Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3

Зловісний пастир

Інтелігентний, поважного вигляду сивобородий чоловік у скромному одязі провів мене до кімнати в мансарді, попередивши:

— Так, він жив саме тут, однак я радив би вам нічого тут не чіпати. Через допитливість ви забуваєте про відповідальність. Ми ніколи не приходимо сюди вночі, а сторонніх пускаємо лише тому, що такою була його воля. Ви знаєте, що він зробив. Їхня жахлива община взяла увесь клопіт на себе, нам навіть не відомо, де його поховано. Не було жодних законних або якихось інших способів на них вплинути.

Сподіваюся, ви не затримаєтесь тут після настання ночі. І дуже прошу вас, у жодному разі не торкайтесь тієї штуковини на столі — тієї, що схожа на коробку сірників. Ми не знаємо, що воно таке, але підозрюємо, що вона має якийсь стосунок до того, чим він займався, а тому намагаємось навіть не затримувати на ній погляду.

Після того чоловік пішов, залишивши мене у мансарді самого. Кімната була темна, запорошена, майже без меблів, однак досить охайна — за нею доглядали. На полицях — праці теологів і класичних середньовічних авторів, а у книжковій шафі добірка трактатів з магії — Парацельс[160], Альберт Великий[161], Тритемій[162], Гермес Трисмегіст[163], Борель[164] та інші, назв яких, написаних літерами незнайомої мені абетки, я так і не спромігся прочитати. Меблі в кімнаті були найпростіші, а єдині двері вели до комірчини. За вхід правила квадратна ляда у підлозі, що виходила на давні і дуже круті сходи. Вікна були засклені невеликими круглими шибками, а товстенні балки з чорного дуба додавали всьому приміщенню відтінку автентичної давнини. Кажучи по-простому, дім виглядав як уламок старожитньої минувшини. Здається, тоді я знав, де саме опинився, але точніше не скажу, не пам’ятаю. Певна річ, що то був не Лондон, а скоріш за все, приморське портове містечко.

Незрозуміла річ на столі мене просто заворожила. Я наче знав, що з нею робити, бо видобув з кишені електричний ліхтарик — або щось таке — і, перевіряючи, нервово поклацав вимикачем. Промінь виявився не звичайного білого, а фіолетового кольору, і було то не світло, а радше якесь радіоактивне випромінювання. Наскільки пам’ятаю, я не вважав ту річ ліхтариком. Насправді, звичайний ліхтарик у мене теж був — в іншій кишені.

Почало смеркатися, і старовинні дахи з димарями крізь круглі шибки виглядали досить химерно. Нарешті я зібрався з духом, узяв таємничу коробочку на столі, підпер книгою і посвітив на неї дивним фіолетовим променем, цього разу схожим скоріше на потік дрібних фіолетових часточок. Торкаючись блискучої поверхні коробочки, вони сухо потріскували, як тріщать розряди у вакуумній трубці. Темна, гладенька наче скло поверхня почала набувати рожевого відтінку, посередині утворився неясний білий силует. А потім я помітив, що вже не один у кімнаті, і сховав випромінювач до кишені.

Однак гість мовчав — у найближчі кілька секунд я взагалі не почув жодного звуку. Було важко щось зрозуміти, наче здалеку крізь легку імлу дивишся пантоміму, але з іншого боку, з’являючись у кімнаті, перший та всі інші прибульці видавалися одночасно далекими й близькими, наче підкорялися законам якоїсь незвичайної геометрії.

Гість був худий, темноволосий, середнього зросту чоловік у вбранні англіканського священика. На вигляд йому було років зо тридцять; риси жовтуватого обличчя можна було б вважати правильними, якби не зависоке чоло. Волосся акуратно підстрижене й зачесане, а підборіддя чисто виголене, хоча і з ознаками зародження нової щетини. Він носив окуляри без оправи, скельця трималися на тонких сталевих дужках. Загалом, його зовнішність цілком відповідала моєму уявленню про священнослужителя, якби не високе чоло, проникливий погляд розумних очей, а ще ледь помітна, проте незаперечна печать зла, що лежала на ньому. Поки я придивлявся, він устиг запалити тьмяний каганець і тепер нервово жбурляв свої магічні книги одну за одною в камін, розташований поміж вікнами мансарди (у тому місці, де стіна круто вигинається); каміна я раніше не помітив. Язики полум’я жадібно ковтали стародавні фоліанти, розсипали різнокольорові іскри і поширювали навкруги неймовірно задушливий сморід щоразу, коли черговий зшиток змережених таємничими знаками аркушів, скріплений струхлявілою палітуркою, ставав легкою здобиччю ненажерливої стихії. Раптом я зауважив у кімнаті інших людей — вельми похмурих на вигляд чоловіків у вбранні священиків; один із них, судячи з одягу, був єпископом. Почути я нічого не почув, але зрозумів, що вони повідомляють першому щось украй важливе. Здавалося, вони його ненавидять і водночас бояться, а той, своєю чергою, відповідає їм взаємністю. Виглядав він зловісно, але права рука помітно тремтіла і шукала спинку стільця. Єпископ показав спершу на спорожнілу шафу, а потім — на камін (там у безформній, обвугленій масі жевріли останні іскорки вогню), усім своїм виглядом виказуючи неабияку огиду. Тоді перший гість криво посміхнувся і простягнув ліву руку до предмета на столі. Серед присутніх цей рух викликав неабиякий переляк. Обертаючись і погрожуючи, церковники посунули крутими сходами вниз. Єпископ пішов останнім.

Перший гість рушив до шафи у глибині кімнати і видобув звідти моток линви. Видершись на стілець, він прив’язав один кінець до гака у великій дубовій балці і почав робити петлю. Усвідомлюючи, що чоловік збирається накласти на себе руки, я кинувся вперед з наміром відговорити або спинити його. Він помітив мене і припинив свої приготування, при цьому в його очах я прочитав щось схоже на торжество — мене це спантеличило і водночас налякало. Він повагом спустився зі стільця і рушив до мене із по-вовчому страшним вищиром на темному тонкогубому обличчі.

Відчувши смертельну загрозу, я вихопив із кишені променевий апарат, сподіваючись ним оборонитися. Навіть не знаю, чому вирішив, буцімто він зможе мені допомогти. Увімкнувши пристрій, я спрямував промінь просто в лице священику і побачив, як воно освітилося спершу фіолетовим, а потім рожевим світлом. Вираз по-звірячому лютого тріумфу поступився місцем глибокому страху, якому, однак, не вдалося цілком витіснити перше почуття. Спочатку він зупинився, а потім, дико вимахуючи руками, почав задкувати. Коли він наблизився до відкритого отвору в підлозі, я вигукнув, намагаючись його застерегти, та він не почув мене, сахнувся назад, востаннє змахнув руками і наступної миті зник з поля зору.

Мені коштувало чималих зусиль наблизитися до люка, та коли я нарешті зазирнув туди, непорушного тіла внизу не побачив. Натомість до мене долинули голоси і тупіт ніг людей, що поспішали нагору із запаленими ліхтарями. Закляття примарної тиші було знято, я знову міг чути звуки й бачити постаті у звичних трьох вимірах. Очевидно, щось привело сюди цей натовп, однак чи міг я не почути шуму? Тим часом двоє чоловіків (вочевидь, звичайні селюки), що крокували попереду, розгледіли мене і завмерли, наче громом прибиті. Один із них пронизливо вигукнув:

— А-а-ах!.. Це ви? Знову?

Після цього всі вони розвернулись і панічно кинулись навтьоки. Всі, за винятком одного. Коли натовп розсіявся, я побачив сивобородого чоловіка, що привів мене сюди. Він самотньо стояв з ліхтарем у руці і дивився на мене вражено, затамувавши подих, але без страху. Потім неквапом почав підніматися. Опинившись поруч зі мною у мансарді, він заговорив:

— Отже, ви не стрималися! Шкода. Я знаю, що сталося. Одного разу таке вже було, однак той чоловік злякався і застрелився. Вам не слід було змушувати його повертатися. Ви ж знаєте, чого він хоче. Тільки не лякайтеся, як той, попередній. З вами сталася дуже дивна та жахлива річ, однак справа не зайшла настільки далеко, аби зашкодити розуму та свідомості. Зберігайте спокій, примиріться з необхідністю різко змінити своє життя, і ви, як і раніше, зможете насолоджуватися усіма благами навколишнього світу й плодами ученості. Але тут вам лишатися не можна, і я сумніваюся, що ви захочете повернутись до Лондона. Радив би вам перебратися до Америки.

І більше не намагайтесь щось робити з цією… штуковиною. Зворотного шляху у вас немає, може стати тільки гірше. По правді кажучи, ви ще досить легко відбулися, тож зараз тікайте звідси що є духу і тримайтеся подалі від цього місця. Ну, і подякуйте Богові, що справа не зайшла надто далеко…

Я спробую, як можу, підготувати вас. Відбулися певні зміни… у вашій зовнішності. Зустріч із ним завжди закінчується саме так, але у новій країні ви до цього звикнете. На протилежній стіні кімнати є люстро, давайте підійдемо разом. У вас буде потрясіння — хоча нічого страшного ви й не побачите.

Мене тіпало від смертельного жаху, а тому сивобородому довелось, узявши однією рукою тьмяну лампу зі столу (свій ще тьмяніший ліхтар він залишив на підлозі), другою рукою підтримувати мене ті кілька кроків, що мені випало пройти до люстра. Ось що я там побачив: переді мною постав худий темноволосий чоловік середнього зросту в одязі англіканського священика, років тридцяти або близько того, в окулярах без оправи, з жовтавим, надміру високим чолом.

Перший мовчазний прибулець, що палив свої книжки, — і до кінця свого життя я змушений буду жити в його подобі!