда.

— Яка різниця!

— Просто йди та полагодь машину! — гримнула вона. — Це єдина причина, чому ти тут, чи не так?

Єнох виглядав приниженим.

— Ходім, Бронвін, — буркнув він, — королева віддала новий наказ.

Він та Бронвін підійшли до машини. Єнох сів за кермо, показав на гараж та вигукнув:

— ЖМИ!

Бронвін похитала головою та зітхнула.

— Після всього цього мені ввечері потрібна буде подвійна пайка, — промовила вона, потім поклала руки на бампер та почала штовхати.

— Агов, привіт, юначе! Привіт, юна леді!

Я повернувся та побачив чоловіка, який сягнистими кроками йшов у наш бік та посміхався. Він своєю широкою мозолястою долонею просто охопив мою, і ми потисли одне одному руки.

— Еделейд Поллард, — відрекомендувався він, — дуже радий зустрічі з вами.

Це був високий чорношкірий чоловік у красивому синьому костюмі й такому ж капелюсі. На вигляд йому було близько сімдесяти, а насправді, може, і більше, враховуючи перебування в часовій петлі.

— Еделейд,[44] — повторила Емма, усміхаючись так, як я ніколи не бачив, щоб вона усміхалась при вигляді котрогось незнайомця. — Це незвичайне ім’я!

— Що ж, а я незвичайний чоловік! Що привело вас усіх на наш шматочок болота?

— Ми були в одному місці під назвою «Русалчина Країна Мрій», — обізвався Мілард, і я звернув увагу, що обличчя Еделейда спохмурніло в цю мить. — Гадаю, там на нас пробували накласти закляття чи щось таке.

— Ми втекли, — продовжила розповідь Емма, — але потім за нами поїхали якісь полісмени, і дуже швидко після цього наша машина зламалась.

— Мені дуже прикро таке чути, — сказав чоловік. — Це просто сумно, коли люди так підло поводяться із собі подібними. Просто сумно.

— Хто вони? — запитала Емма.

— Просто мерзенні негідники, — відповів він. — Вони намагаються заманити нетутешніх дивних, котрі ще не в курсі про них, у свою маленьку пастку, а потім продають їх розбійникам.

— Тобто копам? — запитав я.

— Вони прикидаються копами. Це, можна сказати, банда. Вони мотаються туди-сюди по хайвею, чіпляються до людей, викрадають і взагалі поводяться так, наче весь округ належить їм. Не що інше, як ганґстери та майстри з вимагання грошей.

— Раніше ми мали хвилюватись тільки через отих примарних чудовиськ, — додав один літній білий чоловік в інвалідному візку, під’їхавши до Еделейда ззаду. Порожня ліва холоша його штанів була підгорнута до половини та заколота булавкою, а на колінах у нього була попільниця, у якій він постукував запаленою сигарою. — Клянусь, інколи я нудьгую за ними. Звідтоді, як зникли чудовиська, ці розбійники зовсім озвіріли. Вони думають, що можуть робити що хочуть. — Він пихнув сигарним димом крізь пробоїну в передніх зубах. — Ел Поттс, до речі, — і він привітав нас коротким жестом, — для вас «пан Поттс».

— Я до біса про це шкодую, молоді люди, — сказав Еделейд, а потім несподівано змінив тему. — А ви маєте гарний вигляд.

— Ми такі, — озвався Мілард. — І завжди такими будемо.

— Він каже «ми»! — засміявся Еделейд. — Мені це подобається.

Пан Поттс нахилився та плюнув крізь зуби на землю.

— Ти до біса багато смієшся, Еделейде.

Еделейд проігнорував його.

— Це ж ганьба! — вів далі він, повернувшись до попередньої теми. — Колись це було приємне місце. Приємні дивні, такі як ви, мали звичку приїздити сюди, щоб добре провести час. Тепер же людей сюди просто закидає випадок, як море викидає на берег вантаж, змитий із палуби корабля, — і вони тут так і застрягають.

— Я не застряг, — заперечив пан Поттс. — Я пішов на пенсію.

— Авжеж, Еле. Кажи це собі.

— А де поділась імбрина, котра створила цю петлю? — запитав Мілард. — Чому вона не залишилась тут захищати її?

Еделейд глянув на мене та присвиснув.

— «Імбрина». Коли ти востаннє чув це слово, Еле?

— Дуже давно, — відповів пан Поттс.

— Я не бачив такої вже… ой, аж сорок років, — сказав Еделейд дещо м’якшим через раптову ностальгію голосом. — Я маю на увазі справжню. Не одну з оцих, наполовину недороблених, котрі не вміють навіть міняти зовнішність.

— Куди ж вони всі поділись? — запитала Емма.

— Їх від самого початку було не так уже й багато, — відповів пан Поттс. — Пам’ятаю, уже в п’ятдесяті у петлі в Індіані, де я жив, була та сама імбрина, що і в сусідній — одна на дві петлі. Пані Дербник. Потім одного дня, здається, начебто, повсюди несподівано з’явилися витвори та їхні примарні істоти, і вони просто ненавиділи імбрин гірше за отруту. І вони зробили все можливе, щоб з імбринами розправитись. І в них це таки добре вийшло.

— Як? — запитала Емма. — У нас у Європі порожняки та витвори були з тисяча дев’ятсот восьмого року, і вони так само сильно ненавиділи наших імбрин, але тим у більшості випадків удалось вижити.

— Не можу сказати, що я експерт щодо того, як орудують витвори, — відповів Еделейд, — зате можу сказати так: наші імбрини були такі ж круті та головасті, як і всі інші, якщо не більше. Я б довірив своє життя котрійсь американській імбрині… якби знайшов таку. Так що справа тут не в тому, що їм могло не вистачити хоробрості та завзяття.

— Зате у вас є так званий петельний придверник, — зауважив Мілард із певним сумнівом у голосі.

— Старина Рекс, — промовив Поттс. — Мандрівний придверник. І страшенний п’яниця.

— Він п’є? — запитав Мілард.

— Як бродячий проповідник, — відповів Еделейд. — Рекс приходить раз на кілька тижнів, щоб накрутити петельний годинник. День перетворюється на ніч, і так далі…

— А потім він прикінчує пляшку хлібної самогонки міс Біллі, — додав Поттс, — котрою, я так думаю, вона з ним розплачується.

Емма повернулася до Міларда і запитала:

— Ти коли-небудь про таке чув?

— Тільки з недостовірних джерел, — відповів він.

Еделейд ляснув у долоні.

— А ви вже поїли? У мене в кімнаті є кавник із кавою, а Ел у своїй ничці завжди має купку вергунів.

— Залиш мої вергуни в спокої, — буркнув Поттс.

— У цих молодих людей був поганий день, Еле. Діставай свої вергуни.

Поттс пробурчав щось упівголоса.

Еделейд повів нас подвір’ям до своєї кімнати. Проходячи повз одне бунгало, ми почули, як за зачиненими дверима якась жінка на весь голос співала оперну арію.

— Ви прекрасно сьогодні співаєте, баронесо! — прокричав Еделейд.

— Дя-ку-ю-у-у-у-у-у-у-у-у-у, — проспівала жінка у відповідь.

— Це тільки я, — прошепотіла Емма, — чи всі тут трохи?..

— Того? — запитав Поттс та вибухнув реготом. — Так і є, дорогенька. Так і є.

— Ого, у нього гарний слух, — здивувався я.

— Очі своє відробили, — уставив Поттс, із зусиллям рухаючись повз нас у своєму інвалідному візку, — а вуха досі працюють.

А далі ми всі сиділи вже у вітальні в бунгало Еделейда навколо маленького столика та пили каву з вергунами. Приміщення було маленьке — з диваном, що мав квітчасту оббивку, та стільцем, із кнопковим телевізором, що стояв на полиці, прикрученій до стіни, та з квітами у вазах. Я помітив біля дверей складений чемодан та запитав про це.

— О, я їду звідси, — відповів Еделейд.

Поттс засміявся:

— Ти постійно так кажеш.

— З дня на день.

Я глянув на Поттса. Той заперечно похитав головою.

— Подамся до Канзас-Сіті, — продовжував Еделейд. — Побачити стару подружку.

— Ти нікуди не поїдеш, — сказав Поттс. — Ти застряг тут, як і всі інші.

Це нагадало мені про платну лікарню, де ми колись навідували мою бабусю (з боку моєї мами), у котрої була хвороба Альцгаймера. Вона постійно говорила винятково про те, що кудись поїде, але, звісно, так і не поїхала.

— Нам треба знайти портал, — сказав я. — Ви не чули про такий десь поблизу?

Еделейд глянув на Поттса, який буркнув щось та похитав головою.

— Я точно ні, — відповів Еделейд.

— Такої штуки, як портали, не існує, — уставив Мілард. — Нам повсюди відповідатимуть так само. Це глухий кут.

— Вам слід поговорити з баронесою, — порадив Еделейд. — Або з Вайссом, нашим дев’яносторічним культуристом. Ці двоє побували всюди.

— Ми так і зробимо, — сказав я. — Дякую.

Десь зо хвилинку чи дві ми мовчки їли наші вергуни, а потім Бронвін гучно відставила свою чашку та сказала:

— Сподіваюся, я не надто забігаю наперед, але які у вас, джентльмени, є дивні вміння?

Еделейд закашлявся та опустив очі, а Поттс прикинувся, що не почув запитання.

— А що ви скажете на те, щоб вийти нам надвір та погрітись на сонечку? — запропонував він.

Ми з моїми друзями перезирнулися. Коїлося щось дивне.

Ми вийшли надвір. Мимо проходив Пол.

— Юначе! — покликав Еделейд, помахавши йому рукою.

Пол підійшов. Під пахвою в нього була тоненька вузлувата гілочка якогось дерева, а в руці ніж.

— Так, сер?

— Ці люди хочуть знайти… е-е… як воно там?

— Портал, — підказала Емма.

— О, — відгукнувся Пол, кивнувши. — Звісно, допоможу.

Він зовсім не здавався збентеженим. Цілком нормальна річ, яку треба знайти.

— Реально? — запитав я.

— Ну, а нам час вертатись, — промовив Еделейд. Він узяв інвалідний візок за ручки, і вони з паном Поттсом почали віддалятися. — Бажаю всім удачі!

— Дякуємо за частування, — відповіла Бронвін. — Вибачте, якщо я поставила вас у незручне становище.

Я аж зіщулився. А вони вдали, що нічого не чули, та зникли собі в бунгало Еделейда. Ми знову повернулися до Пола, намагаючись опанувати себе після незручного моменту, який самі й створили мить тому.

— То ти кажеш, що знаєш, де портал, — сказала Емма.

— Звісно, знаю, — відповів він. — Я сам звідти.

— Ти з порталу? — запитав Мілард. — Не існує ж такої штуки, як…

— Я таки із Пóртала, — поправив Пол. — Таке містечко. Пóртал, у Джорджії.

— Там є містечко під назвою Портал? — запитав я.

— Про нього мало знають. Але так.

— Де це? Можеш показати нам на карті?

— Звісно, можу. Але вам потрібне місто? Чи петля, котра поблизу? Там недалеко від міста.

Я з радості вишкірився на всі зуби.

— Петля. Однозначно.

— Тоді це зовсім інша історія. Ви не зможете добратися до петлі без мене.

— Я сертифікований картограф, — відказав Мілард. — І я впевнений, що зможу розібратись навіть із найзаплутанішими азимутами.

— Справа не в азимутах. Місце входу змінюється.

Мілард презирливо чмихнув.

— Змінюється?

— І знайти його зможуть тільки дивні, схожі на мене. «Лозоходці».

— Добре, а ти міг би нас туди взяти? — запитав я.

— Гм. Не знаю.

— Ну ж бо! — озвалась Емма. — Ми хороша компанія.

— Я дуже не люблю мандрувати. Крім того, це буде неприємна поїздка.

— Що ж у ній такого поганого? — запитав я.

Він здвигнув плечима.

— Просто, вона… буде не дуже приємна.

— Запальничко, ти мені потрібна.

Це був Єнох — із руками, заляпаними мастилом до ліктів. Він стрімголов метнувся до Емми, наче збираючись витерти свої руки об її новий одяг, а вона зойкнула та відскочила вбік. Він засміявся, а потім попрямував назад у гараж.

Блузка на Еммі трохи розтріпалася. Емма, поправляючи її, глянула на Єноха вовчицею та промовила:

— Ідіот.

Ми пішли за Єнохом до гаража. Пішов і Пол, оскільки його зацікавлення тим, що ми затівали, очевидно, перемогло певну незручність, яку він відчував, відмовивши нам у нашому проханні.

Коли ми йшли через паркувальний майданчик, Бронвін промовила:

— Хіба я перейшла там межу, запитавши в тих стариганів про їхні дивні вміння?

— Дивні здібності схожі на м’язи, — відповів на те Мілард. — Якщо ви протягом тривалого часу не використовуєте їх, вони можуть атрофуватись. Можливо, у них їх уже нема, тож ти вдарила їх по болючому.

— Справа не в тому, — заперечив Пол. — Просто їм не можна.

— Що ти маєш на увазі? — запитала Емма.

— Банда, яка тут усім заправляє, створила закон, що нікому не можна використовувати свої дивні вміння, крім них. Вони навіть наймають стукачів, аби бути впевненими, що цього ніхто не робить.

— Боже, — промовив Мілард. — Що за країна?!

— Жорстока, — відказала Емма.

Пол зітхнув:

— А бувають інші?

На табличці було написано «Гараж Еда», але, як на мене, він був схожий на старий сарай. Навколо не було нікого; петлю, напевне, було створено в неділю або в якийсь інший вихідний день. Бронвін заштовхнула «астон» у порожній відсік, де знаходились усі потрібні інструменти, і Єнох уже був майже готовий запустити машину. Він сказав, що йому залишилось тільки зварити між собою деякі металеві деталі, а для завершення роботи необхідний був дуже сильний вогонь.

Емма кілька хвилин безперервно ходила туди-сюди та терла руки одну об одну, щоб вони стали досить гарячими, аби розплавити метал. Нарешті, кисті стали майже яскраво-білими, і це вже було настільки небезпечно, що дівчині довелося тримати їх якнайдалі від свого тіла, щоб на ній не загорівся одяг. Ми відійшли назад та спостерігали, як вона схилилась під капотом, а затим звідти полетіли іскри. Видовище було настільки шумним та захопливим, що лише тоді, коли вона закінчила та, важко дихаючи і з обличчям, залитим потом, вилізла з-під капота, ми почули сердиті крики від мотелю.

Ми вибігли з гаража. Той самий застарілої моделі поліцейський автомобіль, що переслідував нас раніше, тепер був припаркований на передньому дворі «Фламінго», а його дверцята були відчинені.

— Схоже, розбійники вас вислідили, — промовив Пол. — Вам усім краще тікати. Біжіть обхідним шляхом, — і він показав на дорогу, що вела за гараж та ген за місто.

— Ми не можемо лишити їх усіх на милість цих головорізів, — відказав Мілард.

— Що? — запитав Єнох. — Звісно, можемо.

І саме в цей момент ми побачили, що один із фальшивих копів тягнув міс Біллі за руку через внутрішній двір, а три її пуделі скажено дзявкали та плутались у них під ногами.

— Якщо ви зможете якусь мить обійтись тут без мене, — кинула Бронвін, — я піду та зламаю тому чоловікові щелепу.

— З ними битися марно, — сказав Пол. — Це тільки зробить їх іще божевільнішими. Вони повернуться з більшою кількістю людей та зброї, і тоді буде ще гірш.

— Битися завжди корисно, — не погодилась Емма. — Особливо, коли це змушує виродків плакати. — Вона хруснула сплетеними пальцями, аж іскри пішли від її все ще розжарених рук. — Єноху, як працює машина?

— Добре, як нова, — відповів той.

— Чудово. Тримай її для нас на холостому ходу. — Вона крутнулася до мене: — Повернусь за пару секунд. — Потім вона звернулася до Бронвін: — Ти йдеш?

Бронвін, розминаючись, поводи´ла плечима, потрусила руками, а потім кивнула.

У глибині душі я любив ці моменти, коли Емма була такою, як зараз — лютою, що просто капець, та на диво спокійною водночас, коли її гнів ставав конкретно направленим інструментом, який вона могла використати з величезним руйнівним ефектом. Вона та Бронвін рушили в напрямку мотелю. Решта з нас, звісно, не залишились стояти на місці, але, оскільки Емма та Бронвін були з-поміж нас найбільш підхожі для вчинення хаосу, ми трималися за кілька кроків позаду них.

На передньому дворі один із розбійників тримав міс Біллі за зап’ястки та криком ставив їй питання, поки ще один ходив із бунгало в бунгало та перекидав усе догори дриґом.

— Вони були тут, я знаю! — закричав він і вискочив із помешкання Еделейда. — Якщо не перестанете брехати — усі відправитесь до пекла! Ви знаєте, яке покарання за непокору!

При ближчому розгляді вони виявились не надто й схожими на копів. Вони були одягнуті в армійські зелені робочі штани та армійські ж полуботки, волосся коротко підстрижене, а вираз облич у них був тупий, самовпевнений і чванливий — я на таких добре надивився, поки зростав у Флориді. Той, що був нижчий на зріст, мав на стегні кобуру зі стволом.

— Непокора — це ще гірше, ніж відмова платити нам за ваш захист! — кричав більш високий. — Наступного разу, коли вам треба буде накрутити годинника, старигань Рекс може й не з’явитись.

— Залиш його в спокої! — вигукнула міс Біллі.

Бандит замахнувся, щоб дати їй ляпаса, але раптом спинився, бо коротун вигукнув:

— Он вони, Дерріле!

Рот коротуна, коли той показав на нас, став схожий на «О».

— Так-так-так, — проказав Дерріл.

Він відпустив міс Біллі, і вона задріботіла швидко, як могла, повз табличку з правилами користування басейном, та й подалі звідти. Ми вийшли на передній двір та стали перед басейном. Між ними та нами було близько двадцяти футів. Емма та Бронвін стояли на чолі нашої маленької групи, ми з Єнохом позаду. Мілард мовчав, тому я сподівався, що він підкрадається до розбійників десь із флангу. Пол був у мене за спиною.

— Ви тут, напевне, новенькі в містечку, — промовив Дерріл, потім голосно прокашлявся та продовжив: — Дорога, по котрій ви їхали, — це платна дорога. Яка сьогодні плата, Джексоне?

— Вона стане ще вищою, якщо ви спробуєте не заплатити, — обізвався Джексон. Він стояв біля їхньої машини, притулившись до дверцят та засунувши великі пальці своїх рук під ремінь кобури. Він оглянув нас від верху до низу, і, здавалося, це видовище його не насторожило. Натомість його губи розпливлися в жирній усмішці: — Як щодо їхнього бабла і тачки?! — кивнув він у бік гаража та продовжив: — Мені здається, я бачив одне з цих маляток у журналі.

Було видно, як мешканці маєтку «Фламінго», наче в сцені зі старого вестерну, спостерігають за подією крізь жалюзі.

— А йди-но до біса! — відказала на те Емма.

Тепер розтягнув губи й Дерріл.

— Благослови її боже — невже в неї є ротик?!

— Я нікому не дозволю ставитись до мене з неповагою, — розсердився Джексон. — А менш за все якійсь жінці.

— Менш за все, — погодився Дерріл. Він іще раз зневажливо пхекнув, потім дістав із кишені носову хустку та витер носа. — Звиняйте. — Він трохи відвернувся, затис пальцем одну ніздрю та, різко видихнувши, випустив під ноги невеличку чорну «шмарклю-ракету», де вона продовжувала парувати, пропалюючи маленьку діру в тротуарі.

Я почув, як Емма гучно ковтнула слину пересохлим горлом.

— Вау! — прошепотів Єнох поряд зі мною. Здається, він заздрив.

— Це огидна звичка, Дерріле, — обізвався Джексон.

— Це не звичка. Це фізична вада.

Емма зробила крок до чоловіків. Бронвін пішла слідом.

— Отже, у нього ядерний слиз, — коротко прокоментувала Емма, а потім звернулась до них: — А яке у вас дивне вміння — бути найбільшою на планеті діркою в сраці?

Дерріл вибухнув сміхом, а в Джексона усмішка зникла. Той відтулився від патрульної машини та розстебнув кобуру.

Емма та Бронвін зробили до них іще один крок.

— Я думаю, вони хочуть потанцювати, — сказав Дерріл. — Яку ти хочеш?

— Худішу, — відповів Джексон, витріщившись на Емму. — Мені подобається її рот.

І раптом дівчата зірвалися з місця та просто побігли на двох чоловіків. Джексон потягнувся за своїм стволом, та Емма, котра досі ховала свої розпечені до жару долоні за спиною, дугою викинула їх перед себе та вихопила в чоловіка зброю, коли він тільки її дістав.

Револьвер миттєво розплавився. Як і права рука Джексона. Він упав на землю, корчачись та виючи від болю.

Дерріл пірнув за патрульну машину. Перш ніж він устиг почати стрілянину, Бронвін плечем врізалась у водійські дверцята. Машина, вискнувши шинами по дорожньому покриттю, ковзнула боком, а потім перекинулась набік та впала дахом униз, придавивши собою чоловіка.

Уся сутичка тривала близько п’ятнадцяти секунд.

— Пресвята матір Мойсеєва! — почувся вигук Еделейда, і, озирнувшись, я побачив його на порозі бунгало.

Поттс, заходячись сміхом у своєму інвалідному візку, висловлював свій захват оплесками. Кількома дверима далі зі своєї кімнати визирнула якась жінка — напевне, баронеса, тому що на ній було блискуче плаття та довгі білі рукавички, — і вона проспівала: «Слава бо-о-о-о-о-о-о-о-о-о-огу!» — тремтячим вібрато.

— А-а… ой! — сказала Бронвін, заглядаючи під машину. — Вони мертві?

— Здається, так, — промовила Емма, несильно штовхнувши коротуна ногою.

Міс Біллі вийшла з-за сміттєвих баків у супроводі трьох її тремтячих пуделів.

— Був іще третій, — зауважила вона. — Маленький худючий хлопець.

— Гляньте, о-о-о-о-о-о-о-о-он! — проспівала баронеса.

Рукою в рукавичці вона показувала в напрямку петельного виходу. Ми почули дріботіння кроків по тротуару — третій чоловік вистрибнув зі своєї схованки та рвонув до виходу з петлі.

— СТІЙ! — закричала Емма та припустила слідом за ним.

Чувак один раз перелякано озирнувся, а потім, здається, прийняв рішення та, спинившись, витягнув револьвер із-за пояса і повернувся обличчям до нас.

— Шфитко на землю! — закричав він на нас. — І ни рухатись!

Ми підняли руки та зробили, як він просив. Краєчком ока я побачив, як міс Біллі діставала щось зі своєї сумочки.

— Біжіть сюди, ням-ням! — гукнула вона високим голосом, кличучи своїх собачок.

Чоловік озирнувся та навів на неї револьвер, але коли побачив її пуделів, то розсміявся.

— Ви збираїтись натравити на мени цю дрібноту? Ви фтратили розум, леді. А зара’ шфитко на землю, он там, разом з иншими.

Міс Біллі підняла руки та попрямувала до нас, а її пуделі із дзявкотом стали рвати зубами пакетик із собачими ласощами.

Потім із великою обережністю той чоловік наблизився до нас, і руки в нього трусилися від адреналіну. Він бачив, що ми зробили з його друзями, і видно було, що він був готовий зробити з нами ще гірше.

— Я хочу ключі он від того автомобіля, — сказав він. — Киньти їх мині.

Єнох дістав ключі з кишені та кинув. Вони приземлились на тротуар коло ніг чоловіка.

— Добри. А зара’ я забиру ваші гроші.

Думки в моїй голові скажено метались, наче в пастці, намагаючись винайти спосіб виплутатись нам із цієї ситуації. От якби ми змогли якось обдурити його, підманути поближче, а потім на нього скочили б усі разом. Але ні. Він бачив, що сталося з його друзями, коли ті дозволили дівчатам до них наблизитись, і він не збирався повторювати їхню помилку.

— Нигайно! — проверещав він та вистрілив у повітря. Я здригнувся, і все моє тіло напружилось. Я вже багато місяців не чув, як стріляє вогнепальна зброя, тож це не було для мене звичною справою.

Я сказав йому, що в мене є кілька сотень доларів у машині.

— Піди дістань!

Повільно, тримаючи руки піднятими, я звівся на ноги.

— Мені потрібні ключі. Гроші замкнені в бардачку.

— Ти клятий брихун! Я мав би застрелити тибе прямо зара’. — Він підходив до мене щораз ближче та ближче, скорочуючи відстань між нами. — Що ж, я так і зроблю.

Міс Біллі поклала два пальці в рот і свиснула. Чоловік обернувся та навів на неї пістолет.

— Гей, леді! Що ви, к бісу, думаїти, ви?..

Але він не договорив, бо раптом почулося оглушливе, утробно-замогильне хекання, і з-поза одного з бунгало галопом вискочив один із пуделів міс Біллі — тільки він був разів у двадцять більшим, ніж за три хвилини до цього, розміром із дорослого бегемота.

Чоловік повернувся, націлив револьвер на гігантську собачку та заверещав:

— Киш! Іди геть! Киш!

Потім між двома сусідніми бунгало з’явилися і дві інші собачки, і вони гарчали, наче пара вантажівок. Бандит крутнувся в їхній бік, і в ту мить, коли він повернувся спиною до першої собачки, та стрибнула, широко роззявивши пащу, блиснула зубами, та й відкусила йому голову. Те, що від нього залишилося, прошкандибало кілька кроків та впало на землю.

— Хороша дівчинка! Хороша дівчинка! — у захваті закричала міс Біллі, плещучи в долоні. І всі у «Фламінго» теж озвалися радісними вигуками та оплесками. Мої друзі підвелися з землі.

— Свята пташко! — вигукнула Бронвін. — Що це за порода собак?

— Гігантські пуделі, — відповіла міс Біллі.

Один із пуделів із роззявленою пащею риссю подріботів у мій бік, а я виставив руки вперед і на кілька кроків відступив.

— Фу-фу-фу! Схоже, ваш пудель голодний!

— Не тікай! Він подумає, що це полювання! — гукнула міс Біллі. — Він просто хоче подружитись.

Язик собачки, наче величезна рожева дошка для серфінгу, наблизився до мене та облизав мені голову від шиї до маківки. Здається, я пронизливо скрикнув. Із мене капало, я був увесь загиджений, але, слава богу, живий.

Міс Біллі засміялася.

— Бачиш? Ти йому сподобався!

— Ваші собаки врятували нас, — сказала Емма. — Дякуємо.

— Це ви, юні леді, дали їм шанс, — відказала міс Біллі. — Дякую вам обом за вашу хоробрість. І передайте мою подяку Ейчеві, коли його побачите.

Широко ступаючи, через передній двір до нас наближався Еделейд, котрий штовхав перед собою Поттса в його інвалідному візку.

— Молоді люди, ви чудово сьогодні попрацювали!

— Так, але хто буде все це прибирати? — промимрив Поттс.

— Гадаю, вони більше вас не потурбують, — сказала Емма, кивнувши на мертвих розбійників.

— Я теж на це розраховую, — відказала міс Біллі.

Затим ми з Еммою відвели Пола вбік.

— Останній шанс, — промовила Емма. — Може, таки надумаєш піти з нами?

Він якусь мить подумав, глянув на Емму, потім на Бронвін, потім на мене і кивнув.

— У будь-якому разі мені давно треба побувати вдома.

— Так! — скрикнула Емма. — Пóртале, ми йдемо!

— Але де він збирається сидіти? — запитав Єнох. — Там місце лише для п’ятьох!

— Він може сісти попереду, — відповіла Емма. — А ти можеш покататись і в багажнику.

Розділ десятий

Я повільно в’їхав у темний каретний проїзд, через який кілька годин тому ми заштовхали були сюди наш покалічений автомобіль. А тепер «астон» радісно муркотів, за що ми мали подякувати майстерності Єноха та навичкам зварювання Емми. Коли ми проїхали середину короткого тунелю, знову з’явилось раптове гравітаційне прискорення. Я лише трохи міцніше стис кермо, коли відчув, що автомобіль ніби падає кудись у прірву, а за мить ми вже опинились у двадцять першому столітті, і на сучасний лад було дещо запівніч.

Я простягнув руку, щоб увімкнути передні фари.

— Чекай, — прошепотів Пол, і моя рука завмерла.

Він показав уперед, у бік поля.

— Он. Глянь.

За полем, на мийці для вантажівок, я побачив дві пари схрещених променів від передніх фар автомобілів, а на їхньому тлі силуети кількох чоловіків. Вони ждали, перекривши вихід. Один тримав щось коло свого обличчя — можливо, рацію. Було незрозуміло, чи вони нас помітили.

— Топи´! — озвався Єнох. — Переїдь їх!

— Ні! — заперечив Пол. — У них є гвинтівки, і вони хороші стрільці. А нам, щоб до них дістатись, треба надто багато проїхати відкритою місциною.

— Тоді вертайся, — сказала Емма. — Не варто ризикувати.

Я вирішив, що вона має рацію. Як і в усіх петлях, у цій також, крім парадного, мав бути ще й чорний хід, крізь закільцьований день. Проблема з проходженням через чорний хід полягала в тому, що вам доводилось мандрувати по минулому, а проблема з минулим (принаймні з останньою сотнею років чи десь так) полягала в тому, що воно кишіло порожняками. Але це була та проблема, до якої я був пристосований, як ніхто. Тому я перевів наш «астон» на задній хід, і ми покотились назад через вхід до петлі. За мить ми повернулись у залитий денним світлом світ, де знаходився мотель міс Біллі.

— Так швидко назад? — запитала вона, ідучи зі своїми песиками нам назустріч. Вони вже почали зменшуватись, і я подумав, що за кілька годин вони знову зможуть плутатись у неї під ногами.

— Там ще кілька розбійників, — пояснив Пол, висунувшись у відкрите віконце. — Напевне, ці були викликали підкріплення.

— Мені шкода, що ми не зможемо взяти вас усіх із собою, — звернувся я до міс Біллі.

Міс Біллі здвигнула плечима.

— Поки не закінчаться мої собачі ласощі, ми будемо в порядку.

— Ми попросимо Ейча якнайшвидше надіслати вам ще, — пообіцяла Емма.

— Була б вельми вдячна.

— Ви можете показати нам запасний вихід звідси? — запитав я.

— Звісно, — відповіла міс Біллі. — Хоча там ви будете ризикувати життям. Тоді, у шістдесят п’ятому, повсюди були оті примарні істоти — навіть тут, у Флориді.

— З нами все буде добре, — сказав я. — Я маю нюх на порожняків.

При цих словах міс Біллі аж трохи випросталась.

— Ти як Ейч?

— Він як Ейб! — гордо відповіла Емма.

— Не знаю такого. Але, якщо Ейч довіряє вам настільки, щоб найняти вас, думаю, ви знаєте, що робите. І, звісно ж, оті хлопчики з того боку не насміляться піти за вами на територію порожняків. Вони радше готові вимазати свої повзунки, ховаючись у болоті, ніж опинитись перед тими створіннями.

Затим вона швидко показала нам дорогу: повз гараж, уздовж Мейн-стрит, прямо до будівлі суду:

— А коли у вухах хлопне, то знайте, що ви пройшли крізь мембрану.

Ми ще раз подякували їй та вирушили, бо на довге прощання часу не було. Більшість мешканців «Фламінго» після жахливих подій цього ранку й досі не потикали своїх носів на вулицю, лише деякі з них гукнули нам услід побажання удачі, коли ми об’їжджали патрульну машину розбійників та залишали передній двір. Я не міг не подумати про те, що їм самим потрібна була удача, і навіть набагато більша, бо вони залишалися тут на милість головорізів.

Ми поїхали по Мейн-стрит. Коли ми тільки виїжджали, я краєм ока поглядав у дзеркала, чи не з’явиться там іще одна стара патрульна машина. Коли ми звернули праворуч, до будівлі суду, я відчув, як мій шлунок провалився кудись униз, а в повітрі з’явилась якась хвилястість, яка буває над розпеченим асфальтом чи в гарячій пустелі. Але зовні нічого не змінилося — принаймні ми нічого не побачили.

— Ми виїхали, — повідомив Пол таким дивним тоном, у якому водночас чулося і полегшення, і страх.

Ми пройшли крізь часову мембрану та вийшли із захисного поля часової петлі.

Тепер час для нас ітиме далі день за днем, а порожняки, якщо тут знайдуться такі, будуть на нас полювати. І я відразу ж подумав, що хоча вони й жили в далекому для мене минулому, але через це були не менш смертоносними за сучасних, і моя рука мимоволі торкнулася живота — перевірити, чи немає там, часом, якихось незвичайних болісних відчуттів. Поки що не було нічого.

Ми проминали маленькі містечка одне за одним, їдучи переважно в тиші та просто прокручуючи в голові божевільні події минулого дня. На додачу до всього ми були виморені. І виснажливим, емоційно та фізично, було не тільки те, що сталося в мотелі, а й те, що була пізня година — хоча тут лише середина дня, але в моєму часі було вже трохи за північ. Мені здавалось неймовірним, що про конспіративну квартиру мого діда ми дізнались лише день тому. А скидалося на те, що звідтоді минула ціла вічність.

— Нам треба подзвонити додому, — обізвалася Бронвін. — Сказати всім, що з нами все добре. Вони, напевне, хвилюються.

— Ми не можемо, — сказав Мілард. — Ми в тисяча дев’ятсот шістдесят п’ятому році, тож ми подзвонимо в дім Джейкоба в тисяча дев’ятсот шістдесят п’ятому році.

— Ой, — відповіла Бронвін. — Точно.

Я глянув на неї в дзеркало заднього огляду та на мить спіймав поглядом Емму. У тої був напружений, але непроникний вираз обличчя, наче вона боролась із незручною думкою. Потім вона побачила мене, і її погляд став пустим.

Повисло коротке мовчання, яке, я впевнений, здавалось нормальним для всіх, окрім мене та Емми, а потім Емма запитала:

— Поле, як далеко твоя петля?

— Маємо добратись туди до заходу, — відповів Пол.

— Можеш показати те містечко на нашій карті?

Із певним зусиллям вона витягла дорожній атлас та знайшла сторінку зі штатом Джорджія. (Нелегко було рухатись на задньому сидінні, розрахованому на три місця, на які впхалося четверо пасажирів.) Емма передала карту Полу.

— Це точно… тут, — сказав Пол, тицьнувши пальцем у майже порожнє місце на півдорозі між Атлантою та Саванною.

Єнох пересунув ноги та нахилився, щоби подивитись, а потім розсміявся.

— Та ти приколюєшся! Хтось сховав часову петлю в містечку під назвою Портал?

— Це правда, містечко названо на честь петлі, — відповів Пол. — Принаймні так каже історія.

— А чи є в Порталі, що в Джорджії, головорізи та розбійники серед дивних? — запитав Мілард.

— Звісно, ні, — відповів Пол. — Тому що імбрина, котра створила нашу петлю, зробила так, що та день у день змінює там своє розташування; тому ніхто, хто має злі наміри, не може її знайти.

— І котра з імбрин це зробила? — запитав Мілард.

— Її звали пані Ханітраш, та я ніколи її не бачив. Тепер у нас петельний придверник, як і в більшості петель в Америці.

— Ти знаєш, що з нею сталось?

Пол похитав головою.

— Я не знаю, але міс Енні могла б. Ми можемо її спитати. Сподіваюсь, ви зможете трохи побути в нас та відпочити.

— Навряд чи ми зможемо довго там бути, — сказала Емма. — У нас важлива місія.

«Відпочити». Саме це слово звучало настільки приємно, що я прямо за кермом почав марити про ліжка, подушки та м’які простирадла. І я зрозумів, що, якщо я збираюся довезти нас до Портала, що в Джорджії, не в’їхавши в дерево, мені необхідна кава, і вона мені необхідна негайно. Але передусім я хотів покрити деяку відстань між нами та Старком, тому я чекав, поки ми не наблизимося до кордону із Джорджією, і тоді я вже почав би шукати якийсь кафетерій. Їх було доволі багато — це був той час, коли торгові кавові мережі були колонізували буквально кожен ріг будинку. Проте треба додати, що в 1965 році всі ці містечка здавалися більш населеними та процвітаючими. У кожному був банк, господарчий магазин, кабінет лікаря, пара ресторанів, кінотеатр та багато всього іншого на додачу — а не тільки якісь замкнені магазинчики та один величезний торговельний центр на околиці. Не треба бути генієм, щоби побачити зв’язок.

Коли я вже не міг далі опиратися тому, щоб не закуняти за кермом, я виїхав на узбіччя коло найближчого підхожого та приємного на вигляд місця. То була «Джонні’з Брайт Спот».

— Хто хоче кави? — запитав я. — Я просто помираю.

Руки підняли всі, крім Пола.

— Я не люблю каву, — сказав він.

— Тоді візьми сендвіч, — запропонував я. — Саме час для ланчу.

— Ні, дякую. Я просто почекаю тут.

— Ми всі повинні бути поруч із Джейкобом, — сказала Емма. — На випадок, якщо поблизу є порожняки.

Пол поклав руки собі на коліна та втупився в них.

— Я не можу туди зайти, — озвався він нарешті.

— І чому з ним так важко? — запитав невдоволено Єнох.

І тут раптом до мене дійшло чому, і через огиду мене пройняло дрожем.

— Його не пустять, — пояснив я іншим.

— Що ти маєш на увазі? — роздратовано запитав Єнох.

Пол виглядав сердитим та збентеженим.

— Тому що я чорний, — сказав він тихо.

— Який це, к бісу, має до цього стосунок? — запитав Єнох.

Мілард зітхнув.

— Єнох не великий знавець історії.

— Це тисяча дев’ятсот шістдесят п’ятий рік, — пояснив я. — І це Крайній Південь.[45]

Я почувався жахливо, що мені це раніше не спало на думку.

— Це жахливо! — вигукнула Бронвін.

— Мені гидко, — сказала мені Емма. — Як ви могли так ставитись до людей?

— Ти впевнений, що тебе не пустять? — запитав Єнох, дивлячись у вітрину закусочної. — Я не бачу знаків або чогось іще.

— Вони їм не потрібні, — відказав Пол. — Це біле місто.

— Як ти можеш таке знати? — запитав Єнох.

Пол різко підняв голову.

— Бо воно гарне.

— О-о, — мовив Єнох стримано.

— Порожняки — не єдина причина, з якої мені не подобається мандрувати крізь минуле, — продовжив Пол. — Вони навіть не найбільша причина. — Він глибоко зітхнув та знову опустив очі, а коли за мить по тому підняв голову, то його почуття залишилися вже десь дуже далеко та глибоко в душі. Він махнув рукою: — Ви просто йдіть собі. Я зажду.

— Забудь про це, — відказала Емма. — Я б не їла тут, навіть якби помирала з голоду.

— Я також, — сказав я. Я більше не почувався втомленим, тільки злим та дуже засмученим. Я виріс на американському Півдні — чудернацькій, тропічній його версії, заповненій переселенцями з інших частин країни; та все ж таки на Півдні. Але я реально ніколи не стикався з його потворним минулим. Я не мав для цього нагоди; я був багатим білим хлопчиком у переважно білому місті. Мені було соромно, що я ніколи про це не думав, ніколи не уявляв собі навіть, чи могла звичайна дорожня мандрівка через мій же штат бути однаковою для мене та для тих, хто на мене не схожий. І не тільки в минулому. Якщо расової дискримінації в США офіційно вже не існувало, це ще не означало, що вже не стало расизму. Чорт, у деяких частинах країни ці закони й досі офіційно ніхто не відміняв.

— А що як нам спалити це місце? — запропонував Єнох. — Це займе лише хвилинку.

— Це нічого не дасть, — відказав Мілард. — Минуле…

— Знаю, знаю, минуле зцілює себе саме.

— Минуле? — Пол похитав головою. — Це ніщо, лише відкрита рана.

— Він мав на увазі, що неможливо змінити минуле, — пояснила Бронвін.

— Я знаю, що він мав на увазі, — сказав Пол та знову замовк.

Несподівано в моє віконце хтось різко постукав. Я озирнувся та побачив чоловіка у фартуху та паперовому капелюсі. Він уважно нас розглядав, поклавши одну руку на дах нашого автомобіля.

Я опустив скло на кілька дюймів.

— Помогти? — запитав він. На обличчі ні сліду усмішки.

— Ми вже їдемо, — відповів я.

— Ум-м-мгу… — Він кинув погляд на заднє сидіння, потім на переднє пасажирське: — А ви, дітки, достатньо дорослі, щоб їздити самим?

— Так, — відповів я.

— Ваша машина?

— Звісно.

— А ви коп чи щось таке? — запитала Емма.

Він проігнорував її та продовжив:

— А як ця мо-о-дель зветься?

— Тисяча дев’ятсот сімдесят дев’ятого року «астон-мартін-вантідж», — скоромовкою випалив Єнох і, усвідомивши, що ляпнув щось не те, вирячив очі.

Чоловік уважно подивився на нас якусь мить, без жодного виразу на обличчі, і запитав:

— Гуморист? — потім він випростався та махнув комусь рукою: — Карле!

У кінці кварталу саме вийшов із-за рогу полісмен. Він повернув у наш бік та став наближатися.

— Заводь машину, — прошепотіла Емма.

Я повернув ключ. Двигун видав звук, досить гучний, щоб розбудити й мертвих, і чоловік від несподіванки ледве не впав на спину.

Коли він відновив свою рівновагу, то спробував залізти рукою до мене у вікно, але щілина була надто вузька. Я перемкнув машину на задній хід і почав рух, а той чоловік вилаявся та висмикнув руку назад, поки її не відірвало.

Недоліком наявності такого розкішного, громоподібного голосу двигуна, як в «астона», було те, що автомобіль постійно хотів пити: за ті сім годин, що ми їхали до Портала, нам, щоб заповнити бак, довелося зупинятися двічі. У ті дні на автозаправках не було самообслуговування, тому на обох станціях нам довелось терпляче витримати доскіпливі запитання від заправників, поки вони заливали нам пальне. Це був Південь, і вони, звісно, повільно все робили. Вони і заправляли повільно, і розмовляли повільно, і відраховували решту[46] повільно, а потім пропонували перевірити мастило та шини, вимити лобове скло та ще двадцять інших непотрібних послуг. І все це заради того, щоби просто походити навколо автомобіля та обстежити його, та й нас, з усіх боків. Можливо, це була хороша нагода вийти, розім’яти ноги та помочитися, але в нас не було одягу 1965-го року, а крім того, мене не цікавило користування вбиральнею, якою не міг скористатися і Пол, і я знав, що інші відчували те ж саме. Замість цього, ми зупинились опорядитися в апельсиновому гаю поряд із кордоном із Джорджією, порозбігавшись поміж дерев та повернувшись із пригорщами стиглих фруктів, котрі ми їли потім у дорозі, що аж сік тік по наших підборіддях, і шкірку викидали з вікон. Єдиними, хто по дорозі виходив «у люди», були Емма та Єнох; вони зайшли в другу автозаправну станцію та за кілька хвилин винесли нам три кави в стаканчиках із пінополістиролу. Після того як ми від’їхали, у салоні машини повисла якась гнітюча атмосфера та ніяковість, і це переважно йшло від Емми. Бронвін, котра сиділа позаду поруч із нею, запитала, чи з нею все гаразд, а та відповіла, що «так» — але це пролунало як «ні», тільки без уточнень.

Апельсинів та кави було предосить, щоби підтримувати мене протягом решти шляху — а шлях був стомливим. Система міжштатних автомагістралей у 1965 році ще не була завершена, а це означало, що ми мали прокладати собі шлях поганенькими ґрунтовими дорогами та через містечка, що кишіли світлофорами. І, насамперед, тому що наш автомобіль привертав чимало уваги (екзотичний на вигляд у 1979 році, у 1965-му «астон» був до того ще й футуристичним), я мав обережно їхати на швидкості, меншій за дозволену, незважаючи на щосекундну спокусу втопити ногою педаль газу, просто щоб почути, як муркоче спраглий швидкості двигун «ві-вісім». Ми застрягли в 1965 році, поки не знайдемо петлю, яка змогла б вивести нас назад у двадцять перше століття — бажано, щоби це була петля Пола, — і можливість дістатися до Портала трохи швидше не вартувала того, щоб улаштовувати заради цього перегони з поліцією в дусі «Д’юків із Хеззарда»,[47] які ми запросто могли спровокувати.

Урешті-решт ми дісталися Портала, коли вже вечоріло. Це було справжнє Ніде серед інших Ніде: низькі пагорби, поцятковані кукурудзяними полями, оточеними дрімучими лісами; дивно назване містечко, що заховалося серед інших містечок із майже такими ж дивними назвами: Нідмор,[48] Тріфт,[49] Хоуп’юлайкіт,[50] Сента-Клоз[51] (я не приколююсь), — дивацькі найменування, котрі, я гадаю, були свого роду камуфляжем. Межу містечка було позначено подовбаним кулями знаком, на якому було написано «ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО ПОРТАЛА!», хоча жодного поселення я за ним не побачив, а тільки нові кукурудзяні поля.

Мілард кахикнув, прочищаючи горло, та повернувся до Пола.

— Ти казав, що точка входу… змінюється?

— Це так, — відповів той і одразу ж звернувся до мене: — А можна спинити тут? Мені треба забрати свій «скіпетр лозохідця».

Я пригальмував та з’їхав на узбіччя. Пол вийшов та підійшов до знака з назвою міста. Він дістав із куртки маленький ключик і, ставши на коліна, вставив його десь прямо в опору дерев’яного вказівника і відімкнув приховані там дверцята. Із вузького відсіку, видовбаного в опорі, він видобув дещо, схоже на дерев’яну кулю та на оберемок паличок чудернацької форми.

— Що, на бога, він затіває? — промимрила собі під ніс Емма.

Пол прикріпив більшу паличку до кулі, потім узяв дві менші, з’єднав між собою, а те, що вийшло, прикрутив до верхньої частини свого скіпетра. Це виглядало, наче якийсь чудернацький коренеплід, із якого зверху замість бадилля виросли пара антен із покручених дерев’яних гілочок. Високо піднявши цю штуку, Пол пішов назад до машини. Але, перш ніж хлопець дійшов до нас, його скіпетр рвонувся праворуч. Хлопець спинився та схопив його обома руками. Скіпетр почав труситися, а потім, у якусь мить, здалося, наче він мало не вирвався з рук та не полетів кудись геть. Хлопець уперся ногами зручніше та відхилився назад, і скіпетр своїми антенами став показувати напрямок десь позаду нас. Через мить скіпетр труситись перестав, і хлопець його опустив та повернувся з ним до машини.

— Сьогодні він бився струмом! — сміючись, сказав Пол. Він заліз у машину, а потім разом зі своїм скіпетром наполовину висунувся у віконце, щоб його пристрій показував нам потрібний напрям під час руху автомобіля. Коли скіпетр раптом рвонувся праворуч, Пол вигукнув: — Туди! — і я одразу ж з’їхав із насипу прямо вниз на якусь ґрунтову дорогу. Десь за півмилі та штука різко повернула ліворуч, показуючи на поле кукурудзи.

— Ліворуч! — вигукнув Пол.

Я глянув на нього із сумнівом.

— Через поле?

Урожай було зібрано, а кукурудзиння зв’язано в снопи, і залишились лише ряди стерні та маленькі пірамідки з тих снопів, які тяглися через весь невисокий пагорб, поки не зникали з очей.

— Вхід у петлю десь там, — сказав Пол. Скіпетр так сильно тягнув його за руку, що я дуже переймався, аби він не вивихнув Полові плече.

Я кинув оком на горбкувату, нерівну землю.

— Я не хочу зіпсувати машину.

— І не псуй, — озвався Єнох. — Ти порушиш співвісність коліс. Або гірше.

— Хіба ми не можемо просто зайти в петлю? — запитав Мілард.

— Не можна лишати машину поза петлею, — відповів Пол. — Якщо хтось її знайде, він точно знатиме, де шукати вхід.

— Ти ж казав, що тут нема розбійників, — нагадав я.

— Зазвичай нема. Але хтось міг поїхати за нами.

— Ну, добре, — сказав я та увімкнув передачу. — Я постараюсь бути ніжним.

— Навпаки, — поправив Пол, — не будь. Наша петля така, що такому великому, важкому об’єктові, аби потрапити всередину, необхідна велика швидкість. Тобі краще їхати якнайшвидше.

У мене на обличчі стала розпливатися усмішка.

— Ну-у. Якщо треба.

— Якщо зламаєш машину, сам цього разу будеш її лагодити, — пробурчав Єнох.

— Ух, здорово! — вигукнула Бронвін, потираючи руки.

— Усім триматись! — скомандував я. — Готові?

Пол ізнову висунувся у віконце, обома руками тримаючи дороговказний скіпетр. Спиною він уперся в задню частину дверної рамки, а ногами — у лобове скло зсередини. Він глянув на мене та кивнув.

— Готовий!

Я двічі ревонув двигуном, відпустив гальма та натиснув на газ. Ми помчали через поле. Раптом усе затрусилось — автомобіль, кермо, мої зуби.

— Праворуч! — гукнув Пол, і я зробив віраж праворуч, об’їжджаючи кукурудзяну піраміду.

— Ліворуч! — знову гукнув він, висячи у вікні.

Шини позаду нас вистрілювали цілі струмені вогкої, напівсухої землі. Доволі високі залишки зрізаних де-не-де не до кінця стебел кукурудзи барабанили по днищу автомобіля, а деякі навіть діставали до Пола та нещадно його шмагали.

— Тепер тримай прямо! — заволав він.

Ми були націлені безпосередньо на одну з кукурудзяних пірамід, і вона швидко наближалась.

— Мені треба звернути! — закричав я.

— Прямо, я сказав! Прямо!

Я здолав майже непереборний інстинкт крутнути кермо вбік, і кукурудзяна піраміда налетіла просто на нас. Усі, крім Пола, закричали. На якусь мить перед очима з’явилась чорнота, як буває, коли на кіноплівці вклеєно порожній кадр, а наступної миті — невагомість та зміна тиску. Потім кукурудзяна піраміда зникла, а поле, через яке ми так поспішали, перетворилось на зовсім голу землю.

Пол якось затягнув себе назад у машину та прокричав:

— Окей, окей! Гальмуй, гальмуй! ТА ГАЛЬМУЙ! — і я вдарив по гальмах, якраз коли ми досягли найвищої точки пагорба. На секунду всі чотири колеса машини відірвалися від землі, а коли ми знову приземлились, то, поки спускались на гальмах, я відчував, як мене притискає до днища машини, і так тривало аж до повної зупинки.

— О-о-о-о-ох, — застогнав на задньому сидінні Мілард.

У повітря піднялась хмара куряви. Двигун тихо торохтів собі на холостому ходу. А ми стояли коло якоїсь старої червоної стодоли на околиці маленького містечка.

Пол відчинив дверцята та вийшов.

— Ласкаво прошу до Портала!

— Ох, дякую, Гадесе,[52] — промовив Мілард. Він виповз назовні, а за мить я почув його блювання.

Вилізши з машини, ми почувалися просто щасливими, що в нас, нарешті, під ногами тверда земля. Коли ми зі швидкістю кулі летіли понад полем, вікна автомобіля були відчинені, тому тепер усі були в пилюці, а особливо — відкриті ділянки спітнілої шкіри. Я провів зверху вниз рукою по обличчю, і на моїх пальцях залишився пісок.

— Тепер у тебе смужки, — зауважила Емма і стала рукавом витирати мені щоку.

— Ви зможете почиститись у мене вдома, — сказав Пол та махнув нам, щоб ми йшли за ним.

Ми слідом за ним попрямували до міста. Із кінця в кінець воно мало лише три квартали та виглядало так, наче цілком, від будинків до вулиць із добре утрамбованої землі та до дерев’яних хідників, було створене майстрами своєї справи. Тут був 1935 рік, як пояснив Пол, і петлю в Порталі було створено в найгірші часи Великої Депресії.[53] Попри це містечко було акуратне, як лялечка, і повсюди, якщо в людей була можливість посадити квіти чи пофарбувати щось у радісний колір, то це одразу й робилося; а крім того, дюжина людей (чи близько того), котрих я бачив на вулиці, були доволі небідно одягнуті. Це було веселе, домашнє місце, і я вже шкодував, що нам дуже треба було поспішати.

— Пол Гемзлі! — раптом вигукнув хтось.

— Е-е… ой, — почув я мимрення Пола.

До нього підбігла дівчина-підліток. На ній було накрохмалене біле плаття, модний м’який крислатий капелюшок, а в очах — гнівні вогники.

— Ти не дзвониш, не пишеш…

— Пробач, Алін, я спізнився.

— Спізнився! — Вона зняла капелюшок та вдарила ним хлопця навідмаш. — Тебе не було два роки!

— Я просто затримався.

— Ти зара’ просто отримаєш! — вигукнула вона та знову замахнулась на нього капелюшком, але хлопець зіскочив із хідника. Вона зітхнула, потім повернулася до нас та кивнула: — Алін Норкросс. Рада познайомитись.

Ледве хтось із нас устиг відповісти, до нас підбігли ще дві дівчини приблизно такого ж віку, що й Алін. Пол представив їх як своїх сестер Джун та Ферн. Вони стали душити Пола в несамовитих обіймах та сварити його за те, що той так довго пропадав, а потім повернулися до нас.

— Дякуємо вам, що привезли його назад, — сказала Ферн. — Сподіваємось, він не завдав вам великого клопоту.

— Зовсім ні, — заперечив я. — Він зробив нам величезну послугу.

— Так, — підтвердила Бронвін. — Нам треба було знайти це місце, але ми думали, що шукаємо справжній портал, а не місто під назвою Портал, тому що в нас є… ай!

Емма щипнула дівчину за руку й одразу ж навшпиньки підійшла до неї і стала щось шептати тій на вухо. Навіть Пол не знав про Ейча чи про пакет, який ми сюди везли, бо ще раніше ми були вирішили скористатись порадою Ейча та тримати цю інформацію при собі, поки не дізнаємось напевне, кому треба той пакет віддати. Бронвін сердито глянула на Емму, а Емма так само на Бронвін.

— У нас тут важлива зустріч, — пояснив я.

Ферн пожвавилась.

— Це так? Іс ким?

— Із ким, — поправила Джун.

— Із-з-з-з-з-з ким, — продзижчала Ферн, наче муха.

— Із ким завгодно, хто тут старший, — відповіла Емма. — Здається, тут нема імбрини, але ж є хтось схожий на неї?

— Міс Енні, — відповіла Джун.

Ферн та Алін кивнули на знак згоди.

— Міс Енні знаходиться тут довше, ніж будь хто. Маєте питання, потрібна порада — ідіть до неї.

— Чи можемо ми зустрітися з нею зараз? — запитала Емма.

Дівчата перезирнулись і зрозуміли одна одну без слів.

— Здається, вона спить, — відповіла Алін.

— Але залишайтесь на вечерю, — запропонувала Ферн. — Елмер подасть до столу своє знамените сімдесятидвогодинне ягня, а міс Енні ненавидить це пропускати.

— Приготоване на рожні, — додала Джун. — Саме відривається від кісток.

Я поглянув на Емму. Вона здвигнула плечима. Скидалось на те, що ми залишались на вечерю.

Потім слідом за Полом ми продовжили свою ходу містом. Коли ми наблизилися до одного юнака, котрий стояв на колінах біля дуже милого собачати, Пол уповільнив кроки.

— Брате Реджі! — покликав Пол. — Ти вже навчаєш його перекочуватись?

— Гей, гляньте, хто вернувся! — вигукнув хлопець, зиркнувши вгору та привітавши Пола жестом, після чого відповів: — Ще ні. Він хороший цуцик, та я думаю, що в нього надто малий мозок.

— О-ой, як жорстоко, — із сумом промовила Бронвін.

— Я не мав на увазі, що так буде завжди, — продовжив Реджі. — Я тільки повинен випустити його з цієї петлі на деякий час, щоб він підріс. Тут він не виросте.

— Я про це не подумала, — сказала Бронвін.

— Ось чому ти майже ніколи не бачила в часових петлях малят, — пояснила Емма. — Бо вважається аморальним тримати їх такими малими протягом неприродно довгого часу.

Хвилиною пізніше ми проходили повз маленького білого хлопчика біля відчиненого вікна в стіні обшитого дошками будиночка. На ньому були антикварні навушники, і він здавався глибоко зосередженим. Пол підняв руку, і хлопчик висунувся з вікна та помахав у відповідь.

— Що вони кажуть сьогодні, Голі? — звернувся Пол до хлопчика.

Той зняв навушники.

— Нічого цікавого, — відповів він похмуро. — Знов розмовляють про гроші.

— Тоді хай пощастить тобі завтра. На вечерю йдеш?

Хлопчик енергійно кивнув:

— Ага!

Коли ми відійшли, Пол пояснив:

— Це мій брат Голі. Його дивне вміння дозволяє йому підслуховувати мертвих по радіо.

— Я дещо збентежена, — сказала Емма, озираючись на Голі. — Він твій брат?

— О-о, жоден з нас не є кревним родичем, — відповів Пол. — Одначе більшість із нас «лозоходці», а це дуже зближує.

— І всі «лозоходці» можуть робити те саме?

— Ну, є відмінності. Не буває двох «лозоходців», обдарованих однаковою мірою. Алін може знайти воду в пустелі. Ферн і Джун спеціалізуються на пошуку зниклих людей. Голі вміє налаштовуватись на частоти духів. Серед нас є навіть такі, котрі вміють читати серця — можуть розповісти тобі, любить тебе хтось чи ні.

Пол кивнув одній літній жінці, котра сиділа в кріслі-гойдалці в проході між двома близько поставленими будинками. На ній були окуляри, а під ними на одному оці виднілась пов’язка, але незважаючи на це вона, здавалося, бачила нас досить добре і мовчки підняла свою руку, вітаючи нас у відповідь. Щось у ній привернуло мою увагу, і я, коли ми вже пройшли, озирнувся, щоби краще її запам’ятати.

— А що вмієш ти? — запитав Мілард Пола.

— Я знаходжу двері. Ось чому я завжди можу знайти дорогу додому. А-а, ось і він!

Ми підійшли до будинку з квітами в дуже маленькому дворику та з занавісками у вікнах.

— Ми добре все для тебе зберегли, — сказала Джун. — Подобаються занавіски?

— Вони чудові.

— Подумали, що рано чи пізно ти все одно повернешся, — сказала Ферн.

— А я не була так упевнена, — промимрила Алін.

Пол зійшов на веранду і повернувся до нас обличчям. Схоже, він був у захваті.

— Ну ж бо, не стійте там! Зайдіть та вмийтеся перед вечерею!

Розділ одинадцятий

Ми змили із себе пил та бруд, щасливі з того, що після стількох годин у дорозі опинились у затишному будинку, а потім Пол провів нас до довжелезного столу, що його було поставлено на одному широкому задньому дворі, який був спільним для кількох будинків. Це був чудовий день, щоби потрапезувати на свіжому повітрі, а запах, що йшов від того столу, був божественним. Протягом семисот миль нам доводилося їсти тільки черстві вергуни Ела Поттса та «вічні» (за терміном придатності) легкі закуски з магазину, тому я впевнений, що ніхто з нас не уявляв, наскільки ми дійсно голодні, поки перед нами не поставили тарілки з паруючою ягнятиною та картоплею. Ми відривали великі кусні хліба від домашніх буханців та великими ковтками пили м’ятний чай із льодом, і це, мабуть, була найкраща їжа, яку я будь-коли куштував. Здавалось, наче на вечерю прийшла половина містечка. Навколо нас були люди, із котрими ми вже бачилися з моменту прибуття: Джун, Ферн та Алін; Реджі зі своїм собачатком, яке все нишпорило собі попід столом; та Голі, котрий протягом усього застілля тримав навушники на одному вусі. Були також і нові обличчя. Прямо навпроти мене сидів Елмер, чоловік, чий чорний костюм та краватка конфліктували з фартухом, який він одягнув поверх і на якому було намальовано складені для поцілунку губи та написано «Поцілуй кухаря!». Поряд із ним сидів хлопець, що відрекомендувався як Джозеф.

— Це абсолютна насолода, — промовив Мілард, витираючи рот серветкою. Ніхто не думав, що він дивний, і ніхто навіть не витріщався на його летючу серветку: або всі навколо були ввічливі, або ж Мілард не був першою невидимою особою, із якою вони ділили свій стіл.

— Однак є одне питання. Як ви готуєте сімдесятидвогодинне ягня в двадцятичотиригодинній петлі?

— Петлю створили після того, як ягня смажилось уже два дні, — відповів Елмер. — Ось так у нас триденне ягня кожного дня.

— Яке блискуче застосування часової петлі, — зауважив Мілард.

— Це було вже до того, як я приїхав, — продовжив Елмер. — Хотів би я отримати за це похвалу, але все, що роблю я, це лише знімаю ягня з рожна та ріжу на шматки!

— Отже, розкажіть нам про себе, — озвалась Алін. — Що ви за люди?

— Не будь такою невихованою, — зауважила їй Джун. — Вони гості Пола.

— Що? Ми маємо право знати.

— Усе гаразд, — обізвалась Емма, — я б теж хотіла знати про вас.

— Ми підопічні пані Сапсан, — проказав Єнох набитим картоплею ротом. — Із Уельсу. Ви ж про нас чули?

Він сказав це так, наче всі присутні, звісно ж, чули.

— Ані краєм вуха, — відказав Джозеф.

— Правда? — запитав Єнох. Він роззирнувся довкола столу. — Ніхто?

Усі похитали головами.

— Гм. Ну-у, ми, типу, велике цабе.

— Не чванься, Єноху, — сказав Мілард та пояснив господарям столу: — Він має на увазі, що серед нашої спільноти дивних ми дещо відомі завдяки тій ролі, котру відіграли в перемозі над витворами в битві при Диявольському Акрі. Особливо неоціненним для нашого успіху виявився Джейкоб, котрий…

— Припини, — прошепотів я.

— …але ви, американці, можливо, більше знайомі з його дідусем, Абрахамом Портманом?

Більшість заперечно похитали головами.

— Пробач, — сказав Реджі, нахилившись під стіл, щоб нагодувати своє собачатко. — Не знаю його.

— Дивно, — промовив Мілард. — Я думав, що…

— Можливо, він тут був під вигаданим ім’ям, — сказала Емма. — Він міг бачити порожняків. А ще… впливати на них.

— Ой! — вигукнула Алін. — Може, це вони про пана Ґанді?

Це ім’я щось мені нагадало, але я не зміг згадати одразу що саме.

— А був у твого діда дивний акцент? — запитав Джозеф, той, що сидів поряд із Елмером.

— Польський, — відповів я.

— М-м, — кивнув він. — Й інколи він подорожував з іншим чоловіком чи з юною леді?

— З юною леді? — перепитав Єнох, здивовано дивлячись на Емму.

— Це не міг бути він, — відповіла Емма, несподівано напружившись.

Джун метнулася від столу та за хвилину повернулась із фотоальбомом.

— Я впевнена, у нас тут має бути його світлина, — вона почала гортати сторінки альбому, — ми це тримаємо, щоб пам’ятати людей, які приходять та йдуть від нас, і таким чином ми знаємо, кому можна довіряти, коли хтось повертається після довгої відсутності. У нас тут бували вороги, котрі видавали себе за друзів.

— Ви ж, певне, знаєте, як уміють маскуватися витвори?! — сказав Елмер.

— Ще й як знаєм, — підтвердив я.

— Тоді нам слід іще раз перевірити фотографію Пола, — заявила Алін. — Переконайтеся, що він той, ким назвався.

Пол образився.

— Я не такий, яким був?

— Мені здається, він виглядає навіть краще, — сказала Ферн.

— Ось, — і з цими словами Джун уклинилась між нами з Еммою та поклала альбом на стіл перед нами. — Це Ґанді.

Вона постукала пальцем по маленькій чорно-білій фотографії чоловіка, котрий відпочивав під деревом. Було видно, що в той момент він розмовляв із кимось за кадром, і подумалось мені: кому та що він міг тоді казати? Його обличчя було без зморщок, волосся чорне, і з ним був славний на вигляд пес. На псові було кепі. Це був мій дідусь, яким я його рідко бачив: ближче до середнього віку, але все ще молодий, все ще в розквіті сил. Шкода, що ми з ним тоді так мало бачились.

Наші друзі посхоплювалися зі своїх місць та з’юрмилися навколо, щоби теж подивитись. Емма зі своїм білим, як папір, обличчям стала схожою на привида.

— Це він, — промовила вона голосом, ледве гучнішим за шепіт. — Це Ейб.

— Ти онук Ґанді? — здивувався Пол. — Чому ти не сказав раніше?

Почасти це було тому, що я не знав, що Ейб використовував вигадане ім’я і на своїй роботі теж, а не тільки на ліцензії на право керування автомобілем (саме в цей момент я якраз пригадав, де раніше бачив ім’я Ґанді). Але головним чином я не повідомив їм цього тому, що такою була вимога Ейча.

— Дехто, кому я довіряю, сказав мені не говорити про мисливців на порожняків, — відповів я.

— Навіть із іншими дивними? — запитала Джун.

— Ні з ким.

— Цікаво чому, — озвався Елмер. — Вони для всіх нас герої.

Тепер, побачивши, як люди відгукуються про мого діда, я подумав, що, можливо, трохи послаблю виконання цього правила.

— А як ми можемо бути впевнені, що вони кажуть правду про те, хто вони? — запитала Алін. — Я нікого не хочу образити, але ми не знаємо цих людей.

— Я можу за них ручатися, — заявив Пол.

— А як довго ти їх знаєш? День?

— Вони вбили двох розбійників та змусили тікати ще одного! — сказав Пол. — І цим допомогли дивним із маєтку «Фламінго», що в Старку.

Елмер знову показав на фотографію мого діда.

— Хіба ти не бачиш схожість? — запитав він у Алін. — Цей хлопчик — викапаний Ґанді.

Алін стрельнула очима на мене, потім на фотографію, знову на мене, і за виразом її обличчя було помітно, що вона повірила.

— То ти кажеш, його справжнє ім’я було Абрахам?

Я кивнув.

— Як він поживає? — запитав Елмер. — Напевне, постарів. Досить давно ми вже його не бачили.

— На жаль, — сказав Мілард, — кілька місяців тому він помер.

Над столом прокотилася хвиля скорботи.

— Співчуваємо твоїй утраті, — мовив Джозеф.

— А як це сталось? — запитав Реджі.

Ферн глянула на нього суворим поглядом.

— Придумав, що спитати!

— Та нічого, — озвався я. — То був порожняк.

— Боєць до останку, — зауважив Елмер та підняв свою склянку із чаєм: — За Абрахама.

Усі за столом підняли свої склянки та повторили в один голос:

— За Абрахама!

Усі, крім Емми.

— А що відомо про тих, із ким він подорожував? — запитала вона.

Джун ізнову почала гортати альбом.

— Чоловік у костюмах та з сигарами, то був його приятель. Він приходив до нас та допомагав нам майже стільки ж, скільки й Ґанді. — Вона перегорнула ще один аркуш та провела по ньому пальцем, поки не зупинилась на портреті молодого Ейча, яким той був багато років тому. — Це стара світлина, — сказала вона. — Але це він.

Джун не помилилась. Фотографія була доволі старою, але це незаперечно був Ейч — те саме обличчя і ті самі очі, які, здавалося, лише за мить устигали побачити вас наскрізь. Губами він тримав незапалену сигару. Він виглядав як людина, котра має важливіші справи, ніж позування для фото і котрій не терпілось повернутися до їхнього виконання.

— Він був партнером Ґанді, — сказав Джозеф. — Дуже веселий хлопець. Знаєш, що він сказав мені одного разу? Я щойно був повернувся з В’єтнаму, а тут він, весь такий, на цій великій старій машині…

— А що з дівчиною? — рішуче перервала його розповідь Емма.

Джозеф зупинився на півслові, стримуючи сміх.

— Ой-ой, — промовив Єнох, злостиво шкірячись. — Хтось на стежці війни.

— Дівчина… — обізвалась Алін. — Пам’ятаю, вони називали її Ві. Вона була дуже дивна.

— Завжди спокійна, — додав Елмер. — Завжди насторожі. На перший погляд здавалося, наче вона була протеже Ейба, ніби він хотів, щоб одного дня вона успадкувала його справу. Але інколи мені здавалось, що, можливо, саме вона була в них за головного.

— Я чув, одного разу вона сказала, що колись виступала в цирку, — додав Джозеф.

— А я чула, що вона була в національному балеті Росії, — сказала Ферн.

— А я чув, що вона виїхала на Захід, щоб стати ковбоєм, — сказав Реджі.

— А я чула, що вона вбила сімох під час бійки в техаському барі в петлі та мала тікати до Південної Америки, — сказала Джун.

— Просто якась авантюристка, — підбила підсумок Емма.

— Якщо вже так подумати, — розміркував Джозеф, розглядаючи її, — вона була трохи схожою на тебе. І справді, у першу секунду, коли я тебе сьогодні побачив, то подумав, що, можливо, ти це вона.

Я очікував, що, цілком імовірно, зараз в Емми з вух піде пара, тому нахилився до неї та прошепотів:

— Я впевнений, це не те, що ти думаєш.

Вона мене проігнорувала.

— Є її фотографія?

— Ось, — сказала Джун, розгорнувши потрібну сторінку та показавши пальцем на світлину в альбомі.

На фотографії Ві виглядала так круто, наче вона була з тих, про кого кажуть, що вони «їдять цвяхи на сніданок». Складалося враження, що вона, приміром, заробляла собі на життя, об’їжджаючи ведмедів-гризлі, і оце тільки щойно злізла з одного такого ненадовго заради того, щоби зробити цей знімок. Вона стояла зі схрещеними на грудях руками, високо задертим підборіддям та з викликом у погляді. І я не міг не погодитись із Джозефом — вона дійсно зовні була дещо схожа на Емму. Але вголос я цього не сказав.

Емма вдивлялась у фотографію, наче намагаючись навічно закарбувати обличчя тієї дівчини в себе в пам’яті. Якийсь час вона мовчала, а потім просто мовила:

— Окей.

Я бачив, як вона зробила над собою певне зусилля, щоби приховати в собі все, що вона відчувала; я майже бачив, як до її горла підступив клубок гіркоти, розпачу та гніву, і дівчина проковтнула його, не випустивши назовні, і той став повільно опускатись кудись у темні глибини. А потім враз її обличчя просвітліло, і вона всміхнулася до Джун — дещо занадто солодко — та промовила:

— Дуже дякую.

Джун захлопнула альбом.

— Добре, — сказала вона та пішла на своє місце, — бо моя їжа майже захолонула.

Через стіл до мене перехилився Реджі.

— Отже, Джейкобе, Ґанді навчив тебе всього, що знав? Полюванню на порожняків і всього такого? У тебе, напевне, є для нас якісь історії?!

— Не зовсім, — сказав я. — Я виріс, думаючи, що я звичайний.

— Він не розумів, що був дивним, аж до початку цього року, — пояснив Мілард.

— Гарненька історія, — озвався Елмер. — Отже, у тебе зараз катастрофічно прискорений курс навчання.

— Це точно.

— Правильніше сказати, більше катастрофічний, ніж прискорений, — устряв Єнох.

— А ти знав, що твій дід був одним із найперших двох дивних, котрих я зустрів? — запитав Джозеф. Він відсунув тарілку та відкинувся на спинку стільця, злегка погойдуючись на задніх ніжках. — На той час, у тисяча дев’ятсот тридцятому році, я ще був відособленим дивним та жив у Кларксвіллі, що в штаті Міссісіпі. Мені було тринадцять років. Батьки померли від «іспанки».[54] І я не мав щонайменшого уявлення про дивні вміння. Але я відчував, що всередині мене щось змінюється — то прокидалась моя здатність до «лозоходства», — а невдовзі по тому я відчув, що на мене щось полює. Та перш ніж воно встигло до мене добратись, це зробили твій дід із Ейчем. І вони привезли мене сюди.

— За багато років Ґанді та Ейч привезли сюди не одну дитину, — докинув Елмер.

— Але навіщо їхати так далеко? — запитав Мілард. — Невже там, де ти виріс, не було ближчих петель?

— Не для «лозоходців», — відповів Джозеф.

Я глянув на обличчя моїх друзів, і мені здалося, що всі вони хотіли запитати одне й те ж.

— Отже, тут можуть жити тільки «лозоходці»? — поставив я спільне для всіх нас запитання.

— Ой, ні-ні-ні, ми не такі, — запротестувала Ферн. — Ми до нашої петлі пускаємо дивних будь-якого типу, — і вона показала на будинок у кінці двору: — Сміт, що он там, «вітротворець». Мосс Паркер, чиї двері поряд, «телекінетик», але тільки щодо продуктів харчування. Це стає в пригоді, коли треба накрити на стіл.

— Доволі чимало років у нас тут був один хлопчик, який умів перетворювати золото на алюміній, — сказала Джун. — Правда, це вміння не мало великого попиту.

— Однак бувають такі петлі, куди не допускають сторонніх, — сказав Елмер. — Вони одразу ж вас проженуть.

— Вони не довіряють нікому, крім дивних, схожих на них, — додала Алін.

— Але ж ми всі дивні, — сказала Бронвін. — Хіба цього не досить?

— Схоже, ні, — відповів Реджі. Він кинув шматочок хряща в траву, і його цуценя пострибало до того місця.

— Хіба це не суперечить законам, якими імбрини забороняють жити в петлях виключно однотипним дивним? — запитала Бронвін.

— Звісно, ні, — сказав Єнох. — Згадай «вівцемовців» у тій монгольській петлі чи містечко «літунів» у Північній Африці.

— Є повно причин, через які однотипні дивні можуть збиратись разом, — сказав Мілард. — Приміром, я знаю про кілька спільнот «невидимок».

— Ой, — промовила Бронвін. — А я думала, це незаконно.

— Розділення за вміннями не рекомендується законами імбрин, тому що воно може сприяти клановому мисленню та невідворотному конфлікту, — пояснив Мілард. — А от, що точно заборонено, так це закриті петлі, у котрих дозволено жити тільки одному типу дивних, а всім іншим заказано.

— При всій моїй повазі, — сказав Елмер, — але тут навколо залишилось не так уже й багато імбрин. І їхні закони вже не здаються незаперечними.

— Але чому ж тут так мало імбрин? — запитала Бронвін. — Досі ніхто не зміг пояснити, що з ними сталось, і це починає серйозно мене злити.

— Усе йде точно так, як було завжди, стільки, скільки всі ми пам’ятаємо, — зауважив Реджі.

— Дехто з нас пам’ятає, — промовив голос у нас за спинами.

Я повернувся та побачив, як до столу накульгувала та літня леді з пов’язкою на оці.

— Бачу, ви почали без мене.

— Пробачте, міс Енні, — сказала Ферн.

— Жодної поваги до старших, — пробурмотала міс Енні; але, коли всі «лозоходці», вітаючи її, встали з-за столу, стало ясно, що вона серед присутніх мала-таки велику повагу. Ми наслідували приклад інших і також підвелися. Ферн метнулася з-за столу та попід руку довела міс Енні прямо до чільного місця, яке умисно було для неї зарезервовано. І, коли міс Енні дійшла туди, вона схопилася за край столу та повільно опустилась на стілець. І тільки після цього всі інші також сіли знову.

— Отже, ви хочете знати, яким чином усе стало таким, яким є?! — Її голос був таким скрипучим і статечним, що лунав так, наче з бульбашками виривався з глибини мулистої ріки. — Що сталося з нашими імбринами?! — Міс Енні поклала руки на стіл. У повітрі запала тиша. — Колись вони були серцем нашої спільноти, так само як і у вас. Насіння їхнього краху було посіяне ще в дуже далекому минулому. У минулому, коли ще британці, французи, іспанці та корінні народи билися за те, кому володіти цією землею. Ще перед тим як усім та кожному довелося вже битися за те, повинні чи ні люди володіти одне одним.

— Міс Енні стара, як цей світ, — прошепотіла Ферн. — Імовірно, вона жила вже тоді.

— Мені сто шістдесят три чи десь так, — сказала міс Енні, — і я досі маю гарний слух, Ферн Мейо.

Ферн утупилась у картоплю перед собою.

— Так, міс Енні.

— Дехто з вас не звідси, — міс Енні обвела поглядом моїх друзів, — то, може, ви й не знаєте, але цю країну було створено вкраденою в чорношкірого народу працею та на вкраденій у корінного народу землі. Півтора століття тому південна частина цієї країни сама по собі була одним із найбагатших місць у цілому світі, і її найбільшим багатством була не бавовна, не золото, не нафта, а поневолені людські істоти.

Вона зробила паузу, щоб її слова краще проникли в нашу свідомість. В Емми був хворобливий вигляд. Бронвін та Єнох мовчали, опустивши очі. Я намагався усвідомити сказане. То було величезне узаконене зло, неймовірне за масштабом, яке пожирало одне покоління за одним: бабів, дідів, батьків, матерів, їхніх дітей та дітей їхніх дітей. Це було незбагненно та діяло гнітюче.

За мить міс Енні продовжила:

— Усі ці гроші та все це багатство залежали від одного: здатності одного виду людей підкорювати собі та контролювати інший вид. Тому подумайте, що сталось би, коли б у такій системі в котрогось невільника раптом з’явилося якесь дивне вміння?!

— То була б величезна проблема, — відказав Елмер.

— І це до смерті перелякало б наглядачів, — продовжила міс Енні. — Уявіть собі. Раби весь день збирають бавовну. Таке їхнє життя та їхня довічна каторга. А потім, якось серед білого дня, наче нізвідки, в одного з цих рабів — молодої дівчини — проявляється дивне вміння. І тепер вона вміє літати, — коли вона це сказала, то подивилася вдалину та широко розкинула руки, і цей образ у мене в голові несподівано став таким чітким, що я запитав себе, чи не про себе вона розповідає?! Погляд міс Енні упав на Бронвін: — От що б ти зробила, якби була на місці тієї дівчини?

— Я полетіла б геть, — відповіла Бронвін. — Ні… я зачекала б до вечора, потім би використала свою силу, щоб допомогти врятуватись і всім іншим, а потім би полетіла.

— А що якби то був той, хто міг би обертати день на ніч? Або людину на осла?

— Я зробила б опівдні північ, — відповіла Джун. — Та обернула б наглядача на віслюка.

— Отже, ви розумієте, чому вони нас боялись, — сказала міс Енні, опустивши руки на стіл та стишивши голос. — Нас завжди було небагато. Дивне вміння завжди було рідкістю. Але рабовласники були так налякані навіть такою малістю, що платили ворожкам, шарлатанам-знахарям та чаклунам, щоб із їхньою допомогою хоч якось відрізнити нас від звичайних. А ще вони понавигадували всілякі брехні та народні казки про те, яким породженням сатани були дивні. Пробували настановити нас одне проти одного. Вони готові були вбивати вас, навіть якщо ви просто були знайомі з котримсь дивним. Навіть якщо ви просто сказали слово «дивний»! І кого ж вони боялися найбільше?

— Наших імбрин, — озвався Пол.

— Правильно, — підтвердила міс Енні. — Наших імбрин. Тих, хто створював для нас місця прихистку. Місця, яких жоден звичайний не міг ні знайти, ні потрапити в них. Це дозволило нам вижити. Вони ненавиділи імбрин понад усе.

— Отже, тутешні звичайні знали про імбрин? — запитала Емма. — Вони знали, чим ті займались?

— Це знання вони зробили своїм бізнесом, — відповіла міс Енні. — Бо це й був їхній бізнес. Дивні вміння загрожували їхній економіці, їхньому способу життя та найважливішим здобуткам усієї їхньої порочної системи, тому наші рабовласники понавигадували проти нас такі способи, які, можливо, не спали б на розум звичайним десь в інших частинах світу. Вони створили секретну організацію, призначену винищувати дивних, знищувати наші петлі, та насамперед вбивати наших імбрин. Вони були безжальні, невтомні та одержимі. Настільки, що їхня організація продовжувала існувати навіть після загибелі Конфедерації, навіть після завершення Реконструкції.[55] І це завдало нам великої шкоди. За часів мого дитинства, у шістдесяті роки дев’ятнадцятого століття, у нас ніколи не було достатньої кількості імбрин. Вони завжди були сильно розкидані по всій країні. Завжди в небезпеці. На кожну імбрину припадало по чотири чи п’ять петель, і ми майже ніколи їх не бачили. І от одного дня почало скидатися на те, що їх не стало зовсім. Замість них у нас з’явились напівімбрини та петельні придверники — службовці та наймані працівники, але не лідери, — і за відсутності імбрин та їхнього впливу дивні в цій країні поступово віддалились одне від одного та перестали одне одному довіряти.

І тут із глибин моєї пам’яті перед очима в мене спливла ота закусочна, біля якої ми зупинялись у 1965 році, і я запитав:

— А в минулому були петлі, де існувала расова сегрегація?

— Звісно, були, — відповіла міс Енні. — Те, що люди були дивними, ще не означало, що вони не були расистами. Наші петлі не були якимось різновидом утопії. Багато в чому вони були лише віддзеркаленням суспільства, яке існувало зовні.

— Але ж сегрегації вже наче нема, — сказала Бронвін, дивлячись на Голі, білого хлопчика з навушниками на іншому кінці столу та старшу за нього білу дівчинку, котра сиділа навпроти нього.

— Для інтеграції знадобилося багато часу, — пояснила міс Енні. — Поступово, але ми впорались.

— Порожнякам байдуже, якого ти кольору, — додав Елмер. — Їм потрібна тільки твоя душа. Це допомогло нам усім об’єднатись.

— А як щодо петель у інших частинах країни? — запитав Єнох. — Там є імбрини?

— Імбрини тут, на Півдні, зазнали найпершого та найсильнішого удару, — відповів Елмер. — Але поступово імбрини зникли по всій країні.

— Усі до одної? — запитала Бронвін. — Їх тепер нема зовсім?

— Я чула, декілька ще є, — відповіла міс Енні. — Це ті, що змогли заховатись. Але вони вже не мають тієї влади та впливу, як колись.

— А як щодо корінних американців?[56] — запитав Мілард. — У них були петлі?

— Були. Але небагато, бо вони здебільшого не боялись дивних умінь, а їхні дивні не зазнавали переслідувань. Принаймні від них.

— Це підводить нас до двадцятого століття, про яке можу розповісти і я, — додав Елмер. — Отже, ота секретна організація стала поступово згортати свою діяльність — головним чином тому, що майже не залишилося живих імбрин. Звичайні почали нас забувати. А натомість петлі розв’язали війни одна з одною. За територію, вплив, ресурси.

— Це те, чого імбрини ніколи б не допустили, — вставила Алін.

— Ми дещо чули про те, чого ви там, друзі, натерпілись у Європі з тими порожняками, — продовжував Елмер, — але ті монстри тримались переважно вашого берега Ставка.[57] Усе змінилось наприкінці п’ятдесятих, коли витвори та порожняки вирішили розібратися з нами. Це поклало край більшості міжкланових війн, але ми майже не мали можливості залишити свої петлі через страх бути з’їденими тими клятими примарними монстрами.

— Якраз тоді мій дід і Ейч і почали на них полювати, — сказав я.

— Точно, — погодився Елмер.

— Щодо звичайних в Америці, — озвалася Бронвін. — Вони й досі знають про нас?

— Ні, — відповіла Джун. — Вони вже давно про нас забули. Навіть колись давно, ще в тисяча восьмисотих, дуже мало хто про нас знав.

— Ні-ні-ні, Джуні, це не так! — заперечила міс Енні, енергійно хитаючи головою. — Вони тільки хочуть, щоб ти так думала. Запам’ятайте мої слова: і досі є ті, хто все про нас знає. І досі є звичайні, котрі усвідомлюють нашу силу, котрі бояться нас, котрі хочуть нас контролювати.

— Ради бога, чого вони так бояться? — запитала Джун.

— Знання, — відповіла міс Енні. — Знання того, що ми, американські дивні, тепер не такі, як раніше, і що ми вже практично єдині. Що ми — сила, якою міг би розпорядитися проти них об’єднаний Дивосвіт. Сьогодні вони цього бояться так само, як і за часів мого дитинства, — після цих слів вона раптом кивнула, наче показуючи, що сказала все, що хотіла, зітхнула та взяла виделку: — А тепер, якщо ви пробачите… Ви всі вже поїли, а я ще й не починала.

Перш ніж покинути стіл, усі ждали, поки міс Енні відставить свою тарілку, після чого настав час нарешті довести до кінця те, заради чого ми сюди прийшли. Для мене було очевидним, що міс Енні була тим, кому я повинен був віддати пакет, тому, коли вона підвелася, щоби піти, я запропонував їй свою допомогу, куди б вона не йшла.

Вона сказала, що повертається до себе додому. Я запропонував їй руку. Після короткої прогулянки до її дому я віддав їй пакет, який перед цим чудово був помістився в моїй кишені. Вона, як мені здалося, його чекала.

— Ви його не відкриєте? — запитав я.

— Я знаю, що це та від кого, — відповіла вона. — Допоможи мені піднятися сходами.

Поки ми долали три сходинки, що вели на її веранду, спина міс Енні зігнулася майже під прямим кутом. Коли ми вийшли наверх, жінка сказала: — Зачекай хвилину, — і зникла в будинку.

За кілька секунд вона повернулася та поклала щось мені в руку.

— Він попросив мене дати це тобі.

На моїй долоні лежала стара потерта сірникова книжечка.

— Що це?

— Прочитай і взнаєш.

З одного боку була адреса — якесь містечко в Північній Кароліні — та, наче цього було недосить, з іншого боку було написано: «Було б РОЗУМНО зупинитися тут… Отримайте БІЛЬШЕ за свої гроші!»

Я засунув це до кишені.

— Коли побачиш його знову, подякуй від мене, — попросила міс Енні. — І перекажи, хай наступного разу приїде, дідько, сам, щоб я знов могла побачити його вродливе личко. Я за ним скучила.

— Дякую, — промовив я.

— Не піддавайся йому. Він може бути дратівливим, упертим та справжнім гемороєм. Але не дай переконати себе, що йому не потрібна допомога. Він уже багато років несе важкий тягар, і ти йому потрібен. Ви всі йому потрібні.

Я із серйозним та врочистим виглядом кивнув та підняв на прощання руку, а міс Енні зайшла всередину та зачинила за собою двері.

Я пішов назад збирати друзів. Побачивши Емму та Джун, котрі стояли поруч та про щось розмовляли, я широкими кроками рушив до них по траві навпростець. Перед тим як вони мене помітили, Джун, здається, пояснювала Еммі щось таке, що тій не подобалось, і Емма стояла, схрестивши руки на грудях. Її обличчя було напружене та серйозне. Коли вона мене помітила, її вираз змінився на байдужий, вона швидко попрощалась із Джун та побігла мені назустріч.

— Про що розмовляли? — запитав я.

— Просто обмінялись порадами щодо фотосправи. Ти знаєш, що більшість фотографій у тому альбомі вона надрукувала сама?

Це була чиста брехня, але вона так швидко зіскочила з Емминого язика, що мене це застало зненацька.

— Тоді чому ти виглядаєш засмученою? — запитав я.

— Неправда.

— Ти розпитувала її про ту дівчину. Ту, з якою інколи подорожував Ейб.

— Ні, — відказала Емма. — Мені до того байдуже.

— Ти мене дуриш.

Вона рвучко відвела погляд убік.

— Припини влаштовувати мені допит, чуєш? Онде йдуть Бронвін та Єнох.

Мілард також був із ними — він одягнувся, і його легко було помітити, — а ще Джун, Ферн та Пол, із якими всі вони швидко здружилися.

— Ми поговоримо про це пізніше, — пообіцяв я.

Емма здвигнула плечима.

— Там нема про що говорити.

Я мало не втратив самовладання, але зміг стриматись. Тоді я подумав, що ніколи не зрозумію, що відчуває Емма, і якщо я хотів залишатися з нею й далі, то мені треба було зважати на її переживання та дати їй у цьому спокій.

Це мало сенс. Але мені не стало від цього легше.

А тим часом мої друзі вирішили, що нам час покинути це місце. Пол приніс металевий термос.

— Кава в дорогу. Щоб не зупинятись.

Підійшов Елмер та потис нам руки.

— Якщо комусь із вас коли-небудь знадобиться «лозоходець», ви знаєте, де нас знайти.

— Який цікавий чоловік, — сказав Мілард, коли той пішов. — А чи знаєте ви, що за сімдесят років він повоював на трьох війнах? Під час Великої війни,[58] щоб не постаріти завчасно, він спав у часовій петлі в траншеях під Верденом.

Бронвін та Ферн обнялися.

— Ви напишете? — запитала Ферн.

— Навіть краще, ми приїдемо, — відповіла Бронвін.

— Ми будемо раді.

Вони попрощались, і Пол повів нас назад на околицю містечка до нашої машини. Поки ми йшли, я показав усім пачку сірників, що дала мені міс Енні.

— Адреса! — вигукнув Мілард. — Цього разу Ейч зробив нам полегкість.

— Гадаю, перевірок уже не буде, — сказав я. — Настав час для реальної місії.

— Побачимо, — засумнівалась Емма. — Схоже, Ейч ніколи не втомиться нас перевіряти.

— Будьте обережні, — сказав Пол. — І пильнуйте там, на Півночі. Я чув, там так само небезпечно.

Він пояснив, як нам повернутись у двадцять перше століття. У 1965 рік повернення не було — та ми не дуже й хотіли, — тому що чорний хід із цієї петлі привів би нас в один весняний день 1930 року, коли було створено петлю в Порталі. Отож наш шлях лежав через парадний хід: ми мали вийти так само, як і зайшли, — через поля, і швидко.

Ми попрощались із Полом. Я переконався, що всі пристебнулись ременями безпеки, запустив машину та втопив педаль газу. Ми поїхали голим полем тим же шляхом, яким приїхали — по слідах від наших же шин. Машину трусило, але ми їхали дедалі швидше та швидше, навіть коли земля під нами ставала більш нерівною. І посеред поля, щойно ми досягли точки, де були заїхали в петлю і сліди наших шин закінчувались, я відчув різкий нахил, а в мене всередині мало не вивернуло всі нутрощі. Ураз день став ніччю, а рівна гола земля переді мною перетворилася на стіну зелених кукурудзяних стебел. Ми таранили кукурудзяні частоколи, підминаючи ряд за рядом, а стебла та зелені качани гупали об машину. Я вже збирався натиснути на гальма, як почув крик Міларда: «Їдь далі, бо зав’язнемо!» — тому я натис на газ іще дужче; двигун несамовито заревів, і шини продовжили вгризатися в землю своїми протекторами ще швидше, а за кілька секунд ми пробились крізь кукурудзу та виїхали на дорогу.

Я зупинився. Ми перевели подих. Я увімкнув передні фари. Тепер колишня ґрунтова дорога була заасфальтована, а щодо околиць Портала, то вони виглядали так само, як і в 1965 році.

Я вийшов, щоб оглянути автомобіль щодо ушкоджень, а Мілард вийшов, щоб, як завжди, поблювати. Біля верхнього краю вітрового скла з’явилася тріщина, а шматки кукурудзяних стебел застрягли в радіаторній решітці та колісних нішах. І поки я їх витягав, Мілард продовжував займатися своєю справою.

— Ну, як ви тут? — запитав я, засунувши голову у вікно машини.

— Міларду погано, — відповіла Емма, після чого я почув звук блювання та глянув у той бік саме в ту мить, коли прямо з повітря на асфальт виплеснувся потік блювотиння. Я ніколи раніше не бачив, як ригає невидима людина, і то було те, що я забуду не скоро.

Поки Мілард випорожнював свої кишки, я відчув, як мій телефон — який тут, у моєму часі, ожив знову — божевільно вібрує та дзижчить у мене в кишені. «24 пропущені дзвінки», — було написано на екрані. «23 голосові повідомлення».

Я знав, від кого вони, навіть не дивлячись.

Я підійшов до задньої частини автомобіля та зробив вигляд, ніби щось перевіряю, а тим часом потайки переслухував. Перші кілька повідомлень були трохи неспокійні. Але чим далі, тим вони стали дедалі більш стривоженими та дедалі більш сердитими. Тринадцяте повідомлення звучало так: «Пане Портман, це ваша імбрина. Знову. Я хочу, щоб ви вислухали мене дуже уважно. Я розчарована тим, що ви маєте за звичку вирушати в подорожі, не повідомляючи мене. На здоров’я. Але ви не маєте права брати з собою дітей без мого слова. Повертайтесь додому негайно. Дякую. Всього найкращого».

Після цього я вже не слухав. Я спершу подумав розповісти про дзвінки іншим, а потім передумав. Вони й так знали, що пані Сапсан не похвалить їх; не треба було хвилювати їх цими голосовими повідомленнями та ризикувати, що вони можуть вирішити повернутись назад.

— Усе норм, — озвався Мілард, пошкандибавши назад до машини. — Я закінчив.

Я засунув телефон до кишені.

— Перепрошую, але ти не в нормі.

— Не думаю, що ми б могли спіймати тут поїзд, — промовив він кволо. — Я трохи стомився від автомобілів.

— Решта шляху буде гладенька, як вода, — сказав я. — Обіцяю.

Він зітхнув.

— Не давав би ти обіцянок, яких не можеш дотримати.

Розділ дванадцятий

Отже, була середина ночі, але, хай там як, це знову був мій час, а також сучасна система хайвеїв, створена для швидкісної їзди. Здобрені термосом із кавою, що дав Пол, та восьмидоріжковою касетою «Темного боку Місяця»,[59] яку я знайшов углибині бардачка, милі швидко намотувались на спідометр. Перш ніж я це усвідомив, ми промчали через решту Джорджії і через усю Південну Кароліну та були вже «на відстані удару» від зазначеного на сірниковій книжечці містечка на півночі Північної Кароліни. Після короткої сварки між Еммою та мною в Порталі ми охололи до майже температури замерзання. Вона захотіла сидіти на задньому сидінні, незважаючи на тисняву, а Єнох опинився тепер попереду, поряд зі мною.

Час від часу я поглядав на Емму в дзеркало. Вона, коли не спала та не дивилася похмуро у вікно, гортала Ейбів журнал операцій, читаючи його при мерехтливому світлі самотнього вогника з її мізинчика. Я знову спробував себе переконати, що вона в цю мить переживає через щось. Намагається зрозуміти те, із чим їй ніколи не доводилося повною мірою стикатися віч-на-віч, тому що вона завжди була далеко від Ейба — і поза часом, і поза морем. Але насправді все скидалося на те, що вона просто дурить мене, караючи за допит, який я їй улаштував. І я не знав, скільки ще це витримаю.

Коли ми нарешті дісталися кінцевого пункту, була третя тридцять ранку, і моя корма майже повністю заніміла. Я рухався за вказівками зі свого телефону, куди я вбив адресу, надруковану на сірниковій книжечці Ейча. Ми уявлення не мали, що там знайдемо. Автозаправну станцію? Кафе? Ще один мотель?

Нічого з вищезгаданого. Це був фаст-фуд, який називався «24-годинний Окей-бургер». Він ледве вгадувався в тьмяному світлі посеред порожнього темного паркувального майданчика безлюдного торговельного центру і, відповідно до своєї назви, був відчинений та виглядав окей. Усі стільці були догори ногами на столах, а на дверях було написано: «Є віконце для обслуговування водіїв на машинах».

Я припаркувався прямо перед дверима — єдиний автомобіль на паркінгу. Ейча тут не було. Нікого не було, крім одного нещасного працівника, котрий стирчав тут на нічній зміні. Я бачив, як той за прилавком дивився щось у своєму телефоні.

— А на тій сірниковій книжечці вказано час, коли прийде Ейч? — запитала Бронвін.

— Ні, — відповів я. — Але, думаю, він не ждав, що ми приїдемо о третій тридцять ночі.

— Отже, ми просто повинні чекати тут до ранку? — запитав Єнох. — Це ідіотизм.

— Просто заспокойся, — сказав Мілард. — Він може прийти в будь-який момент. Середина ночі, здається, найкращий час для зустрічі, якщо ти хочеш провести її таємно.

Тому ми чекали. Спливали хвилини. Підліток усередині відклав свій телефон та почав підмітати підлогу.

Із пасажирського сидіння поруч зі мною почулося гучне утробне буркотання, і всі подивились на Єноха.

— То був двигун вантажівки? — запитав Мілард.

— Я голодний, — відповів Єнох, опустивши очі собі на живіт.

— Не можеш зачекати? — запитала Бронвін. — А що як Ейч якраз прийде і не побачить нас, бо ми біля «віконця для водіїв», і ми з ним розминемось?

— Ні, у Єноха правильна ідея, — озвався Мілард. — Можна мені ще раз глянути на сірники?

Я передав їх йому на заднє сидіння. Мілард покрутив пачку в руках.

— Це більше ніж просто адреса, — заявив він. — Це ключ. Гляньте, що написано.

Він передав сірникову книжечку Бронвін, котра прочитала написане вголос:

— Було б розумно зупинитися тут… отримайте більше за свої гроші, — вона підняла очі: — І?

— І, — відповів Мілард, — я думаю, ми повинні щось купити.

Я завів машину та повернув у проїзд для обслуговування водіїв. Ми підкотилися до переговорного пристрою, де приймалися замовлення. Поряд розміщувалось меню, написане яскравими літерами, бо вони були підсвічені ізсередини. Пролунав дуже гучний, металевий, із потріскуванням голос:

— ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО «ДВАДЦЯТИЧОТИРИГОДИННОГО ОКЕЙ-БУРГЕРА». ЧИМ Я МОЖУ…

Бронвін заверещала, блискавично викинула через відкрите віконце свою довгу руку і так сильно вдарила кулаком переговорний пристрій, що в ньому з’явилася вм’ятина, його вирвало з землі, він упав і замовк.

— Бронвін, якого біса! — закричав я. — Він просто приймав наше замовлення!

— Пробач, — Бронвін уся зіщулилась, — я злякалася.

— То нам не можна тебе нікуди брати? — запитав Єнох.

За якихось інших обставин я поїхав би звідти, залишивши «побоїще», але це не були інші обставини, тому я зняв ногу з гальма та повільно покотився далі, до віконця видачі замовлень, де отой підліток в оранжевому фартуху і досі продовжував спілкуватися з нами через мікрофон із навушниками:

— Ал-ло? Ви ме-не чу-є-те?

Він говорив дуже повільно, а його очі були червоними та припухлими. І дивився він кудись угору.

— Агов! — озвався я. — Переговорник… е-е… не працює.

Він видихнув через рот, шльопаючи, наче кінь, губами.

— О-о-о-о-окей, — промовив він, відчинивши розсувне віконце. — Що замовите?

Озвався Мілард:

— А що б ви порадили?

— Що ти робиш? — шикнула на нього Емма.

Підліток підняв брову та уважно подивився на заднє сидіння.

— Хто це сказав?

— Я, — відповів Мілард. — Я невидимий. Вибачте, що змушений був звернути на це вашу увагу.

— Міларде! — вигукнула Бронвін. — Ти такий недоумкуватий!

Але хлопець, здається, не здивувався і не злякався.

— А-а, окей, — промовив він, сильно кивнувши.

— Що б я порадив? Комбо[60]-два, напевне.

— Тоді, будь ласка, зробіть нам комбо-два, — сказав Мілард.

— І п’ять гамбургерів, будь ласка! — вигукнув Єнох із заднього сидіння. — З усім. І чипси.

— У нас немає чипсів, — відповів хлопець.

— Він мав на увазі картоплю фрі, — підказав я.

Хлопець назвав суму, я заплатив, а потім він пішов на кухню, щоби приготувати нам їжу. За кілька хвилин він повернувся та вручив мені важкий паперовий пакунок, який від жирних плям уже ставав прозорим. Я розгорнув верх та зазирнув усередину. Там було багато гамбургерів, величезна порція картоплі фрі та жмут серветок. Роздавши їжу друзям, на дні пакунка я помітив маленький білий конверт. Він мав чудернацький вигляд і запечатаний був червоним сургучем.

— Що це? — запитав я, показуючи конверт іншим.

Емма здвигнула плечима:

— Якась складова комбо?

Я заїхав на один із майданчиків, припаркувався та відкрив конверт. Щоб подивитися, що там, я увімкнув верхнє світло в салоні автомобіля, і ми всі схилилися над конвертом. Усередині була ще одна серветка, тільки на ній було щось надруковано. На друкарській машинці. На цій жирній серветці було написано:

«На відособлений суб’єкт полюють;

його життя під загрозою.

Місія: захистити і забрати.

Пропоную перевезти до петлі 10044.

Будьте вкрай обережні».

От і все. Ім’я відособленого дивного названо не було. І не було сказано, де шукати часову петлю 10044. Але на зворотному боці серветки були якісь географічні координати.

— Я вмію читати координати, — сказав Мілард схвильовано. — Довгота зі знаком мінус, отже, це на захід від нульового меридіана…

— Це середня школа в Брукліні, що в Нью-Йорку, — сказав я, тримаючи в руці свій телефон. — Я набрав ті цифри в додатку «Карти».

Мілард хмикнув:

— Жодна технологія не зможе замінити справжнього картографа.

— У нас є місія, і в нас є місце, — сказала Емма. — Єдиного, чого в нас немає, це імені того дивного, котрого ми шукаємо.

— Можливо, Ейч також не знає його імені, — припустила Бронвін, — і з’ясування його є частиною місії.

— Або це для безпеки, — сказав Єнох. — Не годиться писати ім’я відособленого дивного на серветках, які можуть потрапити до рук, скажімо, якогось шеф-кухаря.

— Я думаю, він більше ніж просто шеф-кухар, — зауважив Мілард. — Скажи, Джейкобе, чи не могли б ми знову під’їхати до його віконця?

Я завів машину, об’їхав маленьку будівлю та знову заїхав у проїзд для обслуговування водіїв. Коли хлопець відчинив віконце цього разу, то виглядав дещо роздратованим:

— Е-е-е… Привіт.

Мілард вигукнув у відчинене вікно автомобіля:

— Пробач, старий, що турбую. Нам би одних тільки комбо номер три.

Хлопець набрав замовлення на засмальцьованій клавіатурі та назвав мені 10 доларів і 50 центів до оплати. Поки я платив, Бронвін висунулась у відчинене віконце машини та запитала:

— А ви знаєте Ейча? Ви мисливець на порожняків? Що це за місце?

Хлопець дав мені решту, тримаючись так, наче він не чув дівчини.

— Агов! — гукнула Бронвін.

Він відвернувся та пішов на кухню.

— Я не думаю, що йому дозволено відповідати на такі питання, — висловив я припущення.

За хвилину хлопець повернувся та гепнув на підвіконня перед нами паперовий пакунок у жирних плямах. Пакунок приземлився із глухим сильним «бух!».

— А тепер — казкової вам ночі, — сказав хлопець та зачинив своє віконце.

Я взяв пакунок, котрий виявився незвичайно важким, та розгорнув верх. Нічого, крім картоплі фрі та цибуляних кілець. Так собі комбо, подумав я, передаючи пакунок Міларду, перед тим як ми виїхали з паркінгу та попрямували назад до хайвею. До Брукліна шлях був довгий, і я хотів проїхати якомога далі ще до того, як ранкова година пік перетворить автомагістралі на величезний паркувальний майданчик.

Через десять хвилин, коли ми вже летіли по магістралі І-95, Мілард устиг проїсти в пакунку цілу вулицю до його дна. Почувши, як він розсміявся, я повернув голову в його бік. Він витягнув щось важке та яйцеподібне.

— Що це? — запитав я.

— Комбо номер три, здається. Картопля фрі та ручна граната.

Бронвін скрикнула та пірнула за спинку мого сидіння.

Здається, «Окей-бургер» був чимось більшим, ніж просто станцією для передавання повідомлень. Це був склад зброї для дивних. Я запитав себе, скільки ж іще в мого діда було отаких секретних придорожніх станцій, які ховалися на виду? (А ще я запитав себе, який приз міг би я отримати разом із комбо номер один?)

Мілард тим часом тихенько собі посміювався, перекочуючи замащену олією гранату з однієї руки в іншу.

— Боже, вони таки дійсно дають нам більше за наші гроші!

Я вів машину, коли-не-коли підносячи свою порцію собі до рота однією рукою, тоді як мої друзі свою їжу просто поглинали з обох рук. Їхні тінейджерські тіла, які вперше за багато років ізнову продовжили рости, інколи ставали невгамовно голодними. Після того, як вони закінчили, усі поринули в глибокий сон — усі, крім Емми, котра сиділа поряд зі мною на пасажирському сидінні. Вона сказала, що якщо я не можу спати, то й вона не хоче.

Протягом години ми майже не говорили. Я, притишивши звук, мандрував по радіостанціях, а вона дивилася, як за її віконцем повз неї пролітає темний сонний світ. Ми були вже на півдорозі через Віргінію, коли блідо-сірий світанок почав широкими мазками розфарбовувати небо. Тиша між нами була наче камінь, який ріс у мене в грудях. Протягом останніх п’ятдесяти миль я все розмовляв із Еммою подумки, але врешті мені це набридло.

— Нам треба…

— Джейкобе, я…

Протягом тривалого часу жоден із нас не вимовив ні слова, а тут раптом ми заговорили одночасно. Затим ми враз подивились одне на одного, і нас здивувала наша фантастична синхронність.

— Ти перша, — сказав я.

Вона похитала головою.

— Ти.

Я глянув у дзеркало заднього огляду. Бронвін та Єнох міцно спали. Єнох трохи похропував.

— Ти й досі з ним, — я не хотів бути таким прямолінійним, але я так довго тримав ці слова в собі, що вони просто прилипли в мене до горла, і мені тепер доводилося буквально випльовувати їх, — ти й досі з ним. І це нечесно щодо мене.

Вона дивилась на мене некліпаючим та приголомшеним поглядом, і губи її перетворились у щільно стиснуту лінію. Наче вона боялася щось мені сказати.

— Щоразу, коли хтось згадує його ім’я, — продовжував я, — тебе всю пересмикує. Звідтоді, як ми дізналися, що один із його товаришів-мисливців на порожняків був дівчиною, ти зовсім утратила голову. Ти поводишся так, наче він тебе обдурив. І не колись там, а тепер.

— Ти не розумієш, — тихо сказала вона. — І, можливо, ніколи не зрозумієш.

У мене до обличчя прилила кров. Усе, чого я реально хотів, це щоб вона визнала, що діяла ірраціонально, та вибачилась, але почуте не лізло в жодні ворота. І все стало тільки гірше.

— Я постійно намагаюсь, — промовив я, — я постійно кажу собі не звертати на це уваги, не бути таким чутливим, не обмежувати тебе ні в чому, щоб ти змогла пережити цю непросту, малозрозумілу ситуацію. Але ми повинні про це говорити.

— Я не думаю, що ти дійсно хочеш почути, про що я думаю, — сказала вона.

— Якщо ми не можемо про це говорити, то й не будемо.

Вона опустила очі. Ми якраз проїжджали повз якийсь завод, що зі своїх двох димарів-близнюків вивергав у повітря два стовпи диму. За якусь хвилю вона озвалася:

— Чи ти коли-небудь кохав когось так сильно, що це робило тебе просто безумним?

— Я кохаю тебе, — відповів я. — Але це не робить мене безумним.

Вона кивнула.

— Я рада. Сподіваюсь, ти ніколи не відчуєш такого, бо це жахливо.

— А ти коли-небудь відчувала таке? — запитав я.

Вона кивнула.

— Щодо Ейба. Особливо, після того як він пішов.

— Гм. — Я спробував зберегти байдужий вираз обличчя, але мені було боляче.

— Це було жахливо. Кілька років я взагалі була наче одержима. Думаю, він теж — спочатку. Але йому вдалося це пережити. А мені стало тільки гірше.

— Чому, думаєш, так сталось?

— Тому що я була в пастці нашої петлі, а він — ні. Якщо ти безліч років сидиш у такому курятнику, то світ навколо тебе здається дуже маленьким. Це не добре ні для розуму, ні для душі. Маленькі проблеми здаються дуже великими. І туга за кимось, яка за інших обставин могла б давно ущухнути, через кілька місяців тебе… поглинає. Певний час я подумувала навіть про те, щоби спробувати втекти та приєднатися до нього в Америці — хоча це було б для мене вкрай небезпечно.

Я спробував уявити собі Емму, якою вона тоді була. Самотньою та зажуреною, котра жила тільки завдяки листам, які Ейб надсилав дедалі рідше та рідше; і зовнішній світ залишався для неї далекою мрією.

Заводський краєвид змінився пагористими полями. У ранковому тумані паслися коні.

— Чому ж ти не спробувала? — запитав я. Емма не була з тих, хто пускає виклик повз вуха, особливо якщо це стосувалося того, кого вона кохала.

— Бо я боялася, що він не був би настільки щасливим побачити мене, як я, коли побачила б його, — відповіла вона. — І це б мене вбило. А ще, це просто була б заміна однієї петлі на іншу та однієї тюрми на іншу. Ейб не був прив’язаний до петлі. Я б мала знайти найближчу петлю, щоб у ній жити, як пташка в клітці, а потім постійно чекати, коли він прийде, якщо в нього буде час. Я для цього не годжуся — бути дружиною капітана корабля, яка щодня ходить на берег моря, хвилюється та чекає, — я повинна мандрувати з ним.

— Але ж тепер ти мандруєш, — сказав я. — І тепер ти зі мною. То чому ж ти й досі зациклена на моєму дідові?

Вона похитала головою.

— Як у тебе все просто. Але це нелегко — узяти й вимкнути те, що я відчувала останні п’ятдесят років. П’ятдесят років туги, болю та гніву.

— Твоя правда, я не можу собі цього уявити. Але я думав, що ми залишили це позаду. Я думав, що ми вже все обговорили.

— Обговорили, — підтвердила вона. — Я теж думала, що вже розібралася з цим. Якби я так не думала, то нічого б не казала тобі про те, як до тебе ставлюсь. Тільки… я ж не знала тоді, як оте все навалиться на мене тепер. Усе, що ми зараз робимо, усі місця, де ми буваємо, — усе це так чи інак нагадує про нього. І та стара рана, яку, як мені здавалось, я вже зцілила, відкривається знову та знову.

— Майте хоч трохи жалю, — із заднього сидіння озвався Єнох. — Можете ви вже закінчити цю вашу сцену розриву, щоб я міг знову заснути?

— Ми думали, ти вже спиш! — від несподіванки вигукнула Емма.

— Хто зможе спати під таке жалісне ниття?

— Ми нічого не розриваємо, — заперечив я.

— Ой? Не робіть із мене дурня.

Емма кинула в Єноха пом’ятий пакетик із-під смаженої картоплі.

— Лізь назад у свою нору.

Хлопець, ледве стримуючись, тихо погиготів собі, та й знову заплющив очі. Може, заснув, а може, й ні. Принаймні ми більше не почувалися готовими продовжити розмову. Тому ми просто собі їхали, а замісто слів я простягнув їй руку, а Емма простягнула свою. І наші руки незграбно вчепились одна в одну під важелем перемикання передач, пальці переплелись і так міцно стислись, наче ми обоє боялись одне одного відпустити.

Слова Емми знову і знову лунали в мене в голові. Частина мене була вдячна їй за те, що вона сказала, але більша моя частина хотіла би, щоб вона не казала цього взагалі. Усередині мене завжди жив такий собі слабенький, тихенький голосок, який у такі-от хвилини нашіптував мені: «Його вона кохала більше». Але я завжди був здатен заткнути йому пельку, заглушити його. Тепер же Емма дала йому мегафон. І я ніколи не зможу з нею про це поговорити, бо тоді вона знатиме, що я вже давно ношу в собі цей маленький страх, що я невпевнений у собі, і від цього той слабенький голосок стане тільки сильнішим. Отож я просто міцно стиснув їй руку та продовжував їхати собі далі.

«Їхати на крутій тачці свого діда, — уїдливо нашіптував слабенький голосок. — Щоб виконати місію, яку ти успадкував від нього. Щоб довести… що?»

Що я був такий же вправний та всім потрібний і заслуговував на таку ж повагу, як і він.

Я вже казав раніше, що не хотів би такого життя, як у мого діда, і це була щира правда. Я хотів своє власне. Але я хотів, щоб люди відчували й до мене те саме, що до нього. Щойно про це подумавши, я раптом усвідомив, наскільки жалюгідно це виглядало. Але здатися та повернутись назад тепер би виглядало ще більш жалюгідно. Єдиний вихід із цієї ситуації я бачив у тому, щоб досягти такого успіху, яким я зламав би існуючий стереотип, завоював би повагу всіх навколо, раз і назавжди вийшов би з тіні мого діда й отримав би цю дівчину — не відголосок тієї хворобливої прихильності, яку вона відчувала щодо Ейба, а всю оцю дівчину, до останньої її найдрібнішої частинки.

Завдання це було важким. Але принаймні цього разу доля всього Дивосвіту на кону не стояла. А тільки мої особисті стосунки та моя самооцінка.

Ха!

Мої роздуми перервав Єнох, котрий, як виявилося, знову тільки прикидався, що спить. Він запитав:

— Після того, як ти порвеш із Еммою, можна мені перескочити наперед? Важезні нозяки Бронвін мене вже просто роздавили.

— Я його зараз уб’ю, — сказала Емма. — По-справжньому.

Єнох нахилився вперед. Приклав руку собі до серця, удаючи шок.

— Боже мій. Ти не збираєшся цього робити, так, Джейкобе?

— Не твоє собаче діло, — відказав я.

— Май самоповагу, чуваче. Ця дівчинка й досі сохне за твоїм дідом.

— Ти не знаєш, про що кажеш! — доволі голосно мовила Емма та розбудила Бронвін із Мілардом.

— Тоді кому, як не Ейбові, ти вчора по телефону сказала: «Я тебе кохаю»?

— Що? — запитав я, майже всім корпусом повернувшись у бік Емми. — По якому телефону?

Вона втупилась кудись у підлогу крізь просвіт між колінами.

— По тому, що знаходиться зі зворотного боку заправної станції в тисяча дев’ятсот шістдесят п’ятому році, — відповів Єнох. — Ой-ой! Ти не сказала йому, так?

— То була особиста розмова, — пробурмотіла Емма.

Ми мало не проїхали повз потрібний нам виїзд із хайвею, і в останній момент я ледве встиг зробити різкий поворот.

— Тихше! — скрикнула Бронвін. — Не повбивай нас!

Я з’їхав із дороги, зупинився, вийшов із автомобіля та пішов геть, не озираючись. Неподалік був магістральний шляхопровід, і я попрямував під його тінь, обережно пробираючись крізь гори сміття, викинутого з автомобілів, які проїжджали. Під шляхопроводом шуміло, наче приплив на березі океану.

— Я мала тобі сказати.

Це була Емма, що наближалася ззаду. Я продовжив іти. Вона пішла слідом.

— Пробач, Джейкобе. Пробач. Я мала почути його голос востаннє.

Вона розмовляла з ним минулим, із його версією тих часів, коли він був іще чоловіком середніх років.

— А ти думаєш, я не хочу з ним поговорити? Щодня?

— Ти ж знаєш, це не одне й те саме.

— Твоя правда, не одне. Він був твоїм хлопцем. Ти його кохала. Але цей чоловік виростив мене. Він для мене означав більше, ніж мій власний батько. І я любив його більше за тебе, — мені довелося підвищити голос, щоби перекричати рев автомобілів: — Отже, більш не роби так. Не роби таємних дзвінків минулому Ейбу, коли я аж помираю, щоб ізнов поговорити з ним. І не кажи мені, що я не розумію, як це втратити когось чи сердитись, що він залишив тебе та забрав із собою свої секрети. Бо я таки знаю, як це.

— Джейкобе, я…

— І не кажи мені, що кохаєш мене, що ми будемо разом, і не фліртуй зі мною, і не будь такою звабливою, милою, сильною, вражаючою і всякою такою дивовижною, як ти вмієш, а потім не кажи мені, як ти за ним умираєш, і не кажи йому в мене за спиною, що ти кохаєш його!

— Я лиш попрощалась. Це все.

— Але ти тримала це в таємниці. І це найгірше.

— Я збиралась тобі це сказати, — виправдовувалася вона, — але навколо нас завжди хтось був.

— Як я можу тобі вірити?

— Я хотіла. Правда. Це зжирало мене зсередини. Але я не знала як.

— Скажи просто: «Я досі його кохаю! Я не можу викинути його з голови! А ти просто бліда його імітація, але на крайній випадок згодишся!»

Її очі широко округлились.

— Ні-ні-ні. Не кажи так. Ти зовсім не такий. Зовсім.

— Так і є. Хіба не тому ти пішла зі мною на цю місію?

— Та, — голос її зірвався до крику, — що ти кажеш таке???

— Хіба ти не живеш просто у якійсь старій своїй фантазії? Намагаючись надолужити почуття, які залишились у минулому? Це ж твій шанс відправитись, нарешті, на місію з Ейбом… чи з однією з найкращих його копій.

— А тепер ти несправедливий!

— Невже ні?

— НІ! — крикнула вона, відвернувшись від мене саме в ту мить, коли з її міцно стиснутих кулаків вирвалась маленька вогняна куля та, бризкаючи іскрами, покотилась по землі, наткнувшись по дорозі на кілька обгорток від фаст-фудів та на брудний старий светр.

Вона повільно повернулася до мене обличчям.

— Не тому, — проказала вона повільно та без поспіху. — Я пішла з тобою, тому що це багато важило для тебе. Тому що я хотіла допомогти тобі. І його це ніяк не стосувалося.

— Трава горить.

Ми кинулися затоптувати вогонь. А коли, вимазавши налиплим брудом собі щиколотки та взуття, упорались, вона сказала:

— Я мала прислухатися до своїх інстинктів. Вони мені казали ніколи не вирушати до Флориди. Ніколи не бувати там, де жив Ейб. Інакше б це дуже скидалось на те, ніби я переслідую його привид.

— А ти дійсно переслідуєш?

Якусь секунду вона помовчала, і мені здалося, що в цю мить вона дуже серйозно про щось задумалась.

— Ні, — відповіла вона врешті-решт.

— А мені інколи здається, що я сам переслідую його.

Її обличчя змінилося. Вона глянула на мене якось по-новому, щиро та відкрито, і вперше за останні кілька хвилин воно мені здалося незахищеним та вразливим.

— Ти не переслідуєш його привида, — сказала вона. — Ти стоїш у нього на плечах.

Мої губи почали розпливатися в усмішці, але я наказав собі зупинитись. Я хотів доторкнутися до неї, але мої руки залишились у кишенях. І досі щось було не так, і я не хотів прикидатися, що цього не помічаю. Короткого з’ясування стосунків було недостатньо, щоби це виправити.

— Якщо хочеш, щоб я пішла, просто скажи, — промовила вона. — Я повернуся до Акра. Там багато можливостей для мене.

Я похитав головою.

— Ні. Я просто не хочу, щоб ми одне одному брехали. Ні про те, ким ми є насправді, ні про те, що робимо.

— Окей. — Вона міцно схрестила руки на грудях. — То ким ми є?

— Ми друзі.

Коли я це сказав, у мене по всьому тілу пішли дрижаки. Але сказане виглядало правдиво і точно. Наші почуття одне до одного були неоднакові, і єдино правильним мені здалося відступитись. Ми довго так стояли мовчки, не знаючи достеменно, що тепер робити далі, і тільки шум автомобілів час від часу прокочувався хвилями в нас над головами. А потім вона оповила мене руками, обняла та сказала «вибач».

Я її не обняв.

Вона випустила мене з обіймів і повернулася до машини без мене.

А тим часом інші встигли зголодніти, тому в найближчому «фаст-фуді з віконцем для водіїв» ми купили собі кави та сендвічів на сніданок, а потім знову виїхали на дорогу. Емма залишилася сидіти попереду, поряд зі мною, але довгий час ми одне з одним не розмовляли. Інші не знали, що сталося між нами, але вони знали, що щось таки трапилось, і навіть Єнохові вистачило розуму не заводити про це розмову знову.

Ми з Еммою, схоже, навіть без обговорення вирішили, що не будемо говорити про наші особисті проблеми в присутності інших. Ми не будемо сперечатись. Ми будемо професіоналами. Ми закінчимо цю місію. І, коли все буде позаду, деякий час, можливо, зустрічатись ми не будемо.

Я намагався про це не думати. Я намагався з головою зануритись у ритм дороги. Але мій біль, достатньо гострий, щоби повсякчас змушувати мене звертати на нього увагу, завжди був зі мною, пульсуючи на крайній межі його ігнорування.

А тим часом ми нарешті досягли великих міст Східного узбережжя, і найпершим серед них став Вашингтон, округ Колумбія. Одна з карт, яку зробили ми з Ейбом, іще коли я був малим, зображувала цю частину Північно-Східного Коридору[61] і вся вона рясніла незрозумілими позначками мого діда. Деякі дороги на мапі були заштриховані хрестиками, інші підведені паралельними лініями. Навколо кожного великого міста було ціле скупчення символів: пунктирні лінії в піраміді, спіраль усередині трикутника тощо. Було ясно, що кожна така позначка мала важливе значення для Ейба, Ейча та інших мисливців, але, вказували вони на щось корисне чи небезпечне, ми не знали.

Коли ми їхали по кільцевій автостраді округу Колумбія, то опинилися дуже близько від одного з таких дивно позначених місць. І ми, порадившись між собою, вирішили, що маємо зробити там зупинку, щоб оте місце перевірити.

— А може, там якась конспіративна квартира, — висловив припущення Мілард. — Або лігво різника. Ми не можемо знати.

— Усі ці знаки можуть бути іншими петлями, — сказала Бронвін.

— Або іншими подружками, — вставив Єнох.

Емма обдарувала його кровожерним поглядом.

І тут задзвонив мій телефон. Мені вистачило миті, щоб викопати його з-під купи серветок та холодної картоплі фрі на центральній панелі приладів.

На екрані висвітився номер мого домашнього, стаціонарного телефону.

— Відповідай! — гукнула Бронвін.

— Ні-ні-ні, це погана ідея, — відказав я, подумавши, що це, напевне, знову пані Сапсан, та спробував вимкнути звук дзвінка, але промахнувся та випадково натиснув пальцем «Відповісти на дзвінок».

— Срань! — не стримався я.

— Алло? Джейкобе?

Це був Горацій, а не пані Сапсан. Я увімкнув гучний зв’язок:

— Горацію?

— Ми всі тут, — озвався Мілард.

— Ох, слава богу, — промовив Горацій. — Я боявся, що ви всі мертві!

— Що? — запитала Емма. — Чому?

— Я… е-е… не зважай.

Було очевидно, що він мав черговий віщий сон, але він не хотів хвилювати нас подробицями з нього.

— Це вони? — почув я голос Олівії. — Коли вони повернуться?

— Ніколи! — гаркнув Єнох у телефон.

— Не слухайте його, — сказав Мілард. — Ми зараз у дорозі. Ми повернемось, як тільки зможемо. Щонайбільше за кілька днів.

Це було його припущення. Та й моє теж. Скільки треба часу, щоби знайти дивного в середній школі, кудись його перевезти, а потім поїхати додому? «Кілька днів» звучало цілком розумно.

— Слухайте, — продовжив Горацій. — Пані Сапсан з’їжджає з глузду. Ми намагалися вас прикривати якнайдовше, але Клер ненавмисне проговорилась, і тепер пані Сапсан на вас полює. І вона вкрай зла.

— І через це ти подзвонив? — запитав я. — Ми й так знали, що вона з’їде з глузду.

— Зроби мені послугу, — попросив Горацій. — Якщо вона спитає, скажи їй, що ми всі казали тобі не робити цього, а ти не послухав.

— Вам краще просто зараз повернутись додому, — додала Олівія.

— Ми не можемо, — відказала Бронвін. — У нас місія.

— Коли вона дізнається, що ми зробили, я впевнений, вона зрозуміє, — припустив Мілард.

— А я не впевнена, — сказала Олівія. — Вона вкривається таким смішним кольором, коли чує ваші імена.

— Де вона зараз? — запитав я.

— Десь шукає вас, — відповів інший голос: — Це Г’ю, між іншим.

Цієї миті я уявив собі, як у кімнаті моїх батьків, штовхаючись лобами, вони всі разом з’юрмились навколо телефонної слухавки.

— Привіт, Г’ю, — озвалась Емма. — А де пані Сапсан нас шукає?

— Вона не сказала. Вона просто сказала нам не покидати дім, інакше ми навічно опинимось під домашнім арештом, а потім полетіла.

— «Під домашнім арештом», це просто капець! — вигукнув Єнох. — Ви не маєте дозволяти їй ставитись до себе, як до малят.

— Легко тобі казати, — промовив Г’ю. — У вас там пригоди, а ми тим часом тут зі скаженою директоркою. Минулого вечора в нас була чотиригодинна лекція — присвячена вам — про відповідальність, чесність, довіру і так далі, і таке інше, поки мені не стало здаватися, що моя голова от-от лусне.

— Знаєте, у нас тут не тільки веселощі та ігри, — сказала Бронвін. — Пригоди — це постійний дискомфорт. Звідтоді, як ми поїхали, ми жодного разу не спали, не купалися і не їли по-людськи, у Флориді нас мало не застрелили, а Єнох починає смердіти, як мокрий пес.

Єнох вишкірився.

— Зате я хоча б не схожий на кудлату собачку.

— Це все-таки краще, ніж стирчати тут, — сказав Горацій. — Хай там як, будь ласка, бережіть себе та верніться живі. І я розумію, що це звучатиме дивно, але під час вашої пригоди пам’ятайте, будь ласка: китайські ресторани — добре, континентальна кухня — погано.

— Що це має означати? — запитала Емма.

— І що таке «континентальна кухня»?[62] — запитав я.

— Це було в моєму сні, — відповів Горацій. — Я тільки знаю, що це дуже важливо.

Ми пообіцяли, що будемо пам’ятати, а потім Горацій та Олівія попрощалися. Перш ніж покласти слухавку, Г’ю запитав нас, чи не чули ми під час наших мандрів щось про Фіону.

Я глянув на Емму, у котрої, як і в мене, на обличчі від сорому раптом спалахнув рум’янець.

— Ще ні, — відповіла Емма. — Але ми продовжимо розпитувати, Г’ю. Скрізь, де будемо.

— Окей, — промовив він тихо. — Дякую, — і поклав слухавку.

Я сховав мобільник. Емма обернулася до заднього сидіння, скорчивши на обличчі похмуру міну.

— Не дивись на мене так, — сказав Єнох. — Фіона була дивовижна, мила дівчина. Але вона мертва. І якщо Г’ю не може цього прийняти, це не наша вина.

— Ми все одно мали спитати, — докинула Бронвін. — Ми б могли спитати у «Фламінго» та в Порталі…

— І відтепер та надалі будемо питати, — пообіцяв я. — І якщо виявиться, що вона дійсно мертва, то ми принаймні зможемо сказати, що виконали прохання Г’ю.

— Згодна, — сказала Емма.

— Згодна, — сказала Бронвін.

— А! — сказав Єнох.

— Наш план обговорювати будемо? — запитав Мілард, котрий вирізнявся умінням майстерно міняти тему розмови, коли ситуація ставала надто емоційною.

— Офігенно класна ідея! — зауважив Єнох. — Я й не знав, що в нас є план.

— Ми йдемо до школи, — нагадала Бронвін. — Щоб знайти дивного, котрий у небезпеці, та допомогти йому.

— А, точно! Я й забув, що в нас уже є прекрасний детальний план. І про що я думав?

— Тепер я вже знаю, коли ти застосовуєш сарказм, — сказала Бронвін. — Як-от зараз. Правда?

— І зовсім ні! — саркастично заявив Єнох. — Отже, усе буде дуже просто. Ми заходимо до цієї школи, де ніколи не були раніше, та питаємо в усіх, кого зустрінем: «А скажіть-но, дітки, чи не знаєте ви якихось дивних людей? Чи ніхто тут, бува, не проявляв останнім часом якихось дивних здібностей?» І рано чи пізно ми його знайдемо.

Бронвін похитала головою:

— Єноху, це схоже на поганий план.

— Він застосовує сарказм, — підказав Мілард дівчині.

— Ти ж сказав «зовсім ні»! — ображено крикнула Бронвін Єноху.

А тим часом ранкова година пік почала захаращувати хайвей. Прямо переді мною вклинилася довжелезна вантажівка-фура, і я мав різко скинути швидкість, а потім вона, завершуючи маневр, іще і обдала нас хмарою чорного диму. Ми з Мілардом закашлялись. Я підняв скло у віконці зі свого боку.

— І куди точно ми повинні відвезти того дивного? — запитав Єнох.

Емма розгорнула опис місії.

— Петля десять тисяч сорок чотири, — прочитала вона.

— І де це? — запитала Бронвін.

— Ми ще не знаємо, — відповіла Емма.

Бронвін затулила обличчя руками.

— О-ох, нічого в нас не вийде, правда ж? І пані Сапсан ніколи не пробачить нас, і все це буде марно!

Іще якусь хвилину тому вона була переконана, що все легко вдасться, а тепер утратила всяку надію.

— Ти просто приголомшена, — сказала Емма. — З великими завданнями завжди так: якщо ти намагаєшся обдумати їх наперед до найменших дрібниць, то може здатися, що їх неможливо виконати. Тому нам краще виконувати це завдання поступово, наче відкушувати маленькими шматочками.

— Це як у тому старому прислів’ї, — сказав Мілард. — Ну? Про те, як з’їсти ведмегрима?

— Та це ж огидно, — мовила Бронвін, усе ще затуляючи обличчя долонями.

— Це просто метафора. Насправді, ведмегримів ніхто не їсть.

— Можу закластися, хтось таки їсть, — докинув Єнох. — Цікаво, їх смажать чи їдять просто сирими?

— Заткнися, — сказала йому Емма та знову продовжила з Бронвін: — За певний період ми робимо, так би мовити, тільки один укус. Потім ми зосереджуємось на наступному укусі й тільки після цього думаємо про третій. Тому спершу ми знайдемо дивного, а вже потім будемо думати про пошук часової петлі. Окей?

Бронвін підвела голову та зиркнула на Емму крізь пальці.

— А можна використати іншу метафору?

Емма засміялась.

— Звісно.

Через деякий час година пік почала ослабляти свою хватку. І от, нарешті, дорожній рух прийшов до норми, і ми вже мчали далі, у напрямку Філадельфії, а після цього на нас чекали Нью-Йорк та повна невідомість. Ми поринули в мовчання, зосередившись на наступному «укусі».

Розділ тринадцятий

Я за це літо встиг зазнати на собі або й сам наробити чимало божевільних речей, але водіння автомобіля в Нью-Йорку, та ще й уперше в житті, посіло серед найзначніших із них найперше місце. Там була гримуча суміш автомобілів, які гуділи, смуг змінного напряму, задушливих тунелів та запаморочливих мостів. Мої друзі постійно кричали мені, щоб я глянув у той чи інший бік, де, можливо, була небезпека, а я так міцно вчепився був у кермо, що аж кісточки на пальцях побіліли, а на попереку під сорочкою від поту утворилося ціле море. І от якимось чином після безкінечної низки майже аварій та пропущених поворотів, скеровувані незворушним лагідним роботизованим голосом із мого телефону, ми таки добралися до пункту нашого призначення — середньої школи імені Дж. Едґара Гувера.[63] Я зовсім не знав географії Нью-Йорка — я там був тільки раз, іще малою дитиною, разом із батьками, — але ця школа знаходилася далеко від будь-яких загальновідомих орієнтирів, бачених мною по телевізору чи в кіно. Це був Бруклін, а не Мангеттен; і навіть не один із тих хіпстерських кварталів Брукліну, про які я колись чув. Це була радше якась брудніша, більш заюрмлена версія котрогось передмістя, тільки з іще меншими, з іще старішими будиночками, поставленими мало не впритул один до одного, та з автомобілями, які щільними рядами вишикувались по обидва боки вулиць.

Школу ми знайшли доволі легко. Це була вражаюча, на цілий квартал, велична цегляна споруда, у якій де-не-де були вікна — таке собі місце, яке цілком могло виявитися в’язницею загального режиму, станцією з очищення стічних вод або ж цілим скупченням різноманітних установ, але в цьому випадку під її дахом розміщувались кілька тисяч сприйнятливих до науки дитячих голів. Інакше кажучи, це було дуже схоже на середню школу, яку я відвідував у Флориді, і від самої тільки думки про те, що туди треба зайти, мене кинуло в холодний піт.

Це була десь середина другої половини дня. Ми припаркувалися на протилежному боці вулиці й, сидячи в машині, спостерігали за будівлею та обговорювали наші подальші дії.

Почав Єнох:

— Ну-у, що там каже наш знаменитий детальний план?

— Давайте просто зайдемо всередину та роззирнемося довкола, — запропонував Мілард. — Подивимось, чи не приверне хтось нашої уваги.

— До цієї школи ходять тисячі дітей, — зауважив я. — Не думаю, що ми знайдемо дивного просто на око.

— Ми не дізнаємось, поки ми зморені, — сказав Мілард, а потім, позіхнувши, спохопився та поправив себе: — Ой, «поки не спробуєм».

— Я також зморена, — озвалася Бронвін. — У мене в голові каша.

— У мене теж, — додав я.

Бронвін запропонувала мені термос із кавою, що дав нам Пол, — досі напівповний, тільки давно як холодний, — але я не переварював уже навіть його вигляду. Я в цю мить був одночасно і збудженим, і стомленим, а кава робила мене просто надто нервовим. Ми майже без зупинок їхали більше ніж добу, і я почувався, наче розсипаюсь на запчастини.

Та ось ми почули шкільний дзвоник. За тридцять секунд парадні двері розчахнулися і назовні ринув потік учнів. Іще за кілька секунд подвір’я школи та все навколо заповнилося підлітками.

— Це наш шанс, — обізвалася Бронвін. — Хтось із них виглядає дивним?

По тротуару повз нас пройшов хлопець із фіолетовим ірокезом на голові, а слідом за ним дівчина в брюках із сильно заниженою лінією промежини та полуботках армійського крою, вкритих різнокольоровим рослинним орнаментом. А потім іще десь сотня інших дітей зі своїми власними фантазіями в стилі та одязі.

— Так, — відповіла Емма на запитання. — Усі вони.

— Гадаю, це марна справа, — сказав Єнох. — Якщо той, кого ми шукаємо, перебуває в небезпеці, то він наляканий, а раз він наляканий, то спробує з іншими злитися, а не виділитись.

— А-а, то ми шукаємо того, хто виглядає підозріло звичайно, — зробила висновок Бронвін. — Надто звичайно.

— Ні, ідіотко, я мав на увазі, що на око ми не знайдемо нікого взагалі. Які є ще ідеї?

Протягом наступної хвилини повз нас проминуло ціле сонмище різних дітей, але було зрозуміло, що Єнох казав правду. Це може стати схожим на пошук голки в копиці сіна.

— Ну, я не знаю. Може, нам слід спитати в когось, — висунула свою версію Емма.

Єнох розсміявся.

— «Ой, перепрошую, чи не бачили ви когось із дивними особливостями чи вміннями? Як-от із іще одним ротом на потилиці?»

— Знаєте, хто нам підкаже? — запитав я. — Ейб.

Єнох закотив очі.

— Він мертвий, пам’ятаєш?

— Але він залишив нам практичний посібник. Або те, що на нього дуже схоже, — і я простягнув руку та витягнув із ніші для ніг перед Еммою Ейбів журнал проведених операцій.

— Може, ти й маєш рацію, — погодився Мілард. — Там усі місії, які вони провели з Ейчем за тридцять п’ять років. Вони повинні були побувати в подібних ситуаціях. Нам треба лиш дізнатися, як вони тоді діяли.

— І ми повернемося сюди завтра, коли трохи відпочинемо, — сказав я.

Яка там голка — у той момент я не зміг би знайти навіть копицю.

— Відмінний план, — підтвердила Емма. — Якщо я негайно хоч трохи не посплю, у мене можуть початися галюцинації.

— Хтось іде! — прошепотіла Бронвін.

Я поглянув у своє віконце та побачив спортивного вигляду білого чоловіка, котрий ішов у нашому напрямку. На ньому була чорна сорочка поло, заправлена в штани хакі, пластикові дзеркальні сонцезахисні окуляри, а в одній руці він тримав рацію — звичайна зовнішність для заступника директора в котрійсь американській школі.

— Імена! — гаркнув він.

— Привіт, — відказав я спокійним і приязним тоном.

— Ваші імена! — повторив він похмуро. — І дозвольте мені глянути на ваші водійські права.

— Ми не ходимо до цієї школи, тому й не повинні вам відповідати, — сказала Бронвін.

Єнох різко опустив голову та затулив собі обличчя долонями:

— Ідіотка.

Чоловік нахилився, щоб зазирнути в машину, та підніс до рота рацію.

— Базо, це периметр, у мене тут сторонні молоді люди, — а потім він попрямував до задньої частини автомобіля та почав уважно розглядати номерний знак.

Я завів машину та водночас трохи газонув. Двигун доволі голосно гаркнув, а той чоловік від несподіванки відскочив та, спіткнувшись, упав на сідниці. (Від цього трюку я вже, наче наркоман, почав відчувати залежність.) І, перш ніж чоловік звівся на ноги, я вже виїхав з узбіччя.

— Мені через нього не по собі, — поскаржилась Емма.

— Більшість заступників директорів такі, — сказав я.

А наступної миті я несподівано відчув у животі гострий біль. Коли я звернув за ріг і ми вже їхали вздовж довжелезної шкільної стіни, я зціпив зуби та нахилився вперед, намагаючись приховати той біль від інших.

Цікаво, невже то був порожняк? І чи він і був тією небезпекою, яка загрожувала нашому невідомому дивному?

Потім біль ущух, зникнувши так само швидко, як і прийшов, і я вирішив тримати поки що ці думки при собі.

Місце, де б ми змогли прихилити свої голови, ми знайшли завдяки пачці поштівок і світлин, які я взяв із дому, — тих самих, які Ейб надсилав мені зі своїх останніх подорожей. Я пригадав, що бачив якось на фото чи на поштівці одну адресу неподалік від Нью-Йорка, і коли ми від’їхали від школи на кілька миль, я припаркував автомобіль та, проглянувши вміст пачки, знайшов, що шукав. То був вицвілий фотознімок готельного номера зі старомодним інтер’єром, а на звороті містилась назва готелю, адреса, коротке послання від Ейба для мене та поштовий штемпель дев’ятирічної давності:

«Привіт. Схоже, я побуду тут кілька днів. Це на околиці Нью-Йорка.

Ех, яке ж це гарне, тихе місце! Я дуже всім задоволений. Бачуся зі старими друзями.

Ти, як будеш коли в Нью-Йорку, обов’язково завітай у цей винятковий готель.

Ліпше за все візьміть кімнату 203.

Я люблю тебе. Твій дідусь».

— Помічаєте щось у цьому посланні? — запитав Мілард.

— Це якось сумбурно, — відповіла Емма. — Але чому він так наголошує, у якій кімнаті зупинився?!

— Це ж найпростіший код. «Акровірш».

— Що? — запитав я.

— Прочитайте першу літеру кожного рядка. Що виходить?

Я скосив оком:

— П-Е-Т-Л-Я.

— Ой, моя ж ти мамусю, — запищала Бронвін, нахилившись уперед, щоби краще роздивитися.

— Він залишав тобі закодовані повідомлення, — підбив підсумок Мілард. — Добрий старий Ейб наглядає за тобою навіть із могили.

Украй здивований, я похитав головою, покрутив у руках оту поштову листівку-фотографію.

— Дякую, дідусю, — промовив я тихо.

— Але нам більш не треба залишатись у петлях, — обізвалась Емма. — Ми не ховаємося від порожняків, нам не загрожує передчасне старіння. Нам від петлі може бути більше неприємностей, ніж користі.

— Так, у петлях, буває, трапляються всякі химерні люди, — сказала Бронвін. — Але я не бажаю здаватись нетовариською — я просто хочу спати.

— Думаю, нам треба спробувати, — зауважив Мілард. — Нам треба дізнатись, де петля десять тисяч сорок чотири, і, може, хтось там знає.

Єнох зітхнув.

— І там є ліжко. Від спання в машині моя шия скоро трісне.

Я теж захотів відправитись до готелю, й оскільки таких охочих виявилася більшість, то ми так і зробили. Я хотів побувати там переважно через цікавість, а зокрема мені ще й подобалося відчувати, що я йду стопами свого дідуся. Тож ми проїхали весь Бруклін та перетнули гігантський дворівневий підвісний міст, що вів на острів Стетен-Айленд.

Не більше ніж хвилин за двадцять ми прибули на місце, до мотелю під назвою «Водоспад». Це була старезна двоповерхова будівля з номерами, які виходили на жваву вулицю, та зі знаком, який вихвалявся тим, що тут є «Телевізор у кожному номері!»

Ми ввійшли до реєстратури. За столиком, відкинувшись на спинку стільця, сидів довготелесий та незграбний на вигляд реєстратор, а на столику лежали його ноги. На ньому був товстий шерстяний светр, хоча на вулиці було спекотно. Ми попросили кімнату 203. Він відклав журнал, який читав перед цим, та став нас уважно розглядати.

— А навіщо вам ця кімната?

— Її нам дуже рекомендували, — відповів я.

Реєстратор зняв свої ноги зі столу.

— З якого ви клану?

— Пані Сапсан, — відповіла Бронвін.

— Ніколи про таке не чув.

— Тоді ні з якого.

— Напевне, ви нетутешні.

— Хіба це не готель? — запитала Емма. — Не місце, щоб заселяти людей, котрі не живуть поблизу?

— Послухайте, зазвичай ми здаємо номери тільки тим, хто належить до якогось клану, у нас майже немає вільних місць, але я роблю для вас виняток. Спершу ви повинні надати мені підтвердження ваших особистостей.

— Звісно. — Я почав діставати свій гаманець.

— Не так, — відказав він. — Я мав на увазі підтвердження.

— Гадаю, він мав на увазі підтвердження того, що ми дивні, — озвався Мілард. Він підняв візиткотримач на краю столу перед ним, покрутив ним у повітрі та поклав назад: — Це «невидимка», привіт!

— Годиться, — сказав реєстратор. — Якого типу номер ви бажаєте?

— Нам байдуже, — відповів Єнох, — ми просто хочемо спати.

Але реєстратор уже витягав із-під столу ламіновану папку. Він поклав її на стіл, розгорнув та почав перераховувати варіанти.

— Наразі в нас, звісно, є той стандартний номер, який ви просите, — хороший, та нічого вражаючого, — але чим ми дійсно знамениті, так це особливими приміщеннями, які ми пропонуємо нашим дивним гостям. У нас є номер для тих, на кого не діє гравітація. — Він знайшов у папці та показав нам фотографію усміхненої сім’ї, яка позувала в кімнаті, де всі меблі було прикручено до стелі. — «Літунам» він подобається. Тут вони можуть відпочивати, обідати, навіть спати з повним комфортом, без потреби застосовувати для цього важкий одяг або ремені.

Затим реєстратор показав нам знімок якоїсь дівчинки та вовка в ліжку, де обоє були в нічній білизні.

— Є номери, пристосовані для домашніх улюбленців, і там ми приймаємо дивних тварин більшості «національностей», якщо вони привчені жити в людському помешканні, не перевищують ваги в сто фунтів та мають дозвільні документи, які підтверджують, що вони не становлять небезпеки життю та здоров’ю людей.

Він перегорнув іще одну сторінку. На фотографії було щось схоже на гарно вмебльований підземний бункер.

— І в нас є спеціальний номер для наших… е-е… «вогненебезпечних» гостей, — і він кинув погляд на Емму, — щоб вони уві сні не спалили решту готелю.

Емма зробила ображений вигляд.

— Я ніколи не спалахую спонтанно. І в нас немає домашніх улюбленців, і ми не літаємо.

Але реєстратор не вгамовувався.

— У нас також є номер, заповнений чудовим суглинком — для гостей із корінням або частково мертвими…

— Нам не треба ніяких чудернацьких номерів! — різко обірвав його Єнох. — Досить звичайного!

— Як хочете, — реєстратор із ляском закрив свою папку. — Звичайний номер. Але ще кілька питань.

Коли реєстратор почав заповнювати бланк, Єнох застогнав.

— Для «курців» чи «некурців»?

— Ніхто з нас сигарет не курить, — відповіла Бронвін.

— Я не питав про сигарети. Чи випускає хтось із вас дим якоюсь частиною свого тіла?

— Ні.

— Для «некурців», — він поставив галочку у квадратику на бланку: — По одному чи по двоє?

— Ми б усі хотіли бути разом в одному номері, — мовив Мілард.

— Я цього не питав, — сказав реєстратор. — Чи хтось із вас має двійників? Допельгангерів, реплікантів, дзеркальних братів?[64] За кожного з них додаткова плата, а ще треба їхні документи з фотографіями.

— Ні, — відповів я.

Реєстратор поставив галочку.

— Скільки років плануєте тут бути?

— Скільки років?

— …плануєте тут бути?

— Лише одну ніч, — озвалась Емма.

— За це — додаткова плата, — промимрив він, ставлячи галочку, а потім підвів голову: — Прошу за мною.

І незграбною ходою він покинув свій кабінет. А ми пішли слідом за ним — по запиленому зовнішньому коридору, отруєному автомобільним шумом із вулиці, — поки не потрапили в якесь погано освітлене підсобне приміщення. Це був вхід у петлю. Я зрозумів це, коли зайшов, тому цього разу був готовий до поштовху. Коли ми вийшли, була ніч, прохолодна та дуже тиха. Реєстратор повів нас назад по коридору, який у цій своїй версії з минулого був набагато акуратнішим.

— Тут завжди ніч. Це дозволяє нашим гостям легше засинати, коли б вони не забажали.

Він зупинився перед одним із номерів та відчинив нам двері.

— Буде щось треба, я зразу за входом до петлі, за столом, де ви мене знайшли. Лід далі по коридору.

Він пішов, а ми зайшли всередину. Кімната виглядала так само, як на знімку на поштовій листівці, яку колись надіслав мені дід. Тут було велике ліжко, оті жахливі занавіски, на підставці великогабаритний старовинний телевізор у дерев’яному коричнево-оранжевому корпусі та фальшиві (намальовані на стінах і на дверях) стінові панелі, що імітували сучкуваті соснові дошки, — і все це не пасувало одне одному і просто створювало дисгармонію, яка відчувалася майже як шум, як безперервне ледве чутне дзижчання, що спричиняло відчуття невиразної тривоги. У номері, крім двоспального ліжка, був іще й розкладний диван, тому місце для сну знайшлося кожному. Ми розподілили між собою місця, привели себе до ладу, а потім Мілард і я вмостилися на дивані покопатися в журналі Ейба.

— Ейб та Ейч провели цілу низку місій, дещо схожих на нашу, — сказав Мілард. — Було б корисно дізнатись, як вони справлялися зі своїми проблемами.

На щастя, за час довгої поїздки Мілард устиг уже двічі прочитати весь журнал, а його пам’ять на деталі була настільки гострою, що він міг майже миттєво пригадувати величезні уривки звідти. Він звернувся до звіту про одну місію початку 1960-х років. Там перед Ейбом та Ейчем стояло завдання з одного з округів на самісінькій півночі Техасу забрати одну дивну дитину, котра перебувала під загрозою знищення, але вони не знали, у якому саме містечку ота дитина жила.

— І з чого ж вони почали свої пошуки? — поставив Мілард питання сам собі, проглядаючи звіт, і зразу ж сам на нього й відповів: — Вони змішалися з місцевим населенням та почали просто розмовляти з людьми. Невдовзі вони дізналися, що в цих краях недавно побував пересувний парк розваг, який, як ти знаєш, є свого роду місцем, у якому дивні почуваються наче риба в воді. Вони наздогнали той парк розваг за Амарильо та вивідали, що дивна дитина ховається всередині гігантського картонного слона на колесах, який там був.

До звіту було долучено знімок слона, і той був дійсно величезний, вищий за будинок.

— Ти можеш уявити? — сміючись, запитав Мілард. — Троянський слон!

— То вони просто спитали людей? — озвався Єнох, котрий деякий час прислухався до монологу Міларда. — Оце й була така їхня блискуча детективна робота?

— Проста, чесна детективна робота, — відповів Мілард. — У найкращому вигляді.

— Окей, — сказав я, — що вони ще робили?

— Займались періодикою! — почули ми надзвичайно схвильований голос Міларда. — Ось, ось! — Він прогорнув чимало сторінок, а потім показав нам той звіт, що шукав. — Там була одна молода жінка, яка швидко ставала невидимою. Вона була в статусі відособленої, і якщо згадати й мій власний досвід, то вона майже напевне була налякана. Мета Ейба полягала в тому, щоб знайти її до того, як вона зникне повністю, та доставити до якогось доброзичливо налаштованого клану дивних — бажано до інших «невидимок». Але справа прогнозувалася важкою: ця молода жінка при кожній попередній спробі контакту завжди тікала.

— І вони знайшли її завдяки газеті? — запитав я. — Як?

— Вони змогли визначити її місцезнаходження через заголовки в бульварних газетах. Такі газети ніколи не сприймалися серйозно, але час від часу в них можна знайти і справжні зерна правди. Бачиш? — Він перегорнув сторінку, і там ми побачити фотографію пари дітей на пляжі, а перед ними на піску лежала пожмакана газета. Заголовок був розфокусований, але читався — щось там про таємничу оголену дівчину.

— Завдяки цій смішній статті, — продовжив Мілард, — вони змогли прослідкувати за дівчиною до одного пляжного містечка в Каліфорнії, а потім до конкретного пляжу. Пляжі — жахливі місця для «невидимок», тому що пісок показує відбитки ваших ніг. Тому Ейб та Ейч змогли доволі довго супроводжувати її вздовж пляжу, не даючи їй звідти вийти, а тим часом назвались їй та пояснили, що з нею відбувається, і вона, зрештою, приняла їхню пропозицію допомоги.

— А якщо про наш об’єкт немає газетних заголовків? — запитала Емма. — І нічого такого надто очевидного, як луна-парк у місті?

— А якби вони опинились у школі серед трьох тисяч дітей, які всі виглядають дивно? — запитав Єнох.

— У випадках, коли було відоме місце, але не було інших підказок, вони зазвичай вирушали туди, змішувались із натовпом та просто чекали, поки дивні не видадуть себе якось.

— Стеження, — сказав я. — Наче у фільмах про копів.

— Як довго може тривати таке стеження? — запитала Бронвін.

— Тижнями, інколи довше.

— Тижнями?! — не повірив Єнох. — Довше?!

— Нам не знадобляться тижні, — сказав я. — Ми зайдемо до школи. Поговоримо з людьми. Попитаємо скрізь. Вам, народе, треба буде просто змішатися з іншими.

— Завдяки всеосяжним та докладним урокам нормалізації, які ти нам дав, це буде раз плюнути, — докинув Єнох.

— Це був сарказм! — вигукнула Бронвін радісно.

Єнох показав на неї пальцем:

— Тепер ти доганяєш.

Якби я не був так утомився, то впевнений, що усвідомлення мною неправдоподібності спання мого тут, на розкладному дивані, у той час коли Емма лежала в іншому кінці цієї ж кімнати, не дало б мені заснути принаймні півночі. Ця віддаленість між нами здавалась такою неприродною, і за якихось інших обставин це повністю поглинуло б мої думки, але тепер, щойно моя голова торкнулася подушки, я відключився. І, здається, минуло лише кілька хвилин, коли я знову розплющив очі. Наді мною схилилася Бронвін і термосила мене за плече. Вісім годин пролетіли, наче кількахвилинний передрім без сну, і, хоча я майже не почувався відпочилим, час було вже рухатися далі.

Заняття в школі мали розпочатися за пару годин, і я хотів, щоб ми весь цей день присвятили пошуку. Єдине, на що ми цього ранку дозволили собі змарнувати час, це побалували себе душем. Волосся в нас було жирне, а у вухах та під нігтями було повно бруду. А ми ж під час зустрічі з тією особою, хто б то не був, мали репрезентувати собою весь Дивосвіт. Принаймні ми погодилися, що не повинні виглядати так, наче всі ми спали в машині.

Першим душ прийняв я, і після цього в мене з’явилося трохи вільного часу, який я не знав, як убити. І я вирішив проаналізувати газетні статті, як це зробили колись Ейб та Ейч у випадку з невидимою дівчиною. Тепер, в Еру Інтернету, таким займатися простіше. Правда, для цього мені довелося покинути номер та вийти із часової петлі, щоб запрацював мій мобільник.

Стоячи коло морозильника у своєму спекотному, шумному двадцять першому столітті, я швидко проглянув на телефоні останні статті, де згадувалася ця школа. За короткий час я знайшов у бруклінському «Орлі» датовану кількома тижнями раніше статтю із заголовком «Дивні перебої з електроенергією в середній школі імені Гувера створюють нервову обстановку». Суть історії полягала в тому, що в розпал занять, під час якоїсь презентації в аудиторії, усе освітлення згасло. Вісімсот дітей поринули раптом у непроглядну пітьму, і це спричинило такий хаос, що виникла паніка, яка призвела до травм.

Я подумав, що це дивно. Що ж було такого жахливого в цій аварії? От у нашій школі, у схильній до бур із блискавкою та громом Флориді, це траплялося постійно. Тому я перемотав статтю вниз, до коментарів, де були відгуки учнів із тієї школи, та дізнався, що це було щось більше ніж просто аварія на електролінії. Аварійного освітлення, яке мав створювати генератор, також не було. А найдивніше написав один коментатор: «Ліхтарик на моєму мобільнику не працював, і нічий інший не працював». Освітлення з’явилося знову через кілька хвилин, але до того моменту дехто встиг отримати фізичні травми.

Я подумав, що це міг бути ЕМІ — електромагнітний імпульс. Він цілком міг пошкодити всю електрику та електроніку — як ту, що живилася від мережі, так і ту, що від батарейок та акумуляторів. Але в цієї історії було ще продовження, яке суперечило моїй теорії. Дещо пізніше в той же день у вбиральні для дівчаток стався вибух. Але, за словами коментаторів, це був не зовсім вибух.

«Це було схоже на світлову бомбу, — написала одна людина. — Стіни були вкриті кіптявою, але нічого не було розтрощено».

Іншими словами, ушкоджень від вибуху не було. Це означало, що то була не бомба, не звичайна вибухівка і не вогонь. То що ж сталося?

Як повідомлялося, було поранено двох чоловіків, обидва були працівники школи. В організації вибуху було запідозрено одну ученицю, ім’я котрої не вказувалося, тому що вона була неповнолітньою. Вона втекла з місця події, і тепер її шукали для допиту. А що робили двоє службовців чоловічої статі в туалеті для дівчаток? Стаття цього не висвітлювала, зате це прокоментував один із дописувачів:

«ЗБОЧЕНЦІ!!!!»

Я повернувся до петлі, зайшов до нашого номера та розповів усім, про що дізнався.

— Скидається на випадок із дивним, — сказала Бронвін.

Із дверей ванної, енергійно витираючи волосся, просунулась Емма.

— Якщо так, — мовила вона голосом, який смішно вібрував від її жвавих вправ із рушником, поки вона витирала голову, — то я думаю, що ми шукаємо того, хто вміє впливати на електроенергію.

— Або світло, — додав Мілард.

— Тому нам слід почати з розмов із людьми про той день, — запропонував я. — Розпитуйте в них, що вони пам’ятають та хто був до цього причетним. Середні школи — це фабрики пліток. Усе, що нам треба зробити, це створити собі «швидких» друзів та скористатися природною схильністю людей гнати фуфло на ближнього.

Коли я це сказав, то зрозумів, що це прозвучало трохи абсурдно. «Швидкі» друзі? За два роки в середній школі я мав одного.

— І, може, хтось дізнається, ким була ота підозрювана, — сказала Бронвін. — Ота, що втекла з убиральні.

— І, може, ми зможемо дістати потрібний відеозапис із камери безпеки, — припустив Єнох.

— Схоже, та особа могутня, ким би вона не була, — зауважила Емма.

— Без усякого сумніву, — озвався Мілард. Він був повністю одягнутий: на ньому були класичні брюки, сорочка з комірцем та кепі, як у розносника газет. — Якщо на неї хтось полює, то вона, напевне, варта того. Так, дійсно, я сказав би, що та особа могутня. І, можливо, небезпечна. Якщо вам здасться, що ви знайшли її, у контакт не вступайте. Попередьте інших, і ми разом вирішимо, як учинити найкращим чином.

— Навіщо ти вдягався? — запитав я. — Ми вирушаємо вже за хвилину.

— Інколи я скучаю за одягом. Правда, відразу ж постає проблема подразнення.

— Ну-от, скажімо, знайшли ми ту особу, — повернувся до теми Єнох. — І що? Скажемо: «Іди з нами. Ми повинні відвести тебе в часову петлю»?

— Чом би й ні? — запитала Бронвін.

— Тому що це звучить божевільно!

— Не забувай, що вона відособлена, — підтримав я Єноха. — Вона не знає, що таке часова петля, що таке дивний, що у світі є й інші такі ж, як вона, — нічого.

Єнох щойно натягнув свої кросівки на товстих підошвах і тепер, походжаючи туди-сюди, розтоптував їх.

— Ух, вони такі пружинисті.

— А Джейкоб теж нічого не знав, коли ми вперше зустрілися, і все вийшло окей, — заперечила Бронвін.

— Я подумав тоді, що збожеволів, — відказав я, — а потім на мене ще й Емма напала та ледве не перерізала мені горло!

— Я думала, ти витвір! — вигукнула вона з ванної.

— Отже, у вас було прохолодне знайомство, — сказала Бронвін, здвигнувши плечима. — Зате тепер ви закохані!

Я прикинувся, що складаю свою сумку. Єнох та Мілард удали, що не почули її.

Бронвін розгубилася.

— А що я сказала?

Із ванної вийшла Емма. Її жовтувато-рудувате волосся було нетуго схоплене в кінський хвостик. На ній був легкий зелений светр, якраз під колір її очей, та темні джинси, які ну дуже їй личили та контрастували з її «рібоками». Раптовий прояв палкого бажання, котрий я відчув у той момент, був таким сильним та стійким, що мені довелося відвести погляд.

Із доволі стерпним американським акцентом вона запитала:

— Ну що, народе, готові йти в народ?

Бронвін показала великими пальцями вгору.

— Чума повна, — промовила вона з якимось різким та химерним акцентом. — Крутя-а-а-а-а-а-а-а-ак, пацани.

Почувши, як вона розмовляє, я аж зубами заскрипів.

— Краще, мабуть, притримуйся свого звичайного акценту. І без сленгу.

Вона відкопилила нижню губу та перевернула великий палець униз.

— Обломщик.

Розділ чотирнадцятий

Ми були вже коло школи якраз перед першим дзвоником. А щоб занадто фанатичний заступник директора нас не помітив, я припаркувався за кілька кварталів звідти. Коли ми підходили, я вельми уважно прислухався до свого шлунка, чи не спрацює в ньому антипорожнякова сигналізація, але нічого такого не було.

Ми приєдналися до безлічі учнів, які піднімалися парадними сходами, зайшли з ними в довгий, добре освітлений коридор, уздовж якого вишикувались класні кімнати, і в цій тисняві навіть яблуку не було де впасти. Щоб нас не розтоптали, ми притулилися до стіни та, спантеличені, стояли там, поки повз нас, наче велетенський косяк риби в океані, рухався потік підлітків.

Ми заскочили до якоїсь порожньої класної кімнати, щоб порадитись. На стіні були репродукції портретів Шекспіра та Джеймса Джойса, а столи стояли рядами. Емма виглядала трохи задумливо, і я пригадав, як вона сказала якось, що ніколи не відвідувала справжньої школи.

— За звичайних обставин я б ніколи цього не порадив, — озвався Мілард, — але я певен, що наразі нам треба розділитись. Так ми привернемо до себе менше уваги, ніж якщо будемо вештатись тут повсюди однією великою розгубленою ватагою.

— І так ми перевіримо більшу територію, — додала Емма.

— Тоді вирішено.

Я не був упевнений, чи готові вони опинитися без мене в сучасній американській середній школі, але Мілард казав правду: виходу не було, крім як ризикнути. Бронвін призначили напарницею до Єноха, і вони вдвох виявили бажання піти перевірити спортивні майданчики та інші місця під відкритим небом. Їхнім завданням було поговорити з людьми (тільки в жодному разі не химерним псевдоамериканським акцентом Бронвін) та дізнатися, що зможуть. Невидимий, Мілард не міг ні з ким розмовляти, тому він повинен був прокрастися до головного офіса.

— Якщо в них тут стався інцидент, достатньо серйозний, щоб потрапити до місцевої газети, — розмірковував він, — то, напевне, у їхніх файлах мають бути записи і про інші, менші інциденти.

— У них там може бути і дисциплінарна характеристика на ту особу, — сказала Емма.

— Або психіатрична, — додав я. — Якщо вона хоч раз пробувала розповісти правду про те, що тоді сталося, то її, як мінімум, мали б відправити до шкільної медсестри для перевірки психічного здоров’я.

— Гарна логіка, — похвалив Мілард.

Другою зведеною парою, хоча ми були і не в захваті від цього, виявились я та Емма. Я запропонував піти до шкільного кафетерію, постійного розсадника пліток, і вона погодилась.

— Народе, ви впевнені, що з вами буде все окей? — запитав я, перш ніж ми всі порозходилися. — Ви ж не забули, що про сорокові роки минулого століття розмовляти не можна, як і використовувати свої вміння?

— Так, Портмане, ми пам’ятаємо, — відповів Єнох, махнувши на мене рукою, як на набридливу муху. — Краще потурбуйся про себе.

— Усі зустрічаємось за годину перед входом до цього приміщення, — сказав я. — Як щось не так, врубаєте пожежну сигналізацію та біжите до центрального входу. Зрозуміло?

— Зрозуміло, — відповіли всі, крім Міларда.

— Міларде? — покликала Емма. — Де ти?

Ми побачили, як самі собою зачинилися двері класної кімнати. Він уже вийшов.

Дуже довго шкільні кафетерії були серед найменш улюблених мною місць на цій планеті. Галасливі, агресивні, смердючі, і там було до біса — як і у цьому — усіляких угруповань неспокійних підлітків, котрі кружляли вихором у складному груповому танці, фігури якого я ніколи не міг зрозуміти до кінця. І все-таки я сам захотів провести цілу годину в цьому місці і тепер-от стояв тут із Еммою під стіною, укритою потертим лінолеумом. Я, як часто робив це ще у своїй школі, уявив себе антропологом, котрий спостерігає за ритуалами чужої культури. А от Емма почувалася тут наче вдома, хоча приміщення було заповнене людьми на вісім десятиліть від неї молодшими. У її поставі не було ні найменшого напруження. Її очі спокійно оглядали все навколо.

Вона запропонувала нам стати до черги за сніданком та сісти потім перекусити.

— «Піти в народ», — сказав я. — Розумно.

— Просто я голодна.

— Гаразд.

Ми стали в чергу і почовгали повз кухарок на роздачі, які на волоссі мали спеціальні сіточки. Вони видали нам таці, на які було покладено гумоподібний омлет, по совочку нарізаної жирної коричневої ковбаси та по пакетику з шоколадним молоком. Емма глянула на цю їжу з деякою огидою, але все ж таки взяла без нарікань. Ми пішли шукати з тацями, де б можна було присісти, і в цей момент мій план просто-поговорити-з-людьми, який бачився розумним у теорії, почав здаватися абсурдним. Що ми повинні були робити — знайомитись із кимось навмання? «Отже, чи не бачили ви останнім часом когось дивного?» Кожен у цьому приміщенні був зайнятий своїми власними справами або розмовляв із іншими такими ж, як він, і всі разом вони давно вже були вузьким колом друзів, де чужинцям навряд чи були раді…

— Привіт, можна сісти? Я Емма, це Джейкоб.

Це Емма зупинилася біля одного зі столів. На нас ізнизу вгору подивилися чотири вражених німотою облич. То були одна білявка, у котрої на таці було тільки яблуко, одна дівчина з рожевим волоссям, яке вибивалось у неї з-під шапочки, та два спортивного вигляду хлопці в бейсбольних кепках і з переповненими тацями.

Рожевоволоска здвигнула плечима та відповіла:

— Звісно.

— Карен, — пошепки представилася дівчина з яблуком, а потім посунулася, щоб я міг сісти.

Ми поставили наші таці та всілися. Троє з них дивились на нас, як на щось дуже дивне, але Емма, здавалось, навіть не помітила цього. Вона просто пішла напролом.

— Ми тут новенькі і чули, що в цій школі сталось щось, типу, дивне.

Вона сказала це майже по-американськи, але не зовсім — і вони помітили.

— Звідки ти? — запитала Рожевоволоска.

— З Уельсу. Це там, де Англія.

— Круто, — кинув один із хлопців у кепці. — Я з «тюленів». А він із «дельфінів».

— Це країна, тупий віслюче, — сказала Рожевоволоска. — Поряд із Англією.

— Упс! — ніяково похитав головою хлопець. — Точно.

— Ми учні за обміном, — обізвався я.

Дівчина-З-Яблуком глянула на мене здивовано.

— А ти говориш, як ми.

— Я з Канади.

Я збирався загнати свою пластикову виделку в жирну коричневу ковбасну масу, але передумав.

— Ця школа однозначно якась дивна, — сказала Рожевоволоска. — Особливо останнім часом.

— А що сталось у вашому актовому залі? — запитав я. — Електрозбій чи що?

— Ні, — похитав головою більш мовчазний хлопець. — Це лиш те, що школа сказала нашим батькам.

Дівчина-З-Яблуком кивнула на підтвердження його слів.

— Джон там був. Він думає, що це місце, типу, прокляте.

— Не думаю. Просто я не купився на цей «електрозбій». Вони щось покривають.

— Наприклад? — запитав я.

Він опустив очі на тацю. Помішав свою коричневу купу.

— Він не любить про це розповідати, — прошепотіла Рожевоволоска. — Він думає, що всі вважають його схибленим.

— Заткнись, Карен, — обізвалася Дівчина-З-Яблуком. Вона повернулася до Джона: — А мені ти не розказував.

— Ну ж бо, пацане, — обізвався інший хлопець. — Ти розказав Карен, а нам не розкажеш?

Джон підняв руки.

— Згода, згода. І, типу, це не зовсім те, що сталося, окей? А тільки те, що здається мені.

Усі дивились на нього та чекали. Він набрав повні легені повітря.

— Там було супертемно. Нічиї телефони та ліхтарики не працювали. Нам кажуть, то було щось із електрикою. Але там, у актовому залі, є одні двері, які ведуть прямо на вулицю, на наш паркінг, — він трохи нахилився вперед і стишив голос, — хтось відчинив їх. Але знадвору не блиснуло жодним променем. А день тоді був сонячний.

— Що? — запитала Дівчина-З-Яблуком. — Цього ти не розказував.

— Це було, наче… — голос його стишився ще більше, — темрява пожирала світло.

Я вже збирався розпитати про не-зовсім вибух у вбиральні, який стався пізніше в той же день, як відчув у себе на плечі чиюсь важку руку. Я озирнувся та побачив учорашнього «заступнико-директоруватого» чоловіка та якусь похмуру жінку з коротким волоссям та холодними блакитними очима.

— Перепрошую, — сказав чоловік. — Мені треба, щоб ви обоє пішли з нами.

Емма підняла одну руку та з виразом огиди на обличчі відвернулася.

— Ідіть геть, ми не договорили.

Діти за нашим столом виглядали враженими.

— Чорт, — прошепотіла Рожевоволоска.

— Це було не прохання, — сказала холодноока леді та схопила Емму за плече.

Емма здвигнула плечем.

— Не чіпайте мене!

А далі ситуація стала небезпечною. Здавалось, усі в кафетерії враз перестали розмовляти і прикипіли до нас поглядами. Леді вхопилася за Емму обома руками, а чоловік схопив за руку мене. Я взяв свою тацю з їжею та пожбурив її в того чоловіка, котрий на деякий час відпустив мене, і цього мені вистачило, щоб вискочити з-за столу, а Емма тим часом, напевне, обпекла леді, тому що та скрикнула та відскочила назад. А потім ми побігли — разом — до найближчого виходу. Леді вибула з гри, але той чоловік гнався за нами та кричав, щоб інші допомогли йому зупинити нас. Кілька людей спробували, але ми від них вивернулись. А потім, попереду, вихід, до якого ми бігли, перекрили півдюжини атлетичного вигляду хлопців у баскетбольних сорочках.

Ми різко зупинились навпроти них.

— Що тепер? — запитав я.

— Ми пропалимо собі шлях, — відповіла Емма, але я спіймав її за руки, перш ніж вона їх підняла.

— Ні, — прошепотів я, побачивши, як усі навколо націлили на нас свої телефони, записуючи кожен наш крок. — Ні, поки всі на нас дивляться.

Я вже майже змирився був із тим, що нас спіймали, та почав думати про те, як нам виплутатись із цього, як раптом двері за спинами в спортсменів відчинились навстіж, і всередину з несамовитими криками забігла ціла юрба дівчат. Саме так, «із криками»: їхні обличчя були перекошені жахом та помережані слідами від сліз. І вся увага спортсменів, «заступнико-директоруватого» чоловіка та всіх інших відразу ж перейшла на них. Я навіть не пробував думати про те, що ж могло змусити їх так кричати; я просто подякував янголам за те, що так сталось. Ми з Еммою проштовхалися поміж збитих із пантелику качків та вибігли крізь відчинені двері.

Через якусь мить, коли ми саме загальмували в коридорі, озираючись навколо та намагаючись пригадати, з якого боку був головний вхід, я краєм ока помітив щось химерне, що бігло по коридору в нашому напрямку. Зграю котів.

Із них щось крапало, їх сильно хитало з боку в бік, і вони рухались ривками, у дуже некотячій манері. А потім я почув, як регоче Єнох, та побачив, як із кабінету природничих наук його виганяє та з пронизливим криком через весь коридор жене Бронвін. А він аж зігнувся та схопився за живіт від реготу.

— Пробач! Не зміг стриматись!

Коли коти, похитуючись, пробігли повз нас, у носа мені вдарив гіркий запах — формальдегід.

— Єноху, ти ідіот! — кричала Бронвін. — Ти все зіпсував!

А насправді він створив, імовірно, єдино можливий відволікаючий виверт, який зміг нас урятувати: зграю котів-зомбі.

— Ніколи не думала, що скажу це, — промовила Емма, — але дякую пташкам за цього маленького шизоїда.

Верещання в їдальні, здається, стало затихати. Скоро всі згадають про нас та продовжать переслідувати.

— Ми подякуємо йому пізніше, — сказав я, підбіг до стіни та потягнув важіль пожежної сигналізації вниз.

— Ти перетворив їх на зомбі?

Емма намагалася здаватися сердитою, але ледве стримувалася від сміху. Наразі ми перебували на шкільному подвір’ї, у величезній юрбі щойно евакуйованих школярів.

— Це було просто марнування мертвих котів! — пояснював Єнох. — Вони збиралися нарізати їх скибочками.

— Заради науки, — вставила Бронвін.

— Звісно. — Єнох підняв одночасно обидві руки, показавши по два пальці на кожній та зігнувши їх; вийшли такі свого роду «повітряні» лапки, якими на письмі виділяють якесь слово чи вислів, коли його цитують. — «Наука».

— Узагалі, ви мали ходити по спортмайданчиках, — зауважив я.

— Там ніхто з нами не розмовляв, — сказав Єнох.

— З тобою, ти мав на увазі, — поправила Бронвін. — І йому стало нудно, і він побрів звідти, куди очі дивляться.

— Я відчув запах солодкої-пресолодкої бальзамувальної рідини, який линув крізь відчинене вікно, і нічого не зміг із собою вдіяти…

Я мало не вдавився від сміху.

— На щастя для нас, я дійсно дещо зробила, поки він забавлявся з мертвими тваринками, — сказала Бронвін. — Я поговорила з одним дуже корисним хлопцем, який був у школі, коли у вбиральні сталася пожежа. Він сказав, що там був якийсь гучний звук та яскраве світло, а потім він побачив дівчину, яка бігла коридором, а за нею гналися пара дорослих.

— Як вони виглядали? — запитав я.

— У дівчини була коричнева шкіра та довге темне волосся, а в дорослих була червона від опіків шкіра, а їхній одяг димів, і вони були реально божевільні.

— Вони її схопили? — запитав я.

— Ні. Вона втекла.

— Як її звати? — запитав я.

Бронвін похитала головою.

— Не знаю.

Я відчув, як мене хтось сильно смикнув за рукав.

— Ось ви де! — почувся голос Міларда, пошепки, оскільки навколо нас було доволі багато звичайних. — А я вас повсюди шукаю. Це було до біса важко. Якийсь йолоп увімкнув пожежну сигналізацію!

— Це були ми, — сказала Емма. — Нам треба було вибратися звідти.

— І ми ще не зовсім вибрались, — зауважив я. У кількох точках навколо шкільного подвір’я та біля парадних сходів стояли якісь схожі на службовців типи в сорочках поло, і вони обстежували натовп, шукаючи нас.

Пожежна сигналізація дзвеніти перестала, і через систему оповіщення пролунав заклик повернутися всім до своїх класів.

— Ходімо, зараз, — сказав я. — Поки нас прикривають усі ці люди.

— Розділімось, — запропонувала Емма. Вона показала на протилежний бік вулиці. — Зустрічаємось там, за тими машинами.

Ми розділилися, швидко покинули шкільне подвір’я та перетнули вулицю, де знову зібралися за шеренгою припаркованих автомобілів, на які показала Емма. Усі поприсідали, а я тим часом спостерігав за дорослими в сорочках поло.

— Послухайте, — обізвалась Емма. — Ми з Джейкобом теж дещо дізналися.

— І я, — озвався Мілард. — Мені не пощастило з файлами та записами, зате трапилося поговорити з однією милою молодою жіночкою в адміністративному крилі…

— Ти розмовляв із кимось? — запитав я. — Невже нікого з вас не хвилює, якщо ми себе викриємо як дивних?

— Я можу бути набагато більш облесливим, ніж хтось про мене думає, — відказав Мілард. — Правда, не треба істерик.

— Отже, ти розмовляв із кимось, — констатувала Бронвін.

— Так! Доволі гарненька молода леді, котра, як мені здається, знає наш об’єкт… і де її знайти.

— Окей, де? — запитала Емма.

— Я не хотів надто сильно тиснути. Наш об’єкт — її подруга. Вона знає, що об’єкт перебуває в небезпеці, і вона, зі зрозумілих причин, її захищає. Я вже майже був утерся до неї в довіру, як раптом задзвеніла ота бісова пожежна сигналізація.

— То повертайся туди та закінчи втиратися до неї в довіру, — запропонував Єнох.

— Ми домовилися зустрітись пізніше. Їй було не зовсім зручно обговорювати це питання на території школи.

— Я не можу повірити, що ти розмовляв із кимось, — проказала Емма, хитаючи головою.

— Мене ніхто не бачив, запевняю тебе, — образився Мілард. — Невже ніхто аніскілечки не вірить у старину Нулінґса?

Ота дівчина погодилася зустрітись із Мілардом у одному кафе по закінченні занять. Нам треба було вбити кілька годин, тому ми почесали пішки назад до машини, залізли в неї та стали обговорювати, чим зайнятися далі. Бронвін захотіла побачити краєвиди.

— Ми ж у Нью-Йорку! Нам слід побачити Статую Свободи! Та інші туристичні штуки!

— Ми на бойовій операції, — відказав я. — Нізащо.

— Ах, так? А хіба мисливці на порожняків ніколи не розважалися на бойових операціях?

— Якщо вони це й робили, — зауважив Мілард, — то в журналі проведених операцій ніколи про це не згадували.

Бронвін схрестила руки на грудях та надулась. Мені було все одно. Навіть якби ми встигали сходити до Статуї Свободи, я не отримав би від цього задоволення, бо голова була зайнята зовсім іншим. От Бронвін уміла відключатися від негативних вражень, а мої думки були надто зайняті тим, як знайти нашу дівчину та переконати її прийняти нашу допомогу. Але, навіть якби нам і вдалося зробити і те, і те, ми все одно ще не знали, де знаходиться часова петля десять тисяч сорок чотири. Я ще міг зрозуміти, чому так багато речей треба було приховувати та писати все кодом, але нехай би тільки на цей єдиний раз Ейч просто сказав був мені, що робити та куди йти, простою англійською мовою.

— А що, як ви думаєте, може означати номер тієї петлі? — звернувся я до всіх.

І ми всі разом стали над цим думати.

— А що, всі петлі в Америці пронумеровані? — запитав Єнох. — Якщо так, нам просто потрібен каталог номерів.

— Це було б чудово, але в нас його нема, — відказав я. — Усе, що в нас є, це папери, які я взяв із дому.

Я дістав їх зі своєї спортивної сумки, і ми гуртом стали переглядати їх, шукаючи те, що я раніше міг пропустити повз увагу. Ми шукали номер 10044 на саморобних картах, на поштівках від Ейба та на кожній сторінці журналу проведених операцій. За годину в мене в очах почало двоїтись, а дехто з нас уже позіхав. Незважаючи на те, що минулої ночі ми спали вісім годин, цього, щоб відновити наші сили, як видно, виявилось недостатньо. І я заснув із журналом операцій на колінах та головою на кермі.

Згодом, уже з розтягненням м’язів у шиї, я прокинувся від того, що Бронвін знову верещала на Єноха.

— Тепер мені доведеться прати свій одяг! — кричала вона. — Це ж гидота!

Перш ніж я встиг запитати, що вона мала на увазі, я відчув носом — формальдегід. Раніше я був надто виснажений, щоби помітити це, але Єнох просмердів ним увесь, а тепер, після кількох годин, проведених із ним у зачиненій машині, від нас смерділо так само.

— Нам необхідно знайти якусь убиральню, де ми зможемо вмитись, а ви всі — ще й переодягнутись, — сказав Мілард із панікою в голосі.

Ми проспали пару годин, і до зустрічі з Мілардовим контактером часу залишалося не дуже багато. Він сказав мені назву кафе. Я набрав її в телефоні.

— Це лише за милю звідси, — повідомив я. — Ми спокійно туди встигнемо.

— Сподіваюся, що так, — сказав Мілард. — Перше враження — це все!

— Ого, ти, напевне, реально на неї запав, — здивувався Єнох. — Тебе хвилює, як ти пахнеш? Це майже кохання.

Я запустив двигун та від’їхав від бордюру. І тільки тоді, коли я от-от збирався виїхати на дорогу з дуже жвавим рухом, Мілард якось дуже недбало кинув:

— Між іншим, поки всі ви спали, я дізнався про розташування петлі десять тисяч сорок чотири.

— Що? — запитав я. — Реально?

Він показав одну з поштівок Ейба. Наскільки я зміг помітити з першого погляду, на передній її частині було лише зображення величезного мосту, який з’єднував береги ріки над довжелезним та худючим островом, який виглядав навіть вужчим за Голчасту Косу. Я саме зупинився перед світлофором, що дало мені кілька зайвих секунд, щоб роздивитися зображення на поштівці трохи уважніше. Над картинкою зверху було написано «Міст Квінзборо та острів Блеквелла, Нью-Йорк».

— Острів Блеквелла, — проказав я. — Ніколи не чув про такий.

— Прочитай іззаду, — і Мілард перевернув поштову листівку.

Я почав читати вголос написане моїм дідом, але Мілард зупинив мене:

— Ні, ось. Поштовий штемпель, Джейкобе.

Поштовий штемпель був трохи розпливчастий та відбитий не повністю, але можна було розібрати дату — дванадцять років тому, — а внизу, у маленькому чорному кружечку, номер.

10044.

— Будь я проклятий, — промовив я.

Я передав листівку на заднє сидіння, бо вони теж хотіли подивитись і голосно цього вимагали. Тримаючи однією рукою кермо, а другою стискаючи телефон, я великим пальцем вбив у пошуковик номер 10044. І відразу ж вискочила карта: червона лінія обвела довгий та худючий острів посеред Іст-Рівер,[65] між Мангеттеном та Квінзом.[66]

Номер часової петлі зовсім не був секретним кодом. Це був поштовий індекс.

Решту нашого шляху до кафе ми проїхали з опущеними вікнами, щоб вивітрити з автомобіля запах формальдегіду, а потім і самі освіжились у вбиральні одного ресторану швидкого харчування. Мілард помився з голови до ніг водою з-під крана та рідким милом із ручного дозатора, і коли він відчув себе досить презентабельно, — що здалося мені кумедним, зважаючи на його зовнішність, — ми пішли до кафе. Це було напівтемне, затишне місце, у якому почуваєшся, наче в когось удома у вітальні, де старі дивани та різдвяні гірлянди, натягнуті між балками, а в кутку барна стійка, звідки долинає дзижчання великої кавомолки. Приміщення було напівпорожнє, і я відразу звернув увагу на дівчину, котра сиділа за столиком у кутку. У неї було хвилясте каштанове волосся, яке вибивалося з-під чорного берета, а на ногах армійські штани. Креативна натура, подумав я. Вона повільно попивала собі каву з доволі великої чашки та слухала щось на своєму телефоні через один навушник. Коли ми зайшли у двері, вона рвучко підвела голову та повернула її в наш бік.

Мілард підвів нас до її столика.

— Ліллі?

— Міларде, — відгукнулася вона та глянула вгору на — ну, не зовсім на, — Міларда.

— Це мої друзі, — пояснив Мілард. — Ті, про яких я розповідав.

Ми обмінялися вітаннями та сіли. Я намагався зрозуміти, чому вона не здалася збентеженою, коли з порожнечі перед нею пролунав голос Міларда.

— Що ти слухаєш? — запитав її Мілард.

— Послухай сам.

Другий мікронавушник, який лежав на столі, злетів у повітря, бо це Мілард якраз поклав його собі у вухо. Поки він слухав, я звернув увагу на дві речі: на тонкий білий ціпок, що притулився до її стільця, та на очі Ліллі, котрі ні разу не затримались на жодному з наших облич.

Емма легенько штовхнула мене ліктем, і ми обмінялися здивованими поглядами.

— Він казав, що його не бачили, — пробурмотіла вона.

— А-ах! — вигукнув Мілард, що, напевне, мало означати вияв захоплення. — Я не чув цю штуку багато років. Сегов’я,[67] так?

— Дуже добре! — здивувалась Ліллі.

— Це, — вів далі Мілард, — один із найкращих музичних творів, будь-коли написаних.

— Не щодня я зустрічаю фанатів класичної гітари. Ніхто в моєму віці нічого не знає про справжню музику.

— Я теж не щодня. І мені дев’яносто сім.

Емма кинула на Міларда сердитий погляд і самими губами запитала:

— НАЩО?

Ліллі тихо розсміялася та провела пальцями вздовж передпліччя Міларда.

— Доволі гладенька шкіра, як на дев’яносторічного.

— Тіло молоде, але душа…

— Я впевнена, що знаю, що ти маєш на увазі, — сказала вона.

У мене з’явилося відчуття, наче ми приперлися на чуже побачення.

— Ей! — майже вигукнув Єнох. — Ви ж сліпа!

На це Ліллі вибухнула сміхом.

— Е-е… так.

— Ох, заткнись, Єноху, — буркнула Бронвін.

— Міларде, старий ти кобель! — крізь сміх проказав Єнох.

— Я мушу попросити вибачення, — пояснив Мілард Ліллі. — У Єноха з мізками така проблема: усе, що в них потрапляє, миттю випадає звідти через рот.

— Ти окей, Ліл? — гукнув бариста.

Ліллі показала йому рукою знак «окей».

— Усе добре, Ріко!

— А вас тут знають, — звернув я увагу.

— Це практично мій другий дім, — пояснила Ліллі. — Я тут виступаю кожного четверга увечері. Правда, поп та джаз. Не Сегов’я, — вона кивнула на закритий футляр для гітари, що стояв неподалік, і знизала плечима. — Гадаю, світ до нього ще не готовий, — після цих слів вираз її обличчя враз змінився. Дещо скам’янів, наче вона згадала щось неприємне: — Мілард казав, ви декого шукаєте.

— Ми шукаємо ту дівчину, яка… яка обпалила тих двох чоловіків, — обізвалася Бронвін.

Обличчя Ліллі спохмурніло.

— Вони напали самі. Вона просто захищалася.

— Я й не заперечую.

— Пекельний самозахист, — уставив Єнох.

— Вони заслуговували на гірше, — відказала Ліллі.

— Ви можете нам сказати, де вона? — запитала Емма.

Наші питання змусили Ліллі напружитися.

— Чому вас так хвилює Нур? Ви навіть її не знаєте.

Нур. Отже, її звали Нур.

— Ми можемо їй допомогти, — відповіла Бронвін.

— Я не вважаю це відповіддю на моє питання, і я не впевнена, що вірю вам.

— Ми певним чином розуміємо, що вона зараз переживає, — сказав я, сподіваючись усе-таки дещо дізнатися, не викриваючи нас перед майже незнайомою людиною.

— Окей. — Ліллі відсьорбнула кави і, перш ніж ковтнути, поперекочувала трохи в роті. — Що ж вона зараз переживає?

Ми з Еммою перезирнулися. Скільки ми можемо їй сказати? Навіть якби ми довіряли Ліллі, у що б вона повірила?

— Із нею відбувається щось таке, що вона не знає, як пояснити, — запропонувала свою версію Бронвін.

— І вона не може піти з цим до своїх батьків, — додав я.

— Прийомних батьків, — уточнила Ліллі.

— Можливо, це має вплив на її організм, — підхопила естафету Емма. — Змінює його.

— Може, якісь люди за нею спостерігають, — продовжив і Мілард. — Люди, яких вона не знає. І це її лякає.

— Ви описуєте переживання майже будь-якої дівчинки-підлітка, — підбила підсумок Ліллі.

— І, — продовжив я, нахилившись до неї та стишивши голос, — вона вміє робити такі речі, що інші не вміють. Такі речі, що здаються неможливими.

— Могутні, небезпечні речі, — додав Мілард.

Ліллі на мить затихла. А потім сказала дуже тихо:

— Так.

— Ми знаємо, що вона зараз переживає, бо ми самі все це переживали, — сказала Емма. — Кожен по-своєму.

А потім ми, один за одним, розповіли їй про ті дивні речі, які вміли робити. Вона слухала спокійно, тільки кивала та майже не ставила питань. Вона не здавалася переляканою. І вона не втекла.

Мілард був останнім у черзі на самовикриття. Я відчував його небажання робити це. Було очевидно, що йому сподобалась ця дівчина, і він не хотів позбутися мрії, якою тішив себе протягом останніх кількох годин, у якій він був просто звичайним хлопцем, котрий, можливо, дуже можливо, мав шанс із нею.

— А я, сонечку… це каже Мілард… я шкодую, що змушений тобі повідомити, що, ну, як і мої друзі тут, я теж не зовсім звичайний…

Єнох похитав головою:

— Ах, як проникливо.

— Усе гаразд, Міларде, — сказала Ліллі. — Я знаю.

— Знаєш?

— Ти невидимий.

Я не міг бачити виразу обличчя Міларда, але міг його уявити: очі вирячені, щелепа відвисла.

— Як… як ти?..

— Я не зовсім сліпа, — відповіла вона. — Чимало сліпих можуть трохи бачити. У мене от збереглося приблизно десять відсотків зору. Цього недостатньо, щоб обійтися без цього ціпка, але більш ніж достатньо, щоб розібратися, що голос переді мною лунає з порожнечі! Маю сказати, спершу я подумала, що мій зір став іще гіршим, але коли ти почав розпитувати мене про Нур, усе стало на свої місця.

— Не знаю, що й сказати, — промовив Мілард.

— Я здогадувалась, що Нур не одна така.

— Сонечку, чому ж ти нічого не сказала? — запитав Мілард.

— Я хотіла подивитися, чи ти зізнаєшся, — усміхнулася Ліллі. — І я рада, що ти зізнався.

— Я почуваюсь таким дурнем, — промовив Мілард. — Сподіваюся, ти не вважаєш мене негідником?

— Зовсім ні, — відказала Ліллі. — Звісно ж, ти мав бути обережним. Як і я, — а далі вона стишила голос: — А знаєте, ви не єдині, хто її шукає.

— А хто ще? — запитав я. — Поліція?

— Ні. Я не знаю напевне. Вони приходили до неї додому та до школи, ставили питання.

— Як вони виглядають? — запитав я.

— Вона ж сліпа, — озвався Єнох.

— Так, ви весь час звертаєте на це увагу, — сказала Ліллі Єноху, а потім відповіла мені: — Це ті самі люди, котрі приходили за Нур до школи, після випадку з освітленням у актовому залі. Вони загнали її в куток у вбиральні, і вона змушена була захищатись.

Мені відразу ж згадався «заступнико-директоруватий» чоловік та його холодноока компаньйонка. Невже вони були дивними? Або навіть витворами?

— Нур каже, що вони їздять на позашляховиках із затемненими вікнами, — продовжувала Ліллі. — Вони видають себе за повноважних осіб: копів, соціальних працівників, викладачів. Вона взагалі більше не може довіряти дорослим, — обличчя Ліллі набуло страдницького вигляду. — Вона найсильніша особистість серед тих, кого я знаю. І я ніколи досі не бачила, щоб вона так боялася чого-небудь.

— Нас сюди послали допомогти їй, — сказала Емма. — Я думаю, ми повинні захистити її від тих людей.

— Отже, ви сказали мені, що вмієте робити, але хто ви?

— Ми — дивні діти пані Сапсан, — відповіла Бронвін.

— Насправді, — поправив Єнох, — тепер це не зовсім так.

— Ми ще не знаємо, як називаємось, — сказав я. — Але мій дідусь був у… чомусь на зразок ФБР для таких, як ми. Отже, ми приймаємо пропозиції щодо назви.

— Надзвичайна Асоціація, — сказала на те Ліллі. — Надзвичайна Асоціація… з Розшуку… Особливих Дітей.

— За першими літерами це «НАРОД», — відразу збагнув Єнох.

— Вона що, ось так запросто придумала нам назву? — запитала Бронвін. — З ходу?

— А мені подобається, — обізвався Мілард.

— Авжеж, тобі подобається, — єхидно зауважив Єнох.

— Якщо ми не зможемо знайти вашу подругу та допомогти їй, нам не знадобиться ніяких чудернацьких назв, — сказала Емма. — Ми повернемося до Акра, покриті соромом усю решту нашого земного життя.

— Ви можете відвести нас до неї? — запитав я.

— Вона переховується, — відповіла Ліллі. — Але я можу відправити їй повідомлення, щоб запитати, чи вона з вами зустрінеться.

І саме в цю мить крізь вітрину кафе я побачив, як мимо дуже повільно їде повністю чорний позашляховик. Пасажирське віконце коло водія було опущене на кілька дюймів, і я помітив, як усередині хтось у дзеркальних окулярах уважно розглядає все навколо.

— Краще нам звідси піти, — сказав я. — Чи є тут чорний хід?

— Я покажу вам, але спершу я маю написати Нур, — повідомила Ліллі. — Це означає, що мені треба буде вголос надиктувати дещо, а спеціальний додаток на моєму телефоні перетворить це на текст. Ураховуючи всі особливості, гадаю, мені краще зробити це на самоті.

— Дозволь, я допоможу? — запропонував Мілард, стрімко відсунувши спинку свого стільця.

Хтось за сусіднім столиком скоса глянув у наш бік.

— Міларде, охолонь, — прошепотів я. — Люди звертають увагу.

Ліллі підвелася.

— Дякую, але я в порядку.

І вона, хоч і дещо повільно, але впевнено, пішла в напрямку туалетних кімнат у задній частині кафе.

Коли вона опинилася поза межею чутності, Мілард протяжно та зажурливо зітхнув.

— Народе, — оголосив він, — здається, я закохався.

Розділ п’ятнадцятий

Коли за кілька хвилин Ліллі вийшла з туалету, Мілард підбіг до неї, щоби підтримати за руку. Вона йому це дозволила — причому достатньо делікатно для того, щоби це не здалося дивним для інших відвідувачів, — і коли вони вже вдвох повернулися до столика, вона сказала:

— Окей. Вона погодилась із вами зустрітись.

— Чудово, — сказав я. — Де?

— Мені доведеться показати вам дорогу. Я єдина, хто може добратись туди, де вона перебуває.

Я не уявляв собі, що вона мала на увазі, а втім, був заінтригований. Ми слідом за Ліллі вийшли через чорний хід у провулочок позаду кафе. Потім я відправився за нашим автомобілем. Намагаючись не привертати до себе уваги, я обережно підійшов до нього спереду — жодних чорних позашляховиків у полі зору, — сів за кермо та поїхав у той провулок, щоб забрати інших. Улізли всі. Мілард наполіг, щоб Ліллі їхала на передньому сидінні. Вона назвала нам одну адресу, до якої було недалеко.

Коли ми вирушили в тому напрямку, характер довкілля змінився. Будинки стали старіші, потворніші, а потім узагалі зникли, а натомість пішли складські та промислові будівлі, старі та в іржі. У дзеркалі зі свого боку я помітив, що деякий час за нами їхав якийсь сірий седан.

Я зробив несподіваний поворот праворуч, потім відразу ж іще три. Після цього той зник.

Адреса, яку нам дала Ліллі, привела нас до ряду цегляних складів. У кінці кварталу була одна будівля на п’ять чи шість поверхів, недобудована. Навколо першого поверху була металева сітка, а верхній стояв наполовину без вікон та в деяких місцях зяяв голими залізобетонними ребрами. Я проїхав мимо та припаркувався трохи далі на бічній вуличці.

Перед тим як ми вийшли з машини, я взяв із багажника свою спортивну сумку та кинув туди кілька речей: ліхтарик, Ейбів журнал проведених операцій — важкий, але я параноїдально не хотів його залишати — й оту грушоподібну штучку з бардачка, яка раніше була складовою фаст-фудівського комбо. (Ніколи не вгадаєш, коли під час місії така штука може стати в пригоді.) Спортивку я почепив собі навскіс, через плече, зачинив багажник та обернувся до інших, що вже чекали.

— Готовий.

— Як ми зайдемо? — запитала Емма.

— Там є прихований вхід, — відповіла Ліллі. — Ідіть за мною.

І от ми вирушили, з усіх сил намагаючись, як не дивно, не відставати від Ліллі, коли вона широкими кроками пішла вулицею, постукуючи перед собою ціпком.

— Здається, ти дійсно знаєш, куди йдеш, — сказав Мілард.

— Так, — відповіла Ліллі. — Ми з Нур зависали тут кілька разів. Коли нам треба було сховатись від людей.

— Від яких? — запитав я.

— Ну-у, від батьків. Особливо, від прийомних батьків Нур. — Вона пробурмотіла собі щось про них під носа, що я не зовсім догнав, а потім зробила поворот і застукотіла своїм ціпком далі вздовж провулка, який вів між якимось складом та отією недобудовою. Десь на півдорозі вона уповільнила ходу та почала водити рукою по дерев’яній огорожі. Намацавши потрібну дошку, вона зупинилась.

— Тут. — Вона відхилила дошку вбік, і перед нами з’явився такий собі вхід на будмайданчик. — Після вас.

— Ви правда зависаєте тут? — запитала Бронвін.

— Це доволі безпечно, — відповіла Ліллі. — Навіть волоцюги не знають, як сюди зайти.

Це місце виглядало як проект, що його якийсь сумнівний забудовник розпочав років із десять тому, а коли закінчилися гроші, кинув. І так тут усе й залишилось у стані напіврозпаду — водночас усе наче й нове, а разом із тим уже і старе.

Ліллі дістала свій телефон, натиснула кнопку та сказала: «Ми вже тут», — і ці слова відразу перетворились на текстове повідомлення, яке було відправлено.

За мить прийшла відповідь, яку її телефон прочитав автоматичним голосом:

— Зупиніться в атріумі та чекайте. Я хочу на них глянути.

Це була Нур. Наш дивний. Ми були вже близько.

Ми вже пробиралися слідом за Ліллі крізь риштування, коли мій телефон у кишені почав дзижчати. Я витягнув його та подивився.

Невідомий номер. За звичайних обставин я проігнорував би його, але щось мені підказало не робити цього.

— Хвилинку, — звернувся я до групи.

Я повернув назад, вискочив на будівельний майданчик та відповів на дзвінок.

— Це Ейч.

Усе моє тіло напружилось.

— Де ви були? Я думав, ми побачимось після Портала.

— Нема часу пояснювати. Слухай, негайно згортай операцію.

Я подумав, мені почулось.

— Негайно що?

— Згортай. Припиняй. Ти мене почув.

— Чому? Усе йде згідно з…

— Обставини змінились. Подробиці тобі знати не треба. Просто повертайтесь додому. Негайно. Усі.

Я відчув, як починаю втрачати самовладання. Після всього, що ми зробили! Я не міг у це повірити!

— Ми зробили щось не так? Ми щось напартачили?

— Ні-ні. Послухай, синку, там стає надто небезпечно. Просто роби, що кажу. Згортайтесь. Їдьте додому.

Я так міцно стис телефон, що рука почала тремтіти. Ми надто далеко зайшли, щоб тепер усе кинути.

— Ви зникаєте, — сказав я. — Я вас не чую.

— Я сказав «ЇДЬТЕ ДОДОМУ».

— Пробачте, бос. Поганий зв’язок.

— Хто це? — почувся голос Емми. Я повернувся та побачив, як вона виходить до мене на майданчик. Напевне, прийшла забрати мене назад до інших.

Я натиснув «Кінець розмови», а потім засунув телефон у спортивну сумку в мене за спиною, де я вже не відчував би, як той вібрує.

— Помилились номером.

Слідом за Ліллі ми ввійшли до цієї будівлі крізь дверний отвір без дверей, потім пройшли коридором, у якому було вирвано всю мідну електропроводку, і там, де вона колись була, на стінах зяяли довгі глибокі рани, наче чорні вени. Під ногами в нас хрустів гравій та штукатурка. Повсюди, наче маленькі хмарки цукрової вати, валялися шматки теж вати, але мінеральної, яку застосовують для теплоізоляції. Під час ходи Ліллі ставила свої ноги майже в ті самі місця, де вже були відбитки підошов, неначе вона пам’ятала маршрут крок за кроком. Я повсякчас помічав, що в різних місцях нам траплялися предмети, які були явно зайвими тут, — то стара банка з-під кави, то картонна коробка, перевернута догори дриґом, — і коли дівчина постукувала по них своїм ціпком, я зрозумів, що вони були покладені тут як маркери, щоб вона знала, скільки по коридору вона вже пройшла та скільки ще залишилось іти.

Звернувши за ріг, ми вийшли до сходового колодязя.

— Я можу зробити це сама, але буде безпечніше, якщо ви мені допоможете, — промовила вона, і всі ми здогадалися, що «ви» означало Міларда.

Він був більш ніж радий подати їй руку. Ми піднялись на шість сходових маршів і через це трохи захекались.

— Далі буде трошки химерно, — попередила Ліллі.

Ми вийшли зі сходового колодязя та потрапили в коридор, де було темно, наче в кротовій норі. Під цим я маю на увазі, що світла там не було взагалі, навіть ні найменшого відблиску з боку сходів. Замість плавного, поступового зниження рівня освітлення тут був чіткий бар’єр, наче світло потрапляло в якусь невидиму пастку, з якої вже не могло вирватись, і щойно ми перетнули той бар’єр, то могли ще бачити сходи позаду нас, але абсолютно нічого попереду.

— Як у випадку з дверима, що вели з актового залу на вулицю, — сказав я та почув ствердне Еммине «угу».

Я дістав ліхтарика та посвітив ним у темряву, але темрява проковтнула його промінь. Емма повернула долоню вгору та запалила в ній полум’я. Уже за кілька дюймів його не було видно.

— Світло забирає Нур, — пояснила Ліллі. — Тому ніхто, крім мене, не може її знайти.

— Блискуче, — прокоментував Єнох.

— Візьміться за руки та утворіть собою людську вервечку позаду мене, — сказала Ліллі. — Я проведу вас.

І ми, спотикаючись у пітьмі, повільно пішли слідом за нею по коридору. Два рази ми проходили повз кімнати, освітлені вікнами, але те світло ні на дюйм не проникало далі за дверні отвори. З’явилося якесь відчуття, наче ми були під водою чи в космосі. Ми кілька разів повертали, і хоча я і пробував скласти в голові карту нашого маршруту, та швидко заплутався і вже не був упевнений, що зможу повернутися назад без допомоги Ліллі.

У якусь мить відгомін наших кроків змінився: коридор привів до великої кімнати.

— Ми тут! — гукнула Ліллі.

Звідкілясь зверху впав палючий промінь світла. Осліплені тепер уже світлом, а не пітьмою, ми замружили очі.

— Дайте мені подивитися на ваші обличчя! — почувся зверху голос дівчини. — І назвіть мені свої імена!

Я прибрав руку та, мружачись на світло, вигукнув моє ім’я. Інші зробили так само.

— Хто ви? — крикнула дівчина. — Чого вам треба?

— Чи можемо ми поговорити віч-на-віч? — запитав я.

— Ще ні, — почулось у відповідь, наче ехо.

Я запитав себе, як часто мій дід бував у подібних ситуаціях, і мені так стало шкода, що в мене не було навіть дещиці його величезного досвіду, на який я міг би тепер спертися. Усе, що з нами сталося перед цим, було заради цього моменту. Якщо цій дівчині не сподобається те, що я казатиму далі, або якщо вона мені не повірить, усі наші зусилля стануть марними.

— Ми пройшли довгий шлях, щоб знайти вас, — сказав я. — Ми прийшли сказати вам, що ви не самотні, що є й інші такі, як ви. Ми такі, як ви.

— Ви не знаєте про мене найголовнішого, — почулося у відповідь.

— Ми знаємо, що ви не схожі на більшість людей, — обізвалася Емма.

— І є люди, які вас шукають, — продовжив я.

— І ви налякані, — додала Бронвін. — Я теж була налякана, коли вперше побачила, наскільки відрізнялася від більшості людей.

— Правда? — запитала дівчина. — Відрізнялася наскільки?

І ми вирішили, що краще їй показати. Оскільки наразі я не міг зробити нічого дивного, то Емма запалила полум’я в руках, Бронвін підняла важкий бетонний блок над головою, а Мілард попіднімав перше, що трапило під руку, аби продемонструвати, що він був тут, але невидимий.

— Це той, про кого я тобі казала, — обізвалась Ліллі, і я майже відчув, як Мілард просто сяє від щастя.

— Отже, ми можемо поговорити? — запитав я.

— Зачекайте там, — відповіла дівчина, і створене нею світло погасло.

Поки до нас наближалися звуки її кроків, ми очікували в темряві. Спершу я почув її кроки десь над нами, потім як вони спускалися сходами, а потім я побачив її. Мимоволі я різко та шумно вдихнув. Вона буквально вся світилася. Спочатку вона була схожа на рухому світлову кулю, але, коли наблизилась, а мій зір прийшов до ладу, я побачив, що вона була підліток — висока дівчина-індійка з гострими рисами, чорним як смола волоссям та широкопосадженими очима, у яких палав вогонь. Кожна пора її коричневої шкіри випромінювала світло. Навіть штормівка з капюшоном та джинси, що були на ній, трохи пропускали світло, яке йшло з-під них.

Вона підійшла до Ліллі та міцно обняла її. Ліллі своєю маківкою досягала тільки щоки Нур, і коли та охопила її руками, то на мить здалося, наче Ліллі укутало світло.

— Ти окей? — запитала Ліллі.

— Нудно переважно, — відповіла Нур, а Ліллі тихо засміялась та повернулася до нас, щоби представити нам свою подругу.

— Це Нур.

— Привіт, — рівним голосом сказала Нур, усе ще придивляючись до нас.

— Нур, це… е-е… як ви себе називаєте? — Ліллі подивилася на Емму.

— Я Емма, — відповіла дівчина.

— Я маю на увазі, за вмінням, — уточнила Ліллі.

Емма нахмурилась.

— Думаю, наразі цілком достатньо й Емми.

— Я Джейкоб, — сказав я, потім підійшов до Нур та простягнув їй свою руку, але вона лиш подивилась на неї. Я опустив руку, відчувши себе ніяково. — Чи можемо ми десь тут поговорити?

— Звісно, — відповіла Нур. — Дозвольте мені провести вас до головного салону, — і, взявши Ліллі за руку, вона повернулась та пішла по коридору.

Здавалося, вона не боялась повернутися до нас спиною, а отже, схоже, вона вирішила, що ми не становимо для неї загрози. Я помітив, що світло, яке йшло від неї, поступово почало тьмяніти, відступаючи десь глибоко всередину, так що невдовзі помітно світилась тільки верхня частина її тіла, а далі слабенькі проблиски її сяйва пробивались тільки з-під незастебнутої блискавкою штормівки та крізь проріз на її джинсах. Коли ми тільки зустрілися, вона була насторожі, але тепер почала розслаблюватись, а світло всередині неї, судячи з усього, відповідало її емоціям.

Ідучи за нею, з великої кімнати з голими бетонними стінами ми потрапили в меншу, із такими ж стінами, тільки без вікон. Там були пара стільців та старий диван, накриті шерстяними ковдрами, а ще книжки в м’якій обкладинці, комікси та порожні коробки від піци, розкидані повсюди — свідчення довгих днів та ночей, проведених тут. Я не бачив там жодної лампи, а світло йшло із чотирьох кутків кімнати та, очевидно, не мало конкретного випромінювача й було теплим, жовтим і дихало, наче вогонь.

Ми сиділи. Ми говорили. Насправді, це я переважно говорив — оскільки всього лише кілька місяців тому я сам був на її місці, коли відкрив для себе інше, раніше невідоме мені життя, — а Нур слухала, недовірлива та готова до несподіванок. Я розповів їй, як ріс, нічого не знаючи про свою істинну сутність. Як смерть мого діда спонукала мене до пошуку правди і як це привело мене до того, що я знайшов часову петлю та зустрівся із цими дивними дітьми.

Вона підняла руку, щоб зупинити мою розповідь.

— Я зрозуміла все, крім «часової петлі».

— І правда, — сказав я. — Я вже так звик до цього поняття, що забув, як химерно це мусить звучати.

— Це такий день, що повторюється знову та знову, кожні двадцять чотири години, — стала пояснювати Емма. — Петлі протягом століть захищали нас від небезпек.

— І звичайні люди не можуть у них зайти, — додав Мілард. — Як і ті монстри, що на нас полювали.

— Які монстри? — запитала Нур.

Ми з усіма подробицями пояснили їй, на що був схожий порожняк, як він пах, які звуки створював. Коли ми закінчили, Нур здавалася спантеличеною.

— Що сталось? — запитав я. — На вас напав один?

— Я намагаюся зрозуміти вас, — відповіла вона. — Ви розмовляєте, як божевільні: часові петлі, монстри, яких ніхто не бачить, зміна подоби. — Вона підійшла до дивана, узяла одну потріпану книжечку з коміксами та помахала нею в повітрі. — Ви розмовляєте так, наче начиталися цього. І я вже стопудово викинула б ваші жопи копняками звідси геть, якби не Ліллі, котрій реально, здається, подобаєтесь ви та оте… як його…

— Оце, — Емма запалила в руці вогняну кулю, а потім оте полум’я, що гіпнотично витанцьовувало, перелила із правої долоні в ліву.

— Так, — Нур викинула комікси, — оте. — Вона схрестила руки на грудях та прихилилася до бильця дивана. — І то не монстри переслідували мене. Принаймні я не думаю, що то вони.

— Чому ти не розкажеш їм про це? — запитала Ліллі. — Вони хочуть допомогти.

— Знаєш, скільки разів я чула це за своє життя? «Вони лиш хочуть допомогти. Вір їм. Гірше не стане». Завжди одна й та ж пісня. — Вона набрала повні груди повітря та різко видихнула: — Та, гадаю, у цьому випадку я не маю вибору.

— Ви переховуєтесь у покинутому будинку, — озвався Єнох. — Сліпа дівчина приносить вам їжу…

Нур навела на нього спопеляючий погляд.

— А що робить тебе дивним, коротунчику?

— Ой, там нічого цікавого, — швидко відказала Емма та стала перед Єнохом.

— Що таке? — визирнув із-за неї Єнох. — Що, переживаєш?

— Звісно, ні, — відповіла Емма. — Я просто подумала, що, можливо, це трохи… зарано.

— Як би не стало запізно, — сказала Нур. — Час викладати всі карти на стіл. Ніяких секретів.

Єнох відштовхнув Емму вбік:

— Ти почула леді. Ніяких секретів.

— Прекрасно, — відказала Емма. — Тільки не облажайся.

Єнох витягнув із кишені поліетиленовий пакет. Разом із пакетом там усередині погойдувалося щось вологе і темне.

— На щастя, я врятував серце одного кота зі школи, — і він став шукати щось по всій кімнаті. — Чи є в когось лялька або опудало тварини? Або… мертва тварина?

Нур трохи відсторонилася, але, схоже, була заінтригована.

— Далі по коридору є ціла кімната муміфікованих голубів.

Вона вийшла та показала йому напрямок. Хвилину по тому вона забігла назад до кімнати, сміючись та відмахуючись від чогось, а потім до кімнати залетів голуб без одного крила та без обох очей і став навіжено літати довкола.

Решта з нас прикрили голови руками та стали розбігатися, даючи йому дорогу. Голуб улетів у стіну, у купі пір’я впав на підлогу та завмер.

Потім забіг Єнох.

— Я ще ніколи раніше не командував птахами! Жах!

— Це ж просто шиза, — прокоментувала Нур, усміхаючись та переводячи подих. — Яка чортівня!

— Ну, що я можу сказати? — похвалився Єнох. — Я екстремально талановитий.

— Ти шизоїд! — сказала вона, знов засміявшись. — Та я думаю, це круто. Реально.

Єнох просто сяяв.

— Тепер ви знаєте все, — сказала Емма, підводячись із підлоги.

— Ваша черга, — промовив я.

— Окей, окей, — Нур підійшла до дивана та сіла, — насправді, це стане полегшенням для мене розповісти вам усе. Єдина людина, яка хоч щось про це знає, це Ліллі.

Ми розсілись навколо неї широким колом. Світло трохи потьмяніло. Нур почала свою розповідь тихим, але твердим голосом.

— Уперше я помітила дещо чудернацьке цієї весни, — зітхнула вона, потім огляділа всіх нас. — Це все якось дивно — говорити щось про це вголос.

— Не кваптеся, — сказала Емма. — Ми не поспішаємо.

Нур вдячно кивнула та почала знову:

— Друге червня, вівторок, десь по обіді. Я щойно повернулася була зі школи, а Фартфейс — це мій не-батько — виявляється, весь день тинявся там туди-сюди, з нетерпінням чекаючи на мене.

Насправді ж, ім’я, яким вона назвала свого прийомного татуся, починалося не з «Фарт», але все-таки з «Ф».[68]

— Ми тоді мали з ним супердовгу розмову про те, як я марную свій час після школи в гуртках, а натомість я повинна працювати в магазині «Айсіз Квін», що на нашій вулиці, за срану мінімальну зарплатню. Я сказала йому, що мої післяшкільні заняття були заради того, щоб поступити до коледжу, і мені не потрібні додаткові гроші, і що, як би там не було, держава платить йому та Тіні, щоб вони про мене піклувались. Йому це не сподобалося. Він почав верещати. І я зробила те, що роблю завжди, коли він верещить: побігла до дитячої кімнати, де я жила разом із моїми нерідними братом та сестрою і де на дверях був замок. Ґреґа та Ембер удома тоді не було, а отже, я там опинилася сама, але Фартфейс не залишив мене в спокої. Він продовжував верещати крізь двері, а я дедалі більше та більше нервувала і не знала, що робити, й ось, нарешті, я відкрила рота, щоб крикнути щось йому у відповідь — але що вийшло з мене замість голосу? Усі електролампи в кімнаті на секунду стали яскравішими… набагато яскравішими… а потім вибухнули.

— І в цю мить ви зрозуміли? — запитала Емма. — Що ви інакша?

— Ні, ні, я подумала, що в кімнаті разом зі мною був привид або щось подібне, — у неї на обличчі швидко промайнула і так само швидко зникла усмішка, а потім дівчина заперечно похитала головою. — Я нічого не розуміла ще наступні кілька днів, поки не трапилась та подія. В «Ель-Тако-Джунйор».

— Боже мій, точно, — сказала Ліллі. — Це був той день?

— Угу. Мене щойно були прийняли в ту програму прискореної підготовки учнів для навчання в Барді. Я ніколи не думала, що в мене є шанс, але ти змусила мене подати заявку.

— Ти ж завжди хотіла вступити, — сказала Ліллі. — Продовжуй.

Нур знизала плечима.

— Це було за ті бали, які я набрала для вступу до коледжу, але коштувало три тисячі доларів, що було рівно на дві тисячі шістсот доларів більше, ніж я мала. Тому я збиралася кинути післяшкільні заняття та піти на ту роботу в «Айсіз Квін», щоб заплатити за коледж. Фартфейс сказав «правильно, чорт», що я збираюсь піти на цю роботу, але гроші, які я зароблятиму, підуть на їхні домашні рахунки, а не на те, щоб заплатити за якийсь коледж, перш ніж я не закінчила ще навіть середньої школи. Тому я нагадала йому, що маю законне право на власний банківський рахунок, як його підопічна, а він знову почав верещати, і тоді я втекла та зустрілась із тобою в «Ель-Тако-Джунйор».

— А він побіг за нею, — доповнила Ліллі, — та накричав на неї прямо там, у ресторані. І тоді вже я стала верещати на нього. Та, думаю, він не насмілився кричати на сліпу дівчину при людях, тому вітром метнувся на вулицю, щоб діждатися, коли ми закінчимо.

— І в нас було найдовше в історії частування тако.[69]

— У нас тоді нарешті з’явився шанс разом подолати «Мачо-Міл»,[70] — сказала Ліллі, — чого ми ніколи не робили раніше через його чотири тисячі шістсот калорій. Але ми сиділи там так довго, що через стрес на мене просто напав жор…

— Поки він усе стояв на вулиці та просто витріщався на нас, — продовжила Нур. — Нарешті я реально рознервувалася та більше не змогла цього терпіти, і, щоб не злетіти з котушок від споглядання того гівнюка Фартфейса, я поспішила до вбиральні. Ось там це і сталося. Я відчула, як це наростало в мені, і я вже збиралася крикнути, але стрималась. А лампочки у вбиральні почали моргати та стали якісь дивні, а я… я не знаю, як це пояснити, я просто знала, що робити далі. Знала, що зможу. Я витягнула руки — витягнула над собою — та вибрала світло з повітря. І все приміщення стало темне, лише щось невеличке світилося в мене в долонях, наче я спіймала найяскравішого у світі світлячка.

— Це, — озвався Єнох, — так страшенно круто.

— Це ти так думаєш, — сказала Нур, — але було до біса страшно. Я подумала, у мене мізки з’їхали набік. Це на той час уже стало відбуватися безперестанку, і спочатку я не знала, як це контролювати. Щоразу, коли я ставала реально знервованою… засмученою там або злилася через щось аж до всцикачки… це і починалося. Й оскільки школа — місце доволі бридке, то часто це траплялось у школі. Однак я відчувала, коли це наближалося, і мені завжди вдавалося вчасно втекти до якоїсь кімнати, де я могла побути на самоті, і ніхто мене не бачив. Гадаю, хтось таки щось помічав, хоча вони не могли однозначно пов’язати це зі мною — просто, коли вони бачили мене знервованою, при цьому моргали деякі лампочки. Але якраз уже тоді по всій школі почали ходити вони — нові люди.

— Хто то були?

— Я й досі не знаю. Вони виглядали, як викладачі, і наші викладачі, здається, ставилися до них, наче ті були з коледжу, але ніхто їх не впізнавав. Спершу вони, здавалося, спостерігали за всіма, але згодом у мене з’явилося відчуття, що вони шукали мене. А потім сталося оте в актовому залі, і тоді я переконалась остаточно.

— А що сталося, точніше?

— Ми читали про це в газеті, — сказав Мілард, — але будемо раді почути вашу версію подій.

— Це був найгірший день мого життя. Ну, може, другий чи третій найгірший. Зі мною трапився один інцидент прямо десь посередині шкільних зборів. Вони почалися, як завжди починаються оті бридкі, примусові штуки, де вам гундять про шкільний дух, але потім вони перетворилися на збори про мене. За тим винятком, що вони ще не знали, що то я. Там сказали, що якийсь вандал нищить шкільну власність, розбиваючи лампочки та підпалюючи майно. А ще там сказали, що, якщо ця особа тут присутня, вона повинна встати і вибачитись, і тоді її не відрахують зі школи. В іншому випадку відрахують. І я відчула, що мені стає погано, наче я була впевнена, що вони знали, що то я, але просто трахали мені мізки, щоб подивитись, чи я зізнаюсь. А тут іще ця дівчина в ряду позаду мене… справжня відьма, Суз Ґрант… почала нашіптувати, що це, імовірно, я, оскільки я із прийомної сім’ї, ля-ля-ля, дівчина-сирота, що народилась у нетрях чи щось таке, ламаю школу, і я відчула, що стаю злою. Реально, реально злою.

— І тоді все й сталось? — запитав я.

— В актовому залі є всякі такі театральні вогні на стелі, і всі вони відразу засвітились, а потім вибухнули, і на всіх звалилася тонна битого скла.

— Чорт, — промовила Ліллі. — Я й не знала, що було ось так.

— Це було паршиво, — сказала Нур. — Я розуміла, що треба звідти линяти. Тому я зробила пітьму та побігла. А пара фейкових викладачів почала мене переслідувати, і тепер я вже могла сказати, що вони були впевнені, що то була я. Вони загнали мене до вбиральні, і я не мала вибору, крім як випустити все світло, яке я витягла з того величезного актового залу, відразу все, прямо їм в обличчя.

— Як вони виглядали? — запитав я, хоча був цілком упевнений, що вже знаю й сам.

— Вони зовні настільки звичайні, що їх майже неможливо описати, — відповіла Нур.

— Вік? Зріст? Статура? Раса?

— Середнього віку. Середнього зросту. Середньої статури. Переважно чоловіки, одна чи дві жінки. Одна пара білих, одна пара темношкірих.

— А як вони були одягнуті? — запитав Мілард.

— Сорочки поло. Застебнуті на всі ґудзики. Піджаки. Завжди темно-сині або чорні. Як із каталогу для звичайних людей зі звичайною роботою, і ніяких особливих деталей.

— Після того як ви їх обпалили, що ви зробили далі? — запитав я.

— Я спробувала якнайшвидше повернутись додому, але вони ждали мене і там. Тому я прийшла сюди. На щастя для мене, я маю великий досвід переховування від людей.

— Чим більше я чую про цих людей, — сказала Бронвін, — тим менше вони здаються мені схожими на дивних.

— Вони не здаються зовсім схожими на дивних, — сказав Мілард. — Як на мене, вони здаються схожими на «білих».[71]

— На білих? — збентежено перепитала Нур. — Щойно ж я казала вам, що дехто з них був темношкірий.

— Ні, не на тих білих, — пояснила Емма. — На витворів. Вони були колись дивними, але через нещасний випадок перетворилися на монстрів і тепер уже понад століття є нашими ворогами.

— Ой, — промовила Нур. — Ну, це трохи збиває з пантелику.

— Вони не можуть бути витворами, — заперечив я. — Тут їх забагато. А витвори працюють невеличкими групами або поодинці.

— І до того ж, їх майже не лишилося, — додала Емма.

— Це ми знаємо точно, — додав Єнох.

— Можливо, вчора коло школи я відчув пустодуха, — зізнався я.

— Що? — вигукнула Емма. — Чому ти нічого не сказав?

— Це відчуття тривало лише кілька секунд, — відповів я. — Я не був упевнений, що це було. Але якщо це були витвори, то з ними, імовірно, був принаймні один порожняк.

— Народе, хто вони, це не є найголовнішим, — сказав Мілард. — Найголовнішим є доправити Нур у безпечне місце. Щойно це буде зроблено, ми зможемо сперечатися хоч до посиніння, ким є люди в сорочках поло.

— У безпечне місце? — перепитала Нур. — А точніше?

Я глянув на неї.

— У часову петлю.

Вона відвела погляд та провела рукою по лобі. У кутку моргнуло світло.

— Гадаю, після всього, що ви мені показали, я була б готова повірити і в це. Але…

— Знаю, — сказав я. — Забагато всього. І все так стрімко на вас накотилось.

— Це не просто забагато. Це безумство якесь. Мені треба здуріти, щоб піти з вами.

— Вам просто треба довіритись нам, — запевнила Емма.

Нур подивилась на нас кілька секунд. Потім нахилила голову, наче зібралась кивнути. Але потім сказала:

— Та я не довіряю.

Вона підвелася і зробила кілька кроків до дверей.

— Пробачте. Ви викликаєте повагу, але я перестала довіряти людям, яких майже не знаю. Навіть якщо вони вміють воскрешати мертвих пташок та розводити вогонь у долонях.

Я глянув на Емму, Бронвін та Єноха. Ми всі мовчали. Я щиро не знав, що сказати, не знав, як із нею сперечатися, але я знав, що повинен щось сказати. Я не міг зазнати невдачі. Я не міг покинути Нур, не міг підвести свого діда, не міг підвести своїх друзів. Я не міг підвести себе. Але, як тільки я відкрив рота, збираючись сказати щось, уся будівля затрусилась.

Загальне враження доповнював звук, як від двигуна гігантської маслоробки. Над будівлею завис вертоліт.

Ми стривожено переглядалися, чекаючи, коли затихне рев вертольота. Секунди цокали, але рев тільки наростав. Ми зрозуміли, що це означає, навіть без слів. Але я все одно це промовив:

— Вони вислідили нас.

Нур блиснула на мене спопеляючим поглядом, у якому була і злість, і страх.

— Або ви привели їх сюди?

Нур схопила Ліллі за руку та швидко повела її з кімнати. Ми пішли слідом, благаючи їх вислухати нас.

— Ми нікуди їх не вели! — сказав Мілард. — У будь-якому разі навмисне… Я поклявся б життям імбрини!

Ми перейшли до більшої кімнати та спинилися, дивлячись угору крізь верхню частину незаскленого, відкритого неба атріуму. Раптом у нашому полі зору з’явився вертоліт, затуливши собою небо, наповнивши кімнату шумом та низхідним потоком повітря від його несучих гвинтів.

Вибілюючи все довкола та відкидаючи різкі тіні на підлогу, униз ударив стовп світла від прожектора. Нур пильно дивилась угору, і її очі палали люттю, і вона, здавалося, готова була битись проти цих людей, ким би вони не були, а не йти з нами.

— Ви повинні піти з нами! — прокричав я. — Іншого вибору нема!

— Звісно, є! — прокричала вона у відповідь, а потім простягла обидві руки вгору та вирвала з повітря світло. Кімната навколо нас та все, що над головою, майже повністю потемніло, і єдине світіння йшло тільки з крихітної дірочки в небі над нами та від яскравої кулі в руках у Нур.

Зверху щось упало — маленький шиплячий предмет провалився в чорноту і з різким металевим «дзень!» підскочив на бетонній підлозі. Він почав розвіювати навколо себе хмару білого диму — сльозогінний газ або щось подібне.

— Затримайте дихання! — закричала Емма.

Ліллі почала кашляти. Бронвін згребла її в оберемок.

— Це Бронвін! Я тебе понесу!

Нур удячно кивнула Бронвін.

— Сюди! — гукнула вона та кинулася бігти одним із затемнених коридорів.

Ми бігли, практично наступаючи їй на п’яти. Ніхто не хотів, щоб його залишили в цій неприродній темряві. Стрімко добігши до кінця коридору, ми опинилися на роздоріжжі, де був поворот або ліворуч, або праворуч. Нур попрямувала праворуч, а ми слідом за нею, але за секунду ми почули голоси та важкі кроки, і двоє чоловіків із потужними ліхтарями вийшли з-за рогу перед нами.

Вони закричали, щоб ми зупинились. Потім ми почули звук «хлоп!», що ехом відбився від стін, і ще одна бляшанка пролетіла вздовж коридору та впала поряд із нами, розвіюючи повсюди газ.

Ми всі почали кашляти, а потім побігли в протилежному напрямку. Вони не пробували нас убити, це вже було ясно. Вони хотіли Нур живою. А може, тепер вони хотіли всіх нас.

— Нам треба вибратися з будівлі! — крикнув я на бігу. — Сходи! Де сходи?

Ми забігли за ріг та опинились у глухому куті. Нур обернулась та глянула повз нас.

— За тими людьми, — відповіла вона на моє запитання, показуючи в бік кроків.

— Ми вшиємось, — сказав я. — Я маю скористатись нашим комбо-призом.

Я перекрутив свою спортивну сумку зі спини наперед і став нишпорити всередині неї, шукаючи гранату, але Нур анітрохи не здавалася схвильованою через відсутність у нас варіантів порятунку.

— Сюди! — гукнула вона, кинувшись крізь дверний отвір у якусь маленьку кімнатку.

Ми кинулися за нею. Там не було ні вікон, ні інших дверей — ніяких інших виходів.

— Ми тут у пастці! — скрикнув я, а моя рука в сумці якраз намацала та міцно стисла гранату. Я не хотів її використовувати — а що як будівля впаде прямо нам на голови? — але, якби іншого вибору не було, я ризикнув би.

— Ви просили мене довіритись вам, — сказала Нур. — Спершу довіртеся мені.

Кроки ставали дедалі гучнішими та гучнішими. Я витягнув із сумки порожню руку. Нур відштовхнула нас у куток, а сама стала посеред кімнати та почала, наче граблями, водити руками в повітрі. І з кожним новим таким пасом руками кімната навколо нас — ривками — ставала щораз темнішою; невеличке природне освітлення, яке йшло з коридору, потьмяніло, а потім зникло взагалі — перейшовши в її руки. А потому вона взяла весь цей яскравий концентрат світла, запхала собі до рота і проковтнула.

Я можу розповісти лиш те, що бачив сам: це була одна з найбільш дивних речей, свідком якої я коли-небудь був. Я побачив, як ота світлова куля спершу просвічувалась крізь її щоки, потім помандрувала далі вниз по горлу й у шлунок, де тіло наче почало вбирати ту кулю в себе та гасити її, поки, нарешті, якраз коли кроки добралися до дверного отвору, вона не згасла повністю. Темрява навколо нас була така густа, що, коли двоє чоловіків заповнили собою дверний отвір та спрямували свої сліпучі ліхтарі вглиб кімнати, пітьма, здається, простягнула до них свої крила та огорнула їх собою. Промені ліхтарів стали завтовшки з голку, і напівсліпі чоловіки зайшли до кімнати, спотикаючись; один, сподіваючись, що ліхтар від цього стане світити краще, ударив ним кілька разів собі об руку, а другий говорив по рації, що потріскувала.

— Об’єкти знаходяться на шостому рівні. Повторюю, на шостому рівні.

Ми стояли без найменшого шуму, втиснувшись спинами в стіну і не насмілюючись навіть дихати. Оповиті темрявою, ми настільки добре були заховані, що в якусь мить я реально подумав, що вони можуть нас не знайти. І вони могли й не знайти, якби не одна штучка.

Мій телефон. Він був поставлений на вібрацію, але, навіть обкладений речами десь у глибині моєї сумки, він створював шум — крихітне таке дзижчання, яке миттю нас видало.

Усе, що сталося потім, розгорталося з неймовірною швидкістю. Обидва чоловіки впали на одне коліно. Слова «позиція для стрільби!» промайнули в моїй голові в ту ж мить, коли Нур несподівано видала гортанний рик, і світло, яке вона тримала в себе в шлунку, зі швидкістю кулі підскочило до горла та вирвалося з її рота в напрямку тих двох чоловіків, наче вибух, який був схожий — навіть при тому, що я відвернувся та замружив очі, — на тисячу фотоспалахів, задіяних одночасно. Я відчув хвилю жару. Далі я почув, як чоловіки скрикнули та попадали. Коли я знову розплющив очі, кожен дюйм кімнати буквально квітнув яскравим білим світлом, а чоловіки лежали на долівці, закривши обличчя.

Ми вже збиралися проскочити повз них із кімнати до коридору, як почулися ще чиїсь кроки. І з коридору до нас влетів іще один чоловік. У нього був пістолет, і той чоловік збирався стріляти, але Бронвін кинулась на нього, схопила за плечі та, коли його пістолет випав, пожбурила стрільця в дальню стіну. Його тіло з гуркотом пробило стіну наскрізь, здійнявши в повітря хмару цементного пилу, яка змішалась із рожевою хмаркою крові. Від здивування на губах у Нур застигла ідеально кругла літера «О», і, поки вона переводила погляд від дірки в стіні на Бронвін, ми встигли прийти до тями та полізли в пролам.

З іншого боку діри, за розчавленим тілом чоловіка, була кімната, залита денним світлом, а за нею були сходи. І ми, кожні кілька кроків роблячи круті повороти, рвонули ними в запаморочливому темпі вниз, поки не спустились із шостого поверху на перший. Бронвін несла Ліллі на плечі. Далі, не збавляючи темпу, через якусь діру в паркані ми вилізли в якийсь завулок та опинилися за межами будмайданчика, потім, навіть не озираючись, пробіглися паркувальним майданчиком якогось складу та забігли в інший провулок. І ми постійно прислухалися до шуму вертольота, який потроху ставав дедалі тихшим і тихшим — і так, поки нам не довелося зупинитися, щоби перевести подих.

— Думаю… думаю, напевне, ти вбила того хлопця, — сказала Нур Бронвін, вирячивши очі від задишки.

— У нього був ствол, — відказала Бронвін та поставила Ліллі на ноги. — Якщо ти направиш ствол на моїх друзів, я вб’ю й тебе. Таке… — вона витерла свій блискучий від поту лоб та зітхнула, — таке правило.

— Хороше правило, — сказала Нур. Потім повернулася до мене: — Пробач за те, що я сказала. Про те, що, може, ви їх навмисне привели.

— Усе окей, — запевнив я. — Я б на твоєму місці, можливо, теж нам не повірив.

Потім Нур підійшла до Ліллі та взяла її за руку.

— Усе добре, Ліл?

— Трохи потрусило, — відповіла Ліллі. — Жити буду.

— Нам треба забратися звідси якнайдалі, і швидко, — сказала Емма. — Який найшвидший спосіб?

— Метро, — відповіла Нур. — Станція за квартал звідси.

— А як щодо машини? — запитав Єнох.

— Тепер машину вони вже знають, — відповів я. — Ми повернемось за нею пізніше.

— Якщо ми проживемо так довго, — додав Мілард.

Через кілька хвилин ми вже їхали в майже вщерть заповненому вагоні метро в напрямку Мангеттену. Чи був цей шлях правильний? Ми вскочили в перший же поїзд, який прийшов, — просто щоб утекти від людей, які на нас полювали. У дорозі мої друзі стишеними голосами обговорювали, хто могли бути ті люди. Витвори? Якийсь ворожий клан дивних, про який ми нічого не знали? Я підвівся із сидіння та поглянув на карту на стіні вагона метро. Його маршрути йшли у всіх напрямках. Ми повинні були доправити Нур на той острів посеред ріки, 10044. Острів Блеквелла, як було сказано на поштовій листівці. Я запитав Нур та Ліллі, чи не знають вони, де це? Навіть не чули про такий. Зв’язок на телефоні, щоб я міг увімкнути пошук по карті, був відсутній. І якщо ми знайдемо той острів, як ми знайдемо петлю? Входи до петель рідко були помітні неозброєним оком.

Та чим більше я думав про це, тим менш упевнений був у цьому плані. Це була місія, яку нам довірили, але несподіваний наказ Ейча про відміну поставив усе під сумнів. Які нові обставини з’явилися? Про що саме він хотів попередити мене, коли дзвонив? Про людей, котрі полювали на нас, чи про те, що петля 10044 більше не була безпечною?

Навіть більше, об’єкт місії тепер був більше ніж просто «об’єкт». Це була Нур, і в неї було ім’я, історія та личко (доволі гарненьке, до речі); мені було важко собі уявити, як доставити її в руки незнайомців. Невже я реально повинен був передати її, як вантаж, у якусь петлю, про яку я нічого не знав, умити на цьому руки, та й забратися додому?

У цю мить я кинув швидкий погляд на неї, на її коліна, які вона притиснула до грудей, залізши прямо з ногами на пластикове сидіння-лаву, та на її поношені кеди для скейтбордингу. Дівчина сиділа, втупившись у підлогу із такою втомою та журбою на обличчі, усю глибину яких я навряд чи зміг би осягнути.

— Ти сумуватимеш за Нью-Йорком, якщо тобі доведеться звідси поїхати? — запитав я її.

Їй знадобилось аж цілих п’ять секунд, щоб вирватись із полону думок, у які вона поринула, та глянути на мене.

— Сумувати за Нью-Йорком? Чому?

— Бо я думаю, що ти маєш поїхати до нас додому.

Емма уважно на мене подивилась, але першим уголос заперечив Мілард:

— Це не за правилами місії!

— Забудь про місію, — відказав я. — Їй буде безпечніше з нами, ніж у якійсь петлі в цьому божевільному місті. Чи на цьому березі океану.

— Здебільшого ми живемо в Лондоні, — пояснила Емма, звертаючись до Нур. — У Диявольському Акрі.

Нур трохи відсахнулась.

— Він не такий поганий, як називається, — додав Мілард. — Якщо, звісно, не зважати на запах.

— Ми майже закінчили цю прокляту місію, — встряв Єнох. — Давайте не пересеремо все прямо зараз. Просто відвеземо її туди, куди мали, та й закінчимо з цим.

— Ми не знаємо, хто в тій петлі, куди ми збираємось, — заперечив я, — або наскільки вони здатні її захистити. І взагалі нічого.

— Хіба це наш клопіт? — запитав Єнох.

— Я згоден із Джейкобом, — озвався Мілард. — В Америці майже не залишилось імбрин, а це їхня робота захищати та виховувати відособлених дивних. Хто навчить її тут, як це бути дивною?

Нур підняла руку.

— А ніхто не збирається ввести мене в курс справи щодо імбрин?

— Імбрини — вони як учителі, — пояснив я. — І захисники.

— І державні лідери, — сказав Мілард, а потім додав пошепки: — Правда, їх ніхто не обирав…

— І зарозумілі всезнайки, котрі завжди лізуть у чужі справи, — докинув Єнох.

— По суті, кістяк усієї нашої спільноти, — підсумувала Емма.

— Нам не потрібна імбрина, — сказав я, — нам просто потрібне якесь безпечне місце. У всякому разі пані Сапсан, імовірно, залюбки повбиває нас прямо зараз.

— Вона це зробить, — погодився Єнох.

— Отже, ти поїдеш із нами? — запитав я Нур.

Вона зітхнула і тихо засміялась.

— А, к бісу. Я маю право на канікули.

— Ей, а що зі мною? — запитала Ліллі.

— Ти була б дуже бажаною гостею, — відповів Мілард навіть дещо пристрасно. — Хоча, боюсь, звичайні люди не можуть заходити в петлі.

— Я в будь-якому разі не зможу поїхати! — відказала Ліллі. — Школа щойно почалася, — а потім вона засміялася та додала: — Боже, ви тільки мене послухайте. Наче всього цього безумства й не було. Ось як неслабо школа може затрахати мізки.

— Ну-у, освіта потрібна все-таки, — сказав Мілард.

— А крім того, у мене є батьки. Доволі хороші, правда-правда. І вони за мене дуже хвилюватимуться.

— Я повернуся, — пообіцяла їй Нур. — Але злиняти з міста, поки все це не вляжеться, звучить як чудова ідея.

— Отже, тепер ти нам довіряєш? — запитав я (за всіма цими подіями ми якось непомітно перейшли винятково на «ти» в спілкуванні).

Вона знизала плечима.

— Певною мірою.

— Як ти ставишся до автоподорожей?

І раптом, наче без усякої причини, Бронвін якось незграбно нахилилась уперед і повалилась на підлогу.

— Бронвін! — скрикнула Емма та підскочила до неї.

Якщо хтось із інших людей у вагоні й бачив щось, то вони прикинулися сліпими.

— Що з нею? — запитав Єнох.

— Не знаю, — відповіла Емма. Вона легенько ляскала Бронвін по щоці та все повторювала її ім’я, поки та не відкрила очі знову.

— Народе, здається… Чорт, я мала зауважити це раніше, — Бронвін скривилася. Потім витягла з брюк нижній край сорочки. Із тіла юшила кров.

— Бронвін! — вигукнула Емма. — Боже!

— Чоловік із пістолетом… Здається, він вистрілив. Але не хвилюйтесь. Не кулею. — Бронвін відкрила долоню та показала нам маленький дротик, на кінці якого була її кров.

— Чому ж ти не сказала нічого? — запитав я.

— Нам треба було швидко забиратися звідти. І я подумала, що досить сильна, щоб витерпіти це, із чого б він там не стріляв. Та, видно…

Її голова схилилась набік, і вона знепритомніла.

Розділ шістнадцятий

Ми вже не шукали петлю. У той момент ми хотіли що завгодно, але не петлю. Усе, про що ми тоді думали, це як доправити Бронвін до лікарні. Навіть не глянувши, де ми знаходимось, на найближчій зупинці ми вискочили з вагона та східцями піднялися з метро на поверхню. Ліллі трималася за руку Міларда, а Емма, Нур та я підтримували Бронвін, яка була слабкою, але все ще при тямі. Ходьба сходами та по тротуару давалася їй дуже важко. Ми перебували на Мангеттені. Будівлі тут були вищі, а тротуари метушливі.

Я відкопав у сумці свій телефон, щоби подзвонити на 911. Тим часом Єнох підбігав до людей на вулиці та кричав:

— Лікарня?! Де лікарня?

Ця стратегія виявилась ефективною. Одна добра, чуйна леді вказала нам на специфічну на вигляд вуличку, а потім іще й супроводжувала нас, кваплячи в потрібному напрямку та розпитуючи про те, що сталось із Бронвін. Звісно, ми не хотіли нічого їй розповідати, не хотіли, щоб вона йшла слідом за нами у відділення невідкладної допомоги чи випитувала наші імена (і я вже уявив собі, як мені доведеться привести сюди якусь імбрину, щоб видалила цій жінці недавні спогади… а заодно лікарям та медсестрам), тому ми прикинулися, що пожартували про травму, на що вона, зрозуміло, розсердилася, вилаяла нас та побігла геть.

Лікарня була якраз попереду: я вже бачив знак, що звисав із будівлі в кінці кварталу. І тут мені в носа вдарив найприємніший, найрозкішніший у світі запах їжі, яку оце зараз хтось готував, і мої кроки стали сповільнюватись.

— Вам теж пахне? — запитав Єнох. — Це грінки з розмарином та паштетом із гусячої печінки!

— Аж ніяк, — заперечила Емма. — Це картопляна запіканка з м’ясом.

Швидкість нашого пересування катастрофічно уповільнювалась.

— Я б упізнала цей запах де завгодно, — обізвалась Нур. — Доса. Панір масала доса.[72]

— Про що ви, народе, говорите? — запитала Ліллі. — І чому ви зупиняєтесь?

— Вона має рацію, ми повинні доправити Бронвін до лікаря, — сказав Мілард: — Хоча, можливо, це був найароматніший кок-о-вен,[73] запах якого будь-коли потрапляв у мої ніздрі…

Однак наша процесія зовсім зупинилась. Ми стояли перед вітринами, за якими штори було відкрито, і це, можливо, був ресторан, хоча там не було жодних вивісок чи написів, крім плаката, який промовляв: «Відчинені завжди і раді всім».

— Знаєте, а зі мною все окей, — сказала Бронвін. — А тепер, раз ви про це заговорили, то й мені захотілося чогось поклювати.

Насправді ж, вона не виглядала аж надто окей — її язик заплітався, і вона все ще важко спиралася на наші руки, — але та частина мого мозку, яка зазначила це, здається, була наче під гіпнозом.

— У неї тече кров! — вигукнула Емма. — А лікарня он там!

Бронвін глянула на свою сорочку.

— Та не дуже й тече, — сказала вона, хоча червона пляма, здавалося, продовжувала збільшуватись.

У мені боролися два бажання. Одне просто кричало: «Іди до лікарні, тупий козел!» — та його майже повністю заглушував голос іншого бажання, який лунав якось по-чудернацьки, наче голос мого татуся.

Цей голос у якійсь занадто жвавій, навіть придуркуватій манері нагадував, що «от-от уже буде час вечеряти, і невже ми так і не скуштуємо нью-йоркської їжі, поки ще тут; а тому, чорт забирай, чом би нам просто не зайти сюди ненадовго підвечеряти?»

І, здавалося, усі, крім Ліллі та Емми, були не проти, а невдовзі також і їхні заперечення почали слабнути.

Я штовхнув двері від себе та, як швейцар, запустив усіх досередини. Це таки був ресторан: невеличка старомодна місцинка з картатими скатертинами, стільцями з плетеними спинками та стійкою з газованими напоями під однією зі стін. За головною стійкою стояла офіціантка у фартуху та паперовому капелюшку, яка посміхалася так, наче чекала на нас цілий день. Крім нас там більше нікого не було.

— А ви, дітки, виглядаєте голодними! — вигукнула вона, аж підскочивши на каблуках.

— Ой, ще й як, — відгукнулася Бронвін.

Офіціантка, здавалося, не помічала крові на сорочці Бронвін.

— І правда, на вигляд ви однозначно голодні.

— Так, — підтвердив Єнох голосом, що трохи нагадував голос робота. — Голодні.

— Що це за ресторан? — запитала Нур. — Мені здається, тут пахло паніром.

— Ой, та в нас є все, — відповіла Берніс, легенько махнувши рукою. — Усе, що можна побажати.

Хіба вона назвала своє ім’я? Тоді звідки я його знаю? У мене в голові була якась каша.

Тихенький голосок, який усе ще ставив під сумнів ідею зайти сюди, змалів до шепоту. Заперечення з боку Ліллі також припинились. Останнє, що я від неї почув, це як вона сказала:

— Ну, ви, народе, можете залишатися тут, якщо хочете, та я забираю вашу подругу до лікарні!

Але її спроби витягнути Бронвін під лікоть на вулицю були не дуже ефективними. (Бо неможливо витягнути Бронвін туди, куди вона сама не хоче йти.)

— Ой, а в нас немає грошей, — сказав я, згадавши раптом, що залишив нашу готівку в багажнику автомобіля; і розчарування, яке я при цьому відчув, було таким же суцільним, як під час жалоби за дорогою людиною.

— Так сталося, що в нас сьогодні спеціальна акція, — сказала Берніс. — Усе за рахунок закладу.

— Реально? — запитала Бронвін.

— Це правда. Ваші гроші тут не потрібні.

І ми, з голодними очима, підійшли прямо до стійки та повсідались на прикручені пластикові табурети, що стояли вряд. Меню не було. Ми просто казали Берніс, що б ми хотіли отримати, а вона гучним голосом передавала замовлення невидимому черговому кухареві на кухню.

Через досить короткий час задзвонив дзвоник, і офіціантка почала виносити тарілку за тарілкою з нашими стравами. То були: півень, приготований у вині, для Міларда; панір масала доса та лассі[74] з манго для Нур; смажене ягня з м’ятною підливою для Емми; подвійний чизбургер, картопля фрі та суничний коктейль для мене; омар для Бронвін у комплекті зі щипцями для розколювання панцирів та серветкою-нагрудником із зображенням омара на ній; паруючий корейський пібімпап[75] із розбитим зверху яйцем для Ліллі. Це був аномально широкий перелік страв, як для будь-якого ресторану — особливо якщо врахувати, що на кухні працювала лише одна людина, — але та частина мого мозку, яка противилася всьому цьому, шепотіла щораз слабше та слабше:

«Не їжте це.

Ви маєте піти звідси.

Це погана ідея.

Зупиніться негайно, перш ніж стане

надто пізно».

Я не пам’ятаю, як з’їв свій подвійний чизбургер, картоплю фрі та випив суничний коктейль. Але пам’ятаю спорожнілу склянку та жирні крихти, які залишились на моїй тарілці. А голова стала така важка-преважка.

— Ой, любчику! — Берніс процокала до мене на каблучках із-за стійки, притиснувши руку до грудей. — Та ти валишся з ніг!

І я валився. Я реально валився.

— Я так, так, так стомилась, — почув я голос Емми, а потім і приглушені голоси інших моїх друзів, які скаржились на те ж саме.

— А чом би вам не піднятися нагору та не передрімати трохи?

— Нам треба йти, — сказала Нур. Вона намагалася підвестися зі свого табурета, але їй, схоже, не вистачало сили.

— Іти? — перепитала Берніс. — Я не думаю, що ви зможете піти.

— Джейкобе, — прошепотіла Емма мені на вухо. У неї голос був, як у п’яної. — Нам треба йти.

— Знаю.

Ми якимось чином були загіпнотизовані. Я зрозумів це. Це було схоже на те, що намагалися зробити з нами дивні з «Русалчиної Країни Мрій», але цього разу приманку ми проковтнули.

— Нагорі в нас є кімнати з приготованими для вас ліжками. Треба тільки пройти он…

Тепер, коли вона це сказала, я відчув, що можу стати на ноги.

І не тільки я, а ми всі були вже на ногах. А Берніс тим часом підштовхувала нас до одного з виходів — до дивного, схожого на тунель коридору, стіни якого були розмальовані червоними та білими довгими смужками, що закручувались у гігантську спіраль, і це було схоже на обгортку величезної карамельної палички, тільки ізсередини.

Вона штовхала нас уперед, і ми нічого не могли вдіяти. Коридор, коли ми до нього наблизилися, здається, подовшав. Я почув звук боротьби за спиною, озирнувся та побачив, як Берніс відштовхує Ліллі назад.

— Гей! — гукнув я, наче в тумані, до Берніс. — Не ображай її.

Ліллі щось казала. Я бачив, як рухались її губи та м’язи на горлі під шкірою, але її голос не доходив (чи не міг дійти) до моїх вух.

— Ми скоро повернемося, Ліл, просто зачекай тут, — сказала Нур.

Звісно, Ліллі не змогла би приєднатися до нас, навіть якби їй дозволили пройти по коридору. Десь на півдорозі я відчув прилив крові в голові та різкий спад у шлунку, а далі «хлоп!» — нас прийняла петля.

Ліллі позаду нас уже не було, а попереду розмальований смугами коридор закінчувався сходами.

— А тепер просто вгору! — почувся голос Берніс, що відлунював від стін. Саму її видно не було.

Шлях угору ми долали повільно, сходинка за сходинкою, і, коли піднялися на сходовий майданчик, я відчув, як зникли останні крихти моєї сили волі. Ми опинились у повній владі «сирени», яка нас заманила, і все, що ми тепер могли зробити, це тільки підкоритися.

На сходовому майданчику навкарачки стояли дві дівчинки, котрі, здавалося, були зайняті тим, що старанно, дюйм за дюймом оглядали дошки на підлозі. Коли ми опинились у вестибюлі, вони припинили своє заняття та подивились на нас ізнизу вгору.

— Ви не бачили ляльку? — запитала старша дівчинка. — Френкі загубила одну зі своїх ляльок.

Здавалося, вона жартує, але вона не посміхнулась.

— Пробачте, — відповіла Нур.

— Ми замовили… сон? — промовив Мілард, зніяковівши.

— Проходьте туди, — відказала старша дівчинка, кивнувши на двері за нею.

Ми пройшли повз них.

— Тікайте, — мені наче почувся чийсь шепіт, — тікайте, поки можете.

Але, коли я знову глянув назад, дівчатка уважно розглядали підлогу, повернувшись до своїх методичних пошуків. Я рухався, наче уві сні.

За тими дверима була невеличка акуратна кухня. За столиком сидів хлопчик, а перед ним нависав чоловік у краватці-метелику. На столику були головоломки та маленька башта, складена з кубиків, і складалося враження, наче той чоловік проводив із хлопчиком якийсь екзамен. Чоловік, коли почув, як ми зайшли, підняв руку та вказав на кімнату поряд.

— Проходьте туди. — Він навіть не глянув на нас. Його увагу було прикуто до хлопчика. — «Санґвінем бібімус», — звернувся він до нього. — «Корпус едімус».[76]

— «Матер семпер керта ест»,[77] — відповів хлопчик, дивлячись перед собою в ніщо. — «Матер семпер керта ест».

— Матір завжди відома, — переклав Мілард.

Учитель випростався, а потім грюкнув по стіні.

— Гей, тихіше там! — закричав він… не на нас. Я не міг сказати, що саме вивело його з рівноваги, поки ми не наблизилися до дверей іншої кімнати, де я почув чийсь спів.

П’яний та немелодійний голос стогнав:

— З днем наро-о-о-о-о-одження, Френкі-і-і-і-і-і-і… я-а-а-а-а-а віта-а-а-аю тебе-е-е-е-е-е-е…

Я не міг змусити свої ноги рухатися швидше, інакше побіг би. Коли ми ввійшли до тієї кімнати, то побачили, що тим «співаком» був чоловік у клоунському макіяжі та жовтувато-білій перуці. Він сидів на кушетці та, притиснувшись черевом до невеличкого коктейльного столика, наливав сам собі випивку з пляшки. Здавалося, його платівку заїло: він робив невеликий ковток із келиха, потім трохи доливав у нього з пляшки, потім проспівував кілька слів, а потім знову робив ковток. Коли він побачив нас, то підняв келих та проказав:

— Будьмо! З днем народження, Френкі!

— З днем народження, — повторив я мимоволі.

У якусь мить клоун — із піднятим келихом та відкритим ротом — наче завмер, а десь із глибини його горла почувся звук, який нагадував незадоволений сонний голос, що промовляв ледве розбірливо:

«Дай

поспа-а-а-а-а-ати».

— Ідіть сюди! — почувся пронизливо-верескливий окрик із сусідньої кімнати.

І ми всією нашою ватагою зайшли до спальні, яка була вся завалена ляльками. Ними було заповнено майже кожну вільну поверхню. Ляльки були на підлозі, ляльки були на полицях на стінах, ляльки повністю вкривали собою велике крісло в кутку та ліжко із залізними бильцями. Їх було так багато, що я не помітив дівчинку серед них — на ліжку, наполовину поховану під лавиною малесеньких порцелянових личок, — поки вона не заговорила з нами вдруге.

— Сісти! — гаркнула вона та почала скидати із себе ляльок.

Ми автоматично сіли на підлогу. Я почув, як застогнала Бронвін: біль у неї, напевне, посилився.

— Я не казала, що можна шуміти! — вигукнула дівчинка. На ній була бавовняна нічна сорочка та жовті вельветові брюки, схожі на ті, що носили в 1970-х чи 80-х роках. Коли вона говорила, її верхня губа кривилась у зневажливій посмішці. — Ну-у? Хто ти?

Я відчув, що мій язик вільний, і відповів:

— Мене звати Джейкоб, і я приїхав з одного містечка у Флориді…

— Нудно, нудно, нудно! — закричала вона. Потім показала пальцем на Емму.

— Ти!

Емму всю наче струснуло, і вона заговорила:

— Мене звати Емма Блум. Я народилась у Корнуолі та досягла зрілості в петлі в Уельсі та…

— НУДНО! — зарепетувала дівчинка та показала на Єноха.

— Я Єнох О’Коннор, — проказав він, — і в нас із вами є дещо спільне.

Дівчинку це, здається, заінтригувало. Коли він заговорив, вона встала з ліжка, де лежала серед своїх ляльок, та підійшла до нього.

— Я можу змусити рухатись щось неживе, використовуючи серця живих істот, — продовжив Єнох. — Спершу я маю розібрати це на частини, а…

Дівчинка клацнула пальцями, і рот Єноха стулився.

— А ти привабливий, — проказала вона, проводячи пальцем уздовж щелепи Єноха, — але коли ти розмовляєш, то все псуєш. — Вона натиснула йому пальцем на кінчик носа: — Пі-ік! Займусь тобою пізніше.

Далі вона повернулася до Бронвін.

— Ти.

— Мене звати Бронвін Брантлі, і я досить сильна, і мій брат, Віктор, теж був…

— НУДНО! — заверещала дівчинка. — ГІВНЮК!

До нас швидко задріботіли чиїсь ноги. На порозі з’явився вчитель у краватці-метелику.

— Так?

— Я не хочу більше таких ляльок, Гівнюче. Лиш глянь на них. Вони схожі на тих, із ким весело буде грати в «Монополію»? Схожі?

— Е-е… ні?

— ПРАВИЛЬНО. НЕ СХОЖІ.

Вона вдарила ногою купу ляльок, і ті розлетілись навсібіч.

— А от він мені подобається, — вона показала на Єноха, — а всі інші СТРАШНІ й НУДНІ.

— Мені дуже шкода, Френкі.

— Що нам із ними робити, Гівнюче? — запитала вона, а потім повернулася до нас, щоби зробити невелику ремарку: — Насправді, його звати не «Гівнюк». Просто я називаю його так тому, що можу називати кого завгодно, як мені подобається.

— Приміром, ми можемо їх з’їсти, — запропонував Гівнюк.

На губах у Френкі з’явилася зневажлива посмішка.

— Ти завжди хочеш їх з’їсти. Це якось дивно, Гівнюче. І до того ж минулого разу через це в мене болів живіт.

— А ще ми б могли їх продати.

— Продати? Кóму?

— «Комý», — поправив учитель та враз закрив долонею рота і зблід.

Дівчинка впала в раж. Вона показала на нього пальцем, потім рвонула вниз невидиму вірьовку. Учитель упав на коліна, наче його, як ляльку, потягнули за ниточки.

— ТИ… МЕНІ… НЕ… ВКАЗУЄШ.

— Так, Френкі. Так, мем, — його голос тремтів. — «Матер семпер керта ест».

— Це правда. Це дуже правильно, — промовила вона, а тим часом у його бік через усю кімнату йшла маршем невеличка шеренга ляльок. — І тільки тому, що ти такий покірний, Гівнюче, я збираюся дати їм відгризти лиш одну з твоїх ніг.

А вчитель знай повторював свою фразу знову та знову, щораз швидше та швидше — «Матер семпер керта ест, матер семпер керта ест!» — поки слова не злилися в єдину какофонію. Ляльки накинулись на нього, хапаючись за нього рученятами та клацаючи своїми порцеляновими зубками. Чоловік плакав, ридав, але не відбивався. І коли він уже, здавалося, збирався віддати богу душу, дівчинка розкинула руки в сторони, а потім ударила в долоні, і цей ляпанець змусив усіх ляльок спершу уповільнити свої рухи, а затим попадати.

— Ой, Гівнюче, ти такий смішний.

Чоловік прийшов до тями, витер обличчя та став на тремтячі ноги.

— Що зі мною було? — запитав він, потім прокашлявся та продовжив: — Ви б могли продати їх «анімістам», «ментатам», «метеорологам»… — він приклав тремтячі пальці до шиї, швидко перевірив собі пульс, а потім заховав руку за спину, — але «недоторкані», як завжди, платять найвищу ціну.

— Бве-е! Я ненавиджу їх. Та, оскільки вони сюди й не потикаються…

— Я подзвоню їм та домовлюсь про аукціон.

— Але його я не продаю. — Вона показала на Єноха. І губи хлопця розповзлись у перебільшено-гротескній усмішці.

— Чудово, Френкі. Це дуже добре.

— Я знаю, що це добре. Щодо решти мені байдуже. Тільки я маю одну умову: якщо той, хто їх купить, зробить із ними якусь мерзоту, я хочу на це подивитись.

Після довгої паузи без сновидінь я прокинувся, прив’язаний до стільця. Ми — Емма, Бронвін, Нур та навіть Мілард, вірьовки навколо якого обвивалися, як навкруг порожнього місця, — сиділи рядком, наші ноги були прив’язані до ніжок стільців, а руки зв’язані за спинами. Тут були всі, крім Єноха. Його ніде не було видно.

Ми перебували на сцені якогось старого театру, вишикувані за потріпаною жовтою завісою. Варто мені було витягнути шию, я міг бачити позаду нас канати і шківи, а вгорі, уздовж вузенького службового помосту, ліхтарі. Кляпів у нас не було, та все ж я не міг розмовляти. Я так і не зміг переконати свого власного рота відкритися. Потім із-за протилежного боку завіси я почув голоси. Здається, вони говорили про нас.

— Вони перетнули межі мого приватного володіння! Намагалися мене обікрасти! — це був голос тієї психотичної маленької дівчинки, Френкі. — Я мала повне право повісити їх, але натомість виказую своє милосердя. Та роблю вам усім послугу.

— Це смішно: зазвичай це ти намагаєшся обікрасти всіх нас, — почувся різкий чоловічий голос. — Останній екземпляр, який я купив у тебе, через два дні буквально перетворився на порох.

— Не моя вина, якщо ти неправильно за ним доглядав, — відказала Френкі.

— Продавець не несе відповідальності за помилки користувача, — упізнав я єлейний голос Гівнюка, «наставника».

— Ти продала мені непотріб! Ти повинна віддати мені одного безкоштовно!

Скидалось на те, що назрівала бійка, але потім почувся окрик однієї леді:

— Припиніть! Ніяких сварок на нейтральній території!

Усе затихло. Різкий голос сказав:

— Ти змарнувала вже дебелий шмат мого часу, Френкі. Давай, починай уже свій цирк.

— Чудово. ГІВНЮК!

Із гучним рипінням та хмарою куряви завіса почала підніматися. За нею виявився порожній та аварійний на вигляд театр. Сидіння були подрані, балконний ярус нахилився під загрозливим кутом та виглядав так, наче от-от упаде.

На сцені, крім нас, було шестеро. Вони з ніг до голови обмацували нас своїми поглядами, але при цьому не забували так само уважно спостерігати й одне за одним і задля власної безпеки тримались на безпечній відстані від інших. Найближче до нас стояли Френкі та Гівнюк. На Френкі був фрак, а в руці кийок, і схожа вона була в цю мить на циркового конферансьє.

Тепер це мені здається забавним, але тоді я не мав ні найменшого уявлення, хто були ті інші. Й, імовірно, це було на краще, тому що, якби я знав їхню репутацію тоді, я був би надто наляканий, щоб мислити логічно. Френкі звернулася до найбільш відомих банд дивних, що діяли в Нью-Йорку, і ватажки трьох із них відгукнулися. У центрі на передньому плані знаходився молодик із зачіскою, що нагадувала гребінь хвилі. Він мав бездоганний костюм, черевики, заляпані червоною грязюкою, а на його губах застигла тонка, загрозлива усмішка. Його звали Рек[78] Донован. Позаду нього стояли двоє його приспішників: скромна на вигляд дівчина, котра без особливої уваги проглядала газету, та хлопець, який узагалі не справляв враження того, хто вміє читати, — його рот був напіввідкритий, а на обличчі читалася легка розгубленість.

Рек уважно розглядав мене і при цьому вів діалог із малою дівчинкою в акуратному білому платті, перев’язаному величезним шовковим бантом. Її волосся являло собою складну зачіску із завитими кучерями, що спадали їй на спину. Обличчя в неї було біле як молоко, із гладенькою шкірою та дуже холодним виразом на ньому, а її ротик, на відміну від Рекового, був загнутий кутиками донизу та постійно перебував у русі, наче дівчинка щось жувала чи тихо розмовляла сама із собою. Найбільш дивною річчю в ній була чорна хмаринка, яка нависала над її головою та плечима, при цьому безперервно повільно ворушилась, але не розсіювалася. Хмарка звужувалась лійкоподібно в напрямку правого вуха дівчинки, звідки, здається, і виходила чорна імла. Дівчинку звали Енджеліка, і вона була сама.

Рек ненавидів фотографуватись, але колись одного разу я таки побачу один нечіткий знімок, на якому він позував точнісінько так само, як зараз сидів переді мною. На противагу йому, Енджеліка любила фотокамеру, і, зокрема, один її фотопортрет — де вона гойдається на гойдалці, випускаючи хмару диму з одного вуха, — стане широковідомим серед американських дивних, і дехто з них його братиме в рамочку та з любов’ю вішатиме на стіну, дехто використовуватиме, як мішень для стрільби, а дехто побачить його на оголошенні про розшук злочинця.

Рек та Енджеліка обурювалися через когось, хто ще не з’явився, — здається, через представника «недоторканих», — але Френкі відмовлялася починати без нього.

— Навряд чи вже він покаже сьогодні тут свою волохату пику, — сказав Рек. — Або десь іще в місті, коли на те пішло. — Він мав мелодійний голос, із домішкою легкого ірландського акценту.

— А якщо й покаже, — озвався його «відкриторотий» приспішник, — я зв’яжу його та здам за винагороду.

— Глянула б на це, — озвалась Енджеліка. — Бо винагород вам не бачити. Доґфейс і весь клан не бояться вас. Горлорізів Ліо — так, але не вас.

Усе це вона не проказала, а наче проспівала — весело, ритмічно, жваво, — ніби видихаючи кожну фразу, кожна з яких спершу злітала життєрадісно вгору, а потім плавно, разом із видихом, спускалася на крилах усе нижче та нижче.

Рек глянув на свого кишенькового годинника, випростав схрещені ноги та встав.

— Ще хвилина, Френкі. А потім я забираю своїх товаришів та дую звідси.

— Гівнюче, примусь його сісти! — закричала Френкі.

— Будь ласка, сядьте, пане Донован, — сказав «наставник».

— Я ніколи не виконуватиму наказів того, хто дозволяє дитині обзивати його, — кинув Рек.

— Ти пошкодуєш, що так про мене сказав, — сказала Френкі. — Одного дня ти мене благатимеш пробачити тебе.

Та, перш ніж їхня суперечка встигла зайти далеко, широко відчинилися та гучно грюкнули двостулкові двері запасного виходу, і всередину швидко зайшла маленька постать.

— Ось і він! — сказала Френкі. — Казала ж, він буде.

Чоловічок енергійно пройшовся по проходу, на ходу знімаючи капелюх та плащ із високим коміром, які закривали йому обличчя.

— Вибачте, я спізнився, — мовив він із сильним та різким нью-йоркським акцентом. — Трафік — кошмар!

Він швидко піднявся сходами на сцену та опинився під променями ліхтарів, і я був шокований, коли побачив, що його обличчя — кожен квадратний дюйм, крім очних яблук та губ, — укрите довгим густим волоссям. Це був Доґфейс,[79] ватажок «недоторканих» із Елдрітч-стрит, найбільш зневаженого клану дивних у Нью-Йорку.

— Доґфейсе! — вигукнув Рек. — А я, по-правді, уже не думав, що в тебе стане сміливості показатися тут після побиття, яке ми влаштували вам на минулому тижні.

— Ось так ти це звеш? — відказав Доґфейс, лизнувши два пальці та пригладивши ними пасмо волосся біля ока. — Дотепно. Мені пам’ятається, трьох твоїх відвезли до цілителя, а моїх тільки двох.

— Здається, ти розучився рахувати, — сказав Рек. — Просто не лізь на мою територію, інакше тебе заберуть не до цілителя, а до покійницької.

— Хо-хо-хо! — відгукнувся волохатий хлопець, насміхаючись із нього. — «Не лізь на мою територію!» Комусь треба змінити підгузок.

Рек, який перед цим сів, знову скочив зі стільця, але один із його приспішників відтягнув його назад. Доґфейс навіть не ворухнувся, а тільки тихо собі посміювався, коли дивився, як Рек напоказ нібито дає себе утримати, щоб уникнути скандальної сцени.

— Я б цього не пробував, — мовив Доґфейс. — Із того боку, приклавши вуха до дверей, ждуть троє моїх хлопців. І, коли вони почують, як я гавкну, ти покійник.

— Досить уже цього стомливого чванства, — сказала Енджеліка. Обличчя в неї було спокійним, але її димова хмара стала густою та неспокійно вирувала.

— Так, дозвольте вже, будь ласка, почати, — проказав «наставник».

Усі сіли. Хоча напруженість між ватажками кланів була відчутною, вони таки невдовзі перевели свою увагу на моїх друзів та на мене.

— Що ти приготувала для нас сьогодні, Френкі? — запитав Доґфейс. — Знову селюки з лісу?

— Мені більше не потрібні дешеві фокусники, — застеріг Рек. — Цього разу я хочу справжніх талантів.

— Еге ж, — додав Доґфейс. — У його ватазі й правда багато нікому не потрібних недоумків.

Рек кинув на нього недоброзичливий погляд.

— Ні-ні, вони — реальна знахідка, — запевнила Френкі. — І вони будуть реально дорогими.

— Подивимося, — сказала Енджеліка.

— Єдине, що мене хвилює, це чи зможуть вони грабувати, — зауважив Рек. — Мені потрібні «силачі». Мені потрібні «розвідники».

— А мені потрібні «хамелеони», — сказав Доґфейс. — Недавно мою ватагу засікли звичайні, і нас добряче поскубли.

— Тобі це, напевне, не завадило б, — поглузував Рек із зовнішності опонента.

— До речі, ось цей — невидимий! — сказала Френкі. Вона обернулася та штовхнула Міларда своїм кийком. Той тихо скрикнув.

Ми й досі не могли розмовляти.

— Гм, — промовив Рек, безперервно постукуючи пальцями. — Це могло б зацікавити…

— Вони недостатньо потворні для твоєї ватаги, — сказав Доґфейс. — Краще лиши їх мені.

— Мені, як завжди, потрібні «погодники», — зітхнула Енджеліка. — «Вітрозмінювачі», «хмаросіячі». Досвідчені тільки.

— Гаразд, говоріть, — сказала Френкі, махнувши своїм кийком у наш бік. — Розкажіть їм, що вмієте робити.

Я відчув, як мою щелепу попустило, а мій язик, який був майже занімів, стало поколювати через раптовий приплив крові до нього, і тоді до нього поступово стала повертатися чутливість. Спершу говорити було важко. Бронвін також намагалася щось сказати, але це звучало так, наче ми забули, як вимовляти приголосні.

Доґфейс різко підняв руки:

— Вони що, ідіоти?

— Звісно, що так. Інакше, як би Френкі змогла їх узагалі спіймати?! — зауважив Рек.

— Забудь мій номер, — сказала Енджеліка, звертаючись до Френкі, та встала зі стільця.

— Їхні язики просто заніміли! — благала Френкі. — Не йди!

Френкі почала бити своїм кийком Бронвін, репетуючи:

— ГОВОРИ ЧІТКО!

Ця сцена настільки мене розгнівала, що в мене в голові щось перемкнуло, до мене повернувся мій голос, і тоді я крикнув:

— ПРИПИНИ!

Френкі, з люттю на обличчі, повернулась у мій бік та рушила зі своїм кийком до мене. Однак для цього їй треба було пройти мимо Емми, але та, виявляється, поки ніхто не бачив, устигла перепалити вірьовку на своїх зап’ястках. І хоча її ноги все ще були прив’язані до стільця, це не завадило їй накинутись на дівчину та вагою свого тіла нагнути Френкі до підлоги.

Емма затисла шию Френкі однією рукою в «трикутник» і стала її душити, а другу руку, із полум’ям, тримала поруч із обличчям дівчинки.

— Стоп, стоп, стоп! — заверещала Френкі, звиваючись та корчачись. Здавалося, вона втратила свій гіпнотичний вплив на Емму і, хоч як сильно намагалась, уже не змогла його повернути.

— Відпустіть нас, або я розплавлю їй пику! — закричала Емма. — Я серйозно! Я дійсно зроблю це!

— Та, будь ласка, — сказала Енджеліка. — Вона вже так дістала.

Інші розсміялися. Вони, здавалося, були здивовані, але не дуже засмучені раптовим поворотом подій.

— Чому ви стоїте? — закричала Френкі. — Убийте їх!

Доґфейс відкинувся на спинку стільця, поклав щиколотку на щиколотку, а руки заклав за потилицю та сплів пальці.

— Ну, не знаю, Френкі. Щойно стало так цікаво.

— Я згодна, — додала Енджеліка. — Уперше я рада, що сьогодні вилізла з ліжка.

Емма виглядала роздратованою.

— Вам однаково, якщо вона помре?

— Авжеж, — байдужим тоном відповів «наставник».

— Ти не можеш так зі мною! — закричала Френкі. — Ти мій! Я тебе спіймала!

А тим часом я почав відчувати, що мало-помалу знову можу керувати своїми руками та ногами, так само як і язиком. Закляття дівчинки було зламане. Я поглянув на своїх друзів і зазначив, що вони теж почали рухати своїми кінцівками.

— Гадаю, ми поділимо їх порівну, — сказав Рек, витягнув із-за поясного ременя пістолет із товстим стволом та звів курок. — По-одному для вас, двоє для мене.

— Я маю кращу ідею, — заперечив Доґфейс. Він упав на всі чотири кінцівки та люто загарчав. — Я заберу всіх.

— Добром це для тебе не закінчиться, — попередила його Енджеліка. У її хмаринці спалахнуло яскраво-білим, а потім прогриміло. Те, що я вважав за дим, виявилось реальною грозовою хмарою. — І навіть не здумай застосувати свій вогонь проти нас, — звернулася вона до Емми.

— Ніхто нас не забере, — заявив я. — І ніхто нас не купить.

— Коли Рада імбрин дізнається, чим ви тут займаєтесь, у вас будуть серйозні-пресерйозні проблеми, — попередив Мілард.

У деяких учасників аукціону ця заява викликала здивування. Рек зробив крок уперед, і в його голосі несподівано з’явилися деякі нотки поваги, коли він сказав у відповідь:

— Ви неправильно нас зрозуміли. Ми не купуємо людей. Такий вид торгівлі вже протягом тривалого часу є незаконним. Але інколи ми робимо грошові внески для звільнення під заставу дивних, винних у скоєнні карних злочинів. Якщо згадані дивні нам подобаються.

— Яких карних злочинів? — запитав Мілард. — Це ви злочинці.

— Ви перетнули межі приватного володіння Френкі, — повідомив Доґфейс, а Френкі, котра від переляку не могла нічого сказати, енергійно закивала.

— Вона заманила нас у пастку! — сказала Бронвін. — Підмішала наркотики нам у їжу!

— «Іґнорантія леґіс немінем екскусат»,[80] — промовив «наставник». — «Незнання закону нікого не виправдовує».

— Отже, ми платимо за вас заставу, — продовжив Рек. — Ви не йдете до в’язниці, а натомість відплачуєте нам своєю службою протягом трьох місяців. Після цього багато хто вирішував залишитись із нами.

— Ті, хто вижив, — додав Доґфейс із лукавим вишкіром. — Наші ініціації не для боязких.

— Ви, міс, дуже талановита, — промовила Енджеліка, роблячи обережний крок до Емми та злегка їй уклонившись. — Я думаю, у моєму клані ви будете почуватись, як удома. Ми «елементалі», як і ви.

— Давайте прямо, — сказала Емма. — Я нікуди з вами не піду, і мої друзі теж.

— А я думаю, підеш, — уставив Доґфейс.

Раптом почувся гучний тріск, і, розриваючи вірьовки, зі стільця підвелася Бронвін.

— Не рухайся! — крикнув Рек. — Я стрілятиму!

— Ти стріляєш — я палю´, — обізвалась Емма.

— Роби, що вона каже! — запхикала Френкі.

Рек завагався, потім трохи опустив пістолет. Попри гарячі суперечки з нею, у дійсності аукціонери не хотіли смерті для Френкі. Або ж, насправді, вони не хотіли вбивати нас.

Бронвін підійшла до стільця Нур та з тріском розірвала вірьовки, якими та була зв’язана.

— Дякую, — сказала Нур, стаючи на ноги та розтираючи зап’ястки.

Після цього вона сильно вдарила рукою по повітрю і долонею, наче ковшем, вирвала з нього сліпуче світло, що йшло від театрального прожектора. Той і далі продовжував світити, сяючи там, угорі, але тепер його світловий конус завмер високо над нашими головами.

— Ось. Так краще. — Вона стиснула долоні разом, здавлюючи до меншого розміру повну пригорщу світла, яке вона зібрала, а потім засунула те, що вийшло, собі за щоку, де воно випирало, наче ціла жменя жувальної гумки, яка неймовірно яскраво світилась.

— Матір божа, — прошепотів собі під ніс Рек.

— Хто ви, люди? — запитав Доґфейс.

Бронвін щойно порвала вірьовки Міларда, а тепер ішла звільнити й мене.

— Вони не можуть бути тутешніми, — промовила Енджеліка. — Із такими дивними вміннями їх би тут усі знали.

— Пам’ятаєте витворів? — запитав Мілард.

— Ти, певне, жартуєш, — сказав Рек.

— Тепер вони мертві або у в’язниці через нас.

— Через нього переважно, — уточнила Бронвін. Вона розірвала вірьовку, яка тримала мої зап’ястки, а потім підняла мою руку, як піднімають руку переможця в змаганнях зі спортивної ходьби. — Ми підопічні пані Сапсан. І коли вона почує про те, що ви, люди, тут витворяєте, вона разом із іншими імбринами обрушить на ваші голови таке пекло, що ви навіть не зрозумієте, що вас знищило.

— Це найбожевільніша дурня, яку я будь-коли чув, — прокоментував Рек.

— Тоді, думаю, вони чудово нам підійдуть, — сказав Доґфейс.

Події продовжували розвиватися на нашу користь. Ми вже заслужили від ватажків кланів деяку — хоч і скупу, але — повагу, і баланс сил вирівнявся. Але вони все ще остерігалися нас — та одне одного, — і ніхто з них іще не опустив своєї зброї: Рек і досі тримав у руці пістолет, Доґфейс продовжував стояти на всіх чотирьох, готовий будь-якої миті накинутись, а в хмарі Енджеліки бушувала тиха буря, і кульки дощу падали їй на голову та на плечі.

Емма ж продовжувала тримати своє полум’я біля обличчя Френкі. Скидалося, наче ми танцювали навколо підпаленої шашки динаміту.

— Я маю одне питання до вас, і було б добре, якби ви відповіли щиро, — сказав Рек. — Такі люди, як ви, не гуляють по місту без вагомої причини. То що ви тут робите?

Гадаю, тоді я був подумав, що можу розмовляти з ними, як із рівними, але тепер, згадуючи ті події, я не можу сказати, чому я тоді їм відповів. Можливо тому, що в той момент я почувався гордим та сміливим, і правда просто сама якось вискочила в мене з рота.

— Ми прийшли допомогти їй — сказав я, кивнувши на Нур. — Вона є зовсім новий дивний, котрий опинився в небезпеці, і ми забираємо її з собою додому.

На якусь мить, поки ватажки кланів перетравлювали цю інформацію, а потім перезирались одне з одним, зависла напружена тиша.

— Ти кажеш, «зовсім новий»? — перепитав Доґфейс. — Ти маєш на увазі… вона відособлена? — Він подався трохи назад і сів на п’яти, а з його голосу зникло гарчання, і той знову став нормальним.

— Точно так, — відповіла Емма. — А в чому річ?

Енджеліка похитала головою. З її підборіддя скапувала дощова вода.

— Погано.

— Прокляття! — вигукнув Рек, ударивши кулаком по повітрю. — Прокляття, я реально хотів оцю гарячу штучку до своєї ватаги.

— Про що ти кажеш? — запитала Бронвін.

— Так, що оце щойно сталось? — запитала Нур.

Френкі почала здригатися від сміху.

— Ой, у вас проблеми? — озвалася вона.

— Заткнись, — сказала їй Емма.

— Викрадення відособленого дивного є серйозним злочином, — уставив своє слово «наставник». — Дуже тяжким злочином.

— Та не викрадали мене, — заявила Нур.

— Ви нетутешні, — сказав Рек, — і ви перевозите відособленого через кордони територій. А це означає… — Він голосно зітхнув та топнув ногою. — Ненавиджу це!

Доґфейс звівся на ноги та витер руки.

— Ми маємо вас здати, — сказав він. — Інакше станемо співучасниками злочину.

— А мусимо? — запитала Енджеліка. — Вони мені дедалі більше до душі.

— Ти, певне, жартуєш! — Доґфейс став знервовано походжати туди-сюди. — Якщо ми не повідомимо, а Ліо про це дізнається? Наші життя не будуть варті нічого. Менше, ніж нічого.

— Я думала, ти не боїшся «нікого і нічого у світі». — Енджеліка знову заговорила віршами і навіть процитувала рядок із якогось поетичного твору.

Доґфейс обернувся в її бік та прокричав:

— Тільки ідіот не побоїться Ліо!

Рек на мить повернувся боком, а коли став у попередню позицію, то в руці тримав щось схоже на маленький стільниковий телефон.

— Ненавиджу таке робити. Реально ненавиджу. Я дуже хотів попрацювати з вами. Але, боюсь, я не маю вибору.

Він натис кілька кнопок на пристрої. За мить заревіла сирена. Звук лунав, здавалося, одночасно звідусіль: зі стін, зі стелі, із самого повітря. Ми з друзями поглянули одне на одного, а потім на американців. Ті поприбирали своє «озброєння» і взагалі більше не вчиняли щодо нас загрозливих дій. Вони просто здавалися розчарованими.

Емма відпустила Френкі. Дівчинка впала на підлогу.

— Де наш друг? — крикнула Емма дівчинці. — Що ти зробила з Єнохом?

Френкі швидко задріботіла до американців.

— Тепер він частина моєї колекції! — викрикнула вона, визираючи з-поміж колін Река. — І ви ніколи його не повернете!

Разом із тим, здається, ми не мали причин залишатися на місці, і нічого не змушувало нас це робити. Сирена продовжувала ревіти. Ми з друзями роззирнулися навколо.

— Думаю, нам краще піти, — сказав я.

— Цілком із тобою згодна, — підтримала мене Емма.

Емма, Нур та я стали допомагати Бронвін, котра, здавалося, була вже майже такою, як і колись, але все ще трохи одурманена. Далі ми збігли сходами зі сцени вниз і помчали вгору по проходу в напрямку запасного виходу так швидко, як тільки могли — що вдавалося нам не дуже. Ні американці, ні їхні приспішники не зробили ні найменшої спроби зупинити нас. Ми проскочили крізь двері та вирвались назовні, під небо згасаючого дня.

А там уже до нас бігли півдюжини чоловіків у костюмах епохи 1920-х років та зі старовинними автоматами (тієї ж епохи). Вони підняли їх та закричали, щоб ми зупинилися. Від бетону позаду нас бризками відрикошетили кулі.

Один із чоловіків вибив у мене з-під ніг землю, а потім я вже лежав на тротуарі обличчям униз, і мені в потилицю впиралося взуття того чоловіка з автоматом.

Потім різкий голос віддав наказ:

— Закрити їм очі.

Мені на голову натягли невеликий темний мішок.

Світ навколо став чорним.

Розділ сімнадцятий

Мене поставили на ноги та грубо кудись потягли, потім підняли попід руки та кинули на якусь металеву поверхню. Гучно грюкнуло щось схоже на дверцята автомобіля. Здається, я опинився в кузові машини.

Крізь мішок, який мені натягли на голову, я не міг нічого бачити та майже не міг дихати. Моє підборіддя після падіння на бетон боліло, а мої знову позбавлені руху зап’ястки саднили у тугих наручниках. Прокинувся та запихкав великий багатоциліндровий двигун. Я почув, як Емма сказала щось, а один із гангстерів гаркнув: «Заткнись!» — і я почув ляпас, а потім була тиша та лють, що згорнулася клубком у мене в грудях.

Вантажівка (чи що воно там було) уся трусилась і тремтіла. Ніхто не розмовляв. Поки ми чекали на вирішення нашої долі, мій мозок свердлило тільки дві речі: що ці гангстери, напевне, працюють на Ліо, єдину людину в Нью-Йорку, котру, здається, боялися всі, і що я лишився без своєї спортивної сумки. Спортивної сумки з Ейбовим журналом проведених операцій у ній. З єдиною річчю, яку він потрудився зберегти під замком у своєму секретному підземному бункері. З річчю, що була заповнена конфіденційною інформацією. З річчю, яка стала майже повним звітом за роки, проведені моїм дідом мисливцем на порожняків. Й от тепер я загубив її слід.

Востаннє спортивка була на мені, коли я заходив до ресторану Френкі. Напевне, її зняв із мене «наставник» десь на півдорозі між рестораном та бездоглядним театром. Чи зазирав він усередину? Чи зрозумів він, що отримав? І що було б гірше: якби він викинув журнал чи якби прочитав?

Хоча тепер це не мало ніякого значення. Якщо це дійсно були хлопці Ліо, а він був такий же страшний, як, здається, всі про нього думали, то я все одно не переживу цей день.

Водій різко вдарив по гальмах. І я поковзав кудись уперед по металевій підлозі, а спинився, тільки коли один із гангстерів схопив мене за шию. Машина зупинилась, і я почув, як відчинилися дверцята. Нас витягли назовні, заштовхали до якоїсь будівлі, провели по якомусь коридору та крізь вхід до петлі, що виявився таким лагідним, що я майже не зрозумів, що сталося. Потім нас знову вивели на вулицю, але тепер усе довкола відчувалось та лунало інакше. Було прохолодно, а вулиця була гамірна. Ми перенеслися до якихось більш давніх часів. Звук від підошов на тротуарі був не такий — важчий, тому що ніхто не носив кросівок. Навколо нас чути було автомобілі, і їхні двигуни працювали жорсткіше, їхні гудки були горластіші, а їхні вихлопи — димніші.

Коли я двічі спіткнувся на нерівному тротуарі, чоловік, котрий тримав мене за руку, попередив мене, щоб я не намагався утнути якоїсь дурниці, потім зірвав з моєї голови мішок, і ми пішли далі. Від несподівано яскравого денного світла я заморгав і відразу ж спробував роздивитися це місце та визначити, де це ми були. Я не виключав, що, можливо, згодом доведеться рятувати своє життя швидкою втечею.

І я припустив, що це міг бути Нью-Йорк першої половини двадцятого століття, десь 1930-ті чи 1940-ві роки. Ці старі автомобілі та автобуси неможливо було ні з чим переплутати, а на кожному чоловікові був костюм та капелюх. І мої викрадачі прекрасно сюди вписувались. Вони могли собі дозволити спокійно зняти з мене мішок, тому що їм було далі байдуже, чи я побачу, де я. Імовірно, вони контролювали все це місце. Крик про допомогу в цій петлі не приніс би мені нічого хорошого — ці гангстери вбили б будь-яких звичайних, котрі спричинили б їм неприємності. Єдине, що вони потрудилися приховати, щоб не створювати скандалу, були їх автомати, загорнуті в газети в них під пахвами.

Ми пішли по вулиці. Ніхто, здається, не звертав на нас уваги, та я не був упевнений, чи це була звичайна поведінка для мешканців Нью-Йорка, чи всі ці люди були просто навчені ігнорувати людей Ліо, тому що так було краще для їхнього здоров’я. Я зробив спробу озирнутися, щоби подивитися, чи були там мої друзі, але за це мені прилетів удар у потилицю. Я бачив тільки своїх викрадачів — попереду та обабіч — і чув, як десь позаду тихо перемовлялись між собою Доґфейс та Рек.

Ми звернули у якийсь провулок, потім піднялися на вантажну платформу, пройшли повз кількох чоловіків у робочих комбінезонах та зайшли у темний товарний склад.

— Ліо чекає, — гаркнув один із робітників.

Ми маршем пройшли через кухню, яка гуділа кухарями та офіціантами, котрі притискалися до стін, щоби пропустити нас, та завбачливо відводили очі вбік. Ми пройшли через танцювальний зал, через шикарний бар, у якому було темнувато навіть серед білого дня, однак він майже наполовину був заповнений постійними клієнтами, а потім позолоченими сходами ми піднялися до кабінету Ліо.

Кабінет був великий та фантастичний на вигляд, прикрашений вишуканим різьбленням по дереву та позолотою. У дальньому кінці за масивним, відполірованим до дзеркального блиску столом сидів чоловік, що чекав на нас. Він був у чорному, у тонку смужку костюмі, із крикливою фіолетовою краваткою та кремового кольору фетровому капелюсі, який не зовсім відповідав решті його наряду. Він сидів упівоберта до нас, відкинувшись на спинку стільця та поклавши ноги на край столу. Поряд із ним стояв високий, весь у чорному чоловік, схожий на власника похоронного бюро.

Коли мене підвели до нього, чоловік за столом уважно на мене подивився. При цьому мою шкіру поколювало, наче до неї торкалися льодяними бурульками. Він грався ножем для відкривання конвертів, час від часу тикаючи його вістрям у зелену повсть на поверхні столу та залишаючи у ній маленькі ямки. Він скосив оком, і миттю Емма, Мілард та Бронвін були поставлені поруч зі мною.

Нур серед них не було. Я запитав себе, що вони могли з нею зробити, і в мене від страху по всьому тілу пішли дрижаки. Потім завели Енджеліку, Река та обох його приспішників, і коло кожного з них стояв гангстер. Доґфейса ніде не було видно; вочевидь, він утік.

— Ліо, радий тебе бачити, завжди і повсякчас, — озвався Рек, роблячи жест, наче знімає капелюха для вітання, хоча капелюха на ньому не було. Його приспішники мовчали.

Енджеліка уклонилася.

— Привіт, Ліо, — сказала вона; її хмаринка ввічливо зменшилася до пристойного розміру і притиснулася до тіла своєї хазяйки, наче вона теж була налякана.

Ліо показав на неї конвертним ножем.

— Ти краще не бризкай тут, янгольське личко. Я щойно почистив цей килим.

— Не буду, сер.

— Отже, — Ліо націлив ножа на нас, — це вони?

— Це вони, — відповів Рек.

— Де хлопчик-пес?

— Він утік, — відповів високий чоловік із по-зміїному слизенькою інтонацією в голосі.

Ліо стиснув руків’я конвертовідкривача трохи міцніше.

— Це недобре, Білле. В людей може виникнути думка, що ми потураємо злочинцям.

— Ми його схопимо, Ліо.

— Краще ти сам, — потім він перевів погляд на Река та Енджеліку: — Тепер що стосується вас. Я чув, що ви відвідували незаконний аукціон.

— О ні, нічого подібного, — відказав Рек. — Ти про цих дивних? — Він показав жестом на моїх друзів та на мене. — Ми пробували найняти їх. Це був… ярмарок вакансій.

— Ярмарок вакансій! — реготнув Ліо. — Це щось нове. Ви впевнені, що не хотіли забрати їх собі незаконно? Щоб за допомогою погроз і залякування змусити їх потім безплатно служити вам?

— Ні-ні-ні, — зачастив Рек.

— Ми б ніколи так не вчинили, — відказала Енджеліка.

— І що ви повинні робити з нетутешніми? — запитав Ліо.

— Приводити їх до тебе, — відповів Рек.

— Отож.

— Френкі думала, що вони — нічого особливого, тому…

— Френкі — розумово відстала карлиця! — закричав Ліо. — Сортування на тих, хто «нічого особливого», а хто таємний агент, не її парафія. Ви приводите нетутешніх до мене, а я вже їх сортую! Ясно?

— Так, Ліо, — відповіли вони в унісон.

— Далі. Де «світлоїжка»?

— Прохолоджається у вітальні, — відповів Білл. — Я лишив з нею Джіммі та Вокера.

— Добре. Будьте з нею ввічливі. Пам’ятайте, спершу ми повинні спробувати стати з нею друзями.

— Ясно, Ліо.

Потім Ліо звернувся до нас. Він зняв свої ноги зі столу та підсунув стілець уперед.

— Звідки ви? — запитав він. — Ви «каліфорніос»,[81] еге ж? Люди Міса?

Напевне, це вони так назвали пані Сапсан.

— Я із Флориди, — відповів я.

— А ми з Об’єднаного Королівства,[82] — додала Бронвін грубим голосом.

— Ми не знаємо, хто такий Міс, і взагалі не розуміємо, про що ви кажете, — сказала Емма.

Ліо кивнув. Опустив очі на стіл. І мовчав навдивовижу доволі довго. Коли він знову підняв очі, його обличчя було червоне від гніву.

— Мене звати Ліо Бернам, і я правлю цим містом.

— Усім Східним узбережжям, — добавив Білл.

— Ось, як ми зробимо. Я ставлю вам питання, а ви чесно відповідаєте. Я не той хлопець, якому можна брехати. Я не той хлопець, чий час можна марнувати.

Ліо підняв руку над головою та різко й сильно опустив її, загнавши ніж для конвертів глибоко у кришку столу. Усі в кімнаті від несподіванки здригнулись.

— Зачитай звинувачення, Білле, — звелів Ліо.

Білл розгорнув блокнот:

— Перетин меж приватного володіння. Опір при арешті. Викрадення відособленого дивного…

— Допиши «надання неправдивих даних про себе», — перебив його Ліо.

— Як скажеш, Ліо, — промовив Білл, дописуючи.

Затим Ліо підвівся зі свого високого стільця, обійшов навколо нього, став позаду та сперся передпліччями на золоте оздоблення спинки.

— Після того як витвори та примарні тварюки вшилися з міста і все почало налагоджуватися, — сказав він, — я знав, і це було лише питання часу, що одного разу хтось спробує залізти на нашу територію. Я вирішив, що вони почнуть зі спроби віджати одну з «мухосранських» петель десь на окраїнах. Як-от заклад Міссі Файнман на Соснових Пустирях. Або притончик Джус Берров у горах Поконо. Але прийти за одним із наймогутніших диких, яких ми не бачили я вже не знаю як давно, і зробити це прямо на нашому задньому дворі серед білого дня… — Ліо при цих словах випростався, й у спалаху гніву з його вуст навіть почала бризкати слина. — Це не тільки безсоромно, це — образа. У такий спосіб «каліфорніос» кажуть: «Ліо слабкий. Ліо спить. Давайте просто завалимося до нього додому та вкрадемо його скарбничку, бо ми зможемо втекти з нею».

— Ви явно дуже засмучений, — промовив Мілард, — і хоча я, звісно ж, не хочу засмучувати вас надалі тим, що не погоджусь із вами, але ми зовсім не є тими, ким ви, здається, думаєте, ми є.

Ліо вийшов із-за стільця та став перед Мілардом, на якому був насильно одягнутий смугастий халат, щоб йому важче було непомітно зникнути.

— Ви тутешні? — запитав Ліо рівним тоном.

— Ні, — відповів Мілард.

— Чи намагалися ви вивезти того дикого?

— А що таке «дикий»?

Ліо вдарив Міларда в живіт. Мілард склався вдвічі та застогнав.

— Припиніть! — вигукнула Емма.

— Білле, розкажи їм, що таке «дикий».

— Дивний, котрий не знає, що він дивний, і ще не зв’язаний із жодним конкретним кланом чи ватагою, — проказав Білл, наче цитував напам’ять.

«Дикий», здається, було іншою назвою для відособленого… але більш принизливою.

— Вона була в небезпеці, — пояснив я. — Ми пробували їй допомогти.

— Забравши її із П’яти Районів,[83] — голос Ліо пролунав скептично.

— До нашої петлі у Лондоні, — сказала Бронвін. — Де вона була б у безпеці від таких людей, як ви.

Брови Ліо поповзли вгору.

— Лондон. Бачиш, Білле, це ще гірше, ніж я думав?! Тепер за нами приходитимуть іще й «лаймі[84]-дивні», а не тільки «лос-каліфорніос».

— Вона не одна з вас, і вона не ваша, — заявив я. — Це був її вибір піти з нами.

Ліо розправив свій комірець та підійшов прямо до мене. Гангстер, що стояв поряд зі мною, стиснув мою руку сильніше.

— Я не знаю, чи ти дійсно не в курсі, чи просто прикидаєшся, — тихо мовив Ліо, — але це не має значення. Закон є закон, і цей закон один по всій країні. Та «світлоїжка» є місцевою, і схиляти її піти звідси — це злочин, у якому ви зізнались. Я не маю вибору, крім як покарати вас для прикладу.

Він підняв руку і дав мені ляпаса, і це сталось так швидко, що я не встиг підготуватися до удару. Сила удару мало не збила мене з ніг.

— Білле, забери цю шпану з мого кабінету. Дізнайтеся, хто вони, і не церемоньтесь із ними. Ми більше не будемо благодушними.

— Як скажеш, Ліо.

Коли нас виводили, ми з Еммою встигли поглянути одне на одного. І я самими тільки губами сказав їй: «Усе буде добре». Але вперше звідтоді, як ми покинули мій дім у Флориді кілька днів тому, я реально не був у цьому впевнений.

Це була перша моя зустріч із Ліо, але не остання.

Не можу сказати, скільки часу я провів у тій кімнатці. Здавалося, що минули дні, але, найімовірніше, пройшло менше двадцяти чотирьох годин. Там не було ні вікна, ні сонця, а з обстановки лише розкладачка та нічний горщик. Єдиним джерелом світла була гола лампочка, яка ніколи не припиняла горіти, а за таких умов плин часу вимірювати складніше, особливо коли ви страждаєте на петельний десинхроноз, і тому ваше тіло навіть приблизно у часі не орієнтується.

Їжу мені приносили у бляшаній мисці, а воду в бляшаній чашці. Кожні кілька годин хтось приходив, щоб мене допитати. Зазвичай щоразу різні люди. Перш за все вони хотіли знати, звідки я та на кого працюю. Вони, здається, реально вірили, що я із Каліфорнії, але не зізнаюсь. Так я став «каліфорніо» — саме це слово вони вперто продовжували вживати. Хоча я і заперечував це всіма можливими способами, але правда — що я був частиною цієї групи дивних із Великобританії (враховуючи моє очевидне американство і той факт, що я був родом із двадцять першого століття, а мої друзі ні) — здавалася дуже малоймовірною. Переконати їх було дуже складно. Я вже не бачив жодного сенсу продовжувати щось їм доводити. Вони запросто та без жодної крихти жалю розповідали мені, як убиватимуть мене, а ще про різноманітні жахливі покарання за «злочини», які вчинили я та мої друзі. Але вони мене не били. Вони мене не катували. Я думаю, це якимось чином залежало від того чоловіка далі по коридору. Кожні кілька годин мене забирали з моєї кімнатки та вели до іншої кімнати без вікон, де садовили навпроти чоловіка, схожого на сову, із коротким волоссям та маленькими круглими окулярами. Зазвичай він, відкинувшись на спинку стільця, просто довго дивився на мене, мовчав і тільки похрумував собі маринованими огірочками.

У мене виникла теорія, що він намагався читати мої думки. Правда, я не зрозумів, чи були мариновані огірки необхідною частиною цього процесу, чи він просто мав до них нестримний потяг. Врешті-решт, він, напевне, дізнався про все, про що хотів дізнатися — а може, вони проникли в мозок одного з моїх друзів, — тому що всі інші мої допитувачі несподівано змінили свій тон. Тепер вони, здається, вірили мені, коли я наполягав, що я не із Каліфорнії і що я був частиною цієї групи дивних із-за океану.

Після цього вони захотіли дізнатися все про європейських дивних, про імбрин, про пані Сапсан. Вони були впевнені, що імбрини планували щось на кшталт вторгнення чи набігу на них. Вони хотіли дізнатися, скількох інших дивних ми вже викрали з Америки.

Скількох диких ми вже заманили до себе. Я запевняв, що жодного і що ми діяли самотужки та без відома імбрин. Я сказав, що ми відповіли на заклик допомогти відособленому дивному, якому загрожувала небезпека. Ми лиш хотіли допомогти дівчині, от і все.

— Загрожувала яка небезпека? — запитав черговий мій допитувач. То був кремезний чоловік із небритими щоками та білим як крейда волоссям.

Я вирішив, що нам із друзями не буде жодної шкоди, якщо я відповім допитувачу на це питання, тому я описав йому людей, котрі вистежували Нур. Розповів про позашляховики із затемненими вікнами. Про вертоліт над будівельним майданчиком та про людей, котрі переслідували нас та вистрілили у Бронвін дротиком із якимсь транквілізатором.

— Я чоловік неосвічений, — сказав на те мій допитувач. — Але єдине, що я знаю вздовж і впоперек, так це наших ворогів. Я знаю, як вони виглядають, як вони одягаються, що вони їдять на сніданок, імена їхніх матерів. І ці люди не підходять під жоден із твоїх описів.

— Клянусь, це правда, — відказав я. — Імбрини не мали до цього жодного стосунку. Пані Сапсан не мала до цього жодного стосунку. Ця дівчина була у небезпеці, а ми просто хотіли допомогти.

Мій допитувач засміявся.

— «Просто хотіли допомогти», — повторив він і нахилився до мене так близько, що я відчув запах його шкіри, кислий, як ментол та наслідки нічної пітливості. — Одного разу я бачив імбрину. У Скенектаді.[85] То була стара леді, що жила у лісі, а з нею десь зо два десятки дітлахів. Вони ходили слідом за нею, наче маленькі каченята за качкою. Спали всі в одному ліжку. Ходили з нею на парашу, — він похитав головою. — Нема в цьому світі таких, хто «просто хоче допомогти». І ніякі підопічні ніяких імбрин ніколи не діяли самотужки.

Його слова вразили мою гідність, і я відчув наростаючу в душі гіркоту.

— Мій дід діяв, — сказав я. Навіщо зберігати це в таємниці? Я не міг допустити, щоб вони подумали, що імбрини щось проти них затівають. Хто ж знав, які наслідки це могло мати. — Він керував командою, яка боролася проти порожняків і допомагала дивним, котрим загрожувала небезпека. Люди знали його як Ґанді.

Мій допитувач більше не сміявся. Сказане мною він став записувати у маленький блокнот.

— Він помер кілька місяців тому, — продовжував я, — і він хотів, щоб я продовжив його справу. Принаймні я думаю, що він цього хотів. Дані на цю місію ми отримали від його товариша.

Допитувач відірвався від блокнота і звів очі на мене.

— Ти кажеш, що один із товаришів Ґанді досі живий?

Від того, як він на мене витріщився, в мене по всьому тілу пробіг холод. Тоді я зрозумів, що припустився помилки.

— Ні… — Я повівся так, наче був збитий із пантелику. — Я мав на увазі, ми отримали ті дані через машину, — сказав я неправду. — Знаєте, один із тих телетайпів? Дані почали роздруковуватись, коли я просто стояв поряд із апаратом, наче хтось знав, що я там. А я і подумав, що це було від старого товариша мого дідуся. — Я хотів якось завуалювати те, що сказав про Ейча, але було надто пізно.

Допитувач закрив блокнота.

— Ти дуже допоміг, — сказав він, підморгнув мені та, підводячись, зі скреготом відсунув стілець.

— Ми нікому не збиралися перебігати дорогу, — заговорив я швидко. — Ми нічого не знали про вашу територію, закони і всяке таке.

У дверях загриміли ключі, і вони відчинилися. Допитувач усміхнувся.

— Гарного дня.

Двадцять хвилин по тому мене потягли до Ліо. У кімнаті нікого не було, крім нього, чоловіка, що тримав мене, та Білла-трунаря, правої руки Ліо. Ліо підійшов до мене, щойно я переступив поріг. І вдарив прямо в обличчя.

— Твій дід був убивцею. Ти ж знав це, так?

Я не знав, що сказати, тому не сказав нічого. В нього явно зірвало дах.

— Ґанді. Чи як ти його там називаєш?!

— Його звали Абрахам Портман, — тихо відповів я.

— Викрадення людей. Убивства. Він був хворий на всю голову. Глянь на мене.

Я підняв очі та подивився в його:

— Ви не знаєте, про що кажете.

— Невже? — запитав він. — Білле, дай мені досьє на Ґанді.

Білл підійшов до картотечної шафи та почав шукати.

— Він був хорошою людиною, — продовжував я. — Він боровся з монстрами. Він рятував людей.

— Ага, ми теж так думали, — сказав Ліо. — Поки не дізналися, що він був монстром.

— Ось воно, Ліо, — озвався Білл.

Він підійшов до Ліо, тримаючи в руці коричневу папку. Ліо взяв її та з нетерпінням відкрив. Він перегорнув якусь сторінку, і щось ворухнулося у глибині його зовні кам’яного обличчя.

— Ось, — сказав він, і я побачив, як він скривився, наче від болю.

І відразу ж він сильно вдарив мене по щоці. Я полетів на підлогу. Чоловік, що тримав мене, швидко поставив мене на ноги. У вухах дзвеніло.

— Вона була моєю хрещеницею, — мовив Ліо. — Солоденька, як цукрова тростина. Вісім років. Агата.

Він повернув досьє так, щоб я міг його бачити. До сторінки було прикріплено фотографію маленької дівчинки, яка сиділа на триколісному велосипеді. Чорний страх почав стискати мої нутрощі.

— Вони забрали її вночі. Ґанді та його люди. У них із собою була навіть примарна істота. Працювала на них. Вона розбила вікно її спальні та просто витягла її на вулицю — з другого поверху. Там були сліди з якоїсь чорної гидоти, що вели прямо до її ліжка.

— Він цього не робив, — запевнив я. — Він ніколи не крав дітей.

— Його бачили! — закричав він. — А її ні. Більше ніколи. І ми перевіряли. Ти не знаєш, як ми перевіряли. Він або згодував її тій істоті, або вбив сам. Якби він продав її іншому клану, я почув би. Вона була б вільна, я б її витягнув.

— Мені жаль, що так вийшло, — сказав я. — Але я можу заприсягтися, що то був не він.

Він знову дав мені ляпаса, цього разу по другій щоці, і в очах у мене все розпливлося, а у вусі з того боку сильно задзвеніло. Коли до моїх очей повернулася чіткість, Ліо не кліпаючи дивився у вікно на сірий день.

— Це лиш одне з десяти викрадень, які ми можемо на нього повісити. Десятеро дітей, котрих було забрано, і більше їх ніколи не бачили. На його руках кров. Але, ти кажеш, він мертвий. Тому я кажу, що ця кров на твоїх руках.

Він підійшов до візочка з пляшками та налив собі трохи коричневого лікеру. Й осушив келих одним ковтком.

— Так де мешкає той товариш, що, ти кажеш, і досі живий?

— Я не знаю. Я не знаю.

Я вирішив зізнатися щодо Ейча. Та, хоч я вже й випустив кота із сумки, це не означало, що в мене була інформація, яка приведе їх до Ейча. Я навіть не знав, де він живе.

Один із гангстерів схопив мене за шию і почав міцно стискати мені горло.

— Ти знаєш. Ти віз дівчину до нього!

— Ні, до петлі. Не до нього.

— До якої петлі?

— Не знаю, — знову збрехав я. — Він іще не сказав.

Білл захрустів суглобами на пальцях, розминаючи долоні.

— Він просто прикидається дурником, Ліо. Він думає, ти якесь щеня.

— Чудово, — сказав Ліо. — Ми знайдемо його. Ніхто не сховається від мене у моєму місті. А от, що я дійсно хочу знати, що ви робите з ними? З вашими жертвами?

— Нічого, — відповів я. — У нас немає жертв.

Він схопив зі столу досьє, яке мені показував, перегорнув сторінку і тицьнув мені в обличчя.

— Ось один із малюків, «урятованих» твоїм дідусем. Ми знайшли його через два тижні. Він схожий на врятованого? Ге?

Це була фотографія мертвої людини. Маленького хлопчика. Понівеченого. Жах.

Ліо вдарив мене кулаком у живіт. Я зігнувся вдвічі та застогнав.

— Це якийсь нездоровий сімейний бізнес? Еге? — Він ударив мене ногою, і я впав на підлогу.

— Де вона? Де Агата?

Я відповів:

— Не знаю, не знаю, — або намагався відповісти, поки він іще двічі бив мене ногою, аж поки мені не стало боляче дихати, а з носа не пішла кров і не забризкала всю підлогу.

— Підніми його, — мовив Ліо з огидою. — Прокляття, тепер мені знову треба чистити килим.

Мене спробували підняти попід руки, але мої ноги не тримали мене, і я опустився на коліна.

— Я збирався вбити Ґанді, — сказав Ліо. — Я збирався вбити того хворого сукиного сина власноруч.

— Ґанді мертвий, Ліо, — нагадав Білл.

— Ґанді мертвий, — повторив Ліо. — Тоді, гадаю, згодишся і ти, молодший. Котра зараз година?

— Майже шоста, — відповів Білл.

— Ми вб’ємо його вранці. Зробимо з цього подію. Приведемо загін для розстрілу.

— Ви помиляєтесь, — прошепотів я тремтячим голосом. — Ви помиляєтесь щодо нього.

— Що б ти хотів, хлопчику? Утоплення чи розстріл?

— Я можу це довести.

— А може, і те і те? — запропонував Білл.

— Чудова ідея, Білле. Один раз для нього, один раз для дорогого старого дідуся. А тепер заберіть його звідси.

Тієї ночі вони вперше за весь час вимкнули світло у моїй кімнатці. Я лежав, весь побитий, у пронизливій темряві, шкодуючи, що моє тіло не може зникнути, та боровся з думками. Я хвилювався за друзів. Чи їх не били, не катували, не залякували? Я хвилювався за Нур і те, що вони планували з нею зробити. Чи було б їй краще, якби я взагалі не пробував їй допомогти? Якби я послухав Ейча та скасував місію, коли він мені наказав?

Так. Майже напевне так.

Визнаю´, за себе я хвилювався теж. Гангстери Ліо погрожували мені звідтоді, як я тут з’явився, але вперше їхня обіцянка вбити мене здавалася справжньою. Ліо більше нічого від мене не хотів. Він не намагався отримати від мене жодної інформації. Здавалося, він тільки хотів побачити, як я помру.

І що то була за божевільна маячня про мого діда? Я ні на секунду не вірив, ніби щось із того може виявитися правдою — але як могли повірити інші? Єдине, у що я ладен був повірити, було те, що витвори підставили його, влаштовуючи викрадення та вбивства так, щоб усі думали, що то Ейб їх учиняв, у надії на те, що клан Ліо, можливо, уб’є Ейба та зробить таким чином за витворів їхню роботу. Отже, що стосується того, що мого діда бачили на місці деяких із цих злочинів (на чому наполягав Ліо), то витвори були майстрами маскування. Можливо, один із них був одягнутий, як Ейб, або зробив живу маску.

Раптом почувся сильний гуркіт у дверях моєї кімнатки.

Ось воно. Вони прийшли за мною. Навіть не стали ждати до ранку.

Відкрилося віконце у дверях.

— Портмане.

Це був Ліо. Я був здивований, але в такому разі це мало сенс — він хотів сам натиснути на спусковий гачок.

— Підійди-но сюди.

Я підвівся з розкладачки та став перед віконцем.

— Витвори підставили мого діда, — сказав я; не тому, що думав, що він мені повірить, а тому, що я повинен був це сказати.

— Заткни свою чортову пащеку… — Він зробив паузу, щоб зібратися. — Ти знаєш цю леді?

Перед віконцем він тримав фотографію. Я був настільки збентежений таким несподіваним поворотом, що мені знадобилася якась мить, щоб відреагувати. То був знімок якоїсь оперної примадонни з фарбованим білим волоссям та у білих рукавичках, і у капелюшку з плюмажем. Вона тримала перед собою баночку чистячого засобу «Драно» і, здавалося, співала для нього.

— Це баронеса, — відповів я, вдячний своїй пам’яті, що не підвела.

Ліо опустив фотокартку. Деякий час він спостерігав за мною, нахмуривши лоба. Я не міг зрозуміти, про що він зараз думає. Пройшов я тест? Чи я сказав щось не те?

— Ми зробили кілька дзвінків, — мовив він нарешті. — Твої товариші сказали нам, що ви добиралися сюди через «Фламінго». Звичайно, нас це схвилювало, тому ми подзвонили нашим друзям там, щоб вони глянули, чи залишився після вас хоч хтось живий. На моє велике здивування, ви не тільки повелися там, як джентльмени та леді, але також уладнали одну справу, з якою я сам збирався розібратись.

Мене це збило з пантелику.

— Справу?

— Це я про тих ідіотських «воїнів доріг»,[86] котрі поводяться так, наче вони правлять світом. Я збирався поїхати до Флориди та притиснути їх. Ти позбавив мене клопоту.

— То були… е-е… дрібниці.

Я намагався здаватися спокійним та зібраним, а не таким, хто й досі очікує, що його вб’ють.

Ліо тихо засміявся та опустив очі в підлогу, наче у замішанні.

— Мабуть, тобі цікаво, чому така велика шишка, як я, цікавиться якоюсь петлею для мандрівників. Ну, я б не цікавився, якби там не жила моя сестра.

— Баронеса?

— Її справжнє ім’я Донна. Їй подобається тамтешній клімат. — Він похитав головою та буркнув собі під носа: — А казала, «візьму лиш пару уроків співу…»

— Ви мене відпускаєте?

— Зазвичай і одного тільки доброго слова від моєї сестри було б досить, щоб замінити твій смертний вирок на м’якший. Але в тебе, виявляється, є й інші друзі у цікавих місцях.

— Інші?

Він захлопнув віконце. Ключ у замку повернувся, і двері відчинились. Ми стояли за кілька футів одне навпроти одного, і між нами нічого не було. Та ось він відійшов убік, і там я побачив пані Сапсан, яка широкими кроками йшла до мене по коридору.

На мить мені здалося, що я сплю. А потім вона заговорила:

— Джейкобе, негайно виходь звідти.

Вона була зла на мене, але на її обличчі, в її широко відкритих очах застиг такий вираз болю, хвилювання та полегшення, що я знав, що вона відкриє мені свої обійми, коли я побіжу до неї, — і вона так і зробила, і я міцно обійняв її.

— Пані Сапсан. Пані Сапсан. Мені дуже шкода.

Вона поплескала мене по спині та поцілувала в лоба.

— Прибережіть це на потім, пане Портман.

Я повернувся до Ліо.

— А як щодо моїх друзів?

— Чекають на вантажній платформі.

— І Нур?

Вираз його обличчя миттєво став сердитим.

— Не тисни на мене, хлопчику. І ніколи не повертайся сюди. Твоя допомога моїй сестрі була твоєю для-виходу-з-тюрми-на-волю перепусткою. Але тільки раз.

Люди Ліо ескортували нас по всіх коридорах, через клуб Ліо та через кухню, й аж на вулицю, до вантажної платформи. У сутінках світанку я побачив Емму та Бронвін, а поряд із ними у повітрі зависла біла сорочка та широкі сірі штани, у яких, напевне, знаходився Мілард. Коли я вгледів їх, як вони тут стоять цілі та неушкоджені, то відчув полегшення, а по спині наче побігли мурашки, бо до цього моменту я навіть не усвідомлював повною мірою, що міг більше ніколи їх не побачити.

— Ой, пташечко! Слава пташкам! — стиснувши долоні, прощебетала Бронвін, помітивши наше з пані Сапсан наближення.

— Я ж казав, з ним буде все добре, — обізвався Мілард. — Джейкоб може про себе подбати.

— Добре? — перепитала Емма, збліднувши, коли мене побачила, а потім запитала в мене: — Що вони з тобою зробили?

Протягом деякого часу я не бачив дзеркала, але, напевне, крім зламаного носа та інших травм я ще й мав переляканий вигляд.

Емма обняла мене. І на мить мені стало байдуже, що між нами трапилось раніше, мені просто приємно було знову відчувати її у своїх обіймах.

А ще за мить вона обняла мене трохи міцніше, і мої тріснуті ребра відгукнулися гострим болем. Я обережно вдихнув і відіпхнув її.

Я запевнив її, що зі мною все окей, хоча моя голова здавалась мені повітряною кулькою, яка от-от лопне.

— Де Єнох? — запитав я.

— В Акрі, — відповів Мілард.

— Слава Богу.

— Він утік із тієї жахливої закусочної, — сказала Емма, — а потім подзвонив до тебе додому та розповів пані Сапсан про все, що сталося, і вони знайшли нас тут.

— Ми зобов’язані йому нашими життями, — мовив Мілард. — Це те, що я ніколи не думав, що скажу.

— Ти ще зможéш наверстати´ це в Акрí, — сказав хтось із французьким акцентом. Я повернувся та побачив пані Зозулю, що стояла коло виходу разом з іншою імбриною. На ній було яскраво-блакитне плаття з високим срібним коміром, а вираз її обличчя був пригнічений. Ні вона, ні та інша імбрина не виказали ні найменшого прояву щастя, побачивши нас.

— Ідіть, машина жде.

Люди Ліо спостерігали за нами, як ми виходили, і на нас були націлені не тільки їхні очі, а й стволи. Я знову подумав про Нур і про те, що ми залишали її тут у свого роду полоні. І через це я почувався жахливо. Мало того, що ми провалили місію — я, ймовірно, прирік її на гіршу долю, ніж якби взагалі залишив її у спокої.

Імбрини просто з вантажної платформи поспіхом заштовхали нас у велику машину. І вона від’їхала від краю навіть раніше, ніж зачинилися дверцята.

— Пані Сапсан? — звернувся я.

Вона повернулася ледь-ледь, у профіль.

— Було б краще, — сказала вона, — якби ти помовчав.

Розділ вісімнадцятий

Нас повернули до Диявольського Акра через вхід до петлі на Мангеттені, яка була зв’язана з Панконтурконом — це був маршрут, який міг би заощадити мені з друзями кілька днів, згаяних на мандрівку за кермом, та вберегти нас від неописанних неприємностей, якби ми тільки про нього знали раніше. Я був позбавлений негайного словесного побиття, тому що був травмований. Замість цього імбрини відвели мене до костоправа на ім’я Рефеєл, котрий працював у напівзруйнованому будинку на Літтл-Стеббінґ-стрит. Усю решту дня та всю ніч я лежав у кімнаті, наповненій аптекарськими пляшечками, а костоправ тим часом прикладав мені до ран пекучі порошки та їдкі припарки. Він не був Матінкою Пилок, але я відчував, що починаю одужувати.

Я був прикутий до ліжка, але майже не спав, бо мій мозок безперервно свердлили спогади про мої невдачі, а також невпевненість у собі та почуття провини. (Якби ж я тільки був послухав Ейча. Якби ж я тільки був скасував місію, коли він мене просив.) Мене переслідували думки про те, що сказав Ліо про мого діда. Не те щоб я думав, що це могло бути правдою — звісно ж, його підставили витвори, і це було єдине пояснення, яке мало хоч якийсь сенс, — але сам лише простий факт, що хтось міг сфабрикувати таку брехню про нього, змушував мене почуватися дуже незатишно. Я напевне зробив би правильно, якби зміг якось змусити Ейча поговорити зі мною ще раз. Але найбільше мене переслідувало почуття провини перед Нур. Якби ми з нею взагалі ніколи не зустрічалися, вона була б у більшій безпеці, ніж тепер. Так, на неї полювали б, але принаймні вона була б вільна.

Вранці мене прийшли провідати друзі. Емма, Мілард, Бронвін. А також Єнох, котрий розповів, як він вийшов був із химерного трансу Френкі та побачив, що він одягнутий у ляльковий одяг, який він одразу ж із себе зірвав, перш ніж утекти.

— Ми думаємо, що він отямився, коли я схопила Френкі, — сказала Емма. — Коли вона відпустила нас тоді, то це, напевне, зруйнувало і її вплив на Єноха.

— Вона доволі сильна, щоб впливати на людей на такій віддалі, — розміркував Мілард. — Мені доведеться вставити її до своєї нової книги «Хто є хто в Дивній Америці».

— А я теж можу керувати людьми на віддалі, — похвалився Єнох. — За умови, що вони мертві.

— Жах. Ви з нею склали б гарну парочку, — зауважив я.

Єнох нахилився над моїм ліжком і дав щигля по синцю на моїй руці. Я скрикнув.

Далі вони сказали, що пані Сапсан іще не розмовляла з ними — не зробила навіть зауваження. Звідтоді, як ми повернулися, вона майже ні слова не сказала нікому з нас, а лиш попередила, щоб не покидали Акр.

— Вона й досі дуже сердита, — сказала Емма. — Я ніколи не бачила її такою.

— Я також, — додала Бронвін. — Навіть коли мій брат утопив кернгольмський пором, де ми були на борту.

— А що, як нас виженуть із дивних? — запитала Емма.

— Нас не можуть вигнати з дивних, — відповів Єнох. — Хіба ні?

— Все це була така невдала ідея, — дуже нещасним голосочком проказала Бронвін.

— Ми відмінно справлялися, поки тебе не підстрелили тим сонним дротиком, чи що воно там було, — зауважив Єнох.

— То це моя вина?

— Ми ніколи б не застрягли у петельний пастці Френкі, якби нам не довелося йти шукати лікарню!

— Це нічия вина, — заперечив я. — Нам просто трохи не пощастило.

— Якби не це, то обов’язково щось інше трапилось би, — сказала Емма. — Я взагалі вражена, що ми змогли зайти так далеко, зважаючи на широчінь нашої тупості. Ми були дурнями, якщо думали, що зможемо провести місію в Америці майже без підготовки і тренування. — Вона кинула на мене короткий погляд і відразу ж відвернулася. — Ейб Портман був лише один.

Це був дешевий випад, але він мене вжалив. Перемагаючи біль, я сів у ліжку.

— Його партнер думав, що ми готові. Він довірив нам місію.

— І я б дуже хотіла знати чому, — почувся голос від порога.

Ми озирнулися та побачили пані Сапсан, яка стояла, притулившись до одвірка, і тримала в руці незапалену люльку. Як довго вона там стояла?

Усі напружилися, готуючись сповна отримати на горіхи. Пані Сапсан увійшла, оглянула кімнату та всю обстановку.

— Я гадаю, що ви, діти, навіть не уявляєте, скільки проблем створили.

Вона зупинилася посеред кімнати.

— Напевне, ви дуже переживали, — обізвався Мілард.

Вона раптом повернула в його бік голову та прищулила очі. Стало ясно, що нам іще не дозволено було говорити.

— Переживала, так, але не тільки через вас, шановні, — її голос лунав із невластивою для неї холодністю. — Ось уже кілька місяців, розпочавши це ще до того, як минула загроза від порожняків, ми намагаємось укласти мир між американськими кланами. Ви ж своїми діями ледь не знищили повністю всі наші намагання.

— Ми ж не знали, — тихо промовив я. — Ви та пані Зозуля сказали були, що імбрини зайняті Реконструкцією.

— Це була цілком таємна справа, — відказала вона. — Мені і на думку не могло спасти, що я повинна буду застерігати своїх підопічних проти самостійної вилазки на небезпечну та малодосліджену територію — не тільки без дозволу, а навіть не попередивши мене… заради проведення якоїсь погано продуманої рятувальної операції, на яку вас відправить якесь невідоме та геть не варте довіри джерело… — тон її голосу став пронизливим; вона на якусь мить замовкла та потерла очі кісточками пальців. — Перепрошую. Я не спала кілька днів.

Потім із кишені своєї сукні вона дістала сірника, підняла ногу, чиркнула ним по підошві і, коли він загорівся, запалила люльку. Зробивши кілька задумливих затяжок, вона продовжила:

— Ми з імбринами працювали днями й ночами, щоб домовитись із кланом П’яти Районів Ліо Бернама про ваше звільнення. А це доволі непроста штука, якщо тих людей, що намагаються укласти мирну угоду, звинувачують у скоєнні тяжких злочинів… — Пані Сапсан якусь мить зачекала, поки до нас краще дійде щойно сказане, і продовжила далі: — Америка сильно роздроблена. І в цьому вся суть. І я кажу вам це зараз тільки тому, що хочу, аби ви усвідомили, наскільки ви все ускладнили. Існує три найбільші фракції: клан П’яти Районів, вплив якого поширюється на більшу частину Східного узбережжя; клан Невидима Рука, осередок влади якого розміщується у Детройті; та клан Каліфорніос на заході, із Лос-Анджелесом як столицею. Техас та Південь залишаються автономними зонами, де на половині територій панує беззаконня, і вони опираються зусиллям зосередити контроль у якійсь окремо взятій петлі — і таке злощасне становище тільки поглиблює розлад у суспільстві. Але головне занепокоєння викликає напруженість між трьома найбільшими кланами. У них давні прикордонні конфлікти, старі образи тощо, але протягом століть загроза з боку порожняків серйозно обмежувала їхню мобільність та заважала випадковим сутичкам перерости у війну. Але тепер, коли порожняки майже зникли, ці сутички стають усе частішими.

— Інакше кажучи, ми не змогли б вибрати гіршого моменту, щоб напартачити, — підсумував сказане Мілард.

— Не змогли б, — погодилася пані Сапсан. — Особливо, з огляду на ту делікатну роботу, яку ми, імбрини, проводили.

Дещо подібне я вже чув раніше, але мої друзі ні. Вони всі наче зіщулились та виглядали наляканими.

— Я розумію, чому ситуація делікатна, — сказав я на те. — Я лиш не розумію, чому спроба допомогти одному з дивних, котрий цієї допомоги потребував, вважається чимось жахливим.

— У Європі такого б не було, — відповіла пані Сапсан. — Та в Америці це серйозний злочин.

— Але мій дід поклав усе своє життя на те, щоб знаходити відособлених дивних та допомагати їм.

— Це було давно! — зауважила вона, мало не зриваючись на крик. — Обставини міняються, пане Портман! Закони переписуються! І якби ви тільки спитали в мене чи в іншої імбрини, ми б відповіли вам, що американці від нас не залежать і що було актом героїзму двадцять п’ять років тому, тепер сприймається як смертний злочин.

— Але чому?

— Тому що найціннішим ресурсом у Дивосвіті є ми. Дивні. Якщо дві петлі перебувають у конфлікті одна з одною, вони потребують стільки дивних у своїх лавах, скільки зможуть знайти, — бійців, костоправів, скороходів, невидимих шпигунів тощо. Військо. Але для постійного поповнення того війська нас, дивних, доволі таки мало. І завдяки необмеженому голоду порожняків протягом дуже тривалого часу було важко віднайти нових дивних. Їх просто хапали, де тільки могли, буквально. Через нестачу «свіжої крові» громада дивних старіла та була прив’язана до своїх петель. Військо, яке не може «кочувати» далеко від своєї петлі через страх швидко постаріти, не дуже ефективне. Тому, дійсно, в Дивосвіті немає нічого більш цінного, ніж новий відособлений дивний. Особливо, з потужним талантом.

— Чому ж Ейч не сказав нам про це? — запитав я. — Напевне він знав, що наша допомога Нур розсердить місцеві клани?!

— Я б теж хотіла поставити йому це саме питання, — дуже сердито проказала пані Сапсан. — І кілька інших.

— Я впевнений, що його мотиви були благородні, — зауважив Мілард. — На неї полювали якісь дуже неприємні люди.

— Допомога їй, можливо, була справою благородною, — сказала пані Сапсан. — А от утягування моїх підопічних у цю справу — ні.

— Нам так шкода, — промовила Емма. — Сподіваємось, ви зможете в це повірити.

Пані Сапсан проігнорувала її, як ігнорувала раніше і всі інші наші спроби вибачитися. Вона підійшла до вікна та випустила на гамірливу вулицю хмару тютюнового диму.

— Ми тоді вже добилися прогресу в наших мирних переговорах, але цей епізод серйозно нашкодив довірі до нас із боку кланів. Нейтральна сторона не повинна давати приводу підозрювати себе в тому, що її цікавить не встановлення миру, а щось зовсім інше. Це серйозний регрес.

— Думаєте, вони почнуть війну? — запитав Мілард. — Через нас?

— Не виключено, що ми ще маємо можливість виправити ситуацію. Але в низці ключових питань клани стоять одне від одного досить далеко. Вони повинні домовитись про кордони своїх територій, обрати миротворчу раду… ці питання неабиякі, а ставки великі. Якщо між ними почнеться війна, це стане катастрофою не тільки для американських дивних, але й для всіх нас. Війна — це такий мікроб, якого рідко вдається втримати в банці. І майже напевне вона буде розростатися.

Судячи з наших різко опущених плечей та пригніченого виразу на обличчях, усім нам було дуже соромно. І я вже пошкодував про все на світі. А найперше про те, що звернувся до Ейча.

Після, як нам здалося, безкінечно довгої паузи, пані Сапсан повернулася та подивилася на нас.

— А що гірше за все це, — сказала вона, зітхнувши, — гірше за недовіру кланів до нас — це те, що я відчуваю, що більше не можу довіряти вам.

— Не кажіть так, міс, не кажіть так, — заблагала Бронвін.

— Здається, більш за все я розчарована у вас, панно Брантлі. Подібна поведінка не диво для панни Блум або пана О’Коннора. Але ж ви завжди були така віддана та слухняна.

— Я все для вас зроблю, — сказала Бронвін. — Обіцяю.

— Ви протягом одного місяця в складі бригади прибиральників будете працювати на кухні тут, у Акрі.

— Так, так, авжеж, — проказала Бронвін, заповзято киваючи головою. Здавалося, вона отримала покарання з полегшенням, а це означало, що пробачення стало можливим.

— Панно Блум, я перепризначаю вас спалювачем сміття на Димній вулиці.

Я побачив, як Емма скривилась, але промовчала.

— Пане О’Коннор, ви будете прочищати димарі. Пане Нулінґс…

— Пані Сапсан? — перебив я її.

Вона зупинилась на середині речення. А на обличчях моїх друзів, коли вони глянули на мене в цю мить, я побачив — у когось більше, у когось менше — тінь зневіри.

— Що таке? — запитала пані Сапсан.

Я знав, що те, що я збирався запитати, буде зустрінуте в штики. Але, хай там як, я мав це сказати:

— А що з Нур?

— А що з нею? — запитала пані Сапсан. Я бачив, що її терпіння було на межі зриву. Але я не міг так це залишити.

— Ми просто… кинули її там, — пояснив я.

— Я знаю, що там сталось, — сказала пані Сапсан. — І якби було можливо привести її до Акра разом із нами, я б це зробила. Але всього нашого впливу там вистачило тільки на ваше звільнення. До того ж наполягати також і на її звільненні змусило б декого думати, що саме її ми весь цей час і хотіли. Що насправді ми прийшли все-таки за їхніми відособленими дивними. І це зірвало б мирні переговори.

Пані Сапсан казала правду. Але вона казала про політику, а я — про людину. Чи можна було нам уникнути війни і врятувати Нур? І тому я вперто продовжував:

— Ліо божевільний та небезпечний. Я знаю, що це може виглядати безумно, але, може, ми придумаємо якийсь спосіб, щоб витягти її звідти, і так, щоб ніхто не знав, що то були ми…

Емма пронизала мене таким гострим поглядом, наче то були не очі, а кинджали. «Припини», — сказала вона без звуку, лише вустами.

Я був упевнений, що пані Сапсан от-от утратить самовладання.

— Пане Портман, — сказала вона, — якщо цій дівчині загрожує небезпека, то це ваша вина. Я не можу повірити, що після всього, що я щойно тут розповіла, ви й досі наполягаєте, аби ми спробували забрати її з тієї петлі. Я просто не можу в це повірити.

— Я знаю, що це моя вина, і я визнаю´ це, — я говорив швидко, намагаючись викласти свою точку зору, не надто тиснучи пані Сапсан на нерви, — але якби ви самі бачили тих людей, котрі приходили за нею: у них були вертольоти і, типу, тактичне спорядження для спецоперацій.

— Очевидно, то був один із інших кланів.

— А от і ні, — я став переконувати її в протилежному, — хлопці Ліо навіть не здогадувалися, хто то був…

— Пане Портман.

— У ній є щось особливе, щось важливе, і я це відчуваю…

— Пане Портман!

— Джейкобе, перестань, — прошепотів Мілард.

— Знаєте, просто, я думаю, що Ейч не відправив би нас за нею, якби вона не була важливою. Він не ідіот.

— Пане Портман, вона не ваш клопіт! — пані Сапсан перейшла в кінці на крик.

Я ніколи раніше не чув, щоб вона так кричала. У кімнаті стало тихо. Навіть вуличний гамір, що долинав крізь віконце, здавалося, принишк.

Її просто трусило від гніву.

— Інколи заради досягнення більшого блага доводиться терпіти неприємні ситуації, — мовила вона, через силу намагаючись контролювати свій голос. — Безпека одного не може переважити безпеку тисяч.

Тепер уже розлютився я. І тому не вигадав нічого кращого, як сказати:

— Це фуфло.

У Бронвін відвисла щелепа. Ніхто ще так не розмовляв із пані Сапсан.

Вона зробила крок уперед. І схилилася над ліжком, де я лежав.

— Так, пане Портман, це «фуфло». Але необхідність робити вибір між одним «фуфлом» та іншим і є конкретно тим, що робить саму посаду керівника «фуфлом». Конкретно тим, через що ми не залучаємо і ніколи не будемо залучати дітей до прийняття доленосних рішень на найвищому рівні.

Слово «дітей» вона сказала так підкреслено уїдливо, наче кинула ним у наші обличчя.

Я побачив, як Емма нахмурила брови.

— Пані Сапсан? — звернулася вона.

Пані Сапсан різко повернулася до неї та подивилася прямо в очі, наче викликаючи ту на словесну дуель.

— Що таке, панно Блум?

— Ми більше не діти.

— Так, — погодилася вона, — не діти. Ви довели це сьогодні.

Вона повернулася на підборах та гордо покрокувала геть із кімнати.

Після пані Сапсан у кімнаті повисла оглушлива тиша. І тільки коли звук її кроків покинув дім та затих, мої друзі змогли нарешті віднайти свої голоси.

— Ти такий козел, Портмане, — сказав Єнох. — Ти зробив її ще більш чокнутою. Усе триндиш про ту дівку!

— Якби хтось із нас і досі залишався в тій петлі, ми б усі хвилювались, — зауважив я. — То чому ми не повинні хвилюватися за неї?

— Це не наш клопіт, — промимрила Бронвін. — Так сказала пані Сапсан.

— Вони ж не збираються вбивати її або щось іще, — сказав Єнох. — З людьми Ліо їй буде безпечніше, ніж якби вона ховалась від вертольотів у якомусь покинутому будинку.

— Ми цього не знаємо! — відказав я. — Місія полягала в тому, щоб привести її в безпечну петлю, а не просто кинути її абикуди…

— Забудьте про цю криваву місію! — вибухнула Емма. — Немає більше ніякої місії! Місія завершена! Тупа від самого початку місія!

— Згодна, згодна, згодна, — зачастила Бронвін. — Нам слід забути, що це взагалі колись було, та сподіватися, що імбрини нас пробачать.

— Почасти це була і їхня вина! — зауважив я. — Нічого такого не сталося б, якби вони просто сказали нам, що відбувається. Я ж не знав, що вони саме мучились із якоюсь мирною угодою…

— Не намагайся повісити все на імбрин, — сказала Бронвін.

— Вони ставляться до нас, як до ідіотів! — вигукнув я. — Ви ж самі це всі казали!

— Я не знаю щодо тебе, — мовила Бронвін, — але після того, як я побачила, як живуть американці, я рада, що в нас є імбрини, і я ніколи більше не буду на них скаржитись. Тому якщо ми зараз робимо саме це, то на мене, будь ласка, не розраховуйте.

— Я не скаржусь, я просто кажу…

— Ми їм не рівня, Джейкобе. І ти теж. Я маю на увазі, що те, що ти зробив для всіх у Бібліотеці Душ, реально здорово, але тільки те, що ти відомий герой і люди хочуть твій автограф, іще не означає, що ти такий же значний, як імбрина.

— Я ніколи цього й не казав.

— Ну, а робиш так, наче казав. Тому, якщо пані Сапсан хоче зберегти від тебе якийсь секрет, я впевнена, що для цього є вагома причина, і на цьому крапка.

Після цих слів Бронвін розвернулася та вийшла, залишивши по собі ще одну тишу, завислу в повітрі.

— А як щодо решти вас? — запитав я.

— Як щодо нас що? — роздратовано запитала Емма.

— Як щодо вашої незалежності? Прийняття самостійних рішень? Невже це все тепер на вітер, після того як пані Сапсан стала зла на нас, що капець?

— Не прикидайся тупим, — сказав Єнох. — Ми могли почати війну.

— Пані Сапсан має повне право гніватись на нас, — висловила свою думку Емма.

— Я згоден, що до нас часто ставляться, як до дітей, — озвався Мілард. — Але ми вибрали невдалий час, щоб проявити свою незалежність.

— Ми не могли цього знати, — сказав я. — Але тільки те, що ми припустились однієї помилки, ще не означає, що ми повинні тепер зовсім здатися.

— Ні, означає, — запевнив Єнох. — У цьому разі означає. Я збираюсь опустити голову, прочистити кілька димарів та сподіватися, що все скоро повернеться до нормального стану.

— Яка героїчна промова, — відзначив я.

Єнох пхекнув стриманим сміхом, але я бачив, що мої слова його зачепили. Він підійшов до мого ліжка, витягнув із кишені кілька зів’ялих стокроток і кинув їх мені на ковдру.

— Ти також не герой, — сказав він. — Ти не Ейб Портман і ніколи ним не станеш. То чом би тобі не припинити спроби?

І він теж вийшов.

Я наче вкляк від холоду. Просто не знав, що сказати.

— Мені теж краще піти, — буркнув Мілард. — Я не хочу, щоб директорка подумала, що ми…

Що він сказав наприкінці, я не розчув.

— Що? Замислюємо змову?

— Щось таке, — відповів він.

— А як щодо інших? Вони прийдуть мене провідати?

Я не бачив Горація, Г’ю, Олівію і Клер звідтоді, як ми вирушили на операцію, і з того часу, здавалося, уже ціле життя промайнуло.

— Не думаю, — відповів Мілард. — Бувай здоровий, Джейкобе.

Мені не сподобалась така розв’язка. Наче хтось провів між нами лінію, і я стояв по один бік її, а всі інші — по інший.

Мілард вийшов — його піджак і штани плавно вилетіли за двері. Я залишився сам на сам із Еммою — але вона також рухалася вже в напрямку виходу.

— Не йди, — попросив я. Несподівано я відчув шокуючий відчай.

— Мені дійсно треба. Пробач, Джейкобе.

— Це не повинно закінчитись. Це просто тактичний відступ.

— Припини. Будь ласка, — у її очах стояли сльози, і це, як я здогадувався, було через мене. — Повинно. Це повинно закінчитись.

— Нам треба якось подзвонити Ейчеві, поговорити про те, що сталося та що робити далі…

— Послухай, Джейкобе. Будь ласка, послухай! — Вона склала долоні разом, а кінчиками пальців торкнулася своїх губ — молитовно, благально. — Ти не Ейб, — сказала вона. — Ти не Ейб, і я боюся, що якщо ти й далі намагатимешся ним стати, то це тебе вб’є.

Вона повільно повернулася на тлі дверного отвору і вийшла.

А далі я лежав собі в ліжку, слухав шум вулиці, розмірковував, мріяв, а також розмовляв із Рефеєлом, коли той прийшов посипати мене якоюсь дивною присипкою. Після цього мене понесло кудись на хвилях неспокійного сну. Мої емоції балансували між гнівом та розкаянням. Так, я почувався покинутим друзями — і чи міг я називати їх так після цього? — але частина мене розуміла, чому вони відмовилися стати на мій бік. Вони багато чим ризикували заради мене і мало не втратили все. Я не знав, чи можна в принципі вигнати з дивних, але, думаю, ми тоді підійшли до цього дуже близько.

Я також був злий на Емму — за те, що вона зробила, за те, що вона сказала, та за те, що вона пішла. Крім того, я також запитав себе, чи був розлад наших стосунків саме моєю провиною? Невже це я розбудив у ній старі почуття, яких вона навмисне уникала роками? Якби я тоді так і не проник до бункера Ейба, так і не подзвонив Ейчеві, не вплутав у все це Емму, то чи були б ми й досі разом?

А пані Сапсан? Пані Сапсан могла бути розлюченою, розчарованою та поблажливою, але вона мала причини злитися на мене. Як і мої друзі. Усе те, що я накоїв, було викликане, насамперед, моїм розчаруванням імбринами та гнівом на батьків. Проблема, реально, була в тому, що я спробував вийти в самостійне плавання, до якого був ще не готовий. Дивосвіт виявився надзвичайно складним, зі своїми правилами в кожній окремій його частині, зі своїми традиціями, систематикою та історією, що навіть мої друзі, котрі вивчали їх протягом своїх довгих життів, так і не осягнули все це своїм розумом до кінця. Від новоприбулих вимагали, щоб вони тренувалися та навчались так само наполегливо, як і астронавти, що готувалися до польоту в космос. Але коли петля пані Сапсан була знищена, у мене не було в Дивосвіті іншого варіанта, як випливати та боротися за своє життя самостійно. Дивовижним чином, завдяки певній комбінації тупого везіння, особливого таланту і сміливості моїх друзів, я вижив — навіть вийшов переможцем.

Але везіння — це не те, на що можна покластися, і моя помилка була в тому, що я думав, ніби зможу знову кинутися у вир подій і все якимось чином уладнається саме собою. У нападі враженого самолюбства та діючи повністю на власний розсуд, я знову стрибнув у цю каламутну воду, та ще й на додачу потягнув із собою кількох своїх друзів, що, врешті-решт, виявилось не тільки нерозумним, але й вийшло боком. І я мало не загинув.

Я був недостатньо підготовленим та надто самовпевненим. Я не міг покласти за це провину на пані Сапсан. Тому, реально, я не міг навіть злитися на неї чи на своїх друзів. І чим більше я над цим розмірковував, тим більше мій гнів скеровувався на зовсім іншу людину. На людину, якої тут навіть не було. На людину, яка вже навіть не жила: на мого діда. Він усе моє життя знав, ким я був. Він, як дивний, знав, із чим мені доведеться одного разу зіткнутися. Але він узагалі мене до цього не готував.

Чому? Тому що в четвертому класі я його образив? Тому що я завдав болю його почуттям? Важко було повірити, що він був настільки дріб’язковий. Або це було тому, що, як одного разу припустила пані Сапсан, він намагався захистити мене від болю? Тому що він хотів, щоб я ріс, вважаючи себе звичайним?

На перший погляд, це була прекрасна ідея. І зовсім ні, якщо вивчити її трохи глибше. І він це знав. Він жив тут, у цій складній, кривавій та розділеній Дивній Америці. Якщо він реально приховував від мене правду, щоб захистити від болю, то він мав знати, що в майбутньому це може наразити мене на ризик. Навіть якби до мене ніколи не добралися порожняки, то якась банда дивних американців урешті-решт мене б винюхала. Уявіть собі моє здивування, якби про те, що я дивний, я б дізнався у такий спосіб, коли якийсь безсердечний розбійник схопив би мене, як дикого.

Ейб залишив мене без карти, без ключа, без підказки. Без єдиного натяку на те, яким курсом мені плавати в цій дивній новій реальності. Це був його обов’язок розповісти мені про це, а він не розповів.

Чому він виявився таким безтурботним?

«Тому що це його не турбувало».

Це знов у моїй голові почувся той гиденький голосок.

Я не міг повірити, що його це не турбувало. Мала бути інша відповідь.

І тоді я згадав, що в цьому світі серед живих є ще дехто, хто міг би щось про це знати, — Ейч.

— Рефеєле?

Костоправ заворушився — він спав у кріслі коло вікна, оповитий сіро-блакитним світлом раннього ранку.

— Так, пане Портман?

— Мені треба вибратись із цього ліжка.

Через три години я вже був на ногах і знову міг рухатись. У мене був фіолетовий синець під одним оком, а мої ребра все ще боліли, але це було набагато кращим результатом, ніж доти; Рефеєл сотворив диво, і я почувався доволі добре. Я повернувся до Панконтуркону Бентама крадькома, наскільки це було можливо, але люди були скрізь — ранкова метушня була в самісінькому розпалі, — і мене кілька разів зупиняли заради автографів. (Мене й досі дивувало кожного разу, коли мене впізнавали. Величезний шмат свого життя я прожив як непримітний ніхто, і тому щоразу, коли до мене підходили, моєю першою думкою було, що вони переплутали мене з кимось іншим.)

Я знав, що не повинен покидати Акр. Я ризикував бути побаченим кимось, хто міг би повідомити про мене пані Сапсан. Але не це було у верхній частині мого списку турбот. Мені вдалося невпізнаним пройти через головний вхід, головний вестибюль та піднятися сходами до коридорів Панконтуркону. Коли ж на вході до Панконтуркону мене таки впізнав реєстратор, я сказав йому, що повертаюся додому, і він махнув мені рукою: проходь, мовляв. Я побіг по коридору — повз заклопотаних мандрівників, службовців на контрольно-пропускних пунктах та голос Шарона, який гримів із відчинених дверей одного з приміщень. Потім я звернув за ріг у коротший коридор, де були мої двері, знайшов комірчину для віників, підписану «тільки а. сапсан і підопічні», та пірнув усередину.

Вийшовши із садового сарайчика, я опинився під косими променями сонця, яке давно перевалило за полудень. Стояла задушлива флоридська спека.

Мої друзі залишалися в Диявольському Акрі. Мої батьки подорожували десь по Азії.

Будинок стояв порожній.

Я зайшов досередини, розташувався на дивані у вітальні та дістав із кишені телефон. Батарея була розряджена ще не до кінця. Я набрав номер Ейча. Після трьох гудків відповів якийсь чоловік:

— «У Хонґа».[87]

— Мені потрібен Ейч, — сказав я.

— Залишайтесь на лінії.

Десь там на задньому плані я чув голоси та брязкання тарілок. Потім на лінії з’явився Ейч.

— Алло? — промовив він обережно.

— Це Джейкоб.

— Я думав, імбрини посадили тебе під замок.

— Не зовсім, — сказав я, — але вони дуже злі. Я впевнений, вони не зраділи б, якби дізналися, що я вам дзвонив.

— «Я впевнений, вони не зраділи б»… — повторив він і тихо засміявся. Я знав, що він також злиться на мене. Це було чути в його голосі. Але, схоже, він уже пробачив мені, і, можливо, навіть задовго до цієї розмови. — Ей, я радий, що з тобою все гаразд. Я за тебе хвилювався.

— Ага. Я теж за себе хвилювався.

— Якого біса ти мене не послухав? А тепер усе зіпсовано.

— Знаю. Пробачте. Дозвольте мені допомогти це виправити.

— Ні, дякую. Ти зробив достатньо.

— Мені слід було скасувати місію, коли ви сказали, — промовив я, — але… — Я завагався, побоюючись, що це пролунає як звинувачення, — чому ви не сказали мені, що ми робимо щось незаконне?

— «Незаконне»? Звідки ти це взяв?

— Я про закон кланів. Не можна забирати відособленого дивного…

— Ми всі повинні бути вільні йти куди захочемо, — перебив він. — Усяк закон, який відбирає твою свободу, має бути знехтуваний.

— Добре, я згоден. Але імбрини намагаються домовитись про мирну угоду між кланами та…

— Думаєш, я цього не знаю? — у його голосі почулося розчарування. — Клани все одно почнуть війну, якщо захочуть, тому нікому не дозволяй себе обдурити, якщо тобі скажуть, що це має якийсь стосунок до тебе чи до мене. У всякому разі нині на карті стоять набагато більш важливі речі, ніж те, хочуть оті кляті клани битися одне з одним чи ні.

— Більш важливі? Які, наприклад?

— Наприклад, ота дівчина.

— Це ви про Нур?!

— Звісно, про неї. І не кажи її імені вголос.

— Чому вона така важлива?

— Я не збираюсь це тобі розповідати незахищеною телефонною лінією. І, як би там не було, тобі це знати не треба. Правду кажучи, я від самого початку не повинен був тебе в це вплутувати. Я пішов проти здорового глузду. А ще я порушив обіцянку, і мені від цього гидко. Тебе ледве не вбили через це.

— Яку обіцянку? Кому?

Повисла пауза. Я міг би подумати, що зв’язок обірвався, але на задньому плані було чути брязкіт посуду. Нарешті, він промовив:

— Твоєму дідові.

Це мені нагадало про причину, з якої я передусім і дзвонив Ейчеві в цей момент.

— Але чому? — запитав я. — Чому він ніколи нічого мені не розповідав? Чому він просив вас берегти від мене таємниці?

— Тому що він хотів захистити тебе, синку.

— Це б ніколи не можливо було здійснити. Усе, чого він добився, це зробив мене повністю непідготовленим.

— Він завжди хотів розповісти тобі, ким ти був насправді. Але він помер надто швидко, щоб устигнути зробити це самому.

— Тоді від чого ж він мене захищав?

— Від нашої роботи. Він не хотів тебе вплутувати.

— Тоді навіщо він відправляв мені поштівки з ваших місій? Або малював для мене карти? Або зробив моє прізвисько паролем до бункеру під його домом?

Я почув, як Ейч глибоко вдихнув та повільно видихнув.

— Він залишав тобі підказки на випадок надзвичайних обставин. На цьому все. Боюсь, я поспішаю. Ти застав мене в останню мить.

— Кудись ідете?

— Одна незакінчена справа, — відповів він. — А потім остаточно піду на пенсію.

— Ви спробуєте її повернути, так?

— Це не твоє діло.

— Підождіть мене. Я до вас приїду. Я хочу допомогти. Будь ласка.

— Ні, дякую. Як я вже сказав, ти зробив достатньо… і ти не виконуєш накази.

— Я буду. Обіцяю.

— Окей, тоді тримай наказ: повертайся у своє життя. Повертайся до своїх імбрин та у свій безпечний маленький світ, тому що до цього світу ти ще не готовий. Можливо, одного дня ми знову зустрінемось, коли будеш готовий.

А потім він поклав слухавку.

Розділ дев’ятнадцятий

Я стояв у своїй вітальні з телефоном у руці та все прислухався до тиші на лінії. У голові роїлося безліч думок. Я мав добратися до Ейча, і швидко. Я мав допомогти йому. Я був зеленим і недосвідченим, так, але він був старий і непрактичний. Я був необхідний йому, навіть якщо він у цьому не зізнавався. Хоча щодо одного він був правий — до виконання наказів я ставився жахливо. Ну що ж, це був другий шанс допомогти Нур. Можливо, тільки дещиця шансу, але на цей раз я зроблю все, що зможу.

Спершу я мав би знайти Ейча. На щастя, я точно знав, із чого почати пошук: із сірникової книжечки, де я вперше був знайшов номер його телефону. То був телефон якогось китайського ресторану десь на Мангеттені. Коли я дзвонив Ейчеві цього разу, то чув на задньому плані звуки, характерні для ресторану, — шум кухні чи, може, тієї ділянки її, де готують страви для відвідувачів, — і я був цілком упевнений, що мені тоді відповів на дзвінок хтось, хто там працює. І я вирішив, що Ейч жив десь поряд із чорним ходом або над самим рестораном. Назва та адреса були на сірниковій книжечці, тому знайти ресторан було б досить легко. Мені тільки треба було добратися до Нью-Йорка.

На цей раз я не пакував сумку і не брав із собою нічого особливого. Я лише змінив одяг, у якому був протягом останніх кількох днів і який був закривавлений та починав уже трохи смердіти. А потім я вибіг із дверей, що вели на задній двір, і заскочив до садового сарайчика. І коли я вийшов із іншого боку та опинився в коридорі Панконтуркону, то вже знав, куди йти. Пані Сапсан провела нас сюди з Нью-Йорка крізь двері, що приблизно в середній частині коридору на верхньому поверсі Панконтуркону. Усе, що я мав зробити, це пройтися назад нашим маршрутом, яким ми пройшли сюди днем раніше. Якби я біг, це привернуло б забагато уваги, тому я просто швидко пішов, опустивши голову та сподіваючись, що жоден мандрівник, перевізник чи реєстратор мене не помітить. Таким чином я дістався до сходового колодязя, а далі східцями добрався до верхнього коридору, і ніхто мене не зупиняв, аж поки, раптом, на повному ходу я не врізався просто обличчям у гігантську чорну стіну.

Стіна заговорила, і той громоподібний бас, що вийшов із неї, безпомилково належав Шарону.

— Портмане! А хіба ти не повинен бути зараз у новій петлі-звіринці пані Королик, чистити клітки у ведмегримів?

Розлючена пані Сапсан вискочила від мене раніше, ніж устигла призначити мені покарання, але Шарон про нього якось уже знав. Шокуючі новини поширюються швидко.

— А як ви про це прочули? — запитав я.

— Стіни мають вуха, мій друже. Я покажу тобі коли-небудь. Тільки з них регулярно треба вичищати вушну сірку.

Мене від такої живописної картини пересмикнуло, і я спробував викинути її з голови.

— А я саме йшов до пані Королик.

— Як дивно. Її петля внизу. — Він схрестив руки на грудях та нахилився до мене. — Ти викликав тут справжній переполох, ти це знаєш? Розбурхав увесь курятник.

— Ми з моїми друзями не хотіли нікого засмутити. Реально.

— Я й не кажу, що ти зробив щось погане, — він притишив голос, — інколи курятник необхідно розбурхувати. Якщо ти розумієш, про що я.

— Угу, — сказав я на те, знервовано переминаючись. У будь-який момент могла з’явитись якась імбрина та побачити мене.

— Не всім подобається, як імбрини залагоджують справи. Вони надто звикли приймати всі рішення самотужки. Вони ні з ким не консультуються. Не питаються нічиєї думки.

— Я розумію, що ви маєте на увазі, — мовив я.

— Розумієш?

Я розумів. Просто наразі не хотів вести про це бесіду.

Шарон нахилився ближче та прошепотів мені на вухо (і при цьому його дихання було холодним та пахло землею):

— Найближчої суботи, увечері, на старій бойні відбудуться збори. Я хотів би бачити тебе там.

— Які збори? — запитав я.

— Просто деякі однаково мислячі люди висловлюють свої думки. Твоя присутність буде високо оцінена.

Я зазирнув під його відлогу. І побачив там тільки оповитий пітьмою слабкий відблиск білих зубів.

— Я прийду, — сказав я. — Але не очікуйте від мене, що я піду проти імбрин.

Слабкий відблиск під відлогою став широкою усмішкою.

— А хіба зараз ти не це збираєшся зробити?

— Не все так просто.

— Я впевнений, що так і є. — Шарон випростався на весь свій зріст і відійшов убік, даючи мені пройти. — Твій секрет зі мною в безпеці. — Він простягнув руку. — Тобі це знадобиться.

То була перепустка. З одного боку було надруковано «МІНІСТЕРСТВО В СПРАВАХ ЧАСУ», а з іншого — «ПОВСЮДИ».

— Американські петлі ретельно охороняються. Ситуація там напружена. Не можна пропускати всіх підряд.

Я спробував узяти ту перепустку, але Шарон відпустив її не відразу.

— У суботу, — сказав він і розтис пальці.

Тепер, коли я подорожував сам, пересуватися з місця на місце стало легше. На противагу тому, як більшу частину минулого тижня я змушений був постійно непокоїтися про місцезнаходження кількох людей, що були разом зі мною, тепер я міг вільно та швидко пройтися переповненим коридором — не озираючись через плече, чи, бува, хтось не відстав, — та без зусиль зануритись у натовп. Отже, я підійшов до реєстратора та показав свою перепустку. То був огрядний чоловік, що сидів за столом на маленькому табуреті, і він дивився на мою «повсюди»-перепустку так, наче ніколи раніше такої не бачив.

— На вас одяг двадцять першого століття, — сказав він, оглянувши мене. — Чи перевіряли вас костюмери на анахронізми?

— Так, — відповів я. — Вони сказали, що я в порядку.

— Вони видали вам відповідний документ?

— Е-е… так, — відповів я, поплескавши себе по кишенях, — дайте-но, гляну, де я це поклав…

Позаду мене зібралася черга. Реєстратор обслуговував одночасно п’ять дверей, і його терпіння закінчувалось.

— Просто накиньте на себе одне з пальт, які висять за дверима, — сказав він та махнув рукою, щоб я проходив. — Там, у кишені, є карта, якщо вона вам потрібна.

Я подякував йому та підійшов до дверей. На маленькій золотій пластині було написано: «УНІВЕРМАГ БУЛЛОКА, НЬЮ-ЙОРК, 8 ЛЮТОГО 1937».

Я переступив поріг, зняв із гачка старомодне на вигляд пальто — із шафи для надзвичайних ситуацій — та одягнув його поверх свого одягу. Потім підійшов до дальньої стіни цієї маленької, нічим не особливої кімнати, і після швидкого затемнення та тепер-уже-звичного приливу крові в скронях я почув, як міняється шум за дверима. Я вийшов в універмазі. Здавалося, він лиш недавно зачинився: усюди по підлозі були порожні товарні підставки і стелажі та оголені запилені манекени, а зверху на все це лилося тьмяне світло, що йшло від вітрин, закритих газетами. Біля головного входу знаходився сонний охоронець, і, судячи з його уніформи, у якій він дуже був схожий на реєстратора, це був один із наших. Його роботою було перевіряти та прикривати людей, які заходили до Диявольського Акра, і не турбувати тих, хто його полишав, тому мені, як самотньому мандрівникові без багажу, було легко пройти повз нього, просто кивнувши самовпевнено в його бік.

Далі я вийшов на вулицю, у сірий зимовий день, та пішов швидким кроком уздовж Шостої авеню повз пральню, із дверей якої на тротуар виривалася ціла лавина пари, повз кучугури чорного снігу, повз чергу тремтячих від холоду чоловіків у потертих пальтах та повз табличку «ГАРЯЧІ СТРАВИ ЗА ОДИН ЦЕНТ». Я опустив руку до кишені пальта і витяг звідти простеньку карту. На ній як вхід до петлі було зазначено універмаг, із якого я вийшов, а за півмилі попереду від мене мала бути зовнішня мембрана цієї петлі, за межами якої знаходилося моє сьогодення. Карта мала приписку, згідно з якою після ознайомлення її слід було спалити, тому я кинув її в палаючу металеву діжку, навколо якої, гріючись, юрмилася група людей у лахмітті. Далі мене почав проймати холод, і я побіг.

За кілька кварталів я відчув, як повітря навколо мене починає рідшати і тремтіти. А ще за кілька кроків я пройшов крізь петельну мембрану, вийшовши з 1937 року та повернувшись у свій час. Повітря миттєво стало тепле та радісне, а будівлі виросли до захмарних висот.

Я покликав таксі, назвав водієві адресу із сірникової книжечки, і за десять хвилин ми вже зупинилися коло цегляної будівлі, що вся була обліплена пожежними аварійними драбинами. На першому поверсі був невеличкий китайський ресторанчик — «У Хонґа». За склом вітрини висіли качки, а над дверима — прикрашений бахромою червоний китайський ліхтарик. Я заплатив таксистові, зайшов усередину та запитав одного з офіціантів про Ейча. Він виглядав спантеличеним, і тоді я показав йому сірникову книжечку, після чого він кивнув та повів мене на вулицю.

— Номер чотири, коло чорного ходу, — сказав він, показуючи на завулок. — Скажіть йому, плата за оренду — у середу.

У завулку був платний телефон — дивна старомодна штука, як для сучасного Нью-Йорка, розташована в будці з відчиненими в обидва боки двостулковими дверцятами. Ця телефонна будка стояла між чорним ходом ресторанчика, де, як було чути, щось смажилось та дзвенів посуд, та дверима, які вели в занедбаний вестибюль багатоквартирного житлового будинку. Я штовхнув двері та зайшов до приміщення, де з одного боку, уздовж стіни, були поштові скриньки, а з іншого — два ліфти, на одному з яких було написано «НЕ ПРАЦЮЄ».

Який поверх? Я натиснув кнопку виклику ліфта, і, як той опустився, а дверцята відчинилися, я відчув це — укол у шлунку, коли порожняк близько. Це відчуття могло означати, що наразі він був у будинку або що так багато разів ходив тут, що після нього залишився перманентний слід. Цей порожняк міг належати тільки Ейчу.

Я зайшов у ліфт і натис кнопку верхнього поверху. Дверцята зі скреготом зачинилися. Ліфт почав підніматись.

Під час підйому я відчував, як болюча стрілка мого «порожнякового компаса» у мене в животі спершу повернулася перпендикулярно вгору, а потім поступово опускалась у міру того, як я піднімався вище. Коли я проїжджав чотирнадцятий поверх, стрілка лежала вже майже горизонтально, тому я натиснув «СТОП» на 15-му поверсі.

Ліфт зупинився. Дверцята розсунулися. І я відразу ж помітив дві речі, які в цій ситуації здавалися дуже неправильними. По-перше, посередині коридору тягнувся кривавий слід. Коли я побачив його, то глянув собі під ноги; слід вів у задній куток кабіни ліфта і закінчувався калюжею, яка швидко сохнула.

У мене в грудях сильно закалатало. Хтось був поранений, і поранений сильно.

По-друге, десь на середині довгого коридору було відсутнє світло. Відсутнє зовсім. Воно не було просто тьмяним. Зовсім не було видно ні стін, ні підлоги, ні стелі. А мій «компас» показував прямо в пітьму.

Це означало, що тут була Нур. Тут була Нур, і сталося щось жахливе. Я запізнився.

І я щодуху кинувся бігом по коридору вздовж кривавого сліду в темряву. Коли я перестав бачити, як мої ноги торкаються підлоги, то трохи уповільнився і висунув руки вперед, дозволивши бути моїм провідником болю в животі. Я повернув за ріг і перечепився через якийсь ящик, що хтось залишив посеред коридору. Коли я зробив іще кілька широких кроків у пітьмі, стрілка «компаса» рвучко повернулася ліворуч — напевне, у напрямку дверей якоїсь квартири.

Двері виявились причинені нещільно, і крізь шпарину між ними та одвірком я побачив, нарешті, вузьке пасмо світла. Я штовхнув двері плечем, щоб відчинити ширше. Вони виявились несподівано такі важкі, наче були з гартованої сталі. Ідучи за світлом, я проминув невеличкий передпокій, потім тісну кухню, заставлену брудними каструлями, та опинився в якомусь лігві. У чомусь схожому на брудний кролятник, прикрашений шеренгами рослин у горщиках та просякнутий нудотно-солодким запахом.

На кушетці в кутку, скрутившись калачиком, лежала Нур. Її тіло наповнювало кімнату м’яким оранжевим сяйвом. Вона не рухалась.

Я підбіг до неї. Її обличчя затуляло волосся. Мружачись від світла, яке йшло зсередини неї, я обережно повернув її на спину. Потім притис два пальці до її шиї. На дотик її шкіра була гарячою. За мить я знайшов артерію — та пульс — і зітхнув із полегшенням.

Раптом з іншого кінця кімнати почулося дивне, пронизливе виття. Я озирнувся. Там на старому перському килимі на спині незграбно лежав Ейч. Зверху на ньому, розставивши ноги, сидів його порожняк, одним своїм м’язистим язиком обвившись навколо пояса Ейча, а двома іншими навколо його зап’ястків. Виглядало все так, наче ця істота збиралася розбити Ейчеві череп та з’їсти його мозок.

— Іди геть! — закричав я; виття припинилось, і порожняк зашипів на мене.

Я зрозумів, що він не збирався вбивати Ейча. Помирав його друг.

Порожняк плакав.

Я промовив кілька слів мовою порожняків, щоби прогнати істоту геть. Той знову на мене зашипів, неохоче забрав свої язики від Ейча та відступив на кухню.

Я сів на долівку поряд зі старим. Його кров’ю була просякнута сорочка, штани і навіть килим, що був під ним.

— Ейче. Це Джейкоб Портман. Ви мене чуєте?

Він розплющив очі та прикипів поглядом до мене.

— Прокляття, синку, — промовив він, спохмурнівши, — ти дійсно-таки не коришся ніяким сраним наказам.

— Ми маємо доправити вас до лікарні.

Я став просовувати попід нього руки. Він застогнав від болю, а з кухні відповів йому виттям порожняк.

— Забудь. Я вже втратив забагато крові.

— Ви витримаєте. Нам лиш треба…

Він випручався з моїх обіймів.

— Ні! — Його голос та його руки виявились настільки несподівано сильними, що мене це вразило, але за мить він ізнову знесилено відкинувся на підлогу. — Не змушуй мене натравити на тебе Хорейшіо. Тут усе довкола кишить хлопцями Ліо. Якщо я знову вийду на вулицю, піде свинцевий дощ.

Із кутка простогнала Нур. Я глянув через плече, як вона ворухнулась на кушетці, не відкриваючи очей.

— З нею буде все окей, — проказав Ейч. — Вона отримала добру порцію сонного пилку, але вона проспиться.

Сказавши це, він скривився від болю, а його очі стали трохи нагадувати скляні.

— Води.

Я вже був скочив на ноги, щоб бігти на кухню, але не встиг зробити і трьох кроків, як повз мене в повітрі проплив язик порожняка, оповитий навколо склянки, у якій плескалася вода. Я допоміг Ейчеві сісти, а язик порожняка вже прикладав йому склянку до губ. Мені ж залишалось тільки дивуватися з дивної ніжності цієї істоти.

Ейч закінчив пити, і язик порожняка (сам порожняк досі залишався на кухні) прибрав склянку та поставив її на кавовий столик. У підстаканник.

— Ви дуже добре його натренували, — сказав я.

— Та й пора б уже, — відповів Ейч. — Сорок років разом. Ми як стара подружня пара. — Він нахилив голову, щоби глянути на себе. — Боже, вони зробили з мене швейцарський сир, — сказав він і кашлянув дрібненькими краплинками крові з легень.

Порожняк простогнав та підскочив на ногах. Він виповз із кухні та припав до долівки поряд із Ейчем; із чорних очей істоти по щоках потекли маслянисті сльози та вкрили брудними плямами носову хустку, пов’язану навколо шиї порожняка.

Я поглянув на Ейча, і несподівано мені також захотілося плакати.

«Це відбувається знову, — подумав я, готовий от-от розридатися. — Я втрачаю ще одного».

Із труднощами, але я таки зміг утриматися від ридання і навіть спромігся запитати:

— Що там сталось?

— Усе пройшло дуже просто, — прохрипів він. — Звичайна евакуація. Якби не Хорейшіо, який виніс нас обох звідти, ми б тепер були в’язнями Ліо. — Він зітхнув. — Здається, я постарів.

— Чому ви не дозволили мені допомогти вам?

— Не міг ризикувати завдати тобі болю, — відповів він, а потім глянув повз мене кудись на стелю, малюючи щось у своїй уяві. — Ейбів особливий хлопчик. Мойсей-немовля в очереті.

— Що ви маєте на увазі? — запитав я.

Його голова повернулася до Нур.

— Тепер твоя черга допомагати панні Прадеш. Я помираю, так що більше нікому.

— Що мені робити? Куди нам іти?

— Для початку подалі від Нью-Йорка.

— Ми б могли піти до Диявольського Акра.

— Ні. Імбрини просто відправлять її назад до Ліо. Вони не знають, наскільки вона важлива. — Він згасав, язик його почав заплітатися. — І вона теж.

— Чому вона важлива?

— Знаєш, що до того, як отримати порцію пилу, вона за сьогодні врятувала мою жопу десь разів зо три?! А я думав, що то я повинен був рятувати її. — Він тихо засміявся. — Дуже погано, що її трюк із лампочкою не здатен зупиняти кулі.

Думки стрімко залишали його. Очі почали закриватись.

Я приклав свою руку йому до щоки, до його шорсткої бороди, та змусив його подивитись на мене.

— Ейче, чому вона важлива?

— Я дав клятву твоєму дідові. Не вплутувати тебе.

— Я давно вже вплутався.

Ейч сумно кивнув.

— Схоже, так. — Його дихання стало нерівним, переривчастим. — Вона є одна з тих сімох, чий прихід було передречено.

Серед можливих варіантів його відповіді, які я вже обміркував наперед, такого не було.

— «Одна із тих сімох». Яких сімох?

— Вони стануть визволителями Дивосвіту. Так каже «Апокриф».[88]

— Що це? Якесь пророцтво?

— Стародавні рукописи. Її народження сповіщає про настання нової доби. Дуже небезпечної. — Він скривився від болю та заплющив очі. — Ось чому ті люди полюють на неї.

— Ті, що з вертольотом та чорними машинами.

— Саме так, — підтвердив він.

— Вони — один із кланів?

— Ні. Набагато гірше. Дуже старе, дуже таємне товариство звичайних. Котрі хочуть підірвати нашу мораль та… — він скривився та втягнув повітря крізь зуби, — установити над нами контроль.

Тепер дихати йому ставало щораз важче, йому дедалі частіше доводилося переводити подих між словами.

— Нема вже коли вивчати історію. Візьми дівчину до Ві. Вона остання з нас. Остання з мисливців.

— «Ві», — повторив я, а моя пам’ять почала вже відмотувати плівку назад. — Із Ейбового журналу проведених операцій. Та, кого він тренував сам.

— Так. Вона живе у Великому Вітрі. Не хоче бути знайденою, тому обережна. — Потім він звернувся до свого порожняка: — Хорейшіо, карта в сейфі…

Порожняк промимрив щось у відповідь, підскочив до стіни та відхилив убік картину, під якою виявився маленький сейф. Поки Хорейшіо крутив цифрове коліща, я зосередився на Ейчеві. Я відчував, як він невпинно слабшає.

Я стиснув йому руку.

— Ейче, я маю дещо знати.

Він залишав цей світ, і думка про те, що ця остання та найнадійніша ниточка, яка вела мене до розгадки секретів мого діда, от-от обірветься, змусила мене дещо згадати. Дещо таке, що я намагався поховати в безвісті, звідтоді як почув це.

— Навіщо комусь називати мого діда вбивцею?

Ейч глянув на мене ще уважніше, ніж раніше.

— Хто тобі це сказав?

Я нахилився майже впритул до нього. Його трусило. Я швидко переповів йому ті божевільні речі, у яких Ліо звинуватив Ейба. Викрадення його хрещениці. Убивства людей. Не просто людей — малюків.

Ейч міг би сказати: «Усе це зробили витвори». Або просто міг сказати: «Це брехня». Але він не сказав нічого подібного.

Він сказав:

— Отже, ти знаєш.

У моїх очах на мить усе розпливлося. І в мені, наче вірус, стали нестримно множитися сумніви.

— Що ви маєте на увазі? Про що ви кажете?

Я схопив Ейча за плечі. Я став його трусити. Порожняк закричав, обвився язиком навколо моєї талії та відтягнув мене від Ейча. Затим я пролетів десь через половину кімнати і, приземлившись, проїхався ще трохи по підлозі, поки мене не спинила ніжка столу.

Неймовірно жахливий здогад заволодів мною — що звинувачення Ліо були правдою. Що це й був секрет мого діда: він не намагався захистити мене від утрати мною звичайного життя, від порожняків або від якоїсь таємничої ватаги ворогів у чорних автомобілях. Він захищав мене від себе.

Я підвівся з підлоги. Порожняк зашипів на мене, нахилившись над Ейчем, не даючи мені на нього глянути. Мовою порожняків я наказав йому відійти, але він опирався мені. Або, може, Ейч та порожняк удвох опиралися мені в цю мить.

Я побіг на порожняка з криком: «Геть! Геть! Відійди від нього!» — і той відійшов від Ейча та відразу ж стрибнув на стелю, де причепився язиками за люстру. За якусь частку секунди я встиг звернути увагу на одну чудернацьку деталь: зі стелі звисав цілий ліс «деревець», освіжувачів повітря. Звісно, щоб боротися зі смородом. Тому що порожняк не просто бував, а жив тут.

Я опустився перед Ейчем на коліна.

— Пробачте, — цього разу я його не чіпав. — Будь ласка. Скажіть мені, що він зробив.

— Вони обдурили нас. Сім разів вони обдурили нас.

— Хто? Що?

— «Товариство».

Я слухав упіввуха. Я хотів знати лиш одне:

— Мій дід убивав дітей?

— Ні. Ні.

— Він викрадав їх?

— Ні. — Його обличчя переповнював біль… і щось схоже на розкаяння. — Ми думали… — промовив він, хапаючи ротом повітря, — що ми їх рятували.

Я опустився на п’яти, бо в голові несподівано блискавкою промайнуло: «Він не був убивцею. Він не був поганою людиною». Я навіть не уявляв, наскільки багато це для мене важило. Саме лиш переконання.

— Ми зробили багато хорошого, — продовжував Ейч. — Але ми також припустилися деяких помилок. Тільки серце Ейба завжди було в правильному місці. І він дуже, дуже тебе любив, — його голос ослаб до шепоту.

У мене в очах защеміло від сліз.

— Пробачте.

— Ні. Не вибачайся. — З останніх сил він торкнувся моєї руки. — Факел тепер твій. Тільки мені шкода, що не залишилося більше людей, які допомогли б тобі його нести.

— Дякую, — проказав я. — Я постараюся, щоб ви обидва мною пишались.

— Знаю, що постараєшся, — усміхнувся він. — А тепер час. — Він звів очі на стелю: — Хорейшіо, спускайся сюди.

Порожняк напружився, відчуваючи мій опір.

— Дозволь йому спуститись, — попросив мене Ейч. — Колись дуже давно я дав цій бідній істоті обіцянку, і її треба виконати, перш ніж я помру. Дозволь йому підійти.

Я підвівся, відступив назад і зняв свій контроль із порожняка. Той опустився на підлогу.

— Підійди-но сюди, Хорейшіо. Я відчуваю, що вже йду. Підійди-но сюди.

Порожняк підповз до Ейча. Старий спробував відвернутися від мене.

— Не дивись. Я не хочу, щоб це було твоїм останнім спогадом про мене.

Порожняк став над Ейчем, широко розставивши свої кінцівки, і сів йому на груди. Коли до мене дійшло, що зараз мало відбутись, я спробував змусити порожняка відійти — я закричав на нього, — але Ейч заблокував мій вплив на істоту.

Я почув, як він прошепотів цій істоті:

— Ти був дуже хорошим хлопчиком, Хорейшіо. Пам’ятай, чого я тебе навчав. А тепер давай.

Порожняк заскімлив і затремтів.

— Усе окей, — лагідно промовив Ейч, погладжуючи мацак. — Зі мною все буде окей.

Я відвернувся, коли це сталося, хоча ніколи не забуду той звук. Коли я знову глянув на Ейча, його очей не було. Порожні очниці виглядали так, наче перед цим там були не очі, а стиглі сливи, і щойно їх звідти хтось витягнув. А в цей момент порожняк жував щось, і його плечі тремтіли, і звук, який він видавав під час цього дійства, нагадував щось середнє між агонією та екстазом. Десь за хвилину він підвівся та повільно відвернувся, наче йому стало соромно.

— Я пробачаю тебе, — сказав Ейч. — Я пробачаю тебе, брате.

Здавалося, він звертався не до порожняка, а в простір перед собою. До якоїсь примари.

А потім його не стало.

Порожняк і я стояли над тілом Ейча та уважно дивилися одне на одного. Я спробував узяти його під контроль.

— Сядь.

Я подумав, що, напевне, тепер буде легше його контролювати, коли його хазяїн мертвий. Але моя команда не мала жодного ефекту.

Я спробував удруге, потім утретє — без результатів. І тоді я почав обдумувати способи вбивства цієї істоти, перш ніж їй стукне в голову поласувати моїми очима, а потім і очима Нур.

Порожняк увесь час тримав свою пащу відкритою, розмотавши свої три язики на всю довжину, і при цьому видавав жахливий звук — таке пронизливе скиглення, що я думав, що вікна можуть тріснути. Я схопив латунне прес-пап’є зі столу поруч та налаштувався на неприємну бійку.

Але порожняк до мене не йшов. Він став задкувати і за кілька кроків, коли уткнувся спиною в стіну, зупинився. І тоді тупий, направлений біль, який весь час показував мені, де перебуває порожняк, почав, і якось дуже швидко, зникати. Й одночасно із цим язики істоти почали зменшуватися. Вони зморщилися, скрутилися та стали неприродно коричневими, а потім відпали, засохнувши, наче мертві квіти.

Порожняк притулився до стіни, схилив голову, і груди його здіймалися та опускалися, наче він щойно пробіг марафон. Потім він рухнув на підлогу, і його тіло почало тремтіти в сильному нападі.

Я повільно перетинав кімнату, обходячи істоту обережними, виваженими кроками на випадок, якщо це був такий трюк із її боку. А потім, так само несподівано, як той напад почався, він і припинився. Й у ту саму мить біль у мене в шлунку зник.

Порожняк почав ворушитися. Він повернув голову та глянув на мене. Його очі вже не були схожі на чорні маслянисті калюжі; тепер вони були сірі і з кожною секундою дедалі світлішали, поступово стаючи білими та без зіниць.

Істота трансформувалася в щось інше: вона ставала витвором. Я спостерігав за цим десь із хвилину, з огидою, але зачарований, готовий, якщо буде треба, сильно огріти його прес-пап’є по голові.

Його тіло почало корчитися. Рухи здавалися несвідомими, тому що його органи всередині грудної порожнини змінювалися. Його дихання, яке раніше було вологим та нерівним, як це буває в порожняків, тепер стало спокійним та розміреним. Я наче став свідком народження нової істоти.

Істота сіла та подивилась на мене.

Раптом мені спала одна думка, і я зробив крок назад. Ця істота багато років була постійним супутником Ейча. Вона багато чого бачила та чула. І тепер вона була майже людиною. Що вона могла пам’ятати, якщо вона взагалі могла пам’ятати що-небудь? Яку кількість спогадів про своє минуле життя в ролі порожняка зберіг у пам’яті витвір? Як швидко можуть зникнути ці його спогади?

— Скажи щось, — наказав я. — Говори.

Витвір просто подивився на мене. Навіть не буркнув нічого. Можливо, витвори народжувались, як домашня худоба, зі здатністю стояти на ногах та навіть бігати, але німі та без жодних знань у голові.

Він випростав руку, сперся на стіну та повільно звівся на ноги. Човгаючи ногами, він ледве подолав невелику відстань, що відділяла його від краю столу, та зірвав скатертину. На мить мені здалося, що він зав’яже собі тканину навколо пояса — наче витвір несподівано усвідомив, що він голий, і йому стало соромно, — та замість цього він прошкандибав до Ейча, опустився поряд із ним на коліна і скатертиною накрив йому обличчя.

Це означало, що він щось таки пам’ятав: Ейч був його господарем.

— Ти вмієш розмовляти? — запитав я. — Я хочу почути твій голос.

Витвір повернувся та, трохи похитуючись на ногах, глянув на мене затуманеним поглядом. Його рот відкрився. З’явився звук:

— І-і-і-і-і-і-і-і-і.

Якесь завивання вітру, а не слово. Але це було краще, ніж нічого.

— Так, — сказав я. — Як тебе звати?

Він похитав головою з боку в бік. Він дуже намагався вимовляти якісь слова, але, здається, у його мозку стояв великий туман.

Ось він знову відкрив рота. Вдихнув.

І тишу розірвав пронизливий крик. На кушетці сиділа перелякана Нур і позирала то на витвора, то на мене, то на мертвого Ейча під його саваном.

— Усе гаразд! — закричав я. — Усе чудово!

Але мій напружений тон і мізансцена перед нею суперечили моїм словам. Тепер, коли порожняк трансформувався, його міг бачити хто завгодно. Нур прокинулась несподівано і сильно злякалась побаченого, і от тепер світло всередині неї, яке ніжно пульсувало, поки вона спала, перетворилось на яскраву гостроконечну зірку, яка вже піднімалася нагору по її горлу, наче всередині напівпрозорої колони. Я наблизився до неї, повторюючи, що їй нічого не загрожує, але вона лише хитала головою та, здається, не могла розмовляти. Схоже, вона боялася. Не мене, не витвора і не мертвого чоловіка, а тієї штуки всередині неї, яку вона не знала, як зупинити. Вона була «новоспеченим» дивним і не могла ще повністю контролювати свої здібності.

Я кинувся на підлогу та прикрив голову руками. Крізь пальці я побачив, як Нур учепилась у кушетку та відвернулася від мене. Вона наче чхнула світлом, і з її носа та рота вирвався вибух — її конусоподібний, наче з реактивного двигуна, яскравий видих проревів у повітрі та вибухнув на кухні. Стіни, підлога й уся квартира затрусилися. Наді мною, обсмаливши тонке волосся мені на потилиці, пролетіла гаряча вибухова хвиля. Оглушливо прогриміло тріснутою плиткою, розбитим посудом та деформованим металом, а раптовий сліпучий блиск від вибуху змусив мене заплющити очі.

Коли все знову пригасло, я підняв голову. У кімнаті з’явилося нове джерело світла — не рудувато-оранжеве світіння, яке йшло від Нур, а денне світло, що линуло крізь відкрите вікно. Із кухні йшов дим. Напівпорожняка видно ніде не було. Віддача від «пострілу» змела Нур із кушетки на підлогу, де я і почув її стогін.

— Нур? — Я повільно підвівся з підлоги та сів. — Ти ціла?

— Голова тріщить, — почув я її голос, а потім із-за кушетки з’явилось і її обличчя. — А все інше… — Вона оглянула себе. — Дірок не видно, — коли вона це казала, від її губ ішов димок. — А ти?

— Я окей, — відповів я. — Не знаю, чи ти мене пам’ятаєш, але…

— Джейкоб… — Вона все ще залишалася за кушеткою та спостерігала за мною. — Що ти тут робиш?

Я сів трохи пряміше.

— Я прийшов допомогти тобі.

— Це добром не закінчиться, — промовила вона, потім глянула на Ейча та здригнулась. — Ні для кого.

Нур опустила обличчя на кушетку.

— Я весь час кажу собі, що нічого такого насправді не відбувається, — пробубніла вона в диванні подушки. — Але, схоже, я ніяк не можу прокинутися від цього кошмару. — Вона глянула на мене. — Чорт. Ти й досі тут.

— Це не сон, — сказав я. — Я пройшов через те саме лише кілька місяців тому. Я точно знаю, що ти зараз відчуваєш.

— Упевнена, що ні, — заперечила вона. — Просто скажи мені, що, к бісу, відбувається.

— Це забере кілька годин, але скорочена версія така: тебе хочуть злапати погані хлопці; я — один із хороших хлопців; і нам треба якнайшвидше вивезти тебе з Нью-Йорка.

— Ти навіть мене не знаєш. Чому ти допомагаєш мені?

— Це трохи складно пояснити, але це свого роду сімейний бізнес. — Потім я озирнувся на Ейча і додав: — Крім того, я дав обіцянку.

— А те, що ти кажеш, узагалі має сенс?

— Матиме. — Я звівся на ноги та підійшов до неї. — Іти зможеш?

Вона взялася за бильце кушетки та, зводячись на ноги, перенесла на нього свою вагу; потім зробила крок.

— Схоже на те, — відповіла вона.

— А бігти? — запитав я.

Вона, стоячи на місці, трохи погойдалась туди-сюди, а потім важко опустилась на диванні подушки.

— Ще не відновила сили, — відповіла вона. — І куди ж саме ми побіжимо?

— Шукати декого на ім’я Ві. Вона працювала колись із Ейчем та моїм дідом. Це все, що я знаю.

Вона засміялася та похитала головою.

— Це божевілля.

— Це завжди так. Ти до цього звикнеш.

Позаду нас почувся якийсь шум, і ми обоє повернулися та побачили округлий білий зад істоти, яка раніше була порожняком, але ще не стала остаточно витвором. Ця істота сиділа навпочіпки на підвіконні, наче горгулья, міцно вчепившись у раму руками. Своє тіло істота націлила на вулицю, наче зібралася стрибнути.

Нур зарилась у подушки.

— Його звати Хорейшіо, — сказав я. — Ти не могла бачити його раніше, але він завжди був поруч зі старим.

— І-і-і-і-і-і-і, — вимовив напівпорожняк, дивлячись на нас через плече. Здавалося, він намагався щось сказати. — Ш-ш-ш-ш-ш-ш-ш-ш-ш… і-і-і-і-і-і-ість.

— Шість! Так ти сказав? — Хвилюючись, я зробив крок у його бік, але він попередив мене пронизливим криком, щоб я не підходив, і почав відпускати раму.

Я завмер та підняв обидві руки.

— Не треба!

Він виглядав водночас і як щойно народжений, і як незбагненно старий. І дуже-дуже стомлений.

Він знову відкрив рота.

— Ді-і-і-і-і-і-і-і, — продовжив напівпорожняк.

Нур сіла на кушетку.

— Це була літера «Ді»?

— Пи… ять.

— П’ять, — здогадався я.

Я схвильовано глянув на Нур:

— Він розмовляє з нами!

— Це звучить, як сітка координат, — сказала Нур. — «І-шість». «Ді-п’ять». Як на карті.

«Як на Карті днів», — майнуло в мене в голові.

— В урагані, — сказав напівпорожняк високим, тремтячим голосом.

Він міг розмовляти!

— У серці… урагану.

— Що там? — запитав я. — Що там, «у серці урагану»?

— Той, кого ви шукаєте.

Він відірвав одну руку від вікна та показав на стіну. На стіну із сейфом, який тепер був відчинений.

Я підбіг до сейфа. Вибухова хвиля від «пострілу» Нур відірвала дверцята на ньому, і по підлозі були розкидані папери: пачка грошей, самотня фотографія, книга та стара, потріпана карта. Я нахилився та підібрав фотографію. Це був чорно-білий знімок маленького містечка з грозовим небом над ним та чорною лійкою торнадо, який шаленів на віддалі.

«Серце урагану. У Великому Вітрі».

Я підняв фотографію, думаючи, що її бачить Хорейшіо.

— Це тут ми повинні знайти Ві?

Я озирнувся та побачив лиш пусте підвіконня, і тільки легкий вітерець колихав занавіску там, де за мить до цього сидів напівпорожняк.

Я повернувся до Нур.

— Що сталося?

Вона стояла на півдорозі до вікна, широко розплющивши очі.

— Він просто… розтиснув пальці.

Знизу з вулиці почулися крики. Нур кинулася до вікна подивитись.

— Не треба! — прошепотів я. — Тебе можуть побачити!

Вона опам’яталась надто пізно, коли вже висунулась у вікно.

— Думаю, уже побачили.

— Усе добре. Ми знайдемо чорний хід.

Я зібрав докупи карту, гроші та фотографію і приєднався до Нур під вікном. Ми обоє сиділи навпочіпки, наші коліна торкалися одне одного, а легкий вітерець куйовдив наше волосся.

— Ти готова? — запитав я.

— Ні, — відповіла вона, але в її погляді був не страх, а виклик мені.

— Ти мені довіряєш?

— Чорт, ні.

Я засміявся.

— Ми над цим попрацюємо.

Я подав їй свою руку.

Вона її взяла.