Кантика для Лейбовіца

Розділ 1

Брат Френсіс Джерард із Юти, говіючи в пустелі під час Великого посту, міг так ніколи і не віднайти благословенних записів, якби не зустрів прочанина із пов’язкою на крижах.

Ще ніколи брат Френсіс не бачив пілігрима із пов’язкою на крижах, але оговтавшись від холодку по спині, коли чоловік об’явився далеко на горизонті (мерехтлива чорна риска у тремтливому розпеченому мареві), одразу ж упевнився, що цей був саме такий. Без ніг, але з маленькою голівкою, риска матеріалізувалася над дзеркальною гладінню розбитого шляху і з наближенням радше звивалася, аніж просто прямувала, змусивши молодого новіція[3] вчепитися у розп’яття на розарії та раз чи два пробурмотіти «Ave Maria»[4]. Риска нагадувала дрібний привид, породжений демонами спеки, що вгризалися в землю рівно опівдні, коли всі створіння, здатні пересуватися пустелею (хіба окрім грифів і кількох монастирських відлюдників, як-от Френсіс), зарилися тихенько в нори чи сховалися під каменем від нестямного сонця. Лише хтось жахливий, хтось надзвичайний чи несповна розуму за власної волі піде цим шляхом ополудні. Брат Френсіс швиденько проказав молитву до святого Рауля Циклопа, покровителя мутантів, для захисту від його нещасних підопічних. (Кому ж не відомо, що в ті часи землею ходили почвари? Адже будь-хто, народжений живим, за законом Церкви і природи, приречений на стражденне життя, і ті, котрі його породили, його і плекали до зрілих років. Закону не завжди слухалися, але частоти, з якою це відбувалося, було достатньо, аби підтримувати розсіяну популяцію дорослих монстрів, котрі часто блукали у найвіддаленіших пустельних землях, де нишпорили ночами навколо вогнищ степових подорожніх). Але врешті риска прохиталася крізь висхідні потоки жару на чисте повітря, де набула чітких рис далекого прочанина; брат Френсіс опустив розп’яття, зітхнувши: «Амінь».

Пілігрим виявився кістлявим стариганом із патерицею, в солом’яному брилі, зі скуйовдженою бородою та бурдюком для води через плече. Він жував і плював аж надто задоволено, аби здатися примарою, і був аж надто хирлявим і кволим як на людожера чи розбійника. А проте новіцій відскочив і зник із поля зору пілігрима, сховавшись за горою каміння, звідки міг спостерігати за прийшлим, а той за ним — ні. Зустріч незнайомців у пустелі відбувалася вкрай рідко, а тому слугувала приключкою для взаємних підозр і вимагала таємної підготовки з обох боків, доки не трапиться випадок, який доведе привітність або ворожість кожного. Зазвичай обивателі й незнайомі подорожні не ходили старою дорогою повз абатство частіше, ніж рази три на рік, і хоча оазис, якому абатство завдячувало своїм існуванням, міг зробити з монастиря природний заїзд для мандрівників, але тогочасні шляхи вели до нього нізвідки і в нікуди. Можливо, раніше цей відтинок віками слугував найкоротшим маршрутом від Великого Солоного озера до Старого Ель-Пасо[5]; на південь від абатства його перетинала така ж смуга потрощеного каміння, що простягалася зі сходу на захід. Перехрестя руйнував час, а не людина, принаймні останніми роками.

Пілігрим наблизився уже на відстань, з якої можна вітатися, але новіцій лишився за своєю купою скельних уламків. Крижі прочанина справді огортала пов’язка із брудної рогожі, і це була єдина його одежина, окрім капелюха та сандалів. Він наполегливо шкутильгав уперед, ніби на механічній нозі, помагаючи собі важким ціпком. Ритмічна хода виказувала в ньому людину, котра мала за плечима довгий шлях і не менший попереду. Проте входячи до древніх руїн, він уповільнив крок і вивідувально роззирнувся.

Френсіс пригнувся.

Кучугури, що лишилися від стародавніх будівель, не відкидали тіні, але попри те деякі великі брили могли трохи охолодити певні частини тіла таких мудрих у питаннях пустелі мандрівників, яким невдовзі показав себе паломник. Він швиденько відшукав поглядом камінь необхідних розмірів. Брат Френсіс схвально підмітив, що той не кинувся до брили і не рвонув її, а натомість зупинився на безпечній відстані і за допомогою палиці ніби важеля та меншого каменя як опори штовхав важезний уламок, доки з-під нього врешті-решт не виповзло, тріскочучи, якесь створіння. Із байдужим виразом на обличчі подорожній убив змію патерицею та відкинув убік трупик, що все ще звивався. Відправивши подалі жителя прохолодного закутка під каменем, пілігрим незвичним чином скористався його місцем, перевернувши брилу. Тоді трохи підняв свою пов’язку на крижах, всівся морхлим задом на порівняно свіжу поверхню, скинув сандалі і поставив ступні на пісок там, де раніше був цей прохолодний закуток. Трохи відпочивши, він почав крутити пальцями ніг, беззубо шкіритися і наспівувати щось під ніс. З часом у його мугиканні почулася пісенька на діалекті, невідомому новіцію. Втомившись від постійного сидіння навпочіпки, брат Френсіс нетерпляче смикнувся.

Співаючи, пілігрим видобув із клумака коржик і шматок сиру. А тоді спинився, підвівся на мить і неголосно, гугняво промекав місцевою говіркою: «Слався, Адонай Елогім[6], Царю над усім, хто здіймає хліби над землею». Скінчивши мекати, він знову всівся і продовжив трапезу.

Мандрівник справді пройшов довгу путь, думав брат Френсіс, який не пригадував поруч жодного краю, де монарх носив би таке незвичне ім’я і мав би такі дивні претензії. Стариган здійснював спокутне паломництво, припустив новіцій, можливо, до санктуарію в абатстві[7], хоча саме місце не мало офіційного визнання, як, власне, і його «святий». Френсіс не міг знайти іншого пояснення для присутності пілігрима тут, на шляху в нікуди.

Прочанин неспішно жував свій хліб із сиром, а послушник, чий переляк розвіювався, ставав усе менш обережним. Ритуал маломовності під час Великого посту не давав йому права ініціювати розмову зі старим, але якщо він залишить свій сховок за купою каміння до того, як мандрівник піде, то той його неодмінно помітить або почує, а от братові Френсісу було заборонено покидати район свого скиту до кінця Посту.

Усе ще трохи вагаючись, новіцій прочистив горло і звівся.

— Овва!

Коржик із сиром підлетіли в повітря. Стариган схопився за палицю і скочив на ноги.

— Хотів підкрастися до мене, он як!

Він погрозливо махнув ціпком у сторону постаті в капюшоні, яка раптом вигулькнула із-за купи скельних уламків. Брат Френсіс помітив, що на товстому кінці патериці виднівся шип. Новіцій тричі вклонився, проте пілігрим не зважив на ці почесті.

— Стій, де стоїш! — рикнув той. — Тримайся на відстані, каліко. У мене нічого для тебе немає, хіба ти за сиром прийшов, тоді можеш його забрати. А якщо хочеш м’яса, то в мене самі кістки, але за них я боротимусь. Ану киш! Киш!

— Зажди… — проказав Френсіс і змовк. Добропорядність, або навіть звичайна ввічливість, могли переважити мовчазний ритуал під час Посту, якщо обставини вимагали розмови, але він завжди трохи нервував, коли доводилося порушувати тишу самому. — Я не каліка, добрий простаче, — продовжив він із шанобливим звертанням, а відтак відкинув капюшон, аби показати чернечу зачіску, та підняв руку із розарієм. — Ти це розумієш?

Іще кілька секунд стариган, ніби кіт, лишався у бойовій готовності, вивчаючи обгоріле на сонці обличчя юнака. Природно було, що прочанин помилився. Почвари, які шастали віддаленими пустелями, часто вдягалися в капюшони, маски або широкі балахони, щоби приховати потворність.

Серед них траплялися й такі, чия потворність не обмежувалася тілом, такі, хто розглядав мандрівників як стабільне джерело впольованого м’яса.

Швидко оглянувши хлопця, пілігрим випростався.

— А, ти один із тих, — він обперся на патерицю і насупився. — Це абатство Лейбовіца он там? — поцікавився чоловік, махнувши у бік віддаленої групки будівель на південь.

Брат Френсіс чемно схилив голову і кивнув.

— А що ти тут робиш серед руїн?

Новіцій підняв шматок каменя, подібний до крейди. З погляду статистики малоймовірно, щоби подорожній виявився грамотним, але послушник вирішив спробувати. Оскільки місцеве просторіччя не мало ні алфавіту, ні орфографії, він на великому пласкому камені надряпав латиною: «Каяття, всамітнення, тиша», а нижче додав те саме іншою стародавньою мовою. Хлопець сподівався, що попри його невизнану жагу до спілкування з кимось, старий зрозуміє і залишить його самотньо поститися.

Пілігрим криво усміхнувся, дивлячись на напис. Це був навіть не смішок, а якесь фаталістичне мекання:

— Кгхм-хмм! Усе ще пишете задом наперед, — констатував він, та навіть якщо й зрозумів текст, то не повважав за потрібне це визнати. Чоловік відклав патерицю, знову сів на камінь, підняв з піску хліб та сир і почав їх чистити. Голодний Френсіс облизався й відвернувся. Від Попільної середи він нічого не їв[8], крім кактусових плодів і жмені висохлої кукурудзи; піст передбачав досить суворі правила голодування й помірності.

Помітивши дискомфорт юнака, прочанин переломив накладанець і запропонував частину братові Френсісу.

І хоча запаси рідини у новіція були мізерними, і він геть зневоднився, його рот нараз наповнився слиною. Хлопець просто не міг відвести очей від руки з їжею. Всесвіт стиснувся, а його геометричний центр прикипів чітко до того виваляного в піску шматочка чорного хліба та блідого сиру. Сам диявол змусив м’язи його лівої ноги ступити крок уперед. Той же ж спокусник запанував над м’язами його правої ноги і переставив її вслід за лівою, а тоді скерував мускулатуру правиці, змусивши новіція торкнутися руки старого. Пальцями він зачепив їжу і, здавалося, навіть відчув її смак. Його напівживе від голоду тіло мимохіть здригнулося. Юнак заплющив очі і побачив владику абата, котрий дивиться на нього і ляскає батогом. Коли б тільки послушник не намагався уявити Святу Трійцю, лик Бога-Отця завжди заступав настоятелеве обличчя, зазвичай дуже сердите в уяві Френсіса. За спиною панотця палав огонь, звідки сповнений смертельної агонії погляд преподобного мученика Лейбовіца вергав полум’я на постувальника, заскоченого в момент слабкості перед сиром.

Новіція знову струсонуло.

— Apage Satanas[9]! — прошипів він і, відскочивши, впустив харчі. Без попередження хлопець бризнув на старого святою водою з маленького фіала, що його ховав у рукаві. На мить пілігрима не можна було відрізнити від Антихриста в затьмареній пекучим сонцем уяві молодика.

Несподівана атака на сили темряви та спокуси не мала жодних надприродних наслідків, а от наслідки природні виявилися ex opere operate[10]. Прочанин-Вельзевул не вкрився сірчаним димом, а натомість булькнув, густо почервонів і жахливим голосом розреготався в обличчя Френсісові. Втікаючи від ударів шипастої патериці, новіцій перечіпався через сутану, і вцілів лише тому, що чоловік забув свої сандалі. Спершу стариган, кульгаючи, кинувся було на юнака, але раптом застрибав, наче зайчик-побігайчик. Раптом згадавши про розпечене каміння під босими ногами, він зупинився і задумався. Коли брат Френсіс зиркнув через плече, то чітко вирізнив, як пілігрим, підскакуючи на кінчику великого пальця, завершив свій відступ до прохолодної місцини.

Присоромлений від аромату сиру, що все ще тримався на пальцях, і шкодуючи про свій нераціональний акт екзорцизму, послушник пірнув назад у самопризначені труди посеред старих руїн, а прочанин тим часом охолоджував ноги і задовольняв лють, жбурляючи у юнака, коли той з’являвся у полі зору посеред куп уламків, першим-ліпшим каменем. Зрештою рука старого втомилася, тож він просто став удавати, нібито замахується, а коли Френсіс вже не ухилявся, бурчав і брався за свою трапезу.

Новіцій блукав туди-сюди руїнами, раз по раз дибаючи непевною ходою в сторону епіцентру своїх трудів, стиснувши в болючих обіймах брилу завбільшки як власна грудна клітка. Пілігрим спостерігав, як хлопець вибирав камінь, вимірював його руками, а тоді відмовлявся від нього на користь іншого, після чого важко витягав брилу із купи уламків та, спотикаючись, волочив її. Коли новіцій ступив усього кілька кроків, один камінь вислизнув у нього з рук; він раптом присів і опустив голову між колінами, очевидно намагаючись не зомліти. Трохи віддихавшись, юнак підвівся знову і покотив брилу куди потрібно. Він усе ще продовжував свої труди, коли старий покинув витріщатися і запозіхав.

Сонце плювалося полуденним прокляттям на висушену землю, знищуючи будь-яку вологу. Френсіс же гарував, незважаючи на спеку.

Коли мандрівник змив кількома бризками з бурдюка пісок на коржику та сирі, він узувся в сандалі, підвівся, закректав і пошкандибав через руйновище до місця, де працював новіцій. Помітивши наближення старого, брат Френсіс відбіг на безпечну відстань. Пілігрим глузливо потрусив шипастим ціпком, але здається, його більше цікавила кам’яна кладка молодика, ніж помста. Він спинився, аби роззирнутися в хлопчачому лігві.

Використовуючи палицю як мотику, а руки замість лопати, біля східного краю руїн Френсіс викопав неглибокий рівчак. Ще в перший день посту він накрив яму купою хмизу, і вночі вона його захистила від пустельних вовків. Але чим довше новіцій тут перебував, тим більше лишав слідів навколо, аж поки вовки, що нипали тут поночі, не почали сповзатися доокруж і, щойно згасало вогнище, навіть ритися біля його купи хмизу.

Спершу Френсіс пробував розохотити їх від нічного промислу, насипавши якнайбільше гілок над рівчаком і тісно оточивши його камінням. Але минулої ночі щось застрибнуло на його купу хмизу та завивало, в той час як юнак лежав унизу і тремтів. Після того він вирішив укріпити своє лігво, і на підвалинах першого кола брил почав будувати стіну. Підрісши, мур похилився всередину, та оскільки загорода була приблизно овальної форми, камені в кожному наступному ряду лягали все густіше, опираючись один на одного, і не давали стіні завалитися. Тепер брат Френсіс сподівався, що, уважно підбираючи уламки та комбінуючи ними, добре конопатячи багном та ущільнюючи його камінцями, йому вдасться замкнути купол. І єдиний прогін нічим не підпертої арки, що всупереч гравітації здіймався над лігвом, став символом його амбіцій. Послушник заскавулів, наче цуценя, коли пілігрим з інтересом погупав ціпком по склепінню. Поки прочанин її оглядав, новіцій, переймаючись за свою господу, підійшов ближче. На зойк юнака він відповів змахом палиці й лютим криком. Брат Френсіс умить наступив на край ряси і сів. Стариган реготнув.

— Кгхм-хмм! Тобі знадобиться уламок нестандартної форми, аби закласти ту частину, — мовив він і постукав патерицею туди-сюди по прогалині у найвищому ярусі каменів.

Юнак кивнув і відвернувся. Він усе ще сидів на піску і своєю мовчанкою та поглядом додолу сподівався показати старому, що не може ні теревенити, ні приймати із задоволенням будь-чию присутність у місці свого скоромного всамітнення. Новіцій почав шкрябати сухою галузкою на піску: «Et ne nos inducas in…»[11]

— Я ж тобі поки що не пропонував перетворити ці каменюки на хліб, хіба ні? — обурився літній мандрівник.

Брат Френсіс одразу ж підвів очі. Он як! Старий таки міг читати, і до того ж знав біблійні тексти. Ба більше, його зауваження свідчило, що він розуміє як імпульсивне використання свяченої води, так і причини, з яких послушник тут перебував. Тепер уже усвідомивши, що пілігрим його дражнить, послушник знову перевів погляд під ноги і став чекати.

— Кгхм-хмм! Тож тобі треба дати спокій, так? Ну, тоді я, певно, маю рушати. Скажи, чи дозволять твої брати в абатстві трохи відпочити стариганові у їхній тіні?

Френсіс кивнув.

— А ще вони поділяться їжею і водою, — тихо додав він з доброї волі.

Подорожній усміхнувся.

— За це я знайду тобі уламок, аби перш ніж я піду, ти міг прикрити цю щілину. Бог у поміч.

«Але не варто…» — протест помер, не встигши народитися. Брат Френсіс спостерігав, як чоловік повільно кульгав далі. Пілігрим блукав поміж куп жорстви. Раптом спинився роздивитись якийсь уламок і поштурхати його палицею. Юнак не вагався в марності цих пошуків, оскільки сам він прочесав тут усе зранку. Зрештою вирішив, що простіше буде розламати й перебудувати останній рівень, аніж знайти опорний камінь, що за формою нагадував би пісковий годинник. І звісно ж, прочанинові скоро урветься терпець і він побреде собі далі.

Тим часом послушник спочивав. Він молився про відновлення того внутрішнього просвітлення, що було метою його посту, — чистого пергаменту духу, на якому могли би проступити слова покликання. Це станеться, якщо та інша Безмежна самотність, якою був Бог, простягне Свою руку і торкнеться його власної мізерної людської самотності та відзначить його піст. «Мала книга», яку пріор Черокі лишив йому минулої неділі[12], допомагала медитувати. Цій книзі було сотні років і називалася вона «Libellus Leibowitz»[13], хоча авторство самому преподобному приписували до певної міри за традицією.

— «Parum equidem te diligebam, Domine, juventute mea; quare doleo nimis…[14] О Господи, надто мало любив я Тебе в часи моєї юності, а тому в літах тужу безмірно. Дарма я тоді втікав від Тебе…»

— Агов! Гей, там! — почулося із-за купи жорстви.

Брат Френсіс кинув оком, але не побачив прочанина. Знову опустив погляд на сторінки.

— «Repugnans tibi, ausus sum quaerere quid, quid doctius mihi fide, certius spe, aut dulcius caritate visum esset. Quis itaque stultior me…»[15]

— Агов, хлопче! — гукнув той знову. — Я знайшов тобі камінь, має підійти.

Поглянувши у ту сторону, послушник помітив, як старий махає йому ціпком із-за каміння. Зітхнувши, новіцій повернувся до читання.

— «O inscrutabilis Scrutater animarum, cui patet omne cor, si me vocaveras, olim a te fugeram. Si autem nunc velis vocare me indignum…»[16]

Із-за уламків почулося роздратоване:

— Ну, добре, як тобі заманеться. Я відмічу камінь і встромлю поруч паличку. А пробуватимеш його чи ні — це твоя справа.

— Дякую, — зітхнув юнак, але навряд чи стариган його почув. Хлопець продовжив працювати з текстом:

«Libéra me, Domine, ab vitiis meis, ut solius tuae voluntatis mihi cupidus sim, et vocationis…»[17]

— Ну то ось він! — крикнув пілігрим. — Із позначкою і патичком. І бажаю тобі, хлопче, якнайшвидше віднайти голос у собі. Олла-аллей!

Незабаром після того, як останній вигук пролунав і змовк, брат Френсіс побачив, що старий поплівся шляхом до абатства. Новіцій прошепотів йому коротке благословення і помолився за безпечні мандри.

Знову всамітнившись, Френсіс відніс книгу до барлогу і повернувся до безсистемної кам’яної кладки, все ще не завдаючи собі клопоту і навіть не глянувши на знахідку прочанина. Хоча охляле тіло натужно силкувалось і хиталося під вагою брил, його розум, наче машина, повторював молитву про впевненість у своєму покликанні:

«Libéra me, Domine, ab uitiis meis… Господи, визволи мене від моїх власних пороків, так щоби в серці я жадав тільки Твоєї волі та пильнував на Твої заклики… ut solius tuae voluntatis mihi cupidus sim, et vocationis tuae conscius si digneris me vocare. Amen».

«Господи, визволи мене від моїх власних пороків, так щоби в серці я жадав…»

Зграї купчастих хмар, що поспішали віднести вологе благословення горам, жорстоко обманули висохлу пустелю, тільки час від часу затуляючи сонце й відкидаючи темні тіні на вимордувану землю. Вони дарували нетривалий, але бажаний відпочинок від палючого проміння. Коли тінь хмари пробігала руїнами, юнак швидко працював, доки знову не виходило сонце. А тоді повертався до роботи із наступною вовняною купою, що затуляла від жароти.

На знайдений пілігримом уламок брат Френсіс врешті наткнувся майже випадково. Блукаючи навколо, він перечепився через патичок, який стариган устромив у землю як позначку. І ось він уже стоїть на колінах і розглядає пару карлючок, чітко накреслених на старому уламку: לצ.

Мітки були так ретельно зроблені, що Френсіс одразу зрозумів: це символи, — але поміркувавши над ними кілька хвилин, він так нічого і не второпав. Може, це відьомські знаки? Але ж ні, стариган гукнув йому «Бог у поміч», відьмак би такого не вчинив. Новіцій витягнув уламок з-під жорстви і перекинув його. Купа слабко загуркотіла; маленький камінець поскакав схилом. Френсіс відскочив, щоб уникнути можливого зсуву, але це виявилося тільки секундне зрушення. Одначе там, звідки він дістав пілігримову брилу, тепер зяяла невелика чорна шпарина.

У таких часто хтось живе.

Але цю щілину, здається, настільки тісно затуляв уламок прочанина, що туди і муха б не просунулася, поки послушник його б не перекинув. Та все ж таки він знайшов палицю й обережно засунув її в дірку. Ціпок проникнув туди без перешкод. Коли хлопець це зрозумів, патик зісковзнув усередину і зник, здається, у ще більшій підземній порожнині. Далі було знервоване чекання. Нагору не виповзло нічого.

Юнак знову опустився на коліна й обережно понюхав нору. Не відчувши ні запаху тварини, ні смороду сірки, він скинув камінець в отвір і схилився послухати. Спочатку той цокнув у розколині в кількох футах унизу, а тоді знову покотився, аж раптом ударився об щось металеве і врешті стих десь углибині. Підземна порожнина виявилася розміром як кімната, це стало зрозумілим з луни.

Брат Френсіс невпевнено звівся на ноги і роззирнувся. Здається, все тепер стало інакше. Хіба окрім його супутника-грифа, який ширяв у височіні й останнім часом спостерігав за послушником настільки зацікавлено, що тепер і решта стерв’ятників періодично покидали свої території за обрієм і прилітали на розвідку.

Новіцій обійшов навколо купи ріні, але іншої діри не побачив. Тоді виліз на гірку поруч і глянув на дорогу. Пілігрим уже давно зник із очей. Старий шлях наче вимер, за милю на схід вигулькнув на мить брат Альфред, котрий ішов низьким схилом біля свого скиту у пошуках хмизу. Брат Альфред був глухий, як тетеря. Більше ніхто не потрапляв у поле зору. Френсіс не мав причин волати пробі, але роздуми про можливі результати такого крику (якщо необхідність все ж таки з’явиться) видавалися лише вправлянням у обачності. Добре оглянувши територію, молодик спустився з насипу. Краще поберегти дихання для втечі, ніж витрачати його на галас.

Він хотів закласти нору прочаниновим каменем, як і раніше, та прилеглі уламки трохи змістилися і брила вже не лягала бездоганно на своє місце. Окрім того, прогалина в найвищому ряді його особистого барлогу все ще не була заповнена; стариган мав рацію: і розмір, і форма уламка мали би підійти. Трохи провагавшись через страхи, юнак підняв його і поніс до свого лігва.

Камінь чудово пасував. Хлопець штовхнув кладку, аби перевірити її на міцність. Та втрималася, попри те, що удар спричинив незначний обвал на кілька футів нижче. Хоча новіцій, поки ніс брилу, вже трохи стер напис на ній, знаки все ще чітко вирізнялися і їх можна було скопіювати. Обвугленою паличкою, наче стилосом, брат Френсіс уважно перемалював позначки на інший уламок. Коли пріор Черокі здійснював недільний обхід по місцях усамітнення, то, вірогідно, міг би сказати, чи ці символи щось означали, себто були вони закляттям чи прокляттям. Боятися язичницьких талмудів заборонялось, але новіцію принаймні кортіло дізнатися, що за знак видніється над його нічліжкою, з огляду на вагу кладки, де його накреслили.

Хлопець працював і під час спеки пополудні. Якась частина його мозку постійно нагадувала про нору: цікаву, але водночас і страшну, та про те, як глухо відлунювали десь із-під землі камінці. Він знав, що навколишнє руйновище древнє. Подейкували, ніби ці аномальні кам’яні пагорби поступово руйнувалися завдяки поколінням монахів і випадковим подорожнім, людям, котрі потребували багато каміння, або тим, які шукали за уламками іржавої сталі, розбиваючи величезні частини колон чи плит і видобуваючи звідти древні смужки металу, дивним чином заховані серед скель жителями вже майже забутої світом епохи. Людина чи не повністю стерла обриси споруд, які поголос приписував давнішому періоду, хоча головний будівельник абатства і пишався своєю здатністю розрізняти специфічні риси колишньої забудови. А метал у скелях все ще лишався, треба тільки добре їх подовбати.

Абатство звели із цих же каменів. Після того, як кілька століть люди розбирали місцеві брили, Френсіс сумнівався, що під ними досі можна знайти бодай щось цікаве. І в той же час він раніше ніколи не чув про підвали чи підземні кімнати. Врешті він пригадав розповіді головного будівельника, котрий стверджував, нібито споруди в цій місцевості мурувалися швидко, їм бракувало глибоких підвалин, і загалом їх зводили на пласкій поверхні плит.

Уже завершуючи свій прихисток, брат Френсіс наважився повернутися до діри і взявся роздивлятися її. Хлопець не міг не поділяти переконання пустельника: коли є сховок від сонця, то в ньому хтось уже причаївся. І навіть якщо зараз нора порожня, до світанку туди хтось та й заповзе. З іншого боку, якщо там уже сидів господар, то, на думку юнака, з ним краще знайомитися завидна, ніж уночі. Навколо, здається, виднілися лише сліди новіція, прочанина і вовків.

Хутко вирішивши, він почав розчищати уламки й пісок навколо розколини. За півгодини роботи отвір все ще ніяк не поширшав, але припущення, що він мав би вести в підземну порожнину, підтвердилося. Дві невеличкі брили, наполовину вриті в землю обабіч шпарини, добряче притиснуло масою піску та дрібного каміння; притулившись над шахтою один до одного, камені й самі немовби потрапили у безвихідь.

Коли молодик підважував брилу вправо, сусідня хилилася вліво, і вже їх далі зрушити було неможливо. Все повторювалося, тільки навпаки, коли він штовхав каменюки в протилежному напрямку, проте це не заважало Френсісу борюкатися з уламками й надалі.

Аж раптом важіль вислизнув із руки, миттю телепнув хлопцеві по скроні і зник у раптовому обвалі. Від різкого удару новіцій поточився. Якийсь камінь, зрушений оповзнем, поцілив йому в спину, звалив із ніг і збив дихання. У голові промайнуло, чи не падає він бува в яму, аж тут юнак гепнувся животом на землю і припав до неї. Його оглушив рев каменепаду, який доволі швидко минув.

Засліплений пилом, брат Френсіс хапав ротом повітря і не наважувався поворухнутися — так різко заболіло в спині. Трохи віддихавшись, він зміг просунути руку під рясу і помацати плече, чи бува йому не поламало якихось кісток. На дотик воно не було гладким і пекло. З-під одягу хлопець випростав заюшену червоним руку. Він поворухнувся, тоді застогнав і знову ліг.

Над Френсісом тихо шурхотіли крила. Послушник підвів очі й побачив, як гриф моститься на купі уламків за кілька кроків. Стерв’ятник одразу ж здійнявся в повітря, а новіцій уявляв, що пташина спостерігає за ним ніжним материнським оком, наче стривожена квочка. Він швидко перекотився. Птахів зібралася ціла чорна зграя, і кружляли вони напрочуд низько, ледь не торкаючись верхівок скель, а коли він рухався, здіймалися вище. Вмить забувши про, здогадно, травмований хребет чи зламане ребро, новіцій невпевнено звівся на ноги. Темна ватага розчаровано піднялась у височінь на невидимих потоках гарячого повітря, а тоді розпорошилася і розлетілась по віддалених місцях небесного чергування. Інколи здавалося, що птахи (похмура варіація Утішителя[18], на чий прихід очікував юнак) вже були готові спуститися замість Святого Духа, їхній спорадичний інтерес забирав у Френсіса останні сили, тож кілька разів повівши плечима, він урешті дійшов висновку: гострий камінь зоставив лише синець і подряпини.

Стовп куряви, що здіймався після каменепаду, розвіяло вітром. Пустельник сподівався, що хтось побачить це з вартової башти абатства і прийде на розвідку. У нього під ногами зяяв квадратний отвір — там, де насип з одного боку провалився в яму. Униз вели східці, але тільки верхні сходинки не вкрило лавиною, яка шість століть чекала на допомогу брата Френсіса, щоби завершити свій гуркітливий спуск. На одній зі стін сходової шахти висіла майже похована під уламками табличка, і напис усе ще читався. Зібравши докупи мізерні знання допотопної мови, він пошепки по складах проказав:

Решта ховалася під уламками, але Френсісу вистачило навіть першого слова. Він ніколи не зустрічав «Бомбу» і сподівався, що так триватиме і надалі. Точного опису монстра не збереглося, проте новіцій чув легенди про нього. Він перехрестився та позадкував із печери. Традиція каже, нібито преподобний Лейбовіц пережив зустріч із демоном Бомбою, який не відпускав його багато місяців, аж поки не відбулося вигнання біса, а потім і хрещення преподобного.

Брат Френсіс уявляв Бомбу напівсаламандрою, адже згідно з традицією, та потвора народилася в Огненнім потопі напівінкубом, що ґвалтував дів уві сні — хіба ж не називали досі почвар у цілому світі «дітьми Бомби»? Те, що демон міг спричинити всі можливі біди, які впали на Йова, було доконаним фактом, якщо не символом віри.

Новіцій у розпачі витріщався на табличку. Напис досить зрозумілий. Сам того не бажаючи, він вдерся до оселі (дай Боже, покинутої) не одного, а цілих п’ятнадцяти жахливих монстрів! Юнак схопився за фіал зі свяченою водою.

Розділ 2

Брат Френсіс пошепки наспівував фрагменти цих версикул у Літанії святих із кожним уривчастим видихом, обережно спускаючись сходами древнього Бомбосховища, озброєний усім, що мав, а саме: святою водою та імпровізованим смолоскипом, який запалив від жарин учорашнього вогнища. Хлопець вичікував понад годину, щоби хтось із абатства поцікавився, звідки потягло курявою. Ніхто не прийшов.

Майбутнім монахам Альбертинського ордену Лейбовіца[23] не годилося покидати місце, де вони постили, навіть на нетривалий час, хіба що хтось із них серйозно захворів або йому наказували повертатися в абатство. Утеча ipso facto[24] була би розцінена як відмова від обітниці довічного служіння. Брат Френсіс краще обрав би смерть. Таким чином, перед ним постав вибір: обстежити страшну яму до заходу сонця, або провести ніч у своєму лігві, не знаючи, що може причаїтися у сховищі, та прокинутися знову, аби сновигати в пітьмі. Із нічних небезпек вже вистачало й вовків, а вони ж бодай із плоті та крові. Створінь, зліплених із менш помітних субстанцій, він волів би краще зустріти завидна, хоча в яму світло вже майже не потрапляло, а сонце опустилося низько до обрію.

Уламки в сховищі утворили насип, вершина якого майже сягала горішніх сходинок, залишивши між каменями та стелею тільки вузьку щілину. Він сковзнув у неї ногами вперед і був змушений так і просуватися далі, оскільки схил виявився аж надто крутий. Тож просуваючись назустріч Невідомому, він намацував опору серед невтрамбованої товщі битої жорстви і так рухався у глибінь. Періодично, коли смолоскип згасав, юнак спинявся і нахиляв полум’я вниз, щоби вогонь поповз далі деревом. Під час таких пауз він намагався оцінити вірогідну небезпеку над і під собою. Майже нічого не було видно. Він спустився у підземну кімнату, принаймні третину якої засипали уламки, що скотилися сходовою шахтою. Каміння хвилями вкрило підлогу, потрощило деякі меблі перед очима і, напевно, поховало інші предмети. Послушник бачив побиті, перекошені металеві шафки, по пояс прикидані рінню. У дальньому кінці кімнати виднілися залізні двері, що мали би відкриватися до себе, але їх наглухо замурувало каменепадом. На полущеній фарбі все ще читалися трафаретні літери:

Очевидно, кімната, куди він спустився, — всього лише передпокій. Але що б там не ховалося за ВНУТРІШНІМ ШЛЮЗОМ, воно лишалося замурованим за кількома тоннами брил та припечатаними ними дверима. Приміщення і справді ІЗОЛЬОВАНЕ, хіба що туди вів іще один хід.

Спустившись завалом униз й упевнившись, що видимої загрози у передпокої немає, новіцій з острахом взявся досліджувати металеві двері, підсвічуючи собі смолоскипом. Під трафаретними літерами «ВНУТРІШНІЙ ШЛЮЗ» висіла менша побита іржею табличка:

Брата Френсіса дещо спантеличило попередження, проте він вирішив прислухатися до нього, тож не торкався дверей узагалі. Дивовижними машинеріями древніх не можна легковажити — це довів своїм передсмертним зойком вже не один копач.

Брат Френсіс звернув увагу на уламки, що лежали в передпокої століттями: вони здавалися темнішими й грубшими на дотик у порівнянні з камінням, що сьогодні провалилося в яму та було обпечене пустельним сонцем й обвітрене піщаними суховіями. Неозброєним оком було помітно, що валуни, які заблокували Внутрішній Шлюз, лежали там не від сьогодні, а з часів іншого каменепаду, давнішого, ніж саме абатство. Якщо в Ізольованому Приміщенні Бомбосховища ховався демон Бомба, то він, очевидно, не відчиняв Внутрішній Шлюз із днів Огненного потопу аж до Спрощення. Коли вже щось простояло закорковане металевими дверима так багато століть, то причин боятися, ніби воно вирветься крізь шлюз до Великої суботи, вкрай мало, думав Френсіс.

Смолоскип уже догорав. Знайшовши відламану ніжку стільця, юнак підпалив її від майже згаслого вогню, а тоді почав збирати шматки меблів для надійного багаття. І весь той час його не полишали думки про значення давнього напису: «Бомбосховище-бункер ЦО».

Як брат Френсіс швидко підмітив, його знання допотопної мови далеке від досконалості. Йому завжди було нелегко зрозуміти, як іменники іноді змінювали значення інших іменників. У латині, подібно до більшості простих діалектів цього регіону, конструкція типу servus puer значила абсолютно те ж саме, що і puer servus, і навіть у допотопній мові «хлопчик-раб» дорівнювало «раб-хлопчик». Та на цьому простота завершувалася. Він довго засвоював, що, наприклад, «лист-замовлення» не одне й те саме, що «замовлення-лист», а звичний датив мети або приналежності, як-от у випадку з латинським mihi amicus[25], був відсутній у складних сполученнях на взірець «розрив-трава» чи «ракета-носій». Що ж могло значити це недоладне поєднання «Бомбосховище-бункер ЦО»? Новіцій труснув головою. Попередження на Внутрішньому Шлюзі говорило про їжу, воду і повітря, та вони точно не є предметами першої необхідності для почвар із Пекла. Іноді допотопна мова здавалася послушнику складнішою від середнього курсу ангелології чи теологічних обчислень святого Леслі.

Він розвів багаття на схилі купи каменів, звідки воно підсвітило темні закутки передпокою. Тоді пішов дослідити все, що не сховалося під уламками. Руїни на поверхні настільки знищили покоління сміттярів, що навіть археологам важко було би їх розрізнити. Проте підземних румовищ не торкав ніхто, хіба що рука невідомого лиха. Тут, здавалося, панували духи іншої епохи. У мертвій посмішці черепа, який валявся посеред брил у темному кутку, досі щирився золотий зуб: очевидний доказ того, що на сховок ніколи не натрапляли мандрівники. Вогонь, підстрибуючи, виблискував на золотій поверхні різця.

Біля всохлого річища у пустелі брат Френсіс не раз натрапляв на невеличкі купки людських кісток, начисто обгризених та вибілених сонцем. Він не був надто вразливим й очікував на щось подібне. Тому не злякався, побачивши в кутку кімнати череп; відблиск золота в його вищирі весь час приваблював око, коли юнак поглядав на дверцята (замкнені чи заклинені) поіржавілих шафок і смикав за шухляди (так само заклинені) побитого металевого столу. Сам стіл міг стати безцінною знахідкою, якщо в ньому лишилися документи або книжечка-дві, які пережили несамовиті багаття ери Спрощення. Поки новіцій намагався відчинити шухлядки, вогонь почав згасати, і хлопцеві здалося, нібито череп сам по собі тьмяно засвітився. Такий феномен не такий уже й рідкісний, але в темному підземеллі братові Френсісу від цього стало трохи моторошно. Він іще підкинув кілька деревинок і продовжив смикати й тягти стіл, намагаючись ігнорувати виблискування в пащі черепа. Послушника все ще насторожувала думка про Бомби, котрі можуть за ним спостерігати, проте він уже як слід оговтався від недавнього страху, аби розуміти: сховище, а конкретно цей стіл та шафки, можуть містити багаті реліквії тої епохи, яку теперішній світ зумисно відправив у забуття.

Саме Провидіння благословляло його. Знайти частку минувшини, яка уникла вогнища і посмітюх-мародерів, було нині рідкісною удачею. Звісно, завжди лишався ризик. Монастирські копачі, спраглі до старожитностей, бувало, виповзали з якоїсь нори під землею, тріумфально тягли чудернацький циліндричний артефакт, а тоді, миючи його або намагаючись зрозуміти призначення, натискали не на ту кнопку чи повертали не ту ручку і таким чином завершували весь почин без вигоди для духівництва. Лише вісімдесят років тому Вельмишановний Бедулл з очевидним захватом писав своєму владиці абату про залишки, за його власними словами, «пускового майданчика для міжконтинентальних ракет разом із кількома дивовижними підземними резервуарами», які віднайшла його мала експедиція. Ніхто в абатстві так і не зрозумів, що Вельмишановний Бедулл мав на увазі під «пусковим майданчиком для міжконтинентальних ракет», але владика абат, котрий правив у той час, постановив: монастирські антиквари під загрозою відлучення від церкви повинні відтепер уникати таких «майданчиків». Адже цей лист — останнє, що лишилося від Бедулла, його команди, його «пускового майданчика» і маленького селища, яке раніше виросло на тому місці. Цікаве озеро тепер прикрашало ландшафт, де колись стояло село: якісь пастухи відвели русло струмочка у бік кратера, щоб у ньому зберігати воду для своїх отар у часи посухи. Десяток років тому один мандрівник звідти розповідав, як чудово клює риба в ставку, та місцеві чабани подейкували, ніби в неї переселяються душі загиблих селян і копачів. Тому місцеві відмовлялися її ловити через Вдула — гігантського сома з глибин.

«…Так само забороняються будь-які розкопки, першочерговою метою яких не є внесення змін до Меморіалу», — закінчувалася постанова владики абата, а це означало, що брат Френсіс мав шукати у сховищі тільки книги і документи, але не мав права чіпати цікаві механізми.

Новіцій штурхав і смикав шухляди, периферійним зором спостерігаючи, як мерехтить і виблискує золотий зуб. Скриньки не піддавалися. Врешті він копнув стіл і нетерпляче зиркнув на череп: «Чому б тобі задля розмаїття не повишкірятися на щось інше?»

Але вищир нікуди не зник. Тіло із золотим зубом лежало головою між брилою та металевою скринею. Покинувши стіл, послушник заходився дертися крізь уламки, аби краще дослідити останки. Очевидно, людина загинула одразу, збита лавиною каменів і похована під їх уламками. Лише череп і кістки однієї ноги лишились на поверхні. Стегно зламане, потилиця розтрощена.

Брат Френсіс тихо помолився за небіжчика, відтак вельми обережно підняв череп і повернув, аби той витріщався на стіну. Погляд юнака впав на поіржавілу коробку.

Скринька мала форму ранця, певно, в ній щось носили. Вона могла багато для чого прислужитися, проте її нещадно потовкло каменюками. Хлопець акуратно вийняв її з-під уламків і підніс ближче до вогнища. Замок зламався, та кришка намертво заіржавіла. Коли коробку потрясти, вона торохтіла. Контейнер навряд чи годився для пошуку книг чи паперів, але явно мав відкриватися й закриватися, значить, там могла ховатися крихта-дві інформації для Меморіалу. І попри те, пам’ятаючи долю брата Бедулла й решти, молодик побризкав скриньку святою водою, перш ніж спробувати її відкрити, і тримав древню реліквію настільки побожно, наскільки це взагалі можливо, вдаряючи каменем по заіржавілих завісах.

Урешті вони піддалися, і накривка відпала. З піддонів посипався різний металевий дріб’язок, зацокотівши по уламках: щось із висипаного безповоротно загубилось у щілинах. Але на дні, між рундучками, він побачив їх — документи! Після швидкої молитви вдячності хлопець зібрав стільки розкиданих залізячок, скільки зміг, і, нещільно прилаштувавши кришку назад та міцно затиснувши скриньку під пахвою, поліз схилом з уламків до сходового майданчика та вузького клаптика неба.

Після темряви сховища сонце сліпило. Він не звернув особливої уваги на те, що воно опустилося вже небезпечно низько на заході, й одразу ж почав шукати якусь пласку плиту. На ній він хотів висипати і розкласти вміст коробки, не боячись загубити щось у піску.

За кілька хвилин, умостившись на тріснутому шматку фундаменту, новіцій почав виймати з піддонів залізячки та скельця. Більшість виявилися маленькими циліндриками із дротяним вусиком на кінці. Такі він уже бачив раніше. В маленькому музейчику абатства їх було кілька штук різних розмірів, форми та кольору. Колись він бачив шамана гірських язичників, прикрашеного обрядовим намистом із такого добра. Горяни вважали їх «частинами тіла бога», легендарної Machina analytica[26], шанованої як наймудрішої з їхніх богів. За їхніми переконаннями, ковтаючи одну з них, шаман ставав «непогрішним». Принаймні таким чином його народ із ним не сперечався, хіба що він ковтав якусь отруйну. Подібні штуки в музеї теж були зв’язані, проте утворювали не намисто, а складний і доволі безладний лабіринт на дні невеличкої металевої шухлядки, підписаної так: «Монтажна панель радіопередавача. Застосування невідоме».

На кришку футляра всередині була приліплена записка. Клей розсохся, чорнило вицвіло, а папір настільки потемнів від іржавих плям, що навіть гарний почерк було би важко прочитати, а цю цидулку надряпали нашвидкуруч. Послушник періодично на неї поглядав, звільняючи піддони. Імовірно, вона була написана допотопною мовою чи подібною до неї, але більшість повідомлення юнак розшифрував лише за півгодини:

Записка братові Френсісу здалася якоюсь поквапливою тарабарщиною, зараз його настільки розпирало від цікавості, що він ніяк не міг сконцентруватися бодай на чомусь одному. Востаннє кинувши оком на записку із закарлючками, послушник почав виймати піддони, щоби дістатися документів на дні. Лотки з’єднувалися на шарнірах і, вочевидь, мали виїжджати із коробки сходинками, але штифти поіржавіли і щоби витягти їх, новіцію знадобився короткий сталевий інструмент із футляра.

Вийнявши останній піддон, Френсіс благоговійно торкнувся паперів: тут лежало всього кілька складених документів, але це справжній скарб, бо ж вони уникли лютих багать епохи Спрощення, в яких навіть Святе Письмо скручувалося, чорніло й розвіювалося димом, поки неосвічений натовп тріумфально горлав і завивав. Він тримав крихкі й потріскані від часу документи, ніби святиню, ховаючи їх у рясі від вітру. Це була пачка грубих ескізів та схем із позначками від руки, два великі складені аркуші і маленька книжечка під назвою Memo.

Спочатку він дослідив короткі написи. Їх нашкрябала та сама рука, що й лист, приклеєний до кришки, одначе й тут почерк виявився не менш жахливим. «Фунт пастроми[27], — йшлося в одній із записок, — банка квашеної капусти, шість булок: скупитися додому для Емми». Інша нагадувала: «Не забути про Форму № 1040. Твоя тітонька Податкова». Ще на одному папірці були цифри у стовпчик, сума обкреслена, а з неї віднято іншу кількість і врешті зведено у відсотки, а нижче дописано: «Чорт!» Брат Френсіс перевірив підрахунки. У людини з паршивим почерком арифметика виявилася нівроку, але юнак і гадки не мав, чого можуть стосуватися ці цифри.

До Memo він поставився з особливою побожністю, бо назва її натякала на Меморіал. Перш ніж її розгорнути, послушник перехрестився і промовив Благословення тексту. Проте книжечка розчарувала. Новіцій очікував на друкований шрифт, та її лише вмережували рукописні імена, місця, цифри й дати. Останні починалися кінцем п’ятдесятих і закінчувалися початком шістдесятих років XX століття. І тепер це було точно! Вміст сховища походив із присмерків епохи Просвітництва. Це справді важливе відкриття.

Серед складених великих аркушів один був туго скручений у трубочку, і коли юнак спробував його розгорнути, папір почав розсипатися. Він зміг лише прочитати слова «ПРОГРАМА ПЕРЕГОНІВ» і більше нічого. Повернувши документ назад у футляр, щоби пізніше його реставрувати, він зайнявся другим складеним листом. Згини настільки кришилися, що хлопець наважився підглянути зовсім трошки, легенько роз’єднуючи сторінки і зазираючи між ними.

Здається, це була схема, але виконана вона білим по темному!

І знову його обійняло хвилювання від відкриття. Це автентичний креслюнок! А в абатстві не лишилося жодної оригінальної діаграми, лише кілька чорнильних факсиміле. Першодруки вицвіли давним-давно, вигоріли на світлі. Ніколи раніше Френсісові не доводилось бачити оригінал, та йому траплялося чимало перемальованих від руки репродукцій, аби одразу зрозуміти — це креслюнок, і хоча він увесь заплямований та пожухлий, після стількох століть його все ще можна прочитати завдяки повній темряві і низькій вологості сховища. Послушник перегорнув листок і раптом відчув роздратування. Ну що за ідіот спаплюжив безцінний документ? Хтось надряпав бездумні геометричні фігури і карикатурні писки по всьому звороту. Ну, що за безмозкий вандал…

Після хвильки роздумів злість минула. В ті часи креслюнків, певно, було як бур’яну, і потенційний шкідник ніхто інший, як сам власник коробки. Новіцій прикривав друковане зображення від сонця своєю тінню, намагаючись розгортати його далі. В нижньому правому кутку зображувався прямокутник із друкованими літерами, різними заголовками й датами, «номерами патентів», довідковими номерами та іменами. Погляд юнака ковзав списком, доки не натрапив на слова: «СХЕМУ РОЗРОБИВ: Лейбовіц І. Е.»

Він міцно заплющив очі й потрусив головою, доки йому не здалося, ніби вона зараз лусне. Тоді знову подивився. Текст нікуди не дівся, чіткий і ясний:

Він знову перегорнув папір. Серед геометричних фігур і дитячих малюнків фіолетовим чорнилом охайно поставили штамп:

Ім’я було написано чітким жіночим почерком, не тими швидкими карлючками з інших папірців. Новіцій поглянув на ініціали в записці на кришці футляра: «І. Е. Л.» і знову на слова: «СХЕМУ РОЗРОБИВ…» Ті самі літери траплялися скрізь на документах.

Точилася дискусія, абсолютно гіпотетична — преподобного засновника Ордену, якщо його врешті канонізують, варто іменувати святим Ісааком чи святим Едвардом. Хтось навіть вважав, нібито правильне звертання — святий Лейбовіц, бо донині його називали на прізвище.

— Beate Leibowitz, ora pro me![28] — прошепотів брат Френсіс. Руки його так страшенно трусилися, що це загрожувало знищенню документів.

Він знайшов реліквії святого.

Звісно, Новий Рим іще не проголосив Лейбовіца святим, але послушник був настільки в цьому впевнений, що навіть наважився додати: «Sancte Leibowitz, ora pro me!». Новіцій не став гаяти час на логічні розмірковування, а одразу дійшов висновку: саме Небо послало йому знак служіння. Він знайшов у пустелі те, для чого його туди відправлено: так розумів це брат Френсіс. Він має прийняти монарший постриг в Орден.

Забувши про попередження абата — не чекати, що служіння прийде в якійсь надзвичайній чи дивовижній формі, новіцій упав на коліна в пісок і взявся вигукувати молитву вдячності, обіцяючи, що його розарій пам’ятатиме десятки років замисли старого пілігрима, котрий вказав йому на брилу, яка привела до сховища. «Бажаю тобі, хлопче, якнайшвидше віднайти голос у собі», — сказав мандрівник. І лише тепер послушник зрозумів, що прочанин мав на увазі Голос із великої літери.

— Ut solius tuae voluntatis mihi cupidus sim, et vocationis tuae conscius, si digneris me vocare…

Хай абат вважає, що «голос» Френсіса говорив мовою обставин, а не мовою причин і наслідків. Хай Promotor Fidei[29] стверджує, що до Вогненного потопу «Лейбовіц», імовірно, не було рідкісним прізвищем, і що «І. Е.» запросто може означати «Ікабод Ебенезер», а не «Ісаак Едвард». Для Френсіса відповідь лише одна.

Пустелею пролунав звук далеких абатських дзвонів: три удари, тоді пауза, тоді знову три і ще дев’ять.

— Angelus Domini nuntiavit Mariae[30], — відгукнувся покірно новіцій, здивовано помітивши, що сонце перетворилося на жирний червоний еліпс, який уже торкався західного горизонту. Кам’яну стіну навколо свого барлогу він так і не завершив.

Тільки-но промовивши «Ангел Господній», юнак заховав документи в стару іржаву коробку. Поклик Небес не обов’язково передбачав Божий дар підкорення диких звірів чи дружбу з голодними вовками.

До того моменту, коли споночіло і заяскравіли зорі, його тимчасовий прихисток був настільки укріплений, наскільки це було можливо. А от чи захищений він від вовків, це ще треба перевірити. Це не забариться. Кілька разів він уже чув завивання. Багаття знову розгорілося, але за межами світлового кола лишалося надто темно, аби зібрати денну порцію плодів кактуса — Френсісового єдиного джерела харчування в усі дні, крім неділі, коли з абатства передавали кілька жмень висохлої кукурудзи. Робили це після того, як священик обходив місця послушництва зі Священним таїнством. Буква закону щодо служіння під час Великого посту не настільки сувора, як його практичне впровадження. На практиці закон зводився до звичайнісінького голодування.

Сьогодні, щоправда, голод турбував Френсіса менше, ніж його власне нетерпляче бажання побігти до абатства й оголосити новини про своє відкриття. Але зробити це — означало відмовитися від покликання, до якого він не так давно прийшов. Він мав сидіти тут увесь Піст, незалежно від того, служитиме далі чи ні, і продовжувати свою віґілію[31], так ніби нічого незвичного не сталося.

Сидячи біля багаття, він замріяно поглядав у сторону, де лишилося «Бомбосховище-бункер ЦО», і намагався уявити базиліку, що вивищувалася би на тому місці. Фантазія тішила, та важко було уявити, щоби хтось обрав цей віддалений шматок пустелі центральним місцем майбутньої єпархії. Ну, а якщо не базиліка, то принаймні менша церковка — Церква Святого Лейбовіца над Диким краєм, — оточена садком і муром, зі святинею, до якої би стікалися ріки паломників із півночі, вбраних у пов’язки на крижах. «Отець» Френсіс із Юти показував би прочанам руїни, провадив би їх крізь «Шлюз № 2» у розкоші «Ізольованого приміщення» і далі — в катакомби Вогненного потопу, де… де… ну, після того він правитиме їм месу на кам’яному вівтарі, що містив би реліквію головного святого церкви… Шмат рогожі? Обривки зашморгу вішальника? Зрізаний ніготь із дна заіржавілої скриньки? А можливо, й «ПРОГРАМУ ПЕРЕГОНІВ». Та фантазія розвіялася. Шанси брата Френсіса стати священиком мізерні: Орден Лейбовіца не місіонерський і потребував лише священиків для абатства та кількох менших громад монахів доокруж. Ба більше, «святий» поки що офіційно лише преподобний, і ніколи формально святим не стане, хіба якщо представить іще кілька гарних вагомих див, якими підкріпить власну беатифікацію, що сама собою не означає непомильності, на відміну від канонізації, зате надасть можливість монахам Ордену Лейбовіца формально вшановувати свого засновника і покровителя не лише під час меси й літургії. Омріяна церковка зменшилася до розмірів придорожньої каплички, а ріка пілігримів всохла до цівочки. Новий Рим зайнятий іншими речами, скажімо клопотанням про формальне визначення Надприродних Дарів Пресвятої Діви Марії. Так, домініканці наполягали на тому, що Непорочне зачаття передбачало не лише здобуття нею внутрішньої благодаті, а ще й те, що Богородиця одержала надприродні сили, властиві Єві до Гріхопадіння; тим часом деякі богослови інших орденів хоч і погоджувалися із таким благим припущенням, та сумнівалися в тому, що йшлося якраз про такий випадок, зі свого боку переконуючи, нібито «істота» може бути «від народження невинною» і водночас не володіти жодними надприродними дарами. Домініканці з повагою приймали цю тезу, але переконували в тому, що їхня думка невіддільна від інших догм, як-от Успіння (надприродне безсмертя) і Безгріховність (яка передбачає надприродну непорочність) та чимало інших прикладів. У спробі вирішити цей диспут Новий Рим, здається, лишив справу із канонізації Лейбовіца припадати пилюкою на поличці.

Задовольнившись дрібною церквичкою преподобного та мілким струмком прочан, брат Френсіс почав куняти. Коли він прокинувся, від багаття вже лишилися самі жарини. Новіція огорнуло погане передчуття. Чи він сам-один? Юнак роззирнувся у всеохопній темряві.

З-за червонястих вугликів на нього дивився чорний вовк.

Послушник зойкнув і кинувся в укриття.

Цей крик, думав він, трусячись у своєму лігві з брил і хмизу — лише незумисне порушення мовчазного ритуалу. Він лежав, притискаючи до себе металевий футляр, і молився, щоби дні Посту минули якнайшвидше, а тим часом вовчі лапи шкреблися навколо його прихистку.

Розділ 3

— …А потім, отче, я ледь не взяв хліб і сир.

— Але ж не взяв?

— Ні.

— То гріховного діяння не відбулося.

— Мені так його хотілося, що я майже відчував смак.

— Свідомо? Тобто чи насолоджувався ти фантазією зумисно?

— Ні.

— Ти намагався її позбутися.

— Так.

— То й гріха зажерливості не було. Тож чому ти про це сповідаєшся?

— Бо потім я втратив над собою владу й оббризкав його святою водою.

— Що-що ти зробив? Навіщо?

Отець Черокі, вбраний у столу[32], споглядав покутника, який стояв перед ним на колінах під розпеченим сонцем посеред пустелі. Священик дивувався, звідки в такого юного хлопчини (й не надто розумного, наскільки він міг виснувати) могла трапитися нагода, чи майже нагода, согрішити в повній ізоляції серед голої пустелі, вдалині від будь-яких розваг та очевидних джерел спокуси. Утрапити в халепу майже нереально, коли ти озброєний лише розарієм, кременем, складаним ножиком і молитовником. Принаймні так видавалося отцю Черокі. Та ця сповідь тривала вже надто довго, йому хотілося, щоб юнак уже закруглявся. Знову розгулявся артрит, та позаяк священик із собою на обходи брав переносний столик зі Святими дарами, то все ж таки волів стояти чи опускатися навколішки разом із покутником. Перед маленькою золотою скринькою із гостіями він запалив свічку, але вогник майже розчинився в яскравому сонці, а можливо, вітер його уже геть задув.

— Але вигнання нечистого зараз допустиме і без отримання чіткого дозволу згори. То про що ж ти сповідаєшся — про свою лють?

— І про неї також.

— На кого ти розлютився? На старигана чи на себе за те, що ледь не взяв харчі?

— Я… я не знаю.

— Ну, то вирішуй, — нетерпляче відповів отець Черокі, — звинувачувати себе чи ні.

— Я виню себе.

— У чому? — зітхнув Черокі.

— У зловживанні святинею в нападі гніву.

— «Зловживанні»? Ти не мав жодної раціональної причини підозрювати диявольський вплив? Ти просто розізлився й оббризкав його? Так, наче чорнилом бризнув у вічі?

Новіцій щулився і вагався, розуміючи сарказм священика. Братові Френсісу завжди нелегко давалися сповіді. Він ніколи не міг підібрати слів, щоб описати свої гріхи, і, намагаючись пригадати мотиви, безнадійно спантеличувався. Та й отець не допомагав зі своїм «звинувачувати себе чи ні», хоча й так очевидно, винуватив себе Френсіс чи не винуватив.

— Здається, на якусь мить я втратив здоровий глузд, — нарешті вимовив послушник.

Черокі відкрив рота, певно, збираючись обговорити це питання, але потім передумав:

— Зрозуміло. Що ще?

— Думки про зажерливість.

Священик зітхнув.

— Мені здавалося, це ми вже обговорили. Чи ти маєш на увазі якийсь інший момент?

— Учора. Мені трапилася ящірка, отче. Вся в жовто-блакитну смужку і з такими соковитими стегенцями завтовшки як палець, ще й пухкими. І я все думав, що смакуватиме вона, як курятина, засмажена до коричневого і хрустка зовні…

— Зрозуміло, — перебив священик. Його немолодим лицем майнула ледь помітна тінь відрази. Зрештою, юнак забагато часу проводив на сонці. — Ти насолоджувався цими думками? Не намагався позбутися спокуси?

Френсіс почервонів:

— Я… я намагався її вхопити. Але вона втекла.

— Тож це була не лише думка, але й дія. Це був єдиний раз?

— Ну, так, тільки раз.

— Отже, у думках і діях ти прагнув з’їсти м’ясо під час Великого посту. Будь ласка, зараз говори якомога конкретніше. Я гадав, ти добре розібрався зі своєю совістю. Іще щось?

— Багато чого.

Черокі здригнувся. Йому ще належало відвідати кількох відлюдників; він довго їхав по спеці, й коліна в нього нили.

— Будь ласка, викладай все чимшвидше, — пробурмотів він.

— Скверна, одного разу.

— У думках, на словах, чи в діях?

— Ну, цей суккуб, вона…

— Суккуб? А, вночі. Ти спав?

— Так, але…

— Тоді чому сповідаєшся в цьому?

— Через те, що було після.

— А що було після? Це було вже після пробудження?

— Так. Я й далі думав про неї. Продовжував уявляти раз за разом.

— Зрозуміло, хтиві думки, очевидно, вони приносили задоволення. Ти шкодуєш про це? Що ще?

Усю цю тривіальність священик чув безкінечно то від одного послушника, то від іншого, то від одного новіція, то від іншого. На думку Черокі, найменше, чим би йому міг зарадити брат Френсіс, — це викласти всі самозвинувачення у чіткій і структурованій формі, як «раз-два-три», без підказок і намацувань. Френсісу ж нелегко вдавалося формулювати, про що він хотів говорити. Панотець чекав.

— Здається, я знайшов своє покликання, але… — новіцій облизнув губи і вп’ялився у комашку на камені.

— Он як? — байдужим голосом відказав Черокі.

— Гадаю, так… Та чи вважатиметься гріхом, отче, що спочатку до написаного я поставився зневажливо?

Священик кліпнув. Написаного? Покликання? Що це за питання… Він кілька секунд розглядав серйозне обличчя послушника, а тоді насупився.

— Ви з братом Альфредом обмінювалися записками? — поцікавився він суворо.

— О, ні, отче!

— То хто ж і що писав?

— Преподобний Лейбовіц.

Черокі задумався. Хіба є в архівах древніх документів абатства манускрипт руки самого засновника Ордену? Оригінал? Трохи поміркувавши, він утвердився у думці: так, лишилося кілька уривків, які з усією обережністю зберігалися під замком.

— Ти говориш про щось, що сталося в абатстві? До того, як ти прийшов сюди?

— Ні, отче. Це відбулося он там, — він махнув головою вліво, — за три купи звідси, біля високого кактуса.

— І це вплинуло на твоє покликання, кажеш?

— Ну, так, але…

— Ти ж, очевидно, НЕ НАМАГАЄШСЯ зараз мені сказати, ніби отримав від преподобного Лейбовіца, мертвого уже шістсот років, письмове запрошення виголосити врочисту клятву? — відрізав Черокі. — І ти, крім усього, знехтував його листом? Пробач, але саме таке в мене складається враження.

— Ну, десь так і є, отче.

Черокі пхикнув. Передбачаючи подальшу реакцію, брат Френсіс видобув шматок паперу із рукава і простягнув священикові. Від давності документ кришився та вкрився плямами. Чорнило вицвіло.

— «Фунт пастроми, — зачитав Черокі, пропускаючи якісь незнайомі слова, — банка квашеної капусти, шість булок: скупитися додому для Емми». — Він кілька секунд не зводив погляду із новіція. — І хто це написав?

Френсіс відповів.

Священик знову замислився.

— Ти не можеш нормально сповідатися у такому стані. А я не можу відпускати тобі гріхи, коли ти не в здоровому глузді.

Побачивши, як Френсіс похнюпився, священик підбадьорливо поплескав його по плечу:

— Не переймайся, сину, ми ще раз про все поговоримо, коли тобі стане краще. Тоді я послухаю твою сповідь. Ну, а наразі… — він нервово поглянув на посудину із вином для причастя, — ти маєш зібратися й негайно повертатися до абатства.

— Але, отче, я…

— Я наказую тобі, — сухо вів Черокі, — негайно повертатися до абатства.

— Так, отче.

— Я не відпускатиму зараз твої гріхи, але на знак каяття прочитаєш дві декади розарію[33]. Потрібне моє благословення?

Ковтаючи сльози, послушник кивнув. Священик благословив його, підвівся, став навколішки навпроти розп’яття, забрав золоту скриньку і почепив її на ланцюжок на шиї. Запхнувши свічку до кишені, склавши столик та пристебнувши його за сідлом, він врочисто махнув головою Френсісові, осідлав кобилу і подався завершувати об’їзд пустельників. Новіцій лишився ридати в розжареному піску.

Було би простіше відвести отця до підземелля, показати древню кімнату, коробку із усім вмістом та позначку, яку лишив на камені пілігрим. Та священик віз причастя, і послушник не міг просити його спуститися рачки до заваленого камінням підвалу чи ритися у вмісті старої бляшанки та вступати в археологічні дискусії. Френсіс це знав, йому й питати не треба. Візит Черокі — священний обов’язок, доки в медальйоні лишалася бодай одна гостія; хоча звільнивши його, він міг би погодитись і на неформальне слухання. Юнак не міг винуватити отця Черокі за висновок, нібито він з’їхав із глузду. Від спеки його справді трохи похитувало і трохи заплітався язик. Не раз новіції поверталися з відлюдного посту із затуманеним глуздом.

Не лишалося нічого іншого, як послухатися і вертатись.

Він іще раз пішов зазирнути до сховища, аби впевнитись, що йому справді не привиділось, а тоді повернувся за скринькою. Поки пакувався і готувався вирушати, на південному сході піднялася курява, що знаменувала прибуття водовоза та сухої кукурудзи з абатства. Брат Френсіс вирішив дочекатися провізії, перш ніж ступати на довгий шлях додому.

Три віслюки і монах неквапом з’явилися попереду стовпа куряви. Тварина на чолі процесії важко ступала під вагою брата Фінґо. Хоча обличчя монаха закривав капюшон, Френсіс упізнав помічника кухаря по сутулих плечах і довгих волохатих литках, які теліпалися по обидва боки віслюка так, що Фінґові сандалі ледь не шкребли по землі. За ним ішли тварини, нав’ючені маленькими мішечками із зерном та бурдюками з водою.

— Паць-паць-паць! Паць-паааць! — прикладаючи до рота руки й ніби кличучи порося, загукав Фінґо в бік руїн, а Френсіса, що чекав на нього біля дороги, наче й не помітив. — Паць-паць-паць! А, он ти де, Франциско! Я сплутав тебе із купкою кісток. Що ж, треба тебе трішки підгодувати для вовків. Ось, тримай свою недільну баланду. Як твоє усамітнення? Зробиш на ньому кар’єру? Але не забудь, лише один міх із водою та один мішечок кукурудзи. І стережися задніх копит Малісії: в неї тічка, тож вона веселиться, он довбонула Альфреда: «хрусь!» — у самісіньку колінну чашечку. Тож будь обережним!

Брат Фінґо відкинув назад каптур і пирснув, спостерігаючи, як новіцій намагається стати на безпечній відстані від ослиці. Фінґо, безсумнівно — найгидкіша людина на світі, і посмішка, що відкривала широку смуту рожевих ясен та величезні зуби всіх кольорів, не додавала йому шарму. Він був мутантом, але цю мутацію навряд можна назвати жахливою; це радше спільна спадкова риса, характерна для земель Міннесоти, звідки він родом. Проявлялася вона в лисині й дуже нерівномірному розподілі меланіну, тож шкіра довготелесого монаха нагадувала клаптикову ковдру з латками кольору яловичої печінки та шоколаду на білосніжному фоні. І попри те він постійно перебував у доброму гуморі, і це настільки компенсувало його зовнішність, що за кілька хвилин її просто переставали помічати. А коли ти знав брата Фінґо тривалий час, то й плями вже сприймалися не менш природно, ніж намальований поні в яблуках. Те, що відлякувало би, якби він був похмурим хлопаком, сприймалося майже так само, як і клоунський грим на цьому нестримно радісному парубку. Фінґо, професійного різьбяра, покарали, і тепер він — певно, тимчасово — замість майстерні працював на кухні. Через якийсь випадок, коли той, карбуючи статую преподобного Лейбовіца, проявив надмірну самовпевненість, абат розпорядився відправити різьбяра до кухні, поки він не проявить ознаки покори. Тим часом недороблена фігура блаженного чекала в столярні.

Посмішка на вустах Фінґо почала згасати, коли він помітив вираз на обличчі Френсіса, коли парубок звантажував зерно й воду з молодої ослиці.

— Хлопче, та ти виглядаєш, наче квола вівця, — занепокоївся монах. — Що сталося? Отець Черокі знову тихо лютує?

Новіцій труснув головою.

— Ні. Принаймні я не помітив.

— Тоді в чому проблема? Ти і справді захворів?

— Він наказав мені повертатися до абатства.

— Що-о-о? — Фінґо перекинув волохату ногу через віслюка і зіскочив на землю. Став над братом Френсісом, плеснув м’ясистою долонею тому по плечу і глянув в обличчя. — Він що, вороже до тебе ставиться?

— Ні. Він дума, що я того… — послушник постукав собі по голові й знизав плечима.

Монах розреготався.

— Ну, це правда, ми всі в курсі. Але чому він тебе відправляє назад?

Френсіс кинув оком на скриньку під ногами.

— Я знайшов деякі речі, які належали преподобному Лейбовіцу. Почав йому розповідати, але він мені не повірив. Не дав пояснити. Він…

— Що ти знайшов? — недовірливо посміхнувся Фінґо, а тоді став навколішки й відкрив коробку. Новіцій знервовано спостерігав. Монах погортав циліндри з вусиками в лотках і тихо присвиснув. — Це ж талісмани гірських язичників, правда? Вони древні, Франциско, дуже древні, — тоді кинув оком на записку під кришкою. — Що це за тарабарщина? — запитав він, скоса поглянувши на нещасного новіція.

— Допотопна мова.

— Я ніколи її не вивчав, крім того, що співаємо в хорі.

— Це написав сам преподобний.

— Це? — Фінґо витріщався то на записку, то на на Френсіса і знову на цидулку. Раптом він труснув головою, припасував кришку назад на коробку і підвівся. Посмішка стала силуваною. — Може, отець і правий. Краще йди назад, і брат Фармаколог зварить тобі одну зі своїх особливих настоянок на поганках. У тебе гарячка, брате.

— Можливо. — Френсіс знизав плечима.

— Де ти все це знайшов?

Новіцій показав пальцем:

— Он за тими купами. Я перемістив там деякі брили. Там був обвал, і я натрапив на підземелля. Піди й сам поглянь.

Фінґо помотав головою:

— Мені ще далеко їхати.

Френсіс підняв скриньку і поплівся в бік абатства, а Фінґо повернувся до віслюка. Проте зробивши кілька кроків, новіцій спинився і гукнув:

— Плямистий брате! Можеш приділити мені кілька хвилин?

— Можливо, — відказав Фінґо. — А навіщо?

— Просто підійди туди і зазирни в дірку.

— Нащо?

— Тоді ти зможеш сказати отцю Черокі, що вона там насправді є.

Фінґо спинився, перекидаючи ногу через віслюка.

— Ха! — він зліз назад. — Добре. Та якщо її там немає, я скажу тобі.

Якусь мить Френсіс споглядав, як довготелесий Фінґо ховається з очей поміж купами, а тоді попхався курним шляхом до монастиря, час від часу пожовуючи кукурудзу і відсьорбуючи з міха. Періодично озирався. Фінґо не було значно довше, ніж дві хвилини. Брат Френсіс уже покинув оглядатися, чи той не повернувся, коли почув далеко позаду, з-за руїн, лемент. Обернувся. На вершині насипу вирізнялася фігура теслі. Фінґо активно махав руками і ствердно кивав головою. Френсіс махнув у відповідь та потеліпався далі.

Два тижні майже без їжі далися взнаки. За пару-трійку миль він почав перечіпатися. Не дійшовши близько милі до абатства, він зомлів на узбіччі. Уже добре пополудні Черокі, котрий їхав назад із оглядин, помітив хлопця на землі, хутко спішився і взявся доти обливати його водою, доки врешті не привів до тями. На зворотному шляху священик зустрів віслюків із провіантом та спинився, щоб послухати звіт Фінґо, котрий підтвердив знахідку брата Френсіса. Священик, хоча й не збирався вірити, ніби хлопчина знайшов щось справді вартісне, все ж пошкодував через свою нетерплячість. Помітивши коробку, звідки висипалася половина вмісту на дорогу, й швидко кинувши оком на кришку, поки новіцій очунював на узбіччі, Черокі спіймав себе на бажанні приписати недавнє белькотіння молодика його романтичній уяві, а не божевіллю чи маренню. Він не спускався до сховку і не встиг ще уважно дослідити вміст скриньки, та принаймні очевидним було, що юнак радше неправильно трактує реальні події, а не розповідає про галюцинації.

— Можеш завершити сповідь одразу ж, як ми повернемось, — лагідно сказав він послушнику, допомагаючи сісти в сідло кобили. — Гадаю, я можу відпустити тобі гріхи. Якщо ти не наполягатимеш, ніби отримував особисті повідомлення від святих. Згода?

Брат Френсіс був зараз настільки слабким, що не наполягав би ні на чому.

Розділ 4

— Ти все правильно зробив, — урешті буркнув абат. Він, певно, хвилин зо п’ять повільно крокував своїм кабінетом. Його широке і м’ясисте, порите глибокими зморшками селянське обличчя уособлювало суворість. Отець Черокі нервово примостився на самому краєчку стільця. Обидва священики мовчали відтоді, як Черокі за наказом владики ввійшов до кімнати. Коли абат Аркос нарешті подав голос[34], Черокі аж підскочив на місці.

— Ти все правильно зробив, — повторив абат, спиняючись посеред кабінету і кидаючи похмурий погляд на свого пріора, який уже трохи почав розслаблятися. Була майже північ, і Аркос планував подрімати годину-дві перед утренею. Все ще мокрий і розпатланий після купання у бочці, він нагадував Черокі ведмедя-перевертня, що повністю обернувся на людину. Чоловік був убраний в халат зі шкур койота, і єдиним натяком на його сан служив нагрудний хрест. Захований у чорному хутрі, він зблискував у промінні свічки кожного разу, коли власник повертався в бік столу. Вогке волосся прилипло до лоба; через кошлату бороду та одяг зі шкури койота священнослужитель більше нагадував воєначальника, який стримує бойову лють після останнього нападу. Отець Черокі походив із баронського роду в Денвері, тому волів дотримуватися усіх формальностей та з усією шаною ставитися до регалій достойника, не дозволяючи собі бачити людину, яка їх носила. Таким чином він підживляв вікові придворні традиції. Отцеві Черокі завжди вдавалося підтримувати формальні дружні взаємини із перснем та пекторалом — офіційними знаками сану абата, та він намагався якомога менше помічати в Аркосі людину. За таких обставин, коли розпарений після купелі превелебний отець-абат босий розгулював кабінетом, йому це давалося доволі важко. Аркос, певно, щойно видаляв мозоль та різонув надто глибоко: великий палець на нозі у нього кровив. Черокі спробував цього не помічати, та йому все одно одразу стало млосно.

— Ти розумієш, про що я? — нетерпляче гиркнув абат.

Черокі вагався.

— Чи могли б ви, отче-абате, конкретизувати, чи це пов’язано із тим, що я почув лише під час сповіді?

— Га? Гм. То я спантеличений! Ти таки чув його сповідь. Я геть чисто забув. Ну, то хай він знову розкаже, і ви поговорите, хоча, святі небеса, про це і так уже тріщить усе абатство. Ні, зараз не треба до нього йти. Поміркуймо спочатку самі. Ти бачив це? — абат махнув рукою у бік столу, де лежав розкладений для вивчення вміст Френсісової коробки.

Черокі повільно кивнув.

— Він упустив скриньку на узбіччі, де сам упав. Я допоміг її зібрати, та дуже не приглядався.

— А ти знаєш, що це, на його думку?

Отець Черокі відвів погляд, ніби не почув запитання.

— Ну добре, добре, — буркнув абат. — Не зважай на те, що він говорить про це. Іди й оглянь усе сам, а тоді виріши, що воно таке.

Черокі пішов і схилився над столом, де почав уважно вивчати папери, один за одним, поки Аркос крокував і продовжував говорити начебто до священика, але певною мірою і до себе.

— Це неможливо! Ти правильно зробив, що відправив його назад, перш ніж він іще щось знайшов. Та звісно, це не найгірше. Найгірше — це той стариган, про якого він торочить. Це вже занадто. Навіть не знаю, що може більше зашкодити справі, ніж злива з ось таких неправдоподібних «див». Якийсь неймовірний збіг обставин! Для того, щоби преподобного канонізували, треба довести його безпосередню причетність до кількох див. Але їх може бути забагато! Тільки поглянь на Ченґа, беатифікованого кілька століть тому, але так досі й не зарахованого до лику святих. І чому? Бо його орден перестарався, ось чому. Тільки-но десь хтось кашлянув, його дивовижним чином виліковував преподобний. Видіння в підвалі, яви у дзвіниці — все це більше нагадувало збірку історій про привидів, аніж дива. Може, два-три випадки були справжніми, але коли стільки дурниць, то…

Отець Черокі підвів погляд. Він так ухопився за край столу, що аж побіліли кісточки пальців. Обличчя напружилося. Здавалося, він не слухав.

— Перепрошую, отче-абате?

— Ну, те ж саме може статися і тут, — резюмував Аркос і припинив крокувати. — Минулого року був брат Нойон із диво-зашморгом вішальника. Ха! А рік до того брат Смирнов дивовижним чином зцілився від подагри. І як? Цей малий селюк стверджує, нібито торкнувся гаданої реліквії нашого преподобного Лейбовіца. А тепер цей Френсіс зустрічає прочанина. У чому? В кілті з тої самої рогожі, якою вкрили блаженного Лейбовіца перед повішанням. А що у нього було замість пояса? Мотузка. Яка мотузка? А, та сама… — Він змовк і поглянув на Черокі. — Я так бачу по виразу твого обличчя, що ти про це не в курсі? Ні? Зрозуміло, тобі нічого додати. Ні-ні, Френсіс цього не говорив. Усе, що він сказав — це… — абат Аркос спробував додати трохи фальцетних ноток до свого хриплого голосу. — Усе, що брат Френсіс сказав, це — «Я зустрів невеличкого старого чоловічка та вирішив, ніби це паломник іде до абатства, бо він рухався в ту сторону і був убраний у старий рогожевий мішок, підперезаний шматком мотузки. Він зробив на камені позначку, ось таку».

Аркос дістав із кишені хутряного халата шмат пергаменту і простяг перед обличчям Черокі. Усе ще намагаючись із сумнівним успіхом спародіювати голос брата Френсіса, пробелькотів:

— Я не зрозумів, що це означає. Може, ви знаєте?

Черокі витріщався на символи לצ, тоді труснув головою.

— Та я не тебе питаю, — буркнув Аркос уже нормальним голосом. — Це Френсіс мені сказав. І я теж не знав.

— Але вже знаєте?

— Уже знаю. Мені їх прочитали. Це ламед, а поруч — цаді. Єврейські літери.

— Цаді ламед?

— Ні. Справа наліво. Ламед цаді. Звуки «л» і «ц». Якби там були позначки голосних, то воно читалося би як «луц», «лоц», «лец», «лейц», «лац», «ліц». А якщо між цими літерами доставити ще якісь, то можна було би прочитати «Л-л-л»… сам-знаєш-хто.

— Лейбо… о, ні!

— О, так! Брат Френсіс про це не думав. Але хтось інший подумав. Брат Френсіс не міркував про рогожевий каптур та зашморг вішальника, та це припустив хтось із його товаришів. То що ж відбувається? До вечора вже все послушництво почало тріскотіти про цю миленьку оказію, як Френсіс зустрів самого преподобного і той повів нашого хлопчика туди, де заховав свої речі і показав тому його покликання.

Черокі спантеличено насупився:

— Це брат Френсіс сказав?

— Ні-і-і! — проревів Аркос. — Ти взагалі мене слухав? Френсіс нічого подібного не говорив. Хотів би я, трясця, щоби він це сказав, тоді б я упіймав цього лобуряку! Ба ні, він усе виводить так простенько і легенько, дещо пришелепкувато насправді, і дає змогу іншим читати між рядків. Я сам із ним не розмовляв. Відправив ректора Меморіалу послухати його історію.

— Гадаю, мені варто поговорити із братом Френсісом, — пробурмотів Черокі.

— То давай! Тільки-но ти зайшов, мені закортіло підсмажити тебе живцем. За те, що прислав його сюди. Якби він лишився в пустелі, ми би зараз не слухали ці фантастичні теревені. З іншого боку, якби він там зостався, хтозна, що б іще він нарив у тому погребі. Тож, певно, ти таки правильно вчинив, що відправив хлопця назад.

Черокі, який у своєму рішенні нічим таким не керувався, вирішив, що найкраща політика в цій ситуації — мовчанка.

— Іди до нього, — пробасив абат. — А тоді відправ хлопця до мене.

Близько дев’ятої години яскравого понеділкового ранку брат Френсіс несміливо пошкрібся у двері кабінету Аркоса. Виспавшись на жорсткому солом’яному матраці в старій, добре знайомій келії та з’ївши дрібку незвичного для нього сніданку, він не відчув дивовижного зцілення для виголоднілого тіла чи повного прояснення для задурманеного сонцем мозку. Однак ці відносні розкоші принаймні дали йому змогу мислити більш-менш ясно, аби зрозуміти: боятися є чого. Фактично, він був настільки нажаханий, що перший раз стукнув у абатові двері зовсім беззвучно. Навіть сам цього не почув. За кілька хвилин він набрався відваги постукати знову.

— Benedicamus Domine[35].

— Заходь, хлопче, заходь! — гукнув приязний голос, у якому, на мить спантеличившись, Френсіс упізнав владику абата. — Поверни маленьку ручку, синку, — знову пролунало привітно, доки новіцій завмер на хвильку, все ще тримаючи кулак біля дверей.

— Т-т-так, — юнак ледь торкнувся клямки, і трикляті двері одразу ж прочинилися, хоча він сподівався, що їхні завіси обертатимуться туго.

— П-панотець абат посилали за… мною? — пропищав послушник.

Абат Аркос закусив губу і повільно кивнув:

— Гм… так, панотець абат посилали по тебе. Тож заходь і зачиняй за собою двері.

Брат Френсіс так і зробив, а тоді став, увесь трусячись, посеред кімнати. Абат перебирав пальцями дрібнички з дротяними вусиками із заіржавілої скриньки.

— Чи, може, пристало би краще, — вів Аркос, — щоби ти посилав за превелебним отцем абатом? Бо ж ти, вшанований Провидінням, тепер у нас знаменитість, еге ж? — він заспокійливо посміхнувся.

Брат Френсіс запитально гигикнув, а потім відповів:

— О, н-ні, панотче!

— Ти ж не будеш сперечатися, що прокинувся знаменитим? Провидіння обрало тебе для відкриття ось ЦЬОГО, — він махнув рукою на стіл із реліквіями, — цього ящика МОТЛОХУ, як його, безсумнівно, справедливо назвав попередній власник.

Новіцій так затинався, що не зміг говорити, і врешті вичавив із себе усмішку.

— Тобі сімнадцять, і ти, очевидно, ідіот, хіба ні?

— Це цілковита правда, панотче абате.

— Яке виправдання ти собі знаходиш у тому, що вирішив, ніби то тебе покликано у віру?

— Жодного виправдання, Magister meus[36].

— О? Справді? Тож ти не служиш орденові?

— Ох, служу! — вигукнув хлопчина.

— Але виправдання не маєш?

— Жодного.

— Слухай ти, маленький кретине. Я питаю про твої мотиви. Якщо кажеш, що не маєш жодних, то я правильно розумію: ти готовий зізнатися, що насправді нікого в пустелі не зустрів і сам без жодної допомоги наткнувся на цю скриньку з МОТЛОХОМ, а все, що теревенять інші, — це марення запаленого мозку?

— О, ні, дом Аркосе!

— «О, ні» що?

— Я не можу заперечити те, що бачив на власні очі, превелебний отче.

— Тож ти таки зустрів янгола, чи кого, може, святого? Чи ще поки не святого? І він показав тобі, де шукати?

— Я не казав, що він…

— Ага, отже, це є виправданням твого істинного покликання? Цей, цей… назвемо його «створінням»… радив тобі віднайти голос, позначив уламок своїми ініціалами і сказав, що це саме те, що ти шукаєш, а коли ти зазирнув під камінь, то там було ЦЕ. Еге ж?

— Так, дом Аркосе.

— І що ти скажеш про своє огидне марнославство?

— Моє огидне марнославство — непрощенне, отче й учителю.

— А надумати, нібито ти настільки важливий, що можеш бути непрощенним — це ще нахабніше марнославство, — проревів владика монастиря.

— Панотче, я сущий хробак.

— Дуже добре, тепер тільки треба заперечити маячню про пілігрима. Ніхто більше такої людини не бачив. Я так розумію, він мав у цьому напрямку рухатись? Ба, він навіть сказав, що, можливо, тут зупиниться? Розпитував про абатство? Так? То куди ж тоді він подівся, якщо взагалі існував? Ніхто схожий тут не проходив. Брат, котрий стояв на варті у сторожовій вежі, його не бачив. Га? Тепер готовий зізнатися, що вигадав його?

— Якщо на тому уламку насправді немає двох позначок, що він їх… то, можливо, справді…

Абат заплющив очі й утомлено зітхнув:

— Вони таки там є, хоча й не чіткі, — погодився він. — Ти міг їх сам надряпати.

— Ні, панотче.

— Ти зізнаєшся, що вигадав те створіння?

— Ні, панотче.

— Зрозуміло. Ти знаєш, що зараз буде?

— Так, превелебний отче.

— Ну то готуйся.

Трусячись, новіцій підібгав рясу вище пояса і зігнувся над столом. Абат дістав грубу пеканову[37] лінійку із шухляди, поплескав нею по долоні, а тоді добряче ляснув Френсісові по стегнах.

— Deo gratias! — слухняно відповів новіцій, злегка зойкнувши.

— Не передумав, хлопчику?

— Превелебний отче, я не можу заперечувати…

ЛЯСЬ!

— Deo gratias!

ЛЯСЬ!

— Deo gratias!

Десять разів повторилася ця проста, але болюча літанія, брат Френсіс вигукував подяки небесам за кожен жалюгідний урок в ім’я покори, як від нього вимагалося. Абат спинився після десятого удару. Послушник упав навпочіпки, трохи погойдуючись. Із кутиків стулених очей бризнули сльози.

— Любий мій брате Френсісе, — промовив абат, — ти абсолютно впевнений, що бачив старигана?

— Я впевнений, — вичавив він, готуючись до нової порції.

Аркос по-лікарськи зиркнув на юнака, а тоді обійшов стіл і з крекотом сів. Сердито кинув оком на шматок пергаменту з літерами לצ.

— Хто, на твою думку, то був? — відсутнім голосом пробурмотів абат.

Брат Френсіс розплющив повні сліз очі.

— Ох, ти переконав мене, хлопче, хай тобі пусто буде.

Новіцій нічого не відповів, та мовчки молився, щоби потреба переконувати панотця виникала якомога рідше, відтак у відповідь на різкий жест абата опустив сутану.

— Можеш сідати, — сказав Аркос звичайним, ба навіть добрим голосом.

Френсіс підійшов до крісла, опустився в нього, а тоді одразу ж скривився і підскочив:

— Якщо превелебний отець-абат не проти…

— Добре, стій. Я все одно тебе надовго не затримаю. Зараз підеш і завершиш свій пост, — він спинився, помітивши, як обличчя послушника ледь просяяло. — О, ні, навіть не думай! — кинув абат. — Ти туди не повернешся. Поміняєшся хижею з братом Альфредом, і не підходь до тих руїн знову. Окрім того, наказую тобі не обговорювати цю тему з будь-ким, окрім мене і твого духовника. Хоча бачить Бог, шкоду вже заподіяно. Ти хоч розумієш, чому саме дав початок?

Брат Френсіс похитав головою.

— Вчора була неділя, превелебний отче, нам можна було розмовляти, і під час відпочинку я просто відповідав на запитання товаришів. Я гадав…

— Що ж, а твої товариші зліпили дуже симпатичне пояснення, любий синку. Ти знаєш, що зустрів там самого преподобного Лейбовіца?

Новіцій на мить зблід, а тоді знову труснув головою.

— О, ні, панотче абате. Я впевнений, цього не могло бути. Преподобний мученик не зробив би такого.

— Не зробив би якого?

— Не ганявся б за кимось, намагаючись поцілити палицею із цвяхом на кінці.

Абат обтер рота, ховаючи мимовільну посмішку. За якусь мить йому вдалося набути вдумливого вигляду.

— О, я не знав про це. Це за тобою він ганявся, правда? Я так і думав. І ти своїм друзям новіціям цю частину теж розповідав? Що, так? Але, як бачиш, на їхню думку, це не унеможливлює того, що старий і є Лейбовіц. Ну, я підозрюю, на світі не так багато людей, за якими блаженний ганявся б із дрючком, але… — він недоговорив, силуючись стримати регіт, дивлячись на вираз обличчя юнака. — Ну, добре, сину, хто, по-твоєму, то міг бути?

— Я думав, що то якийсь паломник прямував до нашої святині, превелебний отче.

— Це поки не святиня і ти не маєш її так називати. Хай там як, та це був не прочанин, принаймні до нас він не дійшов. І так само, він не минав наших воріт, хіба тільки варта спала. Але новіцій, який стояв на сторожі у той день, це заперечує, хоча й зізнається, що був трохи сонний. То що ти скажеш?

— Хай пробачить мене превелебний отець, та я сам кілька разів вартував.

— І?

— Ну, яскравої днини, коли не рухається нічого, окрім грифів, за кілька годин ти починаєш витріщатися вгору на стерв’ятників.

— Ох, справді? Справді? Тоді, як твій обов’язок — дивитися за шляхом!

— А коли довго вглядаєшся у небо, то ніби вирубуєшся. Не засинаєш, а так наче стаєш задурманений.

— То це ти таким займаєшся на вежі, так? — рикнув абат.

— Не обов’язково. Тобто ні, превелебний отче. Якби так було, я б це знав напевно. Так було із братом Жа… тобто одним із братів, якого я якось заступав. Він навіть не зрозумів, що уже час змінювати варту. Він просто сидів на вежі, вдивляючись у небо з відкритим ротом. Затьмарений.

— Гай-гай, варто так заціпеніти, а тоді із землі Юти прийде військо поганів і, перш ніж ми почнемо оборонятися, вб’є кілька садівників, зламає іригаційну систему, зіпсує посіви і закидає камінням криницю. Чому ти так… ох, я забув, ти ж сам із Юти, а потім утік сюди, правда? Та не зважай, можливо, ти був правий щодо вартового: саме так він міг пропустити старого. Ти впевнений, що це був звичайний дід і нічого більше? Не янгол? Не преподобний?

Погляд новіція задумливо поплив угору до стелі, а тоді швидко опустився на обличчя владики.

— А янголи чи святі відкидають тінь?

— Так, ну, тобто… звідки мені знати? Але цей відкидав, так?

— Ну… вона була такою невеликою й ледь помітною.

— Що?!

— Усе відбувалося майже опівдні.

— Імбецил! Я не питаю в тебе, ким він був! Я дуже добре знаю, хто він, якщо ти його взагалі бачив, — абат підкреслював свої слова ударами кулака по столу. — Я хочу зрозуміти, чи ти — Ти! — не маєш жодних сумнівів, що то лише звичайний стариган.

Такі питання збивали брата Френсіса з пантелику. На його власну думку, не існувало чіткої межі, що відділяла би природний порядок від божественного, а між ними радше проходить посередня присмеркова зона. Є очевидно природні речі, а є Такі, що очевидно божественні, та між цими полярними протилежностями існує проміжок суперечностей (його власних) — надприродне, — коли щось, нібито зліплене із землі, повітря, вогню, починало бентежно поводитися, ніби Ті самі речі. Брат Френсіс до цього проміжку зараховував явища, які бачив, та не міг осягнути. І брат Френсіс не міг «не мати жодних сумнівів», що від нього вимагав абат, у тому, чи розуміє він усе повністю. Таким чином, просто порушуючи це питання, Аркос, сам того не бажаючи, відкинув новіцієвого прочанина у присмеркову зону, у ту ж перспективу, звідки перед ним постав старий, наче безнога чорна смужка, що звивалася на шляху посеред озера розпеченого марева. Тоді світ послушника стиснувся настільки, що міг помістити у собі лише руку, котра простягала йому шматок їжі. Коли якась надприродна істота вирішила замаскуватися під чоловіка, то як міг він розпізнати машкару чи принаймні запідозрити її? І коли таке створіння не схоче, щоби його викрили, хіба ж не пам’ятатиме про необхідність відкидати тінь, лишати сліди чи їсти хліб із сиром? Хіба не жуватиме пряний листочок, не плюватиметься на ящірку і не забуде імітувати реакцію смертного, котрий ступає без сандалів на розпечену землю? Френсіс не був готовий ані оцінювати розум та винахідливість пекельних чи райських створінь, ані розмірковувати про глибину їхніх сценічних талантів, хоча й припускав, що такі істоти мають пекельний чи божественний розум. Аркос, зачепивши таку дражливу тему, сам сформулював природу Френсісової відповіді: це питання треба якомога прискіпливіше вивчати.

— Отже, хлопче?

— Панотче абате, ви ж не припускаєте, що він міг таки бути…

— Я хочу, щоби ти не припускав. Хочу, щоби ти був абсолютно впевненим. Був він звичайною людиною з плоті та крові чи не був такою?

Питання лякало. А те, що воно виходило з вуст такої величної людини, як владика абат, — страшило ще більше, хоча юнак і чітко усвідомлював: Аркос поставив його лише для того, щоби почути конкретну відповідь. Він дуже хотів її почути. А якщо він так цього прагнув, то проблема, певно, справді важлива. А якщо проблема достоту важлива для абата, то для брата Френсіса вона надважлива і він не мав права помилятися.

— Я… я гадаю, він був із плоті й крові, превелебний отче, але не звичайний. У якомусь сенсі він видався надзвичайним.

— У якому сенсі? — рубонув Аркос.

— Ну… наприклад, у тому, як прицільно він плював. А ще, здається, він умів читати.

Абат заплющив очі й потер скроні з очевидним роздратуванням. Наскільки простішим було би заявити хлопцеві, що цей паломник — звичайний волоцюга, і змусити його думати так, а не інакше. Та показавши йому, що таке питання взагалі можливе, він зіпсував власну настанову, навіть її не сформулювавши. Настільки, наскільки думка взагалі піддається управлінню, наказати виконувати можна лише те, що сприймається здоровим глуздом. Змусь його чинити навпаки — і він не підкориться. Як і всякий мудрий керівник, абат Аркос не продукував марних розпоряджень, які неможливо було виконати без примусу. Краще поглянути на справу з іншого боку, аніж віддати неефективне розпорядження. Він поставив питання, щодо якого сам не міг говорити раціонально, бо ж ніколи того старого не бачив, а отже, втратив право вимагати обов’язкової відповіді.

— Іди геть, — врешті проронив абат, не розтуляючи очей.

Розділ 5

Дещо збитий з пантелику метушнею в абатстві, брат Френсіс повернувся в пустелю того ж дня, аби завершити свій піст у досить похмурому місці… Він очікував, що реліквії викличуть певне захоплення, проте його здивував надмірний інтерес до старого мандрівника. Френсіс говорив про старця лише тому, що він — чи то волею випадку, чи внаслідок Божого промислу — спричинився до віднайдення підземного сховку зі скарбами. Пілігрим, на думку новіція, був усього-на-всього незначною часткою такої собі мандали[38], в центрі якої лежали реліквії святого. Проте товариші брата Френсіса, здавалося, більше цікавились прочанином, аніж знахідками, і навіть абат покликав його не з інтересу до металевої коробки, а щоби розпитати про чоловіка. Йому ставили сотню запитань про паломника, на які він лише відповідав: «Я не помітив» та «Я не подивився», чи: «Якщо він і казав, то я не пам’ятаю». Були й дуже дивні запитання, тож зрештою він почав сам до себе докопуватися: «Чи мав я щось помітити? Чи ідіот я, бо не спостерігав за ним? Може, я недостатньо звернув увагу на його слова? Чи загубив я щось важливе, позаяк був задурманений сонцем?»

Він розмірковував про це в темряві, доки вовки нишпорили навколо його нового лігва і сповнювали ніч завиванням. Юнак ловив себе на цих думках і вдень, коли за приписами служіння мав би молитися й виконувати духовні обряди. Тож він довго сповідався пріору Черокі, коли наступної неділі той здійснював об’їзд.

— Не давай романтичній уяві інших захоплювати себе, бо ти і своїй ради дати не можеш, — сказав хлопцеві священик, перед тим посваривши його за нехтування ритуалами та молитвами. — Вони не ставлять питання, ґрунтуючись на тому, що може бути дійсним, а керуються тим, наскільки сенсаційним воно стало би, якби виявилося правдою. Це ж безглуздо! Скажу тобі, що превелебний отець абат звелів усьому новіціату облишити цю тему. — За мить він, на жаль, додав: — У тому чоловікові й правда не було нічого, що б натякало на надприродне, хіба ж ні? — в його голосі забриніла ледь відчутна нотка надії та цікавості.

Брата Френсіса й самого розпирала цікавість. Якщо натяк на надприродне й мав місце, то він його не зауважив. З іншого ж боку, зважаючи на кількість запитань, на які він дати відповідь не зумів, помітив юнак не так багато. Розмаїття запитань, на які він не спромігся відповісти, викликало в ньому певне почуття провини. Він був вдячний паломнику за відкриття сховку. Та хлопець не трактував події суто з огляду на свої інтереси — віднайти бодай крихти доказів того, що присвята всього його життя монастирській праці народилася не стільки з його волі, скільки з благодаті, яка не штовхала, а лише спрямовувала, даючи право вибору. Можливо, події мали ширше значення, яке він не вловив, заглибившись у себе.

«І що ти скажеш про своє огидне марнославство?»

«Моє пихате марнославство, Господи, — як у того кота з казки, що вивчав орнітологію».

Його бажання виголосити останню й вічну обітницю: невже мотив у нього той самий, що й у кота, який зайнявся орнітологією? Щоби він міг тішитися своєю орнітофагією, глитаючи єдино гаїчок одного виду, але не торкаючись інших. Тож як кіт, що його природа покликала до орнітофагії, так і Френсіс створений для жадібного ковтання всіх знань, які можна знайти в його часи. А позаяк інших шкіл, окрім монастирських, не існувало, то хлопець одягнув спочатку рясу постуланта[39], а потім новіція. Та чи можна припустити, що сам Господь, як і природа, покликали його прийняти чернечий постриг?

А що йому ще робити? Вороття на батьківщину, в Юту, немає. Маленьким хлопчиком його продали шаманові, який зробив із нього помічника та служку. Він утік і вже не міг повернутися, бо на нього чекав жахливий «суд» племені. Він украв те, що належало шаману, — власне самого себе. Хоча злодійство і шанувалося в Юті, та якщо жертвою ставав чаклун племені, це означало смертну кару. Крім того, хлопець не бажав повертатися до геть примітивного існування безграмотних чабанів після того, як уже отримав освіту в абатстві.

То що ще? Континент малозаселений. Юнак думав про мапу на стіні в абатській бібліотеці, на якій зображувалися поодинокі заштриховані області — регіони якщо не цивілізації, то принаймні людського порядкування, де хоч трохи вкорінилася певна форма верховенства права, вищого за племінне. Решта материка дуже розпорошено заселяли люди лісів і рівнин. В більшості це були не дикуни, а прості клани, що вільно гуртувалися в дрібні спільноти. Жили вони за рахунок полювання, збиральництва і примітивного сільського господарства. Народжуваність у цих людей була надто низькою (коли не рахувати мутантів і монстрів) для підтримання популяції. Основними промислами на континенті, за винятком кількох прибережних регіонів, були полювання, скотарство, розбій і відьмацтво. Останнє «ремесло» видавалося найперспективнішим для молоді — зокрема для тих, хто прагнув досягнути багатства і престижу.

Наука, яку Френсіс отримав у абатстві, не дала йому жодних практичних навиків, що цінувалися б у темному й нудному світі невігласів, де не існувало грамотності. Тому освічений молодик для спільноти не становив жодної ваги, бо не був здатен до скотарства, розбою, полювання та не мав хисту до міжплемінних грабунків або вичакловування води й металу, який можна обробляти. Навіть якщо й існували поодинокі райони, де панував якийсь правопорядок, фактична Френсісова грамотність йому зовсім не допоможе, якщо доведеться жити поза церквою. Справді, дрібні барони іноді наймали писаря чи двох, та ці випадки настільки поодинокі, що ними можна знехтувати, а відповідні вакансії часто заповнювали не тільки ченці, а й вивчені в монастирях миряни.

Єдиний попит на писарів та діловодів створювала сама церква, чия слабка ієрархічна мережа пролягла через увесь материк (а іноді й до віддалених узбереж). Формально заморські єпископи підкорялися Святому Престолу, але на практиці владарювали фактично автономно, бо відділяла їх від Нового Риму не стільки схизма, скільки океан, а трималася церква купи лише завдяки контактам. Загалом випадково й не маючи такої мети, церква перетворилася на єдине джерело поширення новин по континенту. Якщо на південний схід приходила чума, то південний захід про це незабаром дізнавався — такий собі побічний результат розповідей та переказів посланців церкви, котрі приходили з Нового Риму та поверталися туди.

Коли вторгнення кочівників на крайньому північному заході загрожувало християнській єпархії, на сході та півдні із кафедри невдовзі читали застережні енцикліки, що надавали папське благословення «чоловікам будь-якого соціального статусу, хто володіє зброєю та має засоби для здійснення подорожі, аби дати обітницю на вірність нашому дорогому синові N., законному державцю цієї землі, на термін, що необхідний для захисту християн від язичницької ватаги. Безжальна жорстокість цих поганів відома багатьом, і вони, на наш превеликий жаль, катували, вбивали й пожирали тих священиків Божих, котрих Ми відправляли до них зі Словом, аби язичники могли, немовби ягнята, приєднатися до кошари Агнця, чию паству на землі скеровуємо Ми; і хоча Ми ніколи не облишали надій і не припиняли молитися, щоби ці кочові діти темряви знайшли шлях до Світла й увійшли у Наше царство в мирі (бо не варто думати, ніби Ми відштовхнемо сторонніх, хто прийшов із миром на таку простору й малолюдну землю; ні, Ми вітаємо тих, хто йде з добром, навіть якщо це чужинці для видимої Церкви та її Небесного Засновника, доки вони прислухатимуться до записаного у серцях усіх людей природного права, котре наближатиме їх духовно до Христа, хоча й не відають вони Його Імені). З усім тим для християн прийнятно і доречно, продовжуючи молитися за мир та навернення поган, озброюватися для захисту північного заходу, де збираються ватаги і де зросли прояви жорстокості, а тому кожному з вас, любі сини, хто в змозі нести зброю й відправитись на північний захід, аби долучитися до війська, що готується з повним правом захищати свою землю, дім і церкву, Ми даруємо на знак щирої любові папське благословення».

Френсіс трохи вагався, чи не податися йому на північний захід, якщо зі служінням ордену не складеться. Проте, незважаючи на силу і вправність із клинком та луком, він був невисокий на зріст і досить легкий, тоді як ширилися чутки, ніби язичники сягали зростом під дев’ять футів. Підтверджень цим пліткам він не знаходив, однак не бачив причини вважати, нібито це не так.

Якщо не присвячувати життя орденові, то інших варіантів, як ним розпорядитися, окрім загибелі в битві, хлопцеві на думку не спадало. Все інше видавалося маловартісним.

Його впевненість у служінні не зламалася, а лише трохи похитнулася від абатового покарання й роздумів про кота, що став орнітологом, будучи від природи орнітофагом. Від цієї думки юнак зажурився настільки, що не встояв перед спокусою, тож на Вербну неділю, коли до кінця Великого посту лишалося всього шість днів голодування, пріор Черокі вислухав від Френсіса (чи то від висушених і випалених сонцем залишків Френсіса, де якимось чином іще жевріла душа) кілька уривчастих хрипів, що становили, певно, найкоротшу сповідь, яку послушник будь-коли промовляв, а Черокі приймав:

— Благословіть мене, отче, я з’їв ящірку.

Пріор Черокі, котрий багато років вислуховував сповіді покутників під час посту, збагнув, що «звичка в ньому виробила нечутливість»[40], як і в того легендарного гробокопа, тож відповів із бездоганним самовладанням, навіть не моргнувши:

— Чи був це день відмови від їжі, чи була вона якимось штучним чином приготована?

У Великий тиждень пустельники відчували себе менш одиноко, ніж у попередній період посту, якщо до того часу вони геть не байдужіли. За стінами абатства проводили літургію на честь завершення посту, залучаючи покутників у місцях їхнього усамітнення; двічі їх причащали, а у Великий четвер сам абат робив об’їзд, і Черокі з тринадцятьма ченцями здійснював Mandatum у кожного пустельника. Аркосову ризу покривала ряса: левові майже вдавалося скидатись на тендітне кошеня, коли він ставав на коліна, омивав та цілував ноги своїм підданцям, котрі говіли. Він був скупий на рухи, жести й емоції. Інші в цей момент співали антифони.

— Mandatum novum do vobis: ut diligatis invicem…

У Велику п’ятницю була хресна хода: несли покрите розп’яття, зупинялися біля кожного прихистку покутників і відкривали його поступово перед ними, підіймаючи тканину дюйм за дюймом під час Адорації, поки монахи співали імпроперії[41]:

— О мій народе, що я тобі зробив? Чим тебе скривдив? Відповідай мені!.. Я підніс тебе добродійною силою, а ти покарав мене хрестом…

І нарешті — Велика неділя.

Монахи вносили самітників одного за одним, нестямних і напівживих від голоду. Френсіс став на тридцять фунтів легшим і значно слабшим, ніж у Попільну середу. Коли його поставили на ноги в келії, він спіткнувся і впав, не дійшовши до ліжка. Брати підняли його, помили й поголили, змазали вкриту пухирями шкіру, а послушник у цей час белькотів у нестямі щось про пов’язку на крижах із рогожі, періодично звертаючись то до янгола, то до святого, часто згадуючи ім’я Лейбовіца та вибачаючись.

Його брати, котрим абат заборонив говорити на цю тему, лише обмінювалися багатозначними поглядами і по-змовницьки кивали головами.

Чутки доповзли до абата.

— Приведи його сюди! — гаркнув він секретареві, тільки-но дізнавшись, що Френсіс уже ходить. Той від самого голосу кинувся прожогом.

— Чи заперечуєш ти ці слова? — проревів Аркос.

— Я не пам’ятаю, що казав таке, панотче абате, — відповів новіцій, кинувши оком на ферулу владики[42]. — Певно, я марив.

— Припустимо, що ти справді марив. Чи повториш ти це тепер?

— Про те, що прочанин — преподобний? О, ні, Magister meus!

— Тоді підтвердь протилежне.

— Я не вважаю, що той паломник був преподобним.

— Чому просто не відповісти: «Він не був»?

— Ну, я ніколи не зустрічав особисто преподобного Лейбовіца, а тому не став би…

— Досить! — наказав абат. — Це вже занадто! Більше не хочу ні бачити, ні чути тебе і не скоро схочу! Геть! Але ще одне: і НЕ СПОДІВАЙСЯ цього року принести обітницю разом з іншими. Тобі не дозволено.

Френсіса ніби колодою вдарили під дих.

Розділ 6

Той пілігрим лишався забороненою темою для розмов у монастирі, але через реліквії та бомбосховище табу поступово пом’якшилося, за винятком лише самого першовідкривача, кому наказ мовчати і якомога менше думати про це лишався незмінним. Та дещо він усе-таки чув і знав, що в одній із абатських майстерень ченці працювали над документами. І не лише над тими, що знайшов він, а й над рештою, які забрали з древнього столу, доки Аркос не наказав закрити підземелля.

Закрити! Ця новина для брата Френсіса стала ударом. Те сховище майже не чіпали. Після його пригоди більше ніхто не робив спроб дослідити таємниці приміщення, окрім як дістати папери зі столу, котрий він і сам намагався безуспішно відчинити, перш ніж помітив скриньку. Закрити! Не прагнучи вивчити, що може ховатися за внутрішніми дверима з табличкою «Шлюз № 2», не оглянувши «Ізольоване приміщення». Навіть не розібравши каміння й не чіпаючи кісток. Закрити! Всі дослідні роботи різко припинили без зрозумілої причини.

І тоді поповзли плітки.

«В Емілі був золотий зуб. В Емілі був золотий зуб. В Емілі був золотий зуб», — і це справді так. Це одна з тих дрібничок, що незрозумілим чином переважають суттєвіші факти, які належало запам’ятати, однак їх не документували до тих пір, поки котрийсь із монастирських істориків не змушений був записати: «Ні вміст Меморіалу, ні інші археологічні джерела не відкрили імені правителя Білого палацу в середині й наприкінці шістдесятих, хоча брат Баркус стверджує і підкріплює свої здогадки доказами, що його звали…»

І попри те, у Меморіалі чітко значиться, що Емілі мала золотий зуб.

Не дивно, що панотець абат скомандував негайно запечатати підземелля. Френсіс, пригадавши, як підняв давній череп і повернув обличчям до стіни, раптово злякався гніву Божого. Емілі Лейбовіц зникла на початку Вогненного потопу, і лише через багато років її чоловік-удівець визнав, що вона померла.

Повідали, що Господь, аби випробувати людство, сповнене пихи, як і за часів Ноя, заповів тогочасним мудрецям, а серед них і преподобному Лейбовіцу, побудувати потужні військові машини, яких Земля ще не бачила, зброю настільки могутню, що в ній містилося саме полум’я пекла. Бог дозволив волхвам віддати ці знаряддя в руки державцям, сказавши кожному із них: «Ми створили це для тебе лише тому, що вороги мають таке ж саме; аби вони знали, що воно є і в тебе, а тому боялися нападати. Пам’ятай, державцю, що ти їх страшишся тепер так само, як і вони тебе, а тому ніхто не має права дати волю цій жахливій речі, яку ми щойно виготовили».

Проте державці, нехтуючи словами мудреців, міркували собі: «Якщо я вдарю швидко і потайки, то знищу інших уві сні, відтак нікому буде відбиватися, а Земля стане моєю».

Такими недалекоглядними виявилися державці, тож далі настав Огненний потоп.

За кілька тижнів, а хтось каже, що й днів, після першого удару пекельного полум’я все скінчилося. Міста перетворилися на калюжі скла, оточені величезними територіями розбитого каміння. Народи зникли з планети, а все довкола вкривали трупи людей і тварин, і всі створіння, разом із птахами та крилатими комахами, усе, що плавало в ріках, повзало в траві чи заривалося в нори, захворіло й вимерло. Там, де додолу впали демони Бомби, тіла довго не розкладалися, за винятком тих, що потрапили в родючий ґрунт. Величезні хмари люті ковтали ліси й поля, спопеляючи дерева і знищуючи посіви. Там, де вирувало життя, тепер простягалися безмежні пустелі, а ті місця, де ще лишалися люди, заразив отруйний вітер, тож навіть ті, хто уникнув смерті, не були здоровими, і багато хто загинув від токсичного повітря навіть там, куди зброя не поцілила.

На всіх континентах люди втікали з місця на місце, їхні мови змішалися. Державців, їхніх слуг та волхвів, котрі вигадали зброю, скажено зненавиділи. Минали роки, а Земля не могла очиститись. Про це чітко говориться в Меморіалі.

Від змішання мов і залишків багатьох народів, від страху народилася ненависть. І ненависть сказала: «Ану ж закидаймо камінням, випатраймо і спалімо тих, хто це зробив. Учинімо голокост над тими, хто винний у цьому злочині, разом із їхніми наймитами та мудрецями; нехай горять, нехай умирають, а з ними — їхня праця, їхні імена і навіть спогади. Знищимо їх усіх і скажемо дітям, що світ — новий, і вони нічого не дізнаються про зроблене раніше. Здійснімо велике Спрощення — і світ почнеться спочатку».

Отже, так і сталося. Після Потопу, Бомби, чуми, божевілля, змішання мов, люті почалося криваве Спрощення, коли залишки людства рвали інші залишки на шматки, вбивали правителів, учених, керівників, механіків, учителів і всіх, кого лідери здичавілого натовпу рокували на смерть за те, що ті допомогли зробити Землю такою, якою вона стала. Ніщо не здавалося таким ненависним цій юрбі, аніж люди науки, спершу — бо вони служили державцям, а пізніше тому, що відмовились приєднатися до кровопускання й намагалися опиратися більшості, називаючи їх «кровожерними простаками».

Натовп із радістю прийняв це ймення і почав вигукувати: «Простаки! Так, так! Я простак! А ти простак? Побудуємо місто й назвемо його Простацьким, бо до того моменту всі кляті розумники, що до цього призвели, уже виздихають! Простаки! Хай так і буде! Ми їм покажемо! Хтось тут не простак? А тягніть-но цього поганця сюди!»

Щоб утекти від ватаги цих оскаженілих простаків, освічені люди, які ще лишилися в живих, рятувалися у храмах, куди їх впускали. Прийнявши біженців, Свята Церква перевдягала їх у чернечі ряси і ховала в монастирях, що встояли і лишилися придатними до життя, бо священнослужителів юрба ненавиділа менше, окрім випадків, коли ті відкрито кидали їй виклик і приймали мучеництво. Інколи такі притулки були ефективними, але частіше — ні. Простаки вдирались у монастирі, робили багаття із літописів та сакральних книг, брали полонених і всіх разом вішали чи спалювали. Майже на самому початку процес Спрощення втратив план і мету, перетворившись на неконтрольований шал масового вбивства та руйнування. Таке стається лише тоді, коли зникають останні залишки суспільного порядку. Оскаженіння передавалося дітям, їх учили не лише забувати, а й ненавидіти, і хвилі люті охоплювали натовп ще через чотири покоління після Потопу. Але тоді зло виливалося не на вчених, бо їх уже не лишилося, а просто на грамотних людей.

Після невдалих пошуків дружини Ісаак Едвард Лейбовіц утік до цистерціанців[43], де переховувався упродовж раннього післяпотопного періоду. За шість років він знову спробував знайти Емілі чи її могилу на крайньому південному заході. Там він урешті впевнився в її смерті, бо погибель безумовно тріумфувала в цих краях. Тоді в пустелі він мовчки дав обітницю. Повернувшись до цистерціанців, одягнув рясу, пізніше став священиком. Зібравши навколо себе кількох товаришів, він тихо говорив про плани. Ще за кілька років ці плани просочилися до «Риму», що, власне, більше Римом не був (бо міста такого не стало) — за менш як двісті років його кудись тричі переміщали — і це після того, як простояв він на одному місці два тисячоліття. Через дванадцять років після виголошення плану отець Ісаак Едвард Лейбовіц отримав дозвіл від Святого Престолу заснувати нову релігійну громаду і назвати її на честь Альберта Великого, наставника святого Томи Аквінського[44] і покровителя науковців. Мета цього братства спершу не була офіційно виголошена, а лише окреслена в загальних рисах: зберегти людську історію для прапраправнуків тих простаків, котрі прагнули її знищення. Першими їхніми рясами стали рогожеві лахміття — одяг неуцького народу. Братчики ділилися на «буклегерів» та «меморіїв» залежно від завдань, які виконували. Буклегери займалися контрабандою книг до пустелі на південному заході й закопували їх там у бочках. Тоді ж інші члени нового ордену знайшли джерело за три дні їзди від книжкового сховку й почали будувати там монастир.

Під час чергової контрабанди книг Лейбовіца спіймала банда простаків. Механік-перекинчик, якого священик швидко пробачив, упізнав у ньому не просто вченого, а спеціаліста зі зброї. Вкритого рогожею, його одразу ж закатували, душачи на зашморгу і в той же час підсмажуючи живцем. Так почалася широка дискусія про метод страти.

Меморіїв було мало, а їхні мемуари обмежені.

Деякі діжі з книгами знайшли і спалили, а з ними й кількох інших буклегерів. На сам монастир нападали тричі, доки шал не стих.

До того часу, як безумство вщухло, з багатого сховища людських знань у власності ордену збереглися лише кілька бочок з оригінальними книгами та мізерна колекція текстів, записаних по пам’яті.

Тепер, після шести століть пітьми, ченці продовжували зберігати Меморіал, вивчали його, переписували знову й знову і терпляче чекали. На початку, в часи Лейбовіца, сподівалися, ба, навіть вбачали можливим, що четверте-п’яте покоління схоче повернути свою спадщину. Однак ті давні монахи не взяли до уваги людську здатність продукувати новий культурний спадок вже за кілька поколінь — коли старий майже знищено — продукувати силами законодавців і пророків, геніїв та маніяків, за допомоги Мойсея, Гітлера чи безграмотного діда-тирана. Культурна спадщина може з’явитися від заходу до світанку, і так у багатьох випадках і відбувалося. Та нова «культура» ґрунтувалася на темряві, де слово «простак» означало те ж саме, що й «громадянин», що й «раб». Ченці чекали, їм було абсолютно байдуже, що користі зі знань, які вони зберігали, не було жодної, що більшість із збереженого перестало вже й бути знаннями, а щось із того монахам було настільки ж незрозуміле, як і неосвіченому дикунові з гір. Ця інформація не мала змісту, бо він загубився давним-давно. Водночас ці знання мали символічну структуру, особливу для кожної одиниці, і тут принаймні можна було простежити перегукування символів. Спостерігати, як переплітається система знань, щоби дізнатися бодай мінімум із них, доки одного дня чи століття не з’явиться Інтегратор і всі речі знову не стануть на свої місця. Тож час зовсім не грав ролі. Вони мали Меморіал, даний їм з обов’язком його берегти, і буде так, навіть якщо пітьма триватиме ще десяток століть, або й тисячоліть. Тому що монахи, хоча й народжуються в найпохмуріші епохи, все ж лишаються тими ж буклегерами й меморіями преподобного Лейбовіца. І коли ченці йдуть з абатства в чужі краї, кожен із них, хто прийняв постриг в орден, байдуже, конюх чи панотець абат, невіддільно від ряси носить у клунку книгу, в ці часи — зазвичай бревіарій.

Після того, як сховок закрили, документи й реліквії звідти тихенько й непомітно, один по одному, зібрав абат. Більше змоги їх вивчати не було, й заховані вони, певно, в Аркосовому кабінеті. Для всіх практичних цілей артефакти просто зникли. Усе, що зникало на рівні абатової кімнати, вже не було безпечною темою для загальних теревенів. Про це лише шепталися в глухих коридорах. Зрідка розмови долітали й до брата Френсіса. Врешті, і вони припинилися, аби спалахнути знов одного вечора, коли приїхав посланець із Нового Риму і щось потай обговорював з абатом. Якісь уривки розмови долітали і до монахів. Вони ще кілька тижнів після від’їзду гостя обговорювали це, а потім усе знову стихло.

Брат Френсіс Джерард із Юти подався до пустелі наступного року і знову говів на самоті. І знову повернувся виснажений і кволий, після чого його одразу покликав до себе абат Аркос, вкотре допитуючись про подальші конференції із представниками Небесного воїнства.

— О, ні, панотче, вдень я не бачив нічого, крім грифів.

— А вночі? — підозріливо уточнив Аркос.

— Лише вовки, — відказав Френсіс і обережно додав: — Здається.

Абат не став зациклюватися на цьому уточненні, лише насупився. Брат Френсіс спостерігав, що Аркосів похмурий вигляд служив казуальним джерелом струменя енергії, що бив у космос із певною швидкістю і не піддавався усвідомленню, окрім як з огляду на його згубний вплив на будь-що на своєму шляху. Зазвичай цим будь-чим виявлявся постулант або новіцій. Упродовж п’яти секунд Френсіс поглинав цей вибух, доки не пролунало наступне запитання.

— Ну, а як минулого року?

Послушник зглитнув, перш ніж відповісти:

— Той старий?

— Той старий.

— Так, дом Аркосе.

Намагаючись уникнути бодай натяку на питальні інтонації в голосі, абат прогудів:

— То був просто стариган. Нічого більше. Тепер ми в цьому впевнені.

— Я теж думаю, що то був звичайний дід.

Отець Аркос утомлено потягнувся за пекановою ферулою[45].

ЛЯСЬ!

— Deo gratias!

ЛЯСЬ!

— Deo…

Коли Френсіс уже вертався у свою келію, абат гукнув його в коридорі:

— До речі, я забув сказати…

— Що, превелебний отче?

— Жодної обітниці цього року, — промовив той відсутнім голосом і пірнув назад у кабінет.

Розділ 7

Брат Френсіс провів сім років у новіціаті, сім разів говів у пустелі і навчився дуже вправно імітувати вовчі завивання. На подив його братів, він міг скликати зграю до стін монастиря, виючи з-над мурів після заходу сонця. Вдень він працював на кухні, натирав до блиску кам’яну підлогу і продовжував вивчати старожитності.

Аж якось на віслюкові приїхав посланець із Нового Риму. Після тривалої бесіди з абатом вісник подався на пошуки Френсіса. Він, здавалося, подивувався, знайшовши молодика (а точніше, вже чоловіка) у рясі новіція за відмиванням кухонної долівки.

— Ми вже кілька років вивчаємо документи, які ти знайшов, — сказав він послушнику. — Чимало з нас схиляються до думки, що вони автентичні.

Френсіс похилив голову.

— Мені не дозволено говорити на цю тему, отче, — пробурмотів він.

— А, ти про це, — посланець усміхнувся і простягнув молодику шматок паперу з абатовою печаткою та написаним його рукою текстом: «Ecce Inquisitor Curiae. Ausculta et obsequere. Arkos, AOL, Abbas»[46].

— Усе добре, — додав він одразу, помітивши раптове напруження новіція. — Я зараз говорю з тобою неофіційно. До тебе ще прийдуть із суду й запишуть покази. Ти ж у курсі, що твої папери вже певний час перебувають у Новому Римі, правда? Я лише привіз деякі з них назад.

Брат Френсіс похитав головою. Він знав, мабуть, найменше з усіх, зважаючи на реакцію керівництва на відкриття ним реліквій. Послушник звернув увагу, що посланець носив білу сутану домініканців, і дещо неспокійно розмірковував про природу згаданого кур’єром «суду». На тихоокеанському узбережжі все ще тривало розслідування єресі катарів[47], але він не міг усвідомити, як це перегукувалось із реліквіями преподобного. У записці значилося: «Ecce Inquisitor Curiae». Певно, абат мав на увазі звичайного «розслідувача», а не власне «інквізитора». Домініканець видавався досить привітним чоловіком і не мав при собі жодних видимих знарядь тортур.

— Ми плануємо невдовзі знову порушити питання про канонізацію вашого засновника, — пояснив посланець. — Ваш абат Аркос — дуже мудра і розважлива людина. — Він посміхнувся. — Передавши реліквії іншому ордену на вивчення і закривши сховок іще до того, як його встигли повністю оглянути… Ну, ти й сам здогадуєшся, правда?

— Ні, отче. Я думав, що він повважав цю справу надто банальною, щоби витрачати на неї час.

Чернець розсміявся:

— Банальною? Не думаю. Якщо ваш орден натрапить на докази, реліквії, дива і щось подібне, суд має дослідити їхнє походження. Кожна релігійна громада прагне проголосити свого засновника святим. Тож твій абат дуже мудро наказав: «Руки геть від підземелля». Впевнений, що вас усіх це дуже спантеличило, та для справи вашого основоположника краще було дозволити огляд сховища при свідках.

— Ви збираєтеся знову його відкрити? — радісно перепитав Френсіс.

— Ні, не я. Та коли суд буде готовий, він пришле спостерігачів. І тоді все, що може вплинути на справу, буде вбезпечено — навіть якщо опозиція піддасть сумніву його автентичність. Звісно, єдиною причиною підозрювати, що вміст укриття може вплинути на справу, є… ну, речі, які ти знайшов.

— Я можу поцікавитись, яким чином, отче?

— Власне, однією з перешкод під час беатифікації були молоді роки преподобного Лейбовіца: до того моменту, як він став монахом і священиком. Адвокат від іншої сторони спробував оспорити ранній період, допотопний. Він намагався довести, ніби Лейбовіц насправді ніколи старанно не шукав своєї дружини і вона, можливо, навіть була жива на момент його висвячення в сан. Хай там як, звісно, таке траплялося й раніше, іноді дарували звільнення від обітниці, та це інша тема. Advocatus diaboli[48] лише хотів кинути тінь підозри на образ вашого засновника, припускаючи, ніби той міг заприсягтися та прийняти духовний сан, перш ніж упевнився в завершенні своїх подружніх обов’язків. Тоді опозиція програла, але вони можуть спробувати знову. Тому якщо людські рештки, які ти знайшов, справді… — він знизав плечима й усміхнувся.

Френсіс кивнув:

— Вони вкажуть точну дату її смерті.

— На самому початку війни, яка знищила майже все. І на мою власну думку, та записка в скриньці або справді належала преподобному, або ж це надто хитромудра підробка.

Френсіс почервонів.

— Ні, я не припускаю, ніби ти міг брати участь у якомусь шахрайстві, — квапливо додав домініканець, побачивши багрянець на обличчі новіція.

Проте послушник лише пригадав свою власну думку щодо каракуль.

— Розкажи мені, як це сталося? Я про те, як ти визначив місце? Мені треба послухати всю історію.

— Ну, все почалося через вовків.

Чернець почав записувати.

За кілька днів після від’їзду посланця з монастиря абат покликав до себе брата Френсіса.

— Ти все ще вважаєш, що твоє покликання — з нами? — привітно запитав Аркос.

— Якщо панотець абат пробачить мені огидне марнославство…

— Ох, давай на мить облишимо твоє огидне марнославство. То вважаєш чи ні?

— Так, Magister meus.

Абат засяяв.

— Ну що ж, сину. Тепер, гадаю, ми теж переконалися. Якщо ти готовий присвятити себе довічному служінню, мабуть, настав час виголосити обітницю, — він на мить спинився, спостерігаючи за обличчям новіція, і, здавалося, виглядав розчарованим, бо не побачив там навіть найменшої зміни виразу. — Що сталося? Чи ти не радий це чути? Ні? Ох, та що ж не так?

Френсіс начепив на себе ввічливо-уважну маску, та поступово вона почала втрачати природний колір. Раптом його коліна підломилися.

Френсіс зомлів.

За два тижні послушник Френсіс, котрий, певно, встановив рекорд із сукупної тривалості виживання в пустелі під час посту, полишив лави новіціату й заприсягнувся у вічній вбогості, чистоті та послуху, а ще виголосив кілька клятв, притаманних власне їхній спільноті. Він отримав благословення й патерицю в абатстві та назавжди став ченцем Альбертинського ордену Лейбовіца, тим самим припнувши себе ланцюгами до хреста й статуту ордену. Тричі за ритуалом у нього питали: «Якщо покличе Господь тебе стати Його буклегером, чи приймеш ти смерть та не зрадиш братів своїх?» І тричі Френсіс відповів: «Так, отче».

— Тепер підведіться, браття-буклегери і браття-меморії, й обміняйтеся братським поцілунком. Ecce quant bonum, et quam jucundum…[49]

Брата Френсіса перевели з кухні на менш чорну роботу. Він став учнем копіювальника, літнього монаха на ім’я Горнер, і якщо все складатиметься добре, за працею в копіювальні він зможе провести все життя, і решту своїх днів присвятить таким завданням, як переписування алгебраїчних текстів чи прикрашання сторінок оливковим листям та веселими херувимами навколо стовпчиків із логарифмами.

Брат Горнер виявився милим дідусем, і він одразу ж сподобався Френсісові.

— Більшість із нас краще справляється із завданнями, — розповідав Горнер, — коли також займається і власними проектами. Багато хто із переписувачів знаходить якусь конкретну і цікаву для нього частину Меморіалу та проводить над нею трохи часу паралельно з основною роботою. Наприклад, он брат Сарл. Він відставав і робив помилки, тож ми дозволили йому годину на день займатися проектом, який він сам обере. Коли праця стає настільки марудною, що він починає помилятися, то йому вільно відкласти її та взятися за власний проект. І я всім це дозволяю. Якщо ти скінчиш своє завдання до кінця робочого дня, але ще не обереш свого проекту, то маєш приділити трохи часу нашим багаторічникам.

— Багаторічникам?

— Так, і я кажу не про рослини. Існує багаторічний попит від усього духовенства на різні книги: месали, Святе Письмо, бревіарії, Summa, енциклопедії й таке подібне. Ми досить багато чого продаємо. Тож поки в тебе не заведеться власного улюбленця, ми даватимемо тобі багаторічники, якщо справлятимешся раніше. У тебе купа часу на роздуми.

— А який проект обрав брат Сарл?

Старий наглядач на мить змовк.

— Ну, сумніваюся навіть, що ти зможеш це зрозуміти. Мені й самому це не під силу. Схоже, він знайшов спосіб виявлення втрачених слів і фраз у якихось древніх фрагментах оригінальних текстів із Меморіалу. Припустімо, лівий бік напівспаленої книги добре читається, але права сторона кожної сторінки згоріла і в кінці кожного рядка кількох слів не вистачає. Він виробив математичний метод пошуку загублених фраз. Цей спосіб не геть надійний, та до певної міри працює. Братові вдалося відновити чотири повні сторінки відтоді, як він розпочав спроби.

Френсіс зиркнув на Сарла, тому було років вісімдесят, і він майже осліп.

— Довго він цим займається? — поцікавився учень.

— Близько сорока років, — відказав брат Горнер. — Звісно, приділяє цьому він щось із п’ять годин на тиждень, а робота нівроку вимагає серйозних обчислень.

Френсіс замислено кивнув.

— Якщо за десяток років можна відновити одну сторінку, то, можливо, за кілька століть…

— Навіть менше, — прохрипів брат Сарл, не підводячи погляду. — Чим більше ти заповниш, тим швидше піде решта. Я завершу ще одну сторінку за кілька років. А тоді, якщо буде воля Божа… — далі його голос стишився до бурмотіння. Френсіс часто помічав, як Сарл під час роботи розмовляв сам із собою.

— Як тобі заманеться, — продовжував брат Горнер. — Нам завжди потрібна допомога з багаторічниками, та ти можеш розпочати свій проект коли завгодно.

Ця думка раптово осяяла брата Френсіса.

— А чи можу я скористатися своїм часом, — випалив він, — щоби робити копію знайденого мною креслюнка Лейбовіца?

Брат Горнер умить спантеличився.

— Ох, ну, я не знаю, синку. Наш отець-абат… ну, дещо чутливо сприймає це питання. І та річ може й не належати до Меморіалу. Вона зараз у тимчасовій папці.

— Але ж, брате, ви знаєте, що вони вицвітають. Його й так довго тримали на світлі. Домініканці тривалий час держали його в Новому Римі…

— Ну, припустімо, це буде досить короткий проект. Якщо отець Аркос не заперечуватиме, але… — Він із сумнівом похитав головою.

— Я міг би працювати над низкою діаграм разом із ним, — швидко запропонував Френсіс. — У нас є настільки старі копії, що скоро розсиплються. Я міг би зробити кілька дублікатів… чогось іншого…

Горнер криво посміхнувся.

— Ти пропонуєш включити світлокопію Лейбовіца до числа інших, щоби таким чином уникнути викриття.

Френсіс зашарівся.

— Отець Аркос може навіть не помітити, еге ж? Якщо раптом сюди завітає.

Френсіс зіщулився.

— Добре, — відказав Горнер, і очі в нього ледь блиснули. — Можеш використати свій вільний час на дублікати кількох копій у поганому стані. Якщо в папку потрапить ще щось, я спробую не помічати.

Брат Френсіс провів кілька місяців позаробочого часу, перемальовуючи якісь старі діаграми зі сховків Меморіалу, не наважуючись торкатися Лейбовіцевої. Якщо древні креслюнки взагалі вартували збереження, то перемалювати їх треба було ще сто-двісті років тому. Вицвілі не лише оригінали, а й копії часто майже не вдавалося розібрати, бо чорнила ж не довговічні. Він не мав ані найменшого уявлення, чому древні креслили білі лінії і літери на темному тлі, а не навпаки[50]. Коли чернець накидав приблизні лінії деревним вугіллям, таким чином обернувши кольори, ескіз видався більш реалістичним, ніж білим по чорному, та давні люди були безмежно мудрішими від Френсіса. Якщо вони заморочувалися, тушуючи папір там, де не мало стояти позначок, і залишали срібні ниточки чистого паперу там, де на звичайному креслюнку провели б лінію, значить, мали на це свої причини. Френсіс копіював документи якомога подібніше до оригіналу, хоча обмальовувати крихітні білі літери виявилося особливо нудно, а чорнила на таке йшло багато, і цей факт змушував брата Горнера буркотіти.

Він скопіював старий архітектурний відбиток, а тоді креслюнок для частини механізму, чия геометрія виглядала очевидною, та призначення — незрозумілим. Він перемалював абстрактну мандалу під назвою «СТАТОР ОБМ. МОД. 73 А 3-Ф 6-П 1800/ХВ. 5 К. С. КЛ. А ТИП „БІЛЧИНА КЛІТКА“», що видавалося зовсім незрозумілим й абсолютно непридатним для тримання білки. Древні були дуже вправними. Можливо, щоби побачити білку, потрібно мати спеціальний набір дзеркал? Хай там як, а він старанно працював.

Лише після того, як абат, котрий періодично заходив у копіювальню, щонайменше тричі бачив його за роботою над іншими креслюнками (і двічі Аркос спинявся поспостерігати за заняттям Френсіса), монах усе ж наважився ризикнути і знайти у Меморіалі документ Лейбовіца — майже через рік після початку вільного проекту.

Оригінальний документ уже кілька разів реставрували. Окрім того факту, що він містив ім’я преподобного, більше нічим не різнився від інших, над якими працював чернець.

Відтиск Лейбовіца, ще одна абстракція, не пробуджував нічого, а особливо здорового глузду. Він вивчав його, аж поки став пам’ятати всю складну структуру із заплющеними очима, та від цього не зрозумів її краще. Звичайна сітка з ліній, що з’єднували клаптики якихось дрібок, хвильок, ляпок, мембранок і штукенцій. Прямі, переважно горизонтальні й вертикальні, перетиналися одна з одною значками переходу і точками; вони повертали під прямим кутом, обходячи дрібки, і в жодному разі не обривалися на півдорозі, а закінчувалися хвильками, закарлючками, ляпками та штукенціями. У цьому було настільки мало сенсу, що, довго дивлячись на документ, ти ціпенів. І попри те, чернець почав роботу й переносив кожну деталь, замальовуючи навіть коричнювату пляму посередині, яка, на його думку, могла бути кров’ю блаженного мученика, хоча брат Джеріс припустив, що це всього лише сік від яблучного недогризка.

Брат Джеріс, котрий доєднався до учнівської майстерні разом із Френсісом, здавалося, насолоджувався, піддражнюючи його за проект.

— Що, святі небеса, — поцікавився він, зазираючи Френсісові через плече, — означає «Транзисторна система управління для блоку 6-В», вчений брате?

— Очевидно, що це назва документа, — трохи роздратовано відповів брат Френсіс.

— Очевидно. Та що вона означає?

— Це назва діаграми, що лежить у тебе перед носом, брате простаче. Що означає «Джеріс»?

— Та майже нічого, певно, — сказав з удаваною покорою брат Джеріс. — Пробач, будь ласка, що напосідаю. Ти успішно визначив ім’я, вказавши на створіння, яке його має, а це справді і є значенням імені. Але тепер ця діаграма цього створіння щось собою являє, хіба ж ні? А що вона являє?

— Звісно, що транзисторну систему управління для блоку 6-В.

Джеріс розреготався.

— Досить очевидно! Красномовно! Якщо створіння — це ім’я, то ім’я — це створіння. «Рівне замінюється рівним», або «Від перестановки доданків сума не змінюється». Та чи можемо ми перейти до наступної аксіоми? Якщо твердження «Величини, еквівалентні іншій, рівні між собою» є правдивим, то чи не є як назва, так і сама діаграма якоюсь «єдиною величиною»? Чи це замкнена система?

Френсіс почервонів.

— Я гадаю, — почав він повільно, перечекавши хвилю роздратування, — що діаграма заступає абстрактне поняття, а не конкретний предмет. Можливо, древні знали систематичний метод опису чистої думки. Це точно не очевидне зображення об’єкта.

— Так-так, воно дійсно неочевидне, — погодився зі смішком брат Джеріс.

— З іншого боку, можливо, це справді зображення об’єкта, але в дуже формальному стилістичному вигляді, тож потрібен спеціальний вишкіл, аби…

— Чи мати спеціальний погляд на це?

— На мою думку, це глибока абстракція, ймовірно, трансцендентального значення, що виражає думку преподобного Лейбовіца.

— Браво! І про що ж він думав?

— Ну… про «креслення ланцюга», — відказав Френсіс, вихопивши термін із плашки тексту в нижньому правому кутку.

— То до якої дисципліни це належить, брате? Що в нього за рід, особливість, своєрідність та розрізнення? Чи все це просто акцидент, «випадковість»?[51]

Джеріс почав поводитись саркастично-пихато, спало раптом на думку Френсісу, і він вирішив відповісти спокійно.

— Ну ось тут ми бачимо стовпчик цифр під заголовком «Електроніка. Нумерація частин». Колись існувало чи то мистецтво, чи наука під назвою «електроніка», і, ймовірно, належала вона як до гуманітаристики, так і до точних наук.

— Ага! Тож ми розібралися із «родом» та «особливістю». А тепер щодо «своєрідності», коли вже твоя ласка. Що є предметом вивчення цієї «електроніки»?

— Це теж зазначено — відповів Френсіс, який перерив Меморіал згори донизу, намагаючись відшукати зачіпки, що допомогли би трохи краще розібратися з світлокопією, та майже безрезультатно. — Предметом вивчення електроніки є електрон, — пояснив він.

— О, справді, так і написано. Я вражений. Я так мало про ці речі знаю. І що, святі небеса, таке цей «електрон»?

— Ну, є одне фрагментарне джерело, що посилається на нього як на «Ніщо зі знаком мінус».

— Що?! Як же вони заперечували Ніщо? Хіба саме це не робило б його Чимось?

— Можливо, це метафорично.

— О, тоді у них могло бути й Ніщо зі знаком плюс? Тобі відомо, як вирахувати позитивне Ніщо?

— Поки ні, — зізнався Френсіс.

— То продовжуй, брате! Якими ж мудрими вони, певно, були, ці древні, котрі пізнали додатне Ніщо. Продовжуй, і, може, ти теж це усвідомиш. І тоді посеред нас з’явиться «електрон», правда ж? Що нам із ним робити? Поставити на вівтар у каплиці?

— Добре, — зітхнув Френсіс. — Я не знаю. Та я вірю, що «електрон» колись існував, хоча й не знаю, із чого він був побудований та яку місію виконував.

— Це так зворушливо, — реготнув баламут й повернувся до роботи.

Періодичні кпини від брата Джеріса засмучували Френсіса, проте не зменшували його відданості проекту.

Перенести абсолютно кожну позначку, цятку чи плямку виявилося неможливим, однак точність факсиміле могла обманути око з відстані двох кроків, а цього вже достатньо, щоби використовувати копію для презентацій, а оригінал запечатати і сховати. Завершивши роботу, брат Френсіс почувався розчаровано. Малюнок був надто порожнім. Ніщо, на перший погляд, не видавало в ньому священну реліквію. Стиль надто лаконічний і простий. Він, певно, досить добре підходив преподобному, та все ж…

Копії реліквії недостатньо. Святі були скромними людьми, що прославляли не себе, а Бога, тому іншим лишалося зображати внутрішнє світло праведників за зовнішніми, видимими ознаками.

«Glorificemus»[52], — подумав Френсіс, працюючи над багаторічниками. Зараз він копіював сторінки Псалтиря, щоб далі їх зшити. Спинився, аби знайти місце в тексті й подумати над змістом слів: після годин переписування він зовсім переставав читати, а лише писав букву за буквою, що спливали перед очима. Він зрозумів, що копіює молитву Давида, четвертий покаянний псалом: «Miserere mei, Deus…[53] Провини бо мої я знаю, і гріх мій завжди передо мною»[54]. Це молитва скромна, а цяцькована сторінка, на якій вона записана, не відповідала її простому характеру. Літеру «М» у слові «Miserere» інкрустували золотими листочками. Квіткові арабески золотих та фіолетових переплетінь укривали поля й обвивали пишні великі букви на початку кожного вірша. Молитва сама невигадлива, та сторінка заворожувала. Брат Френсіс тільки переносив слова на новий пергамент, лишаючи місця для розкішних буквиць і поля шириною в рядок. Інші майстри заповнять їх розмаєм кольорів навколо його бідного чорнильного тексту та витворять мальовничі ініціали. Він учився ілюструвати, та ще не настільки набив руку, аби йому довірили золоті інкрустації на багаторічниках.

Gloreficemus. Він знову думав про креслюнок.

Нікому нічого не розповідаючи, брат Френсіс почав планувати. Він знайшов чудову ягнячу шкуру і кілька тижнів її обробляв, розтягуючи та шліфуючи до бездоганної гладкості, а потім врешті вибілив і заховав. Після того місяцями проводив кожну хвильку свого вільного часу, переглядаючи Меморіал, знову відшукуючи зачіпки до розуміння Лейбовіцевого відтиску. Він не знаходив нічого схожого на закарлючки з малюнка, зовсім нічого, що допомогло би витлумачити його значення, проте після тривалих пошуків натрапив на фрагмент книги із частково знищеною сторінкою про світлокопіювання. Здається, це був шматок енциклопедії. Стаття виявилася коротка і їй бракувало частини, та прочитавши написане кілька разів, чоловік почав підозрювати, що він, як і багато копіювальників раніше, згаяв купу часу і чорнил. Ефект білого на темному, здається, не був якимось специфічним прийомом, а виявився особливістю одного дешевого процесу репродукції. Оригінал, з якого робили світлокопії, креслили чорним по білому. Чернець ледь стримався, щоби не впасти й битися лобом об кам’яну підлогу. Усе те чорнило і робота пішли на копіювання неістотної властивості артефакту! Ну, певно, братові Горнеру не варто розповідати. Змовчати — виявити милосердя, бо в старого погано із серцем.

Усвідомлення, що кольорова схема світлокопій лише випадкова властивість древніх креслюнків, додало його планові поштовху. Славна копія Лейбовіцевого відтиску може обійтися без цієї випадковості. Коли він оберне кольорову гаму, спершу ніхто не впізнає малюнок. Якісь окремі особливості точно можна покращити. Він не наважувався змінювати те, чого не розумів, але, звісно, таблички і друкований текст можна симетрично розмістити навколо діаграми на картушах та в рамочках. Саме значення накресленого лишалося для нього таємницею, тому він боявся хоч на йоту змістити форму чи план, та оскільки кольори значення не мали, робота могла вийти гарною. Він задумав обробити золотом хвильки і штучки, та ці дрібки були вельми мудрованими для інкрустування, а золоті ляпки виглядатимуть надто пишно. Закарлючки варто обов’язково малювати сажово-чорними, а тому лінії вже треба робити світлішими, аби контрастували із закарлючками. Несиметричність креслення має лишитися, а от причин, за яких би значення схеми могло змінитися, якщо він використає її у вигляді шпалери для виноградних лоз, він не знайшов. Пагони лози (акуратно підкреслюючи закарлючки) створять відчуття балансу, або ж нададуть природності цій асиметричності. Коли брат Горнер ілюстрував буквицю «М», перетворюючи її на дивовижне буйство листків, ягід, гілочок і, можливо, навіть хитрого змія, сама літера «М» усе одно читалася. Брат Френсіс не бачив причин, чому це не можна застосувати до діаграми.

Усю композицію, разом із кучериками її обрамлення, можна розмістити в контурі щита, а не простого прямокутника, як було в оригінальному креслюнку. Монах зробив десятки попередніх ескізів. На верхівці пергаменту він намалює Триєдиного Господа, в самому низу — герб Альбертинського ордену, а одразу над ним розташується зображення преподобного.

Однак, наскільки було відомо Френсісові, точного портрета преподобного запасів його життя не існувало. Є кілька нереалістичних, та жодного з часів Спрощення. Не дійшло навіть до загальноприйнятого опису, хоча традиційно Лейбовіца змальовували високим і сутулим чоловіком. Якось одного разу по обіді, коли сховище знову відкрили, Френсіс раптом відволікся від своїх чернеток, зрозумівши, що той, хто став позад нього і кинув тінь на копіювальний стіл, був самим… «Ні! Будь ласка! Beate Leibowitz, audi те![55] Милостивий Боже! Нехай це буде хто завгодно, тільки не…»

— Ну, і що це в тебе? — прогуркотів абат, роздивляючись малюнок.

— Креслення, панотче абате.

— Та я бачу. Але що це?

— Лейбовіцева світлокопія.

— Та, яку ти знайшов? Що? Не надто схожа. Для чого всі ці зміни?

— Це має бути…

— Говори гучніше!

— ІЛЮМІНОВАНА КОПІЯ! — неочікувано для самого себе вереснув Френсіс.

— А-а-а.

Абат Аркос знизав плечима й пішов геть.

За кілька секунд брат Горнер, котрий проходив повз стіл учня, здивовано помітив, що той зомлів.

Розділ 8

На втіху брата Френсіса, Аркос більше не протестував проти інтересу монаха до реліквій. Із того моменту, як домініканці погодилися дослідити справу, абат заспокоївся, а відколи питання канонізації знову актуалізувалось у Новому Римі, вряди-годи він зовсім забував, що під час пустельного говіння брата Френсіса із Альбертинського ордену Лейбовіца, уродженця Юти, писаря та копіювальника, відбувалося щось особливе. Той випадок стався одинадцять років тому. Недоладні перешіптування серед новіціату про особу прочанина давно вщухли. Та й сам новіціат був уже зовсім не той, що колись. Наймолодші серед нового покоління послушників уже й не чули про ту справу.

А справа та вартувала Френсісові сім років посту серед вовків, і він більше ніколи не вважав цю тему безпечною. Тільки-но він про неї згадував, як наступної ночі йому снилися вовки й Аркос. Абат кидав звірам м’ясо, а цим м’ясом була плоть Френсіса.

І все ж чернець зрозумів, що може продовжувати свій проект без цькування, хіба що Джеріс і далі кпив. Френсіс почав розписувати шкуру ягняти. Вимальовування мережаних закруток та безмежна витонченість золотої інкрустації стане його довічною справою (бо на вільний проект відводилося надто мало часу), але в темному морі століть, де все, здається, спинилося, ціле життя — лише плюскіт хвильки, навіть для того, хто його прожив. Один за одним монотонно тягнулися дні й пори року. Вони сповнювалися стражданнями й болем, аж урешті наставало єлеопомазання і мить темряви в кінці, чи, радше, на початку. І тоді маленька тремтлива душа, що зносила буденність (хай добре чи погано) опиниться посеред світла, відчує на собі гострий погляд безмежно співчутливих очей, поставши перед Ним. І тоді Цар мовить: «Прийди!», або ж Цар мовить: «Забирайся!» — і лише для цієї миті існували ті осоружні роки. Тоді Френсіс знав, вірити в щось інше важко.

Брат Сарл завершив п’яту сторінку своїх математичних реставрацій, упав на стіл і помер за кілька годин. Байдуже. Його записів ніхто не торкнувся. Через століття чи два хтось прийде, зацікавиться ними і, можливо, завершить працю. Та зараз за душу Сарла здіймалися молитви.

А ще був брат Фінґо зі своїм різьбярством. Його повернули до майстерні за рік чи два і дозволили періодично вирізувати і шліфувати незавершений образ мученика. Як і Френсіс, Фінґо лише вряди-годи уривав часинку на свою обрану роботу. Вона просувалася настільки повільно, що помітити результат можна було, тільки поглянувши на працю з інтервалом у кілька місяців. Френсіс же бачив статую надто часто, щоб угледіти зміни. Ченця вабила проста й весела вдача Фінґо, хоча він усвідомлював — таким чином брат компенсовував свою потворність. У вільні хвилинки, якщо такі траплялися, він спостерігав за різьбярем.

Майстерню сповнювали аромати соснової, кедрової, ялинової стружки і людського поту. Дерево в абатстві знайти було нелегко. За винятком інжирів і кількох тополь у безпосередній близькості до джерела, земля тут, вважай, гола. До найближчих чагарів, що зійшли б за деревину, їхати було три дні, й теслі іноді лишали абатство на тиждень, а тоді вертались із віслюками, нав’юченими гілляччям для гвіздків, шпиць, а може, й ніжок для крісла. Час від часу вони тягли колоду-дві, щоби замінити якусь прогнилу балку, та з таким браком лісоматеріалу теслі завжди працювали ще й різьбярами та скульпторами.

Бувало, спостерігаючи за Фінґо та його працею, Френсіс сідав на лаву в кутку й малював, намагаючись передати деталі статуї, яку наразі лише грубо намітили в дереві. Нечіткі контури обличчя все ще вкривали зазубні та щербини від долітця. У своїх ескізах чернець пробував передбачити риси ще до того, як вони з’являться під інструментом. Фінґо поглядав на рисунки й сміявся. Та чим далі просувалася робота, тим важче Френсісові стало позбуватися відчуття, ніби на вустах скульптури грає якась знайома посмішка. Він замалював це, і відчуття зросло. Проте монах усе ще не пригадував, хто і де так криво шкірився.

— Непогано, зовсім непогано! — прокоментував Фінґо ескізи.

Копіювальник знизав плечима.

— Не можу позбутись відчуття, ніби вже його бачив.

— Не тут, брате. Принаймні — не на моїй пам’яті.

Френсіс захворів під час Різдвяного посту й повернувся до робітні аж за кілька місяців.

— Я майже завершив обличчя, Франциско, — похвалився тесля. — Як воно тобі тепер?

— Я бачив його! — видихнув Френсіс, витріщаючись на бешкетні і водночас сумні очі, оповиті павутинкою зморщок, на кривувату посмішку в кутиках губ — усе це виявилося надто знайомим.

— Правда? То хто ж це? — здивувався Фінґо.

— Ну, я не впевнений. Мені здається, я його бачив.

Фінґо розреготався.

— Ти впізнаєш свої ескізи, — запропонував він пояснення.

Френсіс не був так певен. Та все ж не міг зрозуміти, де спостерігав це обличчя.

«Кгхм-хмм!» — нібито промовляли вуста, склавшись у посмішці.

Абата ж вона роздратувала. Хоч він і дав завершити роботу, та заявив, що ніколи не дозволить використовувати її з метою, запланованою раніше, — як образ для церкви, якщо канонізація преподобного колись здійсниться. Багато років потому вже готову статую Аркос наказав поставити в коридорі гостьового будинку, та після того, як вона шокувала котрогось відвідувача з Нового Риму, її перенесли до абатового кабінету.

Повільно й марудно Френсіс перетворював ягнячу шкуру на шедевр. Про його проект почали говорити в копіювальні, й ченці нерідко збиралися навколо столу, щоби поспостерігати за його роботою і захоплено пошептатися. «Натхнення, — зауважив хтось. — Доказів достатньо. Він міг там зустріти самого преподобного…»

— Не розумію, чому б тобі не зайнятися чимось корисним, — бурчав брат Джеріс, чия саркастична дотепність звучала вже дещо втомлено після кількох років терплячих відповідей Френсіса. Скептик використовував власне дозвілля на виготовлення й розмальовку цератових абажурів для ламп у церкві, привертаючи до власної персони увагу абата, котрий незабаром поставив його головним над багаторічниками. Дуже скоро Гросбух показав, що підвищення виправдовувало себе.

Брат Горнер, старий майстер-копіювальник, заслаб. За кілька тижнів стало очевидним, що улюблений усіма монах ліг на Божу постіль. Погребальну месу відспівали на початку Різдвяного посту. Тіло праведного старого віддали землі, що його й породила. Поки громада скорботно молилася, Аркос тихенько призначив Джеріса майстром копіювальні.

У перший же день на новій посаді брат Джеріс повідомив Френсісові, що вважає доцільним, аби той відклав свої дитячі забавки і взявся за чоловічу справу. Чернець слухняно загорнув безцінний проект у пергамент і склав на полицю між важких дощок, а тоді у вільний час почав майструвати цератові абажури. Він ані словом не протестував, але заспокоювався від усвідомлення, що рано чи пізно Джерісова душа подасться тією ж дорогою, що й Горнерова, аби розпочати життя, для якого цей світ служив лише підмостками, і може зробити це досить рано, зважаючи на те, як він дратувався, гнівився і сам себе розпалював. А потім, якщо дасть Бог, Френсісу, можливо, дозволять закінчити його безцінний документ.

Проте провидіння втрутилося в цю справу ще раніше, і заради цього душі брата Джеріса не довелося зустрічатися із Творцем. Улітку того ж самого року, коли його поставили майстром, до абатства з Нового Риму прибув на віслюках у супроводі почту апостольський протонотарій. Він назвався монсеньйором Мальфреддо Аґеррою, постулатором преподобного Лейбовіца[56] у процесі канонізації. Із ним приїхало кілька домініканців. Він планував спостерігати за відкриттям сховища та дослідженням «Ізольованого приміщення». А крім того — вивчити всі можливі докази, які зможе надати абатство, що мали би потенційну вагу для справи, включно — і це просто викликало розпач в абата — з розповідями про гіпотетичну яву преподобного, котрий, за словами мандрівників, постав перед уродженцем Юти Френсісом Джерардом із Альбертинського ордену Лейбовіца.

Адвоката святого тепло зустріли монахи та квартирували до кімнат для гостей високого сану. Ним пишно опікувалися шестеро юних новіціїв, які отримали наказ удовольняти кожну забаганку гостя. Проте монсеньйор Аґерра розчарував обслугу, виявившись не надто примхливою людиною. Відкорковували найкращі вина, й Аґерра з увічливості їх посмоктував, проте перевагу віддавав молоку. Брат Мисливець уполював жирну перепелицю та земляних зозуль[57] до гостевого столу, однак дізнавшись про харчові вподобання дичини («Брате, вони харчуються зерном?» — «Ні, зміями, месере»), монсеньйор Аґерра, здається, віддав перевагу чернечій каші в трапезній. Якби він спитав про шматки м’яса невідомого походження в печені, то віддав би перевагу справді соковитим зозулькам. Мальфреддо Аґерра наполягав, щоби життя в абатстві йшло своїм звичаєм. І попри те, щовечора адвоката розважали скрипалі та гурт штукарів, доки він не повірив, ніби «життя своїм звичаєм» в абатстві — надзвичайно веселе, як на спільноту монахів.

На третій день візиту Аґерри абат покликав Френсіса. Стосунки між ченцем і владикою були не надто близькими, та все ж таки формально-дружніми з того моменту, коли Аркос дозволив новіцію виголосити клятву. Тож і монах навіть не тремтів, стукаючи у двері кабінету й запитуючи:

— Ви за мною посилали, превелебний отче?

— Саме так, — відповів абат і потім спокійно запитав: — Скажи, ти розмірковував коли-небудь про смерть?

— Часто, отче абате.

— Ти молишся святому Йосипу, щоби кончина твоя не була важкою?

— Гм… часто, превелебний отче.

— Тож ти, певно, не прагнеш раптового удару? Не хочеш, щоб із твоїх кишок натягнули струни для скрипки? Щоб тебе згодували свиням? А кістки зарили у неосвячену землю?

— Н-н-ні, Magister meus.

— Я так і думав. Тож будь уважний щодо того, що казатимеш монсеньйору Аґеррі.

— Я?..

— Ти, — Аркос потер підборіддя і, здавалося, заглибився у смутні роздуми. — Я бачу це геть чітко. Справу Лейбовіца повертають на полицю. На нещасного брата падає цеглина. Ось він лежить, стогне й молить про відпущення. Посеред нас усіх, зверни увагу. І ось ми стоїмо, із жалем поглядаючи вниз, разом із нами й духовенство, слухаємо, як він хрипить останні слова, але так і не отримує благословення. Приречений на пекло. Неосвячений. Несповіданий. У нас під самим носом. Прикро. Еге ж?

— Панотче? — писнув Френсіс.

— О, не звинувачуй мене. Я буду надто заклопотаний, намагаючись стримати твоїх братів, що прагнутимуть забити тебе ногами до смерті.

— Коли?

— Сподіватимемося, що взагалі ніколи. Бо ж ти будеш обережним, правда? У тому, що говорити монсеньйору. Бо інакше я таки дозволю їм тебе заштурхати на смерть.

— Так, але ж…

— Постулатор хоче тебе бачити негайно. Тож приборкай свою уяву і будь упевненим у тому, що кажеш. Будь ласка, спробуй не думати.

— Ну, гадаю… Я зможу.

— Геть, сину, геть.

Постукавши до дверей Аґерри, Френсіс спочатку почувався наляканим, однак швидко зрозумів, що страх безпідставний. Протонотарій виявився ввічливим і дипломатичним літнім чоловіком, котрий, здавалося, дуже цікавився дрібним життям ченця.

Після кількахвилинного чемного вступу він підійшов до слизької теми.

— Тож як щодо твоєї зустрічі з особою, яка могла виявитися преподобним засновником…

— О, та я ж ніколи не казав, що це був наш блаженний Лейбо…

— Звісно ж, ні, синку. Звісно, ні. Тож тут у мене опис події, зібраний із самих лише пліток. Я попрошу тебе його прочитати і підтвердити або виправити. — Він дістав зі своєї скрині сувій і простягнув братові Френсісу.

— Ця історія базується на розповідях мандрівників, — додав він. — Лише ти можеш описати, зі свого власного досвіду, як усе відбувалося, тож прошу тебе бути якомога докладнішим.

— Звісно, месере. Та відбувалося все, насправді, дуже просто…

— Читай-читай! А тоді про це поговоримо, добре?

Товщина сувою натякала, що коли вірити чуткам, усе насправді було дуже не «просто». Брат Френсіс читав, і його наповнювало неприємне передчуття. І врешті воно набрало страхітливих розмірів.

— Ти сполотнів, сину, — завважив постулатор. — Тебе щось непокоїть?

— Месере, це… все було зовсім не так!

— Ні? Та бодай опосередковано ти є автором цього. А як могло бути інакше? Хіба ти не єдиний свідок?

Брат Френсіс заплющив очі й потер лоба. Він розповів звичайну правду своїм друзям-новіціям. А ті потім перешіптувалися. Переказували історію мандрівникам. Доки врешті це! Не дивно, що Аркос передбачав таке обговорення. От навіщо було згадувати про того старого!

— Він лише кілька слів мені сказав. І бачив я його тільки раз. Він ганявся за мною з патерицею, запитав, як дістатись до абатства, і зробив позначки на камені, під яким я знайшов сховище. Більше я його не бачив.

— Німба не було?

— Ні, месере.

— Жодних райських співів?

— Ні!

— А як щодо килима з троянд, який виростав будь-де, куди він ступав?

— Ні-ні! Нічого подібного, месере! — ченцеві аж дух перехопило.

— Він не написав свого імені на уламку?

— Господь мені суддя, месере, він зробив лише дві помітки. Я не знав, що вони означають.

— Ох, ну, добре, — зітхнув постулатор. — Байки подорожніх завжди перебільшені. Та мене цікавить, як ця історія почалася. Тож чекаю твоєї розповіді, як усе відбувалося насправді.

Брат Френсіс розповів усе досить коротко. Аґерра, здавалося, посмутнів. Трохи подумавши, він узяв товстий сувій, поплескав його на прощання і відправив у смітник.

— Це було диво номер сім, — буркнув він.

Френсіс поспішив вибачатися.

Адвокат це одразу ж відкинув:

— Не варто це обдумувати. У нас насправді досить доказів. Є кілька спонтанних зцілень: кілька випадків миттєвого одужання завдяки заступництву преподобного. Вони прості, очевидні й добре задокументовані. На такому й ґрунтуються справи про канонізацію. Звісно, їм бракує поетики, як у цій історії, та я майже радий, що вона не підтвердилася, радий за тебе. Адвокат диявола тебе розіп’яв би.

— Я ж не казав нічого…

— Я розумію-розумію! Все почалося через те сховище. Ми його сьогодні знову відкрили, до речі.

Френсіс просяяв:

— Ви знайшли ще щось про святого Лейбовіца?

— Преподобного Лейбовіца, хлопче! — виправив монсеньйор. — Поки ні. Ми відкрили внутрішню кімнату. До біса часу витратили на це. Всередині знайшли п’ятнадцять скелетів і купу дивовижних артефактів. Певно, ту жінку, ти ж бо знайшов жіночі рештки, впустили до зовнішньої камери, та внутрішня була вже переповнена. Можливо, вона до певної міри захистила б людей, якби не обвалилася стіна. Ні, нещасні душі потрапили в кам’яну пастку, брили перекрили вхід. Лише небесам відомо, чому двері не побудували так, щоби вони відкривалися всередину.

— А та жінка у зовнішньому відсіку — то була Емілі Лейбовіц?

Аґерра посміхнувся.

— А ми можемо це довести? Я поки не знаю. Я вірю в це, справді вірю, та, можливо, я бажане видаю за раціональне. Побачимо, що нам іще вдасться знайти, побачимо. В іншої сторони є свідок. Поки що не можу робити висновків.

Незважаючи на розчарування від Френсісового звіту про зустріч із прочанином, Аґерра поводився досить привітно. Десять днів він провів на місці розкопок, перш ніж повернутися до Нового Риму, і залишив двох своїх помічників наглядати за подальшими пошуками. У день від’їзду він завітав до Френсіса в копіювальню.

— Мені розповіли, що ти працював над документом, який вшанує знайдені тобою реліквії, — мовив постулатор. — Судячи з описів, дуже хотілося би на це поглянути.

Чернець виправдовувався, що все це пусте, та відразу ж кинувся за згортком із таким запалом, аж йому руки тремтіли, доки його розгортав. Радісно помітив, що брат Джеріс спостерігає за ними, нервово насупившись.

Монсеньйор довго роздивлявся.

— Дивовижно! — врешті вигукнув він. — Які чарівні кольори! Це неперевершено, неперевершено. Закінчи її, брате, закінчи!

Френсіс підвів погляд на Джеріса й питально посміхнувся.

Майстер копіювальні швидко відвернувся, проте шия в нього почервоніла. Наступного ж дня Френсіс дістав пера, фарби, сусальне золото і продовжив розписувати діаграму.

Розділ 9

За кілька місяців після від’їзду монсеньйора Аґерри з абатства до Нового Риму прибув другий караван віслюків із повним почтом обслуги та озброєних охоронців для захисту від розбійників, маніяків-мутантів і міфічних драконів. Цього разу експедицію очолював монсеньйор із маленькими ріжками та гострими іклами. Він оголосив, що йому доручили опонувати канонізації преподобного Лейбовіца і приїхав він проводити розслідування та, можливо, призначити відповідальних. Священик натякнув на деякі небилиці та істеричні плітки, що просочилися з монастиря і — о, жах! — сягнули навіть воріт Нового Риму. Чоловік одразу ж дав зрозуміти, що терпіти романтичні байки не буде, як це, певно, робив попередній відвідувач.

Абат увічливо його привітав і запропонував металеве ліжко в келії з вікнами на південь, вибачившись, що в гостьовій кімнаті нещодавно виявили віспу. Монсеньйору прислужував його власний ескорт, і їв він кукурудзяну кашу та зелень разом із монахами в трапезній: тієї пори перепелиці та земляні зозулі геть не ловилися, як доповіли мисливці.

Цього разу абат не вбачав необхідним застерегти Френсіса щодо надто вільних проявів фантазії. Хай пофантазує, якщо наважиться. Небезпека того, що advocatus diaboli одразу ж візьме на віру навіть правду, перед цим добряче її не подовбавши і не потицявши пальцями в рани, була мізерною.

— Наскільки я розумію, ти схильний зомлівати, — промовив монсеньйор Флот, зоставшись із братом Френсісом наодинці, і витріщився на нього поглядом, який Френсіс назвав би зловісним.

— Скажи мені, в твоїй родині траплялися напади епілепсії? Божевілля? Випадки нервових мутацій?

— Ні, ваше преосвященство.

— Я тобі не «преосвященство», — відрубав священик. — А тепер давай витягнемо з тебе всю правду.

Хоча тон його, здавалося, натякав: «Тут згодиться маленька простенька операція, ампутувати доведеться зовсім трішки».

— Ти в курсі, що документи можна штучно зістарити? — напосідав він.

Брат Френсіс був не в курсі.

— Ти розумієш, що це ім’я, Емілі, не з’являлося поміж паперів, які ти знайшов?

— Ох, але ж… — він раптом невпевнено змовк.

— Там було ім’я Ем, правда? Можливо, це зменшувальна форма від «Емілі».

— Я… я гадаю, так і є, месере.

— Але це також може бути зменшене від «Емми», хіба ні? І в коробці таки СПРАВДІ з’являлося ім’я «Емма»!

Френсіс мовчав.

— Ну?

— А яке було питання, месере?

— Не зважай! Я лише мав на увазі, що згідно з доказами під «Ем», малася на увазі «Емма», а «Емма» — не зменшена форма від «Емілі». Що ти на це скажеш?

— Я раніше не задумувався над цим питанням, месере, але…

— Але що?

— Хіба чоловік і дружина часто не називають одне одного по-різному?

— ТИ ЩО, ГЛУЗУЄШ ІЗ МЕНЕ?

— Ні, месере.

— То кажи правду! Як ти знайшов той сховок і що це за фантастичні казочки про об’яву?

Брат Френсіс спробував пояснити. Advocatus diaboli періодично перебивав, пхикаючи й додаючи саркастичні ремарки, і коли чернець закінчив, адвокат так добряче пройшовся по його розповіді семантичними граблями, що сам Френсіс почав сумніватися, чи насправді бачив того старигана, а чи йому все привиділося.

Техніка перехресного допиту виявилася безжальною, та Френсіса вона налякала менше, ніж розмова з абатом. Ну, розчленував би його адвокат диявола шматок за шматком — то й що? Адже коли стражденний розуміє, що операція скоро скінчиться, біль можна стерпіти. Проте при зустрічах із абатом Френсіс завжди усвідомлював: за помилку його здатні карати знову й знов, бо Аркос — довічний владика та інквізитор його душі.

Проте монсеньйорові Флоту історія монаха видалася аж надто гнітючою та простою, щоб застосовувати повний арсенал нападу, особливо враховуючи попередню реакцію брата Френсіса на натиск.

— Що ж, брате, якщо це твоя оповідь і ти її дотримуєшся, то гадаю, з тобою в нас узагалі проблем не буде. Навіть якщо це й правда — а я цього не припускаю, — то вона до тупого банальна. Ти хоч це розумієш?

— Я завжди так і гадав, месере, — зітхнув Френсіс, котрий багато років намагався розвіяти дух важливості, яким інші огортали паломника.

— О, то давно варто було про це сказати! — гиркнув Флот.

— Я так завжди і казав: гадаю, що то, мабуть, був просто звичайний старий.

Монсеньйор Флот затулив очі долонею і важко зітхнув. Його досвід із непевними свідками підказував: говорити вже досить.

Перш ніж поїхати з абатства, advocatus diaboli, як і адвокат святого перед ним, зайшов до копіювальні та попросив глянути на розмальовану присвяту Лейбовіцевій світлокопії («жахливій нісенітниці», як назвав її Флот). Цього разу руки ченця трусилися не від радощів, а від страху, що його знову змусять покинути проект. Монсеньйор Флот мовчки розглядав ягнячу шкуру. Тричі зглитнув. І врешті змусив себе кивнути.

— У тебе яскрава уява, — погодився він. — Та ми всі це знали, еге ж? — Він знову змовк. — Як довго, ти кажеш, працював над цим?

— Шість років, месере. Із перервами.

— Що ж, здається, тобі знадобиться не менше, щоби її закінчити.

І раптово роги монсеньйора Флота зменшились на палець, а ікла зникли й поготів. Того ж вечора він відбув до Нового Риму.

Роки поступово спливали, вкриваючи павутинками зморщок обличчя молоді й уплітаючи сивину їм у скроні. Тривав безкінечний монастирський труд, щоденно збурюючи небеса постійно повторюваними віршами з Літургії годин та випускаючи у світ струмочок із переписаних та перепереписаних манускриптів. Обитель періодично здавала в оренду своїх секретарів та писарів єпархії церковному суду й тим небагатьом світським чиновникам, що їх наймали. Брат Джеріс плекав наміри побудувати друкарський прес, проте Аркос розгромив усі плани, щойно про них почувши. Не було ні паперу в достатній кількості, ні придатного чорнила, та й світ, що загруз у неуцтві, не потребував дешевих книг. У копіювальні й далі працювали з пером та каламарем.

У День п’яти юродивих із Ватикану прибув посланець із радісними для ордену новинами. Монсеньйор Флот відкликав усі заперечення і тепер молився перед образом преподобного Лейбовіца. Монсеньйор Аґерра довів свою справу: Папа рекомендував канонізувати преподобного. Дату формального проголошення намітили на прийдешній Святий рік, і вона збіглася із Вселенським собором, метою якого було ще раз ненав’язливо переглянути magisterium[58] у питаннях віри та моралі. Ця проблема в ході історії порушувалася вже багато разів, але кожного століття спливала знов у новій формі, особливо в темні часи, коли «знання» людини про вітер, зірки та дощ насправді ґрунтувалися лише на віруваннях. Під час собору засновника Альбертинського ордену внесуть у церковний календар.

За оголошенням настав період святкувань у абатстві. Дом Аркос, уже побитий часом і близький до слабоумства, покликав брата Френсіса до себе й прохрипів:

— Його Святість запрошує нас до Нового Риму на канонізацію. Збирайся в дорогу.

— Я, панотче?

— Поїдеш сам. Брат Фармаколог забороняє мені подорожувати, і недобре буде, якщо отець пріор полишить монастир, коли я хворий. Ох, але не треба тут знову мені непритомніти, — пробурчав на додачу дом Аркос. — Ти, мабуть, отримуєш більше, ніж заслуговуєш, за те, що суд підтвердив дату смерті Емілі Лейбовіц. Та Його Святість, незважаючи ні на що, тебе запросив. Тож дякуй Господу й не проси більшого.

У брата Френсіса підкосилися ноги.

— Його Святість?..

— Так. Тепер ми відправимо Лейбовіцеву світлокопію до Ватикану. Чи не хочеш взяти зі собою ілюміновану присвяту як подарунок для Понтифіка?

— Ох, — промовив Френсіс.

Абат привів його до тями, благословив, назвав добрим простаком і відправив пакувати клунок.

Розділ 10

Дорога до Нового Риму займе щонайменше три місяці, а може, й довше, залежно від відстані, яку проїде Френсіс, перш ніж його неминуче зніме з віслюка ватага грабіжників. Він подасться один і без зброї, із собою візьме лише клунок та миску для милостині на додачу до реліквії та її розписної копії. Він молився, щоби безграмотні розбійники не зацікавились ними, бо ж справді, серед злодіїв на шляху траплялися й добрі крадії, що брали тільки цінне для себе, лишаючи жертвам життя, тіло й особисті речі. Інші ж були менш делікатні.

Для перестороги Френсіс начепив на праве око чорну пов’язку. Селяни — народ забобонний, вони часто сходили з дороги, завваживши бодай натяк на лихий погляд. Тож, убезпечений та спакований, він подався на поклик Sacerdos Magnus,[59] найсвятішого правителя й повелителя, Папи Лева XXI.

Майже за два місяці після того, як чернець залишив абатство, він зустрів свого грабіжника на густо оточеній лісом гірській дорозі, далеко від будь-яких людських поселень, окрім як Долини мутантів, що простягалася за кілька миль від вершини на заході, де, наче прокажені, жили колонією генетичні монстри, відрізані від решти світу. За деякими з таких селищ наглядали госпітальєри Святої Церкви, проте Долина мутантів до них не належала. Потвори, котрі уникнули смерті від рук лісових племен, зібралися там кілька століть тому. Їхні ряди постійно поповнювалися покорченими повзучими створіннями, що шукали прихистку від людей, та деякі з них мали змогу до розмноження, і народжували. Часто такі діти успадковували каліцтва батьків. Часто народжувалися мертвими або не доживали до зрілості. Та зрідка деформований ген ставав рецесивним, і від союзу покручів, здавалося, з’являлося нормальне маля. Іноді зовні «нормальний» нащадок хворів на якусь приховану ваду серця чи мозку, що, вочевидь, позбавляло його людської сутності, втім, залишаючи людську подобу. Навіть усередині церкви дехто наважувався висловлювати позицію, ніби такі істоти, насправді, позбавлені Dei imago[60] від зачаття, що їхні душі — це лише душі тварин. А отже, згідно із законами природи, їх можна без страху знищувати. Ширилася думка, що Бог у людську подобу вселив звіряче єство як покарання за гріхи, які знищили майже всіх живих. Мало хто з богословів, чия віра в Пекло ніколи їх не зраджувала, відіймав у свого Господа право на бодай якусь із форм вічної кари, проте для людини перейняти на себе функції судді для будь-якого створіння, народженого жінкою й позбавленого божественної подоби, означало узурпувати привілей Небес. Навіть ідіота, менш розумного від собаки, свині чи кози, треба називати безсмертною душею, коли він народжений від жінки, твердив magisterium, твердив знову й знову. Після кількох таких заяв із Нового Риму, покликаних зупинити дітовбивство, нещасних калік дехто став називати «племінниками Папи» чи «дітьми Папи».

«Народжені живими від людських батьків мають право на своє стражденне життя, — казав попередній Лев, — як згідно із природним, так і з божественним законом любові; на те, щоби їх плекали і ростили, як малюків, незважаючи на їхню форму й поведінку, бо з усіх прав людини право на батьківську опіку у намаганні вижити є приматом, і це є природний факт, а не Божественне одкровення, тож ні суспільство, ні держава не можуть його відняти доти, доки правителі уповноважені дотримуватися закону. Навіть звірі на Землі не чинять інакше».

Злодій, що наскочив на брата Френсіса, жодним чином не був потворним, але те, що прийшов він із Долини мутантів, стало очевидним, коли дві постаті в каптурах вилізли із-за хащів чагарнику на схилі, який виходив до дороги, і знущально затюгукали до монаха зі своєї засідки, наставляючи в його бік луки. Із такої відстані Френсіс не зрозумів, чи справді у нападника шість пальців, та сумнівів не було в тому, що один із розбійників був одягнений у плащ із двома капюшонами. Облич чернець роздивитися не зміг, так само як і визначити, чи в другій відлозі ховалася ще одна голова.

Сам грабіжник стояв на дорозі просто перед Френсісом. Це був невисокий, але міцний, як бик, чоловік із блискучою лисою довбешкою та щелепою, схожою на шмат граніту. З ногами на ширині плечей та ручиськами на грудях, він спостерігав за маленькою постаттю на віслюку. Харцизяка наскільки міг роздивитися брат Френсіс, озброєний був лише власними м’язами та ножем, що його навіть не завдав собі клопоту дістати з-за пояса. Він наказав ченцеві підійти. Коли той зупинився за п’ятдесят кроків, один із синів Папи випустив стрілу, й вона зі свистом устрягла у землю просто за ішаком; тварина кинулася вперед.

— Злазь, — наказав зарізяка.

Віслюк спинився на стежині. Френсіс відкинув каптур, показавши пов’язку на оці і тремкою рукою збираючись її торкнутися. Він повільно почав знімати тканину з обличчя.

Бандит відкинув голову назад і розреготався тим сміхом, що, як гадав монах, міг вирватися із пащі диявола. Мандрівник прочитав молитву проти нечистого, та зі злодієм нічого не сталося.

— Такі мішки з лайном, як ти, чорнорясий, уже давно перестали їх носити, — пирснув він. — А тепер злазь.

Брат Френсіс посміхнувся, знизав плечима і спішився без подальших заперечень. Грабіжник роздивився ішака, поплескав по боках, глянув на зуби й копита.

— Їсти? Їсти? — гукнула зі схилу одна з істот у каптурі.

— Не цього разу, — буркнув чоловік. — Надмір охлялий.

Монах не надто був упевнений, що йшлося про тварину.

— Доброго дня вам, пане, — привітно почав чернець. — Можете взяти мого віслюка. Гадаю, піша прогулянка піде мені на користь.

Той знову посміхнувся і посунув далі.

Просто під ноги йому прилетіла стріла.

— Припини! — гаркнув розбійник, а тоді кинув Френсісові: — Тепер роздягайся. Подивимось, що в тебе у згортку й сумці.

Монах торкнувся своєї миски для милостині й безпорадно розвів руками, чим викликав ще один зневажливий смішок у бандита.

— Я вже бачив ці фокуси із жебрацькими банками й раніше, — прокоментував він. — Останній із такою мискою заховав півгекла золота в черевик. Тож роздягайся.

Брат Френсіс, котрий не мав черевиків, із надією показав на сандалі, та харциз продовжував нетерпляче змахувати рукою. Подорожній розв’язав клунок, розклав його вміст і почав знімати одяг. Злодюга обшукав сутану, нічого не знайшов і жбурнув її назад власникові, який видихнув слова вдячності. Він очікував, що його на шляху покинуть голим.

— А тепер поглянемо, що там у пакунку.

— Це лише документи, пане, — запротестував чернець, — не потрібні нікому, окрім як їх господарю.

— Розгортай.

Френсіс мовчки розмотав пакет і розгорнув оригінальну світлокопію та ілюміновану присвяту. Золота інкрустація і барвистий розпис яскраво заграли у сонячному світлі, що пробилося крізь крони дерев. Грубезна щелепа грабіжника просто відпала. Він тихо присвиснув.

— Яка краса! Жінка точно схоче повісити це на стіну хижі.

Френсісу стало зле.

— Золото! — крикнув чоловік своїм спільникам на пагорбі.

— Їсти? Їсти? — забулькало-запихтіло у відповідь.

— Та поїсте ви, не переймайтеся! — гукнув їм злодій, а тоді пояснив діалог Френсісові: — Кілька днів посидять тут без діла і виголоджуються. Справи йдуть кепсько. Зараз тут рух геть поганий.

Френсіс кивнув. Грабіжник продовжив насолоджуватися розписною копією.

«Господи, якщо Ти послав мені його як випробування, то дай загинути як чоловікові, аби забрав він її лише через труп Твого слуги. Святий Лейбовіце, поглянь на це й молися за мене…»

— Що це? — поцікавився бандит. — Якесь закляття? — Він вивчав обидва документи одночасно. — О! То один із них — привид іншого! Це така магія? — Він підозріло глянув на Френсіса сірими очима. — Як це називається?

— Транзисторна система управління для блоку 6-В, — пробелькотів монах.

Розбійник хоча й дивився на папери догори дриґом, усе ж зрозумів, що обидві діаграми зображали одне й те саме, але одна була світлою на темному тлі, а інша — темною на світлому. Цей ефект, здавалося, інтригував його не менше, ніж сусальне золото. Він відслідковував на малюнку паралелі, водячи своїм брудним коротким вказівним пальцем та лишаючи тьмяну смугу на розписаній ягнячій шкурі. Френсіс ледь не плакав.

— Будь ласка! — благально видихнув чернець. — Золото тут настільки тонке, що нічого не вартує. Зважте його в руці. Вся робота не важча від паперу. Вам вона ні до чого. Благаю, пане, заберіть краще мої речі. Візьміть віслюка, візьміть клунок. Беріть усе, що схочете, та лишіть мені це. Вам воно все одно не потрібне.

Грабіжник замислено вдивлявся сірими очима. Спостерігав за хвилюванням монаха, потираючи щелепу.

— Я віддам тобі одяг, віслюка, все, окрім цього, — запропонував він. — Заберу лише заклинання.

— Заради Бога, пане, тоді краще вбийте мене! — заволав брат Френсіс.

Злодюга пхикнув:

— Побачимо. Розкажи, навіщо вони.

— Ні на віщо. Одне з них — пам’ятка про людину, котра давно померла. Старовина. А інше — просто копія.

— А що тобі з них доброго?

Френсіс на мить заплющив очі, обдумуючи пояснення.

— Знаєте лісові племена? Як вони шанують своїх пращурів?

Сірі очі зарізяки на мить спалахнули гнівом.

— Ми зневажаємо пращурів, — гаркнув він. — Хай будуть прокляті ті, що нас народили!

— Прокляті, прокляті! — луною зі схилу відгукнувся один із лучників у плащі.

— Знаєш, хто ми? Звідки ми?

Френсіс кивнув.

— Я не хотів вас образити. Той древній, кому належить ця реліквія, — він не наш пращур. Він був нашим давнім учителем. Ми шануємо його пам’ять. Це лише пам’ятний дар, не більше.

— А як щодо копії?

— Я сам її зробив. Благаю, пане, я працював над нею п’ятнадцять років. А для вас це ніщо. Прошу, ви ж не заберете п’ятнадцять років життя в людини просто без причини?

— П’ятнадцять років? — Грабіжник відкинув голову назад і дико розреготався. — Ти витратив п’ятнадцять років на ось це?

— Ох, але ж… — Френсіс раптом змовк. Він поглянув, куди вказує короткий палець бандита: на світлокопію.

— Оце ти робив п’ятнадцять років? Порівняно з іншим, воно майже потворне. — Він ляснув себе по пузі й, регочучи, тицяв у реліквію. — Ха! П’ятнадцять років! То ось чим ви там займаєтесь! Нащо? Для чого згодиться цей темний привид? П’ятнадцять років на ось це! Ха-ха! Бабська робота!

Вражений брат Френсіс мовчки за ним спостерігав. Його надто приголомшив той факт, що бандит сплутав сакральну реліквію з її копією.

Усе ще сміючись, чоловік узяв обидва документи в руки і зібрався розірвати їх навпіл.

— Ісусе, Маріє, Йосипе! — заволав чернець і впав на коліна посеред дороги. — Заради Господа, пане!

Розбійник жбурнув папери на землю.

— Я з тобою за них битимусь! — запропонував він азартно. — Ось це проти мого кинджала.

— Згода! — рвучко відповів Френсіс, принаймні сподіваючись, що бій дасть змогу Небесам ненав’язливо втрутитися.

«О Господи, Ти дав сили Якову перемогти янгола на скелі…»[61]

Вони стали у стійку. Чернець перехрестився. Злодій дістав ножа із-за пояса і кинув біля документів. Чоловіки пішли по колу.

За три секунди монах лежав, стогнучи, на спині під горою м’язів. Гострий камінь, здається, розтяв йому хребта.

— Га-га! — реготнув бандит і підвівся, щоби забрати кинджал та скрутити документи.

Благально склавши руки, брат Френсіс поповз за ним навколішки, надривно благаючи.

— Прошу, то візьміть хоч один, не обидва! Заклинаю!

— Тепер ти маєш його викупити, — пхикнув лиходій. — Я чесно їх виграв.

— У мене нічого немає, я жебрак!

— То нічого, якщо вони тобі настільки потрібні, ти дістанеш золото. Два гекли золота — ось викуп. Принось будь-коли. А твої речі я складу в себе у хижі. Хочеш їх забрати — давай золото.

— Слухайте, вони цінні для інших людей, не для мене. Я віз їх для Папи. Можливо, вони заплатять вам за важливий документ. Та дайте мені інший, щоб я просто їм показав. Він же цінності не має.

Поганець розсміявся через плече.

— Ти, певно, за нього готовий мені ноги цілувати.

Мандрівник палко кинувся цілувати йому ноги.

Це було занадто навіть для злодюги. Він відкинув ченця черевиком, розділив папери й один із прокляттями жбурнув Френсісові в обличчя. Тоді заліз на його віслюка і поїхав угору схилом до засідки. Монах схопив безцінний документ і пішов за грабіжником, розсипаючись у щедрій вдячності і без кінця його благословляючи, поки той на ішакові прямував до лучників у чагарях.

— П’ятнадцять років! — пхикнув мерзотник і знову копнув подорожнього ногою.

— Згинь! — він помахав пишно розмальованим папером над головою. — І не забудь: за два гекли золота можеш викупити свою пам’ятку. І розкажи Папі, що я здобув її у чесному бою.

Френсіс спинився. Благословив бандита, що віддалявся, палким хрестом і подякував Господеві за існування таких безкорисливих грабіжників, котрі спромоглися на подібну безглузду помилку. Відтак він любовно склав оригінальну світлокопію і подався далі шляхом. А зарізяка гордо вихвалявся чудовою присвятою своїм спільникам-мутантам на пагорбі.

— Їсти, їсти, — мовив один із них, поплескуючи віслюка.

— Їхати, їхати, — виправив злодій. — Їсти потім.

Та коли ватага була далеко позаду, ченця поступово накрила туга. Глузливий голос усе ще лунав у нього у вухах.

«П’ятнадцять років! То ось чим ви там займаєтесь! П’ятнадцять! Бабська робота! Ха-ха-ха-ха!»

Негідник помилився. Проте п’ятнадцять років усе одно втрачені, а з ними й уся любов та кропітка праця, що пішли на створення цієї присвяти.

У монастирі Френсіс став непристосованим до життя у зовнішньому світі, до його грубих традицій та зневажливого ставлення. Його в саме серце вразило знущання розбійника. Він пригадав набагато менш злі кпини, які раніше слухав від брата Джеріса. Можливо, той і мав рацію.

Мандрівник низько опустив голову і поволі поплівся далі.

Принаймні лишилася оригінальна реліквія. Принаймні.

Розділ 11

Та мить настала. Брат Френсіс у простій чернечій сутані ніколи не почувався більш мізерним, ніж у цей момент, коли став на коліна у величній базиліці перед початком церемонії. Статечні рухи, буйство кольорів, звуки, які супроводжували святкові приготування до події, вже надавали всьому навколо літургійного духу, і важко було усвідомити, що поки що нічого важливого не відбувалося. Єпископи, монсеньйори, кардинали, священики і різного роду посадовці в елегантних убраннях під старовину ходили величною церквою туди-сюди, і їхні переміщення ніби уособлювали вишуканий безупинний годинник, що ніколи не відставав і не починав раптово йти в зворотному напрямку. До базиліки увійшов прислужник. Він мав настільки пишні шати, що Френсіс спочатку прийняв його за прелата. Sampetrius[62] ніс ослінчик для ніг. Ніс із такою природною статечністю, що якби монах уже не стояв навколішках, то миттю впав би при появі цього об’єкта. Sampetrius опустився на одне коліно перед головним престолом, а тоді перехрестив папський трон, помінявши ослінчик на новий, бо в старого, здається, розхиталася ніжка. Опісля він повернувся тим самим маршрутом, яким і прийшов. Брат Френсіс чудувався й вивчав елегантність, що супроводжувала навіть найбанальніші рухи. Ніхто не квапився. Ніхто не дріботів, не марудився. Не відбувалося жодного зайвого руху, усе сповна додавало гідності та всеосяжної краси цьому древньому місцю, навіть нерухомі статуї й картини. Здається, навіть шепіт глухо відбивався від високих апсид[63].

Terribilis est locus iste: hic domus Dei est, et porta caeli.[64]

Щоправда, деякі зі скульптур виявилися живими, як він пізніше встиг роздивитися. За кілька кроків уліво від нього стояв панцир. Укритий кольчугою кулак стискав сяючу бойову сокиру. Навіть плюмаж на шоломі не ворухнувся, коли Френсіс стояв навколішки. Десяток ідентичних панцирів розтягнулося уздовж стін. Тільки побачивши, як ґедзь заліз крізь забороло «статуї» зліва, він запідозрив, що оболонка войовника не порожня. Оком чернець нічого не помітив, та йому почулося кілька металевих поскрипувань, коли комаха ховалася всередині. Значить, це, напевно, папська охорона, славетно відома лицарськими битвами: маленьке особисте військо Намісника Господа Бога.

Поміж своїх підлеглих поважно проходжався начальник охорони. Уперше за весь час статуя поворушилася. Вона вітально підняла забороло. Старший турботливо спинився і, перш ніж рушити далі, хусткою зігнав сліпня з лоба вояка. Саме обличчя в шоломі не виражало жодних емоцій. Скульптура опустила забороло і знову завмерла.

Ошатний вид церкви на мить потьмарив прихід групи прочан. Їх швидко зорганізували і розсадили, та вони, очевидно, були чужими в цьому місці. Більшість із них навшпиньки пробралися до своїх місць, боячись здійняти зайвий звук чи порух, на відміну від sampetrii та духовенства Нового Риму, котрі поводилися розкуто і не зовсім тихо. То тут, то там хтось із пілігримів здавлено покашлював чи перечіпався.

Раптом базиліка сповнилася войовничим духом, коли посилилася варта. Новий загін сталевих скульптур зайшов до святині, кожна з яких, перш ніж зайняти своє місце, припала на коліно, схилила ратище піки й віддала честь вівтарю. Двоє стали обабіч папського престолу. Третя опустилася на коліна одесную від трону, та так і стояла, тримаючи на долонях меч Петра. І знову вся сцена знерухомилася, тільки раз по раз танцювали вогники на вівтарних свічках.

Аж ось тишу розірвав раптовий гугіт труб.

Звук дедалі сильнішав, доки ритмічне «та-ра-та-ра-ра-а» не відчулося шкірою обличчя й не заболіло у вухах. Духові гули не мелодійно, а радше із закликом. Перші ноти залунали на середніх тонах, поступово набираючи висоти, інтенсивності й швидкості, доки в монаха волосся не стало дибки і в церкві, здавалося, не лишилося більше нічого, окрім вибухового звуку туб.

Потім запала мертва тиша, а далі — грімкий голос тенора:

ПЕРШИЙ КАНТОР: Appropinquat agnis pastor et ouibus pascendis.

ДРУГИЙ КАНТОР: Genua nunc flectantur omnia.

ПЕРШИЙ КАНТОР: Jussit olim Jesus Petrum pascere gregem Domini.

ДРУГИЙ КАНТОР: Ecce Petrus Pontifex Maximus.

ПЕРШИЙ КАНТОР: Gaudeat igiturpopulus Christi, et gratias agat Domino.

ДРУГИЙ КАНТОР: Nam docebimur a Spiritu sancto.

ХОР: Alleluia, alleluia…[65]

Натовп підвівся, а тоді став навколішки повільною хвилею, що слідувала за рухом стільця зі слабким старим чоловіком у білому, який посилав благословення людям, поки золота, чорна, бузкова й пурпурова процесія поступово несла його до престолу. У маленького ченця з далекого пустельного монастиря перехопило дух. Усе, що відбувалося, сприйняти виявилось просто неможливо, такою всепоглинаючою була хвиля музики й руху, вона хоч-не-хоч затоплювала відчуття й позбавляла ясного розуму всіх, до кого наближалася.

Церемонія скінчилася швидко. Та якби вона тривала довше, її натиск не годен було би витримати. Якийсь монсеньйор (Френсіс його роздивився, це був Мальфреддо Аґерра, сам адвокат святого) підійшов до престолу й опустився на коліна. Після короткої паузи він монотонно проспівав заклик.

— Sancte pater, ab Sapientia summa petimus ut ille Beatus Leibowitz cujus miracula mirati sunt multi…[66]

Він просив Лева урочисто просвітити людей про праведність віри в те, що преподобний Лейбовіц направду святий, удостоєний dulia[67] в Церкві та шанування як безгрішний.

— Gratissima Nobis causa, fili[68], — речитативом відповів старець у білому, пояснюючи, що його серце прагнуло врочисто оголосити блаженного мученика святим, та існує Божа воля, sub ducatu sancti Spititus[69], на те, чи зможе він виконати прохання Аґерри. Тому закликав усіх помолитися про таку волю.

І знову, мовби грім, спів хору сповнив базиліку літанією до всіх святих: «Отче небесний, Боже, помилуй нас. Сину, Відкупителю світу, Боже, помилуй нас. Духу Святий, Боже, помилуй нас. Свята Трійце, Єдиний Боже, miserere nobis[70]! Свята Маріє, молись за нас. Sancta Dei Genitrix, ora pro nobis. Sancta Virgo virginum, ora pro nobis…»[71] Буря літанії не вщухала. Френсіс підвів очі на мальований образ преподобного Лейбовіца, який тільки-но представили. Фреска мала героїчні пропорції. Вона зображала розправу над Лейбовіцем перед натовпом, але тієї кривої посмішки, що з’явилася на роботі Фінґо, не було. І попри те, Френсісові вона здалася величною і гармоніювала з церквою.

«Omnes sancti Martyres, orate pro nobis…»[72]

Коли літанія скінчилася, монсеньйор Мальфреддо Аґерра знову звернувся до Папи із проханням офіційно внести ім’я Ісаака Едварда Лейбовіца до церковного календаря. Знову пролунав заклик до Духа, щоби скерував усіх: Папа проспівав «Veni, Creator Spiritus»[73].

І втретє Мальфреддо Аґерра виголосив мольбу про проголошення святим.

— Surgat ergo Petros ipse…[74]

І врешті це сталося. Лев Двадцять перший проспівав ухвалу Церкви, прийняту в супроводі Святого Духа, проголошуючи як факт, що древній і досить маловідомий механік на прізвище Лейбовіц дійсно святий у Раю, про чиє потужне посередництво можна, а радше варто побожно прохати. Призначили святковий день для меси на його честь.

— Святий Лейбовіце, захисти нас, — видихнув разом з іншими брат Френсіс.

Після короткої молитви хор вибухнув гімном «Te Deum»[75]. Далі відправили службу на честь уславлення нового святого, і врешті все скінчилося.

Маленька групка пілігримів, котрих проводжали до зовнішньої резиденції двоє sedarii, пройшла безкінечними коридорами й вестибюлями, періодично зупиняючись перед пишним столом якогось нового чиновника, котрий, вивчивши посвідчення, гусячим пером виводив підпис на licet adire[76], аби sedarius передав його наступному секретареві, кількість слів у чиєму званні зростала в геометричній прогресії, так що із кожним подальшим столом його все важче було прочитати. Френсіса трусило. Серед прочан разом із ним було двоє єпископів, чоловік у золоті й хутрах горностая, вождь лісового племені, який прийняв християнство, хоча досі носив куртку зі шкури ягуара та головний убір з його пащею — тотемом племені. Зодягнений у шкіряний одяг простак ніс заклобученого сапсана на зап’ястку, очевидно, дар Понтифіку. З ним простувало ще декілька жінок, певно, дружин чи наложниць (наскільки міг виснувати з їхньої поведінки Френсіс) «нині християнського» вождя з племені ягуарів. А може, то були колишні наложниці, тепер відставлені за церковним каноном, та не за традицією їхнього народу.

Коли паломники піднялися по scala caelestis[77], їх зустрів cameralis gestor[78] у темних шатах і провів до тісного передпокою великої консисторської зали.

— Його Святість прийматиме всіх тут, — неголосно повідомив високопосадовий лакей sedarius’у, котрий ніс посвідчення. Той почервонів і зашепотів щось на вухо вождеві. Останній сердито глипнув оком і зняв зубату вишкірену шапку, посунувши голову тварини на плече. Всім швидко пояснили, кому де стояти, поки Його Верховна Єлейність, головний із обслуги, тоном надто улесливим, щоби звучати як догана, розставляв шахові фігури — відвідувачів — по кімнаті згідно із якимось таємничим протоколом, котрий, певно, лише sedarii[79] і розуміли.

Папу не довелося довго чекати. Маленький чоловічок у білій рясі, оточений своїм почтом, бадьоро ввійшов до кімнати для аудієнцій. У брата Френсіса раптово запаморочилася голова. Він пригадав, що дом Аркос погрожував шкуру з нього спустити, якщо той зомліє під час церемонії, і таки встояв.

Пілігрими опустилися на коліна в ряд. Старець у білому м’яко запросив їх підвестися. Френсіс нарешті наважився сфокусувати погляд. У базиліці Папа виглядав лише як яскрава біла пляма посеред моря кольорів. Тут, у приймальні, чернець поступово зміг ближче роздивитися, що Понтифік не був, як переповідали мандрівники, дев’яти футів на зріст. На подив монаха, старий чоловік, Батько князів та царів, що зводить мости між світами, Намісник Христа на землі, виявився набагато менш грізним, ніж дом Аркос, абат.

Папа повільно рухався між рядів прочан і вітав усіх, обійняв одного з єпископів, говорив із кожним на його діалекті або з допомогою тлумача, посміявся з виразу обличчя монсеньйора, котрому він передоручив нести птаха, і привітався до ватага лісового племені особливим жестом та прохарчав на їхній мові якесь слово, після чого вождь раптово засяяв радісною усмішкою. Папа помітив пащу ягуара в нього на плечі й одягнув її назад чоловікові на голову. Той гордо випнув груди і красномовним поглядом окинув кімнату, очевидно, в пошуках Його Верховної Єлейності, головного лакея, проте чиновник, здається, зник за дверима.

Папа наближався до брата Френсіса.

Ecce Petrus Pontifех… Побач Петра, первосвященика… Самий Лев XXI, «кого особисто Господь призначив царем над усіма землями й королівствами, щоб викоріняти, зносити, руйнувати, знищувати, саджати й будувати задля збереження правовірного людства…» Та все ж в обличчі Лева монах прочитав лагідну смиренність, що підказувала: він гідний свого титулу, вищого від будь-якого, дарованого князями й царями, бо звався він «рабом рабів Божих».

Френсіс швидко став навколішки, щоби поцілувати Перстень рибалки[80]. Підвівшись, він упіймав себе на тому, що тримає реліквію святого за спиною, ніби соромлячись її показати. Бурштинові очі Понтифіка дивилися дещо вимогливо. Лев говорив тихо й офіційно: його самого обтяжувала ця штучність, але для збереження традицій він саме так спілкувався із відвідувачами, менш дикими від вождя ягуарів.

— Ми всім серцем горювали, дізнавшись про твою біду, любий сину. Розповідь про твою поїздку дійшла і до наших вух. Ти прибув сюди на наше запрошення, та по дорозі тебе пограбували. Це так?

— Так, Ваша Святосте. Але насправді, це неважливо. Тобто, це було важливо, окрім як… — Френсіс почав затинатися.

Світлий старець лагідно всміхнувся:

— Ми знаємо, що ти ніс нам дар і його вкрали по дорозі. Не хвилюйся про це. Твоя присутність — уже дарунок для нас. Ми довго сподівалися особисто привітати першовідкривача тіла Емілі Лейбовіц. Нам також відомо про твою працю в абатстві. До братів святого Лейбовіца ми завжди відчували найпалкішу прихильність. Без вашої роботи амнезія світу могла би стати незворотною. Якщо Церква, Mysticum Christi Corpus[81], є тілом, то ваш орден слугує у ньому пам’яттю. Ми багато чим завдячуємо вашому святому покровителю й засновнику. А майбутні покоління, можливо, завдячуватимуть іще більше. Чи можеш ти, любий сину, розповісти про свою подорож докладніше?

Брат Френсіс дістав світлокопію.

— Розбійнику вистачило доброти, коли він лишив мені це, Ваша Святосте. Він… він помилково прийняв це за копію ілюмінованої присвяти, яку я ніс у дарунок.

— І ти не виправив його помилку?

Френсісове обличчя спалахнуло.

— Як би соромно не було мені зізнаватися, Ваша Святосте…

— То значить, це оригінальна реліквія, яку ти знайшов у сховку?

— Так…

Папа криво всміхнувся.

— Значить, злодій вирішив, ніби твоя робота сама по собі була скарбом? О, навіть грабіжник може мати гостре око на твори мистецтва, так? Монсеньйор Аґерра розказав нам про красу твоєї пам’ятки. Так шкода, що її вкрали.

— То пусте, Ваша Святосте. Я тільки шкодую про п’ятнадцять втрачених років.

— Втрачених? Як це — «втрачених»? Якби того харциза не обманула велич і краса твоєї копії, хіба він не забрав би реліквію?

Брат Френсіс допустив таку можливість.

Лев Двадцять перший узяв древній креслюнок у свої зморщені руки й обережно розгорнув його. Якийсь час мовчки вивчав його, а тоді сказав:

— Скажи нам, чи розумієш ти символи, використані Лейбовіцем? Яке значення… гм… у цієї речі?

— Ні, Ваша Святосте, моє невігластво безкінечне.

Папа нахилився до нього і прошепотів:

— Так само, як і наше, — він усміхнувся, торкнувся губами до реліквії, ніби цілував менсу[82], а тоді згорнув її знову і передав служителю. — Ми від усього серця вдячні тобі за ці п’ятнадцять років, любий сину, — додав він Френсісу. — Ці літа знадобилися, щоби зберегти оригінал. Не думай, що їх утрачено. Віддай їх Господу. Колись значення оригіналу віднайдуть, і він може стати важливим. — Старий кліпнув. Чи підморгнув? Френсіс був майже впевнений, що той підморгнув. — І завдячуватимемо ми саме тобі.

Від цього підморгування, чи то кліпання, у монаха ніби полуда спала з очей. Уперше він помітив дірочку від молі на рясі Папи. Та й сама вона була практично зношена. Килим у приймальні протерся до лисих плям, а штукатурка на стелі в кількох місцях обсипалася. Проте гідність витісняла убогість, так що ефект від підморгування швидко минув.

— Через тебе ми хочемо переказати вітання усім членам твого братства та вашому абатові, — говорив Лев. — І їм, і тобі ми даруємо наше апостольське благословення та передаємо листа із проголошенням його. — Він знову спинився і кліпнув, або ж підморгнув. — Окрім того, лист буде захищено. Ми прикріпимо його до noli molestare[83], яким відлучимо від церкви будь-кого, хто нападе на листоношу.

Брат Френсіс пробурмотів слова вдячності за такий захист від розбійників, йому здалося недоречним зауважувати, що злодій не зможе прочитати попередження чи зрозуміти покарання.

— Я зроблю все від мене залежне, щоби доставити його, Ваша Святосте.

Знову Лев нахилився ближче і прошепотів:

— А для тебе на знак нашої любові у нас є особливий дар. Перш ніж їхати, зустрінься із монсеньйором Аґеррою. Ми воліли би передати цей дар самі, та момент зараз невідповідний. Монсеньйор презентує його від нашого імені. Роби з ним усе, що тобі заманеться.

— Я щиро вдячний, Ваша Святосте.

— А тепер прощавай, любий сину.

Понтифік пішов далі, розмовляючи почергово з кожним із паломників, а на завершення урочисто благословив усіх. Аудієнція скінчилася.

Монсеньйор Аґерра торкнувся руки брата Френсіса, коли прочани пішли назовні. Він тепло обійняв ченця. Постулатор у справі канонізації святого так постарів, що чернець ледь упізнав його тільки зблизька. Та й у Френсіса побіліли скроні, а від постійного мруження за столом у копіювальні обличчя навколо очей порізьбили зморшки. Монсеньйор Аґерра передав йому згорток і лист, поки вони спускалися по scala caelestis.

Монах поглянув на адресата й кивнув. На конверті з дипломатичною печаткою виднілося його ім’я.

— Це для мене, месере?

— Так, особистий дарунок від Його Святості. Краще тут не відкривай. Отже, чи можу я щось зробити для тебе, перш ніж ти поїдеш із Нового Риму? Я буду радий показати тобі все, що ти пропустив.

Брат Френсіс на мить задумався. Попередня екскурсія здавалася вичерпною.

— Я би хотів іще раз поглянути на базиліку, месере, — врешті відповів він.

— О, ну звісно. Та чи це все?

Чернець знову змовк. Решта пілігримів пішла далеко вперед.

— Я хотів би сповідатися, — тихо промовив він.

— Немає нічого простішого, — сказав Аґерра і з усмішкою додав: — Знаєш, ти саме там, де треба. Тут тобі відпустять усе, що тебе турбує. Чи це щось надто важливе, що вимагає уваги Папи?

Френсіс залився рум’янцем й похитав головою.

— А як щодо великого пенітенціарія? Він не лише відпустить гріхи, якщо ти покутуєш, а ще й поб’є тебе різкою по голові.

— Я мав на увазі… я просив би вас, месере, — затинаючись, пояснив монах.

— Мене? Чому мене? Я ж нічим не особливий. Ти в місті, де повно червоних капелюхів, а хочеш сповідатися Мальфреддо Аґеррі.

— Тому що… тому що ви були адвокатом нашого покровителя, — пояснив Френсіс.

— О, я розумію. Ну, звісно, я вислухаю твою сповідь. Та я не зможу відпустити тобі гріхи іменем вашого патрона, ти ж знаєш. Я маю виступати від Святої Трійці, як завжди. Так підійде?

Френсіс не мав багато гріхів, та в його серці давно поселилося хвилювання, посіяне домом Аркосом, що, знайшовши сховище, він міг ускладнити справу про канонізацію. Постулатор Лейбовіца вислухав його, дав настанови і відпустив гріхи у базиліці, а тоді повів навколо древньої церкви. Під час церемонії й подальшої меси брат Френсіс звернув увагу лише на величну пишність будівлі. Тепер же літній монсеньйор показав потріскане кам’яне мурування, місця, що потребували ремонту, та жахливий стан окремих давніх фресок. І знову він мигцем побачив бідність, приховану за гідністю. Церква в ті часи не купалася в розкошах.

Нарешті Френсісу дозволили відкрити пакунок. Всередині лежав капшук. А в ньому — два гекла золота. Він витріщився на Мальфреддо Аґерру. Монсеньйор посміхався.

— Ти ж казав, що грабіжник виграв у тебе копію в боротьбі, правда? — запитав Аґерра.

— Так, месере.

— Навіть якщо це було й вимушено, ти ж сам вирішив битися з ним, еге ж? Ти прийняв його виклик?

Чернець кивнув.

— Тож не думаю, що коли ти викупиш копію назад, це посприяє злу, — він поплескав монаха по плечу та благословив. Настав час рушати.

Маленький хранитель вогника знань побрів назад до свого абатства пішки. Дні й тижні він був у дорозі, та серце його співало, коли наближався до засідки злодіїв. «Роби з ним усе, що волієш», — сказав Папа Лев про золото. І не лише це, тепер чернець, на додачу до калитки, мав відповідь на знущальне питання харциза. Він думав про книги в приймальні, що чекали на пробудження.

Проте розбійника у засідці не виявилося, як того сподівався Френсіс. Стежку там перетинали свіжі сліди, проте ознак грабіжника не було видно. Сонце пробивалося крізь дерева й відкидало на землю тінь від листя. Ліс хоч і був не надто густий, проте давав холодок. Монах сів біля шляху перепочити.

Посеред дня із темного лісу запугукав сич. У блакитному клаптику поміж крон кружляли грифи. Ліс того дня здавався мирним. Сонно дослухаючись до горобців, що копошились у сусідньому кущі, Френсіс зрозумів, що йому справді байдуже — прийде злодій сьогодні чи завтра. Дорога настільки довга, що він, чекаючи на харциза, не відмовився би насолодитися зайвим днем відпочинку. Тож монах сидів і споглядав за стерв’ятниками. Періодично він позирав на стежку в напрямку його далекого дому серед пустелі. Злодій обрав чудове місце під свій барліг. Звідціль шлях проглядався більше ніж на милю в обидва боки, а сам він лишався непоміченим під шатром лісу.

Дорогою вдалині щось наближалося.

Брат Френсіс прикрив рукою очі від сонця і спробував роздивитися цей рух. Ген у долині внизу сонце яскраво заливало галявину, котра утворилася на місці, де лісова пожежа розчистила кілька гін землі обабіч шляху на південний захід. У палі денного світила над сліпучим дзеркальним путівцем стояло марево. В очах усе іскрилося та переливалося, тому докладно роздивитися нічого не вийшло, але посеред полуденного жару мерехтіла чорна риска. Інколи здавалося, ніби в неї є голова. Інколи вона повністю губилася на блискучому підсонні, але попри те — поступово наближалася. Одного разу, коли сонце подолом прикрила хмара, втомлені короткозорі очі монаха перестало сліпити, і він таки зрозумів, що мерехтлива риска — насправді людина, впізнати яку все одно було годі. Його пройняв дрож. Щось у тій точці видалося аж надто знайомим.

Але ж ні, це не може бути те саме.

Монах перехрестився й почав молитися, вхопивши розарій, але при цьому не зводив очей із далекої риски, що тремтіла в розпеченому повітрі.

Доки він чекав на розбійника, вище на пагорбі точилася дискусія. От уже практично годину там односкладово перешіптувалися люди. Тепер їхня розмова завершилася. І двокаптурний поступився однокаптурному. Обидва сини Папи тихо вилізли із-за своєї щіткової порослі та поповзли схилом униз.

До Френсіса їм лишалося вже з десяток кроків, коли покотився камінчик. Чернець саме втретє бурмотів «Ave Maria» четвертого Славного таїнства розарію, аж раптом озирнувся.

Стріла поцілила йому просто межи очі.

— Їсти! Їсти! Їсти! — заволали діти Папи.

На південно-західному тракті старий мандрівник присів на колоду і заплющив очі, щоби відпочили від сонця. Він обмахувався обідраним солом’яним брилем і жував пряне листя. Старий уже довго брів. Пошуки здавалися безкінечними, та завжди зоставалася надія знайти те, що потрібно, на наступному пагорбі чи за вигином стежки. Припинивши обмахуватися, він знову примостив капелюха на голову і почухав скуйовджену бороду, роздивляючись навколишній ландшафт. Просто попереду на схилі лишився клаптик невипаленого лісу. Він обіцяв приємну тінь, але, незважаючи на це, подорожній сидів на сонці і спостерігав за цікавими грифами. Вони збилися в зграю й ширяли досить низько над деревами. Одна пташина наважилася спуститися нижче крон, але швидко вилетіла назад, залопотівши крилами, поки не знайшла висхідний потік повітря і не почала плавний підйом. Темна ватага стерв’ятників, здається, на роботу крильми витрачала енергії більше, ніж їм притаманно. Зазвичай вони ширяють, зберігаючи сили. Тепер же кидалися в повітрі, ніби їм не терпілося сісти на землю.

Доки грифи лишалися зацікавленими, та не дуже беручкими, чоловік поводився так само. На цих пагорбах водилися ягуари. А за вершиною жив дехто гірший, інколи цей дехто нишпорив далеко.

Мандрівник чекав. Урешті стерв’ятники опустилися між деревами. Чоловік зволікав іще хвилин зо п’ять. Потім підвівся і покульгав до залісеного клаптика, розподіляючи вагу між ногою й патерицею.

Скоро він увійшов до переліску. Птахи роїлися над рештками людини. Подорожній відігнав їх палицею і дослідив останки. Значних частин не вистачало. Череп наскрізь пробила стріла, показавши наконечник на потилиці. Старий нервово роззирнувся по чагарях. Нікого не побачив, та неподалік від дороги знайшлася купа слідів. Лишатися було небезпечно.

Безпечно чи ні, а справу треба зробити. Літній мандрівник знайшов місце із досить пухкою землею, щоб копати руками й ціпком. Поки він там грібся, над верхівками дерев низько кружляли сердиті грифи. Іноді вони кидалися до землі, а тоді знову піднімалися в небо. Минала година, друга, — а птахи занепокоєно лопотіли крильми над схилом.

Урешті одна приземлилася. Почала обурено походжати по купі свіжого ґрунту із каменем-позначкою з одного боку. Врешті зграя темних стерв’ятників покинула те місце і на висхідних потоках злетіла вгору, голодно оглядаючи землю.

За Долиною мутантів вони знайшли мертвого кабана. Птахи радо помітили його і почали спускатися на трапезу. Ще пізніше на далекій гірській стежці ягуар облизав пащу і покинув свою здобич. Вдячні грифи скористались і цим шансом, аби завершити свій бенкет.

Стерв’ятники щосезону відклали яйця і з любов’ю вигодовували молодняк — то мертвою змією, то шматками дикого собаки.

Підлітки міцнішали, шугали високо й далеко на чорних крилах, чекаючи, поки плодюча земля не пошле їм багато падла. Іноді вони обідали якоюсь жабою. А колись — посланцем із Нового Риму.

Крила несли їх над рівнинами Середнього Заходу. Вони раділи тим пишним дарам, які кочівники полишали за собою, рухаючись на південь.

Грифи відкладали яйця щосезону і з любов’ю вигодовували молодняк. Земля століттями щедро їх годувала. І ще століттями годуватиме…

Певний період частування були добрими в околицях Червоної ріки[84], та потім на кривавих бойовищах виросло місто-держава. Стерв’ятники не любили нові міста-держави, хоча схвально ставилися до їхніх падінь. Птахів відлякала Тексаркана, і гніздилися вони тепер далеко на західних рівнинах. Як і всі живі істоти, вони збагачували Землю своїм родом нескінченну кількість разів.

Нарешті прийшло літо Господнє 3174-е.

Ширилися чутки про війну.