АЛ
Якуб Вендрович і полковник радянських військ МВС, якого випадково занесло у цю Богом забуту місцину, вертаючись з візиту в одному з НДР-івських гарнізонів, уже добру годину сидів за столом у Войславіцькій корчмі. Вони сиділи за столом, на якому стояли пляшки. Пляшки були з-під вина, пива і просто спирту. Двоє згаданих мали парі. Поєдинок заключався в тому, хто вип'є більше.
Два секунданти Якуба і два секунданти росіянина вже лежали під столом спацифіковані і непритомні. На війні, як на війні. Натовп роззяв, який складався з колег Якуба і підопічних полковника, робили ставки. Десь опівночі полковник перервав спустошення невідомо якої за рахунком склянки.
- Слухай, ти, ляше, - сказав. - А ти пив коли-небудь на сходах?
- А то як? - поцікавився Якуб.
- На кожній сходинці ставимо стопку і перевіряємо, хто вище дійде.
- А шо, хай так і буде, - погодився Якуб. - Так і закінчимо змагання.
Друзям не треба було двічі повторювати. Приміщення звільнили миттєво, і учасники поєдинку, і глядачі перелізли через невеликий паркан і попрямували (якщо їхнє пересування так можна назвати) до старої церковної дзвінниці. Її
перший поверх використовували замість автобусної станції, частина, де знаходилися сходи, які вели нагору, була зачинена. Зламати замок вдалося за лічені секунди. Приготували вкрадені з корчми стопки, а спеціально створена міжнародна комісія наповнила їх горілкою.
- Якщо попадаємо або з нами станеться ще якесь нещастя, то пам'ятайте, щоб не хоронили цього більшовика поряд зі мною, - наказав Якуб своїм новим секундантам.
- Поїхали!
Сходи були високі, а наші учасники вже випили по кілька літрів. Полковник після початку другого підйому ліг і захрапів. Якуб був вже настільки п'яний, що навіть цього не помітив. Він повз все вище і вище. Нарешті зупинився на самому верху, там, де колись висів церковний дзвін, який тепер був захоронений на старому австрійському цвинтарі. Випив свою останню стопку і виглянув через вузьке вікно.
Околиця спала невинним глибоким сном. Якуб почекав ще хвилину на росіянина, але той явно не поспішав, і він направився вниз, випиваючи дорогою стопки конкурента. Коли він добрався до рівня землі, то міг вже лише повзти на всіх своїх чотирьох. Його секундантів вже не було. Десь поряд хтось безрезультатно намагався повернути до життя полковника. Якуб завив вовком на повний місяць і поповз на четвереньках до своєї хати на Старому Майдані, рівно вісім кілометрів звідси.
Його навігатором був власний інстинкт і він, немов поштовий голуб, тягнувся додому, до своєї маленької підпільної самогонної фабрики. Тіло йшло слухняно, в той час як розум намагався вирішувати скаладні заплутані проблеми акцизи і державної монополії на спиртні напої.
Через два кілометра дідок вирішив зупинитися і відпочити на високому пагорбі. Від льодяного вітру його свідомість на мить протверезіла. Якуб дійшов висновку, що його обліпили злі і маленькі цуценята. Цуцики були білі і щось співали. Він впав на землю і прокрутився декілька разів, намагаючись їх з себе скинути. Не вийшло. Вони міцно вчепилися. Попри невдачу, Якуб направив погляд на зірки, намагаючись знайти серед них шлях додому. І якраз в той момент, коли він от-от майже очуняв, його навігаційний інстинкт повністю згас.
І раптом, одна із зірок почала падати. Під час польоту вона ставала все більша і більша, аж поки не впала в районі Старого Майдану. Якуб виплюнув залишки сивухи, похитуючись, встав на ноги і рушив в її бік. Як виявилося, зірка впала досить близько. Вона лежала в невеликій заглибині між пагорбами і виблискувала в місячному сяйві. Якуб підійшов ближче і впевнився, що зірка була не п'ятикутна, а кругла. Обережно підійшов до неї і вона виявилася ще ближче, ніж він собі уявляв, так що стукнувся об неї головою. Присів. Дістав із кишені складений ніж і почав делікатно шкребти. Йому здалося, що вона була із срібла. «Хм, значить зірки дуже тверді», - подумав він, адже як інакше, якщо навіть Якубу не вдалося її подряпати.
А потім з одного боку круглої зірки відкрилися двері і звідти вийшли зоряні чоловічки. Такого Якуб не міг передбачити. Розглядали один одного декілька хвилин. Чоловічки були маленькі, зелененькі і мали по три ноги. Якуб зняв із себе декілька білих цуциків і натравив їх на прибульців, але щенята відмовилися виконувати його команду. Потім він впав, але не на землю, а повис у повітрі. І заснув.
Шість прибульців нахилилися над тілом непритомного землянина. Командир під'єднав загадкову діагностичну апаратуру.
- Брате-командире, - промовив один з офіцерів. - Я не впевнений, що цей об'єкт підходить для нашого експерименту.
- Так, підтверджую, що об'єкт знаходиться в стані далекому від свідомості, проте, брате, це ще ні про що не говорить. Як ви знаєте з даних, зібраних нашими етнографічними місіями, ці аборигени раз в місяць гучно відзначають місцеве свято, як вони його називають, - зарплата. Тоді, як правило, більшість представників чоловічої статі п'ють у великих кількостях специфічну рідину, яка викликає в них гострі порушення життєвих функцій.
- Капітане, але ж це небезпечно для їхніх організмів?!
- Так. Трапляються і смертельні випадки. Наші етнографи стверджують, що таким чином ці істоти пробують налагодити контакт із вищими силами. їх надія на повний контакт настільки сильна, що вони жертовно готові прийняти на себе весь ризик. А зараз спробуємо провести сканування запасів його пам'яті.
І спеціальний п'ятикутний зонд заглибився в мозок Якуба.
- Результати тесту? - запитав головний із зелених чоловічків.
- Так, брате командире. Ось вони, - і технік підніс йому декілька листків золотої фольги. Командир вчитався в їх зміст.
- Дванадцять проміле спирту в крові! - підсумував. - Неймовірно! Це в три рази більше, ніж поставлений рекорд, записаний етнографічною групою у віддалених районах Росії!
- Навіть більше, відбулася часткова денатурація білка.
- А він виживе?
- В його свідомості знайшли сліди таких же станів в минулому. Ймовірно, що так. Крім того, маємо також цікаві результати його рівня інтелекту.
-1 які?
- Можливості розуму - сто сімдесят при нормі сто сорок. Пам'ять - сто двадцять один при нормі вісімдесят. Вміння спів-ставляти факти - сто двадцять при нормі вісімдесят.
- Прийнято. Звітуй далі.
- Агресивність - двісті, при нормі п'ятдесят. Ставлення до контактів з прибульцями - нуль. Ніколи про нас не чув.
- Дурниці. Про нас же всі чули, здається.
- Значить, не кожен, якщо він - ні. То що будемо робити?
- Закладемо йому в мозок імплант. З однієї сторони, це буде його трохи призупиняти в процесі нищення свого організму, а з іншої - будемо завжди мати свіжу інформацію про те, що він робить і де знаходиться.
- Добре. Модель .1-23?
- Думаю, що так.
Якуб почувався досить дивно. Як правило, коли пив, йому ніколи не шуміло у вухах. А сьогодні чув якісь вібрації. Сидів у корчмі у Войславіцах. Навпроти нього за столом сидів радянський генерал, яких прагнув виграти поєдинок з Якубом заради відновлення честі девізи. Полковник сидів на кріслі, на місці для секундантів. Не пив. Лікарі заборонили йому впродовж півроку брати до уст алкоголь.
Якуб перервав на хвилю пиття горілки, щоб на зміну попити пиво. Жужання у вухах зростало. А потім несподівано з одного з вух пішов дим. Це помітив лише генерал.
- Це напевно біла гарячка наступає, - вимовив.
Якуб здивувався. В нього ще ніколи не було білої гарячки після чотирьох пляшок. Завжди було потрібно, хоч би шість.
- Здається, старію, - задумливо сказав генерал.
- А скільки ж тобі стукнуло? - запитав Якуб.
- Шістдесят.
- Е-е, це ще не вік. Ось мені вісімдесят три вдарило.
Випив ще одну склянку горілки. Вмить почув дивний біль у
голові, який легко зник разом із дивним жужанням.
Там високо на геостаціонарній орбіті командир із сумом на очах подивився на екран.
- Все. Кінець місії, - сказав.
- Що сталося? - спереживався технік, який слідкував на сусідньому екрані за іншим індивідом.
- Він спалив імплант.
атіни хати Якуба світилися чистою, як душа янгола, білизною - зрештою, вони ж були вперше побілені за останні сімдесят років. Мідні каструлі і сковорідки, дзеркально відполіровані попелом, піском і російською алмазною пастою, одна за одною висіли на стіні. Сонце загравало через вікна, між іншим, вимитими вперше з того часу, як їх вставили. Відбиваючись від вичищеної наждачним папером поверхні дерев'яного стола і посуду, сонячні промінчики грайливо танцювали на стелі. Діряву, погриже-ну мишами підлогу прикривав куплений в комісійному магазині килим. А лампочка під стелею була вміло замаскована китайським абажуром. Ліжко Вендровича було накрите добре вичиненою коров'ячою шкірою, і так тепер було схоже на диван.
Сам Якуб, вимитий і поголений, сидів одягнений в новенький китайський спортивний костюм куплений нещодавно на базарі. Його вірна трофейна куртка Вафен СС відпочивала, добре схована на горищі. З того ж горища Вендрович відкопав конфісковані ним колись в палаці Полетилова срібний сервіз на шість осіб і вилки з ножами. Тепер, з ними стіл просто сіяв. Ще б пак! Екзорцист же полірував той сервіз зубною пастою цілу ніч. Паста, правду кажучи, була ще довоєнною, але, як виявилось, для чищення срібла - чудовий за-
сіб. Над комином приємно шкварчали шашлички, в бокалах червоніло справжнє французьке вино, куплене в українців.
- Смак просто неперевершений, - похвалила невістка.
Якуб у відповідь посміхнувся, виставляючи на показ ряд
бездоганно білосніжних зубів. Поправив окуляри в цінній оправі. Вставну щелепу, як і окуляри, він позичив у свого друга Семена.
- О, це досить старий рецепт, - Якуб старався говорити без помилок.
- Діду, а куди ти їдеш цього року на канікули? - запитав Мацюсь, внук Якуба.
Екзорцист подивився на нього із здивуванням.
- А що таке канікули? - перепитав той.
- Ну, це коли не потрібно йти до школи і можна поїхати на море або в гори...
Дідок серйозно задумався. Школа. А й справді, ходила тут недавно одна вредна баба з управління освіти. Навіть лякала, що, хто хоче навчитися читати і писати, то вона записує у вечірню школу для колишніх колгоспників. Якуб тоді ще встиг пожартувати над нею і написав їй з пам'яті половину алфавіту крейдою на столі. Та жінка була з не найкращим вихованням, висміяла його при друзях, а його артистичий почерк назвала каракулями. Ну і вимусила, щоб він полякав її своїм ручним удавом.
- Але я вже до школи не ходжу, - пояснив онукові. - Чесно кажучи, ніколи і не любив туди ходити... Врешті, школа в нас під час війни згоріла, - і дідок посміхнувся, згадуючи минуле.
- Ну добре, а коли ти ще ходив до школи, то куди їздив на канікули? - внук далі допитувався.
Екзорцист задумався. Школа. Добре її пам'ятаю: зелені лавки, дошка з указкою, прибиральниця з дзвінком, вчителі... навіть пригадав собі, як стояв біля дошки. Почухав потилицю.
- На канікулах, мабуть, працював на полі, - нарешті знайшов відповідь. - Або допомогав гнати самоггг... бім... біг.., тобто готувати варення. Виходить, що в мене ніколи і не було тих канікул.
- Як прикро, - сумно сказав Мацюсь, - тобі обов'язково треба кудись поїхати!
- А як це виглядає? - зацікавився дідок. - Куди треба їхати і що робити?
- Ну, наприклад, на кемпінг на море. Винаймаєш будиночок, а потім лежиш собі на пісочку і кісточки грієш. Або, якщо полюбляєш активний відпочинок, краще їхати в гори. Там відпочивають у базах на полонинах або просто в палатці.
-1 щодня свіжого песика на обід, - розмріявся Вендрович.
- Діду, ти трохи переплутав. Бази - то такі будиночки для туристів. Або якщо багатенький, то можна і в готелі переночувати. В готелях добре годують і люксовий алкоголь подають. А потім можна ходити по горах навколо і насолоджуватися надзвичайними краєвидами...
- Ага, - пробурмотів Якуб і почав накладати шашлики на тарілку.
Внук і невістка поїли і почали збиратися в дорогу. Екзор-цист випровадив їх на зупинку і посадив на рейсовий автобус. Повернувся сумний до свого лігвища.
- Канікули, бля... - буркнув, з відразою зриваючи з себе спортивний костюм. Кинув його на ліжко. Одним рухом змів посуд і столові прибори на підлогу. Замість того застелив на стіл скатертину зі свіжої (з минулого тижня) газети. Витяг шматок кров'янки, порізав її багнетом, відрізав окраєць хліба і, нарешті, підкріпився, як нормальна людина. Запив, звісно ж, не якимсь там терпким скислим хвранзуським компотом, а справжньою сивухою власного виробництва.
- Сухе, - сказав до пляшки, яку він щойно викинув через вікно і та вже лежала на подвір'ї. - Мабуть, назвали це вино так через те, що воно сушить шлунок всією своєю отрутою.
Для різноманітності Вендрович відкрив собі баночку полуничного чорнила і з задоволенням потяг солідний ковток.
- Ось як має смакувати справжнє вино! - гукнув в сторону відсутніх вже гостей. - Солодке, як цукор, смачне і трохи сіркою віддає в носі.
Взяв пачку цигарок, які привезла йому невістка, розірвав наполовину і засунув собі в рот одразу десять штук. Підкурив запальничкою і затягнувся, як тільки міг.
- Тьфу! Трава, а не цигарки, - сплюнув. - Але наміри в них були добрі...
Вино вже трохи розігріло його старече тіло. Якуб дістав з-під ліжка старий потертий чемодан.
- Канікули, - промимрив. - Треба, мабуть, таки поїхати. Зрештою, щось мені належить через вісімдесят років після закінчення навчання! Люксовий готель в горах... їж-пий досхочу! Повний комплекс послуг! Буду як буржуй об'їдатися ананасами з рябчиками, ікру ложками... креветки, сардина з медом! Ух, випорожню декілька пляшок коньяку, запрошу собі декілька молодих дівок до товариства... А потім, потім прийму ванну в «Совєцком Ігрістом», наче дочка Брєжнєва! І взагалі, я собі таке свято влаштую! А шо, я гірший за тих школярів? А хто школу підпалив у чотирнадцятому і на прусаків усе спихнув?! Я підпалив! От і на канікули собі заробив!
Відтак, пробуджений бурхливою фантазією та спогадами з шаленого дитинства, Вендрович із захопленням почав пакувати до валізки все, що потрапляло йому під руку. Але невдовзі випитий алкоголь взяв-таки і дідок, схилившись на бік, раптово відрубався і захропів солодким та глибоким сном праведника.
Ф
Якуб стояв на автобусній зупинці і задумано вивчав розклад рейсів.
- Люблін був. Краснистав був. Хелм був. Замосьц був... Холера, та шо ж то за діра?! Звідси навіть... нікуди нормально не можна виїхати...
- А куди ти зібрався?
Якуб повернувся і побачив свого старого друга, козака-бі-логвардійця Семена.
- Та я оце на канікули вирішив поїхати, - сказав. - Але сам бачиш, що з Войславіц тільки по області...
Семен натяг на носа окуляри і прочитав розклад.
-1 справді! - підтвердив. - Треба з пересадкою.
- А що таке пересадка? - поцікавився Якуб.
- А то, як кудись їдеш, а потім сідаєш на інший автобус...
- А, то так як до Варшави, - прицмокнув. - То я розумію. Тоді можна і з пересадкою.
- А шо це так тобі закортіло на ті канікули на старість років?
- Та бо я ще ніколи на них не був, - Якуб легко зачервонів-
ся.
- Тоді це саме час! - кивнув головою Семен. - Знаєш, треба добре подумати, куди ти хочеш їхати. А то так, насухо, трудновато буде щось вигадати...
Твоя правда, - погодився Якуб, виглядаючи найближчу корчму.
Пройшло трохи часу... Перед Семеном стояло вісімнадцять пустих кухлів з-під пива, перед Якубом двадцять.
- Канікули, - повернувся до початкової теми екзорцист. -Люди їдуть на море або в гори, дихають свіжим сільським повітрям, відпочивають на лоні природи...
- Але я бачу тут маленьку проблему, - сказав Семен. - Тут у нас також сільська природа, а це означає, що повітря і лоно теж знайдеться, - і щипнув за попку офіціантку, яка проходила повз.
- Але внучок казав, що усім треба відпочивати після труда в школі, - наполягав на своєму Вендрович. - А для цього обов'язково кудись треба їхати. Бо що ж це за відпочинок удома? А я про це знаю, як ніхто краще. Скільки років по мухах з револьвера стріляю...
Козак кивнув головою.
- А що тобі ще для щастя треба? Озерце є, по пагорбах можна ходити... ну, майже можна, це навіть краще - в провалля не впадеш.
- Але тут немає готелю з баром і стриптизом... - пожалівся Я куб.
- А якого дідька тобі ще стриптиз?! Тобі ж вже дев'яносто років на носі!
- Ну і що. А є такий голубий порошок, «Вугри» називається...
- Ой, щось тобі в голові покрутилося, вугрі - то висип на шкірі.
- А я думав, що то такі, що в озері плавають. Ну, неважно. Є така голуба таблетка, що після неї навіть старий буде бігати за дівками. І не лише бігати...
- Аж так міняє зовнішній вигляд? Нічого собі! - здивувався Семен. - Так значить, готель, бар, стриптиз...
-1 ще в готелі басейн з підсвіткою води, і савуна...
До корчми зайшли Йосип Паченко і Томаш.
- О, непогано заправилися, - помітив Юзик. - Якась проблема, друзяки, що ви отак..? - і жестом показав на кухлі.
- В мене проблема, - майже зі сльозами на очах сказав Якуб. - Хочу на канікули в готель.
- Ось тобі і на! Що то ти на старість розмріявся... То дорого коштує.
- Останній раз був в готелі ще перед війною, - зітхнув ек-зорцист. - Та й вже не дуже пам'ятаю. А грошенят трохи маю.
- Стоп! Подождітє! - заговорив Семен. - Щось мені здається, що я бачу розв'язок наших проблем.
Всі з цікавістю почали слухати.
- Пам'ятаєте, що писали в газеті?
- Якій? - попитав Томаш.
- Про той новий перехід через кордон із Україною, що відкрили біля Мірча.
- Пам'ятаю, - пробурмотів Юзеф. - І то через це тепер стільки російських машин їздить через наше село...
- Отож бо. І це найближча дорога на Краснистав і Люблін... Що скажете на те, щоб відкрити власний готель? Прямо біля траси...
- Але я хотів десь далі поїхати, - зітхнув Якуб. - Ніхто ж не їздить на канікули по своєму селі.
- Вже навіть придумав де, - сказав Йосип. - Пам'ятаєте, недалеко звідти. В Уханях є закинутий палац. Це місце чудово підходить для такого бізнесу...
- Той, де раніше був «Гербаліф», що його в дев'яностих підпалили? - здогадався Томаш. - Це ідея! Тільки треба трохи відремонтувати...
- А чого, скинемося по сотні і наймемо на три дні українців купити найнеобхідніших меблів... Ви тільки подумайте: туристи, гроші, власний бізнес...
- Угу! - зрадів Якуб. - То коли буде новосілля?
- Завтра! - Семен вдарив кулаком об стіл. Частина кухлів попадала і порозбивалася. - Завтра беремося за благоустрій готелю. Такий задум варто обмити. Бармен, шампанського!
Бармен прийшов із пляшкою газованої. Корок вдарив у стелю і в кришталеві бокали полилася ароматна яблучна наливка з бульбашками.
Світало. Четверо майбутніх бізнесменів стояли перед зруйнованим палацом. Після нічних посиденьок в них дуже боліли голови.
- Це тут, - з перепаленого спиртом горла Якуба пролунав хриплий голос.
- То що, ввійдемо?! - Семен з усієї сили вдарив сокирою по колодці, яка закривала солідні ще довоєнні двері.
Усі четверо ввійшли у хол. Миші з писком втікали з-під ніг.
І готель «у грабіжника» 129
І!
- Цікаво, чому цей палац покинули? - задумався Томаш. -Пам'ятаю, люди говорили, що щось тут було нечисто і лячно по ночах.
- Дурниці якісь, - пробурмотів Якуб.
Хоча, переступаючи через поріг, відчув, як на знак попередження встають волоски на руці.
На першому поверсі було декілька невеличких приміщень, а також хол із прогнилою підлогою і кухня. На другому поверсі - теж кілька кімнаток, в яких стояли поламані меблі, здебільшого, на жаль, офісні. Скло у вікнах потріскане, фарба облущувалася зі стін, але усім чотирьом підприємцям майбутній готель дуже сподобався.
- Тут можна і санаторій зробити, - розмріявся Семен. -Буде сауна, кабінет масажу, гідротерапія, грязьові ванни...
- А звідки тут лікувальні грязі? - здивувався Томаш.
- А хіба я сказав, що це мають бути лікувальні? - здивувався козак. - Це будуть звичайні грязі. Пацієнти не зауважують різниці. А болото є відразу за палацом.
- Гідротерапія... - Якуб повторив свіжо-вивчене слово. - І що це таке?
- Лікування водою. Як в Трускавці, - пояснив друг.
- Мінеральні води чи водні процедури типу душа Шар-ко? - заговорив Томаш.
- Мінеральні води. Так, направду, тут таких немає, але це не проблема. З браку натуральних мінеральних вод самі зробимо тут мінеральне джерело. Беремо кусок бичачої солі і кладемо в бачок унітазу. Сіль поволі розкладається на мікроелементи. Після кожного спуску в нас буде декілька літрів незамінної лікувальної води... До того додати лікування зіллям. Лікувальні трави з альпійських лугів.
- Тут немає гір, - зауважив тверезо Юзеф.
- Зате тут маємо ціле горище, завалене сушеними лікувальними травами, ще відтоді, як тут був той «Гербаліф». Тож вони їх самі по Карпатах збирали, сушили, пігулки з них робили, а потім у ті банки заграничні втискали і так продавали. А у випадку, якщо нам буде бракувати, то розведемо сіном... А, ну і рекламу треба поставити на шосе... - нехай люди знають, що тут тепер наш готель!
До вечора новоспечені дідусі-підприємці замели будинок, намалювали і вивісили рекламний щит, навіть приготували одну кімнату для потенційних гостей.
Четверо пенсіонерів-бізнесменів спали сном праведника, коли в кімнаті на другому поверсі, яка знаходилася прямо над рецепцією, зматеріалізувалися два прозорих силуети.
- Чужі в нашому палаці, - прошипів старший, який був більш прозорим.
- Треба їх прогнати, - прошипів другий привид. - Якщо нам вдалося вигнати тих фанатиків із «Гербаліфу», то з цими теж не має бути проблем.
Семен прокинувся з дивним відчуттям, що хтось на нього дивиться. Прислухався в темінь. Десь підземеллям дому йшли важкі кроки, а потім загримів ланцюг, який тягнули по кам'яній підлозі. Семен розбудив Якуба.
- Що? - забурмотав спросоння Вендрович. - Водку привезли?
- Та ти послухай...
Екзорцист сів і вслухався в темінь.
- Ну, на полтергейстів схоже, - зідентифікував.
- А можеш по-людськи?
- Привиди. Розбудиш мене, коли вони ближче підійдуть.
- Ух ти, гієно цвинтарна! - завив Семен, розбудивши інших компаньйонів. - Йди і вижени їх до бісової матері, або ти не екзорцист!
- А я на канікулах, - запротестував дідок.
- Якщо ти мені зараз же їх не проженеш, я тебе на лічильник поставлю за перебування в нашому готелі. По євротарифу мені за добу платитимеш! - не на жарт розізлився Семен. - Як ми домовлялися? Разом працюємо, разом прибуток ділимо... А ти втікаєш від своїх прямих обов'язків!
- Ну добре вже, добре, йду...
Вендрович виповз з-під поплямленого жиром і брудом пледу, і почалапав на другий поверх. Зайшов до кімнати і добру хвилину похмуро дивився на двох привидів.
- Ну, шо ви там недовольні? - гаркнув. - Екзорцист прийшов!
- Алкаш ти, а не екзорцист, - сказав вищий привид. - Ми все чули. В тебе зараз канікули, от і не можеш працювати.
Якуб почухав потилицю.
- Хм... Здається, хлопці, ви праві... - погодився. - Тоді зробимо по-іншому. Дістав з халяви чобота пляшку і склянку. Налив собі по самі вінця.
- Я з вами вип'ю, а ви нас більше не лякайте! - сказав привидам цілком серйозно.
Стукнув склянкою об стіну і випив вміст одним махом до дна. Обидва привиди розсіялися в повітрі.
- Та ну його, - пробурмотів, стоячи в дверях, Семен. - То такий з тебе екзорцист?
- Головне, що пішли своєю дорогою, - відповів Вендрович. - Йду спати...
- Ну і надовго ти їх прогнав?
- Звичайно. На Західній Україні саме так і позбавляються від привидів вдома і по-домашньому. А ми ж тут при самісінькому кордоні...
Весь наступний день четверо компаньйонів провели в напруженій робочій обстановці. Замели весь будинок, заліпили всі мишачі діри, повитягували чортополох з підлоги і навіть поміняли усі лампочки.
Сонце хилилося до заходу, коли перед готелем з різким писком шин зупинився спортивний фіат червоного кольору.
Якуб навіть перестав освіжувати свій змучений розум шампанським.
- Перші гості! - крикнув Семену.
Старий козак посміхнувся.
- Ну нарешті, - пробурмотів. - А то вже почав переживати, що наш бізнес і не стартане.
З машини вилізла парочка, одягнена в дорогі дреси, спортивні костюми, взута в Адідаси і з голови до ніг ця парочка була обвішана золотом.
- Холера ясная... - сказав Якуб. - Я дресярів не переношу!
- Але що тут вдієш?.. Це ж наші клієнти... незважаючи на то, що і я таких дегенератів не люблю. Постараємося, щоб наші зусилля нам окупилися. Тому ми й приймемо їх по-людськи, гостинно.
- Хе-хе, - розсміявся Юзьва. - То до роботи!
Семен, правом страшого з дідусів, вийшов на поріг і сперся на одну з колон, чарівно посміхнувся, показавши ряд білосніжних зубів. Добре, що Якуб вчасно повернув вставні щелепи. -Бажаєте кімнатку з видом на гори?
- Давай, - відгаркнув рекетир. - Любу, только, щоб, бля, ліжко не скрипіло!
Парочка отримала найкращу кімнату, тобто єдину приготовлену для гостей.
- Курва! Не, ну в натуре, я не понял! Що то за є***... дира?! -ще раз гаркнув гість.
- Котику, нам треба тут залишитися, - мило заспокоювала свого партнера довгонога Барбі, спершись на плече рекетира.
- Я змучена з дороги.
- Що бажаєте на вечерю? - запитав Томаш.
- А що є? - вже досить спокійно перепитав бритоголовий.
- А в нас є практично все. Ну, зрозуміло, що в рамках розумного. Але пиво у нас закінчилося. Все ж це провінція. Маємо проблеми з регулярною доставкою.
- Саке є?
-Є.
- Тоді так. Дві відбивні, баклажани і пляшечку саке. Братва казали, що зараз модно пити саке, а в мене ще в роті не було... не респект...
- Запевняємо, Ви не розчаруєтесь, що вибрали наш заклад, - Томаш вимушено посміхнувся і низько вклонився.
Потім уявив собі рахунок, який він представить і став почуватись набагато краще. Побіг до кухні переказати замовлення.
- А що таке баклажани? - здивувався Якуб.
- А це така зелена цвітна капуста, - пояснив Семен. -Пам'ятаю, я таке їв одного разу в офіцерському клубі ще перед Першою світовою.
- Ви робіть котлети, а я займуся баклажанами, - запропонував Томаш.
Його пропозицію прийняли одноголосно і з вдячністю.
- А як ти то приготуєш? - зацікавився Якуб. - В нашому районі такого не знайдеш. Я б таке дивацтво запам'ятав...
Товариш вибіг на хвильку. Повернувся з пляшкою в руках. Кинув до каструлі звичайну цвітну капусту і залив рідиною з пляшки.
- Морилка! - пояснив з гордістю.
- То ти як, хочеш то помалювати? - здивувався Семен.
- Якщо додам до води барвника, цвітна капуста під час варіння змінить колір. Якщо хочете, можу навіть червоне зробити.
Але саме в цей час червоного не потребували.
- А якщо потравляться? - задумався Юзьва.
- Так в нас же лікар на борту! - і Томаш похлопав його по плечі.
- А я, справді, в армії був помічником фельдшера, - посміхнувся старий.
- Після отруєння людину здається закопують в землю, -Семен старався пригадати хоча б щось з галузі медицини.
- В землю закопують тих, кого вдарило електричним током, - заперечив Якуб. - Земля витягує електрику. Зі всього. Навіть громовідводи втикають в землю, бо вона і блискавку може проковтнути, - висловив свою думку. - А на отруєння роблять компреси ще з теплих кінських какашок.
- Кінські відходи допомагають, насамперед, від зубного болю! - запротестував Томаш, якого свого часу лікував таким чином його дід. - При отруєнні варто робити клізму з молока.
- Але в нас немає молока.
- А можна з молока в порошку? - запропонував.
- В сухому вигляді?
- Стоп-стоп! Так вони ще навіть не потруїлися, то чого випереджати події?!
- То не так. Краще пляшка в руках, ніж журавель в небі...
- А перескакувати ями, приготовлені для сусідів... - висловився Йосип. -1 взагалі, що таке саке?
- Китайська горілка з рису, - пояснив Семен. - Ми таку пили в Манджурії в 1904 році...
- Але ж хіба вона не японська?.. - здивувався Якуб. - Війна була з Японією... З рису кажеш?
- Угу. Бритоголовий згадував, що ще ніколи такого не пив, отже, я думаю, можемо поекспериментувати в межах розумного.
- Але повинно мати відповідний смак і запах. І здається, має бути олійна, - додав Томаш.
-Ти впевнений?
- Я читав в якійсь книжці, але стверджувати не буду. А коли ви пили в Манджурії, то... то було чути олією?
- Не пам'ятаю, - признався Семен. - Це ж було майже сто років тому!..
Якуб примружив очі. Ввійшов у транс. За якусь хвилю вже знав, що робити. Дідки-кухарі налили до каструлі самогону, додали рисового клею і машинної олії, збили все міксером, поки не утворилася гомогенна сеча. На смак було противне.
- Може, це і на краще, - зауважив старий козак. - Як мінімум не будуть просити добавки. А що там з котлетами?
- Точно, - Якуб вдарив долонею по чолі. - М'ясо!
Вендрович поліз по драбині до підвалу під кухнею. Там,
зав'язані в мішку, скавуліли декілька принесених з села собак, які свого часу перейшли йому дорогу.
- Ну, песики, хто тут з вас найбільше за смаком нагадує свининку, а? - запитав, витягуючи з халяви чобота німецький багнет...
Нарешті вечеря була готова. Томаш заніс її до кімнати гостей і поставив на столі.
- Смачного!
- Та це ж броколі, а не баклажани, дурний старий! - дівчи-на-Барбі показала пальцем з довгим гламурним рожевим нігтиком на соковиту цвітну капусту.
Брови Томаша піднялись у запитально-здивованій формі. Старий вирішив, що німа сцена, як у «Ревізорі», буде найбільш доречною.
- Ти шо, бля, не догнал?! Баклажани, то такіє как огурци, бля, только фіолетові - пояснив на своїй «мові» бритоголовий. - Курва! Та за таке я вас бейсбольною битою по голові...
- То мені забрати, чи, може, спробуєте і Вам засмакує?
- Нє, ну цей дибіл єщьо спрашивает! Забери це з моїх очей, ідіоте!
...Персонал, вимучений цілоденною важкою роботою, пішов заслужено відпочивати. Не пройшло і декілька годин, як наступило пробудження. Робота чекала. Якуб і Юзеф з'явилися в канцелярії, протираючи заспані очі. Семен весь сіяв.
- Привиди! - голосно і святково промовив козак.
- Знову?! - здивувався екзорцист. - Зара я їх вижену... Або, може, хай привиди займуться гістьми...
- Ні! Це ми будемо привидами, всіх лякатимемо, - пояснив козак. - Добрий план, як гадаєте?
- А навіщо? - здивувався Вендрович. - А чи не краще справжніх викликати? Якщо вони вже заплатили, то мають право на повний сервіс.
- А щодо справжніх привидів, чи тобі вдавалося домовитися з ними, що вони повинні робити?
Якуб почухав потилицю.
- Раніше ніколи не пробував, - щиро пробурмотів.
Зайшов Томаш. Почувши інструкцію, був легко здивований, але попри заспаний стан на льоту вловив простоту і геніальність того плану.
-1 як ми це зробимо? - перепитав.
- Йосип на другому поверсі буде ходити в підкутих чоботах і дзвеніти ланцюгом. А ти, друже, будеш піднімати на палиці скелет перед вікном.
- А де я тобі знайду скелет посеред ночі?
- Спокійно. Відкрий шафу, що стоїть за тобою, - пояснив Семен з гордістю. - Позичив у школі. Під час канікул він там не знадобиться.
-З кабінету біології,-догадався Йосип.-Хі-хі. Ну майже як справжній. А ти що будеш робити?
- А я, одягнений в тюль, буду їх лякати всередині.
На тому дідки-авантюристи і поставили крапку. Всі розійшлися на свої пости. Два творці ідеї, власне, зайняли свої бойові позиції, коли враз із гостьової кімнати почувся пронизливий крик і пролунав постріл.
- Опа, щось пішло не за планом, - занервував Якуб і швидко почалапав в сторону кімнати.
Коли прибіг, його шеф, тобто Семен, лежав нерухомо на підлозі коридору, а бритоголовий стояв у дверях кімнати, тримаючи ще димний пістолет в руці.
- Як ти міг?! - крикнув екзорцист. - Та ти ж, падло, людину застрілив!
- А чого він посеред ночі робив у нашій кімнаті, замотаний в простирадло? - відгаркнув бритоголовий.
- Це не простирадло, а лише тюль! Він з добрих намірів хотів повісити на вікно, щоб Вам зранку було приємно прокидатися, а ти так без з'ясування обставин відразу кулю в живіт...
Прибіг Томаш.
- Де поранений? - запитав. - Я - лікар!
Йосип, який також прибіг, вже хотів заперечити, що це він мав бути лікарем за сценарієм, але тримався. Томаш присів біля тіла «шефа» і вміло та непомітно витиснув на сорочку половину тюбика кетчупу. Семен вже почав був приходити до тями і легко підморгнув Томашу.
- Летальний випадок, - сказав «лікар» і повернув тіло так, щоб гість на власні очі побачив «велику криваву пляму».
-Та я ж його лише пострашити... то ж, бля... ніби муляж мав бути... - бритоголовий розгубився і випустив пістолет із рук.
- Ти нам тепер виправдовуватися в суді будеш!
- Я... не хотів... - і сльози почали капати на спортивний костюм рекетира.
- Мінімум вісім років, - сказав Вендрович похмуро. - Так тобі і треба, заслужено... А за лисину і ланцюг золотий ще два роки докинуть... Хоча, з іншої сторони, - підморгнув, - свідків ніби й не було...
- Гм... - з'явилася якась надія в голосі горе-бандита.
- Не «гм», а... - і показав пальцями жест «рахуй гроші». -Як прикро, наш бідний друг... Пройшов дві світові. Разом ми випили не одну пляшку,., а зараз доведеться його закопувати в лісі, як собаку.
- Скільки? - перепитав із зацікавленням «вбивця».
- П'ять тисяч, гадаю, буде саме в раз, і то ще зі знижкою, -заговорив друг «мерця».
- Але ж я не можу вам віддати усі свої гроші!
- Вважаю, що торгуватися за таких обставин, то недоречно! - різко відповів Якуб.
Бритоголовий подивився на тіло, яке знахар прикрив тюл-лю, і повільно витягнув із кишені грубезний гаманець. Працівники занесли тіло «шефа» до канцелярії. Семен стягнув із себе вимазану сорочку і одягнув чисту.
- Ти поранений? - перепитав Якуб.
- Не, той молокосос промазав, а так, між іншим, щось ви мало взяли за мене... Всього п'ять тисяч. Треба було більше просити.
- Добре, завтра зранку докинемо ще «на похорон», - усміхнувся Томаш. - В будь-якому разі, можна сказати, що наша фірма процвітає. П'ятдесять старих мільйонів злотих за один день роботи!..
- Е, а чого вони такі зелені і якийсь дядько у перуці посередині? - перепитав Йосип.
- А хто його зна, може, то якісь нові вже... - заспокоїв його Семен.
На жаль, зранку виявилося, що невдалі гості втекли ще вночі.
- От, блін, - коротко і чітко підсумував Семен. - Тепер похорону не буде...
І послав своїх спільників за пивом.
Якихось дві години тому Якуб і Йосип зупинили дитячий візок, до відказу заповнений новопридбаними пляшками спиртного перед будинком, і зі здивуванням дивилися на дві іномарки з німецькими номерами, припарковані перед входом у готель.
Все свідчило про те, що їхні власники зараз знаходяться всередині готелю.
- Мерседес і новенька Тойота, - зауважив Якуб. - Цікаво-цікаво.
- Диви, а ось і другі жерт.., ой, тобто гості, - прокоментував його друг.
- А ми ще навіть готель повністю не відремонтували.
Обидва подалися до канцелярії. Директор, тобто Семен,
сидів за столом і бадьоро посвистував.
- Потрібен інструктаж?
- Приїхали німці. Чотири штуки. Один старий гітлерівець і ті троє - то, мабуть, його сини. Ведуть себе зверхньо і вкрай агресивно. Весь час ричать на мене і щось там белькочуть. До того всього по-швабськи, і я нічого не розумію. Схоже, їм щось не подобається.
- Я погано знаю німецьку, - попередив Йосип.
- А я дуже погано, - пробурмотів Якуб. - Тільки-но «хенде хох!» і «ніхт шізен» з війни ще пам'ятаю.
- Не проблема. Томаш трохи по-їхньому шпрехає. Ви обидва поки що не показуйтеся їм на очі і, нахилившись, пошепки дав вказівки подальших дій. Якуб і Йосип взяли зі скрині зброю і вибігли чорним ходом із готелю.
До канцелярії зайшов Томаш. Протягом останніх двадцяти хвилин він читав польсько-німецький розмовник і вирішив, що вже готовий до переговорів. Німці безперестанку дзвонили дзвінком і щось викрикували.
-1 шо будемо робити? - перепитав Томаш. - Я ж німаків не переварюю.
-1 я. Але перед тим, як їх позбудемося, вони повинні заплатити за побут і сервіс... і за кривди дідів... тобто нас, чайових накинемо! Йди і попитай чого, до холери, їм так хочеться. А потім запропонуй медичну допомогу.
- А якщо вона їм буде не потрібна?
- З цим у нас проблем немає: приправимо чимось обід і буде необхідною.
- Наприклад, проносним? - ввічливо запропонував Томаш.
- Непоганий варіант. Давно на те заслуговують. Крім того, так чи інакше, потрібно навчити їх ввічливості.
- Невеличка нічна диверсія, гм... ветеранів?
- Думаю, що це просто наш патріотичний обов'язок.
І обидва діда-партизани злорадно розсміялися.
Німці сиділи в кімнаті і проклинали все на світі, починаючи від обслуговування в готелі і закінчуючи тією убогою країною, в яку вони потрапили. Зайшов Томаш.
- Гутен морген! - голосно привітався. - Може, у панства є якісь особливі побажання чи прохання? - говорив з сильним акцентом, але вони його якось зрозуміли.
- Та ти свиня немита! - зірвався найстарший із сімейства. -І ти це називаєш готелем? Вікна не засклені! Жодних меблів!
Крім того, ми хочемо помитися з дороги, а ви, чорномазі, навіть душової тут не маєте!
- Ми не чорномазі, - спростував Томаш з гідністю. - Тут, взагалі-то, є річка, - за десять хвилин ходьби. Вода в ній не зимна, а як привикнути, то...
Німці критикували і кляли, не перебираючи слів, ще добру хвилю. Коли закінчили, Томаш зміг далі продовжувати переговори.
- Так що ж панство бажають на обід?
- А у Вас знайдеться м'ясо ведмедя?
- Знайдеться, - збрехав той і навіть не почервонів.
- Тоді принесіть чотири порції ведмежої лапи, смажену картоплю, салат і пшеничне пиво в кухлях. Тільки справжнє пиво, а не ваш розбавлений сік!
- Як у Вас зі здоров'ям? - між іншим промовив Томаш, проігнорувавши образу в адресу виробництва вітчизняного спиртного. - Я - лікар. А тут в нашому готелі і санаторій є.
- В мене ревматизм, - сказав колишній есесівець. - Але це невиліковне. Хіба обезболювальне можеш виписати.
- Не хвилюватись! До обіду ви бути здоровий. Я найдоб-рий фахівець від ревматизмі
- Німець здивувався.
- Шайзе, - сказав. -1 як ви це лікуєте?
- Ми володіємо сучасними методами народної медицини, - пояснив Томаш. - Швидко і безболісно - це наш девіз...
Німець на своє нещастя повірив переконанням Томаша. Але як тут не повірити людині, яка одягнена в такий білий фартух?! Але про те, що фартух був не лікаря, а м'ясника, Томаш не згадував. Та й, зрештою, навіщо зайвий раз людей лякати, до того ж і йому бракувало в лексиконі відповідних слів...
Так, вони разом, під ручку, пішли в процедурну. Семен вже чекав на свого друга на коридорі.
- Ну і чого хоче ця німчура? - запитав, коли Томаш і його пацієнт проходили повз.
- Засклити вікна, доставити меблі і щось поїсти. Значить, голодні...
- Засклити? Вони ж отримали кімнату із заскленими вікнами. Меблів більше і так не отримають, бо і не маємо. Чого тільки не вигадають ті кляті капіталісти! Ладно, а що на обід хоч замовили?
- Свіжоспечену лапу ведмедя, салат, смажену картоплю і ненаше пиво.
- Безсовісні. Чи вони справді вважають, що я буду нищити природу, забивати маленьких ведмедиків лише для того, щоб вони понапихали свої животи? Бідні ведмедики, які одиноко блукають в горах... Врешті-решт, найближча гора за сто кілометрів звідси буде...
- То що будемо робити? Я сказав, що буде ведмежатина. Може, з зоопарку в Замості організувати?..
Семен на то махнув рукою.
- Ну що ж, як така справа, то клієнт, як то кажуть, наш пан, який завжди має рацію, не? Заріжимо собаку, салат росте, картопля є, Якуб привіз місцевого пива, кажуть, якісь мань-чжурці-заробітчани під Любліном його варять, - вже їм не-нашицьке буде. Цілий ящик того добра привіз! Хоча, хто його знає, скільки вони того пива вип'ють, і я теж не відмовлюся від хмільного...
І старий козак почимчикував на кухню. А коновал-самозва-нець і наївний пацієнт пішли в процедурний кабінет.
Семен ще не встиг зарізати собаку, як будинком прокотилася хвиля, що холодила кров у жилах, була наповнена болем і приниженням людської гідності, вереску. Верещали, інакше просто не скажеш, саме з процедурної.
- Ой, щось там Томаш перестарався, - прокоментував крики директор. - Вівці потрібно стригти, а не здирати з них шкіру...
Семен кинувся до дверей кабінету. Молоді німці вже були тут як тут. Вони щосили копали в двері. Попри все двері виявилися дуже міцними. Облетіло лише кілька шматків штукатурки навколо одвірка.
- Ви мені так зараз весь готель розвалите! - закричав на них Семен.
Ті одразу на хвилю заспокоїлися. Проте в двері стукати не переставали.
- Хоча, якщо розвалять, то заплатять по заслузі - філософськи заспокоїв сам себе.
Вереск змінився на завивання.
- Шо, кажете, електрикою не допомогло? - почули з кабінету голос знахаря. - Не біда! В нас, окрім цього, ще багато народних методів є. Чесно кажучи, не люблю я вас, швабів, але як вже обіцяв вилікувати, то дотримаю слова.
Сини знову почали копати в двері ще з більшим запалом. Зрештою, двері таки завалили. Молоді забігли всередину. Перед ними постала досить кумедна і повчальна картина. їх батечко лежав на животі, прив'язаний до столу, а коновал нещадно шмагав його віником з кропиви.
- Як собі нагадаю ту свиню Гітлера, то аж так і хочеться провести двотижневе лікування, - неначе наспівував сам до себе.
Старий німець чомусь знову завив. Сини накинулися з кулаками на лікаря. Семен зробив висновок, що саме настав час і йому втрутитися. Вистрілив з револьвера в стелю. Постріл подіяв на гостей, як відро холодної води. Емоції притихли.
- Якщо Вам не сподобалися наші лікувальні процедури... - почав Томаш.
- Всьо! Забираємося звідси! - завив старий німець. - Досить! Ми ще повернемося сюди... з вермахтом!
На обличчі Семена з'явилася посмішка. Він все зрозумів дуже добре.
Скажіть спасибі, що це вільна країна, і ми не можемо вас затримати за расову зверхність. Тому ви можете йти геть, зрозуміло, тільки після сплати рахунку.
- Та який ще рахунок?! - гості обурилися тільки-но Томаш переклав їм ці слова.
А старий не переставав щиросердно усміхатися, постійно тримаючи револьвер напоготові.
- Проживання в готелі коштує дві тисячі злотих за добу.
- Та ми ж тут не цілу годину провели?!
- Оплата наперед за почату добу, - уточнив. - Окрім цього, вартість медичних послуг - ще одна тисяча.
- Що?! - не витримав такого нахабства ледь живий пацієнт. - За того знахаря, коновала і садиста?
- Електрика - сто злотих, кропива - теж сто. Моя робота -триста. Ще плюс п'ятсот на податки з метою покращення нашої медицини до рівня Європейського Союзу. А! Мало не забув, оплата за паркінг - п'ятсот за кожну машину, тобто - ще тисячу. Ну, і обід, звичайно ж.
- Так ми ж його навіть не бачили! - знервовано заперечив один із німців.
- Але ми почали вже готувати. А тепер пропаде, а ведмеді не ростуть на деревах. Відтак, підсумовуючи, ви нам ще винні...
- Я нічого не збираюся платити! - викрикнув німець.
Щось металічно цокнуло у револьвері.
- Я за характером спокійна, миролюбива людина, яка не терпить насилля, - сказав Семен (Томаш весь час старанно перекладав). - Але коли мене виписували з психіатричної лікарні, то лікарі наполегливо попереджували, що мені варто уникати стресів. А мені якось не вдається от так просто їх уникати. Як тільки-но згадаю ті дні, коли я був партизаном під час Другої світової війни, як я голими руками душив фашистів...
Старий німець пригадав собі важкі бої, які проходили місяцями в ближніх горах з відважними українськими та польськими партизанами, і затремтів. Вони заплатили все до останньої копійки і вилетіли вмить, навіть не озираючись.
- Шкода, а машини які в них гарні були, - важко зітхнув Томаш, коли німці вже зникли за поворотом.
- Ще все попереду, ще нічого не втрачено, - заспокоїв його Семен.
Потім витягнув із кишені ракетницю і вистрілив зеленою смугою в небо. Кілька кілометрів попереду Якуб Вендрович і Йосип Паченко протягнули поперек дороги двісті кілограмів колючого дроту, який свого часу вкрали в колгоспі. Тим двом машинам довелося зупинитись. Закордонні туристи не встигли отямитися від злощасного готелю, а тут нова оказія. Саме в цей момент із кущів вискочило два дивних типа, одягнені в куртки з овечої шкури, вивернуті шерстю назовні, що цікаво гармоніювало із затемненими окулярами та капелюхами. Розбійники виглядали, як гібридна версія гірського пастуха з чиказьким гангстером часів «сухого закону». До того ж вони були озброєні справжніми радянськими автоматами ППШ. Від побаченого старий німець відчув паралізуючий приплив спогадів... Тоді, під Сталінградом, Ганс підняв із землі покинутий ППШ і спробував вистрілити. Віддача виявилася натільки сильною, що прокрутила його навколо власної осі. Багато сміливців впало тоді на землю, а вкінці загинув і сам Ганс. ППШ розірвалася в його руках. А тут було їх аж дві.
- Стояти! Ані руш! Ви оточені! - викрикнув Йосип так, між іншим, хоча потреби в цьому не було. Німці й без того зрозуміли, що це розбійний напад.
- Скільки? - ледь витиснув із себе один із найменш переляканих німців.
-Все!
- Як це ВСЕ?!
- А тому що ми бідні пенсіонери, - пояснив Якуб дуже ламаною німецькою. - Нам все згодиться.
Після довгих торгів старигани-розбійники таки дозволили німцям залишити нижню білизну, правда, без резинки...
За якихось півгодини після цих подій з іноземними гістьми біля автобусної зупинки стояв Мерседес з німецькими номерами і намальваними збоку шашечками з надписом «Таксі». За кермом сидів Томаш, позаяк лише він мав водійські права і, як годиться таксисту, читав газету. Довго читати не довелося, незабаром з'явилася перша жертва. Це був чоловік спортивної статури в чорному костюмі і з папкою в руках.
- Чи є у вас десь тут новий готель? - запитав.
- Ану, є тут щось таке. Нещодавно відкрили, - посміхнувся Томаш.
- Тоді попрошу мене туди відвезти, - попросив клієнт, сідаючи на заднє сидіння.
До палацу від зупинки було недалеко, якихось триста метрів. Хоча Томаш для важливості справи зробив декілька лівих кругів.
- Скільки з мене? - запитав клієнт, витягуючи гаманець.
Фантазія Томаша, яку підсилили нещодавні події, працювала винятково швидко.
- П'ятсот злотих, - як відрубав.
Чоловік в чорному костюмі окинув його професійним оком.
- Мені, як представнику податкової служби, помітні певні недопрацювання, - сказав той, розтягуючи, немов смакуючи слова. - Ось, наприклад, в машині бракує таксометра, а крім того, у Вас повинен бути свій касовий апарат, щоб видати мені чек. І наостанок, я б з радістю подивився на Вашу ліцензію.
Томаш розгублено добру хвильку шукав способів вирішення цієї ситуації.
- А в мене немає такої потреби, - врешті гордо відповів. -В мене є своя «криша» з тіньового ринку!
- В такому разі, я повідомляю Вас, що я звільнений від оплати за проїзд за таких умов, - чиновник все ще тримав марку.
- Ваша воля. Рахую до трьох, - муркнув таксист. - Але відразу попереджаю, що таксі-мафія таких клієнтів живими не відпускає...
У відкритому бардачку загрозливо блиснуло дуло револьвера. Поряд лежала граната. Пасажир зблід і одразу заплатив прошену суму. Таксі від'їхало. Директор готелю Семен вже стояв перед будинком, чекаючи на гостя.
- Бачу, що і Вас обскубала місцева мафія, - зауважив, підіг-руючи сум в очах.
Чиновник вже отямився.
- Хай лише трапиться мені ще раз на очі.
- Та чого Ви так. Та не шукайте собі проблем, бо можуть знайти Вас і заб'ють, як і всіх інших тут, в околиці, - і старий козак показав жестом руки на поле, густо засаджене просто збитими з двох дощок хрестами.
- А що це там?
- Інколи викидають трупи просто на дорогу або і в лісі. Тож нашим християнським обов'язком залишається закопати тих, кого не вдалося ідентифікувати.
- А чому не вдається розпізнати?
Мафія досить часто відрізає голови. Потім варять їх аж поки м'ясо не повідпадає, і голі черепи продають студентам медицини або сатаністам. А часом так замучать людину тортурами, що живого місця не можна знайти для впізнання.
Семен брехав немилосердно. Хрести на полі -чебули залишки риштування, яке минулого року використовував хтось для вирощування квасолі. Відносна віддаль і відсутність натягнутого дроту не давали роздивитися, що там насправді було на тому «цвинтарі».
- Навіть так...
- Може, Вам кімнатку з видом на гори?
Тут також легко перебільшив. Порослі лісом пагорби ніяк не походили на гори.
- Ні, дякую. Я тут не збираюсь ночувати.
- То, може, хоть щось поїсте?
-Ні.
- В нас гарний вибір алкогольних напоїв, - Семен починав дивуватися. Якийсь підозрілий чоловік попався.
- Взагалі-то, я тут приїхав не відпочивати, а про серйозні справи поговорити. Я - представник податкової служби. Ми отримали повідомлення, що Ви започаткували підприємницьку діяльність і отримуєте з цього великі прибутки. Хоч в наших актах відсутня інформація про реєстрацію Вашої фірми. Навіть більше, інспектор пенсійного фонду поінформував нас, що фірма не сплачує відповідних внесків. Звідси зрозуміло, що нам потрібно буде оформити штраф, а якщо це не допоможе, то Вам варто готуватися провести декілька років у санаторії з іншим режимом та обмеженням свободи. Ми можемо також конфіскувати будинок. Підозрюю, цей будинок взагалі самовільно збудований, тому що в актах існують записи, що на цьому пагорбі знаходився замок. Думаю, що цей будинок потрібно буде знести в повітря.
Семен спокійно дістав із кишені гранату і підсунув чиновникові під ніс.
- А ти, дорогенький, йшов би краще до біса і то швидше, -сказав ще досить ввічливо Семен, який не переносив матюків.
- А прийдеш сюди єщє раз, шавка бюрократська, так я тебя., паразіта проклятого..!
Інспектор завмер на півслові і, тяжко похапуючи повітря, не відводив очей з «лимонки». Семен спокійним рухом лівої руки смикнув кільце.
- Рахую до двох, - сказав. - Один...
Ворог кинувся втікати і вже за мить від нього й слід простиг. Далеко йому не вдалося втекти, бо біля дороги за поворотом, де були якраз зарослі кущів, зустрівся з трійкою дивно одягнених розбійників, які в свою чергу були озброєні ППШ.
- Хендихох! Це збройний напад, - проінформував Якуб. -Дєньгі давай!
- Ах ти ж, стерво, - сказав другий розбійник, яким був Йосип. - Ти за наказом нелюдської фінансової системи під управлінням відомих західних спецслужб обкрадав простий народ, видоював до останньої краплі цю багатостраждальну землю і її людей! Але ми, КПППДСВП... - але помітивши здивований погляд нерозуміння, розшифрував для повної двостороньої комунікації, - Комуністична Партія Послідовників Партизанів Другої Світової Війни і Підпілля не допустимо, щоб такі тварюки, як ти, зрадники батьківщини, імпералістичні помічники служб Європейського Союзу, знущалися над нашим суспільством! Допоки ми живі, ми будемо нищити таких недолюдків! До останньої краплі крові!
- За свої злочини проти робочого селянського капіталістичного класу тебе осуджено до найвищої міри покарання! -сказав Якуб.
Засуджений до смерті податківець відразу згадав собі поле з хрестами. Поблід. Паченко дістав з-під пазухи моток альпініс-тичного тросу із вже заготовленою петлею і, не поспішаючи, почав його розкручувати. Інспектор упав на коліна, просячи про помилування, а потім несподівано підскочив, вирвався і, лементуючи, побіг вниз. Розбійники навіть не стали за ним бігти, лише зняли захисні маски.
- Холера, знаєш, Йосип, про що я жалію? А то, шо лише на старість я вирішив вибратися на канікули, - важко зітхнув Вен-дрович. - Скільки незабутніх файних пригод нас оминуло...
Йосип вибухнув сміхом. Чиновник вже був досить далеко, але почувши той вибух сміху, пришвидшив темп.
- Не. Ця робота не для мене, - бурмотів собі під ніс. - Якщо з Божою допомогою виберуся живим, то піду з цієї роботи і стану простим поштарем-листоношею.
Із добрим гонораром після важкої праці, Якуб та Йосип направилися відпочити до найближчої корчми. Між іншим, за якихось півгодини з'явилися нові гості. Було їх тринадцять - ціла бісова дюжина, і всі вони були одягнені в чорне. На одязі були нашиті дивні таємничі символи. Кожен із них тримав в руці чорний чемодан із срібними кованими кутниками.
- Опа, це що масони до нас в гості завітали? - зазначив Семен, споглядаючи через вікно на групку дивних туристів.
Але він помилився. Це були не масони...
- Дай Боже здоров'я! - привітався, виходячи їм на зустріч.
- Чим можу допомогти?
Гості не дуже зраділи від такого привітання. Коли вони підійшли ближче, виявилося, що кожен із означених масонів мав козлину борідку. А в їхніх очах було щось зле, що не дуже йому сподобалось.
- Ми - представники переслідуваної релігійної меншини,
- з гордістю зазначив один із них, з найбільш виразною і найдовшою борідкою.
- Усі переслідувані знайдуть тут притулок, - Семен легко посміхнувся до своїх думок.
- Ми - сатаністи! - голосно пояснив інший представник секти.
Семен нахмурив брови і почав щось сильно обдумувати. Нічого не знайшов у своїй пам'яті на цю тему, але якось сильно не турбувався про це. Останнім часом і так підозрював, що в нього після прожитих ста років може розвинутись склероз.
- Ну і шо з того? - обережно перепитав.
Сатаністи широко посміхнулися.
- Скільки це буде коштувати? - перепитав голова секти.
- За цілу групу? Ну, думаю, десь тисячу за добу. Харчування додатково.
- В такому разі ми можемо залишитися на місяць?
- Скільки заплатите, стільки зможете і залишитися, - Семен звів плечима, але на його устах з'явилася щира слов'янська посмішка.
Посидять тут місяць, заплатять за цей місяць. Може, навіть оплатиться запуск в готелі невеличкого самогонного апарату,
- калькулював у своїй голові старий козак.
- Чи знайдеться тут якесь місце, де ми зможемо приносити жертви? - перепитався інший член секти.
Семен здивувався. Мало того, що вже встановили ціну, то вони ще хочуть додаткові послуги. Правду кажуть - пусти свиню під стіл, а вона лізе на стіл!
- Всі пожертви можете приносити нам, а ми вже передамо до храму, - пояснив.
- Чи під готелем є якийсь підвал? - перепитав очільник секти.
- Звичайно.
- Ми також будемо винаймати і підвал.
Сатаністи швидко розбіглися по номерах. Незабаром з корчми підійшли також і Якуб із Йосипом. Йшли морською ходьбою, легко погойдуючись з боку на бік, але почували себе чудово.
- О, в нас гості? - здивувався Якуб, спіткнувшись в холі об чорну валізку з намальованою пентаграмою.
Зайшли в канцелярію, де Семен якраз обмивав чергове замовлення самогоном.
- Гості? - почав розмову Якуб.
- Ага. Дивні, але ввічливі, тринадцять їх. Сказали, що вони сатаністи, - пояснив старий козак. - Інженери якісь чи що, акуратно так одягнені, в чорних плащах...
- Сатаністи, кажеш, - повторив задумано Якуб. - Щось мені це нагадує...
Ні з того, ні з сього лупнув себе по голові.
- Сатаністи! - викрикнув. - Це ж вірні слуги дияводэ!
- Не говори дурниць, - сплюнув через плече Йосип. - От ти сам подумай. Та, мабуть, нема таких дурних, щоб поклонялися до...
- Але вони так роблять. Більше того, ще й приносять людей в жертву...
- Говорили щось про, там, пожертви, - пробурмотів Семен. - Я їм навіть скриньку в холі примайстрував...
- Старий, а дурний, - зітхнув Якуб. - Не про такі пожертви йдеться...
- А мені вже можна! Маю на то право, зрештою, сотня вже стукнула, - трішки заспокоївся і продовжив тему. - То як, тепер виженемо їх? Як? їх вчетверо більше, ніж нас, і Томаш ще не приїхав.
- А давайте натравимо на них піонерів! - запропонував Йосип.
Вендрович задумався, а потім каже:
- В мене йость одна концепція...
Обдумав ще якусь хвилю і зійшов вниз до підвалів у палаці. Підвал, де сиділи вірні дияволу, закривався масивними дверима, а зсередини був ще й масивний засув. Довго не думаючи, Якуб закрив двері на засув, а потім приніс декілька цеглин і відро розчину, і почав кладку. На цьому й застукали його напарники.
- іі|о ти, до холери, надумав? - запитав Семен.
- А сам здогадайся.
- Ти що живцем хочеш їх поховати?
- Схоже на те. Тільки без паніки, я все продумав. В канцелярії є хід, який веде до підвалу. Він закритий люком. Будемо їх підгодовувати, зрозуміло, що за взаємною вигодою. Зате там вони не будуть людей мучити. А так, хай собі сидять. В гіршому випадку повирізають один одного... Ну, і суспільству буде легше.
- А якщо будуть проблеми?
- Напустимо сльозогінного газу або заллємо водою.
- Ну, не знаю...
- А на додаток будемо мати туристичну атракцію. Зоопарк в підземеллі з неординарними експонатами.
- Хм... Це хороша ідея. Побачимо.
В холі ще стояла частина багажу. Обидва працівники фірми уважно обшукали його з метою виявлення небезпечних предметів. У валізах та рюкзаках знайдено вісім небезпечних гаманців, які містили приблизно дві тисячі злотих, а також три небезпечних ручних годинники. Зрозуміло, що з огляду на безпеку для громадськості, ці речі були конфісковані. Якуб довго боровся зі спокусою привласнити собі фіолетові штани і чорну шкіряну куртку, але зрештою вирішив, що не морально обкрадати навіть таких представників релігійної секти, як сатаністи. А от красивий короткий ритуальний меч, покритий різьбленими малюнками, забрав на кухню для нарізки хліба. Як то кажуть, - добрий господар все несе додому!
Ту частину багажу, яка не становила загрози, вміло скинуто на купу в одному з підвалів поруч із ув'язненими. Минула добра година, допоки в'язні зрозуміли складність ситуації, в яку вони потрапили. З підземелля долинали прокльони, завивання і вибухи диму з неприємним запахом. Випари без перешкод проникали крізь люк і отруювали повітря в канцелярії.
- Дідько! - зауважив, задихаючись, директор. - Збанкрутую з такими клієнтами!
- Спокійно. Довго так не витримають. Там внизу тиск повинен бути набагато сильніший! - заспокоїв його Якуб.
- А може, вони привикли до сірки? - задумався Йосип.
І справді, невдовзі клубки диму розсіялися. Біля четвертої по обіді Семен слідкував за безпекою рідного їм палацу. Воно полягало в тому, що він сидів на даху і виглядав чергових жертв їхньої гостинності. Несподівано старий козак помітив велику групу людей, які прямували до їхнього готелю. Але радості від побачених гостей він не отримав.
- О людоньки! - сказав сам до себе і побіг попередити компаньйонів.
Якуб сидів собі в канцелярії і працював, тобто оздоблював сторінки реєстраційної книги малюнками зайчиків.
- Що сталося? - запитав, побачивши схвильоване обличчя шефа.
- Гості!
- Вже біжу.
- Смерфи!
- Смерфи не існують. Я тобі вже казав, що ти колись доп'єшся, що тобі вже малі сині чоловічки ввижатимуться.
- Так я про легавихі
- То таких у синіх мундирах з білими фуражками?
- Так! Даїшники!
- А-а, розумію. То скільки їх там?
-Всі!
- Тобто?!
- Дві машини з сиренами і ще четверо пішки.
- Спокійно! Тільки без паніки! - сказав екзорцист, йдучи в напрямку вхідних дверей. - Може, вони їдуть лишень щось попоїсти або переночувати. Даїшники чи поліція, хоч і тяжко в це повірити, теж люди.
Якуб краєм ока зауважив, що його старий друг десь пропав. Знизав плечима. І чого тут боятися? Поліція ніколи не заарештує невинного. Спокійно вийшов на поріг будинку. Поліцейські взяли в облогу вхід до будинку, приціливши прямо в нього з пістолетів і автоматів. Вендрович вже неодноразово мав досвід комунікувати з представниками різних силових структур і зараз дійшов до висновку, що це ніщо інше, як вияв професійного збочення. Робота в них нервова, от і до готелю йдуть зі зброєю та у формі.
- Здоровенькі були! Від імені усього персоналу радий вітати Вас тут, численних представників правоохоронних органів, у нашому скромному палаці, - ввічливо привітався. - Наш готель пропонує ексклюзивні номери з краєвидом на гори. Наша кухня славиться на усю околицю... До Ваших послуг також пропонуємо конференц-зал, де на професійному рівні Ви зможете провести круглі та напівкруглі столи, семінари і конференції на такі важливі для нашого суспільства теми, як боротьба зі злочинністю і корупцією в нашому районі...
Лише в ту мить він помітив, що біля однієї з поліцейських машин стоять четверо німців та інспектор податкової служби.
Самогон вивітрився з його голови одним подихом вітру і тепер Вендровичу видавалося, що запрошувати поліцію до готелю відпочити було не найкращою ідеєю.
- Прізвище та ім'я, - різко і без вагань запитав капітан Вов-ковскі.
Якуб сидів на кріслі в кімнаті для допитів у відділку в Ухані. Самопочуття у нього було не найкраще. Його напарники десь зникли. Колишні клієнти безсовісно звинуватили його в цілій низці найрізноманітніших злочинів. На додаток, поліція залишила декілька відчутних вм'ятин на його тілі. Правду кажучи, щодо самих вм'ятин, то було за що - Вендрович під час арешту чинив опір і енергійно прЬтестував, у зв'язку з чим одна з патрульних машин дивним чином втратила лобове скло, а друга отримала значну вм'ятину на дверях. Один зі співробітників правоохоронних органів став схожим на песика Рекса з вечірньої казки для дітей (Якуб підбив йому око), а другий на
Чебурашку (Якуб вчепився йому за вуха, коли його намагалися запхати всередину машини). Ну що ж, і таке в житті буває...
- Прізвище та ім'я, - повторив капітан.
Життєвий досвід навчив Якуба, він був дуже обережний і зазвичай не носив при собі документів. А для поліції це створювало додаткові проблеми з встановленням особи. Ну і тут Вендрович вирішив ще більше ускладнити їм життя.
- Ян Ковальські, - збрехав.
- Чи знаєте Ви, громадянине Ковальські, за що Вас заарештували?
- Без поняття.
Капітан дивився йому прямо в очі. Блакитні, водянисті зрачки екзорциста нагадували порцелянові кульки. Погляд арештованого був настільки чистим і невинним, що капітан навіть засумнівався у своїй правоті. Але ж всі свідки впізнали його, цього старого дідугана! Капітан важко зітхнув.
- Добре. Тоді прошу вгадати самому.
Якуб задумався. Який же з учинених ним злочинів заслуговував на таку сувору кару?
- Браконьєрство?
- Ні. Прошу вгадувати далі.
- Контрабанда?
- Контрабанда чого?
- Нічого. Я нічого не перевозив контрабандою. Я лише перевіряю випадки.
- За контрабанду теж. Але це ще не найголовніше. Вгадуй далі.
- Пас. Більше не знаю.
- Тебе заарештували за такими звинуваченнями: збройний напад і обкрадання. Якщо ви погодитеся співпрацювати з правоохоронними органами, тоді я особисто постараюся просити за Вас пом'якшення вироку в суді. Замість восьми років, Ви зможете отримати максимум п'ять. А там і за відмінну поведінку теж можна буде отримати бонус.
В цей момент в кімнату зайшов ще один поліцейський. Він приніс якийсь довгий комп'ютерний роздрук.
- Ось тут особова справа цього Ковальського, - сказав, - а він не такий вже й беззахисний, як виглядає. За його плечима вже тридцять вироків було.
Екзорцист з жахом усвідомив, що десь в Польщі волочиться якийсь справжній Ян Ковальський, який прогрішився навіть більше, ніж сам Якуб. Вендровичу це дуже не сподобалося, а тим паче в такій ситуації все міняло картину.
Здаюся, - сказав він вимушено. - Я - Якуб Вендрович. - І я хочу відповідати перед законом лише за свої провини...
- Зараз не час для жартів, - гаркнув капітан.
- Я готовий відповідати перед судом за всі свої злочини, але я не хочу, щоб на мене повісили всі справи і огріхи якогось надуманого мною Ковальського! - у відчаї заговорив Якуб.
Поліцейський важко зітхнув.
- Добре. Почнемо все з початку, - сказав спокійно. - Прошу відповідати на мої запитання правдиво.
- Добре.
- Чи Ви є власником фабрики прального порошку в Соха-чеві, там де підпільно виробляли амфетамін?
-Не.
- Чи Ви є власником фабрики шпалер в Отвоцьку? Тієї самої, де друкувалися фальшиві долари...
-Не.
- Чи Ви є членом терористичної організації «Зелені месники»?
-Не.
- Пане Ковальські, Ви обіцяли говорити правду! То чого Ви тепер вигадуєте найдурніший спосіб захисту...
- Я не Ковальські! - зазначив Якуб, кидаючись на слідчого.
Трохи йому не пощастило і Якуб по дорозі зачепився за
кабель і впав, вдарившись чолом об ріг стола. Пройшло чимало часу, поки він прийшов до тями. Вендрович знову сидів на кріслі, цього разу прив'язаний до нього.
- Почнемо все з початку, - капітан Вовковські був втіленням надзвичайної терпимості. - Згода?
-Так.
- Прізвище і ім'я?
- Не пам'ятаю.
Цього разу казав правду. Удар об кут стола спровокував нетривалу втрату пам'яті.
- Ян Ковальські. Правда?
Слова капітана були як бальзам для запамороченого розуму арештанта.
- Якщо капітан так стверджує, то, мабуть, так і є, - усміхнувся дідок. - Поліція ж не буде брехати...
- Чи належите Ви до терористичних організацій, ціллю яких є скинути теперішню владу нашої батьківщини?
Якуб задумався. Терор. Були якісь думки в голові. Вже десь чув це слово і навіть знав його значення.
- Так, - сказав з посмішкою і поліцейський теж посміхнувся до нього у відповідь.
Таке признання явно принесло полегшення для Вов-ковські. Тепер капітан був свято переконаний, що він зловив справжнього терориста.
- Яку роль Ви виконували в тих організаціях?
Це питання спричинило певні клопоти для Якуба. Він не був впевнений. В голові перемішалися усі фрази і словосполучення, і лише одне підходило до ситуації.
- Я підробляю в них екзорцистом.
Поліцейський проігнорував ще один, як він подумав, жарт арештанта.
- Скільки у вас членів? Імена, клички?
Ведрович знову напружив пам'ять. Однак в голову приходили лише якийсь незрозумілий набір слів. Уява підкинула йому велику полицю заставлену книжками. Це виявились спогади з часів, коли Якуб був ще в другому класі, і його випадково закрили на цілу ніч у шкільній бібліотеці. В голові старця все перемішалося.
- Не пам'ятаю.
- Думаю, на сьогодні досить.
Вимученого арештанта завели до камери. Він одразу завалився на ліжко і заснув глибоким сном. Якуб прокинувся саме на вечерю. Пам'ять повернулася до нього повністю. Залишився лише головний біль. До камери зайшов практикант з вечерею. Екзорцист оглянув його уважно. Практикант не належав до категорії ідеологів.
- Хочеш трохи підзаробити? - запитав.
Спроба скорумпувати представника поліції вдалася.
- Яким чином? - практикант проковтнув гачок.
- Дам тобі п'ять старих мільйонів, тобто п'ятсот злотих за ключ від цих дверей.
- Буде не просто.
- Тисячу?
- Та я б радістю, але тут немає замка. Двері закриваються на засув.
І молодик швидко покинув камеру, допоки Якуб не встиг щось нового придумати. Дідок спочатку кинувся йому навздогін трохи нецензурщини, а потім почав переглядати вміст своїх кишень. В кишенях було все те, що мав при собі під час арешту. Приємна несподіванка, що жодна річ не зацікавила працівників поліції при обшуку. На щастя його перевірили лише на наявність зброї. В задній кишені знайшов слюсарський напильник, який використовував час від часу для підпилювання нігтів. В задумі подивився на віконні ґрати і почав їх пиляти. Рівно в одинадцятій вечора піддався останній дріт решітки.
- Ну, з Богом, - шепнув сам до себе і вискочив через вікно. Безшумно приземлився на газоні спокійної вулички у задньому дворі комісаріату.
- Свобода! - крикнув на все горло.
Сирена патрульної машини завила одразу в нього за спиною. Вендрович викинув із рук тюремну решітку і в паніці кинувся втікати.
Напарники Якуба уважно слідкували за його арештом із-за кущів.
- От, холера, - почав клясти Семен. - Старий, а дурний, і знов попався.
- Думаю, що його просто треба взяти і нагло відбити, - запропонував Томаш і додав, - ...перед тим, як він нас видасть.
- Якуб своїх не здає, - заступився Семен і дав Томашу під-затильник.
- Це ж несправдливо, отак поїде собі людина на канікули відпочивати, а її візьмуть і пов'яжуть, - почав жалітись друзям Томаш після хвилини слабості.
- Ідея не погана, - підмітив Семен. - Це я про можливість відбити Якуба. От тільки як її втілити в життя. Юзьва, а ти що про це думаєш?
Йосип задумався. Без сумнівів в минулому мусили траплятися випадки вдалого відбиття ув'язнених, але проблема була в тому, що він не знав жодних позитивних, тобто вдалих прикладів. Правду кажучи, це незнання виникало з факту, що читання книг не належало до категорії його найулюбленіших занять.
- Думаю, - сказав, - що варто подивитися якийсь фільм, де ми могли б почерпнути добрі ідеї для визволення Якуба.
- Але в нас немає ні відеомагнітофона, ні телевізора, - зауважив старий козак.
- А це якраз не проблема. Я маю, - похвалився Томаш, -«Соні», - отримав від сина, коли він з Америки приїжджав.
- А які фільми маєш?
- Маю один про жіночу колонію. Ті баби там такі цицькаті, з охороною крутять фіглі-міглі і не лише з ними. Шкода, але цей фільм нам не підходить. Вони там нікуди не втікають...
- Все добре, панове, але, може, ми повернемося до нашої теми? - попросив Семен. - Як ви думаєте, де його тримають?
- Як то де? У відділку, в Уханях, звичайно ж, - відповів Томаш. - Я з таксі бачив, як його там волокли. І всі інші поліцейські машини теж десь туди поїхали.
- Скільки там є всіх поліцейських?
- Багато.
- А конктерно? Десять? П'ятнадцять?
- Ну, шість, як мінімум, буде.
- А може якось відволікти їхню увагу? - запропонував Йосип.
г
В цей момент аналітичний склеротичний розум Семена пронизала блискавична думка. Він пережив мить осяяння. Нахилився і почав пояснювати деталі свого плану. Операція порятунку Якуба Вендровича проходила осмислено. Приблизно
о десятій через Ухань проїхала дивна транспортна колона. На чолі колони їхав мерседес - вже знаний, як таксі. За ним їхала нова тойота, тягнувши за собою на тросі вагончик, з якого в нічне небо долинали голоси п'яного збіговиська. Вагончик дідугани вкрали з будови на кордоні в Грубешові. Вкрали разом із міжнародною бригадою будівельників-заробітчан, яка, власне, відпочивала після робочого дня. Бригада, звичайно, сама висловила своє бажання після того, як отримали каністру із самогоном і майже всі з них вже були п'яні до чортиків. Вагончик зупинився перед школою. Йосип вигнав робітників із середини. Вони ж не горіли бажанням покидати затишне містечко і час від часу потрібно було мотивувати їх прикладанням сили. Нарешті вдалося пороставляти робочих в шеренгу навпроти будинку.
- Ось ваше нове робоче місце, - жестом показав на школу.
- Але тут вже немає що робити, - будинок відремонтований, - підмітив хтось із них.
- Це якраз не проблема. Вашим завданням буде рознести цей будинок на тріски.
Робочі почухали своїми брудними руками жирні чуби.
- А що таке тріски? - хтось запитав.
- Розберіть це просто на шматки. Ставимо вам ящик відмінної горілки. Чим швидше справитеся, тим швидше нап'єтеся. А зранку прийде до вас хтось із керівництва і дасть вам добавку. Ну, за роботу!
Роботяги схопилися за інструменти, ломи, відбійні молотки і взялися за стіни. Вони підняли такий шум, що вся околиця прокинулася. З будинків почали вибігати мешканці.
- Чому школу руйнують? Чим вона заважає? - запитав Йосипа якийсь хлопчина.
і
І
- Зменшення бюджету в відділі освіти спричинило закриття всіх шкіл, і то назавжди.
- Це означає, що ми тепер будемо мати канікули, аж поки не виростемо? - хотів переконатися ще один хлопчик.
- Саме так. І не стійте тут, дітки, а краще йдіть допомагати робітникам.
І банда жертв всенародної системи освіти повстала проти альма-матер.
- Працьовита дітвора, - зауважив Йосип із меланхолією. -За навчання, мабуть, так ніколи не бралися.
- Думаєш, того буде достатньо, щоб відвернути увагу? -нервово запитався Томаш.
- Думаю, що так.
Якийсь хлопчина підбіг до них із саморобним факелом:
- Дідусю, а у вас вогню не знайдеться?
Паченко віддав йому запальничку.
- Спалити за собою усі мости! - крикнув по-філософськи школяр і побіг до натовпу.
- Жереб кинуто, - додав весело Семен, споглядаючи, як через вікно біологічного кабінету вилітав скелет, розсипаючись по землі.
- Ну, дорогенькі, час і нам зникати, - Томаш різко зупинив їх філософствування.
А час, справді, не чекав. Вже було чути виття сирен декількох міліцейських машин. Виття все дужчало й наближалося до них.
- Година X пробила плюс ще якихось п'ятнадцять хвилин, -сказав Йосип, глянувши на годинник.
Старигани-рятівники посідали в авта і рушили. На дорозі розминулися з патрульною машиною, яка їхала в напрямку школи. Зупинилися біля самого відділку. В комісаріаті, здається, не було жодної живої душі. Брама на подвір'я була відкрита.
- Зачекайте, - Семен затримав жестом руки компаньйонів, які вже рвалися атакувати. - Не можна так по-хамськи через головний вхід.
- А чому ні?
- По качану! Хтось там мусив залишитися. Ще поб'ють нас. Тут варто розумно діяти.
Повірили йому. Зрештою, лише він мав військову освіту. Хоч і було це ще за часів царя Гороха, але краще щось, ніж зовсім нічого. Козак просканував поглядом стіни відділку.
- Маю план! - і показав пальцем на досить брудні двері зліва від воріт. - Це, мабуть, аварійний вихід. Ним і потрапимо всередину!
- Ну, то за благородне діло, а то час не чекає, - підганяв Томаш.
- Не варто недооцінювати супротивника. Але заради вищої мети, ми повинні бути готовими понести необхідні втрати,
- сказав почуту десь від когось відомого крилату фразу Йосип, перезаряджаючи автомат ППШ. - За волю!
Він став навпроти дверей і випустив довгу чергу набоїв. Навіть попав. В дверях з'явилися дірки, як в решеті. Використавши половину магазина автомата, перервав обстріл і кинувся в атаку. З розбігу вдарив двері, а тоді почав бити об них прикладом. Але незважаючи на те, що двері були сильно продірявлені, вони ніяк не хотіли піддаватися.
- А може двері відкриваються назовні? - Семен дійшов до висновку, що як шеф повинен давати влучні поради.
Паченко одразу ж перевірив цю гіпотезу. Він щосили рванув на себе двері. А двері не були навіть закриті. Ударна хвиля відкинула його ще з більшою силою. Тут на допомогу підбіг Томаш і з ППШ випустив довгу чергу всередину чорного і вузького коридору. Від куль зі стін сипалася штукатурка.
Томаш пішов в атаку. Його друзі вже хотіли бігти за ним, але склалося так, що поліцейські, які залишилися у відділку, почули постріли і вибігли через головний вхід у повному озброєнні. Скажені визволителі швидко заскочили в машини і миттю зникли.
Томаш забіг уже в коридор, де почав хаотично шукати камери, в яких могли утримувати Якуба. Перший поверх був порожній. На другому поверсі коридор різко повертав вправо, і наш відважний бойовий також повернув, після чого дійшов висновку, що сьогодні не його щасливий день. Повернувши за ріг, він помітив дві важливі речі. По-перше, на своє здивування впевнився, що його вірні друзі не пішли за ним в атаку. А по-друге, помітив, що коридор закінчується тупиком, а конкретніше, сміттєпроводом. Почувши кроки, які наближаються до нього, Томаш заволав, відкрив люк і заскочив всередину сміттєпроводу. Коли хтось із поліцейських необережно намагався подивитися всередину, дід в екстазі почав стріляти вгору, а потім по сміттєвих ящиках внизу. А тим часом умілі стражі порядку закрили знадвору двері сміттєпроводу на засув, і дід-терорист залишився відрізаним від цивілізації.
Що тут діється? - перепитався капітан Вовковські, який саме повернувся з досить незвичного завдання. Годину тому надійшов сигнал про збір неконтрольованих п'яних будівельників, які з невідомих причин посеред ночі почали нищити будівлю школи.
- Та тут один божевільний дід відстрілюється зі смітника, -пояснив йому ввічливо рядовий.
- То роззброїти його і арештувати!
- Неможливо підійти. Він постійно стріляє, ще люди загинуть.
- За те нам взагалі-то і платять - за ризик під час виконання службових обов'язків. А Ви лише пільги хочете, і щоб ніхто не постраждав! - розізлився Вовковські. - Невже все потрібно робити самому?!
Важко зітхнувши, командир швидкою ходою пішов у відділок. Там миттєво викарапкався на третій поверх і з криками: «Я тобі зараз покажу Сектор Газа!? кинув у сміттєпровідну трубу гранату. Коли постріли припинилися, двоє поліцейських зайшли в противогазах всередину сміттєпроводу і витягли непритомного терориста.
Кілька хвилин потому і кілька сотень метрів далі Якуб втікав від поліцейської машини. Автомобіль вже майже наїжджав йому на п'яти. І раптом бігун помітив зліва від себе невисокий кам'яний паркан. Вендрович зібрався з силами і йому вдалося його перескочити. Дідок опинився на цвинтарі. Автомобіль різко загальмував і поліцейські продовжили переслідування пішки. Патрульна машина, вимкнувши сигналізацію, їхала вздовж мурів цвинтаря. Втікач плигав із могили на могилу, але біла сорочка видавала його навіть крізь нічний пейзаж цвинтаря і залишалася найкращим компасом для слідчих.
- Стій, кому кажу! Ми все одно тебе зловимо!
- Як не маєте за що зловити, то ловіть себе за ***! - відгризнувся Вендрович.
Такої зневаги поліцейські не збиралися терпіти. Почали стріляти. Навіть вдалося потрапити в ціль. Кам'яний ангел дістав кулю прямісінько в серце. Другий втратив долоню. Наступний постріл відірвав сонному коту хвіст. Якуб, не озираючись, перестрибнув через паркан і знову опинився на дорозі.
Поліцейські припинили стріляти. Тепер він вже не міг від них втекти. Втікач теж це зрозумів. І тут сталося чудо. Впоперек дороги проїхав мерседес із українськими номерами. Екзор-цист кинувся за ним.
- Стій! Зупинись! Благаю!
Машина зупинилася. Задні двері відкрилися, Якуб заскочив, і машина різко рванула вперед. Через декілька хвилин про поліцію він міг тільки згадувати, як про жахливий сон. Наш герой обернувся, щоб побачити, кому дякувати за свій порятунок. В мерседесі сиділи три українські «бізнесмени». Завдяки світлу вуличних ліхтарів, Якуб зміг розгледіти своїх рятівників. Перше, на що треба звернути увагу, так це на те, що при кожному світлі ліхтаря у них на шиї виблискували здоровенні золоті ланцюги. Та й всі інші деталі були в такому ж стилі: чорні спортивні штани, чорні шкіряні куртки на перекачаних торсах, чорні лаковані туфлі. Дула не блистіли - пістолети були воро-нені. Але найбільше погляд Вендровича прикували їхні сніжно-білі шкарпетки. Один із них дістав із кишені стерту роками і руками фотографію і десь хвилину порівнював з фізіономією нещасного дідка.
- Це він! - сказав.
Якуб почувавсь трохи невпевнено.
Ф:
- Прізвище та ім'я? - запитав капітан, коли арештанта привели на допит. Томаш задумався. Він не мав жодних документів з собою...
- Ян Ковальські, - сказав перше прізвище, яке спало йому на думку.
Реакція слідчого здивувала його.
- Брешеш, громадянине. Прізвище та ім'я?
- Я - Ян Ковальські, - наполягав на своєму Томаш.
- Та що ж ти кажеш? Зараз ми вияснимо «ху із ху!». Приведіть мені того Яна Ковальські, якого ми зловили зранку!
Один з рядових віддав честь і пішов виконувати наказ. За мить він вже був на місці. Вигляд він мав трохи знервований.
- Пане капітане!
- Що сталося?
- Камера порожня, а у вікні немає ґратів!..
- Втік, - методом дедукції зробив висновок Вовковські. -Шкода, дуже шкода. А я вже був його розколов. До ранку він би мені все виспівав.
Томаш відчув себе впевненішим.
- То той, що був в камері, був Ковальські? - перепитався для точності.
-Так.
- Як Ви й самі бачите, капітане, я тут, а не в тій камері, бо того другого там немає.
- Тобто?
- Є лише один справжній Ян Ковальські, тобто я, - гордо вдарив себе кулаком в груди, не знаючи, що цим сам підвів себе під ешафот.
На обличчі Вовковські можна було прочитати дурнувате здивування, але той не показав цього.
- Неважливо. У всякому разі ти - заарештований. Маєш право на адвоката...
- Знаю. Все, що скажу, може бути використано проти мене в суді. А ще таке, правда, за що я, взагалі-то, заарештований?
- За тероризм, за володіння незареєстрованою вогнепальною зброєю, збройний напад на міліцейський відділок... Будемо вважати це, як напад на осіб при виконанні свого професійного обов'язку... 10 людей по п'ять років за кожного... - 50 років тюрми! - проказав злісно.
- Але в Польщі, наскільки я знаю, вирок не сумується...
Капітан вже давніше почав підозрювати, що арештант глузує собі над ним і так не витримав і зірвався.
- Вон! - заверещав.
- Хочете сказати, що я вільний? - щиро зрадів Томаш.
- Негайно заберіть його або я його зараз сам застрелю!
І забрали його не до п'ятої камери, з якої втік Якуб, а до сьомої, де взагалі не було вікон.
Якуб стояв прив'язаний до колони, яка підтримувала балкон для хору в якійсь покинутій церкві.
- Панове, а може, ми домовимося? - запропонував.
Троє українських бізнесменів - Павло, Микола та Ігор -лише посміхнулися, не перестаючи займатися ділом, яке полягало в точінні багнетів від калашника на кам'яних сходинках вівтаря. Це заняття приносило їм величезне задоволення, тому що вони час від часу посміхалися і посвистували крізь зуби похоронний марш.
- Хлопці, ви робите непоправну помилку...
Ніхто не звернув на нього уваги.
- Ці сходи брудні. Там же купа мікробів.
- А це вже твої проблеми, - сказав Ігор.
В його голосі прозвучали глузливі нотки.
- Ви ж мене тільки полякаєте, правда ж? Ну, скальп знімете? - хотів впевнитися ув'язнений. - Ну, може, відріжете мені вуха?
- Не тільки, - пообіцяв Микола.
Ігор провів лезом по своїй волосатій лапі. Волоски посипалися на землю.
- Ги! - зрадів. - Як лезо!
- А може ми даремно гостримо, - зауважив Павло. - Тупим же буде більше боліти.
- Не біда! Посиплемо сіллю і буде ОК'ей, - сказав Микола. -Добре було б ще принести каністру з машини.
- Але за що? - викрикнув полонений.
- А хто інспектора з податкової служби грабанув, га? - запитав Ігор. - Ось ваша податкова і найняла нас...
Якуб вже давно підозрював, що держслужбовці можуть вигадати будь-яку дурницю, але лише зараз мав можливість в цьому переконатися.
- Польська податкова найняла українську мафію?!
- Ну, по-перше, ми не мафія, а поважні бізнесмени. А по-друге, без наших послуг таких ненормальних податків, як у Вас в країні, з простих громадян ніхто б не стягнув, - пояснив Микола.
- Панове, а може ми все ж таки домовимося? - Якуб не полюбляв тортур.
- Ну, говори, - дозволив Микола.
- Я - власник готелю в Уханях. Чудова, красива резиденція. Дванадцять кімнат. Можна заробити, скільки захочете. На місці є кухня і самогончику можна нагнати...
Троє українців подивилися один на одного і, задумавшись, почухали потилиці.
- Готель, кажеш... - замріявся Ігор. - Можна туристів у підвалах закривати, а потім за них викуп просити! Справа-то - хороша. Добре, - повернувся до Якуба. - Беремо! Напиши нам довіреність, що ти передаєш нам усі права на ведення бізнесу в готелі від твого імені.
Звільнили йому одну руку і він їм написав, що ті хотіли. Микола сховав папір і витягнув з-під піхви багнет.
- Що тобі відрізати першим? - запитався прямо.
- Зараз-зараз, - занервував полонений. - Але чого ви хочете мене забити? Я ж вам весь готель віддав!
- Готель ми то взяли, але сам розумієш, грошенята ми то від податкової також отримали наперед.
- Але так несправедливо!
- Все навіть дуже справедливо, - запротестував Ігор. - Ми ж нічого не говорили про дарування життя...
- Сволота! І Ви ще називаєте себе українцями? Та мій ді-дусь-партизан в могилі від такого сорому перевернеться!.. Я не хочу признаватися до такого роду! Інквізиції на вас нема...
- Зате для тебе буде, - і Микола потряс каністрою, яка вже стояла поблизу його ноги. Всередині щось захлюпало. Бензин.
- Але ви ж не можете мене вбити в церкві! - завив. - Це ж осквернення святого місця!
Троє мафіозі стали, як вкопані.
- Він правий, трясця його матері, - сказав Павло. - Не дуже добре. В церкві - це великий гріх.
- Добре, - прийняв рішення Ігор. - Відв'яжіть його. Покінчимо з ним надворі.
Якуба розв'язали і виволокли на подвір'я. Дорогою Вен-дрович їх переконував, що вбивство навіть поза територією церкви, є також важким гріхом.
Перед церквою лежало трохи будматеріалів. Мабуть, якийсь спонсор готувався до ремонту.
- Знаєте, що? - заговорив Ігор. - Ми ж поважні українські бізнесмени.
- Ну, так, - підтвердив Павло.
Якуб про всяк випадок енергійно покивав головою.
- Україна завжди була центром Європи, а ми що? Поводимося, як та дич з російської мафії. Вони ж як не стріляють, то ножами ріжуть.
- До чого ти ведеш?
- Думаю, що ми маємо поступити якось більш цивілізовано... по-європейськи.
- Тобто, ви мене відпустите? - втішився Якуб.
- Забетонуємо йому ноги у відрі і скинемо з моста у воду. Хай собі рибки половить.
- То ж по чиказькі буде, - жертва робила спроби втрутитись.
- А де найближчий міст? - бандити не зважали вже на нього.
- Сто метрів звідси!
- Тоді, до діла!
Як вирішили, так і зробили. В останні хвилини свого життя Якуб Вендрович поводився з гідністю.
- Буду вас відвідувати ночами і лякати в темряві, - пообіцяв.
А потім, його зіштовхнули з моста, а самі поїхали в бік готелю.
Ф
Капітан Вовковські зайшов до камери Томаша.
- Сподіваюсь, пан вже дозріли до нормальної розмови? -перепитав.
- Звичайно, що так. Може, нам навіть вдасться домовити- ' ся? - арештант корупційно натякнув.
- Як домовитися? - капітан Вовковські був цілковито непідкупним.
Його непідкупність була наслідком, коротше кажучи, помилки молодості. Ще за часів навчання в міліцейській академії, молодий студент помилково замість лекції з психології поведінки арештованих записався на курси філософії. В результаті цього необачного вибору він вмів цитувати напам'ять в оригіналі «золоті» фрази більше двадцяти різних мислителів, а от різні там натяки чи невербальні жести, якими спілкувалися спіймані криміналісти, залишалися для нього справжньою «та-була расою».
Ну, звичайно ж, Томаш про таке і не міг підозрювати, тому і далі безупинно продовжував спроби підкупу:
- То що, зробимо ЦЕ? - підморгнувши, повторив свою пропозицію.
Вовковські був новеньким на службі. Ще не мав тієї витривалості й стійкості, яка притаманна досвідченим поліцейським. Можна сказати, що для поліцейського він був дуже ввічливий і ставився з розумінням до людських проблем.
- Якщо Вам щось потрапило в око, то я можу дати носову хустинку, - запропонував допомогу.
Томаш показав пальцями енергійний жест підрахунку грошей.
- Якщо Вас щось покусало, жодних проблем, можете почухатися. Не соромтесь. Правду кажучи, мені навіть не зручно перед Вами. Ми вже давно планували провести дезинфекцію всіх приміщень. Але минулого місяця нам врізали бюджет в статті про господарські витрати, і ми не змогли закупити достатню кількість мийних засобів.
Затриманий вирішив перейти до вербальних натяків. Але горе-бізнесмен не міг підозрювати, що і такі прямі, навіть банальні натяки стануть для капітана незрозумілими.
- Може, Вам машина потрібна? - заговорив.
- На службі для Вас я - громадянин начальник, - поправив його капітан.
- Вибачте, громадянин начальник, може, Вам потрібна машина?
- В принципі, не потрібна. В мене є службова.
- А не хотіли б мати своєї власної?
- А навіщо? Щоб одні лише податки платити? А бензин останнім часом подорожчав...
- А може, Вам квартира потрібна?
- Тільки-но отримав однокімнатну. Теж службова. Мені вистачає.
Проблема виявилася складнішою, ніж здавалася. Але То-маш тримався.
- А Ви ніколи не мріяли поїхати на відпочинок десь в далекі краї?
- А для чого? Гір мені цілком вистачає, а Карпати тут зовсім близько.
- А чи знаєте Ви, що в Гонолулу дівчата ходять по вулицях в одних лише купальниках?
Брови капітана піднялися від здивування.
- Дай-но мені адресу того Гонолулу, я зараз же вишлю туди бригаду. Ті їм такі штрафи випишуть за недотримання моральних норм поведінки в громадських місцях...
- Так це ж за кордоном...
- Польська поліція добереться навіть в Пекло, якщо буде треба!
Кілька днів потому капітан мав можливість переконатися на собі в правдивості цього твердження.
- Дівчата ходять майже голі, - не здавався ув'язнений. - А море там увесь рік тепле. З тими дівчатами там можна плавати на човнах, а можна і просто загаряти.
- А де це взагалі?
- Поблизу Америки. На Гавайях.
- А якою мовою там говорять?
- По-англійськи.
- А я знаю тільки німецьку. І російську.
- Це якраз не проблема. Я знаю англійську дуже добре.
- Кажеш, що в одних купальниках по вулицях? Хочеться це побачити.
Томаш вирішив, що рибка попалася на гачок. Тиснув далі...
- Можемо їхати навіть завтра. Разом. Будемо ходити алеями, а навколо нас стадо кралечок.
- Ех, шкода лише, що Вам світить двадцять п'ять років ув'язнення, - встаючи, сказав капітан. - Добра Ви людина. Добродушна. Подумати тільки, щоб взяти з собою на відпочинок поліцейського, який його ж заарештував...
І вийшов. Арештований у відчаї бився головою об стіну доти, поки не почув, що ще один такий удар і його голова просто трісне навпіл. Коли Томаш заспокоївся, хтось тихенько постукав в двері камери.
- Хто там?
- Ми, бідні поліцейські. Хочеш, може, ще сьогодні дістати ключ від своєї камери?
- І наскільки ви бідні?
- Тисячі злотих нам вистачить.
Відрахував десять банкнот із заробітку від минулого дня і просунув через вічко.
- От повезло, - від радості присвиснув Томаш і задоволено потер долонями і почав чекати. Хвилина очікування продовжилася до години і розтягнулася до двох. Мабуть, в них по дорозі з'явилися проблеми з пошуком ключа. Сів на нари і чекав далі. Час минав дуже повільно. Приліг, щоб знову почекати. Задрімав на годинку. Коли проснувся, ним тряс капітан Вовковські і вже був ранок наступного дня.
- Підйом, терористе! Ми зловили справжнього Яна Ковальські! Зараз ми Вам зробимо очну ставку!
А було все так: ріка, в яку українська мафія скинула забетонованого Якуба, не належала до глибоких. Правду кажучи, вона взагалі була мілка. Під мостом, в тому місці, де приземлився екзорцист, глибина була якраз така, щоб не забитися. Коли він піднявся на ноги, то виявилось, що вода не дістає йому навіть до пояса. Так Якуб і простояв всю ніч по коліна в воді. Відчуття, може, і не найприємніші, зате загрози життю не було. До ранку цемент розм'якнув настільки, що ув'язнений міг звільнити ноги. Якуб виправ штани від цементу і бруду та пішов в напрямку Ухань. Під час тієї довгої ночі було над чим добре подумати і в його голові народився план кривавої помсти. На додачу до всього, що сталося за останню добу, тією дорогою після невдалого переслідування, а потім після таких же безрезультатних всеношних пошуків, поверталася патрульна машина - та сама, від якої так вміло Якуб тоді втік. Наш герой був настільки виснажений, що повторювати нічні пригоди в нього просто не було ні сил, ні бажання. Відтак, стражі порядку хапнули його без особливих зусиль...
- Хто це? - перепитався Якуба капітан.
Його рука драматичним жестом показувала на Томаша. Той останній підморгнув. Дорогою з камери в кабінет допитів його моральний дух повністю зламався і тепер він вирішив у всьому зізнатися.
- Без поняття, - буркнув екзорцист. Вперше бачу цього типа на власні очі.
- Якуб, друзяка, ти що не впізнаєш мене?!
- Так хто ж це? - повторив запитання Вовковські.
- Не знаю.
- Добре. Пане Ковальські, хто це?
Томаш одразу зрозумів свою помилку.
- Без поняття.
- Але ж Ви його впізнали! І навіть назвали на ім'я.
- Це наклепи! Я його вперше в житті бачу.
Вовковські зітхнув.
- Вивести їх! - закомандував. - І підслуховуйте, про що будуть говорити.
Затриманих кинули в камеру без вікон.
- Звідки ти тут взявся? - Якуб запитав Томаша, коли вони вже були наодинці.
- Ми приїхали сюди тебе відбити.
- Я просто вражений.
- Але щось нам все пішло не так.
-Гм?
- Я вибив аварійний вихід поліцейського відділку, ввірвався з автоматом всередину, а там - тупик і сміттєзвалище.
- Холера! А всі інші з загону де?
Здається, дали драпака, коли я був всередині.
- То на них схоже, - усміхнувся з жалем екзорцист. - Втікли і залишили нас. Але нічого. Семен, напевно, щось придумає, щоб нас витягти...
- Повернуться. Сто відсотків даю. Всі гроші з готельної каси зі мною, - посміхнувся. - Семен казав сховати їх в дуплі, але я в тій заворушці не встиг.
- То добре, - втішився Якуб, - спробуємо підкупити лєга-
вих.
- Ой, це буде не просто.
- Чому?
- Я вже пробував.
-1 що?
- Десять старих мільйонів пропало.
- Розповідай, як все було, але детально.
А тим часом поліцейські, які так легко підзаробили минулого дня, сиділи в своїй кімнаті і заливали муки совісті.
- Не добре вчинили, ми ж його обманули, - сказав один із них.
- Поліція не повинна так дурити, тим паче пенсіонерів.
- А давай ми йому сьогодні той ключ дамо, - вирішив третій. - Ніхто ж навіть не дізнається, що це ми. А навіть якщо і випливе, за це ніхто нас з роботи не вижене...
Томаш щойно закінчив розповідати Якубу про свої нещастя, як хтось відкрив очко в дверях.
- Пс.. - шепнув. - Лови ключ.
Ключ впав на підлогу. Томаш зловив його і тріумфально показав своєму другу.
-Ура! Є!
- Браво!
Обидва підскочили до дверей. І тут зупинилися, як вкопані, і жалісно завили. Зсередини масивних металевих дверей камери не було і сліду від замкової шпарини. Зате з іншого боку був засув. Ну, так в житті буває... Закон підлості, як то кажуть...
Десь посеред ночі Томаш і Якуб почали штурмувати двері камери своїми чоботами. Як вони й передбачали, до них швидко прибіг сонний охоронець.
- Ви що, взагалі, вже на старість з глузду з'їхали? Ніч надворі! Чи вам газу для заспокоєння напустити?!
- Ми хочемо спати!
- Так спіть й іншим не заважайте!
- Так ви зайдіть сюди і послухайте!
Заінтригований охоронець зайшов. В камері справді було досить голосно чути якийсь монотонний звук.
- Що це за дивний звук? - промовив вголос.
- Якесь падла ще від вчорашнього вечора довбе відбійним молотком під нами! Якщо хочете, щоб ми могли хоч щось говорити під час допитів, то спочатку дайте нам виспатися. А то не знаю, як мій друг, але коли я сплю мало, тоді стаю небагатослівним і мовчазним, - пояснив екзорцист.
- А я, коли не висипаюсь, тоді починаю брехати і то жорстоко. Отож робіть свої ремонти протягом дня! - додав його спільник.
- Спокійно. Ви вже й так замучили бідного капітана своїми старечими маразмами, що він через вас лише чудом ще не посивів. А ми у відділку взагалі не робимо ремонтів, тим паче вночі...
- Нас не цікавить, що ви там собі копаєте. Та хоч тунель в Австралію або бомбосховище! Просто припиніть це робити вночі, - вже спокійніше попросив Якуб.
- Добре, розберемося. А Ви йдіть спати.
Наші друзі прислухалися до поради, але якось їм не дуже вдавалося заснути. Лише час від часу, коли наставали короткі перерви в тому довбанні бетону, їм вдавалося подрімати на нарах. Зранку, як і обіцяли, поліція відправила в розвідку кількох своїх співробітників, щоб вони при нагоді локалізували і визначили місце походження того шуму.
Це завдання не належало до найскладніших. Прямо перед самим комісаріатом на газоні стояв причіп, від якого тягнулися два кабелі. Кабелі зникали в пащі викопаного поряд тунелю. Навколо тунелю утворилася на три метри вгору земляний насип із кам'яними брилами впереміш. Апаратуру на причепі обслуговував якись дідок. Окуляри-пенсне в дротяній оправі, як в пік моди 1890 року, надавали йому поважності, як у професора.
- Що тут відбувається? - перепитався один із поліцейських.
- Геологічні дослідження за наказом місцевої районної влади, - ввічливо відповів перевтілений професор.
- Та які ще дослідження? Ви що золото шукаєте, чи як?
- Ви, мабуть, знаєте, що рівень мінеральних вод у цій околиці різко падає?
Правохоронці не мали жодного поняття, що тут взагалі є якісь мінеральні води, але про всяк випадок кивнули головою.
-Свердловина, з якої ми завжди черпали мінеральні води, різко зменшила рівень подачі води. А без мінеральної води корови більш схильні до захворювання на сказ.
Про той факт, що корови можуть бути скаженими, всі вже дізналися з телебачення.
- А від того, що всі корови подохнуть, всі ті, хто їх зараз днями доять, почнуть страждати від нудьги і зросте рівень злочинності.
- Що зросте? - перелякано перепитався один із поліцейських.
- Нас сюди направили, щоб ми врятували містечко. Ми -кризовий штаб, скликаний професурою Гірничої академії з Кракова. Ми тут лише візьмемо необхідні проби мікрофлори води на мінералізацію і розробимо план проведення розкопок. Все для здоров'я людей, розумієте!
- Але в нас у відділку двоє арештованих, які жаліються, що не можуть заснути, - важко зітхнув один із поліцейських.
- Ну, якщо вони вже арештовані, значить винні! - викрикнув Семен, а це саме і був він тим професором. - Трохи дискомфорту їм не зашкодить. Да, врешті-решт, що важливіше -сон двох бандитів чи спокій і здоров'я всього району? Свою роботу ми зобов'язуємося закінчити протягом найближчих дванадцяти годин.
Поліцію задовільнила така відповідь.
- Дякуємо і до побачення!
- Бувайте здорові!
- Якщо вам буде потрібна гаряча вода на чай або щось собі підігріти, то просимо не соромитися і ласкаво запрошуємо в гості у відділок, - запропонував один зі співробітників поліції.
- Дякую за запрошення. З радістю зайдемо до вас, - Семен посміхнувся до своїх думок.
Тієї ночі шум від буріння посилився ще дужче. Джерело шуму, найбільш ймовірно, знаходилося під самою підлогою камери, де сиділи ув'язнені. Звук буріння наближався і віддалявся, ну майже так само, як у стоматолога на прийомі.
- Я більше не можу того терпіти! - завив у якийсь момент Томаш.
- І я також! - підтримав його Якуб. - Потрібно з цим щось робити.
Схопивши металевий столик, Якуб почав лупасити ним об підлогу. За одинадцятим ударом йому несподівано для самого себе вдалося вибити діру, яка вела кудись вниз.
- Що це таке? - здивувався екзорцист.
Томаш нахилився, щоб глянути, що там всередині.
- Якась шахта, - сказав. - Бачу двох шахтарів.
- Ходімо, повибиваємо їм зуби!
- Пішли, а що нам втрачати... в тюрму і так нас вже не посадять, ми вже й так за ґратами...
Зіскочили вниз.
- Якась тісна та шахта.
- Ой, щось це на шахту не схоже.
- То що це в біса таке?
- Підкоп!
- Так чого ми тоді чекаємо?!
Обидва кинулися втікати в напрямку, протилежному до того, в якому шахтарі-самозванці довбали прохід. Один із гірників виключив своє свердло і помітив постаті двох втікачів.
- Тихо, Юзьва, бачу людей в нашому підкопі!
- Холера, то точно «швстьорки»\ - занервував Паченко.
- Та подиви, це ж наші дружбани!
- Втікачі та їх рятівники після довгожданих привітань і обіймів засіли у хащах лісу, який виріс прямо під мостом, де колись був замок.
- Панове, - почав Семен, - нам треба вирішити, як діяти далі. Поліція незабаром дізнається про їхню втечу. Можуть знову бути проблеми. Думаю, настала пора закінчувати наші канікули.
- А я думаю, що на видному місці буде найбільш безпечно, - запротестував Якуб. - Пропоную повернутися в готель і далі вести наш бізнес. Канікули ще не закінчилися.
- Не вийде. В готелі невідомо звідки з'явилися українські рекетири. Тепер вони там порядки встановлюють. Крім того, я думаю...
- Такі три? - Якуб відчув докори сумління і зачухав потилицю.
-Три.
- Жодних проблем. Я з ними за десять хвилин справлюся.
Троє напарників вилупили на нього очі.
- Цікаво ж, як ти це зробиш? - пробурмотів Йосип.
- А мені треба мішок муки...
Надворі була ніч. Магазини, звичайно ж, були вже зачинені. Але Томаш погнав на трофейній німецькій машині додому і за півгодини привіз все, що було потрібно. Якуб старанно вимастився в муку, особливо ретельно підійшов до відбілення нею свого одягу. Підповзли до готелю. З вікна канцелярії долинала хриплячим голосом пісня тюремного шансону.
- Переріж кабель, - попросив Якуб Семена. - Той електричний. Я заходжу...
Павло, Микола та Ігор сиділи собі в канцелярії і розбудовували стратегію обкрадання туристів. Неочікувано погасло світло.
- Що за дідько? - здивувався Ігор. - Може, хтось хоче над нами пожартувати?
В цей момент двері розчинилися навстіж. На порозі стояв обсипаний мукою Якуб.
- Я вас попереджав, що буду приходити ночами і лякати, -сказав хриплим, глухуватим голосом.
Троє гангстерів вилупилися на нього перелякано.
- У-у-у-у-у! - завив так, як це полюбляють робити привиди.
Напарники Вендровича, затаївшись на краю лісу, почули
дзенькіт битого скла. Браві українські мафіозі вирішили не витрачати даремно часу на відкривання вікон. Якуб, стоячи в дверях, слідкував, як вони в паніці покидають його рідні стіни.
- Холєра, - прошепотів. - Що ми на старість ся поробило?! Все життя боровся з привидами, а тут сам лякаю...
- Може, допомогти? - зі стіни виглянув один із привидів, з якими він тоді пив першої ночі.
- Обійдуся і без вас. А так, між іншим, то чого ви їх раніше не погнали?
- Ми думали, що це ваші дружбани, - пробурмотів ображено привид й одразу після цих слів зник. Кинутий Вендрови-чем чобіт рикошетом відбився від порожньої стіни.
Тим часом у поліцейському відділку в Уханях...
Втечу арештантів виявили приблизно об одинадцятій вечора. Капітан Вовковські вирішив особисто очолити це слідство. Він із декількома поліцейськими ретельно оглянули підкоп. На своє нещастя, волею долі два цього разу справжніх студенти Гірничої академії з Кракова, якраз декілька хвилин тому звільнилися і прямували у відділок, щоб пожалітися і написати заяву щодо злочину, вчиненого проти них. Перед відділком на них чекав сюрприз - вкрадена напередодні їхня вантажівка з причіпом. Поряд із ним майорів вхід у тунель. Це означало лише одне. Ті, хто їх зв'язав, розкаялися і вирішили допомогти їм, зробивши за них всю чорну роботу. Вони саме раділи своїй знахідці, коли з підкопу вискочили вправні й брудні стражі порядку.
- А ви хто такі? - процідив крізь зуби Вовковські.
- А ми з Гірничої академії. Приїхали на практику, шукаємо мінеральні води, - культурно пояснив один зі студентів.
На їх подив реакція поліції була надпотужно-агресивною: поліцейські, озброєні до зубів, відразу оточили їх і націлили дула автоматів.
- Взяти їх! - крикнув капітан. - За співпрацю зі злочинцями відсидять срок!
Минуло два дні. Перед готелем в Уханях стояв зморений мандрівник. Його звали Павел Скорлінський, він був успішним бізнесменом із самої Варшави. Він ще раз перевірив адресу на листівці, яку вислав йому Якуб з короткою інтригуючою рекламою:
ВІДВІДАЙ ФАЙЕИЙ ГОТЕЛЬ В УХАЕЯХ
Підприємець навіть не підозрював, що його дивний друг є одним із власників цього готелю. А про це він дізнався не так вже й одразу, оскільки під час його прибуття в готель Якуб саме відсипався після святкування на честь перемоги над українською мафією. А його товариші від ранку працювали в поті чола. Для полегшення контакту персоналу з клієнтами цього чудового санаторію частину коридору перебудували. Для цього використали великі листи фанери і гіпсокартон. Окрім цього вони змонтували приємно вражаючу рецепцію, де постійно хтось із них чергував. Найчастіше з усіх там сидів Семен, який, беручи до уваги те, що за правом старшого відчував себе директором, прекрасно підходив для спокійних переговорів з вимогливими клієнтами. Томаш же, навпаки, як наймолодший (виглядав десь так на років з шістдесят) і най-сильніший з них усіх, займав почесну посаду охоронця, а також по можливості займався і прийомом оплат за проживання та додаткових внесків, як-от чайові, величину яких визначав винятково на власний розсуд. Третій спільник, Йосип, під час недовгого відпочинку Якуба, взяв на себе відповідальне і важке завдання виготовлення і дистрибуції самогону. Йому належала також нова ідея досить дешевого, якщо не сказати ризикованого способу збільшення запасів свіжовипраної білизни для клієнтів готелю.
Павел зайшов у приміщення і відразу направився до рецепції.
- Бажаєте кімнату з краєвидом на гори? - перепитався Семен, оцінюючи гостя поглядом.
В очі директору кинувся новенький дорогий костюм, шкіряний дипломат і золотий годинник на руці. Козак вже був підрахував можливий дохід. За це совість його не гризла ні на грам. Ну, він просто не любив багатих педантів.
- А чому б і ні? - погодився Скорлінський.
- Можу запропонувати вам з дороги випити недорогу, але смачненьку горілку?
- Може, пізніше. Я змучився. Дуже виснажений з дороги...
- Тоді Ви потрапили у відповідний час, у відповідне місце. В нас чудові кімнати першого класу. Дешевше не буває...
Гість замислився. Павел вже й не міг згадати, коли останній раз був у відпустці... А в голові постійно не давала спокою думка, чого ж це Якуб хотів, щоб він відвідав саме цей готель?
- Добре. Залишусь я тут на кілька днів, - сказав. - Скільки це буде коштувати?
- Сто злотих за добу разом із харчуванням. Алкоголь входить в ціну обслуговування.
Про різні там додаткові оплати вже не згадував. А таких було досить багато. Семен вже з самого ранку розробляв перелік спеціальних послуг. Бізнесмен навіть подумати не міг, що до переліку послуг буде зараховано також дихання свіжим сільським повітрям.
- Отже, дайте, будь-ласка, якусь зручну для відпочинку кімнату.
Семен подав йому ключ. Кімната знаходилася наприкінці коридору. Павел відкрив двері, які навіть не були зачинені і зайшов всередину. Його ніс одразу відчув сморід давно непра-них шкарпеток. Його погляд автоматично почав шукати джерело неприємного запаху. Під стіною стояла ванна,, в якій дрімав якийсь тип і своїм виглядом викликав лише огиду.
На підлозі, поряд із ванною, стояло сім порожніх пляшок полуничного чорнила. Чоботи з гумовими калошами провітрювалися в кутку кімнати. А гидотні зелені шкарпетки прикрашали ноги того ж таки типа, які звисали з ванни, де той спав. Сморід від шкарпеток упішно змагався зі смородом, який виділявся з органічної піраміди всередині незмитого унітаза. В принципі з останнім джерелом смороду на цілому другому поверсі не виникало питань, так як ні унітаз, ні умивальник, прикріплений на стіні, - без кранів, не були підключені до водонапірної труби.
Бізнесмен впізнав свого друга Якуба, але розмову вирішив перенести на пізніше, коли друг витверезіє. Павел сплюнув на підлогу і вийшов. Ну не варто його критикувати за такий некультурний вчинок, так як на підлозі його слюна нічого не зіпсувала, а можливий майбутній користувач ванної кімнати і так би не помітив її посеред незліченної кількості інших субстанцій, які добре прилипли до плитки.
- Щось трапилося? - запитав турботливо Семен, поглянувши на трохи знервованого клієнта.
- Погана кімната. Це хлів, а не номер. Крім того, Ви мені, здається, дали ключ від вбиральні?
- Прошу вибачення, помилився. А весь цей безлад залишився нам ще від попереднього керівництва. Ми обов'язково все приберемо ближчим часом.
- А скажіть відверто, хто у Вас зараз тут проживає? Який контингент?
- О-о, тут лише одні порядні люди. Митці, художники, знаєте там...
Наступна кімната виявилася досить непоганою. Була цілком умебльована, навіть зі смаком. Павел не знав, що ці меблі ще вчора туди занесла українська мафія, яка всього на всього вкрала товар із магазину меблів у Хелмі. На підлозі лежав килим, який також хтось звідкись потягнув. Ліжко було заслане чистою білосніжною постіллю. На шляху до ліжка Павел спіткнувся на ямку, яку, власне, прикривав килим, але, на. щастя, йому вдалося якось викарапкатися. М'яко приземлився на тапчані і навіть не помітив, як занурився в глибокий сон.
За якусь годину приїхав Томаш і Йосип.
- Як успіхи? - запитав їх шеф.
- Погано. З часу нашого останнього візиту люди перестали сушити постіль під відкритим небом.
- Що, взагалі нічого не вдалося привезти?
- Ну, шеф, не треба ображати прохфесіоналіві Не все аж так погано. Ми реалізували замовлення того збоченця з кімнати номер вісім щодо доставки двох комплектів поношеної жіночої білизни.
Павло прокинувся від завивання, яке лунало з пластико-вої труби прямо над його головою. Павел зірвався на ноги.
- Що таке? - висловив своє здивування.
- Комунікаційна труба з рецепції, - поінформував з протилежного боку труби голос Семена. - Повідомляємо, що настала пора обідати.
- А де знаходиться банкетний зал?
- За будинком, під навісом.
Павел старанно закрив двері до кімнати і пішов на обід. Під навісом сиділи майже усі гості. Компанія була вже трохи напідпитку, але панував ідеальний спокій, порядок і гармонія.
Ну майже, як в казармах. За якусь хвилину прийшов Йосип. Він приніс декілька пластикових пляшок з дивним вмістом. Від побаченого натовп різко пожвавішав. Всі отримали рівні порції. Якщо хтось хотів добавки, то також отримував. Бізнесмен, перебуваючи в стані шоку, понюхав вміст своєї склянки. Від сечі тхнуло горілкою, але була вона цілковито непрозора, щоб не сказати, каламутна.
- Що ЦЕ? - перепитав офіціанта на розливі.
- Самогон Уханський, Екстра дабл Ікс! Еталон з незначними добавками.
Павел недовірливо спробував ковток. Свого часу Скор-лінський вже мав можливість спробувати атомну брагу Якуба, і тепер, коли він порівняв ці два продукти, то вони не відріз-нялися ні кольором, ні запахом, а що найгірше, - методом добування. Після першого змочення горлянок принесли і першу страву. Це був густий жирний бульйон. Від нудьги Павел просто поводив у ньому ложкою. Виловив кусок м'яса і на мить задумався, що ж це може бути.
- Та це ж собаче вухо! - скрикнув, коли нарешті до нього дійшло.
Ніхто з присутніх за столом не відреагував. Гість зірвався з місця і миттю погнав до рецепції.
- Я хочу зараз же покинути ваш готель, - заявив холодно.
Семен остовпів від здивування.
- Ви раните моє серце, але я Вас не можу затримувати.
Гість побіг до своєї кімнати, щоб спакувати свої речі. На
свій подив виявив, що хтось вже спакував його речі і забрав разом із валізою. Підприємець про себе вилаявся, а набір нецензурних слів ще недавно міг здивувати навіть самого Павла. Скорлінський вихром вилетів з кімнати до рецепції.
- Мене обікрали!
- Що саме у Вас зникло?
-Все!
- Якщо у Вас також вкрали і гаманець з грошима, то ми з радістю від імені нашої фірми можемо виділити кредит на дорогу додому.
- Мені не потрібен кредит! Я хочу, щоб мені повернули мою валізу!
- Може бути нелегко. Але зробимо все, що буде в наших силах.
- Що ви плануєте робити?
- Прошу трохи зачекати, - і Семен задзвонив у невеличкий дзвоник.
На його дзвінок відгукнувся Томаш. Через плече у нього висіла іржава рушниця.
- Наша охорона, - представив того з гордістю старий козак.
Томаш ввічливо посміхнувся.
- Що сталося? - перепитав охоронець. - Напад, ґвалт, викрадення з метою викупу, вбивство?
- Дякую. Ще поки живий. У мене вкрали мою валізу з речами з мого ж номера!
- Таку коричневу, шкіряну, закривається на два пояски?
- То Ви її бачили?
-Так.
- Де вона? Віддайте!
- То може бути складно, бо, розумієте, вона зараз у Пеклі...
- Що це за жарти?!
- Це не жарти, а сумна реальність, - Семен врятував друга. - Бачте, попередній директор гостинно прийняв тут сата-ністів, віддав їм підвал у використання. От лише проблема, вони стали неконтрольованими. Окупували всі підвали, пробили собі переходи, прокопали тунелі. І тепер час від часу вилазять зі своїх нір і крадуть все, що їм під руку трапиться.
- Ну то йдіть до них і заберіть мою валізу!
- Ми їх боїмося, - сказав Томаш.
- Покажіть мені туди вхід. Я сам вирішу цю проблему!
- Тільки без жертв у нашому готелі! - викрикнув Семен.
В цей час надійшов Юзьва з пляшкою в руках.
-1 де знаходиться той вхід в пекло? - злісно вимагав відповіді Скорлінський.
Довелося відвести його до канцелярії, де й показали йому люк до підвалу. З темної щелепи бухнув клубок сірого диму.
-1 справді, виглядає, як вхід до пекла, - нещасного клієнта трохи тіпнуло.
- Відверто, ми гадаємо, що вони встигли докопатися до справжнього пекла. В них на то було достатньо часу.
- Може, маєте якусь зброю позичити?
Томаш дав йому стару австрійську шаблю.
- Ну, тоді сто грамів для сміливості, - Семен подав йому сталеву склянку, наповнену самогоном по самі вінця з розчиненою у ньому таблеткою для одурманення.
Павел випив.
- і на другу ногу, - Йосип подав йому наступну склянку.
Після випитого наш друг бізнесмен одразу відчув, як набирається сили і відваги.
- Подумаєш, сатаністи. Я їх голими руками всіх передушу. І кинув на підлогу важку іржаву шаблю. Дідки підняли її і обережно вклали Павлу назад у руку.
- Ну і ще від мене, - Томаш подав йому третю склянку.
- Ви - м-м-м-ої най-най-кращ-щі друзі-і-і... - зізнався гість. - Я в-вам дам своїх доньок за жінок...
В нього не було жодних дітей, але він вже цього не пам'ятав. Одурманення пігулкою made in KGB плюс три склянки місцевого самогону спрацювали блискавично.
- Так, - заспокійливо сказав Семен. - Ми з радістю їх візьмемо. Але мусиш нам ще віагру до того докупити... Ну, то до діла!
- А-а-а, що-о я там вз-загалі... маю робити?
Він був настільки вже одурманений, що вже не пам'ятав, чого і куди він мав іти.
- Тобі до пекла треба, - ввічливо пояснив йому Томаш.
- Але-е я не хочу-у-у... до пекла. Навіщ-що мені... до пекла? Я з-з-за-авжди був слухняним і добрим хлопчиком...
- Знаю. Не переживай. Якось воно буде.
Дідки запхали його в люк і закрили.
- Ну, Благослови Боже тоє дитятко, - і Семен перехрестив бідного підприємця, котрий, власне, потрапив у лігво сатанис-тів. - Цікаво, що він тут шукав?
- Хто з нас має його гаманець?
Як виявилося, ніхто з них про це не подумав.
- То як дістанемо його назад? - перепитав з важкістю на душі Йосип.
- А якщо вони й справді докопалися до пекла? Щось не подобається мені цей запах, - висловив свою думку Томаш.
- Пекла нема, - сказав Семен.
- Ага. Так комуністи казали. А тепер комуністів нема. То, може, пекло є?
- Не каркайте. Давайте краще підготуємося...
Тим часом відомий підприємець у пошуках власної валізи нарешті приземлився на чомусь, чи комусь кістлявому. Те щось виявилося скелетом. Незважаючи на те, що Скорлін-ський був п'яний, він не на жарт перелякався. Якось Павел не долюблював скелети. Хоча, чесно кажучи, даремно він перелякався, це була саме та гіпсова бутафорія скелета, яку свого часу Семен позичив в найближчій школі. Опритомнівши трохи, бізнесмен почав роззиратися навколо. Підвал виявився невеликим. Клуби сіркового диму вибухали з дір в стіні. Зацікавлений Павел підійшов ближче і заглянув всередину. В приміщенні поряд знаходилася святиня сатаністів. Посередині просторої півниці стояв стіл, на якому лежала зв'язана, як балик, собака. Навколо стола танцювало тринадцять голих чоловіків. їх тіла були покриті татуюваннями кабалістичних знаків.
- Прийди, прийди, о Сатано! Приведи своє темне воїнство! - завив несподівано один із них. Мабуть, головний жрець.
Несподівано Павлові прийшла геніальна думка. Після радянського одурманення в людей часто проявляються геніальні ідеї, а ще частіше такі люди реалізовують їх одразу ж, що, звичайно, досить непередбачувано і спричиняє різні наслідки.
Відчуття обережності притуплено, так би мовити... так було і цього разу.
- Прийди, прийди, о Сатано! - продовжував жрець.
- Хто кликав мене? Ось я! - сказав Скорлінський нелюдським голосом. - Віддайте мені мою валізу! О-о-о!!!
Вірні нечистого, натомість, виявилися досить недовірливими. Замість того, щоб впасти на коліна перед образом свого володаря і послушно віддати йому валізу, вони вмить оточили новоз'явленого і почали перевіряти чи він насправді той, за кого себе видає. Сатаністи перевіряли лише їм відомими методами. Потім, коли обман було викрито, настала черга подій досить жорстокого й аморального характеру, які з огляду на етичні переконання не будемо тут описувати в деталях, з метою забезпечення спокійного сну любого читача. Наступні події довели нашого нещасного клієнта до повної втрати свідомості.
Коли Павел опритомнів, то зрозумів, що лежить прив'язаний до стола, а навколо нього зібралися ворожі силуети з темряви.
- Де моя валіза? - запитав.
- Лежи тихо! Ми приносимо тебе в жертву! - речетативом промовив жрець. - Це буде чудове криваве людське жертвоприношення!
Інколи буває так, що клієнтам, яких пригостили дурманом, ставало байдуже, що з ним чи навколо нього відбувається. Так само було і цього разу.
- Згода! Можете принести мене в жертву, але спочатку віддайте мені мою валізу!
- Зараз ти постанеш перед лицем нашого володаря!
- Спочатку валіза!
Жрець підняв ніж. І в цю мить з сусіднього підвального приміщення закотилася газова граната. Протягом наступних п'ятнадцяти секунд усі сатаністи лежали пластом, частково позбавлені свідомості. Тоді в диявольську святиню ввійшли Семен, Йосип та Томаш. Всі троє були в противогазах.
- Ще живий, - переконався Семен. - Слава Богу! Здається, ми прийшли якраз вчасно.
- Я й подумати не міг, що вони й справді людей вбивають, - майже пошепки промовив Йосип. - Я думав, що це тільки такий собі фарс для довірливих в телевізорі показують.
- Тут чогось порожньо, - помітив Томаш. - А я завжди думав, що в місцях культу завжди повинно бути багато золота.
- І справді. Здається, нам ця акція взагалі не окупилася, -сказав шеф. Вони тут навіть не мають кишень, щоб можна було пошаритись.
- Натурщик не боїться кишенькового злодія! - зацитував Йосип почуту колись від Якуба репліку.
Несподівано його погляд впав на масивну золоту «печатку», яка прикрашала палець жертви на столі.
- Холера! Як я міг цього раніше не помітити, - сказав.
- Увага, вони приходять до тями!
- Нам пора йти. А цього бізнесмена забираємо з собою?
- Звичайно. Думаю, що він нам щедро віддячить за нашу місію порятунку. Беремо!
Витягли непритомного Павла нагору і дали йому відлежатися. Потім привели його до пам'яті великою кількістю самогону.
- Що сталося? - запитав той, коли відкрив очі.
- Ти був неперевершений, неповторний... - розповідав старий козак. - Ти рубав їх шаблею наліво і направо. Але потім вони впустили тобі в лице свій сатанинський вогонь і нам довелося тебе витягувати.
- Я вбив когось?
- З шість падлюк! Ми все записали на відео. Ну, касету ти зможеш купити за відповідну оплату, - і Семен посміхнувся до своїх думок.
- Ви врятували мені життя! Це треба якось відсвяткувати. А моя валіза? Я так і не встиг її забрати?
- Валізи там не було. Вони встигли її продати людям із села. Але не переживай. Завтра ми самі підемо і знайдемо її.
- Ех, як добре, коли навколо тебе справжні добрі друзі!
Його занесли до кімнати і по-дружньому кинули на ліжко. Павел захропів відразу. Йосип турботливо поставив йому на тумбочці склянку і пляшку самогону, щоб він міг похмелитися, коли прокинеться. Скорлінський проспав більше дванадцяти годин і коли прокинувся, сонце було вже досить високо. Голова боліла від страшенного похмілля.
- Що за чортівня! - сказав сам до себе. - Не треба було стільки пити. І взагалі, що я вчора робив?
Пригадав собі, що вчора був у пеклі.
- Невже це була біла гарячка? - перелякався. - Треба випити, а то так із глузду можна з'їхати.
Його погляд зупинився на пляшці, яка стояла на нічному столику.
- Оце так друзі! - подякував на адресу персоналу.
Витягнув зубами корок і налив собі повну склянку. Допомогло. Перед очима зникла гнило-зелена сітка, а в голові стало ясно, як Божий день. Щоб почувати себе ще краще, випив ще додаткову невеличку порцію, а потім ще одну... Коли пляшка несподівано спорожніла, Павел направився на пошуки наступної добавки.
Всі минулі події того дня стерлися з його пам'яті. В майбутньому Павел пригадував собі деякі факти з тих подій невеликими уривками. В пам'яті залишився образ залу, в якій хтось співав. Пам'ятав якийсь підвал і бочку з брагою. Нагадав собі когось, кого він називав другом. Здається, Якуба. Коли персонал готелю приніс його після якогось обіду з прогулянки і кинув його на ліжко, на ньому вже не було ні чобіт, ні гаманця, ні годинника. Взуття загубив десь по-п'яному, але був впевнений, що існував ще теоретично невеликий шанс, що його знайдуть. А ось всі інші особисті речі він знайшов у ломбарді готелю. Для їхнього господаря це було так, ніби він знаходився на місяці. Правду кажучи, Скорлінський навіть не переживав через їхній брак. Він заснув міцним і солодким сном, як немовля, і так проспав до ранку. А зранку приїхала поліція.
Браві стражі порядку повитягали всіх мешканців будинку з їхніх кімнат і поставили в один ряд перед входом. Слово «поставили» варто трактувати умовно, позаяк більшість із них не могли втриматися на ногах, а тим, кому це вдавалося, хилилися за вітром. Можна було сміливо подумати, що кожен із них випив по літрі сорокаградусного напою. А так і було насправді.
- Хто тут головний? - запитав капітан Вовковські, кидаючи погляд на п'яничок.
- Я... - почав було Павел із надією, що може хоча б поліція допоможе йому в пошуках валізи.
Він лише хотів повідомити, що його обікрали, але його неправильно зрозуміли.
- Взяти його! - закомандував капітан. - Посидиш ще в нашому готелі за ґратами, і тоді зникне бажання бути начальником.
- Цей швидко не розколеться, - підмітив один із рядових службовців.
- А це, мої дорогі колеги, вже не мої проблеми, - капітан посміхнувся, одягаючи наручники арештованому. - Від завтра в мене відпустка...
Капітан Вовковські вибрав собі, м'яко кажучи, досить дивне місце для відпустки. Він поїхав до готелю.
- Ну, якщо мені нарешті вдалося очистити це місце від криміналу, то тепер сміливо можу і я собі тут зупинитися на відпочинок! - сказав до себе з гордістю, стоячи перед фасадом славнозвісного будинку.
Зайшов. Його переповнювала справжня радість, що саме йому вдалося розчистити цей готель від зловмисників. Але, на жаль, ця радість була передчасною, оскільки капітан і гадки не мав, що після арешту невинного Павла, в готелі знову з'явилася стара, у прямому розумінні цього слова, гвардія. За столом рецепції сидів дід Семен.
- Чим я можу Вам допомогти? - почав розмову «директор». - Може, бажаєте кімнатку з краєвидом на гори?
- Із задоволенням. Скільки це буде коштувати?
- Сотня в день. Разом із харчуванням, звичайно.
- Прекрасно! В такому випадку, я залишуся тут на п'ять днів.
- Оплату беремо наперед.
Капітан подав банкноти рецепціоністу, який уважно їх оглянув і швидко сховав у кишеню. Поліцейський отримав ключ і пішов до свого номера. Кімната, варто зазначити, була в досить доброму стані. Капітан був задоволений.
Біля ліжка, на нічному столику, стояла пляшка самогону і записка: «Якщо тобі сумно - випий, і життя відразу стане веселішим».
Капітан випив всю пляшку, але його психологічний стан не покращився до відповідного рівня і він пішов на пошуки добавки. І, як то кажуть, хто шукає, той знаходить. Що було далі, він вже не пам'ятав. Хоча ні, танці десь на даху і парі з одним із гостів на те, хто більше і дальше, перепрошую, блюване з того ж даху, він таки пригадав. А тим часом Семен сидів в реєстратурі і роздумував собі.
- З одного боку, воно й добре, що клієнти п'яні. Ними тоді краще управляти, і не нарікають тоді постійно. Але, з іншого боку...
У всьому готелі стояв нестерпний сморід, який проникав у всі закутки готелю, від блювотиння і ще дечого - унітази й далі не були підключені.
- Все, досить! - твердо сказав сам до себе. - Я наведу тут
лад!
Старий козак вирішив почати із підвального приміщення. Зійшов до «пекла».
- Чого тобі? - запитався жрець, сидячи на троні, зробленого з двох скелетів.
- Я - хазяїн.
- І що з того?
- А то, шо ви тут вже тиждень сидите, а грошенят не платите...
- Ви самі нас замурували в цьому підвалі.
- Добре. Дістанете драбину і щоб вашого духу тут до ранку не було. Поняв?
- Нічого собі! А якщо нам тут сподобалося? Це - наше царство! І ми підемо звідси, коли самі цього захочемо... років так за двадцять,., а може і за цілих сто!
- Ну тоді, чи не могли б ви бути такими люб'язними і заплатити за проживання?
- Нізащо! Послідовники сатани ніколи і нічого не винні, а тим паче гроші!
- То, може, хоча б сірку прилинете палити, а то там нагорі неможливо витримати.
- Це вільна країна! Ми маємо повне право запровадження всіх релігійних практик нашого культу відповідно до конституції і власного розсуду!
- То що нам не вдасться домовитися?
- Ніколи!
Довелося цього разу поступитися. Але програвати війну старий ветеран не збирався в жодному разі. Посеред ночі він сам заніс по черзі усіх гостей в підвал. Поряд із ними поклав пляшки з самогоном. Весь запас. Майже сто літрів. Потім забрав драбину і закрив люк до підвалу тяжким офісним столом.
Капітан Вовковські проснувся від того, що його хтось кудись тягне.
- Що за чортівня, де я? - запитав, не добираючи слів.
Той, хто його тягнув, вибухнув диявольським сміхом.
- Чортів захотів? І їх можна знайти!
-Де?
- В пеклі!
Капітан втратив свідомість. Коли отямився, помітив, що сидить прикутий ланцюгами до стіни в товаристві таких же не-
щасних незнайомців. Час від часу когось з прикованих знімали зі стіни, але лише для того, щоб затягнути його на тортури. Капітан ледь витягнув із внутрішньої кишені мобільний телефон. Добре, що тут хоч був зв'язок. Набрав номер свого відділку.
-О,то пан капітан!
- Так, це я! - істерично крикнув у трубку, але одразу ж взяв себе в руки. - Вибачте, що турбую Вас під час своєї ж відпустки, але мені потрібна ваша термінова допомога для виконання
і, важливого завдання.
- Звичайно, пане капітане. Вже надсилаємо. А де Ви зараз знаходитесь?
- Ну, це буде важко описати, але все вказує на те, що я... в І пеклі.
-Якто в пеклі?
[, - Тут темно, смердить сіркою, повсюди бісяться голі чорні
чоловічки, з хвостами, а от рогів я в них не зауважив.
- А як Ви туди потрапили?
- Не знаю... не пам'ятаю...
- Хтось пана вбив?
- Та ні, не думаю... Ніби живий ще...
[ Капітан поспіхом себе общупав. Жодних дір від куль не
\ знайшов...
- Може варто запитати так: де Ви були перш ніж потрапити ї до пекла?
- В тому бандитському готелі...
- Все зрозуміло! Негайно відправляю групу першого рівня інтервенції! Ми обов'язково Вас звільнимо! Кінець зв'язку.
«Група першого рівня інтервенції справиться з будь-яким завданням, - підбадьорив себе капітан. - Навіть в пеклі, якщо буде така потреба!». Із сусідньої півниці лунав свист нагайки і І крики проклятих душ. Той факт, що ті душі ще живі, якось не змінював їхньої плачевної ситуації.
Група першого рівня інтервенції приїхала менш ніж за годину. Спецназ атакував досить вміло, сильно і блискавично. Ще б пак! По-інакшому просто бути не могло, адже готель вони штурмували вже втретє. Ось що означає практика і шліфуван-
ня досвіду! Цього разу в руки представників правопорядку попався лише один дідок. Цим нещасливцем виявився Томаш.
- Чи Ви бачили ось цього чоловіка? - один з поліцейських показав йому фотографію капітана.
- Ніколи в житті.
- Де тут вхід в пекло?
- Пекла нема. Принаймні комуністи так завжди говорили.
- Тоді чому тут так смердить сіркою?
- А, то щурів викурюємо з горища.
В цей же момент десь внизу пролунав страшний пронизливий нелюдський крик людини, яку мучать на тортурах.
- Де вхід у пекло, падло?! Говори, бо задушу!
Керівник виїзної групи інтервенції вхопив нещасного адміністратора за горло.
- В канцелярії.
Спецбригада кинулася у вказаному напрямку. Відсунули важкий стіл і відкрили люк. З отвору прямо в ніс бухнув смердючий клубок сірчаного диму. Там в темноті, внизу, щось тліло вогняним жаром.
- Холера, та це справді схоже на вхід до пекла! - сказав один із поліцейських.
- Може краще збігати за священиком?
- Так, так. Без духовної підтримки нам краще туди не сунутися.
Відделегували наймолодшого за священиком. За якихось десять хвилин заспаний священик у супроводі співробітника правоохоронних органів був на місці. Священик при собі мав усе, що було потрібно для відправи екзорцизму.
- Що тут відбувається? - запитав. - І навіщо я вам потрібен? Той, кого ви за мною послали, нічого не міг мені пояснити, окрім того, що постійно повторював, що в будинку поселилася нечиста сила.
Зморщив ніс, відчувши запах сірки.
- Ось так це виглядає, отче, - і командир відкрив люк.
- О Господи! А що ж там таке?!
- Більш ніж ймовірно, вхід до пекла. Саме на те воно й схоже.
Священик із неприхованою відразою вдивлявся в отвір добру хвилину.
- А навіщо вам, овечкам Божим, туди йти?
- Розумієте, отче, обов'язок поліції вчасно прийти на допомогу і захистити потерпілих, а зловмисників переслідувати за законом, навіть якщо це буде в кінці світу чи в пеклі...
- Ну я навіть не знаю, чи є в цьому якийсь здоровий глузд. Витягувати проклятих грішників із пекла тільки для того, щоб потім судити їх тут на землі. Вони ж там за своє точно розплатяться, і то навіки вічні... - священик виголосив свої твердження.
- Але у них наш капітан! І його ніхто не вбивав.
- Навіть не знаю... Нас не вчили в семінарії, як діяти в таких випадках, тому я не знаю, чим вам допомогти.
- Чому ж це?
- Якщо я освячу це місце, тоді вхід, тобто врата пекельні, закриються. Як ви туди підете?
- Значить це, може, згодом.
- А згодом, то з радістю.
- А Ви підете з нами коридорами гріха, так би мовити, в якості духовного підкріплення?
- Якщо мій капеланський обов'язок мене кличе, то я не маю права сумніватися або боятися. Але для обряду екзорциз-му мені потрібна письмова згода єпископа, а його екселенція зараз перебуває у закордонному відрядженні.
Після довгих роздумів поліція таки вирішила взяти штурмом пекло. Вони пішли в атаку без духовної підтримки. Сутичка з сатаністами виявилася досить-таки простою. Із підвалів були звільнені і виведені на білий світ сім потенційних жертв кривавих ритуалів. Самих же сатаністів не вдалося зловити. Вони встигли втікти підкопами до лісу.
- Ну що ж, раз так... - сказав спокійно капітан Вовковські, який знову почував себе героєм, - ми обов'язково спіймаємо їх іншим разом.
Усіх звільнених поліція затрамбувала в «бобік» і повезла у відділок.
- Нарешті наш готель почистили, - сказав через годину Семен.
- За що й випиймо! - запропонував Якуб, дістаючи пляшку чорнила з халяви гумового чобота.
Допивали третю, коли з-під підлоги просочилась тоненька смужка сірого диму.
- Холера, - зауважив по-філософськи Йосип. - А їх не так вже й легко позбутися.
- Пора, - сказав під ніс Якуб.
Він відкрив люк, опустив драбину і сам поліз у «святиню».
- Прийди, прийди, о сатано! - верховний жрець знову завивав, пританцьовуючи навколо вівтаря. Його товариші також танцювали навколо того ж таки вівтаря.
- Я не хотів би вас ображати, - заговорив Якуб, - але сатану викликають, як би це вам краще сказати, інакше.
Декілька пар злісних і мутних очей пристально дивилися на Якуба. Але він миттєво заспокоїв їх своїм поглядом.
- Намалюй коло, - порадив Якуб, звертаючись до жреця. -Розведи голубий вогонь.
В напівтемряві з'явився тьмяний силует криваво-червоних дверей, оздоблених пентаграмою. З кожною новою хвилиною вони все більше і більше матеріалізувалися.
За п'ять хвилин екзорцист виліз із підвалу, склав драбину і вийшов до рецепції.
- Ну як, пішли? - перепитався Семен.
- Навпаки, - сказав Вендрович. - Це нам пора, і якнайшвидше. Ті варіяти під нами зараз відкривають врата справжнісінького пекла... І краще, щоб нас тут не було.
- Напевне, ти маєш рацію, - погодився старий козак. - Час відпустку закінчувати. Якось нудно мені вже стало на тих канікулах...
Бігли щодуху. Чотири дідка зупинилися лише на вершині пагорба і напружено спостерігали, що відбувалося з палацом у долині. Несподівано стіни будинку набрали малинових барв, а потім, немов запали всередину. Пролунав вибух і на місці готелю з'явилося озеро палаючого асфальту.
- Ну ось і все. Проблеми більше немає, - посміхнувся Вен-дрович. - От лише цікаво, чи так вони собі уявляли те пекло?
Напарники кивнули в роздумах головами і всі попрямували на захід... додому. Після заходу сонця між деревами з'явилися два силуети.
-1 що нам тепер робити? - запанікував старший привид. -Той засранець екзорцист спалив наш палац...
- Глава 27 Книги Мертвих розповідає, що в такій ситуації єдиноправильним рішенням для нас зберегти свою гідність буде вигнання екзорциста з його дому... - сказав його товариш.
- Холера, тяжко може бути. Той Вендрович - непередбачу-ваний тип... Але що ж, спробуємо...
Два привиди направилися до Войславіц у хатину Якуба. На місце дістались на світанку, але це вже інша історія...
®ббиті шкірою двері кабінету відомого американського режисера привідкрилися і всередину прослизнув відомий у певних колах бізнесмен Павел Скорлінський.
Побачивши гостя, режисер щиросердно встав і потис йому руку.
- Ласкаво прошу, присідайте і відпочиньте, -легким жестом показав на м'яке шкіряне крісло, яке стояло за метр від них. - Я прочитав лист, який отримав від Вас і зараз мене ще переповнюють емоції від прочитаного. Розкажіть, будь-ласка, все, - я наполягаю.
- Моя країна - це омріяний край для створення і зйомок фільмів, - Скорлінський витягнув із папки грубий конверт, туго набитий фотографіями. - Погляньте, будь-ласка, ось на це...
- Це щось схоже на давно покинуту військову базу...
- Так, це і є давно покинута військова база. Оригінальна. Повністю покинута. Знаєте, що це означає? Там все зникає, розчиняється або розкладається: танки, літаки... це все можна купити за безцінь, навіть дешевше, ніж на точці при-ймання-продажу металобрухту, тому що за вивіз цього ж таки металобрухту транспортом на переробку ще заплатити треба! Або ось це...
- Містечко має такий вигляд, ніби через нього пройшло потужне торнадо.
- Це Яроцін - райцентр після святкування випускного. А тут Ви можете побачити закинуту фабрику, склад, гаражі, шахту...
- Наскільки я розумію, Ваша фірма...
- Так. Нам під силу надати Вам будь-яку автентичну декорацію для зйомок блокбастера. Звичайно ж, на взаємовигідних умовах. Ось Вам також і перелік орієнтовних цін за проживання у наших готелях. А ось і ціни на алкоголь.
Режисер не приховував задоволення. Посміхнувся і каже:
- Ну що ж. Враховуючи такі обставини, я готовий перенести зйомки мого культового серіалу на ваші угіддя. То як Ви казали називається країна?
- Польща.
- Це десь в Європі?.. А й справді, мені потрібне якесь невеличке село, закинуті напівзруйновані будинки, ватаги здичавілих тубільців...
- Жодних проблем, - посміхнувся Скорлінський. - Я саме пригадав такий райончик, який ідеально підходить до Ваших описів. Його назва...
Войславіце. Якуб Вендрович зосереджено вдивлявся в екран телевізора, який нещодавно бармен привіз із міста і розташував у кутку бару, щоб людей заманювати. А було чим! Саме показували чергову серію культового американського серіалу.
- От блін\ - сказав обурено. - Ось так в житті буває - прилітають до нас тут ці маленькі сукін сини на літальних тарілках і давай нашим людям різний металевий непотріб у мозок вставляти.
- А, ви про це?.. Так це ж така темнота для запудрювання мізків глядачам, - сказав бармен, доливаючи Якубу в гранчак.
- А ти чув, що на Майдані будуть фільм знімати? Справжній, американський. То ж десь недалеко від твого дому.
- Якого милого? - здивувався Якуб. - То їм мало тих фільмів по різних каналах показують? То ж вже, напевно, на років десять наперед зняли, і хто то все буде дивитися, а? Дай-но мені ще два пива на дорожку.
В цей момент до корчми зайшов чоловік. Одягнений він був у чорний костюм. Всі одразу затихли і настала злощасна загробна тиша. Це не був хтось зі старих відвідувачів. Всі знали, що чужі тут не ходять. І, між іншим, на дверях було написано фарбою лояльне попередження:
«Ласкаво просимо Эо краю, звідки чужі не повертаються»
Якуб спочатку подивився гнівно на непроханого гостя, а потім в телевізор і вже потім здивовано ще раз на гостя.
- От блін... - сказав. - Він що з того ящика виліз чи що?
- А хто то? - Семен відірвав свій погляд від бокала з пивом.
- Та це ж агент Мундик із ФБР! - Якуб безпомилково ідентифікував гостя. - Сідай з нами! - і не отримавши від гостя відповіді, посадив шокованого агента на крісло. - Бармен, давай пива - літр! І не розбавляй!
Незнайомець від побаченого літрового бокалу видав незрозумілі для оточуючих звуки, але з виразними нотками обережності і протесту.
- Такий звичай, - пояснив Якуб. - Щоб тебе тут прийняли за свого, мусиш з нами випити. Це, по-нашому, - прописка.
Актор знову видав невідомі звуки схожі на кудкудакання.
- А по-російськи ти балакаєш? Панімаєш? - заговорив Семен.
- ЕФ-БЕ-ЕР? - мало не прокричав, перепитуючи дідок-екзорцист і показуючи пальцем на ідентифікатор, який міцно тримався на грудях прибульця.
На це новенький вже з сумнівом похитав головою на знак заперечення.
- Ноу. ЕФ-БІ-АЙ!
Ну це всі зрозуміли. Адже в перекладах іноземних фільмів завжди проскакувала на задньому фоні оригінальна звукова доріжка.
- По інопланетянах стріляєте? Піф-паф? - пробував підтримати розмову бармен.
Але гість знову безпорадно покивав головою і прокудку-дакав.
- Холера. Ми так спільної мови не знайдемо! - Якуб явно запалився потребою міжнародного діалогу. - Вот шо, нам треба його споїти. Коли америкос дійде до відповідного стану, то і по-китайськи заговорить.
- А ти, Якуб, по-китайськи вмієш? - поцікавився хтось із бувалих.
-Звісно! Це дуже проста мова. Я вот недавно говорив із одним китайцем, який в Холмі на базарі спортивні штани продає. Жовтий він, як канарейка, очі косі, а я все розумів, що він говорив.
Новоприбулий встав і бочком-бочком, як краб, спробував втекти з бару. Але не так все просто.
- Сідай! - Якуб рішуче повернув його на крісло. - Ми ще навіть розмови не почали.
Бармен поставив на стіл гранчак і півлітри. Екзорцист налив гостю від душі.
- Ну, за дружбу між братськими народами! - сказав, почар-кувались і залпом висушив свій гранчак.
Гість пригубив, але одразу ж просльозився, схопився рукою за горло і почав давитися.
- Тьфу ти, які ж вони слабкі ті люди з тієї Гамерики, - зауважив Якуб. -1 вони ще у війні з руськими хотіли виграти?!
В телевізорі з'явився новий епізод фільму. Агент точнісінько такий самий, як і той, що сидів поруч із ними за столом, продирався крізь кущі з пістолетом у руці, говорячи по мобільному телефону.
- Ти диви, а в телевізорі говорить чисто по-нашому, - здивувався Семен. - А може його так ножичком полоскотати...
- Ех, ти, старий і дурний. Там у телевізорі сидить перекладач і те, що вони говорять, він одразу на польську перекладає.
- А я думав, що якщо фільм будуть показувати іноземною мовою, то актори її вивчать, не? - не переставав дивуватися Семен.
Тим часом агент Мундик домучив вміст гранчака. Бармен поставив перед ним тарілку з огірками.
- Ти тільки подиви, як його перекосило, - зауважив Якуб. -Слухай, а при тобі є мобільник? Дивись мені в очі і читай по губах: МО-БІЛЬ-НИК.
Агент почав був знову щось кудкудакати, але впізнав себе на голубому екрані й показав пальцем.
- Ну, ми бачимо, що це ти, - пояснив йому Вендрович. -Ти думаєш, чого ми так тебе пригощаємо? Давай жери, холера, щоб тобі аж дупа вилізла. Коли ти вже по-польськи заговориш?!
- Нє, так не піде. Занадто мало «мовного проносного» в крові, - озвучив вирок Семен і налив агенту другий гранчак.
Той, трохи наляканий, пробував встати на повні ноги, але новоспечені друзі миттєво поламали його наміри.
- Сидіти! - рявкнув Якуб і посадив його знову на крісло. -Допоки пляшки не висохнуть, з-за столу не встають.
Гість випив другий гранчак і навіть не закусив. Бармен поставив перед ним мариновані грибочки. Гість спочатку обережно скуштував один, а потім жадібно накинувся на цілу тарілку. Його вічка трохи помутнішали...
- Вот скажи нам, а ти багато заробляєш на тих фільмах? -запитав Семен. - Бо якщо хочеш, ми тут в нашій околиці можемо для тебе і будиночок підходящий знайти, недорого.
Агент нічого не відповів, але вже без сторонньої допомоги сам собі налив третій гранчак і відразу випив залпом половину.
- Браво! Все зрозумів, хоча трохи й дивакуватий якийсь, -втішився бармен. - А давайте я свого сина покличу, то може він нам допоможе і щось перекладе, гаї
- А давай, клич, - Якуб поставив перед гостем другу пляшку.
На такий дружній жест американець хотів був вже протестувати, але Семен рекомендував:
- Дають - пий. Тобі потрібно імунітет виробляти. Пригодиться в тій Гамериці. У вас там кажуть спирт із кукурудзи роблять.
- А може він і привик лише до кукурудзяного, через те його так тут викручує? - осіяло Якуба. - От завтра я й спробую наставити самогону на кукурудзі.
- А він надовго до нас? - пролунав голос з натовпу зівак, який вже зібрався навколо столу.
Агент, здається, зрозумів питання і відповів, але знову кудкудаканням.
- Ну і як з ним говорити? - важко зітхнув Якуб.
І тут якраз підійшов бармен разом зі своїм сином.
- Во, бля\ - щиро не стримався від здивування хлопчина, побачивши достойного гостя, який нерівномірно похитувався і вже ледь сидів за столом.
- А ти, синочку, слідкуй за висловлюваннями, холєра, -повчально сказав батько і дав підзатильника синові.
- Так це ж ВІН!
- Ми бачимо, агент Мундик з телевізора, - заспокоїв його Якуб. - Запитай його краще, звідки він приїхав або що хочеш, бо якось він по-нашому не розуміє. Вони що там в тій Гамериці ідіоти всі чи що?
- А навіщо питати, звідки він, - здивувався хлопець. - Відомо, що зі Сполучених Штатів Америки. Ну, можу запитати як його звати, наприклад...
- Знаємо, як його звати, - зітхнув Семен. - Агент Мундик.
Тут агент припідняв голову і з цікавістю подивився на оточуючих, але вже майже без свідомості.
- Так, про тебе говоримо, - посміхнувся Якуб, показуючи свою шеренгу золотих зубів.
Син бармена сів напроти гостя, помахав рукою, щоб привернути до себе увагу.
- Інгліш? - запитав.
Агент ожив.
- Єс-с...
- Ну, і що він сказав? - нетерпляче перепитав Якуб.
- Сказав, що він - англічанин.
- Це ж треба. Англічанин, а грає в американських фільмах... - здивувався Семен. - Запитай в нього, чи він має жінку, дітей...
В цей момент агент несподівано проспівав якийсь куплетик і покотився під стіл.
- Слабак, - оцінив його поведінку екзорцист. - І він ще себе агентом ФБР вважає? Так, наш дільничний і то мужик порівняно з ним! А що це він нам проспівав?
- Зара, як то було. Джунгл бере, джунгл бере, джунгл бере он зе вей? Чекайте. По-польськи це буде: «Ведмеді з джунглів, ведмеді з джунглів, ведмеді з джунглів на дорозі». - А! «Енд ван хоре опен слейв», тобто:«І один кінь, відкритий раб».
- Дивно... - сказав Якуб. - А він, що, втік із Анімалс Ліберей-шин Фронт? - Якуб інколи дивився пізнавальні програми, тому і термінологічний запас слів у нього був на досить високому рівні. - Але як він цю пісеньку про рабство коней співав? Та ну його! Хай то стерво спить під тим столом до ранку, а ми додому підемо.
- Я з тобою, Якубе, - прокинувся Семен. - Пройдуся з тобою, провітрюсь, а зранку піду подивлюсь, як кіно знімають.
Допили і пішли. Вже майже доходили до дому Якуба, як несподівано на зоряному небі побачили неопізнаний літальний об'єкт. Той об'єкт летів повільно, але впевнено, а різнокольорові лампочки світились, як світло-музика.
- Холєра, - сказав, задумавшись, Семен. Ще раз подивився на небо - літаюча тарілка, чи що...
- Така, як в тому фільмі? - здивувався Якуб. - Диви! Так вона ж на мій хлів сідає...
- Твою дивізію! - зірвалося в Семена з уст. - Так вони ж, паразити, агента Мундика відслідкували! І тепер, мабуть, його шукають, щоб спіймати і вставити йому в голову той металевий. .. як його там... чіп.
- Слава Богу, ми його надійно заховали! Скатертина до землі, то його не побачать, навіть якщо будуть світити у вікна корчми. А вот тими зеленими чоловічками ми займемося особисто. Семен, за мною!
Побігли. Вже за якусь мить крізь щілину в паркані слідкували, як тарілка, сигналізуючи різнокольоровими лампочками, приземлялася на сусідньому пагорбі.
- Холера, ну майже як у фільмі! - екзорцист ковтнув з літрової фляги, яку постійно носив із собою за пазухою і передав її побратиму.
- Ти диви. Там зараз лазять нормальні люди. Мабуть, це раби тих зелених. Припаяли людям в голови імпланти і ті ходять тепер, як зомбі, і виконують їхні бажання.
- Курва! - Якуб рідко висловлювався нецензурно і тільки за потреби. Зараз був, власне, саме той випадок. - Поналітали тут із космосу на мою землю і давай свої права качати! Я цього так не залишу!
Тихенько підкрався у хлів. Дістав із сіна старі вила. Друг взяв у руки косу.
- Добре було б ще захопити з собою кілька пустих мішків, - запропонував. - Так, для трофеїв.
Тишком-нишком пішли полем із пшеницею. Коли вже майже підкралися, літальна тарілка несподівано загула і здійнялась.
- Холера, - вирвалося з уст Якуба, - змились, козли.
- Цікаво, що вони тут шукали? - запитався старий козак. -Може, вони того, хотіли тут поле замінувати, щоб тих кінош-ників ліквідувати? А то ті про них фільми знімають, а зеленим чоловічкам це не подобається...
- Не дозволимо наших підривати! - екзорцист потягнув ще один ковток для сміливості. - Треба знайти боєприпаси і роззброїти їх!
Повертатися вирішили іншою дорогою через трави для покосів. Несподівано за кущиком наткнулися на маленького зеленого паразита. У паразита були дві ноги, дві руки і голова з непропорційно великими чорними очима. Якусь мить Якуб зі своїм другом та іншопланетянин дивилися один на одного з подивом. Але то була лише мить. Потім екзорцист вміло замахнувся мішком і зелененький потрапив до мішка, який дідок легко закинув на плече.
- Звалюємо! - встиг крикнути наляканому другові Якуб, і вони обидва побігли щодуху. Зупинилися лише біля хліва. Інопланетянин, мабуть, отямився і почав щось невідоме викрикувати.
- Яка дивна мова, - зауважив екзорцист. - Закрий рот, а то каструю тебе, як порося!
- Цікаво виходить, - філософствував Семен. - Звичайно, це інопланетяни викрадають наших, але щоб наші викрали зеленого, то ще такого я не чув!
- Врешті-решт мусить колись бути той перший раз, - підморгнув йому Якуб.
Інопланетянин, мабуть, не зрозумів у чиї руки він потрапив, тому що він і надалі викрикував щось своїм писклявим голоском. Заспокоївся лише після того, як Семен розбив об його голову пляшку. Непритомного чоловічка поклали і добренько прив'язали, розтягнувши на столі в хліву. Стіл був липкий, бо Якуб, зазвичай використовував його для четвертування свиней.
- І що далі? - перепитав старий козак, попиваючи для дезінфекції прямо з апаратури Якуба, яка стояла в кутку. - Коли за ним повернуться його дружбани, буде спекотно!
- Спокійно! - заспокоїв його Якуб. - Коли вони повернуться, від нього залишаться лише кісточки.
- А що ти хочеш із ним зробити?
- Зараз він у мене відчує, як це носити в голові металевий брухт, - екзорцист ніс в одній руці дрель, в іншій - кусок ржавої підкови.
- Чекай! Але вони нашим вшивають мікропроцесори, а не куски підков! - Семен намагався бути справедливим.
-1 що, вже й нам не можна? Ну гаразд, якщо така вже у них галактична традиція, то і мікропроцесор знайдеться.
Десь в кутку хліва були розкидані залишки туристичного радіо. Якуб взяв у жменю різні деталі.
- Ну що, впаяємо йому декілька!
- Ну, до діла!
Натиснув на кнопку в дрелі й згасло світло.
-Холера, пробки полетіли і ще й у такий момент!
- А може це інопланетяни догадались і кабель перерізали? Краще звалитиі
- Це що я маю з власного хліва втікати? Не дочекаються, карлики зелені!
- Якуб, а ти пам'ятаєш, що вони зробили з Білим Домом у День незалежності.
- Блін, думаєш, що вони можуть і МІЙ хлів отак в повітря висадити?
- Звичайно. І хлів, і хату, і все подвір'я...
- От сукін синиі Іди, стій в дверях і паси, чи не летять!
В цей момент увімкнулося світло.
В приміщенні пролунав пронизливий крик інопланетянина. Мабуть, сверління дреллю йому не сподобалося.
- Якуб, летять! - крикнув Семен. - Втікаймо, поки вони нас на шкварки не перетопили!
- Подавляться! - і Вендрович дістав з-під копиці сіна гранатомет. - Зараз я їм покажу, як задиратися з родовитими партизанами Войславіц! Прикрий мене! - і подав другу автомат ППШ...
- Ви., ви - брехун і корупціонер! - у відомого американського режисера просто не вистачало слів від образи на бізнесмена Скорлінського, який сидів навпроти нього. - Я Вам довірився, а Ви, Ви.. І це Ваша омріяна фабрика зірок?! Найбільш антуражна і натуральна площа для зйомок?! Та в мене через Вас... Та протягом лише двох днів зйомки в нашої бригади викрадено три автомобілі, а головного актора, телезірку, майже до смерті напоїли! Та ти хоч розумієш наслідки?! Вони змушували пити самогон склянками! Добре, що хоч лікарі наступного дня в лікарні його відкачали, а жовтуху, то йому ми вже в Америці вилікуємо... А літальна тарілка?! Ти хоч знаєш, скільки коштувало її виробництво?! Японці склали для нас лише єдиний екземпляр! Її, як решето, з автомата обстріляли, ще й з гранатомета додали! Слава Богу, що хоч ніхто не загинув... Хоча пропав один актор, ліліпут. Знайшли його з трепанацією черепа! Якісь садисти сверлили йому в голові дреллю і запихали туди деталі від транзистора! Так мене тепер профсоюз розірве на шматки через виплату страховок!
Скорлінський беземоційно звів плечима.
- Я Вас розумію, - сказав він спокійно. - Свою частину договору я виконав, як Ви й просили, з повним реалізмом. Тепер, будь-ласка, давайте розрахуємося за послуги. Ви мені винні ще... двадцять п'ять тисяч, чотириста вісімдесят три долари і п'ятнадцять центів.
АЛ
ТАЄМНИЦІ ВОДИ
Иось мусило трапитись. І то щось недобре. Якуб Вендрович відчув це своїм шостим чуттям. Через тіла відпочивальників, які грілися під сонечком на посиланому брудним гравієм пляжі, мурашками пробіг електричний розряд. Люди припідняли голови, а потім деякі з них піднялися і направилися в сторону кафе. Екзорцист залишився сидіти на місці. Він приїхав сюди, в санаторій, на відпочинок, - так призначив йому лікар. А ще призначив йому багато сонця і мало нервів. «Легко їм говорити!» Цей піонерський табір був йому не по душі. Його все тут дратувало. Бетонні паркани загороджували такі ж панельні будинки. Асфальтні доріжки з бетонними урнами біля лавок. Бетонні пірси та набережні, до яких пришвартовано з десяток човнів, добре, що хоч вони не були бетонними. Дерев'яними були ще згадані лавки і бар «Скельце», чи якось так. В центрі пансіонату стояв бридкий будинок, збудований ще за часів Союзу вчителів Польської Народної Республіки, який щосезону без змін заселяли стада таких же мамочок з їхніми розбещеними дітьми, а потім ті зі своїми потомками і так, здавалося б, до нескінченності. А, був ще один магазинчик на окраїні пансіонату, в якому можна було стояти в черзі до посивіння, а коли приходила твоя черга, то вже нічого не залишалося. Однак найбільше нещастя Якуба було в тому, що
лікарі строго заборонили йому пити спиртне. Ну, і ще та клята дієта...
- Ех, мені б зараз у Войславіце та й в поле з пшеницею! Там одразу стало легше в разів з десять, - важко зітхнув Якуб.
Санаторний в'язень, не поспішаючи, встав і поправив трохи зім'яті від лежання на гравію джинси. Глянув на них із огидою. Вендрович найкраще почував себе в трофейних штанах із радянської форми і есесівській куртці, але йому було соромно так показуватися серед культурних міщан... Якуб понуро вдивлявся в дзеркальну гладінь затоки. Вода час від часу морщилася від потоків і перепаду холодного та теплого повітря. Десь там на глибині були розвалини будинків. І він знав про це.
- Це була не найкраща ідея робити це... - сказав сам до себе.
Потім змовк. По-перше, хтось міг його підслухати. По-друге, розмова з собою в таких інтелігентних колах вважалася проявом психічної хвороби. Так завжди стверджував друг Якуба, ксьондз Вільковський. До речі, санаторій - це теж справа його рук.
Натовп в кінці пляжу збільшився.
- Ось так завжди. Люблять наші люди подивитися на нещастя інших, - знову мовив сам до себе.
Нелегко викорінити з себе застарілі звички. Ось і Якуб, не поспішаючи, рушив в той бік. Виправдатись можна тим, що ноги самі його туди повели. Натовп зібрався за рогом кафе -того, де продавали бридке на смак морозиво, яке прилипало до язика і залишало на ньому свій жирний слід від фарби. Повний несмак, зате - холодне. Перед кафе, у воді плавало декілька лебедів, випрошуючи у перехожих шматок хліба.
Якуб за звичкою потягнувся до кишені, але на його здивування і розчарування, не знайшов там рідного ланцюга від велосипеда. Добру хвилину старий браконьєр стояв і з сумом в очах спостерігав за відгодованими лебедями.
- Ви краще подякуйте, що тут так багато народу налізло,
- сказав неприязно до десятикілограмових плаваючих лебединих тушок. - А то з кожної з вас вийшов би смачний бульйончик, а за деякими і піч плаче, як на День подяки. От зафарширувати б вас яблучками, які ростуть на закинутому господарстві Михайла. Воно знаходиться одразу за моїм парканом, оце було б свято на всю вулицю! А ще самогончику до того...
А потім, замріяний, пригадав собі, що Йосип Паченко вже перестав гнати самогон на своєму горищі. Правда, були на селі ще інші експериментатори, але їхній первачок був вже занадто слабкий, та й гнали його з різних там підозрілих інгредієнтів. На Тростянці залишилося декілька джерел недорогого і смачного самогону справжніх майстрів своєї справи, але і ті, на жаль, висихали безслідно.
- Ех, часи занепаду, - сумно сказав дідок до лебедів.
Лебедям, мабуть, не сподобався той дивний дідок. Неправильний якийсь, тільки й знає, що балакати, а навіть крихти не кидав у воду. Стадо дружно дало зрозуміти, що такі гості їм не до душі і почали проганяти Якуба шипінням. Той, натомість, показав їм дулю і пішов далі. До того часу натовп, який зібрався навколо берега, значно збільшився. Серед людей, які крутилися один поперед одним, Якуб впізнав одного старенького, якого час від часу бачив в парку біля санаторію. Нормальний тип, хоч і вчений. Як же ж його звали? Міхал... Міхал Штірліц! Але то не той Штірліц, про якого існує стільки анекдотів. Якуб його вже про це запитував. Цей був простим вчителем із технікуму, на пенсії.
- Що дають? - поцікавився.
Пенсіонер озирнувся.
- А, це Ви, пане Вендровичу, - зрадів. - Та ось, бачите, втопився один із тих вчених-недоумків. Його щойно міліцейські водолази витягли. Яка трагедія! Скажу Вам по секрету, тут діється щось страшне! Вся шия у хлопчини синя, ніби хтось його душив. А до тих синяків прилип якийсь зелений шлейф, але не водорості. Гидота. Труп вже запакували в мішок і зараз чекають на моторний човен. Кажуть, що відвезуть його до Сераць-ка, мабуть, будуть там робити розтин.
- Зелений шлейф, кажеш, такий на желе схожий? - перепитав Якуб.
- Ну Ви точно-таки вгадали мої слова! Бридота та й годі!
Якуб примружив очі. Пригадав собі щось. Спогади були, як
у тумані. Колись в дитинстві чув про щось таке. Але що конкретно? Записав собі на картці, щоб обдумати все вночі. Його і так тут мучило безсоння. Хоча, немає сенсу чекати аж до ночі. Пішов до причалу. Сів собі на бетонних сходинках, роззувся і занурив ноги у воду. Почав собі пригадувати. Щось схоже трапилося в Уханях, чи-то навіть у Войславіцах, так, саме у Войсла-віцах. Мова йшла про джерело біля замку, яке прозивали чор-ною безоднею. Але про що мова? Від роздумів відірвав його діалог двох, які пропливали повз нього на човні.
- А я Вам кажу, що це робота рук психопата. Зверніть увагу на те, що це вже не перший раз трапляється такий випадок.
- Здається, сьомий за останні три роки, - голос належав жінці середнього віку. - Я тут відпочиваю вже не перший рік. І завжди топляться тільки діти. І завжди їх знаходять з цими великими синяками на шиї. Ну, справді, як від удушення.
- І всі вимазані тією зеленою бридотою, - доповнив хтось третій.
- Подейкують, що найчастіше вони гинуть після заходу сонця, - знову пролунав той перший голос. - Але ніколи під дією алкоголю. Я підозрюю, що там, може, якийсь п'яниця в воду влізти, посковзнутися і вже не випливти. Але як Ви поясните мені той факт, що минулого року потонув хлопець з яхт-клубу? Ніхто мене не переконає, що він не вмів плавати.
- А той скаут, пам'ятаєте? Зайшов по пояс у воду, а потім раптово пропав так, ніби у підводну яму впав. Загострка тут у тому, що саме в цьому місці дно мілке і рівне.
- Кажеш, що люди бачили? А значить, і свідки були!
- Ага, половина загону, чи як там вони називають себе. І такі ж сліди.
- От тільки не говори мені, що це акула-людожер тут на прісні води запливла.
- Акула може і нє, але психопат або збоченець в масці для пірнання і кисневим балоном за спиною, цілком реально.
- Якби збоченець, то, хм... були б інші сліди.
- Ага, міліція відразу все й розкаже. Це попсувало б їм статистику. Але особисто мене цікавить той зелений шрам.
- А що тут цікавого? - до розмови знову приєдналася жінка. - Може, це якийсь осад із дна.
- Та який ще осад! Я ще ніколи не бачив зеленого мулу.
- Може, якийсь підвид водоростей?
- В такому болоті? Скоріш за все, це могло з'явитися від відходів, які скидають у водойми, і відбулася хімічна реакція.
- А може, якраз і від тих відходів водорості і здичавіли?
- Але ніхто мене не переконає, що водорості можуть когось задушити.
Якуб глянув на свій годинник і перелякався. До початку обіду в їдальні залишалося не повних п'ятнадцять хвилин, а ще треба переодягнутися. На превеликий жаль, треба було відірватися від підслуховування розмови і мигцем побігти в сторону санаторію. Встиг. В їдальні продовжували коментувати останню подію, але Якуб не дізнався нічого нового. А відразу після обіду наткнувся на свого лікаря на прізвище Ворков-ський, який і затягнув Якуба до свого кабінету.
- Ну? - запитав привітно лікар.
- Що, ну? - також привітно відповів питанням на питання Якуб.
- Як почуваємося? - уточнив лікар.
- Мій стан покращиться щойно мене випустять звідси, -без жодних емоцій відповів Якуб.
Лікар посміхнувся.
- А чого ж Вам тут бракує?
- Ви мене тут мучите. Кожного ранку якась гімнастика. Як ви тут кажете, для підримання тонусу? Згодний, я махаю ногами, не нарікаю. Але питання, навіщо мені це? Припустимо, за рік-два я постарію і буду потребувати допомоги. Так Ви мені призначите з паличкою ходити. З кожним так може рано чи пізно трапитися. Але в мене і далі буде мій кінь і мотоцикл. І якщо мені буде потрібно піти в магазин за покупками, то я осідлаю свою шкапу і поскачу. Сам!
- Повірте мені, пане Вендровичу, що одного дня настане такий час, коли Ви не зможете вилізти на свого коня. І що тоді?
Згодний, що в себе вдома Ви ще зможете приставити драбину до коня, щоб викарапкатися на нього, але хто Вам приставить ту ж драбину біля магазину, щоб Ви могли злізти? Чи проситимете допомоги у знайомих?
- Доктор, чи у вас все гаразд? Не для того я, Якуб Вендро-вич, нащадок козака, щоб на коня та й з драбиною! Я як свисну, так моя шкапа і на коляна сяде. Як сяду і свисну двічі, так вона і встане. Інакше я б вже давно пішки ходив і без ваших пророчих слів. А ноги мої ще, го-го, скільки послужать! Правда, визнаю, сили вже не ті, коли я німців на партизанці ганяв, але ще є порох в порохівницях!
- Ну давайте я Вам хоча б тиск поміряю.
- Та міряй, мені не шкода. От тільки мені здається, що в мене тиск скаче лише від того нервування, що ти мені зараз тут тиск будеш міряти...
- Скажіть, будь ласка, але щиро: «Ви не любите лікарів, правда?»
- А чого Вас не любити? Ви цілком нормальні люди і ніби нічого Вам не бракує.
- А може, Ви переживаєте через сьогоднішній випадок?
- Ви маєте на увазі того хлопчика, що втопився? Звичайно ж, шкода дитини. З нього могла б вирости хороша людина.
- У Вас цікавий підхід до життя. А якби він виріс і став бандитом?
- Можливо, але більшість людей - добрі, тобто, так, за статистикою. Хоча мене дуже цікавить, що це таке навколо шиї було накручене.
- Те зелене?
-Та немов шарф із водоростей.
- Гм. Обов'язково зверну на це увагу.
- Тобто, це Ви будете робити розтин?
- Ні, не я. Але мене запросили на нараду.
- Не знав, що наради збирають для небіжчиків.
- Бувають винятки. Як розумієте, такий збіг обставин для однієї місцевості, не може не викликати підозр. Якщо це справа рук психопата, тоді обов'язково потрібно його зловити. А це вже не Ваша проблема. Ну хіба, якщо Ви зайдете у воду, а на вас хтось там нападе.
- Та яке там! Я вже років з десять не плаваю. Але можна було б позичити катамаран і попливти на другий кінець берега, де в комишах солодко відпочивають лебеді. І я Вам можу одного такого зловити для бульйончика, - несподівано проявилась мисливська жилка.
- Нагадую, що Ви зараз повинні притримуватися дієти, а лебедів охороняє закон, - підвищеним голосом промовив лікар.
- Ех, пам'ятаю і не забуваю ні на мить. Я вже не можу дочекатися, коли нарешті повернуся в свій Старий Майдан, до Вой-славіц. Візьму багнет, піду у ліс, стукну молодого вепра і запрошу всіх друзів на гриль. І Вам кусочок надішлю скуштувати.
- Ох, велике дякую!
- А як там мій тиск?
- В нормі. От тільки вам не треба нервуватися, вживати алкоголь, словом, ігнорувати режим. І все буде добре. А якщо Вас спокушають лебеді, то раджу минати ту частину берега, де вони собі спокійно пасуться. Серце не бачить, очі не болять -перекрутив і навіть не помітив.
Тієї ночі Якуба знову мучило безсоння. Але цього разу він не залишився у ліжку роздумувати над глобальними проблемами людства. Він поставив перед собою важливе завдання розкрити таємницю води заради святого спокою невинних громадян, які відпочивали в санаторії! Екзорцист вийшов через вікно і спустився на громовідводі. Ну, що скажеш, роки вже не ті. Вимучився допоки зліз, але перешкоду подолав так само, як і бетонний паркан, який відгороджував його від пізнання таємниці. По дорозі Якуб захопив з протипожежного стенду сокиру. Біля води не було нікого. В нічному місячному світлі, яке пробивалося крізь хмари на небі, поверхня води здавалася досить дивною. Її дивний блиск явно не сподобався Якубу. Він вийшов на причал, намагаючись йти тихо і безшумно, так, ніби старався не розбудити сторожа пришвартованих човнів. Такими повільними кроками дійшов до краю причала, де було абсолютно порожньо. Екзорцист підійшов до перил і подивився у воду. Над затокою стояв туман. Якуб витяг із-за пазухи флягу і надпив ковток самогону, щоб підкріпити старечу пам'ять. Зупинись мить - ти прекрасна! - подумки подякував Йосипу за передачку, яку навіть санітари не зауважили, коли перевіряли.
- Біла вода! - пригадав собі Якуб.
Дістав із кишені невеликий театральний бінокль і почав оглядати озеро. Через трохи помітив дивну освітлену пляму на воді.
- Є! - заговорив до місяця. - Все сходиться. Все як треба.
Пляма почала розростатися прямо на очах. Вода була
схожа на молоко. Вся переливалася і манила до себе. Якуб, не поспішаючи, обперезав себе на поясі коров'ячим ланцюгом, яким колись прив'язував свою скотину на випасі, щоб не втекла. Потім прив'язав два кінці ланцюга до перил, а сам сів на причалі і занурив ліву ногу у воду. Біла пляма почала наближатися і одночасно розмивалася на поверхні озера. Якуб чекав. На поготові в руках міцно тримав сокиру.
В напрузі і так зосереджено він просидів декілька хвилин. Але озеро якось не збиралося нападати. Якуб вже навіть почав думати, що даремно згаяв час, і тільки-но зібрався йти назад, як щось сильно вчепилося за його ногу і сильно шарпнуло його у воду. Ланцюг натягнувся, як струна, але витримав. Те щось не хотіло так просто здаватися і відпускати свою жертву. Ще раз потягнуло. Якуб завив від болю. Він відчув, як чиїсь кістляві пальці так вп'ялися в його ногу, що майже здерли з нього шкіру. Вода забулькотіла. За секунду перед третім ривком невідомого створіння Якуб з усієї сили рубанув сокирою. Клин сокири вгруз в щось тверде, а за якусь наступну мить те щось розкололося від потужного ривка. Створіння відпустило смертельну схватку і відійшло у воду.
Дідок встав, відв'язав ланцюг, стряхнув із себе бруд і пришвидшеним кроком почимчикував на берег. Ніхто його вже не переслідував. Коли Якуб відчув гравій на пляжі, з полегшенням зітхнув. Ввімкнув на мить ліхтарик і оглянув рану на нозі. На своє здивування, нога була неушкоджена, хоча була прикрашена величезним синяком. Якуб сподівався побачити зелену желейну бридку речовину, але її було настільки багато, що йому аж стало не по собі. Зібрав трохи того слизу в баночку і помив ногу в найближчій калюжі. Дорога додому виявилася надзвичайно тяжкою і втомливою. Але наш герой і це подолав.
Зранку, коли сусід по кімнаті вийшов в туалет, Якуб дістав з-під ліжка баночку і поставив під сонячне проміння, і з цікавістю подивився на її вміст. В банці був той самий дивний зелений слиз. Відкрив кришку і понюхав. Слиз мав запах звичайного мулу, але з домішками ще якоїсь речовини. Чогось дуже знайомого. Якуб хитро посміхнувся і виставив відкриту банку на підвіконник.
Після обіду заглянув до свого експерименту. Вода випарувалася повністю. На дні банки залишився тонкий шар зеленої гидоти. Якуб понюхав цю гидоту.
- Та це ж зелена пліснява, - урочисто оголосив результат і пішов у пошуках доктора Ворковського.
Лікар сидів у своєму кабінеті і розглядав щось під мікроскопом.
- Ах, це Ви, - зрадів, побачивши Вендровича.
- То я. Ну, і що Вам вдалося вияснити на тій нараді?
- Ми перевірили ту зелену слизь. І знаєте що це? Найзви-чайнісінька зелена пліснява, лише трохи розмочена. Крім того, в мене для Вас є ще одна цікава інформація. Лише прошу, щоб це залишилося між нами.
- Як в могилі.
- Знайшли того аквалангіста.
- Хм...
- Того вбивцю, який плавав під водою з аквалангом і топив дітей. Того разу йому трохи не вдалось. Не знаємо як, але в нього був пошкоджений шланг, а сам чоловік втопився. Його знайшли сьогодні зранку.
- А голова в нього часом не була розбита сокирою?
- Ні. А навіщо Ви про це запитуєте?
- Та, так. Я собі подумав, що хтось міг допомогти йому втопитися. Не важливо.
Надвечір Якуб пішов собі до води. Ходив по причалі і в роздумах дивився на затоку. Лебеді розлючено сичали на нього, а він навіть не на помічав їх. Там же ж на причалі зустрів свого знайомого Міхала.
- О, вітам, Пане Вендрович! І що ж пана тут привело в таку пізню годину?
- І Вам доброго дня. А так, лажу собі, поки сили маю.
- А Ви чули про того збоченця, якого виловили біля Се-роцька?
- Чув вже.
- Ну, Слава Богу, що йому ногу звело. А то знаєте, я вже почав був вірити, що сюди замішана нечиста сила.
- Нечиста сила?
- Так. Знаєте, коли я розпочинав свою педагогічну кар'єру, ще в міжвоєнні роки, то потрапив в одне глухе село на Поліссі. Там, декілька років перед моїм візитом трапилася біда, -страшна повінь. Тоді ж і змило частину військового цвинтаря. Ну і після того дітвора почала пропадати. А старші люди почали балакати, що це потопельники воюють. Я як побачив того хлопчину з тими зеленими водоростями навколо шиї, то мені аж погано стало. І згадав, що тіла тих жертв в селі мали точно такі ж ознаки. А вже потім, коли я звідти виїхав, то по району ходили чутки, що місцеві виловили там з озера якусь тварь і порубали її, подейкуючи, що це вбивця. Навіть якесь слідство велося.
- А Ви часом не знаєте, коли втопився той аквалангіст?
- Напевно, того самого дня, коли виловили хлопчину, ми тоді з Вами в натовпі зустрілися. Казали, що вже два дні у воді лежав.
- Тоді це не вбивця.
- То що Ви хочете цим сказати?
- А Ви вмієте тримати таємниці?
- Звичайно.
Якуб закотив ліву штанину джинсів і зняв шкарпетку. На шкірі було видно синяки від костлявих пальців, які чіплялися в нього з усією силою.
- О Господи! Звідки це у Вас?
- Цієї ночі я був тут. Опустив ногу в воду і ВОНО мене схопило.
- А Ви не жартуєте?
- Нє-а. І для доказу тримаю в банці трохи того зеленого, що було в мене на нозі.
-1 що це?
- Розмокла зелена плісінь.
Пенсіонер замислився і з неприхованим хвилюванням запитав:
- А ви впевнені, що це був не той аквалангіст?
- Я те ЩОСЬ з усієї сили лупанув сокирою. Якби це була людина, то у нього мала б бути величезна діра в черепі. А по-друге, він мав би бути прив'язаним до дна, щоб змогти мене потягти з такою силою.
- Нагадую, що ми живемо в двадцятому столітті.
Якуб пригадав собі, як він знімав відьмівські вроки, як боровся в темних і моторошних лісах із жрецями Святовида, як у підземеллях мавзолею вбивав осиковий кілок в серце кровопивці Леніна, причому двічі. Так, життя в двадцятому столітті було розкішшю, яку не кожен міг собі дозволити. Розкоші в житті Якуба не було, але він жив повноцінно, а не існуючи.
- Ви мені не вірите?
- Щиро кажучи, не дуже.
- Ну що ж. В мене зараз немає більше доказів. Хоча... ми можемо, наприклад, зустрітися тут сьогодні вночі.
- Хм, згода. Де і коли?
- Біля кафе. Рівно об одинадцятій.
- Двадцять третій нуль-нуль. Згода. І що ми будемо робити?
- Підемо в те саме місце і попробуємо занурити ноги.
- Можна запитати? А хто з нас буде ризикувати своїм життям?
- Можу і я. А можемо і навпаки. Ви зможете принести гак?
- Ну я зазвичай не вожу з собою гаків, та й вдома також такого не тримаю.
- Ех, інтелігенція! Знаєте, Вам дуже пощастило. Один такий гак висить на протипожежному стенді, що стоїть біля головного вчительського корпусу в центрі санаторію.
- Але ж це буде крадіжка! Отак і без відома та дозволу!
- Спокійно. До світанку ми все повернемо на місця. Якщо, звичайно, все буде добре.
-А якщо ні?
-Тоді цей гак і його повернення на місце буде вже проблемою наших спадкоємців. Я сподіваюся, Ви вже написали свій заповіт.
Колишній вчитель посміхнувся, але кивнув на знак згоди.
Штірліц на місце зустрічі трохи запізнився. Ну що ж, крадіжка гака з пожежного стенду, якщо в тебе немає жодних навиків і до того ж, ти - інтелігент, справа не проста.
- Ну, нарешті. А то я вже почав переживати, що Ви не прийдете, - сказав Якуб.
- А чого б це я мав не прийти?
- Ну, різне буває. Страх міг Вас паралізувати. Добре, я вже все приготував, йдемо.
Два дідка почимчикували на причал. Наприкінці нього стояв сигнальний ліхтар. Звісно, що він був поламаний - з нього стирчали вирвані кабелі.
- Якуб, ти тільки поглянь на це. Якісь вандали тут попрацювали... - сказав Міхал.
- Ну, так... вандали. Ти це, давай взувай калоші.
- А не можна мочити ноги без калош?
- На жаль, не в цій ситуації.
Якуб дістав із сумки ланцюг.
- Так, про всяк випадок хочу запитати, - Штірліц трохи поблід. - А Ви часом не збираетеся мене втопити?
- Я спільників не топлю. Ви просто послужите за приманку.
Досвідчений браконьєр обперезав товариша і посадив
його на краю причалу.
- І що, тепер треба сидіти і чекати? - перепитав Штірліц. -А звідки така впевненість, що він припливе саме сьогодні?
- Воно - як зомбі. В нього замість мозку - вода. Завжди атакує щойно зачує жертву.
- Зрозуміло. Маю ще одне питання. А звідки утопець може взятися, якщо водосховище будували комуністи?
- А ти хіба не знаєш, що комуністи після смерті стають зомбі? Якщо серйозно, то, на жаль, вони постійно щось будували на святих місцях. Так і тут затопили долину, де, мабуть, був цвинтар. Цього достатньо, бо вода з багнюкою змиє освячену при похованні святою водою землю, і знак хреста, печать з гробу. Це називається десакралізація. Ось вони й повстали з гробів.
-Якуб...
-Що?
- Воно схопило мене...
І справді, у воді промайнула біла тінь, а гладь озера довкола вкрилася бульками. Щось шарпнуло вчителя за ногу. Ланцюг натягнувся і вперся в живіт. Якуб злорадно посміхнувся, після чого зіштовхнув у воду своїм гумовим чоботом неізо-льований кабель. Зашкварчало. Іскри фейерверками освітили нічне небо. Вглибині щось затріпотіло в агонії.
- Відпустив, слава Тобі, Господи! - з полегшенням зітхнув Штірліц, витягуючи ногу з води.
Якуб засвітив ліхтарик. Спочатку направив світло на товариша. Той був блідий, мов стіна. Те, що було у воді, почувалось набагато гірше. Вендрович сперся на перила і вмілим замахом зачепив гаком, а потім витягнув на причал дивне створіння.
- Бігом на берег, подалі від води! - двічі повторювати не було потреби.
Вчитель скинув калоші і щодуху помчав на берег. Якуб кинувся за ним, а за собою волік здобич. І лише тоді, коли були в кущах, метрів за тридцять від води, старі нерозбійники змогли відхекатися і перевести дух. Ввімкнули два ліхтарика і почали розглядати трофей. Те, що вони витягли з води, більше нагадувало єгипетську мумію, лише без бинтів. Створіння час від часу здригалося в конвульсіях.
- Втіка-а-а-ємо-о-о! - закричав Штірліц після побаченого.
- Нє, спокійно. Поки що та тварюка оглушена електричним струмом. І використовуючи цей момент нам треба довести справу до кінця. За задньою стіною складу для моторних лодок, там, біля кафе, я заховав каністру з бензином. Принеси-но, будь ласка, а я нашу здобич тут стерегтиму.
Якуб знову втомився чекати, поки його знайомий повернувся з каністрою вкраденого бензину. Дві крадіжки за життя і до того ж однієї ночі! На той час утопець вже отямився і викручувався, прив'язаний ланцюгом до дерева.
- А він не зірветься? - занепокоївся Штірліц, ставлячи каністру на землю.
- Де там. Я йому всі пальці вже переламав.
Якуб щедро полив монстра бензином. Водяник злісно заскреготів зубами, аж мурашки пробіглися тілом. Відчуваючи неминучу смерть, він намагався дістати до своїх мучителів кістлявими пальцями.
- Маєш вогник? - запитав Якуб.
-Так.
- Ну то «Аста ля віста, бейбі»\ - зацитував відому фразу Якуб і кинув підпалений кусок газети на тіло монстра.
Жовтогаряче полум'я зайнялося вмить. Пройшло добрих десять хвилин, допоки вогняні язики справилися зі своєю трапезою. Так монстр майже на очах у рятівників і відпочивальників перетворився на купу згарків. Якуб розтоптав чоботом залишки попелу і змішав їх із землею.
-1 як тепер Ваша віра у потойбічні сили? - перепитався, не приховуючи посмішки.
- Рани Господні! Це було неймовірно, але... факт!
- На! - Якуб підсунув вчителю флягу зі спиртом. - Час відпочити. Ідіть до своєї кімнати і проспіться. А я тут тільки кабель відключу і поприбираю. А, і покладіть на місце той пожежний гак.
- А якщо там буде ще один у воді? Може, краще вже на той причал не ходити?
- Хто не ризикує, той не п'є шампан... горілки.
Вчитель швидко зник в темряві. Якуб пішов на причал, зняв гумові чоботи, зв'язав і поклав поряд із собою. Присів і почав розкручувати дроти, які тягнулися від ліхтаря. Власне, задумався, який з дротів плюсовий, а який мінусовий, коли почув за своєю спиною грізний голос.
- Ну що, захотілося рибок електричним струмом половити? А ну, показуємо документи.
Якуб повернувся і побачив двох кремезних міліціонерів. Звинуватили його в зламі на склад з моторними човнами і крадіжку каністри з бензином, пожежної сокири, а також самовільний підпал тим же ж бензином курортної зони і браконьєрство. По-іншому його нічне сидіння на причалі з кабелем пояснити не міг ніхто.
На щастя, лікар Ворковський виявився нормальним чоловіком, і даючи свідчення, списав всі обвинувачення пацієнта на старечий склероз і симптоми лунатизму. До того ж, перевірка відбитків пальців з каністри показала, що вони належать комусь іншому, що вплинуло на пом'якшення вироку і очистило його добре ім'я від частини звинувачень. А про браконьєрство не могло йти мови, оскільки постійні відпочивальники підтвердили, що на цьому місці затоки вже давно ніхто не бачив ніякої риби.
Пройшло п'ять місяців, перш ніж Якуб усвідомив ще одну важливу річ. Той спалений посеред ночі монстр-вбивця не мав на голові жодних слідів від удару сокирою...
Вогонь під бляхою пічки догорав. Ма-рек, син Якуба, обійняв свою дружину.
- Бать? - запитав старого Ведровича.
- Агов?
- Ми хочемо прогулятись перед сном. Така зоряна ніч. Чи ти б зміг покласти внучка спати?
Старий браконьєр почухав потилицю:
- Жодних проблем!
Якуб витягнув з-під лави, на якій сидів, ковальський молот і почав зішкрябувати своїм нігтем ржу.
- Я йому китайський наркоз зроблю, - запропонував.
Син, не задумуючись, вирвав у діда молот і викинув його через розчинене вікно.
- З дітьми зараз треба ніжно. Знаєш таке слово?
Якуб моргнув своїми синіми очима.
- Ніжно, кажеш. Звичайно, що розумію. Він ще замалий, щоб так відразу і по голові його заспокоювати, пра.Л
- Власне!
- В мене ще інший спосіб є. О! Я його самогоном напою, то він вам швидко засне.
Невістка зомліла від почутого. Ледве відкачали.
- Вибач мене, невісточко, - сказав дід. - Це в мене таке почуття гумору. Я йому казочки буду
розказувати. Про Червону Шапочку або про Ганса і Ґретель. Та я їх без ліку знаю.
Трохи заспокоївшись, батьки пішли на вечірню прогулянку, а дід зайшов у кімнату, де лежав його шестирічний внук.
- Ну і що? - запитав. - Ти що взагалі спати не хочеш?
- Нє-а, - відповів маленький Мацюсь. - Дідуля, а розкажи мені щось.
- А що мій внучок хотів би почути?
- А ті історії, як ти німцяв кров спускав відрами і потім ті відра носив...
- Для таких історій ти ще трохи замалий.
- А може, ті, як ти горло вовку перегриз...
-1 для цієї історії ти також ще не доріс. Я тобі краще казочку розповім.
- Але я не хочу казки! Я хочу якусь реальну історію.
- Оце ти вибагливий. Ну, добре, буде тобі реальна історія. Я тобі розкажу, що трапилося з Червоною Шапочкою.
- Та я знаю цю казку напам'ять.
- Е ні, ти знаєш цензуровану версію, - гордо пояснив йому дідусь.
- А що означає «цензурована»?
- Ну, це така версія, з якої повирізали найважливіші моменти, щоб дітям ночами не снилися.
- Це так, як про тебе в газетах пишуть, діду? «Відомий суспільний паразит зі Старого Майдану в Войславіцах Якуб В.?» Тато мені постійно говорить, що якби вони писали всю правду, то їм би ніхто не повірив.
- Що? - здивувався старий.
- Так, тато має цілу папку вирізок із місцевих газет. «Відомий усім нам як цвинтарна гієна Якуб В...».
- Ех, ті писаки прокляті! Але ти не вір у те, що вони пишуть. Добре?
- Добре-добре. Але давай розказуй, бо я вже починаю засинати.
- Ну, то може заснеш і без казки?
- Нє-а. Я хочу казку! І ту справжню версію про Червону Шапочку.
Якуб витягнув із кишені флягу, відкоркував і з задоволенням потягнув сімдесятипроцентний самогон.
Отже, так. Все відбувалося двісті років тому в хатині лісника.
-Якого лісника?
- А того, що собі хату поставив біля шосе на Хелм. Тоді в тій хатині жила одна старенька бабуся. Протягом дня вона жила в хаті, а ночами літала гола на вінику... Ой, чекай, то не та казка... Починаємо все з початку. Жила собі бабуся. Якось майстер цеху школи катів викликав до себе підмайстра.
- А чому школи катів?
- Бо кати ходили в червоних шапках. Треба трохи думати.
- Кажеш, викликали підмайстра, а як його звали?
Якуб потягнув ще один ковток, щоб прояснити розум.
- Звали його звичайним іменем - Мацюсь, - так само, як і тебе.
- Ага. А що було далі?
- А Мацюсь взяв палицю, залізний кастет, автомат...
- Ти мене обманюєш, діду. Тоді ще не було автоматів.
- Якщо ти такий розумний, то, може, ти будеш далі розказувати?
- Ну добре, хай вже буде той автомат, а як він виглядав?
- АякППШ.
- Я б краще американський вибрав.
- А тоді Америки ще не було, ну, тобто Колумб до неї ще не доплив. Ну вот, і Мацюсь пішов собі через темний непрохідний ліс.
- А він не мав часом із собою кошика?
- Мав.
- А що було в ньому? А що було в кошику?
- Як що. Хлібчик з мотузковою драбинкою всередині, випічка з начинкою з напильників, і баночка з медом, а там - динаміт...
- Дідусю?
-Що?
- А ліки були для старенької бабусі?
- А, ну звичайно, що були. Був і миш'ячок, і ціанистий калій, і стрихнін...
- Чекай. Щось я не розумію. А навіщо йому був той напильник з мотузковою драбиною?
- А щоб бабуля могла дати дьоруз цюпи.
- То вона сиділа не в хатині, а в тюрмі?
Правду кажучи, тут Якуб вже й сам заплутався. Треба було витягувати запаси з-за печі - пляшку пива. Коли кришка відскочила від краю ліжка внучка, а вміст вмить перелився в горлянку старигана, його розум переповнився натхненням і продовжив далі фантазувати.
- Ну, звичайно. В ті часи там не було хатинки, тільки невеличкий замок.
- Ага, тепер ясно. А миш'ячок - це отрута?
- Ага. Це щоб потруїти тих противних охоронців.
- То виходить, що кати були ворогами «клавішів»?
Ставало все складніше і складніше. Якуб вдивлявся в дно
порожньої пляшки. Потім жбурнув її через вікно і продовжив:
- Щоб тобі це зрозуміти, любий внучку, давай повернемося ще так на років із вісімдесят назад. Саме тоді велику Річ Посполиту хитрістю взяли і розділили наші вороги. Чув про таке?
- Чув-чув, як нашу Батьківщину розділили між Росією, Австрією і Прусією.
- Яка розумна дитина. Отже, так. Та бабуся була королевою, і після смерті її батька, е-е... Станіслава, е-е-е... Собєського, корона перейшла їй. Але окупанти наказали її зв'язати і кинути у в'язницю, щоб вона не могла царювати. А кати таємно залишилися слугами короля і присяглися допомогти королеві вибратися на волю, щоб вона могла народити країні спадкоємця трону.
- Дідусю, а хіба вона могла в такому віці ще дітей родити. їй же було вже шістдесят чи навіть вісімдесят років.
- Ну ти поглянь на нього! Так ти хочеш знати, що там сталося, чи ми зараз будемо генеологічне дерево вивчати?
- Розповідай, дідусю.
- Ну от, іде собі Червона Шапочка лісом, а тут із-за дерева вилазить величезний вовк у білогвардійській формі.
- А що то за форма така?
- Та це форма когось із окупантів. Дід Семен таку носить.
- А-а. А чого вовк був одягнений в ту форму? Вовки ж без одягу ходять, вони шерсть мають.
- От ти кара Божа для мене! Це був особливий вовк. Його штучно вивезли.
- Як мутант після радіації?
- Щось таке. Починаєш нарешті сам думати. Отже, вискочив вовк із-за дерева і запитує: «Куди прямуєш Червоний партизане?».
- Партизан? А хіба це не була Червона Шапочка?
- Шапочка-шапочка. Та щось мене на спогади пробило. Ну, добре. А Шапочка йому відповідає: «А я йду до своєї бабусі, в тюрму».
- Дідусю?
- Ну що знову?
- Та якось нелогічно виходить. Якщо Шапочка був внуком королеви, тоді він був сином спадкоємця трону. Тоді чому його батько не був на престолі?
- А тому, що його більшовики зарізали у вісімнадцятому році. А Шапочка був ще замалий, щоб посісти трон, тому бабуся була йому потрібна, як регентша.
- А хто така регентша?
- Це жінка регента. Коли немає короля, вона його заміняє, поки не підросте спадкоємець.
- Ясно. А ті кати не могли вислати когось менш важливого замість принца? Це ж небезпечно такими цінними кадрами ризикувати?
- Вони подумали, що такому малому легше вдасться через охорону проскочити, що його не помітять.
Якубу пощастило, що внучок ще не запитав, чого ж це принц став учнем у катів, бо тут дідуля, мабуть, вже не викрутився б.
- Ага, і що далі?
- А на чому я зупинився?
- Шапочка якраз розповідає, що йде до своєї бабусі до тюряги.
- Добре. Ну і вовк втік. Обігнав малого і прибіг швидше до тюряги. Постукав у двері камери, а там анішешерх. Він же не знав, що бабуся щосереди їздила по пропуску до Сельце. Там був базарний день, і вона до чортиків напивалася в місцевому барі. А вовк вирішив скористатися її відсутністю. Одягнув її нічну сорочку, чепчик з бом-бончиком, круглі професорські окуляри на носа, а на ноги - панчохи з підв'язками.
- А що таке підв'язки?
- А як підростеш, то дізнаєшся. Тільки-но вовк завалився на нари, до нього завітала Червона Шапочка.
- «Бабуню, - запитує. - А чому в тебе такі великі очі?..»
- Діду, ти знову щось вигадуєш. Вовки мають маленькі очі.
- Чекай-чекай. Ми ж уже з тобою обговорювали, що вовк був, як там його, - мумтантом.
- Мутантом.
- Ну, я це і мав на увазі. «Бабусю, - продовжував внучок.
- А чому в тебе такі великі вуха?». «А це для того, щоб краще чути, коли в сусідній камері вистукують азбукою Морзе важливе повідомлення...»
- То вони хотіли і його за ґрати посадити?
- Звичайно. Він же був спадкоємцем трону.
- Діду, чекай. Але, здається, ти знову щось наплутав. Але у всіх казках про Червону Шапочку, Червона Шапочка - це дівчинка.
- Хіба?! - здивувався Якуб. - Та це ж неможливо. Та чого ти знову старого діда хочеш обманути? І не соромно тобі? Та якби він був Шапочкою, тоді був би не той Шапочка, а та Шапочка. А до того ж, в ті часи дівчат до майстерень не брали.
- А може, та історія про цех катів теж «липова»? Щось мені це на твої фантазії дуже схоже.
- Ну, тоді, може, я краще про пряниковий будинок розкажу.
- Лише після того, як закінчиш цю.
Що ж, Якубу довелося відкривати ще одну пляшку.
- Добре. «Бабуню, а чому в тебе такі великі зуби?» - запитує Шапочка. «Це порушення гормонального росту, і все через дешеву радянську зубну пасту», - відповідає йому вовк.
- А що таке порушення гормонального росту?
- А це коли ти надто часто чистиш зуби, і вони розростаються до незручності. Ось я, наприклад, ніколи не чистив зуби
- і всі на місці. Деякі навіть золоті.
- Але це не твої власні.
- Як це не мої? Що, знову тобі наговорили, що дідуля по цвинтарах ходить і в трупів зуби вириває? Та це все брехня.
- А що там вовк? Так він проковтнув нарешті того Червону Шапочку чи ні?
- Проковтнув-проковтнув.
- Діду, знаєш, що. Я от собі роздумував. Мене завжди цікавило, як то у всіх казках вовк ковтає своїх жертв цілими. Як це можливо? В нього ж паща страшна, але не настільки велика, щоб одразу проковтнути?
- А ти коли-небудь бачив вовка наживо?
- Звичайно, у зоопарку. І добре бачив, що перед тим, як проковтнути, він на куски розривав те, що йому давали.
Після випитої чвертки, Якуб вже знав, що мав відповісти внукові.
- В казках все можливо, - сказав із пафосом.
- Ей! Але ж ти мені обіцяв правдиву історію, а ти мене знову надурив!
Якуб не міг дивитися на сльози внука. Викинув через вікно порожню пляшку і дістав зі сховку наступну.
-Та правда ж це, правда! Я ж тільки сказав, що в казках все можливо. А в нашій історії вовк же був, як його там... мутас.
- Мутант.
-Так, мутант. От він і проковтнув Шапочку, тобто його, а не її. І ліг собі на ліжко...
- В камері ліжка? Ти ж розповідав, що коли відбував покарання, то там на нарах тільки дошки були...
- Так, це давно було.
- В давнину жменю соломи на голий камінь клали.
Якуб дійшов висновку, що він не любить дітей.
- Солому давали простим, а бабусі дали ліжко, бо вона була чистокровною шляхтянкою. Ясно тобі?
-Так.
- От сиди тихо, коли дід розповідає! Ось лежить собі вовк і перетравлює Шапочку. Але Шапочку так просто не провести. Він запалив сірник у череві вовка, і тут як шарахне! Бо бачиш, йому той сірник впав прямо в калюжу самогону. І тут прибігає бабуся, бо аж в барі почула той вибух, якраз коли допивала з десятий келих. Вбігла в камеру і бачить, як вовк лежить, а дим йому з пащі валить. Вона швидко розкоркувала пляшку, горілку собі в горлянку влила для сміливості, а потім розбила пляшку об стінку бару і з «розочкою» в руках кинулася на звіра.
- Почекай. А звідки в камері взявся бар?
- А то «клавіші» підпільно від санепідемстанції собі зробили, щоб підзаробляти на в'язнях. Ну так бабуся побігла до вовка, щоб склом туловище розрізати і звільнити внучку.
- Ти ж мені говорив, що це був хлопчик - такий самий, як
і я!
- Ну так, внучок. Щось язик починає плутатися. Але вовк виявився спритнішим.
- «Нумо кидай те скло, стара швабро!» - сказав і тарахнув у бабусю з нагана.
- На ті постріли прибіг інспектор. А тут труп в камері. Бабуся лежить мертва, в калюжі крові по центру камери лежить п'яний вовк і розмахує револьвером, а Шапочка в череві ще одну пляшку розбиває. Цього разу не вибухнуло, а загорілося, тож у вовка всередині запекло так, що він вихром вибіг із камери і в річку вскочив.
- У ту, що в полі?
- Ага. Та, що у Войславках. І почав пити воду, щоб вогонь погасити.
- І що, пив стільки, поки не луснув?
-Так точно!
- А потім швець Скуба пошив собі з нього чоботи?
Якуб, незважаючи на легку головну біль, спіймав себе на думці, що щось пішло не так. І якусь мить задумався.
- Та який ще швець? - перепитав обережно.
- Швець Скуба - він із легенди про Вавельського дракона, що жив у Кракові біля Вісли.
- Ні-ні. То не сюди. Про дракона я тобі наступного разу розповім, - почухав потилицю. Воші в паніці розлетілися, хто куди.
- На чому ми закінчили? - перепитав.
- На тому, що вовк луснув.
- Ага. Ну то витягли кати Шапочку з черева мертвого монстра, дивляться, а дитина втопилася.
- Як це. Вовк же луснув!
- Так, поки він воду пив, Шапочка й захлинувся. Ось тому в нас донині немає королів у Польщі. - Майже весело закінчив казку Якуб.
- Хм... Тепер давай наступну історію. Про лісову царівну.
- Лісова царівна... Якуб пригадав собі, мов крізь туман, ту худу і злу російську командиршу з загону червоних партизан. То вона була позитивна «Лісова царівна». Зараза, правда, пів-полкутоді заразила сифілісом...
-Айнмоменте... - сказав Якуб і, петляючи, направився до дверей. Навіть потрапив у них. Стукнувся об стіну і звалився на підлогу без відчуттів. Лише голосний храп підтверджував, що Вендрович ще живий.
Коли Марек із жінкою повернулися додому, то небо вже прикрашав повний місяць. Якуб лежав перед вхідними дверима п'яний до чортиків. Його думки, покинувши тіло, полетіли пізнавати інші світи.
- Малий спить, - прошепотіла жінка.
Нещасна жінка! Вона навіть не зауважила, що на ліжку лежав не її син, а маникен, знятий з горища.
- Батя теж заснув, але це не казка його приспала, - холерний п'яниця.
- Ну і сімейка в тебе. Дивна до страху.
- На щастя, хоч я в тебе нормальний.
- Що будемо з ним робити?
- А що йому? То ж не вперше. Накриємо його, щоб на ранок не змерз і хай спить собі. Може, йому ще щось страшне насниться.
А в цей час шестирічний Мацюсь йшов темним-темним лісом в сторону Хелма, де при дорозі мала бути хатинка лісника. І раптом із-за дерева вийшов величезний і потворний вовк...
- Куди мандруєш, Червона Шапочко? - запитав.
- Я не Червона Шапочка. Я - Мацєй Вендрович! - з гордістю відповів малий.
- З тих самих Вендровичів? - затремтів вовк.
Але вже було надто пізно. В повітрі просвистіло ласо велосипедного ланцюга. Сталевий аркан вп'явся в шию звіра. Перш ніж відпустити духа, вовк мутним поглядом побачив малого браконьєра, який швидким і впевненим рухом ножа, перерізав йому аорту. Звір відчув різкий холод. На траву потекла багряна кров.
І настала вічна темрява.
Господиня виглядала дуже дивно. Шістдесят років - це саме той вік, коли час починає повільно стирати дефекти краси, але дивлячись на неї, не можна було не погодитися, що ця старенька до огиди нагадувала справжнісіньку облізлу горилу. Вал над очними орбітами, а також скули помітно виділялися своїми великими, випуклими розмірами на фоні приплюснутого чола, який до того ж косо нахилявся назад під дивним кутом, і майже відсутнього підборідка. Було враження, що її в дитинстві хтось одночасно стукнув по голові молотком і розтягнув лице вперед.
- Значить, ксьондз тепер буде тут проживати, - сказала господиня, відкриваючи двері в кімнату. Вона говорила не зрозуміло, ніби через ніс, а в голосі звучали дивні ноти.
Священик Павел Марковський ввійшов до приміщення плебані й зацікавлено роззирнувся. В кімнаті майже не було меблів, а те, що було, скоріше нагадувало келію аскета. Ложе з нешліфовани-ми дошками, матрац із мішковини, набитий соломою, простий робочий письмовий стіл, а точніше, масивна дошка на не менш масивних ніжках, які були більш схожі на водопровідні труби. Отець Павел придивився. І справді, ніжки стола виявилися спаяними трубами. В кутку стояв стелаж, заставлений товстими томами з шкіряною оправою. Ра-
ритет. Єдиний елемент, який не пасував до цієї кімнати - це був комп'ютер, який стояв на маленькому столику біля вікна. Кабелі від нього перекидалися по підлозі. Його попередник залишив після себе цілі гори макулатури. Звичайні листки паперу, списані чорнилом, друковані сторінки, дві купки копій і зіжмакані аркуші паперу під столом. На стіні красувався солідний хрест із фігурою розп'ятого Христа, зробленого з чорного дуба. Священик із усмішкою на устах повернувся до господині.
- Що це за папери?
- А звідки мені знати? - сказала. - Спалити все це треба. З тієї писанини і так нічого доброго не виходить. Начитаюся газет, а потім голова болить. А вечеряти що будете?
- Та будь-що, - знизав плечима отець Павел.
І господиня, почалапавши десь вглиб будинку, зникла, мов у печері мороку. Священику ніби камінь з плеч впав. Присутність старої господині помітно давила йому на психіку, до того ж в такому дивному і темному місці. Отець Павел ще раз озирнувся, кинув валізку на ліжко і підійшов до вікна. Добре, що хоч там краєвид не був настільки похмурим. За луками простягалися невеликі пагорби, які немов тягнулися до горизонту, де стояв густий ліс. Ліс, який немов служив кордоном між небом і землею. Прекрасне творіння Бога Отця... Ех! Священик обперся об край ліжка і віджався декілька разів. Кров відразу почала швидше рухатися по венах. Наступну вправу, яку він зробив, було вивернути сплетені руки в долонях і відтягнути назад долонями вверх так, щоб в спині хруснуло. Декілька помахів руками і отець був готовий приступити до виконання покладених на нього обов'язків. Він підійшов до комп'ютера й увімкнув його. Система виявилася заблокованою і потребувала пароль. Це йогсирохи здивувало.
- Ти он як зі мною? Ну, нічого, ми потім попрацюємо над тобою! - пробурмотів і вимкнув техніку.
Отець Павел замкнув двері на нещодавно вмонтований німецький замок і вийшов на парафіяльне подвір'я. Він стояв перед костелом. Це був невеликий, але красивий храм епохи бароко, навколо обсаджений старими липами. Священик посміхнувся і попрямував до святині. Коли підійшов ближче, тоді помітив досить свіжу тріщину в стіні - це викликало занепокоєння. Ворота храму були зачинені наглухо. Священик дістав із кишені сутани ключ і, вклавши в замкову шпарину, прокрутив декілька разів. Двері з сильним скреготом відчинилися. Новий настоятель зайшов до обителі. Викладена каменем підлога не пасувала до загального благоустрою святині. Отець Павел найменше, що очікував, що це буде стертий віками мармур, яким ходили миряни до дому Господнього. А ця підлога була нова і мала грубий вигляд. Одразу ж за порогом він помітив замуровану в підлогу епітафію. Закляк від здивування. Таблиця була зроблена із звичайнісінького сірого каменя і за логікою речей за ці декількасот років вона мала б бути давно не читабельною. А між іншим, якщо вірити вирізьбленій на ній даті, то ця таблиця трьохсотлітньої давнини виглядала так, ніби її лише вчора вмонтували. Букви зберегли гостроту країв. Всі деталі гербів були чіткими навіть для неосвіченого ока. Священик пішов далі вглиб святині. Піднявшись по сходинках до пресвітера, він обійшов вівтар. За вівтарем знаходилися ще дві пари дверей. Одні з них вели до захристії, а другі ховали сходи в підземелля зі склепами та саркофагами. Новоспече-ний отець-настоятель спокійно повернув ключ замка від дверей до підземелля. З отвору віяло вологою і застояною пліснявою. На стіні нащупав контакт. Прокрутив його і ввімкнув. Загорілися лампочки. Пресвітер почав спускатись по сходах. Тут було чисто і волого. Хоча стіни й були побілені декілька років тому, але їх зіпсували потьоки. Навколо кабеля звивалася павутина. Отець Павел спускався все нижче і нижче. Сходи почали звиватися серпантином. Нарешті він дійшов до склепів. Підземелля було з досить низькими стелями. Навіть при найменших повенях, все, що тут є разом з гробами плавало б, як в Стіксі, а потім перетворилося б на непрохідну болотяну кашу.
Могутні, вагою в декілька сот кілограмів, мармурові саркофаги похмуро, але велично лежали в довгій шерензі. Яскраве світло лампочок відбивалося від золотих написів, вирізьблених на кам'яних саркофагах. Рід Крушевських герба Хадбанку. Цифри, які вказували на вік, де-не-де затерлися. Перші саркофаги стоять тут від шістнадцятого століття. Мабуть, костел перебудували, а крипта залишилася в оригінальному вигляді, недоторкана. Там були різні саркофаги. У двох або й трьох саркофагах лежали парні подружні гроби. Коли священик змахнув рукою пил із одного з надгробних написів, то впевнився в правильності своїх переконань. В декількох маленьких саркофагах спочивали тлінні останки дітей. Переходячи до другого залу, настоятель нахилився, щоб не зачепитися об низьку стелю. Тут було лише декілька саркофагів біля стіни.
Уся підлога була в болоті. Вода стікала по стінах. Під однією зі стін лежало декілька трун. Закинуті одна на одну вони потріскалися, відкриваючи свій вміст - білі і жовті кості, залишки одягу і підстилки. Ось вам і тріумф смерті у всій своїй красі! Труни з самого низу повністю прогнили і покрилися суцільною білою пліснявою. Поряд одна за одною лежали труни заслужених жителів містечка епохи Ренесансу. Жодна з них не мала надпису, відтак, залишалося лише здогадуватися, хто там спочиває. Отець Павел озирнувся, відчувши крижаний подих страху в спину. Досить відвідин, - подумав. Вийшов з крипти з полегшенням. Закрив за собою двері, а потім і костел. Повернувся в парафіяльний будинок.
Зняв сутану і одягнувся в світське - сіру куртку і джинси. Лише колорадка під шиєю зраджувала приналежність до духовного сану. З сіней дістав велосипед - розгойдану «Україну». Підкачав колеса і поїхав на прогулянку околицями. Велосипед їхав важко, але все ж священику вдалося виїхати за межі села, проїхав шосе і попрямував в бік пагорбів, де знаходився місцевий цвинтар. Залишивши велосипед біля прочинених металевих воріт, священик ступив на територію цвинтаря. Він був здивований від побаченого. Лише декілька поодиноких могил були більш-менш доглянуті. Місця більшості захоронень просто виділялися насипами землі з неотесаними кривими хрестами і травою, яка досягала майже колін. Священик присів на прогнилу лавку і схопився за голову. Щось тут не співпадає. Цвинтар не був подібний на жоден, який він бачив у своєму житті. Здавалося, що він повністю покинутий. Отець-настоя-тель підняв голову і побачив перед собою свіжий насип землі. Підійшов ближче і уважно придивився до надпису на табличці, яка була прибита цвяхом до дерев'яного хреста. Тут спочивав його попередник, колишній настоятель храму. Помер у віці двадцяти шести років. Такий молодий... Його прізвище було для нього невідомим, хоча він його вже знав із листа про призначення від єпископа. Дещо нижче від іменної таблички хтось ржавою кнопкою прикріпив клаптик паперу, який найімовірніше нагадував візитівку. Вона була надрукована на дитячій друкарській машинці на сірому вторинному папері і криво вирізана тупими ножицями. її текст:
Надаю послуги.
Найкращий цивільний екзорцист в країні — Якуб Вендрович.
Нижче подана адреса, яка ні про що не говорила настоятелю. Отець Павел почухрав потилицю і здер папірець з хреста. На звороті рукою, а точніше, як курка лапою, автор візитівки залишив коротку, але досить змістовну інформацію:
НіЛ'Н'І'Ш'НуЬ'ОЛ^У ІЛуОур'Оуф йи.
Йо-г/о в-досл^и,. Пе/ре^&-ір в иусиїлуюсик- —
УЛ/А'ЛЛ, З'НУА'ІХ'дС/Ш' в'і'д ИУ(У&'і/д Ь
Отець заховав візитівку до кишені і попрямував до парафіяльного будинку. Господиня познайомила його з паламаром, церковним прислужником, надзвичайно понурим типом із виразом обличчя професійного вбивці. Він так був схожий своїми рисами на господиню, що священик вже бувало подумав, чи він раптом не є її близьким родичем. Розмова між ними була сумна і коротка. Паламар переконував, що тріщина в стіні храму стара, і що нічого особливого тут не відбувається. А ідею настоятеля щодо копання колодязя для осушення крипти супроводив зухвалим сміхом, що мало б заспокоїти отця з його наївними планами. А потім додав, що йому, як церковному працівнику, взагалі, платять рівно стільки, щоб він не здох. А отже, він не збирається брати на себе нові обов'язки. На цьому розмова вичерпалась. Священик пішов до своєї кімнати, закрив вікно шторами. Ввімкнув світло і відсунув ліжко. Витягнув одну дошку з підлоги, - це, як виявилося, не потребувало жодних зусиль. Перед ним лежав вмурований сейф. Отець Павел легко відкрив масивні двері сейфу, ввів код. За мить замок піддався і з характерним звуком для сейфа відкрив свій вміст. Священик уважно оглянув скарб - це були сотні папок. Папки особових справ. Під папками стояла металева коробка, в якій були документи про встановлення і ведення парафії, а також мішечок з чимось важким. Не зволікаючи, він висипав вміст на підлогу. З мішечка посипалися пластикові пакети з золотими злитками і монетами. Кожен пакетик був із біркою. Про призначення цього золотого запасу їм розповідали ще в семінарії. Це був резерв на випадок війни, резерв для дітей-сиріт, на місіонерську діяльність і податки для курії. В невеличкому чорному зошиті було старанно описано про порядок і правила використання золотого резерву. «Потрібно буде перевірити чи все там сходиться, як буде вільна хвилина», - подумав. Акуратно поклав всі пакетики золотого резерву назад у мішечок і закрив у сейфі. А папки залишив для ознайомлення. Всі, окрім шкіряної з конвертом, наповненим канадськими доларами - на чорний день для самого настоятеля. Виходить, що його попередник досить старанно підходив до виконання своїх посадових обов'язків. Всі папки були підписані олівцем в стилі: «рід вимер» чи «рід переїхав до...» - і тут було вказано назву нової парафії.
Сім'ї, члени яких вступили в лави свідків Єгови, також були зазначені за допомогою написів на папках фіолетовим трикутничком. На щастя, при парафії тих паразитів майже не було. На одній з папок побачив знак циркуля і кута - хтось з них став членом братства масонів. Інколи траплялися папки з червоними зірками - тим сім'ям симпатизували ліві. На декількох були серп і молот - це члени місцевої районної комуністичної партії, яка складалася в основному з жителів пенсійного віку. Майже на усіх папках додатково було намальовано ще по одному знаку, який був схожий на букву я, перекреслену римською одиницею. Якщо всі попередні символи були йому відомі ще з часів навчання в семінарії - все ж він здавав екзамен з кодів - то цей був просто вигаданий його попередником. Отець Павел почухав потилицю і розв'язав одну з папок. Вміст був надзвичайно типовим і нецікавим. Генеологічне дерево сім’ї, персональні карточки кожного члена сім'ї також виявилися зашифрованими. Добре, що хоч стандартним шрифтом. В картотеці було все, що повинен знати кожен настоятель про кожного парафіянина: дата першого святого Причастя, потім частота, з якою приступав до святих Тайн, а наприкінці дата смерті і кількість відправлених заупокійних мес. Того останьо-го не було. Відразу ж після дати похорону за допомогою червоного фломастера було нанесено другу дату і знак питання поряд з нею. Новий настоятель трохи здивувався такій манері вести парафіяльні записи. Дістав із сейфу книгу звітів доходів і видатків і почав її вивчати. Дохід від пожертувань з недільної меси був мінімальним. Вінчань майже не було. Більшість людей були поховані без присутності священика.
- Що це за місце таке? - не переставав дивуватися.
Заупокійні меси майже не відправлялися. Парафія постійно була на грані банкрутства. Єдиним видимим прибутком був продаж привезених з Німеччини уживаних автомобілів і то без сплати податку на імпорт. Всі отримані гроші пішли на ремонт даху костелу, зарплату органісту, прислузі та на щорічний збір для Католицького університету в Любліні. Беручи до уваги фінансову ситуацію парафії, накопичення такої кількості золота було, справді, чудом. Отець Павел ще раз дістав чорний зошит резервів і перегорнув його. Більшість монет потрапило в мішок ще перед Першою світовою. Найсвіжіші записи - це були чотири злитки золота по десять грамів. Співставлення дат підтвердило факт, що злитки були куплені на гроші, які було отримано від продажу автомобілів. Переглянув ще декілька папок, але більшість із них залишалася для нього таємницею. Сховав все це добро назад і закрив сейф. Присів трохи на ліжко і сперся об стіну. Потрібно було розслабитися і проаналізувати всю цю інформацію. Невідомо звідки по спині священика пройшло холодом. А звідки цей таємничий Якуб Вендрович знав про ці папки? Все ж ніхто, за винятком, звичайно ж, самих же настоятелів цієї парафії не знав нічого ні про сейфи, ні про картотеки. Особисті дані вірян парафії строго трималися в таємниці від чужого ока. Священик ввімкнув комп'ютер. Для входу в систему потрібен був пароль. Спочатку він перевірив чи часом пароль не написаний на звороті клавіатури або позаду самого ж комп'ютера. Обшукав під столом все, оглянув кожен сантиметр системного блоку. Перевернув клавіатуру - жодної підказки. Спробував вписати ім'я померлого настоятеля. Потім
- прізвище. Але система невблаганно жадала правильного пароля. Потім священик вписав назву парафії, імена усіх святих, які зображені на іконах у храмі. Нічого. Наприкінці, вже у відчаї ввів імена декількох занепалих ангелів і відомих партійних лідерів. Навіть і це не допомогло. Дістав із своєї валізки програмну дискету і перезавантажив комп'ютер. Це допомогло - він зумів ввійти в систему. На моніторі з'явився список документів і папок. Його попередник зробив колосальну роботу, ввів в комп'ютер всю базу даних із папок в сейфі, хроніки і парафіяльні книги, а також і свої особисті нотатки. Отець Павел позіхнув. Рано чи пізно потрібно буде це все переглянути, тому краще рано, ніж пізно, сказав сам до себе і відкрив першу-ліпшу папку. Система знову вимагала пароль. Потім комп'ютер автоматично перезавантажився і все стало на свої місця. Священик із подивом дивився на монітор, який знову вимагав правильний пароль. Отець Марковський змахнув рукою і вимкнув цю техніку. Поскладав усі папери на одну купку. Змучений, вирішив прилягти на ліжко. Відчув, що під подушкою йому щось заважає. Запустив туди руку і витягнув обгорнутий зошит. Відкрив його. А на першій сторінці був напис: «Поточні справи».
Автоматично почав листати список справ. На початку сторінок згадувалось про аварійний стан даху костелу. Навпроти проблеми, в сусідній колонці про спосіб фінансування ремонту, було вписано одне слово - автомобіль. Ну, нарешті! Тут він одразу зрозумів про що йдеться. Ця сторінка була перекреслена товстим червоним маркером з анотацією «зроблено». Під наступним номером йшла проблема про повне відновлення електричної інсталяції в костелі і парафіяльному будинку. Це також було профінансовано з грошей із похорону і зекономлених грошей на покупку вугілля на зиму. Звичайно ж, подумав отець, все ж не йому тепер переживати, як перезимувати. На наступній сторінці було щось про багатодітну сім'ю, в якій двоє нащадків збиралися вступати в ліцей. В рубриці «спосіб фінансування» було написано - «вервички». Схожа анотація була навпроти, де попередній настоятель вписав проблему - невідкладне зміцнення тріснутого фундаменту біля каплиці.
- Цікаво, що ж можуть означати ті «вервички»? - здивувався отець Марковський. - Невже це податок на молитовний гурток «Живої вервички» від бабульок?
Несподівано він зрозумів суть справи. Минулого року про це писала скандальна «жовта» преса, яка притримується лівих поглядів. Правдивим був той факт, що група підприємливих духовних осіб пробувала покращити бюджет своїх парафій за рахунок експорту кави. Для того, щоб уникнути сплати податку, вони вписували в митні декларації, що кава послужить місіонерським цілям, позаяк із тих зерен будуть виготовляти вервички. Прибукова справа закінчилася, коли один з підприємців перестарався і притягнув цілу вантажівку кави, яка виявилася меленою... - настоятель посміхнувся. Вийшов з кімнати і пішов шукати господиню.
- Скільки в нас вугілля? На зиму вистачить? - запитав.
- Та яке ще вугілля? Якщо знайдеться півметра, то буде добре. Мало, зиму не протягнемо.
Як справжній опікун своєї пастви і парафії, де він в найближчі роки буде служити, отець Павел записав проблему в блокнот. Але, як виявилося, крім вугілля була ще одна невідкладна проблема - каналізація потребувала оперативного ремонту. Тут отець-настоятель подумав, що пригодилося б встановити французьку біосистему самоочистки. Як не як, але саме церква, окрім духовних цінностей, повинна сіяти зерно цивілізаційного прогресу. Він це записав на наступній сторінці і, підбивши підсумки, отримав дефіцит у більше ніж чотири тисячі злотих. А це сорок недільних пожертв, якщо не більше. Майже цілий рік. Зітхнув важко. Може, курія дасть йому кредит або якесь фінансування? Він вже навіть хотів написати відповідний лист, але згадав, що комп'ютер заблоковано. Залишалося одне - пригадати давні часи і писати від руки, що і зробив. Пресвітер просив у єпископа додаткових коштів, або по можливості щоб прислали вугілля, якщо їм вдасться купити його зі знижкою. А також попросив, щоб прислали інформатика з метою розблокувати комп'ютер.
Скромно повечеряв. Господиня взагалі не вміла готувати. Хліб подала з пліснявою, а ковбаса скоріш за все пам'ятала ще його попередника. «А може, саме цим і отруїли попереднього настоятеля?» - з острахом подумав отець Павел. Закінчив вечеряти він лише завдяки силі волі, постійно повторюючи собі давню мудрість: «Краще хай грішне тіло трісне, ніж дари Господні пропадуть марно...». Поївши, змучений світськими справами, священик пішов спати.
Посеред ночі його розбудив стукіт у вікно. Отець Павел зірвався з ліжка і відкрив вікно. Надворі стояв якийсь дивний обідраний тип в чорній куртці форми СС і папасі на голові.
- Ну і що сталося? - запитав сонний священик.
- Мій друг помирає. Кличе священика. Я на мотоциклі, -витиснув із себе дивний дідок.
- Одну хвилинку!
Священик швидко одягнув сутану і захопив із собою невеличку валізку, де він звичайно тримав всі необхідні предмети культу. Захлопнув двері, вибіг на вулицю через парафіяльний будинок. Дивний гість вже сидів на такому ж старому, як і він, мотоциклі.
- Воєнний? - здивувався отець Павел.
- Трофейний! - виправив його дідок. - Прошу сідати в коляску.
Отець Павел тільки встиг сісти, як мотоцикл заревів всією силою двигуна.
- Там всередині є каска, - сказав водій.
- А для Вас?
- А мені не треба!
Отець намацав внизу коляски щось кругле і на свій подив виявив, що це шолом для пожежників. Але все ж таки для безпеки він його одягнув на голову. Мотоцикл розганявся.
- А Ви хто такий? - поцікавився священик.
- Якуб Вендрович мене звуть.
- Так це ж я від Вас знайшов записку?
- Потім! - і голос цього дивного друга заглушив рев мотоцикла.
Мотоцикл долав бездоріжжя, перескакував рови і підскакував на пагорбах. На мить, коли вони переїжджали трасу, світло фар автомобіля на зустрічній смузі освітлило лице Вен-дровича. На лиці Якуба можна було побачити риси божевілля і екстазу. Дідок додав газу, мотоцикл заревів і розігнався так, що отцю Павлу здалося, що вони взагалі не торкаються землі. Нарешті мотоцикл різко затормозив біля якоїсь розвалюхи на пагорбі. Якуб зіскочив на землю. В дверях стояло декілька осіб, які й заблокували прохід. Отець Павел перелякався. І було чого. Ті, в дверях, виглядали страшно, - одягнені в що попало, згорблені, з печаттю гріха на обличчі, якщо взагалі можна було назвати ці фізіономії обличчям. Отець Павел ніколи раніше не міг навіть подумати, що ця печать гріха може бути настільки видимою. Мабуть, це була характерна особливість населення цього регіону, - всі мали виразні мавп'ячі риси.
- Що тобі? - перепитався старший із них, спльовуючи Якубу прямо під ноги.
- Я ксьондза привіз до Михайла.
Мужик сплюнув ще раз, після чого схрестив кулак правої руки в лікті лівої, показавши всім відомий неприязний міжнародного значення жест.
- Але він того сам хоче, - сказав Якуб із натиском.
- Котіться звідси нахрвн\ - вівповів молодший із них.
Якуб витягнув із-за пояса сокиру, а потім із рукава ще й
ланцюг, яким прив'язують корів на пасовищі.
- Вам що жити набридло? - обізвався третій з них. Його обличчя було настільки схоже на морду мавпи, що священик навіть здивувався, коли почув людську мову.
- Я більше не буду повторювати! Це передсмертна воля Михайла, - відповів Якуб впевнено і рішуче.
І тут з-за його спини, мов із землі, виросло ще два амба-ли. Один із них був озброєний дошкою, відірваною з паркана. З дошки злісно стирчали цвяхи.
- Падай! - закричав Якуб до отця.
Марковському повторювати двічі не було потреби. Лежачи на землі, він почув дикий крик Вендровича і свист петлі від ланцюга. При поганому освітленні, від однієї лише лампочки над дверима будинку, ланцюг замиготів блискавкою. Отець Павел встав. Троє противників вже лежали на землі. Один із них прикрив руками лице і стогнав. Другий лежав десь в кущах зі своєю дошкою, вбитою йому між ноги. Третій якраз старався піднятися на четвереньки. Якуб із розгону копнув його чоботом під живіт і той впав на землю. Екзорцист-аматор дужче стис в руці сокиру і підійшов до дверей.
- Відкрий! Тобі ж буде краще! - сказав із погрозою.
З середини долинав звук чогось важкого, що сунеться по підлозі до дверей. Двері забарикадовано. Якуб знову щось завив і почав щодуху гамселити по дверях.
- Хіба ж так можна? - почав розмову отець Павел. - Нам же ж тут не раді.
- Вони - нє, а той, хто помирає - так!
Двері відкрились. За ними стояв важкий сервант. Якуб рубав, переповнений праведним гнівом, і вже скоро подолав і цю перешкоду. Вендрович запалив ліхтарик і посвітив у кімнаті. З кімнати вийшов старший з ворогів із гвинтівкою у руках. Екзо-рцист збив священика з ніг. Куля просвистіла прямо над їх головами. Дідок дістав із кишені старий поцарапаний револьвер і вистрілив декілька разів в темінь кімнати. Гвинтівка відгукнулася у відповідь. Якуб із криком «Ура!» підірвався з підлоги і кинувся в темряву, не даючи противнику перезарядити зброю. Священик почув крики, лайку впереміш і з тріском меблів. Встав, обтріпав сутану і почав боком відступати в сторону траси. Бійка зненацька притихла. Якуб перескочив через поламані дошки.
- Дорога вільна! - повідомив із гордістю.
- Може... - почав Марковський, але очі екзорциста звузилися в маленькі шпаринки, а в його руці з'явився револьвер.
- До хати! - закомандував, як до коня, ніжно, але з натиском, який виключав будь-який непослух. Зайшли. Старший лежав, підпираючи стіну, і здавалося, що він намагається з останніх сил отямитися. Стряхнув головою, але на лиці так і не з'явилося полегшення. Якуб копнув двері. Вони виявилися зачиненими зсередини. Вистрілив у замкову щілину і потім копнув ще раз. Нарешті священик і екзорцист пробралися до кімнати. Біля ліжка, на якому лежав похмурий старець, чекаючи на смерть, стояло троє грізних горил.
- Геть звідси! - розкомандувався Якуб.
Троє, мабуть, не зрозуміли рішучих намірів непрошеного гостя і кинулися, хто з чим попало під рукою, на них. Ланцюг дзвінко засвистів у повітрі. «Сторожі» один за одним падали на підлогу. Замість контрольного пострілу екзорцист добив їх ногами. Вендрович випхав їх за двері, які відразу захлопнув. Оскільки замок вже встигли зламати, для безпеки довелося присунути важку шафу, а іншою закрити вікно. Лише після цього Якуб підійшов до лежачого.
- Михайло, то я - Якуб.
- Якубе, друже, я вже думав, що вже... не дочекаюся...
- Я тобі ксьондза привів.
- Дякую.
- Отче, а тепер попрошу висповідати мого друга, - сказав священику. - А я постережу двері.
Хворий говорив тяжко, повторюючи канон святої сповіді. Нерешті вмираючий дійшов до частини, яка була присвячена гріхам.
- Згрішив проти першої заповіді, - промовив з важкістю.
Після чого очі старця закотилися вверх і він помер.
- Запізнилися, - з горем мовив екзорцист і додав ряд нецензурної лексики.
- Ні, не спізнилися. Якщо хотів висповідатися, тоді йому проститься, - заспокоїв його отець Павел.
- Що ж то вони там, нагорі, - і екзорцист підняв очі до стелі. - Якщо вони його там так хотіли, то чого ж не почекали?
- Не нам це обговорювати.
- Ну добре. Забираємо тіло і вшиваємося звідси.
- Стоп-стоп. А навіщо нам тіло?
- Щоб по-християнськи поховати! А як же ж інакше?
- А як же сім'я покійного?
- Ага, розбіжалисяі Як я міг забути про ту голоту? А якщо навіть і попробують нас зупинити, то я їм діри у вухах пови-стрілюю, щоб сережки могли носити...
- А вони хіба не подбають про похорони?
- Ага, як холеру! Ви ж самі власними очима бачили, то чого ще питаєтеся?
- Чекай, вони мають право. Те, що вони нас не люблять, ще нічого не означає.
Екзорцист підійшов близько до отця. Декілька секунд вони вдивлялися один одному в очі.
- Кімната маленька і я чув, що покійник сказав на сповіді. А між іншим, я і так його гріхи знав.
- Тобто? Що Ви хочете тим сказати?
- А те, що вони згрішили проти першої заповіді. І не лише вони. Але до костела, мабуть, його принесуть. Можемо вже йти.
Священик попрямував до дверей.
-Та не туди!
Якуб відсунув шафу, яка блокувала доступ до вікна і рукояткою револьвера вибив скло.
- Ей, Ви там! - крикнув тим, які сховалися в темряві. - Вже немає причини з нами битися. Михайло помер, і він встиг висповідатися! Я рахую до п'яти, а потім ми виходимо. Кожен, хто попадеться мені на очі - вб'ю на місці.
У відповідь з кущів вилетів камінь. Попав Якубу прямо в голову, а він того, наче не відчув.
- Раз, два. Три, чотири, п'ять! - голосно порахував Якуб, а потім витягнув гранату, видер кільце і кинув лимонку за вікно. Вибух трохи просвітлив ситуацію, а сила віддачі повибивала всі шибки. З револьвером в одній руці, ланцюгом в другій і сокирою за поясом він виглядав сміливіше, ніж Рембо чи Конан-Варвар у схожих ситуаціях. Отець Павел заплутався в сутані і застряг у вікні. Так що, Вендровичу, прийшлося відволіктися від приємного порівняння себе з відомими кіногероями і допомогти священику спуститися вниз. Під ногами лежало щось м'яке. Мабуть, чиєсь тіло. Оббігли дім навколо, туди де на них чекав трофейний мотоцикл Вендровича. Мотоцикл сіяв в обіймах блакитних язиків полум'я.
- Курва! - завив Якуб. - Ну, ви перестаралися! На землю, падре! - наказав священику.
Народний месник витягнув із торби, що висіла на поясі, декілька свічок динаміту з гнітом. Підпалив перший гніті кинув вибухівку через виламані ним двері всередину будинку. Вибух підкинув дах, а рештки будинку затріщали по стінах. Наступний знаряд динаміту полетів в сторону хліва. Хвиля вибуху склала його, як картонного. Більше ніхто не виявив бажання показувати носа.
- Втікаємо! - знову наказав Якуб.
Рушили пришвидшеним кроком, а потім взагалі побігли. Несподівано перед ними виросла перешкода у вигляді високого дерев'яного паркану. Так само несподівано ця перешкода зникла під ударами сокири Якуба. За парканом на галявині стояв старий горбатий фольцваген. Вендрович, довго не думаючи, вибив обухом сокири скло, відкрив двері, відкрив коробку передач і з'єднав дротики. Мотор загув.
- Ласкаво прошу до лімузина! - запросив Якуб.
- Але ж це крадіжка. Я...
- Спокійно, Ви не маєте гріха, це ж під примусом, - і в темноті знову блиснуло поцарапане дуло револьвера.
На швидкості автомобіль проламав діру в другій частині паркана. Дорогою Якуб викинув третю свічку динаміту. Вона впала на сіновал під дерев'яним накриттям. Старий партизан вимкнув фари і виїхав на польову дорогу. Позаду пролунав вибух і світло від пожежі освітлювало їм дорогу. Зате вдалині миготіло синє світло і наближався звук сирен.
- Холера! Легаві на хвості! - прокоментував Якуб міліцейську погоню і натиснув на газ.
- Пане Вендрович! Поясніть мені, будь ласка!.. - отець Павел старався перекричати мотор.
- А що тут пояснювати?! І так все зрозуміло, - здивувався екзорцист. - 3 тими дибілами-мавполюдами по-іншому не можна.
- Ви мені написали, що усі матеріали знаходяться в папках. Що це означає?
- Ваш попередник забагато знав. Його вбили.
- Чув про це. А чи вже відомо, хто це скоїв?
- Є така латинська сентенція, дослівно не пам'ятаю, але зміст такий: «Винен той, хто отримує з того користь». Трохи насолив він їм. Дістав їх, от вони й прибрали його.
- Аякже міліція?
- Два чоботи пара! Своїх не рухають. Але якщо Вам буде потрібна моя допомога, тоді...
- В мене є Ваша адреса..
- Наближчим часом я там з'являтися не буду. Вони скоріше за все мене впізнали. Треба буде десь пересидіти, як в старі добрі часи. Отже, так, якщо я Вам буду потрібний, то дзвоніть Семену Корчажці в Войславіцах. Номер телефону -сто десять. Це так, як в тому гедеерівському фільмі про їхніх міліцейських.
Зупинились біля парафіяльного будинку.
- На все добре. Якщо буде потреба, до Ваших послуг.
- Але що тут відбувається?
- Скоро сам дізнаєшся.
Мотор завівся і машина зникла в темряві.
- «Якби люди знали тягар правдивої віри, то в світі було б більше атеїстів» - отець процитував, прочитані за часів навчання в семінарії, слова.
А потім пригадав собі, як його дивний новоспечений друг рубав двері сокирою, щоб його друг, який вже Богу душу віддавав, зміг висповідатися. Почуття поваги наповнило його серце. Сам він би, мабуть, ніколи на подібне не погодився б. Так роздумуючи, отець Павел ввійшов до кімнати, закрив за собою двері і відкрив сейф. Він шукав папку з іменем Якуба Вендровича, але це виявилося марною справою. Лише згодом згадав, що Войславіце знаходиться на території сусідньої парафії. Зітхнув ще раз і пішов спати.
Кури томно покльовували крихти після сніданку. Отець Марковський, переповнений внутрішнім спокоєм, зворушливо спостерігав за Божими створіннями. Бурхливі нічні пригоди майже стерлися з його пам'яті. І йому навіть вдалося себе переконати, що це був усього лиш страшний сон. Сільська місцевість при денному світлі виглядала навіть досить приємно. Типова сільська вуличка тягнулася кілометрами і зникала десь в долині. За селом поле простяглося далеко-далеко і переходило плавно в пагорби, які ховалися в густому лісі. З двох сторін вздовж дороги росли тополі. Надворі осінь. Дорогою проїхала вантажівка. Субота. Завтра він, як парох, буде відправляти свою першу месу. Отець Павел потягнувся і з задоволенням вдихнув на повні груди свіже ранкове повітря. Він вже навіть полюбив це селище. Його медитацію перервав поліцейський патрульний автомобіль. Машина була не першої свіжості і деякі деталі трималися на чесному слові, вікна були настільки захляпані болотом, що важко було зрозуміти як їм вдавалося щось через них побачити. З машини вийшло двоє міліціонерів. А взагалі-то вони навіть не були схожі на них. Вони більше були схожими на людиноподібних істот, які натягли на себе не найкращої якості і невідповідного розміру форму. А між собою, як два рідних брати, і в певному сенсі навіть нагадували осіб із вчорашнього страшного сну. Вони мали такі ж виразні риси обличчя над очними орбітами, випуклі вилиці, асиметричний приплюснутий лоб і маленьке дуже втягнуте підборіддя.
- Отець Марковський? - переконався перший людиноподібний. - Я тут дільничний. Мене звати Юзьва.
- Чим можу допомогти? Може, Вам посвятити відділок?
- Ми тут не за дурницями приїхали, а у справі, - пояснив другий пітекантроп. - Вчора вночі люди бачили Вас на місці злочину. Там, де спалили маєток Бардака.
- Не заперечую, що минулої ночі я сповідав людину при смерті в якомусь будинку на погорбі, якщо Ви про це.
- Ну. Це вже добре. А хто Вас туди завіз, а?
- Враховуючи той факт, що мені, як особі духовного сану, не прийнято говорити неправди, я просто буду вимушений скористатися своїм правом свободи совісті і відмовити Вам у подальшій співпраці. На цьому наш діалог щодо цієї теми вичерпано, - з гідністю відмовив отець Павел.
- Шо?! - здивувався міліціонер.
- А це означає, що він нам більше нічого не скаже, ти, дурень! - пояснив йому дільничний.
- Шо не скаже? Та я йому... - розізлився другий і вже був схопився за палицю.
- Чекай, ще не зараз, - заспокоїв його Юзьва. - Ой, не добре, отче, ви так у нас починаєте. Ми ще якось з Вами поговоримо, - і дільничний єхидно посміхнувся. - Ми зараз йдемо, але ще повернемося. А! Я зовсім забув попередити. Як тільки нам попадеться будь-який транспорт з Вашими вервичками, от тоді зустрінемося і поговоримо інакше. А ми зі свого боку і митницю вже попередили. Ми Вам, чорній мафії, ще покажемо, хто тут хазяїн\
На тих словах мавполюди у мундирах сіли в машину і поїхали. Священик повернувся до своєї кімнати і в роздумах почав гортати зошит із записами фінансових махінацій. Декілька останніх аркушів виявилися чистими. Неочікувано він помітив, що кожен із них позначений маленьким знаком у вигляді двійки з перекресленим хвостиком. Шифр. Там було щось приховане від чужого ока. Понюхав сторінки. Легкий, ледь чутний запах цибулі відчувався поміж запахом старого паперу. Отець Павел посміхнувся. Сік з цибулі. Це ж найпростіше невидиме чорнило! Пішов до господині і позичив праску. Акуратно випрасував кожну на перший погляд порожню сторінку. Лінії, написані цибулевим соком, під дією температури чітко забарвлювалися коричневим кольором. Віддавши праску, отець занурився досліджувати таємне послання. Як і кожен лист, записка була датована минулим тижнем. Той, хто її залишив, прожив після цього ще два дні.
Моєму потенційному наступнику.
Після аналізу всіх доступних мені документів, мені здається, що я нарешті розгадав страшну таємницю цього селища. Ця парафія не що інше, як місце заслання священиків з дещо ліберальними поглядами. Час перебування на цій парафії кожного з нас триває не більше року. І завжди завершується летальним «нещасним» випадком. За останні двісті років в архівах знайшлося лише три винятки. В кожному з випадків настоятелі цього храму жили тут приблизно від двадцяти п’яти до сорока років. У порівнянні зі звичною річною практикою, роблю висновок, що ті священики змовилися з місцевою мафією. Навіть єпископська курія поставила хрест на цій землі і цих людях. Вони занадто слабкі, щоб ввести в дію покарання у вигляді екстермінації для непокірних відступників у Святій Вірі. А цей спосіб інквізиції, хоч на сьогоднішній день не дуже гуманний, але запевняю, що в цій ситуації — єдине рішення, щоб позбутися цієї зарази. Я вже відчуваю зашморг на своїй шиї, і він повільно звужується і тисне. Я не знаю, чому вони закривають на це очі.
Ця парафія — дефіцитна. Вони хочуть, щоб костел став руїною і тоді можна буде його закрити. На жаль, у цьому питанні я побачив спільне, як від дій курії, так і від місцевої мафії. Я показав декілька фотографій, які встиг зробити за час мого перебування в цьому селищі, своїм друзям-археологам. Спочатку вони всі розсміялися, що я зробив фотомонтаж із справжніми неандертальцями. За їх описами у місцевих жителів міститься рідкісне скупчення рецесивних властивостей. Я ще не знайшов наукового пояснення, але це залишається фактом. Всього їх налічується сім кланів. Вендрович стверджує, що старий Михайло Бардак кається і хоче від них відректися, але вони йому не дають спокою. Варто було б із тим Михайлом поговорити, але він не виходить з дому через хворобу, а прийти до нього — це рівносильно, що накликати на себе смерть..
В цьому місці записка обривається.
- Неандертальці? - здивувався отець. - Але вони й справді так виглядають... І він знав Вендровича.
Отець Павел витягнув з кишені мобільний і набрав номер дому пристарілих в Любліні для священиків на заслуженій пенсії. Попросив до телефону отця Роговського.
- Слухаю, - у слухавці було чути голос доброго старого сповідника.
- Низький уклін від Павла Марковського.
- Привіт, Павлику! Які ж проблеми цього разу мучать твою голову?
- Шукаю відповіді на декілька запитань. Нещодавно став настоятелем на парафії...
- Вітаю! І як успіхи?
- Тут коїться щось дивне. Я навіть до кінця сам не можу зрозуміти. Ех, ця Дембінка...
- Тебе призначили настоятелем у Дембінці Дворській?
-Так!
- Що ж ти накоїв такого, сину мій?!
- Та екзорцизми над панками в Яротині відправляв. То я про Дембінку... Виходить, щось тут не чисто?..
- Навіть більше. Там помирають. За дивних обставин і в короткий термін. Майже жоден із настоятелів не помер своєю смертю, чи хоча б від старості. Ще коли я вчився в семінарії, а це було понад шістдесят років тому, вже тоді ходили чутки, що це місце прокляте. Скільки в тебе було мирян на недільному Богослужінні?
- Я ще не мав можливості відправити святої меси. Я тільки вчора приїхав.
- Хи-хи. Ще здивуєшся. Але, не важно. От лише будь обережним зі старожилами з тієї діри. Тобто з автохтонами.
- То якісь новенькі у цій місцині?
- Порівняно, так. Вони переселенці зі Східніх Кресів і то, це не їхнє корінне місце походження... Можливо, з глибинки Росії. .. Хто їх тепер знаї Так-от, старих ти відразу впізнаєш. Вони такі мавпоподібні. Схожі на недорозвинутих. Я думаю, що це в них від декількох поколінь хронічного недоїдання і алкоголізму. Зіпсутий генотип. Там їх проживає десь сім розгалужених сімей. Візьми до уваги, що вони дуже опираються пізнанню Слова Божого.
- Але в мене є ще одна проблема. Тут в околиці крутиться якийсь Якуб Вендрович.
- Правда. А й справді до Войславіц рукою подати! Ех, старий Якуб...
- Ну, власне. А хто він?
- Якуб? Спеціаліст широкого профілю. Найкращий світський екзорцист в країні. Тобто, поки тверезий, а це рідко трапляється. Інколи церква, широко не розголошуючи, користується його вміннями.
- А які саме вміння? Що він вміє?
- Існує такий жарт, що злого духа можна вигнати сильнішим злом. Щось у такому стилі. Звичайно, що Якуб не використовує нечисті сили зла, але, здається, нечисть таки не переносить компанії самого Якуба. А два священики, які пробували його висповідати, отримали інсульти від почутого.
- Звучить не дуже обнадійливо.
- Ні. З ним якраз не все так погано. Він всього лиш божевільний алкоголік і соціопат... Але, чого дивуватися, живемо при соціалізмі! Так, він порушує всі закони і правила тих безбожників через одну лише думку, чисту і щиру радість, яку отримує від того ж таки порушення. Але своїх не ображає.
- Своїх?
- Якщо він тобі запропонував свою співпрацю, то можеш спати спокійно. Жодна волосина не впаде з твоєї голови. А якщо звернешся до нього про допомогу, тоді обов'язково допоможе.
- Хм... І останнє питання.
- Навіть знаю яке. Що тут відбувається? Ця парафія вже приречена. Вона існує вже п'ятсот років, і недавно єпископат дійшов висновку, що час піддатися. Немає сенсу чинити опір.
- Не розумію.
- Це все, що я можу тобі сказати.
В трубці зазвучали короткі гудки, що означало завершення розмови. Саме в цей час знову приїхали міліціонери. На даху патрульного автомобіля була прив'язана труна, збита як-небудь і з чого попадя. Машина зупинилася, і з салону вийшов Юзьва.
- Ну, отче, його треба поховати по-християнськи, - сказав без зайвих вступних слів.
- Занесіть його в костел, - спокійно мовив. - Я зараз пошукаю катафалк. Меса, якщо я не помиляюся, завтра зранку.
- Нам би, того... Нам би його сьогодні поховати... - обізвався другий міліціонер. Він говорив дуже в'яло і не чітко, так, ніби звуки людської мови творилися десь глибоко в горлі, -завтра ж неділя. Ми не хочемо Вам мішати.
Отець Павел кивнув головою на знак згоди.
-1 скільки коштує така послуга?
Може, це був лише тон вимови, але священик відчув, що якби він назвав ціну, яка б перевищувала їх очікування, то відразу ж отримав би по голові тими волосатими лапами.
- У католицькій церкві немає ж цінника. Добровільна пожертва, - нагадав і відразу зрозумів, що до практикуючих віру вони також не належать. - А щодо похорону, повинно пройти рівно три дні після смерті.
- Обійдеться. У нас при собі свідоцтво про смерть, - сказав той другий. - Закопаємо ввечері і забудемо.
- Але ж це ціла церемонія...
- Ми всі прийдемо, - перебив його Юзьва. - На п'яту підходить?
- Так. Звичайно.
Два міліціцонери зняли з даху машини труну і майже без зусиль, так, ніби вона взагалі нічого не важила, закинули на плечі і занесли в храм. Священик побіг спереду. Швидко відкривши двері святині, побіг у підвал і приніс звідти катафалк, який складався з декількох частин. Відчуваючи на своїй спині ворожі погляди прибулих, отець так само швидко змонтував всі частини і поставив катафалк посеред костелу навпроти вівтаря. Міліціонери без жодної поваги до померлого поставили труну і без слів вийшли з храму. Від'їжджаючи включили сирену так, ніби скликали всіх своїх.
Від отриманого шоку отець сів на траві і прихилився головою до стіни костелу.
- Щось я якийсь нервовий став, - сказав сам до себе.
Ще задуманий подивився на тріщину в стіні храму. Тріщина була досить-таки велика. Прикусив губу. І фундамент осідав. Добре було б стягнути плетеною звареною арматурою, вкласти залізну рейку, залити цементом, а тріщину замурувати. От тільки за які грошенята? Отець Павел встав і зайшов всередину храму. Так, стоячи всередині святині, він не міг знайти собі місця. Він мучився в роздумах, що було щось не так. Підійшов до одних з бокових вівтарів, провів рукою по почорнілому дереві. З першого погляду вівтар виглядав кількасотлітньої давнини, але один лише дотик підтвердив фальш. Дерево було абсолютно новим. Погано відшліфоване, із залишками сучків, неакуратно помальовано чорною фарбою і затягнуто восковим лаком. Уважно придивився до готичної різьби, яка при-кращала вівтар. Вона взагалі не відповідала канонам. Та це ж підробка! Священик зауважив під гробом запханий конверт. Витягнув і перерахував вміст. Середня місячна зарплата. І за це дякую! Куплю вугілля, може, і на зиму вистачить. Але ремонт фундаменту потрібно буде зробити ще перед морозами. Добре було б привезти сюди інспектора з контролю будівництва, щоб він оцінив рівень пошкоджень. А може, реставратор із області міг би допомогти. Отець важко зітхнув. Закрив храм і вийшов. Потрібно було потроху вже готуватися. До п'ятої залишилося зовсім мало часу.
Зібралися, мабуть, усі парохіяни. Сиділи на лавках так, ніби води в рот понабирали. Поминальна служба їх не цікавила. Правда, вони чітко виконували усі потрібні рухи: хрестилися, коли треба, відповідали на молитви, де треба було, але Павла ніяк не покидала думка, що все це дуже штучно. Вони ніби прийшли показати, які набожні католики. Дивився на них і з кожною хвилиною дивувався все більше і більше. Щоб це не було, але прокляття і клеймо гріха залишило на кожному з них свій видимий відбиток. Навіть ті два міліціонери були майже нормальними в порівнянні з деякими представниками клану. Отець Павел ніяк не міг змиритися з відчуттям, що він відкрив загублений куток еволюційно відсталого людства. Вдалим підтвердженням цього факту були три підлітки, які сиділи в першому ряді. Лише від їхнього вигляду йому бігли мурашки по шкірі: волосаті руки, великі як лопати, в ніздрях - цілі пучки чорних волосків. Взагалі-то, все це збіговисько виглядало огидно. Ще не встиг отець закінчити панахиду, як декілька пар сильних рук закинули труну собі на спину і пішли до виходу. Дуже вони поспішали покинути храм Божий. Церковний прислуга теж кудись зник. Отець Павел закрив на ключ ворота. Він ще не мав впевненості чи залишати храм відкритим без своєї присутності і швидко побіг супроводжувати процесію.
Догнав їх вже біля самих воріт цвинтаря. Вирита яма чекала. Можливо, лише з самої поваги до померлого варто було б написати «могила», але це далеко не була могила. Це була глибока діра в землі глибиною в два метри, незвичної форми і нагадувала голодну пащу якогось дивного монстра автохтона.
- Гей-гоп! - завив старий і труна полетіла на дно.
Священик мало не зомлів, коли почув, як тіло покійника
перевернулося всередині гробу від удару.
- Ну, давай, закінчуй вже! - підганяв його найстарший з
них.
Парох ще не встиг доспівати сакраментальну молитву «З пороху повстали і в порох перетворитеся» і запечатати гріб, як мавполюди схопили лопати і засипали яму. В насип як-небудь вбили хрест із двох дощок і розійшлися без слів. Священик з відчаю сів на сусідній кам'яний надгробок і заплакав...
І тут із-за кущів вийшов Якуб Вендрович. Його одяг без зайвих пояснень вказував на те, що його власник саме тут провів цілу ніч.
- Ну, і які враження? - запитався, не приховуючи сарказму.
- Я, звичайно, чув, що свідки Єгови так хоронять мертвих. Ось так без слів і сліз закопують, але щоб так черство,., то я навіть і подумати не міг.
- Єговісти тут вже кілька років не показуються - бояться.
- А що тут боятися?
- А ти що вже забув, чому він сповідався?
Якуб витягнув із кущів дві лопати. Одну дав священику.
- Щось ми тут засиділися.
- Почекайте, а що Ви збираєтеся робити?
- Як що? Поховаємо його під церквою. Краще його тут не залишати.
- Але вони...
- На них не зважай. Якщо ми його зараз не викопаємо, тоді вони повернуться вночі. Ми ж цього не хочемо, правда?
- Прошу пояснити мені докладно.
- А що тут пояснювати - в них свої обряди і місця поховань. До діла!
- Я протестую! Це ж профанація! Та й докази відсутні. Ну, може, вони і недорозвинуті трохи, але це ж не дає нам права...
- Добре. Отже, так. Зустрічаємося тут опівночі, або навіть краще об одинадцятій вечора.
- Я не прийду. Навіщо? Він вже похований. Через п'ятсот років знайдуть його археологи, нехай і перезахоронюють.
Якуб образився.
- Ех, отче... Я тут думав, що сюди пришлють молодого і розумного священика. Думав, що прислали професіонала. Помилився. Буває... Не вперше.
Якуб взяв дві лопати і з гордістю пішов. Священик лише звів плечима і повернувся у парафіяльний будинок. Зайшов до кімнати і включив комп'ютер. Машина знову вимагала пароль. Зі злості набрав: ВЕНДРОВИЧ.
Система запрацювала. Робочий стіл активувався і ярлики були в доступі. Найбільше зацікавився документом ЯАРАі^СНІТ. ЭОС. - це був рапорт попереднього настоятеля храму про ар-хітектонічний стан костелу в Дембінці Двірській.
В рамках дослідження аварійного стану фундаменту я провів чотири пробних розкопки. Під час розкопок мені вдалося виявити три труби, які були під’єднані до насоса, метою яких була негативна дія на будівлю. Труби замість того, щоб відкачувати воду, навпаки транспортували її з невідомого мені місця під найближчою стіною з північної частини храму. Накопичення вологи повинно було нищити фундамент шляхом постійного підмивання. Труби були вкопані за декілька днів до мого приїзду і призначенням мене настоятелем цієї парафії.
Висновки:
Гіпотеза А: місцевий клан, який негативно
налаштований до інституції Церкви як такої, планував поступове руйнування костелу.
Гіпотеза Б: Система була змонтована на
замовлення самої ж курії з тією ж метою.
Заінтригований отець Павел закрив документ і відкрив інший. Це був перелік цінностей і інвентаря храму. Рапорт повністю підтвердив його здогадки. Весь інвентар було замінено на новий, словом, підроблений. У такому випадку, якщо костел завалиться, всі оригінальні і цінні речі вже будуть знаходитися в надійному місці. Витер піт із чола і продовжив. Відкрив наступний документ - «Щоденник отця Василя Свояка».
12 березня 1834 року
Здається, я вже знаю, що тут відбувається. В мене на руках лише один доказ, який тонкою ниткою пов’язує факт зникнення мертвого тіла з цвинтаря на пагорбі. Дивно, чому ніхто ніколи не перевіряв, що насправді лежить в могилах у підземеллях костелу і чому могили на цвинтарі порожні.
Священик підірвався, ніби його вкололи чимось гострим. Порожні могили на цвинтарі! Що там говорив Вендрович, що вони прийдуть вночі і відкопають тіло покійника. В підземеллях костелу лежать гроби. Невже... Тіло священика аж звело від самої лише думки, що це все може виявитися правдою. Взяв із полиці ключ і вибіг з кімнати. Вечірні сутінки з імлою повільно охоплювали всю околицю. Костел стояв мовчазний і тихий. Отець Павел відкрив двері і зайшов всередину. Ввімкнув світло. Трохи повозився з замком від дверей до крипти. Вдалося. Ввімкнув освітлення в підземеллі. Збіг вниз, перескакуючи через декілька сходинок. Його сумніви тривали ще якусь мить, допоки не розгубився, побачивши перед собою ряд саркофагів. Схопив одну плиту і вже пробував зрушити її з місця, але вона важила декілька сот кілограм. Піддався. Священик пішов вглиб і побачив цілий склад трун, які лежали одна на одній. Шарпнув одну з них і виволік до світла. Від удару об підлогу злетіло віко. Скелет виглядав, як звичний. Відкрив сусідній гроб, а потім ще один. Все на місці. Глянув у той бік, де шеренгою одна за одною стояли старі труни місцевих но-таблів. Пробував відкрити одну з них, але віко було прибито на совість. Нащупавши в широкій кишені сутани мисливський ніж, отець Павел вбив його у щілину і підважив віко. Дерево зі скрипом піддалося. Тіла в труні не було. Там лежало кілька каменюк обмотаних шматами.
- Тільки вага відповідна, - сказав сам до себе. - Ось це так знахідка...
Відкрив наступну труну. Для різноманітності там був мішок із піском. В третьому якісь старі цегли. В четвертій лежав скелет. Скелет був досить багато одягнений. Рештки тканин все ще трималися на останках. Священик нагнувся і взяв з гробу череп. Повернув його декілька разів в руках, оглядаючи. Череп мав сильно виділені кісткові вали над очними отворами, а випуклі вилиці були, немов дві великі шишки. Потилиця сильно витягнута назад. Покрутив черепом, щоб краще його розгледіти збоку. Чоло цього чоловіка за життя мало бути під гострим мавп'ячим кутом. Поклав на місце, закрив костел і побіг на цвинтар. Якуб важко працював, не перервавши свого заняття навіть через раптову появу настоятеля. Хрест стояв обпертий об дерево. Навколо могили були насипані вали свіжовиритої землі. Лопата Вендровича вже постукувала об віко труни.
- Якуб...
- Ну що? Набрався розуму?
- Ти думаєш, що він там ще є?
Екзорцист-аматор вбив бік лопати в віко і підскочив, щоб цілою вагою допомогти собі. Так повторив декілька разів, допоки отвір не був достатньо великим, щоб роздивитися вміст. В могилі лежала закутана в тканину вісь від трактора.
- Як ти здогадався? - Якуб запитав, вилазячи, в отця.
- Я перевірив гроби в підземеллях костелу. В більшості випадків була така ж картина, а в одній із трун я знайшов щось дивне...
Якуб витер піт із чола, витягнув із кишені флягу, потягнув декілька солідних ковтків і подав священику. Отець Павел ковтнув один раз, після чого йому аж помутніло в очах, горло загорілося, мов палаючи, а через вуха пішов дим. Правду кажучи, священик був звичайнісіньким чоловіком, та перш ніж прийняти сан і поступити до семінарії, пив різні напої. Він пробував і альпагу, і різні настоянки, і вироби своїх друзів, але схожого на це він зроду не куштував. Це було гірше, ніж політура! Щиро кажучи, він навіть не знав, яка на смак та політура. Але він був впевнений, що вона буде набагато смачніша.
- Пробачте, - перепросив Якуб, постукуючи по спині отця Павла. - Трохи міцне?
- А що це? Це... це, може, розчинник?
- Та яке там. Та це мій бімбері
Якуб встав і підійшов з лопатою до сусідньої могили, в якій мав би спочивати прах попереднього настоятеля. Ек?орцист витягнув хрест ще зі свіжої землі і з почуттям відповідальності втикнув його поряд у землю і взявся копати.
- Невже це потрібно? - не на жарт розхвилювався отець Павел.
- Необхідно, ну... і цікаво.
Труна лежала не глибоко. Якуб розчистив віко, якусь мить вдивлявся на могилу і з розмаху вбив у неї лопату. Гроб виявився порожнім. Дідок відкинув лопату в бік.
- Здається, прийшов наш час, - сказав.
- І що нам треба робити? - священик занепокоївся. Треба закопати ті труни.
- Нє, не хочу. Нам треба їхати. Давно вже треба було це припинити.
- Але..
Якуб безцеремонно схопив отця Павла і потягнув за собою. В кущах за цвинтарем на причепі трактора стояла цистерна з насосом, щоб відкачувати каналізацію. Сильний запах солярки знищив усіх комарів в радіусі десяти метрів. В кабіні трактора сидів хтось і покурював собі. Побачивши, що хтось наближається до трактора, він виліз із кабіни і зник у заростях.
- Тобі шо, на орбіту захотілося взлетіти?! - викрикнув Якуб в слід невідомому.
- Хто це був? - запитався отець.
- А-а, та це так, друг. Але він не мав бажання зустрічатися, ось. Ну, їдемо!
Отцю Павлу нічого не залишалося, як сісти поруч із Вендровичем. Сидіти було досить не зручно, особливо, коли трактор підскакував на пагорбах. їхали полем, але незадовго Якуб звернув у ліс. В лісі їхали під досить стрімку гірку. На вершині стояло велике сухе дерево і невеликий будиночок, який більше нагадував хижу. Біля будинку було припарковано вісім автомобілів, між іншим, серед них була і міліцейська машина. Якуб перевірив і зарядив револьвер.
Вони зайшли до хати. Там було порожньо. Лише в кутку десь з-під підлоги просвічувалося слабке світло. Якуб підняв дерев'яну кришку і вони зійшли вниз по драбині. В підвалі горіло світло. І як виявилося, це був не погріб, а цілий тунель. Священик роздивлявся по стінах і щось повторював сам собі під ніс. Стіни були збудовані з великих однакових кам'яних плит, які були покриті різьбленими хвилястими лініями.
- Я такі у Франції бачив, - сказав.
- Мегаліти, так? Це так називається?
- Так, але...
- Йдемо далі.
Прийшлося йти далі. Незадовго дійшли до перехрестя тунелей в печері. На підлозі лежали тисячі кісток, накиданих на одну купу. Вендрович і Марковський йшли далі і дійшли до входу у великий кам'яний зал. Посередині цієї величезної кімнати стояв стіл діаметром в п'ять метрів, на якому догоряв вогонь. Навколо були розкидані кості, пляшки з пива і горілки. Всі учасники цієї оргії спали спокійним сном, виморені алкоголем і переїданням. Отець Павел стояв, мов вкопаний. На стінах олійною фарбою красувалися наскельні малюнки, на яких було зображене доісторичне полювання на мамонтів. Якуб торкнувся його плеча на знак, що вже пора йти.
- Щось тут не співпадає, - шепнув священик дорогою назад. - Ті, що збудували мегаліти, жили тридцять тисяч після того, як вбили останнього мамонта і сімдесят тисяч років після неандертальців...
- А що тут не зрозуміло? Значить, перемалювали собі з фотографій у книжках, - спокійно відказав Якуб. - В принципі це вже не важливо. Важливо наступне, - всі ці тварюки, включаючи і дітей, зібрані тут разом.
Вийшли з хатини. Екзорцист відмотав шланг від цистерни для відкачування каналізації і втикнув його у вхід до тунелю.
- Що ти вигадав? - здивувався священик.
- Я спалю це кубло! Це буде за того з'їдженого друга і для добра людства.
- Але ж так не можна!
- Чому ж це?
- Ти ж їх всіх позабиваєш...
- Ну і що?! Це ж нелюди! Це ж неандертальці! Я не знаю, як їм вдалося так вижити і дожити до сьогоднішніх днів, але я знаю, що їм прийшов кінець. Вони схрещувалися лише між своїми, мали свою релігію, поїдали своїх померлих. Вони заслужили на таку кару. Та навіть хоча б за твого попередника.
Якуб відкрутив кран і тисяча літрів солярки попливла тунелем.
- Але ж...
Якуб перезарядив револьвер і приставив дуло священику під бороду.
- З точки зору церковної науки, вони не існують. Тому нічого й не відбудеться.
Вендрович опустив зброю і поправив загнутий шланг.
В цей момент отець Павел нахилися і підняв півцеглини. Замахнувся і зі словами «прости Господи», лупанув Якуба ззаду по голові. Якуб побачив перед собою фонтан іскр. Спочатку перелякався, що це солярка взірвалася в цистерні, але потім впав на землю, і всі проблеми перестали бути для нього актуальними.
Коли отямився, світало. Якуб попробував рукою рану на потилиці. Оглянувся. Цистерни з трактором не було. Всі машини також зникли. Перевірив хижу. Тунель, який вів до святині, був засипаний. Вендрович повернувся в село. Йому здалось, що все село вимерло. Розчинені двері будинків скрипіли від вітру. Жодного живого сліду, лише різний залишений інвентар свідчив про те, що вони покинули свої домівки в поспіху. Якуб попрямував до костелу. Ворота храму були відкриті навстіж. Над воротами висів, похитуючись на солідному тросі, труп ксьондза Марковського.
- Мавп'яча вдячність... - пробурмотів сам до себе. - Втекли, але ще повернуться. Вони завжди повертаються. Років за десять, двадцять...
Вендрович сперся в роздумах об масивні двері до храму. Глянув на тріщини в стінах костелу. Цей храм, так чи інакше, вже отримав свій вирок.
- Я буду їх чекати, - Якуб пообіцяв отцю Павлу.
Тіло мовчало. Лише легко гойдалося за вітром.
Войславіце 6 IX 1985 р.
ЦІЛКОМ ТАЄМНО.
ПРОТОКОЛ ЗАТРИМАННЯ
Ім’я; Якуб
Прізвище: Вендрович
Рік народження: близько 1900 р.
Точної дати не пригадує.
Проживає: Старий Майдан, гміна Войславіце.
Освіта: 3 класи гмінної школи
(ще за царя). Зараз стверджує, що неписьменний (повторний анальфабетизм)
Професія: Дані відсутні.
Затриманий відмовився відповідати.
Виконувана професія: Суспільний паразит,
систематично уникав будь-якої роботи. Раніше перебував на обліку за браконьєрство та самогоноваріння, а також скандальне нищення господарського майна місцевих правохоронних органів.
Спільники:
Семен Корчашко — російський монархіст, Юзеф (Йосип) Паченко—місцевий самогонщик, Павел Маржовський — ксьондз.
Ставлення до режиму в країні: Категорично
негативне
Причина арешту: Розкопування могил на
парафіяльному цвинтарі з метою наруги над людськими останками за допомогою осикового кілка.
Затриманий на гарячому з речовими доказами.
Дільничний
М. Бірський
Бімбер - самогон.
Бздура - польське - глупість, дурниця Вендрович - мандрівник, бродяга.
Ґміна - (нім. Gemeinde - спільнота, громада, община) - найменша адміністративна одиниця в Польщі, місто, село або група сіл і міст. По суті, ґміна є самоврядною громадою мешканців певної території.
Гумофільці - гумові чоботи, утеплені фільцем усередині. Часто верхні краї вивертались назовні, немов у ботфордів.
Дресяр - польський різновид хулігана, гопніка. Здебільшого населяють Варшавську Прагу. Відмінні риси: ходять у спортивних костюмах (дресах), кросівках Адідас, з бейсбольними би-тами, лисі, агресивні.
Екзорцист - у християнстві - той, хто виганяє злого духа. Чин великого екзорцизму може читати тільки єпископ або делегований ним священик-екзорцист. Молитви на звільнення дозволено промовляти всім священикам і компетентним мирянам при благословенні єпископа.
Креденс - сервант.
Креси - Креси Всходні (Східні Окраїни) - «втрачені» території міжвоєнної Польщі, що відійшли до Заходу України, Білорусі та Литви після 1945. Головних два культурних осередки-Львів та Вільно (Вільнюс). Дуже сентиментальна тема для поляків, актуальна і сьогодні.
Ксьондз - священнослужитель латинського обряду в Польщі.
Малюх - стара модель РіаІ:. Польський аналог «горбатого» Запорожця.
Рускій/русек - уніфікована принизлива назва усіх слов'ян на сході від Польщі.
Паламар - церковний служитель, найчастіше найстарший з парафіян-мирян.
Парох - настоятель церковного приходу, парафії.
Плебаня - дім сільського священика в Польщі, переважно при церкві.
Півниця - польське та галицьке - льох, підвал.
Прага (Варшавська) - історична ділянка східної Варшави. Північна частина була значно зруйнована ще під час війни. До сьогодні вважається одним із найбільш депресивних районів. Місце виникнення субкультури дресярів.
Файно - польське та галицьке - добре, гарно, приємно.
Фільц - те саме, що вовна, фетр.
Цвинтар - кладовище.
Чемний - польське та галицьке - слухняний.
5. Невідомі факти з життя Анджея Піліп'юка 12. Кілер
24. З кулінарної книги Якуба Вендровича...
25. На рибалці
32. Гороскоп на 2013 рік (за Якубом Вендровичем) 38. Боєголовка 52. Шахрай 100. Ревізія 104. Свинячий бунт 117. Імплант
122. Готель «У ГРАБІЖНИКА»,
або Канікули Якуба Вендровича
198. Y FILES: розсекречені матеріали
209. Таємниці води
224. Казка для внучка
234. Проти першої заповіді
266. Протокол затримання
267. Словничок місцевої термінології
ХРОНІКИ ЯКУБА ВЕНДРОВИЧА ЧАРІВНИК ІВАНОВ ВІЗЬМЕШЬ ЧОРНУ КУРКУ... ЗАГАДКА ДЖЕКА ПОТРОШИТЕЛЯ (РІЗНИКА) ВІШАТИ МОЖЕ КОЖЕН HOMO SAMOGONSCHIKUS ОТРУТА
ШЛЯХ ДО НІДАРОС СРІБНА ЛАНЬ З ВІЗБІ ДЕРЕВ’ЯНА ФОРТЕЦЯ ВОЛОДАР ВОВКІВ ТРІУМФ ЛИСА РЕІНИЦКЕ АРМІЛЯРНА СФЕРА (СФЕРИЧНА АСТРОЛЯБІЯ)
Електронні книжки
ВоокЬапсІ http://bookland.net.ua ОЬгееу https://store.obreey.com
Інтернет-книгарні
http://vsiknygy.com.ua
http://petrovka.ua
http://knigiua.com
http://www.dimknyhy.com
м. Київ
•Книгарня Є, вул.Лисенка>3 •Книгарня Є, вул. Спаська,5 •Книгарня Є, вул. Повітрофлотська,33/2 •Книгарня Є, вул.СаксаганськогоД 07/47 •Книгарня 6, Сумська.З •Магазин «Книги», вул. Пушкінська, 8-а •Ятка «Книгоноша», книжковий ринок, метро «Петрівка», ряд 46, місце 7-8 •Ятка «Книгоноша», книжковий ринок, метро «Петрівка», рядЗб, місце 5 •Культ-ра, вул. Володимирська, 4 •Магазин № 78 «Книги», вул. Тулузи, 4 •Книгарня «Смолоскип», вул. Межигірська, 21 •»Міський магазин Сяйво», вул. Велика Васильківська, 6-А
•Магазин «Читайка», книжковий ринок, м. Петрівка
•Книжкова кав’ярня «Бабуїн»,
вул Симона ПетлюриДО
•Магазин «КАЗКА», ТЦ «Променада»,
вул Овруцька,18
•Книгарня «Масква», м Київ, вул Саксаганського>22 м. Тернопіль
•Магазин «Навчальна книга», вул. Новгородська, 55а, Елітценгр •Книгарня «Слово», вул. Валова, 14 •Магазин «Книжкова хата, вул. Чорновола, 14 •Магазин «Дім книги», вул. Коперника, 19 •Книгарня «Ярослав Мудрий», вул. Руська 19 •Книгарня Є, вул. Валова, 7-9 •Тернопільська область, м. Чортків,
Книгарня «Золота Пектораль», вул. Шевченка, 23
м. Вінниця
•Книгарня Є, вул. 50-річчя Перемоги, 26 •Магазин «Книги», вул.Хмельницьке шосе, 7 «Зелений пес»
ПЕС
м. Львів
•Гуртівня, вул. Кульпарківська, 93а •Гуртівня «Книжкові джерела», вул. Бузкова, 2 •Книгарня наукового товариства ім. Т. Шевченка, пр-т Шевченка, 8 •Книгарня €, пр-т Свободи,7
м. Рівне
•Книгарня «Читай», вул. Гагаріна, 16, ТЦ “Чайка”, 1-й поверх
•Магазин «Ранок», вул. Соборності 7 •Магазин «Книжкова історія», вул. Кіквідзе, 24 •Книгарня, м. Березне, вул.Корецька,3, ТЦ «Рікос»
м. Чернігів
•Культурно-мистецький центр, вул Шевченка •Книгарня «Масква», м Ніжин, вул Воздвиженська4/1 2-йпов.
м. Чернівці
•Книгарня «Читай», ТРК «Боянівка», вул. Хотинська, 43 •Магазин «Українська книга»,
Центральна площа, 10
м. Одеса
оКнигарня-Кав’ярня, вул. Катерининська, 77 оКнижкова крамниця, вул. Троїцька, ЗО
м. Івано-Франківськ
•Магазин «Букініст» вул. Незалежності,19
♦Книгарня Є, вул.Незалежності,31
м. Харків
•Будинок книги «Books», вул. Сумська, 51 •Книгарня Є, вул. Сумська,З
м. Херсон
•магазин «Центр Української Книги»,
вул. Ушакова, 9 (в приміщені музичного училища)
м. Черкаси
•Магазин «Будинок книги», вул. Енгельса, 49 м. Луцьк
•Магазин «Дім книги», вул. Конякіна 37а •Магазин «Руніка», вул. Конякіна, 14
м. Житомир
•Книгарня «Читай», ТЦ Глобал-UA, вул. Київська,77
Літературно-художнє видання
оповідання
Відповідальний редактор Сашко Сівченко Літературне редагування Яни Михайловської Обкладинка Євгена Якшина Верстка Любомира Коломійця
Формат 84x108/32.
Папір офсет. Гарнітура «Myriad Pro» Друк офсет. Умовн. друк. арк. 14,28. Тираж 3 000 пр.
Зам. № 75/03.
ТОВ «Гамазин», 04071, м. Київ а/с 110 Телефон для оптових покупців: (044) 467-50-24 Свідоцтво суб'єкта видавничої справи ДК №2318 від 18.10.2005 www.g reen pes.com
Надруковано:
ПП «Юнісофт»
61036, м. Харків, вул. Морозова, 136
ДРІБНІ ОГОЛОШЕННЯ
• Придбаю радянський трактор з комплектом боєприпасів. Терміново.
• Повернення боргів. Якість 100 %. Досвідчені ПрофФесіонали з б. КГБ.
• Труни б.у. Недорого. Гурт/роз
• Українські кішечки вміють дуже ніжно муркати...
• Таке тілько в мене. Ожидаю серьозних прєдложеній.
• Проблеми з сусідами?
Подзвони XXXX. Кликати Івана.
• Хочеш відкрити для себе вікно в екзотичний світ мандрів
і справжніх пригод?
Наша турфірма пропонує рекрутинг Бейсбольні біти та запчастини для в Афганістан, Косово, Чечню... мобільників!
"Протестую! Такий алкоголік тут '
проживав!" - Війт Войславц \ |
• Долари, акції та облігації за 50 %. Гарантія професіональної якості.
• Приватні репетиції для пристосування в сімейному житті.
• Продукція бензину з опалового масла й інших субстанцій. Запитувати Алхіміка.
• Навчу читати і писати на дому у клієнта.
• Екзорцистза викликом. Широкий спектр послуг.
• Бутік «Світ чотирьох смуг». Тільки в нас все на одному місці для справжніх чоловіків: Спортивні костюми (також є оригінальні, марки Adidas),
Анджей Піліп'юк - знаменитий у Польщі письменник з українським корінняК,, якого він не цурається. Відтепер і його земляки зможуть оцінити особливий гумор та стиль цього автора. Пригоди самогонника і анархіста Якуба Вендровича - це так по-українськи! Запрошуємо до читання!
Брати Капранови
ТЕЛЕГРАМКанал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками
Книжный Вестник
Бот для удобного поиска и скачивания книг
Книжный Бот
Свежие любовные романы в удобных форматах
Любовные романы
О психологии, саморазвитии и личностном росте
Саморазвитие
Детективы и триллеры, все новинки
Детективы
Фантастика и фэнтези, все новинки
Фантастика
ВКОНТАКТЕ